Курсовая работа: Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Министерство образования РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ

УРАЛЬСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ТЕХНИЧЕСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ТЕОРЕТИЧЕСКИХ ОСНОВ РАДИОТЕХНИКИ

ПРОЕКТИРОВАНИЕ И АНАЛИЗ АКТИВНОГО ЭЛЕКТРИЧЕСКОГО ФИЛЬТРА

КУРСОВАЯ РАБОТА

Пояснительная записка

Руководитель Ковалев Е. И.

Студент Устьянцев К.Ю.

Екатеринбург 2008

АННОТАЦИЯ

В данной работе проводится расчёт активного фильтра нижних частот Чебышева. Определяется порядок фильтра и значения компонентов. Приводится полная схема фильтра, проводится анализ АЧХ и ФЧХ. Исследуется влияние разброса параметров резисторов и конденсаторов относительно номинальных. Анализ и проектирование выполнены с помощью компьютерной программы Microcap.

СОДЕРЖАНИЕ

Введение

Перечень условных обозначений

Задание на курсовую работу

Расчетная часть

Построение АЧХ и ФЧХ рассчитанного фильтра

Передаточная функция ФНЧ Баттерворта

Заключение

Список литературы

ПЕРЕЧЕНЬ УСЛОВНЫХ ОБОЗНАЧЕНИЙ

fC – частота среза фильтра, кГц.

fS. – граница частоты подавления, кГц

S – нормированная частота, соответствующая частоте fS.

K – коэффициент усиления фильтра в полосе пропускрния

Rн – сопротивление нагрузки, Ом.

A – минимальное затухание в полосе задерживания, дБ.

Проектирование и анализ активного электрического фильтра неравномерность передачи в полосе пропускания, дБ.

АЧХ – амплитудно-частотная характеристика.

ФЧХ – фазово-частотная характеристика.

С – емкость.

ОУ – операционный усилитель

Ко — коэффициент усиления ОУ

ВВЕДЕНИЕ

Передача и обработка цифровых сигналов электросвязи, сигналов радио и телевидения и т.д. требуют создания электронных цепей, которые в определенной полосе частот обладали бы наперед заданными свойствами амплитудно-частотных и фазо- частотных характеристик (АЧХ и ФЧХ). Этими устройствами являются электрические фильтры. Они бывают реактивными и активными. В данной работе будет рассмотрено проектирование активного электрического фильтра.

Активными называются электрические фильтры, в состав которых наряду с пассивными входят также усилительные или независимые элементы. Наибольшее распространение получили активные RC-фильтры (ARC-фильтры), которые не содержат индуктивных элементов и могут быть реализованы в виде интегральных схем.

Широкое распространение получили ARC-фильтры на основе усилителей с конечным усилением, ОУ-(операционный усилитель) и преобразователей сопротивления.

В данной работе будет использовано 2 операционных усилителя и RC-цепочки, состоящих из трех сопротивлений и двух емкостей. И на основе этих элементов будет реализован низкочастотный ARC-фильтр.

Задание на курсовую работу

Спроектировать активный фильтр на основе каскадного соединения звеньев, состоящих из резисторов, конденсаторов и операционных усилителей, удовлетворяющих нижеперечисленным требованиям.

Привести полную схему фильтра и рассчитать его АЧХ и ФЧХ.

Выполнить анализ спроектированного фильтра с учетом указанных ниже условий. Расчет характеристик производиться на ЭВМ.

Тип фильтра – ФНЧ Баттерворта.

Значения параметров фильтра заданы в табл.1.

Табл. 1

Параметр

Значение
fС , кГц

20
fS , кГц

30
A , дБ

20
Ко

106
К

4
Rн , Ом

75
Rвх, кОм

100
Rвых, Ом

1

РАСЧЕТНАЯ ЧАСТЬ

Анализ требований, предъявляемых к АЧХ фильтра

Фильтр низких частот представляет собой устройство, пропускающее сигналы низких частот и подавляющее сигналы высоких частот. Характеристика фильтра Баттерворда содержит пульсации в полосе пропускания и монотонна в полосе задерживания. АЧХ имеет полосу пропускания от 0 до fс=20 КГц и полосу подавления от fs=30 КГц и до бесконечности. Полоса пропускания — диапазон частот, в котором затухание минимально. Полоса подавления — диапазон частот, в котором затухание фильтра максимально.

Передаточная функция ФНЧ Баттерворда n-го порядка состоит из следующих n/2 сомножителей второго порядка [1, стр. 13] :

Проектирование и анализ активного электрического фильтра,

А в случае, если порядок n является нечетным, то добавляется сомножитель первого порядка [1, стр. 17]:

Проектирование и анализ активного электрического фильтра,

где Проектирование и анализ активного электрического фильтра — частота среза, а B и C – нормированные коэффициенты звена фильтра нижних частот второго (первого) порядка, которые приводятся в таблицах. K — коэффициент усиления звена.

Для расчёта ФНЧ необходимо в первую очередь определить его. Зная порядок фильтра, определяют количество звеньев. Затем выбирают одну из схем, реализующих типовые звенья второго и первого порядков, и рассчитывают параметры этих схем.

Передаточная характеристика фильтра

Передаточная характеристика звена второго порядка имеет вид [1, стр. 13]:

Проектирование и анализ активного электрического фильтра.

Передаточная характеристика звена первого порядка имеет вид [1, стр. 17]:

Проектирование и анализ активного электрического фильтра.

Итоговое уравнение передаточной характеристики формируется перемножением передаточных характеристик каждого звена с подставленными коэффициентами К1, К2, К2, B и С.

В каждом случае К представляет коэффициент усиления звена, Проектирование и анализ активного электрического фильтра частоту среза фильтра., а коэффициенты В, С взяты из таблицы справочника. Для получения выражения функции АЧХ нашего фильтра, нужно подставить значения коэффициентов В, С из таблицы.

В результате получается следующее уравнение:

Проектирование и анализ активного электрического фильтра.

Согласно заданию, коэффициент усиления фильтра в полосе пропускания должен равняться 4 (K=4). Из этого следует, что произведение коэффициентов усиления каждого звена фильтра должно также равняться 4 (K1K2К3=4). Тогда выберем коэффициент первого звена К1=2, второго К2=1,25, а коэффициент третьего звена К3=1,6.

Коэффициенты будут иметь следующий вид:

— для звена второго порядка: В=1,141214

С=1,000000;

Рассчитаем передаточную характеристику для каждого звена

Для звена второго порядка:

Проектирование и анализ активного электрического фильтра.

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Передаточная характеристика фильтра

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Расчет фильтра

Нормирование частоты.

Проектирование и анализ активного электрического фильтра=30/20=1,5

Выбор порядка фильтра-прототита.

По графику, изображенного на рисунке 1, с учетом коэффициента затухания выбираем порядок фильтра: n=6.

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Рис.1

Необходимый порядок АФ может быть получен последовательным соединением типовых каскадов 2-го и 3-го порядка. Если порядок АФ n—четное число, то используется n/2 каскадов 2-го порядка. Если же n—нечётное число, то используется (n-2)/2 каскадов второго порядка и один каскад 3-го порядка.

Каждый отдельный каскад имеет единичное усиление, а очень малое выходное сопротивление операционных усилителей позволяет осуществлять непосредственное соединение каскадов. Номиналы элементов схемы некоторых АФ представлены в таблице.

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Рассчитаем элементы схемы первого каскада:

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Проектирование и анализ активного электрического фильтра,

где С=1, В=1,414214

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Составим схему требуемого АФ Баттерворта 6-го порядка:

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Рис. 2

Построение АЧХ и ФЧХ рассчитанного фильтра

Для построения АЧХ и ФЧХ использовалась программа Microcap

АЧХ

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

ФЧХ

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Фильтр имеет максимально плоскую характеристику в полосе пропускания вблизи нулевой частоты и далее монотонно возрастающее затухание с бесконечным затуханием при w=Ґ.

Влияние коэффициента усиления операционного усилителя на форму АЧХ и ФЧХ.

Заключение

В данной курсовой работе был разработан активный электрический фильтр Баттерворта 6-го порядка на основе идеального операционного усилителя (ОУ), получены навыки в проектировании фильтров при использовании современных методов расчета – программы Microcap.

Для полученного фильтра с помощью ЭВМ были построены АЧХ и ФЧХ фильтра.

Спроектированный фильтр, если не учитывать небольшие неточности, может быть успешно использован в радиоэлектронной аппаратуре.

СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ

Джонсон Д. Справочник по расчету активных фильтров М.1986

ПРОЕКТИРОВАНИЕ ПАССИВНЫХ И АКТИВНЫХ ЭЛЕКТРИЧЕСКИХ ФИЛЬТРОВ: Методические указания к курсовой работе по курсу «Теория радиотехнических сигналов и цепей» /В.Г.Коберниченко. А.П.Мальцев. Екатеринбург: УПИ, 1992. 36 с.

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Проектирование и анализ активного электрического фильтра

Реферат: Огюст Конт

ОГЮСТ КОНТ КАК ОСНОВАТЕЛЬ ПОЗИТИВНОЙ НАУКИ ОБ ОБЩЕСТВЕ — СОЦИОЛОГИИ.

Становление социологии как самостоятельной науки связано с глубокими изменениями мировоззренческого характера, которые происходили в Европе в конце XVIII- начале XIX века. Общество мучительно переходило от средневекового сословно-монархического устройства к новым формам организации экономической и политической жизни. Рушились старые религиозные эталоны истины, добра и красоты, уступая свое место более прагматичным устремлениям людей. Ответом на новые общественные потребности стали позитивный стиль мышления и разумно-рациональный образ деятельности. Изменение мировоззренческих установок так или иначе фиксировалось в структуре философского знания, в котором стали усиливаться позитивные тенденции. Само зарождение позитивизма и социологии было ответом на эти изменения.

Характерно, что обществознание, занимавшее промежуточное положение между абстрактными философскими концепциями, с одной стороны, и естественнонаучными дисциплинами — с другой, как раз и явилось тем полем научных изысканий, на котором отрабатывались принципы новой позитивной философии. Стали общепринятыми критика прежних философско-схоластических концепций общественного устройства и попытки создания науки об обществе, которая бы соответствовала методам естественных наук. В силу этого в область социального познания начали вторгаться не только строгие научные методы (наблюдение, эксперимент и т. д.), но и некоторые онтологические модели пронатуралистического характера (механицизм, биологизм, органицизм, структурализм, эволюционизм и т. д.). Поэтому с момента своего появления социология несла на себе и блеск научной респектабельности, и глубокие тени естественнонаучного схематизма в понимании своего объекта исследования, что определялось соответствующим уровнем развития естествознания.

И нет ничего удивительного в том, что с момента возникновения социологии и вплоть до наших дней идет спор о собственном предметном поле социологии и специфике ее познавательных средств.

Основателем позитивизма и позитивистской социологии считается Огюст Конт (1798-1857). Он родился во Франции, в семье финансового чиновника. В 1814 году поступил в Высшую политехническую школу, из которой был исключен за антиклерикальные и республиканские взгляды. Работал домашним учителем, с 1818 по 1824 год — секретарем Сен-Симона.

На формирование взглядов Конта большое влияние оказали идеи Монтескье и Кондорсе о естественно-закономерном развитии человеческого общества. Но особенно плодотворным было его сотрудничество с Сен-Симоном. В историко-социологической литературе на эту тему высказываются различные мнения. Так, Ф. Энгельс отмечал, что Конт все свои гениальные идеи заимствовал у Сен-Симона. Другие авторы, напротив, подчеркивают оригинальность концепции Конта и даже несовместимость его взглядов с основными идеями Сен-Симона.

Воздействие Сен-Симона на творчество его секретаря действительно было существенным, но не прямым, так как многие его идеи получили иную интерпретацию. Сен-Симон был одним из ведущих представителей утопического социализма. Конт же, напротив, придерживался либерально-консервативных убеждений, был сторонником сильного государства, социального порядка, жесткой социальной иерархии и постепенных реформ. Конт не воспринял идей утопического социализма, проповедовал классовый мир и категорически защищал частную собственность, чем и объясняется холодное отношение к нему Маркса и его последователей.

Основной труд Конта “Курс позитивной философии” в 6 томах был опубликован в 1830-1842 годах, в 1844 вышло “Рассуждение о духе позитивной философии”, в 1851 — “Позитивистский катехизис”, в 1851-1854 годах — “Система позитивной политики, или Трактат, устанавливающий религию человечества” (в 4 томах), после смерти — “Завещание Огюста Конта” (в 4 томах). Умер О. Конт в бедности, забытый своими учениками и последователями.

Творчество Конта совпало с периодом глубоких социальных перемен, которые воспринимались им как всеобщий нравственный, интеллектуальный и социальный кризис. Причины этого кризиса он видел в разрушении традиционных институтов и духовных основ общества, в отсутствии системы верований и взглядов, которые бы отвечали новым общественным потребностям, могли стать идейной основой будущих социальных преобразований. Переход общества к новому состоянию, по Конту, не может произойти без активного участия человека, его волевых и творческих усилий. О. Конт верил в безграничные возможности разума как движущей силы истории, в “позитивную” науку, которая должна заменить религию и стать основной организующей силой общества. Свою историческую миссию он видел в том, чтобы создать “Научную Библию” будущего, поставить науку во главе всех форм человеческого существования: религии, политики, социальной практики и т. д.

Идея объединения наук, сведения всей совокупности знания к ограниченному числу простых и ясных положений, например к законам Ньютона, была популярной еще в XVIII веке. Однако Конт стремился к органическому синтезу наук, при котором их законы, хотя и связаны иерархически не сводятся к простым законам физики. “Я имею в виду рассмотреть — писал Конт, — как каждая из основных наук относится ко всей позитивной системе и какой характер ее направления, т. е. науку с двух сторон: ее существенные методы и ее главные результаты”.

Конт классифицировал науки по нескольким основаниям: историческому (по времени и последовательности возникновения), логическому (от абстрактного к конкретному), по сложности предмета исследования (от простого к сложному), по характеру связи с практикой. В результате основные науки расположились в следующем порядке: математика, астрономия, физика, химия, биология, социология.

Математика, с его точки зрения, меньше всего зависит от других наук, является наиболее абстрактной, простой и отдаленной от практики и поэтому возникла раньше всех других форм научного познания. Социология напротив — непосредственно связана с практикой, сложна, конкретна, возникла позже других, так как опирается на их достижения.

В своей классификации наук Конт пытался избежать упрощенного редукционизма. Появление социологии он связывает не только с новой стадией развития общества, но и со всей историей развития науки. Без становления и укрепления духа “позитивных” наук, без использования методов экспериментального естествознания социология невозможна. Она возникает на почве, подготовленной усилиями многих поколений ученых. Каждая предшествующая наука в классификации Конта становится предпосылкой появления последующей, более сложной. Но “высшие” науки несводимы, как по содержанию, так и по методам, к низшим. Наиболее близкой и родственной социологии наукой является биология. Их объединяет сложность предмета исследования, каковым выступает целостная система, поэтому в биологии и социологии нельзя следовать аналитическим путем, т. е. двигаться от части к целому. Сообщество животных или человеческое общество — это не механический агрегат индивидов, а нечто цельное, обобщенное. Эта целостность существует самостоятельно и определяет свойства составляющих ее частей Соответственно движение познания должно идти от целого к части. Идеи системности общества высказывались задолго до Конта, но он первым детально разработал и применил эту систему для обоснования социологии как самостоятельной науки. Отсюда и его критика сторонников социологического номинализма, в том числе “социальной физики” Кегле, решение использовать особый термин для обозначения новой социальной науки — социология.

В основу построения социологии как самостоятельной науки О. Конт положил идею “социальной системы”, т. е. признание факта существования общества как своего рода организма, определенной целостности, элементы которой выполняют специфические функции и служат требованиям этой системы. В концепции Конта индивид является абстракцией, т. е. не существует самостоятельно, изолированно от целого, в то время как общество выступает первичной реальностью и развивается по своим внутренним естественным законам. Причем из всех существующих систем общество отличается наибольшей сложностью, поскольку подвергается постоянным изменениям. Биологические организмы в этом отношении значительно более стабильны. В обществе же каждое состояние определяется предшествующим и влияет на будущее. Социальные явления по своей природе историчны. Однако в качестве общего предмета социологии Конт, следом за Кондорсе, объявляет глобальное общество, Человечество. Конта интересует не столько смена общественных систем (как, например, в теории формаций К. Маркса), сколько перемены в системе, фундаментальные свойства которой остаются постоянными. Это противоречие между историческим подходом к анализу внутрисистемных явлений и формальнологическим анализом общества как такового нашло свое выражение в делении социологии на социальную статику и социальную динамику, что потребовало от Конта общих определений понятий социальной целостности, ее структуры, порядка и прогресса.

Социологической концепции Конта не чужд диалектический подход, ибо предполагается, что социальная статика и социальная динамика направлены на изучение синхронного действия законов функционирования и развития общества. Задача социальной статики — систематическое исследование связей между элементами социальной системы и факторов, обеспечивающих социальный порядок.

Как и многие другие мыслители ранее, Конт начинает анализ “социальной статики” с семьи, видя в ней основную клеточку социального организма. Семья выступает у Конта спонтанным источником морального воспитания, естественной базой политической организации. Распад семьи равносилен гибели общества. Семья — это первичная, естественно складывающаяся, основанная на силе чувств форма объединения людей, из которой вырастают более широкие общности: племя, народ и др. Свои социальные качества индивид приобретает прежде всего в семье. Конт романтизирует традиционную патриархальную семью с ее авторитетом, четким разделением обязанностей, развитым чувством долга. Будучи наиболее стабильной ячейкой общества, семья выполняет самые важные функции: социализации, сохранения культурного наследия, согласования устремлений различных поколений, способствуя равновесию между традицией и новаторством. Конт воспроизводит консервативные рассуждения о положении и роли женщины в семье, оправдывает неравенство между мужчиной и женщиной.

Наряду с семьей основным условием существования социального организма является разделение труда, возникающее под влиянием естественных потребностей общества. На основе разделения труда формируется и постоянно усложняется структура социальных групп и классов, создается связь между отдельными семьями, развиваются человеческие способности, солидарность, мораль. В отличие от либеральных сторонников свободной конкуренции Конт считал, что экономические связи сами по себе не гарантируют стабильности общества, не могут обуздать разрушающее влияние эгоизма и агрессивности. Они должны быть дополнены политическим принуждением. Но и этого недостаточно для нормального функционирования общества, так как устойчивая социальная связь предполагает определенное единство верований, убеждений и социальных чувств. Это совершенно необходимое согласие обеспечивается религией и церковью.

Общий механизм социальной интеграции (порядка) и структура общества вытекают таким образом из антропологической концепции человека как преимущественно эгоистического существа, склонного к агрессии, руководствующегося скорее чувствами, чем разумом. Это обстоятельство делает необходимым существование специальных институтов, регулирующих поведение индивидов как бы изнутри, через мир чувств и эмоций. Конт приходит к убеждению в необходимости сохранения религии и новой церкви, предметом поклонения которых станет человечество как целое, а священным писанием — “позитивная философия”. Такая религия объединит разум и чувства. Конт с большим энтузиазмом и педантичностью разрабатывал культ новой религии, систему обрядов, освящавших все важные события в жизни. В своей утопии он ставил задачу объединения всех людей почти полного подчинения индивидуального общественному. В осуществлении своего проекта Конт возлагал надежды на пролетариат при условии его освобождения от развращающего влияния социалистических учений. В этой всемирной федерации будут царствовать мир и согласие, богатство и собственность будут служить общим интересам.

Конт высоко оценивал разделение между светской и духовной властями в феодальной Европе. В своем проекте, который он противопоставлял классическим утопиям как научно обоснованный, вытекающий из естественноисторического хода событий, Конт предлагал отделить моральный авторитет от экономической власти. Последняя находится в руках промышленников и специалистов. Моральный авторитет поддерживает каста философов, художников, поэтов. Конт категорически отстаивал принцип частной собственности как необходимую основу стимулирования и организации труда и накопления богатства.

В своей попытке создать “прикладную социологию” Конт столкнулся с проблемой ценностей и способов воздействия на внутренний духовный мир человека. Предложенный им “субъективный метод”, направленный на изучение этого специфического мира, противоречил ранним позитивным установкам. Однако различия между ранними и поздними работами Конта не столь существенны, как это часто представляется в историко-социологической литературе. Проект “позитивной религии” не означал возвращения общества к старому состоянию, к вере в сверхъестественные начала. Он логично вытекал из антропологических и функционалистских идей основоположника позитивизма. Новая религия должна была выполнять функциональную роль регулятора социального поведения, обеспечивать единство верований и чувств, без которых, как предполагал Конт, не может существовать ни одно общество.

Как теоретик исторического процесса Конт менее оригинален, чем как исследователь социальной структуры. Основные идеи его исторической концепции заимствованы из трудов французского историка XVIII века Тюрго, Сен-Симона и других исследователей. Социальная динамика у Конта призвана раскрывать универсальные законы развития человечества, действие которых распространяется на все сферы общественной жизни. Как уже отмечалось, Конт подчеркивал взаимозависимость всех элементов социального организма, однако решающая роль здесь отводится духовной сфере. Развитие общества предстает как переход от одной стадии развития сознания к другой, как проявление “закона трех стадии”: теологической, метафизической и позитивной.

Теологическая стадия в развитии человеческого ума, а следовательно, и общества продолжалась, по Кошу, до 1300 года. На этой стадии все явления рассматривались как результат действия многочисленных сверхъестественных сил. Теологическое сознание олицетворяет эти силы в виде власти племенных вождей, военных, аристократов. Иерархическая социальная организация направлена на закрепление существующего порядка. Высший этап теологической стадии — католическое феодальное общество. Монотеизм способствовал созданию гармоничного социального порядка, созданию эффективных, но консервативных институтов. Однако совершенствование человеческого ума рано или поздно должно было столкнуться с догматической системой теологических представлений, пронизывающих все структуры социальной системы, здесь порядок становится тормозом прогресса. Но последний остановить нельзя, законы развития подрывают старую систему. Причем разрушение старого занимает целую эпоху, которая и определяется Коном как метафизическая стадия развития общества.

Эта стадия, стадия распада прежнего общественного порядка, по его мнению охватывает период с 1300 по 1800 год. Идеологической основой этого периода становится метафизический способ объяснения, суть которого заключается в абстрактно-олицетворенном истолковании сущности вещей и явлений без какой-либо опоры на эмпирически наблюдаемые данные. Метафизика, пишет Конт, пытается, как и теология, объяснить внутреннюю природу существ, начало и назначение всех вещей, основной способ образования всех явлений, но вместо того, чтобы прибегать к помощи сверхъестественных факторов (как это делает теологическое мышление), она их все более и более заменяет сущностями или олицетворенными абстракциями; в метафизической стадии умозрительная часть оказывается сначала чрезвычайно преувеличенной вследствие упорного стремления аргументировать вместо того, чтобы наблюдать.

Суть переходной (метафизической) стадии заключается в том, что происходит разрушение старых устоев (Реформация, Просвещение, революции войны и т. д.). Целое разрушается. И хотя в этом разрушении есть свои положительные моменты (эмансипируется личность, утверждаются новые экономические и политические идеалы и т. д. ), все же “метафизический дух” есть проявление сомнения, эгоизма, моральной испорченности и политического беспорядка. В какой-то мере это ненормальное состояние общества, которое нуждается в порядке и дисциплине в нормализации социальной целостности. Для этого обществу необходима новая интегрирующая идеология, которая, по мнению Конта, и выкристаллизовывается по мере развития научного (т. е. позитивного) знания.

Суть “позитивной” эпохи, которая, по мнению Конта, начинается с 1800 года, заключается в коренном преобразовании мыслительных ориентиров. Человеческая мысль акцентирует свое внимание не на сверхъестественном и не на объяснении с помощью абстрактных сущностей, а только на законах, представляющих собой наблюдаемые связи явлений. “В позитивном состоянии, — пишет Конт, — человеческий разум, признав невозможность достигнуть абсолютных знаний, отказывается от исследования происхождения и назначения Вселенной и от познания внутренних причин явлений и всецело сосредоточивается, правильно комбинируя рассуждение и наблюдение, на изучении действительных законов”.

С социальной точки зрения новое общество характеризуется победой альтруизма над эгоизмом, ростом социальных чувств, упрочением порядка и социального мира, осуществляется переход от военного общества к промышленно развитой системе. Вместе с тем подчеркивается, что и в новом обществе есть свои как положительные, так и отрицательные моменты, поэтому задача науки состоит в том, чтобы максимально содействовать очищению этого общества от отрицательных сторон.

Представление Конта о предмете и задачах социологии формировалось под влиянием либерально-консервативных взглядов. Конт в равной мере выступал как против традиционалистов, так и против радикалов, объявлявших единственным условием прогресса революционное разрушение. Стремясь преодолеть характерное для эпохи Просвещения противопоставление социального порядка и прогресса, Конт мечтал об обществе, в котором социальный порядок не приводит к застою, а прогресс — к революционной анархии. Соответственно главная задача социологии понималась им как описание взаимодействия законов функционирования и развития общества и выработка оптимальной с этой точки зрения политики. “Основное согласование между порядком и прогрессом, — писал Конт, -составляет еще более неотъемлемое преимущество позитивизма. Ни одна доктрина даже не пыталась произвести это необходимое слияние… Порядок становится… неизменным условием прогресса, между тем как прогресс составляет беспрерывную цель порядка”. Хотя Конт не смог решить эту “вечную” проблему, он тем не менее четко сформулировал ее как центральную проблему социологии.

В концепции Конта порядок и прогресс суть различные проявления общественного целого. Потому предмет социологии не отдельные конкретно-исторические общества, а общество в целом, общество как система в его прошлом и настоящем. Нет никакого резона изучать отдельные социальные явления вне их связи с другими частями общества, как и обществом в целом, ибо такое изучение теряет свой смысл. Предметная область социологии охватывает таким образом, по мнению Конта, всю совокупность социальных явлений. В результате социология превращается в своеобразный компендиум всех общественных наук, становится их теоретической основой.

Значительное внимание Конт уделил разработке методов социологии. Критикуя умозрительные рассуждения о методах, Конт предложил программу систематического изучения исследовательской практики конкретных наук. В отличие от многих своих последователей Конт хорошо понимал ограниченность чисто эмпирического подхода к исследованию социальных явлений. Он постоянно подчеркивал необходимость перехода от фактов к принципам и от принципов к фактам. “Если, с одной стороны, всякая позитивная теория необходимо должна быть основана на наблюдениях, то, с другой — для того, чтобы заниматься наблюдением, наш ум нуждается уже в какой-нибудь теории”.

В социологии, по мнению Конта, применимы все основные общенаучные методы: наблюдение, эксперимент, сравнительный метод и другие, но каждый из них при этом имеет свою специфику. Как и другие науки, социология строит все здание своей науки на наблюдении. Конт не сумел выработать четких критериев объективности наблюдения в социальных науках. Однако он сформулировал ряд общих принципов. Во-первых обосновал саму возможность использования наблюдения. Возражая против утверждений о ненадежности исторических свидетельств, несовместимости наблюдений отдельных ученых, дающих часто противоположные описания одних и тех же фактов, Конт утверждал, что в этом случае следовало бы отказаться от науки вообще, так как все они в той или иной мере используют такие свидетельства и наблюдения, которые нет возможности повторить. Чтобы быть надежным источником знаний, наблюдение должно опираться на теорию, иначе ученый запутается в бесконечном многообразии фактов. Ввиду особой сложности социальных явлений теоретическое обоснование наблюдения здесь особенно важно. Однако социология еще не располагает “позитивной” теорией. Главная проблема, по мнению Конта, состоит не в недостатке фактов, а в неразработанности теории. В социологии возникает иллюзия легкости наблюдения, поскольку исследователь сам является участником событий. Но именно такая “вовлеченность” требует преодоления обыденных предрассудков, группового или личного интереса. Именно теория помогает решить эту главную задачу, она задает методологические рамки наблюдения. Вместе с тем Конт хорошо понимал опасность приспособления фактов к той или иной теории. Поэтому необходимо постоянно перепроверять теории, созданные на основе наблюдения, с помощью новых наблюдений, на основе более широкого фактического материала.

Необходимым условием социального наблюдения является четкое разделение субъекта и объекта познания. В социологии наблюдение возможно только “со стороны”. В этой связи он резко критиковал метод интроспекции. “Внутреннее наблюдение порождает почти столько же разноречивых мнений, сколько есть людей, верящих, что они им занимаются”. Большое значение Конт придавал косвенному наблюдению: описанию обычаев, традиций, нравов народов. Таким образом он сформулировал ряд важнейших методологических положений о специфике метода наблюдения в социологии, которые и в настоящее время привлекают к себе пристальное внимание исследователей.

Конт высоко оценивал перспективы применения в социологии метода эксперимента. Он различал непосредственный и опосредованный эксперимент. Возможности первого ограничены ввиду сложности осуществления контроля и искусственного изменения социальных факторов, т. е. условий эксперимента. В социологии метод эксперимента проявляет себя чаще в опосредованной форме, как наблюдение за резкими социальными потрясениями, переменами, кризисами, которые, как и патология организма, помогают лучше понять нормальное состояние общества, закономерности его функционирования и развития.

Для исследования биологических и социальных явлений наиболее продуктивен, по Конту, сравнительный метод. В социологии применимы три основных вида сравнения. Сравнение процессов, происходящих в обществе, позволяет лучше понять роль нравственных и интеллектуальных факторов, обнаружить универсальные механизмы общественной жизни. Сравнение различных обществ, сосуществующих в данный момент времени, но не влияющих друг на друга, позволяет, исходя из того, что все явления управляются неизменными законами, переходить от известного к неизвестному. Например, исследуя общественную жизнь отсталых народов, можно делать выводы о прошлом европейцев. Путем такого сравнения обнаруживается общее в развитии различных народов.

Наконец, можно сравнивать различные состояния одного и того же общества, социальное положение различных классов и групп с целью выявления определенных этапов развития. Основной недостаток сравнительного метода состоит в том, что он, классифицируя свойства, ничего не говорит о последовательности событий. Этот недостаток преодолевается историческим анализом. Вслед за Сен-Симоном Конт считал исторический метод основным для социологии, поднимающим ее до уровня “позитивной” науки. Задача исторического метода заключается в сравнении последовательных состояний общества с учетом того, что прошлое, настоящее и будущее тесно связаны. Исторический метод направлен на выявление тенденций и закономерностей развития. Однако полученные выводы нуждаются в тщательной проверке историческими фактами, а также данными биологической науки о человеке.

Творчество Конта вошло в классику мировой социологии. Его не без основания называют создателем социологии как самостоятельной науки. Основная задача Конта состояла в синтезе наиболее плодотворных идей своего времени в целостную программу создания новой науки об обществе. Конт весьма критически относился к буржуазной культуре, не верил в спасительное действие неограниченной конкуренции. Общественный прогресс, считал он, должен опираться на духовные, реформационные преобразования. Вопреки либеральному оптимизму он оценивал складывающиеся раннекапиталистические отношения как проявление глубокого кризиса. С социалистами же его разделяло отрицательное отношение к революционному преобразованию общества. Вместе с тем он не соглашался и с консервативной романтизацией феодальных порядков. Попытки Конта найти “средний путь”, гармонически сочетающий прогресс и порядок, привели его к полной изоляции, неприятию его идей представителями всех основных социально-политических движений первой половины XIX века, однако последующее развитие социологии заставило более тщательно всмотреться в творческое наследие этого противоречивого исследователя.

Курсовая работа: А.И. Герцен – создатель Вольной русской типографии

Содержание

Введение

1. А.И. Герцен — создатель Вольной русской типографии: идейные взгляды

1.1 Биография А.И. Герцена

1.2 Литературная и публицистическая деятельность и философские взгляды Герцена

2. Вольная русская типография: создание и первые цели

2.1 Открытие первой свободной типографии

2.2 Первый этап работы типографии. «Полярная звезда»

3. «Колокол» — издание на злобу дня: практическое следствие и историческое значение

Заключение

Список использованной литературы

Введение

Вольная русская типография — типография, основанная А.И. Герценом в 1853 году в Лондоне для печати запрещенных в России произведений, преимущественно демократического, революционного направления.

Первые мысли о создании бесцензурной типографии за границами России появились у Герцена ещё в 1849 году. Вскоре после эмиграции капитал семьи был арестован. Когда же, благодаря поддержке Джеймса Ротшильда, стабилизировались финансовые дела, а, с переездом в Лондон, и бытовые, Герцен начинает подготовку к открытию издательства.21 февраля 1853 года вышло обращение «Вольное русское книгопечатание в Лондоне. Братьям на Руси», в котором он оповещал «всех свободолюбивых русских» о предстоящем открытии 1 мая русской типографии. В первые годы жизни за границей Герцен писал о России для Европы, — публиковал брошюры «Россия», «Русский народ и социализм», большую книгу на французском «О развитии революционных идей в России». Теперь же «охота говорить с чужими проходит». Герцен поворачивается к русскому читателю. «Я первый снимаю с себя вериги чужого языка и снова принимаюсь за родную речь.»

В России начала 1850-хх годов число различных цензур приближалось к двадцати. Герцен же обещает авторам свободную трибуну.

Актуальностью нашей темы мы считаем анализ исторического примера, как может влиять на злобу дня бесцензурная печать на примере работы Вольной русской типографии Герцена.

Цель нашей работы: рассмотрение основных этапов работы Вольной русской типографии и её вклад в развитие как русской журналистики, так и в развитие освободительного движения в России.

Для рассмотрения заявленной цели были поставлены следующие задачи:

1. Проанализировать идейные взгляды основателя типографии — А.И. Герцена;

2. Рассмотреть возможности развития типографии в условиях эмиграции на первом этапе;

3. Показать актуальность и востребованность типографии для российских читателей в условиях подъема освободительного движения в России эпохи отмены крепостного права.

Возможности написания работы основаны на фундаментальном издании сочинений Герцена в 30-и томах. 1 В свое время были изданы воспоминания близких и друзей Герцена. 2 Тема освободительного движения в России была востребована в отечественной литературе особенно в советскую эпоху. 3 Наше время знаменовано появлением более полных статей энциклопедического характера, которые раскрывают дополнительные страницы истории о Вольной типографии Герцена, дают взаимосвязь развития идейных взглядов Герцена и направления изданий типографии. 4

1. А.И. Герцен — создатель Вольной русской типографии: идейные взгляды

1.1 Биография А.И. Герцена

Герцен родился 25 марта (6 апреля) 1812 года в Москве, в семье богатого помещика Ивана Алексеевича Яковлева (1767-1846); мать — 16-летняя немка Генриетта-Вильгельмина-Луиза Гааг, дочь мелкого чиновника, делопроизводителя в казённой палате в Штутгарте. Брак родителей не был оформлен, и Герцен носил фамилию, придуманную отцом: Герцен — «сын сердца» (от нем. Herz). 5

В юности Герцен получил обычное дворянское воспитание на дому, основанное на чтении произведений иностранной литературы, преимущественно конца XVIII века. Французские романы, комедии Бомарше, Коцебу, произведения Гёте, Шиллера с ранних лет настроили мальчика в восторженном, сентиментально-романтическом тоне. Систематических занятий не было, но гувернёры — французы и немцы — сообщили мальчику твёрдое знание иностранных языков. Благодаря знакомству с Шиллером, Герцен проникся свободолюбивыми стремлениями, развитию которых много содействовали Бушо, участник Французской революции, уехавший из Франции и учитель русской словесности И. E. Протопопов, приносивший Герцену тетрадки стихов Пушкина: «Оды на свободу», «Кинжал», «Думы» Рылеева и другие.

Уже в детстве Герцен познакомился и подружился с Огарёвым. По его воспоминаниям, сильное впечатление на мальчиков (Герцену было 13, Огарёву 12 лет) произвело известие о восстании декабристов. Под его впечатлением у них зарождаются первые, ещё смутные мечты о революционной деятельности; во время прогулки на Воробьёвых горах, мальчики поклялись бороться за свободу.

Уже в 1829-1830 годах Герцен написал философскую статью о Валленштейне Ф. Шиллера. В этот юношеский период жизни Герцена его идеалом был Карл Моор — герой трагедии Ф. Шиллера «Разбойники» (1782). 6

В таком настроении Герцен поступил в Московский университет на физико-математическое отделение, и здесь это настроение ещё более усилилось. В университете Герцен принимал участие в так называемой «маловской истории», но отделался сравнительно легко — заключением, вместе со многими товарищами, в карцере. Молодёжь была настроена, однако, довольно бурно; она приветствовала Июльскую революцию и другие народные движения (много содействовала оживлению и возбуждению студентов появившаяся в Москве холера, в борьбе с которой деятельное и самоотверженное участие приняла вся университетская молодёжь). 7 К этому времени относится встреча Герцена с Вадимом Пассеком, превратившаяся потом в дружбу, установление дружеской связи с Кетчером и др. Кучка молодых друзей занималась чтением, увлекаясь по преимуществу вопросами общественными, занимаясь изучением русской истории, усвоением идей Сен-Симона и других социалистов.

В 1834 году все члены кружка Герцена и он сам были арестованы. Герцен был сослан в Пермь, а оттуда в Вятку, где и определен на службу в канцелярию губернатора. За устройство выставки местных произведений и объяснения, данные при её осмотре наследнику (будущему Александру II), Герцен, по ходатайству Жуковского, был переведён на службу советником правления во Владимир, где женился, увезши тайно из Москвы свою невесту, и где провёл самые счастливые и светлые дни своей жизни.

В 1840 году Герцену было разрешено возвратиться в Москву. Здесь ему пришлось столкнуться с знаменитым кружком гегельянцев Станкевича и Белинского, защищавших тезис полной разумности всякой действительности. Увлечение гегельянством доходило до последних пределов, понимание философии Гегеля было односторонне. Герцен тоже принялся за Гегеля, но из основательного изучения его вынес результаты совершенно обратные тем, какие делали сторонники идеи о разумной действительности. Между тем, в русском обществе сильно распространились, одновременно с идеями немецкой философии, социалистические идеи Прудона, Кабе, Фурье, Луи Блана; они имели влияние на группировку литературных кружков того времени. Большая часть приятелей Станкевича сблизилась с Герценом и Огаревым, образуя лагерь западников; другие примкнули к лагерю славянофилов, с Хомяковым и Киреевским во главе (1844). Несмотря на взаимное ожесточение и споры, обе стороны в своих взглядах имели много общего и прежде всего, по признанию самого Герцена, общим было «чувство безграничной обхватывающей все существование любви к русскому народу, к русскому складу ума». В 1842 году Герцен, отслужив год в Новгороде, куда он попал не по своей воле, получает отставку, переезжает на жительство в Москву, а затем, вскоре после смерти своего отца, уезжает навсегда за границу (1847).

В Европу Герцен приехал, настроенный скорее радикально-республикански, чем социалистически, хотя начавшаяся им публикация в «Отечественных записках» серии статей под заглавием «Письма с Avenue Marigny» (впоследствии опубликованных книгой под заглавием «Письма из Франции и Италии») шокировала его друзей — либералов-западников — своим антибуржуазным пафосом. 8

Февральская революция 1848 года во Франции показалась Герцену осуществлением всех надежд. Последовавшее затем Июньское восстание рабочих, его кровавое подавление и наступившая реакция потрясли Герцена, который решительно обратился к социализму.

Он сблизился с Прудоном и другими выдающимися деятелями революции и европейского радикализма; вместе с Прудоном он издавал газету «Голос народа», которую финансировал.

В 1849 году, после разгрома радикальной оппозиции президентом Луи Наполеоном, Герцен был вынужден покинуть Францию и переехал в Швейцарию, где и натурализовался; из Швейцарии он переехал в Ниццу, принадлежавшую тогда Сардинскому королевству. В этот период Герцен вращается среди кругов радикальной европейской эмиграции, собравшейся в Швейцарии после поражения революции в Европе, и в частности знакомится с Гарибальди. Известность ему доставила книга эссе «С того берега», в которой он производил расчёт со своими прошлыми либеральными убеждениями. Под влиянием крушения старых идеалов и наступившей по всей Европе реакции, у Герцена сформировалась специфическая система взглядов об обреченности, «умирании» старой Европы и о перспективах России и славянского мира, которые призваны осуществить социалистический идеал. После смерти жены он выезжает в Лондон, где живёт около 10 лет, основав Вольную русскую типографию для печатания запрещённых изданий и с 1857 года издает еженедельную газету «Колокол».

Пик влияния «Колокола» приходится на годы, предшествующие освобождению крестьян; тогда газета регулярно читалась в Зимнем дворце. После крестьянской реформы её влияние начинает падать; поддержка польского восстания 1863 год резко подорвала тиражи. В то время для либеральной общественности Герцен был уже слишком революционным, для радикальной — чересчур умеренным.15 марта 1865 года под настойчивым требованием русского правительства к правительству Её величества Англии редакция «Колокола» во главе с Герценом покидает Англию навсегда и переезжает в Швейцарию, гражданином которой Герцен к тому времени является. В апреле этого же 1865 года туда переводится и «Вольная русская типография». Вскоре начинают переезжать в Швейцарию и люди из окружения Герцена, например в 1865 году туда переезжает Николай Огарёв.

9 января 1870 года Александр Иванович Герцен умер от воспаления лёгких в Париже, куда незадолго перед тем прибыл по своим семейным делам.

1.2 Литературная и публицистическая деятельность и философские взгляды Герцена

Литературная деятельность Герцена началась ещё в 1830-х годах. С 1842 по 1847 год он помещает в «Отечественных Записках» и «Современнике» статьи: «Дилетантизм в науке», «Дилетанты-романтики», «Цех учёных», «Буддизм в науке», «Письма об изучении природы». Здесь Герцен восставал против учёных педантов и формалистов, против их схоластической науки, отчуждённой от жизни. В статье «Об изучении природы» мы находим философский анализ различных методов знания. 9

Тогда же Герценом написаны: «По поводу одной драмы», «По разным поводам», «Новые вариации на старые темы», «Несколько замечаний об историческом развитии чести», «Из записок доктора Крупова», «Кто виноват?», «Сорока-воровка», «Москва и Петербург», «Новгород и Владимир», «Станция Едрово», «Прерванные разговоры». Из всех этих произведений особенно выделяются: повесть «Сорока-воровка», в которой изображено ужасное положение «крепостной интеллигенции», и роман «Кто виноват?», посвященный вопросу о свободе чувства, семейных отношениях, положении женщины в браке. Основная мысль романа та, что люди, основывающие свое благополучие исключительно на почве семейного счастья и чувства, чуждые интересов общественных и общечеловеческих, не могут обеспечить себе прочного счастья, и оно в их жизни всегда будет зависеть от случая.

Из произведений, написанных Герцена за границей, особенно важны: письма из «Avenue Marigny» (первые напечатаны в «Современнике», все четырнадцать под общим заглавием: «Письма из Франции и Италии»,1855), представляющие замечательную характеристику и анализ событий и настроений, волновавших Европу в 1847-1852 годах. Здесь мы встречаем вполне отрицательное отношение к западноевропейской буржуазии, её морали и общественным принципам и горячую веру автора в грядущее значение четвёртого сословия. 10

Особенно сильное впечатление и в России, и в Европе произвело сочинение Герцена: «С того берега» (по-немецки 1850; по-русски, Лондон, 1855; по-французски, Женева, 1870), в котором Герцен высказывает полное разочарование Западом и западной цивилизацией — результат того умственного переворота, которым закончилось и определилось умственное развитие Герцена в 1848-1851 годах.

Следует ещё отметить письмо к Мишле: «Русский народ и социализм» — страстную и горячую защиту русского народа против тех нападок и предубеждений, которые высказывал в одной своей статье Мишле.

«Былое и Думы» Герцена — ряд воспоминаний, имеющих частью характер автобиографический, но дающих и целый ряд высокохудожественных картин, ослепительно-блестящих характеристик, и наблюдений Герцена из пережитого и виденного им в России и за границей.

Все другие сочинения и статьи Герцена, как, например, «Старый мир и Россия», «Концы и начала», и другие представляют простое развитие идей и настроений, вполне определившихся в период 1847-1852 годов в сочинениях, указанных выше.

О характере общественной деятельности Герцена и о его мировоззрении существуют довольно превратные взгляды, главным образом благодаря той роли, какую играл Герцен в рядах эмиграции. По натуре Герцен не был пригоден к роли агитатора и пропагандиста или революционера. Это был, прежде всего, человек широко и разносторонне образованный, с умом пытливым, ищущим истины. Влечение к свободе мысли, «вольнодумство», в лучшем значении этого слова, особенно сильно были развиты в Герцене. Он не понимал фанатической нетерпимости и исключительности и сам никогда не принадлежал ни к одной, ни явной, ни тайной партии. Односторонность «людей дела» отталкивала его от многих революционных и радикальных деятелей Европы. 11

Его проницательный ум быстро постиг несовершенства и недостатки тех форм западной жизни, к которым первоначально влекло Герцена из его далека русской действительности 1840-х годов. Герцен отказался от увлечений Западом, когда он оказался в его глазах ниже составленного раньше идеала.

Как последовательный гегельянец, Герцен верил, что развитие человечества идёт ступенями и каждая ступень воплощается в известном народе. Таким народом по Гегелю были пруссаки. Герцен, смеявшийся над тем, что гегелевский бог живёт в Берлине, в сущности перенёс этого бога в Москву, разделяя с славянофилами веру в грядущую смену германского периода славянским. Вместе с тем, как последователь Сен-Симона и Фурье, он соединял эту веру в славянский фазис прогресса с учением о предстоящей замене господства буржуазии торжеством рабочего класса, которое должно наступить, благодаря русской общине.

Вместе со славянофилами Герцен отчаивался в западной культуре. Вера в общину и русский народ спасала Герцена от безнадежного взгляда на судьбу человечества. Впрочем, Герцен не отрицал возможности того, что и Россия пройдёт через стадию буржуазного развития. Защищая русское будущее, Герцен утверждал, что в русской жизни много безобразного, но зато нет закоснелой в своих формах пошлости. Русское племя — свежее девственное племя, у которого есть «чаянье будущего века», неизмеримый и непочатой запас жизненных сил и энергий; «мыслящий человек в России — самый независимый и самый непредубежденный человек в свете». Герцен был убеждён, что славянский мир стремится к единству, и так как «централизация противна славянскому духу», то славянство объединится на принципах федераций. 12

Относясь свободно ко всем религиям, Герцен признавал, однако, за православием многие преимущества и достоинства по сравнению с католицизмом и протестантством. И по другим вопросам Герцен высказывал мнения, часто противоречившие западническим взглядам. Так, он относился довольно равнодушно к разным формам правления.

Влияние Герцена в своё время было громадно. Значение деятельности Герцена в крестьянском вопросе вполне выяснено и установлено. Гибельным для популярности Герцена было его увлечение польским восстанием. Герцен не без колебания стал на сторону поляков, довольно долго относясь к их делегатам несколько подозрительно; окончательно он уступил, только благодаря настойчивому давлению со стороны Бакунина. В результате — «Колокол» потерял своих подписчиков (вместо 3000 их осталось не более 500).

Герцен А. И прожил недолгую жизнь, всего 58 лет с 1812 по 1870 год, но получил славу и признание как писатель, философ и революционер. Одним из самых ярких явлений издательского дела XIX века стали бесцензурные издания А.И. Герцена и Н.П. Огарева, которые они готовили в Лондоне.

2. Вольная русская типография: создание и первые цели

2.1 Открытие первой свободной типографии

Герцен прибыл в Англию в 1852 году, здесь он собирался провести немного времени, и изначально основным направлением деятельности не было открытие типографии. Но с течением времени Герцен понял, что лучшим способом оказывать влияние на умы современников является качественная и бесцензурная печать журналов. И именно Англия была самым лучшим местом для претворения в жизнь начинаний.

Ведь в противовес полицейским стеснениям, которые бытовали во Франции, Англия оставалась свободной от подобного давления. Именно в Англии в то время разрешались митинги и многие эмигранты нашли приют именно в этой стране. И уже в 1853 году Герцен объявил о начале вольного печатанья в Лондоне и создании свободной типографии.

Вольная русская типография была основана А.И. Герценом при содействии польских эмигрантов. В первые годы издания Вольной русской типографии нелегально доставлялись в Россию поляками-эмигрантами и немногими русскими сотрудниками типографии. С 1856 во главе типографии вместе с Герценом встал Н.П. Огарёв. Им удалось наладить двустороннюю связь со своими русскими читателями и корреспондентами. Материалы из России поступали в Лондон разными путями.

Издания Вольной русской типографии, особенно 1858-63 гг, сыграли большую роль в развитии русской общественной мысли и русского освободительного движения.

В апреле 1865 года типография была переведена в Женеву и вскоре передана Герценом в собственность поляку-эмигранту Л. Чернецкому — ближайшему помощнику Герцена и Огарёва по типографии.

В связи со спадом революционного движения в России после 1863года и усилившимся там политическим террором, из-за разногласий Герцена с «молодой эмиграцией» издательская деятельность типографии сократилась, а в 1872 году была прекращена.

Предпринимая издательскую деятельность в Лондоне, Герцен прежде всего заботится о том, чтобы издания имели соответствующую литературную базу. Еще в феврале 1853 года он напечатал воззвание «Братьям на Руси», в котором объявил об основании «вольного русского книгопечатания» и обращался к будущим читателям с просьбой о предоставлении материалов. Причем во главу угла он ставит именно содержание материалов. Он пишет: «Присылайте, что хотите, — все, писанное в духе свободы, будет напечатано, от научных статей и фактических статей по части статистики и истории до романов, повестей, стихотворений… Если у вас нет ничего готового, своего, присылайте ходящие по рукам запрещенные стихотворения Пушкина, Рылеева, Лермонтова, Полежаева, Печерина и др. «. 13

Стихи Пушкина и Рылеева тогда ходили по рукам в рукописном варианте как и собственноручно написанные произведения в свободном духе и научные статьи, которые не печатались в России из-за слишком свободных толкований тех или иных вопросов.

Все эти призывы нашли отклик и типография начала свою работу 1 мая 1853 года.

Таким образом, обозначая круг имен писателей, труды которых издатель хотел бы поместить в своих публикациях, Герцен тем самым подчеркивает высокие требования к качеству сочинений.

Цель же создания вольной типографии издатель видит в том, чтобы «… быть вашим органом, вашей свободной, бесцензурной речью… «. 14

Богат репертуар Вольной русской типографии. Она сыграла большую роль в издании запрещенных в России художественных произведений. Здесь впервые были напечатаны стихотворения Пушкина «Деревня», «Послание в Сибирь», «К Чаадаеву», его ода «Вольность», агитационные песни Рылеева и Бестужева, стихотворение Лермонтова «На смерть поэта». Отдельными изданием вышли «Думы» Рылеева, сборники «Русская потаенная литература XIX столетия», «Свободные русские песни», книга Радищева «Путешествие из Петербурга в Москву», произведения Огарева, Герцена («Прерванные рассказы», «Тюрьма и ссылка», «Письма из Франции и Италии», «С того берега», «Былое и думы»).

Типография печатала много книг и материалов исторического характера. Среди них «Исторические сборники» в двух книгах (1859, 1861), шесть сборников о раскольниках и старообрядчестве, составленных В. Кельсиевым, «Записки Екатерины II», «Записки кн.Е. Дашковой», «Записки И.В. Лопухина», «О повреждении нравов в России» князя М.М. Щербатова. Широко публиковали материалы о жизни и деятельности декабристов. Были изданы три выпуска «Записок декабристов», книга 214 декабря 1825 года и император Николай I».

Кроме того, издавали листовки, прокламации, воззвания (например, воззвания народнической организации «Земля и воля» «Что нужно народу?» «Что надо делать войску?», «Свобода»), брошюры для народа. Они были написаны понятным для народа языком и затрагивали конкретные общественные, социальные, политические вопросы. 15

Собираемые для издания материалы — их содержание и жанры — определили структуру выпуска бесцензурной печати. Основное место среди них заняли периодические издания — альманах «Полярная звезда», журнал «Колокол», сборники «Голоса из России».

2.2 Первый этап работы типографии. «Полярная звезда»

Мысль о Вольной типографии впервые зародилась у Герцена в Париже в 1849 году, запущен же был Вольный станок летом 1853 года в Лондоне. Само название — Вольная русская типография — уже говорило о существовании русских типографий не свободных и не вольных.

В конце 40-х — начале 50-х годов XIX века число разного рода цензур в России приближалось к двадцати. В то время поговаривали о закрытии университетов, а министр народного просвещения Уваров советовал профессору-законоведу Калачову: «Читайте Ваши лекции без всяких умозрений, возьмите в одну руку акты, в другую — историю Карамзина и, опираясь на эти пособия, проводите главным образом ту мысль, что самодержавие — основа русской истории с древнейших времен». 16

Особых организационных затруднений не было: Герцен, располагая достаточными средствами, сумел при помощи польских эмигрантов за несколько месяцев найти все необходимое для типографии: станок, помещение, русский шрифт. О продаже и рассылке готовой продукции он договорился с солидной лондонской книготорговой фирмой Н. Трюбнера и с некоторыми другими европейскими фирмами (А. Франк — в Париже, Ф. Шнейдер — в Берлине, Вагнер и Брокгауз — в Лейпциге, Гофман и Кампе — в Гамбурге).

За границей Герцен познакомился и близко сошелся со многими замечательными деятелями европейской демократии — Кошутом, Маццини, Гарибальди, Виктором Гюго, Прудоном, Мишле и другими — и мог рассчитывать на их содействие и помощь.

С самого начала весь смысл Вольной типографии заключался в формуле «Россия — Лондон — Россия», которую Герцен понимал примерно так:

из России все, кто хотят, но не могут свободно говорить, будут писать и посылать корреспонденции;

в Лондоне рукописное сделают печатным; напечатанные корреспонденции вместе с новыми сочинениями самого Герцена нелегально возвратятся в Россию, где их прочтут, снова напишут в Лондон — и цикл возобновится!

Цикл, однако, не начинался. Россия не отзывалась. 17

Половина всех сохранившихся писем Герцена за 1853-1856 гг. (184 из 368) адресована в Париж Марии Каспаровне Рейхель, близкому другу Герцена, его семьи и оставшихся в России друзей. Вот выдержка из одного письма: «Неужели наши друзья не имеют ничего сообщить, неужели не имеют желания даже прочесть что-нибудь? Как доставали прежде книги? Трудно перевезти через таможню — это наше дело. Но найти верного человека, который бы умел в Киеве или другом месте у мной рекомендованного лица взять пачку и доставить в Москву, кажется, не трудно. Но если и это трудно, пусть кто-нибудь позволит доставлять к себе; неужели в 50 000 000 населения уж и такого отважного не найдется…» (письмо от 3 марта 1853 года). 18

Некоторые из московских друзей Герцена, запуганные николаевским террором, считали Вольную печать делом не только бессмысленным, но и опасным. М.С. Щепкин, приезжавший в Лондон осенью 1853 года, тщетно уговаривал Герцена уехать в Америку, ничего не писать, дать себя забыть, «и тогда года через два, три мы начнем работать, чтоб тебе разрешили въезд в Россию». Щепкин при этом пугал Герцена теми опасностями, которыми Вольная типография угрожает его старым друзьям: «Одним или двумя листами, которые проскользнут, вы ничего не сделаете, a III отделение будет все читать да помечать. Вы сгубите бездну народа, сгубите ваших друзей…».19

Герцен упорно, можно сказать упрямо, продолжает писать и печатать.

Начав работу в мае 1853 года, типография в конце июня начала свою деятельность по выпуску брошюры под названием «Юрьев день! Юрьев день! российскому дворянству». Как известно это день, в который крестьянин мог выкупить себя из крепостничества и начать самостоятельную жизнь, правда не каждому это удавалось, да и после выкупа он оставался без гроша за душой. Эта брошюра призывала дворянство России отпускать своих крепостных на волю. И если дворяне не послушают этого голоса, то вскоре возникнет восстание, которое сметет всё на своем пути.

Далее в типографии выпустили брошюру под названием «Поляки прощают нас», посвященную независимости Польши. Тут говорилось о необходимости создания союза российской демократии и польского демократического движения.

Герцен не остановился на одной брошюре, посвященной отмене крепостного права, следующая, под названием «Крещеная собственность» вышла уже через месяц в конце августа 1853 года. В неё он обличает уклад, который царит в России, унижения и несправедливости, которые терпят крестьяне. Эти рассуждения Герцен подкрепляет возможностями развития общины в России, некой формы коммунизма при котором предполагается всеобщее равенство и справедливое распределение обязанностей среди членов общины: «Народ русский все вынес, но удержал общину. Община спасет народ русский; уничтожая ее, вы отдаете его, связанного по рукам и ногам, помещику и полиции…Народ русский ничего не приобрел…он сохранил только свою незаметную, скромную общину, то есть владение сообща землею, равенство всех без исключения членов общины, братский раздел полей по числу работников и собственное мирское управление своими делами. Вот и все последнее приданое Сандрильоны (то есть Золушки), — зачем же отбирать последнее». 20

Изначально вольная типография, созданная в начале лета 1853 года в Англии Герценом и Огаревым развивалась только силами самих учредителей, так продолжалось всё первое лето и вообще 2 года до июня 1855 года. Типография приносит Герцену и издателю Трюбнеру одни убытки, но за два года напечатано пятнадцать листовок и брошюр.

В 1854 — начале 1855 года Герценом были опубликованы лишь старые и новые его произведения — «Прерванные рассказы», «Тюрьма и ссылка», «Письма из Франции и Италии», «С того берега», речи на организованных революционной эмиграцией «сходах», прокламации сблизившегося в те годы с Герценом русского эмигранта В.А. Энгельсона.

Из Москвы прислали только одну вещь — крамольное стихотворение П.А. Вяземского «Русский бог», которое Герцен опубликовал. Пришла поэма Огарева «Юмор», но Герцен не решился ее издать, боясь повредить другу. Больше из России не шло ничего.

Получился заколдованный круг: без корреспонденции из России нет Вольной печати, а без Вольной печати не будет корреспонденций.

Наступает момент, когда терпение Герцена было вознаграждено.

Январь 1855 года, письмо к В. Линтону: «Время уже на девятом месяце беременности, и я с огромным нетерпением жду событий». У него накапливается к этому моменту кое-какой интересный материал, но он придерживает его, словно ждет чего-то.

Внезапная смерть Николая I (18 февраля 1855) не приводит к немедленному взлету общественного движения. Многими современниками отмечалось, что переломной датой был не 1855, а скорее 1856 год. Герцен в предисловии «От издателя» ко второй книге «Голосов из России» отмечал «резкую и замечательную» разницу тона статей, написанных в 1856 году, по сравнению со статьями 1855 года. 21

Появились намеки на возрождение общественного движения, и это стало толчком к созданию первого альманаха «Полярная звезда» в Вольной типографии. В годовщину казни декабристов на сенатской площади 25 июля 1855 года вышел первый выпуск, на котором были профили пяти казенных в тот день декабристов.

Характеризуя цели издания в первом номере журнала, редактор-издатель писал: «План наш чрезвычайно прост. Мы желали бы иметь в каждой части одну статью по философии революции, и социализма, одну историческую или статистическую статью о России или о мире славянском, разбор какого-либо замечательного сочинения и одну оригинальную литературную статью, далее идет смесь, письма, хроника и пр. «. 22

Вдумаемся в изложенную Герценом концепцию своего издания. Он ставит задачу пропагандировать философию революции и социализма в основных, заглавных статьях разделов, тем самым задавая тон восприятию всего издания. Ясно, что и «разбор замечательного сочинения», и «литературная статья» задуманы как литературно-критические материалы, которые призваны учить читателя отбирать и оценивать художественную литературу с позиций реализма и народности. По сути, Герцен продолжал дело Белинского, придававшего огромное значение прогрессивной, вдумчивой литературной критике. Отделы «смесь», «письма», «хроника» давали редактору возможность помещать самые разные в жанровом отношении материалы, по сути своей отвечавшие общему духу, общей направленности издания. Как видим, основу издания, по мысли редактора, должны были составить самые серьезные жанры — научные и статистические статьи.

В первой книжке журнала помещены статьи, заметки, отрывки из «Былого и дум» Герцена, переписка Белинского с Гоголем по поводу «Выбранных мест из переписки с друзьями», письма Гюго, Прудона, Мишле, Маццини, приветствовавших издание «Полярной звезды».

«Полярная звезда» была первым изданием Герцена, получившим распространение в России. Известно, что ее первый номер уже в 1855 году проник не только в Европейскую Россию, но и в Сибирь, к ссыльным декабристам, которые встретили его с восхищением.

Выдержать строгую периодичность издания редактор не мог, так как материалы поступали нерегулярно и сама организация его подготовки и выпуска была достаточно сложной.

Смысл и суть содержания «Полярной звезды» Герцен еще более обостренно изложил во второй книжке журнала. В статье «Вперед! Вперед!» он писал: «На первый случай вся программа наша сводится на потребность гласности, и все знамена теряются в одном — в знамени освобождения крестьян с землею. Долой дикую цензуру и дикое помещичье право! Долой барщину и оброк! Дворовых на волю! А со становыми и квартальными мы сделаемся потом. «23 Во второй книжке было продолжено печатание «Былого и дум», в нее вошли запрещенные царской цензурой стихи Пушкина, Рылеева, статьи Н.И. Сазонова, Н.П. Огарева, письма из России.

Уже к 1856 году журнал имел надежный, постоянно пополняемый портфель: поток рукописей из России был достаточно объемным. Однако отбор материалов в «Полярную звезду» по-прежнему соответствовал первоначальному замыслу — высокое литературное качество и связь содержания с идеей освобождения крестьянства. С 1855 по 1862 год вышло семь книжек «Полярной звезды», последняя восьмая вышла в 1869 году. Запрещенные в России стихотворения, отрывки из «Былого и дум», теоретические статьи о социализме, материалы о декабристах составляют основное содержание «Полярной звезды».

Строгой периодичности альманаху достичь не удалось, но достигнутое оказалось настоящим прорывом в свободе слова и взглядов.

В начале 1857 года все напечатанное в Вольной типографии было распродано, материальные издержки стали окупаться, а лондонский издатель и книгопродавец Н. Трюбнер предпринял на свой счет вторые издания.

Более того, уже к середине 1856 года обнаружилось, что рукописей из России поступает так много, а по характеру своему они иногда столь значительно отличаются от направления «Полярной звезды», что необходимо время от времени издавать особые, составленные из этих рукописей сборники. Так возникли сборники «Голоса из России». Первый из них вышел в свет в июле 1856 года. «Мы не отвечаем за мнения, изложенные не нами», — счел нужным предупредить Герцен в предисловии.

Эти сборники выходили до 1860 года. В них помещали преимущественно записки по наболевшим вопросам, присланные из России. В общей сложности было выпущено 9 сборников.

В начале апреля 1856 года в Лондон приехал старый друг и единомышленник Герцена — Николай Платонович Огарев, который немедленно стал участвовать в изданиях Вольной типографии. Во второй книге «Полярной звезды» была помещена его статья «Русские вопросы» за подписью «Р.Ч.» («Русский человек»). С этого времени Огарев становится ближайшим помощником и соратником Герцена. Огареву, который только что приехал из России и живо чувствовал потребности русской общественной жизни, и принадлежала мысль — издавать в Лондоне новый периодический орган. Это издание должно было выходить чаще, чем «Полярная звезда», откликаться на все текущие события и вопросы русской жизни и быть удобным для распространения. По словам H.A. Тучковой-Огаревой, «Герцен был в восторге от этой мысли» и тут же предложил назвать новый орган «Колоколом». 24

Итак, первый этап деятельности Вольной русской типографии ставил задачу пропагандировать философию революции и социализма в основных, заглавных статьях разделов, тем самым задавая тон восприятию всего издания. Наиболее значимое издание этого периода — альманах «Полярная звезда». Строгой периодичности альманаху достичь не удалось, но достигнутое оказалось настоящим прорывом в свободе слова и взглядов.

3. «Колокол» — издание на злобу дня: практическое следствие и историческое значение

Огарев становится ближайшим помощником и соратником Герцена в Лондоне с 1856 года. Огареву, который только что приехал из России и живо чувствовал потребности русской общественной жизни, и принадлежала мысль — издавать в Лондоне новый периодический орган. Это издание должно было выходить чаще, чем «Полярная звезда», откликаться на все текущие события и вопросы русской жизни и быть удобным для распространения.

1 июля 1857 года вышел первый номер газеты «Колокол». Газета имела подзаголовок «Прибавочные листы к «Полярной звезде». Девизом издания стали начальные слова «Песни о колоколе» Шиллера — «Зову живых».

Направление «Колокола» было определено редакторами-издателями в специально выпущенном листке — извещении, в котором Герцен писал: «О направлении говорить нечего, оно то же, которое в «Полярной звезде», то же, которое проходит неизменно через всю нашу жизнь. Везде, во всем, всегда быть со стороны воли против насилия, со стороны разума против предрассудков, со стороны науки против изуверства, со стороны развивающихся народов против отстающих правительств. В отношении России мы хотим страстно, со всей горячностью любви, со всей силой последнего верования, чтоб с нее спали наконец ненужные свивальники, мешающие могучему развитию ее. Для этого мы теперь, как в 1855 году, считаем первым, необходимым, неминуемым, неотлагаемым шагом:

Освобождение от цензуры.

Освобождение крестьян от помещиков.

Освобождение податного сословия от побоев…»

Необходимость издания Герцен в том же сообщении объясняет тем, что «… события в России несутся быстро, их надобно ловить на лету, обсуждать тотчас. Для этого мы предпринимаем новое повременное издание. Не определяя сроков выхода, мы постараемся ежемесячно издавать один лист, иногда два, под заголовком «Колокол». 25

Таким образом, редакторы хотели повысить актуальность своей деятельности, обеспечить злободневность изданий. Газета, которую легче и проще, чем журнал «Полярная звезда», было формировать, в которой чаще всего отражались текущие события российской жизни, действительно смогла отражать многие острые проблемы, более оперативно реагировать на те или иные конкретные факты действительности.

Зная по опыту подготовки «Полярной звезды», сколь важна связь издания с читательской аудиторией, Герцен пишет в том же извещении: «Обращаемся ко всем соотечественникам, делящим нашу любовь к России, и просим их не только слушать «Колокол», но и самим звонить в него». 26

Вот что Лев Славин пишет о начале издания журнала:

«В первом номере был обширный обзор, подписанный «Р.Ч.» — псевдоним, которым первые годы пользовался Огарев. Его же — обзор министерства внутренних дел. Затем — отделы «Смесь» и «Правда ли?», где язвительное перо Герцена прошлось по различным случаям безобразного произвола в России. Вообще же первые номера…были составлены усилиями двух человек: Герцена и Огарева. Впоследствии редакция значительно расширила список сотрудников — и не только за счет корреспондентов из России… Герцен в этом отношении всегда проявлял широту. Его личные более чем холодные отношения с Сазоновым и Энгельсоном не помешали ему привлечь их к сотрудничеству. Двери его дома были для них закрыты, но широко открыты ворота в Вольную русскую типографию…Один из первых перевалочных пунктов был организован в Кенигсберге…В дальнейшем каналы проникновения «Колокола» в Россию умножились. Небольшой по размеру и тонкий «Колокол» свободно умещался в чемоданах с потайным отделением. Иногда ему придавали видимость тюков с упаковочной бумагой, и тогда «Колокол» проникал в Россию целыми кипами…Доходило до того, что в портовых городах за границей использовали прибывавшие туда военные суда: «Колоколом» начиняли стволы боевых орудий. Конечно, «Колокол» не выжил бы, если бы не связал себя единой кровеносной сетью с Россией. Он питал ее своей правдой и гневом, а она его — своими бедами и горестями. «Колокол» не был изданием эмигрантов для утешения их узкого круга. Сила его в том, что он стал народным органом. «. 27

В первое пятилетие своего существования «Колокол» имел в России неслыханный успех и приобрел исключительное влияние. Это было естественно в условиях общественного подъема, начавшегося после Крымской войны, роста крестьянского движения, постепенного нарастания революционного кризиса. «Колокол» отвечал на пробуждение в широких слоях русского общества потребность в свободном, бесцензурном органе антикрепостнического и демократического направления, открыто разрешающим наболевшие вопросы русской жизни.

Герцен и Огарев были основными авторами газеты. Герцен публиковал в ней публицистические статьи (напомним, что Герцен был одним из самых блестящих публицистов своего времени), Огарев — статьи по экономическим и юридическим вопросам в форме, хорошо понятной широкому читателю. Злободневные сообщения из России редактору приходилось литературно перерабатывать и снабжать примечаниями, в которых раскрывался смысл публикаций. Кроме того, издание включало стихотворения Огарева, Некрасова, М. Михайлова, революционные прокламации.

Из России в редакцию «Колокола» шла постоянная почта, которая и составляла основу издания.

Главенствующей линией содержания публикаций стала идея освобождения крестьян от крепостного права.

Редакторы «Колокола» настойчиво требовали «не выкупа усадебной земли, а выкупа всей земли, какую имеют в пользовании помещичьи крестьяне» («Колокол», л.35), и решительно восставали против предоставления помещику власти «начальнику общины» («Колокол», л.42 — 43), против установления для крестьян переходного, «срочно-обязанного» периода («Колокол», л.51), против отрезков земли в пользу помещика («Колокол», л.62). 28

Газета рассказывала об «ужасах помещичьей власти», с сочувствием сообщала о крестьянских волнениях, ставила вопрос о демократизации государственного строя в России, о замене самодержавия другим способом правления с участием земской государственной думы, крестьянского самоуправления, выборности государственных учреждений.

Были и критические письма в сторону «Колокола».

В листе 64 «Колокола» (1 марта 1860 года) было напечатано было «Письмо из провинции», подписанное «Русский Человек», которое представляет собой изложение позиций русской революционной демократии. Его автор упрекал Герцена в том, что он восхваляет царскую семью вместо того, чтобы обличать неправду, а также говорил о том, что единственное средство для коренных изменений в жизни русского человека — это топор.

Герцен прокомментировал это письмо предисловием, которое поместил в этом же номере журнала. «Мы расходимся с вами не в идее, а в средствах, — писал он, — не в началах, а в образе действования. Вы представляете одно из крайних выражений нашего направления… К топору…мы звать не будем до тех пор, пока останется хоть одна разумная надежда на развязку без топора. Чем глубже…мы всматриваемся в западный мир…тем больше растет у нас отвращение от кровавых переворотов…К метлам надо призывать, а не к топору!. Восстания зарождаются и возрастают, как все зародыши, в тиши и тайне материнского чрева, им надобно много сил и крепости, чтоб выйти на свет и громко кликнуть клич…Призвавши к топору, надобно иметь организацию…план, силы и готовность лечь костьми, не только схватившись за рукоятку, но схватив за лезвие, когда топор слишком расходится? Есть ли все это у вас?». 29

Разногласия между Герценом и революционной демократией, несмотря на свою глубину и серьезность, были разногласиями людей, по словам Герцена, «дружеского стана». 30

Уже с февраля 1858 года «Колокол» стал выходить дважды в месяц, а тираж его достигал 2500-3000 экземпляров. В 1862 году было выпущено 35 номеров. Так что сначала «Колокол» выходил ежемесячно, затем два раза в месяц и, наконец, почти еженедельно.

Правительство Александра II боялось герценовских разоблачений, было напугано его требованиями и чрезвычайно опасалось проникновения вольной печати в народ. Меры борьбы с лондонскими изданиями стали предметом постоянных забот царского правительства. Лица, уличенные в передаче изданий Вольной типографии или в связях с Герценом и Огаревым, подвергались преследованию. Русской печати запрещалось даже упоминать имя Герцена. В то же время за границей подкупленная пресса выступала против Герцена, изливая на него клевету и брань. Особенно старалась правительственная русская газета «Le nord», выходившая в Брюсселе на французском языке. За границей стали появляться книги, направленные против Герцена: книга «Искандер-Герцен» и брошюра Шедо-Феротти.

В 60-х годах позиция журнала и самого Герцена по всем основным вопросам принимает революционно-демократический характер. После объявления законов об «освобождении» крестьян высоко поднимаются волны народного моря, отражая глубокое недовольство крестьянства манифестом о воле. После детального ознакомления Герцена с законодательными актами царского правительства по крестьянскому вопросу, «Колокол» писал о «новом крепостном праве», о том, что народ обманут царем («Колокол», л.101). Герцен клеймит теперь «освобождение». «Колокол» выдвигает требование передачи крестьянам всей помещичьей земли (л.134).

После начала расстрелов крестьян, Герцен помещает в листе №105 от 15 августа 1861 года статью «Ископаемый епископ, допотопное правительство и обманутый народ», являющуюся обращением к народным массам: «Ты ненавидишь подъячего, боишься их — и совершенно прав; но еще в царя и архиерея…Не верь им!». Герцен отвергает либеральные попытки приукрасить действительность: «Маски долой! Лучше видеть звериные зубы и волчьи рыла, чем поддельную гуманность и покорный либерализм». Также Герцен указывает в статье на то, что «Колокол» на стороне русского мужика.

В «Колоколе» с середины 1861 года появляются передовые статьи, написанные простым языком, рассчитанные на широкие массы солдат и крестьян. «Колокол» обращается к народу и говорит ему: «Народу нужна земля и воля» (л.102). «Колокол» обращается к солдатам и на вопрос: «Что надо делать войску?» — отвечает: «Не ходить против народа» (л.111). 31

В 1859-1862 годах в качестве приложения к «Колоколу» было выпущено 13 отдельных листков, названных «Под суд!», которые разоблачали конкретные случаи беззакония в России. В них сообщались сведения об истязании крестьян, о жестоком обращении офицеров с солдатами, о злоупотреблениях чиновников.

С 1862 по 1864 год стало выходить приложение к «Колоколу» «Общее вече», рассчитанное на читателей и корреспондентов из народа. В приложении ставили вопросы свободы вероисповедания, перепечатывали в популярном изложении статьи из «Колокола».

С 1863 года начинается период упадка «Колокола». Это объясняется прежде всего тем, что поток корреспонденции из России резко уменьшается. Уменьшается и количество читателей. К концу года читателей остается всего около 500 и позднее более, чем до 1000 их число уже не понимается. С 15 мая 1864 год «Колокол» стал выходить один раз в месяц. С 15 июля прекратился выпуск «Общего веча». Через три года после выхода № 244-245 от 1 июля 1867 года издание «Колокола» уже не возобновлялось.

Практическое значение «Колокола» отражают воспоминания и отзывы современников. Общими фразами это значение можно выразить так: «глоток свободы», побуждение к действию, программа действий, руководство действием. Каждое социальное сословие находило в «Колоколе» свою истину.

Историческое значение «Колокола» в том, что обратившись с революционной проповедью к народу, «Колокол» сыграл существенную роль в революционном воспитании трудящихся масс, в подготовке русской революции.

Заключение

Герцен А. И прожил недолгую жизнь, всего 58 лет с 1812 по 1870 год, но получил славу и признание как писатель, философ и революционер.

В исторической науке его считают главой левого крыла западников. Он пропагандировал взаимосвязь философии со всеми науками, и не только гуманитарными, но естественными. А в своих литературных произведениях он не раз обращался к тому, что крепостной строй не является лучшим вариантом для цивилизованной страны, а именно такое будущее предполагает в своих взглядах Герцен для России.

Рассматривая неудачи революций в западных странах, он стал основоположником народничества, которое отражала взгляды Герцена на природу русского социализма. Таким образом, Герцен, это один из величайших философов и революционеров, который до последнего дня стремился к осуществлению своих планов и идей.

Практически идеи Герцена воплотились в создании им, вместе с помощниками, особенно другом детства Огаревым, Вольной русской типографии.

В России в середине девятнадцатого века создание типографии, которая работала бы без цензуры, было невозможно, поэтому местом для первой свободной типографии был выбран Лондон, куда Герцен приехал, будучи в эмиграции в 1852 году. Благодаря этой типографии появилась известность русской литературы за рубежом.

Одним из самых ярких явлений издательского дела XIX века стали именно бесцензурных изданий А.И. Герцена и Н.П. Огарева — альманаха «Полярной звезды», сборников «Голоса из России», газеты на злобу дня «Колокол», приложений к ним — которые они готовили в Лондоне. Начало и самый расцвет деятельности Вольной русской типографии приходится на 1850-е годы, завершение на 1860-е.

На первом этапе функционирования типографии мы увидели, что без связи со своим читателем (николаевская Россия) существование типографии было возможно лишь благодаря упорству Герцена. Политическая культура страха, взращенная николаевской Россией, не способствовала поддержке типографии ни русским корреспондентами, ни друзьями Герцена, проживающими в России.

На втором этапе работы типографии — эпоха правления Александра II — в условиях всеобщего возбуждения общественной мысли в надеждах на перемены, типография получила, наконец, и своего читателя (а «Колокол» читали все — противники и защитники — и своих корреспондентов.

Поставленная на службу русского освободительного движения книгоиздательская деятельность Герцена и Огарева, явила пример подготовки массово-политических, научных, научно-художественных публикаций, имевших одно ярко выраженное политическое направление. Это направление было определено редактором-издателем на основе выработанных философских, социальных, политических воззрений, которых он придерживался. Очевидно, управляющее значение тут имело содержание материалов. Исходя из специфики содержания, издатель разработал определенную систему изданий различных типов и видов. Российская журналистика только благодаря Герцену получила возможность развиваться и совершенствоваться, он же открыл путь и для оппозиционного течения российской журналистики. То как Герцен ратовал за дело свободы, справедливости и борьбы с цензурой, может быть примером для подражания. Ведь именно желание положить свою жизнь во благо своего народа — отличительная особенность жизненного пути Герцена.

Издания Герцена и Н.П. Огарёва, которые вышли из Вольной русской типографии в Лондоне, накануне и в годы революционной ситуации 1859-1861 годов в России способствовали революционному пробуждению русского общества.

Список использованной литературы

1. Валовой Д., Валовая М., Лапшина Г. Дерзновение. — М.: «Мол. гвардия», 1989. — 314 с.

2. Герцен А. И.: Биобиблиографическая справка // Русские писатели. Биобиблиографический словарь. Т.1. /Под редакцией П.А. Николаева. — М.: Просвещение, 1990, С.156-157.

3. Герцен А.И. Собрание сочинений в 30 тт. — М.: Издательство Академии Наук СССР, 1954-1965 гг.

4. История отечественной журналистики XVIII — XIX веков. — М.: МГСУ, «Союз», 2000. — 456 с.

5. Прокофьев В. Герцен. ЖЗЛ. — М., «Молодая гвардия», 1979. — 367 с.

6. Славин Л.И. Ударивший в колокол. — М.: Изд-во политической литературы, 1986. — 267 с.

7. Соловьева (В.Д. Смирнова) Е.А. Александр Герцен. Его жизнь и литературная деятельность. (1897). Биографическая библиотека Флорентия Павленкова. — М., 2009. — 157 с.

8. Туниманов В.А. А.И. Герцен // История русской литературы. В 4-х тт. Том 3. — Л.: Наука, 1980, С.45-58.

9. Тучкова-Огарева Н.А. Воспоминания / Под общ. ред. С.Н. Голубова и др. — М.: Гос. изд-во Худож. лит., 1959 — 478 с.

10. Эйдельман Н.Я. Тайные корреспонденты «Полярной звезды». — М.: Наука, 1966. — 278 с.

11. Эльсберг Я.Е. Герцен. — М.: Государственное Изд-во художественной литературы, 1956. — 498 с.

1 Герцен А.И. Собрание сочинений в 30 тт. — М.: Издательство Академии Наук СССР, 1954-1965 гг.

2 Тучкова-Огарева Н.А. Воспоминания /Под общ.ред. С.Н. Голубова и др.- М.: Гос. изд-во Худож. лит., 1959- 478 с.; Соловьева (В. Д. Смирнова) Е.А. Александр Герцен. Его жизнь и литературная деятельность. (1897). Биографическая библиотека Флорентия Павленкова.- М.,2009.- 157 с.; Славин Л.И. Ударивший в колокол.- М.: Изд-во политической литературы, 1986.- 267 с.

3 Эйдельман Н. Я. Тайные корреспонденты «Полярной звезды».- М.: Наука, 1966.- 278 с.; Эльсберг Я.Е. Герцен.- М.: Государственное Изд-во художественной литературы, 1956.- 498 с.

4 Герцен А. И.: Биобиблиографическая справка //Русские писатели. Биобиблиографический словарь. Т. 1. /Под редакцией П. А. Николаева.- М.: Просвещение, 1990, С.156-157.; История отечественной журналистики XVIII – XIX веков. – М.: МГСУ, «Союз», 2000.- 456 с.

5 Валовой Д., Валовая М., Лапшина Г. Дерзновение.- М.: «Мол. гвардия», 1989, С.194.

6 Валовой Д., Валовая М., Лапшина Г. Дерзновение.- М.: «Мол. гвардия», 1989, С.195.

7 Соловьева (В. Д. Смирнова) Е.А. Александр Герцен. Его жизнь и литературная деятельность. (1897). Биографическая библиотека Флорентия Павленкова.- М.,2009, С.9.

8 Валовой Д., Валовая М., Лапшина Г. Дерзновение.- М.: «Мол. гвардия», 1989, С.196-197.

9 Соловьева (В. Д. Смирнова) Е.А. Александр Герцен. Его жизнь и литературная деятельность. (1897). Биографическая библиотека Флорентия Павленкова.- М.,2009, С.12.

10 Туниманов В.А. А. И. Герцен // История русской литературы. В 4-х тт. Том 3.- Л.: Наука, 1980, С.49.

11 Валовой Д., Валовая М., Лапшина Г. Дерзновение.- М.: «Мол. гвардия», 1989, С.217.

12 Валовой Д., Валовая М., Лапшина Г. Дерзновение.- М.: «Мол. гвардия», 1989, С.231-232.

13 А. И. Герцен. Собрание сочинений в 30 тт.Т.7. — М.: Издательство Академии Наук СССР, 1958, С.186.

14 Там же.

15 Прокофьев В. Герцен. ЖЗЛ.- М., «Молодая гвардия»,1979, С.5.

16 Эйдельман Н. Я. Тайные корреспонденты «Полярной звезды».- М.: Наука, 1966, С.34.

17 Эйдельман Н.Я. Тайные корреспонденты «Полярной звезды».- М.: Наука, 1966, С.39.

18 Там же. С.48.

19Эйдельман Н. Я. Тайные корреспонденты «Полярной звезды».- М.: Наука, 1966, С.51.

20 А. И. Герцен. Собрание сочинений в 30 тт. Т.9. — М.: Издательство Академии Наук СССР, 1958, С.15.

21 Эйдельман Н. Я. Тайные корреспонденты «Полярной звезды».- М.: Наука, 1966, С.54.

22 А. И. Герцен. Собрание сочинений в 30 тт. Т.8. — М.: Издательство Академии Наук СССР, 1958, С.223.

23 А.И. Герцен. Собрание сочинений в 30 тт. Т.8. — М.: Издательство Академии Наук СССР, 1958, С.226.

24 Тучкова-Огарева Н.А. Воспоминания / Под общ. ред. С.Н. Голубова и др.- М.: Гос. изд-во Худож. лит., 1959, С.221.

25 А. И. Герцен. Собрание сочинений в 30 тт. Т.8. — М.: Издательство Академии Наук СССР, 1958, С.525.

26 Там же.

27 Славин Л.И. Ударивший в колокол.- М.: Изд-во политической литературы, 1986, С.56-58.

28 Эльсберг Я.Е. Герцен.- М.: Государственное Изд-во художественной литературы, 1956, С.439.

29 А. И. Герцен. Собрание сочинений в 30 тт. Т.7. — М.: Издательство Академии Наук СССР, 1958, С.323-330.

30 Эльсберг Я.Е. Герцен.- М.: Государственное Изд-во художественной литературы, 1956, С.467.

31 Эльсберг Я.Е. Герцен.- М.: Государственное Изд-во художественной литературы, 1956, С.476-479.

Контрольная работа: Методика організації курсового й дипломного проектування

Вищий навчальний заклад

Українська академія банківської справи

Національного банку України

Кафедра менеджменту

Контрольна робота

з дисципліни

«Методика викладання у ВШ і Болонський процес»

Студента

заочної форми навчання

Група ЗММ-01

Викладач:

доц. Бондаренко А.Ф.

Суми

2011

ЗМІСТ

1 Методика організації курсового й дипломного проектування

2 Дистанційна система освіти

3 Відмінні риси модульного навчання

Список використаних джерел

1. Методика організації курсового й дипломного проектування

Курсовий проект (робота). Це самостійно виконана і подана в рукописному (комп’ютерному) вигляді навчально-дослідна робота аналітично-розрахункового характеру на певну тему.

Метою курсового проектування є поглиблення знань з навчальної дисципліни, формування умінь та навичок самостійного узагальнення думок вчених, передового досвіду в певній галузі науки, аналізу системи практичного застосування знань при вирішенні різноманітних виробничих питань.

Курсовий проект відрізняється від курсової роботи наявністю конкретного об’єкта наукових досліджень (окремі підприємства організації або галузі) і розрахунково-проектного розділу, який повинен виконуватися на матеріалах цього об’єкта з метою надання науково-обґрунтованих пропозицій виробництву. Загальний обсяг курсового проекту становить 50—60 сторінок рукописного тексту, а курсової роботи 40—50 сторінок.

Курсовий проект є завершальним етапом у вивченні певної навчальної дисципліни. Написання курсового проекту є базою для виконання студентами більш складного завдання — дипломного проектування.

Тематика курсових проектів (робіт) повинна відповідати задачам навчального курсу і тісно погоджуватися з практичними потребами конкретної спеціальності. Студенти самостійно вибирають тему за розробленою кафедрою тематикою курсового проектування. Студентам, які не обрали тему курсового проекту у встановлений термін викладач визначає тему самостійно.

Зробити самостійну роботу студентів більш організованою, підвищити ефективність використання часу студента під час курсового проектування допомагає викладач. Для цього ведучий курсу розробляє Графіки індивідуальних консультацій.

Готуючи студентів до вирішення завдань курсового проектування викладач розкриває їм технологію ефективної самостійної індивідуальної роботи звертає увагу на головні моменти, основні та додаткові літературні джерела, які мають пряме або побічне відношення до даного питання. Інакше кажучи, викладач підказує, як організувати раціональний режим робочого часу і які методи, форми та засоби використати для ефективного вирішення завдання у визначений час.

План курсового проекту студент складає самостійно на основі орієнтовних планів, погоджуючи його з викладачем. При складанні детального плану студент може дещо інакше формулювати назви розділів, змінювати перелік питань, послідовність їх викладення, якщо це обґрунтовано досягненням мети дослідження.

На основі складеного детального плану студенти приступають до збирання вихідного фактичного матеріалу. Дослідження в курсовому проекті слід проводити за даними об’єкта господарювання щонайменше за три роки. Зібрану інформацію піддають статистичному та аналітичному обробленню, складають схеми, аналітичні таблиці, графіки.

При написанні курсового проекту (роботи) слід прагнути до стислих і точних формулювань у викладенні кожного питання уникати дублювання. «Курсовий проект повинен бути ретельно відредагованим, в кінці проекту повинен стояти підпис студента і дата завершення його оформлення.

Загальними вимогами до курсового проекту є актуальність даної теми, науковий підхід до вирішення проблемних питань практична значимість пропозицій, а також чіткість побудови його структури, логічна послідовність викладу матеріалу, обґрунтована цілісність висновків і рекомендацій, гарне оформлення.

Захищається курсовий проект (робота) перед комісією в складі комісії (викладачів кафедри за участю керівника проекту). Результати захисту курсового проекту (роботи) оцінюються за 4- бальною шкалою («відмінно», «добре», «задовільно», «незадовільно») або за 100-бальною шалою.

Робота студента над дипломною роботою (проектом).

Дипломна (випускна) робота є заключним етапом навчання у вищому навчальному закладі і призначена для формування у студентів уміння під керівництвом наукового керівника провести науково-дослідну роботу за визначеною темою. Дипломна робота повинна бути комплексною і обов’язково включати розділ, присвячений економічному обґрунтуванню прийнятих рішень.

Дипломна (випускна) робота повинна показати уміння і здатність майбутнього фахівця самостійно працювати зі спеціальною літературою, використовувати внутрішню і зовнішню інформацію, застосовувати різні економічні методи дослідження, використовувати комп’ютерні програми, виконувати фінансовий і економічний аналіз, і робити розрахунки, вміти узагальнювати і давати рекомендації, використовуючи комплекс методів дослідження.

До завдань дипломної (випускної) роботи відносяться:

систематизація, закріплення і розширення теоретичних і практичних знань з обраної спеціальності;

поглиблення навичок самостійної роботи зі спеціальною літературою, нормативними документами, фактичними статистичними, бухгалтерськими й економічними даними;

удосконалення навичок щодо розроблення техніко-економічних показників, пов’язаних з аналізом і обґрунтуванням раціональної роботи підприємства (Організації) у нових умовах господарювання;

придбання майбутніми фахівцями навичок прийняття господарських рішень на насиченому конкурентами ринку;

формування у студентів стійких навичок самостійно формулювати цілі, завдання і принципи управління соціально-економічними системами;

закріплення навичок з розроблення обґрунтованих рекомендацій і пропозицій, ясного й чіткого викладу теоретичного практичного матеріалу з досліджуваної проблеми.

Якість дипломної роботи багато в чому залежить від обраної теми та її плану. Тема дипломної роботи має відображати виробничі функції та типові завдання діяльності, які надані в Державному стандарті вищої освіти Міністерства освіти і науки України (ДСВО МОНУ) «Освітньо-кваліфікаційна характеристика спеціаліста (магістра)» за відповідною спеціальністю. Тематика кваліфікаційних проектів (робіт) визначається у варіативній компоненті ДСВО відповідно до спеціалізації або програми підготовки спеціалістів (магістрів) вищих навчальних закладів. Тематику дипломних (випускних) робіт розробляє випускова кафедра. Студент самостійно обирає тему роботи із запропонованого списку, що є на кафедрі, керуючись схильністю до визначеного виду діяльності, відповідності науковим інтересам, базою практики і місцем майбутньої роботи. Студент може самостійно запропонувати тему роботи, виходячи з її актуальності, що відповідає спеціальності, науковим інтересам і сучасним умовам розвитку наукових досліджень, визначених для обраної проблеми, а також, якщо тема представляє наукову і практичну цінність.

У більшості випадків дипломна робота є продовженням курсової роботи (проекту). Студент може виконувати роботу за тематикою, яка пов’язана із замовленням реально діючого підприємства.

Дипломна (випускна) робота має свою специфіку і її деталі завжди потрібно погоджувати з науковим керівником. Керівник закріплюється рішенням завідувача кафедри за погодженням зі студентом після подачі останнім на кафедру заяви про закріплення теми дипломної роботи. Студент повинен разом зі своїм керівником розробити календарний план-графік з підготовки дипломної роботи.

Дипломна робота може бути реферативною, і дослідницькою. У першому випадку робота має теоретичний характер і пишеться на основі аналізу й узагальнення ряду літературних джерел: монографій, брошур, статей та ін. Студент повинен на основі аналітичного матеріалу дати оцінку вивченим роботам, викласти точку зору з досліджуваної проблеми, запропонувати обґрунтовані пропозиції і зробити висновок. Якщо робиться дослідницький характер, то студент використовує як методичну літературу, так і власні спостереження, результати експериментів, які він проводив.

Випускна робота повинна містити: вступ, теоретичну частину, і узагальнення науково-практичних даних, проектний розділ, висновки. Комплексне використання наукових методів (монографічного, розрахунково-конструктивного, порівнянь, економіко-математичних, експертних, графічних тощо) дозволить зробити правильні висновки й узагальнення.

Об’єктом дослідження дипломної (випускної) роботи може бути підприємство, організація або інша установа будь-якої форми власності, галузь виробництва на рівні району, області, держави.

У вступі дається обґрунтування актуальності обраної теми роботи. Наводяться не вирішені іншими авторами завдання, що формують у підсумку визначений напрям досліджень. Виходячи з цього, формується мета роботи. Для досягнення поставленої мети формується коло завдань, формулювання яких відповідає змісту роботи. Кожне завдання це сукупність окремих елементів, що складають за змістом окремі підрозділи глав роботи. У вступі також вказуються використані аналітичні матеріали і методи дослідження.

У теоретичному розділі розкривається стан проблеми, аналізуються найважливіші напрями дослідження, розглядаються основні складові теми, аргументується власна точка зору із спірних та невирішених питань. Наводиться система обраних економічних показників і способи їх обчислення. При цьому обов’язково необхідно посилатися на літературні джерела, де наводяться ті чи інші положення авторів.

У другому розділі дається організаційно-економічна характеристика умов виробництва. Тут треба вказати місце розташування господарства, розміри виробництва, організаційну структуру і структуру управління, основні техніко-економічні показники, що відповідають специфіці обраної теми; показники спеціалізації, інтенсивності, ефективності і фінансового стану.

У третьому розділі дипломної роботи на прикладі конкретного підприємства розробляються науково-обґрунтовані пропозиції (проект) по обраній тематиці дослідження і дається економічне обґрунтування пропонованих заходів.

У висновках перелічуються результати, отримані при вирішенні поставлених завдань, описується теоретичне, методичне і практичне значення отриманих результатів; пропонуються рекомендації з їх застосуванням у навчальному процесі і виробництві.

Список використаних джерел слід розміщувати в порядку згадування джерел у тексті за їх наскрізною нумерацією або за абеткою. У другому випадку список використаної літератури слід складати з такою схемою: 1) закони України і підзаконні акти; 2) нормативні акти та інструкції, 3) навчальна, монографічна і періодична літера, тура; 4) практичний матеріал. При посиланнях на літературне джерело слід вказувати його порядковий номер у списку літератури із зазначенням відповідних сторінок, наприклад: [11, с. 23].

Виконання дипломної (магістерської) роботи потребує глибоких теоретичних знань, уміння їх використовувати на практиці. Матеріали про результати діяльності підприємств (організацій), на базі яких виконується дипломна (випускна) робота, збираються під час проходження практики. При обробленні зібраного матеріалу особлива увага повинна приділятися наочності і змісту таблиць, рисунків, схему графіків. Вибір виду ілюстрацій залежить від змісту матеріалу і поставленої мети. Таблиці повинні бути уніфіковані, а цифрова інформація достовірною.

У першій редакції робота повинна бути представлена науковому керівникові за 30 днів до захисту. У закінченому вигляді робота представляється науковому керівникові за 15 днів до початку захисту, а за 10 днів — завідувачу кафедри. Студент допускається до захисту дипломної роботи за наявності: завдання на дипломну роботу; оформленої і підписаної студентом і науковим керівником дипломної роботи; відгуку наукового керівника; рецензії на роботу провідного фахівця з даної проблеми (викладача іншої кафедри або іншого ВНЗ); оформленого ілюстративного матеріалу по захисту; тез доповіді.

Завдання на дипломну роботу (виробничий запит) — документ, у якому визначається об’єкт дипломного проектування та організаційно-інформаційні умови, які надаються студенту для його науково-дослідної діяльності.

У відгуку науковий керівник визначає теоретичний рівень роботи, глибину дослідження, обґрунтованість рекомендацій, елементи новизни, підготовленість студента до самостійної роботі за відповідною спеціальністю.

Рецензія повинна містити оцінку дипломної роботи (проекту) за п’ятибальною шкалою. Негативна рецензія не може бути підставою для відхилення роботи від захисту.

Виробничий відгук— документ, який підтверджує актуальність та значущість дипломної роботи для даного об’єкта дослідження (підприємства або організації), визначає рівень розкриття теми дослідження.

Доповідь по захисту дипломної роботи повинна бути змістовною, у межах 10—12 хв. Спочатку необхідно охарактеризувати об’єкт дослідження, проаналізувати його організаційно-економічні складові і зробити висновки. Це займає не більше ніж 30 % часу, відведеного для доповіді. Друга частина присвячується викладу суті запропонованих заходів і обґрунтуванню їх ефективності. Під час доповіді необхідно звертати увагу членів ДЕК на демонстраційний матеріал, коротко пояснюючи його зміст. Після доповіді студент відповідає на питання членів ДЄК.

За результатами захисту магістерської роботи державна екзаменаційна комісія приймає рішення про присвоєння спеціалісту відповідної кваліфікації і про видачу йому диплома державного зразка.

2. Дистанційна система освіти

Трансформаційні процеси в освіті у ХХІ столітті взаємопов’язані з динамікою соціально-економічних, індустріально-технологічних і матеріально-технічних перетворень. Саме за таких умов особливо важливим є визначення стратегічних напрямів наукового пошуку – балансу групового й індивідуального навчання. Очевидною є тенденція до зменшення частки очної форми освіти і зростання ролі сучасної – дистанційної. Тому на нинішньому етапі розвитку дидактичної науки дослідження об’єкта і предмета дистанційного навчання набуває особливої актуальності, зокрема – пошук теоретико-методологічних закономірностей розвитку і впровадження комп’ютерних педагогічних технологій в освітній процес, визначення місця і ролі комп’ютерно орієнтованих педагогічних засобів у групових та індивідуальних формах навчання. Водночас варто зазначити, що сьогодні відсутня чітка визначеність у теоретико-методичних підходах дидактичного проектування програмно-педагогічних засобів, їх застосування у денній, вечірній, заочній, дистанційній формах навчання й екстернаті.

У ринкових умовах проблема педагогічної практики полягає в тому, що для широкого загалу населення особливо актуальною стала потреба отримання освітніх послуг без відриву від виробництва. Особливого значення набуває створення умов для оволодіння одночасно двома і більше спеціальностями. У цьому контексті класичне навчання є неефективним щодо надання освітніх послуг, а його індивідуальне представлення переважно спирається на організаційно-педагогічні закономірності заочної форми навчання й екстернату та на програмно-технічні можливості сучасних інформаційно-комунікаційних технологій.

За характером функціонування внутрішніх і зовнішніх аспектів освітнього процесу можна виокремити дві суттєві відмінності, що характеризують умови суб’єкт-об’єктної взаємодії учасників освітнього процесу, варіанта нормативно-організаційного регламенту і використання навчально-методичних і матеріально-технічних засобів. Ці відмінності дозволяють виокремити дві форми освіти: очну і дистанційну (рис.1).

Методика організації курсового й дипломного проектуванняМетодика організації курсового й дипломного проектуванняМетодика організації курсового й дипломного проектування

Рис.1 Форми освіти і навчання

Головною ознакою очної освіти є цілісний, організований у навчальному закладі організаційно-педагогічний процес спільної двосторонньої навчально-пізнавальної діяльності тих, хто навчається, з тими, хто їх навчає.

Цей освітній процес має денну і вечірню форми навчання, головними організаційно-педагогічними формами суб’єкт-об’єктної взаємодії в яких виступають групові форми навчальних занять: урок, лекція, семінар тощо.

Для очної освіти характерний жорсткий регламент навчального процесу, в основі якого закладено заданий перелік навчальних дисциплін, чітке кредитування навчального часу, обмежені можливості індивідуалізації навчальних планів і програм.

Дистанційна освіта – це організаційно-педагогічний процес, характерною ознакою якого є опосередкована взаємодія тих, хто надає освітні послуги, з користувачами цих послуг у створеному навчальним закладом інформаційному навчальному середовищі.

Характерними рисами дистанційної освіти можна виділити:

— Гнучкість: учні, студенти, слухачі, що одержують дистанційну освіту, в основному не відвідують регулярних занять, а навчаються у зручний для себе час та у зручному місці.

— Модульність: в основу програми дистанційної освіти покладається модульний принцип; кожний окремий курс створює цілісне уявлення про окрему предметну область, що дозволяє з набору незалежних курсів-модулів сформувати навчальну програму, що відповідає індивідуальним чи груповим потребам.

— Паралельність: навчання здійснюється одночасно з професійною діяльністю (або з навчанням за іншим напрямком), тобто без відриву від виробництва або іншого виду діяльності.

— Велика аудиторія: одночасне звернення до багатьох джерел навчальної інформації великої кількості учнів, студентів та слухачів, спілкування за допомогою телекомунікаційного зв’язку студентів між собою та з викладачами.

— Економічність: ефективне використання навчальних площ та технічних засобів, концентроване і уніфіковане представлення інформації, використання і розвиток комп’ютерного моделювання повинні призвести до зниження витрат на підготовку фахівців.

— Технологічність: використання в навчальному процесі нових досягнень інформаційних технологій, які сприяють входженню людини у світовий інформаційний простір.

— Соціальна рівність: рівні можливості одержання освіти незалежно від місця проживання, стану здоров’я і соціального статусу.

— Інтернаціональність: можливість одержати освіту у навчальних закладах іноземних держав, не виїжджаючи зі своєї країни та надавати освітні послуги іноземним громадянам і співвітчизникам, що проживають за кордоном.

— Нова роль викладача: дистанційна освіта розширює і оновлює роль викладача, робить його наставником-консультантом, який повинен координувати пізнавальний процес, постійно удосконалювати ті курси, які він викладає, підвищувати творчу активність і кваліфікацію відповідно до нововведень та інновацій.

— Позитивний вплив на студента (учня, слухача) : підвищення творчого та інтелектуального потенціалу людини, що одержує дистанційну освіту, за рахунок самоорганізації, прагнення до знань, використання сучасних інформаційних та телекомунікаційних технологій, вміння самостійно приймати відповідальні рішення.

— Якість: якість дистанційної освіти не поступається якості очної форми навчання, оскільки для підготовки дидактичних засобів залучається найкращий професорсько-викладацький склад і використовуються найсучасніші навчально-методичні матеріали; передбачається введення спеціалізованого контролю якості дистанційної освіти на відповідність її освітнім стандартам.

Соціальне значення полягає у можливості позитивного впливу на вирішення таких проблем як:

підвищення рівня освіченості суспільства і якості освіти;

реалізація потреб населення в освітніх послугах;

підвищення соціальної і професійної мобільності населення, його підприємницької і соціальної активності;

збереження та поновлення знань, кадрового і матеріально-технічного потенціалу, що накопичені вітчизняною системою освіти;

формування єдиного освітнього простору в рамках усього світового співтовариства.

За зовнішніми чинниками інформаційному навчальному середовищу дистанційної освіти властиві гнучкість і модульність побудови, оперативність оновлення, особистісна орієнтація змісту і методів навчання. За внутрішніми чинниками дистанційну освіту характеризують паралельність, віддаленість, асинхронність і масштабність процесу навчання.

Цьому освітньому процесу притаманні заочна форма навчання, екстернат і дистанційне навчання як нова дидактична форма. Головними організаційно-педагогічними особливостями суб’єкт-об’єктної взаємодії зазначеної форми є сесійні збори з проведенням лекцій, семінарів, інших видів занять, оцінно-контрольних заходів, що притаманні денній формі навчання, і самостійна робота слухачів у міжсесійні періоди. Екстернат передбачає навчання за індивідуальними навчальними планами і графіками.

Аналіз практичної реалізації зовнішніх і внутрішніх чинників навчального процесу, характерних для дистанційної форми, свідчить, що для виокремлення її у самостійну дидактичну форму недостатньо переліку дидактичних характеристик, відмінних від заочної та екстернату. В методологічному плані на основі філософського базису невдалими є спроби надати хоча б якесь обґрунтування дистанційному навчанню як категорії форми. Дистанційне навчання не співвідноситься з поняттям «форма» ні як категорія дидактики, ні як категорія філософії. Дистанційна освіта, побудована за законами дидактико-психологічного проектування програмно-педагогічних засобів та їх організаційно-педагогічної інтеграції, за освітніми стандартами може бути відокремлена як нова самостійна форма навчання. Найімовірніше, такою формою може бути віртуальне навчання, а головною організаційно-педагогічною і дидактико-психологічною технологією цієї форми буде комп’ютерно-орієнтоване навчальне середовище, створене навчальним закладом або їх групою.

У такому разі дистанційна освіта буде реалізовуватися на основі притаманних їй комп’ютерно-орієнтованих педагогічних технологій.

Для заочного навчання й екстернату головними стануть кейс-технології, що є пакетом підручників, навчальних посібників, навчально-методичних комплексів, збірників завдань, робочих зошитів тощо. Ці матеріали, зазвичай, можуть бути друкованими на папері, супроводжуватись аудіо- та відеоматеріалами, комп’ютерними навчальними програмно-педагогічними засобами на магнітних і лазерних носіях.

Первинним у застосуванні кейс-технології є тестова експертиза того, хто навчається. За результатами тестування визначається зміст і обсяг матеріалів, які формують навчальний портфель (кейс), послідовність, порядок і форми проведення поточного, тематичного і заключного контролю.

Технологія кореспондентського навчання у дидактичному плані практично не відрізняється від кейс-технології. Її відмінністю є лише форма доправлення пакета навчальних матеріалів з використанням послуг поштового зв’язку. Це зумовлює те, що формування пакета навчально-методичних матеріалів здійснюється помодульно. Відповідно, і звітність відбувається за цим самим принципом. Завершальний звіт проводиться у формі очних екзаменів і заліків.

Технологія мережевого навчання базується на максимальному використанні можливостей інформаційно-телекомунікаційних технологій. Основу дидактичного забезпечення мережевого навчання становлять електронні підручники та електронні навчально-методичні комплекси. Використовуючи сучасні телекомунікаційні засоби зв’язку, той, хто навчається, отримує можливість дистанційного доступу і користування всіма комп’ютерно-орієнтованими інформаційно-навчальними ресурсами навчального закладу. Той, хто навчається самостійно, організує своє навчання, керуючись навчальними планами, програми і графіком навчального процесу відповідного закладу.

Для віртуального навчання головною педагогічною технологією буде технологія формування і реалізації комп’ютерно-орієнтованого інформаційно-навчального середовища, в основі якої лежить системно організована сукупність організаційно-педагогічних, психолого-дидактичних, комунікаційних та програмно-технічних заходів і засобів дистанційного навчального процесу.

Для зазначених технологій дистанційної освіти, на відміну від очної форми, характерним є використання ще й інформаційно-комунікаційних технологій. Інформаційно-комунікаційні технології – це сукупність засобів, способів, методів збирання, оброблення, збереження, передавання і використання інформації для створення умов виникнення і розвитку процесів навчально-інформаційної взаємодії між тим, хто вчить, і тим, хто вчиться, з метою отримання очікуваних педагогічних результатів.

Реалізація інформаційно-комунікаційних технологій вимагає застосування відповідних технічних і програмних засобів організації навчального процесу та навчання. До технічних засобів належать персональні комп’ютери, сканери, цифрові фото- і відеокамери, відеомагнітофони, телевізори, проектори, інтерактивні дошки.

Формування інформаційно-навчального середовища дистанційної освіти здійснюється за допомогою різноманітних мультимедійних засобів, що дозволяють об’єднувати в одній програмно-технічній системі графіку, звук, відео, виконувати гіперпереходи, формувати відео- та анімаційні фрагменти, створювати графічні звукові ефекти.

Ще однією особливістю дистанційної освіти є те, що носієм інформаційного навчального середовища є освітні портали, об’єднані цілісною тематикою навчальних предметів і дисциплін, які визначають зміст навчання і компетентність особистості відповідно до тієї чи іншої спеціальності.

Ураховуючи зазначене вище, а також зміст визначень розглядуваного поняття провідними вченими, розглядаємо дистанційну освіту як особливу форму, яка поєднує елементи заочного, віртуального навчання та екстернату з притаманними для них компонентами опосередкованої суб’єкт-об’єктної взаємодії того, хто надає освітні послуги, з тим, хто користується ними (Рис.2). При цьому, на нашу думку, віртуальну форму навчання варто вважати головною, а основною педагогічною технологією віртуального навчання – інформаційне навчальне середовище.

3. Відмінні риси модульного навчання

Модульна, тестова і рейтингова форми існують і використовуються для різноманітних оцінок дуже давно. Ще в минулих століттях у гімназіях та інших учбових закладах завжди визначався і був усім відомий перший учень. При візиті до учбового закладу іменитого гостя або високого начальства йому подавали для знайомства останній твір першого учня закладу.

Після цього гостю представляли першого учня і вони мали бесіду наодинці. Ця бесіда визначала рівень підготовки і стан навчального процесу в учбовому закладі і навіть подальший службовий стан керівництва цього закладу. Можна тільки здогадуватись, як уважно і ретельно визначали першого учня.

Модульна форма передбачає поділ навчального матеріалу на окремі тематичні блоки, або модулі. Ці синоніми означають певний об’єм учбового матеріалу, який можна вивчати окремо, і по якому можна проводити окремі випробовування. До них можуть входити програми курсу, конспекти лекцій, методичні розробки, довідковий матеріал, задачі, тести, контрольні запитання тощо.

Відзначимо деякі характерні риси модульної форми підготовки навчально-методичного матеріалу. По-перше, модульна форма дозволяє викладачам в умовах відсутності підручників готувати навчальний матеріал окремими тематичними модулями, не чекаючи повної готовності всього майбутнього підручника. Модулі у вигляді невеликих брошур можна попередньо розмножувати на комп’ютері, ксероксі, ризографі або будь-якій копіювальній техніці невеликими накладами, постійно вносячи поправки і доповнення.

Через певний час із відкоригованих і відшліфованих таким чином модулів можна скласти відповідний підручник і друкувати його більш масовими накладами (якщо в цьому виникне потреба). По-друге, учбовий матеріал модулів у електронному варіанті слід ввести в учбові комп’ютери загального користування з розрахунку на те, щоб кожен студент за своїм власним бажанням міг користуватись цим матеріалом і навіть отримувати паперові чи електронні копії.

По-третє, матеріал цих модулів у електронному варіанті можна виставити на WEB-сторінці мережі Internet, зробивши таким чином крок у напрямку до Асоціації учбових закладів із дистанційною формою навчання. Кожен студент очної чи заочної форми навчання або ж будь хто за певних умов зможе мати вільний доступ до навчального матеріалу незалежно від часу і відстані. Паралельно з роботою по забезпеченню навчального процесу дидактичним матеріалом у вигляді модулів слід готувати систему контролю знань, умінь і навичок.

Це можуть бути як традиційні контрольні, курсові, практичні, лабораторні роботи, семінари, колоквіуми тощо, так і різного об’єму, форми і ступеню складності тести. Не торкаючись технологій контролю, яких може бути безліч, зауважимо тільки, що кожна робота студента повинна оцінюватись якомога більш диференційовано. За роботу над кожним модулем студент, таким чином, отримає певну кількість балів. На протязі семестру кількість таких робіт буде, як мінімум, не менше кількості модулів.

Контрольні роботи (тести) можуть бути і дуже короткими (3-5 хв.), контролюючи при цьому не тільки знання, а й присутність студентів, особливо на початку і наприкінці занять. Цим способом може контролюватись, стимулюватись і навіть заохочуватись дисципліна навчального процесу.

Наприкінці навчального семестру повинен бути підсумковий контроль у вигляді такої письмової роботи, яка охоплювала б повністю всі модулі. Це дозволить зрозуміти зв’язки між окремими модулями, об’єднати їх в єдине ціле і створити цілісну картину прочитаного курсу.

Кожний вид контролю може мати попередньо визначену питому вагу у загальному підсумку балів і орієнтувати відношення студентів до того чи іншого роду занять.

Підсумовуючи сказане, відмітимо, що модульна система з рейтинговою оцінкою знань спонукає до активної продуктивної праці зі зворотним зв’язком і до творчого пошуку всіх учасників навчального процесу — як студентів, так і викладачів. При цьому відбувається не тільки практична комп’ютеризація навчального процесу, але й знайомство з сучасними комп’ютерними технологіями.

Для сумлінного студента традиційні іспити в кінці семестру, які створюють значне навантаження на психіку і негативно впливають на стан його здоров’я, виявляються зайвими. Крім того, знімається думка деяких студентів про те, що на об’єктивність оцінок великий вплив мають особисті риси та упередженість і суб’єктивізм викладачів.

В умовах ринкових відносин значно підвищуються вимоги до рівня підготовки спеціалістів. Вони повинні володіти запасом теоретичних знань, практичних навичок, уміти орієнтуватись у виробничій ситуації, бути готовими приймати нестандартні рішення залежно від умов діяльності підприємства.

Систему підготовки фахівця можна розглядати як традиційну, тобто, коли за загальним принципом подається інформація у вигляді лекції, а потім на семінарських заняттях проводиться опитування з використанням різних форм закріплення і контролю знань студентів.

Ця система, на перший погляд, є дещо прийнятною для викладача; він може багаторазово її використовувати, вимагаючи від студента знань того матеріалу, який було подано, та заздалегідь запланованої вірної відповіді. В даному випадку на другий план відходить творчість, ініціативність студента і, як майбутній фахівець, він може бути не завжди готовим застосувати свої знання на практиці.

За такої системи дещо знижуються головні завдання освіти, а саме: зацікавленість студента, напрацювання навичок аналітичного та творчого мислення, підтримка взаємного збудження викладача та студента в процесі комунікацій.

Процес навчання за таких підходів залишає в пам’яті студента низький відсоток отриманої інформації. При цьому слід звернути увагу й на те, що в даному випадку не враховується рівень загальної особистісної готовності індивіда сприймати відповідну інформацію, що подається.

На сучасному етапі, в умовах багатоступеневої системи освіти, модульно- рейтингова система оцінки знань є важливим інструментом забезпечення постійного контролю і самоконтролю за самостійною роботою студентів.

Модульні технології передбачають варіативність навчання, пристосування навчального процесу до можливостей та запитів студентів. За допомогою модульних технологій можна ефективно сформулювати змістові та операціональні функції майбутнього спеціаліста. Але у кожному випадку застосування, зміст і дидактичне наповнення її змінюються. Це пов’язано з розв’язанням певних психолого-педагогічних проблем навчального процесу в будь — якій конкретній ситуації.

Безумовно, до новітніх технологій навчання та форм організації навчального процесу, які сприяють підвищенню його ефективності, ми маємо віднести також модульне структурування дидактичного матеріалу та модульно – рейтингову організацію навчання. Її основою є процес засвоєння навчальних модулів в умовах повного дидактичного циклу, що охоплюють блоки цілей і завдань, які, у свою чергу, мають стати вихідними при структуруванні змісту дисциплін у вищій школі.

Важливе значення в умовах застосування модульної технології навчання має контрольно-оцінювальний компонент з його стимулюючою функцією.

Переваги модульної технології навчання, що дозволяють підвищувати ефективність освіти людей, такі:

— забезпечує точну відповідність результатів цілям навчання, забезпечує високу ймовірність виваженого технологічного підходу до організації навчального процесу та суб’єкту навчання – студента;

— підвищує особисту мотивацію і самостійність студента в освоєнні визначеної для нього програми навчання;

— дає змогу скоротити терміни навчання, оскільки визначає його відправний момент та тривалість із урахуванням рівня раніше накопичених знань та навичок студентів, можливості їх самостійної роботи в індивідуальному темпі, в якому вони можуть якісно засвоювати модульні блоки та навчальні елементи, передбачені їхніми особистими індивідуальними програмами.

Зміст навчальних занять з економічних дисциплін за модульною системою полягає в поетапному конструюванні пізнавальної діяльності студента, формуванні творчої особистості всебічно розвиненого фахівця. Механізм конструювання занять полягає у розробці моделі, що включає певні стадії, які охоплюють важливі сторони діяльності викладача й спрямовані на ефективність реалізації освітніх, пізнавальних, виховних функцій. Для досягнення означеної мети варто детальніше аналізувати навчальний матеріал з по компонентним формуванням навчально-пізнавальної діяльності студентів і відповідно до цього обирати і сполучати методи і прийоми навчання.

Змістовне наповнення відповідних циклів, що формують заняття, може бути наступним:

Цільова стадія – спрямована на формування цілей навчальної діяльності, визначає місце навчального матеріалу окремої теми в реалізації перспективних цілей професійного виховання, визначає значимість того матеріалу, що вивчається, вказує на предмет, спосіб, структуру пізнання. Логічне викладення цього матеріалу допомагає студентові самостійно визначити місце навчального матеріалу окремої теми в реалізації перспективних цілей професійної підготовки.

Інформаційна стадія зосереджує увагу на самому явищі та процесах, що вивчаються (саме це є основою навчального заняття).

Процес подання інформації на даній стадії не обов’язково повинен бути об’ємним. Інформаційна стадія спрямована на усвідомлення самих ознак та орієнтирів щодо пошуків та спроб застосування отриманої інформації, яка може бути подана у вигляді візуальної інформації та супроводжувана поясненнями викладача.

Продуктивна стадія дозволяє опрацювати набуті знання та розглянути системні відношення між поняттями, законами, практикою, що підлягають вивченню, та послідовним впровадженням навчально-пізнавальних завдань. Передбачається при формуванні вмінь пов’язувати окремі питання теми, що досліджується, з найзагальнішими стрижневими проблемами, а також призвичаювати студентів до оперативного розкладання містких завдань на серії підзавдань, перетворення проблеми на групу досяжних для вирішення завдань. Ця стадія дає змогу систематизувати знання та поєднати їх з практичною стороною діяльності.

Резолютивна стадія проектує рівень набутих знань на конкретну ситуацію за допомогою комунікативно – прийомотворчих способів, формує вміння самостійно будувати систему доказів, вирішувати проблемну ситуацію на підставі сформованих знань. Саме такий підхід до формування кожного модуля дозволяє поєднати різні елементи подання інформації слухачеві та забезпечує контроль знань.

Використання модульної технології є найбільш ефективним при застосуванні в навчальному процесі персональних комп’ютерів. В університеті для цього є технічні умови використання комп’ютерів при вивченні економічних дисциплін.

Застосування в освіті новітніх технологій навчання, а саме: інформаційно- телекомунікаційних та комп’ютерних технологій є значимим. Бо саме вони сприяють екстенсивному розвитку освіти, а поєднання їх з ефективними методиками та дидактичними інноваціями виводить процес освіти на шлях реальної інтенсифікації.

Сьогодні ми маємо достатньо розвинуту інформаційну базу в плані підручників, періодичних видань, але вони допомагають сформувати економічне мислення майбутнього фахівця і недостатньо сприяють становленню його, як спеціаліста, не дають змогу отримати практичні навички. Тому, одним із головних факторів в організації самостійної роботи студентів є вдосконалення системи контролю. Навчальний процес не може здійснюватися без належного зворотного зв’язку, який реалізується через контроль за його ходом та реалізацією. Модульна технологія навчання, як ефективний засіб, забезпечує використання різних форм контролю об’єктивної якості знань студента.

Запровадження модульно-рейтингової системи навчання у вищій школі дає змогу стимулювати систематичну самостійну роботу студентів протягом семестру.

Список використаних джерел:

1. Нагаєв, В.М.. Методика викладання у вищій школі: навчальний посібник/ В. М. Нагаєв; Мін-во освіти і науки України, Харківський нац. аграрний ун-т ім. В. В. Докучаєва. — К.: ЦУЛ, 2007. — 232 с. — ISBN 966-364-368-4

2. Аніловська, Г.Я..      Університетська освіта: навчальний посібник/ Г. Я. Аніловська, Н. С. Марушко, Л. М. Томаневич; Мін-во внутрішніх справ України, Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. — Львів: Магнолія 2006, 2009. — 370 с. — (Вища освіта в Україні). — ISBN 978-966-2025-78-1

3. Згуровський, М.З.. Болонський процес: головні принципи та шляхи структурного реформування вищої освіти України: навчально-методичне видання/ М. З. Згуровський; Мін-во освіти і науки України, Нац. технічний ун-т України «КПІ». — К.: НТУУ «КПІ», 2006. — 544 с. — ISBN 966-622-199-3

4. Кузьмінський, А.І.. Педагогіка вищої школи: навчальний посібник/ А. І. Кузьмінський. — К.: Знання, 2005. — 486 с. — (Вища освіта ХХI століття). — ISBN 966-346-002-4

Доклад: Аппаратура для построения сетей Frame Relay. Сети X.25

Федеральное агентство по образованию

Государственное образовательное учреждение

высшего профессионального образования

Петрозаводский государственный университет

Кольский филиал

Кафедра информационных технологий

Доклад на тему:

«Аппаратура для построения сетей Frame Relay. Сети X.25»

студента 5 курса (гр. 2)

очного отделения

факультета ИПМ

специальности 230102 — Автоматизированные системы обработки информации и управления

Самсонова Антона Владимировича

Апатиты

2010

Сети Х.25

Классической технологией коммутации пакетов является протокол X.25.

В середине-конце 1970 гг. потребовался определенный набор протоколов, чтобы обеспечить пользователям связность глобальной сети с общедоступными сетями передачи данных (PDN). Сети PDN, такие как TELENET и TYMNET, добились замечательного успеха, однако было ясно, что стандартизация протоколов еще больше увеличит число абонентов PDN за счет возросшей совместимости оборудования и более низких цен. Результатом последующих усилий по разработке в этом направлении была группа протоколов, самым популярным из которых является Х.25.

Протокол Х.25 (официально называемый CCITT Recommendation X.25 — «Рекомендация «Х.25 CCITT) был разработан компаниями общественных линий связи (в основном телефонными компаниями), а не каким-то отдельным коммерческим предприятием. Поэтому спецификация разработана так, чтобы обеспечить хорошую работоспособность независимо от типа системы пользователя или изготовителя. Предлагаемые услуги (и взимаемая плата) регулируются Федеральной Комиссией по Связи (FCC).

Одним из уникальных свойств Х.25 является его международный характер. Х.25 и связанными с ним протоколами управляет одно из агентств ООН, называемое «Международный Союз по Телекоммуникациям (ITU). Комитет ITU, ответственный за передачу голоса и данных, называется Международным консультативным комитетом по телеграфии и телефонии (CCITT). Членами CCITT являются FCC, Европейские PTT, общедоступные сети передачи данных и множество компаний, занимающихся компьютерами и передачей данных. То, что Х.25 стал стандартом подлинно глобального значения, является прямым следствием присущих ему свойств.

Основы технологии

Х.25 определяет характеристики телефонной сети для передачи данных. Чтобы начать связь, один компьютер обращается к другому с запросом о сеансе связи. Вызванный компьютер может принять или отклонить связь. Если вызов принят, то обе системы могут начать передачу информации с полным дублированием. Любая сторона может в любой момент прекратить связь.

Спецификация Х.25 определяет двухточечное взаимодействие между терминальным оборудованием (DTE) и оборудованием завершения действия информационной цепи (DCE). Устройства DTE (терминалы и главные вычислительные машины в аппаратуре пользователя) подключаются к устройствам DCE (модемы, коммутаторы пакетов и другие порты в сеть PDN, обычно расположенные в аппаратуре этой сети), которые соединяются с «коммутаторами переключения пакетов» (packet switching exchange) (PSE или просто switches) и другими DCE внутри PSN и, наконец, к другому устройству DTE (Рис.1).

Аппаратура для построения сетей Frame Relay. Сети X.25

Рис. 1. Взаимоотношения между объектами сети Х.25.

DTE может быть терминалом, который не полностью реализует все функциональные возможности Х.25. Такие DTE подключаются к DCE через трансляционное устройство, называемое пакетный ассемблер/дизассемблер — packet assembler/disassembler — (РAD).

Спецификация Х.25 составляет схемы Уровней 1-3 эталонной модели OSI.

Уровень 3 Х.25 описывает форматы пакетов и процедуры обмена пакетами между равноправными объектами Уровня 3.

Уровень 2 Х.25 реализован Протоколом Link Access Procedure, Balanced (LAPB). LAPB определяет кадрирование пакетов для звена DTE/DCE.

Уровень 1 Х.25 определяет электрические и механические процедуры активации и дезактивации физической среды, соединяющей данные DTE и DCE (Рис. 2). Необходимо отметить, что на Уровни 2 и 3 также ссылаются как на стандарты ISO — ISO 7776 (LAPB) и ISO 8208.

Аппаратура для построения сетей Frame Relay. Сети X.25

Рис. 2. Х.25 и модельOSI.

Сквозная передача между устройствами DTE выполняется через двунаправленную связь, называемую виртуальной цепью. Виртуальные цепи позволяют осуществлять связь между различными элементами сети через любое число промежуточных узлов без назначения частей физической среды, что является характерным для физических цепей. Уровень 3 Х.25 отвечает за сквозную передачу, включающую как PVC, так и SVC.

После того, как виртуальная цепь организована, DTE отсылает пакет на другой конец связи путем отправки его в DCE, используя соответствующую виртуальную цепь. DCE просматривает номер виртуальной цепи для определения маршрута этого пакета через сеть Х.25. Протокол Уровня 3 Х.25 осуществляет мультиплексную передачу между всеми DTE, которые обслуживает устройство DCE, расположенное в сети со стороны пункта назначения, в результате чего пакет доставлен к DTE пункта назначения.

Сейчас принято морщить при этих словах нос и говорить: «это дорого, медленно, устарело и не модно». Действительно, на сегодня практически не существует сетей X.25, использующих скорости выше 128 кбит/сек. Протокол X.25 включает мощные средства коррекции ошибок, обеспечивая надежную доставку информации даже на плохих линиях, и широко используется там, где нет качественных каналов связи. Естественно, за надежность приходится платить — в данном случае быстродействием оборудования сети и сравнительно большими — но предсказуемыми — задержками распространения информации. В то же время X.25 — универсальный протокол, позволяющий передавать практически любые типы данных. «Естественным» для сетей X.25 является работа приложений, использующих стек протоколов OSI. К ним относятся системы, использующие стандарты X.400 (электронная почта) и FTAM (обмен файлами), а также некоторые другие. Доступны средства, позволяющие реализовать на базе протоколов OSI взаимодействие Unix- систем.

Другая стандартная возможность сетей X.25 — связь через обычные асинхронные COM-порты. Образно говоря, сеть X.25 удлиняет кабель, подключенный к последовательному порту, донося его разъем до удаленных ресурсов. Таким образом, практически любое приложение, допускающее обращение к нему через COM-порт, может быть легко интегрировано в сеть X.25. В качестве примеров таких приложений следует упомянуть не только терминальный доступ к удаленным хост-компьютерам, например Unix-машинам, но и взаимодействие Unix-компьютеров друг с другом (cu, uucp), системы на базе Lotus Notes, электронную почту cc:Mail и MS Mail и т.п.

Для объединения LAN в узлах, имеющих подключение к сети X.25, существуют методы упаковки («инкапсуляции») пакетов информации из локальной сети в пакеты X.25 Часть служебной информации при этом не передается, поскольку может быть однозначно восстановлена на стороне получателя. Стандартным механизмом инкапсуляции считается описанный в документе RFC 1356. Он позволяет передавать различные протоколы локальных сетей (IP, IPX и т.д.) одновременно через одно виртуальный соединение. Этот механизм (или более старая его реализация RFC 877, допускающая только передачу IP) реализован практически во всех современных маршрутизаторах.

Существуют также методы передачи по X.25 и других коммуникационных протоколов, в частности SNA, используемого в сетях IBM mainframe, а также ряда частных протоколов различных производителей. Таким образом, сети X.25 предлагают универсальный транспортный механизм для передачи информации между практически любыми приложениями. При этом разные типы трафика передаются по одному каналу связи, ничего «не зная» друг о друге. При объединении LAN через X.25 можно изолировать друг от друга отдельные фрагменты корпоративной сети, даже если они используют одни и те же линии связи. Это облегчает решение проблем безопасности и разграничения доступа, неизбежно возникающих в сложных информационных структурах. Кроме того, во многих случаях отпадает необходимость использовать сложные механизмы маршрутизации, переложив эту задачу на сеть X.25.

Сегодня в мире насчитываются десятки глобальных сетей X.25 общего пользования, их узлы имеются практически во всех крупных деловых, промышленных и административных центрах. В России услуги X.25 предлагают Спринт Сеть, Infotel, Роспак, Роснет, Sovam Teleport и ряд других поставщиков. Кроме объединения удаленных узлов в сетях X.25 всегда предусмотрены средства доступа для конечных пользователей. Для того чтобы подключиться к любому ресурсу сети X.25 пользователю достаточно иметь компьютер с асинхронным последовательным портом и модем. При этом не возникает проблем с авторизацией доступа в географически удаленных узлах — во-первых, сети X.25 достаточно централизованы.

С точки зрения безопасности передачи информации, сети X.25 предоставляют ряд весьма привлекательных возможностей. Прежде всего, благодаря самой структуре сети, стоимость перехвата информации в сети X.25 оказывается достаточно велика, что уже служит неплохой защитой. Проблема несанкционированного доступа также может достаточно эффективно решаться средствами самой сети. Если же любой — даже сколь угодно малый — риск утечки информации оказывается неприемлемым, тогда, конечно, необходимо использование средств шифрования, в том числе в реальном времени (для сетей X.25 такое оборудование производят компании Racal, Cylink, Siemens. Есть и отечественные разработки).

Недостатком технологии X.25 является наличие ряда принципиальных ограничений по скорости. Первое из них связано именно с развитыми возможностями коррекции и восстановления. Эти средства вызывают задержки передачи информации и требуют от аппаратуры X.25 большой вычислительной мощности и производительности, в результате чего она просто «не успевает» за быстрыми линиями связи. Хотя существует оборудование, имеющее двухмегабитные порты, реально обеспечиваемая им скорость не превышает 250 — 300 кбит/сек на порт. С другой стороны, для современных скоростных линий связи средства коррекции X.25 оказываются избыточными и при их использовании мощности оборудования часто работают вхолостую.

Вторая особенность, заставляющая рассматривать сети X.25 как медленные, состоит в особенностях инкапсуляции протоколов LAN (в первую очередь IP и IPX). При прочих равных условиях связь локальных сетей по X.25 оказывается, в зависимости от параметров сети, на 15-40 % медленнее, чем при использовании HDLC по выделенной линии. Причем чем хуже линия связи, тем выше потери производительности. Мы снова имеем дело с очевидной избыточностью: протоколы LAN имеют собственные средства коррекции и восстановления (TCP, SPX), но при использовании сетей X.25 приходится делать это еще раз, теряя скорость.

Именно на этих основаниях сети X.25 объявляются медленными и устаревшими. Но прежде чем говорить о том, что какая-либо технология является устаревшей, следует указать — для каких применений и в каких условиях. На линиях связи невысокого качества сети X.25 вполне эффективны и дают значительный выигрыш по цене и возможностям по сравнению с выделенными линиями. С другой стороны, даже если рассчитывать на быстрое улучшение качества связи — необходимое условие устаревания X.25 — то и тогда вложения в аппаратуру X.25 не пропадут, поскольку современное оборудование включает возможность перехода к технологии Frame Relay.

Frame Relay

Первые предложения по стандартам протокола Frame Relay были представлены в Консультативный комитет по международной телефонной и телеграфной связи (CCITT) в 1984 году. Несмотря на то что этот протокол уже был стандартизирован, существовали проблемы со взаимодействием его версий от разных поставщиков. Именно поэтому данная технология не получала широкой поддержки в промышленности вплоть до конца 1980-х годов.

Сеть Frame Relay является сетью с коммутацией кадров или сетью с ретрансляцией кадров, ориентированной на использование цифровых линий связи, обладает всеми преимуществами статистического уплотнения. Первоначально технология Frame Relay была стандартизирована как служба в сетях ISDN (Integrated Services Digital Network) со скоростью передачи данных до 2 Мбит/с. В дальнейшем эта технология получила самостоятельное развитие.

Frame Relay был создан в качестве замены протоколу X.25 для быстрых надёжных каналов связи, технология FR архитектурно основывалась на X.25 и во многом сходна с этим протоколом, однако в отличие от X.25, рассчитанного на линии с достаточно высокой частотой ошибок, FR изначально ориентировался на физические линии с низкой частотой ошибок, и поэтому большая часть механизмов коррекции ошибок X.25 в состав стандарта FR не вошла.

Процедура коррекции ошибок повышает достоверность передачи данных, но значительно увеличивает задержку в сети. При передаче голоса и другого чувствительного к задержке трафика, доставка пакета с задержкой, превышающей определенное значение, теряет смысл. В этом случае процедура коррекции ошибок не должна быть использована. Отсутствие коррекции ошибок в протоколе Frame Relay оказывается решающим, так как позволяет минимизировать задержку доставки пакетов.

В случае чувствительного к ошибкам трафика, такого как передача файлов, функция коррекции возлагается на более интеллектуальное оконечное оборудование.

В последнее время стремительному развитию технологии Frame Relay способствовали несколько основных факторов, и улучшение качества каналов связи — один из них. Естественно, что эта технология предъявляет определенные требования к качеству используемых каналов связи. Проведенные в России испытания полностью подтвердили предположение о возможности применения технологии Frame Relay на низкоскоростных каналах. Однако, далеко не все каналообразующее оборудование, представленное на российском рынке, обеспечивает необходимое качество передачи информации на отечественных каналах связи. Наиболее жизнеспособными оказались магистральные модемы фирмы Motorola.

