Реферат: Соціально-економічні характеристики підприємств

Содержание

Вступ

Розділ І. Поняття підприємства

Розділ ІІ. Теоретичні й методологічні основи характеристики підприємства як соціально-економічної системи

Розділ ІІІ. Соціально-економічні характеристики підприємства

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Розвиток ринкової економіки пропонує становлення й розвиток підприємств різних організаційно-правових форм, заснованих на різних видах приватної власності, поява нових власників, — як окремих громадян, так і трудових колективів підприємств.

Підприємництво, як господарська діяльність, пов’язано з виробництвом і реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг або ж продажем товарів, необхідних споживачеві. Має регулярний характер і відрізняється: по-перше, волею у виборі напрямків і методів діяльності, самостійністю в прийнятті рішень (зрозуміло, у рамках закону й спрямованих норм), по-друге, відповідальністю за прийняті рішення і їхні використання, по-третє, цей вид діяльності не виключає ризику, збитків і банкрутства.

Підприємництво чітко орієнтовано на одержання прибутку, чим в умовах розвинутої конкуренції досягається й задоволення суспільних потреб.

Це найважливіша передумова й причина зацікавленості підприємства в результатах фінансово-господарської діяльності. Реалізація такого принципу на ділі залежить не тільки від наданої підприємством самостійності й необхідності фінансувати свої витрати без державної підтримки, але й від тієї частки прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків. Також необхідно створити таке економічне середовище, в умовах якої вигідно робити товари, діставати прибуток, знижувати витрати.

Щоб підприємство змогло вижити в сучасних умовах, управлінському персоналу необхідно, насамперед, уміти реально оцінити фінансовий стан підприємства, як свого, так й існуючих конкурентів.

У даній роботі розглянуті теоретичні й методологічні основи складання характеристики підприємства як соціально-економічної системи.

Розділ І. Поняття підприємства

У політекономічному розумінні підприємство — це первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна структурна ланка народногосподарського комплексу й основний суб’єкт ринкової економіки. В такій якості підприємство виступає тому, що:

Саме на підприємстві проходить процес виробництва матеріальних благ (надання послуг).

Підприємство має закінчений цикл відтворення (випуск і реалізація продукції) й покриває свої видатки своїми доходами, тобто, діє на основі комерційного розрахунку.

Підприємство є самостійним господарюючим суб’єктом з правами юридичної особи (має самостійний баланс, рахунки в банку, свою печатку й товарний знак).

Підприємства діють у найрізноманітніших сферах та умовах. Це породжує багаточисельність їх видів. Основним якісним параметром, за яким відбувається класифікація підприємств, є власність. Згідно з законами України «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства», підприємства України за цим параметром поділяються на різні види.

Соціально-економічні характеристики підприємств

Соціально-економічні види підприємств України

В сучасних умовах у великих корпораціях повинна відбуватися (і відбувається в промислово розвинутих країнах) децентралізація управління, що веде до появи в їхніх структурах великої кількості підрозділів, які виступають на ринку практично як самостійні фірми. А це означає, що діють вони вже не за прямими вказівками штабу фірми, а лише дотримуючись загальної її стратегії. Оперативні ж питання цими підрозділами вирішуються цілком самостійно. Така загальна тенденція розвитку підприємництва. І чим більш воно активне, чим більше здібних і активних людей втягується в підприємницьку діяльність, чим більше охоплює сфер, тим краще використовуються всі суспільні ресурси, тим інтенсивніший господарський розвиток, тим повніше задовольняються потреби людей.

Розділ ІІ. Теоретичні й методологічні основи характеристики підприємства як соціально-економічної системи

В умовах господарювання підприємство як основна ланка національної економіки являє собою складну систему, що поєднує в собі взаємозалежні компоненти соціально-економічного, технологічного й природного середовища. Комерційні, виробничі підприємства, акумулюючи у своїй структурі елементи різного походження — суспільного, матеріального, інформаційного, відбивають по суті складну структуру народного господарства в цілому.

Визначаючи сутність сучасного підприємства із системних позицій стратегічного управління як складна, багатоаспектну, теорія управління розглядає підприємство як, саморозвиваючу систему, що може з певним ступенем гнучкості реагувати на зміни зовнішнього середовища, адекватно змінювати свою стратегію, мету, формальні структури, організаційну культуру й поводження персоналу. Ефективність реагування підприємства на зміни її оточення залежить від ступеня відкритості системи, адекватності механізму керування логіці еволюції підприємства й оточення, рівноваги в сполученні розвитку внутрішнього й зовнішнього середовища. Ускладнення останньої характеризується ростом диференціації зовнішніх господарських умов, високими темпами зміни господарських пріоритетів, що впливають, у свою чергу, на вибір стратегічних цілей підприємства, глобалізацією економічних відносин, у які вступає підприємство.

Таким чином, виробнича система й спрямованість діяльності системи стратегічного управління, що становлять підприємство, вимагають вивчення, елементного аналізу з більшим або меншим ступенем агрегування в оцінках. На вибір тих або інших подань про сутність і склад підприємства як виробничої системи будуть об’єктивно впливати мети й завдання пошуку виробничого й комерційного підприємства, що відповідає повною мірою критеріям реформування підприємств на різних ієрархічних рівнях народногосподарської системи.

В економічній науці відомо кілька основних варіантів теорії (моделі) підприємства, що описують за допомогою невеликого числа фундаментальних передумов його виникнення, функціонування й/або ліквідацію. У кожному з них підприємство розглядається під певним кутом зору, з акцентом на ті або інші особливості досліджуваного об’єкта. Розглядаючи зазначені варіанти моделі підприємства в розвиненій ринковій економіці під кутом зору вимог кожної із цих концепцій до функціонування підприємств, можна виділити наступні складові цих вимог.

Підприємство повинне адекватно реагувати на зміну ринкової ситуації (у тому числі зміна цін на продукцію й на фактори виробництва), формуючи свою об’ємно-номенклатурну й цінову політику. Варто прагнути до максимізації різниці між доходами й витратами. В афористичній формі цей принцип може бути викладений так: «Не буває занадто більших витрат, бувають занадто малі доходи» (неокласична модель).

Для стійкого функціонування на ринку підприємство повинне створювати умови для зменшення внутріфірмових, трансакціонних і зовнішніх транспортних витрат, полегшуючи пошук зовнішніх контрагентів. Разом з тим необхідно приділяти значні зусилля контрактної діяльності підприємства, маючи на увазі, що надмірна мінімізація трансакціонних витрат може привести до росту собівартості й втратам доходів через низьку якість складання й реалізації контрактів між підприємством і його контрагентами. Варто прагнути до оптимізації розміру фірми з урахуванням факторів керованості, мотивації працівників і синергічних переваг (інституціональна модель).

Система внутріфірмового прийняття рішень повинна бути об’єктом самостійного дослідження й удосконалювання. Варто оптимально сполучати стабільність правил прийняття стратегічних рішень із гнучкістю прийняття тактичних рішень. Одне з головних завдань підприємства — створити гармонічні умови взаємин підприємства з господарським й адміністративним середовищем, забезпечити соэволюцию підприємства й середовища, протидіяти відставанню внутрішніх змін від зовнішніх.

Необхідною умовою ефективної роботи підприємства у вільній ринковій економіці є наявність позитивної цілеспрямованої мотивації його працівників — від робітників до менеджерів. Для значного числа працівників така мотивація можлива тільки при створенні можливостей реалізації їхніх підприємницьких якостей або на самому підприємстві, або в «інтеграційній зоні» підприємства. Досить важливої є проблема зближення інтересів керівника підприємства й колективу, подолання розриву між поводженням директора як фізичної особи і як представника юридичної особи (підприємницька модель).

Взаємини між менеджментом і власниками підприємства повинні бути скоординовані з інтересами бізнесу як триваючого процесу. Досить складне й важливе завдання являє собою пошук оптимальних співвідношень між матеріальною зацікавленістю й професійним розвитком менеджера. Асиметрія інформації в трикутнику «працівник — менеджер — власник» створює передумови для небажаного зниження продуктивності праці працівників і менеджерів і для падіння ефективності використання засобів власника (агентська модель).

Для кожної з перерахованих моделей характерна перевага тих або інших якостей, які повинні бути властиві підприємства для виживання в тривалій перспективі. Різні моделі по-різному визначають безліч факторів, властивостей підприємств як складних організаційних систем, що впливають на якість їхнього функціонування й розвитку. Різні, відповідно, погляди на фактори забезпечення стійкості, керованості організаційних систем. В одних підходах ці якості виробляються насамперед зусиллями внутрішньоорганізаційних структур, приведенням їх до оптимального стану, в інших успіх підприємства більшою мірою залежить від впливу ринкових впливів, у третіх головне — приведення організаційного й зовнішнього середовища до гармонічної відповідності.

Поняття підприємство й управління мають справу із цілеспрямованою трудовою діяльністю людей. Взаємозв’язок підприємства й управління приводить до формування в господарських систем певних властивостей, що відрізняють її від систем іншої природи. Виникають такі типи поводження й такі структури, які описують сутність системних явищ самоорганізації.

Соціально-економічна система володіє рядом найважливіших особливостей, до числа яких можна віднести:

мінливість окремих параметрів системи й стохастичность її поводження;

наявність у неї граничних можливостей, обумовлених наявними ресурсами;

здатність змінювати свою структуру й формувати варіанти поводження;

здатність протистояти ентропійним тенденціям;

здатність адаптуватися до умов, що змінюються.

Виникнення тієї або іншої виробничої системи обумовлено виникненням або формуванням на ринку попиту на продукцію, здатну задовольнити вимоги покупців. Отже, система повинна бути пристосована до тривалого задоволення купівельного попиту.

В умовах ринкової економіки зростає значення трьох основних напрямків організацій (функціональному змісті) господарства:

організація виробництва, що має на меті створення оптимальної техніко-технологічної системи на підприємстві (система надійно й ефективно функціонуючого устаткування й технології, упорядкованих техніко-організаційних взаємозв’язків працівників);

організація праці, що має на меті побудова здорових, нормальних від носінь у колективі (система мір по створенню умов для високопродуктивної й ефективної творчої праці);

організація управління, що має на меті взаємодія матеріальної й соціальної підсистем підприємства з метою досягнення найкращого морально-психологічного й економіко-технологічного ефекту (система технічних, економічних і гуманітарних засобів, що забезпечують цілеспрямованість впливу на всі підсистеми підприємства). З погляду теорії систем, управління є переклад їх з вихідного стану в кінцевим, відповідним цілям функціонування або розвитку організації шляхом зміни системи в статиці й динаміку впливом на елементи. При цьому система керування являє собою єдність двох підсистем: керуючої — суб’єкта керування — і керованої — об’єкта керування, що дозволяє свідомо впливати суб’єктові на об’єкт для досягнення певної мети. Керуючі й керована підсистеми перебувають у постійній взаємодії, у якому провідне місце належить об’єкту керування, оскільки його зміст, структура й ціль функціонування, що відбуваються в об’єкті зміни визначають зміст суб’єкта управління і його розвиток, що знаходить вираження в удосконалюванні форм і методів управління.

На побудову системи суб’єкт — об’єктних відносин у підприємстві впливає ресурсний характер й об’єкта, і суб’єкта управління. Це означає, що організація може виконувати свою виробничу функцію, використовуючи певний ресурс. У цьому випадку ресурс розуміється не як фактор виробництва, оптимізація використання якого покликана забезпечити максимізацію прибутку (неокласична модель), а як умова виконання виробничої функції, як об’єкт і суб’єкт у внутріорганізаційній управлінській взаємодії.

У складі соціально-економічної системи виділяють наступні підсистеми (з наступним розкладанням на елементи):

технічні ресурси;

технологічні ресурси;

кадрові ресурси;

просторові ресурси;

ресурси системи керування;

інформаційні ресурси;

фінансові ресурси.

Всі види ресурсів являють собою в сукупності можливість досягнення цілей системи. Це означає, що маючи у своєму розпорядженні ті або інші засоби виробництва (верстати, допоміжне устаткування, сировина й матеріали, інструменти й інвентар і т.п.), кадри (робітники відповідних розрядів, ІТП відповідної кваліфікації, науковці), виробничі приміщення з певними характеристиками, дороги, спорудження та інші ресурси, виробнича система здатна в тім або іншому ступені задовольняти потреби, що змінюються, потреби й запити потенційних покупців.

Із цілісності систем треба, що в результаті взаємодії всіх складову систему ресурсів виходять нові властивості, якими кожен окремий вид ресурсу не володіє. Не можна вчасно вивести на потрібний сегмент ринку товар, що відповідає його вимогам, не маючи у своєму розпорядженні відповідні ресурси всіх видів: можливостями застосовуваного устаткування, можливостями використовуваної технології, кваліфікаційними можливостями кадрів і т.д. І, навпаки, кожен окремий ресурс не може розкритися повністю поза зв’язком з іншими ресурсами: можливості, якими розташовують верстати, не можуть бути реалізовані без відповідної кваліфікації працівників, без застосування відповідних основних і допоміжних матеріалів, без необхідних характеристик виробничих приміщень.

Беручи до уваги існування в будь-якій організації сукупності різнорідних ресурсів, що утворять разом її потенціал, а також включеність соціально-економічної підприємства в соціально-економічну систему більшого масштабу, потрібно відзначити, що взаємодія окремих видів ресурсів носить не автономний характер і не є самоціллю, а обумовлений набором погоджених очікувань-інтересів, які були зазначені в описі інтеграційної концепції.

Виділяються два випадки, що визначають причинність походження системи:

а) система розвивається самостійно, тоді як причина її еволюції виступає прагнення забезпечити гомеостаз вхідних у неї елементів, а засобом цього служать екстенсивні й інтенсивні тенденції розвитку;

б) система конструюється суб’єктом для задоволення його потреб. Стосовно до економічного по природі системам можна сказати, що першооснова їхнього виникнення — це середовище, частина якого (частина може мати й матеріальний, і соціальний характер) концентрується в певних економічно вигідних границях, у яких розміщення ресурсів й їхнє цільове використання може здійснюватися з більшою ефективністю, чим за межами отриманої організаційної системи. Тоді положення суб’єкта, що формує організацію, виявляється щодо її або включеним у саму підприємства, або в середовище, що залишилося за границями структурировавшихся економічних і соціальних ресурсів.

Управління виступає у вигляді сукупності свідомих актів над — або внутрісистемного суб’єкта по формулюванню мети її реалізації. Тому що можливість організаційної єдності пов’язана з довгостроковим впливом суб’єкта на об’єкт (організацію і її ресурси), те його спрямованість буде залежати від ефективності з’єднання організаційних ресурсів.

Результат організаційного опосередкування суб’єкт-об’єктних процесів використання ресурсів виражає ступінь згідної висунутої мети впорядкованості системи, фіксує, таким чином, рівень організаційно-технологічних процесів, їхнє інформаційне забезпечення, що, у свою чергу, виступає об’єктом стратегічних оцінок суб’єктом управління.

Ресурсний характер інформації доцільно враховувати при розгляді інформації безпосередньо керування (відомості, що впливають на рішення виробничих завдань) і інформації розвитку, що покликана сприяти рішенню наступних завдань:

нагромадженню даних різного характеру для вибору оптимального рішення;

підготовці до створення інформації для оцінки техніко-економічного рівня;

аналізу й синтезу даних про сучасний рівень техніки, технології й конкурентоздатності продукції.

При цьому керуючі впливи будуть плідними тільки, якщо керування інформаційними потоками буде організовано на системній основі й дозволить забезпечити:

виявлення основних тенденцій розвитку підприємства;

продуктивний пошук готових технічних рішень;

застосування й оцінку прогресивних методів підприємства;

освоєння вітчизняного й закордонного досвіду маркетингу;

зіставлення техніко-економічних і споживчих характеристик продукції з даними кон’юнктурних досліджень;

визначення техніко-економічного й інформаційного рівня.

Якість інформаційного забезпечення процесів у підприємства і її зв’язки із середовищем буде визначати і якість оцінок безлічі об’єктів виробництва й керування (розумі тут як одного з ресурсів підприємства).

Характеристика сутності підприємства як складної організаційної системи дозволяє перейти до виділення сучасних особливостей господарських підприємств, а також висвітленню динамічних моментів їхньої організаційної природи. Динамічний опис на додаток до їхнього сутнісного аналізу дає цілісне просторово-тимчасове подання про організаційні системи.

Господарські підприємства варто розуміти як відкриті динамічні що самоорганізуються (самонастроювальні) системи. Відкритість системи означає, що вона обмінюється речовиною, енергією, інформацією із зовнішнім середовищем. Співвідношення зовнішнього й внутрішнього середовища забезпечується наявністю структурних взаємозв’язків у підприємства, що виражаються інформаційними потоками в організаційній схемі. Тим самим відбувається процес типу «дія-реакція», що створює еволюційну передумову для здійснення адаптаційного керування, що, у свою чергу, є наслідком розвитку здатності системи до самонавчання.

Крім того, системи або їхнє оточення розглядають як статичне або динамічне залежно від швидкості зміни їхніх характеристик у часі. Адаптивна система може реагувати на зміни середовища способом, що відповідають її звичайним діям. Таким чином, ми говоримо про релевантне середовище, тобто про події або об’єкти, не пов’язаних з тим, що відбувається усередині системи. Іноді вживають термін «проблемне оточення». Цей термін вужче, ніж релевантне навколишнє середовище, тому що охоплює тільки діяльність покупців, постачальників, конкурентів і регламентуючих груп, наприклад, уряду.

Посилення адаптаційної здатності підприємства уможливлює її перехід на більше високі рівні поводження — самоорганізацію й самонастроювання. У першому випадку організаційна система здатна оптимізувати свій стан, виходити на рівновагу із зовнішнім середовищем за допомогою адекватних змін структури й функцій. У другому випадку існує можливість змінювати зовнішнє середовище, її структуру й умови господарювання.

соціальна економічна характеристика підприємство

Розділ ІІІ. Соціально-економічні характеристики підприємства

Характеристика підприємства як соціально — економічної системи містить у собі дослідження наступних ресурсів підприємства:

технічні ресурси;

технологічні ресурси;

кадрові ресурси;

просторові ресурси;

ресурси системи керування;

інформаційні ресурси;

фінансові ресурси.

Із цією метою використаються різні способи одержання інформації:

Усне опитування.

Перевірка документів.

Перевірка документів полягає в тім, що необхідно переконатися в реальності первинного документа.

Простежування.

Простежування здійснюється в протилежному напрямку. Відбираються первинні документ і перевіряє системи обліку й контролю, щоб знайти заключний запис операції. За допомогою простежування можна визначити, чи всі операції враховані, і доповнити інформацію, отриману в ході дослідження. Також вивчають нетипові статті й події, відбиті в документації клієнта.

Аналітичні процедури.

Під аналітичними процедурами мається на увазі аналіз й оцінка отриманої інформації, дослідження найважливіших фінансових й економічних показників економічного суб’єкта, що перевіряє, з метою виявлення незвичайних і невірно відбитих у бухгалтерському обліку фактів господарської діяльності, а також з’ясування причин таких помилок і перекручувань.

Вихідною базою фінансового аналізу є дані бухгалтерського обліку й звітності. Значення бухгалтерського балансу в процесі фінансового аналізу настільки велике, що нерідко останній називають аналізом балансу. Обсяг і загальний характер інформації, що втримується в бухгалтерському балансі, обмежують можливості аналізу. Однак знання методик аналізу, дозволяє дати досить повну й об’єктивну оцінку багатьох сторін фінансового стану підприємства, причин їхньої зміни й зробити прогноз на перспективу. Зокрема виділяють п’ять типів фінансової стійкості. Відзначають при цьому, що мінімальною умовою фінансової стійкості є наявність у підприємства власних оборотних коштів, навіть якщо їх не досить для формування запасів і витрат.

Оцінка фінансового стану підприємства істотно заглиблюється при аналізі коефіцієнтів фінансової стійкості. Вони підрозділяються на коефіцієнти розподілу й координації. Коефіцієнти розподілу застосовуються при визначенні частини абсолютного показника, що становить від підсумку його групи, що включає, абсолютних показників.

Коефіцієнти координації використаються для вираження відносин різних власне кажучи абсолютних показників фінансового стану.

Спеціальні фінансові коефіцієнти, розрахунок яких заснований на існуванні певних співвідношень між статтями звітності, називаються фінансово — оперативними показниками. Вони дозволяють реально оцінити положення господарюючого суб’єкта.

Узагальнюючи багато наукових джерел по фінансовому аналізі підприємств і фінансовому менеджменту, можна виділити більше 20 таких коефіцієнтів. При цьому частина їх повторює один одного в незначно, що відрізняються інтерпретаціях, більше того, при різних назвах мають один алгоритм розрахунку.

Існує різноманітна економічна інформація про діяльність підприємства й безліч способів аналізу цієї діяльності.

Аналіз фінансово-економічного стану підприємства по даним зовнішньої фінансів звітності є класичним способом аналізу. Його проведення включає наступні етапи:

Збір інформації й оцінка її вірогідності, відбір даних з форми бухгалтерського балансу за необхідний період часу;

Перетворення типової форми бухгалтерського балансу в аналітичну форму;

Характеристика структури звіту (вертикальний аналіз) і зміни показників (горизонтальний аналіз);

Розрахунки й угруповання показників по основних напрямках аналізу;

Виявлення й зміна груп показників за досліджуваний період;

Установлення взаємозв’язків між основними досліджуваними показниками й інтерпретація результатів;

Підготовка висновку про фінансово-економічний стан підприємства;

Виявлення «вузьких місць» і пошук резервів;

Розробка рекомендацій з поліпшення фінансово-економічного стану підприємства.

Вихідною базою для фінансового аналізу є дані бухгалтерського обліку й звітності, вивчення яких допомагає відновити всі ключові аспекти комерційної діяльності й зроблені операцій в узагальненій формі, тобто з необхідної для аналітика ступенем агрегування.

Практикою вироблені основні методи фінансового аналізу серед яких виділяють наступні:

горизонтальний аналіз;

вертикальний аналіз;

трендовий аналіз;

порівняльний (просторовий) аналіз;

факторний аналіз;

метод фінансових коефіцієнтів.

Горизонтальний (тимчасовий) аналіз складається в порівнянні показників бухгалтерської звітності з показниками попередніх періодів. Найпоширенішими прийомами горизонтального аналізу є:

просте порівняння статей звітності й вивчення їхніх різких змін;

аналіз зміни статей звітності в порівнянні з коливаннями інших статей.

При цьому особлива увага приділяється випадкам, коли зміна одного показника по економічній природі не відповідає зміні іншого показника.

Вертикальний аналіз здійснюється з метою визначення питомої ваги окремих статей балансу в загальному підсумковому показнику й наступному порівнянні результату з даними попереднього періоду.

Трендовий аналіз заснований на розрахунку відносних відхилень; показників звітності за ряд періодів (кварталів, років) від рівня базисного періоду. За допомогою тренда формуються можливі значення показників у майбутньому, тобто здійснюється прогнозний аналіз.

Порівняльний (просторовий) аналіз проводиться на основі; внутрішньогосподарського порівняння як окремих показників підприємства, так і міжгосподарських показників аналогічних фірм — конкурентів.

Факторний аналіз — це процес вивчення впливу окремих факторів (причин) на результативний показник за допомогою детермінованих або стохастических прийомів дослідження. При цьому факторний аналіз може бути як прямим (властиво аналіз), так і зворотним (синтез). При прямому способі аналізу результативний показник розділяється на складові частини, а при зворотному окремі елементи з’єднуються в загальний результативний показник.

Метод фінансових коефіцієнтів.

Розрахунок відносин даних бухгалтерської звітності, визначення взаємозв’язків показників.

При проведення аналізу варто враховувати наступні фактори: ефективність застосовуваних методів планування, доступність бухгалтерської звітності, використання різних методів обліку (облікової політики), рівень диверсифікованості інших підприємств, статичність застосовуваних коефіцієнтів.

Фінансово-економічний аналіз може здійснюватися різними методами. До кількісних методів відносять статистичні (спостереження, порівняння, абсолютні й відносні величини, середні величини, зведення, угруповання й т.п.), економіко-математичні (метод економіко-математичного моделювання й факторного аналізу й т.п.).

Аналіз фінансового стану рекомендується проводити поетапно й починати з експрес-аналізу, що дозволяє виявити вузькі місця у фінансовій діяльності підприємства, у напрямку яких на наступному етапі з’являється можливість більше поглибленого й всебічного аналізу.

У фінансовій літературі велика увага приділяється аналізу платоспроможності підприємства, що визначається як можливість організації розплачуватися за своїми обов’язками.

Ліквідність балансу визначається як ступінь покриття зобов’язань організації її активами, строк перетворення яких у гроші відповідає строку погашення зобов’язань. Від ліквідності балансу варто відрізняти ліквідність активів, що визначається як величина, зворотна часу, необхідному для перетворення їх у кошти. Чим менше час, що буде потрібно, щоб даний вид активів перетворився в гроші, тим вище їхня ліквідність.

Аналіз ліквідності балансу полягає в порівнянні засобів по активі, згрупованих по ступені їхньої ліквідності й розташованих у порядку убування ліквідності, із зобов’язаннями по пасиві, згрупованими по строках їхнього погашення й розташованими в порядку зростання строків.

Залежно від ступеня ліквідності, тобто швидкості перетворення в кошти, активи підприємства розділяються на групи.

Крім того, в аналізі платоспроможності підприємства використається система коефіцієнтів ліквідності. Оцінка платоспроможності вимагає ретельного аналізу структури й складу оборотних коштів на кожному підприємству. Рівень традиційного загального коефіцієнта покриття, що складається на основі системи показників, використовуваних для рейтингової оцінки фінансового стану, їхньої класифікації й розрахунок підсумкового показника рейтингової оцінки: ранжирування підприємств по рейтингу.

Логічним продовженням аналізу фінансової стійкості й платоспроможності є прогнозування й оцінка потенційного банкрутства підприємства.

Висновки

Підприємництво — діяльність ризикована, тому можливі банкрутства окремих підприємницьких суб’єктів. Щоб захистити, з одного боку, учасників підприємницької діяльності від важких наслідків банкрутств, а з іншого боку, стримати обвальне скорочення робочих місць в результаті банкрутств, необхідно мати законодавство, яке б відповідало міжнародним стандартам.

Ефективність підприємництва залежить від соціально-економічного і правового середовища, в якому воно розвивається. Тому необхідно створити певні економічні, політичні і правові умови його розвитку.

Список використаної літератури

Веснин В.Р. Практический менеджмент персонала. Пособие по кадровой работе. — М.: Юристъ, 2003.

Воробьев Е.М. Управление персоналом организации. — М.: Экономика, 2001.

Гордиенко В.С., Обухов Н.А. Управление персоналом: Ростов-на-Дону: «Феникс», 2004.

Грузинов В.П., Грибанов В.Д. Экономика предприятия. — М.: Финансы и статистика. — 2001.

Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні. — К., 1996.

Лястов С.М. Анализ финансово-хозяйственной деятельности предприятия. Москва изд-во Мастерство 2001.

Мамутов В.К., Чувпило О.О. Господарче право зарубіжних країн. — К., 1996.

Правові основи підприємницької діяльності / За ред. В.І. Шакуна, В.П. Мельника, В.М. Поповича. — К., 1997.

Щербина В.С. Господарське право України. Навч. посібник. — К.: Атіка, 1999.

Реферат: Экономическая кибернетика

ЗМІСТ
Перелік умовних скорочень
Вступ
Розділ 1 Соціально-економічнахарактеристика
підприємств і складу власного капіталу 7
1.1 Види підприємств та їх функціонування 7
1.2 Нормативні документи, які регулюють
облік власного капіталу 9
1.3 Склад власного капіталу та його
економічна сутність 12
Розділ 2 Облік власного капіталу 18
2.1 Організація принципу власного капіталу 18
2.2 Облік статутного фонду 20
2.3 Облікформуваннятавикористання
фондів і резервів 24
2.4 Облікфінансових результатів
підприємства та використання прибутку 34
2.5 Вдосконалення методикиобліку
власного капіталу 38
Розділ 3 Аналіз власного капіталу 46
3.1 Аналіз складу, структури і динаміки
власного капіталу підприємства 46
3.2 Аналіз прибутку та його використання 50
3.3 Аналіз формування та використання
фондів і резервів 56
3.4 Вдосконалення методики аналізу
власного капіталу 61
Висновок
Список використаних джерел
Додатки

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АТ – акціонерне товариство
ЗАТ – закрите акціонерне товариство
ЗАТ «ВПФ» – закрите акціонерне товариство «Вовнопрядильна фабрика»
КМУ – Кабінет Міністрів України
МФУ – Міністерство Фінансів України
ТОВ – товариство з обмеженою відповідальністю
ПБО – Положення (стандарт) бухгалтерського обліку
ПДВ – податок на добавлену вартість

ВСТУП

Облік на кожному етапі розвитку економіки значним чином зумовлюється діючим господарським механизмом, процесси якого він відображає і контролює. В умовах переходу до ринкової економіки особливої актуальності набирають облік та аналіз властного капіталу, наявність якого дозволяє функціонувати підприємствам всіх форм власності.
Актуальність обліку власного капіталу виникла через появу нових організаційно-правових форм підприємств, внаслідок прийніття нормативних документів, які найближче до умов функціювання ринкової економіки. Так, як побудова цього обліку забезпечить власникам ефективний контроль за формуванням джерел власних коштів на їх фикористання.
Економічний аналіз, у свою чергу виконує на підприємстві декілька функцій: пошук резервів підвищення ефективності виробництва, оцінка результатів діяльності підприємства, розробка заходів щодо використання виявлених резервів, а також контроль за виконанням планів і управлінських рішень, за ощадливих використанням ресурсів. Таким чином без даних бехгалтерського обліку і здійснення функцій економічного аналізу неможливо дати об’єктивну оцінку стану і результатів господарської діяльності підприємства.
У теперішній час, коли біля 80% підприємств мають недержавну форму власності, власний капітал набуває важливе економічне значення, так як показує кількість власних засобів підприємства, які знаходяться в його розпорядженні, та які знаходяться в його розпорядженні, та які представляють собою фонди та резерви.
Таким чином, економічна важливість власного капіталу і багатогранність його структури обумовлюють необхідність проведення правильного та достовірного обліку, а так саме здійснення аналізу власного капіталу на кожному підприємстві, тим самим підтверджуючи актуальність вивчення данної проблеми, що визначило вибір теми випускної роботи та її мету.
Метою випускної роботи є вивчення методики обліку та аналізу власного капіталу на базовому підприємстві.
Досягнення данної мети потребує рішення таких задач:
1) розгляд видів підприємств за формою власності та їх функціювання;
2) визначення складу власного капіталу та його економічна сутність;
3) дослідження нормативних документів, що регулюють питання обліку та аналізу власного капіталу;
4) розгляд організаційних принципів обліку власного капіталу;
5) вивчення обліку статутного фонду;
6) розгляд обліку фондів та резервів підприємств, що входять до складу влансого капіталу;
7) вивчення обліку прибутку та його використання;
8) визначення основних напрямків удосконалення методики обліку власного капіталу;
9) проведення аналізу складу, структури та динаміки власного капіталу підприємства;
10) розгляд аналізу прибутку підприємства та його використання;
11) проведення аналізу формування і використання фондів та резервів;
12) дослідження удосконалення методики аналізу власного капіталу.
Об’єктом вивчення випускної роботи виступають різноманітні питання і проблеми сучасного обліку та аналізу власного капіталу на прикладі підприємства, а також саме підприємство Закрите акціонерне товариство «Вовно прядільна фобріка» (ЗАТ ”ВПФ”).
Акціонерне товариство належить до підприємств легкої промисловості і є представником текстильної галузі народного господарства України виробляючі швейно-трикотажні вироби, вовну і напівшерстяну пряжу. Метою діяльності товариства є забезпечення сировиною швейно-трикотажних об’єднань України, одержання прибутку, збільшення ринків збуту продукції, задоволення інтересів трубового калективу, тобто акціонерів.
Розмір статутного фонду складає 1028950 гривень, средньосписочна чисельність на 1.01.99 року – 1580 чоловік, з них промислового персоналу – 1488 чоловік, у тому числі робітників – 1281 чоловік, службовців – 207 чоловік. ЗАТ «ВПФ» випустило акцій номінальною вартістю 10 гривень за одну акцію в кількості 102895 штук, загальна сума емісії акцій склала 1028950 гривень.
Протягом останніх трьох років фабрика мала балансовий збиток, що у 1998 році склав 3001900 грн., а збиток від реалізації – 2227000 грн. Основними причинами виникнення збитку є: перебої в постачаннях сировини і палива, подорожяання енергоносіїв, відсутність налагодженого ринку збиту, загальна нестабільність економіки України.
Випускна робота написана на основі вивчення літературних джерел, що видані авторами, які досліджували дану проблему: В.В. Сопко,
А.С. Бакаєвим, Н.Г. Волковим, Т.В. Головко, Л.Т. Пляровськой та іншими, що вивчають проблеми сучасного обліку влансого капіталу – В.І. Стажевим,
І.І. Каракоз, А.Д. Шеремет, І.В. Савицька та інші автори, що опублікували матеріали з економічного аналізу власного капіталу.
У процесі написання роботи використовувались як традиційні методики (літературний, графічний, порівняльний) так і наукові (методи бухгалтерського обліку, економічного аналізу, економічно-математичні методи, методи групування, балансовий та інші). Так само в роботі був використанний практичний матеріал обліку та аналізу власного капіталу ЗАТ «ВПФ», а так само фінансова звітність, розглянуті та вивчені нормативні та законодавчі документи України, що регулюють облік власного капіталу.

РОЗДІЛ 1

Соціально-економічна характеристика
підприємств та складу власного капіталу

1.1 Види підприємств та їх функціювання

В теперішній час, у зв’язку з розвитком ринкової економіки на Україні, підприємства мають різні форми вланості. Це обумовлено прийняттям Закону України «Про власність» (1). У ст. 2. цього Закону говориться, що «право вланості – це урегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном». Держава в Україні забезпечує цим законом стабільність правовідносин власності. Це означає, що в Україні власність виступає в різних формах: приватна, колективна, державна. Усі три форми власності є рівноправними. Закон «Про власність» допускає об’єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності спільних підприємств з участю юридичних громадян інших держав. Згадно з формами власності існують наступні види підприємств: індивідуальне-підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи і виключно його праці; сімейне-підприємство, засноване на власності і праці громадян України – членів однієї родини, які мешкають разом; приватне-підприємство, засноване на власності окремого громадянина України з правом наїму робочої сили; колективне-підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації; державно-комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць; спільне підприємство, засноване на базі об’єднання майна різних власників (змішана форма власності); державне підприємство, засноване на загальнодержавної власності.
Прийнятий Закон України «Про внесення змін до закону «Про підприємства в Україні» (2) передбачає існування названих підприємств, заснованих на державній власності. Декретом КМУ від 31.12.92 р. №24/92 встановлено, що державні підприємства не можеть бути засновниками суб’єктів підприємницької діяльності.
Функціювання господарських товариств, таких як акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, та з доюдатковою відповідальністю, створюються та діють на підставі уставного договору та статуту, а повні та командитні товариства – на підставі уставного договору.
Що стосується, державних та казенних підприємств, то вони функціюнуть під контролем державних органів управління, які призначають керівника підпримства, затверджують його статут. Статут казенного підприємства встановлює звітність, відповідальність керівника за результати господарської дяльності.
Необхідно відмітити, що базове підприємство являє собою ЗАТ, тобто має колективну форму власності. Акціонерним є товариство, що має статутний фонд, розподілений на певну кількість акцій номінальної вартості, що несе відповідальність по зобов’язанням тіяльки своїм майном. Досвід розвинених закордонних країн свідчить, що акціонерні товариства, вступають однієї з найбільше ефективних форм організації підприємств у ринковому господарстві. Акціонерні товариства – це форма централізації капіталу, основна організаційна форма сучасних великих капіталістичних підприємств. Так як, ця форма організації дозволяє: мобілізувати вільні кошти підприємств та організацій, власні заощадження населення для утворення нових, розвиток і модернізація чинних виробників, швидко переросподіляти фінансові ресурси між різноманітними сферами суспільного виробництва. При всіх скласностях і протеріччях утворення і розвитку акціонерної форм господарювання в нашій країні – це майбутнє нашої економіки, тому правильність обліку власного капіталу акціонерних товариств, як основи його функціонування дуже важливо.
Таким чином, були розглянуті види підриємств, та підстави для їх функціонування, слід відмітити, що в залежності від формив власності, підприємство має ту чи іншу організаційну форму, яка вплимває на формування власного капіталу підприємства, а саме його статутного фонду. Тому в подальшому доцільно розглянути нормативні та законодавчі документи, що регулють питання обліку власного капіталу, та дати їм критичну оцінку.

1.2 Нормативні документи, які регулюють облік власного капіталу

Трансформація економіко-правового середовища, курс на ринкові перетворення в Укараїні, супроводжується реформуванням бухгалтерського обліку. Законодавче регулювання нових напрямків господарської практики супроводжувалось нормативним урегулюванням бухгалтерського обліку власного капіталу підприємств. Отже, на цій момент нормативна та законодавча база України містить слідуючі основні елемнети, крім раніше названих.
Одним із важливих документів є Погодження «Про організацію бухгалтерського обліку та звітності в Україні» (3) Воно встановлює єдині методичні основи бухгалтерського обліку й звітності в Україні для підприємств, їх об’єднання і організацій (крім банків) незалежно від форми власності, бюджетних заснувань. Положення має підпрозділи «Фонди і резерви» і «Прибуток (збиток) виробництва», що розкриває сутність і межі утворення окремих складового власного капіталу, наприклад: статутного фонду, резервного фонду та інші.
Такий нормативний документ – Закон України «Про підприємництво» (4) визначає правові основи здійснення підприємницької діяльності в Україні, розкриває сутність підприємництва, його суб’єкти й об’єкти, організаційні форми, обмеження в здійсненні підприємницької діяльності. Окремим поділом виділені умови здійснення підприємницької діяльності і порядок державної реєстрації.
Будь-яке підприємство при організації фінансово-господарської діяльності, спирається на Закон України «Про оподаткування прибутку підприємства». (5) Він містить у собі такі питання, як об’кт і суб’єкт оподаткування, тобто визначає з чого утворюється прибуток підприємства, хто є платником податку. Так само в законі розкриті поняття валових втрат і прибутків підпрємства, амортизаційних відрахувань. Цей закон дуже важливий, тому що визначає сутність доходів і витрат, що дозволяє будь-якому підприємству відповідно до закону визначити суму оподаткованого прибутку.
Закон України «Про господарські товариства» (6) визначає організаціне, економічне, правові норми утворення господарських товариств. У законі сказано, що акціонерні товариства утворяться на основі встановленого договору і статуту. Установчі документи повинні містити в собі зведення про вид діяльності, склад засновників, назва, місце перебівання, розмір і порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутку і збитків, склад і компетенцію об’єднання.
Закон України «Про цінні папіри і фондову біржу» (7) упорядкує види цінних паперів, що можуть бути випущені в Україні. Законом затверджується, що акціонерне товариство, що прийняло внеску вкладчиків повинно розподілити між ними ації відповідно їхнім внеска і виплачува по акціях відповідні диведенти.
При розгляді даної теми використана Інструкція «Про порядок заповнення форм річної звітності» (8). У ній утримуються дані про слушність занесення в окремі статті власного капіталу їх складових, а так само дана їхня оцінка.
Переглянуті документи були прийняти в період переходу до ринкових відносин, але вони незадовольняють цілком вимогам сучасного обліку, який був орієнтован на міжнародні стандарти. У зв’язку з цим 16 липня цього року був прийняти Закон «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні» (9), яким законодавче закріплено орієнтацію бухгалтерського обліку і звітності на застосування міжнародних стандартів фінансової звіьтності. З метою реалізації йього Закону КМУ затвердив «Програму реформування бухгалтерського обліку» (10), а МФУ затвердило Перелік та терім затвердження і запровадження у практику положень (стандартів) бухгалтерського обліку ПБО 10. ПБО 5 «Звіт про власний капітал» надає узагальнену за звітний рік інформацію про зміни (збільшення, зменшення) статутного фонду, капіталу, пайового капіталу, додаткового, резервоного, несплаченого і вилученого капіталу, а також про нерозподільний прибуток. Додаткова інформація розкриття якої в поясненнях звіту вимагається ПБО 5, висвітить призначення та умови використання всіх елементів власного капіталу підприємства.
Перехід України на міжнародні стандарти обліку вимагає відповідні зміни діючої системи бухгалтерського обліку. Це надається перш за все у Плані рахунків, в якому власний капітал уявляє собою рахунки 4 класу. 4 клас об’єднує дві групи рахунків: до першої групи належать рахунки 40-46, які призначенні для визначення та відображення в балансі величини власного капіталу. Друга група рахунків (47-49) призначена для обліку джерел фінансування майбутніх витрат та платежей, які мають цільове призначення. Новий план рахунків буде використаний з 1.01.2000 р.
Це основні зміни та доповнення в нормативно-законодавчій базі України, які стосуються питаннь обліку власного капіталу.
В сучасних умовах важливим моментом для господарських підприємств є прийняття Закону «Про власність» (1), в якому розглядається сутність, поняття «власність», дається загальна характеристика усіх форм власності, які існують на Україні. А також відповідно форм власності відображенні організаційні форми підприємств, тобто види підприємств.
Положення «Про проведення індексації балансової вартості основних фондів» (11) регламентує питання власного капіталу як додатковий капітал, який відіграє дуже важливу роль у діяльності підприємства.
Тому в третьому підрозділі розглянуте питання складу влансого капіталу та його економічна сутність.

1.3 Склад власного капіталу та його економічна сутність

Термін «власний капітал» почав застосування на Україні не так давно. Його поява пов’язана з тим, що набули розвиток різні організаційні форми підприємств на основі різних форм власності. В залежності від форми власності складові елементи власного капіталу створюються по-різному. На думку В.С. Сопко : «Будь яке господарство з точки зору суспільних відносин ринкового характеру має подвійну характеристику: — з одного боку, як сукупність активів – об’єктів носіїв характеристик вартості, а з іншого – як сукупність пасивів – об’єктів обліку як суб’єктів носіїв права власності на активи» (12, с.4). Таким чином, в бухгалтерському обліку з’являються дві характеристики: перша – вкладення засновників (власників) господарства; друга – залучені до господарства чужі (невласні) кошти, тобто зобов’язання підприємства (засновників) по відношенню до інших фізичних чи юридичних осіб або держави. У бухгалтерському обліку має бути не тільки чітко відображено право власності кожного засновника, але має бути також чітке розмежування між власним капіталом (тобто власністю засновників) та чужим (залученим) капіталом (тобто власнітю інших суб’єктів власності). З точки зорубалансової інтерпретації власності засновників вони формують перший розділ пасиву балансу господарства. Другий та третій розділ – це зобов’язання підприємства.
І.І. Іванов дає таке визначення капіталу: «Власний капітал (власні вкладення) – це власні джерела підприємства, що без визначеного терміна повернення внесені засновниками або залишеі ними на підприємстві з чистого прибутку» (13, с.20). Таким чином, власний капітал складають: статутний-зареєстрований фонд, резерв майбутніх витрат, резервний фонд, резерв майбутніх витрат і платежів, нерозподілений прибуток минулих років і інші фонди і резерви. Складового власного капіталу відображають: суму, що власники передали в розпорядження підприємства як внески, або залишки у формі нерозподіленного прибутку, або яку суму одержало підприємство з боку без повернення від інших фізичних або юридичних осіб у свої розпорядження.
Показник – власний капітал – є одним з істотних і важливих для підприємства показників, оскільки показує зебезпеченість коштами для функціювання підприємства, кредитоспроможність (це критерій наявності достатньої кількості власного капіталу для покриття наявних у підприємства кредитів) і платоспроможність (це наявність власних оборотних коштів для покриття боргів і платежів підприємства).
Необхідно відмітити, що складові елементи власного капіталу на підприємствах державної чи казенної форми власності створюються під контролем міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які здійснюють планування і фінансовий контроль за господарською діяльністю, визначають порядок використання чистого прибутку. Статутний фонд таких підприємств – це сума джерел коштів, переданих державою на баланс підприємства для здійснення господарювання. А інші елементи власного капіталу формуються згідно нормативів розподілу чистого прибутку, затвердженних державною установою.
Підприємства інших форм власності (колективної, приватної) створюють власний капітал самостійно, згідно законодавчої бази України.
В Україні, як і у світовій практиці, при формуванні власності (капіталу) засновників підприємства (якщо воно АТ, ТОВ, кориорація або холдингова компанія) за економіко-правовим характером розрізняють два поняття:
1) вклад;
2) додаткові внески заснвників (учасників).
Вклади та додаткові внески виконують різні функції. Для того, щоб зрозуміти ці функції, сліді спочатку з’ясувати складові елементи власного капіталу.
Власний капітал засновників (учасників) поділяється на дві частини: реєстрований та нереєстрований. Перший (реєстрований) – це фонди та резерви, створенні підприємством в процессі господарювання, а також нерозподілений прибеток (непокритий збиток).
Усі складові є власністю засновників (учасників). Але вклади виконуються набагато більше функцій і мають значно глибший зміст, ніж просте внесення додаткових коштів (майна), в тому числі і шляхом залишання у складі власного капіталу нерозподіленого прибутку.
Вклад – це частка засновника (учасника) у статутному фонді (капіталу) підприємства. Вклад виконує такі функції:
а) забезпечує інвестування діяльності підриємства (це першочергове джерело формування майно підприємства);
б) регулювання відносин власності (тобто розподіл майна, виробленої продукції, державного прибутку тощо). Це особливо важливо при виході учасника (засновника) з підприємства;
в) управління підприємством, оскільки кількість голосів дорівнює (пропорційно) часткам (вкладам).
Формування статутного фонду (капіталу) за рахунок вкладів засновників (учасників) є обов’язковим елементом установчих документів підприємства. Сума статутного фонду (капіталу) підлягає обов’язковій реєстрації у державному реєстрі господарюючих одиниць. Рішення про збільшення (або зменшення) штату підлягає обов’язковій реєстрації. Сума статутного фонду (капіталу) за балансом підприємства не може бути іншою, ніж та, яка зареєстрована в державному реєстрі. Не вкладені кошти засновників (учасників) показуються в активі балансу.
Необхідно відмітити, що акціонерним рахується товариство, що має статутний фонд, розподілений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, що несе відповідність по забов’язаннях тільки своїм майном. Акції розподіляються між засновниками пропорційно їх вкладам. Таким чином, статутний фонд є акціонерним капіталом підприємства. Потім він може бути збільшений шляхом додаткової емісії акцій та реалізації їх між засновниками (учасниками) (14, с.27).
Що стосується переєстрованого капіталу, що додаткові грошові внески або майно засновників (учасників) можуть бути спрямовані для розвитку підприємства, закупівлі товарно-матеріальних цінностей, покриття збитків тощо.
Вартісна оцінка вкладу становить частку засновника (учасника) у статутному фонді (капіталі), тоді як додаткові внески, крім спеціально обумовлених випадків самими засновниками, не впливають на її розмір.
Додатковий внесок – це частка засновника (учасника) в інших формах власного капіталу підприємства (резервному, страховому або іншому фонді) та нерозподіленому прибутку (непокритому збитку) минулих років. Це означає, що додаткові внески, які робляться або в резервний (страховий капітал), або до нерозподіленого прибутку (шляхом) залишення неспожитої частки прибутку поточного року), виконують лише першу функцію, тобто функцію інвестування.
Що стосується додаткових внесків, то вони є добровільними. Їх внесення приймаються простою більшістю голосів засновників (учасників).
Вносяться вклади до статутного фонду чи просто додаткові внески до власності (капіталу) – це дуже важлива різниця. А для побудови бухгалтерського обліку власності має першорядне значення.
Для кожного складового власного капіталу у бухгалтерському обліку планом рахунків виділено окремий рахунок з відповідною назвою. Усі рахунки обліку власного капіталу є пасивними і можуть мати тільки кредитове сальдо. Взаємозв’язок власного капіталу з рахунками бухгалтерського обліку показан на рис. 1.1.

Статутний фонд (капітал)
(рахунок 85)
Додатковий капітал
(рахунок 88)
Резервний фонд (капітал)
(рахунок 88)
Використання прибутку
(рахунок 81)
Власний
капітал Фонди економічного стимулювання
(рахунок 87)
Резерв майбутніх платежів і виплат
(рахунок 89)
Прибуток і збиток
(рахунок 80)
Нерозподілений прибуок минулих років
(рахунок 98)
Фонди спеціального призначення
(рахунок 88)
Цільове фінансування і цільові надходження
(рахунок 96)

Рис. 1.1. Взаємозв’язок власного капіталу з рахунками бухгалтерського обліку

Власні засоби акціонерних товариств в організаційно-правовому відношенні укладаються зі статутного фонду, резервного капіталу, що формується за рахунок тієї частини прибутку, що не підлягає розподілу між учасниками-акціонерами, у розмірах, передбачених статутним, але не більш 25% у рік. Функціональне призначення складових власних засобів по різному. Наприклад, статутний фонд – капітал служить для фінансового забезпечення виробничо-господарської діяльності. Резервний капітал передбачений для виплат (при відсутності прибутку) відсотків кредиторам і дивідентів по привілейованих акціях, списання боргів і збитків. (12, с.24). Утворення інших фондів (спеціальних фондів, фондів економічного стимулювання) повинно бути передбачатися статутом або рішенням зборів акціонерів.
На розмір власного капіталу впливають:
1) інвестиції, що дозволяють збільшити активи за рахунок додаткових засобів власників підприємства;
2) прибутки, що містять у собі: прибуток від основної діяльності, прибутки (дивіденти, відсотки) по акціях і облігаціях, прибутки від інших видів діяльності. Будь-який прибуток веде до росту власного капіталу підприємства;
3) вилучення засобів власниками підприємства веде до зменшення активів підприємства;
4) витрати (покриття, отриманих раніше збитків, виплата дивідентів, відсотків, витрати власних засобів на цільове використання) ведуть до зменшення розміру власного капіталу.
Вплив наведених операцій за звітний період прибутки перевищують витрати, то підприємство має прибутокі, навпаки, коли витрати перевищують прибутки підприємства – воно має збиток.
Великий вплив на формування й облік власного капіталу має таке явище, як збитковість підприємства, тому що тоді немає можливості сформувати велику частину фондів і резервів, що існує на ЗАТ «ВПФ».
Величина власного капіталу – це важлива економічна категорія, так як вона показує платоспроможність підприємства, що дуже важливо в період розвитку ринкових відносин. Тому питання обліку власного капіталі дуже актуальна. Організація обліку та його здійснення на прикладі базового підприємства розглянута в другому розділі.

РОЗДІЛ 2

Облік власного капіталу

2.1 Організаційні принципи обліку власного капіталу

Організація обліку власного капіталу – це процес беззупинного, цілеспрямованого вибору і застосування найбільш раціональних засобів і технологічних прийомів збору та обробки облікової інформації й упорядкування звітності про наявність, формування і використання фондів, резервів і фінансових результатів. Найбільш важливими об’єктами організації обліку є такі складові облікового процесу:
— облік статутного фонду;
— облік формування і використанні фондів і резервів підприємства;
— визначення й облік фінансових результатів.
Облік фондів резервів і фінансових результатів у ЗАТ «ВПФ» ведеться фінансово-розрахунковим сектором бухгалтерії. Облік статутного капіталу проводиться заступником головного бухгалтера. Перелік робіт із фінансово-розрахункового сектора визначається в нормативному документі «Положення про відділ по обліку фінансово-розрахункових операцій». Цей документ розроблений й затверджений керівником. Кожний робітник, що займається обліком власного капіталу, має свої обов’язки, що утримуються в посадовій інструкції.
Плановування і контроль термінів виконання облікових робіт проводиться за допомогою системи графіків, які відображають облікові процеси.
Сутність організації облікової роботи з графіка складається в тому, що збір первинної облікової інформації, передача в органи обліку, опрацювання даних, упорядкування звітності і видача інформації споживачам виконується в зазхдалегідь установленні терміни строки.
Слід зазначити, що в ЗАТ «ВПФ» існує як журнально-ордерна форма обліку, так і таблична-автоматизована форма обліку, що значно полегшила ведення документообігу власного капіталу.
Облік власного капіталу, як і облік у загалі, позаначається з первинних документів. Організація первинної облікової інформації починається з виявленням складу господарських операцій і об’єктів, що повинні знайти відображення в системі обліку на підприємстві. Для цього по кожному з поділів облікової роботи складається перелік інформації. Такий перелік називається обліковою номенклатурою. У табл. 2.1 відображен перелік номенклатур по обліку власного капіталу. Специфіка цієї таблиці в тому, що по власному капіталу майже немає конкретних первинних документів, тому всі дані про номенклатуру утримуються в звітності і машинограммах синтетичного й аналітичного урахування.
Табл. 2.1.

Перелік облікових номенклатур власного капіталу
Характеристика необхідних даних (номенклатур) Для чого необхідні дані Вимі-рюється в грош. одиницях У яких носіях фіксується
Розмір фондів
(або резервів) Для правильного обліку фондів Так Нормативні
документи, форми звітності
Формування фондів і резервів Для контролю за спрямуванням засобів і вірності обліку Так Кошториси,первині документи, аналітичні дані, форми
1-3 звітності, нормативні документи
Плановий розмір використання засобів фондів і резервів Для контролю за вірністю використання засобів власного капіталу Так Кошторис, планові калькуляції, використання засобів, фондів і резервів.
Розмір прибутку (збитків) Для виявлення й обліку фінансового результату і його використання Так Оборотні відомості, форми звітності, ТТН
Кожне робоче місце бухгалтерії забезпечено нормативно-довідковими джерелами, зразками чинних форм звітності і документів, зразками підписів осіб, що мають право підписувати документи. За роботою бухгалтерів фінансово-розрахункового сектора стежить керівник сектора, що береже звітні дані по власному капіталу і дає їх на перевірку головному бухгалтеру або його заступнику.
Згідно розглянутого переліку обмінових норм здійснюється організація обліку власного капіталу на ЗАТ «ВПФ», що відповідає законодавчій базі України, а також Статуту підприємства. Далі доцільно роздивитись облік статутного фонду, як одної з важливих складових частин власного капіталу.

2.2 Облік статутного фонду

Статутний фонд – це сума грошових внесків або вартість майна, що власник надає в повне господарське володіння (використання, розпорядження) підприємству, що він утворює.
Статутний фонд є основним видом влансих джерел підприємства. Він утворюється за рахунок засновників або учасників. Внесками можуть біти кошти, права, на використання землі, води й інших природних ресурсів, матеріальних цінностей (у тому числі майнове право на інтелектуальну власність). Сума внеску встановлює частину кожного учасника в статутному фонді (капіталі). Акціонерні товариства, у тому числі і ЗАТ «ВПФ» мають статутний фонд, поділений на визначений розмір акцій однакової номінальної вартості. При цьому необхідно здійснювати облік акцій, які є бланками сурової звітності. Сума виданої або поверненої акції кожному акціонеру повинна підтверджуватися прибутковим або видатковим касовим ордером. Рух акцій та виплата дивідентів по ним на ЗАТ «ВПФ» за досліджуємий період не відбувались. Синтетичний облік статутного капіталу ведеться на рахунку 85 «Статутний фонд», рахунок пасивний, фондовий. Цей рахунок використовується для обліку даних і узагальнення інформації про стан і формування статутного фонду (капіталу) підприємства. Сальдо рахунка 85 повинно відповідати розміру статутного капіталу, який зафіксований у статуті підприємства і зареєстрований у державному реєстрі. Записи по рахунку 85 ведуться тільки у випадках збільшення або зменшення статуного фонду, що проводяться у встановленному законодавством порядку і тільки після внесення відповідних змін у статуті підприємства. Після державної реєстрації підприємства статутний капітал у сумі внесків засновників, що передбачені статутними документами (наприклад, у сумі виконаної підписки в АТ) відображається по кредиту рахунку 85 у кореспонденції з рахунком 75 «Розрахунки з засновниками».
Фактичні надходження власників проводяться по кредиту рахунку 75 у кореспонденції з рахунками по обліку і інших цінностей (активів).
У АТ до рахунку 85 можуть бути відкриті субрахунки:
1) по видам акцій – прості, привілейовані;
2) по ознакам внесків – проголощений фонд, підписаний фонд, оплачений фонд, виплачений фонд.
У табл. 2.2 показані основні бухгалтерські проводки, що використовуються при формуванні статутного капіталу акціонерного товариства.
Статутний і аналітичний облік ведеться в журналі-ордері №13. При зменшеній журнально-ордерній формі використовується журнал-ордер №04, а при ззпрощенної формі відомость В-4. На ЗАТ «ВПФ» використовується ж/о №13.
Статутний фонд державних підприємств являє собою совокупність засобів асигнованих державою з бюджета в момент формування підприємства (вартість усіх витрат на будівельні монтажні роботи, а також вартість обладнення і оборотних засобів).
Таблиця 2.2

Основні бухгалтерські проводки при формуванні статутного капіталу акціонерного товариства
Зміст операції Дт Кт Сума
(грн.)
(з реєстрації акціонерів)
1. Внески в рахунок вкладів до моменту реєстрації акціонерів, які підписалися на акції:
— в національній валюті (грн.)
— валютні
Незакончені об’єкти кап. вкладеннь:
— матеріальні цінності;
— різні товари;
— цінні папери;
Право використанням майна та іншими нематеріальними активами:
— основні засоби по величені первинної вартсті
— на суму зноса
2. Відображена зареєстрована сума статутного фонду.
Внесені вклади до реєстрації:
3. Отримані в рахунок кінцевої оплати акцій у власність різні внески (на ЗАТ «ВПФ» зроблені 100% внески до реєстрації)
4. При анулюванні акцій:

50,51
52
33
05,12
41
58

04

01
75

75
75
05-12
50-52

56
85

75
75
75
75
75
75

75

75
02

85
85

75

50,51
56

368000
12000
24300
227000
970
—

11000

378000
28030

1029000
1029000

—

Розмір статутного фонду фіксуються в Статуті підприємства. Дані про зміни проводяться у звіті «Про фінансово-мацновий стан підприємства» (дод.). Джерелом складення донного звіту служать аналітичні показики до рахунку 85 (ж/о №13), до рахунків 88, 96 (ж/о №12). Величина статутного фонду на
ЗАТ «ВПФ» протігом дослідженого періода не змінювалась, тому що його розмір повинний бути постійний, такий, як зазначений в статуті підприємства.
Тому що ЗАТ «ВПФ» випустило акції номінальною вартістю 10 грн. і емісія склала 102890 грн, тобто на весь розмір статутного капіталу, варто роздивитися можливість зміни статутного фонду акціонерного товариства.
У процесі діяльності ТА може змінювати свій капітал – первинний статутний фонд за рахунок операцій, пов’язаних зі зміною його розмірів і структури. (рис. 2.1.) і за умови його переєстрації. АТ має право збільшувати статутний фонд, якщо усі випущенні раніше акції цілком оплачені по вартості не нижче номінальної.

Статутний фонд АТ

Розмір

Структура

Збільшення Зменшення Обсяг привієльованих акцій на прості

Збільшення номінальної вартості акцій Зниження номінальної вартості акцій Роздроблення або консолідація

Обмін раніше випущених облігацій на акції Зменшення кількості акцій шляхом їх вікупу і анулювання
Рис. 2.1. Зміна статутного фонду АТ

Збільшення статутного фонду в слідстві додаткової емісії (випуску) акцій, а так само збільшення номінальної вартості акцій за рахунок додаткових внесків акціонерів відбивається бухгалтерською проводкою:
Дт 75 Кт 85
Якщо номінальна вартість акцій зросла за рахунок прибутку АТ, запис виглядає:
ДТ 81(88) Кт 85
Акціонерне товариство, що проводить індексацію основних фондів, може додаткове випустити акції або збільшити номінальну вартість акцій за рахунок суми цієї індексації.

У цьому випадку оформляють запис:
ДТ 95 Кт 85
Статутний фонд АТ може зменшитися за рахунок двох чинників:
1) зниження номінальної вартості акцій, що відбивається так:
Дт 85 Кт 75;
2) зменшення кількості акцій, шляхом їх викупу за рахунок сум, що перевищують статутний фонд для подальшого розподілу між своїми робітниками, перепродажі або анулювання. Викуп акцій відбувається в обліку таким записом:
Дт 56 Кт 50,51
Якщо акції викуплені по ціні, що перевищує їх номінальну вартість, то різниця списується в кредити рахунку 88 «Фонди спеціального призначення» субрахунок (Емисійний прибуток). Викуплені акції повинні бути реалізовані або анулювані протягом року, їх анулювання відбувається записом:
Дт 85 Кт 56
(субрахунок «Власні акції, викуплені в акціонерів»).
Перерахуванні вище бухгалтерські проводки не використовуються на базовому підприємстві, тому що по ним відсутні господарські операції, тому показні теоретично.
Сутність обліку статутного фонду акціонерного товариства дуже важлива, тому що статутний фонд є складового власного капіталу, наявність якого дає можливість здійснення господарської діяльності.

2.3.Формування і використання фондів і резервів підприємства

Крім статутного фонду до складу власного капіталу входять деякі фонди і резерви, утворення яких передбачено статутними докуметами.
Так, велике значення має додатковий капітал підприємства. Додатковий капітал – це такий вид власного капіталу, котрий не зареєстрований у складі статутного фонду і він не може утворюватися за рахунок результатів діяльності.
Основні джерела додаткового капіталу:
— різниця між номінальною і продажною вартістю акцій (емісійний дохід);
— внески засновників;
— надходження майна безкоштовно від інших підприємств;
— дооцінка основних засобів.
Облік додаткового капіталу проводиться на пасивному рахунку 88. В балансі ЗАТ «ВПФ» «Додатковий капітал» складає 82642 і 93061 тис. грн. відповідно на початок і кінець 1998 року (дод. ).
На підприємстві відкриті до додаткового капіталу слідуючі субрахунки:
88/3 – «Індексація балансової вартості основних фондів»;
88/4 – «Переоцінка товарно-матеріальних цінностей»;
88/5 – «Безоплатно отримане майно»;
88/6 – «Засоби використання на фінансування статутного фонду і придбання акцій»;
88/8 – «Капітальні вкладення і придбання нематеріальних активів».
До додаткового капіталу можуть бути відкриті й інші субрахунки: 88/7 – «Фонд індексації незавершаного будівництва» та інші.
Синтетичний облік відображений у «Оборотній відомості по аналітичному рахунку 88» (дод.). Найбільше загальні дані проо додатковий капітал можна також знайти в «Головній книзі» і «Обратному балансі»
(дод. , ). Основні операції по додатковому капіталу утримуються в
табл. 2.3.
Також на 88 рахунку відображається резервний капітал, що утворюється господарськими товариства відповідно до статутних документів.
У закритому акціонерному товаристві «Вовнопрядильна фабрика» статутними документами передбачено утворення резервного капіталу
(не більш 25% від річної суми прибутку) відповідно до законодавства.
Таблиця 2.3

Основні операції по додатковому капіталу

Зміст операції
Дт
Кт
Сума
(грн.)
(дод. )
Формування додаткового капіталу:
— проведена дооцінка матеріальних цінностей
— проведена індексація основних фондів
— придбання акцій за рахунок засобів які утриманні з заробітної плати
Використання додаткового капіталу:
— погашення частини збитку капіталу;
— використання засобів на капітальний ремонт;
— передані безкоштовно потрібне на підприємстві:
а) товарно-матеріальні цінності
б) основні фонди

14
01

70/1

88

88/8

88/5
88/5

88/4
88/3

88/6

80

03

05(76)
01(76)

15347820
26700250

180

1497221

1950

—
—
Всього:

617244
Нараховано премій робітникам за збір, збереження, ремонт та здачу тари:
88/2
70/1
2770
Інше:

Таким чином, резервний капітал утворюється за рахунок прибутку, тому на ЗАТ «ВПФ» він відсутній, тому що відсутнє джерело його фінансування. У зв’язку з цим, немає потреби в обліку резервного фонду. Необхідно визначити, що статут ЗАТ «ВПФ» передбачає утворення резервного капіталу у випадку одержання щокварталу в розмірі 5% чистого прибутку. Призначення резервного капіталу полягає в тому, щоб покрити можливі балансові збитки підприємства й інші витарти, що виникнуть у результаті випадків.
У акціонерних товариствах резервний капітал може бути спрямований на виплату диведентів по привілейованих акціях, при відсутності або нестачі прибутку. Не поповнення резервного капіталу підприємство може направити свій нерозподілений прибуток. Власники (застовники, акціонери) можуть прийняти рішення про напрямок засобів резервного капіталу на збільшення відповідних спеціальних фондів (12, с.25).
Основні операції по резервному капіталу відображені теоретично (через відсутність на ЗАТ «ВПФ») у табл. 2.4.
Підприємства можуть утворювати різноманітні спеціальні фонди відповідно до статутних документів.
У ЗАТ «ВПФ» передбачено утворення «Фонду економічного стимулювання» із поділом на два субрахунка «Фонд виробничого і соціального розвитку» і «Фонд матеріального заохочення». Відрахування в ці фонди проводяться за рахунок прибутку. Тому що у нашому випадку прибуток відсутній, то засоби, які для йього необхідні повинні бути списані за рахунок збитків звітнього року (тобто, спеціально ці фонди не утворюються).

Таблиця 2.4

Резервний капітал в кореспонденції з іншими рахунками (теоретично)

Зміст операції
Дт
Кт
1. Формування резервного фонду:
— проведення відрахуваннь від прибутку у відповідному розмірі на утворення (поповнення) резервного капіталу;
— направлення на поповнення резервного фонду нерозподіленого прибутку.
2. використання засобів резервного фонду:
— направлення засобів резервного капіталу на покриття збитків звітнього року;
— виплачені акціонерам дивіденти по привілейованим акціям при відсутності прибутку;
— розподілені засоби фонду між засновниками;
— списані витрачені в результаті надзвичайних обставин в межах резервного фонду ОФ, матеріали, продукція
Витрати підприємства по ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій:
— нарахована заробітна плата по ліквідації наслідків (згідно відрахуванням)
— за послуги допоміжних виробництв

81(80)

98

88

88
88

88
88

88
88

88

88

80

75/2
75

05
40

70,69,6
23

Облік даних засобів ведеться на пасивному рахунку 87 у розрізі двох субрахунків: 87/1 і 87/2. Відрахування у фонди за рахунок прибутків відображають бухгалтерським записом:
Дт 81(98) Кт 87/2
Засоби фонду матеріального заохочення (87/1) використовуються на: нарахування премій за підсумками роботи за рік; надання матуріальної допомоги; виплату єдиночасових допомог; дивідентів по акціях і інші цілі.
Засоби фонду виробничого й економічного розвитку фикористовуються на: розвиток виробництва (розширення, реконструкція, модернізація); підготовка і перепідготовка кадрів; фінансування прирості власних оборотних коштів, проведення оздоровчих заходів і інше (18, с.267).
Облік Фондів економічного стимулювання ведеться в
журналі-ордері №12, а також до річного звіту додається. Розшифрування
87 рахунку, що містять підсумкові суми по операціям.
Додаткові зведення утримуються в «Головній книзі». Відповідно до цих документів ЗАТ «ВПФ» використовувало за звітний період по 87/2 рахунку більш 398 тис. грн. на розвиток виробництва й економічне стимулювання. Практично відсутні господарські операції по «Фонду матеріального заохочення», тому що підприємство не має на це засобів. Основні бухгалтерські проводки по рахунку 87 відображені в табл. 2.5.
Кожний звітний період засоби, які використовуються по соціальному призначенню цих двох фондів, списуються на збитки звітнього року проводками:
Дт 80 Кт 87/1 727,52 грн.
Дт 80 Кт 87/2 398012,03 грн.
На підприємстві можуть виникнути витарти, що не здійснені, але передбачаються в майбутньому. Їх називають майбутніми витратами або наступними платежами. Для фінансування таких витрат на підприємстві можуть утворюватися резерви майбутних витрат і платежів, облік яких ведеться на посивному балансовому рахунку 89 (23, с.11).
Таблиця 2.5
Кореспондентскі рахунки по господарським операціям
використання фонду виробничо-економічного стимулювання
Зміст операції
Дт
Кт
Сума
(грн.)
(дод. )
Перерахування засобів на доброцінні цілі:
— шефська допомога
— одночасова матеріальна допомога робітникам ЗАТ «ВПФ».
Разом:

Утримання об’єктів соціально-культурного побуту:
— списання матуріалів за рахунок фондів, які витрачені на виробничі цілі
— списання МБП за рахунок фондів, які витрачені на невиробничі цілі.
Разом

Відрахування у фонд соціального страхування

Погашення позички

Оздоровчі заходи
Видача колійних за рахунок фондів
Реалізація фірмового спец. одягу своїм робітникам (з ПДВ)
Нарахування різним організаціям за надані послуги:
Списання частини фонду мат. заохочення у фонд розвитку виробництва
Придбання основних засобів
Оренда основних засобів невиробничого характеру
Усього витрачено засобів за 1998 рік

87(96)

87

87

87

87

87

87
87

87

87

87
87

87

51

50

05

12

69

51

51
50

46

68

76
87/2

88

3000

1876
4876

346350

4007
350357

239,62

692

10
1433

480,51

325,18

160,3
281,28

61
398739

До таких резервів можуть бути віднесені: резерв по оплаті відпусток, витрати на ремонт основних засобів, виробничих витрат на підготовчі роботи в зв’язку з сезонним характером виробництва, що є мійбутні витрати на оплату заохочень за вислугу років, за підсумками роботи за рік, та за інші цілі, передбачені законодавством (22, с.6).

Статутними документами ЗАТ «ВПФ» передбачене утворення такого резерву і відкриті такі субрахунки:
89/1 – резерв по оплаті відпусток;
89/2 – резерв витрат на ремонт основних засобів, що забезпечують безперебійну роботу виробничих цехів.
На багатьох підприємствах суми, що нараховані по відпускам, включаються у витрати виробництва (дебет рахунків 20, 23, 25, 26, 29 і інші, кредит рахунку 70). Але вдіпустки даються членами трудового колективу протягом року нерівномірно, що може призвести до різних змін собівартості продукції. Щоб цього не трапилося, доцільно сформувати резерв по оплаті відпусток: Дт 20, 23, 25, 26, 29, 43 Кт 89/1, і відпускні суми нарахувати з утворенням резерву: Дт 89/1 Кт 70. Щомісячні відрахування в резерв оплати відпусток підприємства визначають самостійно, виходячи з річного фонду оплати праці (15%).
Таким чином, протягом 1998 року 89 рахунок кореспондується з 70 рахунком:
Дт. 89 Кт 70,
а також з 20, 23 рахунками:
Дт 20, 23, Кт 89,
тому обороти по рахунку і проводки відображені тільки в «Головній книзі» і в оборотному балансі (дод.), а інші форми обліку не ведуться на підприємстві. Залишок по фонду на кінець 1998 року склав 105000 гривень, а його перерахувань фонду резерва по оплаті відпусток. В табл. 2.6 приведені основні операції по 89 рахунку за грудень місяць 1998 року.
У процессі створення облікової політики на майбутній рік ЗАТ «ВПІ» вважає недоцільним утворення цоьго резерву, тоді його залишки за станом на 31 грудня списують на прибуток:
Дт 89/1 Кт 80

Таблиця 2.6

Основні операції по рахунку 89 за грудень 1998 року

Зміст операції Дт Кт Сума
(грн.)
(дод. )
1) Проведено відрахування в резерв майбутніх витрат і платежів, що відносяться до витрат:
2) Використано на оплату відпусток робочим підприємства:
3) Проведено відрахування в бюджет із зарплати:
4) Проведено відрахування у фонд соціального страхування:
5) Списання сум резерва на прибуток
(с 1.01.99) 20
23

89/1

89

89

89
89/1

70

68

69

80
5613,15

244,81

13,5

78,3

104403,71

Також на підприємстві ведеться облік засобів цільового фінансування і цільових надходжень. До цих засобів відносяться: засоби на утримання дитячих садів; на підготування кадрів; науково-дослідні роботи й інше.
Синтетичний облік цільового фінансування на підприємствах проводиться на пасивному фондовому рахунку 96. «Цільове фінансування і цільові надходження».
Аналітичний облік по рахунку 96 ведеться по окремим видам цільового фінансування і цільових надходжень на: компенсації на дітей, компенсації громадянам, що постраждали в слідство Чорнобильскої катастрофи; винагорода по соцстраху, інші надходження і фінансування. Ці субрахунки на відприємстві постійно змінюються по причинам виникнення втарт або цільового фінансування. Формування засобів на цьому рахунку відображається в журналі-ордері №12, що заповнюється щомісячно.
По кредиту рахунка 96 враховуються суми фактично отриманого фінансування, фактично отримані засоби від профспідкових організацій, а також отримані від батьків суми на утримання дітей у дитячих садках і інше. Як приклад, можна знайти кредитові обороти за останній місяць минулого року.
Дт 70 Кт 96 1744,3 грн
– утримання із заробітної плати коштів за дитячі садки, путівки й інше.
Суми, витрачені на ті або інші засоби, списуються на дебет рахунку 96 «Цільове фінансування і цільове надходження» з Кт рахунків 50, 70, 76.
Аналітичний облік по разхунку 96 ведеться по окремим видам цільового фінансування:
1) витрати на утримання дитячих закладів (наприкінці місяця), культурно-побутових колективів (із кредиту рахунку 29 «Непромислові виробництва і господарства»);
2) виплати з бюджетного рахунку, витрати, які списуються за рахунок фінансування (з кредиту рахунка 55 «Інші рахунки в банках»).
Кошти фонду використовуються також на підготовку кадрів і фінансування винахідництва кадрів і фінансування винахідництва, а також на виплату компенсацій на дітей і часткове відшклдування малозабезпеченим сім’ям члени яких працюють на ЗАТ «ВПФ».
На державних підприємствах до складу власного капіталу входять і амортизаційний фонд. По ст. «Амортизаційний фонд» підприємство, яке має рахунок 86 «Амортизаційний фонд» показує залишок засобів, нарахованої амортизації основних засобів. Для аналітичного обліку таких сум застосовуються субрахунки 86/1 «По власним основним засобам» і 86/2 «По арендованим основним засобам».
Під терміном «амортизація» основних фондів і нематеріальних активів розуміють поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або покраження, на зменшення коригованого прибутку в межах норм амортизаційних відхилень, які встановленні цією статтею.
Суми амортвідрахувань звітного періоду визначаються шляхом застосування норм амортизації до балансової вартості груп основних фондів на початок звітного періоду.
Балансова вартість групи основних фондів на початку звітного періоду розраховується по формулі:
Б(а)=Б(а-1)+П(а-1) -А(а-1) , де
Б(а) – балансова вартість групи на початок звітного періоду;
Б(а-1) – балансова вартість групи на початок періоду, слідуючим за звітним;
П(а-1) – сума витрат, які витрачені на придбання основних фондів, здійснення кап. ремонтів, реконструкцій, модернізацій та інших поліпшень основних фондів на протязі періоду, слідуючим за звітним;
В(а-1) – сума виведених з експлуатації основних фондів на протязі періоду, слідуючим за звітним;
А(а-1) – сума амортвідрахувань, які нараховані у період, слідуючим за звітним.
Норми амортизації, які встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного (налогового) періоду в слідуючих розмірах (у розрахунку на календарний квартал):
— група 1 – 1,25%;
— група 2 – 6,25%;
— група 3 – 3,75%.
На базовому підприємстві амортизаційний фонд не входить до складу власного капіталу, тому розгляд питання формування та використання на практиці амортизаційного фонду неможливо.
Розгляд обліку фондів і резервів підприємства свідчить, що їх бажає бути кращим, тему що багато з них фондів не мають джерела утворення (прибутку), інші ж недостатньо фінансуються, і як наслідок, фонди і резерви не виконують цілком своїх функцій і свого призначення. Тому далі доцільно переглянути облік фінансових результатів підприємства і використання прибутку.

2.4 Облік фінансових рехультатів підприємства і використання прибутку

Результатом діяльності підприємства є (прибуток) або збиток. Прибуток в основному утворюється за рахунок результатів реалізації продукції (товарів), робіт, послуг і інших матеріальних цінностей.
Облік прибутку і збитків ведеться на рахунку 80 «Прибуток і збиток». У аналітичному обліку прибуток і збитки групуються по видам продукції, видам діяльності, статтям прибутку і збитку.
По кредиту рахунку 80 відображається прибуток, а по дебету-збитки і втати. Загальний прибуток підприємства утворюється за рахунок:
— процентів до отримання;
— прибутки (збитки) від реалізації основної продукції;
— фінансового результату від іншої реалізації;
— позареалізаційного прибутку (збитку) підприємства;
— доходів від володіння корпоративними правами.
Під прибутком від реалізації продукції розуміють перевищення виручки від продукції без ПДВ і акцизу над витратами на виробництво і реалізацію, що включаються в собівартость продукції. У протилежному випадку підприємство одержує збиток. Прибуток (збиток) формується поступово протягом фінансово-господарського (року).
Прибуток (збиток) від позареалізаційних операцій є сума засобів, отриманих (витрачених) підприємством вді позареалізаційних операцій і зменшена на суму витрат по цих операціях. До таких операцій відносять реалізацію основних засобів (І гр.), товарно-матеріальних цінностей, нематеріальних активів і цінних паперів.
Фінансовим результатом від іншої реалізації є прибуток (збиток) отриманий від реалізації товарів (робіт, послуг), що відносяться до продукції неосновного виду діяльності. Но ЗАТ «ВПФ» до таких товарів відносять: ширпотреб, ковдри, трикотажні та швейні вироби.
Результатом реалізації продукції основної діяльності визначається щомісяця, як різниця між виручкою від реалізації (кредитовий оборот
рахунка 46) без ПДВ і акцизу і фактичної собівартості реалізованої продукції (дебетовий оборот 46 рахунку). Результат відносять на рахунок 80:
Дт 46 Кт 80 – прибуток;
Дт 80 Кт 46 – 2270000 грн., збиток.
Таким чином, підприємство від основної реалізації має збиток. По позареалізаційних операціях отриманий прибуток. При продажі основних засобів, товарно-матеріальних цінностей прибуток 29000 грн., решта окремого майна в оренду – 14000 грн. Тому балансовий збиток склав 2227000 грн., але зважаючи на те, що підприєством було використано в рахунок прибутку ще 775000 грн., що загальні збитки звітного 1998 року склало 3002000 грн.
(дод. ).
Витрати на виробництво продукції склали 3585000 грн., а загальні витрати по підприємству – 5576000 грн. (дод. ), і якщо порівняти ці дані з виторгом від реалізації продукції (1586000 грн.), то стає ясно, як утвориися такі великі суми збитків (1586000 – 5576000 грн.).
Документи по фінансових результатах у загальному виді відображен на рис. 2.2.

Аналітичні дані по рахунку №46

Накладна ТТН, рахунок фактура і інші первинні документи

Аналітичні дані по рахунку №88

Оборотна відомість по рахункам 43, 46, 62 (ж/о 11)

Звіт про фінансові результати

Головна книга

Звітні дані про фінансові результати

Баланс підприємства (ф. №1)

Рис. 2.2. Схема документообігу при визначені фінансових результатів
ЗАТ «ВПФ»

Використання прибутку протягом року в бухгалтерському обліку ведеться на рахунку 81 «Використання прибутку». Кореспонденція рахунку 81 з іншими рахунками показана в табл. 2.7. Облік по цьому рахунку повинний бути організований на напрямках використання прибутку виходячи з фінансового стану підприємства і його фінансовго плану. Цими напрямками можуть бути: платежі до бюджету, на виробничий розвиток, соціальний розвиток, заохочення, на виплату дивідентів, на поповнення оборотних коштів і інші цілі.
Таблиця 2.7

Кореспонденція рахунку 81 «Використання прибутку» з іншими рахунками

Зміст операції
Дт
Кт
Сума
(грн.)
(дод.)
1. Перерахування засобів у бюджет (податок із прибутку, на землю, інші податки):
2. Перерахування у фонд матеріального заоохочення:
3. Перерахування у фонд розвиток виробництва, на соціальний розвиток:
4. Відрахування до резервного фонду:
5. Відрахування на цільове фінансування:
6. Оплата нарахованих банком відсотків за кредит, термін якого просрочений:
7. ПДВ за рахунок прибутку:
8. Пеня по податку за ПДВ, за його несвоєчасну сплату:

81

81

81
81
81

81
81

81

68

87/1

87/2
88
96

90
68

68

227000

38000

350000
—
160000

57132,18
212000
42328,11

Операції по 81 рахунку відображаються в “Головній книзі” і “Оборотному балансі” (дод. ), в також в кожному місяці складається робочий документ, що містить аналітичні дані по 81 рахунку (дод. ). На ЗАТ «ВПФ» використаня засобів прибутку обмежено по причинам одержання збитків, тобто відсутності прибутку. Тому використання прибутку має (відповідно до форми №2 і звітності) (дод. ) напрямки, які відображені на рис. 2.3.

Виробничо-соціальний розвиток (87/2)

Використання прибутку (81 рахунок) за 1998 рік (дод. ) Заоохочення (89/1)

Платежі до бюджету (68)

Інші цілі: банківські відсотки житлово-комунальне господарство й інші.
Рис. 2.3. Схема використання прибутку ЗАТ «ВПФ»

Списання нарахованих за звітковий рік сум по рахунку 81 «Використання прибутку» виконується після затвердження розрахунків прибутку (у процесі реформації балансу) записом в дебет рахунку 80 «Прибуток і збитки». Якщо сальдо кредитове, це означає, що прибуток залишився нерозподілений і буде зроблений запис:
Дт 80 Кт 98
Якщо сальдо дебетове, запис буде такий:
Дт 98 Кт 80
На базовому підприємстві сума яка буде існувати на використання прибутку списується на збиток звітнього року, тобто таким записом:
Дт 80 Кт 81 –775000 грн.
Одержуємо фактичний розмір збитку звітнього року, що складає 3002000 грн. На початок такого звітнього року ця сума була списана:
Дт 98 Кт 80 – 3002000 грн.
По дебету 98 рахунку «Збитки минулих років» вже була сума в розмірі 4399000 грн. Тому загальна сума збітків в розмірі 4399000 грн. Тому загальна сума збитків минулих років складає 7401000 грн. у балансі ЗАТ «ВПФ» (дод. ).
При журнально-ордерній системі обліку систематичний і аналітичний облік прибутку і збитків і використання засобів ведеться і журналі-ордері №15, при автоматизованної: у машинограммах, аналітичних розшифруваннях (дод. ), оборотних відомостях, що взаємозалежні з головною книгою, оборотним балансом і звітністю.
Розглянувши облік фінансових результатів збитка і прибутка, можна зробити висновок, що наявність прибутку грає важливу роль у життєдіяльності підприємства. Він дозволяє розширити виробництво, поліпшити і модернізувати основні фонди і багато чого іншого. Базов підприємство є збитковим, тому відсутнє основне джерело утворення власного капіталу. Далі розглянемо напрямки вдосконалення питання в сучасних умовах.

2.5 Вдосконалення методики обліку власного капіталу

Розвиток економічних відносин України веде до вдосконалення системи бухгалтерського обліку. Основними напрямками вдосконалення бухгалтерського обліку є Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», який починає розвиток 1 січня 2000 року.
Та Положення (стандарти) бухгалтерського обліку, вісім з яких затверджені наказом Мінфіна України від 31 березня 1999 р. №87.
Перевагою нового закону є те, що в ньому поєднаний позитивний вітчизняний досвід ведення обліку з міжнародними стандартами. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку №5, який освітлює питання обміну власного капіталу, нарахування дивідентів, питання емісії і іншими елементами власного капіталу. Всі ці елементи власного капіталу передбачуються облікувати на окремому синтетичному рахунку тому відповідна аналітика на них, а також постанови ПБО 2 «Баланс» і ПБО 6 «Виправлення помилок і зміни у фінансових звітах» та інструкції по застосуванню Плану рахунків бухгалтерського обліку дозволяють сподівтися на транспарентність цього звіту.
Важливим шляхом до вдосконалення обліку в Україні є новий
План рахунків, де власний капітал відображається рахунками 4 классу. Вони мають слідуючі коди, назви та застосування:
рахунок 40 «Статутний капітал» призначений для обліку власників (учасників) підприємства, величина яких зафіксована в його статутних документах;
рахунок 41 «Паєвий капітал» буде застосовуватись підприємствами, в яких замість статутного капіталу (кредитні союзи та інші) або наряду з ним (наприклад, підприємства потреб кооперації) частка власного капіталу формується у вигляді паєвих внесків;
рахунок 42 «Додатковий капітал» призначений для обліку іншого капіталу, внесеного учасниками (емісійний доход та інше) або отримання коштів в процессі діяльності підприємства в результаті дооцінки його активів, безкоштовного отримання майна та інше;
рахунок 43 «Резервний капітал» буде використаний для відображення суми резервів, які утворюються за рахунок чистого прибутку згідно з діяючим законодавством;
рахунок 44 «Прибутки і збитки нерозподілені» призначений для накопичення чистих фінансових результатів діяльності підприємства.
Використання прибутку на виплату дивідентів або для створення резервного капіталу на протязі звітного періоду буде відображатися по дебету субрахунку 44/2 «Прибуток, використаний в звітньому номері» в кореспонденції згідно з рахунком 67 «Розрахунки з учасниками» або 43 «Резервний капітал».
Треба відмітити, що інші витрати, які сьогодні роздивляються як використання прибутку (відрахування в фонди заохочення та розвитку, податки з прибутку та інші) будуть відображатися як витрати на відповідних рахунках (23, 90, 91, 93 та інші). В кінці року сальдо субрахунку 44/2 буде снижуватися за рахунок нерозподіленого прибутку в дебет рахунку 44/1.
Рахунок 45 «вилучений капітал» призначений для відображення фактичної собівартості акцій власної емісії або долей, які викуплені товариством у його учасників. Цей рахунок є регулюючим контрпасивним рахунком до інших рахунків власного капіталу, а його сальдо віднімається при визначені підсумку власного капіталу в балансі.
Рахунок 46 «Несплачений капітал» буде використаний для відображення дебіторської заборгованності учасників по внескам в капітал підприємства. Сальдо цього рахунку також віднімається при визначенні підсумку власного капіталу в балансі.
Інша група рахунків (47-49) призначена для відображення обов’язків підприємства, для яких сума або час майбутніх платежів не визначені. Цей рахунок в значній мірі буде виконувати функцію діючого рахунку 89 «Резерв майбутніх витрат і платежів». Але треба підкреслити, що рахунок 47 призначений для обліку реальних обов’язків, які витікають з вже зроблених операцій (наприклад, реалізація подукції з гарантією).
Що стосується фондів заохочення та розвитку, облік яких в теперішній час ведеться на рахунку 87 «Фонди економічного призначення», то підприємство має витрачати грошові кошти на вказані ціни, але це ще не є реальним обов’язком з точки зору бухгалтерського обліку.
Тому грошові засоби, фактично витрачені на заохочення, соціальний або виробничий розвиток, необхідно відносити на витрати у тому періоді, коли були здійсненні відповідні заходи або виплати.
Рахунок 48 «Цільове фінансування і цільові надходження» є аналогом діяючого рахунку 96, так як визначений для обліку грошових засобів, які отримані від інших фізичних та юридичних осіб (в тому числі гарантії, субсидії) для здійснення заходів цільового призначення. Але механізм використання рахунку 48 дуже відрізняється там, що в дебет цього рахунку не будуть списуватиися витрати на здійснення заходів цільового призначення. Сума отриманого фінансування є часткою доходу підприємства, тому рахунок 48 буде кореспондуватися по дебету з кредитом відповдного рахунку классу 7.
У випадку вінансування капітальних вкладень сальдо рахунку 48 списується на рахунок 69 «Доходи майбутніх періодів» та вже з цього рахунку буде поступово списуватися на доходи відповідного звітнього періоду одночасно з амортизацією об’єкта капітальних вкладеннь. Такий підхід обумовлений принципом відповідності дозоду та витрат, на якому засновується новий План рахунків.
Ще одним важливим аспектом нового Плану рахунків є перехід від фондового обліку, до обліку капіталу як долі активів, які належать власникам (учасникам) підприємства. У зв’язку з цим проект Плана рахунків не передбачає рахунків або субрахунків для відображення прибутку (або інших джерел), використаного на капітальні та фінансові вкладення.
Для цілей контроля за ефективним використанням грошових засобів призначений «Звіт про рух грошових коштів».
Рахунок 49 «Асигнування з бюджету» буде використовуватися виключно бюджетними організаціями.
Проаналізувавши Закон і стандарти можна зробити висновок, що бухгалтерський облік в Україні зробив значний крок вперед до переходу на загальні, прийняті в світотівй практиці стандарти.
Умови функціювання ринку вимагають особливої мобільності, оперативності в отриманні управлінських рішень, точності при обробці великих обсягів облікової інформації. Поява комп’ютерів і відповідного програмного забезпечення дала можливість вирішувати задачі і проводити глибший аналіз явищ. Тому, бухгалтерський облік є об’єктом комп’ютерізації.
При організації обліку влансого капіталу на підприємстві ЗАТ «ВПФ» не складають зведених даних по фондам. Тому треба продемонструвати таку можливість на прикладі фондів спеціального призначення (дод.). Перелік первиної інформації для складення такого документу наведений у табл. 2.9. Більш точне і повне описання документообігу вланого капіталу, в часності фондів спеціального призначення надано та відображено в табл. 2.10.

Таблиця 2.9
Перелік первиної інформації та її опис
Документ
Форма надходження
Частота надходження
Джерело надходження
Назва
Індефікатор

Розрахункові таблиці
РТ
вільна
у випадку необхідності
Бухгалтер обліку власного капіталу
Аналітичні дані (з відомостей по фондам)
АВ
автоматизована
щомісячно
АРМ, бухгалтерія

Таблиця 2.10
Документообіг власного капіталу
(для фондів спеціального призначення)
Назва документу

бухга-лтер
АРМ
Керівник сектору
Глав. бух.
Керівник підприє.
Вищі організації
Архів
Розрахункові таблиці
Z
O
P

ZB
Оборотна відомість по аналітичному рахунку
Z
O
P
R O
WR

ZB
Аналітичні дані (відомість) по рахунку
Z
PR
R

ZB
Оборотний баланс

Z
P
PR
W R

ZB
Головна книга

Z
W
PR
W R

ZB
Форми звітності №1,3

Z
PR
W P
ZB

Умовні скорочення, які використовуються в табл. 2.10:
Z – зародження;
P – перевірка;
O – обробка;
R – підпис;
W – використання;
ZB – збереження;
— основна для заповнення;
— передача.
Для роботи на комп’ютері крім основної бази був утворений довідник, який містить допоміжну інформацію про дані (табл. 2.11).

Таблиця 2.11
Перелік та опис довідкової інформації
Документ
Форма надходження
Частота надходження
Джерело надходження
Назва
Індефікатор

Класифікатор субрахунків 87 рахунку
SB
Класифікатор
При впровадженні АРМ
Розробник

Вхідна інформація охарактеризована в табл. 2.12.

Таблиця 2.12
Перелік та опис вихідної інформації
Документ
Форма надходження
Частота надходження
Джерело надходження
Назва
Індефікатор

Зведена відомість по фондам спеціального призначення
ZWFSP
Уніфікована
в кінці звітного періоду
АРМ

Для визначення структурних одиниць інформації складена табл. 2.13. А перелік використаних інформаційних масивів та їх опис наведені в
табл. 2.14 та 2.15.
Таблиця 2.13
Опис структурних одиниць інформації
Назва реквізиту
Точність
Джерело інформації

Назва
Інденти-фікатор
Назва субрахунку
Сальдо за Х місяць
Сальдо за ХІ місяць
Сальдо за ХІІ місяць
Сальдо за VІ місяць
—
0,01
0,01
0,01
0,01
Класифікатор
Аналітичні данні і данні
Головної книги
SB

AN
ZV

Таблиця 2.14
Перелік інформаційних масивів на машиному носії
Масив
Джерело інформації
Макси-
мальна
довж. запису
Дов-
жина
запису
Носій
інфор-
мації
Орга-
ніза-
ція
Назва
Індентифікатор
Назва
Інденти-фікатор

Масив класифі-катор субрахунків
KSB
Класифі-катор субрахун-ків (по аналітичнимданим)
КСБ
3
15
ЖМД
табл.
База
даних

Головна книга,
ж/о №12
АВ
ЗВ
3
41
ЖМД
табл.
Зведена відомість по фондам спеціального призначення
ZWFSP
Аналітична відомість, Головна книга,
ж/о №12
АВ
ЗВ
3
51
ЖМД
табл.

Таблиця 2.15
Опис масивів
Назва
реквізиту
Інден-
тифіка-
тор
Тип
рекві-
зиту
Довжи-
на в
знаках
Діа-
пазон
змін
Зв’язок з іншими масивами
Масив класифікатор
Субрахунок
Назва субрахунку

Масив база даних
Субрахунок
Х місяць
ХІ місяць
ХІІ місяць
ІV квартал
KSB
SB
NS

SB
K1
K2
K3
K4

C
C

C
N
N
N
N

4
10

4
8
8
8
9

—
—

—
—
—
—
—
з базою даних
ZWFSP

KSB, ZWFSP

Масив зведена відомість по фондам спеціального призначення
Субрахунок
Назва субрахунку
Х місяць
ХІ місяць
ХІІ місяць
ІV квартал

ZWFSP
SB
NS
K1
K2
K3
K4

C
C
N
N
N
N

4
10
8
8
8
9

—
—
—
—
—
—
KSP
база даних
Всього за рік
K1+K2+
+K3+K4
N
9
—

На рисунку 2.4 наведена схема технологічного рішення задачі, на основі якого був отриманий підсумковий документ бухгалтерської звітності (дод. ).

Рис. 2.4 Схема технологічного процесу рішення задачі «Облік власного капіталу»

Таким чином, на даному прикладі продемонстровані можливості ЕОМ при організації обліку власного капіталу. На цей час будь яке підприємство має обчислювальну техніку, так як вона полегшує та підвищує точність ведення бухгалтерського обліку. Для цього створені спеціальні бухгалтерські програми: «1С Бухгалтерія», «Офіс 2000» та інші, які дозволяють вдосконалити бухгалтерський облік та звітність.
Для того, щоб всебічно вивчити власний капітал, крім обліку необхідно розглянути і аналіз, який представлений в 3-ому розділі випускної роботи.

РОЗДІЛ 3

Аналіз власного капіталу

3.1 Аналіз складу, структури і динаміки власного капіталу підприємства

Фінансове становище підприємства в більшості залежить від того, які засоби воно має у своєму розпорядженні і куди вони вкладені. Необхідність у власному капіталі обумовлене вимогами самофінансування підприємств, тому що він є основною самостійності і незалежності.
Аналіз власного капіталу буде зроблений на основі ж/о 12,
ф. №1, 2, 3, Головній книзі, тому що в цих документах найбільш відображені аналітичні дані.
На початку аналізу відокремим власний капітал від інших джерел фінансових ресурсів підприємства (табл. 3.1.).
За даними табл. 3.1 очевидно, що власний капітал
АТ “ВПФ”дорівнює 76820 тис. грн. і 88486 тис. грн. відпівідно на початку і кінець року, тобто його розмір збільшився під кінець року на 11666 тис.грн., що складає 2,35%.
Дані табл. 3.1 свідчать про те, що власний капітал є основним джерелом фінансових ресурсів підприємства, його питома вага склала на кінець року 90,45% до загального розміру фінансових ресурсів. Це свідчить про те що підприємство у разі потреби, при ліквідації зможе покрити свої борги за рахунок власного капіталу. Темп росту власного капіталу 115,2%, що вище, чим у джерел майна в цілому. Це свідчить про швидке збільшення розміру власного капіталу в господарській діяльності підприємства.

Таблиця 3.1

Аналітичні групування й аналіз пасиву балансу ЗАТ “ВПФ” за 1998 р.
№
п/п
Пасив баланса
Методика розрахунку
На початок 1998р .
На
кінець
1998 р.
Відхилення
(+,-)
Темп
росту
(%)

тис.грн
тис.грн
абсол. тис.грн.
питома
вага (%)

1.
Джерела майна:
валюта балансу нетто
87191
100%
97832 100%
+10641
—
112,2
1.1
Власний капітал
підсумок
1 розділу пасива
76820
88,1%
88486
90,45
+11666
+2,35
115,2
1.2
Власний оборотний капітал
сума підсу-мков. 1 і 2 розділів пас-иву, підсу-мок 1 роз-ділу активу
-2260
14636
14,96%
+16896
+14,96
—
2.
Позичковий капітал у тому числі
Сума 2 і 3 розділу пасиву
10371 11,89%
9346
9,55%
-1025
-2,34
—
2.1
Довгострокові кредити та займи
Підсумок 2 розділу пісиву
—
—
—
—
—
2.2
Короткострокові кредити та займи
Сума рядків (600-620) З розділу пасива
1690
1,94%
747
0,76%
-943
-1,18
—
2.3
Кредиторська заборгованість
сума рядків (630-720) З розділ пасиву
3698
4,24%
2037
2,08
-1681
-2,16

Наступним етапом аналізу є аналіз складу, структури і дінаміки власного капіталу (табл. 3.2).
Аналіз показав, що розмір статутного фонду АТ «ВПФ» сладає 1,16% власного капіталу, і дорівнює 1029 тис. грн., тобто зареєстрованого в татуті розміру. Додатковий капітал за звітний, капітал значно збільшився (на 12009 тис.грн. або 14,53%) і по розміру перевищує загальну суму власного капіталу на 6,97%. Це відбулося через індексацію балансової вартості основних засобів, дооцінки ТМЦ і по іншим причинам. Резервний капітал на підприємстві відсутній через збитковість.

Таблиця 3.2
Аналіз складу, структури і динаміки власного капіталу за 1998 рік
Статті влансого капіталу
На початок року,
тис. грн.
На кінець
року,
тис.грн
Відхилення
Відсоток на кінець року до величини власного капіталу

тис.грн
%

Власний капітал, протягом року
76820
88486
+11666
+15,19
100
Статутний фонд
1029
1029
0
0
1,16
Додатковий капітал
82642
94,651
+12,009
+14,53
106,97
Резервний фонд
—
—
—
—
—
Статутний фонд і цільове фінансування
193
102
-91
-47,15
0,11
Резерви майбутніх витрат і платежів
80
105
2,5
+31,25
0,12
Прибуток використ-аний у звітньому році
Х
775
Х
Х
0,88
Збитки звітнього року
Х
-3002
Х
Х
-3,39
Збитки минулих років
-7124
-4399
+2725
-38,25
-4,97

Спеціальні фонди і цільове фінансування зменшилися на 91 тис.грн., що складає (50% від суми на початок року, і їхній розмір займає 0,11% у структурі власного капіталу. На розмір резерву майбутніх витрат і неплатежів (105 тис. грн.) припадає 0,12% розміру власного капіталу, резерви майбутніх платежів в цілому на 25 тис. грн., тобто на 31,25%, збитки звітнього року, склали 3002 тис.грн., а минулого року 4399 тис.грн. Загальні сума збитків займає – 8,36% структури власного капіталу. Це означає, що вони за звітній рік не покривалися.
Більш повно рух фондів можна побачити у формі №3 (дод. ), де відображено надходження і витрати сум фондів і резервів за звітній рік.
Далі, у процесі аналізу необхідно розрахувати коефіцієнт ефективності власного капіталу що допоможуть проаналізувати власний капітал підприємства (табл. 3.3).
Як свідчать дані табл. 3.3 коефіцієнт автономії (Ка), що важливий для інвесторів і кредиторів, характеризує частку засобів, які вкладені власниками в загальну вартість майна.

Таблиця 3.3
Аналіз коефіцієнтів власного капіталу
Назва коефіцієнта
Методика розрахунку
За 1998 р.
Зміни
за рік
(+;-)
Норма-тив. межі

на початок року
на кінець року

1. Коефіцієнт автономії

0,88
0,91
+0,03
? 0,5
2. Коефіцієнт фінансування

7,4
9,47
+2,07
—
3. Коефіцієнт інвестування власних засобів

0,97
1,20
+0,23
—
4. Коефізієнт оборотності вла-сного капіталу

(за 1997р.)
0,02
(за
1998 р.)
0,06
+0,04
?1
5. Коефіцієнт співвідношення власних і пози-кових коштів

0,14
0,11
-0,03
?0,03
6. Коефіцієнт заможності вла-сними засобами

—
0,8
+0,8
0,6-0,8

Це свідчить, про те що підприємство не залежить від своїх боргів
(тому що Ка > 0,5), а збільшення коефіцієнта на 3% свідчить, про зменшення розміру кредитві і позик.
Коефіцієнт фінансування (Кф), який показує в якому розмірі майно підприємства фінансується за рахунок різномінітних джерел, не має обмежеть, тобто, чим він вище, тим надійна позиція кредиторів (44, с.257). Його збільшення на 2,07 свідчить про те, що майно підприємства в здебільшого формується за рахунок власних засобів.
Коефіцієнт інвестування (Кі) показує на скільки власні джерел формуються інвестиції Ат. Як очевидно з табл. 3.3., частка власних засобів у виробничих фондах збільшилось на 23% під кінець року і склала 120%.
Коефіцієнт оборотності (Ко) показує швидкість обороту власного капіталу, що для АТ “ВПФ” значить активність засобів, яким ризикують акціонери. Ріст Ко (з 2% до 6%) означає підвищення мірою забезпечуватися кредитами і відповідно знижувати частку власників у загальному капіталі підприємства.
Зменшення на 0,03 коефіцієнта співвідношення позикових і власних засобів (Кс) свідчить, про збільшення розміру капіталу і його активності. Коефіцієнт покриття власними засобами знаходяться в межах нормативного обмеження (0,8), це свідчить про повну заможність власним капіталом господарської діяльності підприємства.
На підставі зроблених розрахунків можні зробити висновок, що фінансове положення ЗАВ «ВПФ» щодо власного капіталу значно поліпшилося під кінець року в результаті збільшення його на 11666 тис. грн. або 15,19%. Головною причиною цього явилося збільшення додаткового капіталу на 10419 тис.грн. (12,61%) і збільшення резерву майбутніх витрат і платежів (на 25 тис.грн. або 21,35%). Для більш глибокого аналізу власного капіталу необхідно зробити детальний аналіз його складових, а так само їх динаміку впливу на розмір власного капіталу.

3.2 Аналіз прибутку підприємства

Прибуток підприємства впливає на утворення власного капіталу, і в той же час, є його складовою. Тому аналіз складових частин власного капіталу необхідно почати з аналізу прибутку. У процесі аналізу потрібно вивчити склад балансового прибутку, його структуру, динаміку і виконання плану прибутку за звітний рік (табл. 3.4). При аналізі використовують дані форми звітності. (дод. ).
Таблиця 3.4

Аналіз складу, динаміки і використання плану балансового прибутку
за звітній 1998 рік

Слад балансового прибутку
(збиток)
1997 рік
Звітний 1998 рік
Відхилення від плану (+,-)

сума тис. грн.
стр-ра
План
Факт

сума тис.грн
структура (%)
у % до слідуючого року
сума тис.грн.
структура (%)
у % до слідуючого року
сума тис.грн.
у % до слідуючого року
% до балансового прибутку

А
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
1.
Балансовий прибуток (збиток) у т.ч.
3874
100
2285
100
—
2227
100
—
+58
—
—
1.1
Прибуток (збиток) від реалізації продукції
3855
99,5
2300
102,66
—
2270
102
—
+30
—
+0,34
1.2
Прибуток від іншої реалізації
+12
0,3
+15
-0,66
125
14
0,62
116,6
-1
-8,4
+0,04
1.3
Позареаліза-ційні фінансові результати
+7
0,2
—
—
—
29
1,3
414,2
+29
414,2
-1,3

Як показують дані табл. 3.4 план по балансовому прибутку перевищений, тобто отримані збитки менше запланованих на 58 тис.грн., а фактична їх сума складає 2227 тис. грн. Найбільша питома вага в балансовому прибутку займають збитки від реалізації продукції (102%), їх сума дорівнює 2270 тис. грн., що менше запланованої на 30 тис. гн. Підприємством був отриманий прибуток від іншої реалізації – 14 тис. грн., що менше планової на 0,04% або 1 тис.грн.. А також позареалізаційні фінансові результати виявилися позитивним, тобто був отриманий прибуток у розмірі 29 тис. грн., що більше ніж у попередньому році на 44,2%.
Так як результати аналізу, показали, що підприємство має негативний балансовий прибуток, то подальший аналіз необхідно проводити як аналіз збитків підприємства. На початку необхідно визначити і проаналізувати причини утворення збитків, структуру, їх даниміку.
Прибуток в основному утворюється за рахунок результатів продукції (товарів), робіт, послуг інших матеріальних цінностей.
Під прибутком від реалізації продукції розуміють перевищення виручки від реалізації продукції без ПДВ і акцизу над витратами на виробництво і реалізацію, що включаються в собівартість продукції. У протилежному випадку підприємство одержує збиток. Прибуток (збиток) формується поступово протягом фінансо-господарського року.
Протягом останніх трьох років ЗАТ «ВПФ» має балансовий збиток, що формується в такий спосіб: за звітний 1998 рік підприємство від основної реалізації має збитки 2270 тис.грн. По позареалізаційних операціях отриманий прибуток. При продажі основних засобів ТМЦ, прибуток склав 29 тис. грн., а від здачі майна в оренду – 14 тис. грн. Загальна сума балансового збитку з урахуванням одержаного прибутку склала 2227 тис. грн. (227000-43000). Одночасно ЗАТ «ВПФ» було випостинало прибутку ще 775 тис. грн., то перерозподілений збиток за 1998 рік склав 3002 тис. грн. (дод. ). Збитки минулих років склали на кінець 1997 року 4399 тис. грн. (дод. ).
Аналіз збитків можна зробити за допомогою ЕОМ і програмних пакетів «Ряди динаміки» і «Прогнозування на основі рядів динаміки». Інформація (табл. 3.5) узята за три останніх роки по кварталах. Тепер доцільно розглянути дані про збитки за 1996, 1997, 1998 рік у табл. 3.5.
Таблиця 3.5
Динаміка збитків ЗАТ «ВПФ» за 1996, 1997, 1998 роки,
(тис. грн)
Квартал
1996 рік
1997 рік
1998 рік
І
93,2
342,50
499,60
ІІ
127,4
398,10
557,10
ІІІ
111,3
462,70
570,20
ІV
130,8
455,60
600,10

Вихідна інформація (дод. ) представляє собою показники загальної тенденції ряду. Якщо брати останій квартал 1998 року, то очевидно, що абсолютний приріст збитку в порівнянні з базісним періодом (І квартал 1998р.) склав 506 тис. грн., а в порівнянні з попереднім періодом 30 тис. грн. Темп росту порівняно з базісним періодом дорівнює 638,29%, порівняно з
ІІІ кварталом 1998 року – 105,26%. Темп приросту збитків ІV кварталу 1998 року в порівнянні з І кварталом 1996 року складає 538,29% , порівняно з
ІІІ кварталом 1998 року дорівнює 5,261%. Абсолютне утримання 1% прирісту збитку базисного 0,932 тис.грн., цепного приросту – 24,739 тис.грн.
Так само вихідні дані містять середні показники ряду дінаміки: середній рівень ряду динаміки – 362,5 тис. грн.; середній абсолютний
приріст – 181,84 тис.грн.; середній темп рісту (%) — 132,70%; середній темп прирісту (%) — 32,696%.
Подано також графік ряду динаміки виявлене рівняння основної тенденції ряду:
У=А0+А1Х, тобто
пряма, але її коефіцієнт кореляції достатньо високий (0,96), тому тенденція обрана правильно. Крім перерахованого вище, отриані згладжені значення ряду (дод. ). У результаті аналізу отримані прогнозні значення на І квартал 1998 року (дод. ), у яких мінімальний прогнозний збиток склав 600,1 тис. грн. по кінцевому рівні ряду, максимальний 730,7 тис. грн. по середньому темпу росту.
З проведеного аналізу очевидно, що сума збитків збільшується з року в рік. Велику частину (98,1%) складають збитки від реалізації. Їх виникнення поясняється тим, що продукція ЗАТ «ВПФ» має негативну рентабульність, тобто збиткова (дод.). Середня збитковість складає 82,32%. Максимальною збитковістю володіє вовняна і напівшерстяна пряжа (89,56%), що є основною продукцією АТ “ВПФ” (83% від загального обсягу виробленої продукції в 1998 році). Мінімальною збитковістю (16,58%) володіє інша продукція (швейні вироби), що відносяться не до основної реалізації і займає маленьку питому вагу (17% від загального обсягу продукції). Таким чином, стає ясно, що випускаючи здобільшого збиткову продукцію, підприємство буде мати збиток.
Наступним етапом аналізу прибутку є аналіз розподілу і використання його. Так як, підприємством було використано 775 тис. грн. чистого прибутку, то необхідно зробити аналіз розподілу і використання цієї суми (дод. ).
Для аналізу напрямків використання прибутку використовуємо кругову діаграму (рис. 3.1).

На протязі звітного 1998 року підприємством було зроблено врідрахувань з прибутку на суму 1731,46 тис.грн. (дод.). Ці засоби біли сикористані на:
— оплату нарахованих банком відсотків за просрочений кредит;
— ПДВ за рахунок прибутку;
— пеня по податку по ПДВ.
Крім цього, у процесі аналізу необхідно вивчити виконання плану по використанню прибутку, для чого фактичні дані про використання прибутку в усіх напрямках співставляються з даними плану і з’ясовуються причини відхилення плану по кожному напрямку використання прибутку. Тому що підприємство збиткове, то аналіз буде виконаний з розрахунку сум, які використовувалися у рахунок пибутку (табл. 3.6).
Як очевидно з аналізу даних табл. 3.6 основну частку використаних засобів займають платежі до бюджету – 63% від загальної суми використаних засобів складає 32% або 548 тис. грн., що більше запланованої суми усього на 1 тис. грн., це свідчить про те, що підприємство не має у своєму розпоряджені зайві кошти і здійснює у фонди і резерви по раніше запланованому плану використання прибутку. Перевитрати коштів на 14% і спостерігається в зв’язку з переплатою ресурсних платежів на 31%, що склало 103 тис. грн., інших податків і зборів на 68% (212 тис. грн). Це могло трапитись через підвищення податкових ставок, а так само появи нових видів податків, що не були передбачені планом використання коштів у рахунок прибутку. Таким чином, розглянемо табл. 3.6.
Таблиця 3.6

Використання коштів ЗАТ «ВПФ» за рахунок прибутку за 1998 рік,
(тис.грн.)
Показник
План
Факт
Відхилення
(+;-)
Структура, % використо-вуваних засобів по факту

тис.
грн.
%

1. Сума засобів, залишенна підприємством за рахунок прибутку
772
775
+3
+0,39
45
2. Додатково використані засоби в рахунок прибутку протягом року
316
956
+240
+25,0
55
3. Усього витрачених коштів, у т.ч.:
4. Ресурсні платежі
5. Податок з прибутку по чинній ставці
6. Перерераховані засоби до бюджету
7. ПДВ в рахунок прибутку
8. % по кредиту
9. % по ссуді
10. Економічні санкції
11. Інші податки і збори
12. Сума на відрахування у фонди і резерви підприємства
14,88
231
—

225
330
38
18
—
99

547
1731
334
—

227
212
37
20
42
311

548
243
+103
—

+2
-118
-1
+2
—
+219

+1
14
+31
—

+0,88
-56
-2,7
+10
—
+68

+0,18
100
19
—

13,1
12,2
2,1
1,1
2,4
18,1

32
13. Питома вага фондів і резервів (%) відповідно до статуних документів:
— резервний фонд;
— спеціальні фонди
— фонди цільового фінансування
— резерв майбутніх витрат платежів

5
65

25

5

—
66

30

4,5

—

—

—

Таким чином, проаналізувавши порядок розподілу коштів за рахунок прибутку підприємства, а також утворення і динаміку його збитковості, можна зробити висновок, що відомість прибутку позбавляє підприємства утворення фондів і резервів у повному обсязі, джерела утворення власного капіталу.
Головними чинниками, що впливають на відсутність прибутку є: збиткова рентабульність основного виду ринку збуту, низькою відпускною ціною. Аналіз прибутку показав, що підприємством були витрачені суми на поповнення фондів і резервів. Таким чином, наступним етапом аналізу власного капіталу буде аналіз формування і використання фондів і резервів підприємства.

3.3 Аналіз формування і використання фондів і резервів підприємства

Аналіз фондів і резервів необхідно почати з моменту їх формування, тобто проаналізувати використання прибутку з погляду відрахувань у фонди резервів. Дані табл. 3.6 відображають процес розподілу коштів у рахунок прибутку на різноманітні потреби підприємства, у тому числі фонди і резерви. Аналіз формування і використання фондів повинний показати, на скільки і за рахунок чких чинників змінилася загальна сума засобів відрахувань фондів.
Основними факторами, що визначає розмір відрахувань у фонди і резерви, є суми чистого прибутку (ЧП) (у нашому випадку, суми коштів витрачених за рахунок прибутку) і коефіцієнт відрахувань з прибутку у відповідні фонди (Кі). Сума відрахувань визначається по формулі:
Фі=ЧП*Кі (1)

Для розрахунку їх впливу необхідно використати один із прийомів детермінірованого факторного аналізу (табл. 3.7).
Аналізуючи данні табл. 3.7 можна зробити висновок, що суми відрахувань помітно відхиляються від запланованих, причиною цього є зміна частки відрахувань у фонди і резерви.
Таблиця 3.7

Аналіз формування фондів і резервів

Найменування фонду або резерву
Сума, що розподіляє-ться прибутку (тис.грн).
Частка відрахуван (%)
Сума відрахувань (тис.грн.)
Відхилення від плану

План
Факт
План
Факт
План
Факт
Усього
Сума відраху-вань
Частка відраху-вання
1. Фонд цільового фінансування
547
548
25
29,5
136
160
+23,3
+0,25
+23,75
2. Фонд матеріального заохочення
547
548
10
7
57,7
38
-16,3
+0,1
-16,4
3. Фонд розвитку виробництва
547
548
55
59
301,7
325
+22
+0,55
+21,45
4. Фонд спеціального призначення
547
548
—
—
—
-91
—
—
—
5. Резервний фонд
547
548
5
—
27,3
—
—
—
—
6. Резерви майбутніх витрат і платежів
547
548
5
4,5
27,3
25
-2,3
+0,05
-2,35

Тому що сама сума, розподіляємих коштів практично не змінилася, то вона не є головним фактором, випливаючим на суму відрахувань у фонди і резерви. Тому немає необхідності в розрахунку впливу факторів другого рівню на суму відрахувань у фонди підприємства.
Наступним етапом є аналіз складу і структури окремих клементів власного капіталу, які входять до складу фондів і резервів. До них відносяться додатковий капітал і статутний фонд.
Розмір статутного фонду ЗАТ «ВПФ» дорівнює 1029 тис. грн. Цей розмір є постійною величиною відповдіно до статутних документів і не змінюються протягом року. При збільшенні або зменшенні статутного фонду підприємства необхідно його переєрестрації. Його склад і структура відображені в табл. 3.8.
Аналізуючи дані табл. 3.8 можна зробити висновок, що основна питома вага в структурі статутного капіталу займають внесені акціонерами кошти (36,8), а також основні засоби (36,7). Найменша питома вага в структурі мають внески акціонерів, зроблені у виді різноманітних товарів (0,09).

Таблиця 3.8

Процес формування статутного фонду ЗАТ «ВПФ»

Зміст операції
Сума, тис. грн.
(із реєстру акціонерів)
Структура
Внески в статутний фонд до моменту реєстрації акціонерного товариства особами, що підисалися на акції:
— кошти
— валютні засоби
— не закінчені об’єкти устаткування
— матеріальні цінності
— різні товари
— право користування майном і інші нематеріальні активи

368
12
24
207
0,97

11

36,8
1,26
2,3
20
0,09

1,2
— основні засоби
— початкової вартості
— на суму зносу
— зареєстрована сума статутного фонду
470
378
28,03
1029
—
36,7
2,76
100

При аналізі додаткового капіталу слід зазаначити, що він збільшився протягом року на 10419 тис.грн. (13%) і склав на кінець 1997 року 93061 тис.грн. Аналіз його складу і структури поданий у табл. 3.9.

Таблиця 3.9
Аналіз складу і стрктури додаткового капіталу на кінець 1998 року

Назва статті
Сума (грн.)
Структура (%)
1.
Додатковий капітал усього: у т.ч.
93061
100
1.1
Дооцінка ТМЦ
15347
16,5
1.2
Індексація основних фондів
2670
2,8
1.3
Придбання акцій за рахунок засобів в утриманих із заробітної плати
0,18
0,0002
1.4
Використання засобів на кап. ремонт
-1,95
-0,0002
1.5
Безплатно отримано (передано) майна
-617
-0,66
1.6
Засоби, використані на покриття збитків
-1497
-1,6
1.7
Нарахування премії робітникам
-2,77
-0,003
1.8
Засоби, використанні на фінансування вкладеннь
— проект А
— проект Б

37580
39661

40,3
42,6

З табл. 3.9 видно, що основна питома вага додаткового капіталу займає фінансування проекту Б (42,6%) і проекта А (40,3%). На третьому місці при формуванні додаткового капіталу несе покриття збитків за рахунок засобів (1497 тис. грн.) у такий спосіб додатковий капітал збільшився за рахунок фінансування вкладеннь, що грають велику роль у розвитку виробництва.
Далі для більш повного аналізу, необхідно роздивитися використання засобів фондів і резервів. Фонди економічного стимулювання (ФЕС) містять у собі фонд матуріального заохочення і фонд розвитку виробництва. Використання засобів ФЕС показана в табл. 3.10.
Таблиця 3.10

Використання засобів ФЕС
Зміст операції
Сума, грн. (дод.)
Структура
Перерахування засобів на благодійні цілі:
— шефська допомога;
— одноразова матеріальна допомога

3000
1876

0,83
0,53
Разом:
4876
1,36
Утримання об’єктів соціально-культурного побуту:
— списання матуріалів за рахунок фондів, які витрачені на виробничі цілі;
— теж МБП

346350
4007

96,5
1,1
Разом:
350357
97,6
Відрахування у фонд соц. страхування
239,62
0,06
Погашення кредитів
692
0,2
Погашення позички
10
0,003
Оздоровчі заходи
—
—
Видача путівок за рахунок фондів
1433
0,04
Реалізація фірмового одягу своїм робітникам
480,51
0,1
Нарахування різним організаціям за надання послуг
325,18
0,09
Списання частини фонду матеріального заохочення у фонд розвитку виробництва
160,3
0,04
Придбання основних засобів
287,28
0,07
Оренда основних засобів
61
0,02
Усього, витрачених засобів за 1998 рік
398739
100

Як очевидно з табл. 3.10 засоби ФЕС використовуються в основному на утримання об’єктів соціально-культурного побуту (до 98%), тобто використовуються засоби фонду розвитку виробництва. Інші витрати ФЕС є незначними і займають малу питому вагу в структурі витрачених засобів.
Аналіз резервного фонду не можливий, тому що його формування передбачене статутними документами, але фактично не проводиться через відсутність прибутку на підприємстві.
Аналіз фонду цільового фінансування показав, що протягом 1998 року було використано засобів цього фонду на суму 91 тис. грн., і утримання дитячих садків, виплату з бюджетного рахунка, утримання культурно-побутових комплексів. Через велику облікову інформацію проаналізувати використання цих засобів не продоставляється можливим. Резерв майбутніх витрат і платежів у 1998 році не використовувався, а нараховані суми призвели до його збільшення на 25 тис. грн. (дод. ).
Таким чином, проаналізувавши формування і використання фондів і резервів підприємства, можна зробити висновок, що майже усі фонди і резерви збільшили свій розмір (за вийнятком фонду цільового фінансування). Це говорить про те, що підприємству вдалося зробити відрахування у фонди, відповідно до планів і використовувати засоби у відповідності з кошторисами використання засобів фондів і резервів. Але стає ясно, що їх стан бажає бути краще, тому що, деякі з них не мають джерела утворення (резервний фонд, інші ж недостатньо фінансуються (фонд цільового фінансування), і як у наслідок, фонди і резерви не виконують цілком своїх функцій і свого призначення.
Аналіз власного капіталу показав, що хоч він і збільшився протягом року, завдяки додвтковому капіталу, але фонди і резерви не мають належного розвитку через відсутність джерел їх фінансування (прибутки). Таким чином, на підприємстві майже не виконуються ті функції, що повинні виконувати фонди і резерви. Аналіз прибутку показав, що збитки, одержані підприємствам мають тенденцію до збільшення, що приведе до скорочення формування фондів і резервів підприємства, тобто до зменшення розміру власного капіталу. Таким чином, необхідно роздивитися питання про напрямок вдосконалення матодики аналізу власного капіталу.

3.4 Вдосконалення методики аналізу власного капіталу

Аналітична обробка економічної інформації дуже важка та потребує більшого обсягу різноманітних обчислень. При переході до ринкових відносин потреба до аналітичної інформації значно збільшилася. Це пов’язано з потребою розробки та обгрунтованістю перспективних бізнес-планів підприємства, комплексної оцінки еффективності короткострокових та довгострокових управлінських рішень. В зв’язку з цим автоматизація аналітичних розрахунків є об’єктивною необхідністю. Так як за допомогою ЕОМ більш глибше та всебічно вивчаються економічні явища та процеси, більш повно вивчаються резерви збільшення ефективності виробництва.
Так, наприклад, проведемо аналіз зміни власного капіталу підприємства ЗАТ «ВПФ», використовуючи пакет прикладних програм «Загальний аналіз рядів динаміки» обчислювального центру університета (дод.).
Треба відмітити, що вихідні данні відображають квартальну величину власного капіталу за останні три роки
(з 1996 – 1998 рік). При цьому наблюдається постійне збільшення цієї величини на протязі вказаного періоду. Так, максимальний рівень власного капіталу зафіксований в грудні 1998 року і складав 88486 тис. грн., а мінімальний – в січні 1996 року – 67038 тис.грн. Що свідчить про постійне збільшення власного капіталу на протязі трьох років.
Середній рівень власного капіталу за данний період складає 82516 тис. грн. Закономірність зміни власного капіталу можна охарактеризувати за допомогою казникової лінії (пораболи):
Y=66561,5+390,646X+120,720X2,
яка на 99,6% зглажує ряд динаміки (коефіцієнт детермінації = 99,56%), тобто виключає вплив випадковості.
Відхилення теоретичних рівнянь (значень ряду) від емперичних уявляє собою різні велечини. Так, найбілше відхилення наблюдається в
ІІ кварталі 1997 року (+859,7 тис.грн.), що складає 1,174%, а найбільше в
IV кварталі 1996 року і складає 7,363% (–954,6 тис.грн.). Це вказує на відповідну різницю між теорією та практикою.
Коефіцієнт кореляції служить для виміру тісноти взаємозв’язку між аналізованими признаками та його значення дорівнює 0,9997808, що вказує за шкалою Чеддока на тісний прямий взаємозв’язок між вивчаємими величинами власного капіталу.
Таким чином, аналіз власного капіталу за три роки на базі ЕОМ дає наглядне явище про характер власного капіталу та дозволяє простежити динаміку зміни та встановити основну тенедунцію збільшення влансого капіталу (дод. ).
Для виявлення факторів, які впливають на величину власного капіталу необхідно провести кореляційно-регресійний аналіз, тобто побудова та аналіз однофакторних та багатофакторних регресійних моделей за допомогою ЕОМ (дод. ).
Використання кореляційно-регресійного аналізу в економічних умовах потребує проведення перевірки відповідності вихідних даних вимогам цього методу. Спочатку розрахувуються статистичні характеристики вивчення сукупністі (X1, X2, Y), де X1, X2 є факторними показниками, а Y – результативним. На основі обробки вихідної інформації на ЕОМ має статистичну характеристики, які наведені в пункті 2 (дод. ). З цього видно, що вихідна інформація є однородною та пригодна для подальшого вивчення., так як розраховані показники варіації (Vy=4,32%, Vx1=0,91%, Vx2=0,71%) є меншими ніж Vкрит. — 35%.
Перевірка на нормальність розподілення вихідних даних проводиться шляхом порівняння асиметрії і ексцесів з їх помилками. При відповідності закону розподілу повинно додержуватися нерівності:

на основі п. 3.1 (дод. ) маємо відповідність всіх змінних нормальному закону розподілу. Перевірка незалежності явищ результатного признаку (див. п. 3.2 дод.) проведена по критерію Дарбіна-Ватсона і показала на значимість автокореляції. Це підтверджується і по критерію коефіцієнта Ст’юдента (Твич.>Ттабл.).
Перевірка статистичної незалежності (мультіколінеарності) факторів проведена за допомогою критерія ХИ-квадрат. Вона показала наявність мультиколініарністі (див. п. 3.3.1, дод. ).
Парна оцінка взаємозв’язку факторів показала наявність тісних взаєзв’язків між ними, що підтверджує корні коефіцієнти кореляції і детермінації (див. п. 3.3.2, дод. ). При будуванні багатофакторної регресійної моделі важливий правильний вибір ряду рівняння, яке описує залежність результативного показника (y-власний капітал) від прийнятих факторів
(Х1 – обсяг реалізованої продукції). Для (Y) оптимальна лінійна формула взаємозв’язку з вивчаємими показниками, яка має вигляд:
Y=A0+A1X1+A2X2 (2)
де А0 – вільний член рівнянні;
А2 і А1 – коефіцієнти рагресії.
На основі обробки вихідних даних на ЕОМ має значення коефіцієнти, які наведені в п. 5.2 (дод. ).
З усього видно, що А0=6446, А1=2798, А2=-1622, тоді рівняння приймає вид багатогранної регресії:
Y=6446+2798X1+(-1622)X2
Отримані показники адекватності рівняння наведені в
п. 5.4. (дод. ) свідчать, що коефіцієнт багатограної кореляції (R) дорівнює 0,55968.
Перевірка R провдена по кретерію Фашера (F), яка показала, що кореляція вміру. Але так, як Fвич.
Точність отриманого рівняння регресії можна перевірити і по відносній помилці (Е), якщо вона ? 5, то рівняння достатньо точне. Середня відносна помилка в нашому випадку дорівнює 2,74%, а максимальна відносна помилка – 6,84%. Це говорить про неповну надійність данного рівняння, тобто воно не є точним.
Розраховані також показники еластичності, які відображають зміну Y при змінах X1 та X2 на 1%. Дані п. 5.7 свідчать, що величина власного капіталу збільшиться на 9,324%, якщо збільшиться обсяг реалізованої продукції, і зеншитися на 9,099%, якщо витрати на виробництво продукції збільшаться
на 1%.
Таким чином, регресійна модель має середні оціночні показники і рекомендуються для попередньої оцінки виливу даних факторів на величину власного капіталу.
З зробленої роботи можна зробити висновок, що багатофакторний кореляційний аналіз має важливу наукову і практичну значимість. Він дозволяє вивчити закономірності зміни результативного показника в залежності від поведінки різних факторів, визначити їх вплив на величину результативного показника, встановити, які з них є основними, а які другими. Цим досягається більш об’єктивна оцінка діяльності підприємства, більш точне та повне визначення внутрі господарського резервів і планових показників.

Висновок

Власний капітал підприємства – важлива фінансова характеристика будь якого підприємства. На ций показник звертають велику увагу всі зацікавлені сторони, тому що по ньому можна судити про фінансову стійкість, незалежність, можливості підприємства. Завдяки цьому, важливе значення одержують облік і аналіз власного капіталу, що і були розглянуті на сторінках випускної роботи.
При виконанні роботи і вивчені методики обліку й аналізу власного капіталу були використані данні ЗАТ «ВПФ», що виступало в ролі базового підприємства.
У випускній роботі була розглянута діяльність акціонерного товариства за звітний період (1998 рік), дана оцінка його фінансового стана і характеристика його діяльності.
Нами надана економічна природа власного капіталу. його сутність, значення, а також структурні елементи. Крім цього розглянута система рахунків і аналітичних показників, що охоплює складові власного капіталу й умови його збільшення або зменшення.
У ході вивчення особливостей обліку власного капіталу на базовому підприємстві, у роботі є присутнім характеристика діяльності акціонерних підприємств у цілому й особливості даного об’єкту обліку для дослідження.
Слід зазначити що, для слушності методики веденя обліку необхідно ознайомлення і вивчення законодавчої бази і нормативів, що регулюють облік власного капіталу. Тому в роботі розглядається перелік нормативних документів, що регламентують облік досліджуваної проблеми і дана їх стисла характеристика.
Розгляд обліку власного капіталу почато з організаційних принципів, на прикладі роботи фінансово-розрахункового сектру, який займається обліком та контролем формуванням і використанням власного капіталу. Найважливіша складового власного капіталу – статутний фонд, тому порядок його обліку дуже важливо.
Його розмір зареєрестрований у статуті підприємства і складає 1028950 грн., він залишається незмінним, за вийнятком випадку переєстрації за рішенням засідання фундаторів. Були розглянуті випадки зменшення або збільшення статутного фонду, а також процесс його формуання.
Облік фондів і резервів підприємства, що входять до складу власного капіталу подані в роботі обліком: резервного фонду, що відсутні на ЗАТ «ВПФ», через відсутність джерела фінансування – прибутку; додаткового капіталу (93061 тис. грн. на кінець звітного року), по кредиту 88 рахунку відбувається його формування і збільшення, по дебету – використання коштів фонду; фондів спеціального призначення і цільового фінансування (у балансі сума усього 102000 грн.), серед яких фонди економічного стимулювання, що не мають джерела формування прибутку, тому сума, дебетована на 87 рахунок списується наприкінці періоду в дебет 80 рахунка, тобто збитки (що не було відображено в обліку наприкінці звітного періоду); резерв майбутніх витрат і платежів, що враховуються на 89 рахунку і використовують на оплату відпусток і використовуються на оплату відпусток і ремонту що забезпечує безперебійну роботу виробничих цехів, а формуються засоби фонду і резерву розглянуті документи по їх обліку, показані проводки по їх формуванню і використанню засобів, продемонстровані напрямки використання і цільове призначення фондів і резервів.
Облік фінансових результатів показний в аналітичному розрізі, а також формування прибутку (збитку) розглянуті теоретично з підкріпленням данними підприємства (збиток звітнього року склав 3002000 грн., минулих років – 4399000 грн.).
Власний капітал знаходить широке відображення у формах звітності. Правильне формування звітних даних має велике значення, тому важливо роздивитися й охарактеризувати звітні відомості по власному капіталу і повному його відображення в балансі, у звіті про фінансові результати й в звіті про фінансово-майновий стан підприємства.
Розгляд аналізу власного капіталу почато зі складу, структури і його динаміки. Аналіз показав, що розмір власного капіталу збільшився на 11666 тис.грн. (15%), це обумовлено збільшенням окремих його складових (додаткового капіталу на 10419 тис.грн., що складає 13% резерву майбутніх витрат і платежів на 25 тис.грн. (31%)).
Далі був розглянутий аналіз структури і склад складових частин власного капіталу. Аналіз фондів і резервів підприємства, складається з аналізу: резервного фонду, що відсутній на ЗАТ «ВПФ», через відсутність джерела фінансування – прибутку; додаткового капіталу (93061 тис.грн. – на кінець звітного періоду); фонду спеціального призначення і цільового фінансування (у балансі сума усього 102000 грн.), серед яких фонди економічного стимулювання, що не мають джерела формування прибутк; резерв майбутніх витрат і платежів, що використовують на оплату відпусток і ремонту, що забезпечуює безперебійну роботу виробничих цехів. По кожному фонду і резерву розглянути первинні документи і бухгалтерські реєстри – джерела аналізу, у яких відображені напрямки формування і використання засобів і цільове призначення фондів і резервів.
Аналіз фінансових результатів показний в аналітичному розрізі. В роботі розглядається порядок формування прибутку (збитку) теоретично з підпкріпленням даними підприємства (збиток звітнього року склав 3002000 грн., минулих років – 4399000 грн.), а так сам використання прибутку, що збільшує суму збитків. Аналіз збитків був зроблений за допомогою ЕОМ і програми «Загальнй аналіз рядів дінаміки», що показав тенденцію збитків до збільшення. За допомогою програми був отриманий прогнозний результат на І квартал 1999 року, максимальна сума якого склала 730 тис. грн., що в порівняннях з IV кварталом 1998 року більш на 130 тис.грн. або 21%. У процесі аналіз був виявлений головний фактор, що впливає на розмір збитків – це негативна рентабельність усіх видів випускаємої продукції. Іншими словами продукція ЗАТ «ВПФ» збиткова, тому чим більше обсяг зробленої продукції, тим більший збиток одержує підприємство. Якщо підприємство може підвищити рентаббельність продукції за рахунок зниження її собівартості, збільшення відпускної ціни й отримання нових ринків збіту, то воно може мати прибуток і можливість покращити своє фінансове становище і збільшити розмір власного капіталу. Тому що збитковітсь не дає підприємству працювати на повну потужність, виконувати в повному обсязі виробничу програму. При відсутності прибутку неможливо формування фондів і резервів відповідно до затверджених нормативів, у чому відповідно до затверджених нормативів, у чому ми переконалися на прикладі базового підприємства.
У процесі написання курсової роботи використані документи підприємства ЗАТ «ВПФ», основна частина яких виконана з використанням ЕОМ, тому що на підприємстві переважає автоматизована форма обліку. Тому, у роботі приведений приклад використання ЕОМ в обліку з розкриттям деяких особливостей методології упорядкування документів за допомогою комп’ютерної програми “Excel” з серії допоміжніх програм «Microsoft Office». А так само приклад використання ЕОМ в аналізі в підтвердження ефективності цієї форми керування з розкриттям деяких особливостей методології одержання прогнозних і аналітичних матеріалів за допомогою програм “Аналіз рядів динаміки” і “Аналіз багатофакторних регресійних моделей”.
Таким чином, слід зазначити, що підприємство має у своєму розпоряджені трудові, матеріальні ресурси, має основні фонди й оборотні, що є перспективою його подальшого розвитку за допомогою надійної системи керування і наявності висококваліфікованих облікових кадрів.

Расшифровка 87 счета по ведомости №2 за 1998 год
Содержание
Сумма
1. Содержание объектов соц.культ. быта
350357
2. Шефская помощь
4876
3. Соц.льготы
1163
4. Оздоровительные мероприятия
1433
5. Погашение кредита
692
6. Погашение ссуды
10
7. Установление ОПС
607
8. Прочие
61
Всего:
398739

Список використаних джерел

1. Закон Укрины «О предпренимательстве» №698-XII-ВР от 07.02.91г. //Урядовий кур’єр – 1991- №11 — стр.4-5 із змінами та доповненнями //Все о бухгалтерском учёте, 1999, №29.
2. Закон Украины «О предприятиях в Украине» №887-ХІІ от 27.03.91 // Мир бухгалтерского учёта — 1991 №5 стр 17-21.
3. Закон Украины «О собственности» №697-XII от 07.02.91 //Урядовий кур’єр – 1991 №16 стр. 7-8.
4. Закон Украины «О хозяйственных товариществах» №1576 – XII от 19.09.91 // Мир бухгалтерского учёта – 1991 №10 стр. 20-24.
5. Закон Украины «О ценных бумагах и фондовой бирже» от 23.05.93г. //Урядовий кур’єр – 1993 №25 стр. 8-9.
6. Инструкция о порядке заполнения форм годового бухгалтерского отчёта предприятия №139 от 18.08.95 и приках Министерства Финансов Украины» 247 от 17.11.97г. «О изменениях и дополнениях к годовому бухгалтерскому отчёту предприятия» // Галицькі контракти – 1998 №3 стр. 130-145.
7. Положение об организации бухгалтерского учёта и отчётности в Украине №250 от 03.04.93г., Завгородний В.П., Савченко В.Я.: «Бухгалтерский учйт, контроль и аудит в условиях рынка» // К., Блиц-Информ-1995 стр. 832.
8. Закон Украины «О налогообложении прибыли предприятий» №283/97-ВР от 22.05.97 // Баланс – 1998 №1 стр. 6-10.
9. Закон Украины «Про банкротстве» №2343-XII-ВР от 14.05.92г. с изменениями и дополнениями //Всё про бухгалтерский облік, 1999г. №29.
10. Голов С., Костюченко В. «Облік операцій, пов’язаних з формуванням та змінами статутного фонду господарських товариств» //Бухгалтерський облік і аудит – 1996 №10 стр. 11-17.
11. Головко Т. «Учёт активов и пасивов»//Всё о бухгалтерском учёте – 1997 №28 (159) стр. 40-41.
12. Жуков В.Н. «Вопросы учёта дополнительного капитала и ресурсов»//Бухгалтерский учёт 1997 №7 стр. 21-25.
13. Заварский А., Кирий «Методологические проблемы автоматизации учёта» //Бухгалтерский учёт и аудит – 1994 №12 стр. 35-38.
14. Шитиль А.Д. «Организация бухгалтерского учёта в промышленности» //К. Высшая школа – 1981 стр 108.
15. Юров С. «Уставной фонд был, есть и будет» //Всё о бухгалтерском учёте – 1997 №41(172) стр 24-25.
16. Платонов Ю.А. «Об учёте собственного капитала и расчётах с акционерами». //Бухгалтерский учёт – 1995г. №1 стр. 26-29.
17. Сивак О.В., Осийко Н.Н. «Бухгалтерский учёт с помощью персонального компьютера» // К.: «Полиграфист» 1993 стр. 260.
18. Сопко В. «Бухгалтерский учёт в предпринимательстве» // К.: — Техника – 1995г. стр.267.
19. Сопко В. «Бухгалтерский учёт собственности в предпринимательской деятельности» //Бухгалтерский учёт и аудит – 1997г. №2 стр. 18-22.
20. Степовой А. «ПДВ и вклад в уставной фонд» //Всё о бухгалтерском учёте – 1997, №41(142) стр.29.
21. Завгородний В.П., Савченко В.Я. «Бухгалтерский учёт, контроль и аудит в условиях рынка» //к.:Блиц-информ – 1995 стр. 832.
22. Волков Н.Г. «Учёт затрат предстоящих периодов и резервов предстоящих платежей» //Бухгалтерский учёт 1996 №4 стр 30-38.
23. Відображення в бухгалтерському руху статутного фонду підприємства //Баланс №6(183) 1998р. стр.41.
24. Іванов Ю. «Формування і зміни статутного фонду підприємства» //Податки і бухгалтерський облік №17,18, 1997р. – с.52.
25. Басов С., Костюченко І. «Облік праці, пов’язаний з формуванням і зміною статутного фонда господарського товариства» //Бухгалтерський облік і аудит, №10, с.11-18, 1996р.
26. Ткаченко Н.М. Бухгалтерський облік на підприємствах з різними формами власності К, Р, С, К., 1997- с.671.
27. Гачев С., Костюченко В. «Облік операцій, пов’язаного з формуванням і зміною статутного фонду господарського товариства» //Бухгалтерський облік і аудит №10, 1996р. – с.11.
28. Анализ хозяйственной деятельности в промышленности // Под. ред. В.И. Стражева. – Минск: Высшая школа, 1995.
29. Баканов М.И., Шеремий А.Д. Теория анализа хозяйственной деятельности: Учебник – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Финансы и статистика, 1997.
30. Балабнов И.Т. «Анализ и планирование финансового хозяйствующего себъекта». – М.: Финансы и статистика, 1994.
31. Барнгольц С.Б. «Экономический анализ хозяйственной деятельности на современном развитии. –М.: Винансы и статистика , 1984.
32. Вартанов А.С. «Экономическая диагностика деятельности предприятия»: организация и методология: -М.: Финансы и статистика, 1991.
33. Дельбинский Н.В. «Анализ экономики промышленного предприятия». – Минск: Беларусь, 1979.
34. Каракоз И.И., Самборский В.И. «Теория экономического анализа». – Киев: Высшая школа, 1989.
35. Ковбасюк М.Р. Анализ финансовой деятельности предприятия с использованием ПЭВМ –М.: Финансы и кредит, 1990.
36. Ковалёв В.В. Финансовый анализ: управление капиталом, выбор инвестиций, анализ отчётности. –М.: Финансы и статистика, 1996.
37. Кодраков Н.П. Бухгалтерский учёт, анализ хозяйственной деятельности и аудит. – 2-е изд. –М.: Перспектива, 1994.
38. Кравченко Л.И. Анализ финансового состояния предпрятия. –Минск: ПКФ «Экаунт», 1994.
39. Курс экономического анализа //Под. ред. М.И. Баканова и А.Д.Шеремета. М.: Винансы и статистика, 1994.
40. Михайлова-Станюта И.А. и др. Оценка финансового состояния предприятия. – Минск.: «Наука и техника», 1994г.
41. Муравёв А.И. Теория экономического анализа: проблема и решения. –М.: Финансы и статистика, 1988.
42. Петров В.В., Ковалёв и др. Как читать баланс – 2-е изд. –М.: Финансы и статистика, 1994 г.
43. Русак Н.А. Экономический анализ в условиях самофинансирования предприятий. – Минск: Беларусь, 1989г.
44. Савицкая Г.В. Анализ хозяйственной деятельности предприятия: учебное пособие – 2-е изд. переработанное и дополненное – Минск: ИЛ. «Экоперспектива», 1998г.
45. Теория экономического анализа //Под. ред. А.Д.Шеремета – М.: Прогресс, 1982г.
46. Теория анализа хозяйственной деятельности //Под.ред. В.В.Осмоловского –Минск: Высшая школа, 1989г.
47. Шишкин А.П. и др. Бухгалтерский учёт и финансовый анализ на комерческих предприятиях: практическое руководство, — 2-е изд. – М.: Финстатинформ, 1995г.

Курсовая работа: Учет процессов снабжения, производства и реализации продукции

ФЕДЕРАЛЬНОЕ АГЕНСТВО РФ

РЫБИНСКАЯ ГОСУДАРСТВЕННАЯ АВИАЦИОННАЯ

ТЕХНОЛОГИЧЕСКАЯ АКАДЕМИЯ им. П.А. Соловьёва

Тутаевский филиал

КУРСОВАЯ РАБОТА

по дисциплине «Бухгалтерский учёт»

Выполнила

Группа

Преподаватель

Оценка

Дата «_____» ________________ 2006

2009 г.

Содержание работы

Введение

Исходные данные

Практическая часть

Вывод

Список использованной литературы

Введение

В процессе хозяйственной деятельности на предприятиях происходит множество операций, которые оформляются документами. Обобщение сведений, содержащихся в документах, производится в учетных регистрах, являющихся важнейшим средством ведения бухгалтерского учета, составления отчетности, получения показателей, характеризующих хозяйственную деятельность.

В данной курсовой работе взяты хозяйственные операции, отражающие деятельность промышленного предприятия и охватывающие операции по учету процессов снабжения, производства и реализации продукции и прочие операции.

На основании исходных данных заполнить и приложить первичные документы, заполнить журнал регистрации хозяйственных операций и разнести по синтетическим счетам. На их основании составить сальдовый баланс и эти данные использовать для составления бухгалтерского баланса на конец отчетного периода (ф.1) и отчета о прибылях и убытках (ф.2).

Исходные данные

Накопленная амортизация — 40%;

Накопленная амортизация НМА — 10%;

Остатки по счетам на начало месяца, тыс. руб.

Остатки по счетам на начало месяца, тыс. руб.
1.

Нематериальные активы

Амортизация НМА

—
2.

Основные средства

Амортизация основных средств

83333

33333

3.

Незавершенное строительство.

—
4.

Долгосрочные финансовые вложения.

—
5.

Запасы:

сырье и материалы;

затраты в незавершенном производстве;

готовая продукция;

расходы будущих периодов;

НДС по приобретенным ценностям.

17780

266900

227620

6.

Дебиторская задолженность (платежи по которой ожидаются более чем через 12 месяцев после отчетной даты):

покупатели и заказчики;

задолженность дочерних обществ;

задолженность участников по вкладам в уставной капитал;

авансы выданы;

прочие дебиторы.

11100

7.

Дебиторская задолженность (платежи по которой ожидаются в течение 12 месяцев после отчетной даты):

покупатели и заказчики;

задолженность дочерних обществ;

задолженность участников по вкладам в уставной капитал;

авансы выданные;

прочие дебиторы.

120

8.

Краткосрочные финансовые вложения.

—
9.

Денежные средства:

касса;

расчетные счета;

валютные счета.

—

620

30360

10.

Уставный капитал

100000
11.

Добавочный капитал.

—
12.

Резервный капитал.

710
13.

Фонд социальной сферы.

—
14.

Целевые финансирования и поступления.

3400
15.

Нераспределенная прибыль прошлых лет.

75000
16.

Кредиты банков (погашение более чем через 12 месяцев)

6950
17.

Прочие займы (подлежащие погашению более чем через 12 месяцев после отчетной даты)

1420

18.

Кредиты банков (подлежащие погашению в течение 12 месяцев после отчетной даты)

99000

19.

Прочие займы (подлежащие погашению в течении 12 месяцев после отчетной даты)

20.

Кредиторская задолженность:

поставщики и подрядчики;

по оплате труда.

по социальному страхованию и обеспечению;

задолженность перед дочерними обществами;

задолженность перед бюджетом;

авансы полученные;

прочие кредиты

200000

22450

780

1000

21.

Расчеты по дивидендам.

3560
22.

Доходы будущих периодов.

—
23.

Резервы предстоящих расходов и платежей.

90230

Практическая часть

1. В начале практической работы заполним первичные документы по группам однородных операций (см. «Приложения).

2. Заполним журнал регистрации хозяйственных операций.

Журнал регистрации хозяйственных операций за ноябрь 2005 г.

№ п/п

Краткое содержание

Операции

Документ

Д-т

К-т

Сумма, руб.
1.

Поступили от поставщика основные материалы.

НДС.

Счет-фактура

накладная

Счет-фактура

Акт сдачи передачи услуг

10

19

60

60

1000

180

2.

Отражены услуги по транспортировке основных материалов транспортной организацией.

НДС.

10

19

60

60

200

36

3.

Поступили от поставщика хозяйственные принадлежности.

НДС.

Счет-фактура

накладная

Счет-фактура

Акт сдачи передачи услуг

10

19

60

60

50

9

4.

Отражены услуги по транспортировке хозяйственных принадлежностей транспортной организацией.

НДС.

10

19

60

60

200

36

5.

Поступили от поставщика вспомогательные материалы.

НДС.

Счет-фактура

накладная

Счет-фактура

Акт сдачи передачи услуг

10

19

60

60

1500

270

6.

Отражены услуги по транспортировке вспомогательных материалов транспортной организацией.

НДС.

10

19

60

60

300

54

7.

Поступили от поставщика тарные материалы.

НДС.

Счет-фактура

накладная

Счет-фактура

Акт сдачи передачи услуг

10

19

60

60

1500

270

8.

Отражены услуги по транспортировке тарных материалов транспортной организацией.

НДС.

10

19

60

60

600

108

9.

Оформлено приобретение земельного участка.

НДС.

Счет-фактура

08

19

60

60

36000

6480

10.

По акту приемки-передачи основных средств земельный участок принят на балансовый учет

Акт — приемки передачи

01

08

36000

11.

Приобретен объект НМА.

НДС.

Счет-фактура,

Накладная

08

04

19

60

08

60

5000

500

900

12.

Арендованы основные средства.

Договор аренды

001

—

40000
13.

Зачислена на расчетный счет краткосрочная ссуда банка на 6 месяцев под 30% годовых.

Выписка банка

51

66

150000

14.

Получено в банке по чеку на неотложные нужды.

Выписка банка

50

51

5000

15.

Выдано из кассы подотчетному лицу № 1 на командировку.

Расходный кассовый ордер

71

50

2000

16.

Отпущены для нужд основного производства:

основные материалы;

вспомогательные материалы.

Накладная на внутреннее перемещение

20

20

10

10

800

300

17.

Отпущены для нужд вспомогательного производства тарные материалы.

Накладная на внутреннее перемещение

23

10

750

18.

Принят к оплате счет-фактура за электроэнергию, потребленную:

для нужд основного производства;

для нужд вспомогательного

производства;

для общепроизводственных нужд;

для общехозяйственных нужд.

НДС.

Счет-фактура

20

23

25

26

19

60

60

60

60

60

17750

14000

14000

14000

10755

19.

Оплачено с расчетного счета платежное поручение за потребленную электроэнергию полностью.

Платежное поручение, выписка банка

60

51

76800

20.

Отпущены для общехозяйственных нужд малоценные и быстроизнашивающиеся предметы.

Накладная на внутреннее перемещение

26

10

20

21.

Начислена заработная плата работникам:

основного производства;

вспомогательного производства;

цехового персонала;

административно-управленческого

персонала.

Расчетная ведомость

20

23

25

26

70

70

70

70

428900

37400

38000

19000

22.

Начислен единый социальный налог и взносы в ПФ и на страхование от несчастных случаев

Расчет начисления по ЕСН и на страхование от несчастных случаев

20

69

48843

23.

Удержан налог на доходы физических лиц.

Расчетно-платежная ведомость

70

68

17836

24.

Произведены отчисления в ремонтный фонд в размере 0,3% от балансовой стоимости основных средств.

Расчет отчислений в ремонтный фонд

20

96

713

25.

Начислена амортизация основных средств:

основное производства 0,4%;

вспомогательные производства 0,3%;

общехозяйственного назначения 0,4

%;

Удельный вес основных средств в общей их стоимости:

19основного производства — 70%;

20вспомогательного производства — 15%;

21общехозяйственного назначения — 15%.

Расчет

20

23

26

20

23

26

02

02

02

02

02

02

102

16

22

25604

5487

5487

26.

После утверждения авансового отчета отнесены на соответствующий счет командировочные расходы.

Авансовый отчет

26

71

2500

27.

Для строительства объекта хозяйственным способом отпущены:

основные материалы;

вспомогательные материалы.

Требование накладная

08

08

10

10

200

730

28.

Начислена плата работникам, занятым на строительстве.

Расчетная ведомость

08

70

25000

29.

Начислен единый социальный налог, взносы в пенсионный фонд и на страхование от несчастных случаев:

Расчет начисления по ЕСН и на страхование от несчастных случаев

08

69

8900

30.

Удержан налог на доходы физических лиц.

Расчетная ведомость

70

68

3250

31.

Принята к оплате счет — фактура за электроэнергию, потребленную на строительстве.

Счет-фактура

08

60

8000

32.

После окончания строительства объект принят на балансовый учет.

Акт приемки законченного строительством объекта

01

08

42850

33.

Начислен износ нематериальных активов, используемых для общехозяйственных нужд в размере 1% от их балансовой стоимости

Расчет износа нематериальных активов

26

05

3

34.

Начислен земельный налог.

Расчет

26

68

9000
35.

Начислен транспортный налог.

Расчет

26

68

500
36.

Платежи по кредитам банков (расчет +15% суммы кредитов).

Расчет

91

66

22500

37.

Списаны на затраты производства:

общепроизводственные,

общехозяйственные расходы и

расходы по вспомогательному производству

Расчет на списание затрат производства

20

20

20

25

26

23

52000

45045

52166

38.

Сдана на склад из цехов основного производства готовая продукция по фактической себестоимости.

Ведомость списания затрат на производство

43

20

68943

39.

Получено в банке по чеку на неотложные нужды.

Чек, выписка банка

50

51

3000

40.

Выдано из кассы подотчетному лицу №2.

Расходный кассовый ордер

71

50

1000

41.

Выдано из кассы подотчетному лицу № 3

Расходный кассовый ордер

71

50

2000

42.

Отгружена покупателям готовая продукция по продажной стоимости.

Счет-фактура

62

90

300000

43.

Списывается фактическая себестоимость отгруженной продукции.

Ведомость учета готовой продукции

90

43

68943

44.

Подотчетным лицом №3 оплачена погрузка реализованной продукции.

Счет-фактура,

накладная на отпуск материалов на сторону

44

71

500

45.

Принят к оплате счет-фактура транспортной организации за перевозку реализованной продукции.

Счет-фактура

44

60

2000

46.

Подотчетным лицом №3 возвращен в кассу неиспользованный остаток денег.

Приходный кассовый ордер

50

71

1500

47.

Начислен налог на добавленную стоимость по реализованной продукции.

Счет-фактура

90

68

50000

48.

Списаны коммерческие расходы.

Расчет

90

44

2500
49.

Получены безвозмездно основные средства от юридического лица.

Счет-фактура,

акт приемки-передачи

08

98

10000

50.

Ликвидирован объект основных средств первоначальной стоимостью; сумма начисленной амортизации.

Акт о ликвидации

91

02

01

01

1200

480

51.

Начислена заработная плата рабочим за разборку объекта.

Расчетно-платежная ведомость

91

70

700

52.

Начислен единый социальный налог и взносы в ПФ и на страхование от несчастных случаев

Расчет начисления по ЕСН и на страхование от несчастных случаев

91

69

249

53.

Удержан налог на доходы физических лиц.

Расчетно-платежная ведомость

70

68

91

54.

Списывается финансовый результат от ликвидации объекта.

Акт на списание объекта основных ср-в

99

91

2149

55.

Произведена переоценка объектов основных средств и индексация их износа в размере 10% от балансовой стоимости объектов.

Расчет

01

83

3658

56.

Зачислена на расчетный счет выручка от покупателей за реализованную продукцию.

Выписка банка

51

62

350000

57.

Определен финансовый результат от реализации продукции.

Расчет

90

99

178557

58.

Начислен налог на имущество предприятий.

Расчет

91

68

842

59.

Списано сальдо прочих доходов и расходов

Расчет

99

91

106718

60.

Начислен налог на прибыль.

Налоговая декларация

99

68

565,33

61.

Начислена арендодателю сумма

арендной платы.

Расчет арендной платы

20

76

5000

62.

Перечислена среднемесячная сумма арендной платы.

Платежное поручение

76

51

5000

63.

Перечислено с расчетного счета:

органам социального страхования;

Пенсионному фонду РФ;

органам обязательного

медицинского страхования;

в бюджет.

Платежное поручение

69

69

69

68

51

51

51

51

843

5904

759

21177

64.

Получены с расчетного счета наличные деньги для выплаты зарплаты и на неотложные нужды (расчет +3000).

Чек

50

51

165900

65.

Выдана зарплата из кассы,

осталось невыплачено.

Платежная ведомость

70

70/2

50

70

160000

2900

66.

Выдана из кассы подотчетному лицу №1 сумма перерасхода.

Расходный кассовый ордер

71

50

500

67.

Возвращена на расчетный счет сумма неполученной заработной платы.

Объявление о взносе наличными

51

50

2900

68.

Перечислено с расчетного счета в погашение задолженности поставщикам и транспортным организациям в порядке очередности в размере 50% платежа.

Платежное поручение

60

51

32310

69.

Списывается к зачету бюджетом НДС по приобретенным ценностям (произвести расчет).

Расчет

68

19

18185

70.

Определяется сумма НДС, подлежащая перечислению в бюджет.

Расчет

68

51

31815

71.

Определяется конечный финансовый результат производственно-хозяйственной деятельности предприятия за отчетный год.

Расчет

91

99

83376

3. Откроем синтетические счета и выведем конечное сальдо, а также составим оборотную ведомость по синтетическим счетам.

Учет процессов снабжения, производства и реализации продукции

Схемы синтетических счетов бухгалтерского учета.

Д-т 01 «Основные средства» К-тД-т 02 «Амортизация основных К-т средств»

НС = 83333

НС = 33333

1) 36000

2) 42850

3) 3658

Об = 82508

1) 1200

2) 480

Об = 1680

1) 480

Об = 480

1) 102

2) 16

3) 22

Об = 140

КС = 164161

КС = 32993

Д-т т 04 «Нематериальные К-тД-т 05 «Амортизация К-т активы» нематериальных активов»

НС — —-

НС — ——

1) 500

Об = 500

Об — ——

Об — ———

1) 3

Об = 3

КС = 500

КС = 3

Д-т 08 «Вложения во К-тД-т 10 «Материалы» К-т внеоборотные активы»

НС — ———

НС = 17780

1) 36000

2) 200

3) 730

4) 25000

5) 8900

6) 8000

7) 10000

8) 5000

Об = 93830

1) 36000

2) 42850

3) 500

Об = 79350

1) 1000

2) 200

3) 50

4) 200

5) 1500

6) 300

7) 1500

8) 600

Об = 5350

1) 800

2) 300

3) 750

4) 20

5) 200

6) 730

Об = 2800

КС = 14480

КС = 20330

Д-т 19 «НДС по приобретенным К-тД-т 20 «Основное производство» К-т ценностям»

НС — ———

НС — —— —

1) 180

2) 36

3) 9

4) 36

5) 270

6) 54

7) 270

8) 108

9) 6480

10) 900

11) 10755

Об = 19098

1) 18185

Об = 18185

1) 800

2) 300

3) 17750

4) 428900

5) 48843

6) 713

7) 102

8) 5000

9) 52000

10) 45045

11) 52166

Об = 651619

1) 68943

Об = 68943

КС = 913

КС = 582676

Д-т 23 «Вспомогательные К-тД-т 25 «Общепроизводственные К-т производства» расходы»

НС — —— —

НС — —— —

1) 750

2) 14000

3) 37400

4) 16

Об = 52166

1) 52166

Об = 52166

1) 14000

2) 38000

Об = 52000

1) 52000

Об = 52000

КС — ——-

КС — ——-

Д-т 26 «Общехозяйственные К-т расходы» Д-т 43 «Готовая продукция» К-т

НС — —— —

НС = 227620

1) 14000

2) 20

3) 19000

4) 22

5) 2500

6) 3

7) 9000

8) 500

Об = 45045

1) 45045

Об = 45045

1) 68943

Об = 68943

1) 68943

Об = 68943

КС — ———

КС = 227620

Д-т 44 «Расходы на продажу» К-тД-т 46 «Выполненные этапы по К-т незаверш. работам»

НС — —— —

НС = 266900

1) 500

2) 2000

Об = 2500

1) 2500

Об = 2500

——-

Об — ———

———

Об — ———

КС — ———

КС = 266900

Д-т 50 «Касса» К-т Д-т 51 «Расчетный счет» К-т

НС = 620

НС = 30360

1) 5000

2) 3000

3) 1500

4) 165900

Об = 175400

1) 2000

2) 1000

3) 2000

4) 160000

5) 500

6) 2900

Об = 168400

1) 150000

2) 350000

3) 2900

Об = 502900

1) 5000

2) 76800

3) 3000

4) 5000

5) 843

6) 5904

7) 759

8) 21177

9) 165900

10) 32310

11) 31815

Об = 348508

КС = 7620

КС = 184752

Д-т 60 «Расчеты с поставщиками К-тД-т 62 «Расчеты с покупателями К-т и подрядчиками» и заказчиками»

НС = 200000

НС = 11220

1) 76800

2) 32310

Об = 109110

1) 1000

2) 180

3) 200

4) 36

5) 50

6) 9

7) 200

8) 36

9) 1500

10) 270

11) 300

12) 54

13) 1500

14) 270

15) 600

16) 108

17) 36000

18) 6480

19) 5000

20) 900

21) 17750

22) 14000

23) 14000

24) 14000

25) 10755

26) 8000

27) 2000

Об = 135198

1) 300000

Об = 300000

1) 350000

Об = 350000

КС = 226088

КС = 38780

Д-т 66 «Расчеты по краткосро — К-тД-т 67 «Расчеты по долгосро — К-т чным кредитам и займам» чным кредитам и займам»

НС = 99000

НС = 8370

———

Об — —— —

1) 150000

2) 22500

Об = 172500

——

Об — ——-

——

Об — ——-

КС = 271500

КС = 8370

Д-т 68 «Расчеты по налогам К-т Д-т 69 «Расчеты по социальному К-т и сборам» страхованию и обеспечению»

НС = 1000

НС = 780

1) 21177

2) 18185

3) 31815

Об = 71177

1) 17836

2) 3250

3) 9000

4) 500

5) 50000

6) 91

7) 842

8) 565,33

Об = 82084,33

1) 843

2) 5904

3) 759

Об = 7506

1) 48843

2) 8900

3) 249

Об = 57992

КС = 11907,33

КС = 51266

Д-т 70 «Расчеты с персоналом К-т Д-т 71 «Расчеты с подотчетными К-т по оплате труда» лицами»

НС = 22450

НС — ——

1) 17836

2) 3250

3) 160000

4) 91

5) 2900

Об = 184077

1) 428900

2) 37400

3) 38000

4) 19000

5) 25000

6) 700

7) 2900

Об = 551900

1) 2000

2) 1000

3) 2000

4) 500

Об = 5500

1) 2500

2) 500

3) 1500

Об = 4500

КС = 390273

КС = 1000

Д-т 76 «Расчеты с разными К-тД-т 80 «Уставный капитал» К-т дебиторами и кредиторами»

НС = 3560

НС = 100000

1) 5000

Об = 5000

1) 5000

Об = 5000

———

Об — ———

———

Об — ———

КС = 3560

КС = 100000

Д-т 82 «Резервный капитал» К-тД-т 83 «Добавочный капитал» К-т

НС = 710

НС — —— —

———

Об — —— —

———

Об — —— —

———

Об — ——-

1) 3658

Об = 3658

КС = 710

КС = 3658

Д-т 84 «Нераспределенная К-т Д-т 86 «Целевое финансирование» К-т прибыль»

НС = 75000

НС = 3400

———

Об — ——-

— ——-

Об — ——-

———

Об — ——-

———

Об — ——-

КС = 75000

КС = 3400

Д-т 90 «Продажи» К-т Д-т 91 «Прочие доходы и К-т расходы»

НС — ——-

НС — ——-

1) 68943

2) 50000

3) 2500

4) 700

5) 178557

Об = 300000

1) 300000

Об = 300000

1) 22500

2) 1200

3) 700

4) 249

5) 842

6) 83376

Об = 108867

1) 2149

2) 106718

Об = 108867

КС — ———

КС — ———

Д-т 96 «Резервы предстоящих К-тД-т 98 «Доходы будущих К-т расходов» периодов»

НС = 90230

НС — ——

——-

Об — ——

1) 713

Об = 713

———

Об — ——-

1) 10000

Об = 10000

КС = 90943

КС = 10000

Д-т 99 «Прибыли и убытки» К-т

НС — ——-

1) 2149

2) 106718

3) 565,33

Об = 109432,33

1) 178557

2) 83376

Об = 261933

КС = 152500,67

Оборотная ведомость по синтетическим счетам за ноябрь 2003г.

№

счета

Наименование счета

Остаток на начало месяца, тыс. руб.

Обороты за месяц,

тыс. руб.

Остаток на конец месяца, тыс. руб.
Дт

Кт

Дт

Кт

Дт

Кт
01

Основные средства

83333

—-

82508

1680

164161

—-
02

Амортизация основных средств

—-

33333

480

140

—-

32993
04

Нематериальные активы

—-

—-

500

—-

500

—-
05

Амортизация нематериальных активов

—-

—-

—-

3

—-

3
08

Вложения во внеоборотные активы

—-

—-

93830

79350

14480

—-
10

Материалы

17780

—-

5350

2800

20330

—-
19

Налог на добавленную стоимость по приобретенным ценностям

—-

—-

19098

18185

913

—-
20

Основное производство

—-

—-

651619

68943

582676

—-
23

Вспомогательные производства

—-

—-

52166

52166

—-

—-
25

Общепроизводственные расходы

—-

—-

52000

52000

—-

—-
26

Общехозяйственные расходы

—-

—-

45045

45045

—-

—-
43

Готовая продукция

227620

—-

68943

68943

227620

—-
44

Расходы на продажу

—-

—-

2500

2500

—-

—-
46

Выполненные этапы по незавершенным работам

266900

—-

—-

—-

266900

—-
50

Касса

620

—-

175400

168400

7620

—-
51

Расчетный счет

30360

—-

502900

348508

184752

—-
60

Расчеты с поставщиками и подрядчиками

—-

200000

109110

135198

—-

226088
62

Расчеты с поставщиками и заказчиками

11220

—-

300000

350000

—-

38780
66

Расчеты по краткосрочным кредитам и займам

—-

99000

—-

172500

—-

271500
67

Расчеты по долгосрочным кредитам и займам

—-

8370

—-

—-

—-

8370
68

Расчеты по налогам и сборам

—-

1000

71177

82084,33

—-

11907,33
69

Расчеты по социальному страхованию и обеспечению

—-

780

7506

57992

—-

51266
70

Расчеты с персоналом по оплате труда

—-

22450

184077

551900

—-

390273
71

Расчеты с подотчетными лицами»

—-

—-

5500

4500

1000

—-
76

Расчеты с разными дебиторами и кредиторами

—-

3560

5000

5000

—-

3560
80

Уставный капитал

—-

100000

—-

—-

—-

100000
82

Резервный капитал

—-

710

—-

—-

—-

710
83

Добавочный капитал

—-

—-

—-

3658

—-

3658
84

Нераспределенная прибыль (непокрытый убыток)

—-

75000

—-

—-

—-

75000
86

Целевое финансирование

—-

3400

—-

—-

—-

3400
90

Продажи

—-

—-

300000

300000

—-

—-
91

Прочие доходы и расходы

—-

—-

108867

108867

—-

—-
96

Резервы предстоящих расходов

—-

90230

—-

713

—-

90943
98

Доходы будущих периодов

—-

—-

—-

10000

—-

10000
99

Прибыли и убытки

—-

—-

109432,33

261933

—-

152500,67

Итого:

637833

637833

2953008,33

2953008,33

1470952

1470952

1.5 Составим бухгалтерский баланс (Ф.1) (см. «Приложения»).

1.6 Составим отчет о прибылях и убытках (Ф.2) (см. «Приложения»).

Вывод

Как известно, одной из основных задач бухгалтерского учета является формирование полной и достоверной информации о деятельности организации и ее имущественном положении, необходимой пользователям.

После выполнения задания, составив бухгалтерский баланс и отчет о прибылях и убытках, можно сделать вывод, что данная организация ОАО «Метеор» осуществляет свою деятельность довольно успешно и получила при этом чистую прибыль в размере 2248877 рублей.

Список использованной литературы

Федеральный закон «О бухгалтерском учете». — Бухгалтерский учет. — 1997, — № 1. С.5 — 12.

Гражданский кодекс. Часть 1.

Гражданский кодекс. Часть 2.

Налоговый кодекс Российской Федерации. Часть 2, гл.23, 24, 25. — СПб.: «Издательский дом» Герда». 2001. — 384 с.

План счетов бухгалтерского учета финансово-хозяйственной деятельности организации и инструкция по его применению. Утверждены приказом Минфина РФ от 31.10 2000 г. № 94н.

Квалификация основных средств, включаемых в амортизационные группы. — Постановление правительства РФ. — №1.01.025.

Положение по ведению бухгалтерского учета и бухгалтерской отчетности в РФ. — Приложение к журналу «Бухгалтерский учет». — 1998. — №11.

Курсовая работа: Малий бізнес в Україні

План

Вступ 3

Розділ 1. Теоретичні засади розвитку малого бізнесу 4

1.1 Сутність та мета діяльності підприємства малого бізнесу 4

1.2 Характеристика ринкового середовища господарювання підприємства малого бізнесу 9

Розділ 2.Нормативно – правове забезпечення сталого розвитку малого бізнесу в Україні 22

Розділ 3.Стан та перспективи розвитку малого бізнесу в сучасних умовах в українській економіці 27

Висновок 37

Список використаних інформаційних джерел 39

Вступ

Малий бізнес як інституційний сектор економіки давно став домінуючим за чисельністю та обсягами виробництва у провідних країнах світу. Малі підприємства забезпечують гнучкість та стійкість економічної системи, наближують її до потреб конкретних споживачів, а водночас — виконують важливу соціальну роль, надаючи робочі місця та забезпечуючи джерело доходу для значних прошарків населення.

Хоча протягом усього періоду економічних реформ чимало сказано про необхідність розвитку в Україні малого бізнесу, в дійсності стан його розвитку залишається незадовільним. Проблема полягає навіть не в кількісних параметрах цієї сфери, які поступово поліпшуються, а насамперед — у структурі вітчизняного малого бізнесу, його зосередженості на посередницьких операціях, роздробленості та практичній відсутності дієвої співпраці з великими підприємствами.

За умов глобалізації національної економічної системи та посилення конкуренції малі підприємства постали перед дуже серйозними проблемами. Вони опинилися у досить невигідному становищі в наслідок зростання виробничих обсягів та їх очевидного програшу за різними параметрами порівняно з великими підприємствами. Негативно позначається їх обмежений доступ до стартового капіталу та можливостей залучення фінансових ресурсів, до інформації і нових технологій, кадрових ресурсів.

Як відомо, економічний стан та конкурентоспроможність підприємництва залежить від багатьох факторів. Макроекономічні фактори — загальний стан і тенденції економічного розвитку держави, динаміка економічного росту, стабільність валюти, рівень попиту та пропозиції на зовнішньому та внутрішньому ринках. Мікроекономічні фактори — власні заощадження, розмір майна, яким володіє підприємець, можливість впровадження науково-технічних досліджень, ефективне використання фінансів, кооперативні зв’язки тощо. Розвиток сектора малого підприємництва також залежить від розміру капіталу та доступу до зовнішніх джерел: кредитів, позик, грантів, субвенцій. Дослідженню цих та інших проблем, з якими стикаються суб’єкти малого бізнесу в Україні присвячено дану курсову роботу.

Курсова робота складається з трьох розділів, в яких послідовно розглянуто основні проблемі вітчизняних малих підприємств та зроблена спроба напрацювання шляхів подолання цих проблем.

Розділ 1. Теоретичні засади розвитку малого бізнесу

1.1 Сутність та мета діяльності підприємства малого бізнесу

Відносини підприємництва найбільшою мірою реалізуються саме в малому бізнесі, в якому знаходять безпосереднє поєднання незалежність власника та персоніфікованість господарського управління. Слід відзначити, що малий та середній бізнес в економіці виконує низку специфічних соціально-економічних функцій:

Сприяння процесам демонополізації, приватизації та роздержавлення економіки, стимулювання розвитку економічної конкуренції, формування численних суб’єктів ринкового господарства, орієнтованих на попит, конкуренцію тощо.

Залучення до економічного обороту матеріальних, природних, фінансових, людських та інформаційних ресурсів, які “випадають” з поля зору великих компаній.

Поліпшення становища на ринках шляхом забезпечення еластичності їхньої структури, врегулювання попиту, пропозиції і цін, принаймні часткової компенсації втрат пропозиції на період реструктуризації великих компаній, індивідуалізації пропозиції та диференціації попиту, насичення ринків, задоволення специфічних місцевих потреб.

Вивільнення великих підприємств від виробництва нерентабельної для них дрібносерійної та штучної продукції, яка задовольняє індивідуальний попит, підвищення тим самим ефективності їхньої діяльності. Великим компаніям укладення коопераційних угод з малими підприємствами дозволяє підвищити гнучкість виробництва, зменшити комерційний ризик.

Забезпечення додаткових робочих місць, подолання прихованого безробіття, надання роботи працівникам, вивільненим в ході реструктуризації великих підприємств.

Стимулювання підвищення ділової активності населення та розвитку середнього класу, який становить соціальну базу економічних реформ, забезпечує стабільність суспільства.

Протидія люмпенізації та поширенню утримувальницької психології, всебічне сприяння розвиткові людського капіталу.

Пом’якшення соціальної напруженості завдяки ослабленню майнової диференціації та підвищенню рівня доходів населення.

Збільшення гнучкості національної економіки та ринкової пропозиції у відповідності до сучасних умов відкритої економіки.

Сприяння процесу демократизації суспільства, раціоналізації системи економічної організації та управління.

Попри досить незначну економічну “вагу” окремих підприємств, малий бізнес в перехідних економіках набуває досить швидкого розвитку. Це обумовлено його вагомими конкурентними перевагами в інституційній структурі економіки, якими є:

мобільність, здатність до швидкого реагування на зміни кон’юнктури ринку, оперативність освоєння нової продукції та зміни обсягів виробництва в межах виробничих можливостей;

дрібносерійне виробництво, можливість підвищення ефективності за рахунок вузької спеціалізації, технологічна гнучкість виробничих процесів;

низька капіталоємність, швидка окупність вкладень, невисокі експлуатаційні та накладні витрати підприємства;

здатність до якнайповнішої мобілізації доступних ресурсів, включаючи оперативне використання досягнень науково-технічного прогресу (в технічній, економічній, організаційній, інформаційній сферах);

раціональна організація підприємства, обумовлена максимальним зближенням менеджменту, маркетингу та виробничого процесу;

оптимальні можливості для реалізації мотивів та схильностей до підприємницької діяльності.

Водночас, зворотним боком наведених конкурентних переваг є низка системних загроз, які обумовлюють нестійкість розвитку малого підприємництва. Серед них:

обмеженість фінансових ресурсів, труднощі в придбанні виробничих площ та обладнання;

відсутність фінансових резервів та загроза швидкого банкрутства;

надто вузьке коло постачальників, що може в ряді випадків утворювати небажану залежність бізнесу;

недостатній розвиток інфраструктури збуту продукції та післязбутового обслуговування;

локальність ресурсів та збутових ринків, відтак – межі для зростання;

низька конкурентоспроможність продукції, у виробництві якої важлива економія на масштабах, відтак — конкуренція з боку великих підприємств;

висока вразливість щодо несприятливих економічних (інфляція, циклічні коливання, податковий тиск тощо) та позаекономічних (тиск з боку органів влади, криміналітету) чинників;

нестабільність доходів підприємств та зайнятих на них осіб;

соціальна незахищеність працівників, що створює труднощі найму;

висока вага особистісного чинника в управлінні та виробництві, що створює сприятливі умови для “тінізації” та криміналізації підприємств;

недостатня методологічна забезпеченість (бухгалтерської діяльності, менеджменту, маркетингу тощо), несформованість у більшості підприємців відповідних навичок та брак підприємливості.

Крім зазначених об’єктивних чинників, значного впливу у перехідних економіках також набувають специфічні інституційні чинники, зокрема — громадська думка стосовно підприємництва та ставлення до підприємців з точки зору суспільно-масової свідомості, ставлення держави до цього сектора економіки.

Отже малий бізнес, який є невід’ємною структурною складовою сучасної ринкової економічної системи, в трансформаційній економіці додатково набуває функцій структуроутворюючого елемента. Між тим, особливо – у трансформаційних економіках, яскравого прояву набуває суперечність між об’єктивно високою економічною та соціально-політичною значущістю ролі малого підприємництва як форми діяльності та слабкою життєздатністю його окремих суб’єктів.

Значно більш виражена, ніж у великих підприємств, здатність до саморегулювання, самовідтворення та відносно автономного функціонування в рамках визначеної ринкової ніші обумовлює те, що специфічною рисою малого бізнесу є переважна схильність до мінімізації стосунків з державою, там більше — політизації бізнесу. Відповідно, малий бізнес зазвичай є головною лобістською силою економічної лібералізації та дерегулювання економіки.

Між тим, слід зазначити, що малий бізнес об’єктивно потребує цілеспрямованої державної політики щодо створення сприятливих умов для розвитку та спрямування його діяльності відповідно до встановлених стратегічних пріоритетів національного рівня.

Додатковим чинником, який вимагає здіснення спеціалізованого регулювання діяльності малого бізнесу, є низка потенційних загроз національній безпеці, які можуть виникати внаслідок діяльності малих підприємств, зокрема:

загрози фінансовій безпеці країни через неконтрольоване вивезення за кордон фінансових ресурсів, збільшення готівкового обігу всередині країни та конвертацію безготівкових коштів в готівку тощо;

“тінізація” діяльності підприємств, приховування доходів, розвиток “тіньової” зайнятості, встановлення зв’язків з кримінальними структурами та “відмивання” коштів;

розпорошення дефіцитних ресурсів та їхнє неефективне чи нецільове використання, “паразитичне” використання ресурсів, які належать державі чи іншим підприємствам;

недотримання стандартів, норм відповідності, санітарних норм, інших регуляторних вимог щодо споживчих характеристик продукції через недосконалість виробничих процесів, вихідного контролю, спробу здешевлення продукції тощо;

загрози техногенній та екологічній безпеці, пов’язані з виробничими процесами, зберіганням та використанням виробленої продукції;

структурна деформація кадрового потенціалу, відволікання кваліфікованої та дієздатної робочої сили, недотримання вимог безпеки праці, що веде до втрат людського потенціалу країни.

Видається цілком очевидним, що подолання зазначених загроз за допомогою репресивних засобів неможливе. Між тим, їхнє існування засвідчує складність та комплексність політики регулювання розвитку малого бізнесу, яка має здійснюватися в перехідній економіці.

В сучасній постіндустріальній економіці, яка спирається насамперед на інтелектуальне виробництво, малий бізнес набуває додаткових можливостей для розвитку. Йдеться, зокрема, про розвиток телекомунікацій, завдяки якому створюється можливість інтегрованого функціонування територіально віддалених виробничих суб’єктів, поширення технологій дистанційних економічних розрахунків, підвищення індивідуальної продуктивності практично в усіх сферах суспільного виробництва тощо. Водночас, сучасна економіка висуває і додаткові вимоги до малих підприємств: підвищується кваліфікаційний ценз для працівників, відповідно – вартість трудових ресурсів, зростає вартість необхідного обладнання, підвищуються вимоги щодо слідування прогресу знань та технологій. Тому необхідність цілеспрямованого сприяння розвитку малого бізнесу в постіндустріальній економіці зростає.

У світовій практиці прийнято виділяти три основні напрями державної підтримки малого підприємництва:

Фінансова допомога.

Система державних закупівель (як правило – на контрактній основі).

Надання консультативної і технічної допомоги.

Комплекс фінансових механізмів підтримки малих підприємств включає в себе:

використання гарантійних фондів кредитування малих підприємств;

страхування комерційних ризиків;

пільгове кредитування та часткову компенсацію відсоткових ставок по кредитах;

забезпечення спрощених режимів оподаткування та податкових пільг;

надання фінансової підтримки інноваційної діяльності;

компенсацію видатків на інформаційне обслуговування;

компенсацію видатків на отримання патентів, захист авторських прав тощо;

кофінансування проектів, які здійснюють малі підприємства;

надання обладнання в лізинг;

франчайзинг;

венчурне фінансування малих підприємств;

підтримку утворення кредитних союзів для малих підприємств;

розвиток бізнес-центрів та бізнес-інкубаторів з метою зменшення накладних витрат малих підприємств;

централізований бухгалтерський облік та комплексне надання ділових послуг малим підприємствам.

Слід відзначити, що суб’єктами підтримки виступають як держава, так і інші підприємства чи групи підприємств. а також громадські та галузеві асоціації та інші незалежні інституції.

Світовою практикою також напрацьовано вельми широкий спектр заходів щодо надання технічної та інформаційної допомоги малим підприємствам:

надання інформації про форми та методи державної підтримки малого бізнесу;

консультації з питань законодавства;

забезпечення спрощених режимів звітності;

забезпечення сприятливих умов для використання державного фінансування, матеріально-технічних, інформаційних та інших ресурсів, що надаються в рамках держпідтримки малого бізнесу;

підтримка участі малих підприємств у зовнішньоекономічній діяльності, допомога в укладанні міжнародних контрактів;

підтримка виходу малих підприємств на фондові ринки;

розвиток ділових мереж та кластерів, спрямованих на встановлення ринкових відтворювальних ланцюгів;

створення інфраструктури підтримки і розвитку (агентств розвитку, бізнес-центрів, палат, асоціацій, державних структур, міжнародних організацій, бізнес-інкубаторів, технопарків тощо);

перепідготовка кадрів, підвищення кваліфікації зайнятих на підприємствах (в тому числі забезпечення обміну досвідом між представниками малого бізнесу);

регіональна підтримка.

Безперечно, застосування наведеного комплексу заходів набуває у кожній конкретній країні своїх специфічних рис. Досить яскраво це помітно і на прикладі України.

1.2 Характеристика ринкового середовища господарювання підприємства малого бізнесу

У період 1991-1996 рр. малий бізнес в Україні під впливом різних процесів (гіперінфляція, бартеризація, зменшення обсягу внутрішнього ринку, тощо) перебував у кризовому стані і практично не розвивався. Так, чисельність зайнятих на малих та середніх підприємствах в Україні у 1996 році була меншою, ніж у 1991 році, хоча чисельність малих підприємств за цей час подвоїлася.

Зростання чисельності працюючих на малих підприємствах почалося в Україні з 1997 року. Проте його темпи істотно відстають від темпів зростання кількості самих малих підприємств, що є виявом процесів, пов’язаних із “мікронізацією” малих підприємств, і може водночас бути свідченням зменшення ролі малого бізнесу як фактора зайнятості та соціального захисту населення. Між тим, за цей час спостерігається й невпинне уповільнення темпів зростання чисельності малих підприємств (див. табл. 1). З огляду на те, що кількість малих підприємств на душу населення в Україні принаймні утричі відстає від показників країн Центральної і Східної Європи і удесятеро – розвинених країн світу, таке уповільнення навряд чи можна розглядати як свідчення насичення відповідних ринкових ніш. Скоріше, це є тривожною ознакою відсутності належного поширення ефекту від економічного пожвавлення на усі верстви національної економіки. Між тим на цьому тлі в останні роки спостерігається різке підвищення темпів зростання кількості підприємців-фізичних осіб. Фахівці, зокрема, відзначають тенденцію перереєстрації малих підприємств у форму приватного підприємництва з правом найму робітників. Зрозуміло, що такий вид підприємництва не можна розглядати як форму розвитку повноцінних малих підприємств, які здатні належним чином виконувати викладені вище соціально-економічні функції.

Таблиця 1

Основні показники розвитку малих підприємств в Україні

Показник

1996

1997

1998

1999

2003

2004

2005

Кількість суб’єктів малого підприємництва (без селянських (фермерських) господарств), тис. од.,

у т. ч.:

871

1003

1131

1258

1421

1708

1945

Кількість малих підприємств, тис. од.

96

136

173

197

218

233

251
Темп зростання за рік, %

41,7

27,2

13,9

10,7

6,9

6,8
МП на 10 тис. населення, од.

19

27

34

40

44

48

53
Кількість суб’єктів малого підприємництва — фізичних осіб, тис. осіб

775

867

958

1061

1203

1475

1785
Темп зростання за рік, %

11,9

10,5

10,8

13,4

22,6

21,0

За 2004 рік малими підприємствами вироблено продукції та надано послуг (за даними Держпідприємництва) на суму 22064,4 млн. гривень, що становило більш ніж 7 % від загальнодержавного обсягу виробництва продукції.

Таблиця 2

Структура кількості малих підприємств України

за формами власності, %

Форми власності

1998

1999

2003

2004

2005
Всього, у т. ч.:

100,0

100,0

100,0

100,0

100,0
Державна

1,8

1,5

1,5

1,3

1,1
Комунальна

3,3

3,0

2,8

2,2

2,0
Приватна

29,4

31,0

32,3

34,6

34,9
Колективна

65,0

63,7

62,8

61,4

61,4
Власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав

0,5

0,6

0,5

0,5

0,6

Ринкові трансформаційні процеси в економіці України сприяли відповідним змінам у формах власності малих підприємств. За період з 1992 року по 2005 рік частка малих підприємств з державною формою власності скоротилася з 14 до 1,1 %. У структурі недержавної форми власності частка колективної зросла з 50 до 61,4 %, а приватної – залишилася на рівні 34,9 %.

Проте, як видно з таблиці 2, структура малого підприємництва за формами власності після 1996 року практично законсервувалася. Мають місце лише незначні її коливання. Звертає на себе увагу досить повільне зростання частки приватної форми власності, хоча вважається, що в цій сфері вона є найбільш оптимальною. Її частка становить менше третини малих підприємств. Серед малих промислових підприємств частка приватної форми власності є ще меншою, ніж в цілому по малим підприємствам і становила у 2005 році 27 %.

За юридичною формою малі промислові підприємства колективної власності у 2005 році поділялися на: кооперативи — 4,1 %, акціонерні товариства — 10,7 %, колективні підприємства — 13,2 %, товариства з обмеженою відповідальністю – 72,0 %.

Таблиця 3

Регіональна структура МП в Україні у 2003 році за кількістю підприємств, середньосписковою чисельністю зайнятих та обсягами виробленої продукції

Регіони

Кількість
підприємств

Чисельність

Обсяги продукції
Одиниць

Частка, %

Тис. осіб

Частка, %

млн. грн.

Частка, %
Україна

217930

100,00

1709,8

100,00

19432,7

100,00
АР Крим

9183

4,21

65,5

3,83

708,1

3,64
Вінницька

5221

2,40

52

3,04

418,8

2,16
Волинська

3468

1,59

32,7

1,91

248,9

1,28
Дніпропетровська

13494

6,19

107,9

6,31

1227,8

6,32
Донецька

24807

11,38

149,9

8,77

1704,5

8,77
Житомирська

5181

2,38

43,6

2,55

319,3

1,64
Закарпатська

5843

2,68

41,7

2,44

356,8

1,84
Запорізька

7972

3,66

65,5

3,83

866,5

4,46
Івано-Франківська

6146

2,82

47,7

2,79

372,7

1,92
Київська

5978

2,74

60,7

3,55

692,6

3,56
Кіровоградська

4369

2,00

34,5

2,02

282,7

1,45
Луганська

8764

4,02

68,9

4,03

593,5

3,05
Львівська

13612

6,25

124,3

7,27

1055

5,43
Миколаївська

6843

3,14

47,7

2,79

482,7

2,48
Одеська

9591

4,40

86,9

5,08

1081,6

5,57
Полтавська

6128

2,81

55,8

3,26

537

2,76
Рівненська

3650

1,67

37,2

2,18

272,8

1,40
Сумська

4944

2,27

44,5

2,60

408,8

2,10
Тернопільська

3030

1,39

31,1

1,82

241,4

1,24
Харківська

13392

6,15

111,3

6,51

1251,9

6,44
Херсонська

7615

3,49

35,1

2,05

331,4

1,71
Хмельницька

4519

2,07

41,8

2,44

344,7

1,77
Черкаська

5058

2,32

37,6

2,20

359,4

1,85
Чернівецька

2976

1,37

29,6

1,73

217,3

1,12
Чернігівська

3388

1,55

37,9

2,22

281,3

1,45
м. Київ

30691

14,08

202,6

11,85

4588,4

23,61
м. Севастополь

2068

0,95

15,8

0,92

186,8

0,96

Досить показовим в контексті усвідомлення особливостей розвитку малих підприємств в Україні є, на нашу думу, аналіз їхньої регіональної та галузевої структури та розподілу за кількістю зайнятих.

Аналіз даних про розвиток та розподіл малих підприємств по регіонах України засвідчує, що, незважаючи на зростання їхньої чисельності, диспропорції, які існували у територіальному розподілі малих підприємств, зберігаються (див. табл. 3).

Показники територіального розподілу малих підприємств передусім засвідчують залежність їхньої кількості від економічного потенціалу регіону. Проте, якщо у період адміністративно-командної економіки його головним критерієм була, насамперед, величина промислового потенціалу, в останні роки – на перше місце вийшли величина та концентрація банківського та фінансового капіталів. Саме така зміна чинників стала, на наш погляд, головною причиною виходу Києва на перше місце в Україні за розвитком малого бізнесу, що відбувся в 1997 році. До цього за загальною кількістю малих підприємств в Україні лідирувала Донецька область.

З другої половини 90-х рр. спостерігається тенденція до поступового вирівнювання розвитку малих підприємств в регіонах України. Зокрема, з 1995 по 2003 рр. частка п’яти областей, які займали в Україні перші місця за кількістю малих підприємств (Донецька область, м. Київ, Харківська область, Львівська область, Кримська АР), зменшилася з 45 до 42 %, в той час як питома вага 5 областей, що мали найменшу абсолютну кількість малих підприємств, зросла з 5,9 до 6,9 %. Проте розрив між регіонами-лідерами та регіонами-аутсайдерами в розподілі малих підприємств залишається досить глибоким. У Донецькій, Львівській, Миколаївській, Херсонській областях та містах Києві і Севастополі кількість підприємств в розрахунку на 10 тис. чоловік населення перевищує загальнодержавний показник і становить 50-116 підприємств (проти середнього по Україні – 44 підприємств), в той час як у Чернігівській та Вінницькій областях вона ледь не вдвічі менше за середню (27 і 29 відповідно).

Співставлення регіональних показників дозволяє зробити висновок про переважаюче функціональне призначення малих підприємств в окремих регіонах. Так, переважно соціальний ефект (забезпечення зайнятості) малі підприємства відіграють в Київській, Львівській, Полтавській, Чернігівській, Рівненській та Тернопільській областях. Інституційний ефект (який виявляється завдяки створенню порівняно більшої кількості малих підприємств) спостерігається в АР Крим, Донецькій, Миколаївській, Херсонській областях. Нарешті, за економічним ефектом малих підприємств немає рівних місту Києву, де вироблено 23,6 % всього продукту малих підприємств України, при тому, що на них зайнято 11,9 % усіх зайнятих на малих підприємствах.

На думку експертів, регіональні диспропорції розвитку малих підприємств пояснюються: економічним потенціалом регіону; наявністю ресурсів; господарською структурою регіону; рівнем кадрового забезпечення; ставленням органів влади та населення до малого бізнесу; наявністю ринкової інфраструктури; інформаційним забезпеченням; традиціями та місцевою психологією.

У галузевій структурі малого бізнесу за кількістю підприємств та обсягами випуску продукції провідні місця посідають торгівля і промислове виробництво (див. табл. 4). Принципово інша картина спостерігається в розподілі прибутку, який, як відомо, є основним джерелом розвитку підприємств. Так, малі підприємства, які здійснюють операції з нерухомістю, складаючи лише 12,1 % їхньої чисельності в Україні, створюють 13,1 % продукції та 22,1 % загального прибутку. Навпаки, малі промислові підприємства, на яких зайнята понад п’ята частина працівників малого бізнесу, є в цілому збитковими. Таким чином, порівняння показників прибутковості та розвитку виробництва в малому підприємництві виявляє суперечливу ситуацію, що свідчить про тенденцію до послаблення його зв’язків з загальним станом народного господарства. Таке становище, на наш погляд, лише почасти зумовлене галузевою специфікою. Більшою мірою воно викликане недосконалістю чи відсутністю галузевої інфраструктури, а також відсутністю галузевої координації малого підприємництва, яку в країнах Європи беруть на себе об’єднання підприємців.

За підсумками 2005 року частка малих підприємств, зайнятих у сфері оптової та роздрібної торгівлі, зросла до 48,1 % від загальної кількості малих підприємств, операціями з нерухомістю – до 12,7 %. Позитивним виявилося збільшення частки підприємств в промисловості до 16,5 % та в будівництві – до 8,8 %.

Таблиця 4

Галузева структура малих підприємств України у 2005 році, %

Галузі економіки

Кількість

Випуск продукції

Прибуток

Всього по економіці,
у тому числі:

100,0

100,0

100,0
Сільське господарство, мисливство та лісове господарство

3,6

5,8

-2,7
Промисловість

15,8

26,9

-6,7
Будівництво

8,4

14,5

5,8
Оптова та роздрібна торгівля

46,4

24,1

73,9
Готелі та ресторани

3,5

3,0

-0,2
Транспорт

3,9

7,1

3,6
Операції з нерухомістю

12,1

13,1

22,1
Колективні та особисті послуги

3,4

2,4

0,1

Таблиця 5

Частка продукції малих підприємств у промисловому виробництві за галузями, %

Галузі промисловості

2003

2004

2005
Вся промисловість

4,5

5,1

3,3
Добувна

0,4

0,5

0,3
Обробна

6,6

7,2

4,4
Харчова та перероблення с/г продуктів

6,6

6,8

3,8
Легка, у тому числі:

16,0

20,5

9,7
Текстильна та пошиття одягу

12,2

15,0

11,2
Виробництво шкіри та шкіряного взуття

26,3

30,5

6,6
Виробництво деревини та виробів з деревини

29,8

21,5

22,3
Целюлозно-паперова; видавнича справа

30,6

24,7

20,0
Виробництво коксу та продуктів нафтопереробки

3,9

4,2

0,4
Хімічна та нафтохімічна, у тому числі:

5,4

6,6

4,7
Виробництво хімічне

4,4

4,7

3,1
Гумових та пластмасових виробів

8,3

14,6

10,6
Виробництво інших неметалевих мінеральних виробів

4,6

5,8

5,1
Металургія та оброблення металу

1,4

1,8

1,0
Машинобудування, у тому числі:

8,4

9,4

6,7
Виробництво машин та устаткування

6,3

7,0

6,4
Електричного та електронного устаткування

18,7

19,9

11,2
Транспортного устаткування

3,7

3,5

2,6
Виробництво та розподілення електроенергії, газу, тепла та води

0,4

1,3

0,5

У 2003-2005 рр. спостерігалася загрозлива тенденція до зниження частки малих підприємств у промисловому виробництві за видами економічної діяльності. Так, дані таблиці 5 свідчать, що у 2005 році не було практично жодної галузі промислового виробництва, де частка малих підприємств не зменшилася б порівняно з попереднім періодом.

Відчутно зменшилася частка малих підприємств у таких економічно та соціально важливих галузях, як харчова та переробка сільгосппродуктів, легка, виробництво деревини та виробів з деревини, целюлозно-паперова, видавнича справа, виробництво коксу та продуктів нафтопереробки, електричного та електронного устаткування. Частка в підгалузі виробництва шкіри та шкіряного взуття зменшилася в кілька разів. Те, що вказані процеси відбуваються саме у початковий період відновлення економічного зростання, свідчить, що між великим та малим бізнесом в Україні не вдалося налагодити належного зв’язку, що може стати перепоною для подальшого зростання виробництва.

Таблиця 6

Динаміка зайнятих на МП в Україні у 1991-2004 рр.

Показники

1992

1997

1998

1999

2003

2004

2005
Середньорічна кількість працюючих на МП, тис.

1192,4

1178,1

1395,5

1559,9

1677,5

1709,8

1715,7
Відсотків до попереднього року

х

104,7

118,5

111,8

107,5

101,9

100,3
У розрахунку на одне підприємство, осіб

25

12

10

9

9

8

7
Відсотків до кількості працездатного населення

4,1

4,1

4,9

5,5

5,9

6,0

6,8

За підсумками 2005 року із загальної кількості працюючих на МП близько 36,6 % було зайнято в оптовій та роздрібній торгівлі, торгівлі транспортними засобами, наданні послуг з ремонту, що може бути пояснено динамічністю розвитку сфери послуг та торгівлі. Питома вага зайнятих у сфері здійснення операцій з нерухомістю, здавання в найм, надання послуг юридичним особам також досить висока та складає близько 11,2 % від загальної чисельності працівників, зайнятих на МП.

Таблиця 7

Зайнятість на українських малих підприємств за основними видами економічної діяльності за 2006 рік (станом на кінець вересня)

Види діяльності

Чисельність зайнятих
млн. чоловік

% до загальної чисельності

Всього по економіці
з неї:

1683,2

100
Промисловість

377,0

22,4
Будівництво

205,4

12,2
Оптова та роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги ремонту

616,05

36,6
Готелі та ресторани

72,4

4,3
Транспорт

75,7

4,5
Операції з нерухомістю, здавання під найм, послуги юридичним особам

188,5

11,2
Колективні, громадські та особисті послуги

84,2

5,0
Інші

64,0

3,8

В структурі зайнятих питома вага працюючих на малих підприємствах, створених в промисловості, складає 22,4 %. Значною залишається частка зайнятих на підприємствах, орієнтованих на надання послуг в будівництві (12,2 %). Причому збільшення чисельності зайнятих цим видом економічної діяльності призводить до посилення конкуренції між працівниками, зайнятими в цій сфері.

Таблиця 8

Чисельність працівників малих промислових підприємств за галузями в 2006 році (станом на кінець вересня)

Галузі

Середньорічна чисельність працівників, тис. осіб

Частка, %
Промисловість, у тому числі:

362,9

100,0
Добувна

4,9

1,4
Обробна, з неї:

346

95,3
Харчова промисловість та переробка

77

21,2
Легка промисловість, у тому числі:

40

11,0
Текстильна промисловість та пошиття одягу

33,5

9,2
Виробництво шкіри та шкіряного взуття

6,5

1,8
Виробництво деревини та виробів

27,5

7,6
Целюлозно-паперова промисловість та видавнича справа

41,8

11,5
Виробництво коксу та продуктів нафтопереробки

0,6

0,2
Хімічна та нафтохімічна промисловість, у тому числі:

19,9

5,5
Хімічне виробництво

9,4

2,6
Виробництво гумових та пластмасових виробів

10,5

2,9
Виробництво інших неметалевих виробів

22,7

6,3
Металургія та оброблення металу

21,7

6,0
Машинобудування, в тому числі:

72,7

20,0
Виробництво машин та устаткування

35,1

9,7
Виробництво електричного та електронного устаткування

29,4

8,1
Виробництво транспортного устаткування

8,2

2,3
Виробництво та розподілення електроенергії, газу, тепла та води

12

3,3

Співставлення темпів зростання кількості малих підприємств та чисельності зайнятих на них в галузевому і регіональному розрізах виявляє збереження тенденції до зменшення середньої кількості працюючих на одному підприємстві. Так, станом на 01.10.2006 рік кількість малих підприємств зросла на 10 тис., а кількість зайнятих на них – зменшилася на 26 тис. осіб. Одна з імовірних причин такої ситуації, на думку експертів – вже відзначений вище масовий перехід малих підприємств в режим підприємців-фізичних осіб. Окрім того, темпи приросту кількості малих підприємств та чисельності працюючих на них значно розрізняються по регіонах, що віддзеркалює регіональні особливості процесів створення малих підприємств.

За даними статистичної звітності, у 2005 році в середньому по Україні середньомісячна заробітна плата одного працівника малих підприємств складала 154,84 грн. проти 130,16 грн. у 2004 році. Найвищий рівень середньомісячної заробітної плати в 2005 році був зафіксований серед працівників водного транспорту (392,31 грн.), в сфері громадської діяльності (379,77 грн.) та в державному управлінні (267,12 грн.). Найнижчий же рівень заробітної плати був у працівників малих підприємств, які надають готельні та ресторанні послуги (102,73 грн.), та надають індивідуальні послуги (107,63 грн.), тобто в тих сферах діяльності, які відзначаються низькою рентабельністю. В регіональному розрізі найбільш сприятливими в аспекті матеріального стимулювання працівників малих підприємств вважаються м. Київ (231,13 грн.), Запорізька (176,6 грн.) і Харківська (168,13 грн.) області, та м. Севастополь (173,3 грн.). Для цих регіонів характерним є більш високий (у порівнянні з середнім по країні) рівень середньомісячної заробітної плати. Найгірша ситуація складається в Тернопільській (107,91 грн.), Івано-Франківській (115,63 грн.) та Хмельницькій (117,0 грн.) областях.

Водночас, слід усвідомлювати, що наведені показники мають порівняно невисокий рівень вірогідності з огляду на значний рівень “тінізації” діяльності малих підприємств, зокрема існування так званої “подвійної бухгалтерії”, яка дозволяє приховувати значні обсяги доходів працівників малих підприємств від оподаткування. Зазначимо, що на державних, комунальних підприємствах і підприємствах з власністю міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, де можливості “тіньових” операцій значно більш обмежені, відзначається вищий рівень середньомісячної заробітної плати, ніж на колективних та приватних підприємствах. Так, середньомісячна заробітна плата працівників малих підприємств, які перебувають у власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, складала у 2003 році 378,31 гривень і була майже в 2,5 раза вища за рівень середньомісячної заробітної плати, яку отримували працівники малих підприємств, які перебували в приватній власності.

Отже, загалом з 1991 по 2006 рр. кількість діючих малих підприємств збільшилась майже в 5 разів. Проте за кількістю малих підприємств у розрахунку на 10 тис. населення Україна набагато відстає навіть від колишніх країн “соціалістичного табору”. Цей показник в Україні на кінець 2004 року складав 47,6 малих підприємств в розрахунку на 10 тис. осіб населення, що, звичайно, недостатньо для створення так званої “критичної маси” малих підприємств. За оцінками фахівців, для створення реального конкурентного середовища в Україні та покриття ринкових ніш, що утворюються в процесі трансформації перехідної економіки в ринкову, потрібно принаймні 120-150 одиниць малих підприємств на 10 тис. осіб, а деякі експерти навіть називають цифру 3 млн. малих підприємств, або понад 600 на 10 тис. населення.

На жаль, доводиться визнати, що малі підприємства в Україні не виконують належним чином своєї соціальної ролі. Вони забезпечують робочими місцями лише 1,72 млн. осіб, що складає близько 15 % від загальної чисельності усіх зайнятих в галузях економіки, тоді як в країнах з ринковою економікою аналогічний показник перевищує 50 %. До того ж, не можна забувати, що досить часто малі підприємства є другим місцем роботи людини. Тому механічно пов’язувати кількість зайнятих на малих підприємствах з кількістю робочих місць, створених для зменшення безробіття, некоректно. Відповідно, за такого низького залучення працюючих до діяльності малих підприємств виникають сумніви щодо дієвості їхньої ролі у зменшенні майнової диференціації населення України. За такої ситуації малі підприємства, навпаки, створюють умови для додаткового збагачення економічно активного прошарку населення. Практичне призупинення зростання зайнятих на малих підприємствах у 2006 році дає підстави стверджувати, що малі підприємства як організаційна форма в нинішньому економіко-правовому середовищі не в змозі більше виконувати належних їм соціальних функцій.

Досить тривожним показником є також уповільнення темпів зростання кількості малих підприємств в Україні. Це свідчить про втрату ними украй важливої інституційної ролі — формування конкурентного середовища, яке складається із стійких, кваліфікованих та підприємливих економічних суб’єктів, формування потужного прошарку підприємців, спроможних повноцінно працювати в економіко-правових умовах розвинених ринкових відносин. Навряд чи є сенс доводити, що підприємці-фізичні особи практично не в змозі виконувати зазначені функції. Фактично зміщення політики підтримки малого бізнесу до надання спеціальних умов для підприємців-фізичних осіб означає, що малий бізнес “кинуто” на реалізацію соціальних функцій, які не в змозі виконувати держава через бюджетні обмеження. Одночасно це є фактичною відмовою від використання малого бізнесу як важеля структурного регулювання та модернізації економіки.

Аналізуючи динаміку рентабельності малих підприємств, слід відзначити її традиційно низький в цілому рівень. Офіційні показники 1995 та 1996 рр., з урахуванням рівня інфляції, взагалі можна вважати недостатніми для забезпечення розширеного відтворення. Щодо 1998-2003 років, то показники свідчать про деяке поліпшення рівня прибутковості малих підприємств. Згідно з результатами опитування, яке проводилось в Україні Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), в 2005 році у порівнянні з 2004 роком удвічі більше підприємців оцінили стан справ на своєму підприємстві як “задовільний”. Кількість підприємців, що скаржились на дію негативних факторів, зменшилась.

У 2005 році частка малих підприємств у загальній сумі прибутку народного господарства помітно зросла (див. табл. 9). З нашої точки зору, головними причинами цього були вимушена “детінізація” доходів малих підприємств у світлі підвищення фіскального контролю та форсованого переходу до грошових розрахунків та “висвітлення” прибутків внаслідок переходу частини малих підприємств на спрощену систему оподаткування, яка не загрожувала вилученням цього прибутку у вигляді податку. На підтвердження такої думки нагадаємо, що, незважаючи на різке зростання рівня рентабельності малих підприємств, їхня чисельність та кількість зайнятих на них (а значить – обсяги виробництва) у наступному році майже не зросли. Матеріали статистичних обстежень свідчать також, що діяльність більш ніж третини малих підприємств є збитковою. Особливо високою збитковість є у сферах транспорту, промисловості, сільського господарства. Водночас 75 % прибутку, одержаного у 2005 році, припадає на малих підприємств торгівлі.

Таблиця 9

Частка прибутку малих підприємств у загальному обсязі прибутку по народному господарству України

Показник

1997

1998

1999

2003
Прибуток по народному господарству, млн. гривень

13868,0

3419,0

7427,0

13933
Балансовий прибуток МП, млн. гривень

1659,0

143,5

131,2

1037,2
Питома вага МП в прибутку по народному господарству, %

12,0

4,2

1,8

7,4
Питома вага МП до зайнятих, %

7,0

8,0

8,9

9,5

Утім, розрахунок реальної рентабельності малих підприємств завжди був утруднений значним рівнем “тінізації” діяльності малого бізнесу в Україні. “Тіньова” діяльність, на жаль, є деструктивною родовою ознакою малого бізнесу на всьому пострадянському просторі. Відсутність дієвого внутрішнього контролю (а точніше – спрощеність узгоджених дій) разом з недостатнім контролем за дотриманням вимог законодавства з боку держави утворили сприятливі умови для приховування частини доходів малих підприємств.

Вже створення малих підприємств припускало можливість використання їх як ланки механізму перекачування коштів державних виробничих підприємств з метою нагромадження капіталу, прискорення формування приватних структур. Це дозволило багатьом малим підприємствам з перших кроків свого існування включитися в схеми тіньового бізнесу, які передбачають існування фіктивних підприємств. Фіктивний характер значної частки малих підприємств — явище загальне для всіх трансформаційних економік. Кожне четверте малих підприємств в Україні, за визнанням Голови Держпідприємництва О. Кужель, фактично працює лише “на папері”.

“Тінізація” малого бізнесу набула різних форм. Найбільш поширеними є приховування обороту, приховування доходів, заниження розмірів заробітної плати, ухилення від оподаткування. Так, за даними опитування, проведеного МФК у червні 2006 року серед керівників 900 малих підприємств у 12 містах України, 85 % підприємств приховували свої доходи, причому половина з них – від 20 до 50 %. Цікаво, що цей показник має значні регіональні варіації. Зокрема, 43 % опитаних підприємств у Керчі приховували більш як 50 % свого виторгу від реалізації, а 87 % респондентів у Козятині приховували до 60 % виторгу.

Згідно з експертними оцінками, за непрямими ознаками, у 2006 році в Україні спостерігалося підвищення рівня “тінізації” економіки порівняно з попереднім роком.

Утім, не можна забувати, що, “тінізація” малого бізнесу в Україні викликана, насамперед, надто високим рівнем податкового тиску на підприємства і населення та збереженням загальних несприятливих умов для ведення бізнесу. Відтак “детінізація” цієї сфери в Україні нерозривно пов’язана із загальною стратегією підтримки розвитку малого бізнесу.

Підсумовуючи, зауважимо, що вказані диспропорції у розвитку малого бізнесу в Україні у 2003-2006 рр. дають підстави стверджувати про фрагментарність та нестійкість тенденцій економічного зростання, які мали місце у ці роки.

Розділ 2. Нормативно – правове забезпечення сталого розвитку малого бізнесу в Україні

Формування державної політики підтримки малого бізнесу в Україні починається з 1991 року, з прийняття Закону України “Про підприємництво” та утворення Державного комітету України зі сприяння малим підприємствам і підприємництву. Закон України “Про підприємництво” визначив загальні правові, економічні та соціальні засади, умови здійснення підприємницької діяльності, а також визначив правові основи державного регулювання та підтримки підприємництва, відносин суб’єктів підприємницької діяльності та держави.

Закон України “Про підприємства в Україні”, прийнятий у 1991 році, визначав критерієм віднесення підприємства до категорії малих чисельність працюючих, причому – диференційовано залежно від галузі, у якій функціонувало дане підприємство. Указом Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності для суб’єктів малого підприємництва”, який набрав чинності з 1 січня 1999 року, критерії було змінено. До суб’єктів малого підприємництва відносилися юридичні особи, чисельність найманих працівників на яких не перевищувала 50 осіб, також було обмежено річний оборот коштів. Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва”, прийнятий у 2004 році, визнає суб’єктами малого підприємництва фізичних осіб-підприємців, річний оборот яких не перевищує 500 тисяч гривень на рік, та юридичних осіб, на яких працює не більше 50 осіб та обсяг річного валового доходу яких не перевищує 500000 євро.

З метою реалізації державної політики сприяння розвитку підприємництва, у тому числі малого бізнесу, у березні 1993 року Кабінетом Міністрів України була схвалена перша Програма державної підтримки підприємництва в Україні.

Початок новому етапу розвитку державної політики підтримки малого бізнесу поклало схвалення Кабінетом Міністрів України Концепції державної політики розвитку малого підприємництва (квітень 1996 р.), закріплення свободи підприємництва в Конституції України. Одним з механізмів підтримки малого підприємництва стала державна Програма розвитку малого підприємництва в Україні на 1997-1998 рр., розроблена Міністерством економіки відповідно до положень Концепції державної політики розвитку малого підприємництва, і затверджена постановою Кабінету Міністрів 29 січня 1997 року. Метою Програми було визначено забезпечення сталого розвитку малого підприємництва як невід’ємної складової ринкової економіки та головного чинника створення нових робочих місць.

У 1998 році зі створенням Державного комітету з питань підприємництва (Держпідприємництва, нині Державний комітет з питань регуляторної політики і підприємництва) почався наступний етап політики державної підтримки малих підприємств. Важливим кроком у цьому напрямі стало підписання Президентом України Указу “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”. Згаданий Указ заклав основи єдиної регуляторної політики у сфері підприємництва. На рівні державної політики було визнано необхідність зменшення державного втручання в підприємницьку діяльність, відмови від патерналізму з боку держави по відношенню до малого бізнесу, формування середовища, сприятливого для розвитку підприємництва, шляхом усунення адміністративних бюрократичних бар’єрів. Створення Держпідприємництва забезпечило інституціалізацію зазначених політичних орієнтирів.

У 1999-2004 рр. було прийнято майже 20 указів Президента України з питань розвитку підприємництва, Верховною Радою України прийнято закони України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, “Про державну підтримку малого підприємництва”, “Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні”, а також “Про захист економічної конкуренції”, окремі норми якого передбачають виняток для малих та середніх підприємців у частині положень, що жорстко регулюють дії суб’єктів господарювання у сфері економічної конкуренції.

З метою недопущення звуження змісту та обсягу права громадян на підприємницьку діяльність особлива увага Держпідприємництвом та його територіальними органами приділялась обґрунтуванню доцільності втручання держави у відповідні сфери підприємницької діяльності, адекватності та ефективності пропонованих шляхів та способів розв’язання порушених у проектах питань, характеристикам очікуваних соціально-економічних наслідків запроваджених заходів. Протягом 2004 року Держпідприємництвом з метою залучення широких кіл підприємців, громадських організацій до всебічного опрацювання найважливіших регуляторних актів було винесено на публічне обговорення 19 проектів регуляторних актів, які зачіпають інтереси підприємців. У двох випадках після публічного обговорення розробниками проектів було прийнято рішення про відкликання проектів регуляторних актів через недоцільність їхнього прийняття.

Завдяки реалізації відповідної державної політики та активізації громадського впливу представників малого бізнесу, останнім часом спостерігаються певні позитивні зрушення в сфері удосконалення нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності, усунення правових та адміністративних перешкод на шляху розвитку малого підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання на місцевому рівні.

На виконання пункту 21 Положення про порядок підготовки проектів регуляторних актів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.07.2003 р. створено обласні Апеляційні комісії з питань розгляду скарг щодо відмови представництва Держпідприємництва у погодженні проектів регуляторних актів. Значні кроки зроблено державою у напрямі подолання правових та адміністративних бар’єрів у сфері ліцензування підприємницької діяльності. Прийнятий у 2003 році Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” дозволив кодифікувати державне регулювання в сфері ліцензування, на законодавчому рівні встановити прозорі процедури та правила ліцензування, спростити умови входу на ринок, встановити відповідальність усіх суб’єктів правовідносин у цій сфері.

Після прийняття Указу Президента України від 22 січня 2003 року “Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері виробництва” органами виконавчої влади було виявлено 385 власних нормативно-правових актів, які не відповідають вимогам ринкових відносин. З них 65 актів відносяться до сфери ліцензування та дозвільної системи, 19 — до сфери оподаткування, 82 — соціальної політики та трудових відносин. 220 актів (58 %) було змінено чи скасовано, проте 165 залишаються без впорядкування. Запровадження порядку погодження нормативно-правових актів, що приймаються у сфері регуляторної політики, з Держпідприємництва дало змогу “відсіювати” ті з них, які суперечать інтересам розвитку підприємницької діяльності в Україні. Зокрема, за 11 місяців 2004 року органами виконавчої влади було подано на погодження до Держпідприємництва 539 проектів регуляторних актів, з них погоджено 354, або 65,7 %.

Значно посилилась роль громадськості в процесах розвитку сфери малого бізнесу на місцях. Зараз, за підрахунками Держпідприємництва, в Україні нараховується близько 750 регіональних громадських об’єднань підприємців. В усіх регіонах країни при місцевих державних адміністраціях створені і діють дорадчі органи — координаційні ради.

З метою встановлення законодавчих засад правового регулювання організації та проведення контролю за діяльністю суб’єктів господарювання контролюючими органами, усунення можливості для зловживань представників контролюючих органів, зростання рівня захищеності прав суб’єктів господарської діяльності Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва на виконання протокольного доручення Кабінету Міністрів України розроблено проект Закону України “Про основні засади здійснення контролю за діяльністю суб’єктів господарювання в Україні”. Проектом визначається єдиний для всіх органів, які здійснюють контроль за діяльністю суб’єктів господарювання в Україні, порядок організації та проведення перевірок фінансово-господарської, виконавчо-розпорядчої та іншої діяльності суб’єктів господарювання, проведення ними обстежень та надання обов’язкових приписів з метою допомоги суб’єктам господарювання уникнути порушень чинного законодавства шляхом налагодження паритетних стосунків між органами контролю та суб’єктами господарювання. На думку фахівців Держпідприємництва, прийняття цього документа сприятиме створенню належних правових умов для налагодження паритетних стосунків між контролюючими органами та суб’єктами господарювання, зменшить можливості для зловживань представників контролюючих органів, а також забезпечить підвищення рівня захищеності прав суб’єктів господарської діяльності.

В той же час, сьогодні в Україні повноваження контролю фінансової або господарської діяльності підприємств мають близько 30 органів державної влади. Труднощі, які виникають внаслідок внутрішньої неузгодженості цієї системи, частої зміни концептуальних орієнтирів, створюють необґрунтовані ризики та бар’єри на шляху здійснення підприємницької діяльності. Нестабільність законодавства, бюрократизм у прийнятті рішень місцевими та центральними органами влади, невизначеність прав і обов’язків держави та суб’єктів підприємницької діяльності, неврегульованість та суперечливість нормативних актів, які видаються різними відомствами, все ще обумовлюють неефективність та обтяжливість регуляторного середовища для суб’єктів господарювання.

Згідно Закону України “Про державну підтримку малого підприємництва” метою державної підтримки малого підприємництва визначено:

створення умов для позитивних структурних змін в економіці України;

сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства;

підтримка вітчизняних виробників;

формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.

Виходячи з цього, Закон встановлює такі напрями державної підтримки малого підприємництва в Україні:

формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;

встановлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва;

запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;

фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

Фінансове забезпечення реалізації державної політики у сфері підтримки малого підприємництва здійснюють відповідно до своєї компетенції на загальнодержавному рівні — Український фонд підтримки підприємництва, на регіональному рівні — регіональні фонди підтримки підприємництва, на місцевому рівні — місцеві фонди підтримки підприємництва.

Кошти Українського фонду, регіональних та місцевих фондів підтримки підприємництва формуються за рахунок бюджетних коштів, коштів, одержаних від приватизації державного та відчуження комунального майна, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, у тому числі іноземних, та інших коштів.

Розроблена на підставі зазначеного закону Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні встановлює більш конкретні завдання. Основними завданнями Програми є:

створення державної системи забезпечення розвитку та підтримки малого підприємництва;

створення належних умов розвитку малого підприємництва в регіонах;

сприяння створенню нових робочих місць суб’єктами малого підприємництва;

підтримка ділової та інвестиційної активності, розвиток конкуренції на ринку товарів та послуг;

залучення до підприємницької діяльності жінок, молоді, пенсіонерів та інших верств населення;

активізація фінансово-кредитних та інвестиційних механізмів, пошук нових форм фінансово-кредитної підтримки малого підприємництва;

формування регіональної інфраструктури розвитку та підтримки малого підприємництва;

створення умов для розвитку малого підприємництва у виробничій сфері, в тому числі на базі реструктуризованих підприємств.

Очікуваними результатами реалізації Програми є прискорення розвитку малого підприємництва, використання його потенційних можливостей, перетворення його на дієвий механізм розв’язання економічних і соціальних проблем, сприяння структурній перебудові економіки, стійка тенденція збільшення кількості малих підприємств, зменшення рівня “тіньового” обороту у сфері малого підприємництва, збільшення внеску малого підприємництва в економіку України, зміцнення економічної бази регіонів, позитивний вплив на вирішення проблем безробіття, насичення вітчизняного ринку товарами та послугами.

Розділ 3. Стан та перспективи розвитку малого бізнесу в сучасних умовах в українській економіці

Уповільненість та диспропорційність розвитку малого бізнесу в Україні визначається наявністю суттєвих проблем і перешкод. Згідно з Національною програмою сприяння розвитку малих підприємств в Україні, основними чинниками, які заважають розвитку малого підприємництва, є:

відсутність чітко сформульованої в системі правових актів державної політики у сфері підтримки малого підприємництва;

збільшення адміністративних бар’єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики, регулювання орендних відносин тощо);

відсутність реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки;

надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності;

невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу;

надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб’єктів господарювання.

Наведені чинники фактично відображають результати опитувань представників малого бізнесу, хоча ієрархія проблем в останніх дещо інша. Зокрема, за результатами опитування, проведеного у 2006 році фахівцями Міжнародної фінансової корпорації, основними перешкодами в діяльності малих підприємств були:

високі ставки податку – на думку 83 % опитаних;

велика кількість податків – 68 %;

низький попит на продукцію – 46 %.

часті зміни у формах звітності – 39 %;

велика кількість ліцензованих видів діяльності – 38 %;

перевірки державними органами – 38 %;

складність отримання кредиту – 36 %.

Серед решти вказаних опитуваними причин фігурували: тиск з боку кримінальних елементів (25 %), недостатність ділової інформації (12 %), недостатність управлінських знань (8 %).

Слід особливо зауважити, що основні обмеження ділової активності в Україні лежать не лише суто у сфері регуляторної політики. Такими обмеженнями є також:

невпорядкованість відносин власності;

вузькість ринків збуту;

нерозвиненість ринкової інфраструктури та збутової інфраструктури підприємств;

нерозвиненість конкурентного середовища та недобросовісна конкуренція;

платіжна криза;

нестача власних обігових коштів та низька доступність кредитних ресурсів;

дефіцит інвестиційних ресурсів, відсутність мотивації до інвестиційної та інноваційної діяльності;

недостатність професійної кваліфікації керівництва підприємств, фахівців з фінансового забезпечення, організації виробництва і збуту;

відсутність економічного механізму сполучення інтересів держави і підприємців, слабка взаємодія державних і підприємницьких структур;

дефіцит вірогідної ділової інформації тощо.

Вищевказані обмеження утруднюють прибуткову довгострокову діяльність у легальному секторі економіки та обумовлюють пошук способів короткострокового чи одноразового отримання високих прибутків у “тіньовій” сфері. Попри деякі позитивні зрушення, які відбулися в останні роки, більшість перешкод на шляху розвитку малого бізнесу в Україні залишаються вельми потужними.

Регуляторні бар’єри. За підрахунками Спілки кооператорів та підприємців України, право перевіряти підприємців на сьогодні мають 31 орган, 18 з них можуть безпосередньо накладати стягнення. Підприємства сплачують 25 загальнодержавних та 15 місцевих податків. Це обумовлює досить значний регуляторний тиск на малі підприємства та адміністративні перешкоди у сфері підприємництва, а саме потребу в отриманні великої кількості дозволів та погоджень, велику кількість та тривалість перевірок, велику середню тривалість перевірки, недосконалість процедур сертифікації та реєстрації тощо.

Незважаючи на те, що кількість нормативних актів, які тією чи іншою мірою регулюють діяльність малого та середнього бізнесу, останніми роками різко збільшилася, їхня узгодженість, повнота охоплення всіх неврегульованих питань залишають багато сумнівів. Досить часто окремі норми сформульовані нечітко, що викликає можливість їхнього різного прочитання, а відповідно, потребує прийняття відповідних підзаконних актів та роз’яснень. Законодавство України з питань підприємництва багатьма оцінюється як складний і заплутаний лабіринт з нестабільними “правилами гри”. В результаті, за матеріалами опитування МФК, 48 % респондентів вважають доцільним забезпечити стабільність законодавства, причому ця цифра навіть більша від числа респондентів, які пропонують вдосконалити законодавчу базу підприємництва (37 %).

Загалом система адміністрування та регулювання діяльності малого бізнесу в Україні відтворює систему неформальних відносин у сфері взаємодії влади та підприємницьких структур. За визнанням багатьох підприємців, через складність та суперечливість цієї системи створюються бар’єри входу на ринок, що носять адміністративний характер. Фактично, підприємцю, який бажає заснувати власну справу, але не має певних зв’язків в місцевих органах влади, чинитимуться бюрократичні перепони, встановлюватимуться адміністративні бар’єри доти, доки він не встановить таких зв’язків, використовуючи будь-які засоби, або не втратить бажання до підприємницької діяльності.

Процеси реєстрації, ліцензування та перевірок є відчутними факторами адміністративного втручання в підприємницьку діяльність. На погляд західних дослідників, час, затрачений на спілкування підприємців з держслужбовцями, в Україні є найвищим серед країн СНД.

Серед основних регуляторних перешкод для функціонування МП фахівці виділяють:

значну кількість та тривалість перевірок малих підприємств. При цьому слід зазначити, що значних збитків суб’єктам господарювання завдає корумпованість перевіряючих органів. В останні роки вдалося дещо зменшити регуляторний тиск на підприємства. Зокрема, у першій половині 2006 року середня кількість перевірок суб’єктів господарювання зменшилася до 2 (проти 12,7 у 1999 році), а їхня середня тривалість — до 2,8 дня (проти 5-6 у 1999-2003 рр.). Проте зберігаються випадки, коли деякі з підприємств перевірялися по декілька разів на тиждень;

непрозорість регуляторної політики та відсутність законодавчо встановленої відповідальності контролюючих органів у разі здійснення ними правопорушень та завдання збитків чи недоотримання внаслідок цих дій доходів малими підприємствами;

значні перешкоди при реєстрації, процедура здійснення якої є невиправдано ускладненою, необхідність отримання значної кількості дозволів, погоджень, ліцензій при започаткуванні та здійсненні господарської діяльності суб’єктами малого підприємництва. Затрати часу та коштів є значними для підприємців. Навіть в регіонах, де, за даними опитувань, ці питання вирішуються більш швидко, на думку дослідників МФК, є вагомі підстави вважати, що працює неофіційна система “доплати за швидкість”;

складність та об’ємність державної статистичної, бухгалтерської та податкової звітності. Малі підприємства часто не мають достатніх фінансових ресурсів, щоб наймати висококваліфікованого спеціаліста, аби уникати помилок за умов частої зміни законодавства та вимог до обліку та звітності. Наслідком цього стає значна кількість порушень ними нормативно встановленого порядку обліку та складання звітності, що спричиняє накладання стягнень та понесення ними додаткових витрат. Дещо поліпшило ситуацію введення у дію спрощеної системи обліку та звітності, проте не для всіх малих підприємств перехід на спрощену систему виявився вигідним. Наприклад, якщо мале підприємство має комерційні зв’язки з підприємствами-платниками ПДВ, які потребують надання продавцем податкової накладної по ПДВ, воно не може переходити на спрощену систему. Таким чином, неузгодженість законодавства у сфері спрощеного оподаткування штучно посилює розрив між малим та великим бізнесом;

значні розбіжності в рівні сприятливості регуляторного середовища по регіонах, що свідчить як про недостатність контролю за діяльністю державних органів на місцях, так і про низьку ділову етику місцевого бізнесу. Фактично, в останній рік йдеться про зміщення фіскального тиску на підприємства на місця, причому, за визнанням представників Держпідприємництва, Комітет у цьому разі практично не в змозі вплинути на рішення місцевої влади.

Зважаючи на великі повноваження місцевих органів влади та державних органів влади, які втручаються в діяльність підприємницьких структур, рівень корупції та пошук власної вигоди в лавах держслужбовців оцінюється як досить значний. Виступаючи на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України 14 грудня 2005 року, Президент України Л. Кучма зазначив, що “в Україні “криміналізовані” і “тінізовані” буквально всі сфери… Збереглася стійка тенденція поширення корупції практично в усіх структурних підрозділах органів влади та на всіх рівнях управління”.

За оцінками спеціалістів, у певних корумпованих взаємостосунках перебувають майже 90,0 % підприємницьких структур. Як свідчить аналіз, серед хабарників, щодо яких порушено кримінальні справи, значною є частина державних службовців окремих міністерств і відомств, місцевих органів влади та управління. Протягом 2005 року підрозділами МВС України складено 3869 адміністративних протоколів (за аналогічний період 2004 року – 2717) відносно суб’єктів Закону України “Про боротьбу з корупцією”, у тому числі: на держслужбовців – 2779, на депутатів різних рівнів – 162, голів місцевих рад – 484, інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави – 441. Із загальної кількості направлених до суду адмінматеріалів 783 складено за відмову у надані фізичним чи юридичним особам інформації або надання недостовірної інформації; 613 – за сприяння посадовими особами у здійсненні підприємницької діяльності; за незаконне одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг – 585; надання незаконних переваг фізичним чи юридичним особам під час прийняття і підготовки нормативно-правових актів чи рішень – 524. Особливістю корупції є її тісний зв’язок з організованою злочинністю. Із загальної кількості викритих у 2005 році організованих злочинних груп 28 мали корупційні зв’язки в державних органах влади і управління. Ними скоєно 47 злочинів у кредитно-фінансовій системі, з них 31 – у банківській сфері, 11 – в органах виконавчої влади й управління, 3 злочини у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Значного негативного впливу на розвиток малого бізнесу завдають загрози особистій безпеці підприємців та фізичній безпеці їхнього бізнесу. Впродовж 2005 року органами внутрішніх справ вживалися заходи щодо встановлення осіб, причетних до вчинення 746 тяжких і особливо тяжких злочинів стосовно працівників малого бізнесу, розкриття яких перебувало на контролі керівництва МВС. Серед них: 106 – умисних вбивств, 14 – тяжких тілесних ушкоджень зі смертельними наслідками, 374 – розбійних нападів і заволодінь автотранспортом, поєднаних з насильством. Вжитими заходами розкрито 625 (84,0 %) з числа вказаних злочинів, у тому числі, 665 умисних вбивств (61,3 %), 7 тяжких тілесних ушкоджень, 332 розбійні напади та заволодіння автотранспортом.

Усе вищевказане викликає невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу та збільшує їхні трансакційні видатки. Відповідно, це веде до збільшення витратності бізнесу та, з одного боку, запроваджує більш високі очікування щодо необхідної норми рентабельності, які зупиняють осіб, які потенційно могли б зайнятися малим підприємництвом, з іншого, поглинає ресурси розвитку вже діючих малих підприємств. Відповідно, відбувається “тінізація” малого бізнесу в Україні.

Поряд з цим, слід розуміти, що корені значного регуляторного тиску на українські підприємства лежать в хронічних проблемах наповнення державного бюджету та спеціалізованих державних фондів. Це не може не викликати посилення використання регуляторних процедур насамперед з фіскальною метою.

Щодо перспектив малого бізнесу в Україні, то тут слід відмітити, що позитивні тенденції економічної динаміки, які спостерігаються в Україні з кінця 1999 року, свідчать про поступовий перехід національної економіки до нової фази розвитку, в якій повинні знаходити вияв результати здійснених протягом 10 років ринкових економічних перетворень. Між тим, практика останніх років поки що не дає підстав для висновку про незворотність та стійкість змін на краще. З поступовим зміщенням акценту економічного зростання на внутрішні чинники розвитку, яке відбувається з другої половини 2004 року, спостерігається уповільнення темпів економічного зростання, погіршення стану надходжень до державного бюджету України. Таким чином, перед українською державою сьогодні постало завдання надання економічному зростанню стабільності та переведення його на рейки інноваційної спрямованості та поширення ефекту від нього в економічній та соціальній сферах. Завдання сучасного етапу, зокрема, були сформульовані екс-прем’єр-міністром України А. Кінахом у промові перед Верховною Радою. На його думку, ці завдання полягають у “посиленні соціальної спрямованості реформ, реформуванні податкової системи, економічно обґрунтованому протекціонізмові, підтримці й захисті вітчизняних товаровиробників на внутрішньому й зовнішніх ринках, активній структурній промисловій та аграрній політиці, що базується на інноваційній моделі розвитку, забезпеченні рівних умов для всіх суб’єктів господарювання тощо”.

Фактично, йдеться про формування в Україні “економіки зростання” – економічної системи, розвиток якої відбувається переважно під впливом внутрішніх та іманентних їй чинників і має відносну автономію щодо внутрішніх та зовнішніх політичних впливів. Завданнями в цій сфері є:

забезпечити термінове відновлення ємності внутрішнього ринку як найкращого способу поширення позитивного ефекту від економічного зростання. Розширення внутрішнього ринку має сприяти розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг, що стимулюватиме прискорене капіталотворення для послідовної реалізації динамічних структурних пріоритетів – розвитку ракетно-космічної галузі, ОПК і наукоємного машинобудування;

зберегти стан відносної валютно-грошової та фінансової стабільності, утримуючи темпи інфляції, курсову динаміку, показники внутрішнього та зовнішнього боргу, баланс бюджету, платіжний баланс в межах, які не перешкоджають розвитку бізнесу в Україні;

забезпечити реалізацію факторних переваг України, серед яких основними є геоекономічні чинники, наявність родючих сільськогосподарських угідь, висококваліфікована робоча сила, розвинена виробнича інфраструктура. Значний потенціал на цих напрямах дає підстави очікувати суттєвого зростання ВВП лише за рахунок збільшення його використання;

забезпечити випереджаючий розвиток людського капіталу як основного конкурентного чинника в сучасній економіці, якнайповніші розвиток та використання інтелектуального та підприємницького потенціалу нації;

суттєво активізувати інвестиційні процеси, надати їм переважно інноваційної спрямованості, забезпечити зміну структури національної економіки, виходячи з вимог соціально-економічної ефективності та національної конкурентоспроможності;

забезпечити поширення соціального ефекту від економічного зростання у вигляді підвищення рівня реальних доходів та купівельної спроможності населення, посилення соціального захисту, поліпшення умов життєдіяльності.

Виходячи з аналізу, проведеного в попередніх розділах, слід зробити висновок про винятково важливу роль, яку має відіграти у формуванні “економіки зростання” в Україні малий бізнес. На нашу думку, основним змістом стратегії підтримки малого бізнесу в Україні на даному етапі має бути його повномасштабне використання як важеля позитивних структурних зрушень, формування ефективного конкурентного середовища на основних ринках, інструмента мобілізації ресурсного потенціалу країни (фінансових, трудових, природних, матеріальних, інформаційних ресурсів) на побудову “економіки зростання”.

На жаль, реальні показники розвитку малого бізнесу свідчать про те, що така можливість поки що залишається на рівні потенціальної. Офіційні джерела сьогодні розглядають розвиток малого бізнесу майже виключно в контексті виконання ним соціальних функцій – забезпечення зайнятості та доходів населення. Між тим, його виробнича та структуроутворююча функції залишаються незаслужено забутими. Забезпечуючи часткове вирішення поточних потреб, така державна політика водночас закладає передумови для глибокої структурної диспропорції між великими та малими і середніми підприємствами, перешкоджає формуванню стійкої інституційної структури, забезпеченню конкурентоспроможності національної економіки, веде до нераціонального використання національного ресурсного потенціалу, а також закладає суттєві загрози розвиткові самого малого бізнесу в Україні.

Майбутнє малого бізнесу прямо визначається можливостями розвитку реального виробництва і формування тісних коопераційних зв’язків малих і великих підприємств. Як свідчить іноземний досвід, у розвиненій ринковій економіці значна, якщо не домінуюча, частина малих фірм так або інакше знаходиться в сфері впливу великих підприємств. Встановлення довгострокових відносин на базі субконтрактних схем, переплетення капіталів, надання різного роду фінансової чи консультаційної підтримки, укладення інших довгострокових угод забезпечують стійкість становища малих підприємств, їхні стабільні доходи, фінансові й інвестиційні можливості.

В Україні на кінець 1998 року з 151,4 тис. малих підприємств лише 45,8 тис. були утворені за рахунок так званої “малої приватизації”, тобто, можливо, “успадкували” корисні виробничі зв’язки з колишніми діловими партнерами чи з головним підприємством, від якого їх було від’єднано. Решта підприємств, як правило, визначально не були включеними до мереж економічних взаємовідносин та змушені були самостійно будувати мережу партнерів, постачальників та клієнтів. На жаль, поглиблена регламентація питань розвитку малого бізнесу у спеціальних законодавчих актах все більше виділяє його з єдиного законодавчого поля підприємництва і може ускладнити взаємодію малого бізнесу з великим. Випадіння з розгляду категорії “середній бізнес”, який вже не в змозі користуватися пільгами для малих підприємств, але ще не набув фінансової та політичної ваги, притаманних великим підприємствам, дестимулює зростання малих підприємств через збільшення обсягів їхніх оборотів та чисельності зайнятості на них.

Стимулювання кооперування малих підприємств між собою і з великими підприємствами повинно стати важливою складовою як державної, так і корпоративної політики. Великі підприємства зацікавлені в співробітництві з малими вже тому, що таке співробітництво компенсує їхній консерватизм щодо реалізації нових технічних рішень та дозволяє проникати на нові ринки збуту, сприяє оперативному здійсненню передових інновацій, дає можливість поділу ризиків, дозволяє позбутися виробничих операцій, в яких великий масштаб підприємства відіграє негативну роль, поліпшити якість виробничого, збутового, кадрового менеджменту тощо.

З іншого боку, кооперування малих підприємств з великими підприємствами здатне певною мірою нейтралізувати недоліки державної політики підтримки малого бізнесу, компенсувати проблеми фінансового забезпечення, стабілізувати постачальницько-збутову сферу та скористатися з уже розробленої цієї сфери великих компаній. Диверсифікація номенклатури продукції, яку можуть виробляти малі підприємства, орієнтовані не лише на споживчий, але й на виробничий ринок, знімає обмеження, які накладає ємність споживчого ринку на збільшення кількості малих підприємств та чисельності зайнятих на них.

На нашу думку, розвиток малого бізнесу в умовах “економіки зростання” в Україні можливий лише в разі суттєвої активізації практики його співпраці з великим бізнесом.

Не можна залишити поза увагою також аспект вичерпності наявної моделі функціонування малих підприємств в Україні. Слід усвідомлювати, що подальше просування національної економіки до “цивілізованих” норм функціонування містить у собі низку “пасток”, які загрожуватимуть розвиткові і самому існуванню малого бізнесу в його теперішньому вигляді. Серед таких “пасток” можна назвати:

впровадження європейських норм і стандартів у технічній сфері, яких малі підприємства часто дотримуватись не в змозі;

реалізацію вимог щодо соціального забезпечення, пенсійного, медичного страхування та безпеки праці, які накладають суттєві обмеження на використання праці та значно підвищують вартість трудових ресурсів для малих підприємств;

поступове поширення регуляторних вимог, які притаманні розвиненим ринковим відносинам, проте накладають додаткові зобов’язання щодо витрат з боку малих підприємств (страхування, аудит, консалтинг, забезпечення умов праці тощо);

посилення жорсткості додержання фіскальної дисципліни та “детінізації” економічних відносин, які, як зазначалося вище, є джерелом певної частки доходів більшості малих підприємств;

підвищення, в міру поліпшення становища на внутрішньому ринку, ваги ефекту економії на масштабах, у тому числі – у традиційній сфері діяльності малих підприємств – торгівлі;

зростання важливості володіння сучасними технологіями управління, маркетингу, фінансового аналізу, які є поки що недоступними для більшості малих підприємств.

Збільшення відкритості національних ринків після прийняття вимог ГАТТ/СОТ та зближення України з іншими інтеграційними об’єднаннями суттєво підвищить конкурентний тиск, у тому числі – і на ринках, нині зайнятих малим бізнесом. Малий бізнес, який утворився й утворюється в Україні сьогодні, створюється в рамках наявних виробничих відносин, тому є непристосованим (у своїй більшості) до функціонування в умовах відкритого ринкового середовища та так само, як і великі підприємства, потребуватиме серйозних структурних змін, необхідність яких має враховуватися в стратегії підтримки малого бізнесу в Україні.

Світовий досвід свідчить, що вирішення нагальних економічних і соціальних проблем неможливе без розвитку підприємницької сфери. Малий і середній бізнес стає головним джерелом інновацій, доходи від підприємництва у розвинених країнах становлять 40-60 % ВВП. За даними експертів ООН, у сфері малого бізнесу зайнято понад 50 % працюючого населення світу.

Соціальний ефект розвитку малого підприємництва полягає, насамперед, в самоорганізації найбільш активної частини населення з метою включення в процес суспільного відтворення, що частково знімає з держави безпосередні зобов’язання щодо працевлаштування, що, в свою чергу, суттєво впливає на зниження бідності та соціальної напруженості в суспільстві. Підприємництво сприяє пробудженню у значного прошарку населення ініціативи до активної трудової діяльності, до керівництва виробництвом, до прояву творчого підходу до конструктивної діяльності з урахуванням інтересів конкретного споживача.

Послідовну державну організаційно-правову підтримку малого бізнесу здійснює Держпідприємництво: сприяє прийняттю нормативних актів щодо підприємництва, зокрема, Закону України «Про деякі питання загальнообов’язкового соціального страхування суб’єктів підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування своїх доходів»; розробляє механізм розповсюдження дії спеціальних торгових патентів по всіх регіонах України; здійснює супроводження забезпечення сталості Податкового кодексу України; сприяє започаткуванню механізмів мікрокредитування суб’єктів малого підприємництва за допомогою спеціалізованих установ і кредитних спілок; усуває адміністративні бар’єри, що перешкоджають підприємницькій діяльності, та бере участь у законотворчому процесі шляхом залучення до розробки проектів Законів України «Про засади державної регуляторної політики у сфері підприємництва» та «Про основні засади проведення перевірок суб’єктів підприємницької діяльності контролюючими органами» тощо.

На нашу думку, мале підприємництво в Україні недостатньо розвинене у сфері науково-технічних розробок та інновацій. На цей напрям доцільно розповсюдити держзамовлення або пільгові умови господарювання, виходячи із загальнонаціональних потреб. Розвиток підприємництва у науково-технічній сфері міг би частково забезпечити відповідною зайнятістю досвідчених науковців і спеціалістів, які через відсутність попиту на свої знання (і навіть таланти) мігрують за кордон, застосовуючи в інших державах знання, отримані на батьківщині, або ж, змушені боротися за виживання, поповнюють ряди дрібних торговців.

В Україні рівень зареєстрованого безробіття на початок квітня 2006 року становив 3,9 % населення працездатного віку, або 1110,7 тис. осіб. Із Фонду загальнообов’язкового соціального страхування на випадок безробіття протягом березня 2006 року на допомогу по безробіттю було витрачено 66,8 млн гривень. Зменшення безробіття, на наш погляд, може бути досягнуте за рахунок малого підприємництва і, навпаки, розвиток малого підприємництва слід розглядати як один з важливих соціально-економічних чинників, у т. ч. щодо зниження безробіття.

Творчі, освічені керівники малих підприємств мають сформувати у суспільстві середній клас, який повинен стати головною силою у завершенні економічних реформ в Україні. Підприємницький клас може скласти значний прошарок населення, на який держава спиратиметься в розбудові вітчизняної економіки. Стабілізація економічного середовища в країні єднає інтереси малого підприємництва з загальнодержавними інтересами.

Повага до суб’єктів малого і середнього бізнесу з боку посадових осіб різних рівнів та сприяння їхній діяльності як структур, що створюють додаткові робочі місця і додатковій продукт, напрацьовуючи підприємницький доход, мають стати суспільною нормою сьогодення.

Висновок

Процес становлення в Україні малого бізнесу завершився створенням нормативно-правової бази державної регуляторної політики, яка в цілому відповідає встановленим міжнародним нормам у даній сфері. Не в останню чергу деяке економічне зростання останніх років забезпечено в результаті підвищення активності саме малих суб’єктів підприємницької діяльності.

Водночас слід зауважити, що ці форми насамперед зайняли ніші, які в командно-адміністративній системі були незаповнені, внаслідок чого спостерігався відчутний дефіцит у задоволенні споживчого попиту. Отже, й сьогодні малий бізнес розвивається екстенсивним шляхом, що, з одного боку, підвищує конкуренцію на споживчому ринку, а, з іншого — створює обмеження для його якісного розвитку.

Є багато чинників, які негативно впливають на підприємницьке середовище, пригнічуючи виробництво та заганяючи діяльність у «тінь». Серед них: надмірний податковий тиск, утиски з боку місцевої влади та контролюючих органів тощо. Є питання, від вирішення яких залежить гармонійний розвиток малого бізнесу в Україні.

Під таким розвитком слід розуміти перш за все своєчасну з боку держави орієнтацію підприємців на структурні зміни в економіці та економічних відносинах. В даному контексті виникає питання: що має в стратегічному плані стати економічним пріоритетом — зростання чи розвиток?

Відповідь слід шукати в соціально-економічних тенденціях сучасного світу. Визначальною з них є становлення нового постіндустріального, або інформаційного суспільства. Основним фактором економічного зростання в ньому виступають інформаційні ресурси, створення яких неможливе без існування потужного інформаційно-промислового комплексу. Економічне зростання в інформаційному суспільстві докорінним чином відрізняється від зростання в індустріальному суспільстві, орієнтованому на масове споживання. Останньому притаманні великі форми організації серійного виробництва, що сьогодні спостерігається в Україні. Зародження постіндустріального суспільства викликало нові форми організації ведення бізнесу: венчурні фірми, які залучали кошти дрібних інвесторів для розвитку високих технологій; технопарки; аутсорсинг тощо. Розвинені країни приділяють велику увагу розвитку таких форм, забезпечуючи вагому державну підтримку малого та середнього бізнесу за цими напрямами. Адже середні та малі компанії не володіють необхідними ресурсами для перебудови своєї діяльності відповідно до вимог постіндустріальної економіки.

Особливо цікавою для нашої країни є форма аутсорсингу, яка дозволяє залучати економічні суб’єкти до вирішення завдань непрофільного характеру. Вона застосовується у відносинах як між великими та середніми і малими підприємствами, так і між державою та приватними компаніями. Аутсорсинг стає основним принципом корпоративного управління «новою економікою», його поширення та ефективність використання забезпечуються розвитком інформаційних мереж, зокрема «Інтернету». Політика аутсорсингу дозволяє суттєво розширити сферу діяльності малого та середнього бізнесу, створити умови розвитку економічної бази для формування середнього класу.

Список використаних інформаційних джерел

Гнатовський О.П. Ефективність запровадження та розвитку малого підприємництва в Україні // Фінансист № 5, 2006 с.17-19

Гнатцов О. Г. Малий бізнес в Україні: від стратегії зростання до стратегії розвитку // Збірник матеріалів конференції „Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні”, УПСК, 2006 с.61-65

Донців В.Я. Проблеми законодавчого забезпечення малого підприємництва // Економіка підприємства №1, 2005 с.5-9

Заїкіна О. О. Проблеми розвитку малого бізнесу на сучасному етапі трансформації економіки України // Збірник матеріалів конференції „Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні”, УПСК, 2006 с. 47-51

Шемшученко О. Ю. Деякі аспекти економічної політики і правового регулювання у сфері малого бізнесу // Збірник матеріалів конференції „Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні”, УПСК, 2006 с.74-78

Яворівський Г.Й. Малий і середній бізнес у пошуках місця в стратегії економічного зростання в Україні // Збірник матеріалів конференції „Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні”, УПСК, 2006 с. 52-54

Реферат: Мультимедийные технологии как средство повышения эффективности обучения химии в школе

Введение

Характер познавательной деятельности учащихся определяется не только целями и задачами обучения, но и содержанием учебного материала, формами организации работы с ними.

Развитие познавательной деятельности предусматривается и в требованиях предметными умениями, таких, например, как умение пользоваться химическим языком. Химический язык включает в себя несколько компонентов знаний, один из которых символика. Учащиеся 5-7-х классов успешно овладевают этим компонентом, используя компьютерную программу «Химическая энциклопедия”, которая является обучающейся программой и используется на пропедевтических занятиях.

Глава 1. Компьютерные технологии на уроках химии

Характер познавательной деятельности учащихся определяется не только целями и задачами обучения, но и содержанием учебного материала, формами организации работы с ними.

Развитие познавательной деятельности предусматривается и в требованиях предметными умениями, таких, например, как умение пользоваться химическим языком. Химический язык включает в себя несколько компонентов знаний, один из которых символика. Учащиеся 5-7-х классов успешно овладевают этим компонентом, используя компьютерную программу «Химическая энциклопедия”, которая является обучающейся программой и используется на пропедевтических занятиях.

Знание знаков химических элементов позволяет учащимся изображать состав и строение веществ с помощью химических формул, а свойства и способы их получения с помощью уравнений химических реакций при изучении систематического курса химии в 8-х классах.

Развитие знаний химического языка продолжается через компьютерную программу » Органическая химия», состоящую из нескольких блоков:

номенклатура органических веществ,

составление структурных формул,

химические свойства органических веществ.

Эта программа успешно используется в 10 — 11 классах как средство самоконтроля при подготовке к обобщающим урокам и контроля знаний.

Отличительная черта компьютерной программы » Производство серной кислоты» — широкое использование моделирования химических процессов, протекающих в специальных устройствах, что позволяет обучаемому сконцентрировать свое внимание на основных особенностях рассматриваемых процессов.

Организовать и тем более достичь развитие познавательной деятельности учащихся в процессе выполнения ими химического эксперимента несомненно сложно. Компьютерная программа «Химик» — одна из форм проведения химического эксперимента, признаки химических реакций сопровождаются изменением цвета, появлением осадка, газа.

Большое значение для развития познавательной деятельности учащихся имеют упражнения в решении расчетных задач. Компьютерную программу «Решение задач по химии » можно использовать как обучающую и контролирующую. В программе представлены задачи разной степени сложности, показаны алгоритмы их решений.

Сегодня компьютерные технологии всё шире используются в практике преподавания не только информатики, но и других дисциплин как математика, физика, биология, химия. Опыт работы показал, что компьютерные технологии непременно должны сочетаться с традиционными формами обучения химии. Полученная здесь информация передается при работе с компьютером, где происходит закрепление знаний повышение их прочности.

Глава 2. Компьютерная химия

Компьютерная химия (Математическая химия) — сравнительно молодая область химии, основанная на применении теории графов к химическим задачам фундаментального и прикладного характера. Исходя из общего определения химии как науки о веществах и превращениях их в друг друга, можно сказать, что вещества (молекулы) моделируются в компьютерной химии молекулярными графами, а превращения веществ (химические реакции) — формальными операциями с графами. Такой формально-логический подход в ряде случаев заметно упрощает алгоритмизацию химических задач, сводя их к типовым задачам комбинаторики и дискретной математики и позволяет искать решения с помощью компьютерных программ. При этом наряду со специальными программами в компьютерной химии могут применяться и универсальные программы: для работы с таблицами, математические программы (например, Maple или Mathematica) и т. д.

В качестве примера типовых задач компьютерной химии можно назвать: поиск зависимостей типа «структура — свойство»; генерацию наборов химических структур, отвечающих заданным параметрам (составу, наличию функциональных групп и т. д.); перечисление всевозможных химических реакций между заданными реагентами (так называемый «компьютерный синтез») и т. д. Наряду с общими химическими задачами в компьютерной химии существует также большая группа узкоспециальных задач, тесно связанных с задачами химической информатики, например, задачи распознавания химических структур при обращении к химическим и физико-химическим базам данных. Эта группа задач в свою очередь тесно связана с проблемой изоморфизма графов.

При решении задач компьютерной химии широко используются различные вычислительные методы и операции с топологическими индексами (инвариантами графов). В ряде случаев формально-логический подход расширяется химическими подходами, например, в дополнение к топологическим индексам, отражающим строение молекулы, используются электроотрицательности атомов в молекуле, отражающие состав вещества. Методы компьютерной химии часто используются в сочетании с методами квантовой химии, молекулярной механики и др. Для обработки результатов вычислительного эксперимента широко применяются методы математической статистики. В некоторых случаях для поиска решений применяются методы искусственного интеллекта.

Особую роль методы компьютерной химии играют в органической химии, что объясняется трудной формализуемостью последней, как по сравнению с другими естественными науками, например, с физикой, так и по сравнению с другими областями химии, например, с неорганической химией. Компьютерная химия имеет большое значение и для многих важнейших областей биохимических исследований, например, при решении задач типа «структура-фармакологическая активность», часто в таких исследованиях методы компьютерной химии дополняются методами моделирования, специфическими для молекулярно-биологических систем.

В период становления и формирования в самостоятельную область новое научное направление нередко получает разные названия у разных авторов. Так произошло и с компьютерной химией: исторически закрепились два названия — «компьютерная химия» и «математическая химия». Так, один из научных журналов, оказавший значительное влияние на становление компьютерной химии, называется «Journal of Mathematical Chemistry». Однако название «математическая химия» представляется неудачным, если учесть, что многие области химии, сформировавшиеся задолго до появления компьютерной химии, изначально были основаны на математическом фундаменте, например, физическая химия, кинетика и катализ, квантовая химия. При том, что ряд основополагающих работ в компьютерной химии был выполнен во время ЭВМ первых поколений, развитие компьютерной химии стало возможным только с появлением современных компьютеров. Несмотря на то, что сегодня компьютеры используются практически во всех областях современной химии как для теоретических так и для экспериментальных исследований, именно компьютерная химия гораздо больше многих других областей химии зависит от уровня развития компьютерных технологий. Такая зависимость связана прежде всего со спецификой важнейших алгоритмов теории графов, многие из которых имеют экспоненциальную вычислительную сложность — теоретическая оценка времени, затраченного на исполнение алгоритма, является экспоненциальной функцией от размера графа, то есть от количества его вершин и ребер, или говоря общехимическим языком — от числа атомов и химических связей в молекуле.

С другой стороны, многие задачи химической информатики, решаемые с помощью методов компьютерной химии, уже по своей постановке невозможны без использования компьютера, например, формирование и эксплуатация компьютерной базы данных по свойствам химических соединений. Необходимо при этом отметить, что сама химическая информатика возникла задолго до появления компьютеров. Так, были и продолжают широко использоваться многочисленные химические справочники и реферативные журналы, отпечатанные на бумаге. Существуют зарекомендовавшие себя и ставшие классическими методы поиска по этим изданиям с применением всевозможных печатных указателей (авторского, предметного, формульного и т. д.), организуемые без привлечения аппарата компьютерной химии. Таким образом, в отличие от компьютерной химии, химическая информатика, как и подавляющее большинство традиционных областей химии, основана на применении докомпьютерных технологий. В этом и заключается основное методологическое отличие компьютерной химии. С известной долей неточности можно утверждать, что если целью большинства химических исследований является установление некоторых химических закономерностей, то целью исследований в компьютерной химии является, как правило, некоторый алгоритм и реализующая его компьютерная программа, позволяющая искать химические закономерности, эксплуатация такой программы может проходить уже вне области компьютерной химии.

Глава 3. Мультимедийные технологии как средство повышения эффективности обучения в школе

Современная школа с ее проблемами заставляет думать о том, как сделать процесс обучения более результативным. Как учить так, чтобы ребенок проявлял интерес к знанию.

Компьютерные технологии предоставляют огромные возможности для развития процесса образования, формирования информационно-образовательной среды, основу которой составляют компьютерные информационные источники, электронные библиотеки, видео– и аудиотеки, видеоконференции и другие приложения сферы образования. При разработке такой среды упор делается на самостоятельную работу обучающихся, их коллективное творчество, проведение мини-исследований различного уровня. Образовательный процесс характеризуется, в первую очередь, тем, что он интерактивен в своей организации, имеет конкретную предметную область познания и реализует технологии доступа к образовательным ресурсам. Эффективность образовательного процесса во многом определяется обеспечением условий дружественного взаимодействия пользователей и информационно-образовательной среды с помощью телекоммуникационных средств.

Совместимость информационно-коммуникационных технологий с традиционными средствами и формами обучения – один из важных методических принципов их применения.

В отличие от обычных технических средств обучения ИКТ позволяют не только насытить обучающегося большим количеством готовых, строго отобранных, соответствующим образом организованных знаний, но и развивать интеллектуальные, творческие способности учащихся.

Ещё К.Д. Ушинский заметил: “Детская природа требует наглядности”. Наглядность материала повышает его усвоение, т.к. задействованы все каналы восприятия учащихся – зрительный, механический, слуховой и эмоциональный. Разумное использование в учебном процессе наглядных средств обучения играет важную роль в развитии наблюдательности, внимания, речи, мышления учащихся.

Компьютер в настоящее время способен манипулировать звуком и видео для достижения спецэффектов, синтезировать и воспроизводить звук и видео, включая анимацию и интеграцию всего этого в единую мультимедиа-презентацию.

Использование мультимедийных презентаций целесообразно на любом этапе изучения темы и на любом этапе уроке. Данная форма позволяет представить учебный материал как систему ярких опорных образов, что позволяет облегчить запоминание и усвоение изучаемого материала. Подача учебного материала в виде мультимедийной презентации сокращает время обучения, высвобождает ресурсы здоровья детей. Учеников привлекает новизна проведения таких моментов на уроке, вызывает интерес.

За время работы в гимназии в кабинете создана и пополняется медиатека, которая позволяет подбирать необходимый к уроку материал. К созданию медиатеки активно привлекаются учащиеся, владеющие технологией создания мультимедийных презентаций, содержащих информацию и иллюстративный материал. На сегодняшний день есть МП по различным вопросам, начиная с презентации “Химия как наука” для учащихся 8 классов и заканчивая – “Химия внутри и вокруг нас” для учащихся 11 класса. Благодаря этим средствам, учебный материал может быть представлен в самых разнообразных формах, что делает подачу учебной информации более интересной и запоминающейся.

При использовании мультимедиа-презентаций в процессе объяснения новой темы достаточно линейной последовательности кадров, в которой могут быть показаны самые выигрышные моменты темы. На экране могут также появляться определения, схемы, которые ребята списывают в тетрадь, тогда как учитель, не тратя время на повторение, успевает рассказать больше. Показ такой презентации (который в этом случае представляет собой нечто вроде конспекта теоретического материала по данной теме) производится преподавателем на одном компьютере (желательно с применением средств проекции). Используя возможности мобильного класса, такой презентацией можно воспользоваться для самоподготовки учащихся. Переход от кадра к кадру в этом случае запрограммирован только по нажатию клавиш или по щелчку мышью, без использования автоматического перехода по истечении заданного времени, поскольку время, требуемое для восприятия учащимися того или иного кадра с учетом дополнительных объяснений, может быть различным в зависимости от уровня подготовки учащихся.

Сейчас существует достаточно большое количество обучающих компьютерных программ (тестов), которые используются для контроля и усвоения знаний.

При создании теста с выбором ответа на компьютере, можно организовать вывод реакции о правильности (не правильности) сделанного выбора или без указания правильности сделанного выбора. Можно предусмотреть возможность повторного выбора ответа. Такие тесты должны предусматривать вывод результатов о количестве правильных и не правильных ответов. По результатам таких тестов можно судить о степени готовности и желании учеников изучать данный раздел.

Использование компьютерного тестирования повышает эффективность учебного процесса, активизирует познавательную деятельность школьников. Тесты могут представлять собой варианты карточек с вопросами, ответы на которые ученик записывает в тетради или на специальном бланке ответов, по желанию учителя смена слайдов может быть настроена на автоматический переход через определенный интервал времени.

Цель работы состоит в развитии творческого подхода к овладению знаниями по предмету (химии). Учащимся часто предлагается разработать ряд тестовых заданий по предложенной теме, затем набрать их в программе, позволяющей пользоваться этими тестами в электронном варианте.

Чтобы выполнить такое задание, учащиеся должны были более глубоко изучить необходимый раздел химии или несколько разделов, сформулировать контрольные вопросы, отражающие суть темы и дать несколько вариантов ответов (правильных и неправильных). Данный подход учит самостоятельности в работе с литературой, логическому мышлению, умению формализовать полученные знания.

Благодаря электронным пособиям учащиеся могут побывать в виртуальной лаборатории, провести виртуальный эксперимент, изучить физические и химические свойства веществ, что активизирует познавательный интерес учащихся. В условиях ограниченной оснащенности лаборатории это становится особенно актуальным.

Появление в кабинете интерактивной доски позволяет планировать создание в будущем совместного интеллектуального продукта. Учащиеся начинают понимать более сложный материал в результате более ясной, эффективной и динамичной подачи. Можно активно комментировать материал: выделять, уточнять, добавлять посредством электронных маркеров с возможностью изменить цвет и толщину линии, делать пометки прямо поверх изображения. Часть изображения можно закрыть “Шторкой” или высветить “Прожектором”. Все можно сохранить и при необходимости повторить. Благодаря наглядности и интерактивности, класс вовлекается в активную работу. Обостряется восприятие. Повышается концентрация внимания, улучшается понимание и запоминание материала.

Изучение любой дисциплины с использованием ИКТ дает детям возможность для размышления и участия в создании элементов урока, что способствует развитию интереса школьников к предмету. Классические и интегрированные уроки в сопровождении мультимедийных презентаций, on-line тестов и программных продуктов позволяют учащимся углубить знания, полученные ранее, как говорится в английской пословице — “Я услышал и забыл, я увидел и запомнил”. Применение информационных технологий на уроках направлено на совершенствование существующих технологий обучения. Они приносят в известные методы обучения специфический момент за счет усиления исследовательских, информационно-поисковых и аналитических методов работы с информацией.

Глава 4. О компьютерном подходе к решению расчетных химических задач

Вооружение учащихся знаниями и навыками использования современных ЭВМ в учебном процессе, на наш взгляд, один из наиболее. перспективных путей повышения эффективности обучения. Применение современных ЭВМ, в частности, при обучении химии не может сводиться лишь к ускорению расчетов. Оно должно быть направлено на более глубокое понимание учащимися изучаемых процессов и явлений.

Решение расчетных химических задач — первый этап применения ЭВМ в процессе обучения химии. Изучение количественных отношений в химии должно способствовать приобретению учащимися прочных знаний, развитию логического мышления при изучении химических явлений. Углубленное и четкое усвоение учащимися методики решения расчетных задач необходимо для более глубокого осмысливания теоретических положений, лежащих в основе расчетов.

Методика освоения задач каждого нового типа базируется на машинной логике и включает следующие этапы:

1) рассмотрение нескольких задач одного типа;

составление алгоритмов решения всех этих задач;

сравнительный анализ решений, выявление общего в составленных алгоритмах;

составление обобщенного алгоритма решения (при этом формулируются общие признаки, присущие данному типу задач);

5) составление программы вычислений для данного типа задач согласно обобщенному алгоритму.

В этой методике основное место отводится составлению алгоритма решения. Под алгоритмом, как известно, понимается последовательность точно сформулированных правил решения данной задачи. Алгоритм можно рассматривать: как план решения задачи.

В результате освоения каждого нового типа задач учащиеся составляют так называемую карту этого типа задач, содержащую обобщенный алгоритм, и, соответственно, программу вычислений. Эта карта содержит также контрольную задачу с ответом и с указанием времени автоматического выполнения программы. Приведем подробный пример составления одной из карт.

Название типа задач. Вычисление по химическому уравнению масс веществ по известной массе вещества (одного из вступающих или получающихся в результате реакции).

Условие (в общем виде): по уравнению химической реакции aA+6B=cC+dD вычислить массу вещества А (т*(А) г), необходимую для получения порции вещества С известной массы («'(С) г).

Составление алгоритма решения.

I. Нахождение исходных данных.

Так как по условию задачи надо определить массу одного вещества по известной массе другого вещества, для решения задач этого типа необходимо использовать соотношение m=vM где m — масса вещества (г), М — молярная масса вещества… (г/моль). Известно, что уравнение химической реакции выражает соотношение, числа молей веществ, участвующих и полученных, в. этой реакции, т. е. количества веществ V(A) и v(C), соответственно, прямо пропорциональны коэффициентам в уравнении реакции, отсюда v(A) моль=а, v(C) моль=с.

Анализируя химические формулы веществ А и С и используя таблицу относительных атомных масс, рассчитываем недостающие исходные данные: относительные молекулярные массы ЛТГ(А) и Afr(C), а так как численные значения относительных молекулярных и молярных масс равны, недостающими исходными данными будут: М(А) г/моль=Л7г(А),. Л1(С) г/моль=Л(г(С).

Используя исходные данные, приступаем к составлению алгоритма решения.

Мультимедийные технологии как средство повышения эффективности обучения химии в школе

Программа вычислений (составляется согласно алгоритму решения).

Для удобства работы программа оформлена в виде табл. 1, рядом указано, в каких регистрах памяти хранятся исходные данные и результаты промежуточных вычислений. Приведенная программа имеет девять шагов.

Мультимедийные технологии как средство повышения эффективности обучения химии в школе

В левом столбце таблицы указан номер (адрес) шага, в среднем столбце проставлена последовательность команд, составляющих содержание программы, в правом столбце содержатся пояснения, раскрывающие смысл и назначение каждой команды (комментарий).

Контрольная задача (позволяет убедиться в отсутствии ошибок в программе).

Исходя из уравнения химической реакции СаО+Н20=Са(ОН)2, вычислить массу оксида кальция, необходимую для получения гидроксида кальция массой 37 г.

Заносим исходные данные в регистры памяти (табл. 2).

Мультимедийные технологии как средство повышения эффективности обучения химии в школе

Время автоматического выполнения программы — 5 с.

Ответ: 28, следовательно, масса оксида кальция равна 28 г.

Таким образом мы составляем пакет карт для решения задач разных типов (сейчас в литературе для этого используется термин «пакет прикладных программ»).

Использование калькуляторов только для выполнения арифметических действий при решении расчетных химических задач, конечно, может решить на первый взгляд целый ряд проблем, например на первом этапе у учащихся повышается интерес к задачам, учитель имеет возможность экономить время урока. Однако если компьютеризацию рассматривать только в этом плане, т. е. использовать калькуляторы только для расчетов, не обращая серьезного внимания на алгоритм решения задачи, то такое применение калькуляторов на уроках химии может оказаться даже вредным с точки зрения освоения предмета.

Реферат: Сільське господарство

Сільське господарство.

Сільське господарство – одна з головних галузей матеріального виробництва, що має важливе значення для постачання продовольства для населення та сировини для промисловости. У світі спостерігається бесперервний приріст сільскогосподарського виробництва, але це відноситься перш за все до економічно розвинених країн. В державах, що розвиваються, сільське господарство не в змозі прогодувати власне населення. Це пояснюється тим, що через низку соціально-політичних факторів науково-технична революція поки ще слабко вплинула на сільське господарство економічно малоразвитих країн.

Науково-технична революція у сільському господарстві полягає у комплексний механізації усіх галузей сільськогосподарського виробництва, у хімізації сільського господарства, у застосуванні досягнень аграрної та біологічної науки. Активне впрвадження досягнень

НТР допомагає одержати великий економичний ефект при менших витратах праці та енергії. Уміле застосування мінеральних добрів, своєчасна та якісна машинна обробка землі, висока якість насіння дозволяють багаторазово підвищити врожайність у рослинництві. Економічний розвиток світового сільського господарства відбувається на підставі агропромислової інтеграції, тобто об’єднання безпосередніх виробників сільськогосподарської продукції з підприємствами, що переробляють цю продукцію, а також з виробниками сільськогосподарських машин, мінеральних добрив, отрутохімікатів, з заготівельниками, транспортними, збутовими фірмами.

Основу сільськогосподарського виробництва творять земельні ресурси. Землі, придатні для ведення сільського господарства, одержали назву сільськогосподарських угідь. Сільськогосподарські угіддя займають на земній кулі приблизно 1/3 суші, або 4,5 млрд. га. Угіддя складаються з ріллі (засів та пар, включаючи городи), перелогів, сінокосів, пасовищ, насаджень. У складі оброблюваних земель на ріллю у світі припадає близько 1,4 млрд. га, на багаторічні насадження – до

0,4 млрд. Га.

В Європі оброблювані землі мають найбільшу питому вагу, що пояснюється історично тривалим землеробським освоєнням даної території, щільністю населення та сприятливими природними умовами.

В Азії середній показник освоєності земель також досить високий: розорані максимально можливо рівнини сходу, півдня та південного сходу, у той час як пустельні райони південного заходу та центру освоєні тільки у окремих оазах. У Північній Америці, Росії, Білорусії,

Україні, Казахстані показники розораності змінюються від 6 % у зоні лісів до 35 – 40 % у зонах лісостепу та степу.

У Латинській Америці та Африці показники розораності земель майже однакові. У Південній Америці найнижчий показник припадає на найбільш зволожену частину материка – басейн річки Амазонки, а у

Африці – на найпосушливішу частину, пустелю Сахару.

Територія Австралії слабко розорана, що пояснюється посушливістю клімату та незначною мережею внутрішніх вод. Але, з іншого боку, з тих же причин у Австралії найбільша питома вага кормових угідь: понад 50 % її території (середньосвітовий показник – 22 %).

В Азії кормові угіддя займають тільки 10 % земель, а в Африці –

26 %. Інші регіони займають проміжне положення. Слід сказати, що не всі регіони світу орієнтуються на кормову базу природних пасовищ. Так, у розвинених країнах тваринництво забезпечується кормами перш за все за рахунок продукції рільництва.

Традиційне сільське господарство ділять на дві галузі: рослинництво та тваринництво. Рослинництво вважається провідною галуззю, бо, окрім продуктів харчування та сировини для промисловості, воно виробляє корми для домашніх тварин. Мало залежить від рослинництва лише пасовищне та кочове тваринництво.

Зернові культури займають більшу частину посівних площ земної кулі. Найбільше поширені з зернових продовольчих культур пшениця та рис, а з кормових – кукурудза, жито та овес.

Пшениця – найбільш розповсюджена та найважливіша продовольча культура, районована від південних областей Австралії та Південної

Америки до Північного Полярного кола, від рівнин та низин – до високогірних районів (3500 – 4000 м). Таке поширення пшениці дозволяє збирати врожай практично цілий рік: у січні – в Австралії, у липні- серпні – у країнах Європи тощо.

На світовий ринок щороку надходить біля 200 млн. т. Зерна, у тому числі 90-100 млн. т. Пшениці. Експорт пшениці виявився сконцентрованим в руках порівняно невеликої групи країн – США, Канади,

Франції, Австралії, Аргентини. При цьому частка США складає біля 50 % світового експорту пшениці.

Великими імпортерами зерна (більше 50 % світового імпорту) є країни, що розвиваються. Вони ввозять головним чином продовольче зерно. Наприклад, Єгипет завозить щороку біля 10 млн. т. зерна,

Бразилія – 5 млн. т. Але найбільшими імпортерами зерна є Японія (біля

30 млн. т. щороку) та Росія (27 – 35 млн. т.). До імпортерів належать також Великобританія, Неміч чина, Нідерланди, Швейцарія, Китай.

Рис культивують перш за все у країнах Південної, Східної та

Південно-Східної Азії. На ці регіони припадає близько 90 % світового збору рису. Посіви рису є також у Центральній Азії, південних районах

Європи, на півдні Північної Америки та у окремих регіонах Південної

Америки. Найбільшими виробниками рису є Китай, В’єтнам, Корея, Індія,

Індонезія, Бангладеш, Таїланд, Бірма, Філіппіни, Бразилія, Мексика,

Мадагаскар, Японія, США, Італія, Іспанія.

Азіатські країни – великі виробники рису (тільки Китай та Індія дають понад половину світового врожаю), але до числа найбільших експортерів вони не входять, що пояснюється більшою кількістю населення у цих країнах. Натомість основними експортерами рису є

Таїланд, США, М’янма, Італія, а імпортерами – Індонезія, Іран, країни

Європи.

Кукурудза у більшості країн є кормовою культурою. Але в окремих країнах вона вживається як продовольче зерно. Майже половина кукурудзи, що виробляється у світі, припадає на США. Великими виробниками кукурудзи також є Китай, Франція, ПАР, Бразилія, Мексика,

Аргентина, Україна, Росія, Румунія. Основні експортери кукурудзи: США,

Аргентина, Франція, Таїланд, ПАР. Головними імпортерами цього зерна є країни Європи та Японія.

До технічних культур відносяться цукроносні, олійні, волокнисті культури та каучуконоси. До цукроносних культур відносяться цукрова тростина та цукровий буряк. Більше половини цукру виробляється з цукрової тростини – тропічної трав’янистої однорічної культури.

Цукрову тростину переробляють поблизу плантацій, бо її перевезення та тривале зберігання пов’язане з великими труднощами. Отриманий у результаті переробки цукор-сирець транспортується на будь-яку відстань на цукрорафінадні заводи. Цукрову тростину вирощують у США, Мексиці,

Бразилії, Австралії, на Кубі, Філіппінах, у Пакистані ,Аргентині, ПАР,

Перу, В’єтнамі, Китаї. Головні експортери тростинного цукру-сирцю:

Куба, Бразилія, Мексика, Ямайка, Пуерто-Рико, Філіппіни, Маврикій,

Австралія . Основними імпортерами є країни Європи, Японія, Канада.

Цукровий буряк як цукроносна культура з кожним роком набуває дедалі більшого значення. Вирощують його переважно у країнах Європи та

Північної Америки. Головними виробниками цукру-сирцю з цукрового буряку є Франція, Німеччина, Україна, Італія, Росія, Великобританія,

Іспанія, Польща, Чехія, Словаччина. Великих експортерів бурякового цукру немає. Виняток становить хіба що Франція. Поступово стає великим експортером цього продукту Україна. Більшість країн Європи та США імпортують цукор, навіть якщо у них є власне виробництво.

Олійні культури є сировиною для одержання жирів рослинного походження, що відіграють у раціоні харчування питомішу роль, ніж жири тваринного походження. Головною олійною культурою є соєві боби, з яких у світі отримують до 1/3 олії. Близько 60 % збору соєвих бобів та 80 % виробництва припадає на США. Ця олія виробляється також у Китаї,

Кореї, Японії, Канаді Бразилії, Індонезії. Важливе значення для корму худоби має те, що залишається після видобування олії з бобів, — соєвий шрот. Його експортують з США до країн Європи.

Арахіс вирощують у багатьох країнах субтропіків та тропіків. Він поширений в Індії, Нігерії, країнах Західної Африки, Індонезії,

Бразилії, Аргентині, США, Китаї. Основні експортери – країни Західної

Африки, імпортери – країни Європи.

Рапс – однорічна трав’яниста рослина; розповсюджений як олійна культура у Польщі, Угорщині, країнах Північної Європи, США, Канаді,

Китаї. Найбільшим експортером рапсового насіння та олії є Канада.

Соняшник вирощується головним чином у Росії, Україні, країнах південної Європи, США, Аргентині, Китаї.

Найбільшу кількість бавовняного насіння збирають в Індії,

Пакистані, Китаї, США, Узбекистані.

Окрім згаданих польових олійних культур, є важливі деревні олійні культури. Так сушена м’якоть кокосових горіхів (копра) переробляється на кокосову олію. Половина світового виробництва копри припадає на Філіппіни. У країнах південно-східної Азії та екваторіальної Африки поширені оливні пальми, з плодів яких одержують пальмову та пальмово-ядрову олію, що використовується як у харчовий, так і у парфумерній промисловості.

Значне місце серед продукції олії займає маслична олія, що одержується з маслин – плодів оливкового дерева. Основний регіон вирощування довгорічних оливкових дерев – середземноморські країни.

Перше місце належить Італії, друге – Іспанії, потім ідуть Португалія

Греція, Туреччина, Кіпр, країни Північної Африки, Албанія, Болгарія.

Волокнисті культури є сировиною для текстильної промисловості.

Більша частина їх вирощується в країнах і районах тропічного і субтропічного клімату. Найважливішою волокнистою культурою є бавовник.

Найцінніші сорти бавовнику вирощуються в пустелях при штучному зрошенні (країнах Північної Африки).

Посіви бавовнику у світі займають близько 35 млн. га. Вони зосереджуються у північній півкулі між 20( п. ш. і 40( п. ш. Світове виробництво бавовнику постійно зростає і сягає 18 млн. т.

Найбільші виробники бавовнику: Китай (4,5 млн. т.), США (3,4 млн. т.), Індія й Пакистан (по 1,5 млн. т.), Таїланд (1 млн. т.),

Узбекистан (1,5 млн. т.), Туреччина (0,7 млн. т.), Бразилія (0,7 млн. т.). Багато бавовнику виробляють також Іран, Ірак, Сирія, Афганістан,

Єгипет, Судан, Ефіопія, Уганда, Танзанія, Нігерія, Камерун, Заїр,

Мозамбік, Мадагаскар, Мексика, Аргентина, Венесуела, Перу, Австралія.

Експортери бавовнику: США, Узбекистан, Китай, Пакистан, Індія, країни Африки. Імпортери: країни Східної і Південно-Східної Азії та

Європи.

Льон-довгунець виробляється тільки у країнах Європи: у

Білорусії, Росії, Україні, Польщі, Німеччині, Чехії, Словаччині,

Румунії, Франції, Бельгії, Нідерландах.

На світовому ринку волокнистої сировини важливе місце належить таким твердо волокнистим культурам, як джут, сизаль, абака, кенаф. Ця сировина використовується для виробництва грубих тканин: мішковини, парусини, брезенту. Джут вирощується у Китаї, Індії, Бангладеш,

Таїланді, Бразилії, Ірані. Головний експортер необробленого джуту –

Бангладеш, а джутових виробів – Індія, Китай, Бразилія; імпортери – країни Європи, Північної Америки, Японія.

Основні виробники та експортери абаки – Філіппіни, сизалю –

Бразилія, Мексика, Таїланд, кенафу – Таїланд.

Основними районами вирощування каучуконосів є Малайзія,

Індонезія, Таїланд, Шрі-Ланка, Ліберія, В’єтнам. Бразилія втратила значення великого виробника натурального каучуку, яким вона була у першому десятиріччі ХХ ст., і тепер на її частку припадає не більш як

3 – 4 % світового збору цієї сировини. Натуральний каучук, у зв’язку з подорожчанням нафти та газу – сировини для синтетичного каучуку, а також у зв’язку з екологічними проблемами, успішно конкурує з синтетичним каучуком та поступово повертає свої колишні позиції на світовому ринку.

Особливу групу в рослинництві становлять культури тропічного землеробства: чай (гербата), кава, шоколадне дерево. Найбільші виробники чаю: Індія, Шрі-Ланка, Китай, Японія, Індонезія. Розвиток чаївництва спостерігається також у Кенії, Уганді, Мозамбіку, Танзанії,

Аргентині, Грузії, Росії та інших країнах. Головними постачальниками чаю на світовий ринок є Індія та Шрі-Ланка, а його споживачами – країни Європи, США, Канада.

Кавове дерево росте в Африці, Латинській Америці, Південній та

Південно-Східній Азії. Виробники кави: Бразилія, Колумбія, Мексика,

Сальвадор, Гватемала, Уганда, Кот д’Івуар, Ефіопія, Камерун, Ангола,

Заїр, Індія, Індонезія. Найбільші експортери кави: країни Латинської

Америки, імпортери – США, країни Європи, Японія, Канада.

Шоколадне дерево росте у Африці та Південній Америці. Головними виробниками какао-бобів, плодів шоколадного дерева, є Гана, Нігерія,

Кот д’Івуар, Камерун, Бразилія, Еквадор. Імпортерами какао-бобів, що йдуть на виготовлення шоколаду та напою какао, є країни Північної

Америки та Європи.

Тваринництво залежить від кормової бази. Тому воно прив’язано до рослинництва та харчової промисловості. Тільки в окремих районах, де нема розвиненого рослинництва, переважає кочове або пасовищне тваринництво. Тваринництво підрозділяється на галузі за основними видами тварин: розведення великої рогатої худоби, свиней, овець, птахів.

Розведення великої рогатої худоби характеризується її поголів’ям та продуктивністю. Ця галузь має м’ясний, молочний та м’ясо-молочний напрями. М’ясний напрямок притаманний країнам з малопродуктивними пасовищами, скотарством у пустельних, гірських районах. Він є також у окремих посушливих районах, де вирощують і відгодовують молодняк, а потім забивають його біля великих міст.

Молочне тваринництво є, перш за все, у країнах з високим рівнем розвитку, де воно зосереджене молоком та молокопродуктами. Найбільшими виробниками молока є країни Європи, але його виробляють і в Африці, і в Азії, і на інших континентах. Проте експорт молока не має великого поширення. Молоко переробляється на масло, сир, згущене та сухе молоко. Ці молокопродукти експортуються з країн Європи та Нової

Зеландії.

Основними експортерами м’яса великої рогатої худоби – яловичини

– є Монголія, Туреччина, Аргентина, Уругвай, Франція, Ірландія, Нова

Зеландія, Австралія. Імпортери: Великобританія, США, Японія.

Свинарство розвинене у густонаселених районах світу, а також у районах виробництва зерна, картоплі, поруч із великими переробними підприємствами харчової промисловості.

В економічно розвинених країнах переважає інтенсивне свинарство.

У більшості цих країн розповсюджені беконні та м’ясо-сальні породи.

Більше половини поголів’я свиней припадає на Азію, де виділяється

Китай – більш як 1/3 світового поголів’я. Ще третина поголів’я вирощується у країнах Європи, одна десята – у США. На Південну Америку та Африку припадає невелика частина світового поголів’я свиней – свинарство тут розвинене слабко. Експортери свинини: Бельгія, Данія,

Нідерланди, Німеччина, Китай. Імпортери: Великобританія, Росія, інші країни Європи.

Вівчарство розміщене нерівномірно: переважає воно у тих регіонах, де інші види тваринництва не можуть набути достатнього розвитку, де є пасовища з низкотравною рослинністю. Найбільше поголів’я овець розміщене в Австралії – приблизно 1/7 світового стада. Великі отари овець у Китаї, Новій Зеландії, ПАР, Індії,

Аргентині, трохи менше – у Англії, Іспанії, Ірані, Туреччині, Перу,

Уругваї, Болгарії, Румунії, Алжирі, Монголії, Казахстані, Узбекистані,

Туркменії. Вівчарство є постачальником не тільки м’яса, але й високоякісної вовни. Основні країни-єкспортери вовни: Австралія, Нова

Зеландія, ПАР, Аргентина, Уругвай. Імпортери вовни: Японія,

Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, США.

Важливе значення має також особлива вовна – каракуль, найбільшими виробниками якого є Афганістан, Намібія, країни центральної Азії, ПАР,

Судан. Паралельно з експортом вовни здійснюється експорт баранини.

Птахівництво – одна з швидко зростаючих галузей тваринництва. У країнах Європи, США, Канади птахівництво розвивається у складі птахо промислових комплексів, на яких виробляють бройлерне м’ясо.

Найбільшими виробниками птахів та продуктів птахівництва – м’яса та яєць – є США, Китай, Італія, Франція, Великобританія, Росія, Україна,

Іспанія, Нідерланди, Японія, Канада, Бразилія. Основні експортери бройлерів: США, Нідерланди, Бельгія, Данія, Франція, а яєць – США,

Бельгія, Нідерланди.

Агропромисловий комплекс України дає 95% продовольчих ресурсів, і за рахунок його продукції формується більше двох третин фонду народного споживання.

Перехід АПК до ринкової економіки вимагає створення єдиної системи різноманітних форм господарювання, здатної викликати у робітників сільського господарства інтерес до високопродуктивної праці. Від вибору ефективних форм господарювання залежить успіх організації сільськогосподарського виробництва.

Національна програма розвитку АПК в Україні спрямована на пошуки і підтримку оптимального співіснування господарств різних форм власності і розмірів, кожне з яких в конкретних природнокліматичних умовах має свої переваги і засоби ефективного функціонування.

Тепер в Україні є такі форми господарювання: колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), державні господарства

(держгоспи), селянські (фермерські) господарства, акціонерні товариства, асоціації фермерських господарств, кооперативи.

У структурі сільськогосподарських угідь провідне місце належить ріллі, проте резерви її збільшення дуже незначні.

Україна має всі умови для розвитку сільського господарства, але вони диференційовані за природними зонами. Кожна зона має власні особливості у структурі земельних ресурсів, сільськогосподарських і лісових угідь.

Так, Полісся займає близько 20% площі України і вирізняється порівняно низьким ступенем розвитку сільського господарства, освоєністю земельного фонду, але високою питомою вагою природних кормових угідь. Тому для зони характерні дрібно контурність, подрібненість, землекористування. Тут переважають дерново-підзолисті ґрунти (до 70% території). На Поліссі обробляється близько 35% земельної площі.

Лісостеп – найбільша зона країни: близько 30% площі. Враховуючи високу освоєність (76%) та розораність (65,9%), значну частину земель складають сінокоси, ліси та кущі, болота, яри та зсуви, що розділяють орні масиви. Ґрунтові та кліматичні умови найбільш сприятливі для інтенсивного ведення сільського господарства. В лісостепу переважають типові чорноземи та сірі опідзолені ґрунти.

Степова зона розділяється на дві підзони: Північну та Південну.

Північна частина степу займає більше 25% території. Південний степ –

1/7 частину, але освоєність та розораність земель тут дещо нижчі, ніж у Північному степу.

Гірський Крим займає невелику територію, що вирізняється підвищеною лісистістю, а орні землі становлять тут лише 21,8%.

Українські Карпати характеризуються найбільшою лісистістю, низькою сільськогосподарською освоєностю земель.

На Прикарпатті переважають кислі, дерново-підзолисті, глейові та суглинкові ґрунти. Ці фактори несприятливо впливають на розвиток сільського господарства.

Сільське господарство України Складається з двох великих, взаємопов’язаних комплексів – рослинництва та тваринництва. До рослинництва належать виробництво зерна, буряку, льону-довгунця, соняшнику, картоплі, овочів, плодів, ягід, винограду тощо. У складі тваринництва переважають скотарство, свинарство, вівчарство, бджільництво, конярство, звіроводство, рибоводство.

У рослинництві України переважають зернові культури. Вони за питомою вагою у структурі посівних площ перевищують інші культури. У степовій зоні зернові займають більше половини посівних площ, у

Лісостепу, Поліссі, Карпатах цей показник трохи нижчий. Найбільша кількість зерна виробляється у центральних областях Лісостепу, а також на більшій частині Степу. Менше зерна виробляється у поліссі,

Карпатах. Значна відмінність спостерігається у показниках врожайності зернових культур. На Поліссі та в Карпатах врожайність пшениці у 1,5 –

2 рази нижча, ніж у центральних та південних областях. Середня врожайність Зерових значно поступається аналогічним показникам західноєвропейських та північноамериканських країн, що за наявних природних умов недопустимо. При цьому є ареали, де врожайність пшениці сягає світового рівня.

У структурі посівів зернових переважає озима пшениця – 43%, яровий ячмінь – 21, кукурудза – 13, зернобобові – 7, овес – 5, озиме жито – 4,6, просо – 2,5, озимий ячмінь – 1,5, гречка — 1,5%. Інші культури (ярова пшениця, рис, сорго) мають невелику питому вагу – менше половини відсотка.

Озима пшениця вирощується майже скрізь, але найвища її концентрація – у степових та лісостепових районах. Ярова пшениця культивується у Лісостепу.

Яровий ячмінь поширений у північному Степу, Лісостепу та у передгір’ї Карпат. Озимий ячмінь останнім часом з’явився в Степу.

Озиме жито вирізняється високою холодо- та посухостійкістю.

Невибагливе воно й до піщаних ґрунтів, осушених земель, і навіть засолених ґрунтів. Основне виробництво озимого жита зосереджене на

Поліссі, де воно є другою культурою після озимої пшениці.

Кукурудза належить до пізніх ярових культур. Вона вельми вимоглива до родючості ґрунтів, боїться приморозків. Найбільш сприятливі для кукурудзи ґрунти та клімат – у районах Лісостепу та

Степу, і тому основні посіви цієї культури на зерно зосереджені саме тут. А більше за все кукурудзи виробляють центральні райони

Полтавської, Дніпропетровської, Донецької областей, Північні райони

Запорізької та Луганської областей, південні райони Вінницької та

Одеська область. Висока врожайність кукурудзи (понад 30 ц / га) характерна для лісостепової зони та окремих районів Степу, Закарпаття,

Полісся. Проте найвищі врожаї (понад 110 – 130 ц / га) можна одержати тільки на зрошуваних землях півдня Степу, але їх у країні мало.

Значне місце серед зернових культур займають круп’яні: просо, гречка, рис. Найбільші площі серед них займає просо, що як посухостійка культура поширене у Степу та Південних районах Лісостепу.

Найбільші врожаї збирають у Лісостепу, особливо у Хмельницькій,

Вінницькій, Київській, Черкаській областях.

Гречка має короткий вегетаційний період, тому її використовують для пересівання загиблих від морозів озимих культур, а також як повторну культуру. Найбільш поширена вона у Лісостепу та на Поліссі.

Найвищі врожаї збирають у Лісостепу, північному та центральному Степу.

Рис культивується у нас порівняно нещодавно. Його вирощують у п’ятьох районах Криму, у зоні Північно-Кримського каналу, у двох районах Одеської та трьох – Херсонської області. Вирощування рису пов’язане з пов’язане з будівництвом нових зрошувальних систем.

Сорго вирощують в областях Степу та у господарствах Лісостепу.

Більша частина посівів сорго розташована у Дніпропетровській області, менша – у Кіровоградській, Запорізькій, Херсонській областях.

Важливе значення для раціону харчування людей мають зернобобові культури. Основною зернобобовою культурою є горох, питома вага якого у посівах зернобобових сягає 80%. Горох – вологолюбний, вимогливий до ґрунтів (гумус, вапно), не витримує суховіїв. Тому його виробництво зосереджене в областях Лісостепу та, частково, у Степу та на Поліссі.

З інших зернобобових розповсюджені вика, люпин, чечевиця, соя, квасоля тощо. Вика зосереджена у Лісостепу. В інших зонах вона представлена незначно. Посіви люпину на 85% розміщені на Поліссі, і тільки незначна частина – у Лісостепу.

Україна є відомим виробником технічних культур, особливо цукрового буряка та соняшника. Цукровий буряк – провідна технічна культура, під посівами якої зайнято близько половини площ, відведених під технічні культури. Головний ареал цукрового буряку – Лісостеп.

Найбільша концентрація цієї культури – у Вінницькій, Полтавській,

Хмельницькій, Тернопільській, Черкаській та Чернівецькій областях.

Цукровий буряк вирощують і на півночі Степової зони і на півдні

Полісся, разом у 19 з 25 областей України. При достатньому інвестуванні бурякоцукрового виробництва Україна має всі шанси стати найбільшим постачальником цукру на світовий ринок. Необхідно підвищити врожайність цукрових буряків, удосконалити агротехнічні прийоми його вирощування.

Соняшник – основна олійна культура. Його посівні площі зосереджені переважно на півдні країни. Найбільші площі під соняшником

– у Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській областях. Найвища врожайність соняшнику – у північних та центральних районах Степу.

Важливою технічною культурою є також льон-довгунець. Посіви льону-довгунця зосереджені у Житомирській, Київській, Івано-

Франківській, Львівській, Рівненській, Чернігівській, Волинській,

Чернівецькій областях.

Значне місце серед технічних культур займають ефіроолійні культури: коріандр, м’ята, лаванда, троянда та ін. Коріандр вирощують у Кіровоградській, Миколаївській, Запорізькій областях, м’яту – у

Київській, Полтавській, Сумській, Чернігівській, Черкаській областях, кмин – в Криму та Одеській області.

Хміль вирощують на Поліссі, особливо у Житомирській області. Він на 30% використовується у нас у броварстві, а решта – експортується.

Споживачами тютюну є більш 30 тютюнових і ферментаційних підприємств. Його посіви зосереджені у відомих областях. У розміщенні посівів тютюну головну роль відіграють грунтово-кліматичні умови.

Розрізнюють три основних райони виробництва тютюну: Кримський,

Закарпатський, Придністровський. Тютюн також культивується в Одеській області.

Картоплю вирощують у всіх областях, але сконцентрована вона на

Поліссі та у північних районах Лісостепу. Це пояснюється різними грунто-кліматичними умовами. На Поліссі врожайність картоплі у 2 рази вища, ніж у Південному Степу. Тому виробництво товарної картоплі має бути зосереджено перш за все на Поліссі та у передгір’ї Карпат.

Овочеві культури вирощують у Лісостепу та Степу, а також у районах міст та промислових ареалах. На півдні, в Степу, у структурі овочевих культур переважають помідори, на Поліссі та у Карпатах – капуста, огірки. На півдні дають багаті врожаї баклажани, перець, рання капуста.

Важливою галуззю сільськогосподарського виробництва є садівництво і виноградарство. Сади найбільш поширені у приморських зонах великих міст, а їхні товарні масиви зосереджені в Криму,

Вінницькій, Одеській, Харківській та Черкаській областях. Високоякісні європейські сорти винограду вирощують у південній частині Криму,

Закарпатті та інших регіонах. Великі площі товарного винограду є в

Одеській, Миколаївській, Запорізькій областях.

Тваринництво щодо вартості валової продукції є найбільшою галуззю сільськогосподарського виробництва. Провідне місце у його структурі займає скотарство. Це галузь м’ясо-молочного напряму. Її розміщення характеризується певними територіальними відмінностями у рівні розвитку й виробничій спеціалізації. У приміських зонах переважає молочно-м’ясний напрям.

На Поліссі розвивається молочно-м’ясне і м’ясне тваринництво, у південних районах переважає м’ясо-молочне. Молочний напрям скотарства розвинуто лише в окремих районах, орієнтованих на великі молокопереробні підприємства і міста.

Поблизу великих споживачів розташовані потужні комплекси відгодівлі та первинної переробки великої рогатої худоби, свиней і птиці, виробництва молока.

У Лісостепу, на Поліссі, у окремих районах Карпат розвивається скотарство м’ясо-молочного напряму. При цьому перевага молока у товарній продукції спостерігається у приміських районах великих міст.

У валовому виробництві молока на першому місці Лісостеп, потім –

Степ, Полісся, Карпати. У перерахунку на 100 га сільгоспугідь перше місце належить Карпатам, далі йдуть Полісся, Лісостеп, Степ.

Збільшення надою молока відбувається як за рахунок зростання поголів’я худоби, так і за рахунок підвищення продуктивності корів. Перше місце за надоями на одну фуражну корову займає Степ, за ним йдуть Лісостеп,

Карпати, Полісся. Проте, середній надій молока на одну фуражну корову коливається від 2,2 до 3 тис. Кг на рік, що значно менше за аналогічні показники економічно розвинених держав Європи та Північної Америки.

Продуктивність корів залежить від багатьох факторів, але перш за все – від якості кормів, організації утримання стада та племінних якостей худоби.

Наступний найважливіший напрям у структурі скотарства – це виробництво яловичини. Найбільша питома вага у територіальній структурі виробництва м’яса належить карпатським районам, а також територіям інтенсивного бурякосіяння. У перерахунку на 100 га сільськогосподарських угідь більше за всіх м’яса виробляють Карпати, потім — Полісся, Лісостеп, Степ. Вихід яловичини в забійний вазі на

100 голів великої рогатої худоби найвищий показник у Карпатах і на

Поліссі, менше – у Лісостепу, ще менше – у Степу.

Свинарство – друга за значенням галузь тваринництва у країні.

Най поширеною породою є велика біла, — понад 80% поголів’я. Поширені також українська біла степова, миргородська, північнокавказька, велика чорна, естонська беконна, уельська та інші породи. Велика біла порода розводиться в усіх областях країни, її питома вага перевищує решту.

Українська степова біла порода розводиться у Степу, миргородська – у

Полтавській та Хмельницькій областях, північнокавказька – у

Запорізькій, Херсонській, Луганській та Донецькій областях, велика чорна – у Донецькій, Луганській, Чернігівській, Сумській областях, естонська беконна – у Криму, Львівській, Київській, уельська – у

Харківській та Дніпропетровській областях.

У забезпеченості населення м’ясом частка свинини, особливо її беконних сортів, у перспективі має зростати. Найбільше валове виробництво свинини – у Лісостепу та Степу, а на 100 га сільгоспугідь

– попереду Карпати, потім – Лісостеп та Полісся. На душу населення більше за все свинини виробляється у Лісостепу, на Поліссі, а потім ідуть Степ та Карпати. Вихід свинини (у забійній вазі) на 100 структурних голів свиней приблизно одинаків у всіх регіонах, але на

Поліссі цей показник трохи вищий. Продуктивність свинарства залежить насамперед від забезпеченості кормами, що містять активні речовини, збільшення у раціонах питомої ваги концентрованих кормів, від племінних якостей свиней, структури стада тощо. Усі ці фактори діють у кожному регіоні по-різному.

Питома вага вівчарства у структурі товарного тваринництва невелика – лише 2%; тільки в окремих районах цей показник підіймається до 5%. Тим часом продукція цієї галузі має більший попит як у галузях господарства, так і у населення. У нас розводять тонкорунних, напівтонкорунних та грубововняних овець. Тонкорунна порода переважає над іншими: вона удвоє чисельніша за напівтонкорунну та у десять разів

– за грубововняну. В окремих ареалах розводять чорнокарпатських овець та поліпшених напівтонкорунних баранів. Серед тонкорунних переважають асканійська порода та прекос, серед напівтонкорунних – цигайська порода, серед грубововняних – каракульська та деякі місцеві карпатські породи. Є й інші породи: мерино-фляйш, ромни-марш, латвійська темноголова, литовська чорноголова, Лінкольн та ін. Вівці породи прекос зосереджені у Вінницькій, Київській, Тернопільській,

Чернігівській, Харківській, Житомирській, Сумській областях.

Асканійська порода – у Луганській, Дніпропетровській, Миколаївській,

Херсонській, Запорізькій, Кіровоградській областях. Цигайські породи розповсюджені у Донецькій, Одеській областях та у Криму, а вівці породи ромни-марш – у Сумській, Житомирській, Харківській областях, латвійську темного лову – у Волинській та Львівській, литовську чорноголову – у Рівненській та Чернігівській, меринофляйш – у

Львівській, Житомирській, Рівненській, Івано-Франківській, Черкаській, каракульські – у Полтавській, Одеській, Харківській, Хмельницькій, карпатські – у Закарпатській, Івано-Франковській, Львівській та

Чернівецькій областях. У перерахунку на 100 га сільгоспугідь найбільша кількість вовни та баранини виробляється у Степу та в Карпатах.

Продуктивність овець за настригом вовни на одну вівцю найвища у Степу, а за виходом баранини – у Карпатах.

Птахівництво забезпечує потреби населення у м’ясі птиці та яйцях. Воно зосереджене у Лісостепу та Степу. На ці зони припадає найбільше валове виробництво м’яса та яєць. Птахівницькі господарства розміщуються біля великих міст. Більше за все таких господарств — у

Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Луганській, Одеській,

Львівській областях та у Криму. Питома вага м’яса птиці у загальному виробництві м’яса у Степу сягає однієї п’ятої, а на Поліссі – однієї десятої. Більше за все яєць на одиницю земельної площі отримується у зоні Карпат, а м’яса птиці – у зоні Степу та Лісостепу. Серед птиці переважають кури: кури-несучки складають 70 — 96%, а м’ясні – 40 –

30%. Основний приріст м’яса птиці відбувається за рахунок бройлерів, перш за все у степових та лісостепових областях: Донецькій, Київській,

Луганській, Дніпропетровській та у Криму. На другому місці у птахівництві зосталися качки. Їх розводять у всіх зонах країни.

Виробництво качиного м’яса має тенденцію до зростання: собівартість його значно нижче, ніж курячого. З іншої птиці поширені гуси та індики, проте питома вага виробництва їхнього м’яса невелика.

Збільшенню м’ясних ресурсів та сировини для хутро обробної промисловості сприяє розвиток кролівництва. Ця галузь завжди погано розвивалась у колективних господарствах і була зосереджена майже цілком в особистих господарствах. Виробництво м’яса кролів зосереджене у Лісостепу та Степу. Найбільше розвинута ця галузь у Чернігівській,

Черкаській, Полтавській, Сумській, Миколаївській, Кіровоградській областях.

Рибне господарство розвивається на основі ставків, водоймищ

Дніпра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, озер, лиманів та багатьох невеликих річок. У нас розвиток ставкового виробництва стримується низкою факторів. Серед них – обмежені водні ресурси, слабке використання наявних ставкових ресурсів, недостатній агротехнічний та зоотехнічний рівень, погане утримання водосховищ. Теперішнє виробництво товарної риби в Україні не задовольняє потреб її населення.

Бджільництво забезпечує збір меду. Окрім того, бджоли сприяють запиленню культурних рослин, що важливо для підвищення врожайності.

Рівень розвитку бджільництва визначається наявністю медоносної рослинності та кількістю виробленого меду. Мед виробляється переважно у Степу та Лісостепу, де зосереджені основні медоносні культури: гречка, соняшник. Там же є великі масиви садів та ягідників.

У нас є гарні можливості для розвитку шовківництва. Шовківництво культивується у більшості областей України, розташованих у різних природно-економічних зонах. Проте його розвиток не відповідає потребам країни у сировині для шовкової промисловості через погану матеріально- технічну базу.

Контрольная работа: Биология в современном естествознании

Министерство образования Российской Федерации

Санкт-Петербургский Государственный Институт Психологии и Социальной работы

Контрольная работа

По дисциплине: Концепции современного естествознания

Тема: Биология в современном естествознании

Выполнила: студентка 1 курса

Факультета прикладной психологии

Храбрых Карина Юмовна

Проверила:

к.ф.н., доцент каф. Психофизиологии и ВНД

Быданова. Н.Б.

Санкт-Петербург

2010 г

Оглавление:

Биология и её предмет. История биологии.

Традиционная или натуралистическая биология.

Современная биология и физико–химический метод.

Эволюционная биология. История эволюционного учения.

Биология и её предмет. История биологии

Биология (от греч. bios — жизнь, logos — наука) — наука о жизни, об общих закономерностях существования и развития живых существ. Предметом ее изучения являются живые организмы, их строение, функции, развитие, взаимоотношения со средой и происхождение. Подобно физике и химии она относится к естественным наукам, предметом изучения которых является природа.

Хотя концепция биологии как особой естественной науки возникла в XIX веке, биологические дисциплины зародились ранее в медицине и естественной истории. Обычно их традицию ведут от таких античных учёных как Аристотель и Гален через арабских медиков аль-Джахиза, ибн-Сину, ибн-Зухра и ибн-аль-Нафиза.

В эпоху Возрождения биологическая мысль в Европе была революционизирована благодаря изобретению книгопечатания и распространению печатных трудов, интересу к экспериментальным исследованиям и открытию множества новых видов животных и растений в эпоху Великих географических открытий. В это время работали выдающиеся умы Андрей Везалий и Уильям Гарвей, которые заложили основы современной анатомии и физиологии. Несколько позже Линней и Бюффон совершили огромную работу по классификации форм живых и ископаемых существ. Микроскопия открыла для наблюдения ранее неведомый мир микроорганизмов, заложив основу для развития клеточной теории. Развитие естествознания, отчасти благодаря появлению механистической философии, способствовало развитию естественной истории.

К началу XIX века некоторые современные биологические дисциплины, такие как ботаника и зоология, достигли профессионального уровня. Лавуазье и другие химики и физики начали сближение представлений о живой и неживой природе. Натуралисты, такие как Александр Гумбольдт исследовали взаимодействие организмов с окружающей средой и его зависимость от географии, закладывая основы биогеографии, экологии и этологии. В XIX веке развитие учения об эволюции постепенно привело к пониманию роли вымирания и изменчивости видов, а клеточная теория показала в новом свете основы строения живого вещества. В сочетании с данными эмбриологии и палеонтологии эти достижения позволили Чарльзу Дарвину создать целостную теорию эволюции путём естественного отбора. К концу XIX века идеи самозарождения окончательно уступили место теории инфекционного агента как возбудителя заболеваний. Но механизм наследования родительских признаков всё ещё оставался тайной.

В начале XX века Томас Морган и его ученики заново открыли законы, исследованные ещё в середине XIX века Грегором Менделем, после чего начала быстро развиваться генетика. К 1930-м годам сочетание популяционной генетики и теории естественного отбора породило современную эволюционную теорию или неодарвинизм. Благодаря развитию биохимии были открыты ферменты и началась грандиозная работа по описанию всех процессов метаболизма. Раскрытие структуры ДНК Уотсоном и Криком дало мощный толчок для развития молекулярной биологии. За ним последовало постулирование центральной догмы, расшифровка генетического кода, а к концу XX века — и полная расшифровка генетического кода человека и ещё нескольких организмов, наиболее важных для медицины и сельского хозяйства. Благодаря этому появились новые дисциплины геномика и протеомика. Хотя увеличение количества дисциплин и чрезвычайная сложность предмета биологии породили и продолжают порождать среди биологов всё более узкую специализацию, биология продолжает оставаться единой наукой, и данные каждой из биологических дисциплин, в особенности геномики, применимы во всех остальных.

Традиционная или натуралистическая биология

Ее объектом изучения является живая природа в ее естественном состоянии и нерасчлененной целостности — «Храм природы», как называл ее Эразма Дарвина. Истоки традиционной биологии восходят к средним векам, хотя вполне естественно здесь вспомнить и работы Аристотеля, который рассматривал вопросы биологии, биологического прогресса, пытался систематизировать живые организма («лестница Природы»). Оформление биологии в самостоятельную науку — натуралистическую биологию приходится на 18-19 века. Первый этап натуралистической биологии ознаменовался созданием классификаций животных и растений. К ним относятся известная классификация К. Линнея (1707 — 1778), являющаяся традиционной систематизацией растительного мира, а также классификация Ж.-Б. Ламарка, применившего эволюционный подход к классифицированию растений и животных. Традиционная биология не утратила своего значения и в настоящее время. В качестве доказательства приводят положение экологии среди биологических наук а также во всем естествознании. Ее позиции и авторитет в настоящее время чрезвычайно высоки, а она в первую очередь основывается на принципах традиционной биологии, поскольку исследует взаимоотношения организмов между собой (биотические факторы) и со средой обитания (абиотические факторы).

Современная биология и физико-химические методы

На протяжении всей истории развития биологии физические и химические методы были важнейшим инструментом исследования биологических явлений и процессов живой природы. Важность внедрения таких методов в биологию подтверждают экспериментальные результаты, полученные с помощью современных методов исследования, зародившихся в. смежных отраслях естествознания — физике и химии. В этой связи неслучайно в 1970-х годах в отечественном научном лексиконе появился новый термин «физико-химическая биология». Появление этого термина свидетельствует не только о синтезе физических, химических и биологических знаний, но и о качественно новом уровне развития естествознания, в котором происходит непременно взаимное обеспечение отдельных его отраслей. Физико-химическая биология содействует сближению биологии с точными науками — физикой и химией, а также становлению естествознания как единой науки о природе.

В то же время изучение структуры, функций и репродукции фундаментальных молекулярных структур живой материи не лишает биологию ее индивидуальности и особого положения в естествознании, так как молекулярные структуры наделены биологическими функциями и обладают вполне определенной спецификой.

Внедрение физических и химических методов способствовало развитию экспериментальной биологии, у истоков которой стояли крупные ученые: К. Бернар (1813- 1878), Г. Гельмгольц (1821- 1894), Л. Пастер (1822- 1895), И.М. Сеченов (1829- 1905), И.П. Павлов (1849-1936), С.Н. Виноградский (1856- 1953), К.А. Тимирязев (1843- 1920), И.И. Мечников (1845- 1916) и многие другие.

Экспериментальная биология постигает сущность процессов жизнедеятельности преимущественно с применением точных физических и химических методов, при этом иногда прибегая к расчленению биологической целостности, т. е. живого организма с целью проникновения в тайны его функционирования.

Современная экспериментальная биология вооружилась новейшими методами, позволяющими проникнуть в субмикроскопический, молекулярный и надмолекулярный мир живой природы. Можно назвать несколько широко применяемых методов: метод изотопных индикаторов, методы рентгеноструктурного анализа и электронной микроскопии, методы фракционирования, методы прижизненного анализа и др. Дадим их краткую характеристику.

Метод изотопных индикаторов, ранее называемый методом меченых атомов, был предложен вскоре после открытия радиоактивности. Сущность его заключается в том, что с помощью радиоактивных (меченых) атомов, введенных в организм, прослеживаются передвижение и превращение веществ в организме.

С помощью данного метода удалось установить динамичность процессов обмена веществ, проследить за их начальной, промежуточной и конечной стадиями, выявить влияние отдельных структур организма на протекание процессов. Метод изотопных индикаторов позволяет исследовать процессы обмена в живом организме. Это одно из его достоинств. Постоянное обновление белков и мембран, биосинтез белков и нуклеиновых кислот, промежуточный обмен углеводов и жиров, а также многие другие важные микропроцессы были открыты с помощью данного метода.

Рентгеноструктурынй анализ оказался весьма эффективным при исследовании структур макромолекул, лежащих в основе жизнедеятельности живых организмов. Он позволил установить двухцепочечное строение (двойную спираль) молекул — носителей информации и нитевидную структуру белков. С появлением рентгеноструктурных исследований родилась молекулярная биология.

Возможности молекулярной биологии гораздо расширились с применением электронно-микроскопических исследований, позволивших установить многослойное строение оболочки нервных волокон состоящих из чередующихся белковых и липидных слоев. Электронно-микроскопические наблюдения дали возможность расшифровать молекулярную организацию живой клетки и механизм функционирования мембран, на основании которых в начале 50-х годов была создана современная мембранная теория; родоначальники ее — английские физиологи А. Ходжкин (1914- 1994), А. Хаксли (р. 1917) а также австралийский физиолог Дж. Эклс.

Мембранная теория имеет важное общебиологическое значение. Сущность ее заключается в следующем. По обе стороны мембраны за счет встречного потока ионов калия и натрия создается разность потенциалов. Данный процесс сопровождается возбуждением и деполяризацией ранее находящейся в покое поляризованной мембраны и заменой знака ее электрического потенциала. Изменение разности потенциалов едино для всех мембранных систем. Оно обеспечивает одновременно функции барьеров и своеобразных насосных механизмов. Такие функции мембранных систем способствуют активному проникновению веществ как внутрь, так и за пределы клетки. За счет мембран достигается и пространственная изоляция структурных элементов организма.

Раскрытие структуры мембранных систем и механизма их функционирования — крупное достижение не только в биологии, но и в естествознании в целом.

В физико-химической биологии широко применяются различные методы фракционирования, основанные на том или ином физическом либо химическом явлении. Довольно эффективный метод фракционирования предложил русский биолог и биохимик М.С. Цвет (1872-1919). Сущность его метода заключается в разделении смеси веществ, основанном на поглощении поверхностью твердых тел компонентов разделенной смеси, на ионном обмене и на образовании осадков.

Радиоспектроскопия, скоростной рентгеноструктурный анализ, ультразвуковое зондирование и многие другие современные средства исследования составляют арсенал методов прижизненного анализа. Все эти методы не только широко применяются в физико-химической биологии, но и взяты на вооружение современной медициной. Сейчас ни одно клиническое учреждение не обходится без рентгеноскопической, ультразвуковой и другой аппаратуры, позволяющей без ущерба для пациента определить структурные, а иногда функциональные изменения в организме.

Техника эксперимента современной физико-химической биологии обязательно включает те или иные вычислительные средства, которые в значительной степени облегчают трудоемкую работу экспериментатора и позволяют получить более достоверную информацию о свойствах исследуемого живого объекта.

Характерная особенность современной физико-химической биологии — ее стремительное развитие. Трудно перечислить все ее достижения, но некоторые из них заслуживают особого внимания. В 1957 г. был реконструирован вирус табачной мозаики из составляющих его компонентов. В 1968- 1971 гг. произведен искусственный синтез гена для одной из транспортных молекул путем последовательного введения в пробирку с синтезируемым геном новых нуклеотидов. Весьма важными оказались результаты исследований по расшифровке генетического кода: было показано, что при введении искусственно синтезированных молекул в бесклеточную систему, т. е. систему без живой клетки, обнаруживаются информационные участки, состоящие из трех последовательных нуклеотидов, являющихся дискретными единицами генетического кода. Авторы этой работы — американские биохимики М. Ниренберг (р. 1927), X. Корана (р. 1922) и Р. Холли (р.1922).

Расшифровка различных видов саморегуляции — также важное достижение физико-химической биологии. Саморегуляция как характерное свойство живой природы проявляется в разных формах, таких, как передача наследственной информации — генетического кода; регуляция биосинтетических процессов белка (ферментов) в зависимости от характера субстрата и под контролем генетического механизма; регуляция скоростей и направлений ферментных процессов; регуляция роста и морфогенеза, т.е. образования структур разного уровня организации; регуляция анализирующей и управляющей функций нервной системы.

Живые организмы — весьма сложный объект для исследований. Но все же современные технические средства позволяют все глубже и глубже проникнуть в тайны живой материи.

Эволюционная биология. История эволюционного учения

Эволюционная биология — раздел биологии, изучающий происхождение видов от общих предков, наследственность и изменчивость их признаков, размножение и разнообразие форм в историческом контексте.

Эволюционное учение (биол.) — комплекс знаний об историческом развитии (эволюции) живой природы. Эволюционное учение занимается анализом становления адаптации (приспособлений), эволюции индивидуального развития организмов, факторов, направляющих эволюцию, и конкретных путей исторического развития отдельных групп организмов и органического мира в целом. Основу эволюционного учения составляет эволюционная теория. К эволюционному учению относятся также концепции происхождения жизни и происхождения человека.

Первые представления о развитии жизни, содержащиеся в трудах Эмпедокла, Демокрита, Лукреция Кара и других античных философов, носили характер гениальных догадок и не были обоснованы биологическими фактами. В XVIII веке в биологии сформировался Трансформизм — учение об изменяемости видов животных и растений, противопоставлявшееся Креационизму, основанному на концепции божественного творения и неизменности видов. Виднейшие трансформисты второй половины XVIII и первой половины XIX вв.— Ж. Бюффон и Э. Ж. Сент-Илер во Франции, Э. Дарвин в Англии, И. В. Гёте в Германии, К. Ф. Рулье в России — обосновывали изменяемость видов главным образом двумя фактами: наличием переходных форм между близкими видами и единством плана строения организмов больших групп животных и растений. Однако они не рассматривали причин и факторов изменения видов.

Первая попытка создания целостной эволюционной теории принадлежит французскому естествоиспытателю Ж. Б. Ламарку, изложившему в своей «Философии зоологии» (1809) представления о движущих силах эволюции. Согласно Ламарку, переход от низших форм жизни к высшим — Градация — происходит в результате имманентного и всеобщего стремления организмов к совершенству. Разнообразие видов на каждом уровне организации Ламарк объяснял модифицирующим градацию воздействием условий среды. Согласно первому «закону» Ламарка, упражнение органов приводит к их прогрессивному развитию, а неупражнение — к редукции; согласно второму «закону», результаты упражнения и неупражнения органов при достаточной продолжительности воздействия закрепляются в наследственности организмов и далее передаются из поколения в поколение уже вне зависимости от вызвавших их воздействий среды. «Законы» Ламарка основаны на ошибочном представлении о том, что природе свойственны стремление к совершенствованию и наследование организмами благоприобретенных свойств.

Истинные факторы эволюции вскрыл Ч. Дарвин, тем самым создав научно обоснованную эволюционную теорию (изложена в книге «Происхождение видов путём естественного отбора, или Сохранение благоприятствуемых пород в борьбе за жизнь», 1859). Движущими силами эволюции, по Дарвину являются: неопределённая изменчивость — наследственно обусловленное разнообразие организмов каждой популяции любого вида, борьба за существование, в ходе которой гибнут или устраняются от размножения менее приспособленные организмы, и естественный отбор — переживание более приспособленных особей, в результате которого накапливаются и суммируются полезные наследственные изменения и возникают новые адаптации. Ламаркизм и дарвинизм в трактовке эволюции диаметрально противоположны: ламаркизм эволюцию объясняет адаптацией, а дарвинизм адаптацию — эволюцией. Кроме ламаркизма, существует ещё ряд концепций, отрицающих значение отбора, как движущей силы эволюции. Развитие биологии подтвердило правильность дарвиновской теории. Поэтому в современной биологии термины «дарвинизм» и «эволюционное учение» часто употребляются как синонимы. Близок по смыслу и термин «синтетическая теория эволюции», который подчёркивает сочетание основных положений теории Дарвина, генетики и ряда эволюционных обобщений других областей биологии.

Развитие генетики позволило понять механизм возникновения неопределённой наследственной изменчивости, предоставляющей материал эволюции. В основе этого явления лежат стойкие изменения наследственных структур — Мутации. Мутационная изменчивость не направлена: вновь возникающие мутации не адекватны условиям окружающей среды и, как правило, нарушают уже существующие адаптации. Для организмов, не имеющих оформленного ядра, мутационная изменчивость служит основным материалом эволюции. Для организмов, клетки которых имеют оформленное ядро, большое значение имеет комбинативная изменчивость — комбинирование генов в процессе полового размножения. Элементарной единицей эволюции является Популяция. Относительная обособленность популяций приводит к их репродуктивной изоляции — ограничению свободы скрещивания особей разных популяций. Репродуктивная изоляция обеспечивает уникальность Генофонда — генетического состава каждой популяции — и тем самым возможность её самостоятельной эволюции. В процессе борьбы за существование проявляется биологическая разнокачественность составляющих популяцию особей, определяемая комбинативной и мутационной изменчивостью. При этом часть особей гибнет, а другие выживают и размножаются. В результате естественного отбора вновь возникающие мутации комбинируются с генами уже прошедших отбор особей, их фенотипическое выражение меняется, и на их основе возникают новые адаптации. Таким образом, именно отбор является главным движущим фактором эволюции, обусловливающим возникновение новых адаптаций, преобразование организмов и видообразование. Отбор может проявляться в разных формах: стабилизирующий, обеспечивающий сохранение в неизменных условиях среды уже сформировавшихся адаптации, движущий, или ведущий, приводящий к выработке новых адаптаций, и дизруптивный, или разрывающий, обусловливающий возникновение Полиморфизма при разнонаправленных изменениях среды обитания популяции.

В современном эвалюционном учении представление о факторах эволюции обогатилось выделением популяции как элементарной единицы эволюции, теорией изоляции и углублением теории естественного отбора. Анализ изоляции, как фактора, обеспечивающего увеличение разнообразия жизненных форм, лежит в основе современных представлений о видообразовании и структуре вида. Наиболее полно изучено аллопатрическое видообразование, связанное с расселением вида и географических изоляцией окраинных популяций. Менее изучено симпатрическое видообразование, обусловленное экологической, хронологической или этологической (поведенческой) изоляцией. Эволюционные процессы, протекающие внутри вида и завершающиеся видообразованием, часто объединяют под общим названием микроэволюции. Макроэволюцией называется историческое развитие групп организмов (таксонов) надвидового ранга. Эволюция надвидовых таксонов является результатом видообразования, происходящего под действием естественного отбора. Однако использование разных масштабов времени (эволюция больших таксонов складывается из многих этапов видообразования) и методов изучения (использование данных палеонтологии, сравнит. морфологии, эмбриологии и др.) позволяет выявить закономерности, ускользающие при изучении микроэволюции. Важнейшими задачами концепции макроэволюции являются анализ соотношения индивидуального и исторического развития организмов, анализ закономерностей филогенеза и главных направлений эволюционного процесса. В 1866 немецкий естествоиспытатель Э. Геккель сформулировал Биогенетический закон, согласно которому в онтогенезе кратко повторяются этапы филогенеза данной систематической группы. Мутации проявляются в фенотипе взрослого организма в результате того, что они изменяют процессы его онтогенеза. Поэтому естественный отбор взрослых особей приводит к эволюции процессов онтогенеза — взаимозависимостей развивающихся органов, названных И. И. Шмальгаузеном онтогенетическими корреляциями. Перестройка системы онтогенетических корреляций под действием движущего отбора приводит к возникновению изменений — Филэмбриогенезов, посредством которых в ходе филогенеза формируются новые признаки организмов. В том случае, если изменение происходит на конечной стадии развития органа, осуществляется дальнейшая эволюция органов предков; бывают также отклонения онтогенеза на промежуточных стадиях, что приводит к перестройке органов; изменение закладки и развития ранних зачатков может приводить к возникновению органов, отсутствовавших у предков. Однако эволюция онтогенетических корреляций под действием стабилизирующего отбора приводит к сохранению лишь тех корреляций, которые наиболее надёжно обеспечивают процессы онтогенеза. Эти корреляции и являются рекапитуляциями — повторениями в онтогенезе потомков филогенетических состояний предков; благодаря им обеспечивается биогенетический закон. Направление филогенеза каждой систематической группы определяется конкретным соотношением среды, в которой протекает эволюция данного таксона, и его организации. Дивергенция (расхождение признаков) двух или нескольких таксонов, возникающих от общего предка, обусловлена различиями в условиях среды; она начинается на популяционном уровне, обусловливает увеличение числа видов и продолжается на уровне надвидовых таксонов. Именно дивергентной эволюцией (обусловлено таксономическое разнообразие живых существ. Реже встречается параллельная эволюция. Она возникает в тех случаях, когда первично дивергировавшие таксоны остаются в сходных условиях среды и вырабатывают на основе сходной, унаследованной от общего предка, организации сходные приспособления. Конвергенция (схождение признаков) происходит в тех случаях, когда неродственные таксоны приспосабливаются к одинаковым условиям. Биологический прогресс может достигаться путём общего повышения уровня организации, обусловливающего адаптацию организмов к условиям среды, более широким и разнообразным, чем те, в которых обитали их предки. Такие изменения — Ароморфозы — возникают редко и обязательно сменяются Алломорфозами — дивергенцией и приспособлением к более частным условиям в процессе освоения новой среды обитания. Выработка узких адаптаций в филогенезе группы приводит к специализации. Выделенные Шмальгаузеном 4 основных типа специализации — Теломорфоз, Гипоморфоз, Гиперморфоз и Катаморфоз — различаются по характеру приспособлений, но все приводят к замедлению темпов эволюции и в силу утраты органами специализированных животных мультифункциональности — к снижению эволюционной пластичности. При сохранении стабильных условий среды специализированные виды могут существовать неограниченно долго. Так возникают «живые ископаемые», например многие роды моллюсков и плеченогих, существующие с кембрия до наших дней. При резких изменениях условий жизни специализированные виды вымирают, тогда как более пластичные успевают адаптироваться к этим изменениям.

Эволюционное учение и главным образом его теоретическое ядро — эволюционная теория — служат как важным естественнонаучным обоснованием диалектического материализма, так и одной из методологических основ современной биологии.

Список литературы:

Биология. Большой энциклопедический словарь / Гл.ред. М.С. Гиляров. 3-е изд. 1998 г.

Большая советская энциклопедия 1970 г.

Кузнецов В.И., Идлис Г.М., Гутина В.Н. Естествознание. М., 1996

Карпенков С.Х. Концепции современного естествознания. 6-е изд., перераб. и доп. — М.: Высш. шк., 2003.

http://dic.academic.ru/

15

Реферат: Мальдіви: географічне положення, історія, економіка

Міністерство освіти і науки України

Закарпатський державний університет

Факультет міжнародного бізнесу та міжнародної економіки

Реферат

з дисципліни «Країнознавство»

на тему:

» Мальдіви: географічне положення, історія, економіка»

Ужгород — 2009

Зміст

1. Мальдівська Республіка

2. Населення Мальдівських островів

3. Історія

4. Економіка

5. Адміністративний поділ

6. Туризм

7. Збройні сили Мальдіви

8. Берегова охорона

9. Мова і культура

10. Судова система на Мальдівах

11. Політика Мальдіви

12. Інвестиції в освіту

Список літератури

1. Мальдівська Республіка

Мальдівська Республіка це республіка яка складається з 1196 островів, які утворюють 26 атолів, у північній частині Індійського океану приблизно в 640 км від Шрі-Ланки. Там знаходяться 203 населені пункти.

Площа: 298 кв.км;

Столиця: Мале.

Рельєф: коралові острови, згруповані в 12 атолів, плоскі, не більше 13 кв.км,

Середній рівень 1,8 м над рівнем моря;

Глава держави й уряду: Маумун Абдул Гаюм з 1978;

Політична система: авторитарний націоналізм;

Експорт: кокоси, копра, риба, одяг; населення 210 тис. (1990);

Мови: дівехі, англійська;

Недавня історія: протекторат Англії з 1887; одержав повну незалежність поза Співдружністю в 1965. У 1968 був зміщений султан і встановлена республіка. Приєдналася до Співдружності в 1985. Спроба перевороту в 1988 була подавлена індійськими десантниками.

Мальдіви: географічне положення, історія, економіка — ПРАПОР. Мальдіви: географічне положення, історія, економіка — ГЕРБ

Мальдіви — безліч невеликих тропічних островів, що омиваються водами Індійського океану. Початок історії країни невідомо. Але відомо, що вже 3000 років тому тут жили люди. Приблизно 800 років тому буддистські королі Мальдівських островів прийняли іслам від арабських торговців шовком. В XIX і XX століттях Мальдіви були британською колонією, а в 1965 році стали незалежною країною. Мале — столиця держави і єдине місто й порт архіпелагу, політичний, культурний і торговий центр, що пов’язує місто із зовнішнім світом. Мале знаходиться на однойменному острові-атолі. У ньому проживає близько 60 тис. чоловік.

Ця країна складається з двох ланцюгів коралових островів, що знаходяться в Індійському океані. Налічується 1196 коралових островівьта піщаних мілин, розташованих на вершинах давніх вулканів, що їх покрили океанічні води. На 202 островах проживають люди. Більшість островів низовинні — жоден із них не підіймається вище 2 м над рівнем океану. На їх узбережжі — піщані пляжі з кокосовими пальмами.

Клімат — екваторіально-мусонний. Середньомісячні температури коливаються від +24 до +30°С. Опадів річно — до 2500 мм. Сезон дощів — протягом квітня-жовтня, коли дме південно-західний мусон. Сухий сезон супроводжується північно-східним мусоном (грудень-березень).

Мінеральні ресурси відсутні, немає навіть постійних джерел води.

2. Населення Мальдівських островів

Демографія.

Мальдіви має один з найвищих рівнів народжуваності у світі. Результатом є те, що багато острови стали перенаселені. Таким чином, країна стає все менш самодостатніми з кожним днем.

Мальдіви: географічне положення, історія, економіка

Мальдівська етнічна ідентичність є сумішшю яка відображає культуру народів, що оселилися на островах, підкріплені релігією і мовою. Ранні поселенці були, ймовірно, з Південної Індії та Шрі-Ланці. Вони мовно і етнічно, пов’язані з дравідійськими людьми в Індійському субконтиненті.

Перепис з 1905 року, показує, що населення країни залишилося близько 100000 на найближчі шістдесят років. Після здобуття незалежності в 1965 році, стан здоров’я населення покращився настільки, що населення в два рази (200 000) до 1978 року, а темпи зростання населення досяг 3,4% в 1985 році. До 2007 року населення досягла 300000, хоча в 2000 році перепис показав, що темпи приросту населення знизилися до 1,9%. Очікувана тривалість життя при народженні становила 46 років у 1978 році, у той час як вона зросла до 72 років. Дитяча смертність знизилася з 127 осіб на тисячу в 1977 році до 12 сьогодні, і грамотності дорослого населення складає 99%. Комбіновані надходження до школи знаходиться у високій 90s.

Станом на квітень 2008 року, більш ніж 70000 іноземних працівників живуть в країні, а інший 33000 незаконних іммігрантів, підводить підсумок більш ніж однієї третини мальдівскіе населення. Вони складаються головним чином з людей з сусідніх країн Південної Азії в Індії, Шрі-Ланки, Бангладеш та Непалі.

Вікова структура

0-14 років: 46% (чоловіків 71273; 67323 жінки) (2000 рік) — 42,9% (81383 чоловіки / жінки 76984) (2007 рік)

15-64 років: 51% (чоловіків 78598; 75331 жінки) (2000 рік) — 54% (101699 чоловіки / жінки 97518) (2007 рік)

65 років і старше: 3% (чоловіка 4666, жінки 4284) (2000 рік) — 3,1% (5619 чоловіки / жінки 5828) (2007 рік)

Народжуваність:

38,96 народжень на 1000 населення (2000 рік) — 34,2 народжень на 1000 населення (2007 рік)

Смертність:

8,32 смертей на 1000 населення (2000 рік) — 6,88 смертей на 1000 населення (2007 рік)

Грамотність:

Визначення: у віці 15 років і старше можуть читати й писати

Загальна чисельність населення: 96,3%

чоловіки: 96,2%

жінки: 96,4% (перепис 2000 року)

3. Історія

У деяких джерелах вказується, що заселення архіпелагу розпочалося у V ст. до н. е. племенами з Індії, а згодом — із Шрі-Ланки. У країні поступово осідали араби, перси, малайці. В інших джерелах зазначається, що деякі острови були заселені людьми приблизно 3500 років тому, і мальдівська етнокультура сформувалася приблизно 2500 років тому внаслідок арійської міграції з Індії та Шрі-Ланки, а також під впливом південно-індійських дравідів, вихідців із Західної Азії та Африки в період раннього середньовіччя. Перша письмова згадка про острови датується 947 р. — саме тоді їх відвідав арабський мандрівник.7 липня 1153 р. — перша згадка про султанат, тоді ж офіційною релігією на островах став іслам. У 1344 р. острови відвідав відомий арабський мандрівник Ібн Баттута, який 18 місяців служив там каді (мусульманським суддею). Із XIV ст. по 1968 p. островами правила династія султанів Діді. Араби, португальці та голландці повели в XVI ст. боротьбу за архіпелаг. У 1558 р. португальці захопили Мале. Під час повстання місцевого населення 1573 р. португальців було повністю винищено (у деяких джерелах вказується, що португальців вигнали). Нинішній алфавіт «Тану Акуру» запроваджено в XVI ст. У мові динехі прослідковується сильний вплив арабської мови. В 1640 р. на островах висадилися голландці і в 1645 — 1796 р. острови були «під опікою» голландського Цейлону (нині Шрі-Ланка). У XVIII ст. Мале відвідали пірати і зруйнували його вщент. З 1796 р. колонізацію островів розпочала Велика Британія, вони знову знаходилися під контролем Цейлону. Протягом 1887-1965 pp. острови були султанатом під британським протекторатом. Вимоги про незалежність мальдівці почали висувати ще в 1930-х pp. У 1932 р. була написана перша конституція країни. Метрополія надала країні самоуправління 1948 р.1 січня 1953 р. острови стали республікою в рамках Британської Співдружності. Султанатом країна стала 7 березня 1954 р. У 1959-1963 pp. існувала сепаратистська Об’єднана Республіка Сувадіва на Адду та деяких інших південних атолах. Незалежність у повній формі було надано 26 липня 1965 р. Султанат ліквідували 11 листопада 1968 p., і країна стала республікою, першим президентом був Ібрахім Насір. До Британської Співдружності країна вступила в 1982 р.11 листопада 1978 р. президентом став Маумун Абдул Ґайюм. Спираючись на допомогу Індії (1600 парашутистів), він 4 листопада 1988 р. придушив спробу військового перевороту, яку вчинили тамільські найманці зі Шрі-Ланки. Його переобирали президентом у 1983, 1988, 1993 та 1998 pp. Чинну конституцію прийняли 1 січня 1998 р’.

4. Економіка

Сільське господарство. Вирощують кокосову пальму, хлібне дерево, банани, манго, маніок, батат, ямс, просо, рис, цибулю, перець. Країна не в змозі прогодувати своє населення. Сільське господарство і виробництво як і раніше грати меншу роль в економіці, стримується браком родючих земель і браку місцевій робочій силі. Більшість продуктів харчування доводиться імпортувати. Промисловості, яка в основному складається з швейне виробництво, суднобудування, і ремеслами, припадає близько 7% ВВП. Розвиток туризму секторі дала потужний стимул для молодого традиційні країни надомних такі, як мат ткацтво, лаки роботи, ремісничі і кокосова мотузка рішень. Нові галузі, які виникли після включити друк, виробництво Труби ПВХ, цегляний рішень, морські ремонтом двигунів, розливу газованої води та одягу виробництва.

Рибальство вважається основою економіки. Добувають перлини, корали, мушлі.

Промисловість. Промислові підприємства зайняті передусім і переробкою сільськогосподарської сировини та виловленої риби. Виготовляють також одяг, риболовецькі сіті, електронні компоненти. Поширеною є змішана форма власності за участю мальдівського державного та іноземного приватного капіталу.

Транспорт. Надання послуг морського транспорту є одним із найважливіших напрямів економічної діяльності країни. Місцевий транспорт — парусні та невеликі моторні судна. Головний морський порт — Мале. Мальдіви сполучені авіалініями з низкою європейських та азійських країн. Міжнародний аеропорт Хулуле (атол Мале).

Зовнішня торгівля. Основні експортні товари — «мальдівська риба» (просолений в’ялений тунець, 97% вартості експорту), текстильні вироби, електронні компоненти, копра. Завдяки реекспортові країна щорічно одержує близько 10 млн $ США.

Імпортують переважно нафтопродукти, продовольство та споживчі товари.

Країна має значну зовнішню заборгованість. Міжнародний туризм — важливе джерело надходження валюти.

Головні зовнішньоторговельні партнери — Таїланд, США, Шрі-Ланка.

Рибна промисловість. Протягом багатьох століть Мальдівських економіка повністю залежить від риболовлі і інші морські продукти. Рибний промисел залишається основним заняттям народу, і уряд надає особливу увагу розвитку сектору рибальства.

Механізація традиційного рибальського судна, називається DHONI в 1974 році стало важливою віхою в розвитку рибної промисловості і економіки країни в цілому. Риби консервного заводу була встановлена на острові Фелівару в 1977 році як спільне підприємство з японською фірмою. У 1979 році Консультативна рада з рибальства була створена з мандатом, консультування уряду з політичні керівні принципи для загального розвитку галузі рибальства. Програми розвитку людських ресурсів, були розпочаті на початку 1980-х та рибальства освіту було включено до шкільної програми. Приманки для риби і навігації були розташовані в різних стратегічних точках. Крім того, відкриття особливої економічної зони (ІЕЗ) Мальдіви для рибальства подальшого підвищення зростання в секторі рибальства. Сьогодні, на рибальство припадає понад п’ятнадцять відсотків від ВВП країни і займає близько тридцяти відсотків робочої сили країни. Він також є другим найбільшим джерелом іноземної валюти після туризму.

5. Адміністративний поділ

Мальдівських островах 7 провінціях кожен з яких складається з наступних адміністративних підрозділах. Ці провінції відповідають історичним відділами Uthuru Boduthiladhunmathi, Dhekunu Boduthiladhunmathi, Uthuru Medhu-Raajje, Medhu-Raajje, Dhekunu Medhu-Raajje, Huvadhu (або Uthuru Suvadinmathi) і Addumulakatholhu (або Dhekunu Suvadinmathi).

Мальдіви має двадцять шість природного атолів і декілька острівних груп на окремих рифів, які були розділені на двадцять один адміністративних підрозділах (двадцять адміністративних атолів і Мале).

На додаток до назви, кожне адміністративний поділ визначається Мальдівських листа коду, такі як «Haa Аліф» для Thiladhunmati Uthuruburi (Thiladhunmathi Північ); та латинські літери коду.

Перша відповідає географічному Мальдівських ім’я атолу. Другий кодексом, прийнятим для зручності. Воно почалося з метою сприяння радіозв’язку між атолів та центральної адміністрації. Оскільки існують деякі острови в різних атолах, які мають однакову назву, для адміністративних цілей цього Кодексу наводиться перед назвою острова, наприклад: Baa Funadhoo, Kaafu Funadhoo, Gaafu-Alifu Funadhoo. Оскільки більшість атолів дуже довгі географічні назви вона також використовується, коли назва атолу повинна полягати в лапки словом, наприклад, в атолі сайту імена.

Цей код був використаний для іноземців, які не розуміли, належне використання цих назв і проігнорували Мальдівських справжні імена в публікації для туристів. Мальдіви можуть використовувати назву букви коду в розмовному розмову, але в серйозних географічні, історичні чи культурні писання, істинні географічні назви завжди має пріоритет. Латинські літери коду зазвичай використовується в плитах човен реєстрації. Лист виступає за атол і число на острові.

Кожен атол перебуває у віданні начальника атолу (Atholhu Veriyaa), що призначаються президентом. Міністерство Атол адміністрації та її північного та південного регіональних бюро, бюро і атолу острова офіси несуть колективну відповідальність перед Президентом за атолів адміністрації. Адміністративного керівника кожного островом є острів Головний (Katheeb), призначених президентом. Головний острова безпосереднім начальником є начальника атолу.

Представлення коду букви імен був джерелом багатьох здивування і нерозуміння, особливо серед іноземців. Багато людей прийшло на думають, що код-буква адміністративного атолу є його нове ім’я і що він змінив своє географічна назва. За таких обставин важко знати, що правильна назва для використання.

6. Туризм

Мальдіви — це справжній рай для тих, хто полюбляє лагідне море, піщані пляжі, заспокійливий затишок гаїв кокосових пальм, рибалку, підводне полювання. Наприклад, 1997 р. Мальдіви відвідали 325 тис. іноземних туристів.

Мальдівські острови — це прозорий синій океан, білосніжні пляжі, барвисті корали і дивовижне підводне життя — все це робить відпочинок на Мальдивах тропічною казкою. Мальдівські острови протягнулися вузьким вертикальним ланцюжком завдовжки в 850 кілометрів повздовж Індійського океану.

У столиці — Національний музей, Ісламський центр, руїни португальської фортеці (XVI ст.), колишній палац султана (XIX ст.) і парк, велика П’ятнична мечеть (1656 р.) із чудовою різьбою по каменю, мавзолей Абдулли Барахатули Барбари — арабського проповідника, який 1153 р. навернув мальдівців до мусульманства, могила національного героя Мохаммеда Тхакуруфара Аль-Азама, що загинув у боротьбі проти португальських загарбників.

7. Збройні сили Мальдіви

Мальдіви Сил національної оборони (MNDF) являє собою об’єднані сили безпеки, що відповідають за захист безпеки та суверенітету Мальдів, маючи основне завдання бути відповідальним за участь на всіх внутрішніх і зовнішніх потреб у галузі безпеки на Мальдівах, у тому числі захист виключних економічної зони (ІЕЗ).

Філії MNDF компонента є берегова охорона, пожежна & рятувальної служби, піхотний послуги, оборони навчального & освіти (підготовка команди), і допоміжних служб.

8. Берегова охорона

Як вода рамками нації більшу частину проблем безпеки полягають у відкритому морі. Майже 90% території країни вкрита морем, а що залишилися 10% землі розкидані на площі в 415 км х 120 км, найбільший з островів бути не більше 8 км І. Таким чином, обов’язки, покладені на MNDF підтримання спостереження над водами, Мальдіви і забезпечуючи захист від іноземного вторгнення браконьєрство у винятковій економічній зоні та територіальних водах, є величезними завданнями обох матеріально-технічної та економічної точок зору. Отже, для виконання цих функцій, вона берегової охорони, який відіграє життєво важливу роль. Щоб забезпечити своєчасне безпеки своїх патрульних катерів розміщені на різних MNDF регіональних штабів.

Берегова охорона також доручено відповідати на дзвінки лихо морських і проведення пошукових та рятувальних операцій у встановлені терміни. Морські навчання під контролем забруднення регулярно проводяться на щорічній основі з метою ознайомлення та обробки таких небезпечних ситуаціях.

Берег охороною збройної також проводити морські перевезення військ і військової техніки по всій країні.

9. Мова і культура

Мальдівський культура багато в чому залежить від географічної близькості до Шрі-Ланці та південній Індії.

Офіційні та спільну мову дхівехі, індоєвропейських мов маючи деякі подібні риси з Elu, стародавні сингальська мова. Перше відоме використання сценаріїв писати дхівехі є скрипт, який знаходиться в історичній запису царів (raadhavalhi). Пізніше сценарій званий Dhives akuru була впроваджена і використовується протягом тривалого періоду. Сучасній писемності називається Таана і пишуться справа наліво. Таана вважається внесений на розгляд правління Мохаммеда. Англійська широко використовується в торгівлі і дедалі частіше в якості засобу навчання у державних школах.

Мова індійського санскритського походження, що вказує на пізніший вплив на півночі півострова. Згідно з переказами, царської династії, яка правила країною в минулому, веде свій початок там.

Можливо, ці стародавні царі приніс буддизм з субконтиненту, але Мальдівських легенд не ясно. У Шрі-Ланці є подібні легенди, однак малоймовірно, що стародавні Мальдівська королівської сім’ї і буддизм прийшов і з цього острова, оскільки ніхто з Шрі-Ланки літописах згадуються Мальдіви. Малоймовірно, що стародавні хроніки Шрі-Ланки забув би згадати Мальдіви, якщо філію свого царства продовжив собі Мальдівських островах.

Після довгих буддійських періоду історії Мальдів, мусульманських торговців представила сунітського ісламу. Були перетворені Мальдівах, в середині 12 століття. Острів має довгу історію суфійські ордени, як це можна бачити в історії країни, таких, як будівництво мавзолею. Ці мавзолеї були використані Аж до 1980-х роках як останнє, за спроби допомогти з мертвих святих. Вони бачили сьогодні, поряд з деякими старими мечетями Мальдіви і вважаються сьогодні, культурною спадщиною. Інші аспекти таких як ритуальні церемонії зікри називається Maulūdu, літургії з яких включала декламації і деяких молитов на мелодійних тону існували до самого останнього часу. Ці Maulūdu фестивалі були проведені в багато прикрашених наметів спеціально збудованому для цього випадку. В даний час сунітський іслам є офіційною релігією всього населення, так як приєднання до нього потрібні для отримання громадянства.

З 12-го століття н.е. Є також впливів Аравії в мові та культурі Мальдіви через загального переходу до ісламу в 12 столітті, і його положення як перехрестя в центральній частині Індійського океану

10. Судова система на Мальдівах

У Республіці Конституція набула чинності в 1968 році (з поправками, внесеними в 1970, 1972 і 1975) була скасована і замінена іншої конституції схвалений президентом Гайюма 27 листопада 1997. Ця Конституція набрала чинності з 1 січня 1998 року. Всі вони заявили, що президент був главою держави, главою уряду і Верховним головнокомандувачем збройними силами і поліцією на Мальдівських островах. Під сильним тиском опозиції нової конституції був ратифікований, від 7 серпня 2008, в якому сила судових була відділена від глави держави.

У відповідності з Конституцією Мальдіви, «Судді незалежні і підкоряються тільки Конституції і законам. При вирішенні питань, за якими Конституція або закон мовчить, судді повинні розглянути ісламським шаріатом».

Послуги незалежної судової комісії є основою судової системи, які стежать за призначення та звільнення суддів, а також діяти в якості «Watchdog ‘, щоб судді відстоювати свої власні кодекси поведінки. В даний час в проміжному етапі, один призначається президентом інший член Комісії з цивільної службі, парламенту, громадськості, суддя високого суду, судді суду нижній і членів Верховного суду. Макіяж протиріччя в комісії, яка вимагає, член Верховного суду, щоб бути присутнім на комісії, хоча у Верховному суді повинно бути складено з урахуванням рекомендацій Комісії.

Там була висловив занепокоєння з приводу незалежності Комісії, враховуючи, що з восьми тимчасових членів, президент призначає по одному і всі нинішні судді були призначені президент Момун Абдул Гайюма відповідно до попередньої Конституції, з них двоє були призначені в комісію.

Верховний суд Мальдіви очолює головний суддя, який є головою судових. Зараз, на проміжному етапі Президент призначив 5 суддя, який був схвалений парламентом. Тимчасові суд буде сидіти, поки новий постійний Верховного суду призначається відповідно до Конституції. Під Верховний суд Верховний суд і судовий процес. Конституція вимагає, який призначається нерівномірно номер у постановах Верховного суду Мальдіви, тому три правосуддя. Будь-який вирок повинні бути досягнуті більшістю, але повинна також включати ‘Minority Report.

У рамках нових незалежних судових Генерального прокурора призначає, хто несе відповідальність за ініціювання судових розглядів від імені уряду, буде курирувати розслідування які проводяться і впливати на кримінальне переслідування, раніше обіймав обов’язки Генерального прокурора. Також має право розпорядитися розслідувань, контролю затримання, подавати апеляції та огляду існуючих випадків. Генеральний прокурор Мальдіви призначаються Президентом і має бути схвалений парламентом.

Мальдівських островах, у співпраці з Програмою розвитку Організації Об’єднаних Націй (ПРООН), проведеного з метою написати першим мусульманським світом у Кримінальному кодексі. Цей проект буде оформити розгляді кримінального судочинства у цій маленькій нацією з одним з найбільш повних сучасних кримінальних кодексів у світі. Код був написаний і чекає дій у парламенті.

Тим часом, іслам залишається єдиною офіційною релігією Мальдіви. Відкрито практиці всі інші релігії забороняється і такі дії підлягають кримінальному переслідуванню відповідно до законодавства країни. Згідно з переглянутої Конституції, у двох статтях, це говорить про те, що республіка», заснованої на принципах ісламу». Дев’ять статті говориться, що «не-мусульманин не може стати громадянином Мальдівських Островів», число десяти говориться, що «ніякий закон не суперечить будь-якій принцип ісламу можуть бути застосовані в Мальдіви». Дев’ятнадцять статті говориться, що «громадяни мають право брати участь в роботі або здійснювати будь-яку діяльність, що прямо не заборонено по шаріату або за законом».

Вимогою приєднатися до певної релігії і заборона на публічні богослужіння в інших релігіях, здавалося б, суперечить статті 18 Загальної декларації прав людини і статті 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, до якого Мальдіви нещодавно став учасник і тому розглядається в Мальдіви «застереження при приєднанні до Пакту, заявивши, що» застосування принципів, викладених у статті 18 Пакту застосовуються без шкоди для конституції Мальдівської Республіки.

11. Політика Мальдіви

Політика в Мальдіви проходить в рамках президентською республікою, в якій президент є главою уряду. Президент є главою виконавчої влади і призначає кабінет, який затверджується парламентом. Президент призначається на п’ятирічний термін таємним голосуванням у меджлісі (парламенті), призначення якого підтверджена в ході національного референдуму. Конституція забороняє не-мусульман від голосування.

Однопалатний Меджліс Мальдіви складається з п’ятдесяти членів, що виступає на п’ять років. Два члени від кожного атолу обираються прямим голосуванням. Вісім призначаються президентом, який є головним маршрутом, через яку жінки вступають у парламенті.

Країна представила політичні партії вперше у своїй історії в липні 2005 року, через шість місяців після останніх виборів до парламенту. Тридцять шість членів Парламенту приєдналися дхівехі Raiyyathunge партії (Мальдівський Народна партія) і обраний Мамун Абдул Гайюма на пост президента. Дванадцять членів парламенту, сформованого опозицією в якості членів Мальдівських демократична партія, і два члени залишаються незалежними. У березні 2006 року президент Гайюма опубліковано докладний план для його програми реформ, надання тимчасових лінію, щоб написати нову Конституцію, а також модернізувати правову базу. Під дорожній карті», уряд вніс до парламенту плоту заходів по реформі. Найбільш значна частина законодавства пройшло до цих пір є поправка до Комісії з прав людини дії, що робить нова організація, повністю сумісний з Паризьким принципам.

П’ятдесят членів парламенту сидіти з рівним числом Аналогічним чином осіб і являє собою кабінет для формування конституційної асамблеї, яка була скликана з ініціативи президента, щоб написати сучасної ліберальної демократичної конституції Мальдівських островів. Асамблея була сидять з липня 2004 року і широко критикують за прийняття досить повільними темпами. Уряду та опозиції вже звинувачують один одного у зв’язку із затримками, але незалежні спостерігачі пояснюють повільний прогрес у слабкої парламентської традиції, бідні порка (жоден з депутатів були обрані за партійними списками) і нескінченні порядку заходів. Прогрес також був повільним через прихильність до основної опозиційної партії, МДФ, щоб скинути президента Гайюма прямої дії перед здійсненням реформ, що призвело до цивільних безладів в липні-серпні 2004 року, серпні 2005 року і невдалого путчу в листопад 2006 року. Показово, що лідер ПРУ, Ібрагім Ісмаїл (МП для найбільшого окрузі — Male) подав у відставку з поста стороною у квітні 2005 року після того, як вузьке побили доктора Вахід Мухаммед Хасан тільки пару місяці раніше. Він у кінцевому рахунку залишив МДФ в листопаді 2006 року з посиланням на непримиренність свого Національного виконавчого комітету. Уряд скористалося послугами Співдружність Спеціальний посланник Тун Муси хітам для полегшення всіх учасника діалогу, і, коли МДФ бойкотували його словами, користується послугами британського Верховного комісара з метою сприяння діалогу. Послідувала за цим процесом Вестмінстерського будинку домоглися певного прогресу, але було залишено в ПРУ закликали до революції листопада.

План розвитку передбачає термін від 31 травня 2007 року Генеральна Асамблея має намір завершити свою роботу і підготувати грунт для перших багатопартійних виборах у країні в жовтні 2008. Вибори були досить близькі, щоб викликати другого туру виборів, в яких претендент Мохамед Нашид і доктора Вахід Мухаммед Хасан переважав. Доктор Вахід Мухаммед Хасан прийде на Мальдіви, щоб брати участь у виборах. Нашид президента і віце-президент доктор Вахід був приведений до присяги 11 листопада 2008.

Незважаючи на перехід від монархії до республіки, сучасні політичні структури показує спадкоємність з феодального минулого, в яких влада розподіляється між кількома родинами у верхній частині соціальної структури. На деяких островах, відділення залишилися в межах однієї сім’ї поколінь. У сучасному, село керується адміністративним посадовою особою називається Katību, який виступає в якості виконавчого старості острові. Над Katībus кожного атолу AtoỊuveriya (начальника атолу). Потужність цих місцевих начальників досить обмежена, і вони приймають декілька обов’язків. Їх готували до уряду доповідь про ситуацію в своїх островів і просто чекати інструкцій від центральної влади і слідувати за ними ретельно. Хоча Острови мають значно більші відстані від правлячої капіталу, адміністративного права в законотворчій тіла зокрема острові утримується до мінімуму, тому централізація представники островів загальною Парламенту; меджлісу народний розташована в Малій які будинках членів з усіх по всій країні.

12. Інвестиції в освіту

Державні витрати на освіту склали 8% ВВП у 2006 році. Грамотність в Мальдіви, досягає 98%. Мальдіви добилася великих успіхів у сфері початкової і середньої освіти, з 100% заявки на участь у початковій школі (класи з 1 по 7) з 2002 року. Набір учнів в середні школи також значно покращився, причому близько 80% прогресуючих до середнього рівня. Середні школи (класи з 8 по 10) розташовані на 138 островах. Уряд має намір зробити 10-річну освіту доступною для всіх до 2010 року. Лише незначний відсоток дітей кидають школу з кваліфікацією, а «звичайний рівень» Pass курси (після закінчення 10 класу), є низькими для тих, хто вважають за краще здавати іспит. Доступ до вищої середньої школи (класи 11 і 12) є обмеженим, як школи перебувають лише на 14 островах (станом на середину 2007 року). Доступ до вищої освіти є більш обмеженим. Якщо для початкової та середньої шкіл не існує дискримінації за ознакою статі, для середньої і вищої освіти є ухил на користь хлопчиків.

Світовий банк виділив близько $ 19 млн для розвитку системи освіти з 2000-2007. Він планує здійснити ще 5 млн. дол. на розвиток системи освіти в 2009 році. Світовий банк визначив підготовки вчителів, а нагальна необхідність як країна як і раніше, значною мірою спирається на іноземні викладачі, а також оновлення навчальних програм і матеріалів. За 2000-2006 роки, Азіатський банк розвитку (АБР), здійсненого 7 млн. дол. США для підтримки після шкільного розвитку освіти на Мальдівських островах. АБР виділив 6,5 млн. дол. США для роботи над навичкам 2004-2009.

Список літератури

http://uk.wikipedia.org/wiki/Мальдіви

http://en.wikipedia.org/wiki/Maldives

http://www.state.gov/r/pa/ei/bgn/5476.htm.

Реферат: Социальная справедливость

I. Общая характеристика работы

Проблема рационального обоснования социальной справедливости является одной из центральных в современной социальной философии. Интерес к ней обусловлен тем, что социальная справедливость предстает как базисная ценность, призванная служить целевым ориентиром демократического общества. Одновременно определение содержания представлений о социальной справедливости требует осмысления ее нормативного содержания, способа его корреляции с динамически изменяющимися реалиями современной эпохи. В процессе демократической модернизации проблема социальной справедливости приобретает большое значение и для России. Именно поэтому анализ дискуссии о рациональном обосновании социальной справедливости в западной философии второй половины 20-го — начала 21-го века имеет не только большое научно-теоретическое, но и практическое значение.

Актуальность темы исследования. Рассмотрение взглядов представителей современной западной социальной философии на проблему рационального обоснования социальной справедливости предполагает выяснение основных стратегий ее обсуждения, сложившиеся в границах либеральной, коммунитаристской и либерально-коммунитаристской мысли. Их анализ дает возможность глубже понять сущность, ценностные основания и мировоззренческую направленность каждого из этих направлений современной социально-философской мысли, выявить их отношение к классической западноевропейской и постклассической философии. Это создает основу для понимания специфики постклассического трактовки социальной справедливости, возникшей на фоне стремительных изменений в современном мире.

Обращение к дискуссии о рациональных основаниях социальной справедливости, ведущейся в сочинениях представителей современной западной социальной философии, позволяет подойти к выявлению возможных методологических, аксиологических, деонтологических и эпистемологических снований рассмотрения этой проблемы. В границах изучения их воззрений становится очевидной необходимость синтеза методологического индивидуализма и холизма, выдвигаемых с различных позиций нормативных принципов истолкования социальной справедливости, трактуемой как высший ценностно-целевой ориентир организации общества, а также эпистемологического механизма уточнения ее содержания в перспективе изменяющейся социальной ситуации. В свете уточнения представлений о справедливой организации общества возможно более эффективное осуществление социальной критики, необходимое для обнаружения горизонтов его демократического обновления.

В свете дискуссии по проблеме социальной справедливости, ведущейся в современной западной социальной философии, более отчетливо вырисовываются перспективы демократической модернизации в современной России. Достижение социальной справедливости — одна из базовых целей построения в нашей стране демократического социально ориентированного государства.

Диссертационное исследование имеет педагогическое значение, поскольку сформулированные в его рамках выводы могут найти применение в преподавании целого ряда социально-гуманитарных наук, таких как история философии, социальная философия, политология и др.

Степень разработанности проблемы. Проблема социальной справедливости издавна привлекала внимание крупнейших теоретиков философской мысли. Современные дискуссии, идущие в русле проблемного поля ее обсуждения, непосредственным образом обращены к теоретическому наследию Платона и Аристотеля, Августина и Аквината, теориям общественного договора 17-18 вв., учениям И. Канта и Г. В.Ф. Гегеля, правовому позитивизму и утилитаризму1. Именно в историко-философской традиции обнаруживаются те основные мыслительные сценарии рационального обоснования справедливого общественного устройства, от которых отталкиваются современные представители либеральной, коммунитарной и либерально-коммунитарной мысли и многочисленные комментаторы их творчества.

В имеющейся отечественной и зарубежной литературе, освещающей дискуссию по проблеме социальной справедливости, изучены отдельные аспекты, сопряженные с предложенными западными авторами стратегиями рационального обоснования таковой. Прежде всего, следует отметить в данной связи труды К. Бейнса, А. Бертена, А. Бесуcси, М. Лутца, С. Малхола, П. Рикера, А. Свифта, П. да Силвейры и др., в которых показана теоретико-методологическая полярность социально-философских стратегий либерализма, коммунитаризма и либерально-коммунитаристских учений2. Их изучение позволяет выделить основные парадигмы обсуждения темы рационального обоснования справедливости, сложившиеся в формате дискуссии второй половины 20-го — начала 21-го века.

Особую группу составляют исследования, обращенные к критическому рассмотрению теоретико-методологических принципов рационального обоснования справедливости в концепции Д. Ролза. Содержательный анализ этого тематического поля представлен трудами Т.А. Алексеевой, Б. Бэри, Ж. Бидэ, Н. Даниелса, А.К. Оганесяна, Х.С. Ричардсона, Х.Ю. Кюна, Ж. Ладрьера, Ф. ван Париса, Е.Б. Сваровской, В.В. Целищева, и др3.

К числу работ, предлагающих рассмотрение некоторых аспектов рационального обоснования социальной справедливости в коммунитаристской (А. Макинтайр, Ч. Тейлор, М. Сэндел и др.) и либерально-коммунитаристской (М. Уолзер и др.) парадигмах англо-американской социальной философии, относятся труды Т.Д. Д’Андреа, У. Кимлицка, А.В. Макеевой, Н.В. Печерской, А.В. Прокофьева, Р.С. Смита и др. 4. Особую группу исследований составляют публикции Г. Бедеши, С.Е. Вершинина, А.Ф. Гайды, Давыдова Ю.Н., А. Деметровича, А. Клеменса, П. Коннертона, Б.В. Маркова, Н.В. Мотрошиловой, Е.Л. Петренко, В.Н. Фурса, С.К. Уайта, И.П. Фарман, А. Хоннета, В.Л. Шульца и др., в которых частично освещается теоретико-методологическая платформа подхода к проблеме социальной справедливости, предложенная в концепции Ю. Хабермаса5.

Вместе с тем, в существующей научной литературе до сих пор не сложилось целостного теоретического осмысления дискуссии по проблеме рационального обоснования социальной справедливости ведущими направлениями современной западной социальной философии. Теоретическая неразработанность и практическая значимость этой проблемы обусловили выбор темы исследования, объектом которого является совокупность теоретических представлений либеральной, коммунитаристской и либерально-коммунитаристской западной социально-философской мысли второй половины 20-го — начала 21 века, а предметом — дискуссия по проблеме рационального обоснования социальной справедливости, ведущаяся ее представителями.

Цель и задачи исследования. Целью диссертации является историко-философский анализ дискуссии представителей западной социально-философской мысли второй половины 20-го — начала 21 века по проблеме рационального обоснования социальной справедливости. Достижение поставленной цели предполагает решение ряда задач:

рассмотреть содержание либерализма, коммунитаризм и либерал-коммунитаризма как стратегий рационального обоснования социальной справедливости в истории философской мысли;

выявить особенности рационального обоснования социальной справедливости в либеральной философии Д. Ролса;

изучить трактовку политико-правового видения справедливости в философии Д. Ролса;

предложить анализ рационального обоснования социальной справедливости в коммунитаристской концепции А. Макинтаера;

раскрыть историко-философские корни и сущность рационального обоснования проблемы социальной справедливости в либерально-коммунитаристской концепции М. Уолзера;

проанализировать программу рационального обоснования либерально-коммунитарного синтеза в концепции Ю. Хабермаса.

Источниками исследования являются произведения Д. Ролза, А. Макинтайра, М. Уолзера, Ю. Хабермса и других участников дискуссии по проблеме рационального обоснования социальной справедливости, ведущейся в западной социально-философской мысли второй половины 20-го — начала 21 века. К числу источников следует также отнести произведения философов античности, Нового времени и современности, обсуждаемые в их сочинениях. Источниковая база диссертации включает также новейшие исследования современных западных авторов, посвященные изучению воззрений представителей западной социально-философской мысли второй половины 20-го — начала 21 века на проблему рационального обоснования социальной справедливости.

Методологические основы исследования. Используемые методы исследования определены особенностями темы. В диссертационном исследовании используется герменевтическая методология, проблемно-тематический способ анализа и изложения материала. При написании работы применялись структурный, структурно — функциональный, исторический и сравнительно — исторический методы.

Структура диссертации и ее основное содержание. Работа состоит из введения, двух глав, заключения и списка литературы. Общий объем диссертации — 182 страницы.

Во «Введении» обосновывается актуальность темы исследования, рассматривается степень научной разработанности поставленной проблемы, определяются объект, предмет, цели и задачи диссертационной работы, раскрывается методологическая основа диссертации, а также ее научная новизна и положения, выносимые на защиту.

Глава I «Либеральная традиция и рациональное обоснование социальной справедливости в философии Д. Ролза» посвящена анализу теоретико-мировоззренческих оснований фундирования проблемы справедливости в философии Д. Ролза.

В первом параграфе «Либерализм и коммунитаризм как стратегии рационального обоснования социальной справедливости и история философской мысли» дана характеристика социокультурной обусловленности, историко-философских истоков и сущности либеральной, коммунитаристской и либерально-коммунитаристской программ рационального обоснования социальной справедливости.

Во втором параграфе «Рациональное обоснование справедливости в социальной философии Д. Ролза» раскрыты историко-философские корни и содержание теоретической платформы рационального обоснования концепции социальной справедливости, предложенной Д. Ролзом и ставшей отправной точкой современных дискуссий по этой проблеме.

В третьем параграфе «Социальный конструктивизм Д. Ролза» выявлены импликации ролзеанского варианта рационального обоснования социальной справедливости для построения общественно-политического строя, базирующегося на обнаруженных этим автором предполагаемо общезначимых принципах.

Глава 2 «Коммунитаризм и либерально-коммунитарные теории: рациональные основания определения социальной справедливости» сфокусирована на особенностях рационального обоснования справедливости, предполагаемых социально-философскими платформами коммунитаризма и либерального коммунитаризма.

В первом параграфе «Рациональность и традиция в трактовке социальной справедливости в концепции А. Макинтайра» дан анализ трактовки исторических форм рационального обоснования справедливости и идеальной парадигмы таковой в философии А. Макинтайра.

Во втором параграфе «Либеральный коммунитаризм М. Уолзера: сферы социальной справедливости» раскрыты философско-методологические основания рационального выделения сфер справедливости в концепции М. Уолзера.

В третьем параграфе «Либерально-республиканский синтез Ю. Хабермаса: рациональность и справедливость» демонстрируются основные черты видения Ю. Хабермасом рациональных оснований утверждения справедливости в исторически меняющемся социокультурном контексте.

В «Заключении» подведены итоги диссертационного исследования, сформулированы его основные выводы.

II. Научная новизна исследования и обоснование основных положений, выносимых на защиту

Научная новизна исследования заключается в следующих положениях:

впервые в отечественной историко-философской литературе всесторонне проанализировано содержание дискуссия о проблеме рационального обоснования социальной справедливости в западной философии второй половины 20-начала 21 веков, ведущейся представителями либерализма, коммунитаризма и либерал-коммунитаризма;

раскрыты основополагающие онтологические, эпистемологические и деонтологические основания рационального обоснования социальной справедливости в либеральной концепции Д. Ролза;

выявлены существенные черты рационально-конструктивистского подхода к проблеме установления справедливо организованного общества, предложенного Д. Ролзом;

дан анализ трактовки исторических форм рационального обоснования справедливости и идеала ее видения в ключе этики добродетели в коммунитаристской философии А. Макинтайра;

предложено рассмотрение рационального обоснования критериев справедливости и плюрализма сфер ее реализации в либерально-коммунитаристской концепции М. Уолзера;

дана развернутая интерпретация республиканско-коммунитаристской платформы рационального обоснования справедливого общественного порядка, созданной в рамках теории коммуникативного действия Ю. Хабермаса.

Основные положения, выносимые на защиту:

1. Среди возможных полярных стратегий подхода к рациональному обоснованию справедливости отчетливо представлены сегодня априористски-конструктивистский и историцистский сценарии, а также вариант их синтеза. Априористский деонтологический конструктивизм предполагает возможность обнаружения универсального содержания понятия справедливости, исходя из рефлексии рационально мыслящих субъектов относительно условий, позволяющих им создать общество, которое позволит им сохранить свою автономию и свободу. Эта позиция обычно характеризуется в западной философии наших дней как либеральная. Противоположный ей историцистский сценарий будет предполагать, что содержание представлений о справедливости задано определенными задачами социальных сообществ, которые в состоянии создать некоторые рамочные условия возможности осуществления прав и свободы индивида. Здесь будет акцентироваться плюрализм представлений о справедливости, и при этом возможно сохранение идеи о своеобразном наращивании универсальности таковых на основе рефлексивного осмысления и синтеза различных социальных практик. Подобная позиция наиболее близка коммунитаристской платформе западной социальной мысли. Синтетический вариант, осуществляющий своеобразное соединение априористского конструктивизма и историцизма, предполагает возможность постоянного уточнения горизонта осуществления универсальных прав и личностной свободы в свете задач, которые решает сегодня общество. Эта платформа современной западной социально-философской мысли обычно характеризуется как либерально-коммунитарная.

В ряду наиболее ярких современных представителей либеральной линии теоретизирования обычно называют таких представителей западной социальной философии как И. Берлин, К. Поппер, Д. Ролз, Р. Дворкин и др. Среди представителей противоположного коммунитаристского крыла наиболее популярны сегодня теоретические построения А. Макинтайра, М. Сэндела, Ч. Тейлора и др. Тенденция синтеза либеральной и коммунитарной установок достаточно интересно представлена в творчестве М. Уолзера и Ю. Хабермаса.

Полемика представителей либерализма, коммунитаризма и либерал-коммунитаризма обнаруживает многие важные грани проблемы справедливости, историко-философские корни этих вариантов современных трактовок таковой, открывая дальнейшие перспективы ее позитивного обсуждения в контексте постметафизической эпохи. Зачастую в западной и отечественной литературе, посвященной анализу проблемы справедливости, констатируется, что современная коммунитаристская позиция в большей мере укоренена в традиции этики добродетели Античности и Средневековья, а либерализм обязан своим концептуальным каркасом по преимуществу философским учениям Нового времени, эпохи Просвещения, и, прежде всего, доктрине И. Канта. Однако, соглашаясь в целом с этим утверждением, не трудно заметить, что либеральная установка вряд ли состоялась бы вне поля идей дистрибутивной теории справедливости Стагирита, а коммунитаризм немыслим вне орбиты притяжения договорных теорий права эпохи модерности и учения Гегеля. Сам стиль теоретического рассмотрения справедливости либералами, коммунитаристами, либерал-коммунитаристами, выдержанный в духе коммуникативной установки, подразумевает обращение к различным версиям ее современного истолкования от лингвистической философии, неопрагматизма до герменевтики и, несомненно, связан с радикальным переворотом, осуществленным Кантом.

Платформы либерализма, коммунитаризма и либерал-коммунитаризма отмечены, прежде всего, определенными онтологическими установками. Эти исходные онтологические характеристики предполагают расхождения относительно самой природы социальной жизни, которые реализуются в полярности индивидуализма и холизма. Либерализм базируется на платформе методологического индивидуализма, исходит из примата личности и индивидуальных прав. Коммунитаризм, соответственно, предполагает противоположные установки, отправляясь от социального целого и объективно необходимых ему благ. Либерал-коммунитаризм будет связан с попыткой синтеза этих двух установок — индивидуализма и холизма.

В эпистемологическом плане априористский конструктивизм либеральных концепций тяготеет к поиску универсальных принципов справедливости, нормативных моральных оснований таковой, которые становятся общеочевидными в свете задачи обеспечения деятельности рациональных субъектов, способных придти в некоей гипотетической идеальной ситуации к их формулировке. При этом, зачастую выработанным принципам отнюдь не приписывается свойство быть истинными, а речь идет всего лишь об их рациональной обоснованности вне строго определяемого эпистемического поля. Стандартными возражениями против такого хода мысли будут аргументы историцистского плана. Они преобладают в рядах сторонников коммунитаризма и либерально-коммунитаристских воззрений. Внутренние и внешние критики либерально-конструктивистской позиции обычно справедливо порицают ее за достаточно неясный эпистемический статус рациональности, призванной обосновать универсально-всеобщий подход к определению справедливости.

2. Воззрения Д. Ролза оказываются ключевыми в общем корпусе идей западной философской мысли второй половины 20-го — начала 21 столетия, обращающейся к проблеме рационального обоснования социальной справедливости, поскольку, при всей их спорности, они, вне всякого сомнения, инспирировали все последующие поиски в этой сфере. Сформировавшись в поле критики утилитаризма и конгломерата неопределенных интуиционистских построений, теория Ролза стала своеобразным отправным пунктом дальнейшего анализа этого вопроса, осуществленного приверженцами как либеральной, так и коммунитаристской и либерально-коммунитарной ориентации. Свою концепцию социальной справедливости Ролз считает продолжением теорий общественного договора эпохи Нового времени, и, прежде всего, воззрений Локка, Руссо и Канта. Принимая построения философов, рассматривающих общество как продукт договора между его членами, Ролз изначально апеллирует к принципиально неисторичной ситуации выбора априорных принципов справедливого социального устройства, санкционирующих его базисную структуру. Для построения предельно абстрактной модели общественного целого, где будут установлены априорные нормативные принципы справедливости, он опирается на представление о некотором множество рациональных индивидов, обладающих свободой выбора, которые в исходном положении равенства способны прийти к консолидированному решению относительно базисных основ, необходимого им способа существования. Многочисленные критики Ролза справедливо упрекают его в создании принципиально неисторической модели, в которой отсутствует достаточное эпистемологическое обоснование избираемых принципов и единство должного и сущего.

Основополагающие принципы справедливости обнаруживаются в некоторой исходной ситуации первоначального равенства. При наличии определенных доступных альтернатив рациональные индивиды должны осознать, что принятие этих принципов необходимо для достижения их собственных целей. Для чистоты моделирования исходной ситуации достижения справедливости Ролз вводит постулат занавеса неведения. В подобной гипотетической ситуации за рамками анализа оказываются все конкретные обстоятельства жизни субъектов изначального выбора. Субъекты, сообразно с этой установкой, не знают своего места в обществе, классового и социального статуса, не имеют представления о своих собственных особенностях, экономической и социокультурной ситуации в обществе и т.д. На возражения своих критиков, которые действительно в обилии последовали, он заявляет, что высокая степень абстрагированности дает своеобразную чистоту мыслительного эксперимента, ту ситуацию, когда соглашение между субъектами может состояться без вмешательства арбитра. В плане генезиса собственных воззрений он ссылается, прежде всего, на Канта, в произведениях которого, на его взгляд, имплицитно представлена посылка занавеса неведения. Выбор Ролза вполне обдуман и связан с его общетеоретическими установками.

Сами принципы справедливости обладают, по Ролзу, различной степенью общности и могут быть классифицированы по основанию их адресованности определенной сфере. Первое применимое к ним требование — необходимость их общности. Предикаты, используемые при определении таковых, должны выражать наиболее общие свойства и отношения, присутствующие в социальном мире. Второе требование — универсальность их применения. Третье важнейшее условие — публичность их принятия на договорной основе. И, наконец, к числу важнейших формальных требований теории справедливости относится окончательность договоренности относительно принимаемых принципов.

Первый из базовых принципов, развиваемых Ролзом, декларирует наличие равных прав и свобод граждан. Второй же принцип содержит своеобразное смягчение первого, в силу того обстоятельства, что общественная реальность отмечена очевидным существованием неравенства. Он предполагает, что социальные и экономические неравенства должны быть устроены так, чтобы от них можно было бы разумно ожидать преимуществ для всех, а также доступ к положениям и должностям был бы открыт всем. Люди, согласно Ролзу, не равны по своим способностям, социальному и имущественному статусу. Но это обстоятельство не должно препятствовать развитию общества как целостности. Ролз декларирует субординацию второго принципа по отношению к первому. Он отвергает возможность оправдания нарушения основных свобод, защищенных первым принципом, а также компенсацию нарушения большими социальными и экономическими преимуществами. Понимание их конкретной взаимосвязи свобод контекстуально и зависит от обстоятельств, превалирующих в том или ином обществе. Одновременно, сообразно с ролзеанскими построениями, распределение богатства и дохода, власти и ответственности должно быть совместимым как с основными свободами, так и с равенством возможностей. Такое общественное устройство позволяет, на его взгляд, исповедовать принцип честности, базирующийся на соблюдении двух базовых принципов и использовании открываемых ими возможностей в интересах рационального субъекта.

Оппоненты Ролза из числа коммунитаристов справедливо утверждают, что формализация им изучаемой предметности ведет к разрушению живой ткани анализируемых феноменов. Ролз выявляет на базе постулатов своей деонтологически ориентированной теории систему принципов, говорящих о должном, а не о реальных возможностях воплощения обоснованной таким путем дистрибутивной справедливости в различных социальных условиях. В результате реальный мост между сущим и должным так и остается принадлежащим к области его замыслов. Кроме того, от его внимания уходит то обстоятельство, что осуществление дистрибутивной справедливости предполагает внимательное отношение к природе распределяемых благ, коррелятивных той или иной сфере общественной жизни.

3. Конструктивисткая философия Ролза исходит из возможности создания институциональной структуры общества и определения ориентиров общего блага его граждан на базе основополагающих принципов социальной справедливости. Эти принципы рассматриваются как вытекающие из имманентной природы деятельности субъекта, наделенного даром рациональности. Хотя Ролз и критикует трансцендентализм Канта, его собственные построения со всей очевидностью отмечены приверженностью априористской установке, которая выдержана в коммуникативном ключе. В отличие от К. — О. Аппеля и Ю. Хабермаса, Ролз не развивает методологические посылки своей доктрины, отказываясь от последовательного построения трансценденталистски обоснованной теории коммуникации. Он пытается выстроить на априорной базе иерархию принципов справедливого социального устройства, чтобы затем дедуцировать из них идеализированную модель конституционно-демократического общества, его институциональных оснований. При этом, возникает очевидная проблема верификации его модели, ее «стыковки» с реальностью. Конструктивистская теория подобного типа должна опираться в идеале на генерализации идеально-типического толка, наполненные исторической конкретикой и содержащие возможности выведения из них положений, потенциально доступных верификации и фальсификации на эмпирической основе. Эта работа остается за рамками конструктивистской теории ролзеанского типа. В равной мере, незаземленными на эмпирию оказываются и априористки-дедуктивистские конструкции общественного блага. Они также выстраиваются, исходя из представлений о структуре рациональной деятельности субъекта и ее предполагаемых приоритетах. Телеология социального целого выглядит производной от имманентных целей индивидуальной деятельности, которая в финальной инстанции предполагает признание другого индивида в качестве достойного и равного партнера. Нормативная модель общества, основанного на рациональном консенсусе относительно принципов социальной справедливости, и в плане ее целевых ориентиров также порождает проблему своего конкретно-исторического наполнения и эмпирической соотнесенности с социальными реалиями.

Адаптация двух фундаментальных принципов справедливости к конкретной социальной реальности с целью создания адекватной им институциональной системы видится Ролзу и его ученикам и последователям поступательным процессом, предполагающим ряд стадий. Вслед за первоначальным этапом выбора общих принципов, по Ролзу, необходимо перейти к конституционному собранию. На этой стадии нужно принять решение относительно справедливости политических форм и выбрать конституцию. Эта фаза предполагает, что стороны должны разработать систему конституционных полномочий правительства и систему основных прав граждан. На этой стадии Ролз полагает возможным снять предельные идеализации относительно состояния общества, в котором надлежит обрести набор определенных социальных институтов. Это означает, сообразно с метафорикой Ролза, что занавес неведения частично поднимается. Ролз считает, что, имея теоретическое знание и соответствующие общие факты о своем обществе, субъекты должны выбрать наиболее эффективную справедливую конституцию, удовлетворяющую принципам справедливости. Справедливая конституция предполагает, прежде всего, защиту общегражданских свобод, к каковым относятся свобода совести и свобода мысли, личная свобода и равные политические права. Только принятие этих свобод делает политическую систему некоторым типом конституционной демократии.

Следующей после установления справедливого общественного устройства стадией является законодательная. Законы же должны удовлетворять не только принципам справедливости, но и ограничениям, которые заложены в конституции. Ролз осознает, что проблема справедливости и несправедливости законодательства, в особенности, когда речь заходит об экономических и социальных вопросах, отнюдь не побуждает к всеобщему согласию, но гарантом к обретению определенной дозы такового выглядит принцип различия, предполагающий демократическое равенство.

Характеризуя значимость первопринципов справедливости, Ролз замечает, что первый принцип равной свободы является первичным стандартом для конституционного законодательства. Он требует защиты фундаментальных личных свобод, свободы совести и свободы мысли, а также призывает к организации политического процесса как справедливой процедуры. На этой базе обретается статус равного гражданства и политическая справедливость. Что же касается второго принципа, то он начинает действовать на стадии законодательства, призывая выстраивать социальную и экономическую политику в перспективе максимизации долговременных ожиданий наименее преуспевших в условиях честного равенства возможностей, предполагающего наличие равных свобод. В этом ракурсе желательно и возможно учитывать широкий спектр общеэкономических и социальных факторов. Так могут быть выстроены законодательные рамки социального сотрудничества. Первенство конституционного права, таким образом, задано самой структурой принципов, вводимых изначально Ролзом.

На последнем этапе применения первопринципов разработанные правила должны применяться к реальным жизненным ситуациям должностными лицами и гражданами в целом. Здесь должна присутствовать максимальная конкретность, подразумеваемая ситуативностью. Здесь возможен максимальный доступ ко всем фактам, не остается ограничений на знание, общие правила должны быть применены к жизненной конкретике. Поскольку идея рационального и беспристрастного применения принципов определяет тип допустимого знания, на этой финальной стадии нет никаких причин для сохранения занавеса неведения в какой-либо форме. Таким образом, Ролз пытается последовательно провести стратегию социального коструктивизма путем поэтапной конкретизации предельных идеализаций. Однако стыковка изначальных теоретических принципов и многообразия эмпирического материала, принадлежащего различным сферам реализации справедливости, остается для него во многом не реализованной задачей.

4. Коммунитаристская концепция взаимосвязи рациональности и социальной справедливости Макинтайра — итог полемики с трактовкой этого вопроса в либеральной философии Ролза. Критикуя Ролза и других либеральных авторов, Макинтайр достаточно интересно и конструктивно анализирует тему истолкования справедливости в различных существовавших в истории традициях мысли, опирающихся на несхожие типы рациональности. Заслуживает внимания его взгляд на соперничество различных типов рациональности, возможность их синтеза, переводимость традиции в иных контекстах. Содержательны его мысли относительно аналогов теоретических построений в социальных практиках той или иной эпохи. Побуждает к размышлениям его критика проекта Просвещения и постмодерна. Однако вряд ли Макинтайру удалось создать последовательную и детально проработанную оригинальную коммунитаристскую концепцию социальной справедливости. Декларируя свою приверженность аристотелевско-томистской трактовке справедливости, этике общего блага и добродетели, он всего лишь предлагает выдержанную в ее русле собственную интерпретацию этого вопроса. Вслед за призывом отправляться от заслуг индивида в деле достижения общего блага при рассмотрении вопроса справедливости Макинтайр отнюдь не стремиться создать целостную концепцию решения проблемы. За рамками его анализа остается и определение критериев справедливости применительно к различным сферам жизни общества.

В трудах Макинтайра несомненно влияние таких разных версий историцистского мышления, как марксизм, ницшеанство, герменевтика, постструктуралистский деконструктивизм, но все же наиболее сильное воздействие на его построения оказали идеи Р. Дж. Коллингвуда, который создал неогегельянскую версию историзма, позволяющую рационально реконструировать воззрения людей, релевантные определенной исторической ситуации, с точки зрения их имманентного проблемного содержания и значимости для современности. При всей своей приверженности рациональному обоснованию справедливости и одновременно историзму, Макинтайр не скрывает, что в рационально-теоретическом плане его в наибольшей степени привлекает аристотелевско-томистская традиция и свойственное ей понимание справедливости.

В своих конкретных построениях, касающихся философской теории справедливости, Макинтайр вступает в откровенную полемику с концепцией Ролза и ее общеметодологическими посылками. Его аргументы направлены против базовых посылок ролзеанской концепции рационального обоснования справедливости как честности. Недаром Макинтайр изначально атакует тезис Ролза о возможности обнаружения универсальных принципов справедливости, способных удовлетворить всех рационально мыслящих субъектов. История, с его точки зрения, знала множество вариантов истолкования справедливости, которые возникали на базе несхожих традиций и сопутствующих им типов практической рациональности. Кантианские посылки ролзеанского видения справедливости не устраивают Макинтайра своей предельной абстрактностью, недостаточной аналитичностью и отсутствием историзма. В том случае, когда Макинтайр ведет речь о несравнимости и несоизмеримости традиций практической рациональности, его концепции вполне может быть приписана характеристика релятивизма. Однако американский автор считает, что его понимание справедливости далеко от релятивизма и перспективизма, Когда в полемике с Д. Дэвидсоном Макинтайр ведет речь о несравнимости и несоизмеримости традиций практической рациональности, его концепции вполне может быть приписана характеристика релятивизма. Однако американский автор считает, что его понимание справедливости далеко от релятивизма и перспективизма, ибо он утверждает возможность обнаружения наиболее релевантной реалиям современности и обладающей адекватными имманентными эпистемологическими критериями корректности знания концепции справедливого общественного устройства. Под таковой им понимается аристотелевско-томистская модель рационального обоснования справедливости.

Отсутствие четких моральных и социально-политических оснований человеческой жизнедеятельности, крайний релятивизм рисуются Макинтайром как общеочевидные черты современной эпохи. Симптомом сложившегося положения дел является этический эмотивизм, за которым угадываются более сложные явления социокультурного плана, явившиеся итогом истории европейской модерности и, прежде всего, эпохи Просвещениия. Эмотивизм рассматривается Макинтайром не просто как определенная этическая программа, возникшая в границах аналитической философии, но как явление более глубинного порядка, связанное с уходом со сцены истории классической этики добродетели и утратой объективных оснований моральной теории, а также с исчезновением коррелятивных им практик социального действия. Эпистемологические выкладки Макинтайра интересны для понимания его выбора аристотелевско-томистской традиции трактовки справедливости как наиболее адекватной рассмотрению проблем, занимающих современного человека. Реставрация традиции этики добродетели, предполагающей учет заслуг человека перед сообществом, выглядит, в его понимании, единственной достойной альтернативой либерализму в трактовке проблемы справедливости.

5. Либерально-коммунитаристская концепция социальной справедливости, развиваемая М. Уолзером, выглядит достаточно конструктивной не только в плане полемики с построениями Ролза, но и в ракурсе ее позитивных выводов. Уолзер предложил весьма продуктивный вариант истолкования формирования представлений о справедливости в конкретной социокультурной ситуации в контексте выдвинутого им разграничения минимальной и максимальной морали. Абстракции минимальной морали были истолкованы им как производные от контекстуализированных моральных представлений, возникающих в процессе непосредственной коммуникации между людьми, принадлежащими к тому или иному сообществу. Весьма убедительно звучит и его трактовка преимуществ комплексного равенства над уравнительным простым равенством. Простое равенство эгалитарно-уравнительного типа отнюдь не ведет к реальному равенству. Напротив, дистрибутивная стратегия установления справедливости в сочетании с плюралистическим подходом к общественному целому оказывается вполне действенной в плане понимания многообразия социальных благ, их автономии и наличия несхожих способов их распределения. Она дает возможность уйти от односторонне тенденциозного рассмотрения общественной жизни лишь в плане чисто экономической обусловленности ее процессов. При этом, Уолзер отнюдь не притязает на установление справедливого общественного устройства в мировом масштабе. Он скорее выдвигает план постоянной коррекции состояния дел в конкретных социальных сообществах. Рефлексивные возможности социальной критики оказываются важнейшим условием самокоррекции общественной жизни, самонастройки отдельных ее сегментов.

Уолзер обоснованно отвергает уравнительную справедливость как разрушительную для общественного организма и порождающую авторитаризм и тоталитаризм. Рассуждая о предпосылках дистрибутивного понимания справедливости, он, прежде всего, констатирует социальную природу общественных благ, выявляющихся в процессе коммуникативного взаимодействия между людьми. Под влиянием Паскаля и Маркса им формулируется открытый распределительный принцип, сообразно с которым монополия на какое-либо социальное благо (власть или финансовый ресурс) не должна давать право на присвоение всех иных общественных благ, что предполагает существование и функционирование демократического общества с рыночной экономикой. Эта идеальная модель является предпосылкой формулировки трех дистрибутивных принципов (свободного обмена, заслуженности социальных благ и удовлетворения базовых потребностей), которые по сути дела конкретизируют основное императивное требование, предполагаемое существованием общества, где восторжествует подлинное комплексное равенство.

Формулируемый Уолзером принцип автономии социальных сфер звучит как некий нормативный индикатор их должного развития, и в этом он сознательно во многом повторяет мыслительный ход, предложенный критикуемым им Ролзом. В целом предложенное Уолзером понимание относительной автономии решения проблемы справедливости в различных социальных сферах, социокультурных контекстах, его видение механизма этого процесса достаточно продуктивно в теоретическом плане. Интересны и его трактовка нарушения принципа автономии распределения социальных благ, возникающего в результате этого эффекта несправедливости, а также понимание роли диалога и социальной критики, призванных корректировать практику, обеспечивая баланс дистрибутивной справедливости в границах общественного целого.

6. Ю. Хабермас придал новые грани обсуждению темы рационального обоснования справедливости. В отличие от Ролза, следуя более строго в фарватере кантовского учения, он считает возможным придать эпистемический статус моральным нормам в силу их общезначимости. Они в состоянии совмещать в себе справедливость и корректность. Залогом тому в финальной инстанции оказывается их соответствие требованию кантовского категорического императива. Проблему совместимости справедливых норм и повседневной практики Хабермас решает в свете сочетания либерального и республиканского принципов. Единство частной и публичной автономии дает возможность транскрибирования справедливых моральных норм в практику повседневности при посредстве ее регуляции со стороны законотворческого процесса. Теоретические построения Хабермаса предлагают весьма интересную и плодотворную стратегию решения проблемы справедливости в плане синтеза либерализма и коммунитаризма. Видение многогранности функций практического разума позволяет оценить его эпистемические и коммуникативные возможности в определении перспектив внесения начал справедливости в жизнь социального сообщества.

Хабермас считает должным примирить либеральный и республиканский подходы к проблеме установления начал общественной справедливости. Его критика Ролза составляет своеобразный пролог для позитивного обоснования его собственного взгляда на проблему. Для Хабермаса неприемлема коммунитаристская установка в ее чистом виде, ибо он — приверженец либерального тезиса о высшей ценности личности и ее свободы. Одновременно этот автор отлично понимает, что права и свобода личности всегда реализуются в тех границах, которые определяются социальным сообществом в его конкретно-исторической форме. Отсюда возникает его попытка создать либерально-коммунитарный синтез, на базе которого станет возможным в конкретной форме устанавливать приемлемые для общества стандарты справедливости.

В свете принятия герменевтического похода Хабермас предлагает собственное понимание взаимосвязи функций практического разума. Критико-рефлексивное осмысление его задач должно, по мысли немецкого автора, составить платформу обеспечения единства морали и права в обеспечении начал справедливости в жизни человеческого сообщества. Этическое видится ему конституированным стремлением индивида к благу при построении линии своей жизни как целостности. В отличие от сферы этического, мораль занята поиском нормативно-значимого, должного, призванного сплотить человеческое сообщество. Жизненный мир составляет определенного рода фон осуществления этих функций практического разума. Позитивное право, конкретизирующее универсальные моральные принципы, санкционирует одновременное существование публичной и частной автономии субъекта, границы которых должны постоянно уточняться в несхожих ситуациях. В герменевтической ситуации практический разум постоянно производит переопределение взаимосвязи личной и публичной автономии субъекта, и этот процесс вершится в сфере, объединяющей моральный дискурс и правотворчество на фоне конкретных дискурсивных практик политики и этики. В кантовском категорическом императиве, призванном направлять практический разум, Хабермас видит надежную опору противостояния злу и несправедливости, защиты демократических устоев общества.

III. Историко-научная и практическая значимость исследования и апробация его результатов

Научно-практическая значимость исследования. Работа представляет собою историко-философский анализ дискуссии представителей западной социально-философской мысли второй половины 20-го — начала 21 века по проблеме рационального обоснования социальной справедливости. Этот вопрос не был до настоящего времени достаточно изучен в историко-философской литературе. Выводы осуществленного диссертационного исследования имеют научно-практическое значение при обсуждении вопроса о перспективах утверждения справедливости в рамках глобального сообщества и в России. Теоретические выводы диссертационной работы могут найти применение в практике преподавания истории философии, социальной философии, политологии, культурологии и ряда других вузовских курсов.

Апробация результатов исследования. Основные результаты диссертационного исследования нашли отражение в 5 публикациях автора. Они доложены на всероссийской научной заочной конференции «Образование в ХХI веке» (Тверь, 2006 г), а также на постоянно действующем научно-практическом семинаре кафедры теории и истории культуры Тверского госуниверситета.

Публикации

Мирзаханян Э.С. Коцепция социальной справедливости М. Уолзера // Вестник Московского государственного областного университета. Серия «Философские науки». № 3-4.2006. С.138-144 (0,6 а. л).

Мирзаханян Э.С. Проблема социальной справедливости и ее рациональных оснований в трактовке Ю. Хабермаса и Д. Ролза // Образование в ХХI веке. Материалы всероссийской научной заочной конференции. Вып.7. Тверь, 2006. С.37-41 (0,6 а. л).

Мирзаханян Э.С., Ю. Хабермас и Д. Ролз: два подхода к проблеме социальной справедливости и ее рациональных оснований // Культура и рациональнсть. Тверь, 2007. С.80-85 (0, 5 а. л).

Мирзаханян Э.С. Сферы справедливости и социальная критика в концепции М. Уолзера // Вестник Тверского государственного университета. Серия: Философия. № 1.2007 С.135-154. (Общий объем 1,3 а. л. В соавторстве с Б.Л. Губманом, авторский вклад — 1 а. л).

Мирзаханян Э.С. Проблема рационального обоснования справедливости в социальной философии А. Макинтайра // Известия Российского государственного педагогического университета им.А.И. Герцена. № 31 (69). Аспирантские тетради. СПб, 2008. С.188-190 (0, 5 а. л).

1 См.: Хеффе О. Справедливость. М., 2007. С. 10-64.

2 См. : Бейнс К.. Либерализм Роулса и коммунитаристская критика // Историко-философский ежегодник. 1994. М., 1995. Рикер П. Справедливое. М., 2005; Besussi A. Giustizia e communita: saggio sulla filosofia politica contemoranea. Napoli, 1996; Libйraux et communautairiens. Tйxtes r йunis et prйsentйs par A. Bertin, P. da Silveira, H. BurtoisN. Paris , 1984; Lutz M. John Rawls und die Kommunitaristen. Wurzburg, 1996; Mulhal S., Swift A. Liberals and communitarians. Oxford, 1992.

3 Cм.: Алексеева Т.А. Морально-политическая философия Д. Роулса. М., 1992; Оганесян А.К. Равенство и справедливость (концепции Д. Роулса и Д. Белла) // Этическая мысль. М., 1990; Сваровская Е.Б., Целищев В.В. Структура теории справедливости Д. Роулза и ее место в современной политической философии // Гуманитарные науки в Сибири. Новосибирск, 1996. № 1; Bary B. The Liberal Theory of Justice. Oxford, 1973; Bidet J. John Rawls et la thйorie de la justice. P., 1995; Development and Main Outlines in Rawls’s Theory of Justice. Ed. by H.S. Riardson. N.Y., 1999; Fondements d’une thйorie de la justice : йssais critiques sur la philosophie politique de John Rawls. Publiйs sous la direction de J. Ladriиre et P. van Parys. Louvain, 1984; Кьhn H.-Jь. Soziale Gerechtigkeit als moralphilosophische Forderung: zur Theorie der Gerechtigkeit von John Rawls. Bonn, 1984; Reading Rawls: Critical Studies on Rawls’ Theory of Justice. Ed. with an Introduction by N. Daniels. Stanford, 1989.

4См.: Печерская Н.В. Современный дискурс справедливости: Джон Ролз и Майкл Уолзер // Общественные науки и современность. 2001. № 2; Прокофьев А.В. Человеческая природа и социальная справедливость в современном аристотелиaнстве // Этическая мысль. Вып. 2. М., 2001; Современный либерализм. Под ред. и с введением А.В. Макеевой. М., 1998; D’Andrea Th. D. Tradition, Rationality, and Virtue: the Thought of Aasaire MacIntyre. Andershot, 2006; Kimlicka W. Contemporary Political Philosophy. Oxford, 1992; Smith R.S. Virtue Etics and Moral Knowledge. Aldershot, 2003.

5 См.: Давыдов Ю.Н. Макс Вебер и современная теоретическая социология. М., 1998; Гайда А.В., Вершинин С.Е., Шульц В.Л.. Коммуникация и эмансипация: критика методологических основ социальной концепции Ю.Хабермаса. Свердловск, 1998.; Марков Б.В. Мораль и разум // Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие. Ст.-Петербург, 2000; Мотрошилова Н.В. О лекциях Ю. Хабермаса в Москве и об основных понятиях его концепции // Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. М., 1992; Петренко Е.Л. Ю. Хабермас размышляет о модерне // Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне. М, 2003; Фарман И.П. Социально-культурные проекты Ю.Хабермаса. М., 1999; Фурс В.Н. Философия незавершенного модерна. Минск, 2000; Bedeschi G. Introduzione a la Scuola di Francoforte. Roma, 1985; Clemens A. Die Intellektuelle Grьndung der Bundesrepublik : eine Wirkungsgeschichte der Frankfurter Schule. Frankfurt ; New York, 1999; Demirovic A. Der nonkonformistische Intellektuelle : die Entwicklung der Kritischen Theorie zur Frankfurter Schule. Frankfurt am Main, 1999; Critical Sociology: Selected Readings. Ed. By Connerton P. N.Y., 1976; Walsh Ph. Scepticism, modernity, and critical theory. N.Y., 2005; The Cambridge Companion to Habermas. Ed. By K. White. Cambridge, 1995 etc.

Сочинение: “Я и моя семья”

“Я и моя семья”

Здравствуйте! Меня зовут Гузель. Я хочу вам написать о моей замечательной семье.

Живем мы втроем мама, папа и я. Мою маму зовут  Раиса Захаровна, она работает в школе библиотекарем, на работе ее все уважают, часто спрашивают у нее совета, т.к. она на своем жизненном пути многое видела и выстрадала. Я ее очень люблю и очень ей благодарна за то, что она в мои самые тяжелые дни была всегда рядом со мной, и вопреки всему боролась вместе со мной за мое здоровье, но об этом немного попозже. А теперь хочу представить не менее важного человека — главы нашего семейства — это мой дорогой папа. Зовут его Нимиль Сафеевич, работает папа механиком по нефтепромышленному оборудованию. Я его уважаю и ценю, что у меня он такой, а не другой.