Универсальные коммутаторы пакетов, использующие Frame Relay в качестве базового транспортного протокола, совмещают в себе несколько функций, основные из них:

статистическое уплотнение каналов передачи данных;

коммутация и передача различных видов трафика;

управление потоком и установка приоритетов;

поддержка функций телефонных станций.

Использование технологии FR обеспечивало ряд преимуществ по сравнению с технологиями X.25 и ISDN, которые использовались для обеспечения доступа к распределенным вычислительным ресурсам. В таблице приведены результаты сравнения вышеописанных технологий по некоторым параметрам с технологией FR.

Аппаратура для построения сетей Frame Relay. Сети X.25

В разработке спецификации принимали участие многие организации; многочисленные поставщики поддерживают каждую из существующих реализаций, производя соответствующее аппаратное и программное обеспечение.

В 1990 г. компании Cisco Systems, StrataCom, Northern Telecom и Digital Equipment Corporation образовали консорциум, целью которого было дальнейшее развитие технологии Frame Relay и обеспечение совместимости его версий от различных поставщиков. Эта группа производителей взяла за основу протокол Frame Relay, одобренный комитетом СС1ТТ, и добавила к нему расширения, позволяющие устройствам межсетевого взаимодействия оптимально обмениваться данными в сети Frame Relay. Эти расширения, называемые интерфейсом локального управления (Local Management Interface — LMI), обеспечивают возможность передачи данных с коммутацией пакетов через интерфейс между устройствами пользователя (например, маршрутизаторами, мостами, главными вычислительными машинами) и оборудованием сети (например, переключающими узлами). Устройства пользователя часто называют терминальным оборудованием (DTE), в то время как сетевое оборудование, которое обеспечивает согласование с DTE, часто называют устройством завершения работы информационной цепи (DCE). Сеть, обеспечивающая интерфейс Frame Relay, может быть либо общедоступная сеть передачи данных и использованием несущей, либо сеть с оборудованием, находящимся в частном владении, которая обслуживает отдельное предприятие.

В роли сетевого интерфейса, Frame Relay является таким же типом протокола, что и Х.25 (смотри Главу 13 «Х.25»). Однако Frame Relay значительно отличается от Х.25 по своим функциональным возможностям и по формату. В частности, Frame Relay является протоколом для линии с большим потоком информации, обеспечивая более высокую производительность и эффективность.

В роли интерфейса между оборудованием пользователя и сети, Frame Relay обеспечивает средства для мультиплексирования большого числа логических информационных диалогов (виртуальных цепей) через один физический канал передачи, которое выполняется с помощью статистики. Это отличает его от систем, использующих только технику временного мультиплексирования (TDM) для поддержания множества информационных потоков. Статистическое мультиплексирование Frame Relay обеспечивает более гибкое и эффективное использование доступной полосы пропускания. Оно может использоваться без применения техники TDM или как дополнительное средство для каналов, уже снабженных системами TDM.

Другой важной характеристикой Frame Relay является то, что она использует новейшие достижения технологии передачи глобальных сетей. Более ранние протоколы WAN, такие как Х.25, были разработаны в то время, когда преобладали аналоговые системы передачи данных и медные носители. Эти каналы передачи данных значительно менее надежны, чем доступные сегодня каналы с волоконно-оптическим носителем и цифровой передачей данных. В таких каналах передачи данных протоколы канального уровня могут предшествовать требующим значительных временных затрат алгоритмам исправления ошибок, оставляя это для выполнения на более высоких уровнях протокола. Следовательно, возможны большие производительность и эффективность без ущерба для целостности информации. Именно эта цель преследовалась при разработке Frame Relay. Он включает в себя алгоритм проверки при помощи циклического избыточного кода (CRC) для обнаружения испорченных битов (из-за чего данные могут быть отвергнуты), но в нем отсутствуют какие-либо механизмы для корректирования испорченных данных средствами протокола (например, путем повторной их передачи на данном уровне протокола).

Frame Relay не включает явно выраженных процедур управления потоком, которые являются избыточными для этих процедур в высших уровнях. Вместо этого предусмотрены очень простые механизмы уведомления о перегрузках, позволяющие сети информировать какое-либо устройство пользователя о том, что ресурсы сети находятся близко к состоянию перегрузки. Такое уведомление может предупредить протоколы высших уровней о том, что может понадобиться управление потоком.

Подобно протоколу Х.25, в протоколе Frame Relay используется метод коммутации пакетов и для передачи данных от отправителя к получателю в сети Frame Relay создаются виртуальные каналы, VC (англ. Virtual Circuit), которые бывают двух видов:

постоянный виртуальный канал, PVC (Permanent Virtual Circuit), который создаётся между двумя точками и существует в течение длительного времени, даже в отсутствие данных для передачи;

коммутируемый виртуальный канал, SVC (Switched Virtual Circuit), который создаётся между двумя точками непосредственно перед передачей данных и разрывается после окончания сеанса связи

На сегодня в большинстве сетей Frame Relay используются постоянные виртуальные каналы, так как технические решения работы с коммутируемыми виртуальными каналами только-только начали находить практическое воплощение. Протокол Frame Relay использует ту же самую технологию установки звонка, передачи данных и закрытия связи, которая была описана для протокола Х.25. Оконечные устройства, например маршрутизаторы, инициируют звонок в сети Frame Relay. После установки связи маршрутизатор передает данные и выполняет процедуру закрытия связи. Для постоянных виртуальных каналов звонок всегда активен, что позволяет маршрутизатору посылать данные без инициирования звонка.

Frame Relay поддерживает физический и канальный уровни OSI. Технология Frame Relay использует для передачи данных технику виртуальных соединений (коммутируемых и постоянных).

Стек протоколов Frame Relay передает кадры при установленном виртуальном соединении по протоколам физического и канального уровней. В Frame Relay функции сетевого уровня перемещены на канальный уровень, поэтому необходимость в сетевом уровне отпала. На канальном уровне в Frame Relay выполняется мультиплексирование потока данных в кадры.

Каждый кадр канального уровня содержит заголовок, содержащий номер логического соединения, который используется для маршрутизации и коммутации трафика. Frame Relay — осуществляет мультиплексирование в одном канале связи нескольких потоков данных. Кадры при передаче через коммутатор не подвергаются преобразованиям, поэтому сеть получила название ретрансляции кадров. Таким образом, сеть коммутирует кадры, а не пакеты. Скорость передачи данных до 44 Мбит/с, но без гарантии целостности данных и достоверности их доставки.

Frame Relay ориентирована на цифровые каналы передачи данных хорошего качества, поэтому в ней отсутствует проверка выполнения соединения между узлами и контроль достоверности данных на канальном уровне. Кадры передаются без преобразования и контроля как в коммутаторах локальных сетей. За счет этого сети Frame Relay обладают высокой производительностью. При обнаружениях ошибок в кадрах повторная передача кадров не выполняется, а искаженные кадры отбраковываются. Контроль достоверности данных осуществляется на более высоких уровнях модели OSI.

Сети Frame Relay широко используется в корпоративных и территориальных сетях в качестве:

1) каналов для обмена данными между удаленными локальными сетями (в корпоративных сетях);

2) каналов для обмена данными между локальными и территориальными (глобальными) сетями.

Территориальная сеть передачи данных с интеграцией услуг — это территориально (географически) распределенная сеть, предназначенная для передачи трафика различной природы, с различными вероятностно-временными характеристиками и объединяющая в себе функции традиционных сетей передачи данных, традиционных телефонных сетей, пересылку факсимильных сообщений и предоставление современных видов услуг, таких как передача видеоизображения и видеоконференцсвязь.

Технология Frame Relay (FR) в основном используется для маршрутизации протоколов локальных сетей через общие (публичные) коммуникационные сети. Frame Relay обеспечивает передачу данных с коммутацией пакетов через интерфейс между оконечными устройствами пользователя DTE (маршрутизаторами, мостами, ПК) и оконечным оборудованием канала передачи данных DCE (коммутаторами сети типа «облако»).

Коммутаторы Frame Relay используют технологию сквозной коммутации, т.е. кадры передаются с коммутатора на коммутатор сразу после прочтения адреса назначения, что обеспечивает высокую скорость передачи данных. В сетях Frame Relay применяются высококачественные каналы передачи, поэтому возможна передача трафика чувствительного к задержкам (голосовых и мультимедийных данных). В магистральных каналах сети Frame Relay используются волоконно-оптические кабели, а в каналах доступа может применяться высококачественная витая пара.

Аппаратура для построения сетей Frame Relay. Сети X.25

Рис. 3. Структурная схема сети Frame Relay.

На рисунке представлена структурная схема сети Frame Relay, где изображены основные элементы:

DTE (Data Terminal Equipment) – аппаратура передачи данных (маршрутизаторы, мосты, ПК).

DCE (Data Circuit-Terminating Equipment) – оконечное оборудование канала передачи данных (телекоммуникационное оборудование, обеспечивающее доступ к сети).

Физический уровень Frame Relay

На физическом уровне Frame Relay используют цифровые выделенные каналы связи, протокол физического уровня I.430/431.

Канальный уровень Frame Relay

На канальном уровне поток данных структурируется на кадры, поле данных в кадре имеет переменную величину, но не более 4096 байт. Канальный уровень реализуется протоколом LAP-F. Протокол LAP-F имеет два режима работы: основной и управляющий. В основном режиме кадры передаются без преобразования и контроля.

В поле заголовка кадра имеется информация, которая используется для управления виртуальным соединением в процессе передачи данных. Так же, как в протоколе Х.25 используются адреса Х.121, протокол Frame Relay использует адреса, называемые идентификаторами канала соединения (data link connection identifiers — DLCI).

Frame relay обеспечивает множество независимых виртуальных каналов (Virtual Circuits) в одной линии связи, идентифицируемых в FR-сети по идентификаторам подключения к соединению (Data Link Connection Identifier, DLCI). Каждый идентификатор DLCI может иметь в сети Frame Relay локальное или глобальное значение. На сегодняшний день наиболее распространенной практикой является использование идентификаторов DLCI только с локальным значением. Это означает, что устройства, например маршрутизаторы, на разных сторонах виртуального канала в сети Frame Relay могут иметь один и тот же DLCI-номер, поскольку протокол Frame Relay предусматривает отображение локального DLCI-номера на виртуальный канал на каждом из коммутаторов, стоящих в глобальной сети.

Каждый кадр канального уровня содержит номер логического соединения, который используется для маршрутизации и коммутации трафика. При этом контроль правильности передачи данных от отправителя получателю осуществляется на более высоком уровне OSI.

Коммутируемые виртуальные каналы используются для передачи импульсного трафика между двумя устройствами DTE. Постоянные виртуальные каналы применяются для постоянного обмена сообщениями между двумя устройствами DTE.

Процесс передачи данных через коммутируемые виртуальные каналы осуществляется:

установление вызова — образуется коммутируемый логический канал между двумя DTE;

передача данных по установленному логическому каналу;

режим ожидания, когда коммутируемая виртуальная цепь установлена, но обмен данными не происходит;

завершение вызова — используется для завершения сеанса, осуществляется разрыв конкретного виртуального соединения.

Процесс передачи данных через предварительно установленные PVC:

передача данных по установленному логическому каналу;

режим ожидания, когда коммутируемая виртуальная цепь установлена, но обмен данными не происходит.

Дополнения LMI

Помимо базовых функций передачи данных протокола Frame Relay, спецификация консорциума Frame Relay включает дополнения LMI, которые делают задачу поддержания крупных межсетей более легкой:

Сообщения о состоянии виртуальных цепей (общее дополнение).

Обеспечивает связь и синхронизацию между сетью и устройством пользователя, периодически сообщая о существовании новых PVC и ликвидации уже существующих PVC, и в большинстве случаев обеспечивая информацию о целостности PVC. Сообщения о состоянии виртуальных цепей предотвращают отправку информации в «черные дыры», т.е. через PVC, которые больше не существуют.

Многопунктовая адресация (факультативное).

Позволяет отправителю передавать один блок данных, но доставлять его через сеть нескольким получателям.

Глобальная адресация (факультативное).

Наделяет идентификаторы связи глобальным, а не локальным значением, позволяя их использование для идентификации определенного интерфейса с сетью Frame Relay.

Простое управление потоком данных (факультативное).

Обеспечивает механизм управления потоком XON/XOFF, который применим ко всему интерфейсу Frame Relay. Он предназначен для тех устройств, высшие уровни которых не могут использовать биты уведомления о перегрузке и которые нуждаются в определенном уровне управления потоком данных.

Сообщения LMI передаются в информационной части кадра Frame Relay и обеспечивают передачу управляющей информации в направлении FRAD — сеть и обратно. Для передачи управляющих сообщений LMI используется специальный PVC #1023.

Формат кадра

Аппаратура для построения сетей Frame Relay. Сети X.25

Наименования и значения полей:

Поле Флаг

Каждый кадр начинается и замыкается «флагом» — последовательностью «01111110».

Данное поле выполняет функцию обрамления кадра. Принцип формирования поля FLAG в кадре Frame Relay соответствует принципам формирования поля FLAG в кадре LAPB.

Поле Адрес (Заголовок)

Поле Адрес кадра Frame Relay, кроме собственно адресной информации, содержит также и дополнительные поля управления потоком данных и уведомлений о перегрузке канала и имеет следующую структуру:

DLCI (6 Bit) C/R (1 Bit) EA (1 Bit) DLCI (4 Bit) FECN (1 Bit) BECN (1 Bit) DE (1 Bit) EA (1 Bit)

Центром заголовка Frame Relay является 10-битовое значение DLCI. Оно идентифицирует ту логическую связь, которая мультиплексируется в физический канал. В базовом режиме адресации (т.е. не расширенном дополнениями LMI), DLCI имеет логическое значение; это означает, что конечные устройства на двух противоположных концах связи могут использовать различные DLCI для обращения к одной и той же связи. На рис. 4 представлен пример использования DLCI при адресации в соответствии с нерасширенным Frame Relay.

Аппаратура для построения сетей Frame Relay. Сети X.25

Рис. 4. Адресация Frame Relay.

Рис. 4 предполагает наличие двух цепей PVC: одна между Aтлантой и Лос-Анджелесом, и вторая между Сан Хосе и Питтсбургом. Лос Анджелес может обращаться к своей PVC с Атлантой, используя DLCI=12, в то время как Атланта обращается к этой же самой PVC, используя DLCI=82. Аналогично, Сан Хосе может обращаться к своей PVC с Питтсбургом, используя DLCI=62. Сеть использует внутренние патентованные механизмы поддержания двух логически значимых идентификаторов PVC различными.

DLCI Data Link Connection Identifier — идентификатор виртуального канала (PVC), мультиплексируемого в физический канал. DLCI имеют только локальное значение и не обеспечивают внутрисетевой адресации.

C/R Command / Response — зарезервирован, в настоящее время не используется.

EA Address Field Extension Bit — бит расширения адреса. DLCI содержится в 10 битах, входящих в два октета заголовка, однако возможно расширение заголовка на целое число дополнительных октетов с целью указания адреса, состоящего более чем из 10 бит. EA устанавливается в конце каждого октета заголовка; если он имеет значение «1», то это означает, что данный октет в заголовке последний.

FECN Forward Explicit Congestion Notification — извещение о перегрузке канала в прямом направлении.

BECN Backward Explicit Congestion Notification — извещение о перегрузке канала в обратном направлении.

DE Discard Eligibility Indicator — индикатор разрешения сброса кадра при перегрузке канала. Выставляется в «1» для данных, подлежащих передаче в негарантированной полосе (EIR) и указывает на то, что данный кадр может быть уничтожен в первую очередь.

FCS (Frame Check Sequence) — содержит 16-ти разрядную контрольную сумму всех полей кадра Frame Relay за исключением поля «флаг».

Поле данных имеет минимальную длину в 1 октет, максимальную по стандарту Frame Relay Forum — 1600 октетов, однако в реализациях некоторых производителей FR-оборудования допускается превышение максимального размера (до 4096 октетов).

Параметры качества обслуживания Frame Relay

CIR (англ. Committed Information Rate) — гарантированная полоса пропускания виртуального канала PVC в сетях Frame Relay (FR). Сумма значений CIR всех PVC пользователя не должна превышать 75-80 процентов пропускной способности физического канала провайдера.

В первоначальном наборе стандартов (ANSI T1S1) CIR как отдельный параметр отсутствует, но для отдельного виртуального канала были определены параметры:

B(c) (bits committed), B(e) (bits excess) и T(c) (Committed Rate Measurement Interval).

B(c) — количество бит, гарантированно передаваемых за время T(c) даже при перегрузке сети, B(e) — максимальное количество бит, которые могут быть переданы за время T(c) при недогрузке сети, т.е. без гарантии доставки: заголовки пакетов, отправляемые после превышения B(c) метятся битом DE (discard eligible) и в случае возникновения в сети перегрузки уничтожаются на коммутаторах перегруженного участка.

Таким образом, для виртуального канала могут быть определены две полосы пропускания:

CIR=B(c)/T(c) — максимальная гарантированная полоса пропускания.

EIR=(B(c) + B(e))/T(c) — максимальная негарантированная полоса пропускания (добавляется возможный дополнительный объем трафика)

Аппаратура для построения сетей Frame Relay. Сети X.25

Рис. 5. Параметры качества обслуживанияFrame Relay.

Возможна настройка и работа FR-каналов со значением CIR, равным нулю.

В ANSI T1S1 значение T(c) не было определено, так как значения T(c), B(c) и B(e) являются связанными параметрами, зависящими от скоростей физических интерфейсов, полос пропускания виртуальных каналов, размеров буферов FR-коммутатора и других параметров, зависящих от реализации и настроек коммутатора.

Таким образом, значение B(c) определяет максимальный объем данных пользователя, который может быть передан без потерь за период Т(с).

Однако CIR и EIR оказались удобными показателями для описания параметров каналов при заключении соглашений между операторами FR-сетей и потребителями их услуг, более того, во многих случаях T(c) может динамически пересчитываться в зависимости от характера трафика, поэтому в RFC 3133 CIR является первичным параметром и T(c) определяется как временной интервал, необходимый для поддержания CIR, то есть T(c)=B(c)/CIR.

Реализация сети

Frame Relay может быть использована в качестве интерфейса к услугам либо общедоступной сети со своей несущей, либо сети с оборудованием, находящимся в частном владении. Обычным способом реализации частной сети является дополнение традиционных мультиплексоров Т1 интерфейсами Frame Relay для информационных устройств, а также интерфейсами (не являющимися специализированными интерфейсами Frame Relay) для других прикладных задач, таких как передача голоса и проведение видео-телеконференций (Рис.6).

Аппаратура для построения сетей Frame Relay. Сети X.25

Рис. 6. Конфигурация гибридной сети Frame Relay.

Обслуживание общедоступной сетью Frame Relay разворачивается путем размещения коммутирующего оборудования Frame Relay в центральных офисах телекоммуникационной линии. В этом случае пользователи могут реализовать экономические выгоды от тарифов начислений за пользование услугами, чувствительных к трафику, и освобождены от работы по администрированию, поддержанию и обслуживанию оборудования сети.

Для любого типа сети линии, подключающие устройства пользователя к оборудованию сети, могут работать на скорости, выбранной из широкого диапазона скоростей передачи информации. Ожидается, что в скором времени будут доступны реализации, способные оперировать каналами связи с пропускной способностью свыше 45 Mb/сек (DS3).

Как в общедоступной, так и в частной сети факт обеспечения устройств пользователя интерфейсами Frame Relay не является обязательным условием того, что между сетевыми устройствами используется протокол Frame Relay. В настоящее время не существует стандартов на оборудование межсоединений внутри сети Frame Relay. Таким образом, могут быть использованы традиционные технологии коммутации цепей, коммутации пакетов, или гибридные методы, комбинирующие эти технологии.

Достоинства сети Frame Relay:

высокая надежность работы сети; обеспечивает передачу чувствительный к временным задержкам трафик (голос, видеоизображение).

Недостатки сети Frame Relay:

высокая стоимость качественных каналов связи;не обеспечивается достоверность доставки кадров.

Frame Relay — устройства доступа

Условно все устройства можно разделить на 3 категории: маршрутизаторы с поддержкой FR-интерфейса, FRAD`ы и WAN-карты для PC.

В принципе, оборудование каждой категории достаточно близко друг к другу по своим функциональным возможностям, хотя, естественно, некоторые различия все-таки имеются.

FRAD — Frame Relay Access Device

Устройство абонентского Frame Relay-доступа. Существует ряд устройств FRAD различных производителей. Популярностью полюзуются изделия от RAD Data Communications (APD-2, APD-2HS, APD-8, APS-8, APS-16, APS-24, SPS-2, SPS-2HS, SPS-3, SPS-3HS, SPS-3S, SPS-6, SPS-12), Motorola (Vanguard 100, Vanguard 200, Vanguard 305, Vanguard 320, Vanguard 6430/6450), FRAD`ы производятся и в России — компанией NSG. Рассмотрим продукцию менее известного на нашем рынке производителя — Memotec.

CX900/CX900e

Новый высокопроизводительный коммутатор доступа Frame Relay CX900e — второе поколение линии CX900. Он поддерживает широкий диапазон протоколов, пользовательских устройств, популярных сетевых услуг, обеспечивая гибкость при решении задач, возникающих в вашей сети, на одной, масштабируемой платформе.

Используется, в первую очередь, как устройство доступа территориально удаленных подразделений к узлам коммутации, развернутым на базе коммутаторов интегрированного доступа СХ-1000е. Наряду с этим может выступать в качестве коммутатора Frame Relay или Х.25 благодаря высокой производительности.

Обеспечивает доступ в сети различных типов, в том числе: Frame Relay, ISDN, коммутируемые телефонные сети общего пользования;

CX900е поддерживает широкий спектр протоколов, включая:

— Frame Relay — Х.25 — SNA/SDLC — HDLC — ATM DXI — 3270 bisync — ISDN — TCP/IP — PPP

— асинхронные протоколы (X.3, X.28, X.29) — протоколы управления LAN-маршрутизацией

Гибкость использования

CX900е позволяет легко адаптироваться к меняющимся сетевым потребностям. Как многопортовое устройство доступа CX900е поддерживает широкий диапазон протоколов пользовательского оборудования, включая традиционно используемые SNA/SDLC, Async, 3270 Bisync, HDLC и Х.25, а также Frame Relay, трафик LAN (как Ethernet, так и Token Ring), цифровые и аналоговые речевые порты, обеспечивает передачу факсимильных сообщений и видеоданных. СХ900е обеспечивает передачу информации по Frame Relay, X.25, ISDN и телефонной сети. CX900е также может выступать в качестве коммутатора Frame Relay и Х.25. Каждый модуль ввода/вывода обеспечивает подключение к протоколам и услугам, как с пользовательской стороны (передача речи, факсимильных сообщений, традиционных протоколов, LAN и видео), так и с сетевой стороны (Х.25, Frame Relay, ISDN, телефонная сеть). Для каждой услуги необходимо лишь добавить карту в шасси CX900e. С такими модулями, как цифровой модем 56/64К, с Т1/Е1 CSU/DSU, с аналоговым модемом V.34 и интерфейсом ISDN CX900e демонстрирует превосходную сетевую гибкость, обеспечивая в целом очень широкий диапазон поддерживаемых протоколов и услуг.

Назначение приоритетов трафика

Приоритетность трафика дает возможность использования нескольких протоколов при передаче по общему каналу, с тем, чтобы каждому из этих протоколов назначался приоритет на основе их индивидуальных характеристик.

Управляемость

CX900е управляется по протоколу SNMP с помощью специализированного программного обеспечения ThunderView EMS. Его объектно-ориентированный графический пользовательский интерфейс может работать либо самостоятельно, либо в качестве компоненты HP OpenView для Windows. Все это позволят Вам конфигурировать, контролировать и управлять Вашей сетью с одной рабочей станции.

Безопасность

Применение в устройстве статистического мультиплексирования и устройств компрессии входящего трафика обеспечивает пассивную защиту от несанкционированного доступа в каналы связи.

Экономичность

Использование СХ900е позволяет сократить расходы на эксплуатацию и обслуживание сети связи, без дополнительных затрат расширить диапазон предоставляемых услуг.

высокопроизводительный коммутатор CX1000e — второе поколение линии CX1000. Он поддерживает широкий диапазон протоколов, пользовательских устройств, популярных сетевых услуг, обеспечивая гибкость при решении задач, возникающих в вашей сети, на одной масштабируемой платформе.

СХ1000е имеет модульную конструкцию: выполнен в виде 6-ти или 16-ти слотового шасси с общей шиной, на которой компонуются модули различного назначения. Каждый слот обеспечивает установку одной процессорной карты и карты ввода-вывода. Возможности СХ1000е могут быть расширены за счет использования других слотов для установки в необходимом количестве дополнительных карт ввода-вывода и процессорных карт. Такой подход обеспечивает многовариантность компоновки модулей в зависимости от потребностей конкретного пользователя.

Многопортовый доступ

Для центральных и удаленных узлов, требующих доступа с большим числом портов CX1000е может обеспечить в различных конфигурациях от 4 до 64 серийных портов (Frame Relay, Async, 3270 Bisync, X.25, HDLC), от 2 до 30 аналоговых речевых портов, от 24/30 (Т1/Е1) до 72/90 (3 Т1/3 Е1) цифровых речевых каналов, а также Ethernet и Token Ring в одном и том же шасси.

Коммутация

CX1000е может быть сконфигурирован с использованием нескольких процессорных модулей, каждый из которых поддерживает свой собственный Первичный серийный модуль ввода/вывода. Это позволяет устанавливать CX1000е в частных сетях, в которых, как правило, большие коммутаторы слишком дороги в расчете на порт. CX1000е, сконфигурированный как «машина коммутации», имеет преимущество перед традиционными большими коммутаторами в соотношении цены и производительности. CX1000е, полностью загруженное шестнадцатью модулями CPU, может обеспечивать пропускную способность 80000 fpс на одно шасси при коммутации с низкой внутренней задержкой.

FR970

FR970 производства Memotec — это Frame Relay-устройство доступа, в котором все преимущества Frame Relay-концентратора и мультипротокольного коммутирующего PAD сочетаются с модулем CSU/DSU в одном небольшом компактном блоке. Продукт обеспечивает возможность осуществления соединений с гибридными, общего пользования или частными сетями Frame Relay.

Модель FR970 обладает гибкостью и сохраняет совместимость с полным спектром продуктов Х.25. FR970 поддерживает Frame Relay и пакетную коммутацию и оптимизирован для поддержки высоких скоростей Frame Relay.

Модуль DSU/CSU — это ISU 5600 с дочерней картой, обеспечивающей сопряжение с основной картой CPU аппарата FR970

Пользователи сетей Х.25 с имеющимся у них Х.25-оборудованием могут извлечь пользу из дополнительной пропускной способности и экономичности, присущих сетям Frame Relay. FR970 обеспечивает плавную адаптацию к Frame Relay, одновременно обеспечивая работу обоих типов сети.

Наряду с гибкостью конфигурирования портов Frame Relay по протоколу HDLC, возможно обеспечить сопряжение FR970 с оборудованием, которое не поддерживает Frame Relay (с маршрутизаторами или мультиплексорами) — для того, чтобы дать пользователям возможность получить доступ к сетям Frame Relay (частным или общего пользования) при использовании одиночных выделенных или многоточечных каналов.

FR970 разработан для обеспечения работы по одному каналу многих входных портов, которые используют различные протоколы. Его можно применять как шлюз для устройств, которые не поддерживают Frame Relay, так как сетевой протокол позволяет отказаться от выделенных каналов и заменить их на Frame Relay. Несколько таких устройств можно сконцентрировать на одном Frame Relay-устройстве доступа, заменив тем самым несколько линий. Хорошим примером этого может быть host-компьютер, к которому несколько удаленных абонентских пунктов могут подсоединиться посредством одного Frame Relay-устройства доступа вместо того, чтобы использовать для каждого отдельные выделенные линии и модемы.

Высокоскоростные приложения (такие, как маршрутизаторы локальной сети), можно прямо на абонентском пункте сконцентрировать, скоммутировать и мультиплексировать с помощью одного FRAD`а. Поскольку многоточечная сеть Frame Relay обеспечивает работу приложений, использующих композитные (составные) каналы, эти прикладные задачи, которым ранее требовались выделенные линии, теперь можно статистически мультиплексировать для передачи по многоточечным каналам. И это представляет собой эффективную альтернативу многопортовым модемам с буфером, в которых применяется технология временного разделения. Аппарат FR970, предназначенный для работы с композитными каналами, можно сконфигурировать для работы с многоточечными каналами, когда ведущий аппарат FR970 производит опрос, а удаленный FR970 отвечает ему и мультиплексирует данные от различных входных портов. Входные порты можно сконфигурировать под любой из протоколов, поддерживаемых аппаратом FR970.

Интерфейс типа «Пользователь» или «Сеть»

Порты аппарата FR970 можно сконфигурировать как порт «Пользователя» или как порт «Сети» Frame Relay. Если сконфигурирован режим «Сеть», то другие устройства, такие как маршрутизатор с Frame Relay-интерфейсом, могут быть скоммутированы или конфигурированы через порт.

Frame Relay-маршрутизация

FR970 дает возможность пользователям определять путь, по которому входящие данные будут следовать к точке выхода. Элементы маршрутизации варьируются в зависимости от функции порта. Если порт работает как порт Frame Relay-концентратора/коммутатора, то маршрутизация обеспечит возможность осуществления соединения между сетями Frame Relay. Если порт функционирует как устройство доступа (на оконечном пункте), то маршрутизация обеспечит соединение между HDLC, SDLC, SNA/SDLC или между Х.25 и Frame Relay.

Задание приоритетов для данных

FR970 организует четыре очереди передачи данных, каждая из которых имеет свой уровень приоритета. Для каждой записи (в таблице) маршрутизации DLCI можно назначить свой уровень приоритета.

Симплексная и дуплексная Frame Relay-маршрутизация

Продукты Memotec для Frame Relay могут применять различные идентификаторы DLCI для постоянных виртуальных каналов (PVC) при определении входящих или исходящих маршрутов.

Групповая Frame Relay-маршрутизация

Таблица маршрутизации концентратора FR970 для Frame Relay может содержать максимум 300 записей. В таблице маршрутизации Frame Relay разрешается использовать до 255 последовательных идентификаторов DLCI, которые для маршрутизации используют один и тот же физический порт и одну запись. Группировка идентификаторов DLCI в одну таблицу маршрутизации сокращает количество записей, которые нужно добавлять в таблицу маршрутизации.

Восстановление в случае аварии

Резервная маршрутизация, реализованная в FR970, делает очень легкой обеспечение запасной маршрутизации, которую можно применять в случае возникновения неисправностей.

Frame Relay-маршутизаторы

Наиболее известные производители, в частности лидеры рынка устройств:

FR — Motorola с ее знаменитой серией Vanguard — Vanguard 320, Vanguard 6400, Vanguard 6425, Vanguard 6435/6455, Vanguard 6520, Vanguard 6560, MSC 8500. Конечно, FR-интерфейсы имеются и в большинстве моделей маршрутизаторов компании Cisco Systems — Cisco 800, Cisco 1600, Cisco 1700, Cisco 2600, Cisco 800, Cisco 1600, Cisco 1700, Cisco 2500, Cisco 2600, Cisco 3600, Cisco 3810, Cisco 4000, Cisco AS 5×00. Что характерно, установка маршрутизатора Cisco для подключения офиса к FR-сети и поныне остается наиболее популярным и очевидным решением для многих пользователей.

Вобще-то, как уже говорилось выше, разбиение устройств доступа к FR на группы носит некоторую долю условности. Зачастую тяжело провести четкую грань между «чистым» FRAD’ом и многофункциональным маршрутизатором с поддержкой FR или WAN-коммута-тором.

ACC Модульный мост-маршутизатор Amazon

Благодаря высокой производительности устройство Amazon отлично подходит на роль регионального узла для связи с удаленными устройствами, расположенными в малых или домашних офисах.

В качестве центрального маршрутизатора, Amazon выступает в роли посредника между региональными или корпоративными LAN сетями. Amazon поддерживает все распространенные WAN протоколы, например, такие как Frame Relay, ISDN, X.25 и SMDS, и может быть сконфигурирован для достижения максимального эффекта при связи между региональными офисами и филиалами. Поддерживая до 18 WAN портов при относительно низкой цене, Amazon представляет собой новое поколение маршрутизаторов, который может «расти» вместе с ростом потребностей компании.

Модульная конструкция

LAN- и WAN-интерфейсные карты представляют собой легкозаменяемые модули, поэтому маршрутизатор может быть сконфигурирован с учетом специфических потребностей узла. Материнская плата имеет два резидентных Ethernet порта.

Высокоскоростной модуль расширения позволяет добавить еще три LAN- или WAN-интерфейсные карты. При этом доступен широкий выбор WAN-карт, включая одно-, двух- и шестипортовые модули Т1/Е1, ISDN BRI и ISDN PRI, а также Ethernet и Token Ring LAN-карты. Такая гибкость настройки позволяет применять Amazon для самого разнообразного набора приложений как удаленный концентратор или шлюз сети Internet.

Уменьшение затрат за счет оптимизации полосы пропускания

Мост/маршрутизатор Amazon поддерживает уникальную возможность продуктов АСС по оптимизации полосы пропускания. Эта возможность включает в себя: компрессию данных, Express Queuing и расширенные возможности по набору номера. Компрессия данных позволяет уменьшить трафик данных, проходящих через WAN-соединение в четыре раза. Это не только уменьшает нагрузку на WAN-соединении, но и в некоторых случаях также позволяет снять проблему обеспечения более быстрого, а значит и дорогостоящего WAN-соединения.

Возможность объединения нескольких каналов в группы (multylink group) и запрос полосы пропускания (bandwidth on demand) улучшает использование коммутируемых аналоговых и цифровых ISDN каналов.

Существует два источника по уменьшению расходов при получении WAN-сервиса:

— первый: возможность настройки на более дешевый WAN-сервис;

— второй: вне зависимости от того, какой WAN-сервис используется, Amazon минимизирует соответствующие коммуникационные расходы.

Возможность дистанционного обновления программного обеспечения уменьшает расходы на обслуживание. Обновление программного обеспечения может быть осуществлено как через сеть по TFTP, так и через консольный порт при помощи ZMODEM.

Все устройства Amazon могут обслуживаться с одного централизованного узла. В стандартной поставке Amazon имеет 4 MB DRAM, но можно нарастить память до 10 MB DRAM и 8 MB флэш-памяти, используя стандартные АСС модули.

Мост/Маршутизатор доступа Colorado

Colorado и Colorado Plus спроектированы для организации подключения отделений к корпоративной сети. Дальнейшее расширение существующей корпоративной сети возможно за счет объединение удаленных LAN-сетей. Доступность и низкие цены на Frame Relay и наличие таких услуг как Х.25 и ISDN дает возможность сетевым менеджерам уменьшить их текущие коммуникационные расходы, оптимизировать сети и улучшить ее управляемость. Colorado предлагает для всех этих сетевых задач компактное интегрированное решение, направленное на оптимизацию сетевых соединений при минимизации текущих расходов.

Colorado поставляется как с Ethernet, так и с Token Ring LAN-интерфейсами, и поддерживает до трех WAN-соединений плюс один дополнительный ISDN BRI интерфейс. Два из WAN-интерфейсов поддерживают как RS-232, V.35, так и X.21 конфигурацию, а третий является только RS-232 совместимым.

Colorado является идеальным решением при интеграции разветвленной сети с многочисленными LAN-соединениями в единую сеть. Colorado совместим с существующим на сегодняшний день сетевым оборудованием и способен передавать LAN трафик через любые WAN-соединения. В комбинации с расширенными возможностями по «обратному» дозвону и соединению по запросу, эти свойства Colorado обеспечивают оптимальные сетевые решения.

Express Queuing — позволяет предсказать время отклика сети для всех пользователей.

Работая на скоростях до 64 Кб/с, опция по компрессии данных может уменьшить поток данных, проходящий через WAN-соединение, в четыре раза. Также имеются расширенные возможности по соединению, обновление программного обеспечения.

Мост/маршрутизатор удаленного доступа Danube

Мост/маршрутизатор удаленного доступа Danube — это широчайшие возможности, заключенные в небольшом легком корпусе. Идеален для филиалов, имеющих одно WAN-соединение с региональной или корпоративной сетью, а также для подключения к сети Internet. Danube обеспечивает полную поддержку всех распространенных к настоящему времени протоколов маршрутизации. Danube также поддерживает эксклюзивную возможность ACC по оптимизации полосы пропускания, которая кардинально уменьшит стоимость функционирования Вашей сети.

Высокопроизводительный мост/ маршрутизатор Nile

Работая совместно с другими устройствами ACC или маршрутизаторами других компаний этот продукт обеспечивает получение оптимальных сетевых решений. Nile поддерживает все общепринятые WAN- протоколы, включая Frame Relay, X.25, ISDN и SMDS. Nile также поддерживает ACC эксклюзивную возможность по оптимизации полосы пропускания, которая кардинально уменьшит стоимость функционирования Вашей сети.

Nile может поставляться с Ethernet или Token Ring LAN-модулями, а также с одним, либо двумя WAN-интерфейсами. Все WAN-интерфейсы являются легкозаменяемыми модулями.

Другие особенности:

— Полная поддержка межсетевых функций;

Маршрутизация на сетевом уровне осуществляетс с использованием сегодняшних наиболее распространенных протоколов. Протоколы маршрутизации могут быть активированы индивидуально, так Nile может быть адаптирован под ваши конкретные требования к сети.

— Уменьшение затрат за счет оптимизации полосы пропускания;

— Возможность обновления программного обеспечения уменьшает расходы на обслуживание

Интегрированная платформа доступа Tigris

Интегрированная платформа доступа Tigris (семейство серверов удаленного доступа) — устройство, специально разработанное для обеспечения качественногодоступа как для сервис-провайдеров, так и для корпоративных пользователей. Это устройство объединяет высокое качество удаленного доступа, маршрутизацию, гибкость в организации сети, интеграцию данных и голоса. Позволяет поставщикамуслуг и компаниям обеспечивать экономически выгодный доступ к различнымуслугам.

Tigris представляет из себя модульную конструкцию с 7-ми слотовым шассии дает следующие возможности: до 248 цифровых модемов; до 840 ISDN B каналов; до 868 56/64K выделенных линий; до 28 T1/E1 потоков. Может включать такжемодуль подключения к локальной и глобальной сетям, поддерживающий соединения Ethernet, Token-Ring и оснащенный двумя 6 Мбит/с портами или шестью 64Кбит/с портами для выделенных линий..

Tigris поддерживает сетевые протоколы Frame Relay, PPP, X.25 и SwitchedMultimegabit Data Service. Кроме доступа по телефонным линиям, Tigris обеспечивает маршрутизациютрафика IP, IPX, Appletalk и DECnet. Устройство поддерживает протоколымаршрутизации Border Gateway Protocol-4, Open Shortest Path First, Routing Information Protocol, а также протоколы Data Link Switching и Synchronous Data Link Control, используемые в сетях мэйнфреймов.

Tigris поддерживает различные протоколы безопасности, в частности Remote Access Dial In User Service, Password Authentication и Challenge Authentication.

Маршрутизатор первичного уровня Yukon

Маршрутизатор первичного уровня подразделения Yukon предназначен для установки в удаленных подразделениях, имеющих один канал доступа, либо в корпоративную сеть, либо в сеть общего пользования, например Internet. Идеальное средство доступа в Internet. Yukon поставляется с одним LAN интерфейсом Ethernet и одним WAN интерфейсом.

Primesys Коммуникационный сервер интегрированного доступа IMACS 600/800/900

Мультиплексор IMACS представляет собой коммуникационный сервер интегрированного доступа с уникальной возможностью функционирования в неоднородной коммуникационной среде и обладающий широчайшими возможностями по наращиванию. IMACS используется для организации работы с телефонными сетями общего пользования, цифровыми сетями передачи данных, выделенными аналоговыми линиями, а также для сопряжения с сетями Frame Relay, ATM и ISDN.

Отличительной особенностью мультиплексора IMACS является уникальная запатентованная шинная архитектура, позволяющая одновременно поддерживать линейную, пакетную коммутацию, а также коммутацию ячеек на единой платформе. Модульная структура IMACS позволяет пользователю создать оптимальную конфигурацию устройства, выбирая любую комбинацию из широчайшего набора сетевых и пользовательских интерфейсов. В дополнение к этому, мультиплексор обладает мощными встроенными сетевыми диагностическими и конфигурационными средствами, позволяющие в кратчайшие сроки находить и устранять все возникающие проблемы. Также существует возможность «горячего» резервирования всех основных модулей — блоков питания, ЦПУ, WAN карт.

В настоящее время IMACS обеспечивает функции:

— устройства доступа к услугам: — ISDN BRI; — ISDN PRI;

— телефонными сетям общего пользования (POTS);

— Fractional T1/ E1; — Frame Relay; — цифровые сети передачи данных (DDS);

— сети ATM и многое другое.

— высоконадежного устройства мультиплексирования данные/голос, способного заменять системы типа ИКМ-30 (PCM-30);

— цифровой кросс-коммутации 256 Х 256, позволяющей коммутировать каналы 64Кб/с и Е1 в любом сочетании;

— гибкое преобразование аналоговых и цифровых сигналов с обеспечением работы любых интерфейсов — FXS, FXO и E&M.

— Преобразование каналов Е1 — Т1;

— Устройства для видеоконференции и видеовещания;

— Компрессия голоса для эффективного использования каналов связи;

— Frame Relay коммутатора и устройства доступа;

— ISDN мультиплексор с широким набором функций;

— Полноценный коммутатор BRI — PRI;

— АТМ — устройство доступа.

Наряду со стандартными интерфейсами G.703 возможно использование 4-х проводных окончаний, работающих по технологии HDSL, которые позволяют через медные провода обеспечить взаимодействие с аналогичным устройством по каналу Е1 на расстояние до 12 Км.

Спецификации

Пользовательские интерфейсы: T1, E1, G.703 (64K), V.35, RS-530, RS-232, RS-449, V.24, DDS, ISDN BRI «U», ISDN BRI «S/T», Ethernet 10BaseT

Сетевые интерфейсы: T1, E1, Fractional T1/ E1, T3, V.35, V.11 (X.21)

Цифровая кросс-коммутация: DSO/ timeslot grooming, Nx64K Cross-Connect, T1/E1 Cross-Connect

Линейное кодирование: AMI/B8ZS/ HDB3/HDSL (2B1Q)

Серверные опции: обработка D-канала (ISDN PRI), Frame Relay коммутация, сопряжение с АТМ, инверсное мультиплексирование, компрессия речи, IP маршрутизация

Управление: SNMP-интерфейс, связь через: модем, SLIP/PPP, FDL, нулевой тайм-слот, выделенный тайм-слот, ISDN D канал, Frame Relay PVC, ATM VC

WAN-карты: Cronyx Tau-PCI, Tau, Многоканальный адаптер S800, Двухканальный адаптер Sigma-22, Двухканальное расширение адаптера Sigma-22, Четырехканальный адаптер Sigma-24, Digi International DataFire SYNC 2000, DataFire SYNC 570 & 570i, ImageStream

ImageStream предлагает широкий спектр WAN-карт включая карты с 1,2,4 и 8 синхронными портами для the ISA, PCI, CompactPCI и PMC шин. Эти карты поддерживают скорости: 56/64 K, T1/E1, T3/E3, и более. Под Linux каждая карта поддерживает любой из доступных WAN-протоколов, включая PPP, HDLC, Frame Relay, X.25 и прямой IP.

RISCom-адаптеры — RISCom/N2s, RISCom/N2d, RISCom/N2dds, RISCom/ N2csu

WANic PCI адаптеры — WANic 400, WANic 405, WANic 500, WANic 505, WANic 521, WANic 522, WANic 550, WANic 555, WANic 561, WANic 562, WANic 604, WANic 608, WANic 654, WANic 658, WANic 800, WANic 805, WANic 850, WANic 855

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

Территориальные сети с интеграцией услуг – режим доступа: http://www.osp.ru/text/print/302/141790.html

Frame Relay — устройства доступа – режим доступа: http://www.nestor.minsk.by/sr/2000/10/01017.html

Терминология протокола Frame Relay – режим доступа: http://www.ciscoinformer.ru/cisco/protokol_frame_relay

Сети Frame Relay – режим доступа: http://lectures.net.ru/wan/10/

Frame Relay – режим доступа: http://citforum.ru/nets/ito/14.shtml

Курсовая работа: Розвиток готельної індустрії в Португалії

Зміст

Вступ

Загальна інформація про Португалію

Географічне положення

Клімат Португалії

Природа

Визначні пам’ятки Португалії

Інформація для гостей країни

Розвиток готельної індустрії в Португалії

Міста і курорти в Португалії

Найкращі готелі Португалії

Інформація про готельну індустрію Португалії за 2010 рік

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Португалії є що запропонувати для відпочинку. У неї багата культура, безліч пам’ятників старовини, чудова природа, м’який клімат, всі можливості для дозвілля, відмінна якість послуг та проживання, приголомшлива кухня. Всі ці компоненти створюють хорошу базу для розвитку готельної індустрії.

Сучасна туристська індустрія є однією з самих високоприбуткових галузей в світовій економіці. Прибуток, який отримується від туризму, займає значну частину в бюджетах держав і складає до 10 % ВНП. Показники динаміки росту прибутковості туризму значно опереджає показники динаміки росту прибутковості інших галузей економіки. За даними туристської організації, за останні 10 років прибутки від туризму зростали щорічно на 7,9 % при щорічному середньому рості кількості туристських прибувань на 4,5 ,%. В Португалії, країні що розвивається, зріст прибутковості туризму складає до 100 %.

Одна з найголовніших проблем адаптації гостинного господарства до умов туристських ринків заклечається в тому, що нові вимоги господарювання були пред’явлені до підприємств, які ніколи не були ринковими. Їх об’єднувало з зарубіжними готелями тільки зовнішня схожість технологічних прийомів організації прийму і обслуговування туристів. Деякі з них спроектовані і розташовані в таких місцях, які не зможуть ніколи самостійно працювати в умовах ринкової економіки, що призвело до їх обвальному закриттю в регіонах. Звичайно, їх потрібно було зачиняти або перепрофільовувати поступово.

Загальна інформація про Португалію

Географічне положення

Держава знаходиться у південно-західній частині Європи, в західній частині Піренейського на півострову. На півночі і сході межує з Іспанією, на заході і півдні омивається Атлантичним океаном. Північна частина країни зайнята невисокими горами Серра-да-Эштрела (висота до 1991 м.), північна та центральна частини — Португальска низина, холми та низькогір’я.

Азорські острови (Ilhas dos Acores, Острови яструбів) представляють собою невеликий (площа приблизно 2,3 тис. кмІ) архіпелаг в Атлантичному океані, що лежить в 1460 км від берегів Європи і в 3750 км від Північної Америки. Цей автономний регіон Португалії складається з 9 крупних островів і великої кількості мілких острівків та рифів, які об’єднані в три групи: східну (Сан-Мигель, Cанта-Марія і острови Формігаш), центральну (Фаял, Пику, Сан-Жоржи, Терсейра та Грасьоза) та західну (Флореш і Корву). Архіпелаг має вулканічне походження, тому рельєф на усіх островах гористий, красується конусами затухших вулканів, старими лавовими полями та кратерними озерами. Нерідкі і землетруси. Найвища точка — гора Пику (2351 м) розташована на одноіменному острові.

Загальна площа країни — 92 тис. кмІ.

Столиця Португалії – Лісабон.

Клімат Португалії

Субтропічний середземноморський, м’який, без різких коливань температур. На півночі притаманний морський клімат, обумовлений Гольфстримом. Літо сухе і сонячне, але не жарке (середня температура приблизно 20°C, в горах — 18°С), зима не прохолодна (від +4°С до +10°С) і має велику кількість дощів.

На півдні клімат теплий і сухий. Середні температури січня від +5°С до літня — від +20°С до +27°С.

Опадів на рівнинах випадає від 400 до 800 мм, в горах від 1000 до 2500 мм в рік.

Клімат Азорських островів субтропічний, морський. Острова знаходяться в зоні формування Азорського антиціклону і мають довільно рівний температурний фон — середня температура січня складає близько +14°C, липня — приблизно +22°C, при цьому максимальна температура на склонах гір може підніматися до +24°С – взимку, +34°С — літом. Опадів випадає 700-800 мм в рік, в окремих місцях до 1500 мм, причому західні і північно-західні склони отримують замітино більшу кількість дощів. Максимум опадів приходиться на зимній період (з вересня по квітень). Температура води впродовж року коливається від +16°С до +24°С.

Найкращий час для відпочинку на островах – з червня по вересень, хоча комфортні умови для відпочинку зберігаються тут практично круглий рік.

Клімат Мадери субтропічний океанічний, м’який і теплий. Средня температура на березі літом складає близько +23°С, зимою — близько +20°С. Опади у вигляді грози та лівнівних дощів випадають переважно в зимній період, літо відносно сухе. Купальний сезон – практично цілий рік.

Найкращий час відвідування Мадери – з липня по вересень.

Природа Португалії

Різновид рослинного світу зобов’язаний різним географічним та кліматичним умовам. Кожна область Португалії відрізняється своєю флорою. Пишна рослинність характерна для атлантичної Півночі і захищених від вітрів зон Центральної Португалії, де знаходяться по сусідству рослини із Півночі та з Півдня Європи (наприклад, північна груша, середземноморний олеандр). Змішані ліси із італійської сосни, дубів, кам’яної липи і каштанів передуються з евкаліптовими рослинами. Чим далі к півдню, тим частіше зустрічаються оливкові дерева, а також пробковий і кам’яний дуби, хоча і тут помітно наступи евкаліпту.

В самій північній частині країни, знаходиться національний парк «Пенеда-Жереш». Західна частина парку – це своєрідна область з древньою культурою. По склонах розсипані мілкі деревеньки і хуторки, жителі яких із далеких часів займаються скотарством та вирощуванням ржі і маїсу. Границя рослинності лежить на висоті 1200 м, далі — тільки нагромадження розтрісканих скал. Поховання III-II до нашої ери, кам’яні римські дорожні знаки, руїни романських церков — все це посилює враження від величі цих місць.

В центрі північної частини країни знаходиться найвищий гірський масив Португалії Серра-да-Ештрела. На кам’янистих схилах туляться села, обрамлені каштановими гаями. На самому верху масиву здіймаються стрімкі скелясті стіни і кручі химерної форми. Це єдине місце в Португалії, де можна займатися гірськолижним спортом. Неподалік розташований невеликий водоспад — Посу-ду-інферну (в перекладі з португальської «пекельна прірву»).

На захід від цього масиву знаходиться «чарівний ліс» «Букасу». Лісовий парк площею 480 га на західних схилах гір Букасу протягом сторіч охоронявся ченцями.У цьому лісі з найдавніших часів селилися люди. У 17 столітті тут був побудований монастир кармелітів. Сьогодні в парку налічується 400 місцевих і 300 екзотичних видів.

У центральній частині країни, поблизу кордону з Іспанією розташований хребет Сан-Мамеде, оголошений заповідною зоною,де ще живуть ведмеді.

Любителям орнітології цікаво побувати в південній провінції Алгарве, неподалік від міста Фаро. Тут знаходиться затишна затока, захищений від моря піщаною косою — це місце відпочинку багатьох перелітних птахів.

І звичайно, просто необхідно постояти на самому заході Західної Європи — мисі Кабу-да-Рока, де з скелястого берега відкривається прекрасна панорама побережжя.

Оскільки місто притягує до себе не тільки туристів, а й бізнесменів, то рівень розвитку готельного бізнесу тут досить високий.

Визначні пам’ятки Португалії

Туристичною Меккою Португалії є, звичайно ж, її столиця — Лісабон. Це один з найгарніших і найоригінальніших міст Європи, забудова якого слідує горбистому ландшафту гирла річки Тежу, що служить джерелом неймовірної привабливості міста. Вулички Лісабона то спускаються, то піднімаються, створюючи чарівний лабіринт, в якому натикаєшся то на знаменитий підйомник Санта-Жустен, то на монастир Жеронімуш. Але рано чи пізно всі дороги в Лісабоні приводять до фортеці Св. Георгія,звідки відкривається дивовижний вид на місто та океан. Готелі Лісабона порадують Вас високим рівнем сервісу і забезпечать приємний відпочинок в португальській столиці.

Не меншою популярністю, ніж Лісабон, користується колишня столиця Португалії Порту. Це справжній «кахельні» місто: більша частина фасадів будинків, а також інтер’єр вокзалу тут облицьовані характерною плиткою «азулехо». Серед визначних пам’яток Порту найбільший інтерес представляють Кафедральний собор, церква Св. Франциска, Ботанічний сад.

Ще одне місто Португалії, яке складно обійти увагою — Коїмбра. Тут розташований один із найстаріших європейських університетів, приміщення якого вражають розкішшю і вишуканістю оздоблення. Готель у Коїмбре на березі річки Мондего забезпечить Вам приємні спогади про перебування в цьому чудовому місті.

Музеї. Практично в кожному місті Португалії розташовані музеї. Музей мистецтв у Коїмбра знаменитий колекцією скульптур XVI століття, музей у Авейру славиться римськими скульптурами і живописом XVI століття; в національному музеї стародавнього мистецтва в Лісабоні знаходиться багатюща колекція декоративного мистецтва та живопису з XII по XIX століття, в Лісабоні знаходяться також музей сучасного мистецтва, національний музей природної історії. Етнографічний музей, археологічний музей і музей Калоста Гульбенкиана з колекцією предметів мистецтва з 2800 року до н.е. до XX століття.

Велику кількість пам’яток історії було споруджено за часів Римської імперії: найяскравішими прикладами римської архітектури є храм Діани на південному сході країни, розвалини міста Конімбріги на західному березі. Особливо варто відзначити архітектурні пам’ятники, побудовані в стилі мануеліно, одному з найбагатших і найкрасивіших у всій історії архітектури, який унікальний тим, що існував тільки в Португалії і ніде в світі більше немає палаців і соборів, збудованих у цьому стилі.

Вестготи і маври також внесли свою лепту у розбудову португальської архітектури. Серед інших визначних пам’яток в Лісабоні велика кількість церков, соборів і монастирів, серед яких виділяються — Се, готичний собор XII століття;монастир ієронімітов, побудований в XVI столітті на честь плавання до Індії Васко да Гама, в монастирі поховані сам Васко да Гама і відомий поет Луїс Вас де Камоенс.

У Бразі, на півночі країни — руїни римських храму, амфітеатру і акведука; собор XII століття, у якому похований Генріх Бургундський, граф Португалії, батько першого португальського короля Альфонсо 1; одна з головних святинь Португалії церква Дом Хесус, куди напередодні Трійці стікаються тисячі паломників.

У Порто — собор XII — XVIII століть; зведена з граніту вежа Клеріков XVIV століття заввишки 75 метрів.

У Каімбра — римський акведук; серед безлічі церков і монастирів особливо виділяються собор XII століття в романському стилі і церква Санта-круз XVI століття.

У місті Сетубал — церква Санта-Марія XVI століття, відома своїми прикрасами.

У Евора — колишній архієпископський палац; собор 1186, реконструйований в XV столітті в готичному стилі.

Інформація для гостей країни

Португалія розташована у Південно-західній частині Європи, на самій кромці Атлантичного океану. Португалія відрізняється різноманіттям ландшафтів: гори і долини в північній і центральній частинах змінюються рівнинами у південних широтах. Тут м’;яка зима і тепле літо.

У країні активно розвивається готельна і туристична індустрії. До туристичних ресурсів Португалії можна віднести столицю країни Лісабон, узбережжі в околицях Лісабона, південну провінцію Португалії Алгарве, місто Порто, острів Мадейра. Лісабон пропонує своїм гостям досить великий вибір комфортабельних готелів, розрахованих на людей з різними фінансовими можливостями. У 15 км на захід від Лісабона розкинулися популярні курорти Ешторіл і Кашкаші. Це традиційно улюблене місце відпочинку європейської знаті і резиденція королівських родин. Лісабон — найзахідніша столиця Європи — розкинувся, як Рим і Москва, на семи пагорбах. Це стародавнє місто, що вражає кількістю архітектурних пам’яток архітектури. Розкішні вілли, евкаліптові гаї, кращі пляжі центральній частині країни, чудові готелі, вишукані ресторани, поля для гольфу світового класу, одне з найвідоміших казино Європи і знаменита траса «Формула-1» — все це приваблює мільйони гостей з різних куточків світу.

Міста і курорти в Португалії

Азорские острова (Azores).

Рай в Атлантичному океані або Заповідник живої природи — так зазвичай називають Азорські острови за їх приголомшливі ландшафти і красиву природу. Багато хто всерйоз вважають, що ці острови — єдине, що залишилося від легендарної Атлантиди. Місцеві пейзажі поєднують буйство фарб квітучих азалій та гортензій з блакитної синявою океану і озер, чорноту застиглої лави вимерлих вулканів з насиченою зеленню навколишніх пагорбів.

Алгарве – це най-південніша провінція Португалії, омивається водами Атлантики, з берегом протяжністю близько 200 км. Пляжі з золотого піску, кристально-прозоре море, водойми заповідника «ріа Формоза» з витонченими фламінго, захоплюючі варіанти для любителів активного відпочинку і заняття спортом.

Алгарве — край шикарних п’ятизіркових готелів, вмілою рукою архітектора вписаних у вражаючий за красою ландшафт, «мекка» для любителів гольфу круглий рік. Величезне задоволення від відпустки, проведеної на півдні Португалії, отримає і турист з не самим високим достатком. Гостей країни також приваблює те, що готелі в Алгарве, як правило невисокі 2-х — 3-х поверхові будівлі з власною зеленою зоною, невеликі і затишні, де є можливість розслабитися і відмовитися від міської суєти.

Лісабон — одна з найдавніших столиць світу. Місто, просочене духом історії, де минуле і сьогодення гармонійно сплелися в одне ціле. Закладений на пагорбах над річкою Тежу, Лісабон отримав назву «місто на семи пагорбах».

Наразі столиця Португалії переживає економічний підйом — будуються висококласні готелі, які разом з португальською кухнею і хорошим вином перетворили столицю Португалії в одне з найпривабливіших місць у світі.

Узбережжя Лісабону (Кашкайш і Ешторіл) (Cascais & Estoril).

У 15 км на захід від Лісабона розкинулися прекрасні курорти — Кашкайш і Ешторіл, з унікальним мікрокліматом: теплим і сонячним літом, і помірним в інші пори року. Колись тут жили римляни, потім — маври, лише в XIX столітті Кошта ду Сол (Сонячний берег) став португальської Рів’єрою, завдяки гарячим джерелам і м’якому клімату. Це традиційно улюблене місце відпочинку європейської знаті і резиденція королівських сімей.

Мадейра знаходиться в 500 км від узбережжя Африки і в 1000 км від континентальної частини Португалії. Центральне місто архіпелагу — Фуншал. Острів був відкритий португальським принцом Генрі. Принц посадив тут плантації таких сортів винограду, які виростали до цього тільки на Криті та на Кіпрі. Острів Мадейра разом з островом Порту Санту і незаселені островами-заповідниками утворюють архіпелаг, який ось вже протягом трьох століть є одним з відомих європейських туристичних напрямків. Результатом стало вино дивовижної якості — «Мадейра», залучає на острів купців з усього світу для його закупівель. Христофор Колумб, який одружився на дочці місцевого губернатора, жив на острові якийсь час.

Мадейру ще називають островом вічної весни, тому що там завжди квітнуть орхідеї, гортензії, магнолії, азалії і сотні інших квітів, у тому числі таких, яких немає більше ніде. Мадейра — пристанище тих, хто любить прогулянки серед незайманої природи: гір, струмків, водоспадів, лісів, печер. Гуляють там уздовж левад — каналів, які відводять воду з гірських вершин на поля.

Порту — друге за величиною місто Португалії — дав назву не тільки портвейну, але і всій країні. Місто є центром нафтохімічної, текстильної та рибоконсервної промисловості, а його гавань — другий за величиною порт країни. Оскільки місто притягує до себе не тільки туристів, а й бізнесменів, то рівень розвитку готельного бізнесу тут досить високий.

Розвиток готельної індустрії в Португалії

Готелі в Португалії

Португалія не відчуває нестачі в засобах розміщення — і крім традиційних варіантів ночівлі країна має в своєму розпорядженні кемпінги, сільські садиби і заміські будинки. У Португалії ухвалена класична система п’яти «зірок», готельний бізнес регулюють кілька гілок законодавства. Всі засоби розміщення підлягають обов’язковій сертифікації; невідповідність між заявленими «зірками» і надаванням сервісу, як правило, гарантує закриття готелю — саме тому власники не економлять на обслуговуванні та комфорті.

На більшій частині курортів країни встановлена єдина цінова політика, і ціни відрізняються не сильно, проте розміщення в готелях, розташованих у столиці, на островах або великих курортних центрах традиційно трохи дорожче.

Як правило, до послуг туристів в готелях Португалії — харчування в форматі напівпансіон. Наявність у меню фруктів, овочів, сиру та салату — обов’язкове.

Розміщення в сільських садибах та сільських будиночках — дуже популярне в Португалії;головне, що отримує мандрівник, — це теплий, майже сімейний прийом, індивідуальний сервіс і знайомство з традиціями і звичаями місця. На сільських будинках, які мають кімнатами для постояльців, як правило, є табличка TER.

Типи готелів

Апарт-готелі / Hotйis Apartamentos — в Португалії мають від 2 * до 5 *; це ідеальний варіант для тих, кому важливий не тільки домашній комфорт, але і готельний сервіс в будь-який час доби.

Хостели / Pensхes — португальський аналог традиційних європейських готелів типу Bed& Breakfast. Найбільш економічний варіант проживання. Хостели в Португалії розділені на першу, другу і третю категорії; при цьому вища категорія — albergaria — припускає розміщення головним чином іноземних туристів.

Мотелі / Motйis — традиційно розташовуються коло жвавих автотрас; мають не більше 3 *. Вхід в номери здійснюється з вулиці. Мінус такого способу розміщення — невисока безпека.

Сільські садиби / Pousadas — розташовані в мальовничій місцевості, в історичних особняках або віллах. Вони є гордістю готельного бізнесу Португалії, відображають архітектурні, декоративні та гастрономічні характеристики тих районів Португалії, в яких розташовані, уникаючи стереотипного копіювання міжнародних готелів. Pousadas розташовані в самих різних будівлях: середньовічних постоялих дворах, замках, маєтках, вони оснащені сучасним обладнанням і пропонують своїм гостям затишну атмосферу. Такий варіант проживання — один з найдорожчих, за замовчуванням поузадах привласнюється 5*. Розміщення в дорогих португальських заміських маєтках — окремий вид туризму, turismo de habitacao (TH). Крім того, така машина часу — прекрасна можливість відчути себе справжнім аристократом: у таких будинках постояльці живуть на правах гостей у кращому сенсі слова. Як правило, господарі також проживають у поузадах.

Заїжджі двори / Estalagem — представляють собою невеликі, комфортабельні сільські готелі, в яких враховані особливості розташування. Заїжджі двори мають 4 * або 5 * і розташовані, як правило, в заміських будинках, побудованих близько півстоліття тому. Причому важливий фактор — обов’язкова наявність типових для даної місцевості архітектурних рис. Відпочинок на заїжджих дворах — також окремий вид туризму, turismo rural (TR). Колоритний і, головне, сімейний прийом — особливість сільських готелів; при цьому власники такого типу готелю, як правило, проживають окремо.

Туристські комплекси / Aldeamentos Turisticos (TA) — мають від 3* до 5*, розташовані на обмеженій території і включають в себе невеликі будиночки, кафе, автостоянку, можливо — басейн. Такий варіант розміщення передбачає повну самостійність постояльців. Традиційно туристичний комплекс складається не менше ніж з п’яти будиночків, оформлених у відповідності з архітектурними особливостями регіону. Власники та керівники зазвичай не проживає в комплексі.

Селянські господарства / Аgroturismo (AT) — це повне занурення в сільське життя. Такий тип відпочинку передбачає не тільки нічліг на лоні природи, але й участь в деяких сільськогосподарських роботах, катання на конях, екскурсії на виноградники і багато інших сільських радостей. Прийом гостей здійснюється або в спеціалізованих агросадибах, або у справжніх сільських будиночках; в будь-якому випадку — разом з власниками подвір’я.

Кемпінги / Camping — розкидані по всій країні, але найчастіше зустрічаються в курортних зонах. Мають від 1 * до 4 *. Кемпінги в Португалії — або державні, зупинитися в яких може будь-хто, або приватні, що позначаються літерою «Р», де нічліг дозволений тільки членам клубу або гостям власника. Крім того, в приватних кемпінгах в будь-якому випадку необхідне попереднє бронювання. Можливо, на в’їзді в кемпінг попросять показати карту Міжнародної федерації автотуризму (FICC) — «carnet camping».

Найкращі готелі Португалії

Кращими готелями Португалії є старовинні готелі (pousadas), відповідні рівню чотирьох-п’яти зірок.

В основному переважають готелі 4-5 * високого рівня. 99% з них пропонують сніданки, напівпансіон – дуже рідкісний, all inclusive – немає. Це пояснюється тим, що в країні дуже велика, смачна і різноманітна кухня: туристи віддають перевагу спробувати побільше всього різного в різних місцях, а не харчуватися в готелі зі шведського столу.

Згідно відгуків туристів, розглянемо рейтинг 50 найкращих готелів Португалії. (Табл. 1)

Табл.1 Рейтинг 50 найкращих готелів Португалії

№ за/п

Назва готелю

Розвиток готельної індустрії в Португалії

Курорт
1.

CS Madeira – atlantic Resort&SPA Sea Spa

5*

о. Мадейра
2.

Reid’s Palace

5*

о. Мадейра
3.

The Cliff Bay

5*

о. Мадейра
4.

Madeira Regency Palace

5*

о. Мадейра
5.

Altis Park

4*

Лісабон
6.

Best Western Hotel Eduardo VII

3*

Лісабон
7.

Dom Pedro Baia Club

4*

о. Мадейра
8.

Choupana Hills Resort & Spa

5*

о. Мадейра
9.

Galomar

3*

о. Мадейра
10.

Blue & Green The Lake Spa Resort

5*

Алгарве
11.

Duas Nacoes Residence

3*

Лісабон
12.

Altis Belem Hotel & SPA

5*

Лісабон
13.

CampoReal Golf Resort & Spa

5*

Лісабон
14.

Hotel Nacional

3*

Лісабон
15.

Altis

5*

Лісабон
16.

As Janelas Verdes

5*

Лісабон
17.

Bairro Alto

5*

Лісабон
18.

Sheraton Lisboa Hotel & Towers

5*

Лісабон
19.

Avenida Palace

5*

Лісабон
20.

Pestana Palace

5*

Лісабон
21.

Albatroz Beach & Yacht Club

5*

о. Мадейра
22.

Melia Madeira

5*

о. Мадейра
23.

Acores Atlantico

4*

Азорські о-ви
24.

Vila Gale Santa Cruz

4*

о. Мадейра
25.

Praia Mar

4*

Лісабонська Рив’єра
26.

Casa Velha Do Palheiro

5*

о. Мадейра
27.

Equador

3*

Лісабонська Рив’єра
28.

Alpino Atlantico

4*

о. Мадейра
29.

Caesar Park Penha Longa

5*

Лісабонська Рив’єра
30.

Albatroz

5*

Лісабонська Рив’єра
31.

Albergaria Josefa De Obidos

5*

Обидуш
32.

Baia Azul

4*

о. Мадейра
33.

Casa Branca Beach & Golf Hotel

4*

Порту
34.

Pestana Grand

5*

о. Мадейра
35.

Axis Porto Business & SPA Hotel

4*

Порту
36.

Roca Mar

4*

о. Мадейра
37.

Cegonha Country Club

4*

Алгарве
38.

CS Salgados Dunas Suite

5*

Алгарве
39.

Orca Praia

3*

о. Мадейра
40.

Riu Palace Algarve

4*

Алгарве
41.

Imperatriz

3*

о. Мадейра
42.

Porto Bay Falesia

4*

Алгарве
43.

Alto Lido

4*

о. Мадейра
44.

Rocamar

3*

Алгарве
45.

Pestana Bay

4*

о. Мадейра
46.

Real Bellavista

4*

Алгарве
47.

Atismar

3*

Алгарве
48.

Classic Savoy

5*

о. Мадейра
49.

Aqualuz

4*

Алгарве
50.

Algarve Casino

5*

Алгарве

Опис трьох найкращих готелів Португалії.

Готель CS Madeira — atlantic Resort& SPA Sea Spa.

Розташування:

На околиці Фуншал. До центру можна дістатися на безкоштовному автобусі від готелю. Розкішний готель Crowne Plaza 5 *, побудований за новітніми технологіями з використанням останніх досягнень у галузі будівництва та дизайну, стоїть на високому скелястому березі острова Мадейра. Оригінальне дизайнерське рішення — максимальне використання денного світла — підсилює відчуття усамітнення з природою і чудовим океаном. Готель Crowne Plaza 5 * має прямий вихід до океану. Готель Crowne Plaza 5 * знаходиться в туристичній зоні Фуншала, в 20 хвилинах ходьби від центру міста, в 30 хвилинах їзди від аеропорту Мадейри.

В готелі:

300 просторих номерів з обробкою з натурального світлого дерева, з мебльованими балконами, з панорамним видом на океан (стандартні номери з гостинним куточком, двокімнатні номери «executive suite» (близько 50 мІ) з найкращими панорамним видом на океан, джаккузі у ванній кімнаті ); 2 басейни з морською водою (один з них з підігрівом) на рівні океану, 2 дитячих басейну з морською водою, 2 закритих підігріваються басейну з джаккузі і відділенням для дітей; 3 ресторани португальської та міжнародної кухні, 2 бари (один з низ біля басейну). Повністю обладнаний бізнес-центр, безкоштовна автостоянка.

Приємний сюрприз від готелю Crowne Plaza 5*: в усіх номерах — безкоштовно все необхідне для приготування чаю, кави і щодня мінеральна вода.

Типи номерів:

Premiere Rooms

Advanced Rooms

Junior Luxury Rooms

Premium Luxury Rooms

Classic Luxury Rooms

Сервіс:

Кондиціонер, ванна кімната (роздільні ванна і душ, є дзеркало для макіяжу, надаються банні халати і тапочки), фен, телефон, радіо з будильником, супутникове і платне телебачення, міні-бар, сейф (безкоштовно), прес для прасування брюк, праска і прасувальна дошка, доступ в Інтернет, факс-модем.

Обладнана кухня (тільки в Advanced Rooms і номерах класу Premium і Classical Luxury).

Послуги:

Цілодобове обслуговування номерів

Пральня / Хімчистка

Банкомат

Громадські телефони

Приватний ліфт, що веде до пляжу

Трансфер

Ресторани та бари:

Classic Car Bar

Terrantez Bar

Llheus

Sa’o Lourenc’o

Спорт і розваги:

Сауна, турецька лазня (безкоштовно), таласотерапія, масаж, фізіотерапія; тенісні корти, сквош, настільний теніс, фітнес-центр, аеробіка, багатофункціональний спортивний майданчик (волейбол, баскетбол, бадмінтон), гольф-майданчики, верхова їзда, більярд, різні види спорту (курси підводного плавання та ін.). Регулярні розважальні програми, організація екскурсій та дозвілля, щотижня проводяться привітальні коктейлі.

Бізнес:

Конференц-зали, обладнані необхідною технікою.

Інфраструктура готелю:

Всі умови для водних і пляжних розваг;

Екскурсії ;

Шопінг;

Клуби (центр міста).

Додатково:

Номери для людей з обмеженими можливостями. Є спеціальні пропозиції від готелю.

Готель Reid’s Palace.

У всьому світі знайдеться, мабуть, всього кілька готелів, які можуть відсвяткувати свій 110-річний ювілей.

Історія:

У 1836 році на берег острова Мадейра зійшов 14-річний юнга Вільям Рейд і залишився на острові назавжди. З часом він став не тільки самим шановним виноробом, але і власником готелю.

Накопичивши достатньо коштів, він купив родючий ділянку землі з буйною рослинністю і субтропічними садами. Це був Salto de Carvalo, скелястий скелі в західній частині Фуншал.

Для здійснення своєї мрії про створення чудового готелю, пан Рейд запросив архітектора Джоржа Кларка, який прославився проектом готелю Shepheard’s Hotel в Каїрі. Роботи почалися в 1887 році, проте Вільям Рейд помер незадовго до їх закінчення. Його сини, Вільям і Альфред Рейд, продовжили справу батька. Урочисте відкриття готелю відбулося в листопаді 1891.

Початок легендарної історії готелю ознаменував приїзд австрійської імператриці Єлизавети I. Тиха чарівність Reid’s Palace допомогла їй оговтатися після трагічної смерті свого сина, коронованого принца Рудольфа.

Іншими іменитими гостями, які відвідували готель в ті часи, були Ерл Робертс, головнокомандувач Британської армії, який зупинявся тут по дорозі на війну в Південній Африці; сер Остен Чамберленд, міністр фінансів Великобританії, а також син королеви Вікторії, Герцог А. Коннаут.

Завдяки приїзду Джоржа Бернарда Шоу в 1924 році, в готелі встановилася чудова традиція навчання танго. Драматург провів у готелі 6 щасливих тижнів. «Єдина людина, яка мене коли-небудь навчала», — як згодом визнав Шоу, — «був Макс Ріндер», вчитель танців, що навчав його блискучим «па» у Reid’s Palace.

У 1937 році готель викупила родина Blandy, що володіє компанією з виробництва вина на Мадейрі. З тих пір, для багатьох гостей Reid’s став «будинком далеко від дому». Кількість постійних клієнтів зростала з кожним роком, тому було прийнято рішення добудувати нове крило і відкрити два басейну з морською водою (з підігрівом). Також нові власники додали новий вигляд ресторану «The Dining Room», яке отримало другу назву «Палата Лордів» завдяки числу титулованих осіб, що відвідували його.

Незважаючи на значний список історичних особистостей, що зупиняються тут в той чи інший час, особливою гордістю для готелю став приїзд англійської канцлера Вінстона Черчілля в 1949 році. Знаменитий державний діяч, символ того часу, провів кілька тижнів у Reid’s Palace, насолоджуючись старомодним шармом і самотою. Його ім’ям названий кращий Suite готелю.

Час іде, а Reid’s залишається великим веселим будинком, де гості, які стали близькими друзями, проводять неквапливі канікули в затишній атмосфері.

Місце розташування:

Готель Reid’s Palace розташований на мисі високо над водами Атлантичного океану, відкриваючи погляду гостей екзотичну природу острова Мадейра. З того моменту як готель вперше розкрив свої двері в 1891 році, він по праву вважається символом Мадейри. Reid’s Palace знаходиться в оточенні 10 акрів квітучих садів, де виноградні лози перемежовуються з пишною геранню, розкішним гибискусом і ароматним шавлією. Готель дбайливо зберігає традиції елегантності, старомодного шарму і чемності.

У власному саду готелю багато унікальних рослин: драконове дерево, кактуси, які цвітуть у нічний час і нефритові виноградники. У розпорядженні гостей три басейни, один з яких, вирубаний в скелях і заповнюється океанічної водою під час припливів, салон краси, який пропонує розслаблюючі процедури. Спеціальна дитячий майданчик з міні-басейн та програми «Fun at Reid’s» доставлять задоволення малюкам.

Reid’s Palace знаменитий своїм післяобіднім чаєм і багатим розмаїттям страв зі свіжої риби. Зупинившись тут, обов’язково спробуйте мадеру — знамените вино, вироблене на острові. Дегустацію можна влаштувати в старовинному погребі в центрі міста або в готелі, на терасі Вашого номера, насолоджуючись заходом і амфітеатром вогнів, мерехтливих над затокою Фуншал.

Глибоководна рибалка на блакитного Марлін — розвага, яке користується великою популярністю серед гостей готелю, також як гольф, теніс і віндсерфінг. Досвідчений капітан допоможе заманити і зловити одну з морських риб, у великій кількості мешкають біля берегів острова.

Кількість номерів:

163 номери, з них 86 номерів в головному будинку, 78 номерів в крилі з виглядом в сад, 98 об’єднаних номери.

— 18 Classic Double / Twin Rooms;

— Superior Double / Twin Rooms (21 кімната в головній будівлі та 49 кімнат у Garden Wing);

— Premier Double / Twin Rooms (10 кімнат у головній будівлі і 16 кімнат у Garden Wing);

— Junior Suites (13 номерів в головному будинку і 7 номерів у Garden Wing);

— Superior Suites (2 номери в головній будівлі та 6 номерів в Garden Wing);

— 4 Executive Suites;

— 2 Churchill and GBShaw Suites (Presidential).

Опис номерів:

У всіх номерах є:

— Кондиціонер;

— Індивідуальний сейф;

— Кабельне ТБ;

— Відео;

— Пряма телефонна лінія;

— Міні-бар;

— В кімнатах Classic (double / twin rooms) і в кімнатах Junior Suites додаткова ліжко не ставиться.

Classic Double / Twin Rooms — близько 23-27 mІ (247,5-291 метрів над рівнем моря). Всі кімнати цієї категорії розташовані у східній частині Головної будівлі готелю. Більшість кімнат було нещодавно оновлено. Свіжі відтінки декору гармонійно поєднуються зі старовинними меблями, виконаними з натурального дерева. У кожній кімнаті простежується традиційний англо-португальський стиль. З французьких вікон відривається бічний вид на море. Високі стелі дозволяють свіжому морському повітрю з Атлантики наповнити простір.

Superior Double / Twin Rooms — близько 27-32 mІ (291-344,5 метрів над рівнем моря). Кімнати, розташовані в головній будівлі, були нещодавно оновлені, більшість з них виконані в тому ж стилі,що кімнати Classic. У кімнатах розташованих на 2 і 3 поверхах Garden Wing акцент ставиться на простір і сонячне світло. Свіжість у декорі кімнат підкреслена тоном завіс і килимів, який відповідають кольору дерев’яних меблів. Номери, розташовані на першому поверсі значно більше за метражем і мають просторі тераси з виходом в сад готелю. З більшості кімната відкривається бічний вид на океан та / або посвідка на ботанічні сади готелю.

Premier Double / Twin Rooms — близько 27-32 mІ (291-344,5 метрів над рівнем моря). Кімнати, розташовані в головній будівлі, були нещодавно оновлені, більшість з них виконані в тому ж стилі, що кімнати Classic. Номери цієї категорії відрізняються за розміром від кімнат Superior. З вікон більшості з них відкривається панорамний вид на океан. Решта кімнат мають бічній вид на океан і ботанічні сади готелю.

Junior Suites — Близько 35-40 mІ (377 — 430,5 метрів над рівнем моря). Більшість кімнат цієї категорії розташовані в Головній будівлі. У розпорядженні гостей простора кімната з виділеною зоною вітальні. Кімнати відрізняються елегантністю внутрішнього декору. Більшість нещодавно оновлені. Розташувавшись на просторому балконі, гості можуть насолодитися панорамним видом на Атлантику. Ванні кімнати, декоровані традиційної португальської керамікою, просторі і світлі.

Superior Suites — близько 40-45 mІ (430,5 — 484 метрів над рівнем моря). Більшість кімнат цієї категорії розташовані в крилі з виглядом в сад. У розпорядженні гостей дві кімнати: простора спальня з ліжками king або twin і вітальня, в якій розташовані м’які крісла і диван.З вікон сьюта відкривається прекрасний вид на океан і сади готелю.

Executive Suites — близько 60 mІ (538-592 метрів над рівнем моря). Розташовані в Головній будівлі готелю, номери цієї категорії складаються з двох кімнат: просторої спальнею і вітальнею. Деякі номери мають у своєму розпорядженні невелику кухню. Два suite були відкриті в 2001 році і розташовані в приватній частині готелю, один над іншим. Чудовий вид на ботанічні сади готелю і океан вражає гостей цих кімнат. Свіжі відтінки декору гармонійно поєднуються зі старовинними меблями, виконаними з натурального дерева. У кожній кімнаті простежується традиційний англо-португальський стиль. Просторі ванні кімнати декоровані традиційної португальської керамікою. Всі чотири кімнати розташовують просторими балконами.

Churchill and G. B.Shaw Suites (Presidential) — близько 60 — 65 mІ (646 метрів над рівнем моря). Обидва номери розташовані в Головній будівлі готелю. Кімнати поєднують в собі традиційну елегантність і сучасне технічне оснащення. Покривала, розшиті вручну, старовинні бронзові лампи з шовковими абажурами, китайські комоди з червоного дерева, оригінали гравюр — все продумано до дрібниць і наповнене бажанням доставити радість навіть найвибагливішому гостю. Високі стелі дозволяють свіжому морському повітрю наповнити простір. Ванні кімнати, декоровані традиційної португальської керамікою, просторі і світлі. У номерах є невелика кухня і гостьовий туалет. Розташувавшись на просторому балконі, гості можуть насолодитися панорамним видом на Атлантику.

Інфраструктура готелю:

— Бібліотека;

— Магазин сувенірів;

— Чайна тераса;

— Reception;

— Автостоянка.

Платний сервіс:

— Прокат відео фільмів, нагороджених Оскаром;

— Хімчистка і пральня;

— Організація екскурсій.

Басейни: У готелі Reid’s Palace 3 басейни. Два басейни розташовані на верхньому рівні. Маленький басейн наповнений прісною водою,а великий — морський. Вода в басейнах підігрівається до 24-29 є С.

Третій басейн вирубаний у скелі на рівні моря і заповнюється морською водою під час припливів. З цього басейну є прямий доступ в океан. Таким чином, у гостей готелю є можливість вибрати для себе найбільш комфортні умови для купання. Басейни відкриті з 7.00 до 19.00.

Фітнес центр:

Прекрасно оснащений фітнес центр площею 46 мІ радий запропонувати своїм гостям сучасні тренажери, спрямовані на роботи всіх груп м’язів. Звідси є вихід в сауну і парну.

Уроки танців:

З часів перебування в Reid’s Palace Бернарда Шоу, в готелі збереглася традиція уроків танців. Вчитель танців буде радий розучити танцювальні па, які гості зможуть продемонструвати під час Dinner Dance в ресторані The Dining Room кожну п’ятницю. Елегантний ресторан у едвардіанському стилі з класичної кухнею відкритий тільки на вечері, які збирають тут весь цвіт «вищого світу». Під живу музику кавалери і їх чарівні супутниці демонструють витонченість щойно розученого рухів танго, фокстрот або румбу.

Розваги і спорт:

Reid’s Palace пропонує своїм гостям різні види відпочинку як в готелі, так і за його межами. Завдяки величезній території і добре розвиненій інфраструктурі, гості зможуть знайти розвагу на будь-який смак.

2 тенісних корти;

Сауна і парна;

Віндсерфінг;

Скуба дайвінг;

Більярд;

Щоденна відео програма;

Ігрова кімната (бридж та ін.);

Гольф (за межами готелю):

На Мадейрі розташовано 2 гольф клубу, чудово оснащені й відповідають світовим стандартам:

— Palheiro Golf Club розташований на висоті 72 метри над рівнем моря і має 18-ти лункове поле, лунки якого знаходяться серед мальовничих потічків, дерев і горбків. При дизайні поля були використані як географічні особливості території, так і сучасні методи проектування гольф полів.

— Santo da Serra Golf Club розташований біля мальовничого селища Santo da Serra, на схід від Фуншал. Звідси відкриваються чудові види на море і гори. Професійне 27-луночное поле було спроектовано Робертом Трентом Джонсоном.

Глибоководна рибалка: Навколо Мадейри плаває величезна кількість риби, яка жадає бути підхоплену на гачок. Води Атлантики сприятливі для блакитного і білого марлина, тунця, доради, барракуди, альбакоров.

Полювання на блакитного Марліна:

Сама незвичайна розвага, пропонована готелем Reid’s Palace, — це глибоководна рибалка на блакитного Марліна. Зазвичай на риболовлю відправляються на двох суднах і змагаються між собою у вазі і кількості спійманої риби. На кожному кораблі знаходиться професійний шкіпер і навчена команда. А кухар готелю Reid’s Palace подбає про ланчі на борту і приготує кошик з вином, сиром і фруктами.

Катання на тобоганах:

Особливе задоволення як дітям, так і дорослим доставляє традиційне Мадейрських розвага — катання на тобоганах по .. асфальту! Тобогани — це сані, традиційне транспортний засіб, на якому в колишні часи селяни перевозили вантажі. У наш час потреба в них зникла, але мадерійци не змогли з ними розлучитися. Тепер у тобоганах, змастивши жиром полози, штовхаючи їх з гори і притримуючи на поворотах, катають дітей і дорослих.

Сафарі на джипах:

Сафарі на джипах — захоплююча подорож по смарагдовим долинах острова, перед яким не можуть встояти ні дорослі, ні діти. П’ять кліматичних зон, дивовижні ботанічні сади, типові мадерійскі дерева і оглядові майданчики, звідки відкривається панорамний вид на всі чотири сторони світу.

Піші прогулянки:

Мадерійскій м’який клімат і різноманітні ландшафти розташовують до піших прогулянок. Весь острів покритий каналами, по яких вода з північних високогір’їв надходить на південний, більш сухий берег. Ці канали отримали назву левади. Стежки вздовж левад, прокладені деколи в невимовно красивих частинах острова, стали улюбленим маршрутом, як остров’ян, так і гостей. Здійснювати піші прогулянки і милуватися гарними краєвидами, не страждаючи при цьому від нестерпної спеки, високої вологості і комах — справжня насолода.

Скелелазіння;

Катання на гірських велосипедах;

Польоти на параплані;

Верхова їзда.

СПА:

На початку жовтня 2006 року в готелі Reid’s Palace відкрився SPA центр. У SPA меню можна знайти теплі обгортання з рослинними екстрактами і маски для обличчя і тіла, масаж з ароматерапією, що відновлюють і анти-стрес процедури, що омолоджують і підтягують комплекси і багато іншого.

Декілька деталей, що роблять процедури в Reid’s Palace SPA дійсно незабутніми:

— Можливість проходити SPA процедури в компанії близької людини в унікальному Treatment Suite, з власним патіо з басейном-джакузі і шезлонгами;

— Можливість проходити SPA процедури на відкритому патіо Treatment Suite, і насолоджуватися пишною флорою Мадейри, свіжим океанським повітрям і чудовою погодою;

— Перед SPA процедурами є можливість відвідати лазню і сауну, щоб посилити дію процедур — підготувати шкіру і розслабитися (до послуг гостей — лазня і сауна для Дам і для Панів);

— Можливість проходити SPA процедури в сімейному колі, з дітьми чи з коханою людиною.

Reid’s SPA пропонує своїм гостям процедури всесвітньо відомих ліній:

— Ytsara;

— Aromatherapy Associates;

— La Prairie;

— LaStone.

Reid’s SPA відкритий з 9:00 до 19:30.

Фітнес Центр відкритий з 7:00 до 21:00.

Для дітей:

Дитячий клуб Santana:

Reid’s Palace з радістю відкриває свої двері для сімей з дітьми. Готель подбав про те, щоб малюкам, які приїжджають в Reid’s Palace, було чим зайнятися. У номерах їх буде чекати набір різнокольорових олівців, якими добре малювати захід сонця над океаном, рідкісних птахів з ботанічного саду і дивовижні квіти. А самим маленьким подарують плюшевого ведмедика з англійської казки.

З 18.30 кожен вечір ресторан Villa Cipriani відкриває свої двері для маленьких гостей, де їх чекає не тільки спеціальна дитяча гастрономічна вечеря під мультфільми, але і програма розваг. У 21.00 батьки можуть забрати своїх чад або, якщо у них є плани на вечір, залишити під наглядом російськомовної няньки, про яку заздалегідь подбає готель.

Особливу радість дітям доставить величезний ігровий майданчик, який розташований між двома тенісними кортами. Дитячий басейн, будиночок Венді і гірки — все це чекає на своїх маленьких гостей (від 3 до 12 років) з 10 ранку до 5 вечора в будні.

Ресторани, бари:

Навіть самі вимогливі гурмани не залишаться байдужими до вишуканої кухні ресторанів Reid’s Palace: легкі страви французької гастрономії в ексклюзивному Les Faunes, середземноморський акцент ресторану Brisa do Mar, свіжість чарівною Pool Terrace.

The Dinning Room: У самому серці готелю знаходиться елегантний ресторан The Dinning Room, оформлений в стилі епохи англійських королів Едуардів. Рафінована атмосфера цього класичного ресторану приваблює гостей протягом вже багатьох років: гастрономічні вечері, жива музика і танці.

Ресторан відкритий тільки для вечерь.

Villa Ciprianni: Венеціанський ресторан Villa Ciprianni розташований в затишній віллі на краю мису, в декількох хвилинах ходьби від основної будівлі готелю. Заслужено зарекомендувавши себе, як кращий італійський ресторан Фуншала, він є улюбленим місцем, як для гостей готелю, так і для жителів острова. Простора тераса, оточена тропічними деревами, захоплюючий вид на Атлантику, повітря, наповнена пряними запахами базиліка, келих К’янті і знамениті Tagliatelle alla Cipriani — тут все налаштовує до романтичного вечора.

Brisa do Mar: Прекрасне розташування літнього ресторану Brisa do Mar над водами Атлантики, в оточенні екзотичних садів, викликає незмінне захоплення гостей. Тут подаються страви французької креативної кухні, з легким середземноморським акцентом, а столики сервіруються прямо під відкритим небом, що дозволяє гостям насолоджуватися пишністю нічної Мадейри. У червні, кожні вихідні, зручно розташувавшись за столиком ресторану Brisa do Mar з келихом традиційної Мадери або шампанського, гості зможуть спостерігати барвистий феєрверк, який озаряє смарагдову гладь Атлантики.

Les Faunes: Ресторан Les Faunes відкритий з жовтня по травень для вечерь. Тут, у вишуканій обстановці, гості можуть скуштувати страви французької креативної кухні, насолоджуючись чарівним видом вогнів Фуншала крізь великі панорамні вікна.

The Garden Room: Затишний ресторан The Garden Room з чудовим видом на басейн і океан відкритий з 7.00 до 10.30. Під час сніданку тут подають свіжо вичавлені соки і навіть шампанське.

Pool Terrace: У чарівному ресторані біля басейну гостям будуть раді запропонувати великий вибір гарячих і холодних страв під час ланчу-буфет, які сервірується щодня з 12.00 до 14.30. Протягом дня тут можна насолодитися легкими закусками і прохолодними напоями.

Незмінною традицією Reid’s Palace залишається післяобідній чай, який подається на Чайній Терасі, а ввечері гості зможуть насолодитися пишністю нічної Мадейри з Cocktail Bar.

Бізнес:

Reid’s Palace виправдано пишається своєю світовою репутацією, саме тому багато крупних компаній вибирають готель в якості місця проведення бізнес заходів: семінарів і конференцій, cocktail parties, incentive поїздок. Тут можна ідеально поєднати бізнес і відпочинок. Завдяки винятково м’якому клімату, яким славиться острів, і добре розвиненій інфраструктурі готелю, більш відповідне місце для проведення корпоративних заходів навряд чи можна знайти.

Для ділових людей, які приїжджають в готель, пропонується 5 кімнат для проведення конференцій, місткістю до 180 чоловік. Головна особливість всіх конференц-залів — це денне світло і приголомшливі види. Для охочих скористатися послугами бізнес центру — безкоштовний інтернет.

Салони і зали для проведення конференцій:

Кожен зал і салон готелю Reid’s Palace має своє інтер’єрне рішення і оснащений сучасним технічним обладнанням. З вікон відкривається прекрасний вид на Атлантичний океан і ботанічні сади готелю. Співробітники готелю мають величезний досвід в організації заходів будь-якої складності. За бажанням гостей готель організує ділові зустрічі, конференції, тематичні вечори в будь-якому із залів, розрахованих від 8 до 180 людей. За запитом може бути надано окреме приміщення для розміщення секретаріату з усім необхідним обладнанням — комп’ютером, факсом, доступом в інтернет і т.д.

Salon 28 — салон чудово підходить для невеликих заходів. Декорований у португальському стилі, він має в своєму розпорядженні великим телевізором і відео. З невеликого балкона можна насолодитися видом на сади готелю. Кімната вміщує до 20 осіб.

The Boardroom — ця кімната загальною площею 40 кв. метрів ідеально підійде для невеликих заходів. Антикварний стіл, розташований в центрі цієї кімнати вміщує до 16 осіб. Відчинивши двері можна потрапити на просторий балкон, звідки відкривається чудовий вид на океан і сади готелю.

William Reid Room — сучасні меблі, величезні вікна у всю стіну, з яких відкривається вид на океан і сади, відрізняють цю кімнату від інших. Місткість салону до 20 осіб.

The Meeting Room — кімната декорована в шотландському стилі і ідеально підходить для проведення семінарів, презентацій, переговорів і банкетів. У розпорядженні учасників сучасні меблі, великий вбудований екран, широкі вікна з видом на затоку Фуншала, що дозволяють денному світлу наповнити простір. Площею 90 кв. метрів кімната вміщує до 80 осіб.

Bridge Room — особливістю цієї кімнати є антикварні меблі та просторий балкон з видом на океан. Вона може бути з’єднана з Boardroom. Bridge room чудово підійде для coffee breaks під час переговорів або для приватних вечерь, що проходять в Boardroom. Місткість до 30 чоловік.

Додаткова інформація:

— До оплати приймаються кредитні картки наступних платіжних систем: American express, Visa, EuroCard / MasterCard, Diners Club and Access. Платіж чеками приймається тільки в разі додаткової домовленості з керівництвом готелю.

Check-in: 14:00 (самий ранній);

Check-out: 12:00 (найпізніший).

Готель The Cliff Bay

Комплекс, що належить мережі «Porto Bay», оточений чудовими тропічними садами, є справжньою «перлиною Мадейри». Готель Cliff Bay 5 * має прямий вихід до океану.

Розташування: у туристичній зоні Фуншала, в 2 км від центру міста, в 30 хвилинах їзди від аеропорту Мадейри.

У готелі: 201 номер різних категорій (стандартні номери з видом прямим або бічним виглядом на океан, на гори або сад, 8 номерів «junior suite» (близько 30 мІ) з видом на затоку Фуншала, візуально розділені на салон і спальню, двокімнатні номери «Atlantic suite» (близько 60 мІ) з панорамним видом на океан, 4 двокімнатних номери «executive suite», з 2-ма ванними кімнатами (є ваги і джакузі) і великою терасою; 2 басейни (один — з морською водою на рівні океану, другий повідомляється з внутрішнім, з прісною водою з підігрівом); 3 ресторани («The Rosen Garden» для сніданку, «Gallo d’Oro» і «The Blue Lagoon»), 4 бари, дитячий міні-клуб з щоденною програмою для дітей; магазини, аптека, послуги лікаря, пральня, 6 конференц- і банкетних залів, гараж і автостоянка.

У номері: кондиціонер, простора ванна кімната (з ванною і окремою душовою кабіною, є дзеркало для макіяжу, надаються махрові халати і тапочки), фен, телефон, радіо, супутникове та кабельне ТБ, міні-бар, сейф (безкоштовно).

Спорт і розваги: клуб здоров’я з сауною і паровою лазнею, масаж (за додаткову плату, пропонується загальний масаж, спеціальний масаж ніг, шиатцу), ароматерапія, фізіо — і рефлексотерапія; тенісні і сквош — корти, настільний теніс, тренажерний зал, аеробіка, спеціальна пропозиція для гольфістів (прямий автобус до гольф-полів), верхова їзда, більярд, школа підводного плавання, водні види спорту, спортивна риболовля.

Інформація про готельну індустрію в Португалії за 2010 рік

Португалії є що запропонувати для відпочинку. У неї багата культура, безліч пам’ятників старовини, чудова природа, м’який клімат, всі можливості для дозвілля, відмінна якість послуг та проживання, приголомшлива кухня. Всі ці компоненти створюють хорошу базу для розвитку туризму.

Група – Готельний лідер в Португалії

Група «Pestana» є власником і управляє 85 готелями, налічують 9 тис. 325 номерів, під двома марками – «Pestana Hotels» & «Resorts і Pousadas de Portugal». «Pestanа» — сімейна група, заснована Мануелем Пештана, батьком нинішнього президента доктора Діонісій Пештана. Група «Pestanа» з’явилася в 1972 році, коли був побудований перший готель в Фуншале, Pestana Carlton Madeira, — п’ятизірковий комплекс, який є туристичною визначною пам’яткою острова.

Група «Pestanа» — найбільша готельна група Португалії.З моменту створення їй вдається дуже рентабельно розвиватися, і сьогодні вона визнана символом успіху як на національному, так і на міжнародному рівнях. Вона присутня у дев’яти країнах — Португалії, Бразилії, Аргентині, Венесуелі, Кабо-Верде, Мозамбіку, Південній Африці, Сан-Томе і Прінсіпі і зовсім недавно відкрила готель в Англії. Вже оголошено про відкриття нових готелів у трьох нових точках — Берліні, Майамі і Монтевідео.

У Португалії вони присутні на Мадейрі, в Алгарве, Лісабоні, Кашкайш, Порту і Сінтрі, тобто головних туристичних напрямках. Крім цього, мережа Pousadas de Portugal управляє 40 невеликими історичними готелями по всій Португалії, відрізняються особливим шармом. У всіх готелях — від Лісабона до Баїі, від Лондона до Буенос-Айреса, від Сан Пауло до Фуншала — створені найкращі умови для проведення всіх типів заходів.

Історія Pestana Palace, знаковою готелю групи, розташованої в серці Лісабона.

Через більш ніж півстоліття забуття палац Valle Flфr був придбаний групою «Pestanа», якій, після кропітких реставраційних робіт, вдалося повернути красу і первозданний блиск фасадам, внутрішнім приміщенням і садам.

Побудований в 1904 році під керівництвом італійського архітектора Ніколо Бігаглія, нинішній Pestana Palace Hotel знаходиться у чудовій зоні Лісабона, з незрівнянним видом на річку Тежу. Класифікований як Національний монумент у 1997 році, він зберіг у своєму вбранні чудові зразки фресок, картин, вітражів та інші декоративні деталі, які були ретельно відреставровані. Pestana Palace hotel — володар «The Leading Hotels of the World» — відзнаки, що включає їх у ряд найбільш розкішних і вишуканих готелів світу. У ньому 194 номера, чотири з яких — королівські сьюти.

У будівлі палацу сьогодні розташовані каплиця, загальні приміщення готелю (служби прийому і консьєржів, зали, бар і ресторан Valle Flфr), невеликі конференц-зали. Всі зали багато прикрашені декоративними елементами, навіяними французької школою. Приватні покої маркізів були трансформовані в красиві і прекрасні сьюти з елегантною антикварними меблями, розкішними диванами, стінами, прикрашеними живописними полотнами, чудовими видами на річку Тежу і великі парки.

Ресторан Valle Flфr, емблема португальської кухні, розташовується в колишніх бальних залах палацу. Це розкішне приміщення з мармуровими колонами, великими дзеркалами і стелями з ліпниною. Навколишні готель великі сади з розкішною рослинністю також роблять цей готель унікальним в Лісабоні. В оточенні садів знаходиться Озерний будиночок (зовнішній басейн палацу — це колишнє озеро) — павільйон на східному смак, де подають обіди і полуденок.

Сади є сполучною ланкою між палацом і новими будівлями, між минулим і сьогоденням. У нових будівлях розташовуються номери, просторі зали для зборів і заходів, внутрішній басейн і сучасний SPA.

Напроти палацу знаходяться колишні стайні палацу з навколишнім садом, також реконструйовані групою «Pestanа», які сьогодні є унікальним місцем для проведення зборів і заходів.

Очікування щодо розвитку португальського туристичного ринку в умовах світової економічної кризи.

— Туризм — сектор циклічний. Даний менш позитивний цикл має досить сильний прояв, однак група «Pestana» не працює на короткострокову перспективу. Це принцип їх бізнесу: вони прийшли «щоб залишитися». У період кризи директора застосовують новаторські підходи, широкомасштабному баченню.

Відпочинок без телевізора

На модному португальському курорті, розташованому на півдні країни, за 2612 євро відпочиваючі можуть провести півтора тижні без їжі і телевізора.

Туристів, які хочуть повністю відмовитися від повсякденних турбот, чекають в невеликому комплексі, який розмістився серед мальовничих лісистих пагорбів. Тут їм запропонують регулярні сеанси масажу, турецькі лазні, сауну, джакузі, басейн, а також неодмінні тривалі медитації та заняття йогою. Такий вид відпочинку користується великим попитом, і бажаючим навіть доводиться займати чергу, пише «Взгляд» з посиланням на ІТАР-ТАСС.

Перший 6-ти зірковий готель у Португалії

У 2009 на відомому португальському курорті Кінта-ду-Лагу в провінції Алгарве відкрився перший шестизірковий готель . Його площа склала 61 тис. кмІ, а об’єм інвестицій – 88,63 млн. євро. В готелі 160 номерів і 80 апартаментів, загалом в готелі знаходиться 620 місць. До послуг гостей – сауна, spa-кабіна і джакузі на терасі номеру.

Одному із найкращих готелів Португаліїї виповнилося 100 років.

Португальський п’ятизірковий палац-готель Vidago Palace, який є перлиною серед історичних готелів Європи, відзначає столітній ювілей. Палац, розташований в годині їзди від міста Порту, був побудований в 1910 році в мальовничій лісопарковій зоні.

Будівля, в якій нещодавно завершилася чотирирічна реконструкція, являє собою чудовий зразок стилю Belle Йpoque. 70 номерів розташовані на чотирьох поверхах і поділяються на шість категорій — Garden, Superior, Deluxe, Privilege, Junior Suites, Suites.

У ході робіт було оновлено головну будівлю готелю і Club House, а також розширено і модернізовано spa-центр. Проект реконструкції розроблений відомим в Португалії архітектором Алвару сизою Віейра, а дизайн номерів створений декораторами Жозе Педру Лопеш Віейра і Діогу Розою Ла.

До послуг гостей — п’ять ресторанів та чотири бари, де готують середземноморські і традиційні португальські страви, а також винний льох з великим вибором напоїв. У готелі також є конференц-центр з дев’ятьма переговорними кімнатами і великою аудиторією місткістю до 264 чоловік. Для активного відпочинку передбачена оригінальний майданчик для гри в гольф, сконструйований в 1936 році Кензі Россом і перепроектований компанією Cameron &amp.

Новий готель Sol Meliб відкрився в Португалії.

Найбільша іспанська готельна мережа Sol Meliб відкрила свій 13-й готель в Португалії. Він розташований в Бразі — п’ятому за величиною місті цієї країни, одному з її найважливіших культурних центрів і туристичних напрямків.

Готель знаходиться неподалік від університетського кампусу і Міжнародної лабораторії нанотехнологій. Він побудований в сучасному архітектурному стилі і відрізняється яскравими і відкритими приміщеннями. Готель, оточений садом, налічує 182 номери, в числі яких — 20 люксів з вбудованою міні-кухнею і один президентський сьют. Ресторан готелю здатний одночасно прийняти 120 гостей. Відвідувачам пропонується шведський стіл і португальські страви а la carte. Крім того, до послуг гостей — два бари: біля басейну і на 10-му поверсі, spa-салон і конференц-центр. Вартість проживання в готелі становить від 69 євро.

На сьогоднішній день готелі Sol Meliб представлені в Португалії в Лісабоні, Порту, Мадейрі, Коімбрі, Алмада, Авейру, Каштелу-Бранку, Ковіль і Бразі.

Sol Meliб відкриє свої готелі в Лісабоні та Франкфурті

Іспанська готельна група Sol Meliб має намір відкрити два нових готелі до 2013 року, тим самим розширивши свій номерний фонд на 330 кімнат. Мова йде про готелі Tryp в аеропорту Лісабона і Innside у Франкфурті.

Будівництво чотиризіркового готелю Tryp в лісабонському аеропорту розпочнеться у цьому році. Готель буде розрахована на 168 номерів і зможе запропонувати постояльцям шість залів для проведення ділових заходів місткістю до 700 чоловік, тренажерний зал, ресторан і кафе.

Готель Innside у Франкфурті розміститься навпроти головного офісу Європейського центрального банку. Готель буде нараховувати 162 номера. У готелі передбачені конференц-зали загальною площею 350 квадратних метрів, ресторан, кафе, тренажерний зал і spa-центр, повідомляє РИА «Новости».

В Португалії можна зупинитися у винному готелі.

У португальському місті Порту 5 липня 2010 року відбулося відкриття першого винного готелю класу люкс Yeatman. Крім комфортабельного проживання, готель пропонує своїм гостям унікальні винні льохи.

Готель розташований в історичному районі Віла-Нова-де-Гайя, на південному березі річки Доуру в оточенні мальовничих садів. До послуг гостей — 82 просторих номери, в числі яких — 70 стандартних і 12 сьютов. У кожному номері — окремий балкон, звідки відкривається панорама на річку Доуру. Всі номери готелю оформлені в елегантному класичному стилі, стіни прикрашені традиційними португальськими кахлями — керамічними плитками. Особливу увагу приділено гармонії тканин і колірних рішень. У номерах — старовинні картини та інші предмети мистецтва, подаровані готелю португальськими виробниками вин. У просторих ванних, гостей чекатиме ексклюзивна косметична продукція Caudalie, яка використовується в spa-центрі готелю.

Гостям готелю буде запропоновано широкий вибір португальських вин, включаючи, знаменитий португальський портвейн, а також підбірка кращих сортів вин з Європи та країн Нового Світу.

Вартість проживання в готелі складає 260 євро в номерах підвищеної комфортності.

Готель для анонімних алкоголіків відкриється в Португалії.

Перший безалкогольний готель відкриється у португальському регіоні Алгарве (Algarve). Власники курортного готелю Sober Holidays обіцяють постояльцям безпечну і сприятливе навколишнє середовище, яку не можна знайти ні в одному іншому готелі світу.

Sober Holidays, що розмістився у відреставрованій віллі XIX століття недалеко від міжнародного аеропорту Faro, почне приймати гостей у квітні 2011 року. У його арсеналі — широкий ряд послуг і спортивних розваг: від скелелазіння і катання на гірських велосипедах до спостереження за птахами і гри в теніс. Також курорту належать 14 полів для гольфу, повідомляє Telegraph.

На території готелю всі бажаючі зможуть взяти участь у зборах груп анонімних алкоголіків (3 рази на тиждень), анонімних наркоманів і анонімних ігроманів (щотижня).

Один з членів товариства анонімних алкоголіків каже, що створення подібного готелю — відмінна ідея.»Досить складно знайти місце в світі, де ти був би оточений однодумцями і де ніщо не нагадувало б про твоє колишньому спосіб життя».

Готель належить Ендрю О’Лохліну — колишньому алкоголіку, не вживає спиртне ось вже 4 роки.

Sober Holidays приймає постояльців, які не вживають алкоголь більше двох місяців. 3 дні проживання в готелі обійдуться в 395 євро, п’ять днів — в 595 євро. Готель працює за системою «все включено».

Висновок

португалія готель туристський

Португалія – країна, яка до сих пір обділена увагою туристів з Росії і країн колишнього СНД. Готелі Португалії в столиці Лісабоні, на курортах Алгарве і Мадейра добре відомі як одні з найкращих місць для літнього відпочинку в Європі. Ведучі мережі готелів борються за право будуватися в Португалії. Жорстка конкуренція дозволяє готелям Португалії зберігати високий рівень обслуговування. Не дивлячись на кризу, на гостинному ринку Португалії заплановані відкриття десятків нових готелів. Серед них можна виділити декілька найбільш значущих проектів ближчого часу.

Готель Melia Braga Hotel & Spa, Брага. Іспанська мережа готелів Solo Melia – один з найголовніших гравців на ринку готелів Португалії. Відкриття нового проекту мережі – Melia Braga Hotel & Spa – заплановано на червень 2011 року. Місто Брага в Португалії вважається одним з найкрупніших промислових центрів країни. Тому Melia Braga Hotel & Spa буде розрахований в першу чергу на ділову клієнтуру.

Готель Hilton Alvor, Алгарве. Представити ще один свій готель в Португалії Hilton вирішив в одному із найпопулярніших регіонів відпочинку країни – провінції Алгарве. Він розміститься на курорті Алвор неподалік міста Фару в живописному місці на березі Середземного моря, на території великого парку. Відкриття Hilton Alvor заплановано на 2012 рік.

Готель Oitavos, Кашкайш. Розкішний п’ятизірковий готель Oitavos розташується на території національного парку Сінтра Кашкайш, серед піщаних дюн, з видом на побережжя Атлантичного океану, в регіоні, який відомий як Лісабонська Рив’єра. Готель Oitavos стане часткою обширного туристичного комплексу, готель дуже близько до міжнародного аеропорту Лісабону. Відкриття готелю Oitavos намічається на літо 2011 року.

Список використаної літератури:

http://archive.travel.ru/portugal/hotels/

http://catalogue.horse21.ru/portugal+hotels

http://countries.turistua.com/ru/portugaliya-climate.htm

http://ru.wikipedia.org

http://www.city-of-hotels.ru

http://www.goabroad.ru/country/Portugal/hotels/

http://www.hotelscombined.ru/Country/Portugal.htm

http://www.otdohnuli.ru/photos/portugal

http://www.portugal.ru/hotels.php

http://www.portugalija.ru/nature.htm

http://www.tur-hotel.ru/hotels/portugalia

39

Курсовая работа: Экономическая интеграция

Содержание

Введение Error: Reference source not found

1. Сущность и формы экономической интеграции 5

1.1. Признаки международной интеграции 5

1.2. Формы международной интеграции 6

1.3. Основные виды интеграционного объединения 9

2. Финансово-промышленные группы как фактор развития экономической интеграции 11

2.1. ФПГ как форма объединения независимых предприятий 11

2.2. Предпосылки формирования ФПГ в Беларуси 11

2.3. Стратегия создания ФПГ в Беларуси 13

2.4. Основные направления ФПГ в Беларуси 14

2.5. Особенности создания ФПГ в Беларуси 17

2.6. ФПГ в Беларуси 19

3. Предпосылки и реальные возможности вхождения РБ в международные интеграционные объединения 20

3.1. Предварительные мероприятия, необходимые для вхождения РБ в международные интеграционные объединения 20

3.2. Перспективы вступления РБ в ВТО. 22

4. Этапы интеграционных процессов при создании единого экономического пространства со странами СНГ. 24

4.1. Цели создания СНГ. 24

4.2. Тенденции развития экономической интеграции стран СНГ 25

4.3. Этапы сотрудничества стран СНГ 27

Заключение 28

Список использованной литературы 29

Введение

Международная экономическая интеграция — характерная особенность современного этапа развития мировой экономики. В конце XX в. она стала мощным инструментом ускоренного развития региональных экономик и повышения конкурентоспособности на мировом рынке стран — членов интеграционных группировок. Слово «интеграция» происходит от латинского integratio — восполнение или integer — целый. Международная экономическая интеграция — это процесс срастания экономик соседних стран в единый хозяйственный комплекс на основе устойчивых экономических связей между их компаниями. Получившая наибольшее распространение региональная экономическая интеграция, возможно, в будущем станет начальной стадией глобальной интеграции, т.е. слияния региональных интеграционных объединений.

Для сегодняшних международных экономических отношений присущи новые количественные и качественные характеристики. Основные формы мирохозяйственных связей, международная торговля, движение капиталов, миграция населения и трудовых ресурсов, транснациональная деятельность, акции международных организаций, наконец, интеграционные процессы в мире — достигли невиданных ранее масштабов. Изменились их место и роль в развитии современного общества. Остановимся лишь на основных разделах современных международных экономических отношений.

Во-первых, определяющее значение в ущерб мировой торговле приобрело международное движение капиталов. Накопленная сумма экспорта капитала за последнее десятилетие приблизилась по величине к размерам годового мирового вывоза товаров и услуг. Результаты таких внешних инвестиций для экономик большинства стран более чем существенны: изменяются структуры национальных хозяйств, растет их экономический и технический уровень, стимулируется внешнеторговый обмен и др.

Во-вторых, международная внешняя торговля становится реальным и все более ощутимым фактором воспроизведенного процесса, удовлетворения потребностей населения и всякой хозяйственной деятельности. В 2004 г. международная торговля товарами и услугами достигла рубежа в 11 трлн. долл. США, а темпы ее ежегодного прироста — 6-8%, значительно опережая рост производства (2-2,5%). Внешнеторговый обмен товарами и услугами составляет в настоящее время свыше 1/3 по отношению к суммарному ВВП стран мира — более 27 трлн. долл. Таким образом, каждый шестой товар или услуга попадают к потребителю через мировую торговлю. Без внешней торговли теперь невозможно удовлетворить разнообразные повседневные потребности населения не только малых стран, что очевидно, но также средних и больших (как США, Китай, Индия, Россия и т.п.), где доля импортных потребительских товаров в среднем достигает 12—20% от всех приобретаемых населением. Имеются также другие новые черты современной международной торговли: обмен услугами увеличивается, и их доля составляет в настоящее время почти треть мирового экспорта (около 1,6 трлн. долл.). При этом основная часть приходится на новые виды — инжиниринг, консалтинг, лизинг, информационные и др. В товарной структуре международного обмена резко возросла доля готовой продукции — около 2/3, в том числе поставки кооперационного характера (узлы, детали, агрегаты) — более половины. Это отражает возрастающее значение международной производственной и научно-технической специализации. Не случайна поэтому и принципиально иная роль в международных экономических отношениях внутрифирменного сотрудничества в рамках ТНК, на которые приходится подавляющая часть международного кооперационного обмена, создающего устойчивые предпосылки неуклонного расширения международного рынка. Вместе с тем это реальный фактор развития интеграционного типа мирохозяйственных отношений. Все это предопределяет и сдвиги в географической, страновой структуре международной торговли: центр тяжести в ней перемещается на взаимные отношения между экономически развитыми странами и группами стран (60—70% мирового товарооборота). Тем самым подготавливаются благоприятствующие условия для международной экономической интеграции участников с более или менее близкими уровнями развития в определенных регионах мира.

Приметой времени становится резкое увеличение динамичности и масштабов миграции населения, трудовых ресурсов, ведущей к международному перемещению такого важного фактора производства, как труд. В этот процесс вовлечены десятки миллионов людей. Диверсифицировались регионы приложения ресурсов иммигрантов, их качественный, квалифицированный состав. В свою очередь интеграционный вариант развития облегчает передвижение рабочей силы, снимая официальные границы и отменяя многие формальности. И в этой части международная экономическая интеграция создает известные преимущества.

Количественные и качественные характеристики современных международных экономических организаций показывают усиление взаимосвязи и взаимозависимости национальных экономик, повышение значения внешнеэкономического роста, предопределяя преимущества международного интеграционного развития.

1. Сущность и формы экономической интеграции.

Признаки международной интеграции

Экономическая интеграция — высшая ступень международного разделения труда; процесс развития глубоких и устойчивых взаимосвязей групп стран, основанный на проведении или согласованной межгосударственной экономики и политики.

Признаками интеграции являются:

взаимопроникновение и переплетение национальных производственных процессов;

на этой основе происходят глубокие структурные изменения в экономике стран-участниц;

необходимость и целенаправленное регулирование интеграционных процессов; возникновение межгосударственных (наднациональных или надгосударственных) структур (институциональные структуры).

Интеграция не возможна без выполнения следующих условий:

развитая инфраструктура;

наличие политических решений правительства (создание условий для интеграции — политическая и экономическая база).

Интеграция проходит на двух уровнях:

макроэкономический (государственный уровень);

микроэкономический (межфирменный — ТНК).

В ходе экономической интеграции происходит сращивание процессов воспроизводства, научное сотрудничество, образование тесных хозяйственных, научно-производственных и торговых связей.

1.2 Формы международной интеграции

Современное мировое общественное развитие характеризуется усилением связей и взаимодействия между странами. Тенденция к объединению вызвана потребностью решения стоящих перед человечеством глобальных проблем, таких, как угроза ядерной катастрофы, экологическая проблема, здравоохранение и космос. Но самую глубокую основу укрепления целостности мира составляет нарастающая взаимозависимость государств в экономической сфере. Ни одна страна мира не может претендовать на полноценное развитие, если не втянута в орбиту мирохозяйственных связей.

Международное сообщество объединяет государства, имеющие свою национальную и экономическую самобытность. Основными критериями, отличающими различные хозяйственные системы, являются возможности использования передовой техники и технологии производства, а также степень овладения принципами рыночного устройства экономики.

Современный этап развития мирохозяйственных связей характеризуется нарастанием зависимости, обусловленной переводом производства в развитых экономических системах на новую технологическую базу, с преобладанием информационных технологий. Новое качественное состояние производительных сил стимулировало интернационализацию воспроизводственных процессов, которая проявилась в двух основных формах: интеграции (сближение, взаимоприспособление национальных хозяйств) и транснационализации (создание межнациональных производственных комплексов).

Интеграция означает взаимопроникновение отдельных национальных хозяйств, согласование действий правительств в выработке экономической политики, отвечающей интересам всех участвующих в интеграционном процессе сторон, а также по отношению к третьим странам. Интеграция обеспечивается концентрацией и переплетением капиталов.

Интеграционные процессы носят региональный характер, приобретают форму объединений, направленных на достижение общих экономических целей. Первоначально интеграционные объединения создавались для отмены таможенных барьеров во взаимной торговле между странами-участницами, т. е. возникали так называемые «свободные зоны». Более сложные формы были направлены на организацию таможенных союзов, которые предполагают свободное перемещение товаров и услуг внутри группировки и использование таможенного тарифа (налога на ввоз товаров) по отношению к третьим странам. Создание общего рынка связано с ликвидацией барьеров между странами не только в торговле, но и при перемещении рабочей силы и капитала. Высшей формой проявления интеграционного объединения является экономический союз, который предполагает проведение государствами-участниками системы мер межгосударственного регулирования социально-экономических процессов, протекающих в регионе.

Следует отметить, что развитие торговли между странами, формирование мирового рынка на основе углубления международного разделения труда, интенсификация мирохозяйственных связей, обусловленная интеграцией экономик, способствовали укреплению мирового хозяйства, повышению зависимости роста национального производства от стабильности мировой экономики.

В настоящее время международная экономическая интеграция утвердилась и реализуется в следующих основных формах:

международная торговля товарами и услугами;

межгосударственная кооперация производства;

обмен в области науки и техники;

движение капиталов и зарубежных инвестиций;

миграция рабочей силы;

валютно-кредитные отношения.

Во всем мире международная торговля является частью повседневной жизни. Мы все зависим от товаров и услуг, создаваемых в других странах.

Устойчивая тенденция быстрого роста вывоза капитала и миграция рабочей силы отражают объективное требование развития производительных сил в условиях НТР. Производство технологически сложной наукоемкой продукции передовых отраслей требует усилий и объединения капиталов и производств различных стран. Рамки внутренних рынков становятся узкими. Потребность эффективного ведения производства требует международной производственной кооперации и научно-технического обмена.

В каждой стране существует своя национальная денежная система: та ее часть, в рамках которой осуществляются международные платежи, называется национальной валютной системой. На ее базе основывается мировая валютная система — форма организации международных валютных отношений. Она построена на принципе сочетания долгосрочной гибкости валютных курсов и в их краткосрочной стабильности. Валютный курс — это цена денежной единицы иностранной валюты, выраженная в определенном количестве единиц национальной валюты.

Углубление международного разделения труда идет на основе конкурентной борьбы. Основным аргументом соперничества участвующих сторон является сравнение научных потенциалов и технологических возможностей, которыми обладают страны. Характерной чертой современного мирового хозяйства является раздел технологической власти. Следствием этого является специализация развитых стран на экспорте наукоемких и техноемких изделий (радиоэлектроника, приборостроение). На долю же развивающихся стран приходится экспорт ресурсоемких и трудоемких изделий, производство которых зачастую ведет к нарушению экологического равновесия. Некоторые страны продолжают оставаться в русле монокультурной сырьевой специализации.

1.3. Основные виды интеграционного объединения

Условно можно выделить пять основных видов интеграционных объединений, отличающихся разной степенью интенсивности, масштабами и специфичностью, проявляющейся в отдельных регионах:

зона свободной торговли — самая простая форма экономической интеграции: страны-участницы отменяют таможенные барьеры во взаимной торговле;

таможенный союз предполагает свободное перемещение товаров и услуг внутри группировки, единый таможенный тариф по отношению к третьим странам;

общий рынок — более сложный вид интеграционных объединений, когда ликвидируются барьеры между странами не только по взаимной торговле, но и для перемещения рабочей силы, услуг и капитала, обеспечивается согласование экономической политики;

экономический союз — наиболее сложная форма межгосударственной экономической интеграции, которая предполагает проведение единой экономической и валютно-финансовой политики, создание системы регулирования социально-политических процессов, координацию национальных налоговых, антиинфляционных, валютных и прочих мер;

политический союз — высшая ступень региональной интеграции — предполагает превращение единого рыночного пространства в целостное экономическое и политическое образование; в самых общих чертах речь может идти о возникновении нового многонационального субъекта мирохозяйственных и международных политических отношений, который выступает от имени всех участников этого союза.

Характерной особенностью интеграционных объединений сегодня является их развитие на региональном уровне. Региональная интеграция проходит при этом ряд этапов, каждый из которых имеет свои специфические черты. Причем на каждом из этапов устраняются определенные, барьеры и создаются предпосылки для более эффективного производства и внешнеэкономических связей между странами. В результате идет процесс создания целостных региональных хозяйственных комплексов с общими национальными и межгосударственными органами управления.

2. Финансово-промышленные группы как фактор развития экономической интеграции

2.1. ФПГ как форма объединения независимых предприятий

На сегодняшний день наиболее эффективной формой объединения предприятий является финансово-промышленная группа – несколько юридически независимых предприятий, финансовых и инвестиционных институтов, функционирующих как основное и дочерние общества либо полностью или частично объединившие свои ресурсы и капитал на основе договора о создании ФПГ для технологической или экономической интеграции, реализации инвестиционных или других проектов и программ, нацеленных на повышение доходности, конкурентоспособности, расширение рынков сбыта товаров и услуг, повышение эффективности производства, создание новых рабочих мест.

2.2. Предпосылки формирования ФПГ в Беларуси

Республика Беларусь обладала достаточно мощным по валовым объемам производства и техническим возможностям промышленным комплексом. Однако уже в условиях переходного к рыночной экономике периода стало очевидным, что этот комплекс не может в достаточной степени удовлетворять потребности общества и конкурировать на мировом рынке. Состояние промышленного комплекса усугубилось отсутствием соответствующих элементов рыночной инфраструктуры, неготовностью к открытию экономических границ, потерей части внутреннего рынка и рынков стран Содружества, резким сокращением платежеспособного спроса, инфляцией, недостаточно быстрым формированием эффективных финансово-кредитных институтов, обострением проблемы взаимной задолженности предприятии, внешними долгами.

Наряду с общеизвестными предпосылками формирования ФПГ в приоритетных для Беларуси направлениях промышленности существуют и более конкретные. К ним относятся:

острая потребность в создании новой системы инвестирования развития промышленности, в формировании интегрированных структур, способных к саморазвитию в условиях рынка;

возрастание финансовых активов коммерческих банков и торговых фирм, являющихся потенциальными инвесторами промышленности;

наличие серьезного структурного и финансово-инвестиционного кризиса промышленности, особенно в сфере НИОКР и высоких технологий;

необходимость укрепления уже сложившихся технологических и кооперированных связей по производству конкурентоспособной продукции, а также их обновления на иной основе;

сложность и недостаток опыта самостоятельного выхода отечественных предприятий на внешние рынки;

потеря значительной доли внутреннего товарного рынка Беларуси из-за появления на нем продукции крупных зарубежных, в том числе транснациональных компаний.

Создание финансово-промышленных групп в отраслях, тяготеющих к концентрации факторов производства, представляются одним из наиболее эффективных путей решения указанных проблем.

Формирование ФПГ будет способствовать реализации имеющихся преимуществ и потенциалов промышленности Беларуси и преодолению ее недостатков.

Государственная промышленная политика должна быть нацелена на защиту промышленных предприятий в сферах производства с высоким уровнем риска и неопределенности хозяйственной деятельности и, напротив, на расширение конкуренции и стимулирования там, где это способствует совершенствованию производства.

Важной отличительной характеристикой многих белорусских предприятий является широкое развитие экспорта-импорта. Интернационализация рынков, приспособление к новым методам организации, знание проектов и затрат конкурентов приобретает столь же важное значение, как и внедрение новых технологий и совершенствование производств посредством реструктуризации.

Ряд предприятий могли бы составить ядро международной группы, созданной на основе металлургии, химической промышленности, машиностроения и электромеханического производства компонентов.

Отношение к программе содействия формированию финансово-промышленных групп определяется тем, что они рассматриваются двояко: как одна из мер преодоления кризиса в промышленности и как «несущая конструкция» современной развитой экономической системы.

2.3. Стратегия создания ФПГ в Беларуси

Создание ФПГ в Республике Беларусь возможно осуществить в рамках общей программы выхода экономики из кризиса, ее оздоровления и дальнейшего экономического роста. Стратегия формирования финансово-промышленных групп основывается на существующих в республике экономических реалиях, анализе рынков поставок и сбыта, сложившихся связях предприятий внутри страны и с иными регионами, общегосударственных приоритетах. Эта стратегия согласуется с другими программами — структурной перестройки, антимонопольной политики, развития мелкого и среднего бизнеса, конверсии и т.д.

Для ускоренного формирования ФПГ в экономике Беларуси целесообразно реализовать следующие меры:

разработать соответствующее законодательство, регламентирующее порядок создания и функционирования финансово-промышленных групп;

усилить мотивации банковских структур в финансировании промышленных проектов средне- и долгосрочного характера;

установить единый порядок предоставления государственной поддержки ФПГ, дозирующего ее в соответствии с задачами промышленной политики и по четко определенным критериям;

осуществить координацию этой поддержки со стороны различных министерств, других государственных органов управления;

выработать рекомендации, облегчающие инициаторам создания ФПГ решение стоящих перед ними проблем.

Программа содействия формированию финансово-промышленных групп могла бы обеспечить изменение сложившейся ситуации, «паче решение структурных проблем может оказаться делом далекого будущего и обернуться трудновосполнимыми потерями.

Вместе с тем анализ положения дел в экономике Республики Беларусь свидетельствует о том, что для некоторых подотраслей организация нескольких ФПГ не целесообразна.

Процессы создания финансово-промышленных групп в Республике Беларусь, как инструмента реализации приоритетов структурной политики и концентрации инвестиционных ресурсов, должны основываться на индивидуальной проработке и тщательной экспертизе проектов организации совместного использования промышленного потенциала и банковского капитала, направленных на стимулирование развития в областях, имеющих решающее значение для преодоления кризисных явлений в экономике и социальной сфере.

2.4. Основные направления ФПГ в Беларуси

В качестве приоритетных направлении для проектирования финансово-промышленных групп целесообразны следующие:

осуществление инвестиционных программ (проектов), ориентированных на создание и выпуск продукции, конкурентоспособной на мировом рынке, прежде всего за счет реализации накопленного научно-технического потенциала высокотехнологичных производств, наращивания производства продукции первичной переработки топливно-энергетических и сырьевых ресурсов, увеличения экспортной направленности продукции оборонных предприятии, создания необходимых организационно-экономических предпосылок для закрепления на конкретных рынках;

создание новых технологических цепочек и организационно-экономических связей, способствующих ускоренному и рациональному перепрофилированию сложившейся научной и производственной деятельности на направления, обеспечивающие переориентацию ресурсов с малоэффективных производств на выпуск конкурентоспособной продукции, а также возможность создания и выпуска продукции, способствующей преодолению отставания страны в передовых областях науки и техники;

реализация инвестиционных проектов, соответствующих приоритетам в сферах экономики, определенных как первоочередные для государственной структурной политики;

разработка и реализация коммерчески эффективных инвестиционных программ (проектов), привлекательных для частных инвесторов (негосударственных финансово-кредитных и инвестиционных институтов);

организация взаимовыгодных кооперационных связей и реализация совместных инвестиционных проектов с предприятиями России и государств — участников СНГ.

При создании финансово-промышленных групп с участием фирм Запада акцент целесообразно делать на их высокие технологии с дальнейшей продажей готовых товаров первоначально на рынках стран Содружества. К участникам таких ФПГ следует отнести предприятия республики, наиболее готовые к внедрению передовых технологий. Для подобных предприятий характерно наименьшее отставание в организации и технологии производства от западных фирм. При незначительных инвестициях на них возможно внедрение современных технологий. Это предприятия радиоэлектронной и электротехнической промышленности, не требующие больших затрат энергосырьевых ресурсов («Интеграл», БелОМО и др.).

При образовании ФПГ с участием предприятий стран СНГ, прежде всего России, Украины и Казахстана, следует ориентироваться на их сырьевые ресурсы при обработке и производстве конечных изделий на предприятиях Беларуси. К этим предприятиям можно отнести предприятия химической и нефтехимической промышленности, машиностроения и сельхозмашиностроения, которые требуют больших затрат энергосырья.

При образовании национальных ФПГ основной задачей является повышение конкурентоспособности белорусских товаров на мировом рынке и устойчивости работы предприятий.

Для успешной реализации данной концепции необходима системная организационно-практическая работа предприятий и органов управления. Поскольку основные партнеры по ФПГ находятся, как правило, за рубежом, предстоит обеспечить координированную деятельность многочисленных организаций и государственных институтов, создать межгосударственные и смешанные комиссии, группы и т.п.

Существенную роль в формировании ФПГ следует сыграть предприятиям, НИИ и КБ оборонного комплекса. Необходимым условием их широкого вхождения в состав ФПГ должна стать четкая регламентация особенностей объединения неприватизируемых предприятий, их взаимоотношений с генеральными заказчиками и государственным бюджетом.

Стремление банковского капитала выйти за рамки депозитно-ссудного обслуживания промышленных предприятий, подключиться к операциям по мобилизации, перераспределению и управлению капитальными потоками широко распространится и на другие отрасли, обладающие высоким экспортным потенциалом. Так, становление финансово-промышленных групп топливно-энергетического комплекса сопровождается повышенной конкуренцией коммерческих банков. инвестиционных компаний.

Среди диверсифицированных групп, объединяющих предприятия отраслей, находящихся на разных этапах жизненного цикла, финансово-промышленные группы будут располагать большими возможностями для перераспределения ресурсов из сворачиваемых производств в новейшие.

При погашении акциями предприятий части их задолженности поставщикам из других государств Содружества ускорится формирование ФПГ из предприятий этих стран. Такого рода интеграционные процессы охватят, скорее всего, промышленность России, Украины, Казахстана и Беларуси — как государства с наиболее высоким уровнем интеграции.

2.5. Особенности создания ФПГ в Беларуси

В то же время за счет тщательно продуманного создания конкретных финансово-промышленных групп следует устранять потенциальные возможности появления негативных тенденций, чему должны способствовать объективная экспертиза проектов ФПГ, систематический анализ их деятельности и введение специальных регулируемых мер (договорные соглашения между участниками группы, присутствие представителей органов государственного управления в наблюдательных советах). Как любое новое явление, финансово-промышленные группы, хотя и имеют ряд объективных предпосылок для создания, выступают инородным образованием в экономике республики. Для становления такого нового класса структур, как ФПГ, необходимо выполнение ряда мероприятий, создающих благоприятную среду (правовую, экономическую, информационную и др.) для образования и функционирования этих групп.

Учитывая темпы реформирования экономики в республике, создание финансово-промышленных групп необходимо перевести на уровень государственной политики. Государственные органы управления должны ускорить обобщение имеющегося в других странах опыта и учитывать его при подготовке нормативно-правовых документов.

Главные усилия при этом следует сосредоточить па разработке системы нормативно-методических документов, определяющих основные положения научно-технической, финансово-инвестиционной, внешнеэкономической деятельности ФПГ, ориентированные, прежде всего, на использование органами государственного управления и субъектами хозяйствования.

Для предприятий, организации и учреждении необходимо разработать методические материалы, отражающие практические вопросы создания и функционирования ФПГ, такие, как нормативно-законодательные акты, регулирующие порядок создания и функционирования финансово-промышленных групп; требования к проекту группы; рекомендации по созданию проекта; порядок прохождения экспертизы проекта и регистрации группы.

Следует предусмотреть проведение ряда работ на предприятиях в целях создания условий, отвечающих требованиям, изложенным в нормативно-правовых документах, регламентирующих создание и функционирование ФПГ, а также требованиям зарубежных партнеров и инвесторов, если предполагается их привлечение.

Необходимо организовать обучение кадров органов государственного управления, подготовку менеджеров высшего и среднего звена предприятий, подбор специалистов. Для этого может быть использовано проведение семинаров, консультаций, выпуск информационно-методических материалов, издание тематических сборников и т.д. Обучение и подготовка кадров должны быть первоочередным этапом работы на предприятиях в рамках создания ФПГ.

Потребуется создание комплексной информационно-справочной системы финансово-промышленной группы, обеспечивающей всех участников необходимой информацией о рынках поставок и сбыта, рынках ценных бумаг и ссудного капитала, оперативной информацией о показателях работы ФПГ и другими данными. Следует также создать и ввести Реестр финансово-промышленных групп, базу данных об основных технико-экономических параметрах работы ФПГ. Сравнительно легкий доступ хозяйствующих субъектов к информации, необходимой для принятия деловых решений, станет почвой для цивилизованного и эффективного рынка.

2.6. ФПГ в Беларуси

Приоритетным направлением формирования ФПГ в Беларуси сегодня является организация производства изделий микроэлектроники, дизельного машиностроения, продукции химической промышленности, комплексного сельскохозяйственного оборудования. Уже в 1997 г. было завершено формирование трех ФПГ — «Формат», «Гранит» и «БелРусАвто». Следующим этапом намечается создание еще четырех ФПГ — «Белорусский автобус», «Радионавигация», «Развитие электронных отраслей», «Межгосметиз». Опыт создания ФПГ предопределил необходимость гармонизации нормативно-правовой базы в этой сфере.

В заключение данной темы можно отметить, что первая в Беларуси аграрно-финансово-промышленная группа — АО «Аграрная финансово-промышленная компания «Жлобинский мясокомбинат» создана в Гомельской области. В нее, помимо непосредственно мясокомбината, вошли также комбикормовый завод и сельхозпредприятие по откорму скота «Степское».

3. Предпосылки и реальные возможности вхождения РБ в международные интеграционные объединения

3.1. Предварительные мероприятия, необходимые для вхождения РБ в международные интеграционные объединения

Уже сегодня при планировании и реализации стратегии развития Республики Беларусь органы государственного управления вплотную сталкиваются с необходимостью учета конкретных аспектов глобализации. Наиболее актуальными в настоящий момент представляются следующие аспекты:

транснационализация капитала и, как следствие, изменение понятия сравнительных преимуществ страны в международной торговле;

интернационализация производства и конкуренции и, как следствие, изменение механизмов экспортной конкурентоспособности национального производителя;

интернационализация инфраструктуры мировой экономики (производственной инфраструктуры, финансовой инфраструктуры, инфраструктуры управления, инфраструктуры мировых рынков);

развитие системы наднационального регулирования международных экономических отношений, и в первую очередь образование и расширение Всемирной торговой организации.

Рассмотрим подробнее каждый из указанных аспектов.

Транснационализация капитала. До недавнего времени в мировой экономической науке структуру международной торговли было принято объяснять наделенностью стран факторами производства — отдельными видами труда и капитала. В современной мировой экономике, в условиях глобализации, такой подход устарел, поскольку утрачивает смысл понятие наделенности страны капиталом. Капитал становится интернациональным и может приходить в отдельно взятую страну и уходить из нее в зависимости от инвестиционного климата данной страны.

Интернационализация производства и конкуренции. На современном этапе ряд отраслей мировой экономики, в частности машиностроение, химическая и нефтехимическая промышленность, фармацевтическая промышленность, финансовые услуги, телекоммуникационные услуги и др., характеризуются тем, что в этих отраслях утрачивает смысл понятие «национальный производитель». Предприятия данных отраслей через отношения собственности или договорные отношения производственной кооперации оказываются включенными в структуру одной из крупных многонациональных корпораций. Соответственно, международная конкуренция в таких отраслях — это не конкуренция между национальными производителями отдельных стран, а конкуренция между несколькими многонациональными корпорациями (МНК), работающими в данной отрасли. В результате национальные производители стран, не включенные в структуру одной из МНК, не могут сохранять конкурентоспособность на таких рынках. Для Республики Беларусь это означает, что ряд ее производств, в первую очередь высокотехнологических, не смогут эффективно работать с ориентацией на экспорт без установления долгосрочных отношений между отечественными предприятиями и МНК развитых стран.

Интернационализация инфраструктуры экономики. Нынешние изменения в сфере коммуникаций, в первую очередь, развитие глобальной компьютерной сети Интернет, ведут к формированию качественно новой инфраструктуры мировой экономики. Данные изменения затрагивают все важнейшие компоненты инфраструктуры: производство, финансы, управление, рынок.

Для Беларуси все вышесказанное означает, что развитие национальной экономики и ее конкурентоспособность ключевым образом зависят от того, насколько эффективно будет происходить включение страны в процессы информатизации мировой экономики.

3.2. Перспективы вступления РБ в ВТО

Развитие системы наднационального регулирования международных экономических отношений — следующий важнейший аспект глобализации. В первую очередь здесь речь идет о создании и расширении Всемирной торговой организации.

Вступление Республики Беларусь в ВТО в известном смысле неизбежно, если принять во внимание, что сегодня ее членами являются большинство развитых и развивающихся стран мира, включая практически всех наших торговых партнеров, за исключением стран ЕврАзЭС.

В Институте экономики НАН Беларуси в 2004 г. разработан Комплексный прогноз последствий вступления Республики Беларусь в ВТО, охватывающий последствия для промышленного сектора, сельского хозяйства, сферы услуг, а также последствия в социально-трудовой сфере. В отличие от аналогичных исследований, посвященных последствиям вступления в ВТО отдельных стран (в частности, российских), разработчики не ставили перед собой цель создать единую «большую» модель общего равновесия для белорусской экономики, чтобы затем с помощью такой модели отрабатывать все аспекты, связанные с прогнозированием последствий вступления в ВТО. Вместо этого был использован подход на основе частичного равновесия, а точнее, метод поиска и отдельного изучения «чувствительных точек», т. е. конкретных элементов экономической системы (вплоть до уровня предприятия), для которых вступление в ВТО повлечет за собой ощутимые последствия. По нашему мнению, такой подход наиболее адекватен предмету исследования. Вступление страны в ВТО сопровождается разноплановыми изменениями в регулировании внешней торговли, воздействие которых на отдельные отрасли и производства может быть очень различным. Даже внутри одной и той же отрасли одни предприятия могут в целом выигрывать, другие — проигрывать, в результате чего средний эффект от вступления в ВТО (который и дает модель общего равновесия) окажется равным нулю. Очевидно, что на основе такого усредненного прогноза невозможно выработать рекомендации по подготовке отрасли к вступлению в ВТО.

В заключение можно сказать, что вступление в ВТО ускорит процесс структурной перестройки национальной экономики и приведения отраслевых пропорций производства товаров и услуг в соответствие с требованиями внутреннего и внешнего спроса. Это означает более четкое разделение отраслей и отдельных производств в экономике на растущие и сокращающиеся, что будет сопровождаться перераспределением трудовых ресурсов из сокращающихся отраслей в растущие. Прогнозируется, что основная часть процесса перераспределения трудовых ресурсов будет происходить внутри промышленного сектора — между отдельными отраслями промышленности. Предварительные расчеты, учитывающие рост объемов производства после вступления в ВТО и сложившиеся в отдельных отраслях тенденции роста выработки на одного работающего, показали, что рост потребности в трудовых ресурсах в 2006-2010 гг. будет достаточным для поддержания уровня занятости. Создание новых рабочих мест в растущих экспортных отраслях экономики образует механизм, посредством которого будет реализована главная цель вступления Республики Беларусь в ВТО — ускорение долгосрочного экономического роста на экспорто-ориентированной основе.

4. Этапы интеграционных процессов при создании единого экономического пространства со странами СНГ

4.1. Цели создания СНГ

8 декабря 1991 года в Вискулях – резиденции Белорусского правительства в Беловежской пуще – руководители Республики Беларусь, Российской Федерации и Украины подписали Соглашение о создании Содружества Независимых Государств (СНГ).

21 декабря 1991 года в Алма-Ате главы одиннадцати суверенных государств (кроме прибалтийских государств и Грузии) подписали Протокол к этому Соглашению, в котором подчеркнули, что Азербайджанская Республика, Республика Армения, Республика Беларусь, Республика Казахстан, Кыргызская Республика, Республика Молдова, Российская Федерация, Республика Таджикистан, Туркменистан, Республика Узбекистан и Украина на равноправных началах образуют Содружество Независимых Государств. Участники встречи единодушно приняли Алма-Атинскую Декларацию, подтвердившую приверженность бывших союзных республик к сотрудничеству в различных областях внешней и внутренней политики, провозгласившую гарантии выполнения международных обязательств бывшего Союза ССР. Позднее, в декабре 1993 года, к Содружеству присоединилась Грузия. Содружество Независимых Государств действует на основании Устава, принятого Советом глав государств 22 января 1993 года.

Содружество Независимых Государств не является государством и не обладает наднациональными полномочиями. В сентябре 1993 года главы государств Содружества Независимых Государств подписали Договор о создании Экономического союза, в котором заложена концепция трансформации хозяйственного взаимодействия в рамках Содружества Независимых Государств с учетом сложившихся в нем реалий. В основе Договора лежит понимание его участниками необходимости формирования общего экономического пространства, основанного на свободном перемещении товаров, услуг, рабочей силы, капиталов; выработки согласованной денежно-кредитной, налоговой, ценовой, таможенной, внешнеэкономической политики; сближения методов регулирования хозяйственной деятельности, создания благоприятных условий для развития прямых производственных связей.

4.2. Тенденции развития экономической интеграции стран СНГ

Тенденции развития экономической интеграции стран СНГ кажутся очень перспективными. На заседании в Бишкеке в 1998 г. главы правительств утвердили программу первоочередных действий по формированию единого экономического пространства, в которой оговариваются действия по сближению законодательств, таможенных и транспортных тарифов, взаимодействие отраслей и предприятий трех республик. А в апреле 2001 года состоялась неделя СНГ, на которой обсуждались самые острые проблемы. Состоялись конференции и заседания на следующие темы:

1) «Транспортное обеспечение внешнеэкономической деятельности и транзит в СНГ»;

2) Заседание Правления Лизинговой Конфедерации «СНГ ЛИЗИНГ»;

3) Заседание Межгосударственного валютного комитета;

4) Совещание с представителями Министерства промышленности и науки Российской Федерации по обсуждению направлений совместной работы по развитию сотрудничества в легкой промышленности и потребительском рынке СНГ;

5) Международный семинар (конференция) по экономическим вопросам с повесткой дня: «Проблемы инвестиций и пути повышения конкурентоспособности продукции товаропроизводителей Беларуси, России и других стран СНГ».

Сегодня страны-участницы Содружества независимых государств рассматривают возможность создания в отдаленной перспективе валютного союза и введения единого платежного средства. Об этом стало известно после состоявшегося в Минске 24-25 февраля 2005 г. года заседания рабочей группы представителей центробанков стран Содружества, на котором дорабатывался проект программы по реализации концепции сотрудничества и координации деятельности государств-участников СНГ в валютной сфере.

Возможность создания в перспективе валютного союза в рамках СНГ уже предусматривается, но это можно рассматривать пока сугубо теоретически и без наличия каких-либо обязательств. В то же время, стратегические предпосылки возврата единой валюты в рамках СНГ имеются, и это соответствует международной тенденции создания валютных зон и валютных союзов.

Отмечая разный уровень интеграции стран СНГ, специалисты уверены, что наиболее близок переход к единой валюте в рамках Союзного государства Беларуси и России. По их прогнозам, следующим этапом валютной интеграции может стать введение единой валюты на территории стран Единого экономического пространства (ЕЭП) Беларуси, России, Украины и Казахстана или же в рамках Евразийского экономического сообщества (ЕврАзЭС) Беларуси, России, Казахстана, Таджикистана, Киргизстана.

В вопросах курсовой и валютной политики даже сама жизнь заставляет страны СНГ идти примерно в одинаковом направлении. За годы независимости созданы различные экономические системы, но в плане валютной политики есть оптимальное направление, к которому страны СНГ в той или иной степени приближаются. В частности, для всех стран СНГ характерен «плавающий» курс национальной валюты и значительное снижение темпов девальвации. Таким образом, присутствует стихийное сближение механизмов валютной и курсовой политики, и их введение в некое единое русло принесет намного больший эффект.

Говоря о конкретных мероприятиях рассмотренной на заседании программы, необходимо отметить, что при их разноплановости в целом предусматривается постепенный переход к единой курсовой политике и оптимизации валютных режимов. Планируются также сближение платежных систем, увеличение доли использования национальных валют в расчетах, дедолларизация национальных экономик.

4.3. Этапы сотрудничества стран СНГ

Концепция сотрудничества и координации деятельности государств-участников СНГ в валютной сфере утверждена главами правительств стран СНГ 15 сентября 2004 года в Астане. В соответствии с ней на первом этапе (2004-2006 годы) запланировано в основном изучение и сближение механизмов внешнеэкономической деятельности и валютного регулирования. На втором этапе (2006-2010 годы) предполагается оформление согласованной валютной политики в виде межгосударственного документа, обеспечение свободы движения капитала. Третий этап (2010-2017 годы) предусматривает разработку и реализацию механизма координации валютной политики на основе установления оптимальных валютных режимов, переход к коллективному принятию решений в части валютной и финансово-экономической, в том числе ценовой, политики стран-участников СНГ, координацию бюджетной политики, а также достижение договоренности о валюте коллективного пользования, которая в перспективе станет как международным платежным средством, так и резервной валютой.

Заключение

Белорусская модель социально-экономического развития — это, прежде всего, высокоэффективная экономика с развитым предпринимательством и рыночной инфраструктурой, действенным государственным регулированием, заинтересовывающим предпринимателей в расширении и совершенствовании производства, а наемных работников — в высокопроизводительном труде. Она гарантирует, во-первых, высокий уровень благосостояния добросовестно работающим членам общества, достойное социальное обеспечение для нетрудоспособных, престарелых и инвалидов, базируется на принципах конституционных гарантий прав и свобод граждан, свободы предпринимательства и добросовестной конкуренции, выбора профессии и места работы, равенства форм собственности, гарантии ее неприкосновенности и использования в интересах личности и общества, обеспечения взаимоувязки благосостояния работника и результатов его труда. Во-вторых, это здоровая экологическая среда, характеризующаяся рациональным использованием природных ресурсов и сохранением природы не только для нынешних, но и будущих поколений.

Список использованной литературы:

Внешнеэкономическая деятельность. – 2-е издание, Мн. Выш.шк., 1999.

Фомичев В.И. Международная торговля:Учебник; 2-е изд.,перераб. и доп.-М.: ИНФРА-М, 2000.

Мировая экономика. Учебник / М., Изд-во БЕК, 2000.

Международные экономические отношения. Интеграция:Учебн. пособие для вузов/ Ю.А.Щербанин, К.Л.Рожков, В.Е.Рыбалкин, Г.Фишер.-М.:Банки и Биржи, ЮНИТИ, 1997.

Мясникович М. В., ФПГ как фактор развтия экономической интеграции, Белорусский экономический журнал. – 1998, №2.

Новик В.В., Государственное регулирование иностранных инвестиций в условиях переходной экономики РБ, Автореферат, Академия при Президенте РБ, — Мн., 2000.

Мюле М., Вступление в ЕС – вопрос ментальности?, Белорусский рынок. – 2004 — №3.

Интернет-ресурс http://globalization.report.ru Сообщество экспертов, «Экономическая интеграция».

Национальная экономическая газета, №29 (847) от 22.04.2005 «Слабые объединились, чтобы стать сильными».

Шевченко И.В., Нарский В.А., Заболоцкая В.В. Проблемы валютно-финансовой интеграции стран СНГ // Финансы и кредит. 2002. № 14 (104).

Буторина О.В. Создание экономического и валютного союза — новая ступень европейской интеграции // Деньги и кредит. 1998. № 11. С. 36.

4. Меланин В. В. Роль финансово-промышленных и транснациональных структур в производственной кооперации и промышленной интеграции стран СНГ // Промышленность России. – 1999. №7.

5. Петракова Н. Я. Портфель приватизации и инвестирования. М: «Соминтек»

6. Рудашевский В. Д. Финансово-промышленные группы: возможности и ограничения // Государство и право. – 1998. № 2.

30

Курсовая работа: Управление конкурентоспособностью на примере малого предприятия

Содержание

Введение

Часть 1 Теоретическая часть

1. Проблемы и перспективы малого предпринимательства

2. Сущность конкуренции и конкурентоспособности

3. Конкуренция как научная проблема

4. Системы управления конкурентоспособностью

4.1 Управление маркетингом

4.2 Управление ассортиментом

Часть 2 Анализ управления конкурентоспособности предприятия малого бизнеса на примере производственной фирмы «Мебелин»

1. Характеристика предприятия и выпускаемой продукции

1.1 Характеристика предприятия и его место в отрасли

1.2 Характеристика продукции предприятия

2. Анализ среды

2.1 Анализ внешней среды

2.1.1 Экономический фактор

2.1.2 Социальный фактор

2.1.3 Политический фактор

2.1.4 Рыночный фактор

2.2 Анализ конкурентной среды

2.2.1 Конкуренты внутри отрасли

2.2.2 Потребители продукции

2.3 Анализ внутренней среды

2.3.1 Маркетинг

2.3.2 Производство

2.3.3 Кадры предприятия

3. Конкурентные преимущества товара производственной фирмы «Мебелин»

Заключение

Библиографический список

Введение

Для современной экономики характерна сложная комбинация разных по масштабам производств: крупных с тенденцией к монопольным структурам, средних и малых, складывающихся под влиянием многих факторов.

Малое предпринимательство в рыночной экономике занимает особое место. Во многих странах с развитой экономикой результаты его деятельности определяют темпы экономического роста, структуру и качество валового национального продукта и составляют до 60-70% его общего объема. Достоинствами малого предпринимательства являются: функционирование на локальном рынке, быстрое реагирование на изменения рыночной конъюнктуры, малый стартовый капитал, вовлечение широких масс населения в предпринимательскую деятельность и т. п.

Рыночная экономика и новые формы хозяйствования ставят перед отечественными предприятиями ранее не возникавшие проблемы, одной из которых на сегодня является обеспечение конкурентоспособности выпускаемой ими продукции.

Наблюдающиеся в стране и регионах постепенное усиление конкуренции на потребительском рынке, изменение спроса и предложения на различные товары обуславливают необходимость формирования в структуре малого бизнеса системы управления конкурентоспособностью предприятий, способной адекватно реагировать на воздействие внешней и внутренней среды высокой степени изменчивости и неопределенности.

Острота конкурентной ситуации определяется общей насыщенностью рынка определенного вида товаров и степенью сегментированности рынка, пересечением зон деятельности предприятий.

К сожалению, ни одно министерство или ведомство в России комплексно не занимаются проблемами конкурентоспособности. Поэтому перед малым предпринимательством стоит важная задача — научиться грамотно, оценивать конкурентоспособность выпускаемой продукции и при необходимости уметь сформировать ее. Особенно это важно в связи с планируемым вступлением России во Всемирную торговую организацию

Тем самым становится актуальным исследование вопросов воздействия управления на повышение конкурентоспособности предприятий малого бизнеса.

В трудах российских ученых сформулированы необходимые базовые подходы для исследования процессов и методов конкуренции на рынке и конкурентоспособности производимой продукции и услуг. Значительный вклад в исследование теории и практики в этой области внесли такие отечественные и зарубежные ученые, как:

Л.И.Абалкин, Л.М. Бадалов, И.Б.Гурков, Е.Т.Гайдар, Т.П. Данько, Н.Д.Кондратьев, Б.Н. Кузык, И.М. Лифиц, Ю.В.Морозов, Б.В. Мусатов, М.Портер, П.В.Савченко, А.А. Томпсон, Р.А. Фатхутдинов, Ю.В. Яковец и др.

В отечественной науке механизм конкуренции в условиях российской экономики разработан далеко не полностью, что можно объяснить, прежде всего, новизной этой проблемы для России, неотработанными в теории и практике методами регулирования и анализа.

Целью данной курсовой работы является разработка теоретических основ и методов экономической оценки конкурентоспособности малых предприятий, а также методических подходов к управлению конкурентоспособности на основе производственной фирмы «Мебелин».

Часть 1 Теоретическая часть

1. Проблемы и перспективы малого предпринимательства

Под малым предпринимательством понимается инициативная деятельность субъектов собственности, направленная на создание и успешное функционирование малых предприятий, как производителей продуктов и услуг определенного вида в относительно небольших масштабах, пользующихся спросом у населения или у других товаропроизводителей.

Малое предпринимательство при его массовости создает серьезную экономическую и социальную основу стабильного благополучия государства. Роль малого предпринимательства проявляется в преодолении монополизма в экономике, становлении и развитии рыночной системы хозяйствования, формировании сети специализированных производств, освоении современных технологий и организационных форм экономической интеграции.

В социальном плане — это создание саморегулирующейся системы бесперебойного обеспечения населения продовольственными и промышленными товарами, а также необходимыми услугами, содействие оптимальной занятости населения и использованию творческого потенциала работников путем стимулирования их творческой инновационной и предпринимательской активности.

Наибольшее развитие система малого предпринимательства получила в США, где эффективно работают более 20 миллионов небольших и мелких фирм. Доля фирм с числом занятых свыше 500 человек составляет всего 0,38%, зато мелких компаний, с числом работников до 20 человек, насчитывается более 87%. Серьезная государственная поддержка в США малого предпринимательства обеспечивается соответствующими законодательными актами и плановыми финансовыми средствами из бюджета.

В России сейчас насчитывается более 900 тысяч малых предприятий, что составляет менее 7 предприятий на 1 тысячу жителей (для сравнения: в США — 74, в странах ЕЭС — 45, в Японии — 50). Доля малого предпринимательства в российском валовом внутреннем продукте составляет 10%, тогда как в указанных странах — не менее 50%.

Российское законодательство определяет два критерия для отнесения предприятий к категории малых: предельная численность работающих (в промышленности и строительстве — 100, в инновационной деятельности и научно-технической сфере — 60 и т. д.) и доля вкладов юридических лиц, не являющихся субъектами малого предпринимательства, в уставном капитале (не более 25%).

В зависимости от содержания деятельности различают следующие виды предпринимательства: производственное, финансовое, страховое и др.

В настоящее время наблюдается устойчивый рост количества малых предприятий, объемов производства и инвестиций в них.

Между тем, настораживающими являются ярко выраженные тенденции снижения рентабельности продаж, усиления зависимости от источников внешнего финансирования, роста кредиторской задолженности, деформирования структуры малого предпринимательства в сторону торговли и посреднической деятельности.

Преодоление указанных выше негативных тенденций возможно при активном использовании мер государственной поддержки малого предпринимательства.

В последние годы введена упрощенная система налогообложения, совершенствуется антимонопольное законодательство, отлаживаются механизмы таможенного контроля. Создание цивилизованного делового пространства, информационная поддержка малых предприятий, формирование сети бизнес-инкубаторов, координация деятельности органов власти федерального и регионального уровня в поддержке малых предприятий становятся важнейшими факторами, определяющими появление позитивных сдвигов в сфере малого предпринимательства России. Однако принимаемых в Российской Федерации мер недостаточно. Особенно отстают в развитии МПП. Несмотря на то, что важность МПП для экономики страны является общепризнанной, реальной финансовой поддержки со стороны капитала и государства они пока не получают. В результате экономика их отличается нестабильностью, и до 30% МПП ежегодно подвергаются реорганизационным процедурам. А ведь формула успеха любого МПП выглядит довольно просто: найти потребность и удовлетворить ее конкурентоспособной продукцией.

2. Сущность конкуренции и конкурентоспособности

Как и всякое важное понятие, термин «конкуренция» имеет множество толкований. Конкуренция в переводе с латинского означает «столкновение». Она является формой взаимного соперничества субъектов рыночной экономики.

В экономической литературе изначально установилась поведенческая трактовка. Адам Смит, в частности, связывал конкуренцию с частным, без сговора соперничества, ведущимся между продавцами (или покупателями) за наиболее выгодные условия продажи товара. При этом основным методом конкурентной борьбы ему виделись изменения цен.

Наряду с поведенческой трактовкой в XIX и, особенно в ХХ веке получила распространение трактовка структурная (Ф. Эджуорт, А, Курно, Э. Чемберлин и др.). В данном подходе акцент смещается с самой борьбы компаний друг с другом на анализ структуры рынка, тех условий, которые господствуют на нем. Так, Ф. Найт определяет конкуренцию как ситуацию, в которой конкурирующих единиц много и они независимы.

Третий подход к определению конкуренции является функциональным. Он описывает роль, которую конкуренция играет в экономике. Й. Шумперт, в частности, в рамках своей теории экономического развития определял конкуренцию как соперничество старого с новым. Нововведения скептически принимаются рынком, но, если новатору удается их осуществить, именно механизм конкуренции вытесняет с рынка предприятия, использующие устаревшие технологии.

Известно определение конкуренции, приведенное в Законе РФ «О защите конкуренции» — это соперничество хозяйствующих субъектов, при котором самостоятельными действиями каждого из них исключается или ограничивается возможность каждого из них в одностороннем порядке воздействовать на общие условия обращения товаров на соответствующем товарном рынке.

Конкуренция — процесс управления субъектом своими конкурентными преимуществами для достижения своих целей в борьбе с конкурентами за удовлетворение объективных и субъективных потребностей в рамках законодательства либо в естественных условиях [17с.222]. В то же время рыночная конкуренция — это борьба предприятий за ограниченный объем платежеспособного спроса со стороны потребителей, ведущаяся на доступном им сегменте рынка.

Средством конкуренции являются товары и услуги, с помощью которых соперничающие фирмы стремятся завоевать признание и получить деньги потребителя.

Как было доказано многими экономистами, конкуренция является движущей силой развития общества, главным инструментом экономии ресурсов, повышения качества товаров и уровня жизни населения. Поэтому конкуренция — очень сложное понятие.

В промышленно развитых странах конкуренция существует давно и ее механизм хорошо отлажен. Россия в силу известных политических причин в этом плане остается еще пока неуправляемой.

На современном этапе мирового развития конкуренция как движущая сила вынуждает производителей товаров и услуг постоянно искать новые пути повышения их качества, снижения цены, повышения качества сервиса.

Приведенные определения конкуренции не дают возможности каким-либо образом сформулировать особенности конкурентоспособности как исследуемой категории.

Мало найдется экономических понятий, относительно которых разногласия носили бы столь ярко выраженный характер. Понимая, что свойство конкурентоспособности продукции объективно существует, и в то же время, ощущая отсутствие единства взглядов в этом вопросе, многие исследователи стремятся оперировать релевантной терминологией. Более того, ряд авторов утверждают, что универсального определения конкурентоспособности нет и быть не может.

Анализ известных определений конкурентоспособности продукции и существующие представления о предмете исследования позволяют выделить целый ряд моментов, важных для разъяснения данного понятия и определения его места среди других экономических категорий:

• конкурентоспособность продукции — это мера ее привлекательности для потребителя;

• привлекательность продукции определяется степенью удовлетворения совокупности разноплановых, иногда противоречивых требований;

• состав предъявляемых требований, их приоритетность зависят как от вида продукции, так и от типа ее потребителя;

• конкурентоспособности присущ динамический характер, поэтому имеет смысл рассматривать ее лишь применительно к конкретному моменту времени с учетом изменений во времени рыночной конъюнктуры;

• проблема конкурентоспособности относится в основном к нестационарному недефицитному рынку;

• конкурентоспособность зависит от стадии жизненного цикла, на которой находится рассматриваемая продукция.

Таким образом, конкурентоспособность является обобщенной технико-экономической категорией, характеризующей собой все аспекты функционирования организационно-экономической системы общественного производства, распределения и потребления.

Конкурентоспособность — это свойство практически любых экономических объектов, характеризующееся степенью реального или потенциального удовлетворения им конкретной потребности по сравнению с аналогичными объектами, представленными на данном рыке.

Конкурентоспособность — это процесс управления предприятиями малого бизнеса своими конкурентными преимуществами, а именно управлением экономией ресурсов, что особенно актуально для сферы малого предпринимательства.

Независимо от физической природы и выполняемых функций, все изделия, а также производственные системы, могут рассматриваться в контексте проблемы конкурентоспособности, причем такой аспект анализа диктуется не абстрактными соображениями, а сугубо практическими интересами конкретной экономической деятельности.

Конкурентоспособность объекта определяется по отношению к конкретному рынку либо к конкретной группе потребителей, формируемой по соответствующим признакам стратегической сегментации рынка. В условиях рыночных отношений конкурентоспособность характеризует степень развития общества. Чем выше конкурентоспособность страны, тем выше жизненный уровень в этой стране.

Конкурентоспособность любой продукции определяется множеством факторов и показателей, часто столь значительных и своеобразных, что сбор и обработка данных, идентификация и диагностика уровня интенсивности конкурентной борьбы на рынке превращается в сложную научную проблему.

3. Конкуренция как научная проблема

В настоящее время можно выделить три основных научных центра, интенсивно разрабатывающих проблемы конкуренции.

Наиболее значимой можно считать научную школу США и, в первую очередь, Гарвардскую школу бизнеса. Профессора М. Портер, А. Чандлер, М. Энрайт, Дж. Макартур составляют ядро этой школы. Ими впервые были представлены решения проблемы измерения конкурентоспособности продукции компаний и отдельных отраслей, был внесен большой вклад и в стратегическое управление компанией в условиях конкуренции, были выделены и оценены факторы, определяющие конкурентные преимущества и ключевые факторы успеха. Особенно существенных результатов удалось достичь в исследовании проблем регулирования конкуренции на уровне отраслей.

Другая оригинальная школа представлена научными центрами Японии. Университеты Токийский, Хитоцубаси, Васеда координируют свои исследования в области неценовой конкуренции. Большое внимание в этих центрах уделяется проблеме сотрудничества, и взаимодействия национальных производителей с целью завоевания новых географических рынков сбыта. Яркими представителями японской школы являются профессора Х. Такеучи, Х. Кобояси, М. Цучия.

Более разнообразны исследования конкуренции в Европе. Такие страны как Швейцария, Швеция, Дания, Австрия, Италия, Германия практически имеют собственные, хотя и во многом проамериканские модели, описывающие конкурентное поведение компании. Особенно детально представлены в научных трудах европейских ученых вопросы конкуренции, действующей в международном масштабе (глобальная конкуренция).

Широкий спектр проблем конкуренции применительно к Российским условиям разрабатывается отечественными учеными. Большинство ведущих экономических вузов страны ведут собственные разработки проблем конкурентоспособности, маркетинговые исследования товарных рынков и методов регулирования конкурентных отношений. К сожалению, ввиду объективных причин российская наука имеет меньший исторический опыт исследования данных проблем. Опыт последних лет показал, что большинство российских предприятий не готово к ведению конкурентной борьбы. Одним из ключевых факторов, определяющих создавшееся положение, является отсутствие систематизированных представлений о том, что является конкурентным преимуществом, как его создать и с помощью каких методов реализовать. Проблема является синтетической, междисциплинарной, охватывающей, по крайней мере, три области знаний: маркетинг, конкуренцию и управление. В нашей стране в такой постановке она никогда не была предметом серьезного рассмотрения, в то время как за рубежом во многих школах бизнеса такая постановка проблемы популярна уже более десяти лет.

В России только в 1993 году впервые была издана книга одного из основоположников современной теории конкуренции — профессора М. Портера «Международная конкуренция», описывающая пути достижения конкурентных преимуществ на уровне подотраслей, отраслей и экономики страны в целом. Однако информационный голод в полной мере не был удовлетворен. По существу, остались вне рассмотрения наиболее актуальные для отечественной экономики переходного периода проблемы поиска конкурентных преимуществ на уровне малых предприятий.

4. Системы управления конкурентоспособностью

Существует множество путей конкуренции и стратегии предприятия: производственная, товарная, ценовая и т.п. Но в основе любой стратегии лежат (или должны лежать) конкурентные преимущества.

Конкурентное преимущество – это положение фирмы на рынке, позволяющее ей преодолевать силы конкуренции и привлекать покупателей.

Основная хозяйственная задача любой фирмы, производящей товары и услуги, — создать условия для своего устойчивого функционирования и добиваться максимального удовлетворения потребностей конкретных потребителей. Ее решение основано на выявлении и комплексном учете интересов производителя товара (услуги), его потребителя и общества в целом.

Интересы производителя определяют его стратегическую цель: в конкурентной борьбе получать долговременную прибыль, достаточную для стимулирования труда своих работников, поддержания готовой продукции на высоком конкурентоспособном уровне, совершенствования научно – технического состояния производства. Получение производителем прибыли базируется на знании и прогнозировании рынка, выявлении на нем свободных секторов сбыта в связи с постоянно развивающимися потребностями покупателей, изменением потребительских качеств изделий и переходом к производству новых видов продукции.

Производитель должен хорошо понять и глубоко познать потенциального покупателя, чтобы его товар или услуга наиболее полно удовлетворяли потребности последнего и исключили дополнительные затраты на рекламу и другие усилия по сбыту продукции. Это позволит производителю (фирме) поставлять на рынок товары лучшего качества и по более низкой цене, т.е. сделать их наиболее конкурентоспособными, чем товары и услуги конкурентов.

Главным оценщиком товара, представленного на рынок, является покупатель. Это положение должен учитывать производитель; а если он рассчитывает достичь своей стратегической цели, то должен создать соответствующую систему управления конкурентоспособностью своей фирмы, ее товаров и услуг, постоянно опираясь на нее.

Управление – это действия, направленные на создание возможностей и наилучших условий для нормального функционирования управляемых объектов.

Независимо от природы системы управления процесс управления представляет собой взаимосвязанную и неразрывную совокупность средств и методов получения, анализа, хранения, передачи информации, принятия управленческих решений и их реализация. Эту совокупность называют технологией управления.

Поскольку конкурентоспособность товаров зависит от нескольких основных факторов, оказывающих на нее разное по уровню влияние, то это должно, и учитываться при формировании системы управления конкурентоспособностью. В производственной деятельности в нее включают:

— управление маркетингом.

— управление ассортиментом.

— управление качеством.

4.1 Управление маркетингом

Управление маркетингом – это процесс, в общем случае связанный с реализацией главной стратегии – достижение максимальной долговременной прибыли предприятия, но наполняемый конкретным содержанием в зависимости от конкретных внутренних условий функционирования предприятия и условий внешней среды (конкуренты, поставщики, потребители).

В условиях конкуренции и насыщенных рынков готовых товаров, и различных ресурсов для их производства целью маркетинга становится удержание и расширение позиций на рынке воздействия на него через ценообразование, рекламную деятельность, совершенствование транспортировки, хранения, реализации продукции.

При отсутствии конкуренции или при определенных трудностях, например, с обеспечением сырьем и материалами управление маркетингом (при той же главной стратегии) наполняется другим содержанием: обеспечить предприятие всем необходимым для успешного функционирования при минимуме внимания и затрат на рекламу и реализацию готовой продукции, для достижения максимального результата, приходящегося на единицу совокупных затрат.

Вне зависимости от конкретных условий главным вниманием (управляемым параметром) для маркетинга являются себестоимость и оптимальное соотношение между основными факторами конкурентоспособности товаров (качеством, ценой), а также сравнительные характеристики своей и аналогичной конкурирующей продукции, внедрение нового оборудования и научных разработок.

Важнейшую задачу управления маркетингом для любого предприятия независимо от его размера, вида собственности, вида производимых им товаров и услуг можно сформулировать так: производить такую продукцию, в которой соотношение потребительских свойств и продажной цены признается потенциальными покупателями в качестве оптимального, т.е. наилучшего в конкретных условиях места и времени. Путь к ее решению проходит через более частные задачи:

Изучение потребностей и возможностей влияния на них (изучение рынка соответствующих товаров и услуг, динамики ее развития, формирующую спрос).

Изучение средств удовлетворения потребностей и возможностей их совершенствования и развития (исследование достижений научно – технического прогресса в соответствующей области деятельности, возможностей их использования для совершенствования старых и создания новых видов продукции).

Совершенствование внутренней организации предприятия с целью повышения ее конкурентоспособности (повышение эффективности управления производственными процессами и материальными запасами, снабжением ресурсами и реализацией готовой продукции).

Оптимизация предпринимательской стратегии.

На основе решения этих частных задач маркетинг должен предложить такие предпринимательские идеи, которые касаются самой продукции, ее цены, упаковки, рекламы, способа продвижения на рынок и т.д., и реализуя которые производитель товаров и услуг добьется своей стратегической цели – максимально возможной и долговременной прибыли.

В число задач управления маркетингом могут входить управление ассортиментом и качеством продукции (товаров и услуг).

4.2 Управление ассортиментом

Ассортиментом называют набор товаров, предметов, ресурсов, услуг, различающихся по определенным признакам (назначению, виду, происхождению и т.д.). Выражается он их перечнем или номенклатурой.

Управление ассортиментом охватывает весь жизненный цикл любого изделия (личного потребления или производственного назначения) от выбора изделия для будущего производства, модернизации и совершенствования его технико-экономических показателей в процессе выпуска до снятия с производства и замены более привлекательным для потребителей аналогом или новым видом продукции.

Содержание процесса управление ассортиментом то же, что и для любого управления.

Во-первых, непрерывное получение информации о состоянии рынка, потребностях и предпочтениях покупателей, о конкретных изделиях и возможностях конкурентов, о новых идеях, материалах, технологиях, которые могли бы быть использованы для повышения конкурентоспособности своей продукции.

Во-вторых, анализ этой информации и сравнение полученных результатов с тем, что имеется на предприятии, прогнозирование возможных исходов в конкретной борьбе.

В-третьих, на основе проведенных анализа и прогноза ситуации, разработка и принятие управленческого решения, которое может касаться обоснования целесообразности сохранения старого производства или выбора для освоения новых изделий; разработка спецификаций новых или улучшаемых изделий; производство опытных партий; проведение НИОКР; разработки рекомендаций по рекламе и реализации товаров и т.д.

Управленческое решение должно определить ассортимент товаров и направления действий производителя, на которые следует направить основное внимание, средства и трудовые усилия или повышения конкурентоспособности своей продукции.

Часть 2 Анализ управления конкурентоспособности предприятия малого бизнеса на примере производственной фирмы «Мебелин»

1. Характеристика предприятия и выпускаемой продукции

1.1 Характеристика предприятия и его место в отрасли

Производственная фирма «Мебелин» занимается производством корпусной мебели. Производство зарегистрировано и успешно существует в г.Абакане с января 2002 года.

Производство мебели на сегодняшний момент является перспективным и доходным делом. Перспективность и доходность производства мебели объясняется большим количеством потенциальных покупателей из-за нехватки мебели в России в прежние времена.

В 90-х годах количество фирм, торгующих мебелью и производящих ее, в Абакане значительно увеличилось. В настоящее время в городе появляется все больше фирм производителей из других городов, таких как Красноярск, Новосибирск и др. Совершенно очевидно, что производство мебели развивается, и будет развиваться по направлению предоставления наибольшего количества услуг покупателям (выбор варианта цвета, свободная комплектация, бесплатная доставка и т.д.). В Абакане возросло количество фирм, предлагающих ДСП и фурнитуру для производства мебели.

Производители мебели уделяют большое внимание универсальности комплектующих, которая дает возможность создавать систему трансформера: применять одни и те же детали для комплектации разной мебели (например, шкафов и стеллажей).

Главной целью производственной фирмы «Мебелин» является предоставление людям недорогой удобной, комфортной и красивой мебели, подходящей как для больших квартир, коттеджей, офисов, так и для малометражных квартир, а так же:

— удовлетворять требования потребителей выпуском качественной продукции;

— достижение технического уровня продукции и организации производства, обеспечивающих конкурентоспособность изделий предприятия;

— расширение имеющегося и завоевание и новых рынков сбыта.

Производственная фирма «Мебелин» реализует свою мебель через сеть собственных магазинов, а также через магазины-салоны, с которыми заключаются договора на реализацию продукции. Чаще всего в магазинах выставляются образцы мебели для дома и офисов.

С 2003 года началось освоение поставок продукции по регионам. Предприятие успешно сотрудничает с магазинами расположенными во всех регионах Хакасии и юга Красноярского края.

Региональный рынок корпусной мебели представлен не только производителями Абакана и других регионов респ. Хакасия, но и городами ближайших регионов, а также крупнейшими производителями России. На рынке также представлена мебель Италии, Белоруссии, Польши. В настоящее время в Абакане и Усть-Абаканском районе работает более 20 фирм по производству мебели.

Производственная фирма «Мебелин» ориентирована в большей степени на частных потребителей. Ежемесячно проводится рекламная компания: реклама на местных телеканалах, наружная реклама, рассылка информации по предприятиям, занимающимся сбытом корпусной мебели, размещается реклама в еженедельниках: газета «Шанс», «Реклама Хакасии», «Аргумент успеха». Информацию о ПФ «Мебелин» можно найти в справочнике «Бизнес путеводитель по рынку товаров и услуг».

Ценообразование в фирме строится по принципу: цена должна покрывать все издержки. Фирма не закладывает в цену продукции высокую норму прибыли, стараясь сохранить цены ниже, чем у конкурентов. Существует система скидок.

Тип организационной структуры, существующей на данном предприятии, линейный, что означает планирование работ, и контроль их выполнения осуществляется по вертикали от руководителя к производственным подразделениям.

Руководство деятельностью предприятия осуществляет директор. Он самостоятельно решает основные вопросы деятельности предприятия, имеет право подписывать официальные документы и распоряжаться имуществом предприятия, осуществляет прием и увольнение работников. В соответствии с рыночной производственной ориентацией фирмы директор назначает менеджера по рекламе и сбыту продукции, который должен организовать маркетинговые исследования, рекламу, сбыт продукции, а также связь с поставщиками и клиентами. Бухгалтерия во главе с главным бухгалтером осуществляет все расчеты с поставщиками сырья. Ведет учет по товарообороту, прибыли, издержками, рассчитывает заработную плату, а главное составляет бухгалтерские отчеты. Дизайнер-конструктор, который возглавляет конструкторское бюро, ведет руководство разработкой новых видов мебели. Общая численность персонала составляет 80 человек.

Система оплаты труда для производственного персонала построена на использовании повременно-премиальной формы. Оплата труда руководителей и других категорий работников построена на основе должностных окладов и зависит от величины фактически отработанного времени и достижения конечных результатов деятельности предприятия.

1.2 Характеристика продукции предприятия

Производственная фирма «Мебелин» производит корпусную мебель, в том числе офисную и домашнюю мебель: мебель для кухни, детские, спальни, прихожие, шкафы, шкфы-купе, тумбы, стеллажи, комоды, столы, компьютерная мебель. В основном продукция выпускается на заказ по личным предпочтениям клиентов, а также по образцам в магазинах и каталогам.

Мебель поставляется, как в собранном, так и в разобранном и упакованном виде с учетом пожелания заказчика. Сборка мебели производится квалифицированными специалистами на объектах заказчика. По желанию заказчика осуществляется бесплатная доставка в пределах города и Усть-Абаканского района. Гарантийный срок 18 месяцев.

На производство корпусной мебели предприятии имеет соответствующие сертификаты.

Мебель спроектирована с учетом современных тенденций. Сочетает в себе презентабельный вид, эргономичный дизайн и привлекательную цену.

При производстве используются экологически чистые импортные и российские материалы: ламинированное ДСП, противоударный PVC пластик, различных расцветок и текстур толщиной до 2 мм, полированное стекло толщиной до 4 мм с различными вариантами обработки.

Номенклатура шкафов и других элементов обеспечивает комфортные условия для проживания, работы и приема посетителей. Двери шкафов и ящиков тумб имеют современные и удобные металлические ручки. Ящики тумб снабжены центральными замками и роликовыми металлическими направляющими.

Система столов офисной мебели дает возможность решать задачу оборудования помещений, сохраняя при этом общую стилистику офиса. По желанию заказчика фасады шкафов и выдвижных тумб могут быть оборудованы замками. В рабочих поверхностях компьютерных столов предусмотрены заглушки для проводки кабеля. Вся мебель устанавливается на регулируемые по высоте опоры.

Технологический процесс подразделяется на следующие этапы:

Разработка изделия дизайнером – конструктором.

Утверждение разработанных чертежей изделия.

Разработка рабочих чертежей.

Разработка карт присадки.

Разработка карт кроя материала (листов ДСП).

Составление спецификации используемой фурнитуры.

Распиловка материала.

Фрезеровка деталей.

Кромкооблицовка.

Присадка.

Сборка изделия.

Доставка изделия заказчику.

Для производства мебели используется современное оборудование.

Имеющиеся производственные мощности достаточны для увеличения объема выпуска на 25%. Производственный процесс, применяемый на предприятии ПФ «Мебелин» имеет тип мелкосерийного производства, что характеризуется изготовлением изделий под заказ, небольшим объемом выпуска. При этом производственный процесс осуществляется на различном универсальном оборудовании с применением ручного труда.

За недолгий период существования предприятия поступали заказы на меблировку различных офисных помещений, что в свою очередь принесло хорошую прибыль и репутацию. Также практикуется сотрудничество с другими фирмами – производителями по изготовлению мягкой мебели.

2. Анализ среды

Разработка мероприятий по повышению конкурентоспособности начинается с анализа среды, в которой функционирует предприятие, состоящая из трех основных элементов:

— Внешняя среда;

— Внутренняя среда;

— Конкурентная среда.

2.1 Анализ внешней среды

Успехи фирмы на рынке производства как корпусной, так и мягкой мебели объясняется непрерывным спросом на данный вид продукции, стремлением обустроить, облагородить место своего «обитания», как среди различных организаций, так и среди простых граждан.

В современных конкурентных условиях организациям для повышения своего статуса, престижности и привлечения клиентов, необходимо создание своего индивидуального стиля, требующего соответствующего офисного помещения оборудованного мебелью, которая сочетала бы в себе презентабельный вид и современные тенденции.

Трудно представить человека, который не желал бы со вкусом и качеством обустроить свой дом. Во все времена и во всем мире мебели уделяли особое внимание.

Наибольшее увеличение продаж приходится на летний — осенний период. Это связано с тем, что большинство людей и организаций начинают заниматься ремонтом, переобустройством домов и офисов, заканчивают строительство. В результате некоторой несогласованности действий в работе фирмы, существует потенциальная опасность потери клиентов. Это связано, например, с несвоевременной доставкой товара, периодическое отсутствие материалов на складе, отсутствие той или иной расцветки или модели и т.п.

Для оценки конкурентоспособности предприятия необходимо рассмотреть следующие факторы внешней среды: состояние экономики, социальный, политический, рыночный.

2.1.1 Экономический фактор

В связи с тем, что ПФ «Мебелин» использует материалы не только отечественных поставщиков, но и зарубежных фирм, повышение курса иностранной валюты по отношению к российскому рублю приводит к удорожанию сырья и полуфабрикатов и фурнитуры необходимых для производства мебели. Поэтому повышение курса евро и доллара сказывается негативным образом на деятельности предприятия и заставляет его искать наиболее подходящую цену, которая бы способствовала незначительному снижению спроса и сохранила бы прибыль на прежнем уровне.

В настоящее время наблюдается большой рост инфляции. Это приводит к обесцениванию запасов сырья, полуфабрикатов, фурнитуры, комплектующих, денежных средств и т.д., что в конечном итоге заставляет предприятие искать источник пополнения оборотных средств. Кроме этого увеличение затрат на производство и реализацию продукции приводит к повышению цены продукции, и, следовательно, снижению спроса на неё. Таким образом, инфляция может представить серьезную угрозу для конкурентоспособности фирмы.

2.1.2 Социальный фактор

За время своей деятельности у ПФ «Мебелин» несомненно, есть хорошие результаты: появились положительные отклики, как от оптовых, так и от розничных покупателей. Кроме того, у фирмы имеются даже постоянные покупатели, которые отмечают высокопрофессиональную, качественную работу, доброжелательный настрой обслуживающего персонала, качественное сервисное обслуживание. Это свидетельствует о хорошем отношении общества к фирме, что является, несомненно, большим плюсом в конкурентоспособности предприятия.

2.1.3 Политический фактор

Внутренний рынок и деятельность организации постоянно находятся под влиянием политических событий и решений, и руководство организации должно следить за принимаемыми решениями и законами не только федерального правительства, но и местных органов власти.

Приход к власти нового человека влечет за собой изменения. Если будут ужесточены меры к производственным организациям, то это повлечет за собой повышение цен и, как следствие, снижение спроса на продукцию. Это уже будет отрицательное изменение.

В целом, влияние политического фактора в данный момент на ПФ «Мебелин» незначительно. Однако можно отметить следующее:

Изменение валютного курса влияет, как уже говорилось, на стоимость продукции. Таможенная политика также оказывает влияние на деятельность фирмы. Повышение таможенных пошлин на ввозимое сырье иностранных поставщиков может привести к увеличению себестоимости продукции и как следствие повышение цен.

2.1.4 Рыночный фактор

Реализация корпусной мебели – весьма перспективное направление в коммерческой деятельности, так как всегда существует спрос на эти товары. В данном случае, когда огромное количество фирм предлагают подобную продукцию, приоритетом при выборе той или иной фирмы или магазина становится не только ценовой фактор. В целом, цены на продукцию этого сектора везде одинаковы.

Кроме системы скидок, рассрочки платежа и кредитов производственная фирма «Мебелин» предлагает большой выбор корпусной домашней и офисной мебели, а также профессиональные консультации и прочие дополнительные услуги. Оценка этого фактора: +40.

2.2 Анализ конкурентной среды

2.2.1 Конкуренты внутри отрасли

Как уже отмечалось, в нашем регионе функционирует большое число местных и из соседних регионов фирм занимающихся производством и продажей мебели.

Основными конкурентами ПФ «Мебелин» являются следующие фирмы производящие и продающие мебель:

— Дом мебели «Георг» и «Гермес» — производство корпусной и мягкой мебели;

— Производственная фирма «Добрый стиль» — производство корпусной мебели;

— «Идеал мебель» — производство корпусной мебели;

— ПКФ «Модерн» — производство мягкой и корпусной мебели;

— Мебельная фабрика «12 стульев» — производство корпусной и мягкой мебели;

А также крупные Красноярские и Новосибирские фирмы:

— Командор;

— Армада мебель;

— Ярмарка мебели;

— Мебельное ателье «Трио», и др.

Можно сказать, что на сегодняшний день Абаканский мебельный рынок представляет собой пример совершенной конкуренции и даже пересыщен предложением мебели. Хотя производственные фирмы немного поумерили свой пыл (за последний год в нашем городе было открыто более пяти фирм, производящих мебель), открывается все больше и больше магазинов-«перекупщиков», реализующих мебель различных производителей по более завышенным ценам. Но с другой стороны это дает реальный шанс ПФ «Мебелин» завоевать большую долю рынка и выместить часть конкурентов (небольших фирм) с рынка. Поэтому фирма так активно расширяется и проводит массу различных акций, скидок, распродаж, мебельных базаров, активно участвует в выстаках-продажах, демонстрациях товаров малого бизнеса г. Абакана и респ. Хакасия, не столько с целью повысить продажи, сколько с целью завоевать свои позиции и захватить большую долю покупателей и постоянных клиентов.

Конкуренция очень активная. Все фирмы предлагают потребителю практически идентичный товар, поэтому слабые места следует искать в качестве обслуживания, предлагаемых дополнительных услугах, месте расположения конкурентов, уровне цен, ассортименте, оригинальности дизайна, соответствие современным веяниям моды, продукции в наличии и т.д. Словом, попытаться повернуть недостатки своих конкурентов в свою сторону.

Таким образом, фирме следует обращать особое внимание на следующие направления: качество обслуживания, дополнительные услуги (доставка, рассрочка платежа, кредитование через современные банки, гарантия качества и др.), ассортиментный выбор, престижность, следование современным тенденциям моды.

2.2.2 Потребители продукции

Предприятие ориентируется на потребителей различного достатка от эконом класса и клиентов со средним уровнем дохода до высокого и элитных моделей. Различий в обслуживание в зависимости от уровня достатка своих клиентов ПФ «Мебелин» не делает, каждый клиент является желанным. Фирма стремиться, чтобы при ее упоминании у покупателей возникали такие понятия, как качество товара и обслуживания, сервис, престижность, профессионализм.

За срок своего существования у ПФ «Мебелин» появилось множество постоянных клиентом, что является большим плюсом в деятельности, как среди частных клиентов, так и различных фирм и предприятий. Поступали заявки для оборудования целых офисных помещений и залов. Среди потребителей можно также выделить предпринимателей и фирмы, закупающие мебель для реализации ее в других регионах.

2.3 Анализ внутренней среды

После анализа внешней среды проводится оценка сильных и слабых сторон организации. Для успешного анализа конкурентоспособности предприятия необходимо не только полное представление о существующих внешних проблемах, но и внутренних потенциальных возможностях и недостатках организации.

Для исследования выделяются такие факторы, как: маркетинг, производство, финансы, человеческие ресурсы, культура организации.

2.3.1 Маркетинг

Направление деятельности производственной фирмы «Мебелин» — производство корпусной мебели, а также оптово-розничная торговля в сети собственных магазинов. Пока что фирма занимает достаточно ограниченную долю рынка, но чтобы обеспечить прибыльность, фирма большое значение придает качеству продукции, ее ассортименту, разнообразию фактур, уровню цен и обслуживания.

Как уже отмечалось, ассортимент очень разнообразен: от тумб и столов до комплектов спален, детских и кухонь. Номенклатура товаров насчитывает более 200 наименований, и ассортимент постоянно расширяется.

В связи со спецификой товаров предприятие уделяет огромное внимание предпродажному обслуживанию клиентов — это предоставление им возможности консультации со специалистами в торговых залах, по желанию клиента за дополнительную плату он может получить консультации от квалифицированного специалиста по дизайну. Поэтому к выбору и обучению персонала фирма подходит со всей ответственностью. Качественное и достойное обслуживание помогает привлечь новых и сохранить постоянных клиентов фирмы.

Большую роль в развитии ПФ «Мебелин» играет рекламные компании, которые проводятся регулярно. Наиболее эффективной является реклама на местных телеканалах и радиоволнах, а также наружная реклама (различные щиты и стенды). Также фирма уделяет большое внимание рекламе в газетах и журналах, которые приобретает большое число горожан.

Также фирма регулярно проводит различные пром-акции по рассылке, разноске и раздаче рекламного материала (брошюры, листовки, дисконтные карты). Регулярно проводит рекламные акции своей продукции, сезонные скидки и распродажи, участвует в различных мебельных ярмарках, выставках-продажах и проводит другие подобные мероприятия.

2.3.2 Производство

Важным для развития фирмы является анализ управления производства. При производстве своей продукции ПФ «Мебелин» использует только современные технологии и оборудование.

Также фирма со всей ответственность подходит к выбору своих поставщиков материалов, ведь качество исходного материала играет наибольшую роль в качестве самой продукции. Поэтому при производстве ПФ «Мебелин» использует только самые современные материалы как отечественных, так и зарубежных производителей. Фирма в основном пользуется услугами уже постоянных проверенных компаний, но также пытается расширять свой рынок поставщиков и искать более выгодные предложения для снижения себестоимости продукции, что может дать возможность для снижения цен.

Для постоянного поддержания большого ассортимента в фирме развивается система управления и контроля запасов и заказов. А также существует система проверки качества товара.

2.3.3 Кадры предприятия

Производственная фирма «Мебелин» с большой ответственностью подходит к формированию кадрового состава, как производственных рабочих, так и остальных работников. Поэтому предприятие имеет достаточно налаженную систему подбора и обучения кадров в соответствии с разработанными требованиями к сотрудникам.

Требования для персонала весьма высоки, т.к. в первую очередь от производственного персонала зависит качество производимой продукции, от дизайнеров внешний вид и соответствие современным тенденциям, от продавцов и прочих сотрудников зависит объем продаж, а также мнение о компании в целом со стороны потенциальных потребителей, поэтому предприятию необходимы квалифицированные работники. ПФ «Мебелин» пытается создать для своих работников достойные в соответствии с их работой условия труда: использует систему премирования, составляет удобный для всех график работы и отпусков, проводит тренинги, семинары, обучение и аттестацию. Фирма использует также практику неформальных отношений в коллективе: походы в кино, театры, совместный выезд на природу, устраивает корпоративные вечеринки на различные праздники. Словом, создается благоприятный климат для работы, что, несомненно, повышает производительность труда сотрудников.

Правилом для всего коллектива при работе является соблюдение трудовой дисциплины, своевременное выполнение заданий и доброжелательное отношение к каждому клиенту. За счет чего и создается имидж предприятия, благодаря которому у потребителей складывается мнение о компании как о престижной и профессиональной фирме, предлагающей качественную продукцию и обслуживание.

3. Конкурентные преимущества товара производственной фирмы «Мебелин»

Признаками конкурентного преимущества предприятия и его товаров над своими конкурентами являются:

— Повышенный спрос на его товары (услуги) по отношению к аналогичным товарам конкурентов;

— Стабильный рост прибыли и объемов производства;

— Активное использование инноваций и инвестиций.

Чтобы добиться конкурентных преимуществ на рынке, ПФ «Мебелин» решает одновременно следующие задачи:

— Повышение потребительских свойств и качества продукции;

— Снижение издержек и себестоимости продукции, сохранение максимально приемлемого уровня цен;

— Ориентирование продукции на целевые сегменты рынка, глее конкуренция в силу определенных причин менее жесткая.

Ведь конкуренция между предпринимателями подобна борьбе идей в науке, побеждает или имеет преимущества в ней тот, кто к этой борьбе лучше подготовлен.

В ценовой политике ПФ «Мебелин» использует гибкую систему скидок.

К конкурентным преимуществам УК относятся и следующие факторы.

1. Использование только высококачественного сырья;

2. Высокое качество продукции;

3. Индивидуальная работа с заказчиками, прием от них заказов на продукцию любой формы и сложности; выполнение всех процессов от проектирования и изготовления оснастки до поставки готовой продукции.

4. Изготовление изделий на высокоточном оборудовании с использованием современной диагностической базы.

5. Выполнение работ опытными, высококвалифицированными специалистами, которые постоянно повышают свое мастерство самостоятельно и на курсах, организуемых компанией.

Для рекламы своих достижений ПФ «Мебелин» принимает участие:

— в ежегодных ярмарках товаров малого бизнеса;

— в выставках-продажах;

— мебельных базарах;

— в различных конкурсах.

А также проводит различные пром-акции, сезонные распродажи и скидки.

Своими тактическими и стратегическими задачами Управляющая компания считает:

— закрепление и развитие перечисленных выше конкурентных преимуществ;

— диверсификация производства путем расширения ассортимента изделий и сокращения жизненного цикла каждого из них от проектирования до поставки потребителю;

— систематическое обновление цехов современным оборудованием и получением выгодных заказов.

Заключение

В рыночной экономике решающим фактором коммерческого успеха малого предприятия является его конкурентоспособность. Это многоаспектовое понятие, означающее не только соответствие выпускаемого товара требованиям рынка и конкретных потребителей. Помимо требований к товару, услуге, сервису существуют общие для всех предприятий малого бизнеса требования экономического, социального, политического, рыночного, управленческого и др. Словом, при оценке конкурентоспособности того или иного предприятия необходимо учитывать влияние не только внутренней среды, он и внешней, а также оценивать и конкурентную среду.

К влиянию внешней среды можно отнести следующее:

— принятие государственных решений в развитии мебельного производства в России;

— установление квот и таможенных пошлин по ввозу сырья для производства мебели;

— изменение валютного курса и темпа инфляции и др.

Конкурентная же среда учитывает не только активность и число конкурирующих в данной отрасли предприятий, здесь также учитывается численность населения и демографическая динамика, уровень жизни населения и его дифференциация по возрастным группам, их предпочтения и уровень спроса.

Конкурентоспособность не всегда охватывает все многообразие социально-экономических процессов, протекающих на малом предприятии. В данной работе методологически конкурентоспособность – это комплексная система управления малым предприятием, нацеленная на достижение и наращивание конкурентных преимуществ организации. Система рассмотрена с таких сторон: управление маркетингом, управление качеством, управление ассортиментом. Из этого можно вывести формулу конкурентоспособности:

КС = Качество + Цена + Обслуживание

Из всего выше сказанного можно сделать вывод, что конкурентоспособность и конкуренция являются сложными, многогранными экономическими понятиями. И для эффективной деятельности на рынке в современных условиях необходимо профессионально управлять таким сложным фактором как конкурентоспособность предприятия.

Библиографический список

1. Федеральный закон «О защите конкуренции» от 26.07.2006, № 153-ФЗ;

2. Закон «О конкуренции и ограничение монополистической деятельности на товарных рынках» от 22.03.1991, № 948-1 (ред. от 26.07.2006);

3. Байетт, Д. Г. Путеводитель по царству мудрости: Лучшие идеи мастеров управления: пер. с англ. / Д. Г. Байетт, Д. Т. Байетт. – М.: ЗАО «Олимп-Бизнес», 2002. – 416 с.;

4. Белецкая, И.И. Конкурентоспособность в ее современной трактовке // Актуальные проблемы экономики. – 2004. — №10(40);

5. Борисов, С. Конкурентоспособность и малый бизнес // Бизнес-эурнал. – 2005. — № 6;

6. Брулев, Е.С Управление конкурентоспособностью предприятий. Дисс. канд эк. н. – Екатеринбург: Изд-во Урал. гос. экон. ун-та, 2006, — 425 с.;

7. Вачугов, Д. Д. Основы менеджмента: Учеб. для вузов / Д. Д. Вачугов, Т. Е. Березина, Н. А. Кислякова и др. – М.: Высшая школа, 2003. – 276 с.;

8. Горегляд, В. П. Инновационный путь развития / В. П. Гореглядов // Эко. – 2005. — №12. – с.20-22;

9. Журавлева, Е.Л. Управление конкурентоспособностью // Региональная экономика. – 2007. — № 8(47)

10. Кожевников, Н. Н. основы антикризисного управления предприятиями: учеб. пособие для студентов вузов / Н. Н. Кожевников, Е. И. Борисов, А. Г. Зубкова и др. – М.: Издательский центр «Академия», 2005. -276 с.;

11. Лифиц, И. М. Теория и практика оценки конкурентоспособности товаров и услуг. – М.: Юрайт-М, 2003. – 224 с.;

12. Маркова, В. Д. Стратегический менеджмент: курс лекций / В. Д. Маркова, С. А. Кузнецова. – М.: ИНФРА-М, 2004. – 288 с.;

13. Менеджмент в малом бизнесе: учеб. пособие / Под ред. А. В. Орлова. – М.: КомКнига, 2006. – 200 с.;

14. Портер, М. Э. Конкуренция: пер. с англ.- М.: Издательский дом «Вильямс», 2005. – 608 с.;

15. Сванидзе, Э.Н. О конкурентоспособности продукции малых предприятий / Э.Н. Сванидзе, В.И. Ляховенко // Финансы. – 2006.- №12. – с. 58-60;

16. Солдатова, Н.Ф. Основные направления повышения конкурентоспособности малых предприятий. Дис.канд.эк.н. – М., 2007;

17. Фатхутдинов, Р. А. Конкурентоспособность организации в условиях кризиса: экономика, маркетинг, менеджмент. – М.: Издательство книготорговый центр «Маркетинг», 2002. – 892 с.;

18. Фатхутдинов, Р.А. Управление конкурентоспособностью организации. Учебное пособие. / Эксмо-Пресс. – М.: 2004. – 650 с.

19. Фатфутдинов, Р.А. Конкурентоспособность: экономика, стратегия, управление / ИНФРА-М. – М.: 2004. — 780 с.

20. Юданов, А.Ю. Конкуренция: теория и практика: учебно-практическое пособие. – М.: Издательство ГНОМ и Д, 2003. – 304 с.

Шпаргалка: Підготовка соціально компетентних вчителів в вищих закладах освіти

Педагогіка

к.п..н. Баркасі.В.В.

Миколпаївський державний університет

імені В.О.Сухомлинського

Підготовка соціально компетентних вчителів в вищих закладах освіти

У сучасних умовах змінюються соціальні функції молоді. Вона все більш стає каталізатором соціально-політичних та економічних процесів. Головна роль в становленні державності України належить саме їй, її громадянській відповідальності. Формування патріотизму і громадянськості в молодого покоління починається з виховання любові до рідного краю, міста, навчального закладу, історії країни, рідної мови, соціально-культурних надбань, з виховання поваги до таких національних символів, як прапор, герб, гімн.

На нашу думку, необхідним компонентом професійної компетентності cучасного вчителя є соціальний. Бути соціально компетентним учителем – це усвідомлювати значущість педагогічної діяльності, розуміти суть соціальних проблем, які існують як у суспільстві, так і у світі.

Ще С. Русова говорила про те, що “що далі люди живуть упорядкованими громадами, то все більше вони відчувають велике значення громадського життя для кожного окремо взятого громадянина, для кожної окремої особи, бо все ширше громадське життя захоплює людину та задовольняє її різноманітні потреби й вимоги” [1: 16]. Тому, ми розглядаємо громадянську відповідальність студентів, майбутніх педагогів, як один із головних показників соціального компоненту професійної компетентності вчителя.

Під громадянською відповідальністю ми розуміємо сукупність громадянської та соціальної зрілості людини. Професія вчителя, призначення якої виховувати підростаюче покоління, вимагає від людини бути громадянсько зрілою особистістю

Підготовка компетентного вчителя невід`ємна від його практичної участі у суспільному житті, рішенні завдань соціально-економічного будівництва. В.В. Радул, досліджуючи проблему соціальної зрілості молодого вчителя, робить висновок, що вона передбачає активну життєву позицію й досягається завдяки постійному поєднанню виховання, самовиховання й бажання самої особистості швидше досягти соціальної зрілості [2].

Ми також вважаємо, що для формування професійної компетентності студентам педагогічних ВЗО необхідно усвідомлювати значущість своєї майбутньої професійної діяльності. Це сприятиме розвитку мотивації навчання, оволодінню основами педагогічної майстерності, професіоналізму, прагненню до професійної самоосвіти й самовдосконалення. Особливо актуальним це питання є для майбутніх учителів іноземних мов. Часто, вступаючи до педагогічного університету, молода людина бачить себе перекладачем, менеджером, екскурсоводом, який працює з іноземцями, але не вчителем у школі. Тому, на нашу думку, головне завдання, яке стоїть перед педагогічним колективом ВЗО, – допомогти студентам усвідомити важливість професії вчителя, її необхідність для держави, суспільства, соціуму.

Як відомо, громадська активність є показником і діючим засобом підготовки соціально компетентних учителів. За своєю природою вона представляє собою діяльне ставлення людини до життя суспільства. Ця активність передбачає наявність інтересу до громадської роботи, організаторські здібності, відповідальність за виконання доручень, ініціативність, вимогливість до себе й готовність допомагати іншим під час виконання громадських завдань. У той же час більша або менша міра соціальної активності особистості обумовлена відповідною мірою громадянської зрілості. Можливості посилення соціальної активності особистості виникають не самі по собі, а при відповідному цілеспрямованому вихованні.

При навчанні іноземних мов формуванню соціального компонента професійної компетентності майбутніх учителів, на нашу думку, сприятиме конструктивний відбір навчального матеріалу; оптимальна організація системи занять з професійної науково-предметної підготовки (використання кооперативного та інтерактивного навчання); широке залучення студентів до громадської діяльності на факультеті, в університеті, до роботи в соціальних програмах, міжнародних проектах, передвиборчих кампаніях тощо.

На основі вищезазначеного можна сформулювати завдання з формування соціального компоненту професійної компетентності в майбутніх учителів:

знайомити студентів з економічними, соціально-політичними, національними проблемами України;

розвивати в майбутніх учителів почуття громадянської відповідальності, повагу до своєї країни, свого народу;

формувати в студентів нове політичне мислення, пов`язане з новими соціально-економічними та політичними умовами, прагнення активно підтримувати внутрішню і зовнішню політику своєї держави;

формувати в майбутніх учителів якості, які визначають їх громадянську відповідальність.

Література

Русова С. Вибрані педагогічні твори: У 2 кн. Кн.2 / За ред Є.І.Коваленко; Упоряд., прим. Є.І.Коваленко, І.М.Пінчук. – К.: Либідь, 1997. – 320 с.

Радул В.В. Соціальна зрілість молодого вчителя. – К.: Вища школа, 1997. – 269 с.

Відомості про автора

Баркасі Вікторія Володимирівна

Домашня адреса: м. Миколаїв, вул. Пушкінська,66, кв.5

Тел. 475051

Місце роботи: Миколаївський державний університет імені В.О.Сухомлинського

К.п.н., доцент кафедри англійської філології

Реферат: Роль Еразма Роттердамського в гуманістичному русі Німеччини

РОЛЬ ЕРАЗМА НОТЕРДАМСЬКОГО В ГУМАНІСТИЧНОМУ РУСІ НІМЕЧЧИНИ

План

Вступ

1. Гуманістичний рух в Німеччині у 14 ст.

2. Гуманістичний рух в Німеччині у 15 ст.

3. Гуманістичний рух в Німеччині у 16 ст.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Вивчення історії культури епохи Відродження на сучасному етапі розвитку людського суспільства актуально відповідає духу часу. Виявляється ця актуальність у встановленні єднальної спадкоємності епох, в багатогранному дослідженні спадщини Відродження, як прямого наступника античності і попередника нашої епохи, коли соціально політичні, філософські, педагогічні, культурні та інші аспекти розвитку людського суспільства безпосередньо зв’язуються з ідейними витоками духовної еволюції епохи Відродження і Реформації.

Через століття після епохи Відродження для людини як і раніше не байдуже, якою була його еволюція, що є природа, яка природа суспільства, що є природа самої людини, як має бути влаштоване життя людини відповідно до його природи. На противагу технократичному розвитку, людина, по колишньому зберігає в своїй душі «гуманістичні зерна» Відродження по законах «генетичної пам’яті» і нове осмислення, і переосмислення минулого в контексті сучасної історії, вивчення спадщини минулого порівняно з діяльністю «нових гуманістів», широка пропаганда гуманізму і гуманізація суспільства стає «вимогою часу» в умовах наростаючої духовної світової кризи.

З найперших кроків людства як співтовариства розумних людей виявлялися і затверджувалися, стаючи ядром його безсмертної «генетичної пам’яті», вищі етичні якості і цінності людського буття. Об’єктивно підтверджено всім ходом історії, що в боротьбі за своє виживання, кожне з поколінь вдосконалює свій «матеріальний простір» неминуче натрапляв на необхідність вдосконалення свого «духовного простору», залишаючи своїм нащадкам величні твори культури, які відображали їх світогляд, їх погляд на добро і зло, їх сподівання і надії на майбутнє. Об’єктивно і те, що століття за століттям, накопичується і об’єднується в єдину концепцію ідея взаємозв’язку і взаємовпливу природно — історичного процесу з етичними цінностями людського розуму.

Об’єктивно і те, що людина завжди піднімалася над жорстокою реальністю буття, залежно від того, в яких історичних умовах він існував – і немов витягував самого себе з болота своїх страхів і помилок, своїй покірливості і неминучості плисти «по волі хвиль».

Залежно від того, на якому «витку» соціальної еволюції він був «розбуджений», людина вибудовувала свої концепції і поняття «Щасливому життю».

Впродовж тисячоліть «щасливе життя» нерозривно зв’язувалося з релігійними віруваннями. З моменту усвідомлення людиною зовнішнього простору свого буття релігія — його невід’ємний елемент. У кожен історичний момент еволюції людини вона була «сполучною ланкою» спочатку між людиною і природою, потім між людиною і державою, і лише після між людиною і людиною. Перш ніж створювалися світські норми спілкування, релігійні норми складали міцну основу суспільства. Питання про віру в бога похитнула сама епоха Відродження, коли почалося «розщеплювання особи», зародився сумнів під впливом розвитку наукових уявлень про навколишній світ, нових наукових відкриттів подальших століть. Стрімкий розвиток буржуазних стосунків породив, з одного боку, культ грошей і, одночасно, з приходом до влади комуністів, культ особи. З цієї миті для багатьох віра в бога стала часткою традицій минулого, які охоче дотримували, забуваючи про суть «філософії релігії». Релігія, ставши елементом культури, відступила на другий план поступившись місцем світському розумінню життя, але незмінно залишаючись в особі «її охоронців» міцним фундаментом.

З розвитком політичної, економічної і культурної інтеграції в кінці XX століття, в результаті затвердження світової ринкової системи, і розвалу «ідеології двох світових систем» одночасно посилилися дезінтеграційні процеси. І саме в цей період часу з новою силою заговорили про релігію і її місце на сучасному світі, про переосмислення знань про релігію, причому це в однаковій мірі відноситься до різних напрямів релігії1. «Закінчується XX століття. Учені і політики не розраховували зіткнутися в останній його третині з широкомасштабним пожвавленням релігійних течій». Філософські роздуми на релігійні теми переступили сторінки журналів, газет, телебачення і упровадилися в усесвітню глобальну мережу інформації — Інтернет. Сьогодні існують сотні сайтів і форумів різних релігійних конфесій, де інтелектуальна молодь і доросліше покоління роздумують над питаннями історії релігії і атеїзму, про місце і роль релігії і церкви на сучасному світі, про свою роль в світовій історії і історії своєї країни. Просліджується спадкоємність епох в роздумах над питаннями буття людини, але на більш високому рівні. Переплетення двох історичних явищ зачалося в другій половині XX ст. – зростання інтересу до спадщини минулої на тлі назрівання вимоги «гуманізації суспільства» і активізація діяльності церкви – є «прямий зв’язок» з історичним минулим, тільки в нових історичних умовах.

Вивчення епохи Відродження в контексті з вивченням розвитку руху реформації церкви (католицькою) був одним з вузлових і дискусійних питань зарубіжної суспільної думки рубежу XIX — XX ст. Поетапне освітлення окремих питань історико-політичних, соціально-політичних, філософсько-етичних на тлі їх розвитку в окремо узятих європейських країнах, у тому числі, і в Германії, до цілісного сприйняття даного історичного явища просліджується в праці багатьох німецьких учених, таких як М.Геррмана, П. Іоахимсена, Е. Готгейна, Г. Ергарда, Д. Гагена Д. Буркгардта, Г.Фойгта, Л.Гейгера, До. Лампрехта, Р. Гермелінка, Е. Трельча та ін. Аналіз їх досліджень міститься в монографіях істориків А.Н. Немілова і Л.С. Чиколіні.

В результаті вивчення робіт цих авторів, удалося з’ясувати зміст поглядів німецьких істориків що розглядують в своїх творах процес становлення і розвитку німецького гуманізму. Характерний і те, що саме в цих роботах вперше використовуються і пояснюються терміни «гуманізм», «релігійний Ренесанс», позначаються хронологічні кордони епохи Відродження в різних країнах, освітлюють особливості цього періоду часу на тлі розвитку руху реформації. Ідеалізація багатьох історичних явищ, включаючи і історію епохи середньовіччя, свідоме ігнорування проблем соціальних конфліктів і революцій, присутність прагматизму і вивчення питань локального характеру створювало декілька обмежене уявлення про історичний період, що вивчався, в праці німецьких істориків рубежу XIX – XX ст. Розвиток цих проблем отримав в праці істориків наступного покоління 30-40 рр. XX ст. Дослідження таких німецьких істориків, як Р.Невальда, Г.Руппріха, М. Зайдльмайера — це звернення до проблем культурно-історичних традицій, що послужили основою для гуманізму, переконана пристрасть до принципів свободи думки, що не знає релігійних, політичних або національних обмежень.

Даний історичний період характеризується формуванням поняття «Світського гуманізму», «загальнолюдського» на основі розвитку поняття попередніх епох і на тлі протесту розсудливих людей проти безправного і нелюдяного режиму насильства — фашизму. У післявоєнних 50-70 років тенденція вивчення гуманізму в цілому підкорялася зіставленню гуманізму в «буржуазному» розумінні (П.Крістеллер, Л.В.Спітц, В.Дітце) і «соціалістичному», був видимим класовий підхід на багато спірних питань. Необхідно відзначити, що інтерес до творчої спадщини і діяльності гуманістів, у тому числі і Еразма Роттердамського, в зарубіжній історіографії завжди залишався актуальним і знаходився в постійному «полі зору» істориків. А роль Еразма Роттердамського, як гуманіста європейського масштабу періоду Відродження і Реформації, завжди залишалася такою, що веде. Сам факт, що в 1966 році Усесвітня Рада Миру ухвалила провести ювілей Еразма у зв’язку з п’ятисотліттям з дня народження зайвий раз підкреслює значущість даної історичної фігури на тлі історії європейських держав.

Проблеми Відродження з позицій марксисткою ідеології зачали розглядуватися в 40 рр. XX ст. Вперше проблеми Відродження розгледіли радянськими істориками М.А. Гуковським і С.А. Лопашевим. У основу вивчення проблематики гуманізму, у тому числі і німецького, лягла праця їх попередників Я. Буркгардта, А.Вульфіуса, Л.Гейгера, М.Кореліна, виданих в Росії в дорадянський період. За основу побудови роздумів про співвідношення принципів класової самосвідомості із загальнолюдськими принципами істориками радянського періоду була узята праця Ф.Енгельса і К.Маркса. Монографії істориків наступного покоління 50 — 70 рр. С. Д. Сказкіна, В.Н. Лазарева, М.В. Алпатова, М.М.Сміріна, О.Л. Вайнштейна, Б.І. Пурішева, В.І. Рутенбурга, Л.М. Баткіна, М.Я. Лібмана, С.П. Маркиша і багато інших присвячені питанням співвідношення гуманізму і реформації, переглянута періодизація Ренесансу, роль «північного Ренесансу» і його співвідношення з культурою італійського Відродження.

М.М. Смірін, в своїй монографії «німеччину епохи Реформації і Великої селянської війни», розглядує політичні і соціально економічні передумови реформації в Германії тісно пов’язуючи їх з розвитком гуманізму. Гуманістичний рух представлений як ідеологічна платформа сприяюча зростанню суспільної свідомості, вільнодумству. Процесу гуманізації і його особливостям присвячений окремий розділ, де так само дається оглядовий історичний портрет Еразма Роттердамського. Літературній спадщині і діяльності Еразма як гуманіста, приділив особливу увагу в своїй праці С.П. Маркиш. Йому належить і переказ один з найзначнішої праці гуманіста «Розмови запросто».

У 80-і роки XX ст вивчення проблематики гуманізму стає однією з ведучих тим в радянській історіографії таких істориків як А.Н. Немілова, М.А. Барга, Т.М. Котельникової, І.Л. Грігорьевой, Л.М. Брагиной, І.Х. Черняк, О.Ф. Кудрявцева, Н.В. Ревякиной, А.Е. Штеклі, Л.П. Урманової, Л.С. Чиколіні, В.М. Володарського, С.Л. Плешкової, Н.В. Рувенкової, В.Ф. Мордвінцева, І.Н. Осиновського, А.Х. Горфункель, М.А. Ауганбаєва, В.М. Богуславського, М.Л. Малаховськой, М.Л. Логутової, В.Д. Балакина і багато інших. Це пов’язано насамперед з продовженням дослідження специфіки гуманізму і реформації, а також з наростанням політичної світової кризи, зростанням антивоєнних настроїв і безумовно, пізніше, з початком «епохи вільнодумства» – перебудови в СРСР.

Так полемічна монографія «Німецькі гуманісти XV ст.» А.Н. Немілова, яка взята за основу побудови першого розділу дипломної роботи, вже наповнена «духом» вільнодумства. Історик виносить на обговорення лаву спірних питань, освітлюючи роль релігійного елементу і клерикалізму в діяльності і ученнях німецьких гуманістів XIV — XV вв, і створює своє уявлення про процес формування особливостей німецького гуманізму до Еразма Роттердамського. Спільні проблеми історії вільнодумства розглядуються в спільній монографії філософів і істориків (І.К. Клочкова, Т.В. Степугіной, В.Г. Боруховіча, Е.Д. Фролова) під редакцією А.Д. Сухова. Окремий розділ присвячений середньовічній вільнодумності з якої були узяті окремі вислови, а також деякі відомості про Еразма Роттердамського. Проблеми історичної свідомості середньовіччя уточнюються завдяки монографії М.А. Барга. Із його точки зору саме ця епоха найцікавіша для порівняння з сучасним світосприйманням і вимагає детальнішого вивчення, оскільки прояв в певний момент спільності історичних умов наділяє одним і тим же значенням конкретні історичні явища Видатним мислителям епохи Відродження, насамперед Еразму Роттердамському, і їх вкладу у розвиток передової європейської культури присвячена книга Л.С. Чиколіні «Еразм Роттердамський і його час», в яку включені монографії 21 найбільших істориків — М.А. Ауганбаєва, В.Д. Балакина, В.М.Богуславського, В.М.Володарського, І.Л.Грігорьевой, О.Ф. Кудрявцева, А.Н. Немілова, С.Л. Плешкової, Н.В. Рувенкової, Л.П. Урманової, Л.С. Чиколіні, А.Е. Штеклі .

У цих монографіях освітлює широке коло проблем, у тому числі дискусійних, по історії суспільної думки, культури, мистецтва епохи Відродження і Реформації. Розглядуються ідейні витоки, етапи духовної еволюції, видатні творчі досягнення Еразма, а також його іконографія. У статтях даються порівняльні історичні характеристики соціально-політичних, філософських, педагогічних і інших аспектах творчості Еразма, приділена увага дослідженню рідких видань його робіт. Дана спільна монографічна праця радянських істориків, на рубежі 80- 90 рр. XX ст., представляє особливий інтерес і є певним підсумком роботи Всесоюзної наукової конференції приуроченою до 450-ліття з часу кончини Еразма, яка була в Москві в 1986 р. Проблема розвитку особи в контексті провідних «положень» про людину епохи Відродження вже яскраво показані в праці істориків цього покоління. Яким має бути внутрішній, духовний світ людини, щоб він міг реалізувати себе як особа і стати гідним членом суспільства? Яка культура самосвідомості сучасної людини? Як правильно «будувати» самого себе на основі засвоєння високих ідейно-етичних принципів? Яка роль особи в житті суспільства? Який зв’язок епохи Відродження і Античності з сучасністю? Дані і багато інших питань гуманістичної спрямованості розглядує в своїй роботі «Культура самосвідомості: Людина в пошуках істини свого буття» доктор філософських наук Л.В.Скворцов. Гострі полемічні «міркування» автора з філософами, істориками, юристами, психологами різних країн світу і своїми співвітчизниками піднімають проблематику гуманізму на вищий рівень.

1. Гуманістичний рух в Німеччині у 14 ст.

Для повного виявлення історичної значущості Еразма Роттердамського (1469-1535) в гуманістичному русі Німеччини необхідно звернутися до витоків зародження і розвитку гуманізму, який за часом співвідноситься з XIV – XVI ст. Спільною метою роботи є виявлення соціально-економічних, політичних, культурних умов в яких розвивалися гуманістичний рух і переконання реформацій, а також вивчення світоглядних позицій представників різних гуманістичних течій і шкіл, які висловлюються тезами і приводяться в додатку до роботи у вигляді таблиць. Гуманістична діяльність Еразма Роттердамського, яка доводиться в основному на XVI ст., не розглядується в даному розділі, оскільки цьому присвячені окремі розділи дипломної роботи.

XIV ст. – Треченто, як називають його італійці, в історії Західної Європи має значення рубежу, від якого в розвитку суспільних стосунків спостерігається поворот, початок того найважливішого соціального зрушення, яким з’явилося зародження раннього капіталізму. Це століття наповнене бурхливими подіями класової боротьби, що виявляється в різноманітних формах і виражає перші ознаки соціальної і політичної кризи.

У Європі виникає і міцніє з кожним десятиліттям новий суспільний устрій – ранній капіталізм. Італія стала первістком в цьому процесі. Внаслідок того, що Італія і економічно, і політично була тісно пов’язана з країнами Центральної Європи, це було новим етапом і в їх історії. Спілкування з італійськими купцями і фінансистами стає посівом нових уявлень і життєвих принципів, які поступово руйнували звичні уявлення минулих часів про моральні і політичні засади. У представленнях сучасників ще жило поняття « Священна Римська імперія», хоча в результаті різних історичних процесів відбувалося відособлення держав і визначення їх незалежності від імперії.

Німеччина була комплексом земель і міст, які мали різну «політичну вагу»: Північно-німецька Ганза на чолі з Бременом і Любеком, Швабський союз і менш слабкі в політичному значенні Союз рейнських міст і Верхня Саксонія і Тюрінгія, економічно пов’язані також з Польщею, Угорщиною і Чеським королівством, що входило до складу імперії. У цих країнах, своєю мовою і древніми племінними традиціями тих, що сильно відрізняються від німецьких, міста по складу населення більш, ніж наполовину були німецькими і виникали на основі запозиченого з Німеччини міського права, що давало можливість німецьким купцям відчувати себе в них панами. Перші кроки раннього капіталізму в Германії пов’язують з виникненням крупних торгівельних компаній, акумуляцією торгівельного капіталу, розвитком виробництва.

Німецька національна самосвідомість в кінці XIV і зачала XV ст. ледве зароджувалося. Завдяки міцніючому взаємозв’язку між окремими землями виникло розуміння «німців», як з аналогічними проявами національної самосвідомості в Германії. Раз у раз йшла мова про «тюрингах» і «франки», про «баварській нації», «саксонській нації», «остфалах» і «вестфалах». Віддзеркалення таких відмінностей знаходиться і в університетських статутах, і в торгових угодах, і в ремісничих статутах.

Особливо трагічним для долі німецького народу в цей період історичного розвитку було те, що монархії, через об’єктивні закономірності тієї, що набувала все більш національний характер, бракувало політичний центр, такого, яким був для Франції Париж, для Англії – Лондон, а для Русі, що звільнялася від татарського ярма, вже ставала Москва. У Германії не було міста, яке могло б стати опорою і резиденцією правлячої династії, здатної (незалежно від походження) виразити інтереси нації. Історичним парадоксом можна визнати те, що на подібну роль в Центральній Європі могло претендувати лише одне місто – і саме він зробив в середині XIV ст. резиденцією правлячої династії Люксембургів — але це була Прага, яка ніяк не могла стати центром національного об’єднання Німеччини просто тому, що не була німецьким містом

Політична боротьба, що охопила Німеччину в першій половині XIV ст.., стимулювала виникнення опозиційних католицькій ортодоксії ідей. По суті своєму ідеї ці цілком входили поняття середньовічної, феодальної ідеології, не зачіпаючи основ станової суспільства, безумовного визнання авторитету «священного писання» і» батьків церкви».

Але бунтівний дух відбився в своєрідному «відродженні номіналізму», у визнанні рівності людей перед богом і в критичному відношенні до папства і лави католицьких інститутів. У якійсь мірі це прояв вільнодумності можна пов’язати з класовою боротьбою в німецькому місті. У XIV ст. По західній Німеччині низкою прокаталися цехові повстання проти патриціанського режиму. В цей же час виникають і розповсюджуються містичні учення. Містики були представниками церкви, як правило домініканцями. Орден цей був органічно пов’язаний з містами, причому його діяльність розгорталася насамперед в крупних промислових центрах, там, де було багато ремісників і торговців. Скептицизм по відношенню до багатьом питанням церковного догматизму, зіткнення бюргерства і церкви в боротьбі за комунальні права сприяли швидкому розповсюдженню єретичних ідей. У більшості містики вже в другій половині XIV ст. стали найвірнішою опорою папства і схоластики. Розсадниками вільнодумності і опозиції церкви виникли університети. Вже на початку XIV ст в Германії набувають поширення засуджені Паризьким університетом учення Дунса Худоби і Вільгельма Оккама. Обидва «іноземці» для Німеччини, уживаються тут завдяки заступництву імператора Людовика Баварського. Розповсюдженню вільнодумності до певної міри сприяє і те, що немало німців отримала освіта в Італії. «За підрахунками Г.О. Швебеля з 100 каноніків аугсбургського соборного капітулу протягом першої половини XIV ст. 19 здобули освіту в італійських університетах, 2 з них мали вчений ступінь доктора має рацію. Але ці даним, як підкреслює Немілов, не слід надавати дуже великого значення – вони зовсім не свідчать про те, що ренесансна культура Італії зробила значний вплив на Німеччину в ту пору».

Друга половина XIV ст. приносить до Німеччини зміцнення ідей, що передували зародженню німецького гуманістичного руху. У 70 -х років XIV століття в Нідерландах виникає релігійна течія «нове благочестя» («брати спільного життя»), що відрізнялося строго етичною орієнтацією і суто особистим відношенням до релігії: всі хитросплетіння схоластичного богослову нічого не коштують в порівнянні з особистим благочестям, а воно досяжне лише через містичне збагнення духу Христова, через наслідування земним вчинкам і людським чеснотам Христа, змальованим в Святому писанні. «Нове благочестя» було представлене трьома інститутами: « братерствами спільного життя» в містах, монастирями Віндсгеймській августино – єремітській конгрегації поза містами і, нарешті, міськими школами для підлітків. Формально світські, але чернечі по суті «братерства спільного життя», зі всіх сфер своєї діяльності головною виділяли виховання дітей. «Брати» засновували школи самі або ж поступали вчителями в школи при великих церквах, а головне – містили притулки для школярів. Засновникам руху і теорія, і практика представлялася нерозривно зв’язаними, але насправді вони виражали різні тенденції суспільного розвитку і володіли різним соціальним впливом. Позитивним чинником в діяльності теоретиків руху – реформа августинських монастирів, яка сприяла розвитку освіти і пізніше переросла в реформу шкіл в перебігу XV ст. Реформа шкіл охопила всю Центральну Європу і повного успіху досягла вже з розвитком гуманістичного руху в Германії. Особливу роль в становленні нової освіти зіграла Девентерська школа, яка виховала цілу плеяду перших і найзначніших гуманістів XV ст.

Оцінка цього руху і його історична роль в розвитку гуманістичного руху в Германії не однозначна, але в цілому близька за своєю первинною суттю. А.Н. Немілов, в своїй монографії, приводить думки німецьких дослідників з приводу цього учення: « «Девентерська школа» була першим етапом в розвитку вивчення і викладання класичної латині, тому готувала гуманізм» (Л. Гейгер) « Визначаючи як головну специфічну межу німецького гуманізму його релігійну спрямованість і наповнення ідей оновлення церкви, Г. Гермілінк бачить в обігу до ідеї ранньохристиянської церкви найважливіший прояв епохи Відродження» « Весь Ренесанс, у тому числі італійський, пронизаний релігійною ідеєю і що в «північному», тобто нідерландському і німецькому Ренесансі і гуманізмі ця ідея пов’язана з містичним корінням «Нового благочестя» і веде свій початок від Герта Грооте» (П.Мествердт), «Весь північний Ренесанс бере свій початок від організації « братів спільного життя», що на відміну від «язичеського» відродження в Італії, за Альпами Ренесанс носив цілком релігійний характер, і термін «християнський Ренесанс» поширює на все поняття «Північного Відродження» (А.Хима)», «У розвитку традиції Девентерської школи визначився шлях оригінального німецького гуманізму, який і просліджується надалі аж до епохи Реформації (М. Лютер)»

На формування «нового благочестя» («devotio moderna»), безпосередньо пов’язаному із зародженням раннього гуманізму в Германії важливий вплив зробили і своєрідні явища культурному життю Праги середини і другої половини XIV ст. Проблему так званого « Празького центру раннього гуманізму», Немілов розглядує на праці Конрада Бурдаха: « .начало гуманістичного руху в німецьких землях, до яких він зараховував і Богемію, майже не відстає від Італії і тісні зв’язки імперської канцелярії в Празі за часів Карла IV Люксембурзького з папською резиденцією в Авіньоне і з Римом привели до інтенсивної рецепції гуманізму», і праці Э. Вінтера: « . саме Прага послужила джерелом раннього гуманізму для всієї заальпійської Европи, насамперед для Нідерландів. Культура раннього гуманізму прийшла, на думку Вінтера, не лише з Італії, але також з Парижа – с ідеями «Via moderna», з Баварії – с ідеями реформи церкви, і з прирейнської Німеччини – з ідеями містики. Гуманізм, номіналізм і ідеї реформи знайшли своє повне втілення в ученні Яна Гуса, і в такій же мірі вплинули і на вироблення « нового благочестя» яке, у свою чергу, лягло в основу німецької Реформації».

На початку XV ст. хвиля вільнодумства приносить абсолютно нові тенденції, які лягли в основу певних особливостей раннього Ренесансу і початку гуманістичного руху в Німеччині. 1414 р. став поворотним в долі церкви. Зростання національної самосвідомості в Чехії вимагав дозвіл церковного питання, виходу з – під диктатури тата, що втратив авторитет первосвященика. Вихід був в створенні нової системи взаємин церкви і національних монархій, що спиралися на станові інститути. У Констанці відкрився собор, на якому вперше стикнулися два різні мири: представники церкви і світські особи. Сам по собі факт, що поділа і долі церкви вирішувалися за участю мирян, був ударом в твердиню церкви з її монополією на інтелектуальну діяльність. І не дивлячись на вирішення лави спірних питань між національними церквами і папством, криза посилювалася. Загострився він і в результаті складної політичної обстановки в Європі: династичний конфлікт між Англією і Францією, територіальне відособлення Нідерландів і Гуситський рух в Чехії.

Скликаний в 1431 р. Собор Базеля яскраво виявив послаблення позицій єдиної церкви. Головною причиною скликання собору були гуситські війни. Вимоги реформ в системі церкви і імперії делались все більш рішучими. Вони виходили з різних політичних кругів, але підкріплювалися таким вагомим аргументом, як наростаюча хвиля класової боротьби і ідей гуситського руху, що розповсюджуються. Вже в самому рішенні про створення комісій з розробки реформ імперії і церкви, в постійному опорі спробам тат і імператорів впливати на вирішення собору, виявилося щось нове. Розуміння необхідності політичного і релігійного компромісу досягався завдяки посилення турецької небезпеки. Потрібно пам’ятати ще і про зміну політичній ситуації у Франції – різкий перелом в ході столітньої війни, що стався в результаті зняття облоги Орлеана і коронації Карла VII, мав значний відгук у всій Європі.

Прагнення привабити до роботи собору якомога більше освічених людей визначалося потребою часу. В результаті роботи собору Базеля виник грандіозний план реформ одночасно і імперською, і церковної системи, озаглавлений « Про загальну згоду». Собор закріпив право на релігійну автономію, що пізніше з’явилося найбільш очевидним вираженням національного суверенітету.

Історичне значення собору Базеля полягало не стільки в конкретних рішеннях, прийнятих їм і що мали лише дуже не тривалий успіх, не в розроблених на нім грандіозних проектах перевлаштування католицької церкви і політичного устрою Європи, що залишилися невиконаними, а в новому принципі підходу до явищ суспільного життя і церковного пристрою. Собор відобразив нові віяння: самосвідомість європейських націй, криза становий — показних інститутів, криза норм феодального права і ієрархії. На соборі головну роль грала нова ренесансна інтелігенція. Величезне значення собору Базеля для розвитку гуманістичного руху в Центральній Європі визнається по суті всіма істориками гуманізму.

Доба собору Базеля Німеччини вступила в епоху Відродження. На соборі вперше виступили діячі, яких ми маємо право назвати німецькими гуманістами. У всіх виступах відчувався дух до нового. Але в цих мовах, неначе об’єднуючих всіх гуманістів в єдиний табір мислячих людей, яким, нарешті, доля дала можливість розумно вирішити долю людства і досягти надійного забезпечення загального миру, не було єдності думок. Дискусії були настільки сильні, тенденції такі різні, що собор безнадійно потопав в дискусіях, не досягаючи узгодженого рішення. Приблизно в середині 50- х років собор Базеля припинив свою діяльність. А над Німеччиною незабаром спалахнули перші зірниці битв прийдешньої німецької Реформації. І політичні програми, що прозвучали в мовах ораторів, перетворилися на прокламації « леткі листочки» і зазвучали в пристрасних проповідях новоявлених апостолів.

Перша половина XIV поч. XV ст. стала періодом зародження і становлення гуманістичного руху в Німеччині. На тлі виникаючих суперечностей між « новими» (буржуазними) і «старими» (феодальними) стосунками, зіткненнями німецької національної самосвідомості, що зароджується, з впливом папського Риму при слабкій центральній владі і феодальній роздробленості країни в Німеччині намічаються зміни в світогляді представників окремих шарів німецького суспільства. Певний італійський, чеський і нідерландський вплив в розповсюдженні гуманістичних ідей, розривши перших гуманістів з офіційною церковно — схоластичною культурою середньовіччя, відновлення наступного зв’язку з античною спадщиною створює умови для подальшого розвитку нових гуманістичних ідей і концепцій. «Теорія гуманізму» не розповсюджується далі за вивчення питань релігійних, пошуку місця людини в структурі буття, засудження пороків церкви, ролі її в житті країни.

2. Гуманістичний рух в Німеччині у 15 ст.

XV ст.. – Кватроченто — другий етап Відродження, який можна характеризувати як зрілий. У цей період чіткіше виявляються риси вільнодумства. Мислителі цього періоду не обмежуються традиційними проблемами і нерідко присвячують свої твори питанням пристрою держави, його прославлянню, а також ідеї і практиці громадянськості (цивільний гуманізм). Соціальні проблеми, що висувалися представниками в цей час, розширюють характеристику людини і його достоїнств, що сприяло посиленню глибшої аргументації ідей вільнодумства

Як вже наголошувалося, Відродження було загальноєвропейським явищем, хоча Італія і була головним регіоном його прояву, а італійське вільнодумство – найбільш яскравим його вираженням. Не лише вплив Італії на інші країни Європи, але і взаємовплив різних європейських країн цього періоду був характерний для цього періоду епохи Відродження, яка привела до утворення загальноєвропейської відродженої інтелігенції.

Для Німеччини другий етап Відродження починається після собору Базеля, який яскраво показав, як і нові явища в життя країни, так і назрілі суперечності. Собор Базеля значно сприяв зміцненню політичної самосвідомості імперських міст південно-західної Німеччини. Посилилася їх самостійність в імперській політиці, а це зажадало залучення на дипломатичну службу міста освічених людей. Втім, і окрім собору Базеля протягом XV ст.. спостерігається значне зростання міської бюрократії, що відображало внутрішні зміни в житті і управлінні міста. Ускладнилося внутрішнє життя міста, в ньому виникали багаточисельні канцелярії, і в міське право почали поступово упроваджуватися пристосовувані до умов міського життя XV ст.. норми римського права. Проповідники настоятелі міських церков, вчителі міських приходських шкіл, нарешті, «фізикус» – лікар-гігієніст міста, на додаток до радників по питаннях має (консулентам) рацію і ораторам складали в другій половині XV ст.. вже значну групу міської інтелігенції. Це була саме міська, бюргерська інтелігенція, що значно різнилася від освічених міністеріалів і дворянства служивого при дворах князів, від вчених братів – еремітів августинських монастирів.

40-і роки XV ст.. з’явилися моментом пробудження німецької суспільної і політичної думки. Значну роль в цьому зіграли проповіді Яна

Гуса, що послужили джерелом для ідей реформації, що визріли в ході «соборних суперечок» першої половини XV ст.. В середині XV ст, насамперед в імперських містах південно-західної Німеччини, виникають перші гуманістичні кухлі. Перший кружок виник в місті Нюрнберг. Він не був зв’язаний і з традиціями Девентерського братерства і шкіл « Нового благочестя». Він не мав спеціальної регламентації і був просто співдружністю інтелектуалів, що понад усе нагадує « Академії» італійських гуманістів. Склад його був достатньо строкатим. Характерною тенденцією Нюрнберзького кружка гуманістів було розповсюдження його впливу на весь масив міської культури. В той же час з об’єднання приваблених на службу в місто освічених людей кружок поступово переростав в співдружність освічених городян.

Таким чином в цілому цю тенденцію можна характеризувати як локалізацію гуманістичного руху. Можна відзначити ще одну характерну межу гуманістичного кружка в Нюрнберг. Він поступово включав в орбіту свого впливу і пов’язані з містом невеликі культурні центрів, у тому числі резиденції єпископів. Поза сферою його культурного впливу залишалися тільки резиденції світських князів.

Велику роль в розповсюдженні гуманістичної культури, реформі освіти грали багато патриціанських сімей. Наприклад, патриціанська сім’я Піркгеймерів, яка належала до найбільш освіченої частини міської верхівки, була активним меценатом року Нюрнберга. В Аугсбурзі багатий патрицій і купець, бургомістр Сигизмунд Госсемброт не лише був меценатом, але і сам організував гуманістичний кружок.

У Нюрнберзі і Аугсбургу, з другої половини XV ст.. що грали найбільшу роль в політичному житті Німеччини, раніше всього складалися гуманістичні співтовариства. Гуманістичної орієнтації набували і інші міста Німеччини. Так місто Ульм грало велику роль у формуванні німецької національної культури, як один з ранніх центрів книгодрукування. В той же час Базель став найважливішим центром гуманізму в боротьбі за реформу університетської освіти.

У першій половині XV ст.. Прага втрачає роль столиці імперії. Серед міст імперії не багато хто з них міг претендувати на першість. Королівська резиденція і канцелярія знаходилася в Надьвараде до Констанцського собору (1414 р.). Вступивши на імперський трон, Сигизмунд I робив спроби перенесення столиці до Аугсбургу або до Нюрнберга, але практично Надьварад залишався основною резиденцією аж до обрання на імперський трон Фрідріха III. Прагнення міцніше утвердиться в австрійських володіннях, у тому числі у Відні, що не бажав визнавати його права на ерцгерцогство, спонукає імператора перенести резиденцію імперської канцелярії до Відня.

Відень стає вогнищем раннього гуманістичного руху. У очах багатьох істориків Віна, як столиця Австрії, була спадкоємицею традицій середньовічної імперії. Крім того, в середньовічній німецькій культурі це місто грало важливу роль. Відень був одним з найбільших центрів університетської освіти і в той же час резиденцією імперської канцелярії, з діяльністю якої і пов’язані перші кроки гуманізму. Навколо імперської канцелярії був створений кружок гуманістів. Більшість молодих людей, що зачали свою кар’єру в імперській канцелярії, залучившись там до гуманізму, надалі виявляються найчастішими на вищих духовних посадах або в апараті управління князівств. Завдяки цьому відбувалося розповсюдження гуманістичної утвореної з Відня.

Безумовно, існували нитки, що зв’язують імперську канцелярію і кружок з Віденським університетом. Але проникнення гуманістичних віянь в цей схоластичний центр утвореної відбувався в слабкому ступені, зіткнення було не значним. Діячі гуманістичного кружка при імперській канцелярії не часто бували в університеті, а їх виступи перед студентами мали швидше політичне значення, чим гуманістичне.

Послаблення влади Габсбургів в Австрії в 60 –80- х роках XV ст.., непристосованість Відня до того, щоб стати справжнім центром і столицею імперії і Німеччини, політичні події і війни цих років – все це привело до загасання гуманістичного руху у Відні. Але діяльність представників раннього гуманізму не залишилася безслідною. В самому кінці XV ст.., коли при Максиміліані I Вена стала центром імперії, виник сприятливий стимул для розвитку гуманізму.

До кінця 60-х років XV ст.. в Німеччині виразно визначилася криза політики, орієнтованої на союз з папством під гаслом організації хрестового походу проти турок. Наполегливі вимоги реформ не могли бути задоволені проголошенням «імперського миру» по принципах «Золотої булли» XIV ст..

У 1467 р. робиться спроба встановлення системи координованого « земського миру», що охоплює основні частки імперії. Це був перший крок так званої « Швабської реформи». Але одночасно виникла нова небезпека із заходу, з боку Бургундської держави, що розростається. З приходом до влади на місце обачливого і дипломатичного Філіппа Доброго його сина, Карла Сміливого, Бургундія зачала агресивно розширюватися за рахунок імперських територій. А тим часом проникнення англійських купців в Балтійське море ставило під загрозу само існування Ганзи. Кельн, найбільш зацікавлений в торгівлі з англійцями і що боявся свого бургундського сусіда, вийшов з Ганзи, отримавши за зраду право торгувати в Англії. Переговори імператора з Карлом Сміливим зайшли в безвихідь і осінню 1473 р. переросли у військовий конфлікт, який завершився в червні 1475 р. укладенням союзного договору між Філіппом III і Карлом Сміливим.

Німеччина була на роздоріжжі в ці роки. У жалюгідній фігурі імператора знайшла своє уособлення приреченість політичної системи. Слова

«Імператор лиходій, а про тата і говорити нічого» виражали загальне розчарування в традиційних уявленнях: система середньовічної феодальної імперії на давала виходу з суперечностей, що виявлялися. У ефективність церковних соборів ніхто вже не вірив. Прагнення князів до суверенітету виглядало лише вираженням егоїстичних цілей феодалів, а стихійне тяжіння дрібного дворянства до імператора не мало реальної перспективи. Жоден з імперських міст не здатний був стати політичним центром нації і класова самосвідомість буржуазії, що зароджувалася, ще не могло пробити собі шлях через відсталість станових представлень середньовічного феодального суспільства.

Історичне «роздоріжжя» 60-70 -х років XV ст. було також часом зміцнення економіки Німеччини: зачинає переорієнтовуватися на внутрішньонімецький ринок Ганза, швидко розвивається гірський промисел в Саксонії, Тюрінгії, особливо – в Тіролі. Міцніють торгівельні зв’язки з Нідерландами, щупальця найбільш заповзятливої частки німецької буржуазії тягнуться до Португалії, що поширювала свої заморські завоювання і що успішно направляє кораблі до Індії. Інтерес до мореплавання охоплює, здавалося б, такі віддалені від Морея міста, як Нюрнберг і Аугсбург.

У містах відбувається нове загострення внутрішньої політичної боротьби. Часом вона виливається у відкриті виступи цехових ремісників і плебейства проти патриціанської олігархії, як в Аугсбурзі, часом виражається в жорстокому розбраті усередині самого патриціату, як в Нюрнберзі. Борються між собою різні тенденції розвитку міста, смутно в цій боротьбі зачинають переглядатися інтереси виникаючої буржуазії. Настійна необхідність зміцнення центральної влади відчувалася повсюдно.

1486 р. стає в історії Німеччини «переломним». Коронований короною «римського короля» Максиміліан за підтримки енергійного архієпископа Майнцського, Бертольда фон Геннеберга, бере курс на проведення імперської реформи на користь запобігання вибуху незадоволеності, що накопичується, і з метою створення бази для активізації зовнішньої політики в Європі.

Так Німеччина, здавалося б, вийшла із стану « на роздоріжжі», але наскільки перспективний був прийнятий її правителями курс, навряд чи міг тоді передбачати хто б ні було з сучасників

Політична нестабільність 60- х – початки 80- х років дещо перешкоджала процесу гуманізації в цілому. Жоден рейхстаг, хоча вони і скликалися досить часто, не послужив ареною для зустрічей і обміну думками гуманістів, як бувало в період соборних суперечок. Зате міцніли гуманістичні співтовариства в імперських містах, зачиналося проникнення гуманістів в старі схоластичні університети, робилися перші спроби в реформі освіти. Відображаючи міцніюче національне самосвідомість, посилювався зв’язок між різними культурними вогнищами

Німеччині, і в той же час поширювалися зовнішні зв’язки німецьких гуманістів з їх італійськими, нідерландськими і французькими колегами.

У останньому десятилітті XV ст.. Німеччина вступила в період всестороннього підйому, розквіту міського життя і культури. Небувалої могутності досягла її економіка, нечувані багатства мали в своєму розпорядженні торговельно-фінансові компанії, які насправді управляли світом. Імена Фуггерів, Вельзерів, Паумгартнерів або Гохштеттерів звучали повсюдно на світовому ринку.

Головним змістом політичного життя Німеччини в самому кінці XV- початку XVI ст. було наростання класової боротьби, то там, то що тут проривалася у відкритій формі, у вигляді селянських виступів, змов, зіткнень між опозиційними силами і властями в містах. Рицарський розбій, що посилюється, перетворювався з анархічних виступів одинаків в організовану боротьбу стану імперських лицарів. Повсюдне вираження незадоволеності існуючим положенням речей було настільки неспинним, що усвідомлення необхідності і неминучості і реформ як єдиного шляху запобігання соціальній катастрофі поступово зміцнюється навіть серед лідерів панівного класу.

Проміжок часу від 1486 до 1508 рр. був для Німеччини часом наполегливих надій на реформи імперії і церкви. Навколо проектів і пропозицій кипіли спори, одні плани змінювалися іншими, але усвідомлення нездійсненності їх настало тільки тоді, коли після відкритого вступу Німеччини до італійських воєн змінилося все розставляння політичних сил і в країні, і на навколишньому світі.

Можна визначити дві головні тенденції в політиці реформ. Перша була виражена імператором і полягала в спробі створення централізованої влади при фінансовій підтримці імперських міст і опорі на постійну найману армію, що комплектується з імперського рицарства і піших загонів ландскнехту. Друга виражалася князями, і в основі її було не лише властиве крупним феодалам будь-якої країни прагнення законсервувати своє положення напівсуверенних володарів територій, але і об’єктивне прагнення населення цих територій до встановлення надійного правопорядку замість «кулачного права», на якому грунтувалася рицарська вольниця. Саме тому, що в Германії монархія не в змозі була гарантувати ці норми і до певної міри заохочувала анархічну вольницю, природним чином посилювалися позиції князів. Звідси їх прагнення, округливши кордони своїх володінь, максимально спростити усередині князівств систему феодальної ієрархії шляхом привласнення собі деспотичних прав, за зразком ренесансних тиранів в Італії.

У 1485 р. на Франкфуртському рейхстагу була зроблена спроба проведення реформ у всеімперському масштабі, яка передбачала компроміс між двома тенденціями. На деякий час була створена ілюзія зміцнення цілісності імперії. Але переважання другої тенденції над першою виявилося в подальшому зміцненні німецьких князівств і прагненні встановити їх певний територіальний статус. До найбільших належали Баварське і Саксонське герцогства. У 1508 р. Максиміліан вимушений був визнати закон про неподільність герцогств, принцип майорату при спадкоємстві престолу і повноту суверенітету герцогської влади. У обстановці інтенсивного розпаду Німеччини на самостійні політичні організми – княжества політика імператора мало чим відрізнялася від політики князів. Максиміліан подібно до останніх князів поспішав перетворити свої землі на міцну суверенну державу, а судорожна спроба відродити « Священну імперію» була тільки політичним блефом. Швабська реформа зав’язнула в безглуздій і такій, що дискредитувала її Швейцарській війні. А прагнення відновлення панування імперії над Середземним морем, не дивлячись на кризову політичну обстановку в країні, в 1508 р. захоплює Максиміліана повністю. Так відкривається новий етап історії Німеччини, що йшла до Реформації.

До цього моменту, на рубежі XV і XVI вв., гуманістичний рух в Германії набув майже повсюдного поширення. Як би не чинили опір старі університетські общини магістрів і докторів, що наполегливо трималися за звичні схоластичні принципи і свідомо піклувалися про те, щоб отупляюча дія їх викладання не залишала можливості пробудженню свіжіше і вільній думці, – тепер і їм під натиском вимог часу доводилося зважати на звитяжний хід гуманізму.

1496 р. У Гейдельберге створюється перша гуманістична співдружність, за зразком якого створюються аналогічні кухлі в інших містах Німеччини. Воно виникло не при університеті, не при дворі, але як вольна співдружність за підтримки меценатів міста. Умови для створення подібних «Академій» були сприятливі. Аналогічні співтовариства виникали в крупних містах Східної Европи.

На підставі вищевикладеного можна укласти, що поступово формувався оплот передової думки на противагу ворожих гуманізму сил. Схоластіка з системи середньовічної ученості перетворилася в силу, направленій проти розвитку думці як такий. Зіткнення феодальної і антифеодальної ідеології було вже неминучим процесом на тлі втрати прогресивних можливостей феодалізму. У сфері духовної культури розвиток індивідуалізму протиставлявся середньовічному корпоративізму і становій обмеженості. Церква поступово втрачала свою монополію навіть на релігійні ідеї. Руйнування вироблених феодальним суспільством уявлень про взаємини між людьми вимагало створення нової етики « дійсного благородства».

Специфічна обстановка видимості реформ в імперії при процесі стабілізації князівств, що фактично відбувався, створила найбільш сприятливі умови для визрівання гуманістичного руху. Гуманісти придбали достатнє суспільне визнання, щоб їх співтовариства могли стати самостійними організаціями. Вираження національної самосвідомості, патріотизму, в ідеях німецьких гуманістів звучало все з більшою силою. А зіткнення гуманістичного руху з пануванням римської церкви додало той специфічний відтінок религиозно- філософського струменя, який і з’явився початком ідеологічних битв епохи Реформації. Секуляризація ідеології, переважна увага до проблем світоглядного, побудова етико-філософської системи, національний патріотизм ось ті особливості гуманістичної культури Німеччини, які визріли в ході її формування в XV ст..

3. Гуманістичний рух в Німеччині у 16 ст.

XVI століття — Чинквенченто – пізній етап Відродження, епоха великих потрясінь, небувалого розквіту мистецтв і сміливих відкриттів передової думки. Для цього періоду характерне посилення новою, ранньобуржуазної ідеології, використання античних традицій і мов разом із зростанням значення мов національних, створення творів антиклерикального напряму. Відродження XVI століття в Германії розвивається на тлі народних рухів і збігається за часом з Реформацією, забарвлюючи весь історичний процес в затвердження вільнодумства. І хоча специфіка двох явищ, Відродження і Реформації, безперечний їх взаємовплив і взаємопроникнення. Критика церкви в праці гуманістів сприяла виступам проти папства діячів Реформації, хоча цілі і підсумок цих виступів були різними: використання античних традицій діячами Відродження приводило до посилення язичницьких антиклерикальних сторін культури. Прихильники Реформації удавалися до древніх мов для спростування старих і затвердження нових релігійних норм. « Не дивлячись на специфічні риси в процесі таких явищ, як Відродження і Реформація, на певних етапах вони мали точки зіткнення в області вільнодумства». Відкрите вільнодумство не лише зробило величезний вплив на ідеологічне життя всієї Європи повергнувши в сум’яття римсько-католицьку церкву, видозмінивши її зовнішність, але також з’явилося своєрідним ґрунтом, на якому зійшло насіння нових суспільних сил. «Це була найбільша з революцій, які доти пережила Земля»» — писав Ф.Енгельс про Відродження.

У своїх замітках «З області історії» він пише про Відродження як про грандіозну епоху, коли городяни підірвали потужність феодалізму, на арену класової боротьби виступило селянство, а за ним і попередники пролетаріату. Дійсно, в XVI – столітті пізнього Відродження – сталася перша буржуазна революція в Європі – Велика селянська війна в Німеччині, а за нею і друга буржуазна революція – в Нідерландах, що завершилася перемогою .

Кінець XV і перша чверть XVI ст. займають особливе важливе місце в історії середньовічної Німеччини. Як і в попередні століття, Німеччина залишалася політично роздробленою країною з несталими і у ряді місць спірними кордонами. Назву «Священна Римська імперія німецької нації» відображала лише прагнення німецьких імператорів до панування над всією Західною Європою. Насправді ж ця «імперія» не володіла внутрішньою єдністю і не мала політичного центру.

Важливі зрушення в економічному розвитку країни особливо на початку XVI ст.. загострили класові суперечності в країні і виявили всю невигідність роздробленого стану для її подальшого економічного розвитку і особливо для її міжнародного положення. Роздроблена Німеччина, що складалася з відособлених територіальних князівств і багаточисельних імперських графств, прелатств і міст, що рахували себе політично суверенними, все більше і більше поступалася такими, що консолідувалися силам сусідніх народів, серед яких розвивався і у ряді випадків завершувався процес формування національної держави (Росія на сході Европи, Франція на заході). Розвиток Німеччини більше нагадував хаотичне явище, в ній не виявлялося концентрація сил і інтересів. Як відзначає Енгельс « .в початку XVI ст.. різні стани імперії – князі, дворяни, прелати, патриції, бюргери, плебеї і селяни – складали надзвичайно хаотичну масу з вельми різноманітними, на всіх напрямках потребами, що взаємно перехрещуються. Кожен стан стояв упоперек дорогі іншому і знаходилося в безперервній, то прихованій, то відкритій боротьбі зі всіма останніми».

Зовнішній прояв складності класової структури німецького суспільства в цілому відображав суперечність і не здатність жодного класу свідомо виступити як загальнонаціональна сила. Імущі класи були ще в тій або іншій мірі пов’язані із становими і корпоративними привілеями феодального суспільства. На цьому фоні, всі виразно виступали стихійні народні хвилювання селян і плебеїв, тих, хто не мав у феодальному суспільстві ніяких привілеїв. Наростанню революційного підйому сприяли гуситські війни в Чехії.

«Чеська єресь» виявила тенденцію до розповсюдження по інших країнах і основні причини, що полегшують це розповсюдження, полягали в тісному зв’язку даної єресі із запереченням всякого феодального панування і феодальних платежів церковним і світським феодалам. У цей період на селянський революційний рух вже покладали надії і деякі опозиційні круги з імущих класів, що, отже, назріваючий рух отримало загальнополітичне значення. У цих умовах розвиток специфічного німецького гуманізму, з його релігійно — філософською основою проти католицької церкви і національною ідеєю, повинен був викликати гострі ідеологічні конфлікти і надзвичайно ускладнити і без того заплутану політичну обстановку в країні.

Гуманісти в Германії виражали настрої тих передових городян (опозиційних кругів з імущих класів), які не могли миритися з жалюгідним станом роздробленої Німеччини, що роздирається княжими розбратами і що піддається грабежу з боку папської курії. Німецькі гуманісти живо реагували на всі питання, що хвилювали різнорідну політичну і релігійну опозицію в країні. Їх увагу привертали, перш за все, питання релігії, філософії і моралі, питання суспільного і політичного життя, пов’язані з наростаючим опозиційним рухом в країні. Гуманізм пізнього Відродження вже значно відрізнявся від гуманізму раннього Відродження своєю бойовою настроєністю проти середньовічної ідеології, своєю наполегливістю і конкретністю в боротьбі за самостійність і незалежність дослідних наук по відношенню до богослов’я. Проблеми німецької державності і безцеремонного засилля в Германії католицького духівництва стали такими, що очолюють в поглядах гуманістів, а роздуми про античну літературу і філософію, вихваляння культурою Італійського Відродження відступили на другий план.

Католицька церква до кінця XV початку XVI вв. була найкрупнішим феодальним землевласником і на феодальному світі наддержавною силою, політичні претензії якої підкріплювалися не лише тим, що вона була ідеологічною опорою феодалізму, але і певним апаратом натиску. Цей апарат від до низу верху – від самого тата до дрібного католицького кліра – лежав важким тягарем на народах християнських країн, з яких викачувалися величезні засоби. Тато був справжнім світським государем, який мав своє військо, свої державні доходи, свій державний апарат, свої дипломатичні зв’язки. Подвійність в положенні папського двору і папських установ виявлялася, перш за все, в змішенні світських і церковних функцій. Результатом змішення церковних функцій з функціями світської держави було те, що в своїй військовій і дипломатичній діяльності папська держава спиралася не лише на релігійний авторитет і вплив католицької церкви, але і на величезні багатства церкви, на величезні доходи, які стікалися до Риму зі всіх країн католицького світу, а також на свою багаточисельну агентуру у всіх християнських державах. Проникаючи у всі країни християнського світу, володіючи у всіх країнах політичними позиціями папська церква претендувала на те, щоб стояти вище за світську державу. Проповідуючи усюди презирство до світу г и к людському земному існуванню, освітлюючи цією проповіддю феодального ладу і кріпацтва «Вотчина святого Павла» прагнула всіма релігійними, матеріальними і політичними засобами підпорядкувати собі мир і оволодівати його благами на догоду своєму величезному, розгалуженому по всіх країнах апарату. Усюди говорили про « обмирщвлении» церкви, про те, що церква загрузнула в непристойних матеріальних справах, «зіпсувалася» і абсолютно «забула» про своє духовне призначення.

З 1513 р. папський престол займав Лев X, при якому зачався бурхливий рух реформації. «Біографія цього тата, як до його вступу на престол, так і під час його папського правління, також є яскравим показником характеру «обмирщвлення» католицької церкви». До цього моменту вже розвернулася консолідація в Європі лави національних держав, яким домагання церковної наддержавної організації були ненависні. Навіть у церковних кругах цих держав наростала опозиція проти папського монархізму, яке отримало в історії назву « соборний рух». У цьому русі місцевого духівництва різних країн знайшло своє віддзеркалення спільне прагнення, в політичних колах цих країн і з боку світських государів, — прагнення відстояти свою самостійність як в області політичної, так і в області релігійної. Собор Базеля обмежив права папства, змусив в 1516 р. Лев X піти на великі поступки французькому королеві, представникові найбільшої і авторитетної католицької країни того часу. Своїми поступками римський двір забезпечив себе від дій церковної опозиції і сподівався, що його угода з французьким королем ослабить вплив соборного руху в інших католицьких країнах. Дійсно, погоджувальна політика дала значні результати в тих країнах, де процес централізації вже був завершений або завершувався. Уряди крупних феодальних держав в епоху підйому селянських антифеодальних рухів і розвитку опозиційного руху в містах самі були зацікавлені в непорушності релігійного авторитету католицької церкви. І поступки привели до послабшення руху реформації.

Іншим було положення в політично роздробленій Німеччині. Тут представники вищого католицького кліра відчували себе повними господарями. Багато єпископів і інші вищі церковні чини були територіальними князями і вважали для себе нормальним спосіб життя світських государів. Папські легати, послані для збору грошей і для проповідей, роз’їжджали по Німеччині, діяли там безцеремонно аж до відкритих широких продажів індульгенцій. Торгівля прибутковими місцями прийняла в Германії справді безсоромні форми.

Вважаючи німецьку церкву за найбагатшу на всьому християнському світі папський Рим не зважав на імператорів і не бажав йти ні на які поступки. Тато уміло лавірував між Німеччиною, що роздиралася усобицями, і небезпідставно розраховував на підтримку духовних князів, на німецький єпископат, на розбрати і суперництво між князями імперії, між князями і імператором, на слабкість політичних позицій міст, на спільну боязнь всіх імущих класів перед назрілим повстанням народних низів. Неможливість для німецьких імператорів чинити опір папському свавіллю пояснювалася і тим, що великодержавна програма Габсбургів – створення універсальної всехристианської монархії – представлялася німецьким імператорам здійсненною тільки в тісному контакті з універсальною католицькою церквою. Не дивлячись на багатовікову ворожнечу між імператорами і татами, обидві ці реакційні сили повинні були діяти солідарно в епоху, коли завершувалося утворення національних держав в Європі, а в самій Німеччині назрівали бурхливі революційні події.

Вже 90 року XV ст.. можна назвати поворотними в історії німецького гуманізму, насичення його новими передовими ідеями. Гуманістична література цього часу зробила вже вплив і на ті круги, які не належали до гуманістів. Інтелектуальна еліта, спостерігаючи соціальну грозу, що наближалася, прагнула до її попередження, викриваючи в різкій формі найбільш обурливі пороки, укорінені в суспільстві і церкві, і закликаючи до їх усунення. Виражаючи настрої освічених кругів городян, гуманісти виступали противниками церковного мракобісся і середньовічної схоластики, висміювали і відкидали феодальних буд. Антифеодальна ідеологія затверджувала нові принципи гуманістичної культури, в основі якої була закладена «філософія Христа». У необхідності викорінювання зла в будь-яких його проявах людського буття вони бачили заставу оновлення життя і стосунків між людьми.

Поворотним в історії період гуманістичного руху можна назвати і тому, що саме в цей проміжок часу найяскравіше виявився аристократизм гуманізму, який «минув маси і відрізував від них вищі стани». Не дивлячись на те, що творча діяльність відомих німецьких гуманістів була тісно пов’язана з народним корінням, і саме ними був піднятий першими прапор національної самосвідомості, проте по самій своїй формі гуманістична культура була особливим видом аристократії – аристократією знання, аристократією утвореної. Це було для народних мас « незрівнянно образливіше за аристократію крові». Саме у цьому і є головна відзнака Реформації від Відродження, яка «не минула маси». Але для будь-якої дії, у тому числі і історичного, необхідний час визрівання ідеї (теорії), якою і стало Відродження.

Релігійно-філософська і національна основа ідей німецького Відродження стала тією формою, яка хвилювала тоді в тому або іншому ступені всі різноманітні прошарки суспільства. Спільний табір гуманістів, в цілому представників певних прошарків німецького суспільства, спочатку єдиний проти реакційно-католицького табору, під впливом неминучих політичних процесів розколюється на революційний і реформаторський. Різниця перших від других була в повному затвердженні світської влади замість влади духівництва.

«Перш ніж зачати успішну боротьбу проти світського феодалізму в кожній країні і в окремих його сферах, необхідно було зруйнувати центральну священну організацію». Реформація, тобто рух проти папської католицької церкви, стала першим етапом широкого революційного руху в першій половині XVI ст.. в Німеччині. Початок німецької реформації пов’язаний з ім’ям Мартіна Лютера. Реформація почалася 31 жовтня 1517 р. з проголошення вимог, що відповідали інтересам середньовічного бюргерства, про встановлення «дешевої» церкви, про відміну торгівлі індульгенціями. «Бюргерська єресь вимагала відновлення простого ранньохристиянської церкви і скасування замкнутого стану священиків. Це дешевий пристрій усував ченців, прелатів, римську курію – словом, все, що в церкві було дорогим». У основі протесту лежало звернення до різних місць священного писання, про яке «забули» священнослужителі і спочатку сенс протесту був далекий від серйозного конфлікту з папством. Лев X побачив у виступах звичайну суперечку між чернечими орденами, що змагалися, і не надавав їм значення. У 1519 р. на диспуті в м. Лейпцігу Лютер вже заявив про те, що церква може існувати і без тата. Він відкидав і духівництво як особливий священний інститут, кажучи, що перед богом кожен християнин є до певної міри священиком. Він публічно заявляв свою солідарність з поглядами Яна Гуса і засуджував тих, які спалили на вогнищі великого чеського реформатора. Коли тато в другій половині 1520 р. видав указ проти Лютера буллу про відлучення його від церкви, Лютер не звернув на неї ніякої уваги. Вона урочисто була спалена студентами у дворі університету Віттенбергського. Лютер незабаром відповів на неї лайливим памфлетом «Проти булли антихриста». У нім антихристом він називає тепер самого тата і звертається до нового імператора – Карла V – з пропозицією відняти у тата Рим і провести секуляризацію всіх церковних земель в Німецькій імперії.

На деякий час навколо Лютера об’єдналися самі різні елементи німецького суспільства – від помірніших до самих крайніх, виступаючих проти папської влади і католицької церкви. «Блискавка, яку метнув Лютер, попала в ціль. Весь німецький народ прийшов в рух. З одного боку, селяни і плебеї побачили в його відозвах проти попів, в його проповіді християнської свободи сигнал до повстання; з іншого боку, до нього прилучилися помірніші бюргери і значна частка нижчого духівництва; спільний потік захопив за собою навіть князів. Одні думали, що настав день для того, щоб звести рахунки з тими, що всіма своїми пригноблюють, інші бажали лише покласти край могутності попів і залежності Риму, знищити католицьку ієрархію і збагатитися за допомогою конфіскації церковного майна». На сторону Лютера стали багато гуманістів, серед них Ульріх фон Гуттен. Гуманісти старшого покоління — Еразм Роттердамський і Рейхлін не приєдналися до реформації.

Складна по своєму складу опозиція проти папства, що виявилася в період 1517 – 1520 рр., до 1521-1522 рр. розпалася на три табори: помірній бюргерсько-княжій реформації, з метою відділення німецької церкви від папи, секуляризацією церковного майна і організаційної перебудови церкви на користь князів і бюргерства (М. Лютер); реакційний католицький для феодала табір, на чолі якого стояли імператор і частка князів і до якого належала також патриціанська міська верхівка, і табір революційний, плебейсько-селянській реформації, вождем якої став радикально-демократичний проповідник Томас Мюнцер, до нього прилучилися анабаптисти (перехрещенці), які виступали проти обрядів, знищення ікон і визнавали хрещення лише для дорослих. У 1522 -1525 рр. ознаменувалися двома крупними політичними повстаннями – бунтами проти церкви: спочатку – нижчого дворянства (рицарське повстання), а потім Великою селянською війною. Обидва потерпіли ураження. У першому випадку німецьке рицарство втратило всяку політичну самостійність і повністю підкорялося князям, з якими їх зв’язувала спільність інтересів. У другому випадку, Селянська війна, що охопила в основному Швабію, Фраконію і Тюрінгію — Саксонію, показала не політичну спроможність не лише самих селян, але і їх союзників – дрібних феодалів кріпаків (лицарів) і бюргерство. Різнорідність інтересів, роздробленість селян і їх довірливість до феодалів, схильність заможних елементів селянства до компромісів з «панами» неминуче повинні були привести до ураження.

Сама феодальна роздробленість Німеччини накладала відбиток провінціальності і вузькості на виступи всіх класів, у тому числі і буржуазії. Ураження селянської війни поставила під загрозу саму реформацію. Католицький для Феодала табір прагнув після 1525 р. повністю відновити в Германії панування католицької церкви. Але велика частка імперських князів, що встигли до цього часу привласнити величезну кількість секуляризованої церковної власності, була проти такої реставрації. Між імператором і що підтримували його католицькими князями, з одного боку, і більшістю князів, що трималися лютеранською, або, як вона почала називатися, протестантською, релігії, — з іншою, зачалася війна. Сам тато таємно підтримував блок князів, проти Карла V, його абсолютно не влаштовувало посилення імперської влади навіть з повним відновленням католицизму. Висновок в 1555 р. Аугсбургського миру стало таким, що завершує в конфлікті між цими силами. За договором між Карлом V і князями за посередництва тата надавалося право визначати релігію населення місцевим князям. Проголошувався принцип: «Чия країна, того і віра». Усвідомлюючи повний крах своїх планів, Карл V в цьому ж році відрікся від престолу. Крах політики Імператора означав для Німеччини подальше послаблення центральної влади і посилення ще більш феодальної роздробленості країни.

Реформація не обмежилася тільки Німеччиною. Вже в 20-х і особливо в 30-х роках XVI ст.. лютеранин проник в скандинавські країни — Швецію, Норвегію, Данію. У Прибалтиці Прусський орден був секуляризований і перетворився на світське герцогство Пруссію (з 1525 р.) Частковий лютеранин знайшло собі прихильників в Англії, Франції, Польщі, Угорщині. Але особливо сприятливий грунт реформація зустріла в сусідній з Південною Німеччиною Швейцарії. Саме у цій країні буржуазна реформація зробила наступний крок вперед (після Німеччини) як в ідеологічному, таки організаційному відношенні. Тут були вироблені нові системи протестантизму і створені нові церковні організації. У Германії католицизм був відтіснений на задній план лютеранином, а також

що проникали сюди з Швейцарії кальвінізмом і цвінгліанством. Обидва учення були більш демократичніші в питанні організації церкви, більш світськими в своєму розумінні учення Христа і буржуазної моралі.

В середині і особливо в другій половині XVI ст католицька церква перейшла в настання проти інакодумців за підтримки правлячих феодальних класів. Абсолютизм, що торжествував в найбільших державах Європі, – у Франції, Іспанії, Австрії, потребував католицизму як ідеологічної і політичної сили, за допомогою якої він сподівався тримати в покорі народні маси. Щоб відновити своє пануюче положення, католицька церква вимушена була піти на істотні поступки монархам. У ряді країн вона визнала часткову секуляризацію, тобто перехід більшої або меншої частки церковних земель і інших имуществ в світські руки. Влада королів в абсолютичних державах ще більша, ніж раніше, розповсюджувалася на місцеві національні церкви.

До кінця XVI ст.. політична роздробленість посилилася. Політична влада багатьох князів посилилася у зв’язку з повним підпорядкуванням лютеранській церкві місцевим правителям. А розділення князів на протестантів і католиків заглиблювало і оформляло територіальну роздробленість країни. Релігійні розбрати продовжували прикривати боротьбу князів з імператорами. Імператор по-колишньому був в щонайтіснішому союзі з папством.