 Ну и конечно же я — Гузель. Я выучилась в г. Тюмени в торговом кооперативном колледже, моя профессия бухгалтер, но я ни разу по этой специальности не работала, а в данное время очень сильно увлеклась массажем, это же так здорово, когда можешь хоть чем-то помочь людям!!!

Мое детство было не простым, и я хочу о нем написать.

Родилась я с тяжелой формой заболевания — детский церебральный паралич, но врачам это удалось установить только когда мне было 1,5 месяца, и с тех пор как я себя помню моя мама ни на минуту не сдавалась, а боролась, достигала успехов в моем развитии вместе со мной. Уверенность ей в этом придавал мой папа. Мы с мамой где только не были: пролежали полгода в институте при кафедре медицины для детей ДЦП в г. Казани, там маме пришлось несладко, чтобы быть рядом со мной мама устроилась в кафедру “нянечкой”, нас было у нее 3-х летних неходящих детишек 20 человек, а вместе с родителями не разрешали лежать.  За весь ее огромный труд бог и врачи сделали чудо, я впервые в жизни на своих ножках пошла к маменьким ручкам — о разве это не чудо!… К тому времени я выговаривала отдельные слова, но предложений еще не было.  Только к пяти годам у меня появилась настоящая речь, но, увы, с заиканием. Мы испробовали различных логопедов, бабушек, эффект вначале был, но со временем становилось все также.

Мои родители добились своим старанием, упорством, верой в свои силы, можно сказать все, я начала ходить, плакать, смеяться и т.д., хотя этого всего я не могла раньше. Теперь от этого страшного диагноза ДЦП остались легкие формы, можно сказать песчинки.

Все мы верим, особенно я, что когда-нибудь и этот барьер заикания я тоже преодолею!!!

Еще хочу написать, что я во втором классе училась в речевой школе, там, правда, годовую программу в школе мы проходили за пол года, в этой школе были замечательные логопеды, они с нами занимались в день 2 раза (это был интернат-школа). Я там на глазах начала говорить без запинок, по крайней мере меньшей степени заикания. Ребята там были очень сильные духом, умная, половина класса были отличниками, я с ними подружилась, но все таки не могла привыкнуть к этой обстановке, очень скучала по дому. В этот год я сильно раскачала свою нервную систему и опять даже хуже стала заикаться.  Видя все это, родители мои забрали меня от туда и нам оставался только один выход, т.к. меня не брали в общеобразовательные школы там где мы жили, уехать в другой город, и мы решили ехать в Тюменскую область г. Радужный. Там мы прожили 12 лет, я в г. Радужном проучилась с 4 по 11 класс, а мама проработала в моей школе — школьным библиотекарем 12 лет. Каждое лето обязательно берут родители путевки, и мы всей семьей направляется отдыхать. Наша семья очень дружная. В выходные дни любим всей семьей погулять по лесу. Мой папа очень любит ловить рыбу, охотиться, собирать в лесу грибы, ягоды, а особенно он любит копаться в земле (в огороде)., что-то там садить, выращивать. Короче говоря, папа мой мастер на все руки. Моя мама любит печь пироги, блины а особенно треугольники (это наше национальное блюдо — с картошкой и с мясом) и рукодельничать. У нас много друзей, любим приглашать к себе гостей.

А сейчас моя заветная мечта сделать родителем и мне самой долгожданный подарок — избавиться своим старанием, верой в свои силы от заикания!

При подготовке этой работы были использованы материалы с сайта http://www.studentu.ru

Реферат: Развитие свиноводства

Министерство образования РФ

Кафедра экономики

Реферат

Развитие свиноводства

Красноярск 2006

Содержание

Введение……………………………………………………………

1. Влияние различных условий содержания свиней на их физиологическое состояние и продуктивность…………………..

2. Племенная работа в свиноводстве, проблемы и развитие……..

3. Современные методы кормления свиней………………………

Выводы………………………………………………………………

Использованная литература………………………………………..

Введение

Современное свиноводство это высокоразвитая отрасль животноводства с огромным производственным потенциалом. На основании научных достижений в области свиноводства во многих странах мира были усовершенствованы существующие и созданы новые высокопродуктивные породы свиней, разработаны эффективные технологии производства свинины в условиях поточного производства на крупных промышленных комплексах и в мелких фермерских хозяйствах. Большие достижения были получены в области разведения, кормления и содержания свиней, что позволило значительно повысить продуктивность животных.

В настоящее время в мире и в нашей стране свинина в общих заготовках мяса занимает 35-50%. От одной свиноматки можно получить 18-20 и даже 25-30 поросят в год, вырастив которых при интенсивном откорме, можно получить 1,8-3,0 тонны свинины с минимальными затратами труда и кормов.

Резервы повышения эффективности отрасли свиноводства очень большие. На основании научных разработок и передового опыта лучших свиноводческих хозяйств мира можно считать научно обоснованным следующий уровень продуктивности свиней: многоплодие свиноматок 12 голов, сохранность их до 2 месяцев 88-90%, средняя живая масса поросенка в 2-месячном возрасте 18-22 кг, в 6-месячном возрасте 100 кг, среднесуточный прирост живой массы молодняка на доращивании 350-450 г, на откорме 800-900 г, затраты кормов на 1 килограмм прироста 3,0-3,5 кормовых единиц.

Дальнейшее повышение эффективности свиноводства будет полностью зависеть от повышения продуктивности свиней за счет совершенствования методов разведения, улучшения условий кормления, содержания и ухода за ними. Все это позволит значительно увеличить производство мяса, сократить расход кормов на единицу продукции, более рационально использовать производственные мощности, повысить производительность труда и экономику свиноводства.

1. Влияние различных условий содержания свиней на их физиологическое состояние и продуктивность

Сельскохозяйственные животные не только продукт природы, но и, прежде всего, продукт труда многих поколений людей.

Содержание свиней в свинарниках свободновыгульного типа, в которых постоянно чистый воздух и много солнечного света, позволяет повысить продуктивность и воспроизводительные способности животных. Это следствие ритмичного воздействия на организм животных тепла и холода, рассеянного света и прямого солнечного освещения, а также движения и покоя.

У свиней недостаток движения (гиподинамия) отражается отрицательно на многих функциях организма, и прежде всего, на воспроизводительной. Это подтверждается результатами многочисленных исследований, в которых показано, что в условиях летне-лагерного содержания у свиней значительно выше воспроизводительные функции по сравнению с безвыгульным их содержанием. Имеются данные и о применении летне-лагерного содержания свиней не только на маленьких фермах, но и на промышленных комплексах. Отмечают, что непосредственное воздействие прямых солнечных лучей на кожный покров животных во время их прогулов способствует нормальной функции кроветворения, лучшему усвоению питательных веществ, особенно кальция и фосфора. Отмечают также, что при тренировке повышается и ускоряется окисление аскорбиновой кислоты в организме, которая участвует в окислительно-восстановительных процессах, повышает резистентность и понижает утомляемость. Из литературных данных известно также, что движение значительно повышает функцию органов дыхания и кровообращения.

Понижение двигательной активности приводит к существенным сдвигам в обмене веществ свиней, сопровождающимся изменением массы внутренних органов (сердца, печени, почек и легких). В опытах разных исследователей было выяснено, что моцион положительно влияет и на морфологический состав крови: количество эритроцитов и содержание в них гемоглобина. Так, установлено, что у свиней при свободновыгульном содержании снижается число случаев заболеваемости, количество гемоглобина увеличивается на 5,2 %, а интенсивность фагоцитоза повышается на 35 % по сравнению с животными, не имевшими моциона. Рост и развитие мозга у свиней, выращенных с моционом, идет равномерно, а при безвыгульном содержании отмечается неравномерный, волнообразный рост мозга.

С переводом свиноводства на промышленную основу все большее распространение получает содержание свиней в закрытых свинарниках, без моциона и выгулов. При таком содержании создаются условия для более интенсивного использования животных, полной механизации и автоматизации производственных процессов, но возникает необходимость предотвращения и устранения негативных последствий недостаточности движения животных, ведь любое отклонение в их питании при таких условиях сказывается намного острее, чем при выгульно-пастбищном содержании.

При содержании маток в специализированных хозяйствах с ограниченным их движением или беспрогулочном содержании, ремонт маточного стада надо проводить ремонтными свинками, выращенными на режиме, предусмотренном для племенных хозяйств, с прогулками и использованием пастбищного содержания. У свинок при безвыгульном содержании оплодотворяемость всего 37,5 % против 72 и 61 % у животных, выращиваемых с моционом, также отмечают снижение многоплодия и молочности свинок при безвыгульном содержании более чем на 10 %.

Очевидно, степень влияния гиподинамии зависит от индивидуальных особенностей организма, его резистентности, нервно-гуморальной регуляции и способности адаптироваться к среде обитания. Исходя из вышесказанного, группой ученых Саратовского ЗВИ была проведена селекционная работа по выведению нового типа свиней, приспособленных к выращиванию безвыгульно на промышленных комплексах. Суть ее в том, что из каждого поколения свиней крупной белой породы, выращенных безвыгульно, путем жесткого селекционного отбора и подбора создавали животных, устойчивых к промышленным технологиям содержания, а из их потомства вновь отбирали самых «устойчивых» и «приспособленных». Результаты свидетельствуют о том, что с помощью селекционной работы можно создать новую породную группу свиней, пригодных к промышленным технологиям содержания.

В условиях промышленной технологии производства свинины усиливается действие факторов внешней среды на организм свиней, и они вынуждены приспосабливаться к изменяющимся условиям существования. Происходит это не бесследно, а отражается на продуктивности животных и их воспроизводительных функциях. Было установлено, что при безвыгульном содержании производительные функции свиноматок снижаются сразу же после первого опороса, тогда как при выгульном воспроизводительные функции маток повышаются до 3-го опороса, а затем остаются на достаточно высоком уровне до 7-го опороса. Отмечают, что свиноматки, не пользовавшиеся моционом, выбраковаваются уже после четвертого опороса.

Вывод свиней в летние лагеря дает возможность провести качественный санитарный ремонт в зимних помещениях, осуществить их двукратную дезинфекцию (первый раз после вывода животных и второй перед вводом) и просушить. При такой системе содержания отпадает необходимость в дополнительном введении в рацион ряда минеральных добавок, микроэлементов и витаминов.

В условиях промышленной технологии для обеспечения высоких воспроизводительных функций свиноматок, их надо после отъема поросят и до прихода в охоту, содержать в одном станке по 1 — 10 голов. Площадь станка на 1 животное должна составлять не менее 2 кв.м. Увеличение числа холостых свиноматок в одном станке до 20 и более, затрудняет выборку свиноматок в охоте и не позволяет точно определить начало у них половой охоты, что приводит к несвоевременному их осеменению из-за чего снижаются оплодотворяемость и многоплодие маток и значительно увеличивается себестоимость поросят при рождении.

Для устранения задавливания поросят маткой на современных свиноводческих комплексах применяют в основном три типа статочного оборудования. К первому типу относятся станки, в которых матки в период лактации содержатся без фиксации и имеют свободный доступ ко всей площади станка, кроме зоны отдыха и кормления поросят, отделенной перегородкой. Второй тип станков предусматривает фиксированное содержание подсосных маток в течение всего периода лактации. Третий тип станков предусматривает полуфиксированное содержание подсосных маток. В этих станках во время опороса и в первые дни после опороса маток содержат в фиксированном состоянии. Затем станки опоросной клетки раздвигают и маток содержат в дальнейшем по принципу первого варианта.

Современные системы контроля климата в свиноводческих помещениях включают в себя: компьютеры климат-контроля, датчики температуры и влажности, вентиляторы, увлажнители. Сердцем системы создания и контроля микроклимата является компьютер, управляющий всеми механизмами. Компьютер непрерывно управляет вентиляторами, изменяя их производительность от 0 до 100%, при этом обеспечивает большую устойчивость вентиляции к изменениям атмосферного давления и меньшую чувствительность к ветрам. Это позволяет обеспечивать оптимальный микроклимат внутри помещения и является экономически выгодным. При этом также используются не автоматические вытяжные устройства (крышные шахты различной конфигурации; шахты, вытягивающие воздух из навозных каналов) и приточные устройства (крышные шахты, стеновые и потолочные форточки-клапана, окна).

Применение того или иного типа обогрева свиноводческого помещения зависит от пола и возраста свиней, а также от конфигурации помещения. В немалой степени выбор системы обогрева связан и с наличием определенных энергоресурсов на ферме. В современном свиноводстве наиболее экономичными считаются приборы прямого сжигания топлива в помещении (газ, жидкое топливо) и электроэнергия. Экономичными являются воздуходувные теплогенераторы. Однако в силу технологических особенностей они могут успешно применяться только в помещениях для содержания холосто-супоросных свиноматок, хряков и свиней на откорме. Они создают интенсивное движение воздуха, что неприемлемо в помещении маточников и доращивания. В последних помещениях лучше всего себя зарекомендовали регистры водяного отопления типа дельта-трубки, ребристая труба общего обогрева и водяные коврики (или секции пола) для обогрева логова поросят, вода в которые подается с локального водогрейного котла. В помещениях для доращивания успешно применяются инфракрасные излучатели, работающие на электроэнергии или природном газе.

2. Племенная работа в свиноводстве, проблемы и развитие

Увеличение производства свинины немыслимо без планомерной племенной работы в свиноводстве. Отбор животных проводят по комплексу признаков: происхождению, конституции, экстерьеру и продуктивности (скороспелости и плодовитости, крупноплодности, молочности, весу гнезда при отъеме, оплате корма и мясо-сальным качествам). В раннем возрасте молодняк свиней отбирают, по происхождению и развитию, а в дальнейшем к этим признакам добавляется оценка продуктивности и оценка по качеству потомства. Особое значение при этом придают крепости конституции свиней, ибо крепкая конституция — показатель здоровья и способности животных к высокой продуктивности. История животноводства свидетельствует о том, что односторонний отбор животных только по продуктивности, без учета конституции, приводит к ослаблению потомства, снижению его резистентности к условиям жизни и как результат всего этого к потере продуктивных качеств.

Большое внимание должно уделяется и отбору животных по происхождению. Каждое животное должно иметь известную родословную по четырем рядам предков. При отборе по происхождению обращают внимание на плодовитость предков. На племя оставляют только многоплодных маток и к ним подбирают хряков, происходящих также от многоплодных маток. При отборе свиней по крупноплодности (вес поросят при рождении) большое значение придают выравненности гнезда. Чем меньше разница в весе поросят одного гнезда, тем ценнее матка. Средний вес поросят при рождении должен быть не менее 1,0—1,2 кг. Для оценки молочности маток определяют вес гнезда поросят в месячном возрасте. При обычной подкормке поросят в племенных стадах он должен составлять не менее 70 кг, в пользовательных – 50 – 60 кг. Учитывают также и материнские качества свиноматок, способность их хорошо выкармливать сосунов.

В нашей стране оценку наследственных качеств маток и хряков осуществляют методом контрольного выращивания (оценка по собственной продуктивности) с прижизненной оценкой мясо-сальных качеств и методом контрольного откорма потомства хряков и маток, проводимым на специальных станциях, в племенных заводах и отдельных племенных хозяйствах.

После оценки и отбора животных по происхождению, конституции и продуктивности производят подбор. В племенных хозяйствах применяют индивидуальный подбор – гомогенный или гетерогенный. Гомогенный подбор – это подбор животных, одинаковых по конституции, продуктивности и близких по происхождению. Принципом этого подбора является «лучшее с лучшим дает лучшее», «подобное с подобным дает подобное». Цель – закрепить и усилить в потомстве желательные качества высокопродуктивных животных, увеличить их количество. При гетерогенном же подборе для спаривания подбирают животных, неодинаковых по конституции, продуктивности и происхождению. Задача разнородного подбора – улучшить конституциональные и продуктивные качества животных в потомстве. Этот вид подбора способствует также повышению жизнеспособности потомства.

Одним из методов совершенствования племенных свиней по откормочным и мясным качествам является контрольное выращивание или оценка ремонтного молодняка по продуктивности. Оценке подвергают весь ремонтный, а в хозяйствах, реализующих племенных свиней весом 90 –100 кг, и весь племенной молодняк. При этом создают оптимальные условия кормления и содержания, необходимые для выращивания высокоценных племенных животных. Обязательным условием при контрольном выращивании являются систематические прогулки и доступ к зеленым кормам в весснне-летне-осенний период. При выращивании учитывают возраст, в течение которого животные достигают веса 100 кг, вычисляют среднесуточные привесы и прижизненно оценивают мясо-сальные качества. Лучших по этим показателям животных оставляют в хозяйстве, а худших выбраковывают. Приплод, полученный от этих животных, тоже ставят на проверку. По ее результатам делают заключение о назначении животных (ремонт, продажа, брак), а также производят окончательную оценку их родителей (ведущая группа, производственная, брак). Прижизненную оценку мясо-сальных качеств при контрольном выращивании осуществляют с помощью специальных приборов (толщиномер ультразвуковой ТУ-1, ТУК-2, шпикомеры различных модификаций).

Для оценки скороспелости и мясо-сальных качеств при контрольном выращивании имеются специальные шкалы. Так, для крупной белой породы установлены следующие требования: класс элита — вес 90 кг животные должны иметь в возрасте 200 дней и менее; первый класс — 201—220 диен; второй класс — 221— 240 дней. Требования по толщине шпика соответственно 30—32 мм. 33—35, 36 мм и более. Метод контрольного выращивания позволяет проводить оценку свиней в любом хозяйстве, при этом нет надобности строить специальные станции. Следовательно, этот метод эффективен и его целесообразно как можно шире внедрять в практику.

При контрольном откорме оценивают непосредственно генотип племенных животных путем откорма их потомства. При этом учитывают скороспелость, затраты кормов и мясные качества животных. На каждую голову должно приходиться не менее 1,2м2 площади пола. Для проверки родительских пар из гнезда в 2-месячном возрасте отбирают двух боровков и двух свинок весом, равным среднему весу подсвинка по гнезду, но не менее 16 кг. Хрячков, предназначенных для контрольного откорма, кастрируют в 6 – 7-недельном возрасте. Подсвинки на контрольном откорме содержатся гнездами, по четыре головы, или индивидуально. Для кормления свиней используют стандартный комбикорм. И дополнительно дают 1,5 л обрата. Кормят подсвинков 2 раза в день, количество скормленных кормов записывают. Учетный период начинают, когда животные в среднем весят 25 кг, а заканчивают при достижении каждым подсвинком веса 95 кг. По окончании откорма животных направляют на контрольный убой (без съемки шкуры, со шпаркой туш). Хряков и маток оценивают по следующим показателям: возраст при достижении живого веса 95 кг; среднесуточный привес за период откорма (от 25 до 95 кг); расход кормов (в кормовых единицах) на 1 кг привеса за период откорма; убойный вес (в убойный вес включается вес парной туши с кожей, головы, ног, почечного жира). Для оценки животных по откормочным и мясо-сальным качествам пользуются примерной шкалой (табл. 1).

Показатель

Класс
элита

первый

второй
Среднесуточный привес за период откорма (г)

650 и более

649 – 600

599 – 550
Оплата корма (корм. ед.)

4,00 и менее

4,01 – 4,40

4,41-4,70
Толщина хребтового шпика над 6-7-м грудным позвонком (мм)

33 и менее

34-36

37-40

Таблица 1. Шкала оценки животных по откормочным и мясо-сальным качествам.

Животных, не удовлетворяющих требованиям второго класса, относят к внеклассным. Суммарный класс за откормочные и мясо-сальные качества выводят по таблице определения классности по трем показателям, согласно инструкции по бонитировке свиней. На основании данных контрольного откорма потомство хряков и маток, внеклассных по скороспелости, оплате корма и неудовлетворительных по мясо-сальным качествам, выбраковывают. При составлении плана случек пары подбирают с учетом закрепления и развития высокой скороспелости, оплаты корма и желаемых мясо-сальных качеств; лучших сестер и братьев из гнезда, получивших высокую оценку при контрольном откорме, оставляют для ремонта стада.

В настоящее время одна из основных проблем свиноводства состоит в том, что хозяйства не производят контрольное выращивание и контрольный откорм, а от этого страдают отбор и подбор производителей, при этом большинство хозяйств пытаются самостоятельно производить молодняк используемый для ремонта поголовья свиней.

Задачей племенных хозяйств является совершенствование существующих и выведение новых высокопродуктивных пород животных, а также производство для пользовательского животноводства племенного молодняка.

В племенных заводах, совхозах и на племенных фермах колхозов практикуют, как правило, чистопородное разведение животных плановой породы; лишь в отдельных случаях может быть применено вводное или воспроизводительное скрещивание. Основой чистопородного разведения служит разведение животных по линиям и семействам. В племенных заводах сосредоточена наиболее ценная часть породы и ведется глубокая работа по ее совершенствованию.

На племенных колхозных фермах и в промышленных совхозах племенная работа направлена на улучшение маточного стада путем правильного выращивания и отбора для целей ремонта лучшего молодняка, а также использования ценных производителей.

В нашей стране на базе бывших государственных племенных рассадников и государственных заводских конюшен организованы станции по племенной работе и искусственному осеменению. В них сосредоточены хряки-производители плановых пород, созданы соответствующие лаборатории. В племенном хозяйстве регулярно отбирают лучших животных и удаляют из стада свиней плохого качества: при отъеме от маток, в 4-месячном возрасте, при подборе для случки, ежегодно при бонитировках. Для продажи на племя молодняк отбирают от лучших маток племенного стада.

В промышленных хозяйствах выделяют племенную группу животных, основное назначение которой — производство и выращивание свинок для ремонта промышленного маточного стада (25 – 30 % всего основного стада маток). Молодняк для племенной группы отбирают и выращивают от маток племенной группы, а также завозят из племенных хозяйств. Отбор и подбор в промышленных хозяйствах проводят теми же методами, что и в пламенных, но с применением более упрощенных форм. В племенной группе применяют индивидуальный подбор, а в промышленной — групповой. Молодых проверяемых маток закрепляют за проверенными хряками, а молодых хряков проверяют на взрослых основных свиноматках. Ежегодно часть маток племенной группы заменяют лучшими молодыми, проверенными по продуктивности, Одновременно выбраковывают часть маток промышленного стада и заменяют их высококлассными молодыми матками, выращенными в своем хозяйстве. Свиноматок племенной группы покрывают хряками этой же группы, а маток производственного стада — хряками другой породы. Чистопородный молодняк от маток племенной группы поступает на выращивание в группу ремонта, а помесные животные — на откорм.

Сейчас все чаще переходят на новую систему племенной работы: используются на товарных фермах внутрипородные и межпородные гибриды, которые по своей продуктивности превосходят негибридных свиней. Таким образом, в племенной группе применяют чистопородное разведение, а в товарной — промышленное скрещивание. При этом следует помнить, что промышленное скрещивание эффективно не при всех сочетаниях, поэтому очень важно правильно выбрать породы для скрещивания. При подборе пород берут хряка и маток таких типов, которые в сочетании могут дать потомство, отвечающее поставленной цели. Маток подбирают характерных для породы, по типу сложения, весу и продуктивности не ниже первого класса бонитировочной шкалы. В первую очередь следует использовать маток наиболее распространенной в данной зоне породы. Хряков выбирают высокопродуктивных, культурных пород, обладающих высокой энергией роста в молодом возрасте, дающих высокие среднесуточные привесы, проверенных по качеству потомства.

Бонитировка. В племенных хозяйствах бонитировке подлежат все хряки и матки (основные и проверяемые), а также ремонтный молодняк (хрячки и свинки в возрасте от четырех месяцев и старше), в промышленных хозяйствах — все хряки и матки, выделенные в ведущую группу (племенную), проверяемые матки и ремонтный, молодняк. Свиней бонитируют ежегодно, заканчивая не позднее 1 октября.

Осматривают животных в следующем порядке: хряков по линиям и родству: отец, братья, сыновья, дочери, внуки; маток по родственным группам (семействам): мать, сестры, братья, дочери, внуки. Развитие хряков и маток оценивают по живому весу, длине туловища и обхвату груди. Класс по развитию определяют по таблице, которая имеется в инструкции МСХ РФ. Хряков и маток взвешивают и измеряют в состоянии заводской упитанности, маток — на пятый день после одного из опоросов, предшествующих бонитировке. Экстерьер оценивают по 100-балльной шкале, К классу элита относят хряков и маток, получивших не менее 90 баллов; к первому классу — хряков, получивших не менее 85 баллов, маток — не менее 80 баллов; ко второму классу — хряков, получивших не менее 80 баллов, маток — не менее 70 баллов. Оценка хряков и маток по развитию в возрасте трех лет является окончательной; переоценка в старшем возрасте возможна только в сторону повышения класса.

Продуктивность хряков оценивают при назначении в случку (первая оценка) по продуктивности обоих родителей. Основным показателем племенной ценности хряка считается оценка его по откормочным и мясным качествам потомства методом контрольного откорма и контрольного выращивания. После опоросов дочерей хряка его оценивают по продуктивности дочерей.

По результатам бонитировки для хряков и маток устанавливают четыре класса: элита-рекорд, элита, первый и второй. Хряки второго класса могут быть использованы в качестве производителей как исключение. Их случают только с матками производственной (товарной) группы в промышленных стадах. Суммарный класс устанавливают на основании оценки развития, продуктивности и экстерьера только для хряков и маток с крепкой конституцией, имеющих не менее 12 нормально развитых сосков. Из племенного стада подлежат выбраковке животные за недостатки экстерьера: (провислость спины, мопсовидность, криворылость, неправильный прикус, и т.д.). Для хряков и маток, оцененных классом элита по экстерьеру, а также по каждому показателю развития (живой вес, длина туловища, обхват груди), по всем показателям продуктивности (плодовитость, молочность, вес гнезда при отъеме от маток, продуктивность дочерей у хряков) и получивших суммарную оценку класса элита по откормочным и мясным качествам, устанавливают класс элита-рекорд.

Ремонтный молодняк отбирают из приплода животных племенной группы в соответствии с планом племенной работы в отдельных линиях, семействах, родственных группах.

При составлении плана подбора к маткам, как правило, подбирают хряков более высокого качества, способных сочетать и усиливать в потомстве лучшие показатели родителей и устранять недостатки телосложения, а также продуктивности. Суммарный класс ремонтного и племенного молодняка устанавливают: до 6-месячного возраста по живому весу и классности родителей, с 6-месячного возраста по классу за живой вес, длину туловища и по классности родителей. Если родители имеют за экстерьер, продуктивность или развитие оценку ниже первого класса, то полученных от них хрячков на ремонт не оставляют и в случку не допускают.

После бонитировки проводят анализ показателей стада и уточняют распределение животных по производственным группам. В ведущую (селекционную) группу отбирают хряков и маток, лучших по происхождению, конституции, экстерьеру, развитию, продуктивности, в соответствии с планом племенной работы. Составляют план индивидуального подбора хряков и маток, чтобы у потомства улучшить конституцию, экстерьер, повысить плодовитость, способность к откорму (скороспелость, оплата корма, мясные качества). Для этого анализируют не только результаты проведения бонитировки, но и эффективность предыдущих спариваний хряков и маток, выявляют, в каких сочетаниях получены наиболее высокие показатели продуктивности и лучшее по качеству потомство. Лучшие сочетания повторяют в дальнейшей племенной работе. Особое внимание обращают на подбор хряков к маткам ведущей группы, чтобы получить ремонтный молодняк из определенных линий и семейств желательного типа и качества.

3. Современные методы кормления свиней

Свиньи могут приспособиться к разным типам кормления — от концентратного до малоконцентратного. Но это приспособление — длительный процесс, который успешно протекает при соответствующем кормлении поросят-сосунов, отъемышей и подсвинков до производственного использования свиней. При кормлении молодняка особенно важно учитывать, что свиньи рождаются физиологически и морфологически менее развитыми, чем коровы или козы. Сегодня в мире концентратный тип кормления применяется на 80% ферм. Это связано с более низкими инвестиционными затратами на установку оборудования, более простым обслуживанием такого оборудования, более высоким санитарно-гигиеническим состоянием свинарника, где применяется концентратный тип кормления из технологичных кормушек.

Главные принципы, которым должны отвечать современные системы кормления и кормораздачи в свиноводческих помещениях таковы: доступность для животных, гигиеничность, беспрепятственное поступление корма, эргономичность, экономичность, удобство обслуживания. Современные кормушки для кормления сухими кормами должны быть оборудованы поилками. Желательно, чтобы одна кормушка на откорме и доращивании обслуживала не менее 60 голов, поскольку чем меньше кормушек, тем меньше инвестиционные затраты на установку системы кормления.

Свиней на откорме и поросят на доращивании обычно кормят вволю. Соответственно кормушки должны быть сконструированы так, чтобы корм постоянно автоматически мог поступать в кормушку по мере его поедания животными. Обычно корм поступает в помещение из внешнего бункера и раздается через концевые или кольцевые кормопроводы со спиралью. В зданиях со сложной конфигурацией применяется цепочно-шайбовый транспортер. Скорость раздачи таким транспортером ниже, чем спиральным, он менее экономичен, его использование «уходит в прошлое».

Несколько иначе кормятся свиноматки с подсосными поросятами и холосто-супоросные свиноматки. У первых простая кормушка (поддон) закреплена в ограждении, и в определенное время в заданном объеме через дозатор туда подается корм. Так же кормятся и холосто-супоросные свиноматки при индивидуальном содержании.

Несколько сложнее технология кормления свиноматок при групповом содержании. Главной особенностью и технологии кормления таких животных является четкое скармливание каждой свиноматке отмеренной ей дозы. При этом необходимо избежать оттеснения более сильными особями слабых животных от их кормовых мест. Для этого система кормораздачи оборудуется индивидуальными дозирующими устройствами, которые подают корм с такой скоростью, что свиноматка поедает его без возможности отхода к другой кормушке.

Сбалансированное, полноценное кормление характеризуется повышенной оплатой корма продукцией (пониженной затратой кормов на производство единицы продукции), что обусловлено повышенным уровнем продуктивности и меньшей долей расхода кормов на поддержание и, кроме того, меньшими потерями энергии и веществ при преобразовании веществ пищи в продукцию.

Животные, вскормленные на концентратных рационах, уклоняются в сторону более сального типа и отличаются более легким костяком. Свиньи того же происхождения, но вскормленные на малоконцентратных рационах уклоняются в сторону мясного типа, имеют более массивный костяк и хорошо развитые молочные железы. Во многих опытах в разных зонах нашей страны изучены самые разнообразные типы кормления свиней и признаны допустимыми при интенсивном выращивании как крайние типы кормления — концентратный и малоконцентратный, так и промежуточные — полуконцентратные. Ими можно руководствоваться при кормлении молодняка свиней до производственного использования (воспроизводство или откорм).

Главным в создании кормовой базы для свиноводства является закладка рационов в полевом кормопроизводстве. Потребность в кормах определяется по рационам с учетом среднегодовой численности производственных групп, а посевную площадь для производства необходимого количества корма определяют в зависимости от урожайности кормовых культур. Опыт передовых хозяйств, таких как ООО “Прогресс-Агро” Смоленской области показывает, что при использовании кормов собственного производства целесообразно иметь кормоцеха с технологическими линиями по обработке кормов и подготовке их к скармливанию. Тонина помола зерна для поросят-сосунов должна быть 0,5-0,8 мм, поросят-отъемышей 0,9-1,0 мм, для других групп — 1,2-1,4 мм. Сочные корма (свеклу, морковь, тыквенные, комбисилос) используют в сыром виде. Хорошие результаты получают при использовании гороха, сои (целого растения как на зеленый корм, так и для производства комбисилоса). Корнеплоды и зеленую траву необходимо измельчать непосредственно перед скармливанием: корнеплоды до размера частиц 5-10 мм, бахчевые культуры — до 10 мм, зеленую массу — до 15 мм. Если не измельчать до такого состояния, то поедаемость низкая. 

Для повышения минеральной питательности и сбалансированности рационов, в соответствии с потребностью поросят в их состав нужно вводить различные минеральные подкормки: мел, известняк, костную муку и т.д., а так же соли микроэлементов, что способствует повышению резистентности молодняка и интенсивности их роста, лучшему использованию кормов, в конечном итоге рентабельности производства свинины. В настоящее время проводятся изыскания новых источников кальция и др. минеральных веществ, за счет использования отходов промышленной переработки сельскохозяйственной продукции, что позволит обеспечить потребность животных в минеральных веществах и не снизить денежные затраты на их приобретение. Одним из перспективных направлений в этом отношении является использование отходов переработки сахарной свеклы, в частности фильтрационного сока, использование сапропеля, жмыхов, шротов и т.д.

Для выпаca свиней используют естественные или искусственные пастбища. При этом следует учитывать физиологическую особенность пищеварительного тракта этих животных, неспособность поедать и переваривать переросшую, грубую траву с содержанием большого количества клетчатки. Свиньи поедают лишь нежные, молодые растения. Для того чтобы обеспечить животных соответствующим зеленым кормом, необходимо умело сочетать естественные и искусственные пастбища. Поэтому летние лагеря должны иметь, с одной стороны, свободный выход на естественные пастбища, а с другой к ним должен примыкать участок для посева специального конвейера трав с целью бесперебойного обеспечения свиней зеленым кормом. Земельную площадь, предназначенную для выращивания искусственных трав, делят на несколько участков. Разные сроки посева на участках дают возможность постоянно скашивать молодую, нежную траву, которую свиньи поедают с большим аппетитом.

Зеленую массу лучше скармливать в свежем виде, поскольку даже немного подсушенную траву свиньи едят менее охотно. Среднее потребление зеленого корма составляет в сутки поросятам-отъемышам до 4 месяцев – 1 — 2 кг, молодняку в возрасте 4 — 6 мес 3 — 4 кг. Угодьям, отведенным под пастбища для свиней, необходимо уделять должное внимание — после нескольких дней выпаса пастбищные участки целесообразно менять для того, чтобы подрос и выправился травостой. При распределении пастбищ поросятам-отъемышам обычно отводят пастбищные участки ближе к лагерю, молодняку свиней (4 — 6 мес. и старше), можно отводить пастбища более удаленные (0,5 км от лагеря и дальше), взрослым животным – самые дальние.

Кормление отдельных половозрастных и производственных групп свиней имеет свои особенности. Кормление свиней можно считать организованным правильно, если оно экономично и при нем достигаются такие цели, как получение продукции требуемого качества, сохранение здоровья животных, что может быть выяснено и установлено только при систематическом выполнении намеченного кормления и контроле ответных реакций животных. Можно выяснить не только итоговую эффективность кормления, но и вовремя заметить отклонения в поведении животных, их состоянии. Ошибки в кормлении часто вызывают повышенный расход кормов на единицу производимой продукции.

Некоторые недостатки кормления влияют на качество продукции. У молодняка на откорме понижается прирост белка и мяса, а возрастает отложение жира. Это наблюдается при несоответствии уровня кормления, концентрации в кормах протеина, аминокислот, минеральных элементов и витаминов порознь или в совокупности.

Учет кормления и ответных реакций животных дополняется учетом состояния здоровья животных. Состояние свиней учитывается по результатам систематических профилактических осмотров поголовья с регистрацией его результатов. При осмотрах отмечаются случаи расстройств пищеварения, ухудшения общего вида, состояния кожи, признаки затруднений при смене положения и т. д. Если все эти проявления не связаны с болезненным состоянием, вызванным инфекцией, травмой и т. д., то их нужно считать сигналами неудовлетворительного кормлении. Имеются средства контроля состояния животных по анализам крови и мочи.

Кормление вволю, по аппетиту, обеспечивающее потребность животного и не вызывающее специфических дополнительных потерь энергии и веществ из организма и кормов, характеризуется обычно сохранением потребления рациона на относительно постоянном уровне. Такое сбалансированное кормление, достаточное по уровню, приводит к высокой продуктивности животных, которая устойчиво поддерживается на протяжении периода интенсивного роста свиней.

Сбалансированное, полноценное кормление характеризуется повышенной оплатой корма продукцией (пониженной затратой кормов на производство единицы продукции), что обусловлено повышенным уровнем продуктивности и меньшей долей расхода кормов на поддержание и, кроме того, меньшими потерями энергии и веществ при преобразовании веществ пищи в продукцию.

Выводы

В условиях промышленной технологии производства свинины усиливается действие факторов внешней среды на организм свиней, и они вынуждены приспосабливаться к изменяющимся условиям существования, происходит это не бесследно, а отражается на продуктивности животных.

Движение (моцион) животных безусловно положительно влияет на физиологическое состояние свиней: повышает общий тонус, усиливает обмен веществ, приводя к общему оздоровлению и повышению продуктивности животных. В условиях промышленного комплекса наиболее оптимальный вариант содержания свиноматок с предоставлением моциона в подсосный период, так как такое содержание не только способствует повышению воспроизводительных функций животных, но и является вполне приемлемым с технологической точки зрения. Важно помнить, что наиболее остро реагируют на безвыгульное содержание молодые свинки в период выращивания: задержка половой охоты значительный прохолост и потеря молочности у свинок, увеличение числа мертворожденных и слабых поросят.

Вывод свиней в летние лагеря дает возможность провести качественный санитарный ремонт в зимних помещениях, осуществить их двукратную дезинфекцию (после вывода животных и перед вводом) и просушить. При такой системе содержания отпадает необходимость в дополнительном введении в рацион ряда минеральных добавок, микроэлементов и витаминов.

Племенная работа имеет огромное значение в свиноводстве. При неправильном отборе и подборе свиней, при одностороннем отборе животных только по продуктивности, без учета конституции, происходит ослабление потомства, снижение его резистентности и как результат — потеря продуктивных качеств. Бонитировка свиней важный этап в племенной работе, по результатам которой для хряков и маток устанавливают четыре класса: элита-рекорд, элита, первый и второй. В нынешнее время необходимо заниматься анализом показателей стада и распределением животных по производственным группам для получения достойной продукции, занимающей ведущую роль в мясном производстве.

Кормление отдельных половозрастных и производственных групп свиней имеет свои особенности, кормление организованно правильно, если оно экономично и при нем достигаются такие цели, как получение продукции требуемого качества и сохранение здоровья животных. Сбалансированное, полноценное кормление характеризуется повышенной оплатой корма продукцией (пониженной затратой кормов на производство единицы продукции), что обусловлено повышенным уровнем продуктивности и меньшей долей расхода кормов при преобразовании веществ пищи в продукцию.

Разведение свиней позволяет в достаточно короткий период производить большое количество высококачественного мяса.

Использованная литература

1. Ветеринария. Большой энциклопедический словарь./ гл. ред. В.П.Шишков. — М.: НИ Большая Российская энциклопедия, 1998, — С.: 104, 218, 556, 558-559.

2. Голиков А.Н. Адаптация сельскохозяйственных животных. — М.:, Агропромиздат, 1985, — 216с.

3. Дмитроченко А.П., Пшеничный П.Д. Кормление сельскохозяйственных животных. — Л.: Колос, 1975. — С.:235-237.

5. Никитин И.Н., Воскобойник В.Ф. Организация и экономика ветеринарного дела. — М.: ВЛАДОС, 1999, — С.: 89-94.

Реферат: Цели и задачи процесса воспитания разных возрастных групп

Реферат

по дисциплине

педагогическая психология

Тема:«Цели и задачи процесса воспитания разных возрастных групп».

Содержание

Введение

I. Цели и задачи воспитательной деятельности

1. Цели воспитания

2. Основные задачи воспитания

II. Возрастной подход в воспитании

1. Возрастной подход

2. Возрастные кризисы

3. Три группы воспитательных задач

III. Задачи, определяемые возрастом воспитанников

Заключение

Список литературы

Введение:

Происходящие в настоящее время изменения в социально-экономической, политической сферах Российского государства не могли не сказаться на процессе воспитания молодого поколения. Перемены, происходящие в обществе, все глубже затрагивают не только сознание и психологию людей, но и положение человека в нем. Поэтому появилась необходимость решать не отдельные вопросы, а всю совокупность проблем, относящихся к воспитанию.

Воспитание – это процесс систематического и целенаправленного воздействия на человека, на его духовное и физическое развитие в целях подготовки его к производственной, общественной и культурной деятельности. Но воспитание не отдельный процесс, он неразрывно связан с обучением и образованием, поскольку названные процессы направлены на человека как целое. В направлениях воспитания трудно выделить отдельные составляющие, оказывающие влияние на эмоции, волю, характер, ценностные ориентации и интеллект. Но, несмотря на это, в процессах воспитания и образования существуют различия. В отличие от образования, где главной целью является развитие познавательных процессов индивида, его способностей, приобретения им знаний, воспитание  ставит целью формирование человека как личности, его отношение к миру, обществу и взаимоотношений с ним.

Таким образом, воспитание в значительной степени носит целенаправленный характер, который предполагает определенное направление воспитательной деятельности, осознание ее конечных целей, а также содержит средства и методы достижения этих целей.

I. Цели и задачи воспитательной деятельности.

1. Цели воспитания.

Целями воспитания являются ожидаемые изменения в человеке, осуществляемые проведением специально организованных воспитательных действий и акций. Но цели воспитания не устанавливаются раз и навсегда, не являются едиными, а определяются идейными и ценностными ориентирами, провозглашенными тем или иным обществом.

В самом общем виде цель воспитания как практической деятельности предполагает развитие у человека таких качеств, как:

— собственно субъектность — сформированность жизненной позиции «деятеля», которая предполагает самоопределение человека, его активность и ответственность;

— образованность как способность человека быть адекватным динамичной ситуации, умение работать с расширяющимся знанием в изменяющемся обществе;

— терпимость как принятие ценностей мира и человека, как признание инакомыслия, осознание границ своей свободы и прав другого человека, умение договариваться;

— функциональная грамотность как наличие знания об окружающем мире и языке общения, обеспечивающее человеку возможность стать хозяином своей судьбы. 

Иногда в качестве цели воспитания называют и развитие личности человека как субъекта деятельности, включая развитие: интеллекта, эмоциональной сферы, устойчивости к стрессам, уверенности в себе и самопринятия, позитивного отношения к миру и принятия других, самостоятельности, автономности и ответственности; мотивации самоактуализации, самосовершенствования и др. Однако главной целью воспитания является формирование и развитие ребенка как личности с теми качествами, которые необходимы ей для жизни в обществе. Также следует отметить, что в качестве идейной базы воспитательного процесса следует придерживаться принципов гуманизма. То есть воспитывать в человеке «общечеловеческие ценности», не имеющие исторических и государственных границ. Именно они и определяют собой цели воспитания на различных этапах развития человечества. Эти цели, главным образом связаны с понятием морали и нравственности, а также с тем, что происходит с личностью и вокруг нее. Но наряду с «общечеловеческими ценностями» существуют цели, которые ставят перед воспитанием текущие процессы в обществе, данная государственная формация. Специальными целями сегодняшнего этапа развития общества и государства являются воспитание инициативного, предприимчивого, стремящегося к успеху человека.

Цели воспитания становление и развитие качеств личности на основе нравственных ценностей и исторического опыта России через деятельностное отношение к окружающему миру, к людям, себе, направленное на формирование активной жизненной позиции. Необходима выработка цели воспитательной системы всеми участниками образовательного процесса в контексте общих целей деятельности образовательного учреждения.

Можно назвать условия, которые обеспечивают эффективное целеполагание в образовательном учреждении:

цель должна быть направлена на получение результата. Необходимо определить результаты деятельности всей организации, объединений учителей, отдельных педагогов. Школа привлекает к выработке целей родителей и учащихся, представителей общественности, ученых;

цель должна быть локализована в пространстве и во времени. Важно определить долгосрочные, среднесрочные и краткосрочные цели, их иерархическую соподчиненность;

достижение цели осуществляется по определенным правилам (программам, методикам). В этом направлении представляет интерес проектная деятельность педагогов. Подготовка и реализация педагогических проектов может являться эффективным средством достижения цели воспитания;

в содержании цели должен быть предмет, который преобразуется в результат.

должны быть определены средства, с помощью которых произойдет достижение цели: ресурсы (человеческие и информационные, материальные и др.), поддержка управленческих, финансовых структур, квалификация педагогов и т.д.

Процесс формулирования целей воспитания предполагает определение иерархии в образовательной системе, прогнозирование и постановку краткосрочных, среднесрочных и долгосрочных целей.

2. Основные задачи воспитания.

Система воспитания призвана обеспечить:

— формирование готовности и способности личности выполнять систему социальных ролей;

— приобщение к мировой, национальной культуре и культуре своего края для развития духовности и культуры;

— историческую преемственность поколений, сохранение, распространение и развитие национальной культуры, воспитание бережного отношения к историческому и культурному наследию народов России;

— воспитание патриотов России, граждан правового, демократического, социального государства, уважающих права и свободы личности, обладающих высокой нравственностью и проявляющих национальную и религиозную терпимость, уважительное отношение к традициям и культуре других народов;

— формирование у детей, подростков и молодежи культуры мира и межличностных отношений; разностороннее и своевременное развитие детей, подростков и молодежи, их творческих способностей, формирование навыков самообразования, самореализацию личности;

— формирование у детей, подростков и молодежи целостного миропонимания и современного научного мировоззрения, развитие культуры межэтнических отношений;

— воспитание толерантного отношения, терпимости к человеку независимо от его расовой и национальной принадлежности;

— развитие субъектности, инициативности и самостоятельности в исполнении позитивной социальной роли;

— формирование личности, направленной на совершенствование общества, в котором она живет, умеющей противодействовать асоциальным процессам;

— развитие коммуникативных навыков и формирование толерантного отношения к людям другой национальности и вероисповедания;

— усвоение понятий, определяющих управление собой (своим здоровьем, эмоционально-волевой сферой, творческим самосовершенствованием);

— воспитание здорового образа жизни, развитие детского и юношеского спорта;

— организацию превентивного обучения в области профилактики ВИЧ/СПИД в образовательной среде;

— экологическое воспитание, формирующее бережное отношение населения к природе;

— эффективность профилактики асоциального поведения детей и молодежи, детской беспризорности, правонарушений и других негативных явлений за счет организации максимальной занятости обучающихся через развитие системы дополнительного образования детей и подростков, организации работы по месту жительства, увеличения количества творческих организаций и объединений по интересам в общеобразовательных учреждениях и учреждениях профессионального образования, привлечения семьи к воспитанию детей и молодежи;

— организацию участия обучающихся в управлении образовательными учреждениями, содействие созданию детских и молодежных организаций;

— укрепление взаимодействия с заинтересованными органами (исполнительной власти всех уровней, законодательной (представительной) власти), организациями и учреждениями, прежде всего социальной сферы (культуры, здравоохранения, физической культуры и спорта, занятости), правоохранительными органами, общественными, в том числе религиозными, и другими организациями по вопросу воспитания детей, подростков и молодежи.

II. Возрастной подход в воспитании.

1. Возрастной подход  в воспитании предполагает учет и использование закономерностей формирования и развития конкретного человека (физиологических, психических, психологических, социальных и др.), а также социально-психологических особенностей групп воспитуемых, обусловленных их возрастным составом. В педагогической практике он конкретизирует содержание принципа воспитания.

Развитие и жизнь человека на каждом возрастном этапе имеют самостоятельное значение с субъективной и педагогической точек зрения. Однако некоторые специалисты рассматривают возрастные этапы до наступления физиологической и особенно личностной зрелости только как подготовку к следующему возрастному периоду. Это приводит к неоправданной трактовке содержания воспитания только как подготовки человека к жизни (социализации), к объектному отношению к человеку, игнорированию самоценности личности в каждый момент ее существования, а субъективно — к преднамеренному искажению временной перспективы, возникновению социальной безответственности и личностному инфантилизму.

Возрастные особенности образуют комплекс физических, познавательных, интеллектуальных, мотивационных и эмоциональных свойств человека, которые присущи большинству людей одного возраста. Характеристики той или иной возрастной группы определяются историческими, социальными, культурными изменениями, которые свойственны группе людей, переживающей в один период времени одни и те же события. В различных регионах, этносах также существует возрастная специфика воспитания, обусловленная особенностями социализации и возрастной субкультурой. Это требует от воспитательной деятельности педагогов и других специалистов, решающих воспитательные задачи в системах образовательных, производственных, научно-исследовательских и других учреждений, творчества и гибкости в работе. При этом ее эффективность во многом будет зависеть от знания и учета следующих возрастных особенностей воспитуемых:

1. неравномерности развития отдельных физиологических, психических, психологических и социальных процессов;

2. изменений в познавательной, двигательной, эмоциональной и других сферах, а также в содержании, формах и способах взаимодействия с людьми;

3. динамики отношений в семье, социальной группе, коллективе;

4. появления новых потребностей и интересов и способов их реализации;

5. процессов самопознания, самоопределения, самоактуализации и самоутверждения;

6. специфики проявления кризисных явлений в развития человека и т.п.

Педагогическая практика показывает, что особую сложность представляет решение последней из перечисленных задач.

2. Возрастные кризисы (греч. krisis — переломный момент, исход) в педагогической литературе рассматриваются как условное наименование переходов людей от одного возрастного этапа к другому. В возрастной психологии эмпирически отмечается неравномерность, например, детского развития и связанных с этим особых, сложных моментов становления личности. При этом многие исследователи (например, 3.Фрейд, А.Гезелл и др.) рассматривали эту ситуацию как «болезнь развития», негативный результат столкновения развивающейся личности с окружающей ее социальной действительностью.

Л.С.Выготский, исследуя проблему возрастных кризисов, разработал оригинальную концепцию, в которой рассматривал их как диалектический процесс личностного совершенствования. Этапы постепенных изменений в нем чередуются с теми или иными кризисами личностной сферы человека. Например, психическое развитие осуществляется посредством смены т.н. стабильных и критических возрастов. В рамках стабильного возраста вызревают психические новообразования, которые вступают в конфликт с существующей системой личностных ценностей человека того или иного возраста, что и порождает возрастной кризис.

На различных этапах возрастных кризисов происходит коренная смена всей «социальной ситуации развития» человека — возникновение нового типа отношений с окружающими, смена одного вида ведущей деятельности другим и т.д. Вместе с тем негативные проявления того или иного возрастного кризиса не являются неизбежными. Гибкая смена направленности и характера воспитательного взаимодействия, учет происходящих перемен могут значительно смягчить его протекание.

Педагогика учитывает не только достигнутый уровень развития человека определенного возраста, но и возможности влияния на этот процесс (в т.ч. и исходя из понятия зоны ближайшего развития). Особое интегрирующее значение имеет положение о том, что на каждом возрастном этапе перед человеком встает ряд задач, от решения которых зависит его личностное развитие. Возрастной подход призван создавать условия для их эффективного решения. В связи с этим в педагогической литературе выделяется три группы воспитательных задач для каждого возраста: естественно-культурные, социально-культурные и социально-психологические.

3. Три группы воспитательных задач.

Естественно-культурные задачи предполагают достижение определенного уровня биологического созревания, физического и сексуального развития, имеющих некоторые регионально-культурные объективные, субъективные и нормативные различия. Возрастной подход разрабатывает оптимальные условия питания, ухода за ребенком, систему физического и сенсорно-моторного развития, мер коррекции отклонений в развитии, способы стимулирования осознания ценности здоровья, здорового образа жизни; формирует позитивное отношение к человеческому телу, реалистичные каноны женственности и мужественности, адекватное восприятие человеком человеческой сексуальности (с учетом этнокультурных традиций).

Социально-культурные задачи (познавательные, морально-нравственные, ценностно-смысловые), с одной стороны, предъявляются к личности различными институтами воспитания, с другой — существуют в виде определенных норм и ценностей в общественной практике. Возрастной подход в воспитании в этом случае определяет знания, умения, навыки, ценности и нормы, необходимые для решения этих задач, фактически выполняя социальный заказ формирования гражданина, семьянина, труженика и т.д.

Социально-психологические задачи относятся к проблеме становления самосознания личности, ее самоопределения в различных сферах государственной, общественной и семейной жизни. Помощь личности в решении этих задач может быть оказана через воспитательное развитие у нее рефлексии и саморегуляции, а также создание условий для адекватного самопознания, личностно-значимой и социально-приемлемой самореализации и самоутверждения. В этом случае необходимо учить человека ставить перед собой цели, адекватные возрастным возможностям и его личностным ресурсам, вносить в них коррективы в связи с изменением объективных обстоятельств, способов сотрудничества, решения проблем, предупреждения и преодоления конфликтов.

Воспитательная задача, не решенная в определенном возрасте, может проявиться через длительный период и вызвать нежелательные изменения в направленности развития личностной сферы человека. Это существенно повлияет на конечный результат воспитания – личностное самоопределение, самоосознание и самооценку личности.

III. Задачи, определяемые возрастом воспитанников

а) Задачи воспитательной работы с детьми дошкольного возраста:

— развитие любознательности, являющейся основой познавательной активности ребенка;

— охрана и укрепление здоровья детей;

— формирование навыков культурного поведения;

— воспитание любви к родному краю;

— воспитание толерантного отношения к людям другой национальности;

— развитие интереса к труду, воспитание навыков трудовой деятельности;

— обогащение духовного мира детей средствами искусства.

б) Задачи воспитательной работы с детьми младшего школьного возраста:

— развитие пытливости ума, умения наблюдать, рассуждать, обобщать сведения об объектах и явлениях окружающего мира;

— освоение знаний об окружающем мире, о человеке;

— воспитание патриотических чувств;

— воспитание эмоционально-ценностного отношения к окружающему миру;

— развитие потребности проявлять заботу о других;

— развитие умения видеть красивое в природе, труде, искусстве, поступках людей; побуждать ребенка совершать добрые поступки в жизни;

— воспитание толерантного отношения к людям другой национальности.

в) Задачи воспитательной работы с подростками:

— дальнейшее развитие познавательных интересов, критического мышления взрослеющего человека в процессе восприятия социальной информации;

— развитие нравственной культуры, гражданской ответственности, уважения к социальным нормам, воспитание толерантного отношения к людям другой национальности;

— укрепление убеждения воспитанников в том, что добро, милосердие, любовь к людям – это самые высокие ценности человеческой жизни, что никакие социальные условия, в том числе рыночные экономические отношения, не способны их отменить или поставить под сомнение;

— формирование опыта применения полученных знаний для решения задач в области межличностных отношений в классе, семье, в сфере гражданско-общественной деятельности;

— воспитание умения отстаивать нравственные идеалы и противодействовать их разрушениям.

г) Задачи воспитательной работы с юношеством:

— освоение системы знаний о различных сферах человеческой деятельности, в том числе экономической, необходимых для выполнения социальной роли человека и гражданина;

— формирование умения критически осмысливать и систематизировать социальную информацию;

— формирование умений применения полученных знаний для решения задач в гражданской и общественной деятельности, семейно-бытовой сфере, в области социальных отношений;

— закрепление и обогащение опыта совершения социально-значимых поступков;

— воспитание толерантного отношения к людям другой национальности и вероисповедания;

— формирование умения противодействовать асоциальным проявлениям;

— вовлечение подростков и молодежи в многообразную социальную практику и деятельность институтов гражданского общества.

Заключение:

В ходе исторического развития человечества и педагогической науки понимание теории и практики воспитания претерпело существенные изменения. На данном этапе социального развития общества воспитание предполагает:

передачу социального опыта человечества и мировой культуры

непосредственное воспитательное воздействие на человека или группу людей

организацию жизни и деятельности воспитанника

создание условий для саморазвития личности воспитанника, и т.д.

В целом воспитание представляет собой процесс, основными компонентами которого являются воспитатель, воспитанник, процесс их взаимодействия, а также условия протекания этого процесса.

Организация воспитательного процесса и реализация поставленных целей и задач осуществляется посредством различных институтов воспитания: семьи, школы, средств массовой информации и прочих. В процессе воспитания человека главной целью является формирование всесторонне и гармонично развитого человека, способного к самостоятельной жизни и деятельности в современных условиях. В связи с этим осуществляется умственное, эстетическое, трудовое, физическое, правовое, экологическое и другие направления воспитания.

Поставленные перед процессом воспитания цели могут быть решены различными способами, но эффективность их решения зависит от следующих факторов:

совокупного применения методов, приемов и воспитательных средств

учета индивидуальных особенностей воспитанника

условий и обстоятельств проведения воспитательного процесса

В целом каждая воспитательная система несет на себе отпечаток времени, существующей общественной формации, социальных отношений и многого другого. В целях и задачах воспитания просматривается идеал человека данной исторической эпохи и стремление к его достижению. Главным для каждой воспитательной системы является ориентация на воспитание человека, готового жить и работать в современном для него обществе.

Список литературы

1. Воспитание // Советский энциклопедический словарь.4-е изд. – М.: Советская Энциклопедия, 1987. – С. 248.

2. Немов Р.С. Психология.: В 3-х т. Т.2. – 4-е изд. – М.: ВЛАДОС, 2001. – 608с.

3. Обухова Л. Ф. Детская (возрастная) психология. Учебник. —  М., Российское педагогическое агентство. 1996, —  374 с.

4. Психология и педагогика / Сост. А.А.Радугин. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Центр, 1999. – 256с.

5. Реан А.А., Бордовская Н.В., Розум С.И. Психология и педагогика. – СПб.: Питер, 2000. – 432с. – ( Учебник нового века).

6. Краевский В. В. Общие основы педагогики. Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений. — М.: «Академия», 2003. — 256 с.

Реферат: Клініко-лабораторне обгрунтування застосування безпосереднього протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА МЕДИЧНА АКАДЕМІЯ

ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ імені П.Л. ШУПИКА

КАБАНЧУК СЕРГІЙ ВІКТОРОВИЧ

УДК 616.314-089.843-074/.076:616.314-089.28

КЛІНІКО-ЛАБОРАТОРНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ БЕЗПОСЕРЕДНЬОГО ПРОТЕЗУВАННЯ НА ВНУТРІШНЬОКІСТКОВИХ ДЕНТАЛЬНИХ ІМПЛАНТАТАХ

14.01.22 — стоматологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата медичних наук

Київ-2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній медичній академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика МОЗ України (м. Київ).

Науковий керівник – доктор медичних наук, професор Павленко Олексій Володимирович, Національна медична академія післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика МОЗ України (м. Київ), завідувач кафедри стоматології.

Офіційні опоненти:

— доктор медичних наук, професор Лісова Ірина Григорівна, Харківська медична академія післядипломної освіти МОЗ України, завідувач кафедри стоматології та хірургічної стоматології;

— кандидат медичних наук, доцент Лось Валерій Володимирович, Національний медичний університет ім. О.О.Богомольця МОЗ України, кафедра ортопедичної стоматології.

Захист відбудеться “27” червня 2008 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.613.09 при Національній медичній академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика, 04050, м. Київ, вул. Пимоненка, 10-а.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика, м. Київ, вул. Дорогожицька, 9.

Автореферат розісланий “24 ” травня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор медичних наук, професор Мазур І.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Дентальна імплантація стала невід’ємною частиною стоматології й значно розширила спектр ортопедичних можливостей сучасної стоматології [Угрин М.М. 2003, 2006; Заблоцький Я.В. 2006; Тимофєєв О.О. 2007]. Отримані докази успіху лікування адентії за допомогою зубних протезів з опорою на дентальні імплантати в ході довгострокових досліджень привели до росту популярності даної методики [Суров О.М. 2003; Лось В.В., Неспрядько В.П. 2004; Параскевич В.Л. 2000, 2002, 2006, Куцевляк В.І. 2005, 2006, 2007].

Доведено, що успіх реабілітації пацієнтів з дефектами зубних рядів методом дентальної імплантації значною мірою залежить від кальцій-фосфорного метаболізму [Білоклицька Г.Ф., Заноздра Л.М. 2006]. Захворювання тканин пародонта у пацієнтів з втратою зубів є причиною відмови від протезування з використанням внутрішньокісткових дентальних імплантатів і до недавнього часу розглядалися як відносне протипоказання до проведення реабілітації за допомогою дентальної імплантації [Раад З.К., Тюрін А.Г. 2002]. Саме тому пацієнти з ослабленим пародонтологічним статусом, при проведенні дентальної імплантації, відносяться до групи ризику [Параскевич В.Л. 2000, 2005; Ярова С.П., Брашкін А.П. 2004].

Було запропоновано кілька протоколів усунення адентії щелеп. Традиційний хірургічний протокол передбачає наявність 4-6 місячного періоду інтеграції імплантату без жодного навантаження для утворення мінералізованої кісткової тканини на місці контакту кістки та імплантату. Разом з тим доведено, що передчасне навантаження індуціює формування фіброзної сполучної тканини між імплантатом і кісткою [Linkow L. 1993]. Однак, у ряді досліджень на тваринах і в серії клінічних випадків, було доведено, що до ортопедичного етапу дентальної імплантації можна переходити відразу ж після установки імплантатів. Такий підхід дозволяє скоротити число хірургічних втручань і знизити дискомфорт лікування. Крім того, при негайному протезуванні пацієнт може отримати вирішення естетичних проблем на початкових етапах реабілітації [Моссейко О.О. 2005; Левандовський Р.А. 2005; Малеве Ш. 2003, 2005; Заблоцький Я.В. 2006] .

На сучасному етапі розвитку дентальної імплантації акценти спрямовані на скорочення тривалості лікування. Зменшення терміну реабілітації хворих з адентією можливо за рахунок безпосереднього або раннього протезування на імплантатах [Опанасюк І.В., Опанасюк Ю.В. 2003; Molo P., Rengert B. 2003; Jaffin R. 2004].

Аналіз джерел науково-медичної інформації свідчить про недостатнє висвітлення проблеми безпосереднього протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах. Чітко не сформульовані та не визначені показання і протипоказання для використання даного методу лікування.

Таким чином, у проблемі безпосереднього протезування на дентальних імплантатах залишається ряд питань, рішення яких дозволить знайти оптимальну методику протезування в кожному конкретному випадку, скоротити тривалість імплантологічної реабілітації та кількість оперативних втручань, уникнути емоційного дискомфорту пацієнтів, що має велике соціальне значення.

Звўязок роботи з науковими програмами, темами, планами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт Інституту стоматології Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика і є фрагментом теми кафедри стоматології: «Клініко-лабораторне обґрунтування використання сучасних медичних технологій для діагностики, профілактики й лікування основних стоматологічних захворювань» (державний реєстраційний номер 0104 U 000711). Автор є безпосереднім виконавцем фрагмента запланованої науково-дослідної роботи.

Мета дослідження. Підвищення ефективності реабілітації пацієнтів з дефектами зубних рядів шляхом застосування безпосереднього протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах та використанням за показниками медикаментозної остеотропної корекції.

Для досягнення поставленої мети були визначені наступні завдання дослідження:

Провести порівняльну оцінку клініко-рентгенологічних показників у групах залежно від строків протезування на дентальних імплантатах. Вивчити ефективність безпосереднього протезування при реабілітації пацієнтів з дефектами зубних рядів методом дентальної імплантації.

На основі клінічних і лабораторних досліджень визначити показання та протипоказання до застосування методу безпосереднього протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах.

Визначити структурно-функціональний стан кісткової тканини у пацієнтів, які входять у групу ризику на етапі підготовки до дентальної імплантації.

Оцінити ефективність реабілітації пацієнтів із групи ризику з застосуванням безпосереднього та раннього протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах на фоні остеотропної медикаментозної корекції.

Розробити диференційний підхід до визначення термінів протезування на дентальних імплантатах.

Об’єкт дослідження. Реабілітація пацієнтів з дефектами зубних рядів з різними термінами протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах.

Предмет дослідження. Застосування безпосереднього та раннього протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах з використанням по показанням остеотропної медикаментозної корекції.

Методи дослідження:

— загальноклінічні — збір анамнезу, скарги, огляд, визначення гігієнічного стану порожнини рота, проба Шиллера -Писарєва, проба Бранемарка;

— рентгенологічні – прицільна рентгенографія, радіовізіографія, ортопантомографія, комп’ютерна томографія;

— остеометричні — визначення об’єму, якості, щільності кісткової тканини в зоні імплантації, ультразвукова денсітометрія;

— лабораторні – визначення рівня паратіріоїдного гормону і кальциотоніна; визначення біохімічних маркерів кісткового ремоделювання – кісткового ізофермента лужної фосфатази, остеокальцина, С-концевого телопептіда колагену I типу, дезоксипірідіноліна;

— статистичні — параметричний аналіз, описувальна статистика.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше, на етапі підготовки до дентальної імплантації з застосуванням безпосереднього та раннього протезування, був запропонований комплекс діагностичних заходів (ультразвукова денситометрія та дослідження біохімічних маркерів кісткового ремоделювання) по визначенню структурно-функціонального стану кісткової тканини для групи ризику.

З метою скорочення строків реабілітації пацієнтів з дефектами зубних рядів була доведена висока ефективність застосування безпосереднього та раннього протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах, визначені та доповнені показання та протипоказання до застосування вказаного методу.

Вперше вивчена ефективність безпосереднього та раннього протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах у пацієнтів з генералізованим пародонтитом II-III ступеня тяжкості.

Вперше, на етапі підготовки до дентальної імплантації з використанням безпосереднього та раннього протезування у хворих генералізованим пародонтитом, застосовано комплекс остеотропної терапії і оцінка його ефективності для корекції метаболічних процесів кісткової тканини на підґрунті аналізу даних ультразвукової денситометрії та показників біохімічних маркерів кісткового ремоделювання.

Практичне значення одержаних результатів. Удосконалено реабілітацію пацієнтів з дефектами зубних рядів методом дентальної імплантації шляхом безпосереднього протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах. Практичним лікарям запропоновані об’єктивні рекомендації, які можна використовувати для визначення термінів протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах, як на стадії планування імплантологічної реабілітації, так і після хірургічного етапу дентальної імплантації.

На підставі аналізу проведеного дослідження розроблені рекомендації відносно підготовки кісткової тканини до дентальної імплантації у пацієнтів з генералізованим пародонтитом II-III ступеня тяжкості, вибору термінів протезування при плануванні та проведенні реабілітації. Визначено показання та протипоказання до застосування безпосереднього протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах. Отримані результати можуть бути використані в стоматологічних відділеннях медичних установ при лікуванні пацієнтів з дефектами зубних рядів методом дентальної імплантації.

Розроблені методи діагностики й реабілітації впроваджені в лікувальний процес Центральної стоматологічної поліклініки Міністерства Оборони України, Черкаської обласної стоматологічної поліклініки, КП „Стоматологія” Солом’янського району м. Києва. Результати проведених досліджень впроваджені в педагогічний процес на кафедрах стоматології та ортопедичної стоматології Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика, на кафедрі стоматології та щелепно-лицьової хірургії Харьківської медичної академії післядипломної освіти.

Особистий внесок здобувача. Автором самостійно виконаний патентно-інформаційний пошук, особисто проводився набір всіх обстежуваних, їх клініко-лабораторне обстеження й реабілітація. Автором самостійно проведений аналіз літератури та отриманих результатів обстеження, їх математична обробка. Під керівництвом наукового керівника сформульовані основні положення дисертації, висновки і практичні рекомендації. Наукові публікації, текст дисертації й автореферат написані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. На етапах виконання дисертаційної роботи її основні положення доповідалися на засіданнях кафедри стоматології Інституту стоматології НМАПО ім. П.Л.Шупика (2006-2007 р.); 5-му засіданні клубу імплантологів України (1-2 жовтня, Одеса, 2004 р.); 6-му засіданні клубу імплантологів України (Одеса, 6-8 жовтня 2005 р.); Міжнародному стоматологічному салоні «Весна-2005» (Київ, 23 березня, 2005 р.); на Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасний стан і актуальні проблеми ортопедичної стоматології» (Івано-Франківськ, 13 травня 2005р.); на Міжнародному стоматологічному салоні «Осінь — 2005» (Київ, 24 жовтня, 2005р.); на міжнародному лекторії “Сучасні технології лікування і профілактики в практичній стоматології” в рамках стоматологічної виставки «МЕДВІН: Експодентал 2005» (Київ, 7-10 грудня 2005р.); на Українському Міжнародному стоматологічному салоні «Весна 2006» (Київ, 12-14 квітня, 2006р.); на науково-практичній конференції «Актуальні проблеми терапевтичної стоматології» (Київ, 13 квітня, 2006р.); на науково-практичній конференції «Сучасні аспекти клінічної пародонтології: Український пародонтологічний клуб» (Крим, Мис Айя, 29-30 квітня, 2006р.); на Міжнародному стоматологічному салоні «Осінь-2006» (Київ, 17-19 жовтня, 2006р.); на III-й Східно-Європейській конференції із проблем стоматологічної імплантації «Інновації в імплантології» (Львів, 29-31 березня, 2007р.); проблемної комісії «Стоматологія» Інституту стоматології Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л.Шупика.

Публікації. За темою дисертаційної роботи надруковано 5 статей у наукових фахових виданнях, ліцензованих ВАК України, 3 тези конференцій; отримано 1 деклараційний патент України (патент № 1771 від 15.12.2000 р., бюл. № 7- II).

Обсяг і структура дисертації. Власний текст дисертації викладено на 126 сторінках комп’ютерного тексту й складається зі змісту, вступу, огляду літератури, опису матеріалів і методів дослідження, чотирьох розділів власних досліджень, обговорення отриманих результатів, висновків, практичних рекомендацій та списку використаних літературних джерел, з них 144 — автори країн СНД та України, 140 — іноземні автори. Робота ілюстрована 17 таблицями, 28 малюнками та 3 додатками.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Матеріали та методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань під нашим спостереженням знаходилися 120 пацієнтів з дефектами зубних рядів віком від 16 до 54 років (48 чоловіків і 72 жінки), реабілітація яких проводилася методом дентальної імплантації з різними термінами протезування. Обстежування пацієнтів проводили традиційними методиками [Копейкін В.М. 1993; Робустова Т.Г. 1996]. Визначали анатомічні особливості альвеолярних відростків у зоні передбачуваної імплантації та враховували наявність показань та протипоказань до дентальної імплантації [Тимофєєв О.О. 2007]. Оцінювали стан слизової оболонки та тканин пародонту з використанням проб та індексів [Парма С., 1960; Green J.C., Vermilion J.K. 1964]. З метою визначення групи ризику на етапі планування дентальної імплантації з безпосереднім та раннім протезуванням вивчали структурно-функціональний стан кісткової тканини методом ультразвукової денситометрії за допомогою ультразвукового денситометра «Achilles+» фірми LUNAR Corp. (США) з визначенням Т-критерію (показник співвідношення мінеральної щільності кістки пацієнта у відносних одиницях — SD) [Гулюк А..Г. 2004], та лабораторні дослідження визначення рівня основних гормонів, що впливають на гомеостаз кальцію — паратгормона та кальцитоніна [Delmas P.D. 1990, 1993], а також рівня біохімічних маркерів кісткового ремоделювання [Cheng S. 2002; Delmas P.D. 1990,1993]. Для нормалізації структурно-функціонального стану у пацієнтів групи ризику, на етапі підготовки до дентальної імплантації, призначався курс медикаментозної остеотропної терапії який складався з інгібіторів резорбції кісткової тканини (“Міакальцик” і “Фосамакс”), та препаратів кальцію третього покоління (“Кальцемін” і “Кальцемін Аванс”). Тривалість курсу складалала 6 місяців [Мазур І.П. 2006, 2007].

Усі пацієнти розподілені на три групи. I група складалася з 40 чоловік (20 чоловіків і 20 жінок, середній вік 45 років), яким проводилася реабілітація за допомогою дентальної імплантації методом безпосереднього протезування. До II-ї клінічної групи ввійшло 40 пацієнтів (11 чоловіків і 29 жінок, середній вік 45 років), які були реабілітовані за допомогою дентальної імплантації з раннім протезуванням (протезування проводилося через 6-8 тижнів після оперативного втручання). До III-ї (контрольної) групи ввійшло 40 пацієнтів (20 чоловіків і 20 жінок, середній вік 45 років), яким дентальна імплантація проводилася по класичній 2-х етапній методиці — до етапу протезування приступали через 3-4 місяці на нижній щелепі, і через 5-6 місяців на верхній щелепі.

Для імплантації використовували одно і двохетапні імплантати імплантологічної системи «Alpha Bio» Ізраїль.

Пацієнтам I-ї групи після установки імплантатів підбирали та фіксували абатменти, операційну рану ушивали. Ізолювали операційне поле й знімали відбиток. У найближчі 72 години фіксували первинний протез із матеріалу для тимчасових коронок фірми „Voco”. У пацієнтів із частковою адентією тимчасові конструкції завжди перебували поза оклюзією, а у пацієнтів з повною адентією оклюзійні контакти перебували в проекції імплантатів. До постійного протезування пацієнтів I-ї групи переходили через 6 — 8 тижнів після операції. Пацієнтам II-ї групи до 2-го хірургічного етапу приступали через 6 тижнів після установки імплантатів, у пацієнтів контрольної групи другий хірургічний етап проводили через 3-4 місяці на нижній щелепі й 5-6 місяців на верхній, після чого виготовлялися постійні супраструктури. Огляди пацієнтів проводили через 1, 3 і 7- 10 добу після оперативного втручання. Шви знімали на 7-10 день після операції. Наступні контрольні огляди проводили через 1, 3, 6 і 12 місяців після імплантації.

Оцінка стабільності імплантатів визначали пробою Бранемарка [1985], та по ступені рухливості супраструктур.

Стан слизової оболонки навколо встановлених імплантатів оцінювали візуально. Наявність запалення оцінювали за допомогою проби Шиллера-Писарєва на 7-10 добу, 1 місяць, 6 і 12 місяців після установки імплантату. Всім пацієнтам виконували ортопантомографію (ортопантомограф – Planmeca PM 2002 EC Ploline Panoramic X-ray unit), та радіовізіографію. Комп’ютерна томографія проводилась тількі при III рівні імплантологічного втручання [Угрин М.М. 2006]. По ортопантомограмах визначали стан зубів, що залишилися, і висоту кісткової тканини в місці передбачуваної імплантації. При плануванні установки дентальних імплантатів враховували коефіцієнти дісторсії зображення альвеолярного відростка для ортопантомографії.

При проведенні прицільної радіовізіографії використовували радіовізіограф фірми «Trophy». Для стандартизації рентгенологічного дослідження для одержання достовірного рентгенівського зображення застосовували набір позиціонерів. Рівень резорбції кісткової тканини визначали тільки у випадку вдалої імплантації в кожного встановленого імплантату. Виміри проводилися через 3, 6 і 12 місяців після установки імплантатів у медіальних і дистальних ділянках, за допомогою пакета програм вхідних у програмне забезпечення радіовізиографа «Trophy».

Якість кісткової тканини у пацієнтів оцінювали відповідно до клініко-рентгенологічної класифікації [U. Likholm, G. Zarb 1985; С. Mish, К. Judi 1987].

Результати дослідження та їх обговорення. Всього в 120 пацієнтів було діагностовано 397 дефектів зубних рядів на нижній і на верхній щелепах. При аналізі топографії дефектів зубних рядів було встановлено, що найбільш частіше зустрічаються бічні обмежені дефекти нижньої та верхньої щелеп, які склали 49,11%. Після чого, по поширеності йдуть бічні необмежені дефекти нижньої і верхньої щелепи – 31,26%, обмежені фронтальні дефекти – 11,83% та беззубі щелепи – 7,8%. З 397 дефектів зубних рядів тільки приблизно одна третина (33,58%) була відновлена за допомогою методу дентальної імплантації. Решта дефектів була реабілітована традиційним протезуванням. За час усього дослідження було встановлено 338 імплантатів при заміщенні 131 дефекту зубних рядів на верхній і нижній щелепах. Розподіл дефектів заміщених дентальними імплантатами по групах представлено в таблиці 1.

Таблиця 1

Розподіл встановлених імплантатів залежно від топографії дефектів у групах

Топографія

дефектів

I група

II група

III група

Всього

К-сть

д-тів

Уст.

імпл.

%

К-сть

д-тів

Уст. імпл

%

К-сть

д-тів

Уст.

імпл.

%

К-сть д-тів

Уст.

імпл.

%
Обмежений фронталь-ний

6

16

14,1

4

13

12,6

3

9

7,6

13

38

11,2

Необмний

бічний

9

21

18,5

21

58

55,7

21

67

558

51

146

43,1

Обмежений

бічний

23

41

35,9

20

33

31,7

16

25

20

59

99

29,5

Беззуба

щелепа

5

36

31,5

—

—

—

3

19

15

8

55

16,2
Всього

43

114

100

45

104

100

43

120

100

131

338

100

У I-й групі було встановлено 114 імплантатів, з яких 11 були одноетапні. Всі імплантати встановлювалися по одноетапному хірургічному протоколу. У II-й і контрольній групах встановлювалися тільки двоетапні імплантати – 104 і 120 імплантатів відповідно. При реабілітації необмежених дефектів бічних відділів верхньої і нижньої щелеп було встановлено 146 імплантатів (43,1%). В I-й групі 21 імплантат (6,2%), 58 імплантатів (17,1%) в II-й групі і 67 імплантатів (19,8%) — в контрольній. При лікуванні обмежених бічних відділів було встановлено 99 імплантатів, що склало 29,5% із загального числа: 41 імплантат (12,33%) в групі з безпосереднім протезуванням, 33 імплантата (9,78%) в II-й групі і 25 імплантатів (7,39%) в III-й групі. 38 імплантатів (11,2%) встановили при реабілітації обмеженого дефекту у фронтальному відділі, причому в I-й групі було встановлено 16 імплантатів (4,7%), в групі з раннім протезуванням 13 імплантатів (3,8%), і в контрольній групі — 9 імплантатів (2,7%). Та при лікуванні 5 випадків повної адентії в I-й групі було встановлено 36 імплантатів (10,6%), в III-й групі при реабілітації 3-х випадків встановили 19 імплантатів (5,6%), що склало 16,2% від загального числа реабілітацій. В II групу пацієнти з даною формою дефектів зубних рядів не входили.

Під час проведення хірургічного етапу дентальної імплантації визначали якість кісткової тканини в області встановлюваних імплантатів.

I, II та III типи кісткової тканини більше всього були представлені в I групі (6,6%, 17,5% і 15,8%), несприятливий тип кістки (IV) – в контрольній (10%).

Однією з умов успішної остеоінтеграції імплантату є його первинна фіксація в імптантаційному ложі. Імплантат повинен встановлюватися з зусиллям не менш 25 Н•см [Jaffin R. 2003; Degidi M., Piattelli A. 2005]. Нами було проаналізовано показники зусилля установки імплантатів в кісткову тканину (рис.2).

Було доведено, що найчастіше зусилля установки імплантату складає 35 Н•см — 40 Н•см. Також, був підтверджений той факт, що введення імплантату в кісткове ложе із зусиллям від 35 Н•см до 50 Н•см є ознакою надійної первинної фіксації. Однак, при установці імплантатів у кістку IV типу можна не отримати достатню первинну фіксацію, що приводить до мікрорухливості та їх втрати.

Нами був проведений аналіз розподілу встановлених імплантатів по групах залежно від діаметру і довжини. Було встановлено, що більшість імплантатів були із стандартною ортопедичною платформою і мали діаметр 3,75мм (46,9%). Імплантати діаметром 4,2мм використовувалися в 42,92% випадків. Імплантати з вузькою та широкою ортопедичною платформою використовувалися найбільш рідко. Імплантати діаметром 3,3мм встановлювалися в області вузького альвеолярного відростка, бічних різців і в місцях що мають вузький мезіодістальний простір – 6,26%. Найрідше встановлювали імплантати діаметром 5мм в області молярів верхньої і нижньої щелеп, при ширині альвеолярного гребеня більш 7мм — 3,9%. Розподіл по довжині використаних в дослідженні імплантатів показав, що найчастіше були використані імплантати довжиною 11,5мм, що склало 37,59% серед всіх встановлених. Імплантати завдовжки 13мм використовувалися в 31,06% випадків. Було встановлено 87 імплантатів довжиною 10мм, що склало 25,73%. Найменше часто використовувалися імплантати довжиною 8 мм, які встановлювалися в бічних відділах нижньої щелепи — 5,62%.

У період спостереження (12 місяців) з 114 установлених за методикою безпосереднього протезування імплантатів у першій групі було втрачено 5 імплантатів у чотирьох пацієнтів, що склало 4,3%, від установлених у групі. Втрата імплантатів відбулася в перші 3 тижні після хірургічного втручання. Три імплантати на верхній щелепі й два — на нижній. Всі втрачені імплантати були встановлені у пацієнтів з генералізованим пародонтитом. Два із трьох втрачених імплантатів на верхній щелепі були встановлені за методикою безпосередньої імплантації. У третьому випадку — при підготовці імплантаційного ложа мало місце ушкодження слизової оболонки порожнини носа й некоректна установка імплантату стосовно зубної дуги, що в остаточному підсумку привело до неадекватного припасування тимчасової коронки та до незбалансованої оклюзійної схеми. Невдача 2-х імплантатів на нижній щелепі відбулася в однієї пацієнтки при лікуванні необмеженого дефекту бічного відділу нижньої щелепи через підвищену функцію щитовидної залози. Причому, у двох випадках, із чотирьох, у пацієнтів був IV тип кісткової тканини, і по одному випадку II і III типу. Втрачені імплантати встановлювалися із зусиллям 30-40 Н•см. Таким чином, успіх імплантологічної реабілітації в I-й групі склав 95,7%.

У II-й групі, де застосовувалася методика раннього протезування, через 6-8 тижнів після хірургічного втручання, за аналогічний період спостереження з 104 установлених імплантатів було втрачено 4 імплантати, що склало 3,8%. Невдала імплантація спостерігалася у 4-х пацієнтів. У 2-х паціентів, перед хірургічним етапом імплантації був діагностований генералізований пародонтит II-III ступеня тяжкості. Всі імплантати були встановлені через 12 місяців після операції видалення зуба. В 3-х випадках втрати імплантатів у пацієнтів спостерігався IV тип кісткової тканини, у четвертому випадку в пацієнта був III тип кістки. Втрачені імплантати встановлювалися із зусиллям 30-35Н•см. В II-й групі успіх імплантації склав 96,2%.

У контрольній групі, з 120 установлених імплантатів невдалими виявилися 5 імплантатів (два імплантати на верхній щелепі й три на нижній), у п’яти пацієнтів, що склало 4,1% від установлених у даній групі. Загублені імплантати встановлювалися із зусиллям 35-40 Н•см. У 4-х випадках імплантати не інтегрувалися через загострення запально-деструктивних процесів тканин пародонту. В одному випадку — недолік кісткової тканини для успішної остеоінтеграції імплантату. Загальний успіх імплантації в контрольній групі склав 95,9%.

В процесі обстеження хворих I-ї та II-ї груп на етапі планування дентальної імплантації було визначено наявність генералізованого пародонтиту II-III ступеня тяжкості у 57 пацієнтів, які склали групу ризику. Група ризику була поділена на дві підгрупи, відповідно принципам предімплантаційної підготовки. Розподіл відбувався за інформуванням та згодою пацієнтів.

IА підгрупа – 27 пацієнтів з генералізованим пародонтитом II-III ступеня тяжкості (10 чоловіків і 17 жінок), яким після первинного пародонтологічного лікування призначався курс медикаментозної остеотропної корекції.

IIА підгрупа (контрольна) – 30 пацієнтів з генералізованим пародонтитом (16 жінок і 14 чоловіків), яким на етапі підготовки до дентальної імплантації проводилось тільки первинне пародонтологічне лікування. Дентальна імплантація в IА та IIА підгрупах проводилась з використанням безпосереднього та раннього протезування.

У результаті денсітометричних досліджень групи ризику були встановлені структурно-функціональні порушення стану кісткової тканини. Показник Т-критерію у жінок склав -3,0±0,52 SD, що свідчило про остеопороз. Т-Критерій у чоловіків склав 1,94±0,33 SD, що свідчило про остеопенічні зміни кістки.

При вивченні біохімічних маркерів кісткового ремоделювання було встановлено достовірне підвищення рівня паратгормона, як у чоловіків 45,39±0,39 пг/мол, так і в жінок — 48,43±2,97 пг/мол, що свідчило про підвищені процеси резорбції кістки. Крім того, було встановлено підвищення біохімічних маркерів резорбції кісткової тканини: рівень дезоксипіридиноліну в чоловіків склав 5,94±0,41 нмоль проти референтних значень 2,3-5,4 нмоль, у жінок — 8,25±0,58 нмоль у порівнянні з нормою 3,0-7,4 нмоль. Показники С-термінального телопептиду колагену 1го типу — 0,723±0,05 нг/мл порівняно з референтними показниками 0,142-0,522 нг/мл у чоловіків, а також підвищений рівень у жінок 0,405±0,03 нг/мл (референтний показник 0,166-0,476 нг/мл). При визначенні маркерів утворення кістки (остеокальцина та кісткового ізоферменту лужної фосфатази) було встановлено їх достовірне зниження. Показники остеокальцина склали 19,71±0,78 нг/мл у чоловіків, і 20,49±0,75 нг/мл у жінок, та кісткового ізоферменту лужної фосфатази — 26,54±1,32 О/л у чоловіків, та 20,49±0,75 О/л у жінок.

Таким чином, проведені дослідження свідчили про системне посилення активності процесів руйнування кісткової тканини. Відбувалося пригнічення остеобластичної активності й посилення кісткової резорбції.

Після контрольних досліджень, які проводилися через 6 місяців у пацієнтів IA підгрупи, відзначалася стабілізація показників рівня паратгормону, що склав 4,36±1,32 пг/мл порівняно з дослідженнями, проведеними через місяць після початку лікування 3,3±1,32 пг/мл, і значно зменшився в порівнянні з показниками перед початком передімплантаційної підготовки 45,39±0,93пг/мл у чоловіків, і 3,88±1,44 пг/мл у порівнянні з показниками, отриманими через місяць після початку остеотропної терапії 3,2±1,62 пг/мл, і початковими показниками — 48,43±2,97 пг/мл у жінок.

Відзначалося достовірне підвищення показників рівня кальцитоніна — від 5,59±0,87 пг/мл до 6,58±0,21 пг/мл у чоловіків і від 2,41±0,05 пг/мл до 2,83±0,17 пг/мл у жінок . Знижувалися показники біохімічних маркерів резорбції кісткової тканини. Показники рівня дезоксипіридиноліну знизилися від 5,94±0,41 нмоль до 4,35±0,31 нмоль у чоловіків, і від 8,25±0,58 нмоль до 5,15±0,66 нмоль (р<0,01) у жінок. Знизилися та прийшли в норму показники рівня С-кінцевого телопептиду колагену 1-го типу — від 0,723±0,05 нг/мл до 0,387±0,07 нг/мл у чоловіків (р<0,01), і від 0,405±0,03 нг/мл до 0,143±0,09 нг/мл у жінок .

Показники рівня біохімічних маркерів формування кісткової тканини були в межах референтних значень: кістковий ізофермент лужної фосфатази — 16,34±0,47 О/л при референтних значеннях 15,0-41,3 О/л у чоловіків, та 18,68±0,79 О/л, при референтних значеннях 11,6-29,6 О/л у жінок. Рівень остеокальцину склав 11,45±2,43 нг/мл, при референтних показниках 5,0-55,8 нг/мл у чоловіків, і 12,66±2,74 нг/мл при нормі 4,9-30,5 нг/мл у жінок.

Дослідження свідчили про нормалізацію метаболічних процесів у кістковій тканині. При реабілітації пацієнтів з групи ризику в IA підгрупі, після курсу остеотропної терапії, було встановлено 32 імплантата за методикою безпосереднього протезування, та 64 імплантата з раннім протезуванням. В контрольній підгрупі ми встановили 41 імплантат з безпосереднім протезуванням і 63 імплантата з раннім. В результаті проведеної реабілітації в IA досліджуваній підгрупі було втрачено 2 імплантата, в контрольній 7 імплантатів. Ефективність дентальної імплантації з безпосереднім та раннім протезуванням в IA підгрупі після курсу остеотропної терапії склала 97,2% порівняно з підгрупою контролю 93,3% (рис. 3).

Таким чином, успіх дентальної імплантації склав 95,7% у I-й групі, 96,2% у II-й і 95,9% у контрольній.

Стан тканин в області встановлених імплантатів оцінювали за допомогою проби Шиллера-Писарєва. Дослідження проводилися на етапі підготовки до оперативного втручання та через 10 діб, 1 місяць, 6 місяців і через 12 місяців після оперативного втручання (рис.4).

В результаті зроблених досліджень, було статистично вірогідно встановлено, що в I-й групі, на 10-у добу після операції, були найвищі показники проби Шиллера-Писарєва: 2,95±0,007 балів, порівняно з іншими досліджуваними групами: 2,84±0,025 балів II-й групі і 2,85±0,023 балів у контрольній. Однак у наступних дослідженнях було доведено, що через 1 місяць в I-й групі показники стану переімплантатних тканин були вірогідно нижче, ніж у пацієнтів II-ї та контрольної групах: 2,23±0,019 балів порівняно з 2,51±0,011 балів і 2,53±0,015 балів у контрольній групі. Дані показники свідчили про збереження помірного запалення в тканинах у групах II-ї та III-ї груп. Дослідження, зроблені через 6 і 12 місяців, у I-й групі показали, що стан тканин навколо імплантатів стабілізувалося, і вірогідно не відрізняється від стану через 1 місяць після операції: 2,13±0,008 балів через 6 місяців і 2,15±0,025 балів через 1 рік спостережень порівняно з 2,23±0,019 балів, через 1 місяць. Також показник стану переімплантатних тканин був вірогідно нижче, ніж у контрольній групі: 2,15±0,025 балів порівняно з показником в контрольній групі, що склав 2,51±0,022 балів. У II-й групі через 6 місяців відбулися достовірні зміни в порівнянні з попереднім спостереженням: 2,51±0,011балів проти 2,33±0,023 балів. Показники, отримані через 12 місяців, вірогідно не відрізнялися від попереднього спостереження: 2,35±0,043 балів порівняно з 2,33±0,023 балі. У контрольній групі були зафіксовані наступні показники: 2,53±0,041 балів у порівнянні з 2,51±0,022 балів і 2,53±0,015 балів. Нами було встановлено, що в I-й групі, у випадку успішної остеоінтеграції імплантату, переімплантатні тканини повністю відновлювалися вже через місяць, після оперативного втручання, тоді як у II-й та III-й групах спостерігалися ознаки помірного запалення переімплантатних тканин.

В результаті вивчення рентгензнімків через 3 місяці після оперативного втручання, у пацієнтів I-ї групи в порівнянні з пацієнтами II-ї та III-ї груп був відзначений

найнижчий рівень резорбції кісткової тканини, який склав 0,3487±0,008мм порівняно з 0,5371±0,008мм в II-й групі, і проти 0,636±0,007мм у контрольній. Різниця втрати кістки в II-й і III–й групах була також статистично достовірна. Через 6 місяців обстеження показали, що найнижчий рівень резорбції кісткової тканини був у I-й групі: 0,477±0,09мм, у порівнянні із II-ю та III-ю групами: 0,591±0,09мм і 0,853±0,008мм. За 12 місячний період спостережень показники резорбції кісткової тканини навколо встановлених імплантатів були статистично вірогідно найнижчими в I-й групі, і склали 0,5±0,009 мм., порівняно з показниками в II-ї групі, 0,716±0,01мм і в порівнянні з контрольною групою 1,397±0,01мм (рис. 5).

Дані дослідження показали, що безпосереднє та раннє протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах запобігають резорбції кісткової тканини навколо імплантатів. Крім того, механічна стимуляція кістки навколо імплантату сприяє швидкій адаптації до нових умов і функціонування, а також більш ранньої остеоінтеграції імплантату.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі представлено клініко-лабораторне обґрунтування застосування методу безпосереднього та раннього протезування на дентальних імплантатах, науково обґрунтовано нові підходи підготовки пацієнтів до дентальної імплантації з групи ризику, які страждають на генералізований пародонтит II-III ступеня тяжкості.

Результати досліджень доводять високу ефективність застосування методики безпосереднього протезування на дентальних імплантатах. Втрата кісткової тканини в області імплантатів при методиці безпосереднього протезування за 12 місяців їхнього функціонування склало 0,5 мм проти 1,4 мм в області імплантатів, встановлених по класичному двохєтаповому протоколу. Ефективність імплантації склала 95,2%.

Показаннями до безпосереднього протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах є збалансованість метаболічних процесів кісткової тканини, I-й, II-й та III-й тип кістки. Первинна фіксація імплантату в кістковому ложі, із зусиллям 35-50 Н•см. При установці декількох імплантатів необхідно шинувати тимчасову конструкцію, при безпосередньому протезуванні тимчасові супраструктури виводиться з оклюзії. Порушення процесів ремоделювання кісткової тканини, IV тип кісткової тканини є протипоказанням для застосування безпосереднього та раннього протезування на дентальних імплантатах.

У пацієнтів з генералізованим пародонтитом II-III ступеня тяжкості, які входять до групи ризику, виявлені порушення метаболізму кісткової тканини та порушення процесу ії ремоделювання з посиленням резорбції та пригніченням утворення.

Клініко-лабораторні дослідження продемонстрували високий терапевтичний ефект застосування комплексу остеотропної терапії у пацієнтів групи ризику на етапі підготовки до дентальної імплантації з безпосереднім та раннім протезуванням на внутрішньокісткових дентальних імплантатах. Ефективність реабілітації пацієнтів групи ризику методом дентальної імплантації з безпосереднім та раннім протезуванням після курсу остеотропної терапії склала 97% порівняно з контролем 93%.

На основі клінічних і лабораторних досліджень доведено, що ортопедичний етап дентальної імплантації, при імплантологічних втручаннях I-II рівнів, можливо виконувати відразу ж після установки дентальних імплантатів, або через 6 тижнів після 1-го хірургічного етапу. Безпосереднє протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах дозволяє одержати задовільні результати при правильному плануванні реабілітації та строгому дотриманні протоколу лікування.

ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

При виборі строків протезування на дентальних імплантатах необхідно враховувати велику кількість різних, часто суперечливих факторів: соматичний стан пацієнта, локалізація й довжина дефекту, тип кісткової тканини й стан її метаболічних процесів, конфігурацію і спосіб установки імплантату, ступінь і надійність первинної фіксації імплантату в кістковому ложі.

Таким чином, при застосуванні безпосереднього протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах необхідно враховувати наступні рекомендації:

При плануванні методики безпосереднього протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах необхідно враховувати структурно-функціональний стан кістки. При порушенні метаболічних процесів кісткової тканини необхідна їх корекція за допомогою комплексу остеотропної терапії. Безпосереднє протезування можна здійснювати при I і II рівнях імплантологічних втручань при I-му, II-му та III-му типі кісткової тканини.

Необхідно використовувати сучасні самонарізні конічні або циліндричні імплантати з розвинутою поверхнею, довжиною 10-15мм. Імплантати довжиною 8 мм необхідно фіксувати тимчасовою шинуючою супраструктурою. Імплантат у кісткове ложе рекомендується встановлювати із зусиллям 35-50 Н•см. Для цього використовуються динамометричні ключі, або хірургічні консолі на малих оборотах (30-40 оборотів у хвилину), з обов’язковим охолодженням.

При безпосередньому протезуванні на імплантатах, при часткових дефектах, тимчасові супраструктури не повинні перебувати в оклюзійному контакті з антагоністами. При реабілітації пацієнтів з повною адентією, тимчасова структура перебуває в контакті з конфронтуючим зубним рядом. При установці більше 2-х імплантатів підряд необхідно використовувати тимчасову шинуючу супраструктуру.

Тимчасові конструкції можна міняти на постійні не раніше чим через 6-8 тижнів після їхньої установки. При цьому необхідно керуватися загальноприйнятими правилами протезування на дентальних імплантатах.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Кабанчук С.В. Способ внутрикостной дентальной имплантации / С.В. Кабанчук // Проблеми військової охорони здоров’я Збірник наукових праць Української військово-медичної академії. Випуск 5. — Київ. — 1999р. С. 292 – 294. Дисертантові належить збір клінічного матеріалу, його обґрунтування та аналіз, написання статті.

Павленко А.В. Разрешение проблемы имплантации зубов при узком костном гребне методом отличающимся от традиционных / А.В. Павленко, А.А. Тимофеев, С.В. Кабанчук // Современная стоматология. — 2004р. — №3. — С 105 – 106. Дисертантові належить збір клінічного матеріалу, його обґрунтування та аналіз, написання статті.

Павленко А.В. Особенности применения непосредственного протезирования при реабилитации пациентов с дефектами зубных рядов с помощью дентальной имплантации / А.В. Павленко, С.В. Кабанчук // Современная стоматология. — 2006. — №3. — С.115-117.

Павленко А.В. Применение одноэтапных винтовых имплантатов «Alpha-Bio» узкого диаметра при полной и частичной адентии с непосредственной нагрузкой / А.В. Павленко, С.В. Кабанчук, О. Фрамович // Дентальные технологии. — 2007. — №1. – С.36-40. Дисертантові належить збір клінічного матеріалу, його обґрунтування та аналіз, написання статті.

Кабанчук С.В. Эффективность непосредственного протезирования на внутрикостных дентальных імплантатах / С.В. Кабанчук // Сбірник наукових праць співробітників Інституту стоматології НМАПО ім. П.Л. Шупика. — 2008. — Випуск 3. – С. 103-108. Київ. — Дисертантові належить збір клінічного матеріалу, його обґрунтування та аналіз, написання статті.

Мазур И.П. Применение остеотропной терапии на этапе подготовки к дентальной имплантации у больных генерализованным пародонтитом / И.П. Мазур, С.В. Кабанчук, М.А. Павленко // Матеріали II науково-практичної конференції „Актуальні проблеми терапевтичної стоматології”. Київ. – 2006. С.18-20. Дисертантові належить збір клінічного матеріалу, його обґрунтування та аналіз, написання статті.

Фрамович О. Использование имплантатов системы «Альфа-Био» с узкой ортопедической платформой для достижения наилучшей эстетики и сохранения окружающего биопространства / О. Фрамович, Ф. Авербух, С.В. Кабанчук // Матеріалы II Українського міжнародного конгресу «Стоматологічна імплантологія. Остеоінтеграція». Київ, 8-10 травня 2006. С 144-146. Дисертантові належить збір клінічного матеріалу, його обґрунтування та аналіз, написання статті.

Мазур І.П. Комплексний підхід до реабілітації пацієнтів с генералізованим пародонтитом за допомогою дентальної імплантації / І.П. Мазур, П.В. Сидельников, С.В. Кабанчук // Тези доповідей симпозіуму молодих вчених в рамках III Східноєвропейської конференції з проблем стоматологічної імплантації. Львів – С.81. Тези. Дисертантові належить збір клінічного матеріалу, його обґрунтування та аналіз, написання статті.

Тімофєєв О.О. Дентальний внутрішньокістковий імплантат. / О.О. Тімофєєв, С.В. Кабанчук // Деклараційний патент на корисну модель № 1771 від 15.02.2000 р., бюл. №7-II.. Дисертантом запропонована нова модель дентального імплантату, проведено клінічне дослідження, аналіз результатів та підготовка документів.

АНОТАЦІЯ

Кабанчук С.В. Клініко-лабораторне обґрунтування застосування безпосереднього протезування на внутрішньокісткових дентальних імплантатах. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук за фахом 14.01.22 — стоматологія. — Національна медична академія післядипломної освіти імені П.Л. Шупика, Київ, 2008.

Проведена реабілітація 120 пацієнтів з дефектами зубних рядів методом дентальної імплантації з різними термінами протезування. Результати клініко-лабораторних досліджень довели високу ефективність застосування методики безпосереднього протезування на дентальних імплантатах. Успіх імплантації склав 95,2%. З метою корекції метаболічних процесів кісткової тканини пацієнтам групи ризику на етапі підготовки до дентальної імплантації був застосований комплекс медикаментозної остеотропної терапії. Ефективність реабілітації пацієнтів з генералізованим пародонтитом II-III ступеня тяжкості в групі, після проведеного комплексу остеотропної корекції методом дентальної імплантації з раннім і безпосереднім протезуванням склала 97,2%.

Науково обґрунтовані показання й протипоказання до застосування безпосереднього протезування. Розроблений диференційований підхід до визначення термінів протезування при реабілітації пацієнтів з дефектами зубних рядів методом дентальної імплантації.

Ключові слова: дентальна імплантація, відстрочене протезування, раннє протезування, безпосереднє протезування, структурно-функціональний стан кісткової тканини, остеотропна терапія.

АННОТАЦИЯ

Кабанчук С.В. Клинико-лабораторное обоснование применения непосредственного протезирования на внутрикостных дентальных имплантатах. – Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата медицинских наук по специальности 14.01.22 – стоматология. — Национальная медицинская академия последипломного образования им. П.Л. Шупика, Киев, 2008.

Диссертация посвящена клиническому обоснованию и оценки эффективности применения непосредственного протезирования на внутрикостных дентальных имплантатах и новым подходам к подготовке пациентов с генерализованым пародонтитом к дентальной имплантации с применением непосредственного и раннего протезирования.

Проведена реабилитация 120 пациентов с дефектами зубных рядов методом дентальной имплантации с разными сроками протезирования. Результаты клинико-лабораторных исследований доказали высокую эффективность применения методики непосредственного протезирования на дентальных имплантатах. Успех имплантологической реабилитации пациентов с использованием методики непосредственного протезирования составил 95,2%. С целью определения состояния метаболизма костной ткани 27 пациентам с генерализованным пародонтитом II-III степени тяжести были произведены лабораторные исследования биохимических маркеров костного ремоделирования, функциональное состояние костной ткани определялось методом ультразвуковой денситометрии. Было установлено системное усиление активности процессов разрушения костной ткани в организме. С целью коррекции метаболических процессов костной ткани этим пациентам на этапе подготовки к дентальной имплантации был применен комплекс остеотропной терапии, который состоял из ингибиторов резорбции костной ткани („Миакальцик” и „Фосамакс”), и препаратов кальция третьего поколения („Кальцемин” и „Кальцемин Адванс”). Эффективность реабилитации пациентов с генерализованным пародонтитом II-III степени тяжести в группе, после проведенного комплекса остеотропной терапии, методом дентальной имплантации с ранним и непосредственным протезированием составила 97,2%.

Научно обоснованы показания и противопоказания к применению непосредственного протезирования. Разработан дифференциальный подход к определению сроков протезирования при реабилитации пациентов с дефектами зубных рядов методом дентальной имплантации.

Ключевые слова: дентальная имплантация, отсроченное протезирование, раннее протезирование, непосредственное протезирование, структурно-функциональное состояние костной ткани, остеотропная терапия.

SUMMARY

Кabanchuk S.V. Clinical-laboratory substantiation of application of direct prosthetics on dental implants. — The Manuscript.

Dissertation for a Candidate’s Degree in Medicine specialized in 14.01.22. Stomatology. National Medical Academy of Postgraduate Education named after P.L.Shupik, Kiev, 2008.

The dissertation is devoted to clinical substantiation and estimations of efficiency of application of direct prosthetics on intrabone dental implants and new approaches to preparation of patients with parodontitis to dental implantation.

Rehabilitation of 120 patients with defects of dental arches method dental implantations with different terms of prosthetics is lead. Results of clinical-laboratory researches have proved high efficiency of application of a technique of direct prosthetics on dental implants. The success of implantation has made 95,2 %. Efficiency of rehabilitation of patients after the conducted of osteotropy therapy with early and direct prosthetics has made 97,2 %.

Indications and contra-indications to application of direct prosthetics are scientifically proved. The differential approach to definition of terms of prosthetics is developed at rehabilitation

Keywords: the dental implantation, the delayed prosthetics, early prosthetics, direct prosthetics, a structurally functional condition of a bone fabric, osteotropy therapy.

Авторский материал: Туристская рента как фактор саморазвития отрасли

Туристская рента как фактор саморазвития отрасли

Доктор экономических наук, профессор, академик РАЕН В.М. Козырев

Вопиющее противоречие.

Самый поверхностный, дилетантский взгляд на основные тенденции развития современного туризма обнаруживает вопиющее противоречие: с одной стороны, мы наблюдаем глобальный бум в развитии мирового туризма; с другой — стагнацию и прямую деградацию внутреннего и въездного российского туризма. За последние три десятилетия число туристов в мире увеличилось почти в 4 раза, а доходы от мирового туризма — более чем в 25 раз. По прогнозам Всемирной туристской организации, к 2010 г. количество международных туристских поездок составит 937 млн, а поступления от туризма достигнут 1,1 трлн долларов 1 . Между тем в России картина иная: число гостиниц, мотелей и общежитий для приезжих в 1990 г. составило 4686, а в 1998 г. — 4319, их вместимость соответственно — 434,8 и 373,3 тыс. мест2. Число иностранных граждан — туристов, прибывших в 1998 г. в Россию, составило 1904 тыс. человек, а российских граждан — туристов, выехавших за границу в этом же году — 3251 тыс. человек, т.е. в 1,7 раза3 больше. При этом число российских граждан, выехавших за границу, в 1998 г. снизилось на 10% от уровня 1997 г. в связи с известным финансовым кризисом. Число санаториев и организаций отдыха в период 1993-1998 гг. снизилось с 6492 до 4525, соответственно коек (мест) в них сократилось с 963 до 732 тыс. Число туристских баз в этот период сократилось с 381 до 185, а мест в них — со 106 до 50 тыс.4. Соответственно сократилось количество лечившихся и отдыхавших в санаторно-оздоровительных лагерях России: в санаториях — в 2 раза, на туристских базах — в 7 раз.

Это противоречие в темпах и качестве развития мирового и российского туризма в перспективе может возрастать, ибо по мере движения земной цивилизации к постиндустриальному обществу туризм получает новые импульсы развития, тогда как в России он продолжает оставаться в стадии стагнации, разрушения, а в социальном аспекте приобретает характер антироссийский, антинацио нальный.

Наши потери.

Туристский рынок есть составная часть национального и мирового рынка. В структуре розничного товарооборо та на современном российском рынке более половины его занимают импортные товары, по официальному курсу 1995 года это более 75 млрд долларов. На мировом рынке Россия потеряла значительную часть платных услуг: только по туризму эти потери составляют более 7 млрд долларов, а общие потери по всем видам рынков — 110-120 млрд долларов 5. К этому следует добавить бегство российского капитала за границу, в том числе через выездной туризм. Тем самым выездной российский туризм финансирует развитие стран, принимающих наших туристов. В это же время в России ввод в действие новых санаториев, домов отдыха и туристских баз практически сворачива ется. Тысячи спортивных сооружений прекратили свою работу. Разрушение туристских ресурсов России стало очевидным фактом.

Проблема финансирования туризма.

Еще недавно наши доморощенные монетаристы провозглашали: «Только рынок возродит Россию!». Прошло почти десять лет реформ либерального типа. Ослепленные все той же дымкой монетаристской философии, нынешние реформаторы жаждут уже не только рынка, а «живых» денег. Денежный голод породил массу отрицательных последствий, как экономических, так и социальных. Применительно к туризму монетаристское реформаторство привело к тому, что эта сфера хозяйства практически лишилась бюджетного финансирования. В этих условиях единственно реальный путь выживания российского туризма — это самофинансирование и саморазвитие.

Туристская рента как факторный доход. Общеизвестно, что существуют три факторных дохода: заработная плата, процент и рента, которые соответствуют трем основным факторам производства: рабочей силе (труду), заемному капиталу (активам) и земле (природным ресурсам). В условиях рыночной экономики эти факторные доходы лежат в основе цены указанных выше ресурсов. Поставим, однако, простейший вопрос: а почему в современных российских реалиях туристские ресурсы не получили рыночной оценки и почему они не приносят своего вида факторного дохода?

По своей экономической природе туристские ресурсы не связаны только с землей и ее недрами: они органично соединяют в себе природные, исторические и социально-культурологические факторы. Их потребительская стоимость (полезность) включает в себя и курортологическую, и общеоздоровительную, и рекреационную, и духовно-культурологическую направленность. Следовательно, туристские ресурсы — это особый вид ресурсов, качественно и количественно отличный от чисто природных факторов (земли и ее недр). Соответственно этому туристские ресурсы выступают как особый и самостоятельный экономический фактор. Туристская рента представляет собой факторный доход, который создается туристскими предприятиями, использующими туристские ресурсы как объект хозяйства, как фактор производства туристских услуг и который подлежит присвоению собственниками этих ресурсов. В качестве собственников туристских ресурсов могут выступать самые различные юридические лица: федеральные, региональные и местные органы власти, банки, сама туристская организация и даже физические лица, если они имеют права собственности на эти ресурсы.

Причина и следствие могут меняться местами.

Нет труда — нет и заработной платы. Нет ссудного капитала — нет процента. Нет земли как экономического фактора — нет ренты. Но верно и обратное утверждение: нет заработной платы — нет труда, нет процента — нет заемного капитала, нет ренты — нет земли как экономического фактора, а есть всего лишь дар природы. Соответствен но этому возникает вопрос: а могут ли туристские ресурсы функционировать как экономический фактор, если нет туристской ренты? Ответ очевиден, если признать как реальность экономические закономерности. Объективно туристская рента как факторный доход всегда была, есть и будет, однако конкретный экономический механизм туристскую ренту может выделять как особый факторный доход, но он может и скрывать этот доход по тем или иным экономическим или социальным причинам. Существуют три основные формы туристской ренты: монопольная, дифференци альная и абсолютная 6. Туристские ресурсы и соответственно туристская рента занимают важное место в системе отношений собственности. При этом могут возникнуть две крайности: все туристские ресурсы и соответственно туристская рента находятся в полном владении государства и только государства или в полном владении туристских организаций и только этих организаций. Современная экономическая теория прав собственности и социальный характер туризма требуют полиморфизма и четкого разделения прав собственности между органами власти и туристскими организациями. В конечном счете необходимо реализовывать спецификацию прав собственности: каждый туристский объект (ресурс) получает своего конкретного хозяина (орган власти), который поручает использование этих ресурсов конкретной фирме на договорных (контрактных) началах. Это исключает и государственную бюрократию, и коммерческий чистоган. Туризм становится социально контролируемой сферой хозяйства.

В современных конкретных российских условиях, когда почти 9 лет продолжалось падение производства благ и услуг, когда практически полностью отсутствует бюджетное финансирование сферы туризма, вся туристская рента должна пойти на финансирование национального туризма, чтобы спасти эту социальную сферу хозяйства от полной деградации и окончательного экономического краха.

Необходимость учета туристской ренты как особого факторного дохода. Чтобы использовать туристскую ренту в интересах национального туризма, надо ее учесть, надо узаконить ее как особый факторный доход и тем самым легализовать ее, не дать ей уйти в теневую экономику. Только в этом случае государство может использовать туристскую ренту в нужном для общества социальном направлении. Ныне в России есть лишь академическая постановка вопроса и не более того. Действующий экономический, финансовый и весь хозяйственный механизм функционирования туристских организаций полностью исключает какой бы то ни было учет туристской ренты. Современная экономика туризма исходит из догмы: проблемы туристской ренты нет, ибо она (рента) не существует. Предполагается, что туристской ренты нет ни в реальной жизни, ни в науке.

Подобная постановка вопроса идет не от невежества (или не только от невежества), но и от социально-экономического интереса. Из каждых десяти турфирм девяти, занятым выездным туризмом, невыгодно выделять этот факторный доход в особую экономическую категорию, которую государство и профсоюзы могли бы легализовать, узаконить и направить ее использование в интересах общества и внутреннего туризма. Тут тоже узкокоммерческие частные интересы берут верх над интересами народа, страны. Соответственно этому против туристской ренты выступает и чиновничий мир, который обслуживает выездной туризм. В этих условиях проблема туристской ренты оказывается проблемой не только экономической, но и социально-поли тической. Она четко делит весь туристский мир на два лагеря: в одном лагере те, кто заинтересован в личном обогащении на выездном туризме; в другом — те, кто заинтересован в возрождении и развитии внутреннего и въездного национального туризма, а также социального туризма. В конечном счете это вопрос учета или неучета интересов России.

Механизм учета, распределения и использования туристской ренты.

Автору представля ется, что данный механизм — это целостная экономическая система, которая органично могла бы включать в себя 12 основных экономико -правовых положений или 12 своеобразных правил организации этой экономической «игры».

Правило 1. Все туристские организации действуют в свободном рыночном пространстве, т.е. представляют потребителям свои услуги как товар по рыночным ценам на основе законов стоимости, спроса и предложения, конкуренции и тем самым осуществляют свою предпринима тельскую деятельность, руководствуясь целями максимизации своего коммерческого успеха.

Правило 2. Предпринимательская деятельность туристских организаций в условиях рынка не исключает, а предполагает регулирование ее со стороны государственных органов власти и других институциональных организаций (прежде всего профсоюзов).

Правило 3. Взаимоотношения между государственными органами власти и туристскими организациями оформляются в системе договоров, которые четко разделяют доли прав собственности между участниками этих отношений.

Правило 4. В системе договоров (контрактов) между участниками правовых отношений одновременно определяются экономические и бухгалтерские издержки туристских организаций, а также социальные издержки органов власти, вызванные внешними эффектами (экстерналиями) — как положительными, так и отрицательными . Туристские организации представляют органам власти данные финансового учета, которые во всех странах мира не являются коммерческой тайной и публикуются в открытой печати. Вместе с тем и органы власти в договорах представляют свои социальные издержки, связанные с развитием туризма в регионе. Разделение прав собственности теперь обретает реальное экономическое содержание и создает основу для распределения и использования туристской ренты на реальной хозяйственно-пра вовой основе.

Правило 5. В указанных выше договорах (контрактах) определяются также формы рентных платежей за туристские ресурсы. Теоретически формы этих платежей могут быть различными: а) это платежи за туристские ресурсы, увязанные с величиной и качеством этих ресурсов на основе кадастровых оценок; б) платежи в форме твердых ставок из массы прибыли; в) платежи в виде процентных ставок от нормы прибыли или нормы рентабельности; г) платежи в форме фиксированной ставки с каждого рубля валовой выручки. В конкретно российских условиях совокупную туристскую ренту можно было бы учитывать в форме фиксированных процентных ставок платежей от объема валовой выручки или (что, по сути, одно и то же) в форме фиксированной ставки платежей, взимаемых в копейках с каждого рубля реализованных туристских услуг (турпродукта). Несомненное достоинство этой формы туристской ренты — ее простота, доступность в расчетах и в информации.

Правило 6. По своему характеру ставка рентных платежей в современных российских условиях должна быть единой для всех туристских организаций на всей территории страны. Теоретически эта ставка может быть единой в рамках всего национального хозяйства; единой в рамках региона, но дифференцированной на основе кадастровых оценок. При отсутствии кадастра туристских ресурсов всякая дифференциация этих ставок несла в себе большую долю субъективиз ма. Напротив, единая ставка рентных платежей в рамках всего национального хозяйства ставит все туристские организации в равное экономическое положение, тем самым рождает чувство справедливости, что имеет немаловажное социальное значение. Абсолютные величины туристской ренты при этом окажутся различными, поскольку всегда неравны величины валовой выручки в различных туристских фирмах.

Правило 7. Размер рентной ставки должен быть величиной приемлемой, «кесаревой», жертвенной, умеренной. В современных российских условиях был бы приемлем размер туристской ренты на уровне 6-8 % от объема валовой выручки при реализации турпродукта.

Правило 8. В современных российских условиях, когда деградация внутреннего туризма стала обвальной, вся туристская рента должна быть направлена исключительно на развитие туризма, т.е. той социальной сферы, которая создает этот источник своего саморазвития и самофинансирования.

Правило 9. Долевое соотношение распределения ставок рентных платежей между субъектами прав собственности и субъектами хозяйствования в сфере туризма должно быть основано на принципах взаимной выгоды, социальной справедливости и учета национальных интересов России. Целесообразной представля ется следующая схема этих долевых соотношений: туристские организации, занимающиеся внутренним и въездным туризмом, и органы власти (прежде всего местные органы) единую ставку рентных платежей делят в пропорции 1:1; туристские организации, обеспечивающие выездной туризм, всю 6-8%-ную ставку от валовой выручки направляют в распоряжение органов власти, которые, в свою очередь, в пропорции 1:1 направляют эти средства на развитие внутреннего и въездного туризма. Данная мера защитила бы национальные интересы России. По своему характеру перечисленные меры — не что-то чрезвычайное, а обычная общепринятая мировая практика протекциони стского характера.

Правила 10. Тяжелейшим недугом, свойственным экономике современной России, является бесконтрольность в использовании финансовых средств. В этих условиях и рентные платежи в туризме может ожидать подобная участь. Чтобы избежать нецелевого и теневого характера использования туристской ренты, необходимо ввести четкую и простую систему контроля, которая включала бы в себя два звена: а) туристские организации ежеквартально подают местным органам власти справку (отчет) об использовании своей доли туристской ренты; б) исполнительные органы власти (как местные, так и региональные) ежеквартально отчитываются перед соответствующими законодательными органами власти.

Правило 11. Введение рентных платежей на туристские ресурсы не дают оснований для увеличения цен и тарифов на туристские услуги, так как рента — это следствие уже действующих цен на туристском рынке. Нельзя рассматривать рентные платежи и как очередной вид налогового платежа, так как половина этих платежей остается в самой турфирме, а другая половина идет на развитие инфраструктуры туризма под контролем местных и региональных органов власти. Налог есть то, что уходит из средств организации или отрасли, а рента в туризме есть нечто прямо противоположное, а именно то, что остается в турфирме и в сфере туризма. Рентные платежи не повышают объем выручки от турпродукта, а всего лишь выделяют в нем своеобразный, дополнительный, накопительный «амортизационный» финансовый фонд, который призван возродить национальный туризм за счет самого туризма.

Правило 12. Серьезная проблема современного хозяйственного механизма России — нецелевое использование средств. В связи с этим необходима система мер, которая законодатель но утвердила бы правовое положение: если туристская рента не используется на развитие туризма, она целиком поступает в доходную часть федерального бюджета через налоговые органы. Эта мера в равной мере должна быть отнесена и к самим туристским организациям, и к органам власти (как местным, так и региональным). Сокрытие или нецелевое использование рентных платежей в сфере туризма должно рассматриваться как экономическое преступление.

Можно предположить, что эти 12 правил экономической игры в современном хозяйственном механизме позволят превратить туристскую ренту в действенный финансовый инструмент возрождения и саморазвития национального туризма в России.

1 Российская газета, 1996, 21 марта, с. 5.

2 Социальное положение и уровень жизни населения России. Стат. сб. Официальное издание.-М.: Госкомстат России, 1999, с. 351.

3 Там же, с. 351.

4 Там же, с. 354.

5 Макроэкономические аспекты становления социального рыночного хозяйства. — М: Институт экономики РАН, 1998, с. 25-26.

6 Более обстоятельно об этом см. В.М. Козырев. Туристская рента. — М.: Финансы и статистика, 1998, с. 80.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://lib.sportedu.ru

Реферат: Сущность, структура и функции семьи

[pic]

МЕЖДУНАРОДНЫЙ НЕЗАВИСИМЫЙ

ЭКОЛОГО-ПОЛИТОЛОГИЧЕСКИЙ

УНИВЕРСИТЕТ

РЕФЕРАТ

ПО СОЦИОЛОГИИ

ТЕМА: Сущность, структура и функции семьи

Работу выполнил

АБДРАХМАНОВ Р.Р. студент 203 группы ФАКУЛЬТЕТА

СОЦ. ПСИХОЛОГИИ

МОСКВА 1998

ПЛАН РЕФЕРАТА

1. Сущность, структура и функции семьи

2. Типы семейной организации и жизненный цикл семьи

3. Роли отца и матери в семье

4. Общение в семье

5. Развод

6. Заключение

БИБЛИОГРАФИЯ

1. БЕДНЫЙ М.С., «Семья–здоровье–общество», М., 1986
2. ДАВЛИЕВ И.А., «Я и моя семья», Тат.книгоиздательство 1984
3. ОСИПОВ Г.В., КОВАЛЕНКО Ю.П. «Социология», М., 1990
4. Сборник статей «Культура семейных отношений» М., 1985
5. ХАРЧЕВ А.Г., МАЦКОВСКИЙ М.С. «Современная семья и её проблемы
М.,1978
6. МАРКОВИЧ Д. «Общая социология», Р-на дону, 1993

Введение

Данная работа не претендует на звание лучшей в данной области социологии (т.е. в социологии семьи)–так как по этой проблеме много написано и произведено большое количество исследований. Автор же ставил перед собой несколько иную цель: чтобы при написании реферата хотя бы немного самому разобраться во всем многообразии семейной жизни. Поэтому работа, на мой взгляд, написана несколько сумбурно и без явной логики изложения.

Сущность структура и функции семьи

Семья–ячейка (малая социальная группа) общества, важнейшая форма организации личного быта, основанная на супружеском союзе и родственных связях, т.е. отношениях между мужем и женой, родителями и детьми, братьями и сестрами, и другими родственниками, живущими вместе и ведущими общее хозяйство на основе единого семейного бюджета. Жизнь семьи характеризуется материальными и духовными процессами. Через семью сменяются поколения людей, в ней человек рождается, через нее продолжается род. Семья, ее формы и функции напрямую зависят от общественных отношений в целом, а также от уровня культурного развития общества. Естественно, чем вше культура общества, следовательно тем выше культура семьи.

Понятие семья не следует путать с понятием брак. Семья представляет собой более сложную систему отношений, чем брак, т.к. она объединяет не только супругов, но и их детей, других родственников.

Внутрисемейные отношения могут быть как и персональные (отношения между матерью и сыном) так и групповые (между родителями и детьми или между супружескими парами в больших семьях).

Сущность семьи отражается в ее функциях, в структуре и в ролевом поведении ее членов.

Важнейшими функциями семьи являются: репродуктивная, хозяйственно- потребительская, воспитательная и восстановительная.

Репродуктивная функция включает в себя воспроизводство в детях численности родителей, т.е. принимает участие в количественном и качественном воспроизводстве населения. Можно сказать, что это самая важная функция. Ведь, рассуждая логически, чтобы через 24-30 лет население нашей страны было не меньше, чем сейчас, необходимо, чтобы детей в семье было не меньше чем родителей. Желательно даже больше, т.к. иногда двое детей по тем или иным причинам не всегда воспроизводят своих родителей. В целом 1000 человек населения, состоящего из 2х детных семей, через 25-30 лет теряют треть своей численности и по статистике для воспроизводства населения
России надо, чтобы примерно 50 % семей имели 3 детей. В настоящее время, по причине преобладания городского образа жизни, увеличения занятости женщин, тяжелейшего экономического положения рождаемость падает. Конечно, стоит отметить и связь общего количества разводов и абортов. Таким образом может оказаться, что на двух пенсионеров будет приходиться один работник. С этой точки зрения государство заинтересовано в увеличении многодетных семей, создании им определенных льгот. Но смотря на это иначе, в частности с позиций тенденции увеличения рождения в многодетных семьях детей с патологиями, перенаселения из-за ограниченности ресурсов, увеличения неработающего населения и других факторов, можно предположить, что на данном этапе увеличение деторождаемости и многодетных семей не есть позитивная сторона.

Хозяйственно-потребительская функция семьи охватывает различные аспекты семейных отношений. Это ведение домашнего хозяйства, соблюдение домашнего бюджета, управление семьей, проблема женского труда…

Семья как первичная ячейка является воспитательной колыбелью человечества. В семье главным образом воспитываются дети. В семье ребенок получает первые трудовые навыки. У него развивается умение ценить и уважать труд людей, там он приобретает опыт заботы о родителях, родных и близких, учится разумному потреблению различных материальных благ, накапливает опыт общения с деньгами.

Лучший пример-это пример родителей. В большинстве случаев дети являются отражением родителей. Конечно же, воспитательная функция на этом не исчерпывается. Можно говорить и о самовоспитании в семье.

Восстановительная функция семьи состоит в поддержании здоровья, жизненного тонуса, организации досуга и отдыха, семья становится оздоровительной средой, где любой член семьи вправе надеяться на заботливое отношение родных и близких. Для этого требуется не только нравственно- психологическая подготовка, но и соблюдение режима труда и отдыха, режима питания и прочее.

Организация досуга играет большую роль в восстановлении. Досуг служит средством восстановления физических и духовных сил человека. Часто досуг происходит у каждого по-своему. Кто то смотрит ТВ, слушает музыку и т.д. это является пассивным отдыхом. Человек нуждается в активном отдыхе–путешествия, прогулки. Это приносит больше здоровья для семьи в целом и каждого её членов.

Под структурой семьи понимается совокупность отношений между ее членами, включая помимо отношений родства и систему духовных, нравственных отношений, в том числе отношений власти, авторитета, и т.д. Выделяют авторитарную структуру, где семьи делятся на авторитарные и демократические. Аналог этому–деление на патриархальные, матриархальные и эгалитарные семьи. Эгалитарные семьи в настоящий момент занимают лидирующее положение в развитых странах.

Ролевое взаимодействие в семье есть совокупность норм и образцов поведения одних членов семьи по отношению к другим. Традиционные роли, когда женщина вела домашнее хозяйство, воспитывала детей, а муж был хозяином, собственником имущества и обеспечивал экономическую самостоятельность семьи, изменились. На сегодняшний день подавляющее число женщин участвуют в производственной деятельности, экономическом обеспечении семьи, принимают равное участие в общественных решениях. С одной стороны это способствовало развитию женщины как личности, равности супругов, но с другой–привело к снижению уровня рождаемости и увеличению числа разводов.

Основой современного брака становятся не экономические или статусные, а эмоциональные стороны межличностных отношений.

Типы семейной организации и жизненный цикл семьи

Существуют следующие общие принципы выделения типов семейной организации и семей. В зависимости от формы брака различают моно и полигамию. Моногамная семья–такая, где на одного мужчину приходится одна жена, в отличии от полигамии, которая трактуется как многоженство. В зависимости от структуры родственных связей выделяют различные типы семей.
Наиболее распространенным типом является простая (нуклеарная) семья, представляющая собой супружескую пару с детьми, не состоящими в браке.
Расширенную (сложную) структуру семья приобретает в случае когда кто то из детей вступает в брак. Она включает в себя 3 и более поколения или же 2 и более нуклеарных семей, живущих вместе и ведущих общее хозяйство.

Для типологии семей, в частности нуклеарных, важно наличие обоих супругов, образующих ядро семьи. В зависимости от этого выделяют полную семью с обоими супругами и неполную, с отсутствием одного из них.

В настоящее время в нашей стране преобладают простые семьи, имеющие детей или без них. Сложные же семьи, состоящие из 2 или более супружеских пар составляют 4,3 % от всех семей в странах СНГ.( )

Средняя величина семьи колеблется от 3 среди городского населения
Латвии и Эстонии до 6-7 среди сельского населения Туркменистана и
Таджикистана. В распределении семей по величине можно выделить три региона: с преобладанием малых семей–Прибалтийские страны, Украина и большая часть России; с преобладанием средних семей включает Белоруссию,
Грузию, Молдавию; с преобладанием больших семей включает страны Средней
Азии, Армению, Азербайджан.

Семья проходит ряд этапов из которых складывается жизненный цикл семьи.
Выделяется различное число фаз этого цикла. Это образование семьи–вступление в первый брак; начало деторождения–рождение первого ребенка; окончание деторождения–рождение последнего ребенка; «пустое гнездо»–вступление в брак и выделение из семьи последнего ребенка; прекращение существования семьи–смерть одного из супругов.

Жизненный цикл также называют моделью развития семьи, которая исследуется по шкале возраста супругов (или одного из них).

Из таблицы А видно, что жизненный цикл семьи раньше начинается в Индии
(средний возраст женщины при этом 14,6 лет), так же как и кончается. Пример
США показывает зависимость развитости общества и увеличения жизненного цикла семьи.

Таблица 1: фазы жизненного цикла в отдельных странах
|ФАЗА ЦИКЛА |Возраст женщины в начале фазы |
|СТРАНА |США |ИНДИЯ |ЯПОНИЯ |
|ГОДЫ ПЕРЕПИСЕЙ |1890 |1959 |1956 |1960 |
|Вступление в первый брак|22,0 |20,2 |14,6 |24,4 |
|Рождение первого ребенка|23,0 |21,6 |18,2 |26,3 |
|Рождение последнего |31,9 |25,8 |37,0 |28,7 |
|ребенка | | | | |
|Вступление в брак |55,3 |47,1 |53,0 |54,5 |
|последнего ребенка | | | | |
|Смерть супруга |53,3 |63,6 |39,5 |69,1 |

Таблица из Г.О. Осипова и Ю.П. Коваленко, «Социология»,М., !990-
287стр.

Роль отца и матери в семье

Во все времена велико и нечем не заменимо было место отца в семье.
Природой и обществом каждый мужчина подготавливается к тому, что бы стать мужем, отцом, как и каждая женщина–матерью и женой. Человек всегда думает о том, что останется после него, когда он уйдет из жизни. Недаром подмечено, что человек как дерево, могуч своими корнями. Поэтому, вступая в брак, мужчина берет на себя огромную ответственность–быть отцом, опорой в семье.

Однако с распространением городского образа жизни, фактически все чаще семейной жизнью руководит женщина–жена, мать. Авторитет отца значительно упал, из-за сокращения доли участия его в семейных делах. В современных квартирах есть все и дети часто не видят трудового примера отца. Его труд почти полностью вынесен за пределы семьи. Другое дело мать. Хотя она тоже работает на производстве, рабочий день дома тоже существует.

Однако, все равно отец–это сила, ум и опора семьи в житейских вопросах.

Отцовство–также экзамен на социальную и нравственную зрелость мужчины.
Всегда есть молодые люди, вступающие в брак, но боящиеся отцовства или же не готовые к нему. Ребенок–большое испытание на прочность семьи. В практике встречаются пары, до рождения первенца жившие нормально, а после его рождения ухудшившие свое общение. Муж все чаще не появляется дома, избегает ребенка и жену. Это может свидетельствовать об отсутствии, недоразвитии отцовского чувства или отцовской культуры, хотя и неприятно, но не являясь при этом чем-то патологичным.

Справедливости ради, можно отметить, что чувство отцовства рождается несколько позднее чем чувство материнства. Аристотель заметил, что по- настоящему отцами мужчины становятся позже, чем женщины–матерями. Молодые люди из-за отсутствия детей редко оставляют жену. Чаще это проявляется у мужчин с развитым духом собственичества, которые хотят иметь наследников, свое продолжение на земле.

В наше время российская действительность такова, что в детских садах и школах с детьми работают в основном женщины, ощутимым становится дефицит мужского влияния на детей. Даже непродолжительное отсутствие отца ведет к тому, что у детей (особенно у мальчиков) начинают развиваться трусость, замкнутость, обособленность, упрямство, агрессивность. Поэтому отцы должны восполнять дефицит своего влияния в семейных отношениях. В противном случае воспитание будет ущербным.

Сейчас критика в адрес отцовства исходит в основном из уменьшения уделения времени не только жене, но и детям, с уменьшением времени бесед и обычного общения. Хорошо организовать досуг детей, труд по оказанию помощи родителям, труд по приобретению детьми дополнительных знаний и т.д.–вот первостепенная задача отца.

Находясь рядом с детьми, отец проявляет лучшие свои качества, такие как доброта, верность, отзывчивость. В этом смысле не только отец воспитывает детей, но и дети отцов.

Отец нужен семье не только для наказания и воспитания, но и для помощи детям в о всех его делах, должен быть другом своему ребенку.

В воспитании детей очень важен живой пример отца. Сыновья во многом копируют образ жизни и мыслей отцов: перенимают походку, манеру разговаривать, жесты и проч. От отцов они воспринимают такие черты, как крепость духа, силу, мужскую надежность, предприимчивость, отношение к противоположному полу. Сын, отец которого внимателен к матери, женившись, считает единственно возможным относится так и к своей избраннице. Если отец отстраняется от работы, то эту же привычку перенимают и дети.

Конечно же, огромнейший вред наносит воспитание детей в неблагополучных семьях детям–увеличивается общее количество неврозов, растет пугливость, падает успеваемость.

Таким образом, для полноценного развития и воспитания ребенка необходим институт отцовства в семьях.

Но роль отца не сводится, как уже говорилось, только к воспитанию детей. Вместе с матерью он обеспечивает семью всем необходимым. Он ответственен перед семьей за устройство быта. Ремонт квартиры, трудоемкие дела в хозяйстве, снабжение продуктами и т.д.–это прежде всего обязанность отца.

Некоторые отцы вообще всё сваливают на хрупкие плечи жены: и хозяйство, и бюджет, и воспитание детей. Отцы должны больше времени уделять воспитанию детей и домашним делам.

Огромное и ничем незаменимое значение играет роль матери в семье.
Келлер проводил интересные опыты с обезьянами. Сначала маленьких обезьянок отнимали от матерей. Для животных это обернулось трагедией, замедлилось психическое развитие малышей. Эксперимент пришлось прекратить. При втором эксперименте обезьянок отняли от матерей сразу после рождения, а в роли
«мамы» выступало кресло с меховой обивкой. В спинку кресла встроили бутылку с соской и вскармливали обезьянок искусственно. К креслу обезьянки относились как к матери и когда кресло убирали, они начинали волноваться.
Но вот эксперимент был закончен и выросших обезьянок пустили в общее стадо обезьян. Они оказались очень необщительны и были настолько агрессивны, что не смогли создать семейной пары. Искусственным путём дождались от обезьян, выросших без мам, потомства. Но они не проявили к собственным детям никаких нежных чувств. Одна даже оторвала руку своему ребёнку, а другая раскусила голову. Они не обращали внимание на то, что малышу плохо, тогда как в стаде в этих случаях к нему немедленно бросается мать или кто-нибудь из других обезьян. У тех животных, в роли матери которых был неодушевлённый предмет, совершенно отсутствовал материнский инстинкт, считающийся врождённым, да и психическое развитие их явно отклонялось от нормы. Вот как оказалось важным для малышей чувствовать материнское тепло её опеку.

Мать учит детей добру и любви, даёт первые уроки человечности, уроки душевного отношения к людям, ибо мать обладает особым эмоциональным влиянием, сердечностью и теплотой, душевной мягкостью и чуткостью.

Мать — это зеркало в которое смотрится ребёнок. Может ли она воспитать опрятную и аккуратную дочку, если сама она дома ходит в грязном халате?
Конечно же, нет. Таким образом, очень важен хороший, живой пример матери.

Помимо воспитания детей, мать ещё является и хозяйкой в доме. Она моет, стирает, готовит еду и многое другое. Социологами подсчитано, что средняя домашняя нагрузка женщины в два раза больше средней домашней нагрузки мужчины, а её общая трудовая нагрузка больше на 15-20 % общей трудовой нагрузки мужчины. Женщина–мать имеет двойной рабочий день–на производстве и дома. Отсюда переутомление и нервозность, которые отрицательно сказываются на взаимоотношениях в семье и на воспитании детей. Профессиональные и семейные функции матери сочетаются с большим напряжением.

Из всего сказанного можно сделать вывод, что в семье нужны обязательно и отец, и мать. Ведь от матери дети получают ласку, нежность, доброту и чуткость к людям, а от отца мужество, силу воли, умение бороться и побеждать. Только сочетание этих качеств формирует полноценную личность.

Общение в семье

Жизнь в семье невозможна без общения в ней, общения между мужем и женой, между родителями и детьми в процессе повседневных отношений. Общение в семье представляет собой отношение членов семьи друг к другу и их взаимодействие, обмен информацией между ними, их духовный контакт. Спектр общения в семье может быть очень разнообразным. Помимо бесед о работе, домашнем хозяйстве, здоровье, жизни друзей и знакомых оно включает в себя обсуждение вопросов, связанных с воспитанием детей, искусством, политикой, и так далее.

Удовлетворённость супругов общением зависит от степени совместимости их взглядов, ценностей. Не вызывает сомнения тот факт, что нервозность, неуравновешенность, замкнутость и другие отрицательные черты характера являются плохими спутниками семейного общения.

Социологические исследования показывают, что при нормальных взаимоотношениях в семье супруги обычно всегда делятся между собой своими огорчениями и получают при этом морально психологическую поддержку, чего не скажешь про неблагополучные семьи.

Однако не бывает идеального общения в семье, т.е. общения, состоящего только из согласия. Супружеские отношения неизбежно проходят через противоречия: ссоры, конфликты, и так далее. В этих случаях очень важно понять супругам позицию друг друга, поставить себя на его место. Я считаю, что в процессе спора следует говорить только о предмете спора и не следует напоминать о прошлых промахах другого, не делать выпадов: «А ты сам…».

В семейном общении очень важны нравственные принципы, главным из которых является — уважение другого, его «я». Нередко, после трудного трудового дня супруги стремятся сорвать своё плохое настроение на близких, дать выход накопившейся озлобленности. Они начинают ворчать, упрекать, делать замечания, кричать. В результате такой разрядки человек может получить временное облегчение, хотя последствия могут оказаться тяжёлыми.
Одних начинают мучить угрызения совести за собственную неправоту и несдержанность. Других — обида за несправедливые обвинения и упрёки. В результате это способствует разрушению семьи.

Иногда полезно делать компромиссы, т.е. идти на уступки друг другу.
Также очень важно уметь признавать свои ошибки, как право других ошибаться.

Очень важно почаще делиться своими мыслями, не скупиться на похвалу, добрые слова.

Несложившиеся отношения между мужем и женой ведут к плохим последствиям. Психологами установлено, что существует связь между супружескими конфликтами и нервно психическими расстройствами. Отсутствие взаимопонимания в семье приводит к подавленности, отчуждённости, к ухудшению психологического и физического состояния, значительному понижению работоспособности человека. Неумение общаться способно разрушить семью.
Основными компонентами культуры общения являются сопереживание, терпимость, уступчивость, доброжелательность. Особая способность к общению — умение признать ценность другого, даже при несовпадении позиций. Только таким образом можно достичь гармонии в семейной жизни.

В семье, кроме взрослых, в неполноценном общении нуждаются также и дети. Общение является одним из основных факторов формирования личности ребёнка. Потребность в общении появляется у младенца с самого рождения. Уже в возрасте 2-х месяцев при виде матери его лицо озаряется улыбкой.

Общение родителей с детьми имеет огромное значение для их полноценного развития. Доказано, что дети, лишённые возможности общаться с родителями, характеризуются низким уровнем саморегуляции поведения, обладают повышенной чувствительностью к обращению к ним взрослого, испытывают трудности в общении со сверстниками.

Во многих семьях в большинстве своём дети чаще общаются с матерью, чем с отцом. Беседы же с отцом имеют кратковременный характер. У некоторых детей вообще отсутствуют доверительные отношения как с отцом, так и с матерью. Чаще всего это бывает в семьях, где не установились близкие духовные контакты как между супругами, так и между родителями и детьми. В таких семьях главной является воля одного из супругов, а взаимоотношения с другими членами семьи основывается на приказах, подчинении, оскорблениях.
Это оказывает отрицательное влияние на формирование у детей способности к полноценному общению.

Таким образом, на родителях лежит ответственность за воспитание у детей способности к человеческому общению, т.к. именно в семье дети усваивают характер общения. Кроме того, от умения супругов общаться во многом зависит и нравственно-психологическое благополучие всех членов семьи.

Развод

В нашей стране наряду со свободой брака существует и право супругов на развод. По статистике на 1990 год ещё в бывшем СССР ежегодно расторгалось примерно 930 тысяч браков (это приблизительно 1,5 % от их общего количества) и образовывалось 2788 тысяч новых семей. Таким образом, соотношение между браками и разводами составляет примерно 3:1. Но этот показатель различен в зависимости от места жительства и возраста людей. Так в больших городах разводов приходится больше чем в сельской местности. Так если посмотреть таблицу 2, мы видим, что наименьшее количество разводов приходится на регионы, где ещё сильны патриархально-религиозные традиции.
Это среднеазиатские и кавказские республики.

По мере роста числа разводов возможность того, что они будут компенсированы повторным браком, становится всё меньшей. Лишь 10-15
% женщин с детьми повторно выходят замуж. В результате увеличивается количество неполных семей.

[pic]
Таблица из Г.О. Осипова и Ю.П. Коваленко, «Социология»,М., 1990, 296 стр.

Так что же такое развод? Одни говорят — зло, другие — избавление от зла. Для того, чтобы узнать это, надо проанализировать большой круг вопросов: как живётся разведённому человеку? Доволен ли он разводом? Как изменились квартирные условия, здоровье? Как сложились отношения с детьми?
Думает ли он вступать в повторный брак? Очень важно выяснить судьбу разведённой женщины или мужчины, а также ребёнка из распавшейся семьи. Не зря говорят, что развод, как айсберг в море: на поверхности видна лишь небольшая часть причин, основная же их масса скрыта в глубинах душ разведённых.

По статистике дело о разводе возбуждается в основном по просьбе женщины, т.к. женщина в наше время стала независимой, она работает, сама может содержать семью и не желает мириться с недостатками мужа. Супруга порой говорит: «Почему я должна ему подсказывать?» или «Почему он сам не может догадаться?». При этом женщина не задумывается, что она сама не идеальна и достойна совершенного мужчины. Воображение рисует ей такой совершенный идеал, который в реальной жизни и не встречается.

Слов нет, что пьяница муж — несчастье для семьи, жены и детей.
Особенно, когда он устраивает побои жене и детям, уносит деньги из семьи, не занимается воспитанием детей, и т.д. Развод в этих случаях чаще всего необходим, чтобы оградить семью от морального и материального опустошения.

Но ведь не всегда пьяница-муж был пьяницей. Ведь были же сначала встречи и ухаживания, друзья, праздники и гости, радости и горести — была жизнь. И какова была вначале позиция жены по отношению к выпивкам мужа?
Была ли она достаточно требовательной, могла ли умно и тонко сочетать ограничительные и запретные меры, чтобы уберечь семью от порока. Может причины пьянства следует искать во взаимоотношениях между супругами.

Кроме пьянства причинами по которой жёны подают на развод могут быть — измена мужа, мужской эгоизм. Порой мужчина просто вынуждает своим поведением подать жену на развод. Он пренебрежительно к ней относится, не терпит её слабостей, не помогает в домашних делах, и т.д.

Из причин, по которым мужья подают на развод можно выделить: измена жены или его любовь к другой женщине.

Но основной причиной разводов, на мой взгляд, является неподготовленность супругов к семейной жизни. На молодых супругов наваливаются бытовые, финансовые проблемы. В первые годы супружеской жизни молодые больше узнают друг друга, раскрываются недостатки, которые старались скрывать до свадьбы, происходит адаптация супругов друг к другу.

Молодые супруги нередко излишне поспешно прибегают к разводу, как к способу разрешения любых конфликтов, в том числе и вначале преодолимых.
Подобное «лёгкое» отношение к распаду семьи складывается благодаря тому, что развод уже стал обыденным явлением. В момент заключения брака существует чёткая установка на развод, в случае если хоть один из супругов не будет удовлетворён совместной жизнью. Ясно, что такая установка стимулирует развод.

Причина развода может послужить нежелание одного из супругов иметь ребёнка. Эти случаи встречаются редко, но они бывают.

Я считаю, что люди разводятся не для того, чтобы всю жизнь жить в одиночестве. Они хотят заменить неудачный брак счастливым, но это не всегда удаётся. При социологических опросах больше половины мужчин и женщин хотели бы вступить в повторный брак. Лишь незначительная часть предпочли одиночество. А какова его цена? Американские социологи Картер и Глик сообщают, что в больницу попадают в 10 раз больше неженатых мужчин, чем женатых, смертность у неженатых мужчин в 3 раза больше, а у незамужних женщин в 2 раза больше, чем у замужних. Таким образом, можно сказать, что разводы отрицательно сказываются на здоровье разведённых людей.

Многие мужчины, как и многие женщины легко идут на развод, но потом очень тяжело переживают его последствия.

В разводах, кроме супругов есть ещё заинтересованные лица — дети. Чем больше разводов — тем меньше детей. В этом социальный вред разводов. Развод сокращает воспитательские возможности семьи по отношению к детям. Детям наносится большая психологическая травма, о которой часто не думают родители. Многие знают, что они причиняют своим детям страдания, но не многие понимают к чему они могут привести, как это отразится на ребёнке в его дальнейшей жизни. При разводе властно вступает в силу эгоизм родителей.
Они мало при этом думают о судьбе своих детей.

Дети из распавшихся семей — это как бы сироты при живых отцах или матерях. В том, что дети остаются без отца чаще вина обоих родителей.

Кроме моральных минусов у развода есть ещё и материальные отрицательные стороны. При уходе мужа из семьи, у жены с ребёнком возникают трудности денежного характера, особенно, если заработная плата у жены маленькая, а детей больше одного. Уход из семьи также бьёт по карману мужчине, ведь теперь ему приходится платить алименты. Также возникают проблемы с жильём, приходится разменивать квартиру, делить вместе нажитое имущество.

Таким образом–развод во многих случаях зло, чем добро. Но возможность воссоединения семьи вполне реальна для многих, сгоряча распавшихся пар. В жизни часто случается, когда «блудный муж» возвращается к своей жене и детям, а разведённые женщины говорили о своих мужьях, что мол если он изменит своё поведение к лучшему, то приму. В глубине души каждый из супругов хочет иметь свою хорошую семью. А для этого, прежде всего самим людям, вступившим в брак, надо учиться взаимопониманию, преодолевать мелочный эгоизм, совершенствовать культуру отношений в семье. На государственном же уровне с целью предотвращения разводов надо создавать и расширять систему подготовки молодёжи к браку, а также социально- психологическую службу помощи семье и одиноким людям.

Заключение

Итак, семья как ячейка общества является неотделимой составной частью общества. И жизнь общества характеризуется теми же духовными и материальными процессами как и жизнь семьи. Чем выше культура семьи, следовательно тем выше культура всего общества. Общество состоит из людей, которые являются отцами и матерями в своих семьях, а также их детей. В этой связи очень важны роли отца и матери в семье, а в частности воспитательная функция семьи. Ведь от того, как родители приучают своих детей к труду, уважению к старшим, любви к окружающей природе и людям, зависит то, каким будет общество, в котором будут жить наши дети. Будет ли это общество, построенное на принципах добра и справедливости или же наоборот? В этом случае очень важно общение в семье. Ведь общение является одним из основных факторов формирования личности ребёнка, члена общества. И поэтому в семейном общении очень важны нравственные принципы, главным из которых является — уважение другого.

Последствиями дурного общения в семье могут быть конфликты и разводы, которые наносят большой социальный вред обществу. Чем меньше разводов в семьях, тем здоровее общество.

Таким образом, общество (а его тоже можно назвать большой семьей) прямо пропорционально зависит от здоровья семьи, так же как и здоровье семьи от общества.

Реферат: Подбор цвета в керамике и металлокерамике

СЕВЕРНЫЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ МЕДИЦИНСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ

—————————————————*—————
————————————

Кафедра ортопедической стоматологии

Заведующая кафедрой: д.м.н. ЮШМАНОВА Т.Н.

Руководитель: ассистент, к.м.н. ЛЕВКИН В.А.

РЕФЕРАТ

“ОСОБЕННОСТИ ПОДБОРА ЦВЕТА В МЕТАЛЛОКЕРАМИЧЕСКИХ И

КЕРАМИЧЕСКИХ ПРОТЕЗАХ”

Реферат выполнила: врач — интерн

ОСИПЕНКО

МАРИНА

НИКОЛАЕВНА г. Архангельск

2002 г.

ОГЛАВЛЕНИЕ:

1. ВВЕДЕНИЕ…………………………………………………………………….с. 3

2. ОСОБЕННОСТИ ОПРЕДЕЛЕНИЯ ЦВЕТА…………………………………с. 3 — 7

3. ОПТИМАЛЬНЫЕ УСЛОВИЯ ДЛЯ ОПРЕДЕЛЕНИЯ ЦВЕТА…………….с.8 — 10

4. ВОЗМОЖНОСТИ ВОССОЗДАНИЯ ЦВЕТА ЕСТЕСТВЕННЫХ ЗУБОВ…с.10 – 19

5. ВЫВОД…………………………………………………………………………..с.20

6. ИСПОЛЬЗОВАННАЯ ЛИТЕРАТУРА…………………………………………с.20 — 21

1.ВВЕДЕНИЕ

Мы все прекрасно понимаем, что никакая техника не сможет полностью заменить труд врача-ортопеда и зубного техника. Это объясняется тем, что каждый пациент имеет индивидуальную форму зубов, размеры и особенности цвета, которые неповторимы. Каждый протез, изготовленный врачом совместно с техником, является, своего рода, единственным экземпляром.

Успех в изготовлении индивидуального протеза во многом зависит от способностей врача и зубного техника, насколько точно они смогут воспроизвести утраченную естественную красоту. Технически превосходно изготовленный протез далеко еще не означает, что он гармонирует с лицом пациента или же восстанавливает функцию жевания и эстетику. Поэтому каждый врач-ортопед и зубной техник должны приложить максимум знаний во время подбора и восстановления индивидуальных особенностей цвета и формы зубов пациента.

Уже в античные времена при замещении удаленных зубов руководствовались эстетическими критериями. Древние раскопки подтверждают, что раньше использовали материал под цвет зубов, который фиксировался к оставшимся зубам золотой проволокой или золотой лентой либо привязывался шелковой нитью. Из истории стоматологии известно, что в те времена часто использовали слоновую кость, дерево, человеческие зубы и зубы животных.

Впервые человеческие зубы в протезах использовали в Китае (в XII веке). В связи с возросшими эстетическими требованиями к протезам, в начале
XVII века в Европе отмечался повышенный спрос на человеческие зубы.
Несмотря на запрет торговли человеческими зубами, черный рынок в то время сильно процветал.

Имелось два источника приобретения человеческих зубов. Зачастую это были бедные люди, которые продавали свои зубы и, таким образом, зарабатывали себе на проживание. Либо это были рабы, заключенные или же слуги, которым удаляли зубы. Зубы также приобретались у палачей, на кладбищах или брались с полей битв. После приобретения человеческих зубов они подвергались необходимой обработке, прежде чем их использовали в протезах. При этом удалялся периодонт, а пульповую камеру заливали свинцом.
После чего составлялись гарнитуры зубов. Раньше считали, что пока имеешь все зубы, то остаёшься молодым.

Современные технологии, оборудование и материалы позволяют в настоящее время удовлетворять возрастающие потребности пациентов, которые чаще высказывают пожелание иметь зубные протезы ничем не отличающиеся от сохранившихся естественных зубов.

2. ОСОБЕННОСТИ ОПРЕДЕЛЕНИЯ ЦВЕТА.

Одним из факторов, определяющих успех протезирования керамическими и металлокерамическими конструкциями, является правильное, точное определение цвета зубов. Между тем, эта процедура требует определенных знаний и навыков. Майстренко А.А., Толчек Л.Г. (2001) считают, что определение цвета зубов с помощью стандартной расцветки не всегда дает реальную картину, потому что зубы, как и любое другое творение природы, очень многоцветны
(мультихромны).

Факторы, определяющие цвет естественных зубов.

В естественных зубах человека каждый слой тканей несет индивидуальные физико-оптические характеристики, зависящие от витальности зуба, возраста, состояния тканей пародонта, степени стираемости твердых тканей и других показателей.

Эмаль зуба покрывает коронковую часть неодинаковым по толщине слоем и имеет четкую границу с подлежащим дентинным слоем. Отражение и рассеивание падающего света происходит на участке этой границы. Чем тоньше слой эмали, тем меньше рассеивание и четче цвет подлежащего дентина. Наиболее толстый эмалевый слой расположен в области режущего края, который соответственно имеет более прозрачный оттенок и усиливает отражение дентина. Дентин имеет различные оттенки, которые зависят от количества отложившегося вторичного дентина (Абакаров С.И., Абакарова Д.С., 2001).

Коронка естественного зуба просвечивает, но не прозрачна, как стекло.
Это объясняется тем, что наряду с абсорбцией света прозрачность выражается соотношением диффузно рассеянного и проходящего света. Свет, состоящий из волн разной длины, попадая на поверхность зуба, может поглощаться, отражаться и преломляться.

Короткие волны (менее 400 нм) отражаются от эмали режущего края зуба, создавая голубоватый оттенок. Длинные волны, проходя через срединную часть зуба, содержащую основную массу твердых тканей, отражаясь и преломляясь, образуют множество цветных оттенков от желто-оранжевого до голубого. В пришеечной части эмаль резко истончается. Этот участок имеет цвет от желто- оранжевого до коричневого (Трезубов В.Н. с соавт., 1999) .

Грисимов Н.И. (1997), изучая преломление света на поверхности эмали, выявил некоторые закономерности прохождения лучей ультрафиолетового спектра через твердые ткани зуба. Лучи, идущие от дентинно-эмалевого соединения и поверхности эмали со стороны света одной и той же контактной поверхности коронки зуба, может идти раздельно или сливаться. Данный эффект происходит в зависимости от кривизны вестибулярной поверхности коронки, обусловленный соответствующий угол падения света, выходящего из эмали.

При уплощенной поверхности коронки, которые имеют резцы от режущего края приблизительно до середины, лучи выходящие из эмали, мало преломляются, поэтому визуально можно различить эмаль и подлежащий дентин, несмотря на некоторое иллюзорное уменьшение толщины эмали. При выпуклой форме вестибулярной поверхности, которые имеют клыки и премоляры, луч, идущий от дентинно-эмалевого соединения к поверхности эмали имеет гораздо больший угол падения на границу раздела “эмаль-воздух”. Поэтому эмаль и дентин в области контактных поверхностей раздельно не воспринимается. Также автор статьи отмечает, что у резцов постепенно увеличивается кривизна вестибулярной поверхности коронки (в поперечном сечении) в направлении от режущего края к шейке. Это обстоятельство наряду с постепенным истончением слоя эмали приводит к тому, что визуальное восприятие эмали примерно на середине коронки как бы прерывается.

Грисимов Н.И. считает, что данные физико-оптические свойства твердых тканей зуба предполагают предпочтительное использование дентиновых или опаковых оттенков эстетической реставрации на контактных поверхностях клыков и премоляров.

Как указывают МайстренкоА.А., Толчек Л.Г. (2001), у молодых пациентов зубы более яркие, имеют ярко выраженный рельеф, голубовато-молочный режущий край. Но нашими пациентами чаще бывают люди среднего и старшего возраста, поэтому при работе с ними нужно учитывать заместительный дентин при стираемости зубов, более гладкую поверхность зубов вследствие абразии, обызвествление эмали, наличие окрашенных и неокрашенных трещин. Иногда для достижения эстетически правильной реставрации необходимо имитировать клиновидный дефект и оголение корня (окрашенных по-своему).

Режущий край зуба в силу своего анатомического строения имеет такие вклю-

чения, как мамелоны и прозрачные зоны, имеющие различную окраску. При наличии

мамелон они иногда бывают окрашены в цвет, отличающийся от цвета дентина, также они

имеют различную длину и направление. Несомненно, важно знать топографию

прозрачных участков и их окраску.

Виды расцветок для определения цвета зубов.

Существует несколько видов расцветок — VIТА, СНRОМАSСОР,ВIODENТ и др.,

но ни одна из них в полной мере не отображает всего многообразия цветов в живом зубе.

Возьмем за основу расцветку VIТА LUMIN VACUUM, VITAPAN GIASSIAL. В

настоящее время она является самой распространенной. Рассмотрим ее подробнее (МайстренкоА.А., Толчек Л.Г., 2001).

В вопросе определения цвета всегда нужно учитывать следующие характеристики:

1) окраска или тон — название цвета или сочетание цветов;

2) насыщенность — определяется количеством пигментов данной окраски.
Чем их больше, тем выше степень насыщенности;

3) яркость — определяется количеством серого оттенка.

Расцветка VIТА имеет четыре диапазона тонов. А, В, С, Д. При этом А — оранжево-

коричневый, В — желто-оранжевый, С — серо-коричневый, Д — оранжево-серый.

В реальной жизни один из цветов может преобладать над другими, например, АЗ с

преобладанием оранжевого, или А3.5 — более насыщенный, но не А4. Шейка натурального

зуба, как правило, окрашена более интенсивно, потому что там самый тонкий слой эмали.

И при определении цвета это обязательно нужно учитывать. Иногда окраска шейки зуба

может находиться в тоне, отличающемся от основного. Например основной тон может

быть А, но шейка зуба может быть желтой с заходом в гамму В.

Для эстетичности внешнего вида реставрации показатель яркости играет самую

важную роль. К расцветке VIТА прилагается вкладыш, где цвета расцветки расставлены

по степени яркости: В1. А1. В2, Д2. А2. С1. С2, Д4.АЗ, ДЗ, ВЗ. А3.5. В4.СЗ.
А4, С4.

Часто можно видеть зубы, имеющие тон А или В. но при этом по яркости вполне

соответствующие гамме С. То есть, если вы приложите один из зубов расцветки группы С

к такому зубу со сниженной яркостью, то вы увидите, что он (зуб из расцветки) почти

выделяться не будет. По яркости зубы будут идентичны, и различие будет лишь в окраске.

Ошибка в степени яркости моментально выделяет реставрацию в полости рта. Разница в цвете или насыщенности иногда бывает не так заметна, как ошибка в яркости.

Диапазон применения этой шкалы расцветок таков:

• для керамических материалов из Вита Омега/Омега-800,Вита
VМК68/95, Вита Тиманкерамик, Вита Хай-Керам, Витадур Альфа;

• при использовании искусственных пластмассовых и фарфоровых зубов
Витапан.

(Трезубов В.Н. с соавт., 1999).

CHROMASKOP — ориентированная на практическое использование уни-

версальная расцветка. Она состоит из 20 цветов, которые подразделя-

ются на 5 наглядных, съемных цветовых групп (“белый”, “желтый”,

“светло-коричневый”, “серый”, “темно-коричневый”). По окончании оп-

ределения основного оттенка дальнейшие операции определения цвета

осуществляются лишь в рамках соответствующей группы.

Последовательный отказ от ненужных эффектов при конструировании

расцветки CHROMASKOP (например, изображение шейки, прозрачных мест,

сильного цветоизменения в области режущего края и дентина, а также

окраски поверхности) намного облегчает определение оттенка зуба.

Главное преимущество этой расцветки заключается в широком

диапазоне ее применения:

• при протезировании с использованием керамических материалов 1РS-

Классик и 1РS-Эмпресс;

• при протезировании съемными протезами с использовании

пластмассовых зубов SR-Антарис (передних) ,SR-Постарис (боковых);

• при протезировании несъемными протезами с полимерной облицовкой материалами SR-Хромазит, SR-Спектразит;

• при пломбировании зубов материалами фирмы “Ивоклар-Вивадент”

типа Гелиомоляр, Гелиопрогресс, Тетрик.

Процедура определения цвета зубов.

Определяя цвет, необходимо разделить коронку зуба на 3 условные взаимно перпендикулярные горизонтальные и вертикальные плоскости ( Абакаров
С.И., Абакарова Д.С., 2001). Горизонтальные плоскости следует разделить на:

1) пришеечную;

2) срединную (экваторную);

3) режуще-окклюзионную.

Пришеечная часть может быть разных цветов и оттенков и зависит от состояния тканей пародонта. При интактном пародонте, что чаще встречается у молодых пациентов, преобладают светлые тона. Пациенты среднего и старшего возраста часто имеют ту или иную форму пародонтита, который сопровождается обнажением пришеечных участков. На будущей металлокерамической конструкции приходится отображать (по показаниям) не только эмалево-дентинную границу, но и воспроизводить оголенные пришеечные зоны. Дентин корня отличается по цвету от тканей коронковой части и не имеет соответствующего блеска.
Следует также учитывать предрасположенность лиц среднего

и старшего возраста к зубному налету и отложениям.

Пришеечные участки опорных коронок не будут соответствовать эстетическим требованиям, если не применять плечевые массы. При использовании плечевой массы для изготовления металлокерамического протеза необходимо определить ее цвет и сочетание с остальными керамическими массами и оттенками пришеечной зоны зубов.

Срединная (экваторная) часть коронок естественных зубов не имеет больших вариаций, и действия специалиста здесь должны быть направлены на определение предполагаемой толщины дентинного и эмалевого слоев и их тональности, степень выраженности экватора и топографическое расположение контактных участков на проксимальных поверхностях.

На оральной поверхности передних зубов изучаются участки в области бугра.

Изучение режуще-окклюзионной плоскости направлено на определение цвета и глубины слоя эмалевой массы. Эмалевый слой имеет много оттенков (от 5 до
8), каждый из которых сочетается с определенными цветами дентинных масс.
Нередко для получения большей прозрачности эмалевого слоя приходится использовать стекломассу, количество и топографическое расположение которой определяются индивидуально. Часто режущие края передних зубов имеют трещины, сколы, неровности и другие индивидуальные особенности. В области эмалевого слоя возможно наличие мамелон, пигментных пятен и других оттенков.

Для точного воссоздания цвета и оттенков в полной мере не всегда является достаточным изучение коронковой части зуба (зубов) в горизонтальной плоскости. Необходимо изучение поверхности зуба и по вертикальным плоскостям.

При определении цвета по вертикальным плоскостям поверхность зуба следует разделить на 3 части (плоскости) — две проксимальные и срединная.
Цвет срединной плоскости обычно сочетается с ранее изученными горизонтальными тонами и не представляет сложностей. Проксимальные же участки порой требуют принятия нестандартных решений. Для обеспечения плавного перехода тона от искусствен-

ной коронки к рядом стоящему естественному зубу на соответствующем проксимальном участке коронки (по показаниям) следует предусмотреть возможности создания необходимого оттенка. Ошибкой являются действия специалистов, пытающихся создать необходимую тональность рядом стоящего естественного зуба за счет нанесения красителей на этапе глазурования.
Делать это следует за счет их масс путем правильного их комбинирования по цветам и слоям. Чаще всего эстетическую полноценность сложно получить при изготовлении коронок на зубы, расположенные рядом с клыками, особенно верхними.

Передний участок зубных рядов стратегически важен для достижения высоких эстетических норм. Анализ многолетних наблюдений авторов статьи показывает, что при использовании в качестве опоры бокового резца или первого премоляра и при условии воспроизведения в точности заданного цвета после установления коронки в зубном ряду нередко определяются некоторые расхождения в цвете. Т.е., при сопоставлении со шкалой расцветки и заданным тоном готовой коронки соответствие цвета определяется, но при наложении последней на опорный зуб выявляется некоторая цветовая дисгармония. Это связано с различными физико-оптическими свойствами зубных тканей и керамических масс при преломлении и отражении светового потока на фоне клыка.

Индивидуальный тональный переход может иметь место на любом участке зубного ряда. Бывают случаи когда в плане ортопедического лечения необходимо изготовление нескольких металлокерамических протезов на различных участках зубных рядов. При определении цвета будущих конструкций устанавливается, что все (или почти все) рядом стоящие медиальные естественные зубы имеют свой оттенок. Т.е. в одной зубочелюстной системе предстоит изготовление металлокерамических протезов с различной по цвету керамической облицовкой.

После определения цвета в горизонтальной и вертикальной плоскостях следует изучить режущий край и жевательную поверхность. Осматривая указанные поверхности, следует не ограничиваться только определением цвета.
Одновременно изучается рельеф и индивидуальные особенности окклюзионной поверхности зуба (зубов). В большинстве случаев она зависит от вида прикуса и возраста. В молодом возрасте определяются выраженные бугры с высокими вершинами и светлыми тонами. У лиц старшего возраста высота бугров несколько сглажена, бороздки имеют более темный оттенок. При патологической стираемости твердых тканей зубов, форма и цвет окклюзионной поверхности зависят от степени стираемости и витальности зубов. Дентин витальных зубов имеет более яркий и живой желтоватый оттенок. При гибели пульпы он желто- коричневого или коричнево-серого цвета. Однако, понятие “желтый”,
“коричневый” или любой другой — условное, так как каждый цвет может иметь неисчислимое количество индивидуальных оттенков.

Человеческая память способна прочно и долго сохранять в себе цифровую, историческую, географическую и другую информацию. Но невозможно запомнить и удержать в памяти все комбинации цветов и их оттенки. Зрительная память человека не может долго хранить весь спектр увиденной информации. Абакаров
С.И., Абакарова Д.С. считают целесообразным применение информационно- топографический карты, на которой в горизонтальной и вертикальной плоскостях будут отмечены и переданы в зуботехническую лабораторию характерные индивидуальные особенности зубной поверхности. Эффективным будет сопровождение информационно-топографической карты макрофотографиями и слайдами, полученных с помощью интраоральной камеры. При условии сохранности коронок опорных зубов изготовление диагностической модели из высокопрочного гипса до их препарирования позволит зубному технику перенести на керамическую конструкцию размеры и рельефные особенности соответствующих зубов.

Авторы статьи считают оправданным изготовление зубным техником дополнительной (для индивидуального использования) шкалы расцветок по наиболее часто применяемым им комбинациям керамических масс.

Установленный цвет должен быть продемонстрирован пациенту и согласован с ним. Это необходимо по этическим нормам и в определенной степени обеспечит клиницисту юридическую независимость при условии возникновения в последующем дискуссий относительно цвета керамического покрытия готового протеза.

Пациенты при совместном обсуждении цвета, как правило, склоняются к более светлым тонам с оговорками “брошу курить”, “буду отбеливать зубы” и т.д. Клиницист обязан принять оптимальное решение с учетом имеющихся условий и реальных пожеланий пациента. Но при необоснованности пожеланий последнего необходимо убедить его в принятии правильного совместного решения.

При сложной цветовой позиции Абакаров С.И., Абакарова Д.С. (2001) считают оправданным изготовление диагностического керамического образца и изучение его в сравнении с естественными зубами пациента.

В клинической практике наблюдаются случаи, когда на этапе припасовки и определения соответствия цвета готовой керамической коронки заданному, устанавливается гармоничное цветосочетание, однако после ее фиксации постоянным цементом, который был использован произвольно определяется расхождение в цвете. Поэтому при изготовлении цельнокерамических протезов, используемый для фиксации цемент, авторы статьи рекомендуют дифференцировать по цветовым оттенкам.

3. ОПТИМАЛЬНЫЕ УСЛОВИЯ ДЛЯ ОПРЕДЕЛЕНИЯ ЦВЕТА.

Профессия врача-стоматолога такова, что приходится сочетать умственный труд с физическим, где имеется зависимость от факторов производственной среды. Известно, что значительная часть трудовых операций (до 90%) в стоматологии выполняется под контролем зрения. При этом определенный процент проводимых манипуляций совершается на грани различительной способности глаза (Абакаров С.И., Абакарова Д.С., 2001).

Высококвалифицированное выполнение миниатюрных операций возможно только при сохранении высокой зрительной и общей работоспособности клинициста на протяжении всего рабочего периода. Ряд авторов справедливо отмечает, что для сохранения высокого рабочего потенциала специалиста требуется не только создание общих условий освещения, а необходимо правильное цветовое оформление производственного кабинета и рациональное освещение конкретного рабочего места.

Во многих источниках встречаются различные мнения авторов по поводу условий для оптимального определения цвета при протезировании металлокерамическими и цельнокерамическими конструкциями.

Эрнст А. Хегенбарт (1993) считает, что для оптимального восприятия цвета зубов предпочтителен

> нейтральный дневной свет, падающий с северной стороны: он принят за стандарт. Причем уровень освещенности зуба не должен превышать 1500 лк (Абакаров С.И., Абакарова Д.С., 2001). В соответствии с этим стандартом разработаны искусственные источники освещения для рабочих мест врача-стоматолога и зубного техника.

Установлено, что гигиенический минимум естественной освещенности для помещений с длительным пребыванием людей составляет 200 лк. Это определило допустимую степень снижения норм естественного освещения в помещениях с совмещенным освещением – не менее 60% значений коэффициента естественного освещения (Абакаров С.И., Абакарова Д.С., 2001). Безусловно, предпочтение следует отдавать естественному освещению, хотя в последние годы разработаны искусственные источники света, соответствующие стандартным показателям светопередачи и обеспечивающие необходимое освещение рабочих мест.
Сравнительная оценка влияния различных источников искусственного освещения
(люминесцентная лампа, лампа накаливания, дуговая ртутная лампа) на цветовосприятие позволила выявить зависимость изменения цветовых характеристик основных цветов спектра от условий освещения их источниками света различного спектрального состава. Установлено, что люминесцентные лампы (типа ЛД, ЛХЕ, ЛДУ) с физиолого-гигиенических позиций наиболее благоприятны к использованию в учреждениях, где работа связана с цветоразличием (Абакаров С.И., Абакарова Д.С., 2001).

> Важно также рассчитать количество света, падающего на исследуемые зубы.

Избыточное количество света также дезориентирует специалиста, который в своей работе будет склоняться к более светлым тонам. Большое увеличение интенсивности света вызывает значительные изменения в цветовом зрении.
Исследования Ж. М. Кудряшовой и Э.С.Котовой (1971) (по Абакарову С.И.,
Абакаровой Д.С.,2001) показали, что снижение у нормальных трихроматов цветовой и яркостной контрастной чувствительности, уровня функциональной хроматической устойчивости ведет к снижению и потере цветоразличия.

Из качественных характеристик освещения, оказывающих влияние на функцию зрения, Соснова Т.Л. (1984) (по Абакарову С.И., Абакаровой Д.С.,
2001) отмечает распределение яркости и наличие блескости в поле зрения. При переводе взгляда с одной поверхности на другую, резко отличающуюся по яркости, происходит адаптация глаз, поэтому перепады яркостей не должны превышать соотношение 1:3.

> На определение цвета зубов также влияет цвет стен, потолка, пола и штор, мебели и т.д.
Искаженное восприятие цвета возможно при наличии ярко насыщенных цветов вокруг рабочего места. По результатам исследований Н. И. Фроловой (2000) цвето-световая среда рабочего места врача-стоматолога должна иметь достаточный уровень искусственной освещенности: люминесцентными лампами не менее 500 лк или лампами накаливания не менее 200 лк. Стены, потолок и пол стоматологического кабинета, а также имеющееся оборудование и мебель должны иметь оптимальную цветовую гамму (желто-зелено-голубая) с коэффициентом отражения не ниже 40%. Даже отражение от цветных халатов может существенно повлиять на цвет естественных зубов и расцветки. Однако, как считает Э.А.
Хегенбарт (1993), идеальной является комбинация нейтрального серого цвета стен и освещение соответствующею уровня яркости.

> Свойство взаимодействия различных ощущений обусловливает необходимость учитывать окружающую обстановку, а именно в рабочей комнате не должно быть посторонних звуков, тем более шумов, вспышек света, пыли, температурного дискомфорта, которые могут повлиять на эффективность эстетического лечения (Луцкая И.К. с соавторами,

2001).

> Большая проблема при определении цвета — это его интерпретация специалистом. Даже если у всех людей была бы одинаковая по структуре сетчатка глаза, интерпретация (восприятие) цвета осталась бы субъективной из-за различий в способностях воспринимать цвет.

Определенные условия для дезориентированного восприятия цвета создаются после утомительных предшествующих этапов ортопедического лечения
(препарирования большого количества зубов, получения оттисков с ретракцией десны, припасовки сложных цельнолитых каркасов и др.). Подбор нужного оттенка цвета рекомендуется проводить при увлажненных зубах до их препарирования (Абакаров С.И., Абакарова Д.С., 2001).

Луцкая И.К. с соавторами (2001) считают, что в оценке качеств объекта обследования должно участвовать не менее 3 наблюдателей и приниматься во внимание не менее двух совпадений мнений. Поскольку порог чувствительности анализатора зависит от длительности воздействия, то рассматривание и оценка окраски не может проводиться вскользь, второпях, однако длительное рассматривание также снижает объективность восприятия цвета. 20-30 сек для оценки каждого участка — оптимальное время.

Майстренко А.А., Толчек Л.Г. (2001) считают, что лучше если зубной техник будет определять цвет при тех же условиях освещения, в которых будет делаться та или иная работа. Тем более, что он будет видеть те нюансы цвета, которые очень трудно передать на словах.

Наличие губной помады, ярких румян и других контрастных по цвету лицевых наложений также могут влиять отвлекающе на цветовосприятие.

> Следует считать эффективными предложения определять цвет при условии изолирования зубных рядов от окружающих тканей с помощью перфорированных салфеток, кофердама и др. При определении цвета не стоит отвлекаться на изучение других показателей ротовой полости

(форма, положение зубов, пломбы и их качество, зубные отложения, состояние десен и д.р.), а сосредоточиться только на поставленной задаче (Абакаров С.И., Абакарова Д.С., 2001).

Луцкая И.К. (2001) предлагает использовать постоянный фон при определении цвета реставрации в полости рта.
Эталонным фоном в стоматологии принято считать серый цвет с отражающей

способностью 18%. Используется именно серый фон в связи с тем, что он не

создает резкого контраста оттенкам зуба. Серый цвет практически не форми-

рует так называемую следовую реакцию (после голубого цвета, например,

появляется ощущение оранжевого). Выпускаются специальной формы серые

карты, с вырезкой в центральной части, что позволяет сопоставить и сравнить

естественный зуб с эталоном.

Физиологическая сущность использования специальных карточек заключается в

следующем: при рассматривании и сравнении зуба и образца на сером фоне палочки и

колбочки сетчатки глаза быстро восстанавливают свои способности ощущать и

дифференцировать даже слабые оттенки цвета. Использование специальных серых

пластин (Pensler Shield) снимает много проблем при подборе нужного тона.

Независимо от угла зрения исключается влияние бликов или контрастов.

При выборе основного цвета очень важно знать и учитывать фон зубов в полости рта пациента (Полевский Г.Г., Гусев А.В., 2001). Цвет десны является важным фактором при определении цвета, поскольку из-за красновато- фиолетового оттенка этой зоны при ее анализе возникают так называемые контрастные эффекты. Этот феномен возникает, поскольку с помощью обычных цветовых индикаторов цвет определяется без учета розовых участков десны на темном фоне полости рта. При этом контрастном эффекте интенсивная красно- фиолетовая окраска десны явно способствует снижению чувстви-тельности в этом диапазоне цветового спектра. Чтобы сохранить чувствительность, наш мозг заменяет избыток красного дополнительным цветом, т.е. мы видим красно- фиолетовый и думаем о дополнительном зелено-желтом. Вследствие этого уже при определении цвета принимаются ошибочные решения, которые невозможно исправить и при изготовлении работ в лаборатории. Только при установке протеза в полость рта часто выясняется, что протез имеет зеленоватый оттенок, недостаточно насыщенный тон, воспринимается неживым, хотя цвет соответствует образцу. Цветовой индикатор “Gumy®” системы “Наlо Vintage” открывает возможности нивелирования этого феномена, как считают авторы статьи. Этот цветовой индикатор цвета десны, в который могут вставляться образцы из расцветки, выпускается светлого, среднего и темного оттенка, что позволяет нейтрализовать контрастный эффект при определении цвета.

> Определяя цвет керамического и металлокерамического протеза, следует учитывать индивидуальные особенности каждой из указанных конструкций. Цвет цельнокерамического протеза при правильном его определении, как правило, соответствует заданному.

Металлокерамический протез требует более точного послойного расчета, так как неправильное соотношение толщины цельнолитого каркаса и слоев керамического покрытия может влиять на цвет готовой конструкции (Абакаров С.И., Абакарова Д.С., 2001).

> Исключить явление метамеризма (влияние источника света на восприятие цветов) удается, проводя оценку оттенков при естественном, а затем уточнение при искусственном освещении (Луцкая

И.К. с соавт., 2001).

4. ВОЗМОЖНОСТИ ВОССОЗДАНИЯ ЦВЕТА ЕСТЕСТВЕННЫХ ЗУБОВ.

История развития керамических материалов

Исходным материалом для производства керамических зубных протезов стал измельченный фарфор. Это керамическое вещество характеризуется незначительной пористостью, обычно имеет белую окраску и обладает светопропускаемостью. Информация о фарфоре и методах его производства в
Европе пришла в XVII веке из восточно-азиатских стран. В 1655 г. в голландском городе Делфт на королевской фарфоровой мануфактуре было основано производство фарфора. Белый фарфор появился в Европе в 1709 г, способ его производства был разработан алхимиком Иоганном Фридрихом
Бетгером, а производство художественного фарфора было основано через год в саксонском городе Мишень. Из Мишени оно распространилось до французского
Страсбурга (1709), австрийской Вены (1718), прусского Берлина (1750) и других городов Европы. В Чехии фарфор стали производить в 1790 г. в
Равенсгрюне у Карловых Вар.

В 1755 г. во французском городе Севр Маккер разработал технологию производ-ства костяного или фосфатного фарфора. Он отличался прозрачностью и прекрасным бе-лым цветом, который достигался путем добавления костяной муки, содержащей прибли-зительно 85% Са3(РО4)2 от общего объема.
Производство фарфоровых зубов было осно-вано в конце XVIII века во Франции.
Первые фарфоровые зубы были изготовлены фран-цузским дантистом Николя де
Шема. Технология производства была описана Г.Фанци в 1808 г. В промышленном масштабе это технология стала использоваться в Филадельфии (США). В конце
40-х годов прошлого века К.Эш и И.Корбе начали в Лондоне производ-ство штифтовых фарфоровых зубов. Зубы, снабженные металлическим штифтом, закле- пывались но металлическом базисе протеза. Первая фабрика по производству фарфоровых зубов была основана в Германии в 1893 г. Ф.А Винандом.

И по сей день замена естественных зубов искуственными — одна из самых сложных задач ортопедической стоматологии.

Техника и материалы для воссоздания естественных зубов.

До недавнего времени одним из главных недостатков металлокерамических протезов было наличие тонкого металлического края в области контакта с десной, что вело к появлению сразу двух проблем, одна из которых связано с эстетикой, а другая — с раздражением периодонтальных тканей. Schaffer H.
(по Дьяконенко Е.Е., 2001) отмечает, что тонкая черная линия металла, просвечивая сквозь десну, существенно ухудшает эс-

тетический вид металлокерамического протеза. Кроме того, прямой контакт металли-

ческого края зубного протеза с десной может вызвать раздражение последней.

По данным R. Bucher с соавт. (по Дьяконенко Е.Е., 2001), контактная
(постпротезная) гиперплазия десневого края от всех видов гиперплазии составляет 18%. Чаще обнаружи-вается у женщин. Клиническая картина не имеет особенностей: выявляются значительная гиперемия и отечность десневого края.

Для решения этих проблем специалистами фирмы “Норитакэ” был разработан краевой фарфор, позволяющий быстро смоделировать керамический десневой край, обладающий идеальной биосовместимостью с периодонтальными тканями
(Дьяконенко Е.Е., 2001). Краевой фарфор “Норитакэ” предназначен для совместного использования с супер-фарфором ЕХ-3 и обладает следующими отличительными особенностями:

1) широкий ассортимент расцветок. В каждом наборе краевого фарфора
“Норитакэ” содержится 13 основных расцветок, 1 порошок для ретуширования и
1 порошок для разбавления. Кроме того, в набор входят 5 модификаторов расцветок;

2) обеспечение точного прилегания краев реставрации. Даже при многократных обжигах, независимо от выбранного режима, края коронки или мостовидного протеза не оплавляются и поэтому хорошо прилегают к штампику.
Хорошему прилеганию краев способствует также малая усадка краевого фарфора при обжиге;

3) стабильное термическое расширение. Температурный коэффициент линейного расширения (ТКЛР) краевого фарфора не зависит от условий обжига.
Кроме того, ТКЛР краевого фарфора соответствует коэффициентом термического расширения остальных слоев керамического покрытия, поэтому вероятность трещин и откола фарфора чрезвы-

чайно мала;

4) стойкость к позеленению, вызванному серебром. Даже при использовании полудрагоценных сплавов, содержащих серебро, вероятность позеленения краевого фарфора невелика;

5) гладкая внешняя поверхность керамического края предотвращает образование бактериального налета и предохраняет ткани десен от повреждения.

Итак, каждый естественный зуб имеет свой собственный цвет и набор индиви-дуальных и возрастных особенностей, и число вариантов окраски зубов в природе безгранично. Как считает Х.Аосима (2001), невозможно передать такое многообразие оттенков и замысловатые сочетания разных эффектов в пределах одной коронки только с помощью стандартной техники послойного нанесения керамической массы на поверхность металлического каркаса зубного протеза; такую окраску невозможно создать, пользуясь только эмалевой, дентиновой и прозрачной массами от любого известного производителя.

До недавнего времени для имитации индивидуальных и возрастных особенностей натуральных зубов пациента, после завершения работы над созданием основной анатомической формы коронки, ее поверхность раскрашивали надглазурными краси-телями.

Однако, при подкрашивании поверхности готовой коронки, трудно передать глубину эффекта естественных зубов, поэтому зубные протезы, раскрашенные по поверхности, заметно отличаются по внешнему виду от них.

Если же говорить о моделировании многослойного керамического покрытия с применением интенсивно окрашенных порошков фарфора (интенсивов) для создания глубинных эффектов, то подобный способ моделирования приводил к появлению ряда проблем, приведенных автором статьи ниже:

1. поскольку керамическое покрытие наносили с учетом последующей усадки керамики в процессе обжига, то существовала вероятность смещения воспроизводимого эффекта после обжига с мести его первоначального нанесения;

2. шлифовка зубного протеза и нанесение дополнительных порций фарфора для кор-рекции анатомической формы могли также вызвать смещение или утрату воспроиз-водимого эффекта;

3. конденсация нанесенного слоя керамического покрытия могла привести к расплыва-нию смоделированного эффекта;

4. без проведения обжига невозможно было увидеть сочетание воспроизводимого эффекта с основной расцветкой используемого фарфора;

5. для того, чтобы получить требуемый оттенок воспроизводимого эффекта, интенсивы следовало смешивать с фарфорами основных расцветок. При выборе расцветки фарфора для смешивания с интенсивами также возникали проблемы.

Для того, чтобы смоделировать керамическое покрытие приведенным выше способом, зубной техник должен был быть специалистом самой высокой квалификации.

Для решения вышеупомянутых проблем, и для сравнительно простого воспроизведения желаемой окраски зуба, Х. Аосима (2001) был создан метод, названный «техника внутреннего раскрашивания», в котором были объединены все достоинства вышеперечисленных зуботехнических методов.

Зуботехническая техника внутреннего раскрашивания.

В частности, техника внутреннего раскрашивания показана для имитации индивидуальных особенностей центральных резцов и отчетливо выраженных характеристик остальных зубов, для воспроизведения возрастных особенностей зубов лиц среднего и пожилого возраста, а также в случаях затруднений при выборе расцветки.

Автор статьи указывает на ряд преимуществ данного метода:

1. благодаря тому, что красители наносят на поверхность уже спеченного керамического покрытия, которое не будет давать усадку при последующих обжигах, после проведения обжига воспроизводимые эффекты не сместятся, а будут находиться именно в тех местах, где они были нарисованы зубным техником;

2. благодаря тому, что обжиги керамического покрытия и красителей ведутся раздельно, в процессе изготовления реставрации можно уточнить строение мамелонов, а также провести коррекцию внутреннего анатомического строения имитируемого зуба алмазными головками и другими инструментами;

3. по сравнению с методом наружного подкрашивания может быть достигнута большая глубина окраски зубного протеза или микропротеза. Даже без нанесения наружных красителей можно изготовить такие зубные протезы, которые, благодаря точному воспроизведению вида внешней поверхности и внутреннего строения естест-венных зубов, будут восприниматься окружающими, как собственные зубы пациента;

4. благодаря высокой цветовой насыщенности внутренних красителей, с их помощью можно точно передать цвет зуба в местах с ограниченным пространством, т.е. в тех местах, где невозможно нанести слой керамической массы достаточной толщины;

5. в отличие от сложного воспроизведения внутреннего строения зуба с помощью интенсивов и эффект-масс, процедура внутреннего раскрашивания не является сложной,

поэтому даже новички могут сравнительно легко передать окраску имитируемого зуба и

обеспечить при этом высокое качество исполнения работы;

6. при использовании внутренних красителей можно обойтись минимальным числом порошков керамики основных расцветок.

Автор статьи также отмечает некоторые недостатки техники внутреннего раскрашивания:

1. увеличивается число обжигов керамического покрытия;

2. керамические красители размещают между слоями материала, отличающегося от них по строению и составу;

3. поскольку внутренние красители наносят на обожженную поверхность фарфора,

воспроизведение окраски ограничено одной плоскостью (плоскостью поверхности опако-

вого слоя, поверхностью дентина или эмали) . По этой причине нарисованный эффект воспринимается менее объемным, чем созданный путем моделирования с применением интенсивов и эффект-масс.

Х. Аосима (2001) также рассказывает о взаимосвязи внутренних красителей и нанесенной на них полупрозрачной керамики. Дело в том, что при изменении толщины слоя полупрозрачной керамики меняется восприятие цветов, поэтому я считаю, что зубной техник должен в достаточной мере владеть техникой регулирования расцветки фарфора и цвета воспроизводимых эффектов.
Кроме того, он должен твердо усвоить основные принципы техники моделирования трехслойного керамического покрытия для того, чтобы всегда был соблюден баланс между толщинами каждого из слоев наносимого покрытия.

Х.Аосима (2001) представляет данную технику следующим образом. После нанесения дентиновой и эмалевой масс, проводят первый «дентиновый» обжиг.
Затем поверхность обоженной коронки раскрашивают необходимыми красителями, после чего поверх красителей наносят слой полупрозрачной массы и проводят еще один обжиг. При воспроизведении индивидуальных и возрастных особенностей зубов, а также всевоз-можных эффектов с использованием техники внутреннего раскрашивания следует неукоснительно соблюдать два условия:

1. трехслойное нанесение керамической массы;

2. раздельный обжиг каждого слоя.

Для закрепления красителей проводят их обжиг, выбрав температуру примерно на 1300С ниже температуры обжига дентина. Чем большему числу обжигов будет под-вергнута коронка, тем ближе к идеалу цвет красителя.
Благодаря тому, что коэффициент термического расширения керамики “Норитакэ” и внутренних красителей “Норитакэ” хорошо согласуются между собой, при обжиге коронки не возникают поры, пузырьки и другие дефекты, как при использовании красителей других фирм-производителей.

В процессе моделирования коронки для обеспечения удобства нанесения краси-телей проводят пескоструйную обработку поверхности, подлежащей подкрашиванию, ко-рундовым (алюмооксидным) песком, также поверхность коронки смачивают специальной жидкостью для разведения красителей. Она способствует их лучшему нанесению, сводит к минимуму вероятность образования пузырей и усиливает флюоресцентные свойства красителей.

Х.Аосима (2001) указывает, что если невозможно подобрать подходящую расцветку краевого фарфора, то можно ее слегка подкорректировать с помощью красителей. В своей статье он приводит основные часто встречающиеся возрастные и индивидуальные особенности зубов пациентов.

В целом, число явно выраженных индивидуальных особенностей зубов пациентов юношеского возраста невелико (Х.Аосима, 2001). Количество используемых красителей тоже сравнительно невелико, поэтому очень часто можно обойтись всего одним закрепи-

тельным обжигом. Красителями специально подобранного цвета воспроизводят на-

блюдаемую окраску мамелонов, с помощью голубоватого или зеленоватого красителя

усиливают прозрачность режущего края, белым имитируют едва заметные белые по-

лосы. Что же касается формы, то стирание эмали по режущему краю малозаметно, однако

на вестибулярной поверхности хорошо видны чередующиеся выпуклые и вогнутые

участки.

По сравнению с молодыми пациентами, у лиц более зрелого возраста характерные

особенности окраски и формы зубов выражены более отчетливо. При внутреннем

раскрашивании коронки зубной техник может передать оранжевый оттенок в области

режущего края, едва заметную темно-голубую или бурую полосу между двумя белы-

ми полосами, неокрашенные волосяные трещины (для их воспроизведения можно

воспользоваться красителями “оранжевый 1 для мамелонов” + белый). В некоторых

случаях поверхность зуба покрывают не только полупрозрачной, но и более заглу-

шенной. а иногда даже и окрашенной керамической массой.

С возрастом зубы большинства пациентов приобретают разноцветную окраску, поэтому технику потребуется большее число красителей для внутреннего раскрашивания, чтобы он смог более точно передать возрастные и индивидуальные особенности зубов лиц пожилого возраста. При передаче особенностей пациентов этой возрастной группы используют красители оранжевых и землисто-коричневого цветов в области режущего края, воспроизводят темные пятна, окрашенные или неокрашенные трещины эмали, создают ощущение прозрачности в проксимальных областях, имитируют белые полосы внутренней структуры зуба. После создания общего фона и проведения первого закрепительного обжига красителей, на поверхность коронки наносят индивидуальные характеристики зуба, которых с возрастом становится все больше и больше. Для создания блеска коронки в конце ее изготовления проводят полирование. Для полирования используют тонко измельченный порошок
(пудру) пемзы и резиновые полировальные колесики.

В последнее время врачи стоматологи-ортопеды всерьез заинтересовались титаном. Наметилась тенденция замены существующих сплавов для съемного и несъемного протезирования на биосовместимый и относительно недорогой металл
— титан. Аллергенные свойства базисных сплавов, используемых в стоматологии, и, в част-

ности, сплавов, содержащих никель и беррилий, вызвали отрицательное отношение

к ним ряда стоматологов. Титан же, напротив, обладает 100%-ной биосовместимос-

тью с костной тканью и тканями полости рта — у пациентов полностью отсутствует

металлический привкус во рту и аллергические реакции (Дьяконенко Е.Е.,
2001). Легкий вес и высокая прочность на единицу массы, хорошая ковкость и низкая теплопроводность титана позволяют создать съемные и несъемные зубные протезы самых разных конструкций, удобные для пациента и обладающие неплохими функциональными свойствами. До недавних пор существовали ограничения использования титановых карка-

сов, связанные со сложностью их литья и пористотью (Дьяконенко Е.Е., 2001).
Однако теперь эти ограничения сняты. В Москве появился ряд литейных лабораторий, оснащен-ных самым современным оборудованием, в которых могут быть отлиты высококачествен-ные каркасы зубных протезов из титана.

Однако использовать для облицовки каркасов из титана обычную керамику невозможно по двум причинам.

Во-первых, титан имеет очень низкий по сравнению с другими сплавами коэффициент термического расширения (ТКЛР), который приблизительно равен
(100 r 10-7) 1/°С. Для сравнения: коэффициенты термического расширения обычных стоматологических сплавов находятся в пределах от 130 r 10-71 /°С до 150 r 10-7 1/°С.

Во-вторых, температура обжига керамики на титановых каркасах ограничена 810°С, поскольку при температуре 882°С происходит фазовое превращение кристаллической решетки титана (переход из а- в b-модификацию), что сопровождается утратой механической прочности.

Для облицовки титановых каркасов нужна специальная низкотемпературная керамика. Одним из самых удачных материалов, применяемых для этой цели, является супер-фарфор ТI-22.

Отличительные особенности керамики TI –22:

1. сведена к минимуму обжиговая деформация (оплавление краев) на стадии глазурования, свойственная всем низкотемпературным фарфорам;

2. поскольку коэффициент термического расширения ТI-22 прекрасно согласуется с ТКЛР чистого титана, керамическое покрытие отличается замечательной устойчивостью к появлению трещин;

3. в то время, как большинство низкотемпературных керамических покрытий после обжига приобретает сероватый оттенок, нанесение супер- фарфора ТI-22 позволяет воспроизвести светлую окраску натурального зуба;

4. при нанесении Т1-22 на паяные протезы, независимо от того, когда проведена пайка, до или после облицовки, позеленение этой керамики будет минимальным даже в случае использования печи, загрязненной серебром;

5. для создания эстетичных металлокерамических протезов на основе титановых сплавов используется то же самое оборудование и те же методы, что и при нанесении обычного фарфора;

6. применение ТI-22 позволяет получить флюоресцентную расцветку коронок и мостовидных протезов, подобную наблюдаемой у натуральных зубов;

7. поскольку супер-фарфор ТI-22, наряду с высокой кроющей способностью
(укрывистостью массы), отличается сильной заглушенностью, он хорошо маскиру-

ет черную оксидную пленку, характерную для титана;

8. одним из недостатков большинства низкотемпературных керамических материалов является их повышенная химическая растворимость (недостаточная устойчивость к агрессивному воздействию кислых сред). Исследовательскому коллективу фирмы Норитакэ удалось создать поистине уникальный материал, обладающий высокой кислотостойкостью.

Для испытания устойчивости керамики к агрессивному воздействию кислых

сред (кислотостойкости) оценивали уменьшение веса керамических образцов после их 6-дневной выдержки в 20,4%-ном растворе гидрохлористой и 4% -ом растворе уксусной кислот. Для ужесточения условий испытания растворы кислот подогревали на водяной бане до температуры 80°С. Кроме того оценивали утрату блеска поверхностью керамики. Она составила при выдержке в гидрохлористой кислоте 93,2%, в уксусной – 100% (степень блеска поверхности образца до выдержки в кислоте была принята за 100%).

9. супер-фарфор ТI-22 отличается повышенной механической прочностью – он существенно прочнее, чем обычный стоматологический фарфор. В то время как проч-ность при изгибе обычного стоматологического фарфора находится в пределах от 50 до 80 МПа, аналогичный показатель супер-фарфора ТI-22 равен
92 Мпа;

10. для усиления прочности связи супер-фарфора ТI-22 с титановым каркасом был создан специальный адгезивный подслой – Noritake Bonding
Porcelain (ВР). Применение адгезивного подслоя Noritake Bonding перед нанесением супер-фарфора ТI-22 позволяет существенно увеличить прочность соединения керамического покрытия с титановым каркасом зубного протеза.
Так,прочность связи супер-фарфора ТI-22 с титаном без применения адгезивного подслоя составляет 25 Мпа. Согласно норме международного стандарта ИСО 9692-98 «Стоматологическая керамика для зубного протезирования», минимальная величина прочности связи керамики с металлом должна составлять не менее 25 Мпа. Применение специального адгезивного подслоя Noritake Bonding позволяет увеличить это значение до 59 Мпа (т.е. более, чем в два раза). Применение адгезивных подслоев (бондингов) других компаний также способствует увеличению прочности связи супер-фарфора ТI-22 с титаном, но до меньшего значения (до 44 МПа).

До недавних пор для воспроизведения окраски и опалесценции естественных зубов в составы стоматологических фарфоров вводились оксиды металлов с диаметром частиц от 1 до 5 мкм. Благодаря тому, что в состав люстрового фарфора введены существенно меньшие размеру сверхтонкие частицы неорганических веществ, этот материал по поверхностному рельефу, блеску и яркости окраски стал больше напоминать естественные зубы. Более того, этот материал обладает более выраженной естественной опалесценцией по сравнению с материалами предшествующих поколений.

Проблема неестественного вида металлокерамических конструкций, по мнению Х.Аосима, состоит в том, что опорный зуб по-прежнему остается закрытым непрозрачным металлическим каркасом, а свет, падающий на коронку, проходя сквозь полупрозрачное керамическое покрытие, отражается от металла; отраженный свет частично поглощается в

придесневой области. Решение проблемы только с помощью краевого фарфора будет недостаточным для обеспечения эстетического совершенства металлокерамического зубного протеза.

Кроме того, проблема заключается и том, что не воспроизводится опалесценция, наблюдаемая у естественных зубов человека, а эмалевый слой керамики недостаточно точно передает вид поверхности естественной эмали.
При взгляде на коронку автор статьи обращал внимание на то, что воспроизведена не голубоватая прозрачность, присущая режущему краю естественного зуба, а темная прозрачность, свойственная стеклу.