Політична і суспільна реакція на довгий час зміцниться в Німеччині і лише в XIX ст. під впливом нових історичних умов зачне слабшати і видозмінюватися. Реформація в Германії, в ідеологічному плані, в основному, не досягла тих бажаних результатів, які стояли спочатку. Правда, у лютеран, обрядовість була підпорядкована буржуазній вимозі «дешевої церкви». Пишнота католицького культу була скасована, так само як і шанування ікон і мощів. Урочиста католицька літургія (меса) замінена проповіддю. З семи католицьких « таїнств» лютерани зберегли тільки два – хрещення і причащання. Але це була тільки зовнішня сторона змін. Внутрішня сторона Реформації – поглиблення політичної і економічної кризи в Германії.

Епоха Відродження, як і будь-яке історичне явище, минуло стадію зародження, розквіту і свого суб’єктивно і об’єктивного занепаду. Гуманізм в процесі свого історичного розвитку, особливо на тих етапах, коли складалися і міцніли принципи ренесансного світобачення, розчистив грунт для Реформації, утвердился і набув практичного поширення в програмі боротьби за нову культуру. З ідейної тенденції в ідеологічному житті епохи він виріс в суспільний рух, що надав потужну дію на подальший розвиток європейської культури.

Але одночасно, драматичні події породжені Реформацією і Контрреформацією, прищепили до краху багатьох ілюзій гуманістів, у тому числі, ідеї, що « у основі всіх віросповідань і всіх філософських учень лежить єдина «загальна мудрість», невіддільна від « загальній релігії», що перетворення існуючої церкви, синтез різних релігій і філософських учень принесуть з собою мир і повну згоду». Найяскравіше ідейна криза гуманізму виявилася в поглядах найбільших гуманістів епохи Відродження на Реформацію. « Суперечка видних гуманістів об’єктивно виявила дилему, перед якою опинився гуманістичний рух: і примикаючи до реформації, і залишаючись на стороні старої церкви, гуманізм ще намагався зберегти завойовану автономію свого розвитку і свої власні цілі, але і Еразм, і Гуттен гострозоро помітили один у одного зростаючу безперспективність цих зусиль. Деформувалися перш за все минулі політичні програми гуманістів. У них неминуче наростали риси утопізму».

Вчення про людину, як центральне епохи Відродження, в період Реформації також зазнає зміни. «З розвитком Реформації, коли доктрина Лютера була достатньо систематизована, Еразм першим вказав, що вона зрадила людину, яку Еразм прагнув прославити до «божественного». Визначаючи моральну зовнішність людини, його спосіб життя релігійно — філософськими поглядами гуманісти на думку В.М. Богуславського, приходять до висновку, що: «поведінка людей зовсім не визначається їх поглядами, прихильниками яких вони себе оголошують; найчастіше (а значить є виключення!) відбувається зворотне – люди обирають світогляд залежно від своїх корисливих спонук».

Звичайно, в даному випадку, найяскравіше цей приклад підтверджується на спробах «влада імущих» придбати популярність в суспільстві, утвердиться або усмирити «ворогів дійсної віри» тобто інакодумців. Особливе обурення гуманістів викликала жорстокість масових розправ, що лагодяться над інаковіруючими. Сумніви, втім, не примушують гуманістів відмовитися від своїх світоглядів і до кінця XVI ст.. гуманістичні уявлень про Людину, отримують найбільш закінчену форму і грунтовну аргументацію в етико-філософських ученнях, які актуальні і в даний час. Поза сумнівом, найзначніший результат той, що гуманізм епохи Відродження підготував формування національних культур, хоча з їх появою поступився їм місцем.

Гуманісти переосмисливши історичний досвід людського буття, збагатили його своїм унікальним досвідом і найголовніше відкрили людину самому собі. На верхньому інтелектуальному полюсі суспільного життя накопичився заряд церковно- феодального мракобісся, а на нижнем – « блискавки» бунтів і єресі, що відображають прагнення людською мили до свободи. Революція духовна (у сфері культури) передувала революціям політичним. Ренесанс розкріпачив людський розум, що стало необхідною умовою майбутнього соціального розкріпачення і твердження, як цінності, демократичних норм. Відродження викувало образ Людини — вольового, рішучого, непохитного, земного в своїх відчуттях і помислах і одночасно високоморального, богоподібного, богорівного в своїй свободі, в могутності свого розуму. Звернення титанів Ренесансу до античної естетичної традиції було не лише опорою, стимулом і матеріалом для вираження нових ідей, нових соціально-політичних і культурних тенденцій, але і відродження свободи філософської думки, продовження традицій минулого. Загублена нитка, зв’язок з минулим був відновлений і людська радість в звільненні, в усвідомлення себе в ланцюзі історичного процесу вилилася в нескінченне і різноманітне буйство фарб, ідей і форм, звуків, пронизаному світлом гуманності і надіями. Ідеал Людини земного, розумного, веселого, доповненого духовністю і піднесеністю відчуттів, не міг реалізуватися в похмурій дійсності середньовіччя. Сміливі стремління волелюбної гуманістичної думки були здавлені, немов залізним обручем, феодальною реакцією. Проте внутрішні сили Відродження були настільки великі, що саме в епоху свого згасання, навчене і просвітлене, воно висунуло для філософії, соціальної думки і культури в цілому вже не масштаб однієї особи, або, міста, або країни, але масштаб всього людства.

Відродження «розбудивши» людини, збудило від сплячки всю Європу. Звільнена мисляча особа кидається у водоверть буржуазного накопичення, намагаючись надолужити упущений час, коли матеріальні цінності були привілеєм одиниць. Ідеали гуманізму відступають перед новою ідеологією « джентльменів успіху», цинічних, жорстоких, чіпких, прагматичних. Мрія пізнання і творчої активності вирвалася до світла науки і техніки. «Примат матеріальний» нестримно затверджується на нових позиціях відтісняючи « примат моральний».

Щирість, жадання істини і свободи, безстрашний порив до світла знання, збагнення сенсу людського буття і наповнення його існування духовністю – ось ті «зерна», які відокремило від «плівки» Відродження. «Зерна», які по законах «генетичної пам’яті» зберігшись, зійшли вже на нових нивах історії в XX столітті.

Висновок

Інтерес до спадщини епохи Відродження і Реформації продовжує рости. Зростання гуманістичного і одночасно релігійного руху — двох яскравих історичних явищ рубежу XX-XXI ст. І концепція угорського історика Т. Кланіцай, яка раніше бралася під сумнів, має місце на твердження: «Гуманізм і Реформація, два тісно взаємозв’язаних явища, по суті дві сторони або дві течії усередині культури Ренесансу, які взаємодіючи виробили єдиний стиль Відродження». Цю ж думку розвиває вже сучасний історик В. Феллер в своїй праці «Еволюція християнства»і «Ескіз німецької історії».

Виходячи з вищевикладеного, не можливо не погодитися з висловом сучасного гуманіста Б.Г.Кузнєцова., у якому якнайповніше виявляється сенс спадкоємності в історії розвитку історичної думки: «Зв’язок епох втрачає сенс, якщо все, що додає цінність людського життя, — пошуки істини, добра і краси – обмежено даною миттю (хоч би історичною «миттю», даним етапом історії), якщо немає відчуття жвавого наступного зв’язку епох, якщо ми не шукаємо в сьогоденні результати минулого і зародки майбутнього. І якщо не шукаємо у минулому жвавого, близького нам, готуючого наше життя, коханого нами. Зараз нам особливо близький в культурному минулому людства крізний струмінь жвавої, незадоволеної шукаючої думки, що проходить через його історію».

Можна стверджувати, що з вузько, локально «соціалістичного» і «буржуазного» гуманізму, на основі вже сформульованих основних принципів гуманізму епохи Відродження народжується «новий гуманізм», єдиний в своєму розумінні Людини і його життєвого призначення. Гуманістичні принципи вже лягли в основу законодавчої діяльності різних «інститутів» і організацій державного і світового масштабу. Поза сумнівом, є видимими вони і в концепції нової особово-орієнтованої освіти.

Список використаної літератури

Бессонов М.Н. Православие в наши дни. -М.: Политиздат, 1990. 303 с.

Гутнова Е.В. Историография истории средних веков. — М.: Высшая школа,1985. 265 с.

Жданов Н.В., Игнатенко А.А. Ислам на пороге XXI века. – М.: Политиздат,1989. 352 с.

Клизовский А.И. Основы миропонимания Новой эпохи.- М.:Гранд, 2000. 815 с.

Ковальский Я.В. Папы и папство. — М.: Политиздат,1991. 236 с.

Кузнецов Б.Г. Путешествие через эпохи. Мемуары графа Калиостро и записи его бесед с Аристотелем, Данте, Пушкиным, Ейнштейном и многими другими современниками. — М.: Молодая гвардия,1975. 192 с.

Правоторов В.Ф., Акопян А.А. Человек и человечество в новом столетии / Наука и религия. №8,2001. С.2-5.

Правоторов В.Ф. XXI век: Гибель цивилизации, возврат к прошлому или небывалый прогресс?/ Наука и религия. №3,2001. С. 2-5.

1

Курсовая работа: Гидропередача УГП 750-1200

Содержание

1. Устройство и ремонт системы управления реверсом и режимами работы гидропередачи УГП 750–1200

2. Уход за экипажной частью

3. Износ и поломки механизма реверса

4. Методы устранения

5. Проверки при монтаже

6. Техническая характеристика УГП

7. Безопасность при ремонте механизма УГП

8. Организация производственных участков

9. Перечень использования оборудования

10. Расчет трудоемкости ремонта механизма реверса

Список литературы

 

 


1. Устройство и ремонт системы управления реверсом и режимами работы гидропередачи УГП 750-1200

Для переключения реверса-режима унифицированная гидропередача оборудована системой управления, состоящей из электропневматических вентилей, блокировочного клапана и концевых выключателей фиксаторов сервоцилиндров. Нормальная работа реверс-режимного устройства гидропередачи зависит в значительной мере от исправного состояния этих элементов.

Переключение реверса и режима затрудняется иногда из-за возникающего положения подвижной муфты «зуб в зуб». Для устранения такого положения в гидропередаче создается медленное вращение включаемых ее частей.

В гидропередаче УГП 750–1200 проворачивание (доворот) вторичного вала передачи происходит под действием воздуха, находящегося в гидромуфте.

Конструктивная особенность гидропередачи УГП 750/2Т (отсутствие гидромуфты) определила переключение реверс-режима без задержки подвижных муфт в нейтрали и без проворачивания вторичного вала действием воздуха в гидроаппаратах.

Процесс переключения реверса или режима гидропередачи УГП 750/2Т протекает следующим образом:

1) освобождается шток поршня включенного сервоцилиндра от фиксатора путем подачи воздуха в последний;

2) производится переключение электропневматических вентилей, в результате чего включается муфта другого направления движения или другого режима работы под действием давления воздуха в рабочей полости сервоцилиндра, связанного с этой муфтой;

3) фиксируется шток поршня включенного сервоцилиндра.

В схему управления переключением реверс-режима гидропередачи УГП 750/2Т в отличие от рассмотренной схемы управления реверс-режимом гидропередачи УГП 750–1200 введен блок реле гидродоворота. Назначение его – обеспечить автоматическое импульсное включение электрогидравлического вентиля первого гидротрансформатора для доворота подвижных муфт до включаемого положения при их возможном попадании «зуб в зуб» во время переключения реверс-режима.

В схеме управления двухтрансформаторной гидропередачи дизель-поездов ДР1 и ДР1П блок реле гидродоворота образован двумя реле времени.

В гидропередаче УГП 750/2Т блок реле гидродоворота выполнен на полупроводниковых приборах по схеме мультивибратора. Электрическая схема блока реле гидродоворота обеспечивает два временно устойчивых состояния, в одном из которых открыт транзистор Т1, а в другом–транзистор 72. В каждом из состояний схема может находиться лишь время, определяемое постоянными времени цепей (С8 и КЭ1, С9 и КЭ2).

Блок реле доворота работает следующим образом. При включении питания (75 В, постоянный ток) на клеммы плюс и минус заряжается конденсатор КЭ2. Включение блока производится подачей +75 В на клемму 21, при этом транзистор 77 открыт, транзистор 72 закрыт и катушка реле Р обесточена. Конденсатор КЭ1 заряжается через открытый транзистор 7/, а конденсатор К32 разряжается через резисторы С9 и RkI.

По мере разряда конденсатора КЭ2 положительный потенциал на базе транзистора 72 снижается до нуля и транзистор 72 открывается. При этом транзистор Т1 закрывается, включается реле Р и своими замыкающими контактами замыкает цепь. Продолжительность этого состояния определяется временем разряда конденсатора КЭ1 через резисторы С8 и Rk2. Одновременно с этим заряжается конденсатор КЭ2.

В момент завершения разряда конденсатора КЭ1 открывается транзистор 77, а 72 закрывается Реле Р отключается, в результате чего первый гидротрансформатор опорожняется в течение разряда конденсатора КЭ2. Импульсный режим работы блока продолжается до прекращения подачи питания на клемму 21 посредством контактов реле движения.

Импульсное включение реле Р на 1,5 с через каждые 3 с обеспечивается выбором элементов схемы и настройки посредством переменных резисторов С8 и С9. При этом поворот оси резистора С8 по часовой стрелке приводит к увеличению времени включения вентиля ВС1, а С9 – к увеличению паузы. Поворот против часовой стрелки уменьшает установленные выдержки.

Тумблер TBI используется для отключения блока при проверке мегомметром сопротивления изоляции электрических цепей тепловоза во избежание пробоя транзисторов.

Техническое состояние и выдержки времени срабатывания реле блока гидродоворота проверяют при всех видах деповского ремонта. Контакты реле при загрязнении зачищают. Установленные выдержки времени срабатывания реле в случае необходимости регулируют.

Осуществление процесса переключения, сигнализация и электромеханическая блокировка положения реверс-режимного механизма обеспечиваются концевыми выключателями фиксаторов и блокировочными контактами барабанов сервоцилиндров.

Техническое состояние концевых выключателей и контактов у контактных барабанов сервоцилиндров проверяют при техническом обслуживании и при всех видах деповского ремонта гидропередачи. Контакты очищают от грязи, оплавленные или подгоревшие контакты зачищают личным напильником или стеклянной шкуркой.

При необходимости в концевом выключателе регулируют положение подвижного контакта относительно неподвижных при нейтральном положении сервоцилиндра: он должен занимать примерно среднее положение.

Проверяют и регулируют также зазор (0,5–1,5 мм) между корпусом и буртом упора конечного выключателя при поднятом вверх до упора фиксаторе сервоцилиндра.

Контакты у контактных барабанов сервоцилиндров должны иметь нажатие 1–1,4 кгс. Отклонение контактирующих поверхностей скользящих контактов от оси контактных пластин во включенном положении должно быть не более 0,7 мм. Неполное прилегание контактов к барабану не допускается. При необходимости давление контактов и их положение относительно контактного барабана регулируют путем смещения контактной стойки по пазам кронштейна или смещения контактов по пазам панели.

В систему блокировок переключения реверс-режима гидропередачи УГП 750–1200, УГП 350–500, Фойт и др. входит также блокировочный клапан (рис. 112), исключающий возможность переключения реверса или режима при движении тепловоза.

Клапан блокировки включается в пневматическую систему управления тепловозом. При этом его полость Л сообщается с главной воздушной магистралью при включении электропневматического вентиля ВБР, полость Б сообщена с фиксаторами сервоцилиндров, а полость В-с атмосферой. При отсутствии сжатого воздуха в полости А полости Б и В сообщаются между собой через сверление в золотнике 2.

 


Клапан блокировки

Клапан установлен на корпусе привода датчика скорости так, что между наконечником 23 и шайбой 24, закрепленной на турбинном валу первого гидротрансформатора, выдержан зазор 1–1,2 мм.

При поступлении в полость А сжатого воздуха втулка 7 движется вниз вместе с клапаном 10 и золотником 2, при этом клапан 10 прижат пружиной 11 к своему седлу во втулке 7, а золотник пружиной 8 – к упору во втулке. Это движение происходит до тех пор, пока не выберется зазор 1–1,2 мм между наконечником 23 и шайбой 24. Дальнейшая работа клапана зависит от того, вращается шайба или нет.

При вращающейся шайбе 24 наконечник 23 увлекается силой трения в месте соприкосновения с шайбой и отклоняется на валике 19. Золотник 2 перемещается со втулкой 7 до упора втулки в стакан 15. Так как клапан 10 по-прежнему прижат пружиной 11 к седлу, то воздух в полость Б не поступает и она остается сообщенной через полость В с атмосферой. Таким образом, при движении тепловоза доступ воздуха к фиксаторам сервоцилиндров перекрыт.

Если тепловоз неподвижен, т.е. шайба 24 не вращается, то наконечник 23 упирается в шайбу, золотник 2 останавливается, а втулка 7 и прижатый к ней клапан 10 продолжают двигаться, сжимая пружины 3 и 8 до тех пор, пока втулка не дойдет до упора в стакан 15. При этом хвостовик золотника поднимает клапан 10 и сжатый воздух из полости А попадет в полость Б и далее в цилиндры фиксаторов, так как сверление в золотнике закроется клапаном. Как только шайба 24 начинает вращаться, подача воздуха к цилиндрам прекратится, потому что под действием пружины 8 золотник опустится вниз, клапан 10 сядет на седло, и через сверление в золотнике и полость В воздух из цилиндров фиксаторов выйдет в атмосферу.

При прекращении подачи воздуха в полость А и сообщении ее с атмосферой все элементы клапана займут первоначальное положение.

Разборка блокировочного клапана производится в случаях необходимости устранения неисправностей, а также для осмотра его состояния. При этом выдерживается определенная последовательность. Расшплинтовав и выбив валик 19, снимают наконечник 23 и пружину 18. Затем, вывернув болт 14 и сняв пружинное кольцо 17, вынимают из корпуса внутренние детали: стакан 15 с манжетой 16, пружину 3 и золотник 2 с втулкой 7. После этого, выбив штифт 4 и вынув золотник 2 и пружину 8, снимают пружинное кольцо 13, крышку 12, пружину 11 и клапан 10.

Все детали, кроме клапана 10, должны быть промыты в керосине (ГОСТ 1842–52) и обдуты сухим сжатым воздухом. После осмотра состояния всех деталей необходимо трущиеся части смазать, полости манжет наполнить смазкой ЦИАТИМ-201 (ГОСТ 6267–59) и собрать клапан.

При всех видах деповского ремонта тепловоза, а также после разборки четкость работы блокировочного клапана вместе с фиксаторами реверса проверяют на специальном приспособлении, которое должно имитировать работу блокировочного клапана на тепловозе. Для этого оно должно включать в себя: воздушную магистраль с манометрами и электропневматическими вентилями, подключаемую к блокировочному клапану и фиксаторам, а также шайбу, приводимую во вращение вручную.

Давление воздуха в системе при испытаниях должно быть 5–5,5 кгс/см2.

Содержанием испытания блокировочных клапанов и фиксаторов реверса являются: а) проверка их работы при неподвижной шайбе; при каждом из 10 включений клапан должен сработать, а поршни фиксаторов резко подняться; б) проверка их работы при вращающейся шайбе; при каждом из 10 включений клапан должен быть «сломлен», а поршни фиксаторов находиться в нижнем положении; в) проверка их работы при повороте шайбы, когда при каждом включении клапан и фиксаторы должны занимать рабочее положение блокировки.

2. Уход за экипажной частью

 

Экипажная часть тепловоза должна содержаться в чистоте. Все доступные части экипажа следует ежедневно очищать от загрязнения путем протирки или обмывки их жидкостью, хорошо смывающей грязь, но не растворяющей лакокрасочные покрытия тепловоза. Места, не доступные для повседневной очистки, должны очищаться во время каждого очередного ремонта.

При осмотре рамы необходимо обращать внимание на состояние сварных швов и углов вырезов в деталях рамы. Особого внимания требуют углы буксовых вырезов, так как в этих местах, являющихся узлами концентрации напряжений, возможно появление трещин.

Болтовые соединения узлов рамы (буксовых направляющих, путеочистителей, подбуксовых струнок, подшипников тормозного вала, тормозного цилиндра) необходимо ежедневно проверять остукиванием и при обнаружении ослабления немедленно закреплять.

У автосцепки проверяют работу ее механизмов: они должны действовать без каких-либо заеданий, перемещаться свободно, «от руки». Голова автосцепки в горизонтальном направлении в пределах ширины окна розетки также должна свободно перемещаться. Проверяют состояние крепления деталей расцепного привода, износ рабочих частей автосцепки. При превышении предельно допустимого износа изношенные детали должны быть восстановлены или заменены.

В рессорном подвешивании особое внимание следует обращать на состояние самих рессор: проверять остукиванием плотность обжимки листов хомутом и путем осмотра и остукивания оценивать возможность появления трещин или излома листов. Также необходимо следить за состоянием подвесок и балансиров, не допуская к работе детали с обнаруженными трещинами. Ежедневно надлежит проверять состояние болтовых и шплинтовых креплений шарнирных соединений, особо обращая внимание на сохранность и правильное разведение шплинтов. При профилактических осмотрах следует смазывать все шарнирные соединения смазкой УС любой марки (ГОСТ 1033–51) путем запрессовки ее до появления из зазоров смазываемого соединения.

В рычажной передаче тормоза необходимо проверять состояние креплений, наличие и правильность разведения шплинтов, исправность и надежность крепления предохранительных скоб. По мере износа колодок рычажную передачу тормоза необходимо регулировать. При регулировке также необходимо проверять правильность затяжки и исправность установочного винта колодки и при нарушении правильной работы регулировать затяжку пружины.

Все шарнирные соединения рычажной передачи со стальными втулками при периодических ремонтах, связанных с разборкой передачи, надлежит смазывать смазкой УС любой марки (ГОСТ 1033–51) путем обмазывания деталей перед сборкой. При наличии металлокерамических втулок в шарнирных соединениях рычажной передачи смазку этих соединений не производить.

При эксплуатации тепловоза особое внимание необходимо уделять уходу за движущим механизмом. Колесные тары следует регулярно осматривать, причем в первую очередь обращать внимание на плотность посадки бандажей по контрольным рискам и остукиванием, а также контролировать плотность посадки закрепляющего кольца. На оси выявляют возможности появления трещин, задиров, выбоин, натертых мест и других дефектов.

На колесном центре не должно быть трещин, на бандаже – трещин, подрезов, плен. Особо тщательно следует осматривать поверхности катания бандажей, где могут образовываться скользуны (например, в случае движения тепловоза «юзом»). Для того чтобы было возможно обнаружить такие дефекты, колесные пары необходимо содержать в чистоте.

Дышла и прочие детали дышлового механизма в процессе изготовления подвергают чистовой обработке. Сами дышла даже полируются, чтобы можно было легко заметить повреждения, которые могут возникнуть во время работы дышлового механизма, испытывающего высокие нагрузки. Поэтому с дышел при эксплуатации тепловоза должна быть удалена вся консервирующая окраска и весь механизм необходимо ежедневно начисто протирать и тщательно осматривать. При осмотре следует обращать внимание на наличие трещин, натертых мест и других повреждений на деталях механизма, а также на плотность посадки шарнирных валиков. В случае ослабления валиков их необходимо подтянуть. Пылезащитные колпачки должны быть плотно притянуты болтами и стопорная проволока этих болтов не должна иметь повреждений. При обрыве этой проволоки ее надлежит немедленно заменить.

Регулярно надо проверять зазоры между пальцами и плавающими втулками и между плавающими и стальными запрессованными втулками; диаметральный зазор не должен превышать 3 мм. По мере износа буксовых направляющих расстояние между центрами отбойного вала и третьей колесной пары уменьшается, вследствие чего появляется необходимость в уменьшении длины ведущего дышла. Это достигается поворотом эксцентриковой втулки в задней головке ведущего дышла. Для уменьшения длины дышла необходимо вывернуть болты, крепящие втулку, и повернуть последнюю на одно или несколько отверстий в зависимости от степени износа накладок, а затем снова закрепить втулку болтами.

Плавающие втулки следует ежедневно смазывать твердой смазкой ЖД‑1 (50Д) ТУ МПС 3609–02–431–51. Смазку запрессовывают во втулку при помощи винтового пресса до появления ее избытка из зазоров между втулкой и пальцем. В холодное время года и при незначительной загрузке тепловоза рекомендуется смазывать плавающие втулки более мягкими смазками (типа солидола).

Критериями нормальной работы букс являются отсутствие шума в буксе и нормальная температура, поэтому контроль за этими показателями должен быть постоянным. Появление шума в буксе может быть вызвано неправильной регулировкой подшипников, загрязнением смазки посторонними предметами и повреждением или разрушением деталей внутри буксы. При всех случаях ненормального шума необходимо прекратить работу тепловоза и направить его в депо для выкатки и ревизии буксы, в которой обнаружен шум. Нормальной температурой для буксы на работающем тепловозе является температура, превышающая температуру окружающей среды не более чем на 30° С, но не выше 80° С.

Чрезмерный нагрев подшипников может быть вызван:

недостатком смазки в буксе. В этом случае необходимо добавить в буксу 200–250 см3 смазки;

переполнением буксы смазкой. В этом случае может наблюдаться выдавливание смазки через лабиринтовое уплотнение. Для устранения переполнения необходимо вывернуть клапанную масленку снизу буксы и погонять тепловоз по деповским путям, не допуская нагрева буксы свыше 90° С. При этом излишек смазки должен выдавиться через отверстие в нижней части буксы;

загрязнением смазки;

неправильной регулировкой подшипников. В двух последних случаях необходима разборка буксы, промывка ее и регулировка подшипников.

Смену смазки в буксе следует производить при подъемочном ремонте, но не реже чем через полтора года работы тепловоза. При отсутствии каких-либо признаков ненормальной работы добавлять смазку в буксы категорически воспрещается.

Смазку буксовых направляющих надлежит производить по мере расхода смазки путем заливки последней в ванны на верхней части корпуса буксы. Направляющие смазывают осевым маслом (ГОСТ 610–48): летом – марки Л, зимой – марки 3.

 

3. Износ и поломки механизма реверса деталей

Виды износа деталей. На деталях гидропередач можно наблюдать следующие виды износа: абразивный, коррозионный, осповидный, тепловой и контактное схватывание.

Абразивный износ является результатом попадания абразивных частиц вместе с маслом и воздухом на трущиеся поверхности. Кроме того, в процессе трения металла происходит упругое и пластическое деформирование микронеровностей поверхности детали, в результате чего происходит изменение размеров трущихся деталей.

Коррозионный износ появляется в результате диффузии кислорода из воздуха, воды и кислот в металл. При этом на поверхности деталей появляются шероховатость и отслоения. Такой износ появляется как у трущихся, так и у неподвижных деталей.

Осповидный износ появляется в результате действия на металл больших удельных контактных напряжений. Он характеризуется образованием микротрещин с последующим выкрашиванием металла на контактной поверхности.

Тепловой износ является следствием воздействия на металл высокой температуры и выражается образованием трещин и подплавлением металла.

Контактное схватывание происходит вследствие непосредственного соприкосновения трущихся деталей при разрыве масляной пленки. Он характеризуется появлением на поверхности детали задиров и сколов металла.

Очистка деталей и частей гидропередач. Большая часть деталей гидропередач покрыта отложениями, содержащими минеральные масла. Мойка, очистка и обезжиривание их производятся в моечных машинах и ваннах.

Гидропередачу перед разборкой подвергают наружной мойке для удаления слоя масла и старой краски в моечной машине конвейерного типа трехпроцентным раствором каустической соды, нагретым до 80–95° С, который подается под давлением 5 кгс/см2 в душевой отсек машины, а затем чистой горячей водой для удаления с поверхностей щелочного раствора.

Таким же способом очищают все детали гидропередачи, исключая выполненные из алюминия и его сплавов.

Очистку деталей гидропередачи наиболее эффективно производить в моечной машине высокого давления. В такой машине сочетается механическое воздействие напорных струй (давление струй высоконапорного контура 50–60 кгс/см2, температуры 80–90° С) души-рующей системы на загрязненные поверхности деталей с химическим воздействием на них раствора каустической соды.

Удаление масляной и жировой пленок, оставшихся на поверхностях деталей после обмывки горячей водой высокого давления, предусмотрено во втором контуре путем обмывки поверхностей однопроцентным раствором каустической соды при температуре 80–£0° С и давлении 5 кгс/см2.

Окончательная очистка поверхности производится снова струями горячей воды высоконапорного контура туширующей системы.

Очищаемые детали в машине перемещаются на тележке со скоростью 0,5 и 8 м/мин. Вода и раствор подогреваются паром давлением 7,5 кгс/см2.

Мойка и очистка деталей из алюминия и его сплавов производятся в моечной машине раствором кальцинированной соды и фосфорнокислого натрия при температуре 80–90° С под давлением 8 – 9 кгс/см2, окончательная очистка – струями горячей воды под давлением 17 – 19 кгс/см2.

Машина для мойки узлов гидропередачи

Подшипники качения промывают отдельно от других деталей. Отдельные подшипники можно промывать 2–4-процентной смесью легкого минерального масла с бензином с помощью жесткой волосяной щетки. Крупные партии подшипников целесообразно очищать в специальных моечных машинах типа 235-1Б ПКБ ЦТ горячим водным раствором, содержащим 4–5% смазки УС (жирового солидола) любой марки и 2% осветительного керосина. Промывка подшипников в растворе такого состава предохраняет его от коррозии благодаря наличию в моечном растворе натриевого мыла, содержащегося в смазке УС.

Подшипники качения также можно промывать холодной водой под высоким давлением (40 кгс/см2) с последующим их промасливанием маслом, подогретым до 80-90° С.

Способы определения состояния деталей и их маркировка. Состояние деталей гидропередачи определяется наружным осмотром, измерением размеров деталей и зазоров между ними, дефектоскопией, а также испытанием.

Наружный осмотр деталей позволяет определить состояние их рабочих поверхностей (наличие трещин, задиров, вмятин, сколов, цветов побежалости и т.д.). Осмотр производится невооруженным глазом или с помощью лупы 5-и 10-кратного увеличения.

Измерение деталей осуществляется универсальным (штангенциркули, штангенрейсмусы, штангенглубиномеры, микрометры, микрометрические глубиномеры и нутромеры) и рычажно-механическим (индикаторы, индикаторные нутромеры, рычажные и индикаторные скобы, а также рычажные микрометры и миниметры) измерительным инструментом.

Машина для мойки алюминиевых деталей

Корпусные, базовые детали гидропередачи измеряют специальными измерительными приспособлениями и инструментом, которые описаны в соответствующих главах.

штангезубомер

зубомерные скобы

Износ зубьев цилиндрических зубчатых колес определяют штан-гензубомерами, эвольвентомерами и зубомерными скобами. Износ зубьев конических зубчатых колес непосредственным измерением установить нельзя. Поэтому о величине износа зубьев конических зубчатых колес судят по характеру работы передачи. Работа передачи считается нормальной, когда зубчатые колеса вращаются бесшумно и плавно, причем при нормальном боковом зазоре радиальный зазор между зубьями шестерен должен быть не менее 0,1 мм.

Измерение бокового зазора между зубьями парных зубчатых колес можно производить индикаторным приспособлением и по свинцовой выжимке. В первом случае на валу одного из зубчатых колес укрепляют поводок, конец которого упирается в стержень индикатора, расположенного на стойке. Если одну из шестерен удерживать от вращения, а другую поворачивать в одну и другую сторону, то этот поворот будет возможен на величину бокового зазора между зубьями. Этот зазор определяют непосредственно, если расстояние от оси шестерни до точки упора измерительного стержня индикатора равно радиусу делительной этой начальной окружности зубчатого колеса, на котором укреплен поводок.

Если конструкция узла не позволяет измерить зазор в зацеплении зубчатых колес индикаторным приспособлением, то его можно определить по свинцовой выжимке. Для этого между зубьями зубчатых колес пропускают свинцовую проволоку и проворачивают зубчатые колеса. Обжатые части проволоки измеряют микрометром. Измерения производят в четырех точках по окружности зубчатого колеса.

Дефектоскопия деталей. Поверхностные трещины выявляются магнитным, а скрытые дефекты–ультразвуковым дефектоскопами.

При намагничивании детали магнитные силовые линии концентрируются на заостренных краях трещины, образуя в этих местах магнитные полюсы. Для обнаружения трещины намагниченную дефектоскопом деталь обливают смесью, состоящей из органического масла, керосина и мелкого ферромагнитного порошка (мягкая сталь, кузнечная окалина и крокус). Ферромагнитный порошок при наличии трещины скопляется по ее краям в виде тонкой полоски.

Детали перед дефектоскопией тщательно очищают, а после дефектоскопии размагничивают. Размагничиванию подвергают детали подшипниковых узлов и других вращающихся узлов, обладающих большим остаточным магнетизмом. Если эти детали не размагнитить, то они длительное время будут притягивать к себе частицы металлов. При определенных условиях это может вызвать интенсивный износ деталей и выход из строя узла или гидропередачи.

Размагничивание производится в постепенно убывающем переменном магнитном поле. Для этого включенный дефектоскоп постепенно удаляют от детали (или деталь от него) на расстояние 1–1,5 м и только после этого выключают. Размагниченная деталь не должна притягивать металлические опилки.

Ультразвуковая дефектоскопия основана на свойстве ультразвуковых колебаний проникать в толщину деталей и отражаться от трещин, пустот, расслоений и т.п. Для обнаружения трещин и пустот в деталях служат ультразвуковые дефектоскопы типа УЗД-56М или УЗД-64, которые снабжаются специальными щупами.

Перечень деталей гидропередач, подлежащих магнитной и ультразвуковой дефектоскопии, приведен в Правилах ремонта тепловозов.

Другие методы дефектоскопии (методы просвечивания деталей рентгеновскими и гамма-лучами, а также люминесцентный способ) в практике ремонта деталей гидропередач не’ нашли широкого применения.

Проверка и испытание отдельных деталей и узлов производятся на контрольной плите, непосредственно на рабочем месте и на испытательных стендах. На контрольной плите определяются изгиб, скручивание, биение и другие дефекты валов, штанг и т.д. На рабочем месте проверяют крупные части гидропередачи и их взаимное расположение, на испытательных стендах – работоспособность отдельных узлов гидропередачи (масляные насосы, приборы системы автоматики и т.д.).

Маркировка деталей. Многие детали гидропередачи являются невзаимозаменяемыми (корпуса, крышки, валы, комплекты зубчатых колес и подшипниковых узлов и др.), поэтому перед началом и в период разборки производится их клеймение. Для маркировки используют цифровые клейма, которые ставят на детали набором номера поступившей в ремонт гидравлической передачи. Комплекты приработанных (прикатанных) зубчатых колес также клеймят одним порядковым номером.

Обезличивать перечисленные детали и узлы не рекомендуется, так как новая приработка деталей сопровождается интенсивным износом и представляет собой весьма длительный нежелательный процесс.

Сортировка деталей. В условиях завода детали, снятые с гидропередачи, сортируют, определяя пригодность их к дальнейшей работе или восстановлению. Детали, которые могут быть использованы без ремонта, комплектно укладывают в специализированную тару. Детали, требующие ремонта, отправляют на соответствующие участки. Выбракованные детали помечают красней краской в месте дефекта и сдают в металлолом или частично используют для изготовления других деталей.

 

4. Методы устранения

Величина износа деталей цилиндрической формы по условиям восстановления может быть разбита на три группы: 1) до 0,1 мм, 2) до 0,3 мм и 3) свыше 0,3 мм. Детали первой группы могут быть восстановлены электроискровым наращиванием и хромированием. Детали с износом до 0,3 мм восстанавливают осталиванием, хромированием и наплавкой, а при износе более 0,3 мм – заменой изношенной части, газопрессовой сваркой, осталиванием и наплавкой. Некоторые способы восстановления дают возможность не только использовать изношенную деталь, но и сделать ее более износостойкой.

Первоначальные формы и размеры деталей разнообразных конфигураций, имеющих износ, механические или термические повреждения, можно восстанавливать слесарно-механической обработкой, механической обработкой, сваркой или наплавкой, электролитическим наращиванием, наращиванием полимерными пленками, металлизацией и электроискровой обработкой, а также с помощью эпоксидных смол.

При восстановлении деталей сваркой может потребоваться обработка их на станке как подготовительная операция. После сварки, как правило, требуются обработка деталей на металлорежущих станках и термическая или химико-термическая обработка.

При восстановлении деталей могут применяться различные виды сварки – электродуговая, газовая, контактная. Сварка может быть ручной, полуавтоматической, автоматической и выполняться в различных защитных средах (под флюсом, в жидкости, в среде защитного газа).

Наиболее прогрессивным методом электродуговой сварки, применяемым при ремонте деталей, является метод вибродуговой наплавки деталей. Из различных видов контактной сварки при ремонте деталей гидропередач применяют газопрессовую сварку, позволяющую надежно сваривать углеродистые, легированные и разнородные стали.

При ремонте алюминиевых деталей используется сварка и наплавка в среде аргона (сварка в среде защитного газа). Из гальванических методов наращивания наиболее новым методом является гальваническое осталивание.

Наиболее характерными методами восстановления деталей гидравлических передач являются вибродуговая наплавка, газопрессовая сварка, сварка алюминиевых деталей, хромирование и осталивание.

Вибродуговая наплавка. Метод вибродуговой наплавки сравнительно прост, не требует сложного оборудования, дефицитных материалов, позволяет наплавлять слой металла толщиной 0,5 – 4,0 мм на изделиях диаметром 8 мм и выше, что очень важно при ремонте мелких деталей, имеющих незначительный износ. Наиболее эффективно применение вибродуговой наплавки для деталей с износом 0,3 – 2,5 мм на сторону. При этом вследствие небольших тепловых воздействий дуги и больших скоростей охлаждения деталь не испытывает деформации, а твердость может быть доведена до HRC 50–58 без последующей термической обработки. Опыт работы многих ремонтных заводов показал, что износостойкость восстановленных деталей не меньше износостойкости новых.

Принципиальная схема установки дуговой наплавки

За счет автоматизации процесса, снижения толщины наплавленного слоя, выборочной наплавки (наплавляются только те участки, где имеется износ) трудоемкость вибродуговой наплавки в 2,5-3 раза ниже, чем ручной дуговой.

Сущность процесса вибродуговой наплавки заключается в том, что в результате возникновения периодически повторяющихся электрических разрядов выделяется тепло, нагревающее основной и электродный металл до расплавления. Происходит перенос металла электрода на деталь и последующая кристаллизация расплавленного основного и электродного металла.

В патроне или центре станка закрепляют деталь 3, а на суппорте станка устанавливают вибродуговую головку. К детали и головке подводят ток низкого напряжения. С помощью роликов 1 электродную проволоку 2 подают к детали. Конец проволоки вибрирует в результате действия вибратора.

При вибрации электрода вследствие его прикосновения к наплавляемой детали наблюдается короткое замыкание, сила тока возрастает, а напряжение падает. При отходе электрода от детали за счет энергии магнитного поля образуются экстротоки, резко повышается напряжение и загорается электрическая дуга. Длительность горения дуги 0,002 – 0,003 с. В течение каждого цикла наблюдаются периоды: короткое замыкание, электрический разряд.

При вибродуговой наплавке необходимо обеспечить четкую вибрацию электрода, что позволяет систематически замыкать и размыкать электрод с деталью и дает возможность наплавлять металл при низком напряжении источника тока, стабилизирует процесс наплавки при малом напряжении.

С целью защиты расплавленного металла от взаимодействия с окружающей средой вибродуговую наплавку можно выполнять под флюсом, в среде защитных газов. Большое распространение получила наплавка с применением жидкости. Жидкость, подаваемая в зону контакта, обеспечивает защиту жидкого металла и закалку наплавленного слоя, охлаждает наплавляемую деталь и уменьшает зону термического влияния. Обычно в качестве охлаждающей жидкости используют 4–5-процентный раствор кальцинированной соды в воде. При наплавке проволокой с высоким содержанием углерода для предотвращения образования трещин можно применять 10–30-процентный раствор технического глицерина в проточной воде.

При восстановлении ответственных деталей используют вибродуговую наплавку с применением ультразвука. Ультразвук, воздействуя на металл в жидкой фазе, обеспечивает равномерность структуры, повышает твердость и износостойкость, увеличивает прочность детали.

Перед вибродуговой наплавкой детали очищают от ржавчины, грязи, масла, нагара металлической щеткой, наждачной шкуркой или подвергают пескоструйной обработке. Детали, имеющие большой односторонний износ, рекомендуется протачивать или шлифовать. Отверстия, шпоночные пазы заделывают медными или графитовыми заглушками, химическими твердеющими смесями. При установке деталей в патрон или центры биение их должно быть минимальным. Проверяется биение визуально по изменению расстояния между концом электрода и поверхностью вращающейся детали.

Расчет режима наплавки выполняется в зависимости от толщины наплавляемого слоя:

где

Наплавку ведут при обратной полярности тока («плюс» – на электрод), что обеспечивает лучшее качество наплавленного слоя. Напряжение на дуге должно быть 14–30 В. При напряжении ниже 14 В уменьшается тепловое воздействие дуги на металл, наблюдается непровар. Если же напряжение выше 30 В, то происходит разбрызгивание и выгорание электродного металла, значительно увеличивается зона термического влияния и деформация деталей. Для наплавки тонкостенных деталей небольшого диаметра, где нежелателен значительный нагрев детали, применяют напряжение 14–16 В. Крупногабаритные детали с износом 1,5–3 мм наплавляют при напряжении 24–28 В. При наплавке на переменном токе напряжение берут на 10–15% больше, чем на постоянном.

Оптимальные значения индуктивности зависят от частоты вибрации электрода, напряжения на дуге, силы тока в цепи и других факторов. При малой индуктивности появляется холостой ход в каждый период вибрации электрода, снижается устойчивость процесса наплавки, а при слишком большой нарушается стабильность процесса наплавки и увеличивается разбрызгивание металла. Поэтому величину дополнительной индуктивности в каждом отдельном случае приходится определять экспериментально или рассчитывать по формуле:

При применении сварочных преобразователей тока необходимость в дополнительной индуктивности отпадает, так как сам источник питания имеет достаточную индуктивность.

Скорость подачи проволоки зависит от мощности источника питания и диаметра электродной проволоки.

С увеличением скорости подачи проволоки растет производительность наплавки, но одновременно повышаются потери электродного металла, ухудшается чистота слоя. Поэтому с уменьшением толщины наплавляемого слоя скорость подачи уменьшают.

Линейная скорость (скорость вращения) наплавляемой детали связана со скоростью подачи электрода.

По линейной скорости и диаметру детали можно определить частоту вращения детали.

Амплитуду колебаний электрода выбирают равной (0,7 – М, 0) daa.

Меньшим значениям напряжения на дуге соответствует меньшее значение амплитуды колебания проволоки. Вылет электрода устанавливается 10–12 мм. Для высокоуглеродистой проволоки вылет электрода должен быть больше, чем для низкоуглеродистой.

Допустимые пределы изменений отношений скоростей  для различных диаметров электродной проволоки

Шаг наплавки определяется шириной наплавленного валика и принимается равным 1,6 – 2,2 dan мм/об. С увеличением шага улучшается сплавление наплавленного металла с основным, уменьшается тепловое воздействие на деталь, повышается твердость наплавленного слоя. Однако при чрезмерно большом шаге появляются впадины между валиками и, как следствие ухудшается чистота слоя. С уменьшением шага наплавки валики плотно наслаиваются один на другой, а сплавление с основным металлом ухудшается, снижается твердость слоя, увеличивается нагрев детали.

В зависимости от конструкции вибродуговых головок применяется боковой или верхний подвод проволоки к детали, но в обоих случаях направление вибрации электрода должно быть перпендикулярным к касательной в точке подхода электрода к детали.

Схема подвода проволоки к детали

Благоприятно влияет на перенос металла, чистоту наплавляемого слоя уменьшение угла 7 (между осью проволоки и направлением вибрации). При вибродуговой наплавке под слоем флюса целесообразно сместить электрод от зенита детали на 2–7 мм в сторону, противоположную направлению вращения детали.

Марку проволоки выбирают в зависимости от требуемых свойств наплавленного слоя. Для получения поверхности с твердостью НВ 180–300 используют сварочную проволоку СВ-08. Более высокая твердость и износостойкость наплавленного слоя достигается применением высокоуглеродистой и легированной проволоки марок ПК, НП-40, НП-60, НП-80, ЗОХГСА, 12Х, 65Г и др. Однако следует иметь в виду, что при наплавке легированной и высокоуглеродистой проволокой увеличивается склонность к образованию трещин при закалке.

Для восстановления ответственных деталей вибродуговой наплавкой под слоем флюса или в среде углекислого газа применяют порошковую проволоку марок ПП-ЗХ2В8, ПП-Х12ВФ, ПП-4Х2В8Т, ПП-АН-1, ПП-АН-3 и др.

Детали после вибродуговой наплавки подвергают механической обработке на токарных или шлифовальных станках. Детали, наплавленные высокоуглеродистой или легированной проволокой, обычно шлифуют. Вместо шлифования можно применять электромеханический способ обработки.

Для повышения чистоты обработки, твердости, усталостной прочности после вибродуговой наплавки и предварительной механической обработки наплавляемые детали можно подвергать упрочнению накаткой. После упрочнения накаткой усталостная прочность деталей повышается на 15–35%.

К основным дефектам вибродуговой наплавки относятся низкая твердость и чистота наплавленного слоя, не сплавление между основным и наплавленным металлом, трещины, газовые поры, шлаковые включения, деформация наплавленных деталей. Контроль качества наплавленного слоя проводится в соответствии с требованиями технических условий на восстановление соответствующих деталей.

Внешним осмотром устанавливается чистота наплавленного слоя, наличие крупных трещин, открытых пор. Внешний осмотр сопровождается измерением и определением степени деформации восстановленной детали.

На приборах-твердомерах после чистовой обработки наплавленного слоя определяют твердость.

Наличие в слое трещин, газовых пор, шлаковых включений можно выявить методом травления шлифованной поверхности наплавленного слоя 10–20-процентным водным раствором азотной кислоты, а также методом магнитной дефектоскопии, используя магнитоэлектрические дефектоскопы МЭП, М-217 и др.

Для более полной оценки качества наплавки применяется металлографический анализ, позволяющий не только обнаружить внутренние дефекты в наплавленном слое и зоне термического влияния (непровары, трещины, газовые раковины, шлаковые включения), но и определить их размеры, установить место расположения. Металлографический анализ позволяет установить характер макро- и микроструктуры наплавленного слоя и зоны термического влияния.

Для выявления внутренних дефектов широкое распространение получил метод ультразвуковой дефектоскопии.

Газопрессовая сварка. В практике машиностроения и ремонтного производства газопрессовая сварка углеродистых сталей стала применяться в СССР с 1946 г. Однако газопрессовая сварка легированных сталей до последнего времени не была изучена и потому не производилась.

Ввиду все большего применения конструкционных легированных сталей на железнодорожном транспорте встал вопрос об исследовании сварки легированных сталей, отработке оптимальных режимов сварки и термообработки и внедрении ее в производство. Положительный опыт газопрессовой сварки деталей из углеродистой легированных и разнородных сталей накоплен на Даугавпилсском, Воронежском, Смелянском ремонтных заводах МПС.

При постройке гидропередач в основном применяются хромоникелевые, хромистые, хромокремнистые и хромомарганцовистые стали.

Детали гидропередач, имеющие местный износ или повреждения в пределах, допускаемых правилами ремонта, ремонтируются посредством восстановления изношенных мест наплавкой или гальваническим наращиванием с последующей механической обработкой. Если местный износ или повреждение детали выходит за допускаемые размеры, то она должна быть заменена новой или же отремонтирована путем замены изношенной части. В последнем случае изношенная часть детали отрезается и взамен ее приваривается новая с последующей обработкой по чертежу и техническим условиям.

При ремонте деталей гидропередачи как в заводских, так и в деповских условиях наиболее рационально применять газопрессовую сварку в пластическом состоянии металла.

Сварка в пластическом состоянии обеспечивает высокое качество, так как в этом случае по месту сварки не возникает дефектов, связанных с переходом металла из твердой фазы в жидкую и обратно: усадочных, раковин, газовых пор, рыхлости и трещин.

При газопрессовой сварке все параметры (величина осадки, усилие прессования, амплитуда колебания горелки, давление горючего газа и кислорода) легко управляемы и постоянно контролируются; длина свариваемой детали может быть легко выдержана, так как ее осадка может быть точно отрегулирована ввиду того, что производится безударно, на строго заданную величину. Положительным при газопрессовой сварке является и то, что процесс ведется под защитой газового пламени регулируемого состава.

Газопрессовая стыковая сварка в пластическом состоянии металла является наиболее приемлемой для сварки валов и других деталей гидропередачи, изготовленных из легированных сталей, так как дает соединение высокого качества, не требует сложного дорогостоящего оборудования и материалов.

Метод газопрессовой сварки в пластическом состоянии металла заключается в соединении свариваемых частей, нагретых в месте их стыкования до 1150–1200°С (для стали) и подвергаемых постоянному сдавливанию.

Подготовленные к сварке два стержня зажимают в захватах станка, центрируют и усилием Р, передаваемым подвижным захватом, сжимают друг с другом. После этого место стыка нагревают пламенем газокислородной многопламенной горелки, в патрубки которой К и А подают кислород и горючий газ. Для равномерного нагрева свариваемых частей и предотвращения оплавления поверхности металла горелку приводят в колебательное движение. Чтобы не допускать перегрева горелки, через патрубки В подводят и отводят охлаждающую воду.

При нагреве металла до пластического состояния концы свариваемых частей под действием сил Р осаживаются, в месте сварного стыка появляется утолщение. Процесс продолжается до тех пор, пока осадка под действием силы Р не достигнет заданной величины.

В гидравлических передачах тепловозов наиболее металлоемкими деталями, изготовляемыми из легированных сталей, являются валы. Вместе с тем они, имея круглое сечение, являются наиболее технологичными для восстановления или изготовления вновь с помощью газопрессовой сварки.

Схема газопрессовой сварки

Для экономии дорогостоящих легированных сталей большое значение может иметь применение газопрессовой сварки не только для восстановления изношенных деталей, но и для изготовления новых деталей из разнородных сталей. Например, шлицевые валы гидропередачи изготовляют из сталей 38ХС и 45ХН для того, чтобы обеспечить более высокую долговечность быстро изнашиваемой шлицевой части вала. В то же время остальная часть вала, как правило, работает в менее напряженных условиях и может быть выполнена из простой углеродистой стали.

Для обеспечения высококачественного соединения свариваемых частей при газопрессовой сварке необходимо строгое соблюдение режима сварки, который характеризуется мощностью пламени и амплитудой колебания горелки, усилием прессования, величиной осадки. Температура при газопрессовой сварке является одним из важнейших факторов, влияющих на механические свойства металла и его пластичность. В зависимости от температуры нагрева свариваемого металла идут процессы диффузии, аллотропические превращения, изменения величин зерна, окислительно-восстановительные и другие процессы и явления, влияющие на качество сварки. Температура нагрева зависит от мощности пламени горелки, которая подбирается таким образом, чтобы процесс сварки шел быстро, но без перегрева поверхностных слоев металла, с обеспечением равномерного нагрева металла по всему сечению свариваемого изделия.

Важную роль в обеспечении качества сварного соединения играет давление прессования. Давление обеспечивает плотное прилегание стыкуемых поверхностей, разрушает пленки окислов и загрязнений, вызывает пластическую деформацию, в процессе которой происходит рекристаллизация в зоне сварки. Рекристаллизация ведет к образованию новых кристаллов, что является основой механизма свариваемых частей.

Давление прессования существенно влияет на процессы адгезии (схватывания) и диффузии, имеющие место при газопрессовой сварке в пластическом состоянии. Обеспечивая плотное прилегание стыкуемых поверхностей, оно препятствует образованию и росту микропор, создает лучшие условия для роста зерна и улучшает процесс схватывания.

Однако повышение давления прессования вызывает увеличение деформации кристаллической решетки стыкуемых участков металла и тем самым препятствует процессам диффузии, замедляет их. Чрезмерное повышение давления вызывает ускоренную деформацию, при этом сварка завершается в момент, когда металл еще не нагрет до нужной температуры, что ведет к низкому качеству сварного соединения.

Повышение температуры и увеличение давления прессования создают предпосылки для усиления деформации металла, а величина амплитуды колебания горелки влияет на величину объема разогреваемого до пластического состояния металла и степень равномерности прогрева металла по всему свариваемому сечению. Объем нагретого металла определяет объем деформируемого при осадке металла и должен быть выбран таким, чтобы при сварке не получилось продольного изгиба свариваемых деталей, что может быть при больших амплитудах. При малой амплитуде колебания горелки внутренние слои металла не нагреются до нужной температуры и сварка не произойдет. Нагрев металла не должен быть слишком сосредоточенным, что зависит от мощности горелки и амплитуды колебания.

Нагрев и деформация в малом объеме могут вызвать не провар ввиду того, что нагретый до пластического состояния металл будет как бы выдавлен усилием прессования до соприкосновения с непрогретым до нужной температуры металлом. При высокой температуре и малом объеме нагретого металла деформация происходит так, что вызывает резкий поворот волокон. В таком случае механические свойства металла в месте стыка снижаются. На степень поворота волокон прокатки также влияет деформация металла, зависящая от величины осадки, которая является одним из основных параметров в технологии газопрессовой сварки и наряду с температурой и удельным давлением прессования определяет качество сварного соединения.

Механические свойства прокатанных и кованых сталей поперек волокон значительно ниже, нежели вдоль волокон. Поэтому деформация металла свариваемых изделий в зоне осадки должна быть такой, чтобы не допустить резкого поворота (искривления) волокон прокатки по отношению к продольной оси изделия. Это обстоятельство должно учитываться при выборе величины осадки свариваемого изделия, амплитуды колебания горелки.

Однако чрезмерное увеличение объема нагретого до пластического состояния металла также нежелательно, так как при этом увеличивается зона термического влияния, продолжительность сварки, снижается производительность, растет расход газов.

Качество сварки в значительной степени зависит от качества подготовки стыкуемых поверхностей. Степень перпендикулярности поверхности к продольной оси свариваемого изделия, класс шероховатости обработки, наличие окисных пленок и загрязнений существенно влияют на процесс диффузии, адгезии, на весь механизм получения неразъемного соединения.

Установлено, что с повышением класса шероховатости и уменьшением загрязнений и окисных пленок качество сварки улучшается. Однако имеются сведения, что излишне высокая чистота стыкуемых поверхностей приводит к снижению пластичности и вязкости металла сварного соединения. Необходимый класс шероховатости стыкуемых поверхностей, как правило, обеспечивается обработкой на металлорежущих станках, окисные пленки и загрязнения удаляются механическим путем и промывкой растворителями.

В процессе газопрессовой сварки металл нагревается до высоких температур, близких к линии ликвидуса, следовательно, претерпевает структурные изменения, которые происходят не только в месте сварки, но и во всем нагреваемом объеме и выражаются в росте зерна металла.

Для измельчения зерна, снятия внутренних напряжений, выравнивания структуры применяют термическую обработку, в результате которой улучшаются структура и механические свойства металла в месте стыка и в зоне термического влияния.

Проведенными исследованиями свойств металла сварных соединений деталей, изготовленных из сталей 20ХНЗА, 12ХНЗА, 45ХН и 38ХС, установлено, что оптимальным режимом газопрессовой сварки, обеспечивающим требуемое качество сварного соединения, является следующий:

Давление горючего газа на входе в горелку 0,35 кгс/см2

Давление кислорода……… 5,0»

Удельное давление усилия прессования. 1,5–1,75 кгс/мм2

Величина осадки………. 0,4 – r0,5 d

Размах колебания горелки……. 0,5 d

Здесь d – диаметр свариваемого вала.

На этих же режимах сваривают разнородные конструкционные стали – углеродистые с хромоникелевыми.

При газопрессовой сварке однородных углеродистых и легированных сталей горелка перед зажиганием и включением колебательных движений устанавливается по стыку. При таком расположении горелки при сварке разнородных сталей (углеродистая плюс хромоникеле-вая) шов как бы смещается от наибольшего диаметра сварочного утолщения в сторону части из легированной стали, что является нежелательной. При сварке углеродистых сталей давление газов принимается таким же, как и при сварке легированных сталей. Не отличаются и удельное давление осадки и размах колебания горелки. Величина осадки принимается 0,3d.

Сварка деталей производится на станках СГП‑8У и машины для газопрессовой свар-МГП‑11 с помощью МГП-11 горелок МГ‑10ПГ, МГ‑18ПГ и МГ‑25ПГ.

В качестве горючего газа в последнее время, кроме ацетилена, применяется природный газ или пропанбутановая смесь. Пламя горелки регулируется таким образом, чтобы в нем не было избытка кислорода. Контроль качества сварки осуществляется проверкой качества подготовки деталей под сварку и соблюдения режима сварки.

Машина для газопрессовой сварки МГП-11

При сварке углеродистых сталей сварную деталь охлаждают в станке до 400–450°С, затем снова зажигают горелку, включают механизм колебания ее и нагревают место сварки до 880-900°. После этого деталь охлаждается на воздухе.

Термообработка металла сварного соединения деталей из легированных сталей (20ХНЗА, 40Х, 45Х, 45ХН, 38ХС) заключается в местной нормализации нагревом горелкой, а также может проводиться улучшение, т.е. закалка с последующим отпуском. Нагрев под закалку и отпуск можно осуществлять пламенем горелки или в электрических печах. Температура нагрева и среда охлаждения выбираются по типовым режимам термообработки той или иной легированной стали.

После термообработки сварных деталей производится механическая обработка с соблюдением чертежных размеров и технических условий.

Сварка и наплавка деталей из алюминиевых сплавов. Ряд деталей гидропередач тепловозов изготовляется из алюминиевых сплавов. К ним относятся, например, торы и уплотнительные диски унифицированной гидропередачи, турбинные и насосные колеса гидропередачи Л-60, колеса направляющего аппарата и др. Торы и уплотнительные диски изнашиваются по уплотняющим поверхностям, а турбинные и насосные колеса – по торцовым поверхностям за счет сближения колес в процессе эксплуатации. Указанные детали изготовляют из алюминиевого сплава марки АЛ‑4 (ГОСТ 2685–63).

Алюминиевые сплавы обладают специфическими свойствами, которые обусловливают сравнительную сложность осуществления процессов их сварки и наплавки. Существенные затруднения возникают в связи с наличием на сплавах окисной пленки. Обладая высокой температурой плавления, окисная пленка не расплавляется в процессе сварки и покрывает металл, затрудняя образование общей сварочной ванны и сплавление ее с основным металлом, и попадая в шов, становится неметаллическим включением. Будучи малопластичной, окисная пленка внутри шва может способствовать образованию трещины.

Окисную пленку удаляют перед началом производства сварочных или наплавочных работ механическим или химическим способами. Но ограничиться лишь этими способами невозможно из-за высокой химической активности алюминиевых сплавов – на воздухе пленка мгновенно образуется вновь. Необходимо разрушить и удалить окисную пленку в процессе самой сварки или наплавки деталей. Это достигается применением дуговой сварки с неплавящимся вольфрамовым электродом в среде защитных газов.

Разрушение и удаление из сварочной ванны окисной пленки под действием дуги происходят в те полупериоды, когда деталь является катодом. Движущиеся с большой скоростью положительные ионы бомбардируют поверхность сварочной ванны, разрушают пленку, оттесняя ее к краям сварочной ванны, путем так называемого катодного распыления. Для того чтобы предупредить дополнительное окисление металла сварочной ванны, а при высоких температурах окисление происходит весьма интенсивно, применяется защитная среда в виде потока в сварочную ванну инертного газа аргона.

При сварке алюминия наблюдается также образование пористости в наплавленном металле. Основной причиной появления пор является присутствие водорода. В отличие от других газов водород обладает способностью растворяться в алюминии, т.е. поглощаться и удерживаться в объеме металла. Главным источником проникновения водорода в металл является влага, которая может быть в атмосфере, в защитном газе, в поверхностной окисной пленке. Образованию пор способствует также водород, уже растворенный в металле детали и сварочной проволоке.

По мере остывания наплавленного слоя растворимость водорода в металле резко падает, поэтому он стремится выделиться в виде газовых пузырей. Пока позволяет вязкость металла, эти пузыри всплывают. После кристаллизации не успевшие всплыть газовые пузыри остаются в металле в виде неплотностей – газовой пористости.

Для уменьшения пористости следует, прежде всего, строго соблюдать тепловой режим наплавки и сварки. Детали большой толщины и крупногабаритные перед наплавкой и сваркой следует подогревать, с тем, чтобы увеличить продолжительность существования жидкой ванны и этим самым создать условия для наиболее полного выделения водорода из металла. Детали малой толщины следует, наоборот, охлаждать в процессе наплавки или сварки, с тем, чтобы увеличить скорость кристаллизации металла шва. Это достигается, например, путем наплавки детали, уложенной на массивную медную подкладку.

Следующей особенностью алюминиевых сплавов является склонность наплавленного металла к образованию трещин. Основной причиной появления трещин следует считать деформации в металле шва в период его кристаллизации в результате неравномерного распределения температур. К трещинообразованию склонны детали крупногабаритные и сложной конфигурации. Для предупреждения появления трещин могут быть приняты как технологические, так и металлургические меры.

К технологическим мерам, прежде всего, следует отнести правильный выбор температурных режимов. Для более равномерного распределения температуры во время сварки и наплавки деталь вначале подогревают до 200–300° С. После окончания сварки или наплавки такие детали устанавливают в термостаты, где происходит их медленное охлаждение. Термостат может представлять собой металлический ящик с плотно закрывающейся крышкой, в котором исключается любое движение воздушной массы и обеспечивается равномерное охлаждение детали по всей поверхности. Появление трещин можно предотвратить также правильным выбором порядка нанесения валиков при наплавке или же выбором определенной схемы заполнения разделки шва.

Наиболее эффективной металлургической мерой предотвращения трещин является правильный выбор присадочного металла. Лучшей в этом отношении присадочной проволокой является проволока типа Св-АК5.

Для производства наплавочных и сварочных работ на деталях из алюминиевого сплава широко применяются специализированные электросварочные установки типа УДАР, с помощью которых производится сварка или наплавка неплавящимся электродом в среде защитного газа переменным током.

Существуют установки УДАР-300 и УДАР-500, у которых соответственно номинальный сварочный ток 300 и 500 А. В настоящее время промышленность выпускает более совершенные установки типов УДГ-300 и УДГ-500. Установка УДАР-300 состоит из источника питания (трансформатора с дросселем), шкафа управления, головок и газового баллона с редуктором. Однофазный понижающий трансформатор служит для получения напряжения 60–65 В, необходимого для возникновения и поддержания электрической дуги. В момент горения дуги при сварочном токе 300 А напряжение дуги 17–18 В, при токе 100 А – 25 В.

Дроссель насыщения служит для регулирования сварочного тока. Он имеет две ступени регулирования, переключение которых производится путем перестановки перемычек на доске зажимов дросселя. В пределах каждой ступени регулирование тока плавное.

В шкафу управления размещены основные узлы электрической схемы установки, важнейшими из которых являются:

стабилизатор горения дуги–устройство, обеспечивающее устойчивое горение дуги; сварочный контактор для подключения первичной обмотки сварочного трансформатора к сети;

Феррорезонансный стабилизатор напряжения, обеспечивающий надежную работу стабилизаторов горения дуги при понижении напряжения сети;

Осциллятор предназначен для возбуждения дуги без замыкания электрода на деталь;

Батарея конденсаторов, включенная последовательно в сварочную цепь, для компенсации постоянной составляющей сварочного тока;

Газовый клапан, который обеспечивает подачу аргона в зону дуги за 0,15 – 3,8 с до начала сварки и прекращение подачи аргона после окончания сварки через 2–5,5 с.

Установка УДАР-300 имеет сварочные головки двух размеров, УДАР-500 – трех размеров, рассчитанные на сварку различным током. На практике указанных типоразмеров головок недостаточно для наплавки и сварки деталей сложной конфигурации. Появляется необходимость в изготовлении горелок специальных типов и размеров.

Схема установки удар

Головки представляют собой металлический корпус, в котором укрепляется цанга для зажима вольфрамового электрода. Цанги делаются съемными для установки электродов различного диаметра (от 2,1 до 6,1 мм). На корпус надевают керамическое кристаллокорундовое сопло. Сопла также съемные с различным внутренним диаметром для прохода вольфрамового электрода и аргона. К корпусу прикреплена полая рукоятка, изолированная от токоведущих частей и от корпуса. Внутри рукоятки проходят резиновые шланги для подвода и отвода охлаждающей воды, а также токопровод.

Подготовка к сварке деталей и сварочной проволоки сводится к удалению с их поверхности окисной пленки, влаги, загрязнений.

Присадочная проволока разматывается из бухты и разрезается на стержни необходимой длины. После этого очищается от консервационной смазки в горячей воде (температура 80–90° С), затем производится ее химическая обработка по следующей технологии:

Схема горелки

а) травление в 5-процентном растворе каустической соды NaOH при 60°С в течение 2 мин:

б) промывка в холодной воде в течение 20 мин;

в) осветление в 15-процентном растворе азотной кислоты при 60-65°С в течение 2 мин;

г) промывка в теплой воде, затем в холодной проточной воде;

д) сушка при температуре не ниже 60°С до полного удаления влаги.

Очищенную проволоку можно брать только в чистых рукавицах, чтобы не загрязнить и не нанести на поверхность проволоки жировых пятен.

Химически обработанная и высушенная сварочная проволока не всегда может быть сразу же использована для наплавки и сварки. Со временем она покрывается все более толстым слоем окисной пленки, что недопустимо, поэтому хранить ее необходимо в специальном плотно закрывающемся шкафу или ящике. Срок хранения обработанной проволоки диаметром 4-5 мм обычно устанавливается до трех суток.

Поверхность алюминиевых деталей под наплавку желательно обрабатывать химическим путем подобно обработке сварочной проволоки. Если же это не выполнимо, то можно применить и механический способ. Поверхность деталей при этом предварительно протирают ацетоном или уайт-спиритом до полного удаления жировых остатков, а затем очищают в зависимости от габаритов и конфигурации деталей обработкой на станке или вручную с помощью металлических щеток и шаберов.

Технология разделка трещин при сварке деталей из алюминиевых сплавов аналогична технологии при разделке трещин в стальных деталях. Форма разделки должна быть со скругленными кромками. Предпочтение следует отдавать двусторонней разделке трещин. Трещины в стенках деталей толщиной до 6 мм заваривают без разделки.

Приступая к наплавке или сварке, необходимо прежде всего установить режим сварочного тока и подготовить сварочную головку. При наплавке толстостенных деталей сварочный ток устанавливают 250 – 300 А, тонкостенных 130 – 180 А и менее. В процессе наплавки ток корректируется.

Диаметр вольфрамового электрода выбирают в зависимости от применяемой силы сварочного тока. При силе тока 50 – 150 А применяют электрод диаметром 2–3 мм; при 150 – 210 А – 4 мм и при 210 – 300 А – 5–6 мм. Вольфрамовый электрод зажимают в цанге головки таким образом, чтобы вылет его от кромки сопла составлял 3–6 мм в зависимости от диаметра электрода.

При наплавке ось головки должна быть наклонена в сторону, противоположную направлению наплавки на угол 15-20°. Угол между осью вольфрамового электрода и присадочным прутком должен составлять примерно 90°.

Наплавку производят таким образом, чтобы каждый предыдущий валик находился в зоне действия защитного газа.

При заварке глубоких трещин возникает необходимость многослойного наложения швов. В этом случае для предотвращения возникновения несплошностей в сварочном шве следует каждый предыдущий валик тщательно очищать металлической щеткой от окисной пленки и шлаковых отложений.

При восстановлении алюминиевых деталей наплавкой валики наплавляемого слоя нужно располагать таким образом, чтобы уменьшить деформацию восстанавливаемой детали.

Контроль качества сварки осуществляется внешним осмотром, лабораторными испытаниями образцов, гидравлическим испытанием.

Хромирование. Хромирование занимает преимущественное место из числа известных методов восстановления деталей, так как дает возможность одновременно с восстановлением размеров повысить надежность работы и срок службы деталей.

Хромирование производится в ванне, имеющей двойные стенки, промежуток между которыми заполнен паро-водяной смесью для поддерживания требуемой температуры электролита. Для удаления газов и паров предусмотрена бортовая вентиляция. Внутренние стенки ванны футеруются свинцом или винипластом. Ввиду низкой теплопроводности винипласта обогрев и охлаждение электролита осуществляются с помощью змеевика из свинцовых или титановых труб.

Схема дуговой наплавки в среде аргона

5. Проверки при монтаже

 

На верхний корпус гидропередачи устанавливают привод реверса и режимов (сервоцилиндры). Ставят фиксирующие цилиндрические штифты, сервоцилиндры закрепляют на корпусе болтами, которые стопорят проволокой. Установив привод реверса и режима на гидропередаче, производят: 1) регулирование выхода подвижной муфты; 2) регулирование механической блокировки; 3) проверку работы фиксаторов; 4) испытание сервоцилиндров сжатым воздухом.

Регулирование выхода муфты включает в себя две основные операции: 1) проверку биения шейки вала при включенных режимах; 2) нанесение контрольных рисок положения муфты в нейтрали и во включенном положении.

Биение шейки вала проверяют так. Окружность муфты и вала разбивают на четыре равные части и наносят карандашом риски. Устанавливают магнитную стойку с индикаторной головкой в положение 0 и подводят ножку индикатора к поверхности шейки вала. Поворачивая муфту через шестерню, проверяют биение в четырех положениях вала через каждые 90°, а затем поворачивают на такой же угол вал. При каждом повороте на 90° риски вала и муфты должны совпадать.

Биение шейки вала допускается не более 0,4 мм без учета зазора в зубьях.

Для нанесения рисок положений подвижной муфты для гидропередач мощностью 750 л. с. ее устанавливают в положение «Включено»; при этом торцы зубьев шестерни и муфты должны совместиться, что проверяют визуально. Затем замеряют расстояние от торца поверхности диаметром 48 мм вала до торца стакана (размер аг на рис., замеряют фактическую толщину крышки привода от плоскости прилегания ее к стакану до плоскости привертывания крышки вместе с прокладкой (размер а2), примерная величина этого размера должна быть 121 мм. Разность размеров а2 – – ах = а3 соответствует включенному положению муфты. В этом положении строго через центр вала на зубчатом торце вала наносят риску, а затем эту риску переносят на крышку привода. К размеру а3 прибавляют 72 мм; полученное расстояние а4 соответствует положению муфты в нейтральном состоянии.

Прибавив к размеру а4 еще 72 мм, получают размер а5, соответствующий второму включенному положению муфты. Определив все эти размеры, крышку привода с прокладкой закрепляют окончательно. Соединяют вал подвижноймуфты с рычагом и последний заштифтовывают. При установлении подвижной муфты в нейтральное н во второе включенное положение также наносят на торец вала и крышку привода соответствующие контрольные риски.

Регулировка механической блокировки реверса. Подвижную муфту устанавливают в нейтральное положение и проверяют нейтральное положение сервоцилиндров. При этом конусные поверхности блокировочных стержней должны касаться боковых поверхностей выемок секторов, зазор между ними допускается не более 0,3 мм. Регулирование производят за счет изменения толщины прокладок. После установки нейтрали регулируют длину стержня блокировки. При включении муфты в одно из рабочих положений один конец стержня должен установиться в паз сектора, а другой – против выступа сектора второго сервоцилиндра. Между концом стержня и выступом сектора должен быть зазор 0,05–0,8 мм.

Длину стержня регулируют за счет ввертывания или вывертывания упора стержня. После регулировки вывертывают технологические болты, поставленные во время сборки привода реверса, ставят сборочные болты и стопорят их проволокой.

Проверка системы фиксаторов – штоков сервоцилиндров. Муфту реверса или режима устанавливают в одно крайнее положение «Включено», затем в другое включенное положение. При каждом включении стержень фиксатора должен западать в паз зубчатой рейки. Входить в паз рейки и выходить из него фиксатор должен свободно, без заеданий. Если эти требования не выполняются, регулирование производят способом, описанным в гл. X.

Испытание сервоцилиндров. К штуцерам подвода воздуха подсоединяют наконечники с воздушным шлангом и с помощью вентиля подают сжатый воздух давлением 5–5,5 кгс/см2 поочередно в рабочие полости одного и другого сервоцилиндров. При подаче воздуха в сер-воцилиндр должна включаться соответствующая муфта и срабатывать система блокировки.

Проверку работы сигнализатора и конечных выключателей производят во время обкаточных испытаний.

После испытания на корпус сервоцилиндров устанавливают таблички, соответствующие положениям муфты. При нейтральном положении подвижных муфт отмечают положение полумуфт нижних валов нанесением рисок на валу и полумуфтах. Одновременно с проверкой работы сервоцилиндра определяется суммарный люфт от поршня до рычага, который допускается не более 2,5 мм.

 

6. Техническая характеристика УГП

 

 


 

7. Безопасность при ремонте механизма УГП

При ремонте оборудования каждый должен знать технику безопасности.

Перед началом работы следует привести в порядок спец одежду: застегнуть обшлага рукавов, заправить одежду и застегнуть ее на все пуговицы, надеть каску.

Осмотреть рабочее место, убрать все, что может помешать при работе.

Рабочее место не должно быть загромождено деталями и другими материалами. Также требуется осмотреть рабочий инвентарь: на ручках инструментах не должно быть задир, заусенцев, трещин и т.д.

Требования безопасности во время работы

Во время работы разборку и сборку гидропередачи производить только на оборудованных позициях.

При разборке запрещается кидать съемные детали на пол. Каждую деталь снимать только спец оборудованием. При работе напильником, зубилом только при надетых очках.

Категорически запрещается хранение запасных частей возле электрощита.

Управлять ремонтными машинами, производить мойку гидропередачи в моечной машине имеют право только работники, обученные и испытанные в знании правил техники безопасности, при эксплуатации данных механизмов.

Запрещается выполнять слесарные работы на гидропередаче во время производства электросварочных работ.

Приямки для размещения тары для мусора и металлолома содержать закрытыми, открывать только при их загрузке.

При выполнении электросварочных работ на ремонте гидропередач для предупреждения воздействия лучей дуги на слесарей, рабочее место должно быть ограничено переносной ширмой или щитком.

Требования безопасности в аварийных ситуациях.

При любой неисправности механизмов, угрожающих безопасности труда работников обрыва заземления, при повреждении подводящих кабелей и других неисправностях произвести выключение механизма доложить мастеру и не приступать к работе до устранения неисправности.

При возникновении возгорания на участке, работники должны немедленно приступить к тушению очага возгорания первичными средствами пожаротушения. Если же очаг возгорания своими силами потушить не возможно, следует вызвать пожарную охрану и поставить в известность администрацию предприятия.

Требования безопасности по окончании работ.

По окончании электросварочных работ или во время технологических перерывов сварочное оборудование должно быть выключено.

Отключить ремонтные машины и другие механизмы и оборудование.

Привести в порядок рабочее место.

Убрать инструмент и приспособления в установленные места.

Сообщить обо всех замечаниях во время работы неполадках руководителю работ.

8. Организация производственных участков

В основу организации производственных участков цехов, производящих ремонт тепловозных гидропередач, как и других цехов локомотиворемонтных предприятий, следует принимать их специализацию по технологическому или предметному направлению.

Технологическое направление предполагает специализацию участков по стадиям процесса, или по однородным работам. При этой специализации участки, выполняя однородные по своему характеру работы, не выдают завершенной продукции в виде готовых узлов или агрегатов. В этом случае усложняется оперативное планирование производства, но обеспечивается лучшее использование оборудования.

Предметное направление более прогрессивное и выражается в специализации участков по определенным узлам изделия. На каждом таком участке выполняется весь комплекс работ, необходимый для полного ремонта, сборки и испытания соответствующего узла и выдачи его в окончательно готовом виде.

Предметная специализация участков, обеспечивая комплектность и завершенность продукции, повышает ответственность руководителей за ее своевременную выдачу и качество и облегчает оперативное планирование производства. Однако необходимость наличия на предметном участке полного комплекта оборудования для выполнения всего комплекса разнообразных работ независимо от недостаточной загрузки отдельных его типов понижает коэффициент использования оборудования.

Технологическое направление специализации производственных участков свойственно в большей мере единичному и мелкосерийному производству, а предметное – крупносерийному и массовому.

В цехах локомотиворемонтного производства с учетом его специфики обычно существуют параллельно как технологические, так и предметные участки с преобладанием тех или других в зависимости от масштабов производства и уровня его специализации.

Согласно цех имеет следующие производственные участки.

А. С технологической специализацией

1. Разборочный, выполняющий общую разборку гидропередачи, а также мойку ее составных частей и узлов.

2. Сварочный, выполняющий сварочные и наплавочные работы для всех участков цеха.

3. Механический, на котором сосредоточено основное станочное оборудование цеха для обработки всех ремонтируемых и восстанавливаемых деталей гидропередачи.

4. Сборочный, выполняющий общую сборку гидропередачи.

5. Испытательная станция, производящая испытания гидропередачи в сборе, а также ее отдельных узлов: реверса, осевых редукторов и т.д.

Б. С предметной специализацией

1. Корпусной участок, выполняющий работы по ремонту корпусов и верхней крышки гидропередачи.

2. Участок главных валов, производящий разборку гидравлической части передачи, освидетельствование и ремонт всех ее деталей и сборку гидротрансформаторов на главном валу.

3. Участок передаточных валов, выполняющий работы по разборке, освидетельствованию, ремонту и узловой сборке входного, вторичного, реверсивного и раздаточного валов.

4. Участок масляных насосов и автоматики, на котором выполняется весь комплекс работ по разборке, ремонту и сборке масляных насосов, золотниковой коробки, вентилей, клапанов и т.д.

5. Редукторный, выполняющий разборку, освидетельствование, ремонт и сборку осевых редукторов.

Во главе перечисленных производственных участков находятся в зависимости от объема выполняемых работ мастера или бригадиры. Под

руководством одного мастера должно находиться не менее 25 рабочих. Исключение допускается для участков, выполняющих особо сложные и точные работы.

При значительном объеме работ на производственном участке создается несколько специализированных рабочих бригад.

В случае одновременного ремонта на предприятии тепловозов с гидравлической и электрической передачей в цехе гидропередач целесообразно сосредоточить также и ремонт всех гидравлических и механических редукторов и гидронасосов, устанавливаемых на тепловозах с электрической передачей.

В состав станочного оборудования входят горизонтально-расточные, фрезерные, токарные, шлифовальные и сверлильные станки.

Нестандартное технологическое оборудование подбирается на каждый производственный участок по соображениям комплектности.

В приложении 2 приведен примерный перечень основного оборудования цеха гидропередач.

Для обеспечения подъемно-транспортных операций цех должен располагать мостовыми кранами грузоподъемностью 10 т, монорельсами с тельферами грузоподъемностью до 0,5 т для обслуживания прямоточных линий и консольно-поворотными кранами для обслуживания отдельных рабочих мест.

Необходимое число производственных рабочих цеха рассчитывается по объему производства.

Вспомогательные рабочие составляют 15–18% производственных рабочих, а административно-технический персонал ‑ 7-8% общего числа рабочих.

Планировку цеха и производственных участков необходимо производить, руководствуясь следующими положениями:

1) производственные участки в цехе, оборудование и рабочие места на участках необходимо расставлять последовательно ходу технологического процесса, не допуская встречных и возвратных движений изделий;

2) размеры транспортных поездов, проходов и разрывы между рабочими местами и оборудованием должны соответствовать нормам охраны труда;

3) участки со специфическими условиями производства, такие, как разборочный участок или испытательная станция, следует полностью или частично изолировать от других участков цеха.

9. Перечень использования оборудования

Наименование и тип оборудования

Модель

Техническая характеристика

Машина моечная Пресс гидравлический Кантователь г/п ТГМЗ Подставка г/п УГП 750–1200

Приспособление для карданных валов ТГМЗ

Верстак слесарный

Стол-стеллаж

Стеллаж для деталей

Ванна керосиновая

Стол решетчатый

» дефектоскописта

Шкаф инструментальный Кран консольный

ММД‑125

ГАРО‑2135

ПР. 1974 00.67

ПР.2550 00.68

ПР.2689 00.68

ТЗП 81231А

ТЗП 80345А

ТЗП 80640А

ТЗП 319299

ТЗП 80346А

Конвейерная

40 т Р=1,7 кВт Металлоконструкция»

С отсосом Высота 0,85

Металлоконструкция То же Q=l Ti 1 = 5

Курсовая работа: Капітальний ремонт колії

Зміст

Вступ

1. Аналіз фактичного стану залізничної колії

2. Визначення відповідності типу ВБК умовам експлуатації

2.1 Встановлення категорії колій

2.2 Конструкція та характеристики верхньої будови колії

3. Обґрунтування виду ремонту колії, який призначається

3.1 Призначення виду ремонтно-колійних робіт

4. Розробка технологічного процесу ремонту колії

4.1 Розрахунок основних параметрів технологічного процесу ремонту колії

4.2 Вибір колійних машин, механізмів та інструменту для виконання ремонту

4.3 Формування схем господарчих поїздів для виконання робіт у “вікно” і визначення їх довжини

4.4 Визначення поправочних коефіцієнтів до технічних норм часу на виконання ремонтно-колійних робіт

4.5 Розрахунок необхідної тривалості «вікна» для виконання основних робіт

4.6 Організація робіт

4.6.1 Підготовчі роботи

4.6.2 Основні роботи

4.7 Організація робіт колієрозбирального та колієукладального поїздів

4.7.1 Опоряджувальні роботи

4.8 Складання відомості витрат праці на виконання ремонтно-колійних робіт з побудовою графіка основних робіт і графіка робіт по днях

5. Основні показники технологічного процесу

6. Заходи з охорони праці

Список літератури

Додаток

Вступ

Основою залізничного транспорту українських залізниць (УЗ) є колійний комплекс (залізнична колія та колійне господарство) — частка цієї галузі складає більше 45% всіх основних фондів залізниць. Від безпечної і якісної роботи, в першу чергу, саме цієї галузі залежить забезпечення процесу перевезень на залізницях (виконання залізничним транспортом своєї функціональної задачі), а також забезпечення безпеки руху поїздів із встановленими швидкостями.

До складу колійного комплексу входять 110 дистанцій колії для виконання робіт поточного утримання колії, 39 колійних машинних станцій для виконання ремонтів колії, 35 механізованих виробничих баз по збиранню і реновації рейок-шпальної решітки та стрілочних переводів, 6 рейкозварювальних підприємств для виготовлення рейкових плітей безстикової колії та ремонту рейок, 6 заводів по виробництву залізобетонних шпал.

Залізнична колія і колійне господарство має потужний потенціал основних засобів, що включає: 31,0 тис. км розгорнутої довжини головних залізничних колій, 17,0 тис. км станційних колій різного призначення, 3,3 тис. км під’їзних колій до промислових підприємств, 67,7 тис. стрілочних переводів і перетинів колій, більше 7,5 тис. мостів і близько 20 тис. штучних споруд.

В сучасних умовах роботи залізничного транспорту працівники колійного господарства УЗ використовують нові ресурсозберігаючі технології при ремонтах колії, проводять реконструкцію колійного розвитку станцій з укладанням стрілочних переводів на залізобетонних брусах, готують колію для підвищення швидкостей руху поїздів на напрямках міжнародних залізничних транспортних коридорів, ефективно ведуть машинізоване поточне утримання безстикової колії, в тому числі з довгими рейковими плітями, підвищують терміни служби елементів верхньої будови колії. Зниження обсягів перевізної роботи і вантажонапруженості, наступне збільшення міжремонтних термінів і періодичності ремонтів колії викликає необхідність зміни підходів до організації утримання і ремонтів колії та підвищення її надійності.

В курсовому проекті виконується розробка технологічного процесу модернізації залізничної колії для заданих умов.

1. Аналіз фактичного стану залізничної колії

На організацію та планування робіт поточного утримання та ремонтів колії чинять суттєвий вплив експлуатаційні умови роботи залізниць: вантажонапруженість, навантаження на вісь рухомого складу та швидкість руху поїздів, що визначають інтенсивність накопичення залишкових деформацій в елементах колії, частоту виконання ремонтів і витрати праці на поточне утримання колії; обсяг перевезень сипучих вантажів, що визначає інтенсивність засмічування та забруднення баласту, міжремонтні строки та витрати праці на поточне утримання колії; розгалуження залізничної мережі, що визначає можливості переключення руху поїздів на сусідні лінії під час виконання ремонтних робіт; кліматичні умови, що визначають тривалість теплого часу року для виконання капітальних ремонтно-колійних робіт.

Параметри верхньої будови колії наступні:

конструкція колії — безстикова;

тип рейок — Р65 (без термічного зміцнення);

приведений знос рейок — 21 мм;

шпали — залізобетонні;

проміжне скріплення — роздільне типу “КБ”;

баласт — щебеневий.

Експлуатаційні умови роботи колії:

кількість колій на ділянці — 2;

наявність електрифікації ділянки — електрифікована;

наявність автоблокування на ділянці — оснащена автоблокуванням;

серія ведучого локомотива — ВЛ80;

за добу проходить пасажирських поїздів — 22;

за добу проходить вантажних поїздів — 17;

за добу проходить одиночних локомотивів — 3;

швидкість руху пасажирських поїздів — 100 км/год;

швидкість руху вантажних поїздів — 80 км/год;

швидкість руху одиночних локомотивів — 90 км/год;

вантажонапруженість ділянки — 30 млн. т брутто/км в рік;

2. Визначення відповідності типу ВБК умовам експлуатації

2.1 Встановлення категорії колій

Періодичність виконання ремонтно-колійних робіт базується на класифікації колій в залежності від вантажонапруженості й встановлених швидкостей руху поїздів, за якою залізничні колії підрозділяються на 7 категорій згідно з положенням ЦП/0113.

Величина вантажонапруженості приймається за даними відділку (дирекції) залізниці середньою за останні 3 роки, але не менше досягнутої за останній рік.

Встановлені швидкості пасажирських і вантажних поїздів визначаються у відповідності до наказу начальника залізниці про встановлені швидкості руху по максимальній допустимій швидкості для пасажирських і вантажних поїздів без врахування окремих кілометрів і місць, по яким зменшена максимальна швидкість по кривих малого радіуса, стану колії, штучних споруд або по іншим причинам.

При курсовому проектуванні категорія колії встановлюється за значеннями вантажонапруженості та максимальних швидкостей пасажирських і вантажних поїздів на ділянці залізниці на основі “Положення про проведення планово-запобіжних ремонтно-колійних робіт на залізницях України”.

Таким чином (при швидкостях руху пасажирських поїздів — 100 км/год, вантажних — 80 км/год та вантажонапруженості — 25 млн. т брутто/км в рік) — колія відноситься до III категорії.

2.2 Конструкція та характеристики верхньої будови колії

На головних коліях всіх категорій використовуються дві конструкції колії: безстикова колія з залізобетонними шпалами та ланкова колія з залізобетонними і дерев’яними шпалами. Основною конструкцією є безстикова колія, а основною перспективною конструкцією є безстикова колія з довгими рейковими плітями довжиною до блок-ділянки або перегону.

Характеристики верхньої будови колії для III категорії колії наведені в табл. 1.

Таблиця 1 — Характеристика верхньої будови колії

Категорія

колії

Характеристика верхньої будови колії

III

Безстикова колія із рейок типу Р65, UIC60 нових I групи, 1 класу; та старопридатних типу Р65, UIC60 I групи придатності. Скріплення та шпали нові. Епюра шпал: така ж, як і на коліях I категорії. Баласт щебеневий. Tовщиною шару нового або очищеного баласту під шпалами не менше 35 см.

Таким чином існуюча конструкція верхньої будови колії відповідає вказаним умовам експлуатації. Оскільки умови експлуатації після виконання ремонту не змінюються — конструкція колії лишається такою самою.

3. Обґрунтування виду ремонту колії, який призначається

Модернізація колії призначається для періодичної повної заміни рейко-шпальної решітки на нову на коліях швидкісної, I-IV категорій з одночасним очищенням і поповненням щебеневого баласту.

При модернізації колії виконуються такі роботи: заміна рейко-шпальної решітки та стрілочних переводів, що лежать у головних коліях; заміна інвентарних рейок на рейкові пліті безстикової колії; очищення щебеневого баластного шару та планування баластної призми з доведенням її до нормальних розмірів; заміна баласту з недостатньою несучою здатністю; виправлення з поставленням колії на проектну відмітку в профілі; виправлення кривих у плані з відновленням проектних радіусів; приведення розмірів земляного полотна у відповідність з встановленими; зрізання обочин земляного полотна; ремонт водовідвідних і укріплювальних споруд; ремонт переїздів; поновлення колійних і сигнальних знаків, покілометрового запасу матеріалів верхньої будови колії, колійних пристроїв рейкових кіл та інші роботи, передбачені проектом з модернізації ділянки колії.

3.1 Призначення виду ремонтно-колійних робіт

В залежності від категорії колії призначаються види ремонтно-колійних робіт по заміні верхньої будови колії з дотриманням технічних умов і нормативів на її укладання.

Модернізація колії та стрілочних переводів або капітальний ремонт з використання старопридатних матеріалів верхньої будови колії призначаються при умові нароблювання нормативного тоннажу (або досягнення нормативних термінів) з урахуванням критеріїв, які визначають фактичний стан колії (табл.2). Основний критерій — сумарний одиночний вихід рейок у дефектні, шт/км, за весь термін їх служби у середньому на ділянці ремонту. Додаткові критерії — кількість непридатних елементів верхньої будови колії, %.

Таблиця 2 — Норми періодичності та критерії призначення модернізації колії

Категорія

колії

Якість рейок

Періодичність,

млн. т брутто

(років), не більше

Критерії

Вид

термообробки

Безстикова колія

Ланкова колія

Сумарний одиночний

вихід рейок,

дефектних місць, шт/км

Кількість

непридатних

елементів верхньої

будови колії, %,

більше

підкладки та закладні болти в сумі

дерев’яні шпали

Підкладки, костилі та протиугони в сумі

Безстикова

колія

ланкова

колія

IІІ

Термозміцненні

Без термічного

зміцнення

800

(30)

650

(30)

700

(25)

550

(25)

3 та більше

5 та біль — ше

20

12

25

Оскільки на заданій ділянці напрацьований тоннаж рівний 750 млн. т бр., а нормативний (згідно з таблицею 2) — дорівнює для нетермозміцнених рейок 650 млн. т бр.; сумарний одиночний вихід рейок в дефектні — 5 шт. /км, в той час, коли нормативний дорівнює 3 шт. /км, таким чином видом ремонту колії призначаємо модернізацію колії.

4. Розробка технологічного процесу ремонту колії

Для виконання ремонтно-колійних робіт на основі типових розробляються робочі технологічні процеси виконання колійних робіт, що являють собою найбільш детальний план ефективної їх організації. Це дозволяє виконати роботи в намічені строки з високою якістю та мінімальними витратами.

4.1 Розрахунок основних параметрів технологічного процесу ремонту колії

Рейко-шпальна решітка для укладання в колію при ремонтах збирається на механізованих виробничих базах колійних машинних станцій. Для забезпечення нормальної роботи КМС і своєчасного виконання капітальних ремонтних робіт необхідно знати добову продуктивність КМС, яка тісно пов’язана з можливостями виконання річного обсягу робіт у відведений час.

Середня добова продуктивність КМС знаходиться з виразу

,

де — річний обсяг робіт КМС, км;

— час, відведений КМС на виконання річного обсягу робіт, днів;

— кількість днів резерву на випадок невиділення “вікон” для виконання заданого обсягу робіт через несвоєчасне забезпечення матеріалами ВБК, погані погодні умови та інші причини, приймається

.

Тоді, приймаючи , після деяких перетворень отримаємо

.

У випадку безстикової колії необхідно врахувати час на заміну інвентарних рейок плітями безстикової колії після заміни рейко-шпальної решітки, тобто

,

де — кількість робочих днів, необхідних для заміни інвентарних рейок плітями безстикової колії.

Згідно з типовими технологічними процесами заміна інвентарних рейок плітями безстикової колії за одну зміну проводиться на ділянці довжиною 3200 м. Відповідно, .

Таким чином для заданих вихідних параметрів отримаємо:

дн.,

км/день.

Довжина фронту робіт у “вікно” залежить від добової продуктивності КМС та періодичності надання “вікон” і визначається, як

,

де — періодичність надання “вікон” для виконання ремонтно-колійних робіт.

Отримаємо:

км (900 м).

4.2 Вибір колійних машин, механізмів та інструменту для виконання ремонту

Нижче наводиться перелік колійних машин, механізмів та інструменту, які можуть бути застосовані при виконанні капітальних ремонтних робіт. Вибір колійних машин для ремонту колії виконується згідно з сучасним станом, якістю та наявністю машин в колійному господарстві з тим, щоб ремонт колії виконати ефективно з мінімальними витратами часу та праці.

Машини і механізми.

Снігоприбиральна машина СМ-2 — 1

Рейкоочищувальна машина РОМ-3 — 1

Швидкісний планувальник ПБ — 1

Машина ЩОМ-МФ — 1 Колієукладальний кран УК-25/9-18 — 2 Моторна платформа МПД — 2

Розпушувач на базі бульдозера Т-130 — 1

Трактор із косим ножем — 1

Трактор-планувальник типу «Алтаєць» — 1

Автогрейдер — 1

Трактор із торцевою плитою — 1

Щебенеочищувальна машина ЩОМ-4 — 1 Динамічний стабілізатор колії DGS — 1 Кюветнотраншейна машина КТМ — 1 Хопер-дозатор — 24

Гайковерт ПМГ — 1

Автомотриса АГД-1М (А) у комплекті з причепом — 1

Виправно-підбивально-опоряджувальна машина ВПО-3000 — 1

Виправно-підбивально-рихтувальна машина ВПР-1200 — 1

Струг-снігоочисникСС-1 — 1

Автомобільний кран вантажопідйомністю до 3-х т — 1

Екскаватор на базі трактора — 1

Електростанція пересувна — 1

Електрогайковий ключ для стикових болтів — 2

Рейкорізний верстат — 2

Рейкосвердлильний верстат — 2

Гідравлічний прилад для регулювання стикових зазорів — 2

Колійний домкрат — 8

Гідравлічний рихтувальник РГУ-1 (комплект) — 1

Колійний інструмент

Ключ колійний ріжковий — 6

Лом гострий — 8

Лом лапчастий — 2

Молоток костильний — 2

Вила для щебеню — 14

Кігті для щебеню — 10

Однорейковий візок — 2

Лопата залізна совкова — 8

Колієвимірювальний шаблон — 2

Шаблон для міжколійя — 2

Прозорник рейковий — 2

Мегафон — 2

Польовий телефон (комплект) — 1

Рулетка мірна металева — 2

Апаратура радіозв’язку й оповіщення (комплект) — 1

Бензоріз — 4

Електрошпалопідбійка – 4.

4.3 Формування схем господарчих поїздів для виконання робіт у “вікно” і визначення їх довжини

Порядок розташування господарчих поїздів у технологічному ланцюзі визначається згідно з видом ремонту та спрямованістю конкретної технології.

Довжину колієрозбирального поїзда (рис.4.1) розраховують з виразу

де — довжина локомотива, м;

— довжина пасажирського вагона, м;

— кількість порожніх платформ для розташування на них старої колійної решітки, шт.;

— кількість платформ прикриття, шт;

— Довжина платформи, м;

— кількість моторних платформ, шт.;

— довжина моторної платформи, м;

— довжина колієрозбирального крана УК-25 (по осях автозчепів), м.

Рис.4.1 Схема формування господарського поїзда з колієрозбиральним краном УК-25/9-18

Кількість моторних платформ як в колієрозбиральному, так і в колієукладальному поїздах залежить від довжини фронту робіт у «вікно», кількості ланок решітки в пакеті на платформі, довжини ланок.

Кількість порожніх платформ в колієрозбиральному поїзді підраховується з виразу

де — довжина фронту робіт у «вікно», м;

— довжина ланок рейко-шпальної решітки, що знімаються, м;

— кількість ланок в пакеті (ярусів);

— кількість платформ для розміщення одного пакета ланок (при довжині рейок 25 м — )

Кількість ланок в одному пакеті залежить від вантажопідйомності платформи, типу шпал і рейок. При розміщенні ланок із залізобетонними шпалами та рейками типу Р65 з використанням спеціальних лиж-ковзунів (без перевертання нижньої ланки): ланки;

Кількість платформ, одержана з розрахунку, округляється в більшу сторону до цілої величини. При рейках довжиною 25 м ця кількість повинна дорівнювати парному числу.

Приймаючи , , , , , , отримаємо:

пл.

.

Після прибуття колієрозбирального поїзда на місце робіт його ділять на три частини:

,

де — довжина головної частини колієрозбирального поїзда;

, — відповідно довжини другої та третьої частин колієрозбирального поїзда;

Довжина кожної частини колієрозбирального поїзда підраховується згідно з її складовими одиницями.

;

;

,

де — кількість пакетів рейкошпальної решітки, які залишаються безпосередньо біля колієрозбирального крана;

— кількість платформ при моторній платформі.

Кількість пакетів рейкошпальної решітки, які залишаються біля крана УК-25/9-18, залежить від плану і профілю колії, що ремонтується, типу верхньої будови колії, довжини ланок решітки, що укладається, та фронту робіт у «вікно».

Кількість пакетів при колієукладальному крані можна прийняти:

при ухилі і <0,005 — ;

при ухилі 0,005≤ i ≤0,01 — ;

при ухилі i >0,01 — .

Кількість навантажених платформ при моторній платформі можна прийняти .

Підставляючи відомі величини в формули отримаємо:

;

;

,

Довжина колієукладального поїзда підраховується таким же чином і складається з суми довжин локомотива (тепловоза), пасажирського вагона, платформ із ланками нової рейкошпальної решітки, платформ прикриття, моторних платформ та колієукладального крана. На рис.4.2 наведена схема формування цього поїзда.

Рис.4.2 Схема формування господарчого поїзда з колієукладальним краном УК-25/9-18

Керуючись цією схемою, можна визначити довжину колієукладального господарчого поїзда. Оскільки конструкція колії до ремонту співпадає з конструкцією колії після ремонту — довжина даного поїзду співпаде з довжиною колієрозбирального поїзду. Таким чином приймемо:

;

;

;

.

В процесі модернізації (капітального ремонту) колії передбачається використання щебенеочисної машини ЩОМ-4. Прийняття для очищення баласту тієї чи іншої машини суттєво впливає на її місце в технологічному ланцюзі машин, так використання машини ЩОМ-4 найбільш раціональне після укладання нової рейко-шпальної решітки. На рис.4.3 наведена схема формування господарчого поїзда з машиною ЩОМ-4.

Рис.4.3 Схема формування господарчого поїзда з машиною ЩОМ

Сформувавши таким чином господарчий поїзд з машиною ЩОМ, легко розрахувати його довжину

де — довжина локомотива, м;

— довжина машини ЩОМ, м;

— довжина пасажирського вагона, м.

Приймаючи , отримаємо:

.

Хопер-дозаторний состав (вертушка) складається з тепловоза, пасажирського вагона і n-ної кількості хопер-дозаторів. Схема його формування наведена на рис.4.4.

Рис.4.4 Схема формування хопер-дозаторної вертушки.

Розрахунки його довжини як господарчого поїзда виконуються згідно зі схемою його формування, за формулою

де — кількість хопер-дозаторів У поїзді;

— довжина хопер-дозатора, м.

Необхідну кількість вагонів хопер-дозаторів у складі цього поїзда підраховують за формулою

де — кількість баласту, який потрібно вивантажити на фронті робіт, м3;

— місткість баласту в одному хопер-дозаторі, м3;

— норма витрати баласту на 1 км. м3;

— довжина фронту робіт у «вікно», пог. м.

Знайдена таким чином кількість хопер-дозаторів округляється в більшу сторону до цілого значення.

В технологічному процесі передбачається, що 2/3 всього щебеню вивантажує 1-й хопер-дозаторний состав, а 2-й вивантажує 1/3 від загальної норми на торці шпал після проходу машини ВПО-3000.

Приймаючи , , отримаємо:

630 ∙ 900

= 1000 ∙ 32,4 = 18 ваг.;

= 36+24,5+18∙10,9 = 256,7 м.;

90 ∙ 900

= 1000 ∙ 32,4 = 3 ваг.;

= 36+24,5+3+10,9 = 93,6 м.;

180 ∙ 900

= 1000 ∙ 32,4 = 5 ваг.;

= 36+24,5+5+10,9 = 115 м.;

Розрахунок довжини господарчого поїзда а машиною ВПО-3000 виконується аналогічно. Довжина його складається з довжин локомотива, пасажирського вагона та довжини самої машини ВПО-3000 (рис.4.5).

Рис.4.5 Схема формування господарчого поїзда з машиною ВПО-3000

Сформувавши таким чином господарчий поїзд з машиною ВПО, можна розрахувати його довжину

де — довжина локомотива, м;

— довжина машини ВПО, м;

— довжина пасажирського вагона, м.

При довжині машини ВПО-3000 — 27,7 м:

.

В технологічний ланцюг останнім господарчим поїздом включають машину для рихтування колії. Довжина господарчого поїзда для рихтовки залежить від типу машини, яку використовують. Оскільки машина ВПР-1200 самохідна, то довжина машини приймається з паспортних даних і дорівнює 27 м.

4.4 Визначення поправочних коефіцієнтів до технічних норм часу на виконання ремонтно-колійних робіт

Технічна норма часу враховує працю кваліфікованого робітника, яка необхідна для виконання самої операції в умовах досягнутого рівня техніки, передової організації виробництва, без врахування часу на переходи в робочій зоні, відпочинок і пропуск поїздів. Для врахування відмічених факторів визначається поправочний коефіцієнт α до технічних норм часу на виконання ремонтно-колійних робіт. Поправочний коефіцієнт визначається за формулою

,

де Тзм — тривалість робочої зміни, яка при 8-ми годинному робочому дні складає 492 хвилини;

∑t — витрати робочого часу в хвилинах на переходи в робочій зоні, відпочинок і пропуск поїздів, які визначаються за формулою

∑t = t1+t2+t3+t4,

де t1 — витрати часу на пропуск поїздів по колії, на якій виконуються роботи;

t2 — витрати часу на пропуск поїздів по другій діючій колії на двоколійних ділянках;

t3 — витрати часу на переходи робочих всередині ділянки виконання робіт, на які передбачається 15 хвилин;

t4 — витрати часу на фізіологічний відпочинок робочих — передбачається до 5 хвилин на кожну годину робочого часу, крім передобідньої та останньої години робочої зміни, тобто 30 хвилин на робочу зміну.

В табл.4.1 приведені нормативи часу на пропуск поїздів в залежності від способу огородження місця робіт і виду поїздів.

Витрати часу на пропуск поїздів по колії, на якій виконуються роботи, розраховуються за формулою

,

де nB, nП, nМ, nЛ — число відповідно вантажних, пасажирських, моторвагонних поїздів і одиночних локомотивів, що проходять по ділянці робіт на протязі робочої зміни;

tB, tП, tМ, tЛ — нормативний час на пропуск на одноколійній ділянці вантажних, пасажирських, моторвагонних поїздів і одиночних локомотивів, що проходять по ділянці робіт на протязі робочої зміни, визначається з табл.4.1.

Таблиця 4.1 — Нормативи часу на пропуск поїздів

Спосіб огородження місця робіт

Нормативи часу, хвилини на пропуск поїзда

Вантаж-ного

Пасажир-ського

Моторва-гонного

Локомо-тива

Сигнали зупинки з пропуском поїздів по місцю робіт зі зниженням швидкості

5,0

3,0

2,5

1,5

Сигнали зупинки з пропуском поїздів по місцю робіт без зниження швидкості

2,5

1,5

1,3

1,0

Сигнали зменшення швидкості

3,0

2,0

1,6

1,2

Сигнальні знаки “Свисток”

1,8

1,3

1,0

0,7

Пропуск поїздів по колії, сусідній з тією, на якій виконуються роботи, при всіх способах огородження

1,5

1,0

0,7

0,5

Витрати часу на пропуск поїздів по другій діючій колії на двоколійних ділянках розраховуються за формулою

,

де — аналогічний попередній формулі нормативний час, але для двоколійної ділянки, визначається з відповідної графи табл.4.1

Число відповідно вантажних, пасажирських, моторвагонних поїздів і одиночних локомотивів визначається з формул

,

де NВ, NП, NЛ — добові розміри руху відповідно вантажних, пасажирських поїздів і одиночних локомотивів.

Поправочний коефіцієнт розраховується окремо для виконання робіт у “вікно” —, та виконання інших робіт комплексу (підготовчих, основних робіт після “вікна”, опоряджувальних) — , що ведуться в умовах руху поїздів.

Виконаємо розрахунки у відповідності до заданих розмірів руху поїздів:

.

Витрати часу на пропуск поїздів:

,

Поправочний коефіцієнт для виконання робіт у “вікно”:

.

Поправочний коефіцієнт для виконання виконання інших робіт комплексу (підготовчих, основних робіт після “вікна”, опоряджувальних):

.

4.5 Розрахунок необхідної тривалості «вікна» для виконання основних робіт

Тривалість «вікна» для виконання модернізації (капітального ремонту) колії розраховується за формулою

де — час, необхідний для розгортання робіт, хв;

— час, необхідний для укладання рейко-шпальної решітки, хв;

— час, необхідний для приведення ремонтованої колії в справне положення (згортання робіт), хв.

Для виконання розрахунків на рис.1.6 наведена технологічна схема виконання колійних робіт у “вікно», з якої можна визначити усі складові необхідної тривалості “вікна”. Час на розгортання робіт у “вікно” є не що інше, як

,

де — інтервали часу між розпочинанням колійних робіт, хв.

До розгортання колійних робіт у «вікно» входять такі інтервали:

,

де — час на оформлення наказу про закриття перегону для виконання робіт, пробіг господарчих поїздів до місця робіт і зняття електричної напруги; цей інтервал розраховується як

,

тут — час на оформлення наказу про закриття перегону (приймається 5ч7 хв);

— час на зняття електричної напруги з контактної мережі перегону (приймається 5ч7 хв);

— час, необхідний для пробігу господарчих поїздів до місця робіт:

,

— відстань від станції, на якій знаходяться господарчі поїзди перед «вікном», до місця робіт, км;

— середня швидкість прямування господарчих поїздів до місця робіт, км/год; з урахуванням часу на розгін та сповільнення можна прийняти км/год.

Отримаємо:

= 0 хв.,

= 5+5 = 10 хв.

Інтервал часу між початком робіт по зняттю рейкових з’єднань та початком робіт по зняттю старої рейкошпальної решітки визначається часом, необхідним для розбирання стиків (розрізання плітей на ланки) на довжині l1.

,

де — швидкість роботи бригади по розбиранню стиків до початку роботи колієрозбирального поїзда, можна прийняти км/год;

— довжина ділянки колії, підготовленої до її зняття краном, м. Ця довжина знаходиться як

де — довжина ділянки, на якій одночасно працює бригада по розбиранню стиків, можна прийняти 50 м;

— довжина інтервалу безпеки між суміжними роботами;

— довжина головної частини колієрозбирального поїзда;

— довжина першої ланки, яка знаходиться під стрілою колієрозбирального крана, м.

Підставляючи усі відомі величини отримаємо:

,

Інтервал часу між початком розбирання ланок колієрозбиральним поїздом та початком роботи колієукладального поїзда, хв.

,

де — швидкість роботи колієрозбирального поїзда, км/год;

— довжина ділянки між розбиральним та укладальним кранами:

,

Рис. 4.6 Технологічна схема виконання колійних робіт у “вікно”.

На рисунку 4.6 позначено:

1 — оформлення закриття перегону, пробіг машин до місця робіт, зняття напруги з контактної мережі; 2 — розболчування стиків; 3 — знімання ланок старої рейкошпальної решітки колієрозбиральним краном; 4 — планування баласту після розбирання колії; 5 — укладання ланок нової колії колієукладальним краном; 6 — переміщення постачальної частини колієукладального поїзда, приварювання рейкових з’єднувачів; 7 — очищення забрудненого баласту машиною ЩОМ-4м; 8 — рихтовка колії з постановкою на проектну вісь, поправка шпал по мітках; 9 — вивантаження баласту з хопер-дозаторного состава; 10 — виправка колії з суцільним підбиванням шпал машиною ВПО-3000; 11 — вивантаження баласту на торці шпал; 12 — часткова виправка, підбивка і рихтовка колії машиною ВПР-1200.

— довжина ділянки, необхідна для нормальної роботи планувальних машин, приймається м;

— норма машинного часу на зняття однієї ланки.

Приймаючи з типових технологічних процесів , отримаємо:

,

Після цього знаходимо загальний час на розгортання робіт

Час роботи ведучої машини, тобто час, необхідний для укладання ланок рейкошпальної решітки, хв, знаходиться як

,

де — технічна норма часу на зняття однієї колійної ланки, (якщо колія розбирається та укладається із залізобетонними шпалами — норму машинного часу на розбирання та укладання однієї колійної ланки можна прийняти: маш. — хв);

— темп роботи ведучої машини.

Розрахуємо темп роботи ведучої машини:

,

Тоді

Час, потрібний на згортання колійних робіт у “вікно», хв.

,

Або

.

Інтервали часу між закінченнями суміжних робіт при згортанні колійних робіт знаходяться наступним чином.

Оскільки робота по збиранню стиків ведеться в темпі роботи колієукладального крана, інтервал часу між закінченням укладання ланок нової рейкошпальної решітки та закінченням збирання стиків:

,

де — швидкість роботи колієукладального крана, км/год;

— довжина ділянки колії в кінці фронту робіт, на якій повинне бути закінчене укладання колії для можливості завершення роботи по збиранню стиків:

,

де — довжина останньої ланки, яка знаходиться під стрілою колієукладального крана, м.

— довжина головної частини колієукладального поїзда;

— довжина інтервалу безпеки між суміжними роботами.

Виконаємо розрахунок даного інтервалу часу:

,

Інтервал часу між закінченням роботи бригади по збиранню стиків та закінченням руху до кінця фронту робіт постачальної (задньої) частини колієукладального поїзда можна знайти як

,

де — швидкість осадження постачальної частини колієукладального поїзда після звільнення фронту робіт бригадою по збиранню стиків, можна прийняти км/год;

— довжина ділянки колії в кінці фронту робіт, зайнятої бригадою по збиранню стиків, з урахуванням відстані за технікою безпеки між нею та постачальною частиною колієукладального поїзда:

,

де — довжина ділянки колії, на якій одночасно працює бригада по збиранню стиків, приймаємо 50 м.

Таким чином

,

Інтервал часу між закінченням руху другої і третьої частин колієукладального поїзда та закінченням очищення забрудненого баласту машиною ЩОМ-4м знаходиться як

,

де — швидкість очищення забрудненого баласту машиною ЩОМ-4м, можна прийняти км/год;

— технічна норма часу на очищення баласту машиною ЩОМ-4м на довжині 1 км, (приймається маш. — хв);

— довжина ділянки колії в кінці фронту робіт, зайнятої постачальною частиною колієукладального поїзда, з урахуванням відстані за технікою безпеки між нею та щебенеочисною машиною, м:

.

Підставляючи усі відомі величини отримаємо:

,

Інтервал часу між закінченням очищення баласту та закінченням робіт по рихтуванню колії з постановкою на вісь і поправці шпал по мітках

,

де — час, необхідний для розрядки машини ЩОМ-4м, (можна прийняти хв.);

— швидкість рихтування колії з постановкою на вісь і поправки шпал по мітках, можна прийняти км/год;

— довжина ділянки колії в кінці фронту робіт, зайнятої щебенеочисною машиною, з урахуванням відстані за технікою безпеки між нею та бригадою робіт по рихтуванню колії з постановкою на вісь і поправці шпал по мітках, м:

.

Виконаємо розрахунок даного інтервалу:

,

Інтервал часу між закінченням робіт по рихтуванню колії з постановкою на вісь і поправці шпал по мітках та вивантаженню баласту із ХДС розраховується як

,

де — швидкість вивантаження баласту із хопер-дозаторного состава, можна прийняти км/год;

— довжина ділянки колії в кінці фронту робіт, зайнятої бригадою по рихтуванню колії з постановкою на вісь і поправці шпал по мітках, з урахуванням відстані за технікою безпеки між нею та хопер-дозаторною вертушкою, м:

.

Тобто:

,

Інтервал часу між закінченням роботи хопер-дозаторного состава (закінченням вивантаження щебеню в кінці фронту робіт) та закінченням роботи машини ВПО-3000, знаходиться як

,

де — робоча швидкість виправно-підбивно-опоряджувальної машини ВПО-3000 ( км/год);

— довжина ділянки колії в кінці фронту робіт, зайнятої хопер-дозаторним составом, з урахуванням відстані за технікою безпеки між ним та машиною ВПО-3000, м:

.

Проведемо розрахунок:

= 256,7+100 = 356,7 м.,

0,06 ∙ 256,7

= 2 ∙ 1,14 = 9 хв.;

Інтервал часу між закінченням роботи машини ВПО-3000 та закінченням засипання торців шпал щебенем з другого ХДС знаходиться як

,

де — час, необхідний для розрядки машини ВПО-3000, (можна прийняти хв.);

— довжина ділянки колії в кінці фронту робіт, зайнятої машиною ВПО-3000, з урахуванням відстані за технікою безпеки між нею та хопер-дозаторним составом, м:

.

Проведемо розрахунок:

,

Інтервал часу між закінченням засипання торців шпал щебенем з ХДС та закінченням часткової виправки колії машиною ВПР-1200

,

де — робоча швидкість виправно-підбивно-рихтувальної машини ВПР-1200 по частковій виправці колії;

— епюра шпал, шт. /км;

— частка шпал, яка підлягає виправці машиною ВПР-1200, (можна прийняти 10%, тобто );

— технічна норма часу на підбивку 1-ї шпали машиною ВПР-1200.

— довжина ділянки колії в кінці фронту робіт, зайнятої другим хопер-дозаторним составом, з урахуванням відстані за технікою безпеки між ним та машиною ВПР-1200, м:

.

Після підстановки в дану формулу значень усіх складових, отримаємо:

= 93,6+100 = 193,6 м.,

193,6

= 1000 ∙ 1840 ∙ 0,1 ∙ 0,0712 ∙ 1,14 = 2,9 ≈ 3 хв.;

Останній інтервал часу між закінченням роботи машини ВПР-1200 за закінченням “вікна»

,

де — час, необхідний для розрядки машини ВПР-1200, (можна прийняти хв.);

— час на оформлення наказу про відкриття станційних колій для руху поїздів ( складає 5 хв.).

Величина останнього інтервалу становитиме

Таким чином є усі необхідні дані для знаходження часу на згортання колійних робіт у «вікно».

= 12 + 3 + 20 + 19 + 3 + 9 + 12 + 3 + 10 = 91 хв.

Після знаходження усіх даних () є можливість знайти тривалість часу «вікна», яка необхідна для виконання колійних робіт на даному фронті робіт.

В результаті отримаємо

4.6 Організація робіт

Роботи з модернізації колії виконуються на перегоні довжиною 10 км, що закривається на 13 робочих днів, за дев’ять етапів.

На першому етапі виконується діагностика баластової призми й земляного полотна, проектно-вишукувальні роботи, розробка проекту, його узгодження й затвердження. Роботи проводяться заздалегідь, витрати на цей вид робіт даним технологічним процесом не враховуються. Poботи з лiквідації деформацій земляного полотна виконуються за окремим проектом за piк до модернiзації перегону.

У підготовчий період пліті безстикової кoлiї міняють на iнвентарнi рейки, а старопридатні пліті завантажують на спецсостав і вивозять на малодіяльні перегони для укладання і подальшої експлуатації.

На виробничій базі, відповідно до типових технологічних процесів, виконують увесь комплекс робіт з монтажу й ремонту рейко-шпальної решітки. Робота ведеться увесь рік, таким чином, щоб до початку ремонту було зібрано не менше як три чверті обсягу рейко-шпальної решітки. Вся старопридатна решітка ремонтується на база КМС після закінчення монтажу нової решітки й укладається на малодіяльних перегонах після завершення «вікна». Витрати праці на ці роботи технологічним процесом враховуються.

На другій стадії підготовчого періоду виконуються переміщення зайвого баласту з міжколійя на узбіччя земляного полотна машиною КОМ-300, на місці ремонту вивантажуються автотракторна техніка, яку доставлено на залізничних платформах.

Під час основних робіт у «вікно» стара рейко-шпальна решітка з інвентарними рейками замінюється на нову на фронті робіт 900 м. Далі виконується очищення баласту машиною ЩОМ-4, після чого баластова призма поповняється новим щебенем з хопер-дозаторного составу. Машина ВПО-3000 слідом за хопер-дозаторним составом виконує суцільне виправлення колії. Після її проходу виконується досипання щебеню на кінці шпал та остаточне виправлення колії в плані й профілі машиною ВПР. Спеціальною бригадою виконується очищення й ремонт водовідвідних споруд на всьому фронті робіт.

На наступному етапі на станцію привозяться нові пліті безстикової колії, виконується їх укладання, остаточне виправлення колії в плані й профілі, її стабілізація та опорядження.

4.6.1 Підготовчі роботи

Приблизно за декілька тижнів до початку робіт із заміни плітей безстикової коли на інвентарні рейки, монтери дистанції колії, якій підпорядковано перегін, що підлягає ремонту, повинні випробувати та змастити закладні та клемні болти на ділянці робіт.

Заміна плітей безстикової колії із завантаженням їх на спецсостав проводиться до початку довготривалого «вікна». Цю роботу виконують працівники КМС і дистанції колії, оскільки до неї залучається велика кількість монтерів колії.

За дві години до початку «вікна» на ділянці видається попередження про обмеження руху поїздів до 25 км/год.30 монтерів колії дистанції колії (ПЧ) та 40 монтерів колії КМС — ПД1, ПД2, ПДЗ та ПД5 відкручують гайки клемник болтів на 1/3 різьблення на чотирьох шпалах із п’яти з видаленням болтів із гнізда підкладок й укладанням їх на кінці шпал.

Після закриття перегону виконується заміна старопридатних плітей безстикової колії на інвентарні рейки.

До цієї роботи додатково залучається 9 машиністів цеху обслуговування машин важкого типу, один електрозварювальник, 8 стропальників ПД6.

15 монтерів колії знімають решту клем і після знеструмлення контактної мережі розболчують стики.

Після цього до місця проведення робіт прибуває господарчий поїзд з локомотивом у хвості, сформований за такою схемою: у голові состава електростанція, потім МПД, платформа з полозками, колієукладальний кран УК 25/9-18, 6 роликових платформ з інвентарними рейками і турний вагон. МПД з платформою і електростанцією відчіплюється від крану і заїжджає на незакріплені пліті.

Кран знімає з платформи двоє полозків і викладає їх біля стику плітей. Стропальники ПД6 заряджають пліті в перші полозки для видавлювання плітей з підкладок, а далі в другі — для зсування плітей всередину колії. Полозки тросами чіпляються за автозчеплення МПД і вона тягне їх. Слідом колієукладальний кран УК 25/9-18 укладає інвентарні рейки на вивільнені підкладки. За ним 12 монтерів колії встановлюють клеми на кожній п’ятій шпалі й закручують їх. Монтери колії ставлять накладки та зболчують стик електрогайковими ключами.

Спеціальний рейковозний состав виконує завантаження знятих за два «вікна» плітей на 2-й, 4-й, 6-й дні. Він приводиться у робочий стан і обслуговується чотирма стропальниками ПД6 та 5 машиністами.

За допомогою двох портальних кранів кінці плітей піднімаються на рівень направляючих спецсостава, який плавно починає рухатись готовий негайно зупинитись у разі необхідності. Кінці рейкових плітей супроводжують два машиністи рейковозного состава з радіостанціями. За 20-30 м до кінця пліті состав зупиняють і за допомогою електролебідки, встановленої на спецсоставі, пліті затягують повністю на платформу, закріплюють і починають роботи із завантажування наступних плітей.

На состав завантажується 5 пар плітей по 800 м, тому що маячні пліті розташовані біля бортів платформ і не вивантажуються для зручності завантаження.

Після завершення завантаження плітей рейковозний состав переводиться з робочого у транспортний стан. Перевіряється положення рейкових плітей на платформах состава та якість їх закріплення, і рейковозний состав відправляється на станцію призначення.

Шляховий майстер перевіряє стан колії, і перегін відкривається для руху поїздів.

Після відкриття перегону монтери колії кожен на своїй ділянці встановлюють клемні болти в гнізда підкладок і закручують гайки на шпалах, на яких болти не були раніше встановлені. Після закручування всіх клем на ділянці встановлюється швидкість руху згідно з попередженням, виданим начальником дистанції колії або його уповноваженим працівником (не менше 40 км/год). Після вивільнення від стропальник робіт та обідньої перерви монтери колії ПД6 починають знімати колійні знаки та стелажі для покілометрового запасу, рейки з яких вивезено дрезиною ПЧ, в окреме «вікно».

4.6.2 Основні роботи

Після заміни плітей на інвентарні рейки на всій ділянці довжиною 10 км та завантаження їх на спецсостав і вивезення на місце подальшої експлуатації, перегін закривається на тривалий час для модернізації колії.

Роботи із заміни рейко-шпальної решітки на фронті робіт 2000 м проводяться протягом 5 днів, щоденно.

Першим господарчим поїздом на перегін відправляють КОМ-300, завданням якого є прибирання засміченого баласту за кінцями шпал з польового боку з переміщенням забрудненого щебеню в середину колії. Другим рухається ЩОМ-4 для піднімання решітки та руйнування кірки баласту в шпальних ящиках. Третім прямує колієрозбиральний поїзд з локомотивом у голові, 32 чотиривісними платформами з роликовим транспортером, однією бортовою платформою, яка обладнана електролебідкою, двома моторними платформами МПД і колієукладальним краном УК 25/9-18. Четвертим на перегін прямує колієукладальний поїзд, у голові якого знаходиться колієукладальний кран УК 25/9-18, за ним 32 чотиривісні платформи з роликовим транспортером, завантажені пакетами нових ланок, 3 моторні платформи МПД і локомотив у хвості поїзда. П’ятим поїздом рухається машина ВПО-3000, завданням якої є підрізання забрудненого щебеню і згортання його на кінці шпал.

За дві години до закриття перегону на ділянці робіт видається попередження про обмеження швидкості до 25 км/год.4 монтери колії та 1 машиніст розбирають переїзний настил, а 12 монтерів колії частково розболчують стики, залишаючи у кожному стику по два стикових болти. Після знімання напруги з контактної мережі 7 монтерів колії за допомогою торцевих ключів знімають заземлення. За ними починають роботу машини КОМ-300 і ЩОМ-4. Потім проїжджає головна частина колієрозбирального поїзда, і 4 монтери колії починають остаточне розболчування стиків. Вони працюють доти, доки не почне роботу колієрозбиральний кран. Після цього роботу закінчують 2 монтери колії. колієрозбиральний поїзд з краном УК 25/9-18 розбирає рейко-шпальну решітку па ланки довжиною 25 м і формує їх у пакети. Пакети переміщують на платформи і закріплюють. Роботу виконують 9 монтерів колії і 7 машиністів (УК та МПД). Ці ж монтери колії підв’язують відірвані з одного боку шпали дротом до рейок. Шпали, що повністю відірвалися, прибираються з колії трактором, обладнаним спеціальним пристроєм, який рухається за колієрозбиральним поїздом. Трактор обслуговує 1 машиніст. Далі бульдозер косим ножем планує щебеневу поверхню. Після цього виконується розпушування баласту розпушувачем на базі трактора. За ним прямує важкий планувальник, що планує поверхню баластової призми. Його обслуговують два машиністи. За ним ще один бульдозер заднім ходом загладжує поверхню баластової призми, поправляючи можливі відступи за рівнем.

Услід за цим колієукладальний кран УК 25/9-18 укладає нову рейко-шпальну решітку ланками довжиною 25 м. Роботу виконують 6 монтерів колії і 8 машиністів (УК і МПД). Двоє з цих монтерів колії встановлюють нормальні стикові зазори. На перетяжці пакетів працюють 8 монтерів колії. За колієукладальним краном рухається машина ВПО-3000, яка загортає баласт на кінці шпал, її обслуговують 7 машиністів.

За головною частиною колієукладального поїзда 10 монтерів колії знімають інвентарні стикувачі, установлюють накладки, стикові болти, зболчують

стики електрогайковими ключами й поправляють шпали за позначками, а за ними 5 монтерів колії рихтують колію.

Рубки на відводі готують 7 машиністів, що вивільнились після планування баластової призми. Через 4 години після початку «вікна» починає роботу з очищення щебеню машина RМ-80

На перегін відправляється господарчий поїзд зі спецсоставом у голові і RМ-80 в хвості. Спецсостав для перевезення засмічувачів, який обслуговують 2 машиністи, має 10 обладнаних транспортерами піввагонів та локомотив і під час роботи може роз’єднуватися на дні частини. Перша частина може від’їжджати з місця роботи RМ-80 для вивантаження засмічувачів у призначених для цього місцях, які новітні бути узгоджені з екологічними службами. .

Завданням RМ-80 є очищення щебеню на глибину 0,6 м з укладанням геотекстилю. Геотекстиль постачається в рулонах довжиною 115м діаметром 400 мм. Для можливості зарядження його під рейко-шпальну решітку машині RМ-80 в процесі очищення щебеню необхідно зупинитися та здати назад на 0,5 м. Для укладання геотекстилю на всьому перегоні довжиною 10 км його повинно бути заготовлено 88 рулонів діаметром 400 мм. Для перезарядження кожного рулона необхідно запланувати технологічну зупинку. У цій операції задіяні два монтери колії, які постійно знаходяться біля RМ-80, а також автомобіль, на якому з бази доставляється геотекстиль. Крім того, до машини RМ-80 повинна бути причеплена бортова платформа, на якій розміщуються рулони геотекстилю для перезарядження в місцях, де неможливий під’їзд автомобіля. Норма часу очищення щебеню машиною RМ-80 на глибину 0,6 м на фронті робіт 1000 м складає 540 хв. На одному кілометрі повинно бути зроблено 9 технологічних зупинок для перезарядження машини RМ-80 наступним рулоном геотекстилю. До норми часу додається 119 хв. Сумарний час на очищення щебеню і укладання геотекстилю на ділянці довжиною 1000 м складає 659 хв. (10 год.59 хв). З урахуванням коефіцієнта а=1,25 (що враховує непродуктивні витрати праці) час роботи RМ-80 на одному кілометрі складає 823,75 хв. (13 год.43 хв).

Додатково потрібно по 20 хв на зарядження RМ-80. Усього 14 год.34 хв.

Починаючи з першого дня довготривалого «вікна» протягом 10 робочих днів машина RМ-80 щоденно при двозмінній роботі виконує очищення щебеню і укладання геотекстилю на ділянці довжиною 1000 м. (мал.36). Кожен день перед виконанням робіт у необхідному обсязі проводиться профілактика машини з наданням машиністам відпочинку за перероблений час після закінчення довготривалого закриття перегону.

У перші п’ять днів довготривалого «вікна» виконується укладання нової рейко-шпальної решітки — по 2000 м щоденно. Слідом за укладанням ведеться очищення щебеню, виправлення колії машиною ВПО-3000, рихтування машиною Unimat-08. Стабілізація машиною DGS виконується на 4-й, 6-й, 9-й, 11-й дні.

4.7 Організація робіт колієрозбирального та колієукладального поїздів

Розбиральний кран знімає з колії рейкові ланки і складає їх на своїй платформі у пакет. Після цього цей пакет перетягується на платформи головної частини поїзда (ближнє перетягування).

Для того, щоб не допустити зупинення робота колієрозбирального крана при розбиранні рейкових ланок, ця ближня перетяжка пакетів повинна здійснюватись за час зняття рейкової ланки.

В ході подальшої роботи всі платформи середньої частини, таким чином,, будуть завантажені перетягнутими на них пакетами старопридатних рейкових ланок.

Після завантаження їх відчіпляють від колієрозбирального крана, моторною платформою перевозять до основного состава колієрозбирального поїзда, І причіпляють до нього. Вантажними лебідками пакети рейкових ланок перетягуються на побіжні платформи основного состава (далека перетяжка). Після цього звільнені від пакетів платформи моторною платформою подають до розбирального крана колієрозбирального поїзда і технологічний цикл повторюється.

Колієукладальний кран при укладанні чергової рейкової ланки захоплює її своєю траверсою і крановим візком підіймає ланку зі своєї платформи, виносячи її поперед себе, та опускає на баластну призму.

Після з’єднання на баластній призмі опущеної рейкової ланки з раніш укладеною кран наїжджає на неї, а в цей час кранові візки переміщуються назад для строповки нової рейкової ланки. Кран піднімає її догори з одноразовим виносом уперед себе, і так до останньої ланки.

В цей час пакет рейкових ланок з ближньої до крана платформи подається на платформу крана.

При добрій організації праці додаткового часу на перетяжку пакетів не знадобиться.

Для забезпечення безперервної безупинної роботи колієрозбирального крана необхідно, щоб протягом цього циклу чи часу оберту головного состава витрачалось якомога менше часу на формування наступного пакета ланок на платформі розбирального крана чи укладання наступного пакета укладального крана.

4.7.1 Опоряджувальні роботи

Па першій ділянці на третій день роботи не ведуться. На четвертий день починаються виправні роботи після очищення щебеню та опоряджувальні роботи

Спочатку 5 монтерів колії розбирають тимчасовий переїзний настил. Після їх закінчення вони встановлюють, фарбують колійні знаки та укладають стелажі для покілометрового запасу. Потім машина ВПО-3000, яку обслуговують 7 машиністів, виконує суцільне виправлення колії з підбиванням шпал. Слідом за нею машина Unimat — 08 рихтує криві відповідно до розрахунків (її обслуговують 5 машиністів). За нею струг-снігоочисник СС-І, який обслуговують 2 машиністи, зрізає узбіччя, очищує кювети, частково збирає баласт з укосів, насипів та виїмок, Слідом за стругом машина КОМ-300 виконує аналогічну роботу в місцях, де наявні перешкоди для струга (її обслуговують 4 машиністи).

За нею грейферним краном завантажуються на платформи шпали, які відірвалися під час заміни рейко-шпальної решітки. Його обслуговують 2 монтери колії та 1 машиніст. Слідом хопер-дозаторна вертушка, яку обслуговують 2 монтери колії та 2 машиністи, вивантажує баласт у місцях його нестачі. Щебінь вивантажується на кіпці шпал, а в середину колії тільки в місцях зарядження і розрядження машини RМ-80. Потім рухається динамічний стабілізатор, то виконує ущільнення баластової призми. Його обслуговують 3 машиністи. За ним вакуумний навантажувач баласту ВНБ прибирає зайвий баласт біля опор контактної мережі, сміття після очищення лотків і влаштовує виходи із кюветів. Його обслуговують 2 машиністи. Сміття ВНБ завантажує у спецсостав, що обслуговують 2 машиністи. Машина Duomatic 09-32 виконує суцільне виправлення і рихтування колії з підбиванням шпал, її обслуговують 4 машиністи. Одночасно бульдозер-екскаватор очищує нагірні канави і планує грунт. Після закінчення роботи грейферного крана та хопер-дозаторної вертушки 4 монтери колії приєднуються до 5 монтерів колії та разом завершують встановлення, фарбування колійних знаків та укладання стелажів для покілометрового запасу. Після перерви вони укладають тимчасовий переїзний настил. Слідом 2 монтери колії очищують опори контактної мережі від залишків баласту, а після цього виконують планування нагірних канав на першій ділянці Ці роботи виконуються також на 6-й, 9-й і 11-й дні

Па п’ятий день виконується вивантаження плітей на першій та на частині другої ділянки На сьомий день виконується вивантаження плітей безстикової колії на другій і на половині третьої ділянки. На десятий день пліті вивантажуються на частині третьої ділянки, що залишилася, на четвертій і на п’ятій ділянці

Чотири хопер-дозаторні вертушки, у кожній з яких по 25 вагонів, вивантажують баласт на 4-й, 6-й, 9-й, 11-й дні довгострокового «вікна» на фронті 2500 м щоденно. Слідом за вертушкою машина Duomatic 09-32 виконує суцільне підбивання колії.

4.8 Складання відомості витрат праці на виконання ремонтно-колійних робіт з побудовою графіка основних робіт і графіка робіт по днях

При складанні технологічних процесів на колійні роботи визначається кількість робітників у бригаді та витрати часу на роботу машин і механізмів. Для цього використовуються типові технічні норми часу, які показують витрати праці для виконання одиниці роботи, яку в свою чергу називають вимірювачем. Норми часу для робіт, які виконуються бригадою, групою або однією людиною, вимірюються в людино-хвилинах; для робіт, які виконуються з використанням машин і механізмів, в машино-хвилинах.

Розрахунок витрат праці на виконання ремонтно-колійних робіт (модернізації колії) оформлюється у вигляді відомості стандартної форми (табл.4.2).

Складання відомості витрат праці здійснюється наступним чином.

В колонку 2 вносять найменування всіх робіт по визначеній (прийнятій) технологічній послідовності виконання даного виду ремонту. При цьому їх розділяють на підготовчі, основні та опоряджувальні. При необхідності основні роботи можуть розділятись на роботи, що виконуються до “вікна”, і роботи, що виконуються у “вікно», та роботи, що виконуються після “вікна».

В колонки 5 і 6 вносять норми витрат праці робочих і норми часу роботи машин в розрахунку на вимірювач, який приводиться в колонці 3. Для цього використовуються типові технологічні процеси і норми.

В колонку 4 в розрахунку на вимірювач, що наведений в колонці 3, вносять обсяги робіт по кожній операції технологічного процесу виконання ремонтно-колійних робіт, які розраховують для ділянки довжиною, що дорівнює фронту робіт у “вікно». При необхідності використовують питомі обсяги робіт, а також проводять відповідні розрахунки.

Число ланок колії:

,

де — довжина фронту робіт у “вікно”;

— довжина ланки колії, яка знімається з колії або укладається в колію.

Число стиків колії:

.

Число стиків ниток:

.

Число стикових болтів:

,

де п — число отворів в стикових накладках.

Число різань (при розрізанні безстикових рейкових плітей на ланки):

,

де — довжина ланки, на яку розрізають безстикові рейкові пліті.

Для залізобетонних шпал, що укладаються в колію, число шпал:

,

де , — епюра шпал відповідно в прямих (1840 шт/км).

В колонку 7 табл.4.2 заносять витрати праці на кожну роботу, які розраховують за формулою

,

де — обсяг кожної роботи (колонка 4);

— технічна норма витрат праці (колонка 5).

Значення колонки 8 табл.4.2 отримують з виразу

,

де — поправочний коефіцієнт, що враховує витрати часу на відпочинок, переходи в робочій зоні, пропуск поїздів, розраховується в п.4.4

Для тих операцій, у виконанні яких приймає участь машина, в колонку 11 вносять тривалість роботи машини, яку розраховують за формулою

,

де — обсяг роботи, показаний в одиницях вимірювача, прийнятого в технічній нормі часу (км, м, ланка);

— технічна норма часу роботи машини на вимірювач, маш. — хв (колонка 6).

Час роботи бригади монтерів колії:

,

де — технічна норма витрат праці на вимірювач, люд. — хв.;

— кількість робочих у бригаді.

У випадку, коли відомий час роботи бригади, кількість монтерів колії розраховується за формулою

.

Число монтерів колії, які приймають участь у роботах, що виконуються за допомогою машин:

,

де — число механіків, що обслуговують машину, приймається з довідкових даних;

— кількість робочих, що необхідна для виконання даної роботи. Визначається з виразу:

,

де — витрати праці по даній роботі (колонка 8);

— час роботи машини на даній роботі (колонка 11).

Визначене число монтерів колії, заноситься в колонку 9. В колонку 10 заноситься час роботи робочих. При виконанні робіт машиною час в колонці 10 дорівнює відповідному часу в колонці 11. При виконанні роботи вручну час її виконання уточнюється з урахуванням округлення числа робочих цілому числу з виразу

,

де — округлене до цілого число робочих, яке заноситься в колонку 9.

В колонці 12 вказується число монтерів колії з їх табельними номерами та число механіків. Чисельність бригади 5ё15 монтерів колії.

Крім зазначеного, по 7 і 8 колонках виконується підсумковий розрахунок витрат праці окремо для підготовчих, основних робіт до “вікна”, у “вікно», після “вікна” та для опоряджувальних робіт, а також сумарні витрати праці по всіх видах робіт.

Складання відомості витрат праці на виконання ремонтно-колійних робіт виконується одночасно з побудовою графіка основних робіт і графіка робіт по днях.

Таблиця 4.2 — Відомість витрат праці за технологічними нормами

№ п/п

Найменування робіт

Вимірювач

Кількість робіт

Технічна норма на вимірювач

Витрати

праці,

люд. — хв.

Кількість робітників

Тривалість,

хв.

Кількість та табельні номери монтерів колії, кількість механіків

витрат праці, люд. — хв.

часу роботи машин, маш.-хв.

на роботу

на роботу з урахуванням непродуктивних витрат

роботи

роботи машин розрахункова)

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

1. Підготовчі роботи (αп= 1,24)

1

Розбирання переїзного з. — б. настилу, укладання тимчасового дерев’яного (автокран)

м2 настилу

7

33,5

6,7

234,5

281,4

4

70,4

70,4

4 (7-10)

2

Вирізання міжколійя ЩОМ-МФ

км

0,9

230

46

207,0

256,7

5

51,3

51,3

5маш.

3

Очищення колії від сміття СМ-2

км

0,9

36

12

32,4

40,2

3

13,4

13,4

3 маш.

4

Робота поливального поїзда

км

0,9

60

30

54,0

67,0

2

33,5

33,5

2маш.

Разом

645,3

2. Основні роботи (αосн = 1,14)

1

Закриття перегону, пробіг машин до місця робіт, знімання напруги в контактній мережі

хв.

—

—

10

—

—

—

—

—

—

2

Розбирання тимчасового переїзного настилу

м2 настилу

7

7,2

—

50,4

57,5

4

14,4

—

4 (5-8)

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

3

Розболчування стиків, знімання накладок

болт

296

1,13

—

67,8

77,3

4

19,3

—

4 (1-4)

4

Розбирання колії УК-25/9-18

ланка

36

28,5

1,9

1026,0

1169,6

15

78

78

10 (12-21) і 5 маш.

5

Підготовка місця зарядки

ЩОМ-4 і

ВПО-3000

місце

1

482,0

357,2

—

482,0

357,2

549,5

407,2

8

10

54,9

40,7

—

8 (1-8)

10 (13-22)

6

Розпушування баласту трактором розпушувачем

км

0,9

75

75

67,5

77,0

1

77,0

77,0

1 маш.

7

Планування баласту автогрейдером

км

0,9

75

75

67,5

77,0

1

77,0

77,0

1 маш.

8

Укладання колії УК-25/9-18

ланка

36

39,9

1,9

1436,4

1637,5

21

78

78

15 (22-36) і 6 маш.

9

Постановка нормальних стикових зазорів (трактор з торцевою плитою)

стик колії

37

5,7

1,9

210,9

240,4

10

Постановка накладок і зболчування стиків електрогайковим ключем

стик колії

37

18,2

—

673,4

767,7

10

78

—

10 (37-46)

11

Зарядка ЩОМ-4

місце

1

165

15

165

188,1

11

17,1

17,1

5 (1-5) і 6 маш.

12

Очищення щебеню ЩОМ-4

км

0,9

435,6

39,6

392,0

446,9

11

40,6

40,6

5 (1-5) і 6 маш.

13

Підготовка місця зарядки

ЩОМ-4 і

місце

1

352,0

—

352,0

401,3

14

28,6

—

5 (1-5) і 6 маш.

14

Розрядка ЩОМ-4

місце

1

143

13

143,0

163,0

11

15

15

5 (1-5) і 6 маш.

15

Поправка шпал по мітках

шпала

30

4,28

—

128,4

146,4

3

78

—

2 (11-12) і 1 мех.

16

Рихтування колії з постановкою на вісь РГУ-1 (20%)

м

165

0,575

0,115

94,9

108,2

5

78

—

4 (6-10) і 1 мех.

17

Заготівля й укладання рейкових рубок

рубка

2

64,21

—

128,4

146,4

6

29,3

—

4 (29-34)

18

Вивантаження щебеню з ХДВ

м3

630

0,56

0,14

277,2

316,0

6

52,7

52,7

4 (29-32) і 2 маш.

19

Виправка, рихтування і суцільне підбивання колії ВПО-3000

км

0,9

237,3

33,9

213,6

243,5

7

34,8

34,8

7 маш.

20

Засипання торців шпал ХДВ

м3

90

0,56

0,14

46,5

53,0

4

13,3

13,3

2 (33-34) і 2 маш.

21

Приведення ВПР-1200 у робоче положення

місце

1

25,2

8,4

25,2

28,7

3

9,6

9,6

3 маш.

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

22

Вибіркова виправка колії ВПР-1200

шпала

166

0,2136

0,0711

35,5

40,4

3

13,5

13,5

3 маш.

23

Приведення ВПР-1200 у транспортне положення

місце

1

18,9

6,3

18,9

21,5

3

7,2

7,2

3 маш.

Разом

7356,0

3. Опоряджувальні роботи (αоп= 1,24)

1

Укладання тимчасового переїзного настилу

М наст.

7

13

—

91

109,2

4

27,3

—

4 (1-4)

2

Засипання торців шпал вручну після машинного рихтування

м

900

0,58

—

478,5

574,2

2

261

—

2 (5-6)

3

Підрізання баласту з-під підошви рейки вручну

м

900

1,93

—

1592,3

1910,7

7

261

—

7 (7-13)

4

Зрізання обочини, очищення кюветів і прибирання баласту з укосів стругом: — у виїмці — на насипу

км

км

0,165

0,66

184 67,8

92

33,9

30,4

44,7

36,4

53,6

2

18,2

26,8

18,2

26,8

2 маш.

5

Підтягування

стикових болтів

болт

272

0,52

—

141,4

169,7

4

42,4

—

4 (11-14)

6

Очищення кюветів КТМ у місцях перешкод для струга

м3

8

1

0,5

8,0

9,6

2

4,8

4,8

2 маш.

7

Зрізання обочини і прибирання грунту КТМ у виїмці у місцях перешкод для струга

м3

25

1

0,5

25,0

30,0

2

15

15

2 маш.

8

Зрізання обочини і прибирання грунту на насипу КТМ у місцях перешкод для струга

м3

25

1

0,5

25,0

30,0

2

15

15

2 маш.

9

Приведення ВПР-1200 у робоче положення

місце

2

25,2

8,4

50,4

60,5

3

20,2

20,2

3 маш.

10

Суцільна виправка і рихтування колії в прямих машиною ВПР-1200

шпала

1214

0,1674

0,0558

203,2

243,9

3

78,3

78,3

3 маш.

11

Суцільна виправка і рихтування кривих за розрахунком

машиною ВПР-1200

М колії

165

0,939

0,313

154,9

185,9

3

62,0

62,0

3 маш.

12

Приведення ВПР-1200у транспортне положення

місце

2

18,9

6,3

37,8

45,4

3

15,1

15,1

3 маш.

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

Стабілізація колії динамічним стабілізатором

км

0,9

101,7

33,9

83,9

100,7

3

35,6

35,6

3 маш.

14

Підтягування закладних і клемних болтів ПМГ

1000 шпал

1,518

137,43

45,81

208,6

250,3

3

83,4

83,4

3 маш.

15

Вивантаження щебеню зХДВ

м3

180

0,56

0,14

92,4

110,9

4

27,7

27,7

2 (14-15) і 2 маш.

16

Розбирання тимчасового переїзного настилу

м2 наст.

7

7,2

—

50,4

60,5

4

15,1

—

4 (11-14)

17

Укладання тимчасового переїзного настилу

м2 наст.

7

13

—

91

109,2

2

27,3

—

2 (9-10)

18

Опорядження баластної призми і планування міжколійя швидкісним планувальником

км

0,9

96

48

79,2

95,0

2

47,5

47,5

2 маш.

19

Очищення закритих водовідвідних залізобетонних лотків

М лотка

41

10,67

—

437,5

525,0

4

131,25

—

4 (15-18)

20

Відновлення закритих водовідвідних залізобетонних лотків

М лотка

21

272,8

—

5728,8

6874,6

7

982,1

—

7 (21-27)

21

Ремонт переїзду з укладанням залізобетонних

плит

переїзд

0,9

419

—

76,3

91,5

3

30,5

—

3 (15-17)

22

Прибирання зайвого баласту біля опор контактної мережі, сміття після очищення лотків і улаштування виходів із кюветів (АГД з причепом УП-4)

м3

23

9,4

4,7

216,2

268,1

4

67,0

67,0

2 (16-17) і 2 маш.

Разом

12660,5

Усього

20661,8

Рис.4.7 Графік виконання основних робіт у “вікно”.

Рис.4.8 Графік розподілу робіт по днях.

5. Основні показники технологічного процесу

Після розробки технологічного процесу оцінюються основні техніко-економічні показники.

До основних показників, при оцінці ефективності технологічного процесу, відносять необхідну тривалість часу «вікна», що дається для виконання основних робіт та її порівняння з можливою, при цьому можуть бути такі умови:

якщо — створюються найкращі умови для виконання колійних робіт прийнятого обсягу у «вікно», тому що в графіку руху поїздів є деякий резерв часу на непередбачені обставини;

якщо — в цьому разі необхідно розробляти додаткові спеціальні організаційно-технічні умови з тим, щоб виконались умови ; тільки в цьому випадку для виконання необхідних робіт у. «вікно» буде виділений необхідний час.

Крім цього порівняння, для оцінки розробленого, технологічного процесу необхідно знайти годинний виробіток в розраховане «вікно» при прийнятому фронті робіт

В техніко-економічній оцінці технологічного процесу суттєве місце займає порівняння у використанні сучасної техніки, використанні кількості працівників та за який час є можливість виконати річний обсяг робіт з ремонту колії.

При даному порівнянні велике значення має те, яка конструкція колії укладається при капітальному ремонті, від чого залежить час окупності витрат при її експлуатації.

6. Заходи з охорони праці

При роботі на електрифікованих ділянках постійного або перемінного струму напруга з контактної мережі повинна бути знята на весь період роботи машин, а контактна мережа на місці роботи заземлена.

Відповідальність за дотримання правил з техніки безпеки при роботі кожної машини несе її начальник.

Під час приведення несучої рами машини з транспортного в робоче положення (при зарядці) і з робочого в транспортне (при розрядці) пропускання поїздів по сусідній колії не допускається. На період пропускання поїздів по сусідній колії робота машини повинна бути припинена.

При роботі із застосуванням укладальних кранів слід дотримуватися таких правил техніки безпеки. Пакети ланок, що покладені на платформу, повинні бути надійно закріплені від поздовжнього і поперечного зсувів. Всі роботи з пересування крана, підйому ланок, перетягування пакетів виконують за командою начальника укладального (розбирального) поїзда з попередньою подачею звукового сигналу. Забороняється: виконувати роботи перед розбиральним поїздом і позаду укладального поїзда на відстані ближче 25 м, знаходитися на піднятій ланці, переходити і знаходитися під піднятою ланкою, а також на відстані ближче 1 м збоку від ланки. При розташуванні останньої на висоті більше 2 м від землі не можна перебувати на відстані ближче 4 м збоку від ланки під час підняття її для перевертання, а також знаходитися перед пакетами рейкових ланок при їх транспортуванні і роботі крана.

Усі робітники, що обслуговують колієукладальні поїзди, при перетяту-панні пакетів повинні відійти від натягнутих канатів не менше ніж на 10 м) 1, ля запобігання сходів кранів з рейок необхідно ставити гальмові башмаки на третій шпалі від кінця ланки, що покладена у колію. При виявленні несправностей у гальмах лебідок, у екіпажній частині, кінцевих вимикачах вантажозахватних пристроїв, сигналах колієукладальні машини до роботи не допускаються. Супроводження колієукладачів у складі господарчих поїздів від бази до місця робіт дозволяється тільки машиністу крана.

При роботі із застосуванням щебенеочищувальної машини необхідно дотримуватися таких правил техніки безпеки. Перед виконанням зарядки-розрядки щебенеочищувальної машини, а також перед пуском робочих органів машиніст повинен попереджати про це керівника робіт і робітників, що знаходяться поблизу, звуковим сигналом.

При підйомі або опусканні ножа поворотним краном забороняється наближатися до нього на відстань менше 2 м.

При переведенні робочих органів машини з транспортного положення в робоче та навпаки не можна знаходитися біля стійок несучої рами і роторного пристрою.

Під час роботи машини не можна стояти або ходити по узбіччю і міжколійю поблизу щебенеочищувального пристрою, а також наближатися до нього попереду або позаду на відстань до 5 м. Під час зарядки або розрядки щебенеочищувального пристрою рейки піднятої колійної решітки необхідно підтримувати захисними захоплювачами.

Виконання колійних робіт попереду і позаду машини ВПО-3000 дозволяється на відстані не ближче 50 м. Перед початком робіт на сусідніх коліях бригада, що обслуговує машину ВПО-3000, повинна дізнатися у керівника робіт про найбільший дозволений виліт крил дозатора і планувальника.

При зарядці і розрядці останніх сусідні колії необхідно огороджувати сигналами зупинки.

Не допускається робота колійних машин у темний час доби при відсутності необхідного освітлення, під час сильного туману або при грозі. Машиністу, помічнику, операторам, дорожнім майстрам і іншим працівникам заборонено знаходитися в міжколійні поруч з машиною.

При експлуатації машин забороняється користуватися відкритим вогнем на машині і поруч з нею; сходити і сідати на ходу машини, усувати несправності пневматичних і гідравлічних пристроїв, що знаходяться під тиском; підніматися на дах машини на електрифікованій ділянці; ремонтувати й усувати несправності робочих органів, що знаходяться в піднятому і незастопореному стані.

Для перевірки пристроїв, що служать для заземлення машин, необхідно вимірювати в них опір не рідше чотирьох разів на рік. Ізоляцію електроустаткування рекомендується оглядати не рідше одного разу на тиждень і перевіряти мегомметром не рідше одного разу на місяць. Забороняється приступати до роботи при наявності несправностей у машині.

Список літератури

  1. Правила технічної експлуатації залізниць України: ЦРБ/0004, — К.: Транспорт України, 1995. — 256 с.

  2. Путевое хозяйство / Под ред. И.Б. Лехно. — М.: Транспорт, 1990. — 472 с.

  3. Технология, механизация и автоматизация путевых работ / Под ред. Э.В. Воробьева. — М.: Транспорт, 1996. — 375 с.

  4. Положення про проведення планово-запобіжних ремонтно-колійних робіт на залізницях України: ЦП/0059. — К.: Транспорт України, 2000. — 25 с.

  5. Правила і технологія виконання робіт при поточному утриманні залізничної колії: ЦП/0084 — Транспорт України, 2002. — 156 с.

  6. Інструкція з забезпечення безпеки руху поїздів при виконанні колійних робіт: ЦП/0067. — Д.: Арт-Прес, 2001. — 132 с.

  7. Збірник типових технологічних процесів капітального та середнього ремонту залізничної колії. — Д.: Арт-Прес, 2000. — 108 с.

  8. Збірник типових технологічних процесів комплексно-оздоровчого ремонтів залізничної колії. — К.: Транспорт України, 1997. — 60 с.

  9. Інструкція по устрою та утриманню колії залізниць України: ЦП/0050. — К.: Транспорт України, 1995. — 256 с.

  10. Волков В.Н. Путевое хозяйство: Пособие по дипломному проектированию. — М.: Транспорт, 1990. — 176 с.

Додаток

Реферат: Григорий Распутин

Григорий Распутин

Скотский доктор

Первые проявления необычайных «экстрасенсорных» талантов Григория Распутина относятся к раннему детству, когда он был деревенским «духовным ветеринаром» и лечил «внушением» заболевшую скотину. Пить Григорий начал с 15 лет. Это был наглый, буйный любитель драк и сквернословия. Он даже поколачивал своего папашу, однажды вырвав у него в пьяном виде клок бороды. Сено украсть, чужие дрова увезти — было его делом. В 19 лет Григорий женился на 23-летней светловолосой черноглазой девушке Прасковье Дубровиной. Но остепениться и не подумал, пьянства, кражи и всякие грязные истории с собутыльниками и деревенскими девками усилились. Однажды, будучи пойманным на месте преступления, Григорий был сильно избит и отведен в волостное правление. Против него было возбуждено дело. Григорий решил не испытывать судьбу и отправился в Верхотурский монастырь.

Похотливый пилигрим

С паломничества в монастырь, где Распутин пробыл три месяца, начинается новый период его жизни. В монастыре он знакомится с сектой хлыстов. Хлысты считали, что человек должен вначале согрешить, а уже потом искупать свои грехи. У них было множество странных сексуальных традиций и обрядов. Эти обряды, собственно, были не чем иным, как обыкновенными оргиями со сменой партнеров. Особенно понравилась Григорию теория хлыстов, что грехи можно искупать с помощью секса.

Из монастыря Григорий возвратился совершенно другим человеком: он бросил пить, курить, есть мясо, стал сторониться людей, усердно молиться и овладевать церковно-славянской грамотой. Он поэтически объяснял свое преображение видением ему в поле Казанской Божьей Матери, которая заплакала живыми слезами и возопила: «Григорий! Иди странствуй, очищай людей от грехов и снимай с них страсти». Но односельчане решили, что их Гришка просто хочет укрыться от следствия по делу о кражах, другие полагали, что решающее влияние на Григория оказал удар колом по голове. Ближе всех к истине, вероятно, был его отец, Ефимий Андреевич, объяснявший чудесные изменения, произошедшие с его сыном, ленью и желанием избежать тяжелого крестьянского труда. Григорий забросил семью, хозяйство и пошел странствовать.

На третий год после исчезновения Распутина среди крестьян пошли слухи о некоем страннике. Рассказывали, что он уже открылся рыбакам, что послан Богом и несет в себе Дух Святой. Говорили, что удивительный странник удаляется в лес с привлекательными девушками и женщинами справлять особый божественный ритуал. Они разжигают большой костер и усердно молятся. Окончив молитву, странник обнимает женщин, ласкает их, а потом все танцуют и поют вокруг костра до тех пор, пока женщины не начнут сильно шататься. Тогда чужак восклицает: «Смиритесь во грехе! Испытайте плоть!» Дальше во тьме ночного леса пилигрим совершает страшные грехи.

Когда Григорий Распутин вернулся в свое село Покровское, он стал еще более странным, чем был прежде. В Покровском скоро поняли, что тот пилигрим, о котором ходила молва, и есть их односельчанин Григорий Распутин. Они потешались над ним и между собой называли «Гришкой-святым». «Чрез бабу — в люди» Постепенно слава нового и весьма своеобразного «проповедника» росла, а умный и хитрый Григорий умело и ловко пользовался ею. Из «Гришки» он превратился в «старца» и «отца Григория». Позже в своем дневнике Распутин писал: «И много я думал о том, откуль почет мне придет? И после большого расположения постиг: моя дорога и почести — чрез бабу. Потому в бабе — дух живее, шуму она более делает, а без шуму — ни Бога, ни почести не сделать!» И стал Григорий свою умопомрачительную карьеру делать «чрез бабу». В 1903 году он так славно «утешил» недавно овдовевшую тобольскую купчиху-миллионершу Башмакову, что она составила «старцу» мощную протекцию, отвезя его в Казань.

По рекомендательным письмам казанских духовных лиц Григорий попадает в Петербург, где очаровывает ректора духовной академии, несмотря на то, что тот уже был наслышан, как Распутин в Казани «на бабе ездил». Входит он в доверие и к царскому духовнику Феофану. Они вводят Распутина в аристократические салоны Петербурга, проявлявшие в ту пору повышенный интерес к мистико-религиозным вопросам. Затем он знакомится с любимой фрейлиной и подругой царицы Анной Вырубовой. Вырубова была фанатично предана Григорию, и до конца своих дней он представлялся ей в виде святого человека, бессребреника и чудотворца. В салонах слава Григория стремительно росла. Ему достаточно было появиться, чтобы поразить и очаровать это праздное, легковерное общество, предающееся самым бессмысленным фокусам оккультизма. Он стал экзотическим десертом, которым «угощали» в шикарных гостиных. А в ноябре 1905 года Распутин был представлен царской чете.

Друг царской семьи

Завоевание сердца императрицы Александры Федоровны происходило через Анну Вырубову («Аннушку», как называл ее Григорий), но основной надежный аргумент в пользу «отца Григория» случился позже. Наследник престола Алексей страдал гемофилией (несворачиваемостью крови) — тяжелой и неизлечимой болезнью. Несколько раз, когда Алексей находился при смерти и врачи были бессильны, Распутину одной лишь молитвой и внушением удавалось спасти наследника. Это тут же сделало его знаменитым и привело к необычайному возвышению при царском дворе. Александра Федоровна стала называть его «Друг» и боготворила, как святого. Царь вначале пытался сопротивляться чарам сибирского крестьянина, но был вынужден под влиянием своей любимой Алике тоже поверить в «Друга». Постепенно влияние «старца» стало выходить за пределы царской семьи. Ни одно крупное назначение не обходилось без совета «Друга». Никто не мог надеяться на министерский пост, если он не прошел «испытание» через Распутина. Способ, каким этот «крестьянский канцлер» проверял кандидатов на должность, был прост: Григорий приходил к испытуемому, несколько минут пристально смотрел ему в глаза, и на этом экзамен кончался.

В компании «распутинок»

Но нигде характер Григория Распутина не проявлялся с такой силой и яркостью, как в алькове. Несомненно, он был одним из наиболее удачливых сексуальных авантюристов в истории. Заниматься сексом с этим немытым крестьянином, у которого была неряшливая борода, жирные волосы и грязные руки с «траурными» ногтями, было чем-то абсолютно новым, ранее неведомым и необычайно волнующим. Дамы собирались в его квартире и ждали в очереди приглашения в его постель, которую сам Распутин называл «святая святых». Вокруг «старца» образовался довольно обширный круг его рьяных поклонниц, куда входили дамы петербургского света и полусвета. Они боготворили его и составили целую свиту, получив название «распутинок». Кто отдается этому Богу, сам становится божественным, соприкасаясь с его телом!» — заявляла Ольга Лохтина, жена государственного советника. Распутин стал таким модным и приобрел такую известность, что даже мужья женщин, с которыми он уже переспал, нисколько не стесняясь, хвалились друг перед другом, что их жены уже «были с этим невероятным Распутиным». Квартира «старца» в доме 64 по Гороховой улице, где он проживал, превратилась в сочетание чиновной канцелярии и притона. С раннего утра до позднего вечера в прихожей толпились просители, а в комнатах устраивались шумные застолья с обильными возлияниями, часто перерастающие в оргии. Практически в любой момент можно было найти Распутина в зале, окруженного своими «ученицами». Одна из них обычно сидела у него на коленях, он гладил ее волосы и шептал в ухо что-то о «таинственном воскресении» и спасении через грех. Затем он начинал петь, песню подхватывали присутствующие. Вскоре все начинали танцевать какой-то дикий и безумный танец. За этим начинались походы в «рабочий кабинет» Григория, где стояла «святая святых». Выпроваживал Распутин даму из своего «рабочего кабинета» обычно словами: «Ну, ну, матушка, все в порядке». Не так страшен черт…

Однако, вопреки всеобщему мнению и многообразию мифов, реальный Распутин отнюдь не был той сексуальной машиной, которой пытаются его представить. Напротив, он был человеком с резко сниженной потенцией. Сам Григорий неизменно настаивал на своей «бесстрастности» (сексуальном слабосилии), говоря, что ему безразлично, к чему прислониться — «к бабе или чурбану». «Пришло -закружило… прошло — стошнило, придет, закружит и отпустит и нет в этом для меня ни греха, ни радости», — вот несколько странное отношение Распутина к собственному половому влечению. Распутин действительно рвался к завоеванию как можно большего числа женщин (ибо «чрез бабу почет придет»), однако сама технология «завоевания» выглядела весьма своеобразно. По словам одной из его «распутинок», Григорий — «совершенно особенный человек», ибо дает женщине «такие ощущения, что наши мужчины ничего не стоят». Что же это за сверхъестественные ощущения, которые был не в состоянии дать женщине аристократ?

Досье Илиодора

Собравший на Распутина обширное «сексуальное досье» монах Илиодор — бывший его приятель, а потом ярый враг — подразделял всех жертв его «половой агрессии» на четыре категории. К первой относились те, кого Распутин только целовал и водил мыться в баню, ко второй — те, к кому он определенным образом прикасался, к третьей — те, из кого Распутин «изгонял беса», и лишь к четвертой относились те, с кем Распутин совершал грех плотского совокупления. Женщин, относящихся к первой категории, Илиодор насчитывает «сотни, а в монастырях женских, куда старец Григорий любил заглядывать, их не перечтешь». Представительниц второй группы — с кем Григорий «радел» — также было очень много. Ни «радения», ни «изгнания беса» телесными совокуплениями все же не являлись. Распутин ограничивался любовными ласками в весьма широком диапазоне, включая «самые невероятные» их формы. В исключительных по разнообразию форм ласках и крылся секрет тех «особенных ощущений», которыми одаривал Распутин своих поклонниц и пациенток. Сам Распутин категорически настаивал на том, что лечит женщин именно лаской, а не телесным соитием. «Вот, которые ерники брешут, што я с царицей живу, — говорил Распутин одной своей поклоннице. — А того, лешие, не знают, што ласки-то много поболе этого есть. Да ты сама поразмысли про царицу? На черта ей мой х…?»

Ласки без соития

Сценарий сексуальных нападений Распутина на женщин был всегда один и тот же: словесные домогательства, поцелуи, хаотичные прикосновения к интимным частям женского тела, срывание одежды, а в итоге… холодный «монашеский поцелуй» и страстная совместная молитва. Если «жертва» начинала сопротивляться, Распутин был готов в любой момент легко прекратить свое, казалось, безудержное наступление и вообще перевести разговор на другую тему. Когда обстановка к тому располагала, Распутин заранее подготовлял женщину к необычности форм своего сексуального захвата. «Да ты знаешь ли, в чем жизнь-то? — внушал он очередной своей «ученице». — В ласке она, а только ласкать-то надо по-иному, не так, как эти ерники-то ваши. Они ласкают для своего тела, а я вполовину и для духа, великая тут сила. Да друга какая за таку ласку што хошь сделает. Душу свою отдаст…» Спрашивается: зачем Распутину необходимо было тратить столько энергии на то, чтобы уговорить женщину «отдаться», если он заранее знал, что не в состоянии показать себя полноценным партнером? Во-первых, при помощи постоянных любовных игр, никогда не завершающихся половым актом, Распутину удавалось удерживать под своим влиянием значительное число сексуально экзальтированных и страстно влюбленных в него женщин, в том числе Анну Вырубову и Александру Федоровну. Во-вторых, частое обновление сексуальных впечатлений компенсировало Распутину отсутствие у него полноценного полового влечения. «Любовь глазами» вообще была одним из излюбленных занятий Распутина. Помимо сексуальных игр и разглядывания женщин суррогатами полового удовлетворения являлись самозабвенные танцы, легкость исполнения которых приводила в восторг даже мастеров императорского балета, и комплекс садомазохистских переживаний. Так, при омовении своих ног Распутин заставлял женщин раздеть себя и самим раздеться догола. «Может ли быть больше унижения для женщины, когда она, будучи сама обнаженной до полной наготы, моет ноги голому мужчине». По праздникам Распутин особо тщательно смазывал свои сапоги дегтем, «чтобы приходящие с поздравлениями, валяющиеся у его ног элегантные дамы побольше бы испачкали свои шелковые платья». Когда же требовались более острые садистские ощущения, Распутин прибегал к легкому рукоприкладству.

Не совсем импотент

В списке  Илиодор не смог привести ни одного стопроцентно убедительного примера телесного совокупления Распутина с женщинами. Довольствуясь лишь слухами, Илиодор перечисляет 12 «жертв плотского совокупления», да и те вызывают сомнения. Все же Распутин не был абсолютным импотентом. Это подтверждается наличием у него детей (хотя своего первенца Григорий смог произвести на свет лишь на десятом году семейной жизни). У Распутина, правда, было две фактических жены: «покровская» Прасковья и «петербургская» Дуня Бекешова. Но и с ними, судя по всему, полной сексуальной гармонии не наблюдалось. «Я всех одинаково люблю», — говорил Распутин о женщинах. Но однажды как-то заявил: «Только две женщины в мире украли мое сердце — то Вырубова и Сухомлинова». Однако ни та, ни другая любовницами Распутина не являлись. Была, правда, еще некая персона, к которой Григорий испытал настоящую слепую влюбленность. Но об этом — чуть позже. Едва ли не с большим удовольствием, чем смазливых молодух, Распутин «исцелял» мужчин. Гомосексуальное начало было растревожено в нем еще в молодые годы, когда в Верхотуринском монастыре его несколько ночей подряд домогались и чуть было не изнасиловали отцы Сергий и Иосиф. «Я не собираюсь участвовать в ваших извращениях!» — патетически воскликнул Григорий и бросился наутек. Так он рассказывал сам. Однако в дальнейшем гомосексуальная тенденция получила развитие, и влечение Распутина к мужчинам было даже более сильным, чем к женщинам.

Манящий взгляд

Если судить о Григории Распутине по фотографиям, то трудно понять, как мог этот не слишком привлекательный крестьянин вызывать к себе такие сильные чувства. Его длинные, всегда умасленные волосы небрежно разделялись посередине на пробор. На голове выше лба виднелась небольшая плешь, образовавшаяся от удара, когда его били. Но самыми замечательными у Распутина были глаза. Голубые, близко поставленные, они мигали очень редко и излучали магнетизм. Редко кто выдерживал его тяжелый, пронизывающий взгляд. Этот взгляд особенно действовал на женщин: впечатлительные натуры под взглядом этих глаз начинали биться в истерике. Все возрастающая сила Распутина становилась опасной. После вхождения Григория в царскую семью вокруг него стали плестись интриги. Высшее петербургское общество вдруг прозрело, со всех сторон на Распутина стали сыпаться обвинения и проклятия. Люди, обеспокоенные судьбой империи, пытались любой ценой избавиться от ненавистного «святого черта», как называли Григория газеты, роковому влиянию которого приписывали многие беды страны. От Распутина пытались откупиться, на него готовились покушения, составлялись заговоры. «Смерть возле меня, — говорил Григорий. — Она ко мне лезет, как потаскуха. Уже много раз я ее гнал. Потому у меня своя звезда сияет». Летом 1914 года на Григория вдруг набросилась безносая нищенка и солдатским тесаком попыталась оттяпать его «мужское достоинство». Это была Хиония Гусева, некогда «обиженная» Григорием сифилитичка. У Распутина оказалась поврежденной нижняя часть живота, но «достоинство» осталось при нем. Распутин принимал судорожные попытки остаться на плаву, начал пить. В марте 1915 года, находясь в Москве, он посетил ресторан «Яр». Сначала он во всеуслышание рассказывал о своих сексуальных похождениях в Петрограде, потом обнажил свои половые органы и заявил, что «делает с царицей все, что захочет». Разразился неимоверный скандал не только на всю Москву, но и на всю Россию. Распутин срочно отбыл в свое Покровское и вернулся в Петроград только летом.

Трагическая мужская любовь

Осенью 1916 года молодой аристократ Феликс Юсупов, известный гомосексуалист, женившись на племяннице императора Ирине и промучившись несколько лет, решил «подлечиться», чтобы хоть как-то соответствовать своему официально-супружескому статусу. Он обратился к Распутину. «Старец» весьма оживился такому предложению и попросил красавца князя приехать завтра же, прихватив с собой гитару. Они стали видеться почти ежедневно. О том, как бисексуальный Распутин «лечил» Феликса от гомосексуализма, можно только догадываться. «Ну что, милый… Ты приезжай почаще… вот как поближе сойдемся… Пойдем в мой кабинет…» Утонченному аристократу Юсупову «грязный мужик» Распутин сразу не понравился, как потенциальный сексуальный партнер был глубоко неприятен и вызывал в нем физиологическое отвращение. Распутин, напротив, сразу полюбил Феликса. Спровоцировав Распутина на гомосексуальную приязнь, Юсупов попал в собственноручно расставленный капкан. Вырваться из этого капкана уже было невозможно: у Феликса не хватало смелости поссориться с всесильным царским любимцем. Юсупов был близок к отчаянию. Он обратился за помощью к своим друзьям — великим князьям Дмитрию Павловичу и Николаю Михайловичу, тоже гомосексуалистам. Они предложили уничтожить Распутина, замаскировав сексуальное убийство под политическое. Для этой цели (для маскировки) был приглашен для участия в заговоре член Государственной думы Пуришкевич. Феликс сделал вид, что согласился на интимное свидание с Григорием, и в ночь 16 декабря (по старому стилю) пригласил его к себе во дворец. Григорий щегольски разоделся и в 12 часов ночи спустился по черному ходу на улицу, где его ждал автомобиль с Юсуповым. В подвале дворца Феликс стал угощать Григория пирожными с цианистым калием. Распутин ел пирожные и болтал с возлюбленным. Тогда Юсупов сходил за пистолетом и выстрелил в этого дьявола, которого не брал яд. Распутин упал замертво. Когда Феликс склонился над «трупом», тот вдруг схватил Юсупова за горло и стал душить. Бедный Феликс едва вырвался. Распутин выбежал из дома и направился к воротам. Вслед за ним выбежал Пуришкевич и четырьмя выстрелами из пистолета довел до конца их чуть было не провалившееся покушение. Труп Распутина отвезли к Неве и сбросили в прорубь. Феликс Юсупов и был той самой персоной, которую так слепо и страстно полюбил Распутин. Его настоящая первая и последняя любовь. Экскурсоводы Юсуповского дворца-музея говорят, что в кабинете князя, расположенном под подвалом, где убивали Распутина, женщины падают в обморок: продолжают действовать силовые поля, оставленные мертвым «святым дьяволом».

Список литературы

Елена Лактионова. Григорий Распутин.

Курсовая работа: Патентная и лицензионная деятельность инновационных предприятий

Московский Государственный Университет Экономики,

Статистики и Информатики.

Курсовая работа.

По дисциплине: «Инновационный менеджмент».

На тему: «Патентная и лицензионная деятельность инновационных предприятий».

Выполнила студентка группы: ДМУ-301

Проверил преподаватель:

Гужов В.В.

Москва, 2004.

Содержание:

Введение 3

Стратегические цели продажи лицензий на новые

технологии 4

Правовые предпосылки продажи лицензий на изобретения и ноу-хау: 6

Товарный знак и фирменное наименование 9

Патенты и авторские свидетельства 13

Ноу-хау. Содержание коммерчески привлекательных лицензий на изобретения и ноу-хау 17

Использование прав на объекты интеллектуальной собственности 25

Цена лицензий на изобретения и ноу-хау 27

Заключение 32

Список использованной литературы 33

Введение.

Инновационный бизнес – это проекты коммерческой реализации новых технологий, которые могут осуществляться в различных формах.

Проблема коммерческой реализации новых технологий обычно встает перед фирмами, где создан собственный задел результатов научно – исследовательских и опытно – конструкторских работ или в чей штат приняты работники, готовые передать фирме права на соответствующее ноу-хау, либо перед авторами разработок, желающих получать прибыль от их промышленного использования. Проблему инноваций можно рассматривать как с точки зрения фирмы, финансирующей разработку, так и отталкиваясь от интересов автора технологии.

В любом случае, чтобы защитить свои права на изобретения и гарантировать себе эту защиту в будущем, работники фирмы, занимающейся инновационной деятельностью с целью коммерческой реализации ее результатов в будущем, должны быть хорошо осведомлены и при необходимости оперировать с такими понятиями как:

патентование своей деятельности и лицензирование;

защита своего торгового знака, места происхождения товара и фирменного наименования (при заключении франчайзинговых соглашений с фирмами, которым в последствии, для осуществления их деятельности будет передана конфиденциальная информация, ноу-хау или патент)

прохождение процедуры получения патента/ лицензии на изобретения и ее особенности;

процедура прохождения регистрации торгового знака, места происхождения и фирменного наименования товара;

определение адекватной цены на продажу патентов и лицензий;

отслеживание деятельности фирм-лицензиатов, правомерностью с их стороны владения, распоряжения и использования предоставленного им исключительного права;

проведение мониторинга внешней среды и отслеживание правонарушителей исключительного права владельца;

осуществление защиты своих интересов в суде и порядок взыскания с правонарушителей денежных компенсаций и убытков;

соответствие требованиям законодательству страны, в которой проводятся научно-технические и опытно конструкторские разработки.

Без знания всех тонкостей по каждому вышеизложенному пункту инновационная фирма рискует потерять значительные капиталовложения и потерпеть убытки, т.к. почти в каждой отрасли существуют конкуренты, которые, отнюдь, «не дремлют».

Данная работа посвящена раскрытию в той или иной мере тезисов, обозначенных выше, которые могут быть полезны менеджерам инновационной фирмы, и осветить более подробно некоторые мелкие, но очень значительные в мире бизнеса, детали.

Стратегические цели продажи лицензий на новые технологии.

Продажа лицензии на изобретение и ноу-хау является одним из самых желанных и часто первым приходящим на ум (особенно начинающим предпринимателям, наслышанным о таких лицензиях) способом попытаться извлечь доход из имеющихся в собственности новшеств и/или вообще результатов исследований и разработок.

Ниже приводятся некоторые характерные возможные стратегические цели продавца лицензии (лицензиара):

1. Торговая экспансия, т.е. обеспечение для себя перспективы (в том числе и сразу реализуемой) увеличения продаж лицензиату и его сублицензиатам оборудования, комплектующих изделий и материалов, необходимых для осуществления операций (выпуска продукции) по лицензии. Это цель, по поводу которой между интересами сторон лицензионного соглашения может быть достигнут компромисс, поскольку определенный объем подобных сопряженных поставок действительно нужен лицензиату.

2. «Снятие последних сливок» с морально устаревающей (что точно известно лицензиару) технологии путем продажи на нее лицензии не подозревающему об этом плохо информированному лицензиату. Лицензиар (как правило, большая компания с собственными исследовательскими мощностями) в типичных при подобной ситуации случаях уже, например, разработал новое поколение продукции и/или технологических процессов, собирается его осваивать, а лицензиату (особенно, если это фактический либо потенциальный конкурент) предлагает купить внешне еще современную технологию настаивая, чаще всего, на паушальной оплате лицензии. Это очень опасная для лицензиата политика. Покупатель лицензии, втянувшись в инвестиции по приобретаемой технологии и ее освоению, позднее может обнаружить, что не имеет шансов на успешные продажи лицензируемого продукта в силу его выявившейся неконкурентоспособности (если, конечно, не найдется рынков, где потребителям окажется более доступен по цене и адекватен по уровню сложности устаревший лицензионный продукт).

3. Продажа лицензии как альтернатива (либо подготовка) прямой инвестиции в предприятие лицензиата. Лицензия в этом случае оплачивается обязательно посредством «роялти», которые, по сути, заменяют дивиденды от прямой инвестиции. При этом лицензиар избегает рисков прямого инвестирования (вложения реальных средств), а также экономит на налогах с дивидендов (налоги с лицензионных платежей в мире, как правило, ниже налогов с дивидендов). Кроме того, продажа лицензии здесь является как бы «разведкой боем»: если лицензиат справится с освоением лицензии, то его предприятие сможет рассматриваться лицензиаром как доказавший свой потенциал объект возможных последующих прямых инвестиций. Это вполне приемлемая (не опасная) для лицензиата стратегическая цель работы с ним лицензиара.

4. Разделение рынков сбыта с покупателем лицензии (типично для исключительных лицензий), когда ее продавец осознает, что не в состоянии охватить своими операциями все перспективные рынки сбыта. Выручка по паушальным платежам за лицензию тогда может, помимо всего прочего, и укрепить финансовую основу для скорейшего освоения рынков, которые лицензиар оставляет за собой. Очевидно, что подобная стратегическая цель, когда ее наличие подтверждается информацией, получаемой лицензиатом, также для него способна оказаться приемлемой.

5. Опосредование или оформление долговременным лицензионным соглашением других более эффективных и коммерчески перспективных каналов передачи технологий, по поводу которых заключать отдельные контракты с чисто технической или юридической точки зрения затруднительно. Например, когда главным способом платной передачи технологий является передача лицензиаром в распоряжение контрагента своих научно-технических работников (передачу их в субнайм, откомандирование) под предлогом оказания услуг по освоению и совершенствованию предмета лицензии. Для обеих сторон лицензионной сделки это может быть хорошим решением.

6. Получение определенного влияния на действия потенциального конкурента, опираясь на права контроля лицензиаром качества операций (производства) лицензиата, а также ревизии (аудита) его бухгалтерско-финансовой документации при оплате лицензии в форме «роялти». Ясно, что данная стратегическая цель, как и следующая из ниже освещаемых, чревата для лицензиата неприятными последствиями.

7. Переключение опасных потенциальных или фактических конкурентов на принципы собственной научно-технической политики, на свойственные ей базовые конструкторско-технологические решения и стандарты поставит конкурента в положение, когда ему, как выяснится позднее, придется «догонять» лицензиара, терять время и средства, вкладывать их не столько в адаптацию лицензируемой технологии к своему ранее наработанному техническому потенциалу (оборудованию, оснастке, освоенным смежным технологиям и пр.), сколько, наоборот, в перестройку своего потенциала применительно к полученной технологии.

Лицензиар такую технологию должен, по всей видимости, предлагать за очень низкую цену, «завлекая» лицензиата.

8. Завязывание с сильным в научно-техническом отношении лицензиатом выгодного более широкого научно-технического сотрудничества на основе обычно включаемого в лицензионные соглашения положения («grant back») об обмене усовершенствованиями передаваемой технологии. Приемлемость и желательность данного момента для лицензиата, естественно, зависит от предусматриваемых условий обмена: широты предмета лицензии (особенно если это лицензия на ноу-хау в произвольно определяемой области, а не на конкретный патент); порядка компенсации за неэквивалентный обмен (если она предусматривается) и т.п.

Что касается стратегических целей покупателя лицензии, то с учетом того, чтобы ему не оказаться жертвой опасных для него целей лицензиара, их следует видеть не столько в сбережении времени и затрат лицензиата на его собственные исследования и разработки по созданию получаемой технологии, сколько в преодолении технологического отставания в известной области. Такое отставание зачастую делает принципиально невозможным создание аналогичной конкурентоспособной технологии в разумные сроки.

Стратегические цели лицензиата, однако, здесь подробно не будут рассматриваться как не совсем соответствующие теме настоящей работы. Заметим лишь, что это достаточно сложный вопрос, требующий как анализа намерений лицензиара, так и определения оптимальной величины планируемого лицензиатом посредством приобретения лицензии «технологического скачка», так чтобы приобретаемая технология сохранила определенную адекватность имеющемуся техническому потенциалу лицензиата и, будучи освоенной, не превратилась бы в недееспособный, приносящий убытки «островок» в его экономике.

Все лицензии в сфере новых технологий делятся на патентные и беспатентные. Сама категория в хозяйственной практике гораздо шире: под лицензией понимается любое разрешение владельца того или иного права кому-либо воспользоваться этим правом параллельно с владельцем и/или вместо него – делегирование полномочий. Поэтому существуют лицензии в виде разрешений государства на определенные операции, являющиеся монополией государства, лицензии на авторские права и т.д.

Экономическая природа у них схожая, а юридическая подоплека – разная.

Правовые предпосылки продажи лицензий на изобретения и ноу-хау.

«Классическими» в качестве формы передачи технологий являются патентные лицензии. Они получили развитие раньше беспатентных, и хотя в настоящее время составляют лишь немногим более половины заключаемых в мире лицензионных соглашений по передаваемым технологиям, успели заложить основу для общей организационно – экономической схемы также и беспатентных лицензий.

Предпосылкой продажи патентной лицензии является предварительное получение патента – на изобретение, полезную модель, промышленный образец или товарный знак (с оформлением свидетельства на него). Все это является объектами интеллектуальной собственности.

Согласно ГК РФ «интеллектуальной собственностью признается исключительное право гражданина или юридического лица на результаты интеллектуальной деятельности и приравненные к ним средства индивидуализации юридического лица, индивидуализации продукции, выполняемых работ или услуг (фирменное наименование, товарный знак, знак обслуживания и т.д.)» Объекты исключительных прав могут быть использованы только с согласия правообладателя.

В соответствии с Международной конвенцией, учреждающей всемирную организацию интеллектуальной собственности (подписана в Стокгольме 14.07.1967 г., в редакции от 02.10.1979 г.), интеллектуальная собственность включает права, относящиеся к:

литературным, художественным и научным произведениям

исполнительской деятельности артистов, звукозаписи, радио и телевизионным передачам

изобретениям во всех областях человеческой деятельности

научным открытиям

промышленным образцам

товарным знакам, знакам обслуживания, фирменным наименованиям и коммерческим обозначениям

защите против недобросовестной конкуренции

а также, все другие права, относящиеся к интеллектуальной деятельности в производственной, научной, литературной и художественной областях.

Следует отметить, что «товарный знак», «фирменное наименование» и «коммерческое обозначение» по смыслу отличаются друг от друга.

Нормы, относящиеся к регулированию перечисленных прав, содержаться в международных конвенциях, указанных ниже. (Приводятся те статьи документов, на которые необходимо обратить внимание в первую очередь)

Конвенция по охране промышленной собственности (подписана в Париже 20.03.1883 г., в редакции от 02.10.1979 г.):

Статья 1

Страны, к которым применяется настоящая Конвенция, образуют Союз по охране промышленной собственности.

Объектами охраны промышленной собственности являются патенты на изобретения, полезные модели, промышленные образцы, товарные знаки, знаки обслуживания, фирменные наименования и указания происхождения или наименования места происхождения, а также пресечение недобросовестной конкуренции.

Промышленная собственность понимается в самом широком смысле и распространяется не только на промышленность и торговлю в собственном смысле слова, но также и на области сельскохозяйственного производства и добывающей промышленности и на все продукты промышленного или природного происхождения, как например: вино, зерно, табачный лист, фрукты, скот, ископаемые, минеральные воды, пиво, цветы, мука.

К патентам на изобретения относятся различные виды промышленных патентов, признаваемых законодательством стран Союза, как например: ввозные патенты, патенты на усовершенствование, дополнительные патенты и свидетельства и т.п.

Далее в конвенции изложены нормы правового регулирования промышленной собственности.

Как комментарий, можно добавить, что изобретениями признаются технические решения (конструкторские и технологические), рецептуры и химические составы веществ и материалов, новые методики исследований и измерений (но не методы организации и управления) и т.п., отвечающие критериям оригинальности (по сравнению с запатентованными или общеизвестными аналогами, с соблюдением приоритета по авторству патентуемых объектов), нетривиальности (как правило, основанности на результатах специально проведенных исследований и разработок) и выраженной практической полезности по четко названным областям применения.

Признаки изобретения, отвечающие данным критериям, характеризуются в точном кратком его описании, именуемом «формулой (или формуляром) изобретения». Оно представляет собой по преимуществу качественное описание.

Изобретения являются лишь отдельными техническими решениями новых продуктов, технологических процессов, оборудования и прочих новшеств как таковых. Их нельзя смешивать с разработками этих инноваций в целом, предполагающими создание комплектов конструкторской и технологической документации (рабочих чертежей, регламентов технологических процессов), которые будут только включать в себя изобретения, основываться на них, использовать их. Все прочее в этих комплектах помимо самих изобретений часто называют дополнительным к изобретениям документированным ноу-хау.

Патенты на полезную модель могут представлять собой комплексные патенты на пакет изобретений вкупе с их конструкторской проработкой, заложенный в определенное новое изделие.

Патента на промышленные образцы – это по сути патенты на внешний вид и промышленное исполнение уже готового продукта, выпуск которого осваивается. Они тоже могут воплощать в себе и защищать результаты исследований и разработок (особенно конструкторских), но по большей мере имеют отношение к дизайну изделия и конкретному варианту технологического процесса его изготовления.

Патенты (свидетельства) на фирменный товарный знак чаще всего к новым технологиям прямого касательства не имеют, однако косвенно могут усилить защиту новшеств. Например, товарный знак фирмы, пользующейся у потребителей хорошей репутацией, будучи применен для маркировки новшеств, которые лишь «пробивают» себе дорогу на рынок, в состоянии преодолеть вероятное общее недоверие потребителей к непривычным и/или непонятным новым продуктам.

При наличии общих свойств интеллектуальной собственности – они также имеют и ряд различий. Но в рамках данной работы, интересующие нас объекты интеллектуальной собственности разделены на 3 основные группы:

товарный знак

объекты, подтвержденные охранными документами (патенты, авторские свидетельства)

объекты, не подтвержденные охранными документами (ноу-хау).

1) Товарный знак и фирменное наименование.

Товарный знак является объектом интеллектуальной собственности, как было указано выше, и потому требует особой защиты. Это связано с использованием практики недобросовестной конкуренции, «присваивании» своим товарам чужой товарной марки с целью увеличения объема продаж, а также, защита важна в случае передачи прав правообладателя на использование товарного знака пользователю (франчайзинг). Товарный знак и фирменное наименование подлежит регистрации в установленном законом порядке.

Из Конвенции по охране промышленной собственности стоит принять во внимание следующие положения по защите товарных знаков и прохождения ими соответствующей процедуры регистрации:

Статья 6.

Условия подачи заявки на регистрацию товарных знаков определяются в каждой стране Союза ее национальным законодательством.

Однако знак, заявленный гражданином страны Союза в какой – либо другой стране Союза не может быть отклонен или признан недействительным на основании того, что он не был заявлен, зарегистрирован или возобновлен в стране происхождения.

Знак, надлежащим образом зарегистрированный в какой – либо стране Союза, рассматривается как независимый от знаков, зарегистрированных в других странах союза, включая страну происхождения.

Статья 6. bis

Страны Союза обязуются по инициативе администрации, если это допускается законодательством данной страны, или по ходатайству заинтересованного лица отклонять или признавать недействительной регистрацию и запрещать применение товарного знака, представляющего собой воспроизведение, имитацию или перевод другого знака, способные вызвать смешение со знаком, который по определению компетентного органа страны регистрации или страны применения уже является в этой стране обще известным в качестве знака лиц, пользующихся преимуществами настоящей Конвенции, используется для идентичных или подобных продуктов. Это положение распространяется и на те случаи, когда существенная составная часть знака представляет собой воспроизведение такого общеизвестного знака или имитацию, способную вызвать смешение с ним.

Статья 6. quater

Когда в соответствии с законодательством страны Союза передача знака является действительной лишь в том случае, если она происходит одновременно с передачей промышленного или торгового предприятия, которому принадлежит этот знак, то для признания такой передачи действительной достаточно, чтобы часть промышленного или торгового предприятия, расположенная в этой стране, была передана приобретателю вместе с исключительным правом изготовления или продажи там продуктов, снабженных переданным знаком.

Статья 6. sexies

Страны Союза обязуются охранять знаки обслуживания. Они не обязаны предусматривать регистрацию этих знаков.

Статья 7. bis

Страны Союза обязуются принимать заявки на регистрацию и охранять коллективные знаки, принадлежащие коллективам, существование которых не противоречит закону страны происхождения, даже если эти коллективы не являются владельцами промышленного или торгового предприятия.

Статья 8.

Фирменное наименование охраняется во всех странах Союза без обязательной подачи заявки или регистрации и независимо от того, является ли оно частью товарного знака.

Товарный знак или знак обслуживания согласно Закону РФ от 23.09.92 г. № 3520-1 «О товарных знаках, знаках обслуживания и наименованиях мест происхождения товаров» — это обозначения, способные отличать товары и услуги одних юридических и физических лиц от однородных товаров и услуг других юридических и физических лиц. Товарный знак может быть зарегистрирован сроком на 10 лет с правом продления каждые 10 лет. Законом закрепляется его правовая охрана.

Нередко возникает вопрос: зачем нужен товарный знак и не будет ли достаточным использовать просто фирменное наименование? Дело в том, что, не смотря на то, что в Конвенции по охране промышленной собственности предусмотрена охрана прав на фирменное наименование в силу самого факта его использования коммерческой организацией и общепризнанные нормы международного права и международные договоры признаются Конституцией РФ как часть ее правовой системы; в российском законодательстве отсутствует четкое определение самого понятия «фирменное наименование», а это в ряде случаев приводит к вопросам проблемного характера.

В соответствии с пп. 1,4 ст. 54 ГК РФ, каждое юридическое лицо должно иметь фирменное наименование:

«Юридическое лицо имеет свое наименование, содержащее указание на его организационно – правовую форму… Юридическое лицо, являющееся коммерческой организацией, должно иметь фирменное наименование. Юридическое лицо, фирменное наименование которого зарегистрировано в установленном порядке, имеет исключительное право его использования. Лицо, неправомерно использующее чужое зарегистрированное наименование обязано прекратить его использование и возместить причиненные убытки. Порядок регистрации и использования фирменных наименований определяется законом и иными правовыми актами в соответствии с настоящим Кодексом».

В настоящее время акт государственной регистрации юридического лица фактически означает и одновременную регистрацию фирменного наименования.

Фирменное наименование согласно ст. 138 ГК РФ признается исключительным правом, т.е. является интеллектуальной собственностью, и на основании ст. 132 ГК РФ наряду с другим имуществом и средствами индивидуализации входит в состав предприятия как имущественного комплекса. При регистрации предприятия экспертиза фирменного наименования не производится, и предприниматель, совершенно неожиданно для себя может вступить в конфликт с другими, имеющими такое же наименование и сферу деятельности фирмами.

Зарубежные и российские специалисты рекомендуют регистрировать товарный знак на начальных этапах деятельности фирмы. Товарный знак имеет не только информационное, но и коммерческое значения. Это особо актуальная деталь для фирмы, намеревающейся в будущем продавать патенты на свои изобретения.

В практике имеются случаи использования недобросовестными конкурентами имиджа и репутации других фирм. Известное имя привлекает клиентов, а заслуженное доверие к товарному знаку увеличивает доходы «за чужой счет». В России, например, появились фирмы, которые на свое имя регистрируют товарные знаки зарубежных компаний (что допускается нашим законодательством), имеющих намерение выхода на российский рынок. Это ставит под угрозу реализацию Этих намерений, а «бизнесменам», развивающим деятельность в данном направлении, соответственно приносит доходы в виде вознаграждений за разрешение зарубежной фирме использовать свой же товарный знак. Специалисты, занимающиеся вопросами товарного знака, допускают возможность распространения такой схемы и на российские фирмы. А это значит, что внимание, аккуратность и своевременность в решении всех вопросов, связанных с регистрацией товарного знака, позволит избежать многих проблем и лишних расходов.

В международной практике распространен ряд символов, которые используются обладателями товарных знаков во избежание недоразумений:

* R – registered – товарный знак зарегистрирован в патентном ведомстве;

* L – logo – логотип заявлен в патентном ведомстве в качестве словесного обозначения;

* TM – trade mark – товарный знак заявлен в патентном ведомстве, но еще не зарегистрирован;

* SM – service mark – знак обслуживания заявлен в патентном ведомстве, но еще не зарегистрирован.

Выше речь шла о возможности смешения товарного знака и фирменного наименования. Это, естественно, касается только словесного обозначения. Во всем остальном имеются существенные отличия. Отличительной чертой товарного знака от фирменного наименования является форма его представления. Товарный знак может иметь словесное, объемное, изобразительное или иное обозначение и их комбинацию в любом цветовом сочетании. Знак обслуживания практически не имеет отличий от товарного знака, но относится в основном, к сфере услуг.

Товарный знак регистрируется в Роспатенте на основе заявки физического или юридического лица. После проведения экспертизы владельцу выдается свидетельство, удостоверяющее исключительное право владельца на товарный знак, после чего без его разрешения пользование товарным знаком третьими лицами запрещено.

К нарушению прав владельца относятся такие действия как несанкционированное изготовление, применение, ввоз, предложение к продаже, иное введение в хозяйственный оборот или хранение с этой целью товарного знака или однородных товаров, обозначенных этим знаком или сходным с ним до степени смешения.

В российской практике достаточно часто распространены случаи, когда в договорах на продажу товаров, совместное производство продукции, аренду и других договорах одним из условий является использование товарного знака правообладателя другой стороной. Это недопустимо по трем основным причинам:

1) во-первых, передача товарного знака должна быть официально зарегистрирована;

2) во-вторых, какие-либо негативные действия другой стороны при отсутствии ответственности за товарный знак правообладателя могут дискредитировать правообладателя и серьезным образом сказаться на его репутации;

3) в-третьих, престижный товарный знак должен приносить прибыль, только в том случае можно говорить об его эффективном использовании; кроме того, бесплатная уступка товарного знака чаще всего психологически не оценивается положительно партнером и выглядит как обременительное условие.

Таким образом, при передаче фирмой, обладающей правом на инновации, изобретения, промышленные образцы или иную интеллектуальную собственность права на использование своего товарного знака должны быть предприняты определенные меры по его охране, а именно: совершена официальная регистрация знака и оговорены условия его использования.

2) Патенты и авторские свидетельства.

На изобретения, полезные модели, промышленные образцы могут быть получены охранные документы (патенты), подтверждающие исключительное право обладателя на их использование.

Патент представляет собой выданное и поддерживаемое (но не гарантируемое) государственное монопольное право на любое коммерческое использование предмета патента. В случае изобретений – это монопольное право на применение их в дальнейших оплачиваемых сторонними лицами разработках, на выпуск и продажу продуктов/услуг, в которых воплощены изобретения, на промышленное использование основанных на изобретениях технологических процессов и т.д.

Срок действия патента на изобретение – 20 лет, на промышленный образец – 15 лет, на полезную модель – 8 лет. Авторское право действует в течение всей жизни автора и 50 лет после его смерти.

Отношения по перечисленной категории прав регламентируются Гражданским Кодексом РФ, Законом РФ от 23.09.92 г. № 3520-1 «О товарных знаках, знаках обслуживания и наименованиях мест происхождения товаров», Патентным законом Российской Федерации от 23.09.92 г. № 3517-1, Законом РФ от 23.09.92 г. № 3523-1 «О правовой охране программ для электронных вычислительных машин и баз данных», Законом РФ от 23.09.92 г. № 3526-1 «О правовой охране топологий интегрированных микросхем», Законом РФ от 09.07.93 г. № 5351-1 «Об авторском праве и смежных правах».

Патентовладелец может по собственной воле на разных условиях «поделиться» своим правом с другими заинтересованными лицами. Продажа патентных лицензий как раз и предоставляет для этого соответствующий механизм (наряду с разовыми и единичными разрешениями, содержащимися в контрактах на продажу потребителям продуктов, чье использование могло бы означать нарушение патентных прерогатив поставщика продукта).

К нарушениям прав владельца патента относятся: несанкционированное изготовление, применение, ввоз, предложение к продаже, продажа, иное введение в хозяйственный оборот или хранение с этой целью продукта, содержащего запатентованное изобретение или изготовленного способом, охраняемым патентом на изобретение.

Соглашение, при котором владелец указанных прав передает право на их использование другому лицу, в практике носит название лицензионный договор. По лицензионному договору передается не право собственности на патент, лицензию или авторство, а право на их использование.

Однако, в принципе, если патентовладелец не будет злоупотреблять своим исключительным правом, надолго блокируя рынок конкурентам путем систематического отказа продавать им лицензии, то он действительно приобретает статус «освященного» государством монополиста, создает себе так называемую инновационную монополию, которая позволит ему получать за время ее действия монопольную сверхприбыль или успеть закрепить за собой рынок новшества.

Подчеркнем, что это как раз тот случай, когда государство не борется с монополией, а поддерживает ее. Здесь антимонопольное законодательство во всем мире приходит в противоречие с патентным. Иначе в рыночной экономике и быть не может, так как при отсутствии перспективы пусть и на «утешительную» для антимонопольного закона, всего лишь временную инновационную монополию, у инноваторов не было бы стимула вкладывать средства в разработку новшеств (через 1,5-2 года конкуренты все равно «обойдут» патенты, полученные на действительно коммерчески перспективные и доказавшие свою эффективность изобретения). «Пионеры» новшеств не стали бы рисковать и тратиться на то, чтобы первыми выйти на рынок с инновациями. Гораздо более выгодным было бы просто ждать, пока это сделают другие, и имитировать лучшие нововведения, когда они проявят свой коммерческий успех. Но тогда интересам технологического прогресса в стране наносился бы ущерб и за это отвечало бы государство.

Конкуренты сами или по их заказу разработчики – на основе опубликованных патентных описаний, принципиальных схем и пр. – осуществляют так называемую «повторную разработку» или reverse engineering этих изобретений, подавая и защищая в вероятной тяжбе с патентным ведомством заявки на получение параллельных с основным патентов, в которых «формула» по сути того же изобретения составляется с отличными от основного патента признаками изобретения.

Что касается временности инновационной монополии, то известно, что государство, выдавая патент, входит с патентовладельцем в соглашение о своего рода взаимовыгодном для последнего и общества в целом обмене: патентовладелец, получая перспективу на временную защищенную патентом инновационную монополию, взамен вынужден публиковать суть патентуемых изобретений в специальных патентных журналах, информационных бюллетенях, а также в принципиальной схеме изобретения, содержащейся в открытом общественности патентном фонде. В нашей стране такой фонд доступен для ознакомления за очень умеренную плату в региональных и отраслевых центрах научно – технической информации, не считая Центральной библиотеки Всероссийского научно-исследовательского патентного института.

Для получения патента необходимо подать патентную заявку в патентное ведомство той страны, где, как оценивает владелец патентоспособного новшества, будут перспективны и выгодны сбыт и/или производство продукции, реализующей патентуемое изобретение. В заявке, в частности, приводится «формула изобретения». Заявка проходит экспертизу в патентном ведомстве. Около 50% всех заявок удовлетворяются.

Получение патента обходится довольно дорого – от 6 до 10 тыс.долл. в США, не намного дешевле в Западной Европе. Кроме того, за поддержание патента в силе в последующем придется платить значительную ежегодную дополнительную патентную пошлину (600-1000 долл.).

В нашей стране временно такие пошлины ниже (на порядок). Это связано с «негромко» идущим, не рекламируемым для широкой общественности процессом приватизации интеллектуальной собственности, когда, согласно российскому патентному закону, частные лица-изобретатели фактически получают право оформить на себя патенты на сделанные ими фактически даже в рамках выполнения служебных обязанностей изобретения, если в течение трех-четырех месяцев этого не сделают их организации-работодатели.

Очевидно, в целях экономии средств на уплату патентного взноса, необходимым становится тщательное изучение сравнительной перспективы рынков разных стран, где в принципе могут коммерчески реализовываться в разных формах новшества, содержащие изобретения. При таком изучении разумно задуматься о том, чтобы воспользоваться услугами проверенных зарубежных патентных поверенных или совместных с ними предприятий – российских резидентов.

Патентный поверенный – это аттестованный специалист в области правовой охраны интеллектуальной собственности. В сферу деятельности патентного поверенного входит предоставление следующих услуг:

консультации на первоначальной стадии определения права;

консультации и личное участие на стадии приобретения права;

консультации и личное участие на стадии действия права;

консультации и личное участие при возникновении конфликтов, связанных с правом.

Рекомендуется, однако, быть весьма осторожными по поводу предложений иностранных посредников взять на себя затраты на патентование в обмен на грабительские, до 50% доли в доходе от последующей реализации запатентованных новшеств. Еще больше приходится пока опасаться претензий на исключительные права («эксклюзив») по оказанию услуг патентования со стороны таких посредников.

Главная опасность, исходящая от непроверенных посредников (в том числе отечественных), состоит в том, что они могут просто заблокировать (затянуть) патентование, пригласив в это время на работу к конкурентам ведущих работников владельца ноу-хау и способствуя тем временем получению патента по соответствующему новшеству тем, кто им больше за это заплатит. Лучший способ не допустить подобного разворота событий – ни в коем случае не предоставлять посредникам, а тем более конкурентам сведений о разработчиках ключевых изобретений.

С учетом экономии затрат и времени, а также соображений защиты своего патентного приоритета будет разумно в любом случае сначала быстро получить относительно недорогой отечественный патент, так как это:

Облегчает последующее прохождение патентной экспертизы за рубежом, где имеется возможность тогда опереться на весьма уважаемое в мире мнение высококвалифицированных экспертов Всероссийского научно-исследовательского института – ВНИПИ, присудивших изобретению российский патент;

Создает основу для любых будущих судебных действий против тех, кто стал «обходить» патентную заявку заявителя своей патентной заявкой, имитацией или повторной разработкой.

Необходимость глубокой предварительной проработки решения о патентовании изобретений объясняется еще одним обстоятельством. Как отмечалось ранее, государство поддерживает исключительное право патентовладельца, однако ни одно государство такое право не гарантирует в том смысле, что не берет на себя издержек и хлопот по наблюдению за соблюдением этих прав на рынке и их отстаиванию.

Мониторинг (наблюдение) за ненарушением своих монопольных прав должен осуществлять сам патентовладелец, налаживая сеть поверенных и информаторов, нанимая для этого, возможно, особые фирмы и людей, которым сравнительно не трудно уследить за соблюдением режимов патентов на элементы технологических процессов, освоенных на закрытых заводских территориях.

При выявлении нарушений патентовладельцу придется также самому и за свой счет обращаться в суд с иском против нарушителей. Последнее означает, что с него причитается и предварительная оплата суду за иски к нарушителям в размере 10-15% от величины имущественных исков, выставляемых обычно из расчета прибыли, которая была патентовладельцем недополучена в следствие нарушений патентного права. Нужно будет также покрывать текущие судебные и адвокатские (консультационные) расходы, надеясь лишь на возмещение их ответчиком, если он проиграет процесс.

Что касается государства, то оно бесплатно поддерживает только иск патентовладельца в суде и предоставляет для этого иска законную основу в виде патентного закона и государственной регистрации соответствующего патента.

Ничего удивительного, следовательно, нет в том, что, как правило, на реальном рынке всегда присутствуют не преследуемые патентовладельцем нарушители его патентного права: либо он об этом не знает, будучи не в состоянии потратиться на адекватный мониторинг, либо преследование нелегальных имитаторов просто нерационально с экономической точки зрения. Мелкие нарушители при достаточно больших объемах продаж патентовладельца «не делают погоды» на рынке, не составляют патентовладельцу настолько ощутимой конкуренции, чтобы оправдать судебно-адвокатские расходы при подаче иска.

Все это особенно существенно для начинающих отечественных инновационных предприятий, строящих планы выхода на местные и зарубежные рынки и желающим иметь там патентную защиту. В частности, за рубежом ее придется обеспечивать по тамошним высоким расценкам за услуги патентных поверенных, адвокатов и самих судебных присутствий.

Что касается отечественного рынка, то не следует забывать, что, как и во всем мире, российский патентный закон ставит в совершенно равное положение отечественных и иностранных соискателей и владельцев российских патентов. Причем зарубежным заявителям (из развитых стран с твердой валютой) несравненно легче выдержать расходы в рублях по обеспечению в нашей стране своих продуктов и процессов отечественными патентами, которые, будучи выданы, сразу же подрывают патентоспособность (в конечном счете не только в России, но и на всех мировых рынках) тех местных фирм, которые недооценили важность получения отечественного патента.

3) Ноу-хау. Содержание коммерчески привлекательных лицензий на изобретения и ноу-хау.

После приведенного выше краткого экскурса в юридическую основу патентных лицензий становится более очевидной и чисто экономическая их сторона. По сути, можно считать, что сама по себе передача патентовладельцем своего патентного права способна быть экономически оценена лишь в той мере, в какой покупателю патентного права грозят преследование и возмещение полученных прибылей по решению суда за ущерб патентовладельцу, если бы этот покупатель вместо приобретения патентной лицензии нарушил формально исключительные прерогативы патентовладельца. Иначе говоря, если бы он нелегально имитировал защищенный патентом продукт, использовал защищенные патентами, но опубликованные ключевые решения в своих технологических процессах и т.п.

Очевидно, что далеко не во всех случаях экономическая оценка чисто правовой составляющей патентно-лицензионного соглашения будет чего-либо стоить. Так, вряд ли тому, чьи низкая платежеспособность и отсутствие финансовых резервов для реального обеспечения своего патентного права хоть они и становятся известны предполагаемому покупателю патентной лицензии, удастся что-то выручить за передачу своего патентного права. Более того, такой патентовладелец едва ли вообще сумеет даже за символическую плату найти покупателя патентной лицензии.

Точно также снизят цену патентной лицензии сомнения лицензиата в надежности титула лицензиара на предмет лицензии. Подобные сомнения могут появиться, например, в связи со становящейся очевидной вероятностью опротестования базового патента лицензиара. Опротестование его права на оформление патента на свое имя в нашей стране сейчас особенно актуально из-за поспешно проведенной и еще проводимой приватизации интеллектуальной промышленной собственности. Скажется и либеральность государственной экспертизы патентных заявок в тех странах, где патенты выдаются в этом смысле скорее под ответственность самих патентных заявителей.

Совершенно иную юридическую основу и соответствующие компоненты в своей цене имеют беспатентные лицензии – так называемые лицензии на ноу-хау.

Термин «ноу-хау» в буквальном смысле переводиться с английского как «знать как» и является сокращенным выражением «know how to do it» — «знать как это сделать». В общем смысле ноу-хау – это объем информации, имеющей практическое применение, но не оформленное патентом или другими аналогичными документами. Ноу-хау может содержать сведения технического и нетехнического характера, относящиеся к организации бизнеса, экономике и финансированию производства, маркетинговым исследованиям и коммерческим секретам.

Деловая конфиденциальная информация определяется как коммерческая информация. Под коммерческой информацией понимается совокупность сведений, представляющих собой производственный опыт и знания по ведению бизнеса, принадлежащие правообладателю и не имеющие охранных документов.

К коммерческой информации могут быть отнесены формулы, расчеты, чертежи, схемы, конструкции, незапатентованные изобретения, требования, стандарты к оформлению помещений, формам и методам ведения бизнеса и другие аналогичные материалы, результаты специальных исследований, базы данных, стратегические и политические корпоративные направления и прогнозные показатели, а также другие сведения конфиденциального характера.

Ноу-хау в отличие от других объектов интеллектуальной собственности, не имеет достаточного уровня правовой защиты как в российской, так и в международной практике.

Ноу-хау имеет реальную ценность только в том случае, если оно защищено от раскрытия. В случае незаконного разглашения ноу-хау правообладатель должен иметь возможность правовой защиты и право требовать возмещения убытков исходя из договорных условий.

В связи с ограниченным сроком существования ноу-хау, как правило, редко включается в уставный капитал как некая стоимость, и отражается в нематериальных активах фирмы.

Продажа таких беспатентных лицензий на ноу-хау не требует предварительного патентования предлагаемых к продаже технологий, а также расходов по обеспечению патентовладельцем своих прав. В то же время продажа беспатентных лицензий становится возможной, лишь когда предлагаемый к продаже ноу-хау до и после его регистрации по лицензии содержится владельцем в строжайшем секрете.

Подчеркнем, что и после продажи лицензии на секретный ноу-хау лицензиар (продавец лицензии) должен продолжать держать его в секрете от третьих лиц, иначе у покупателя лицензии (лицензиата) пропадет мотивация платить за лицензию. Кроме того, удержание и после продажи беспатентной лицензии передаваемой технологии в тайне позволяет лицензиату на своих рынках получить преимущество лучшего доступа к прогрессивной технологии по отношению к существующим и потенциальным конкурентам.

Таковы факторы, определяющие в беспатентных лицензиях готовность их покупателя возместить суммы, приходящиеся за передачу коммерческого технического секрета как таковую. Конечно, и лицензиат обязан сохранять в тайне от третьих лиц полученный им по беспатентной лицензии ноу-хау. Однако, охрана секрета от конкурентов – это его же собственный интерес. Другое дело, что перепродавать, кроме как с согласия лицензиара, предмет лицензии ему в лицензионном соглашении запрещено.

Как видно, в беспатентных лицензиях, где при защите своих прав стороны не могут опираться на патентную защиту, все строится на взаимных обязательствах по соблюдению конфиденциальности. Доказывать же, при необходимости, нарушение конфиденциальности не в пример труднее, чем доказать нарушение патентного права.

Так, появление у третьих лиц коммерческих технических секретов, проданных по беспатентной лицензии, может быть также результатом непреднамеренной и неконтролируемой «утечки» этих секретов в связи с миграцией от фирмы к фирме работников лицензиата (покупателя лицензии) или лицензиара (продавца лицензий), с активным промышленным шпионажем конкурентов и т.п. Поэтому обычно сделки по беспатентным лицензиям совершаются между сторонами, уже имеющими друг к другу достаточное доверие, заинтересованными в дальнейшем сотрудничестве, либо в прибылях друг друга.

Примерами здесь могут быть продажи беспатентных лицензий на секретный ноу-хау:

а) от материнской фирмы к дочерней, или наоборот, и вообще внутри одной финансово-промышленной группы;

б) по сделкам, гарантируемым личными связями менеджеров и/или владельцев сторон рассматриваемых сделок;

в) от должников к кредиторам (иногда в обратном направлении);

г) между предприятиями – смежниками, связанными друг с другом долгосрочными договорами о поставках (особенно при отсутствии выбора среди прочих возможных контрагентов);

д) в порядке вклада подобной беспатентной лицензии (с капитализацией платы за нее) в уставные фонды и акционерные капиталы вновь учреждаемых совместных (лицензиара и лицензиата) предприятий;

е) между фирмами взаимно признающими высокую деловую репутацию друг друга (обычно это давно существующие фирмы).

Большую роль в расширении оборота по беспатентным лицензиям на основе режима взаимной конфиденциальности по передаваемому ноу-хау могут играть посредники, вызывающие доверие обоих сторон сделки. Они не только готовят соответствующее соглашение, но и в той или иной степени должны выступать поручителями сторон соглашения.

И патентные и беспатентные лицензии могут быть простыми, исключительными и полными.

По простой лицензии лицензиар передает свое право или секрет для коммерческого применения, сохраняя в тоже время возможность использования запатентованного или хранящегося в секрете новшества без каких-либо ограничений (в том, что касается рода и размеров рынка, на который будет выпускаться продукт по лицензии, а также объем выпуска) ни для лицензиата, ни для себя.

Очевидно, на коммерчески привлекательные технологии может быть продано большое число простых лицензий. В результате у лицензиара на разных рынках появится много конкурентов.

Исключительная лицензия – лицензия в которой для одной из сторон соглашения либо для обоих партнеров по лицензионному соглашению содержаться упомянутые выше ограничения, так что партнеры по сути делят рынки сбыта и зоны изготовления лицензируемого продукта по четко обозначенным территориям или по емкости рынка.

Полная лицензия – граничит с окончательной продажей лицензиатом его патента либо технического секрета. Сходство этих двух сделок в том, что лицензиар обязуется данную технологию сам более не использовать. Отличие, однако, остается: лицензиар в патентных полных лицензиях формально сохраняет патент за собой. Он продолжает платить за поддержание патента в силе и удерживает право применять предмет лицензии хотя бы в своих последующих разработках, предназначенных для коммерческой реализации. То же относится к использованию проданных по полным лицензиям техническим секретам.

Вместе с тем, не следует представлять себе дело так, что патентные лицензии всегда обслуживают продажу более крупных и перспективных новшеств, а беспатентные лицензии имеют отношение преимущественно к трансакциям по поводу более мелких и непринципиальных усовершенствований, называемых всего лишь ноу-хау (соответственно не способных пройти патентную экспертизу на изобретение и не оправдывающих затраты на оформление и обеспечение патентной защиты).

Напротив, весьма характерны случаи, когда:

Именно наиболее революционные изобретения, положенные в основу новых поколений технологий, суть которых особенно опасно публиковать в патентных описаниях, их владельцы могут предпочесть не патентовать, а держать в секрете, квалифицируя эти изобретения как ноу-хау (тогда и продаваться они будут по беспатентным лицензиям);

Мелкие фирмы и отдельные не очень состоятельные, неопытные или чрезмерно рискованно настроенные физические лица, владеющие вполне патентоспособными новыми технологиями, часто пытаются продавать беспатентные лицензии, предварительно не проходя непосильную для них по затратам процедуру патентования;

Обеспечение режима коммерческого технического секрета применительно к физическому содержанию данного новшества просто дешевле и надежнее как инструмент защиты по сравнению с патентованием, мониторингом и судебным отстаиванием патентных прав («классический» пример здесь – секрет порошков для основы напитков типа «кока-колы»);

Передача технологии планируется только в пределах круга контрагентов, отвечающих требованиям достаточной доверительности, от кого заведомо не намечается получать реальных и увязанных именно с этой передачей коммерческих компенсаций. Если формально в связи с предоставлением вполне достаточных для этого беспатентных лицензий и будут осуществляться какие-то выплаты, то они, скорее всего, станут лишь косвенным способом финансовых трансфертов, фактически не имеющих отношения к оплате лицензий, — переводу дивидендов от дочерней к материнской компании-лицензиару и т.д.

Конечно, при подготовке продажи беспатентной лицензии сравнительно независимому стороннему покупателю возникает сложная техническая проблема определения меры его доступа к предлагаемому к продаже техническому секрету еще в процессе переговоров о сделке. Слишком ограничить этот доступ нельзя, ибо тогда у контрагента не будет достаточной мотивации к покупке лицензии в силу того, что ему просто не будет представлено шанса убедиться в перспективности приобретения. Полностью открыть свои технические секреты на данном этапе тоже опасно, коль скоро остается вероятность незаключения в итоге лицензионного соглашения и последующего использования несостоявшимся и недобросовестным покупателем хотя бы части секретного ноу-хау, с которым он во время переговоров ознакомился без какого-либо справедливого возмещения.

На этот счет из зарубежного, да и отечественного опыта могут быть даны следующие рекомендации:

Во-первых, в ответственных случаях, когда риски для лицензиара слишком велики, до начала ознакомления партнера по переговорам с предметом лицензии, целесообразно предложить ему подписать специальное опционное соглашение. По опционному соглашению продавец технологии обязуется в течение определенного срока (например, ожидаемого периода переговоров, который применительно к основному лицензионному соглашению может доходить до полугода) не предлагать данную технологию (и не передавать ее) другим, помимо партнера по переговорам, лицам. Противная сторона (потенциальный покупатель технологии) берет на себя обязательство (и материальную ответственность, даже, возможно, с имущественным либо денежным залогом или закладом у депонирующего его третьего лица) и в этот период, и позднее (вплоть до трех-четырех лет) сохранять в секрете и самой не использовать сведения, которые она получит в процессе переговоров (независимо от их исхода) и связанного с ним ознакомления с предметом предлагаемой лицензии.

Бремя доказательств этих нарушений лежит, однако, на продавце технологии. Покупателю технологии как партнеру по опционному соглашению придется тогда тоже доказывать возможное нарушение продавцом лицензии обязательства не предлагать технологию во время опционного срока другим лицам.

Во-вторых, имеет смысл поднимать вопрос о перекрестной (встречной) лицензии (не обязательно ее приобретать), так чтобы уравновесить предоставление доступа к сведениям о своих технических секретах получением информации о научно-технических секретах партнера по переговорам.

В-третьих, необходимо постараться представить свою технологию партнеру, еще не заключившему лицензионное соглашение, как «черный ящик», чтобы были видны лишь результаты ее действия и потребные для ее реализации ресурсы (сырье, материалы и пр.), но не был понятен даже принцип ее действия. Это легче сделать, подготовив для презентации технологии специальный макет, опытно-промышленную установку, т.е. что-то овеществленное «в металле», материальное. Иначе, придется для ознакомления с предлагаемой к продаже технологией прибегать к демонстрации и объяснению по-настоящему секретной документации на нее.

Подытоживая анализ правовой (юридической) основы патентных и беспатентных лицензий, можно все же утверждать, что лишь в относительно редких случаях разумно рассчитывать на продажу – тем более, оправдывающую себя по выручаемой цене – только самого права патентной собственности на изобретения либо самого технического секрета (ключевого секретного ноу-хау). Рассмотренная выше юридическая основа лицензии на изобретение или ноу-хау является скорее необходимым, но недостаточным условием продажи лицензии.

Чтобы лицензия стала коммерчески привлекательной для покупателя и появилась возможность выставлять на этот раз цену, обеспечивающую рентабельность по затраченным оборотным средствам и вложенным основным фондам, надо включать в нее, как минимум, еще две составляющие:

а) передачу дополнительного ноу-хау, относящегося уже не только к ключевым техническим решениям в технологии, а и ко всей конструкции и процессу изготовления продукта (оказания услуги), ко всему используемому при этом специальному технологическому оборудованию, специальной технологической оснастке. Другими словами, речь здесь должна идти о передаче всего комплекта конструкторско-технологической документации на соответствующее готовое для промышленного освоения новшество;

б) разнообразные услуги, а также сопряженные с лицензией поставки, облегчающие и ускоряющие лицензиату освоение новой для него технологии. При этом главные услуги, органически входящие как дополнительные (или гарантийные) в состав самой предлагаемой лицензии, включают услуги по:

1) подготовке (переподготовке) кадров лицензиата к освоению передаваемой технологии;

2) освоению лицензионной технологии (монтаж, наладка, пуск оборудования, контроль качества, техническое руководство пробной эксплуатацией создаваемых по лицензии мощностей в течение оговоренного периода и пр.).

Предложение конструкторско-технологической документации на продукт, процесс, оборудование и технологическую оснастку выполняет две важнейшие функции:

Делает передаваемую технологию действительно более готовой к реальному промышленному использованию и тем самым экономит затраты лицензиата, а также приближает для него время начала получения доходов от технологии, сокращает срок окупаемости вкладываемых им средств, что особенно важно в условиях высокой инфляции и инфляционных ожиданий, не позволяющих надолго отвлекать средства из оборота;

Снижает в глазах лицензиата рискованность инвестиции, реализуемой через приобретение данной лицензии, поскольку лицензиат прекрасно понимает: чем дальше продвинулся лицензиар в своей разработке и хотя бы в опытном освоении предлагаемого им новшества и чем больше необходимых корректировок в передаваемую технологию в процессе ее доводки продавец технологии успел внести по результатам создания и испытаний не только макетных воплощений технологии, но и экспериментальных, опытно-промышленных и промышленных образцов новых изделий и установок, тем более продавец технологии способен снизить риски освоения новшества у лицензиата. Иначе говоря, лицензиат получает тогда более отработанную технологию, минимизируя свои технические риски, а также частично – риски реальности доступа к потребным для освоения технологии покупным ресурсам.

Все приведенные стандартные гарантийные услуги, включаемые в лицензию, оказываются за счет лицензиара с учетом, однако, того, что транспортные расходы и издержки по проживанию (размещению) представителей лицензиара, прибывающих для оказания рассматриваемых услуг, покрываются лицензиатом (либо берутся им на себя как организатором).

От указанных стандартных (гарантийных) услуг необходимо отличать сопряженные с лицензией, но не включаемые непосредственно в нее услуги и поставки. Хотя упоминание о том, что стороны намереваются заключить дополнительные контракты по поводу таковых услуг и поставок вполне может содержаться в лицензионном соглашении. Более того, так называемая «эффективная» дата вступления в силу лицензионного соглашения может быть увязана с подписанием этих контрактов.

Важнейшими из таких сопряженных с лицензией услуг и поставок являются:

• генеральный (общий) инжиниринг создания производственных (торговых) мощностей, реализующих лицензируемую технологию;

• поставки технологического оборудования, а также стартового запаса критических для качества лицензируемой готовой продукции сырья и компонентов;

• регулярная (постоянная) во время действия лицензионного соглашения (в среднем это время достигает шести-семи лет) поставка комплектующих изделий, запасных частей к оборудованию и самого технологического оборудования для замены изношенных машин и приборов, а также расширения производства (операций) по лицензии и соответствующего расширения парка технологического оборудования.

Генеральный (общий) инжиниринг создания новых производственно-торговых мощностей, воплощающих в себе лицензируемую технологию, означает принятие на себя ответственности за весь процесс:

• проектирования этих мощностей вместе с их инженерными коммуникациями и телекоммуникациями;

• заказа и поставки комплекта технологического оборудования, оснастки, строительных материалов и готовых строительных конструкций;

• строительства или реконструкции;

• обустройства территории возводимого или реконструируемого объекта;

• пуска этого объекта (тип контракта «под ключ»), а также, в добавок к перечисленному, его пробной эксплуатации с получением продукции, передаваемой для реализации заказчику.

В целом следует иметь в виду, что, с одной стороны, как показывает мировая практика, доходы, которые получает лицензиар по сопряженным с лицензией поставкам сырья, компонентов, оборудования и запасных частей к нему, на порядок и даже более превышают собственно цену лицензии.

Указанное обстоятельство служит важным стимулом для дополнения лицензий на технологии предложением уникальных сопряженных с лицензиями поставок (включая аренду уникального технологического оборудования). Они могут осуществляться на долевых началах, совместно лицензиаром и специализированными поставщиками критически важных для лицензируемой технологии материальных ресурсов. Между лицензиаром-обладателем технологии и этими поставщиками тогда целесообразно заключать договоры о совместной деятельности, формировать консорциумы, договорные товарищества.

Таким образом, стандартная коммерчески привлекательная лицензия на изобретение или ноу-хау (как патентная, так и беспатентная) должна включать три основные составляющие:

1) правовую компоненту (передачу прав собственности на ключевые для технологии изобретения или на право использования технического секрета на условиях его нераспространения);

2) передачу дополнительного ноу-хау в виде комплектов технической документации на все продуктовое или процессное новшество;

3) услуги подготовки (переподготовки) кадров и технической помощи при освоении лицензии.

Кроме того, покупатель лицензии весьма приветствует готовность «в пакете» с лицензией предложить и ряд сопряженных с лицензией и действительно нужных лицензиату поставок.

Использование прав на объекты интеллектуальной собственности.

Права на объекты интеллектуальной собственности можно использовать в виде взноса в уставный капитал или в виде нематериальных активов.

Использование прав на объекты интеллектуальной собственности в виде взноса в уставный капитал дает возможность:

формировать уставный капитал фирмы безденежным способом;

обеспечить получение инвестиционных ресурсов, так как эта категория прав относится к предметам залога; ,

обеспечить участие разработчиков в составе учредителей фирмы,

осуществлять ускоренную амортизацию, замещая безденежные вклады денежными;

вполне законно увеличивать себестоимость продукции за счет амортизации.

У многих, особенно начинающих, предпринимателей наблюдается желание увеличить уставной капитал и придать себе тем самым более высокий статус. В уставный капитал включаются права:

вытекающие из принадлежащих патентов и лицензионных договоров на использование изобретений, промышленных образцов и полезных моделей и защищенные охранными документами;

на принадлежащие программы для ЭВМ и базы данных, а также вытекающие из заключенных договоров на использование этих программ и баз данных;

на принадлежащие топологии интегральных микросхем, а также вытекающие из заключенных договоров на использование этих топологий;

на объекты авторского права и смежных прав, а также вытекающие из заключенных договоров на использование этих объектов;

вытекающие из принадлежащих свидетельств на товарные знаки и знаки обслуживания, вытекающие из лицензионных договоров на использование этих знаков;

другие права, охраняемые действующим законодательством.

При принятии решения о включении какого-либо из перечисленных прав в уставный капитал необходимо убедиться в действительном существовании права и фактическом наличии документов, подтверждающих это право, а также оценить его стоимость.

В настоящее время методология оценки прав на объекты интеллектуальной собственности в достаточной степени не отработана. Пожалуй, можно предложить только Рекомендации по экономической оценке изобретений и ноу-хау в уставных фондах предприятий, разработанные Межрегиональным научным фондом «Промышленная собственность» совместно с Роспатентом. Однако настоящая методика в большей части касается объектов промышленной собственности. Какие-либо нормативные и методические документы, позволяющие оценить права, вытекающие из патентов и свидетельств, в настоящее время отсутствуют. Надо признать, что в связи с многообразием объектов интеллектуальной собственности и условий использования прав на предприятиях разработка единого документа достаточно проблематична.

Однако даже при наличии значительных трудностей в оценке прав на использование объектов интеллектуальной собственности эти права обязательно должны быть оценены в денежной форме. Пунктом 6 ст. 66 ГК РФ предусмотрено; «Вкладом в имущество хозяйственного товарищества или общества могут быть деньги, ценные бумаги, другие вещи или имущественные права либо иные права, имеющие денежную оценку.

Денежная оценка вклада участника хозяйственного общества производится по соглашению между учредителями (участниками) общества и в случаях, предусмотренных законом, подлежит независимой экспертной оценке.

В соответствии с п. 3 ст. 34 Федерального закона от 26.12.95 г. № 208-ФЗ «Об акционерных обществах» (в ред. последующих изменений и дополнений) «денежная оценка имущества, вносимого в оплату акций при учреждении общества, производится по соглашению между учредителями.

При оплате дополнительных акций и иных ценных бумаг общества неденежными средствами денежная оценка имущества, вносимого в оплату акций или иных ценных бумаг, производится советом директоров (наблюдательным советом) общества в порядке, предусмотренном ст. 77 настоящего Федерального закона.

Если номинальная стоимость приобретаемых таким способом акций и иных ценных бумаг общества составляет более двухсот установленных федеральным законом минимальных размеров оплаты труда, то необходима денежная оценка независимым оценщиком (аудитором) имущества вносимого в оплату акций и иных ценных бумаг общества.

Устав общества может содержать ограничения на виды имущества которым могут быть оплачены акции или иные ценные бумаги общества.

При предварительной оценке тех прав, которые предполагается внести в уставный капитал, необходимо постараться учесть как можно больше факторов, оказывающих воздействие на формирование цены: прошлые затраты (время работы над объектом, стоимость разработки, включая весь спектр материальных затрат, стоимость регистрации) и возможность привлечения новых клиентов при использовании товарного знака и фирменного стиля.

Включение прав интеллектуальной собственности в состав нематериальных активов имеет ряд преимуществ для фирмы:

документальное оформление прав собственности увеличивает имущество фирмы и дает возможность производить ускоренную амортизацию;

авторское вознаграждение в этом случае включается в полном объеме в себестоимость продукции и выплачивается не из фонда оплаты труда, что позволяет не проводить отчислении в страховой и пенсионные фонды.

Цена лицензий на изобретения и ноу-хау.

Вопрос о ценах на патентные и беспатентные лицензии, пожалуй, представляет главную сложность. Особого анализа требует методика формирования лицензионной цены.

Наиболее общие моменты в этой методике таковы:

• какой-либо общепризнанной стандартной (тем более нормативной) методики ценообразования по лицензиям на изобретения и ноу-хау не существует, хотя и издаются, например, сугубо рекомендательные документы ЮНИДО, специализированной организации ООН (Организации Объединенных Наций) по промышленному развитию, и ЮНЕСКО.

• при прочих равных условиях патентные лицензии на аналогичные промышленные технологии, как правило, дороже беспатентных на 40—45%.

При общем подходе к ценообразованию на лицензии по новым технологиям многое зависит от трех моментов:

1) насколько важна для покупателя лицензии ее правовая сторона (передача права на изобретение, на использование его, передача права на технический секрет);

2) насколько надежны юридически оформленные титулы собственности на изобретения и ноу-хау, а также их защита;

3) насколько отработанной и готовой для промышленного освоения является передаваемая по лицензии технология.

Последнее определяет, на чем будет сделан акцент в методике ценообразования по конкретной лицензии: на том, что рассматриваемая лицензия выступает формой продажи товара (в виде достаточно готовой технологии), или на том, что лицензия в данном случае будет рассматриваться не столько в качестве правовых рамок для передачи (продажи) технологии, сколько юридической формы продажи услуг по доработке за счет лицензиата рассматриваемой технологии и оплаты накопления лицензиатом с помощью лицензиара опыта освоения реализуемых новшеств.

В последней ситуации лицензия приобретает признаки размещенного лицензиатом лицензиару подряда на указанные работы и цена лицензии в основном образуется как цена на услуги лицензиара, а не на его еще не существующую как готовый товар технологию.

Первые два правовых момента, однако, в состоянии весьма существенно скорректировать цену лицензии, как бы она ни зависела от третьего из указанных моментов. Если правовая сторона лицензии важна для лицензиара и опирается на надежный (неоспоримый) титул собственности лицензиара, то возможны следующие варианты.

Вариант 1. При расчете цены на лицензию в первую очередь как суммы цен на услуги, включаемые в нее, ценовая компонента, соответствующая передаче права интеллектуальной собственности, будет, как правило, фигурировать в структуре цены лицензии в качестве совершенно отдельной составляющей.

Вариант 2. При подходе к цене лицензии в основном как к цене готовой передаваемой технологии учет значимости и надежности передаваемых прав интеллектуальной собственности осуществляется двояко:

2-а) путем отражения в структуре цены от отдельной указанной выше ценовой компоненты;

2-6) посредством выбора процентных величин участия лицензиара в дополнительных (от использования лицензии) прибылях лицензиата в пределах обычно достаточно широких общепринятых интервалов данного участия.

Вариант 1, относящийся к лицензиям на технологии, которые преимущественно находятся на лабораторной стадии и не готовы к промышленному использованию, предполагает, что цена лицензии является паушальной. Эта цена отражается в лицензионном соглашении некоей точно фиксированной в абсолютном выражении суммой, которая уплачивается однажды либо в несколько оговоренных приемов и рассчитывается исходя из принципиальной формулы вида:

Р=Р1+Р2+Р3+Рр,

где Р1 — цена завершения разработки (опытно-промышленное освоения) технологии (продукта, процесса, оборудования, материала), основанной на передаваемом изобретении (техническом секрете);

Р2 — цена мероприятий по технической помощи при промышленном освоении технологии у лицензиата;

РЗ — цена услуг по подготовке (переподготовке) кадров покупателя лицензии;

Рр — цена передачи прав интеллектуальной собственности или титула этой собственности (property title), т.е. правовая компонента цены лицензии.

Приблизительно спрогнозировать, какую же величину способна составить вероятная сумма имущественного ущерба патентовладельца, которую он будет заявлять в иске против фирмы-«пирата», можно исходя из предположения, что истец будет требовать, как принято, возмещения материального ущерба (суммарного, прямого и косвенного) на уровне изъятия всей чистой прибыли, полученной ответчиком от незаконных операций, нарушающих патентное право истца.

В свою очередь, без учета дисконтирования по фактору времени эти прибыли могут быть определены за срок лицензии ТL из расчета чистой прибыли Gd, которую с единицы продукта извлекает сам патентовладелец (если он успел промышленно освоить защищенную патентом технологию), либо опираясь на среднюю прибыль (средний процент) с единицы вложенных в стоимость разработки технологии фондов, помноженную на плановый объем выпуска лицензиатом продукции по лицензии.

Формулой это выражается следующим образом:

1) для промышленных технологий:

Рр = min (Gd • Q • TL — СL, Cre);

2) для лабораторных технологий:

Рр = Кd • id • ТL

где Q — среднегодовой планируемый объем выпуска лицензируемой продукции у лицензиата;

Кd — стоимость разработки, осуществленной лицензиаром;

id — «интерес» (текущая рыночная ставка ссудного процента).

Формула дает явно заниженный результат, но в этом и проявляется один из недостатков положения лицензиара, пытающегося торговать всего лишь лабораторными технологиями.

Применительно к беспатентным лицензиям параметр Рр совпадает по сути со стоимостью промышленного шпионажа, к которому бы лицензиату пришлось прибегнуть для получения секретного ноу-хау вместо покупки лицензии на него.

Варианты 2-а и 2-6 объединяются тем, что цена за лицензию здесь носит характер «роялти» (гоуа1tу). Это означает, что плата за лицензию при данных вариантах приобретает форму постоянного (ежегодно в течение всего срока лицензии) участия лицензиара в прибылях лицензиата, которые он будет извлекать от продажи продукции или услуг, выпускаемых по лицензии.

Конечно, часто лицензиару, которому предлагают оплату в форме «роялти», важно и скорейшее получение определенной фиксированной (паушальной) суммы денежных средств (либо поставок в ее счет). Если передаваемая по лицензии технология достаточно коммерчески привлекательна и отработана (последнее, как указывалось, уменьшает уровень рисков и срок окупаемости вложенных лицензиатом средств, когда он их авансирует лицензиару), то включение в лицензионное соглашение указанной паушальной суммы также вполне реально. Покупатель лицензии может пойти на договоренность о смешанной форме цены за лицензию в виде как «роялти», так и обычной паушальной, выплаты (здесь, как правило, в один прием — после вступления лицензионного соглашения в силу).

Возвращаясь к «роялти», отметим, что данная форма цены предполагает, что в лицензионном соглашении определенность по цене вносится путем прямого или косвенного указания на величину (долю) ежегодного участия лицензиара в дополнительных прибылях лицензиата, обусловленных использованием лицензии. Причем лицензиар получает право ревизии бухгалтерской документации лицензиата с целью проверки правильности расчета приходящихся ему ежегодных платежей.

Международный торговый обычай («золотое правило» лицензионной торговли) таков, что при стандартной (со всеми сопровождающими услугами) лицензии ее продавец вправе ожидать «роялти» в размере 25—33% от дополнительных прибылей, которые приносит лицензиату предоставленная ему лицензия (например, прибылей от выпуска и продажи нового продукта по лицензии). С уточнения этой доли (в пределах или около указанного процентного интервала) обычно и рекомендуется начинать переговоры по цене лицензии.

Для упомянутого перевода (пересчета) наиболее часто прибегают к двум способам.

Первый способ, стороны сначала согласуют вероятные по годам срока лицензии объемы продаж лицензируемого продукта по определенной цене, его планируемую себестоимость и прогнозируемую прибыль от операций с данным продуктом Затем отталкиваясь от величины последней и ранее принципиально согласованного процента участия лицензиара в прибылях по лицензии, вычисляются ожидаемые в отдельные будущие годы суммы платежей в счет «роялти». Эти ожидаемые платежи соотносятся с ожидаемыми объемов продаж, предварительно просчитанными при оценке вероятных прибылей. В итоге причитающиеся лицензиару проценты от ожидаемых по конкретным календарным годам объемов продаж по лицензии усредняются и тем самым дают именно тот процент, который заносится сторонами в лицензионное соглашение в качестве условия «роялти»

Этот процент называется тогда «ставкой роялти», а объем продаж по лицензии — «базой роялти».

Второй способ опирается на то, что стороны, избегая описанной выше долгой процедуры, по возможности используют так называемые «таблицы общепринятых ставок роялти» нерегулярно публикуемые патентными ведомствами некоторых стран (как, например, Германии). В этих таблицах обобщается уровень «ставок роялти» (обычно взятых от объема продаж по лицензии), применявшихся в прошедших регистрацию патентных ведомств патентных лицензиях.

Фрагменты «таблиц роялти» можно найти и в специальных научных публикациях известных исследователей лицензионной торговли, самостоятельно анализировавших материалы патентных ведомств (допущенных к ним на условиях публикования лишь ориентировочных обобщающих данных, которые, как и публикации самих патентных ведомств, не нарушают коммерческих секретов конкретных лицензионных соглашений).

Корректировку «ставки роялти» применительно к беспатентным лицензиям (по ним соответствующие таблицы, конечно, не готовятся и не публикуются — это сугубо конфиденциальные контракты) можно произвести дополнительно, имея в виду, что в этих лицензиях цена на промышленную технологию при прочих равных условиях на 40—45% ниже цены аналогичной патентной лицензии.

Цена лицензий, исчисленная по принципу «роялти», часто может выступать в качестве базовой расчетной и тогда, когда в конкретном рассматриваемом лицензионном соглашении применяется паушальная форма оплаты. Имеется в виду, что для согласования исчисления последней принимают, что она должна равняться сумме всех ежегодных платежей типа «роялти», примененных к ожидаемым объемам продаж по лицензии, как если бы лицензия оплачивалась посредством «роялти».

В рамках этого же подхода легко использовать и смешанную форму цены лицензии (частично паушальный платеж, а частично «роялти»). Стороны договариваются, какую часть (процент) совокупной (с учетом ожидаемых объемов продаж по лицензии и согласованной «ставки роялти») цены они выделяют на паушальный платеж (платежи), а какую — на подтвержденные по фактическим лицензионным продажам ожидаемые платежи в порядке «роялти». Соответственно, на эту же часть уменьшается базовая «ставка роялти», которая закладывается в лицензионное соглашение и которая действовала бы, не будь частичной паушальной оплаты. Например, если по принципиальному соглашению сторон на нее выделяется 30% прогнозной суммы всех платежей в счет «роялти», то полная (нормальная) «ставка роялти» в лицензионном контракте тоже уменьшается на 30%.

Как теперь видно, цена в лицензиях на изобретения и ноу-хау — очень тонкий вопрос, который по сравнению с торговлей обычными товарами практически невозможно разрешить просто на основе конкурентных материалов о ценах на аналогичные товары и услуги, а также об аналогичных по условиям сделках по их продаже. Объясняется это уже хотя бы тем, что в торговле технологиями аналогов отдельно взятой фирме просто невозможно найти.

Цена в сделках с лицензиями на изобретения и ноу-хау обычно ассоциируется с эффективностью этих лицензий. Однако она составляет лишь тактический фактор такой эффективности — в расчете на сиюминутную либо, при «роялти», минимально обеспечиваемую долгосрочную выгоду.

Можно даже уверенно сказать, что в торговле лицензиями на изобретения и ноу-хау экономически гораздо более существенны иные, носящие скорее стратегический характер, возможные выигрыши (доходы) и потери (убытки). Они либо косвенно связаны с продажей или покупкой лицензий, либо являются прямыми следствиями данных сделок.

Заключение.

Проведение успешной компании по разработке инновационного проекта и дальнейшей его реализации в виде патентов и лицензий на разработки и ноу-хау можно сравнить с искусством. Менеджер такой фирмы должен не только уметь правильно просчитать все выгоды и убытки, угрозы и возможности от вложения денежных средств в такого рода мероприятия, но и знать, и своевременно применять меры защиты своих изобретений. Заключение сделок (особенно многосторонних) требует большой ответственности и готовности нести ответственность за собственные промахи.

В этом смысле на эффективность трансакций с лицензиями необходимо смотреть с такой точки зрения: в конечном счете выигрывает не та сторона, которая добивается наиболее благоприятной цены лицензии, а та, что, во-первых, умеет использовать лицензии для продвижения своих смежных с лицензией и более масштабных интересов, а также, избегает в лицензионном соглашении иногда закладываемых противной стороной как бы «мин замедленного действия».

Следовательно, каждая из сторон лицензионного соглашения должна и осознавать весь спектр открытых для нее собственных стратегических целей в анализируемой сделке, и уметь предугадывать намерения партнера. В зависимости от этого формируется позиция участника технологического трансфера в отношении предлагаемого лицензионного соглашения: нужно (допустимо) ли оно вообще и какая цена самой лицензии достаточна и/или необходима, т.е. способна компенсировать предвидимые стратегические потери при достижении нежелательных стратегических целей контрагентом.

Список использованной литературы:

Багиев Г.А., Тарасевич В.М., Анн Х. Маркетинг: Учебник для вузов. – М.: Экономика, 1999.

Базаров Т.Ю., Малиновский П.В. Стратегия поведения антикризисного управляющего и формирование рациональной кадровой политики.// Прикладная психология, 1998.

Буров В.П., Галь В.В. Бизнес – план инновационного проекта. ЦИПК, 1998

Завлин П.Н., Васильев А.В. Оценки эффективности инноваций. – СПб.: Бизнес-пресса, 1998.

Валдайцев С.В. Анализ условий безубыточности и платежеспособности при освоении нового продукта. – СПб.: Международный центр экономики, техники и технологий,1993

Валдайцев С.В. Антикризисное управление на основе инноваций. – СПб, 2000

Валдайцев С.В. Управление инновационным бизнесом. – М.: Юнити, 2001.

Реферат: Искусственное дыхание. Непрямой массаж сердца. Виды кровотечений. Техника наложения жгута

Министерство Образования Р.Ф.

Государственное образовательное учреждение высшего профессионального образования филиал Иркутского государственного Педагогического Университета в г. Усть-Илимске

Контрольная работа по дисциплине

«Основы Медицинских Знаний»

Выполнила: студентка I курса гуманитарного факультета кафедры немецкого языка

Проверила:________________

Усть-Илимск 2004г.

Содержание:
|Искусственное дыхание. Непрямой массаж на сердце |3 |
|Виды кровотечений. Техника наложения жгута |10|
|Список литературы |17|

Искусственное дыхание. Непрямой массаж на сердце.

При внезапном прекращении сердечной деятельности и дыхания наступает состояние клинической смерти. Это может случиться при поражении электротоком, утоплении и в ряде других случаев при сдавливании или закупорке дыхательных путей. Однако если сразу же приступить к непрямому массажу сердца и искусственной вентиляции легких, то в ряде случаев удается спасти пострадавшего. Наиболее эффективно использование для искусственной вентиляции легких специальных аппаратов, с помощью которых в легкие вдувается воздух. При отсутствии таких аппаратов искусственную вентиляцию легких проводят различными способами, из которых наиболее распространен способ «изо рта в рот».

Прежде чем начать эту процедуру, надо уложить пострадавшего на спину, чтобы его воздухоносные пути были свободны для прохождения воздуха. Для этого его голову максимально запрокинуть назад. Для этого подкладывают одну руку под шею, а другой надавливают на темя. В результате корень языка отодвигается от задней стенки гортани и восстанавливается проходимость дыхательных путей.

При сжатых челюстях надо выдвинуть нижнюю вперед и, надавливая на подбородок, раскрыть рот, затем очистить салфеткой ротовую полость от слюны или рвотных масс и приступить к искусственной вентиляции: на открытый рот пораженного положить в один слой салфетку (носовой платок), зажать ему нос, сделать глубокий вдох, плотно прижать свои губы к губам пораженного, создав герметичность, с силой вдуть воздух ему в рот (рис. 1). Вдувать надо такую порцию воздуха, чтобы она каждый раз вызывала возможно более полное расправление легких, что обнаруживается по движению

[pic]
Рис. 1. Искусственная вентиляция легких и непрямой массаж сердца. (вдох)

грудной клетки. Небольшие порции воздуха не дадут никакого эффекта. Воздух вдувают ритмично 16—18 раз в минуту до восстановления естественного дыхания.

[pic]
Рис. 3. Искусственное дыхание методом «изо рта в рот»: а — подготовка пострадавшего; б — проведение искусственного дыхания

«Если язык все же западает, его прошивают или прокалывают английской булавкой и фиксируют к воротнику одежды. С этой же целью можно также прибинтовать язык вместе с нижней челюстью к шее (рис. 2).
Подготовив дыхательные пути пострадавшего, вдувают воздух в рот или нос каждые 5—6 секунд, что соответствует 10— 12 дыханиям в минуту.
[pic]
Рис. 4. Искусственное дыхание методом «изо рта в нос» : а – выдох пострадавшего; б – вдувание воздуха

При этом закрывают соответственно нос или рот. После каждого вдувания
(«вдоха») открывают рот и нос пострадавшего для свободного (пассивного) выхода воздуха из легких — «выдоха» (рис. 3, 4). Если одновременно проводится наружный массаж сердца, вдувание воздуха следует приурочить к моменту прекращения надавливания на грудную клетку или же прервать массаж на это время (примерно на одну секунду).

При ранениях нижней челюсти искусственную вентиляцию легких можно выполнять другим способом, когда воздух вдувают через нос пострадавшего.
Рот его при этом должен быть закрыт. Искусственную вентиляцию легких прекращают при установлении достоверных признаков смерти.

При обширных ранениях челюстно-лицевой области искусственную вентиляцию легких указанными способами произвести невозможно, поэтому используют способы Сильвестра, Каллиова. При проведении искусственной вентиляции легких способом Сильвестра пострадавший лежит на спине, оказывающий помощь встает на колени у его изголовья, берет обе его руки за предплечья и резко поднимает их, далее отводит их назад за себя и разводит в стороны. Так производится вдох. Затем обратным движением предплечья пораженного кладут на нижнюю часть грудной клетки и сжимают ее. Происходит выдох.

При искусственной вентиляции легких способом Каллистова пострадавшего укладывают на живот с вытянутыми вперед руками, голову поворачивают набок, подкладывая под нее одежду (одеяло). Носилочными лямками или связанными двумя-тремя брючными ремнями пострадавшего периодически (в ритме дыхания) поднимают на высоту до 10 см и опускают. При поднимании пораженного в результате расправления его грудной клетки происходит вдох, при опускании вследствие ее сдавливания — выдох.
При внезапном прекращении сердечной деятельности, признаками которого является отсутствие пульса, сердцебиений, реакции зрачков на свет (зрачки расширены), немедленно приступают к непрямому массажу сердца: пострадавшего укладывают на спину, он должен лежать на твердой, жесткой поверхности.
Встают с левой стороны от него и кладут свои ладони одну на другую на область нижней трети грудины. Энергичными ритмичными толчками 50—60 раз в минуту нажимают на грудину, после каждого толчка отпуская руки, чтобы дать возможность расправиться грудной клетке. Передняя стенка грудной клетки должна смещаться на глубину не менее 3—4 см.
[pic]
Рис. 5. Искусственная вентиляция легких и непрямой массаж сердца. (выдох)

Непрямой массаж сердца проводится в сочетании с искусственной вентиляцией легких (рис. 5). В этом случае помощь пораженному должны оказывать два или три человека. Первый производит непрямой массаж сердца, второй — искусственную вентиляцию легких способом «изо рта в рот», а третий поддерживает голову пораженного, находясь справа от него, и должен быть готов сменить одного из оказывающих помощь, чтобы искусственная вентиляция легких и непрямой массаж сердца осуществлялись непрерывно в течение нужного времени. Во время вдувания воздуха надавливать на грудную клетку нельзя.
Эти мероприятия проводят попеременно: 4—5 надавливаний на грудную клетку
(на выдохе), затем одно вдувание воздуха в легкие (вдох).

Искусственная вентиляция легких в сочетании с непрямым массажем сердца является простейшим способом реанимации (оживления) человека, находящегося в состоянии клинической смерти. При проведении искусственной вентиляции легких и непрямого массажа сердца лицам пожилого возраста следует помнить, что кости в таком возрасте более хрупкие, поэтому движения должны быть щадящими. Маленьким детям непрямой массаж производят путем надавливания в области грудины не ладонями, а пальцем.

Если прекращение дыхания и сердечной деятельности произошло в результате поражения электрическим током, то сначала необходимо освободить пораженного от действия электричества: быстро выключить рубильник, вывернуть электрические пробки, отбросить провод. При этом надо помнить, что пораженный, не освобожденный от воздействия тока, сам является проводником электричества и прикасаться к нему можно только в резиновых перчатках; провод с его тела снимают сухой деревянной палкой. Освободив пострадавшего от стесняющей одежды, немедленно приступают к искусственной вентиляции легких, непрямому массажу сердца. После восстановления сердечной деятельности и дыхания пораженного согревают, на раны и ожоги накладывают стерильные повязки.
Техника. Эффективный массаж сердца можно проводить только в том случае, если больной лежит на жесткой поверхности. При проведении массажа на улице больного укладывают спиной на асфальт или жесткие носилки, при проведении массажа в помещении — на пол или длинный стол. Если остановка сердца произошла у больного, находящегося в мягкой кровати, опускают изголовье
(убирают подушки), под спину подкладывают поднос, лист фанеры и т. п.
Массаж сердца может быть успешным только при одновременном проведении искусственного дыхания.
Техника. Непрямой массаж сердца, проводимый одним человеком.
Пострадавшего укладывают на спину, запрокидывают ему голову. Платком или марлей очищают полость рта, делают 3—5 дыханий методом рот в рот, рот в нос. Располагаются слева от больного или опускаются на колени, если он лежит на полу (на земле). На нижнюю треть грудины кладут ладонь левой руки, а сверху нее — ладонь правой руки. Надавливают на грудину достаточно сильно, чтобы она опустилась приблизительно на 5 см, за тем задерживают на мгновение в этом положении и быстро отпускают. Цикл надавливание-
—отпускание должен составлять несколько меньше секунды. Через каждые 15 циклов делают 2 частых дыхания методом рот в рот или рот в нос. Признаком эффекта массажа является сужение ранее расширенных зрачков, появление фибрилляции желудочков, а затем и редких сердечных сокращений, восстановление спонтанного дыхания. Массаж продолжают до полного восстановления сердечной деятельности, появления отчетливых сердцебиений и пульса на периферических артериях.
Непрямой массаж сердца, проводимый бригадой СПП (врач и два фельдшера).
Укладывают больного на спину, очищают полость рта, запрокидывают голову, накладывают маску и начинают искусственную вентиляцию легких кислородом.
Врач располагается слева от больного и начинает ритмически надавливать на нижнюю треть грудины с частотой 60 циклов в минуту. На каждые 5 циклов
(надавливаний) делают один вдох мешком дыхательного аппарата. Показателем правильности массажа является ощущение пульсовой волны на сонной или бедренной артерии при каждом надавливании. Одновременно с этим вводят внутривенно одним шприцем 0,1% раствор адреналина — 0,5 мл и другим шприцем
— 4% раствор бикарбоната натрия— 40 мл. Затем, не вынимая иглы, подключают к ней одноразовую систему для переливания кровезаменителей и крови и начинают переливать 250 мл 4% раствора бикарбоната натрия частыми каплями.

Подключают электрокардиограф и кардиоскоп и начинают непрерывную запись в одном из стандартных отведений. В трубку системы вводят 60—90 мг
(в зависимости от массы тела больного) преднизолона. Все эти мероприятия занимают около 8 -10 мин. Если продолжается асистолия, внутрисердечно вводят 1 мл 0,1% раствора адреналина и 10 мл 10% раствора хлорида кальции.
Если появляются фибрилляции, в вену вводят 0,5 мл 0,1% раствора атропина.
Не прерывая непрямой массаж сердца и искусственную вентиляцию легких, во вторую вену (на другой руке или ноге) начинают струйно переливать 400 мл
40% раствора глюкозы с добавлением 32 ЕД инсулина. Если продолжается фибрилляция сердца, производят дефибрилляцию. Массаж сердца прекращают только после восстановления ритмичных сокращений сердца и стабилизации систолического АД на уровне 70—80 мм рт. ст. или при отсутствии сердечных сокращений в течение 15 мин. В пути следования продолжают искусственную вентиляцию легких кислородом, инфузионную и кардиотоническую терапию в зависимости от основного заболевания.
Непрямой массаж сердца у детей. У детей грудная стенка эластична, поэтому непрямой закрытый массаж сердца выполняют с меньшими усилиями и с большей эффективностью. У новорожденных и грудных детей надавливания производят в средней трети грудины большими пальцами рук. У старших детей непрямой массаж сердца производят ладонью одной руки. В соответствии с возрастом ребенка снижают дозы вводимых медикаментозных средств.
Осложнения. Наиболее легкие осложнения: гематомы грудной стенки в месте приложения рук реаниматора; изолированные переломы одного или двух ребер.
Специального лечения эти осложнения не требуют. У пожилых пациентов с ригидой грудной стенкой встречаются множественные переломы ребер и даже повреждения легких с развитием закрытого пневмоторакса. Как казуистика описаны случаи повреждения печени, селезенки, желудочка Они отмечены при грубых манипуляциях, проводимых необученными или малоквалифицированными людьми.

Закрытый (наружный, непрямой) массаж сердца должен проводиться сразу же или в ближайшую минуту после остановки сердца. Через 10 минут он уже вряд ли будет эффективным. Проводится массаж сердца в любых условиях.
Пострадавший укладывается на спину на ровную плоскость (землю, пол, стол и другую твердую поверхность). Окалывающий помощь становится рядом с ним, лучше снр.чна (если помощь оказывается на полу, то — на колени), кладет обе руки (одна на другую) на нижнюю треть грудины, пальцами к левому соску пострадавшего и ритмично, толчкообразно, всем весом своего тела надавливает на грудную клетку, на глубину не менее 3—4 см (рис. 6).
[pic]
Рис. 6. Закрытый массаж сердца: а — у взрослого, б — у подростка, в — у ребенка

После каждого надавливания на грудину он поднимает быстро руки. И так 60—70 раз в 1 минуту. Если закрытый массаж сердца эффективен, на сонных и периферических артериях появляется пульс (рис.7).
[pic]
Рис. 7. Положение пальцев при прощупывании пульса

При сочетании массажа сердца с искусственным дыханием на каждые 5 – 6 надавливаний на грудную клетку делают один «вдох».

Эффективный массаж сердца и ИВЛ позволяют неопределенно долго поддерживать жизнь больного без сердечной деятельности, дождаться приезда машины скорой помощи, доставить больного в лечебное учреждение, не допустив развития необратимых изменений жизненно важных функций организма. Известно много случаев успешного оживления больных, находившихся в стадии клинической смерти длительное время; во всех этих случаях врачу удавалось поддерживать периферическое кровообращение массажем сердца. Никогда не следует прекращать массаж сердца и ИВЛ, если не удалось быстро восстановить сердечную деятельность и самостоятельное дыхание. Однако длительный массаж сердца — тяжелая физическая работа, быстро утомляющая реаниматора.
Желательно поэтому выполнять массаж сердца поочередно силами 2 — 3 медицинских работников, что обеспечивает оптимальные условия эффективности массажа при необходимости длительного его проведения (существуют и специальные аппараты для автоматического наружного массажа сердца).
Если закрытым массажем сердца не удается восстановить периферическое кровообращение в течение 1-й минуты реанимации, то должен быть решен вопрос о причинах неэффективности его и приняты необходимые меры. Невозможность с помощью массажа сердца восстановить сердечную деятельность нередко наблюдается при возникновении фибрилляции желудочков, устранить которую можно лишь, применяя электрическую дефибрилляцию. Соответствующая аппаратура может быть своевременно доставлена к больному лишь при условии непрекращающейся реанимации. Наиболее частой причиной неэффективности закрытого массажа сердца является потеря сердечной мышцей тонуса. В таких случаях необходимо внутрисердечное введение препаратов, устраняющих атонию миокарда. Иглой длиной 10—12 см, надетой на шприц, пунктируют сердце в третьем или четвертом межреберье, отступя 2 см от края грудины. Направление вкола иглы строго вертикальное. Следует точно установить, что игла находится в полости сердца (в шприц должна легко поступать кровь) и нет опасности ввести препарат в толщу миокарда. Только после этого внутрисердечно вводят 0,3-1 мл 0,1% раствора адреналина или норадреналина, разведенного в 10—15 мл изотонического раствора хлорида натрия. Показано также внутрисердечное введение 5—10 мл 10% раствора хлорида или глюконата кальция.

Другой частой причиной безуспешности закрытого массажа сердца является наличие острой гиповолемии при тяжелой невосполненной кровопотере, резкой атонии сосудов. При этом только ранняя инфузионная терапия (быстрое устранение гиповолемического состояния) может создать условия для успешной реанимации.
Прекращение массажа сердца и других реанимационных мероприятий можно считать оправданным, если у больного, находящегося в состоянии клинической смерти, не удается достичь восстановления периферического кровообращения в течение 10—15 мин, т.е. если при правильно осуществляемом массаже сердца и
ИВЛ пульсация сонных и периферических артерий отсутствует; зрачки остаются расширенными, дыхание и сердечная деятельность не восстанавливаются, кожные покровы больного остаются резко бледными или цианотичными.

Виды кровотечений. Техника наложения жгута.

Кровотечение — излияние крови из кровеносных сосудов при нарушении целостности их стенки. В зависимости от вида поврежденных сосудов кровотечения бывают артериальные, венозные, капиллярные н смешанные. Особую опасность для жизни представляют артериальные кровотечения, когда под большим давлением кровь изливается или наружу, или в полости тела при внутреннем кровотечении. Уменьшение объема циркулирующей крови (в норме у человека примерно 5 л) приводит при этом к ухудшению снабжения кислородом сердца, легких, печени, почек, головного мозга.

Кровотечения являются наиболее опасным осложнением ран, непосредственно угрожающим жизни. Под кровотечением понимается выхождение крови из поврежденных кровеносных сосудов. Оно может быть первичным, когда возникает сразу же после повреждения сосудов, и вторичным, если появляется спустя некоторое время.
В зависимости от характера поврежденных сосудов различают артериальные, венозные, капиллярные и паренхиматозные кровотечения.
Наиболее опасно артериальное кровотечение, при котором за короткий срок из организма может излиться значительное количество крови. Признаками артериального кровотечения являются алая окраска крови, ее вытекание пульсирующей струей. Венозное кровотечение в отличие от артериального характеризуется непрерывным вытеканием крови, имеющей более темный цвет, при этом явной струи не бывает. Капиллярное кровотечение возникает при повреждении мелких сосудов кожи, подкожной клетчатки и мышц. При капиллярном кровотечении кровоточит вся поверхность раны. Паренхиматозное кровотечение возникает при повреждении внутренних органов: печени, селезенки, почек, легких (оно всегда опасно для жизни).

Кровотечения могут быть наружные и внутренние. При наружном кровотечении кровь вытекает через рану кожных покровов и видимых слизистых оболочек или из полостей.
При внутреннем кровотечении кровь изливается в ткани, орган или полости, что носит название кровоизлияний. При кровоизлиянии в ткани кровь пропитывает их, образуя припухлость, называемую инфильтратом или кровоподтеком. Если кровь пропитывает ткани неравномерно и вследствие раздвигания их образуется ограниченная полость, наполненная кровью, ее называют гематомой. Острая потеря 1—2 л крови, особенно при тяжелых комбинированных поражениях, может привести к смерти.

Признаки наружных кровотечений:

— артериальное: кровь ярко-красного цвета, изливается пульсирующей струей;

— венозное: кровь темно-красного цвета, вытекает равномерной струей;

— капиллярное: кровь выделяется по всей поверхности раны.

Первая медицинская помощь при кровотечениях

В зависимости от вида кровотечения (артериальное, венозное, капиллярное) и имеющихся при оказании первой медицинской помощи средств осуществляют временную или окончательную его остановку.
Временная остановка наиболее опасного для жизни наружного артериального кровотечения достигается наложением жгута или закрутки, фиксированием конечности в положении максимального сгибания, прижатием артерии выше места ее повреждения пальцами. Сонная артерия прижимается ниже раны. Пальцевое прижатие артерий — самый доступный и быстрый способ временной остановки артериального кровотечения. Артерии прижимаются в местах, где они проходят вблизи кости или над ней.
Височную артерию прижимают большим пальцем к височной кости впереди ушной раковины при кровотечении из ран головы.
Нижнечелюстную артерию прижимают большим пальцем к углу нижней челюсти при кровотечении из ран, расположенных на лице.
Общую сонную артерию прижимают к позвонкам на передней поверхности шеи сбоку от гортани. Затем накладывают давящую повязку, под которую на поврежденную артерию подкладывают плотный валик из бинта, салфеток или ваты.

Подключичную артерию прижимают к 1-му ребру в ямке над ключицей при кровоточащей ране в области плечевого сустава, верхней трети плеча или в подмышечной впадине.
При расположении раны в области средней или нижней трети плеча прижимают подмышечную артерию к головке плечевой -кости, для чего, опираясь большим пальцем на верхнюю поверхность плечевого сустава, остальными сдавливают артерию.

Плечевую артерию прижимают к плечевой кости с внутренней стороны плеча сбоку от двуглавой мышцы.
Лучевую артерию прижимают к подлежащей кости в области запястья у большого пальца при повреждении артерий кисти.

Бедренную артерию прижимают в паховой области к лобковой кости путем надавливания сжатым кулаком (это делают при повреждении бедренной артерии в средней и нижней трети). При артериальном кровотечении из раны, расположенной в области голени или стопы, прижимают подколенную ‘артерию в области подколенной ямки, для чего большие пальцы кладут на переднюю поверхность коленного сустава, а остальными прижимают артерию к кости.

На стопе можно прижать к подлежащим костям артерии тыла стопы, затем наложить давящую повязку на стопу, а при сильных артериальных кровотечениях
— жгут на область голени.
Выполнив пальцевое прижатие сосуда, надо быстро наложить, где это возможно, жгут или закрутку и стерильную повязку на рану.
Наложение жгута (закрутки) — основной способ временной остановки кровотечения при повреждении крупных артериальных сосудов конечностей. Жгут накладывают на бедро, голень, плечо и предплечье выше места кровотечения, ближе к ране, на одежду или мягкую подкладку из бинта, чтобы не прищемить кожу. Его накладывают с такой силой, чтобы остановить кровотечение. При слишком сильном сдавливании тканей в большей степени травмируются нервные стволы конечности. Если жгут наложен недостаточно туго, артериальное кровотечение усиливается, так как сдавливаются только вены, по которым осуществляется отток крови из конечности. Правильность наложения жгута контролируется отсутствием пульса на периферическом сосуде.

Время наложения жгута с указанием даты, часа и минуты отмечают в записке, которую подкладывают под ход жгута так, чтобы она была хорошо видна. Конечность, перетянутую жгутом, тепло укрывают, особенно в зимнее время, но не обкладывают грелками. Пораженному вводят противоболевое средство из шприц-тюбика.
Шприц-тюбик (рис. 8) состоит из полиэтиленового корпуса, инъекционной иглы и защитного колпачка; предназначен для одноразового введения лекарств внутримышечно или подкожно.
Для введения противоболевого средства правой рукой берут шприц-тюбик за корпус, левой за ребристый ободок канюли, корпус поворачивают до упора.
Снимают колпачок, защищающий иглу. Не касаясь иглы руками, вкалывают ее в мягкие ткани верхней трети наружной поверхности бедра, верхней трети плеча сзади, в наружный верхний квадрант ягодицы. Сильно сжимая пальцами корпус шприц-тюбика, выдавливают содержимое и, не разжимая пальцев, извлекают иглу. Испрльзованный шприц-тюбик прикалывают к одежде пораженного на груди, что на последующих этапах эвакуации указывает на введение ему противоболевого средства.

Жгут на конечности следует держать не более 1,5—2 ч во избежание ее омертвения ниже места наложения жгута. В тех случаях, когда с момента его наложения прошло 2 ч, надо выполнить пальцевое прижатие артерии, медленно под контролем пульса ослабить жгут на 5—10 мин и затем снова наложить его немного выше предыдущего места. Такое временное снятие жгута повторяют через каждый час, пока пораженному не будет оказана хирургическая помощь, при этом каждый раз делают отметку в записке. Если жгут трубчатый, без цепочки и’ крючка на концах, его концы завязывают в узел.

[pic]

Главная задача при кровотечении — как можно скорее его остановить.
Для этого необходимо:

— прижать артерию выше уровня повреждения (рис. 9 в). Расположение артерий и места их прижатия в случае возникновения кровотечения показаны на рис. 9 б, в.

— наложить давящую повязку для временной остановки кровотечения
(венозного, капиллярного, а также из небольших артерий).

Учитывая, что у детей артерии более эластичные, а артериальное давление ниже, чем у взрослых, давящей повязкой у них может быть остановлено даже артериальное кровотечение!

[pic]

Рис. 9. Схема артериальной сети человека и точки пальцевого прижатия артерий для остановки кровотечений.

Техника наложения давящей повязки: на рану накладывают чистую, желательно стерильную, марлевую салфетку, поверх нее — плотно свернутый комок ваты, после чего туго бинтуют круговыми ходами бинта.

Применение кровоостанавливающего жгута показано при повреждении крупных артерий конечностей.

Не рекомендуется накладывать жгут на кожу!

Место наложения жгута прикрывается одеждой или бинтом. Жгут должен располагаться выше раны и как можно ближе к ней. Жгут растягивают и в таком виде прикладывают к конечности (рис. 9 а). Не ослабляя натяжение, обертывают его несколько раз так (рис. 9 б), чтобы витки жгута ложились один к другому (рис. 9 в.). Концы жгута скрепляют с помощью цепочки и крючка. Жгут затягивают до остановки кровотечения.

Важно запомнить, что максимальные сроки наложения жгута — 2 ч, а в зимнее время — один час, после чего может наступить омертвление конечности ниже места наложения жгута. Для предупреждения этого опасного осложнения к жгуту прикрепляют лист бумаги (рис. 9 г) с указанием времени наложения.

Необходимо постоянное наблюдение за пострадавшим, так как в случае ослабления жгута кровотечение может возобновиться. Необходимо помнить, что наложение жгута — мера временная, предварительный этап перед окончательной остановкой кровотечения вусловиях стационара.

При отсутствии жгута на месте происшествия используют различные подручные материалы (носовой платок, брючный ремень, галстук и др.).

Применение тонких предметов типа проволоки или веревки не рекомендуется из-за опасности грубого дополнительного повреждения тканей, особенно нервов!

Временная остановка кровотечения может быть достигнута сгибанием конечности. На рис. 10 показана техника остановки кровотечения при ранениях верхней и нижней конечностей.