Более того, существенным недостатком таких коронок являлось то, что они

выглядели неестественными из-за ограниченных возможностей воспроизведения

особенностей рельефа поверхности естественного зуба. Фирма Норитакэ разработала и выпустила новый стоматологический материал люстровый фарфор для металлокерами-

ки, с помощью которого можно успешно разрешить все перечисленные выше про-

блемы. Слово «люстровый» означает «блестящий» («переливающийся»). При рассмот-

рении поверхности естественного зуба можно заметить, что блеск естественной

эмали похож на переливы жемчужины. Иследователями фирмы Норитакэ был со-

здан люстровый фарфор, позволяющий передать «жемчужный» блеск на поверхнос-

ти коронки после обжига и воспроизвести ультратонкую (гладкую и однородную)

структуру поверхности естественной эмали. Люстровый фарфор Норитакэ обладает также опалесцентной расцветкой, что делает его удивительно похожим на естественную эмаль.

Техника внутреннего раскрашивания и люстровый фарфор

Техника внутреннего раскрашивания коронок в сочетании с мастерством художника позволяет изготавливать коронки всевозможных расцветок, а также воспроиз-

водить любые возрастные и индивидуальные особенности зубов пациента.
Однако,

даже если точно воспроизвести нюансы окраски естественного зуба и смоделировать

мамелоны, но не воспользоваться люстровым фарфором для имитации эмали естественного зуба, то внешний вид коронки все равно будет далеким от идеала.

Например, для того, чтобы воспроизвести голубизну, присущую естественной

эмали, на внутреннюю поверхность коронки можно нанести голубой краситель из

набора для внутреннего раскрашивания, а подкрашенную поверхность покрыть сло-

ем прозрачной эмали. Если же говорить о воспроизведении наблюдаемой у естественных зубов тонкой яркой непрозрачной линии ореола, возникающей в результате отражения света от внутренней структуры зуба и проходящей по режущему краю с вовлечением боковых углов, то вряд ли удастся правильно предать эту линию путем простого смешивания фарфора обычных расцветок с красителями.

Люстровый фарфор наносят на те области коронки, где предполагается использова-

ние полупрозрачной просвечивающей керамики (эмалевой, прозрачной). В целом, кера-

мическое покрытие создают трехслойным, как и раньше, но толщину эмалевого слоя

делают несколько меньшей (повышенная прозрачность, которая может возникнуть в ре-

зультате уменьшения толщины слоя эмали, компенсируется за счет совмещения опти-

ческих характеристик дентинового и люстрового фарфоров). Для мостовидных проте-

зов и прилегающих к ним коронок использование люстрового фарфора препятствует

появлению затемненности проксимальных областей, которая может возникнуть при по-

крытии этих областей не опалесцентной прозрачной эмалью, наносимой от углов режу-

щего края.
Расцветки люстрового фарфора.
Т Вlue (прозрачная голубая): используется в основном для формирования режу- щего края коронок для молодых пациенток, позволяет имитировать неяркую голубовато-прозрачную окраску режущего края, наблюдаемую у лиц юношеского возраста.

LT0 (глянцевая Т0): используется при формировании очень прозрачного режущего края ко

ронки, для имитации стертой эмали естественного зуба через которую просвечивает ден-тин.

LT1 (глянцевая Т1): одна из наиболее важных и часто применяемых расцветок люстрового фарфора. Особенно эффективна для передачи блеска эмали естественного зуба.

Кремовая эмаль: эмаль очень сложной светлой расцветки. Чаще всего применяется для имитации бугорков моляров, а иногда — для имитации проксимальной и дистальной облас-тей, примыкающих к режущему краю передних зубов; наносится также на участки режу-щего края, расположенные возле углов, относящихся к режущему краю.

Кремово-белая: используется для имитации плотного, молочно-белого цвета.
Кроме того,

массу можно смешивать и использовать в сочетании с люстровым фарфором других рас-цветок.
Солнечное сияние: используется для имитации оранжевой эмали, встречающейся и области режущего края у пациентов среднего и пожилого возраста. Кроме того, позволяет создавать коронки для пациентов, обладающих насыщенно- оранжевым или янтарным цветом эмали.
Ореол режущего края: используется для имитации «эффекта ореола», наблюдае- мого при полном отражении света от режущего края.

Х.Аосима (2002) подчеркивает основные достоинства люстрового фарфора:

1. возможность воспроизведения тонкой структуры поверхности естественного зуба;

2. благодаря научно обоснованному подходу к подбору зернового состава частиц сверхтонких размеров, от поверхности коронки, облицованной люстровым фарфором, отражается только свет с определенными длинами волн. Это позволяет точно воспроиз-водить опалесценцию естественного зуба;

3. люстровый фарфор позволяет избавиться от темного цвета режущего края ко-ронки и затемнения расцветки, наблюдаемых при смыкании зубов.
Нанесение люстрового фарфора позволяет сохранить иллюзию прозрачности режущего края и светлую расцветку керамической облицовки коронки;

4. техническое мастерство художника в сочетании с применением люстрового фарфора обеспечивает возможность воспроизведения любых возрастных изменений естественных зубов пациента.

Объединением “Кристар” (Киев) и медицинским соисполнителем — кафедрой про-

педевтики, ортопедической стоматологии и ортодонтии Национального медицинского Университета Украины была разработана масса для металлокерамики “Ultropaline” (Флис П.С. и соавт., 2000). Масса стала известна не только на Украине. Она привлекла к себе внимание и за океаном, и с начала 2000 года все права на разработку и выпуск этого продукта перешли к американо-украинскому СП “Jendental-Ukraine”.

Масса “Ultropaline” не является чем-то принципиально новым в ортопедической стоматологии. Из особенностей массы можно выделить то, что она полностью синтети-ческая, т.е. изготовленная не из полевого шпата и других природных минералов, как пред-полагает классическая технология, а из смеси чистых оксидов, солей и гидроокисей по более сложной двухступенчатой технологии.

Синтетическая керамика более трудоемка в изготовлении, более дорогостоящая и менее распространена среди производителей. В сущности задачи, стоящие перед обеими технологиями, одни и те же. В стекле альбитового состава необходимо получить крис-таллы лейцита-минерала, обладающего высоким коэффициентом термического расши-рения КТР (28,5х10-
6/Со). В классическом случае это достигается перикристаллизацией полевого шпата при высоких температурах, а в случае синтетической керамики лейцит кристаллизуется непосредственно из расплава оксидов. Для облегчения этого процесса в исходную шихту вводят специальные вещества, которые впоследствии выступают в качестве центров зародышеобразования. Ученые и технологи видят по меньшей мере два преимущества синтетической массы по сравнению с полевошпатной. Первое преимущ-ество, которое можно назвать технологическим, заключается в том, что в случае полево-шпатной керамики производитель сталкивается с проблемой чистоты исходного мине-рального сырья. Технология синтетической керамики свободна от этой проблемы. Другое преимущество связано с механической прочностью керамического материала. С точки зрения материаловедения, стоматологическая керамика — это менее прочное стекло альбитового состава, в котором распределены более прочные кристаллы лейцита, обладающие к тому же более высоким КТР. Количество лейцита в случае обеих технологий должно быть одинаковым, поскольку именно оно определяет КТР стоматологической керамики, но размеры кристаллитов лейцита в случае синтетической керамики будут меньшими, а их распределение в стеклянной матрице — более равномерным. Такое строение синтетической керамики позволяет ей более эффективно препятствовать распространению микротрещин, возникающих вследствие высоких термомеханических нагрузок, которые изделие испытывает при остывании в процессе изготовления или же находясь во рту пациента. Микротрещины распостраняются по менее прочной стеклянной фазе, а кристаллы лейцита служат своеобразными стопорами распространения этих микротрещин. Таким образом, чем больше кристаллов лейцита и чем равномерно они распределены, тем меньше вероятность увеличения микротрещин

до размеров, угрожающих прочности всего изделия. Эксперименты авторов статьи по термоциклированию полевошпатных, и синтетических масс подтверждают правильность описанной физической модели.

Флис П.С. с соавт. (2000) подчеркивает высокие эстетические возможности массы “Ultropaline”. Благодаря авторской технологии была решена проблема уменьшения прозрачности дентиновых масс при переходе к более светлым оттенкам. Увеличение степени белизны массы при переходе к более светлым оттенкам достигается не введением дополнительного количества белых пигментов, а использованием такого оптического явления, как опалесценция.
Опалесценция — это рассеяние света частичками, размер которых примерно равен 40 нм, т.е. соизмерим с длинами волн видимого света. Более коротковолновые, голубая и синяя части спектра, эффективно рассеиваются на таких частичках, в то время, как длинноволновые части — желтая, оранжевая и красная прони-кают в опалесцирующие структуры значительно глубже. Авторы статьи отмечают, что ими выработана технология выращивания нанокристаллов в дентинах, эмалях и транспарантах, а также получения керамики с ярко выраженным опаловым эффектом. На просвет такая керамика выглядит желто- оранжевой, а на отражение — белой и слегка голу-боватой. Если такую керамику использовать для повышения белизны дентинов, то проблема уменьшения прозрачности будет в значительной степени снята, поскольку для основных дентальных оттенков — желтого и оранжевого прозрачность изменится крайне незначительно. Светлые дентины, изготовленные по такой технологии, будут демон-стрировать ту же живость и глубину цвета, что и более темные их собратья.

Эффект опалесценции используется в системе “Ultropaline” и для решения проблемы яркости эмали. Для этого предусмотрен опаловый модификатор эмали, который можно подмешивать к стандартным эмалям, достигая таким образом нужной степени яркости и опаловости. Предусмотрен, также, опаловый транспарант, дающий прекрасные результаты при воспроизведении молодых, но более прозрачных эмалей, и обычные неопаловые транспаранты — ординарный и сверхпрозрачный. Транспарентность – это оптическая светопроводность, характеризующая соотношение между падающим и отраженным видимым светом при стандартной силе цвета (Бахминов А., 2000).

Несмотря на более дорогостоящую технологию и то, что многие компоненты производители массы получают от партнера из США, стоимость данной керамики, в среднем, в три раза ниже стоимости импортных аналогов.

Масса “Ultropaline” успешно прошла испытания во многих стоматологических центрах Украины и России, разрешена к использованию в медицинской практике, зарегистрирована МЗ Украины. Регистрационное свидетельство № 779/99. В ближайшее время авторы статьи вместе с партнерами приступят к регистрации массы “Ultropaline” в России и странах Балтии.

Максимальный опыт эксплуатации работ из массы “Ultropaline” во рту пациента насчитывает около 4-х лет.

Флис П.С. с соавт.,2000 указывает также на некоторые недостатки массы
“Ultropaline”:
1. реологические свойства пастообразной опаковой массы. Это выражается в том, что визуально технику сложно определить, достаточна ли толщина наносимого слоя опакера для того, чтобы полностью закрыть металл, поскольку после спекания он оказывается тоньше, чем казался до обжига.

Подобное приводит к тому, что приходится наносить три опаковых слоя, а это дополнительные затраты сил и времени. Авторы статьи работали над устранением недостатка данной массы.
2. высокую чувствительность опаковой массы к соблюдению технологии ее нанесения. Так, скажем, если нанести первый слой опаковой массы излишне плотным или недостаточно подсушить работу у входа в печь, то возможно появление усадочных трещинок на поверхности изделия. Работа по исправлению этих недостатков велась непрерывно авторами статьи и, по их мнению,в новых партиях опаковых масс эти два недостатка в значительной степени устранены.

“Ultropaline” совместима практически со всеми массами для металлокерамики импортного производства, сходными по КТР и режимам обжига.
Усадка при спекании составляет 10 – 15%, что является обычным показателем и для большинства керамических масс зарубежного производства.

Флис П.С. с соавт., 2000 рекомендуют замешивать дентиновые, эмалевые, транспарентные массы на специальной жидкости “Ultropaline”. Смысл этой процедуры заключается в том, что жидкость для замешивания содержит поверхностно-активные вещества и специальные стабилизаторы. При наличии этих веществ коллоидная система «порошок-жидкость” приобретает новые полезные свойства. Она хуже отдает влагу, что позволяет с большим удобством моделировать протяженные конструкции, уплотняет и связывает частицы керамики, препятствуя оплыванию работы и уменьшая усадку при спекании.

В настоящее время производители данной массы выпускают на российский стоматологический рынок разноцветные жидкости для замешивания масс, что несомненно дает потребителю дополнительное удобство в работе с керамическим материалом.

5. ВЫВОД

Если каждая единица зубного протеза будет выглядеть, как естественный зуб, то это, по меньшей мере, позволит восстановить эстетический вид всей полости рта и улучшить внешний облик пациента, и, кроме того, возможно, будет способствовать

улучшению общего состояния здоровья пациента за счет обретения им утраченного чув-

ства уверенности в себе и восстановления душевного равновесия. Мне кажется, что при

таком взгляде на вещи легко понять, почему техника детального воспроизведения индиви-

дуальных и возрастных особенностей зубов пациента, позволяющая изготовлять коронки,

неотличимые от естественных зубов, является не бессмысленным занятием, а необхо-димым и жизненно важным искусством.

ИСПОЛЬЗОВАННАЯ ЛИТЕРАТУРА:

1. Демьяненко Е.Е. Краевой фактор Noritake : улучшение эстетики зубного протеза и сохранение здоровых десен // Новое в стоматологии для зубных техников . — 2001.- № 3.-С. 23-27.

2. Полевский Г.Г., Гусев А.В. Использование современных материалов для создания высокоэстетических металлокерамических конструкций //Новое в стоматологии для зубных техников. — 2001.- № 3.- С. 4-11.

3.Drapal S. От фарфоровых зубов к керамическим коронкам // Новое в стоматологии для зубных техников. — 2001.- № 4.- С. 22-29.

4. Х.Аосима. Использование техники внутреннего раскрашивания для передачи цветовых эффектов натуральных зубов //Зубной техник. — 2001.-
№ 2.-С. 23-29.

5. Х.Аосима. Люстровый фарфор //Зубной техник. — 2001.- № 1.- С. 1-6.

6. Абакаров С.И., Абакарова Д.С. Оптимальные условия и особенности определения и создания цвета в керамических и металлокерамических протезах //Новое в стоматологии. — 2001. — № 7.- С . 23-29.

7. Луцкая И.И., Новак Н.В., Терехова Н.В. Выбор цвета в эстетической стоматологии

//Новое в стоматологии. — 2001.- № 7.- С. 5-9.

8. Трезубов В.Н., Штейнгард М.З., Мишнев Л.М. Ортопедическая стоматология. Прикладное материаловедение. Учебник для медицинских вузов / под редакцией проф. Трезубова В.Н. — СПб: Специальная литература, 1999.- 324с.

9. Грисимов Н.И. Преломление света на поверхности эмали //Новое в стоматологии. -1997.- № 4.- С. 24-27.

10. Майстренко А.А., Толчек Л.Г. Принципы определения цвета // Зубной техник. -2001.- № 1.- С.44

11. Тренкеншу Р. Отличительные особенности пластмассовых зубов фирмы
Heraus Kulzer // Клиническая стоматология. — 2000. — № 4. – C.72-75

12. Дьяконенко Е.Е. Супер-фарфор Noritake TI-22 //Зубной техник.-
2001.- № 5.-С.28-31

13. Фролова Н.И. Оптимизация цвето-световой среды рабочего места врача-стоматолога: Автореф.дис. …канд.мед.нук. – М., 2000.- 22с.

14. Бахминов А. Создание цвета при помощи масс фирмы “Ducera” //
Зубной техник. 2000. — № 3.- С.20

15. Флис П.С., Бобокал А.Н., Мишкун Б.Л., Высоцкий В.В., Горбань С.А.,
Степкин В.И. Масса для металлокерамики “Ultropaline” – дебют на
Российском рынке. // Институт стоматологии. – 2000. – декабрь. – С. 52-
55.

Изложение: Натаниель Готорн. Алая буква

Натаниель Готорн. Алая буква

Во вступительном очерке к роману повествуется о родном городе автора — Сейлеме, о его предках — пуританах-фанатиках, о его работе в сейлемской таможне и о людях, с которыми ему пришлось там столкнуться. «Ни парадный, ни черный ход таможни не ведет в рай», и служба в этом учреждении не способствует расцвету хороших задатков в людях. Однажды, роясь в бумагах, сваленных в кучу в огромной комнате на третьем этаже таможни, автор нашел рукопись некоего Джонатана Пью, скончавшегося восемьдесят лет назад. Это было жизнеописание Эстер Прин, жившей в конце XVII в. Вместе с бумагами хранился красный лоскут, при ближайшем рассмотрении оказавшийся изумительно расшитой буквой «А»; когда автор приложил её к груди, ему показалось, что он почувствовал ожог. Уволенный после победы вигов, автор вернулся к литературным занятиям, для которых ему весьма пригодились плоды трудов мистера Пью.

Из бостонской тюрьмы выходит Эстер Прин с грудным ребенком на руках. На ней красивое платье, которое она сшила себе в тюрьме, на груди его алая вышивка в виде буквы «А» — первая буква слова Adulteress (прелюбодейка). Все осуждают поведение Эстер и её вызывающий наряд. Ее ведут на рыночную площадь к помосту, где ей предстоит стоять до часу дня под враждебными взглядами толпы — такое наказание вынес ей суд за её грех и за отказ назвать имя отца новорожденной дочери. Стоя у позорного столба, Эстер вспоминает свою прошлую жизнь, детство в старой Англии, немолодого сгорбленного ученого, с которым она связала свою судьбу. Обведя взглядом толпу, она замечает в задних рядах человека, который тотчас овладевает её мыслями. Человек этот немолод, у него проницательный взгляд исследователя и сгорбленная спина неутомимого труженика. Он расспрашивает окружающих о том, кто она такая. Они удивляются, что он ничего о ней не слышал. Но он объясняет, что он не здешний, долго был в рабстве у язычников, и вот теперь индеец привел его в Бостон, чтобы получить выкуп. Ему рассказывают, что Эстер Прин — жена одного английского ученого, который надумал перебраться в Новую Англию. Он послал жену вперед, а сам задержался в Европе. За два года жизни в Бостоне Эстер не получила от него ни одной весточки: вероятно, он погиб. Снисходительный суд принял во внимание все смягчающие обстоятельства и не осудил падшую женщину на смерть, а приговорил всего лишь простоять три часа на помосте у позорного столба, а затем до конца жизни носить на груди знак бесчестья. Но всех возмущает, что она не назвала имя соучастника греха. Старейший бостонский священник Джон Уилсон убеждает Эстер открыть имя соблазнителя, вслед за ним прерывающимся от волнения голосом к ней обращается молодой пастор Димсдейл, чьей прихожанкой она была. Но молодая женщина упорно молчит, крепко прижимая к груди ребенка.

Когда Эстер возвращается в тюрьму, к ней приходит тот самый незнакомец, которого она видела на площади. Он врач и называет себя Роджером Чиллингуортом. Первым делом он успокаивает ребенка, затем дает лекарство Эстер. Она боится, что он её отравит, но врач обещает не мстить ни молодой женщине, ни младенцу. Было слишком самонадеянно с его стороны жениться на юной красивой девушке и ждать от нее ответного чувства. Эстер всегда была с ним честна и не притворялась, что любит его. Так что они оба причинили друг другу зло и квиты. Но Чиллингуорт хочет узнать имя возлюбленного Эстер, имя человека, причинившего зло им обоим. Эстер отказывается назвать его. Чиллингуорт заставляет её поклясться, что она никому не откроет его настоящего имени и своего с ним родства. Пусть все считают, что её муж умер. Он решает во что бы то ни стало узнать, с кем согрешила Эстер, и отомстить её возлюбленному.

Выйдя из тюрьмы, Эстер поселяется в заброшенном домике на окраине Бостона и зарабатывает на жизнь рукодельем. Она столь искусная вышивальщица, что у нее нет отбоя от заказчиков. Она покупает себе только самое необходимое, а остальные деньги раздает бедным, часто слыша в ответ оскорбления вместо благодарности. Ее дочь Перл красавица, но обладает пылким и переменчивым нравом, так что Эстер с ней нелегко. Перл не хочет подчиняться никаким правилам. Первым её сознательным впечатлением стала алая буква на груди у Эстер.

Печать отверженности лежит и на девочке: она не похожа на других детей, не играет с ними. Видя странности девочки и отчаявшись дознаться, кто её отец, некоторые горожане считают её дьявольским отродьем. Эстер никогда не расстается с дочерью и всюду берет её с собой. Однажды они приходят к губернатору, чтобы отдать заказанную им пару парадных расшитых перчаток. Губернатора нет дома, и они ждут его в саду. Губернатор возвращается вместе со священниками Уилсоном и Димсдейлом. По дороге они говорили о том, что Перл — дитя греха и следует забрать её у матери и передать в другие руки. Когда они сообщают об этом Эстер, она не соглашается отдать дочь. Пастор Уилсон решает выяснить, воспитывает ли её Эстер в христианском духе. Перл, которая знает даже больше, чем полагается в её возрасте, упрямится и на вопрос о том, кто её сотворил, отвечает, что её никто не сотворил, просто мать нашла её в розовом кусте у дверей тюрьмы. Благочестивые джентльмены приходят в ужас: девочке уже три года, а она не знает, кто её сотворил. Они решают забрать Перл у матери, и ей удается оставить дочь у себя только благодаря заступничеству пастора Димсдейла.

Познания в медицине и набожность снискали Чиллингуорту уважение жителей Бостона. Вскоре по прибытии он избрал своим духовным отцом преподобного Димсдейла. Все прихожане весьма почитали молодого богослова и были обеспокоены его здоровьем, резко ухудшившимся в последние годы. Люди видели в приезде в их город искусного врача перст Провидения и настаивали, чтобы мистер Димсдейл обратился к нему за помощью. В результате молодой священник и старый врач подружились, а потом даже и поселились вместе. Чиллингуорт, который взялся за расследование тайны Эстер с суровым беспристрастием судьи, все больше подпадает под власть одного-единственного чувства — мести, которая подчиняет себе всю его жизнь. Почувствовав пылкую натуру молодого священника, он хочет проникнуть в потаенные глубины его души и для этого не останавливается ни перед чем. Чиллингуорт все время провоцирует Димсдейла, рассказывая ему о нераскаявшихся грешниках. Он утверждает, что в основе телесного недуга Димсдейла лежит душевная рана и уговаривает священника открыть ему, врачу, причину его душевных Страданий. Димсдейл восклицает: «Кто ты такой, чтобы <…> становиться между страдальцем и его Господом?» Но однажды молодой священник крепко засыпает днем в кресле и не просыпается даже тогда, когда Чиллингуорт входит в комнату. Старик подходит к нему, кладет руку ему на грудь и расстегивает одежду, которую Димсдейл никогда не снимал в присутствии врача. Чиллингуорт торжествует — «так ведет себя сатана, когда убеждается, что драгоценная человеческая душа потеряна для небес и выиграна для преисподней». Димсдейл чувствует к Чиллингуорту неприязнь и корит себя за нее, не находя для нее причины, а Чиллингуорт — «жалкое, одинокое существо, еще более несчастное, чем его жертва» — всеми силами старается усугубить душевные муки Димсдейла.

Однажды ночью Димсдейл идет на рыночную площадь и становится у позорного столба. На заре мимо проходят Эстер Прин и Перл. Священник окликает их, они всходят на помост и встают рядом с ним. Перл спрашивает Димсдейла, постоит ли он здесь с ними завтра днем, но он отвечает, что в день Страшного суда они будут стоять все втроем перед престолом великого судии, но сейчас еще не время и дневной свет не должен видеть их втроем. Темное небо вдруг озаряется — вероятно, это свет метеора. Они видят недалеко от помоста Чиллингуорта, который неотрывно смотрит на них. Димсдейл говорит Эстер, что испытывает невыразимый ужас перед этим человеком, но Эстер, связанная клятвой, не открывает ему тайны Чиллингуорта.

Годы идут. Перл исполняется семь лет. Безупречное поведение Эстер и её бескорыстная помощь страждущим приводят к тому, что жители городка начинают относиться к ней со своеобразным уважением. Даже алая буква кажется им символом не греха, а внутренней силы. Как-то раз, гуляя с Перл, Эстер встречает Чиллингуорта и поражается перемене, произошедшей в нем за последние годы. Спокойное мудрое лицо ученого приобрело хищное, жестокое выражение, улыбка выглядит на нем гримасой. Эстер заговаривает с ним, это первый их разговор с того раза, когда он взял с нее клятву не раскрывать его настоящего имени. Эстер просит его не мучить Димсдейла: страдания, которым подвергает его Чиллингуорт, хуже смерти. Вдобавок он терзается на глазах своего заклятого врага, даже не зная, кто он такой. Эстер спрашивает, почему Чиллингуорт не мстит ей; тот отвечает, что за него отомстила алая буква. Эстер умоляет Чиллингуорта одуматься, он еще может спастись, ведь это ненависть превратила его из мудрого справедливого человека в дьявола. В его власти простить, прощение людей, нанесших ему обиду, станет его спасением. Но Чиллингуорт не умеет прощать, его удел — ненависть и месть.

Эстер решает открыть Димсдейлу, что Чиллингуорт её муж. Она ищет встречи со священником. Наконец она встречает его в лесу. Димсдейл говорит ей, как он страдает оттого, что все считают его чистым и непорочным, меж тем как он запятнал себя грехом. Его окружают ложь, пустота, смерть. Эстер открывает ему, кто прячется под именем Чиллингуорта. Димсдейл приходит в ярость: по вине Эстер он «обнажал свою немощную преступную душу перед взором того, кто тайно глумился над ней». Но он прощает Эстер. Оба они считают, что грех Чиллингуорта еще страшнее, чем их грех: он посягнул на святыню человеческого сердца. Они понимают — Чиллингуорт, зная, что Эстер собирается раскрыть Димсдейлу его тайну, измышляет новые козни. Эстер предлагает Димсдейлу бежать и начать новую жизнь. Она договаривается со шкипером судна, плывущего в Бристоль, что он возьмет на борт двух взрослых людей и ребенка.

Судно должно отплыть через три дня, а накануне Димсдейл собирается прочесть проповедь в честь дня выборов. Но он чувствует, как у него мутится разум. Чиллингуорт предлагает ему свою помощь, но Димсдейл отказывается. Народ собирается на рыночной площади, чтобы услышать проповедь Димсдейла. Эстер встречает в толпе шкипера бристольского судна, и он сообщает ей, что Чиллингуорт также поплывет с ними. Она видит на другом конце площади Чиллингуорта, который зловеще улыбается ей. Димсдейл произносит блестящую проповедь. Начинается праздничное шествие, Димсдейл решает покаяться перед народом. Чиллингуорт, понимая, что это облегчит муки страдальца, и чувствуя, что жертва ускользает от него, бросается к нему, умоляя не навлекать позор на свой священный сан. Димсдейл просит Эстер помочь ему взойти на помост. Он встает у позорного столба и кается в своем грехе перед народом. В заключение он срывает священнический шарф, обнажая грудь. Взор его угасает, он умирает, последние его слова — хвала Всевышнему. По городу ползут разные слухи: одни говорят, что на груди священника была алая буква — точное подобие той, которую носила Эстер Прин. Другие, наоборот, утверждают, что грудь священника была чиста, но, чувствуя приближение смерти, он пожелал испустить дух на руках падшей женщины, дабы показать миру, сколь сомнительна праведность самого непорочного из людей.

После смерти Димсдейла Чиллингуорт, потерявший смысл жизни, сразу одряхлел, духовная и физическая сила разом покинули его. Не прошло и года, как он умер. Все свое огромное состояние он завещал маленькой Перл. После смерти старого врача Эстер и её дочь исчезли, а история Эстер стала легендой. Через много лет Эстер вернулась и снова добровольно надела эмблему позора. Она одиноко живет в своем старом домике на окраине Бостона. Перл, судя по всему, счастливо вышла замуж, помнила о матери, писала ей, посылала подарки и была бы рада, если бы Эстер жила с ней. Но Эстер хотела жить там, где свершился её грех, — она считала, что там же должно свершиться и искупление. Когда она умерла, её похоронили рядом с пастором Димсдейлом, но между двумя могилами был оставлен промежуток, словно даже после смерти прах этих двоих не имел права смешаться.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://briefly.ru/

Реферат: Компьютер для чайников. Компьютер для начинающих (краткие сведения)

Компьютер для чайников

-Я хочу купить у вас компьютер. Научите

Меня на нём работать!

— А когда вы покупаете автомобиль, вы

Просите, чтобы вас научили на нём ездить?

— Конечно, я так всегда делаю!

Итак, наконец, вы приобрели свою долгожданную покупку. С чего начать, спросите вы? Я вам отвечу. Ваше приобретение, вероятно, выглядит так: (Если это не компьютер 50-х годов). Компьютер состоит из таких частей. (*Отмечены части, которые могут не входить в комплект).
1) Монитор. 2) Системный блок.
3) Мышь 4) Клавиатура
5)Колонки*

Ну и, конечно же, у вас должен быть диск с системой WINDOWS, LINUX, и т.д.
И вот вы установили систему (Рассказывать, как это делать не буду), теперь ваш ПК готов исполнять все ваши команды.
После этого вам нужно установить MICROSOFT OFFICE без него невозможно, поверьте. Если у вас есть модем и доступ к INTERNET, то вы просто обязаны прочитать следующие главы, в них мы рассмотрим удобные программы, утилиты и т.д.
Vdialer – “звонилка”, через неё вы дозваниваетесь до вашего провайдера. Для того чтобы войти в INTERNET есть два способа
1) Купить интэрнет карту и ввести в меню аутентификация пользователя пароль и логин.
2)Заключить договор с провайдером для доступа в интернет. Такой способ оказывается намного выгоднее для вас.

Вирусы

Вирус это бесплатная программа,

Потому что ничего не делает.

Потому собственно и бесплатная!

Если вы подцепили какой-нибудь вирус, бродя по порно сайтам то я вам могу только «позавидовать». Вирус – это злейший враг компьютера его нужно убивать в корне, на вашем компьютере, если таковой имеется. Защититься от вируса можно скорее всего двумя способами. Первый быть осторожнее. Не залезать на подозрительные сайты, не сохранять из незнакомых электронных писем вложения, и уж тем более запускать их. И второй способ всегда иметь под рукой свежий антивирус (обновлять его хотя бы раз в неделю), только тогда можно быть уверенным на 98% что вы защищены от вирусов. А какой антивирус использовать спросите вы? Подождите, подождите сейчас все вам скажу на блюдечке с голубой каёмочкой!

ДОКТОР ВЕБ (DrWeb)

Главный козырь этой программы – простота. Научиться пользоваться ей очень легко. Запускаете её, нажимаете на зелёного человечка, похожего на человечка со светофора, что на перекрёстке за вашим домом, и программа начинает рыскать по вашему любимцу в поисках его врага. Внизу написано количество проверенных файлов, а правее число найденных вирусов. Обновить вирусную базу вы сможете на сайте антивируса www.drweb.ru.

[pic]

Доктор веб ведёт проверку!

Антивирус Касперского (Kasperskiy Antivirus)

Я лично никогда этой программой не пользовался. Для меня она какая-то непонятная. На мой взгляд, она уступает в простоте своему конкуренту на рынке антивирусных программ Доктору Вебу, на мой взгляд, повторяю! Но все- таки это неплохая программа на русском языке, с большими возможностями. Эта программа, по-моему, в каждом сборнике условно бесплатных программ.

[pic]

Антивирус Касперского

Ну что господа дорогие вот мы и пробежались быстрёхонько по самым известным антивирусам! Впереди другие главы читайте чайники!

E – mail – ваш почтовый ящик

Советую сам зарегистрировать на сайте предоставляющим бесплатный почтовый ящик свой электронный адрес. Выглядит он примерно так tolik13-91@mail.ru.
Да, да, это тот самый e-mail. Сайтов этих довольно много вот лишь некоторые из них:
Mail.ru www.rambler.ru www.yandex.ru www.chat.ru www.pochta.ru www.narod.ru www.yahoo.com hotmail.com
Ну что заходите, да регистрируйтесь. Как только регисрация почтового ящика прошла, в стандартном виндосовском OutlookЕ вы открываете меню сервис/учётные записи…, ну а дальше всё просто как апельсин. Имя своё вы ещё наверное, не забыли адрес электронный только что получили, пароль.
Единственное, с какой проблемой вы сможете столкнуться так это POP3 сервер и SMTP сервер. Если вы зарегистрировались на mail.ru то в поле POP3 вводите pop.mail.ru, SMTP соответственно smtp.mail.ru. Также и на других серверах.
Например, www.rambler.ru POP3 – pop.rambler.ru, SMTP – smtp.rambler.ru и т.д.

[pic]

Outlook – менеджер почты и новостей

Сортировка почты

Такая проблема сможет возникнуть у вас, когда вы подпишитесь на какие- нибудь рассылки, например анекдоты, новости, футбол и т.д. Ведь разбирать полученные письма в энном количестве. Запутаться в них будет очень и очень просто. А если вы рассортируете входящие письма в отдельные папки, то вам будет очень удобно в них разобраться. Вернее не вы их будете сортировать, а трудяга Outlook автоматически по приходу почты их рассортирует, куда указано. Рассортировать письма очень легко. Вам придётся открыть окно
Сервис/правила для сообщений/Почта. В меню правила для почты вы должны нажать кнопку создать, указать от кого или с какой темой перемесить в папку, например Я ЛЮБИМЫЙ. Всё правило для почты создано. Теперь письма, например с темой «Я и моя семья» будут автоматически попадать в папку
Семья. Но для начала вам самим придется создать эту самую папку Семья.

[pic]

Сортировка сообщений

WWW

А как собственно заходить на эти самые сайты, о которых мы так наслышаны.
Тридаблъю, ввв, да, да это и есть сайты. Сайт создан из файлов гипертекстовой разметки HTML. Все странички скреплены между собой. От одной странички можно перейти к другой, от другой ещё дальше, так веть и заблудиться можно в конце то концов. А как создаются сайты – скажете вы?!
Обычно. Всё тот же текст, картинки внём. Но в формате HTML, и со всякими там финтифлюшками. Создать свой сайт очень и очень легко. Создать его можно с помощью программы имеющейся в составе Internet Explorer, Front Page.

[pic]

Front Page

Писать я надеюсь вы ещё не разучились. Напишите про себя пару строк про себя, добавте фотографию. И всё заглавная страница вашего сайта готова.
Создайте ещё парочку страничек. Скрепите их между собой с помощью гиперссылки. Вот как следует связывать между собой страницы. Напишите сначала какую страницу вы хотите связать с вашей главной страницей.
Например вы хотоите скрепить с главной страницей рубрику НОВОСТИ. Напишите
НОВОСТИ выделите его и нажмите на гиперссылку вверху, над вашей “работой”.
Укажите путь к файлу. Вот так и следует связывать странички.

Закачка сайта в интернет

Настал тот волнующий момент когда нужно закачать ваш сайт в интернет.
Показать всему миру мол, я есть такой-то, живу там-то. Закачать ваш сайт можно с помощью известных сайтов www.chat.ru, mail.ru, www.yandex.ru и т.д.
Заходите в раздел мой сайт, регистрируйтесь, а дальше всё очень и очень легко, поверьте мне.

Мгновенный обмен сообщениями

Например, надо вам срочно пообщаться с человеком с другого конца света. С помощью электронных писем слишком медленно. С помощью чата, на каком ни будь сайте, так ведь и другие увидят. И специально для этого и созданы специальные программы, такие как MIRANDA IM, ICQ.
Представляю вашему вниманию программу Miranda. Удобство этой программы безусловно. Во первых с помощью неё Можно проверять почту, искать что-то нужное в сети интернет. Если вы хотите с кем то пообщаться в «аське» откройте Find add contacts, в NUMBERе наберите ICQ номер вашего приятеля.
Но для начала вам самим придётся зарегистрироваться. При первом запуске программы вы зарегистрируетесь автоматически. Вам только нужно будет придумать пароль, ввести своё имя и т.д.

ПОСЛЕСЛОВИЕ

Ну что вот мы и прошли краткий курс ИНТЕРНЕТА ДЛЯ ЧАЙНИКОВ. На самом деле здесь не описано и восьмисотой части того, с чем вам придется столкнуться.
Все пожелания и примечания пишите мне на E-mail: tolik13-91@mail.ru.
Заходите на мой сайт в интернете www.tolik13-91.boom.ru.

P.S. С уважением Афонин Анатолий!! (

————————
[pic]

[pic]

Реферат: Основные понятия, предмет культурологии

Государственный комитет по рыболовству РФ

АСТРАХАНСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ТЕХНИЧЕСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ

Институт Экономики

КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА

По дисциплине: «Культурология»

Тема: «Основные понятия. Предмет культурологии»

Выполнил:

Студент группыЗФЭ-88

Серега

Проверил:

Д.Э.Н, О.К.

Основные понятия. Предмет культурологи

Представление об объекте изучения культурологии и о науках о культуре.

СЛОВО cultura (лат.) означает «обработка», «земледелие», иначе говоря — это возделывание, очеловечивание, изменение природы как среды обитания. В самом понятии заложено противопоставление естественного хода развития природных процессов и явлений и искусственно созданной человеком «второй природы» — культуры. Культура, таким образом, есть особая форма жизнедеятельности человека, качественно новая по отношению к предшествующим формам организации живого на земле.

В истории и в современную эпоху в мире существовало и существует огромное разнообразие видов культур как локально-исторических форм общностей людей. Каждая культура со своими пространственными и временными параметрами тесно связана со своим творцом — народом (этносом, этноконфессиональной общностью). Любая культура делится на составные части (элементы) и выполняет определенные функции. Развитие и функционирование культур обеспечивает особый способ деятельности человека — социальный (или культурный), главное отличие которого — действия не только с предметно-вещественными образованиями, но и с идеально-образными сущностями, символическими формами. Культура выражает специфику уклада жизни, поведение отдельных народов, их особый способ мировосприятия в мифах, легендах, системе религиозных верований и ценностные ориентации, придающие смысл существованию человека. Серьезную роль в функционировании культур играет комплекс религиозных верований самого различного уровня развития (анимизм, тотемизм, магия, политеизм и мировые религии). Нередко религия (а она выступает в качестве важнейшего элемента духовной культуры) является ведущим фактором в определении своеобразия культур и основной регулятивной силой в общностях человека. Культура, таким образом, — это особая форма жизнедеятельности людей, дающая проявиться многообразию стилей жизни, материальных способов преобразования природы и созидания духовных ценностей.

Структурно культура включает: особенности способов поддержания жизнедеятельности общности (экономика); специфику способов поведения; модели взаимодействия людей; организационные формы (культурные институты), обеспечивающие единство общности; формирование человека как культурного существа; часть или подразделение, связанные с «производством», созданием и функционированием идей, символов, идеальных сущностей, придающих смысл мировосприятию, существующему в культуре.

После эпохи «великих географических открытий» перед взором изумленных европейцев, только что проснувшихся от «средневековой спячки», открылся целый новый мир, полный многообразия культурных форм и особенностей образа жизни. В XIX в. разнообразные виды культур, описание специфических обрядов и верований, существовавших в Африке, Северной и Южной Америке, Океании и ряде азиатских стран, составили основу для развития культурной и социальной антропологии. Эти дисциплины составляют широкий спектр исследований локальных культур, их взаимодействие друг с другом, особенностей влияния на них природных условий. Множество локальных культур было представлено тогда в виде культурно-исторического процесса двух форм :

линейно-стадиальной эволюции прогрессивного характера (от более простых обществ к более сложным);

многолинейного развития различных типов культур. В последнем случае больший акцент делался на своеобразии, даже уникальности культур отдельных народов, а культурный процесс рассматривался как реализация разнообразных исторически обусловленных типов (европейский вариант развития, «азиатский» тип культур, традиционный вариант культур Африки, Австралии, Южной Америки и др.).

В 30-е годы XX в. из культурной антропологии выделилась особая антропологическая дисциплина — психологическая антропология, сделавшая предметом своего рассмотрения взаимодействие личности и культуры различных типов. Иначе говоря, в культурологии стал учитываться личностной фактор. Необходимо заметить, что все культурно-антропологическое знание часто именуется этнологией. Этнология — это исследования различных культур в единстве общетеоретического и конкретно-эмпирического (этнографического) уровней анализа. Именно в таком значении употребляется данный термин в настоящем учебнике. За словом «этнографический» закрепилось значение первичного сбора информации о культурах (как экспериментального, так и полевого, полученного методом включенного наблюдения, а также посредством анкет и интервью-опросов).

Термин «антропология» используется автором в двух основных смыслах. Во-первых, этим термином обозначается общая наука о культуре и человеке. В таком значении его использовали исследователи культур в XIX в. Кроме того, антропологией называли культурную антропологию, психологическую антропологию и социальную антропологию. Существует также физическая антропология, предмет которой — биологическая изменчивость организма, внешние «расовые» особенности человека, специфика его внутриорганических процессов, обусловленная различными географическими условиями.

Антропологическое изучение культур является ядром, стержнем культурологического знания в целом. Такое изучение органично связано с исследованием истории культур, выделенных на основании периодизации фаз культурного развития (культура античного мира, средневековья, новоевропейская культура, культура постиндустриального общества), регионов распространения (культура стран Европы, Америки, Африки и т.д.) или ведущей религиозной традиции (даосийский, христианский, исламский, буддийский типы культуры…).

Объектом исследования культурной антропологии являются прежде всего традиционные общества, а предметом изучения — системы родства, взаимоотношения языка и культуры, особенности пищи, жилища, брака, семьи, разнообразие экономических систем, социальной стратификации, значение религии и искусства в этнокультурных общностях. Социальной антропологией называется культурно-антропологическое знание в Европе, прежде всего в Англии и Франции. В качестве ее отличительного признака можно выделить повышенное внимание к социальной структуре, политической организации, управлению и применению структурно-функционального метода исследований.

Предметом же культурологии могут быть различные формы культур, основанием для выделения которых являются время, место распространения или религиозная ориентация. Кроме этого, предметом культурологии могут быть теории культуры, разработанные в художественной форме (изобразительное искусство, скульптура, музыка), в литературе, в качестве элементов философских систем. Культурологические исследования могут базироваться на анализе текста, отдельных аспектов развития духовной культуры, прежде всего различных форм искусства.

Подходы к определению понятия «культура».

ПРАКТИЧЕСКИ все определения культуры едины в одном — это характеристика или способ жизнедеятельности человека, а не животных. Культура — основное понятие для обозначения особой формы организации жизни людей. Понятие «общество» многие, хотя и не все, исследователи культур трактуют как совокупность или агрегат совместно проживающих индивидов. Этим понятием описывается жизнь как животных, так и человека. Можно, конечно, оспаривать такую трактовку, однако она весьма распространена в культурно-антропологической традиции, прежде всего США. Поэтому более целесообразно использовать понятие «культура» для выражения специфики человеческого бытия.

В данном учебном пособии понятия «общество» и «культура» нередко выступают как синонимы.

Разноплановые определения понятия «культура» связаны с тем или иным направлением в изучении теоретической концепции, используемой различными исследователями. Первым определение понятию дал классик эволюционистского направления Э.Тайлор. Он рассматривал культуру в качестве совокупности ее элементов: верований, традиций, искусства, обычаев и т. д. Такое представление о культуре накладывало отпечаток на его культурологическую концепцию, в которой не было места культуре как целостности. Ученый изучал ее как ряды усложняющихся в процессе развития элементов, например, как постепенное усложнение предметов материальной культуры (орудий труда) или эволюцию форм религиозных верований (от анимизма до мировых религий).

Кроме описательного определения, в культурологии конкурировали два подхода к анализу понятия «культура» и соответственно к ее определению. Первый принадлежит А. Крёберу и К. Клакхону. «Культура состоит — согласно им,- из внутренне содержащихся и внешне проявляемых норм, определяющих поведение, осваиваемое и опосредуемое при помощи символов; она возникает в результате деятельности людей, включая ее воплощение в [материальных] средствах. Сущностное ядро культуры составляют традиционные (исторически сложившиеся) идеи, в первую очередь те, которым приписывается особая ценность. Культурные системы могут рассматриваться, с одной стороны, как результаты деятельности людей, а с другой — как ее регуляторы». В данном определении культура есть результат деятельности людей; поведенческие стереотипы и их особенности занимают существенное место в исследовании культур в соответствии с таким подходом к определению.

Л. Уайт же в определении культуры прибегал к предметно-вещественному толкованию. Культура, считал он, представляет собой класс предметов и явлений, зависящих от способности человека к символизации, которая рассматривается в экстрасоматическом контексте. Культура для него представляет собой целостную организационную форму бытия людей, но рассматриваемую со стороны особого класса предметов и явлений.

Проблеме определения культуры была специально посвящена книга А. Крёбера и К. Клакхона «Культура, критический обзор определений» (1952), в которой авторы привели около 150 определений культуры. Успех книги был огромный, поэтому во второе издание этого труда вошло уже более 200 определений культуры. Хотелось бы подчеркнуть, что каждый тип определения выделяет свою грань в изучении культур, подчас становящуюся исходной установкой для того или иного типа культурологической теории. Наряду с определениями культуры Л. Уайта, А. Крёбера и Э. Тайлора существует еще ряд типов определений.

Так называемые нормативные определения культуры связаны с образом жизни общности. Так, согласно К. Уисслеру, «образ жизни, которому следует община или племя, считается культурой… Культура племени есть совокупность верований и практик…»

Большую группу составляют психологические определения культуры. Например, У. Самнер определяет культуру «как совокупность приспособлений человека к его жизненным условиям». Р.Бенедикт понимает культуру как приобретенное поведение, которое каждым поколением людей должно усваиваться заново. Специфическую точку зрения на культуру выразил Г. Стейн. По его мнению, культура — это поиски терапии в современном мире. М. Херсковиц рассматривал культуру «как сумму поведения и образа мышления, образующую данное общество».

Особое место занимают структурные определения культуры. Наиболее характерное из них принадлежит Р. Линтону:

а) Культура — это, в конечном счете, не более чем организованные повторяющиеся реакции членов общества;

б) Культура — это сочетание приобретенного поведения и поведенческих результатов, компоненты которых разделяются и передаются по наследству членами данного общества.

К структурным можно отнести также определение, данное Дж. Хонигманом. Он полагал, что культура состоит из двух типов явлений.

Первый — «социально стандартизованное поведение-действие, мышление, чувства некоторой группы».

Второй — «материальные продукты… поведения некоторой группы».

В последующих главах будет показано, как реализуются исходные положения, заложенные в некоторых типах определений в реальной ткани культурологической теории. В результате краткого обзора типов определений (на самом деле типов существует еще больше: генетическое, функциональные определения) можно сделать вывод, что речь в них все же идет о форме организации жизни человека, ее особенностях, принадлежащих различным народам. В настоящем пособии для обозначения отдельной культуры будет также употребляться термин «этнокультурная общность».

В современной культурологии (так же, как и в антропологии 50-60-х годов) существует одна важная дискуссионная проблема — о статусе понятия «культура»: как понятие «культура» соотносится с явлениями, объектами действительности, которые оно описывает. Одни считают, что понятие культуры (так же, как понятие этноса и некоторые другие общие категории-универсалии) есть лишь чистые идеальные типы, абстракции, существующие в головах индивидов (в данном случае культурологов), логические конструкты, с трудом поддающиеся соотнесению с конкретной исторической реальностью. Другие (среди них в первую очередь следует назвать основателя культурологии Л. Уайта) придерживаются мнения о предметно-вещественном характере культуры, что, кстати, и выражают в определениях, рассматривая культуру как класс предметов, явлений… и соотносят тип культуры непосредственно с соответствующими явлениями социальной действительности.

Как же разрешается данное противоречие? Во-первых, каждая из сторон отстаивает свою правоту, исходя из собственных определений культуры. В этом смысле в обеих позициях есть доля истины. Правда, остается проблема соотнесения понятия и живой многообразной действительности. Сторонники понимания культуры как логического конструкта обычно спрашивают: покажите эту культуру, объясните, как ее воспринимать опытным путем. Естественно, что культуру как форму организации человеческого опыта, образ жизни отдельного народа, трудно увидеть, потрогать, как материальную вещь. Культурные стереотипы существуют только в действиях человека и в культурной традиции. Кроме этого, здесь есть одно обстоятельство, весьма существенное для культурологии и для наук о человеке в целом.

Особенность культуры как раз в том и состоит, что некоторые ее элементы и феномены существуют как идеи (идеальные образования), разделяемые всеми членами данной этнокультурной общности. Идеи или образы могут объективироваться, овеществляться в словах, сказаниях, в письменной форме в виде эпоса или произведений художественной литературы и т. д. Само понятие «есть» или «существовать» в применении к культуре означает не только вещественно-материальное бытие, но идеальное, образное функционирование. Культура предполагает наличие особой субъективной реальности, самым простым примером которой является особое мироощущение, или менталитет. Поэтому, рассматривая, в принципе очень сложный, вопрос соотношения понятия культуры с исторической действительностью, надо помнить, что социальная реальность человека имеет два измерения — предметно-вещественное и идеально-образное.

Традиционная и современная культуры.

АНТРОПОЛОГИЧЕСКОЕ изучение культур обязательно включает в себя явное или неявное противопоставление, сравнение традиционного и современного типов обществ. Традиционная культура (или тип общества) — это (в самом первом приближении) общество, в котором регуляция осуществляется на основании обычаев, традиции, установлений. Функционирование современного общества обеспечивается кодифицированным правом, сводом законов, изменяемых посредством законодательных органов власти, избираемых народом.

Традиционная культура распространена в обществах, в которых изменения незаметны для жизни одного поколения — прошлое взрослых оказывается будущим их детей. Здесь царят всепобеждающий обычай, сохраняемая и передаваемая из поколения в поколение традиция. Единицы общественной организации состоят из знакомых людей. Традиционная культура органично сочетает в себе составляющие ее элементы, человек не чувствует разлада с обществом. Данная культура органично взаимодействует с природой, едина с ней. Этот тип общества ориентирован на сохранение самобытности, культурного своеобразия. Авторитет старшего поколения непререкаем, что дает возможность бескровно решать любые конфликты. Источник знаний и умений — старшее поколение.

Современный тип культуры характеризуется достаточно быстрыми изменениями, происходящими в процессе беспрерывной модернизации. Источник знаний, умений, культурных навыков — институализированная система воспитания и обучения. Типичная семья — «дети-родители», третье поколение отсутствует. Авторитет старшего поколения не так высок, как в традиционном обществе, в явной форме выражен конфликт поколений («отцы и дети»). Одна из причин его существования — изменяющаяся культурная действительность, каждый раз обусловливающая новые параметры жизненного пути нового поколения. Современное общество — анонимно, оно состоит из незнакомых между собой людей. Важное отличие его заключается в том, что оно унифицировано — индустриально, универсально одинаково. Такое общество существует преимущественно в городах (или даже в мегаполисах, в бесконечной урбанистической действительности, типа восточного побережья США), находясь в состоянии дисгармонии с природой, глобального нарушения баланса, получившего название экологического кризиса. Специфической чертой современной культуры является отчуждение человека от человека, нарушение общения, коммуникации, существование людей как атомизированных индивидов, клеточек гигантского суперорганизма.

Традиционная культура доиндустриальна, как правило, бесписьменна, основной род занятий в ней — сельское хозяйство. Есть культуры, которые до сих пор находятся на стадии охоты и собирательства. Самые разнообразные сведения о традиционных культурах собраны воедино в «Этнографическом атласе» Дж. Мёрдока, впервые вышедшем в 1967 г. В настоящее время создан компьютерный банк данных более чем 600 традиционных обществ (он известен также как «Ареальная картотека человеческих отношений» — Human Relations Area Files). Анализируя отдельные проблемы культурологии, мы используем его данные. В последующем изложении наряду с термином «традиционная культура» (общество) будет использоваться как синоним понятие «архаичное общество» (культура), а также «примитивное общество» (культура) ввиду использования последнего рядом исследователей культур.

Вполне закономерен вопрос о соотнесении выделенных типов культур с реальной исторической действительностью. Традиционные общества до сих пор существуют в Южной Америке, Африке, Австралии. Их характерные черты во многом соответствуют типу культуры, описанному нами ранее. Реальное воплощение индустриальной культуры — США, урбанизированная (городская) часть стран Европы. Правда, надо иметь в виду, что в сельской местности развитых индустриальных стран существует тенденция к сохранению традиционного образа жизни. Таким образом, в одной стране могут объединяться два типа культуры – унифицировано — индустриальная и этнически самобытная, традиционно-ориентированная. Россия, например, представляет собой сложное сочетание традиционной и современной культур.

Традиционная и современная культуры — два полюса в широком спектре межкультурных исследований. Можно выделить также и смешанный тип обществ-культур, вовлеченных в индустриальную модернизацию, но, тем не менее, сохранивших свои культурные традиции. В смешанном традиционно-индустриальном типе культуры относительно гармонично сочетаются элементы модернизации и этнически обусловленные стереотипы поведения, уклада жизни, обычаев, национальных особенностей мироощущения. Примером таких обществ являются Япония, некоторые страны Юго-Восточной Азии и Китай.

Культурный (социальный) и биологический способы жизнедеятельности.

КАК ЯВСТВУЕТ из предшествующего изложения, фундаментальную роль в появлении, развитии и воспроизводстве культур играют особенности деятельности человека. На это нацеливают и многие исходные определения культуры, на которых основываются антропологи. Речь идет о символическом характере культуры, приобретаемых стереотипах действий, об особом (культурном) типе поведения человека или о специфических формах или видах деятельности, существующих в рамках культуры. Итак, человек, взаимодействуя с окружающей действительностью особым способом, создал «вторую природу» — материальную культуру и идеально-образную сферу деятельности. У существ, обитающих на Земле, сформировалось два типа жизни: инстинктивно-биологический и культурно-целесообразный (социальный). Сравнив их, попытаемся ответить на вопрос, в чем заключается специфика культурного способа деятельности.

При инстинктивном типе жизни доминируют наследственно приобретенные (врожденные) стереотипы поведения, часто очень жестко сцепленные с внешними природными условиями. Характер деятельности предопределен анатомо-физиологическим строением организма, что приводит к специализации активности животных (например, хищник, травоядное и т. д.) и существованию на определенной территории в жизненной среде обитания, в ограниченных климатических условиях. В действиях животных решающую роль играют наследственно-закрепленные реакции на внешние события — инстинкты. Они служат животным определенного вида способом удовлетворения их потребностей, обеспечивают выживание и воспроизводство популяции (сообществ). Объектом изменений (необходимых при трансформации внешних условий) служит организм, тело животного. Конечно, будет крайним упрощением описывать биологический тип жизнедеятельности только в рамках формулы с-р («стимул-реакция»). В инстинктивном типе жизни есть место и обучению и модификации врожденных стереотипов. Животные в эксперименте способны решать задачи на сообразительность, в естественных условиях проявляют мгновенную находчивость. Более того, ученые-этологи говорят о наличии чувств у животных (преданность, бескорыстная любовь к хозяину) и т. д.

Важно уяснить при этом, что тип организации жизни животных не менее (а может более) сложен, чем у человека. Ведь у животных миллионы (!) лет отбора форм взаимодействия друг с другом и внешней средой. Несмотря на определяющую роль в биологическом типе генетической программы, исследования поведения животных, осуществленные в последние десятилетия, открыли сложнейший мир взаимоотношений, регулируемый тонко подогнанными и в то же время пластичными механизмами поведения. Биологический тип жизни нельзя назвать низшим, т.е. менее развитым способом деятельности по сравнению с культурным способом. Это другой, качественно отличный вид деятельности, особенности функционирования которого мы постепенно познаем лишь ныне.

Приведем лишь один пример возможностей приспособления и выработки средств защиты и выживания из мира животных. Всем известно, что летучие мыши используют ультразвуковой локатор (сонар) для поимки и обнаружения своих жертв. Совсем недавно было обнаружено, что у некоторых насекомых (вид бабочек) против летучих мышей развились защитные реакции. Одни чутко ощущают касание ультразвукового локатора, другие имеют более сложный многоуровневый механизм защиты, позволяющий не только чувствовать касание ультразвукового луча, но и создавать сильные помехи, ведущие к временному «глушению сонара» летучей мыши, к потери ее способности ориентироваться в. пространстве. Обнаружение подобного явления у животных стало возможным лишь при помощи современной сверхчувствительной электронной техники. Подводя итог краткой характеристики инстинктивного типа жизни, следует подчеркнуть его сложность как формы организации живого и наличие внутри него ряда феноменов, из которых впоследствии развился способ жизнедеятельности человека (особенности группового поведения, организация коллективного взаимодействия в стае и др.).

Анатомо-физиологическое строение организма человека не предопределяет какого-то одного вида деятельности в фиксированных природных условиях. Человек универсален по своей природе, он может существовать в любом месте земного шара, осваивать самые разнообразные виды деятельности и т. д. Но он становится человеком только при наличии культурного окружения, в общении с другими подобными себе существами. При отсутствии этого условия у него не реализуется даже его биологическая программа как живого существа, и он преждевременно умирает. Вне культуры человек как живое существо гибнет. На протяжении культурной истории человек органически остается неизменным (в смысле отсутствия видообразования) — все изменения переносятся на его «неорганическое тело» культуры. Человек как единый биологический вид создал в то же время богатейшее разнообразие культурных форм, выражающих его универсальную природу. Говоря словами известного биолога Э. Майра, человек специализировался к деспециализации, т.е. у него объективно существует основа для выбора, элемент свободы.

Деятельность человека опосредована. Между собой и природой он помещает предметы материальной культуры (орудия труда, одомашненные животные и растения, жилище, одежда, если она необходима). Посредники — слова, образы, культурные навыки — существуют в межличностной сфере. Весь организм культуры состоит из сложно организованных посредников, культурных институтов. В этом смысле культура рассматривается как некий сверхорганизм, неорганическое тело человека. Деятельность человека не подчиняется схеме «стимул — реакция», не является лишь ответом на внешние раздражители. В ней присутствует опосредующий момент размышления, сознательного действия сообразно цели, существующей в идеальной форме в виде плана, образа, намерения. (Недаром русский ученый И.М.Сеченов рассматривал мышление как заторможенный, т.е. опосредованный периодом времени, рефлекс.)

Идеально-планирующий характер деятельности является фундаментальной особенностью, которая дает возможность существования и постоянного воспроизводства культуры. Имея представление о вещи или действии, человек воплощает его во внешней действительности. Возникающие идеи, образы он объективирует в материальной или идеальной форме. Специфической особенностью культурного способа деятельности является вынесение во вне ее продуктов. Э. Фромм говорил о необходимости внешней реализации творческой способности человека; М.Хайдеггер применял для описания этого процесса метафору: понятие «бытие, брошенное в мир»; Гегель обозначил это явление как опредмечивание (идеи).

Особенность человеческого способа деятельности такова, что другой человек может понять смысл назначения того или иного овеществленного продукта культуры. Гегель называл это распредмечиванием. Приведем самый простой пример такого явления. По формам обнаруженных археологами орудий труда доисторических эпох можно понять их функцию, назначение, ту «идею», которую имел в виду их создатель. Такой способ деятельности открывает возможность понимания культур давно исчезнувших народов.

В то же время нельзя забывать, что человек действует не только с материально-вещественными предметами, но и с идеальными формами (умственная деятельность самого различного рода). Это обусловливает разделение культурной действительности на идеальную и предметно-вещественную. При этом первая приобретает самостоятельное развитие в культуре и становится важнейшим регулятором взаимоотношений между людьми. Наличие идеально планирующей особенности деятельности позволяет говорить о моделях, образцах желаемого поведения и действия, которые усваивает индивид в каждой культуре.

Человек может преобразовывать мир при помощи воображения, аналогично тому, как ребенок в детстве изменяет в игровой действительности обычные предметы в сказочные. К. Лоренц называл этот творческий аспект деятельности способностью к визуализации, созданию ситуаций, не имеющих аналога в действительности.

Важным аспектом деятельности человека является ее символическо — знаковый характер. Самыми распространенными знаками в культуре являются слова, смысл которых не связан с материальной, звуковой формой. Многие ритуалы, точнее их культурное назначение, функции, прямо не вытекают из содержания обрядовых действий, а имеют символическое значение.

С характеристикой «вынесение-во-вне» деятельности человека связан и катарсический, психотерапевтический аспект произведений искусства. Именно возможность представить себя на месте «другого», сопереживать вымышленным действиям, описанным в художественных произведениях, дает возможность восприятия и создания некоторых видов духовной культуры.

Культурный тип деятельности каждый раз «самопорождается» при вхождении индивида в культуру. Иными словами, человек рождается как бы дважды — первый раз физически, второй раз духовно. Такой тип деятельности дает возможность сохранять культурные традиции и фиксировать нововведения, делать их достоянием всех членов общности. Культурный (социальный) тип деятельности — основа существования искусства, духовной культуры в целом.

Список используемой литературы:

1. Велик Л.П. Социальная форма движения. М.,1982.

2. Введение в культурологию. Воронеж,1994.

3. Ионин Л.Г. Социология культуры. М.,1996.

4. Культурология / Под ред. Г.В.Драча. Ростов н/Д., 1995.

5. Орлова Э.А. Введение в социальную и культурную антропологию. М.,1994.

6. Работы Л.А.Уайта по культурологии. М.,1996.

7. Тайлор Э. Первобытная культура. М.,1989.

Курсовая работа: Методические особенности использования задач с экологическим содержанием на уроках органической химии в средней школе

Содержание

Введение

ГЛАВА I . ЭКОЛОГИЗАЦИЯ ШКОЛЬНОГО КУРСА ХИМИИ

1.1 Содержание экологических знаний в курсе химии средней школы

1.2 Экологическое воспитание и образование школьников

ГЛАВА II. ЗАДАЧИ С ЭКОЛОГИЧЕСКИМ СОДЕРЖАНИЕМ

2.1 Задачи с экологическим содержанием на уроках химии

2.2 Нетрадиционные задачи по органической химии

ГЛАВА III. УРОК «ПРАКТИКУМ ПО РЕШЕНИЮ ЗАДАЧ КУРСА ОРГАНИЧЕСКОЙ ХИМИИ С ЭКОЛОГИЧЕСКИМ СОДЕРЖАНИЕМ»

Литература

Введение

«Общение с природой не только доставляет эстетическое наслаждение, но и влияет на формирование мировоззрения детей, на их нравственное развитие, расширяет их кругозор, обогащает впечатление»

К.Д. Ушинский

В решении проблем охраны окружающей среды важнейшая роль принадлежит образованию. Уже с самого раннего возраста каждый живущий на Земле человек должен знать к чему приводит беспечное отношение к окружающей среде; он должен знать о заболеваниях, вызванных загрязнением среды; о генетических отклонениях; о гибели животных и растений; об уменьшении плодородия почвы; об исчерпаемости запасов питьевой воды и других негативных изменениях среды обитания. И не только знать, но и ощущать личную ответственность за ее состояние. Однако сегодняшние выпускники школы слабо ориентированы в глобальных, в том числе экологических, проблемах сохранения здоровья человека и биосферы. Преобладают потребительские взгляды на природу, низок уровень восприятия экологических проблем как личностно значимых, недостаточна развита потребность фактически участвовать в природоохранной работе. Многие отождествляют охрану окружающей среды и рациональное природопользование с охранением отдельных природных комплексов и редких видов растений и животных.

Цель моей работы заключалась в рассмотрении необходимости применения задач с экологическим содержанием в курсе органической химии.

Актуальность. Экологизация школьного курса химии обусловлена необходимостью готовить школьников к активному участию в решении насущных проблем защиты окружающей среды от загрязнения. В настоящее время вопросы экологии находят свое отражение в новых учебных программах и содержании курса химии. Одним из эффективных методов формирования экологических знаний и умений школьников становится решение задач по экологической проблематике. Их оптимальное использование в учебном процессе позволяет сделать теоретический материал аргументированным, жизненным и менее академичным. В поисках ответа на вопрос задачи ученик невольно становится сопричастным к проблемам защиты природы, получает реальные возможности использовать приобретенные знания в жизни.

ГЛАВА I. ЭКОЛОГИЗАЦИЯ ШКОЛЬНОГО КУРСА ХИМИИ

1.1 Содержание экологических знаний в курсе химии средней школы

Роль школьного курса химии в экологическом образовании обуславливается тем, что данная наука связана с познанием законов природы, химической формы движения материи и ее значимость в материальной жизни общества.

Перед учителем химии, ведущим природоохранную работу, стоят следующие задачи:

раскрытие единства неорганического и органического мира, влияние деятельности человека на окружающую среду и формирование на этой основе убежденности в необходимости бережного отношения к природе;

раскрытие двойственной роли химической промышленности в отношении природы;

вооружение школьников практическими умениями и навыками, позволяющими посильно участвовать в мероприятиях по защите природы. [1]

Для химического образования в целом еще не решена проблема содержания экологических знаний. Химизация пронизала все сферы жизни. Ее последствия стали соизмеримы с природными явлениями глобального масштаба и это ставит вопрос о взаимодействии природы и общества. Цели разумного регулирования этих отношений должны быть доведены до сознания учащихся, а именно:

продукты жизни общества должны полностью утилизироваться, не должны накапливаться и оказывать вредного воздействия на человека и окружающую среду;

размеры годового потребления возобновляющегося природного сырья не должны превышать его годовой прирост;

не возобновляющееся природное сырье должно использоваться экономно, комплексно, практически не давать отходов при переработке. Таковы научный и практический аспекты химического образования.

Воздействие на природу в целом, на ее структурные элементы осуществляется промышленностью, транспортом, сельским хозяйством, которые влияют в различных направлениях:

Потребление химических веществ из природы.

Загрязнение природы отходами человеческой деятельности.

Появление в природе и, в частности, в биосфере новых высокоактивных химических соединений, выделенных из природных источников или синтезированных человеком.

Первое направление освещено в содержании курсов неорганической и органической химии, где рассматриваются природные соединения, как сырье для химической промышленности и других отраслей, в основе которых лежат химические процессы. Освещаются вопросы использования природных веществ в качестве удобрений и ядохимикатов. [2-З]

В целях развития и формирования знаний о загрязнении необходимо ввести такие понятия как «загрязнители», «источники загрязнения», «естественное и искусственное загрязнение», «санитарные нормы чистоты», «предельно допустимые концентрации веществ» (ПДК). Необходимо рассмотреть источники загрязнения. Важно показать учащимся, что решение проблем загрязнения — это совершенствование и создание новой техники и технологии, повышение выхода продукта и снижение образования отходов производства, создание оборотного водоснабжения, уменьшающего сток загрязненных вод, разработка систем утилизации отходов и переход на замкнутые технологические циклы. Следует также дать характеристику использования защитных зон, показать значение растений в процессах оздоровления атмосферы.

Развитие знаний о защитных мероприятиях необходимо продолжить при изучении производственных процессов, где важно раскрыть основные экологические принципы современного производства.

При изучении проблем охраны окружающей среды особая роль принадлежит химическому эксперименту важнейшей составной части школьного курса химии. Необходимо искать способы переработки отходов школьного химического эксперимента и включать этап переработки в качестве равноправного и неотъемлемого компонента во все без исключения школьные опыты. Под переработкой в данном случае понимается уничтожение веществ, их обезвреживание с последующим помещением во внешнюю среду или утилизация (повторное использование — прямо или косвенно — в учебном процессе).

Идея защиты среды при выполнении химического эксперимента в школе должна пронизывать все виды эксперимента во всех классах. Все они должны быть экологически чистыми, что важно осознать школьникам. Кабинет химии в школе уже не может рассматриваться как место учебы. Это «место действия», своеобразное «химическое производство», «выбрасывающее» вредные отходы и нуждающееся в реализации природоохранительных требований при выполнении эксперимента.

Только такой подход позволит сформировать экологически грамотное мышление, вырабатывает у школьников некий «рефлекс экологической чистоты» любого их действия. Рассматривая вопросы охраны окружающей среды, можно предложить учащимся химико-экологические вопросы и задачи. При их составлении рекомендуется придерживаться следующих методических требований:

Условия задач и результаты решении должны содержать практически значимую информацию.

Эта информация должна быть тесно связана с программным материалом и реальными экологическими проблемами.

Задачи должны быть посильны для учащихся данного класса.

Решение задач должно опираться на возможности, на комплекс знаний по разным предметам.

Задачи предназначены для использования при проверке, объяснении, применении и совершенствовании знаний. Химико-экологические задачи и вопросы можно разделить по содержанию на три типа:

Задачи с химической характеристикой природных объектов.

Задачи об источниках загрязнения, видах загрязнителей окружающей среды.

О природозащитных мероприятиях и ликвидации последствий загрязнения.

Составленные задачи не обязательно должны иметь единственное решение, они рассчитаны на проблемное обсуждение, дискуссию, на поиск рационального пути решения поставленной реальной учебно-познавательной проблемы. Экологическое образование обладает такими особенностями, как актуализация идеи о неразрывной связи физической и духовной жизни человека с природой; рассмотрение экологических проблем в системе глобальных проблем современности; направленность на цели охраны природы; сбережение генофонда биосферы; сохранение гигиенических и эстетических достоинств окружающей среды; рациональное использование природных ресурсов. Содержание экологического образования имеет, таким образом, сложный состав, усвоение которого школьниками требует тесной взаимосвязи, классной и внеклассной работы.

Содержание внеклассной работы должно быть развитием, углублением того материала, который изучается в школе. Внеклассная работа дополняет урок, так как ее содержание может быть развернуто на основе изучения жизни человека в единстве с экологическими системами [З].

1.2 Экологическое воспитание и образование школьников

Цель экологического образования и воспитания — формирование системы научных знаний, взглядов и убеждений, обеспечивающих становление ответственного отношения школьников к окружающей среде во всех видах деятельности, формирование экологической культуры [4-5].

Таким образом, школьное образование и воспитание в области охраны окружающей среды должны выполнять две «стратегические» задачи:

Убеждать учащихся о необходимости охраны окружающей среды.

Вооружать их, хотя бы, необходимым минимумом знаний в этой области.

Исходя из этих задач, выбираются методы работы:

Учебная деятельность — рефераты, устные журналы — способствуют освоению теории и практике взаимодействия общества и природы, овладению приемами причинного мышления.

Активные формы: диспуты, дискуссии по проблемам окружающей среды, встречи со специалистами, деловые игры — формируют опыт принятия экологически целесообразных решений.

Общественно-полезная деятельность, постановка под руководством учителя опытов на школьном учебно-опытном участке по изучению влияния минеральных удобрений на урожайность культур, выполнение анализов почвы и грунтовых вод — служит приобретению опыта принятия экологических решений, позволяет внести реальный вклад в изучение и охрану местных экосистем, пропаганду экологических идей.

Экскурсии на предприятия — теоретический материал становится ясным, очевидным, зримым.

Настала необходимость, преподавая различные предметы, обратить внимание на то, как вещества ведут себя в атмосфере, океане, почве, как воздействуют на биосистемы. Такой подход воспитывает привычку задумываться над этими вопросами. Рассматривая цели экологического образования школьников, можно определить различные его уровни: экологическое просвещение, формирование экологического сознания, развитие экологической культуры.

Первый уровень — экологическое просвещение — обеспечивает ориентацию школьников в проблеме и соответствующие правила поведения. Он достигается включением экологических сведений как фрагментов учебного материала в уроки или внеклассные занятия (экологическая разминка, экологические экспресс- информации, доклады и рефераты по отдельным экологическим темам и т.п.).

Второй уровень — экологическое сознание — предусматривает формирование категориального аппарата мышления учащихся. Формирование экологического сознания предполагает овладение системой экологических знаний и понятийным аппаратом экологии как учебного предмета (факультатив, спецкурс, учебный предмет).

Третий уровень — развитие экологической культуры — приносит осознание учащимися взаимодействия «природа-человек» как ценности. Переход экологических проблем в разряд глобальных проблем современности обуславливает необходимость ориентации на достижение этого уровня. Экологическая культура в условиях школьного образования может формироваться только на основе интегративного подхода. Механизм интеграции предусматривает изучение экологических проблем в системе «природа-наука-производство-общество-человек», охватывающей все уровни взаимодействия «природа-человек» [6].

Общие методологические и теоретические положения позволяют выделить принципы экологического образования.

1. Междисциплинарный подход в формировании экологической культуры школьников.

Мировая практика подтверждает преимущество экологического образования, которое » имеет междисциплинарный подход, опирается на конкретное содержание каждой дисциплины». Экологическое образование при этом призвано преодолеть разрозненность формируемых знаний, изолированность школьных дисциплин, их разобщенность.

Реализация междисциплинарного подхода требует выделения межпредметных связей и обеспечения обобщения межпредметных подходов. Выделение межпредметных связей в экологическом образовании предполагает согласование содержания и методов раскрытия законов, принципов и способов оптимального взаимодействия общества с природой на всех уровнях экологических знаний, которые изучаются в различных учебных предметах. В то же время важно сочетать логику развития ведущих идей и понятий, входящих в содержание того или иного учебного предмета с последовательным углублением и обобщением экологических идей и понятий.

2. Систематичность и непрерывность изучения экологического материала.

Последовательное достижение цели и задач образования по вопросам окружающей среды требует разработки системы содержания, методов и организационных форм учебно-воспитательного процесса. Эта система предполагает вычленение ведущих идей и понятий, установление их взаимосвязи и развития.

Системно-структурный подход позволяет отобрать элементы знаний, распределить их в определенной последовательности, органично связать с системой содержания основ наук. Этот подход позволяет восполнить пробелы в экологических знаниях учащихся, равномерно изучать виды экологических взаимосвязей. Экологическое образование должно стать непрерывным, охватывая все этапы дошкольного, школьного и послешкольного образования.

Непрерывность процесса экологического образования предполагает согласованность воздействий разнообразных источников знаний и средств массовой информации. Это необходимо учителю, когда в школьных условиях формируется готовность учащихся к решению экологических проблем современности.

3. Единство интеллектуального и эмоционально-волевого начал в деятельности учащихся по изучению и улучшению окружающей природной среды.

Становление экологически воспитанной личности происходит при условии органического единства научных знаний о природных и социальных факторах среды с чувственным ее восприятием, которое пробуждает эстетические переживания и порождает стремление внести практический вклад в ее улучшение. Этот принцип экологического образования и воспитания ориентирует на сочетание рационального познания с художественно-образным с учетом непосредственного общения с природой.

Взаимосвязи рационального и эмоционального многообразны и зависят от возраста учащихся. В период детства имеет место эмоционально-эстетическое восприятие среды, а не интеллектуальное. В юношеском возрасте большую силу приобретает интеллектуальное осмысление природы. Если ученик знает закономерные связи между объектами живой и неживой природы, чувствует красоту гармонии экологических систем, то и действия его будут направлены на сохранение природы, защиту ее от загрязнения.

4. Взаимосвязь глобального, национального и краеведческого раскрытия экологических проблем в учебном процессе.

Факты положительного и отрицательного воздействия человека на природу данной местности важно сочетать с оценкой последствий этих влияний в глобальных масштабах. Развивая заботу молодежи о природе родного края, своей Родины, учитель внушает школьникам мысли о том, что Земля нуждается в общей заботе всего человечества. » Сохранение природы требует усилий всех людей, населяющих земной шар. Рана, нанесенная природе на одном континенте, не может пройти бесследно на другом.» [7-8].

Принципы экологического образования реализуются в процессе решения следующих задач:

усвоение ведущих идей, основных понятий и научных фактов о природе, на базе которых определяется оптимальное воздействие человека на природу сообразно с ее законами;

понимание многосторонней ценности природы как источника материальных и духовных сил общества и каждого человека;

овладение знаниями и умениями изучения и оценки состояния окружающей среды, принятия решений по ее улучшению, способностей предвидеть возможные последствия своих действий;

развитие потребности общения с природой, восприятие ее облагораживающего воздействия, стремление к познанию реального мира в единстве с нравственно-эстетическими переживаниями;

сознательное соблюдение норм поведения в природе, исключающее нанесение вреда и ущерба природе, загрязнение или разрушение окружающей природной среды;

активизация деятельности по улучшению окружающей и преобразованной среды, участие в пропаганде современных идей охраны природы.

ГЛАВА II. ЗАДАЧИ С ЭКОЛОГИЧЕСКИМ СОДЕРЖАНИЕМ

2.1 Задачи с экологическим содержанием на уроках химии

Современное человечество, вооруженное техникой и использующее огромное количество энергии, представляет очень мощную силу, воздействующую на природу Земли. Если эти воздействия не учитывают природных законов и разрушают установившиеся за миллионы лет связи, возникают катастрофические последствия. Люди уже столкнулись с целым рядом природных катастроф, вызванных их деятельностью. Это возникновение так называемых «озоновых дыр», парниковый эффект, массовое уничтожение лесов на всех континентах, исчезновение тысяч видов растений и животных, накопление промышленных отходов на свалках и многое другое.

Для экологически грамотного хозяйствования на Земле нужно знать очень много: от того, как взаимодействуют со средой обитания отдельные организмы, до понимания общепланетарных связей живой природы и места в них человеческого общества.

Поэтому экология в настоящее время приобретает особое значение, как наука, помогающая найти выход из возникающего кризиса.

Проблема приобретения экологических знаний решается в общеобразовательных учреждениях через введение дисциплины «экология», а также через экологизацию школьных дисциплин.

На уроках химии учитель поднимает многие экологические проблемы, обсуждает вместе с учащимися возможные пути их решения.

В условиях экологизации химического образования возрастает роль расчетных и творческих задач с экологическим содержанием. Использование на уроках химии таких задач направлено на изучение богатств родного края, способствует пониманию сущности экологических проблем, способствует гуманитарному воспитанию.

При изучении темы «Подгруппа кислорода» в 9-м классе мы знакомим учащихся с процессами, обеспечивающими круговорот кислорода в биосфере, рассказываем о значении кислорода и озона в жизни живых организмов и предлагаем для решения и обсуждения следующие задачи:

В стратосфере на высоте 20-30 км находится слой озона O3, защищающий Землю от мощного ультрафиолетового излучения Солнца. Если бы не «озоновый экран» атмосферы, то фотоны большой энергии достигли бы поверхности Земли и уничтожили на ней все живое. Подсчитано, что в среднем на каждого жителя Белгорода в воздушном пространстве над городом приходится по 150 моль озона. Сколько молекул озона и какая его масса приходится в среднем на одного белгородца? (Ответ: 9,03?1025; 7,2 кг)

Одинаковое ли (и какое именно) число молекул содержится в 1г воды и в 1г кислорода? Какова роль этих веществ в биосфере Земли? (Ответ: 0,33?1023; 0,37?1027)

Чтобы приготовить бордосскую смесь (препарат против фитофторы – грибкового заболевания огородных растений), используют медный купорос CuSO4*5H2O. Рассчитайте число атомов кислорода и водорода, которые содержатся в 350 г этого вещества. (Ответ: 75,8*1023; 84,2*1023)

В сутки человек вдыхает приблизительно 25 кг воздуха. На каждые 100 км пути автомобиль расходует 1825 кг кислорода. Сколько суток сможет дышать человек воздухом, если одна из машин проедет на 100 км меньше? Используя приведенные факты и результаты ваших расчетов, подготовьте:

а) рекламный проспект автомобилей;

б) текст обращения к президенту России о защите природы.

(Ответ: 347 суток 14 часов 52 минуты)

Основной компонент природного газа – метан. Некоторые крупные месторождения природного газа, например Астраханское, Оренбургское, помимо углеводородных газов содержат значительное количество сероводорода. Эта примесь, с одной стороны опасна, так как вызывает сильную коррозию трубопроводов и перекачивающей аппаратуры. Кроме того, при сгорании такого газа получается оксид серы (IV), что вызывает загрязнение атмосферы. С другой стороны сероводород является ценным химическим сырьем, из которого можно получить, например, серную кислоту. Предложите рациональные, по вашему мнению, способы очистки природного газа от сероводорода.

При изучении свойств и применения углерода и его соединений обращаем внимание учащихся на одну из современных экологических проблем – возникновение «парникового эффекта», приводящего к потеплению климата. Предлагаем для обсуждения и обсуждения такие задачи:

Белгородский мел содержит карбонат кальция и карбонат магния в пересчете на CaO и MgO соответственно 54 и 0,5 %.

Сколько примеси содержит белгородский мел?

Какой объем CO2 выделится в атмосферу при обжиге образца такого мела массой 1 кг?

(Ответ: 2,5%)

В природе постоянно происходит круговорот биогенных элементов: углерода, водорода, кислорода, фосфора, азота и др. Человек в процессе своей деятельности вмешивается в круговорот веществ, использую минеральное сырье для своих нужд. Какая масса углерода должна превратиться в CO2, чтобы получить 1 л минеральной газированной воды с концентрацией углекислоты 2%, ρ=1г/см3. (Ответ: 3,84 г.)

При рассмотрении вопросов применения азота и аммиака в теме «Подгруппа азота» в 9-м классе для закрепления знаний используем такие задачи:

Азот – незаменимый биогенный элемент, поскольку входит в состав белков и нуклеиновых кислот. Атмосфера – неисчерпаемый резервуар азота, однако основная часть живых организмов не может непосредственно использовать этот азот: он должен быть предварительно связан в виде химических соединений. Существуют азотфиксирующие бактерии, способные фиксировать азот воздуха и превращать его в доступную для растений форму. С помощью таких бактерий при хорошем урожае клевер может накапливать за сезон 150-160 кг/га азота. Какой объем воздуха в м3 содержит такую массу азота? Какую массу 10 % раствора аммиачной воды (используемой в качестве удобрений) может заменить 1 га клевера, накопивший за сезон 100 кг/га азота? (Ответ: 120 м3, 2100 кг)

Большой ущерб водным организмам наносят соединения мышьяка. Особенно ядовиты соединения мышьяка (III) Предложите способ очистки сточных вод от арсенатов и арсенитов, принимая во внимание, что мышьяк является аналогом фосфора.

При обобщении знаний учащихся по органической химии в 10-м классе для более глубокого понимания природных процессов предлагаем учащимся следующие задачи:

Накопление углекислого газа в атмосфере становится опасным загрязнением – приводит к парниковому эффекту. Какой объем CO2 попадает в атмосферу при сжигании 100 г полиэтилена (100 шт. использованных пакетов)?

Растения поглощают минеральные вещества и углекислый газ и под действием ультрафиолета синтезируют глюкозу, выделяя кислород.

Какой объем CO2 усвоили зеленые листья сахарной свеклы для получения 100 г сахарозы, из которой можно изготовить 10 конфет (одна конфета содержит примерно 10 г сахара)?

(Ответ: 26 л СО2).

Листья растения махорки содержат лимонную кислоту, примерно 3%. Какая масса зеленых листьев этого растения потребуется для получения 1 кг лимонной кислоты, если потери при производстве составляют 15 %? (Ответ: 39,1 кг).

Поскольку нефтепродукты горючи, очистку от них водной поверхности можно было бы проводить путем сжигания нефтяной пленки. Такой способ, конечно, не экономичен, он связан с потерей топлива, но охрана природы, сохранение морской и прибрежной фауны и флоры важнее, чем экономия нефти. Трудность сжигания нефтяной пленки заключается в том, что поджечь можно только относительно толстый слой плавающей на поверхности воды нефти. Если же пленка тонкая (так бывает в большинстве случаев), поджечь ее не удается. Предложите способ сжигания тонких пленок нефтепродуктов на поверхности воды.

Большие неприятности доставляет наличие в сточных водах карбоновых кислот и их солей. Предложите физико-химический способ очистки воды от этих загрязнений.

При изучении темы «Металлы» в 11-м классе знакомим учащихся с общими способами получения металлов, а также с проблемами утилизации отходов при переработке металлов.

Для нейтрализации промышленных стоков гальванического участка завода «Энергомаш» города Белгорода потребовалось 60 кг негашеной извести CaO с массовой долей примесей 7%. Какая масса иона никеля Ni2+, содержащегося в стоках была нейтрализована?

(Ответ: 58,7 кг).

При нейтрализации промышленных стоков белгородского завода «Ритм» было получено 300 кг осадка Cr(OH)3. Какую массу металлического хрома можно получить из осадка, если производственные потери составляют 10 %

В Белгородской области питьевая вода содержит растворимые соли ионов Ca2+ и Mg2+ — сульфаты и карбонаты, обуславливающие ее жесткость. Повседневное употребление такой воды может привести к ряду заболеваний пищеварительного тракта.

Какие из перечисленных ниже веществ могут быть применены для снижения жесткости белгородской воды:

а) карбонат калия;

б) поваренная соль;

в) фосфат натрия.

Дайте обоснованный ответ, приведя уравнения соответствующих реакций.

Мы попытались взглянуть на экологические вопросы и проблемы сквозь призму химических знаний, так как для глубокого понимания современной экологической ситуации (как на всей планете, так и в региональном, местном масштабе) человеку совершенно необходимо знание химических основ или причин этой ситуации [8].

2.2 Нетрадиционные задачи по органической химии

Обучение любому предмету в школе должно быть организовано таким образом, чтобы ученикам было интересно на уроках, чтобы они стремились получать новые знания. Чтобы ученики продуктивно и деятельно работали на уроках органической химии, мы предлагаем систематически использовать в учебном процессе в биолого-химических классах нетрадиционные задачи — интегрированные познавательные. В таких задачах интеграция знаний осуществляется за счет комплексного использования материала различных областей знаний (медицины, биологии, экологии, истории) и активного поиска новой информации. Задачи интеграции — не только вооружение учащихся целостной совокупностью знаний об окружающем мире, но и воспитание адекватного и грамотного отношения к действительности, развитие умений самостоятельно решать возникающие проблемы и научно объяснять происходящие явления. При использовании познавательных задач в ряде случаев, обучение осуществляется через опору на уже имеющиеся знания и жизненный опыт (через объяснение обыденного с позиции науки) обучаемых. На начальном этапе интегрированные задачи используются в большей степени с целью привлечения внимания и стимулирования любопытства или развития любознательности. В этот период задачи имеют преимущественно иллюстрированный характер. На последующих этапах обучения используются интегрированные познавательные задачи проблемного характера.

1. УГЛЕВОДОРОДЫ

Задание 1.

Общение между людьми основано на зрительных и слуховых контактах. Однако для некоторых других животных основным способом общения является выделение химических веществ. Для того, чтобы привлечь внимание самки домашняя муха выделяет алкена — мускалюра. Установите его структурную формулу, если известны следующие его свойства:

а) взаимодействует с бромом, образуя бесцветный продукт состава С23Н46Вr2.

б) при озонировании и разложении озонида водой получаются вещества состава С8Н17СОН и С13Н27СОН.

Задание 2.

В состав феромона тревоги у муравьев — древоточцев входит углеводород. Каково строение углеводорода, если при его крекинге образуются пентан и пентен, а при его горении — 10 моль углекислого газа.

(Отв.: декан)

Задание 3.

Самцы шмелей во время утреннего полета оставляют на растениях и предметах капельки пахучего вещества, которое помогает остальным членам их семьи легче отыскивать пищу. Это вещество — фарнезол — С15Н26О. Установите его структуру, если известно, что при его пропускании над оксидом алюминия при 300 ?С образуется углеводород состава

СН3 — С = СН — СН2 — СН2 — С = СН2,

| |

СН3 2 СН3

реагирует с металлическим натрием с выделением водорода, а при осторожном окислении образует альдегид.

(Отв.: СН3 — (С(СН3) = СН — СН — СИ2)2 — С(СН3) = СН — СН2ОН)

2. СПИРТЫ

Задание 1.

Чтобы привлечь внимание самка шелкопряда выделяет химическое вещество — бомбикол. Улавливая его запах усиками, самцы шелкопряда начинают “танец ухаживания”. Бомбикол является алкадиенолом состава С16Н29ОН. Установите его структуру, если известно, что при дегидратации он образует углеводород С16Н28, который при озонировании и последующем гидролизе образует

О О О О О О

СН3 — (СН2)2 — С С — С С — (СН2)7 — С НС

Н Н Н Н Н Н .

Его насыщенный спирт при взаимодействии с натрием образует

СН3 — (СН2)14 СН2 О Nа.

(Отв.: гексодекадиен — 10, 12, — ол — 1)

Задание 2.

Для разметки территории пчелы рода Trigona используют вещество состава С7Н16О. Установите его структурную формулу, если:

а) оно реагирует с металлическим натрием с выделением водорода

б) при дегидратации переходит в углеводород С7Н14, который при озонолизе дает смесь уксусного и валерианового альдегидов.

(Отв.: гептан — 2 — ол)

Задание 3.

Привлекающим феромоном рабочей пчелы является гераниол, привлекающий других рабочих пчел. Установите строение молекул гераниола, если известны следующие его свойства:

а) состав молекулы С10Н18О

б) при бромировании образует вещество

2, 3, 6, 7 — тетрабром — 3, 7 — диметилоктанол — 1.

(Отв.: 3, 7 — диметилоктадиен — 2, 6 — ол — 1)

3. АЛЬДЕГИДЫ И КЕТОНЫ

Задание 1.

При помощи химической сигнализации и химической информации происходит своеобразный “обмен мнениями” у животных. Муравьи для подачи сигнала тревоги выделяют вещество состава С7Н14О. Определите строения этого вещества, если оно взаимодействует с гидроксиламином, с синильной кислотой дает вещество состава С7Н15ОN, при каталитическом гидрировании образует 4 — метилгексанол — 3.

(Отв.: 4 — метилгексанон — 3)

Задание 2.

Чтобы привлечь внимание самки ручейник выделяет вещество С8Н16О. Установите структурную формулу этого вещества, если оно реагирует с гидроксиламином, но не дает реакции серебряного зеркала, а при каталитическом гидрировании образует нонан — 2 — ол.

(Отв.: нонан — 2 — ОН)

Задание 3.

Половым феромоном у некоторых ручейников служит вещество состава С7Н14О. Установите его структурную формулу, если при гидрировании образует соединение С7Н16О, которое при дегидратации и последующем озонолизе дает смесь уксусного и валерианового альдегидов.

(Отв.: гептан — он — 2)

Задание 4.

У красноклопов роль феромона тревоги играет вещество состава С6Н10О. Установите его строения на основании следующих свойств: а) реагирует с аммиачным раствором оксида серебра, б) при озонолизе дает смесь масляного альдегида и диальдегида состава СОН-СОН.

(Отв.: гексен — 2 — аль)

Задание 5.

Феромоном тревоги у медоносных пчел является вещество состава С8Н16О. Установите его строение, если известно, что оно при действии синильной кислоты дает оксинитрил, а при восстановлении образует нонан — 2 — ол.

(Отв.: нонан — 2 — он)

Задание 6.

Феромоном тревоги у муравьев-листорезов является цитраль. Это вещество вызывает агрессивную реакцию у муравьев: они уничтожают все живое в том месте, откуда этот запах исходит (цитраль пахнет лимонами). Установите структурную формулу цитраля, если при взавимодействии его с бромной водой образуется 2, 3, 6, 7 — тетрабром — 3,7 — диметилоктаналь — 1.

(Отв.: 3, 7 — диметилоктадиен — 2,6 — аль — 1)

Задание 7.

В состав феромонов тревоги пчел входит вещество состава С7Н14О. Определите строение этого вещества, если известно, что оно не реагирует с аммиачным раствором оксида серебра, а при каталитическом гидрировании образует гептанол — 2.

(Отв.: гептан — 2 — он)

Задание 8.

У насекомых, образующих семьи, имеются особые химические вещества, предназначенные для оповещения членов группы об опасности (феромоны тревоги). Таким веществом у некоторых муравьев является цитраль С10Н16О, которое обладает следующими свойствами: а) даетреакцию серебряного зеркала; б) при взаимодействии с бромом образует 2, 3, 6, 7 — тетрабром — 3, 7- диметилоктаналь — 1. Какое заключение можно сделать о строении соединения?

(Отв.: 3, 7 — диметилоктадиен — 2, 6 — аль — 1)

Задание 9.

В эвкалиптовом масле содержится альдегид состава С7Н14О, обладающий запахом лимона. Вещество С7Н14О образует оксим, при окислении перманганатом калия в кислой фазе превращается в смесь кислот и кетонов, при взаимодействии с бромом образует 2, 3, 6, 7 — тетрабром — 3, 7 — диметилоктаналь — 1.

(Отв.: 3, 7 — диметилоктадиен — 2, 6 — аль — 1)

Задание 10.

Запах фиалок обусловлен веществом состава С9Н14О. Какова структурная формула этого вещества, если при бромировании образуется 2, 3, 6. 7 — тетрабром нонаналь — 1?

(Отв.: нонадиен — 2, 6 — аль — 1)

Задание 11.

Запах гвоздики обусловлен эвгенолом и веществом состава С7Н14О. Определите строение этого вещества, если известно, что оно не реагирует с аммиачным раствором оксида серебра, а при каталитическом гидрировании образует гептанол — 2.

(Отв.: метилпентилкетон)

4. КАРБОНОВЫЕ КИСЛОТЫ

Задание 1.

Рыжие лесные муравьи обладают феромоном тревоги — кислотой, которая одновременно служит оружием. Установите его структурную формулу, если вещество разлагается при нагревании, дает реакцию серебряного зеркала.

Задание 2.

Кисловатый вкус ягод барбариса обусловлен высоким содержанием вещества состава С4Н5О5. Каково строение этого вещества, если при его дегидратации образуется непредельная дикарбоновая кислота состава С4Н4О4?

(Отв.: яблочная кислота)

Задание 3.

2) В состав облепихового масла входят ненасыщенные соединения. У них низкие температуры плавления — поэтому на морозе ягоды облепихи остаются мягкими, а клюква, рябина, брусника превращаются в твердые замороженные комочки. Одним из основных компонентов является вещество состава С17Н33СООН, которое обесцвечивает бромную воду, при этерификации образует с глицерином твердый жир.

(Отв: олеиновая кислота)

Задание 4.

В состав облепихового масла входят ненасыщенные соединения. У них низкие температуры плавления — поэтому на морозе ягоды облепихи остаются мягкими (а клюква, рябина, брусника превращаются в твердые замороженные комочки). Одним из основным компонентом масла является вещество состава С17Н33 СООН, которое обесцвечивает бромную воду, при этерификации с глицерином образует твердый жир. Какова структурная формула вещества?

(Отв.: олеиновая кислота)

Задание 5.

Лавровый лист — высушенный лист лавра благородного. Аромат обусловлен эфиром. Установите его структурную формулу, если известно, что при его гидролизе образуется лауриловый спирт СН3 — (СН2)10 — СН2ОН и лауриновая кислота СН3 — (СН2)10 — СООН.

(Отв.: лауриловый эфир лауриновой кислоты)

Решение задач формирует определенный стиль мышления и развивает интеллектуальные умения учащихся. Успешность развития учебной деятельности зависит от активности обучающегося. Важно, чтобы задача создавала положительную установку на дальнейшую активную деятельность Само решение задач — это активный познавательный процесс. Интегрированные задачи способствуют формированию познавательных мотивов (ставить учащихся перед необходимостью творческого использования имеющихся у них знаний и приобретения недостающей информации) [10,11].

ГЛАВА III. УРОК «ПРАКТИКУМ ПО РЕШЕНИЮ ЗАДАЧ КУРСА ОРГАНИЧЕСКОЙ ХИМИИ С ЭКОЛОГИЧЕСКИМ СОДЕРЖАНИЕМ»

Цель. Описывать и объяснять задачи с экологическим содержанием. Оптимальное использование в учебном процессе таких задач позволяет приблизить теоретический материал к жизни, сделать его менее академичным. В поисках ответа на вопрос задачи ученик невольно соприкасается с проблемами защиты природы и получает реальные возможности использовать приобретенные знания на практике.

Задачи, которые дают возможность раскрыть сущность функционирования природных систем и выявить экологические проблемы

1. Рассчитайте объем СО2, возвращенного в круговорот углерода в результате деятельности метанокисляющих бактерий, если ими было утилизировано из воздуха 4,8 т СН4. Процесс биологического окисления метана идет ступенчато:

СН4  СН3ОН  НСНО  НСООН  СО2.

Масса СН4 в атмосфере равна 4,3•108 т, а общая масса СО2 – 2,3•1012 т.

2. ПДК фенола у мест водопользования составляет 0,001 мг/л. Рассчитайте, во сколько раз концентрация фенола будет превышать ПДК, если в водоем вместимостью 104 м3 со сточными водами коксохимического предприятия было сброшено 47 кг фенола.

3. В лабораторных спиртовках этиловый спирт сгорает с выделением СО2 и Н2О. Вычислите объем СО2, который накопился в химическом кабинете объемом 288 м3, если на каждом из 18 столов за время работы учеников сгорает 2,3 г спирта.

Рассчитайте объемную долю СО2 и поясните, окажет ли он влияние на самочувствие учащихся, работающих в кабинете, если учесть, что объемная доля СО2 в атмосферном воздухе составляет 0,03%. Если же его содержание превышает 4%, то происходит раздражение дыхательных путей, возникают шум в ушах и головная боль.

4. В питьевой воде были обнаружены следы вещества, обладающего общетоксическим и наркотическим действием. На основе качественного и количественного анализов этого вещества было установлено, что это производное фенола и массовые доли элементов в нем равны: 55% С, 4,0% Н, 14,0% О, 27% Cl.

Установите молекулярную формулу вещества. Составьте уравнения реакции его получения, укажите возможные причины попадания этого вещества в среду.

Задачи, в которых отражены вопросы регулирования состояния природной среды, разработки мер по предотвращению негативных последствий антропогенного воздействия

5. Из 1 м3 древесных отходов можно получить 60 л метанола. Рассчитайте массу формалина (40%-го раствора формальдегида), который можно получить при окислении указанного объема спирта (CH3OH = 0,791 г/см3).

6. Один из способов очистки коксового газа от оксидов азота(II) – использование метана:

Методические особенности использования задач с экологическим содержанием на уроках органической химии в средней школе

Какой объем СН4 расходуется в час на взаимодействие с NO на установке по очистке коксового газа производительностью 130 тыс. м3/ч, если в 1 м3 коксового газа содержится 6 см3 NO?

В промышленности винилхлорид получают пиролизом дихлорэтана (1-я стадия):

Методические особенности использования задач с экологическим содержанием на уроках органической химии в средней школе

В настоящее время осуществлен сбалансированный (безотходный) синтез винилхлорида. Для этого выделяющийся при пиролизе HCl смешивают с этиленом и кислородом, а затем эту смесь подвергают окислительному хлорированию в присутствии катализатора хлорида меди(II) CuCl2 на носителе (2-я стадия):

Методические особенности использования задач с экологическим содержанием на уроках органической химии в средней школе

Рассчитайте объем НСl (н. у.), выделившегося при пиролизе 19,8 кг дихлорэтана, и массу винилхлорида, полученного при сбалансированном синтезе. Какой объем займет этилен (н. у.), необходимый для второй стадии процесса? Оцените новую технологию получения винилхлорида с позиции защиты окружающей среды от загрязнения.

Задачи, способствующие формированию личностных качеств учащихся

8. В основе самоочищения водоемов от органических загрязнителей лежит процесс их окисления. Если органических веществ в воде немного, то они окисляются растворенным в воде кислородом. Этот процесс ускоряется под действием солнечного света. Способствуют окислению и некоторые микроорганизмы (биологические методы).

Существуют и химические методы интенсификации процесса окисления органических загрязнителей в воде. Какой из предложенных ниже реагентов вы выберете для ускорения этого процесса: а) пероксид водорода; б) хлор или его кислородсодержащие производные; в) озоновоздушную смесь? Дайте обоснованный ответ.

9. Соберите непищевые отходы, накопленные вами за один день. Проанализируйте их состав. Составьте прогноз о превращениях этих веществ при попадании в окружающую среду. Опишите, как вы поступили с собранным вами мусором после проведенного анализа.

Ароматические углеводороды, их физиологическое действие

Бензол обладает общетоксическим и мутагенным действием, а также воздействует на репродуктивную функцию женщин. Действует на почки, печень, изменяет формулу крови (уменьшает количество лейкоцитов, тромбоцитов, красных кровяных телец), нарушает структуру хромосом.

Нитробензол также обладает общетоксическим действием. Окисляет гемоглобин крови в метгемоглобин (метгемоглобинемия), вызывает желтушное окрашивание белков глаз, физиологические и неврологические расстройства.[8-9]

В конце урока учитель делит класс на две группы и дает карточки с описанием ситуации и вопросами, которые проверяет на следующем уроке.

1-я ситуация. В одном из цехов анилинокрасочного завода остановили на планово-предупредительный ремонт сульфуратор (аппарат для сульфирования2), представляющий собой вертикальный чугунный аппарат высотой 3 м и объемом 600 л. На крышке имелся люк диаметром 0,4 м для внутреннего осмотра, ремонта и доочистки аппарата. После удаления и нейтрализации кислой среды, пропарки системы, промывки водой, установки заглушек на трубопроводах и слива из сульфуратора при помощи сифона необходимо было вручную удалить остаток. Лаборант провел анализ воздушной среды в сульфураторе, отобрав пробу на глубине 1,5 м. Содержание паров бензола оказалось равным 25 мг/м3.

Было получено разрешение на проведение работ по очистке аппарата. Рабочий без противогаза и спасательного жилета спустился в сульфуратор и через 5–10 мин потерял сознание. Получив тяжелое отравление, он полгода пролежал в больнице и затем был переведен на инвалидность с тяжелым заболеванием крови (ПДК – предельно допустимая концентрация – в рабочей зоне для бензола 5 мг/м3).

После спасения рабочего был сделан анализ воздушной среды в нижней части сульфуратора, который показал содержание бензола 6000 мг/м3.

Литература

1. Винокурова Н.Ф. Интеграция экологических знаний. Нижний Новгород, 1996, 150 с.

2. Захлебный А.Н., Суравегина И.Т. Экологическое образование школьников во внеклассной работе. М., 1984, 250 с.

3. Зверев И.Д. Экология в школьном обучении. М.: Знание, 1980,80 с.

4. Куратова Е.В.., Сорокин В.В. Система экологических и химико-экологических понятий в химическом образовании. Химия в школе, 1995, № 5, с. 8-11

5. Небел Б. Наука об окружающей среде. М.: Мир, 1993, 456 с.

6. Назаренко В.М. Программа экологизированного курса химии для средней общеобразовательной школы. Химия в школе, 1993, № 5, с. 3-7

7. Назаренко В.М. Контролирующие задания с экологическим содержанием. Химия в школе, 1993, № 1, с. 7-9.

8. Л.В. Деревянкина, С.Е. Клинков, Т.А. Монастырская Задачи с экологическим содержанием на уроках химии

9. Экологическое образование школьников. Под. ред. И.Д.Зверева, И.П.Сурангиной. М.: Педагогика, 1983, 125 с.

10. Евстафьева Е.И., Титова И.М. Начальное профессиональное образование: развитие внутренней мотивации учения //Химия в школе, №7, 2002. С.20-25.

11. Безуевская В.А. Химические задачи с экологическим содержанием //Химия в школе № 3, 2000. С.59-61.

Дипломная работа: Освітні технології підготовки спеціаліста на інженерно-педагогічних (індустріально-педагогічних) факультетах

Дипломна робота

Освітні технології підготовки спеціаліста на інженерно-педагогічних (індустріально-педагогічних) факультетах

Зміст

Вступ

1. Проблема інтенсифікації навчально-виховного процесу у вищій школі та шляхи її розвитку в сучасних умовах

1.1 Проблема підготовки спеціаліста у вищій школі та пошук шляхів її оптимізації

1.2 Розгляд технологій навчання в контексті розвитку системи освіти та становлення особистості студента

1.3 Аналіз змісту підготовки вчителя трудового навчання на ІПФ

2. Організація та здійснення дидактичного процесу на ІПФ в контексті сучасних педагогічних технологій

2.1 Розвиток навчання як важлива умова інтенсифікації дидактичного процесу у вищій школі (проблемне навчання)

2.2 У пошуку оптимальної (уніфікованої) дидактичної моделі

2.3 Розробка нової моделі підготовки вчителя трудового навчання і креслення на ІПФ

Висновки

Бібліографія

Вступ

Актуальність проблеми. Висуваючи перед школою задачі, обумовлені прискоренням соціально-економічного розвитку країни на базі науково-технічного прогресу перед нами постають основні шляхи і засоби їх успішного вирішення. Одним з них є удосконалювання професійно-практичної підготовки вчителя – головної фігури в складному процесі формування нової людини. Діяльність вчителя в сучасних умовах наповняється новим змістом, що відрізняється ускладненням соціальних функцій, практичною реалізацією комплексного підходу до навчання і виховання. Ускладнення функцій учителя вимагає подальшого удосконалювання сформованої системи навчання педагогічних кадрів, розробки нових технологій їхньої професійної підготовки.

Немає в світі більш гуманної і відповідальної професії, ніж педагог. У його руках найкоштовніша цінність – людина! Учитель закінчується тоді, коли зупиняється в навчанні. Життя змінюється, треба не відставати від нього. У контексті сучасності серед освітян повинні поширюватись нові педагогічні технології, які б відповідали вимогам сучасного навчально-виховного процесу. Потрібно відмовитись від авторитаризму, уніфікованості, шаблону в освіті. Освіта не може бути вдосконалена без принципового переосмислення ролі вчителя у навчально-виховному процесі. Сьогодні педагог повинен навчитись управляти діяльністю як усього колективу, так і кожного учня зокрема. Проте, це не можливо в межах традиційного уявлення про педагогічний процес. Вища школа повинна бути спрямована на пошук нових ефективних методів підготовки спеціаліста; вивчення сучасних педагогічних технологій і їхню роль в навчально-виховному процесі. Саме тому темою магістерської роботи є «Освітні технології підготовки спеціаліста на інженерно-педагогічних (індустріально-педагогічних) факультетах «.

Мета роботи: Дослідити особливості і значення педагогічних технологій у підготовці майбутніх спеціалістів на ІПФ, обґрунтувати необхідність створення й використання нових навчальних технологій у дидактичному процесі вищої школи.

Об’єктом дослідження виступає навчально-виховний процес ВНЗ 3-4 рівнів акредитації.

Предметом дослідження є сучасні педагогічні технології та методи підготовки вчителів трудового навчання, креслення і безпеки життєдіяльності.

Гіпотезою дослідження є припущення, що педагогічні технології суттєво підвищують якість і ефективність навчально-виховного процесу у вищій школі, зокрема підготовки спеціалістів на ІПФ.

Відповідно до теми, предмета й гіпотези нами визначено такі завдання дослідження:

Проаналізувати графічну підготовку студентів першого курсу (випускників ЗОШ) на основі контрольних зрізів з креслення, виявити слабкі сторони у графічній підготовці першокурсників, намітити шляхи її поліпшення.

Проаналізувати графічну підготовку студентів в кінці вивчення курсу креслення на основі контрольних зрізів, переконатися у правильності шліхів вивчення графічних дисциплін.

Визначити теоретичні засади вивчення графічних дисциплін, як основи формування вчителя трудового навчання і креслення.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

1. Проблема інтенсифікації навчально-виховного процесу у вищій школі та шляхи її розвитку в сучасних умовах

1.1 Проблема підготовки спеціаліста у вищій школі та пошук шляхів її оптимізації

Проблеми розвитку людського фактору і суспільного прогресу діалектично взаємозалежні. Сам час зробив ці проблеми важливими потребами суспільства, оскільки якісно новий рівень розвитку нашої країни буде залежати від росту її інтелектуального, культурного і морального потенціалу.

Передкризовий стан економіки на зламі 70–80-х рр. ХХ ст. негативно позначився на розвитку народного творення. Якщо в народному господарстві в період застою знижувалися темпи росту продуктивної праці, промислової продукції, капітальних вкладень, національного доходу, то в системі розвитку скорочувалося введення в систему загальноосвітніх шкіл і профтехучилищ, погіршувалася учбово-матеріальна база вузів і технікумів знижувалася якість підготовки випускників навчальних закладів. Фінансові і матеріальні ресурси необхідні для розвитку, виділялися з видаткової частини державного бюджету, що залишилася, в останню чергу, помітно скорочувалася частка витрат у складі національного доходу.

Найбільше гостро кризовий стан розвитку проявився в падінні престижу знань, мільярдних втратах державних засобів на підготовку фахівців, що не працюють за отриманою спеціальністю. Невідповідність між розвитком народного розвитку й економіки виразилося в тім, що галузі матеріального виробництва відчувають потребу у фахівцях з новітніх напрямків розвитку виробництва, а навчальні заклади готують головним чином фахівців із застарілих професій.

Під впливом науково-технічної революції йде посилена інформатизація суспільства і сфери розвитку, на зміну традиційним видам ресурсів приходить новий вид — інформація, що з кожним роком багаторазово збільшується.

Разом з тим науково-технічна революція загострила ряд загальнолюдських проблем: ядерної війни, екологічної, генетичної загрози, проблему виживання людства, співвідношення технічної могутності людини з його соціальним розумом, моральністю, турботою про рід людський. Тому настільки важливо розвивати планетарне мислення вчителів, їхня відповідальність за формування нового мислення підростаючих поколінь, нових норм їхнього поводження з обліком не тільки національних, регіональних, але і глобальних задач, що стоять перед людством.

Взаємозумовленість економіки й розвитку очевидна. Динамічна економіка викликає необхідність постійного удосконалювання розвитку, у свою чергу випереджальний розвиток впливає на прискорення соціально-економічного прогресу.

Взаємозв’язок економіки й розвитку виражається в зовнішніх і внутрішніх процесах взаємного розвитку. Зовнішні процеси розвитку визначаються величиною національного доходу, що виділяється суспільством на потреби розвитку за участю промислових підприємств у створенні технічних засобів навчання, у розвитку матеріальної бази. Внутрішні процеси, пов’язані з інтелектуалізацією виробництва, високим попитом економіки на фахівців не тільки нових професій, але і на всебічно розвинутих працівників, що володіють почуттям нового, творчо мислячих, відповідальних і дисциплінованих.

В умовах науково-технічної революції розвиток є основою для подальшого професійного росту, для адаптації до мінливих, умов виробництва. Ріст розвитку дозволяє підняти економіку країни на якісно новий рівень розвитку, освоїти в короткий термін нову технологію і випускати продукцію, що відповідає останнім досягненням науки і техніки.

Система розвитку сприяє вирівнюванню загального рівня культури різних соціальних груп, веде до росту рядів інтелігенції за рахунок робітників і селян, створює умови для більш тісного спілкування між класами і соціальними групами. Розвиток не тільки готує особистість до виконання економічних функцій, але і формує її соціальні і духовні якості. Воно допомагає кожній особистості освоїти навколишню дійсність, знайти в ній своє місце, активно включитися в громадське життя, не поступаючись при цьому своєю індивідуальністю.

Розвиток тіньової економіки призвів до перекосів не тільки в розвитку суспільного виробництва, але й у соціальній сфері, духовному настрої суспільства. Тому що порушення органічного зв’язку між мірою праці і мірою споживання деформує відношення до праці, стримує ріст його продуктивності, розмиває такі моральні цінності, як трудовий ентузіазм, ідейна переконаність, громадянський обов’язок, руйнує індивідуальність.

Одним із проявів зрівнялівки в загальноосвітній школі стає вимога єдиного для всіх рівня знань, умінь і навичок, установлення єдиного набору навчальних предметів, однакового рівня оплати вчителів — без обліку якості їхньої праці, обов’язкове середнє розвитку незалежне від здібностей і інтересів молодої людини, початок і закінчення навчальних занять у всіх школах країни без обліку природнокліматичних особливостей і навіть установлення єдиної шкільної форми для учнів незалежно від віку, індивідуальності, традицій і звичаїв.

Зрівнялівка, безвідповідальність, відсутність змагальності в матеріальному виробництві проявилися в школах і вузах поганою якістю навчання, соціальною апатією молодих людей.

Особливу тривогу викликає стан здоров’я школярів і студентів. Здоров’я — це не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів, але і гармонія фізичних і духовних сил, витривалість, урівноваженість, здатність протистояти шкідливим факторам навколишнього середовища, успішне освоєння навчальної програми, активна участь у суспільному житті, готовність до праці на благо суспільства.

Стара система планування почала суперечити завданням й умовам розвитку народного господарства на сучасному етапі, послабилися наукові основи розробки плану, посилився суб’єктивістський підхід до вирішення великих народногосподарських проблем, став підриватися основний принцип планування — збалансованість і пропорційність розвитку, процеси виробничого і соціального розвитку були не узгоджені з планом. Ці недоліки планування властиві і системі народного розвитку, тому що сьогодні немає належної збалансованості і пропорційності в розвитку дошкільного і шкільного, професійно-технічного і вищого розвитку, відстає в розвитку й учбово-матеріальна база. Концепція загального середнього розвитку, перебудова вищого розвитку не визначають його пріоритетів, слабко пов’язані з потребами економічного і соціального прогресу, не підкріплені інвестиційними вкладеннями. У системі розвитку недостатньо вирішені питання соціального розвитку і задоволення потреб його працівників.

Як уже відзначалося, плани розвитку погано погоджені і з довгостроковими народногосподарськими програмами, соціально-економічними і науково-технічними розробками міністерств, відомств, а також науковими дослідженнями і демографічними прогнозами. Удосконалювання системи планування може бути основою для перебудови народного розвитку, тому що основні принципи планування носять міжгалузевий характер. Насамперед варто зупинитися на концептуальному підході до розвитку з урахуванням перебудови суспільства і радикальної економічної реформи. Загальна концепція народного розвитку повинна виходити з нової концепції сучасного соціалізму, якісних змін у розвитку економіки, політики, ідеології, культури і науково-технічної революції.

Кожен учень повинен знати економічну стратегію держави на сучасному етапі, розуміти необхідність перетворення ресурсозбереження у вирішальне джерело задоволення приросту потреб народного господарства в паливі, енергії, сировині. Різнобічні економічні знання, особливо про перехід підприємств на самофінансування і самоврядування, допоможуть молодій людині зрозуміти своє місце в трудовому колективі, відчути відповідальність за виконання отриманого завдання, оцінити роль і значення суспільної власності, необхідність дбайливого відношення до неї, раціонального використання ресурсів і робочого часу. Без достатніх економічних знань неможливий ріст ініціативи й активності мас у керуванні виробництвом, упровадженні технічних нововведень і раціоналізаторських пропозицій. Одержання економічних знань прискорює процес формування соціальної зрілості молоді, перетворення отриманих знань у переконання, в активну життєву позицію. Кожний новий випуск школи повинен успішно і безболісно але включатися в нові економічні відносини, бачити стратегічні цілі держави і боротися за їхнє втілення в життя.

Крім того, необхідно знайти нові економічні важелі, що стимулюють творчий пошук професорсько-викладацького складу. Наприклад, поряд з окладом, що відбиває ступінь кваліфікації стаж роботи, доцільно ввести доплати за розробку нових лекційних курсів, практичних занять з урахуванням заявок студентів і досягнень науки і техніки, за винахід нових педагогічних технологій. З огляду на складність визначення професійно кваліфікаційних розходжень, а також те, що заробітна плата є сильним стимулом подальшого підвищення якості підготовки фахівців, доцільно провести експеримент у вузах різного профілю з вироблення найбільш оптимальних моделей оплати праці. Стосовно педагогічних вузів при проведенні подібного експерименту бажано установити такий порядок, при якому заробітна плата старшого викладача була б не нижче зарплати старшого вчителя і вчителя-методиста, а зарплата народного вчителя при його переході в педвуз не нижчою за мінімальний оклад доцента, що не має вченого ступеня. При такому співвідношенні будуть створені необхідні умови для залучення на роботу в педвуз народних учителів, вчителів-методистів і старших учителів.

При подальшому удосконалюванні оплати праці вузівських працівників необхідно перебороти зрівнялівку, забезпечити обґрунтовану диференціацію в оплаті праці, поставити її в залежність від конкретного внеску кожного працівника в кінцеві результати праці. Для окремих вузівських працівників, що домоглися видатних результатів, потрібно встановлювати персональну оплату праці. Тут можна використовувати досвід закордонних країн, коли в окремих випадках не працівника підбирають під оклад, як це практикується в нас при проведенні конкурсу доцентів і професорів, а встановлюють оклад працівникові з обліком його індивідуальних здібностей і досягнутих результатів.

Науково-технічна революція здійснюється на основі різнобічного і повного використання потенційних можливостей людини, впровадження у виробництво новітніх технологій. В основних напрямках економічного і соціального розвитку, намічено принципово нові технології — електронно-променеві, імпульсні, біологічні, радіаційні, мембранні, хімічні й ін. Ці технології, а також індустріальні, інтенсивні технології в рослинництві і тваринництві, використання методів біотехнології і генної інженерії дадуть можливість у кілька разів підвищити продуктивність праці. Під впливом науково-технічної революції підвищуються вимоги до інтелектуальних і психічних якостей, до фізичних можливостей людини в трудовому процесі, росте кількість інформації, що людина повинна сприйняти і переробити. Значно зростає інтенсивність спілкування людей, більш різноманітними стають його форми. Найважливішою ланкою прискорення суспільного прогресу в нашій країні визнана активізація людського фактора. У суспільстві склалося і зміцнилося розуміння того, що воно не може ефективно функціонувати.

Поняття «людський фактор» включає різноманітні функції, властиві людини не тільки в системі виробничого відношення, але і соціальних, економічних, науково-технічних, організаційно-управлінських і ін. Людський фактор виступає двигуном усіх змін у матеріальному виробництві. Використовувані виробничі фонди відбивають минулий рівень розвитку науки і техніки. Майбутні якісні зміни утримуються в поточних розробках, у проектах або визрівають у свідомості людей. На думку економістів, у сучасних умовах, працівник виступає як носій потреб, матеріалізованих у попиті, і перспективах, що з’являються тільки у вигляді невідповідностей, вузьких місць у виробництві і споживанні.

Ведуча роль людського фактора виявляється у вихованні, утворенні, підвищенні кваліфікації, науці, технічних розробках і ін., на всіх стадіях відтворення (обмін, розподіл, споживання). Людський фактор є головною продуктивною силою суспільства, перетворювачем суспільних і виробничих відносин, суспільної свідомості і духовного життя.

Прискорення суспільного прогресу не можна розглядати без обліку досягнень науково-технічної революції, тенденцій і протиріч її розвитку. Вона активно впливає на життя людини як у соціокультурному, так і природно-біологічному аспекті. Однак темпи науково-технічного прогресу істотно залежать від людського і соціального факторів.

Наша країна в умовах економічного розвитку вступає не тільки у світ роботів, електроніки, комп’ютерів і інформатики, але й у світ максимального розвитку людського в людині — його інтелекту і гуманності, унікальності і різноманіття його особистих проявів як у матеріальній, так і духовній сфері. Під впливом науково-технічної революції темпи зміни нових поколінь техніки стали стрімко випереджати темпи зміни поколінь працівників. Тепер протягом активної трудової діяльності працівника (30—40 років) відбувається 5-7 – кратна зміна поколінь техніки. І в цьому процесі вирішальна роль належить людині, тому що в новій техніці матеріалізуються нові людські знання. Однак у сучасних умовах багаторазово зросла не тільки упредметнена роль, але і живих знань. Як справедливо зауважують фахівці, навіть найновіший і швидкодіючий комп’ютер без відповідного програмного забезпечення і висококваліфікованих програмістів, аналітиків буде тільки дорогим технологічним брухтом. Відповідно до підписаних договорів у рамках державних планів вузи зобов’язані забезпечувати на високому рівні підготовку і підвищення кваліфікації кадрів у необхідній кількості й у встановлений термін, а галузі народного господарства і підприємства — часткове відшкодування витрат на навчання кожного фахівця і створювати умови для раціонального використання випускників.

Для поліпшення якості підготовки майбутніх учителів педвузам надане право використовувати на свій розсуд до 15% навчального часу для оперативного відображення в навчальних планах і програмах новітніх досягнень науки і техніки, а також специфіки майбутньої роботи фахівця. Цикл спеціальних дисциплін, що забезпечують предметну підготовку вчителя, змінений таким чином, що в процесі навчання проводиться більш поглиблена фундаментальна підготовка студентів. Це досягається інтегруванням досліджуваних курсів, виключенням допоміжних дисциплін народного господарства. Педвузи, що мають факультети підвищення кваліфікації, можуть покривати свої видатки з прибутку, одержаного за навчання фахівців, виконання науково-дослідних, консультаційних і пошукових робіт, забезпечення підприємств розробленою методичною літературою, зібранням інформації про новітні науково-технічні досягнення і передовий досвід, за надання іногороднім слухачам гуртожитку, за інші види робіт та послуги, які можна виконувати навчальному закладу відповідно до профілю діяльності.

Велика робота проводиться педвузами з довузівської підготовки та пошуком абітурієнтів, що мають схильність і здібності до педагогічної професії. Нововведенням у розвитку вищої школи стали учбово-методичні об’єднання і регіональні центри, створювані групами родинних спеціальностей. Їхнє завдання полягає у визначенні перспективних напрямків підготовки і перепідготовки кадрів, модернізації змісту розвитку відповідно до потреб галузей народного господарства, тенденціями розвитку науки, техніки і культури. Учбово-методичні об’єднання займаються удосконалюванням наукової організації і методичного забезпечення навчально-виховного процесу, вивченням і поширенням передового досвіду навчально-виховної роботи, вирішують питання народного розвитку, науки і виробництва. Вони систематично аналізують вимоги галузей народного господарства до підготовки фахівців, разом із зацікавленими організаціями розробляють кваліфікаційні характеристики фахівців, типові навчальні плани зі спеціальностей. Поряд з цим вони координують плани випуску наукової і навчальної літератури вузами об’єднання, беруть участь у розробці й оцінці засобів і методів навчання, учбово-лабораторного устаткування, спрямовують роботу учбово-науково-виробничих комплексів, філій кафедр у науково-дослідних установах і на промислових підприємствах, узагальнюють досвід науково-дослідної роботи студентів і ін.

1.2 Розгляд технологій навчання в контексті розвитку системи освіти та становлення особистості студента

Використання поняття «педагогічна технологія» пов’язується з багатьма чинниками. По-перше, стрімкий розвиток науково-технічного процесу зумовив технологізацію не тільки виробничої галузі, а й втрутився в гуманітарні галузі знань. Як зазначив філософ Г.Маркузе, «історичне досягнення науки та техніки зробило можливим переведення цінностей у технологічні завдання – матеріалізацію цінностей. Отже, на карту поставлено перевизначення цінностей у технічних термінах, як елементів технологічного процесу». До того ж, технічний розвиток збагатив арсенал засобів навчання, значно розширив його можливості.

По-друге, звернення до технологій зумовлювалося незадовільним станом традиційних форм і методів навчання. Сам термін «технологія» стосовно навчального процесу було вжито у 1886 р. американцем Дж.Саллі, але поширення він набув значно пізніше. Сьогодні є дуже багато (науковці вважають понад триста) визначень понять «технологія навчання» і «педагогічна технологія».

Педагогічна технологія – це педагогічно і економічно обґрунтований процес досягнення гарантованих, потенційно відтворюваних педагогічних результатів, який включає засвоєння знань і формування умінь студентів розкриттям спеціально переробленого змісту, який реалізується суто на засадах НОП і поетапного тестування їх досягнень.

Залежно від того, як автори уявляють структуру і складові навчального процесу, ці поняття трактуються як:

системний метод (С.Гончаренко, І.Прокопенко)

педагогічна (дидактична) система (О.Савченко)

діяльність (Н.Абашніна, Е.Бережна)

спосіб організації навчального процесу (М.Кларін)

конструювання, моделювання навчального процесу (І.Богданова, В.Воронов, О.Гохберг)

Усі ці визначення поєднує спільне спрямування на підвищення ефективності навчального процесу, що гарантує досягнення запланованих результатів навчання. Загальноприйнятим є уявлення про технологію, як конструювання навчального процесу за поданою нижче схемою (схема 1).

Освітні технології підготовки спеціаліста на інженерно-педагогічних (індустріально-педагогічних) факультетах

Схема відбиває риси притаманні традиційній організації навчального процесу: впорядкованість процесу навчання, мети і оцінювання результатів. Але простежуються особливості «педагогічної технології».

Не зважаючи на те, що «технологія навчання» і «технологія виховання» загалом є педагогічними технологіями, але з огляду на досвід вітчизняної педагогічної практики, уявляється важливим вживання двох окремих понять «технологія навчання» і «технологія виховання», тим більше, що останній має національне історичне коріння і був введений в педагогічну науку А.Макаренком. За поняттям «педагогічна технологія» може зберігатись загальна назва технологій, що застосовується в процесі виховання, в широкому розумінні цього слова. Ось чому вважаємо недоцільним вживання в окремих працях останніх років таких словосполучень, як «педагогічна технологія навчання», «педагогічна технологія гуманістичного виховання» тощо.

Ускладнює розуміння поняття «технологія навчання» вживання його на різних рівнях. За визначенням Г.Селевка, це: 1) загальнодидактичний рівень, на якому «технології навчання вживаються, як синонім дидактичної системи, що включає сукупність цілей, змісту, засобів, методів навчання і навіть алгоритму діяльності суб’єктів процесу; 2) суто методичний (предметний) – на зразок приватних методик, тобто як сукупність методів і засобів для реалізації певного змісту в межах одного класу; 3) елементарний (модульний), технологія окремих елементів навчального процесу, окремих видів діяльності тощо (Селевко Г.).

Протягом тривалого часу вітчизняна школа перебувала в інших умовах, ніж зарубіжна. Виконання завдань, що покладались на школу за радянських часів здійснювалося під жорстким контролем з боку держави. Відповідно регламентувалась і діяльність вчителя, який в свою чергу створював систему контролю за перебігом навчальної діяльності студентів. Відсутність інформації про досвід зарубіжної школи зумовлювала спрямуванням на досвід вітчизняних педагогів-новаторів, поширення якого потребувало ретельного поетапного опису у формі чітких рекомендацій. Тому вітчизняна школа виявилася більш схильною до сприйняття технології моделі навчання, а не пошукової. До того ж, педагоги, які обирали самостійний шлях пошуку оптимальної системи навчання і підходили до цього по-справжньому творчо, рано чи пізно створювали свої технології.

Останнім часом у педагогіці все рідше трапляється поняття «методика», натомість частіше вживається поняття «технологія» – педагогічна, освітня, навчальна… Складається враження, що це те саме. Тож назріла потреба розібратися. Насамперед варто визначитися з поняттями.

Поняття «технологія» (з грецької techne – мистецтво, майстерність, уміння і logos – вчення, поняття) в педагогіку прийшло з виробництва, означає сукупність методів обробки, виготовлення, зміни стану, властивостей, форми речовини (сировини), матеріалу чи напівфабрикату, здійснюваних у ході вироблення продукції. Отже, включає в себе сукупність методів, що представляють її структурні елементи. Послідовність використання методів у кожному технологічному процесі відіграє роль алгоритму, за допомогою якого отримується запланований результат.

Поняття «педагогічні технології» відоме з 20-х рр.. у ХХ столітті, зустрічаються у працях А.Ухтомського, С.Шацького, В.Бехтєрєва, І.Павлова. Вже тоді воно трактувалося по-різному. В одному разі – як сукупність прийомів і засобів, спрямованих на чітку і ефективну організацію навчальних занять, що нагадує виробничу технологію; в іншому – як уміння оперувати навчальним і лабораторним обладнанням, використовувати наочні посібники.

Прикладами освітніх технологій можуть бути концепції освіти, освітні закони, освітні системи. На сучасному етапі – це гуманістична концепція освіти в України (дошкільна від 3-х до 6-ти років, шкільна від 6-ти до 18-ти років, вузівська, поствузівська) та інші.

2. Педагогічні технології. Якщо освітні технології відбивають стратегію освіти, то педагогічні втілюють тактику в її реалізації (за Т.Назаровою) у навчально-виховному процесі шляхом впровадження моделей останнього і тотожних йому моделей управління цим процесом.

Кожний освітній заклад можна розглядати як модель у підсистемі загальної системи освіти, що відповідає певній освітній концепції, посідає в ній відповідне місце, виконує чинний закон про освіту. Така модель включає сукупність змісту, форм засобів (управлінських, дидактичних, розвиваючих, матеріально-технічних, інформаційних), адекватних впроваджуваній педагогічній парадигмі.

Оптимальними для розв’язання сучасних освітніх завдань вчені вважають парадигми педагогіки та інформаційно-комп’ютерну технологію. Вони потребують спеціальної структуризації змісту, а до змісту – добору форм, засобів його реалізації. Завдання особистісно-орієнтованої освіти будуть вирішуватися за умови, коли управління навчальним закладом, а також весь навчально-виховний процес здійснюватимуться на однакових засадах особитісно-орієнтованого підходу. Якщо парадигма моделі навчально-виховного процесу не збігається з парадигмою управлінської моделі, то порушується єдність змісту, форм, засобів системної роботи закладу освіти. Це означає, що освітнє завдання не виконуватиметься повною мірою.

Отже, можна зробити висновок, що педагогічна технологія відображає модель навчально-виховного і управлінського процесів освітнього закладу та об’єднує в собі зміст, форми і засоби кожного з них.

Педагогічні технології мають змістову (мета, зміст навчання, виховання, управління) і процесуальну (засоби, способи, дії досягнення педагогічної мети) частини. Процесуальна може включати в себе допоміжні технології:

організаційні технології, тобто форми навчання (індивідуальні, групові, колективні, масові);

методи навчання і виховання;

інформаційні технології;

виробничі технології (індустріальні);

поліграфічні та інші.

Навчальна технологія – поняття близьке, але не тотожне поняттю педагогічна технологія. Відбиває шлях освоєння конкретного навчального матеріалу (поняття) в межах відповідного навчального предмету, теми, питання. Потребує спеціальної організації навчального змісту, адекватних йому форм і методів навчання. Але можливі й такі варіанти: до форм навчання добираються зміст і методи навчання або до методів – форми і структурується зміст навчання. Наприклад, це можуть бути предметне навчання, ігрова технологія, технологія проблемного навчання (на рівні методу), інформаційні технології, технологія використання опорних схем, конспектів, класичне лекційне навчання, навчання за допомогою аудіовізуальних методів навчання, технічних засобів чи книжки, система «консультант», система «репетитор» (індивідуальне), дистанційне навчання, комп’ютерне навчання та ін.

Отже, зрозуміло, що, по-перше, поняття навчальна технологія включає зміст, форми, методи навчання. По-друге, воно адекватне поняттю методика навчання. У свою чергу технології виховання або управління також мають свої зміст, форми і методи. Слід зазначити, що технології навчання, виховання або управління пов’язані з педагогічними технологіями, освітніми технологіями, загальною ідеєю відповідної освітньої концепції, педагогічними парадигмами, змістовим наповненням функцій. Але було б не правильно стверджувати, що це завершена структура понять. Педагогічна техніка відбиває рівень майстерності педагога. Від того, як і якими прийомами навчання і виховання він володіє, залежить ступінь розвитку суб’єктів навчання (виховання).

Отже, можна зробити висновок, що всі рівні педагогічні технології тотожні певній освітній концепції. Крім того, їм властиві змістовий (цілі навчання, управління, зміст навчального матеріалу, зміст управління) і процесуальний компоненти (форми, засоби, методи навчання, організація і управління навчально-виховним процесом).

Педагогіка, її теорія і практика є невід’ємною складовою суспільного розвитку. Оновлення освіти все складніше здійснювати традиційними педагогічними технологіями. Виникає об’єктивна потреба у адекватних часу, тобто інноваційних технологіях.

Якщо конкретизувати, то можна сказати так: у сучасних умовах розвитку освіти постійно оновлюється зміст навчання: з’являються нові предмети, інтегровані курси і таке інше. Ця обставина зумовлює пошуки нових форм передачі знань, впровадження нових навчальних засобів, отже, розробку нових педагогічних технологій, що відповідали б навчальним потребам освіти.

а) Освітні теорії в сучасності.

Говорячи про умови, що породили кризову ситуацію в нашій освіті, хотілося б зупинитися ще на двох передумовах. Перша стосується недостатньої теоретичної пропрацьованності проблем освіти; друга зв’язана з деякими специфічними умовами, у полі зору яких варто осмислювати зміни, що нині відбуваються у вищих навчальних закладах.

Але спочатку кілька слів про теорію. Специфіка нинішнього етапу розвитку вищої освіти полягає в тому, що його функціонування нерозривно пов’язане з постійним пошуком шляхів удосконалювання його системи. Це означає, що діяльність сучасного навчального закладу обов’язково повинна включати як компоненти, безпосередньо зв’язані з навчально-виховним і науково-дослідним процесом, так і компоненти, що вивчають цей процес, що впроваджують отримані в ході дослідження результати в практику. Саме недостатнім усвідомленням необхідності з’єднання практики і дослідження і можна пояснити те, що сьогодні, коли у всьому нашому житті винятково важливу роль грають наукові знання, коли наука в багатьох областях соціальної практики виступає в якості безпосередньої продуктивної сили, — тільки система освіти, безпосередньо здійснюючий процес підготовки людей до життя, як і раніше продовжує керуватися винятково емпіричним узагальненням поточного досвіду, йти традиційним шляхом випробовувань та помилок на основі здорового глузду і повсякденної свідомості. Разом з тим очевидно, що майбутнє вищої школи нерозривно пов’язано з пошуком рішень, що відповідають суті задач відродження вищої освіти в його професійних і культурних складових.

Сьогодні виявився гострий дефіцит ідей, що стосуються майбутнього освіти, і культурна складова нами була згадана не випадково: нові ідеї генеруються звичайно не системою професійних знань, а саме культурою. Культура втілює в собі потенційне поле безлічі шляхів досягнення однієї і тієї ж мети з урахуванням змістовної специфіки задач. Стосовно роботи вищої школи тут під культурою розуміється не тільки організаційна модель реалізованого в ній навчально-виховного процесу, але і ступінь усвідомленості істоти своєї праці з боку всіх учасників цього процесу, рівень рефлексії стосовно навчання і виховання, їхнього зв’язку з життям і практикою.

Сьогодні усвідомлення досягнутого рівня культури має винятково велике значення для вироблення правильної тактики рішення загальних стратегічних задач, що стоять перед школою. Це важливо для того, щоб не забігти вперед, прагнучи якнайшвидше вирішити ту чи іншу задачу. Проблеми, що виходять за рамки культури, якими б привабливими вони не виглядали, повинні зважуватися поетапно: до моменту їхнього безпосереднього дозволу школа повинна мати у своєму розпорядженні рівень культури, системою засобів і представлень, цілком відповідної сутності вирішуваної ситуації.

Не потрібно особливих доказів, щоб переконатися в нерозривному зв’язку цього питання із системою її забезпечення відповідними текстами, що дозволять здійснювати керування і корекцію самостійної роботи, контроль, самоконтроль і самооцінку її результатів. Нарешті, повинні бути в наявності відповідним чином обладнані приміщення, придатні для самостійної роботи. Таким чином, умовами перекладу значної частини матеріалу на самостійне пророблення його студентами є підготовка і видання навчальних текстів, насамперед підручників, матеріальна база… І тільки після того, як ці умови будуть у наявності, самостійна робота може зайняти своє місце в житті студента, стати ведучою формою його навчальної діяльності.

Емпірика сама по собі не сприяє розвитку перспективного стратегічно орієнтованого мислення, у контексті якого тільки і можлива досить повна і чітка оцінка положення справ. У нас найчастіше стратегія «сполучається» з тактикою, остання починає підмінювати першу і видаватися за неї. Пагубні результати такого підходу не змушують себе чекати. Це погано завжди. Але бувають періоди, коли на перший план виходить рішення саме теоретичних задач, орієнтованих на стратегічні цілі освіти; тут підміна стратегії тактикою приносить особливо глибоку шкоду.

Нині положення справ починає трохи змінюватися. За останні два-три роки з’явився ряд цікавих досліджень, посилилася увага до проблем безупинного утворення, його гуманізації і гуманітаризації. У цієї проблеми є й інший аспект: ми маємо на увазі об’єктивні умови для створення і функціонування самої теорії освіти.

В останні десятиліття вища школа готувала фахівців головним чином для вже існуючих технологій і виробництв. Тому основним механізмом діяльності системи освіти цілком могло бути – і було, просте спадкування знань попередніх поколінь фахівців наступними. Вища школа пристосовувалася до запитів життя, потребам виробництва, науки і культури. Вона як би відслідковувала характер змін, що відбуваються в житті, не стільки формуючи новий стиль мислення, скільки відтворюючи наявний.

Коли темпи розвитку освіти невисокі, система освіти об’єктивно відтворює стійкі зв’язки і відносини, властиві самому процесу відтворення життя освіти. Процеси одержання нового і включення його в практику розведені між собою в часі. Дидактична модель еволюціонує дуже повільно, поступово включаючи в навчальну практику окремі коригувальні елементи, завдяки яким як би враховуються зміни, що відбуваються в житті. Ця еволюція виявляє себе в послідовному і поступовому відновленні змісту навчання, у збільшенні переліку досліджуваних дисциплін, в ускладненні самої організаційної моделі навчання. У цих умовах прийняті концепції освітньої діяльності якоюсь мірою виходять за рамки предмета дослідження. Вони приймаються в якості очевидних граничних умов функціонування інституту утворення.

Але час минає – темпи розвитку суспільства різко зростають. Починається радикальна переоцінка сформованої суспільної практики: корінною зміною піддається система розподілу праці, корективи вносяться в механізми відтворення життя суспільства, стрімкість розвитку супроводжується ускладненнями, викликаними нерівномірністю процесів, що протікають у різних областях суспільної практики, міняється система вимог, пропонованих до фахівця і до системи освіти в цілому.

Накреслюючи контури вищої освіти в майбутньому, ми повинні відмовитися від думки, що це майбутнє ми можемо з необхідною повнотою сконструювати раз і назавжди. Сьогодні образ майбутнього виглядає приблизно так само, як образ майбутнього машинного виробництва в той момент, коли створювалися перші машини. Ми знаходимося тільки в початковій фазі визначеного перехідного періоду, протягом якого може відбутися переоцінка значення тих чи інших факторів у суспільному розвитку, у рамках якого будуть протікати конкуруючі процеси, що ускладнюють діяльність і аналіз системи вищого утворення. Уже зараз ці процеси, очевидно, у визначеній мірі утрудняють повну оцінку стану справ у вищій школі. На їхній рахунок, зокрема, можна віднести і деякі негативні тенденції, що за останні роки виявилися в діяльності навчальних закладів і які, зважаючи на все, є цілком природні, неминучі витрати. У них відбиваються глибинні, сутнісні зміни, що відбуваються в механізмах відтворення культури суспільства: сам історичний час, у рамках якого відбуваються фундаментальні зміни в житті суспільства, стало в наші дні порівнянним активний діяльності людини. І очікується, що в житті вищої школи зустрінеться багато інших, які поки що ще не виявили себе в практиці тенденцій, з якими нам доведеться зіткнутися в недалекому майбутньому.

Ось чому, зокрема, на зміну традиційно-виконавчій повинна прийти така модель діяльності школи, якій на всіх рівнях її функціонування буде притаманний проблемно-дослідницький характер, обумовлений не тільки параметрами, що експериментально спостерігаються, але і системою теоретичних побудов. Специфіка задач, що стоять перед вищою школою, вимагає не тільки опису і пояснення явищ, що відбуваються в ній, але і — найважливіше – прогнозування шляхів її розвитку, формування образу школи майбутнього. Лише науково обґрунтована стратегія дозволить визначити об’єктивно виправдану тактику рішення окремих приватних задач.

Говорячи про необхідність розгортання досліджень в області освіти, хочеться звернути увагу на те, що стосовно до організаційно-методичних питань можливості проведення досліджень були і раніше; задача ж створення загальної теорії утворення чітко сформувалася лише в останні роки. Колись для такої постановки проблеми просто не було об’єктивних передумов. Тільки зараз стало повною мірою ясно, що діяльність школи вищої освіти розвертається в рамках не єдиної, а багатьох моделей. Така множинність випливає з неоднорідності задач, розв’язуваних школами, регіональних особливостей і т.д. Вона – наслідок множинності функцій, реалізованих школами, складності самого навчального процесу, різноманіття прийнятих форм, методів і засобів навчання.

В умовах високих темпів розвитку суспільства традиційні форми і методи прогнозування утворення вже «не працюють». Потрібно перехід до більш обґрунтованого опису закономірностей функціонування шкільної освіти. При цьому можна виділити принаймні три групи проблем, що представляють особливий інтерес.

Перша група проблем торкається проблематики власне теоретичних основ освіти школи, як часткового механізму відтворення і розвитку культури суспільства. У рамках цього напрямку увага може бути сконцентроване на вивченні змін у способах функціонування суспільства й особистості, найбільш важливих елементах життєдіяльності і людини, і фахівця, що повинні змістовно забезпечуватися системою загальної і фахової освіти. Логіка включення цих елементів у систему освіти означає не що інше, як розширення числа її функцій.

Друга група стосується розробки проблем власне сучасної науки про навчання і виховання, історично обумовленої у своїх категоріях і закономірностях. З цим напрямком зв’язаний пошук оптимальної моделі навчального процесу, що відповідає тим способам діяльності, що виявляються в сфері дії інституту утворення, їхнього співвідношення з реально функціонуючими в житті. Сюди відносяться і роботи в області прикладної теорії навчання, якими, на наш погляд, може виступити технологія навчання.

І нарешті, третя група проблем зв’язана зі створенням системи гарантованих умов для пошукових робіт у вищій школі, зокрема пріоритетних пільг для їхніх виконавців, заходів, що забезпечують поширення і впровадження в повсякденну практику отриманих результатів.

1.3 Аналіз змісту підготовки вчителя трудового навчання на ІПФ

Розширення функцій вчителя в сучасному суспільстві, ускладнення задач і змісту українського виховання молоді обумовлюють підвищення вимог до особистості вчителя. Учитель сьогодні повинний володіти найсучаснішою освітою, високим рівнем інтелектуального, морального і фізичного розвитку, глибоким знанням дітей. Від нього потрібно високий професіоналізм у роботі, соціальна активність, свідоме і творче відношення до своєї праці, уміння співробітничати з учнями. Найважливішими рисами професійного вигляду вчителя, відзначено в Основних напрямках перебудови вищої і середньої фахової освіти в країні, повинна бути ідейна і моральна чистота, вимоглива доброта, щиросердечна щедрість, любов до дітей.

Підготовка такого вчителя є завданням вищих педагогічних навчальних закладів.

Професійна підготовка педагогічних кадрів у системі вищої освіти складає органічну частину розвитку суспільства, найважливіша ланка загальної системи освіти і виховання. Вона є важливим чинником підвищення рівня виробництва, науки і культури, прискорення їхнього розвитку, забезпечує розширене відтворення матеріально-технічної і духовної бази суспільства.

Вимоги суспільства до діяльності працівників народного господарства, науки і культури, особливості та перспективи розвитку виробництва в умовах соціально-економічного прогресу і науково-технічної, технологічної революції обумовлюють ускладнення вимог до професійної підготовки кадрів. Сучасне суспільство потребує не «вузьких» фахівців — носіїв окремих виробничих функцій, а у всебічно розвитих соціально активних людях, що мають фундаментальне наукове утворення, багату внутрішню культуру, високоморальних.

Це в однаковій мірі відноситься і до підготовки педагогічних кадрів. В умовах перебудови загальноосвітньої і професійної школи і перебудови вищого педагогічного утворення до системи підготовки вчительських кадрів постає ряд нових, більш складних вимог. Це, по-перше, необхідність глибокого відображення особливостей соціально-економічного і духовного розвитку країни, досягнень науково-технічного прогресу, педагогічної науки і шкільної практики, по-друге, посилення спрямованості на інтеграцію утворення, науки і виробництва, тісний зв’язок навчального процесу у вищій педагогічній школі з наукою і виробництвом, сполучення вивчення теорії з практичною діяльністю, по-третє, це орієнтація на особистість, на формування всебічно і гармонічно розвитий особистості вчителя.

Професійно-педагогічна підготовка повинна забезпечити функціонування вчителя як суб’єкта педагогічної праці. Модель діяльності й особистості вчителя представлена в професіограмі. Вона відбиває його основні функції, вимоги до вчителя сучасної соціалістичної школи, коло теоретичних знань, перелік педагогічних умінь і навичок, інтегративні професійно-особистісні якості. Вона, отже, моделює результат, що повинен бути досягнутий у процесі навчання і виховання у вузі і самостійній педагогічній діяльності.

Серцевиною процесу всебічного розвитку особистості фахівців є їхнє ідеологічне виховання, методологічна підготовка, що сприяє формуванню в них світогляду, ідейної переконаності, розвитку діалектичного мислення учитель повинен мати гарне знання основ дидактичного навчання, знати основні тенденції і напрямки соціально-економічного і політичного розвитку суспільства, орієнтуватися в міжнародних подіях, бути переконаним патріотом і інтернаціоналістом, займати активну життєву позицію, бути гідним представником загальнонародної соціалістичної інтелігенції. Він повинний мати глибоку теоретичну і практичну підготовку, знати основи педагогіки, психології і методики в обсязі, необхідному для рішення практичних навчально-виховних задач, безупинно розширювати суспільно-політичний кругозір і удосконалювати педагогічну майстерність, володіти методами взаємодії з студентськими, педагогічними, виробничими колективами, навичками політико-виховної роботи серед робітників, бути високо культурним, глибоко моральною людиною.

У зв’язку з інтенсифікацією виробництва, упровадженням нової техніки, збільшенням значення ролі людської індивідуальності в сфері економіки, культури, екології незмірно зростає роль зміцнення державної, трудової і виконавської дисципліни на кожній ділянці виробництва, у всіх сферах керування, підвищення організованості і діловитості в роботі.

У цих умовах підсилюється роль формування в кожного вчителя цивільної відповідальності за якість навчання і виховання підростаючого покоління, почуття боргу. Підвищується значимість підготовки педагогічних кадрів до організаційно-управлінської діяльності, формування їх як вмілих організаторів і керівників колективу, що вміють направляти міжособистісні відносини дітей, створювати і підтримувати позитивний мікроклімат у педагогічному колективі.

Століття науково-технічної революції характеризується небувалим ростом наукової інформації, генералізацією знань, посиленням інтеграції й одночасно диференціації наук. Сьогодні від педагога потрібно глибоке засвоєння ведучих ідей, концепцій, основних законів, понять, що характеризують сучасний стан ряду наукових галузей. Він повинен володіти високорозвиненим аналітичним мисленням, інтелектуальними уміннями і навичками, високим творчим потенціалом. Швидке старіння і відновлення наукових знань, техніки і технології в умовах сучасної науково-технічної революції ставить задачу формування у фахівців уміння постійно поповнювати й обновляти знання, підвищувати свою професійну кваліфікацію.

Професійна підготовка вчителя повинна стати складовою частиною цієї системи і сприяти формуванню уміння самостійно учитися. Повинно стати непорушним правилом, щоб кожен учитель визначену частину часу протягом дня, тижня, місяця і року присвячував підвищенню кваліфікації, оволодінню сучасними досягненнями науки, техніки, культури і передового досвіду.

Особливе значення в підготовці педагогічних кадрів у сучасних умовах здобуває сполучення фундаментального утворення і глибокого засвоєння наукових основ професійної діяльності з практичним оволодінням нею, з формуванням практичних умінь і навичок.

Високий професіоналізм учителя в обраній сфері праці в сполученні з його активною діяльністю в різних областях духовного і громадського життя, з одного боку, сприяє всебічному розвитку фахівця, а з іншого боку — допомагає ефективніше працювати за спеціальністю, підвищити якість професійної діяльності.

Всебічний розвиток особистості вчителя є, отже, метою, основою й умовою ефективності його професійної підготовки, і в той же час оптимальна реалізація задач професійної підготовки сприяє всебічному розвитку особистості вчителя.

Важливою вимогою до професійної підготовки вчителя є розвиток його творчих здібностей, виховання непримиренності до формалізму, застійності форм навчання і виховання дітей. Одним з основних способів розвитку аналітичного і творчого мислення повинна стати неодмінна участь студентів у наукових дослідженнях, реальних проектних і конструкторсько-технологічних розробках. Участь майбутніх вчителів у науково-дослідній роботі з педагогічних дисциплін сприяє розвитку в них творчого підходу до педагогічної діяльності, стимулює пошук ефективних способів і прийомів навчання і виховання.

Таким чином, корінні зміни в соціально-економічному і духовному розвитку українського суспільства на сучасному етапі, ускладнення задач національного виховання в період перебудови обумовили підвищення вимог до вчителя і його підготовці.

Удосконалювання професійної підготовки педагогічних кадрів виступає як засіб і ціль соціально-економічного і духовного прогресу суспільства.

2. Організація та здійснення дидактичного процесу на ІПФ в контексті сучасних педагогічних технологій

2.1 Розвиток навчання як важлива умова інтенсифікації дидактичного процесу у вищій школі (проблемне навчання)

Освіта… Якою воно повинна стати, для того щоб повною мірою виправдати надії покладені на нього і кожну окрему людину, суспільством і державою? Які кроки потрібно почати, щоб усі ці надії – або, принаймні, більшість з них – виправдалися?

З останнім питанням сьогодні доводиться зіштовхуватися особливо часто. Точно так само, як із серією звинувачень на адресу вищої школи, що стосуються витрат прийнятих норм функціонування системи освіти, адміністративно-бюрократичних методів керівництва вищими навчальними закладами, навіть відомою професійною некомпетентністю органів, що здійснюють це керівництво.

Навчання складається, як відомо, з чотирьох складових:

1) навчальної інформації, тобто змісту утворення;

2) викладання, тобто діяльності навчальних;

3) навчання, тобто діяльності тих, яких навчають;

4) матеріальних засобів передачі навчальної інформації і контролю результатів навчання.

Перша складова відповідає на запитання що вчити?, три інших — як вчити?

Особлива увага насамперед на першу складову. Вона складається зі знань про навколишній світ, умінь, навичок, досвіду творчої діяльності і спрямованого відношення до дійсності. Але обсяг наших знань про навколишній світ постійно росте і, що істотно, росте темпами, що збільшуються.

Для того щоб у сучасних умовах передавати тим, якого навчають, усі необхідного знання про світ, є два шляхи: а) збільшувати тривалість навчання; б) інтенсифікувати навчання.

Цілком очевидно, що перший шлях неприйнятний. Це справедливо хоча б тому, що рано чи пізно він приведе у безвихідь. Частково на це ми звертали увагу в пункті 1.1. Отже, залишається тільки другий шлях — інтенсифікація процесу навчання, що припускає реалізацію принципу: у менший термін — більше знань, умінь, навичок, досвіду творчої діяльності.

Незважаючи на деякі розходження точок зору фахівців у зазначених галузях, є визначена погодженість у відношенні факторів, розглянутих у якості вирішальних для успішного оволодіння новими знаннями й уміннями. Правильний облік цих факторів підвищує ефективність навчання. Ігнорування їх чи неправильне використання, навпаки, гальмує чи навчання знижує його ефективність.

Задача інтенсифікації навчального процесу може бути вирішена в сучасних умовах тільки за рахунок активного використання продуктивних методів навчання.

Необхідно мати на увазі, що зазначений вище розподіл методів навчання досить відносний: на практиці перераховані методи звичайно реалізуються в різних сполученнях один з одним, а іноді навіть і паралельно.

Справді, адже без використання пояснювально-ілюстративного методу не може початися навчання принципово нове для того, кого навчають. Без застосування репродуктивного методу не можуть бути набуті навички й уміння. Навіть тоді, коли знайомий спосіб дії включений у рішення творчої задачі, його здійснення являє собою репродукцію усередині дослідницького методу. Але не можна представити сучасне навчання без використання елементів евристики (частково-пошукової діяльності) і елементів наукового дослідження.

Прикладом комплексного використання зазначених вище методів навчання служить проблемний підхід до процесу «викладання – навчання». При такому підході відбувається як засвоєння готової інформації, так і одержання нових знань за рахунок застосування елементів творчої діяльності при рішенні протиріч, створюваних (чи виникаючих) у проблемних ситуаціях.

Нарешті, до числа прийомів навчання відносяться: робота з підручниками, вивчення першоджерел, доказу, диспути, рішення задач, виконання лабораторних експериментів і т.д.

Запорукою успіху в активізації навчання є така організація навчання, при якій форми, засоби, методи і прийоми постійно чергуються, переміняючи один одного, причому перевага віддається нетрадиційним компонентам.

Стадію «Розуміння» можна вважати кульмінацією уніфікованої моделі процесу навчання. Це найбільш уразлива, сама тендітна стадія моделі. Адже вона безпосередньо зв’язана з мозковою діяльністю тих, кого навчають, і менш всього підвладна впливу ззовні.

Говорячи про стадію «Контроль і оцінка», варто пам’ятати, що чітка постановка обліку успішності студентів є однією з обов’язкових умов стимулювання пізнавальної активності студентів. Особливо зростає значимість цієї стадії, коли число лекційних занять скорочується і збільшується частка самостійної діяльності студентів по отриманню нових знань, умінь і навичок.

Стадія «Повторення» призначена для закріплення отриманих знань і умінь, доведення їх до рівня навичок і досвіду творчої діяльності. Цій же меті, але на більш високому рівні, служить стадія «Узагальнення». Ретроспективний аналіз, використання аналогій, робота з опорними конспектами – от деякі зі шляхів активізації навчання на цих двох стадіях.

2.2 У пошуку оптимальної (уніфікованої) дидактичної моделі

Варіанти уніфікованих моделей взаємодії основних складових процесу навчання запропоновані в роботах деяких фахівців. Модель складається із шести основних стадій (фаз) придбання знань, умінь, навичок і досвіду творчої діяльності. До числа цих стадій відносяться; мотивація, організація, розуміння, контроль і оцінка, повторення, узагальнення. Сьомий компонент моделі — порція навчального матеріалу, що підлягає вивченню. Це може бути поняття, дія, явище і т.п.

Модель припускає, що прогрес, що досягається при навчанні, забезпечується проходженням через усі стадії, що мають тимчасові і функціональні рамки, однак узяті разом вони утворять динамічне ціле. Істотно; що при навчанні всі стадії реалізуються у визначеній послідовності. Істотно також і те, що цей процес циклічний.

У моделі можна виділити цикли, що включають усі шість стадій, і цикли, що включають меншу кількість стадій. Повторення циклів містить переробку інформації на різних рівнях і з різних точок зору, нагадуючи рух по спіралі, що має великі і малі кільця. Сукупність стадій, включених у процес «викладання — навчання», можна порівняти також зі стрічкою Мебіуса, що не має ні початку, ні кінця.

Почнемо розгляд моделі зі стадії «Мотивація» (від фр. motif — спонукальна причина).

На успішність навчання великий вплив роблять інтереси, мотиви, ціннісні установки і потреби індивіда, його навички по переробці інформації, отримані раніше знання, уміння, навички, а також загальноосвітній рівень. Той, кого навчають, повинен мати бажання чи учитися усвідомлювати необхідність цього. Навчальний процес по своїй природі цілеспрямований, хоча і не виключає елементів випадковості.

Розуміння цілей і очікуваних результатів у значній мірі полегшує сприйняття нової навчальної інформації. Усвідомлення цього тим, кого навчають, і веде до однієї зі стадій пізнавального процесу, що називається мотивацією.

«Мотивація», «мотиви», «емоції», «прагнення» – усі ці терміни мають у своїй основі те саме значення. Будь-які зміни в зовнішній і внутрішній ситуації індивіда народжують конфлікт (протиріччя) між тим, що було, і тим, що є. Коли цей конфлікт у наявності, індивід прагне зайняти стан динамічної рівноваги, відновити баланс тим часом, що він сприймає, цінує те, що він знає, робить.

Мислення того, кого навчають, мотивовано, якщо він випробовує протиріччя типу:

а) що йому необхідно, і тим, що він може одержати;

б) що він уже робив, і тим, що він може зробити;

в) що він собою представляє, і тим, ким він може стати;

г) що собою представляють інші, що вони зробили, і тим, ким вони могли б стати і що могли б зробити;

д) що він думає з приводу обговорюваної порції навчального матеріалу, і тим, що думають з цього приводу його колеги.

До числа форм навчання відносяться: лекції, практичні, лабораторні, семінарські заняття, курсове і дипломне проектування, консультації, самостійна робота і т.п. В даний час однієї з основних форм навчання вважається самостійна робота.

До числа засобів навчання відносяться підручники, навчальні й учбово-наочні посібники, лабораторне устаткування, технічні засоби пред’явлення інформації і контролю знань, засобу обчислювальної техніки, автоматизовані навчальні системи.

Розрізняють чотири основних методи навчання:

пояснювально-ілюстративний,

репродуктивний,

частково-пошуковий,

дослідницький.

Ці методи відповідають чотирьом рівням пізнавальної діяльності людини:

1) дізнаванню об’єктів, властивостей, процесів досліджуваної області, явищ дійсності;

2) відтворенню інформації, операцій і дій;

3) продуктивної діяльності по раніше засвоєному алгоритмі на обмеженій безлічі об’єктів;

4) продуктивної творчої діяльності по самостійно конструйованих алгоритмах на будь-якій безлічі об’єктів.

Перші два зазначених методи непродуктивні. Це означає, що їхнє застосування не дозволяє тим, кого навчають, здобувати нові (точніше, суб’єктивно нові) знання. Два останніх методи можна розглядати як продуктивні. При їхньому використанні той, якого навчають, здобуває (у процесі визначеної творчої діяльності) суб’єктивно нові знання.

З обліком цього актуальною стає інтенсифікація, зокрема активізація навчання. Пропоноване керівництво покликане допомогти викладачам у вирішенні цієї задачі. Скористаємося уніфікованою моделлю навчання і досвідом математичного опису навчального процесу.

Уніфікована модель навчання. Фахівців в галузі освіти давно цікавила задача створення узагальненої (уніфікованої) моделі навчання. Для рішення цієї задач необхідно використовувати методи нейрофізіології, психології, кібернетики, загальної теорії систем, інформатики, лінгвістики. Досягнення в цих науках за останні 10—15 років дозволили сформулювати нові концепції в області навчання.

2.3 Розробка нової моделі підготовки вчителя трудового навчання і креслення на ІПФ

У педагогічній науці склався досить дивний спосіб викладу рекомендацій і пропозицій: найчастіше вони подаються у формі повинності, як істини в останній інстанції («учитель повинен …», «учителю випливає…» і т.д.); не залишаючи місця для подальших пошуків і творчості.

Це породжує догматизм і талмудизм у вивченні педагогіки з усіма недоліками, що виявляються на практиці. Наявність протиріччя і мотивації на якому-небудь етапі навчання є необхідною умовою створення проблемної ситуації. Останню можна визначити як таку організацію освоєння тих, кого навчають, порції навчального матеріалу, при якій виникають протиріччя і мотивація для його подолання.

У кожній конкретній навчальній ситуації протиріччя носять різний характер: вони можуть бути штучно створюваними, але можуть і випливати з реальних наукових протиріч. У першому випадку протиріччя мають пізнавально-психологічний характер, тобто суб’єктивний, у другому — конкретно-науковий, тобто об’єктивний.

Мова йде про вироблення нового підходу до конструювання дидактичної моделі з якісно новою структурою, з новими системно — утворюючими факторами. Очевидно, більшість вимог до якості і рівня підготовки фахівця повинні виступити у виді похідних від цієї моделі, вони повинні бути присутнім у навчальному процесі в неявному виді, випливати з характеру і форм спілкування всіх учасників навчально-виховного процесу. У зв’язку з цим надзвичайно важливо виявити можливості з проектування такої дидактичної моделі, динамічні зміни можливих рішень. І однієї з цих звичних для нас схем є зручне і благополучне представлення про стійкість традиційної дидактичної системи, що лежить в основі практики, діяльності вищих технічних навчальних закладів: лекція як ведуча форма, далі практичні, семінарські, лабораторні заняття, а потім і проекти, практики.

У пошуках оптимальної дидактичної моделі, на цьому етапі природничо-наукова, соціальна, технічна діяльність переслідують принципово різні цілі. Розвиваючись у загальному соціально-культурному контексті, перша зв’язана з пізнанням закономірностей природи, друга – з пізнанням закономірностей, що діють у суспільстві, а третя – зі створенням об’єктів, здатних задовольнити потреби людей.

Таким чином, з одного боку, інженерна діяльність предметно-практична, її основу складає знання властивостей речовини природи, з яким вона має справу, а з іншого боку – вона носить чисто соціальний характер, тому що зв’язана з задоволенням запитів людей. І тому що потреби суспільства міняються, та змінюється і зміст діяльності інженера. Якщо в природничо-науковій діяльності процес пізнання йде в напрямку усе більш глибокого пізнання світу, то розвиток інженерією діяльності йде в напрямку синтезу результатів природничо-наукової діяльності стосовно до нових об’єктів, що втілюють у собі результати інженерної праці.

Доти поки наука не представляє інженерові необхідних знань, інженер просто змушений обмежитися у своїй роботі емпіричними фактами, що пройшли перевірку на практиці. Система рецептурного знання складає основу всієї його діяльності.

Разом з тим кожне нове покоління інженерів зіштовхується з більш складними задачами, досвід їхньої діяльності стає усе більш багатомірним. На зміну рецептурному знанню приходить знання, у центрі якого знаходяться питання, як зробити, спроектувати, сконструювати, зробити. У такий спосіб в інженерній діяльності виділяються відносно самостійні види діяльності. У їхніх рамках продовжується подальше упорядкування, систематизація інженерного досвіду.

Прискоренню процесу теоретизації інженерної діяльності багато в чому сприяло звертання вчених-природників до рішення чисто практичних інженерних задач. Багато в чому завдяки їхнім зусиллям була усвідомлена практична, прикладна цінність природничо-наукового знання.

До середини XX ст. природничо-наукова й інженерна практика розвивалися відносно самостійно, незалежно одна від одної. Звичайно, цю незалежність не можна абсолютизувати. Самі цільові настанови тієї й іншої діяльності були сполучені між собою в культурі. Більш того, цільові настанови практичної інженерної діяльності не могли не позначитися і на цільових настановах природничо-наукової діяльності, і навпаки. Тому і незалежність варто розуміти відносно, як взаємодія двох слабо зв’язаних підсистем. Але між цими порівняно самостійними підсистемами маються цілком визначені відносини, зв’язки, поки другорядні, але згодом вони переростуть цей рівень, і тоді відбудеться синтез двох систем в одну систему більш високого рангу. Але це буде колись, а поки дистанція між цими двома фундаментальними сферами діяльності занадто великі: природники напрацьовують матеріал; інженери ж час від часу до нього звертаються.

Зв’язок між першим і другими починає особливо помітно міцніти тоді, коли і перші, і другі починають відчувати усе більшу залежність одне від одного: результати природничих наук в усе більшій мірі залежать від використовуваної апаратури, приладів. У свою чергу, що зростає складність технічних об’єктів означає зростаючу залежність інженерів від природничо-наукового знання.

Безпосередньо НТР передує період, коли природничо-наукова діяльність усе більше починає носити науково-інженерний характер, а інженерна – інженерно-науковий. Природничо-наукове пізнання розширює свій предмет. У нього починають включатися задачі, продиктовані технічною практикою. Розбіжності між ідеальними цілями і результатами інженерної діяльності, найчастіше породжені недосконалістю наших представлень про природничо-наукову картину світу, усе більше привертають увагу дослідників-природників.

У розвитку наукового, технічного і соціального знання можна виділити такі стадії: на першому етапі — соціальне, наукове і технічне знання представлене незалежними системами; далі відзначається тенденція до синтезу природничо-наукового і технічного знання. Нарешті, останній етап зв’язаний із синтезом природничо-наукового, технічного знання зі знанням соціального, гуманітарного плану.

Ці кроки в напрямку синтезу знань, що визначають діяльність інженера, чітко спостерігаються в розвитку системи тих дисциплін, який майбутній інженер повинний опанувати у втузі. Вона послідовно включає математику, фізику, дисципліни прикладних наук, сукупність предметів соціально-гуманітарного плану, у тому числі питання соціології і психології, загальної культури. Тому було би помилкою затверджувати, що тенденції до збагачення змісту технічної підготовки соціальним і гуманітарним змістом у нашій практиці були відсутні. Усе питання полягає в тому, наскільки був вірний той шлях, по якому йшла така практика, практика постійного розширення номенклатури дисциплін, що підлягають вивченню у втузах.

Настав час більш уважно проаналізувати цю проблему, для того щоб вийти на рішення задачі синтезу нових навчальних предметів і дисциплін, що не мають аналогів у номенклатурі наукових дисциплін і що спираються, на нове розуміння одиниці знання, на виділення деякого нового кванта знання.

Непрямим підтвердженням сказаному служать процеси, що визначають принципові зміни в характері самої інженерної діяльності. Сьогодні можна вести мову принаймні про чотири моделі інженерної діяльності, причому ці моделі відрізняються своїми цільовими настановами, а виходить, і їхніми дидактичними моделями, що забезпечують.

Саме цими відмінностями, що вислизають часом від наших очей, розуміється безплідність і навіть марність трансляції передового досвіду з втузів одного профілю у втузи іншого. Більш того, такий перенос досвіду дуже часто викликає ефект, прямо протилежний очікуваному: якість підготовки фахівця не тільки не зростає, але навіть навпаки – падає.

Безумовно, тут свою роль можуть зіграти і наявна матеріальна і кадрова база втузу, і рівень підготовки абітурієнтів, і рівень культури регіону. Словом, пояснень можна запропонувати чимало. Але, як правило, кожне з таких пояснень носить приватний характер. На його користь можна привести стільки ж прикладів, що підтверджують істинність сказаного, скільки і прямо протилежних – що спростовують. У зв’язку з цим виникає задача пошуку деяких основ, що дозволяють пояснити це явище, причому таких основ, що знаходилися б за межами самого навчального закладу. У якості такого можна спробувати обрати відношення часу життя тієї або іншої технології в зіставленні з часом життя фахівця.

Які переваги цього показника? По-перше, перша і друга величина не залежать від освітньої практики. Вони співвідносяться з конкретними процесами, що характеризують відновлення технологій і середній час активної діяльності фахівця. Пропонований показник орієнтований на деяке стійке ядро в знаннях фахівця, стосовно якого і може бути сформована система знання, що вимагається йому в його професійній діяльності. Тим самим як би конкретизується сам предмет професійної підготовки інженера. Адже різні значення цього параметра визначають і різні предмети професійної діяльності інженера.

Технологія — категорія процесуальна. З одного боку, вона зв’язана з визначеною системою діяльності, а з іншого боку – вона реалізує себе через систему засобів цієї діяльності, що включають ті або інші нормативно зафіксовані способи діяльності, систему знарядь, що забезпечують реалізацію цієї діяльності. Уведення нової технології означає зміну не тільки самої діяльності і відповідної їй системи механізмів і засобів. Відбувається істотна перебудова цільових настанов, ціннісних орієнтації, системи конкретних знань, необхідних для її реалізації.

Звертаючи безпосередньо до величини відносини часу життя технології до часу життя фахівця, легко виявити чотири характерних значення цього параметра, кожному з яких, на нашу думку, відповідає своя модель підготовки людини до технічної діяльності.

Перший варіант – час життя технології багато більше часу життя людини. У цьому випадку з покоління в покоління відтворюються ті самі еталонні форми діяльності, люди користуються однієї і тією же системою знання. Цільова настанова підготовки такого фахівця — опанувати системою необхідних умінь, навичок. Знання реалізують пояснюючу, підтримуючу функцію стосовно умінь і навичок. Оскільки й уміння і навички практично не міняються, то і статична система підтримуючих їхніх знань носить чисто рецептурний, емпіричний, ненауковий характер. Оволодіння знаннями-рецептами, потрібними уміннями і навичками відбувається у формі учнівства, шляхом безпосереднього включення учня в процес виробництва.

Другий варіант — час життя технології більше часу життя фахівця, еволюція йде по шляху створення нових пристроїв, машин, що можуть кілька разів обновитися за час роботи фахівця. У цьому випадку в рамках незмінної технології створюються різні засоби технічної діяльності, відбувається їхнє тиражування на різні умови експлуатації. Цей етап можна співвіднести з етапом технічної революції. У даному випадку метою підготовки є вже знання, уміння і навички, орієнтовані на постійну технологію. Діяльності інженера усе більше властивий науковий характер. Складається нова модель його підготовки, орієнтована на формування варіативної системи наукових знань. Ведучою формою в навчальній діяльності стає лекція, що підкріплюється практичними заняттями. Головним стає знання, уміння його використовувати.

Третій варіант — час життя технології порівняно з часом життя фахівця. Технологічна перебудова виробництва має на увазі уміння перебудовувати систему діяльності фахівця, необхідність постійного поповнення і відновлення своїх знань. Адаптація до мінливих умов професійної діяльності стає найважливішою передумовою успішної праці інженера. Рішення цієї задачі йде двома шляхами. Перший шлях – традиційний – орієнтований на постійне поповнення знань в умовах дії системи підвищення кваліфікації. Другий шлях поки використовується рідше. Він зв’язаний зі зміною мети підготовки, якийсь стає формування системи діяльності. У цьому випадку на перший план у процесі навчання висувається логіка розвитку і розгортання системи професійної діяльності. Ведучими формами навчальної діяльності стають активні методи навчання, зокрема ділові ігри, разом з підкріплювальними їх формами традиційної роботи: лекціями, практичними і семінарськими заняттями. Дана модель підготовки фахівців відповідає галузям, що знаходяться на етапі науково-технічної революції.

Нарешті, четвертий варіант зв’язаний з випадком, коли час життя технології менше часу життя фахівця. Професійні інтереси останнього насамперед орієнтовані на різноманітне проектування технологій. Умовою професійної діяльності стає уміння перебудовувати систему своєї професійної діяльності з обліком соціально значимих цілей і обмежень. І тут ведучою формою підготовки є активні форми навчання. Але якщо в попередньому випадку в якості таких могли використовуватися професійно-діяльнісні ігри, то в останньому варіанті в цій якості можуть виступити організаційно-діяльнісні ігри. Ціль включає не тільки формування методологічних навичок, але і формування деяких особистісних характеристик майбутніх інженерів.

У рамках першого етапу навчання, оволодіння знаннями рецептурного характеру відбувається безпосередньо на виробництві, а основною формою є повторення, наслідування на практиці реалізованої майстром системи діяльності. Ця виробнича діяльність у буквальному значенні є практичною — вона прототип наших практичних занять або лабораторних робіт. На другому етапі створюються передумови переносу процесу навчання в особливі навчальні заклади. Тому що основною задачею підготовки при цьому залишається передача знань – і в цьому змісті знання збігаються з інформацією, – ведучим засобом навчання стає слово, лекція: викладач читає – учень запам’ятовує. Лекція зринула з практики середньовічного університету, у якому вона була добре «обкачана» і є основною формою навчальної роботи. Лекція стає ведучою формою навчальної діяльності і в інженерних навчальних закладах, а лабораторні і практичні заняття її підкріплюють. Важливо звернути увагу на те, що стосовно нової і ведучої форми навчальної діяльності попередні види навчальної діяльності не зникають: міняються їхні функції, з основних вони стають допоміжними стосовно нового системоутворюючому факторові. Наукова праця в навчальних закладах можлива, але насамперед вона розглядається як умова професійного росту викладачів і підготовки найбільш здатних студентів до дослідницької роботи, але на другому рівні вона не робить істотного впливу на зміст навчального процесу. У втузах формуються як би дві незалежні лінії: навчальна і наукова праця. Створюються передумови для появи людей, що спеціалізуються тільки на науковій праці або тільки на викладанні — «учителів». Відносини зі споживачами фахівців формальні, більш активні вони по лінії наукової праці.

Третій етап, що відповідає науково-технічної революції, висуває на перший план задачу формування системи професійної діяльності, що стає багато в чому діяльністю науково-професійної: у ході створення того або іншого технічного об’єкта інженер уже не просто використовує наявні знання, але й одержує нові. Ведучими стають такі форми діяльності, ціль як — система діяльності як цілісність, а сюди входить і оволодіння системами нормативного знання даного професійного співтовариства, і здатність до побудови ідеалізованих моделей досліджуваних об’єктів. Очевидно, у число таких ведучих, системоутворюваних форм навчальної роботи попадають різні види ділових ігор, науково-дослідна робота студентів. Усі попередні види навчальної діяльності переструктуризовуються стосовно них. Сказане означає необхідність перегляду всього змісту традиційних курсів лекцій, практичних і лабораторних робіт при переході від однієї дидактичної моделі до іншої. Цей перегляд необхідний тому, що значну частину інформації, що раніше повідомлялася на лекції, тепер студент одержує, наприклад, у ході науково-дослідної роботи. Відмінною рисою дидактичної моделі на даному етапі, імовірніше усього, є те, що ціль виступає у тісному зв’язку з визначеною системою діяльності, яку потрібно сформувати.

Нарешті, останній, четвертий крок-модель інженерної освіти, що відповідає етапові науково-технологічної революції. Його відмінна риса полягає в соціальній детермінації цільових настанов. Інженерна діяльність усе більше перетворюється в діяльність соціально-інженерну – ця соціальність виявляється насамперед у соціальній виправданості цільових настанов інженерної діяльності. На цьому етапі домінуюче місце в професійній підготовці буде належати особистісним якостям інженера. Інженер виявляється як би вище зовнішніх умов: він визначає них, а не вони його. На цьому етапі власне навчальний заклад зникає. Усі як би повертається до своєї вихідної точки: подібно тому як на зорі технічного виробництва одержання нового знання, виробництво, процес навчання були нероздільні, так само й у випадку четвертої моделі втрачене була єдність відновлюється. І знову, як і колись, основу навчального процесу складає індивідуальна творча майстерня. І знову відновлюється золоте правило вищої освіти: на відміну від середньої школи, куди люди приходять за знаннями, у вищу школу, а точніше в технічний університет, люди приходять учитися в когось, щоб прилучитися до індивідуальної творчої лабораторії, неповторній особистості Вчителя.

Може, комусь здається, що приведена тут схема виглядає трохи надумано. Але що залучає в цій схемі, так це досить виразна логіка розвитку дидактичної моделі, що виводиться з об’єктивних, від мене не залежних форм майбутньої професійної діяльності тих фахівців, яких готує втуз. Якщо врахувати, що різні сфери професійно-інженерної діяльності знаходяться на різних рівнях розвитку: і на рівні технічної революції, і на рівні науково-технічної революції, і на рівні науково-технологічної, то, звернувшись до запропонованої класифікації, ми можемо визначити оптимальну модель дидактичної діяльності кожного конкретного втузу; більш того, побачити перспективи її розвитку і з обліком цього будувати стратегію і тактику.

Висновки

Проведене нами дослідження дозволяє здійснити ряд таких висновків.

Підготовка спеціалістів у вищих педагогічних навчальних закладах вимагає достатньо високого рівня організації та здійснення навчального процесу. Це стосується всіх його аспектів. Навчальний процес /або процес навчання/, як відомо, включає в себе такі складові:

а) зміст освіти, тобто навчальну інформацію, що реалізовується через навчальні плани, програми, підручники, посібник тощо;

б) викладання, тобто передачу навчальної інформації, що реалізується через діяльність викладача (вчителя);

в) учіння, тобто сприйняття і засвоєння навчальної інформації, що реалізується через діяльність студентів (учнів);

г) матеріальні засоби передавання навчальної інформації та контролю результатів процесу навчання.

Перша складова навчального процесу розв’язує проблему, що вчити? Вона передбачає певний об’єм знань про навколишній світ, уміння та навички конкретної сфери людської діяльності, формує наше ставлення до оточуючої дійсності.

Оскільки об’єм інформації поступово збільшується, виникає протиріччя між стабільністю навчальних планів та програм, з одного боку, і необхідністю їх постійного оновлення, з іншого. Як показують наукові дослідження, на даний час у жодній країні не вдалось створити ідеально чіткої та логічно завершеної системи побудови навчальних планів та програм. Так як це явище закономірне у нашому динамічному і мінливому світі, більшу увагу необхідно звертати на інші аспекти навчального процесу, тобто розв’язання проблеми, як вчити?

Цікаво те, що в міру руху нагору по наміченій нами класифікації кожен черговий крок означає введення нових принципів, покликаних зняти нові, що раніше відсутні протиріччя. Так, спочатку усвідомлюється необхідність уведення відтворення результатів діяльності (рецептурне знання), потім науковості (етап технічної революції), фундаментальності (етап науково-технічної революції), методологізації, гуманітаризації змісту навчання (етап науково-технологічної революції) і, нарешті, принципи системності, гуманізації (етап соціально-технічної революції).

У пошуках оптимальної дидактичної моделі, на цьому етапі природничо-наукова, соціальна, технічна діяльність переслідують принципово різні цілі. Розвиваючись у загальному соціально-культурному контексті, перша зв’язана з пізнанням закономірностей природи, друга – з пізнанням закономірностей, що діють у суспільстві, а третя – зі створенням об’єктів, здатних задовольнити потреби людей.

Щоб передавати необхідну навчальну інформацію у вищій школі, можна використовувати різні шляхи. Основними з них є:

1) збільшення часу на засвоєння інформації, тобто продовження терміну навчання;

2) інтенсифікація процесу навчання.

Розглядаючи перший шлях можна відзначити, що він не підходить для вищих навчальних закладів України з причини його безперспективності. Протягом багатьох років система освіти розвивалась екстенсивним шляхом: у навчальні плани та програми вводились нові дисципліни, збільшувався час на їх вивчення. Крім перевантаження студентів реального ефекту це не давало. Тому необхідно працювати в напрямку інтенсифікації процесу навчання. Тут можливі багато варіантів. Це і активізація навчального процесу, і його наукова організація, і часткова відмова від предметної системи та створення модульної системи.

Бібліографія

1. Зазюн И.А. Основы педагогического майстерства. – К., 1987.

2. Яценко Т.С. Активная социально-психологическая подготовка учителя к общению с учащимися: Для учителя. – М.:Просвещение, 1993.

Шпаргалка: Языковой материал для английского языка

АНГЛИЙСКИЙ ЯЗЫК

Фонетический уровень

Языковой материал

Материал для репродуктивно-продуктивного усвоения

Английский алфавит: 1) печатный шрифт, 2) рукописный шрифт, 3) названия букв.

Четыре типа чтения английских гласных букв в ударных слогах. Гласные под ударением перед удвоенной буквой r и в третьем слоге от конца. Гласные буквы в неударных слогах. Гласные перед ld и nd. Чтение сочетаний гласных. Чтение согласных букв. Согласные буквы, имеющие два типа чтения. Чтение сочетаний согласных в различных позициях. Чтение сочетаний звуков в различных позициях.

Звуки гласные: монофтонги — краткие и долгие, дифтонги.

Звуки согласные: глухие и звонкие.

Ударение и мелодика в английском предложении. Ритм английской речи. Ударение словесное, фразовое, логическое. Ударение главное и второстепенное. Ударение в двухсложных словах. Интонация: 1) нисходящий тон, 2) восходящий тон. Интонация повествовательного предложения. Интонация обращения и приветствия.

Понятие о смысловой группе. Полные и редуцированные формы служебных слов. Сочетания смычных согласных. Слогообразующие согласные. Связующее [ r ].

Материал для рецептивного усвоения

Понятие о звуковой и письменной формах языка. Различие между звуком и буквой. Отличие фонетического строя английского языка от фонетического строя русского языка. Органы речи.

Грамматический материал

Языковой материал

Материал для репродуктивно-продуктивного усвоения

Морфология

Общая классификация частей речи

Имя существительное

Имена существительные собственные и нарицательные, конкретные и абстрактные.

Число: единственное и множественное. Основные способы образования множественного числа.

Падеж: общий и притяжательный. Падежные формы и значения, их употребление с существительными, обозначающими одушевлённые предметы.

Артикль

Артикль — служебное слово. Понятие о происхождении артикля. Определённый и неопределённый артикли. Употребление артикля с нарицательными существительными. Артикль с именами вещественными. Употребление артикля с именами собственными: именами людей, географическими названиями, названиями гостиниц, судов, газет и журналов, названиями частей света, дней недели, месяцев года. Употребление артикля с существительными, определяемыми именем собственным. Трудности в употреблении артикля: 1) со словами day, night, morning, evening; 2) с названиями времён года; 3) с существительными school, college, bed, prison, jail; 4 ) с существительным town; 5) с названиями трапез; 6) с названиями языков; с некоторыми местоимениями и числительными: few, a few, the few; little, a little, the little; two, the two; three, the three, etc.; the second, a second; another, the other; last, the last; next, the next; a number, the number.

Отсутствие артикля перед существительными, обозначающими названия наук и учебных предметов.

Имя прилагательное

Место прилагательных в предложении. Степени сравнения прилагательных. Двойные степени сравнения. Усилительные слова при сравнительной и превосходной степенях сравнения прилагательных.

Местоимение

Местоимения: 1) личные (в двух падежах), 2) притяжательные (в двух падежах), 3) возвратные, 4) взаимные, 5) указательные, 6) вопросительные, 7) относительные, 8) определительные, 9) неопределённые, 10) отрицательные. Местоимение it как личное и безличное.

Имя числительное

Числительные: 1) количественные, и 2) порядковые. Употребление числительных в предложении.

Глагол

Основные формы глагола. Глаголы: 1) правильные, неправильные; 2) знаменательные, вспомогательные, служебные, 3) переходные, непереходные. Категории лица и числа (3 лица единственного числа Present Indefinite Indicative; 1 лица единственного и множественного числа Future Indefinite Indicative; глагол to be). Залог: 1) действительный, 2) страдательный. Наклонение: 1) повелительное, 2) изъявительное. Система времён английского глагола в изъявительном наклонении:

·  Indefinite (Present, Past, Future,

·  Continuous Future in the Past)Perfect

·  Perfect Continuous (Present)

Употребление времён в страдательном залоге. Замена форм будущего времени в страдательном залоге. Замена форм будущего времени формами настоящего времени в придаточных предложениях времени и условия.

Модальные глаголы: 1) can, may, must и их эквиваленты; 2) should, ought, need. Модальные выражения: to be + Infinitive, to have + Infinitive.

Неличные формы глагола: 1) инфинитив, 2) герундий, 3) причастие.

Инфинитив. Временные и залоговые формы инфинитива. Употребление инфинитива без частицы to. Синтаксические функции инфинитива. Инфинитивные обороты: 1) The Objective — with — the — Infinitive Construction, 2) The Subjective Infinitive Construction, 3) The for — to — Infinitive Construction.

Герундий — отглагольное существительное. Глагольные характеристики герундия (временные и залоговые формы). Синтаксические характеристики герундия.

Причастие. Причастия I и II. Отличие причастия от герундия. Глагольные характеристики причастия (временные и залоговые формы). Синтаксические функции причастия. Причастные обороты: 1) The Objective Participial Construction, 2) The Subjective Participial Construction.

Наречие

Значение и место наречий в предложении. Степени сравнения наречий.

Предлоги

Наиболее употребительные предлоги места и времени. Сочетание предлогов of, to, for, by, with с существительными для выражения синтаксических отношений. Место предлога в вопросительном предложении. Предлоги и наречия. Словосочетания, употребляемые в качестве средств связи.

Синтаксис

Простое предложение, его виды: 1) повествовательное, 2) вопросительное, 3) повелительное, 4) восклицательное; их структура.
Типы вопросов: 1) общий, 2) альтернативный, 3) разъединительный, 4) специальный, 5) косвенный.

Члены предложения: главные — 1) подлежащее, 2) сказуемое и их согласование; второстепенные — 1) определение, 2) обстоятельство, 3) дополнение и их место в предложении.

It — в роли подлежащего.

Порядок слов в предложении. Инверсия: 1) вопросительные предложения, 2) предложения с оборотами there is и there are.

Предложения сложносочинённые и сложноподчинённые. Виды связи в сложных предложениях (бессоюзное подчинение). Виды придаточных предложений. Согласование времён. Прямая и косвенная речь.

Материал для рецептивного усвоения

Морфология

Времена группы Perfect Continuous (Past, Future и Future-in-thе- Past).

Предикативные обороты с герундием. Причастные обороты: 1) The Nominative Absolute Participial Construction, 2) The Prepositional Absolute Participial Construction.

Модальные глаголы: shall, will, would, dare.

Сослагательное наклонение. Формы сослагательного наклонения: простые (synthetic) и сложные (analytical). Употребление сослагательного наклонения в простых предложениях и сложных, когда действие относится к настоящему или будущему и прошедшему временам. Варианты перевода сослагательного наклонения на русский язык.

Синтаксис

Пунктуация

Список литературы

Бонк Н.А., Лукьянова Н.А., Памухина Л.Г. Учебник английского языка. М.: 1992.

Филюшкина Л.Т., Фролова М.П. Сборник упражнений к учебнику английского языка авторов Бонк Н.А., Котий Н.А., Лукьянова Л.Г. М.: 1996.

Бонк Н.А., Левина И.И. Английский язык для начинающих. М.: 1986.

Бонк Н.А. Английский для международного сотрудничества. М.: 1992.

Параятникова А.Д., Полевая М.Ю. Английский язык для гуманитарных университетов. М.: 1990.

Крылова И.П., Крылова Е.В. Практическая грамматика английского языка. М.: 1996.

Моисеев М.Д. Английская лексика. Правильный выбор слов. Упражнения. М.: 1996.

Контрольная работа: Книгодело

Оглавление

1. Применение высокой печати при изготовлении полиграфической продукции, преимущества и недостатки

2. Синтез цвета в полиграфии

3. Цифровая цветопроба

4. Особенности устройств бесконтактной печати. Области их применения

5. Изготовление изданий, скомплектованных вкладкой и подборкой

Список литературы

1. Применение высокой печати при изготовлении полиграфической продукции, преимущества и недостатки

Как правило, почти все флексографские печатные машины — рулонные ротационные. Нередко это большие агрегаты, где печатная машина работает как единое целое с машинами для изготовления упаковочных материалов, бумажной и пленочной тары. Всего в мире несколько десятков фирм-изготовителей разрабатывают, производят и продают десятки моделей печатных машин различной красочности, под различную ширину запечатываемого материала, с разными видами отделки, поэтому правильнее было бы говорить не о машинах, а о печатно-отделочных линиях и агрегатах.

Все выпускаемые на сегодняшний день флексографские печатные машины (линии, агрегаты) можно разделить: · по конструкции — на машины секционного и планетарного построения, а также на машины со встраиваемыми печатными секциями; по форме запечатываемого материала – на листовые и на рулонные машины; по ширине рулона запечатываемого материала — на широко — и узкорулонные (узкоформатные), хотя деление по этому признаку представляется достаточно условным. Граница между ними — примерно 500-600 мм ширина запечатываемого материала; · по виду запечатываемого материала – на машины для печати на гофрокартоне, на газетные флексографские печатные машины и на универсальные печатные машины1.

В свою очередь, машины секционного построения по расположению печатных секций можно разделить на горизонтальные линейные и вертикальные линейные (ярусные) машины. Кроме того, машины могут включать только флексографские печатные аппараты, но могут быть и комбинированными — с аппаратами флексографской, трафаретной, офсетной и высокой печати. Обычно комбинированными являются узкорулонные печатные машины.

Оптическая плотность фотоформы на участках, соответствующих будущим пробельным элементам, должна составлять 4,0 и пленка должна иметь шероховатую поверхность для устранения воздушных пузырей между пленкой и формной пластиной в копировальной раме. Присутствие воздушных пузырей между фотоформой и формной пластиной в процессе копирования приводит к искажению печатающих элементов и к появлению на печатной форме кольца Ньютона. Особого внимания требует выбор линиатуры растра. С одной стороны, чем тоньше элементы изображения, тем больше должна быть линиатура. С другой стороны, высокая линиатура растра сопровождается сильными графическими искажениями. Так, при одинаковом физическом искажении контура 2% искажения точки в светах при растре 40 линии/см соответствует 20% искажений при растре 54 линии/см.

В результате может оказаться, что при линиатуре 40 линии/см с воспроизведением точек от 2 до 98% можно получить оттиски более высокого качества, чем при линиатуре 54 дин/см, но с воспроизведением точек от 20 до 80%2.

Шершавый материал требует больше краски, давления, и, следовательно, более грубого растра. Для гладких пленок — наоборот. Наиболее распространенная линиатура растра для печати на пленках в Германии — 48 линии/см, на лощеных бумагах — 36 линии/см, на нелощеных — 32-28 линиисм. Растр с прямоугольными или овальными точками, тем более линейчатый растр, иногда применяемые в офсете, не годятся — допустимы только круглые точки, иначе из-за разной деформации по разному ориентированных точек возникнут цветовые искажения.

Линиатура анилоксового цилиндра должна быть в 3-5 раз выше линиатуры растра печатной формы. В любом случае растровая точка не должна погрузиться в ячейку анилоксового цилиндра. Для этого диаметр минимальной точки не должен быть меньше ширины ячейки анилоксового цилиндра. Поэтому модное на сегодняшний день в офсете частотно-модулированное растрирование с использованием точек минимально возможных размеров дает в флексографии плохие результаты. Чтобы минимизировать влияние растра анилоксового цилиндра, углы поворота растров при изготовлении цветоделенных фотоформ во флексографии отличаются от принятых в офсете. Угол поворота растра анилоксового цилиндра определяет и комплект углов поворота растровых структур цветоделенных изображений. Выбор проводится по критерию минимизация муаровой структуры на оттиске. Как правило, углы в флексографии отличаются на 70 от величин углов в офсетной печати. В современных машинах краска подается прямо на анилоксовый цилиндр камерным ракелем. Чем выше требования к качеству печати, тем тоньше должен быть слой подаваемой краски.

Водорастворимые краски, применяемые во флексографии в основном для печати на бумаге, подразделяются на три типа: чистые водорастворимые краски без органических веществ; с небольшим (до 5%) добавлением органических веществ и водоразбавляемые, в которых доля органических веществ достигает 20-25%. Применение красок последнего типа должно сопровождаться сжиганием паров растворителей.

Рекомендуемая в процессе печати последовательность нанесения красок — от более светлой краски к более темной, чтобы меньше загрязнялась краска в последних секциях, стала принципом. Если технология этого не позволяет, например, при печати с обратной стороны прозрачной пленки, необходимо применять сушку краски на оттиске между печатными секциями. Лучше работать с максимально возможной вязкостью краски. Общепринятой считается вязкость 28-30 сек при диаметре измерительной воронки 4 мм.

Количество краски, переходящее на оттиск, зависит от гладкости материала и его пористости и меняется от 6-8 г/м2 (для пленок) до 17-20 г/м2 для бумаги. Впитывающая способность материалов может определяться разными тестами. Такое тестирование и контроль помогает в оптимальном подборе красок. Это особенно важно при повторных тиражах.

Для надежного закрепления краски, не впитывающие полимерные пленки должны иметь вполне определенное состояние запечатываемой поверхности. Это состояние характеризуется поверхностным натяжением 38 – 45 мН/м. Достигается это состояние запечатываемой поверхности разными способами — обработкой открытым газовым пламенем или коронным разрядом. Желательно, чтобы перерыв между такой обработкой и печатью был не более 1-2 недель, так как поверхность пленки постепенно теряет приобретенные печатные свойства. Проконтролировать указанное значение поверхностного натяжения можно специальным пробным карандашом или пробной жидкостью. При тестировании с использованием жидкости, то ее небольшое количество не должно ни растекаться, ни собираться в каплю3.

Печатные формы для флексографии изготавливаются несколькими способами. Наиболее распространены печатные формы из фотополимеров. Наилучшие результаты дает лазерное экспонирование специального формного материала, так как отсутствует рассеяние света, в отличие от обычной копировальной рамы, где оно происходит из-за неплотного контакта фотоформы с формным материалом.

Основные характеристики печатной формы это толщина, жесткость и твердость, которые тесно взаимосвязаны. Твердость одного и того же материала при уменьшении его толщины с 2,84 до 1,14 мм как бы увеличивается с 60° до 82° по ШОРу. В то же время разные материалы одинаковой толщины, например 2,84 мм, могут иметь разную жесткость. Более тонкие и жесткие печатные формы лучше передают растровую точку, но с ними труднее работать. Для гладкого запечатываемого материала при печати растровых изображений лучше использовать более жесткие формы, чем при печати штрихов и текста. Поэтому надо гибко использовать разные типы формных пластин при изготовлении печатных форм.

Фотополимерные пластины, которые используют для изготовления печатных форм, состоят в основном из слоя мономера, соединенного с жесткой подложкой. Для увеличения диапазона экспозиции и улучшения краскопереноса на него иногда наносят специальный слой, который, в свою очередь, часто покрывают защитной пленкой. Чтобы пленка легче отделялась, между ней и мономером нередко размещают еще один разделительный слой.

При экспозиции в копировальной раме самая сильная полимеризация происходит с поверхности. Чтобы усилить сцепление слоя мономера с подложкой проводят предварительное экспонирование пластины (если она прозрачна, то подложкой к источнику освещения) без всяких негативов. Это способствует созданию так называемого основания, на которое опирается печатающий элемент. При толщине формы 1,7 мм рекомендуется методом проб подобрать предварительную экспозицию, чтобы высота основания составляла 0,7 мм, а рельеф — 0,7-0,8 мм4.

Чтобы правильно выбрать время основной экспозиции, используется тест-негатив, контроль ведется по 2-процентной растровой сетке, отдельно стоящей точке диаметром 0,25 мм и тонким линиям. При недостаточном экспонировании растровая сетка и точки не воспроизводятся на форме или имеют неправильный профиль, а тонкие линии приобретают волнообразный характер. Следует ориентироваться на минимальное время экспозиции с небольшим добавлением, поскольку определить максимально допустимую экспозицию можно только в лабораторных условиях.

При вымывании неэкспонированный мономер должен быть промыт до основания. Щетки в щеточных вымывных устройствах при регулировании надо устанавливать на всю глубину рельефа.

При хранении форм их нельзя подвергать давлению, действию прямых солнечных лучей; а использованные формы надо очищать от краски, так как в ее состав часто входят вещества, с течением времени разрушающие форму.

Другим пока малораспространенным способом, о котором было упомянуто при рассмотрении вопроса о формных цилиндрах, это изготовление печатных форм выжиганием рельефа лазером на предварительно обрезиненном и прошлифованном формном цилиндре. Таким способом можно получить изображение с линиатурой до 60 линии/см и хороший профиль печатающих элементов.

Все новые машины оснащаются формными цилиндрами со съемными гильзами. Гильзы, на которые крепится форма могут быть металлическими тонкостенными (толщина стенки 0,125 мм) или в последние два года получили распространение многослойные пластмассовые гильзы, у которых толщина стенок может быть различной. Это позволяет при одном формном цилиндре и комплекте гильз не только подготавливать формы для следующего тиража, но и менять длину оттиска (естественно, при наличии соответствующего комплекта приводных зубчатых колес). Снаружи гильза может быть снабжена эластичным слоем, на который крепится форма. Он облегчает условия печати с тонких жестких форм.

При креплении форм необходимо следить, чтобы в сумме радиус формного цилиндра, толщина гильзы, печатной формы и липкой ленты соответствовали радиусу делительной окружности зубчатого колеса формного цилиндра. В небольших пределах корректируют это расстояние, изменяя толщину липкой ленты.

Необходимо помнить, что формы разной толщины, имеющие в плоском состоянии одинаковую длину, при размещении на цилиндре дают оттиски разной длины. Размер корректировки, которую нужно вносить на стадии подготовки фотоформ, можно подсчитать, исходя из условия, что подложка фотополимерной формы не растягивается. Корректировка длины нужна также и в случае печати на растягивающихся пленках, так как напечатанное изображение может не совпасть с высекаемым. Например, оттиски на полиэтилене в свободном состоянии короче на 0,5%, чем на натянутом полотне в печатной машине; для полипропилена усадка составляет приблизительно 0,2%. Размер усадки определяют опытным путем.

В последнее время появились сжимаемые липкие ленты различной толщины и жесткости. Они, как и гильзы с эластичным верхним слоем, позволяют применять более тонкие формы. Это приводит к повышению качества и скорости печати, особенно на старых изношенных машинах. Для печати плашек лучше брать более жесткий эластичный слой, а для растра — более мягкий5.

При наклеивании на формный цилиндр печатных форм для облегчения приводки используют дополнительные устройства и различные приемы. В одном из устройств применяют полупрозрачное зеркало, позволяющее координировать положение формы по оттиску, оставленному на вспомогательном цилиндре уже смонтированной формой. Этот способ дает возможность монтировать форму, состоящую из отдельных кусочков (фрагменты формы), и тем самым экономить формный материал и снизить неприводку по всей площади оттиска. В других устройствах для координации положения формы относительно формного цилиндра или гильзы используются телекамеры, анализирующие координаты приводочных меток. В устройствах третьего типа форма составляется из отдельных фрагментов, наклеиваемых на сплошной лист, который затем крепится на формный цилиндр. Для малоформатных машин с шириной печати до 450 мм используется прозрачность печатной формы. Форма накладывается печатной стороной на координатную сетку, а формный цилиндр опускается на форму сверху.

Чтобы получить бесконечную форму для печати без полей, стык между концами формы заливают мономером и полимеризуют, а затем шлифуют.

2. Синтез цвета в полиграфии

Основную задачу, которую решают полиграфические технологии это высококачественная печать цветных изображений максимально приближенных по воспроизведению цвета к оригиналу. Совершенству нет предела, особенно когда речь идет о предмете, связанным с восприятием цвета.

Начала любого издания это его оригиналы и от них во многом зависит и качество издания и его общественная значимость. Цветные оригиналы – цветные изображения на плоскости (фотографии, рисунки, слайды, графика, в том числе, и компьютерная) играют особую роль в структуре любого издания, особенно в издания, несущих кроме информационной и эстетической, также и эмоциональной нагрузки, например, в рекламных и политических изданиях. Цветовоспроизведение в полиграфии – воспроизведение (репродуцирование) цветных оригиналов на оттиске, это одна из основных задач для полиграфии. Вся история развития полиграфических технологий и создание различных способов печатания непосредственно связаны именно с решением этой задачи.

Процесс цветного репродуцирования в полиграфии состоит из четырех стадий:

1. Считывание с оригинала информации о цвете каждого микроэлемента изображения и ее представление в виде трех величин, соответствующих пропускаемым (отражаемым) световым потокам в трех зонах видимого спектра – красной, зеленой и синей. Эта стадия называется аналитической.

2. Преобразование изображения в форму, пригодную для последующего воспроизведения на оттиске. Эта стадия включает в себя преобразование цветового пространства (из RGB в CMYK, Pantone, Hexachrome или иную модель), отображение цветового пространства оригинала в пространство оттиска с градационным цветовым преобразованием, обеспечивающим психологически точное воспроизведение цвета. Эта стадия носит название градационной и цветовой коррекции и преобразования.

3. Регистрация (запись) выделенных составляющих (цветоделенных изображений). Запись производится на фотографическом материале, на магнитных носителях, на формных материалах (пластинах) или на формных цилиндрах (в глубокой печати, при цифровой печати, в DI-технологии). Сюда же относятся необходимые технологические преобразования: растрирование, коррекция нелинейности устройства записи и т.д. Эта стадия носит название переходной, или стадии изготовления печатных форм.

4. Собственно печатание изображения на материальном носителе (бумаге, пластике и пр.) и получение оттиска (репродукции). Здесь производится наложение и совмещения цветоделенных изображений, окрашенных в соответствующие цвета применяемого синтеза и формирование изображения на оттиске. Эта стадия определена как синтез цветного изображение на оттиске или печатание.

Цветовоспроизведение в полиграфии основано на общих принципах синтеза цвета. Если на глаз действует смесь излучений, то реакции рецепторов на каждое из них складываются. Смешение окрашенных световых лучей дает луч нового цвета. Смесь красок имеет также иной цвет. Такой эффект получения нового цвета получил название синтез цвета.

Различают два основных вида синтеза цвета – аддитивный (смешение излучений, световых лучей) и субтрактивный синтез цвета (смешение вещественных сред, красок, растворов).

Аддитивный синтез цвета

Это воспроизведение цвета в результате оптического смешения излучений базовых цветов (красного, зелёного и синего — R, G, B). Используется при создании цветных изображений на экране в телевидении, в мониторах компьютеров издательских систем, возникает на отдельных участках растровых изображений оттиска (в светах изображения, где наложения разноцветных растровых элементов вследствие малых размеров менее вероятно) при автотипном синтезе цвета в полиграфии.

Субтрактивный синтез цвета

Это получение цвета в результате вычитания отдельных спектральных составляющих из белого света. Такой синтез наблюдается при освещении белым светом, цветного оттиска. Свет падает на цветной участок; при этом часть его поглощается (вычитается) красочным слоем, а остальная часть отражаясь, в виде окрашенного потока попадает в глаз наблюдателя. Этот синтез используется в полиграфии при смешении окрашенных сред, например, красок вне машины, для получения нужных цветов или оттенков на участках изображения при наложении растровых элементов разных красок на оттиске (на участках цветного изображения, где растровые элементы разных красок перекрываются в офсетной и высокой способах печати). В способе традиционной глубокой печати синтез цвета на оттиске по всему изображению является субтрактивным.

Автотипный синтез цвета

Это воспроизведение цвета в полиграфии, при котором цветное полутоновое изображение формируется разноцветными растровыми элементами (точками или микроштрихами) с одинаковой светлотой (насыщенностью) отдельных печатных красок, но различных размеров и форм. При этом эффект полутонов сохраняется благодаря тому, что тёмные участки оригинала воспроизводятся более крупными растровыми элементами, а светлые — более мелкими. При наложении растровых элементов на оттиске в процессе печатания синтез цвета носит смешенный аддитивно — субтрактивный характер.

1. Закон трехмерности. Любой цвет однозначно выражается тремя цветами, если они линейно независимы (линейная независимость заключается в том, что нельзя получить никакой из указанных трех цветов сложением двух остальных).

2. Закон непрерывности. При непрерывном изменении излучения цвет изменяется также непрерывно (не существует такого цвета, к которому невозможно было бы подобрать бесконечно близкий).

3. Закон аддитивности. Цвет смеси излучений зависит только от их цветов, но не от спектрального состава. Все три закона наглядно проявляются в процессе синтеза цветных полутоновых изображений на оттиске.

Известно, что трехкомпонентная теория зрения является теоретической базой цветного синтеза при многокрасочном репродуцировании цветных оригиналов средствами полиграфической технологии, где используют триаду цветных красок — желтая (ж), пурпурная (п), и голубая (г). Применение четвертой черной (ч) краски не противоречит принципу трехкрасочного воспроизведения цветов, так как черную краску теоретически и практически можно рассматривать как смесь трех цветных красок. Черная краска одновременно заменяет три цветные и вместе с тем увеличивает их общее количество за один краскопрогон в печатной машине.

В полиграфии при воспроизведении цветных оригиналов способами офсетной и высокой печати ввиду растрового построения многокрасочной репродукции имеет место синтез цветов, содержащий признаки как аддитивного, так и субтрактивного синтезов, где в создании цветовых оттенков на цветной репродукции участвуют 16 разноокрашенных растровых элементов — незапечатанная бумага, три одинарные (основные цветные печатные краски ж, п, г) и черная ч, три бинарные (парные) наложения трехцветных печатных красок — ж+п, ж+г, п+г, двойные наложения цветная + черная — ж+ч, п+ч, г+ч, тройные наложения основных печатных (цветные и черная — ж+п+ч, ж+г+ч, п+г+ч, ж+п+г) красок и их четырехкратное наложение друг на друга с участием черной ж+п+г+ч. Восемь из них образованы с участием черной краски. Как уже было подчеркнута этот синтез назван автотипным, а способы печати, в которых используется этот синтез цвета, определяют как способы автотипной печати. В традиционном способе глубокой печати синтез цвета на оттиске является классическим субтрактивным синтезом.

3. Цифровая цветопроба

Бурное развитие цифровых печатных устройств в последние несколько лет коснулось и традиционных допечатных процессов. Рост разрешения принтеров позволил производителям цветопробных систем заявить о возможности получения растровой цифровой цветопробы. Однако в связи с тем, что процесс получения такой цветопробы требует значительно большего контроля над допечатным процессом, нежели при получении обычной (нерастровой) цифровой цветопробы, мы решили постараться осветить этот процесс, тем более, насколько нам известно, в российской полиграфической прессе этого никто еще не делал. Итак, речь пойдет о растровой цифровой цветопробе.

Сегодня, когда с одной стороны непрестанно улучшается качество флексографской печати, появляются новые и совершенствуются существующие технологии, с другой — растут требования к качеству у потребителей упаковки, необходимость в получении контрактных цветопроб, максимально точно отражающих тиражный оттиск, начинает ощущаться особенно остро. А можно ли называть цветопробу контрактной, если она не растрированная? Если учесть специфику рынка упаковки и особенности флексографской печати, ответ получится вполне однозначным — конечно, нет! Путь, пройдя по которому, мы пришли к такому выводу, мы предлагаем рассмотреть ниже.

Среди профессионалов бытует мнение, что необходимость в получении растрированной цветопробы не столь велика. Опираясь на личный опыт и проведя дополнительные исследования, мы приводим несколько аспектов, доказывающих ее актуальность и необходимость применения:

  • моделирование растровых структур с невысокими линиатурами (до 100 lpi). Вроде бы это не нуждается в комментариях: и без того понятно, что крупный растровый рисунок, заметный невооруженным глазом, должен быть отражен на цветопробе, которая претендует на контрактную;

  • моделирование растровых структур с любыми формами точек и различными алгоритмами растрирования (АМ и ЧМ). Конечно, можно и дальше пытаться объяснять заказчику, что такое стохастическое растрирование и как выглядит линейный растр, но не проще ли показать это на цветопробе?

  • точное воспроизведение мелких элементов изображения. Здесь имеется в виду ситуация, когда детали изображения меньше или сопоставимы по размерам с растровой точкой, что может приводить к их потере. Это можно проиллюстрировать на следующих примерах:

    • В графических макетах с невысокой линиатурой это может проявляться на надписях, расположенных на фоновых растяжках (рис. 1, вверху);

    • В полноцветных макетах с линиатурами более 100 lpi на таких структурах, как шерсть животных или волосы (рис. 1, внизу).

  • контроль результатов цветоделения и рипования. Проверка файлов на предмет правильности выполнения цветоделения, а также процедуры преобразования PS-файлов в однобитные файлы (рипование) — это головная боль любого полиграфического производства и особенно флексографского.

Рис. 1. Пример изображений с мелкими деталями. Вверху — графический макет невысокой линиатуры с различными фоновыми растяжками, на которых могут не читаться шрифты мелкого кегля. Внизу — полноцветный макет. Увеличенный фрагмент N1:

A — тиражного флексографского оттиска; B — растрированной цветопробы и C — полутоновой. Мелкие детали, видимые на полутоновой цветопробе (например, усики котенка) теряются при растрировании


В случае применения аналоговой технологии стоимость ошибки, если она своевременно обнаружена на пленке, не столь высока, как в случае применения цифровой технологии, когда изображение сразу записывается на масочный слой, покрывающий фотополимерную пластину. Необходимо отметить, что не всякая ошибка может быть обнаружена на пленке (аналоговой или цифровой). Например, возникновение муаров, которые являются следствием наложения нескольких растровых структур и проявляются только на оттиске.

Для решения таких задач растрированная цветопроба просто незаменима и позволит существенно облегчить операции контроля. Попытаемся оценить ее полезность для производителей упаковки и этикетки. Рассмотрим табл. 1.

Шесть критериев оценки выбраны по следующим соображениям: 1-3 — взяты непосредственно из аспектов, доказывающих актуальность применения; 4 — в этом случае проведение эффективного контроля возможно только с использованием цифровой растрированной цветопробы; 5 — создает предпосылку для использования любой цветопробы; 6 — этот критерий включен из соображений экономического характера.

Предполагается, что цветопроба позволит экономить средства по следующим причинам:

  • своевременное обнаружение ошибок из разряда тех, которые могут быть идентифицированы только на растрированной цветопробе;

  • заказчику на одобрение подается цветопроба и все вопросы, связанные с доводкой дизайна, уточняются на стадии допечатной подготовки. Проще говоря, отпадает необходимость приглашать заказчика на приладку для проведения согласования конечного результата;

  • печатник имеет перед глазами прообраз тиражного оттиска и, руководствуясь им, а не общими замечаниями по цветности и характеру дизайна — каким он должен быть, осуществляет оперативную приладку и выход на тираж в кратчайшие сроки.

В ней приведены семь основных и три перспективных сегмента рынка упаковки и отмечены свойственные им характерные особенности, создающие предпосылки к применению растрированной цифровой цветопробы. Как видно из таблицы, почти во всех секторах наблюдается равная степень потенциальной потребности. Исключение составляет сектор колбасной оболочки, где по понятным причинам она пока ниже, однако если посмотреть динамику развития в этом сегменте рынка, то можно предположить, что вскоре ситуация изменится в сторону роста заинтересованности.

Итак, мы определили, что цифровая растрированная цветопроба нужна и востребована на современном рынке упаковки, запечатываемой флексографским способом. Однако это лишь одна сторона медали, и теперь настало время перейти к рассмотрению принципов построения и реальных возможностей современной цифровой цветопробы.

Принципы построения растрированной цифровой цветопробы

Для получения цветопробы, которая воссоздает именно тот растр, что будет на тиражном оттиске (не имитирует, а именно воссоздает!), да еще и точно передает цвет будущего тиражного оттиска, необходимо, чтобы система обладала следующими функциями:

  • в программу, управляющую работой принтера, должен попадать (в виде битовых карт или каким-либо другим образом) именно тот растр, который пойдет на ФНА или СtР;

  • программа должна производить адаптацию размера и цвета растровых точек с тем, чтобы не только воспроизвести их на принтере, но и чтобы их цвет был таким же, как на будущем тиражном оттиске.

Первое условие может быть выполнено либо при непосредственном управлении принтером из существующей системы WorkFlow, либо сохранением битовых карт отрастрированного файла (обычно это форматы TIFF Bitmap, PCX и др., упакованные различными методами) с их последующей обработкой и выводе на принтер с помощью программ третьего производителя. Дополнительным преимуществом системы, построенной таким способом, будет использование ROOM-технологии (Rip once output many, однократное растрирование и многократный вывод).

Рис. 2. Принципиальная схема работы цветопробной системы, построенной на основе растрового процессора Best ScreenProof

Второе условие каким-либо образом должно задействовать механизм пересчета цвета, желательно основанное на ICC-профилях или ICC-DeviceLink ввиду открытости формата и широкого распространения средств их получения.

Реализация

Растровый процессор, удовлетворяющий этим условиям и позволяющий обрабатывать битовые карты с последующим выводом их на струйном принтере, одной из первых представила компания Best, известная своими растровыми процессорами Best ColorProof. Новый процессор получил название ScreenProof.

Так как подобные растровые процессоры пока редки, мы будем рассматривать принципы работы цифровой цветопробной системы с передачей растра и методику получения цветопроб на примере растрового процессора Best ScreenProof.

4. Особенности устройств бесконтактной печати. Области их применения

Система Sprint от компании Arrayjet Ltd (Великобритания) используется для бесконтактной печати биочипов высокой плотности на основе пьезоэффекта и предназначена специально для нанесения на слайды биологических субстратов пиколитровых объемов с целью проведения исследований и серийных анализов в области функциональной протеомики и геномики.

КЛЮЧЕВЫЕ ОСОБЕННОСТИ

  • Роботизированная управляемая с ПК система JetSpyder: контролирует нанесение субстрата на слайд; размер наносимой точки составляет 90 — 120 мкм в зависимости от субстрата. Объем капли при печати 100 пл.

  • Бесконтактное нанесение субстрата: нанесение субстрата происходит на основе пьезоэффекта без нагрева образцов при печати и без соприкосновения диспенсера с поверхностью слайда, что полностью исключает вероятность перекрестных загрязнений и возможность разбрызгивания субстрата. Такая техника нанесения позволяет использовать пористые или непористые слайды, например, мембраны, стеклянные слайды

  • Система JetSpyder: — уникальное печатающее устройство системы Sprint, одновременно забирает 12 образцов из планшеты для ультрабыстрого нанесения массивов высокой плотности

  • Система промывки в JetSpyder: промывочное устройство под вакуумом для внешней и внутренней части печатающего устройства позволяет полностью избежать перекрестных контаминаций

  • Создание массивов высокой плотности по типу гексагональной решеток: плотность нанесения образцов 44000 точек на стандартный слайд

  • Исключительная точность и высокая воспроизводимость результатов: CV < 2.0 %

  • Конфигурация рабочего стола: рабочая платформа позволяет компактно располагать 2 стандартные планшеты с образцами и 20 слайдов для печати

  • Использование любого типа стандартных планшет: 96, 384 и 1536-луночные планшеты

  • Контроль параметров протокола: встроенные датчики детектируют все отклонения от заданных параметров и извещают оператора о причинах неисправностей и возможных путях их исправления

  • Программное обеспечение, сочетаемое с системой Microarray Lab: система работает c файлами формата .GAL, принятыми в единой системе Microarray Lab (www.microarraylab.com). Программное обеспечение, функционирующее в среде Windows ХР, дает возможность экспортировать файлы в формат Excel

ДОПОЛНИТЕЛЬНОЕ ОБОРУДОВАНИЕ ДЛЯ СИСТЕМЫ SPRINT (ARRAYJET)

  • Модуль для контроля температуры и влажности

  • Модуль охлаждения

Для массового производства биочипов высокой плотности компания Arrayjet Ltd представляет также системы бесконтактной печати Marathon и Super-Marathon:

  • На рабочей платформе системы Marathon располагается 6 стандартных планшет с образцами и 100 слайдов для печати,

  • на рабочей платформе системы Super-Marathon располагается 48 стандартных планшет с образцами и устройство для хранения 1000 слайдов для печати.

  • Систему Marathon можно в дальнейшем модернизировать в систему Super-Marathon.

5. Изготовление изданий, скомплектованных вкладкой и подборкой

Для начала рассмотрим брошюровочные и переплетные процессы. Выделим критерии, по которым оценивается их качество6:

  • фактура, цветность, композиция всех составных элементов, наличие вспомогательных элементов в издании;

  • удобство пользования, раскрываемость, прочность и долговечность материалов;

  • отсутствие механических повреждений элементов издания, затеков клея между страницами, смятия листов, деформации конструкции;

  • графическая точность и четкость тиснения и печати на переплетных крышках, равномерность закраски обрезов;

  • степень спрессованности, стойкость корешка к сдвигу, точность формы корешка и отгибки его краев, точность штриховки;

  • точность, прочность и долговечность сборки.

Конечно, этот перечень не является универсальным. Оценка по каждой позиции зависит от того, к какой группе относится продукция (учебной или детской литературе, справочникам, литературно-художественным произведениям и т. д.). Влияет и тип издания: обычное, улучшенное, подарочное.

Список литературы

    1. Герчук Ю. Художественная структура книги. — М.: Книга, 2006. — 208 с.: ил.

    2. Добкин С. Ф. Редактору и автору об оформлении книги. — М.: Книга, 2006. — 208 с.: ил.

    3. Козлова М. М. Редакторская подготовка литературно-художественных изданий: учебное пособие для студентов специальности “Издательское дело и редактирование”. — Ульяновск: УлГТУ, 2006. — 52 с.

    4. Лавров Н. П. Издания художественной, детской, литературы по искусству, филологии: учебник. — М., 2005. — 264 с.

    5. Редактирование отдельных видов литературы: Учебник / под ред. Н. М.Сикорского. — М.: Книга, 2007. — 396 с.

    6. Рукопись — художественный редактор — книга: сборник. — М.: Книга, 1985. — 296 с.: ил.

    7. Свешникова И. К. Технология редакционно-издательского дела: учебное пособие. — М.: Изд-во МГАП «Мир книги», 2005. — 116 с.

    8. Тяпкин Б. Г. Работа редактора над книжными иллюстрациями. — М.: Книга, 2008. — 148 с.: ил.

    9. Художественное конструирование и оформление книги / Е. Б. Адамов, В. Я. Быкова, И. Ф. Бельчиков и др. — М.: Книга, 2006. — 248 с.: ил.

    10. Энциклопедия книжного дела / Ю. Ф. Майсурадзе, А. Э. Мильчин, Э. П. Гаврилов и др. — М.: Юристъ, 20-8. — 536 с.

    11. Редакторская подготовка изданий: учебник / С. Г. Антонова, В. И. Васильева, И. А. Жаров, О. В. Коланькова, Б. В. Ленский, Н. З. Рябинина, В.И. Соловьев; под ред. С. Г. Антоновой. — М.: МГУП, 2006. — 468 с.

1 Кисилев А.П. От содержания к форме. Основные понятия и термины газетного оформления. – М., 2005. – 254 с.

2 Попов В.В. Общий курс полиграфии. – М., 2006. – 290 с.

3 Попов В.В. Общий курс полиграфии. – М., 2006. – 290 с.

4 Галкин С.И. Оформление газеты и журнала: от элемента к системе. – М., 2004. – 402 с.

5 Галкин С.И. Оформление газеты и журнала: от элемента к системе. – М., 2004. – 402 с.

6 Паркер Р. Как сделать красиво на бумаге. – СПб, 2008. – 211 с.

Контрольная работа: Неопределенные местоимения английского языка

Челябинский юридический институт

Министерство внутренних дел Российской федерации

Контрольная работа

по английскому языку

для слушателей факультета заочного обучения

Челябинск 2008

1. Фонетические упражнения

Упражнение 1

Выпишите из текста №1 слова, в которых ударными являются долгие гласные /i:/, /a:/, /o:/, /u:/ и дифтонги /ei/, /ai/ (по 5–7 слов на каждый звук). Подчеркните буквы или сочетания букв, передающие эти звуки.

/i:/

increases, succeed, seizing, leaving, least

/a:/

disarm, sharp, are, armed, sidearm

/o:/

shorter, enforcement, law

/u:/

shoot, movements, lose, moving, maneuver

/ei/

may, taking, away, remaining, confrontation

/ai/

time, life, high, decide, surprise

Упражнение 2

Запишите следующие слова в транскрипции, прочтите их вслух:

danger

weapon

equipment

subject

shoot

gun

surprise

practice

law

possibility

movement

custody

2. Грамматические упражнения

Упражнение 4

Выпишите из текста №1 семь предложений с модальными глаголами и их эквивалентами. Подчеркните модальные глаголы. Переведите предложения на русский язык.

1. The time you have to react will be even shorter and the space in which you can maneuver will probably be restricted.

– Опасность возрастает, когда вооруженная очная ставка неожиданно разгорается и субъект оказывается вблизи вас.

2. The time you have to react will be even shorter and the space in which you can maneuver will probably be restricted.

– Время на реакцию окажется намного короче предполагаемого и место для ваших маневров возможно будет ограничено.

3. With the use of surprise, you can realistically expect to have only milli-seconds.

– Неожиданность ситуации позволит вам осознанно ожидать лишь мили-секунды.

4. Where the subject is committed to shooting, you may with your weapon ready, be able to move swiftly in an «instinct shooting» position and fire on him before he can shoot you.

– В момент, когда субъект собирается стрелять, вы можете быстро поменять позицию с ранее приготовленным оружием.

5. In some close encounters, a subject may grab your sidearm in an effort to disarm you.

– В самых близких стычках субъект может обезоружить вас, захватив ваше оружие.

6. Your equipment, your stance, and your ability to react may decide your fate.

– Ваше обмундирование, положение, поза и способность реагировать может решить вашу участь.

7. If a shooting has occurred and your subject is down or seems to surrender you shouldn’t relax.

– Если выстрел произошел и ваш соперник упал или кажется, что он сдался, вам не стоит расслабляться.

Упражнение 5

а) Найдите в тексте №1 предложение с неопределенным местоимением some, переведите его;

In some close encounters, a subject may grab your sidearm in an effort to disarm you.

В самых близких стычках субъект может обезоружить вас, захватив ваше оружие.

б) В данных предложениях подчеркните неопределенные местоимения или их производные. Переведите эти предложения на русский язык.

The police told him not to go anywhere untill the next day.

– Полиция приказала ему никуда не выходить до следующего дня.

There is no name on the envelope, only the number of the room.

– На конверте нет никакого имени, только лишь номер комнаты.

Somebody stole a computer from the office.

– Кто-то украл компьютер из офиса.

Have you got any evidence on this case?

– Имеете ли вы какие-нибудь улики?

This information is useful for everybody.

– Эта информация полезна для каждого.

I can see nothing illegal in his actions.

– В его действиях я не вижу ничего противозаконного.

Упражнение 6

а) Найдите в тексте №1 и переведите предложение, в котором глагол-сказуемое стоит в Present Perfect;

If a shooting has occurred and your subject is down or seems to surrender you shouldn’t relax.

Если выстрел произошел и ваш соперник упал или кажется, что он сдался, вам не стоит расслабляться.

б) В данных предложениях подчеркните глагол-сказуемое, определите временную форму и переведите предложения на русский язык.

He has prevented fingerprints from posible destruction.

Он предотвратил возможное уничтожение отпечатков пальцев.

has prevented – Present Perfect Tense

After the police officer had received the report of the crime, he went to the crime scene.

После того, как офицер полиции получил отчет о преступлении, он отправился на место преступления.

had received – Past Perfect Tense

went – Past Simple Tense

The expert has used all possible methods to identify the criminal.

Эксперт использовал все возможные методы в опознании преступника.

has used – Past Perfect Tense

The places from which photography must be taken, will have been selected by the time of the search.

Места, где были сделаны фотоснимки, буду тщательно отобраны для проведения обыска.

will have been selected – Future Perfect Tense, Passive Voice

When the trace materials had been collected the expert began searching for latent prints.

Когда были собраны материалы следствия эксперт начал отыскивать скрытые следы.

had been collected – Past Perfect Tense, Passive Voice

Упражнение 7

Выпишите из текста №1 и переведите пять предложений, сказуемые которых употреблены в страдательном залоге. Подчеркните сказуемые.

Where the subject is committed to shooting, you may with your weapon ready, be able to move swiftly in an «instinct shooting» position and fire on him before he can shoot you.

– В момент, когда субъект собирается стрелять, вы можете быстро поменять позицию с уже приготовленным оружием.

The time you have to react will be even shorter and the space in which you can maneuver will probably be restricted.

– Время на реакцию окажется намного короче предполагаемого и место для ваших маневров возможно будет ограничено.

It is required that you condition yourself so that your reflexes are sharp and your movements instinctive.

– Это означает, что ваши рефлексы четкие, легко заметные и движения бессознательные.

Year after year, the greatest number of law enforcement officers are killed during the interval when they are moving and trying to take a subject into custody.

– Год за годом огромное количество сотрудников органов правопорядка были убиты и умирают во время захвата, когда они пытаются захватить преступника.

Упражнение 8

Выпишите из текста №1 и переведите 6–7 предложений, в которых употреблен инфинитив. Подчеркните его.

The time you have to react will be even shorter and the space in which you can maneuver will probably be restricted.

– Время на реакцию окажется намного короче предполагаемого и место для ваших маневров возможно будет ограничено.

With the use of surprise, you can realistically expect to have only milli-seconds.

– Неожиданность позволит вам осознанно ожидать лишь мили-секунды.

Where the subject is committed to shooting, you may with your weapon ready, be able to move swiftly in an «instinct shooting» position and fire on him before he can shoot you.

– В момент, когда субъект собирается стрелять, вы можете быстро поменять позицию с уже приготовленным оружием.

In some close encounters, a subject may grab your sidearm in an effort to disarm you.

– В самых близких стычках субъект может обезоружить вас, захватив ваше оружие.

Your equipment, your stance, and your ability to react may decide your fate.

– Ваше обмундирование, положение, поза и способность реагировать может решить вашу участь.

A very high percentage of subjects who succeed in disarming law enforcement personnel end up attempting to kill them.

– Очень большая вероятность того, что субъекты, которые преуспевают в обезоруживании сотрудников органов правопорядка, закончат попыткой вас убить.

If a shooting has occurred and your subject is down or seems to surrender you shouldn’t relax.

– Если выстрел произошел и ваш соперник упал или кажется, что он сдался, вам не стоит расслабляться.

Упражнение 9

В следующих словосочетаниях, взятых из текста №1, определите, чем является – ing форма: герундием, причастием I или отглагольным существительным. Переведите эти словосочетания.

succeed in disarming law enforcement personnel; преуспевать в обезоруживании сотрудников органов правопорядка; отглагольное существительное

common factor for losing a firearm; похожий фактор заключается в потере оружия; отглагольное существительное

leaving the holster unsnapped or unsecured; потеря кобуры и обезоруживание; отглагольное существительное

by remaining alert; оставаясь бдительным; причастие I

a subject’s threatening move; опасное движение преступника; герундий

while you are questioning him; когда вы задаете ему вопросы; причастие I

the possibility of taking it away; возможность его захвата; причастие I

if a shooting has occured; если выстрел произошел; отглагольное существительное

when they are moving; когда они двигаются; причасти I.

Упражнение 10

Выпишите из текста №1 и переведите на русский язык по два предложения на каждый из следующих видов придаточных предложений: времени, условия, определительные, дополнительные. Подчеркните придаточные предложения.

The danger increases when an armed confrontation erupts suddenly and the subject is close to you.

– Опасность возрастает, когда вооруженная очная ставка неожиданно разгорается и субъект оказывается вблизи вас.

Year after year, the greatest number of law enforcement officers are killed during the interval when they are moving and trying to take a subject into custody.

– Год за годом огромное количество сотрудников органов правопорядка были убиты и умирают во время захвата, когда они двигаются и пытаются захватить преступника.

If you lose your gun, quite likely you will lose your life.

– Если вы потеряете пистолет, вы потеряете жизнь.

For example, if his eyes go to your weapon while you are questioning him, he is telegraphing to you that he is at least considering the possibility of taking it away.

– Например, если его глаза устремлены на ваше оружие в момент, когда вы задаете ему вопросы, он тем самым подает вам сигналы, что по крайней мере он рассматривает возможность его захвата.

By remaining alert, you often anticipate a subject’s threatening move before it is made.

– Оставаясь бдительным, вы часто предчувствуете опасное движение соперника еще перед тем, как он его сделает.

If a shooting has occurred and your subject is down or seems to surrender you shouldn’t relax.

– Если выстрел произошел и ваш соперник упал или кажется, что он сдался, вам не стоит расслабляться.

Where the subject is committed to shooting, you may with your weapon ready, be able to move swiftly in an «instinct shooting» position and fire on him before he can shoot you.

– В момент, когда субъект собирается стрелять, вы можете быстро поменять позицию с уже приготовленным оружием.

It is required that you condition yourself so that your reflexes are sharp and your movements instinctive.

– Это означает, что ваши рефлексы четкие, легко заметные и движения бессознательные.

3. Лексические упражнения

Упражнение 11

Выпишите из текста №1 и переведите на русский язык:

а) пять производных слов, образованных с помощью префиксов re-, dis-, un –;

restricted ограниченный

remaining остающийся

disarm обезоружить

unsnapped без кобуры

unsecured обезоруженный

б) пять наречий с суффиксом – ly.

suddenly внезапно

probably возможно

realistically реалистично

swiftly быстро

likely вероятно

Упражнение 12

Образуйте глаголы от следующих существительных путем конверсии, дайте перевод существительного и глагола:

a surprise

сюрприз

to surprise

застать врасплох
an end

конец

to end

кончаться
a condition

состояние

to condition

обусловливать
a fire

огонь

to fire

стрелять
a move

движение

to move

двигаться
a surrender

сдача

to surrender

сдаваться, отказываться
a grab

захват

to grab

хватать
a telegraph

телеграф

to telegraph

передавать, телеграфировать

Упражнение 13

Переведите текст №2 письменно.

Предлагаемые радикальные изменения в системе правосудия в сфере несовершеннолетних

Полиции запрещено снимать отпечатки пальцев и делать фотографии арестованных несовершеннолетних. Этот закон, имеющий силу в большинстве штатов, был создан для защиты подростков. Даже если штат разрешает снятие отпечатков пальцев и съемку подростков, Федеральное Следственное Бюро не принимает эту информацию.

Офицеры-ветераны полиции полностью осведомлены о том, что подросток будет совершать кражу за кражей, иногда и 30, 40, пока его не арестуют. Если его отпечатки пальцев будут хранится в участке и позже обнаружатся в ограбленном доме, следует ли офицерам полиции арестовывать подростка также как и преступника?

Даже когда подростка признали виновным, судья зачастую задерживает из-за отсутствия знаний по количеству задержанных подростков. Без наличия фотографий и отпечатков пальцев, полиция не может приписать нераскрытые преступления подростку. Без этого основания судья должен рассматривать подростка как нарушителя в первый раз.

Наносит ли гласность вред ребенку? Возможно, права общества играют более важную роль, чем те, которые досаждают подростку. Сейчас, мы нуждаемся в предотвращении подростковой преступности. Нас кидает из одной крайности в другую. Мы не предотвращаем уголовные преступления подростков, но позволяем им действовать без страха обвинения.

Курсовая работа: Етноботанічні характеристики рідкісних видів рослин флори Чернігівщини

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка

Кафедра екології та охорони природи

Терещенко Катерина Олександрівна

Етноботанічні характеристики рідкісних видів рослин флори Чернігівщини

КУРСОВА РОБОТА

Науковий керівник:

к. б. н, доцент кафедри екології та

охорони природи

Карпенко Ю.О

Чернігів – 2006

Зміст

Вступ

1 Систематичний огляд видів рослин, які мають етноботанічне значення

2 Етноботанічна характеристика окремих видів рослин

2.1 Квітка богині весни Остари й освідчення в коханні — конвалія

2.2 Цариця вод і квітка русалок – лілея

2.3 Сніг і підсніжник

2.4 Ряст

2.5 Сон-трава

3 Використання етноботанічного матеріалу у виховній роботі з біології в школі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Чернігівщина. Край зачарованої Десни, розміщений на границі лісової та лісостепової зон, край з досить теплим літом і помірно м’якою зимою. Природа неначе створила його для того, щоб людина використовувала дари її природи, любила та шанувала її.

Чернігівщина — край річок, лісів та боліт. Близько 1200 річок басейну Дніпра нараховується на території області. Це — славетна Десна та ії притоки Убіль, Мена, Снов, Сейм, Остер та інші. Численні «голубі очі» Чернігівщини — її озера та ставки, водосховища.

На Чернігівській землі створено чимало природно-заповідних територій і об’єктів, в яких охороняються ліси і водойми, типові рослинні угруповання і фауністичні комплекси. Значна увага приділена охороні раритетної компоненти нашого біорізноманіття — рідкісних видів рослин і тварин, рідкісних рослинних угруповань.

Багатовікова історія нашого краю багата на легенди та перекази, які безпосередньо стосуються і рослин.

Етноботаніка – це наука, яка займається вивченням різних переказів, повір`їв, легенд про біологічні об`єкти, а саме про рослини.

Досить цікавим матеріалом є вивчення рідкісних видів рослин. Про більшість із них також існують легенди та перекази.

Мета нашої роботи – узагальнити відомості про етноботанічні особливості окремих видів рослин.

Завданнями роботи є:

  1. дати систематичний огляд видів рослин, які мають етноботанічне значення;

  2. навести легенди про деякі рідкісні види рослин;

  3. розробити виховний захід з використанням легенд та переказів про рослини.

1 Систематичний огляд видів рослин, які мають етноботанічне значення

Відділ Квіткові, або Покритонасінні (Magnoliophyta, або Angiospermae)

Характерними особливостями рослин цього відділу, що відрізняють їх від усіх інших відділів вищих рослин, є такі:

1) насінні зачатки, вміщені в більш або менш замкнуту порожнину (зав’язь), утворену однією або кількома зрослими карпелами (плодолистками);

2) пилкові зерна вловлюються не самим мікропіле насінних зачатків, а приймочкою;

3) гаметофіти позбавлені гаметангіїв і розвиваються в результаті мінімальної кількості мітотичних поділів;

4) так зване «подвійне запліднення», яке характеризується тим, що в результаті потрійного злиття (злиття одного з двох сперміїв з двома полярними ядрами) утворюється триплоїдне первинне ядро ендосперму — спеціальної поживної тканини для зародка, що розвивається, яка притаманна лише для покритонасінних. Від інших насінних рослин покритонасінні відрізняються досить сильно, і проміжні форми між ними до цього часу не знайдені.

Дані з цілком достовірних викопних залишків покритонасінних належать до епохи нижньої крейди. Вважають, що вони виникли задовго до барремського віку, найшвидше ще до крейдового періоду. Аналіз географічного поширення і філогенетичних відносин (філогенетичної фітогеографії) найбільш архаїчних груп нині живучих покритонасінних, або квіткових, привів А. Л. Тахтаджяна до висновку, що первинний центр формування і диференціації цих рослин знаходиться скоріше всього десь в Південно-Східній Азії (включаючи Малазію) і Меланезії.

У відділі Magnoliophyta 2 класи, 533 родини, близько 13 000 родів і, очевидно, не менше 250 000 видів.

Клас магноліопсиди, або Дводольні (Magnoliopsida, або Dicotyledones)

Зародок у магноліопсид з 2 сім’ядолями, іноді з 1 сім’ядолею, рідко з 3—4 сім’ядолями. Сім’ядолі звичайно з 3 провідними пучками. Листки з пірчастим, рідше пальчатим, жилкуванням, іноді жилкування дугоподібне або паралельне, звичайно незамкнуте. Черешок звичайно чітко виражений. Листових слідів 1—3, іноді більше. Профілли і брактеоли звичайно парні. Провідна система стебла звичайно складається з одного кільця провідних пучків, як правило, з камбієм. У флоемі звичайно є паренхіма. Кора і серцевина стебла звичайно добре диференційовані. Первинний (зародковий) корінець звичайно розвивається в головний корінь. Чохлик і епідерма кореня мають в онтогенезі спільне походження (за винятком порядку Nymphaeales). Деревні або трав’янисті рослини, іноді вторинні деревні рослини. Квітки найчастіше 5- або (рідше) 4-членні, і лише у деяких переважно примітивних таксонів 3-член-ні. Нектарники різних типів. Оболонка пилкових зерен звичайно 3-кольпатна або похідних від неї типів; значно рідше (у небагатьох примітивних таксонів) дистально 1-кольпатна.

Підклас Магноліїдні (Magnoliidae)

Об’єднує групу порядків квіткових рослин, які мають низку досить архаїчних примітивних ознак. Цими ознаками є наявність ациклічних, геміциклічних, рідше циклічних, квіток з яскравим забарвленням простої або подвійної оцвітини з численними тичинками, розташованими в центропетальній послідовності, а типовим є апокарпний гінецей; стиглий пилок 2—3-клітинний. Сюди належать дерева, кущі або трави безсудинні або з судинами, членики яких мають драбинчасту перфорацію.

Порядок Лататтєцвіті (Nymphaeales)

Водяні й болотяні кореневищні трав’янисті багаторічні рослини з двостатевими спіральноциклічними квітками з багатьма тичинками і синкарпним або апокарпним гінецеєм з сидячою променястою або голівчастою приймочкою; плоди — багатолистянки або горішки. Порядок містить 3 родини, з них 1 переважно в тропіках.

Родина Лататтєві (Nymphaeaceae). Водяні й болотні багаторічні рослини з добре розвинутими кореневищами. Листки на довгих черешках, великі, плавають на поверхні води, рідше занурені в воду; в останньому випадку вони розсічені на дрібні часточки. Квітки поодинокі, великі, двостатеві, правильні; оцвітина звичайно подвійна, з нечітким поділом на чашечку і віночок; чашолистків 3—6; пелюсток багато; вони поступово переходять у тичинки, яких багато, рідше 6; маточка утворена з багатьох зрослих плодолистків, рідше вони вільні, зав’язь нижня, напівнижня або верхня; плоди багатолистянки.

Лататтєві — давня, переважно тропічна родина, що налічує близько 100 видів, віднесених до 7—8 родів. В Україні найбільш поширені в старицях річок і в озерах: латаття біле (Nymphaea alba) з чотирилистою чашечкою і численними білими пелюстками.

Підклас Ранункулідні (Ranunculidae)

Частіше всього трав’янисті рослини переважно з двостатевими ациклічними або частково циклічними квітками з багатьма тичинками і маточками або їх кілька з вільними або зрослими карпелами; насіння з ендоспермом або без нього. Ранункуліди за рядом ознак близькі до магноліїд, але більш розвинуті. Охоплюють 4 порядки, 4 підпорядки, 12 родин, 16 підродин і значну кількість родів та понад 3000 видів.

Порядок Макоцвіті (Papaverales)

Макоцвіті споріднені з жовтецевими і барбарисовими. Рисами, що зближують родини цих порядків, є насамперед велика кількість вільних тичинок, невизначена кількість (у первісних форм) часток оцвітини, численні насінні зачатки тощо. До порядку належать три родини, з яких тут розглядається одна — Макові. До цієї родини відноситься ряст.

Порядок Жовтецевоцвіті (Ranunculales)

Охоплює 3 підпорядки, 8 родин і 12 підродин.

Підродина Анемонові (Anemonoideae). Охоплює близько 20 родів переважно в позатропічних областях; в Україні представлено 5 родів з такими спільними ознаками: плід — збірна сім’янка, квітки правильні; оцвітина проста, віночкоподібна, рідше подвійна.

Досить поширений у соснових лісах сон широколистий, або сон-трава (Pulsatilla latifolia), з великими поодинокими рожевувато-бузковими квітками, що з’являються в квітні раніше від прикореневих пальчастих листків.

Клас Ліліопсиди, aбo Однодольні (Liliopsida, або Monocotyledones)

Зародок з 1 сім’ядолею. Сім’ядолі звичайно з 2 головними провідними пучками. Листки звичайно з паралельним жилкуванням, рідше жилкування дугоподібне і ще рідше — пальчасте або пірчасте. Жилкування звичайно замкнуте. Листки звичайно не розчленовані на черешок і пластинку, рідше більш чи менш диференційовані, але в таких випадках «черешок» і «пластинка» не гомологічні черешкові і пластинці магноліопсид (вторинного походження), часто з основою у вигляді піхви. Кількість листових слідів звичайно значна. Профілли і брактеоли звичайно непарні. Провідна система стебла звичайно складається з багатьох окремих провідних пучків або іноді з 2 або більшої кількості кілець провідних пучків; провідні пучки звичайно позбавлені камбію (рідко спостерігається залишковий пучковий камбій). У флоемі немає паренхіми. Звичайно немає ясної диференціації кори і серцевини. Первинний корінець рано відмирає, замінюючись системою адвентивних коренів, які звичайно утворюють мичкувату кореневу систему. Чохлик і епідерма кореня мають в онтогенезі різне походження. Звичайно трави, іноді вторинні деревоподібні форми. Квітки звичайно 3-член-ні, іноді 4- або 2-членні. Нектарники переважно септальні. Оболонка пилкових зерен звичайно 1-кольпатна або похідних від неї типів (частіше над усе 1-поратна). Найбільш примітивним типом пилкових зерен ліліопсид є 1-кольпатна (тектонно-колумелятний пилок типу Butomus).

Клас однодольних, крім наявності однієї сім’ядолі в насінині, має ще такі характерні риси, властиві більшості його представників: паралельне або дуговидне жилкування листків (дуже рідко воно сітчасте); раннє відмирання головного кореня, натомість його розвиваються додаткові корені; судинно-волокнисті пучки замкнуті, тобто не мають камбію і розміщені в стеблі безладно; стебло і корінь не ростуть у товщину через відсутність камбію; тільки в окремих родів (юки, драцени) спостерігається вторинне потовщення стебла, але не за рахунок камбію, а внаслідок утворення вторинної меристеми в периметральній частині стебла. Квітки здебільшого тричленного типу, п’ятиколові.

Порядок Холодковоцвіті (Asparagales)

Походить від предків типу мелантієвих. До порядку належать 8 родин, поширених в обох півкулях переважно в областях з аридним і субаридним кліматом. В Україні зростають дико представники 4 родин; більшість з них весняні лісові рослини.

Родина Конвалієві (Convallariaceae). На відміну від інших; родин цього порядку у всіх конвалієвих плід — ягода.

Конвалія (Convallaria majalis). Відома лісова рослина з двома широкоовальними прикореневими листками і білими запашними квітками, зібраними в однобічну китицю. Всі частини конвалії отруйні: містять глікозид конвалятоксин, сапонін конвалямарин, ефірну олію і деякі кислоти. З листків і квіток конвалії виготовляють препарати, які застосовуються при захворюваннях серця Конвалія — улюблена декоративна рослина. Ефірна олія з її квіток використовується в парфюмерії для виготовлення духів, одеколону тощо.

2 Етноботанічна характеристика окремих видів рослин

2.1 Квітка богині весни Остари й освідчення в коханні — конвалія

«В гомоні зеленім ліс залопотів Під яскравим сонцем весь позолотів; Горда і цнотлива, до княжни подібна, Вийшла на узлісся конвалія срібна…»

Що може бути таким простим і таким чарівним водночас, як не конвалія? Кілька біленьких, немов із порцеляни, дзвіночків на довгій стеблині і двійко світло-зелених листків — от і все; а тим часом — яке диво, яка довершеність! Особливо ж гарна конвалія у своєму лісовому середовищі, на галявині серед негустого лісочка, оточена безліччю яскраво-зеленого листя. А яка вона гарна в букеті, обкладена своїм же листям!

Та найкраще, що в ній може бути,— п’янкий запах. Це один із найтонших приємних запахів, з котрим можуть зрівнятися хіба що запахи фіалки й резеди. Щоправда, конвалію ніколи не можна залишати у кімнаті, де сплять, оскільки від її запаху починає боліти голова, зате як приємно вдихати той цілющий аромат на відкритому повітрі, особливо ж у лісі, коли він лине до вас з легеньким повівом вітерцю!

Тепер конвалія для нас — лиш прикраса, і хіба що зрідка букет на Трійцю, коли ми йдемо із ним молитися до церкви,— набуває деякої символіки. Поет каже:

«На Трійцю, давніх заповітів Оберігаючи ключі, Ніхто не з’явиться без квітів, До храму Божого йдучи. Бузок, конвалія, фіалка — Травневії дари природні, Улюблені й кохані палко, Прикрасять щедро храм Господній».

Та був час, і час дуже давній, коли конвалія, скажімо, у давніх германців була присвячена богині Остарі — богині ранкового сонця, променистої зорі й провісниці весни.

На честь цієї богині на Пасху розкладали багаття й влаштовували свято, де всі молоді дівчата й хлопці прикрашали себе квітами конвалії як квітами щастя й кохання. Свято тривало, поки тримались конвалії, а потім, коли квіти в’яли, їх кидали у вогонь — ними приносили богині Остарі приємну жертву.

Німецький поет Ф. Вебер у поемі «Тринадцять Облич» про це розповідає:

«Бог кохання, о чистий Бальдер, наш привіт сприйми прихильно, квіти чисті, немов серце, ми кладем до ніг твоїх…» І, обходячи жертовний камінь, вони кидали священні трави, білі дзвіночки (конвалії) — ці світлі зірочки, ці яскраві іскри у вогонь.

З квітами цими молодиці вирушали рано-вранці на початку свята до священного джерела й умивалися, щоб якомога довше зберегти свіжість і чарівність обличчя. Це середньовічне повір’я так глибоко вкорінилося у деяких місцевостях Саксонії, наприклад в Альтмарку, де й тепер можна бачити дівчат, що йдуть перед Пасхою вмиватися джерельною водою з метою зберегти свою вроду.

Із зникненням язичництва богиню Остару замінила в народному переказі Пресвята Діва й досі існує повір’я, що в ясні місячні ночі, коли вся земля огорнута глибоким сном, Цариця Небесна, оточена вінцем із блискучих, мов срібло, конвалій, з’являється іноді тому із щасливих смертних, кому готує яку-небудь несподівану радість…

А в Англії в Сусексі склалася цікава легенда про бій св. Леонарда, одного із сподвижників Хлодвіга, котрий прийняв християнство, із страшним драконом Сінь побіля Толбіака.

Три дні й три ночі св. Леонард невтомно бився з ним, іноді зовсім втрачаючи силу й надію перемогти. Та нарешті з допомогою Божою, на четвертий день із задоволенням побачив, як страшне чудовисько, тягнучи за собою довгого хвоста, щезає у глибині лісів, аби більше звідти не з’являтися. Це була перемога християнства над язичницькими примарами.

Ця боротьба св. Леонардові не обійшлася марно: його руки й тіло були жорстоко зранені іклами й кігтями дракона, а на місцях боротьби було безліч слідів крові з його ран.

Та Господь відзначив ці плями пролитої святителем крові й освятив їх, виростивши на тому місці квіти цноти й святості — конвалії. Благочестиві мандрівники й досі зустрічають ці сліди битви повсюди у лісі, забарвлені в біле, уважно прислухаючись, вони здатні, як стверджують, чути, як сніжно-білі дзвіночки конвалії видзвонюють переможний гімн…

Мов відлуння середньовічних звичаїв у деяких селах Франції ми й тепер зустрічаємо звичай відзначити щорічно «свято конвалії». Воно завжди відбувається першу неділю травня.

Цього дня після полудня мешканці кількох сусідніх сіл збираються у найближчий ліс по конвалії. Вирушають не лише молоді, але й старі, пильнуючи, щоб не розходились у лісі, а нарвавши конвалій, до ночі повертаються додому.

Наступного дня конваліями прикрашають у будинках вікна, каміни й столи, причому до конвалії часто додають і бузок. Потім збирають на стіл і запрошують молодь снідати. Співають пісні на честь першопричини свята — конвалії, символу весни. Сміх і розваги зрештою закінчуються танцями.

Ось тут конвалія знову стає предметом ритуалу. Запрошує на танець, звісно, хлопець, але погодитись чи ні — справа дівчини, й вона відповідає на запрошення мовчки, з допомогою конвалії.

Це відбувається так. У кожної і в кожного — по букетику конвалій. Дівчата прикріплюють його до ліфа, а хлопці — у петличку сюртука.

Коли хлопець запрошує дівчину до танцю, то вона, на знак згоди, віддає йому свій букетик, а він передає свій, й вони прикріплюють конвалію знову. Раз вибравши одне одного, молоді люди вже не розлучаються й танцюють усі танці разом.

Тепер такий вибір означає лиш взаємну симпатію і обмежується танцями протягом усього вечора; та колись букетик конвалії мав значно глибше значення: він означав певним чином згоду молодих людей на взаємний шлюб, і сам цей вечір закінчувався оголошенням — хто кого вибрав і хто з ким одружується.

Якщо хлопець, наприклад, хотів висловити дівчині свої почуття, то він просив у неї шпильку й пришпилював її букетик навпроти серця. Відмова дати йому шпильку означала, що дівчина не хоче бути його дружиною.

Якщо хлопець був гордий або ж сором’язливий, то перш ніж попросити у дівчини шпильку, він пропонував їй свій букет. Дівчина взяла букет й приколола до грудей,— отже, виявила йому свою симпатію і згоду на шлюб.

Кинути конвалії на землю мало різноманітне значення: цим жестом можна було висловити і холод почуттів, і незгоду на шлюб, але наступити при цьому на них ногою — означало антипатію, відразу й навіть озлобу.

Ще віддаленішим відгуком тих середньовічних свят став у двадцятих роках минулого століття звичай мешканців Ганновера влаштовувати прогулянки в заміський ліс Ейлерейде, в якому конвалії росли в такій кількості, що утворювали подекуди суцільні галявини.

Марною, стверджують сучасники, була б спроба змалювати чарівність таких галявин, засипаних, мов снігом, білими квітами, і дивовижний, п’янкий аромат, що линув звідти. На місці веселощів ставились намети, де можна було випити кави, майтранку, лимонаду та інших напоїв, а також намети для куріння й закусок. Свято закінчувалось, як і згадані свята у Франції, танцями, серед яких улюбленим був так званий німецький вальс-Landler.

Усі дороги до лісу тими днями заповнювали натовпи міщан різного віку, які потім з раннього ранку до пізнього вечора снували по лісу, збираючи конвалію. І ніхто не повертався додому без букетів цих квітів, якими потім прикрашали всі кімнати й навіть двері будинків…

Конвалія — улюблена квітка й парижан. Першого травня, коли робітники на знак солідарності з іншими трудівниками світу з’являються з червоними гвоздиками в петлиці, решта парижан ходять, прикрашені білими конваліями, немов емблемою «освідчення сердець», тому навіть перше травня називається в Парижі „днем конвалій”.

Цього дня попит на конвалії буває такий великий, що її привозять з провінції цілими вагонами, не враховуючи тих мільйонів квітів, які штучно вирощуються в теплицях на околицях Парижа.

На того, хто не має в цей день у руках, на грудях чи в петлиці конвалії, всі дивляться з якимось подивом…

Після того, як конвалія відцвіте, з неї виростає кругла червона ягідка. Про ці ягідки одне німецьке повір’я каже, що то не ягоди, а палкі, пекучі сльози, котрими, нібито, конвалія оплакує закінчення весни, до якої відчула величезну любов. Та й сама весна була небайдужа до маленької, вишукано зодягненої в біле платтячко квітки, схованої під широкою парасолькою зеленого листя.

Але весна, це чарівне веселе створіння у блискучому строї, насправді — лиш кругосвітня непостійна мандрівниця. Вона ніде не знаходить собі спокою і, голублячи всіх, ні на кому не зупиняє свого вибору; тут теж так сталося: конвалія всією душею прикипіла до своєї веселої непостійної подруги, а легковажність весни для ніжної тендітної квітки перетворилась на важке невимовне горе. Маленькі квіточки серед літньої спеки обсипались, а на їхньому місці, із самого серця конвалії, вилились вогненно-червоні краплини сліз — ягідки.

У зв’язку з цією язичницькою легендою виник, мабуть, і християнський переказ про походження конвалії з пекучих сліз Пресвятої Богородиці, котрі вона проливала, стоячи біля хреста розп’ятого Сина. Пекучі її сльози падали великими краплями на землю, й на місці їхнього падіння виникали чисті білі конвалії, котрі, осипаючись, перетворювалися на червоні, що нагадують краплини крові, плоди…

З конвалією пов’язана в деяких місцях Німеччини легенда про білу діву, котра показує таємні скарби.

Ця біла діва з’являється там у місячні ночі з букетом конвалій і тримається поблизу місця, де сховано скарб.

Таке з’явлення, наприклад, спостерігається кожні сім років біля замку Вольфарствейлер у Гессені і, що найбільш цікаво, деякі ділянки, котрі належали кільком волостям тієї місцевості (наприклад, ОрГегосіе), зобов’язані, згідно з давньою угодою, щорічно вносити як процент за користування землею по букетові конвалій.

Очевидно, був колись якийсь шляхетний барон — володар тих земель, котрий, не бажаючи обтяжувати селян грошовим податком за користування землею, запровадив щорічний оброк у вигляді букета конвалії. Сам цей барон і сама угода давно зникли, але залишилась легенда. Орендна плата у вигляді букета квітів і далі сумлінно вноситься, як і колись.

Форма квітки конвалії у вигляді дзвіночка, що нагадує також і краплю, послужила тому, що цій рослині почали приписувати цілющі властивості.

Задля пояснення треба завважити, що у середньовіччя цілющість рослини, хоч як це дивно, визначали за її зовнішнім виглядом. Так, рослини, що мали звивисту або заокруглену форму, як, наприклад, полин, вероніка, родовик, вважалися прекрасним засобом проти головного болю, а ті, що мали тонке волосоподібне листя, такі як (заячий) холодок, кріп,— засобом, що зміцнює волосся; квіти, форма яких певним чином нагадувала око,— троянда, маргаритка або очанка — вважалися ліками для хворих очей. Чебрець і аконіт — оскільки трохи схожі на вухо — від вушних захворювань, щавель, схожий на язик— від хвороб язика, а кропива, оскільки вкрита жалкими волосинками, вважалась чудовим засобом від кольок.

От і конвалія, що має форму краплі, вважалася чудовим засобом проти паралічу. Для виготовлення ліків квіти конвалії треба було збирати до сходу сонця, поки вони ще покриті росою, й робити настій на мальвазії.

Але те, що середньовічні лікарі якось знайшли навпомацки, виявилось у наш час справді могутнім засобом проти аритмії. У вигляді усім тепер відомих крапель конвалії ці ліки — серйозний суперник дигіталіну — настою наперстянки (гїідііаііа), що був протягом тривалого часу єдиними ліками серцевих хвороб.

Крім того, англійці виготовляють із настояних на воді квітів конвалії щось на зразок еліксиру, відомого під назвою золотої води, оскільки він продається в позолочених та посріблених флаконах і вживається для зміцнення нервів і проти головного болю. Цей еліксир також вживався як запобіжний засіб проти різних заразних хвороб.

Нарешті, висушені стебла й квіти конвалії, розтерті на порошок, нюхали при нежиті й головних болях, а разом із каштаном були основою «шнеєберзького» нюхального тютюну.

Одначе, приносячи у тому чи іншому вигляді користь людині, квіти конвалії вкрай шкідливі для домашньої птиці. Траплялись випадки, що кури та інша птиця, надзьобавшись того цвіту, отруювались і гинули.

Та найцікавіше, що запах конвалії — убивчий для деяких квітів.

А втім, ворожість, якщо можна так висловитись, одних квітів до інших через різні запахи — непоодиноке явище. Так, троянда й резеда не терплять одна одну. Аби переконатися в цьому, варто щойно зірвані квіти поставити разом в одну склянку води. Не мине й півгодини, як вони почнуть в’янути, тим часом розташованим неподалік іншим квітам — не завадить нічого.

Так само вбивчо діє своїм запахом на інші квіти й конвалія: вона немилосердно нищить майже усіх своїх сусідів, що пахнуть; особливо ж не любить бузку, тому бузок, поставлений до однієї вази з конвалією, завжди швидко блякне.

Та якщо деякі квіти так убивчо діють на своїх сусідів, то трапляється іноді й зворотне явище. Так, наприклад, резеда прекрасно почуває себе поряд з геліотропом і немовби підсилює його запах. Так само й конвалія в добрих стосунках із незабудкою і навіть додає їй особливої свіжості й чарівності.

У давньослов’янських землях, якими є Саксонія та Сілезія, конвалія по-вендськи має назву «струп»— кора, оскільки, як стверджують, нею в минулому з успіхом лікували захворювання шкіри, а в німецькій Богемії конвалію називають «цавка»— булочка, бо обвислі квіточки нагадують низку дрібних булочок. У тих же землях і, кажуть, у нас соком її коріння дівчата натирали й натирають собі щоки, щоб викликати рум’янець.

Приносячи людині насолоду у травні, конвалія останнім часом стала однією з найпопулярніших серед квітів, вирощуваних узимку. Для цього коріння дикої конвалії штучно культивують, потім пересаджують у горщик з вогким мохом і ставлять у теплому місці на печі або навіть на батареях водяного опалення в кімнатах, там рослина поступово розвивається й серед зими розквітає у всій своїй красі. Щоправда, квіти її пахнуть слабко, але все одно прекрасні. Вирощена таким чином конвалія, розміщена в корзиночці чи жардиньєрці,— одна з найвишуканіших кімнатних прикрас. А кому доводилося бачити квітки в теплицях, де її вирощують на продаж майже суцільним килимом, той знає, що то за видовище.

В штучних умовах конвалії часто культивують у посуді особливої форми, що має вигляд або кулі, або гарної вази, або яйця з отворами. Проростаючи з тих отворів, конвалія за дбайливого догляду так щільно обростає ці посудини, що їх самих і не видно. Особливо ж оригінальною й красивою є форма у вигляді яйця.

Такі величезних розмірів яйця з квітів конвалії, прикрашені білими й рожевими шовковими стрічками,— один із найчарівніших великодних подарунків і, виставлені перед святом у вікнах квіткових магазинів, вони завше приваблюють численних глядачів.

2.2 Цариця вод і квітка русалок – лілея

«Комиші береги обліпили,

На ставу — дзеркала молоді;

Сніжнобілі чаруночки лілій

Розцвіли у прозорій воді…»

Світанок. На озері тиша — ні вітру, ні хвилі. Вода, мов дзеркало, й посеред того дзеркала то там, то сям визирають, немовби голівки русалок, чудесні білі лілеї, з повними красивими бутонами, з круглим, наче з воску, листям-лататтям…

І наша уява мимоволі переносить нас на далекий північний захід, в Ельсінор, до замку Кронеборг, з його дивовижним, чистим, немов кристал, озером, порослим водяними ліліями (лілеями). Причинна Офелія у вінку з лілей і з цілими пучками цих квітів у руках, повільно, співаючи, заходить в озеро. Все глибше й глибше опускається в воду — зникає… Спливають над водою білі лілеї, що випали з рук, пливе зелена трава, відірвавшись од берега, й здалеку, тихо, ніби завмираючи, ще долинає її сумна пісня:

«Зайнялась давно вже днина,

Валентинів день настав,

Під вікном стоїть дівчина —

І пита — чи милий встав?»

Цю чарівну квітку завжди любила молодь. У давній Греції її вважали промовистим символом краси. Юні дівчата плели з лілей гірлянди, прикрашали ними волосся й свої туніки. Зі слів Феокрита, молоді грекині сплели вінок із лілей і для прекрасної Єлени на день її весілля з царем Менелаєм й прикрасили ним вхід до їхнього шлюбного приміщення.

Її любили і в стародавньому Римі. На фресці одного із храмів, нещодавно розкопаних у Помпеї, і досі можна побачити бутони лілей, що прикрашають божків та крилатих геніїв.

Чарівна водяна лілея, як стверджує одна грецька легенда, виникла з тіла прекрасної німфи, котра загинула через кохання й ревнощі до незворушного Геркулеса. Від неї й походить наукова назва лілеї — німфея.

Очевидно, як відгомін легенди, у давньогерманських казках йдеться про те, що в ставах і озерах серед квітів та очеретів постійно живуть німфинікси. Верхня частина тіла водяних красунь — прекрасної постави жінка із завжди привітним обличчям, а нижня частина — потворний риб’ячий хвіст. Вони заманюють людей у воду й тягнуть на дно, у вологу дочасну могилу.

Але, з іншого боку, й сама ця чарівна квітка за своїми властивостями має чимало спільного з водяними дівами. Вона так само приваблює усіх своєю красою й так само губить тих, хто надто захоплюється її красою. Не раз необачні полювальники накладали головою, запливаючи надто далеко, щоб нарвати лілей: або не ставало сил вернутись на берег, або заплутувались у їхніх довгих підводних стеблах. Особливо страждають діти від свого непереборного бажання заволодіти квіткою.

У Шварцвальді (Німеччина) є велике красиве озеро — Муммельзеє — від стародавнього німецького слова «diе Mummel»— німфа, якими воно нібито заселене.

Народне повір’я стверджує, що ті німфи ховаються тут у квітах і на лататті разом із крихітними ельфами, для яких ці квіти — човники або ж кораблики. Опівночі німфи починають водити хороводи і знаджують за собою людей, котрі проходять у цей час мимо озера. Особливо пожвавленими й веселими бувають ці хороводи місячної ночі. І горе тому сміливцю, котрий надумав би зірвати на озері лілею о цій порі. Німфи, що охороняють квіти, хапають його й тягнуть на глибину, і якщо навіть йому вдається вирватися з їхніх рук, все одно горе його висушить.

Це повір’я дуже образно передано німецьким поетом Шрейбером у вірші «Dіе Мummelsee» («Русалчине озеро»):

(Високо на горі, порослій ялинами, лежить гарне озеро, й на озері тому плаває біла, мов сніг, лілея. Одного разу приходить до цього озера пастушок із горіховою палицею в руках і каже: «Хоч би там що, а я хочу цю чудесну лілею собі добути». Він уже благополучно притягнув її до берега, порослого осокою, як раптом з води з’являється біла рука. Вона занурює лілею углибину, в підводне царство, й кличе: «Підем зі мною, милий, я відкрию тобі багато великих таємниць. На дні глибоко у землю вросла корінням лілея, котра тобі так подобається. Я зірву її й віддам, якщо ти послухаєш мене». Тоді юнака охоплює жах. Він тікає від озера, але ніяк не може забути білої, мов сніг, лілеї. І блукає з того часу серед гір з невимовним горем в душі, й ніхто не може сказати, куди він дівся).

У слов’янській міфології всі оці муммель, німфи та нікси замінені русалками, котрі, з’являючись іноді і в німецьких легендах, виступають, одначе, у другорядних ролях — підлеглими нікс, їхніми рабинями.

Про наших русалок відомий збирач українських переказів Маркевич розповідає так: «Русалки — це водяні красуні; вони бліді, але риси їхні виразні, стан чарівний, коса — нижче колін. Вночі при місяці вони виходять на береги озер, річок і струмків, оголені, у вінках з осоки й гілок.

Чорні коси, розплітаючись,

З голих пліч стікають пріч

І щезають, вигинаючись,

Вслід за хвилями у ніч.

Груди діви пристрасть гріє,—

Перед ними ніч зітхне,

Хвиля раптом сторопіє

Й тихо-тихо омине…

Ось русалки вийшли на берег, сіли на траву, розчісують коси. Ось уже водять хоровод. Іноді вони щезають серед кущів, у траві. Найчастіше їх викликає з води вечірня зоря. Коли сільські дівчата йдуть на річку по воду, русалки, затаївшись, чигають на них. Біда необережній, котра забула прихопити з собою полину, це зілля — оберіг у таких випадках. Русалки кидаються на дівчину, лоскочуть її до смерті й тягнуть за собою в річку. Те саме чекає й хлопця, котрий не запасся полином або захопився красою русалки».

Русалки живуть у підводних кришталевих хоромах, викладених із мушлі, дрібних черепашок, де сяють перли, яхонти, срібло й корали. Поряд, на устеленому різнокольоровими камінчиками дні, жебонять смарагдові джерела. Сонце просвічує крізь воду у ці оселі, а місяць та зорі викликають русалок на берег.

Ці русалки іноді перетворюються також на наші водяні лілеї. Послухаємо давньонімецьку легенду, що наводить Балабанова у статі «Тюрінгія в картинах».

«Одним із найпрекрасніших ландшафтів Тюрінгського лісу в Німеччині,— розповідає вона,— як відомо, вважається Шварцталь, де на величезній скелі височить замок Шварцбург. Цей замок реставровано у XVIII столітті, оскільки старий згорів дотла. Легенда розповідає, що у старому ставу побіля замку жила-була кількасот літ тому одна презлюща німфа-нікса, якій служили дві чарівні молоді русалки.

Частенько русалки виходили з води подивитися на різні святкування в замку. І ось одного разу на них звернули увагу два лицарі. Незабаром русалки покохали тих лицарів й готові були полишити води й іти за ними будь-куди. Але стара нікса запідозрила русалок у стосунках із мешканцями замку й вирішила підстерегти їх. За допомогою чарів вона перевела стрілки на усіх годинниках замку, а русалки могли перебувати на березі лише від заходу сонця до півночі. Опівночі завжди мали повертатися в воду.

Весело гомоніли наші молоді русалки в лицарській залі, не передчуваючи біди. На великому годинникові замку пробило одинадцяту, до півночі залишалась ціла година, а між іншим, церковний годинник Шварцбурга пробив північ — те ж саме сповістив і сторож.

Бідолашні русалки кинулись до ставу. Побігли за ними й лицарі, та не встигли врятувати їх. Коли юнаки добігли до ставу, то на тому місці, де хвилину тому миготіли білі сукні русалок,— піднімались із води дві білі лілеї: зла нікса перетворила русалок на квіти.

Довго квітли ті лілеї, довго оплакували лицарі своїх коханих, але до осені зав’яли квіти, а лицарі вирушили до Святої Землі й не повернулись.

Ставок після того почав висихати й незабаром не вистачило води в ньому навіть для злої нікси — задихнулась вона в тому болоті. Тепер той ставок зовсім висох, він не наповнюється водою ні восени, ні весною…»

Згідно з іншою гарною італійською легендою, котру розповів Амфітеатров, лілеї — то діти італійської красуні графині Мелінди, затягнуті у баговиння болотним царем.

За цією легендою, болотний цар, котрий жив у болотах Мареми, був такий бридкий, що ніхто ні з земних дівчат, ані з чарівних фей не хотів вийти за нього заміж.

Чорний, брудний, зліплений із болота, увесь обплутаний водоростями, він був бридким чудовиськом.

Очі його ледь-ледь блимали, немов гнилі світляки. Замість вух — дві порожні мушлі слимаків, а замість ніг у нього — жаб’ячі лапи.

І ось це чудовисько надумало здобути собі дружину. Але як це зробити? Де знайти таку дівчину, до того ж, красиву, як йому хотілося, котра погодилася б на це?

Думав, думав і вирішив здобути її хитрощами.

Якось він дізнався, що край його болотяних володінь мешкає красуня, золотокоса Мелінда, дочка однієї старої графині. Він вирішив затягнути її до себе й підкорити силою.

Потрібен був лиш випадок, і цей випадок не забарився.

Одна із служниць молодої графині, йдучи повз болото, побачила раптом дивні жовті квіти-глечики й побігла сповістити про це своїй господині.

Мелінда, яка дуже любила квіти, вирішила глянути на них, спустилася з гори, де стояв їхній замок, до самої трясовини і, справді, була так вражена жовтими глечиками, що їй захотілося їх дістати.

Але квіти росли далеченько від твердого берега, й Мелінда ніяк не могла дотягнутися до них рукою,

У відчаї вона ходила берегом і все міркувала, як до них дістатися.

І тут побачила край берега підгнилий, зчорнілий пень й вирішила на нього перебратись.

Стрибнувши, мов коза, вона ступила на нього ногою і вже потягнулась до квітки, щоб зірвати її, але раптом пень ожив, схопив її у свої обійми й потягнув на дно.

Виявилось, що то був сам болотний цар, котрий незрушно лежав на поверхні, очікуючи.

Служниця, побачивши загибель своєї пані, розгубилась, кинулася до замку й сповістила стару графиню про нещастя. Але та вже нічим не могла допомогти своїй дочці.

Приголомшена горем, мати щодня ходила на берег цього проклятого болота й лила гіркі сльози, очікуючи, може, станеться якесь диво.

І раптом, якось восени, перед відльотом птахів на південь, до неї підійшов лелека й, на превеликий подив, промовив людським голосом:

— Не побивайся так, графине. Дочка твоя жива. Її викрав болотний цар — володар цієї мареми. Якщо хочеш одержати про неї вісточку, піди до ворожбита, котрий мешкає на цьому ж болоті. Він знає все й розповість тобі.

Графиня послухала, розпитала гарненько, де той ворожбит живе, і, прихопивши із собою чимало золота, прийшла до нього й попросила допомогти.

Чарівник, узявши золото, подумав і сказав: гаразд, викликай свою дочку дев’ять зір ранкових і дев’ять зір вечірніх — по дев’ять разів на тому місці, де вона втопилась. Якщо дівчина іще не стала дружиною болотного царя, він мусить її відпустити.

І ось графиня кличе дочку дев’ять ранкових і дев’ять вечірніх зір, а коли завершила, почула раптом голос із болота:

«Пізно кличеш мене, мамо. Я вже дружина царя болотного й приречена бути його рабинею. Розмовляю з тобою востаннє. Незабаром зима, і ми з чоловіком задрімаємо на багнистому ложі до наступної весни. Улітку ж я дам про себе знати, що я жива і пам’ятаю про тебе».

Минула зима, весна, настало літо.

З болем у серці вирушила графиня на прокляте болото: чи не побачить, чи не почує обіцяну дочкою звістку.

Стояла-стояла, дивилась-дивилась і раптом помітила на поверхні води, серед чистого болотця, чудесну білу лілею, що піднялась на довгому стеблі. Розглядаючи її блискучі, мов атлас, чисті пелюстки, ледь підрум’янені, немов проміння ранкової зорі, нещасна графиня впізнала колір обличчя своєї дочки, а численні золотисті тичинки, що заповнили серединку квітки, нагадували волосся Мелінди.

І зрозуміла графиня: перед нею її внучка — дитя союзу Мелінди з болотним царем.

З того часу, протягом багатьох років, устеляла Мелінда трясовину цілим килимом білих лілей, сповіщаючи усім: вона жива і, вічно юна й прекрасна, царює над болотом.

І щороку, щодня, як тільки могла, стара графиня до самої смерті ходила на болото, милувалась квітами — своїми внучками, втішала себе думкою: якщо й немає більше її коханої дочки на білому світі, то у глибині вод свого болотного царства вона, усе ж таки, жива й здорова…

Чарівність лілеї визнають не лише європейці, про неї виникло чимало легенд і в інших народів.

Серед них — особливо поетична легенда північноамериканських індіанців, котрі стверджують, що водяна лілея утворилася з іскор, що впали з Полярної й вечірньої зір у той час, коли вони зіштовхнулись у суперечці за право володіння стрілою, котру в хвилину смерті пустив у небо великий індіанський вождь.

Лілея, або квітка русалки, як її часто раніше називали, з давніх-давен була предметом схиляння та обожнювання серед північно-західних німців, а особливо — фризів та зеландців. Вони називали лілею лебединою квіткою й так високо шанували, що, помістивши сім квіток у своєму гербі, вважали себе під таким символом непереможними. У пісні гудрунів згадується, що на синьому прапорі короля Гервіга фон-Зеєвена майорять лебедині квіти. Ці квіти збереглися й досі на фризькому прапорі і в гербі провінції Гронінген. Усю рослину фризи ще називають «Ротре», а її листя з квіткою — морським листям.

За середньовіччя білу квітку лілеї вважали символом чистоти й цнотливості, і тому насіння квітки застосовувалось як засіб, що стримує плотську жагу. Саме для цього його тримали майже у всіх монастирях для молодих монахинь та монахів. Особливо ж не обходились без нього відлюдники-анахорети, які хотіли умертвити свою плоть. Одначе, за найновішими дослідженнями, приписувані цьому насінню властивості не підтвердились.

Насінням лілеї користувались співаки для зміцнення голосу. Його вважали засобом від корчів та запамдрочення, а кореневище — для збудження апетиту. Причому лікувалися не стільки вживаючи всередину, як підвішуючи над ліжком хворого. Виготовляли ліки дуже обережно: зривали рослину пізнього вечора, сушили в тіні з північного боку приміщення й неодмінно підвішували, але не розкладали, інакше ліки не сприймуться страждальником і не виженуть з нього хвороби.

І взагалі, збирати квіти лілеї для лікування потрібно було зовсім інакше, аніж будь-які інші: зривати лише у певний час, затулити вуха й попередньо звернутися до них з привітними словами. Вчинивши так, слід було зненацька простягнути руку й зірвати квітку. Відрізати заборонялося, оскільки стебло почне стікати кров’ю, а того, хто відрізав, переслідуватимуть важкі сновидіння або ж, обурені його вчинком, водяні духи втягнуть порушника у свої володіння.

Квіти білих лілей не можна було приносити додому — це загрожувало загибеллю всієї домашньої худоби.

Містичну й лікувальну славу мала лілея й серед слов’ян, а в закаспійських краях їй і досі приписують такі властивості.

Таємниче значення квітки вміщено в її російській назві — «одо-лень». За твердженням Афанасьева («Погляди слов’ян на природу»), вона походить від слова «одолевать»— а саме: перемагати нечисту силу й недугу. «Кто найдет одолень-траву,— зазначається в одному народному травникові,— тот вельми талант себе обрящет».

Відваром такої здолай-трави лікували зубний біль й отруєння, крім того, він вважався любовним напоєм, здатним пробуджувати ніжні почуття в серцях жорстоких красунь. Із кореневищем квітки пастухи обходили поле, щоб худоба не пропала.

Давні слов’яни вважали її важливим оберегом під час подорожей. Кожен, хто вирушав на чужину (особливо торгова людина), повинен був, за твердженням того ж таки Афанасьева, запастися цією травою, оскільки з нею — «хоч куди піде — багато добра надбає». І ось, вирушаючи в далеку дорогу, обережні люди убезпечували себе закляттям: «їду я у чистому полі, а в чистому полі росте здолай-трава. Здо-лай-траво! Не я тебе поливав, не я тебе породив; породила тебе мати — сира земля, поливали тебе діви простоволосі, баби закушкані. Здолай-траво! Переможи ти злих людей: лихого б на нас не думали, поганого не замишляли, віджени чародія і ябеду. Здолай-траво! Подолай мені гори високі, доли низькі, озера сині, береги круті, ліси темні, пні та колоди!.. Збережу тебе я, здолай-траво, біля серця палкого на усьому шляху і по всій доріженьці».

Таку ж пошану мали до цієї рослини і давні серби. Про що свідчить їхня пісня:

«Якби знала баба,

Що такі здолай-траву,

Зашила б у пояс

Та й носила б на собі».

2.3 Сніг і підсніжник

Все має свій колір, усьому Бог дав якусь барву. А снігові сказав:

— Колір добери собі сам.

І пішов сніг шукати собі кольору. Просив у трави:

— Травичко-зеленичко! Дай мені свій зелений колір!

Засміялася трава:

— І я зелена, і листя дерев зелене, — ніхто тебе не впізнає. Краще попроси у фіалки.

Фіалка сказала, що її вбрання дуже скромне, і в такому одязі на сніг ніхто й не гляне. Може б червона рожа дала свій колір. Але й горда рожа відмовила.

Ходив сніг і ходив, просив і просив… Нарешті звернувся зі слізьми до підсніжника:

— Маленька моя квіточко! Білий мій дзвіночку! Дай мені свій колір. Дуже прошу. Бо буде зі мною, як з вітром, що такий недобрий, бо ніхто його не бачить.

— Та моя одежа простенька дуже. Але як тобі подобається, бери собі — зглянувся ласкавий підсніжник.

Забрав сніг колір у підсніжника, і з того часу став білим. Але відтоді не любить він жодної квітки. А підсніжники пестить і голубить, як рідну дитину.

Одна із старовинних легенд говорить, що в той час, коли перші міфічні люди були вигнані з раю, ішов сніг, і Єва дуже замерзла. Щоб її зігріти і подати надію на кращі часи, декілька ажурних сніжинок перетворились у ніжні квіти підсніжника — провісника тепла, символ сподівань на краще майбуття. Так вони і лишились у народі символом надії.

Масове цвітіння підсніжника — воістину захоплююче видовище. Здається, грунт у весняному лісі прикритий якоюсь тонкою мережаною білою скатертиною, зітканою з безлічі дзвоникоподібних сніжно-білих квіточок. Ці чарівні прекрасні квіточки — справжні посланці зеленокосої весни. Вони всім своїм єством повідомляють, що надходить радісна пора пробудження природи із зимового сну.

У багатьох місцевостях України, де колись підсніжників було багато, вони зникають або вже зовсім зникли. Тому підсніжники потребують охорони. Треба берегти їх повсюдно, щоб навесні в наших лісах завжди розкривалися квітки надії.

2.4 Ряст

Масове цвітіння рясту — картина неймовірної краси. Над морем трійчастих зелено-сизуватих листочків здіймається справжнісінька повінь суцвіть — китиць з білими, рожевими, бузковими, кремовими, пурпурно-фіолетовими квітками, які мають приємний, витончений запах меду з ваніллю. Якою б байдужою до природи не була людина, але таку красу не помітити не змогла б. У народі ряст називають кокірчиками, кукурічками, півниками. Мабуть, це пов’язано з легендою, в якій оповідається, що в одному пралісі жила відьма. За ніч вона намотається на мітлі, а вдосвіта повертається до своєї лісової хатини, щоб заховатись від людських очей і відпочити. Лишень задрімає, а вже півень починає кукурікати і спати відьмі не дає. Розсердилась вона на півня й перетворила його на квітку ряст, яка дещо скидається своєю формою на голову півня.

Інша легенда розповідає, що напровесні летіли над лісом жайворонки, посварились між собою та й почали битися. Билися так, що аж шпорці та чуби свої погубили. Попадали вони на родючий лісовий ґрунт і попроростали гарними весняними квітами.

2.5 Сон-трава

У весняному хороводі квітів є своя загальновизнана королева весняної флори. Зустрічі з нею кожної весни приносять багато радості й естетичної насолоди. Ось вони великі, дзвонико- або келихоподібні темно-фіолетові або бузково-сині, а часом білі чи ніжно-жовті, закутані від весняних холодів у теплий кожушок густого опушення білястих волосків. Здається, ніби сріблясте сяйво оточує ці квіти. Це цвіте одна з найкращих весняних рослин — сон.

У погану погоду та на ніч квіти еону закриваються і схиляють свої квітчані голівки.

Враження таке, ніби вони справді засинають. Може, тому в народі і назвали цю рослину так поетично: сон-трава, сон-зілля, сончик. А може, назва пов’язана із стародавнім слов’янським повір’ям, яке говорить, що коли покласти сон-траву на ніч під голову, то уві сні побачиш своє майбутнє. Або, може, з тим, що цю рослину використовують як заспокійливий та снодійний засіб. Існує легенда про мисливця, який побачив, як ведмідь лизав корінь сон-трави, після чого солодко заснув. Мисливець і собі спробував полизати і також заснув.

В Україні була поширена ще й така легенда. Кожна квітка, як і все живе на світі, має свою матір. Лише у сон-трави не рідна мама, а зла мачуха. Ще тільки-тільки сніг зійшов, а вона вже розбудила її розштовхала: «Вставай, сонлива та дрімлива, вже всі квітки цвітуть, а ти все спиш!». Сон-трава схопилася й одцвіла раніше за всіх, і ніхто її краси не бачив.

При зустрічі з прекрасними квітками «королеви весняної флори» майте шану до цих справді чарівних і до того ж цілющих рослин. Не наривайте даремно оберемки квітів, які згодом бездумно викинете. Краще помилуйтесь ними в природі, а на згадку візьміть одну-дві квіточки. Тим дорожчі вони будуть для вас. Бережіть красу природи, весняні усмішки рідної землі — сапфірові квіти сон-трави. Вони справді варті цього!

3 Використання етноботанічного матеріалу у виховній роботі з біології в школі

Вечір на тему: «РОСЛИНИ, ОВІЯНІ ЛЕГЕНДАМИ»

Мета: узагальнити і поглибити знання учнів про лікарські рослини, які ростуть на Україні і використовуються в народній медицині; ознайомити з правилами заготівлі лікарських рослин; виховувати любов до природи.

Ведучий 1. Українці завжди добре зналися на травах. Майже в кожному селі хтось займався лікуванням травами, зіллям. Люди знали час їх цвітіння і дозрівання, пору збирання. Понад 350 видів рослин з лікувальними властивостями, використовували з давніх-давен. Добре знали лікувальну дію культурних рослин (часнику, цибулі, моркви, картоплі, гарбуза та ін.).

Ведучий 2. Травознавці говорили, що на Івана пахощі квітів і трав найп’янкіші, зілля — найкорисніше. Тому і народ оспівував ці рослини в піснях, легендах, віршах і коломийках.

Ведучий 1. Є рослини, які народ особливо шанує і вони обов’язково ростуть біля хати дбайливої господині. Це — м’ята, рум’янок, любисток, мальви, нагідки, чорнобривці.

Звучить пісня «Чорнобривців насіяла мати «.

Ведучий 2. Швидко минає дитинство. І нехай колись у спогадах про рідний дім у вашій пам’яті спливуть пахощі м’яти, цвіт любистку, яскравіші за вогонь нагідки під вікном батьківської оселі.

Ведучий 1. Існують легенди про рослини, що ростуть поблизу наших домівок.

Учень 1. По берегах річок росте рослина із видовженими листками на коротких черешках та блідо-фіолетовими квітками. У рослини чудовий запах. Вважають, що рослині дали ім’я на честь німфи Менти (у давньогрецькій міфології — покровителька річок і лісів). М’ята користується в н? юді повагою, юна покращує настрій, від її аромату людина весь день залишається веселою, бадьорою. У Римі стіни і підлогу обприскували м’ятною водою, столи натирали листям м’яти. М’яту використовують у медицині для лікування шлунка, кишечника, печінки, жовчного міхура.

Учень 2. Нагідки. Існує така легенда. Якось летів голуб і випала у нього із дзьоба зернина. Вона вмить проросла, перетворившись на рослину із блідо-зеленим стеблом і квітами оранжевого кольору. Впав поранений голуб, але ось клюнув він квіточку і став на лапки, ще і ще раз клюнув — і злетів. Бачив це пастух, який пас овець. Відтоді люди почали лікуватись нагідками. Нагідки цвітуть з квітня до осені. їх квітки з лікувальною метою застосовують ари ранах, опіках, хворобах очей, загальних захворюваннях горла.

Учень 3.

Серце в тривозі:

Як при дорозі

Мальви високі цвітуть?

Вітер схиляє,

Люди ламають,

Зливи із градом січуть,

В ніжні пелюстки

Досвітки сині

Трусять холодну росу, Кидають тіні

Крила пташині

На придорожню красу.

Сіра пилюка

Густо кружляє,

А вони — рясно цвітуть:

Жовті, червоні,

Блідо рожеві,

Як їй розмістились тут?

Учені. 4. З давніх-давен чебрецем обкурювали людей, які хворіли на сухоти. Дим чебрецю мін: бактерицидну дію. Відвар із чебрецю в народній медицині використовується при кашлю. Заготовляють рослини у пору цвітіння.

Пропливе в чебрецях надвечір’я

Самоцвітом далеких надій…

Заспівай, заспівай, наша мамо,

Щоб від серця журба відійшла,

Щоб і діти, й онуки співали

І земля чебрецями цвіла…

Ведучий 2. Конвалія — символ ніжності, радості і краси, вірності й чистоти кохання. Є така українська легенда, ніби квіти конвалії виросли там, де плакала дівчина, не дочекавшись козака з походу.

Може, хтось із присутніх хоче розповісти іншу легенду про конвалію?

Учень 5. В народі кажуть, що сріблясті дзвіночки конвалії з’явилися зі щасливого сміху лісової русалки — Мавки, коли вона вперше відчула повноту справжнього кохання. Тому в Україні прийнято дарувати конвалії коханим, ідучи на побачення.

Сестра нарцисів, лілій ніжних:

І неповторна серед них —

Цвіте прекрасна білосніжка,

Конвалія в лісах моїх.

Мов наречена з тонким станом

Стоїть, всміхається мені.

А запах ніжний, незрівнянний,

П’янкий, мов чари весняні.

Ведучий 1. Лікувальні властивості конвалії відомі давно. Її трава, листя і квіточки дуже ефективні при гострій та хронічній серцевій недостатності, кардіосклерозі, вадах і неврозах серця. Відвар або настій вживають як сечогінний засіб при серцевій недостатності та хворобі сечостатевих органів. Ці ліки допомагають при базедовій хворобі, епілепсії, при різних нервових станах, стресах, безсонні.

Ведучий 2. Скромну, милу ромашку вплітають у традиційні українські віночки як символ доброти і ніжності. Чи відомі вам лікувальні властивості ромашки лікарської?

Учень 6. У народній медицині рослину використовують при хворобах шлунка, печінки, сечового міхура, нирок та різних захворювань нервової системи. Відвар з листя і квітів вживають при циститі та нетриманні сечі. Під час вагітності і пологів його застосовують як заспокійливий засіб.

Ванни з ромашки вгамовують напади мігрені, поліпшують сон, створюють лікувальний ефект при екземі, заспокоюють болі при суглобному ревматизмі, подагрі. Тепла ромашкова ванна, яка супроводжується вдиханням випарів ромашки, корисна на початковій стадії гострих респіраторних захворювань.

Обіч стежини польової,

Немов ровесниці-сестриці,

Ведуть розмову між собою

Стрункі ромашки яснолиці.

Медово пахне тут повітря,

Вітрець приносить запах кашки.

Ми линемо на крилах літа

У царство білої ромашки.

Ведучий І. У любистку купали дітей, щоб їх любили оточуючі. Любисток був одним із найпопулярніших приворотних зіль. Відваром рослини лікують водянку, нервові захворювання.

Учень 7.

Край вікна любисток

Пророста весною,

Тягнеться до сонця

голубе стебло.

Зароста стежина

Рутою-травою,

Ожива любисток,

Як й колись давно.

Ведучий 2. Рослину, про яку я вам хочу розповісти, вважають символом терпіння і страждання. Про неї складають легенди, пісні. Це — терен. Християнська релігія стверджує, що Ісусу Христу, розп’ятому нахресті, на голову одягли колючий терновий вінок. «Тернистий шлях» — так говорять про борців за щастя і волю народу, які свідомо прирекли себе на важкі випробування і навіть на смерть заради Батьківщини.

Учень 8. Терен — цінна лікарська рослина. Всі її частини мають лікувальні властивості: коріння, кора, листя, квіти, плоди.

Ведучий 2. Барвінок — символ краси, безсмертя. Здавна вважалося, що ця рослина подарує дівчині вроду, коли умивається у її відварі. Барвінковий вінок для дівчини — символ цноти, незайманості, чесного дівування.

Не минають без барвінку купальські свята і весільні урочистості. Хрещатим барвінком прикрашають і обжинковий вінок.

Учень 9. У народі живе чудова легенда про походження рослини. Було це годі, коли турки і татари нападали на українську землю. Увійшли мороги в одне село і винищили там усіх людей. Лише парубок та дівчини схопилися у лісі. Але і їх знайшли бусурмани. Парубка люті порубали, а дівчину здушили. Ото від парубочої крові й виріс барвінок.

Учень 10. У народній медицині траву барвінку малого застосовували при дизентерії, коліті, гіпертонії та зубному болю. Міцний підпар використовують для примочок, потовченою свіжою травою спиняють кровотечу, прикладаючи до рани.

Блакитне небо, райдуги крило,

Народна пісня, що несеться дзвінко,

Любов і ніжність, віра і тепло —

Все поєдналося в хрещатому барвінку.

Вважалося, що варто чоловікові й жінці з’їсти листок барвінку, як між ними спалахне палке кохання.

Ведучий 1. Лікувальні властивості мають суниці, шипшина, береза, дуб, липа, глід, звіробій, кропива, грицики, череда, лопух та інші рослини.

Ведучий 2. Збираючи лікарські рослини, пам’ятаймо такі правила:

1. Заготівлю потрібно проводити в строго визначений час.

2. Усі наземні частини рослини краще збирати за гарної погоди.

3. Зривати краще лише нижні листки рослини.

4. Підземні частини викопують і обов’язково миють.

5. Сушити рослини найкраще повітряно-тіньовим способом.

6. Термін зберігання лікарських рослин — 2-3 роки.

Ведучий 1. Без потреби на зривайте рослин! Мабуть, найбільшу насолоду і радість викликає спілкування з природою. Вона завжди чарувала і чарує, хвилювала і хвилює людину. Шепіт голубої води, зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок, запах і розмаїття квітів — усе це дороге серцю.

Ведучий 2. У кожного з нас залишився в серці найдорожчий куточок, де минуло дитинство: зелена левада, луки з пахучою скошеною травою, сонячний сосновий бір або тіньовий гай з суничними галявинами, широке поле, де так легко і солодко дихати, стежина, обабіч якої ростуть волошки й маки і по якій, здається, не йдеш, а летиш, наче птах.

Учень 11.

З дитинства безмежно люблю

Я землю прекрасну свою:

Дністра голубінь неозору,

Сосну в надвечір’ї прозорім,

І місяць у хмарах імлистих,

І свіжість весняного листя,

І синіх волошок волосся

В пшеничному морі колосся.

Учень 12. У ліс завітаю я знову

На тиху сердечну розмову,

Де пахне достигла суниця

І сонцем пропалена глиця.

Почую зозулі кування,

Берізок тремтливе зітхання —

Тонкі білокорі сестриці

Сплели свої віти в косиці.

Висновки

  1. Серед рослин, які мають етноботанічне значення є і дводольні і однодольні рослини. Серед дводольних виділяють такі рослини: латаття біле (лілея), ряст та сон-трава, а серед однодольних: підсніжник та конвалія.

  2. З давніх-давен існували легенди та перекази про різні рослини. Вони свідчать про багато історичних фактів.

  3. В своїй роботі ми наводимо легенди про такі рідкісні рослини нашої місцевості, як: конвалія, підсніжник, ряст, лілея, сон-трава. Про квіти можна розповідати безліч легенд, які переплітаються та доповнюють одна одну.

  4. Матеріал нашої роботи є досить цікавим і має важливе значення для розвитку етнічних знань для учнів у школі. Наведену розробку виховного заходу можна використати для проведення позакласного заходу з біології.

Список використаної літератури

  1. Борис Заверуха, Михайло Ратушний. Зелений розмай. — К., 1978.

  2. Веретенникова С. А., Аклыков А. Четыре времени года. — М., 1971.

  3. Воропай О. Звичаї нашого народу (І, II т.). — Київ, 1991.

  4. Головацький Я. Виклади давньослов’янських легенд або міфологія. — Львів, 1992.

  5. Золотницький М.Ф. Квіти в легендах і переказах. — К., 1992.

  6. Заверуха Б.В. Квіти дванадцяти місяців. — К., 1986.

  7. Михаэль Бауэр. Сказки о цветах. — Калуна, 1994.

  8. Скуратівський В. Місяцелік. — К., 1993

Реферат: Ісландія та країни Балтії

1. Ісландія — «крижана країна»

Територія та географічне положення. Республіка Ісландія — унітарна держава, що складається з 23 округів. Країна розташована на однойменному острові — другому за розмірами у Європі. Острів розташований у північній частині Атлантичного океану, поблизу полярного кола, і омивається Норвезьким і Ґренландським морями. Через віддаленість як від берегів Європи, так і від Америки Ісландію іноді називають «самітником Атлантики».

Природа. Назва «Ісландія» в перекладі означає «крижана країна». Деякою мірою це відповідає дійсності, оскільки 10 % території країни зайнято льодовиками. Однак цей острів цілком можна назвати й країною вулканів, і країною гейзерів, і навіть країною каменів. Велич і контрастність — відмінні риси ісландської природи.

Ісландія — дійсний «Клондайк» для геологів. Острів привабливий для вчених, що вивчають нашу планету,— тут вони на власні очі можуть спостерігати за появами грізних сил, що ховаються в земних надрах. Справа в тому, що Ісландія є дуже молодою. Вона утворилася в результаті вулканічної діяльності 60 млн років тому. Навіть зараз тут триває процес утворення земної тверді. Так, у 1963 р. у результаті підводного виверження біля південно-західного узбережжя Ісландії утворився невеликий острів Суртсей.

Однак найбільшої популярності набув вулкан Текла, або, як його називають, «гора в плащі», що розташований за сотню кілометрів на схід від столиці Ісландії — Рейк’явіка. Його ідеально правильний положистий конус добре видний зі столиці, і для ісландців він такий самий національний символ, як для японців Фудзіяма. Тільки із часів заселення острова помічені десятки вивержень Гекли, найбільші з них були в 1766 і 1947 рр. Але поступово активність внутрішніх сил Землі в Ісландії слабшає. Приблизно 10 тис. років тому на острові діяло більше сотні вулканів, а зараз активними є близько двадцяти.

Вулканічну діяльність супроводжують гарячі джерела. У «крижаній країні» їх налічується більше ніж 250. Ісландське слово «гейзер», тобто «лютий», тепер поширене на всі періодично фонтануючі гарячі джерела, а вперше «лютим» назвали Великий Гейзер, розташований на схід від Рейк’явіка. Він вивергає лише раз на добу, проте його фонтаном можна милуватися три години поспіль. Поруч із ним, на вершині плоского пагорба, розташовано ще близько п’ятдесяти гарячих джерел.

Із початку XX ст. на острові почали ефективно використовувати запаси підземного тепла. Більше ніж половина ісландців проживають у домах, що обігріваються водою гарячих джерел. Тепла вода подається й у численні теплиці, і в плавальні басейни. їхня енергія застосовується для теплопостачання в промисловості та сільському господарстві.

Кліматичні особливості Ісландії багато в чому визначаються її географічним положенням. Острів -«самітник» розташований удалині від материка, поблизу Арктики, а біля його південних берегів протікає тепла Північно-Атлантична течія. Клімат Ісландії субарктичний морський: літо тут прохолодне й дощове, середня температура повітря під час полярного дня — від +7 до +12 °С. Зима тут порівняно тепла. На узбережжі зимова температура навіть вища за Україну і складає від -1 до +3 °С. Однак у внутрішніх районах іноді трапляються морози нижче за -15 °С. Опадів випадає від 500 мм до 2000 мм на рік. В Ісландії нерідкими є ураганні вітри й тривалі тумани, а над нею постійними є періодичні циклони, що створює дуже нестійку погоду: сильні дощі з вітром заступають тихі та ясні дні.

Рослинний і тваринний світ Ісландії є бідним, що пояснюється острівним положенням, молодістю острова й суворими кліматичними умовами. Переважає тундрова рослинність, ліси займають лише 1 % території. Усі ісландські річки — гірські, короткі, зі швидкою течією і кам’янистим дном.

Із корисних копалин на острові є торф, сірка, будівельна сировина, руди металів.

Історичний розвиток. Сучасна історія Ісландії починається від середини VIII ст. У 865 р. на узбережжя Ісландії висадився норвежець Флоукі Вільгельдарссон, якому сподобалися соковиті луги й річки, багаті на рибу. Однак холодні зима й весна розчарували його, тому вікінг назвав острів «крижаною країною». Звістка про нього поширилася серед вікінгів, і вже через кілька років сюди прибуло близько 20 тис. осіб, основну частину яких складали вихідці з Норвегії. Близько 874 р. в Рейк’явіку, що в перекладі означає «затока димів», було засноване селище, яке пізніше стало столицею держави.

Із 930 до 1262 р. Ісландія була незалежною державою, якою управляли впливові проводирі. Вони щорічно зустрічалися влітку на зборах альтинґу. (Альтинґ — найстаріший діючий парламент у світі. Його створили вікінги, не бажаючи опинитися під владою норвезького короля.) У 1262 р. країна була приєднана до Норвегії, а з 1380 р. перебувала під владою Данії. Із XVII ст. в Ісландії установилося лютеранство — один із різновидів протестантизму.

Суверенною державою Ісландія стала в 1918 р., однак повну незалежність здобула тільки в 1944 р. Зараз Ісландія — парламентська республіка. Символом ісландської демократії є її законодавчий орган — однопалатний парламент (альтинґ).

Населення. Ісландці складають більше ніж 99 % населення — це нащадки скандинавів, насамперед, норвежців і данців, що переселилися сюди в IX—XI ст. У Рейк’явіку й інших портових містах також живуть данці, норвежці, англійці.

Густота населення тут одна з найнижчих у світі — лише 2,7осіб/км2. У країні еміграція перевищує імміграцію. Демографічна ситуація є сприятливою. Середньорічний приріст за європейськими мірками є високим — 8 осіб на 1000 жителів. Віковий склад — 23— 62—15, середній вік —34 роки, тривалість життя — 80 років.

Ісландці майже завжди звертаються одне до одного тільки на ім’я. Справа в тому, що в більшості з них немає прізвищ, але є по батькові. Воно дається за ім’ям батька — у хлопчиків із закінченням -зоп (син), а в дівчаток —іїоійг (дочка).

Традиційний вид спорту в Ісландії — національна боротьба. Дуже популярним є плавання. У країні створена мережа плавальних басейнів, куди подається вода з термальних джерел. Узимку практично все населення країни катається на лижах або ковзанах.

Країна має високий рівень урбанізації — у містах проживає близько 93 % населення країни, із них більше ніж дві третини — у Рейк’явіку (175 тис. осіб). Місто розташоване на південному березі затоки Фах-сафлоуї. Рейк’явік утворився на місці висадження перших норвезьких поселенців. Сьогодні це не тільки найпівнічніша столиця у світі, але й головний порт країни, основний економічний і культурний центр Ісландії. У столиці та її околицях зосереджене основне промислове виробництво країни, підприємства з переробки риби, суднобудівної, харчової та легкої промисловості. Головна архітектурна пам’ятка міста — церква Холлгримскіркья, що нагадує космічний човник — шаттл. Вона названа за ім’ям ісландського поета Холлгримура Петурссона. Там можна піднятися на ліфті й помилуватися містом із 75-метрової висоти.

Рейк’явік можна назвати й одним із найекзотичніших міст світу. Майже всі міські вулиці виходять до моря, до незамерзаючої бухти. У центрі міста розташований готель «Борг», де у ваннах готується дивна суміш із води льодовиків і гарячих джерел, що несуть тепло Землі.

Культура. Центральне місце в культурній спадщині ісландців посідають народні оповідання — саги, що зберегли пам’ять про далекі морські походи ісландських вікінгів. У кращих творах цього народного епосу розповідь досягає виняткової мальовничості й драматизму: так, Ісландію там називають «королевою гір із крижаною діадемою на суворій голові, із вогняним жаром у грудях». Це порівняння відображає не тільки природу острова, але й любов, поважне ставлення ісландців до своєї батьківщини.

Про історію роду можна дізнатися з родових саг. За ними можна простежити родовід багатьох жителів аж до часів первісного заселення країни й визначити родинні зв’язки.

Господарство. Острівне положення Ісландії здавна давало країні переваги. Навколишні морські простори багаті на рибу. Поступове рибальство, а потім і переробка риби стали найважливішими галузями господарства країни. Вони дають більше ніж половину її експортних надходжень. Не дивно, що країна посідає перше місце у світі за виловом риби на душу населення.

Традиційно рибальство було орієнтоване на вилов тріски й оселедця, але в останні роки зросло значення мойви й сайди.

У країні виробляють шерстяний трикотаж, є суднобудівні й металургійні підприємства (виробництво алюмінію). Переважна більшість електроенергії виробляється на гідроелектростанціях.

Цей суворий край мало придатний для землеробства, однак у долинах усе-таки розводять худобу. Основна галузь тваринництва — вівчарство, а головне м’ясо ісландців — баранина. Крім цього, тут розводять велику рогату худобу й свійську птицю, кіз і свиней, норок і чорно-бурих лисиць, а також витривалих ісландських поні.

Хоча північна точка Ісландії досягає Північного полярного кола, у теплицях і промислових оранжереях вирощують помідори й салат, огірки й дині, виноград і банани, троянди й хризантеми, кімнатні тропічні рослини. Деякі з оранжерей, по суті, є парками. Жителі столиці приходять сюди, щоб хоч недовго помилуватися зеленню рослин, що так рідко зустрічається в цих місцях. Землеробство відіграє підсобну роль і спеціалізується на виробництві кормових культур.

Особливості географічного положення визначають й особливості розвитку транспорту. У країні немає залізниць, і у внутрішніх перевезеннях основну роль відіграє морський каботаж і автомобільний транспорт. У зовнішніх зв’язках найважливішими є морський і повітряний транспорт.

2. Країни Балтії

Територія та географічне положення. Латвія, Литва й Естонія — унітарні держави, розташовані на північному сході Європи, на узбережжі Балтійського моря. Усі країни межують із Росією (2). Латвія також межує з Естонією (1), Білоруссю (3) і Литвою (4), Литва — із Латвією (5), Білоруссю (3) і Польщею (6), Естонія — із Латвією (5).

Країни займають вигідне географічне положення. Через їхню територію — проходять численні вантажопотоки, що прямують з Росії та Білорусі до портів узбережжя Балтики й далі в країни Західної Європи.

Природа. Країни розташовані на північному заході Східноєвропейської рівнини. Сучасний рельєф Балтії сформувався близько 10 тис. років тому під час останнього заледеніння. Льодовик згладив нерівності ^сформував специфічні форми рельєфу — кінцево-моренні вали, ози й друмліни, що складаються з відкладень піску, гальки, гравію й валунів. Рельєф є слабкогорбкуватим, із висотами 100—300 м над рівнем моря. Вузька низовина заввишки до 50 м оперізує Балтійське узбережжя. Характерною рисою його окремих ділянок є дюни, піщані пагорби, пасма, що пересуваються за допомогою вітру. Особливо вони вражають на Куршській косі, що відокремлює від Балтійського моря Куршську затоку. Тут дюни досягають висоти до 70 м і ширини до 1 км. Здебільшого вони вкриті сосновими лісами. Для охорони цього унікального куточка створений національний парк.

Загалом ліси займають близько третини території. У Литві й Латвії переважають мішані, а в Естонії хвойні породи дерев. Поширені сосна, береза, дуб, ялина, осика, вільха, клен, ясен, в’яз, липа. Низинна прибережна територія зайнята приморськими лугами.

Для жителів країн Балтії характерне дбайливе ставлення до при роди. Із метою її вивчення й охорони створені кілька національних парків і безліч заповідників. Так, в Естонії під охороною перебуває приблизно десята частина території.

Клімат тут помірний, перехідний від морського до континентального, із м’якою зимою й нежарким летом. Середні температури січня -2…-8 °С, липня +І6…+18 °С. Температура води в Ризькій затоці в липні-серпні +18…+19 °С. Навесні й восени часті тумани, затяжні дощі, узимку трапляються відлиги. Опадів випадає від 500 до 800 мм на рік, що перевищує середні показники на Східноєвропейській рівнині. Три чверті опадів випадає у вигляді дощів, максимум припадає на літо.

Країни Балтії мають густу річкову мережу. Усі річки належать до басейну Балтійського моря. Найбільші з них — Дауґава (Західна Дві-на) і Нямунас (Німан). Дауґава протягом 357 км протікає по території

Латвії і впадає в Ризьку затоку. Цією річкОю проходив легендарний шлях «із варягів у греки». Нямунас протікає по Білорусі, Російській Федерації (Калінінградська область) і Литві. Річка судноплавна на 782 км від гирла з перервою біля Каунаської ГЕС.

У країнах Балтії багато озер, переважають невеликі водойми льодовиково-тектонічного походження. Найбільше озеро — Пейпус (Чудське) — розташоване на кордоні Естонії та Росії. Болота займають п’яту частину території. Ведуться роботи з їхнього осушення й перетворення на луги й пасовища. Загалом територія країн сприятлива для ведення сільського господарства, хоча ґрунти тут не дуже родючі, і значна частина сільськогосподарських земель є перезволоженою.

Країни є бідними на корисні копалини, особливо відчувається брак паливних ресурсів. Значні запаси будівельної сировини (вапняк, мертель, глина) і торфу. У Литві й Латвії є янтар, в Естонії — горючі сланці й фосфорити.

Історичний розвиток. Перші докладні відомості про племена, що населяли країни Балтії, з’являються наприкінці І ст. н. є. Давньоримський історик Тацит говорив про плем’я естіїв, що жили на березі Бурштинового моря (так раніше називалося Балтійське море). У ті часи через територію сучасної Латвії проходила межа розселення балтійських і фінських племен — їх розділяла річка Дауґава. Ближче за всіх до фін проживали західні балтійські племена (балти). Територію сучасної Естонії з давніх часів заселяли ливи й ести.

На зламі нашої ери провідну роль у господарському житті балтів, ливів й естів відіграло скотарство, у приморських районах основним заняттям було рибальство, важливе місце належало полюванню. Згодом усе більшого значення набуває землеробство.

Перші державні утворення на території країн Балтії виникають у Латвії в X—XIII ст. Де були феодальні держави: Кокнесе, Ерсика, Та-лава. Литва в X ст. майже на півтора століття потрапила в залежність від давньоруської держави. Литовці сплачували данину половецьким князям. Але найбільше з Київською Руссю була пов’язана територія сучасної Естонії.

У 1240 р. утворилася одна з наймогутніших держав середньовіччя — Велике князівство Литовське. У період найбільшої могутності Литва включала територію сучасної Білорусі, частину західно-російських земель і сучасної України»

Територія сучасних Латвії та Естонії із середини ХНІ ст. була завойована німецькими рицарями-хрестоносцями. У 1237 р. хрестоносцями був утворений Лівонський орден із центром у Ризі. У 1282 р. Ригу прийняли в союз північно-німецьких торговельних міст — так званий «Ганзейський союз». Тільки в 1561 р. орден був розгромлений, а Лівонія ввійшла до складу Великого князівства Литовського на правах автономії.

У 1569 р. згідно з Люблінською унією Литва об’єдналася з Польщею в Річ Посполиту. До 1795 р. так офіційно називалася об’єднана польсько-литовська держава. Наприкінці XVIII ст. Річ Посполита була поділена між Австрією, Росією та Пруссією. Більша частина території сучасної Литви, а також частина Латвії ввійшли до складу Російської імперії. Ще раніше, у 1721 р., після перемоги над шведами під час Північної війни в складі Росії опинилися Естонія та частина Латвії.

Після розпаду Російської імперії Литва, Латвія та Естонія здобули незалежність. Але в 1939 р., відповідно до секретних протоколів пакту Молотова—Ріббентропа, країни Балтії потрапили у сферу інтересів СРСР. У 1940 р. в Прибалтику були введені радянські війська й установлена радянська влада. У 1990 р. країни Балтії першими в СРСР проголосили незалежність. Пріоритетом їхньої зовнішньої політики стала інтеграція у євроатлантичні структури. Спочатку вони одержали статус асоційованих членів ЄС, а потім стали повноправними членами цього інтеграційного об’єднання. 2 квітня 2004 р. разом зі Словаччиною, Словенією, Болгарією й Румунією держави Балтії також стали членами НАТО. Населення. На сьогодні кількість жителів цих держав ледь перевищує 7 млн осіб. Становище погіршує від’ємний природний приріст. 11,е наслідок низької народжуваності, оскільки прибалти відносно пізно одружуються. Також тут високий відсоток розлучень.

Густота населення, за європейськими мірками, є невеликою, хоча іі вищою, ніж у більшості скандинавських країн — від 52,1 — у Литці до 34 осіб/км2 — в Естонії. Населення тут багатонаціональне. Так, у Латвії, крім латишів (58 %), проживають росіяни (ЗО %), білоруси (4 %), українці (2,7 %), литовці й поляки. В Естонії — естонці (65 %), росіяни (28%), українці (2,5%), білоруси. Більш однорідним є населення Литви, де литовці складають 81 %, росіяни — 9 %, поляки — 7 %. Тут також проживають білоруси й українці.

Не менш різнорідно виглядає релігійний склад населення країн Балтії, де перемішалися представники всіх християнських релігій, ;і також мусульмани, юдеї, старовіри. Так, у Латвії 55 % віруючих уважають себе лютеранами, 24 % — католиками й 9 % — православними. В Естонії також переважають лютерани (80 %), є православні, католики, баптисти. У Литві найбільш високою є частка католиків, наслідком чого послужили історичні зв’язки з Польщею. Тут також живуть лютерани (10 %), православні, баптисти, мусульмани, юдеї Низька народжуваність і відносно велика тривалість життя (71— 72 роки) відбиваються на віковій структурі населення. Зменшується частка населення молодшої вікової групи й збільшується частка старшої (19—21%). Середній вік жителів — від 36,6 року у Латвії, де демографічна ситуація виглядає більш сприятливою, до 39 років у Литві.

У країнах Балтії популярними є зимові види спорту, насамперед лижі. У Литві національним видом спорту є баскетбол. Багато вихованців місцевої спортивної школи, наприклад Арвідас Сабоніс, одержали світову популярність.

Країни мають високий рівень урбанізації — міське населення складає від 65 % у Литві до 68 % у Латвії та Естонії, тоді як у 1940 р. міські жителі країн Балтії складали близько третини. Найбільші міста — столиці держав Балтії (Рига, Вільнюс, Таллінн).

Рига — столиця Латвії, де проживає майже третина населення країни — 689,3 тис. осіб. Місто розташоване на берегах річки Дауґава, біля впадання її в Ризьку затоку. На початку XX ст. Ризький порт займав провідні позиції в Росії за обсягами вантажів. Сьогодні це індустріальний, науковий і культурний центр країни, великий морський порт. Провідні галузі промисловості: радіотехнічна, електронна, електротехнічна, хімічна, фармацевтична, деревообробна, легка, парфумерно-косметична, приладобудування й транспортне машинобудування.

У місті багато бульварів, парків і скверів. На правому березі річки Дауґави розташоване давнє ядро Риги — Старе місто. Він зберіг стиль типового міста ганзейських часів із мережею вузьких вуличок, старовинних кварталів і будинків, що майже прилягають один до одного.

Вільнюс — столиця Литви й колишня столиця Великого князівства Литовського — розташований на річці Няріс. Відомий із 1128 р. Із 1795 р. перебував у складі Росії під назвою Вільно. У 1920—1939 рр. — у складі Польщі. Сьогодні це місто з населенням 542,7 тис. осіб, найбільший промисловий і культурний центр країни, залізничний вузол. У Вільнюсі виробляють верстати, інструменти, електродвигуни, торговельне обладнання, радіовимірювальні прилади, розвинена легка, хімічна, харчова промисловість. Символ Вільнюса — вежа Ґядимінаса, де розташований оглядовий майданчик, звідки відкривається прекрасна панорама міста, прикрашеного вежами старовинних Костьолів, базилікою кафедрального собору.

Таллінн — столиця Естонії, залізничний вузол і порт на Балтійгі. кому морі. Відомий із 1154 р. під назвою Лінданісе. У 1219—1917 рр. місто називалося Ревель. Зараз тут проживають 372 тис-осіб. Вони виробляють радіоапаратуру, електротехнічне обладнання, ліки, папір, тканини, трикотажні вироби, продукти харчування.

Із давніх часів серцем Таллінна була Ратушна площа. У самому центрі її бруківки розташоване металеве коло, що символізує центр Таллінна, її головна прикраса — ратуша, побудована в XV ст., а в XVIII ст. прикрашена шпилем із флюгером «Старий Томас», що став візитною карткою міста. Із вершини восьмигранної вежі Ратуші відкривається чудовий вид на місто.

Культура. У піснях, танцях, народній музиці, усній народній творчості відбилася вся душа прибалтійських народів. Тут полюбляють, шанують і ретельно зберігають фольклор. У Латвії та Литві популярною є дайна — різні види народних пісень.

Винятково різноманітними є латиські пісні, серед яких чимало ліричних. У піснях утілився національний дух народу. Найулюбленіші з них виконуються під час щорічного співочого свята, присвяченого Ліго (Янів День). Він відзначається в день літнього сонцестояння й ще здавна був пов’язаний із культом Сонця й родючості (має схожість із днем Івана Купала, який святкують східні слов’яни). До співочих свят і фестивалів у Латвії ставляться з-особливою увагою й трепетом.

У Литві поширений особливий вид пісні — сутартіне, що в перекладі означає «ладнати, бути в згоді». Це стародавні багатоголосні литовські пісні на сімейно-побутову й трудову тематику, заспів і приспів у яких співаються одночасно.

Великий внесок у литовський живопис зробив Мікалоюс Константінас Чюрльоніс (1875—1911), який уважається одним із перших модерністів у європейському живопису. Більшість його витворів відображують світ фантастичних бачень і музичних ритмів.

Народна музика Естонії одноголосна, дише на південному сході країни зустрічається багатоголосся. Однак і тут дуже популярними є співочі свята — у Таллінні й Тарту вони проходять щорічно вже більше ніж століття.

Господарство. У структурі господарств країн Балтії найважливішу роль відіграє промисловість. Багато промислових підприємств працюють на привізній сировині й паливі, тому країни в основному орієнтуються на розвиток нематеріаломістких виробництв. Обсягами виробництва виділяються електротехніка, радіоелектроніка, приладобудування, а також транспортне машинобудування, легка промисловість, деревообробна й харчова індустрія, насамперед м’ясо-молочна, консервна й рибна. Розвитку промисловості сприяють наявність кваліфікованих кадрів, висока культура виробництва, зручне транспортне сполучення. Найбільші промислові підприємства зосереджені у великих містах, насамперед у столицях.

У Литві дуже велика частка АЕС, у Латвії — ГЕС. У Литві діє ТЕЦ в Електренаї — одна з небагатьох, що не залежать від поставок енергоносіїв із Росії. Вона працює на суміші на кшталт вода-олія, яку Литва імпортує з Південної Америки. Також у Литві є велика атомна електростанція — Ігналинська. В Естонії ведеться видобуток і переробка сланців. Ця сировина використовується як паливо для ТЕС і в хімічній промисловості.

У Ризі, Таллінні, Клайпеді розташовані підприємства, що займаються суднобудуванням і судноремонтом, де випускають невеликі судна, утому числі рибальські траулери. Найстаріша галузь спеціалізації країн Балтії — легка промисловість, де виробляють трикотажні вироби, вовняні й бавовняні тканини. Великий бавовняний комбінат «Кренгольмська мануфактура» розташований у Парві (Естонія).

Важливу роль в економіці відіграє сільське господарство, насамперед молочне й м’ясне скотарство, а також свинарство беконного напрямку. Рослинництво забезпечує потреби тваринництва й харчової промисловості. Обробляють яровий ячмінь, озимі жито й пшеницю, овес, кормові й зернобобові культури. У великих обсягах вирощують картоплю й овочі, із технічних культур переважають льон-довгунець і цукровий буряк.

Із кожним роком збільшується кількість туристів, які відвідують країни Балтії. Велику популярність має ризьке узбережжя — кліматичний і бальнеогрязьовий курорт Юрмала, розташований поблизу столиці Латвії. Він включає п’ятнадцять невеликих населених пунктів, серед яких Лієлупе, Дзин’тарі, Булдурі, Дубулті. Тут чудово поєднуються пляжі завдовжки 32 кілометри, чисте неглибоке море, мінеральні джерела та свіже повітря. Юрмальські пляжі щорічно відзначають ся правом підняти синій прапор — символ відповідності європейським стандартам чистоти.

В Естонії популярним є екологічний туризм На численних островах, що займають приблизно десяту частину території країни. Най більші з них — Сааремаа й Хійумаа. Острів Сааремаа можна назвати найбільш «естонським» місцем країни. Тут можна побачити стародавні хутори, вітряки і Єпископський замок.

У країнах Балтії розвинені всі види транспорту. Найбільшу роль у внутрішніх перевезеннях відіграє автомобільний транспорт. У перевезеннях між країнами Балтії великим є значення залізниці Таллінн—Рига—Каунас—Вільнюс. Через територію країн прокладені магістральні газо- й нафтопроводи, що забезпечує доставку енергоносіїв, яких потребують країни Балтії. Частина нафти й газу йде транзитом, у тому числі до портів Балтійського моря. Найбільшим за відвантаженням нафти є Вентспілський порт, на транзит припадає основна частина його вантажообігу.

Реферат: Вербальные методы коммуникации в структуре профессионально-педагогического общения

Содержание

Введение

  1. Виды вербально-коммуникативных методов

  2. Совершенствование навыков вербального общения

  3. Денотаты и коннотации

  4. Ассертивность

  5. Структура речевой коммуникации

Заключение

Список литературы

Введение

Профессиональное владение речью являлось и является важной составной частью успеха многих профессиональных поприщ. Ораторское искусство, начиная с Древней Греции, считалось неотъемлемым качеством вождей, героев и лидеров. В античные времена обучение риторике и приемам ведения диалога сделалось обязательным. С тех пор вербальный вид коммуникации является ключевым элементом человеческого общества. Причем артистичное владение голосом, его тембром, тональностью, умение расставлять акценты подчас становится важнее самого содержания сообщения. Кроме того, различные оттенки голоса формируют в сознании аудитории имидж коммуникатора.

Результативность вербальной коммуникации во многом определяется тем, насколько коммуникатор владеет ораторским искусством, а также его личностными характеристиками. Владение речью сегодня – важнейшая профессиональная составляющая человека. Вербальная коммуникация воздействует на аудиторию не только содержательной частью сообщения, но и в иных плоскостях (тембр, громкость, тональность, физические особенности и т.д.). Помимо голосовых особенностей в формировании вербальной коммуникации огромное значение имеет соотнесённость позиций слушателей и говорящего, дистанция между ними. Специалистами по коммуникациям выделяются четыре дистанции общения, изменение которых ведет к изменению норм общения, включая и нормы устной речи: – интимная (15–45 см); – личная – близкая (45–75 см), – личная – дальняя (75–120 см); – социальная (120–360 см); – публичная (360 см и далее).

Знание таких деталей, бесспорно, является важным при построении вербальной коммуникации. Еще важнее – выбор стратегии вербального воздействия коммуникатора на аудиторию. Стратегия включает в себя совокупность личностных качеств коммуникатора, его знания основ психологии аудитории, умение определить близкие ей ценности, а также руководствоваться необходимыми правилами составления и передачи информации. Сообщение выстраивается в соответствии с определенными требованиями: – речь должна быть простой и доступной; – обращение к аудитории следует основывать на простых и понятных человеческих ценностях; – желательно избегать частого употребления новых, малоизвестных и иностранных слов.

Среди качеств предпочтительных для положительного восприятия лидера, называются терпимость к собеседникам и соперникам, умение выглядеть компетентным, соблюдать меру в плане самоподачи, не увлекаться собственной персоной. Вербальное воздействие на аудиторию начинается со звукового восприятия. Поэтому специалисты-фоносемантики определили различные значения звуков, исходя из ассоциаций носителей данного языка с тем или иным цветом. Например, вот так определяет шкалу гласных звуков и цветов А. Журавлев в работе «Звук и смысл»

А – ярко-красный; О – яркий светло-желтый или белый; И – светло-синий; Е – светло-желтый; У – темно-сине-зеленый; Ы – тусклый темно-коричневый или черный.

Подобные шкалы разработаны не только для звуков (гласных и согласных), но и для слов в целом, а также отдельных словосочетании:

Взрыв – большой, грубый, сильный, страшный, громкий. Вопль – сильный. Гром – грубый, сильный, злой. Лепет – хороший, маленький, нежный, слабый, тихий. Рык – грубый, сильный, страшный. Свирель – светлый. Треск – шероховатый, угловатый. Шепот – тихий.

К условиям коммуникации относятся в том числе воспринимаемые как приятные или неприятные типы голосов коммуникаторов. Типы голосов и их соответствие тем или иным оценкам аудитории, а также ожиданиям самих коммуникаторов достаточно часто являлись причиной изменения статуса людей, их общественного восприятия. Для восприятия коммуникатора аудиторией не меньшее значение имеет культура речи – произношение, манера говорить, дикция, грамотность, наличие междометий и слов-паразитов («это», «ну», «значит»). Важны и ключевые слова, в наибольшей степени оказывающие влияние на эмоциональное состояние аудитории. Потому-то и следует внимательно изучать пристрастия получателей сообщения. Немалое значение для восприятия выступления аудиторией имеет форма, эмоциональная окрашенность речи. Зачастую влияние произнесенного слова в большей степени зависит от силы убеждения, чем от содержания сообщения. Обратимся к другой области. Подача новостей в СМИ строится не хаотично, а по строго выверенным и апробированным канонам, как правило, включающим несколько информационных уровней охвата аудитории: краткое содержание; обстановка; направленность; осложнение; развязка; оценка; код.

Вербальная коммуникация помогает создавать сообщения, воспринимаемые и понимаемые широкой целевой аудиторией, существенно влияет на реакцию последней.

1. Виды вербально-коммуникативных методов

  • Метод беседы

    • Интервью

      • Клиническое интервью

  • Метод опроса

    • Анкетирование

    • Личностные тесты

Метод беседы

Метод беседы — психологический вербально-коммуникативный метод, заключающийся в ведении тематически направленного диалога между психологом и респондентом с целью получения сведений от последнего.

В психологической беседе происходит прямое взаимодействие психолога и респондента в форме устного обмена информацией. Метод беседы широко применяется в психотерапии. Его также используют в качестве самостоятельного метода в консультативной, политической, юридической психологии.

В процессе беседы психолог, будучи исследователем, направляет, скрытно или явно, разговор, в ходе которого задаёт опрашиваемому человеку вопросы.

Существует два вида беседы:

  • Управляемая

  • Неуправляемая

В ходе управляемой беседы психолог активно контролирует течение разговора, поддерживает ход беседы, устанавливает эмоциональный контакт. Неуправляемая беседа происходит при большей в сравнении с управляемой отдаче инициативы от психолога респонденту. В неуправляемой беседе основное внимание уделяется предоставлению респонденту возможности выговориться, при этом психолог не вмешивается или почти не вмешивается в ход самовыражения респондента.

В случае и управляемой, и неуправляемой беседы от психолога требуется наличие навыка вербальной и невербальной коммуникации. Любая беседа начинается с установления контакта между исследователем и респондентом, при этом исследователь выступает как наблюдатель, анализирующий внешние проявления психической деятельности респондента. Основываясь на наблюдении, психолог осуществляет экспресс-диагностику и корректирует выбранную стратегию проведения беседы. На начальных этапах беседы основной задачей рассматривается побуждение исследуемого субъекта к активному участию в диалоге.

Важнейшим навыком психолога в ситуации беседы является умение устанавливать и поддерживать раппорт, соблюдая при этом чистоту исследования, избегая нерелевантных (мешающих получению достоверного результата) вербальных и невербальных влияний на субъект, которые могут способствовать активному изменению его реакций. К разрушению раппорта с респондентом или же к оказанию побочных внушений на респондента могут привести неосторожные высказывания со стороны психолога, выполненные, например, в форме приказов, угроз, нравоучений, советов, обвинений, оценочных суждений касательно сказанного респондентом, успокоений и неуместных шуток.

Виды беседы

Беседы различаются в зависимости от преследуемой психологической задачи. Выделяют следующие виды:

  • Терапевтическая беседа

  • Экспериментальная беседа (с целью проверки экспериментальных гипотез)

  • Автобиографическая беседа

  • Сбор субъективного анамнеза (сбор информации о личности субъекта)

  • Сбор объективного анамнеза (сбор информации о знакомых субъекта)

  • Телефонная беседа

Интервью относят, как и к методу беседы, так и к методу опроса.

2. Совершенствование навыков вербального общения

Устная речь по-прежнему остается самым распространенным способом коммуникации.

Чтобы вас поняли, мало иметь хорошую дикцию. Вы должны ясно осознавать, что собираетесь сказать. Кроме того, вы должны выбрать такие слова, чтобы ваша мысль была верно понята. Если человеку предстоит выступить перед большой аудиторией, он формулирует для себя тезисы или как-то иначе готовится к докладу. Но в обыденной жизни устная коммуникация требует спонтанности, и это может вызвать у человека тревогу, неуверенность и даже страх. Работу над устной речью можно начать с расширения словарного запаса. Вспомните Мартина Идена Д. Лондона, который, решив стать писателем, ежедневно стал учить определенное количество новых слов. Это ему помогло. Сейчас обычно если и учат новые слова, так только при изучении иностранного языка. Хотя расширять свой словарный запас надо как тем, у кого он невелик, так и тем, чья профессия этого требует (писатель, оратор, переводчик, политик и т.п.). Если вы ясно понимаете, что именно хотите сказать, и ваш словарный запас достаточно велик, то вы наверняка сумеете точно выразить свою мысль и предотвратите возможные недоразумения. И напротив, люди, у которых сумбур и в мыслях и в словах, постоянно рискуют попасть впросак. Зачастую люди стесняются пользоваться своим богатым словарным запасом, не желая щеголять образованностью, опасаясь показаться заносчивыми.

Очень важной способностью, связанной с устной речью, является умение удерживать внимание слушателей. Если, выступая с докладом, вы будете смотреть кому-либо из слушателей прямо в глаза, то его ответное внимание вам будет гарантировано. И наоборот, если вы будете излагать свои мысли монотонным голосом, уткнувшись в заранее подготовленную бумажку, то очень скоро обнаружите, что аудитория не слушает вас. Визуальный контакт с аудиторией полезен еще и потому, что позволяет докладчику оценить реакцию слушателей. Самым эффективным, как правило, бывает личное общение, то есть коммуникация, в которой участвуют два человека. Так, в политике давно известен факт, что личное общение с избирателями повышает шансы кандидата на успех в избирательной кампании.

Как добиться, чтобы ваше общение с супругом, учителем, начальником или с понравившейся вам девушкой было более эффективным? Психологи установили, что общению больше способствуют открытые вопросы. При ответе на закрытый вопрос («Вам нравится ваша работа?») можно ограничиться простым «да» или «нет», тогда как открытый вопрос («Что вам нравится в вашей работе?») требует развернутого ответа.

3. Денотаты и коннотации

Денотатом называют предметное значение слова или, говоря иначе, его словарное определение. Например, толковый словарь определяет понятие «отец» как «родитель мужского пола». Это определение и является денотатом данного слова. Понятие «коммунизм» определяется как «общественный строй с общественной собственностью на средства производства».

Но, кроме этого, оба названных нами слова, «отец» и «коммунизм», имеют эмоциональную окраску, то есть несут в себе особый смысл, которого словарное определение не может раскрыть полностью. При определении денотативного и коннотативного значения слова вы можете столкнуться с которыми проблемами. Многие слова имеют не одно, а несколько значений, другие в обиходном употреблении приобретают новые значения. Зачастую только контекст помогает понять, что обозначало то или иное употребленное в разговоре слово. Например, вам говорят: «У меня есть отличная трава!» Чтобы не попасть впросак, вам нужно точно знать, о какой «траве» идет речь. Если человек, воскликнувший это, похож на коммивояжера фирмы «Цветы и семена», можно надеяться, что вам предлагают траву для газона перед вашим домом. Однако если у вашего собеседника бегающие глаза, странные движения и неровная речь, то можно предполагать и некоторое иное значение этого невинного слова.

Работодателям хорошо известно различие между денотативным и коннотативным значениями слов. Так, просто изменив название той или иной рабочей должности, можно сделать ее более привлекательной, несмотря на то, что ее содержание останется прежним. Представьте, что вам нужно нанять человека, который следил бы за чистотой в доме: вытирал пыль, подметал и пылесосил полы, поддерживал порядок на кухне и в двух ванных комнатах и чистил столовое серебро. Можно дать объявление в газету о том, что вам требуется «уборщица» или «прислуга», а можно указать, что вы ищете «технического работника с широким кругом обязанностей». Ясно, что последнее название обеспечивает потенциальному работнику более высокий социальный статус, делает его труд более престижным. Говоря иными словами, словосочетание «технический работник» имеет более благоприятное коннотативное звучание. Подумайте, как изменится отношение людей к секретарскому труду, если перестать пользоваться словами «машинистка» или «секретарша», а избрать более благозвучное название профессии, например «секретарь-референт» или «помощник директора». Кстати, именно такую эволюцию прошла эта профессия в последние годы в нашей стране ;-).

Не только работодатели уделяют большое внимание коннотативным значениям слов. Очень важны коннотации и для работников рекламного бизнеса. Для грамотной рекламы необходимы слова с мощным эмоциональным звучанием, как позитивным, так и негативным. Такие слова, как «грязь», «бактерии», «пятно», «ржавчина», «боль», «усталость», которые мы ежедневно слышим в рекламных роликах, пробуждают у нас негативные чувства. Затем, как правило, рекламодатель предлагает продукт, который «очищает», «облегчает», «успокаивает» или «стимулирует», то есть рекламодатель употребляет слова с мощным позитивным звучанием.

4. Ассертивность

Ассертивностью называют способность человека отстаивать свои права. Имеется «тройственный принцип», который заключается в следующем: оказываясь в конфликтной ситуации, будьте тверды, честны и дружелюбны. Ваша твердость не позволит оппоненту манипулировать вами или запугивать вас. Ваша честность не позволит вам оказаться втянутым в аморальную ситуацию, даже если вас будут провоцировать на это. Ваше дружелюбие даст понять вашим оппонентам, что вы готовы к сотрудничеству.

Психологи советуют в конфликтных ситуациях поступать так, как подсказывают вам ваши чувства. Если вы чем-то расстроены, обижены, подавлены или считаете, что вас несправедливо отчитали, сразу же скажите об этом. Поверьте, гораздо лучше прямо заявить о своих чувствах, чем носить их в себе и выплескивать на кого попало. При этом совсем не обязательно стучать по столу кулаком или хватать обидчика за грудки, достаточно просто сказать: «Мне это не нравится», и это умерит ваш гнев.

Агрессивная, обвинительная тактика не приводит к разрешению конфликта, наоборот, она заставляет людей защищаться и упорствовать в своем мнении. Рекомендуется в таких случаях использовать «я — утверждения» вместо «ты — утверждений», то есть говорить о своих переживаниях, а не о личных качествах оппонента. Например, мать может сказать своему ребенку: «Меня огорчает, что ты не хочешь делиться игрушками с братом». Это будет лучше, чем заявить: «Жадный мальчишка, почему ты никогда не даешь свои игрушки брату?» После того как вы поделитесь чувствами, которые вызывает у вас данная ситуация, можно предложить возможный способ ее разрешения. Так, мать может добавить: «Если ты разрешишь брату поиграть с твоим телефоном, то он, может быть, даст тебе свой грузовик».

5. Структура речевой коммуникации

Вербальное общение является наиболее исследованной разновидностью человеческой коммуникации. Кроме этого, это наиболее универсальный способ передачи мысли. На вербальный человеческий язык можно ‘перевести’ сообщение, созданное с помощью любой другой знаковой системы. Например, сигнал красный свет переводится как ‘проезд закрыт’, ‘остановитесь’; поднятый вверх палец, прикрытый ладонью другой руки, как ‘прошу дополнительную минуту перерыва’ в спортивных состязаниях и т.п.

Речевая сторона коммуникации имеет сложную многоярусную структуру (от дифференциального признака фонемы до текста и интертекста) и выступает в различных стилистических разновидностях (различные стили и жанры, разговорный и литературный язык, диалекты и социолекты и т.п.). Все речевые характеристики и другие компоненты коммуникативного акта способствуют его (успешной либо неуспешной) реализации. Говоря с другими, мы выбираем из обширного инвентаря (в современной лингвистике иногда говорят: поля) возможных средств речевой и неречевой коммуникации те средства, которые нам кажутся наиболее подходящими для выражения наших мыслей в данной ситуации. Это – социально значимый выбор. Процесс этот и бесконечен, и бесконечно многообразен.

Система, обеспечивающая речевую коммуникацию – человеческий язык – изучается языкознанием. Помимо собственно языкознания, речевое общение изучается в смежных науках: социальной лингвистике и психолингвистике, а также в самой психологии.

Остановимся на самых общих коммуникативных характеристиках речи. С точки зрения теории коммуникации, речь включается в единый коммуникативный акт и проявляет следующие свойства:

речь является частью коммуникативной культуры и культуры вообще,

речь способствует формированию общественной роли (social identity) коммуниканта,

с помощью речи осуществляется взаимное общественное признание коммуникантов,

в речевой коммуникации создаются социальные значения.

В речевой коммуникации мы еще раз убеждаемся, что слова не являются просто знаками для обозначения предметов или классов предметов. Говоря, используя слова в коммуникации, мы создаем целые системы идей, верований, мифов, свойственных определенному сообществу, определенной культуре (примеры: establishment, авось, партия) это особенно хорошо видно при попытке перевести высказывания с этими словами. Иногда иностранцу приходится читать целую лекцию о межкультурных соответствиях, прежде чем он начнет правильно понимать и употреблять даже кажущиеся схожими слова и стоящие за ними понятия. Даже вполне переводимые лексемы имеют разную культурную, и следовательно, коммуникативную ценность (хлеб, деньги). Внутри одной культуры также можно увидеть различия в употреблении слов (однозначный).

То, как мы говорим, дает представление другому коммуниканту, о том, кем мы являемся. Можно переформулировать известную поговорку: Скажи мне, и я скажу, кто ты. Это в особенности очевидно, когда коммуникант исполняет определенную социальную роль (капитан команды, руководитель предприятия, директор школы – вспомните фильм “Чучело”: и мимика, и внешний вид, и интонация приветствия соответствуют статусу директора и представлению об этой роли). Даже временный выход из роли (например, в политической сфере: президент, играющий в теннис или сидящий за партой, беседующий по душам простым языком с народом) значим на фоне основного набора ролей для той или иной коммуникативной личности.

Используя речь, мы можем признавать социальный статус собеседника, либо не признавать его. Мы обращаемся Ваше величество к действующему монарху: Ваше величество, но после революции сторонники прежней монархической власти продолжают употреблять словесный знак статуса собеседника, подчеркивая свою верность ему и противодействуя этими словами изменившейся реальности. Статусная функция речи видна и в обращении к старшему по званию в армии: Yes, sir! говорят даже при обращении к женщине- военному. Сравните разную статусность слов: Привет! и Здравствуйте! Статус воспитывается: разговор с детьми (сюсюканье или ‘как со взрослым’) способствует формированию тех или иных черт у развивающейся личности.

Выбор словесных средств, также как и сопровождающих их невербальных, способствует формированию и пониманию определенных социальных ситуаций. Комплимент женщине не всегда действительно говорит о том, что она хорошо выглядит. Этот ‘коммуникативный ход’, скорее, устанавливает различные социальные статусы коммуникантов. Разговоры в женской и мужской компании ведутся с разным набором допустимых лексических единиц; в смешанной компании также не допускается употребление грубой или ругательной лексики, хотя последнее в наше время справедливо только для определенной возрастной и социокультурной группы.

Заключение

Владение речью становится важной профессиональной составляющей человека. В США результаты социологического опроса бизнесменов о том, какие качества кандидатов они ценят больше всего, показали, что на первом месте стоит способность к устной коммуникации (83%). Далее следуют: чувство ответственности (79%), собранность, внутренняя дисциплина (65%), энергичность (53%), организаторские способности (42%), внешние данные (30%), инициативность, творческий элемент (19%)» [227, с. 121]. Другие важные сведения показывают зависимость восприятия вербального сообщения от иных компонентов: «Эмоциональная оценка сообщения на 55% зависит от мимики докладчика, на 38% от фонетико-артикуляторных свойств речи и только на 7% — от лексического наполнения доклада»

Владение публичной речью стало важным компонентом общественной жизни со времен античности.

Таким образом, вербальная коммуникация формирует основные характеристики политики, поскольку публичная сфера требует определенных объемов публичности. Уйти от них может только частное лицо.

Список литературы

  1. Лобанов А.А. Основы профессионально-педагогического общения. – С.- Петербург, 2000.

11

Курсовая работа: Расходы бюджета на обеспечение социальной политики

РЕФЕРАТ

курсовой работы на тему

«Расходы бюджета на обеспечение социальной политики»

Ключевые слова: государственный бюджет, социальная политика, наименее защищенные слои населения, социальные выплаты, учреждения социального обеспечения.

В курсовой работе исследуется понятие, структура расходов на обеспечение социальной политики.

Раскрыта роль и влияние расходов на обеспечение социальной политики на население и национальную экономику страны.

Было проведено исследование понятия расходов государственного бюджета на социальные нужды, определены основные показатели и изучена структура расходов, описаны механизмы и объемы выплат, а также проведён их анализ.

СОДЕРЖАНИЕ

ВВЕДЕНИЕ

1 ХАРАКТЕРИСТИКА РАСХОДОВ БЮДЖЕТА НА ОБЕСПЕЧЕНИЕ СОЦИАЛЬНОЙ ПОЛИТИКИ, ИХ СОСТАВ И СТРУКТУРА

2 ВИДЫ ПОСОБИЙ И ДРУГИХ ВЫПЛАТ СОЦИАЛЬНОГО ХАРАКТЕРА, ОПРЕДЕЛЕНИЕ ИХ РАЗМЕРА

3 ФИНАНСИРОВАНИЕ СПЕЦИАЛЬНЫХ ПРОГРАММ И МЕРОПРИЯТИЙ

4 ПОРЯДОК ПЛАНИРОВАНИЯ И ФИНАНСИРОВАНИЯ РАСХОДОВ УЧРЕЖДЕНИЙ СОЦИАЛЬНОГО ОБЕСПЕЧЕНИЯ

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

ВВЕДЕНИЕ

Расходы на социальные нужды – это самый крупный вид расходов. К таким расходам относятся расходы на здравоохранение, образование, социальное обеспечение, социальное страхование.

Эти расходы позволяют государству поддерживать, развивать и совершенствовать систему социально — культурного обеспечения населения. Кроме того, расходы республиканского бюджета на социально-культурные мероприятия имеют не только социальное, но и экономическое значение, ведь они опосредованно влияют на общественное производство, т.к. способствуют улучшению качественного состава трудовых ресурсов, создают условия для повышения производительности труда за счет использования его научной организации и передовых научных достижений в этой области. Отдельно следует упомянуть о роли расходов на социально — культурные нужды в ускорении научно-технического прогресса.

Таким образом, с целью интенсификации экономического роста Республики Беларусь, повышения уровня и качества жизни чрезвычайно актуальной является цель данной курсовой работы: исследование расходов бюджета на обеспечение социальной политики, их состава и структуры.

Для достижения поставленной цели необходимо решить ряд задач:

— определить сущность и источники расходов бюджета на социальные нужды;

— рассмотреть структуру и виды расходов;

— изучить порядок планирования и финансирования расходов учреждений социального обеспечения и возможные пути их оптимизации.

Автор работы подтверждает, что приведенный в ней цифровой материал правильно и объективно отражает состояние исследуемого вопроса, а все использованные в работе цитаты сопровождаются ссылками на литературные источники.

1 ХАРАКТЕРИСТИКА РАСХОДОВ БЮДЖЕТА НА ОБЕСПЕЧЕНИЕ СОЦИАЛЬНОЙ ПОЛИТИКИ, ИХ СОСТАВ И СТРУКТУРА

Социальную сферу образуют оказывающие услуги учреждения и предприятия различных форм собственности. С развитием производительных сил изменяются как структура социальных потребностей, так и способы их удовлетворения, увеличивается спрос на разнообразные социальные услуги, повышаются требования к их качеству. Работа предприятий и учреждений социальной сферы должна соответствовать определенным требованиям, установленным стандартам и правилам [2, c. 42].

Отрасли социальной сферы призваны удовлетворять культурные, образовательные, медицинские, духовные потребности, а также завершать процесс создания материальных благ и их доведение до потребителя. Они предъявляют большой спрос на рабочую силу, различные машины и оборудование, материалы, финансовые ресурсы и в этом проявляется их связь с материальным производством. В свою очередь высокий уровень развития социальной сферы оказывает большое влияние на повышение производительности общественного труда. Важнейшим инструментом борьбы с бедностью является социальная защита. К объектам социальной защиты относят следующие категории граждан: работники бюджетных отраслей, пенсионеры, семьи, имеющие детей, дети — сироты, беременные, инвалиды, безработные, военные и демобилизованные, беженцы, бомжи и заключенные. Очевидно, что часть населения может относиться к нескольким категориям. Каждой категории населения должен быть определен основной тип финансирования. Это не исключает финансирование из различных источников. Например, пенсия – республиканский бюджет Республики Беларусь государства, доплата к пенсии – местные бюджет.

Расходы бюджета на обеспечение социальной политики можно классифицировать следующим образом:

1) пенсии;

2) стипендии;

3) пособия семьям, имеющим детей;

4) пособия по безработице;

5) государственное обеспечение детей — сирот;

6) государственное обеспечение заключенных;

7) материальная помощь в виде дополнительных выплат;

8) натуральная помощь в виде предметов первой необходимости и продуктов;

9) оказание социальной услуги на дому;

10) бесплатное питание;

11) бесплатное лечение;

12) бесплатное или льготное предоставление лекарств и протезно-ортопедических изделий;

13) льготная оплата коммунальных услуг;

14) бесплатное или льготное обучение или переобучение;

15) ночное проживание бездомных;

16) бесплатный или льготный проезд на общественном транспорте;

17) финансирование предприятий с целью организации рабочих мест для инвалидов [6, c. 32].

Современный долгосрочный финансово-экономический кризис ухудшил социальное положение значительной части населения, в том числе экономически активного. Наиболее уязвимыми слоями оказались многодетные и неполные семьи, инвалиды, учащиеся, пенсионеры. Они, прежде всего, становятся объектами социальной поддержки в виде социальных пособий, компенсаций и других выплат из государственного бюджета Республики Беларусь.

Старение населения также увеличивает число получателей пенсий и иных выплат из государственного бюджета. Тяжелыми демографическими и социальными последствиями грозят увеличение числа неполных семей, расширение социального сиротства, преступности, алкоголизма, наркомании, проституции. Социальная сфера представляет собой целостную, постоянно изменяющуюся подсистему общества, порожденную объективной потребностью общества в непрерывном воспроизводстве субъектов социального процесса. Это устойчивая область человеческой деятельности людей по воспроизводству своей жизни, пространство реализации социальной функции общества. Именно в ней обретает смысл социальная политика государства, реализуются социальные и гражданские права человека.

Экономические системы получают статус социально-ориентированных в тех случаях, когда проводимая государством политика имеет целью перераспределения национального дохода в пользу нетрудоспособных и малоимущих граждан на принципах социальной солидарности. Именно такая концепция социального рыночного хозяйства лежит в основе современного экономического курса Республики Беларусь. Целевые установки направлены на последовательное повышение уровня жизни населения, снижение социального неравенства, восстановление экономической и политической роли страны в мировом сообществе на основе синтеза рыночных и государственных методов хозяйствования, сочетания регулирующей роли государства и свободного рыночного развития экономики.

Бюджет является одним из универсальных механизмов, с помощью которых государство участвует в финансировании расходов и содействует развитию социальных отраслей. Услуги этих отраслей потребляются всеми гражданами страны и с позиций совокупных интересов относятся к разряду общественных благ, т.е. тех благ, оплата которых индивидуально каждым пользователем невозможна или нерациональна. Такие блага предоставляются государством через систему общественного сектора экономики и оплачиваются полностью или частично за счет бюджета.

Основными направлениями расходования бюджета Республики Беларусь в социальной сфере являются:

— расходы на образование;

— расходы в области социально-культурной системы;

— расходы на здравоохранение, физическую культуру и спорт;

— иные расходы на социальную политику.

Вопрос организации системы образования в государстве является одним из центральных.

Под образованием в Законе «Об образовании» понимается целенаправленный процесс воспитания и обучения в интересах человека, общества, государства, сопровождающийся констатацией гражданином (обучающимся) установленных государством образовательных уровней (образовательных цензов), которые удостоверяются соответствующими документами. Гражданам Республики Беларусь Конституцией РБ гарантируется возможность получения образования без ограничений. Гражданам РБ гарантируется получение бесплатного общего (начального общего, основного общего и среднего (полного) общего образования) и на конкурсной основе — бесплатного профессионального образования в государственных, муниципальных образовательных учреждениях в пределах государственных образовательных стандартов, если образование данного уровня гражданин получает впервые. Одновременно введено сочетание бесплатного и платного образования в образовательных учреждениях РБ. Расходы на образование распределяются в соответствии с разделом «Образование» и включают в себя расходы на:

— дошкольное образование;

— общее образование;

— начальное профессиональное образование;

— среднее профессиональное образование;

— переподготовку и повышение квалификаций;

— высшее профессиональное образование.

Расходы в области социально-культурной системы позволяют:

— осуществлять бюджетное финансирование государственных и в необходимых случаях негосударственных организаций культуры;

— стимулировать бюджетное финансирование посредством предоставления налоговых льгот предприятиям, физическим лицам, вкладывающим свои средства в эти цели;

— устанавливать особый порядок налогообложения некоммерческих организаций культуры;

— способствовать развитию благотворительности в области культуры;

— осуществлять поддержку малообеспеченных граждан.

Таким образом, государственная политика в сфере культуры в первую очередь направлена на обеспечение необходимых условий для реализации конституционных прав граждан РФ на свободу творчества, участие в культурной жизни и пользование учреждениями культуры, доступа населения к культурным ценностям.

Ежегодно на финансовое обеспечение социально-культурных мероприятий направляется до 30% доходов консолидированного бюджета Республики Беларусь (7-8% ресурсов республиканского бюджета и 45-47% местных бюджетов). Из республиканского бюджета финансируются учреждения и организации культуры по перечню, определенному Правительством РБ: библиотеки, музеи, театры, учебные заведения, имеющие особую культурную значимость для Республики Беларусь (1,3% бюджета). Источником финансирования организаций культуры субъектов РБ выступают местные бюджеты.

В настоящее время модель финансового обеспечения расходов на здравоохранение, физическую культуру и спорт включает бюджетные ресурсы, ресурсы фондов обязательного медицинского страхования (ОМС), фондов медицинских страховых организаций, ресурсы ведомств и организаций, благотворительные источники, финансирование научных исследований медицины. Направление использования: программы лекарственного обеспечения, финансирование расходов на содержание станций скорой помощи, туберкулезных, онкологических диспансеров и др., содержание стационаров, содержание амбулаторно-клинических учреждений. Реформа предполагает разработку и реализацию на региональном, городских уровнях целевых программ, которые направлены на обеспечение гарантированных объемов и повышение качества медпомощи; развитие высокоспециализированных видов медпомощи и др. Основным фактором роста социально-экономических результатов от здравоохранения являются строительство новых и расширение действующих учреждений здравоохранения и улучшение медицинского обслуживания. Здравоохранение представляет собой особую сферу деятельности по обеспечению конституционного права граждан на получение качественной медицинской помощи. В Республике Беларусь каждому человеку гарантирована доступность медико-социальной помощи и социальной защищенности в случае утраты здоровья. Данные принципы свидетельствуют о том, что изначально государством гарантирован лишь определенный объем медицинских услуг. Реализация указанных услуг осуществляется в специально создаваемых для этих целей субъектах хозяйствования, представляющих собой сеть учреждений (организаций) здравоохранения.

В расходы на социальную политику включаются:

— содержание учреждений социального обеспечения и службы занятости;

— содержание домов-интернатов для престарелых и инвалидов;

— содержание учреждений по обучению инвалидов;

— социальная помощь;

— возмещение вреда инвалидам вследствие Чернобыльской катастрофы;

— программы ликвидации последствий чрезвычайных ситуаций;

— средства, передаваемые Пенсионному фонду РБ на выплату пенсий и пособий военнослужащим в соответствии с законодательством РБ;

— выплаты пособий и пенсий другим категориям граждан;

— компенсационные выплаты женщинам, имеющим детей в возрасте до 3-х лет, уволенным в связи с ликвидацией предприятий, учреждений и организаций;

— финансирование кампаний и мероприятий по организации оздоровления детей и подростков;

— выплаты пособий и компенсаций военнослужащим и членам их семей;

— расходы на обеспечение инвалидов транспортными средствами;

— расходы на санаторно-курортное лечение ветеранов и инвалидов;

— расходы на оплату проезда ветеранов и инвалидов;

— оплата на установки телефона ветеранам и инвалидам;

— прочие расходы.

Таким образом, социальную сферу образуют оказывающие услуги учреждения и предприятия различных форм собственности. Расходы бюджета на обеспечение социальной политики можно классифицировать следующим образом: 1) пенсии; 2) стипендии; 3) пособия семьям, имеющим детей; 4) пособия по безработице; 5) государственное обеспечение детей – сирот и др.

Основными направлениями расходования бюджета Республики Беларусь в социальной сфере являются: расходы на образование; расходы в области социально-культурной системы; расходы на здравоохранение, физическую культуру и спорт; иные расходы на социальную политику.

2 ВИДЫ ПОСОБИЙ И ДРУГИХ ВЫПЛАТ СОЦИАЛЬНОГО ХАРАКТЕРА, ОПРЕДЕЛЕНИЕ ИХ РАЗМЕРА

Из средств государственного социального страхования выплачиваются следующие пособия и выплаты социального характера:

— по беременности и родам;

— в связи с рождением ребенка;

— женщине, ставшей на учет в государственной организации здравоохранения до 12-недельного срока беременности;

— по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет;

— по временной нетрудоспособности;

— пособие на погребение [7, c. 42].

Кроме того, в соответствии со ст. 265 Трудового кодекса Республики Беларусь за счет средств государственного социального страхования предоставляется один дополнительный свободный от работы день в месяц матери (отцу, опекуну, попечителю), воспитывающей (воспитывающему) ребенка-инвалида в возрасте до 18 лет.

Выплаты по государственному социальному страхованию производятся застрахованным лицам. К указанным лицам относятся, например, граждане, работающие по трудовым договорам, гражданско-правовым договорам, предметом которых являются оказание услуг, выполнение работ и создание объектов интеллектуальной собственности, у юридических лиц и индивидуальных предпринимателей, а также на основе членства (участия) в юридических лицах любых организационно-правовых форм и др.

Право на пособие по беременности и родам имеют граждане, на которых распространяется государственное социальное страхование и за них, а также ими самими в предусмотренных законодательством случаях уплачиваются обязательные страховые взносы на социальное страхование. Пособие назначается лицам, работающим по трудовым договорам, по гражданско-правовым договорам у юридических лиц и индивидуальных предпринимателей, на основе членства (участия) в юридических лицах любых организационно-правовых форм (кроме членов крестьянских (фермерских) хозяйств) пособие по беременности и родам назначается и выплачивается плательщиком в счет начисленных обязательных страховых взносов в Фонд социальной защиты населения Министерства труда и социальной защиты Республики Беларусь (далее – Фонд).

Выплата пособия по беременности и родам работникам производится в дни, установленные для выплаты заработной платы. Индивидуальным предпринимателям, членам крестьянских (фермерских) хозяйств, творческим работникам, частным нотариусам, физическим лицам, осуществляющим предусмотренные законодательными актами виды ремесленной деятельности по заявительному принципу без государственной регистрации в качестве индивидуальных предпринимателей, пособие по беременности и родам назначается органами Фонда по месту их регистрации в качестве плательщиков обязательных страховых взносов и выплачивается в счет начисленных обязательных страховых взносов в Фонд. Если суммы начисленных обязательных страховых взносов недостаточно для выплаты пособия по беременности и родам, органами Фонда производится дотация средств на его выплату в установленном порядке. Пособие по беременности и родам назначается в случаях беременности и родов, усыновления (удочерения) ребенка в возрасте до 3 месяцев или установления над ним опеки. Пособие по беременности и родам назначается с 30 недель беременности на 126 календарных дней (женщинам, проживающим (работающим) на территории с радиоактивным загрязнением 1 Кu/кв.км и выше, — с 27 недель беременности на 146 календарных дней) независимо от числа дней, фактически использованных до родов. В случае осложненных родов или рождения двух и более детей пособие по беременности и родам назначается на 140 календарных дней (женщинам, проживающим (работающим) на территории с радиоактивным загрязнением 1 Кu/кв.км и выше — на 160 календарных дней). В случае родов, наступивших до 30 недель беременности (до 27 недель беременности у женщин, проживающих (работающих) на территории с радиоактивным загрязнением 1 Кu/кв.км и выше), пособие по беременности и родам назначается на 140 календарных дней (женщинам, проживающим (работающим) на территории с радиоактивным загрязнением 1 Кu/кв.км и выше — на 160 календарных дней), а в случае рождения мертвого ребенка — на 70 календарных дней.

Лица, усыновившие (удочерившие) ребенка, а также назначенные опекунами ребенка в возрасте до 3 месяцев, имеют право на пособие по беременности и родам на 70 календарных дней со дня усыновления (удочерения) или установления опеки.

Пособие по беременности и родам назначается, если обращение за ним последовало не позднее 6 месяцев со дня окончания случая беременности и родов. Пособие по беременности и родам назначается в размере 100 процентов среднедневного (среднечасового) заработка за рабочие дни (часы) по графику работы работницы. Минимальный размер пособия по беременности и родам за календарный месяц устанавливается в размере 50 процентов наибольшей величины бюджета прожиточного минимума в среднем на душу населения, утвержденного Правительством Республики Беларусь за два последних квартала. Перерасчет пособия производится в связи с изменением бюджета прожиточного минимума в среднем на душу населения. При этом используется наибольшая величина указанного бюджета прожиточного минимума, утвержденного Правительством Республики Беларусь за два последних квартала. Пособие по беременности и родам исчисляется из среднедневного (среднечасового) заработка, определяемого путем деления заработка за соответствующий период (за 2 календарных месяца, предшествующих месяцу наступления отпуска по беременности и родам, со дня перевода на другую работу до дня наступления отпуска по беременности и родам и т.д.) на число рабочих дней (часов) по графику работы работника в этом периоде. При этом в число рабочих дней (часов), на которые делится заработок, не включаются периоды освобождения от работы в связи с временной нетрудоспособностью, трудовым и социальным отпусками, простоем не по вине работника и в других случаях, предусмотренных законодательством.

Пособие по беременности и родам назначается за пропущенные по графику работы рабочие дни (часы), удостоверенные листком нетрудоспособности. Среднедневной (среднечасовой) заработок для исчисления пособия по беременности и родам определяется в таком же порядке, как и для исчисления пособия по временной нетрудоспособности. В заработок для исчисления пособия по беременности и родам включаются все виды оплаты труда, на которые в соответствии с законодательством начисляются обязательные страховые взносы в Фонд социальной защиты населения. Заработная плата, надбавки и доплаты к ней включаются в заработок того месяца, за который они начислены. Премии и иные выплаты, соответствующие требованиям, указанным в части первой настоящего пункта, включаются в заработок за тот месяц, в котором они выплачены. Месяцем их выплаты считается месяц, на который они приходятся согласно лицевому счету, расчетной ведомости. Если в месяце, за который исчисляется заработок, работник отработал не все рабочие дни по графику работы, указанные премии и иные выплаты при исчислении пособия по беременности и родам учитываются пропорционально отработанному времени в данном месяце. Премии за текущий месяц, выплаченные в этом же месяце пропорционально отработанному времени, включаются в заработок для исчисления пособия в полном размере. Пособие по беременности и родам назначается на основании листка нетрудоспособности, выданного в порядке, установленном законодательством.

Право на пособие в связи с рождением ребенка установлено Законом Республики Беларусь «О государственных пособиях семьям, воспитывающим детей» [12, c. 35]. Пособие в связи с рождением ребенка назначается матери или отцу, а также лицу, усыновившему (удочерившему) ребенка в возрасте до 6 месяцев либо назначенному его опекуном. Пособие в связи с рождением ребенка не назначается, если мать отказалась от его содержания и воспитания (ребенок помещен в дом ребенка). Назначение и выплата пособия в связи с рождением ребенка осуществляется по месту работы (службы), учебы (в дневной форме получения образования) матери ребенка, а если мать не работает и не учится, — по месту работы (службы) или учебы отца ребенка, усыновителя (удочерителя), опекуна либо другого лица, имеющего право на указанное пособие.

Лицам, осуществляющим деятельность в качестве индивидуальных предпринимателей, членов крестьянских (фермерских) хозяйств; творческим работникам; лицам, выполняющим работы по гражданско-правовому договору; священнослужителям; лицам, работающим в религиозных организациях, пособие в связи с рождением ребенка назначается комиссиями, создаваемыми местными исполнительными и распорядительными органами, и выплачивается органами по труду, занятости и социальной защите по месту жительства. Пособие в связи с рождением ребенка назначается и выплачивается, если обращение за его назначением последовало не позднее 6 месяцев со дня возникновения права на пособие. Днем возникновения права на это пособие является день рождения ребенка. При обращении за пособием в связи с рождением ребенка по истечении 6 месяцев со дня возникновения права на него оно не назначается и не выплачивается.

Пособие в связи с рождением ребенка назначается и выплачивается единовременно:

— при рождении первого ребенка — в размере пятикратной наибольшей величины бюджета прожиточного минимума перед датой рождения ребенка;

— при рождении второго и последующих детей — в размере семикратной наибольшей величины бюджета прожиточного минимума перед датой рождения ребенка.

В случае рождения, усыновления (удочерения) двух и более детей, установления опеки над двумя и более детьми пособие назначается и выплачивается на каждого ребенка в размерах, указанных выше. При определении размера пособия в связи с рождением ребенка не учитываются дети, в отношении которых мать лишена родительских прав.

Для определения размера пособия в связи с рождением ребенка представляются сведения о рождении (смерти) детей, рожденных ранее, в том числе старше 18 лет.

Право на пособие женщине, ставшей на учет в государственной организации здравоохранения до 12-недельного срока беременности имеют женщины, ставшие на учет в государственных организациях здравоохранения до 12-недельного срока беременности, регулярно посещавшие их и выполнявшие предписания врачей в течение всего срока беременности. Назначение и выплата пособия женщинам, ставшим на учет в государственных организациях здравоохранения до 12-недельного срока беременности, осуществляется по месту их работы (службы), учебы (в дневной форме получения образования), а если они не работают и не учатся, — по месту работы (службы) или учебы отца ребенка. Женщинам, осуществляющим деятельность в качестве индивидуальных предпринимателей, членов крестьянских (фермерских) хозяйств; творческим работникам; лицам, выполняющим работы по гражданско-правовому договору; священнослужителям; лицам, работающим в религиозных организациях, указанное пособие назначается комиссиями, создаваемыми местными исполнительными и распорядительными органами, и выплачивается органами по труду, занятости и социальной защите по месту жительства.

Пособие женщинам, ставшим на учет в государственных организациях здравоохранения до 12-недельного срока беременности, назначается и выплачивается, если обращение за его назначением последовало не позднее 6 месяцев со дня возникновения права на пособие. Днем возникновения права на это пособие является день рождения ребенка. При обращении за пособием женщинам, ставшим на учет в государственных организациях здравоохранения до 12-недельного срока беременности, по истечении 6 месяцев со дня возникновения права на него оно не назначаются и не выплачивается.

Пособие назначается и выплачивается единовременно в размере наибольшей величины бюджета прожиточного минимума перед датой рождения ребенка.

Право на пособие по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет имеют фактически осуществляющие уход за ним мать или отец, усыновитель (удочеритель), опекун ребенка. Члены семьи или другие родственники ребенка имеют право на пособие по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет в случае нахождения их в отпуске по уходу за ребенком до достижения им возраста 3 лет. Назначение и выплата пособия по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет осуществляются по месту работы (службы), учебы (в дневной форме получения образования) матери ребенка, а если мать не работает и не учится, — по месту работы (службы) или учебы отца ребенка, усыновителя (удочерителя), опекуна либо другого лица, имеющего право на указанное пособие. Лицам, осуществляющим деятельность в качестве индивидуальных предпринимателей, членов крестьянских (фермерских) хозяйств; творческим работникам; лицам, выполняющим работы по гражданско-правовому договору; священнослужителям; лицам, работающим в религиозных организациях, пособие в связи с рождением ребенка назначается комиссиями, создаваемыми местными исполнительными и распорядительными органами, и выплачивается органами по труду, занятости и социальной защите по месту жительства.

Пособие по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет выплачивается ежемесячно со дня возникновения права на данное пособие по день достижения ребенком возраста 3 лет. Пособие по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет назначается и выплачивается со дня возникновения права на пособие, если обращение за его назначением последовало не позднее 6 месяцев со дня возникновения такого права. Днем возникновения права на указанное пособие является день предоставления отпуска по уходу за ребенком до достижения им возраста 3 лет или день, следующий за днем окончания периода, установленного листком нетрудоспособности; для лиц, не имеющих права на пособие по беременности и родам, — день рождения ребенка; для семей иностранных граждан и лиц без гражданства, получивших разрешение на постоянное проживание в Республике Беларусь, — день внесения отметки о месте жительства в вид на жительство в Республике Беларусь. При обращении за пособием по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет по истечении 6 месяцев со дня возникновения права на него, пособие назначается и выплачивается со дня поступления заявления.

Пособие по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет назначается работающим членам семьи или другим работающим родственникам ребенка в случаях выхода матери на работу (службу), учебу (в дневной форме получения образования в учреждениях, обеспечивающих получение профессионально-технического, среднего специального образования, высших учебных заведениях) и прекращения выплаты ей пособия по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет, а также оформления указанными лицами отпуска по уходу за ребенком до достижения им возраста 3 лет. Пособие по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет не назначается и не выплачивается им за период нахождения матери в отпуске по беременности и родам либо в отпуске по уходу за другим ребенком в возрасте до 3 лет. Если в семье имеется несколько детей в возрасте до 3 лет, пособия по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет назначаются и выплачиваются на каждого из них одному лицу. По достижении ребенком возраста полутора, двух, двух с половиной лет выплата пособия по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет производится в полном размере при условии представления получателем в течение месяца справки о том, что ребенок не оформлен в учреждение, обеспечивающее получение дошкольного образования. Если указанная справка не представлена в месячный срок, выплата пособия по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет производится в размере 50 процентов от установленного размера, а после ее представления производится перерасчет пособия в размере 100 процентов за весь период неоформления ребенка в учреждение, обеспечивающее получение дошкольного образования, но не более чем за 6 месяцев.

Пособие по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет назначается в размере 80 процентов наибольшей величины бюджета прожиточного минимума в среднем на душу населения. Лицам, осуществляющим уход за ребенком в возрасте до 3 лет и работающим на условиях неполного рабочего времени (не более половины месячной нормы) или на дому, пособие назначается в размере, предусмотренном частью первой настоящей статьи.

Если в период получения пособия по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет возникает право на пособие по беременности и родам, пособие по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет за период получения пособия по беременности и родам выплачивается в полном размере (при оформлении ребенка в учреждение, обеспечивающее получение дошкольного образования – в размере 50% от установленного пособия).

Согласно ст. 265 Трудового кодекса Республики Беларусь матери (отцу, опекуну, попечителю), воспитывающей (воспитывающему) ребенка-инвалида в возрасте до восемнадцати лет, по ее (его) заявлению ежемесячно предоставляется один дополнительный свободный от работы день с оплатой в размере среднего дневного заработка за счет средств государственного социального страхования (далее – свободный день в месяц). Свободный день в месяц предоставляется в любой по выбору день месяца и может быть использован одним из родителей (опекуном, попечителем) либо разделен между ними по их усмотрению.

Право на пособие по временной нетрудоспособности имеют граждане, на которых распространяется государственное социальное страхование и за них, а также ими самими в предусмотренных законодательством случаях уплачиваются обязательные страховые взносы на социальное страхование.

Пособие назначается лицам, работающим по трудовым договорам, по гражданско-правовым договорам у юридических лиц и индивидуальных предпринимателей, на основе членства (участия) в юридических лицах любых организационно-правовых форм (кроме членов крестьянских (фермерских) хозяйств) пособие по временной нетрудоспособности назначается и выплачивается плательщиком в счет начисленных обязательных страховых взносов в Фонд социальной защиты населения Министерства труда и социальной защиты Республики Беларусь (далее – Фонд).

Пособия по временной нетрудоспособности при санаторно-курортном лечении ребенка-инвалида в возрасте до 18 лет, в связи с заболеванием, травмой, причинами которых явилось употребление алкоголя, в случае нарушения режима, если временная нетрудоспособность наступила в период прогула, в случае назначения недополученного пособия в связи со смертью получателя его членам семьи, а также в связи с травмой назначаются комиссией по назначению государственных пособий семьям, воспитывающим детей, и пособий по временной нетрудоспособности, которая создается плательщиком обязательных страховых взносов в Фонд. Указанной комиссией принимается решение об отказе в назначении пособия по временной нетрудоспособности.

Выплата пособия по временной нетрудоспособности работникам производится в дни, установленные для выплаты заработной платы. Индивидуальным предпринимателям, членам крестьянских (фермерских) хозяйств, творческим работникам, частным нотариусам, физическим лицам, осуществляющим предусмотренные законодательными актами виды ремесленной деятельности по заявительному принципу без государственной регистрации в качестве индивидуальных предпринимателей, пособие по временной нетрудоспособности назначается органами Фонда по месту их регистрации в качестве плательщиков обязательных страховых взносов и выплачивается в счет начисленных обязательных страховых взносов в Фонд. Если суммы начисленных обязательных страховых взносов недостаточно для выплаты пособия по временной нетрудоспособности, органами Фонда производится дотация средств на его выплату в установленном порядке.

Пособие по временной нетрудоспособности назначается в случаях:

— утраты трудоспособности в связи с заболеванием или травмой;

— ухода за больным членом семьи;

— ухода за ребенком в возрасте до 3 лет и ребенком-инвалидом в возрасте до 18 лет в случае болезни матери либо другого лица, фактически осуществляющего уход за ребенком;

— санаторно-курортного лечения в санаторно-курортных организациях республики по перечню, утверждаемому Правительством Республики Беларусь, ребенка-инвалида в возрасте до 18 лет;

— протезирования с помещением в стационар протезно-ортопедического предприятия;

— карантина.

Пособие по временной нетрудоспособности назначается в размере 80 процентов среднедневного (среднечасового) заработка за рабочие дни (часы) по графику работы работника, приходящиеся на первые 6 календарных дней нетрудоспособности, и в размере 100 процентов среднедневного (среднечасового) заработка за последующие рабочие дни (часы) непрерывной временной нетрудоспособности.

Временная нетрудоспособность считается непрерывной (для исчисления пособия), если период освобождения от работы согласно листкам нетрудоспособности длится непрерывно либо с перерывами на нерабочие дни по графику работы работника и в указанный период не наступили обстоятельства, влияющие на размер пособия, или новый случай временной нетрудоспособности. Пособие по временной нетрудоспособности назначается за пропущенные по графику работы рабочие дни (часы), удостоверенные листком нетрудоспособности. По общему правилу пособие по временной нетрудоспособности исчисляется из среднедневного (среднечасового) заработка за 2 календарных месяца, предшествующих месяцу, в котором наступила временная нетрудоспособность. В заработок для исчисления пособий включаются все виды оплаты труда, на которые в соответствии с законодательством начисляются обязательные страховые взносы.

Выплата пособия на погребение за счет средств Фонда социальной защиты населения Министерства труда и социальной защиты (далее – Фонд) производится в случае смерти:

— лиц, подлежавших на день смерти обязательному государственному социальному страхованию либо уплачивавших обязательные страховые взносы в Фонд самостоятельно в порядке, установленном законодательством (далее – застрахованные);

— пенсионеров, получавших пенсию за счет средств государственного социального страхования (далее – пенсионеры);

— безработных, зарегистрированных в комитете по труду, занятости и социальной защите Минского городского исполнительного комитета, управлениях (отделах) по труду, занятости и социальной защите городских, районных исполнительных комитетов населения в установленном порядке (далее – безработные);

— детей застрахованных, пенсионеров и безработных, не достигших 18-летнего возраста (учащихся – 23-летнего возраста).

Пособие (материальная помощь) на погребение в случае смерти застрахованных, пенсионеров, безработных выплачивается физическому лицу, взявшему на себя организацию погребения умершего. В случае смерти детей застрахованных пособие на погребение выплачивается одному из родителей (усыновителей), опекуну (попечителю).

Юридическим лицам, взявшим на себя организацию погребения, а также гражданам, получившим гарантированный перечень услуг по погребению, пособие на погребение не выплачивается.

Пособие на погребение в случае смерти застрахованных из числа лиц, подлежавших обязательному государственному социальному страхованию, выплачивается плательщиком обязательных страховых взносов в Фонд социальной защиты населения (далее — плательщик) по месту работы умершего. Пособие на погребение в случае смерти их детей выплачивается по месту работы одного из родителей (усыновителей), опекуна (попечителя).

Обращение за пособием (материальной помощью) на погребение может осуществляться в течение 6 месяцев после возникновения права на него.

Пособие на погребение выплачивается в размере средней заработной платы рабочих и служащих в республике за позапрошлый месяц относительно месяца наступления смерти.

Таким образом, из средств государственного социального страхования выплачиваются следующие пособия и выплаты социального характера: по беременности и родам; в связи с рождением ребенка; женщине, ставшей на учет в государственной организации здравоохранения до 12-недельного срока беременности; по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет; по временной нетрудоспособности; пособие на погребение.

3 ФИНАНСИРОВАНИЕ СПЕЦИАЛЬНЫХ ПРОГРАММ И МЕРОПРИЯТИЙ

В Республике Беларусь осуществляется финансирование следующих специальных программ и мероприятий по обеспечению социальной политики:

— программы и мероприятия по социальной поддержке ветеранов и пожилых людей;

— программы социальной поддержки инвалидов;

— социальное обслуживание;

— государственная адресная социальная помощь и др [7, c. 142].

По состоянию на 1 января 2010 г. в Республике Беларусь проживало 44,1 тыс. ветеранов Великой Отечественной войны (из них участников Великой Отечественной войны — 32,0 тыс. человек, в том числе инвалидов Великой Отечественной войны 1 и 2 групп – 9,3 тыс. человек), членов семей погибших в годы войны – 3,9 тыс. человек, одиноких пожилых людей – 156,5 тыс. человек. В связи с празднованием 65-летия освобождения Республики Беларусь от немецко-фашистских захватчиков в соответствии с Указом Президента Республики Беларусь от 30 апреля 2009 г. № 224 произведены единовременные денежные выплаты 53810 ветеранам войны на общую сумму более 9,8 млрд. рублей. В апреле 2010 года к 65-й годовщине Победы в Великой Отечественной войне ветеранам и гражданам, пострадавшим от последствий войны, также планируется произвести единовременные выплаты. Соответствующий проект Указа Президента Республики Беларусь внесен в Правительство.

В 2010 году в соответствии с Планом подготовки и проведения мероприятий по празднованию 65-й годовщины освобождения Республики Беларусь от немецко-фашистских захватчиков и Победы советского народа в Великой Отечественной войне, утверждённым Указом Президента Республики Беларусь от 25 февраля 2008 г. №110 будут продолжены обследования ветеранов Великой Отечественной войны, состоятся поездки ветеранов в Москву, Санкт-Петербург, другие города-герои.

Социальная защита инвалидов – одно из приоритетных направлений государственной социальной политики Республики Беларусь. По состоянию на 1 января 2010 года на учете в органах по труду, занятости и социальной защите состоит 506,7 тыс. инвалидов, в том числе: инвалидов I группы – 72,7 тыс. человек; II группы – 271,5 тыс. человек; III группы – 136,6 тыс. человек; детей-инвалидов в возрасте до 18 лет – 25,9 тыс. человек. За 2009 год численность инвалидов сократилась на 2426 человек или 0,5 процента.

Национальное законодательство в отношении инвалидов постоянно совершенствуется. В феврале 2009 года вступил в силу новый Закон Республики Беларусь «О предупреждении инвалидности и реабилитации инвалидов», в октябре 2009 года – Закон Республики Беларусь «О внесении изменений и дополнений в некоторые законы Республики Беларусь по вопросам социальной защиты инвалидов», статьей 1 которого изложен в новой редакции Закон «О социальной защите инвалидов в Республике Беларусь».

Определенный вклад в решении многих проблем инвалидов вносится государственными программами. Так, мероприятия Государственной программы по предупреждению инвалидности и реабилитации инвалидов на 2006 – 2010 годы направлены на снижение показателей частоты и тяжести инвалидности, улучшение качества жизни инвалидов и дальнейшую интеграцию их в общество, путем оптимизации системы раннего выявления инвалидизирующей патологии; предотвращение дефектов и нарушений функций организма при заболеваниях и травмах; восстановления и компенсации нарушенных или утраченных способностей инвалидов к общественной, профессиональной и бытовой деятельности в соответствии с их интересами и потенциальными возможностями; совершенствования подготовки специалистов для службы реабилитации; реализации мер по обеспечению занятости инвалидов на рынке труда; развития отечественной реабилитационной индустрии; развития художественного творчества, физической культуры и спорта среди инвалидов.

По данным Министерства здравоохранения меры, направленные на предупреждение инвалидности и реабилитацию инвалидов, позволили снизить уровень первичной инвалидности населения республики за последние 5 лет на 17,8 процента, в т.ч. среди взрослого населения – на 20,2 процента, среди населения трудоспособного возраста – на 20,8 процента, среди детского населения – на 5,7 процента. Показатель полной реабилитации увеличился с 6,3 процента в 2005 году до 7,5 процента в 2009 году.

В соответствии с Государственной программой о безбарьерной среде жизнедеятельности физически ослабленных лиц на 2007 – 2010 годы разработано и внедрено 14 стандартов, направленных на создание доступной среды жизнедеятельности для инвалидов и других категорий физически ослабленных лиц. За время реализации Государственной программы Белорусской железной дорогой за счет собственных средств изготовлено 15 пассажирских вагонов, специально оборудованных для перевозки инвалидов-колясочников. Облисполкомами и Минским горисполкомом из запланированных на период 2007-2010 годы 838 единиц низкопольных транспортных средств за 2007-2009 годы приобретено 1590 транспортных средств.

Всего за 2007-2009 годы работы выполнены на 2482 объектах социальной инфраструктуры республиканской и коммунальной форм собственности. Это позволило увеличить удельный вес объектов, приспособленных к доступу инвалидов и других категорий физически ослабленных лиц с 19,9 процентов в 2006 году до 35 процентов в 2008 году в среднем по республике.

В республике развивается и совершенствуется сеть реабилитационных учреждений, внедряются новые реабилитационные технологии, разрабатываются современные технические средства социальной реабилитации.

В каждом административном районе созданы и динамично развиваются территориальные центры социального обслуживания населения — государственный социальный стандарт в области социального обслуживания. Благодаря этому, нуждающиеся нетрудоспособные граждане, включая жителей села, обеспечены своевременными доступными и качественными социальными услугами, в т.ч. на дому, с учетом их индивидуальных потребностей. Причем, социальное обслуживание одиноких пожилых граждан и ветеранов организовано не по заявительному, а по выявительному принципу.

На 1 января 2010 г. на учете в центрах состоит около 1,7 млн. человек (в т.ч. одиноких граждан пожилого возраста – 156,5 тыс. человек, одиноко проживающих – около 567 тыс. человек, лиц из числа детей-сирот и детей, оставшихся без попечения родителей – 9,9 тыс. человек, многодетных и неполных семей – 188,4 тыс., семей, воспитывающих детей-инвалидов – около 23 тыс., граждан, освободившихся из мест лишения свободы – около 7,9 тыс. человек). Из года в год растет число граждан, которым социально-бытовые услуги предоставляются на дому (приобретение и доставка продуктов питания, медикаментов и товаров первой необходимости; оформление документов для оказания материальной помощи; оплата коммунальных услуг и др.). На 01.10.2009 на дому обслуживается 82,3 тыс. человек. Нельзя не отметить, что организация социального обслуживания на дому позволила несколько снизить очередность на поселение в дома-интернаты общего типа. Для обеспечения принципа доступности социального обслуживания для нетрудоспособных граждан, особенно жителей села, открываются отделения круглосуточного пребывания. На 1 января 2010 г. функционирует 50 отделений на 1800 мест. Организована работа 52 бригад социального обслуживания на мобильной основе, оказывающих платные разовые социально-бытовые услуги.

В целях приближения услуг к их потребителям открываются социальные пункты центров. В настоящее время работает 543 пункта. Начиная с 2007 года, проводится работа по обеспечению преемственности перехода выпускников центров коррекционно-развивающего обучения и реабилитации системы Министерства образования в территориальные центры социального обслуживания населения. Решение этой задачи возложено на отделения дневного пребывания для инвалидов центров (на 1 января 2010 г. — 119 отделений) с трудовыми мастерскими, кружками и клубами по интересам. До конца 2010 года такие отделения должны быть организованы во всех административных районах.

Система государственной адресной социальной помощи, созданная в Республике Беларусь в 2001 году, направлена на оказание временной материальной поддержки малообеспеченным гражданам и семьям, содействие в преодолении трудной жизненной ситуации. На протяжении всего времени механизм ее предоставления совершенствовался. Так, увеличен критерий нуждаемости для предоставления помощи, отменен категориальный подход к оказанию помощи, введен новый вид поддержки – единовременное социальное пособие.

В 2009 году государственная адресная социальная помощь предоставлена 205,9 тыс. человек на общую сумму около 40,2 млрд. рублей, необходимую поддержку получил каждый третий малообеспеченный, в то время как в 2007 году – только каждый двенадцатый. Средний размер ежемесячного социального пособия в 2009 году составил в среднем 65,4 тыс. рублей в месяц на одного человека, а единовременного – 174,0 тыс. рублей.

1 января 2010 г. вступил в силу Указ Президента Республики Беларусь «О государственной адресной социальной помощи» № 458 (далее – Указ № 458), принятый 14 сентября 2009 года (до 1 января 2010 г. вопросы предоставления государственной адресной социальной помощи регулировались Указом Президента Республики Беларусь от 14 декабря 2007 г. № 638 «О некоторых мерах государственной поддержки населения» (далее – Указ № 638).

Указом № 458 регламентировано:

— повышение критерия нуждаемости до 150 процентов бюджета прожиточного минимума в среднем на душу населения при предоставлении малообеспеченным гражданам, оказавшимся в трудной жизненной ситуации, единовременного социального пособия (согласно Указу № 638 критерий нуждаемости при назначении единовременного социального пособия составлял 120 % бюджета прожиточного минимума в среднем на душу населения);

— увеличение периода назначения государственной адресной социальной помощи в виде ежемесячного социального пособия до 6 месяцев (согласно Указу № 638 данное пособие назначалось, как правило, на три месяца), при этом совокупный доход семьи (гражданина) будет исчисляться за 12 месяцев, предшествующих обращению за ГАСП (а не за три, как предусматривалось Указом № 638);

— введение нового вида государственной адресной социальной помощи – социального пособия на оплату технических средств социальной реабилитации;

— объединение в единую систему адресной социальной помощи двух видов государственной поддержки: государственной адресной социальной помощи и безналичных жилищных субсидий.

Основные задачи на 2010 год являются:

— подготовка и участие в мероприятиях, посвященных 65-й годовщине Победы советского народа в Великой Отечественной войне.

— завершение реализации государственных социальных программ, предусмотренных на 2006-2010 годы;

— разработка программы социальной поддержки ветеранов и пожилых людей на 2011-2015 годы, в которой особое внимание следует адресовать ветеранам войны, одиноким пожилым людям, а также учесть интересы нового, активного поколения пожилых. 9851 в 3 главе 2004 -2008.

Таким образом, в Республике Беларусь осуществляется финансирование следующих специальных программ и мероприятий по обеспечению социальной политики: социальная поддержка ветеранов и пожилых людей; социальная поддержка инвалидов; социальное обслуживание; государственная адресная социальная помощь и др.

4 ПОРЯДОК ПЛАНИРОВАНИЯ И ФИНАНСИРОВАНИЯ РАСХОДОВ УЧРЕЖДЕНИЙ СОЦИАЛЬНОГО ОБЕСПЕЧЕНИЯ

Бюджеты учреждений социального обеспечения Республики Беларусь образуются за счет:

— взносов нанимателей и лиц, занимающихся предпринимательской деятельностью, в том числе членов крестьянских (фермерских) хозяйств;

— обязательных страховых взносов граждан;

— ассигнований из республиканского бюджета (на выплату пенсий и пособий военнослужащим срочной службы и их семьям, других расходов в соответствии с законодательством Республики Беларусь);

— добровольных взносов (в том числе валютных ценностей) от физических и юридических лиц, а также части доходов от капитализации средств организаций и иных поступлений. При этом средства должны передаваться под процент, как правило, не менее чем зачетная ставка Национального банка Республики Беларусь;

— средств нанимателей, предназначенных на выплату пенсий в соответствии с пунктом «б» части первой статьи 12 Закона Республики Беларусь «О пенсионном обеспечении»;

— средств, поступающих по регрессным искам [12, c. 77].

Взимание взносов на государственное социальное страхование, перечисление добровольных взносов и иных поступлений, зачисление средств учреждений социального обеспечения на соответствующие счета, их учет и использование осуществляются в порядке, определяемом законодательством Республики Беларусь (Министерством финансов Республики Беларусь, Министерством труда и социального обеспечения Республики Беларусь, Государственным комитетом Республики Беларусь по труду и социальной защите населения, Национальным банком Республики Беларусь.

Средства учреждений социального обеспечения направляются на:

1) на выплату:

— пенсий по возрасту, в том числе для работающих пенсионеров, по инвалидности, по случаю потери кормильца, за выслугу лет, социальных пенсий;

— пособий по социальному страхованию (пособия по временной нетрудоспособности, по беременности и родам, по случаю рождения ребенка, на погребение);

— расходов на оздоровление трудящихся (санаторно-курортное лечение и отдых трудящихся и их детей, дотации на содержание санаториев-профилакториев, детских оздоровительных лагерей и детско-юношеских спортивных школ);

— ежемесячных пособий и надбавок к ним семьям, воспитывающим детей;

— ежемесячных пособий по уходу за инвалидом I группы, ребенком-инвалидом в возрасте до 16 лет, пенсионером, достигшим 80-летнего возраста;

— ежемесячных пособий на детей в возрасте до 16 лет, инфицированных вирусом иммунодефицита человека или больных СПИДом;

— пенсий гражданам, выезжающим за пределы Республики Беларусь, в соответствии с действующим законодательством и международными договорами Республики Беларусь;

2) повышение социальных пенсий в связи с изменением индекса стоимости жизни и ростом заработной платы;

3) оказание материальной помощи престарелым и нетрудоспособным гражданам;

4) возмещение расходов по оформлению регрессных исков;

5) обеспечение текущей деятельности и содержание органов управления Фонда.

Поскольку в современных условиях ограниченности ресурсов ставится задача разработки новых социальных программ с учетом изменения в обществе и сохранения действующих систем социального обеспечения и повышения расходов на социальную политику, первостепенное значение приобретает совершенствование их структуры, поиск нетрадиционных подходов и разнообразных форм в целях повышения эффективности использования имеющихся ресурсов, пересмотр распределения бюджетных ассигнований, поиск новых источников финансирования, большее участие частного сектора.

Покрытие расходов учреждений социально обеспечения должны осуществлять соответствующие государственные фонды (социального страхования, пенсионный, занятости, иные целевые фонды) и негосударственные фонды, страховые компании.

Средства указанных фондов и компаний будут формироваться за счет взносов работодателей (предприятий, организаций, учреждений независимо от форм собственности), граждан, ассигнований из бюджетов различного уровня. В зависимости от направлений использования этих средств они формируются в целевые национальные фонды или могут быть объединены по группам страховых случаев либо по их целевому назначению.

Тарифы страховых взносов и объем бюджетных ассигнований устанавливаются Правительством Республики Беларусь по каждому фонду в отдельности или по группе родственных фондов в размерах, гарантирующих финансирование всех видов социального обеспечения. В зависимости от условий труда, жизни и других обстоятельств для отраслей, регионов и отдельных категорий предприятий (страхователей) могут устанавливаться дифференцированные размеры тарифов страховых взносов и ассигнований из государственного бюджета.

Что касается затрат, связанных с расходами на социальную помощь, то источником их покрытия могут быть ассигнования из бюджетов различного уровня, благотворительная и гуманитарная помощь, добровольные взносы юридических и физических лиц.

В целях стимулирования привлечения дополнительных средств для социальной защиты граждан следовало бы установить на государственном уровне более простой и льготный порядок образования и функционирования негосударственных пенсионных фондов, страховых компаний, осуществляющих добровольные формы социального обеспечения и страхования. Предприятиям и организациям, осуществляющим за счет своих средств дополнительное страхование и благотворительную деятельность, должны предоставляться льготы по налогообложению, использоваться другие формы поощрения.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

На основании проведенного исследования можно сделать следующие выводы.

Социальную сферу образуют оказывающие услуги учреждения и предприятия различных форм собственности.

Расходы бюджета на обеспечение социальной политики можно классифицировать следующим образом: 1) пенсии; 2) стипендии; 3) пособия семьям, имеющим детей; 4) пособия по безработице; 5) государственное обеспечение детей – сирот и др.

Основными направлениями расходования бюджета Республики Беларусь в социальной сфере являются: расходы на образование; расходы в области социально-культурной системы; расходы на здравоохранение, физическую культуру и спорт; иные расходы на социальную политику.

Из средств государственного социального страхования выплачиваются следующие пособия и выплаты социального характера: по беременности и родам; в связи с рождением ребенка; женщине, ставшей на учет в государственной организации здравоохранения до 12-недельного срока беременности; по уходу за ребенком в возрасте до 3 лет; по временной нетрудоспособности; пособие на погребение.

В Республике Беларусь осуществляется финансирование следующих специальных программ и мероприятий по обеспечению социальной политики: социальная поддержка ветеранов и пожилых людей; социальная поддержка инвалидов; социальное обслуживание; государственная адресная социальная помощь и др.

В целях стимулирования привлечения дополнительных средств в учреждения социальной защиты граждан следует установить на государственном уровне более простой и льготный порядок образования и функционирования негосударственных пенсионных фондов, страховых компаний, осуществляющих добровольные формы социального обеспечения и страхования. Предприятиям и организациям, осуществляющим за счет своих средств дополнительное страхование и благотворительную деятельность, должны предоставляться льготы по налогообложению, использоваться другие формы поощрения.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

Алифанова И.А., Галаган, А.И. Финансирование образования // Социально — гуманитарные знания. — 2008. — №2. — С. 101 — 105.

Бабич А. М. Государственные и муниципальные финансы: учебник для вузов. — М.: ЮНИТИ, 2008. — 687с.

Брайчева Т.В. Государственные финансы: учебное пособие. — СПб.: Питер, 2009. — 288с.

Бюджетная система России: Учебник. / Под ред. Г.Б.Поляка. М.: Юнити, 2006. — 540 с.;

Государственный бюджет: учебное пособие/ под ред. М.И. Ткачук. — Мн.: 2008. — 240с.

Государственный бюджет: учебное пособие/ под ред. Т.В. Сорокина. — Мн.: БГЭУ, 2008. — 289 с.

Енин Ю.И. «Система бюджетно-налоговой и денежно-кредитной политики в Республике Беларусь», Мн.,2009. – 99с.

Инструкция о порядке применения бюджетной классификации Республики Беларусь: Постановление Министерства финансов Республики Беларусь от 15.03.2007 г. № 44.

О некоторых вопросах платного обучения в государственных учреждениях, обеспечивающих получение высшего и среднего специального образования: Указ Президента Республики Беларусь от 28.02.2009 г. № 126.

Об утверждении Положения о порядке финансирования научной, научно-технической и инновационной деятельности за счет средств республиканского бюджета: Постановление Совета Министров РБ от 10.07.1998 г. № 1084 (в редакции от 15.03.2008 г. № 282).

Поляк Г.Б. Финансы: учебник для студентов вузов. — М.: ЮНИТА-ДАНА, 2007. — 703с.

Ходорович М. И. «Бюджет и бюджетная система»: Учебное пособие /ВЗФЭИ-М.: Экономическое образование, 2009. — 450 с.

Реферат: КЗоТ о труде женщин

КЗоТ о труде женщин

Реферат по безопасности жизнедеятельности

Исполнитель: Студентка Сергеева Д.В.

Московский государственный открытый университет

Факультет “Инженерный бизнес”

Кафедра “Безопасности и экологии“

Москва 1997

Труд женщин в РФ регламентируется КЗоТ РФ, а в частности статьей XI КЗоТ, которая носит название “Труд женщин”.

В данной работе приведены не только нормы, применяемые к труду женщин в соответствии с КЗоТ, но и комментарии к КЗоТ, написанные юристами справочно-правовой системы “ГАРАНТ”. Для удобства прочтения нормы, описанные в КЗоТ выделены курсивом, а комментарии к ним даны обычным шрифтом.

Работы, на которых запрещается применение труда женщин

Запрещается применение труда женщин на тяжелых работах и на работах с вредными условиями труда, а также на подземных работах кроме некоторых подземных работ (нефизических работ или работ по санитарному и бытовому обслуживанию).

Список тяжелых работ и работ с вредными условиями труда, на которых запрещается применение труда женщин, утверждается в порядке, установленном законодательством. Запрещаются переноска и передвижение женщинами тяжестей, превышающих установленные для них предельные нормы.

Нормы предельно допустимых нагрузок для женщин при подъеме и перемещении тяжестей вручную

Характер работы Предельно допустимая масса груза

Подъем и перемещение тяжестей при 10 кг  чередовании с другой работой  (до 2 раз в час)

Подъем и перемещение тяжестей  постоянно в течение рабочей смены 7 кг

Величина динамической работы, совершаемой в течение каждого часа рабочей смены, не должна превышать: с рабочей поверхности 1750 кгм, с пола 875 кгм

Примечания: 1. В массу поднимаемого и перемещаемого груза включается масса тары и упаковки.

2. При перемещении грузов на тележках или в контейнерах  прилагаемое усилие не должно превышать 10 кг.

Глава XI КЗоТ это система специальных норм, образующая особую охрану труда женщин сверх общей охраны их труда. Это нормы трудовые льготы, необходимые для защиты физиологических особенностей женского организма, его материнской детородной функции от производственных вредностей, а также для получения здорового потомства. В последние годы увеличиваются трудовые льготы для выполнения материнской (или отцовской, если нет матери) социальной роли по воспитанию малолетних детей. Ст. 7 Конституции РФ предусматривает, что в Российской Федерации охраняется труд и здоровье людей, обеспечивается государственная поддержка семьи, материнства, отцовства и детства.

Особая охрана труда женщин начинается уже с момента приема их на работу, поскольку ст. 160 КЗоТ запрещает использование труда женщин на тяжелых работах и на работах с вредными для женщин условиями труда, а также на подземных физических работах. Даже если сама женщина просит принять ее на такие работы, администрация не имеет права ее принимать.

Список тяжелых работ и с вредными для женщин условиями труда, на которых запрещается применение труда женщин, медицински обоснован. Он утвержден Постановлением Госкомтруда СССР и Президиума ВЦСПС от 25 июня 1978 г. с последующими изменениями и дополнениями (Бюлл. Госкомтруда СССР, 1978, N 12, с. 3). В этот Список вошло более 500 видов работ в самых различных отраслях производства, включая и пищевую, текстильную и легкую отрасли народного хозяйства, а также профессии рабочих, общие для всех отраслей (варщик битума, водолаз, газоспасатель, котлочист, слесарь мостовой, трубочист и др.). Применение этого Списка запрещенных для женщин работ должно быть независимо от того, на предприятиях каких отраслей народного хозяйства имеются такие производства, профессии и работы, хотя бы в Списке они и указаны по какой то определенной отрасли. Ныне Закон РФ «Основы законодательства об охране труда» значительно сузил сферу действия ст. 160 КЗоТ (как мы считаем необоснованно) тем, что запретил такие работы лишь для женщин детородного возраста (до 35 лет), то есть направлена эта мера главным образом на получение здорового потомства. Такое сужение запрета не учитывает, что работающие на тяжелых и вредных для них работах женщины старше 35 лет, подвергаясь влиянию производственных вредностей, будут чаще болеть различными женскими болезнями, поскольку влияние таких вредностей на женские гениталии с возрастом женщины не исчезает. Думается, что здесь законодатель отступил от достигнутых социальных завоеваний по труду женщин в ущерб здоровью женщин. Наоборот, для женщин фертильного возраста следовало бы дополнить указанный Список рядом видов труда. И такой дополнительный Список был профсоюзами подготовлен и опубликован (см. Вестник профсоюзов, 1992, NN 4, 5), но не был принят законодателем, формулировка же Закона РФ об охране труда здесь нуждается в обязательном уточнении.

Применение труда женщин на подземных физических работах в горнодобывающей промышленности и на строительстве подземных сооружений было запрещено Постановлением Совета Министров СССР от 13 июля 1957 г. N 839 (СП СССР, 1957, N 8, ст. 81). Это Постановление, запретив такой труд женщин (который допускался в военное время и в восстановительный период), сделало исключения для:

а) женщин, занимающих руководящие посты и не выполняющих физической  работы;

б) женщин, занятых санитарным и бытовым обслуживанием;

в) женщин, проходящих курс обучения и допущенных к стажировке в подземных частях предприятия;

г) женщин, которые должны спускаться время от времени в подземные части предприятия для выполнения нефизических работ (инженеры, врачи, геологи и т.д.).

Эти исключения соответствуют международно правовому регулированию труда женщин.

В сельском хозяйстве рекомендуется более широкое привлечение женщин к участию в квалифицированном труде и запрещается труд женщин фертильного возраста (до 35 лет) с ядохимикатами, пестицидами и дезинфицирующими средствами. Для привлечения женщин села к квалифицированному труду есть Перечень работ и механизмов, на которых рекомендуется преимущественно женский труд, утв. Госкомтрудом СССР, Минсельхозом СССР, Минздравом СССР и ВЦСПС 29 декабря 1969 г. (см. Сборник нормативных актов «Труд женщин и молодежи», Юридическая литература, М., 1990, с. 68 70). Ныне запрещено обучение и прием на работу женщин в качестве трактористок, машинистов, водителей грузовых автомашин согласно Постановлению Верховного Совета РСФСР от 1 ноября 1990 г. (Ведомости РСФСР, 1990, N 24, ст. 287).