[pic]

Рис. 10. Техника наложения резинового жгута:

а — растягивание жгута; б — наложение жгута с постоянным его растяжением;

в — витки жгута ложатся один к другому; а — записка с указанием времени наложения.

При любом виде кровотечения раненной конечности необходимо придать возвышенное положение и обеспечить покой.

[pic]

Рис. 11. Приемы остановки кровотечения сгибанием конечностей.

При отсутствии жгута артериальное кровотечение может быть остановлено наложением закрутки или путем максимального сгибания конечности и ее фиксации в этом положении.

Для остановки кровотечения с помощью закрутки используют веревку, скрученный платок, полоски ткани. Импровизированным жгутом может служить брючный ремень, который складывают в виде двойной петли, надевают на конечность и затягивают (рис. 12).
Временная остановка наружного венозного и капиллярного кровотечений проводится путем наложения давящей стерильной повязки на рану (закрывают ее стерильными салфетками или бинтом в 3—4 слоя, сверху кладут вату гигроскопическую и туго закрепляют бинтом) и придания поврежденной части тела приподнятого положения по отношению к туловищу. В некоторых случаях временная остановка венозного и капиллярного кровотечений может стать и окончательной. Окончательная остановка артериального, а в ряде случаев и венозного кровотечений проводится при хирургической обработке ран.

При внутренних кровотечениях на предполагаемую область кровотечения кладут пузырь со льдом, пораженного немедленно доставляют в лечебное учреждение.
[pic]

Рис. 12. Способы остановки артериального кровотечения: а — ленточный кровоостанавливающий жгут; б—круглый кровоостанавливающий жгут; в—наложение кровоостанавливающего жгута; г — наложение закрутки; д — максимальное сгибание конечности; е — двойная петля брючного ремня.

Список литературы:
1 Популярная медицинская энциклопедия. Гл. ред. Б.В. Петровский. В 1 томе аборт — ящур. — М.: «Советская энциклопедия», 1979.
2. Основы медицинских знаний: Учебное пособие для учащихся пед. училищ по спец. «Дошкольное воспитание»/ Р.В. Танкова — Яшпольская и др. — М.:
«Просвещение»,1993.
3. Основы медицинских знаний учащихся: Про. учеб. для сред. учеб. заведений/М.И. Гоголев, Б.А. Гайко, В.А. Шкуратов, В.И. Ушакова; под. ред.
М.И. Гоголева. — М.: Просвещение, 1991
4. Булай П.И. Первая помощь при травмах, несчастных случаях и некоторых заболеваниях: (Крат. справочник). — Мн.: Беларусь, 1980
5. Справочник практического врача/Под ред. А.И. Воробьева. — 2е изд., — М.:
Медицина, 1982
6. Справочник по оказанию скорой и неотложной помощи/Под ред. О.М.
Елесеева. — М.: Медицина, 1988

Реферат: Общие вопросы организации психиатрической помощи

Общие вопросы организации психиатрической помощи.

В основе организации психиатрической помощи в РФ лежат три основных принципа: дифференцированность (специализация) помощи различным  контингентам больных, ступенчатость и преемственность  помощи в системе различных, психиатрических учреждений.

Дифференциация помощи больным психическими болезнями отражена в создании нескольких видов психиатрической помощи. Созданы специальные отделения для больных с острыми и пограничными состояниями, с возрастными психозами, детские, подростковые и др. Органами социального обеспечения создаются дома для инвалидов (психиатрические интернаты), для хронических больных, органами просвещения — интернаты и школы для умственно отсталых детей и подростков.

Ступенчатость организации психиатрической помощи выражается в наличии максимально приближенных к населению внебольничной, полустационарной и стационарной помощи. Внебольничная ступень включает психоневрологические диспансеры, диспансерные отделения больниц, психиатрические,  психотерапевтические и наркологические кабинеты при поликлиниках, МСЧ, а также лечебно-производственные, трудовые мастерские. В полустационарную ступень  входят дневные стационары, в штатном отношении  принадлежащие психоневрологическим диспансерам; в стационарную — психиатрические больницы и психиатрические  отделения в других больницах.

Преемственность психиатрической помощи  обеспечивается тесной функциональной связью психиатрических учреждений разных ступеней, что регламентируется положениями и инструкциями МЗ РФ. Это позволяет осуществлять непрерывное наблюдение за больным и его лечение при переходе из одного лечебного учреждения в другое.

В РФ установлен специальный учет психически больных, его осуществляют  областные, городские и районные психоневрологические диспансеры, психоневрологические кабинеты районных поликлиник и центральные районные  больницы, в которых органы  здравоохранения обязывают иметь полные списки психически больных, проживающих на обслуживаемой ими территории. Система учета позволяет с достаточной  степенью достоверности выявлять распространенность по стране основных форм психических болезней, в том числе легко протекающих и особенно так называемых пограничных состояний. Установлению  распространенности психических болезней  способствует доступность и приближенность  сети психоневрологических учреждений к населению и их контакт с неврологическими и другими медицинскими учреждениями.  Для осуществления исследования распространенности психических болезней МЗ РФ разработаны и утверждены клинические критерии учета. Соответствующие документы адаптированы к Международной классификации болезней, составленной ВОЗ. На основе  учетных данных и результатов клинико-статистических исследований,  проводимых научными и практическими учреждениями, получают достоверные сведения о показателях  распространенности психических болезней,  их структуре и динамике.

Приказ № 245 «О психиатрической помощи и гарантиях прав граждан при ее оказании»

Основывается на конституции РФ и правах человека. Лечение проводится при согласии больного, при этом необходимым условием является заполнение двух важных документов: согласие на госпитализацию и согласие на лечение. Принудительная госпитализация осуществляется только если:

1. Есть угроза или непосредственная опасность деяний больного для него самого или окружающих.

2. Если психическое нарушение обуславливает его неспособность самостоятельно удовлетворять свои жизненные потребности.

3. Если оставление лица без психиатрической помощи может нанести вред его здоровью вследствие его психического состояния.

Подобные больные подлежат обязательному врачебному освидетельствованию комиссией врачей-психиатров в течение 48 часов, которая принимает решение об обоснованности госпитализации и заполняет соответствующую документацию. В случае необходимости госпитализации в суточный срок решение комиссии должно быть направлено в территориальный суд по месту нахождения психиатрического стационара. Суд обязан рассмотреть данное заявление в течение не более 5 суток и вправе отклонить или удовлетворить решение о госпитализации, санкция на пребывание пациента в стационаре и его срок дается судьей на срок, необходимый для рассмотрения заявления. Решение суда может быть обжаловано родителями (опекунами) в  10 дневный срок. Подобные больные подлежат ежемесячному переосвидетельствованию комиссией врачей-психиатров, решающей вопрос о продлении госпитализации или выписке больного.

Основными звеньями психиатрической помощи являются психоневрологический диспансер  и психиатрическая больница, как  правило, прикрепленная к диспансеру по территориальному признаку. Они оказывают психиатрической помощи населению,  проживающему в определенном районе. При этом больница обслуживает больных нескольких диспансеров. Деятельность диспансеров построена по участково-территориальному принципу (участковый психиатр и его помощники оказывают психиатрическую помощь  жителям определенной территории — участка). 

Основные задачи психоневрологического диспансера:

выявление психически больных среди населения и активное наблюдение за ними (приглашение больного на прием и посещение его на дому), проведение всех видов амбулаторного лечения, трудоустройство больных, оказание помощи в социально-бытовых и юридических вопросах, направление на стационарное лечение, оказание консультативной психиатрической помощи лечебно- профилактическим учреждениям, санитарно-просветительная и психогигиеническая работа, проведение трудовой, военной и судебно-психиатрической экспертиз.

Структура психоневрологического диспансера:

а) лечебно-профилактическое  отделение;

б) экспертное отделение;

в) отделение социально-трудовой помощи;

г) лечебно-трудовые мастерские;

д) дневной стационар;

е) учетно-статистический кабинет;

ж) детское и подростковое отделения;

з) логопедический кабинет.

Детский психиатр осуществляет динамическое наблюдение за детьми и подростками от 5 до 15 лет. Он посещает детские сады и школы, выявляя нервных детей, детей с нарушенным поведением и умственно отсталых. Детский психиатр назначает им лечение, решает вопрос о типе школы, направляет при необходимости в больницу. Он ведет профилактическую и санитарно-просветительную работу среди родителей, педагогов и школьников. В специализированных (вспомогательных) школах для умственно отсталых детей обучаются дети со сниженным интеллектом. Обучение ведется педагогами-дефектологами по облегченной программе и по специальным учебникам. Учеба сочетается с производственным обучением (специальности столяра, швеи, картонажника, переплетчика и др.).

В эти учебные заведения больных направляет специальная комиссия: составе представителей отдела народного образования, педагогов-дефектологов и детского врача-психиатра.

Лечебно-трудовые мастерские — это одно из важных звеньев в структуре  психиатрических учреждений. Они имеют не только непосредственно лечебное значение (трудотерапия), но и являются этапом широкой реабилитационных мероприятий, которым в последние годы уделяется все большее внимание. Усложняющаяся система трудовых заданий позволяет значительно повысить уровень реадаптации больного.

Дневной стационар — новая форма амбулаторного лечения психически больных. В дневном стационаре находятся больные с не резко выраженными  психическими нарушениями и пограничными состояниями. В течение дня больные получают лечение, питание, отдыхают, а вечером возвращаются в семью. Лечение больных без отрыва от обычной  социальной среды способствует предупреждению социальной дезадаптации и явлений госпитализма.

В диспансере проводятся различные формы амбулаторной психиатрической экспертизы: 

а) Трудовая экспертиза (КЭК и МСЭК). Если больной по состоянию здоровья нуждается в некотором облегчении условий труда (освобождение от работы в ночную смену,  дополнительных нагрузок, командировок и др.) или в переводе на другую работу с использованием прежней квалификации и сохранением зарплаты, такие  заключения даются КЭК диспансера. При наличии стойкой утраты трудоспособности, когда психические нарушения, несмотря на активное лечение, приобретают длительный затяжной характер и препятствуют выполнению профессионального труда, больной направляется на МСЭК, которая определяет степень утраты трудоспособности и причину инвалидности (в зависимости от тяжести психического состояния, типа дефекта психики и уровня сохранившихся компенсаторных возможностей).

б) Военно-психиатрическая экспертиза определяет годность к военной службе гражданских лиц, призываемых на действительную военную службу, и военнослужащих, если в процессе медицинского наблюдения за ними обнаружены такие нарушения в состоянии их психического здоровья, которые могут явиться препятствием для пребывания в Вооруженных Силах. Вопрос о годности к воинской службе решается в соответствии со специальным расписанием болезней и физических недостатков, утвержденным приказом МО СССР.

в) Судебно-психиатрическая экспертиза решает вопрос о вменяемости или невменяемости психически больных при совершении ими уголовно- наказуемых деяний, а также определяет дееспособность. Критерии вменяемости: 1) Медицинский — наличие хронической психической болезни или временного расстройства психической деятельности; 2) Юридический- неспособность в силу болезненного состояния отдавать себе отчет в совершаемых действиях или руководить ими.

Экспертиза проводится по постановлению органов расследования, определению суда, и в отношении осужденных — по направлению администрации мест лишения свободы. К лицам, признанным невменяемыми, могут быть применены лишь меры социальной защиты медицинского характера: 1) Принудительное лечение в специальных психиатрических учреждениях (особо опасные больные); 2) Лечение в психиатрической больнице на общих основаниях; 3) Отдача на попечение родных или опекунов и одновременно под наблюдение диспансера. Назначение принудительного лечения и его прекращение (при наличии соответствующего медицинского заключения) производится только судом.

Необходимость установления дееспособности истцов и ответчиков возникает при решении вопроса о защите гражданских прав психически больных (вопросы об опеке, правах на наследство, расторжении брака, лишении родительских прав и т. д.).

Данные судебно-психиатрической экспертизы оформляются в виде акта, в заключительной части которого даются ответы на все вопросы, которые поставлены перед экспертизой следственными органами или судом.

Наркологическую помощь населению оказывают городские наркологические диспансеры, наркологические кабинеты в психиатрических диспансерах и других лечебных учреждениях, врачебные и фельдшерские наркологические пункты, обслуживающие рабочих и служащих промышленных предприятий и работников сельского хозяйства. Новые формы стационарной наркологической помощи — создание наркологических отделений на предприятиях промышленности, строительства, сельского хозяйства, в которых лечение больных алкоголизмом сочетается с общественно полезным трудом.

Осуществляется преемственность амбулаторного и стационарного лечения больных алкоголизмом, динамическое наблюдение за ними.

Скорая психиатрическая помощь. Медицинский персонал скорой и неотложной психиатрической помощи круглосуточно выезжает по вызовам учреждений, предприятий и отделений милиции, а в часы, когда не работают  диспансеры — по всем вызовам, которые обычно адресуются  участковым психиатрам. Врач-психиатр, приехавший на вызов, решает вопрос о необходимости госпитализации в зависимости от состояния больного и конкретной обстановки. Главная задача медицинского работника при оказании помощи возбужденному больному до прибытия специализированной  помощи состоит в обеспечении безопасности самого больного и окружающих его людей (изолирование в отдельное помещение, удерживание  или  принудительная иммобилизация, тщательный осмотр вещей и т.д.)

На период транспортировки выделяются сопровождающие (фельдшер, сестра), число которых определяется состоянием больного.

Психиатрическая больница. Структура психиатрической больницы:

приемное отделение,

общие психиатрические отделения для мужчин и женщин,

специализированные отделения (наркологические, гериатрические, детские, судебно-психиатрические).

Подчеркивается, что необходимость организации специализированных отделений связана с особенностям  течения н лечения ряда заболеваний или ухода за некоторыми категориями больных или с целевой установкой. Новые принципы содержания и  лечения больных предполагают уменьшение размеров палат, выделение вспомогательных помещений для развития самообслуживания больных, значительное расширение мест дневного пребывания и создание условий для широкого применения социально-культурных мероприятий. Детские отделения должны находиться в обособленных помещениях, и в них наряду с лечебной всегда организуется специальная педагогическая работа (классные комнаты, комнаты для игр и т. д.).

Для более полного и всестороннего обслуживания и лечения больных в  психиатрической больнице создаются диагностические лаборатории — психологическая, клиническая, биохимическая, генетическая, электроэнцефалографический кабинет, физиотерапевтическое, рентгенологическое отделения, постоянная высококвалифицированная консультативная помощь специалистов  в области соматической медицины.

Для проведения обязательной системы реадаптационных мероприятий осуществляется специальный режим самообслуживания, трудотерапия в отделении или специальных мастерских, либо работа в прибольничном сельском хозяйстве. В больнице должна быть хорошая библиотека и клуб для проведения среди больных культурно-массовой работы.

Особенности ухода и надзора за психически больными в отделении: обеспечение максимальных удобств для проведения как общего, так и специального режима, специальные меры предосторожности, изъятие из обычного обихода опасных предметов, принятие мер для предупреждения суицидальных попыток, побегов, насилия и др., тщательное наблюдение за питанием больных, приемом лекарств, отправлением физиологических потребностей. Выделение так называемой наблюдательной палаты с неподвижным круглосуточным санитарным постом для больных, требующих особого наблюдения (агрессивные больные, больные с попытками к самоубийству, с мыслями о побеге, с отказом от пищи, возбужденные больные и т. д.). Все изменения в соматическом и психическом состоянии больных фиксируются в «Журнале наблюдений», который ведет дежурная медицинская сестра. Так как психически больные нередко находятся в больнице длительное время, особое внимание должно уделяться созданию в отделениях уюта, культурных развлечений (кино, телевизор, игры, библиотека и т. д.).

Больные в психиатрическую больницу принимаются по направлению участковых психиатров (дежурных психиатров службы скорой помощи), а при отсутствии их — по направлениям врачей поликлиник, общесоматических больниц. В экстренных случаях больные могут быть приняты и без направления (вопрос о госпитализации в этих случаях решает дежурный врач). Направление в больницу осуществляется по согласованию с больным или его родственниками. Если же больной социально опасен, он может быть направлен в больницу и без согласия родственников (в данном случае госпитализированный больной в течение суток должен быть освидетельствован специальной комиссией в составе трех врачей-психиатров, которая рассматривает вопрос о правильности стационирования и определяет необходимость дальнейшего пребывания в стационаре). Психически больные, совершившие правонарушения и признанные судом невменяемы ми, направляются в больницу для принудительного лечения по постановлению суда.

Показания для госпитализации:

а) Острое психическое заболевание или обострение хронического психического заболевания, требующие стационарного лечения.

б) Опасность психически больного для окружающих или для самого себя (психомоторное возбуждение при склонности к агрессивным действиям, систематизированные бредовые синдромы, если они определяют общественно опасное поведение больного, бред ревности, депрессивные состояния с суицидальными тенденциями, эпилептический статус, маниакальные и гипоманиакальные состояния, обуславливающие нарушения общественного порядка или агрессивные проявления в отношении окружающих и т. д.).

в) Проведение стационарной экспертизы (трудовой, военной, судебно — психиатрической) .

Показания для выписки:

а) Окончание лечения, полное пли частичное выздоровление больного

б) Лица с хроническим течением заболевания выписываются в том случае, сели они не нуждаются в дальнейшем больничном лечении и уходе, не представляют опасности для себя и для окружающих и могут по своему состоянию лечиться амбулаторно (ремиссия).

в) Больные, находящиеся на принудительном лечении, выписываются только на основании определения суда.

г) При решении экспертных вопросов.

Общие правила поведения в психиатрическом учреждении: недопустимость  проявления излишнего любопытства, удивления, смеха и других внешне выраженных эмоциональных реакций, если поведение некоторых больных носит явно нелепый характер, абсолютное исключение обсуждений,  поступков того или другого пациента в его присутствии или окружении  больных, невозмутимость при высказываниях антисоциального характера, циничных замечаний или выражений. Нельзя передавать по просьбе больных записки, письма и другую корреспонденцию. Недопустимость употребления выражений, носящих характер обывательского лексикона («сумасшедшие», «буйное отделение», «тихое помешательство»)

Контрольная работа: Внешнеторговые связи древнерусского государства

Содержание

Введение

1. Русь и Византия

2 Связи древнерусского государства с Западной Европой

3. Сотрудничество с Востоком

Заключение

Список литературы

Введение

Актуальность исследования стереотипов восприятия Древней Руси на уровне идеологических установок и исторической психологии определяется перспективностью проблемы для современной исторической науки. Она позволяет прояснить многие неизвестные и спорные моменты в истории нашей страны, подойти ко многим проблемам Средневековой Руси в комплексе.

Избранная тема требует длительного, глубокого и тщательного изучения. В ней необходимо связать воедино международные отношения, географические представления различных народов и традиций, идеологию государств, религиозную составляющую средневекового мировоззрения – вероисповедание и менталитет человека Средних веков, который влиял на создававшиеся образы «другого».

Это опыт исследования системы представлений о Древнерусском государстве и древнерусской народности как обобщенной картины, для чего необходимо сопоставление и сравнение создававшихся в различных культурах образов Древней Руси. При работе над темой нужно учитывать исторические условия, под действием которых создавались и изменялись представления о Руси, и специфику информации разнообразных исторических источников как форму воплощения этих представлений.

Именно поэтому важность собирания, издания и исследования источников по истории Восточной Европы того времени, когда на ее просторах складывались основные этносы, когда возникали первые государства, когда проникало и распространялось христианство, была осознана историками еще на заре исторической науки в России, в XVII в.

Исследуемые в своей совокупности, зарубежные источники освещают кардинальные вопросы отечественной истории и помогают воссоздать целостную картину зарождения и становления Древнерусского государства.

Объектом исследования является Древняя Русь, а также соседние регионы в системе международных взаимоотношений в период складывания, функционирования и эволюции политической системы Средних веков.

Предметом исследования выступают представления о Древней Руси, сложившиеся у окружающих ее обществ и их эволюция на протяжении IX — конца XIII вв.

Связи Древнерусского государства с Восточными государствами и представления этих народов начали изучаться в дореволюционный период, но наиболее активно стали разрабатываться в советское время.

Цели и задачи исследования Цель работы состоит в изучении развития Древнерусского государства по следующим значимым позициям: религиозные представления, торговые связи.

На основании формулировки цели были поставлены следующие задачи:

— влияние Византии на развитие Руси;

— развитие отношений со странами Западной Европы;

— отношения со странами Востока.

Источники исследования относятся ко многим жанрам. Памятники литературы стран, соседствующих с Древней Русью, представляют «взгляд извне». Они несут разнообразную и уникальную информацию о древнерусском обществе и государстве, которая помогает, как уточнить устоявшиеся мнения, так и представляют альтернативные взгляды на важнейшие проблемы отечественной истории.

Работа состоит из введения, трех глав, заключения, списка использованных источников и литературы.

1. Русь и Византия

Налаживание тесных связей с Византией, крупнейшей державой торгового мира, имело для Руси не только политическое, но и большое экономическое значение. Империя имела большой вес, рынки приносили хорошую прибыль, сопровождение купеческих караванов давало постоянный источник дохода князьям.

Это во многом и определило выбор в пользу христианства. На этом акцентирует внимание Владимир в экономической политике. Русь хочет быть на равных с самой могущественной державой тех лет, Византией и требует, говоря нашим языком, предоставления ей «режима наибольшего благоприятствования» в торговле.

Если судить по Начальной летописи, то и военные походы на Царьград были вызваны желанием руссов получить экономические выгоды и поддержать выгодный уровень торговли. Еще в договоре Цимисхия со Святославом было прямо сказано, что Царьград готов принимать торговлю русов в качестве союзников, «как искони повелось». По договору Олега русские купцы вообще не платили ромеям никакой пошлины.

Читая эти договоры, легко заметить, какой интерес связывал в X в. Русь с Византией. Всего подробнее и точнее определен в них порядок ежегодных торговых сношений Руси с Византией, а также порядок частных отношений русских в Константинополе к грекам; с этой стороны договоры отличаются замечательной выработкой юридических норм, особенно международного права.

Сохранились и торгово-бухгалтерские записи X в. на керамике из Тмутаракани и Белой Вежи, что говорит о ведении торгово-финансовой работы в районе военно-политических и торговых контактов Древней Руси. О роли торговли в политике писал и Н.М. Карамзин: «Вероятно, что Великие Князья, следуя примеру Скандинавских Владетелей, сами участвовали в выгодах народной торговли для умножения своих доходов.

Государственная подать в IX и X веке состояла у нас более в вещах, нежели в деньгах. Из разных областей России ходили в столицу обозы с медом и шкурами или с оброком Княжеским – что называлось: возить повоз. Следственно, казна изобиловала товарами и могла отпускать их в чужие земли».

Византия стала крупнейшим торговым партнером Древней Руси, хотя в первой трети X в. она и платила дань Руси в виде «укладов» и фиксированной денежной суммы (в виде продуктов на дорогу и на время их пребывания в стране). Русские купцы пользовались в Константинополе торговыми и иными льготами (не платили торговых пошлин и т. д.). Византию посещало не менее 400–500 человек, останавливаясь в предместье св. Маманта (у Маманта, «Мамы»).

Глядя на развитую систему торговли ромеев, русские проникались мыслью о важности роли торговли и купечества. Это был знак для торговых городов Руси – Киева, Новгорода, Пскова и др. В мастерских столицы византийская промышленность была занята производством предметов утонченной роскоши.

Византийцы снабжали ими весь мир. Процветала торговля. Константинополь, расположенный на стыке Европы и Азии, был огромным рынком, где встречались народы Балканского полуострова, задунайских областей и азиатского Востока; русские привозили туда зерно, меха, икру и многочисленных рабов; арабы из Багдада продавали там драгоценные шелковые ткани, как своего производства, так и из далекого Китая; на большом городском рынке, между форумом Константина и площадью Тавра, целый день кипело оживленное движение.

В героическую эпоху восточных славян, при пяти князьях Руси, заложен фундамент военной и экономической значимости Руси. Подчинена влиянию руссов огромная территория. Возводятся новые города, Благодаря торговле с Русью и Балтией Константинополь с конца IX по конец X в. увеличил население в 10 раз – с сорока до четырехсот тысяч человек.

Можно сказать, «русский транзит» сделал Константинополь великим государством. Но эта же торговля принесла Руси к концу X в. до одного миллиарда дирхемов серебра (1 миллиард дирхемов – немногим менее 3 тысяч тонн). Две трети суммы осталось на Руси, треть ушла в страны Балтии. Оценка торгового оборота Руси и Византии дает цифру в 5—10 тыс. тонн груза, перемещаемого в древнерусских судах – моноксилах (подобие казацкой «чайки»), вмещавших 40 человек и 10 т. груза.

Караван мог составлять 50—100 или более судов. К.Л. Егоров в «Образовании Киевской Руси» подчеркивает, что почти вся экономика Скандинавии в тот момент существовала на «русском» серебре. С киевским флотом в конце X в. могли соревноваться лишь флоты Венеции и Генуи. Ежегодный грузопоток между Италией и Германией в то время шел через Сен-Готардский перевал и составлял даже в XIV в. не более 1–1,25 тыс. тонн, т е. был во много раз меньше, чем грузопоток между Русью и Византией.

Не была в ущербе и Византия. В XII в. одна константинопольская таможня в день собирала пошлин на 20 тыс. золотых монет. В год эта цифра составляла 7 млн. монет, или 33 тонны золота. В этом плане весьма полезным представлялось распространение христианства и среди киевского военно-купеческого населения. Процесс энергично поддерживался Византией в ее собственных интересах, Константинополь был не прочь в исторической перспективе стать хозяином днепровской страны, столь богатой сырьем и товарами.

Но и в, то, же время множество россиян вели торговлю в Царьграде, продавая там рабов или покупая разные товары (богатые одежды, сукна, сафьян, пурпур, вино, плоды, перец и т. д.). За дальностью расстояния о фактическом покорении Руси, однако, и речи быть не могло. Потому главным средством для упрочения византийского влияния и контроля должны были стать торговля и религия, а также военные связи.

Легко заметить основной экономический интерес, руководивший этой жизнью, сближавший и объединявший отдаленные и разрозненные части земли: дань, шедшая киевскому князю с дружиной, питала внешнюю торговлю Руси. Этот же экономический интерес направлял и внешнюю деятельность первых киевских князей. Деятельность эта была направлена к двум главным целям:

1) к приобретению заморских рынков,

2) к расчистке и охране торговых путей, которые вели к этим рынкам.

На земли Древней Руси шли торговцы из самых разных стран, со всех концов света – латиняне, мусульмане, иудеи, язычники. К числу основных торговых троп Старого Света того времени, которыми воспользовался ислам, были еще и широтный Великий шелковый путь, и меридиональный путь «из варяг в греки», иначе говоря – великий «рабский путь» с севера Европы через Киев в Средиземноморье.

Путь разветвлялся, направляясь в том числе в новые европейские владения ислама – на Иберийский полуостров, в Сирию, Палестину, Иерусалим, Аравию, в Северную Африку. Битва под знаменем ислама, когда вера используется в политических и коммерческих целях, будет продолжаться и далее. Киевская Русь стала федерацией торговых городов, где семейство Рюриковичей выполняло функцию федеральной власти.

Киев стал главным оборонительным форпостом «против Степи и центральной вывозной факторией русской торговли». Купцы и товары шли из Киева, Твери, Москвы, Новгорода, других городов не по Дону, а сухим путем на Белгород. Историк М.Н. Тихомиров отмечал, что эта дорога была куда менее опасной, чем путешествие по Дону, где путники испытывали постоянную опасность нападения со стороны степняков. Киев взял на себя и другие важные хозяйственные функции, на сей базе и возникла первая форма Русского государства.

Что дали христианство и Византия Руси в плане просвещения? Ромеи с их образованием и почерпнутой из античности культурой окажут благотворное влияние на Италию, Балканы, Древнюю Русь, Закавказье, Крым. Культ империи и императора давал импульс как развитию придворной столичной культуры, так и сближению светской и церковной идеологии.

В Византии всегда жили полнокровной жизнью светская культура и образованность, связанные, с одной стороны, с византийской аристократией и городской интеллигенцией, а с другой стороны – черпавшие могучие импульсы из народной культуры». Будучи на тот момент культурнейшей страной в Европе, Византия немало поспособствовала обретению Русью государства и системы управления, став и главным источником славянской грамоты и фактором прогресса.

Руссов привлекли в византийцах не только религиозные красоты. Византия – мастерская мира. В этом плане Константинополь был совершенно не сравним тогда с городами Западной и Центральной Европы. «Лучшие произведения искусства делались там, лучшее вино, специи, моды, ткани – все шло из Константинополя. Богослужение там было более торжественным и театрализованным, нежели западное. Единство искусства, поэтики, музыки – все соединял в себе храм, создавая особое сакральное пространство.

Купол храма Святой Софии как бы парил над столицей империи, придавая ей неповторимый облик. Когда Русь принимала христианство, самая глубокая, духовная и красивая вера была та, которую исповедовали византийцы1. В числе лучших достижений Византии – система образования. Византия и стала одним из главных родников письменности для Руси.

Заканчивая характеристику тех условий, в которых появилось и стало распространяться по миру славянское письмо, следует дать ответ на вопрос, что было закономерно и что случайно в самом факте возникновения именно в Византии славянского письма. Для такого ответа необходимо самым кратким образом охарактеризовать главные особенности созданного Константином-Кириллом славянского письма.

Возникновение вопроса о создании письма для славян было закономерно связано с важными особенностями международного и внутреннего положения Империи. Будучи культурным перекрестком Запада и Востока, Европы и Азии, эта страна стала для Руси главным культурным маяком на протяжении веков. Тут за светским обучением, что особенно было важно, признавалась немалая практическая ценность.

Выпускники школ, причем даже дети простых людей, а не только знати, могли стать чиновниками императорской и церковной канцелярии, сборщиками податей, секретарями, судьями, адвокатами, офицерами, переписчиками, каллиграфами и т. п. Но чаще всего простые граждане, окончив светские школы, становились преподавателями, которые либо вели в общественных учебных заведениях занятия, либо давали ученикам частные уроки.

Получение классического образования открывало в Византии дорогу к служебной карьере, богатству, изменению социального статуса. Как отмечают исследователи, не только светская, но и церковная администрация, как правило, набиралась только из тех, кто окончил школу.

Связи древнерусского государства с Западной Европой

С VIII века завязываются особенно энергичные сношения с арабами, точнее с теми народами Востока, которые вошли в состав Арабского Калифата. Этот «арабский» период торговли продолжался приблизительно до X в. В IX веке параллельно с «арабской» торговлей заметно оживляется торговля Руси с Византией сначала с Корсунем, потом непосредственно с Константинополем.

Византия стремилась даже ограничить наплыв русских товаров на свои рынки. Однако древнерусское государство, используя военную силу, успешно противодействовало чинимым препятствиям. В шестидесятые годы IX века Русь была сильным и организованным северным соседом Византийской империи. Договоры с греками 907 и 911 гг. не только закрепляли успехи русского оружия, но и отражали реальность исторического и политического существования нового восточноевропейского государства — Киевской Руси, способного успешно отстаивать свои интересы в международных — 5 отношениях.

Одновременно завязываются отношения и с Западной Европой. Торговля с народами Востока шла главным образом по Волге и ее притокам. С верховьев Волги восточные купцы шли дальше к Балтийскому морю. Самым западным пунктом восточной торговли был остров Готланд на Балтийском море. На этом острове и на шведском берегу найдено двадцать четыре тысячи арабских цельных монет и четырнадцать тысяч обломков, а византийских около двухсот.

Огромная масса их относится к X веку, часть — к IX и XI вв. Здесь же находят и монеты западных стран, что говорит о постоянных встречах на этом острове западноевропейских, византийских, и восточных купцов. Несомненно, здесь торговали и русские купцы. Самым северным пунктом этой обширной торговли являлись берега Балтийского моря, самым южным византийские владения и Хазарское царство.

Последнее представляло собой паразитарное государство, расположенное между низовьями Волги и Дона и странами Кавказа.

Ведя грабительское полукочевое хозяйство, население этого государства втягивалось и в торговлю, которую вели купцы с Кавказа, из Средней Азии, Ирана, с одной стороны и Киевской Руси, Новгородского края с другой. Эти купцы производили торговлю мехами, воском, кожей, идущими из районов Камы и более северных мест, в обмен на ткани и оружие из областей Кавказа. Торговля шла главным образом речным путем по Волге.

В большинстве случаев города строились на торговых путях. Одним из важнейших торговых путей был путь через Западную Двину и Волхов с его притоками, через систему волоков суда перетаскивались в Днепр, доходили до Чёрного моря и далее вдоль морского берега — до Византии. Полностью этот путь сложился в IX веке.

Другим из древнейших торговых путей был Волжский путь, связывающий Русь со странами Востока. Связь с Западной Европой поддерживалась по сухопутным дорогам. К моменту образования Древнерусского государства существовало уже несколько крупных городов: Киев, Новгород, Чернигов, Переславль, Смоленск, Муром и др. Всего на Руси в IX в. было 25 крупных городов.

Племенные княжения восточных славян объединились в единое государство в IX в. К моменту образования Древнерусского государства произошло объединение трех крупных славянских племенных союзов: Куявы — земли вокруг Киева, Славии — район озера Ильмень с центром Новгородом, Артании — точно район историками не определен, называются Прибалтика, Карпаты, Северо-восточная Русь.

Связи Древнерусского государства с другими странами, в частности со странами Западной Европы, были менее интенсивными и не всесторонними. И, тем не менее, разнообразные контакты между Древней Русью и Западной Европой свидетельствуют о несомненном культурном взаимодействии между этими регионами.

Поскольку Русь в домонгольский период не уступала в своем культурном развитии большинству стран Западной Европы, это взаимодействие было вполне равноправным. Стабилизации этого взаимодействия способствовала принадлежность обоих регионов к христианскому миру, причем православная церковь не препятствовала в домонгольский период этому культурному общению.

Особенно интенсивными связи с Западной Европой стали во второй половине XII – начале XIII вв. Связи с Западом выражались в том, что страны обменивались изделиями прикладного искусства, а в результате и определенными техническими навыками.

Взаимодействие культур осуществлялось через торговлю и через дары посольств, через иноземных мастеров-ремесленников, которых нередко приглашали на Русь из Западной Европы, чаще всего из Германии. На Руси были распространены такие поделки западных мастеров, как бронзовое литье, чаши, ювелирные изделия, резьба по кости, в том числе ларцы.

Предметы древнерусского художественного ремесла, в свою очередь, попадали на Запад, много русских изделий обнаружено в Скандинавских странах, в частности, на Готланде, достигали они и Западной Европы.

С середины XI в. на Русь стали проникать отдельные элементы романской архитектуры, господствовавшей в XI – XIII вв. не только в Западной Европе, но и в целом культурном круге, который охватывал Кавказ, Балканы, а также Польшу, Чехию, Венгрию – близких соседей Древнерусского государства.

Однако это культурное взаимодействие не затрагивало основ древнерусской архитектуры – крестово-купольной кубической конструкции храмов.

Влияние романского стиля проявлялось во внешнем оформлении отдельных возводимых на Руси построек, использовались в архитектуре такие элементы, как аркатурные пояса, позднее группы полуколонн и пилястр, иногда с резными капителями и консолями, колончатые пояса на стенах, перспективные порталы, причудливая каменная резьба на внешней поверхности стен.

И, тем не менее, русские камнерезчики предпочитали изображать светские сюжеты или жизнерадостные мотивы «мировой гармонии», а не мрачные устрашающие картины «страшного суда», адских мучений и жестоких пыток святых, которые преобладали в каменных рельефах западноевропейских романских соборов.

Культурное общение Древней Руси со странами Западной Европы шло и по линии литературных и фольклорных связей. В западноевропейской литературе нашли отражение сведения о далекой Руси и русских (в песне о Роланде, в песне о Нибелунгах, не говоря уже о скандинавских сагах). Фольклорные мотивы, связанные с образом Ильи Муромца, вошли в немецкую поэму «Ортнит», одним из главных героев которой является король «Илья русский».

Литературные взаимосвязи прослеживаются в западных хрониках и русских летописях. Так, существует известная параллель между легендой Начальной летописи о «призвании варягов» на Русь и англо-саксонской легендой о призвании англосаксов в Британию.

Культурное взаимодействие между Русью и Западом осуществлялось также через паломников и путешественников, поддерживалась связь и по линии церковных отношений. До раздела церквей в 1054 г. церковные отношения были достаточно прочными.

Общая принадлежность к христианству объединяла и противопоставляла христиан всем инаковерующим – язычникам, мусульманам. Внутрихристианские различия еще не были резко выражены, на Руси принимались без особой враждебности католические посольства от папы или германского императора.

В Киеве, Смоленске, Переяславле действовали католические церкви. В молитве «Святой Троицы», которая использовалась на Руси, звучат имена святых Аль-бапа и Ботульфа, которых почитали только в Англии.

Их имена, видимо, занесли на Русь приезжавшие туда англичане. В Новгороде, где было несколько иноземных «варяжских», т. е. католических, церквей, они посещались новгородцами, которые иногда даже крестили там своих детей.

Однако после 1054 г. начались попытки папства «обратить» Русь в католическую веру. Особенно после разгрома Константинополя западными крестоносцами, а также после организации папством в 40-х гг. XIII в. «крестовых походов» на Русь отношения с католической церковью ухудшились.

Это повлияло и на культурные отношения с Западом. Культурное взаимодействие Руси с Западом стало более ограниченным, чем с Византией, но все-таки оставило определенный след в русской культуре

Культурное влияние Запада было переработано местными русскими традициями и позднее оказалось органически включенным в самобытную культуру Древней Руси.

Сотрудничество с Востоком

русь византия торговый религиозный

На Древней Руси существовали связи не только с Византией и странами Запада, но и с областями Причерноморья, Передней и Средней Азии (в частности, с Ираном и ранним Арабским халифатом). Уже с VIII в. и вплоть до второй половины Х в. на Русь, а через нее на Запад и в страны Прибалтики, Скандинавии шел поток серебряной монеты, которую чеканили в странах ислама.

Во второй половине Х в. положение с торговыми путями изменилось, поскольку к этому времени Новгород, и другие северные города Руси начинают все больше переключаться на торговлю с Западом, а южные города, и, прежде всего Киев, остаются главным центром торговли с Востоком. Связи с восточными странами идут теперь через Северный Кавказ, Закавказье, а также Крым и Черное море.

Таким образом, в Х – начале XIII вв. шел процесс усиления связей Запада с Востоком через Восточную Европу, а вместе с тем и Древней Руси со странами Востока.

В IX – Х вв. наиболее активными в торговле Руси с Востоком были русские воины-купцы. Во время становления классового общества и государства у восточных славян воины – княжеские дружинники – объединяли два вида деятельности: военные походы и торговлю товарами своей страны и захваченной добычей.

Традиционные связи были у Древней Руси с соседним кочевым миром. Эти связи имели сложный, противоречивый характер: частые военные столкновения сочетались с хозяйственным и культурным обменом.

В процессе культурного обмена кочевники, которые в XI – XII вв. жили в лесостепном и степном пограничье Киевской Руси (торки, берендеи, черные клобуки), заимствовали у русского населения навыки земледелия, орудия земледельческого труда.

В свою очередь русские переняли у кочевников некоторые виды оружия (прежде всего саблю). Однако влияние Руси на кочевников было более сильным, так как хозяйственный и культурный уровень русского общества в XI – XII вв. был более развит.

Заметную роль в установлении культурных связей Древней Руси с Востоком играли армянские колонии, возникшие в XI в. в Крыму, а затем в других местах Восточной Европы. Армянские колонии сообщали сведения о Руси в Закавказье и знакомили жителей Восточной Европы с жизнью стран и народов Востока.

В XI – XIII вв. особенно тесными становятся контакты Древней Руси с христианскими странами Закавказья, прежде всего с Грузией. Известны брачные союзы между русскими князьями и царями из династии Багратидов.

Несмотря на то, что в это время русские города уже являются значительными торгово-ремесленными центрами, с русской стороны на восток продавались традиционно русские товары – пушнина, мед, воск.

На Русь же ввозили работы восточных мастеров – металлические и стеклянные изделия, драгоценную утварь, дорогие ткани, которые покупали главным образом знатные и состоятельные люди. Русь в это время – это район, через который шли транзитные пути с Запада на Восток.

Существовали и литературные связи между Древней Русью и восточными странами, в частности с закавказскими христианскими государствами. После христианизации Руси одним из популярных литературных жанров стала агиографическая литература.

Особенно распространенное на Руси «Житие Бориса и Глеба» было переведено на армянский язык. После принятия христианства с греческого языка начали переводить литературные произведения, нередко восходившие к восточной литературе, восточным сюжетам.

Так, уже в первой половине XI в. при Ярославе Мудром на Руси стала известна «Повесть об Акире премудром», написанная еще в VII в. до н.э. в Ассирии, хотя, как полагают, она была переведена на русский язык с греческого.

Большой популярностью на Руси пользовалась переведенная с греческого языка «Александрия» – один из романов об Александре Македонском и его походах на Восток. Русский перевод (также с греческого) знаменитой «Повести о Варлааме и Иоасафе» знакомил грамотных русских людей с индийской литературой.

Таким образом, мы увидели на ряде многочисленных фактов, что Древняя Русь в Х – XII вв. имела постоянные торговые и культурные связи с мусульманскими и христианскими государствами Востока и Запада.

С момента своего возникновения в IX в. Древнерусское государство было местом взаимодействия ряда цивилизаций Запада и Востока. Культура Древней Руси развивалась не в изоляции, но в постоянных контактах с этими цивилизациями, использовала все наиболее ценное из их богатого исторического опыта.

Наиболее глубокими, постоянными и многогранными были ее связи с Византией, Болгарией, а также с другими южнославянскими странами. Более ограниченными во времени были культурные взаимоотношения Руси со странами Западной и Центральной Европы. Они были особенно заметны во второй половине XII – начале XIII вв., но затем надолго были прекращены татаро-монгольским завоеванием.

Наиболее очевидным является культурное взаимодействие Руси с Грузией и Арменией, с кочевыми народами Причерноморских степей. Все культурные импульсы, получаемые древнерусской культурой, переосмысливались в духе местных традиций.

Заключение

За период с IX по конец XIII вв. Русь прошла огромный путь от племенных союзов восточнославянских племен, выплачивающих дань соседним государствам до крупнейшей средневековой державы Восточной Европы. Но гораздо больший путь, чем в реальном мире, Древняя Русь проделала в сознании и идеологических построениях окружающих ее народов.

Наиболее значимые трансформации представлений о Руси в период Средневековья проходили, в основном, по линиям «язычество – христианство», «варварство – цивилизация», «подчинение – независимость». Все эти три фактора во взаимодействии образовывали целостную средневековую «систему восприятия». Текущая политическая ситуация учитывалась средневековыми авторами избирательно.

Исходя из этих принципов, Русь воспринималась книжной традицией через призму стереотипов, касавшихся всех сфер общественной и духовной жизни. На основании традиционного восприятия мы можем выявить две основные трансформации представлений о Руси (IX – X и XIII вв.), отмеченные окружавшими ее сверхполитическими конфессиальными пространствами. Стереотипы отношений к Руси последовательно существовали на протяжение в среднем 200 лет, сменяясь через определенный «период трансформации» другим набором, который отличается от предыдущего во многих существенных чертах.

Древняя Русь сохранила свой самобытный политический строй, церковь, независимую от папства и относительно самостоятельную по отношению к константинопольской патриархии, отстояла свои границы от агрессии, создала и сохранила неповторимую оригинальную культуру, выразившуюся в древнерусской живописи, скульптуре и архитектуре, в фольклоре и литературе.

Список литературы

Бибиков М.В. Византийская этнонимия. Архаизация как система. //Античная балканистика. Этногенез народов Балкан и Северного Причерноморья. Лингвистика, история, археология. М., 2000.

Бибиков М.В. Договоры Руси с греками и византийский дипломатический этикет. //Восточная Европа в древности и средневековье. Международная договорная практика Древней Руси. М, 1997.

Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь.- М., 1990.

Гуревич А.Я. Избранные труды. Т. 1. Древние германцы. Викинги. М, 2001.

Древняя Русь в свете зарубежных источников. М, 2001.

Кулаков А.Е. Религии мира. Теория и история мировой культуры (Западная Европа). – М.,2004. — 294с.

Литаврин Г.Г. Византия, Болгария и Древняя Русь. СПб, 2000.

Мавродин В.В. Образование единого Русского государства. — Л., 2001.

Милюков П.Н. Очерки по истории русской культуры. — М 1993-1995.

Пашуто В.Т., Флоря Б.Н., Хорошкевич А.Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. М, 1992.

Фроянов И.Я., Дворниченко А.Ю. Города-государства Древней Руси. -Л.,2008.

1 Древняя Русь в свете зарубежных источников. М, 2001.

Курсовая: Характеристика политических режимов (тоталитаризм, демократия)

КУРСОВАЯ РАБОТА

ТЕМА: ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЛИТИЧЕСКИХ РЕЖИМОВ (ТОТАЛИТАРИЗМ, ДЕМОКРАТИЯ)


ПЛАН

1. Виды политических режимов. Сущность и исторические типы демократии.
2. Тоталитаризм — феномен XX века. Идейные истоки и социальные предпосылки.
3. Характерные черты тоталитарных режимов. Особенности авторитарных политических систем. Авторитаризм и демократия.

Глава I
ВИДЫ ПОЛИТИЧЕСКИХ РЕЖИМОВ. СУЩНОСТЬ И ИСТОРИЧЕСКИЕ ТИПЫ ДЕМОКРАТИИ

При рассмотрении политической системы какого-либо государства или общества не следует ограничиваться лишь официально провозглашенными и действующими в нём институтами и правовыми нормами, конституционными актами, т.е. тем, что «заявляет» о себе само государство. Существуют часто весьма значительные различия и противоречия между парадным фасадом государства и реальными процессами, происходящими за этим фасадом. Для характеристики этих процессов применяется понятие «политический режим» — система реальных методов властвования в данном государстве. «Под политическим режимом понимается совокупность элементов идеологического, институционного и социологического порядка, способствующая формированию политической власти данной страны на определённый период».[1] Между ним и декларируемым государственны строем, как уже отмечалось, часто наблюдается несоответствие или даже прямая противоположность /что особенно характерно для диктаторских и прежде всего тоталитарных государств./

Именно политический режим определяет политическую атмосферу общества, в отличие от сравнительно устойчивых правовых норм, он подвижен и способен эволюционировать в рвзличных направлениях. Изучая конкретные многообразные формы политических режимов, существовавших в прошлом и настоящем, нужно, исходя из современных гуманистических требований к политической науке, руководствуясь принципом, что, человек, индивидуум- «мера всех вещей», основа общества и общественного благосостояния, рассматривать каждый режим именно по отношению к конкретной личности, её важнейшим правам и свободам. Основные параметры политического режима могут быть представлены следующим образом:

1/ Степень развития «гражданского общества»; 2/ Роль негосударственных политических организаций в политической жизни;

3/ Роль в государстве и обществе силовых структур /армия, полиция, Г. Б./;

4/ Реальная роль закона и функции правоохранительных органов, а также практика толкования и применения ими Конституции и других актов;

5/ Степень разделения властей и характер отношений между ними; 6/ Степень централизации власти;

7/ Механизм формирования представительных учреждений и их функционирование.

В соответствии с этими критериями выделяются 2 резко отличающихся между собой типа политических режимов: демократический и диктаторский.

Демократия — один из самых употребительных и многозначных терминов политической науки. Она выходит далеко за рамки первоначального смысла этого слова /в переводе с греческого оно означает «власть народа» — от «demos» — народ и «hratein» власть/, т.е. формы организации государства, при которой властью обладает большинство граждан, имеющих равные права, в отличие от монархии /власть одного/ или аристократии /власти меньшинства/. Зародился этот строй в Древней Греции, его особенности видный государственный деятель Афин Перикл охарактеризовал так: «Называется этот строй демократическим, потому что он зиждется не на меньшинстве граждан, а на большинстве их. По отношению к частным интересам законы наши представляют равноправие для всех» [2] Иными словами, демократия — прежде

всего такая система властвования, в которой все слои общества имеют формальные права участия в выборах и управлении и формально равны перед законом. Говоря об афинской городской демократии/равно как и о других демократиях Древнего мира и Средневековья/, нужно иметь в виду их специфический характер, они тяготели к коллективистской модели организации и управления/ в отличие от позднейших либеральных и плюралистических концепций/,[3] что ярко выражалось в ущемлении прав меньшинства, отсутствии гарантии для их полноценной защиты и выражения, навязывании воли общего, целого, т.е. коллектива, по отношению к отдельно взятой личности, индивидууму. Далеко не всегда соблюдалось и формальное равноправие — преимущество получали зажиточные слои, аристократия /они же удерживали реальные рычаги управления/. Существенным недостатком такой демократии было и полное исключение из неё целых социальных групп /например, рабов в рабовладельческих демократиях/. В целом, демократии коллективистокого типа были эпизодическим элементом политической системы в рабовладельческом и феодальном обществах вплоть до нового времени — эпохи буржуазных революций. Будучи исторически самой ранней формой народовластия, они отличались преобладанием прямых форм волеизъявления /народные собрания в Древней Греции и Риме, веча в феодальных республиках древней Руси и т.д./ над представительными учреждениями, причем последние имели тенденцию превращаться в чисто оллигархические инстутуты / сенат в Древнем Мире, руководящие учреждения итальянских городских республик/. В настоящее время эта форма демократии уходит в прошлое, она характерна лишь для наиболее примитивных обществ, только вступающих на путь подлинного народовластия. Попытки возродить её в форме «социалистической демократии», в практической деятельности коммунистических режимов приводили и приводят лишь к маскировке реальных тоталитарных порядков.

По настоящему значимым и преобладающим демократический строй становится только в эпоху капитализма, с возникновением адекватного ему экономического базиса — свободного предпринимательства, основанного на индивидуальной свободе человека и частной инициативы, с крушением старых сословных и иерархических перегородок /попытки вывести демократию из других источников, например, социалистических общественных отношений, применявшиеся в марксистской теории, успеха не имели, о чём будет сказано ниже./ Для этого строя была характерна уже иная модель демократии, основанная на либеральных ценностях /уважение к личности, её правам и собственности, предпочтение ей /частному перед общим /государством и его институтами/, максимальная независимость индивида от государства; здесь же — феномен самоуправляющегося «гражданского общества», неизвестный добуржуазным формациям/ [4] Являясь шагом вперед по сравнению с первичной /коллективистской/ демократией, либеральная концепция в чистом виде не лишена ряда недостатков и слабых мест: ориентируясь на сильных в экономическом и социальном смысле индивидов предпринимателей/, она оставляет без должного внимания интересы и потребности других социальных слоев /прежде всего наёмных работников/, государство ограничивается ролью «ночного сторожа», защищающего лишь самые общие интересы, что на практике ведёт к усиление общественного неравенства и недовольства. Могут быть допущены и существенные отклонения от рвноправия в принятии решений /так, в ряде стран в XIX веке существовал имущественный ценз, прямо ограничивавший права неимущих на участие в выборах и представительных учреждениях, да и после его формальной отмены проблема не потеряла остроту/. Всё это в комплексе приводило либерально-капиталистическую модель демократии к ряду серьёзных кризисов на протяжении её истории, выход из которых в разных странах и обществах пытались искать либо на пути возвращения к добуржуазным по сути, жестким методам государственного регулирования общественной и экономической жизни /что выразилось в деятельности тоталитарных и авторитарных режимах, которыми был столь богат XX век, либо на пути совершенствования действующе. общественной системы, поиска консенсуса и баланса интересов различно: социальных групп и слоев, имеющих зачастую противоположные стремления Так появилась 3-я /плюралистическая/концепция демократии, вобравшая в себя как либеральные /индивидуалистические/, так и коллективистские ценности /прежде всего идею социального равенства и социальной защиты населения от издержек рынка/ и доказавшая к концу XX века . свою перспективность и превосходство над другими концепциями. В настоящее время мир переживает волну перехода от диктатур к демократиям в глобальном масштабе, при этом основным ориентиром выступает именно плюралистическая система, сложившаяся в наиболее передовых странах Европы, Америки и Азии. Но этот процесс долог и труден, ибо слишком различны политические и социальные условия в разных странах, он не может быть совершен одним прыжком и требует нескольких фаз, длительной эволюции. Плюралистические режимы тоже не идеальны, не все слои отчётливо осознают свои интересы, процесс согласования сложен и часто приводит к крену в ту или иную сторону /либо частных, либо общегосударственных интересов/, но реальной альтернативы им пока не просматривается. Об этом свидетельствует поучительный опыт тоталитарных режимов нашего столетия. По видимому, плюралистическая модель демократии станет основной и преобладающей в будущем, что не исключает возникновения и иных форм политической организации.

Таким образом, конкретные исторические формы демократии усложнились и далеко не ограничиваются теперь рамками формального «народовластия», как это было вначале. С одной стороны, демократия — это тип государства и политической системы /в чём она однопорядковая с такими понятиями как «авторитаризм» и «тоталитаризм»/, в более широком смысле — любая форма устройства, основанная на принципах равноправия и её членов, периодичной выборностью органов управления и принятия решении по большинству. С другой стороны, это также определённое мировоззрение, идеал, основанное на ценностях свободы, равенства, уважение прав человека и меньшинств, народного суверенитета. К этому понятию тесно приникают и базирующиеся на этих ценностях социальные движения с широким диапазоном: либеральные, социальные, христианские демократы, новые альтернативные движения и т.д.[5]

В силу этого демократия приобретает характер общечеловеческой ценности, так или иначе присутствующей на протяжении всей истории, начиная с первобытности / в формах общинной, военно-племенной демокра-тии, предшествовавших классовому строю/, зачастую в качестве некого абстрактного, смутного идеала; особые же значения она получает в hbl дни, когда она становится основополагающей, фундаментальной ценностью, критерием и ориентиром. Демократию как народовластие и позитивное выражение свободы не следует также ошибочно отождествлять с анархией /безвластием, негативным выражением свободы/, хотя такие попытки часто делаются со стороны её противников. Подводя итоги исторической миссии демократии, можно вспомнить справедливое, хотя ироничное, высказывание У. Черчиля: демократия — худшая форма управления, за исключением всех остальных. Проверить достоинство и недостатки демократии можно в сравнены с её антиподом — диктатурой, тираническими режимами. По класcическому определению В. И. Ленина, диктатура — это господство одной части общества над другой и его осуществление при помощи насилия. Это положение в полной мере подтвердилось и в отношении так называемой «революционной диктатуры пролетариата», созданной самими большевиками-ленинцами. Она рассматривалась ими как власть, основанная на насилия победившего пролетариата по отношению к низвергнутым эксплуататорскк: классом, не связанном никакими законами, и в этом смысле как неизбежная ступень перед подлинной властью трудящихся, но их выводы не выде жали испытания временем, диктатура остается диктатурой во всех её проявлениях и сама по себе привести к свободе и демократии не может. В оценке её исторической роли, предполагаемой полезности и оправданности, нужно исходить из такого критерия, как объем власти диктатора и степень централизации. В этом смысле диктатура неоднородна, её можно разделить на 2 группы: авторитарные и тоталитарные режимы.

Тоталитаризм отличается предельной концентрацией власти и полным огосударствлением всех сфер жизни /экономика, культура, наука, государственная идеология, общественные движения, является логически абсолютной завершением идеи власти и воплощением всех принципов диктатуры. Авторитаризм более умерен, он запрещает и преследует только политическую оппозицию, но сохраняет автономию личности и общества во внеполитической сфере, как правило не вмешивается в частную жизнь, что особенно важно для полноценной хозяйственной и культурной деятельности.

Диктатура в её авторитарном варианте была самым распространенным типом политического режима в мире вплоть до новейшего времени, несмотря на естественные издержки, она сыграла определённую роль в модернизации ряда стран, в подготовке их перехода к демократическому устройству, хотя переоценивать этот факт не следует. Ряд признаков тоталитаризма можно встретить в древневосточных и средневековых деспотиях /отсутствие гарантированной частной собственности, полная зависимость граждан от воли правителя и другие характерные черты «азиатского способа производства»/. Но подлинным феноменом тоталитаризм стал в XX веке, когда человечество, казалось бы, освободилось от темного наследия прошлого, его антигуманистических уравнительных идей. Тоталитарные идеи и их воплощение стали едва ли не к главной причиной всех бед и трагедий этого века, они как бы поставили под вопрос однозначность поступательного исторического прогресса. Почему и как это случилось? — мы попробуем разобраться в этом вопросе в следующих главах.

Глава 2

ТОТАЛИТАРИЗМ — ФЕНОМЕН XX ВЕКА. ИДЕЙНЫЕ ИСТОКИ И СОЦИАЛЬНЫЕ ПРЕДПОСЫЛКИ.

Тоталитаризм как определенный политический режим, а в более широком смысле — специфический и экономический строй — феномен именно XX века. Но это не означает, что он появился недавно, тоталитарные идеи возникли уже в глубокой древности, по крайней мере одновременно с гуманистическими и демократическими идеалами. Сам термин происходит от позднелатинских слов «totalitas» — полнота, цельность и «totalis» — полный, целый, всеобщий. Впервые употребил его в 1925 году один из «отцов» фашизма Б.Муссолини на одном из собрании обозначив его как идеал для своей модели; в научный оборот слово было введено западными политологами в 30-40-х годах. Они использовал его для обобщающей характеристики любого недемократического типа устройства: от национал-социализма до коммунизма. Теория тоталитаризма представлена такими фундаментальными трудами, как работы Ф.А.Хайека «Дорога к рабству» /1944 г./, Х.Арендта «Истоки тоталитаризма» /1951 г/, К.Фридриха и З.Бжезинского «Тоталитарная диктатура и автократия» /1956 г./ и другими. За прошедшие десятилетия ими накоплен большой материал по этой проблематике; что касается советской и российской науки, то до недавнего времени сам этот термин в них отрицался и по понятным причинам возможности для анализа были резко ограничены. Хотя первоначально это слово применялось для обозначения политических режимов, только этим оно не ограничивается.

Правильнее рассматривать его, как своеобразный способ производства и организации всей общественной жизни, для которого характерны всеобъемлющий контроль со стороны власти над обществом и личностью, подчинение всей общественной системы коллективным целям и официальной идеологии.

Как уже отмечалось, тоталитарные идеи находили свое частичное воплощение в практике деспотий Древнего Востока. Например, в Китае в 711-17 в. в. до н/э действовала целая школа так называемых легистов — сторонников сильного централизованного государства, неограниченной власти императора, опиравшейся на суровые законы, и тотального контроля над всеми сферами жизни. В Древней Греции — родине демократии появились первые развёрнутые обоснования тоталитарного идеала, совершенного государства. К их числу относятся прежде всего работы Платона — одного из крупнейших мыслителей античности и одновременно идейного противника демократии, как «разрушительный», по его мнению, структуры. Всему мировоззрению Платона были присущи консерватизм, идеализация общинного коллективизма и патриархальной аристократии, и страх перед будущей неизвестностью, которую он связывал с демократией /отчасти он был прав, так как афинская городская демократия переживала в IV в. до н.э. глубокий кризис/. В особенности эти взгляды проявились в его последнем диалоге «Законы», где он наделяет свое совершенное государство такими по сути тоталитарными чертами:- безусловное подчинение индивида государству — в его концепции синониму общества, государственная собственность на землю, дома и даже обобществление жён и детей, всеобщее насаждение единомыслия и коллективизма, жёсткая регламентация общественной и частной жизни, общеобязательная государственная религия, запрет на свободное общение с иностранцами, а для граждан до сорока лет — вообще выезжать за пределы государства, очищение государства от неугодных путём смертной казни или изгнания.[6]

Выше перечисленные идеи стали краеугольным камнем всего последующего развития теории и практики тоталитаризма. Фактически их продолжали и уточняли утопические коммунисты средних веков и нового времени: Т.Мор, Т.Кампанелла, Г.Бабёф, А.Сен-Симон, Ш.Фурье и др. В их воззрениях вообще ярко просматривается связь утопии — выдуманной, умозрительной конструкции жизни с насилием и подавлением личности, естественно, во имя высшего — коллектива, общего счастья и благосостояния. Идея эгалитаризма /уравнительности/, низведение всего до некого одинакового, среднего уровня — центральное в утопическом сознании. Так, Г.Бабёф призывал «навсегда отнять у каждого надежду

стать более богатым, более влиятельным, превосходящим своими знаниях. кого-либо из сограждан». [7]. В плане общей структуры идеального общества они в основноом следовали за Платоном, иногда внося поправки, еще более усиливавшие уравнительность.

Значительный вклад в развитие и обогащение тоталитарной мысли /возможно, помимо своей воли/ внёс французский радикальный просветитель VIII в. Ж.-Ж.Руссо. Исходя из благородного желания осчастливить общество на началах разума, справедливости, равенства и свободы он предлагал такую организацию, которая в сущности не оставляла мест для реализации этих принципов и вела к тотальному огосударствлению /что в общем то и есть тоталитаризм/. Его концепция — это разновидность коллективистской демократии /см. выше/, при которой добровольно объединившиеся граждане создают совершенное государство для защиты своих интересов, причём именно благодаря государству, а не иначе, «из тупого и ограниченного животного» возникает разумное существо -человек.[8] Из отдельных, несовершенных частей появляется «политическое тело», в котором личность, индивид полностью растворяется, поручая свои проблемы и интересы государству. Частный интерес имеет значение лишь постольку, поскольку он согласуется с общим государственным интересом / «Частный интерес не только согласуется с общим благом, но, напротив, при естественном порядке вещей, они взаимно исключают друг друга.»/ » Лишь государство обладает абсолютным суверенитетом, в случае же неподчинения граждан оно имеет право принудить их силой и тем самым » сделать свободным», так как свобода проявляется в соответствии с общей волей.

В силу сказанного рационалистические идеи этого видного теоретика Просвещения нашли применение сначала в якобинском терроре во времена Французской революции, а затем легли в основу многих позднейших тоталитарных концепций. Они получили то или иное развитие в трудах Фихте, Гегеля, Маркса, Ницше, ряда других самых разных мыслителей XIX века. Но как система целостных взглядов и, главное, практика общественной жизни, тоталитаризм сложился в XX веке, на стадии наивысшего развития индустриального общества и государотвенно-монополистического капитализма, перед переходом его в постиндустриальную фазу. Именно тогда возник «социальный заказ» на подобные идеи и они воплотились в деятельности массовых движений от социалистических до националистических, особенно в их крайних формах — коммунизме и фашизме. Делались попытки обосновать неизбежность и общественную полезность тоталитаризма с ссылками на объективные законы общественного развития, теории социал-дарвинизма, классовой борьбы, планирования и т.д. Кроме того. кроме того, различные тоталитарные школы враждовали между собой, пытались отделить себя от конкурентов и противопоставить себя им, преувеличивали свои кажущиеся непримеримость и противоречия /например, национал-социалисту и коммунисты/, что до недавнего времени крайне запутывало теоретическую оценку проблемы, сужало возможности для анализа /запрет на критику коммунизма в бывших социалистических странах при разрешении таковой в отношении фашизма и других некоммунистических теорий/. Подводить итоги дискуссии о тоталитаризме еще рано, не все положения и выводы выглядят бесспорными, хотя, в самые последние годы, после краха большинства коммунистических режимов, в этих проблемах появилось больше ясности.

Большинство исследователей сейчас рассматривает тоталитаризм как особый социально-экономический строй, своего рода формацию, при тоталитарном политическом режиме. Возникновение этого строя большую, чем где бы то ни было, роль играют идеологические схемы и постулаты, экономический базис не предшествует надстройке, а целенаправленно создается по чертежам политического руководства. Какие из многочисленных концепций могли способствовать формированию тоталитарных режимов

Одни исследователи /Ф.Хайек, а за ним К.Ясперс/ видели истоки тоталитаризма прежде всего в системе планирования, государственного регулирования экономических процессов, пришедшей на смену старой свободной конкуренции. Технический прогресс, автоматизация процесса управления, создание невиданной прежде системы массовых коммуникации порождалиЦа индустриальной стадии развития иллюзию, что все процессы экономики, а вслед за ней и общественно-политической жизни, можно подчинить единому централизованному руководству, одной коллективной цели, не оставляя места для индивидуальной свободы и автономии.[10]

Государство мыслилось сторонникам такой точки зрения /политологи назвали её коллективно-механистической/ как единый механизм, где граждане — всего лишь винтики, приводные ремни этой машины. С этим согласуются взгляды самих идеологов и основателей тоталитарных систем. Основатель фашизма Муссолини провозглашал: «Мы первыми заявили, что чем сложнее становится цивилизация, тем более ограничивается свобода личности»[11] . В.И.Ленин рассматривал будущее социалистическое государство как «одну контору и одну фабрику», «один всенародный государственный синдикат». [12]

По-иному рассматривал вопрос об истоках тоталитаризма русский философ Н.Бердяев. Он видел в нём прежде всего возрождение древних утопий, реальное воплощение в жизнь идей утопического равенства.

Целостность есть главный признак утопии… Утопия всегда тоталитарна. враждебна свободе».[13] Две эти точки зрения по существу не противоречат друг другу, а взаимно дополняют. Именно при господстве коллективно-механистических взглядов, стремлении заорганизовать и централизовать всё и вся, утопии находят благоприятную почву для попыток своего воплощения.

Тоталитаризм не возникает случайно, даже будучи своеобразной аномалией, он имеет свои социальные предпосылки и причины. К важнейшим из них относятся:

1. Как уже отмечалось, само индустриальное общество, усложнение общественных связей и взаимозависимости;

2. Нарастание рационализма и организованности в жизни общества, новые возможности для манипулирования общественным сознанием; /радио, телевидение, средства связи, СМИ и т.д./;

3. появление монополий и их срастания с государством /тоталитаризм — высшая их ступень, всеобъемлющая монополия/;

4. Этатизация общества, усиление в общественном сознании культа Государства /здесь сказалось влияние двух мировых войн, когда резко усилилось государственное вмешательство в экономику и общественную жизнь/, распространение коллективистских взглядов; 5. Массовая эмоциональная уверенность в возможности быстрого улучшения жизни с помощью планирования и рациональных преобразований 6. Массовая психологическая неудовлетворённость отчуждением личности при капитализме, её незащищенностью и одиночеством;[14] Тоталитарные движения дают иллюзию приобщения к «вечным ценностям»: классу, нации, государству, величественной сакральной Власти;

7. Острые социально-экономические кризисы ведут к маргинализа-ции общества, появлению многочисленных люмпенских и полулюмпенских слоев, особо восприимчивых к тоталитарной идеологии и склонных к политическому радикализму;

Основными свойствами люмпена /по Р. Парку/ -[15] являются: нигилизм по отношению к прошлому и настоящему, беспокойство, агрессивность, честолюбие, чувствительность, стеснённость, эгоцентричность. На всё это делают ставку вожди тоталитарных движений. Следует здесь иметь в виду различие в программных установках между элитой движения и основной массой: у первых — расчётливое, рационально-индустриальное видение цели, у вторых — стремление слиться с организацией, традиционный общинный коллективизм /что обуславливает относительную прочность тоталитарных режимов в странах Востока/. Адресаты у различных движений, слои, на которые они упираются, тоже отличаются: в России, у большевиков это были пролетариат и беднейшее крестьянство, у нацистов Германии — служащие и мелкая буржуазия, пострадавшие от экономического кризиса. В любом случае, интересы и нужды этих слоев

очень мало связаны с задачами таких движений и нужны им лишь как предлог для прихода к власти.

К политическим предпосылкам тоталитарных режимов относятся: уже упоминавшаяся этатизация общественного сознания, а главное, появления массовых, предельно идеологизированных, партий нового, тоталитарного типа с жёсткой, полувоенной структурой и полным подчинением рядовых членов партийной идеологии и её выразителям — вождям, руководству в целом.

У носителей тоталитарного сознания выделяются следующие отличи-тельные черты: нетерпимость к любому инакомыслию, стремление политически или даже физически уничтожить несогласных, или их насильственны перевоспитать в духе правильного учения, все остальные идеи, их плюрализм они рассматривают как заблуждение или сознательную ложь. Им присуще стремление к «математически безошибочному всеобщему счастью» [16] В этом проявился их разрыв с рационализмом и переход на догматические позиции, часто сами вожди становятся заложниками собственных догм.

Глава 3

ХАРАКТЕРНЫЕ ЧЕРТЫ ТОТАЛИТАРНЫХ РЕЖИМОВ. ОСОБЕННОСТИ АВТОРИТАРНЫХ ПОЛИТИЧЕСКИХ СИСТЕМ. АВТОРИТАРИЗМ И ДЕМОКРАТИЯ.

Реальный тоталитаризм в процессе развития и осуществления конечно претерпел изменения по сравнению с идеальной моделью, ибо любая утопия осуществима в принципе лишь при условии серьёзных искажений,диктуемых социальное средой, логикой политической борьбы, корыстными интересами власть имущих, «революционной целесообразностью» Но в целом, тоталитарный строй, в отличие от других, возникающих стихийно, в наибольшей степени создается целенапрвленно на основе определенного образца, идеала. Важнейшую, цементирующую роль в нём играет идеология /она же и основной ценностной ориентир/. Режим стремится к идеологизации всей жизни, всех экономических и социальных процессов. Широко распространены эсхатологические и телеологические представления. Примером эсхатологии может явиться тезис о счастливою конце истории, конечном смысле существования человека с торжеством коммунизма, Рейха и т.д. Пример телеологии — взгляд на историю как закономерное движение к некой цели, причём цели отдается полный приоритет над средствами. Такой подход в корне антигуманен, ибо реальное содержание цели — в конкретных результатах, получаемых с помощью определенных средств. «Организация более справедливого и благостного общества — не есть цель, есть лишь средство для достойного чело-веческого существования.»[17]

По своему содержанию эта идеология революционна. Она проповедует формирование нового общества и человека, их революционное, насильственное преобразование. Главная роль отводится неподлежащим критике и обсуждению социальным мифам /капитализм и коммунизм, роль рабочего класса, превосходство арийцев и т.д./ Официальная идеология общеобязательна, она пропагандирует покровительственное отношение к массам, неспособным понять истину без государственного руководства. Самыми распространенными и неприглядными чертами любого тоталитаризма являются: тотальный контроль над СМИ, нетерпимость к оппозиции, замена общественного мнения официальными оценками, отрицание общечеловеческой морали и её деградация, культивирование низменных, стадных инстинктов: уравнительность, классовая или национальная ненавист1 подозрительность, доносительство, зависть и т.д. Всячески поддерживается атмосфера чрезвычайного положения, бдительности, что служит оправданием командных методов и репрессий. В идеале тоталитаризм стремится к полному уничтожению автономного гражданского общества, неподконтрольного властям, происходит его тотальная политизация.

Ядром политической системы такого общества выступает предельно централизованное движение за новый порядок во главе с партией нового типа, сросшееся с государственным аппаратом. Такая партия получает вою полноту власти, любая политическая оппозиция и несанкционированная политическая инициатива /создание организаций/ подавляются. Государство претендует на выражение общей воли народа, предельный демократизм, высшего нового типа /здесь проявляется расхождение между декларируемым строем и политическим режимом, о чём говорилось в самом начале/. Характерные признаки: безальтернативные выборы, представительные учреждения без реальной власти, высокий процент участия в выборах / до 99,9% / и прочие псевдодемократические атрибуты.

Разумеется, на одной идеологической обработке тоталитарным режимом не удержаться. Для сохранения власти им необходим сильный аппарат социального контроля и принуждения с реальными полномочиями /госбезопасность, армия, милиция и т.д./, необходимыми условиями выживания являются массовый террор и запугивание населения, сакрализация верховной власти и её носителей /в форме культа вождей/.

Тоталитаризм формирует и пытается найти адекватную себе социальную структуру: опора делается преимущественно на люмпенов, общество и весь окружающий мир делятся на своих и чужих, друзей и врагов. В сфере экономки в перспективе планируется полная ликвидация частной собственности экономической независимости, индивид попадает под тотальный контроль и в полную зависимость от государства, не может без него получить работу, жилище и т.д. Поощряется формирование «нового человека», неприхотливого в потребностях, беззаветно преданного идее и лично Вождю, исполнительного, готового на любые жертвы. Несмотря на декларируемую уравнительность в доходах, со временем возникает ощутимое социальное неравенство, широкое распространение получают различные привилегии, уровень жизни определяется бли-зостью к распределению власти.

В XX веке тоталитаризм существовал в трех основных формах, их отражают реальный социализм советского образца, итальянский фашизм и германский национал-социализм. За недостатком места мы не будем останавливаться на них подробно, отметим, что эти режимы отличались по своим государственным идеологиям, принципом, заложенным в их основу /социализм или национализм: диктатура пролетариата, культ римской империи и фашистского режима как её продолжателя, идея исключительности и мирового господства арийской расы/. Коммунизм был наиболее радикален в экономическом смысле, так как он полностью упразднил частную собственность; режим Мусолини, был, напротив, сравнительно мягкой формой тоталитаризма, он близок к традиционным диктатурам, например, Испании и Латинской Америки, возможности дуче как верховного вождя были здесь ограничены по сравнению с Гитлером и Сталиным. Немецкий нацизм занимал промежуточное положение, многое заимствуя из других моделей.

Социализм оказался самым долговечным, потому что искусно использовал привлекательные, гуманные лозунги социальной справедливости и интернационализма /в отличие от фашистской шовинистической идеологии/. Но в настоящее время и его возможности исчерпаны. Тоталитарные режимы потерпели поражение, потому что оказались неспособны к эффективному развитию и прогрессу, экстенсивно развиваясь за счёт накопленных ранее средств и сверхэксплуатации большинства населения, их адаптивные возможности ограничены идеологическими догмами. Они показали себя несовместимыми с современными требованиями к демократии. свободе и творчеству. Они не реализовали собственных идеалов да и hi могли это сделать. Сегодня большинство стран с тоталитарными режимами переходит на демократические рельсы /возможно, через авторитарную промежуточную стадию/. Тем не менее, несмотря на их дискредитацию, перспективы у тоталитарных проектов, в том или ином модифицированном виде, сохраняется в обозримом будущем.

Необходимо в заключение сказать несколько слов об авторитаризме — переходном режиме от тоталитаризма к демократии. Его можно определить как ограниченный плюрализм, носитель власти — один человек /монарх, диктатор или группа лиц /хунта/, массы отчуждены от власти. Власть неподконтрольна обществу, законы принимаются по своему усмотрению, она опирается прежде всего на силовые структуры. Массовые репрессии не обязательны, режим может даже пользоваться популярностью, но при случае может прибегнуть к силе и не скрывает этого. В отличие от тоталитаризма режим отказывается от тотального контроля всех сфер / за исключением собственной безопасности, общественного порядка, обороны, внешней политики/, может активно влиять на стратегию экономического развития, не нарушая рыночного саморегулирования. Политическая элита пополняется в результате кооптации /сверху/, а не конкурентной избирательной борьбы. Оппозиция ограничивается, но не подавляется, возможно существование полулегальных партий и профсоюзов.[18]

К слабым сторонам таких режимов относятся неподконтрольность власти обществу, отсутствие механизма «обратной связи», гарантий от злоупотреблений властью, авантюризма и произвола, нарушение прав и свобод, всё связано с личностью правителя или позицией группы руководителей. В то же время у таких систем есть и преимущества: высокая мобильность /ощутимая в экстремальных ситуациях/, способность поддерживать общественный порядок, преодолевать сопротивление консервативных структур, сконцентрировать усилия и средства на определенных направлениях. Они особенно полезны в процессе перехода к демократии, когда в обществе отсутствуют необходимые механизмы саморегулирования. /при этом не следует злоупотреблять авторитарными методами./ Подобные режимы, как правило, временные и переходные: реальный путь их эволюции — преобразование в полноценную демократию /более устойчивый и перспективный политический режим/.

ПРИМЕЧАНИЯ

[1]Т.В. Шмачкова. Из основ политологии Запада. Полис, 1991, л° 2, с. 134 /Ж. Л. Кермонн/

2]»Фукидии История, т. 1, книга II. М., 1915, с. 120.

3]Основы политологии. Под ред. В.П. Пугачева. М. 1992, с. 204. Власть и демократия: зарубежные учёные о политической науке.Под редакцией П.А. Цыганкова. М. 1992, с. 45, 61./

4]»Мигранян А. Гражданское общество //50/50: Опыт словаря нового мышления М., 1989. с. 446.

[5]Основы политологии. с. 204, 189.

6]Платон. Соч. в 3 т. М. 1971, т. I, III. .. .

7]Г.Бабёф. Соч. в 4 т. М., 1977, т.3, с. 521.

8]Ж.Ж.-Руссо. Трататы. М., 1969, с. 164.

[9] Там же, с. 307.

10] Ф.А.Хайек. Дорога к рабству. Новый мир, 1991 № 7-8. К.Ясперс. Цель — свобода. Новое время, 1990, № 6.

11] Цит. по: Ф.А.Хайек. Дорога к рабству. Новый мир, 1991, ^7, 0.186.

12] В.И.Ленин. Полн. собр. соч, т. 33 с. 101.

13] Н.Бердяев. Судьба России. М, 1990, с. 329-331.

14]см. Э.Фромм. «Бегство от свободы» и другие работы. М. 1990.

15] Основы политологии, с. 194.

16]Е.Замятин. Мы; О.Хаксли. О дивный новый мир. М, 1989, с. 8-9.

17] Н .Бердяев. Судьба России, с. 273.

18] Основы политологии, с. 202.

ЛИТЕРАТУРА.

1. Основы политологии. Под ред. В Л.Пугачева. М, 1992.

2. Хайек Ф.А. Дорога к рабству. Новый мир, 1991, №№ 7-8.

3. Бердяев Н.А. Судьба России. М, 1990.

4.

Власть и демократия: Зарубежные учёные о политической науке.

Под ред. П.А. Цыганкова. М, 1992.

Реферат: Проблема сверхчеловека в русской философии

Проблема сверхчеловека в русской философии

Ольшанский Д.А., Философский факультет УрГУ

Итак, кто во Христе, тот новая тварь, древнее прошло, теперь всё новое

Второе послание к Коринфянам 5: 12

В том, что Ницше был одинок, возвышался над всякой толпой, бросал вызов всему миру и миром был отвергнут, был весь смысл борений его духа, всё существо его поражающих идей.

Н.А. Бердяев

Фигура Фридриха Ницше оказала существенное влияние на развитие философской мысли Запада в ХХ веке; наследие философа стало весьма актуальным и определило в значительной степени пути русской философии в начале века и оказало существенное влияние на русскую мысль в эмиграции.

Русская мысль во многом продолжала традиции немецкой классики, всегда вступая в диалог с мыслителями Запада, и во многом наследовала их традицию, о чём пишет Н. Бердяев: “Вся наша наиболее оригинальная и творческая мысль сложилась под влиянием германского идеализма и романтизма, Шеллинга и Гегеля” [1]. Этот религиозный диалог разворачивается прежде всего между универсализмом Гегеля и классическим русским номинализмом и персонализмом. Новый уровень этого диалога открывается при рассмотрении темы сверхчеловека в трудах Л.И. Шестова, В.В. Розанова и Н.А. Бердяева.

Идея сверхчеловека, которая нашла воплощение в трудах Ф. Ницше, и во многом продолжила традиции немецкой классической философии, также явилась весьма актуальной для русской мысли: начиная с Ф.М. Достоевского, философии социализма, убившей бога, вплоть до наших дней. Русская мысль, по свидетельству Н. Бердяева, всегда была мыслью религиозной, мыслью о Боге, а значит, мыслью о человеке в Боге и мыслью о Боге в человеке; русская мысль как теософия всегда обращена и рассуждает о проблеме Богочеловека и человекобога. Потому учение Ф. Ницше как никакое другое было близко и русскому бунтарству и русской религиозности и послужило основой для философствования различных русских мыслителей начала века и философов-эмигрантов. “Ницше, по-своему воспринятый, был одним из вдохновителей русского ренессанса начала века, и это, может быть, придало движению аморалистический оттенок.”[2]

В русской философской традиции проблему сверхчеловека впервые ставит Вл. Соловьёв в работах “Идея сверхчеловека” и “Чтения о Богочеловечестве” и “Краткая повесть об Антихристе”. Весьма популярные, сколь и опошленные, по словам Н.А. Бердяева, в России идеи Ницше о сверхчеловеке находят религиозную и национальную трактовку в философской системе Вл. Соловьёва. Автор “Идеи сверхчеловека” критикует позиции Ницше прежде всего по антропологической, а следовательно и религиозной, теме. “Дурная сторона ницшеанства бросается в глаза. Презрение к слабому и большому человечеству, языческий взгляд на силу и красоту, присвоение себе заранее какого-то исключительного сверхчеловеческого значения…”[3] Действительно, с точки зрения ортодоксального христианства, приверженцем которого был В.С. Соловьёв, подобное отношение к проблеме сверхчеловека, сама её постановка в таком ракурсе, кажется “дурной” и противоречащей идеалам христианского гуманизма.

Действительно, волюнтаризм, проповедуемый Ницше находит выражение в весьма категорических, порой эпатирующих, выражениях немецкого философа: на первых же страницах известного “Антихриста” мы читаем: “Слабые и неудачники должны погибнуть: первое положение нашей любви к человеку. И им должно ещё помочь в этом. Что вреднее всякого порока? — Деятельное сострадание ко всем неудачникам и слабым- христианство.”[4] Воля, побеждающая слабости, превосходящая и покоряющая волю к власти, а следовательно, воля к жизни (воля к воле, в трактовке Ж. Деррида), должна превзойти христианский догматизм, подавляющий эту волю. Воля и жизнь, таким образом оказываются для Ницше более значимыми, чем мышление и знание. Философ жизни, он ставит власть, источник и двигатель этой жизни, выше знания и мышления. Таким образом и истина, в трактовке Фр. Ницше, является волей, властью, тем, что существует в качестве жизненной силы.“Сама жизнь ценится мною как инстинкт роста, устойчивости, накопления сил, власти.”[5] Сама воля становится не статичной волей, но растущей, живой волей, вместе с тем, оказывается предметом накопления. Воля всегда является недостаточной, воля всегда существует как воля над волей, в качестве некоего роста. Такова классическая трактовка волюнтаризма Ф. Ницше, данная Ж. Деррида.

Может показаться, что такой сверхчеловек, убивший, превзошедший бога, в действительности достигает этого сверхчеловеческого состояния путём подавления в себе всевозможных слабостей и пороков и путём реализации своей воли, освобождённой от христианских догм. Корректнее будет сказать, что Ницше не отрицает христианства вообще, как и саму веру, но скорее, протестует против догматизма и подавления воли. Это не атеизм, как может показаться на первый взгляд, но бунт (в этом он, несомненно, близок Достоевскому), бунт против “абсурдного огрубления духовных ценностей.” В этом смысле можно согласиться с К.А. Свасьяном, который считает, что Ф. Ницше становится и говорит “с позиций не антихристианства, но первохристианства, т. е. доцерковных, доформальных, доинституциональных позиций.” [6] Фр. Ницше пишет: “Не понимают, что церковь- это не только карикатура христианства, но и организованная война против христианства…” Таким образом Ницше протестует не против христианства как веры, ибо вера также является проявлением воли и религия сама по себе не отрицает дионисийского начала человека, но против христианства как религии, против христианской церкви, против традиции, против мировоззрения, унижающего и порабощающего природу человека.

Во многом он возвращается к раннехристианской идее о том, что тело — есть творение Бога и человек не может пренебрегать божественным творением. Тело является таким же составляющим человека как и душа. Эта идея патристики была отвергнута гностиками (обратившимися к платоновскому пониманию материи и тела) и, в дальнейшем развитии христианской философии (Св. Франциском, Бл. Августином) было создано негативное представление о теле, как темнице души. Фр. Ницше пишет: “Христианство называют религией сострадания. Сострадание противоположно тоническим аффектам, повышающим энергию жизненного чувства; оно действует угнетающим образом. Через сострадание теряется сила.”[7] Христианство всегда стремится подавить телесное, волевое, властное начало человека, отдавая приоритет духовному, покорному, смиренному, что противоречит самой природе человека. Таким образом, человек делается ущербным, а следовательно вопрос о сверхчеловеке в рамках христианства (того христианства, о котором говорит Ницше) идти не может.

Проблема христианства не только в том, что оно подавляет природу человека, но также в том, что оно противоречит самой сути учения Христа, учения для человека, а следовательно, учения живого. “Христос как “свободный ум”: ему нечего делать со всем устойчивым (слово, формула, церковь, закон, догмы): “всё, что устойчиво, убивает…”; он верит только в жизнь и в живое- а это не “есть”, это становится…Он стоит вне всякой метафизики, религии, истории, естествознания, психологии, этики;”[8] Подобное понимание христианства как живого, витального, но вместе с тем вневременного явления, продолжает традицию средневековой теологии Бл. Августина, который в “Исповеди” говорит о том, что мир не есть ставшее и сотворённое Богом, но есть становящееся, творимое Богом вне времени [9]. С одной стороны, Христос есть “свободный ум”, который не выражает себя в формализованных понятиях, языке и знаковых структурах, а следовательно, непостижим, трансцендентален по отношению к человеку, с другой стороны, он живой, наделён волей и властью к жизни, и этим приближен к человеку.

Итак, ставится проблема Богочеловека, на мой взгляд, основная тема русской философии, где пересекаются проблемы религиозные, культурные, национальные и антропологические. Первым предложением книги “Антихрист”: “Обратимся к себе,”- Фр. Ницше ставит проблему человека, причём человека не абстрактного, но персонифицирует безграничную антропологическую тему, акцентируя внимание на самопознании. В этом коренится главное различие в понимании сверхчеловека Вл. Соловьёвым и Фр. Ницше. Если у первого сверхчеловек всегда уникален, “одинок”, “отвержен”, противопоставлен массе, то в мировоззрении В.С. Соловьёва сверхчеловек может существовать только в сверхчеловечестве, через религиозное и национальное единство и соборность. Античеловечность христианства, по мнению Ницше, как раз в том и заключается, что христианство объединяет все уникальные личности под властью абстрактной догмы, усредняя и порабощая тем самым человеческую природу. Он выступает не против религии, но против обобществления, против коллективности. Вспоминается его известный афоризм: “В стадах нет ничего хорошего, даже если они бегут вслед за тобою.”[10]

Как и Ф. Ницше, Вл. Соловьёв считает, что человек является конечным результатом эволюции биологических видов, поэтому бессмысленно говорить о некоем физиологическом совершенствовании человека. Но поскольку “изо всех земных существ” только человек наделён способностью мыслить, то это самосовершенствования, очевидно, должно происходить на духовном уровне. “Человеку естественно хотеть быть лучше и больше, чем он есть в действительности, ему естественно тяготеть к идеалу сверхчеловека.”[11]- пишет Вл. Соловьёв. Таким образом реализуется воля, о которой говорит Ф. Ницше, воля к жизни, воля как постоянный рост воли. “Да и вся история только о том и говорит, как собирательный человек делается лучше и больше самого себя, перерастает свою наличную действительность, отодвигая её в прошедшее, а в настоящее выдвигая то, что ещё недавно было чем-то противоположным действительности- мечтою, субъективным идеалом, утопией.”[12] Это, по сути, и есть реализация воли к жизни, воли к самосовершенствованию. Другое дело, что для Фр. Ницше реализация этой воли является индивидуальной, в трактовке же Вл. Соловьёва реализует эту волю некий “собирательный человек”, что аккумулирует идеи религиозные и этические.

Главным врагом человека В.С. Соловьёв называет смерть. Естественно, что целью сверхчеловека, в такое трактовке, должна стать цель преодоления смерти. “Человек же есть прежде всего и в особенности “смертный”- в смысле побеждаемого, преодолеваемого смертью. А если так, то, значит, “сверхчеловек” должен быть прежде всего и в особенности победителем смерти- освобождённым освободителем человечества от тех существенных условий, которые делают смерть необходимою, и, следовательно, исполнителем тех условий, при которых возможно или вовсе не умирать, или, умерев, воскреснуть для вечной жизни.” [13] Тем не менее, предлагая два пути как “победить” смерть: не умирать вовсе или, умерев, воскреснуть — он не даёт рецептов достижения этого бессмертия: должно ли бессмертие стать результатом реализации воли к жизни, либо, что более вероятно для философской системы В.С. Соловьёва, бессмертие должно быть обретено в соединении с Богом, в переходе от человека к Богочеловеку.

Для русской мысли характерен переход от идеи сверхчеловека, замкнутой лишь на проблеме эгоцентризма и религии, как у Ницше, к более глубокой теме Богочеловека, более глубокой в философском и теологическом смысле. Что же даёт право говорить о преемственности и родстве этих идей — это тема человека, созданная европейским гуманизмом и из которой развивается идея о сверхчеловеке Ницше, и тема человека в русской философии, по словам Н. Бердяева, центральная тема русской мысли. Основное различие подходов состоит в том, что русская мысль, в отличие от западной, делает акцент не на человеческой стороне обсуждаемого явления, а на духовной, божественной, стороне Богочеловека.

Причины этого кроются в самом характере антропологического философствования в России, который, по всей видимости был определён тем, что “Россией не был пережит гуманизм в западноевропейском смысле, у нас не было Ренессанса.”[14] Гуманизм освободил творческие силы человека, освободил его от жёстких средневековых правил и норм поведения, искусство возрождения обратилось к красоте человеческого тела. Однако, такое возвеличивание красоты тела делается в ущерб духовной красоте. Вероятно поэтому Л.П. Карсавин предлагает называть Ренессанс эпохой “вырождения человека.”[15] Вторым недостатком гуманизма является то, что, возвеличив человека, он тем самым, уничтожил абсолютную власть Бога, “тем самым была подорвана глубина и целостность духовной жизни западноевропейского общества.”[16] Таким образом, проблема Богочеловека возникает в русской философии как реакция на Ренессанс, вернее, утверждается на отрицании идеологии гуманизма. “Идея Богочеловека означает преодоление самодостаточности человека в гуманизма и вместе с тем утверждение активности человека, высшего его достоинства, божественного в человеке.”[17]. В контексте философии Н. Бердяева, проблема Богочеловечества может быть поставлена как попытка привить человека христианскую свободу, сделать человека личность, дать ему свободу творчества и развития, взяв всё положительное из гуманизма, вместе с тем, не убивать при этом Бога в человеке, заостряя внимание на религиозном аспекте проблемы.

В этом смысле, проблема человека делается неотделимой от проблемы Бога, что противоречит установке Ф. Ницше, пытавшегося своим “убийством Бога” отделить антропологию от теологии. Бердяев же пишет, что “понять человека можно лишь в его отношении к Богу. Нельзя понять человека из того, что ниже его, понять его можно лишь из того, что выше его.” [18] Таким образом можно проследить религиозную установку русского философа: изначально предполагается нечто более высокое, духовное,- в то время как для Ницше нет более и менее высокого, он не ставит дух выше тела, и тем более, не ставит тело над духом, есть лишь воля, которая может проявляться как в теле, так и в духе.

Однако один из выводов, приводимый В.Ш. Сабировым по поводу проблемы Богочеловека, во многом противоречит этой идее о иерархичности русской религиозной мысли. “Стержень учения о Богочеловечестве составляет мысль о соизмеримости Бога и человека: в человеке есть божественное, в Боге — человеческое, как человек нуждается в Боге, так и Бог — в человеке, ибо Бог есть Любовь.”[19] Ясна попытка доказать, что движения к Богочеловечеству является двунаправленным: не только человек устремлён и нуждается в Боге, но и Бог нуждается в человеке. Однако, эта мысль прямо противоречит классической теологии, где Бог описан как самодостаточный, а следовательно не нуждающийся ни в человеке, ни в мире, в результате чего, Бог не есть в мире, не бытийствует в нём, но лишь присутствует. Что же касается определения “Бог есть любовь”, можно сказать, что оно не вписывается ни в рамки катафатического, ни в рамки апофатиеского богословия: если первое приписывает Богу все возможные положительные предикаты, и назвать Бога одной лишь любовью (и больше ни чем) является явно недостаточном для именования Бога, последнее же, отрицая все возможные предикаты говорит о Боге как о “не-любви” в смысле “сверхлюбви”, таким образом категория любви вообще отрицается как божественная характеристика.

Итак, главная проблема Богочеловека во многом копирует средневековую христианскую тематику и состоит в вопросе может ли человек сам достичь состояния обожения (мнение Оригена) или божетсвенная воля должна снизойти на человека (поздний Бл. Августин). Русская философия пытается найти выход говоря, что это движение идёт с обеих сторон. “Человек не только имеет ту же внутреннюю сущность жизни — всеединство, — которую имеет Бог, но он свободен восхотеть иметь её как Бог, т. е. может от себя восхотеть быть как Бог.” [20] Выход из противоречия находится в соборности: если средневековая философия рассматривала обожение как индивидуальный процесс, то обожение в русской мысли становится соборным явлением. “Человек должен стать богом и обожиться, но он может это сделать лишь через Богочеловека в Богочеловечестве.”[21] В этом смысле, корректнее, на мой взгляд, говоря о русской мысли, ставить проблему не Богочеловека, но проблему Богочеловечества.

Богочеловечество строится на основе внутреннего и соборного принятия Христа, как образа Богочеловека и в этом смысле противопоставляется атеизму. Хотя и атезим, по мнению Н. Бердяева имеет христианские корни: “Русский атеизм родился из сострадания и невозможности перенести зло мира, зло истории и цивилизации… Бог-Творец этого сира, отрицается во имя справедливости и любви. Власть в этом мире злая, управление миром дурное.”[22] В этом смысле идея Богочеловека, также вытекающая из свободы человека, его свободного выбора и стремления к обожению, но, вместе с тем, противопоставлена атеизму.

Говоря о гуманизме Ф.М. Достоевского, Н. Бердяев пишет: “С одной стороны, он до глубины проникнут человечностью, его сострадательность бесконечна и он понимает бунт против Бога, основанный на невозможности выносить страдания мира… Но, с другой стороны, он обличает пути гуманистического самоутверждения и раскрывает его предельные результаты, которые именует человекобожеством.” [23] Таким образом, свобода также является противоречивой: с одной стороны, она есть главное и необходимое условие для Богочеловечества, стремящегося создать человека-творца, с другой стороны, от неё же, свободы, происходит зло мира. При чём проблема теодицеи вовсе не ставится, но, вместо неё, присутствует бунт против Бога, также коренящийся в свободе человека. Бунт против Бога, но не отрицание Его, не атеизм. И этот бунт уже есть первая ступень на пути к Богочеловеку.

Гуманизм Н.А. Бердяева во многом продолжает традиции Фр. Ницше, имея целью освободить человека от давления догм: “В прошлом христианстве не было достаточной активности человека, особенно в православии, и человек часто бывал подавлен.”[24] Освобождения от давления “прошлого” христианства влечёт за собой формирование субъекта, в европейском понимании этого слова, формирование человека-творца, близкого Богу, но, вместе с тем, независимого, могущего сказать “нет”, могущего бунтовать.

Если же этот бунт идёт не от гуманизма, который, по мнению Н. Бердяева, всегда имеет христианские корни, а от человеческой природы, как это происходит у Маркса, то такой путь приводит к ещё большему подавлению человеческой свободы и порабощению творческих сил человека. “Маркс не мог дальше пойти верным путём. Он, в конце концов, увидел человека, как исключительный продукт общества, класса и подчинил целиком человека новому обществу, идеальному социальному коллективу вместо того, чтобы подчинить общество человеку, окончательно освободив человека от категории социального класса.”[25] Таким образом в Богочеловечестве важна не соборность и коллективность, но индивидуализм, основанный на свободной воле каждого. Идея Богочеловека в том и состоит, что эта Личность должна превосходить все социальные и моральные ограничители, реализуя свою творческую свободу, или, выражаясь словами Ницше, волю и жизни, в той мере и в сфере жизни, в какой посчитает нужным.

Остаётся однако непонятным, как на практике может существовать подобное Богочеловечество независимых личностей. Ответ, видимо, в том, что свобода одного не будет ограничивать свободу другого именно в силу того, что речь идёт не об “одиноком” сверхчеловеке Фр. Ницше, но о обоженной творческой личности. Свобода, происходящая от Бога и находящаяся в Боге не может быть ограничена. “Остаётся вечной истиной, что человек в том лишь случае сохранит свою высшую ценность, свою свободу и независимость от власти природы и общества, если есть Бог и Богочеловечество.”[26]- заключает Н. Бердяев.

Таким образом, можно заметить два различных подхода к проблеме сверхчеловека: стремление восстановить “в правах” тело и дух, рождённые гуманизмом или ставшие реакцией на него: с одной стороны, идеи Ф. Ницше о превосходстве телесного и живого над законами и догмами, и тема религиозного гуманизма и Богочеловека, разработанная русскими эмигрантами Н. Бердяевым, Л. Шестовым и Л. Карсавиным, ориентированная, в первую очередь, на совершенство духа и творчесвкой свободы в человеке. Но оба эти подхода сходятся в одном: идее индивидуализма. Не смотря на идею русской соборности Вл. Соловьёва, где религия исключает индивидуальное общение с Богом, и предстаёт явлением культурным и национальным, тем не менее, свобода или воля, предполагают индивидуализм. Другое дело, что эта свобода может быть обретена через обожение и таким образом обретена независимость.

Итак, путь к сверхчеловеку может быть трояк: либо, отрицая Бога, человек идёт по пути человекобога Ф. Достоевского, или по пути отчуждения К. Маркса; либо провозглашая индивидуализм и свободу воли, идти по пути Ф. Ницше, или делая акцент на красоте, присоединиться к К.Н. Леонтьеву; либо через соборного Богочеловека, описанного русской философией начала века и мыслителями русского зарубежья.

Проблема христианского гуманизма, в недрах которой родилась идея Богочеловека, остаётся центральной темой русской мысли, наиболее подробно и обстоятельно описанной философами эмигрантами, синтезировавшими в себе дух русской классической мысли и идеи западных мыслителей.

Список литературы

[1] Бердяев Н.А. Н.А. Бердяев о русской философии. Свердловск: УрГУ. — 1991.- С. 9;

[2] там же. — С. 222;

[3] Соловьёв В.С. Идея сверхчеловека.// Мир искусства. — 1899. № 9.- С. 87-91; Соловьёв В.С. Смысл любви. Избранные произведения. М.: Современник. — 1991. — С. 285;

[4] Ницше Ф. Антихристианин. Опыт критики христианства. СПб. — 1907; Ницше Ф. Сочинения в двух томах. Т. 2. — М.: Мысль. — 1997. — С. 633;

[5] там же. — С. 635;

[6] Свасьян К.А. Антихрист.// Ницше Ф. Сочинения в двух томах. Т. 2.- М.: Мысль. — 1997. — С. 801;

[7] Ницше Ф. Антихристианин. Опыт критики христианства. СПб. — 1907; Ницше Ф. Сочинения в двух томах. Т. 2. — М.: Мысль. — 1997. — С. 635;

[8] Свасьян К.А. Антихрист.// Ницше Ф. Сочинения в двух томах. Т. 2. — М.: Мысль.- 1997. — С. 801;

[9] См. Aurelius Augustinus. Epistola CCV.// Patrologiae cursus completus./ Ed. J.P. Migne. Ser. latina. T. 33; Августин Аврелий. Исповедь.// Августин Аврелий. Исповедь, Пьер Абеляр. История моих бедствий. М. — 1992;

[10] Ницше Ф. Злая мудрость афоризмы и изречения.// Ницше Ф. Сочинения в двух томах. Т. 1. — М.: Мысль.- 1997. — С. 728;

[11] Соловьёв В.С. Идея сверчеловека.// Мир искусства.- 1899. № 9.- С. 87-91; Соловьёв В.С. Смысл любви. Избранные произведения. М.: Современник. — 1991. — С. 286;

[12] там же. — С. 287;

[13] там же. — С. 290;

[14] Бердяев Н.А. Русская идея.// Мыслители русского зарубежья: Бердяев, Федотов. СПб.: Наука. — 1992. — С. 112;

[15] Карсавин Л.П. Восток, Запад и русская идея. Петроград. — 1922. — С. 48;

[16] Сабиров В.Ш. Русская идея спасения. СПб: Изд-во СПбГУ. — 1995. — С. 83;

[17] Бердяев Н.А. Русская идея.// О России и русской философской культуре. — М.- 1990. — С. 197

[18] Бердяев Н.А. О назначении человека. — М. — 1993. — С. 55;

[19] Сабиров В.Ш. Русская идея спасения. СПб: Изд-во СПбГУ. — 1995. — С. 84;

[20] Соловьёв В.С. Сочинения в 2 т. Т.2. — М. — 1988. — С. 140;

[21] Бердяев Н.А. Русская идея.// О России и русской философской культуре. — М. — 1990. — С. 128;

[22] Бердяев Н.А. Русская идея.// Мыслители русского зарубежья: Бердяев, Федотов. СПб.: Наука. — 1992. — С. 113;

[23] там же. — С. 114;

[24] там же. — С. 117;

[25] там же. — С. 121;

[26] там же;

Реферат: Налогообложение образовательных учреждений

Реферат «»

В современных условиях в экономической литературе огромное внимание уделяется вопросам совершенствования механизма финансирования платного сектора образовательных услуг, поиска бюджетных и внебюджетных источников финансирования. Законодательное регулирование данных вопросов предусмотрено Законом РФ «Об образовании» от 10.07.92 г. N 3266-1. Особенности функционирования образовательной системы, ее общественной значимости, выполнения ею особого социального заказа требуют разработки государством критериев управления и поддержки, отличающихся от критериев, выработанных по отношению к другим субъектам экономической деятельности. К данным критериям следует отнести и вопросы налогообложения учреждений образования.

В связи с существенными изменениями, происходящими в системе обложения, в частности с введением налога на прибыль организаций с 01.01.02 г., позиция образовательных учреждений в налоговых отношениях изменилась. Образовательные учреждения утеряли льготы и обязаны платить налог на прибыль организаций по доходам, полученным от предпринимательской деятельности, в общеустановленном порядке.

В условиях жесткого бюджетного финансирования доходы от предпринимательской деятельности для системы образования служат важнейшим источником укрепления материально — технической базы, поддержки работников, позволяет расширить границы научно — исследовательской работы. Следовательно, последствия закрепленных положений гл. 25 НК РФ прежде всего скажутся на финансово — хозяйственной деятельности вузов.

Согласно Закону РФ «Об образовании» образовательные учреждения имеют право производить дополнительный платный прием на обучение, оказывать дополнительные образовательные услуги и осуществлять предпринимательскую деятельность в части, предусмотренной ст. 47 данного Закона.

Однако следует отметить, что в пункте 3 ст. 47 Закона «Об образовании» закреплено: «Деятельность образовательных учреждений относится к предпринимательской деятельности лишь в той части, в которой получаемый от этой деятельности доход не реинвестируется на непосредственные нужды обеспечения, развития и совершенствования образовательного процесса (в том числе на заработную плату) в данном образовательном учреждении». Данное положение было учтено налоговым законодательством при формировании налоговой базы по налогу на прибыль образовательных учреждений до 01.01.02 г. Но в связи с тем, что новым законодательством по налогу на прибыль не предусмотрены льготы, возможность освобождения от обложения образовательных учреждений исключена.

По нашему мнению, основная проблема в системе налогообложения образовательной деятельности заключается не в том, что данные субъекты — налогоплательщики обязаны платить налог на прибыль, а в том, что положениями законодательства не предусмотрены следующие особенности данного сектора экономической деятельности:

1. Образовательное учреждение в соответствие со ст. 50 ГК РФ является некоммерческой организацией, финансируемой собственником. При этом оно не имеет целью извлечение прибыли, а создается для осуществления возложенных на него функций (управленческих, социально — культурных, образовательных и иных). Определено, что осуществление предпринимательской деятельности возможно только в части, служащей достижению уставных целей. Если учредительными документами образовательному учреждению разрешено осуществлять предпринимательскую деятельность, приносящую доход, то доходы, полученные от такой деятельности, и приобретенное имущество поступает в самостоятельное распоряжение и учитывается на отдельном балансе (ст. 298 ГК РФ).

2. Доходы от платных услуг, оказываемых бюджетным учреждением образования, согласно Бюджетному кодексу РФ (далее — БК РФ), ст. 41, п. 4, относятся к неналоговым доходам бюджетов соответствующих уровней. Приказом МФ РФ от 25.05.99 г. N 38н закреплено, что в целях усиления контроля за получением неналоговых доходов в бюджетной классификации введена группа доходов «Доходы от предпринимательской и иной деятельности», на которой отражаются доходы от предпринимательской и иной приносящий доход деятельности, осуществляемой бюджетными учреждениями. Согласно ст. 161 БК РФ бюджетные учреждения должны составлять смету доходов и расходов с отражением доходов, полученных как из бюджета, так и от осуществления предпринимательской деятельности, в том числе доходы от оказания платных услуг, другие доходы, получаемые от использования государственной или муниципальной собственности, закрепленной за учреждением на праве оперативного управления и иной деятельности. Следовательно, образовательное учреждение при составлении сметы доходов и расходов исходит из требований Закона «О бюджетной классификации РФ». Состав расходов, производимых за счет внебюджетных средств, определяется в соответствии с экономической классификацией расходов бюджетов РФ, а структуру расходов бюджетное учреждение имеет право определять самостоятельно. Однако в данном случае необходимо учитывать особенности положений налогового законодательства. Методическими указаниями о порядке применения гл. 25 НК РФ (Приказ МНС РФ от 26.02.02 г.) установлено, что в доходы и расходы, учитываемые при исчислении прибыли для целей налогообложения, не включаются доходы и расходы, связанные с уставной деятельностью указанных бюджетных учреждений (ст. 251). В отношении других видов доходов действует общеустановленный порядок.

3. Бюджетные учреждения используют бюджетные средства в соответствии с утвержденной сметой доходов и расходов по установленным видам затрат (ст. 70 БК РФ), а доходы, полученные по внебюджетным источникам, расходуются самостоятельно, согласно смете доходов и расходов внебюджетных средств.

Исходя из вышеизложенного, в данных субъектах складывается следующая ситуация: в целях бухгалтерского учета финансово — хозяйственной деятельности образовательные учреждения руководствуются положениями нормативных актов, регулирующих бюджетные отношения и учет, а в целях налогообложения прибыли — гл. 25 НК РФ, с учетом ограничений по использованию бюджетных средств, установленных БК РФ и Законом РФ «О бюджетной классификации РФ».

Обязанность налогоплательщика вести учет возникает из ст. 23 первой части НК РФ п. 1 подпунктом 3 — вести в установленном порядке учет своих доходов (расходов) и объектов налогообложения, если такая обязанность предусмотрена законодательством о налогах и сборах.

Известно, что согласно ст. 314 гл. 25 НК РФ предусмотрена обязанность налогоплательщика вести налоговый учет доходов и расходов. Но при этом ст. 313 НК РФ обязывает вести отдельный налоговый учет, если порядок формирования информации в бухгалтерском учете отличный от порядка формирования ее для налогообложения.

Поскольку в целях бухгалтерского учета в бюджетных организациях действует Инструкция о бухгалтерском учете в бюджетных учреждениях (Приказ МФ РФ от 30.12.99 г. N 107н), которая не учитывает особенности налогового учета, то предполагается формирование образовательными учреждениями полного объема регистров налогового учета параллельно регистрам бухгалтерского учета. Это увеличивает трудоемкость финансово — бухгалтерской службы.

Такой подход обусловлен тем, что:

— во-первых, расходы бюджетных учреждений списываются на затраты по мере их осуществления (оплаты), а не по мере их использования в целях осуществления уставной деятельности. Коммерческие организации имеют право выбора метода формирования расходов в целях налогообложения прибыли (по мере начисления или по мере оплаты), в соответствии с учетной политикой. При этом применение метода «оплаты» ограничивается объемом выручки за налоговый период1;

— во-вторых, в результате того, что гл. 25 НК РФ не уточнены положения по отношению к расходам, осуществляемым за счет предпринимательской деятельности образовательных учреждений, возникают спорные моменты при формировании налогооблагаемой прибыли.

Следовательно, целесообразно доходы и расходы бюджетного образовательного учреждения подразделить на четыре группы:

1. Доходы и расходы, финансируемые из бюджетов различных уровней. В бухгалтерском учете по ним составляется отдельный баланс исполнения сметы доходов и расходов бюджетного финансирования. Налоговый учет не применяется.

2. Доходы и расходы по целевому финансированию (за исключением бюджетного), благотворительной деятельности (в соответствии с Законом N 135-ФЗ), безвозмездной помощи (в соответствии с Законом N 95-ФЗ). К доходам целевого характера относятся поступления от различных организаций и фондов в счет выплаты стипендии студентам, аспирантам, докторантам и преподавателям; гранды по научно — исследовательским работам и другие. Эти доходы должны быть отражены в отдельных налоговых регистрах по факту поступления и по факту целевого использования. Кроме того, составляется отчет о целевом использовании средств. При наличии факта нецелевого использования средств суммы подлежат включению в состав внереализационных доходов, подлежащих обложению налогом на прибыль.

3. Доходы и расходы по платным услугам, предусмотренным уставом (относящимся к уставной деятельности). Сюда относятся доходы и экономически обоснованные расходы, связанные с платной образовательной, научно — исследовательской, консультационной и прочей деятельностью в соответствии с Уставом образовательного учреждения. При составлении сметы доходов и расходов по данным средствам альтернатива выбора составных элементов ограничивается Бюджетной классификацией. Необходимость ведения налогового учета не возникает. Однако, если начисленные доходы превышают расходы, то будучи доходами, не использованными на уставную деятельность, включаются в налогооблагаемую базу по прибыли.

4. Доходы и расходы от предпринимательской деятельности, предусмотренные уставом, но не относящиеся к уставной деятельности. Например, к ним можно отнести куплю — продажу товаров, оборудования, продажу продукции общепита, оказание услуг базами отдыха, аудиторские услуги, услуги профилактория. Данные доходы и расходы подлежат учету в целях исчисления налогооблагаемой прибыли. При этом самостоятельность использования доходов ограничивается бюджетной классификацией, а размеры регулируются в соответствии с гл. 25 НК РФ.

Следует отметить, что доходы от предпринимательской деятельности, то есть от оказания платных услуг, образовательными учреждениями используются для укрепления учебно — педагогического потенциала. Однако анализ законодательства позволяет отметить существенное искажение трактовок учитываемых затрат в целях налогообложения прибыли образовательных учреждений.

По нашему мнению, довольно спорным является «положение», закрепленное ст. 256 п. 2, гл. 25 НК РФ, о невключении в состав амортизируемого имущества основных средств бюджетных организаций. Одновременно отмечено, что имущество некоммерческих организаций, приобретенное в связи с осуществлением предпринимательской деятельности, включается в состав расходов по амортизации.

Согласно ГК РФ, ст. 298, образовательные учреждения основные средства и нематериальные активы, приобретенные за счет предпринимательской деятельности, учитывают на отдельном балансе, и те поступают в самостоятельное распоряжение учреждений. Это правило по объему и характеру правомочий приближает данное право к праву хозяйственного ведения. Ст. 299 ГК РФ предусматривает принятие решения о закреплении права хозяйственного ведения и за учреждениями. Следовательно, в целом имущество образовательного учреждения должно рассматриваться в двух балансах:

— на балансе исполнения сметы доходов и расходов бюджетного финансирования — имущество, по которому начисление амортизации не производится;

— на балансе исполнения сметы доходов и расходов по внебюджетным источникам — имущество, поступающее в самостоятельное распоряжение на праве хозяйственного ведения, и начисления амортизации по нему, правомерно при использовании такого имущества для предпринимательской деятельности.

Такая позиция принята Верховным Судом РФ от 04.08.2000 г. N ГКПИ-00-645 в отношении некоммерческих организаций.

С учетом вышеизложенного считаем, что образовательные учреждения имеют полное основание для начисления амортизации по объектам основных средств, приобретенных с 01.01.02 г. за счет предпринимательской деятельности, и учитывать в целях налогообложения. На основные средства и нематериальные активы, приобретенные до 01.01.02 г. за счет предпринимательской деятельности, амортизация в целях налогообложения не начисляется, поскольку в соответствии с Законом РФ «О налоге на прибыль предприятий и организаций» от 27.12.91 г. N 2116-1 (ст. 6) источником являются доходы от предпринимательской деятельности, реинвестированные в образовательную деятельность с уменьшением налогооблагаемой прибыли на полную стоимость.

Отсутствие амортизируемого имущества также является основанием отсутствия расходов на ремонт основных средств. Так как ст. 260 Налогового кодекса РФ определено, что в целях налогообложения прибыли признаются расходы на ремонт, которые были осуществлены в отчетном периоде в размере, не превышающем 10% первоначальной стоимости амортизируемого имущества. Следовательно, с 01.01.02 г. возникает следующее положение в отношении расходов на ремонт:

— используются средства бюджета, поступающие в соответствии со сметой доходов и расходов на ремонт основных средств;

— используются средства, относимые на расходы по ремонту, учитываемые в целях налогообложения в пределах 10% от амортизируемого имущества, приобретенного за счет доходов от предпринимательской деятельности. К амортизируемому имуществу относится все объекты, находящиеся на отдельном балансе;

— расходы на ремонт образовательных учреждений в части затрат на ремонт, превышающих 10% стоимости амортизируемого имущества, включаемые в расходы с распределением по годам.

Сохранение отмеченных положений налогового законодательства без изменений в отношении образовательных учреждений, по нашему мнению, существенно отразится на их материальной базе. Эффективность использования доходов от предпринимательской деятельности снизится. Это затронет интересы образовательного учреждения, сотрудников и обучающихся лиц.

Считаем, что немаловажное значение имеет определение расходов на оплату труда и выплат стимулирующего характера. Известно, что расходы на оплату труда образовательных учреждений привязаны к бюджетной классификации. Соответственно, выплаты могут осуществляться только в соответствии с ней.

Все выплаты в пользу наемных работников подлежат обложению единым социальным налогом по прогрессивной шкале с максимальной ставкой 35,6%. Однако, согласно НК РФ, гл. 24, ст. 236, п. 4, уплата налога не производится при осуществлении выплат за счет средств, остающихся в распоряжении организации после уплаты налога на прибыль организаций по ставке 24%.

Таким образом, в целях оптимизации налогообложения образовательным учреждением может быть использованы две схемы:

— выплаты в виде основной оплаты труда и надбавок, связанных с уставной деятельностью с отнесением затрат в состав расходов, не учитываемых при налогообложении прибыли, но по которым начисляется единый социальный налог. Это является сдерживающим фактором при использовании средств на данные цели;

— выплаты в виде материальных поощрений, носящих разовый характер, за счет чистой прибыли от предпринимательской деятельности образовательного учреждения, не облагаемых единым социальным налогом (после уплаты налога на прибыль).

Однако, согласно гл. 24 НК РФ, ст. 238, п. 2, не подлежат налогообложению «выплаты работникам организаций, финансируемых за счет средств бюджетов, не превышающие 2000 руб. за налоговый период» в качестве материальной помощи. По нашему мнению, данная формулировка ведет к неправомерной трактовке позиции налогового законодательства, следовательно, у образовательных учреждений возникает обязанность начисления налога на прибыль и, при дальнейшем использовании чистой прибыли в целях материального поощрения профессорско — преподавательского состава, выплаты облагаются единым социальным налогом, при превышении суммы 2000 руб., независимо от источника финансирования.

Считаем, что в данном случае следует скорректировать формулировку ст. 238, п. 2, гл. 24 НК РФ, включив выплаты работникам в качестве материальной помощи в пределах 2000 руб. в необлагаемую сумму по единому социальному налогу при осуществлении их за счет средств, финансируемых из бюджетов различных уровней. Если денежные выплаты осуществлены за счет чистой прибыли от предпринимательской деятельности (после уплаты образовательными учреждениями налога на прибыль организаций), то они не подлежат обложению единым социальным налогом.

Устранение вышеперечисленных недочетов законодательства, по нашему мнению, позволит укрепить финансовый потенциал вузов при осуществлении уставной деятельности.

Литература

ЗАКОН РФ от 27.12.1991 N 2116-1 «О НАЛОГЕ НА ПРИБЫЛЬ ПРЕДПРИЯТИЙ И ОРГАНИЗАЦИЙ»

ЗАКОН РФ от 10.07.1992 N 3266-1 «ОБ ОБРАЗОВАНИИ»

«ГРАЖДАНСКИЙ КОДЕКС РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ (ЧАСТЬ ПЕРВАЯ)»от 30.11.1994 N 51-ФЗ (принят ГД ФС РФ 21.10.1994)

ФЕДЕРАЛЬНЫЙ ЗАКОН от 11.08.1995 N 135-ФЗ «О БЛАГОТВОРИТЕЛЬНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ И БЛАГОТВОРИТЕЛЬНЫХ ОРГАНИЗАЦИЯХ» (принят ГД ФС РФ 07.07.1995)

ФЕДЕРАЛЬНЫЙ ЗАКОН от 15.08.1996 N 115-ФЗ «О БЮДЖЕТНОЙ КЛАССИФИКАЦИИ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ» (принят ГД ФС РФ 07.06.1996)

«БЮДЖЕТНЫЙ КОДЕКС РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ» от 31.07.1998 N 145-ФЗ (принят ГД ФС РФ 17.07.1998)

«НАЛОГОВЫЙ КОДЕКС РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ (ЧАСТЬ ПЕРВАЯ)» от 31.07.1998 N 146-ФЗ (принят ГД ФС РФ 16.07.1998)

ФЕДЕРАЛЬНЫЙ ЗАКОН от 04.05.1999 N 95-ФЗ «О БЕЗВОЗМЕЗДНОЙ ПОМОЩИ (СОДЕЙСТВИИ) РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ И ВНЕСЕНИИ ИЗМЕНЕНИЙ И ДОПОЛНЕНИЙ В ОТДЕЛЬНЫЕ ЗАКОНОДАТЕЛЬНЫЕ АКТЫ

РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ О НАЛОГАХ И ОБ УСТАНОВЛЕНИИ ЛЬГОТ ПО ПЛАТЕЖАМ В ГОСУДАРСТВЕННЫЕ ВНЕБЮДЖЕТНЫЕ ФОНДЫ В СВЯЗИ С ОСУЩЕСТВЛЕНИЕМ

БЕЗВОЗМЕЗДНОЙ ПОМОЩИ (СОДЕЙСТВИЯ) РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ» (принят ГД ФС РФ 16.04.1999)

«НАЛОГОВЫЙ КОДЕКС РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ (ЧАСТЬ ВТОРАЯ)»от 05.08.2000 N 117-ФЗ (принят ГД ФС РФ 19.07.2000)

ПРИКАЗ Минфина РФ от 25.05.1999 N 38н «ОБ УТВЕРЖДЕНИИ УКАЗАНИЙ О ПОРЯДКЕ ПРИМЕНЕНИЯ БЮДЖЕТНОЙ КЛАССИФИКАЦИИ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ»

ПРИКАЗ Минфина РФ от 30.12.1999 N 107н «ОБ УТВЕРЖДЕНИИ ИНСТРУКЦИИ ПО БУХГАЛТЕРСКОМУ УЧЕТУ В БЮДЖЕТНЫХ

УЧРЕЖДЕНИЯХ»

ПРИКАЗ МНС РФ от 26.02.2002 N БГ-3-02/98 «ОБ УТВЕРЖДЕНИИ МЕТОДИЧЕСКИХ РЕКОМЕНДАЦИЙ ПО ПРИМЕНЕНИЮ ГЛАВЫ 25 «НАЛОГ НА ПРИБЫЛЬ ОРГАНИЗАЦИЙ» ЧАСТИ ВТОРОЙ НАЛОГОВОГО КОДЕКСА РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ»

РЕШЕНИЕ Верховного Суда РФ от 23.08.2000 N ГКПИ 00-645 <О ПРИЗНАНИИ ЧАСТИЧНО НЕДЕЙСТВИТЕЛЬНЫМИ ПУНКТОВ 1 И 3 ПРИЛОЖЕНИЯ К ПРИКАЗУ МИНФИНА РФ ОТ 24.03.2000 N 31Н>

1 Кассовый метод применим только в том случае, если выручка за предшествующий налоговый период не превысила 1 млн. руб. (без НДС и НСП) в среднем за каждый квартал.

Дипломная работа: Особливості розслідування незаконного використання товарного знака

Спеціальність 7.060101 ”Правознавство”

Дипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст”

ЗМІСТ

Перелік умовних позначень

Вступ

Розділ 1. Криміналістична характеристика незаконного використання знаку для товарів і послуг

1.1. Предмет посягання порушення права на знак для товарів і послуг

1.2. Способи готування і вчинення злочину

1.3. Слідова картина злочину

1.4. Особа злочинця і потерпілого

Розділ 2. Початковий етап розслідування

2.1. Дослідча перевірка і огляд місця події

2.2. Порушення кримінальної справи. Висунення слідчих версії та планування розслідування

2.3. Допити потерпілого, підозрюваного та свідків

Розділ 3. Подальший етап розслідування

3.1.Особливості (призначення) і проведення експертизи

3.2. Допит обвинуваченого

3.3. Усунення причин та умов вчинення злочину та профілактика

Висновки

Список використаних джерел

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

АМК – Антимонопольний комітет України

ВГСУ — Вищий господарський суд України

ВОІВ – Всесвітня Організація Інтелектуальної Власності

ВРУ – Верховна Рада України

ГК – Господарський кодекс України

Держдепартамент – Державний департамент інтелектуальної власності МОН України

Закон – Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993

ЗУ – Закон України

КК – Кримінальний кодекс України

КМУ – Кабінет Міністрів України

КпАП – Кодекс про адміністративні правопорушення України

КПК – Кримінально-процесуальний кодекс України

КСУ – Конституційний Суд України

МКТП — Міжнародна класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків

МОН – Міністерство освіти і науки України

НМДГ – неоподатковуваний мінімум доходів громадян

ОРЗ – оперативно-розшукові заходи

Правила подання заявки — Правила складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг

ПВСУ – Пленум Верховного Суду України

Реєстр – Державний реєстр свідоцтв України на знаки для товарів і послуг

РФ – Російська Федерація

СОТ – Світова організація торгівлі

ЦК – Цивільний кодекс України

TRIPS — Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності від 15 квітня 1994 року (діє в межах СОТ)

ВСТУП

У період переходу до ринкової економіки необхідно формувати відповідну систему законодавства, у тому числі кримінального. Але діяльність окремих суб’єктів господарювання спрямовується не на задоволення зростаючих потреб людини, суспільства, держави, а, навпаки, на особисте, як правило, незаконне збагачення за рахунок порушення прав та законних інтересів інших учасників господарської діяльності, що впливає на різні сфери суспільного життя, істотно позначаючись на ефективності функціонування механізму ринкової економіки держави взагалі, та механізму захисту інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності людини, зокрема. Рівень розвитку економіки будь-якої держави значною мірою визначається рівнем забезпечення правової охорони результатів інтелектуальної діяльності людини, що відіграє важливу роль у господарській діяльності її суб’єктів, яким належить чітко уявляти не лише сутність інтелектуальної власності, але й те, до яких матеріальних витрат може призвести порушення їх прав, необхідних для забезпечення захисту результату творчої праці людини, її моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. В Україні така охорона ґрунтується на Конституції (ст.41, 54), яка гарантує кожній людині свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також на створенні власних механізмів захисту авторських прав, прав промислової власності, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними об’єктами інтелектуальної діяльності. Базою її правової охорони в Україні, яку здійснюють АМК, ОВС, інші правоохоронні органи та суди, є КК, ЦК та ГК.

Останнім часом у структурі злочинних посягань на право інтелектуальної власності відбулися радикальні зміни. Зокрема, якщо раніше основними видами злочинів були порушення авторських та суміжних прав, прав промислової власності, то нині в структурі таких злочинних посягань далеко не останнє місце за своїм значенням займають порушення прав суб’єктів господарювання на знаки для товарів і послуг, фірмові найменування, кваліфіковані зазначення походження товару, що є об’єктами права інтелектуальної власності. Кримінальну відповідальність за незаконне використання цих об’єктів, а також інше умисне порушення права, якщо це завдало матеріальної шкоди у вели­кому розмірі на них передбачено другою редакцією ст. 229 КК України, що набрала чинності 22 червня 2003 р. Таким чином, дис­позиція даної кримінально-правової норми є за своїм змістом більш ши­рокою, ніж назва статті. Водночас, неможливо не враховувати високий ступінь латентності таких діянь, показником якого є засудження у 2003 році за період дії другої редакції ст. 229 КК України за незаконне використання знаків для товарів і послуг лише шістьох осіб*. Але через це аж ніяк не треба ігнорувати вивчення проблеми розслідування незаконного використання знаку для товарів і послуг та захисту права інтелектуальної власності суб’єктів господарської діяльності на знак від злочинних посягань у цій сфері і для чого необхідно вдосконалити правову регламентацію боротьби з такими посяганнями.

Злочини, що посягають на право інтелектуальної власності, були предметом наукового аналізу в дослідженнях П.П. Андрушка, Б.В. Волженкіна, Н.О. Гуторової, К.Б. Дудорової, О.О. Дудорова, В.М. Киричка, О.С. Лисенкової, С.Я. Лихової, П.С. Матишевського, О.І. Перепелиці, В.М. Слєпця, Є.Л. Стрєльцова, В.Я. Тація, М.І. Хавронюка та інших вчених. Вони ще у 1991-1992 pp. пропонували встановити кримінальну відповідальність за не­законне використання товарного знака за умови адміністративної преюдиції. Але більшість з них залишали поза увагою незаконне використання знаку у сфері наданні послуг.

Розслідування незаконного використання знаку для товарів і послуг є новим і всебічно не дослідженим: відсутня єдність поглядів у методиці його розслідування, кваліфікації діянь за цією статтею КК, кримінально-правовій та криміналістичній характеристиці цього злочину. Особливої актуальності дане питання набуває у зв’язку з набранням чинності з 01.01.2004 ЦК та ГК України. Це визначило вибір мною теми дослідження та основні напрями написання дипломної роботи.

Знак для товарів і послуг – окремий об’єкт права промислової і інтелектуальної власності, інститут цивільного права, правовий засіб індивідуалізації суб’єктів господарської діяльності і до прийняття КК України 2001 р. ст. 137 КК України 1960 р. „Порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності” не охоронявся, а санкція за порушення прав на нього передбачалася лише КпАП. Порушення прав на знак в залежності від ступеня суспільної небезпеки кваліфікується як адміністративне правопорушення, передбачене ст.ст. 51-2, 164-3 КпАП, або як злочин, передбачений ст. 229 КК. Суспільна небезпека останнього полягає у посяганні на майнові права власника свідоцтва на знак для товарів і послуг, інші соціальні цінності: засади добросовісної конкуренції, за­подіянні майнової шкоди суб’єктам господарської діяльності та підриві їх ділової репутації, розширенні тіньового сектора економіки, зниженні авторитету держави на міжнародній арені, скороченні іноземних інвес­тицій, порушенні прав і законних інтересів споживачів, як прояв недобросовісної конкуренції (ч.1 ст.4 ЗУ „Про захист від недобросовісної конкуренції”) – тобто це злочин у сфері господарської діяльності. Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є засади добросовісної конкуренції між суб’єктами господарської діяльності в частині встановленого законодавством порядку охорони і використання знаків для то­варів і послуг, відносини, що існують між власником прав на знак для товарів і послуг та всіма іншими. Додатковими об’єктами виступають права та законні інтереси споживачів, право інте­лектуальної власності.

Товарний знак – є візитною карткою підприємства, яка ство­рює ділову репутацію, ідентифікує і під­тверджує високу якість товарів і послуг, фор­мує у споживачів певну думку стосовно това­рів і послуг інших підприємств. Знак є актив­ним ланцюгом, який з’єднує виробника зі споживачем, надає певні законні переваги в конкуренції, його застосовують для захисту товарів і послуг від підробок, а виробників від недобросовісної конкуренції.

У сфері господарської діяльності можливе виникнення випадків коли декілька суб’єктів господарської діяльності виробляють одну й ту саму продукцію, надають послуги одного виду, які не однакові за рівнем якості, а споживач може розрізнити їх за допомогою знака для товарів і послуг. Використання цих знаків для позначення товарів і послуг зумов­лює необхідність постійного збереження високої якості останніх, неухиль­не підвищення ефективності і раціональності виробництва, конкурентос­проможності продукції. Товарний знак — істотний компонент нематеріальних активів, важливе джерело інформації для спо­живачів і значна частина ринкової вартості їхнього володільця – суб’єкта господарської діяльності – за кордоном це до 70-80% балансової вартості активів підприємства (середня вартість знака вели­кої іноземної компанії – від 36 тис. до 18 млн. доларів США; вартість товарних знаків Camel і Coca-Cola — 10 і 3 млрд. доларів США; на 43 всесвітньо відомі товарні знаки щорічно припадає 125 млрд. доларів США від світового обсягу продаж споживчих товарів. У свою чергу 75 % цієї суми складають товари, які виробляють 8 ком­паній — це американські Coca-Cola, Philip Morris, PepsiCo, Procter & Gamble, Gillette, Kimberly-Clark, Mars і швейцарська Nestle [12]).

У Європі боротьба з цими порушеннями триває вже більше 40 років. За даними Міжнародної торгової палати, обсяг виручки, отриманої від продажу фальсифікованих товарів, складає 5-7 % всієї світової торгівлі, а на теренах СНД від 25 до 50 відсотків. Внаслідок цього лише країнах Європи щорічно втрачається до 100000 робочих місць, а збитки лише 12 компаній — членів «Групи по захисту фірмових товарів» (серед них — Nestle, Philip Morris, Energizer, Unilever, Gillette) у 1999 p. склали 473 млн. доларів США на рік. Асоціація швейцарських годинникових фірм вва­жає, що щорічно продається 10 мільйонів фальсифікації на їх продукції на суму 500 млн. доларів США. Але багато іноземних виробників не бажають оприлюднювати дані про наявність на споживчому ринку недоброякісних товарів, що ви­пускаються під їх товарними знаками, оскільки вважають, що така інформація буде шкодити [20].

Криміналізація цих дій зумовле­на також необхідністю імплементації у законодавство України про захисту прав на товарні знаки міжнародних стандартів, встановлених міжнародно-правовими договорами у цій сфері: Паризька конвенція про охорону промислової влас­ності від 20.03.1883 р. (куди було включено фабричні (товарні) знаки; діє на території України на підставі Зако­ну від 12.09.1991 р. «Про правонаступництво України»; ратифіковано СРСР 08.03.1965 р.), Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р. (є чинною для України на підставі Закону від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України»; набрала чинності в СРСР 01.07.1976 р.); Протокол до цієї угоди від 28.06.1989 р. (Україна ратифікувала 01.06.2000 p.); Договір про закони щодо товарних знаків від 27.10.1994 р. (гармонізує законодавство у цій сфері, спрощуючи реєстрацію знаків у зарубіжних країнах; набрав чинності в Україні 01.08.1996 p.); Ніццька угода про МКТП від 15.06.1957 р. (Україна ратифікувала 01.06.2000 p.), Угода країн СНД про заходи щодо поперед­ження та припинення використання неправдивих товарних знаків та ге­ографічних зазначень від 04.06.1999р. (ратифікована Україною 21.09.2000; про знак, який використовується третьою особою в порушення прав власника товарного знака, або знак, що містить неправдиві дані чи елементи, що можуть ввести спожи­вачів в оману). Між тим у законодавство не враховує ст. 61 TRIPS, що вказує на необхідність застосування для запобігання навмисній фальсифікації товарного знака у комерційних масштабах кримінального покарання у вигляді ув’язнення, грошових штрафів, конфіскації, знищення товарів і будь-яких матеріалів чи обладнання, використаних при вчиненні правопорушень.

При написанні дипломної роботи були використані матеріали дослідження кримінальних справ про незаконне використання знаків для товарів і послуг, вчинене на території м. Києва та в інших регіонах України в період з 2001 по 2004 рік, матеріали судової практики ВСУ, Вищого господарського Суду України, Вищого арбітражного Суду РФ, статистична інформація управління узагальнення судової практики та аналітичної роботи з питань застосування законодавства ВСУ.

Метою даної роботи є розроблення методики розслідування порушення прав на знак, вказання критеріїв відмежування даного злочину від інших суміжних злочинів через криміналістичну характеристику даного злочину, на основі чого сформувати пропозиції щодо вдосконалення законодавства України та практичні рекомендації з метою підвищення ефективності розслідування цього злочину. Серед задач роботи були: аналіз змісту понять “незаконне використання знака для товарів і послуг” та “умисне порушення права на цей знак, як об’єкта права інтелектуальної власності”; загальні ознаки і специфіка незаконного використанням знаку; аналіз особливостей доказування по даному правопорушенню; дослідити стан розробленості даної теми у науковій літературі.