По данным Госкомтруда, среди безработных женщин большинство (62,5% на конец 1995 г.), а в ближайшие два года улучшения положения женщин на рынке труда не произойдет. Наиболее слабозащищенные категории женщин имеющие малолетних детей или детей инвалидов, одинокие родители, выпускницы образовательных учреждений, не имеющие опыта работы, женщины предпенсионного возраста, жены военнослужащих, проживающие в военных городках, оказываются на рынке труда в наиболее сложном положении и с низкой конкурентоспособностью. Увеличивается непрерывно также продолжительность безработицы женщин. Высвобождение и безработица женщин затронули в большинстве случаев не работниц неквалифицированного ручного труда, а женщин специалистов и служащих. В составе безработных с вузовскими дипломами женщин 69%, а со средним специальным образованием  74%. Почти 40% всех безработных женщин это специалисты и служащие. Среди безработных одиноких родителей 90% женщин, а среди многодетных родителей 77% женщин («Проблемы женской безработицы в России». Материал Федеральной службы занятости, с. с. 2, 3). В этих условиях безработная мать будет согласна на любую работу вплоть до запрещенных для женщин. Поэтому необходимо усиление контроля за правильным трудоустройством женщин и за тем, на каких работах применяется женский труд, выявления нарушений запрета им вредных и тяжелых условий труда.

Облегчение условий труда женщин выражается и в мере, предусмотренной частью третьей ст. 160 КЗоТ, запрещающей переноску и передвижение женщинами на работе тяжестей, превышающих установленные для них предельные нормы. Постепенно предельная норма тяжестей для женщин снижалась. Ныне эти предельные нормы снижены в два с лишним раза по сравнению с существовавшими до 1984 года. Постановлением Правительства РФ от 6 февраля 1993 г. N 1052 установлена для всех производств России предельная норма подъема и перемещения женщиной тяжестей не более двух раз в час до 10 кг, а при постоянном подъеме и перемещении до 7 кг. В эту величину включается тара и упаковка. В течение каждого часа рабочей смены величина динамической работы подъема тяжестей с пола не должна превышать 875 кгм, тем самым ограничен и общий суммарный подъем за рабочий день, рабочую смену. При перемещении груза на тележках или в контейнерах прилагаемое усилие не должно превышать 10 кг (САПП РФ, 1993, N 7, ст. 366).

Ограничение труда женщин на работах в ночное время

Привлечение женщин к работам в ночное время не допускается, за исключением тех отраслей народного хозяйства, где это вызывается особой необходимостью и разрешается в качестве временной меры.

Ночным считается время с 10 часов вечера до 6 утра.

Ограничение ночного женского труда давно требует лучшего законодательного его регулирования, поскольку норма ст. 161 КЗоТ не менялась с 1922 года, когда она в таком виде была введена. В то же время в ней допускается ночной труд женщин как временная мера, где это вызывается особой необходимостью. Но эта временная мера длится уже 75 лет, во первых, а, во вторых, до сих пор, т.е. тоже 75 лет, законодатель не определил, какие же отрасли народного хозяйства как исключение могут применять ночной труд женщин, и что надо понимать под особой необходимостью в мирное время или это каждый работодатель сам решает, как ныне это на практике и происходит без всякого контроля. В 70 х гг. составляли и выполняли специальные планы постепенного вывода женщин из ночных смен, и к концу 80 х гг. был значительно сокращен ночной женский труд. Но и ныне коэффициент сменности в производствах с преимущественно женским трудом высок и он выше, чем в производствах с преимущественно мужским трудом. Поэтому проблема ограничения ночного женского труда должна решаться более радикально.

§3. По коллективным договорам и социально партнерским соглашениям также может ограничиваться ночной женский труд. Но в последние годы почти перестали предусматривать в коллективных договорах вывод женщин из ночных смен. Ограничения привлечения женщин к ночным работам, сделанные по коллективным договорам и социально партнерским соглашениям, более эффективно должны направляться на полную ликвидацию ночного женского труда на каждом конкретном производстве, в отрасли, территории.

Запрещение ночных, сверхурочных работ и направления в командировки беременных женщин и женщин, имеющих детей в возрасте до трех лет

Не допускается привлечение к работам в ночное время, к сверхурочным работам и работам в выходные дни и направление в командировки беременных женщин и женщин, имеющих детей в возрасте до трех лет (в ред. Закона Российской Федерации от 25 сентября 1992 г. N 3543 1 Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации, 1992, N 41, ст. 2254).

Ограничение сверхурочных работ и направления в командировки женщин, имеющих детей 

Женщины, имеющие детей в возрасте от трех до четырнадцати лет (детей инвалидов до шестнадцати лет), не могут привлекаться к сверхурочным работам или направляться в командировки без их согласия (в ред. Закона Российской Федерации от 25 сентября 1992 г. N 3543 1 Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации, 1992, N 41, ст. 2254).

В норме ст. 163 КЗоТ закон учитывает материнскую социальную роль по воспитанию малолетних детей. Только сама женщина, имеющая ребенка от трех до 14 лет, может определить должна или нет она давать согласие на сверхурочную работу или на командировку, не отразится ли такое согласие на ее детях. Поэтому отказ такой женщины от выполнения указанных работ либо от выезда в командировку нельзя рассматривать как дисциплинарный проступок.

Норма ст. 163 КЗоТ распространяется и на отцов, воспитывающих без матери детей от трех до четырнадцатилетнего возраста, а также на опекунов (попечителей) таких детей. Предоставление им таких льгот является обязанностью администрации и не зависит от ее усмотрения (п. 19 Постановления Пленума Верховного Сула РФ N 6 от 25 декабря 1990 г.).

Дополнительный выходной день

Одному из работающих родителей (опекуну, попечителю) для ухода за детьми инвалидами и инвалидами с детства до достижения ими возраста 18 лет предоставляются четыре дополнительных оплачиваемых выходных дня в месяц, которые могут быть использованы одним из названных лиц либо разделены ими между собой по своему усмотрению. Оплата каждого дополнительного выходного дня производится в размере дневного заработка за счет средств Фонда социального страхования Российской Федерации. Женщинам, работающим в сельской местности, предоставляется, по их желанию, один дополнительный выходной день в месяц без сохранения заработной платы (в ред. Закона Российской Федерации от 25 сентября 1992 г. N 3543 1 Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации, 1992, N 41, ст. 2254).

 Перевод на более легкую работу беременных женщин и женщин, имеющих детей в возрасте до полутора лет

Беременным женщинам в соответствии с медицинским заключением снижаются нормы выработки, нормы обслуживания либо они переводятся на другую работу, более легкую и исключающую воздействие неблагоприятных производственных факторов, с сохранением среднего заработка по прежней работе. До решения вопроса о предоставлении беременной женщине, другой более легкой и исключающей воздействие неблагоприятных производственных факторов работы она подлежит освобождению от работы с сохранением среднего заработка за все пропущенные вследствие этого рабочие дни за счет средств предприятия, учреждения, организации (в ред. Закона Российской Федерации от 25 сентября 1992 г. N 3543 1 Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации, 1992, N 41, ст. 2254). Женщины, имеющие детей в возрасте до полутора лет, в случае невозможности выполнения прежней работы переводятся на другую работу с сохранением среднего заработка по прежней работе до достижения ребенком возраста полутора лет (в ред. Указа Президиума Верховного Совета РСФСР от 29 сентября 1987 г. Ведомости Верховного Совета РСФСР, 1987, N 40, ст. 1410).

Проблема перевода беременных женщин на более легкую работу решается на производстве, особенно в отраслях с преимущественно женским трудом, уже в течение ряда десятилетий. Институт охраны труда женщин в Иванове, специально разрабатывающий эту проблему, особенно для текстильных предприятий, еще лет тридцать тому назад разработал рекомендации, с каких работ в текстильном производстве на каком месяце беременности надо переводить беременных женщин на более легкую работу. Этими рекомендациями и руководствуется администрация текстильных предприятий. В остальных производствах беременным женщинам по медицинскому заключению иногда уже с момента установления беременности снижаются нормы выработки, нормы обслуживания, либо они переводятся на другую работу, более легкую и исключающую воздействие неблагоприятных производственных факторов, с сохранением среднего заработка по прежней работе. Бывает такая ситуация на производстве, что беременную женщину нельзя вообще использовать из за неблагоприятных производственных факторов ни на какой более легкой работе на данном производстве, а надо обеспечить ей легкую работу в другом месте. Например, как установили медики, на производстве стекловолокна сам воздух пропитан пылью стекловолокна и вреден для плода. Поэтому для беременных в подобных случаях надо организовать специальные участки работ. Например, на предприятиях г. Москвы Мосгорисполком, министерства и ведомства СССР обязаны были обеспечить для беременных женщин организацию в 1987 1990 гг. специальных цехов, участков и рабочих мест с благоприятными условиями труда, рациональным режимом труда и отдыха (Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 17 сентября 1987 г, N 1056).

С момента, указанного в медицинском заключении, до решения вопроса о предоставлении беременной женщине более легкой и исключающей воздействие неблагоприятных производственных факторов работы, она должна быть освобождена от работы с сохранением за счет работодателя ее среднего заработка за все пропущенные рабочие дни. Если такой более легкой работы нет, то ее освобождение может длиться с сохранением оплаты до отпуска по беременности и родам. Минздрав СССР утвердил 29 августа 1979 г. Гигиенические рекомендации к рациональному трудоустройству беременных женщин, помогающие составлять на предприятиях списки профессий, требующих перевода беременных женщин на более легкую работу, а также и списки работ и профессий, рекомендованных для труда беременных на отдельных предприятиях (см. Труд женщин и молодежи. Сборник нормативных актов. М., 1990, с. 79 89).

Если беременные женщины в соответствии с врачебным заключением переводятся на другую более легкую работу с работ, где положена выдача лечебно профилактического питания, то за переведенными беременными женщинами это питание сохраняется на период перевода и в период отпуска по беременности и родам. При переводе на более легкую работу женщин, имеющих детей до полуторалетнего возраста, за ними также сохраняется лечебно профилактическое питание до достижения ребенком полуторалетнего возраста или на весь период грудного кормления (п. 4 Правил бесплатной выдачи лечебно профилактического питания). Им оно может выдаваться на дом в виде готовых блюд, даже если они работали на этих работах неполное рабочее время.

Для облегчения условий труда беременных женщин и женщин, имеющих детей в возрасте до полутора лет, по коллективным договорам и социально партнерским соглашениям могут создаваться в этих целях специализированные цеха, участки, рабочие места, в том числе на долевых началах для нескольких производств района, города и предусматриваться другие более благоприятные условия труда этих женщин.

В сельской местности запрещено применение труда беременных женщин в растениеводстве и животноводстве с момента выявления беременности. Поэтому администрация обязана освободить от такой работы беременную женщину (с сохранением прежнего среднего заработка) на основании справки о наличии беременности, и специального медицинского заключения в этом случае не требуется (п. 7 Постановления Пленума Верховного Суда РФ N 6 от 25 декабря 1990 г.). Беременным женщинам и кормящим матерям в сельской местности предусмотрена бесплатная выдача продуктов питания, производимых хозяйством, по нормам, устанавливаемым трудовым коллективом (ст. ст. 1.9 и 2.2 Постановления Верховного Совета РСФСР от 1 ноября 1990 г. «О неотложных мерах по улучшению положения женщин, семьи, охраны материнства и детства на селе»).

Под невозможностью выполнения прежней работы женщиной, имеющей ребенка в возрасте до полутора лет, ч. III ст. 164 КЗоТ имеет в виду случаи, когда при грудном вскармливании на ребенка через молоко матери действуют отрицательно производственные вредности или работа связана с поездками (например, проводница вагона) и другим режимом, не позволяющим женщине пользоваться перерывами для кормления ребенка.

Средний заработок, сохраняемый по прежней работе женщине, переводимой по ст. 164 КЗоТ на более легкую работу, определяется из расчета последних шести месяцев ее работы. А если на новой работе заработок выше, то женщина оплачивается по выполняемой при переводе работе.

Отпуска по беременности и родам

Женщинам предоставляются отпуска по беременности и родам продолжительностью семьдесят (в случае многоплодной беременности восемьдесят четыре) календарных дней до родов и семьдесят (в случае осложненных родов восемьдесят шесть, при рождении двух или более детей сто десять) календарных дней после родов. Отпуск по беременности и родам исчисляется суммарно и предоставляется женщине полностью независимо от числа дней, фактически использованных до родов (в ред. Закона Российской Федерации от 25 сентября 1992 г. N 3543 1 Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации, 1992, N 41, ст. 2254).

Отпуска по беременности и родам предоставляются всем работающим женщинам, где бы и сколько бы они ни работали, в том числе сезонным и временным работницам. Размер этого отпуска установлен в соответствии с Законом РФ от 4 апреля 1992 г. «О дополнительных мерах по охране материнства и детства» (Ведомости РФ, 1992, N 17, ст. 896). Общая его продолжительность 140 (70+70) календарных дней при нормальных родах, 156 (70+86 послеродовой) календарных дней при осложненных родах и 180 (70+110 послеродовой) календарных дней при рождении двух и более детей. Эта общая продолжительность отпуска предоставляется и в случае, если дородовой период фактически был меньше неиспользованные его дни присоединяются к послеродовому отпуску.

Дородовой отпуск женщинам, проживающим (работавшим) в чернобыльских зонах с правом на отселение, установлен в 90 календарных дней, а следовательно и суммарная продолжительность их отпуска по беременности и родам увеличивается и будет 160 (90+70), 176 (90+86) и 200 (90+110) календарных дней соответственно.

На время отпуска по беременности и родам женщине выдается листок по временной нетрудоспособности, который оплачивается в размере 100% ее среднего заработка, исчисленного за последние два месяца. Если женщина по окончании послеродового отпуска будет еще нетрудноспособна, то ей выдается больничный листок в связи с болезнью, который будет оплачиваться в размере, исходя из ее непрерывного стажа. При выкидыше также выдается больничный листок, оплачиваемый в соответствии с непрерывным стажем женщины.

Безработным женщинам, высвобожденным с производства в связи с ликвидацией или реорганизацией предприятия в течение 12 месяцев, предшествующих их безработице, пособие по беременности и родам за время такого отпуска оплачивается в размере минимальной оплаты труда (п. 3 Указа Президента РФ от 2 июля 1992 г. Ведомости РФ, 1992, N 28, ст. 1659).

В отдельных случаях профсоюзные органы субъектов Российской Федерации могут разрешить выплату женщине пособия по беременности и родам, если этот отпуск у нее наступил в течение месяца после увольнения по уважительным причинам.

Работающим мужьям, жены которых находятся в отпуске по беременности и родам, по их желанию ежегодный отпуск предоставляется в период отпуска жены (ст. ст. 6, 7(2) Постановления Верховного Совета СССР от 10 апреля 1990 г.).

Присоединение к отпуску по беременности и родам ежегодного отпуска

Перед отпуском по беременности и родам или непосредственно после него, либо по окончании отпуска по уходу за ребенком женщине, по ее заявлению, предоставляется ежегодный отпуск независимо от стажа работы на данном предприятии, в учреждении, организации (в ред. Закона Российской Федерации от 25 сентября 1992 г. N 3543 1 Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации, 1992, N 41, ст. 2254).

Иногда женщине необходимо лучше окрепнуть перед родами или присоединить ее ежегодный отпуск к материнским отпускам. Поэтому ст. 166 КЗоТ предоставляет ей право по ее заявлению предоставить ежегодный отпуск перед отпуском по беременности и родам или непосредственно после него или по окончании отпуска по уходу за ребенком. Такое присоединение ежегодного отпуска женщины к материнским ее отпускам возможно лишь по заявлению женщины независимо от стажа ее работы на данном производстве, т.е. в первый год работы и до истечения 11 месячного срока для предоставления первого отпуска (авансом).

Если у женщины есть неиспользованные отпуска за прошлый год, то по ее заявлению к отпуску по беременности и родам должны быть присоединены как отпуск за текущий год, так и неиспользованный за прошлый год.

Если отпуск по беременности и родам совпал по времени с ежегодным отпуском женщины, то ежегодный отпуск должен быть по заявлению женщины предоставлен по окончании отпуска по беременности и родам или  перенесен на указанный ею другой срок.

Отпуска по уходу за ребенком

По желанию женщин им предоставляется отпуск по уходу за ребенком до достижения им возраста трех лет. Отпуск по уходу за ребенком до достижения им возраста трех лет может быть использован полностью либо по частям также отцом ребенка, бабушкой, дедом или другими родственниками, опекуном, фактически осуществляющими уход за ребенком. По желанию женщины и лиц, указанных в части второй настоящей статьи, в период нахождения их в отпуске по уходу за ребенком они могут работать на условиях неполного рабочего времени или на дому. Отпуск по уходу за ребенком засчитывается в общий и непрерывный трудовой стаж, а также в стаж работы по специальности (кроме случаев назначения пенсии на льготных условиях). В стаж работы, дающий право на последующие ежегодные оплачиваемые отпуска, время отпуска по уходу за ребенком не засчитывается. За время отпуска по уходу за ребенком сохраняется место работы (должность). (в ред. Федерального закона от 24 августа 1995 г. N 152 ФЗ «Российская газета» от 29 августа 1995 г.)

Отпуска по уходу за ребенком, предусмотренные ст. 167 КЗоТ, отражают учет трудовым законодательством социальной материнской роли по уходу за ребенком ясельного возраста. Они предоставляются по желанию женщины с выплатой пособия по государственному социальному страхованию за период отпуска до достижения ребенком полутора лет в размере минимальной оплаты труда, а за период дополнительного отпуска без сохранения зарплаты до достижения ребенком возраста трех лет выплачивается компенсация в размере 50 процентов минимальной оплаты труда.

Пособие за отпуск по уходу за ребенком до полутора лет выплачивается матери после окончания послеродового отпуска (отпуска по беременности и родам). За неполный месяц пособие выдается в доле, пропорциональной числу календарных дней пребывания матери в отпуске в данном месяце. В коллективных и трудовых договорах могут за счет работодателя устанавливаться и более льготные условия ухода в этот отпуск.

Порядок назначения и выплаты пособия за отпуск по уходу за ребенком до достижения им полутора лет утв. Постановлением Правительства РФ от 20 февраля 1994 г. N 133 (САПП РФ, 1994, N 9, ст. 701).

Основанием для назначения и выплаты этого пособия является решение администрации о предоставлении матери (отцу, усыновителю, опекуну, бабушке, дедушке, другому родственнику, фактически осуществляющему уход за ребенком) отпуска по уходу за ребенком до достижения им возраста полутора лет. Для женщин, уволенных в связи с ликвидацией предприятия, учреждения, организации в период отпуска по беременности и родам, отпуска по уходу за ребенком до полутора лет и женщинам, уволенным в период беременности, отпуска по беременности и родам, отпуска по уходу за ребенком до полутора лет в связи с выводом воинских частей с территории других государств на территорию России или при передислокации воинских частей в пределах территории России это пособие выдается по решению органов социальной защиты населения, если они не получают пособие по безработице.

Если оформляется отпуск по уходу за ребенком лицу, фактически осуществляющему уход вместо матери, то оно должно представить по месту работы (службы, учебы) справку с места работы (службы, учебы) матери ребенка о том, что она не использует отпуск по уходу за ребенком. Частично оплачиваемый отпуск и дополнительный отпуск без сохранения зарплаты могут быть использованы полностью либо по частям как матерью ребенка, так и его отцом, бабушкой и другими родственниками, фактически осуществляющими уход за ребенком. Поэтому он в разные периоды может быть взят разными указанными лицами. Например, первые полгода берет мать, вторые полгода берет отец, а далее могут чередоваться дед и бабушка. Это решается семьей ребенка в зависимости от загруженности на работе членов семьи, их заработка и других обстоятельств. За ними в этот период сохраняется место их работы. По желанию женщины и лиц, указанных в части третьей ст. 167 КЗоТ, во время отпуска их по уходу за ребенком они могут работать на условиях неполного рабочего времени или на дому и не обязательно на своем производстве. При этом они сохраняют право на получение пособия в период отпуска по уходу за ребенком до полуторалетнего возраста. Запись о предоставлении отпусков по уходу за ребенком до трехлетнего возраста в трудовую книжку не вносится. Женщины, находившиеся в отпуске по уходу за ребенком, включаются в очередную аттестацию при ее проведении не ранее чем через год после выхода их на работу.

Выплата пособия за отпуск по уходу за ребенком до полутора лет производится по месту работы (службы, учебы) матери или лица, фактически  осуществляющего уход за ребенком.

Пособие за отпуск по уходу за ребенком выплачивается независимо от выплаты соответствующих пособий на детей. См. Ст. 240 1 КЗоТ и комментарии к ней.

Время отпуска по уходу за ребенком до полутора лет и до трехлетнего возраста включается в общий, специальный и непрерывный стаж. В стаж для ежегодного отпуска это время не включается.

Отпуска женщинам, усыновившим детей

Женщинам, усыновившим детей, предоставляется отпуск по беременности и родам за период со дня усыновления и до истечения семидесяти дней (при усыновлении двух и более детей ста десяти дней) со дня рождения детей и, по их желанию, отпуск по уходу за ребенком до достижения им возраста трех лет. (в ред. Федерального закона от 24 августа 1995 г. N 152 ФЗ «Российская газета» от 29 августа 1995 г.)

Послеродовой отпуск женщине, усыновившей новорожденного ребенка непосредственно из родильного дома, предоставляется со дня усыновления и до истечения семидесяти календарных дней со дня рождения ребенка, т.е. это всегда будет менее 70 дней, поскольку усыновление требует определенного времени.

Отпуска по уходу за усыновленным ребенком до достижения ребенком полутора лет, а затем и дополнительный отпуск по уходу за ребенком до достижения им трех лет на практике предоставляется не только при усыновлении из родильного дома, но и из других учреждений из дома ребенка, больницы и т.д. При этом эти отпуска предоставляются как женщине, так и мужчине, усыновившему ребенка, или другому члену их семьи, фактически осуществляющему уход за ребенком, и на тех же основаниях и условиях, что и по ст. 167 КЗоТ. См. комментарии к ст. 167 КЗоТ.

Перерывы для кормления ребенка

Женщинам, имеющим детей в возрасте до полутора лет, предоставляются помимо общего перерыва для отдыха и питания дополнительные перерывы для кормления ребенка (в ред. Указа Президиума Верховного Совета РСФСР от 29 сентября 1987 г. Ведомости Верховного Совета РСФСР, 1987, N 40, ст. 1410). Эти перерывы предоставляются не реже чем через три часа, продолжительностью не менее тридцати минут каждый. При наличии двух или более детей в возрасте до полутора лет продолжительность перерыва устанавливается не менее часа (в ред. Указа Президиума Верховного Совета РСФСР от 29 сентября 1987 г. Ведомости Верховного Совета РСФСР, 1987, N 40, ст. 1410). Перерывы для кормления ребенка включаются в рабочее время и оплачиваются по среднему заработку. Сроки и порядок предоставления перерывов устанавливаются администрацией совместно с соответствующим выборным профсоюзным органом предприятия, учреждения, организации с учетом пожеланий матери (в ред. Указа Президиума Верховного Совета РСФСР от 19 ноября 1982 г. Ведомости Верховного Совета РСФСР, 1982, N 47, ст. 1725).

Перерывы для кормления ребенка предоставляются матери (отцу, воспитывающего ребенка до полуторалетнего возраста) независимо на грудном или искусственном вскармливании находится ребенок до полутора лет. Многие матери в связи с тяжелым материальным положением не берут отпуск по уходу за ребенком до полуторалетнего возраста, предпочитая работать и пользоваться перерывами для кормления ребенка.

Указанные перерывы по существу сокращают на час рабочий день матери, сохраняя оплату как за полный рабочий день, поскольку эти перерывы включаются в рабочее время и оплачиваются по среднему заработку.

По желанию женщины перерывы для кормления ребенка соединяются (а их два за 7 8 часовой рабочий день) и они могут быть перенесены на начало рабочего дня, т.е. женщина начинает работу на час позже, чем другие, или на конец рабочего дня, тогда она оканчивает работу на час раньше, или присоединены к обеденному перерыву, что удобно тем, кто живет недалеко от производства.

Иногда в зависимости от состояния здоровья ребенка врач предписывает кормить ребенка чаще, чем каждые три часа, тогда по указанному заключению врача должны предоставляться дополнительные перерывы.

Средний заработок для оплаты перерывов для кормления ребенка исчисляется за последние три месяца работы.

Если по условиям работы женщина не может фактически пользоваться перерывами для кормления ребенка (проводник на железной дороге, бортпроводница в аэрофлоте и т.д.), то она должна быть переведена на другую более легкую работу с сохранением на время перевода оплаты не ниже прежнего среднего заработка. Поэтому к вахтовому методу организации работ запрещено привлекать таких женщин, так же, как и беременных.

Гарантии при приеме на работу и увольнении беременных женщин и женщин, имеющих детей

Запрещается отказывать женщинам в приеме на работу и снижать им заработную плату по мотивам, связанным с беременностью или наличием детей. При отказе в приеме на работу беременной женщине или женщине, имеющей ребенка в возрасте до трех лет, а одинокой матери ребенка в возрасте до четырнадцати лет (ребенка инвалида до шестнадцати лет), администрация обязана сообщать ей причины отказа в письменной форме. Отказ в приеме на работу указанных женщин может быть обжалован в народный суд. Увольнение беременных женщин и женщин, имеющих детей в возрасте до трех лет (одиноких матерей при наличии у них ребенка в возрасте до четырнадцати лет или ребенка инвалида до шестнадцати лет), по инициативе администрации не допускается, кроме случаев полной ликвидации предприятия, учреждения, организации, когда допускается увольнение с обязательным трудоустройством. Обязательное трудоустройство указанных женщин осуществляется администрацией также в случаях их увольнения по окончании срочного трудового договора (контракта). На период трудоустройства за ними сохраняется средняя заработная плата, но не свыше трех месяцев со дня окончания срочного трудового договора (контракта) (в ред. Закона Российской Федерации от 25 сентября 1992 г. N 3543 1 Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации, 1992, N 41, ст. 2254).

Ст. 170 КЗоТ предусматривает важные гарантии права женщин на труд при беременности и наличии малолетних детей, запрещая необоснованные по мотивам материнства отказы в приеме на работу и увольнение этих женщин по инициативе администрации на производствах всех форм собственности.

Запрещая отказ в приеме на работу по мотивам материнства, ст. 170 КЗоТ углубляет гарантию ст. 16 КЗоТ, признающую, что отказ в приеме на работу по разным обстоятельствам, не связанным с деловыми качествами, не допускается, и если такое произошло, то это будет необоснованный запрещенный отказ (см. ст. 16 КЗоТ и комментарии к ней). Поэтому часть первая ст. 170 КЗоТ обязывает администрацию в письменной форме сообщить беременной женщине и женщине, имеющей ребенка до трех лет, а одинокой матери ребенка до четырнадцати лет (ребенка инвалида до 16 лет), причины отказа в приеме на работу.

Отказ в приеме на работу указанной женщине рассматривается судом не в исковом порядке, а в порядке, предусмотренном главой 24 1 ГПК РФ, как жалоба на неправомерные действия должностного лица, ущемляющего права граждан. Такая жалоба подается в суд после обжалования действий должностного лица, отказавшего в приеме на работу, вышестоящему над ним органу или должностному лицу. Требования закона о предварительном внесудебном порядке рассмотрения трудовых споров в КГС на эти жалобы не распространяются (п. 3 Постановления Пленума Верховного Суда РФ N 6 от 25 декабря 1990 г.).

Ст. 139 Уголовного кодекса РФ предусматривает уголовную ответственность за отказ в приеме на работу или увольнение с работы женщины по мотивам беременности или по мотивам кормления ребенка грудью. Поэтому практика почти не встречает случаев, чтобы администрация при отказе в приеме на работу женщин, указанных в ст. 170 КЗоТ, сообщала им в письменной форме причины отказа со ссылкой на беременность и материнство их. Обычно это вуалируется иначе. И женщине при этом бывает трудно доказать, что действительные причины отказа это ее материнство. Здесь и профсоюзам и правоохранительным органам надо помогать женщине в оспаривании необоснованного отказа в приеме ее на работу.

Увольнение по инициативе администрации женщин, указанных в ст. 170 КЗоТ, запрещено по всем как общим ст. 33 КЗоТ РФ, так и дополнительным ст. 254 КЗоТ РФ основаниям. Исключение закон делает только при полной ликвидации предприятия, учреждения, организации, требуя при таком увольнении обязательного трудоустройства. Это трудоустройство должен осуществлять правопреемник. Правопреемником считается юридическое или физическое лицо, которому передаются имущество, финансовые и другие средства ликвидируемого предприятия, учреждения, организации. А при его отсутствии обязательную помощь в трудоустройстве оказывает служба занятости населения. За уволенными беременными женщинами и женщинами, имеющими детей до трех лет, в связи с ликвидацией предприятия, организации сохраняется при последующем их нетрудоустройстве непрерывный трудовой стаж до достижения ребенком возраста трех лет.

Обязанность по трудоустройству таких женщин возлагается на администрацию в случаях их увольнения по окончании срочного трудового договора (контракта), т.е. прежде чем по окончании трудового договора уволить беременную или мать, имеющую ребенка до трех лет (одинокую  ребенка до 14 лет, ребенка инвалида до 16 лет), администрация должна ей предложить другую имеющуюся на данном производстве работу.

Нарушение администрацией части второй ст. 170 КЗоТ, если она при увольнении женщины знала, что она беременна или имеет ребенка до трех лет (или до 14 лет одинокая), является увольнением с явным нарушением закона, когда к виновному должностному лицу применяется ст. 214 КЗоТ о его материальной ответственности. См. ст. 214 КЗоТ и комментарии к ней и п. 48 Постановления Пленума Верховного Суда РФ N 16 от 22 декабря 1992 г.

Женщина, уволенная с нарушением части второй ст. 170 КЗоТ, во всех случаях подлежит восстановлению на работе. См. ст. 213 КЗоТ и комментарии к ней.

Гарантии при прохождении обязательного диспансерного обследования беременными женщинами.

При прохождении обязательного диспансерного обследования в медицинских учреждениях за беременными женщинами сохраняется средний заработок по месту работы.

Выдача беременным женщинам путевок в санатории и дома отдыха и оказание им материальной помощи

Администрация предприятий, организаций по согласованию с соответствующим выборным профсоюзным органом предприятия, организации в случае необходимости может выдавать беременным женщинам путевки в санатории и дома отдыха бесплатно или на льготных условиях, а также оказывать им материальную помощь (в ред. Указа Президиума Верховного Совета РСФСР от 20 декебря 1983 г. Ведомости Верховного Совета РСФСР, 1983, N 51 ст. 1782).

Путевки в санатории и дома отдыха ныне особенно бывают необходимы беременным женщинам для лучшего сохранения беременности, для укрепления здоровья перед родами. И администрация по согласованию с профкомом или профком (он распоряжается соц. страховскими путевками) могут выдать такой женщине путевку бесплатно или с 10 30% ее оплаты. Часто бывает на практике необходимость оказать беременной материальную помощью и администрация и профком также могут это сделать за счет средств для материальной помощи.

Многие коллективные договоры предусматривают определенную материальную помощь беременным, а также родителям для приобретения комплекта для новорожденного ребенка.

Обслуживание женщин на предприятиях, в организациях с широким применением женского труда

На предприятиях, в организациях с широким применением женского труда организуются детские ясли и сады, комнаты для кормления грудных де  тей, а также комнаты личной гигиены женщин.

На предприятиях, в организациях с широким применением женского труда, как правило, в коллективном договоре имеется раздел, называемый «Улучшение условий труда и быта женщин». В нем администрация и профком берут на себя обязательства по организации мероприятий по улучшению условий труда и быта женщин, организации детских дошкольных учреждений, летних детских площадок и лагерей, по оборудованию комнат для кормления грудных детей и личной гигиены женщин и другие меры, облегчающие совмещение труда женщин с материнством и ведением домашнего хозяйства. Так на многих таких с преимущественно женским трудом производствах организуются столы заказов, продажа продуктов, промтоваров (иногда и без торговых наценок).

Гарантии и льготы лицам, воспитывающим детей без матери

Гарантии и льготы, предоставляемые женщине в связи с материнством (ограничение труда на ночных и сверхурочных работах, ограничение привлечения к работам в выходные дни и направления в командировки, предоставление дополнительных отпусков, установление льготных режимов труда и другие гарантии и льготы, установленные действующим законодательством), распространяются на отцов, воспитывающих детей без матери (в случаях ее смерти, лишения родительских прав, длительного пребывания в лечебном учреждении и в других случаях отсутствия материнского попечения о детях), а так  же на опекунов (попечителей) несовершеннолетних (в ред. Закона Российской Федерации от 25 сентября 1992 г. N 3543 1 Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации, 1992, N 41, ст. 2254).

Ст. 172 1 КЗоТ признала право отца, воспитывающего детей без матери (при ее длительной болезни, смерти и в других случаях), а также опекуна (попечителя) несовершеннолетних, оставшихся без родительского попечения, на трудовые льготы по рабочему времени, его режиму, дополнительные отпуска по уходу за ребенком и другие гарантии и льготы, предоставляемые законодательством женщине в связи с материнством. Поэтому мы вправе теперь говорить и о трудовых льготах в связи с отцовством (опекунством) по воспитанию детей.

Как видно из настоящего обзора КЗоТ в части, касающейся труда женщин, труд этой категории населения достаточно жестко регламентрирован: запрещено использование женского труда на тяжелых работах, предусмотрены отпуска, пособия на ребенка, оплата путевок и т.д.

Однако не все льготы используются в полном объеме, нередки случаи, когда трудовые отношения идут в обход КЗоТ. Несмотря на запрещение этого гражданским кодексом и КЗоТ, трудовые договоры ухудшают условия работы женщин. Из этого следует, что одними гражданско-правовыми актами нельзя добиться полностью необходимых условий труда для этой категории трудящихся, для этого необходимо также воспитание в работодателях культуры трудовых взаимоотношений. Нелишне было бы также, если бы каджый работодатедель, подписывая регламент работы, в котором затрагивается женский труд, применял бы его мысленно к своим близким — матери, дочери, жене — тогда, вероятно, мы бы соблюдали нормы труда женщин, которые так ясно и верно описаны в КЗоТ.

Список литературы

1. Комментарии к КЗоТ РФ “Справочно-правовая система ГАРАНТ”.

2. Постановление Правительства РФ от 6.02.93 N 105

Приложение к постановлению Совета Министров Правительства Российской Федерации от 6 февраля 1993 г. N 105

3. КЗоТ Российской Федерации (с изм. и доп. от 25 сентября 1992 г., 22 декабря 1992 г., 27 января, 15 февраля, 18 июля, 24 августа, 24 ноября 1995 г., 24 ноября 1996 г., 17 марта 1997 г.)

Курсовая работа: Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства «Губерния»

Содержание

1 Общая характеристика ИТА «Губерния»

1.1 Виды деятельности ИТА «Губерния»

1.2 Организационная структура управления

1.3 Экономическая характеристика организации

2 Характеристика маркетинговой среды ИТА «Губерния»

2.1 Анализ факторов макросреды

2.2 Характеристика целевого рынка ИТА «Губерния»

2.3 Анализ конкурентной среды ИТА «Губерния»

3 Организация маркетинговой деятельности.

4 Совершенствование рекламных возможностей ИТА «Губерния»

4.1 Предложения по развитию ИТА «Губерния»

Приложения

1 Общая характеристика ИТА «Губерния»

1.1 История ООО ИТА «Губерния»

ООО «Губерния» зарегистрировано 30.11.98г, как информационное телевизионное агентство организация стала функционировать с 04.08.00г. ИТА «Губерния» образовалось путем преобразований на телекомпании «СЭТ», после 1997 года многие сотрудники решили уйти с этой компании и создать новое сильное телевидение.

Телекомпания «Губерния»- это первая краевая телесеть, крупнейшая телекомпания Дальнего Востока, которая входит в десятку лидеров региональных электронных средств массовой информации России. Потенциальная аудитория телекомпании превышает 1 500 000 человек.

Учредителями ООО «Губерния» являются ООО «Далькоминфо», краевой комитет по управлению государственным имуществом и два физических лица.

Основное направление работы — создание собственных программ и осуществление совместной деятельности с национальными телесетями, к которым относятся РЕН ТВ и СТС. «Губерния» является ретранслятором программ телевизионных каналов РЕН ТВ и СТС. В настоящее время основными заказчиками телепрограмм и видеосюжетов являются хабаровская телекомпания «День», приморская телекомпания «ОТВ- прим», а также телеканалы ОРТ, НТВ, ТВЦ. Основным источником дохода является выручка от производства и размещения рекламы, рекламных сюжетов.

В арсенале телекомпании собственный утренний канал, выходящий в эфир семь дней в неделю, полноценный информационный час, короткие оперативные выпуски новостей, уникальная возможность интерактивного общения со зрителями, кинопоказ, а также качественные авторские и коммерческие проекты.

С 2003 года телекомпания «Губерния» является официальным представителем Международного фестиваля рекламы «Каннские львы» в Хабаровске, организатором конкурса дальневосточных рекламистов.

«Лицо» телекомпании «Губерния», основной ее продукт — это «Новости», обладатель приза Академии Российского телевидения ТЭФИ. Новостные программы «Губернии» на протяжении нескольких лет становились финалистами и победителями профессиональ-ного конкурса «Новости. Время местное». Профессиональное жюри не раз отмечало высокий уровень мастерства ведущих. Также, в арсенале телекомпании премия ТЭФИ за уникальный проект — «Утро с Губернией». Но особенная гордость — любовь и внимание телезрителей — самых беспристрастных и требовательных судей. Ведь мастерство телевизионного ведущего заключается не только в умении четко излагать материал и хорошей дикции. Не менее важны личное обаяние и компетентность.

Мир телевидения — это мир современных технологий и безграничных возможностей. Выбирая стратегию развития на медиарынке России, сегодня «Губерния» делает ставки на новые сферы деятельности, формирует новые каналы коммуникации.

Девиз телекомпании: «Губерния» — на шаг впереди!

1.2 Организационно-правовая форма

Предприятие ООО ИТА «Губерния» создано и действует в соответствии с Гражданским Кодексом Российской Федерации, Федеральным законом «Об обществах с ограниченной ответственностью» и другими нормативными актами. ООО ИТА «Губерния» — учрежденное несколькими лицами хозяйственное общество, уставный капитал которого разделен на доли определенных учредительными документами размеров; участники общества не отвечают по его обязательствам и несут риск убытков, связанных с деятельностью общества, в пределах стоимости внесенных ими вкладов.

Общество зарегистрировано распоряжением главы администрации города Хабаровска от 30.11.98 года.

Учредителями общества являются лица, письменно поимённые в учредительном договоре общества.

Общество является юридическим лицом и действует без ограничения срока.

Информация о сумме уставного капитала ООО ИТА «Губерния» является закрытой. Уставной капитал состоит из вклада, внесённого его учредителями. Уставной капитал может быть увеличен за счёт дополнительных вкладов участников общества.

Решение об увеличение уставного капитала принимается по решению общего собрания участников общества.

Общество может создавать резервный и иные фонды.

Общество ведёт бухгалтерский учёт и предоставляет финансовую отчётность в государственные органы. Ответственность за организацию, состояние и достоверность бухгалтерского учёта, годового отчёта несёт директор общества.

ООО ИТА «Губерния» в своей работе руководствуется:

Конституцией РФ;

Федеральными законами РФ;

Указаниями Президента и постановлениями Правительства РФ;

Законами и другими нормативными правовыми актами, принимаемыми Законодательной Думой Хабаровского края;

Постановлениями, распоряжениями Губернатора Хабаровского края;

Уставом городского округа «Город Хабаровск»;

Регламентом Администрации г. Хабаровска.

Для того, чтобы успешно функционировать на телевизионном рынке г. Хабаровска ООО ИТА «Губерния» необходимо соблюдать ряд постановлений и законов, касающихся телевизионной деятельности. К основным из них можно отнести следующие законы:

«О телевидении и радио»,

« О рекламе»,

«О телекоммуникациях»,

«О кабельном телевидении».

Сотрудники ООО ИТА «Губерния» постоянно изучают представленные выше законы, так как в них могут постоянно вноситься поправки и изменения, влияющие на работу по производству рекламы, а также на вещание телекомпании.

Администрация и сотрудники ООО ИТА «Губерния» четко соблюдают все статьи Федерального Закона, постановления и указы.

1.3 Виды деятельности ИТА «Губерния»

Основным направлением деятельности агентства является производство телевизионной и рекламной продукции для телекомпаний Хабаровского и Приморского краёв, производство и размещение сюжетов для национальных телевизионных каналов, а также создание собственных программ и осуществление совместной деятельности с национальными телесетями.

В арсенале телекомпании собственный утренний канал, выходящий в эфир семь дней в неделю, полноценный информационный час, короткие оперативные выпуски новостей, уникальная возможность интерактивного общения со зрителями, кинопоказ, а также качественные авторские и коммерческие проекты.

«Губерния» является крупнейшей телекомпанией Дальнего Востока, входящей в десятку лидеров телевизионных СМИ России. Основное направление работы — создание собственных программ и осуществление совместной деятельности с национальными телесетями, к которым относятся РЕН ТВ и СТС. «Губерния» является ретранслятором программ телевизионных каналов РЕН ТВ и СТС. В настоящее время основными заказчиками телепрограмм и видеосюжетов являются хабаровская телекомпания «День», приморская телекомпания «ОТВ- прим», а также телеканалы ОРТ, НТВ, ТВЦ. Основным источником дохода является выручка от производства и размещения рекламы, рекламных сюжетов. javascript:na_open_window(‘win’, ‘company/gubernia_teffi_big.jpg’, 20, 20, 476, 626, 0, 0, 0, 0, 0)

Телекомпания располагает широкими рекламными возможностями. В распоряжении клиентов одни из самых рейтинговых российских каналов — РЕН ТВ и СТС.

Рекламодатель, обратившийся в офис телекомпании «Губерния», вправе рассчитывать на грамотную маркетинговую консультацию. Каждый сотрудник отдела продаж имеет высшее экономическое образование, а также специализированное образование в области рекламного менеджмента. Один из основных принципов — индивидуальная работа с каждым клиентом. Поэтому, обращаясь в рекламное агентства телекомпании «Губерния», клиент рассчитываеть на общение не с безликим «офисом», а с персональным менеджером-консультантом.

В число услуг, предоставляемых отделом рекламы, входят комплексное рекламное обслуживание, медиапланирование, разработка специальных проектов под конкретного рекламодателя, подготовка спонсорских пакетов. Кроме того, телекомпания располагает собственным видеопроизводством рекламы и коммерческих программ.

Для постоянных рекламодателей телекомпанией разработана гибкая система скидок и бонусов, введена в действие дисконтная карта. «Губерния» всегда готова идти навстречу своим клиентам, к совместной выработке нестандартных решений, эксклюзивных маркетинговых мероприятий под конкретного рекламодателя. Обращаясь на телекомпанию «Губерния», клиент всегда уверен в профессиональной разработке оптимальной рекламной стратегии, удовлетворяющей его интересам.

За годы работы большинство клиентов стали постоянными партнерами «Губернии».

1.4 Организационная структура управления

Организационная структура ИТА «Губерния» выглядит следующим образом:

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;

1. Генеральный директор. Обязанности:

— осуществляет оперативное управление телекомпанией;

— координирует работу собрания учредителей;

— определяет политику телекомпании;

— ставит перед компанией стратегические задачи, определяет долгосрочные цели;

— осуществляет взаимодействие со всеми организациями, учреждениями и органами местного самоуправления, участвующими в регулировании деятельности телекомпании;

— поддерживает контакт и взаимодействие с Администрацией города;

— подписывает уставы, приказы и некоторую документацию.

2. Заместитель генерального директора по связям с общественностью. Обязанности:

— регулирует обеспечение взаимодействия отделов с аудиторией;

— принимает меры по устранению недостатков по поступающи жалобам и заявлениям от юридических и физических по вопросам рекламы;

— предоставляет отчеты генеральному деректору;

— тесно взаимодействует с директором по развитию и маркетингу.

3. Заместитель генерального директора по общим вопросам.

— имеет в подчинении хозяйственный отдел, следит за его работой;

— курирует хозяйственное обеспечение в компании.

4. Главный инженер.

В подчинении главного инженера находятся отдел монтажа и аппаратная эфирная.

— следит за монтажом перед выходом программ;

— взаимодействует с директором информационного вещания.

5. Главный бухгалтер.

Курирует бухгалтерию. В задачи главного бухгалтера входит:

— оперативный учет средств предприятия и хозяйственных операций с материальными и денежными ресурсами;

— слежение за результатами финансово – хозяйственной деятельности предприятия;

— следит за осуществлением начисления и выдачей заработной платы и денежных сумм подотчетным лицам.

6. Исполнительный директор.

В подчинении – отдел производства рекламы и собственных программ.

— плотно взаимодействует с директором по развитию и маркетингу;

— утверждает медиапланы, выход передач.

7. Директор по развитию и маркетингу.

Имеет в подчинении маркетолога и 3 отдела: отдел медиапланирования, отдел продаж и отдел программирования.

Обязанности маркетолога:

— разрабатывать и осуществлять маркетинговую и рекламную стратегию компании;

— давать рекомендации по политике продаж рекламных услуг;

— проводить систематический анализ коньюктуры рынка;

— собирать необходимую информацию о конкурентах;

— подбирать и рекомендовать новые рекламные позиции;

— проводить еженедельный мониторинг выполнения плановых заданий.

Отдел медиапланирования занимается приемом заявок на выход рекламы в эфир и составляет план подачи в эфир рекламы.

Отдел продаж включает старшего менеджера по продажам и менеджеров по продажам (клиент — менеджеры).

Отдел программирования. Обязанности:

— обеспечивать сопровождение программ, установленных на серверах и рабочих местах;

— по заданиям руководства устанавливать и настраивать ПО;

— обеспечивать регулярное архивирование данных, хранимых на серверах;

— поддерживать работоспособность электронного оборудования.

8. Директор информационного вещания.

Имеет в подчинении 2 отдела: редакция программы «Новости» и редакция программы «Утро». В этих отделах работают: 2 главных редактора, продессер, редакторы, журналисты, ведущие, операторы, гримеры, водители.

В составе телекомпании «Губерния» работают около 200 — 220 человек.

Перед тем как кандидат будет принят на работу, он проходит собеседование с представителем службы управления персоналом. Кандидат должен подходить компании не только в профессиональном плане, но и по психологическим характеристикам. Может быть, поэтому в компании царит атмосфера покоя и благополучия.

В компании нет такой проблемы как «текучка кадров». Если работник прошел испытательный срок и был принят в компанию, он там остается надолго. Порядка 30% сотрудников работают в компании более чем 7 лет, т.е. почти с момента ее основания.

По кадровому составу – в основном все работники имеют высшее образование. Многие даже не одно. Специалисты по образования в основном менеджеры. Финансисты – математики и физики. Дизайнеры заканчивали институты по специальности дизайн, архитектура, строительство. Каждый сотрудник отдела продаж имеет высшее экономическое образование, а также специализированное образование в области рекламного менеджмента. Средний возраст сотрудников 23-40 лет. Обязателен опыт работы в сфере близкой к той, на которую претендует кандидат. Сейчас компания активно принимает на практику студентов.

1.5 Экономическая характеристика организации

В 2006 году ИТА «Губерния» укрепила свои позиции на хабаровском рынке телевизионной рекламы.

ООО ИТА «Губерния» является структурным подразделением и финансируется за счет собственных оборотов. Финансовое обеспечение компании осуществляется на основании сметы расходов, утвержденной генеральным директором.

Доходы поступают от приема заказов на производство и размещение рекламы на ителесетях РЕН-ТВ и СТС.

Рассмотрим анализ структуры доходов от различных видов деятельности ИТА «Губерния» за 2006 года (Таблица 1) :

Таблица 1- Денежные поступления ИТА «Губерния» за 2006г.

Канал РЕН-ТВ Канал СТС

Виды размещения

Доля %

Вид размещения

Доля

%

Точечное размещение

39

Точечное размещение

44

Спонсорство

20

Пакет «Новый выбор»

10

Пакет V.S.O.P.

8

Спонсорство

9

Пакет X.O

6

Пакет «Жизнь удалась»

9

Пакет «Новый выбор»

4

Пакет «5секунд»

8

Проект «Хит сезона»

3

Пакет «Жизнь прекрасна»

6

Пакет «V.S.»

3

Размещение в режиме анонса

4

Пакет «Первый класс»

3

Пакет «Жизнь как чудо»

4

Сюжеты в Новостях

3

Размещение по взаимозачёту

3

Пакет « 5 секунд»

2

Пакет одного дня

2

Размещение по взаимозачёту

2

Пакет «Weekend на диване»

1

Пакет «Эконом класс»

1

Итого :

100

Пакет одного дня

1

Сюжеты в Ток-сегменте

0,4

Пакет «Ночное рандеву»

0,8

Пакет «Чёрный Ferrari»

0,4

Сюжеты в «Утро с Губернией»

0,4

Пакет «Бизнес класс»

0,4

Итого :

100

Исходя из приведённых в таблице данных видно, что за конец 2006 года большую долю в выручку от реализации ИТА «Губерния» принесли следующие виды деятельности — точечное размещение (39%) и спонсорство (20%).

Анализ основных экономических показателей деятельности ИТА «Губерния» за последние 2 года представлен в Таблице 2.

Рост рейтингов информационных программ телекомпании «Губерния и доля ее сетевых партнеров, каналов РЕН-ТВ и СТС, существенно выросли (Приложение 1) на телевизионном рынке города Хабаровска. Для рекламодателей, привыкших переводить сухие цифры медиаметрии в число контактов с аудиторией это серьезный аргумент.

По результатам исследований «Информационный час» (6,87%) и «Место происшествия» (11,9%) опередили по показателям просмотров своего ближайшего конкурента «Вести Хабаровск» (6,2%) выходящем на телеканале Россия. Что касается отдельных каналов СТС и РЕН-ТВ, доля канала СТС выросла от 12% до 13,8%, что позволило ему опередить Первый и НТВ, что позволило выйти на почетное 2 место после канала Россия. Доля РЕН ТВ выросла с 9% до 12,3%, позволив ему вплотную приблизиться к «первой тройке». Рост этих показателей мы можем наблюдать в Приложении 1.

Таблица 2- Динамика основных показателей финансовых результатов деятельности ИТА «Губерния»

Показатели

Годы

Тем роста за 2004-2006 гг (%)

2004

2005

2006

Выручка от реализации (тыс.руб.)

43212

48390

53568

124
Себестоимость услуг (тыс.руб)

32820

41240

49647

151,3
Прибыль от реализации(тыс.руб)

10392

7150

3921

37,.7
Налог на прибыль (тыс.руб)

2551

1621

953

37,4
Чистая прибыль (тыс.руб)

5443

4542

2293

42
Рентабельность продаж (%)

18,2

17

7,9

43,6
Рентабельность затрат (%)

145

157

170

117

Проведя сравнительный анализ поступлений ИТА «Губерния» за 3 года можно сделать следующие выводы: общая сумма поступлений в 2006г. составила 53568000 руб., что в 1,2 раза больше, чем поступления в 2004 и 2005 г. Из них:

Комплекс маркетинга информационного телевизионного агентства &amp;quot;Губерния&amp;quot;а) поступления от офиса составляют 55%,

б) поступления от агентов- 19%,

в) поступления от рекламных агентств- 15%,

г) поступления от администрации- 9%,

д) поступления от политической рекламы- 1%,

е) поступления из прочих источников -1%.

Следует отметить, что темпы роста поступлений ИТА «Губерния» в 2006 г. увеличились по сравнению с 2004 и 2005 г на 124%. Данные изменения произошли благодаря тому, что рекламный рынок демонстрирует хорошие темпы роста (особенно рынок телевизионной рекламы). Однако и возросла и себестоимость услуг почти в 1,2 раза. Таким образом, прибыль от реализации и чистая прибыль в 2006г. сократилась почти в 2 раза по сравнению с 2004 и 2005г. Из Таблицы 2 можно наблюдать увеличение прибыли от реализации на 151% с 2004-2006 гг. А также прибыль от реализации возросла на 37,7%. Следует отметить, что с каждым годом показатель чистой прибыли увеличивается на 42%, что говорит об успешной деятельности телекомпании Губерния.

2 Характеристика маркетинговой среды ИТА «Губерния»

Маркетинговая среда включает в себя все силы, оказывающие влияние на способности фирмы устанавливать и поддерживать эффективные связи с целевым рынком. Она состоит из микро и макросреды.

2.1 Анализ факторов макросреды

Макросреда ИТА «Губерния» является составляющей маркетинговой среды фирмы, которая представлена силами более широкого социального плана, оказывающими влияние на микросреду. Макросреда включает в себя основные факторы, влияющие на интересы организации: экономические, демографические, научно-технические, политико-правовые.

Демографические факторы

Среди функционирующих сегодня средств массовой коммуникации телевидение обладает наибольшими возможностями для удовлетворения потребностей человека. Это делает его одним из самых популярных и выгодных продуктов потребления и производства. Бурное развитие телевидения в России за последнее десятилетие, а также появление большого числа конкурирующих между собой телевизионных каналов важные свидетельства этому. В настоящее время в г.Хабаровске практически отсутствует такое население, которое не смотрит телевизионные программы совсем. Деятельность ИТА «Губерния» охватывает весь половозрастной состав населения города. Телезрителями являются люди, обладающие разными жизненными ценностями, социальными классами, имеющие различную религиозную направленность.

В сложившихся обстоятельствах раскрытие психологических закономерностей, лежащих в основе потребительских предпочтений телеаудитории, становится особенно актуальным. Знание этих закономерностей, умение ими оперировать расширяет возможности коммуникатора, позволяет привлекать внимание большего количества телезрителей и повышает эффективность коммуникативного процесса.

Экономические факторы

Важно отметить, что деятельность ИТА «Губерния» состоит не только в создании собственных телевизионных передач, а также из того, что агентство является рекламным. ИТА «Губерния» осуществляет создание рекламной продукции , а также продажу рекламных мест на двух телеканалах Ren-TV и СТС. Уровень жизни населения г. Хабаровска растёт. Вместе с этим повышается и покупательная способность населения.

Денежные доходы в 2006 г. , по сравнению с 2005 годом , увеличились на 18,4%.Среднемесячные денежные доходы на душу населения составили 9171,5 руб. Из общего объёма денежных доходов в январе- мае 2006г. население израсходовало на покупку товаров и услуг 45043 млн.руб.

Исходя из статистических данных, структура потребления денежных доходов населения и использования их на оплату услуг возросла. Например, в январе 2005 г. на оплату услуг, население тратило 29,1% денежных доходов, а в январе 2006 г. Данный показатель составил 32,5 %. 1

Научно- технические факторы

На сегодняшний день темпы роста научно- технического процесса велики. На телевидение постоянно совершенствуется уровень внедрения новых технологий в производство, также возрастают и требования к безопасности технологических нововведений. Для того, чтобы успешно существовать на телевизионном рынке, необходимо постоянно совершенствоваться. Это может выражаться в процессе создания новых уникальных предложений, покупке патентов и изобретений, нововведений в техническом оснащённости сотрудников.

Политико — правовые факторы

Для того, чтобы успешно функционировать на телевизионном рынке г.Хабаровска организации необходимо соблюдать ряд постановлений и законов, касающихся телевизионной деятельности. К основным из них можно отнести следующие законы: «О телевидении и радио», « О рекламе», «О телекоммуникациях», «О кабельном телевидении». Организации необходимо постоянно изучать представленные выше законы, так как в них могут постоянно вноситься поправки и изменения.

2.2 Характеристика целевого рынка ИТА «Губерния»

Целевой рынок организации можно разбить на две группы. Первая из них- Хабаровская телеаудитория, второй- рекламодатели.

Хабаровская телеаудитория выступает целевым рынком ИТА «Губерния» с той точки зрения, что аудитория является зрителями программ и телепередач, выпускаемых организацией. Деятельность по созданию данных программ направлена на удовлетворение потребностей своей телеаудитории.

Также основным целевым сегментом ИТА «Губерния» выступают крупные и мелкие организации г.Хабаровска, у которых возникает необходимость в создании и размещении телевизионной рекламы.

2.3 Анализ конкурентной среды ИТА «Губерния»

На сегодняшний день на телевизионном рынке г.Хабаровска вещают 9 основных теле каналов, на которых местные рекламодатели могут разместить рекламу- ОРТ, РТР, Домашний, Пятый, Даль-ТВ, НТВ, ТНТ, Ren -ТВ, СТС. ИТА «Губерния» занимается размещением рекламных роликов на двух последних телеканалах (Ren -ТВ, СТС). Средние цены на телевизионную рекламу, сложившиеся на сегодняшний день в г.Хабаровске, отображены в Таблице 3.

По таким характеристикам как цена и качество вещания можно выделить 4 стратегических группы конкурентов:

Каналы с низким качеством вещания и низкой ценой (Муз – ТВ, Спорт)

Каналы со средним качеством вещания и низкой ценой ( НТВ, ТНТ, ДАЛЬ — ТВ)

Каналы с более высоким качеством вещания и средней ценой (РЕН-ТВ, СТС)

Каналы с высоким качеством вещания и высокой ценой (ОРТ, РТР)

Отсюда следует что телевизионные каналы в большинстве своем имеют неплохое качество вещания и среднюю цену. Каналы ИТА «Губерния» СТС и РЕН-ТВ находятся в третьей стратегической группе, основными конкурентами каналов СТС и РЕН-ТВ являются каналы НТВ и РТР. Взвязи с этим следует особо обращать внимание на действия этих каналов, проводить постоянный анализ и адекватно и своевременно на них реагировать.

Таблица 3- Сравнительная таблица основных конкурентов по средним ценам на размещение рекламы в эфире

№

Наименование канала

Стоимость размещения за 1 секунду, руб.

Размер объёмных рекламных

скидок, %

утренний эфир

дневной эфир

вечерний эфир

min

max

min

max

min

max

1

ОРТ

170

170

170

170

485

565

9%- 34%,
2

Россия

172

172

172

172

562

580

9%-33%,
3

Пятый

30

40

40

60

60

120

5%-15%,
4

Даль-ТВ

35

135

50

80

70

220

5%-30%,
5

НТВ

55

60

60

115

115

150

5%-20%
6

ТНТ

27

27

55

62

104

152

5%-30%,

REN -ТВ

60

175

60

90

210

320

5%-20%

СТС

55

100

45

105

210

310

5%-20%

Денежные поступления ИТА «Губерния» от реализации рекламных услуг имеют тенденцию к росту. Несмотря на то, что все ценовые показатели усреднены, видно, что ИТА «Губерния» удерживает «золотую середину».

Эта позиция вполне оправдана. Охват, время и формат вещания, содержание и качество программного продукта обеспечивают телевизионному агентству «универсальную» аудиторию, а при действующих на сегодняшний день ценах- это явные преимущества на рекламном рынке в г. Хабаровске.

Что касается создания телевизионных передач, то известно, что ИТА «Губерния» имеет две собственные телепередачи: информационно- развлекательную «Утро с Губернией» и новостную программу «Новости». Основными конкурентами в данной области являются следующие местные телеканалы:

1. Телекомпания «ДВТРК», которая создаёт такие программы, как: «Вести- Хабаровск», «Вести на пятом», «Патруль», «Пятый сектор».

2. Телекомпания «Даль-ТВ», в наличии которой имеются такие программы, как: «Вовремя», «Стадион».

3. Телекомпания «СЭТ»- «Желаем Вам», «Хабаровск- инструкция по применению», «Группа на выезд».

Как видно, основными конкурентами ИТА «Губерния» являются местные телекомпании «ДВТРК» и «Даль-ТВ», у которых в наличии имеются собственные новостные программы.

На сегодняшний день, у информационно- развлекательной программы «Утро с Губернией» нет местных конкурентов. Этот факт, можно рассматривать, как уникальный проект, который предлагает организация.

2.4 Возможности появления новых конкурентов

Эти возможности зависит от так называемых барьеров входа в отрасль. Барьерами для входа в телевизионную отрасль являются:

Политика правительства, направленная на защиту отрасли через требования лицензирования;

Чрезвычайно высокие первоначальные затраты;

Контроль над каналами сбыта;

Приверженнолсть потребителей к определенным маркам;

Эффект кривой «обучениеопыт»;

Таким образом, барьеров входа в отрасль достаточно много и возможность появления новых конкурентов не высока.

3. Комплекс маркетинга ИТА «Губерния»

Отдел маркетинга ИТА «Губерния» является структурным подразделением и находится в непосредственном подчинении директора по развитию и маркетингу. Он включает в себя отдел продаж, отдел медиапланирования, отдел промоушн и программирования. Отдел маркетинга осуществляет свою деятельность во взаимодействии с другими структурными подразделениями организации.

Отдел маркетинга занимается разработка рекомендаций по формированию производственно – сбытовой политики ИТА «Губерния» на основе проводимых исследований внутренней и внешней среды и координации деятельности структурных подразделений организации по обеспечению ее реализации.

Основными задачами отдела маркетинга являются:

1) изучение рынков, оценка их конъюнктуры, общих и специфических тенденций и возможностей;

2) мониторинг конкурентной среды и позиций ИТА «Губерния» на рынке;

3) изучение факторов, определяющих интерес либо отсутствие заинтересованности рекламодателей и телезрителей к услугам ИТА «Губерния»;

4) выработка рекомендаций

5) разработка специальных проектов под конкретного рекламодателя, подготовка спонсорских пакетов;

6) комплексное рекламное обслуживание, медиапланирование.

Маркетинговый отдел ИТА «Губерния» осуществляет следующие функции: 1) Разработка плана маркетинга и его реализация. Осуществление контроля реализации стратегии и тактики маркетинга и полученных результатов.

2) Организация и проведение мероприятий по изучению и анализу общего состояния рынка и его участников, состояния спроса и предложений.

3) Сегментирование рынка, определение потребительских потребностей, оценка емкости и потенциала целевого рынка, а также прогнозирование тенденций его развития.

4) Изучение, анализ и прогнозирование (предупреждение, насколько это возможно) деловой активности конкурентов, их долей и позиций на рынке.

5) Изучение и анализ внутренних и внешних показателей собственной конкурентоспособности.

6) Определение потребностей и оценка возможностей ИТА «Губерния».

7) Разработка долгосрочных и текущих планов ИТА «Губерния» в целом и отдельных направлений деятельности организации.

8) Участие в (или их разработка, разработка рекомендаций) создании коммерческих проектов и их реализации.

9) Участие в организации и проведении мероприятий и акций, направленных на продвижение и распространение услуг ИТА «Губерния».

В состав отдела маркетинга входят отделы, специализирующиеся по отдельным направлениям деятельности ИТА «Губерния».

Отдел маркетинга возглавляет начальник отдела маркетинга, подчиняющийся непосредственно директору по маркетингу.

В отдел входят высококвалифицированные сотрудники, имеющие высшее специальное образование и опыт работы в данной отрасли.

Для работы по различным проектам создаются рабочие группы, в которые входят специалисты соответствующих подразделений и координатор проекта, назначаемый коммерческим директором.

3.1 Рынок деятельности

Основным направлением деятельности ООО ИТА «Губерния» является осуществление телевизионного вещания на хабаровский край на двух телевизионных каналах: РЕН- ТВ и СТС. Основным источником доходя является выручка от производства и размещения рекламы и рекламных сюжетов.

Агентство намерено осущетвлять свою деятельность по двум направлениям:

Производство программ, сюжетов и рекламы для заказчиков

Осуществление эфирного вещания на 12-ом и 6-ом телевизионных каналах в г. Хабаровске. Охват по численности населения составляет 510 тысяч человек.

3.2 Виды оказываемых рекламных услуг

1. Точечное размещение на каналах РЕН ТВ и CTC.

2. Сюжетные программы «Горячий сезон на РЕН ТВ» и «Горячий сезон на СТС».

3. Размещение коммерческих сюжетов на РЕН ТВ в программах «Новости», «Информационный час», «Утро с Губернией»; PR-сюжетов — в программах «Новости» и «Утро с Губернией».

4. Официальное партнерство.

• Программа «Информационный час» на РЕН ТВ — 19.00

• Программа «Новости» на РЕН ТВ — 21.00, 22.50

• Рубрика «Новости спорта» в программе «Информационный час» на РЕН ТВ — 19.00

• Программа «Прогноз погоды» на РЕН ТВ и СТС

• Программа «Звезды погоды» на СТС

• «Выходные на РЕН ТВ» в программах «Невероятные истории», «Очевидец», «Спешлз. Акция канала», «Шестое чувство»

• Программа «Истории в деталях» на СТС — 19.30 (пн-пт), 16.00 (сб, вс)

• «Кино на СТС» — 21.30 (пн-чт), 21.00 (пт-вс)

• «Кино в 8 вечера» на РЕН ТВ — 20.00 (сб, вс)

• «Русская серия» на РЕН ТВ — 23.05 (пн-чт)

• «Русский сериал» на СТС — 20.00 (пн-пт)

• «Русский сериал» на РЕН ТВ — 20.00 (пн-чт)

• Программа «Снимите это немедленно» — 14.00 (вс)

• Программа «Формула 27» — 11.15 (вс)

5. Продакт-плэйсмент в рубриках программы «Утро с Губернией» — 9.00-11.00 (сб, вс).

6. Генеральное спонсорство утреннего канала.

7. Спонсорство рубрик.

• «Новости» (пн-сб)

• «Новости плюс» (пн-сб)

• «Прогноз погоды» (пн-вс)

• «По статье» (пн-сб)

• «Кушать подано» (пн-пт)

• «Колесо истории» (пн-пт)

• «Ботаника» (ср, пт)

• «Утренний расклад» (пн-вс)

• «Золотая лихорадка» (пн, ср, пт)

8. Пакеты.

• «Двойной удар» на РЕН ТВ

• «День» на СТС

• «Для полуночников» на РЕН ТВ и СТС

• «Новый выбор» на РЕН ТВ и СТС

• «Пакет одного дня» на РЕН ТВ и СТС, и на двух каналах одновременно

• «Прайм-тайм» на РЕН ТВ и СТС

• «Престиж» на РЕН ТВ и СТС

• «Пять секунд» на РЕН ТВ и СТС

• «Свободный выбор» на РЕН ТВ и СТС

9. Специальные предложения, разработанные к эксклюзивным проектам телекомпании, а также под конкретного рекламодателя.

Что касается уровня цен на размещение рекламы на телеканалах СТС и РЕН-ТВ видно, что ИТА «Губерния» удерживает «золотую середину» (Приложение 3,4,5,6).

3.3 Работа с клиентами и поставщиками

Покупательский спрос на рекламу присутствует почти всегда одинаково, сезонные колебания почти не ощутимы. Покупатели стремятся снизить цену, приобрести услуги высокого качества, сталкивая конкурентов друг с другом. Влияние потребителей данной отрасли велико, т.к имеются альтернативные поставщики, покупатели хорошо информированы, услуги однотипны.

Поставщики также могут влиять на телевизионную отрасль, пользуясь своей возможностью поднимать цены или снижать качество товара. Влияние поставщиков в телевизионной огтрасли также значительно, поскольку товар отрасли уникальный, а значит оборудование для его производства тоже. От компаний – поставщиков исходит угроза прямой интеграции в отрасль.

4. Совершенствование комплекса маркетинга ИТА «Губерния»

Одной из возможностей, которая может возникнуть в ближайшее время во внешней среде, является ослабление позиций конкурентов. Данная возможность может открыться перед агентством благодаря высокой степени технической оснащённости, активному внешнему промоушену, проведению лучших рекламных компаний.

Следующей возможностью является выход на новые рынки, а именно работа с газетами и радио. Также ИТА «Губерния» необходимо в ближайшее время наладить работу своего Интернет сайта. Сайт поможет работе компании, ускорит процесс обмена информацией.

4.2 Предложения по развитию ИТА «Губерния»

В связи с изменяющейся ситуацией на телевизионном рынке ИТА «Губерния» должно придерживаться ряда стратегий, а именно: защита своей доли рынка, за счёт постоянных нововведений и неожиданных для конкурентов изменений; контакта, т.е. быстрая и эффективная реакция на действия конкурентов, целью которой является расширение своей доли рынка.

В виду того, что на западе Интернет- реклама уже давно и эффективно работает, да и в России данный вид рекламы постепенно набирает обороты, использование возможностей собственного сайта телекомпании просто необходимо. А главное, что это виртуальное лицо компании, работающее на имидж. Ведь возможности, которые открывает перед организацией Интернет сайт велики:

Проведение различных опросов (как по поводу программного продукта, так и по поводу коммерческих предложений), так как Интернет, это уникальная возможность узнать мнение представителей различных возрастных групп и профессий

Размещение бланка заказа (в будущем, при условии применения системы электронных расчётов) или бланка для получения дополнительной информации о рекламных возможностях организации

Возможность подписки посетителей сайта на рассылку новых предложений и новостей организации по электронной почте

Размещение информации о телекомпании в различных электронных справочниках Интернета

Размещение баннеров о телекомпании на популярных сайтах города

Также целесообразно сделать следующие предложения по дальнейшему развитию телекомпании и стимулированию продаж:

В связи с изменяющейся ситуацией на телевизионном рынке ИТА «Губерния» должно придерживаться ряда стратегий, а именно: защита своей доли рынка, за счет постоянных нововведений и неожиданных для конкурентов изменений; контратака, т.е. быстрая и эффективная реакция на действия конкурентов , целью которой является расширение своей доли рынка.

Поддержание единого корпоративного стиля в отделе продаж также важно для работы агентства. Не только ежедневники и ручки должны быть фирменными, но и настенные или настольные календари, папки для бумаг, настенные часы, коврики для мыши, бейджи.

Также необходимо развитие отдела медиапланирования (увеличение кадрового состава отдела, обучение), с целью предложения рекламодателям услуг нового уровня, а именно планирование рекламных кампаний и предоставление отчётов по ним на основе данных TNS Gallup Media.

Использование собственного сайта для промоушена как самой телекомпании, так и форматов, специальных проектов, с параллельным привлечением рекламодателей к «виртуальному лицу» компании по средствам скидок и рекламных акций (например, распечатай сертификат с сайта и получи дополнительную 3% скидку на размещение; правильно ответь на вопросы о компании и т.п.)

Для повышения скорости продажи спецпроектов необходимо проведение мини презентаций отделом промоушена для всех менеджеров по продажам, а также оперативные планерки и отчет по списку рекламодателей каждого из менеджеров, что поможет быстро реагировать на спрос рекламодателей на спецпроект и изменять исходя из предпочтений клиента. Возможно введение методов материальной мотивации менеджеров по продажам продающим спецпроекты.

Подводя итоги, можно сказать, что при складывающейся ситуации на рынке, телекомпании «Губерния» не остаётся ничего другого как продолжать идти вперёд, опережая своих конкурентов и заставляя их, догоняя применять ответные меры. Агрессивная стратегия, проводимая компанией, по прежнему дает положительные результаты, хотя и заставляет компанию нести большие материальные расходы, однако все затраченные усилия работают на большую привлекательность телекомпании для аудитории и как следствие для рекламодателей, что в свою очередь позитивно скажется на доходы компании.

1 Экономическое обозрение Дальневосточного региона № 8, 2006г.

Курсовая работа: Откормочные качества молодняка свиней, полученного при разных типах скрещивания

Министерство сельского хозяйства и продовольствия РФ

ФГОУ ВПО Уральская Государственная Сельскохозяйственная Академия

Кафедра птицеводства и мелкого животноводства

Курсовая работа по свиноводству

Откормочные качества молодняка свиней, полученного при разных типах скрещивания

Выполнила: студентка 4 курса

Комарова А.А.

Проверила: доцент

Ткаченко И.В.

Екатеринбург, 2008 г.

Содержание

Введение

Общие данные по откормочным качествам

Результативность скрещивания свиней

Продуктивность молодняка крупной белой породы и помесей с породой дюрок

Эффективность промышленного и возвратного скрещивания

Интенсивность роста, откормочные качества свиней разных генотипов

Откормочные качества молодняка свиней разных генотипов по гену RYR1

Заключение

Список литературы

Введение

В условиях крупномасштабного производства свинины возникает необходимость разработки и внедрения региональных систем разведения свиней, способствующих лучшему использованию генетического потенциала пород и особенно по откормочным и мясным качествам животных [7].

Откормочные качества свиней в недалеком прошлом характеризовали по их скороспелости — выделяли животных скороспелых, умеренно скороспелых и позднеспелых. Эти понятия обозначались контурными рисунками, которые скорее характеризовали типы телосложения свиней и степень их упитанности [5]. В настоящее время откормочные качества свиней определяются скороспелостью, среднесуточным приростом живой массы и затратами корма на единицу прироста. Проверяют откормочные качества свиней методом контрольного откорма на специальных государственных станциях. Под скороспелостью понимают способность свиней достигать такой степени развития, при которой их можно использовать для воспроизводства и получения мясной продукции в короткие сроки. При интенсивном откорме подсвинки достигают живую массу 100-120 кг в возрасте 6-7 месяцев; а на 1 кг прироста расходуют 4-5 кормовых единиц, превосходя по этому показателю животных других видов [10].

Целью курсовой работы является оценка степени изученности данного вопроса, а также обобщение накопленных знаний об откормочных качествах молодняка, полученного при разных типах скрещивания.

В литературе, использованной мною при написании данной работы, освещены вопросы, касающиеся современного состояния проблемы; проанализированы откормочные качества свиней при двух и трехпородном скрещивании; также рассмотрен эффект гетерозиса при различных вариантах скрещивания свиней и откормочные качества молодняка разных генотипов по гену RYR1.

Общие данные по откормочным качествам

Данные последнего испытания всех пород свиней (2003 г), разводимых в нашей стране, по откормочным и мясным качествам свидетельствуют о достаточно высоких показателях их продуктивности. Так, средний возраст достижения массы 100 кг составил 195 дней, среднесуточный прирост — 770 г, расход кормов на 1 кг прироста — 3,93 корм. ед. Из 1465 голов свиней соответствовали требованиям класса I и элита — по скорости роста 65% и по расходу кормов на единицу прироста 75% животных. По свиньям крупной белой породы среднесуточный прирост живой массы составил 725 г, средний возраст достижения массы 100 кг — 192 дня, затраты корма — 3,91 корм. ед. Лучшие показатели были соответственно 753 г, 185 дней и 3,86 корм. ед. (табл.1) [19].

Таблица 1. Результаты контрольного откорма разных пород свиней

Порода

Наличие основных хряков, гол.

В т. ч. оцененных

Возраст достижения массы 100 кг, дней

Среднесуточный прирост, г

Затраты корма на 1 кг прироста живой массы, корм. ед.
Гол.

%

По всем категориям хозяйств
Крупная белая

1024

317

31,0

201

662

3,93
Ландрас

60

9

15,0

206

663

4,15
Северокавказская

62

1

1,6

200

693

4,09
Короткоухая белая

22

8

36,4

187

667

6,09
В том числе: по племзаводам
Крупная белая

851

265

31,1

199

667

3,91
Ландрас

13

3

23,1

227

572

3,99
Северокавказская

62

1

1,6

200

693

4,09
Короткоухая белая

22

8

36,4

187

677

6,09
По племрепродукторам
Крупная белая

173

52

30,1

219

626

4,02
Ландрас

47

6

12,8

198

728

4,24
Всего

220

58

26,4

215

635

4,04

Результативность скрещивания свиней

В условиях ведущих комплексов Республики Башкортостан («Рощинский», «Карламан») мощностью соответственно 54 и 24 тыс. голов были изучены откормочные качества чистопородных и помесных (двух — и трехпородных) животных с использованием специализированных: ландрас (Л), дюрок (Д), уржумская (Ур) и комбинированных: крупная черная (КЧ), крупная белая (КБ), кемеровская (Кем) пород свиней при разном типе кормления [1].

Установлено, что при двухпородном скрещивании в условиях умеренно-концентратного типа кормления откормочные качества улучшаются по сравнению с контролем (крупная белая порода) в среднем на 3,2%, в том числе по энергии роста, затратам корма на 1 кг прироста соответственно на 7,2; 6,9% (табл.2).

Таблица 2. Откормочные качества подсвинков при двухпородном скрещивании

Группа

скороспелость (дней)

среднесуточный прирост (г)

затраты корма

(корм. ед)

Умеренно — концентратный тип кормления
I КБхКБ

251

457±14,6

6,14
II КБхУр

248

471±8,6

5,95
III — КБхЛ

241

491 ± 11,6

5,70
IV — КБхКЧ

234

511±10,8*

5,48
V — КБхКем

243

487±11,1

5,75
в среднем

242

490

5,72
Концентратный тип кормления
I — КБхКБ

221

550±15,0

5,02
II — КБхКЧ

217

560±14,8

4,80
III — КБхЛ

216

562±15,1

4,71
IV — КБхД

212

592±14,6*

4,39
в среднем

215

571,3

4,63

* P<0,05

Лучшими вариантами по этим показателям были помеси КБхЛ; КБхКЧ, показавшие сходный эффект скрещивания — 4,6 и 4,5%. Следует отметить, что по откормочным качествам вариант КБхКЧ превосходил контроль в среднем на 9,8%, а вариант КБхЛ на 6,2%.

Так, при варианте КБхКЧ отмечены высокие показатели скороспелости (6,8%) и энергии роста (11,8%), по затратам корма на единицу прироста (10,7%). Таким образом, вариант КБхКЧ имел относительно лучшие показатели по откормочным качествам.

В условиях концентратного типа кормления также отмечена тенденция к улучшению большинства качеств в сравнении с контролем.

Так, в среднем скороспелость уменьшилась на 2,8%, а энергия роста, затраты корма на 1 кг прироста улучшились соответственно на 3,9; 7,3%. Помесный молодняк достигал живой массы 100 кг на 4-5 дней раньше чистопородных животных.

Лучшей скороспелостью среди животных опытных групп характеризовался молодняк с кровью дюрока, превзошедший контроль и среднее значение показателя по двухпородному скрещиванию соответственно на 9 и 3 дня.

По энергии роста помесный молодняк II и III опытных групп превосходил сверстников I контрольной группы соответственно на 1,8 и 2,2%. Помесный молодняк с кровью дюрока высокодостоверно превосходил контрольную группу по данному показателю на 7,6% и среднее значение по двухпородному скрещиванию на 3,6%.

Данные показывают, что в условиях умеренно-концентратного типа кормления по откормочным качествам и двухпородное, и трехпородное скрещивание эффективнее чистопородного в среднем на 3%.

Следует отметить, что абсолютные показатели изучаемых качеств при трехпородном скрещивании были выше в среднем на 4,4% по сравнению с двухпородным.

Относительно более высокий эффект скрещивания был достигнут по скороспелости (6,7%), энергии роста (6,1%). Лучшим вариантом скрещивания в этих условиях оказался (КБхКЧ) хЛ, превысивший контроль на 4,0%. При этом варианте достигнут более высокий эффект скрещивания по откормочным качествам (8,8%), в том числе по скороспелости, энергии роста и затратам корма на единицу прироста соответственно на 5,6; 10,9; и 9,8%.

При трехпородном скрещивании эффект гетерозиса по сравнению с двухпородным проявился лучше (7,5 против 4,9%) (табл.3). При этом наиболее высокий эффект получен по откормочным качествам — в среднем 12,3%.

Таблица 3. Откормочные качества подсвинков при трехпородном скрещивании

Группа

скороспелость (дней)

среднесуточный прирост (г)

затраты корма

(корм. ед)

Умеренно — концентратный тип кормления
I — КБхКБ

234

510±9,88

5,49
II — КБхУрхЛ

231

526±11,1

5,32
III — КБхЛхУр

226

542±12,9*

5,17
IV — КБхКЧхЛ

221

566±14,3**

4,95
V — КБхКемхЛ

227

540±16,1

5,18
в среднем

226

544

5,16
Концентратный тип кормления
I — КБхКБ

223

540±20,0

5,10
II — КБхКЧхЛ

216

578±18,0

4,43
III — КБхКЧхД

212

604±20,6*

4,24
IV — КБхЛхД

208

627±17,2**

3,80
V — КБхДхЛ

210

618±20,5

3,96
в среднем

212

606,8

4,10

*P<0,05

**P<0,01

Лучшими вариантами скрещивания по анализируемым показателям стали (КБхЛ) хД и (КБхД) хЛ — превышение контроля в среднем на 11,2%. При этом лучший результат по откормочным качествам достигнут в варианте (КБхЛ) хД (16,1%).

Один и тот же вариант скрещивания (КБхКЧ) хЛ проявил себя при разных типах кормления сходным образом — улучшением откормочных качеств (соответственно на 8,8 и 7,7%). Следует отметить, что более высокий эффект скрещивания по данному варианту достигнут по затратам корма на единицу прироста — 13,1%.

Анализ показал, что при двухпородном скрещивании по всем учтенным показателям, в частности откормочным качествам молодняка при умеренно-концентратном типе кормления гетерозис достигает 1,8%, а при концентратном — 4,0%. Таким образом, эффективность скрещивания определяется не только генотипом пород свиней, но и технологией производства, типом кормления.

В условиях промышленной технологии более предпочтительны по откормочным качествам сочетания крупная белая х крупная черная и (крупная белая х кемеровская) х ландрас при умеренно-концентратном типе кормления; и (крупная белая х дюрок) х ландрас при концентратном типе [1].

Продуктивность молодняка крупной белой породы и помесей с породой дюрок

Многие ученые считают, что одна из биологических предпосылок повышения продуктивности свиней и улучшения качества мяса — межпородное скрещивание с лучшими зарубежными видами [6].

По мнению других исследователей, широкомасштабные работы по выведению новых мясных пород и усиленная селекция на мясность приводят к снижению качества свинины, понижению стресс — чувствительности и ряду других негативных последствий [18].

В то же время свиньи новых типов по естественной резистентности не только не уступают крупной белой породе, но в ряде случаев превосходят ее, не установлено также и снижения откормочных и мясных качеств [11].

В этой связи изучение эффективности использования одной из популярнейших пород — дюрок для совершенствования самой распространенной в нашей стране крупной белой породы приобретает особую актуальность и народнохозяйственное значение [16].

В связи с этим в СПК Оренбургской области был проведен научно — производственный опыт. По принципу парных аналогов с учетом происхождения сформировали четыре группы поросят. В I и II группы отобрали животных крупной белой породы, в III и IV помеси с породой дюрок. Рационы составляли в соответствии с детализированными нормами [12]. С двухмесячного возраста поросята II и IV групп в составе рациона получали молочную сыворотку в количестве, равном 38% массы комбикорма.

Включение молочной сыворотки, которую некоторые исследователи считают ценнейшим сырьем, обладающим важными пищевыми и биологическими свойствами, способствует улучшению переваримости питательных веществ, баланса азота и энергии [15].

Изменение живой массы фиксировали при ежемесячном взвешивании подопытного молодняка. Прирост определяли расчетным методом. Вели учет откормочных качеств молодняка каждой группы.

В результате опыта было установлено, что помесный молодняк (дюрок х крупная белая) в сравнении в чистопородными сверстниками отличается повышенной интенсивностью роста (табл.4).

Таблица 4. Динамика живой массы помесного и чистопородного молодняка свиней

Возраст

Группа
I

II

III

IV
Живая масса, кг
При рождении

1,38±0,06

1,37±0,04

1,34±0,08

1,36±0,07
2

17,9±0,51

17,8±0,43

17,8±0,65

18,0±0,81
4

38,5±0,72

38,9±0,84

39,2±0,74

39,7±0,69
6

76,9±0,65

79,8±0,74

82,2±0,82

84,6±0,92
8

120,8±0,9

126,6±1,0

129,3±0,9

135,9±0,9
Среднесуточный прирост, г
0-2

271

269

270

273
2-4

337

510

515

520
4-6

629

670

705

736
6-8

720

767

772

841
За весь период

489

512

524

551

Скармливание сыворотки обусловило повышение прироста живой массы молодняка на 4,5 — 5,1%. При этом лучше росли помесные животные. Среднесуточный прирост их в сравнении с чистопородными был выше на 7,4%. К концу откорма они были тяжелее своих сверстников на 5,8 — 6,6 кг.

Таким образом, использование породы дюрок для повышения мясной продуктивности самой распространенной отечественной породы — крупной белой позволяет более полно использовать генетический потенциал как материнской, так и отцовской пород [11,14,22].

Эффективность промышленного и возвратного скрещивания

В настоящее время интенсивное свиноводство базируется в основном на использовании внутрипородного и межпородного гетерозиса. Достижение эффекта гетерозиса и поддержание его в ряде поколений является важной задачей для свиноводов — селекционеров [15].

В связи с этим была поставлена задача изучить эффект гетерозиса при простом двух и трехпородном промышленном скрещивании животных и при различных вариантах возвратного их скрещивания. При этом эффект гетерозиса рассчитывался по сопоставлению продуктивных качеств полученных помесей с исходной материнской крупной белой породой свиней.

С целью определения эффективности промышленного и возвратного скрещивания в ОАО «Сатинское» был проведен научно-хозяйственный опыт на 6 группах откармливаемых подсвинков [13].

В I группу были включены чистопородные животные крупной белой породы (КБ), во II — помеси крупной белой с чистопородными свиньями породы дюрок (КБ х Д), в III — помеси крупной белой с белой короткоухой породой (КБ х БК), IV — помеси от возвратного скрещивания (КБ х БК) х КБ, V — помеси (КБ х БК) х БК и в VI группу — трехпородные свиньи (КБ х БК) х Д.

Индекс гетерозиса рассчитывали по откормочным качествам. При этом учитывали, что по таким показателям хозяйственно-полезных признаков животных, как возраст достижения ими живой массы 100 кг и затраты корма на 1 кг прироста живой массы, гетерозис, исходя из их специфичности, будет проявляться в том случае, если величина его составит меньше 100%. Полученные показатели эффекта гетерозиса представлены в таблице, (табл.5), из которой видно, что по всем без исключения подконтрольным группам наблюдался эффект гетерозиса по возрасту достижения свиньями живой массы 100 кг, который колебался от 9,4 — у трехпородных помесей (КБ х БК) х Д до 3,6% — у животных, полученных от возвратного скрещивания (КБ х БК) х КБ.

Таблица 5. Эффект гетерозиса при различных вариантах скрещивания свиней, %

Показатели откормочных качеств свиней

КБхД

КБхБК

(КБ х БК) х КБ

(КБ х БК) х БК

(КБ х БК) х Д
Возраст достижения 100 кг живой массы

95,1

92,0

96,4

93,3

90,6
Затраты корма на 1 кг прироста

93,6

89,5

97,7

96,1

92,2

Следует отметить довольно высокое проявление гетерозиса по этому признаку у двухпородных помесей КБ х БК — 8% и у помесей IV группы (КБ х БК) х БК — 6,7%. Двухпородные помеси I группы (КБ х Д) занимали промежуточное положение — 4,9%.

Эффект гетерозиса был установлен и по затрате корма на 1 кг прироста живой массы, который варьировал от 10,5% — у двухпородных животных (КБ х БК) до 2,3% — у животных III группы (КБ х БК) х КБ. Довольно высокое значение эффекта гетерозиса следует отметить у животных, полученных от простого промышленного скрещивания — (КБ х Д), который составил у них 6,4%, и у помесей (КБ х БК) х Д — 7,8%. У животных IV группы эффект гетерозиса составил 3,9%.

Таким образом, обобщая вышеизложенное, можно сделать следующие выводы: эффект гетерозиса по откормочным качествам в большей степени отмечен у помесей, полученных от двухпородного (КБ х БК) и трехпородного (КБ х БК) х Д скрещивания [13].

В товарных хозяйствах на первом этапе рекомендуется применять промышленное скрещивание. При простом промышленном скрещивании основных и проверяемых маток осеменяют спермой хряков другой породы. В этом случае приплод будет помесным. Если же применяется переменное скрещивание, то матки основного стада должны быть помесями [2]. Установлено, что помеси, полученные в результате 3 — и 4-породного скрещивания, отличаются лучшими откормочными качествами, чем двухпородные помеси. Эффективность промышленного и переменного скрещивания зависит от сочетания пород и самих животных. Хорошие результаты, в частности, получают при спаривании маток мясо-сального и универсального типов с хряками мясного типа, а также крупной белой породы [9]. Считается, что при благоприятных условиях эффект от скрещивания в среднем составляет по приросту живой массы примерно 10-15% и по оплате корма — 8-10%. При применении трехпородного скрещивания в племенной группе (ферме) комплекса проводят двухпородное скрещивание; двухпородными помесными свинками комплектуют и ремонтируют пользовательное стадо (репродукторные фермы), на котором используют хряков мясных пород и получают трехпородный молодняк на откорме.

При производстве свинины в товарных свиноводческих хозяйствах на современном этапе наиболее эффективным методом разведения является гибридизация. Это слово происходит от греческого hibridisazion — скрещивание. Гибридная свинья — это потомство, происходящее от родителей, отличающихся друг от друга одной или несколькими парами аллельных генов. Гибридизация в свиноводстве — система, при которой в течении ряда поколений создаются высокопродуктивные специализированные материнские и отцовские линии на чистопородной или же кроссбредной основе, предварительно проверенные на сочетаемость по гетерозисному и аддативному эффекту, и только лучшие варианты рекомендуются в производство. При гибридизации используют различные ее формы: межвидовая (давно известная), межпородная, межпородно-линейная и межлинейная (наиболее эффективная).

Преимущество гибридных свиноматок над линейными и чистопородными состоит в более ранней половой зрелости, регулярности полового цикла, меньшей эмбриональной смертности, более высоком многоплодии, выравненности гнезда, высокой жизнеспособности поросят в подсосный период, повышенной молочности, более многочисленном и тяжеловесном гнезде поросят при отъеме (табл.6).

Таблица 6. Примеры различных форм гибридизации в свиноводстве (по Л.В. Тимофееву)

Группа

Подбор

Многоплодие, гол.

Масса гнезда при отъеме, кг

Возраст достижения живой массы

100 кг, сут

Среднесуточный прирост, г

Затраты корма

на 1 кг прироста,

корм. ед.

матки

хряки

Межпородная
1

ландрас

ландрас

10,4

79,1*

216

615

3,72
2

дюрок

дюрок

8,1

70,7

201

660

3,66
3

ландрас

дюрок

10,5

93,9

197

682

3,68
4

дюрок

ландрас

8,7

76,5

194

703

3,67
Межпородно-линейная
1

гемпшир

гемпшир

8,8

42,8**

233

705

3,62
2

АК-КБ-4

АК-КБ-4

9,6

48,0

223

753

3,75
3

АК-КБ-4

гемпшир

9,5

44,9

216

797

3,53
4

АК-КБ-4

дюрок

9,4

52,0

214

810

3,49
Межлинейная
1

КН-КБ-1

КН-КБ-1

10,8

211***

191

672

3,96
2

КН-КБ-34

КН-КБ-34

10,3

201

188

685

3,89
3

КН-КБ-1

КН-КБ-34

11,8

234

183

703

3,79
4

КН-КБ-34

КН-КБ-1

11,5

226

182

711

3,73

Примечание. При различных формах гибридизации группы 1 и 2 — чистопородные и линейные (контрольные), 3 и 4 — опытные, гибридные; * — при отъеме в 42 дня, ** — в 26 дней, *** — в 60 дней.

Применяя двух — или трехпородное скрещивание или гибридизацию в свиноводческих хозяйствах промышленного типа, необходимо помнить, что эффект гетерозиса может проявляться только при полноценном кормлении и благоприятных условиях содержания животных, обеспечивающих нормальное их воспроизводство, хорошее развитие и высокую продуктивность [4,17, 20].

Интенсивность роста, откормочные качества свиней разных генотипов

В последние годы для улучшения откормочных качеств свиней крупной белой породы завозят свиней мясного направления продуктивности зарубежной селекции. Это связано с потребностью населения и переработчиков в мясной свинине. Анализ опубликованной специальной информации по использованию свиней, завезенных из-за рубежа, свидетельствует о том, что свиньи английской селекции способствуют увеличению мяса в тушах на 3,95%, при этом они характеризуются низкой затратой корма на 1 кг прироста живой массы — 2,73 кг, возраст достижения живой массы 100 кг у них составляет 196,6 дня, среднесуточный прирост — 768 г. Установлено также, что молодняк, полученный от спаривания свиноматок английской селекции с хряками английской, а также датской и французской селекции характеризовался высокими показателями откормочных качеств — возраст достижения живой массы 100 кг — 174-178 дней, затраты корма на 1 кг прироста — 3,21-3,30 корм. ед. [15].

Установлено также, что свиньи крупной белой породы французской селекции отличались высокой скоростью роста: возраст достижения живой массы 100 кг составлял 172,8 дня. При сочетании свиноматок внутрипородного типа УКБ-1 с хряками французской селекции (ФКБ) у их потомков изменялись пропорции тела в сторону улучшения мясных форм с заметным увеличением задней трети туловища. Приведенные данные свидетельствуют о том, что свиньи зарубежной селекции позитивно влияют на откормочные и мясные качества наших отечественных свиней.

Сотрудничество украинских свиноводческих предприятий с датской фирмой по разведению свиней «Dan Bred» началось в 1999 г. Это было обусловлено тем, что Дания по развитию свиноводства — одна из лучших стран в мире. Так, на 5,1 млн жителей страны ежегодно выращивается по 20,5-21,0 млн свиней, производится 1,6 — 1,65 млн т свинины, 85% которой идет на экспорт. Среднесуточный прирост живой массы на выращивании и откорме свиней в этой стране составляет 610-620 г, в том числе на откорме 830-850 г, затраты корма на 1 кг прироста — 2,8-3,2 кг. На свиноматку за год здесь получают 2,3 опороса, или по 22-23 поросенка.

В этой связи особое значение приобретают вопросы эффективного использования свиней датской селекции при разных методах разведения в условиях промышленной технологии.

В условиях племенного завода крупного промышленного предприятия ЗАО «Бахмутский Аграрный Союз» Артемовского района Донецкой области на чистопородном и помесном молодняке свиней (УКБ и ДЛ) были проведены специальные исследования, целью которых предусматривалось изучение влияния откормочных и мясных качеств свиней разных сочетаний. Для проведения исследований сформировали 3 группы животных разных генотипов, каждую из которых в 4-месячном возрасте разделили на классы по интенсивности роста путем определения средних величин и нормированного отклонения, согласно схеме исследований. При этом к модальному классу (М±) отнесли особей, которые находились в пределах X ± 0,56, соответственно, к классу плюс — (М+) и минус (М-) варианту животных с высоким и низким показателем живой массы.

Подопытных свиней откармливали в специальных помещениях при постоянном учете потребления ими корма в соответствии с методикой контрольного откорма ГОСТ 103-86.

Результаты исследований, представленные в таблице, (табл.7), показывают, что наиболее скороспелыми оказались животные, полученные от сочетания генотипов УКБ х ДКБ, по сравнению с животными I группы (УКБ х УКБ). Они достигали живой массы 100 кг почти на 32 дня, или на 15,48% раньше, при высокой достоверной разнице (Р > 0,999). Причем помесные свиньи по этому показателю отставали от свиней лучшего сочетания на 5 дней, или на 3%, однако они превосходили чистопородных животных украинской селекции (Р > 0,999).

Таблица 7. Интенсивность роста и откормочные качества свиней разных генотипов

Группа

Класс распределения

Число животных, гол.

Среднесуточный прирост живой массы, г

Возраст достижения живой массы 100 кг, дн.

Затраты корма на

1 кг прироста

живой массы, кг

1

В среднем по группе

М+

М±

М-

10

10

10

30

568,60 ± 17,31

653,30 ± 20,01 531,40 ± 19,14 584,43 ± 14,14

208,00 ±4,18 190,90 ± 2,90 218,80 ±4,00 205,90 ± 2,98

3,59 ±0,18 3,41

± 0,10 3,98 ±

0,16 3,66 ± 0,10

II

В среднем по группе

М+

М±

М-

10

10

10

30

708,70 ± 14,07 770,20 ± 31,59 739,00 ± 20,27 739,30 ± 13,71

177,00 ± 3,25 168,10 ± 3,55 177,00 ± 2,64 174,03 ± 1,93

3,01 ± 0,05 2,84 ±

0,09 2,79 ±

0,09 2,88 ± 0,05

III

В среднем по группе

М+

М±

М-

10

10

10

30

779,20 ± 16,67 706,10 ± 29,88 668,10 ± 31,52 717,80 ± 17,24

172,20 ± 2,28 178,90 ± 5,32 187,10 ± 3,81 179.40 ± 2,50

3,00 ±0,10, 2,98 ±

0,09 3,17 ±

0,19 3,05 ± 0,07

Анализ внутригруппового распределения по классам свидетельствует о том, что свиньи каждой подопытной группы различаются между собой. Так, молодняк модального класса I группы на 28 дней быстрее достигал живой массы 100 кг, чем его сверстники из класса минус-вариант (Р > 0,999) и на 17 дней раньше — из класса плюс-вариант (Р > 0,99).

Животные II опытной группы отличались от других групп высокой скороспелостью, но разница между показателями в пределах этой группы была незначительной. Помесные свиньи класса плюс-вариант быстрее чем их аналоги модального класса и минус-вариант достигали живой массы 100 кг на 6,7 и 14,9 дня (Р > 0,99). Возраст достижения живой массы отрицательно коррелирует со среднесуточным приростом за период откорма (г = — 0,83… — 0,94), поэтому прослеживались соответствующие закономерности как между, так и внутри групп. Однако необходимо отметить, что наиболее высокую интенсивность роста проявляли свиньи сочетания УКБ х ДКБ, они превзошли молодняк I группы по среднесуточному приросту на 20,95% (Р > 0,999) и молодняк III группы — на 3%. Свиньи I группы уступали помесным животным на 18,6%. Среднесуточный прирост отрицательно коррелирует с затратами корма. У свиней всех опытных групп коэффициент корреляции находился в пределах от 0,63 до 0,69, что свидетельствует об увеличении прироста живой массы на откорме за счет лучшего усвоения корма, то есть, чем быстрее растут свиньи, тем меньше затраты кормов на единицу продукции, откорм животных заканчивается в более раннем возрасте, когда синтез белка и формирование мышечной ткани происходит на фоне высокого уровня обменных процессов в организме животных.

Затраты корма на единицу прироста живой массы — один из важных показателей, от которого зависит себестоимость свинины, а также эффективность отрасли свиноводства в целом. По этому показателю лучшими оказались свиньи II группы, которые превосходили своих аналогов I группы на 21,31% (Р > 0,999) и III группы — на 5,6%.

Для определения влияния генотипа и класса распределения животных по интенсивности роста на откормочные качества был проведен двух-факторный дисперсионный анализ, с помощью которого установлено, что сила влияния генотипа составляла от 63 до 82% (Р > 0,999), тогда как интенсивности роста в начальном периоде онтогенеза — 10% (Р > 0,999), взаимодействие факторов — 14% (Р > 0,99).

Таким образом, лучшими откормочными качествами характеризуются свиньи генотипов УКБ х ДКБ и УКБ х ДЛ, а при распределении по интенсивности роста — животные модального и класса плюс-вариант [3].

Откормочные качества молодняка свиней разных генотипов по гену RYR1

Одним из приемов, позволяющих значительно увеличить производство высококачественной свинины, является разработка наиболее эффективных технологий, а также использование свиней разных генотипов (NN, Nn, nn) по гену RYR1 в системах межпородного скрещивания и гибридизации для достижения различных характеристик качества мяса.

Было проведено исследование генетической структуры популяции молодняка свиней крупной белой породы по гену RYR1 и определены откормочные качества свиней разных генотипов. Молекулярно-генетическим методом ПЦР — ПДРФ для идентификации гена RYR1 был протестирован молодняк свиней заводского типа крупной белой породы «КБ-КН». В обследованном стаде были обнаружены животные, несущие мутацию 1843 гена RYR1 с тремя генотипами (NN, Nn, nn). Установлено, что у свиней крупной белой породы в разных регионах РФ частота аллеля n гена RYR1 варьирует от 0 до 0,06, частота генотипа Nn — от 0 до 17%. Отобранные свиньи выращивались в условиях свинофермы учхоза им.М.И. Калинина Тамбовской области. При достижении животными живой массы 100 кг на Мичуринском мясокомбинате проведен их контрольный убой.

При внедрении метода ДНК-диагностики гена RYR1 при улучшении стад свиней по хозяйственно-полезным признакам появилась реальная возможность выявления гетерозиготных генотипов и проведения прямых исследований взаимосвязей между генотипами и качеством свинины. По результатам данного теста животные были отобраны и разделены на три подопытные группы:

1. Гомозиготные подсвинки с генотипом NN гена RYR1 (стрессустойчивые);

2. Гетерозиготные подсвинки с генотипом Nn гена RYR1 (стрессустойчивые носители дефектного гена);

3. Гомозиготные подсвинки с генотипом nn ген RYR1 (стрессчувствительные). Для получения 12 голов молодняка с генотипом nn были специально отобран гетерозиготные родители генотипа Nn.

Высокая устойчивость к стрессам является одним из положительных качеств крупной белой породы.

Опыт по определению откормочных качеств проведен на поросятах двухмесячного возраста, полученных от родителей, имеющих генотипы NN и Nn по гену RYR1, по 12 голов в каждой группе. Результаты опыта показали, что:

стрессустойчивые подсвинки генотипа NN по сравнению со стрессчувствительными аналогами генотипа nn на 22 дня раньше достигли живой массы 100 кг;

среднесуточные приросты живой массы у стрессустойчивых (NN) подсвинков были выше на 77 г (Р<0,01).

Таким образом, лучшей энергией роста по откормочным качествам обладал стрессустойчивый (NN) молодняк. Данный молодняк был получен от родителей, имеющих генотип NN по гену RYR1 (табл.8).

Таблица 8. Откормочные качества молодняка свиней разных генотипов по гену RYR1

Показатели

Генотипы свиней
NN

Nn

nn
Масса 1 головы в 2-мес. возрасте (кг)

19,1±1,9

19,6±1,9

18,1±0,2
Возраст достижения живой массы 100 кг (дни)

195,0±2,0

204,0±2,0

217,0±2,0
Среднесуточный прирост (г)

599,0±10,0

558,0±8,0

522,0±9,0

Анализируя результаты приведенных эксгериментов, можно сделать следующие выводы: в качестве дополнительных критериев для решения вопросов отбора и подбора (при определении генотипов сельскохозяйственных животных) следует использовать генетические маркеры.

В условиях производства в промышленных хозяйствах, в отличие от племенных, целесообразно использовать животных не только с генотипом NN, но и с генотипом Nn, что будет способствовать получению качественных показателей мяса и его органолептического состава.

Целенаправленная генетическая характеристика животных по гену RYR1 на основе использования ДНК-технологии позволяет оценить генетический потенциал генофонда, необходимый при разработке приемов и способов совершенствования пород линий и типов свиней по откормочным, а также мясным и репродуктивным качествам [21].

Заключение

Одной из важнейших задач отечественного свиноводства является совершенствование племенных продуктивных качеств животных с целью увеличения производства высококачественного мяса. При интеграции России в мировой рынок необходимо не только увеличить объем производства продукции, но и произвести ее с наименьшими затратами труда и средств, что позволит сделать ее конкурентоспособной. Поэтому становятся чрезвычайно важными технологические приемы, которые являются ключевыми в процессе получения высококачественной мясной свинины, спрос на которую растет быстрее, чем ее производство. Одним из таких приемов является разработка наиболее эффективных методов откорма молодняка свиней. Подводя итог данной работы, нужно отметить, что помеси, полученные в результате двух — и трехпородного скрещивания, отличаются лучшими показателями откормочных качеств, чем чистопородные животные. Эффективность скрещивания также будет зависеть и от сочетания пород и самих животных. Но применяя двух — или трехпородное скрещивание или гибридизацию в свиноводческих хозяйствах промышленного типа, необходимо помнить, что эффект гетерозиса может проявляться только при полноценном кормлении и благоприятных условиях содержания животных, обеспечивающих нормальное их воспроизводство, хорошее развитие и высокую продуктивность.

Список литературы

Близнецов А.В. Результативность скрещивания свиней при разных типах кормления // Свиноферма, № 3, 2007, 11-13 с.

Волкопялов Б.П. «Племенное дело в свиноводстве», М.: Колос, 1967.

Гришина Л. Интенсивность роста, откормочные и мясные качества свиней разных генотипов // Свиноводство, № 2, 2008, 3-6 с.

Грудев Д.И., Путинцев И.Л. Значение отдельных признаков продуктивности свиней в суммарном эффекте гетерозиса и их наследственной обусловленности // Животноводство, № 5, 1972.

Доброхотов Г.Н. «Свиноводство», М.: Колос, 1974. — 544 с.

Кабанов В.Д. «Интенсивное производство свинины», М., 2006. — 377 с.

Киселев Л.Ю., Бахмутова Т. В, Голикова А.П. «Частная зоотехния», М.: Колос, 2000. — 320 с.

Клюйков В.Ф.» Экономика производства свинины на промышленной основе», М.: Колос, 1971.

Коваленко В.Ф. «Воспроизводство свиней», М.: Агропромиздат, 1988.

Красота В.Д., Джапаридзе Т.Г., Костомахин Н.М. «Разведение сельскохозяйственных животных» — 5-е изд., перераб. и доп. — М.: Колос, 2006. — 424 с.

Кушнер Х.Ф. Генетические основы селекции мясного скота // Животноводство, № 4, 1974.

Методика исследований по свиноводству // Полтавский НИИС. — Харьков, 1977.

Негреева А., Бабушкин В. Эффективность промышленного и возвратного скрещивания в свиноводстве // Свиноферма, № 6, 2008, 16-17 с.

Никоро З.С. «Теоретические основы селекции», М.: Колос, 1968.

Никульников В.С., Кретинин В.К. «Биотехнология в животноводстве», М.: Колос, 2007. — 544 с.

Нитц Р.А. Продуктивные качества и технологические особенности свиней различных межпородных сочетаний // Автореф. дисс. канд. с. — х. наук. — Балашиха, 2001.

Степанов В., Максимов Г., Вилков Г. Мясность и резистентность свиней новых типов // Свиноводство, № 3, 1990.

Тариченко А.И. Прогнозирование продуктивных качеств свиней новых мясных типов // Автореф. дисс. доктора с. — х. наук.

Технологические основы производства и переработки продукции животноводства: Учебное пособие / Под ред. Фисинина В.И., Макарцева Н.Г. — М.: Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 2003. — 808 с.

Технология производства и переработки животноводческой продукции: Учебное пособие / Под общей ред. Макарцева Н.Г. — Калуга: Манускрипт, 2005. — 688 с.

Черекаева Е.А. Откормочные и мясные качества молодняка свиней разных генотипов по гену RYR1 // Промышленное и племенное свиноводство, № 2, 2007, 30-31 с.

Шарифуллин Ю. Продуктивность молодняка крупной белой породы и помесей с породой дюрок // Свиноферма, № 5, 2008, 11-12 с.

Контрольная работа: Розвиток друкарства в Україні в ХІХ ст. Теорія мистецтва книги

І. Приватні та казенні друкарні в книжковій справі України 1 пол. ХІХ ст.

Книгодрукування на Україні зародилося у 2-й половині ХVІ ст. Основоположником українського і російського друкарства вважається І. Федоров.

Упродовж кількох століть в Україні виникла досить густа мережа друкарень: Львівська друкарня І.Федорова (засн. 1573; як Львівська братська друкарня, існувала 1591-1787 рр.), Острозька друкарня (1580-1612 рр), германська (1602-1618), Струтинська (1604-1606), Києво-Печерська (1615-1918), Почаївська (1618; 1-а пол. 18 ст. — 1917), Чернігівська друкарня (1646; 1679-1820) тощо.

У пореформений період у зв’язку з розвитком капіталізму книгодрукування почало інтенсивно розвиватися. Осередками книгодрукування в той час стали Київ, Харків, Чернігів, Полтава, Одеса і Львів. Особливе значення у виданні наукової літератури мали друкарні Києва та Харкова.

Українська ліберальна буржуазія та буржуазно-націоналістичні кола здійснювали активну видавничу діяльність через громади ,”Просвіти”, земства тощо. Проводячи великодержавну шовіністичну політику, царський уряд переслідував національні культури народів, що населяли Російську імперію, у тому числі й українського народу. Валуєвський циркуляр 1863р. та Ємський акт 1876р. обмежували видання книг українською мовою. Їх намагалися друкувати в Москві, Петербурзі й за кордоном (Лейпцніг, Женева та ін). Книгодрукування українською мовою проводилося здебільшого на громадських засадах на кошти окремих осіб і громадських організацій.

На Західних українських землях після конфіскації „Русалки Дністрової” (1837) друкування книг українською мовою було заборонено аж до революційних подій 1848р.

На початку XIX в. книги друкувалися переважно в казенних друкарнях — Сенатської, Академії наук, друкарні військового міністерства і морської друкарні — в Петербурзі; Університетської і Синодної — в Москві. У 1807 р. був виданий високий рескрипт про відкриття друкарень у всіх губернських містах.

У 1817-1819 рр. уряд відпустив величезні кошти на технічне оснащення друкарні Експедиції заготовляння державних паперів, розрахованої на щорічний випуск «для приросту доходів скарбниці» до 2 млн. листів асигнацій і 9-10 млн. листів гербового паперу. У друкарні друкувалися і деякі книжкові видання. З 1802 р. у зв’язку з дозволом відкривати вільні друкарні зростає число друкарень, що належать приватним особам. Якщо в 1802 р. в столиці налічувалося 5 вільних друкарень, то в 1811 р. їх вже близько 20. Швидко зростало число друкарень в Москві, в провінції.

На початку XIX в. деякі освічені представники дворянського класу, колекціонери і бібліофіли займалися виданням книг, вкладаючи в нього часто все свій стан. Кращі з них керувалися щирою зацікавленістю в долях російської науки і літератури, бажанням послужити на благо російської просвіти.

Проникнення товарно-грошових відносин в книжкову справу сприяло розвитку комерційних видавництв.

Якщо видавці-меценати не прагнули отримувати вигоди з випуску книг, то видавці-комерсанти основною задачею ставили прибуток, відносилися до книги як до товару і будували свою роботу з урахуванням попиту на книжковому ринку в першу чергу. Це були підприємства буржуазно-підприємницького характеру. Звичайно, і комерційні видавництва не могли не враховувати потреби суспільного розвитку, розуміли культурне, освітнє значення книги, випустили немало цінних наукових, художніх і інших творів. Їх видання робили вплив на читачів, формували їх смаки, пристрасті. Але книжкова продукція цих видавців відрізнялася строкатістю. У деяких вона мала чисто «ринковий» характер і по духу була суто вірнопідданською. Інші видавці-комерсанти обмежувалися культуртрегерським завданням в рамках самодержавно-кріпосницької дійсності. Треті були не чужі ліберально-буржуазним устремлінням.

Економічне, політичне і культурне становище України у І половині XIX ст. Основні напрямки книжкової справи. Зростання суспільних потреб в друкованій продукції Реформа освіти, здійснена царським урядом. Відкриття Харківського (1805р.) і Київського (1834р.) університетів. Видавнича діяльність університетів. «Опыт риторики» — перша книга, видана друкарнею Харківського університету. 1805 — 1814рр.: найбільш сприятливий для роботи друкарні. коли університети мали право власної цензури. Відкриття при університеті Товариства наук. Невдала спроба налагодити випуск доповідей його членів у 2х друкованих органах: «Праці » (латинню) та «Денні записки» (російською мовою). Початок у 1819р. періоду найбільш важкої для університету цензури, коли право його власної цензури скасоване і вимагається цензура навіть перевидань. Новий цензурний статут 1826р., пов’язаний з забороною друку україномовної книги. Значне зменшення обсягів друкованої продукції.

Важкі умови роботи друкарні Київського університету. Непродуктивна робота друкарні впродовж 1834 — 1861рр. Пожвавлення роботи друкарні в післяреформений період.

Видавнича діяльність Києво-Печерської Лаври та друкарні Київської духовної академії Намагання Лаври повністю підпорядкувати собі академічну друкарню Розширення друкарні Києво-Печерської Лаври в першу третину XIX ст. Сувора цензура Необхідність цензури книг духовного і гражданського змісту. Право безцензурного друку перевидань книг Московської синоідальної друкарні. Введення указом Синоду від 1824 року вимоги подвійної (гражданської і духовної) цензури для друку класичних, історичних і морально-етичних книг.

Приватні га казенні друкарні в книжковій справі України першої половини XIX ст. Друкарня І.Вальнера (1846 p.). Випуск нею книг російською, латинською, німецькою, французькою монами. альбомів, краєвидів Києва, нот. Друкарня Ф.Гліксберга (1845 p..) і видання книг російським гражданським шрифтом. Приватні друкарні Одеси (Брауна, Неймана і К°, Ніцше, Францова та Калловича, Садовського. Одеська казенна друкарня. Казенні друкарні в Полтаві, Житомирі. Сімферополі, Херсоні. Зростання кількості казенних друкарень

Відсутність до 40-х років XIX ст. гражданських друкарень в Західній Україні „Буквар, новим способом уложенный…» та „Спосіб борзо виучити читати» Й.Кобринського (1842 р.) перші iз Західній Україні книги гражданського друку. Львівська казенна друкарня та приватні друкарні Міллера, Шнайдера, Оссолінських, Поремби, Львівська Ставропігійська друкарня. „Книжниця читальная для начинающих» О.Духновича перший на Закарпатті букквар.

Друкування української книги за межами України. Москва і Петербург як центри українського друкарства першої половини XIX ст. ,,Руська трійця» і друкарство у Будапешті та Відні.

Цензура в законодавство про друкування. Відміна указів, що обмежували приватну підприємницьку діяльність у видавничій справі. Цензурний статут 1804 р. Встановлення поліцейського нагляду за друком. Закони про цензуру 1826-1828 pp. Цензурний терор в Російській імперії, створення таємного цензурного комітету.

Виробництво і оформлення книги. Технічні нововведення до друкарства.

ІІ. Основні теорії мистецтва книги

Мистецтво книги як єдність видів творчої діяльності по проектуванню, художньому оформленню і відтворенню видання. Складові мистецтва книги: література, графіка, мистецтво шрифтів, мистецтво книгодрукування. Сучасне розуміння мистецтва книги як процесу створення книги — художньої форми, одночасно, тиражованого видання. Розуміння мистецтва книги як мистецької галузі, у якій створюються витвори мистецтва, що забезпечують візуальне втілення літературного твору.

Процес оформлення книги як результат співпраці автора, художника, редакторів (літературного, художнього технічного) та поліграфістів. Етапи оформлення видання: видавничий, художній, виробничий.

Завдання оформлення книги:

максимально повне донесення до читача думки автора:

сприяння багатогранному розкриттю змісту літературного твору;

досягнення високого ступеню зручності користування книгою;

забезпечення достатньої міцності книги;

досягнення значної естетичної привабливості книги.

Умови вирішення зазначених завдань: урахування особливостей читацької категорії, на яку видання розраховане, та специфіки виду видання.

Книжкове мистецтво як органічна єдність художнього отруювання, книжкової графіки та друкарського мистецтва.

Художнє конструювання — творча діяльність, спрямована на організацію книги як складної функціональної системи. Поняття про художній ансамбль книги. Вплив епохи, стилю автора, творчої манери художника на художній ансамбль книги. Ключовий засіб створення єдиного книжкового ансамблю — композиція, тобто організація книги, що забезпечує сприйняття її читачем як єдиного ідейно-змістового та художнього цілого. Засоби оформлення книги.

Матеріальна конструкція книги як організація елементів книги в систему, що забезпечує оптимальні умови читання. Історичний відбір форм матеріальної конструкції книги: сувой і кодекс Незвичні за формою книги.

Вплив епохи, коли створювалась книга, естетичних течій та місцевих традицій на матеріал носія інформації, формат, оправу книги.

Книжкова графіка. Проблема образного оформлення книги та ілюстрування. Зв’язок ілюстрацій з літературним твором й, меншою мірою книжковим ансамблем. Художня ілюстрація як каталізатор всебічного осмислення ідейної та художньої сутності твору. Художня самоцінність ілюстрацій як твору мистецтва, історичний розвиток ілюстрацій. Розквіт мистецтва ілюстрування після винайдення книгодрукування. Прихильники та противники ілюстрацій.

Мистецтво шрифтів. Різновиди шрифтів за насиченістю (світлі, напівжирні, жирні); шириною (нормальні, вузькі, широкі), призначенням (текстові, титульно-заголовочні, акцидентні), нахилом (прямі, курсивні). Поняття про розміри (кеглі) шрифтів. Шрифтову гарнітура як сукупність шрифтів різного креслення та розміру, об’єднаних спільністю, основного малюнку.

Родини шрифтів, що склались в процесі їх історичного розвитку. Шрифти ..антиква», „баскервіль», шрифти-гротески, ,,єгипетські шрифти, Інші. Сучасні гарнітури шрифтів -літературна, „банниківська», звичайна, академічна, інші.

Задовго до появи друкарства в нашій країні існувало мистецтво рукописної книги. Переписування книг було відоме в Київській Русі вже в IX столітті.

Виготовлення рукописних книг було на Русі почесною справою. Повага до книги, до її переписувачів не раз відзначається в древньоруських літописах.

Переписувачі і художники прагнуть надати своїм творам привабливого, святкового вигляду. Згадане «Остромирове євангеліє» не тільки найдавніша, але водночас і одна з найкращих пам’яток древньоруського книжкового мистецтва. Його заставки, мініатюри, ініціальні літери, саме письмо виконані з такою старанністю, каліграфічною точністю і майстерністю, в такій розкішній кольоровій гамі, що й сьогодні ми з захопленням дивимося на цей гідний подиву твір.

Ретельно, з глибоким розумінням специфіки книжкового організму оформлені численні рукописні книги наступного часу. Вони мали великий вплив на слов’янських першодрукарів, які творчо використовували вироблені на протязі кількох століть різноманітні засоби та елементи багатого художнього оформлення рукописної книги.

Основним елементом оформлення східнослов’янської, в тому числі й української рукописної книги, на відміну від книги західної, була заставка. Термін «заставка», або «заставиця» відомий уже в XI столітті. Ними прикрашались початкові сторінки книги, її розділи, вони служили також для відокремлення рядків тексту з різним змістом.

Найчастіше в українській рукописній книзі зустрічаються заставки прямокутної форми, рідко з півкруглим вирізом у нижній частині прямокутника; бувають вони у вигляді присадкуватої літери П.

За орнаментальними мотивами заставки ділять; на рослинні, плетінчасто-геометричні і тератологічні. Останні побудовані з композиції плетінки, рослинних мотивів і фантастичних зображень різних птахів та звірів. Взагалі орнаментальне багатство рукописних заставок — видатне досягнення тодішнього декоративного мистецтва.

Під заставкою, як правило, стояв заголовок, який з. XIV століття стали писати складним декоративним письмом — в’яззю. Текст починався заголовною літерою, виконаною переважно червоною фарбою або золотом. Нерідко сама літера, її форма перетворювалася в розкішний орнаментальний узор.

Рукописи прикрашались також мініатюрами (фігурними зображеннями) — кольоровими ілюстраціями, виконаними однією, переважно чорною фарбою. Вони розміщались на окремих сторінках або між рядками тексту. Треба, однак, сказати, що мініатюра в українській рукописній книзі не набула значного поширення. — Оздоблення рукописів тісно пов’язувалось з характером шрифту, почерком, яким писались книги. Древньо-руська й українська рукописна книга знає три основних види письма, що послідовно змінювались: устав, півустав і скоропис. Найдавнішим з них є уставне письмо, яке вживалося в основному до XIV століття. Зрідка уставом писались рукописи і пізніше. Устав — строге і красиве письмо, кожна літера якого писалась в кілька прийомів і не з’єднувалась з іншою.

У другій половині XIV століття на зміну уставу приходить півустав. Його літери писались швидше, вони „дрібніші, простіші за будовою, часто злегка нахилені. У півуставі зустрічається велика кількість скорочень і .надрядкових знаків, так званих титлів. Півустав був використаний, як буде сказано нижче, Іваном Федоровим З Петром Мстиславцем для створення наборного шрифту першодруків.

Скоропис з’явився майже одночасно з півуставом, але в рукописах українських він широко починає використовуватись аж з XVII століття. Цей почерк розрахований насамперед на значне прискорення процесу письма. Його основну графічну особливість становлять численні продовження літер, що виходять за рядок вверх і вниз і мають часто декоративний характер. Елементи українського скоропису були використані згодом в створенні острозьких друкарських шрифтів.

Найдавніші східнослов’янські, в тому числі й українські, книги написані на пергаменті — відповідно обробленій шкірі тварин (овець, кіз). Пергамент в українських рукописах вживався до середини XV століття. Є, правда, випадки, коли його використовували і пізніше. На пергаменті, наприклад, написані одні з кращих пам’яток українського книжкового мистецтва середини XVI століття пересопницьке «Євангеліє» і розкішно оздоблений «Ірмологіон» з XVII століття.

У другій половині XIV століття у нас з’являється набагато дешевший і зручніший для письма матеріал — папір. Першою східнослов’янською книгою, написаною на папері, вважають «Поученіє Ісаака Сіріна» з 1381 року. Найдавніші паперові українські рукописи відносяться до-другої половини XV століття.

Писали гусячими, зрідка павиними перами. Для писання золотом, інколи й кіновар’ю використовувався пензель. Перед тим як писати, на пергамент, а пізніше і на. папір легким натискуванням спеціальним приладом «штільцем» наносили лінії для рядків, а також відграфлювали поля. Легкі, ледве помітні лінії не перешкоджали читанню тексту, не розбивали композиції сторінки, як це було в латинських кодексах, у яких такі лінії виконувались фарбою.

Тодішнє чорнило відзначалось надзвичайною стійкістю, воно добре закріплювалось на пергаменті чи папері. Назви книг, статей, розділів, початкові літери, інколи приписки, замітки і поправки, як правило, виконувались кіновар’ю, суриком і золотом. Особливо широко використовувався червоний колір, чого не було у західноєвропейських книгах. У цьому відношенні оздоблення рукописної книги можна порівняти з чудовими древньоруськими вишивками, в яких червоний і чорний колір становлять основну кольорову гаму.

Обкладинки рукописних, а потім і друкованих книг, до кінця XVII століття виготовлялись виключно з дерев’яних (дубових або соснових) дощок, обтягнутих шкірою чи коштовними тканинами (оксамитом, шовком).

До початку XV століття палітурки були гладкими,, без прикрас. Згодом з’являється сліпе або блінтове тиснення і металеві прикраси — середники, угольники, жуковини. Часом були коштовні оправи із золота і срібла,, які прикрашались дорогоцінним камінням, перлами, емаллю і черню. Для збереження аркушів книги від псування обкладинки скріплювались спеціальними застібками. Наскільки уважно рукописні майстри ставились до збереження книг, свідчать численні приписки, одна з яких має такий зміст: «А которий поп или диякон чтеть [прочитавши] а не застегает всих застежек, буди проклят».

Переписувачами книг були ремісники-книгописці, які працювали поодинці або в майстернях, а також монахи в монастирях, попи, дяки. Мистецтво каліграфа дуже високо цінилося, воно переходило від батька до сина. Переписувачі мали звичай робити в кінці книги або на полях різноманітні приписки, в яких вказували своє прізвище, місце і час написання, а також повідомляли про різні події побутового, культурного, історичного та іншого характеру. Так, наприклад, у приписці до «Апостола» 1307 року знаходимо згадку про розбрат між руськими князями Юрієм Московським і Михайлом Тверським: «При сих князех сеяшется и ростяше усобицами, гиняше жизнь наша…»

У роботі над виготовленням рукописної книги поряд з переписувачами брали участь також художники. На жаль, вони дуже рідко підписувались під своїми творами, а переписувачі, яким напевно належала провідна роль у виготовленні книги, не вважали за потрібне, за рідкісними винятками, вказувати прізвище художника.

У тих випадках, коли художник рукопису наважувався назвати своє прізвище, робив це досить скромно. У «Сійському євангелії» 1339 року художник всередині заставки найдрібнійшми літерами написав: «Господи, помози многогрешному Іоану «написать ми заставицю сию». В розкішно оздобленому волинському рукописі середини XVI століття («Служебник», Державний історичний музей, Москва, Вос. 3), художник так визначив свою роль: «А мазал Андричина многогрешний».

Майстри книг високо цінили свою працю. У зв’язку з тим, що при переписуванні могли траплятись помилки, переписувачі заздалегідь просили у читачів пробачення. «Исправляюче чьтете, не кльнуче, но поминаюче, ацезда буду где описался худым умом грешным, простите, благословите» («Галицьке євангеліє» 1266 рік).

Переписування книг було важкою, виснажливою працею. Одна книга часом писалась близько року. Тому зрозуміла та радість і задоволення, з якими закінчував свою роботу переписувач. «Яко радуется жених о невесте, — читаємо в «Добриловому євангелії» 1164 року, — тако радуется писец, видя последний лист». Або: «Яко рад заяц сети избег, так рад писец последнюю страницу дописав».

Рукописне мистецтво — дуже цікаве і своєрідне. Рукописна книга протягом кількох століть розвитку досягла високого художнього рівня.

Але з розвитком суспільства, з піднесенням його економіки і культури, рукописне мистецтво не могло вже задовольняти зрослі потреби в книзі. Процес переписування, при якому кожну букву треба було вималювати за всіма правилами каліграфії, був дуже повільним і, отже, малопродуктивним/ А раз книга писалась довго, до того ж в одному примірнику, ціна на неї була дуже висока. Зрозуміло, що її могли купувати лише заможні люди. Є ряд приписок в книгах, які свідчать про те, що одна книга куплялась часом цілим селом і оплачувалась не грішми, яких селяни не мали, а натурою. Рукописні книги мали ще одну непереборну ваду: вони рясніли помилками, часто досить грубими. Адже важко було написати кількасотсторінкову книгу, не зробивши помилки. Були й випадки, коли переписувачі свідомо відходили від тексту оригіналу, трактуючи те чи інше положення так, як їм хотілось. Та в процесі економічного та культурного розвитку названі недоліки стали настільки відчутними й дошкульними, що необхідно було шукати якийсь інший, більш прогресивний спосіб виготовлення книги, який міг би задовольнити потреби суспільства. Таким засобом значного прискорення у виготовленні книги, притому не в одному примірнику, а в сотнях і тисячах ідентичних примірників з добре вивіреним текстом, і з’явилось книгодрукування.

Винайдення способу друкування рухомими металевими літерами — велика подія середньовіччя.

Уже сучасники в значній мірі усвідомлювали велику історичну вагу нового винаходу. Але тільки згодом, коли виявилось, що книгодрукування є могутнім засобом спілкування людей, незамінним засобом точного збереження і швидкого розповсюдження віками набутих знань та ідей, лише тоді було повністю усвідомлене епохальне значення цього винаходу. Віктор Гюго говорив: «Винайдення книгодрукування найвизначніша подія в історії… Це основа революцій…».

На велике значення винаходу книгодрукування вказували К. Маркс і Ф. Енгельс. «Піднесенню ремесла значно сприяв ряд більш або менш важливих винаходів, в історії яких найблискучішу сторінку становили винахід пороху і друкарство», — відзначав Ф. Енгельс.

Зрозуміло, книгодрукування в тому значенні слова, в якому ми його вживаємо тепер, було вінцем, а не початком винаходу. Йому передували численні спроби перенесення малюнка і навіть тексту з оригіналу на тканину чи на пергамент, які відносяться до глибокої давнини. В цьому нарисі ми не маємо можливості, та й немає потреби детально розглядати ці спроби. Відзначимо лише, що задовго до винаходу Івана Гутенберга відомі були такі види друкування:

1. Відтискування літер або фігурних зображень на м’якому матеріалі (глині, шкірі, пергаменті, м’якому металі) штемпелями, виготовленими з заліза чи іншого твердого матеріалу. Так у давнину здійснювалось карбування монет, таврувалась цегла у Вавілоні, робились фірменні помітки на амфорах у Римі.

2. Перенесення з дерев’яних або металевих дощок вирізьбленого на них малюнка або тексту на тканину, пергамент або папір шляхом намазування дощок фарбою і притискання їх до названого матеріалу. Таким чином отримувалась потрібна кількість цілком ідентичних відтисків — аж поки не псувалася дошка. Цим способом виготовлялась древньоруська набійка, друкувались у Західній Європі гральні карти (XIV —XV століття). Його вперше використано в Китаї для книгодрукування, друкарською формою при цьому служила дерев’яна дошка з вигравірованою на ній сторінкою тексту.

3. Друкування за допомогою рухомих літер. Цей спосіб також був відомий задовго до Гутенберга. Його винайшов китайський коваль Бі Шен у середині XI століття. Свої літери він виготовляв з глини при допомозі пунсонів і матриці та випалював їх у горні. Бронзовими літерами друкувались книги в Кореї в XIV —XV століттях. ЇВ Західній Європі запровадження книгодрукування рухомими металевими літерами, виготовленими з друкарського гарту, з застосуванням друкарського верстата зв’язано з іменем Івана Гутенберга, який з 1447 року почав друкувати книги.

Способом І. Гутенберга почали друкувати книги в 1465 році в Італії і Голландії, в 1468 році — в Чехії і Швейцарії, 1470 році — у Франції, 1473 році — в Угорщині та в Польщі, в 1476 році — в Англії.

Першою друкарнею, в якій було надруковано книги церковнослов’янською мовою кириличними літерами, була друкарня Швайпольта Фіоля, заснована ним у Кракові наприкінці XV століття. Фіоль надрукував 5 книг, дві з них датовані 1491 роком («Осмогласник» і «Часословець») і дві — «Тріодь цвітна» і «Тріодь постна» не мають вихідних даних. Бібліографії відома й п’ята книга цього друкаря — «Псалтир», яка ще не знайдена. В 1491 році друкарня була ліквідована внаслідок втручання інквізиції. Ряд дослідників цілком справедливо вважають, що за один» рік не можливо видати початкуючому друкареві зразу 5 книг значного обсягу, до того ж надрукованих вперше кириличним шрифтом. Він мусив розпочати друкування значно раніше. Професор П. М. Попов відносить дату появи слов’янського кириличного друку до 1483 року.

У своїй праці по створенню перших кириличних друків Фіоль опирався на мистецтво східнослов’янської рукописної книги, на її внутрішнє і зовнішнє оздоблення.

Усі чотири книги Швайпольта Фіоля надруковані шрифтом, який імітує рукописний кириличний устав. Заставка (спільна для чотирьох книг) та ініціали виконані в стилі плетінки, яка була провідним видом рукописного орнаменту в східнослов’янській книзі XV століття. Подекуди в окремих ініціалах використані елементи тератології. Фіоль друкував у дві фарби — чорну і червону. Він не вживав ще шпацій ні для розбивки букв в слові, ні для самих слів у рядку, не вживав пробільного матеріалу і для заповнення коротких рядків до відповідної довжини, не нумерував сторінок.

Через три роки після Фіоля кирилицею почали друкувати книги в місті Цетині (Чорногорія). За технікою друкування цетинські видання стоять вище швайпольтових. Щодо оздоблення, то крім прикрас, запозичених з слов’янських рукописів, у чорногорських інкунабулах відчутний певний вплив мистецтва італійського Відродження, особливо в трактовці фігурних ініціалів, у яких рослинна орнаментика збагачена зображенням птахів, тварин, навіть людськими фігурками.

друкарня книга автор поліграфіст

Список використаної літератури

Баренбаум И.Е. История книги. – М.: Книга, 1984. – 284с.

Буров К.М. Записки художественного редактора. – М., 1987. – 269с.

Герчук Ю.Л. Художественная структура книги. – М., 1984. – 207с.

Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995. – с. 68-93; 114-125; 13-157; 222-228; 239-249; 385-392; 430-433; 461-463; 500-502.

Запаско А.П. Первопечатник Иван Федоров. – Львів: Каменяр, 1964. – с. 9-20.

Запаско А.П. Мистецтво книги на Україні в ХVІ-ХVІІ ст. – Львів, 1971. – 120с.

Клименко О. Національний буквар Західної України (перша половина ХІХ ст.); книгознавчий аспект // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Вип. 3. – К.: НБУВ, 2000. – с. 286-292.

Книги гражданського друку, видані на Україні ХVІІ – 1 пол. ХІХ ст.: Каталог / Скл. С.О. Петров. – Х., 1971. – с. 3-38.

Книгопечатание как искусство: Типографии и издатели ХVII-ХХ веков о секретах своего ремесла. – М., 1987. – 383 с.

Кузьмин Н. Художник и книга: Заметки об искусстве илюстрирования. – М., 1985. – 191с.

Купчинський А.О. Видавничо-археографічна діяльність „Руської трійці” // Бібліотека. Книга. Читач. – К., 1987. – с. 19-34.

Лосієвський И.Я. Роль изданий Харьковского университета в развитии социологической мысли в Украине в первой четверти ХІХ в. // Социологическая роль книги: Сб. науч. труд. – К., 1987. – с. 19-34.

Малиновська Н. Друкарі Миколаєва (кінець ХVІІІ- початок ХХ ст.) // Вісник книжної палати. – 2000. — №8. – с. 25-27.

Маслов С. Друкарство на Україні в ХVІ-ХVІІІ ст. – К., 1924.

Молодчиков А.В. Книгоиздательское дело в Украинской РСР. 1917-1960. В кн.: Исследования и материалы. Т. 5. М., 1961; Українська книга. – К.-Х., 1965.

Проблемы художественного оформления современной книги: Аналитический обзор // Науч.-производ. объединение «Всесоюзная книжная палата»; Науч.-исслед. ин-т книги. – М., 1990. – 84с.

Попов П.М. Початковий період книгодрукування у слов’ян. – К., 1958.

Райков Г.П. Дизайн книги. – М., 1988. – 222с.

Різник М.Г. Письмо і шрифт. – К., 1978.

Рукопись – художественный редактор – книга: Опыт художественного редактирования изданий: Сб. статей / Сост Е.Б. адамов. – М., 1985. – 295с.

Шип Н. Интеллигенция на Украине (ХIХв.): Историко-социологический очерк. – К., 1991. – с. 36, 41, 42, 58-60, 85, 88, 98, 101, 103, 105, 128-129.

Шматов Б.Ф. Искусство книги Франциска Скорины. – М., 1990. – 205с

Фръев Ф.И. Цвет в искусстве книги. – К., 1987. – 246с.

Контрольная работа: Базовое (системное) программное обеспечение ПК

Вариант 8

Тема: Базовое (системное) программное обеспечение ПК

Оглавление

1. Назначение системного ПО и его классификация

2. Операционные системы и их классификация

3. Сервисное ПО: краткая характеристика

4. Утилиты, назначение, примеры

Задание 2. Работа с табличным процессором MS Excel

Список использованной литературы

1. Назначение системного ПО и его классификация

Традиционно все программное обеспечение подразделяют на два класса:

1) системное программное обеспечение (СПО) и

2) прикладное (пользовательское)программное обеспечение (ППО)

Выделим еще один класс (скорее группу) программ — специальное программное обеспечение информационных и управляющих систем.

Прикладные программы предназначены для решения функциональных задач, они выполняют обработку информации различных предметных областей.

Это самый многочисленный класс программных продуктов.

К специальному программному обеспечению информационных и управляющих систем относятся

  • программы (системы) управления базами данных;

  • программы управления языком интерфейса информационных систем;

  • программы сбора и предварительной обработки информации (в информационно-измерительных системах, например, бортовые системы).

ПО этого класса часто оказывается скрытым в составе драйверов оборудования или поставляется в виде библиотек функционального расширения языков программирования.

Поэтому часто такие ПО относят к системному программному обеспечению.

Мы будем считать ПО такого типа отдельным классом и рассматривать не будем.

Системное программное обеспечение (System Software) — совокупность программ и программных комплексов для обеспечения работы компьютера и сетей ЭВМ.

СПО управляет ресурсами компьютерной системы и позволяет пользователям программировать в более выразительных языках, чем машинных язык компьютера. Состав СПО мало зависит от характера решаемых задач пользователя.

Системное программное обеспечение предназначено для:

создания операционной среды функционирования других программ (другими словами, для организации выполнения программ);

автоматизации разработки (создания) новых программ;

обеспечения надежной и эффективной работы самого компьютера и вычислительной сети;

проведения диагностики и профилактики аппаратуры компьютера и вычислительных сетей;

выполнения вспомогательных технологических процессов (копирование, архивирование, восстановление файлов программ и баз данных и т.д.).

Данный класс программных продуктов тесно связан с типом компьютера и является его неотъемлемой частью.

Программные продукты данного класса в основном ориентированы на квалифицированных пользователей — профессионалов в компьютерной области: системного программиста, администратора сети, прикладного программиста, оператора.

Однако знание базовой технологии работы с этим классом программных продуктов требуется и конечным пользователям персонального компьютера, которые самостоятельно не только работают со своими программами, но и выполняют обслуживание компьютера, программ и данных.

Программные продукты данного класса носят общий характер применения, независимо от специфики предметной области.

К системным программным продуктам предъявляются высокие требования по надежности и технологичности работы, удобству и эффективности использования.

В СПО традиционно включают

  • системные управляющие и

  • системные обрабатывающие программы.

Управляющие системные программы организуют корректное функционирование всех устройств системы.

Основные системные функции управляющих программ —

  • управление вычислительными процессами и вычислительными комплексами и

  • работа с внутренними данными ОС.

Как правило, они находятся в основной памяти. Это резидентные программы, составляющие ядро ОС. Управляющие программы, которые загружаются в память непосредственно перед выполнением, называю транзитными (transitive).

В настоящее время системные управляющие программы поставляются фирмами-разработчиками и фирмами-дистрибьюторами в виде инсталляционных пакетов операционных систем и драйверов специальных устройств.

Обрабатывающие системные программы выполняются как специальные прикладные задачи, или приложения.

Эти программы поставляются чаще в виде дистрибутивных пакетов, включающих ПО

Замечание. В пакеты системных программ помимо основных программ, допускающих реконфигурацию, входят специальные настроечные программы, называемые программами инсталляции.

Операционная система — совокупность программных средств, обеспечивающая управление аппаратной частью компьютера и прикладными программами, а также их взаимодействием между собой и пользователем.

2. Операционные системы и их классификация

Операционная система предназначена для управления выполнением пользовательских программ, планирования и управления вычислительными ресурсами ЭВМ.

Операционная система, с одной стороны, выступает как интерфейс между аппаратурой компьютера и пользователем с его задачами, с другой стороны, предназначена для эффективного использования ресурсов вычислительной системы и организации надежных вычислений.

Системы управления файлами предназначены для организации более удобного доступа к данным, организованным как файлы.

Вместо низкоуровневого доступа к данным с указанием конкретных физических адресов система управления файлами позволяет использовать логический доступ с указанием имени файла.

Любая система управления файлами не существует сама по себе — она разработана для работы в конкретной ОС и с конкретной файловой системой. То есть можно было бы систему управления файлами отнести к ОС.

Но в связи с тем, что

1) ряд ОС позволяет работать с несколькими файловыми системами (либо с одной из нескольких, либо сразу с несколькими одновременно); а дополнительную файловую систему можно установить (т.е. они самостоятельны)

2) простейшие ОС могут работать и без файловых систем; системы управления файлами выделяются в отдельную группу системных программ.

Заметим, что часто в специальной литературе системы управления файлами относят все-таки к операционным системам.

Операционные системы различаются особенностями реализации алгоритмов управления ресурсами компьютера, областями использования.

Так, в зависимости от алгоритма управления процессором, операционные системы делятся на:

  • Однозадачные и многозадачные

  • Однопользовательские и многопользовательские

  • Однопроцессорные и многопроцессорные системы

  • Локальные и сетевые.

По числу одновременно выполняемых задач операционные системы делятся на два класса:

  • Однозадачные (MS DOS)

  • Многозадачные (OS/2, Unix, Windows)

В однозадачных системах используются средства управления периферийными устройствами, средства управления файлами, средства общения с пользователями. Многозадачные ОС используют все средства, которые характерны для однозадачных, и, кроме того, управляют разделением совместно используемых ресурсов: процессор, ОЗУ, файлы и внешние устройства.

В зависимости от областей использования многозадачные ОС подразделяются на три типа:

  • Системы пакетной обработки (ОС ЕС)

  • Системы с разделением времени (Unix, Linux, Windows)

  • Системы реального времени (RT11)

Системы пакетной обработки предназначены для решения задач, которые не требуют быстрого получения результатов. Главной целью ОС пакетной обработки является максимальная пропускная способность или решение максимального числа задач в единицу времени.

Эти системы обеспечивают высокую производительность при обработке больших объемов информации, но снижают эффективность работы пользователя в интерактивном режиме.

В системах с разделением времени для выполнения каждой задачи выделяется небольшой промежуток времени, и ни одна задача не занимает процессор надолго. Если этот промежуток времени выбран минимальным, то создается видимость одновременного выполнения нескольких задач. Эти системы обладают меньшей пропускной способностью, но обеспечивают высокую эффективность работы пользователя в интерактивном режиме.

Системы реального времени применяются для управления технологическим процессом или техническим объектом, например, летательным объектом, станком и т.д.

По числу одновременно работающих пользователей на ЭВМ ОС разделяются на однопользовательские (MS DOS) и многопользовательские (Unix, Linux, Windows 95 — XP)

В многопользовательских ОС каждый пользователь настраивает для себя интерфейс пользователя, т.е. может создать собственные наборы ярлыков, группы программ, задать индивидуальную цветовую схему, переместить в удобное место панель задач и добавить в меню Пуск новые пункты.

В многопользовательских ОС существуют средства защиты информации каждого пользователя от несанкционированного доступа других пользователей.

Многопроцессорные и однопроцессорные операционные системы. Одним из важных свойств ОС является наличие в ней средств поддержки многопроцессорной обработки данных. Такие средства существуют в OS/2, Net Ware, Widows NT.По способу организации вычислительного процесса эти ОС могут быть разделены на асимметричные и симметричные.

Одним из важнейших признаков классификации ЭВМ является разделение их на локальные и сетевые. Локальные ОС применяются на автономных ПК или ПК, которые используются в компьютерных сетях в качестве клиента.

В состав локальных ОС входит клиентская часть ПО для доступа к удаленным ресурсам и услугам. Сетевые ОС предназначены для управления ресурсами ПК включенных в сеть с целью совместного использования ресурсов. Они представляют мощные средства разграничения доступа к информации, ее целостности и другие возможности использования сетевых ресурсов.

3. Сервисное ПО: краткая характеристика

Сервисное программное обеспечение — программы и программные комплексы, которые расширяют возможности базового программного обеспечения и организуют более удобную среду работы пользователя.

Это набор сервисных, дополнительно устанавливаемых программ, которые можно классифицировать по функциональному признаку следующим образом:

  • драйверы специфических и специальных устройств (те, которые не поставляются в составе ОС).

  • программы диагностики работоспособности компьютера;

  • антивирусные программы, обеспечивающие защиту компьютера, обнаружение и восстановление зараженных файлов;

  • программы обслуживания дисков, обеспечивающие проверку качества поверхности магнитного диска, контроль сохранности файловой системы на логическом и физической уровнях, сжатие дисков, создание страховых копий дисков, резервирование данных на внешних носителях и др.;

  • программы архивирования данных, которые обеспечивают процесс сжатия информации в файлах с целью уменьшения объема памяти для ее хранения;

  • программы обслуживания сети.

Эти программы часто называются системными утилитами. (Заметим, что к антивирусным средствам этот термин обычно не применяется)

Утилиты — программы, служащие для выполнения вспомогательных операций обработки данных или обслуживания компьютеров (диагностики, тестирования аппаратных и программных средств, оптимизации использования дискового пространства, восстановления разрушенной на магнитном диске информации и т.п.).

Наибольшее распространение сегодня имеют комплекты утилит: Norton Utilities — фирма Symantec; Checkit PRO Deliuxe 2.0 — фирма Touch Stone; PC Tools for Windows 2.0; программа резервного копирования HP Colorado Backup for Windows 95.

4. Утилиты, назначение, примеры

Утилита (англ. utility или tool) — компьютерная программа, расширяющая стандартные возможности оборудования и операционных систем, выполняющая узкий круг специфических задач.

Утилиты предоставляют доступ к возможностям (параметрам, настройкам, установкам), недоступным без их применения, либо делают процесс изменения некоторых параметров проще (автоматизируют его).

Утилиты зачастую входят в состав операционных систем или идут в комплекте со специализированным оборудованием.

Функции утилит

  • Мониторинг показателей датчиков и производительности оборудования — мониторинг температур процессора, видоеадаптера; чтение S.M.A.R.T. жёстких дисков; бенчмарки.

  • Управление параметрами оборудования — ограничение максимальной скорости вращения CD-привода; изменение скорости вращения кулеров.

  • Контроль показателей — проверка ссылочной целостности; правильности записи данных.

  • Расширение возможностей — форматирование и/или переразметка диска с сохранением данных, удаление без возможности восстановления.

Типы утилит

  • Дисковые утилиты

    • Дефрагментаторы

    • Проверка диска — поиск неправильно записанных либо повреждённых различным путём файлов и участков диска и их последующее удаление для эффективного использования дискового пространства.

      • CHKDSK

      • fsck

      • Scandisk

    • Очистка диска — удаление временных файлов, ненужных файлов, чистка «корзины».

      • Очистка диска

      • CCleaner

    • Разметка диска — деление диска на логические диски, которые могут иметь различные файловые системы и восприниматься операционной системой как несколько различных дисков.

      • PartitionMagic

      • GParted

      • fdisk

    • Резервное копирование — создание резервных копий целых дисков и отдельных файлов, а также восстановление из этих копий.

      • Список ПО для резервного копирования

    • Сжатие дисков — сжатие информации на дисках для увеличения вместимости жёстких дисков.

  • Менеджеры процессов

    • AnVir Task Manager

  • Утилиты работы с реестром

    • CCleaner

    • Reg Organizer

  • Утилиты мониторинга оборудования и бенчмарки

    • SpeedFan

  • Тесты оборудования

Примеры:

Microsoft Scandisk — утилита компании Microsoft, с помощью которой можно исправлять ошибки в структуре жёсткого диска, искать и помечать «испорченные» блоки, преобразовывать в файлы, или удалять «потерянные» кластеры.

CCleaner (ранее известная как Crap Cleaner) — это бесплатная утилита, которая удаляет неиспользуемые и ненужные, а также временные файлы Интернета, созданные всеми известными браузерами. Утилита также находит и исправляет проблемы, такие, как неиспользуемых расширений файлов и применение путей в реестре Windows, а также очистки временных файлов, которые Windows использует. Программа способна проводить надежное многопроходное удаление файлов из корзины.

Задание 2. Работа с табличным процессором MS Excel

Таблица для расчёта абсолютной величины годовой суммы арендного процента по остаточному принципу

Арендатор

Выручка от реализации

услуг,

у. е.

Себестоимость услуг,

у. е.

Прибыль от реализации

услуг,

у. е.

Сумма налогов, выплачиваемых за счёт прибыли (кроме налога на прибыль), у. е.

Налог на прибыль (без вычитания из него арендного процента), у. е.

Фонд накопления,

у. е.

Фонд потребления, у. е.

Фонд финансовых резервов (коммерческого риска), у. е.

Оставшаяся сумма прибыли (сумма арендного процента), у. е.

АО «Инвест»

550

490

ххх

10

ххх

13

10,5

2

ххх

АО «Бор»

450

400

12

13

10,5

2

АО «Москва»

400

350

10

13

10,5

2

АО «Звезда»

600

570

12

13

10,5

3

АО «Крот»

550

500

14

13

10,5

2

АО «Нафта»

430

350

10

13

10,5

2

АО «Телеком»

490

400

6

13

10,5

2

АО «Нурбанк»

580

520

8

13

10,5

1

АО «Инновации»

650

600

10

13

10,5

3

АО «Тристар»

550

500

12

13

10,5

2

Прибыль от реализации услуг: , где – выручка от реализации услуг; – себестоимость услуг (сумма материальных затрат, расходов на оплату труда, начислений на оплату труда).

Налог на прибыль (без вычитания из него арендного процента):

,

где 35 % (ставка налога на прибыль).

Оставшаяся сумма прибыли (сумма арендного процента):

,

где – сумма налогов, выплачиваемых за счёт прибыли; – фонд накопления (отчисления на развитие производства); – фонд потребления (расходы на социальное развитие, материальное поощрение и т. д.); – фонд финансовых резервов (покрытие непредвиденных расходов).

1. Определите суммарную выручку от реализации услуг по всем арендаторам, максимальную сумму арендного процента, среднюю сумму налогов, выплачиваемых за счёт прибыли.

2. Постройте диаграммы выручки от реализации услуг и себестоимости услуг для различных арендаторов (гистограмма), фондов накопления и потребления (график).

Арендатор

Выручка от реализации

Себестоимость услуг,

Прибыль от реализации

Сумма налогов, выплачиваемых за счёт прибыли (кроме налога на прибыль), у. е.

Налог на прибыль (без вычитания из него арендного процента), у. е.

Фонд накопления,

Фонд потребления, у. е.

Фонд финансовых резервов (коммерческого риска), у. е.

Оставшаяся сумма прибыли (сумма арендного процента), у. е.

АО «Инвест»

550

490

60

10

21

13

10,5

2

3,5

АО «Бор»

450

400

50

12

17,5

13

10,5

2

-5

АО «Москва»

400

350

50

10

17,5

13

10,5

2

-3

АО «Звезда»

600

570

30

12

10,5

13

10,5

3

-19

АО «Крот»

550

500

50

14

17,5

13

10,5

2

-7

АО «Нафта»

430

350

80

10

28

13

10,5

2

16,5

АО «Телеком»

490

400

90

6

31,5

13

10,5

2

27

АО «Нурбанк»

580

520

60

8

21

13

10,5

1

6,5

АО «Инновации»

650

600

50

10

17,5

13

10,5

3

-4

АО «Тристар»

550

500

50

12

17,5

13

10,5

2

-5

5250

10,4

27


Арендатор

Выручка от реализации

Себестоимость услуг,

Прибыль от реализации

Сумма налогов, выплачиваемых за счёт прибыли (кроме налога на прибыль), у. е.

Налог на прибыль (без вычитания из него арендного процента), у. е.

Фонд накопления,

Фонд потребления, у. е.

Фонд финансовых резервов (коммерческого риска), у. е.

Оставшаяся сумма прибыли (сумма арендного процента), у. е.

АО «Инвест»

550

490

60

10

21

13

10,5

2

3,5

АО «Бор»

450

400

50

12

17,5

13

10,5

2

-5

АО «Москва»

400

350

50

10

17,5

13

10,5

2

-3

АО «Звезда»

600

570

30

12

10,5

13

10,5

3

-19

АО «Крот»

550

500

50

14

17,5

13

10,5

2

-7

АО «Нафта»

430

350

80

10

28

13

10,5

2

16,5

АО «Телеком»

490

400

90

6

31,5

13

10,5

2

27

АО «Нурбанк»

580

520

60

8

21

13

10,5

1

6,5

АО «Инновации»

650

600

50

10

17,5

13

10,5

3

-4

АО «Тристар»

550

500

50

12

17,5

13

10,5

2

-5

5250

10,4

27

Список использованной литературы

  1. Информатика: учебник / под ред. Н.В. Макаровой. – М.: Финансы и статистика, 2000. ― 622 с.

  2. Информатика. Базовый курс / С.В. Симонович и др. – СПб. : Питер, 2001. – 640 с.

  3. Информатика для юристов и экономистов / С.В. Симонович и др.– СПб. : Питер, 2001.– 688 с.

  4. Информатика и информационные технологии: учебн. пособие / под ред. Н.В. Макаровой. – 3-е изд. – М. : Финансы и статистика, 2005. – 526 с.

  5. Информатика: учебник / под ред. проф. Ю.А. Романовой – М.: Эксмо, 2005. –322 с.

  6. Информатика : практикум по технологии работы на компьютере : учеб. пособие : под ред. Н.В. Макаровой. –3-е изд.– М. : Информационные технологии, 2005. – 434 с.

  7. Каймин В.А., Касаев Б.С. Информатика: практикум на ЭВМ.– М.: Инфра-М, 2001.– 216 с.

  8. Кузин А.В., Волков А.Н. Сети и телекоммуникации: учеб. пособие, 2006. – 352 c.

  9. Компьютер для студентов, аспирантов и преподавателей. Самоучитель : учеб. пособие. – М. : Триумф, 2002. – 656 с.

Дипломная работа: Гурткова робота у початкових класах у системі трудового навчання і виховання

Дипломна робота

Зміст

Вступ

Розділ 1.Психолого-педагогічні основи позакласної роботи

1.1 Позакласна діяльність та фактори впливу на неї в загальноосвітній школі

1.2 Гурткова робота-один із видів позакласної роботи у навчально-виховному процесі

1.3 Роль гурткової роботи у розвитку творчих здібностей молодших школярів

Розділ 2.Методика проведення гурткової роботи з трудового навчання у початкових класах

2.1 Гурткова робота-організація та планування

2.2 Формування в школярів вмінь і навичок у процесі гурткової роботи

2.3 Деякі результати апробації зібраних та розроблених матеріалів

Висновки

Список використаної літератури.

Вступ

Сьогодні звичними стали судження про кризу української системи освіти, педагогічної науки. Все це так. Але, констатуючи факт необхідно об’єктивно аналізувати ситуацію, що склалася й формулювати відповідні практичні завдання за допомогою науки шукати шляхи й засоби їх ефективного вирішення.

Всі ми розуміємо, що рівень цієї ефективності безпосередньо залежить від економічних подій, що відбуваються в суспільстві. Саме вони визначають сутність проблем, що виникають, та процесу реформування освіти та виховання.

І ось ці соціально-політичні й ідейні трансформації сьогодні висунули на перший план українського шкільництва аксеалогічні проблеми освіти й виховання, які докорінно змінили мету освіти молоді та цінності й ідеали виховання. Це треба усвідомлювати, як незаперечний факт, як наявну цінність. Щодо освіти, то тут, при всіх суперечностях і недоробках, є певні досягнення: це і створення нових технологій освіти, і побудова інтегративних навчальних курсів, розробка проблеми диференціації освіти тощо.

Нова мета освіти — це особистісно орієнтована модель освітнього процесу спрямована на формування освіченої людини, котра активно, творчо діє в умовах демократичного суспільства, побудованого на основі ринкових відносин.

Ця нова освітня парадигма, в свою чергу, змінює мету й зміст виховної діяльності, виховання як феномену, що охоплює всю життєдіяльність дитини.

З огляду на ці процеси сьогодні постає проблема створення виховної концепції засад діяльності тої чи іншої позакласної роботи. Тому що ніхто не прийде й не скаже: робіть так і так. Сьогодні на наш погляд форма позакласної роботи має розробляти свою концепцію, свою програму діяльності, своє бачення шляхів формування особистості. І при цьому пам’ятати, не випускати з поля зору свій напрям, свій простір діяльності, головну мету — забезпечити й зберегти для кожної дитини можливість розвивати себе, свої здібності, таланти, зруйнувавши при цьому соціальні й до цього часу ще відомчі перегородки між побутом, працею освітньою й культурною.

Актуальність реформування існуючих раніше форм і методів позакласної роботи в якісно нову систему позакласної освіти та виховання дітей та учнівської молоді, обумовлена рядом обставин.

По-перше, в умовах демократизації суспільства переходу до ринкових відносин, відбуваються значні зміни у суспільній свідомості, а тому вагомого значення набуває погляд на особистість з позиції культурно-історичної педагогіки.

По-друге, посилюються тенденції входження різних країн світу, в тому числі української держави, до нового ступеня цивілізації, науково-технологічного та соціального прогресу. У цьому зв’язку актуалізується необхідність виховання особистості творчого типу, здатності до сприйняття інформаційних процесів у суспільстві, використання і впровадження нових.

По-третє, в сучасних умовах культурно-освітні, інформаційні, дозвіллєво-розважальні послуги користуються усе більше попитом у дітей і у батьків.

Пріоритетною системою розвитку позакласної освіти та виховання є сприяння становленню творчої особистості дитини.

Завдання формування всесторонньо розвинутої особистості заставляють звернути увагу на діяльність позаурочних шкільних організацій. У цьому плані особливе місце належить гуртковій роботі, де діти працюють за своїми власними інтересами. Ефективна діяльність гуртків на сьогоднішній час дещо злизалась. Причин багато, при цьому як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Серед них досить вагомим є відсутність в арсеналі вчителів і відповідних дидактичних матеріалів, що допомогли б педагогу в організації та проведенні такого виду роботи.

Для ефективної організації роботи гуртка необхідно оптимально добирати вид матеріалу і продумати планування роботи гуртка, урізноманітнювати форми заняття, емоційний стан, сприяти розвиткові їх пізнавальних інтересів, реалізації можливостей кожної дитини. В цьому ми бачимо актуальність вибраної теми.

Об’єкт дослідження — позакласна робота в початкових класах.

Предмет дослідження — гурткова робота та фактори позитивного впливу на розвиток здібностей молодших школярів.

Мета дослідження — розробка змісту та структура роботи гуртка з трудового навчання.

Відповідно до об’єкту, предмету та мети дослідження були поставлені такі завдання:

  • провести аналіз психолого — педагогічної літератури з даної проблематики;

  • розробити систему завдань та їх інструкції для гурткової роботи(4клас);

  • провести апробацію зібраних та розроблених матеріалів і узагальнити одержані результати.

Елемент новизни ми бачимо у розробці плану роботи гуртка «Чарівний клубок», системи завдань та інструкційних карток.

Розділ І. Психолого-педагогічні основи позакласної роботи.

1.1 Позакласна діяльність та фактори впливу на неї в загальноосвітній школі

Проблема взаємодії школи і позашкільних закладів є однією з педагогічних передумов підвищення ефективності організації і проведення позакласної діяльності серед учнів. Розв’язання цієї проблеми здійснюється на стику наук про суспільство і людину. Актуальними є філософсько-соціологічні розробки взаємодії освіти, культури і суспільства в цілому, соціокультурна теорія розвитку, педагогічного середовища, результати сучасних досліджень з даної проблеми.

Питання організації позакласної діяльності дітей займали важливе місце у педагогічній діяльності С.Т.Шацького. Він вважав, що школа не може повністю сприяти розвитку інтересів, нахилів, здібностей дітей. На його думку , потрібно створювати нові форми роботи з дітьми і які спрямовані на задоволення дитячих запитів, з вільними заняттями, що підтримують ініціативу і самодіяльність. С.Т.Шацький зазначав, що невпорядкованому впливові вулиці треба протиставити організацію цікавих справ у майстернях, гуртках, секціях, створити кожній дитині умови для розвитку її творчих здібностей. Цього можна досягнути спільними зусиллями всіх освітньо – виховних закладів [27].

У працях Л.К.Балясної, М.І.Болдирєва, М.І.Кондакова, Е.І.Моносзона, А.В.Мудрик значну увагу приділено питанням взаємодії школи і соціального середовища, як засобу вирішення завдань виховання учнівської молоді за місцем проживання.

Окремі аспекти проблеми взаємодії середовища та особистості розглядають також Б.Г.Бочарова, Ю.С.Бродський, Г.С.Корда, Н.Г.Нинкало, В.І.Чепелєв. Автори виходять із характерних сучасному суспільству тенденцій у розвитку виробництва, соціальних відносин, громадського виховання, що на практиці педагогічної роботи виражається у визначених формах співробітництва школи і позашкільних закладів різних відомств. При цьому основою інтеграції виховних сил суспільства педагоги вважають особистісний підхід до дитини.

Школа є центром усієї позакласної виховної та освітньої роботи що здійснюється в мікрорайоні. Школа має підтримувати найтісніші зв’язки з позашкільними закладами свого міста, допомагати їм в організації і проведенні позаурочної діяльності з дітьми, використовувати допомогу цих закладів для кращого розгортання позаурочної роботи серед учнів.

Школа є важливим компонентом єдиної системи суспільного розвитку і виховання. Ця система містить і навколишнє середовище, в якому відбувається їх навчання, праця, відпочинок, також цілісну систему взаємопов’язаних факторів виховного впливу суспільства, що існують в реальній діяльності.

Позакласна робота — це найоптимальніший майданчик для розвитку внутрішніх сил дитини, джерело її особистісного самовираження і самовдосконалення.

Найбільшою небезпекою є використання останнім часом культури з метою збагачення

Культура з духовної цінності перетворюється в товар. Набула поширення масова міщанська культура. Є небезпека втратити найбільш суттєве і необхідне: непідробний інтерес до старовини, народних традицій, пристойних стосунків, зрештою, найвищої цінності — до людини.

Школа не може захистити дітей від негативного впливу середовища, але вона в змозі включити в життя учнів турботи і проблеми найближчого оточення, перетворивши у культурно-духовний центр, здатний удосконалювати життя в мікросоціумі.

У розв’язанні цих завдань незаперечна перевага надається позакласній роботі. Утвердивши себе повноцінною ланкою в системі безперервного виховного процесу, реагують на зміни в соціальному середовищі, надають дітям можливості виходити за межі звичайного в житті, культурі, природі, науці, економіці.

У позакласній роботі відбувається процес формування таких найважливіших характеристик повноцінної людської діяльності, як:

  • позитивне ставлення до свого життя завдяки реалізації себе як особистості в улюбленій діяльності;

  • соціальна відповідальність яка виявляється у турботі про добробут близьких і далеких людей;

  • культурна діяльність на дозвіллі;

  • прагнення до безперервного духовно-творчого самовдосконалення.

Цілеспрямоване поєднання шкільної і позашкільної стратегії — запорука повноцінного виховання особистості і тому має велике майбутнє [20].

Співробітництво, взаємодія школи і позашкільних закладів має важливу закономірність: творча діяльність , якою дитина займається у позашкільному закладі, стимулює її пізнавальну активність у школі.

Позакласна робота за логікою належить до неформальної додаткової освіти та виховання. Однак по суті своїй вона є найдійовіша і найвпливовіша на формування прагнення; вміння безперервно й усвідомлено здійснювати духовне самовдосконалення, саморозвиток. Свобода і можливість вибору улюблених занять у позакласній роботі з метою задоволення своїх захоплень впливають на характер самоорганізації усієї подальшої життєдіяльності дитини, на її базисну професійну підготовку і компетентність, допомагають відшукати власну модель майбутньої професійної діяльності, безпомилково «приміряти» її до своїх можливостей, свого характеру, в ранньому віці визначати гідне місце в житті, повноцінно реалізувати творчі можливості.

Позакласне заняття має інші виміри педагогічних цінностей. Про шкільний урок говорять: «провести урок «. Це природно і логічно. Так сказати про гурткове заняття не можна. Його разом з дітьми треба прожити, чітко виявляючи свою людську позицію, свою гідність і честь, глибокий інтерес до особистості дитини, зосередженість на її духовному світі [24].

Головна особливість позакласного педагогічного процесу полягає в тому, що він будується на взаємній співтворчості педагогів і дітей на їх дружбі і духовній спільності, на визнанні самоцінності особистості дитини, на взаємодопомозі і взаємній зацікавленості у спільному успіхові і результаті діяльності.

Психологи довели: співтворчість можлива лише за сприятливих міжособистих стосунків, духовного психологічного комфорту. В атмосфері внутрішньої скутості і напруги кожен духовно бідніший, примітивніший, ніж є насправді.

Тому найпершим завданням позакласного педагогічного процесу є створення таких психолого-педагогічних умов, за яких дитина з першого дня перебування, скажімо у гуртку змогла б реалізувати хоча б мінімум товариських очікувань. Тоді її позитивне ставлення до цього середовища буде закріплене якісно новими враженнями, зближенням із чимось важливим і значним, незвичайним, виявленням нехай маленької ініціативи.

Цей висновок дає підстави вважати, що педагогічний процес у позакласний час — явище більш виховне, а ніж дидактичне, що основною його характеристикою є не пізнання, а духовні стосунки. Цей процес за своєю природою схожий, певно, на розв’язання важливих життєвих ситуацій, які стимулюють свідоме й активне бажання самовдосконалюватися і оновлюватися. Якщо таке прагнення стає невід’ємною рисою особистості, то це і є найвагоміший результат позакласного виховання, бо схильність дитини до оновлення має сильнішу енергію (розумову, духовну, емоційну, фізичну, естетичну), ніж енергія розщепленого атома.

Отже позакласний педагогічний процес не можна ототожнювати з навчальним. Перед ним не ставиться завдання опрацювати державний стандарт загальної комунікації, як процес соціально-педагогічної взаємодії, в якій найважливішу роль відіграють феномени емпатії, атракції, рефлексивної саморегуляції тощо.

Вагомими принципами позакласного педагогічного процесу є його індивідуалізація, добровільність, пріоритет виховання, співтворчість, єдність розвитку і саморозвитку, емоційна привабливість між особових взаємин.

У позакласному педагогічному процесі дитина не просто відтворює те, що засвоює, наприклад, культуру чи соціальний досвід. Завдяки своїй унікальності і неповторності вона їх розвиває, доповнює і вдосконалює. Саме в цьому полягає закон творчості поведінки і особливість методів позакласного педагогічного процесу, які будуються на всілякому заохочені максимального творчого самовиявлення дитини, багатстві вражень, створенні спеціально передбачених і організованих оптимальних стосунків, які є джерелом продуктивної творчої діяльності і дитячої спільності.

Оптимальне функціонування позакласного педагогічного процесу забезпечується здатністю і вмінням його організаторів «притягувати талантом», залучати дітей до власної системи цінностей, насичувати педагогічний процес такою творчою роботою, яка має велике духовне і соціальне значення.

Таким чином, позакласний педагогічний процес залежить від складу його вихованців і характеру взаємин між ними. Він відповідає терміну «творчий процес», оскільки будується на пізнанні внутрішнього світу дитини в умовах максимальної емоційної зручності, значних і систематичних творчих зусиль. Дитина у такому процесі виявляє свої кращі риси характеру, свідомо керує власними почуттями й бажаннями, робить їх відповідними ситуації. В одних випадках це може виявлятись у самостримуванні, в інших — у самоактивізації в умінні тримати себе в руках і долати в собі негативні емоції, стан бездіяльності, страху.

1.2 Гурткова робота – один із видів позакласної роботи у навчально-виховному процесі

Позакласна діяльність охоплює всю освітньо-виховну роботу в позакласний час і спрямована на забезпечення потреб особистості у творчій самостійній діяльності за інтересами, стимулювання її творчого самовдосконалення та задоволення потреб дітей і молоді у професійному самовизначенні відповідно до їх здібностей.

До проблеми підростаючого покоління в системі позакласної діяльності зверталися в своїх працях та пошуках видатні вчені-педагоги (К.Ушинський, А.Макаренко, С.Русова, В.Сухомлинський, С.Шацький, П.Бланський та інші ) [11].

Так , Софія Русова, ще в 1918 році виступаючи з лекціями на позашкільному факультеті педагогічного інституту, відзначила: «Визначаючи усе віковічне значення школи, шкільної освіти для кращого розвитку дітей, не можна бачити, що найкраща школа без позашкільної освіти і допомоги не дасть великих корисних наслідків… Позакласна і позашкільна освіта потрібна для культурного пошуку країни як один із засобів до виховання гармонійної розвиненої особи — індивідуальності»[17].

Високий внесок у розвитку теорії й практики виховання учнівської молоді в позакласній і позашкільній діяльності вніс видатний український педагог В.Сухомлинський. У його працях простежуються майбутнє школи, системи народної освіти, процес соціалізації особистості і забезпечення впливу на неї всіх суспільних відносин-виробничих, ідеологічних, правових, моральних, сімейних, тощо.

Сухомлинський був глибоко переконаний, що можливість для всебічного розвитку школярів у позакласні години дуже широкі, а здібності й нахили дітей — багатогранні. Треба тільки знати і уміти відкривати їхні таланти й розвивати їх. Він вважав ще необхідними умовами правильної організації вільного часу школярів є чітка організація всієї системи та структури виховної діяльності з учнями в позашкільному середовищі, за місцем проживання; різноманітності методів і форм виховної роботи, вивчення інтересів дітей; практична спрямованість занять; зацікавленість дітей учителів у цій роботі; створення у школі, за місцем проживання, умов, що впливають на розвиток у дітей умінь та навичок самостійної організації свого дозвілля тощо»…

» У кожного учня – підкреслив В.Сухомлинський, — є задатки якихось здібностей. Ці задатки як порох і щоб їх запалити, потрібна іскра»[18].

Позакласна робота в значній мірі бере свій початок на уроці і в цьому випадку є логічним продовженням. Чим досконаліші методи викладання тим активні на уроці самі учні — їх думки, здібності, уявлення, тим реальніша потреба продовження пізнавальної діяльності в гуртках, клубах за інтересами, аматорських об’єднаннях, громадських організаціях, наукових товариствах.

Організація позаурочної діяльності у відповідності з виховною метою — це суспільно-корисна і пізнавальна спрямованість всіх видів діяльності. Всі позаурочні справи, заняття учнів повинні бути корисним і потрібним для себе, для дому, для школи, формувати свідомість і поведінку особистості.

Позакласна робота є однією складовою виховного процесу, продовжує формувати у підростаючого покоління інтерес до різноманітних професій, до історії народної творчості людей праці.

В багатьох школах, будинках школярів створені гуртки, в яких діти ознайомлюються з найкращими традиціями народного мистецтва: ткацтва, вишивки, в’язання спицями, гачком, різьба і розпис по дереву.

Характерною особливістю позакласної роботи є те, що вона здійснюється на принципі добровільності. Позакласна робота є багатогранною, різнобічною за своєю тематикою, учні можуть вибирати добровільно той вид позакласної роботи, який найбільш повно задовольняє їх потреби. Але слід враховувати і таке: учні початкових класів не можуть самотужки оцінити свої можливості, тому батьки і вчителі дуже делікатно і тактовно можуть переконати конкретних учнів вибрати той чи інший вид позакласної роботи, який допоможе їм найбільш повно проявити, виявити свої здібності.

Позакласний час займає значне місце в житті учня. Тому необхідно допомогти правильно організувати його, щоб він був розумно використаний для відпочинку заняття улюбленою справою.

Розвиток творчого мислення учнів, їх пізнавальної діяльності, прагнення до пошуків досліджень — одна з важливих проблем оптимізації навчання і комплексного підходу до навчально-виховної роботи, до використання у навчально-виховному процесі різних форм, позакласних заходів, зокрема гуртків.

Гурткова робота з трудового навчання розвиває естетичні та художні смаки учнів, поглиблює їх знання, розвиває їх творчі здібності, виховує почуття краси.

Добре спланована гурткова робота аж ніяк не перевантажує учнів. Навпаки, вона значно полегшує сприйняття та засвоєння матеріалу на уроках, допомагає учням працювати за покликанням. У процесі гурткової роботи вчитель має змогу глибше пізнати особистість кожного учня, допомогти йому самовизначитись. Гурткова робота з трудового навчання нерозривно зв’язана з навчально-виховним процесом, що здійснюється на уроках і грунтується на знаннях і навичках, набутих учнями на заняттях. Характерною особистістю гурткової роботи з трудового навчання є те, що вона не регламентується обов’язковими програмами, а це надає їй гнучкості і дозволяє краще враховувати прагнення кожної дитини.

Цінність гурткової роботи полягає в тому, що вона, в деякій мірі, вирішує проблему організації вільного часу школярів, задовольняє їх різноманітні інтереси, активізує пізнавальну діяльність школярів, тощо.

Активізуючи пізнавальну діяльність школярів, вона в той же час створює умови для практичного застосування одержаних ними знань.

Позакласна робота базується на основі спільних принципів навчання і виховання школярів. Разом з тим при організації різних видів позакласної, позаурочної роботи необхідно врахувати їх специфічні принципи, зокрема:

  • добровільність у виборі учнями тих чи інших форм і конкретного змісту позакласної роботи з врахуванням їх особистих інтересів;

  • масовість позакласної роботи;

  • опора на самостійність, індивідуальність та ініціативу учнів у створенні різних гуртків і в проведенні масових позакласних заходів;

  • суспільно-корисна спрямованість і творчий характер різних видів позакласної роботи [ ].

Аналіз процесу становлення і розвитку позашкільної та позакласної роботи з дітьми свідчить про наявність прогресивних досягнень і позитивний вплив на творчий розвиток особистості. У процесі свого розвитку позашкільна освіта і виховання набули певного досвіду, престижу і сформувались як невід’ємна частина цілісної системи освіти України. Концепція позашкільної освіти та виховання є першим кроком і спробою наукового осмислення розвитку позашкільної освіти та виховання і фактично відкриває простір для становлення нової галузі педагогічної науки — позашкільної педагогіки.

В умовах демократизації суспільства, переходу до ринкових відносин

відбуваються значні зміни у суспільній свідомості, а також вагомого значення набуває погляд на особистість з позиції культурно-освітні, інформаційні, дозвіллєво — розважальні послуги користуються усе більшим попитом у дітей і батьків.

Основні завдання позакласної та позаурочної роботи: сприяти творчій спрямованості особистості, розвитку творчих рис характеру, творчій самосвідомості, розвитку творчих якостей інтелекту, постійному зростанню потенціалу творчої діяльності, формуванню психічних якостей творчої особистості, вихованню у дітей чи підлітків здатності до творчого спілкування, тощо.

Позашкільна освіта та виховання — процес безперервний. Він не має фіксованих термінів завершення і послідовно переходить із однієї стадії в другу від створення умов, сприятливих для творчої діяльності, до забезпечення їх співробітництва у творчому процесі та самостійної творчості, яка і формує потребу особистості в подальшому творчому сприйнятті світу.

Головною метою позакласної гурткової роботи є: створення умов для творчого, інтелектуального, духовного та фізичного розвитку дітей та учнівської молоді у вільний від навчання час, підготовка до майбутнього життя в умовах переходу до ринкової економіки, задоволення їх освітніх потреб.

Демократичні перетворення в суспільстві зруйнували традиційні засади шкільного виховання, зумовили переосмислення змісту виховної роботи. Сучасна школа створює сприятливі умови для самореалізації і розвитку кожної дитини, врахування індивідуальних запитів й інтересів, стимулювання внутрішньої потреби дитини у формуванні її духовного світу.

Соціальний досвід, досвід ставлення особистості до світу, природи, людей, до самої себе нагромаджується в діяльності. Для забезпечення ефективності морального ставлення особистості потрібно забезпечити діяльність, яка є базою для розгортання гуманних стосунків, що спонукатиме до гуманістичних вчинків. Лише у спільній діяльності виникає потреба у налагодженні морально цінних, гуманних за змістом взаємин.

Позакласна діяльність охоплює всю освітньо-виховну роботу в позаурочний час і спрямована вона на забезпечення потреб особистості у творчій самостійній діяльності за інтересами, стимулювання її творчого самовдосконалення та задоволення потреб дітей і молоді у професійному самовизначенні відповідно до здібностей.

А позакласна чи позаурочна робота в значній мірі бере свій початок на уроці і, як правило, продовжується. Чим досконаліші методи викладання, тим активніші на уроці самі учні — їх думки, здібності, уявлення, тим реальніше потреба продовження цього пізнавального процесу за рамками уроку і необхідність продовження пізнавальної діяльності в гуртках, клубах за інтересами, аматорських об’єднаннях тощо.

1.3 Роль гурткової роботи у розвитку творчих здібностей молодших школярів

Одна з основних умов розвитку творчої особистості — взаємодія між зовнішніми і внутрішніми чинниками, між генетичною обумовленістю творчої обдарованості й умовами, які пропонує навколишнє середовище. Якщо високий творчий потенціал має відповідні умови, то він піднімається на ще вищий рівень; у разі менших можливостей, розбудити творчість можна завдяки використанню відповідних навчально-виховних засобів і методів.

Проблема розвитку творчих здібностей учнів була і залишається однією з найбільш актуальних у педагогічній теорії і практиці. Як зазначає, зокрема Савченко О.Я. „ Всі здібності людини розвиваються в процесі діяльності» [10].

Дбаючи про розвиток творчих здібностей у школярів, залучаючи їх до творчої праці ми створюємо необхідні умови для розвитку всіх без винятку психічних якостей учнів. Творча діяльність школяра разом з тим благотворно позначається на його фізичному і естетичному розвитку. Залучення учнів для творчої діяльності різних форм позакласних занять розкриває перед ними горизонти людських можливостей і сприяє правильному визначенню свого місця на широкому полі власних умінь та здібностей.

Відбувається це з тієї причини, що в творчості людина реалізує в усій повноті свої знання, уміння та здібності, а отже отримавши можливості випробувати себе в різних видах діяльності, наочно переконуються в наявному арсеналі знань, умінь та здібностей і цим самим адекватно оцінює свої можливості, що безумовно сприяє в майбутньому правильному вибору професії.

Розвиток творчих здібності учнів, залучення їх до творчої діяльності саме у позаурочний час в деякій мірі уберігає школярів від моральної деградації. Адже не секрет, що підлітки, які позбавленні можливості самовираження, більш схильні до правопорушень.

У наш складний час саме життя диктує нові форми гурткової роботи: це насамперед створення ігрових ситуацій. Саме у грі, яка завжди вимагає творчості і невимушеності, захоплює дитину і дає простір для розвитку фантазії, дитина реалізує свої природні можливості.

З великою увагою до розвитку творчих здібностей дітей відносився великий педагог В.Сухомлинський. В кожній дитині він бачив творця, творця з його ще не розкритими здібностями і можливостями [22].

Творчість дітей — це глибоко своєрідна сфера їхнього духовного життя, самовираження, самоутвердження, в якому яскраво розкривається індивідуальна самобутність кожної дитини. Цю самобутність неможливо охопити якими небудь правилами єдиними обов’язками.

Розглядаючи питання про здібності, оперуємо такими філософськими категоріями, як „можливість» і „дійсність».

Здібність — це можливість, а досягнутий рівень майстерності в цій або іншій справі — це дійсність. Тільки у процесі навчання техніки вишивання чи навчання рисунку та живопису можна з’ясувати чи є в того, хто навчається здібності. Здібності — це індивідуально-психологічні особливості конкретної людини, завдяки яким успішно виконується та чи інша продуктивна творча діяльність.

Глибоке і всебічне пізнання законів творчості слід починати з вивчення розумного розвитку, причин і можливостей встановлення художніх здібностей дитини.

Надзвичайно важливо, що дитина, в якої виявлено художній хист мала можливість його розвивати, мала умови для формування художніх здібностей. Адже саме соціальні умови на основі природних даних формують художній талант.

Позакласна та позаурочна робота, як система навчально-виховного процесу, що продовжує виховання учнів інтересу до різноманітних професій, історії народної творчості, видів діяльності. У процесі роботи учні знайомляться з кращими традиціями народного мистецтва — вишивкою, ткацтвом, плетінням.

А звідси можна сказати, що творчість — це діяльність людини в результаті якої створюються нові матеріали і духовні цінності. Головною діючою особою у гуртковій роботі є дитина, як індивідуальність, як потенційний творець власних цінностей.

Гурткова робота у початкових класів пов’язана здебільшого з навчально-виховним процесом, що здійснюється на уроках і грунтуються на знаннях і навичках, набутих під час навчальних занять, оскільки гурткова робота не обмежується вимогами програми, не є конкретизована у змісті, то це сприяє урізноманітненню видів роботи під час роботи гуртка, заглиблює у різні види мистецтва, поєднання різних технік виконання того чи іншого виду роботи.

Творча діяльність школярів у гуртковій роботі сприяє формуванню у них певного відношення до навколишньої дійсності. Адже, відомо, що у людини яка не займається творчою діяльністю, виробляється прихильність до загально — прийнятих поглядів і думок.

Ефективність формування і розвитку творчих здібностей у гуртковій роботі у більшості залежить від вміння керівника організувати творчу діяльність школярів, якщо завдання для дітей будуть доступними, то їм буде працювати легко і цікаво. Складність їх повинна бути узгоджено з кожним „кроком» творчого розвитку школяра.

Особливе значення для розвитку творчих здібностей дітей має відвідування художніх музеїв, майстерень художників, виставок дитячої творчості, перегляд кінофільмів про видатних майстрів.

Отже, у вихованні почуттів і творчого розвитку особистості гурток відіграє незамінну роль. Гурткова робота здатна перенести маленьку людину у світ творчості, в якійсь мірі прилучити до скарбів художньої культури. Вона може принести дитині першу творчу радість, а радість творчості — одна з найбільших радостей на землі, перемоги над собою, утвердження маленької особи у світі розмаїття фарб, звуків, етичних почуттів.

Розділ 2. Методика проведення гурткової роботи з трудового навчання у початкових класах

2.1 Гурткова робота — організація та планування

Праця та людина невіддільні одне від одного. У період перебудови загальноосвітньої школи не тільки розгорнулися пошуки нових методів і прийомів навчання й виховання школярів, а й переглядаються вимоги щодо традиційних.

По-новому слід підійти і до гурткової роботи у початковій школі. Адже не секрет, що педагогічна громадськість відвернулась від цих питань. Більшість вчителів прагнули «тихого життя», вважавши таку роботу зайвою, непотрібною у молодших класах. Доцільні на їх думку масові заходи, прогулянки, усякі урочистості.

За правильної постановки гурткової роботи значно зростає пізнавальна пошукова і творча активність учнів, вищим стає рівень їхнього психолого-педагогічного розвитку та вихованості.

Щоб гурткова робота мала суспільно-корисне спрямування, щоб учням було цікаво працювати потрібно заздалегідь врахувати їх потреби, можливості тощо. З цією метою варто провести серед учнів анкетування. Питання анкети можуть звучати таким чином:

1) Якщо у тебе є вільна хвилинка ти любиш:

  • вишивати;

  • в’язати спицями;

  • в’язати гачком;

  • конструювати і моделювати;

  • виготовляти сувеніри з різних матеріалів (картон, природні матеріали, текстильні матеріали);

  • шити;

2) Тобі найбільш подобається працювати з:

  • тканиною, нитками, хутром;

  • папером та картоном;

  • з дерев’яними та залізними предметами;

  • з різними природними матеріалами;

  • з пластиліном, глиною;

3)Що ти хотів би зробити із вибраного матеріалу?

  • пошити одяг для ляльки;

  • згачкувати прикрасу для свого одягу;

  • згачкувати обємну іграшку;

  • виготовити аплікацію, панно;

  • і свій варіант.

4)Скільки часу ти приділив би улюбленій справі?

  • по півгодини кожен день;

  • по годині через день;

  • декілька годин, 2 -3 рази на тиждень.

Анкета, яка була нами проведена дала нам змогу визначити, що найбільше цікавить дітей, який вид роботи їм подобається. А це, в свою чергу дає можливість добре спланувати роботу, вибрати відповідно тематику, матеріал, тощо.

Плануючи роботу гуртка на рік вчитель враховує шкільні умови і можливості, в деякій мірі національні традиції в розробці і оформленні виробів, від наявного матеріалу.

План гуртка повинен включати теоретичну і практичну роботу. На першому занятті вчитель повинен ознайомити з ним учнів. Це дасть змогу учням вибрати те, що їх найбільше приваблює. План, складений при активній участі гуртківців, буде найбільш реальним, так він стане справою кожного з них. При обговоренні проекту плану з членами гуртка враховуються їх пропозиції і побажання. Це дає можливість гуртківцям самим організувати життя гуртка, відчувати відповідальність за нього.

На основі річного плану роботи гуртка керівник розробляє план окремих занять. У процесі підготовки до кожного заняття, він продумує зміст роботи гуртківців, вибирає необхідні інструменти, матеріали, а в окремих літературу. Інколи в процесі роботи виникає необхідність змінити зміст того чи іншого заняття скоротити чи збільшити об’єм матеріалу з будь-якої теми, чи навіть увести нову тему, до якої у членів гуртка виник підвищений інтерес. При активній і цілеспрямованій роботі такі зміни в плані цілком можливі і доступні. Необхідно лиш фіксувати ці зміни, періодично аналізуючи і оцінюючи хід виконання планом навчально-виховної роботи, відповідно з внесеними змінами з попередньою роботою.

В плані повинні передбачатися бесіди, розповіді, перелік основних практичних занять, заключні заняття по темі, а також екскурсії на виставку декоративно-прикладного мистецтва, на виробництво, в художні учбові заклади.

Заняття гуртка проводиться у просторому світлому приміщенні, що відповідає санітарно-гігієнічним нормам. Красиво оформлене навчальне приміщення, чистота і порядок у ньому, правильно організоване робоче місце має велике виховне значення. Усе це дисциплінує дитину, сприяє підвищенню культури їх праці і творчої активності. Навчальне обладнання кабінету включає комплект меблів, інструменти і пристосування, що необхідні для організації заняття, зберігання і показ наочних посібників.

Гурткові заняття мають багато спільного з уроками в школі. Є чимало відмінних особливостей, які зумовлені різною кінцевою метою і змістом. Неоднорідним складом, добровільністю вибору ними видів занять, варіантністю змісту діяльності, відсутністю стимулюючого поточного і періодичного контролю. Починаючи з першого заняття, вчитель ставить перед собою мету виявляти індивідуальні особливості гуртківців, їх інтереси і нахили. Мотиви, що привели їх у гурток і спонукають їх займатися в ньому постійно. Для стимулюванні учнів позитивного відношення до занять в гуртку, керівником застосовуються різні методи і прийоми. Зокрема, цікаві розповіді, практичні застосування своїх іграшок.

На заняттях завжди є можливість виділити дітей, які працюють і акуратно, бережливо відносяться до інструментів, економно витрачають матеріал, вміють оригінально оформити виріб.

Пояснення нового матеріалу гуртківцям під час занять відбувається різноманітними способами. Швидше всього інформація подається в ході вступної бесіди з мобілізацією і систематизацією попередньо набутих знань, демонструючи наочні посібники моделі, пояснюючи і показуючи прийоми і способи виконання практичних дій чи застосування інструментів.

На кожному занятті вчитель вибирає методи навчання, методичні прийоми з урахуванням знань і практичних навичок, які отримали учні на попередніх заняттях гуртка. А звідси-методика роботи гуртка на початку навчального року відрізняється від тієї, яку застосовують в кінці року. Постійно розвивається інтерес учнів до занять і вчитель намагається вибрати таку форму їх проведення при якій надається учням можливість самостійно, творчо підходити до створення вибору за зразком чи у створенні своїх зразків. Вони залучають до пошуку нових форм, проявляють фантазію в оформленні сувенірів.

Надаючи дітям якомога більше самостійності, вчитель спрямовує їх на творчу діяльність, а це сприяє розвитку в них творчих здібностей, художній смак інтересів, формує вміння та навики учнів у трудовій діяльності.

Особливий інтерес у гуртківців викликають екскурсії в музеї чи на виставки декоративно-прикладного мистецтва. Відвідуючи виставки декоративно-прикладного мистецтва, учні мають можливість ознайомитися з роботами майстрів, що виконані на основі кращих художніх традицій народного мистецтва.

Пояснення теоретичного матеріалу і практичних завдань супроводжується демонстрацією різного роду наочним матеріалом. Демонстрація послідовності виконання вчителем конкретного завдання дає найбільш повне уявлення про процес роботи над виробом, про його зовнішній вигляд, форму, оформлення.

Невід’ємною частиною цієї роботи є наявність технологічних карток щодо конкретного виробу. Вчитель заготовляє їх до кожного виробу згідно плану гуртка.

Виходячи з результатів проведених анкетувань та бесід з учнями, нами розроблено план роботи гуртка.

Планування роботи гуртка «Чарівний клубок»

№

п/п

Тема заняття

Мета заняття

Обладнання та методи забезпечення

Кількість годин

Вступне заняття

Провести запис учнів. Ознайомити їх ї планом на рік. Продемонструвати зразки робіт. Провести інструктаж, щодо правил поведінки учнів під час занять.

Інструменти, матеріали та пристрої необхідні для роботи. Стенд з роботами гуртківців.

4

Історія виникнення гачкування

Ознайомлення учнів з історією гачкування, пряжею, різними видами гачків. Формувати риси характеру, як старанність, акуратність, любов до в’язання.

Колекція гачків, ниток, зразки основних елементів

4

Косичка. Стовпчик без накиду

Ознайомлення учнів з технікою виконання «косички», «стовпчика без накиду», правильними положенням рук під час в’язання гачком.

Плакати з положеннями рук під час в’язання гачком, зразки елементів «косичка без накиду». Синтетичні, бавовняні, вовняні нитки, гачок.

4

Півстовпчик з накидом

Ознайомити учнів з технікою виконання «півстовпчика з накидом».

Зразки елементу «півстовпчика з накидом», нитки, гачок Зразки готових виробів.

4

Стовпчик з одним накидом

Ознайомлення учнів з технікою виконання «стовпчика з одним накидом».

Зразки елементу «стовпчик з одним накидом»,нитки, гачок . Зразки готових виробів.

4

Лицьові та зворотні стовпчики

Ознайомлення учнів з технікою виконання «лицьові та зворотні стовпчики».

Зразки готових виробів. Зразки елементу «лицьові та зворотні стовпчики», нитки, гачок .

4

Стовпчик з двома накидами

Ознайомлення учнів з технікою виконання «стовпчика з двома накидами». Формування навиків культури праці.

Зразки готових виробів. Зразки елементу стовпчика з двома накидами», нитки, гачок .

4

Стовпчик з трьома накидами

Ознайомлення учнів з технікою виконання «стовпчика з трьома накидами».

Зразки готових виробів. Зразки елементу стовпчика з трьома накидами», нитки, гачок .

4

Схрещений стовпчик

Ознайомлення учнів з технікою виконання «схрещеного стовпчика».

Зразки елементу «схрещеного стовпчика», нитки, гачок . Зразки готових виробів.

4

Піко

Ознайомлення учнів з технікою виконання «піко».

Зразки елементу «піко», нитки, гачок . Зразки готових виробів.

4

Дужки з повітряних петель

Ознайомлення учнів з технікою виконання «Дужки з повітряних петель». Вдосконалення майстерності гуртківців у виконанні елементів.

Зразки елементу «дужки з повітряних петель», нитки, гачок .

4

Пишний стовпчик

Ознайомлення учнів з технікою виконання «пишного стовпчика». Формування навиків культури праці.

Зразки елементу «пишного стовпчика», нитки, гачок . Зразки готових виробів.

4

Довгі петлі

Ознайомлення учнів з технікою виконання «довгої петлі». Вдосконалення майстерності гуртківців у виконанні елементів.

Зразки елементу «довгої петлі», нитки, гачок . Зразки готових виробів.

4

Збільшення і зменшення стовпчиків

Ознайомлення учнів з технікою виконання «збільшення і зменшення стовпчиків».

Зразки елементу «збільшення і зменшення стовпчиків», нитки, гачок . Зразки готових виробів.

4

Аплікація з простого ланцюжка.

Навчити дітей складати ескіз малюнка для виконання аплікації. Прищеплювати естетичні смаки у підборі ниток. Вчити практично застосовувати виріб

Розглянути вироби відомих митців в галузі гачкування. Проаналізувати і узагальнити елементи роботи конкретного виробу. Гачок, нитки, тканина, малюнки. Придумати назви готових виробів.

10

В’язання квіток, листочків

Вчити дітей добирати товщину пряжі, її колір. Вчити гачкувати квітку, листочок. Прищеплювати любов до природи.

Різні форми листків, квіток. Аналіз форм листків та пелюсток. Правильний підбір кольорів.

8

В’язання вази з квітами (аплікація)

Навчити дітей складати різні узори з квіток. Вдосконалення майстерності гуртківців у виконанні аплікацій.

Готовий виріб зразок. Тканина для тла, гачок, нитки. Попереднє складання ескізу для аплікації.

10

Обвязування серветок

Вчити дітей створювати красу щоденного побуту. Прищеплювати бажання зробити щоденне життя гарним.

Зразки різних серветок. Альбом «Художні промисли України». Розділ «Серветка на твоєму столі».

10

В’язання нескладної серветки

Вчити дітей в’язати нескладні серветки. Розвивати у них творчу уяву, фантазію.

Зразки різноманітних серветок, гачок, нитки.

10

В’язання закладок

Вдосконалення майстерності гуртківців у виконанні простих узорів, виховувати дбайливе ставлення до книги, як джерела знань.

Зразки закладок, нитки, гачок. Касета – запис казки про книгу. Зустріч з бібліотекарем.

8

В’язання іграшок: левеня, кошеня

Розвивати в дітей емоційно-естетичні почуття: любов, лагідність. Вправляти гуртківців у створення своєї іграшки.

Готові вироби для зразків. Придумати назву своєю творінню.

16

Підсумкове заняття

Провести підсумки роботи гуртка за рік. Зробити виставку кращих робіт гуртківців.

2

2.2 Формування в школярів вмінь і навичок у процесі гурткової роботи

В’язання — вид народного декоративного мистецтва. Виготовлення в’язаного полотна, окремих виробів вигинанням безперервної цілісної нитки у петлях, що по різному переплітаються між собою, мистецтво, що прийшло до нас з сивої давнини.

Хто і коли придумав першу петлю ніхто не знає, але вже давно відомо, що народилась ця чудо — петелька задовго до нашої ери.

Історія розповідає, що люди володіли технікою в’язання в давні часи. В Єгипті в одній із гробниць археологи знайшли в’язані дитячі мештики. Як встановили вчені знахідка відноситься до 3 тис. н.е.

Найкращими майстрами по в’язанні вважалися араби. Складні багатокольорові узори вони придумували вже 2 тис. років тому. А вже на початку нашої ери техніка в’язання і принципи складання узорів знаходились на високому рівні. Вважалось, що в Європу в’язання дійшло через єгипетських поселень. Як місіонери вони бували в Іспанії, Франції, Італії, Англії, часто брали із собою в’язані вироби, які приваблювали увагу.

В Шотландії з’являється традиційний головний убір — в’язаний берет. Поступово в’язання стало відомо в усій Європі.

Цікаво, що в’язання спочатку було виключно чоловічим ремеслом і чоловіки боролись із жіночою конкуренцією.

В 1589 році у ручному в’язанні пройшли зміни: англійський священик Вільям Лі винайшов ручний в’язальний верстат з гачковими голками, який збільшив швидкість в’язання в 10 разів.

Мистецтво в’язання гачком на початку ХІХ століття було витонченим і ювелірним. Для навчання молоді в окремих містах, зокрема у Львові, у 20роках були створені школи-майстерні. Талановиті майстрині створювали вишукані в художньому відношенні серветки, головні убори, скатертини.

Творчо переосмислюючи традиційні принципи декоративного вирішення виробів майстрині розробляли сучасні зразки оригінальних виробів, оздоблювали їх різноманітними китицями, крученими або плетеними шнурами та інше.

Інструменти та матеріали

Приступаючи до в’язання перш за все необхідно підібрати гачок та нитки.

В’язальні гачки бувають металеві, пластмасові, дерев’яні, гачки із кістки, короткі та довгі, різної товщини — від 0,8мм до 6 мм. Для роботи їх підбирають за товщиною до ниток. Гачки розрізняють за номером. Номер гачка — це його діаметр в міліметрах. Наприклад, діаметр гачка № 2 дорівнює 2 мм. Чим грубіша нитка має бути в роботі тим більший беруть номер гачка. Кращими вважають стальні гачки, тому, що вони не гнуться в процесі роботи і нитка по них ковзає дуже легко. Для товстої пряжі можна використовувати дерев’яні і кісткові гачки.

Довжина гачка від 12 до 15 см. Гачки мають бути відполіровані в заглибинах по боках головки. На відстані 2-3 см від головки на стержні гачка є плоска частина, що під час роботи його зручно тримати в руці. Головка гачка має бути добре заточена, але так, щоб колола вказівний палець лівої руки.

Пряжа

Для в’язання гачком придатна пряжа будь-якої якості, головне, щоб вона відповідала призначенню майбутнього виробу. Шерстяну пряжу перед використанням треба випрати, висушити і перемотати в клубок. Прати пряжу слід в пральному порошку або в рідині для шерстяних виробів. Температура води для прання і полоскання має бути однакова (40-45 С). Випрану пряжу прополіскують до чистої води, причому в останню воду додають оцет з розрахунку 1-2 столові ложки на 3 літри води. Пряжу віджимають кілька разів, обтрушують і вішають на пластмасові плечика для одягу (викручувати не можна). Сушити потрібно далеко від вогню і не на сонці.

Для в’язання гачком придатна пряжа всіх видів, що є в продажі. Придатна також пряжа, що була в ужитку, яку попередньо підготовляють: виріб перуть, сушать і змотують в клубки. Перемотуючи, одночасно сортують довгі нитки в один клубок ( незв’язуючи їх вузликом), короткі у другий і зовсім короткі у третій. Залишки складають у поліетиленовий мішечок.

Щоб в’язати гачком без вузликів роблять так: залишають кінець робочої нитки (2-3 см) вводять гачок в елемент нижнього ряду, витягують петлю з приєднаної нитки і залишають кінчик в 2 або 3 см. Продовжують роботу приєднаною ниткою, проклавши обидва кінці вздовж нижнього ряду (по ходу в’язання). Пров’язуючи стовпчик ряду, що пров’язується, ці кінчики ниток зв’язують і це абсолютно непомітно в роботі, а вузликів не має. Таким способом можна приєднувати нитки іншого кольору.

Перед початком роботи, рекомендується пров’язати зразок 10х10см. Якщо елементи в’язки виходять дірчастими, то не розпускаючи зв’язаного, потрібно в’язати гачком іншого номера і продовжувати експериментувати доти, поки в’язка не матиме гарного вигляду.

Вдало підібрана пряжа і відповідний гачок — запорука правильного вибору.

Але при цьому не потрібно забувати про себе. Під час в’язання, щоб не втомлюватися, потрібно сидіти, торкаючись спиною до спинки крісла. Лікті опускають злегка, притискають до тулуба. На коліна кладуть білу серветку, або одягають білий фартух, так менше втомлюються очі і не брудниться одяг. Клубок ниток знаходиться зліва внизу в мішечку з невеличким отвором. Гачок з в’язання слід тримати на відстані 30-40 см від очей. Лампу в вечірній час розміщують зліва.

Положення рук і пальців при роботі гачком

Найпоширеніших і найзручніший спосіб в’язання гачком полягає ось у чому. Великим і вказівним пальцями правої руки тримають гачок в його плоскій частині так, щоб головка була звернута в бік в’язальниці і опиралась на подушечку середнього пальця. Робоча нитка (від клубка) повинна розташуватися так: поверх першого суглоба вказівного пальця лівої руки, під середній палець, поверх підмізинного пальця і під мізинець. Під час роботи треба стежити за тим, щоб середній палець правої руки знаходився як найближче до вказівного пальця лівої руки. Рухи гачка обмеженні певною відстанню кисті рук, рухаються одночасно до середини ( під час введення гачка у петлі нижнього ряду), на зустріч одна до одної і розходяться у протилежні під час витягування нитки з елементів нижнього ряду. Від відпрацьовані в такий спосіб ритмічні і плавні рухи в’язальниці дають рівномірний натяг нитки, стовпчик виходить щільним і рівним, а в’язання гарним (мал.1-7).

Умовні позначення:

● — повітряна петля, петля повороту;

— глуха петля, напівстовчик;

+ — стовпчик без накиду;

І — стовпчик з одним накидом;

І — стовпчик з двома накидами;

О — піко, цифра означає кількість петель;

О — обкручений стовпчик;

— послідовність та хід виконання роботи.

Види вузлів і техніка виконання.

Ланцюжок — основа.

Ланцюжок складається з повітряних питель. Першу петлю робимо так: нитку, що йде від клубка (робочу), кладемо на вказівний палець лівої руки, при цьому кінець нитки завжди 4-5 см має звисати в бік великого пальця. Притримуючи нитку великим і середнім пальцями вводимо головку гачка під робочу нитку, що лежить на вказівному пальці і повертаємо гачок на кут 360° проти ходу годинникової стрілки.

Не затягуючи утвореної петлі, накидаємо робочу нитку на головку гачка й протягуємо її в цю петлю. Утворилася перша петля, що називається повітряною. Усі наступні петлі в’яжемо так само, результаті чого, утворюється ланцюжок з повітряних петель — основа для майбутнього візерунку (мал.7).

Напівстовчик.

Деталі виробів можна в’язати, застосовуючи глуху петлю (напівстовпчик).

Для цього спочатку вводимо гачок у петлю попереднього ряду ланцюжка- основи з повітряних петель, робимо накид, протягуємо нитку крізь петлю ланцюжка і ведучу петлю на гачку. І так із кожної петлі до кінця ряду (мал.9).

Перед початком нового ряду в’яжуть петлі підйому (повороту), які ще називають коловими. Одну чи кілька повітряних петель, зв’язаних перед початком нового ряду називають петлями підйому. Їх кількість залежить від висоти ряду. Наприклад, перед плетінням ряду зі стовпчиків без накиду достатньо однієї повітряної петлі, а зі стовпчиків з двома накидами- двох. Петлі підйому процес в’язати в кінці ряду і повернувши в’язання до себе, розпочати новий ряд.

Стовпчик без накиду.

Для зразка в’яжемо ланцюжок із 16 петель. Після ланцюжка в’яжемо перший стовпчик. Для цього вводимо гачок в 3 петлю від тієї петлі, що знаходиться на гачку (мал.8 а, б, в, г). Потім підхоплюємо гачком нитку і протягуємо її крізь цю петлю ланцюжка. На гачку опинилося дві петлі. Ще раз підхоплюємо гачком нитку й протягуємо її крізь ці дві петлі. Утворюється перший стовпчик без накиду. В кінці кожного ряду в’яжемо повітряну петлю, щоб інший край в’язання був рівний і зберігалася висота наступного ряду. Всі наступні ряди в’яжемо, як другий ряд. Кількість стовпчиків у кожному ряді має бути однаковою.

Накид.

Накид роблять при в’язанні майже всіх елементів в’язки. Він утворює додаткову петлю. Найчастіше накид використовується під час в’язання стовпчиків. Накиди бувають одинарними, подвійними, потрійними. Чим більше накидів, тим вищий стовпчик. Накид утворюється, якщо рухати робочу нитку до себе( мал.10).

Стовпчик з накидом.

Стовпчик з накидом в один прийом пров’язуємо так: робимо накид на гачок, вводимо його у третю петлю ланцюжка й витягуємо петлю. На гачку утворилося три петлі. Знову вводимо гачок у третю петлю ланцюжка, витягуємо нову петлю і пров’язуємо всі петлі в один прийом(мал.11).

Стовпчик з одним накидом у два прийоми. Робимо накид на гачок і вводимо його в четверту петлю ланцюжка, рахуючи від гачка. Захоплюємо нитку на гачок і протягуємо її крізь петлю ланцюжка, потім накидаємо нитку на гачок і протягуємо її крізь останні дві петлі, які знаходяться на гачку (мал..12а,б).

Стовпчик з одним накидом у три прийоми. Пров’язуємо спочатку витягнуту петлю, потім петлю в накид, потім дві петлі, які залишились на гачку (мал.13а, б, в).

Стовпчик з двома або трьома накидами.

Цей стовпчик вив’язується так само , як і стовпчик з одним накидом. Відмінність у тому, що спочатку робимо два або три накиди на гачок, а потім вводимо його в середину петлі ланцюжка й вив’язуємо всі петлі в три прийоми по дві петлі при подвійному накиді та в чотири при потрійному накиді (мал. 17).

Піко.

Це ланцюжок утворений з трьох-пяти повітряних петель, який закріплюємо за одну петлю або під петлі дужки стовпчиком без накиду. Можна використати й глуху петлю (мал. 15).

Обкручений стовпчик.

Вив’язуємо ланцюжок, робимо накид на гачок ( можна два) вводимо гачок у четверту петлю ( рахуючи петлю на гачку ), захоплюємо нитку і витягуємо її до рівня петлі, яка лежить на гачку. Утворилося чотири петлі. Потім захоплюємо нитку й протягуємо її крізь дві перші петлі на гачку, робимо накид, знову захоплюємо нитку і протягуємо її через дві петлі. На гачку лишилося ще дві петлі, а в нас утворився стовпчик з двома накидами. Потім захопивши нитку під утвореним стовпчиком, витягуємо її на потрібну висоту, робимо накид і знову захоплюємо нитку під стовпчик, витягуємо до рівня інших петель. На гачку шість петель, підхоплюємо нитку і протягуємо її крізь усі отримані петлі ( мал. 16 а, б, в ).

Довгі петлі.

В’яжемо ланцюжок. Робимо одну петлю підйому і накидаємо нитку на олівець. Великим пальцем правої руки притримуємо кінець робочої нитки справа, де в’яжемо петлі, підхоплюємо нитку на гачок і протягуємо її крізь петлю. Усі наступні петлі до кінця ряду в’яжемо так само. Роботу повертаємо, робимо одну петлю повороту (підйому) і починаємо закріплювати петлі попереднього ряду, не знімаючи їх з олівця. У кожну петлю нижнього ряду пров’язуємо стовпчик без накиду. Малюнок повторюється через ряд. Один ряд – довгі петлі, наступний – закріплення цих петель ( мал.18 а, б ).

Дужки з повітряних петель.

Дужки утворюють при в’язанні кількох повітряних петель, які є з’єднувальним елементом в різноманітних узорах. Дужками можна прикрасити будь-який виріб. Закріплювати останню дужку слід глухою петлею (мал. 15).

Пишний стовпчик.

Вив’язуємо ланцюжок. Кількість петель повороту залежить від висоти стовпчика, а висота стовпчика визначається висотою петель підйому. Робимо накид, виводимо гачок у четверту петлю нижнього рядку й витягуємо нову петлю на ту саму висоту. Так повторюємо кілька разів. Пишність стовпчика залежить від кількості накидів і витягнутих петель. Потім петлі пров’язуємо всі разом. Щоб закріпити пишний стовпчик, пров’язуємо повітряну петлю ( мал.28).

Збільшення і зменшення стовпчиків.

Щоб збільшити кількість петель з краю в’язаного виробу, в кінці ряду вив’язуємо стільки петель ланцюжка, на скільки треба збільшити ряд. Наступний ряд в’яжемо основною в’язкою ( див. мал. 19-20).

Щоб добавити петлі в середині ряду, слід позначити ниткою іншого кольору петлю в якій буде зроблено додавання. Після цього в неї вв’язуємо дві-три петлі ( за описом).

Якщо треба зменшити кількість петель у ряді, досить в кінці його не пров’язувати 1-2 або більше петель ( мал.21).

Щоб зменшити кількість петель у ряді, посередині ряду можна просто пропустити одну петлю нижнього ряду.

Щоб у наслідок зменшення кількості петель нез’явилася дірка можна в’язати так: вводимо гачок у петлю попереднього ряду, накидаємо на нього нижню і протягуємо її крізь петлю, накидаємо нижню знову на гачок і протягуємо її крізь три петлі, що на гачку. *…*- зірочки свідчать про те, що малюнок обмежений ними, повторюється до кінця ряду.

Стрілки на схемах узорів вказують напрям в’язки.

Навчивши дітей техніки виконання різних в’язок, починаємо в’язати найпростіші вироби, які складаються з ланцюжка, кружечків, квадратиків. Це можуть бути квіточки, листочки…

Конспекти занять.

Тема. Інструменти та матеріали.

Мета: ознайомити дітей з інструментами та матеріалами для гачкуваня, розвивати у дітей вміння поєднувати кольори і виховувати любов до мистецтва.

Обладнання: набір гачків, ниток для гачкування.

Хід заняття.

І. Вступна бесіда.

— Діти чи подобаються вам яскраві і гарні іграшки?

— Хто з вас хотів би сам виготовити іграшку, або закладку до книжки, а може хтось з вас хотів би своїми руками згачкувати красивого комірчика, чи оздобити носову хусточку?

— А як ви думаєте, чи можна зробити виріб не докладаючи зусиль?

— А чи можна зробити виріб без інструментів чи матеріалів?

Звичайно, що ні. Отож на сьогоднішньому занятті гуртка ми почнемо пізнавати світ краси з самого початку. А початок цей власне у вмінні правильно підібрати інструменти і матеріали.

  • А які ж інструменти потрібні нам?

  • Як же ж правильно підібрати гачки?

Але добрати гачки, це лише половина справи, а другою важливою складовою є підібрати нитки. Це означає, що маємо навчитись підбирати товщину нитки, а також колір. Отже, тема сьогоднішнього заняття є :

ІІ. Оголошення теми заняття.

  • Діти, сьогодні на занятті ви дізнаєтеся, які інструменти та матеріали необхідні для гачкування.

ІІІ. Розповідь керівника.

Приступаючи до в’язання, перш за все добирають гачок та нитки.

Гачки для в’язання бувають металічні, дерев’яні, пластмасові та кісткові. Розрізняють гачки короткі (12-15 см.) і довгі (35-45 см.), товсті і тонкі (№ 1-6). (Показ набору гачків).

Більш зручні гачки з пластмасовою або дерев’яною ручкою, а також ті, в яких є приплюснута частина. Основна частина гачка — головка, але її товщину визначає номер гачка. Якщо товщина головки 3мм, то це гачок № 3. У в’язальниці для роботи з нитками різної товщини повинен бути набір гачків від №1 до №6.

Підбираючи гачок, потрібно особливу увагу звернути на головку. Надто гостра головка пошкоджує вказівний палець лівої руки, а тупа розтягує петлі і ускладнює в’язання. Гачки завжди зберігають в коробці, так як подряпини, викривлення роблять їх непридатними для роботи.

Гачок повинен бути в 1,5-2 рази тонший за самі нитки, щоб добре захоплювати нитку, не розділяти її.

Вироби з шерстяної пряжі в’яжуть товстими гачками (№2-6).

Тонкими металічними гачками (№ 0,5-1,5) в’яжуть ажурні вироби (мережива, серветки).

Для в’язання використовують нитки: шерстяні, напівшерстяні, синтетичні, гарус, краше, лляні, катушечні № 10-20. сеттону, ірис та інші. (Показ набору ниток для гачкування).

При доборі ниток для в’язання необхідно враховувати поєднання кольорів. Кожен колір має багато відтінків від світлого до темного, наприклад: від світло-сірого до чорного, від світло-голубого до темно-синього, від жовтого до червоного. Кольори підібрані в такій послідовності добре поєднуються.

ІІІ. Розвиток вмінь дітей поєднувати кольори.

-А зараз ми з вами будемо вчитися поєднувати кольори.

ІV. Підсумок заняття.

— Що сьогодні ви дізналися нового на занятті.

— Які бувають нитки?

— Які гачки?

— Чи сподобалося вам заняття?

Тема. Виготовлення аплікації з простого ланцюжка.

Мета: навчити дітей складати ескіз малюнка для виконання аплікації і ознайомити із технікою виконання; прищеплювати естетичні смаку в підборі ниток. Вчити практично застосовувати виріб.

Обладнання: зразки малюнків, готові вироби, нитки різного кольору, папір, кольорові олівці, гачок.

Хід заняття.

І.Вступна бесіда.

Діти! Кожного дня ви відчиняєте двері своєї домівки. По один бік — ваш домашній світ, родина, дитинство, по іншій – світ зовнішній. Цей світ величезний, і ім’я його — Природа.

Спілкування з нею дає нам радість. Мабуть, тому, що природа це невичерпне джерело краси, яка не може залишити байдужою навіть найчерствішу людину. А що ж таке краса? Хмаринки влітку, які віддзеркалюються в блакитному озері? Чи красуня білочка, що швидко і вправно перестрибує з гілки на гілку? Чи жовте опале листя, вмерзле в перші крижинки? Чи може золота рибка, яка, мов пава, проходжає своїми морськими просторами?

Для більшості людей є один ні з чим не зрівняний учитель краси — природа. Це лише вона відважна і пустотлива робить сміливі спроби розмалювати увесь світ у різнобарв’я кольорів, яке милує око, захоплює душу, надихає на добрі справи чи вчинки.

Сьогоднішнє заняття я не випадково розпочала з розповіді про природу, про її красу. Бо власне вона є нашим учителем у створенні краси.

Невичерпною є фантазія художника в мистецтві. А мистецтво здатне творити чудеса з найпростіших здавалося б матеріалів. В основі нашого мистецтва на занятті лежить робота з ниткою і гачком. І власне із найпростішого згачкованого ланцюжка можна створити картинку.

Тому ми сьогодні спробуємо бути маленькими художниками.

ІІ. Практична робота.

Перш ніж приступити до виконання аплікації ми повинні підібрати фон, нитки, скласти ескіз малюнку.

Пропоную дітям свої малюнки, вони можуть доповнити їх, або намалювати свої (мал.22, 22а, 23, 23а, 24, 24а).

Технологічна картка.

  • Складання ескізу малюнка для аплікації;

  • Перенесення малюнка на тканину;

  • Гачкування деталей із простого ланцюжка;

  • Приклеювання або пришивання деталей по контуру малюнка.

ІІІ. Підсумок заняття.

ІV. Демонстрація кращих робіт.

Тема. В’язання закладки до книжки.

Мета: ознайомити учнів з технікою виготовлення закладки, розвивати спостережливість увагу, творче мислення, навики роботи з гачком. Виховувати бережливе ставлення до книги.

Обладнання: гачок, нитки різного кольору, готові вироби, музичний супровід.

Хід заняття.

І. Вступна бесіда.(Про бережливе ставлення до книги).

Все шкільне приладдя повинне мати постійне місце: сумку завжди вішати на гачок, ручка з заглибленні, книжка зліва зверху. Верхній одяг залишається на вішалці. Вдома кожен повинен мати обладнане місце, щоб не було, як у Гриші Скворцова із вірша:

У Скворцова Гриші

Книги найбрудніші

Порвані, горбаті.

Ну, не має в них лиця,

Без початку, без кінця.

Запитала книжка в книжки,

Як позбутися нам Гришки?

Палітурка, як ганчірка,

Ті книжки ридають гірко…

— Чи добре поводиться Гришко з книжками?

— Чи можна вставляти в книгу ручку, олівець або лінійку?

— Чому ? — А що можна закласти в книжку?

На сьогоднішньому занятті ми будемо вчитися в’язати закладку до книги.

ІІ. Практична робота.

Складається з повітряних петель і стовпчиків з одним накидом. В’яжемо за схемою ( мал.25 а). Для зразка пров’язуємо ланцюжок з 22 повітряних петель.

Технологічна картка виготовлення закладки.

Перший ряд: 2 петлі підйому, стовпчик накиду у кожну петлю ланцюжка. Так до кінця ряду.

Другий ряд: 2 петлі підйому, 3 стовпчики з накидом у петлі стовпчиків нижнього ряду, 2 повітряні петлі, 1 стовпчик з накидом ( пропускаємо 2 стовпчики нижнього ряду) в петлю нижнього ряду , так в’яжемо 4 рази потім 2 повітряні петлі, 4 стовпчики з накидом у петлі стовпчики нижнього ряду.

Третій ряд: 2 повітряні петлі, 3 стовпчики з накидом у петлі нижніх стовпчиків, 2 повітряні петлі, 1 стовпчик з накидом у стовпчик нижнього ряду, 2 повітряні петлі, 4 стовпчики з накидом у стовпчик нижнього ряду і повітряні петлі нижнього ряду , 2 повітряні петлі, 1 стовпчик з накидом у петлю стовпчика нижнього ряду, 2 повітряні петлі, 4 стовпчики з накидом у стовпчики нижнього ряду.

Четвертий ряд: 2 петлі підйому, 3 стовпчики з накидом у петлі стовпчиків нижнього ряду, 2 повітряні петлі, 4 стовпчики з накидом у петлі стовпчиків і повітряних петель нижнього ряду, 2 повітряні петлі, 4 стовпчики з накидом у петлі нижніх стовпчиків і повітряних петель, 2 повітряні петлі, 4 стовпчики з накидом у петлі стовпчиків нижнього ряду.

П’ятий ряд в’яжемо, як 3 ряд. Малюнок повторюється.

ІІІ. Підсумок заняття.

  • Техніку яких в’язок ми використовували при в’язанні закладки?

  • Як потрібно поводитись із книжками?

  • Чи можна закладати в книжку олівець?

  • А що можна закладати в книжку?

  • Які бувають закладки?

Тема. В’язання вази з квітами.

Мета: ознайомити учнів із способами в’язання вази з квітами. Розвивати в них творче мислення, навички роботи гачком, фантазію.

Обладнання: нитки різного кольору ( червоні, білі, жовті, рожеві, оранжеві ), гачок.

Хід заняття.

І.Вступна бесіда (бесіда про квіти).

Велика і прекрасна наша Вкраїна. Кожна квітка, кожна стежина, деревце, колосок, травинка – невід’ємна частина її природи, багатства і краси. Без цієї природної краси нам не обійтись.

Квіти, як і музика, створюють піднесений настрій. Вони надихають людей на творчість.

Чимало художників, композиторів, письменників та поетів присвячували свої класичні твори квітам.

  • Ви вже напевно здогадались, що сьогодні ми будемо вчитися гачкувати квіти, створювати аплікацію „Ваза з квітами „.

  • Чи любите ви відгадувати загадки?

Ось зараз ми з вами будемо відгадувати загадки про квіти.

Від сонечка жовтавого

Йдуть білі пелюстки,

Царівна поміж травами

Цвітеш все літо ти.

( Ромашка )

Я найпершим зацвітаю

Синім цвітом серед гаю.

Відгадайте, що за квітка,

Бо мене не стане влітку…

(Пролісок )

З широкими листками,

З червоними квітками,

На високих ніжках,

В зелених панчішках

Серед поля росте пан

Називається …..( Тюльпан )

ІІ. Практична робота.

Починати в’язати треба з найпростіших виробів, які складаються з ланцюжка, кружечків, квадратиків. Це можуть бути квіточки, листочки.

На малюнку зображені різні квіти вив’язані повітряними петлями, стовпчиками без накиду, з одним накидом, пишним стовпчиком. Залежно від розміру і форми квіток, а також товщини ниток збільшується, або зменшується кількість петель ( повітряних ) для підйому. Середину можна вив’язати з повітряних петель, з’єднаних глухою петлею в коло ( кільце ), який також змінюється залежно від величини й форми квітки.

Технологічна картка виготовлення вази з квітами.

  1. Ваза складається з окремих в’язаних кружечків, які потім пришивають до тла. Щоб виготовити такий кружечок, треба на вказівний палець або олівець накрутити 8-10 разів нитку (мал. 26 а ). Утворивши петлю, підхоплюємо гачком нитку і одержуємо нову петлю, захоплюємо нитку й протягуємо її крізь дві петлі ( мал. 26 б ). Таким чином пров’язуємо стовпчик без накиду по всьому колу. В кінці кола останню петлю з’єднуємо з першою глухою петлею ( мал. 26 в ). Ваза складається з 14 кружечків.

  2. Квітка 1-ша. В’яжемо ланцюжок із 7 повітряних петель, з’єднуємо їх глухою петлею у коло. Обв’язуємо це кільце стовпчиком без накиду. Останній стовпчик з’єднуємо з першою глухою петлею ( мал. 26 а, б, в) 1-ряд в’яжемо ланцюжком з 8 повітряних петель, які з’єднуємо їх глухою петлею з кожним третім стовпчиком нижнього ряду ( мал. 26 г )

  3. Квітка 2-га. В’яжемо так само, як першу. Кожну пелюстку обв’язуємо 19 стовпчиками без накиду ( мал. 26 д ).

  4. Квітка 3-тя. В’яжемо ланцюжок з 8 повітряних петель. Ланцюжок з’єднуємо у кільце глухою петлею. Потім робимо 3 петлі підйому, накид, вводимо гачок під ланцюжок кружечка, підхоплюємо нитку, протягуємо її й витягуємо на висоту 2 см. На гачку утворилося 3 петлі. Знову робимо накид і вводимо гачок під ланцюжок, підхоплюємо нитку і витягуємо її на висоту 2 см. Тепер на гачку 5 петель. Підхоплюємо нитку й протягуємо її крізь усі утворені петлі на гачку. Ще раз робимо повітряну петлю ( закріплюємо пишний стовпчик ). Наступний пишний стовпчик починаємо з повітряної петлі, а потім повторюємо прийом , описаний раніше. Таких стовпчиків має бути десять. У кінці ряду повітряну петлю девятого стовпчика з’єднуємо з третьою петлею підйому глухою петлею.

  5. Квітка 4-та. В’яжемо ланцюжок з 10-ти повітряних петель з’єднуємо глухою петлею в кільце.

2-й ряд: робимо дві повітряні петлі 1 стовпчик з накидом у другу петлю нижнього ряду, 2 повітряні петлі в ту саму петлю, далі в’яжемо так само. Утворюється 5 пелюсток ( кожну пелюстку вив’язуємо у двох петлях ).

6. Квітка 5-та. Ланцюжок з 5 петель з’єднуємо у коло.

1-й ряд: 1 петля підйому. Під ланцюжок кільця в’яжемо 15 стовпчиків без накиду, останній стовпчик і перший з’єднуємо глухою петлею.

2-й ряд: 2 петлі підйому, 6 повітряних петель( дужка ), пропускаємо 1 петлю нижнього ряду кільця, в другу в’яжемо 1 стовпчик з накидом ( так повторюємо 7 разів ). У кінці кільця повітряні петлі останньої дужки з’єднуємо з другою петлею підйому глухою петлею.

3-й ряд: дві петлі підйому, 6 стовпчиків з накидом, у кожну петлю нижнього кола. Один стовпчик з накидом з’єднуємо з вершиною нижнього кола ( утворилося 7 стовпчиків ). Так в’яжемо по колу. Останній стовпчик з’єднуємо з другою петлею підйому глухою петлею.

7. Квітка 6-та. В’яжемо ланцюжок з 8 повітряних петель з’єднуємо його глухою петлею, утворюється кільце. Обв’язуємо кільце 16 стовпчиками без накиду. Останній з’єднуємо з першим глухою петлею.

2-й ряд: робимо 5 повітряних петель, 1 стовпчик з накидом пров’язуємо в другу петлю нижнього ряду ( крізь петлю по всьому колу ).Потім провязуємо 3 повітряні петлі, 1 стовпчик з накидом пров’язуємо крізь одну петлю нижнього ряду і т. д. У 16 петлях нижнього ряду має поміститися 7 стовпчиків з одним накидом. Восьмий стовпчик у нас утворюється за рахунок того, що ми на початку кола зробили петлі підйому, а тепер в’яжемо ще 3 повітряні петлі й останню петлю з’єднуємо з другою петлею підйому ( з них 5, які провязали спочатку ).

3-й ряд: робимо 1 петлю підйому 3 стовпчиками без накиду. 3 повітряні петлі, які з’єднуємо кільцем і утворюємо кіно з трьох петель, і знову 3 стовпчики без накиду. Так в’яжемо по колу.

Квіти пришивають до тла й вишиваємо тичинки. Для гілочок і листочків в’яжемо ланцюжок з повітряних петель, який згодом пришиваємо швом „ у перед голку», по можливості передаючи форму листків.

ІІІ.Підсумок заняття.

  • Чи сподобалась вам робота, яку ми сьогодні виготовляли?

  • Які речі ми можемо оздобити квітками та листочками?

  • Якої форми може бути тло для аплікації?

  • Яке буде практичне застосування нашого виробу?

Тема. Виготовлення іграшки – Левеня.

Мета: ознайомити дітей з технікою виконання іграшки; навчити дітей гачкувати .

Обладнання: готовий виріб, нитки, гачок, вата, ґудзики, викройка.

Хід заняття.

І. Вступна бесіда.

Сьогодні на нашому занятті ми будемо вчитися виготовляти іграшки, а саме Левеня.

  • Чи знаєте ви історію української іграшки?

Іграшки кожного народу мають свої педагогічні, художні і технічні традиції. В Україні вони характеризуються інтернаціональністю, оскільки наша держава різноманітна за етнографічним складом.

Українська народна іграшка оригінальна і неповторна. Народна іграшка народжувалась у зв’язку з природною потребою дитини пізнати світ, творчо і самостійно його осмислити. Національна іграшка є часткою всього народу.

Українські народні іграшки є надзвичайно різноманітні, вони відрізняються регіональними та віковими особливостями. Це такі види : дерев’яні, глиняні, ганчіркові, гачковані, солом’яні та іграшки з природничого матеріалу. Іграшки відрізняються за кольором, формою, візерунком, оздоблення і технікою виготовлення відповідно до регіону.

Найвідоміші місця виготовлення іграшок – це Прикарпаття ( Косів, Кути), Львівщина (Яворів, Стара Сіль), Полтавщина (Олійня, Хомутець ), Дніпропетровщина (Петриківка), Волинь ( Ковель ).

На сьогоднішньому занятті, як я уже говорила, ми теж будемо виготовляти іграшку, але за допомогою гачка і ниток. Будемо гачкувати Левеня.

Перш ніж приступити до роботи, давайте згадаємо і розкажемо про лева.

( Діти розповідають про лева, до якої групи тварин він належить, який його зовнішній вигляд.).

Я вам розповім чому індуси, жителі Індії вважають лева царем звірів.

Індуси притримуються загальної думки про те, що лев являється царем звірів. Цікава причина, по якій жителі прекрасної Індії піднесли на царський трон одну із самих більших кішок світу. Виявляється, діло зовсім не в силі лева. Індуси стверджують, що лев являється єдиним із всіх жителів царства тварин, хто може дивитися на сонце не жмурячись.

Не будемо сперечатись з мудрими індусами, а віддамо шану тому сміливцю, який рішився настільки близько підійти до лева, щоб роздивитися , як цей сильний звір дивиться на яскраве сонце.

ІІ. Практична робота.

Перш ніж розпочати в’язати левенятко, ми повинні намалювати викройку (мал. 29 а ), підібрати нитки.

Технологічна картка.

    1. Починаємо в’язати з ланцюжка з п’яти повітряних петель, які з’єднуємо в кільце глухою петлею і далі в’яжемо по колу до потрібного розміру. (R-5 см). Звіряємо зі своєю викройкою. У кожну петлю пров’язуємо по 2 стовпчика без накиду. Знову пров’язуємо коло, робимо збільшення через 1 петлю попереднього нижнього кругу, тобто в першу петлю 1 стовпчик без накиду, в наступну петлю 2 стовпчики без накаду. Так по всьому колі. В’яжучи наступне коло, збільшення робимо через дві петлі, потім 3,4 і т.д. у наступних рядках збільшення робимо на око, головне, щоб круг був рівний і не стягував. Так в’яжемо доти, поки радіус круга становитиме 5 см.

    2. Далі в’яжемо вгору 5 см. — тулуб левеняти не змінюючи кількості петель, потім 8 см зменшуємо кількість стовпчиків, , звіряючись з викройкою. Після цього починаємо додавати петлі (довільно) і переходимо до вив’язування голови левеняти (голову можна в’язати по частинах, а потім злити їх та прикріпити до тулуба). Коли залишається дов’язати 4 см по діаметру коло голови, щільно набиваємо тулуб і голову ватою і закінчуємо в’язати.

    3. Гриву левеняти в’яжемо „довгими петлями», розмір полотна 20см х 6см. Голову деталь обшиваємо швом „через край», стягуємо і пришиваємо до голови.

    4. Потім в’яжемо хвіст розміром 25х2 см, зшиваємо його, і кінці робимо китичку.

    5. В’яжемо за викройкою мордочку, вуха, очі, ніс, які обшиваємо швом через край, стягуємо ниточку, набиваємо ватою й пришиваємо на зазначених місцях. Замість очей і носа можна пришити ґудзики.

6. Готовий виріб (мал.29, б).

ІІІ. Підсумок заняття.

Таким способом в’язання, можна зв’язати котика, песика …

— Що нового ви дізналися про левенятко?

— Техніку якої в’язки ви використовували при в’язанні левенятка?

Вигачкувавши різні іграшки ми подаруємо їх дітям із дитячого будинку сиріт.

2.4Деякі результати апробації зібраних та розроблених матеріалів

Апробація зібраних та розроблених матеріалів здійснювалась в Бориславській середній школі № 4, серед учнів 3 класів (семерічок) і 4 класів (шестирічок). Щоб з’ясувати, яким видом діяльності мають бажання займатися школярі, було проведено анкетування ( зміст анкети в п.2.1).

В анкетуванні прийняло участь 86 учнів. Проаналізувавши відповіді дітей можна зробити висновок, що значний відсоток (62%) школярів мають бажання займатися у гуртку гачкування.

15% переважно хлопчики, виявили бажання займатися в гуртку моделювання і конструювання;

7%- виявили бажання працювати з папером і природнім матеріалом;

10%-вязання спицями і вишивання;

6% — мали бажання займатися в усіх гуртках.

Виходячи з результатів анкетування, розроблено план роботи гуртка, в якому враховувались побажання школярів, а також розроблені технологічні картки та інструкції до них.

На перших заняттях школярі вивчали різні техніки виконання в’язки, вивчали компонування ниток, їхню товщину, підібрати номер гачка для роботи.

Після засвоєння учнями техніки стовпчиків без накиду (з накидом) піко і т.д. перед ними ставились більш складні завдання, зокрема створення оригінальних іграшок, предметів побуту та композицій на різні теми. Звичайно, для успішного виконання цих завдань, окрім навиків, необхідні конкретні знання, мати уяву про конструкцію, форму, володіти декоративними засобами, тощо. Оскільки всі ці якості можна розвивати тільки врахуванням індивідуальних особливостей кожного гуртківця, а тому наша програма і передбачає в основному індивідуальну роботу з дітьми.

Де кожне заняття включає в себе такі елементи:

  • Постановка творчої задачі (вибір теми, сюжету, образу).

  • Попереднє знайомство з відповідною метрологічною літературою.

  • Аналіз кожного готового виробу.

  • Вибір матеріалу для своєї роботи.

  • Практичне виконання і оформлення роботи.

  • Огляд, оцінка і аналіз виконаної роботи.

Освоївши основні прийоми виготовлення і оформлення виробів, школярі уже з перших занять приймали участь в творчому процесі — підбирали нитки, їх колір, гачки, оздоблювальні матеріали. Всі ці елементи творчої роботи над завданням вимагають від дітей відповідної розумової діяльності, художнього смаку, вміння аналізувати. А тому, постійно розвиваючи інтерес школярів до творчих занять ми старалися вибрати таку форму їх проведення, де була б можливість в учнів самостійно творчо підходити до завдання.

Даючи школярам як найбільше самостійності, ми разом з тим направляли їх творчу діяльність, тактовно допомагали їм у виконанні поставленої задачі.

Представлення результатів роботи гуртка дають висновок кращих творчих робіт школярів.

Протягом навчального року у приміщенні гуртка працювала постійно-діюча виставка робіт гуртківців. Куток завжди поповнюється новими роботами. Участь дітей у роботі виставки активізувала їх творчу діяльність, прищеплювала бажання працювати краще, плідніше.

Роботи наших гуртківців неодноразово представлялись у нашій школі, а також в школах №1,2,5 м. Борислава. А відбір робіт на міську виставку, що була приурочена Дню Незалежності, спочатку проводилась в межах шкіл. На ній були представлені кращі творчі роботи різних гуртків, що отримали високу оцінку на міжшкільних виставках. Слід відмітити, що приблизно 70% робіт саме наших гуртківців, була представлена на цю виставку.

Міська виставка дитячої творчості — це не тільки звіт про виконану роботу, але і свято як для учасників виставки, так і для їх відвідувачів.

Висновки

Концепція позакласної освіти та виховання вказують на важливу роль художньо-естетичного виховання в гуртку, яка забезпечує художньо-естетичну освіченість та вихованість особистості, здатної до саморозвитку і самовдосконалення, формування її художньо-естетичної культури засобами кращих національних і світових культурологічних надбань, сприяє виробленню умінь примножувати культурно-мистецькі традиції народу.

Діяльність позакласних гуртків сприяє формуванню і розвитку творчої особистості. При правильної постановки гурткової роботи, значно зростає пізнавальна, наукова і творча активність учнів, вищим стає рівень їхнього виховання.

Зміст і форма роботи гуртків, в яких працюють діти молодшого шкільного віку мають свої особистості, що зумовлені в основному психофізіологічними характеристиками та рівнем навчальної підготовки дітей. Тому й зрозуміло, що основною формою роботи тут є гра діяльність, що приносить практично всі її ознаки. І таких гуртках діти працюють невимушено за інтересами, виконують відповідно складні завдання, аналізують готові вироби, розроблюють нові вироби.

А гурток покликаний нести дитині насамперед радість від виконаної роботи, моральне задоволення від спілкування у групі, розвиток її творчих здібностей, бажання бути корисним не лише себе, а й для оточуючих. Не менш важливим завданням гурткової роботи є: навчити дитину бачити красу, а ще більш творити цю красу; розвивати фантазію; з простого і непомітного на перший погляд створити красиве і неповторне, що милуватиме погляд і радуватиме душу.

Зміст позакласної роботи у порівнянні з базовою освітою ґрунтується на інших засадах. Такими засадами є особистісні замовлення дітей. Ці замовлення постійно розвиваються, в чому і простежуються безперервна динамічність цієї ланки, її нестандартність та варіативність. Особливість позашкільної, позакласної роботи полягає у проектуванні таких педагогічних методик та технологій, що могли б як найактивніше допомогти дітям зорієнтуватися і само реалізуватися у складній багатогранній соціокультурній ситуації.

Враховуючи специфіку позашкільної виховної роботи, визначаємо діяльність учня, як один з найважливіших чинників виховання. Адже розмови, пасивне вислуховування не дають можливості формувати у свідомості стійкі погляди, переконання. Лише активна участь у навколишньому житті дають стійкі переконання, утверджують людину у вірі. Щоразу стикаючись з діяльністю, учень вирішує, як ставитись до певних життєвих ситуацій, яку позицію зайняти. Тому заняття в гуртках сприяє формуванню моделі поведінки дитини.

Можна сказати, що гурткова робота як один із видів позакласної роботи є невід’ємною складовою в навчально-виховному процесі освіти взагалі.

Практичну значимість роботи ми бачимо у розробці плану гуртка та методиці його проведення.

Література

  1. Антонович Г.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станович М.Г. Декоративно-прикладне мистецтво.- Львів: Світ,1993.с.273.

  2. Андрєєва З.Ф., Скобина Л.М. Вяжем сами. –К: Радянська школа,1988.

  3. Берена В.І. Підготовка педагогічних кадрів для позашкільних закладів в умовах реформування. // Радянська школа, 2000 -№3- с.63-66

  4. Волощук І.С. Методи розвитку творчих здібностей учнів молодшого шкільного віку. /Методичний посібник/-К.:Радянська школа, 1988.

  5. Ворона Л.Я.Краса в кімнаті.-К: Мистецтво,1993.

  6. Вишневський О.І. Сучасне українське виховання.- Львів,1996, с.210.

  7. Гукасова Л.М. Внекласная работа по труду. Работа с разным материалом. –М: Просвещение,1981.

  8. Гукасова Л.М. Методика трудового обучения.- М.: Просвещение, 1992.

  9. Дейч О.М. Народна творчість у вихованні школярів.// Початкова школа-1998.-№ 7, -с. 36.

  10. Концепція позашкільної роботи у загально-освітній школі // Рідна мова-1996.-№6-с.48-55.

  11. Кобрій О., Чепіль М., Методика позаурочної діяльності.- Дрогобич, Відродження,1999,-21-25.

  12. Литвинець О.І. Голки, нитки, намистинни. – К: Веселка,1988.

  13. Луцик Д.В. Теорія національного виховання.-Дрогобич, 1997-с.142-150.

  14. Присняжнюк Н.І. Організація позакласної роботи.//Початкова школа.1993-№ 3-с.42-44.

  15. Рожнев. Я.А. Методика трудового обучения –М:Просвещение,1984.

  16. Савченко О.Я. Розвий свої здібності. Навчальний посібник для молодших школярів. 2-е вид.-К:Освіта,1998.

  17. Русова С. Націоналізація школи. // Вибрані педагогічні твори. К.: Початкова школа.- 1995. -№1-с. 28-30.

  18. Сухомлинська О.В. Теоретичні основи виховання і діяльності позашкільних закладів. //Початкова школа.-1995.-№1- с.28-30.

  19. Сухомлинська О.В. Роль учителя у формуванні творчої особистості //Рідна школа.-2000. №7-8. -с.75-76.

  20. Сущенко Т.І. Позашкільна педагогіка.- К: Освіта, 1996.

  21. Сущенко Т.І, Фактори позашкільного виховання. //Початкова школа.- 1996-№ 2-с.43-45.

  22. Сущенко Т.І, Фактори позашкільного виховання. //Початкова школа.- 1996-№ 3-с.36-37.

  23. Св’ятелик З.І. Вчимо дітей в’язати гачком. –К: Радянська школа, 1989.

  24. Тименко В.П. Гурткова робота з трудового навчання. // Початкова школа. 1996.-№ 3.-33-39.

  25. Ханашевич Д.Р. Чарівні квадратики. К: Веселка, 1988.

  26. Хорунжий В.І. Методика трудового навчання в початкових класах. –К: Освіта, 1996.

  27. Шацький С.Т. Педагогічні твори (в 4-х т., т.2.)-М:1982.-с.251-285.

Додатки

Серветка

Ця серветка складається з окремих кружечків, зшитих між собою.

Вив’язуємо ланцюжок з повітряних петель, потім з’єднуємо його глухою петлею в коло. Продовжуємо в’язати так:

  1. 1-й ряд: у кожній петлі ланцюжка вив’язуємо по 2 стовпчика без накиду (8 стовпчиків).

  2. 2-й ряд: в’яжемо по 2 стовпчики без накиду в кожному стовпчику попереднього кола.

  3. 3-й ряд: через кожні 2 петлі нижнього коло пров’язуємо 2 стовпчика без накиду (в третю петлю).

  4. 4-й ряд: через кожні 3 петлі в четверту петлю нижнього кола провязуємо по 2 стовпчики без накиду. Нитку закріплюємо глухою петлею. В’яжемо 49 таких кружків. (мал.. 30, а, б).

Об’язування хустинок.

Для хустинок треба підготувати тканину розміром 11см х 9 см. На відстані 1 см від країв витягуємо ниточку (утворюється допоміжна лінія). Тканину підгинаємо та підшиваємо .

Перша хусточка.

Обв’язувати краї будемо спочатку стовпчиками без накиду (мал. 31,1).

1-й ряд: Рівномірно через додаткову відстань вводимо гачок у тканину й захоплюємо нитку, протягуємо її через тканину. На гачку утворюються петлі. Підхоплюємо нитку і протягуємо її через ці дві петлі (стовпчик без накаду). Так об’язуємо всю хустину.

2-й ряд: * 5 повітряних петель (дужку) з’єднуємо глухою петлею у четверту петлю нижнього ряду (пропускаємо 3 петлі нижнього ряду)* і так по всьому периметру (див. мал.31,б).

3-й ряд: 1 петля підйому, потім усі дужки обв’язуємо стовпчиками без накиду, в кожну дужку вміщуємо 10 стовпчиків без накиду. У кінці роботи закріплюємо нитку глухою петлею (див. мал.31,в).

Друга хустинка.

Обв’язуємо край хусточки стовпчиками без накиду.

2-й: * 3 повітряні петлі, пропускаємо 2 петлі нижнього ряду і в третю петлю в’яжемо 1 стовпчик з накидом, піко з трьох петель, 3 повітряні петлі (пропускаємо 2 петлі нижнього рядку з’єднуємо глухою петлею з третьої петлі нижнього ряду вив’язуємо з повітряні петлі для наступної ланки* і так по всьому колу. В кінці нитку закріплюємо глухою петлею (див. мал. 32).

Третя хусточка.

1-й ряд: в’яжемо стовпчик без накиду.

2-й ряд: 2 петлі підйому, * 1 стовпчик з накидом (пропускаємо 2 петлі нижнього ряду) в третю петлю нижнього ряду, 7 стовпчиків з накидом у ту саму петлю (див. мал. 33 а, б, в) пропускаємо 2 петлі попереднього кола та у третю з’єднуємо останній стовпчик глухою петлею *. У кінці кола нитку закріплюємо глухою петлею. Готові вироби (див. мал. 34).

В’язання гаманця.

Для зразка в’яжемо ланцюжок з 21 повітряної петлі.

1-й ряд: 2 петлі підйому, у 4-ту петлю в’яжемо 1 стовпчик з накидом, захоплюємо обидві нитки нижнього ряду (ланцюжка), захоплюємо обидві ниточки. В’яжемо так до кінця ряду, в кінці робимо 2 петлі підйому на наступний ряд. 2-й ряд: стовпчик з 1 накидом , захоплюємо обидві ниточки нижніх стовпчиків. У кінці робимо 2 петлі підйому для переходу на наступний ряд. В’язка повторюється до відповідної величини.

Верхню час тину гаманця обв’язуємо повітряним петлями. 5 повітряних петель (дужку) з’єднуємо глухою петлею у четверту петлю нижнього ряду * і так по всьому периметру. Пізніше зшиваємо, пришиваємо ґудзик.

Рецензія

на дипломну роботу студентки третього курсу Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Ів.Франка

Буньо Галини Вікторівни

на тему: «Гурткова робота в початкових класах у системі трудового навчання і виховання»

Дипломна робота написана на 70 сторінках комп’ютерного тексту. Складається з вступу, двох розділів, висновків, використаної літератури та додатків, в яких міститься кольорові малюнки, що доповнюють практичну частину.

Структура дипломної роботи добре продумана, чітко сплановані розділи, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання підібрані з врахуванням вікових особливостей гуртківців.

У дипломній роботі висвітлено актуальне питання організації дозвілля молодших школярів, а також відродження художніх промислів, прилучення молодого покоління до вміння естетичного прикрашувати побут.

Перший розділ роботи написаний на основі аналізу психолого-педагогічної літератури. У ньому розкриті психолого-педагогічні основи позакласної роботи в початкових класах. Особлива увага в розділі акцентується:

  • на розвитку творчих здібностей молодшого школяра, які започатковуються на уроках трудового навчання, а розвиваються і вдосконалюються на заняттях в гуртках;

  • на сучасних підходах до проблеми навчання і виховання в загальноосвітній школах;

  • на гуртковій роботі- як на одному з видів позакласної роботи у навчально-виховному процесі школи.

Другий розділ роботи описує методику гурткової роботи з трудового навчання у початкових класах. Студентка розробила систему завдань для роботи у гуртку в’язання гачком. Для цього вона представила план роботи гуртка, конспекти занять гуртківця і деякі результати апробації зібраних та розроблених матеріалів. Вона підкреслює, що заняття молодших школярів в гуртках сприяє надбанню знань і вмінь учнів, які вони можуть застосовувати у повсякденному житті, дає можливість можливість оволодіти методами пізнання, сприяє вихованню у школярів культури праці, спостережливості, розвитку логічного мислення, привчає учнів свідомо і творчо застосовувати набуті знання.

Вдало підібрані завдання, цікаві і змістовні конспекти занять, яскраві зразки виробів свідчать про те, що студентка ретельно готувало дипломну роботу.

Висновки узагальнюють дослідження, щодо доцільності організації позакласної роботи в системі навчання і виховання загально-освітньої школи.

Однак, можна було б спробувати внести зміни до плану роботи.

Вважаю, що дипломна робота відповідає всім вимогам, що до написання дипломних робіт. І заслуговує, за умови успішного захисту, оцінки «відмінно».

17.12.2001 р.

Підпис підтверджую

Рецензент- заступник директора з виховної роботи СШ №4 м. Борислава Варениця Ольга Григорівна

Директор школи Луцик Євген Михайлович

Курсовая работа: Роль и значение Всемирной туристской организации

Введение.

Глава 1. Характеристика ВТО.

1. История создания ВТО.

2. Роль и значение ВТО.

3. Структура и состав ВТО.

4. Направления деятельности ВТО.

Глава 2. Борьба ВТО с организованным секс-туризмом.

Глава 3. Рекомендации ВТО по упрощению туристских формальностей.

Заключение.

Приложения.

Список используемой литературы.

Введение

Туризм играет важную роль в нашей жизни. Он служит делу здравоохранения, образования и развлечения. Поэтому уже с начала века стали создаваться различные организации призванные регулировать индустрию туризма. Важнейшей и центральной организацией в этой области стала Всемирная туристическая организация. Объединив более 130 стран со всего мира, ВТО служит делу развития международных связей и туризма.

Однако, несмотря на огромную роль, играемую этой организацией, в литературе она описана не достаточно полно. Например, в книге «Международный туризм» Анасьев (1968 г.) этой теме уделено всего только несколько страниц.

Журнал «Туризм: практика, проблемы перспективы» является неплохим источником, в котором регулярно публикуются статьи связанные с ВТО, (например рекомендации по визовым формальностям, либо текст глобального кодекса этики туризма.).

Особенно хотелось бы выделить справочник «Международные туристические организации» под редакцией Уварова Н.И. В этом справочнике весьма подробно описываются многочисленные мировые организации, деятельность которых связана с туризмом, включая ВТО. Однако то, что книга издана в 1990 г. вынудило меня обратиться к более свежим источникам для уточнения некоторых данных, и основным из них был официальный сайт ВТО расположенный по адресу www.world-tourism.org.

Предметом моей курсовой работы является Всемирная Туристская организация как значимая сфера для мировой цивилизации.

Предметом, а также проблемой моей работы является тема секс-туризма в Азиатских странах.

Задачи:

а) дать характеристику ВТО как регулирующей структуры.

б) определить пользу ВТО для мировой экономики.

в) изучить структуру, состав, деятельность ВТО и определить значение

Всемирной туристской Организации для социума.

Цель курсового проекта –исследовать и изучить деятельность ВТО во всех сферах её влияния.

ГЛАВА 1. Характеристика ВТО

Всемирная туристская организация (World Tourism Organization) — учреждение Организации Объединенных Наций. Ведущая международная организация в сфере туризма.Генеральная ассамблея ВТО утвердила новое сокращенное название своей организации — ЮНВТО (UNWTO). Добавилось сокращение ООН (UN) Организация Объединённых Нации (United Nations).

Штаб-квартира в Мадриде (Испания). Всемирная туристская организация занимается развитием устойчивого и общедоступного туризма. Генеральный секретарь — Франческо Франжиалли.

Создана в 1925 как Международный конгресс официальных туристских ассоциаций в Гааге. После Второй мировой войны переименована в Международный союз официальных туристских организаций (со штаб-квартирой в Женеве), в который входили 109 национальных туристских организаций и 88 ассоциированных членов.

В 1967 преобразован в межправительственный орган, сотрудничающий с другими организациями ВОЗ, ЮНЕСКО и др. В 1969 Генеральная ассамблея ООН приняла резолюцию, в которой признавалась роль, которую преобразованный Международный союз официальных туристских организаций должен играть в сфере туризма. В 1974 Международный союз был преобразован во Всемирную туристскую организацию. Первая генеральная ассамблея прошла в Мадриде в мае 1975. Секретариат разместился в Мадриде по приглашению испанского правительства. В 2003 ВТО получила статус специализированного учреждения Организации Объединенных Наций.

В 2006 в состав Всемирной туристской организации входило 150 стран, 7 территорий и около 300 ассоциированных членов, представляющих предприятия частного сектора, учебные заведения, туристские ассоциации и местные туристские администрации.

1.1.История создания ВТО

В послевоенные годы индустрия отдыха развивалась стремительно. В хозяйственный оборот туризма вовлекались все новые и новые страны всех континентов. За 35 лет число туристов, выехавших в другие государства, возросло почти в 13 раз (с 1938 г. по 1985 г. — примерно в 27 раз), а доход от туризма — в 55 раз

Можно выделить насколько причин обусловивших это:

Политические. Да, в этот период шли региональные войны на Ближнем Востоке, в Корее, Вьетнаме, но все же на основной части планеты царил мир. А мир — необходимое условие развития туризма.

Экономические. Люди много работали и больше зарабатывали. Возросла психологическая нагрузка на работающих из-за интенсификации трудовых процессов, возросли и заработки. Как следствие, увеличились и потребность трудоспособной части населения в отдыхе, и покупательная способность.

Распространение культуры и образования, что всегда порождает интерес к познанию других народов и цивилизаций.

Рост продолжительности отпусков и вообще свободного времени работающего человека. Многие теперь могли поделить отпуск на две-три части или предпринять путешествие в уик-энд.

Успехи в развитии транспорта, особенно гражданской авиации. Сталовозможным в короткие сроки перенестись в самые удаленные уголки мира.

Развитие средств информации. Огромное влияние на потенциальных туристов оказало распространение телевидения.

В послевоенный период путешествия, бывшие до сих пор привилегией преимущественно „отдыхающего» класса, стали жизненной потребностью значительной части населения, а затем и нормой потребления.

То, что к туризму приобщились самые широкие слои населения, вызвало массовый спрос на экономические путешествия с полным обслуживанием, организуемые агентствами путешествий, число которых в мире быстро росло. Получили значительное распространение чартерные самолетные рейсы и круизы,

Новые масштабы привели к созданию крупных ассоциаций: в 1947 г. в Париже образован Международный союз официальных туристских организаций (МСОТО), позднее преобразованный во Всемирную туристскую организацию (ВТО). Кроме того, в 1946 г. была образована Международная гостиничная ассоциация, а в 1966-м,— Всемирная Федерация туристских агентств (ВАТА).

Датой образования ВТО как международной межправительственной организации в области туризма принято считать 2 января 1975 г. В этот день официально вступили в силу уставные нормы и правила, которые одобрило (ратифицировано) необходимое большинство (51) стран — членов этой организации.

Организационное начало деятельности ВТО относится к маю 1975 года, когда на I сессии ее генеральной ассамблеи (МАДРИД, Испания) были приняты рабочая программа, различные правила и регламенты деятельности руководящих органов, финансовые принципы, правила персонала и другие рабочие документы, а также избран генеральный секретарь ВТО.

Следует признать, что процесс формирования ВТО как межправительственной организации оказался довольно сложным и затянутым, несмотря на то, что она создавалась на основе довольно авторитетной международной организации — Международного союза официальных туристских организаций (МСОТО). Процесс преобразования неправительственного МСОТО в межправительственную ВТО для наглядности можно проследить в нижеприведенной хронологии, которая отражает этапы формирования сотрудничества в области международного туристского обмена.

1925 год — созыв Международного конгресса официальных ассоциаций сферы туристского транспортного обслуживания (май, Гаага);

1927 г. — созыв Международного конгресса официальных туристских Организаций;

1934 год — создание Международного союза официальных организаций попропаганде туризма (International Union of Official Tourist Propaganda Organizations) (Гаага);

1946 год — созыв первой Международной конференции национальных туристских организаций (октябрь, Лондон);

1947 год — созыв второй конференции (октябрь, Париж), на которой принято решение о создании новой международной организации — Международного союза официальных туристских организаций (МСОТО) (Intemational Union of Official Travel Organizations—IUOTO);

1951 год — перенос штаб-квартиры МСОТО из Лондона в Женеву;

1954 год — участие МСОТО в Конференции ООН по таможенным формальностям, связанным с временным ввозом частных автомашин и туризмом (май, Нью-Йорк);

1958 год — обращение МСОТО в адрес ООН о проведении международной конференции по вопросам пограничных (иммиграционных) формальностей;

1963 год—активное участие МСОТО в Конференции ООН по международным путешествиям и туризму (21 августа — 5 сентября, Рим).

1965 год—участие в работе Международной конференции по упрощению международных морских перевозок (апрель, Лондон);

1966 год — образование Международного центра по изучению проблем туризма (СИЕСТ) в Турине (Италия). Проведение первого международного семинара по профессиональной подготовке в области туризма в Комо (Италия);

1967 год—Организация Объединенных Наций по инициативе МСОТО объявляет 1967 год Международным годом туризма. На 20-й генеральной ассамблее МСОТО (октябрь, Токио) принимаются решения о создании межправительственной организации в области туризма и проведении специальной конференции в этих целях;

1969 год—правительство Болгарии по соглашению с МСОТО проводит международную конференцию по туризму, одной из задач которой явилось рассмотрение широкого спектра вопросов, связанных с созданием межправительственной туристской организации в рамках ООН. МСОТО объявляет 1969 год Годом африканского туризма;

1970 год—на генеральной ассамблее МСОТО в Мексике утверждается устав новой организации — Всемирной туристской организации; 38 государств в предварительном плане одобряют особым решением этот устав с целью ускорения его передачи на ратификацию правительствам стран — членов МСОТО;

1972 год—МСОТО объявляет 1972 год Годом американского туризма;

1974 год — федеральное политическое ведомство (МИД) Швейцарии уведомляет о ратификации устава ВТО необходимым большинством государств (51), что явилось формальным поводом для начала функционирования этой организации (после 120-дневного перерыва);

1975 год — созыв последней сессии исполнительного совета МСОТО; членами совета к этому периоду состояли правительственные и административные органы по туризму 109 государств (которые путем ратификации устава ВТО могли автоматически стать членами новой межправительственной организации), а также 88 национальных и международных организаций, чья деятельность была прямо или косвенно связана с туризмом.

В создании ВТО в качестве межправительственной организации непосредственное и активное участие принимала Организация Объединенных Наций.

Осенью 1969 года Генеральный секретарь ООН представил в рамках Экономического и Социального Совета (ЭКОСОС) доклад о правовых, организационных и финансовых последствиях создания межправительственной туристской организации.

Резолюцию 2529 (XXIV) «Создание межправительственной организации по туризму» Генеральной Ассамблеи ООН, принятую на ее 1823-м пленарном заседании 5 декабря 1969 г., можно расценивать в качестве основополагающего документа в учреждении ВТО.

В этой резолюции Генеральная Ассамблея ООН рекомендовала преобразовать МСОТО в межправительственную организацию посредством пересмотра ее статуса и установления оперативных связей (посредством официального соглашения) между ООН и преобразованной организацией.

Резолюцией предусматривалось, что новая организация будет играть решающую и центральную роль в области международного туризма. Это очень важное положение практически не нашло полного применения до настоящего времени.

В дальнейшем в рамках ООН и при участии МСОТО ежегодно рассматривались вопросы, связанные с формированием межправительственной туристской организации.

Как указывалось выше, одной из важных резолюций МСОТО явилась резолюция, принятая на его чрезвычайной генеральной ассамблее в Мехико в 1970 году. В ней содержалось одобрение пересмотренного устава МСОТО с целью передачи его на дальнейшее рассмотрение национальным туристским организациям — членам этой организации, а также Генеральному секретарю ООН.

В свою очередь, генеральному секретарю МСОТО было дано поручение принять все необходимые и соответствующие меры для обеспечения вступления в силу пересмотренного устава.

Генеральная Ассамблея ООН в резолюции 2802 (XXVI) «Сотрудничество между Организацией Объединенных Наций и Всемирной организацией по туризму» (2017- е пленарное заседание) от 14 декабря 1971 г. предлагала государствам, национальные организации по туризму которых являлись членами Международного союза официальных туристских организаций, «…как можно скорее одобрить статус Всемирной организации по туризму». В этой резолюции также подчеркивается необходимость заключения соглашения между Организацией Объединенных Наций и Всемирной организацией по туризму, определяющего роль и круг полномочий последней. В этой связи важно отметить и рекомендацию, касающуюся рассмотрения новой организации по туризму в качестве учреждения — исполнителя Программы развития ООН (ПРООН). Из другой рекомендации, которая в дальнейшем вошла составной и принципиальной частью в будущий устав ВТО, следует, что основной целью организации должно быть поощрение и развитие туризма с оказанием особого внимания интересам развивающихся.

1.2. Роль и значение всемирной туристской организации (ВТО)

Развитие международного туризма становится все более актуальной темой. По оценке ВТО, в 2010 г. количество иностранных туристов удвоится, и из одного государства в другое будет путе­шествовать свыше 1 млрд чел. В таких условиях неизбежно воз­никнут проблемы и трудности, связанные с пересечением границ и выполнением путешествующими пограничных и иных туристс­ких формальностей. В этой связи наиболее остро встает вопрос о регулировании туризма в рамках не только отдельно взятой стра­ны и соседних с ней государств, но и мирового сообщества в це­лом. Значительную часть этой работы и проводит ВТО, являясь ведущей межправительственной организацией в области туризма 1. ВТО представляет интересы почти 150 стран — действительных членов; 5 территорий — ассоциированных членов, а также более 400 присоединившихся членов (членов Делового Совета ВТО).

Главная цель ВТО — способствовать развитию туризма как основного фактора обеспечения международного мира и взаимопонимания, мировой торговли и укреплению мирохозяйственных связей между государствами.

Важными направлениями деятельности ВТО являются: «Упрощение туристского обмена и формальностей; определение и согласование законодательного порядка регулирования туризма, в том числе при возникновении чрезвычайных обстоятельств (эпидемий, стихийных бедствий и др.); помощь в разработке государственной политики в области установления рационального взаимодействия между сторонами, участвующими в туризме».

ВТО является единственной межправительственной организацией, открытой для оперативного туристского сектора (частных турфирм). В документах указывается, что «ВТО действует в качестве важного форума для встреч представителей правительств и туристской индустрии с целью обсуждения и решения вопросов, представляющих взаимный интерес».

Датой «рождения» ВТО считается 2 января 1975 г. — в этот день вступили в силу ее уставные нормы и правила. ВТО образовалась в результате реорганизации созданного в 1925 г. Международного Союза Официальных Туристских Организаций (МСОТО).

Устав ВТО представляет собой межгосударственный договор, ратифицированный 51 государством, официальные туристские организации которых являлись членами МСОТО.

В 1977 г. ООН и ВТО заключили Соглашение о взаимном сотрудничестве, причем, как следует из текста договора: «ООН признает ВТО ответственной за принятие таких мер, которые могут оказаться необходимыми для решения проблем в сфере туризма».

1 Штаб-квартира ВТО находится в столице Испании — Мадриде (адрес: Calle Capitan Haya, 42-28020 Madrid, Spine; тел.: (34 91) 567 81 00, f. (34 91) 571 37 33; tm@world-tourism.org/ http://www.world-tourism.org.

Сотрудничество ООН и ВТО осуществляется в области обме­на соответствующими рекомендациями, информацией и докумен­тами, проведения совместных консультаций и встреч, координа­ции работы, двустороннего представительства на заседаниях ор­ганов, сотрудничество по вопросам статистики.

1.3. Структура и состав ВТО.

Структура:

* Генеральная ассамблея

* Исполнительный совет

* Региональные комиссии

* Комитеты

* Секретариат

Состав:

* Сотрудничество в целях развития

* Качество развития в туризме

* Устойчивое развитие туризма

* Статистика

* исследование рынка

* Развитие кадров для туризма

* Коммуникации и документация

* Туризм и технология

* Деловой совет

* Региональные представительства

Сотрудничество

Всемирная туристская организация финансирует и реализует проекты развития в сфере туризма, передает опыт туристской деятельности развивающимся странам в целях устойчивого развития. ВТО является исполнительным агентством Программы развития ООН.

В 2002 была одобрена программа ВТО и ЮНКТАД «Устойчивый туризм — залог искоренения нищеты», направленная на решение задач: устойчивое развитие туризма и искоренение нищеты.

Крупные проекты ВТО:

* Генеральный план развития туризма в Пакистане (2001)

* Генеральный план развития туризма в провинциях Китая (2000—2002)

* Развитие национальных парков в Руанде (1999)

* Стратегия развития туризма в Молдавии (1999)

1. 4. Направления деятельности ВТО:

— сотрудничество в целях развития туризма. Рекомендации и помощь правительствам по широкому кругу вопросов, касающихся туризма, включая генеральные планы и технико-экономические обоснования, определение потребности в инвестициях и передаче технологий, а также маркетинг и продвижение туризма;

— развитие людских ресурсов. Базовая структура для организации системы образования и профессиональной подготовки в области туризма, включая курсы по «обучению обучающих», краткосрочные и заочные курсы, а также расширяющаяся сеть цент­ров образования и профессиональной подготовки ВТО;

— окружающая среда. ВТО содействует обеспечению устойчивого развития туризма и принятию практических мер для решения экологических проблем;

— качество развития туризма. ВТО работает над устранением барьеров на пути развития туризма и стимулирует либерализацию торговли туристскими услугами, а также принимает меры по охране здоровья туристов и их безопасности;

— статистика, экономический анализ и исследования рынка. ВТО является основным центром сбора, анализа и распространения данных по туризму из более чем 180 стран и территорий. ВТО ведет постоянное наблюдение и анализирует тенденции развития туризма в мире. Для членов ВТО и туристской индустрии в целом издается комплексная серия публикаций;

— коммуникации и документация. Отдел ВТО по связям с прессой и коммуникациям действует в качестве издательского подразделения. В центре документации ВТО сосредоточено значительное количество источников информации и разнообразных данных в области туризма.

Список основных изданий ВТО включает: Ежегодник туристской статистики. Сборник туристской статистики, Барометр путе­шествий и туризма, монографии и прогнозы по проблемам раз­вития туризма, Бюллетень «WTO News», Всемирный справочник учебных заведений в области туризма, Справочник многосторонних источников финансирования развития туризма, Методические рекомендации, касающиеся развития национальных парков и охраняемых природных территорий в туристских целях и прочие. Российская Федерация как правопреемник бывшего СССР, являвшимся членом ВТО с момента ее основания в 1975 г., автоматически продолжила членство в ВТО. В 1996-1998 гг. в РФ были проведены семинары ВТО «Обучение обучающих» (для преподавателей высших учебных заведений по туризму), «Статистика туризма», «Планирование устойчивого развития туризма», «Технология экотуризма», «Социальный туризм», «Безопасность в туризме».

ГЛАВА 3. Борьба ВТО с организованным секс-туризмом

К данной проблеме периодически проявляется повышенный интерес как со стороны органов управления туризмом в субъектах РФ, так и множества турфирм, организующих поездки в регион Юго-Во­сточной Азии, поэтому имеет смысл подробно остановиться на более чем 25-летней истории борьбы с организованным секс-туризмом.

В 70-х годах в развитых странах начал происходить рост специализированных мужских туристских групп в регион Юго-Восточной Азии, где туристам предоставлялись услуги не совсем туристской направленности. Учитывая постоянное увеличение таких поездок и вовлечение в секс-бизнес все большего количества принимающих стран, мировое сообщество стало проявлять по этому поводу озабоченность. Постепенно проблема организованных секс-туров переросла региональный уровень стран Юго-Восточной Азии и превратилась в мировую.

И в России вопросы о секс-турах стали обычными в практике турфирм, организующих поездки в Таиланд и другие страны Азиатско-Тихоокеанского региона. Вернувшиеся из таких поездок туристы рассказывают о большом количестве несовершенно­летних девочек, а иногда и мальчиков, разгуливающих в ночное время у баров, казино и иных подобных заведений.

Действительно, существующая, а точнее, процветающая, в данном регионе проституция, особенно детская, является, к сожалению, самым главным аттрактивным моментом, влекущим за тысячи миль многих туристов из ряда богатых стран мира.

В 1983 г. ООН (резолюция № 30 Экономического и Социального Совета ООН) предложила ВТО более внимательно отнестись к сексуально ориентированному туризму и предусмотреть меры по борьбе с ним. ВТО в то время разрабатывала Хартию туризма и Кодекс туриста, в которые были включены положения о предотвращении использования проституции в туризме. Хотя эти документы не являются строго обязательными для государств и самих туристов, но на них постоянно ссылаются ВТО и другие международные организации. На практике данные положения рассматриваются в качестве морального и юридического источника проектов по борьбе с организованным секс-туризмом.

Проблему борьбы с организованным секс-туризмом в августе 1992 г. рассмотрела Комиссия ООН по правам человека. В связи с глубокой озабоченностью в отношении увеличения масштабов секс-туризма было принято повторное обращение к ВТО с призывом созвать отдельное совещание для обсуждения последствий этого явления и путей предотвращения этого явления, особенно когда речь идет о расширяющейся детской проституции.

Комиссия по правам человека ООН в январе 1993 г. призвала ВТО, национальные туристские администрации и другие туристские организации быть более ответственными в отношении секс-туризма и распространить среди туристских агентств этический кодекс с целью предотвращения использования детей в этих целях.

ВТО в ноябре 1994 г. разработало проект заявления по предотвращению организованного секс-туризма.

В апреле 1995 г. в Сент-Винсенте (Италия) состоялось международное совещание на тему: «Остановить организованный секс-туризм». В нем участвовали: Комиссия ООН по правам человека, Совет Европы, Интерпол, ВТО, ВОЗ, эксперты более чем из 50 стран. Туристский сектор представляли Международная гостиничная ассоциация (МГА), Всемирная федерация ассоциаций туристских агентств (ФУАВ), Международная ассоциация гидов (ИАТМ) и другие.

Выводы Совещания сводились к следующим положениям:

1) секс-туризм является сложным и деликатным вопросом, в который вовлечено много факторов и сторон:

— объемы и масштаб секс-туризма постоянно возрастают во всех регионах мира;

— секс-туризм принимает различные формы (специализированные поездки туристов для пользования услугами проституток, поездки профессиональных и полупрофессиональных проституток в туристские центры, предложение сексуальных услуг туристам внутри туристской группы, гостиницы и прочее);

— главная форма секс-туризма — профессиональная проституция, порождается нищетой и вызывается социальным неравенством между иностранными туристами и местными жителями;

— секс-туризм «вырастает», как правило, из проституции на местном уровне. Например, в Таиланде, где численность населе­ния составляет 60 млн чел., более 2 млн женщин занимается про­ституцией, из них свыше половины моложе 18 лет. Полагают, что около 800 тыс. этих женщин инфицированы ВИЧ;

2) секс-туризм приводит к многочисленным серьезным по­следствиям: распространению венерических заболеваний, включая СПИД, разрушению социального строя принимающих центров, размыванию традиционных культурно-общественных ценностей, росту преступности, наносит ущерб облику туристских центров;

3) с другой стороны, если не принимать во внимание «издержки» секс-туризма для общества в будущем, эта деятельность приносит турфирмам сверхдоходы и поддерживает экономическую активность занятого в ней населения. Проституция — профессия древнейшая и поэтому не предвидится быстрых альтернативных способов переориентации и экономического выживания вовлеченных в нее групп населения;

4) несмотря на нее возрастающую озабоченность государств и мирового сообщества в целом, секс-туризм в его различных (от­крытых и скрытых) формах в большинстве стран допускается и не преследуется, особенно в тех из них, где проституция официально разрешена. Но опасность проституции и секс-туризма связана с тем фактом, что они неизбежно ведут к расширению криминогенной обстановки, росту преступности, вовлечению все большего количества женщин, подростков и детей;

5) должна быть определена конкретная мера ответственности туристского сектора за секс-туризм и его последствия. Туроператоры и турагентства должны нести прямую ответственность за его организацию, и лишаться права заниматься турбизнесом, даже если они лишь косвенно причастны к организованному секс-туризму.

Совещание в Сент-Винсенте в апреле 1995 г. приняло отдельную декларацию о защите детей от сексуальной эксплуатации в туризме.

ВТО и другие международные организации активно продолжают работу по борьбе с организованным секс-туризмом, особенно с вовлечением в него детей. В августе 1996 г. в Стокгольме про­веден Всемирный конгресс по борьбе с секс-туризмом и коммерческой эксплуатацией детей и их использованием в секс-туризме, который подтвердил, что подходы к этой проблеме ВТО правильны и последовательны.

В ряде государств принимаются конкретные действия по борь­бе с секс-туризмом. В странах, направляющих за границу большое количество туристов (Австралия, Новая Зеландия, ФРГ, Швеция и другие) приняты законы, разрешающие преследовать в других странах их граждан за половые контакты с подростками и детьми. Разрабатываются и иные законодательные меры, нацеленные на предотвращение детской проституции и ее использование в секс-ту­ризме, в том числе предусматривающие строгие санкции к тур­фирмам, причастным к организации подобных «туруслуг».

В конце 1996 г. Еврокомиссия приняла декларацию об усилении борьбы с секс-туризмом, связанным с детской проституцией. Декларация была утверждена в рамках первой многолетней про­граммы ЕС по развитию туризма в Европе — «Филоксения», принятой 30 апреля 1996 г.

Декларация определила специальные меры по защите прав детей и недопущению распространения секс-туризма, в частности:

— принятие санкций против турфирм, предлагающих секс-туры, связанные с детской проституцией;

— ограничение потока туристов из стран — членов ЕС, выезжающих в секс-туры;

— оказание помощи «третьим странам» в борьбе с секс-туриз­мом»;

— координация действий стран — членов ЕС по предотвращению распространения секс-туризма, связанного с детской проституцией.

Такая координация, в свою очередь, предусматривает проведение соответствующих информационных компаний, ужесточение мер по отношению с фирмам-нарушителям, защиту жертв секс-туризма. Эти меры будут применяться не только против турфирм, но и против лиц, желающих воспользоваться соответствующими туристскими услугами. В Декларации полностью учтены предложения Стокгольмского Всемирного конгресса по борьбе с секс-туризмом и коммерческой эксплуатацией детей и их использованием в секс-туризме.

В развитии решений Стокгольмского Всемирного конгресса в марте 1997 г. в ВТО была создана специальная оперативная группа, основная цель работы которой заключается в выявлении, разоблачении, предотвращении и ликвидации сексуальной эксплуатации детей в туризме. Как заявил Генеральный секретарь ВТО, «это позорное явление в той или иной степени характерно для многих туристских центров, хотя принимает различные формы в зависимости от национальных особенностей, по­этому и реакция ВТО должна быть глобальной». Секретариат ВТО обратился с просьбой к своим членам о том, чтобы те уведомили его о принятых мерах по борьбе с эксплуатацией детей в туризме.

Позиция Национальной туристской администрации России по данному вопросу полностью соответствует вышеуказанным подходам ООН, ВТО, ЕС и мирового сообщества в целом. В случае получения достоверных сведений о причастности конкретных российских турфирм к оказанию подобного рода услуг будет не­замедлительно рассмотрен вопрос о лишении их лицензий на занятие международной туристской деятельностью.

ГЛАВА IV. Рекомендации ВТО по упрощению туристских формальностей

ВТО регулярно дает необходимые рекомендации по упрощению туристских формальностей. Ранее при Исполнительном Совете ВТО имелся Комитет по упрощению формальностей, который отвечал за весь комплекс вопросов, связанных с проблемами передвижения туристов, как в международном, так и в национальном масштабах. В октябре 1994 г. он был объединен с Комитетом по безопасности в туризме и стал называться Комитетом ВТО по качеству туристского обслуживания. На заседаниях Комитета рассматриваются подходы к разработке мер по безопасности и защите туристов, заслушиваются доклады о необходимости иметь туристскую полицию в крупных туристских центрах той или иной страны на основе уже имеющегося опыта других государств в этом направлении.

ВТО уделяет особое внимание необходимости проведения дипломатической конференции, на которой предполагается рассмот­реть подготовленный проект и принять в перспективе Междуна­родную конвенцию по упрощению туристских поездок и пребы­ваний, где будут четко обозначены рекомендации по упрощению пограничных, таможенных, санитарных, валютных и других фор­мальностей и процедур.

Крупные международные туристские ассоциации также уделяют внимание упорядочению туристских формальностей и повышению безопасности туризма. Например, ПАТА — Туристская ассоциация стран Азии и Тихого Океана, одной из важнейших своих целей ставит «содействие в установлении сотрудничества по вопросам упрощения пограничных формальностей, валютных и таможенных правил и иных норм».

Следует также сказать, что в Итоговом документе Венской встречи представителей государств — участников Совещания по сотрудничеству и безопасности в Европе говорится о необходимости содействия государств в организации турпоездок, сокращении до минимума времени рассмотрения ходатайств о таких путешествиях, а также уделять серьезное внимание предложениям о заключении соглашений относительно выдачи многократных виз и упрощения туристских формальностей.

Упрощение туристских поездок и путешествий — это всесторонне продуманная и скоординированная политика государства и действия его конкретных правительственных органов, в первую очередь национальной туристской администрации по развитию и поощрению турпоездок, обеспечению туристов необходимой социальной и экономической защищенностью, а также квалифицированной медицинской и иной помощью, охраной их имущества, здоровья, личных прав и достоинства. Естественно, данная деятельность должна проводиться в тесном контакте с самими туристскими организациями и ассоциациями, без этого постоянного взаимодействия положительного сдвига в сфере туризма быть не может.

В проекте Будапештской конвенции по упрощению туристских путешествий, поездок и пребываний (март 1989 г.), текст которого почти полностью вошел в упомянутую Гаагскую декларацию по туризму, были определены основные принципы: «Каждая Договаривающаяся Сторона обязуется упрощать индивидуальные и организованные групповые турпоездки и пребывания», но вместе с тем там же говорится, что «ни одно из положений Конвенции не может быть истолковано, как препятствующее Договаривающейся Стороне принимать временные меры, которые эта Сторона считает необходимыми для сохранения правопорядка и безопасности. О введении таких временных мер должны незамедлительно быть проинформированы другие Стороны».

Рекомендуется также всем странам по аналогии со структурой ВТО учредить Национальный орган (Комитет по качеству туристского обслуживания), который «обязан координировать деятельность по упорядочению и упрощению положений, формальностей и процедур, затрагивающих туристские путешествия, поездки и пребывания туристов».

Следует отметить, что в области упрощения организации туристских поездок ВТО действует в тесном контакте с Международной организацией гражданской авиации (ИКАО), Всемирной организацией здравоохранения (ВОЗ), Международной морской организацией (ММО), Советом таможенного сотрудничества (СТС) и другими организациями. По аналогии с этим работа Национальной туристской администрации той или иной страны должна проводиться в тесном контакте и взаимодействии со всеми другими заинтересованными министерствами и ведомствами.

Устав

Всемирной Туристской Организации (ВТО)

(Мехико, 27 сентября 1970 г.)

Учреждение

Местопребывание

Цели

Членство

Органы

Генеральная Ассамблея

Исполнительный Cовет

Секретариат

Бюджет и расходы

Кворум

Голосование

Юридическое лицо, привилегии и иммунитеты

Поправки

Приостановление членства

Выход из числа членов

Вступление в силу

Депозитарий

Толкование и языки

Временные положения

Учреждение

Статья 1

Настоящим создается Всемирная Туристская Организация как международная организация межправительственного характера (именуемая в дальнейшем «Организация»). Всемирная Туристская Организация создана путем преобразования Международного Союза Официальных Туристских Организаций (МСОТО).

Местопребывание

Статья 2

Местопребывание штаб-квартиры Организации должно быть определено и может быть в любое время изменено решением Генеральной Ассамблеи.

Цели

Статья 3

1. Основной целью Организации является содействие развитию туризма для внесения вклада в экономическое развитие, международное взаимопонимание, мир, процветание, всеобщее уважение и соблюдение прав человека и основных свобод для всех людей без различия расы, пола, языка и религии. Организация предпримет соответствующие действия для достижения этих целей.

2. Преследуя эту цель, Организация обратит особое внимание на интересы развивающихся стран в области туризма.

3. Для того чтобы Организация играла ведущую роль в области туризма, она установит и будет поддерживать эффективное сотрудничество с соответствующими органами ООН и ее специализированными учреждениями. Исходя из этого, Организация изыщет возможность установить деловые отношения с Программой Развития ООН, а также примет участие в ее деятельности в качестве участвующего и исполнительного агентства.

Членство

Статья 4

Члены Организации разделяются на следующие категории:

а) Действительные члены;

b) Ассоциированные члены;

с) Присоединившиеся члены.

Статья 5

1. Статус Действительного члена Организации доступен для всех суверенных государств.

2. Государства, чьи национальные туристские организации являются Действительными членами МСОТО к моменту принятия Чрезвычайной Генеральной Ассамблеей МСОТО настоящего Устава, имеют право стать Действительными членами Организации (без голосования), направив официальное заявление о том, что они принимают Устав Организации и выражают согласие принять на себя обязанности Действительных членов.

3. Другие государства могут стать Действительными членами Организации, если их кандидатуры будут одобрены Генеральной Ассамблеей большинством в две трети голосов присутствующих и голосующих Действительных членов, при условии, что это большинство является большинством всех Действительных членов Организации.

Статья 6

1. Статус Ассоциированного члена Организации предоставляется всем территориям или группам территорий, не являющимся ответственными за осуществление своих внешних отношений.

2. Территории или группы территорий, чьи национальные туристские организации являлись Действительными членами МСОТО к моменту принятия Чрезвычайной Генеральной Ассамблеей МСОТО настоящего Устава, имеют право стать Ассоциированными членами Организации (без голосования) при условии, что Государства, ответственные за осуществление их внешних отношений, утвердят их членство и заявят от их имени, что эти территории или группы территорий принимают Устав Организации и выражают согласие принять на себя обязанности Ассоциированных членов.

3. Территории или группы территорий могут стать Ассоциированными членами Организации, если их кандидатуры предварительно одобрены Государством-членом, несущим ответственность за их внешние отношения и которое от их имени заявит, что эти территории или группы территорий принимают Устав Организации и согласны принять на себя обязанности Ассоциированных членов. Эти кандидатуры должны быть утверждены Ассамблеей большинством в две трети голосов присутствующих и голосующих Действительных членов, при условии, что это большинство является большинством всех Действительных членов Организации.

4. Если Ассоциированный член Организации становится ответственным за осуществление своих внешних отношений, он имеет право стать Действительным членом Организации, направив официальное заявление в письменном виде Генеральному секретарю о том, что он принимает Устав Организации и выражает согласие принять на себя обязанности Действительного члена.

Статья 7

1. Статус Присоединившегося члена Организации предоставляется международным организациям, межправительственным и неправительственным, имеющим специальные интересы в туризме, а также коммерческим организациям и ассоциациям, деятельность которых находится в связи с целями, преследуемыми Организацией или входящими в ее компетенцию.

2. Члены-корреспонденты МСОТО в момент принятия настоящего Устава Чрезвычайной Генеральной Ассамблеей МСОТО имеют право стать Присоединившимися членами Организации (без голосования), заявив, что они выражают согласие принять на себя обязанности Присоединившихся членов.

3. Другие международные организации, межправительственные и неправительственные, имеющие специальные интересы в туризме, могут стать Присоединившимися членами Организации при условии, что заявление о их приеме в члены Организации предоставлено Генеральному секретарю в письменном виде и одобрено Ассамблеей большинством в две трети голосов присутствующих и голосующих Действительных членов, если это большинство является большинством всех Действительных членов Организации.

4. Коммерческие организации или ассоциации, имеющие интересы, указанные выше в пункте 1, могут стать Присоединившимися членами Организации при условии, что заявление о приеме их в члены представлены Генеральному секретарю в письменном виде и одобрены Государствами, на территории которых расположена штаб-квартира кандидата. Эти кандидатуры должны быть одобрены Ассамблеей большинством в две трети голосов Действительных членов, присутствующих и голосующих, при условии, что это большинство является большинством всех Действительных членов Организации.

5. Может быть создан Комитет Присоединившихся членов, который разработает свой внутренний регламент, подлежащий утверждению на Ассамблее. Комитет может быть представлен на заседаниях Организации. Он может просить о включении пунктов в повестки дня этих заседаний. Комитет может также представлять рекомендации на заседания.

6. Присоединившиеся члены могут участвовать в деятельности Организации индивидуально или коллективно как Комитет Присоединившихся членов.

Органы

Статья 8

1. Органами Организации являются:

а) Генеральная Ассамблея, именуемая в дальнейшем «Ассамблея»;

b) Исполнительный Совет, именуемый в дальнейшем «Совет»;

с) Секретариат.

2. Заседания Ассамблеи и Совета проводятся в штаб-квартире Организации, если эти органы соответственно не примут другого решения.

Генеральная Ассамблея

Статья 9

1. Ассамблея является высшим органом Организации и состоит из делегатов, представляющих Действительных членов.

2. На каждой сессии Ассамблеи Действительные и Ассоциированные члены могут быть представлены не более чем пятью делегатами, один из которых назначается главой делегации.

3. Комитет Присоединившихся членов может назначить до трех наблюдателей, и каждый Присоединившийся член может назначить одного наблюдателя, которые имеют право принимать участие в работе Ассамблеи.

Статья 10

Ассамблея созывается на очередные сессии каждые два года, а на чрезвычайные сессии — когда этого требуют обстоятельства. Чрезвычайные сессии созываются по просьбе Совета или большинства Действительных членов Организации.

Статья 11

Ассамблея принимает свои собственные правила процедуры.

Статья 12

Ассамблея может рассматривать любой вопрос и разрабатывать рекомендации по любому вопросу в пределах компетенции Организации. Функции Ассамблеи, кроме тех, которые определены в других положениях настоящего Устава, состоят в том, чтобы:

а) избирать своего Президента и Вице-Президентов;

b) избирать членов Совета;

с) назначать Генерального секретаря по рекомендации Совета;

d) утверждать Финансовый Регламент Организации;

е) определять общее направление по управлению Организацией;

f) утверждать положение о персонале, применяемое для сотрудников Секретариата;

g) избирать Ревизоров по рекомендации Совета;

h) утверждать общую программу работы Организации;

i) руководить финансовой политикой Организации, изучать и утверждать бюджет Организации;

j) создавать любые технические или региональные органы, которые могут быть необходимы для работы Организации;

k) рассматривать и утверждать отчеты о деятельности Организации и ее органов и принимать необходимые меры для осуществления рекомендаций, содержащихся в отчетах;

l) утверждать или наделять полномочиями утверждать соглашения, заключенные с правительствами и международными организациями;

m) утверждать или наделять полномочиями утверждать соглашения, заключенные с частными организациями или частными лицами;

n) подготавливать и рекомендовать заключение международных соглашений по любому вопросу, входящему в компетенцию Организации;

o) принимать решения, в соответствии с настоящим Уставом, по заявлениям о приеме в члены Организации.

Статья 13

1. Ассамблея избирает своего Президента и Вице-Президентов в начале каждой сессии.

2. Президент председательствует на Ассамблее и выполняет обязанности, возложенные на него.

3. Президент ответствен перед Ассамблеей на время сессии.

4. Президент представляет Организацию в течение срока его полномочий в любых случаях, когда такое представительство необходимо.

Исполнительный Cовет

Статья 14

1. Совет состоит из Действительных членов, избранных Ассамблеей по принципу один на каждые 5 Действительных членов, в соответствии с Правилами Процедуры, разработанными Ассамблеей. При выборах членов Совета следует стремиться к справедливому и равному географическому распределению.

2. Один Ассоциированный член, выбранный Ассоциированными членами Организации, может принимать участие в работе Совета без права голоса.

3. Представитель Комитета Присоединившихся членов может принимать участие в работе Совета без права голоса.

Статья 15

Срок полномочий членов Совета — четыре года. Половина состава первого Совета, определенная жеребьевкой, будет иметь срок полномочий два года. Каждые два года будет переизбираться половина членов Совета.

Статья 16

Совет собирается по крайней мере два раза в год.

Статья 17

Совет избирает Председателя и Вице-Председателей на один год из числа избранных членов.

Статья 18

Совет принимает свои собственные Правила Процедуры.

Статья 19

Функции Совета, кроме тех, которые определены в других положениях данного Устава, состоят в том, чтобы:

а) принимать все необходимые меры, по консультации с Генеральным секретарем, для обеспечения осуществления всех решений и рекомендаций Ассамблеи и отчитываться об этом перед Ассамблеей;

b) получать от Генерального секретаря отчеты о деятельности Организации;

с) представлять предложения Ассамблее;

d) рассматривать общую программу работы Организации, подготовленную Генеральным секретарем, прежде чем передать ее на рассмотрение Ассамблее;

е) представлять Ассамблее отчеты и рекомендации по административным счетам и проектам бюджета Организации;

f) создавать любые вспомогательные органы, необходимые для деятельности Совета;

g) выполнять любые другие функции, которые могут быть поручены ему Ассамблеей.

Статья 20

В период между сессиями Ассамблеи и при отсутствии противоречащих положений в данном Уставе, Совет принимает необходимые решения по административным и техническим вопросам в пределах функций и финансовых возможностей Организации. О принятых решениях Совет докладывает ближайшей сессии Ассамблеи для утверждения.

Секретариат

Статья 21

Секретариат состоит из Генерального секретаря и штата сотрудников, необходимого для работы Организации.

Статья 22

Генеральный секретарь назначается Ассамблеей (по предложению Совета) большинством в две трети голосов присутствующих и голосующих Действительных членов сроком на четыре года. Назначение Генерального секретаря может быть продлено на новый срок.

Статья 23

1. Генеральный секретарь ответствен перед Ассамблеей и Советом.

2. Генеральный секретарь выполняет указания Ассамблеи и Совета. Он представляет Совету отчеты о деятельности Организации, административные счета, проект общей программы работы Организации и бюджетные наметки.

3. Генеральный секретарь обеспечивает юридическое представительство Организации.

Статья 24

1. Персонал Секретариата назначается Генеральным секретарем согласно правилам, устанавливаемым Ассамблеей.

2. Персонал Организации ответствен перед Генеральным секретарем.

3. При приеме на службу и определении условий службы следует руководствоваться главным образом необходимостью обеспечить высокий уровень работоспособности, компетентности и добросовестности сотрудников Организации. Должное внимание следует уделять важности подбора персонала на возможно более широкой географической основе.

4. При исполнении своих обязанностей Генеральный секретарь и персонал не должны запрашивать или получать указания от какого бы то ни было правительства или власти, посторонней для Организации. Они должны воздерживаться от любых действий, которые могли бы отразиться на их положении как международных должностных лиц, ответственных только перед Организацией.

Бюджет и расходы

Статья 25

1. Бюджет Организации, покрывающий административные функции и общую программу, финансируется взносами Действительных, Ассоциированных и Присоединившихся членов в соответствии со шкалой взносов, принятой Ассамблеей, а также любыми другими возможными поступлениями в соответствии с Финансовыми Правилами, приложенными к настоящему Уставу и составляющими его неотъемлемую часть.

2. Бюджет, подготовленный Генеральным секретарем, должен быть представлен Советом на Ассамблею для изучения и утверждения.

Статья 26

1. Административные счета Организации проверяются двумя Ревизорами, избранными Ассамблеей по рекомендации Совета на период в два года. Ревизоры могут быть переизбраны на новый срок.

2. Ревизоры, кроме изучения административных счетов, могут делать любые замечания, которые они сочтут необходимыми, относительно эффективности финансовой деятельности и администрации, системы счетов, внутреннего финансового контроля и в целом финансовых результатов административной практики.

Кворум

Статья 27

1. Для кворума на Ассамблее необходимо присутствие делегатов, представляющих большинство Действительных членов.

2. Для кворума на заседаниях Совета необходимо присутствие большинства Действительных членов Совета.

Голосование

Статья 28

Каждый Действительный член имеет один голос.

Статья 29

1. Решения по всем вопросам принимаются Ассамблеей простым большинством голосов присутствующих и голосующих Действительных членов, если Уставом не предусмотрено другое.

2. Большинство в две трети голосов присутствующих и голосующих Действительных членов необходимо при решении вопросов о бюджетных и финансовых обязательствах членов и местонахождении штаб-квартиры Организации, а также по другим вопросам, которые по решению простого большинства присутствующих и голосующих Действительных членов на Ассамблее признаны вопросами особой важности.

Статья 30

Совет принимает решения простым большинством голосов присутствующих и голосующих членов, за исключением бюджетных и финансовых рекомендаций, которые должны быть одобрены большинством в две трети голосов присутствующих и голосующих членов.

Юридическое лицо, привилегии и иммунитеты

Статья 31

Организация является юридическим лицом.

Статья 32

Организация пользуется на территории Государств-членов такими привилегиями и иммунитетами, которые необходимы для выполнения ее функций. Такие привилегии и иммунитеты могут быть определены в соглашениях, заключенных Организацией.

Поправки

Статья 33

1. Любой проект поправки к настоящему Уставу и его приложениям препровождается Генеральному секретарю, который рассылает его Действительным членам по крайней мере за шесть месяцев до его представления на обсуждение Ассамблеей.

2. Поправки принимаются Ассамблеей большинством в две трети голосов присутствующих и голосующих Действительных членов.

3. Поправка вступает в силу для всех членов, когда две трети Государств-членов уведомят Правительство-депозитарий об одобрении этой поправки.

Приостановление членства

Статья 34

1. Если Ассамблея признает, что какой-либо член Организации проводит политику, противоречащую основным целям Организации, указанным в статье 3 данного Устава, то она может большинством в две трети голосов присутствующих и голосующих Действительных членов принять резолюцию и приостановить осуществление данным членом прав и привилегий, принадлежащих ему как члену Организации.

2. Эта мера остается в силе до тех пор, пока изменение этой политики не будет признано Ассамблеей.

Выход из числа членов

Статья 35

1. Любой Действительный член может выйти из Организации по истечении срока в один год после письменного уведомления о желании выйти из Организации Правительства-депозитария.

2. Любой Ассоциированный член может выйти из Организации на тех же условиях, если Действительный член, обеспечивающий внешние отношения данного Ассоциированного члена, направит письменное уведомление Правительству-депозитарию о желании данного Ассоциированного члена выйти из Организации.

3. Любой Присоединившийся член может выйти из Организации по истечении срока в один год после письменного уведомления Генерального секретаря.

Вступление в силу

Статья 36

Настоящий Устав вступит в силу через сто двадцать дней после того, как пятьдесят одно государство, чьи официальные туристские организации являются Действительными членами МСОТО к моменту принятия настоящего Устава, направят официальное уведомление временному депозитарию о своем принятии Устава и согласии принять на себя обязанности Действительных членов.

Депозитарий

Статья 37

1. Настоящий Устав и любые заявления о принятии на себя обязанностей членов должны быть переданы временно на хранение Правительству Швейцарии.

2. Правительство Швейцарии уведомит все государства, имеющие право на такую информацию, о получении этих заявлений и о дате вступления в силу данного Устава.

Толкование и языки

Статья 38

Официальными языками Организации являются английский, французский, русский и испанский.

Статья 39

Английский, французский, русский и испанский тексты данного Устава являются равно аутентичными.

Временные положения

Статья 40

Местопребыванием штаб-квартиры Организации временно, до принятия решения Генеральной Ассамблеей по Статье 2, является Женева, Швейцария.

Статья 41

В течение ста восьмидесяти дней после вступления в силу настоящего Устава Государства-члены ООН, специализированных учреждений и Международного Агентства по Атомной Энергии, а также члены Статута Международного Суда имеют право стать Действительными членами Организации (без голосования), сделав официальное заявление о том, что они принимают Устав и выражают согласие принять на себя обязанности Действительных членов.

Статья 42

В течение года, следующего за вступлением в силу настоящего Устава, Государства, чьи национальные туристские организации являлись членами МСОТО к моменту принятия настоящего Устава и которые приняли Устав с последующим подтверждением, могут принимать участие в деятельности Организации с правами и обязанностями Действительного члена.

Статья 43

В течение года, следующего за вступлением в силу настоящего Устава, территории или группы территорий, не ответственные за свои внешние отношения, но чьи туристские организации являлись Действительными членами МСОТО, что дает им право на ассоциированное членство, и которые приняли Устав с последующим подтверждением Государства, ответственного за их внешние отношения, могут принять участие в деятельности Организации с правами и обязанностями Ассоциированного члена.

Статья 44

При вступлении настоящего Устава в силу права и обязанности МСОТО передаются Организации.

Статья 45

Лицо, являющееся Генеральным секретарем МСОТО к моменту вступления в силу настоящего Устава, действует как Генеральный секретарь Организации до того времени, когда Ассамблея изберет Генерального секретаря Организации.

Мехико, 27 сентября 1970 года.

Заключение

Таким образом, выросшая из международного конгресса официальных организаций асоциаций сферы туристического и транспортного бслуживания, образованная в 1947 г. в виде Международного союза официальных туристских организаций, затем преобразованная в 1970 г. во Всемирную Туристическую Организацию, она активно содействовала развитию туризма во всем мире. Сотрудничая со многими мировыми организациями, в частности с ООН, ВТО она оказывает руководящую, консультационную и финансофую помощь индустрии туризма. На многочисленных конферециях (Всемирная конференция по туризму — 1982, Межпарламентская конференция по туризму – 1989), она оказывает неоценимую помощь международной индустрии туризма.

Цель курсовой работы достигнута — определено, что Всемирная Туристская Организация(ЮНВТО) призвана способствовать развитию туризма. Многообразие её целей, задач и видов деятельности убедительно демонстрирует сложность туризма как системы и необходимость комплексного решения большинства проблем в этой области на международном уровне.

Реферат: Правовой статус работодателя: понятия, содержание, виды

МИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ И НАУКИ УКРАИНЫ

ВОСТОЧНОУКРАИНСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ

ЮРИДИЧЕСКИЙ ФАКУЛЬТЕТ

К защите допустить

Заведующий кафедрой «Пправоведения»

________________профессор И.Л.
Лазор

«_____»______________2000 г.

ДИПЛОМНАЯ РАБОТА на тему: Правовой статус работодателя: понятия, содержание, виды

Дипломник ______________А.В. Молодовская

Руководитель ____________О.В. Шаповалова

Луганск, 2000

УТВЕРЖДЕНО:

Руководитель _____________ О.В.
Шаповалова старший преподаватель

«____»_____________ 2000 г.

Дипломное задание

Молодовской Анны Владимировны, студентки V курса, группы Юр-152

1. Тема работы: Правовой статус работодателя: понятие, содержание, виды.
2. Срок сдачи работы руководителю для подготовки отзыва: __________________
3. работа выполняется на базе Луганского филиала акционерного банка

«Укргазбанк».
4. Теоретические задания: сформулировать оптимальное определение термина

«работодатель», рассмотреть особенности работодательской правосубъектности организаций и физических лиц — работодателей, изучить правовой статус руководителя предприятия как органа работодателя, рассмотреть особенности правового регулирования труда руководителя государственного предприятия и хозяйственного общества, порядок замещения должности руководителя, проанализировать опыт зарубежных стран.
5. Практические задания: разработать проект главы КЗоТ, определяющей особенности регулирования труда работников у физических лиц — работодателей.
6. Область применения результатов работы: научная, практическая деятельность, нормотворчество.
7. Задание вручено студентке: 15.12.99 г.

УТВЕРЖДЕНО:

Руководитель _____________ О.В.
Шаповалова старший преподаватель

«____»_____________ 2000 г.

Календарный план выполнения дипломной работы

Молодовской Анной Владимировной, студенткой V курса, группы Юр-152

Тема работы: Правовой статус работодателя: понятие, содержание, виды
| |Название этапов |Срок предоставления |
|№ п/п| | |
| | |План |Факт |
|1 |Выбор темы дипломной работы |17.11.99 |17.11.99 |
|2 |Утверждение дипломного задания и | | |
| |календарного плана |15.12.99 |15.12.99 |
|3 |Работа над I частью дипломной работы |20.12.99 |20.12.99 |
| | |- 25.02.2000 |- 28.02.2000 |
|4 |Работа над II частью дипломной работы |01.03.2000 |01.03.2000 |
| | |- 29.04.2000 |- 29.04.2000 |
|5 |Предоставление дипломной работы на | | |
| |отзыв руководителю |03.05.2000 |10.05.2000 |
|6 |Предоставление дипломной работы на | | |
| |внешний отзыв |12.05.2000 | |
|7 |Утверждение дипломной работы деканом | | |
| |факультета |22.05.2000 | |
|8 |Защита дипломной работы |29.05.2000 | |
| | |- 07.06.2000 |30.05.2000 |

Студентка ____________________А.В. Молодовская

МИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ И НАУКИ УКРАИНЫ

ВОСТОЧНОУКРАИНСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ

ЮРИДИЧЕСКИЙ ФАКУЛЬТЕТ

О Т З Ы В руководителя дипломной работы, выполненной студенткой

Молодовской Анной Владимировной на тему: Правовой статус работодателя: понятие, содержание, виды

«_____»______________2000 ________________О.В. Шаповалова

Луганск, 2000

Р Е Ф Е Р А Т

Дипломная работа: листов, 2 приложения, 57 источников

Исследована сущность работодателя и руководителя предприятия как органа работодателя. Рассмотрены виды работодателей, содержание их правового статуса. Представлены теоретические модели построения отношений между собственником имущества предприятия и руководителем предприятия.
Рассмотрен опыт зарубежных стран. Обоснованы предложения, направленные на более четкое правовое регулирование статуса работодателя и руководителя предприятия.

Работодатель, Организации-работодатели, Оперативный и имущественный критерии правосубъектности, Физические лица — работодатели,
Трудовой договор, Гражданско-правовой договор, Интегрированный подход,
Назначение, избрание, Конкурс, Контракт, Менеджер

Содержание
Введение 9-11

1 Работодатель как субъект трудового правоотношения 12-23
1.1 Понятие «работодатель». Теоретические аспекты проблемы 12-15
1.2 Организации-работодатели 15-18
1.3 Физические лица — работодатели 19-23

2 Правовой статус руководителя предприятия 24
2.1 Руководитель предприятия как орган работодателя 24-31
2.2 Собственник имущества предприятия — руководитель предприятия: сущность взаимоотношений 32-41
2.3 Порядок замещения должности руководителя: назначение, избрание, замещение должности на конкурсной основе 42-47
2.4 Правовое регулирование труда руководителей государственных предприятий, учреждений, организаций 48-55
2.5 Правовое регулирование труда руководителей хозяйственных обществ 56-65
2.6 Правовой статус руководителя предприятия (менеджера) в экономически развитых странах
65-69

Заключение 70-73

Список использованной литературы 74-78

Приложение А. Схема «Правовой статус руководителя федерального предприятия в Российской Федерации» 79
Приложение Б. Проект главы КЗоТ Украины «Особенности

Регулирования труда работников у физических лиц — работодателей» 80-81

Введение.

Соединение рабочей силы труженика со средствами производства, собственником которых он является, означает, что сам производитель не выступает ни владельцем средств производства, ни организатором производства. В качестве такового выступает работодатель, в интересах которого применяется труд.

Конституция Украины установила, что общественная жизнь в государстве основывается на принципах экономического разнообразия [1,15], что предполагает и разнообразие правовых форм опосредования этих отношений.

Среди задач Кодекса законов о труде содействие росту продуктивности труда, улучшение качества работы, повышение эффективности общественного производства и подъем на этой основе материального и культурного уровня жизни трудящихся [2,1]. Несомненно, что четкое правовое регулирование правового статуса работодателя и руководителя предприятия, учреждения, организации как его органа — это важный этап на пути достижения поставленных задач.

Тема моей дипломной работы слабо разработана в отечественной научной литературе, изучением данной проблемы основательно занимался, пожалуй, только В.И. Прокопенко, вклад в ее исследование внесен В. Кравченко и П.
Пилипенко, а также А. Зарницким и Д Миргородским, которые, изучая правовой статус лиц, работающих у граждан по трудовому договору, попутно исследовали и правовой статус физического лица — работодателя. Украинские ученые имеют консервативный взгляд на проблему отношений между работодателем и руководителем предприятия — между ними допускаются существование исключительно трудовых отношений.

Российская юридическая наука более прогрессивна в этом отношении, здесь учеными предлагается как минимум три возможных модели регулирования указанных правоотношений: трудоправовая, гражданско-правовая и смешанная.
Сторонниками первой являются Р.З. Лившиц, Ю.П. Орловский, А.Ф. Нуртдинова,
Л.А. Чиканова, В.В. Глазырин; вторую модель активно отстаивает Э.В.
Мартиросян, третью, комплексную, модель предоставляют Е.М. Акопова и Д.Р.
Акопов.

Так как традиционный подход к проблеме украинских ученых, который не носит научной новизны, не представляет для меня теоретического интереса, сущность отношений, складывающихся между собственником имущества предприятия и его руководителем, я бы хотела рассмотреть на примере российской науки трудового договора. Анализ предложенных мною моделей и выбор наиболее оптимальной из них — одна из основных целей моей работы.

В юридической литературе много писалось о правах и обязанностях работодателя, о его ответственности перед работником, и, пожалуй, научной проблемы здесь нет, множество вопросов начинает возникать, когда мы доходим до реализации работодателем своей трудовой правосубъектности. Осуществление ее через орган работодателя, которым является руководитель предприятия, учреждения, организации, требует особого подхода к регламентации правоотношений между собственником имущества предприятия и его руководителем. Поэтому большую часть своей дипломной работы я посвятила исследованию данной проблемы — правового статуса руководителя предприятия как органа работодателя и работника.

Данная работа выполнена на стыке трудового, гражданского и корпоративного права, что обусловлено самой правовой природой ее объектов — работодателя и его органа — руководителя предприятия, учреждения, организации. При выполнении ее я исходила из того, что нельзя рассматривать некоторые ограничения трудовых прав руководителя как нарушение трудового законодательства и ущемление прав и свобод личности, — это особенности правового регулирования труда данной категории работников, требующие дальнейшей законодательной конкретизации.

Целями моей дипломной работы являются — обосновать и сформулировать оптимальное определение термина «работодатель»; рассмотреть особенности работодательской правосубъектности организаций и физических лиц — работодателей; разработать проект главы КЗоТ, которая бы посвящалась особенностям регулирования труда работников у физических лиц — работодателей; обосновать необходимость переосмысления теории реальности юридического лица и рассмотрения руководителя предприятия в качестве особого представителя юридического лица; проанализировать все возможные модели построения отношений между руководителем предприятия и собственником его имущества, сделать практические выводы по это проблеме; рассмотреть порядок замещения должностей руководителя предприятия, учреждения.
Организации; проанализировать особенности регулирования труда руководителей государственных предприятий и хозяйственных обществ; а также привести опыт разрешения проблемы в других странах.

1 Работодатель как субъект трудового права

1.1 Понятие «работодатель». Теоретические аспекты проблемы

Впервые на Украине термин «работодатель» был легализован законами от 15 декабря 1993 года «Об охране прав на изобретения и полезные модели» [3,1] и
[4,1], где значится; «Работодатель — лицо, нанявшее работника по трудовому договору (контракту).

Позже это определение термина было продублировано законом «Об охране прав на топографии интегральных микросхем» от 5 ноября 1997 года [5,1]. На мой взгляд, в нем требуется конкретизировать, какие же именно лица могут быть работодателями, что и было сделано в законе «О профессиональных союзах, их правах и гарантиях деятельности» от 15 сентября 1999 года:
«работодатель — собственник предприятия, учреждения или организации независимо от формы собственности, вида деятельности и отраслевой принадлежности или уполномоченный им орган, либо физическое лицо, которое в соответствии с законодательством используют наемный труд» [6,1]. Но и это определение страдает рядом недостатков, о которых речь пойдет дальше.

Как же обстоит вопрос в зарубежных странах? И.Я. Киселев пишет: «
Стороной индивидуального трудового отношения является собственник капитала, а не руководство (администрация) предприятия, состоящая, как правило, из наемных управляющих (менеджеров), ведь управление подчинено собственности на средства производства и определяется ею. В трудовом праве этот факт вуалируется. Поскольку функция собственности во многих случаях отделена от функции управления, субъектом трудового правоотношения выступают менеджеры, хотя они, как правило, являются лишь представителями собственника» [7,50].

В роли предпринимателей могут выступать отдельные лица или группы лиц, а также государство. Субъектами трудового договора — нанимателями могут быть, таким образом, физические или юридические лица. Юридическое оформление фигуры предпринимателя, участвующего в хозяйственном и торговом обороте, весьма разнообразно. Рассмотрение этого вопроса не входит в проблематику трудового права. Здесь важно еще раз подчеркнуть, что независимо от характера и специфики этого оформления субъектом трудового договора выступает «работодатель» (физическое лицо или носитель прав юридического лица), обладающий трудовой правоспособностью, т.е. прежде всего правом найма и увольнения.

Относительно терминологии И.Я. Киселев пишет, что «работодатель» — термин, применяемый в Германии и ряде других стран; «предприниматель» — термин, применяемый, главным образом, в англосаксонских странах, а также в конвенциях и иных актах МОТ. При этом в последние годы в документах МОТ, переводимых на русский язык, используется термин «работодатель» [7,50].

Вернемся к ситуации в украинском трудовом праве.

О необходимости легализации термина «работодатель» неоднократно писалось в юридической литературе. Вот, например, что пишет об этом П.
Пилипенко: «Для того чтобы узаконить заключение трудового договора с физическими лицами, нанимающими на работу граждан, пришлось внести изменения в ст.21 КЗоТ. Теперь определение одной из сторон трудового договора стало еще более громоздким, чем раньше — собственник, уполномоченный им орган или физическое лицо. То есть, поскольку физическое лицо не вписывалось в формулу, «собственник предприятия, учреждения, организации» решили не изменять существующее правило, а лучше добавить еще одного субъекта на стороне нанимателя. Но при этом оказались не соблюденными правила грамматики. Ведь запятая между «собственником» и
«уполномоченным органом» дает основания полагать, что последние одновременно выступают стороной трудового договора » [8,64].

Далее, термины «собственник», «предприятие», «организация», учреждение» характерны для понятий аппарата гражданского права и отражают его специфику, в то время как организационно-правовая форма нанимателя рабочей силы для трудового права значения не имеет, ведь определяющим моментом здесь является трудовая правосубъектность, следовательно, существует потребность в обобщении и упрощении, т.е. во введении в КЗоТ термина
«работодатель».

На практике термин «предприятие» в сочетании в «учреждением» и
«организацией» фигурирует во многих статьях действующего Кодекса. И, несмотря на то, что они перестали быть стороной трудовых отношений — теперь таковой является собственник или уполномоченный им орган (что тоже не лучший вариант), остались нормы, которые устанавливают, например, материальную ответственность работника не перед собственником, а почему-то перед тем же предприятием [8,65].

Еще один аргумент: категория «собственник» отражает отношения присвоения, что для трудового договора значения не имеет, так как им не регулируется, а категория «работодатель» — более точна, потому как отражает функцию собственника средств производства в трудовом правоотношении. Кроме того, нанимателем рабочей силы может быть не только собственник предприятия, но и субъект, владеющий им на ином вещном праве, например, арендное предприятие. В этом плане показательно определение работодателя, даваемое разработчиком проекта трудового кодекса Российской Федерации:
«работодатель — юридическое лицо либо другая, организация, которая в соответствии с законодательством РФ может не являться юридическим лицом, заключившее трудовой договор с работником» [9,4]. Категория «юридическое лицо» универсально, она включает в себя как собственников имущества предприятия, так и субъектов, владеющих имуществом предприятия на ином вещном праве (оперативное управление, аренда и т.п.), что позволяет избежать употребления термина «уполномоченный орган», который не соответствует современным запросам трудового права, о чем не раз говорилось в юридической литературе. В конечном итоге нет даже определения, позволяющего понять, кто не является таки органом — руководитель предприятия или само предприятие. Определение, данное в законе о профсоюзах
[6,1], позволяет заключить, что «уполномоченный собственником орган» — это один из видов работодателей, следовательно, руководитель предприятия им быть не может — это бы неизменно повлекло его личную ответственность в трудовых правоотношениях, а также расторжение всех заключенных им с работниками трудовых договоров. В то же время предприятие тоже не может быть «уполномоченным собственником органом» — как юридическое лицо, самостоятельный хозяйствующий субъект может быть чьим-либо органом?

Продолжаем анализировать определение работодателя, приводимое в законе о профсоюзах: что значит «которые в соответствии с законодательством используют наемный труд? Использование наемного труда возможно как на основе трудового, так и на основе гражданско-правового договора, поэтому правильнее было бы говорить «которые нанимают работника по трудовому договору».

И последнее: работодателем может быть и организация, не являющаяся юридическим лицом — филиал, представительство и т.п. (смотри 1.2).

Считаю, что нужно дать следующее определение:

«Работодатель — юридическое лицо либо другая организация, которая в соответствии с законодательством таковым не является, либо физическое лицо, которые нанимают работника по трудовому договору».

1.2 Организации — работодатели

Юридические лица наделяются статусом субъектов трудового права главным образом в связи с необходимостью осуществления трудовой и предпринимательской деятельности, предоставления гражданам работы, а также с организацией, оплатой и охраной труда работников. О.В. Смирнов оперирует понятием «организации -работодатели», ссылаясь на то, что работодателями могут быть не только юридические лица, но и организации, таковыми не являющимися, например: структурные подразделения, дочерние предприятия, филиалы, представительства. [10,47].

Для всех организаций как субъектов трудового права характерна специфическая направленность их правового статуса. Эта направленность связана:

а) с комплектованием полноценного трудового коллектива; б) с осуществлением профессионально подготовки кадров непосредственно на производстве и повышением их квалификации; в) с формированием фондов организации и, прежде всего, фонда оплаты труда; г) с научной организацией и охраной труда; д) с организацией эффективной системы стимулирования труда

В силу особой направленности их статуса и правовой деятельности трудового правосубъектность организации следует рассматривать как специальную.

Признаки, определяющие трудовую субъектность юридических лиц, во многом сходны с их признаками как субъектов гражданского права. И в том и в другом случае они должны обладать обособленным имуществом, быть способными нести самостоятельную имущественную ответственность и выступать от своего имени во взаимоотношениях с другими субъектами права, быть истцом и ответчиком в суде. Не случайно, поэтому трудовая правосубъектность презюмируется за всеми юридическими лицами.

Вместе с тем, трудовую правосубъектность юридических лиц не следует отожествлять с их гражданской правосубъектностью. Дело в том, что сходство указанных признаков — формальное. По существу же они значительно отличаются друг от друга. Если признаки трудовой правосубъектности характеризуют юридическое лицо с точки зрения субъекта права, участвующего в общественных отношениях, складывающихся внутри кооперации труда, внутри коллектива организации, то признаки юридического лица как субъекта гражданского права
— с точки зрения отношений вне данной кооперации труда.

Действующее законодательство связывает формирование организации- работодателя как субъекта трудового права с процедурой ее регистрации.
Следует полагать, что с момента регистрации организация приобретает не только гражданско-правовую, но и трудовую правосубъектность в качестве работодателя.

Это правосубъектность определяется двумя критериями: оперативным и имущественным.

Оперативный критерий характеризует особенности содержания деятельности организации-работодателя как субъекта трудового права. Он сводится к признанию за ней способности осуществлять подбор и расстановку кадров, организовывать труд работников, создавать им необходимые условия для качественной и высокопродуктивной работы.

Имущественный критерий характеризует способность организации рассчитываться с работниками за результаты их труда. Иначе говоря, для осуществления производственно-хозяйственной деятельности организация- работодатель должна иметь определенный имущественный потенциал (основные и оборотные средства). Однако с точки зрения трудовой правосубъектности юридическое значение имеет не весь имущественный комплекс организации, а главным образом фонд оплаты труда. Из этого фонда осуществляются расчеты с наемными работниками за их труд, премирование, иные платежи по обязательствам, вытекающим из общественных отношений, регулируемых трудовым правом.

Эти два критерия трудовой правосубъектности наглядно иллюстрируют, почему же организация, не являющаяся юридическим лицом, может быть субъектом трудового права — работодателем. В качестве примера хочу привести
ЛФ АБ «Укргазбанк», где я проходила преддипломную практику. Не являясь юридическим лицом, филиал организовывает труд своих работников (оперативный критерий) и имеет свой фонд заработной платы (имущественный критерий), что позволяет ему заключать трудовые договоры с работниками, т.е. быть субъектом трудового договора — организацией-работодателем.

Важнейшие вопросы управления предприятием регламентируются законодательством и уставом, которые в современных условиях предоставляют юридическим лицам максимум самостоятельности и оперативности.

Они самостоятельно определяют структуру органов управления и затраты на их содержание. При этом юридическое лицо выступает единственным субъектом управления как собственник (владелец) принадлежащего ему имущества.

Что касается сферы трудовых отношений, то организация-работодатель вправе самостоятельно устанавливать формы, системы и размеры оплаты труда своих работников, а также другие виды их доходов. Она может устанавливать дополнительные отпуска, сокращенный рабочий день и иные льготы и преимущества, исходя из своего экономического состояния.

Вместе с тем, организация-работодатель (независимо от вида собственности и организационно-правовой формы) обязана обеспечить своим работникам гарантированный законом минимальный размер оплаты труда, благоприятные условия труда и меры социальной защиты в соответствии с действующим законодательством. Она должна обеспечить работникам безопасность труда и здоровую экологическую и производственную обстановку.
На нее возлагается ответственность ущерб, причиненный здоровью работников, вызванный нарушением правил безопасности производства, санитарно- гигиенических норм.

Деятельность организации-работодателя как субъекта трудового права может быть прекращена в связи с ее ликвидацией. Работником, увольняемым в связи с ликвидацией юридического лица (как и организации, не является таковыми), гарантируется соблюдение их прав и интересов, предусмотренных трудовым законодательством.

Юридическое лицо считается ликвидированным с момента исключения его из государственного реестра юридических лиц. С этого момента прекращается и трудоправовая правосубъектность организации-работодателя.

Итак, организацией-работодателем является юридическое лицо либо организация не являющаяся таковым, которые обладают имущественным и оперативным критериями трудовой правосубъектности работодателя и заключают трудовые договора с работниками.

1.3 Физические лица — работодатели

Еще десять лет назад заключение трудовых договоров между гражданами считалось нетрадиционным инструментом трудового права. Применялся он мало, в основном для предоставления технической помощи лицам, занятым литературным и художественным творчеством. Эти случаи были редкими, поэтому нормы, которое регулировали условия труда лиц, работающих у граждан по договору, можно было считать «мертвыми».

Однако ныне ситуация изменилась. Имущественная дифференциация общества привела к увеличению числа лиц, которые готовы заключать трудовые договора с телохранителями, шоферами, садовниками, поварами, домработницами. Все чаще к этому инструменту обращаются лица, занимающиеся предпринимательской деятельностью без образования юридического лица, — для них это прекрасная возможность нанять помощников и сотрудников [11,42].

Изменениями в ст.3 КЗоТ от 5 июля 1995 г. действие этого нормативного и других актов законодательства о труде было распространено на трудовые отношения работников с физическими лицами (лицами, занимающимися предпринимательской деятельностью без создания юридического лица; лицами, нанимающими работников для обслуживания нанимателей). Однако и до этого, в силу ст.9 Закона «О предпринимательстве» трудовые отношения работников с лицами «занимающимися предпринимательской деятельностью без создания юридического лица», регулировались КЗоТ и другими нормативными актами о труде [12,9].

Что касается трудовых отношений между физическими лицами нанимателями и работниками, принимаемыми на работу для обслуживания личных нужд нанимателей. То они регулировались нормами КЗоТ в силу косвенного указания на это в ст. 7 КЗоТ [13,12]. После исключения из ст. 7 КЗоТ этого указания
Законом от 15 декабря 1993г. в трудовом праве образовался пробел, который был устранен только Законом от 5 июля 1995 г., в соответствии с которым изменена ст. 3 КЗоТ и трудовое законодательство было распространено на отношения между нанимателями — физическими лицами и работниками [14,1,26].

Условия труда лиц. Которые заключают трудовые договоры с гражданами, регламентируются Положении об условиях труда лиц, которые работают у граждан по договорам, утвержденным постановлением Госкомтруда СССР и
Секритариатом ВЦСПС 28 апреля 1987г. [15,14-17]. В данном Положении указано, что труд лиц, работающих у граждан по договору (домашних работников), применяется для выполнения работы в домашнем хозяйстве граждан, предоставления им технической помощи в литературной или другой деятельности, других видов услуг. Таким образом, заключение трудовых договоров с гражданами возможно: для выполнения работы в домашнем хозяйстве
(домработница, садовник, няня); предоставления технической помощи в творческой деятельности (стенографист, машинистка, аккомпаниатор); для предоставления других видов услуг (охранник, шофер). Как видим, собственно
«домашними работниками» в прямом значении является только первая категория граждан. Поэтому этот термин не сосем удачный, он требует расширенного толкования, поэтому далее я буду говорить «личные работники». То есть такие, которые заключили трудовой договор с конкретными физическими лицами.

На таких работников распространяется законодательство Украины о труде, то есть перечень их прав и обязанностей, требования по охране труда, порядок приема на работу и увольнения, режим труда и отдыха не могут быть хуже, чем установлено действующим законодательством. Любое условие трудового договора, которое ухудшает положение личного работника сравнительно с действующим законодательством о труде, следует считать недействительным, согласно ст. 9 КЗоТ [2,9].

Договор заключается обязательно в письменной форме с указанием срока
(по Положению — до трех лет) или бессрочно, возможна и контрактная форма.
Хотя в Положении нет прямых указаний на количество экземпляров договора, на мой взгляд, их должно быть два: один у работника, другой — у работодателя.
Об изменениях и дополнениях договора делается запись в оба экземпляра, заверяется она подписями сторон с указанием на число, месяц, год.

Договор не заключается, если работа имеет краткосрочный характер, до десяти дней, в общем, на протяжении месяца.

Согласно изменениям и дополнениям, внесенным в КЗоТ законом от 24 декабря 1999г., в случае заключения трудового договора между работником и физическим лицом физическое лицо должно в недельный срок с момента фактического допущения работника к работе зарегистрировать заключенный в письменной форме трудовой договор в государственной службе занятости по месту своего проживания в порядке, определенном министерством труда и социальной политике Украины [16,24].

За минувшие четыре месяца этот порядок еще пока не утвержден, очевидно, он будет опубликован в ближайшем будущем.

Если раньше инструкцией о порядке ведения трудовых книжек устанавливалось, что на работников, которые работают на условиях трудового договора у предпринимателей, не имеющих прав юридического лица, а также на работников, которые работают у отдельных граждан по их обслуживанию трудовые книжки не заводятся. Их работа подтверждалась справкой организации, с участием которой был заключен трудовой договор между нанимателем и работником, а также справкой об уплате налогов в фонд государственного социального страхования [17,25]. То теперь, в связи с принятыми изменениями и дополнениями ст. 48 КЗоТ требует заводить трудовые книжки на всех работников, которые работают на предприятиях, учреждениях, организациях или у физических лиц свыше 5 дней [16,10].

Проект Трудового кодекса Российской Федерации предусматривает отдельную главу, посвященную особенностям регулирования труда работников, работающих у работодателей физических лиц (глава XLII):

Ст. 271: работодатель — физическое лицо обязан:
— оформить письменно трудовой договор с работником и зарегистрировать его в органе местного самоуправления;
— уплачивать страховые взносы и другие обязательные платежи во внебюджетные фонды в порядке и размерах, определяемых федеральными законами;
— оформлять страховые свидетельства государственного пенсионного страхования для лиц, поступающих на работу впервые.

Режим работы определяется по соглашению сторон. При этом продолжительность рабочей недели не может быть больше, а продолжительность ежегодного оплачиваемого отпуска меньше, чем установлено трудовым законодательством.

Ст. 274: Об изменении существенных условий, предусмотренных трудовым договором, работодатель — физическое лицо письменно предупреждает работника не менее чем за 7 календарных дней.

Ст. 275: Помимо оснований, предусмотренных Трудовым кодексом, трудовой договор, может быть, расторгнут по предусмотренным в нем основаниям.

Ст. 277: Документом, подтверждающим время работы у работодателя — физического лица, является письменный договор, зарегистрированный в установленном порядке.

Работодатель — физическое лицо не вправе производить записи в Трудовых книжках работников, а также оформлять Трудовые книжки на работников, принимаемых на работу впервые [9,9].

Разумно было бы ввести аналогичную главу и в отечественный КЗоТ, ее проект я прилагаю (см. Приложении В).

А пока вернемся к ныне действующему Положению об условиях труда лиц, работающих у граждан по договорам.

В соответствии с п.6 Положения трудовые споры, вытекающие из такого договора рассматриваются только районными (городскими) судами (обращение в какую-либо КТС или третейский суд не допускается). В таком же порядке рассматриваются дела о признании договора недействительным, если он был заключен без намерения выполнять предусмотренные в нем обязанности
(фиктивный договор).

На мой взгляд, устаревшим является положение о том, что договор может быть признан недействительным, если он был заключен с лицами, которые пребывают с нанимателем в родственных отношениях или своячестве. Однако по
Положению данное правило не распространяется на лиц, которые досматривают инвалидов I группы из числа военнослужащих, а также инвалидов I группы вследствие трудового увечья, профессионального заболевания, инвалидов по зрению.

Договор может быть расторгнут по инициативе каждой из сторон. Другая сторона предупреждается об этом за один месяц независимо от мотивов расторжения договора. В случае же нарушения его условий, может быть, расторгнут в любое время.

Подводя итоги, хотелось бы отметить, что физические лица предпочитают заключать с работниками гражданско-правовые договоры, что уменьшает их ответственность перед работником за его социальное обеспечение, позволяет взыскивать причиненный ущерб в полном объеме, снимает обязательство контролировать условия труда. Однако с другой стороны, трудовой договор позволяет обеспечить стабильность труда, улучшить контроль за работой, появляется возможность налагать на работника дисциплинарную и материальную ответственность, не прибегая к гражданским искам. Но заключение трудовых, а не гражданско-правовых договоров, отвечает, прежде всего, интересам работников. Они не теряют трудовой стаж, пользуются всеми правами и гарантиями, предусмотренными законодательством. Так что заключение трудовых договоров с физическими лицами — работодателями — это позитивное явление, выравнивающее социальные противоречия и обеспечивающее дополнительные рабочие места.

2 Правовой статус руководителя предприятия, учреждения, организации

2.1 Руководитель предприятия как орган работодателя

Согласно ст.29 ГК Украины юридическое лицо приобретает гражданские права и принимает на себя обязанности через свои органы, действующие в соответствии с законом, иными правовыми актами и учредительными документами
[18,29]. Под органом юридического лица традиционно понимается его составная часть, которая согласно имеющимся у нее полномочиям формирует и выражает его волю, руководит его деятельностью.

В настоящее время такое понимание органа юридического лица подлежит переосмыслению. Прежде всего, это относится к определению органа как части целого. Подобное понимание может иметь право на существование при условии принятия за основу теории реальности юридического лица как некой
«коллективной личности». С развитием законодательства и признанием права учреждения юридического лица одним лицом (наличие одного участника), предложенный подход стал, уязвим, тем более. Если таким учредителем является другое юридическое лицо. Кроме того, возможны случаи, когда юридическое лицо существует, в то время как его «людской субстрат» временно отсутствует, но это отнюдь не означает, что в указанный период юридическое лицо не создает для себя каких либо обязанностей. Таким образом, понимание органа в качестве составной части юридического лица в настоящее время подлежит пересмотру.

В России данная проблема обострилась в результате закрепления в ГК РФ возможности передачи по договору функций управления предприятием индивидуальному предпринимателю или коммерческой организации. В законодательстве Украины нет аналогичного положения, такая возможность, казалось бы, вытекает из содержания ст. 47 Закона Украины «О хозяйственный обществах»: «Работой правления руководит председатель правления, который назначается или избирается в соответствии с уставом акционерного общества», однако, в ст. 48 значится: «Председателем и членами правления общества могут быть лица, которые состоят с обществом в трудовых отношениях» [19,47-
48], так что отношения между собственником и руководителем предприятия на
Украине признается исключительно трудовыми.

Российский адвокат Г.В. Цепов, проведший глубокое теоретическое исследование понятия юридического лица по российскому законодательству, отмечает: «Употребляя понятие «орган юридического лица», нужно осознавать, что он формируется из самостоятельных субъектов права, вследствие чего их действия должны различаться в зависимости от того, действуют ли они от себя лично, либо от имени и в интересах представляемого ими юридического лица.
Однако вышеприведенная теория такого разграничения не проводит, поэтому отношения между участвующими в управлении субъектами и юридическим лицом остаются неисследованными.» (возьмем в качестве иллюстрации директора АО, который при этом является владельцем крупного пакета акций, — здесь налицо сочетание публичного и частного интереса, а поэтому возможны их столкновения). «В большинстве случаев теория и следующая за ней судебная практика считают такие отношения трудовыми. В то же время с закреплением в
ГК РФ возможности передачи по договору функций управления коммерческой организации или индивидуальному предпринимателю данная позиция вызывает большие сомнения» [20,90].

По тем же причинам в практической деятельности возникают коллизии.
Связанные с невозможностью, исходя из упомянутой концепции, нормально разрешать споры. Так в случае спора о том, какой орган принял решение в пределах своей компетенции, а какой — нет, непонятно, кто будет являться сторонами такого спора. Например, АО, действующее в лице директора, с одной стороны, и то же общество, но уже в лице собрания акционеров или наблюдательного совета — с другой, участниками такого спора быть не могут.
Не могут быть сторонами спора эти органы, так как, будучи «частью целого», не признаются самостоятельными субъектами права. Непонятно также, подведомственны ли такие споры суду, и по какому праву они должны рассматриваться.

В качестве примера Г.В. Цепов приводит случай из практики Арбитражного суда г. Санкт — Петербурга и Ленинградской области: «АО предъявило иск о признании недействительными решения общего собрания акционеров того же общества. В качестве ответчика была указана та же организация. В определении Арбитражного суда об отказе в принятии искового заявления говорилось следующее: «В соответствии с п.1 ст.22 АПК РФ арбитражному суду подведомственны дела по спорам между юридическими лицами. В данном случае истец и ответчик являются одним и тем же лицом. При таких обстоятельствах спор не подлежит рассмотрению в арбитражном суде». Позиция суда в данном случае представляется правильной, однако, вопрос заявителя, в каком же именно порядке можно установить факт незаконности решения общего собрания, так и остался без ответа» [20,90].

Еще более запутаны случаи с появлением лжедиректоров, фальсификацией результатов собраний акционеров и т.п. Как поступать в таких случаях? Можно ли на основе господствующей теории реальности юридического лица как
«коллективной личности» выработать четкий механизм разрешения таких споров?
По-видимому, нет. Ведь теория юридического лица — «коллективной личности» была создана советскими правоведами для обслуживания концепций коллективной собственности, кроме того, с ее помощью можно было доказывать, что государственная собственность является «общенародной»; таким образом, теория реальности юридического лица в большей мере выполняла идеологическую функцию. В настоящее время требуется кардинальная переработка самой концепции юридического лица, определение правового положения участвующих в управлении лиц и распространение на эти отношения норм гражданского права, так как в противном случае будет затруднительно определить, нормы какой отрасли права распространяются на данные отношения, поскольку ни административными, ни трудовыми такие отношения быть не могут.

Модель, предлагаемая Г.В. Цеповым, широко распространяется в зарубежных странах [21,56-58]. «Юридическое лицо — это фикция, то есть искусственное образование, невидимое, неосязаемое и существующее только с точки зрения закона». Признав это в качестве аксиомы, мы неизбежно должны сделать вывод, что и воля юридического лица не может существовать в действительности, и для ее возникновения необходимо действие реально существующего субъекта.
Этим субъектом и является лицо, выполняющее функции его органы.

Весь же процесс формирования и выражения воли юридического лица можно представить следующим образом:
1) первый этап составляет выражение субъектами управления воли, которую они полагали бы выдать за волю юридического лица;
2) второй этап — допущение, что данная воля является волей юридического лица;
3) третий этап — выражение этой воли третьими лицами уже как воли юридического лица.

И в первом и в третьем случаях фактически действуют только указанные субъекты, однако, если на первом этапе это — непосредственно их воля, то на последнем признается, сто это уже воля юридического лица. Субъекты в последнем случае действуют как его представители. Таким образом, можно говорить о наличии в гражданском праве особого рода отношений, связанных с
«управлением» одного субъекта гражданского права другим субъектом. В случае с акционерными обществами такие отношения возникают между обществом и директором. Управление в этом смысле представляет собой не представление юридическому лицу обязательных указаний для их исполнения, как в административном праве, а допущение того, что каждый из управляющих при исполнении им своих функций действует от лица самого общества. По сути речь идет не об управлении обществом как самостоятельным субъектом права, а об управлении его имуществом, выступлении в гражданском обороте от его имени.
Понятие «управление» в данном случае употребляется в значении
«распоряжение» («Управлять — править, давать ход, направление, распоряжаться» [22,504]). При этом в любом случае допускается свободная воля общества, в результате чего принципы гражданского права не страдают.
[90-91].

Далее, отстаивая свою позицию, Г.В. Цепов приводит следующее доводы:
«Несомненно, сходство данных отношений с договором поручения. Общим между ними является следующее:
1) как директор, так и поверенный действуют от имени представляемого лица;
2) как поверенный, так и директор должен действовать добросовестно и разумно;
3) и доверитель и юридическое лицо могут отказаться от поручения

(отстранить директора от занимаемой должности) в любое время» [20,92].

Последний аргумент предоставляется несколько сомнительным для украинского права, где, в отличие от российского, директор состоит с предприятием в трудовых отношениях, и, стало быть, увалить его можно только по основаниям, предусмотренным КЗоТ, если иное не определено в контракте.

«Однако между правовым положением поверенного и директора существуют различия. Применительно к АО их можно определить таким образом. Во-первых, общество не может непосредственно осуществлять все принадлежащие ему права, вследствие чего вынуждено приглашать для этих целей третьих лиц. Общество не может также давать указания директору относительно реализации переданных ему полномочий, в то время как поверенный должен действовать в соответствии с указаниями доверителя. Таким образом, поверенный, действуя, как правило, в соответствии с указаниями доверителя не формирует его волю, в то время как в случае с директором этапу выражения им воли представляемого юридического лица предшествует этап ее формирования. Во-вторых, при действиях директора всегда подразумевается, что он действует от имени представляемого им юридического лица, в то время как полномочия поверенного должны специально оговариваться в доверенности. Директор же действует на основании учредительных документов и закона, какого-либо специального подтверждения его полномочий не требуется. Указанные различия продиктованы фиктивной природой самого общества, а также необходимостью упрощения отношений между обществом и директором, обществом и его контрагентами, созданием для них надежных гарантий законности совершения сделок.» [20,92-
93].

Было бы неверно рассматривать отношения между лицом, исполняющим функции директора, и юридическим лицом только как трудовые. Очевидно, что если директором является физическое лицо, то такие отношения присутствуют.
Однако нормы трудового права не регулируют вопросы передачи полномочий.
Возникновение полномочий директора допускается теперь у лиц, которые не могут быть субъектами данных трудовых отношений (например, арбитражный управляющий). Следовательно, трудовые отношения могут возникать либо не возникать. Однако в любом случае имеются отношения по поводу передачи полномочий. По этим причинам непризнание отношений между юридическим лицом и субъектами, выполняющими функции его органов, гражданско-правовыми ошибочно, не отвечает ни требованиям действующего законодательства, ни духу времени.

Таким образом, правовая концепция действенного трудоправового статуса руководителя предприятия, которая существует в украинском трудовом праве, в российском утрачивает смысл. Ведь согласно ей руководитель предприятия с одной стороны — орган работодателя, а с другой — сам является наемным работником. Но в России отношения между собственником и руководителем предприятия были в законодательном порядке названы гражданско-правовыми в
Указе Президента РФ №1200 «О некоторых мерах по обеспечению государственного управления экономикой» от 10 июля 1994г. [23,6]. Поэтому руководитель не является наемным работником. Его труд не входит в сферу действия трудового права, по сути, он «доверительный управляющий» [24,53].
Подробнее правовой статус «руководителя организации» по российскому праву будет рассмотрен мною в п.

Подводя итоги вышеизложенному, не могу не отметить, что в Российской
Федерации создан качественно новый механизм взаимоотношений в системе
«собственник — руководитель организации — работник». Правоотношения между собственником и руководителем федерального предприятия регулируются гражданским правом, а между руководителем и работниками — уже трудовыми
(см. Приложение А).

Как же этот вопрос решает отечественная правовая наука? Она более консервативна, нежели российская, ведущие украинские ученые — трудовики, такие как В.И. Прокопенко [25,20-22], Г. Чанышева [24,48], Н. Башмакова
[27,86], продолжают поддерживать концепцию двойственного трудового статуса руководителя предприятия. Определенную научную новизну в этот вопрос внес только В. Кравчук, профессор Львовского государственного университета, который обозначил роль руководителя предприятия в системе отношений
«учредитель — юридическое лицо»: «Сущность отношений, возникающих между учредителем (независимо от того, кто ним является: физическое, юридическое лицо или государство) и юридическим лицом, состоит в праве первого определять волю созданного юридического лица с целью реализации собственных субъективных прав. При таком понимании проблемы названное лицо должно рассматриваться как вспомогательная правовая категория, посредующая волеизлияние учредителя (учредителей), связанное с реализацией принадлежащих им субъектов прав путем вступления упомянутого лица в правоотношения с неограниченным кругом третьих лиц. Вне учредителей волеизъявление юридического лица не осуществляется. За каждым его действием прослеживается интерес учредителя и его волеизъявление [28,107].

Юридическое лицо, созданное для осуществления предпринимательской деятельности (предприятие) выражает волю учредителя, даже если последний и не осуществляет непосредственного управления. Так, формируя органы управления (директор, правление), учредитель своим выбором опосредствованно определяет и прогнозирует осуществление руководящим органом функции управления оперативно-хозяйственной деятельностью. Как учредитель юридического лица, он всегда остается его высшим органом управления
(собрание участников, общее собрание акционеров)» [28,104]. И при всем этом учредитель не имеет права вмешиваться в повседневную оперативно- хозяйственную деятельность. Здесь даже напрашивается аналогия с доктриной разделения властей: учредитель — законодательная, а руководитель предприятия — исполнительная власть.

В. Кравчук раскрывает сущность гражданско-правового, даже корпоративного — правового статуса руководителя предприятия, но ничего не говорит о трудоправовом статусе, и, тем не менее, для нас ценна его мысль: роль руководителя предприятия — тактическая: решение повседневных оперативно-хозяйственных вопросов для осуществления стратегии учреждения.

Итак, подводя итоги вышеизложенному, следует сделать вывод:

Являясь органом юридического лица, руководитель олицетворяет юридическое лицо, и в трудовых договорах со всеми наемными работниками выступает в качестве работодателя (представляет его). При этом он реализует не свою правосубъектность (физического лица), а правосубъектность работодателя (юридического лица).

2.2 Собственник имущества предприятия, учреждения, организации — руководитель предприятия, учреждения, организации: сущность взаимоотношений

Я уже отмечала консервативность взглядов украинского трудового права в его подходе к правовому статусу руководителя предприятия, не стали исключением и взаимоотношения между собственником и руководителем предприятия: украинское право безапелляционно допускает только трудовые правоотношения между ними. Об этом пишет Г. Чанышева и Н. Болотина [26.48],
В.И. Прокопенко [25,20-22], Н. Башмакова [27,86-88], В. Еременко [29,96-98] и др.

Обработав большой объем отечественной учебной литературы и научных статей, я там не встретила иного подхода к проблеме.

Данный пункт моей дипломной работы имеет теоретический характер, поэтому традиционный подход к проблеме украинских ученых, который не носит научной новизны, не представляет для меня интереса. Проблемы правового регулирования труда руководителей предприятий в Украине будут рассорены мною в пунктах 2.4, 2.5, а сущность взаимоотношений, складывающихся между собственником имущества предприятия и его руководителем, я бы хотела рассмотреть на примере трудового права Российской Федерации, где широко обсуждается эта научная проблема.

Природа отношений, возникающих между руководителем предприятия и его собственником, своеобразна. С одной стороны, руководитель предоставляет свой труд в распоряжение собственника имущества, а с другой — действует в организационно-управленческой сфере от его имени: представляет работодателя в возникающих правоотношениях с работниками; ведет в интересах собственника предпринимательскую деятельность; организует процесс труда; решает кадровые вопросы. Правовые средства, определяющие эти отношения, также должны соответствовать им. Это не оспаривается учеными и законодателями, хотя в данном вопросе они не единодушны.

В настоящее время среди ученых — юристов бытует 3 основных точки зрения на природу отношений между руководителем организации и ее собственником.

Большинство специалистов, такие как Р.З. Лившиц, и Ю.П. Орловский
[30,24], А.Ф. Нуртдинова и Л.А. Чиканова [31,14], В.В. Глазырин [32,15], считают, что эти отношения должны регулироваться трудовыми договорами
(контрактами). Э.В. Мартиросян, напротив, полагает, что по своему положению руководитель организации является доверительным управляющим и его отношения с собственником должны регулироваться гражданским законодательством [24,50-
53], [33,5-12]. Е.М. Акопова и Д.Р. Акопов полагают, что опосредование отношений «собственник имущества — руководитель предприятия» возможно на основе как трудовых, так и гражданско-правовых договоров в зависимости от физического характера этих отношений [34,57]. Возможность различного характера отношений руководителя с организацией признает и В.В. Глазырин, который считает, что договоры с руководителем могут быть двух видов: обычным трудовым договором и предпринимательским контрактом, однако, по его мнению, последний также должен быть разновидностью трудового договора
(контракта), а не гражданско-правовым договором [32,8-18].

Рассмотрим подробнее перечисленные выше подходы к проблеме.

Сторонники трудового регулирования отношений между собственником и руководителем Л. Сыроватская и О. Зайцева [35,76-77], А.Ф. Нуртдинова и
Л.А. Чиканова [31,14] исходят из того, что руководитель предприятия, как и всякий другой работник:

1) Обязуется осуществлять работу по определенной должности, т.е. выполнять определенную трудовую функцию, а не передавать работодателю конечный результат своего труда;

2) Связан правилами внутреннего трудового распорядка и в силу своего правового положения должен подчиняться воле работодателя

(собственника имущества предприятия), что исключает автономию воли, характерную для гражданско-правовых отношений;

3) Труд его оплачивается систематически и по заранее установленным нормам, а не за достигнутый, определенный конечный результат;

4) Будучи связан с силу служебного положения с предпринимательской деятельностью, руководитель предприятия не осуществляет ее на свой страх и риск и не обладает имущественной самостоятельностью, что необходимо для того, чтобы возникшие отношения можно было рассматривать как гражданско-правовые.

Так как эти признаки изложены, они, безусловно, свидетельствуют о трудовых отношениях. Но ни один из них при глубоком анализе не выдерживает критики. Спорным является утверждение о выполнении

«трудовой функции», о подчинении внутреннему трудовому порядку, оплате труда. Вопрос о том, кто является работодателем для руководителя организации, вообще не обсуждается. Все 4 приведенных довода последовательно опровергаются Э.В. Мартиросяном, сторонником гражданско- правового регулирования отношений, возникающих между собственником и руководителем:

1) Ссылаясь на Постановление Правительства РФ от 1 октября 1994 года

№1112, Э.В, Мартиросян говорит, что предметом договора с руководителем государственного федерального предприятия является результат труда: достижение определенных хозяйственных результатов — прибыли, рентабельности, сохранения профиля деятельности и других, установленных Постановлением [33,5];

2) В контрактах с руководителями иногда указывается, что правила внутреннего распорядка на руководителя не распространяются, так как он сам устанавливает себе продолжительность рабочего дня, времени начала и окончания работы, дни отдыха и т.д. [34,56]. Таким образом, никто в отношении руководителя дисциплинарной властью не обладает, свой режим работы он определяет сам [33,10]. Но при этом существуют механизмы, стимулирующие дисциплину руководителей — это условия контракта, право профсоюзов ходатайствовать перед работодателем об увольнении руководителя[36,76], аналогичное право прокурора, защищающего интересы государственных организаций и т.п. Так же обстоит дело и в Украине, так, например, Закон Украины «О профессиональных союзах, их правах и гарантиях деятельности» от

15.09.99г. в ст.33 закрепил «Профсоюзные органы имеет право требовать расторжения трудового договора (контракта) с руководителем предприятия, учреждения, организации, если он нарушает настоящий

Закон, законодательство о труде, о коллективных договорах и соглашениях» [6,33].

Ненормированность рабочего времени и отсутствие на предприятии субъекта, способного налагать дисциплинарные взыскания на руководителя — основание полагать, что на него не распространяются правила внутреннего трудового распорядка.

3) И российское и украинское законодательство предусматривает довольно сложную систему оплаты труда руководителя, они аналогичны, поэтому предлагаю рассмотреть эту систему на примере раздела 3. Условия материального обеспечения Руководителя в типовой форме контракта с руководителем предприятия, находящегося в общегосударственной собственности, утвержденной постановлением Кабинета Министров

Украины от 2 августа 1995 г. № 597.

Так, за исполнение обязанностей, предусмотренных контрактом, руководителю начисляется заработная плата ха счет доли дохода, полученного предприятием в результате его хозяйственной деятельности

(N.В.! а не из фонда заработной платы!), исходя из: установленных ему 1) должностного оклада; 2) надбавки; 3) доплаты; 4) премии за каждый процент роста прибыли (уменьшения убытков) по сравнению с предыдущим месяцем (кварталом). Кроме того, руководителю выплачивается вознаграждение по итогам работы за год, за выполнение особо важных заданий, часть прибыли, которая в соответствии со ст.

38 Закона Украины «О собственности» поступает в распоряжении трудового коллектива [37,264].

Проанализировав все эти пункты, мы видим, что большей частью размер заработной платы руководителя зависит от достижения конкретных экономических результатов, благодаря чему руководитель действует также и в своих интересах, что роднит эти отношения с гражданско- правовыми

4) В отношениях «собственник имущества — руководитель предприятия» говорить об отсутствии автономии воли, характерной для гражданско- правовых отношений, нет оснований: любой подрядчик, получая задание от заказчика, свободен в выборе способов выполнения заказа.

Собственник (участник) вправе определять направление хозяйственной деятельности, запланировать достижение определенных хозяйственных результатов, объем прибыли и рентабельности, поскольку, отказавшись от своего права владеть, пользоваться и распоряжаться своим имуществом, вложенным в уставный фонд юридического лица, они вправе рассчитывать на получение дивидендов от его прибыльной деятельности.

Но в вопросе при помощи, каких сделок, каким количеством наемных работников, с каким оборудованием, с какими контрактами руководитель должен достичь запланированного хозяйственного результата, он совершенно самостоятелен, поэтому говорить о выполнении заданной «трудовой функции» и несамостоятельности руководителя нет никаких оснований.

Что же касается имущественной ответственности руководителя предприятия, то пока ни украинское, ни российское законодательство не дает оснований говорить о ее гражданско-правовом характере. Особый интерес в этом свете представляет мнение российских ученых Е.М. Акоповой и Д.Р. Акопова:
«Материальная ответственность представляет собой специфический инструмент трудового права, и если заключен гражданско-правовой договор, то говорить надо об имущественной ответственности, а не материальной.

Стремление законодательства регулировать деятельность руководителя государственного унитарного предприятия нормами гражданского законодательства, вызвано желанием приблизить его к положению предпринимателя, действующего в своем интересе и на свой риск. Не случайно
Указ Президента РФ от 10 июля 1994г. в качестве обязательного условия предусматривает получение руководителем доли от прибыли предприятия, благодаря чему он действует также и в своих интересах [23,6].

Логично было бы возложить на него (хотя бы частично) также и предпринимательский риск, однако сделать это в рамках института материальной ответственности невозможно, ибо трудовое законодательство не допускает возложения на работника ответственности за ущерб, который может быть отнесен к категории нормального производственно — хозяйственного риска
(ч.4 ст. 130 КЗоТ Украины). Понятие же «нормальный производственно- хозяйственный риск» и «предпринимательский риск» едва ли не синонимы.

Возникновение института материальной ответственности как изъятия из общего порядка возмещения убытков, регулируемого гражданским законодательством. Связано со второй (после дисциплинарной власти) характерной особенностью трудовых отношений — экономически неравенством сторон. Смысл введения института материальной ответственности в том и состоит, что она должна быть ограниченной. Отметим, что так называемая
«полная материальная ответственность» трудового права с точки зрения гражданского таковой не является — неполученные доходы не возмещаются.

Ответственность субъекта предпринимательской деятельности носит наиболее полный характер: он обязан возместить убытки, причиненные нарушением обязательства. Именно по такому пути пошли создатели проекта
Трудового кодекса Российской Федерации: ст.227 гласит, что в трудовом договоре руководителя организации может быть предусмотрена полная имущественная ответственность за ущерб, причиненный предприятию, в том числе обязанность возместить неполученные доходы (упущенную выгоду), которые организация не получила в результате неисполнения или ненадлежащего исполнения руководителем своих обязанностей [9,9].

Еще дальше в этом направлении пошел С. Гордейчик, который предлагает дополнить Уголовный кодекс РФ двумя статьями: неисполнение и ненадлежащее исполнение управленческих обязанностей в коммерческой организации [38,28-
31]. Очевидно, автор исходит из того, что руководитель может состоять с работодателем только в трудовых отношениях: ведь предпринимателя нельзя же привлечь к уголовной ответственности за неудовлетворительные результаты хозяйственной деятельности.

Однако принцип справедливости не позволяет нам допускать наложения на руководителя предприятия полной имущественной ответственности в гражданско- правовом понимании этого термина. Ведь руководитель предприятия получает только часть от прибыли предприятия, значит и ущерб он должен возмещать не в полном объеме, а в определенной части, при этом не вызывает сомнения то, что такая имущественная ответственность может быть выше пределов одной среднемесячной заработной платы руководителя.

Все изложенной позволяет сделать вывод о том. Что отношения между руководителем юридического лица и его участниками являются гражданско- правовыми, и лишение руководителя прав органа юридического лица должно производиться по нормам гражданского права. Основание прекращения отношений
— решение собрания участников или уполномоченного ими органа, либо решение единоличного собственника. При наличии спора суд вправе проверить только соблюдение процедуры проведения собрания (заседания совета), чтобы выяснить, не были ли нарушены права участников общества (уполномоченного на управление государственным имуществом органа).

Нормы трудового законодательства здесь неприменимы, то есть они лишают владельцев акций (долей в имуществе) права свободно выбирать выразителя их коллективной воли по управлению объединенным имуществом. То же можно сказать и по поводу государственных органов, заключающих контракты с руководителями предприятий. Ни болезнь, ни пребывания в отпуске не должны иметь значение, поскольку речь идет не о наемном работнике. Нет необходимости уличать руководителя в совершении каких-то виновных действий: чтобы организация работала эффективно, участники всегда должны иметь возможность сменить хорошего управляющего на лучшего. Нет особых проблем и с социальной защитой руководителей, как об этом пишут сторонники первого рассмотренного подхода. Взносы во внебюджетные государственные фонды отчисляются как за работающих по трудовому договору, так и за работающих по гражданско-правовым договорам, связанным с трудом, так как социальное обеспечение на руководителей распространяются. Другие условия (отпуск, путевки и т.д.) следует оговаривать в контракте, так же, как материальное возмещение при досрочном расторжении контракта без оговоренных в нем оснований.

В сегодняшних условиях, когда причиной разорения предприятий, банкротств, растущей безработицы зачастую бывает деятельность недобросовестных руководителей, практика применения устаревшего трудового законодательство при расторжении контракта с руководителем не способствует укреплению экономики. Применение КЗоТ в этом случае делает попытку лишить орган юридического лица его полномочий: вся власть по организации общего собрания, предоставлению ежегодного отпуска (во избежания увольнения) и т.д. в руках исполнительного директора, а противоречий в законодательстве столько, что любое решение можно признать незаконным. То же можно сказать и по поводу руководителей предприятий.

Э.В. Мартиросян пишет: «Человек с печатью в руках, имеющий право сделать документом любую бумагу, по которой будет нести обязанности юридическое лицо, не может иметь статус наемного работника, поскольку он представляет юридическое лицо и распоряжается его имуществом. А это предмет регулирования гражданского права.

Представляя организацию, руководитель выступает в качестве работодателя для всех остальных работников предприятия, несет обязанности по организации, охране, оплате труда и т.д., то есть реализует правовой статус работодателя, и нельзя согласиться с мнением, что со стороны работодателя происходит «удвоение субъекта» — некоторые права и обязанности реализует организация, а некоторые — должностные лица. Любое взыскание, объявленное работнику, объявляет организация (через представителя, которым является руководитель), и в случае трудового спора ответчиком является организация, представляется, что договор между учредителями и органом юридического лица
— это договор о представительстве и управлении имуществом» [33,12].

Наиболее удачным подходом к решению проблемы я считаю подход Е.М.
Акоповой и Д.Р. Акопова. Я разделяю позицию авторов: она является комплексной, а поэтому — универсальной. Авторы полагают возможным применение как гражданско-правового, так и трудового контракта в зависимости от особенностей конкретного предприятия, конкретных правоотношений между собственником имущества и ее руководителем:

«Строить отношения с директором на основе гражданско-правового договора в принципе возможно, но необходимо иметь в виду, что предметом его может быть только результат труда (не обязательно овеществленный), но ни в коем случае не живой труд. Трудовые отношения, неизбежно сопряженные со временным подчинением личности работника воли и власти нанимателя, недопустимо регулировать нормами гражданского права. Следовательно, если управление организацией передано управляющему по гражданско-правовому договору, собственник (или уполномоченный орган) не имеет права вмешиваться в текущую деятельность руководителя, он может лишь периодически контролировать оговоренные в контракте показатели работы организации. Для руководителя, которому управление передано по гражданско-правовому договор, не существует ни трудовой дисциплины, ни норм рабочего времени и вообще ничего, что вытекает из хозяйской власти работодателя, которая в данном случае отсутствует» [ ,133].

«Именно запрет собственнику имущества вмешиваться в деятельность руководителя предприятия после заключения контракта выводит их отношения из сферы действия трудового права. Если собственник желает жестко контролировать и направлять деятельность руководителя, он должен заключать с ним трудовой договор (контракт). При этом в соответствии с нормами трудового права руководителя нельзя будет уволить по основаниям, не предусмотренным законодательством (или хотя бы контрактом), на него нельзя будет возложить материальную ответственность без вины, а также за ущерб, который может быть, отнесен к категории «нормального производственно- хозяйственного риска». Наконец, при исчислении размеров ущерба не будет учитываться упущенная выгода» [34,59].

Таким образом, у сторон имеется альтернатива «шире полномочия — выше ответственность» — «меньше полномочий — ниже ответственность.

Подводя итоги изложенному, хочу отметить, что подход к проблеме российских ученых Е.М. Акоповой, и Д.Р. Акопова я считаю единственно верным. При этом приходится констатировать, что если российским законодательством сделаны первые шаги по претворению в жизнь этой правовой концепции, то украинское еще не адаптировано для ее восприятия. Ведь из п.2 типовой формы контракта с руководителями предприятия, находящегося в общегосударственной собственности, и из ч.3 ст. 48 Закона Украины «О хозяйственных обществах» прямо вытекает, что отношения между собственником имущества предприятия и руководителем предприятия (как государственного, так и негосударственного) могут быть только трудовыми [19,48]. Несомненно, эти отношения подлежат реформированию, и самое разумное, на мой взгляд, в ходе этой реформы взять за основу концепцию Е.Н. Акоповой и Д.Р. Акопова, российскую правоприменительную практику, а украинскому законодателю решить, оставлять ли вопрос о выборе вида контракта на разрешение сторон или в законодательном порядке определить в каких конкретных случаях заключается трудовой, а в каких гражданско-правовой контракт. Такой метод реформирования правовых отношений является рациональным и научно обоснованным, в отличие от ставшего традиционным «метода проб и ошибок», что позволило бы Украине достичь максимальных результатов в кратчайшие сроки.

2.3 Порядок замещения должности руководителя: назначение, избрание, замещение на конкурсной основе

Следует отметить, что волеизъявление работодателя при приеме на работу руководителя предприятия выступает, как правило, в сложной форме. Таковой следует считать ту форму, при которой требуется волеизъявления нескольких уполномоченных субъектов, которые независимо от своего участия в трудовом правоотношении принимают участие в решении вопроса о принятии на работу. К таким случаям относятся: назначение на должность вышестоящим органом, конкурсное замещение должности, все случаи согласования, утверждения на должности, предоставления на должность, избрания. Так в соответствие с п. 7
Типового положения о комитете по делам прессы и информации областной,
Киевской городской госадминистрации, утверждено постановлением КМУ № 184 от
8 февраля 1996 г., председатель комитета назначается на должность председателем соответствующей госадминистрации по согласованию с
Министерством информации [40,7]. Этот пример иллюстрирует наличие двух элементов — волеизъявлений, каждое из которых выражено определенным уполномоченным на то субъектом без акта назначения или без акта согласования трудовые отношения не смогут начаться. При этом и глава соответствующей администрации, и министр информации возглавляют государственные органы, которые представляют интересы собственника — народа. Таким образом, при возникновении трудовых правоотношений воля претендента на должность согласовывается с волей работодателя, выраженной двумя уполномоченными органами, и поэтому действие каждого из них содержит элемент волеизъявления, а в совокупность — волеизъявление работодателя в целом.

В последнее время при возникновении трудовых правоотношений в нормах права закрепляется такое понятие как «представление». Так, в п.7 Типового положения о городском (городов областного и районного подчинения) управлении (отделе) земельных ресурсов, утвержденного Постановлением КМУ
№930 от 7 августа 1996г., содержится норма, согласно которой назначение начальника управления осуществляется председателем Госкомзема по представлению, внесенному в установленном порядке начальником областного управления земельных ресурсов [41,7].

Как видим, акту представления придается такое значение, как и акту назначения на должность, о чем свидетельствует, в частности, указание о строгом соблюдении порядка представления. Данная норма также подтверждает наличие двух самостоятельных элементов волеизъявления работодателя, без наличия обоих невозможно возникновение указанных правоотношений.

Что качается избрания руководителя предприятия, то такая правовая форма замещения должности характерна для хозяйственных обществ и их предшественников — кооперативов, а также государственных органов.

Выбор на должность, как основание возникновения трудовых правоотношений, могут осуществляться двумя путями: проведением прямых или представительными органами выборов или путем конкурсного подбора кадров.

Избрание на выборную должность представляет собой наиболее демократический порядок замещения руководящих должностей в различных хозяйственных обществах, а также в государственных органах. Особенностью этого основания возникновения трудовых правоотношений является опять же то, что лица или органы, проводящие избрание, как правило, не относятся к субъектам этих трудовых правоотношений.

Лица, избранные на определенные должности в своей деятельности обычно подконтрольны избравшим их органам и периодически должны перед ними отчитываться.

Любопытно, что этот порядок применялся ранее и для замещения должностей руководителей государственных предприятий, его закрепили постановление ЦК
КПСС, Совета Министерства СССР и ВЦСПС от 8 марта 1988г. № 174 и рекомендация с аналогичным названием, которые действовали в течение почти трех лет. Это было в духе того перестроечного времени, когда начинались активные процессы демократизации общества, однако вскоре учеными и практиками был сделан вывод о нецелесообразности выборов руководителей предприятий трудовыми коллективами, в качестве аргументов приводились неспособность рядовых работников объективно оценить деловые качества кандидата на должность руководителя, то, что при выборе работники исходят в основном из личностных симпатий или антипатий к руководителю, а также высказывались опасения по поводу возможной фальсификации результатов выборов и т.п.

Особым порядком подбора работников на должности является конкурс. В научной литературе этот вопрос разрабатывался такими учеными как Л.И. Лозор
[42,1-30], [43,1-30], Л.В. Соловьева [44,121-123] и др. Конкурс позволяет отобрать для замещения определенной должности лучшего из претендентов. При конкурсе право подбора работников принадлежит не руководителю предприятия, учреждения, организации, а коллективному органу, который путем голосования решает вопрос, кто же из претендентов наиболее отвечает требованиям этой должности.

Конкурсный порядок замещения должностей практикуется в научно- исследовательских учреждениях, театрально-зрелищных организациях, применяется для замещения должностей педагогических работников вузов и на государственной службе.

Но избрание по конкурсу — это еще не заключение трудового договора.
Это — лишь основание для его заключения. Руководитель предприятия, учреждения, организации при наличии процедурных нарушений порядка проведения конкурса может отменить его результаты и начать новый конкурс.

Более детально механизм проведения конкурса я хотела бы проиллюстрировать на примере Положения о порядке работы постоянной конкурсной комиссии по проведению конкурсов на замещение вакантных должностей председателей правления ОАО [45,248-252].

Целью положения является обеспечение конкурентности, справедливости, непредубежденности при проведении конкурсов на замещение вакантных должностей председателей правления ОАО. Действие этого Положения распространяется на ОАО, созданные в процессе приватизации и корпоратизации, до проведения первого общего собрания акционеров, а также по решению общего собрания акционеров до реализации 50% акций ОАО.

Количество членов комиссии не может быть меньше пяти, возглавляет ее
Председатель Национального агентства Украины по управлению государственными корпоративными правами (далее — Агентство) или его заместитель.
Персональный состав комиссии утверждается приказом Агентства.

Функции комиссии:

— рассмотрение документов относительно предложенных кандидатур и программы деятельности кандидатов на должность председателя правления ОАО;

— проведение конкурсного отбора кандидатур на замещение вакантных должностей — председателей правления;

Полномочия комиссии:

— представлять выводы относительно программ, представленных кандидатами, и выводы относительно назначения кандидата на должность председателя правления ОАО;

— определять сроки проведения конкурсов, подводить их итоги и осуществлять публикации;

— приглашать, в случае необходимости, на свои заседания представителей органов исполнительной власти, членов наблюдательных советов ОАО и других заинтересованных лиц;

— при необходимости привлекать к работе в комиссии с правом совещательного голоса работников Агентства;

— требовать от кандидатов, в случае необходимости, предоставления дополнительной информации относительно положений своей программы;

— приглашать при необходимости к рассмотрению программ, представленных кандидатами, независимых экспертов;

— принимать решения относительно отбора кандидатов на должность, в соответствии с представленными документами, заочно;

Участником конкурса может быть физическое лицо, имеющее соответствующий уровень профессиональной подготовки и опыт практической работы.

Для участия в конкурсе подаются:

— заявление об участии в конкурсе;

— заполненный в установленном порядке личный листок по учету кадров с наклеенной фотографией;

— автобиография, написанная собственноручно;

— план работы на должности председателя правления ОАО;

— программа улучшения финансово-экономического состояния ОАО;

— письма-представления из организаций, которые рекомендуют участника

(при наличии).

Решение об определении победителя конкурса принимается на основании результатов голосования членов комиссии простым большинством голосов, о чем составляется соответствующий протокол. При равном количестве голосов, голос председателя является решающим.

Протокол, подписанный членами комиссии, является основанием для заключения Агентством контракта и издания приказа о назначении участника, прошедшего конкурс, на должность председателя правления ОАО.

Итоги проведения конкурса в пятидневный срок после утверждения протокола Председателем Агентства предоставляются для опубликования в
«Украинской инвестиционной газете».

Итак, конкурс — наиболее эффективный способ выявления необходимых работодателю профессиональных качеств и личностных качеств будущего руководителя предприятия, учреждения, организации. Он позволяет работодателю в условиях повышенного предложения выбрать работника из числа претендентов в соответствии с необходимыми деловыми качествами. К тому же сознание того, что твои деловые качества могут быть оценены на конкурсной основе до заключения трудового договора (контракта), а не после (когда работодателю фактически невозможно будет расторгнуть его по несоответствию деловых качеств), заставит претендентов повышать свой профессиональный уровень в соответствии с повышающимися требованиями.

На Украине проведение конкурса при приеме на работу предусмотрено лишь для некоторых категорий работников. Не вижу причин, не позволяющих распространить этот порядок на всех руководящих работников, предусмотреть его в КЗоТ, сделать объектом локального регулирования.

Относительно назначения на должность, которое применяется в основном в государственных предприятиях, учреждениях, организациях, а также в госорганах, хочу сделать вывод, что

Элементы — волеизъявления в фактических составах — основаниях возникновения трудовых правоотношений играют роль согласования. Оценки, контроля процесса отбора кадров, позволяют учесть интересы и потребности различных уполномоченных субъектов. Использование конструкций фактических составов с элементами — волеизъявлениями, в частности, дает возможность обеспечить баланс интересов между различными ветвями власти, между центральными и местными органами власти или органами самоуправления в сфере реализации кадровой политики государства.

2.4 Правовое регулирование труда руководителей государственных предприятий, учреждений, организаций

Руководитель государственного предприятия, учреждения, организации — излюбленный объект правовых экспериментов законодателя. Изначально в СССР его правовое положение регулировалось административным, затем трудовым, а в настоящее время в Российской Федерации есть все основания провозгласить его субъектом гражданского права.

Однако, остановимся на правовом статусе руководителя госпредприятия в
Украине. Прежде всего, необходимо отметить, что для этой категории работников предусмотрено обязательное заключение контракта, как особой формы трудового договора. Изучая источники этот правового явления, я установила, что впервые контракт для руководителей государственных предприятий был введен Законом СССР ««О предприятиях в СССР» от 3 сентября
1990г. Согласно ст.19 при найме (назначении, избрании) руководителя предприятия с ним заключается контракт, в котором определяются права и обязанности, ответственность руководителя предприятия, условия его материального обеспечения и освобождение от занимаемой должности с учетом гарантий, предусмотренных действующим законодательством. Это правоположение было конкретизировано постановлением Совета Министров СССР от 23 октября 1990 № 1073 «О порядке найма и освобождения руководителя государственного союзного предприятия» и Постановлением Госкомтруда СССР от
20 декабря 1990г. № 454 «О порядке применения контрактной формы заключения трудового договора с руководителем государственного союзного предприятия»
[42,11].

Как мы видим основы контрактного регулирования труда руководителей госпредприятий были заложены еще в период перестройки в ходе перевода предприятий на хозрасчет и самоокупаемость. В суверенной Украине вышеперечисленные нормативные акты были отменены постановлением Кабинета
Министров Украины от 14 декабря 1991г. №360 «О порядке найма и увольнения руководителя государственного предприятия, находящегося в общегосударственной собственности, которое последовательно сменил Декрет
Кабинета Министров Украины от 15 декабря 1992г. «Об управлении имуществом, находящимся в общегосударственной собственности», который действует и в настоящее время. Во исполнение его Кабинетом Министров было утверждено
«Положение о порядке заключения контракта с руководителем предприятия, находящегося в общегосударственной собственности, при найме на работу» от
19 марта 1993г. № 203. А затем, на его основе и во исполнение Указа
Президента Украины от 19 июня 1995г. №О мерах по усилению контроля за эффективным использованием и сохранностью имущества, находящегося в общегосударственной собственности» Кабинетом Министров Украины постановлением от 2 августа 1995г. №597 утвердил Типовую форму контракта с руководителем предприятия, находящегося в общегосударственной собственности. [37,264].

Проанализируем основные положения ныне действующих нормативных актов, регулирующих порядок заключения и содержания контракта руководителя предприятия.

Работодателем в таком контракте выступает Министерство, другой подчиненный Кабинету Министров Украины центральный орган государственной исполнительной власти, организация, на которую возложены функции по управлению имуществом, находящегося в общегосударственной собственности, именуемый в тексте Типовой формы контракта — Орган управления имуществом.
Контракт с руководителем предприятия заключается по предварительному согласованию с органом, к номенклатурной группе которого относится данная должность. Показатели, по которым определяется принадлежность должностей руководителей предприятий, находящихся в общегосударственной собственности, к номенклатурным группам прилагаются к указанному Положению.

Согласно контракту руководитель предприятия осуществляет текущие
(оперативное) руководство предприятием, организует его производствено — хозяйственную, социально-бытовую и иную деятельность, обеспечивает выполнение задач предприятия, предусмотренных законодательством, уставом предприятия и контрактом. Руководитель обязуется обеспечить выполнение показателей эффективности использования государственного имущества и прибыли, (их примерный перечень содержится в приложении к Типовой форме контракта).

Руководитель ежегодно представляет Органу управления имуществом, с которым заключен контракт, отчет о результатах выполнения показателей.
Предусмотренных контрактом. По форме, которая прилагается к Типовой форме контракта.

Руководитель имеет право действовать от имени предприятия, представлять его во всех предприятиях, учреждениях, организациях; заключать хозяйственные и другие соглашения; выдавать доверенности; открывать счета в банках; пользоваться правом распоряжения денежными средствами предприятия; налагать на работников взыскания в соответствии с законодательством; в пределах своей компетенции издавать приказы и другие акты, давать указания, обязательные для всех подразделений предприятия; решать другие вопросы, отнесенные законодательством, Органом управления имуществом, уставом предприятия и контрактом к компетенции руководителя.

Руководитель заключает трудовые договоры с работниками предприятий в соответствии с действующим законодательством, с учетом отраслевых особенностей, предусмотренных уставом предприятия, генеральным и отраслевым соглашением, коллективным договором и финансовыми возможностями предприятия.

Орган управления имуществом, в свою очередь:
. информирует об отраслевом научно-технической политике, о государственных потребностях в продукции предприятия;
. предоставляет информацию по запросу Руководителя;
. освобождает Руководителя при окончании контракта, досрочно по требованию

Руководителя, а также при нарушениях законодательства и условий контракта;
. организует финансовый контроль за деятельностью предприятия; осуществляет контроль за эффективностью использования и сохранностью закрепленного за предприятием государственного имущества.

Орган управления имуществом имеет право требовать от Руководителя досрочный отчет о его действиях, если последний допустил неисполнение или не надлежащее исполнение своих обязанностей.

Система материального поощрения Руководителя должна содействовать достижению долгосрочных результатов производственно-хозяйственной деятельности предприятия, установлению прямой зависимости между размерами оплаты труда к показателям, характеризующими выполнение обязательств по контракту. Более подробно этот вопрос рассматривался мною в п. 2.2 настоящей работы.

Контракт должен предусматривать также продолжительность ежегодного оплачиваемого отпуска, размер пособия, выплачиваемого Руководителю при выходе на пенсию.

По соглашению сторон в контракте могут быть определены и другие условия, необходимые для выполнения сторонами принятых на себя обязательств, например: обеспечение Руководителя служебной жилой площадью, автомобилем, предоставление компенсаций при переезде на работу в другую местность и т.п.

Внесение изменений и дополнений в контракт осуществляется путем подписания дополнительных соглашений.

Стороны несут ответственность в соответствии с законодательством и контрактом (Хотя опять же — любое повышение материальной ответственности
Руководителя, предусмотренное контрактом, будет считаться ухудшением условий по сравнению с действующим законодательством и считаться недействительным, что делает такое условие в контракте уязвимым. Это еще один аргумент в пользу того, что с руководителем предприятия должен заключаться не трудовой, а гражданско-правовой контракт.)

Действие контракта прекращается:
1. По истечению срока его действия;
2. С согласия сторон;
3. По инициативе Органа управления имуществом, в том числе по предложению местного органа государственной исполнительной власти до окончания срока его действия контракт может быть расторгнут: а) в случае систематического неисполнения Руководителем без уважительных причин обязанностей, возложенных на него этим контрактом; б) в случае однократного грубого нарушения Руководителем законодательства или обязанностей, предусмотренных контрактом, в результате чего для предприятия наступили значительные негативные последствия (понесены убытки, выплачены штрафы и т.п.); в) в случае неисполнения предприятия обязательств перед бюджетом и

Пенсионным фондом относительно уплаты налогов, сборов и обязательных платежей, а также неисполнение предприятием обязательств по выплате заработной платы работникам или несоблюдение графика погашения задолженности по заработной плате; г) в случае несогласования с органами, уполномоченными управлять соответствующим имуществом, сметы доходов и расходов предприятия; д) в случае неуплаты реструктуризованной налоговой задолженности в течение трех месяцев при наличии вины Руководителя; е) по представлению служебных лиц органов государственного надзора за охраной труда в случае систематических нарушений требований действующего законодательства по вопросам охраны труда; ж) по другим основаниям, которые могут быть определены контрактом.
4. По инициативе руководителя: а) в случае систематического неисполнения Органом управления имущества своих обязанностей по контракту или принятия им решения, ограничивающих компетенцию и права Руководителя, вмешательства в его оперативно-распорядительную деятельность, которое может привести или уже привело к ухудшению экономических результатов деятельности предприятия; б) в случае его болезни или инвалидности, которые препятствуют исполнению обязанностей по контракту, и по другим уважительным причинам;

В случае досрочного расторжения контракта, по независящим от
Руководителя причинам, устанавливаются дополнительные гарантии и компенсации.

Рассматривая перечисленные основания увольнения Руководителя по инициативе Органа управления имуществом, которые приводятся в Типовой форме контракта, невозможно не отметить, что основания, предусмотренные пунктами в, г, д, подчеркивают гражданско-правовой характер рассматриваемых отношений, т.е. при невыполнении условий контракта следует его расторжение, а условия выступают здесь в виде своеобразных заданий (законов), что роднит эти правоотношения с договором подряда.

Далее в контракте указывается срок его действия и особые условия (в том числе и конфиденциальности), реквизиты сторон, а также отметка о согласовании с соответствующим органом государственной исполнительной власти (согласно приложению к постановлению КМУ от 19 марта 1993 г. № 203) назначения на должность.

Рассмотрение материалов и принятие решения о согласовании контракта с руководителем предприятия, находящегося в общегосударственной собственности, осуществляется в месячный срок со дня подачи соответствующих материалов [46,222].

Законодательство Украины предусматривает также типовые формы контрактов с руководителями предприятий определенных видов, в частности
Типовая форма контракта с руководителями объединения (предприятия, филиала) отрасли связи [47,156-162], Типовая форма контракта с руководителями и творческими работниками государственных театральных и концертно-зрелищных заведений, предприятий, организаций культуры [48,277-284], особенности применения Типовой формы контракта с руководителями предприятия, находящимися в общегосударственной собственности, при заключении контракта с директорами шахт Минуглепрома [1,199-200], Типовая форма контракта с председателем правления ОАО [49,241-244]. Эти типовые формы контрактов позволяют учитывать особенности труда руководителей предприятий разных отраслей.

По законодательству Российской Федерации с руководителями государственного предприятия заключается практически аналогичный по содержанию контракт, при этом здесь есть одно существенное различие: в
России такой контракт, согласно Указу Президента РФ от 10 июня 1994 г., является гражданско-правовым (правовые последствия этого указа были подробно рассмотрены мной в п.п. 2.1, 2.2).

Однако это положение распространяется только на руководителей федеральный предприятий, труд руководителей предприятий, имущество которых находится в собственности субъектов федерации или коммунальной собственности регулируется трудовым законодательством и, соответственно, трудовым контрактом (как и на Украине). В связи с этим, интерес представляет мнение В.Н. Гудимова, который предлагает помимо традиционных оснований расторжения трудового договора с руководителем, предусмотренных
КЗоТ, включать в их контракты следующее:

1) неисполнение условий Коллективного договора;

2) сокращение числа рабочих мест (если недопущение этого было одним из условий Работодателя при заключении контракта с руководителем предприятия);

3) предоставление недостоверной информации об использовании средств фонда занятости, социального страхования;

4) разглашение коммерческой тайны [50,26-28].

Ну а теперь вернемся к теории вопроса и попробуем разобраться, кто же является работодателем по отношение к руководителю государственного предприятия, учреждения, организации. Согласно Типовой форме контракта им выступает министерство, другой подчиненный Кабинету министров Украины центральный орган государственной исполнительной власти, организация на которую возложены функции по управлению имуществом, находящемся в общегосударственной собственности, именуемый в тексте Типовой формы контракта — Орган управления имуществом. Таким образом, государство- собственник закрепляет принадлежащее ему имущество за своими органами, а те, в свою очередь, создают предприятия, учреждения, организации.
Особенностью это явления в том, что само государство ни в лице властных структур, ни как субъект гражданского, трудового права не входит в состав этих организаций, а для управления ими нанимает руководителя.

Безусловно, что такие юридические лица должны иметь отдельное обособленное имущество на определенном праве. Но это должно быть не правом полного хозяйственного ведения или оперативного управления, а правом доверительной собственности — этот институт еще предстоит разработать отечественной правовой науке.

Итак, Орган управления имуществом обладает оперативным критерием работодательской правосубъектности. А что же с имуществом? Согласно все той же Типовой форме контракта, расчеты с руководителем за его труд, премирование, иные платежи, вытекающие из отношений, регулируемых трудовым правом, осуществляются из фондов предприятия, которым он руководит. Таким образом, мы становимся свидетелями правового феномена: оперативный критерий работодательской правосубъектности принадлежит одному субъекту, а имущественный — другому. Кого же считать работодателем по отношению к руководителю предприятия? На мой взгляд, им следует признать Орган управления имуществом, который на правах собственника имущества делегирует предприятию свои обязанности, которые вытекают из заключенного им трудового договора.

Подводя итоги данного пункта работы, хочу отметить, что в настоящее время существует острая необходимость в принятии закона о статусе руководителя госпредприятия, который бы закрепил особенности его правового положения и установил, что действия трудового законодательства распространяются на отношения между руководителем государственного предприятия и органом, уполномоченным на управление госимуществом, в части, не противоречащей настоящему закону и контракту с руководителем. Это позволит избежать многих противоречий при разрешении споров.

2.5 Правовое регулирование труда руководителей хозяйственных обществ

говоря о правовом статусе руководителя хозяйственного общества, прежде всего, хочу отметить, что по сравнению с правовым статусом руководителя госпредприятия он значительно менее конкретизирован в законодательстве: основные положения закреплены в Законе «О хозяйственных обществах», конкретизация проводится в уставных документах и трудовом договоре
(контракте), никаких специальных законов, постановлений и т.п. относительно правового статуса руководителя хозяйственного общества на Украине не принято, в то время как в Российской Федерации действуют специальные законы об акционерных обществах [51,1] и об обществах с ограниченной ответственностью [52,4-6].

Прогрессивный шаг в этом направлении сделан лишь Национальным агентством Украины по управлению государственными корпоративными правами —
08.04.99г. был издан приказ №51 «Об утверждении Положений и Типовой формы контракта» [45,235-252], которым были утверждены «Положения о порядке заключения контракта с председателем правления ОАО», «Положение о порядке работы постоянной конкурсной комиссии по проведению конкурсов на замещение вакантных должностей председателей правлений ОАО», а также «Типовая форма контракта с Председателем правления ОАО» с двумя приложениями. Однако действие этих нормативных актов распространяется лишь на ОАО, созданные в процессе приватизации и корпоратизации, до проведения первого общего собрания акционеров, а также по решению общего собрания акционеров до реализации 50 % акций ОАО, а также на ОАО, у которых доля государства в уставном фонде превышает 50%.

Остановимся на основных положениях этих документов.

Контракт является трудовым договором. На его основании возникают трудовые отношения между Руководителем и Высшим органом ОАО, которые со стороны последнего реализуются исполнительным органом общества
(правлением). Далее следует перечень обязанностей сторон, в том числе обязанность Руководителя обеспечивать высоко прибыльную деятельность общества, рост рентабельности производства, обязанность ежеквартально отчитываться перед Высшим органом общества и наблюдательным советом о ходе ликвидации задолженности в бюджет, о выплате заработной платы и просроченной дебиторской и кредиторской задолженности и другие обязанности. Интерес представляет п. 2.2.14, согласно которому Руководитель несет личную ответственность за наличие долгов общества в бюджет, по выплате заработной платы работникам, за просроченную дебиторскую и кредиторскую задолженности, а личная ответственность означает, что при наличии перечисленных долгов предприятия Руководитель может быть уволен
(т.е. по сути, она дисциплинарная, но ни как не имущественная).

Раздел III «Оплата труда т социально-бытовое обеспечение Руководителя» детально регламентирует данные вопросы, устанавливает прямую зависимость между зарплатой Руководителя и достижением предприятием определенных экономических результатов. При этом типовой формой контракта предусмотрено установление верхней границы размера среднемесячного дохода Руководителя, а также нововведением является п. 3.11: «Заработная плата Руководителю за отработанный месяц выплачивается вместе с выплатой заработной платы всем иным категориям работников предприятия за соответствующий период» [45,246].

Раздел IV «Права Руководителя». Здесь, пожалуй, стоит отметить п. 4.2:
«Руководитель может делегировать своим заместителям, руководителям обособленных подразделений общества право найма и увольнения работников».

Раздел V устанавливает ответственность сторон в соответствии с контрактом и законодательством.

Раздел VI регулирует изменение и расторжение контракта.

Пунктом 6.2 предусмотрены основания расторжения контракта:

1) После окончания срока его действия;

2) По соглашению сторон;

3) По инициативе Высшего органа общества до окончания срока действия контракта в случаях: а) систематического неисполнения Руководителем обязанностей, возложенных на него контрактом; б) в случае однократного грубого нарушения Руководителем законодательства или обязанностей, предусмотренных контрактом, что повлекло для общества негативные последствия (убытки, штрафы, пострадал авторитет общества); в) в случае допущения роста объемов просроченной кредиторской задолженности; г) по представлению служебных лиц органов государственного надзора за охраной труда в случае систематических нарушений требований действующего законодательства по вопросам охраны труда; д) по другим обстоятельствам, предусмотренным законом.

4) По инициативе Руководителя в случаях: а) в случае систематического неисполнения Высшим органом общества обязанностей по контракту или принятия им решений, ограничивающих или нарушающих компетенцию и права Руководителя; б) вмешательство в его оперативно-распорядительную деятельность, которое может привести к ухудшению экономических показателей деятельности предприятия; в) в случае болезни или инвалидности.

О намерении расторгнуть контракт Руководитель должен сообщить письменно
Наблюдательному совету ОАО и Высшему органу общества за два месяца. За этот период Руководитель должен представить новую кандидатуру на должность
Председателя правления ОАО и представить ее на рассмотрение в Высший орган общества вместе с заявлением об увольнении.

Далее в контракте устанавливаются сроки его действия, другие особые условия, реквизиты сторон.

Что касается практического применения данной Типовой формы контракта, то мне на практике встретился контракт Председателя правления ОАО
«Луганское ШПУ», который был составлен на основе указанной Типовой формы, с тем лишь отличием, что со стороны работодателя там выступает не Правление
ОАО, а его Наблюдательный совет, куда входят по одному представителю
Министерства угольной промышленности, Фонда госимущества, Проминвестбанка,
Государственного агентства по управлению корпоративными правами и
Госкомитета по ценным бумагам м фондовому рынку.

Работникам предприятия принадлежит 13,36% акций, Фонду госимущества —
86,64%, причем Фонд в настоящее время продает принадлежащие ему акции, поэтому 50% их еще не реализованы, стало быть, на «Луганское ШПУ» распространяется действие перечисленных выше нормативных актов.

Теперь мне хотелось бы особо остановиться на проблеме правового регулирования труда руководителей — участников хозяйственных обществ.

Если речь идет о государственном или коммунальном предприятии, то собственником его имущества является государство в лице уполномоченных им органов или, соответственно, территориальная единица. Эта ситуация традиционна: руководителя государственного (коммунального) предприятия назначает и освобождает от должности соответствующий Орган по управлению имуществом.

Если речь идет о других правовых формах юридических лиц (акционерных обществах, обществах с ограниченной ответственностью и т.д.), то собственником их имущества само юридическое лицо. Являясь органом юридического лица, представляющим его со всех внешних и внутренних сделках, руководитель не может выступать в качестве работодателя и работника одновременно (причем работодателя для себя же). Руководитель заключает договор не с юридическим лицом, а с его участниками (путем избрания общим собранием или уполномоченным им органом, который действует аналогично
Органу по управлению государственным имуществом).

Орган юридического лица избирается (назначается его участниками, объединившими имущество, и с момента регистрации юридического лица выражает коллективную волю его участников, выступая от его имени юридического лица).

Участники, регистрируя юридическое лицо, вступают в отношения с государственными органами. На момент регистрации орган юридического лица уже должен быть избран, и представлять создаваемую организацию в отношениях с государственными органами.

Отношения между участниками юридического лица и руководителем возникают до образования юридического лица. Следовательно, юридическое лицо не является стороной их договора.

Проблема регулирования труда работающих собственников давно обсуждается в юридической литературе. Ученые спорят о том, стоит ли выделять их из общей массы наемных работников или нет.

Существует точка зрения, согласно которой, этого и не требуется, поскольку, «лица осуществляющие трудовую деятельность в интересах корпорации, будучи при этом акционерами или собственниками, состоят в двух различных отношениях: во-первых, в качестве владельца акций или доли
(вклада) эти лица участвуют в имущественных отношениях по поводу реализации прав, вытекающих из факта владения; во-вторых, реализую свою способность к труду, указанные субъекты вступают в трудовые отношения с данной корпорацией как юридическим лицом. Эти два вида отношений в общем не пересекаются, и факт прекращения или возникновения одного из них не обязательно влечет за собой прекращение или возникновение второго.
Правовые положения акционера как наемного работника ничем не отличаются от правового положения наемного работника, не имеющего акций» [53,1,97].
Причем, особо подчеркивается, что это относится и к руководителям организаций [53,1,102].

Данные утверждения представляются все же излишне категоричными.
Категоричность объясняется, видимо, тем, что на практике вопрос о взаимосвязи трудовых отношений и отношений членства в организации возникает чаще всего из-за попыток администрации АО отобрать (или принудительно выкупить) при увольнении работника акции, полученные им при акционировании предприятия [54,45-46], что, безусловно, противозаконно.

Согласиться же с тем, что участие в капитале организации вообще никак не влияет на трудовые отношения, можно лишь в случае, если речь идет о мелком акционере крупного общества (каковыми руководители обычно не бывают). В остальных же случаях значительно более обоснована позиция Л.А.
Сыроватской [55,77-81], которая считает, что правовое регулирование труда участников организаций имеет существенные особенности, причем средства такого регулирования должны быть дифференцированы применительно к отдельным видам организаций.

Дело в том, что участие в капитале дает не только право на получение дивидендов, но и право на участие в управлении делами общества, в том числе и связанными с осуществлением обществом своей работодательской правоспособности. Причем, если в трудовых отношениях со всеми остальными работниками от имени организации действует руководитель (исполнительный орган), то в отношении с ним самим — наблюдательный совет или общее собрание общества. В последнем случае, по логике вещей, руководитель — владелец доли капитала имеет право непосредственно участвовать в принятии общественных решений, связанных с его деятельностью как работника (в частности, об установлении размера заработной платы, о премировании, наложении дисциплинарного взыскания и т.д.). Так как число голосов, принадлежащих участнику хозяйственного общества, пропорционально его доле в капитале, то в случае большей доли руководителя, он сам устанавливает себе заработную плату, выдает себе премии, привлечь же его к дисциплинарной ответственности вообще невозможно.

Из данной ситуации 2 выхода: первый — заключать с руководителем корпоративной организации гражданско-правовой контракт, второй — оставляя руководителя корпоративной организации в сфере действия трудового права, позаимствовать из российского законодательства правоположение главы XI
Закона об акционерных обществах «Заинтересованность в совершении обществом сделки», которая посвящена ситуации, когда другой стороной заключается от имени общества сделки является, в частности, акционер, владеющий совместно со своим аффинированным лицом (лицами) 20 или более процентами голосующих акций общества. Решения по таким сделкам принимаются советом директоров
(наблюдательным советом) общества большинством голосов членов, не являющихся заинтересованными. В определенных случаях данный Закон предусматривает принятие решения общим собранием акционеров — при этом голосуют незаинтересованные акционеры [51,49-51].

Таким образом, правомочия по управлению обществом заинтересованных в сделке лиц как бы «замораживаются». Аналогичные положения содержаться в ст.
45 Закона РФ «Об обществах с ограниченной ответственностью» [52,45].

Так как на Украине труд руководителей хозяйственных обществ продолжает регулироваться трудовым правом, представляется целесообразным ввести подобные нормы в отечественное трудовое право.

Трудовой договор, где в качестве работодателя выступает общество, а в качестве работника — владелец контрольного пакета акций этого общества, всегда будет содержать элемент фиктивности. Однако предлагаемая мера позволит хоть в какой-то степени защитить интересы рядовых акционеров и избежать нелепости, описанных выше.

Особо следует остановиться на обществах, состоящих из небольшого числа участников. Здесь трудовые отношения и отношения, вытекающие из владения капиталом, переплетаются еще туже.

Обычно считается, что в «рамках трудового правоотношения юридическое лицо и его работники определяют взаимные права и обязанности, в то время как в отношениях членства права и обязанности устанавливаются самими участниками между собой» [55,79], то есть, предполагается, что юридическое лицо автономно, обособленно от своих участников. Однако такая обособленность не может быть полной: поведение юридического лица определяется совокупной волей конкретных людей — его участников. Именно благодаря этому юридическое лицо и может выступать как субъект права. Права и обязанности юридического лица неизбежно трансформируются в конечном счете в права и обязанности конкретных людей. Поэтому отношения участников между собой и их отношения с юридическим лицом как целым тесно связаны, а иногда
(в особенности при малом числе участников) не отделимы друг от друга.

Таким образом, сама постановка вопроса о трудовых отношениях между участником и организацией как целым не вполне корректна. На самом деле сторонами правоотношения здесь являются: данный участник — с одной стороны и все остальные участники — с другой стороны. Недаром в учредительных документах иногда предусматривается, что договор с директором подписывается остальными учредителями (а не от имени общества в целом!).

При большом количестве участников этим различием можно пренебрегать и рассматривать в качестве сторон правоотношения участника и организацию как целое.

На практике, однако, очень часто встречаются ООО, состоящие из двух- трех участников. Говорить здесь о трудовых отношениях участника с организацией как с целым нельзя. В этом случае, как справедливо замечает
Л.А. Сыроватская [55,78], условия, обычно вырабатываемые сторонами при заключении трудового договора (контракта), необходимо закреплять в учредительном договоре.

По мнению Д.Р. Акопова, строить отношения между таким ООО и его руководителем на основе трудового договора (контракта) имеет смысл, только если руководитель не является одним из учредителей. В противном случае необходимо законодательно предусмотреть, что правовое положение руководителя (в том числе срок, на который избирается руководитель, его право распоряжаться имуществом, условия оплаты труда, ответственность за причиненные убытки, а также основания для освобождения его от должности) нужно определять непосредственно в учредительных документах. [39,136].

В рамках действующего законодательства контракт с особыми условиями, о которых я говорила выше, с руководителем-участником хозяйственного общества необходимо заключать обязательно (а не ограничиваться, как это чаще всего бывает на практике, протоколом об избрании), поскольку при отсутствии письменного договора в руководителем суды исходят из того, что данные отношения регулируются трудовым законодательством, и применяют ч.4 ст.24
КЗоТ — фактическое допущение к работе считается заключением трудового договора независимо от того, был ли прием на работу оформлен надлежащим образом. В результате оказывается, что с директором заключен стандартный трудовой договор, причем, если срок, на который избран директор не указан, значит, это — трудовой договор, заключенный на неопределенный срок, и прекращен он может быть только по основаниям, предусмотренным КЗоТом. Его нельзя расторгнуть по иным основаниям — ввиду отсутствия контракта.

Коллизия трудовых и гражданско-правовых норм нередко порождает неразрешимые ситуации. Так, например, коллектив арендаторов выкупил муниципальное предприятие, которое было преобразовано в АО закрытого типа.
По Уставу АО генеральный директор избирается общим собранием акционеров на основе конкурса. Собрание акционеров избрало нового директора, но неизбранный прежний директор не пожелал уходить, сославшись на то, что он депутат областного Совета [24,49]. В законодательстве не содержится решения проблемы.

Аналогичные ситуации возникали в процессе приватизации по конкурсу, если условия предусматривали обязанность нанимателя сохранить трудовой коллектив в течение определенного срока. Руководитель считался членом трудового коллектива, и за ним, соответственно признавали право оставаться руководителем предприятия.

Тем самым собственника понуждали помимо своей воли передавать принадлежащее ему имущество в хозяйственное ведение лицу, с которым у него зачастую противоположные интересы (особенно, если они оба участвовали в конкурсе или аукционе). Поскольку юридическое лицо отвечает по своим обязательствам всем своим имуществом, деятельность руководителя в качестве органа юридического лица могла грозить собственнику потерей имущества, денежных средств и репутации.

Приведенные мной случаи из практики позволяют сделать вывод о том, что гарантия сохранения рабочего места при смене собственника предприятия, предусмотренная ч.3 ст. 36 КЗоТ, не должна распространяться на руководителя данного предприятия.

Итак, подводим итоги. Участие руководителя в капитале хозяйственного общества существенно влияет на характер отношений, связанных с его трудом.
Во всех случаях с руководителем хозяйственного общества должен заключаться контракт. В крупных обществах учесть особенности, связанные с участием руководителя в капитале можно «замораживая» вытекающие из владения капиталом права руководителя выступать на стороне общества в отношениях, где он выступает как работник. Для обществ же, состоящих из нескольких человек, необходимо законодательно предусмотреть, сто правовое положение руководителя-участника, в том числе и в части регулирования его труда, определяются учредительными документами общества.

2.6 Правовой статус руководителя предприятия (менеджера) в экономически развитых странах

Законодательство страны с развитой рыночной экономикой рассматривает менеджеров предприятий как особую, автономную группу наемных работников, статус которых определяется трудовым правом и индивидуальным трудовым договором (контрактом). Это объясняется значительной спецификой их производственных и социальных функций. Они пользуются юридически зафиксированными особыми правами и полномочиями (в том числе льготами и привилегиями), и в то же время несут дополнительные по сравнению с другими наемными работниками обязанности, повышенное бремя ответственности, подвергаются значительным психологическим стрессам, имеют во многих случаях большую, чем рядовые работники, трудовую нагрузку, определенные ограничения в отношении методов борьбы за индивидуальные и коллективные трудовые права.

Законодательство, определенные юридические акты, судебная практика к категории менеджеров обычно относят небольшую (элитарную) группу наемных работников, осуществляющих управленческие функции, которые включают право найма и увольнения, представительство предприятий, принятие ответственных решений на основе специальных знаний и опыта, право руководить подчиненными, координировать и контролировать их деятельность.

Специфика функциональной роли менеджеров заключается в их близости к предпринимателю, которого менеджеры нередко представляют и олицетворяют.
Рядовые работники зачастую рассматривают менеджеров как предпринимателей, боссов или агентов (представителей) предпринимателей. В этом проявляется противоречивость положения менеджеров, которые, будучи по существу и по своему юридическому статусу наемными работниками, представляют в то же время «второе я» предпринимателя, выражают его потребности, отстаивают его интересы, далеко не всегда совпадающие с интересами наемного персонала в целом, прежде всего рядовых рабочих и служащих. Отсюда конфликты интересов менеджеров и остальной части наемных работников.

Таким образом, специфика правового положения менеджера в сфере труда и трудовых отношений определяется не только их особыми функциональной ролью в сфере производства, их близостью к предпринимателям, но и объективно складывающимися различиями интересов менеджеров и рядовых работников.
Вместе с тем, общепризнанно, что эти обстоятельства не превращают деятельность менеджеров в разновидность предпринимательской деятельности, а самих менеджеров в разновидность предпринимателей, не выводят их из категории наемного труда. Отсюда возникает необходимость специальных норм трудового права, учитывающих специфику труда менеджеров и регламентирующих их статус в сфере как индивидуальных, так и коллективных трудовых отношений.

Правовое положение менеджера как стороны (субъекта) в индивидуальном трудовом отношении определено и закреплено, прежде всего, в индивидуальном трудовом контракте с владельцем предприятия.

Этот контракт имеет письменную форму и заключается на определенный срок. Он учитывает особенности трудовых функций менеджеров, особые требования к их профессиональным качествам, к их профподбору, особый характер взаимоотношений менеджера и его работодателя. Индивидуальный трудовой договор менеджера должен также учитывать и частично отражать в своем содержании нормы трудового законодательства и коллективного договора, регулирующего труд менеджеров, фиксировать заработную плату
(ориентированную во многих случаях на оклады, закрепляемые в коллективных договорах), надтарифные надбавки, иные условия труда, различные льготы, устанавливаемые в рамках предприятия.

К этому следует добавить существование особых (главным образом, частных) бирж труда, которые осуществляют посредничество по трудоустройству менеджеров, автономных систем специального страхования.

Нечто подобное имеется и на Украине, так Постановлением КМУ от 20 октября 1996г. № 847 было утверждено Положение о формировании кадрового резерва руководителей государственных предприятий, учреждений, организаций
[56,75].

В содержание контракта менеджера, его правомочиях и обязанностях проявляются особенности его взаимоотношений с работодателем. Эти отношения требуют особой лояльности менеджера к патрону. В частности, обязанность верности предпринимателю, которая должна быть присуща любому работнику, для менеджера включает ряд дополнительных элементов. Примером может служить так называемый пакт о не конкуренции — обязательство не конкурировать со своим нанимателем некоторое время (в разных странах от 1 до 5 лет) после увольнения, то есть не наниматься на аналогичное предприятие, не вести аналогичный бизнес, не разглашать информации, касающейся бывшей работы. В качестве платы за временное ограничение свободы трудового договора менеджеру выплачивается соответствующая компенсация.