Об’єктом дослідження є методика розслідування незаконного використання знака для товарів і послуг, а предметом – норми кримінального законодавства України, правозастосовча практика, положення науки криміналістики, кримінального права та кримінального процесу; норми чинного законодавства України щодо охорони прав на знак для товарів і послуг, порядку його використання; українська та зарубіжна слідча і судова практика у цій сфері.

У роботі було використано порівняння законодавства України з даного питання з аналогічним міжнародним законодавством, положеннями КК України 1960 року, проведено аналіз різних способів вчинення цього злочину, проведено з’ясування окремих термінів, визначені обставин, що підлягають доказуванню у процесі розслідування, а також використані праці українських та зарубіжних вчених, публікації у періодиці, відомості про слідчу та судову практику по даному виду злочину. Це дало можливість виявити ряд нових проблем, пов’язаних з розслідування порушення прав на знак, що визначено правовими механізмами охорони знаку як об’єкта права інтелектуальної власності, та запропонувати шляхи їх розв’язання. Основні результати дослідження, що включені до диплому, оприлюднені на конференції наукових робіт НАВС України 17 квітня 2004 року, де було здобуто ІІІ місце.

РОЗДІЛ 1. КРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕЗАКОННОГО ВИКОРИСТАННЯ ЗНАКУ ДЛЯ ТОВАРІВ І ПОСЛУГ

Стру­к­ту­ра ­к­риміналістичних методики розслідування злочину включає його кри­мі­на­лі­с­ти­ч­ну­ ха­ра­к­те­ри­с­ти­ку, опи­с­ ти­по­ви­х ­с­лі­д­чи­х ­си­ту­а­цій і ­о­собливостей планування дій слідчого на початковому і наступному етапах розслідування, ви­кла­д­ та­к­ти­ки ­пе­р­ві­с­ни­х­ с­лі­д­чи­х дій і супутніх ОРЗ, осо­б­ли­во­с­ті­ та­к­ти­ки ­на­с­ту­п­ни­х ­дій. Всі ці складові далі розглянемо докладніше.

Кри­мі­на­лі­с­ти­ч­на ­ха­ра­к­те­ри­с­ти­ка злочину — це система типових ознак злочину того чи іншого виду, ро­ду, що складається з постійних о­з­на­к­ з­ло­чи­ну, його складу і визначених предметом доказування (ст.64 КПК). Це насамперед ті, що ­ха­ра­к­те­ри­зу­ю­ть о­б’є­к­ти­в­ну ­с­торону складу: спо­сі­б ­з­ло­чи­ну, мі­с­це ­і ча­с ­йо­го ­з­дій­с­нен­ня­ і т.п. Ця система не включає усі істотні ознаки певного злочину як за ­ре­зу­ль­та­та­ми­ ро­з­слідування, що служить цілям цього розслідування, оскільки при цьому такий опис є індивідуальним, не поширюється на подібні злочини і є ем­пі­ри­ч­ним ма­те­рі­алом для ­на­уки, а­на­лі­зу й у­за­га­ль­нен­ня ­слідчої практики. Криміналістична характеристика розробляється на базі таких описів як абстрактна, імовірнісна модель події, що ­ві­д­би­ва­є усі ­ти­по­ві загальні систематизовані ознаки­ і типізовані ­о­бставини описуваних однорідних злочинів, які по­т­рі­б­но ­у­с­та­но­ви­ти ­ві­д­по­ві­д­но до уявлень про предмет доказування по певній категорії кримінальних справ (інформативна функція КХЗ), і яка може бути основою для імовірних умовиводів – слідчих версій: на­кла­даючись на ­ко­н­к­ре­т­ний­ ви­па­до­к до­з­во­ля­є побудувати імовірнісну, абстрактну інформаційну модель злочину (практичне значення КХЗ). Усі е­ле­ме­н­ти цієї характеристики, на­ві­ть ­я­к­що­ мі­ж­ ни­ми ­не­ма­є­ ко­ре­ля­ційної залежності, об’єднані у комплекс, який має імовірнісний ха­ра­к­те­р­ їх істинності стосовно до конкретної слідчої ситуації, що ­на­ початковому етапі розслідування ма­є ­ви­со­ку ­ці­ну, оскі­ль­ки ­до­з­во­ля­є­ с­лі­д­чому­ з­ни­зи­ти інформаційну невизначеність, зо­о­рі­є­н­туватися.­ І задача слідчого полягає в конкретизації цієї моделі стосовно до специфіки розслідуваного злочину.

Предмет посягання порушення права на знак для товарів і послуг.

Предметом цього злочину є знак для товарів і послуг як об’єкт інтелектуальної власності, на який поширюється правова охорона (у т.ч. виключного майнового права володільця), який: 1) зареєстрований в Україні – на нього видане свідоцтво України на знак для товарів і послуг та опубліковані відомості про його видачу в офіційному бюлетені Держдепартаменту; 2) охороняється без реєстрації на підставі міжнародних договорів, учасником яких є Україна — одержана міжнародна реєстрація такого знака (як “міжнародного знака”) згідно з положеннями Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків та Протоколу до неї; 3) визнаний у встановленому порядку добре відо­мими (правові ознаки предмета цього злочину). Соціально-правова ознака свідчить, що такий знак як охоронювана цінність, будучи предметом даного злочину, є обов’язковою ознакою його складу. Тому, щоб заподіяти матеріальну шкоду праву інтелектуальної власності, взагалі, та порядку (механізму) охорони та використання знаку, зокрема, винна особа повинна вплинути на нього шляхом незаконного використання чи іншого умисного порушення майнових прав на нього. Це позначення може бути як чужим, тобто таким, право інтелектуальної власності на яке належить не винній, а іншій особі, що у зазначеному вище порядку отримала відповідне свідоцтво, так і власним, коли будь-яке особисте немайнове та/або майнове право інтелектуальної власності належить винній особі (соціальна ознака). соціальні ознаки проявляються у співвідношенні цього засобу індивідуалізації учасників господарського обороту з об’єктом злочину: цей знак, будучи ідеальним (зокрема, інформаційним) виразом об’єкта права інтелектуальної власності, є “результатом інтелектуальної, творчої діяльності” [180, С. 9] таких суб’єктів або інших осіб, невід’ємною частиною господарської діяльності, але все ж не існує лише в її межах. Змістовні ознаки: знаком може бути лише інформація як зміст, що наповнює форму (словесне, зображувальне, об’ємне, комбіноване позначення), необхідну для його існування та відображення. Ця форма є способом існування і відображення змісту, а тому така інформація ніяк не може бути зведена до свого матеріального носія чи матеріальної оболонки. Предмет має також субстанціонарну (матеріальна (зображення) і немайнова речі (форма, зміст)) та економічну (визначена вартість за його використання) ознаки [2,с.6]. Предметом даного злочину можуть бути як чужі, так і власні знаки для товарів і послуг (ст. 492 ЦК), доменні імена, тотожні чи подібні до знака настільки, що їх можна сплутати (п. 2 ст. 16 Закону), на які порушується право інтелектуальної власності іншої особи (ч. 1 ст. 229 КК).

Знаки для товарів і послуг — це позначення, за якими товари і послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб (абз.3 ч.1 ст.1 Закону), це будь-яке позначення (комбінація позначень), яке є засобом індивідуалізації суб’єктів господарської діяльності, їх товарів, послуг за допомогою використання знаків, символів, слів, літер, цифр, зображувальних елементів, комбінації кольорів тощо і які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами (ст.492 ЦК), здатні викликати у споживачів певні асоціації з особою товаровиробника, чи особою, яка надає послуги. Термін «позначення» — охоплює оформлення то­варів, супутніх документів, реклами товарів і послуг, яке спроможне ідентифікувати товар або виробника. Так, Верховний суд США у справі «Кволитекс К» проти «Якобсон К», розглянувши заре­єстровані як товарні знаки такі позначення, як форма пляшки «Соса-Соlа»; позивні №80, що відтворюються трьома дзвонами; специфічний за­пах пряжі, дійшов висновку, що виключно спро­можність знака ідентифікувати джерело похо­дження товарів за кольором, запахом, формою товару, словом, символом, малюнком або їх комбінацією є підставою для його реєстрації [15].

Функції знаків для товарів і послуг: 1) розпізнавальна — іденти­фікація (індивідуалізація, вирізнення, виокремлення) товарів або послуг, сервісу конкретного суб’єкта господарської діяльності серед інших подібних, що перебувають у цивільному обороті. Знак допомагає його володільцю у продажу товарів або у наданні послуг, а покупцеві – у виборі потрібного товару чи послуги серед аналогічних, й у “розрізненні сервісу підприємств” [94, С. 747]. Для підвищення ефективності цього, знаки мають бути характерними (тобто відрізнятися від назви самого товару або сфери його застосування) і в той же час різко відрізнятися від знаків, які використовують конкуренти [79, С. 607-608];

2) інформаційна (дуже близька до функції виокремлення) — надають споживачам відповідну ін­формацію про джерело їх походження (суб’єкт господарської діяльності) та вказують на їхню певну якість, їх позитивні характеристики (наприклад, на високу якість);

3) реклама товарів і послуг. Завдяки використанню двох останніх функцій володільці знаку стимулюють і зберігають попит на свої товари і послуги. Але це не повинно вводити в оману споживача та служити для фальсифікованої реклами або недобросовісної конкуренції, оскільки і споживачі, і виробники товарів (послуг) однаковою мірою зацікавлені в недопущенні фальсифікації товарних знаків та знаків обслуговування, так як перші хочуть придбати оригінальний товар (послугу), а виробники не бажають втрачати завойований ринок.

4) функція асоціативності — здатність знаку викликати бажання і поведінку споживача, спрямовані на придбання товару, позначеного цим знаком, та монопольно-диктаторську функція — можливість власника знака позбутися конкуренції на ринку не за рахунок особливих властивостей продукції, а за рахунок агресивного впливу на свідомість споживача [89, С. 8].

Великий попит на товар позначений певним знаком є спокусою для інших суб’єктів скористатись таким знаком, отримавши від цього вигоду, завдаючи при цьому шкоду зазначеним вище цінностям. За таких умов необхідно зберігати високу якість товарів і послуг та неухильно підвищувати ефективність і раціональність виробництва, що сприятиме конкурентоспроможності продукції.

Родове поняття “торговельна марка” тотожне поняттю “знак для товарів і послуг”, що об’єднує видові поняття “товарний знак” і “знак обслуговування”. Тому в українському законодавстві для них передбачено єдиний правовий режим: вони використовується як синоніми (у ЦК, ст.ст. 155, 157, 158 ГК, Законах «Про зовнішньоеко­номічну діяльність», «Про телебачення і радіомовлення»).

Знак для товарів і послуг в Україні можуть бути у формі словесних, зображувальних, об’ємних та інших позначеннь або їх комбінаціях (т.зв. комбіновані позначення), виконані у будь-якому кольорі або їх поєднанні (п.2 ст.5 Закону та п. 1.4 Правил подання заявки). Види знаків для товарів і послуг:

словесні позначення, що є оригінальними словами, словосполученнями, фразами, а також штучно утвореними словами (неологізмами) (у т. ч. власні імена, літери, цифри – п.4 ст.6 Закону) – найефективніші через більш легке сприйняття зором, слухом, виразні, перекладаються (найчастіше імена знаменитих людей – Наполеон, Колумб; астрономічні і космічні явища, дорогоцінне каміння, географічні назви, назви тварин і птахів, міфічних героїв). Такі знаки найлегше розробляти. Вимоги до таких знаків: новизна і оригінальність; стислість (2-3 склади), добре зрозумілі, милозвучні, легкі для запам’ятовування, вимови та перекладу, за змістом повинні певною мірою характеризувати діяльність власника. За типами словесні знаки поділяються на ті, в яких охороняється лише саме слово (напр., Славутич), і знаки, виконані в особливій шрифтовій манері (охороняється шрифт, характер розташування букв, їх відносний розмір, фон та інші суто візуальні інформативні елементи). Зустрічаються серії таких знаків (номенклатура однорідних знаків для товарів і послуг – напр., телевізори). До відомих українських брендів належать, зокрема, «Славутич», «Оболонь» (пиво), «Nemiroff» (горілка), «Корона», «Світоч» (шоколадні вироби) [46];

зображувальними позначеннями є значки, малюнки, креслення, орнаменти, символи, художні, графічні та інші подібні стилізовані зображення будь-яких предметів (напр., фігури людей, тварин, птахів). Поділяються на художні і графічні (логотипи). Можуть бути результатом образотворчої діяльності, об’єктом охорони авторського права. Вимоги: простота, естетичність, ергономічність, легкі для запам’ятовування, новизна, оригінальність, технологічність (придатними для маркування товарів чи послуг), повинні привертати увагу, нерідко – передавати характер товарів чи послуг або ж самого їх виробника;

об’ємні позначення є зображенням, що характеризується тривимірністю (за довжиною, висотою та шириною): форма виробу, наприклад, форма мила, свічки, таблетки тощо, або ж його упаковка, наприклад, форма пляшки для спиртних чи безалкогольних напоїв чи флакону для парфумів. Воно повинно бути новим, оригінальним (для розрізнення товарів одного виробника від таких же товарів іншого). Такі знаки слід відрізняти від промислового зразку – результату творчої діяльності людини у сфері художнього конструювання;

комбіновані позначення є поєднанням словесних і зображувальних елементів, пов’язаних композиційно за змістом і які становлять єдине ціле. Поділяються на ті, в яких переважає словесна чи зображувальна частина, і ті, в яких вони суміщені і взаємодоповнюються;

інші кольорові, звукові, світлові, пахучі позначення [17, с.20-25].

В Україні не можуть отримати правову охорону як товарні зна­ки ті позначення, які: 1) зображують державні герби, прапори та емблеми; офіційні назви держав; емблеми, скорочені або повні найменування міжнародних міжурядових організацій; офіційні контрольні, гарантійні та пробірні клейма, печатки; нагороди та інші відзнаки (ці позначення можуть бути включені до знака як елементи, що не охороняються, якщо на це є згода відповідного компетентного органу або їх власників – п.1 ст. 6 Закону); 2) є загаль­новживаними як позначення товарів і послуг певного виду; 3) вказують на вид, якість, кількість, властивості, призначення, цінність товарів і послуг, а також на місце і час їх виготовлення чи збуту; 4) є оманливи­ми або такими, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або осо­би, яка виробляє товар або надає послугу; 5) є загальновживаними символами і термінами (позначення у п.2-5 можуть бути внесені до знака як не охоронювані елементи, якщо вони не займають домінуючого положення в його зображенні); 6) не мають розрізняльної здатності (п.2 ст.6 Закону).

Не можуть бути зареєстровані як знаки позначення, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати із: 1) знаками, раніше зареєстрованими чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім’я іншої особи для однорідних товарів і послуг; 2) знаками інших осіб, які охороняються без реєстрації на підставі міжнародних договорів, учасником яких є Україна; 3) фірмовими найменуваннями, що відомі в Україні і належать іншим особам, які одержали право на них до дати подання до Держдепартаменту заявки щодо однорідних товарів і послуг; 4) кваліфікованими зазначенням походження товарів крім випадків, коли вони включені до знака як елементи, що не охороняються, і зареєстровані на ім’я осіб, які мають право на користування такими зазначеннями; 5) сертифікаційними знаками, зареєстрованими у встановленому порядку (п.3 ст.6 Закону) та які слугують лише як посилання на відповідність якості товарів або послуг певним стандартам. Не може бути зареєстроване як знак позначення, яке добросовісно використовувалося до 01.01.1992 двома і більше юридичними особами для позначення однорідних товарів (п.4 ст.6 Закону).

Не реєструються як зна­ки для товарів і послуг позначення, які відтворюють: 1) промислові зразки, права на які належать в Україні іншим особам; 2) назви відомих в Україні творів науки, літератури і мистецтв або цитати і персонажі з них, твори ми­стецтва та їх фрагменти без згоди власників авторського права або їх пра­вонаступників; 3) прізвища, імена, псевдоніми та похідні від них, портрети і факсиміле відомих в Україні осіб без їх згоди (п.5 ст.6 Закону).

Якщо Держдепартамент, не дотримавшись вказаних вище законодавчих обмежень, видав особі свідоцтво на право власності на товарний знак, в діях того, хто на підставі цього свідоцтва викорис­товує знак для товарів чи послуг, склад злочину, передбачений ст. 229 КК, відсутній. Адже предметом даного злочину є знак для товарів чи послуг, право власності на який належить не винному, а іншій особі, котра у встановленому законом порядку отримала свідоцтво на нього або пройшла через процедуру його міжнародної реєстрації. Так, болгарське підприємство AT «Булгартабак-Холдинг», власник зареєстрованого у 1991 р. в Болгарії і в Міжнародному бюро ВОІВ товарних знаків «РО­ДОПІ» і «Ту-134», вимагав від ВАС визнати їх загальновідомими в Україні і визнати недійсним свідоцтва на ці знаки, видані 31.10.1997 Держпатентом ТзОВ СП «Булпром-Україна» для виготовлення тютюнових виробів на основі ст. 6 bis Паризької конвенції про охорону промислової власності і Реко­мендації асамблеї членів ВОІВ від 20-29.09.1999, тобто врахувати такі обставини: ступінь відомості або визнання знака у певному секторі суспільства, тривалість, обсяг і географічна область використання знака і просування його на ринок, дані про успішний захист товарного знака тощо. Судової колегії по пе­регляду рішень, ухвал, постанов ВАС України у постанові від 09.03.2000 вказала, що на вказані вище Рекомен­дації ВОІВ не підлягають обов’язковому застосуванню і не варті уваги, а загальновідомість позивача на тютюновому ринку Ук­раїни серед споживачів вичерпала себе із розпадом СРСР, тому позивачу було відмовлено. Тут дії ТзОВ не є незаконним використанням знаку, оскільки відсутній предмет злочину [20].

Предметом аналізованого злочину не є: 1) то­варний знак, на який не подано заявку про його реєстрацію в уповноваженій установі; 2) товарний знак, на який заявка про його реєстрацію до уповноваженого національного або міжнародного органу подана, але свідоцтво ще не ви­дане (за умови, що ці знаки не охороняються в Україні відповідно до міжна­родних договорів) – відсутнє визнання права власності на то­варний знак, навіть не зважаючи на те, що права, які випливають із свідоцтва на знак, діють від дати подання заявки (п. 1 ст. 16 Закону). Такі дії слід розцінювати як недобросовісна конкуренція — непра­вомірне використання ділової репутації іншого суб’єкта господарювання. Так, АМК рішенням № 27-26.4/156-01 від 25.06.2002 р. визнав недобросовісною конкуренцією, діями, що суперечать чесним зви­чаям у підприємницькій діяльності використання од­ним із видавництвом А (м. Київ) позначення газети «Ярмарка кросвордів. Ук­раїна» та подання заяв­ки для реєстрації на своє ім’я цього знака, так як компанія Б (м. Одеса) починаючи з 1998 р. щомісячно видає газету «Ярмарка кросвордів», має на ринку стабільну ділову репутацію [50].

Предметом злочину, що розглядається, визнається також попереджу­вальне маркування (позначення типу М, ТМ, Reg.TM, зірочки, великої латинської літе­ри R, обведеної колом, тощо), яке відповідно до Закону має право проставляти поряд із знаком для то­варів чи послуг власник свідоцтва і яке вказує на те, що цей знак за­реєстрований в Україні. Використання подібних символів дозволяє виокремити товарний знак з інших позначень, якими маркується товар, привертає до знака увагу споживача, сприяє запам’ятовуванню товарного знака, засвідчує, що всі права на нього захищені. Крім цього, нанесення попереджувального маркування полегшує встановлення умисного харак­теру поведінки особи, яка незаконно використовує чужий товарний знак.

Співвідношення об’єктів права інтелектуальної власності і об’єктів промислової власності. у цивільному праві України перше поділяється на: 1) авторське право та суміжні права; 2) право промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, се­лекційні досягнення тощо); 3) право на засоби індивідуалізації учас­ників цивільного обороту, товарів і послуг (право на використання найменування місця (кваліфіковане зазна­чення) походження товару (складова марку­вання товару), право на знаки для то­варів і послуг та право на фірмове найменування).

Об’єкти права про­мислової власності пов’язані з використанням результатів науково-технічної та прирівняної до неї діяльності людини, є вищим класом творчого пошуку, повинні мати світо­ву новизну, стосуватись техніки і живої матерії, змінювати її на краще ви­щим рівнем творчої винахідливості, удосконалювати виробництво та інші форми життєдіяльності і формою їх правової охорони є патенти. Засоби індивідуалізації не змінюють ні техніки, ні живої природи, вони лише індивідуалізують учасників цивільного обороту і позначають певні об’єкти — товари і послуги [47, 36].

Право інтелектуальної власності на знак засвідчується (охороняється) правоохоронним документом — свідоцтвом1 України на знак для товарів і послуг (п.3 ст.5 Закону), (яке видається Держдепартаментом2, на підставі оцінки позначення щодо його охороноздатності, а відомості про видачу такого свідоцтва опубліковуються у офіційному бюлетені цього органу “Промислова власність”, а також вносить дані до Реєстру, який являє собою сукупність офіційних відомостей щодо державної реєстрації знаків для товарів і послуг, які постійно зберігаються на електронному і паперовому носіях), яке надає (закріплює) його власникові виключ­ні майнові права3, якими він може користуватися на свій розсуд, але в рамках закону [14]. Тобто знак є об’єктом права власності того, хто має свідоцтво, і кримінально-правова охорона товарного знака за­безпечується на підставі його державної реєстрації, що випливає з виданого свідоцтва (право власності набуває правого значення), майнові права, що випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки (п.1 ст.16 Закону). Обсяг правової охорони, що надається, визначається наведеним у свідоцтві зображенням знака і переліком товарів та послуг (п.4 ст.5 Закону). Згідно ч.1 ст.41 КУ кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Те саме може робити власник свідоцтва зі знаком для товарів і послуг. Але особливість полягає в тому, що строк дії свідоцтва становить 10 років від дати подання заявки до Держдепартаменту і продовжується Держдепартаментом у встановленому ним же порядку за клопотанням власника свідоцтва, поданим протягом останнього року дії свідоцтва, щоразу (будь-яку кількість разів) на 10 років (п.3 ст.5 Закону) за умови сплати відповідного збору (п.1 ст.16 Закону). Якщо цей строк не був продовжений належним чином, по його закінченню це право перестає існувати. І взагалі: при припиненні права власності на знак (дії свідоцтва) будь-яким способом (умови, за яких воно припиняється достроково – ст.18 Закону) і не реєстрації його на іншу особу (отримання нею свідоцтво на знак), даний знак може використати будь-яка осо­ба, яка не є його попереднім власником, — вчинене не містить ознак аналізованого складу зло­чину ст. 229 КК, не дивлячись на те, що той чи інший товарний знак може здобути на ринку добру репутацію через його тривале і ефективне використання на певних високоякісних товарах.

Одержання відповідного свідоцтва є особи правом, а не її обов’язком – вона може фактично використовувати власний оригінальний (не чужий) знак для товарів і по­слуг без такої реєстрації. О.О. Дудоров такі дії за відсутності претензій з боку уповноваженої особи, яка зареєструвала такий же товарний знак, і відсутня небезпека змішування з діяльністю іншого господарюючого суб’єкта” не вважає правопорушенням [29, С. 752]. Навіть коли інша особа потім зареєструвала такий же знак це не буде недобросовісною конкуренцією чи злочином. Діяння першої особи формально містить ознаки аналізованого складу злочину (вона умисно використовує товарний знак без згоди того, на кого цей знак зареєстровано), але воно оцінюється як таке, що через малозначність не становить суспільної небезпеки.

Майнові права інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг визначені Законом і їх зміст зумовлений характером (специфікою) знак для товарів і послуг як об’єкта інтелектуальної власності. Ці права належать володільцю відповідного свідоцтва, володільцю міжнародної реєстрації, особі, торговельну марку якої визнано у встановленому законом порядку добре відомою, якщо інше не встановлено договором (ч.2 ст.495 ЦК):

1) право володіння знаком — факт наявності речі у майні власника, закріплена нормами права можливість безпосереднього впливу на нього (володіти річчю): як матеріальним відображенням, так і безпосередньо впливати на нього. Оскільки знак для товарів і послуг (об’єкт інтелектуальної власності) є нематеріальним за природою, то для володіння ним ідея, образ, прагнення, що реалізовані у знаку повинні бути закріплені наданням правової охорони (шляхом державної реєстрації, тощо).

2) право користування знаком (п.1 ч.1 ст.495 ЦК) на свій розсуд (це право пов’язане з правом володіння) – закріплена нормами права можливість вилучати корисні властивості речі (знаку) для задоволення потреб власника будь-яким способом, не забороненим законом (отримувати вигоду від його використання): можливість необмеженого використання знаку для позначення вироблюваних і реалізованих товарів і послуг. Свідоцтво на знак надає його власнику (співвласникам; у межах України) виключне право користуватися і розпоряджатися знаком за своїм розсудом (абз.1 п.2 ст.16 Закону): він є єдиною особою, якій Законом надана можливість використовувати цей знак, доки інші особи не одержать на це його дозвіл, має виключне право перешкоджати неправомірному використання знаку, у т.ч. забороняти іншим особам використовувати зареєстрований знак (або позначення, схоже із зареєстрованим знаком) без його дозволу (п.3 ч.1. ст.495 ЦК), за винятком випадків, коли використання знака не визнається згідно з Законом порушенням прав власника свідоцтва4 (зокрема, добросовісне використання цього зареєстрованого згідно з раніше діючим законодавством позначення (знаку) іншими особами (двома або більше юридичними особами, їх правонаступниками) для позначення однорідних товарів, розпочате до 01.01.1992 до державної реєстрації цих знаків, якщо свідоцтво особою одержане до 16.06.1999 – дата набуття чинності Законом №751-XIV) (п.3-4 ст.16 Закону). Таке позначення взагалі не може бути зареєстроване як товарний знак (у радянські часи одним і тим же по­значенням нерідко маркувалася тютюнова, лікеро-горілчана, кондитерсь­ка і фармацевтична продукція різних виробників (наприклад, цигарки «Прима», «Політ», «Експрес» горілка «Столична», цукерки «Кара-Кум» і «Білочка», ліки «Валідол», «Корвалол», «Нафтізин», «Парацетамол»)). Власник свідоцтва має виключне право дозволяти (видати ліцензію) на використання знака будь-якій особі на підставі ліцензійного договору (абз.1 п.5 ст.16 Закону, п.2 ч.1. ст.495 ЦК)5. Ліцензійний договір повинен містити умову про те, що якість товарів і послуг, виготовлених чи наданих за ліцензійним договором, не може бути нижчою від якості товарів і послуг власника свідоцтва і що останній здійснюватиме контроль за виконанням цієї умови (ст. 16 Закону). Про способи і форми використання знаку вказано в підрозділі 1.2.

3) право розпоряджатися знаком (п.2 ст.16 Закону) – це закріплена правовими нормами можливість визначати юридичну чи фактичну „долю” речі: припиняти (передавати, відчужувати) своє право власності на річ або обмежувати його. Власник свідоцтва може передавати право власності на підставі укладеного договору про передачу права власності на знак будь-якій іншій особі, яка стає правонаступником власника свідоцтва [21, п. 1.2]. Ця передача не допускається, якщо вона може стати причиною введення в оману споживача щодо товару і послуги або щодо особи, яка виготовляє товар або надає послугу (п.4 ст.16 Закону) – що є способом охорони інтересів споживачів. Порушення вка­заної норми правонаступником власника свідоцтва можуть кваліфікуватись за ст. 229 КК. (хоча на думку Дудорова О.О. – це слід кваліфікувати як недобросовісну конкуренцію). Обмежити право власності можна лише шляхом передачі речі іншим особам за договором позики. Але знак для товарів і послуг не можна позичити як індивідуальну річ, тому розпоряджатися ним можна лише способом припинення власності на нього – договором про відчуження знаку для товарів і послуг (у формі будь-якого цивільно-правового договору, який переносить право власності від однієї особи до іншої: продажу, дарування, міни, застави). Цей та ліцензійний договори вважаються дійсними, якщо вони укладені у письмовій формі і підписані сторонами. Передача права власності на знак і надання (видача) ліцензії на використання знака вважаються дійсними для будь-якої іншої особи з дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені „Промислова власність” та внесення їх до Реєстру. За внесення зазначених відомостей до Реєстру та змін до них за ініціативою сторін договору сплачуються збори (п.6 ст.16 Закону). На думку Мельник О.М. така реєстрація повинна прирівнюватись до нотаріального засвідчення договору [24, 101]. Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака для товарів і послуг за­тверджена наказом МОН України від 3 серпня 2001 р. № 576.

Вкладами учасників і засновників господарського товариства можуть бути об’єкти Право інтелектуальної власності на торговельну марку може бути передано як вклад до статутного фонду суб’єкта господарювання (п.6 ст.157 ГК України, ст.13 ЗУ „Про господарські товариства”).

Законом встановлені й інші майнові права інтелектуальної власності (п.4 ч.1 ст.495 ЦК). Для охорони за кордоном власник знаку має право реєструвати його в іноземних державах. При реєстрації знака в іноземних державах згідно з Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знаків заявка подається через Держпатент. Витрати, пов’язані з цим, несе заявник чи за його згодою інша особа (ст.24 Закону). Зокрема, дане виникає питання коли правова охорона в межах однієї країни не діє в ЄЕС і зоні вільного пересування товарів. Станом на жовтень 2000 р. учасниками Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків було 52 країни, а Протоколу до неї — 49 країн. Міжнародна реєстрація товарних знаків відбувається у Міжнародному бюро ВОІВ у Женеві. Якщо товарний знак пройшов через міжнародну реєстрацію, він корис­тується однаковим захистом у кожній країні, яка є учасницею договору, — так, якби він був зареєстрований у цій країні безпосередньо (ст. 4 Ма­дридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків).

Власник свідоцтва має право проставляти поряд із знаком попереджувальне маркування, яке вказує на те, що цей знак зареєстровано в Україні (п.7 ст.16 Закону) і попереджує інших осіб про правову охорону позначення.

Власник свідоцтва, що здійснює посередницьку діяльність, на основі договору з виробником товарів або особою, що надає послуги, має право використовувати свій знак для товарів і послуг поряд із знаком зазначених осіб, а також замість їх знака. (п.5 ст. 6 Закону)

Функції майнових прав інтелектуальної власності:

стимулююча – створення зацікавленості творців у створенні об’єктів інтелектуальної власності;

закріплення за творцем результатів інтелектуальної діяльності права інтелектуальної власності (право володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому результатом на свій розсуд – ст.41 КУ) чи виключного права на використання;

охоронна – це визначені в законі межі 1) користування чи чинності майнових прав; 2) дозволеної поведінки суб’єкта права інтелектуальної власності; 3) обов’язків, яких повинні дотримуватися треті особи. Вихід за ці межі вважається порушенням права інтелектуальної власності, що тягне відповідальність.

Обов’язком власника свідоцтва повинен добросовісно користуватися виключним правом, що випливає із свідоцтва.

Якщо знак не використовується або недостатньо використо­вується в Україні протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання знака було припинено, будь-яка особа має право звернутися до суду із заявою про дострокове припинення дії свідоцтва. При вирішенні цього питання суд може взяти до уваги подані власником свідоцтва докази того, що знак не використовувався з незалежних від нього причин (ст. 17 Закону) — це на попередження випадків недобросовісної конкуренції, коли особа не виробляє товарів і не на­дає послуг, знаходить неза­реєстровані товарні знаки, які використовуються в тій чи іншій країні, і реєструє їх на своє ім’я, прагнучи не допустити використання цих знаків інши­ми особами і збагатитись за рахунок виключного права на той чи інший знак — пропонує, спираючись на факт реєстрації, кори­стувачам купити їх власні позначення або придбати ліцензію на їх використання [30, 296].

Мельник О.М. вказує на обов’язок власника свідоцтва забезпечувати належну якість товарів і послуг, які позначаються цим знаком [13, 152].

Закон вказує на критеріїв, за якими те чи інше позначення можна визнавати знаком для товарів і послуг у вигляді переліку позначень, що не можуть одержати правову охорону (підстави для відмови в наданні правової охорони).

Позначення, яке заявляється для реєстрації як знак для товарів і послуг, повинно відповідати певним вимогам, критеріям (з практики реєстрації товарних знаків), мати певні ознаки [17, 15]:

— новим, невідомим у межах України, не схожим з товарними знаками, зареєстрованими або заявленими на реєстрацію в Україні, або які хоча й не зареєстровані в Україні, але охороняються на її території в силу міжнародних договорів, повинні враховуватися також найменування місць походження товарів І фірмові найменування, враховувати національний і конвенційний пріоритет, тобто першість у поданні заявки. Національний пріоритет – це дата подання заяви на товарний знак до Держпатенту. Рішення про встановлення цієї дати Держпатент надсилає заявнику лише за умови сплати збору за подання заявки. Якщо ж документ про сплату збору не надійде до Держпатенту разом із заявкою або протягом двох місяців після її подання, остання вважається відкликаною (ст. 8 Закону). За заявником зберігається право на пріоритет попередньої заявки на такий же знак (першість у часі в здійсненні будь-якої діяльності ) протягом 6 місяців від дати подання попередньої заявки до Держдепартаменту чи відповідного органу держави-учасниці Паризької конвенції або Мадридської угоди та Протоколу до неї, якщо на попередню заявку не заявлено пріоритет (конвенційний пріоритет). Пріоритет знака, використаного в експонаті, показаному на офіційних або офіційно визнаних міжнародних виставках, проведених на території держави – учасниці Паризької конвенції, може бути встановлено за датою відкриття виставки, якщо заявка надійшла до Держдепартаменту протягом шести місяців від зазначеної дати (ст. 9 Закону). Права, що випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки до цих органів (ч. 1 ст. 16 Закону).

— ефективним — одна з вимог його обороноздатності — виразним, оригінальні, що можуть забезпечити ефективність їх використання. Позначення повинно мати об’єктивне вираження (бути умовним, своєрідним символом), , яке дозволяє позначити ним випущені товари, їх упаковку, використовувати його в технічній та іншій супровідній документації тощо замінювати багатослівну, важковимовну, громіздку тощо назву виробника без зниження якості, псування його зовнішнього вигляду, тобто бути технологічним, придатним для маркування товару, коротким, виразність лаконічним І відповідати вимогам промислової естетики І ергономіки (милозвучне, легковимовне), легким добре запам’ятовуються (напр., «Таврія», «Славутич»), сприяє впровадженню на зовнішній ринок та у рекламі (застосування у вигляді кліше, реклама за допомогою неонових ламп), не тягне значних витрат у телеграфному листуванні. Воно обов’язково має відображати характер господарської діяльності володільця. Багатослівний, громіздкий та ще й з технічним або якимось Іншим не дуже зрозумілим відтінком, товарний знак не буде сприйматися споживачем, не визнавалися ні оригінальними, ні ефективними при їх реєстрації за кордоном (напр., «Машприладторг», «Енергомашекслорт», «Союзпромекспорт»).

— мати адекватний переклад іншу мову, не викликати яких-небудь негативних емоцій чи уявлень про товар, позначений таким знаком (напр. невдалим є назви «Агробуг»: «буг» (мається на увазі р. Буг) на англійській —с/г шкідник або неполадка; чай Pukana, кухонне начиння Рucinni, мінеральна вода — Blue weter, шоколадний батончик — Wispa);

— корисним — правова охорона надається знаку, який не суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі (п.1 ст.5 Закону);

— воно має індивідуалізувати надійну конкурентоспроможність і стабільність попиту на товари і послуги.

— оригінальним, Істотно відрізнятися від уже відомих знаків І при цьому настільки, щоб не допустити їх змішування. Споживач не повинен помилятися [17, с.22-24]

Лише сукупність зазначених вимог дає підставу визнати заявлене позначення як знак для товарів і послуг.

1.2. Способи готування і вчинення злочину

Си­с­те­ми­ да­ни­х­ п­ро ­ти­по­ві­ с­по­со­би­ готування, здійснення і приховання даного виду злочинів і типових наслідків їхнього вчинення (відображення цих діянь у середовищі, де ­ї­х ­шу­ка­ти ­і ­я­к ­по­ ни­х ­ві­д­но­в­лю­ва­ти механізм злочину) – це центральна частина криміналістичної характеристики, фу­н­кціональна сторона злочинної діяльності. Спосіб вчинення злочину характеризує на його якісні, індивідуальні особливості у конкретному випадку, характеризує методи, порядок, шляхи його вчинення, послідовність рухів і прийомів необхідних для цього — є його невід’ємною частиною [204, С. 24]. Вибір способу зумовлений об’єктивними (основні) чи суб’єктивними обставинами, зокрема, безпосереднім об’єктом даного злочину: у ч.3 ст. 229 КК спосіб вказаний як обов’язкова ознака порушення прав на знак, вчинені службовою особою з використанням службового становища щодо підлеглої особи; як факультативна – здійснення такого порушення шляхом обману чи зловживання довірою.

Злочин — це передбачене КК (протиправне) суспільно небезпечне винне діяння (зовнішній прояв людської поведінки) (дію або бездіяльність (як однини)), вчинене (об’єктивна ознака) суб’єктом злочину (суб’єктивна ознака) (ч. 1 ст. 11 КК). Даний злочин, як акт вольової поведінки людини – це єдність зовнішньої, (об’єктивної, фізичної) та внутрішньої (психічної, суб’єктивної) сторін діяння. Перша з них як сукупність обов’язкових та факультативних ознак починаючись у формі дії або бездіяльності, проходить у конкретних умовах місця, часу, обстановки із використанням певних способів, знарядь або засобів його вчинення і закінчуються заподіянням чи створенням загрози заподіяння шкоди знаку, що перебуває із зазначеним діянням у причинному зв’язку – це комплексний процес, особливість якого обумовлена специфікою права інтелектуальної власності на знак. При цьому наслідок і причинний зв’язок між ними є обов’язковими елементами об’єктивної сторони лише злочинів з матеріальним складом. Діяння є таким елементом у будь-якому разі.

Поняття “незаконне використання” (у формі дій — видове поняття) включається у поняття “інше умисне порушення” (дії або бездіяльність — родова форма цього діяння), тобто є складеним і його з додаванням змісту поняття “знак для товарів і послуг”, слід характеризувати саме у цих двох площинах. Таке порушення може здійснюватись у формі дії чи бездіяльності, що залежить від змісту відповідних нормативно-правових актів, які встановлюють правовий режим їх охорони та використання. Дія (активна поведінка) вчинюється шляхом виконання в процесі забезпечення порядку (механізму) використання знаку, як об’єкту права інтелектуальної власності, операцій, безпосередньо заборонених певними нормативно-правовими актами (що регламентують забезпечення порядку охорони та використання знаку), напряму у них передбачених або ж витікаючих із змісту їх положень. Порушенням права на знак – це будь-яке посягання на права власника свідоцтва на знак, що випливають із нього (ст. 16 Закону), строк дії якого продовжується лише за умови сплати відповідного збору, та діють від дати подання заявки, необхідної для його видачі (ч. 1 ст. 20 Закону). Бездіяльність (як форма пасивної поведінки) – це невиконання вимог щодо забезпечення охорони прав на використання знаку як об’єкта права інтелектуальної власності, про що може свідчити ігнорування суб’єктом господарської діяльності вимог суду щодо припинення права використання знаку, наприклад, у зв’язку з несплатою збору за продовження строку дії свідоцтва на знак (п. 2 ст. 18 Закону) — кримінальна відповідальність настає, якщо злочин вчинено особою, що була зобов’язана і могла здійснювати (але не здійснила) певного роду дії щодо забезпечення охорони прав на використання знаку (обов’язок дотримання вимог цієї охорони), що, сприяючи створенню можливостей порушення прав на знак та завданню матеріальної шкоди, призводить до визнання такої бездіяльності суспільно небезпечною. Обстановка ж, що склалася у сфері охорони прав на знак, все ж таки вимагала та допускала певного втручання, вчинення дій, встановлюють режим правової охорони знаку.

Вчинення порушення права на знак можливо як шляхом одиничного (одноразового) акта дії чи бездіяльності, так і шляхом їх множинності, яке є системою, де порушується не одне, а декілька різних вимог щодо охорони прав на цей знак, а у поведінці винної особи можуть поєднуватись у реальної сукупності як злочинна дія (дії), так і злочинна бездіяльність, предметом якого є ставлення до матеріальних змін в об’єкті через негативне ставлення особи до правових вимог (приписів) як до фактів об’єктивної чинності, що проявляється в порушенні цих спеціальних вимог. Останні ж не відносяться до ознак об’єктивної сторони складів цього злочину, тому вони не можуть характеризувати “порушення прав” (як злочинне діяння) із зовнішньої сторони. Саме порушення цих норм має матеріальну сторону — процес заподіяння шкідливих наслідків та правову — порушення встановленого нормативно-правовими актами порядку охорони та використання знаку.

Кваліфікація діяння за ч.ч. 1, 2 ст. 229 КК з об’єктивної сторони цього злочину, можлива лише при встановленні сукупності трьох обставин (ознак): 1) діян­ням (дією) у вигляді умисного незаконного використання знака для товарів і послуг або іншого порушення права на нього; 2) суспільно небезпечними наслід­ками — матеріальною шкодою у великому або особливо великому розмірі, що зазнав потерпілий; 3) причин­ний зв’язком між вказаними діянням та наслідками.

Способи порушення прав на знак для товарів і послуг:

І. неправомірне використання цього знаку як акт недобросовісної конкуренції (госпо­дарське правопорушення) (ст. 4 Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції”):

а) використання зареєстрованого знаку без дозволу володільця: приватна фірма «Світич» (м. Луцьк) вико­ристала без дозволу AT «Львівська кондитерська фабрика «Світоч» то­варний знак «Світоч» на рекламних матеріалах у вітрині свого магазину, на етикетках (цінниках) кондитерських виробів, які не виготовлялись АТ «Світоч», що могло створити враження про те, що магазин на­лежить до дистриб’юторської мережі AT «Світоч», чим непра­вомірно використовувалась ділова репутація останнього і негативним чином вплинуло на обсяги реалізації його про­дукції AT «Світоч» (рішення АМК України). [33, 25].

б) дії підприємства, яке використовувало словесне позначення, виконане літерами латинського алфавіту на відміну від виконання кирилицею охоронюваного товарного знака, тотожне як за вимо­вою, так і за написанням, із вже зареєстрованим знаком для товарів і послуг, внаслідок чого виникла висока ймовірність змішування спожи­вачами товарів різних виробників [11,2].

в) непра­вомірне використання ділової репутації іншого господарюючого суб’єкта — використання (за певних умов) чужого за­реєстрованого знака щодо неоднорідних товарів і послуг на, так би мови­ти, різних товарних ринках.

г) незаконне використання знака для товарів чи послуг, а так само інше умисне порушення прав на цей об’єкт, яке не було пов’язане із заподіянням матеріальної шкоди у великому чи особливо великому розмірі і тягне адміністративну відповідальність (ст. 51-2, ч. 1 ст. 164-3 КпАП).

ґ) неправомірне використання такого знака, неправомірне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені, що тягне адміністративну відповідальність (ч. 1 ст. 164-3 КпАП).

д) неправомірне використання чужого незареєстрованого позначення, використовуваного як знак.

ІІ. порушення прав володільця свідоцтва на знак для товарів і послуг (ст. 20 Закону). Групи порушень у залежності від виду товарного знаку (зареєстрований, незареєстрований чи загальновідомий):

1. неправомірне використання зареєстрованого знака:

1.1 в якості власного імені:

1.1.1 у відношенні товарів і послуг, для яких знак зареєстрований (ст. 20 Закону) Запорізьке територіальне відділення АМК України: справа про неправомірне використання ТзОВ „ЛГЗ”Кристал” знаку для товарів і послуг „Оболонь”, свідоцтво на яке належить ТзОВ „Оболонь” – обидва займались однорідною діяльністю – виробництвом слабоалкогольних напоїв (Річний звіт АМК за 1999 рік. – К., 1999).

1.1.2. у відношенні подібних товарів і послуг, для яких знак не зареєстрований (дилюція; супутні товари і послуги – упаковочний матеріал, транспортні перевезення, роздрібна та оптова торгівля, реклама) та реєстрація чужого знака на своє ім’я (п. 3 ст. 6, п. 5 ст. 13 Закону — захист не тільки стосовно зареєстрованого, але й спорідненого зі знаком).

1.2 неправомірне використання чужого зареєстрованого знака у якості фірмового найменування, яке тримало широке поширення (державний орган не може обмежити у виборі фірмового найменування). Донецький відділ АМК: неправомірне використання ТзОВ „Домотехніка” фірменного найменування, що подібне до зареєстрованого СП „Интертраст” у 1995 р. знака „DOMOТЕХНІКА” для торгівлі побутовими товарами – має місце пріоритет.

1.3 неправомірне використання зареєстрованого знака в якості доменного імені в Інтернеті (Правила реєстрації домена *.ua, ст. 16, 20 Закону).

2. неправомірне використання загальновідомого знака (п. 3 ст. 6, 25 Закону) [23].

ІІІ. незаконне використання знака для товарів чи послуг (п.2 ст.16 Закону) (П.П. Андрушко: а — д [17, C. 55]) кваліфіковане як злочин:

1) застосування такого знака, свідоцтво на який видано іншому громадянину чи юридичній особі, без дозволу власника цього знака, для позначень товарів і послуг (у т.ч. експонування на виставках) – обмежується переліком товарів і послуг, який був вказаний у заявці (реєстрації);

А) дореалізаційна стадія — до моменту реалізації товарів, випущених з порушенням вимог законодавства щодо використання знаків для товарів і послуг, наприклад, до отримання свідоцтва на право власності, ліцензії, реєстрації тощо:

а) нанесення (застосування) його на будь-який товар, для якого він зареєстрований, упаковку, в якій міститься товар, вивіску, пов’язану з ним, етикетку, нашивку, бірку чи інший прикріплений до товару предмет;

б) зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу;

в) пропонування для продажу (під час показу експонатів на виставках, ярмарках, що проводяться в Україні). Правова відповідальність за підготовку до продажу, пропозиції до продажу такого товару віднесена до сфери регулю­вання ЦК, КК, ГК, КпАП, а також відповідних процесуальних кодексів (у тому числі, у частині конфіс­кації контрафактної продукції).

Б) реалізаційна — при реалізації товарів чи наданні послуг, випущених з порушенням законодавчих вимог:

г) продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення);

ґ) застосування його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстрований (наприклад, на емблемах, одязі обслуговуючого персоналу, фірмових па­кетах); деякі керівні працівники МВС України вказують, що поняття «використання» охоплює у ст. 229 КК відповідальність також за «умисне розповсюдження продукції з незаконним використанням то­варного знака» б-ґ (хоча це прямо в Законі не передбачено) [35, 17] — не реалізація таких товарів унеможливлює завдання шкоди у великих розмірах, а охоронювані за­коном інтереси власника знака не страждають.

2) використання у супровідній документації та рекламі.

д) застосування його в діловій документації (пов’язаній з введенням товарів і послуг в господарський оборот – рахунках, бланках) чи в рекламі (у проспек­тах) та в мережі Інтернет, у т. ч. в доменних іменах (імена, що використовуються для адресації комп’ютерів і ресурсів в Інтернеті) функціонування доменних імен, їх співвідношенням з товарними знаками. За умов ко­мерціалізації Інтернету вказані імена, не підлягаючи державній реєстрації, фактично можуть виконувати основну функцію товарного знака — ідентифікують товари і послуги осіб в інформаційному океані однорідних їм;

е) внесення його як внеску до статутного фонду підприємства (суб’єкта господарювання).

При цьому б і в розглядаються як готування, а г і ґ – як (вчинення право­порушення — пору­шення прав на знаки).

Форми незаконного використання знаку для товару чи послуги (як ознака складу злочину, передбаченого ст.229 КК України) визначається залежно від ступеня повноти відтворення:

— фальсифікація – з лат. falcifico – „підробляю” – це дії з корисливою метою, спрямовані на обман споживача шляхом підробки зареєстрованого знака у цілому;

— імітація (неповне копіювання) – з лат. imitatio – наслідування – це відтворення особою, яка не має права на його використання (не має свідоцтва на нього), за винятком випадків, коли Законом використання знака не визнається порушенням прав власника свідоцтва, основних елементів оригінального вже зареєстрованого знака для товарів і послуг чи відомого в Україні, належного іншим особам, що складають його зміст, чи внесення до знаку лише окремих елементів, незначних/значних змін, що не робить знак дуже відмінним, не змінює в цілому його відмітності від оригінального, з яким його можна переплутати, робить схожим, тотожним до ступеня змішування позначень настільки, що їх можна сплутати із зареєстрованими знаками (та/або на право використання якого видане свідоцтво) для однорідних товарів, що може ввести в оману покупців, та використання такого знака (неправдивого позначення) (напр., Panasonix, “Panafonic” замість Panasonic, Smirnov замість Smirnoff, Adedas, Abibas, Didacs замість Adidas, F&M замість L&M, Neecafe замість Nescafe, Fanfa замість Fanta, Адмі­ральське замість Адміралтейське тощо).

Створення і використання такого позначення у сфері господарської діяльності не є використанням імітуємого (зареєстрованого) знака чи іншим порушенням прав на цей знак, оскільки воно не може бути зареєстроване в Україні та охоронятися без реєстрації на підставі міжнародних договорів, учасником яких є Україна як знак для товарів і послуг, тобто відсутній предмет злочину, передбаченого ст. 229 КК, хоча це може оспорюватися іншою особою і завдати значної шкоди її інтересам, соціальним цінностям. Через відсутність чітко вираженої протиправності дій це не кваліфікуються як самоправст­во (ст. 356 КК): для цього треба встановити, що дії винного вчинюються самовільно, всупереч встановленому законом порядку [29, C. 753]. Використання таких позначень прямо у законі не визнано незаконним, тому власник свідоцтва на імітуємий знак лише має право (але не зобов’язаний) вимагати їх усунення з маркованих товарів та упаковки. Але у ст. 51 TRIPS („Призупинення переміщення певних пред­метів через митний кордон”) вжито поняття “товари з фальсифікованим товарним знаком” – що означає будь-які товари, у тому числі упаковку, що без дозволу містять товарний знак, який, ідентичний законно зареєстрованому для таких товарів товарному знаку, або який, не можна відрізнити в основних його аспектах від такого товарного знака і який, таким чином, порушує права власника даного товарного знака. Тому треба доповнити ст. 20 Закону, де передбачити, що порушенням прав на використання зареєстрованої торговельної марки є використання такого позначення, яке є тотожним чи схожим до неї до ступеня змішування для однорідних товарів чи послуг. Б.М. Леонтьев [40, 77] та О.О. Дудоров, П.П. Андрушко, пропонують внести такі ж зміни і у ст.229 КК (як у КК РФ, Казахстану, Іспанії, Нідерландів). Для вирішення питання про те, чи є такі знаки тотожними або схожими до ступеня змішування необхідно призначити проведення експертизи. Арбітражний суд м. Києва у 2000 році у справі за позовом ЗАТ “АЛЬФА КАПІТАЛ” до ТзОВ “Українська фінансова компанія “Альфа-Капітал”, дійшовши висновку про фонетичну і візуальну схожість найменувань юридичних осіб, здатну ввести в оману, у тому числі споживачів, визнав поведінку відповідача недобросовісною конкуренцією і зобов’язав його змінити своє фірмове найменування [25].

Форми незаконним використання знака для товарів чи послуг (Аналіз змісту Паризької конвенції про охорону промислової власності, Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків та положень Закону):

а) використання знака без дозволу на те власника свідоцтва на цей знак, будь-якою особою, яка не має на це права (не має свідоцтва на знак, не одержала на це дозвіл від його власника чи на укладення ліцензійних договорів на використання такого знака), за винятком випадків, встановленими Законом. Власник свідоцтва має виключні майнові права і лише з його дозволу інші можуть використовувати його знак: він взагалі може заборонити це робити без його дозволу (ч. 3 ст. 16 Закону). Так, громадянин, який не зареєстрований у встановленому порядку як підприємець, не може самостійно використовувати знак, оскільки не має права виготовляти товари і надавати послуги. І коли він виступав ліцензіатом (особою, яка набула права на використання такого знака) за ліцензійним договором, а потім став, наприклад, засновником або керівником юридичної особи, що застосовує цей знак, ці дії слід вважати незаконним використанням знаку (не укладений ліцензійний договір між власником цього знака та юридичною особою).

б) умисне недотримання ліцензіатом (особою, яка стала правонаступником власника свідоцтва) вимог ліцензійного договору, якщо це може ста­ти причиною введення в оману споживача щодо товару і послуги або щодо особи, яка їх виготовляє чи надає, щодо їх якості за умови спричинення відповідної матеріальної шкоди (як у ст. 180 КК РФ) [32, 36] — формально право власності на знак не на­лежить ліцензіату і використання знака супроводжується порушенням чинного законодавства, а отже розглядається як незаконне. У КК ознаки об’єктивної сторони складу цього злочину необхідно описати більш чіткого). Дудоров О.О. с.764: це тягне цивільну відповідальність, оскільки не є злочинним посяганням на засади добросовісної конкуренції.

в) коли особа, здійснюючи посередницьку діяльність, без укладення договору з виробником товарів або особою, що надає послуги, використовує знак зазначених осіб поряд із своїм знаком.

г) використання особою, яка отримала ліцензію або права власності на знак від власника свідоцтва на знак без згоди решти власників свідоцтва, та усвідомлення нею того, що право на використання отримано без такої належної згоди всіх власників свідоцтва на цей знак, за умови спричинення матеріальної шкоди у великому чи особливо великому розмірі власникам свідоцтва. Взаємовідносини при користуванні знаком, свідоцтво на який належить кільком особам, визначаються угодою між ними. У разі відсутності такої угоди кожний власник свідоцтва може користуватися і розпоряджатися знаком за своїм розсудом, але жоден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання знака та передавати право власності на знак іншій особі без згоди решти власників свідоцтва (п. 2 ст. 16 Зако­ну).

ґ) застосування такого знака без дозволу особи, яка має пріоритет попередньої заявки на такий самий знак (ст. 9 Закону). Права, що випливають із свідоцтва, діють від дати подання цієї заявки (ч. 1 ст. 16 Закону)

Не є незаконним використання позначення, зареєстроване як знак для товарів і послуг, розпочате до 01.01.1992 року іншими особами для позначення однорідних товарів (див. Підрозділ 1.1).

Поняття “незаконне використання знаку”, як позначення способу використання знаку, вказує на злочинний характер діяння — це загальна кримінально-правова характеристика порушення встановленого чинним законодавством режиму охорони прав та використання знаків для товарів і послуг. Незаконні діяння у КК:

а) прямо забороняються шляхом вказання повного чи часткового переліку таких злочинних дій і незаконний характер яких, в межах окремого складу злочину, поєднується з елементами складу злочину: лише за умови наявності всіх обов’язкових умов (тобто окремих елементів складу цього злочину) незаконні дії є злочинними, інакше вони просто незаконні (напр., наявність умислу у суб’єкта злочину щодо вчинення вказаних дій та матеріальної шкоди від них).

б) диспозиції статей КК не наводять перелік таких дій, а відсилають до іншого законодавства (напр., для з’ясування переліку дій, що слід вважати “незаконним використанням” знаку необхідно звернутись до тих законодавчих (некримінальних) положень, які: а) взагалі забороняють його використання; б) дозволяють його використання, але за наявності певних підстав). Тут незаконними визнаватимуться дії вчинені без установлених в законі підстав – без отримання на це права, інших умов (щодо них є спеціальна заборона, встановлена законом), або вчинені не в установленому законом порядку (з наведенням переліку таких дій). Якщо щодо вчинення діяння не встановлено законодавством жодних заборон це кваліфікуються не як незаконні (злочинні) дії, а як зловживання правом, що є проявом свавілля особи – вона порушує права і свободи інших людей [23, C. 196].

Цей злочин вчиняється у виді діяння, пов’язане з порушенням правової охорони та порядку використання права на знак — ухилення від виконання чи неналежне виконання вимог правового режим їх охорони та використання права на знак, або вчинення його порушення. Особливість кримінально-правової охорони права інтелектуальної власності на знак в тому, що вона регламентується системою різноманітних нормативно-правових актів: спеціальний термін “незаконне” у ст. 229 КК вказує на обмеження вчинення певних дій кримінально-правовою забороною, і відсилає до інших нормативно-правових актів про знак, що регламентують інститути кримінального права, конкретні галузі відносин господарювання чи їх окремі елементи. Кримінально-правового “обмеження забороною” певного діяння (злочину) в певній сфері суспільних відносин (вчинене суб’єктом злочину), регульованої сукупністю інших нормативно-правових актів, які є джерелами певної галузі права — “законодавством” (Рішення КСУ у справі офіційного тлумачення ч. 3 ст. 21 КЗпП від 09.07.1998 № 12-рп/98 [23, C. 276] випливає, що для визначення змісту поняття “незаконне” слід використовувати положення не лише кримінального, але й іншого законодавства. Банкетні норми КК вказують лише на злочинність діяння, а встановленню ознак злочину, у першу чергу, суспільної небезпеки діяння, сприяє вказане некримінальне законодавство.

Обсяг правової охорони товарного знака, який забезпечується на підставі виданого Держдепартаментом свідоцтва, і визначається наведеними у свідоцтві зоб­раженням знака і переліком товарів та послуг (п. 4 ст. 5 Закону), може, охоплювати не всі класи Міжна­родній (Ніццькій) класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків, яка починаючи з 1 січня 2002 р. виокремлює 45 груп (класів) товарів і послуг та включає в себе перелік класів та алфавітний перелік товарів і послуг з вказівкою класу, до яко­го віднесено конкретний товар чи послугу. Тому диспо­зицією ст. 229 КК охоплюється незаконне (без згоди власника) використання порушником товарного знака стосовно од­норідних товарів, для чого потрібно встановити і довес­ти, що найменування товарів і послуг порушника належать до тих же класів, що й у власника знака [50, 56-57]. Але незаконне використання добре відомих товарних знаків (DIOR, Coca-Cola, SONY, McDonald’s, Mitsubishi, Ferrary, ROLLS-ROYCE, Ford, BMW, Microsoft тощо), розрізняльна і приваблива сила яких може прояв­лятись і бути використаною в різних сферах, стосовно неоднорідних товарів і послуг (у неконкурентних сферах), для яких знак у вста­новленому порядку визнано добре відомим в Україні, може пору­шити права на ці знаки — є ризик змішування у свідомості споживачів різних товарів і послуг стосовно їх походження, може призвести до отримання незаконного прибутку від доброго імені цього знака або спричинить йому шкоду – це можна інкримінувати за ст. 229 КК (Директива Ра­ди Європи із зближення законодавства держав — членів Європейського співтовариства з товарних знаків (1988 р.). Українською асоціацією товарних знаків роз­роблені Методичні рекомендації щодо визнання знака для товарів і по­слуг загальновідомим в Україні.

При незаконному позначенні товарів (найчастіше підпільно (незаконно) виготовлених) попереджувальним маркуванням (етикетка, ярликах, упаковка, технічна документація) іншого товаровиробника одночасно може мати місце і не­законне використання знака для товарів чи по­слуг цього товаровиробника, оскільки на маркуванні товару міститься, як правило, зображення товарного знака, що не впливаючи на кваліфікацію за ст. 229 КК, має враховуватись при призначенні покарання як показник ступеня тяжкості вчиненого злочину, оскільки у такому випадку доводить до споживача інформацію про товари з порушенням вимог законодавства про маркування через свою здатність виокремити знак для товарів і послуг з інших позначень, якими маркується товар, що привертає увагу споживача, сприяє запам’ятовуванню такого знака та засвідчує захищеність всіх прав на нього [22; 94, C. 759] (П.П. Андрушко, О.О. Дудоров).

Цей злочин може утворювати сукупність зі злочинами, передбаченими, ст. 205, 209, 212 КК, а також з порушення порядку зайняття господарською діяльністю (ст. 202 КК), зайняття заборонени­ми видами господарської діяльності (ст. 203 КК), незаконного виготов­лення і збуту підакцизних товарів (ст. 204 КК), незаконного виготовлення, підроблення, використання або збуту незаконно виготовлених, одер­жаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок (ст. 216 КК), обману покупців та замовників (ст. 225 КК), випуску або реалізації недоброякісної продукції (ст. 227 КК). Згідно абзацу 4 п.16 Постанови ПВС України №3 від 25.04.2003 „Про практику застосування законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності” незаконне виготовлення алкогольних напоїв або тютюнових виробів, поєднане з використанням чужого знака для товарів чи послуг додатково кваліфікується за ст. 229 КК України.

Рідкі випадки, коли товарний знак завдяки творчості, ви­явленій при його створенні, є оригінальним твором мистецтва, що виклю­чає можливість його об’єктивного збігу (без копіювання) з іншими знаками (наприклад, певна музична мелодія, малюнок або скульптурне зображен­ня) необхідно кваліфікувати дії особи, яка незаконно використо­вує такий знак та одночасно порушується встановлений порядок викорис­тання об’єктів авторського права., за сукупністю злочинів, передбачених ст. 176 («Порушення авторського права і суміжних прав») і ст. 229 КК, незважаючи на те що знак застосовуються у господарському обороті для розрізнення товарів чи послуг, а твір як об’єкт авторського права у сфе­рі діяльності, пов’язаній із задоволен­ням духовних потреб людини. Якщо на підставі укладеного договору ав­тор разом із створеним ним позначенням, яке використовується згодом як товарний знак, передає замовнику усі свої майнові права, кваліфікація за ст. 176 КК виключається.

Кримінальної відповідальності за ст. 229 КК може поєднуватись із накладенням на юридичних осіб — господарюючих суб’єктів за неправомірне використання ділової ре­путації іншого підприємця штрафів АМК та його територіальними відділеннями відповідно до ЗУ «Про захист від недобросовісної конкуренції» (глави 2 і 5).

Групи порушення прав на знак: прав на реєстрацію знаку і тих прав, які виникають із цієї реєстрації (що кваліфікується за ст. 229 КК). Цю групу варто досліджувати як незаконне використання знака для товарів і послуг, а незаконність — це загальна кримінально-правова характеристика порушення встановленого чинним законодавством режиму використання знаку як об’єкта права інтелектуальної власності.

Слідова картина злочину

Слідова картина злочину включає в себе да­ні ­п­ро ­де­я­кі ­ти­по­ві­ о­б­с­та­ви­ни ­з­дійснення злочину (місце, час, об­ста­но­в­ка); наслідки у вигляді будь-яких змін, що викликав злочин (сліди злочину, матеріальна шкода, заподіяна злочином суб’єкту права інтелектуальної власності).

Спосіб, знаряддя, засоби, місце, час і обстановка вчинення злочину є факультативними ознаками об’єктивної сторони його складу і мають значення для визначення ступеня суспільної небезпечності злочину та призначення покарання. Але якщо вони включені до статті КК, то вони стають обов’язковими і їх відсутність свідчить про відсутність складу злочину [38, С. 133].

Засоби вчинення злочину поділяють на: знаряддя – це предмети, використовуючи які, особа вчинює фізичний (як правило, руйнівний) вплив на матеріальні об’єкти (зброя, транспортні засоби, пристрої, технічне устаткування тощо) та власне засоби — підроблені документи, формений одяг тощо, якими найчастіше визначаються інформаційні способи виконання певного діяння [30, С. 155] – саме їх найчастіше при вчиненні цього злочину винна особа використовує для негативного впливу на охороняє мий знак з метою вплинути на інформаційні ознаки знака для товарів і послуг шляхом незаконного виготовлення, знищення (втрата всіх ознак цих позначень, коли вони перестають існувати на певних матеріальних носіях інформації), вилучення чи перекручення (зміна вигляду або правового режиму, порушення цілісності позначень, в тому числі часткове знищення) їх соціально-правового змісту.

Вчинити такі дії особа може лише шляхом використання засобів, які: а) заздалегідь пристосовані або придатні для використання таких позначень; б) “роблять” позначення тотожним чи подібним (схожим) до такого правового засобу настільки, що його можна сплутати з вже охороняємими знаками. Виходячи з цього, засобами (у вузькому розумінні) вчинення таких діянь можуть бути підроблені документи (ліцензійні договори, свідоцтва, угоди між співвласниками щодо використання тощо); в) охоплюються поняттям “знаряддя вчинення злочину” (це фотокопіювальна техніка, інші прилади та устаткування, за допомогою яких можна вплинути на інформаційні ознаки зазначених об’єктів права інтелектуальної власності шляхом незаконного виготовлення, знищення, вилучення чи перекручення їх змісту).

Водночас, між використанням зазначених засобів вчинення злочину та порушенням прав на перелічені об’єкти права інтелектуальної власності обов’язково має бути причиновий зв’язок. Використання таких засобів при вчиненні певних дій, пов’язаних з незаконним виготовленням, знищенням, вилученням чи перекрученням змісту знаку повинно обов’язково порушувати права на нього, завдаючи, матеріальну шкоду.

Обстановка як детермінанта способу вчинення злочину, що аналізується, становить сукупність конкретних об’єктивно-предметних умов, у яких вчинюється порушення прав на знак, “розвивається об’єктивна сторона цього злочину і настає злочинний результат” [61, С. 230]. Єдиною обстановкою, яка при порушенні права на знак виступає обов’язковою ознакою складів цього злочину, є інформаційна мережа Інтернет лише за умови використання знаку для адресації комп’ютерів і ресурсів в цій системі доменних імен, тотожних чи подібних до вже зареєстрованого знака для товарів і послуг настільки, що їх можна сплутати (абз. 15 ст. 1 та абз. 4 ч. 2 ст. 16 Закону). Якщо ж права на знак порушуються при його використанні в Інтернеті, остання (як й інші засоби розповсюдження інформації: радіо, телебачення, друковані ЗМІ тощо) виступає факультативною ознакою складів цього злочину. Порушення прав на знак, що використовуються як доменне імена та здійснюється шляхом незаконного втручання в роботу ЕОМ (комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж, потребує кваліфікації за відповідною частиною ст. 361 КК.

Часом, протягом якого може бути вчинено порушення права на знак, – це період дії прав, що умисно порушуються, з моменту надання правової охорони на знак, що підтверджується відповідним документом (свідоцтвом на право власності, використання, ліцензійним договором, угодою співвласників, Реєстром тощо) (початковий момент) є: 1) надання права попереднього користувача на торговельну марку (ст. 500 ЦК); 2) подання заявки до Держдепартаменту (ч. 3 ст. 5 Закону), або 3) надання права пріоритету попередньої заявки на такий же знак (ст. 9 Закону). Кінцевим моментом такого порушення можна вважати: 1) припинення дії зазначеного свідоцтва (відмова від знака — від дати публікації відомостей про це Держдепартаментом;); несплата збору за продовження строку дії свідоцтва — з першого дня періоду, за який збір не сплачено)*; в) за рішенням суду у зв’язку з перетворенням знака в позначення, що стало загальновживаним як позначення товарів і послуг певного виду після подання заявки; 2) визнання свідоцтва на знак у судовому порядку недійсним повністю або частково у разі: а) знак невідповідає умовам надання правової охорони; б) наявності у свідоцтві елементів зображення знака та переліку товарів і послуг, яких не було у поданій заявці; в) реєстрації кваліфікованого зазначення походження товару, якщо раніше зареєстрований знак для товарів і послуг складається тільки з цього зазначення походження товару або містить його як охороняємий елемент. Передача власником свідоцтва права власності на знак та надання дозволу (ліцензії) на його використання також здійснюються в межах зазначеного вище строку дії свідоцтва. Якщо укладено договір про передачу права власності на цей знак (або міжнародний знак) або ліцензійний договір про видачу ліцензії на його використання, то початковим моментом порушення прав на даний знак, що витікають із них є дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені “Промислова власність” та внесення їх до Реєстру (для міжнародного знака – до Реєстру ліцензійних договорів про використання міжнародного знака)*. Кінцевим моментом тут буде: 1) внесення до Реєстру відомостей про дострокове (за взаємною згодою сторін чи за рішенням суду) припинення таких договорів; 2) визнання ліцензійного договору недійсним на підставі рішення суду; 3) закінченням строку дії цих договорів (ліцензії на використання міжнародного знака).

Визначення місця вчинення злочину надає можливість визначити, чи вчинений аналізований злочин на території України або поза її межами, тобто чи є підстави для застосування ст. 229 КК (ч. 1 ст. 6 КК). Злочин визнається вчиненим на території України, якщо: а) його було почато, закінчено або припинено на території України (ч. 2 ст. 6 КК); б) його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України (ч. 3 ст. 6 КК).

Місцем вчинення даного злочину є територія України, визначення якої закріплено у ст.ст. 1-6 Закону “Про державний кордон України” від 4.11.1991 р. [306]. Особливих труднощів не виникає й тоді, коли злочин розпочатий і закінчений на території України, його виконавець або співучасники діяли на території України чи на об’єктах, що знаходяться поза межами нашої держави, але на які поширюється її юрисдикція. Аналіз судової практики свідчить, що такими є абсолютна більшість порушень прав на знак, навіть і з віддаленим у просторі заподіянням матеріальної шкоди.

Заподіяння шкоди діловій репутації суб’єкта господарювання (наприклад, знаки нерідко незаконно вико­ристовуються на товарах значно нижчої якості, що викликає у споживачів негативне ставлення і до товарів, позначених справжніми знаками) на кваліфікацію за ст. 229 не впливає, однак може враховуватись при призначенні покарання.

У складі даного злочину настання суспільно небезпечних наслідків (матеріальної шкоди у великому чи особливо великому розмірі) вказує на той рівень суспільної небезпеки цього діяння, що вважається кримінально караним. Причому обов’язково необхідно встановлювати причиновий зв’язок між цим діянням і наслідками. Особливістю даного діяння є порушення (не дотримання) вимог охорони прав на знак, внаслідок чого порушуються права на цей знак, що завдає його власнику негативних наслідків — знищення певного блага, цінності, суб’єктивного права, обмеження щодо користування ними, стиснення свободи поведінки інших суб’єктів, всупереч закону [17, 8-9]. Матеріальна шкода у даному складі злочину є оціночним поняттям встановлена у “великому” та “особливо великому” розмірі, що оцінюється об’єктивно-арифметично (соціальний аспект наслідків). Причому інші розміри, що характеризують заподіяну шкоду (наприклад, додаткових витрат (штрафних санкцій, вартості додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесених суб’єктом зазначеного права, який зазнав збитків під час порушення зобов’язання другою управненою чи зобов’язаною особою) на підставі ч. 1 ст. 225 ГК повинні враховуватись при кваліфікації цього злочину. Настання наслідків вказують на момент закінчення цього злочину, межі готування і замаху, неможливість добровільної відмови від вчинення злочину, вирішення питань відповідальності при співучасті.

За конструкцією об’єктивної сторони злочин належить до матеріальних складів (наслідки є обов’язковим елементом його об’єктивної сторони) і визнається закінченим з моменту заподіяння матеріальної шкоди у великому (200 і більше НМДГ) або особливо великому розмірі (1000 і більше НМДГ). Проблемним є застосування нині НМДГ як грошового еквіваленту, оскільки Закон 2004 року “Про податок на доходи фізичних осіб” взагалі не передбачає застосування такого поняття, який встановлює його для КК на рівні податкової соціальної пільги, визначеної цим Законом для відповідного звітного податкового року і дорівнює одній мінімальній зарплаті (у розрахунку на місяць), встановлений на 1 січня звітного податкового року. Всі обчислення проводяться за законодавством, чинним на момент закінчення або припинення злочину.

Із суб’єктивної сторони (суб’єктивний момент визначення розміру шкоди) необхідно встановити усвідомлення винною особою при вчиненні порушення права на знак того, що розмір матеріальної шкоди від цих дій є великим чи особливо великим (ст.ст. 24, 25 КК), їх усвідомлення винною особою презюмується, виходячи із принципу, згідно з яким незнання кримінального закону не звільняє від кримінальної відповідальності [29, С. 33].

У науці по різному визначають кримінально-правового поняття “матеріальна (майнова) шкода” від умисного порушення права на знак. Базовим для його визначення є цивільно-правовий термін “збитки” (загальна, сукупна матеріальна шкода) (ч. 2 ст. 22 ЦК України) (форми за характером): складатися із сум будь-яких коштів, які суб’єкт права на знак витратив як компенсацію: 1) реальна (позитивна, пряма, дійсна) шкода (звужене розуміння): а) неотримання належного, винагороди за використання права власності на знак, що належить потерпілому [17, 30] – сума, яку б такий суб’єкт отримав, якби використання було вчинено порушником з отриманням дозволу, ліцензії або ж самим власником; б) реальні, прямі збитки — матеріальні витрати (у грошовій, матеріальній чи нематеріальній формах), які суб’єкт права на цей знак особа зробив або мусить зробити для відновлення свого порушеного у результаті цього злочину права; в) додаткові видатки (ст. 225 ГК штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, що зазнала збитків внаслідок порушення певного господарського зобов’язання другою стороною (ч. 1 ст. 224, ч. 1 ст. 173 ГК), зокрема, щодо використання або надання дозволу на використання знаку у сфері господарської діяльності; 2) упущена (втрачена) вигода (похідна шкода) (розширене поняття) — неотриманні доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене злочином – позбавлення потерпілого можливості користуватися правом на знак (умисне порушення такого права) принцип повного від­шкодування збитків. Ця шкода спричиняється тим, що винна особа, незаконно використовуючи знак, розширює сферу збуту своєї продукції, завдає шкоди діловій репутації суб’єкта господарювання (наприклад, знаки нерідко використовуються на товарах значно нижчої якості, що викликає у споживачів негативне ставлення і до товарів, позначених справжніми знаками) і тим самим послаблює на ринку попит на оригінальні то­вари, які виробляються та реалізуються власником знака, зменшуючи обсяг реалізації цих товарів чи послуг. Але шкода діловій репутації враховується лише при призначенні покарання” [25]. Упущена вигода має визначатись судово-економічною експертизою. Таке визначення irjlb у ст. 229 КК недоцільне і має регламентуватися загальними нормами про відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, передбаченими ст. 22 ЦК, а також ст. 225 ГК. Л.В. Іногамова-Хегай вважає, що шкода виникає лише в межах позадоговірних зобов’язань, що матеріальна шкода, заподіяна злочином, не включає такого компонента як заподіяння фізична шкода здоров’ю особи, оскільки остання або прямо визначається у КК, або ж виражається в оціночному понятті – “тяжкий наслідок”. Тим більше, що матеріальна шкода є наслідком економічних зло­чинів [12, с. 20-21].

У абз. 1 п. 9 постанови № 3 ПВСУ “Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна” від 31 березня 1989 р. вказано, що при вирішенні питань щодо відшкодування особам завданої їм матеріальної шкоди, необхідність керування відповідними нормами цивільного, трудового та іншого законодавства, що регулюють майнову відповідальність.

Шкода, що заподіюється даним злочином є майновою, а саме завдана неправомірними діями особистим немайновим і майновим правам фізичної або юридичної особи (суб’єкта права інтелектуальної власності), а також майну цих осіб (ст.1166 ЦК, ст.229 КК) і відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування (ч.1 ст.22 ЦК України). Збитками згідно зі ст.22 ЦК є реальні збитки та упущена вигода. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв’язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право (п.2 ч.3 ст.22 ЦК України). Взяття до уваги саме матеріальної шкоди (у формі неотримання належного), а не цих доходів є виправданим, оскільки виключає можливість уникнути кримінальної відповідальності злочинцями за цей злочин “шляхом подання на будь-якому етапі розслідування справи документів, які значно завищують витрати і які навіть дозволяють видавати протиправну діяльність за збиткову” (спростовувати які мали б правоохоронні органи зважаючи на принцип не винуватості) [301, С. 18], оскільки саме потерпілий (цивільний позивач) або його представник надають фактичні дані, на підставі яких орган дізнання, слідчий і суд встановлюють у визначеному ст.ст. 22, 423, 424, 1166 ЦК, 224-229 ГК порядку розмір завданої таким діянням матеріальної шкоди. Все це створює кращі умови для легально діючих суб’єктів господарювання, які ведучи належний облік своїх валових витрат, порушують у той чи інший спосіб вимоги законодавства” [94, С. 440], зокрема, щодо використання знака для товарів і послуг. розмір заподіяної матеріальної шкоди має бути встановлений (п. 4 ст. 64 КПК, 65, 66, 72, 75-83 КПК): показаннями потерпілого (має чітке уявлення про конкретні розміри реальних збитків та упущеної вигоди у формі неотримання належного), висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, проведеною ревізією, доказами, поданими потерпілим (цивільним відповідачем) і їх представниками.

Тому на підставі викладеного слід зазначити, що реальні збитки та упущена вигода мають перебувати у прямому причиновому зв’язку із умисним порушенням прав на знак для товарів і послуг.

Кваліфікованими видами цього злочину є: 1) вчинення його повторно (ст.32 КК) або 2) за попередньою змовою групою осіб (ст.28 КК), а так само 3) завдання матеріальної шкоди в особливо великому розмірі (ч.2 ст.229 КК). Ч. 3 ст.229 КК передбачає склад злочину з пом’якшуючою обставиною: вчинення його службовою особою (прим. 1 і 2 ст.364 КК) з використанням службового становища щодо підлеглої особи.

1.4. Особа злочинця і потерпілого

Да­ні про осо­би­с­тість ймо­ві­р­но­го зло­чи­н­ця і же­р­т­ви дає ­к­ри­мі­нологічна характеристика злочину (кримінологія і віктимологія вивчають особистість злочинця і жертви, та ­з­в’я­зок­ мі­ж ни­ми). Це людина підприємлива, без психічних патологій: особи, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи (як зареєстрованою, так і ні), службові особи підприємств незалежно від форм власності та організаційно-правової форми, які прийняли та (або) реалізують рішення про незаконне використання товарного знака або маркування товару. При цьому треба встановити, що певний працівник підприємства мав обов’язок дотримуватись вимог добросовісної конкуренції з урахуванням здійснюваного ним фактичного і юридичного контролю за фінансового-господарською діяльністю суб’єкта підприємництва [29, С. 371].

Описуючи особу, що може вчинити даний злочин, необхідно пам’ятати вище описані об’єктивні ознаки злочину, сферу використання знаку для товарів і послуг, з’ясувати наявність у особи обов’язку та можливості відповідати за вчинення цього злочину, охарактеризувати психічні процеси, що пов’язані з цим злочином, а також його мотиви та мету.

Цей злочин може вчинити будь-яка фізична осудна особа, якій виповнилося 16 років (загальний суб’єкт ч. 1 ст. 18 КК). Зокрема, це може бути: 1) суб’єкти господарювання, на яких покладається відповідальність за належне використання знаку (на підставі свідоцтв, за ліцензійним договором тощо), інші особи, які знаходяться з ними у трудових відносинах, що приймають рішення про використання знаку (свідоцтво на право власності або використання яких видано іншим особам, або він є тотожним чи подібним до іншого об’єкта права інтелектуальної власності) без дозволу уповноважених осіб шляхом, згаданим у підрозділі 1.2; 2) особи, які взагалі не мають прав на забезпечення їх охорони та порядку використання (особи, які випускають товари під чужими знаками); 3) останні особи вчиняють готуванням до такого порушення (напр., перевезення носіїв таких об’єктів (етикеток, упаковок тощо) для подальшого маркування товарів суб’єктами господарювання), а безпосереднє їх використання може здійснюватись суб’єктами господарювання та особами, що знаходяться з ними у трудових відносинах; 4) службові особи юридичних осіб, незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також громадянами – засновниками або власниками такої юридичної особи як суб’єкта господарської діяльності, які прийняли та/або реалізують рішення про вчинення дій, що порушують права інших осіб на знак.

Види осіб, що можуть вчинити цей злочин: 1) залежно від розміру заподіяної в результаті такого порушення прав на знак матеріальної шкоди – це особи, які заподіяли матеріальну шкоду у: а) великому розмірі; б) особливо великому розмірі; 2) залежно від виду співучасті – це особи, які вчинили будь-яке із зазначених діянь як: а) виконавці (співвиконавці); б) організатори; в) підбурювачі; г) пособники; 3) залежно від форми співучасті – це особи, які вчинила будь-яке із зазначених діянь: а) без попередньої змови з іншою (іншими) особою (особами); б) за попередньою змовою з іншою (іншими) особою (особами).

Порушення прав на знак може бути вчинено загальним та/або спеціальним суб’єктом як співвиконавцями, так і з розподілом ролей за участю не лише виконавця (співвиконавця), але й організатора, підбурювача чи пособника. У ч. 2 ст. 229 КК співучасть у вчиненні такого порушення прав вказано у формі за попередньою змовою групою осіб — якщо його вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовились про спільне його вчинення (ч. 2 ст. 28 КК), специфічними ознаками даного прояву співучасті у злочині є: а) наявність серед співучасників принаймні двох осіб, діяння яких пов’язані з безпосереднім вчиненням будь-якого умисного порушення права на знак; б) наявність попередньої змови між зазначеними вище співучасниками, тобто досягнення ними домовленості про спільне вчинення діянь, що порушують права на знак (час та зміст такої змови). За часом змова може розглядатися як попередня, якщо домовленість про спільне вчинення злочину досягнута співучасниками до початку виконання хоча б одним із них діяння, що входить до об’єктивної сторони складу відповідного закінченого злочину, а за змістом попередня змова в розумінні ч. 2 ст. 28 КК наявна, якщо в зазначений вище час між співучасниками досягнута домовленість, у межах якої вирішені основні питання, що стосуються події злочину (зміст діяння, орієнтовані час та місце його вчинення), а також визначені хоча б у загальних рисах ролі кожного у безпосередньому вчиненні злочину [17].

Спеціальний суб’єкт (ч. 2 ст. 18 КК) вказаний у ч. 3 ст. 229 КК — це лише службова особа, яка використовує службове становище щодо підлеглої особи. Характер і спосіб вчинення такого порушення права за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 229 КК) зумовлює також участь осіб, які не мають ознак спеціального суб’єкта — співробітники підприємств, установ і організацій, незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, які не є їх власниками або засновниками (незалежно від того, чи є вони службовими особами). Їх участь (загальних суб’єктів) [61, С. 306] може бути обумовлена тим, що особи, які фактично є власниками (керівниками) суб’єктів господарювання, їх службовими особами, юридично такі повноваження не оформлюють. Види здійснення цими особами таких порушень: 1) за попередньою змовою зі спеціальним суб’єктом, що кваліфікується за ч.ч. 2, 3 ст. 229 КК і відповідною частиною ст. 27 КК (ч. 3 п. 7 постанови № 5 ПВСУ “Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів” від 26 березня 1999 р.) — дії працівників підприємств, установ, організацій, які за наказами, вказівками, розпорядженнями посадових осіб, відповідальних за правильність обчислення і своєчасність сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, вносять завідомо неправдиві відомості в документи первинного обліку чи звіти, баланси, декларації, розрахунки, повинні кваліфікуватися як пособництво умисному ухиленню від сплати цих платежів за ст. 19 КК і відповідною частиною ст. 1482 КК 1960 р., за якою кваліфіковано дії посадової особи, яка віддала незаконний наказ [32, С. 152]. Той факт, що підлегла особа виконувала явно незаконний (злочинний) наказ або розпорядження, відповідно до ч. 4 ст. 41 КК тягне за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах [39, С. 212]. Причому судова практика в переважній більшості визнає дії цих осіб, пов’язаних зі сприянням вчиненню злочинів, малозначними або такими, що мають великої суспільної небезпеки, і звільняє таких осіб від кримінальної відповідальності або за відсутністю в їх діях складу злочину, або за нереабілітуючими обставинами [61, С. 307].

2) в результаті виконання явно незаконного (злочинного) наказу чи розпорядження спеціального суб’єкта щодо порушення права на знак, коли підлегла особа не усвідомлювала і не могла цього усвідомлювати, остання є опосередкованим виконавцем даного злочину, а за її діяння і наслідки, заподіяні нею, має нести відповідальність за ч. 3 ст. 229 КК службова особа, яка видала або віддала такий наказ чи розпорядження, або іншим чином порушила права на знак шляхом використання службового становища щодо підлеглої особи (ч. 5 ст. 41 КК), оскільки виконавцем (ч. 2 ст. 27 КК) визнається особа, яка не лише безпосередньо вчинила злочин, передбачений КК, а й особа, яка використала для його вчинення іншу особу, яка відповідно до ч. 5 ст. 41 КК не підлягає кримінальній відповідальності за скоєне [53, С. 83].

3) з власної ініціативи за домовленістю неспеціальним суб’єктом з іншими особами вчинюють використання невинних або необережних діянь спеціального суб’єкта (який згідно з ч. 1 ст. 229 КК не підлягає відповідальності), що порушують права інших осіб на знак, у два етапи: 1) ця особа реєструється як засновник або власник юридичної особи та/або призначається на посаду його керівника; 2) її подальша діяльність під впливом інших осіб поєднується з таким порушенням права на знак. Види злочинної поведінки залежно від суб’єктивного ставлення такої використовуваної особи (опосередкованого виконавця) до вчинення діянь: 1) використання особи, якій взагалі невідомо про реєстрацію її як засновника або власника юридичної особи (суб’єкт підприємництва) та/або призначення на посаду її керівника (наприклад, при використанні викрадених чи “запозичених” для інших цілей паспортів); 2) використання особи, яка за її згодою реєструється (на її ім’я) засновником юридичної особи та/або призначається на посаду її керівника з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона, що кваліфікується як пособництво фіктивному підприємництву, а в разі, коли їх діями здійснено легалізацію (державну реєстрацію) суб’єкта підприємництва (підписання та нотаріальне посвідчення установчих документів, призначення на посаду керівника підприємства тощо), – як виконавство цього злочину [20, п. 18]. У подальшому ця особа всупереч її волі використовується для вчинення незаконного використання цього знаку, що обумовлюється: а) обманними діями з боку заінтересованих осіб (запропонуванням допомоги у веденні фінансово-господарської діяльності підприємства за умови некомпетентності в цих питаннях використовуваної особи, завіряннями у правомірності таких дій тощо); б) фізичним або психічним примусом, коли особа діє у стані крайньої необхідності; в) використанням осіб, які в силу фізичних або психічних недоліків не можуть адекватно оцінювати свою поведінку; 3) використання осіб, які за певну винагороду беруть на себе тягар відповідальності за вчинене іншою особою порушення права на знак (для реєстрації засновником юридичної особи та/або призначення на посаду її керівника підбирається особа, яка за матеріальну винагороду погоджується підписувати документи, фактично не втручаючись у фінансового-господарську діяльність). Для їх кримінальної відповідальності необхідно встановити умисну форму вини щодо порушення ними права на знак, в результаті якого заподіяна матеріальна шкода. Дії осіб, які не володіють правом підпису фінансово-господарських документів, але фактично діють від імені підприємства та спонукають керівника підписати відповідні документи, порушуючи права інших осіб на знак, є “опосередкованим виконанням” [24, С. 490; 32, С. 66] і кваліфікуватись, наприклад, за ст.ст. 190, 204, 216, 227 та 229 КК України (напр., реалізація за договором купівлі-продажу партії незаконно виготовлених або недоброякісних горілчаних виробів, маркованих торговельною маркою, що відома в Україні та належать іншим виробникам цієї продукції (“Smirnoff”, “Nemiroff”, “Шустов” та ін).

Тут “опосередкований виконавець” є особа, яку інша особа використовує при порушенні прав на знак і яказгідно із законом не підлягає кримінальній відповідальності за ст. 229 КК у зв’язку з: а) впливом обману має місце невинне заподіяння матеріальної шкоди в результаті вчинення дій, що порушують права інших осіб на знак, тобто казус, або вчинення такого порушення прав з необережності (у ч. 1 ст. 229 КК діяння вчиняється лише умисно), або б) неосудністю такої особи. Коли ж підставний керівник юридичної особи та/або службова особа, яких схилили до порушення права на знак, усвідомлює їх справжній характер і значення, це не є “опосередковане виконавство” і ця особа повинна відповідати за виконання злочину, передбаченого ст. 229 КК. Особи, які спонукали його здійснити таке порушення права за умови, що вони не брали участі у виконанні об’єктивної сторони цього злочину, мають притягуватись до відповідальності як організатори або підбурювачі іншого злочину, передбаченого, зокрема, ст.ст. 190, 2031, 204, 216, 227 КК.

Тому цей злочин може бути вчинений у співучасті як загальним, так і спеціальним суб’єктом. Умисна спільна участь у вчиненні даного злочину осіб, яким не властиві ознаки спеціальних суб’єктів (які з метою здійснення порушення прав на знак використовують службове становище щодо підлеглої особи), повинна кваліфікуватися як співучасть у вигляді організації, підбурювання або пособництва. Питання співучасті працівників підприємств, установ чи організацій, які своїми діями порушують права на знак, слід вирішувати за правилами співучасті у злочині, виконання законного наказу чи розпорядження або “опосередкованого виконавства”. Причому кримінальна відповідальність за правилами “опосередкованого виконавства” повинна наставати при вчиненні цього злочину як загальним, так і спеціальним суб’єктом.

Суб’єктивна сторона злочину — це відбиття внутрішніх психічних процесів, що проходять у свідомості особи, що вчинила діяння, характеризують її волю і детермінують поведінку, відображення (можливість відображення) у свідомості суб’єкта об’єктивних ознак вчиненого і характеризує ставлення до них суб’єкта. Ознаки суб’єктивної сторони: основна — вина, факультативні – мета і мотив. Вина включає: 1) інтелектуальний момент умислу (фактичний бік дій та їх соціальне значення) — винний повинен усвідомлювати: ознаки предмету злочину, а через них і об’єкта злочину; характер діяння, що вчиняється; суспільна небезпека та протиправність поведінки; відсутність відповідного дозволу з боку право володільця; 2) вольовий момент умислу полягає: у бажанні вчинити незаконне використання знаку для товарів і послуг; у бажанні або свідомому припущенні заподіяння володільцю знаку майнової шкоди [29, с.10].

Вина – психічне ставлення особи до вчинюваного нею злочину та його наслідків, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23 КК). Психічне ставлення до діяння і наслідків може бути як єдиним, так подвійним (з різним до них ставленням). Останнє у цьому злочині проявляється в прямому умисному ставленні особи до порушення прав на знак, що завдало матеріальної шкоди у певному розмірі. Про це свідчить ч. 1 ст. 229 КК, а також незаконний характер використання знаку, що впливає на ступінь суспільної небезпеки даного діяння — це є суб’єктивною межею, що відділяє злочинне порушення права на знак від незлочинного (адміністративного проступ­ку, передбаченого ст. 51-2, ч. 1 ст. 164-3 КпАП). Психічне ставлення ж до наслідків може бути як з “прямим чи непрямим умислом”, або “необережне”. Така характеристика даного злочину дозволяє більш точно відобразити психічні процеси у свідомості винної особи при вчиненні цього злочину, визначити ступінь тяжкості діяння та заподіяної шкоди. Вчинення цього злочину можливе лише з прямим умислом: особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (факт незаконного використання знаку), передбачала його суспільно небезпечні наслідки (матеріальну шкоду) і бажала їх настання, ставлячи це найближчою метою свого вчинку, так і наступної мети шляхом досягнення проміжних намірів, і не бачить, що цьому може завадити. Наприклад, при незаконному використанні такого знака у формі його застосування без дозволу власника, особа, позначаючи ним певні товари, передбачає, що за будь-яких умов (сприятливих чи несприятливих) вона обов’язково порушить право інтелектуальної власності на нього, чим завдасть власнику матеріальної шкоди. Непрямий умисел виключається, оскільки особа у будь-якому разі передбачає наслідки (матеріальну шкоду), так як прагне отримати дохід від незаконного використання знаку і має загальне уявлення про цілі та завдання охорони права на знак (запобігання заподіянню матеріальної шкоди). Наприклад, при невиконанні вимог щодо застосування знака для товарів і послуг, свідоцтво на який належить кільком особам, однією (кількома) із них лише за згодою решти власників, відповідальна особа може знати або не знати про такі вимоги. Але, якщо вона знає, то застосувати знак може лише усвідомлюючи, що своїми діями створила небезпеку порушення охороняємого права на знак, а отже бажає вчинити діяння, що порушує правила безпеки, що виключає непрямий умисел щодо цього діяння [29, 153-160].

При вчиненні даного злочину з прямим умислом винна особа передбачає розвиток причинового зв’язку між зазначеним діянням і заподіюваною шкодою як тоді, коли вона неминуче настане (наприклад, уявлення, що власник знака не буде отримувати певні доходи від його використання, а також не зробить будь-яких витрат для відновлення свого порушеного права, доки інша особа, не одержавши від нього дозволу, не застосує таке позначення на товарах, що виробляються), так і тоді, коли вона передбачає коли її настання реально можливе (скажімо, у випадку незнання конкретного власника такого знака).

У межах прямого умислу, при визначенні взаємозалежність даного діяння та заподіяних наслідків визначають його вольову ознаку, за якою розмежовують вид умислу (ч. 2 ст. 24 КК): 1) усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння (вчиненого) винна особа розуміє фактичні обставини, які стосуються об’єкта і об’єктивної сторони складів цього злочину, та його суспільну небезпечність [33, С. 18; 38, С. 169], що дає їй можливість усвідомлювати об’єктивну спрямованість зазначеного порушення права на знак, його шкідливість для встановленого порядку їх використання у сфері господарської діяльності. Так, усвідомлюючи наявність обов’язку дотримуватись порядку використання знаку, особа, не виконуючи цього обов’язку, усвідомлює порушення не тільки встановленого режиму їх використання, але й права інтелектуальної власності на них і особа усвідомлює об’єктивну наявність знаку (завдяки попереджувальному маркуванню, словесному позначенню) та відсутність будь-яких прав щодо нього; 2) передбачення його наслідків; 3) бажання настання цих наслідків [24, С. 271; 36, С. 36]. При психічному ставленні до такої шкоди з непрямим умислом винна особа виявляє байдужість до завдання шкоди, не бажає, але свідомо припускає її настання. Необхідно вста­новити усвідомлення винною особою при вчиненні порушення права на знак тієї об­ставини, що розмір матеріальної шкоди від цих дій є великим чи особливо великим, що презюмується, оскільки незнання кримінального закону не звільняє від кри­мінальної відповідальності [10, с. 33] – це є суб’єктивний момент визначення вели­кого та особливо великого розміру шкоди у цьому злочині.

Суб’єктивна сторона цього злочину, вчиненого за попередньою змовою групою осіб характеризується спільним здійсненням умисного порушення права на знак, двома чи більше особами, інтелектуальний момент прямого умислу можна охарактеризувати їх взаємною поінформованістю (усвідомлення) співучасників про все вчинюване діяння (суспільно небезпечний характер та фактичну сторону власного діяння та діяння іншого (інших)), узгоджене між ними (їх діяння перебувають у причиновому зв’язку) для досягнення бажаної спільної мети, що вказує на наявність лише прямого умислу. Інакше це унеможливлює або значно ускладнює реалізацію задуманого або їх не можна визнавати співучасником злочину. Це не залежить від функції співучасника.

У формі необережності особа може відноситись до наслідків цього злочину зі злочинною недбалістю або злочинною самовпевненістю. Зокрема, при злочинній недбалості особа не передбачає (не усвідомлює) можливості завдання матеріальної шкоди у великому чи особливо великому розмірі внаслідок умисного порушення права на знак, хоча повинна була і могла її передбачити (необхідно встановити межі обов’язку та реальну можливість особи утриматись від посягання на об’єкт злочину, “втягненість” винної особи у порядок використання знаку, наявність правомірних вимог до умов, здатних попередити заподіяння матеріальної шкоди, а також вид такого знаку). При злочинній самовпевненості особа передбачає можливість настання такої шкоди (недостатньо оцінила значення такого порушення права на знак, що могло її завдати ставиться необачно), але легковажно розраховує на її відвернення (переоцінила свої можливості або інші обставини, які могли її відвернути). Так, керівник ТОВ “ЕОС” (м. Запоріжжя) розпорядився використати позначення “O’Braien’s” для назви бару, легковажно розраховував, що завдяки специфіці діяльності, різним місцям надання послуг та різному колу споживачів, не створить реальної небезпеки завдання матеріальної шкоди ТОВ “Дюна” (м. Київ), на яке зареєстрований знак для товарів і послуг “O’Brien’s”. Київський міський апеляційний господарський суд, визнавши позначення “O’Braien’s” схожим, настільки, що його можна сплутати із знаком “O’Brien’s”, та невідповідність умовам наданого ст.ст. 5, 6 Закону обсягу правової охорони, визнав видане свідоцтво про реєстрацію позначення “O’Braien’s” як знака для товарів і послуг частково недійсним та заборонив ТОВ “ЕОС” використовувати позначення “O’Braien’s”, “O’Brien’s” та “О’Брайан’с” у господарської діяльності [34].

Охорона порядку використання знаку як об’єкту права інтелектуальної власності у сфері господарської діяльності жорстко визначена. Суб’єкти господарювання зобов’язані дотримуватися її вимог, тобто усвідомлюють, що порушенням даного права можуть заподіяти матеріальну шкоду, узгоджують свою правову поведінку і шукають шляхів (способів) її відвернення, для чого використовуються правові засоби використання знаку (свідоцтва, ліцензійні угоди, дозволи та ін., трудовий договір (контракт) особою, що має таке свідоцтво, дозвіл (є стороною ліцензійної угоди)). З моменту укладення обов’язку на цю особу розповсюджується юридична сила цих засобів, що означає можливість використання цих об’єктів із дотриманням вимог зазначених норм, знання яких є обов’язковим для отримання свідоцтва, дозволу на використання, укладення ліцензійної угоди. Таке протиставлення забезпечує названий порядок.

Мета і мотиви цього злочину можуть бути різними (як правило це корисливі спонукання, але можливе бажання перемогти у конкурентній боротьбі тощо) — це вихідна спонукальна причина та основа людської поведінки — потреба заволодіти благом, а не заподіяти шкоду (яка виникла внаслідок обрання ризикованого способу діяльності) [34]. Корисливий мотив — бажання винної сторонньої особи отримання доходу (на свою користь або користь інших осіб; незаконно збагатитися) від порушення права (незаконного використання) суб’єкта права інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг – це випливає з можливої мети (уявного результату у свідомості особи, якого прагне досягти — завдання внаслідок здійснення будь-якого умисного порушення права на знак матеріальної шкоди. Наприклад, втрата знаками для товарів і послуг розпізнавальної можливості між товарами одного й того самого виду (ототожнення позначень “Прима”, “Димок”, “Подільські”, “Політ” тощо, зареєстрованих як знаки для товарів і послуг, з цигарками однакового класу), що виробляються різними виробниками [34; 349]). Мета і мотиви цього злочину на кваліфікацію не впливають і враховуються при призначенні покарання.

Й­мо­ві­р­но­ю­ же­р­т­вою ­з­лочину (потерпілим) є фізична чи юридична особа – власник прав на знак для товарів і послуг. Право на одержання свідоцтва мають будь-які фізичні та юридичні особи (не обов’язково суб’єкти підприємницької діяльності — незалежно від роду й занять (наприклад, вчитель, артист тощо) чи форми (партія, релігійна організація, фонд тощо)), об’єднання осіб та їх правонаступники: вони просто повинні подати заявку (п. 1 ст. 7 Закону). Такий стан законодавчої регламентації був розкритикований О.М. Мельник [34, 22-24]. Але на практиці товарними знаками користуються лише комерційні юридичні особи-суб’єкти господарської діяльності і громадяни-суб’єкти підприємницької діяльності.

Підсумовуючи вищевикладене можна вказати, що характерним для даного злочину є те, що знак для товарів і послуг повинен бути зареєстрованим в Україні, пройти міжнародну реєстрацію або бути визнаним загальновідомим (все перелічене не повинно бути припиненим); дане діяння повинно бути незаконним; діяння вчинено лише умисно шляхом використання знаку; психічне ставлення до заподіяння шкоди може бути як умисним, так і необережним.

РОЗДІЛ 2. Початковий етап розслідування

(опи­с­ ти­по­ви­х ­с­лі­д­чи­х ­си­ту­а­цій і ­о­собливостей планування дій слідчого на початковому і наступному етапах розслідування; ви­кла­д­ та­к­ти­ки ­пе­р­ві­с­ни­х­ с­лі­д­чи­х дій і супутніх оперативно-розшукових заходів)

На цьому е­та­пі­ с­лі­д­чий повинен ­ви­я­ви­ти­ і­ зі­б­ра­ти ­ма­к­симум доказів, що­ ­мо­жу­ть бути знищені, по­ча­ти­ розкриття злочину по „­га­ря­чи­х ­с­лі­дах», вста­но­в­ити ­і­ за­т­ри­м­ати винних, за­без­пе­чити ­мо­ж­ли­вість ві­д­ш­ко­дувати збиток, за­по­ді­я­них злочином. –Тому необхідно вказати на типові засоби і шляхи вирішення таких задач, а також згадати ти­по­ві ­о­б­с­та­ви­ни, що ­їх у­с­к­ла­д­ню­ю­ть­. У за­ле­ж­но­с­ті ­ві­д о­б­с­та­ви­н ­ро­з­с­лі­дуваної події і її особливостей черговість первісних дій і їхній перелік можуть варіювати

2.1. Дослідча перевірка і огляд місця події

Ха­ра­к­те­ри­с­ти­ка­ ти­по­во­ї ­ви­хі­д­но­ї інформації: зміст та її носії – допомагають оцінити (зорієнтуватися, уявити) слідчому суть події, що розслідується. Основними джерелами інформації про вчинення злочину, передбаченого ст..229 КК України, можуть бути :

— оперативна інформація;

— заява право власників про виробництво та розповсюдження продукції (послуг) з незаконним використанням знака для товарів і послуг;

— заяви та скарги споживачів про продаж недоброякісної продукції;

— матеріали з інших міністерств та відомств (СБУ, ДПА, Укрпатент тощо), які проводили перевірку отриманої інформації;

— безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину;

— повідомлення, опубліковані у ЗМІ.

Сутність першочергових слідчих дій. розробляють формалізовані програми (на спеціальних картках) дій слідчого на початковому етапі роботи з кримінальної справи. Пе­ре­лі­к­ дій­ но­сить приблизний, ти­по­вий­ ха­ра­к­тер. Метою слідчих дій є збирання доказів заподіяння шкоди, доведення її величини і факту незаконності дій. Також вжиття дій щодо забезпечення цивільного позову.

2.1. Дослідча перевірка і огляд місця події

Перш за все доцільно провести дослідчу перевірку отриманих матеріалів (вихідної інформації). Зокрема з’ясувати питання:

хто володіє правами на товарний знак (направити запит в Укрпатент, Український інститут промислової власності);

факт незаконності використання товарного знаку (направити запит у Державний департамент інтелектуальної власності МОН України).

При виявленні фактів незаконного використання товарного знака важлива взаємодія з юридичними фірмами, фірмами патентних повірених і громадськими організаціями, службами безпеки, що представляють власників знаків і здійснюють діяльність по захисту інтересів виробників продукції.. Їх допомога може бути корисна для організації своєчасного дослідження зразків вилученої продукції, правильного оформлення заяв право власників та інших документів.

У випадках, коли попередньо не було встановлено власника знака для товарів і послуг, або відсутня можливість звв’язку із представництвом право власника, доцільно направити запит в Укрпатент (04119, Київ-119, вул.. С. Хохлових, 15, директору Українського інституту промислової власності Красовській А.Г., телефон канцелярії 458-06-03) з метою отримання наступної інформації:

— чи зареєстрований в Украпатенті використовуваний правопорушником знак для товарів і послуг, хто є його власником (кому видавалося свідоцтво);

— чи було укладено договір про передачу прав по знаку, ліцензійну угоду між право власником і порушником;

— чи звертався до Украпатенту порушник з питань реєстрації знаку, який він використав, чи схожих з ним знаків для однорідних товарів;

— ступінь змішування знака, який використовував порушник, та зареєстрованого у Відомстві знака для товарів і послуг.

Після того, як буде знайдений власник товарного знаку, необхідно у нього взяти пояснення, у якому висвітлити наступні питання:

наявність договору про передачу прав на знак для товарів і послуг, ліцензійної угоди з правопорушником щодо надання права на використання товарного знаку;

наявність звернення до правопорушника щодо порушення прав власника знаку для товарів і послуг;

сума збитків, спричинених власнику товарного знаку діями порушника.

Необхідно витребувати (отримати) у право власника наступні документи:

заява про порушення прав власника та притягнення правопорушника (-ів) до відповідальності;

свідоцтво про реєстрацію знака для товарів і послуг чи ліцензійний договір про передачу права на його використання;

зразки оригінальної продукції, яку виготовляє право власник;

документи, що підтверджують розмір заподіяних збитків.

Оскільки характер події ще недостатньо ясний і не має підстав для негайного порушення кримінальної справи, остання порушується лише після ОМП.

Важливим є визначення об’єктів, на яких планується ОМП. Це:

місця (приміщення) виробництва (виготовлення) контрафактної продукції, упаковки, етикеток з незаконним використанням товарного знака;

місця нанесення на товар товарного знаку;

місця зберігання (складування) такої продукції;

місця реалізації контрафактної продукції чи надання послуг (торгові точки, організації, підприємства).

Під час дослідчої перевірки проводиться збір, аналіз, узагальнення даних про злочин, що надійшли (інформація про товарний знак, припинення незаконного використання вимагає його володілець), встановлення об’єктів планованого огляду. На останніх проводиться ОРЗ для встановлення наявності і організації охорони підприємства (організації), склад нематеріальних активів, що належать цьому суб’єкту. Встановлюються також особи, що причетні до виготовлення і поширення продукції і послуг з незаконним використанням товарного знака, їх злочинні зв’язки; наявність спеціальних комерційних структур для прикриття злочинного бізнесу (приміщення, автотранспорт); приблизні об’єми незаконного використання товарного знаку.

На етапі реалізації оперативних матеріалів проводиться перевірка діяльності підприємства або місць розповсюдження контрафактної продукції для з’ясування:

обсягів незаконного виробництва та розповсюдження контрафактної продукції з незаконним використанням чужого товарного знаку;

встановлення причетних до цього осіб;

витребуваня копій необхідних документів;

відбору зразків контрафактної продукції;

опису та вилучення такої продукції та обладнання, на якому здійснювалося виробництво.

На підстав матеріалів перевірки може бути проведений огляд місця події. Огляд місця події – первісна, складна і трудомістка слідча дія, яка направлена на збір (отримання) об’єктивної інформації, що має значення для слідства. Це обумовлює значення цієї дії і її центральне місце у даній тактичній операції. Її тактичні задачі повинні враховувати обставини:

протидія можливому умисному знищення доказової інформації злочинцями – треба враховувати особу порушника, що володіє високим інтелектом і нерідко готовий до зустрічі з правоохоронними органами;

виявлення, закріплення і вилучення в процесуальній формі доказової інформації – необхідно врахувати великий об’єм об’єктів, що повинна бути оглянута і вилучена (продукція, у т.ч. поліграфічна, упаковка, документація, обладнання для тиражування і виробництва);

розвиток слідчої ситуації у вигідному слідству напрямку – огляд проводиться слідчим (оперативним працівником) до порушення кримінальної справи. Необхідна спеціальна підготовка особи, що проволить дослідчу перевірку і розслідування (зокрема, ОМП), для чого можна створити спеціалізовану СОГ. Неграмотне проведення ОМП всі інші зусилля зводить до нуля і відновити цю прогалину іншими слідчими діями неможливо.

У ході даної операції шляхом взаємодії її учасників необхідно:

— встановити факт порушення права на товарний знак і незаконність використання цих прав (використання без дозволу їх власника, перевищення умов договору про їх передачу, не цільове використання);

— збір відомостей про розмір заподіяної шкоди потерпілому (доходи отримані порушником від незаконного використання товарного знака);

— збір відомостей, характеризують спрямованість умислу винного при цьому.

На основі отриманої ОРІ приймається рішення про проведення ОМП. Зокрема, оглядаються вище згадані об’єкти, а також продукція, що виготовлялася та (або) реалізовувалась.

При плануванні ОМП необхідно вирішити наступні питання:

Тактика, прийоми проникнення у приміщення, що підлягає огляду (безпечне для учасників, швидке і раптове для порушників – вони не повинні дізнатися про підготовку огляду).Необхідно також враховувати режим охорони об’єкту, його площу. За наявності озброєної охорони чи зв’язків порушників з організованою злочинністю необхідно задіяти спец підрозділи міліції;

Обрати тактику і методику ОМП;

Обрати час проведення ОМП – найчастіше це ранковий час (до початку робочої зміни). Оскільки це враховує тривалий час проведення ОМП, дозволяє вилучити весь залишок контрафактної продукції, що знаходиться на об’єкті, можна опитати більшість працюючих на об’єкті, що з’явились на роботу.

Під час підготовки до ОМП необхідно:

визначити кількісний, якісний склад осіб, які приймають участь у огляді (працівники міліції, спеціалісти, поняті, технічні робітники для допоміжних робіт та ін.), розподілити між ними обов’язки (поставити кожному завдання), визначити спосіб зв’язку, прийняти заходи по забезпеченню особистої безпеки учасників огляду;

перевірка матеріально-технічного забезпечення СОГ (науково-технічні засоби для пошуку, виявлення, закріплення слідів обстановки і предметів; достатня кількість пакувального матеріалу, бланки, печатки, пояснювальні бірки для вилучених предметів; забезпечення транспортом для виїзду на МП і вивезення вилученого);

провести консультацію у компетентних осіб, зокрема з’ясувати відмінні ознаки товарного знаку та яке саме обладнання може бути використане, яка інформація може зберігатися в його пам’яті.

При наявності у порушників декількох виробничих і складських приміщень одним з варіантів проведення даної слідчої дії є огляд всіх приміщень паралельно, що ефективніше, оскільки виключає витік інформації і можливість знищення речових доказів, порушники не можуть домовитися про обставини, які на їх думку необхідно приховати від слідства. Але якщо об’єкти огляду віддалені один від одного це відволікає велику кількість працівників правоохоронного органу. У цьому разі варто забезпечити охорону і недоторканість всіх об’єктів і оглядати їх послідовно, що є економить сили та засоби (у галузі інтелектуальної власності мало фахівців). Для попередження дій правопорушників по прихованню і знищенню слідів злочинної діяльності, контрафактної продукції, обладнання і цінностей при охороні віддалених об’єктів, що оглядаються послідовно, необхідно:

на кожен об’єкт направити не менше двох оперативних співробітників, що мають табельну зброю і засоби зв’язку;

забезпечити одночасне прибуття оперативних працівників на всі об’єкти огляду;

по прибуттю на об’єкт необхідно видалити з приміщення всіх присутніх осіб, взяти у них пояснення і взяти об’єкт під охорону до прибуття учасників слідчого огляду;

закрити і опечатати відповідним чином всі виходи з приміщення.

Головною вимогою забезпечення успіху є точна координація і узгодження діяльності всіх учасників слідчої дії (забезпечення стійкого зв’язку між керівником групи — слідчим та іншими учасниками – оперативними працівниками, експертами-криміналістами, спеціалістом).

Враховуючи механізм злочину, оперативну інформацію при ОМП необхідно приділити увагу правильному і точному (ретельному) огляду, опису (індивідуалізуючи предмети та документи на момент огляду) і вилученню наступних об’єктів:

контрафактної продукції;

сировини для її виробництва;

поліграфічна продукція, засоби упаковки такої продукції;;

обладнання, що використовувалося для її виробництва;

документи про діяльність підприємця;

документи, що містять дані про виготовлену продукцію чи надані послуги.

Результати огляду повинні бути зафіксовані у протоколі огляду місця подіх, де відображаються всі значимі обставини цієї слідчої дії. Опис місця події повинен бути послідовним зі складанням схем, плану місця події, все вилучене вказується у протоколі, належно упаковується і опечатується, проводиться фото- та відео зйомка [4,с.22-24; 8, с.30-34].

Після проведення огляду необхідно взяти пояснення у особи, яка незаконно використовувала чужий товарний знак для товарів і послуг, зокрема з’ясувати наступні питання:

ким конкретно було розроблено ескізи (макети) упаковки продукції з незаконним використанням товарного знаку, на якому підприємстві (обладнанні) їх було виготовлено, за чиєю вказівкою здійснювалося їх нанесення на упаковку такої продукції;

чи звертався правопорушник в Патентне відомство з метою реєстрації знаку, який вже використав на упаковці власної продукції, а також з метою з’ясування питання щодо реєстрації цього знака будь-якою іншою особою в Патентному відомстві;

на якому підприємстві здійснювалося виробництво упаковки продукції з незаконним використанням товарного знаку, в якій кількості та на якку суму коштів її було виготовлено та реалізовано (придбано), згідно яких документів здійснювалося її виготовлення та реалізація;

на якому підприємстві, конкретно в якої особи та згідно з якої угоди здійснювалося придбання примірників продукції з незаконним використанням товарного знака для подальшого розповсюдження, які документи при цьому було надано (питання для розповсюджувачів продукції);

яким чином при укладання угоди було обумовлено право власності на знак для товарів і послуг, що використаний на упаковці закупленої для подальшого розповсюдження продукції з незаконним використанням товарного знаку;

поінформованість правопорушника про те, що знак, який ним використаний при виробництві або розповсюдженні (зберігання з метою пропонування для продажу), добре відомий споживачам як розпізнавальний для товарів і послуг визначеного виробника.

Доцільно також з’ясувати мотиви та мету вчинення ним злочину. У випадку використання чужого знаку групою осіб, необхідно встановити ініціатора ідеї використання знака, обставини прийняття та втілення в життя цього рішення.

Дослідження продукції може здійснюватися спеціалістами у сфері інтелектуальної власності, а саме патентними повіреними України, спеціалістами регіональних НДЕКЦ, судовими експертами чи іншими організаціями. За результатами досліджень складається відповідний документ (висновок), в якому відображаються основні відмінні особливості контрафактної продукції, позначеної порушником, від оригінальної продукції, яка позначена зареєстрованим знаком для товарів і послуг.

Під час дізнання чи досудового слідства необхідно встановити розмір шкоди, завданої правопорушником внаслідок виробництва та реалізації товарів і послуг з незаконним використанням при цьому знаку для товарів і послуг. Як правило, завдана шкода складається з суми грошових коштів, які отримує право власник від реалізації за власними гуртовими (роздрібними) цінами оригінальної продукції, що відповідає кількості виготовленої та (або) реалізованої порушником продукції з незаконним використанням знаку для товарів і послуг. Ці розрахунки необхідно враховувати під час підготовки і проведення ОРЗ.

2.2. Порушення кримінальної справи: висунення слідчих версії та

планування розслідування

Відповідно з характером дій вирішується питання про порушення кримінальної справи за ст..229 КК України за наявності вказаних у ст.94 КПК України приводів до її порушення. При цьому необхідно враховувати, що вказаний злочин може вчинюватися у поєднанні з іншими злочинами, передбаченими ст.ст.176, 177, 202-205, 209, 216, 226, 227 КК України. За відсутності ознак злочину діяння може містити склад адміністративного правопорушення, передбаченого ст.. 51-2, ч.1 ст.164-3 КпАП України. Визнавши достатніми підстави порушення кримінальної справи, особа, що проводить дізнання, слідчий виносить відповідну постанову.

Типові вихідні дані та слідчі ситуації по цих справах необхідно враховувати у процесі висунення слідчих версій і планування розслідування. Серед висунених типових слідчих версій можуть бути:

незаконне використання мало місце (був використаний добре відомий знак, саме це допомогло отримати дохід)

мало місце законне використання без дотримання умов;

недобросовісна конкуренція;

події злочину не було.

Осо­б­ли­во­с­ті ­п­ла­ну­ван­ня ­я­к е­ле­ме­нт приватної методики полегшує організацію розслідування даного виду злочинів. У залежності від змісту вихідних даних, отри­ма­ни­х ­ш­ля­хо­м а­на­лі­зу с­лі­д­чо­ї ситуації й обліку типових версій для даної категорії справ, слі­д­чий­ п­ла­ну­є­ с­во­ї­ ді­ї­ на ­по­ча­т­ковому етапі розслідування, ви­зна­ча­ю­чи ­ї­х­нє ­ко­ло, чер­го­ві­с­ть­ і ­фо­р­ми­ з­в’я­з­ку ­з о­пе­ративно-розшуковими й організаційно-технічними заходами; планує тактичні операції, можливість розкриття злочину по свіжих слідах.

Планування може бути здійснене відразу після порушення кримінальної справи і містити більше оперативно-розшукових дій:

пошук та збирання джерел інформації стосовно злочину;

пошук та затримання злочинця (пошук викраденого майна);

забезпечення відшкодування матеріальної шкоди.

У процесі планування розслідування необхідно з’ясувати обставини, загальна система яких визначена в ст. 64 КПК України і конкретизована ознаками складу злочину, описаними в диспозиції ст. 229 КК України, а також криміналістичною характеристикою даного злочину:

— який об’єкт був незаконно використаний (товарний знак);

— у чому саме виявилося незаконне використання;

— час вчинення незаконного використання та його прояв;

— які наслідки сталися внаслідок цього і яка матеріальна шкода заподіяна;

— чи містить дане правопорушення ознаки складу злочину або адміністративного правопорушення (які нормативно-правові акти порушені);

— з’ясування особи, що почала правопорушення (місце знаходження виробника, характер його діяльності та технології виробництва) і кого притягувати до кримінальної відповідальності за правопорушення, з’ясування мотивів правопорушення;

— які умови сприяли порушенню права на знак для товарів і послуг.

Планування на слідчому етапі носить процесуальний характер і спрямоване на забезпечення справи доказовою інформацією (збирання і оцінка, побудова з них логічної системи, яка встановить істину за справою, що розслідується). Види планування: індивідуальне і бригадне (у складних справах, сітьове або календарне).

Зокрема, при виявленні факту виробництва фальсифікованої горілчаної продукції з розливом її у тару (пляшки) з наклеєними етикетками, на які нанесені знаки для товарів і послуг, то для з’ясування величини доходів слід з’ясувати, де реалізовувалася продукція (в якій торговій точці), здійснити перевірку документації даного об’єкту (кількість реалізованих пляшок, їх вартість, отримана виручка – для обчислення обороту коштів у злочинців, отримані ними доходи, а отже і заподіяні збитки (упущену вигоду) власника знака для товарів і послуг).

2.3 Допити потерпілого, підозрюваного і свідків

Допит – це джерело доказової інформації, що сприяє розслідуванню.

Тактика допиту: 1) підготовка (з врахуванням конкретного виду допиту – первинний чи вторинний, складу учасників, віку і процесуального положення допитуваного):

аналіз матеріалів справи;

вивчення особистості допитуваного;

складання плану допиту;

визначення тактики ведення допиту.

Необхідно враховувати специфіку даного виду злочину і наперед продумати питання, що будуть порушуватися в процесі допиту, які вимагатимуть для свого розуміння спеціальних знань (вивчення нормативно-правових актів у сфері охорони товарного знаку, спеціальної літератури, консультації у спеціалістів). Підготовленість до допиту слідчого і добре володіння ним інформацією, обізнаність у специфіці справи обеззброюють допитуваного і спонукають до дачі повних і правдивих показань. В іншому випадку недобросовісна особа буде упиратися.

Допит підозрюваного по справі незаконного використання знака для товарів і послуг необхідно проводити негайно після порушення кримінальної справи. Його показання одне з цінних джерел отримання доказової інформації про обставини, що вказують на причетність допитуваного до вчинення злочину; про обставини протиправності діяння; про наявність співучасників злочину і ролі кожного з них; про місця зберігання контрафактної продукції та інші важливі обставини. Слідчий володіє певною перевагою у процесі отримання найповніших і достатніх показів. Підозрюваний у цей час володіє обмеженими відомості про об’єм наявних доказів його винуватості, а фактор раптовості і неочікуваності позбавляє його можливості в достатній мірі продумати ту чи іншу чітку і послідовну версію.

При проведенні допиту підозрюваного слідчий повинен з’ясувати наступні питання:

а) зареєстрований чи ні як приватний підприємець, якщо так, то де і коли, які документи підтверджують право на заняття підприємництвом? Як давно займається підприємництвом, якими саме видами діяльності?

б) чи є власником продукції чи лише продавцем? Якщо продавцем, то хто є її власником і чи пояснив йому власник про контрафактність продукції? Яким чином отримує продукцію, хто є її постачальником і виробником? Де і за якою ціною купує продукцію?

в) Як давно займається незаконним поширенням (використанням) знаку для товарів і послуг чи має уяву про поширювану продукцію, про її контрафактність і ставлення до цього?

г) який дохід і прибуток від даної незаконної діяльності, з якою націнкою продукція відпускається покупцям?

ґ) з ким займається даною незаконною діяльністю? Яка роль кожного з учасників у даній діяльності?

д) які є документи на продукцію, зокрема чи є договір з правоволодільцем знаку для товарів і послуг?

е) чи знає про існування кримінальної чи адміністративної відповідальності за порушення прав на знак для товарів і послуг?

є) чи притягувався раніше до відповідальності за аналогічні злочини, чи знає про притягнення до відповідальності і інших осіб за такі правопорушення?

ж) чи має зауваження до проведення слідчих дій?

Питання до особи, яка підозрюється у незаконному поширенні продукції з незаконним використанням знака для товарів і послуг (продавця):

а) чи усвідомлює, що реалізовувана продукція є контрафактною, чи розуміє цей термін? Чи знає як виглядає оригінальний продукт і скільки він коштує?

б) як оформлювалися прихід і витрата продукції, де її зберігали? Скільки вже поступило і скільки вже реалізовано?

в) у яких ще торгових, крім виявлених, проводилась реалізація даної продукції, де ще вона зберігається?

г) чи очікувалося надходження нової продукції, якщо так, то коли і від кого?

Питання до особи, що підозрюється у виробництві і поширенні контрафактної продукції: у яких місцях, крім виявлених, ще проводилося виробництво і поширення цієї продукції, де ще вона зберігається; коли і від кого отримані матеріали, необхідні для виготовлення продукції, використання знаку (обладнання для тиражування, макет знаку і т.д.); як відбувалося використання знаку, який виробничий цикл виготовлення продукції; як реалізовувалася продукція, послуги (через магазин, ринки, інші торгові точки і т.д.); яка собівартість і відпускна ціна продукції; у які терміни зазвичай проходить реалізація всього чи більшою частини партії виробленої продукції, скільки одиниць аналогічного товару зазвичай вдається реалізувати (за день, неділю, місяць); скільки вже реалізовано.

У випадку привласнення права на знак з’ясувати: яким чином у його розпорядження попав знак для товарів і послуг, права на який було привласнено; чи знайомий з право володільцем, чи відомо про виготовлення під цим знаком товарів чи надання послуги; у зв’язку з чим вирішив привласнити права і яку мету цим переслідував; чи передбачав, що на привласнений ним знак правоволоділець заявить свої права, і як думав поступити в цій ситуації; чи усвідомлював, що привласнення права на знак заподіює (чи може заподіяти) шкоду правоволодільцю. Якщо підозрюваний не визнає вини у незаконному використанні знаку для товарів і послуг і заявляє, що це його власний, йому пропонується подати макет знаку, з’ясувати коли, де, ким і при яких обставинах він був створений і чим він може це підтвердити.

Допит свідків. Свідків по цим справам можна поділити наступним чином (від чого будуть диференціюватися питання, які їм задаються):

а) особи, що брали участь у перевірці діяльності підприємства, вилученні продукції, інших предметів та документів (працівники міліції, інші службові особи): які заходи зробив продавець для конспірації; пояснення продавця при проведенні перевірки і вилучення продукції про його відношення до даної продукції, усвідомлення ним її контрафактного характеру, про тривалість цієї незаконної діяльності, інше;

б) власник магазину чи торгового центру, де розміщувалася торгова точка порушника, та особа, що займається торгівлею і знаходиться на сусідньому від порушника місці: як давно займається цією діяльністю порушник, скільки у нього працівників, які приблизно партії продукції (об’єм послуг) реалізовував, чи використовував прийоми конспірації та інше;

в) споживачі, що придбали контрафактну продукцію (зокрема, ті, що приходили за товаром під час огляду місця події); особи, що купляли продукцію оптом для її подальшої реалізації; особи, що спрацювали з підозрюваним по бізнесу, але не брали участь у незаконному використанні знаку для товарів і послуг – про них можна дізнатися з вилучаємих при огляді документів (зошити, книги обліку), із свідчень інших свідків, підозрюваного;

д) родичі, друзі та інші особи, знайомі з порушником і знають про цю діяльність;

е) керівний, допоміжний персонал, технічні спеціалісти — робітники, що працювали на підозрюваного (продавець, кур’єр, бухгалтер, товарознавець, водій, експедитор та інші) – їх процесіальний статус може змінюватися по мірі збору інформації про деталі злочинної діяльності; представники правоволодільця і товариств захисту прав споживачів. Наприклад, продавців необхідно запитати як давно він працює на порушника, яка середня щоденна виручка та інше, а також допитати осіб, які не працювали у порушника, але якимось чином стали причетними до виробництва, перевезення, зберігання і реалізації контрафактної продукції з незаконним використанням знаку для товарів і послуг.

Під час допиту потерпілого (представника потерпілого) необхідно з’ясувати: чи є він володільцем відповідних виключних майнових прав у момент правопорушення; якими конкретно виключними майновими правами у відношенні даного знаку він володіє (відносно якої групи товарів чи послуг), чим все це підтверджується; яка вартість оригінального товару (послуги) і вартість прав на використання знаку у відповідності до закону; яка шкода і якими діями йому заподіяна, у чому полягає дана шкода і чим це підтверджується. Усі надані показання необхідно оцінити керуючись положеннями ст.67 КПК України та нормами інтелектуального права.

У допиті спеціаліста виникає необхідність, коли слідчому не вистачає спеціальних знань, наприклад, про предмет посягання, його властивостях. Так, при розслідуванні кримінальної справи за фактами тиражування контрафактної продукції виникає необхідність отримати відомості про те, яким способом проводиться тиражування оригінальної і контрафактної продукції, яке обладнання для цього необхідне, які типові відмінності може мати оригінальна продукція від контрафактної і т.п. Експерта допитують для пояснення зробленого ним висновку, а також з приводу відомостей, що стали йому відомі у зв’язку з провадженням судової експертизи. При необхідності треба долучати до протоколу допиту схеми, таблиці, які б наглядно демонстрували висвітлені питання, а також список термінів з поясненнями. Все дозволяє учасникам кримінального процесу краще сприймати значиму для справи інформацію [40, с.4-5].

Таким чином підсумовуючи вищесказане, слід сказати, що саме від того наскільки якісно було проведені слідчі та інші дії на початковому етапі розслідування даного злочину залежить повнота проведеного досудового слідства, притягнення до відповідальності винних осіб. важливим є під час даного етапу є врахування особливостей даного злочину: сфери і механізму вчинення, кола причетних осіб, проявом наслідків. Саме викладена вище послідовність дій дозволяє ефективно провести початковий етап розслідування незаконного використання знаку для товарів і послуг.

РОЗДІЛ 3. Подальший етап розслідування

Задача подальшого збирання, до­слі­джен­ня, оці­н­ки­ і ­ви­ко­ри­с­тан­ня­ до­ка­зів, уста­но­в­лен­ня­ в­сі­х е­ле­ме­н­ті­в­ п­ре­дмета доведення, тоб­то­ ро­з­го­р­ну­то­го­ до­ве­ден­ня, зва­жу­є­ть­ся­ на­ на­с­ту­п­но­му ­е­та­пі.

Та­к­ти­ка дій, од­но­ймен­них з ти­ми, ко­т­рі про­во­дя­ть­ся­на­по­ча­т­ко­во­му­е­та­пі,мо­же­бу­ти­зо­в­сі­мі­н­ший,оскі­ль­ки­з­мі­ню­ю­ть­ся­за­да­чі,об­ся­г­да­них,слі­д­ча­си­ту­а­ці­я­.­У­се це знов-­та­ки ви­ма­гає рі­шу­чо­ї від­мо­ви ­ві­д будь-якого ­ша­б­ло­ну в діяльності слідчого.

Роз­слі­ду­ван­ня зло­чи­нів про­цес тво­р­чий, у ньо­му не­має мі­с­ця схе­ма­ти­з­му, не­про­ду­ма­ни­м а­на­ло­гі­ям, на­слі­ду­ван­ням, ско­ро­сти­г­ли­м ­рі­шен­ня­м­.­ П­ри­ва­т­на криміналістична методика неповинна сковувати ініціативу слідчого, ви­клю­ча­ти ­не­с­та­н­да­р­т­ні­ рі­шен­ня­. Приватна методика – це завжди лише комплекс рекомендацій, але­ п­ри­ цьо­му­ не­ с­лі­д за­бу­ва­ти, що­ ці ­ре­ко­ме­н­да­ції — ­ре­зу­ль­та­т у­загальнення досвіду багаторічної слідчої практики, тво­р­ча­ ре­а­лі­за­ці­я­ я­ко­го ­до­з­во­ля­є уникнути помилок і недоглядів.

Підготовка складання обвинувального висновку. Конфіскація відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її виготовлення – як міра покарання (ч.1-2 Ст.229 КК України).

3.1.Особливості призначення і проведення експертизи

Інтеграція України до ЄС і вступ до СОТ вимагає належного забезпечення права інтелектуальної власності – реформи законодавства у цій сфері відповідно до світових стандартів не лише формально, а й створення дієвого правового механізму їх реалізації, системи протидії піратству і набути відповідну практику захисту цих прав кримінальним законом (попередження, своєчасне виявлення та розслідування цих злочинів ПОО). При розслідуванні КС за фактом порушення цих прав у слідчого для доказування належності таких прав потерпілому і їх порушення виникає необхідність у застосуванні спеціальних знань у формі експертизи, яка прямо або побічно встановить фактичні дані, що сприятимуть цьому. Тому необхідно визначити: 1) вид експертизи (спірним є обов’язковість і потреба їх проведення у цих справах); 2) питання для експертного дослідження; 3) порядок його проведення при потребі проведення кількох досліджень (їх методика не чітко невідпрацьована через специфіку об’єкта дослідження) [18, 125-127]

1) Вид експертизи по справам про порушення прав на знак для товарів і послуг залежить від фактичних даних (предмету дослідження), що необхідно встановити у справі (звідси випливають і завдання експертизи):

— встановлення й оцінка властивостей знаку для товарів і послуг: а) чи є він об’єктом інтелектуальної власності (чи відповідає він критеріям охороноспроможності); оцінка власності прав на цей об’єкт інтелектуальної власності як нематеріальних активів підприємства тощо.

— розмір (незаконного доходу правопорушника) матеріальної шкоди, завданої потерпілому внаслідок незаконного використання цього знаку;

— фактичні ознаки контрафактності.

А також від способу вчинення злочину, тому це може бути як судова, криміналістична експертиза, так і з питань інтелектуальної власності.

2) Для визначення ознак технічної контрафактності товарів ставлять наступні запитання:

— чи є необхідні та достатні підстави вважати певну особу легальним правоволодільцем на знак для відповідних товарів і послуг;

— чи мають оригінальні екземпляри, надані право володільцем, специфічні ознаки, що дають змогу відрізнити їх від нелегально виготовлених копій (контрафактної продукції);

— чи містять надані екземпляри технічні ознаки контрафактності, відмінності від оригінальних;

— у чому полягають відмінності і чи дають вони можливість вважати, що надана на дослідження продукція виготовлена не право володільцем, з порушенням технології виробництва.

До питань, що виникають у зв’язку з цим і вимагають спеціальних знань, належать:

відповідність зареєстрованого позначення критеріям надання правової охорони (розрізняльної здатності тощо), необхідного для його реєстрації як знака для товарів і послуг;

визначення однорідності товарів і послуг, стосовно яких був зареєстрований товарний знак потерпілого та товарів і послуг, що маркуються тотожним позначенням порушника;

— наявність або відсутність подібності (тотожними або схожими) до ступеня змішування між товарним знаком і введеним у господарський оборот іншим комерційним позначенням визначення ступеня відомості торгової марки, на яку посягають, в Україні;

чи може товарний знак ввести в оману щодо місця походження товарів, які маркуються цим знаком, чи вказувати на їхню якість тощо [6, с.78-83].