Среди персонала в развитых странах выделяется небольшая группа высших руководителей (top managers), которые не являются наемными работниками и в связи с этим исключается из сферы действия трудового права. Их статус определяется гражданским, коммерческим, деловым, торговым правом, учредительными документами соответствующих предпринимателей. К этой категории относятся работники, входящие в руководящие органы правления корпорацией: члены правления, наблюдательного совета. Однако если такого рода руководители сочетают должности членов правления корпорации с должностями исполнительных (технических) директоров, то последние рассматриваются как наемные работники (высшие служащие) и включаются в сферу действия трудового права. В принципе подобная практика во многих странах разрешена, однако устанавливаются ограничительные условия.

Многие стороны правового положения менеджеров в сфере индивидуальных трудовых отношений определяются непосредственно трудовым законодательством.
В большинстве стран действуют следующие законодательные нормы:

— менеджеры исключены из категории работников, на которых распространено трудовое законодательство, ограничивающее продолжительность рабочего времени или устанавливающее повышенную оплату труда за работу сверх нормы рабочего времени (т.е. у менеджеров ненормированный рабочий день);

— для менеджеров устанавливается повышенный, по сравнению с рядовыми работниками, испытательный срок при приеме на работу и более длительный срок предупреждения об увольнении по инициативе менеджера;

— в отношении менеджеров скорректированы законодательные нормы, регулирующие увольнения работников по инициативе работодателя.

Степень защиты менеджеров от увольнений по усмотрению нанимателя более низкая, чем для остальных работников. Считается, что работодатель вправе широко пользоваться возможностью уволить менеджера. Дело в том, что работник такого уровня должен быть достоин полного доверия патрона, в случае же утраты доверия менеджер может быть беспрепятственно уволен. Обычные нормы, касающиеся защиты от увольнений, в данном случае либо вообще не применяются, либо применяются с определенными ограничениями [57,6-12].

В странах Запада, как правило, не осуществлена кодификация трудового законодательства, в ряде случаев отсутствуют трудовые кодексы, а нормы, касающиеся менеджеров, содержаться в законодательных актах, регулирующих тот или иной конкретный правовой институт, в отдельных странах существуют специализированные законы, регулирующие труд менеджеров.

Итак, самый главный вывод, который я должна сделать в заключение этого пункта, состоит в том, что отечественный законодатель не должен рассматривать некоторые ограничения трудовых прав руководителя предприятия как нарушение трудового законодательства и ущемление прав гражданина. Это особенности правового регулирования труда данной категории работников, требующие дальнейшей законодательной конкретизации.

Заключение

Проведенная работа по изучению правового статуса работодателя позволяет мне сделать вывод о необходимости легализации новой редакции определения термина «работодатель»: «Работодатель — юридическое лицо, либо другая организация, которая в соответствии с законодательством таковым не является, либо физическое лицо, которое нанимает работника по трудовому договору». Такое определение позволяет учесть все особенности субъектов, которые являются работодателями, а также позволяет избежать употребления изживших себя понятий «собственник ли уполномоченный им орган».

Правосубъектность организаций-работодателей (юридических лиц и субъектов, не являющихся таковыми) включает в себя 2 критерия: оперативный и имущественный. Оперативный критерий сводится к признанию за работодателем способности осуществлять подбор и расстановку кадров, организовывать труд работников, создавать им необходимые условия для качественной высокопродуктивной работы. Имущественный критерий характеризует способность организации рассчитываться с работниками за результаты их труда, а также нести имущественную ответственность в случае причинения вреда жизни и здоровью работника.

Заключение трудовых договоров с физическими лицами — работодателями — несомненно позитивное явление, позволяющее выравнивать социальные противоречия и обеспечивать дополнительные рабочие места. Однако на практике работодатели предпочитают заключать гражданско-правовой договор, что не отвечает интересам работников, уменьшает степень их правовой и социальной защищенности.

Поскольку проконтролировать какого именно вида договор заключается довольно сложно, предлагаю ввести в КЗоТ следующую норму: «В тех случаях, когда вопреки законодательству работодатель заключил с работником вместо трудового договора гражданско-правовой, на этот договор распространяется трудовой законодательство, а работодатель не вправе отказываться от предоставления работнику трудовых прав», что позволит значительно упростить разрешение трудовых споров, возникающих в таких ситуациях, а также станет дополнительной гарантией защиты трудовых прав работника.

Ныне, наконец, созданы все предпосылки, чтобы отказаться от господствующей столь длительный срок теории реальности юридического лица и признать, что юридическое лицо — это фикция, существующая лишь с точки зрения закона. Признав это в качестве аксиомы, мы неизбежно должны сделать вывод, что и воля юридического лица не может существовать в действительности — для ее возникновения необходимо действия реально существующего субъекта. Этим субъектом и является лицо, выполняющие функции органа юридического лица, а по сему таких лиц необходимо признать его особыми представителями. Такая конструкция сводит к минимуму затруднения при разрешении споров, создает надежные гарантии деятельности юридических лиц, ограждая от возможных злоупотреблений со стороны руководителей. Таким образом, правовой статус руководителя предприятия носит комплексный характер: в ней присутствуют как трудовой, так и гражданско-правовой элементы.

Нынешняя хозяйственная политика государства, экономическая ситуация в стране требуют кардинального пересмотра отношений между организацией- работодателем и руководителем предприятия. В этой связи весьма полезным для нас может оказаться опыт других стран, в особенности Российской Федерации.
Обобщив и изучив его, я сделала вывод о том, что отношения с руководителем предприятия на основе гражданско-правового договора строить в принципе возможно, но необходимо помнить, что предметом его может быть только результаты труда (не обязательно овеществленный), но ни в коем случае ни живой труд. Трудовые отношения, неизбежно сопряженные со временным подчинением личности работника воле и власти нанимателя, недопустимо реализовать нормами гражданского права. Следовательно, если управление организацией передано управляющему по гражданско-правовому договору, собственник или уполномоченный им орган (здесь уместно употребление этих понятий, ведь мы говорили не о трудовом, а о гражданско-правовом отношении) не имеет права вмешиваться в текущую деятельность руководителя, он может лишь периодически контролировать оговоренные в контракте показатели работы организации.

Для руководителя, которому управление передано по гражданско-правовому договору, не существует ни трудовой дисциплины, ни норм рабочего времени, вообще ничего, что вытекает из хозяйственной власти работодателя, которая в данном случае отсутствует. В случае если собственник желает жестко контролировать и направлять деятельность руководителя, он должен заключить с ним трудовой договор (контракт). При этом в соответствии с нормами трудового права руководителя нельзя будет уволить по основаниям, не предусмотренным законодательством (ил хотя бы контрактом), на него нельзя будет возложить материальную ответственность без вины, а также за ущерб, который может быть, отнесен к категории «нормального производственно — хозяйственного риска». Наконец, при исчислении размера ущерба не будет учитываться упущенная выгода.

Таким образом, у сторон имеется альтернатива: шире полномочия — выше ответственность, меньше полномочия — ниже ответственность.

Думаю, законодатель, учитывая все правовые последствия заключения с руководителем предприятия гражданско-правового договора, сможет найти ему эффективное применение во благо экономике Украины.

Относительно порядка замещения должности руководителя предприятия, учреждения, организации хотелось бы отметить, что необходимо расширять сферу применения конкурса как наиболее эффективного способа выявления необходимых работодателю профессиональных и личностных качеств будущего руководителя. С этой целью в действующем трудовом законодательстве должна быть произведена замена императивных норм, регулирующих порядок приема на работу, на диспозитивные. Блок императивных норм должен соответствовать установленным международным стандартам МОТ, и применятся для определения мотивов, по которым не допускается дискриминация при приеме на работу.
Порядок и условия проведения конкурса (в том числе и на замещение должности руководителя предприятия) должен конкретизироваться в локальных нормативных актах.

Решая вопрос о том, кто же является работодателем по отношению к руководителю государственного предприятия, мы сталкиваемся с таким правовым феноменом: оперативным критерием работодательской правосубъектности обладает Орган, управляющий госимуществом, а имущественным — вверенное руководителю предприятие. Полагаю работодателем здесь нужно считать Орган управления имуществом, который на правах собственника имущества делегирует предприятию выполнение своих обязанностей, которые вытекают из заключенного им трудового договора.

Участие руководителя в капитале хозяйственного общества существенно влияет на характер отношений, связанных с его трудом. Во всех случаях с руководителем хозяйственного общества должен заключатся контракт. В крупных обществах учесть особенности, связанные с участием руководителя в капитале можно «замораживая» вытекающие из владения капиталом права руководителя выступать на стороне общества в отношениях, где он выступает как работник.
Для обществ же, состоящих из нескольких человек, необходимо законодательно предусмотреть, что правовое положение руководителя — участника, в том числе регулирование его труда, определяется учредительными документами общества.

Выводы, сделанные мною в ходе выполнения настоящей работы, могут рационально применяться в научной и практической деятельности, хочу выразить надежду, что они смогут найти отражение и в новом трудовом и гражданском законодательстве.

Список использованной литературы

1. Конституция Украины. //ВВР Украины. — 1996.- № 30. — ст. 141
2. Кодекс законів про процю України. Офіційне видання. — К.: Парламент,

1998.-95с.
3. Об охране прав на изобретения и полезные модели. Закон Украины. //ВВС

Украины. — 1994. — №7. — ст. 32.
4. Об охране прав на промышленные образцы. Закон Украины. // ВВС Украины. —

1994. — №7.- ст. 32.
5. Об охране прав на типографии интегральных микросхем. Закон Украины. —

1998.- № 8. — ст. 28.
6. О профессиональных союзах, их правах и гарантиях деятельности. Закон

Украины. — 1999. -. №45. — ст. 397.
7. Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право: Учебник для вузов. — М.: Норма-

Инфра, 1998. — 263 с.
8. Пилипенко П. Окремі зацваження до проєкту Кодексу України про працю.

//Право України. — 1996. — №9. — с.63-66
9. Проект Трудового кодекса Российской Федерации //Российская газета. —

1999. — 28 апреля. — с. 4-11
10. Трудовое право. Учебник. /Под ред. О.В. Смирнова. — М.: проект, 1997.

-384 с.
11. Заржицький О., Миргородський Д. Особливості правового становища осіб, які працюють у громодян за трудовим договором. //Право України. — 1996. —

№10. — с.42-43
12. О предпринимательстве. Закон Украины. //ВВС Украины. — 1991. — №14.

Ст. 168.
13. Кодекс законов о труде Украины. Закон Украины «О коллективных договорах и соглашениях» Жилищный кодекс Украины. Х.: Основа, — 1993. —

203 с.
14. Стичинский Б.С., Зуб И.В., Ротань В.Г. Научно-практический комментарий к законодательству Украины о труде. В 2-х т. Т1. Симферополь: «Таврида»,

1998. — 896 с.
15. Об утверждении Положения об условиях труда лиц, которые работают у граждан по договорам. Постановление Госкомтруда СССР и Секретариата ВЦСПС от 28 апреля 1987г. //Бюллетень Госкомтруда СССР. -1987. — №12. — с. 14-

17
16. Про внесення змін до Кодексу законів про працю. Закон України від 24 грудня 1999р. //Офіційний вісник України. — 2000. №2. — с. 19-21
17. Про затвердження Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в уставах і організаціях. Наказ Мінпраці, Мінюсту і мінсоцзахисту від 29 липня 1993р. №58 //Бюллетень Мінпраці. — 1993. — №9-

10. С.25-36.
18. Гражданский кодекс Украины. Официальное издание. — Х.: ООО «Одиссей»,

1998. — 160с.
19. О хозяйственных обществах. Закон Украины //ВВС Украины. — 1991. — №

49. — ст. 682.
20. Цепов Г.В. Понятие органа юридического лица по российскому законодательству. //Правоведение. — 1998. — №3 — с. 89-93
21. Гражданское и торговое право капиталистических стран. Учебное пособие.

/Под ред. В.П. Мозолина и М.И. Кулагина. М.: Высшая школа, 1980. — 382с.
22. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского русского языка. — М.:

Слово, 1982. — 623 с.
23. О некоторых мерах по обеспечению государственного управления экономикой. Указ Президента Российской Федерации №1200 от 10 июня 1994.

//Российская газета. — 1994. — 16 июня — с.6
24. Мартиросян Э.Р. Правовая природа отношений между руководителем организации и собственником ее имущества. //Государство и право. — 1996.

— №10 — с. 48-53
25. Прокопенко В.І. Власник і уповноважений ним орган як суб’єкти трудового права. //Право України. — 1994. — №10. — с.20-22
26. Трудовое право Украины. Учебник. /Под ред. Чанышевой Г., Болотиной Н.

— Х.: «Одиссей», 1999. — 480с.
27. Башмакова Н. Про статус керівника підприємства, установи, організації: деякі невирішені питання. //Право України. — 1999. — №2. — с.86-88
28. Кравчук В. Засновник-підприємство: сутність взаємовідносин. //Право

України. 1998. — №8 с.103-108.
29. Єрьоменко В. Вольовий характер підстав виникнення трудових правовідносин. //Право України. 1998. — №11. -с.96-98
30. Трудовое право России: Учебник для вузов /Под ред. Р.З. Лившиц, Ю.П.

Орловского. — М.: «Инфра-М-Норма», 1998. — 480с.
31. Нуртдинова А.Ф., Чиканова Л.А. соотношение трудового и нового гражданского законодательства. /Новый Гражданский Кодекс России и отраслевое законодательство. Институт законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Р.Ф. Труды 59. М., 1995 — 208 с.
32. Глазырин В.В. Проблемы правового регулирования труда в негосударственных организациях. /Правовое регулирование труда в условиях перехода к рыночной экономике. Институт законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Р.Ф. Труды 60. М., 1995. — 268 с.
33. Мартиросян Э.Р. Правовое положение руководителя организации.

//Трудовое право. — 2000. — №1. -с.75-76
34. Акопова Е.М., Акопов Д.Р. особенности правового регулирования труда руководителей государственных предприятий. //Государство и право. — 1997.

— №6. С.55-59
35. Сыровацкая Л., Зайцева О. О правовом регулировании труда исполнительных руководителей акционерных обществ. //человек и труд. —

1998. — №10. — с.76-77.
36. Сукачева Е., Бурцев А. Порядок увольнения руководящих работников и должностных лиц за нарушение законодательства о труде. //человек и труд.

— 1999. — с75-76
37. Об утверждении типовой формы контракта с руководителем предприятия, находящегося в общегосударственной собственности. Постановление КМУ. //СП

Правительства Украины. — 1995. — №11. — ст. 264
38. Гордейчик С. Ответственность за не надлежащее выполнение управленческих обязанностей в коммерческих организациях. //Законность. —

1999. — №1 — с.28-31.
39. Акопов Д.Р. Правовое регулирование труда руководителей-участников хозяйственных обществ. //Правоведение. — 1999. — №2. — с.132-137
40. Об утверждении Типового положения о комитете по делам прессы и информации областной, Киевской городской администрации. Постановление КМУ от 8 февраля 1996г. //СП Правительства Украины. — 1996. — ст. 208
41. Об утверждении Типового о городском (городов областного и районного подчинения) управлении (отделе) земельных ресурсов. Постановление КМУ от

7 августа 1996г. //СП Правительства Украины. — 1996. — №16. Ст. 441
42. Лазор Л.И. Проблемы подбора и расстановки кадров при контрактной форме заключения трудового договора (методические указания к изучению курса

«Советское право» для студентов всех специальностей). — Луганск: ЛМСИ,

1991. -30 с.
43. Лазор Л.И. Правовые проблемы конкурсного подбора, аттестации кадров и рабочих мест на современном этапе: Автореферат дис. На соискание ученой степени доктора юридических наук. /Московский юридический институт. – М.,

1991. – 30с.
44. Соловьева Л.В. Правовые аспекты персонального отбора работников.

/Університет та регіон. Матеріали міждународної науково-практичної конференції 17-18 грудня 1996р. –Луганськ, 1996. – с.121-123
45. Про ствердження Положення і Типової форми контракту. Наказ

Національного агенства України з управління державними корпортивніми правами від 8 квітня 1999р. №51 //Офіційний вісник України. – 1999. —

№24. – с.235-252
46. О сроке согласования контракта с руководителем предприятия, находящегося в общегосударственной собственности . Постановление КМУ от

18 мая 1994г. №319 //СП Украины, 1994. — №9. –ст.222
47. Про типову форму контракту з керівниками об’єднання (підприємства, філії) галузі зв’язку. Наказ Міністерства зв’язку України від 30 січня

1997р. №8 //Офіційний вісник України. – 1997. — №9. – с.156-162
48. Про типову форму контракту з керівниками і творчими співробітниками державних театральних і концертно-видовищних закладів, підприємств, організацій культури. Наказ Міністерства культури і мистецтва України від 25 липня 1997р. №400 //Офіційний вісник України. – 1997. — №45. – ст.

264-267
49. Особливості застосування Типової форми контракту з керівником підприємства, що є у загальнодержавній власності, під час укладання контракту з директорами шахт Мінвуглепрому. Постанова КМУ від 24 лютого

1997р. №189 //Офіційний вісник України. – 1997. — №8. – с.199
50. Гудимов В.Н. Увольнение руководителя предприятия за невыполнение условий контракта. //Государство и право. – 1995 — №6. – с.25-29
51. Об акционерных обществах. Закон Российской Федерации. //Собрание законодательства РФ. – 1996. — №1. – ст.1
52. Об обществах с ограниченной ответственностью. Закон Российской

Федерации. //Российская газета. – 1998. – 17 февраля. – с.4-6
53. Курс российского трудового права: В 3-х т. Т1: Общая часть /Под ред.

Е.Б. Хохлова. – СПб., 1996. – 482с.
54. Глазырин В.В. Особенности регулирования труда в акционерных обществах.

//Законодательство и экономика. – 1997. — №3-4. – с.45-48
55. Сыроватская Л.А. Трудовые отношения и трудовое право. //Государство и право. – 1996. — №7. –с.75-82
56. Об утверждении Положения о формировании кадрового резерва руководителей государственных предприятий, учреждений, организаций.

Постановление КМУ от 20 октября 11996г. №847. //СП Правительства Украины.

– 1996. — №2. – ст. 75
57. Александров А.А. Правовой статус руководителей предприятий

(менеджеров) в развитых странах и механизмы их материального вознаграждения. //Труд за рубежом. – 1994. — №4. – с.6-21

Приложение А

Схема 1 Правовой статус руководителя федерального предприятия в

Российской Федерации

Приложение Б

Проект главы КЗоТ Украины «Особенности регулирования труда работников у физических лиц-работодателей»

Статья 1. Гарантии прав работника.

На работника, заключившего трудовой договор с физическим лицом, распространяются все гарантии, предусмотренные трудовым законодательством с изъятиями, установленными настоящей главой.

Статья 2. Обязанности работодателя.

Работодатель обязан:

1) оформить письменно трудовой договор с работником и зарегистрировать его в недельный срок в государственной службе занятости по месту своего проживания, в порядке, предусмотренном законодательством

Украины;

2) уплачивать страховые и другие обязательные платежи в порядке и размерах, определенных законодательством Украины.

Статья 3. Испытания при приеме на работу.

При заключении трудового договора по инициативе каждой из сторон может быть установлено испытание с целью проверки соответствия работника работе, которая ему поручается. Это условие должно быть письменно закреплено в трудовом договоре.

Срок испытания в этом случае не может превышать 1 месяца.

Несоответствие работника работе, на которую он принят, установленное работодателем в течение срока испытания, является основанием для расторжения трудового договора.
Статья 4. Рабочее время и время отдыха.

Режим работы определяется по соглашению сторон, при этом продолжительность рабочей недели может быть больше, чем установлено законодательством, в виду специфики выполняемой работы.

Продолжительность ежегодно оплачиваемого отпуска не может быть меньше, чем установлено законодательством об отпусках.

Статья 6. Изменения существенных условий труда.

Об изменении существенных условий труда, предусмотренных трудовым договором, работодатель — физическое лицо письменно предупреждает работника не менее чем за 7 календарных дней.

Статья 7. Дополнительные основания расторжения трудового договора.

Помимо оснований, предусмотренных в КЗоТ Украины, трудовой договор может быть расторгнут по дополнительным основаниям, которые им предусмотрены.

Статья 8. Порядок решения споров.

Споры, вытекающие из трудового договора, заключенного между работником и физическим лицом – работодателем, рассматривается судом.

Статья 9. Трудовая книжка работника.

Документом, подтверждающим время работы у работодателя – физического лица, является трудовая книжка с соответствующей записью, внесенной согласно правилам, установленным законодательством Украины.

————————

Собственник имущества предприятия

Гражданское право

Трудовое право

Работники предприятия

Курсовая работа: Мале підприємництво і його роль у реформуванні економіки та зміцненні місцевих бюджетів

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський державний технологічний університет

Кафедра менеджменту

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: ”Економіка – II”

на тему:

„Мале підприємництво і його роль у реформуванні економіки та зміцненні місцевих бюджетів”

Виконав:

студент групи ЗДСВ-082

Перевірив: Бутко М.П.

Чернігів ЧДТУ 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА, ЙОГО РОЛЬ У РЕФОРМУВАННІ ЕКОНОМІКИ ТА ЗМІЦНЕННІ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

1.1. Роль та місце малого підприємництва в економіці держави

1.2. Мале підприємництво: суть, система організації та принципи діяльності

1.3. Створення і формування нового підприємства

2. АНАЛІТИЧНИЙ РОЗДІЛ

2.1. Становлення та розвиток малого підприємництва в Україні

2.2. Актуальні проблеми розвитку малого підприємництва на сучасному етапі трансформації економіки України

3. ЗАХОДИ ЩОДО ПІДВИЩЕННЯ СТРАТЕГІЧНОГО РОЗВИТКУ МАЛИХ ПІДПРИЄМСТВ В УКРАЇНІ

3.1. Механізм стратегічного розвитку малих підприємств в Україні

3.2. Основні напрямки державної підтримки малого підприємництва на сучасному етапі розвитку економіки України

3.3. Досвід розвитку малого підприємництва в економіці зарубіжних країнах

ВИСНОВОК

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Важливим напрямком економічних реформ в Україні є створення сприятливого середовища для формування та функціонування суб’єктів малого підприємництва, які є одним з дійових засобів розв’язання таких першочергових соціально-економічних проблем, як: прискорення структурної перебудови економіки, забезпечення насиченості ринку товарами та послугами, створення конкурентного середовища, поповнення доходів місцевих бюджетів, створення додаткових робочих місць, вирішення питання зайнятості в кризових регіонах, які є потенціальними осередками високого рівня структурного безробіття, поліпшення загальних параметрів інвестиційного клімату, забезпечення ефективного використання місцевих сировинних ресурсів.

У сучасних умовах кризових явищ в економіці та обмеженості фінансових ресурсів найшвидше і найефективніше вирішуватимуть ці проблеми саме суб’єкти господарювання малого бізнесу — малі підприємства, які не потребують великого стартового капіталу і мають високу оборотність ресурсів.

Перехід від централізовано керованої системи господарства до ринкової зробив проблему підприємництва, у тому числі малого, предметом інтенсивних наукових досліджень і дискусій. З розвитком цього сектора економіки пов’язують перспективи виходу вітчизняної економіки з кризи, забезпечення стійких темпів економічного росту, формування цивілізованих ринкових відносин.

Мале підприємництво – це особливий сектор економіки, утворений сукупністю малих підприємств і виступає у якості специфічної соціально-економічної форми дрібного виробництва в умовах ринку. Мале підприємство існує об’єктивно і розвивається як деяка цілісність, як сектор економіки національного, місцевого масштабів. Мале підприємництво являє собою особливий тип діяльності, заснований на ініціативній, інноваційній, ризиковій основі з метою одержання підприємницького доходу.

Метою даної курсової роботи – є виявлення актуальних проблем розвитку малого підприємництва, механізмів стратегічного розвитку підприємств в Україні, основних напрямків державної підтримки малого бізнесу на сучасному етапі розвитку економіки України.

В курсовій роботі використано – 9 таблиць, 25 джерел літератури.

Головні терміни: мале підприємництво, стратегічний розвиток, економічний розвиток, податковий тиск, бізнес, оподаткування, якість управління, кредитування, фінансова інфраструктура, фінансові ресурси.

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА, ЙОГО РОЛЬ У РЕФОРМУВАННІ ЕКОНОМІКИ ТА ЗМІЦНЕННІ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

1.1. Роль та місце малого підприємництва в економіці держави

Мале підприємництво (МП) є органічним структурним елементом ринкової економіки, її ведучим фактором, одним з найважливіших діючих факторів економічного розвитку суспільства, що спирається на ринкові методи господарювання.

Малі підприємства – досить поширена й ефективна форма господарювання. Вони мають багато таких рис, які не можуть бути притаманні великим підприємствам. Саме мале підприємство здатне найоперативніше реагувати на кон’юнктуру ринку і таким чином надавати ринковій економіці необхідної гнучкості. Ця властивість малого бізнесу набуває особливого значення в сучасних умовах, коли відбувається швидка індивідуалізація і диференціація споживацького попиту, прискорення науково-технічного прогресу, розширення номенклатури товарів та послуг.

Крім того, мале підприємництво мобілізує значні фінансові й виробничі ресурси населення, які за його відсутності не були б використані. На малий бізнес припадає до 90-95% усіх підприємств і до 20-60% валового національного продукту. Особливу роль відіграє мале підприємництво в сфері послуг і торгівлі. Розвиток малого бізнесу також виступає дійовим чинником, що пом’якшує соціальну напругу і сприяє демократизації ринкових відносин, тому що саме він є фундаментальною основою формування «середнього класу», а отже, й послаблення властивої ринковій економіці тенденції до соціальної диференціації.

Істотний внесок вносить мале підприємництво у формування конкурентного середовища, що для нашої високо монополізованої економіки має першорядне значення. Малі підприємства також менше впливають і на екологічне становище.

Отже, значення малого підприємництва в ринковій економіці дуже велике. Без малого бізнесу ринкова економіка ні функціонувати, ні розвиватися не в змозі. Становлення та розвиток його є однією з основних проблем економічної політики в умовах переходу від адміністративно-командної економіки до нормальної ринкової економіки. Мале підприємництво у ринковій економіці – головний сектор, що визначає темпи економічного росту, структуру і якість валового національного продукту.

Найважливішим компонентом ринкової економіки є існування і взаємодія великих, середніх і малих підприємств, їхнє оптимальне співвідношення. Ефективність виробництва товарів і послуг, їхнє доведення до споживачів багато в чому залежать від взаємозв’язків малого і великого бізнесу. Така кооперація в країнах з ринковою економікою визначається децентралізовано на основі пошуку підприємствами партнерів, здатних брати участь у спільній роботі з найменшими витратами і чітко виконувати договірні зобов’язання. При цьому успіх залежить від кількості потенційних партнерів, а отже, від ефективності антимонопольної політики і рівня розвитку малого бізнесу.

Малі підприємства найчастіше створюються при великих фірмах чи співпрайюють з ними. Таким чином, формується принципово нова структура економіки. Для великого бізнесу необхідні ринок зі стабільним і тривалим попитом, продукція масового виробництва, акумулювання значних фінансових засобів, дешева робоча сила. Малі підприємства мають ряд переваг в управлінні: відсутність твердої ієрархії, простота комунікації, можливість швидкого коректування цілей. Тому собівартість виробництва продукції в малому бізнесі нижча, ніж у великому при високій якості виробленої продукції і послуг.

Розвиток інтеграції і партнерських відносин пов’язаний конкретною вигодою, що вимагає стійкої й ефективної системи кооперативних зв’язків. Великі підприємства створюють основу для стабільності і керованості ринкової економіки країни, відкривають шлях до широкомасштабної реалізації науково-технічних новацій, а малий бізнес забезпечує виробництву гнучкість й індивідуалізацію.

В умовах дестабілізації економіки саме малі господарські структури не вимагають великих стартових інвестицій, володіють швидкою окупністю витрат, більш активні в інноваційній діяльності, здатні при певній підтримці стимулювати структурну перебудову економіки, розвиток економічної конкуренції, сприяти ослабленню монополізму, створювати додаткові робочі місця, насичувати ринок товарами і послугами.

Мале підприємство оперативно реагує на зміни кон’юнктури. Ця гнучкість має особливе значення внаслідок швидкої індивідуалізації і диференціації споживчого попиту, розширення номенклатури промислових товарів і послуг. Сприяючи прискореній реалізації новітніх технічних і комерційних ідей, випуску наукомісткої продукції, мале підприємництво виступає провідником НТП.

Важливу роль у ринковій економіці мале підприємництво відіграє в сфері інновацій. Завдяки своїм потенційним можливостям малі підприємства швидко міняють асортимент продукції, що випускається, і перелік послуг, що надаються, прагнуть отримати швидко прибуток, розширити експортні постачання, орієнтуються на нововведення. Це підтверджується історією створення багатьох високотехнологічних виробництв, великих фірм (наприклад Місrosoft), що починали як малі підприємства.

У вирішенні проблем зайнятості населення малий бізнес відіграє особливо важливу роль. Рівень зайнятості населення – синтетичний показник стану економіки будь-якої країни. З одного боку, він характеризує ефективність використання трудового потенціалу, а з іншого боку – ступінь соціальної напруженості. Навіть у високорозвинених країнах, здатних забезпечити нормальний прожитковий мінімум для незайнятих громадян виникають серйозні проблеми. Це втрата кваліфікаційного потенціалу, ослаблення в незайнятого населення мотивації до праці і навчання.

На малих підприємствах наявні великі можливості для організації роботи за індивідуальним графіком, для неповного робочого дня. Отже, створюються робочі місця для жінок, учнів, пенсіонерів, інвалідів. Оплата їхньої праці сприяє скороченню частки населення, що має доходи нижчі прожиткового рівня.

Таким чином, з погляду впливу малого підприємництва на ресурсні і збутові ринки можна говорити про його роль як:

великого роботодавця, що використовує робочу силу вразливих шарів (жінок, депортованих народів, іммігрантів, інвалідів й ін) і виконує важливу соціальну функцію;

впливового споживача, що здійснює значні закупівлі для власних виробничих потреб;

гнучкого виробника, що оперативно реагує на зміни кон’юнктури ринку і надає ринковій економіці необхідну еластичність.

Таким чином, дослідження впливу малого підприємництва на різноманітні суспільні процеси дозволяють зробити висновок про об’єктивно високу соціально-економічну значимість його функцій.

Соціально-економічна суть підприємництва – це особливий тип господарювання, де головним суб’єктом є підприємець, що раціонально поєднує фактори виробництва на інноваційній основі і на власний ризик організовує і керує виробництвом з метою одержання підприємницького доходу.

Виділено два аспекти малого підприємництва. По-перше – це особливий сектор економіки національного, регіонального і місцевого масштабів, утворений сукупністю малих підприємств і виступає в якості специфічної соціально-економічної форми дрібного виробництва в умовах ринку. Підхід до малого підприємництва як сектору економіки заснований на єдності двох сторін суспільного виробництва: організаційно-технічній і соціально-економічній.

По-друге, мале підприємництво являє собою особливий тип діяльності, заснований на ініціативній, інноваційній, ризиковій основі з метою одержання підприємницького доходу. Цей тип діяльності найбільш повно розкривається через характеристику її суб’єкта, тобто підприємця.

1.2. Мале підприємництво: суть, система організації та принципи діяльності

У статті І Закону України «Про підприємництво» дається таке визначення: «Підприємництво – це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством». При визначенні поняття «мале підприємництво» слід враховувати не стільки кількісні показники, скільки якісну характеристику. Малі підприємства — це організаційно-економічний вид підприємств, які згідно ст.2 Закону «Про підприємства в Україні» кваліфікуються за показником чисельності зайнятих працівників з градацією за сферами діяльності.

Мале підприємництво здійснюється шляхом створення розгалуженої системи малих підприємств. Згідно ст.2 Закону України “Про підприємства в Україні” до малих відносяться такі підприємства:

у промисловості та будівництві – з чисельністю працюючих до 200 чоловік;

в інших галузях виробничої сфери – з чисельністю працюючих до 50 чоловік;

у науці і науковому обслуговуванні – з чисельністю працюючих до 100 чоловік;

у галузях невиробничої сфери – з чисельністю працюючих до 25 чоловік;

у роздрібній торгівлі – з чисельністю працюючих до 15 чоловік.

Законодавство України надає широкі права щодо створення малих та середніх підприємств. Так, засновниками їх можуть бути орендні, колективні, спільні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства та інші підприємства й організації, а також громадяни, члени сімей, інші особи, що спільно ведуть трудове господарство.

Малі підприємства — досить поширена й ефективна форма господарювання. Вони мають багато таких рис, які не можуть бути притаманні великим підприємствам. Саме мале підприємництво здатне найоперативніше реагувати на кон’юнктуру ринку і таким чином надавати ринковий економіці необхідної гнучкості. Ця властивість малого та середнього бізнесу набуває особливого значення в сучасних умовах, коли відбувається швидка індивідуалізація і диференціація споживацького попиту, прискорення науково-технічного прогресу, розширення номенклатури товарів і послуг.

За характером діяльності у малому та середньому бізнесу можна виділити декілька видів підприємств. До першого виду належать індивідуальні (засновані на особистій власності окремої особи та виключно на її праці) або сімейні (засновані на власній праці членів однієї сім’ї, які проживають разом) підприємства. Майно такого підприємства формується з майна громадянина (сім’ї), одержаних доходів та інших законних джерел.

Інший вид — кооперативи або колективні підприємства, чисельність працюючих у яких не перевищує установлених обмежень. Майно кооперативу формується за рахунок вкладів учасників, одержаних доходів та інших законних джерел і належить його учасникам на правах пайової часткової власності.

Крім названих вище, можуть створюватися й інші малі підприємства. Законодавством передбачається можливість утворення на території України іноземних, а також спільних підприємств.

Серед характерних особливостей діяльності малих та середніх підприємств слід виділити найважливіші моменти:

підприємець сам вибирає, що, як і для кого виробляти;

підприємець має можливість застосувати найману працю.

Перспективи розвитку малого та середнього підприємництва дуже великі. Зарубіжний досвід переконливо свідчить, що в усіх розвинутих країнах такі підприємства давно оформилися в самосійні структурні підрозділи малого бізнесу, вони зайняті виготовленням продукції невеликих серій, сезонного попиту, виробляють компоненти для великих підприємств. Особливо відчутна роль малого та середнього бізнесу в галузі НТП. Невеликі науково-пошукові фірми перетворилися в важливий фактор НТП.

В умовах ринку основними формами інтеграції малого підприємництва є:

у виробництві – субпідряд;

у виробництві і збуті – франчайзинг;

в інновації – венчурне фінансування;

у фінансуванні – лізинг.

Перераховані форми інтеграції здатні підстрахувати мале підприємництво від ринкових катаклізмів, крім того, забезпечити взаємовигідний рух інформаційних, технологічних, сировинних, кадрових і фінансових ресурсів в інтересах національного господарства.

Субпідряд у промислово розвинутих країнах практикується досить широко, суть якого полягає в збільшенні обсягу робіт, переданих великими компаніями на контрактній основі малій і середній спеціалізованій фірмам, а також у скороченні загальної кількості прямих постачальників комплектуючих. Робота із субпідряду дозволяє малим фірмам одержати доступ до технологічних і комерційних інновацій великих підприємств. Діючи як постачальник, мале підприємство в той же час може налагодити виробництво власного кінцевого продукту і досягти більшої самостійності.

Безумовно, малі промислові підприємства володіють різним технічним потенціалом. Дрібні фірми, що працюють у передових підгалузях, прагнуть забезпечити виробництво самою новітньою технікою, сучасними комп’ютерами, багатофункціональним устаткуванням. Дрібні підприємці, що виступають у ролі партнерів великих корпорацій, одержують зведення про плани на найближчі п’ять-шість років, що допомагає підрядчикам і постачальникам активно брати участь у розробці зазначених їм вузлів, деталей, комплектуючих виробів. Отже, у великого бізнесу також формується певна залежність від малого.

Франчайзинг – система договірних відносин великих і дрібних фірм в галузі збуту продукції. Переваги подібної господарської кооперації значно зміцнюють життєздатність малих фірм.

Досвідчений підприємець може виступити, використовуючи цю систему, у ролі «франчайзера», тобто продавця свого досвіду. Зрозуміло, він повинен одержувати від цього продажу дохід, але не менш важливо, що через франчайзинг він одержує можливість без значних витрат багаторазово розширити масштаби свого бізнесу, зміцнити свої позиції на ринку.

Особливості і переваги франчайзингу в порівнянні з бізнесом, пов’язаним зі створенням власних нових виробничих, торгових, сервісних та інших підприємств наступні:

капітал підприємця (франчайзи) використовується в обмін на знання і досвід франчайзера;

можливість оперативного використання специфіки й особливостей місцевого ринку для широкого проникнення на нього франчайзи;

активізація діяльності підприємців, що свідомо йдуть разом із франчайзером на ризик замість того, щоб тривалий час займатися пошуками яких-небудь нових шляхів і напрямків бізнесу;

можливість більш швидкого розширення своєї підприємницької діяльності.

В Україні франчайзинговий бізнес тільки починає розвиватися. З’явилася мережа спеціалізованих магазинів із продажу та сервісного обслуговування комп’ютерної та побутової техніки відомих фірм, сервісного обслуговування автомобілів іноземних марок, ряд стоматологічних кабінетів «Саbot», тощо. До типових підприємств, що працюють на основі франчайзингу, відносяться підприємства з виготовлення і реалізації безалкогольних напоїв «Соса-соla» і «Pepsi». До масштабних проектів франчайзингового бізнесу в Україні відносять створення мережі ресторанів «Мак Дональдс».

Ефективною формою інтеграції великих і малих фірм є венчурне фінансування. Англійське слово «венчур» означає ризик. Отже, венчурний капітал – це «ризиковий капітал». Часто засновники малого підприємства, маючи цікаву ідею, не мають у своєму розпорядженні засобів для її реалізації. У цьому випадку засновники повинні знайти юридичну чи фізичну особу, що володіє необхідними засобами, які можна вкласти в цей проект. У такій ситуації дуже важливо зацікавити венчурного капіталіста, переконати його, що має справу з надійним партнером, і що віддача від його інвестицій буде досить високою.

У широкому значенні під венчурним фінансуванням розуміють усі вкладення в ризиковані з погляду фінансових результатів проекти, насамперед в галузі високих технологій, у вузькому – довгострокові і середньострокові інвестиції у вигляді кредитів чи придбання акцій, здійснювані венчурним фондом з метою створення малих, стрімко зростаючих компаній.

Подібними операціями займаються як спеціалізовані незалежні компанії, так і дочірні фірми великих корпорацій, дрібні інвестиційні підприємства і навіть партнерства з обмеженою відповідальністю. Венчурні фірми проектують і створюють нові види продукції і технології, розробляють пропозиції з удосконалення організації виробництва, праці, фінансів, збуту продукції.

Венчурне підприємство є ефективною формою застосування венчурного (ризикового) капіталу для організації роботи невеликого творчого колективу. Робота таких колективів характеризується гнучкістю, мобільністю й адаптивністю до мінливих умов ринку.

Поява венчурних структур стала реакцією ринкової економіки на необхідність прискорення темпів науково-технічного прогресу, формування конкурентного середовища в науково-технічній сфері, ефективного застосування накопиченого інтелектуального потенціалу. Прискорення темпів НТП досягається повною віддачею працівників підприємства, усвідомленим вибором теми дослідження, апробацією отриманих результатів, використанням іноземного досвіду вирішення науково-технічних проблем.

Формування конкурентного середовища в науково-технічній сфері зумовлене переходом на ринкові відносини, коли підприємець самостійно вибирає напрямок свого бізнесу. Під впливом конкуренції скорочуються витрати і терміни виконання робіт. Одночасно підвищується зацікавленість у досягненні кращих кількісних і якісних результатів, підсилюється дія мотиваційних стимулів до високопродуктивної праці.

Інвесторами венчурних підприємств є комерційні фірми, фінансово-банківські структури, приватні вкладники, державні організації. Комерційні, фінансово-банківські структури і приватні вкладники фінансують венчурний бізнес, оскільки це є вигідним вкладенням капіталу. Висока ефективність венчурних фірм базується на досягненнях науково-технічного прогресу.

Особливою формою взаємодії великого і дрібного виробництва є лізинг. У результаті структурних зрушень і різкого скорочення попиту багато великих підприємств не використовують значну частину виробничих фондів. З іншого боку, переважна кількість дрібних виробників не володіє належною матеріальною базою і не має засобів для закупівлі техніки. Оптимальним способом розв’язку цього протиріччя є лізинг. Ріст інтересу до лізингу і кількість укладених лізингових угод в Україні розуміються рядом його переваг у порівнянні з простим володінням майна. Зокрема, підприємець одержує можливість використання дорогої новітньої техніки без великих початкових капітальних вкладень. Відокремлення права власності від права користування засобами виробництва дозволяє підприємцю здійснювати розширення і модернізацію виробництва, не затрачаючи коштів на придбання у власність техніки, а обмежуючись тільки оплатою на вигідних умовах її оренди.

Орендарям немає необхідності попередньо накопичувати значні власні засоби і звертатись до одержання банківських кредитів. Для лізингу залучається не позиковий капітал, а устаткування, що не є власністю підприємства, не обкладається податком на основні засоби. Лізинг особливо привабливий для малих і середніх фірм, тому що дає їм можливість не тільки оперативно провести реконструкцію виробництва, але й направити зекономлені фінансові засоби на інші цілі.

Лізинг полегшує доступ підприємців до високих технологій, дозволяє оперативно замінити застаріле обладнання на сучасне. Лізингом можуть займатися будь-які юридичні чи фізичні особи, що мають засоби для інвестування. Звичайно такі операції здійснюють спеціалізовані компанії (фінансові інститути) – лізингові фірми чи великі банки. Нерідко лізингові фірми є дочірніми товариствами великих комерційних банків, що полегшує їм доступ до кредиту і забезпечує ефективну діяльність. Для комерційних банків лізинг привабливий тим, що дає їм можливість одержувати додатковий дохід. Це вигідна можливість вкладення вільних засобів під орендний відсоток. Таким чином, використання наведених вище форм господарської інтеграції великих і малих підприємств дозволить підсилити стабільність, передбачуваність зовнішнього середовища малих підприємств. Взаємовигідний рух інформаційних, технологічних, сировинних, фінансових й інших ресурсів дає підставу розглядати сукупність вищезгаданих процесів як інтеграційну підтримку малого підприємництва.

1.3. Створення і формування нового підприємства

Незважаючи на наявні труднощі і проблеми вітчизняної економіки у сфері малого підприємництва в Україні зайняті вже сотні тисяч людей. Однак бізнес – це особлива манера життя, що допускає готовність приймати самостійні рішення і ризикувати. Вирішивши зайнятися бізнесом, підприємець повинен ретельно спланувати його організацію.

Перша з проблем, яка постає перед початковим підприємцем – це знайти себе в господарському просторі, знайти свою господарську нішу. З цією метою необхідно вивчити стан ринку, попит, можливі перешкоди, наслідки й обмеження, умови інвестування, можливі пільги тощо. Цю інформацію можна знайти у відкритих публікаціях, статистичній інформації, законодавчих актах чи за допомогою інформації приватних осіб, що носять хоч і суб’єктивну інформацію, але на яку слід звернути увагу.

Подальшими кроками підприємця повинні бути: вибір спеціалізації, організаційної форми підприємства і підприємництва, формування бази і структури підприємства, його початкового капіталу і т.д.

Вирішивши зайнятися бізнесом, підприємець повинен ретельно спланувати його організацію. Для цього потрібно оцінити можливості майбутніх споживачів, одержати всю можливу інформацію про конкурентів, вирішити питання про обладнання і технологію, за допомогою яких буде вироблятися продукція.

Важливе значення має вибір форми підприємництва, у першу чергу вибір між підприємництвом індивідуальним і колективним. Обравши індивідуальну форму, підприємець діє на свій страх і ризик. У випадку невдачі власник несе повну відповідальність з зобов’язань підприємства і розплачується своїми засобами і майном.

Зробивши вибір на користь колективної форми, підприємець поділяє відповідальність з партнерами по підприємству. Така форма дозволяє зменшити ризик, залучити додаткові ресурси.

Наступний крок – формування виробничої бази. Підприємцю потрібно придбати чи взяти в оренду виробничі і складські приміщення, обладнання, придбати сировину та матеріали, напівфабрикати, комплектуючі вироби, залучити робочу силу.

Формування даних механізмів привело до створення різноманітних видів підприємств, що розрізняються за розмірами і сферами діяльності, формами власності та організаційно-правовими формами. Особливе місце серед них займають малі підприємства, для яких характерні висока динамічність і адаптивність до ринкових умов, що змінюються.

На початкових етапах новостворене підприємство має невеликі розміри, сфера діяльності охоплює, як правило, лише окремі стадії виробництва й вузький сегмент ринки збуту. Потім малі підприємства можуть розвиватися в більш великі чи вливатися в господарські об’єднання. Статус і сегменти ринку змінюються і стають більш міцними.

Створення нових підприємств – позитивне явище в будь-якій економіці, особливо ринковій, тому що будь-яке створене підприємство може існувати і розвиватися тільки при наявності незадоволеного попиту.

Розробка стратегії і тактики виробничо-господарської діяльності підприємства є найважливішим завданням для будь-якого бізнесу. Успішне формування нового бізнесу також не може обійтися без чіткого й об’єктивного бізнес плану.

Процес планування дозволяє побачити весь комплекс майбутніх операцій підприємницької діяльності і передбачити те, що повинно трапитися. Особливо важливе планування в комерційній діяльності, де потрібне передбачення в довгостроковій перспективі і попередній розробці, що передує першим крокам підприємства.

Робота без плану – це підвищений і непередбачений ризик зі змушеною реакцією на несподівані події, що, як правило, ведуть до втрат та збитків, тоді як робота за планом і реакція на передбачені і можливі явища не повинні перешкодити досягненню поставленої мети.

Важливим етапом є залучення фінансових засобів. Власних засобів у підприємця для початку і розвитку справи, як правило, недостатньо. Дефіцит коштів можна перебороти шляхом випуску акцій (тобто частковою передачею прав на участь у капіталі і прибутку підприємства), випуску власних боргових зобов’язань і, нарешті, одержанням позик у комерційних банках.

Основна проблема нового підприємства – створення життєздатного налагодженого організму, у рамках якого працівники чітко усвідомлять мету своєї діяльності і способи її досягнення. Якщо новостворене підприємство не перетворюється в налагоджене і кероване виробництво, то воно приречене на провал, незважаючи ні на яку блискучу підприємницьку ідею, залучений великий капітал, належну якість продукції, що випускається, і навіть існування високого попиту на неї.

Створення успішно функціонуючого МП вимагає системного пророблення безлічі взаємозалежних питань. Загальний порядок створення нового підприємства включає звичайно три основні стадії: підготовчу, установчу, організаційну.

Підготовча стадія. Оцінка ринкової ситуації є головним чинником, що визначає обсяг і структуру виробничої програми підприємства і масштаби його діяльності. Вибір організаційно-правової форми МП має велике значення для побудови системи управління, порядку прийняття стратегічних рішень, способу розподілу прибутку, характеру матеріальної відповідальності засновників, мотиваційних важелів і багатьох інших факторів діяльності підприємства (ТОВ, ВАТ, ЗАТ, і т.д.). При їхньому порівнянні і виборі організаційно-правової форми варто мати на увазі наступні критерії:

обмеження в управлінні (процес прийняття рішень повинен бути якісним і швидким), контроль за кінцевими результатами;

розподіл прибутку (в міру можливості під власну відповідальність підприємця відповідно до цілей МП);

податкова політика (максимально проста і сприятлива для підприємницьких цілей);

маркетингова відповідальність (в міру можливості лише майном МП);

інвестиційні можливості (можливо більш широкі).

Оцінку кожного з перерахованих критеріїв при виборі організаційно-правової форми підприємства засновник-ініціатор робить, виходячи із запланованих масштабів діяльності, потреби в інвестиціях і складності здійснюваних виробничих процесів.

Підготовча стадія створення підприємства повинна завершуватися розробкою підприємницької концепції нового підприємства, що є обов’язковим елементом процесу створення МП, необхідним як для внутрішніх, так і для зовнішніх цілей. Як внутрішній документ, вона використовується у формі зведеного обґрунтування підприємницького проекту на стадії створення МП і як інструмент контролю при оцінці розвитку підприємства. Як зовнішній — підприємницька концепція використовується для цілей одержання зовнішнього кредиту, одержання інвестицій, створення господарських різних об’єднань і союзів, для одержання державного чи регіонального замовлення, міжнародного контракту.

Установча стадія. Ця стадія створення підприємства регламентується законами України. Саме після державної реєстрації нова організаційна структура стає господарською первинною ланкою і здобуває статус юридичної особи. У процесі становлення підприємства виникає необхідність у прийнятті ряду важливих управлінських рішень:

встановлення складу засновників підприємства;

визначення статутного фонду;

визначення характеру участі засновників і розміру часткового внеску в статутний фонд;

складання установчого договору;

визначення назви підприємства;

підготовка статуту підприємства;

підбір і призначення ключових фігур підприємства;

підготовка погоджених і дозвільних документів;

вибір банку і відкриття розрахункового рахунку;

підготовка фірмових бланків, виготовлення і реєстрація печатки підприємства.

Найбільш відповідальним рішенням даної стадії є визначення складу засновників. Як засновники можуть виступати окремі фізичні особи, групи фізичних чи юридичних осіб.

Організаційна стадія створення підприємства полягає у формуванні організаційної структури нового підприємства: управління підприємством, управління персоналом і виробничою інфраструктурою фірми.

На початковій фазі розвитку МП, як правило, має нескладну структуру, її характер визначається послідовним поділом загального процесу на складові його частини і завдання, при цьому використовуються наступні прийоми поділу:

за окремими об’єктами діяльності, видами проектів, типами продуктів (предметна спеціалізація);

за окремими видами технологічних процесів, функціями управління (функціональна спеціалізація);

за окремими ієрархічними рівнями, рівнями обмеження функцій і завдань (ієрархічна організація).

На базі основної виробничої структури МП формується склад управлінських посад і підрозділів і визначається структура управління підприємством. При цьому в процесі диференціації управління виділяються окремі сфери діяльності підприємства (постачання, збут, маркетинг, виробництво, фінанси, персонал і т.д.) і самостійні функції управління (планування, організація, контроль, регулювання й ін).

Виробнича інфраструктура МП складається з зовнішніх стосовно нього організацій, від діяльності яких залежать результати його існування. Як обов’язкові елементи інфраструктури необхідно передбачати:

мережу організацій, що забезпечують постачання матеріалами, сировиною, напівфабрикатами, інструментом і всіма видами енергетичних ресурсів;

мережу організацій, що забезпечують реалізацію продуктів, доведення їх до споживача, забезпечення гарантійного і післягарантійного обслуговування клієнтів.

Мале підприємство, особливо в період становлення, володіє незначною власною виробничою інфраструктурою, а всі види забезпечення найчастіше здійснюються на основі широкої кооперації зі спеціалізованими підприємствами.

Більшість МП створюються з метою одержання прибутку за рахунок виробництва і реалізації власного товару. Економічні результати його діяльності залежать значною мірою від тієї фази життєвого циклу, на якій підприємство знаходиться в конкретний момент часу.

Перша фаза (фаза виникнення) являє собою концептуальну стадію розвитку МП, на якій майбутній засновник оцінює підприємницьку ідею, знаходить для неї потенційну нішу на ринку і вивчає можливості її комерційного використання. Ідею потрібно не тільки запропонувати, але й обґрунтувати, конкретизувати, довести ефективність її розробки і реалізації на практиці. Ідея повинна зацікавити керівництво, інвесторів, персонал фірми, постачальників-суміжників, споживачів.

Підприємець визначає можливі масштаби діяльності відповідно до очікуваного попиту, вибирає організаційно-правову форму підприємства, готує засновницьку документацію й оформляє державну реєстрацію МП.

Фінансування на цій стадії здійснюється за рахунок власних коштів підприємця чи засновника МП. Одержати банківські кредити чи засоби сторонніх інвесторів на цій фазі вкрай важко. Проте в умовах України капітал можна знайти приблизно наступним чином:

під заставу цінностей, майна, нерухомості;

одержання кредиту в банку;

знайти інвестора під ефективну ідею;

при створенні спільного підприємства;

при наявності засновника-кредитора (наприклад банку);

власні засоби.

Перша фаза повинна переконливо довести життєздатність підприємницької ідеї і визначити фактори її комерційного успіху.

Фаза розвитку допускає первісну діяльність формальної організації, пов’язану, із проведенням додаткових досліджень, розробкою технологічної документації, організацією підприємницького проекту, закупівлею, монтажем і налагодженням виробничого устаткування і початком виробничої діяльності.

Це найбільш капіталомістка фаза, що вимагає сторонніх інвестицій. Крім того, уже на цій фазі МП може претендувати на деякі пільги відповідно до законів України про мале підприємництво:

пільгові умови кредитування;

компенсація частини витрат із зовнішньоекономічної діяльності;

звільнення підприємства від частини податків.

Для фази росту характерне розширення масштабів підприємницької діяльності, нарощування виробництва й об’ємів продажу підприємницького продукту, пошук і освоєння нових ринків, пошук нових рішень в організації виробництва і менеджменту.

Фаза зрілості МП досягається в умовах, коли його основні ринки втрачають перспективи подальшого розширення. Для зниження витрат і максимізації прибутку МП прагнуть до удосконалювання організації і технології виробництва, підвищення ефективності.

Головним завданням і турботою підприємства на цій фазі стає пошук нових підприємницьких й інноваційних ідей, модернізація продукту, його модифікація для специфічних умов чи вимог нових ринків. На стадії зрілості знову збільшується потреба в інвестиціях, пов’язаних з випробуваннями нових продуктів. В галузі фінансування на цій стадії найбільш прийнятною формою виступають кредитні засоби банків. Можуть використовуватися засоби регіональних бюджетів чи пільгові засоби спеціальних фондів підтримки малого підприємництва.

Фаза згасання не є органічним наслідком зрілості МП. Вона може наставати для підприємства в будь-який момент часу після його виникнення, минаючи проміжні стадії. Це може відбуватися під впливом несприятливих зовнішніх чи внутрішніх факторів і виникаючої кризової ситуації. Головним симптомом згасання підприємства є зниження його платоспроможності й обмеження можливості реалізації продукту, що випускається.

Кардинальним способом виходу з кризової ситуації є формування підприємства на основі планомірно здійснюваної санації його діяльності. При наявності значних активів МП, що знаходиться в стані згасання, може розраховувати на одержання заставного кредиту банків. Іншими джерелами фінансування санаційних заходів на цій фазі можуть стати засоби від реалізації активів МП, включаючи і його нематеріальні активи.

Досягнення цілей створення і розвитку підприємства можливе тільки шляхом строгого упорядкування процесів у трансформації вихідних ресурсів у кінцеві результати на базі ефективного управління персоналом фірми. Не дивлячись на наявність істотних специфічних умов діяльності МП і їхньої значної розмаїтості, природа управлінського процесу, склад основних завдань і функцій менеджменту залишаються класичними.

На жаль, сучасне становище України не дозволяє більшості підприємств виконувати всі ці вимоги з багатьох причин.

1.4. Нормативно-правова база

Формування державної політики підтримки малого підприємництва в Україні починається з 1991 року з прийняття Закону України “Про підприємництво” та утворення Державного комітету України зі сприяння малим підприємствам і підприємництву. Закон України “Про підприємництво” визначив загальні правові, економічні та соціальні засади, умови здійснення підприємницької діяльності, а також визначає правові основи державного регулювання та підтримки підприємництва, відносин суб’єктів підприємницької діяльності та держави.

Закон України “Про підприємства в Україні”, прийнятий у 1991 році, визначає критерії віднесення підприємства до категорії малих, чисельність працюючих залежить від галузі, у якій функціонує дане підприємство. Указом Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності для суб’єктів малого підприємництва”, який набрав чинності з 1 січня 1999 року, критерії було змінено. До суб’єктів малого підприємництва відносяться юридичні особи, чисельність найманих працівників на яких не перевищує 50 осіб, також було обмежено річний оборот коштів. Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва”, прийнятий у 2004 році, визнає суб’єктами малого підприємництва фізичних осіб-підприємців, річний оборот яких не перевищує 500 тисяч гривень на рік, та юридичних осіб, на яких працює не більше 50 осіб та обсяг річного валового доходу яких не перевищує 1000000 грн.

З метою реалізації державної політики сприяння розвитку підприємництва, у тому числі малого бізнесу, у березні 1993 року Кабінетом Міністрів України була схвалена перша Програма державної підтримки підприємництва в Україні.

Початок новому етапу розвитку державної політики підтримки малого бізнесу поклало схвалення Кабінетом Міністрів України Концепції державної політики розвитку малого підприємництва (квітень 1996 р), закріплення свободи підприємництва в Конституції України. Одним з механізмів підтримки малого підприємництва стала державна Програма розвитку малого підприємництва в Україні на 1997-1998 рр., розроблена Міністерством економіки відповідно до положень Концепції державної політики розвитку малого підприємництва, і затверджена постановою Кабінету Міністрів 29 січня 1997 року. Метою Програми було визначено забезпечення сталого розвитку малого підприємництва як невід’ємної складової ринкової економіки та головного чинника створення нових робочих місць.

У 1998 році зі створенням Державного комітету з питань підприємництва (Держпідприємництва, нині Державний комітет з питань регуляторної політики і підприємництва) почався наступний етап політики державної підтримки малих підприємств. Важливим кроком у цьому напрямі стало підписання Президентом України Указу “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”. Згаданий Указ поклав основи єдиної регуляторної політики у сфері підприємництва. На рівні державної політики було визнано необхідність зменшення державного втручання в підприємницьку діяльність, відмови від патерналізму з боку держави по відношенню до малого бізнесу, формування середовища, сприятливого для розвитку підприємництва, шляхом усунення адміністративних бюрократичних бар’єрів. Створення Держпідприємництва забезпечило інституціалізацію зазначених політичних орієнтирів.

У 1999-2004 рр. було прийнято майже 20 указів Президента України з питань розвитку підприємництва, Верховною Радою України прийнято закони України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, “Про державну підтримку малого підприємництва”, “Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні”, а також “Про захист економічної конкуренції”, окремі норми якого передбачають виняток для малих та середніх підприємців у частині положень, що жорстко регулюють дії суб’єктів господарювання у сфері економічної конкуренції.

З метою недопущення звуження змісту та обсягу права громадян на підприємницьку діяльність особлива увага Держпідприємництвом та його територіальними органами приділялась обґрунтуванню доцільності втручання держави у відповідні сфери підприємницької діяльності, адекватності та ефективності пропонованих шляхів та способів розв’язання порушених у проектах питань, характеристикам очікуваних соціально-економічних наслідків запроваджених заходів. Протягом 2004 року Держпідприємництвом з метою залучення широких кіл підприємців, громадських організацій до всебічного опрацювання найважливіших регуляторних актів було винесено на публічне обговорення 19 проектів регуляторних актів, які зачіпають інтереси підприємців. У двох випадках після публічного обговорення розробниками проектів було прийнято рішення про відкликання проектів регуляторних актів через недоцільність їхнього прийняття.

Завдяки реалізації відповідної державної політики та активізації громадського впливу представників малого бізнесу, останнім часом спостерігаються певні позитивні зрушення в сфері удосконалення нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності, усунення правових та адміністративних перешкод на шляху розвитку малого підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання на місцевому рівні.

На виконання пункту 21 Положення про порядок підготовки проектів регуляторних актів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.07. 2003 р. створено обласні Апеляційні комісії з питань розгляду скарг щодо відмови представництва Держпідприємництва у погодженні проектів регуляторних актів. Значні кроки зроблено державою у напрямі подолання правових та адміністративних бар’єрів у сфері ліцензування підприємницької діяльності. Прийнятий у 2003 році Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” дозволив кодифікувати державне регулювання в сфері ліцензування, на законодавчому рівні встановити прозорі процедури та правила ліцензування, спростити умови входу на ринок, встановити відповідальність усіх суб’єктів правовідносин у цій сфері.

Після прийняття Указу Президента України від 22 січня 2003 року “Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері виробництва” органами виконавчої влади було виявлено 385 власних нормативно-правових актів, які не відповідають вимогам ринкових відносин. З них 65 актів відносяться до сфери ліцензування та дозвільної системи,19 – до сфери оподаткування, 82 – соціальної політики та трудових відносин.220 актів (58%) було змінено чи скасовано, проте 165 залишаються без впорядкування. Запровадження порядку погодження нормативно-правових актів, що приймаються у сфері регуляторної політики, з Держпідприємництва дало змогу “відсіювати” ті з них, які суперечать інтересам розвитку підприємницької діяльності в Україні. Зокрема, за 11 місяців 2004 року органами виконавчої влади було подано на погодження до Держпідприємництва 539 проектів регуляторних актів, з них погоджено 354, або 65,7%.

Значно посилилась роль громадськості в процесах розвитку сфери малого бізнесу на місцях. Зараз, за підрахунками Держпідприємництва, в Україні нараховується близько 750 регіональних громадських об’єднань підприємців. В усіх регіонах країни при місцевих державних адміністраціях створені і діють дорадчі органи – координаційні ради.

З метою встановлення законодавчих засад правового регулювання організації та проведення контролю за діяльністю суб’єктів господарювання контролюючими органами, усунення можливості для зловживань представників контролюючих органів, зростання рівня захищеності прав суб’єктів господарської діяльності Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва на виконання протокольного доручення Кабінету Міністрів України розроблено проект Закону України “Про основні засади здійснення контролю за діяльністю суб’єктів господарювання в Україні”. Проектом визначається єдиний для всіх органів, які здійснюють контроль за діяльністю суб’єктів господарювання в Україні, порядок організації та проведення перевірок фінансово-господарської, виконавчо-розпорядчої та іншої діяльності суб’єктів господарювання, проведення ними обстежень та надання обов’язкових приписів з метою допомоги суб’єктам господарювання уникнути порушень чинного законодавства шляхом налагодження паритетних стосунків між органами контролю та суб’єктами господарювання. На думку фахівців Держпідприємництва, прийняття цього документа сприятиме створенню належних правових умов для налагодження паритетних стосунків між контролюючими органами та суб’єктами господарювання, зменшить можливості для зловживань представників контролюючих органів, а також забезпечить підвищення рівня захищеності прав суб’єктів господарської діяльності.

Сьогодні в Україні повноваження контролю фінансової або господарської діяльності підприємств мають близько 30 органів державної влади. Труднощі, які виникають внаслідок внутрішньої неузгодженості цієї системи, частої зміни концептуальних орієнтирів, створюють необґрунтовані ризики та бар’єри на шляху здійснення підприємницької діяльності. Нестабільність законодавства, бюрократизм у прийнятті рішень місцевими та центральними органами влади, невизначеність прав і обов’язків держави та суб’єктів підприємницької діяльності, неврегульованість та суперечливість нормативних актів, які видаються різними відомствами, все ще обумовлюють неефективність та обтяжливість регуляторного середовища для суб’єктів господарювання.

Згідно Закону України “Про державну підтримку малого підприємництва” метою державної підтримки малого підприємництва є:

створення умов для позитивних структурних змін в економіці України;

сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства;

підтримка вітчизняних виробників;

формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.

Виходячи з цього, Закон встановлює такі напрями державної підтримки малого підприємництва в Україні:

формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;

встановлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва;

запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;

фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

Фінансове забезпечення реалізації державної політики у сфері підтримки малого підприємництва здійснюють відповідно до своєї компетенції на загальнодержавному рівні – Український фонд підтримки підприємництва, на регіональному рівні – регіональні фонди підтримки підприємництва, на місцевому рівні – місцеві фонди підтримки підприємництва.

Кошти Українського фонду, регіональних та місцевих фондів підтримки підприємництва формуються за рахунок бюджетних коштів, коштів, одержаних від приватизації державного та відчуження комунального майна, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, у тому числі іноземних, та інших коштів.

Розроблена на підставі зазначеного закону Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні встановлює більш конкретні завдання.

Основними завданнями Програми є:

створення державної системи забезпечення розвитку та підтримки малого підприємництва;

створення належних умов розвитку малого підприємництва в регіонах;

сприяння створенню нових робочих місць суб’єктами малого підприємництва;

підтримка ділової та інвестиційної активності, розвиток конкуренції на ринку товарів та послуг;

залучення до підприємницької діяльності жінок, молоді, пенсіонерів та інших верств населення;

активізація фінансово-кредитних та інвестиційних механізмів, пошук нових форм фінансово-кредитної підтримки малого підприємництва;

формування регіональної інфраструктури розвитку та підтримки малого підприємництва;

створення умов для розвитку малого підприємництва у виробничій сфері, в тому числі на базі реструктуризованих підприємств.

Очікуваними результатами реалізації Програми є прискорення розвитку МП, використання його потенційних можливостей, перетворення його на дієвий механізм розв’язання економічних і соціальних проблем, сприяння структурній перебудові економіки, стійка тенденція збільшення кількості малих підприємств, зменшення рівня “тіньового” обороту у сфері малого підприємництва, збільшення внеску малого підприємництва в економіку України, зміцнення економічної бази регіонів, позитивний вплив на вирішення проблем безробіття, насичення вітчизняного ринку товарами та послугами.

2. АНАЛІТИЧНИЙ РОЗДІЛ

2.1. Становлення та розвиток малого підприємництва в Україні

У період 1991-1996 рр. малий бізнес в Україні під впливом різних процесів (гіперінфляція, бартеризація, зменшення обсягу внутрішнього ринку, тощо) перебував у кризовому стані і практично не розвивався. Чисельність зайнятих на малих та середніх підприємствах в Україні у 1996 році була меншою, ніж у 1991 році, хоча чисельність малих підприємств за цей час подвоїлася.

Зростання чисельності працюючих на малих підприємствах почалося в Україні з 1997 року. Проте його темпи істотно відстають від темпів зростання кількості самих малих підприємств, що є виявом процесів, пов’язаних із “мікронізацією” малих підприємств, і може водночас бути свідченням зменшення ролі малого бізнесу як фактора зайнятості та соціального захисту населення. Між тим, за цей час спостерігається й невпинне уповільнення темпів зростання чисельності малих підприємств (табл.1).

Таблиця 1 – Основні показники розвитку малих підприємств в Україні

Показник

2000

2004

2006

2007

Кількість суб’єктів малого підприємництва (без селянських (фермерських) господарств), тис. од.,

у т. ч.:

1258

1421

1708

1945

Кількість малих підприємств, тис. од.

197

218

233

251
Темп зростання за рік,%

13,9

10,7

6,9

6,8
МП на 10 тис. населення, од.

40

44

48

53
Кількість суб’єктів малого підприємництва — фізичних осіб, тис. осіб

1061

1203

1475

1785
Темп зростання за рік,%

10,8

13,4

22,6

21,0

З огляду на те, що кількість малих підприємств на душу населення в Україні принаймні утричі відстає від показників країн Центральної і Східної Європи і удесятеро – розвинених країн світу, таке уповільнення навряд чи можна розглядати як свідчення насичення відповідних ринкових ніш. Це є тривожною ознакою відсутності належного поширення ефекту від економічного пожвавлення на усі верстви національної економіки. В останні роки спостерігається різке підвищення темпів зростання кількості підприємців-фізичних осіб. Фахівці відзначають тенденцію перереєстрації малих підприємств у форму приватного підприємництва з правом найму робітників. Зрозуміло, що такий вид підприємництва не можна розглядати як форму розвитку повноцінних малих підприємств, які здатні належним чином виконувати викладені вище соціально-економічні функції.

За 2007 рік малими підприємствами вироблено продукції та надано послуг на суму 22064,4 млн. гривень, що становило більш ніж 7% від загальнодержавного обсягу виробництва продукції.

Проте, як видно з таблиці 2, структура малого підприємництва за формами власності практично законсервувалася. Мають місце лише незначні її коливання. Звертає на себе увагу досить повільне зростання частки приватної форми власності, хоча вважається, що в цій сфері вона є найбільш оптимальною. Її частка становить менше третини малих підприємств.

Таблиця 2 – Структура кількості малих підприємств України за формами власності,%

Форми власності

2000

2005

2006

2007
Всього, у т. ч.:

100,0

100,0

100,0

100,0
Державна

1,5

1,5

1,3

1,1
Комунальна

3,0

2,8

2,2

2,0
Приватна

31,0

32,3

34,6

34,9
Колективна

63,7

62,8

61,4

61,4
Власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав

0,6

0,5

0,5

0,6

Ринкові трансформаційні процеси в економіці України сприяли відповідним змінам у формах власності малих підприємств. За період з 2000 року по 2007 рік частка малих підприємств з державною формою власності скоротилася з 1,5 до 1,1%. У структурі недержавної форми власності частка приватної зросла з 31 до 34,9%, а колективної – зменшилась до 61,4%.

За юридичною формою малі промислові підприємства колективної власності у 2007 році поділялися на: кооперативи – 4,1%, акціонерні товариства – 10,7%, колективні підприємства – 13,2%, товариства з обмеженою відповідальністю – 72,0%.

Досить показовим в контексті усвідомлення особливостей розвитку малих підприємств в Україні є аналіз їхньої регіональної та галузевої структури та розподілу за кількістю зайнятих.

Аналіз даних про розвиток та розподіл малих підприємств по регіонах України засвідчує, що, незважаючи на зростання їхньої чисельності, диспропорції, які існували у територіальному розподілі малих підприємств, зберігаються (табл.3).

Таблиця 3 – Регіональна структура МП в Україні у 2007 році за кількістю підприємств, середньосписковою чисельністю зайнятих та обсягами виробленої продукції

Регіони

Кількість підприємств

Чисельність

Обсяги продукції
Одиниць

Частка,%

Тис. осіб

Частка,%

Млн. грн.

Частка,%
Україна

217930

100,00

1709,8

100,00

19432,7

100,00
АР Крим

9183

4,21

65,5

3,83

708,1

3,64
Вінницька

5221

2,40

52

3,04

418,8

2,16
Волинська

3468

1,59

32,7

1,91

248,9

1,28
Дніпропетровська

13494

6, 19

107,9

6,31

1227,8

6,32
Донецька

24807

11,38

149,9

8,77

1704,5

8,77
Житомирська

5181

2,38

43,6

2,55

319,3

1,64
Закарпатська

5843

2,68

41,7

2,44

356,8

1,84
Запорізька

7972

3,66

65,5

3,83

866,5

4,46
Івано-Франківська

6146

2,82

47,7

2,79

372,7

1,92
Київська

5978

2,74

60,7

3,55

692,6

3,56
Кіровоградська

4369

2,00

34,5

2,02

282,7

1,45
Луганська

8764

4,02

68,9

4,03

593,5

3,05
Львівська

13612

6,25

124,3

7,27

1055

5,43
Миколаївська

6843

3,14

47,7

2,79

482,7

2,48
Одеська

9591

4,40

86,9

5,08

1081,6

5,57
Полтавська

6128

2,81

55,8

3,26

537

2,76
Рівненська

3650

1,67

37,2

2,18

272,8

1,40
Сумська

4944

2,27

44,5

2,60

408,8

2,10
Тернопільська

3030

1,39

31,1

1,82

241,4

1,24
Харківська

13392

6,15

111,3

6,51

1251,9

6,44
Херсонська

7615

3,49

35,1

2,05

331,4

1,71
Хмельницька

4519

2,07

41,8

2,44

344,7

1,77
Черкаська

5058

2,32

37,6

2, 20

359,4

1,85
Чернівецька

2976

1,37

29,6

1,73

217,3

1,12
Чернігівська

3388

1,55

37,9

2,22

281,3

1,45
м. Київ

30691

14,08

202,6

11,85

4588,4

23,61
м. Севастополь

2068

0,95

15,8

0,92

186,8

0,96

Показники територіального розподілу малих підприємств передусім засвідчують залежність їхньої кількості від економічного потенціалу регіону. Проте, якщо у період адміністративно-командної економіки його головним критерієм була величина промислового потенціалу, в останні роки – на перше місце вийшли величина та концентрація банківського та фінансового капіталів. Саме така зміна чинників стала головною причиною виходу Києва на перше місце в Україні за розвитком малого бізнесу. До цього за загальною кількістю малих підприємств в Україні лідирувала Донецька область.

З другої половини 90-х рр. спостерігається тенденція до поступового вирівнювання розвитку малих підприємств в регіонах України. Зокрема, з 1995 по 2003 рр. частка п’яти областей, які займали в Україні перші місця за кількістю малих підприємств (Донецька область, м. Київ, Харківська область, Львівська область, Кримська АР), зменшилася з 45 до 42%, в той час як питома вага 5 областей, що мали найменшу абсолютну кількість малих підприємств, зросла з 5,9 до 6,9%. Проте розрив між регіонами-лідерами та регіонами-аутсайдерами в розподілі малих підприємств залишається досить глибоким. У Донецькій, Львівській, Миколаївській, Херсонській областях та містах Києві і Севастополі кількість підприємств в розрахунку на 10 тис. чоловік населення перевищує загальнодержавний показник і становить 50-116 підприємств (проти середнього по Україні – 44 підприємств), в той час як у Чернігівській та Вінницькій областях вона ледь не вдвічі менше за середню (27 і 29 відповідно).

Співставлення регіональних показників дозволяє зробити висновок про переважаюче функціональне призначення малих підприємств в окремих регіонах. Так, переважно соціальний ефект (забезпечення зайнятості) малі підприємства відіграють в Київській, Львівській, Полтавській, Чернігівській, Рівненській та Тернопільській областях. Інституційний ефект (який виявляється завдяки створенню порівняно більшої кількості малих підприємств) спостерігається в АР Крим, Донецькій, Миколаївській, Херсонській областях. Нарешті, за економічним ефектом малих підприємств немає рівних місту Києву, де вироблено 23,6% всього продукту малих підприємств України, при тому, що на них зайнято 11,9% усіх зайнятих на малих підприємствах.

Регіональні диспропорції розвитку малих підприємств пояснюються: економічним потенціалом регіону, наявністю ресурсів, господарською структурою регіону, рівнем кадрового забезпечення, ставленням органів влади та населення до малого бізнесу, наявністю ринкової інфраструктури, інформаційним забезпеченням, традиціями та місцевою психологією.

У галузевій структурі малого бізнесу за кількістю підприємств та обсягами випуску продукції провідні місця посідають торгівля і промислове виробництво (табл.4).

Таблиця 4 – Галузева структура малих підприємств України у 2007 році,%

Галузі економіки

Кількість

Випуск продукції

Прибуток
Всього по економіці, у тому числі:

100,0

100,0

100,0
Сільське господарство, мисливство та лісове господарство

3,6

5,8

-2,7
Промисловість

15,8

26,9

-6,7
Будівництво

8,4

14,5

5,8
Оптова та роздрібна торгівля

46,4

24,1

73,9
Готелі та ресторани

3,5

3,0

-0,2
Транспорт

3,9

7,1

3,6
Операції з нерухомістю

12,1

13,1

22,1
Колективні та особисті послуги

3,4

2,4

0,1

Принципово інша картина спостерігається в розподілі прибутку, який, як відомо, є основним джерелом розвитку підприємств. Так, малі підприємства, які здійснюють операції з нерухомістю, складаючи лише 12,1% їхньої чисельності в Україні, створюють 13,1% продукції та 22,1% загального прибутку. Навпаки, малі промислові підприємства, на яких зайнята понад п’ята частина працівників малого бізнесу, є в цілому збитковими. Таким чином, порівняння показників прибутковості та розвитку виробництва в малому підприємництві виявляє суперечливу ситуацію, що свідчить про тенденцію до послаблення його зв’язків з загальним станом народного господарства. Таке становище зумовлене галузевою специфікою. Більшою мірою воно викликане недосконалістю чи відсутністю галузевої інфраструктури, а також відсутністю галузевої координації малого підприємництва, яку в країнах Європи беруть на себе об’єднання підприємців.

За підсумками 2007 року частка малих підприємств, зайнятих у сфері оптової та роздрібної торгівлі, зросла до 48,1% від загальної кількості малих підприємств, операціями з нерухомістю – до 12,7%. Позитивним виявилося збільшення частки підприємств в промисловості до 16,5% та в будівництві – до 8,8%.

У 2005-2007 рр. спостерігалася загрозлива тенденція до зниження частки малих підприємств у промисловому виробництві за видами економічної діяльності. Так, дані таблиці 5 свідчать, що у 2007 році не було практично жодної галузі промислового виробництва, де частка малих підприємств не зменшилася б порівняно з попереднім періодом.

Таблиця 5 – Частка продукції малих підприємств у промисловому виробництві за галузями,%

Галузі промисловості

2005

2006

2007
Вся промисловість

4,5

5,1

3,3
Добувна

0,4

0,5

0,3
Обробна

6,6

7,2

4,4
Харчова та перероблення с/г продуктів

6,6

6,8

3,8
Легка, у тому числі:

16,0

20,5

9,7
Текстильна та пошиття одягу

12,2

15,0

11,2
Виробництво шкіри та шкіряного взуття

26,3

30,5

6,6
Виробництво деревини та виробів з деревини

29,8

21,5

22,3
Целюлозно-паперова; видавнича справа

30,6

24,7

20,0
Виробництво коксу та продуктів нафтопереробки

3,9

4,2

0,4
Хімічна та нафтохімічна, у тому числі:

5,4

6,6

4,7
Виробництво хімічне

4,4

4,7

3,1
Гумових та пластмасових виробів

8,3

14,6

10,6
Виробництво інших неметалевих мінеральних виробів

4,6

5,8

5,1
Металургія та оброблення металу

1,4

1,8

1,0
Машинобудування, у тому числі:

8,4

9,4

6,7
Виробництво машин та устаткування

6,3

7,0

6,4
Електричного та електронного устаткування

18,7

19,9

11,2
Транспортного устаткування

3,7

3,5

2,6
Виробництво та розподілення електроенергії, газу, тепла та води

0,4

1,3

0,5

Відчутно зменшилася частка малих підприємств у таких економічно та соціально важливих галузях, як харчова та переробка сільгосппродуктів, легка, виробництво деревини та виробів з деревини, целюлозно-паперова, видавнича справа, виробництво коксу та продуктів нафтопереробки, електричного та електронного устаткування. Частка в підгалузі виробництва шкіри та шкіряного взуття зменшилася в кілька разів. Те, що вказані процеси відбуваються саме у початковий період відновлення економічного зростання, свідчить, що між великим та малим бізнесом в Україні не вдалося налагодити належного зв’язку, що може стати перепоною для подальшого зростання виробництва.

Таблиця 6 – Динаміка зайнятих на МП в Україні у 2000-2007 рр.

Показники

2000

2005

2006

2007
Середньорічна кількість працюючих на МП, тис.

1559,9

1677,5

1709,8

1715,7
Відсотків до попереднього року

111,8

107,5

101,9

100,3
У розрахунку на одне підприємство, осіб

9

9

8

7
Відсотків до кількості працездатного населення

5,5

5,9

6,0

6,8

За підсумками 2007 року із загальної кількості працюючих на МП близько 36,6% було зайнято в оптовій та роздрібній торгівлі, торгівлі транспортними засобами, наданні послуг з ремонту, що може бути пояснено динамічністю розвитку сфери послуг та торгівлі. Питома вага зайнятих у сфері здійснення операцій з нерухомістю, здавання в найм, надання послуг юридичним особам також досить висока та складає близько 11,2% від загальної чисельності працівників, зайнятих на МП.

Таблиця 7 – Зайнятість на українських малих підприємств за основними видами економічної діяльності за 2007 рік

Види діяльності

Чисельність зайнятих
млн. чоловік

% до загальної чисельності
Всього по економіці з неї:

1683,2

100
Промисловість

377,0

22,4
Будівництво

205,4

12,2
Оптова та роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги ремонту

616,05

36,6
Готелі та ресторани

72,4

4,3
Транспорт

75,7

4,5
Операції з нерухомістю, здавання під найм, послуги юридичним особам

188,5

11,2
Колективні, громадські та особисті послуги

84,2

5,0
Інші

64,0

3,8

В структурі зайнятих питома вага працюючих на малих підприємствах, створених в промисловості, складає 22,4%. Значною залишається частка зайнятих на підприємствах, орієнтованих на надання послуг в будівництві (12,2%). Причому збільшення чисельності зайнятих цим видом економічної діяльності призводить до посилення конкуренції між працівниками, зайнятими в цій сфері.

Таблиця 8 – Чисельність працівників малих промислових підприємств за галузями в 2006 році

Галузі

Середньорічна чисельність працівників, тис. осіб

Частка,%
Промисловість, у тому числі:

362,9

100,0
Добувна

4,9

1,4
Обробна, з неї:

346

95,3
Харчова промисловість та переробка

77

21,2
Легка промисловість, у тому числі:

40

11,0
Текстильна промисловість та пошиття одягу

33,5

9,2
Виробництво шкіри та шкіряного взуття

6,5

1,8
Виробництво деревини та виробів

27,5

7,6
Целюлозно-паперова промисловість та видавнича справа

41,8

11,5
Виробництво коксу та продуктів нафтопереробки

0,6

0,2
Хімічна та нафтохімічна промисловість, у тому числі:

19,9

5,5
Хімічне виробництво

9,4

2,6
Виробництво гумових та пластмасових виробів

10,5

2,9
Виробництво інших неметалевих виробів

22,7

6,3
Металургія та оброблення металу

21,7

6,0
Машинобудування, в тому числі:

72,7

20,0
Виробництво машин та устаткування

35,1

9,7
Виробництво електричного та електронного устаткування

29,4

8,1
Виробництво транспортного устаткування

8,2

2,3
Виробництво та розподілення електроенергії, газу, тепла та води

12

3,3

Співставлення темпів зростання кількості малих підприємств та чисельності зайнятих на них в галузевому і регіональному розрізах виявляє збереження тенденції до зменшення середньої кількості працюючих на одному підприємстві. Одна з імовірних причин такої ситуації, на думку експертів – вже відзначений вище масовий перехід малих підприємств в режим підприємців-фізичних осіб. Окрім того, темпи приросту кількості малих підприємств та чисельності працюючих на них значно розрізняються по регіонах, що віддзеркалює регіональні особливості процесів створення малих підприємств.

За даними статистичної звітності, у 2007 році в середньому по Україні середньомісячна заробітна плата одного працівника малих підприємств складала 554,84 грн. Найвищий рівень середньомісячної заробітної плати в 2007 році був зафіксований серед працівників водного транспорту (992,31 грн), в сфері громадської діяльності (779,77 грн) та в державному управлінні (667,12 грн). Найнижчий же рівень заробітної плати був у працівників малих підприємств, які надають готельні та ресторанні послуги (402,73 грн), та надають індивідуальні послуги (407,63 грн), тобто в тих сферах діяльності, які відзначаються низькою рентабельністю. В регіональному розрізі найбільш сприятливими в аспекті матеріального стимулювання працівників малих підприємств вважаються м. Київ, Запорізька і Харківська області та м. Севастополь. Для цих регіонів характерним є більш високий (у порівнянні з середнім по країні) рівень середньомісячної заробітної плати. Найгірша ситуація складається в Тернопільській, Івано-Франківській та Хмельницькій областях.

Водночас, слід усвідомлювати, що наведені показники мають порівняно невисокий рівень вірогідності з огляду на значний рівень “тінізації” діяльності малих підприємств, зокрема існування так званої “подвійної бухгалтерії”, яка дозволяє приховувати значні обсяги доходів працівників малих підприємств від оподаткування. Зазначимо, що на державних, комунальних підприємствах і підприємствах з власністю міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, де можливості “тіньових” операцій значно більш обмежені, відзначається вищий рівень середньомісячної заробітної плати, ніж на колективних та приватних підприємствах. Так, середньомісячна заробітна плата працівників малих підприємств, які перебувають у власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, складала у 2005 році 978,31 гривень і була майже в 2,5 раза вища за рівень середньомісячної заробітної плати, яку отримували працівники малих підприємств, які перебували в приватній власності.

Отже, загалом з 2000 по 2007 рр. кількість діючих малих підприємств збільшилась майже в 5 разів. Проте за кількістю малих підприємств у розрахунку на 10 тис. населення Україна набагато відстає навіть від колишніх країн “соціалістичного табору”. Цей показник в Україні на кінець 2006 року складав 47,6 малих підприємств в розрахунку на 10 тис. осіб населення, що, звичайно, недостатньо для створення так званої “критичної маси” малих підприємств. За оцінками фахівців, для створення реального конкурентного середовища в Україні та покриття ринкових ніш, що утворюються в процесі трансформації перехідної економіки в ринкову, потрібно принаймні 120-150 одиниць малих підприємств на 10 тис. осіб, а деякі експерти навіть називають цифру 3 млн. малих підприємств, або понад 600 на 10 тис. населення.

На жаль, доводиться визнати, що малі підприємства в Україні не виконують належним чином своєї соціальної ролі. Вони забезпечують робочими місцями лише 1,72 млн. осіб, що складає близько 15% від загальної чисельності усіх зайнятих в галузях економіки, тоді як в країнах з ринковою економікою аналогічний показник перевищує 50%. До того ж, не можна забувати, що досить часто малі підприємства є другим місцем роботи людини. Тому механічно пов’язувати кількість зайнятих на малих підприємствах з кількістю робочих місць, створених для зменшення безробіття, некоректно. Відповідно, за такого низького залучення працюючих до діяльності малих підприємств виникають сумніви щодо дієвості їхньої ролі у зменшенні майнової диференціації населення України. За такої ситуації малі підприємства, навпаки, створюють умови для додаткового збагачення економічно активного прошарку населення. Практичне призупинення зростання зайнятих на малих підприємствах у 2007 році дає підстави стверджувати, що малі підприємства як організаційна форма в нинішньому економіко-правовому середовищі не в змозі більше виконувати належних їм соціальних функцій.

Досить тривожним показником є також уповільнення темпів зростання кількості малих підприємств в Україні. Це свідчить про втрату ними украй важливої інституційної ролі – формування конкурентного середовища, яке складається із стійких, кваліфікованих та підприємливих економічних суб’єктів, формування потужного прошарку підприємців, спроможних повноцінно працювати в економіко-правових умовах розвинених ринкових відносин. Фактично зміщення політики підтримки малого бізнесу до надання спеціальних умов для підприємців-фізичних осіб означає, що малий бізнес “кинуто” на реалізацію соціальних функцій, які не в змозі виконувати держава через бюджетні обмеження. Одночасно це є фактичною відмовою від використання малого бізнесу як важеля структурного регулювання та модернізації економіки.

Аналізуючи динаміку рентабельності малих підприємств, слід відзначити її традиційно низький в цілому рівень. Згідно з результатами опитування, яке проводилось в Україні Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), в 2007 році у порівнянні з 2005 роком удвічі більше підприємців оцінили стан справ на своєму підприємстві як “задовільний”. Кількість підприємців, що скаржились на дію негативних факторів, зменшилась.

У 2007 році частка малих підприємств у загальній сумі прибутку народного господарства помітно зросла.

Головними причинами цього були вимушена “детінізація” доходів малих підприємств у світлі підвищення фіскального контролю та форсованого переходу до грошових розрахунків та “висвітлення” прибутків внаслідок переходу частини малих підприємств на спрощену систему оподаткування, яка не загрожувала вилученням цього прибутку у вигляді податку. Матеріали статистичних обстежень свідчать також, що діяльність більш ніж третини малих підприємств є збитковою. Особливо високою збитковість є у сферах транспорту, промисловості, сільського господарства. Водночас 75% прибутку, одержаного у 2007 році, припадає на малих підприємств торгівлі.

Утім, розрахунок реальної рентабельності малих підприємств завжди був утруднений значним рівнем “тінізації” діяльності малого бізнесу в Україні. “Тіньова” діяльність, на жаль, є деструктивною родовою ознакою малого бізнесу на всьому пострадянському просторі. Відсутність дієвого внутрішнього контролю (а точніше – спрощеність узгоджених дій) разом з недостатнім контролем за дотриманням вимог законодавства з боку держави утворили сприятливі умови для приховування частини доходів малих підприємств.

Вже створення малих підприємств припускало можливість використання їх як ланки механізму перекачування коштів державних виробничих підприємств з метою нагромадження капіталу, прискорення формування приватних структур. Це дозволило багатьом малим підприємствам з перших кроків свого існування включитися в схеми тіньового бізнесу, які передбачають існування фіктивних підприємств. Фіктивний характер значної частки малих підприємств – явище загальне для всіх трансформаційних економік. Кожне четверте мале підприємство в Україні фактично працює лише “на папері”.

“Тінізація” малого бізнесу набула різних форм. Найбільш поширеними є приховування обороту, приховування доходів, заниження розмірів заробітної плати, ухилення від оподаткування. Так, за даними опитування, проведеного МФК у червні 2007 року серед керівників 900 малих підприємств у 12 містах України, 85% підприємств приховували свої доходи, причому половина з них – від 20 до 50%. Цікаво, що цей показник має значні регіональні варіації. Зокрема, 43% опитаних підприємств у Керчі приховували більш як 50% свого виторгу від реалізації, а 87% респондентів у Козятині приховували до 60% виторгу.

Згідно з експертними оцінками, за непрямими ознаками, у 2007 році в Україні спостерігалося підвищення рівня “тінізації” економіки порівняно з попереднім роком.

Утім, не можна забувати, що, “тінізація” малого бізнесу в Україні викликана, насамперед, надто високим рівнем податкового тиску на підприємства і населення та збереженням загальних несприятливих умов для ведення бізнесу. Відтак “детінізація” цієї сфери в Україні нерозривно пов’язана із загальною стратегією підтримки розвитку малого бізнесу.

2.2. Актуальні проблеми розвитку малого підприємництва на сучасному етапі трансформації економіки України

Перехід до ринкової економіки тісно пов’язаний з виникненням і розвитком підприємницького сектора з формуванням нових форм господарської діяльності. Важливою складовою трансформаційних перетворень в Україні є поява і розвиток суб’єктів малого підприємництва. Останні, відображаючи формування цілісного дрібнотоварного укладу, дозволяють поєднувати різноманітні форми власності і господарювання, забезпечувати взаємодію з великими і середніми підприємствами, заповнюючи ринкові прогалини. Особливість діяльності суб’єктів малого підприємництва полягає в тому, що для її здійснення не потрібно значного стартового капіталу, вона забезпечує прискорений обіг інвестованих коштів за низьких витрат на виробничу інфраструктуру, управління та збут.

Уповільненість та диспропорційність розвитку малого підприємництва в Україні визначається наявністю суттєвих проблем і перешкод. Згідно з Національною програмою сприяння розвитку МП в Україні, основними чинниками, які заважають розвитку малого підприємництва, є:

відсутність чітко сформульованої в системі правових актів державної політики у сфері підтримки малого підприємництва;

збільшення адміністративних бар’єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики, регулювання орендних відносин тощо);

відсутність реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки;

надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності;

невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу;

надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб’єктів господарювання.

Наведені чинники фактично відображають результати опитувань представників малого бізнесу, хоча ієрархія проблем в останніх дещо інша. Основними перешкодами в діяльності МП були:

високі ставки податку;

велика кількість податків;

низький попит на продукцію;

часті зміни у формах звітності;

велика кількість ліцензованих видів діяльності;

перевірки державними органами;

складність отримання кредиту.

Серед решти вказаних опитуваними причин фігурували: тиск з боку кримінальних елементів, недостатність ділової інформації, недостатність управлінських знань.

Слід особливо зауважити, що основні обмеження ділової активності в Україні лежать не лише суто у сфері регуляторної політики. Такими обмеженнями є також:

невпорядкованість відносин власності;

вузькість ринків збуту;

нерозвиненість ринкової інфраструктури та збутової інфраструктури підприємств;

нерозвиненість конкурентного середовища та недобросовісна конкуренція;

платіжна криза;

нестача власних обігових коштів та низька доступність кредитних ресурсів;

дефіцит інвестиційних ресурсів, відсутність мотивації до інвестиційної та інноваційної діяльності;

недостатність професійної кваліфікації керівництва підприємств, фахівців з фінансового забезпечення, організації виробництва і збуту;

відсутність економічного механізму сполучення інтересів держави і підприємців, слабка взаємодія державних і підприємницьких структур;

дефіцит вірогідної ділової інформації тощо.

Вищевказані обмеження утруднюють прибуткову довгострокову діяльність у легальному секторі економіки та обумовлюють пошук способів короткострокового чи одноразового отримання високих прибутків у “тіньовій” сфері. Попри деякі позитивні зрушення, які відбулися в останні роки, більшість перешкод на шляху розвитку МП в Україні залишаються вельми потужними.

За підрахунками Спілки кооператорів та підприємців України, право перевіряти підприємців на сьогодні мають 31 орган, 18 з них можуть безпосередньо накладати стягнення. Підприємства сплачують 25 загальнодержавних та 15 місцевих податків. Це обумовлює досить значний регуляторний тиск на МП та адміністративні перешкоди у сфері підприємництва, а саме потребу в отриманні великої кількості дозволів та погоджень, велику кількість та тривалість перевірок, велику середню тривалість перевірки, недосконалість процедур сертифікації та реєстрації тощо.

Незважаючи не те, що кількість нормативних актів, які тією чи іншою мірою регулюють діяльність малого та середнього бізнесу, останніми роками різко збільшилася, їхня узгодженість, повнота охоплення всіх неврегульованих питань залишають багато сумнівів. Досить часто окремі норми сформульовані нечітко, що викликає можливість їхнього різного прочитання, а відповідно, потребує прийняття відповідних підзаконних актів та роз’яснень. Законодавство України з питань підприємництва багатьма оцінюється як складний і заплутаний лабіринт з нестабільними “правилами гри”.

Загалом система адміністрування та регулювання діяльності МП в Україні відтворює систему неформальних відносин у сфері взаємодії влади та підприємницьких структур. За визнанням багатьох підприємців, через складність та суперечливість цієї системи створюються бар’єри входу на ринок, що носять адміністративний характер. Фактично, підприємцю, який бажає заснувати власну справу, але не має певних зв’язків в місцевих органах влади, чинитимуться бюрократичні перепони, встановлюватимуться адміністративні бар’єри доти, доки він не встановить таких зв’язків, використовуючи будь-які засоби, або не втратить бажання до підприємницької діяльності.

Процеси реєстрації, ліцензування та перевірок є відчутними факторами адміністративного втручання в підприємницьку діяльність. Серед основних регуляторних перешкод для функціонування МП фахівці виділяють:

значну кількість та тривалість перевірок малих підприємств. При цьому слід зазначити, що значних збитків суб’єктам господарювання завдає корумпованість перевіряючих органів. В останні роки вдалося дещо зменшити регуляторний тиск на підприємства. Проте зберігаються випадки, коли деякі з підприємств перевірялися по декілька разів на тиждень;

непрозорість регуляторної політики та відсутність законодавчо встановленої відповідальності контролюючих органів у разі здійснення ними правопорушень та завдання збитків чи недоотримання внаслідок цих дій доходів малими підприємствами;

значні перешкоди при реєстрації, процедура здійснення якої є невиправдано ускладненою, необхідність отримання значної кількості дозволів, погоджень, ліцензій при започаткуванні та здійсненні господарської діяльності суб’єктами малого підприємництва;

складність та об’ємність державної статистичної, бухгалтерської та податкової звітності. Малі підприємства часто не мають достатніх фінансових ресурсів, щоб наймати висококваліфікованого спеціаліста, аби уникати помилок за умов частої зміни законодавства та вимог до обліку та звітності. Наслідком цього стає значна кількість порушень ними нормативно встановленого порядку обліку та складання звітності, що спричиняє накладання стягнень та понесення ними додаткових витрат.д.ещо поліпшило ситуацію введення у дію спрощеної системи обліку та звітності, проте не для всіх малих підприємств перехід на спрощену систему виявився вигідним;

значні розбіжності в рівні сприятливості регуляторного середовища по регіонах, що свідчить як про недостатність контролю за діяльністю державних органів на місцях, так і про низьку ділову етику місцевого бізнесу.

Зважаючи на великі повноваження місцевих органів влади та державних органів влади, які втручаються в діяльність підприємницьких структур, рівень корупції та пошук власної вигоди в лавах держслужбовців оцінюється як досить значний. Збереглася стійка тенденція поширення корупції практично в усіх структурних підрозділах органів влади та на всіх рівнях управління.

На думку представників неоінституціональної економічної школи, корупція – це угода між організаціями і (або) фізичними особами, яка зменшує трансакційні витрати клієнта (порівняно зі звичайними за даних інституційних рамок) і, порушуючи формальні й (або) неформальні обмеження, збагачує агента, але не має надійних інституціональних механізмів забезпечення. Інституційна незабезпеченість означає, що корупційні угоди не мають ефективних механізмів забезпечення свого дотримання, чітко визначеної ціни (яка встановлюється конкретним чиновником, хоча й, зрозуміло, не може перевищувати економії трансакційних витрат). Внаслідок цього корупційна угода може в дійсності як зменшувати, так і збільшувати трансакційні витрати.

Корупційна угода виникає, якщо:

нормативно-правове поле здійснення економічної діяльності не залишає суб`єктам економічних відносин можливостей отримувати достатній для розширеного відтворення прибуток та спонукає до його порушення;

“вкладення” певних коштів в особу, яка має повноваження, що дозволяють підвищити рентабельність проекту за рахунок заощадження коштів чи отримання певних привілеїв;

посадовою особою навмисне завищуються вимоги, внаслідок чого вимагається плата за послуги, які повинні надаватися безкоштовно.

Отже, чинниками, які сприяють поширенню корупції в Україні, є:

згода значної частини населення входити у корупційні стосунки в якості хабародавців;

утрудненість законного здійснення економічної діяльності на прибутковій основі в легальній системі (обтяжлива фіскальна система, низький рівень оплати праці, надмірна зарегульованість дозвільно-ліцензійної системи тощо);

поширення “тіньової” економіки, відтворення якої неможливе без порушення діючих нормативних актів у сфері економіки;

суперечливість законодавчих актів, наявність значної кількості підзаконних актів, які припускають довільне трактування закону;

низький рівень оплати праці державних службовців, слабкий контроль за їхньою діяльністю, особливо на місцевому рівні, неефективність або й відсутність механізмів покарання за перевищення службових повноважень;

незнання громадянами власних прав на отримання державних послуг та обов’язків чиновників щодо їхнього надання;

нерозвиненість складових громадянського суспільства.

Слід усвідомити, що без суттєвого зниження рівня корупції неможливі суттєвий прогрес в економічному та політичному розвитку держави, реалізація принципу верховенства права, забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина, масове залучення зовнішніх та внутрішніх інвестицій для здійснення необхідних структурних перетворень. Світовий досвід показує, що корупція є широко розповсюдженим у світі явищем, яке остаточно викоріненим бути не може. Кожна з країн має власний “прийнятний” рівень корупції, за якого остання відіграє своєрідну регуляторну роль, компенсуючи недоліки офіційної регуляторної системи, знаходячись під постійним пресингом відповідних контролюючих органів. Неприпустимий рівень корупції починається, коли суб’єкт змушений вступати у корупційні стосунки не для того, щоб здійснити порушення закону, а для того, щоб домогтися виконання щодо нього вимог чинного законодавства та службових обов’язків державних службовців.

Значного негативного впливу на розвиток МП завдають загрози особистій безпеці підприємців та фізичній безпеці їхнього бізнесу.

Усе вищевказане викликає невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу та збільшує їхні трансакційні видатки. Відповідно, це веде до збільшення витратності бізнесу та запроваджує більш високі очікування щодо необхідної норми рентабельності, які зупиняють осіб, які потенційно могли б зайнятися малим підприємництвом, з іншого, поглинає ресурси розвитку вже діючих МП. Відповідно, відбувається “тінізація” МП в Україні.

Поряд з цим, слід розуміти, що корені значного регуляторного тиску на українські підприємства лежать в хронічних проблемах наповнення державного бюджету та спеціалізованих державних фондів. Це не може не викликати посилення використання регуляторних процедур насамперед з фіскальною метою.

Найбільшими вадами національної організації оподаткування МП є високий його рівень, часті зміни законодавства, невпорядкованість, зумовлена розмаїттям місцевих податків і зборів. Крім того, доказом явного завищення рівня оподаткування може бути той факт, що рівень чистих податків (які не включають прямі податки) в Україні перевищує європейські рівні у два-три рази. Нараховані податкові суми роками перевищували фактично отримані на 20-30%, що свідчить про низьку ефективність і дестабілізуючу роль податкової системи загалом. До цього ж можна додати постійні зміни податкового законодавства та податкової звітності, введення в дію законів “заднім числом”, громіздку структуру податкової системи.

За даними експертів МФК, в Україні підприємствами сплачуються податки в розмірі, який дорівнює чверті їхнього обсягу продажів. Найбільшою мірою “відплив” капіталу в “тіньову” економіку, на думку підприємців, пояснюється дією трьох основних податків: податку на прибуток, нарахувань на фонд заробітної плати та ПДВ.

На думку Держпідприємництва, з введенням спрощеної системи оподаткування ситуація з оподаткуванням суб’єктів малого підприємництва суттєво поліпшилася. Темпи зростання кількості суб’єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб, які перейшли на спрощену систему оподаткування, збільшилися в 2,5-З рази, а фізичних осіб-підприємців – у 4-5 разів. При цьому питома вага надходжень єдиного податку у загальній сумі надходжень зросла.

Складна ситуація склалася для підприємців, що використовують спеціальні режими оподаткування, з набранням чинності ряду законів у сфері платежів до Фонду соціального страхування. Зазначена категорія підприємців зобов’язана сплачувати як страхові внески на обов’зкове соціальне страхування, здійснюючи нарахування на фонд оплати праці та відрахування з заробітної плати найманих працівників, так і збір на обов’язкове державне соціальне страхування у складі єдиного податку та спецпатенту. Це призводить до того, що суб’єкти малого підприємництва – платники єдиного податку та спецпатенту – двічі здійснюють відрахування коштів на обов’язкове державне соціальне страхування, що, в свою чергу, спонукає до “тінізації” зайнятості в МП.

Потрібно також вказати на те, що для підприємств у сфері малого та середнього бізнесу виникла можливість вибирати одну з трьох можливих систем оподаткування. Отже, в одному економічному просторі водночас можуть діяти підприємства, які сплачують податки за різними системами. Це суперечить принципу єдності системи оподаткування, і у поєднанні із спрощеною системою обліку створює додаткові можливості щодо подальшої “тінізації” МП.

Отже, запровадження системи спрощеного оподаткування підприємців – юридичних та фізичних осіб певною мірою пом’якшило податковий тиск, перш за все – на малі підприємства та індивідуально зайнятих у легальній економіці. Водночас, за збереження загальних несприятливих макроекономічних умов для ведення бізнесу, запровадження спрощеної системи оподаткування відкрило додаткові канали живлення “тіньової” економіки, трансформації безготівкових коштів у готівкові, уникнення сплати податків та соціальних платежів. Тому у зв’язку зі зростаючими проблемами бюджетної консолідації, найближчим часом слід очікувати заходів щодо зменшення рівня сприятливості системи спрощеного оподаткування. Між тим, зниження загального рівня оподаткування підприємництва в Україні також потребуватиме значних політичних зусиль.

Високий рівень реальних процентних ставок, відсутність матеріальної застави для забезпечення повернення отриманих коштів, нерозвиненість небанківського фінансово-кредитного сектора, скорочення банківського кредитування малих підприємств – все це значною мірою унеможливлює зовнішнє фінансування для заснування та розвитку малих підприємств, зокрема для закупівлі обладнання, оренди або придбання приміщень, проведення маркетингових досліджень та рекламної кампанії.

У фінансовому забезпеченні своєї діяльності МП в Україні розраховують насамперед на власний нерозподілений прибуток та інколи отримують кошти через неофіційні канали.

Банківське кредитування – потенційно найбільш ефективне джерело ресурсів, на жаль, фактично виявилося осторонь розвитку МП. Участь багатьох банків і спеціалізованих фондів у кредитуванні малого підприємництва обмежується деклараціями про сприяння малому бізнесові.

Нерозвиненість фінансового сектора в Україні веде до практичної відсутності небанківських фінансових установ, які могли б також здійснювати фінансування діяльності МП: кредитних спілок, страхових фондів, венчурних компаній тощо, які могли б забезпечити більш гнучку кредитну політику.

Негативну роль у недостатньому рівні інвестицій, які здійснюються суб’єктами МП, відіграє й відсутність стимулів для інвестування: оподаткування інвестиційних вкладень, несприятливість інвестиційного і підприємницького клімату в країні.

3. ЗАХОДИ ЩОДО ПІДВИЩЕННЯ СТРАТЕГІЧНОГО РОЗВИТКУ МАЛИХ ПІДПРИЄМСТВ В УКРАЇНІ

3.1. Механізм стратегічного розвитку малих підприємств в Україні

Становлення та розвиток ринкової економіки передбачає необхідність розробки та реалізації на державному рівні стратегії розвитку суб’єктів малого підприємництва, оскільки саме від їх успішного функціонування залежить успіх трансформації економічних відносин.

Метою економічної стратегії держави в перехідній економіці на першому етапі має бути побудова розвиненої стійкої ринкової економіки – механізму, який здатен замінити державне адміністрування в економіці. У зв’язку з тим, що будь-які економічні процеси так чи інакше виявляються через дії економічних суб’єктів, економічна стратегія держави спрямовується, прямо чи опосередковано, на вплив на діяльність цих суб’єктів і формується в розрахунку на їхню раціональну реакцію.

Отже, зміна системи економічної координації в перехідній економіці виводить на перший план забезпечення здатності приватних економічних суб’єктів розробляти та здійснювати власні економічні ефективні стратегії.

Незалежне функціонування суб’єктів господарювання безпосередньо пов’язане із проблемою мотивів та стимулів їхньої діяльності. Відповідна мотивація випливає з інтересу незалежного економічного суб’єкта та спонукає до найповнішого задоволення цього інтересу виходячи з наявних ресурсних можливостей та оточуючого інституційного середовища.

Потреба у зміцненні мотивів до ефективного використання наявних у суспільстві ресурсів та примноження національного багатства країни в ринковій економіці обумовлює необхідність пріоритетного розвитку підприємницької поведінки як головного рушія розвитку економічної системи.

Структурна недосконалість та диспропорційність національної економіки, яка була сформована під впливом принципово інших важелів економічної координації та мотивації (надмірно висока частка важкої промисловості, обмежене виробництво споживчих товарів, неефективна система збуту, нерозвинена галузь роздрібної торгівлі, тощо), представляє вагому перешкоду на шляху формування адекватних ринкових економічних відносин. Це вимагає пошуку шляхів підвищення гнучкості економічної структури та її послідовної перебудови у відповідності з вимогами національних та світових ринків. За тих умов мале підприємництво відіграє важливу роль у впровадженні підприємницької поведінки економічних суб’єктів у трансформаційній економіці.

Вагомість внеску МП у формування ринкової економіки визначається також і тим, що їх функціонування та розвиток покладені в основу низько витратної стратегії економічного розвитку, зростання зайнятості, технічного прогресу. Ефективність функціонування малих підприємств проявляється в тому, що вони залучають ті ресурси і заповнюють той ринковий простір, який залишився б невикористаним великими підприємствами, звідси – більш повне і ефективне використання всіх суспільних ресурсів.

Формування механізму стратегічного розвитку МП в Україні передбачає в першу чергу оцінку рівня економічного розвитку країни та визначення впливу макроекономічної ситуації, тобто економічної політики держави, фактичних результатів господарювання, пропорцій, які сформувалися між окремими галузями економіки, між попитом і пропозицією на фінансові, матеріально–технічні, трудові ресурси, між цінами, доходами і добробутом населення, на ефективність функціонування підприємницьких організацій.

Економічна історія попереднього століття безпосередньо пов’язана з інноваційними процесами, а з часів Й. Шумпетера інновації пов’язують з діяльністю малих підприємств. При цьому інновації охоплюють:

нову продукцію;

нові технологічні процеси і форми організації виробництва;

нові ринки;

нові фінансові інститути і інструменти фінансування;

нові організаційні структури, процеси управління.

Звідси виходить, що країни, зацікавлені в зростанні суспільної продуктивності праці, повинні приділяти серйозну увагу ролі МП в національній економіці.

Для розробки механізму стратегічного розвитку малих підприємств в Україні можна виділити чотири етапи дослідження внеску малого підприємництва в економіку країни:

аграрна економіка;

індустріальна економіка;

зріла індустріальна економіка;

економіка послуг та високих технологій.

Потрібно звернути увагу на дві основні тенденції:

сфера підприємницької діяльності розширюється в міру економічного розвитку;

зі зростанням рівня розвитку економіки великої ваги набуває інноваційна діяльність та діяльність, спрямована на запозичання, дифузію нововведень на їх ранніх стадіях.

Крім того, слід зазначити, що:

інноваційне підприємництво потребує розвитку комплексної інфраструктури, яка відсутня в аграрній економіці;

інформація та знання є важливими факторами, що сприяють формуванню та управлінню малими підприємствами в менш розвинених країнах;

соціальна стратифікація є головною перешкодою процесу формування і управління малим бізнесом в малорозвинених країнах.

Можна виділити певну послідовність формування стратегії розвитку малих підприємств, яку можуть формувати країни з перехідною економікою.

Для подальшого розвитку країни вирішальним стає залучення інновацій з більш передових країн. При цьому завдання малих підприємств полягає в тому, щоб більш ефективно використати наявні ресурси за рахунок організаційних нововведень і нових способів поєднання засобів виробництва. В індустріальних країнах більш важливим для підприємців стає виявлення та задоволення нових потреб. Для успішної конкуренції, навіть на внутрішніх ринках, все більшої ваги набуває запозичення інновацій.

З вищесказаного можна зробити висновок про те, що підприємницький процес розпочинається в менш розвинутих країнах з формування малого бізнесу, проте в міру подальшого розвитку спрямовується на інноваційне та високотехнологічне підприємництво.

Отже, кожне окремо виділене мале підприємство являє собою складну виробничо–господарську систему, функціонування якої залежить від багатьох факторів, у тому числі й від макроекономічної ситуації в державі. При цьому підприємницькі структури визначають власну мету та місію, приймають і змінюють рішення. В першу чергу відповідно до змін державної політики, ринкової ситуації.

Необхідною умовою ефективного функціонування підприємницьких структур є наявність прибутковості від реалізації виробленої продукції або наданих послуг. Досягнення прибутковості залежить від багатьох факторів виробничого і невиробничого характеру, що зумовлює необхідність вибору такої сукупності і форм їх взаємодії, які забезпечують досягнення найвищих результатів.

Для розв’язання існуючих проблем, які на теперішній час перешкоджають ефективному функціонуванню малих підприємств і тим більше стоять на заваді їх стратегічного розвитку, потрібна зміна ідеології розвитку малого підприємництва в Україні, яка тяжіє до державної детально–регульованої моделі (таблиця 9).

Таблиця 9 – Вигоди і недоліки для існуючої системи державного управління в Україні від малого підприємництва

Вигоди

Недоліки
Створення нових робочих місць без бюджетного фінансування

Економічна самостійність суб’єктів, яка зменшує залежність від держави
Зменшення соціальної напруги в суспільстві

Поява самоповаги у суб’єктів (базується на їх незалежності)
Бюджетні надходження (усіх рівнів)

Вимоги прозорості влади
Розвиток економіки, який повною мірою є похідним від соціального значення малого підприємництва

Вимоги посилання відповідальності влади

Отже, щоб сектор малого бізнесу зайняв вагоме місце у створенні валового внутрішнього продукту країни необхідними є:

Виважена державна політика щодо регулювання та підтримки суб’єктів малого бізнесу. Основні засади такої підтримки викладені в Законі «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10. 2000р.

Метою державної політики малого підприємництва є:

створення для позитивних структурних змін в економіці України;

сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства;

підтримка вітчизняних виробників;

формування умов для забезпечення зайнятості населення, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.

Нова державна політика, щодо малого підприємництва у сучасних умовах має будуватися на двох важливих складових:

Сучасне – збереження досягнутих результатів щодо кількісного стану розвитку малого підприємництва.

Майбутнє – покращення та забезпечення нового рівня якісного стану розвитку малого підприємництва.

Перша складова – збереження досягнутих результатів щодо кількісного стану розвитку малого підприємництва – у своїй основі базується на принципі не погіршення умов ведення господарської діяльності та високому ступеню інертності щодо ставлення громадян до дії державної влади. Збереження досягнутих результатів є окремим завданням і не може бути вирішено автоматично. Ця складова державної політики щодо малого підприємництва має реалізовуватись на основі збереження існуючих норм спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва та досягнутого рівня відкритості влади і громадських консультацій.

Друга складова – покращення та забезпечення нового рівня якісного стану розвитку малого підприємництва – у своїй основі базується на принципі, що розвиток малого підприємництва становить завдання національного розвитку і має вирішуватись всіма органами державної влади без винятку. При цьому державна система управління має постійно і неухильно проводити принцип, що держава у будь–яких своїх програмах має забезпечити врахування, дотримання та реалізацію політики допомоги малому підприємництву.

Основні положення державної політики розвитку національного малого підприємництва на новий період мають бути сконцентровані навколо проблем збільшення експортного потенціалу та збільшення частки доданої вартості у малому підприємництві:

збільшення експортної спроможності малого підприємництва;

спрощення доступу малого підприємництва до сучасних технологій;

підвищення здатності малого підприємництва конкурувати з імпортом;

збільшення доступу малого підприємництва до довгострокових кредитів для побудови нових виробництв та послуг, продукція або результати яких використовуються у міжнародній торгівлі;

збільшення доступу малого підприємництва до інформації про державні, муніципальні або приватні програми (у тому числі нерезидентів) щодо збільшення спроможності малого підприємництва конкурувати на міжнародних ринках;

адекватного та відповідного представлення інтересів малого підприємництва у двосторонніх та багатосторонніх міжнародних торгівельних переговорах та домовленостях.

Основні виклики, що стоять перед державною політикою щодо розвитку МП, пов’язані з протиріччям між існуючими стимулами нереформованої системи державного управління та місцем, яке Україна планує зайняти на світовій арені у найближчому майбутньому.

Пряма фінансова підтримка з боку уряду має становити лише частину загального фінансування, доповнену майновими внесками співвласників МП або коштами. Участь держави у цьому обмежена з двох причин:

широка участь держави створює передумови корупційної поведінки чиновників, відповідальних за надання державного фінансування, а отже, призводить до неефективного розподілу фінансових ресурсів;

за умови поділу ризиків із урядом підприємці ініціюватимуть більш ризиковані проекти, ніж вони б дозволили собі в іншому випадку.

З метою попередження корупції та зловживань бюджетними коштами фонди підтримки МП повинні бути відокремлені від уряду. Діяльність фондів сприяння МП повинна бути прозорою та підзвітною тим, хто надає кошти.

Доцільним було б, щоб фінансові ресурси для МП надавали фінансові інституції на противагу не фінансовим (бізнес–консалтинговим тощо) проектам. Необхідність такої постановки викликана тим, що:

кредитна діяльність не фінансових організацій породжуватиме конфлікт між їх консалтинговою та контрольною функціями;

не фінансові інституції не мають достатньої кваліфікації для забезпечення вчасного повернення кредитів;

наявність некомерційних кредитів може зашкодити становленню молодої національної системи мікрофінансування. Вільні ресурси не фінансових організацій можуть залучатися через відкриття кредитних ліній для мікрофінансових інституцій для кредитування МП.

В Україні прийнято Закон «Про національну програму розвитку малого підприємництва».

2. Особливу увагу хотілось б звернути на регіональний розвиток та регіональні програми сприяння розвитку малого підприємництва, оскільки вони за своєю специфікою мають регіональну орієнтацію, що проявляється в плануванні діяльності з огляду на потреби та можливості насичення місцевого ринку, обсягів та структури локального попиту.

Враховуючи сучасні умови розвитку господарської самостійності регіонів, МП виступає важливим чинником, що за сприятливих умов його розвитку має вирішальний вплив на процеси оптимізації структури регіональної економіки, зменшення рівня бідності та безробіття в регіоні. Саме тому набуває такої важливості проблема розробки та реалізації механізму взаємодії держави і суб’єктів малого підприємництва.

Головним інструментом державної політики підтримки малого підприємництва на місцях виступають регіональні програми його розвитку.

Регіональні програми розвитку МП впроваджувалися вже протягом кількох років, але вони мали низку недоліків.

По–перше, в основу їх формування було покладено методичні рекомендації, в яких лише схематично визначалися напрями підтримки малого підприємництва без урахування змін, що відбулися за час виконання програм попереднього періоду.

По–друге, у плануванні очікуваних результатів також не було єдиних підходів. Цільові показники та їх значення встановлювалися на власний розсуд розробників без будь–якого обґрунтування. За основу бралися дані обласних статистичних управлінь, які в деяких випадках суттєво відрізнялись від даних Держкомстату. Не завжди визначалися джерела фінансування програмних заходів.

Майже в усіх регіонах спостерігалася відсутність власної оцінки виконання програми в цілому, що свідчить про формальне відношення місцевої влади до цих питань. Становлення та розвиток МП багато в чому стримується через відсутність або недостатню кількість коштів, виділених на його підтримку органами місцевої влади та самоврядування. Варто зауважити, що виконання регіональних програм повною мірою можливе лише за умови стабільності фінансування їх складових.

3. Один з напрямів стратегічного розвитку малих підприємств України є посилення їх кооперації з великими підприємствами. Така практика широко розповсюджена в багатьох розвинених країнах. Класичним прикладом є Японія, де частка малих підприємств, зайнятих у субпідрядних роботах, становить 66%, а частка субпідрядних робіт – 82% у продукції, що випускається промисловими гігантами.

Переваги такої кооперації для великих підприємств полягають у економії на інвестиціях – уникненні витрат на будівництво нових цехів, залученні додаткових працівників, тощо. Малі підприємства, в свою чергу, отримують стабільні замовлення та мають змогу динамічно розвиватися.

4. Розвиток експортних можливостей малих підприємств. Для цього доречно розповсюджувати експортні пропозиції малих підприємств за кордоном через торгівельно–економічні місії, створити базу даних про інвестиційні та інноваційні проекти малих підприємств, видати матеріали про умови ведення підприємницької діяльності в країнах ЄС, сприяти малим підприємствам у сертифікації їх продукції в стандартах ISO 9000 і ISO 1400 тощо.

За кількісними показниками стану розвитку МП України досягла середнього рівня країн ЄС. За якісними показниками мале підприємництво в Україні залишається на початковому рівні. Це визначає необхідність формування та реалізації нової державної політики щодо малого підприємництва.

Нова політика, щодо малого підприємництва має: стояти на позиції, що розвиток МП становить завдання національного розвитку і має вирішуватися всіма органами державної влади без винятку, базуватися на принципі не погіршення умов ведення господарської діяльності суб’єктами малого підприємництва, концентруватися навколо проблем збільшення експортного потенціалу МП та збільшення його частки у доданій вартості.

Однак, основною складовою механізму стратегічного розвитку малих підприємств має стати орієнтація їх на максимальне використання власних внутрішніх резервів, які в переважній більшості і складають сукупність конкурентних переваг суб’єктів малого підприємництва.

Отже, всі вищезазначені напрями державної підтримки МП в сукупності з ефективно функціонуючою системою управління малих підприємств, яка орієнтована на адаптацію до умов конкурентного середовища, допоможуть їм суттєво покращити свою життєздатність та зайняти вагоме місце в стратегії економічного зростання України.

3.2. Основні напрямки державної підтримки малого підприємництва на сучасному етапі розвитку економіки України

Мале підприємництво відіграє важливу роль в економіці будь–якої країни. Особливо це стосується країн, що розвиваються, де МП є сектором соціальної стабілізації в умовах ринку та відображенням демократичних перетворень у державі.

У розвинутих країнах політика щодо малого підприємництва є важливим самостійним системним напрямком соціально–економічної політики уряду, узгодженим з національними інтересами. Державна політика в умовах ринку доповнює ринковий механізм, підсилює його позитивні сторони, бере на себе вирішення задач, непідсильних для ринку і вимагаючи для свого здійснення тривалого часу. На жаль, аналіз свідчить, що методи державного регулювання підприємницької діяльності, які використовуються в нашій країні є застарілими і неефективними, переважно містять адміністративні втручання, що створюють певні перешкоди у активізації підприємницької діяльності у нашій державі. Це пояснює той факт, що на сьогоднішній день сектор малого підприємництва не відіграє тієї ролі в національній економіці, як в економічно розвинутих державах. Функції МП звужені або взагалі не здійснюються, малий та середній бізнес розвивається недостатньо енергійно для того, щоб забезпечити динамічне нарощування власного потенціалу.

Рівень розвитку малого підприємництва в Україні, що вимірюється за загальноприйнятими в розвинутих країнах показниками, є недостатнім. Частка українських малих підприємств у забезпеченні зайнятості все ж таки залишається незначною у порівнянні з розвинутими країнами. Наприклад, в ЄС цей показник для сектора МП становить близько 65%. За часткою малих підприємств у загальної кількості підприємств Україна також значно відстає від рівня країн ЄС.

Як стверджують самі підприємці, податковий тиск і обтяжлива система звітності, надмірне регулювання бізнесу та корупція серед державних службовців й дотепер лишаються головними чинниками впливу на подальшій розвиток бізнесу. Ситуація ускладнюється нерівними умовами конкуренції з боку великих підприємств, які мають можливість лобіювати свої інтереси, недосконалістю інфраструктури малого бізнесу, відсутністю реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки МСБ тощо.

Однак згідно із статистичними даними рівень розвитку малого бізнесу як складової національної економіки в Україні є вищим, ніж в інших країнах СНД. На відміну від сусідів новими векторами програм щодо підтримки підприємництва в нас стали дерегуляція, регуляторна політика та спрощення оподатковування, обліку і звітності. Курс на соціальні й економічні перетворення, закріплений законами «Про державну підтримку малого підприємництва» та «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні», а також у відповідних указах Президента України, забезпечив за останні чотири роки зростання у цій сфері в середньому на 15% щорічно.

Найважливішим кроком у реалізації державної програми: підтримки МП в Україні стало запровадження системи спрощеного оподаткування суб’єктів малого підприємництва. Платники податків мають можливість самостійно обирати схему оподаткування: за спрощеним методом або на загальних засадах. Система спрощеного оподаткування обліку та звітності суб’єктів малого бізнесу представлена трьома методами, кожен із яких має свої особливості та розрахований на окрему групу суб’єктів малого підприємництва:

єдиний податок (ЄП);

фіксований податок (ФП);

спеціальний торговий патент (СТП).

Так, можливість переходу на фіксований податок мають приватні підприємці, які здійснюють підприємницьку діяльність з продажу товарів і надання супутніх такому продажу послуг на ринках та є платниками ринкового збору. Валовий дохід такого громадянина від самостійного здійснення підприємницької діяльності або з виконанням найманої праці за останні 12 календарних місяців, що передують місяцю придбання патенту, не перевищує семи тисяч неоподаткованих мінімумів громадян (119 тис. грн). Розмір фіксованого податку визначається органами влади в межах від 20 до 100 грн. Підприємці можуть перейти на ФП на строк від 1 місяця до 1 року. Особливістю даного методу є те, що ведення обліку не є обов’язковим.

Суб’єктами СТП є підприємці, що займаються торгівлею та наданням послуг і чия діяльність потребує придбання торгового патенту. Також СТП застосовується на окремих територіях України в порядку експерименту. Розмір СТП не обмежено та визначається місцевими радами. Особливістю СТП є те, що при веденні господарської діяльності не застосовується електронно-касовий апарат та для фізичних осіб-підприємців не ведеться бухгалтерський облік.

ЄП було запроваджено відповідно до змін до Указу Президента України від 3.07.98 р. №727 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» (№746 від 28.06.99 р). Можливість переходу на ЄП мають:

фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та у трудових відносинах з якими, включаючи членів їх сімей, протягом року перебувало не більше 10 осіб та обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт та послуг) за рік не перевищує 500 тис. гривень;

юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно–правової форми та форми власності, в яких за рік середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб і обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 1 млн. гривень.

Для фізичних осіб розмір ЄП визначається місцевими радами у межах від 20 до 200 грн. на місяць та залежить від виду діяльності. Підприємці не зобов’язані використовувати електронно-касовий апарат та ведуть облік за книгою обліку доходів та витрат. Особливою перевагою єдиного податку є звільнення суб’єктів малого підприємництва, які сплачують єдиний податок, від 39 видів податків і зборів (обов’язкових платежів).

Результати перших років роботи на єдиному податку продемонстрували безумовні переваги такого вибору. Якщо у 1998 р. суб’єкти малого підприємництва перерахували у вигляді всіх податків, зборів та обов’язкових платежів 116 млн. грн., то у 1999р. ті ж самі платники, які перейшли на єдиний податок, сплатили 146,5 млн. грн. Протягом 2000 р. ними було погашено 1,661 млн. грн. податкової заборгованості (дозволяється перехід на спрощену систему оподаткування при відсутності заборгованості за податками). У зв’язку з цим у бюджеті в 2000 р. планова цифра по єдиному податку 200 млн. грн. була перевиконана і становила 574 млн. грн., у 2001 р. надходження досягли 1,088 млрд. грн. А за перший квартал 2008 року, по офіційним даним, виконано 34,1% плану річних надходжень.

Таким чином, можна зробити висновки, що методи спрощеного оподаткування, які впроваджено в Україні, спрямовані, перш за все, на дерегулювання податкового обліку та звітності, обсяг яких сьогодні є надмірним та обтяжливим для малих підприємців. Кожен із методів ставить за мету створення прозоріших та простіших процедур стягнення податків, зменшення надмірного податкового адміністрування. Загалом схеми спрощеного оподаткування продемонстрували свою ефективність як для підприємців у вигляді зростання кількості платників податків, так і для держави.

Другим важливим напрямком державної підтримки малого підприємництва в Україні стала регуляторна реформа та один із її напрямів – дерегулювання у сфері підприємницької діяльності. Дослідження доводять, що до недавнього часу процесам прийняття державних рішень щодо регулювання підприємницької діяльності в Україні були притаманні такі риси:

непрозорість та непередбачуваність самого процесу;

відмова від залучення громадськості до процесу прийняття рішень та відсутність інституціональної бази для регулярного публічного діалогу між громадянами та органами державної влади;

відсутність попереднього економічного аналізу наслідків реалізації державних рішень з точки зору різних груп інтересів, а також перевірки того, чи досягаються цілі, які декларувалися при ухваленні цих рішень.

Сукупна дія цих чинників найбільш негативно позначалася на показниках якості та систематичності державного регулювання у сфері підприємницької діяльності.

Це стало причиною для формулювання в Україні ідеї регуляторної реформи, процес впровадження якої в Україні розпочався у зв’язку з підписанням Президентом указів від 03.02.98р. №79/98 «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» та від 22.01. 2000 р. №89/2000 «Про запровадження єдиної державної Регуляторної політики у сфері підприємництва».

Єдиною державною регуляторною політикою у сфері підприємництва визнається діяльність, що спрямована на досягнення оптимального регулювання державою підприємницької діяльності, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність. Дана політика веде до більшої прозорості влади, ускладнюючи проходження корупційних, лобістських рішень.

У процес підготовки та впровадження регуляторних актів, що охоплюється поняттям «регуляторна діяльність», додалося декілька нових ланок, які мають критичне значення з погляду виконання регуляторного акта та проведенням моніторингу ефективності його дії, такі як здійснення аналізу регуляторного впливу, погодження проекту регуляторного акту з Держпідприємництвом України або його відповідним територіальним органом, здійснення публічного обговорення проекту (для проектів регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців), здійснення заходів щодо визначення ефективності дії впровадженого регуляторного акта та підготовка звітності про ці заходи. Якісно новим та що відповідають ринковим вимогам є обов’язкове супроводжування кожного проекту регуляторного акта обґрунтуванням доцільності втручання держави у відповідну сферу підприємницької діяльності, адекватності та ефективності пропонованих шляхів розв’язання порушених у проекті питань, характеристикою очікуваних соціально-економічних насідків, запровадження заходів, що передбачаються у проекті.

Проблемою, яка на сьогодні потребує особливої уваги з боку уряду, є доступність фінансових коштів, необхідних для створення та функціонування МП в Україні. Обмеженість державних коштів, які виділяються на потреби малого підприємництва в Україні, незацікавленість банків ефективно кредитувати дрібних позичальників, нерозвиненість небанківських видів фінансування, несприятливий інвестиційній клімат — все це в результаті відображається на кількісних та якісних показниках розвитку МП.

Неврегульованість проблеми фінансування діяльності малих підприємств в Україні зумовлює необхідність проведення державної політики, спрямованої на розвиток ринкових і кредитно-інвестиційних механізмів фінансування МП (зокрема впровадження мікрофінансування, у тому числі у регіонах, розробки механізму венчурного фінансування, перегляду законодавства про лізинг та інвестиції), яка забезпечить стале зростання цього сектора у майбутньому.

3.3. Досвід розвитку малого підприємництва в економіці зарубіжних країнах

У всіх країнах з розвиненою ринковою економікою здійснюється державне регулювання і підтримка малого підприємництва. Для цього створені спеціальні державні організації, що виражають і захищаючі інтереси малого підприємництва, що стежать за виконанням урядових програм. Державна підтримка МП спирається на законодавчу правову і фінансову базу, а також на організаційно-методичну систему і систему різних досліджень.

Особливу цікавість держава виявляє до тієї частини малого бізнесу, яка веде інтенсивну науково-виробничу діяльність. З середини 70-х рр однією з найважливіших задач державного регулювання і сприяння розвитку малого бізнесу є задача створення новітніх технологій, які вимагають великомасштабних, міждисциплінарних досліджень, а отже, великих витрат фінансових коштів, які малі підприємства самостійно здійснювати не взмозі. Самі технології і процес їх виникнення стали в сучасних умовах не менш важливим об’єктом промислової політики, ніж галузі і товарні ринки.

Державне регулювання і сприяння розвитку МП має на меті:

створення правових і організаційних умов для зростання ділової активності малих підприємств;

реалізацію економічної політики, включаючи науково-технічну, інноваційну, інвестиційну, цінову;

реалізацію податкової і кредитно-фінансової політики для забезпечення ефективного розвитку малого бізнесу;

надання малим підприємствам сприяння в здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

вживання по відношенню до малих підприємств спеціальних заходів підтримки з урахуванням особливостей кожної галузі і регіону, окремих груп підприємців і видів діяльності: заохочення ремесел, сезонних робіт, артільних і сімейних форм організації діяльності;

спрощення порядку реєстрації і форм звітності, скорочення переліку ліцензійованих видів діяльності. Наприклад, в США для відкриття одноосібної фірми достатньо мати дозвіл (сертифікат) від місцевих властей або властей штату і зареєструвати торгову назву;

зниження витрат з соціального страхування.

Сприяння розвитку МП покликане забезпечити реалізацію цілей державної політики регулювання, а саме:

підтримка зайнятості, соціально-економічної стабільності, зростання загального добробуту населення;

інтенсифікацію інвестиційних процесів;

стимулювання інновацій шляхом фінансування розробок нової продукції.

В країнах з розвиненою ринковою економікою державна підтримка підприємництва спирається на відповідне законодавство. Набули поширення дві форми державної підтримки МП:

законодавче встановлення довгострокових програм розвитку малого бізнесу;

включення малого бізнесу складовою частиною в державні економічні і соціальні програми.

В США малий бізнес інтегрований до державних структур через спеціальні комітети Конгресу, Адміністрацію у справах малого бізнесу, систему регіональних асоціацій, інкубаторів малого бізнесу. В Японії регулююча роль держави відображена в законах про основи політики по відношенню до малих і середніх підприємств, сприянні їх модернізації, керівництві їх діяльністю, в Законі про Центральний кооперативний банк для торгівлі і промисловості і ряду інших. У Великобританії законодавчо прийнято ряд програм, зокрема, програма розширення бізнесу, що передбачає заходи з податкової підтримки малого підприємництва, і Програма гарантованого проекту, що полегшує малим фірмам доступ до банківських кредитів.

Більшість іноземних держав для сприяння розвитку малого бізнесу прагне привернути засоби не ззовні, а за рахунок мобілізації на внутрішньому ринку використовуючи системи пільг і державної допомоги. Фінансова стабільність країни безпосередньо залежить від реалізації економічного потенціалу малих підприємств, можливостей і умов їх фінансового забезпечення. Ефективна система державної фінансової підтримки має велике значення не тільки для підприємств, а і для економіки країни.

Заслуговує увагу досвід США, що стосується розвитку малого бізнесу, за рахунок системи державних контрактів, даючи можливість одержати гарантований ринок збуту продукції, прискорити нагромадження приватного капіталу, збільшити виробничі потужності. Органи державної влади затверджують перелік робіт і послуг, замовлення на який надають тільки малим підприємства. При державному замовленні компанії-монополісти часто вимушені частину замовлення (10%) передавати в субпідряд малим підприємствам.

В Японії для прискорення якісного розвитку підприємства практикується компенсація всіх витрат малих підприємств, пов’язаних з підготовкою кадрів, і 2/3 витрат на підвищення кваліфікації працівників.

Місцевим органам влади буде цікавий досвід Великобританії, де муніципальна влада оголошує конкурс на виконання різних видів робіт. Переможець одержує не тільки вигідне замовлення але і стартовий капітал. Підтримка малого підприємництва на місці може стати основою розвитку регіонів і соціально-економічного забезпечення їх населення.

В Німеччині за рахунок засобів Банку кредитних гарантій малі підприємства мають нагоду одержати комерційний кредит, скласти лізинговий договір. Також в Німеччині застосовується система пільгового кредитування при освоєнні високотехнологічних виробництв, створенню малих приватних підприємств. В цьому випадку платня за користування кредитними ресурсами, як правило не перевищує 6% річних, а термін надання кредиту 10-15 років.

В Канаді для надання позик малим підприємствам існує понад 200 центрів розвитку. У Франції з цією ж метою утворені суспільства взаємного поручительства.

В світовій практиці відомі такі форми підтримки малого підприємництва як повернення пільгових позик у разі успіхів і позики з пільговими процентними ставками. В Японії надаються довгострокові позики на пільгових умовах для розвитку малого бізнесу в певних регіонах країни, стимулювання виробництва нових видів продукції і поповнення основного і оборотного капіталу підприємницьких структур. При цьому держава гарантує комерційним банкам своєчасне повернення підприємствами позик.

В Італії практикують надання пільгових довгострокових кредитів. Наприклад, під 3-5% річних при ринковій процентній ставці біля 15%. Підприємства можуть одержати додаткову пільгу в 20-30% компенсації вартості позики при довгостроковому поверненні кредиту.

Державне сприяння розвитку МП здійснюється за наступними основними напрямками:

створення стабільних державних і недержавних джерел асигнувань на підтримку малого бізнесу;

використовування раціональних механізмів контролю за витрачанням виділених коштів;

забезпечення діяльності контрольних і судових органів по захисту інтересів малих підприємств;

створення мережі спеціалізованих інститутів, що забезпечують реалізацію державної політики сприяння малому підприємництву, включаючої: державні органи влади; неурядові об’єднання і організації; спеціалізовані організації інфраструктури; фундації, кредитні, страховкі і гарантійні установи, технологічні парки, бізнес-інкубатори, промислові зони і полігони, учбові, консультаційні, інформаційні і обслуговуючі структури;

здійснення прямого фінансування діяльності малих підприємств на основі спеціальних законів шляхом надання субсидій, дотацій, податкових і інвестиційних пільг, компенсацій, виплат з фундацій підтримки підприємництва, розміщення державних замовлень;

розробка цільових програм державної підтримки малого бізнесу на довгострокову перспективу;

надання консультаційної допомоги підприємцям;

організація системи підготовки і перепідготовки підприємців;

надання малим підприємствам в оренду на пільгових умовах приміщень, устаткування, земельних ділянок;

сприяння зовнішньоекономічній діяльності малих підприємств.

Малі підприємства в порівнянні з гігантами мають ряд переваг. Дрібносерійне виробництво малого бізнесу дає можливість швидко реагувати на зміну ринкового попиту. Розвиток мережі малих підприємців дозволяє широко використовувати місцеві сировинні ресурси і відходи виробництва.

Малі фірми більш конкурентоздатні. Це пов’язано з відсутністю зайвого бюрократичного апарату, зниженням невигідних витрат. Крім того легше і з мінімальними втратами вирішуються трудові конфлікти між адміністрацією і робітниками.

Для малих фірм характерна простота управління, короткі терміни будівництва і освоєння проектних потужностей, швидка окупність.

Мале підприємництво сприяє розвитку людини, дає можливість кожному проявити себе. Тут можливе використання фахівців високої кваліфікації, досвіду немолодих працівників, яким важко пристосовуватися до умов автоматизованого великосерійного виробництва.

Малі і середні фірми безпосередньо впливають на рівень безробіття.

Малі підприємства сприяють встановленню тісних контактів із споживачами.

На малих і середніх фірмах проходить підготовку велика частина контингенту майбутніх кадрів.

Малі підприємства більш гармонійно вписуються в екологічне середовище малих міст і селищ.

Малі підприємства сполучають в одних руках власність і управління.

Розвиток малих і середніх підприємств стимулюється пільговим оподаткуванням.

На малих підприємствах створюється сприятливий клімат для інтенсифікації праці: у великому колективі зрівнялівка в оплаті праці, тоді як в малих фірмах легше оцінювати внесок кожного і диференціювати оплату праці, внаслідок цього зростає рівень ефективності праці.

Розглянемо внесок малого бізнесу і створення валового національного продукту в Російській Федерації і в розвинених зарубіжних країнах: в РФ – 22%, в США – 40%, в Індії-60%, в Японії –79%.

Однієї з центральних проблем, пов’язаних з чисельністю дрібного бізнесу, є його виживання. Основною характерною рисою є висока вірогідність банкрутства МП. У Великобританії бізнес з оборотом менше 13 тыс. фунтів стерлінгів в 6 разів частіше терпить банкрутство, ніж крупний бізнес. Причому серед фірм, потерпілих катастрофу, 50% банкрутств доводиться на перші 2,5 роки, 33% — на наступні 2,5 роки і лише 17% — на наступні 5 років. Причиною цього західні економісти вважають недостатність капіталу при організації бізнесу і небажання або боязнь пошуків фінансування на стороні, оскільки широко поширена думка, що зовнішнє фінансування підриває або ослабляє контроль над фірмою її власників.

За даними Міжнародної федерації дрібних і середніх промислових підприємств, на частку дрібних і середніх підприємств в країнах-учасницях цієї організації доводиться 50% продукції і чисельності зайнятих і більше 30% капіталовкладень і експорту.

Згідно даних Адміністрації малого бізнесу (США) налічується:

в США 13 млн. невеликих фірм;

в Англії — 2,37 млн.;

в Японії — 6,5 млн.

У Великобританії найбільший приріст підприємств малого бізнесу доводиться на сферу послуг, фінансування, будівництво. В США малий бізнес домінує в таких галузях, як сільське господарство, оптова торгівля, сфера послуг. Разом з тим, досить значна питома вага малих підприємств в США в інших галузях: швейної, взуттєвої, гумотехнічної і пластмасової, а також в машинобудуванні. Кількісне зростання невеликих компаній в промисловості в країнах Заходу обумовлено спеціалізацією і диференціацією суспільного виробництва, що заглиблюється, відмовою від великомасштабного масового виробництва на користь дрібносерійного, індивідуального. Спеціалізоване виробництво виявляється часто не тільки рентабельним, але і високоприбутковим. Приведений аналіз діяльності різних підприємницьких структур в економіці країн з розвиненими ринковими відносинами переконує в особливій мобільності, гнучкості і високій ефективності підприємств малого бізнесу, які є невід’ємною частиною сучасної ринкової системи господарства.

ВИСНОВОК

Мале підприємництво – це особливий сектор економіки національного, регіонального і місцевого масштабів, утворений сукупністю малих підприємств і виступає в якості специфічної соціально-економічної форми дрібного виробництва в умовах ринку. Підхід до малого підприємництва як сектору економіки заснований на єдності двох сторін суспільного виробництва: організаційно-технічній і соціально-економічній.

Мале підприємництво являє собою особливий тип діяльності, заснований на ініціативній, інноваційній, ризиковій основі з метою одержання підприємницького доходу.

Першою з проблем, з якою зіштовхується починаючий підприємець, – це знайти себе в господарському просторі. З цією метою необхідно вивчити стан ринку, попит, можливі перешкоди, наслідки й обмеження, умови інвестування, можливі пільги. Подальшими кроками підприємця повинні бути: вибір спеціалізації, організаційної форми підприємства і підприємництва, формування бази і структури підприємства, його початкового капіталу і т.д.

Розвиток малого бізнесу істотно сприяє загальноекономічному росту. Однак його активність стримується фінансовими бар’єрами. Основним джерелом інвестицій поки що залишаються власні фінансові ресурси суб’єктів малого бізнесу. Банківські кредити використовуються обмежено через великі процентні ставки і відсутність гарантій для банків.

Побудова нової системи державного управління має відбутися в результаті впровадження у повсякденну практику органів державного управління принципів та норм регуляторної політики, що виступає одним з основних інструментів адміністративної реформи.

В свою чергу мале підприємництво стикається з відсутністю чітко сформульованої та виконуваної державної політики у сфері підтримки малого підприємництва, збільшення адміністративних бар’єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, система контролю і дозвільної практики, тощо) та надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб’єктів малого підприємництва, корупція в органах державної влади, яка стимулює суб’єктів підприємництва до ведення діяльності у «тіньовій зоні».

Ці проблеми створюють перешкоди розвитку малого підприємництва і суттєвого гальмують його фінансово-економічний розвиток.

Для розв’язання існуючих проблем, які на теперішній час перешкоджають ефективному функціонуванню малих підприємств і стоять на заваді їх стратегічного розвитку, потрібно переглянути ідеологію розвитку малого підприємництва в Україні, яка тяжіє до державної детально–регульованої моделі.

Основні положення державної політики розвитку малого підприємництва мають бути сконцентровані навколо існуючих проблем та їх розв’язання:

збільшення експортної спроможності малого підприємництва;

спрощення доступу малого підприємництва до сучасних технологій;

підвищення здатності малого підприємництва конкурувати з імпортом;

збільшення доступу малого підприємництва до довгострокових кредитів для побудови нових виробництв та послуг, продукція або результати яких використовуються у міжнародній торгівлі;

збільшення доступу малого підприємництва до інформації про державні, муніципальні або приватні програми (у тому числі нерезидентів) щодо збільшення спроможності малого підприємництва конкурувати на міжнародних ринках.

Нова політика, щодо малого підприємництва має: стояти на позиції, що розвиток малого підприємництва становить завдання національного розвитку і має вирішуватися всіма органами державної влади без винятку, базуватися на принципі не погіршення умов ведення господарської діяльності суб’єктами малого підприємництва, концентруватися навколо проблем збільшення експортного потенціалу малого підприємництва та збільшення його частки у доданій вартості.

Отже, всі вищезазначені напрями державної підтримки малого підприємництва в сукупності з ефективно функціонуючою системою управління малих підприємств, яка орієнтована на адаптацію до умов конкурентного середовища, допоможуть їм суттєво покращити свою діяльність та зайняти вагоме місце в стратегії економічного зростання України.

Перспективним напрямом підтримки малого підприємництва в Україні є: формування організаційних та інформаційних основ венчурного фінансування. Насамперед потребує розвитку і зміцнення юридична база, що забезпечує діяльність фондів венчурного капіталу. Крім цього, доцільне запровадження державних схем фінансування венчурного капіталу з поділом ризиків та видатків, створення умов для виходу малих підприємств на фондові ринки.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Закон України «Про підтримку малого підприємництва» від 19.10. 2000р. №2063-ІІІ.

Закон України «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва» від 21.12. 2000р. №2157-ІІІ.

Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік «Україна: поступ ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004рр. «.

Указ Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» із змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 28 червня 1999 року N 746/99.

Василенко В.О. Антикризове управління підприємством. Навч. посібник. — К.: ЦУЛ, 2003. — 504 с.

Мельник Л.Е., Корецкий Н.Х. и др. Государство и экономика. — Запорожье, 1997.

Мельник Л.Е., Корецкий Н.Х. и др. Рыночная трансформация государственно-плановой экономики. — Запорожье, 1996.

Мурашок А.І. І ін. Малий бізнес: економіка, організація, фінанси. – М., 1999. – 428 з.

Основи економічної теорії. У двох книгах. За ред. проф. Ю.В. Ніколенка.К., “Либідь”, 1998.

Буряк П.Ю., Маринець В.П. «Податкове стимулювання розвитку малого бізнесу в Україні»/Фінанси України. – 1999р. — №6. с.95-98.

Гнатовський О.П. Ефективність запровадження та розвитку малого підприємництва в Україні/Фінансист № 5, 2006 с.17-19.

Гнатцов О.Г. Малий бізнес в Україні: від стратегії зростання до стратегії розвитку/Збірник матеріалів конференції „Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні”, УПСК, 2006 с.61-65.

Гончарова Н.В. Напрямки розвитку інтеграційних процесів у сфері фінансової підтримки малого підприємництва. /Фінанси України.7, 2003. – З.75-83.

Донців В.Я. Проблеми законодавчого забезпечення малого підприємництва/Економіка підприємства №1, 2005 с.5-9.

Дуб Л. «Питання розвитку малого бізнесу в Україні»/Вісник Української Академії державного управління при Президенті України. – 2000. — №2. –с.162-168.

Заїкіна О.О. Проблеми розвитку малого бізнесу на сучасному етапі трансформації економіки України/Збірник матеріалів конференції „Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні”, УПСК, 2006 с.47-51.

Кирпот О. «Висококонцетроване суспільне виробництво – основа малого підприємницства»/Вісник Української Академії державного управління при Президенті України. – 2000. — №2. –с.127-134.

Кондратюк Т. «Державна політика підтримки малого бізнесу: зміст і механізм реалізації/Вісник Української Академії державного управління при Президенті України. – 2001. — №4. –с.111-118.

Микитюк О.І. «Фінансове забезпечення розвитку малих підприємств»/ Фінанси України. – 1999р. — №6. – с.55-61.

Оніщук Я.В. Фінансове забезпечення діяльності малого бізнесу/ Фінанси України.7, 2003. – С.51-59.

Романів М.В. Фінансова підтримка підприємництва. /Фінанси України.9, 2003. – З.32-35.

Шемшученко О.Ю. Деякі аспекти економічної політики і правового регулювання у сфері малого бізнесу/Збірник матеріалів конференції „Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні”, УПСК, 2006 с.74-78.

Яворівський Г.Й. Малий і середній бізнес у пошуках місця в стратегії економічного зростання в Україні/Збірник матеріалів конференції „Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні”, УПСК, 2006 с.52-54.

www. rada. gov. ua

www. ukrstat. gov. ua

Курсовая работа: Проектирование промышленного здания

МИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ

РОССИИСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ

Камский государственный

политехнический институт

КАФЕДРА ТСП

Курсовой проект № 3

«Проектирование промышленного здания»

Выполнил: студент гр.

Проверил: ст. преподаватель

Набережные Челны

2004

ВВЕДЕНИЕ

Машиностроение – самая крупная отрасль промышленности по объему продукции, численностью трудящихся и основным производственным фондом. Машиностроение и металлообработка относятся к наиболее быстро развивающимся отраслям народного хозяйства. Машиностроение включает 37 отраслей промышленности и 30 подотраслей. Однако по характеру производственных условий и требований к типу зданий предприятия столь многочисленных и разнохарактерных отраслей машиностроение условно можно разделить на три крупные группы: тяжелое, средние и приборостроение. Данный корпус относится к машиностроительному заводу. Цех предназначен для литья в формы – опоки на конвейере в разные формы – опоки на плацу. Здесь масса перемещаемых грузов превышает 15т., поэтому корпус (цех) имеет мостовые краны, которые существенно влияют на объемно-планировочное решение здания.

Все заводы машиностроения характеризуются аналогичным техническим процессом, включающим складирование исходных материалов, заготовку, обработку изделий и окончательную сборку. Среди них бывают заводы полного цикла – комплексные или специализированные, выполняющие только часть всего цикла.

Размещение промышленного предприятия на выбранной территории должно определяться проектом районной планировки и генеральным планом населённого места.

При проектировании промышленных зданий необходимо строго соблюдать и учитывать как технологический процесс производства, так и создание оптимальных условий работающим.

Технологическая схема составлена специалистом-технологом данной отрасли промышленности, определяет габариты здания, его насыщенность технологическим и транспортным оборудованием. Особенности технологических процессов производства предприятий различных отраслей промышленности отражаются на архитектурном решении всего предприятия, его зданий.

Внутренний климат производства и правильная организация рабочего места имеют первостепенное значение для создания необходимых санитарно-гигиенических условий и безопасности производства.

Несмотря на то, что в данное время основной акцент делается на реконструкцию предприятий, промышленное строительство остаётся главной экономической задачей страны и требует необходимого рассмотрения.

При проектировании производственных зданий промышленных предприятий следует учитывать, что они в соответствии с технологическим процессом и связанным с ним определённым режимом, характером нагрузок, а также и по другим особенностям эксплуатации находятся в специфических и, как правило, менее благоприятных условиях, чем гражданские здания.

Курсовой проект промышленного здания должен дать практическое подтверждение того, что объёмно-планировочная композиция производственных зданий промышленных предприятий в первую очередь определяется тем производственным процессом, для которого сооружение предназначено.

Производственные процессы, как правило, требуют строго определённой высоты помещений, размеров пролётов и шагов несущих конструкций, определяемых расстановкой технологического оборудования, характером и движением внутрицехового транспорта, размерами и направлением движения движения сырья и готовой продукции. Различные технологические процессы требуют определённого санитарно-гигиенического решения помещений, к которому относится температура и влажность воздуха, обеспечение в зонах рабочих мест необходимого уровня освещённости, а иногда и определённых цветовых решений. Производственные здания, как правило, оснащены сплошными системами инженерного оборудования. Всё это оказывает решающее влияние на организацию их объёмно-пространственной структуры.

Кроме того, производственные здания решаются в непосредственной взаимосвязи со специально оборудованными помещениями бытового обслуживания работающих на предприятии, состав которых также зависит от характера производственных процессов.

Применяемые в строительстве производственных зданий конструкции имеют свои отличительные особенности. В процессе разработки проекта осуществляется практическое освоение конструктивных систем одноэтажных и многоэтажных промышленных зданий, разнообразных конструкций покрытия, световых и аэрационных фонарей, и других конструктивных элементов, характерных для этих зданий. Разработка проекта производственного здания способствует пониманию особенностей промышленной архитектуры, где масштабность, пропорциональность, сохраняя своё художественное значение, получают качественно иное звучание. Это относится как к внешнему объёму зданий, так и к их внутреннему пространству — интерьеру.

Начинать разработку необходимо с изучения производственно-технологической схемы всего предприятия, которая представляет собой графическое изображение функциональной зависимости между всеми производственными процессами.

АРХИТЕКТУРНО-КОНСТРУКТИВНЫЙ РАЗДЕЛ

Цех

В данном курсовом проекте проектируется промышленное здание, которое определяется большой подвижностью (гибкостью), что накладывает определённые ограничения на принятие конструктивной схемы. Она должна обеспечивать выполнение основной функции здания. Такие задачи могут быть решены с применением каркаса, не ограничивающим “внутренние” процессы.

Таким образом, принимаем конструктивную схему: каркас (чистый каркас – в поперечном направлении обеспечивают колонны и ригеля).

В плане здание имеет размеры 96х73.5 м, с шагом колонн 6 м. Имеются крайние ряды колонн, обеспечивающие работу крана. Грузоподъёмность мостового крана 5т. и 15т.

Каркас сборный, железобетонный. Фундамент под колоннами ж/б (подушки). Глубина заложения фундамента соответствует глубине сезонного промерзания грунта и составляет более чем 4 метра. Покрытие осуществлено 18 метровыми ж/б фермами.

Площадь оконных проемов обеспечивает нормальный уровень естественного освещения, в добавок устроены шедовые фонари по всему периметру здания.

Оконные проемы, предназначенные для вентиляции, заполнены остекленными открывающимися переплетами.

АБК

Здание АБК спроектировано каркасным с сеткой колонн 6х6 метров.

Высота этажей вспомогательных зданий 3,3 м. В данном случае предусмотрено совмещённого покрытия, с заранее заданными уклонами, обеспечивающими сток дождевых вод.

Перекрытие осуществлено пустотными плитами. Для построения каркаса принимаем колонны квадратного сечения (40х40 см) с вутами, по ним уложены ригели квадратного сечения. В конструкции стеновых ограждений принимаем навесные стеновые панели.

Кровля — плиты покрытия П 60 –20 Перегородки проектируемые железобетонные толщиной 120мм.

Каркас сборный, железобетонный. Фундамент под колоннами ж/б ступенчатый. Глубина заложения фундамента соответствует глубине сезонного промерзания грунта.

Показатели для расчета вспомогательных помещений

Показатели для расчета вспомогательных помещений
Вид помещений

Показатель

Количество
Все вспомогательные помещения

Площадь м2

840
Сани- тарно- быто- вые по- меще- ния

Гарде- робно- душевой блок

Вид по- мещ. блока

Площадь м2

384.8

135.2
Гарде- робная

Отдельн. шкафов

Уличной одежды

148

52
Спецо- дежды

148

52
Душевая

Кабины сетки, шт.

25

9
Пред- душевая

Площадь м2

32.5

11.7
Уборная

Унитазы, шт.

1-2

1-2
Подсоб. Помещен.

Площадь, м2

12

12
Помеще- ния в произ- вод- ственном здании

Комната отдыха

Площадь, м2

18

Уборная

Унитазы, шт.

3

2
Писсуары, щт.

3

—
Умывальники, шт.

2

1
Мед. Комната

Площадь, м2

18

Помеще- ния общего питания

Обеденный зал

Посад. места

25

Площадь, м2

50

Подсобное помещение

Площадь, м2

25м2
Умывальная

Умывальники, шт.

2
Уборная

Приборы, шт.

1-2

1-2
Зал собраний

Площадь, м2

36
Помещ. Общ. Орг.

Площадь, м2

12
Конструктивное бюро

Площадь, м2

—

ОБЪЁМНО-ПЛАНИРОВОЧНЫЙ РАЗДЕЛ

Здание находится на территории, предусмотренной проектом районной планировки. По всей длине промышленного здания имеется возможность подъезда пожарных машин. Устраивается тротуар для пешеходного движения вдоль магистральной дороги. Предусмотрена стоянка для индивидуального и общественного транспорта. Имеется также остановка для маршрутного транспорта.

Цех

Унификация решения здания, преследует получение относительно лучшего объемно-планировочного решения, способствует повышению гибкости или универсальности объемно-планировочного решения промышленного здания, что имеет большое значение для ускорения научно-технического прогресса.

Повышение универсальности и гибкости здания достигнуто в результате освобождения пространства, за счет увеличения сетки колонн, за счет повышения высоты помещения.

В связи с ускорением научно-технического прогресса возникает проблема долговечности здания. Проектируемое здание предназначено для размещения химического производства, которое, согласно данным прогнозирования, даже через несколько десятков или сотни лет не потеряет свое значение и не будет прекращено, поэтому, если нужно будет в данном корпусе разместить другое производство, то в этом случае предусмотрена универсальность объемно-планировочных параметров. В принципе проектируемый корпус в будущем может быть переделан под другое производство т.к. объемно-планировочное решение не жёстко подчинено какому-либо технологическому процессу. Долговечность здания в данном случае не определяется сроком эксплуатации данного вида оборудования.

Объемно-планировочное решение по своей форме очень простое. Здание прямоугольное в плане с параллельно расположенными пролетами одинаковой ширины и высоты, что упрощает конструктивное решение, повышает степень сборности конструкций, сокращает число их типоразмеров.

Степень универсальности здания повышенная. Объемно-планировочные решения здания допускают возможность модернизации технологических процессов с заменой оборудования без существенной реконструкции здания.

АБК

В состав административно бытового корпуса входят

  • помещения бытового (санитарно-гигиенического) обслуживания;

  • помещения медицинского обслуживания

  • помещения общественного питания;

  • помещения культурно — массового обслуживания и общественных организаций;

  • помещения административных служб.

Помещения для обслуживания работающих размещены исходя из приближения их к рабочим местам, при этом учтено то, что работающие не проходят через производственные помещения с вредными выделениями, если они в них не работают.

АБК располагается в отдельно стоящем здании и соединяется отапливаемым переходом. Переход наземный.

Расстояние от любого места пребывания человека в АБК до эвакуационного выхода (лестница или выход наружу) не превышает 50 м.

Наружные выходы в здании АБК имеют тамбуры глубиной не менее 2,0м.

В помещениях с постоянными рабочими местами, здравпунктов, культурного обслуживания, зал собраний, в раздевалках, а также в помещениях для отдыха и приёма пищи предусмотрено естественное освещение.

Санитарно-бытовые помещения для рабочих, обслуживающего персонала, занятых на производстве, спроектированы в зависимости от групп производственных процессов.

Площадь помещений и их оборудование приняты по таблице укрупненных показателей в зависимости от численности работающих и санитарной характеристики производственного процесса.

Планировочное решение гардеробно-душевого блока удовлетворяет всем ниже перечисленным требованиям:

1. Потоки людей идущих на работу и с работы разделены.

2. Расстояние, которое проходит человек от одного шкафа до другого при раздельной схеме хранения одежды, минимально.

3. Санитарно-технические приборы размещаются концентрированно с целью сокращения протяженности коммуникаций.

4. Размещение оборудования и перегородок обеспечивает удобную уборку помещений.

Цеховые уборные и комнаты отдыха располагаются вблизи друг от друга так, чтобы они могли быть использованы во время регламентированных перерывов в течение смены.

Пункт первой медицинской помощи размещён в здания АБК, чтобы обеспечить удобную эвакуацию больного.

Помещение общественного питания расположено в АБК. Для избежания попадания вредный влияний производства на пищу. Производственные помещения столовой имеют отдельный выход наружу.

Генплан

Данный литейный цех входит в состав машиностроительного завода состоит из одного корпуса и примыкающих к нему вспомогательных, складских и подсобных корпусов. Построение генплана ведется с учетом производственно-функционального зонирования.

I зона – предзаводская, включает в себя: автостоянки для личного транспорта работающих, зону отдыха.

II зона – подсобно-производственная, включает в себя производственные корпуса, которые в свою очередь включают в себя: подсобное производство, склады готовой продукции и склады сырья.

III зона – подсобно-производственная, включает в себя водное хозяйство, энергохозяйство.

IV зона – складская зона, склады готовой продукции находятся в производственном здании. За III зоной замыкает территорию зона расширения, позволяющая в случае необходимости, расширить производство.

Объемно-планировочное решение промышленного здания

При проектировании здания рекомендуется избегать сложных конфигурации. Данное здание представляет собой цех – состоящий из одного корпуса в плане его размеры 96 х 73.5 м. Это одноэтажное здание возведено в виде сплошной пролетной застройки внутреннего пространства. Пролетные здания используют для предприятий с постоянной и единой направленностью технологического потока. Их компонуют в виде групп параллельных пролетов, иногда дополнительных по технологическим требованиям поперечными пролетами по одному или обоим торцам.

Пролетные здания обычно проектируют с использованием УТП или УТС. Данный литейный цех состоит из склада шихты и формовочного материала площадью (которая получается) с мостовым краном грузоподъемностью – 5/5 т., а по производству размещены мостовые краны грузоподъемностью -15/3. Завоз шихты и формовочного материала производится железнодорожным транспортом. Вывоз готовой продукции производится безрельсовыми автомобилями.

Также в здании проектированного литейного цеха заложены зоны отдыха таим образом чтобы они не отдалялись от наиболее удаленного рабочего места не более чем на 75 метров, и к ним пристроены сан. узлы по нормам цеховых уборных.

Конструктивное решение производственного здания

Для несущих конструкции применяют долговечные и несгораемые материалы – сталь, железобетон, защищаемых от коррозии нанесением на них окрасочного слоя. Для цеха применяют перекрытия фермами и плитами, фермы располагаются поперек здания придавая ему необходимую поперечную жесткость.

Ферма представляет собой раскосный элемент с параллельными поясами, высотой 2.7 метра. Стены представляют навесные стены высотой 1200 мм. И шириной равной шагу колонной 6м. (т.е. горизонтальная разрезка). Колонны применяются сечением 400х400 мм. Фундамент железобетонный с установкой в него одной колонны (2200х2200), двух колонн (2200х3200) – это монолитный фундамент. Перекрытие применяют: плиты пустотные размером 6000х2000 мм.

Объемно-планировочное решение АБК

Связь рабочих мест со вспомогательными помещениями обеспечиваются галереей. За счет того, что пристройка АБК к производственному зданию сделана торцом, Осуществляется лучшее условие эвакуации людей во время экстремальных ситуации. К положительным факторам именно такого вида пристройки можно отнести: применение типовых конструкции (т.к. возможно применение независимых конструктивных схем производств и вспомогательных зданий), достаточная изоляция от производственных вредностных газов и выбросов. Обеспечивается двухсторонняя освещенность. При проектировании гардероба учитывается разделение людских потоков идущих на работу и идущих с работы, сокращающее контакт между людьми проходящими разные этапы обслуживания. Гардеробно-душевые блоки расположены ближе к входу в производственное здание. Все помещения имеют естественное освещение.

Конструктивное решение АБК

Основные размеры кратны укрупненным модулям. Высота этажа АБК 3.3 м. Сетка колонн следующая: в продольном направлении колонны расположены с шагом 6 м., в поперечном 6 метров. На колонны укладываются 6 м. Балки перекрытия. Колонны имеют сечение 400х400 мм. Наружные стеновые панели имеют толщину мм. Панели имеют высоту 1.4 м. длина равна шагу колонн 6 м.

Дверные и оконные блоки выполнены из дерева, а также в гардеробах одежды и спецодежды оконные проемы выполнены в виде витражей на высоте от потолка 20см. и высотой 1.2 метра так чтобы шкафы не мешали освещению всего гардероба, а также в преддушевых помещений для обеспечения санитарно-гигиенических норм и для вентиляции помещений они выполнены с открывающимися форточками. . При проектировании здания, была применена каркасная строительная система, конструктивная система – навесные панели.

ТЕПЛОТЕХНИЧЕСКИЙ РАСЧЁТ НАРУЖНЫХ ОГРАЖДЕНИЙ

Теплотехнические свойства ограждающих конструкций характеризуются сопротивлением теплопередаче, теплоустойчивостью, воздухо- и паропроницаемостью,

Рассмотрим вариант решения наружной стены:

1 – Ж/Б Навесная панель.

2 – Теплоидол.

3 – Ж/Б Навесная панель.

1: l=0,385 d=300 мм

2: l=0,064 d=50 мм

3: l=0,385 d= 50мм

Определяем требуемое сопротивление теплопередачи ограждающих конструкций

Казань- нормальный климат Б

Roтр=n(tB-tH)/∆tHαB

tH=-32˚c

n=1

tB=18˚c

∆tH=4˚c

αB=8.7(Вт/м2˚с)

αH=23(Вт/м2˚с)

Ro=1/ tB+Rk+1/ tH

R1=δ1/λ1

Rk=R1+R2+R3

(м2˚с/Вт)

Roтр=1.43678(м2˚с/Вт)

Roтр ≤Ro

1.43678(м2˚с/Вт) ≤1,859(м2˚с/Вт)

Сравнивая Romp и Rо видно, что сопротивление теплопередаче ограждающей конструкции больше требуемого значения, следовательно останавливаемся на данном варианте.

∆tH -нормативный температурный перепад между температурой внутреннего воздуха и температурой поверхности огорождающей поверхности, зависит от назначения помещения и от вида ограждающих поверхностей.

n -Коэффициент принимаемый в зависимости от положения наружной поверхности ограждающих конструкций по отношению к наружному воздуху.

tB -Расчетная температура внутреннего воздуха принимается по ГОСТам и новым нормативам 18˚с

tH -Расчетная зимняя температура зимнего воздуха

αB -Коэффициент теплоотдачи поверхности ограждающей конструкции.

R-Термическое сопротивление

δ -Толщина слоя

λ -Расчетный коэффициент теплопроводности материала слоя

Rk -Сопротивление теплопередачи отдельно взятых слоев.

αH -Коэффициент тепло отдачи для зимних условий наружной поверхности ограждающих стен

ЛИТЕРАТУРА

  1. Методические указания к выполнению архитектурно — конструктивного проекта промышленного здания по дисциплине «Архитектура гражданских и промышленных зданий и сооружений» для студентов очного и заочного обучения специальности 2903 / Составитель: И.В. Тарутина. – Наб. Челны: Изд-во КамПИ, 2002.-33 с.

  2. Архитектура гражданских и промышленных зданий. В 5 т. Учеб. Для вузов. Т. 5. Промышленные здания / Л.Ф. Шубин. – 3-е изд., перераб. И доп. – М.: Стройиздат, 1986. – 335 с.: ил.

  3. Маклакова Т.Г., Нанасова С.М. Конструкции гражданских зданий: Учебник. – М.: Издательство АСВ, 2000 – 280 с.

  4. СНиП 2.01.01. – 82 «Строительная климатология и геофизика», Москва, стройиздат 1983 г.

Контрольная работа: Статистические показатели

1. АБСОЛЮТНЫЕ И ОТНОСИТЕЛЬНЫЕ ВЕЛИЧИНЫ

Статистическое исследование независимо от его масштабов и целей всегда завершается расчетом и анализом различных по виду и форме выражения статистических показателей.

Статистический показатель представляет собой количественную характеристику социально — экономических явлений и процессов в условиях качественной определенности. Качественная определенность показателя заключается в том, что он непосредственно связан с внутренним содержанием изучаемого явления или процесса, его сущностью.

Как правило, изучаемые статистикой процессы и явления достаточно сложны, и их сущность не может быть отражена посредством одного отдельного взятого показателя. В таких случаях используется система статистических показателей.

Система статистических показателей — это совокупность взаимосвязанных показателей, имеющая одноуровневую или многоуровневую структуру и нацеленная на решение конкретной статистической задачи.

В отличие от признака, статистический показатель получается расчетным путем. Это может быть простой подсчет единиц совокупности, суммирование их значений признака, сравнения двух или нескольких величин или более сложные расчеты. Различают конкретный статистический показатель и показатель-категорию.

Конкретный статистический показатель характеризует размер, величину изучаемого явления или процесса в данном месте и в данное время (под привязкой к месту понимается отношение показателя к какой-либо территории или объекту).

Показатель-категория отражает сущность, общие отличительный свойства конкретных статистических показателей одного и того же вида без указания места, времени и числового значения.

Абсолютные величины используются при характеристике общей совокупности (численность населения, общее число врачей в стране и др.), а также при оценке редко встречающихся явлений (число особо опасных инфекций, число людей с аномалиями развития) [6, с. 15].

Абсолютные показатели являются количественным выражением признаков статистических явлений [3, с. 26].

Например, рост — это признак, а его значение — это показатель роста.

Абсолютный показатель должен характеризовать размер изучаемого явления или процесса в данном месте и в данное время, он должен быть «привязан» к какому-нибудь объекту или территории и может характеризовать либо отдельную единицу совокупности (отдельный объект) — предприятие, рабочего, либо группу единиц, представляющую часть статистической совокупности, либо статистическую совокупность в целом, например, численность населения в стране [3, с. 26].

В первом случае речь идет об индивидуальных абсолютных показателях, а во втором — о сводных абсолютных показателях.

Индивидуальными называют абсолютные величины, характеризующие размеры отдельных единиц совокупности (например, количество заболевших, количество койко – мест в стационаре).

Их получают непосредственно в процессе статистического наблюдения и фиксируют в первичных учетных документах.

Индивидуальные показатели получают в процессе статистического наблюдения за теми или иными явлениями и процессами как результат оценки, подсчета, замера фиксированного интересующего количественного признака.

Сводные абсолютные величины получаются, как правило, путем суммирования отдельных индивидуальных величин. Сводные абсолютные показатели получают в результате сводки и группировки значений индивидуальных абсолютных показателей.

К абсолютным показателям также можно отнести показатели, которые получаются не в результате статистического наблюдения, а в результате какого-либо расчета. Как правило, данные показатели — это разность между двумя абсолютными показателями [2, с. 41].

Например, естественный прирост (убыль) населения находится как разность между числом родившихся, и числом умерших за определенный период времени; прирост продукции за год — как разность между объемом произведенной продукции на конец года и объемом произведенной продукции на начало года.

Абсолютные величины отражают естественную основу явлений, то есть выражают либо численность единиц изучаемой совокупности, ее отдельных составных частей, либо их абсолютные размеры в натуральных единицах, вытекающих из их физических свойств, или в единицах измерения, вытекающих из их экономических свойств [4, с. 48].

Следовательно, абсолютные величины всегда имеют определенную размерность.

Кроме того, абсолютные статистические показатели всегда выражаются в натуральных, стоимостных и трудовых единицах измерения в зависимости от сущности описываемых ими процессов и явлений [4, с. 48].

Натуральные измерители характеризуют явления в свойственной им натуральной форме и выражаются в мерах длины, массы, объема или количеством единиц, числом событий.

В ряде случаев используются комбинированные единицы измерения, представляющие собой произведение двух величин, выраженных в различных размерностях.

В группу натуральных единиц измерения входят и так называемые условно натуральные единицы измерения.

Их применяют для получения суммарных абсолютных величин в случае, когда индивидуальные величины характеризуют отдельные разновидности продукции, близкие по своим потребительским свойствам, но отличающиеся, например, содержанием жира, спирта, калорийностью.

Трудовые единицы измерения используют для характеристики показателей, которые позволяют оценить затраты труда, отражают наличие, распределение и использование трудовых ресурсов, например, трудоемкость выполненных работ в человеко-днях.

Натуральные, а иногда и трудовые измерители не позволяют получить сводные абсолютные показатели в условиях разнородной продукции. В этом плане универсальными являются стоимостные единицы измерения, которые дают стоимостную (денежную) оценку социально-экономическим явлениям, характеризуют стоимость определенной продукции или объема выполненных работ.

Наибольшее предпочтение в статистике отдается стоимостным единицам измерения, так как стоимостный учет является универсальным, однако он не всегда приемлем.

Абсолютные показатели могут быть рассчитаны во времени и пространстве [6, с. 72].

При учете абсолютных показателей во времени (в динамике) их регистрация может быть осуществлена на определенную дату, т.е. какой-либо момент времени (стоимость основных средств предприятия на начало года) и за какой-либо период времени (число родившихся за год).

В первом случае показатели являются моментальными, во втором —интервальными.

Абсолютные показатели не дают ответа на вопрос, какую долю имеет та или иная часть в общей совокупности, не могут охарактеризовать уровни планового задания, степень выполнения плана, интенсивность того или иного явления, т.к. они не всегда пригодны для сравнения и поэтому часто используются лишь для расчета относительных величин.

Производные величины подразделяются на относительные и средние. Относительные величины используются при анализе альтернативных (есть явление или отсутствует) признаков.

Виды относительных величин:

1) экстенсивные коэффициенты;

2) интенсивные коэффициенты;

3) коэффициенты соотношения;

4) коэффициенты наглядности.

Экстенсивные коэффициенты характеризуют отношение части к целому, то есть определяют долю (удельный вес), процент части в целом, принятом за 100% [6, с. 72].

Используются для характеристики структуры статистической совокупности. Например: удельный вес (доля) заболеваний гриппом среди всех заболеваний в процентах; доля производственных травм среди всех травм у рабочих (отношение числа производственных травм к общему числу травм, умноженное на 100%).

Интенсивные коэффициенты отражают частоту (уровень распространенности) явления в своей среде [6, с. 73].

На практике их применяют для оценки здоровья населения, медико-демографических процессов. Например: число случаев заболеваний с временной утратой трудоспособности на 100 работающих; число заболевших гипертонической болезнью на 100 жителей; число родившихся на 1000 человек (определяется как отношение числа родившихся за год к средней численности населения административной территории, умноженное на 1000).

Интенсивные коэффициенты бывают общие и специальные. Например, общими интенсивными коэффициентами являются показатель рождаемости, общий показатель заболеваемости; специальные (характеризуются более узким основанием): число женщин детородного возраста (плодовитость), число женщин, заболевших гипертонической болезнью.

Коэффициенты соотношения характеризуют отношение двух самостоятельных совокупностей [6, с. 73].

Используются для характеристики обеспеченности (уровня и качества) медицинской помощью: число коек на 10000 человек; число врачей на 10000 жителей; число прививок на 1000 жителей (отношение числа лиц, охваченных прививками, к численности населения административной территории, умноженное на 1000).

Коэффициент наглядности определяет, на сколько процентов или во сколько раз произошло увеличение или уменьшение по сравнению с величиной, принятой за 100%.

Используется для характеристики динамики явления. Например, число врачей в 2005 г. по сравнению с числом врачей в 2004 г., принятым за 100% (отношение числа специалистов в данном году к числу специалистов в предыдущем году, умноженное на 100%).

Наиболее часто в практике врача используют следующие виды относительных величин:

1. Относительные величины частоты (показатели уровня, интенсивные показатели).

2. Относительные величины распределения (показатели структуры, экстенсивные показатели).

3. Относительные величины наглядности.

4. Относительные величины соотношения.

5. Относительные величины динамики.

Относительные величины частоты используются в тех случаях, когда необходимо оценить распространенность изучаемого явления в среде, с которой оно связано. Иными словами, относительные величины частоты отвечают на вопрос как часто встречается изучаемое явление в той среде, в которой оно происходит.

Относительные величины частоты можно рассчитывать к различным основаниям (k) [4, с. 63].

В медицинской статистике при вычислении уровней рождаемости, смертности, естественного прироста населения, общей заболеваемости и т.п. за основание обычно принимают k = 1 000 человек населения; вычисление показателей смертности или заболеваемости в отношении какой-либо отдельной болезни или группы болезней производится на 10 000 или на 100 000 населения; вычисление показателей временной нетрудоспособности (число больных лиц, случаев и дней) в связи с заболеваниями производится на 100 работающих.

Соответственно коэффициент интенсивности выражается в промилле (0/00), продецимилле (0/000), просантимилле (0/0000) или в процентах (0/0). Вычисления относительных величин частоты осуществляется по формуле:

Если коэффициенты вычисляются за период времени меньше года, в целях сопоставимости их надо привести к годичному уровню, то есть установить, чему бы равнялся коэффициент, если бы частота измеряемого явления в течение года была такой, как в период наблюдения.

Для этого в приведенной выше формуле числитель умножается на 12 (число месяцев в году), а знаменатель — на число месяцев наблюдения.

Относительные величины распределения используются в тех случаях, когда необходимо количественно характеризовать распределение целого на составляющие его части.

Иными словами, относительные величины распределения отвечают на вопрос о том, какую долю (%) среди всего явления в целом, принимаемого за 100%, составляет его любая составная часть. Необходимо отметить, что при вычислении относительных величин распределения могут быть получены либо полная структура анализируемого явления, когда сумма относительных величин составляет 100%, либо относительные доли, характеризующие отношение отдельных частей явления к целому.

Относительные величины распределения используются для характеристики структуры заболеваемости по нозологическим формам, структуры смертности, летальности, потерь трудоспособности.

Кроме того, эти показатели используют при анализе структуры больных по срокам обращения за медицинской помощью, срокам изоляции и госпитализации и т.п.

Относительные величины наглядности применяют в тех случаях, когда необходимо в наглядном виде сопоставить несколько однородных абсолютных или производных (относительных и средних) величин. Методика вычисления относительных величин наглядности заключается в том, что одна из сравниваемых величин принимается за 100%, а остальные величины с помощью обычной пропорции пересчитываются в показателях по отношению к этому числу.

Относительные величины соотношения используются в тех случаях, когда необходимо сопоставлять изучаемое явление не связанное со средой, то есть оценить соотношение независимых друг от друга явления и среды, объединенных между собой только логически, по смыслу.

Примером применения относительных величин соотношения могут служить показатели обеспеченности населения страны (региона, административной территории) врачами, больничными койками; показатели оперируемости; показатели охвата лечившихся больных специальными диагностическими исследованиями, лабораторными исследованиями. Методика расчета относительных величин соотношения аналогична методике расчета относительных величин частоты.

Относительные величины динамики применяются при анализе рядов абсолютных, относительных или средних величин, отражающих изменения явления во времени.

Таким образом, в заключение необходимо сделать ряд следующих выводов.

Статистическое наблюдение, независимо от его масштабов и целей, всегда дает информацию о тех или иных социально-экономических явлениях и процессах в виде абсолютных показателей, то есть показателей, представляющих собой количественную характеристику социально-экономических явлений и процессов в условиях качественной определенности.

Качественная определенность абсолютных показателей заключается в том, что они напрямую связаны с конкретным содержанием изучаемого явления или процесса, с его сущностью.

В связи с этим абсолютные показатели и абсолютные величины должны иметь определенные единицы измерения, которые наиболее полно и точно отражали бы их сущность (содержание).

Абсолютные показатели являются количественным выражением признаков статистических явлений. Наряду с абсолютными величинами одной из важнейших форм обобщающих показателей в статистике являются относительные величины — это обобщающие показатели, выражающие меру количественных соотношений, присущих конкретным явлениям или статистическим объектам.

При расчете относительной величины измеряется отношение двух взаимосвязанных величин (преимущественно, абсолютных), что очень важно в статистическом анализе. Относительные величины широко используются в статистическом исследовании, так как они позволяют сравнивать различные показатели и делают такое сравнение наглядным.

2. ЗАДАЧА

В районе А с численностью населения 75000 человек за год умерло 743 человека, в районе Б, численность населения которого 89000 человек, умерло 820 человек. Возрастно-половой состав проживающих в двух районах примерно одинаковый. Требуется определить, отличаются ли уровни смертности в названных районах.

Решение:

Уровень смертности населения в медицине рассчитывается как отношение числа умерших от некоторой болезни людей к средней численности населения.

Рассчитаем уровень смертности населения в районе А:

Уровень смертности (А) =743/75000 = 0,0099

Рассчитаем уровень смертности населения в районе B:

Уровень смертности (В) =820/89000 = 0,0092

Сравним показатели уровня смертности населения по районам А и В:

0,0099-0,0092 =0,0007

Ответ: Уровень смертности населения в районе В ниже на 0,0007 чем в районе А.

СПИСОК ИСПОЛЬЗУЕМОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

Герасимова, А. Н. Медицинская статистика/А. Н. Герасимова.- М.: Медицинское информационное агентство, 2007.- 480с.

Гланц Стенсон Медико – биологическая статистика/Стенсон Гланц.- М.: Практика, 1998.- 459с.

Жидкова, О. И. Медицинская статистика/О. И. Жидкова.- М.: Эксмо, 2007.- 154с.

Жижин, К. С. Медицинская статистика: Учебное пособие/К. С. Жижин.- Ростов – на – Дону: «Феникс», 2007.- 149с.

Лукьянова, Е. А. Медицинская статистика/Е. Я. Лукьянова.- М.: РУДН, 2002.- 248с.

Морозов, Ю. В. Основы высшей математики и статистики/Ю. В. Морозов.- М.: медицина, 1998.- 232с.

Петри, А., Сэбин, К., наглядная медицинская статистика/

А. Петри, К. Сэбин.- М.: Гэотар – Медиа, 2009.- 168с.

Реброва, О. Ю., Статистический анализ медицинских данных/Под ред. М. Н. Соколовой.- М.: МедиаСфера, 2002.- 361с.

Статья: Разумная диалектика Сократа и «коммуникативный разум» Ю. Хабермаса

Разумная диалектика Сократа и «коммуникативный разум» Ю. Хабермаса

П. Н. Кононов,

президент Фонда

«Развитие и внедрение инновационных методов социальной помощи семье и детям «АВЕРС»,

аспирант кафедры философии РГСУ

Сокра́т (ок. 469 до н. э. — 399 до н. э.) во время диалогов весьма кратко и точно создавал эмпирические основы теории коммуникативного действия. Он преподносил собеседникам свои мысли с помощью искусных наводящих вопросов, отдавая предпочтение не форме коммуникативного действия, отвечающей на вопрос «как сказать?», а его именно смысловому содержанию, то есть – «зачем и что сказать?». В процессе диалога Сократ определял его главную цель, то есть достижение взаимопонимания собеседников, без достижения которого, коммуникативные действия происходили, а коммуникация – нет. В основу взаимопонимания участников диалога Сократом закладывались дефиниции. Смысловое содержание дефиниций Сократ подтверждал примерами, взятыми из реальной действительности, и они имели прямое или косвенное отношение к предмету обсуждения, а также жизненного опыта собеседников.

Диалектика Сократа – это, как правило, процесс логического вывода на основе перехода от частного положения к общему (индукция) с последующим дедуктивным умозаключением, то есть выводом про отдельный предметный класс на основе представлений о классе в целом.

Диалогический способ исследования предполагал в начале беседы, по мере необходимости, использование понятных собеседнику аргументов – самых простых по смыслу и наглядных по форме положений, имеющих преимущественно чувственный характер. Однако, по мере продвижения диалога с целью, например, эвристического обучения, ведущий собеседник переходит к скрытым и более сущностным свойствам обсуждаемых явлений. Эвристическое обучение для ученика – это открытие чего-то нового, происходящего за счет конструирования самим учеником смысла целесообразных задач, определяющих конкретные действия умозрительно выбранных форм воплощения и реализации решений задач. Подобные процессы изначально моделируются в режиме автокоммуникации, а затем происходит последовательное проецирование представленной парадигмы на процесс выстраивания коммуникативных действий с внешним социумом на приемлемом для него уровне общения.

Диалектика как искусство коммуникативного действия, позволяющего вести двухстороннее рассуждение, — один из основных методов философского познания мира, базирующийся на анализе всевозможных точек зрения относительно исследуемого предмета. Как правило, такой всесторонний анализ различных точек зрения сводится к взаимодействию или противодействию двух противоположных сущностных и/или существенных позиций, которые принято называть тезисом и антитезисом.

В более узком смысле диалектика — это название гносеологического метода (методологического принципа познания), который реализуется по схеме «тезис-антитезис-синтез». Следуя этому методу, познающий субъект вначале выделяет в реальности некоторое явление, формирует для этого явления понятие или формулу, которые рассматриваются им как тезис. Затем процесс познания продолжается формированием антитезиса — формулы или понятия, содержание которых противоположно (противопоставлено) тезису. Только после этого субъект переходит к рассмотрению и познанию взаимосвязи между тезисом и антитезисом — к познанию синтеза. Развитие идеи может быть в результате повторения переходных процессов познания от целого к частному – от частного к целому, и тогда синтез рассматривается, как тезис более высокого уровня. Так в процессе развития умения мыслить постигается истина. Диалектика Сократа разумная, но на вопрос «что есть разум?» великий философ ответа не оставил.

Современные темпы трансформации индустриального общества в информационно-коммуникативное общество, а также проникновение коммуникации во все сферы человеческой жизнедеятельности, возникновение и развитие множества качественно новых форм коммуникативных структур и процессов – очень высоки. А это требует, прежде всего, глубокого переосмысления подходов к теоретической составляющей научной деятельности, нацеленной на раскрытие самой сущности коммуникативного действия (по сути внутреннего и внешнего диалога), представляющей собой способности сознания, отвечая на проблематичный вопрос «что делать?» – развивать умение мыслить в условиях тех или иных общественных отношений.

Юрген Хабермас (р. 1929), немецкий философ, крупнейший представитель Франкфуртской школы, поставил в центр философских размышлений понятие коммуникативного разума. В книге «Познание и интерес» (1968) Хабермас ищет модель критического диалога, в процессе которого надлежит проанализировать общество, чтобы отличить свободную коммуникацию от коммуникации, находящейся под воздействием отношений господства — подчинения. Видимо Хабермас считает, что языковая и культурная традиция, представляя себя как абсолютного носителя истины, в итоге грешит самодостаточностью. То есть «культурная» традиция может стать «идеологией», скрывающей структуры доминирования и легитимированного принуждения.

Хабермас испытал сильное влияние гегелевско-марксистской традиции, хотя первоначально получил в университете традиционное немецкое образование. Затем он приобщился к традиции Франкфуртской школы, а после стал постепенно освобождаться от влияния предпосылок критической теории. Результатом его исследовательской работы становится теория коммуникативного действия, с помощью которой он хотел бы прояснить основные вопросы этики, теории языка и деятельности, а также и уточнить понимание разума.

В своих дальнейших исследованиях Хабермас отталкивается от учения М. Вебера (1864-1920) о целерациональном действии, в основе которого ценностно-рациональное мышление, учитывающее аффективные реакции людей. С выходом небольшой работы «Предварительные размышления по теории коммуникативной компетенции» (1971) Хабермас стремится связать коммуникативное понятие разума с «лингвистическим поворотом»1, совершенным англо-американской аналитической философией, в частности К.-О. Апелем (р. 1922). В итоге Хабермас приходит к разработке понятия разума, опирающегося на теорию языковых актов. Теория Хабермаса обстоятельно излагается в двухтомном труде «Теория коммуникативного действия» (1981).

Хабермас считает, что философское понятие разума не является независимым от эмпирических наблюдений и должно постоянно подтверждать себя в диалоге с конкретными научными дисциплинами, отражающими факт функциональной дифференциации общества. Формулировки и понятия Хабермаса оказали заметное влияние на современную мысль. Выдвинутые им в 1960-е годы понятия эмансипации, теоретико-познавательного интереса, коммуникации, дискурса в 1970-е годы были развиты в концепции «кризиса легитимности позднего капитализма», а в 1980-е годы дополнены терминами и афоризмами, получившими распространение в языке не только ученых, но и широкой публики («колонизация жизненного мира», «новая непрозрачность» и др.).

Продуктивное восприятие идей Хабермаса ощутимо во многих странах, особенно в США, где его влияние на молодых радикально настроенных интеллектуалов едва ли не сильнее, чем в ФРГ. Методологический аспект теории коммуникативного действия разрабатывается Хабермасом в книге «Знание и интересы» (1968 г.), которая считается одной из самых сложных философских работ XX века. Хабермас рассматривает эпистемологию, сложившуюся на протяжении двух последних столетий. Теоретические представления о связи знания и действия привели Хабермаса к убеждению в том, что формирование знания подчинено определенным интересам, которые отражают информацию о состоянии самой жизни или «жизненного мира». Хабермас поясняет его как мир, обладающий коммуникативной функцией. Кроме того – функцией резервуара, из которого можно черпать культурные традиции и убеждения, их интерпретации, пригодные для достижения консенсуса. Под ним Хабермас подразумевает согласие значимого большинства людей конкретного сообщества относительно наиболее важных аспектов его социального порядка, выраженного в действиях.

Хабермас рассматривает взаимопонимание как результат коммуникативных действий по обновлению культурного знания. Взаимопонимание – главная цель коммуникативных действий – улучшается в процессе координирования действий, служащих социальной интеракции (взаимного влияния) и формированию солидарности, а также созданию условий для самопознания посредством самоиндентификации как личности.

Хабермас считает, что символические структуры «жизненного мира» воспроизводят себя за счет непрерывного существования знания, сохраняющего значимость на пути стабилизации групповой солидарности и вовлечения в действие людей, способных к разумному расчету. Это, в свою очередь, создает и (или) притягивает к существующим состояниям жизненного мира новые ситуации, нового семантического измерения значений и содержаний культурных традиций. В измерении социального пространства (социально интегрированных групп), исторического времени (следующих друг за другом поколений) – также происходят перемены. Причем, процессам культурного воспроизводства, социальной интеграции и социализации присущи такие структурные компоненты «жизненного мира», как культура, общество и личность. Эволюция «жизненного мира» не исключает отчуждения от науки ряда способов познания, но их применения для образования особых идеологий, способствующих манипуляциям сознанием людей. Подобные приемы искажают коммуникацию в полном смысле этого слова.

Хабермас считает возможной «деидеологизацию знания» только за счет критической рефлексии относительно истоков и путей формирования определенных парадигм знания в свете теории коммуникативного действия.

Социальная структура «жизненного мира», формирующаяся вокруг коммуникации и языка, как средства человеческого общения, становится источником «практического интереса», управляющего накоплением «практического знания», конституирующего «герменевтические науки». Хабермас отмечает, что «практическое знание», возникающее при реализации целей межличностного взаимодействия, есть знание о способах интерпретации наших действий друг другом, отношения друг к другу, условий и границ толкового понимания, координации и объединения действий в социальных организациях. Он приходит к мнению о том, что теорию коммуникативного действия необходимо развивать параллельно с развитием критического знания, которое может выступать как средство освобождения человека от искажения традиционной (лат. передача), то есть передаваемой сути. Рациональная рефлексия, создающая возможность критики технического и практического знания, закладывает основание для коммуникативного действия. Оно (действие) должно быть направлено на развитие сотрудничества интеллектуалов ради индивидуального и общественного прогресса, которое должно начинаться с сотрудничества наук разного направления.

Хабермас использует герменевтический подход к одному из ключевых в теории коммуникативного действия понятию: «В языке философии “индивидуальное” — перевод греческого термина atomon и означает с логической точки зрения объект, о котором что-то может быть сказано; говоря онтологически, это единичная сущность (particular entity). Основной смысл выражения “индивидуальность” — не что-то атомарное или неделимое, но скорее единичность и своеобразие того, что существует в единственном числе. В этом смысле мы называем любой объект “индивидуальностью”, если он может быть отобран и признан, т. е. идентифицирован среди множества всех возможных объектов. … Одной из общих и неизбежных предпосылок коммуникативного действия является то, что говорящий требует как актор признания и в качестве индивидуализированного существа. Именно идентичность интерсубъективно признаваемого Ego выражает себя в значении перформативно употребляемого личного местоимения первого лица с точки зрения, как автономии, так и индивидуальности».2 Но, по мнению автора статьи, слово «ин–ди–вид–ум» скрывает в себе информацию, требующую к себе особое внимание: ум в (ин) двух (ди) видах. Человеку свойственны два вида деятельности: мыслительный и физический (природный). Ум, соединяя коммуникативную мысль и форму общения, создает предпосылку («предпонимание») для перехода от автокоммуникации к внешней.

В книге «Теория коммуникативного действия» Хабермасс предлагает развивать теорию коммуникативного действия по трем направлениям: метафилософское, обще-социальное и общественная модернизация. Философия на данном историческом этапе развития теории коммуникативных действий должна, опираясь на достижения современного естествознания, выйти за рамки требований «инструментального знания», чтобы решить методологическую задачу раскрытия понятий «индивидуум», «индивидуальность», и «личность», а в итоге – раскрыть сущность самого Человека как существа социального.

18 ноября 2009 года в МГУ им. М.В.Ломоносова Хабермас выступил с докладом «От картин мира к жизненному миру», в котором обозначил различие между методами достижения беспристрастности естественных наук и социально-гуманитарных: «Тогда как естественные науки приближаются к идее беспристрастной оценки путем элиминации качеств жизненного мира из повседневного мира и производят контраинтуитивное знание, гуманитарные и социальные науки могут стремиться к той же цели лишь путем герменевтического удостоверения и углубляющей реконструкции опыта и практики обращения жизненного мира». Здесь Хабермас не показывает точку пересечения двух путей, и в этом можно увидеть противоречие: отсутствует четкое определение элементов связующих собой трансцендентную по отношению к разуму, в том числе интуитивную, и феноменальную части. Далее Хабермас в этом косвенно признается, говоря своем докладе о том, что Гуссерль и Хайдеггер наиболее остро увидели проблему расположения разума в жизненном мире: «Действующая субъективность духа, при сохранении ее спонтанности, при творении мира следует вернуть в измерение истории и интерсубъективно разделенного социального пространства таким образом, чтобы ее ассимилировать эмпирически в событиях в мире. Но, ни один из них не решил проблемы. Гуссерль, в конце концов, возвращается к некому трансцендентальному “изначальному Эго” по ту сторону от времени и пространства».

На мой взгляд, решить эту задачу не удастся трансцендентальным походом в сторону «изначального Эго». Сам же Хабермас в своем выступлении указал путь к решению данной задачи: «… гуманитарные и социальные науки могут стремиться к той же цели лишь путем герменевтического удостоверения и углубляющей реконструкции опыта и практики обращения жизненного мира». По моему мнению, начинать этот путь, как и положено в герменевтике, надо с толкования слов «ум» и «разум». Ум – сокращенное умение мыслить, то есть применять мысль с помощью выбранных форм, в изобилии предоставляемых Природой. Разум – сокращенное развитие умения мыслить, то есть образование новых задач продиктованных прежними результатами воплощения мыслеформ.

Отсюда естественно вытекает необходимость понять смысл слова «мысль». Древние греки придавали этому слову два взаимодополняющих смысла: цель, намерение. Человеку не дается от рождения знать цель своей жизни и он, лишь развивая и совершенствуя свои намерения, отвечающие на извечно русский вопрос «что делать?», а иной раз через интуитивные откровения, может понять – зачем на свет появился. Образовывать мысли-намерения, задавая и отвечая на вопрос «что делать?» – это функция разума, которую наглядно демонстрировал Сократ. Но вполне понятно, что без ума не бывает разума. Невозможно развивать ум, то есть образовывать новые мысли, без самого умения мыслить, заключающегося в поиске ответа на вопрос «как делать?». Ум (умозрительно) выбирает формы для воплощения и реализации мысли и, тем самым, представляет собой в индивидууме связующее звено между двумя видами его деятельности: мыслительной (иерархически стоящей над природной частью человека) и физической, осуществляющей оформление мыслей для их последующего воплощения на чувственно-реальном плане человеческого существования.

Дальнейшее социально-философское исследование функций ума и разума, а также их взаимосвязи в рамках понятия социума индивидуума и социума индивидуумов позволит более глубоко раскрыть сущность разумной диалектики Сократа и отношения «коммуникативного разума» Хабермаса с «жизненным миром».

Автор обосновывает целесообразность социально-философского исследования функций ума и разума, а также их взаимосвязи в рамках понятия социума индивидуума и социума индивидуумов. По его мнению, это позволит более глубоко раскрыть сущность разумной диалектики Сократа и отношений «коммуникативного разума» Хабермаса с «жизненным миром», что, в свою очередь, даст новый виток развития теории коммуникативного действия и социальной коммуникации.

Kononov P. N. Rational dialectic of Socrates and the «communicative reason» of J. Habermas. The author proves expediency of socially-philosophical research of functions of mind and reason, and also their interrelation within the limits of concept of society of an individual and society of individuals. In its opinion, it will allow to open more deeply essence of reasonable dialectics of Socrat and relations of «communicative reason» of Habermas with «the vital world» that, in turn, will give a new coil of development of the theory of communicative action and social communications.

1 В работе «Идея языка в традиции гуманизма от Данте до Вико» (Apel K.-O., «Die Idee der Sprache in der Tradition des Humanismus von Dante bis Vico». Bonn, 1963) Апель анализирует роль языка в контексте субъект-субъектных отношений. Эти отношения трактуются Апелем как интерсубъективная коммуникация, которая в принципе «не может быть сведена к языковой передаче информации», но «является одновременно процессом достижения согласия». Язык, в частности, выступает медиатором понимания. Коммуникация мыслится Апелем как основанная на «предпонимании», которое возможно, когда сложится «согласованное понимание смысла в неограниченном коммуникативном сообществе».

2 Хабермас Ю. Понятие индивидуальности. Вопросы философии 1989 № 2. С.35-40.