Для встановлення порушення прав власника знаку необхідно з’ясувати питання однорідності товарів, на які порушник наносив знак, і товарів, для яких він зареєстрований, а також визначити тотожність чи подібність знаку з позначенням порушника. Однорідний – це належний до того ж роду, розряду, однаковий, той, що виконує ту ж функцію [19, 382]. Під однорідними товарами і послугами слід розуміти товари і послуги, що відносяться до того ж самого класу і групи, зазначених у МКТП, мають однакові умови реалізації, одне коло споживачів та створюють у споживача уявлення про їх приналежність до одного виробника. Для встановлення однорідності товарів беруть до уваги рід (вид) товарів, їх призначення, вид матеріалу, з якого вони виготовлені та інші ознаки. До основних ознак однорідності товарів відносять: рід (вид) товарів, їх призначення та вид матеріалу, якого вони виготовлені. Ці ознаки можуть враховуватись як кожна окремо, так і в сукупності з іншими допоміжними ознаками, до яких відносяться всі інші:

умови реалізації товару (наприклад, фарби, лаки у торгівлі супроводжують засоби для чищення, полірування), канали реалізації виробів (для виробників, які розповсюджують товари через роздрібну мережу, небезпека змішання знаків вища, ніж для тих, хто діє через укладання договорів;

у залежності від кола споживачів: товари широкого вжитку і товари виробничо-технічного призначення. Визначати однорідності перших необхідно більш широко, оскільки споживачі цих товарів зіштовхуються з товарами конкретного виду рідко і можливість змішування знаків ними більш висока. Небезпека змішування для другої групи товарів менша, оскільки вони призначені для обмеженого кола споживачів, фахівців, яким, як правило, добре відомі виробники продукції у відповідній галузі;

у залежності від ціни і тривалості користування: при придбанні дорогих товарів тривалого використання (автомобіль, побутова техніка, меблі і т. ін.) покупці особливо уважні і можливість змішання тут невелика, тоді як купуючи недорогі товари короткострокового користування (частина продуктів харчування, косметичних і гігієнічних засобів, канцелярські вироби) ступінь уважності покупців значно знижується і небезпека змішування збільшується.

Найчастіше підставою визнання товарів однорідними є їх належність до однієї родової групи (наприклад, пальто, блузка, спідниця, жакет, піджак відносяться до однієї родової групи „одяг”). При визначенні призначення товару варто брати до уваги сферу та мету його використання (наприклад, дезинфікуюче мило дезинфікуючі засоби особистої гігієни мають однакове застосування – дезинфекцію і можуть відноситись до однієї групи – хімічні товари).

Подібними є позначення, використовувані як знак, тотожні або схожі на стільки, що їх можна сплутати. Для вирішення питання про те, чи є такі знаки тотожними або схожими до ступеня змішування призначають проведення експертизи. При встановленні схожості словесних позначень або позначень, до складу яких входять слова, враховується звукова (фо­нетична), графічна (візуальна) та смислова (семантична, за змістом) схожість, подібність і за якими конкретно ознаками відбувається їхнє змішання. Екс­перт описує всі елементи позначення, визначає домінуючі елементи та певні асоціації. При проведенні дослідження він враховує, що спо­живач не має можливості детально порівнювати обидва позначення, а керується загальним враженням, часто нечітким, про позначення, яке він колись бачив. У свідомості споживача, як правило, залишаються суттєві елементи позначення, а тому різниця в несуттєвих деталях не може бути підставою для визнання позначень несхожими [47, 81].

3.2. Допит обвинуваченого

Обвинуваченим є особа, стосовно якої у встановленому законом порядку винесено постанову про притягнення у якості обвинуваченого у вчиненні злочину. Пред’явивши обвинувачення, слідчий повинен негайно (не пізніше однієї доби) допитати обвинувачено­го після його з’явлення або приводу — на­дати йому можливість дати свої показання по суті пред’явленого обвинувачення. Предметом допиту обвинуваченого є обставини, що сформульовані у по­станові про притягнення особи як обвинуваченого. Обвинувачений не зобо­в’язаний давати показання у справі, однак, дотримуючи процесуальний поря­док проведення допиту та застосовуючи окремі тактичні прийоми, слідчий повинен переконати обвинуваченого у недоцільності приховування істини у справі. Так як показання обвинуваченого є не тільки джерелом доказів, а й засобом його захисту від обвинувачення, слідчий повинен надати обвинува­ченому можливість детально викласти свої показання. Допит обвинуваченого проводиться з дотриманням вимог ст. 143-146 КПК України.

Готуючись до проведення допиту підозрюваного, необхідно: визначити предмет допиту; сформулювати запитання та визначити порядок їх послідов­ності; визначити, які докази та матеріали можуть бути використаними під час допиту для викриття підозрюваного; визначити послідовність проведення до­питів за наявності кількох підозрюваних. Тактика допиту залежить від моменту проведення допиту та обсягу інформації, якою володіє слідчий.

Слідчий повинен ретельно вивчити матеріали справи для правильного обрання моменту допиту обвинуваченого. Якщо всі обставини справи, з яких необхідно допитати обвинуваченого повністю, не досліджені або не перевіре­ні, чи є сумнівними для слідчого, проведення допиту буде передчасним і не принесе бажаного результату.

Коли у справі є кілька обвинувачених, важливе значення має правильне визначення слідчим питання — кого з них допитувати у першу чергу. Вирішую­чи це питання, слідчий повинен враховувати: яку роль відігравав той чи інший обвинувачений у спільній злочинній діяльності; яке покарання загрожує йому за вчинений злочин; у яких стосунках він знаходиться з іншими обвинуваче­ними; які є докази його вини; його особисті якості тощо. Більш швидке отри­мання правдивих показань від одних обвинувачених може стати важливою умовою допиту їх співучасників, що дають неправдиві показання.

Мета допиту — отримання та перевірка доказів, з’ясування ставлення обвинуваченого до пред’явленого обвинувачення, на­дання обвинуваченому можливості захищатися від пред’явленого обвинувачення шляхом давання своїх пояснень та показань.

Допит обвинуваченого — це один із засобів його викриття та встановлення об’єктивної істини в цілому. У процесі допиту слідчий остаточно з’ясовує наявність або відсутність фактів, які дають підстави для сумнівів у винності об­винуваченого, перевіряє зібрані у справі докази на міцність, виз­начається з питанням про можливість припинення кримінальної справи із застосуванням до обвинуваченого заходів громадського впливу або у зв’язку з амністією (амністії, як правило, піддягають особи, які визнають себе винними у вчиненні злочину і не супере­чать проти пред’явлення справи за даною підставою).

Допит обвинуваченого по справам даної категорії має наступні особливості. Якщо обвинувачений визнає свою вину або факт вчиненого діяння (коли він з якихось причин (наприклад, у випадку неправильної оцінки вчиненого) заперечує свою юридичну винуватість), не приховує обставин, пов’язаних з об’єктом та об’єктивною стороною вчиненого і його показання відповідають іншим матеріалам кримінальної справи, перевіряється щирість такого зізнання шляхом деталізації його показань, або проведен­ням додаткового допиту, що здійснюється з метою виключення самообмови чи приховування більш тяжкого злочину – він допитується по всім відомим йому обставинам справи, незалежно від повноти, об’єму раніше даних з цього приводу показів, але в іншому процесуальному статусі. Для цього з’ясовуються наступні обставини:

у силу яких обставин, на якому ґрунті, заради досягнення яких цілей він вчинив злочин, чи розкаюється у вчиненому, що хотів і може зробити для пом’якшення своєї участі;

де, коли, який, у результаті чого у нього виник умисел на вчинення цього злочину, мета. мотив, обставини протиправної діяльності;

що було особисто чи іншими особами зроблено для готування до вчинення злочину;

коли, яким способом розпочато злочин;

яке він мав відношення до незаконно використовуваного знаку, відносини з його власником;

які обставини і наслідки злочину, як довго він тривав, яким способом, з допомогою яких знарядь і засобів вчинено злочин, які конкретно діяння і у якій послідовності зроблено для вчинення злочину, чи була досягнута злочинна мета;

як вчиняв приховання злочину, що робив до моменту притягнення до відповідальності за вчинене.

З’ясовується процес утворення слідів злочину, коло осіб, що сприяли у підготовці та вчиненні злочину, протидії розслідуванню:

— який спосіб життя вів до вчинення злочину, чим займався у господарській сфері, які мав джерела існування, які життєві плани, мета, інтереси, захоплення, відношення до алкоголю, наркотиків;

чи притягувався раніше до відповідальності і які це мало наслідки;

як характеризуються особи з його найближчого оточення, на якому ґрунті мав з ними зв’язки до і після вчинення злочину;

звідки, коли дістав і як використовував знаряддя і засоби вчинення злочину і де вони знаходяться нині;

як дійшов до сфери незаконного використання знаку для товарів і послуг чи передбачав настання шкоди і де знаходяться результати злочинної діяльності;

як змінилася його діяльність, матеріальне становище після вчинення злочину, чи було про це відомо комусь іншому;

що витратив на здійснення злочину, кому про це відомо;

чи з’явилися нові або зникли у нього будь-які предмети під час і після вчинення злочину, хто знає щось з цього приводу;

чи залишені виявлені сліди на місці події обвинуваченим;

як опинилися у нього вилучені слідством об’єкти, чи не злочинного вони походження;

як пояснює сліди на цих об’єктах, що свідчать про його причетність до цього злочину;

кому, при яких обставинах і чому стало відомо, що даний злочин вчинений ним;

чи діяв сам або у змові з іншими особами, його роль у груповому злочині.

У випадках, коли обвинувачений визнає свою вину, але його показання не відповідають іншим матеріалам справи перевірка показань здійснюється шля­хом: деталізації показань обвинуваченого; встановленням обставин, про які може мати відомості тільки та особа, яка вчинила злочин; проведенням повторного допиту зі зміною порядку послідовності встановлення обставин, з яких обвинувачений вже допитувався. Якщо обвинувачений не може чітко відтворити окремі деталі або всі обставини події, можна скористатися тактич­ними прийомами актуалізації забутого.

Якщо обвинувачений частково визнає свою вину, необхідно з’ясувати, у чому конкретно він визнає себе винуватим, проти якої частини обвинувачення заперечує і чому, а потім надати йому можливість дати детальні свідчення по суті обвинувачення і по фабулі обвинувачення, кваліфікації вчиненого і займає мій позиції. Якщо при цьому показання обвинуваченого містять свідчення, що супере­чать матеріалам справи, необхідно:

— почати допит із відволікаючої бесіди на тему, не пов’язану з розслідува­ним злочином;

— вислухати показання обвинуваченого до кінця, не перебиваючи його, та ретельно їх зафіксувати;

— шляхом аналізу показань виявити суперечності та роз’яснити їх суть об­винуваченому;

— поступово пред’являти обвинуваченому окремі докази та інші матеріа­ли, що викривають його неправдиві свідчення.

Пред’явлення обвинуваченому доказів та даних (достовірні і перевірені), отриманих шляхом здійс­нення оперативно-розшукової діяльності, є ефективним тактичним прийомом для викриття обвинуваченого у неправдивих показаннях. Необхідно використовувати й інші тактичні прийоми [50].

Якщо обвинувачений не визнає себе винуватим, йому пропонується дати показання по суті обвинувачення і зайнятої ним позиції з приведенням тих доказів та аргументів, на яких воно базується, викласти свої версії думки, дати оцінку відомих йому доказів обвинувачення. При цьому він може давати неправдиві показання. При підготовці до допиту необхідно ретельно вивчити особливості особи обвинуваченого, матеріали кримінальної справи, матеріали архівних кримі­нальних справ, якщо обвинувачений був раніше судимим, умови його життя, його схильності та інтереси. Під час проведення допиту обвинуваченого мож­на застосувати такі тактичні прийоми:

— поставити контрольні запитання щодо фактів, точно встановлених у справі;

— максимально деталізувати показання. Обвинувачений, який дає неправ­диві показання, як правило викладає обставини події в загальних рисах, схе­матично. Неспроможність обвинуваченого деталізувати свої показання викри­ває їх неправдивість. Якщо обвинувачений стверджує, що він має алібі, його необхідно також ретельно та детально допитати з цього питання для по­дальшої об’єктивної перевірки алібі;

— запропонувати обвинуваченому повторно викласти показання про подію в цілому або окремих її обставинах;

— оголосити показання інших обвинувачених, потерпілих, свідків. Доцільно оголошувати тільки ту частину показань, яка не викликає сумніву в їх достовірності;

— пред’явити обвинуваченому докази та інші матеріали справи, що свід­чать про його перебування і вчинення певних дій на місці злочину, або спрос­товують його алібі.

Надалі, у випадку необхідності, обвинувачений незалежно від визнання чи не визнання ним своєї вини, може бути додатково допитаний (навіть неодноразово) по питанням, що виникли у слідчого під час розслідування, по результатам перевірки версій обвинуваченого, його доводів, клопотань та заяв.

Показання обвинуваченого заносяться до протоколу, який оформляється з додержанням вимог ст. 85, 85-1 і 145 КПК України.

3.3. Усунення причин та умов вчинення злочину та його

профілактика

Серед ­ти­по­вих­ о­б­с­та­ви­н, що ­с­п­ри­я­ли­ вчинен­ню­ цього з­ло­чи­ну, і причин неефективності боротьби з ними слід назвати:

недостатня розробка криміналістичного аспекту даної проблеми (методики розслідування, проведення експертно-криміналістичних досліджень, проведення окремих слідчих дій);

це є порівняно новим видом злочину – відсутня достатня практика у його розкритті;

недостатність координації у боротьбі з порушеннями у даній сфері правоохоронних органів, державних та громадських організацій;

небажання право власників знаків розголошувати про появу на ринку підробок їх товарів та послуг.

Боротьбою з правопорушеннями у сфері інтелектуальної власності покладено на відповідний відділ Департаменту державної служби боротьби з економічною злочинністю МВС України. Тільки з 2003 року реально почали пра­цювати ст. 177 та ст. 229 КК України. Про роботу в цьо­му напрямі свідчить кількість виявлених злочинів, що посягають на інтелектуальну власність, яка у 2003 — 1 пол. 2004 року становила 600 (у 2003 році — 374 злочини, 75 з них — стосовно незаконного використання товарних знаків та об’єктів промислової власності), порушено 155 кримінальних справ про незаконне ввезення, тиражування та розповсюдження неліцензійних компакт-дисків, по 10 винесено обвинувальні вироки [32, 2], понад 5000 адміністративних правопорушень, припинено діяльність 69 підпільних цехів з виробництва підробленої продукції з незаконним використанням знаку для товарів і послуг (вилучено такої продукції на суму понад 10 млн. грн, у тому числі в 9 підпільних виробництвах лікеро-горілчаної продукції на суму понад 5 млн. грн.). МВС запропонувало збільшити санкцію за цей злочин, щоб це мало більш профілактичне значення [31, 5], наслідком чого стало прийняття у травні 2003 року Закону „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності”, яким внесено зміни і до ст. 229 КК України, ввівши кримінальну відповідальність за дані дії, якщо вони завдали матеріальної шкоди у великому розмірі (200 НМДГ = 3400 гривень), та максимальну міру покарання – позбавлення волі до 5 років. Але у зв’язку із збільшенням з 2004 року НМДГ пропорційно до МЗП (нині відповідальність за цей злочин наставатає лише при завданні шкоди понад 29000 гривень), а також враховуючи проблемність визначення матеріальну шкоду, завдану незаконним використанням інтелектуальної власності, МВС подало на розгляд до ВР України пропозиції внесення змін до ст. 229 КК України, згідно з якими кримінальна відповідальність має наставати за сам факт незаконного використання знака для товарів і послуг, без прив’язування кваліфікуючих ознак у вигляді сум завданих збитків [25, 5].

Інтелектуальна діяльність включає наступні етапи: затрати праці світових фахівців і науковців на розробку принципово нових товарів і продукції для різних сфер, затрата часу на їх випробування та підтве­рдження дійсної спроможності задовольняти потреби споживачів та визнання останніми нового товарного знака як гаранта якості (результат інтелектуальної діяльності). Саме на нього посягають «крадії інтелекту (мисливців за інтелектом)», щоб використати: на підроблену власну продукцію вони чіпляють відомий товарний знак продукції, яка користується попитом і швидко роз­куповується — запускають її в обіг, обманюючи, таким чином, споживачів, компрометуючи відомих виробників і підриваючи довіру людей до них. Саме тому так багато підробок товарних знаків лікеро-горілчаних ви­робів, слабоалкогольних напоїв, чаю, кави, парфумів, засобів гігієни, праль­них порошків, побутової хімії, буді­вельних матеріалів, одягу та автозап­частин. Останнім часом з’явився ще один завуальований спосіб привлас­нення чужого інтелекту — незаконне використання відомих зарубіжних то­ргових марок у назвах магазинів. Такий стан справ призвів до того, що відомі іноземні виробники навіть відмовляються працювати на українському ринку.

Фаль­сифікована продукція поділяється на вітчизняну та імпортну. Так, внаслідок перевірки інформації, що надходить до правоохоронних органів, про реалізацію цієї продукції (напр., поява на ринках підро­блений спортивний одяг з незаконним використанням товарних зна­ків “ADIDAS” (належить “ADIDAS Solomon AG” (Ні­меччина)) та „NІКЕ” («Nike International Ltd» (США)) на міських та стихійних ринках (напр., на «Барабашова» (м. Харків), «7-й кілометр» (м. Одеса), «Калинівський» (м. Чернівці) та „Троєщина” і „Петрівка” (м. Київ)), встановлено, що вона виробляється в країнах Близь­кого Сходу та прикордонних державах — Туреччині, Польщі, Румунії, Угорщини, Росії і завозиться в Україну контрабандним спо­собом, без належного митного офор­млення або ж за схемою перерваного транзиту: морем через порти Одеси та Іллічівська, автомобільним транспор­том — до Чернівців, Хмельницького та Харкова [27,3].

Вітчизняні виробники фаль­сифікату опанували три ос­новні схеми виготовлення та розпо­всюдження фальсифікату. Перша — коли офіційно зареєстроване підпри­ємство випускає власну продукцію ті­єї ж товарної групи, що і відомі това­ровиробники. Аби збільшити обсяги продажу та отримання надприбутків, злочинці незаконно використовують для маркування та упаковки власної продукції чужі товарні знаки, хоча якість їхнього товару далека від ори­гіналу. Так, у м. Одеса керівник підприємства організував незаконне використання на упаковках виготовленої продукції товарний знак „Церезит” (належить „Хенкель”).

За другою схемою вони для підвищення конкурентоздатності маркують свої товари товарними знаками, схожі до знаків відомих товаровиробників. У 2003 році було викрито факти виробництва підприємствами Києва та Львова клею з незаконним використанням товарного знака „Момент”.

Третя схема завдає найбі­льших збитків товаровироб­никам: зловмисники організовують підпільні виробництва (напр., горілки, будівельних сумішей) з незаконним використан­ням товарних знаків, що повинно викриватися безпосередньо о/у ДСБЕЗ (з отриманням Початкова вихідна інформація про незаконне використання знаку для товарів і послуг (появу неякісної, підробленої продукції на ринку) як правило надходить від споживачів або власників знаку, про виробництво і збут такої продукції) — фіксації (документуванні) фактів реалізації таких товарів (значних партій) і встановлення нагляду за їх реалізаторами (з’ясовується наявність у нього ліцензії на право реалізації алкоголю), завдяки чому встановлюється канал надходження і місця виробництва такої продукції. Так, у Луганській області задокументовано факт реалізації приватним підприємцем алкогольних напоїв сумнівної якості з використанням торгового знака Кременчуцького ЛГЗ з орендованого складу, при огляді якого вилучено близько 3000 пляшок підробленої горілки з марками акцизного збору старого зразка. [28, 13]. Зафіксовано факти реалізації фальсифікованої продукції з незаконним використанням товарного знака „Adidas”: 4-ма приватними підприємцями на ТОВ „Ринок-1” („Троєщина”) на загальну суму понад 30 тисяч гривень (збитки „ADIDAS Solomon AG” на суму понад 100000 грн)(загалом задокументовано 5 фактів реалізації підробленого одягу фірми “ADIDAS” на ринках Києва); на ринку «Авангард» (м. Одеса) двоє підприємців (збитки на 350000 грн).

Потім слід затримувати „виробників”, порушенням кримінальної справи за фактом СУ УМВС за ч.1 ст. 202, ч.1-2 ст. 204, ч.1-2 ст. 229 КК, обшуком і вилученням такої сировини, тари, продукції і устаткування для її виробництва, встановити завдану шкоду (провести відповідні експертизи). Так було у 2003 році: такі зафіксовані факти на ринку м. Макіївка і Кіровограда та нагляд за оптовим продавцем вивів на підприємство у Макіївці (15 чоловік у дві зміни по 12 год) та його власника, який його організував в-во і незаконне використання знака Білоцерківського заводу ГТВ ТОВ ”Інтер-РТІ” з метою приховати неякісність товару та підвищити попит з боку споживачів. Під час обшуку виробничих приміщень виявлено обладнання та сировину для виробництва, вилучено близько 50000 виробів (гумові деталі до а/м ВАЗ, ГАЗ, ЗАЗ), з нанесеним на них товарного знака ТОВ, чим йому завдано збитків на суму 16000 грн. [29,3]. У 2003 р. у м. Харкові виявлено підпільні цехи: з виробництва цілодобово близько 10 особами кросівок з незаконним використанням торгових знаків відомих фірм „Адідас”, „Найк”, „Пума”, організований приватним підприємцем у двох кімнатах одного з житлових будинків. Продукцію підприємець реалізовував через оптових покупців у торговому центрі „Баракова” за ціною 130 гривень за пару. Правоохоронцями вилучено речові докази на суму понад 15 тисяч гривень і 112 пар готового взуття [30, 3]. А також цех з виробницт­ва спортивних шапочок марок “ADIDAS” та “NIKE”, очолюваний місцевим підпри­Ємцем, чим право власнику завдано збитків на суму близько 50000 грн. Вилу­чено 16 одиниць устаткування (оверлоки, в’яза­льні машини) та близь­ко 1000 шапочок.

Так у 2003 р. Кременчуцькому р-ні викрито групу з 8 кременчужан, які за попередньою змовою організували підпільний цех з виробництва горілки, використовуючи устаткування аналогічні заводським. Вилучено сировину, тару, готову продукцію з етикетками Кременчуцького ЛГЗ та Донецького ЛГЗ, підроблені акцизні марок. Вироблену продукцію транспортували двома вантажними автомобілями (теж конфісковані) для реалізації у торговельній мережі Кременчука. За аналогічне засудили 5 жителів Маріуполя до 4 років позбавлення волі (використовуючи товарні знаками Донецького та Артемівського ЛГЗ, завдали їм збитків на суму 2 млн. грн.) [26, 3].

У 2003 р. у Києві викрито і затримано групи, одна з яких підпільно виробляли в оре­ндованому ними гаражі буд. суміш з використанням товарного знаку «СЕRESІТ СТ17» (німецького товарови­робника) й «АРТІСАН», а інша — лакофарбо­ву продукцію та будівельні суміші — вилучено тару, упаковку з нанесенням вказаних знаків, сировину і готову продукцію з обладнанням [24, 3].

Правову охорону знаку для товарів і послуг надає держава, а тому профілактику посягань на нього має проводити саме вона, а не його власник, зокрема, Держдепартамент, інші органи державної влади через запровадження державного контролю акцизними марками (хоча наявність справжньої акцизної марки і не підтверджує якість товарів окремого виробника). Тому у проведенні профілактики даного злочину слід вживати наступних заходів:

при виявленні фальсифікації товарів (у т.ч. підакцизних) слід з’ясовувати чи не було вчинено незаконного використання товарного знаку;

з метою виявлення цих злочинів необхідно організовувати разом із правовласниками товарних знаків перевірки на оптових і роздрібних ринках, складах, підприємствах (усіх форм власності) з виробництва товарів і надання послуг (зокрема, продукти харчування, підакцизні товари тощо), здійснюючи відповідні закупки, вивчення бухгалтерських та інших документів, проведення інвентаризацій у встановлений законом порядок;

при виявлені прогалини у нормативній регламентації вносити пропозиції на їх усунення, вести роз’яснювальну роботу через ЗМІ;

здійснювати збір та узагальнення практики розслідування злочинів даного виду і підготовлені рекомендації поширювати серед практичних працівників.

Підсумовуючи викладене у даному розділі слід вказати, що подальший етап розслідування має не менш важливе значення, ніж початковий, зокрема, для встановлення винуватості обвинуваченого, з’ясування причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, а також вжиття заходів щодо їх усунення.

ВИСНОВКИ

Результатами проведеного дослідження стали ряд нових у теоретичному та важливих у практичному плані положень, які вносяться у розробку проблеми розслідування незаконного використання знаку для товарів і послуг:

1) вперше було зроблено спробу розробки методики розслідування незаконного використання знаку для товарі і послуг: вказано на обставини, що підлягають доказуванню, та шляхи ведення розслідування, що мають значення для правозастосовчої практики та вдосконалення законодавства з питань забезпечення правової охорони права інтелектуальної власності в державі.

2) також було визначено самостійне місце незаконного використання знака для товарів і послуг в системі злочинів, що посягають на право інтелектуальної власності, та злочинів у сфері господарської діяльності. Цей злочин належить до злочинів, які посягають на встановлений порядок (механізм) використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, вироблених товарів та послуг, що надаються такими учасниками, як об’єктів права промислової власності у сфері господарської діяльності.

3) дано криміналістичну характеристику незаконного використання знаку для товарів і послуг. Зокрема, із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується щодо вчинення діяння лише прямим умислом, а що до наслідків — як умислом, так і необережністю. При цьому необхідно встановити, що винна особа усвідомлювала незаконність вчинюваних нею діянь по використанню знаку чи іншому порушенні особистих немайнових та/або майнових прав на знак.

4) визначення поняття “матеріальна шкода” у контексті ст. 229 КК України: при незаконному використанні знаку для товарів і послуг матеріальна шкода може складатися із сум будь-яких коштів, які суб’єкт права на цей знак витратив як компенсацію відновлення свого порушеного права на нього (реальні збитки), а також тих сум коштів, які б такий суб’єкт реально отримав від особи, яка порушила його право на даний знак, у разі використання або надання ліцензії на використання такого права в порядку, передбаченому законодавством, тобто як не отримана винагорода за використання або надання ліцензії на використання прав на такий знак (упущена вигода). Але оскільки цей знак є об’єктом права інтелектуальної власності, суб’єкт права на нього може здійснювати всі правомочності щодо використання або надання ліцензії на використання такого права в порядку, передбаченому законодавством, то наслідки умисного порушення права на цей об’єкт права інтелектуальної власності за своїм характером є матеріальною шкодою, що складається із реальних збитків у формі неотримання належного (яку не слід ототожнювати з упущеною вигодою), та упущеної вигоди.

5) визначені загальні правила відмежування злочину, передбаченого ст. 229 КК України, від суміжних злочинів, з якими незаконне використання знаку для товарів і послуг має спільні ознаки, або з вчиненням яких воно може поєднуватися.

6) положення даного дослідження можуть бути використані на практиці: у науково-дослідницькій діяльності для подальшого вивчення питань, пов’язаних із юридичною характеристикою складів злочину, передбаченого ст. 229 КК України; у законотворчості – з метою удосконалення редакції цієї статті КК; у практичній діяльності правоохоронних органів, які застосовують кримінальний закон; ПВСУ при формулюванні рекомендацій щодо застосування законодавства про відповідальність за незаконне використання зазначених засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг; у навчальному процесі при викладанні курсу Особливої частини кримінального права та відповідних спецкурсів, при підготовці підручників, навчальних та методичних посібників, а також при проведенні занять з підвищення кваліфікації та професійної майстерності слідчих, прокурорів, адвокатів, суддів.

Пропозиції і рекомендації щодо наукового та практичного використання отриманих результатів для усунення існуючих прогалин та суперечностей у чинному законодавстві України з питань кримінально-правової охорони права на знак для товарів і послуг:

1) вдосконалення чинної редакції ст. 229 КК України: оскільки відсутня законодавча регламентація набуття конкретними розробниками авторських прав на будь-які створені ними знаків для товарів і послуг, що, у свою чергу, повністю виключає можливість вчинення щодо них, як підлеглих осіб, будь-якого умисного порушення права на цей знак, пропонується виключити привілейований склад злочину, передбачений ч. 3 ст. 229 КК України, із чинної редакції цієї статті КК:

2) враховуючи відсутність текстуального збігу термінологічного звороту, що, позначаючи поняття, визначене в ст. 1 Закону як “знак для товарів і послуг”, а в ст. 492 ЦК України як “торговельна марка”, увійшов у ст. 229 КК України з однієї галузі законодавства (про право інтелектуальної власності), обґрунтовується необхідність виключення із абз. 3 ч. 1 ст. 1 Закону визначення поняття “знак для товарів і послуг”, заміни в назві цього Закону, контексті його норм терміна “знак для товарів і послуг” і “знак” на термін “торговельна марка”, а також доповнення ч. 1 ст. 1 даного Закону визначенням торговельної марки, яке дається у ч. 1 ст. 492 ЦК України;

3) на підставі порівняльного аналізу змісту понять “незаконне використання” та “умисне порушення права на знак для товарів і послуг” обґрунтовується пропозиція доповнення ст. 20 Закону України частиною 1 наступного змісту: “1. Порушенням прав на використання зареєстрованої торговельної марки є використання такого позначення, яке є тотожним чи схожим до неї до ступеня змішування”, а також викладення назви цієї статті у наступній редакції: “Порушення прав власника торговельної марки”.

Отже, сподіваємося, що украї­нський ринок обов’язково стане для власників об’єктів інтелектуальної власності зоною чесного та добропо­рядного економічного співробітниц­тва і для чого має бути зроблено все можливе.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України від 28 червня 1996 року.

Господарський кодекс України

Кодекс про адміністративні правопорушення від 07 грудня 1984.

Кримінальний кодекс України віл 05 квітня 2001 року.

Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року.

Закон України від 15 грудня 1993 року № 3689-XII „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” // Відомості Верховної Ради, 1994, № 7, ст. 36.

Закон України „Про захист від недобросовісної конкуренції” // Відомості Верховної Ради, 1996, N 36, ст.164.

ПВСУ постанови № 3 від 25 квітня 2003 р “Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності”.

Лист ВГСУ від 14 січня 2002 р. № 01-8/31 «Про деякі питання вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про інтелектуальну власність» // Вісник господарського судочинства. — 2002. — № 2. — С. 64.

Наказ Держпатенту України від 28 липня 1995 р. № 116 „ Про правила складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг” // Офіційний вісник України. – 1997. – № 39. – С.268.

Наказ Держпатенту України від 09 листопада 1995 р. № 163 „ Про затвердження Інструкції про порядок ознайомлення з матеріалами заявки на знак для товарів і послуг та відомостями, що занесені до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг”.

Наказ МОН № 48 (в редакції від 29 січня 2002 р.) „Про інструкцію про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстрів відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для товарів і послуг”.

Наказ МОН № 10 від 10.01.2002 „Про затвердження Положення про Державний реєстр свідоцтв України на знаки для товарів і послуг” // Офіційний вісник України. – 2002. – № 5. – Ст. 207

Информационное письмо ВАС РФ от 29 июля 1997 г. № 19 „Обзор практики разрешения споров, связанных с защитой прав на товарный знак” // Вестник ВАС РФ. – 2003. Спец.приложение к №11 ч.2.

Аве­рь­я­новТ.В., Бе­л­кинР.С., Ко­ру­хо­вЮ.Г., Рос­си­н­с­ка­я­Е­.­Р­.­ К­ри­мі­на­лі­с­ти­ка. — М., 2002. — С.680-690.

Андрушко П.П. Кримінально-правова охорона прав інтелектуальної власності в Україні. – К.: ФОРУМ, 2004. – 367с.

Асланова В.Ф., Мурая Н.Д. Практика експертизи товарних знаков // Водроси нзобрстсітельства — 1976 — №4. – С. 15.

Берзін П. Визначення складу та розміру доходу в злочинах у сфері господарської діяльності // Підприємництво, господарство і право. – 2003. — №7. – С.98-103.

Берзін П.С. Незаконне використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг: аналіз складів злочину, передбаченого ст.229 КК України 12.00.08. Дисертація. — Київ, 2004. – 311с.

Берзін П. Об’єктивна сторона незаконного використання знака для товарів і послуг//Підприємництво, господарство і право. – 2003. — №2.– С.87-90.

Бизнес. — 12 августа 2002 г. — № 33

Владельцы известных брендов настаивают на ужесточении ответственности за их подделку // Комп&ньоН. — 2002. — № 17-18. — С. 15; Толстых Е. Большой лохотрон // Совершенно секретно. — 2001. — №9; Бизнес. — 31 июля 200и г. — № 31

Гальченко А.И. Допрос по уголовным делам о нарушении авторских прав на аудиовизуальные произведения // Российский следователь. – 2004. -№9. – С.2-5.

Гальченко А. Осмотр места проишествия по делам о нарушении авторского права на аудиовизуальные произведения // Законность. – 2004. — №4.– С.22.

Галанов В.А., Грищенко Н.Л. Взаимодействие органов следствия и дознания при проведении тактической операции „Следственный осмотр” по делам об уголовно-наказуемых нарушениях авторского права в области распространения аудио- и видеопродукции // Следователь. – 2003. — №2. – С.30.

Глущенко В. Застосування судової експертизи при розслідуванні порушень авторських та суміжних прав // Підприємництво, господарство і право. – 2004. — №3. – С.125-127.

Демченко Т.С. Недобросовісне набуття права на товарний знак // Держава і право. Вип. 13.— К., 2001. — С. 294

Дудоров О.О. Злочини у сфері господарської діяльності: кримінально-правова характеристика. – К., 2003. – С.742-773.Законодавство України у сфері інтелектуальної власності: проблеми вступу до COT. Матеріали слухань у Комітеті з питань науки і освіти Верховної Ради України. — К., 2002. — С. 17.

Іменем Закону. – 2003. – 11.04.-17.04. — №15 (5351). – С.3.

Іменем Закону. – 2003. – 11-17.07. — №28 (5364). – С. 2.

Іменем Закону. – 2004. – 23.01.-29.01. — №3 (5391). – С. 5.

Іменем Закону. – 2004. – 26.03.—1.04. — №12(5400). – С.3.

Іменем Закону. – 2004. – 02.04-08.04. — №13 (5401). – С.3.

Іменем Закону. – 2004. – 11.06.-17.06. — №23 (5411). – С.3.

Кириченко І. Експертний висновок як джерело доказів у судових справах про порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності // Право України. – 2002. — № 11. – С.78-83.

Коваль И. Неправомерное использование знака для товаров и услуг и недобросовестная конкуренция // Підприємництво, господарство і право. –2004. — № 4.

Кузнецов А.П., Изосимов С.В., Бокова И.Н. Вказ. праця. — С. 36.

Кулішенко В.С. Захист від неправомірного використання ділової репутації суб’єкта господарювання у конкуренції. – Д., 2003. – С.8.

Лавриненко И. «БРЕНДоведы в штатском» // Бизнес. — 11 февраля 2002 г. — № 6” Волженкин Б.В. Вказана праця. — С. 318

Леонтьев Б.М. Ответственность за хозяйственные преступления. — М, 1963. — С. 77

Мельник О.М. Правова охорона знаків для товарів і послуг в Україні (цивільно-правовий аспект). – Ірпінь., 2001. – 136с.

Мельник О.М. Проблеми охорони прав суб’єктів інтелектуальної власності в Україні. –– Х., 2002. — 362с.

Мельник О.М. Суб’єкт права інтелектуальної власності та його цивільно правовий статус. – Х., 2003. – 156с.

Мельник О. Товарний знак та його ознаки // Право України. – 1999. — №2. — С. 22-24.

Міліція України. – 2003. — №12. – С.13.

Міліція України. – 2004. — №2. – С.5.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С.Яценка. — К.: А.С.К., 2002. — С. 508; Андрушко П.П. Коментар до статті 229 Кримінального кодексу України // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. — 2002. — № 4. — С. 85.

Негрескул В. Проблемні питання судового захисту прав на знаки для товарів та послуг в Ук­раїні // Юридичний журнал. — 2002. — № 1. — С. 81

Нестуля Т. Правові аспекти захисту знаків для товарів і послуг від недобросовісної конку­ренції//Інтелектуальна власність.—2000.—№ 8-9.—С. 25.

Ожегов С.И Словарь русского языка. – М., 1986. – 797 с.

Петров И.А. Охрана товарных знаков в Российской Федерации: учебно-практическое пособие. – М., 2002. – 176с.

Право інтелектуальної власності: Підручник для студентів вищих навч. закладів / За ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцького. – К., 2002. – С.156.

Подольный Н.А., Шляпков Ю.В. Проблемы создания и применения методики расследования незаконного предпринимательства // Следователь. – 2003. — №11. – С.35.

Прахов Б. Как с помощью товарного знака определить подлинность изделия // Предпринима­тельство, хозяйство и право. — 1996. — № 10. — С. 38; Конов Ю. Оценка рыночной стоимости то­варных знаков // Інтелектуальна власність. — 1999. — № 9. — С. 36; Прохода Ю. Почем нынче товарные знаки? // Юридическая практика. — 19 декабря 2001 г. — № 51.

Тертишник А. Кримінальний процес України. – К., 2002. – 697с.

Харченко В.Б. Кримінально-правова охорона авторського права та суміжних прав: автореферат. – Х., 1996. – 24с.

Юридическая практика. — 10 февраля 2000 г. — №6

* Дані наводяться за матеріалами управління узагальнення судової практики та аналітичної роботи з питань застосування законодавства Верховного Суду України (статистична форма № 11 – Звіт про склад засуджених, місце і час вчинення злочину).

1 Свідоцтво носить строковий і територіальний характер стосовно визначеного переліку товарів і послуг.

2 В Україні відсутні чітко визначені строки розгляду заявки.

3 виключність, монопольність полягає у тому, що ніхто інший, крім власника свідоцтва на знак, не може використовувати зареєстрований знак без згоди його власника і без виплати йому винагороди [13, 153]

4 Це виключне право власника свідоцтва не поширюється на випадки (використання знаку не є злочином): здійснення будь-якого права, що виникло до дати подання заявки або, якщо було заяв­лено пріоритет, до дати пріоритету заявки; некомерційне використання знака; усі фор­ми повідомлення новин і коментарів новин; добросовісне застосування іншими особа­ми своїх імен чи адрес. (у випадках передбачених договором?)

5 Права, що випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки (п.1 ст.16 Закону) – виникає виключне майнове право дозволяти використовувати товарний знак (видавати ліцензію) – доцільніше, на думку Мельник О. набувати цих прав з 01 січня року, що настає за роком дня реєстрації знаку. І взагалі абсурд: права виникають від дати подання заявки, а скористатися ними можна лише зі свідоцтвом [15, с.78].

* Не можна, наприклад, визнати порушенням прав на зареєстрований знак для товарів і послуг “Коммерсантъ”, що належить ЗАТ “Коммерсантъ”, використання громадянином США Stanley Tobiason доменного імені “kommersant.com”, хоча і подібного до останнього до ступеня змішування, але за який його колишній власник – ЗАТ “Коммерсантъ” не сплатило збір за продовження строку користування цим доменом [171, С. 53-56].

* Ведеться у Держдепартаменті відповідно до Інструкції про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстрів відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для товарів і послуг, затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України від 3 серпня 2001 р. № 576 [246].

Реферат: Основные историко-эволюционные ориентации в психологии личности

СОДЕРЖАНИЕ

ВВЕДЕНИЕ

1.Сравнительная характеристика понятий «личность», «индивид», «индивидуальность»

2.Биогенетическая историко-эволюционная ориентация в психологии личности: человек как индивид

3.Социогенетическая историко-эволюционная ориентация в психологии личности: человек как личность

4.Персонологическая историко-эволюционная ориентация в психологии личности: человек как индивидуальность

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

ВВЕДЕНИЕ

В психологии личность рассматривается как особое качество человека, приобретаемое им в социокультурной среде в процессе совместной деятельности и общении. В гуманистических философских и психологических концепциях личность – это человек как ценность, ради которой осуществляется развитие общества. Несовпадение проявлений индивида, личности и индивидуальности, исследуемых в рамках относительно независимых друг от друга биогенетического, социогенетического и персоногенетического направлений современного человекознания, позволяет накапливать знания о различных сторонах личности. В центре внимания представителей биогенетической ориентации находятся проблемы развития человека как индивида, обладающего определенными антропогенетическими свойствами (задатки, темперамент, биологический возраст, пол, тип телосложения, нейродинамические свойства мезга, органические побуждения и др.), которые проходят различные стадии созревания по мере реализации филогенетической программы вида в онтогенезе. В основе созревания индивида лежат приспособительные процессы организма, которые изучаются психофизиологией индивидуальных различий, психогенетической психосоматикой, нейропсихологией, геронтологией, психоэндокринологией и сексологией.

Представители разных течений социогенетической ориентации изучают процессы социализации человека, освоения им социальных норм и ролей, приобретения социальных установок и ценностных ориентации, формирование социального и национального характера человека как типичного члена той или иной общности.

В центре внимания исследователей персоногенетической ориентации стоят проблемы активности, самосознания и творчества личности, формирования человеческого Я, борьбы мотивов, воспитания индивидуального характера и способностей, самореализации и личностного выбора, непрестанного поиска смысла жизни. Разные аспекты этих проблем освещаются в психоанализе, индивидуальной психологии, аналитической и гуманистической психологии.

В обособлении биогенетического, социогенетического и персоногенетического направлений проявляется метафизическая схема детерминации развития личности под влиянием двух факторов – среды и наследственности. В рамках системно-деятельностного историко-эволюционного подхода разрабатывается принципиально иная схема детерминации развития личности. В этой схеме свойства человека как индивида рассматриваются как «безличные» предпосылки развития личности, которые в процессе жизненного пути могут стать продуктом этого развития.

Социокультурная среда представляет собой источник, питающий развитие личности. Будучи условием осуществления деятельности человека, она несет те общественные нормы, ценности, роли, церемонии, орудия, системы знаков, с которыми сталкивается индивид. Подлинными основаниями и движущей силой развития личности выступают совместная деятельность и общение, посредством которых осуществляется движение личности в мире людей, приобщение ее к культуре. Взаимоотношение между индивидом как продуктом антропогенеза, личностью, усвоившей общественно-исторический опыт, и индивидуальностью, преобразующей мир, может быть передано формулой: «Индивидом рождаются. Личностью становятся. Индивидуальность отстаивают».

1.Сравнительная характеристика понятий «личность», «индивид», «индивидуальность»

В мире живых существ только человек может быть назван личностью. Вышедший благодаря труду из животного мира и развивающийся в обществе, осуществляющий совместную деятельность с другими людьми и общающийся в ними, он становится субъектом познания и активного преобразования материального мира, общества и самого себя, то есть личностью.

У человеческого зародыша в генах заложены природные предпосылки для развития собственно человеческих признаков и качеств. Конфигурация тела новорожденного предполагает возможность прямохождения, структура мозга обеспечивает возможность развития интеллекта, строение руки — перспективу использования орудий труда и т.д. Этим младенец отличается от детеныша животного, то есть по сумме своих возможностей является человеком. Все это определяет принадлежность младенца к человеческому роду, что отражается в понятии индивид. То есть в понятии индивид человек воплощен как единичное природное существо, представитель вида Homo Sapiens. А.Н.Леонтьев к индивидным свойствам относил физическую конституцию, тип нервной системы, темперамент, динамические силы биологических потребностей, аффективность и природные задатки.

Наиболее полно общая схема индивидных свойств описана Б.Г.Ананьевым, который разделял их на два больших класса: «индивидуально-типические свойства» и «возрастно-половые свойства». Индивидуально-типические свойства в свою очередь делятся на три группы: особенности индивида, связанные с функциональной асимметрией больших полушарий (левое полушарие — преобладание рациональности, правое — эмоциональности, соответственно мыслители и художники, по И.П.Павлову); конституциональные особенности (телосложение и биохимические свойства индивида); нейродинамические свойства человека. Два указанные выше класса индивидных свойств в школе Б.Г.Ананьева называют первичными и считают, что они определяют динамику таких вторичных индивидных образований, как психофизиологические функции и органические потребности. Интегрируясь, индивидные свойства в конечном итоге воплощаются в темпераменте и задатках.

Рождаясь индивидом, ребенок постепенно осваивает (переводит из внешнего плана во внутренний или интериоризирует) то, что ему предлагает общество, те отношения и связи, в которые вступают взрослые люди во время их общения и деятельности. Даже развиваясь в обществе, он так или иначе овладевает какой-то частью этих отношений, совокупность и переплетение которых образуют его личность. Личностью в психологии называют социальное качество, приобретаемое индивидом в предметной деятельности и общении и воплощающее меру представленности общественных отношений в индивиде.

Это социальное качество приобретается не сразу. Взрослые, вовлекая ребенка в свои взаимоотношения, первоначально делают его объектом своей активности. Однако далее, постепенно овладевая составом деятельности, предложенной ребенку в качестве ведущей для его развития, он становится субъектом этих взаимоотношений.

Кроме социальной типичности, свойства личности обладают еще и своеобразием, индивидуальными особенностями, отличающими одного человека от другого. Индивидуальность проявляется в чертах темперамента, характера, привычках, преобладающих интересах, в качествах познавательных процессов (восприятия, памяти, мышления, воображения), в способностях, индивидуальном стиле деятельности и т.д. Предпосылкой формирования человеческой индивидуальности служат анатомо-физиологические задатки, которые преобразуются в процессе воспитания, имеющего общественно-обусловленный характер, порождая широкую вариативность проявлений индивидуальности.

2.Биогенетическая историко-эволюционная ориентация в психологии личности: человек как индивид

А.Г. Асмолов отмечает, что биогенетическая историко-эволюционная ориентация в психологии личности изучает роль индивидных свойств в развитии личности человека современной исторической эпохи.

В соответствии с историко-эволюционным деятельностным подходом соци­ально-исторический образ жизни приводит к преобразованию закономерностей биологической эволюции человеческого вида и к выработке в культуре «средств» (Л.С. Выготский), с помощью которых человек в определенных пределах начинает подчинять себе свои «функциональные органы» и порой поднимается в овладении ими до поражающих воображение вершин искусства саморегуляции.

Представляют большой интерес положения В.П.Алексеева о так называемом «рассеивающем отборе», бережно поддерживающем вариации, акцентуации, которые возникают в условиях социально-исторического образа жизни. Отбор не стабилизирует изменчивости вида в целом, а, наоборот, подхватывает и закрепляет каждую отклоняющуюся вариацию, потому что всегда или почти всегда для нее находится подходящее место в разнообразной и вечно меняющейся природной и общественной среде. Гипотеза В.П.Алексеева объясняет столь широкий разброс различных индивидных свойств современного человека, возможность вариативности и эволюционный смысл различных задатков, темперамента, особенностей телосложения. Рассеивающий отбор индивидных свойств человека в условиях социального образа жизни — порождение историко-эволюционного прогресса, действующего в направлении увеличения вариативности личностей как потенциальных возможностей творческого процесса развития культуры.

Постановка в контексте историко-эволюционного подхода вопроса об эволюционном смысле различий индивидных свойств человека в развивающихся социокультурных системах приводит к разведению двух различных направлений исследования психологии личности — феноменографического и историко-эволюционного.

Феноменографическая тенденция в изучении личности ограничивается перечислением различных черт, конституций, типов темперамента и высшей нервной деятельности, склонностей, переживаний, способностей и мотивов, отличающих одного человека от другого. Такие представители разных направлений дифференциальной психологии, как Р. Кэттелл, Г. Айзенк и Дж. Гилфорд, создавая списки «описательных переменных», «факторов», «параметров» личности, в которые на равных правах входят циклотомия, богемность, практичность, конформность, эмоциональность, общительность, серьезность… и т.д. до 171 «описательной переменной» (Р. Кэттелл). Таким образом, человек превращается в изолированный «объект с различными свойствами». Если же учитывать учитывающие активность личности, деятельностную природу человека (А.Г. Шмелев), то человек предстает субъектом. Однако как для «объектной», так и для «субъектной» парадигм анализа индивидуальных различий общим знаменателем остается то, что в их рамках даже не ставится вопрос о том, чем вызвана к жизни удивительная вариативность личности, разнообразие ее черт.

Вопрос же об эволюционном смысле индивидуальных отличий людей друг от друга, о том, «для чего» (Н.А.Бернштейн) они возникают в эволюционирующей системе, лишь в самое последнее время начинает в тех или иных вариантах изучаться при анализе индивидных свойств человека (Б.Г. Ананьев, А.И. Белкин, Н.Н. Брагина, Т.А. Доброхотова, В.А. Геодакян, В.П. Казначеев, И.С. Кон, П.В. Симонов). В этих исследованиях выступает тенденция анализа индивидных свойств человека в перспективе историко-эволюционного процесса, а не их замыкание в границах тела. одного человека или превращение в автономные блоки в структуре личности.

Таким образом, в общем и целом, в центре внимания представителей биогенетической ориентации находятся проблемы развития человека как индивида, обладающего определенными антропогенетическими свойствами (задатки, темперамент, биологический возраст, пол, тип телосложения, нейродинамические свойства мезга, органические побуждения и др.), которые проходят различные стадии созревания по мере реализации филогенетической программы вида в онтогенезе. В основе созревания индивида лежат приспособительные процессы организма, которые изучаются психофизиологией индивидуалшых различий, психогенетической психосоматикой, нейропсихологией, геронтологией, психоэндокринологией и сексологией.

3.Социогенетическая историко-эволюционная ориентация в психологии личности: человек как личность

Представители разных течений социогенетической ориентации изучают процессы социализации человека, освоения им социальных норм и ролей, приобретения социальных установок и ценностных ориентации, формирование социального и национального характера человека как типичного члена той или иной общности. Проблемы социализации, или, в широком смысле, социальной адаптации человека, разрабатываются в социологии и социальной психологии, этнопсихологии, истории психологии.

Ключом к пониманию развития личности в социогенезе является категория «социально-исторический образ жизни». Категория «социально-исторический образ жизни», как и связанные, с этой категорией представления о «социальной ситуации развития», во-первых, дает возмож­ность снять оппозицию «личность — общество» и рассмотреть закономерности развития личности в социогенезе; во-вторых, провести анализ развития личности как бы на пересечении трех координат — координат исторического времени, социального пространства и индивидуального жизненного пути личности.

При характеристике социально-исторического образа жизни как типичного вида жизнедеятельности социальной группы и общества на определенном этапе их развития выделяются характерные черты категории «образ жизни», а также спектр проблем изучения личности в социогенезе.

Категория «социально-исторический образ жизни» выражает конкретно-исторический характер детерминации развития личности, неотъемлемость развития личности от эволюционирующей системы общества.

Социально-исторический образ жизни представляет собой пространство выбора, объективно заданное по явившемуся на свет в том или ином обществе индивиду. Именно в этом смысле уже при появлении индивида в мире человека он становится членом общества, членом конкретной социальной группы в данном обществе, в котором ему «заданы» и принадлежность к данной группе, и экономические условия. Все эти социально-предметные особенности образа жизни выступают как источник развития личности, потенциальные возможности развития личности по тому или иному жизненному пути, выбора ею различных видов деятельности.

Особенности социально-исторического образа жизни не автоматически сами по себе определяют развитие личности, а опосредствуются следующими моментами:

а) отношением к типам жизнедеятельности, социальным ценностям, нормам участников совместной деятельности;

б) оценкой, как участниками совместной деятельности, так и самой личностью ее индивидных свойств (задатков, темперамента и т.п.);

в) мотивами и целями, ради которых живет данный конкретный человек.

Введение категории «социально-исторический образ жизни» приводит к постановке ряда проблем, разработка которых позволяет объемно увидеть закономерности развития личности в социогенезе.

Первая из этих проблем касается изучения социогенетических предпосылок возникновения и развития личности в истории общества, на оси «исторического времени». Вторая проблема связана с изучением развития личности в разных культурах «социального пространства» данной эпохи, а также в разных больших и малых социальных группах данной культуры. Третья проблема связана с построением периодизации развития личности в социальных группах. В ходе этого направления исследований личности наибольшее внимание привлекают проблемы перехода от содействия в онтогенезе к самоконтролю поведения личности, о превращении «только знаемых» идеалов и ценностей образа жизни в смыслообразующие мотивы поведения личности. Эти вопросы удается решить на основе исследований механизмов социализации как интериоризации социальных норм в процессе совместной деятельности ребенка и со взрослыми, и со сверстниками.

4.Персонологическая историко-эволюционная ориентация в психологии личности: человек как индивидуальность

В центре внимания исследователей персонологической ориентации стоят проблемы активности, самосознания и творчества личности, формирования человеческого Я, борьбы мотивов, воспитания индивидуального характера и способностей, самореализации и личностного выбора, непрестанного поиска смысла жизни. Изучением всех этих проявлений занимается общая психология личности; разные аспекты этих проблем освещаются в психоанализе, индивидуальной психологии, аналитической и гуманистической психологии.

Жизненный путь личности — это путь становления ее индивидуальности (С.Л. Рубинштейн, Б.Г. Ананьев). Чтобы понять закономерности развития индивидуальности личности, полный противоречий процесс персоногенеза, необходимо проделать движение в направлении от личности к деятельности и увидеть личность еще в одной проекции — «личность как субъект выбора».

Говоря о превращении личности на определенном этапе ее развития из «элемента», усваивающего в ходе его первоначального формирования нормы и ценности социальной культуры, то есть функционально-ролевые системные качества той или иной общности, в субъект социальной группы и класса, А.Н. Леонтьев подчеркивает, что на этом рубеже коренным образом изменяется «механизм» формирования личности. Чем более зрелой становится личность, чем более разветвленной становится система ее связей, реализуемых потоком деятельности в обществе, чем чаще сталкивается она с проблемой выбора между различными и порой весьма противоречивыми мо­тивами, тем менее действенной становится привычная для психолога формула о личности как продукте прошлого опыта, тем утопичнее выглядят попытки вывести все поступки и действия человека, апеллируя исключительно к его биографии.

Дело заключается в том, что вследствие изменения механизма формирования личности прошлые события и собственные действия субъекта фактически перестают выступать для него как покоящиеся пласты его опыта. Они становятся предметом его отношений, его действий и потому меняют свой вклад в личность.

Изучая человека как субъект выбора, исследуют то, как личность преобразует, творит действительность, в том числе и самое себя, вступая в активное отношение к своему опыту, к своим потенциальным мотивам, к своему характеру, способностям и к продуктам своей деятельности. При анализе человека как индивидуальности исследователи сталкиваются с такими проблемами психологии, как проблемы воли, характера, способностей и одаренности.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Развитие личности следует понимать как процесс формирования личности как социального качества индивида в результате его социализации и воспитания. Обладая природными анатомо-физиологическими предпосылками к становлению личности, в процессе социализации ребенок вступает во взаимодействие с окружающим миром, овладевая достижениями человечества. Формирующиеся в ходе этого процесса способности и функции воспроизводят в личности, исторически сформировавшиеся человеческие качества. Овладение действительностью у ребенка осуществляется в его деятельности при посредстве взрослых, тем самым процесс воспитания является ведущим в развитии его личности. Опираясь на то, чему ребенок уже научен, взрослые организуют его деятельность по овладению новыми сторонами действительности, новыми формами и особенностями поведения. Развитие личности осуществляется в деятельности, управляемой системой мотивов, присущих данной личности. Деятельностно-опосредствованный тип взаимоотношений, который складывается у человека с наиболее референтной группой (или лицом), является определяющим (ведущим) фактором развития личности, по мнению А.В. Петровского. В качестве предпосылки и результата развития личности выступают потребности. Движущей силой развития личности служит внутреннее противоречие между растущими потребностями и реальными возможностями их удовлетворения. Система межличностных отношений в группах порождает противоречие между потребностью индивида в персонализации и объективной заинтересованностью референтной группы принимать лишь те проявления его индивидуальности, которые соответствуют ценностям, задачам и нормам функционирования и развития этой общности. Это противоречие снимается в совместной деятельности.

Развитие личности может быть представлено как процесс вхождения человека в новую социальную среду и интеграции в ней в результате этого процесса. В этом процессе индивид проходит три фазы: адаптацию, индивидуализацию (характеризуется нарастанием обострения противоречия между личностью и группой) и интеграцию. При нарушении этого процесса развитие личности искажается, возникают конфликты с общностями, уменьшается удовлетворенность личности взаимоотношениями и взаимодействием. При нормальном протекании этого процесса у личности формируются гуманистические качества, возникают и закрепляются различные психические и личностные новообразования, возникает устойчивая структура личности. Социальная ситуация развития, по Л.С. Выготскому), в которой происходит социальное развитие личности, динамична. Наряду с динамикой развития личности в пределах относительно стабильной возрастной стадии развертывается динамика последовательного включения личности в различающиеся по уровню развития общности, каждая из которых доминирует в определенные возрастные периоды. Тип развития личности определяется типом группы, в которую она интегрирована.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

А.Г. Асмолов. Психология личности – Режим доступа: www.myword.ru;

Горностай П., Титаренко Т. Психология личности: словарь-справочник. — К., 2001;

Талайко С.В. Психология личности. – Режим доступа: www.myword.ru.

Реферат: Аналіз нормативно–правової бази по податку на прибуток підприємства

РЕФЕРАТ

З КУРСУ: Податкова політика

НА ТЕМУ: „ Аналіз нормативно – правової бази по податку на прибуток підприємства”

Виконала:

Перевірив:

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Напрями покращення методики розрахунків з бюджетом по податку на прибуток підприємства

1.1 Рекомендації щодо вдосконалення нормативно – правової бази з податку на прибуток підприємства

1.2 Узагальнення результатів дослідження нормативно – правової бази з податку на прибуток підприємств

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Податок на прибуток підприємств, поряд з іншими податками, є елементом податкової системи України й інструментом перерозподілу національного доходу. Даний податок – є прямим, і тому його кінцева сума повністю залежить від кінцевого результату господарської діяльності підприємств і організацій.

В Україні система оподаткування прибутку підприємств характеризувалася частою зміною об`акта оподаткування на початку 90 – х років.

У структурі бюджету України податок на прибуток підприємств становить вагому частину за 2007 рік дохід від податку на прибуток підприємств становив 24811,0 млн.грн. при доходах Державного бюджету 140290 млн. грн..

Актуальність теми пояснюється змінами у перебігу процесів становлення і розвитку нової системи господарювання, що обумовлюють необхідність перегляду теоретичних підходів до оподаткування прибутку підприємств, пошуку шляхів активізації його впливу на результати фінансово – економічної діяльності підприємств. Податок на прибуток є джерелом формування бюджету, визначає можливості держави у вирішенні задач економічного зростання, розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту з метою досягнення адекватної структури суспільного виробництва. В цих умовах оподаткування прибутку підприємств стає підґрунтям для розв’язання складних питань узгодження інтересів держави і суб’єктів господарювання.

Серед найбільш суттєвих розробок теоретичної основи системи оподаткування прибутку підприємств українськими вченими слід назвати праці В.Л.Андрущенка, М.Я.Азарова, О.І.Барановського, Б.М.Бордюка, С.А.Буковинського, О.Д.Василика, В.І.Грушко, А.І.Даниленка, О.Д.Данілова, В.М.Литвина, П.В.Мельника, С.В.Онишко, В.М.Опаріна, О.М.Пилипченка, А.М.Поддєрьогіна, О.С.Редькіна, А.М.Соколовської, М.І.Сивульського, І.Г.Ткачука.

Метою роботи є дослідження теоретичних та методичних засад оподаткування прибутку підприємств, визначення впливу податку на прибуток на стан і розвиток підприємств України, обґрунтування пропозицій щодо удосконалення нормативно – правової бази, механізму функціонування податку на прибуток, підвищення його регулюючої і стимулюючої ролі.

Досягнення поставленої мети передбачає послідовне вирішення таких завдань:

провести аналіз теоретичних основ оподаткування прибутку, принципів функціонування податку на прибуток на основі аналізу діючої нормативно – правової бази ;

надати пропозиції, щодо вдосконалення оподаткування прибутку суб’єктів;

Об’єктом дослідження виступає система оподаткування прибутку підприємств, в тому числі діюча нормативно – правова база з прибуткового оподаткування підприємств.

Предметом дослідження є фінансові відносини, які виникають у процесі справляння податку на прибуток підприємств в умовах ринкової трансформації за діючого законодавства.

Методологічною основою є системний підхід до аналізу фінансових явищ і процесів. Для вирішення поставлених завдань у роботі використовувались загальнонаукові та спеціальні методи пізнання. При дослідженні теоретичних основ функціонування податку на прибуток у системі оподаткування використано метод наукової абстракції; методи спостереження, групування, узагальнення в процесі визначення впливу податку на прибуток на фінансові показники підприємства, економічного аналізу, синтезу, порівняння. Тендорний аналіз надає змого порівняти основні економічні показники на макро та мікрорівнях. Дозволяє простежити залежність обсягів цих показників один від одного.

Інформаційною основою роботи стали наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених – економістів, закони України, нормативно – правові акти державних органів України, статистичні матеріали Державного комітету статистики.

Практичне значення одержаних результатів полягає в науковому обґрунтуванні теоретико – методологічних підходів щодо оподаткування прибутку підприємств, виявленні взаємозалежності між порядком справляння податку на прибуток та фінансово – економічними результатами діяльності підприємств, дослідженні проблем податкового законодавства, Практичне значення дослідження полягає в розробці рекомендацій щодо податку на прибуток в умовах наближення до прийняття Податкового кодексу.

Розділ 1. Напрями покращення методики розрахунків з бюджетом по податку на прибуток підприємства

1.1 Рекомендації щодо вдосконалення нормативно – правової бази з податку на прибуток підприємства

Слід відзначити, що податок на прибуток в структурі бюджету – є бюджетоформуючим, його частка в структурі бюджету є значна. Якщо звернутися знову до тендорного аналізу ВВП і податку на прибуток у дохідній частині бюджету можна побачити прямо пропорційну залежність криві змінюються паралельно, чим краще працюють підприємства тим більший буде обсяг надходжень від податку на прибуток додаток В Трендовий аналіз ВВП та податку на прибуток підприємств. Саме тому, що даний податок є таким важливим для наповнення бюджету потрібно більше приділяти уваги його адмініструванню, а саме контролю за ним. даний податок повинен виконувати не тільки фіскальну, але і регулюючу та стимулюючу функції. А це можливо досягти лише за допомогою законодавства, яке нажаль не визначає багатьох важливих нюансів.

Так, наприклад, ні в одному законодавчому акті і навіть у майбутньому Податковому кодексі не зазначається ні однієї умови за якої суб’єкта, який користується пільгою можна було б позбавити права користування нею за нецільове і неефективне її використання. Але дуже важливо адже більшість підприємств, які добилися права на використання пільги використовують її не за призначенням і більшість з яких навіть не потребують її реально. Поряд з цим сумлінні платники податку, як наприклад базове підприємство, яким дійсно потрібні такі пільги для розширення виробництва, закріплення на ринку, розширення номенклатури, залучення інвестиційно – інноваційних ресурсів, не можуть її отримати і змушені гнутися під значним податковим тиском.

Податкове законодавство виступає однією з найдинамічніших галузей законодавства України. Його зміни виокремлюються по декількох напрямках. Перш за все, це деталізація та розвиток існуючих податкових механізмів, введення нових інструментів до чинних податкових конструкцій. На відміну від країн ЄС податкова система України не стала інструментом підвищення конкурентоспроможності держави, не сприяла зростанню економічної активності суб’єктів господарювання. Необхідно доповнити: Податкова система України сприяла суттєвому зростанню тіньових оборотів і масштабному поширенню корупції, подальшому розшаруванню суспільства не бідних і багатих. Незважаючи на численні зміни, що перманентно вносяться до податкового законодавства і спрямовані на вдосконалення податкової системи України, вона не позбавлена серйозних недоліків. Значна частина змін, що вносилися до податкового законодавства, була спрямована на лобіювання інтересів тих чи інших структур, галузей, і навіть, окремих субєктів господарювання. Податкова система України є дорогою в адмініструванні. Витрати на адміністрування окремих податків є значними порівняно із доходами бюджету, що забезпечуються за рахунок їх справляння. Податкова система України є надскладною, що породжує і підтримує високий рівень корупції, створює штучну зайнятість бухгалтерів і податківців, знижує загальні показники ефективності праці, нерівномірний розподіл податкового навантаження, в результаті чого найбільше податкове навантаження несуть законослухняні платники, позбавлені податкових пільг. Завдяки цьому та враховуючи високий рівень податкових ставок, чесний бізнес програє в конкуренції, бо має менше обігових коштів, менше ресурсів для інвестицій, втрачає висококваліфікованих працівників. Це призводить до зменшення частки чесного бізнесу на ринку, і відповідно, до зменшення платежів до бюджету. В цілому оцінка недоліків податкової системи досить виважена і відповідає дійсності. Метою реформування податкової системи є приведення її у відповідність з пріоритетами державної політики соціально-економічного розвитку, сприяння сталому економічному зростанню на основі виваженої інвестиційно – інноваційної політики, забезпечення достатності сукупних податкових надходжень до бюджетів усіх рівнів та державних цільових фондів, виходячи з проведення збалансованої бюджетної політики на середньострокову перспективу. Стратегічними цілями податкової реформи є: забезпечення умов для добровільного виконання вимог податкового законодавства платниками податків; впровадження інформаційно – аналітичної системи державної податкової служби в національному масштабі; автоматизація процесів оподаткування із застосуванням сучасних технологій; реформування державної податкової служби. Стратегічними цілями податкової реформи є: забезпечення умов для добровільного виконання вимог податкового законодавства платниками податків, при цьому трудовитрати платників повинні бути мінімальними; забезпечення можливості для суб’єктів господарювання і фізичних осіб працювати чесно, сплачуючи всі податки, і отримувати при цьому адекватний умовам України прибуток; забезпечення умов за яких окремі особи і суб’єкти господарювання не зможуть отримувати надприбутки, майнові права, не сплачуючи при цьому відповідних податків і інших платежів до бюджету, не зможуть розкрадати бюджетні кошти[16].

Основними завданнями податкової реформи в Україні є: удосконалення інституційного середовища оподаткування, сприятливого для реалізації принципу рівності всіх платників перед законом, відповідального ставлення платників до виконання своїх податкових зобов’язань. Встановлення чітких правил регулювання взаємних зобов’язань держави і платників податків, дієвого контролю за їх дотриманням. Забезпечення проведення легалізації доходів та майна, отриманих з порушенням податкового законодавства (з яких не були сплачені податки). Суттєве спрощення принципів і процедури нарахування і сплати податків, суттєве скорочення різноманітної звітності за для скорочення трудовитрат. Забезпечення рівномірного розподілу податкового навантаження на суб’єктів господарювання, за вийнятком лише окремих видів діяльності на кшталт грального бізнесу [28].

Реформування оподаткування податком на прибуток підприємств повинно відбуватися шляхом:

усунення економічно необґрунтованих розбіжностей між нормами Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» і положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку щодо визнання і оцінки доходів та витрат з метою створення умов для складення декларації про прибуток за даними бухгалтерського обліку [1; 2];

реформування системи оподаткування прибутку підприємств фінансового сектору економіки;

поширення дії загальної системи оподаткування прибутку на всіх суб’єктів господарювання (починаючи з 2011 року);

звільнення емісійного доходу від оподаткування при здійсненні емітентом первинного розміщення цінних паперів;

поетапного зниження ставки податку до 20 відсотків [5];

забезпечення стимулюючої ролі податкової амортизації в оновленні основних фондів шляхом застосування принципу «прискорена амортизація» до пріоритетних інноваційних технологій;

стимулювання інвестиційної діяльності шляхом запровадження інвестиційно – інноваційного податкового кредиту з податку на прибуток підприємств для всіх суб’єктів господарювання, що здійснюють кваліфіковане інвестування інноваційного спрямування (зменшення податкових зобов’язань з податку на прибуток в обсязі, еквівалентному частці витрат поточного податкового періоду, що були спрямовані на фінансування інноваційних та інвестиційних проектів, з 2014 року).

Визнання доходів та витрат з метою визначення об’єкту оподаткування податком на прибуток здійснювати за методом «нарахувань» та співставлень, передбаченим відповідними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку [5].

Так, доходи та витрати враховуються при обчисленні об’єкта оподаткування в момент їх виникнення незалежно від дати надходження або сплати грошових коштів.

Таким чином, на відміну від діючого податкового законодавства, попередня (авансова) оплата товарів (послуг) не буде визнаватися витратами (доходами) і не впливатиме на податкові зобов’язання платника.

Отже, зазначена норма сприятиме перекриттю схем мінімізації податкових зобов’язань та зловживанням при визначенні податкових зобов’язань з податку на прибуток суб’єктами господарювання.

З метою достовірного визначення розміру витрат та дати їх виникнення платники податку визначатимуть собівартість товарів (послуг) та вестимуть облік балансової вартості запасів.

Доходи, що враховуються при визначенні об’єкту оподаткування, класифікуються за такими групами:

дохід від реалізації товарів (послуг);

позареалізаційні доходи.

Дохід від реалізації товарів визнається в разі наявності всіх наведених нижче умов:

покупцеві перейшло право власності на товар;

підприємство не здійснює надалі управління та контроль за реалізованими товарами.

Витрати, що враховуються при визначенні об’єкта оподаткування, класифікуються за такими групами:

собівартість реалізованих товарів (наданих послуг);

інші витрати.

Витрати, що формують собівартість реалізованих товарів (наданих послуг) визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів (послуг).

Інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені.

Перехід на метод «нарахувань» та співставлень при визнанні доходів та витрат у податковому обліку дозволить значно скоротити тимчасові різниці між податковим та бухгалтерським обліком.

Разом з цим, слід переглянути цілий ряд постійних різниць, що існують в даний час між податковим та бухгалтерським обліком.

Так, наприклад, пропонується скасувати обмеження по врахуванню витрат на придбання пально-мастильних матеріалів для легкових автомобілів та оперативну оренду легкових автомобілів при визначенні об’єкту оподаткування, а також витрат на гарантійний ремонт та заміну бракованого товару, умови якого оприлюднені продавцем товару.

Також без обмежень включати витрати на навчання та підвищення професійної кваліфікації працівників робітничих професій .

Витрати із страхування (крім витрат по медичному, пенсійному страхуванню та за обов’язковими видами страхування) враховувати при визначенні об’єкту оподаткування у збільшеному розмірі (з п’яти до шести відсотків від суми загальних витрат за звітний податковий період).

Наблизити правила визначення амортизаційних відрахувань у податковому обліку до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку яке полягає у наступному.

Нарахування амортизаційних відрахувань пропонується здійснювати за будь – яким з діючих методів, що базуються на застосуванні строків корисного використання та з використанням основних правил, прийнятих у бухгалтерському обліку для нарахування амортизації, як складової витрат відповідного виду. При цьому для амортизації об’єктів основних засобів, що не є активним капіталом, обов’язковим для застосування є прямолінійний метод, це стосуватиметься капітальних витрат на поліпшення земель, не пов’язаних з будівництвом, будинків, споруд, передавальних пристроїв, багаторічних насаджень, тимчасових (нетитульних) споруд.

Для інших груп основних засобів, що формують активну частину капіталу, може застосовуватися прискорена амортизація за іншими методами, які самостійно можуть обиратися підприємством.

Також запровадити прискорений метод амортизації для виробників високотехнологічної продукції та інноваційних підприємств.

Платникам податку, які реалізують інвестиційні та інноваційні проекти (програми) у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку може бути надано інвестиційно – інноваційний податковий кредит.

Сутність такого кредиту полягатиме у відстроченні на визначений термін але не більше ніж на три роки сплати податкових зобов’язань з податку на прибуток, який отримано таким платником від реалізації інвестиційного (інноваційного) проекту.

Сума інвестиційно – інноваціного податкового кредиту не може перевищувати суму інвестицій, фактично внесених платником — суб’єктом господарювання згідно з інвестиційним (інноваційним) проектом, зареєстрованим у встановленому законодавством порядку.

При цьому, за користування інвестиційним податковим кредитом нараховуватимуться проценти на непогашену суму податкового зобов’язання з податку на прибуток, у розмірі 50 відсотків облікової ставки НБУ, розрахованої за кожний день користування таким кредитом. Ці проценти сплачуватимутьсяся щомісячно [5].

Також передбачено встановлення напрямків цільового використання інвестиційно – інноваціного податкового кредиту та відповідальність платника за нецільове використання.

Витрати, здійснені платником податку відповідно до інвестиційних проектів, схвалених Комісією з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів при Кабінеті Міністрів України, на будівництво (створення) або поліпшення капітальних активів, які після закінчення будівництва передані у державну власність чи власність територіальних громад (без подальшої приватизації), враховуються у зменшення податкових зобов’язань з податку на прибуток такого платника податку у сумі, що дорівнює сумі таких витрат та не перевищує 80 відсотків від суми податкового зобов’язання, нарахованого за результатами звітних (податкових) періодів, наступних за періодом, в якому здійснена така передача.

Підтвердження факту передачі закінчених будівництвом об’єктів у державну власність чи власність територіальних громад (без подальшої приватизації) платниками, які реалізують зазначені інвестиційні проекти, за поданням обласних державних адміністрацій чи Ради Міністрів Автономної Республіки Крим надає Комісія з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів при Кабінеті Міністрів України.

Зазначена норма направлена в першу чергу на стимулювання інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання щодо будівництва інфраструктури державної власності чи власності територіальних громад.

Стосовно базового податкового періоду для обчислення та сплати податку, слід зазначити, що таким періодом залишається календарний квартал. При цьому, ведення податкового обліку здійснюється наростаючим підсумком з початку року.

Також слід внести зміни до правил регулювання у податковому обліку сумнівної заборгованості, які направлені на зниження бюджетних ризиків та збереження основних прав платників на коригування податкових зобов’язань у зв’язку із несвоєчасними розрахунками покупців.

Зважаючи на викладене та враховуючи, що у бухгалтерському обліку фінансовий результат по операціях з цінними паперами визначається по кожній операції окремо, треба аналогічним чином визначати фінансовий результат по операціях з цінними паперами і у податковому обліку.

Слід запровадити принципово нові підходи, передбачені зазначеною Концепцією реформування податкової системи, стосовно порядку нарахування податку у разі наявності у платника філій з метою забезпечення впливу місцевих рад на формування своїх бюджетів в частині надійного забезпечення надходжень податку на прибуток від філій, які є центрами отримання прибутку. Для цілей визначення загальної суми податку збиток, як результат розрахунку об’єкта оподаткування відокремленого підрозділу не враховувати і переносити на майбутні звітні періоди.

Витратами у податковому обліку не повинні визнаватися суми фактичних втрат товарів (комерційних втрат, браку), що перевищують норми природного убутку чи технічних (виробничих) втрат, визначені Кабінетом Міністрів України, або уповноваженим ним центральним органом державної влади, або іншим органом, визначеним законодавством України.

Крім цього, не включати до складу витрат витрати на оплату винагород або інших видів заохочень пов’язаним з таким платником податку фізичним чи юридичним особам у разі, якщо немає документальних доказів, що таку оплату було проведено як компенсацію за фактично надану послугу (відпрацьований час). За наявності зазначених документальних доказів віднесенню до складу витрат підлягають фактична сума оплати, але не більша ніж сума, розрахована за звичайними цінами.

Витрати, понесені у зв’язку з продажем (обміном) товарів (результатів робіт, послуг) пов’язаним з таким платником податку особам або за операціями з давальницькою сировиною, визнавати у розмірі, що не перевищує доходи, отримані від такого продажу (обміну).

Зазначені норми дозволять перекрити схеми мінімізації податкових зобов’язань при здійсненні операцій з пов’язаними особами та з давальницькою сировиною.

Суми, відображені у складі витрат платника податку, у тому числі в частині амортизації необоротних активів, не повинні підлягати повторному включенню до складу його витрат.

Крім цього, резиденти, які здійснюють виплати нерезидентам доходів у вигляді компенсації вартості нематеріальних активів, оподатковують їх за ставкою 15 відсотків у джерела виплати таких доходів за рахунок цих доходів.

З метою перекриття схем мінімізації податкових зобов’язань платників податку, у складі яких є іноземна філія, збиток, отриманий іноземною філією не враховувати при визначенні об’єкта оподаткування платника податку, а як результат розрахунку об’єкта оподаткування переноситься на зменшення результатів господарської діяльності такої іноземної філії майбутніх звітних періодів.

Запропонована схема передбачена проектом Податкового кодексу України [5].

1.2 Узагальнення результатів дослідження нормативно правової бази з податку на прибуток підприємств

Нажаль перед українським суспільством стоїть складне завдання розробки та прийнаття Податкового кодексу. Україна єдина держава серед європейських країн, пострадянського простору, яка не має власного Податкового кодексу. Дана проблема знаходиться в стані пасивного вирішення, тобто актуальність даної проблеми усвідомлюється всіма, але до вирішення проблеми ніхто не підходить серйозно. Якщо дана проблема не вирішиться, то про закладення фундаментальних якісних підвалин тривалого соціально – економічного розвитку можна забути. В економічному плані затягування податкової реформи означає брак інвестицій у реальний сектор економіки, нагромадження бюджетних проблем, відкладення структурних реформ та врешті – решт віддалення від оптимальної траекторії розвитку.

Не можна наскільки легковажно підходити до розробки такого важливого документа, як Податковий кодекс. Адже, це економічна конституція будь – якої країни, яка закладає фундамент для розвитку економіки.

Тому вкрай важливим є дослідження всіх податкових негараздів прорахунків законодавства в даній сфері і обов’язково врахувати при прийнятті Податкового кодексу, щоб уникнути їх в майбутньому.

Прийняття Податкового кодексу дозволить:

Створити єдину з бухгалтерським обліком інформаційну базу для складання декларації з податку на прибуток з мінімальними затратами праці облікового персоналу платників податку, оскільки кількість податкових різниць, як тимчасових, так і постійних, при цьому не буде перевищувати десяти;

Зробити прозорими та ефективними процедури податкового аудиту, зменшити витрати на перевірки достовірності складання податкової декларації. Звичайно, деякого часу вимагатиме перепідготовка податкових ревізорів, від яких протягом десяти років не вимагалося грунтовне знання бухгалтерського обліку;

Покращити інвестиційний імідж України для іноземних інвесторів;

Розширити базу оподаткування без особливого тиску.

У сфері оподаткування діє близько 2000 нормативно-правових актів, часто норми різних актів законодавства суперечать одна одній[11].

Працювати безконфліктно і комфортно платникам податків у заплутаному правовому середовищі дуже непросто.

Нестабільна податкова система підриває основу бюджетної системи країни, провокує політичну нестабільність та соціальну напругу.

Прийняттям Податкового кодексу можна досягти:

стабільності та досконалості податкового законодавства;

реального зниження податкового навантаження;

збалансування податкового тиску на різні категорії платників податків;

реального забезпечення прав платників податків;

стимулювання інвестиційних та інноваційних процесів і підтримки технологічного оновлення суспільства;

усунення неузгодженості податкового законодавства з нормами законодавства інших галузей права, їх гармонізація та взаємодія;

прозорості та зрозумілості причинно-наслідкових механізмів оподаткування;

прозорості процедур адміністрування податків;

уніфікації бухгалтерського та податкового обліку;

підвищення добровільності сплати податків;

зменшення кількості непродуктивних податків, витрати на адміністрування яких перевищують їх надходження;

уникнення безсистемного та невиправданого надання податкових пільг та привілеїв [41].

Позитивні зміни для підприємств є очевидними

Зниження ставки з 25 до 20 відсотків – за умови реінвестування прибутку.

Прискорена амортизація у разі залучення інноваційних проектів.

Пільги для здійснення діяльності з енергозбереження.

Нові методологічні засади визначення об’єкта оподаткування, що максимально наближені до бухгалтерського обліку [5;41].

Інвестиційно – інноваційні податкові кредити для того щоб здійснюють кваліфіковане інвестування інноваційного спрямування.

Аналіз діючої нормативно – правової бази України, а також економічної ситуації України дозволяє зробить висновок про необхідність здійснення реформи в сфері оподаткування.

Діюча система оподааткування прибутку підприємств потребує кардинальної реформації.

Така реформація повинна здійснюватися ціленаправленою, системною, відкрито, врівноважено, системно, та базуючись на наступні принципи:

Досягнення стабільності норм, ставки та об’єкта оподаткування ( які повинні залишатися незмінними,як мінімум на протязі 3 – х років).

Поступове зниження податкового тиску;

Встановлення рівноправних відносин між податковими органами і платниками податку;

За часів незалежності оподаткування прибутку підприємств змінилося, але всеж таки воно носить фіскальний характер.

Недосконалість нормативно – правової бази проявляється в неоднозначному трактуванні норм. Це призводить до постійних змін, в результаті чого страждає підприємство. Норми та ставки, являються несистемними, неоднозначними, суперечлтвими і підлягають не обгрунтованим змінам.

Така недосконалість діючого оподаткування прибутку підприємства, характеризується надмірним навантаженням на підприємство, і як наслідок низьким рівнем сплати податків порівняно з вимогами законодавства, в цьому можна переконатися на прикладі базового підприємства. Підприємства, які сплачують сумлінно податки згодом не витримують надмірного податкового тиску і поповнюють сектор «тіньової економіки». Характерними також є непрозорість, незрозумілість, розбіжність норм законодавства. В Україні низький рівень ефективності регулюючої функції і майже повна відсутність стимулюючої обумовили проблемний характер відносин між податковими органами та платниками.

Слід ще раз переглянути процес надання пільг підприємствам. Мова не йде про повне скасування пільг для деяких підприємств, говориться про те, що більшість підприємств України необгрунтовано використовують пільги або взагалі звільнені від сплати податку на прибуток. А плани по доходах державного бюджету є завищиними і податковий тягар по виконанню плану по доходах державного бюджету лягає на сумлінних платників податків. Ось чому необхідно покращіти контроль за наданними пільгами, а також надавати їх на вихначені строки, а не безстроково. Або можливо взагалі скасувати пільги, і ввести понижені ставки податку на прибуток підприємства, щоб розподілити податкове навантаження рівномірно на всі підприємства. Слід якомога швидше вирішити дану проблему адже пільга по своїй суті це скрите субсидування держави, замість доходів держава несе збитки покриваючи збиткову діяльність підприємств, інколи навіть тих які цього не потребують і на справді є далеко не збитковими.

Нестабільність системи оподаткування відлякує іноземних інвесторів, які не хочуть ризикувати своїми коштами в Українських умовах оподаткування, адже вони звикли працювати в умовах стабільного законодавства. Часта зміна законодавства ускладнює, а подекуди унеможливлює процес прогнозування та планування фінансових результатів без чого не звикли працювати закордоном.

Більшість розвинутих країн використовують свою податкову систему, для досягнення конкурентоспроможності національних корпорацій на світовому ринкі.

Наприклад у Франції арсенал податкових інструменів для стимулювання розвитку підприємств досить різноманітний. Багаточисленні податкові скидки та пільги, які забезпечують умови діяльності бізнесу на важливих етапах розвику. Серед методів податкового характеру використовують повне звільнення малого і середнього бізнусу від сплати податку на прибуток на протязі перших двух років існування, на 75% — на протязі третього року , на 50% — на четвертому, і на 25% — на п’ятому. Звільнення від оподаткування на перші два роки від сплати податку на забудовану територію, професіонального податку. Також скидки передбачаються для підприємств, які мають намір вийти на світовий ринок, скидка на науково дослідні витрати, режим прискореної амортизації для обладнання, скидка на витрати, пов’язані з професійною підготовкою кадрів та інші [9;33].

Слід якомога швидше вирішити важливі питання оподаткування систематизувати їх порівняти з проектом Податкового кодексу і прискорити його прийняття, адже, від цього залежить економічний добробут України, яка все ж таки є економічно привабливою для іноземних інвесторів.

Пряму залежність розміру податків від розміру отриманого прибутку, необхідно мати на увазі при визначенні ставок прибуткових податків. Так, розмір ставки податку на прибуток необхідно встановлювати на такому рівні, при якому оподатковування не гальмувало б розвиток виробництва. У противному випадку податок на прибуток буде втрачати роль регулюючого інструмента.

Очевидно, що податку на прибуток повинен виконувати не тільки фіскальну функцію, але і регулюючу та стимулюючу.

В Україні на початку 90 – х років надавалася пільга на 2 – роки малим підприємствам, для їх закріплення на ринку, та розширення виробництва. Це було певного роду регіональне стимулювання. При роздержавлені підприємств прибуток отриманий на іноземному інвестиційному капіталі обкладався ставкою від 5 до 15%.

Досліджуючи дане питання. Ми хочемо зазначити, що очікуваного результату не отримали .Причиною було недостатньо ефективне адміністрування, тобто неналежно вівся контроль і не було передбачено ніякої міри покарання, за неефективне використання тієї частини прибутку, яка залишилася у суб’єкта господарювання додатково за за рахунок наданої пільги. Так, за кілька днів до 2 – х річного пільгового терміну фірма само ліквідовувалася і через три дні, на тих же самих площинах з тією ж номенклатурою продукції, тим самим керівником інша фірма, але під новою назвою знову попадала під пільгу.(З виступу М.Я Азарова)

На той момент держава втратила певну суму надходжень до Бюджету і не отримала новоствореного середнього бізнесу і навіть скоротилася кількість робочих місць і з’явились невиплати заробітної плати.

Факторами, що впливають на розміри податку на прибуток є пільги.

Одними з найважливіших інструментів податкового реформування вважаються ставки та пільги. Поєднання цих двох інструментів має велике значення для економічного розвитку, в першу чергу, через вплив на інвестиційний процес.

Обтяжливість податкової системи України визначається не величиною податкових ставок, а насамперед нерівномірністю податкового навантаження.

Для ефективного адміністрування та прийняття правильних рішень потрібно провести аналіз пільг. Вході дослідження, для прикладу нами були взяті дані по ДПІ в м. Полтаві.

ДПІ у м. Полтаві було проаналізовано податкові пільги, задекларовані платниками ДПІ міста за 2006 рік. Станом на 01.01.2007 року в ДПІ у м. Полтаві на обліку значаться 3229 платників податку на прибуток. В «Звіті про суми пільг в оподаткуванні юридичних осіб та фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності» за 2006 рік задекларували пільги 735 платників, що становить 22,8% від загальної кількості платників податку на прибуток., які використали 868 пільг на суму 59282,9 тис. грн., в тому числі з державного бюджету — 55590,153 тис. грн., або 93,8%.

По суті пільга щодо сплати податків є скритою субсидією держави населенню, підприємству, галузі народного господарства України, коли розумно і зважено надавати пільги то це підтримує і виробника і громадян.

На основі всього вище зазначеного можна зробити висновок, що в Україні ситуація з наданими пільгами потребує доопрацювання. Так в Законі не визначені умови за яких суб’єктів господарювання можна позбавити прав на використання пільги, а ці аспекти мають бути обов’язково зазначені. Крім цього, кожна пільга (звільнення) щодо сплати податку на прибуток повинна мати певний термін дії ( один рік, три роки чи інший). На який вона впроваджується . По – друге, кожна пільга по податку на прибуток підприємств повинна мати цільове призначення щодо використання коштів (наприклад, на створення, розширення матеріальної бази, на здешевлення продукції, на тимчасове поповнення власних оборотних коштів); Третє, кожен платник, який користується пільгами, повинен надавати звітність про реальні втрати від їх застосування та засвідчувати використання пільг, кожна пільга має сприяти залученню інвестицій та інновацій в економіку України. Таким чином ми вважаємо, що даний досвід є достойним, для залучення інвестицій і інновацій в країну. Доцільно було б також залучити передовий досвід, особливо країн пострадянського табору, Наприклад, підприємства Венгрії в тому числі іноземні інвестори, можуть розраховувати на значні податкові пільги. Діюче в країні законодавство виділяє 4 групи податкових пільг. Податок на прибуток на загальних підставах сплачується в Венгрії по ставкі 18%, за ставкою 20% сплачується податок з прибутку, що вивозиться з країни.

Перша група податкових пільг передбачає знижки від 50 до 100% відповідних забезпечень строком на 10 років в залежності від об’єма інвестицій. Найбільші пільги надаються за інвестиції в економічно відсталі території країни, в зони промислового розвитку туризму. Друга група пільг, від бази оподаткування віднімається 100% прямих витрат на дослідження , розробки та інновації. Третя група, податкових пільг спеціально орієнтована на представників середнього та малого бізнесу і дає можливість знижувати податок на 40% витрат на за сплату поцентів по кредитам, отриманим в фінансових інститутах для придбання капітального обладнання. Пільга підлягає сплаті разом зі штрафом, якщо придбані активи не введені в експлуатацію на протязі 4 років після року в якому був підписаний кредитний договір. І остання група пільг збільшує переваги тих підприємств штаб – квартири яких знаходяться в передбачених урядом країни районах регіонального і промислового розвитку. Таким чином, малі підприємства в Венгрії можуть скористатися, як спеціальними, так і загальними податковими пільгами в сфері інвестицій і інновацій.

ВИСНОВКИ

Податок на прибуток підприємств, поряд з іншими податками, є елементом податкової системи України й інструментом перерозподілу національного доходу. Даний податок – є прямим, і тому його кінцева сума повністю залежить від кінцевого результату господарської діяльності підприємств і організацій.

В Україні система оподаткування прибутку підприємств на початку 90 – х характеризувалася частою зміною об’єкта оподаткування [27].

У структурі бюджету України податок на прибуток підприємств становить вагому частину за 2007 рік дохідна частина бюджету за рахунок даного податку отримала 24811 млн. грн..

Основні моменти прибуткового оподаткування підприємств містяться в Законі України від 22 травня 1997 року №283/97 – ВР „Про оподаткування прибутку підприємств” ( зі змінами та доповненнями ) [2].

Податок на прибуток – це регулюючий інструмент економічного розвитку держави. Тільки за допомогою цього податку можна регулювати інвестиційний та інноваційний процеси, пожвавлення яких є вкрай необхідними для економічного розвитку нашої держави. Саме тому реформування законодавства на, якісному рівні є важливим не тільки для підприємств, галузей народного господарства, але і для всієї країни вцілому. Україні потрібно таке законодавство, щодо оподаткування прибутку підприємств, яке б не гальмувало б розвитку виробництва.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність: Закон України № 996-XIV від 16.07.99 (із змінами і доповненнями) // Комп’ютерна правова система «Ліга-закон».

  2. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України №334/94-ВР. від 28.12.94. (із змінами і доповненнями) // Комп’ютерна правова система «Ліга-закон».

  3. Господарський кодекс України. – К.: Велес, 2003. – 166с.

  4. Про систему оподаткування: Закон України від 25 червня 1991 р. № 1251 ХІІ, ст. 2 // Голос України. — 1997.- 11 травня. — с. 2.

  5. Проект Податкового кодексу України // http//www. nalog. od. ua/.

  6. Азаров М.Я., В. Д.Кольга, В. А. Онищенко. – К. Експерт — Про, 2000 Все про податки: Довідник

  7. Антипов В.І. Тіньова економіка та економічна злочинність: світові тенденції, українські реалії та правові засоби контролю ( теоретико – методологічне узагальнення та правові засоби контролю ( теоретико – методологічне узагальнення) – Вінниця: ДП МКФ, 2006. – 1040 с.

  8. Базилевич В., Мазур І. Методичні аспекти оцінки масштабів тіньової економіки // Економіка України. – 2004. – №8. – С. 36–44.

  9. Ващенко Р. Налоги в механизме государственного регулирование предпренимательства. Фінансове право № 12 грудень 2006. С. 39- 42.

  10. Воронкова О.М. Процес справляння податкових платежів в Україні та його забезпечення. Науковий вісник Національної академії ДПС України, 3(34) – 2006. С. 68 – 73.

  11. Веретко В. „Втілення мрій: податківці ініціюють чергову податкову реформу” // Галицькі контракти. – 2005, №7

  12. Гальчинський А.С.. Геєць В.М. та ін. „Стратегія економічного і соціального розпитку України (2004 — 2015 роки) «Шляхом європейської інтеграції» // Ант. кол.: Най. ін-т стратег. досліджень, економ., прогнозування НАН України, Міністерство економіки та з питань європ. інтегр. України. — К.: IBU Дсржкомстату України. — 2004

  13. Данілов О.Д., Жереб них А.М. Оподаткування прибутку та відрахування до цільових фондів: Навальний посібник. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. – 459 с.

  14. Каленський М.М. Доходи Державного бюджету як дзеркало економіки держави. Фінанси України №9 – 2006. С. 10 – 17.

  15. Захарін А. В. „Удосконалення механізму податкового регулювання сталого економічного розвитку” // Фінанси України. – 2005, №2

  16. Іголкін І. В. „Податкова реформа як – зміцнення бюджету” // Фінанси України. – 2005, №3

  17. Крисоватий А.І., Десятник О. М. Податкова система: Навч. посіб. – Тернопіль: Карт – бланк, 2004. – 331 с.

  18. Квасниця О. В. Податкове стимулювання розвитку малого бізнесу // Фінанси України, — 2003 — №2

  19. Кірєєв С. Глобальні загрози національним інтересам України // Вісник Київського національного торговельно–економічного університету. – 2004. – №1. – С. 55–64.

  20. Кулініч О.М. Сутність механізмів економічного правопорядку відкритого суспільства: рівні та напрями формування // Актуальні проблеми економіки: теорія і практика. Вип. 1. – Київ: Європ. ун-т, 2005. – С. 40–51.

  21. Кулініч О.М. Сутність механізмів економічного правопорядку // Україна в системі міжнародних відносин в умовах глобалізації / Матеріали наук. конф., Київ, 9 лютого 2005 р. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2005. – С. 186–189.

  22. Кулініч О. Протидія незаконним операціям з грошовими потоками з урахуванням досвіду деяких країн АТР // Міжнародна наукова конференція «Україна–В’єтнам: проблеми і перспективи співробітництва», Київ, 8 листопада 2005 року. – Ч.2. – К.: НАУ, 2006. – С. 18–21.

  23. Ларін М. „Реформування податкової системи” // Юридичний Вісник України, 2005. — №41

  24. Лисенков Ю.М., Синянський С.О. Оцінка рівня національної системи протидії відмиванню грошей в Україні вимогам міжнародних організацій // Зовнішня торгівля: право та економіка. – 2005. – №1. – К.: УАЗТ. – С. 73–77.

  25. Левченко О.М. Економіка знань: управління розвитком людських ресурсів Великобританії. – К.: Видавничий дім „Корпорація”, 2005. – 292 с.

  26. Мельник П.В. Розвиток податкової системи в перехідний похідній економіці. – Ірпінь, Академія державної податкової служби України, 2001. – 362 с.

  27. В.А. Онищенко, А.О. Чугаєв. Податковий аудит: навчальний посібник – Ірпінь: Академія ДПС України, 2003. – 2003. – 398с.

  28. Оторошко О. В. „Фіскальна політика як засіб стабілізації економіки” // Фінанси України. – 2005, №6

  29. Осауленка. О. / Статистичний щорічник України за 2003 рік – К.: Техніка. – 2004 р.

  30. Панченко В.І. Податкова політика як засіб впливу на фінансово економічні процеси в Україні. Актуальні проблеми економіки № 9(63), 2006. С. 94 – 99 .

  31. Паєнтко Т.В. підвищення ефективності адміністрування податку на прибуток. Науковий вісник Національної академії ДПС України, 4(31) – 2005. С 80 – 89.

  32. Поживанов М. Перегляд результатів приватизації буде / Виступи учасників фахової дискусії проблеми перерозподілу власності та легалізації тіньових капіталів в Україні // Дзеркало тижня. – №18 (493). – Субота, 15–21 травня 2004 р. – http://www.zn.kiev.ua/ie/archiv/493/.

  33. Перехрест Л. Податок на прибуток підприємств та методи його мінімізації в зарубіжних країнах // Вісник Податкової служби України – 2000. – №44

  34. Ревун В. „Чорні дири” українського оподаткування” // Азбука тижня. – 2005, №31

  35. Синянський С. Оцінка національної системи протидії відмиванню грошей в Україні відповідно до вимог міжнародних організацій // Міжнародна торгівля у контексті європейської інтеграції: проблеми теорії і практики. Збірник матеріалів VIII міжнародної науково–практичної конференції 27 травня 2005 року. – К.: УАЗТ, 2005. – С. 237–238.

  36. Соколовська А. Податкові пільги в Україні: міфи та реальність // Вісник НБУ. – 2005р — №9. – ст. 7-11.

  37. Соколовська А. Визначення категорії „податкова пільга” та його практичне значення // Економіка України. – 2005р. — №9. – ст. 21-31.

  38. Сухоруков А. Методологія оцінки рівня економічної безпеки // Вісник Київського національного торговельно–економічного університету. – 2004. – №1. – С. 49–55.

  39. Чернова І „Зміни до податкового законодавства: укотре?” // Дт – Кт. – 2005, №32

  40. Шатковская А. Влияние уровня коррупции и бюрократии на развитие стран с переходной экономикой // Теория и практика управления. – 2004. – № 3. – С. 28–33.

  41. Швабій К.І. Методологічні підходи до розробки Податкового кодексу України . Актуальні проблеми економіки №1(55) – 2006. С. 54 – 64.

Курсовая работа: Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Содержание

Введение

Глава 1. Общие сведения о цифровых РТМС

Глава 2. Функциональная схема цифровой РТМС

2.1 Передающая часть

2.2 Приемная часть

Глава 3. Устройство сжатия телеметрических данных

Глава 4. Классификация БССО

4.1 Узкоспециализированные БССО

4.2 Специализированные БССО

4.3 Универсальные БССО

Глава 5. Адресные РТМС

Заключение

Список литературы

Введение

Введение адаптации в РТМС может привести к ряду преимуществ. Например, возможно уменьшить объем памяти и число регистрирующих устройств на земле, а при уменьшении частоты коммутации использовать менее быстродействующие коммутационные элементы. Для решения задачи измерения и передачи ряда параметров можно использовать различные адаптивные РТМС. Сравнение этих РТМС обычно осуществляют по следующим критериям:

конструктивному;

метрологическому;

экономическому.

Конструктивный критерий рассматривает техническую осуществимость данной системы с точки зрения реализации следующих характеристик РТМС:

Числа параметров при заданной пропускной способности канала связи.

Необходимой скорости передачи информации при заданной допустимой задержке.

Используемого способа сжатия.

Возможности восстановления предаваемой информации на принимаемой стороне.

Метрологический критерий рассматривает предельное значение:

Показателя вероятности.

Вероятности появления заданной погрешности представляемой информации устройств сжатия данных.

Значения погрешности, появившейся от введения устройств сжатия данных.

Помехоустойчивости системы.

Экономический критерий рассматривает целесообразность введения адаптации в РТМС, т.е. определяет экономический выигрыш от сжатия информации. При введении адаптации в РТМС уменьшаются требуемая полоса частот КС, объем памяти системы, объем регистрируемых данных, масса бортовой аппаратуры, но сама система усложняется, поэтому возрастает ее стоимость.

Сравнение различных адаптивных РТМС необходимо производить при заданных статистических моделях параметров и заданных условиях функционирования всей системы. Обычно экономический эффект от внедрения системы сжатия данных составляет около 10% от стоимости всей системы, например, для системы «Аполлон» стоимостью 20 млд. $ экономический эффект от внедрения системы сжатия данных составил 240 млн. $.

Глава 1. Общие сведения о цифровых РТМС

Современные РТМС являются преимущественно цифровыми. Преимуществом цифровых РТМС перед другими типами РТМС является малая (менее 0,1%) погрешность передачи информации. Цифровые методы обеспечивают освобождение от помех при регенерации сигнала. В типовых РТМС с цифровой передачей преимущественно применяются двухступенчатая модуляция КИМ – ЧМ, а в космических РТМС – КИМ – ФМ и КИМ – ОФМ. В системах, обеспечивающих высокую информативность, используется трехступенчатая модуляция КИМ – ЧМ – АМ, КИМ – ЧМ – ЧМ, КИМ – ФМ – АМ. В большинстве типовых систем применяется двоичный код с числом информационных символов в кодовой комбинации (слове) от 5 до Слова дополняются вспомогательными символами, обеспечивающими их разделение на приемной стороне, а также обнаружение и исправление ошибок. В качестве кадрового сигнала синхронизации, обеспечивающего определение начала и конца телеметрического сигнала (кадра) используются определенные кодовые комбинации, которые не применяются для передачи информации, и которые после корреляционной обработки на приемной стороне позволяют сформировать короткий импульс, обеспечивающий точную временную привязку сигнала. Цифровые РТМС позволяют обеспечить информационную скрытность. Основной задачей при разработке цифровых РТМС является выбор типа кодера и вида модуляции, обеспечивающих минимальную полосу пропускания системы.

Глава 2. Функциональная схема цифровой РТМС

2.1 Передающая часть

Структура цифровой РТМС зависит от различных факторов: скрытности, помехоустойчивости, числа каналов, способа кодирования сообщений, системы сжатия данных, системы модуляции, методов синхронизации. Рассмотрим обобщенную функциональную схему бортовой аппаратуры цифровой РТМС (рисунок 1) с двухступенчатой модуляцией, здесь: БССО – бортовые системы сбора и обработки информации;

УС – устройство сжатия;

ФС – формирователь синхросигналов;

УК – устройство калибровки;

С – синхронизатор.

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 1

На схеме показана двухступенчатая коммутация каналов, причем через Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива обозначен коммутатор первой ступени, а через Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива — коммутаторы второй ступени. Группа обозначенная I каналов подключена непосредственно к Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива. Такое включение обеспечивает информационную гибкость. От устройства калибровки каналов (УК) на входы Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива подаются калибровочные сигналы, соответствующие 0 и 100% напряжения датчиков. Скорость переключения каналов Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива и Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива разная и определяется частотой следования импульсов, поступающих от синхронизатора (С). Перед подачей на АЦП групповой АИМ-1 сигнал преобразуется в АИМ-2. это необходимо для того, чтобы на время кодирования значение сигнала не изменялось. АЦП должен обладать высоким быстродействием, чтобы время преобразования сигнала в цифровой код было равно или меньше длительности канального интервала. Далее сигнал в цифровой форме с выхода АЦП поступает на УС и БССО, а потом на накопитель (Н), который опрашивается с частотой переключения каналов. В накопителе с помощью сдвигающего регистра решается задача преобразования параллельного кода в последовательный. С выхода накопителя сигнал поступает на кодер, где осуществляется представление информации в избыточном коде, который используется в радиолинии. Для увеличения быстродействия используют несколько АЦП, работающих поочередно, но при этом увеличиваются габариты аппаратуры. Например, один АЦП обслуживает четные, а другой нечетные каналы. Иногда первый АЦП обслуживает одну группу каналов, а второй другую (рисунок 2). Управление работой всех блоков схемы 2 осуществляется синхронизатором. Сигналы с выхода кодера и формирователя сигналов синхронизации (ФСС) поступают на вход модулятора (М), управляющего работой генератора высокой частоты (ГВЧ).

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 2

Возможно использование трех ступеней модуляции. Это позволяет увеличить число каналов (рисунок 3).

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 3

Сигналы первой и второй группы совпадают по времени. Частоты Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива и Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива ГВЧ1 и ГВЧ2 отличаются на величину ширины спектра КИМ сигнала.

Кроме того, типовая схема цифровой РТМС может включать: коммутаторы третьей ступени и устройства запоминания информации.

2.2 Приемная часть

Состав наземной РТМС зависит от вида модуляции сигналов, метода выделения и формирования импульсов синхронизации, способа регистрации и отображения данных телеизмерений. На рисунке 4 изображена обобщенная функциональная схема наземной аппаратуры с двухступенчатой модуляцией и посимвольным приемом сигналов.

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 4

С выхода видеоусилителя сигнал поступает на устройство опознания символов и селектор синхроимпульсов, управляющий работой устройства синхронизации. Устройство синхронизации вырабатывает импульсы, необходимые для определения временных границ символов, слов и кадров. Устройство опознавания (или регенерации) символов определяет по выходному сигналу ПРМ, какие символы передавались. Для этого необходимы импульсы с частотой символов из УС. При передаче данных последовательным кодом символы принимаемых кодовых комбинаций запоминаются в накопителе, который управляется синхроимпульсами слов. Декодирующее устройство на основе анализа кодовой комбинации производит обнаружение и исправление ошибок. Если передача велась безызбыточным кодом, то декодирующее устройство отсутствует. Преобразователь кода осуществляет представление сигнала с выхода декодирующего устройства к виду удобному для регистрации данных.

Устойчивая работа приемной станции во многом зависит от помехоустойчивости кадровой синхронизации, синхронизации слов и символов. В современных цифровых РТМС используются три раздельные схемы для синхронизации символов, слов и кадров.

Структурная схема устройства синхронизации приведена на рисунке 5.

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 5

На вход устройства синхронизации (рисунок 5) поступает последовательность импульсов с селектора синхроимпульсов, которая содержит в своем спектре частоту следования символов Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива. Схема синхронизации слов работает на принципе деления частоты Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива, где n – число символов в кодовой комбинации. Для фазирования схемы синхронизации слов используются импульсы, выделенные селектором синхропризнаков слов. Аналогично работает схема синхронизации кадров. Коэффициент деления этой схемы Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива, где N – число каналов РТМС. Для фазирования используются сигналы, выделяемые селектором маркеров кадра.

Глава 3. Устройство сжатия телеметрических данных

Устройство сжатия предназначено для использования на борту космического аппарата. Обслуживает 480 каналов и обеспечивает Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива при использовании алгоритма сжатия на основе предсказателя нулевого порядка. Устройство выполнено на интегральных микросхемах. Схема включения представлена на рисунке 6.

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 6

Устройство сжатия приведенное на рисунке 7 содержит:

Справочное ЗУ – в нем хранится последний существенный отсчет для каждого информационного канала, пределы допуска (апертура) и знак приоритета. Когда на вход компаратора от АЦП поступает новая выборка данных, то из справочного ЗУ производится считывание последней переданной величины, пределов допуска и других сведений.

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 7

Компаратор – осуществляет операцию Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива и сравнивает d и Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива(допуск апертуры). Если Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива, то выборка вводится в справочное ЗУ, а также в буферное запоминающее устройство (БЗУ) и передается в РПУ.

БЗУ – используется для временного запоминания существенных выборок, поступающих с непостоянной скоростью и преобразования их в поток данных с постоянной частотой следования.

Схемы хронирования и управления – вырабатывают сигналы, необходимые для управления устройства сжатия данных. Для хронирования используются тактовые импульсы (ТИ) системы и синхросигнал многоканального устройства (СИ). Упраляющая логика позволяет изменять пределы допуска (апертуру), принимать или отбрасывать существенные выборки в соответствии с сигналами от компаратора и схемы контроля степени заполнения БЗУ, а также по сигналам командной логики.

Счетчик адресов каналов – необходим для обращения к справочному ЗУ и для выдачи адреса при вводе данных в БЗУ.

Выходной регистр – преобразует данные из параллельной формы в последовательную. Скорость считывания задается тактовыми импульсами. Сигналы, передаваемые по линии связи содержат адресную информацию о принадлежности к определенному каналу, информацию о времени задержки, а также синхросигналы. Синхросигналы водятся в выходной регистр.

Система приоритета в Управляющей Логике включается при переполнении БЗУ. При этом в первую очередь ухудшается качество передачи данных с низшим приоритетом (увеличивают Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива). Если БЗУ очищается, то уменьшают Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива в первую очередь наиболее важных каналов. Изменение характеристик устройства сжатия осуществляется как автоматически, так и по командам с земли.

Командная логика управляет вводом для каждого канала начальных пределов допусков, знаков приоритета и распределением информации в справочном ЗУ по командам с земли и по программе.

Глава 4. Классификация БССО

Классификация БССО приведена на рисунке 8.

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 8

Узкоспециализированные БССО предназначены для выполнения небольшого числа функций:

Сбора и регистрации данных.

Подготовки данных для передачи по каналам связи.

Вывод на индикацию.

Специализированные БССО выполняют следующие функции:

Изменение программы сбора данных.

Анализ и отображение наиболее существенной части измерительной информации.

Определение состояния технических систем.

Сжатие и передача данных.

Универсальные БССО решают задачи обработки данных с одновременным управлением штатного оборудования ЛА. Строятся на базе мультипроцессорной техники.

В соответствии с возможностью адаптации к изменениям условий функционирования (характеристик потоков измерительной информации) БССО делят на два класса: неадаптивных и адаптивных.

Неадаптивные системы изменяют свои характеристики по сигналам с пункта управления.

Адаптивные — самостоятельно изменяют свои характеристики. Это необходимо, когда законы распределения потоков входной информации неизвестны.

расходомер топливо цифровой телеметрический

4.1 Узкоспециализированные БССО

Функции таких БССО несложны, поэтому можно обойтись без использования ЭВМ. Для таких систем характерен жесткий алгоритм функционирования этапов: 1-сбора, 2-регистрации, 3-подготовки для передачи, 4-индикации.

Первая система разработана французской фирмой S FIM в начале 50-х годов. В США в 1952г. принят закон о использовании таких систем (черных ящиков) на всех самолетах гражданской авиации. Обязательно регистрируются на магнитную ленту четыре параметра, характеризующих трассу полета: 1-скорость, 2-высота, 3-вертикальное ускорение, 4-курс.

В настоящее время число регистрируемых параметров ЛА более 20-30. в качестве регистраторов используются магнитофоны и ЭВМ.

Примером подобной системы есть БССО самолета (Дуглас) ДС-10, которая используется с 1970г (рисунок 9), где 1 – управление скоростью регистрации, 2 – метки времени, 3 – цифровые данные.

Все датчики разбиты на две группы высокого и низкого уровня. Подсистема нормировки состоит из двух блоков, каждый принимает 160 аналоговых сигналов.

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 9

Производится нормировка к уровню Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива5в. АЦП осуществляет опрос 320 нормированных каналов, а также 10 ЧМ сигналов о ВЧ вибрациях.

Подсистема регистрации производит запись последовательным ИКМ кодом данных на магнитную ленту. Максимальная скорость регистрации 5000 бит/с при плотности записи на магнитный носитель 330 бит/мм.

Дистанционное управление используется для изменения режимов работы и скорости регистрации. Аналогичные системы использовались в американских спутниках в 1970 годах.

4.2 Специализированные БССО

В состав специализированных БССО вводится БЦВМ. Задачи БЦВМ :

Техническая диагностика неисправностей.

Адаптивный опрос и сжатие измеряемой информации.

Определение спектральных характеристик.

Определение статистических характеристик.

Рациональное кодирование.

Определение летно – технических характеристик.

Применяются с 1963г. вместе с возникновением ЭВМ третьего поколения (на интегральных схемах). Впервые специализированные БССО использовались в военной авиации для решения сложных баллистических задач, связанных с применением ракет.

Фирма IBM впервые установила специализированные БССО с параметрами 500 тыс. операций в секунду и объемом памяти 32000 26-ти разрядных слов на космическом аппарате. Mariner – 4.

Примером специализированных БССО является система, установленная на самолете С-5А. Эта система может работать на ракетах и КЛА (рисунок 10).

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 10

Данные от 20 блоков, включающие Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива1000 датчиков подаются на СУ. Сигналы нормируются по амплитуде и через коммутатор, а также АЦП проходят в БЭВМ, где кодируются, анализируются на наличие отказов и обрабатываются. Результаты анализа выводятся на дисплей и на панель управления и индикации. При нормальном полете используется одна частота опроса, при возникновении дефекта для детального анализа частота может регулироваться сигналом управления. Кроме того может регулироваться и порядок опроса (команда «адрес»). На экране дисплея можно вызвать сигналы любой подсистемы и сравнить с эталонами. Программа работа задана жестко и не обладает адаптивностью.

4.3 Универсальные БССО

Появление универсальных БССО связано с тем, что:

Допустимое время для принятия решения уменьшается.

Стоимость расхода горючего увеличивается.

Любая ошибка дорого обходится.

Т.е. время на обработку и управление КЛА и ЛА резко сократилось. БЭВМ, установленные на универсальных БССО, решают задачи:

диагностики;

регистрации и обработки данных;

управление режимом работы.

Для этой цели разработаны мультипроцессорные многофункциональные системы магистрального типа.

Во всех разработанных для КЛА универсальных БССО используется магистрально – модульный принцип построения (рисунок 11).

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 11

Терминал включает модем, логическое устройство, согласующее устройство. В модеме осуществляется модуляция и демодуляция сигналов. Логическое устройство производит предварительный анализ информации, а согласующее устройство – нормировку по амплитуде.

По сигналам программного устройства в соответствии со списком параметров производится обмен информацией между терминами и контроллером. Каждый терминал имеет свой адрес. Контроллер осуществляет обработку информации, поступившей от терминала, и задает порядок функционирования обслуживаемого оборудования. Формат данных, передаваемых между контроллером и терминалом изображен на рисунке 12.

От контроллера

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 12

Глава 5. Адресные РТМС

К числу недостатков многоканальных систем с ВРК следует отнести:

высокие требования к синхронизации;

возможность только поочередной и циклической передачи канальных сигналов.

Принцип адресного разделения каналов заключается в том, что элемент сигнала каждого канала наделяется дополнительным признаком, характерным только для этого канала (рисунок 1), где А, И – адресная и информационная части канала.

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 1

Наличие адреса позволяет:

избавиться от обязательной очередности передачи данных в порядке номеров каналов;

использовать принцип приоритета при передаче более важной информации;

использовать систему синхронизации.

Передача многоканального сообщения при адресном разделении каналов может быть последовательной и параллельной во времени. Адресный метод позволяет создавать адаптивные РТМС. Практически используются адресные РТМС с ВРК. Недостатки адресных РТМС:

По сравнению с цифровыми РТМС адресные РТМС имеют меньшее число каналов за счет введения дополнительной адресной информации.

Несмотря на упрощение системы синхронизации, структура адресных РТМС сложнее структуры РТМС с ВРК. Это объясняется введением ряда дополнительных устройств в адресные РТМС.

Адресные телеметрические системы могут быть аналоговыми и цифровыми. В аналоговых системах канальный сигнал состоит из адресной и информационной части или же только из адресной части, параметры которого меняются в соответствии с изменением сигнала датчика (рисунок 2).

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 2

Упрощенные блок-схемы передающих частей адресных РТМС приведены на рисунках 3 и 4.

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 3

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 4

На первом рисунке для каждого канала имеется отдельное кодирующее устройство (КУ), которое вырабатывает как адресную, так и информационную часть кода. На втором рисунке для всех каналов имеются общие кодирующие устройства сигналов (КУс) и адресов (КУа).

В цифровых адресных РТМС как адрес, так и информационная часть канального сигнала представляется в кодовой форме.

В адресных РТМС всегда вводится дополнительная адресная информация, т.к. поток отсчетов на выходе устройства сокращения избыточности является в общем случае неравномерным. Роль преобразователя неравномерного потока в равномерный с постоянными интервалами между отсчетами обычно выполняет буферное запоминающее устройство (БЗУ).

В БЗУ часть отсчетов на какое-то время задерживается, при этом величина задержки меняется от отсчета к отсчету.

Изменение цикличности выдачи отсчетов требует введения дополнительной служебной информации о времени измерения и принадлежности отсчета (адреса). Каждый отсчет адаптивной системы состоит из трех частей (рисунок 5):

кодовой группы адреса Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива;

кодовой группы времени Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива;

кодовой группы, несущей информацию о значении данного параметраЦифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива.

Цифровые и адресные мгновенно-суммирующие расходомеры топлива

Рисунок 5

Заключение

Радиосвязь — одно из самых простых и надежных средств связи. Рации полезны и удобны, их можно использовать там, где недоступен ни один другой вид связи, системы радиосвязи недороги по цене, легко развертываются и нетребовательны к условиям окружающей.

Наиболее характерными для современных РСПИ являются три формы представления сообщений, которые формируются на борту и передаются по линиям связи:

Сообщения о наличии/отсутствии некоторого априорно известного сообщения (включения/выключения двигателей, удары метеорита).

Сообщения о величинах характеризуют значения параметров в определенный момент времени.

Сообщения о процессах должны с заданной точностью воспроизводить процессы на определенном отрезке времени, т.е. в этом случае также необходимо производить калибровку амплитуды и масштабирование по времени.

Список литературы

Радиотехнические методы передачи информации: Учебное пособие для вузов / В.А.Борисов, В.В.Калмыков, Я.М.Ковальчук и др.; Под ред. В.В.Калмыкова. М.: Радио и связь. 1990. 304с.

Системы радиосвязи: Учебник для вузов / Н.И.Калашников, Э.И.Крупицкий, И.Л.Дороднов, В.И.Носов; Под ред. Н.И.Калашникова. М.: Радио и связь. 1988. 352с.

Тепляков И.М., Рощин Б.В., Фомин А.И., Вейцель В.А. Радиосистемы передачи информации: Учебное пособие для вузов / М.: Радио и связь. 1982. 264с.

Кириллов С.Н., Стукалов Д.Н. Цифровые системы обработки речевых сигналов. Учебное пособие. Рязань. РГРТА, 1995. 80с.

Реферат: Билеты по предмету Античная культура за осенний семестр 2000 года

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 1

1) Вазопись, керамика и мелкая пластика Кипра.
2) Формирование теории литературы в трудах Аристотеля.
3) Нравственные идеи в «Сравнительных жизнеописаниях» Плутарха
4) Базилика как христианского храма.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 2

1) Значение крито-микенской цивилизации для формирования культуры Древней

Греции.
5) Жанр трагедии в творчестве Софокла.
6) Родосская школа в изобразительном искусстве эллинизма.
7) Лирическая поэзия Катулла.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 3

1) Специфика архитектуры Микен по сравнению с архитектурой Крита.
8) Возникновение прозы в древнегреческой литературе. Историческая, философская и ораторская проза.
9) Алтарь Зевса в Пергаме как характерный памятник архитектуры эллинизма.
10) Помпеянские стили в монументальной живописи Рима.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 4

1) «Илиада» и «Одиссея» Гомера – памятники эпического жанра в древнегреческой литературе.
11) Жанровое своеобразие хоровой лирики. Поэзия Пиндара.
12) Стремление к монументальности и детализации в изобразительном искусстве эллинизма.
13) Принципы типизации в римской скульптуре по сравнению с греческой скульптурой классической эпохи.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 5

1) Кносский дворец — архитектурный прообраз греческого мифа о Минотавре.
14) Политическая проблематика комедий Аристофана.
15) Индивидуальное и характерное в скульптурном портрете эллинизма.
16) Сатира в римской поэзии.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 6

1) Микенский мегаон как прообраз греческого храма.
17) Учение Поликена о пропорциях человеческого тела в скульптуре, его художественное воплощение («Дорифор»).
18) Экспрессивный пафос в пластике эллинизма.
19) Общие и отличительные черты греческой и римской культуры.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 7

1) Основные типы греческих храмов.
20) Скульптурный портрет в творчестве Лисиппа.
21) Универсализм и индивидуализация как две взаимосвязанные тенденции в эпоху эллинизма.
22) Эволюция катакомбной живописи Рима.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 8

1) Современные сведения о критской письменности (линейное письмо «А», «Б»).
23) Общие сведения о древнегреческой живописи.
24) Формирование классической филологии в александрийской школе эллинизма.
25) Триумфальная арка как специфический вид римской архитектуры.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 9

1) Жанр дидактического эпоса в творчестве Гесиода («Труды и дни»).
26) Новаторство Скопаса в области скульптуры Древней Греции.
27) «Сравнительные жизнеописания» Плутарха в истории литературы Европы.
28) Инженерные сооружения в архитектуре римлян.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 10

1) Отражение культуры быка в дворцовых фресках.
29) Фидий как представитель высокой классики в области скульптуры.
30) Проблемы хронологии культуры эллинизма в современной науке.
31) «Природа вещей» Лукреция как философская поэма.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 11

1) Специфика изобразительного искусства Микен по сравнению с крито- минойским искусством.
32) Пракситель как предшественник эллинизма в области скульптуры.
33) Специфика культуры эллинизма.
34) Арочные и сводчатые конструкции в римском зодчестве.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 12

1) Трактовка движения в древнегреческой скульптуре архаики.
35) Скульптурный декор Парфенона.
36) Жанровое своеобразие романа Лонга «Дафнис и Хлоя».
37) Ордерное решение Колизея.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 13

1) Рельефы архаической архитектуры.
38) Мотивы и образы «Орестеи» Эсхила и «Антигоны» Софокла – в драматургии

XX в.
39) Апология случайного в литературе эллинизма.
40) Значение античной культурной традиции в процессе формирования культуры средневековья.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 14

1) Ордер: основные типы ордеров, время их возникновения.
41) Ансамбль Афинского акрополя как синтез архитектурных и скульптурных форм.
42) Жанр идиллии в творчестве Феокрита.
43) Жанр комедии в творчестве Плавта и Теренция.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 15

1) Геометрический стиль в изобразительном искусстве Древней Греции XI-VIII вв. до н.э.
44) Жанровое своеобразие хоровой лирики Поэзия Пиндара.
45) Интерес к внутреннему миру личности в литературе и изобразительном искусстве эллинизма.
46) Значение форума в градостроительной практике Рима.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 16

1) Чернофигурный стиль в древнегреческой вазописи VII-VI вв. до н.э.
47) Передача движения в скульптуре классики по сравнению со скульптурой архаики.
48) Пергамская школа в изобразительном искусстве эллинизма.
49) Комедия Плавта в европейской театральной традиции нового времени.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 17

1) Своеобразие фресковой живописи Кипра.
50) Интерес к внутреннему миру человека в драмах Еврипида.
51) Роман Гелиодора «Эфиопика» как типичный любовный роман.
52) Художественное своеобразие романа Петрония «Сатирикон».

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 18

1) Художественное единство поэмы Гомера «Илиада».
53) Коринфский ордер в архитектуре Древней Греции, его отличия от дорического и ионического.
54) Эксперименты в области жанра и стиля в литературе эллинизма.
55) Жанр элегии в римской литературе.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 19

1) Художественное своеобразие «Одиссеи» Гомера (по сравнению с «Илиадой»).
56) Общая характеристика храмовой архитектуры Древней Греции периода классики.
57) Драматургия Меандра и европейская театральная традиция нового времени.
58) Философская проблематика романа Апулея «Метаморфозы» или «Золотой осел».

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 20

1) Алкей и Сапфо как представители сольной лирики в древнегреческой литературе.
59) Жанр староаттической комедии в творчестве Аристофана.
60) Статуя «Ники Самофракийской» как характерный памятник скульптуры эллинизма.
61) Новые типы зданий в римской архитектуре.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 21

1) Монументальная круглая скульптура архаического периода в Древней Греции.
62) Воплощение идеала гармонически развитого человека в пластике греческой классики.
63) Эволюция ордерной системы в эпоху эллинизма.
64) Поэтическое творчество Горация.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 22

1) Мифология как основной принцип поэтического мышления в «Илиаде» Гомера.
65) Значение хора в структуре древнегреческой драмы.
66) Формирование новых принципов градостроительства в архитектуре эллинизма.
67) Значение традиций Сенеки для теоретической культуры эпохи классицизма.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 23

1) Общая характеристика храмовой архитектуры Древней Греции периода архаики.
68) Синтез движения и покоя в скульптуре Мирона.
69) Жанровое своеобразие новоаттической комедии. Творчество Меандра.
70) Исторический рельеф как специфический римский скульптурный жанр.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 24

1) Рационалистическое отношение к мифу в космогонической поэме Гесиода

«Теогония».
71) Олимпийские игры как фактор развития античной культуры.
72) Традиции сатиры Лукиана в западноевропейской литературе.
73) Пантеон как выдающийся памятник римского зодчества.

Зав. кафедрой

—————————————————

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 25

1) Гомеровский вопрос в истории эстетической мысли античности и нового времени.
74) Жанр трагедии в творчестве Эсхила.
75) Трактовка борьбы богов и гигантов в рельефе фриза Пергамского алтаря

Зевса.
76) Язык и стиль речей Цицерона.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 26

1) Общая классификация древнегреческой лирики.
77) Краснофигурный стиль в древнегреческой вазописи.
78) «Ученая поэзия» александрийской школы.
79) Новаторство римлян в области архитектуры.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 27

1) Рождение лирики как рода архитектуры в архаической Греции.
80) Театр в Древней Греции: генезис, специфика, эволюция.
81) Храм Артемиды Эфесской как памятник архитектуры эллинизма.
82) Историческое значение творчества Вергилия.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 28

1) Отражение микеновской эпохи в «Илиаде» Гомера.
83) Ордерное решение в архитектуре Парфенона в контексте формирования эллинского стиля.
84) Скульптурная группа «Лаокон и его сыновья».
85) Значение поэтики Горация для формирования доктрины европейского классицизма.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 29

1) Рельеф Львиных ворот как первый памятник монументальной скульптуры в эгейском искусстве.
86) Рельеф в древнегреческом пластическом искусстве.
87) Фаюмский портрет в истории изобразительного искусства эллинизма; его эволюция (I – IV вв. н.э.).
88) Вергилий как создатель национального римского эпоса.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 30

1) Гесиод как автор первой исторической концепции в европейской культуре

(Миф о пяти веках в поэме «труды дни»).
89) Мавзолей как архитектурный памятник поздней классики в Древней Греции.
90) Фреска и мозаика эпохи эллинизма.
91) Скульптурный портрет в римском искусстве.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 31

1) Значение крито-минойской цивилизации для культуры Микен.
92) Трагедия Эврипида в контексте кризиса полисной демократии в Древней

Греции.
93) Роль «Сравнительных жизнеописаний» Плутарха в становлении биографического жанра.
94) Значение художественной традиции этрусков для изобразительного искусства и архитектуры римлян.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 32

1) Ионический и дорический ордера в древнегреческой архитектуре эпохи архаики.
95) Рождение драмы как литературы в Древней Греции.
96) Сатира Лукиана из Самосаты.
97) Художественное своеобразие «Метаморфоз» Овидия.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 33

1) Дворцовая архитектура крито-минойской цивилизации.
98) Принципы типизации в древнегреческой скульптуре классического периода.
99) Попытка возрождения мифологического эпоса в творчестве Аполлония

Родосского.
100) Эволюция римской историографии.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 34

1) Мировое значение поэзии Гомера.
101) Эрехтон как своеобразный памятник древнегреческой архитектуры классического периода.
102) Рождение жанра романа в древнегреческой литературе.
103) Эволюция ордерной системы в римском зодчестве.

Зав. кафедрой

—————————————————

Экзаменационный билет по предмету

АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА

Билет № 35

1) Новаторство Ахилоха в области лирической поэзии Древней Греции.
104) Искусство терракоты в древнегреческой пластике.
105) Скульптура «Венеры Милосской» и её место в истории античного искусства.
106) Общие и отличительные черты греческой и римской культуры.

Зав. кафедрой

—————————————————

Реферат: Проблеми законодавства в області інтелектуальної власності та перспективи його розвитку

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ ТА ОСВІТИ УКРАИНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

«ХАРКІВСКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

Кафедра організації виробництва та управління персоналом

РЕФЕРАТ

на тему «Проблеми законодавства в області інтелектуальної власності та перспективи його розвитку»

Виконав: студент гр. ЕК-24

Блищик П.А.

Провірив: доц. Тимофєєв Д.В.

Харків — 2009

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………..…3

1. Загальні положення законодавства України про інтелектуальну власність..5

2. Недоліки законодавчої бази в сфері інтелектуальної власності в Україні..11

3. Перспективи розвитку та вдосконалення законодавства.…..…………..….18

Висновки……………………………………………………………………..…..25

Список використаної літератури……………………………………..…………26

Вступ

Двадцять перше століття стане століттям економіки, заснованої на знаннях, у якій інтелектуальна власність буде основною рушійною силою.

Світло вільної наукової, технічної і художньої творчості з давніх часів наполегливо пробивається до світового визнання. Завдяки бурхливому розвитку науково-технічного прогресу, інтернаціоналізації господарських зв’язків, комп’ютеризації виробництва інформація стала таким самим об’єктом права власності, як і засоби виробництва. Досвід розвинених країн показав, що саме по собі виробництво вже не є визначальним чинником зростання економічних показників, воно поступово поступається місцем науці, розвитку нових технологій. У зв’язку з цим питома значимість інтелектуальної власності в житті людей зростає вже не щодня, а щогодини.

Відповідно до Конституції України, що гарантує кожному громадянину свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, наша незалежна держава послідовно створює власні механізми захисту авторських прав, прав промислової власності, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

У цілому законодавство у сфері інтелектуальної власності прагне захистити інтереси авторів та інших творців інтелектуальних товарів і послуг шляхом надання їм певних визначених, обмежених у часі прав, що дозволяють контролювати використання їхньої творчої діяльності. Причому ці права стосуються не матеріального об’єкта, в якому може бути втілений результат творчої праці, а продукту діяльності людського розуму як такого.

Інтелектуальна власність, що охороняється зараз у більшості країн світу, в сучасних умовах є одним з наймогутніших стимуляторів прогресу в усіх галузях розвитку суспільства. Психологи вивчають її як результат розумової праці, новаторського пошуку. Науковці, які вивчають творчу діяльність (фахівці з евристики), розглядають механізм діяльності людини, розкривають закономірності створення новацій. Соціологи встановлюють взаємозв’язок між розвитком творчої діяльності, соціальним і науковим прогресом. Економісти розглядають інтелектуальну власність як засіб підвищення ефективності виробництва. Правознавці вивчають її як об’єкт права у зв’язку із суспільною цінністю та пов’язані а нею правовідносини.

Необхідним елементом соціально-економічного прогресу держави є наявність сучасної, міжнародно-визнаної системи охорони об’єктів інтелектуальної власності. Україна — держава із значним науково-технічним та інтелектуальним потенціалом — і створює саме таку систему.

Питання охорони і використання інтелектуальної власності в сучасних умовах переходу до ринкових відносин починають відігравати все важливішу роль у комерційній, підприємницькій і виробничій діяльності підприємств та установ України усіх форм власності.

Нормативно-правова база у сфері інтелектуальної власності постійно вдосконалюється і поповнюється новими документами з метою створення таких правових механізмів, які б дозволили максимально захистити національного виробника та іноземного інвестора від правопорушень та зловживань у цій сфері, кількість яких невпинно зростає.

Метою даної роботи є розгляд сучасного стану законодавчої бази в сфері інтелектуальної власності в Україні, виявлення проблем в законодавстві та розробка рекомендацій по його вдосконаленню.

1. Загальні положення законодавства України про інтелектуальну власність

Головним фактором розвитку в XXI столітті стає накопичення не матеріальних благ, а знань, досвіду, вмінь, інтелектуального потенціалу. Це все разом і становить людський капітал. Нині частка людського капіталу в розвинених країнах становить дві третини національного багатства. У США – майже 78 відсотків, у країнах Західної Європи – 74. У Росії – близько 40, в Україні – близько 25 відсотків.

В Україні роль і значення інтелектуальної власності і інтенсивно зростає. Суспільство приходить до розуміння відомого висновку: інтелектуальна власність є найбільш цінним капіталом людства, виступаючи при цьому об’єктом цивільного обороту. У міру істотного підвищення значення інтелектуальної діяльності, особливо її результатів, для соціально-економічного розвитку будь-якого суспільства попит на неї також зростає. Саме тому інтелектуальна власність часто стає об’єктом неправомірних дій, зловживань, недозволенного використання, а відтак потребує надійної ефективної правової охорони, що залежить від законодавця. Посилення правової охорони інтелектуальної власності необхідне ще й тому, що інтелектуальна діяльність, як засвідчує досвід країн з розвиненою економікою, здебільшого визначає і стратегію, і тактику соціально-екомічного розвитку країни.

Основою законодавства в цій сфері є Конституція України. Нею громадянам гарантується воля літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у результаті різних видів інтелектуальної діяльності.

Конституцією України проголошене право кожного володіти, користатися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності і передбачена неприпустимість використання чи поширення їх іншими особами без згоди правовласника, за виключеннями, установленими законом.

Таким чином, основоположними конституційними принципами формування відносин в інтелектуальній сфері є свобода такої діяльності, визнання і захист її результатів, а також наділення правами на ці результати їхніх творців. На реалізацію зазначених принципів і повинне бути націлене цивільне законодавство України.

Існують різні точки зору з приводу системи викладу в цивільному законодавстві норм по інтелектуальній власності: від повної спеціалізації по об’єктах в окремих законах до детальної кодификації одним актом законодавства.

Після тривалих і напружених дискусій з цього приводу Верховна Рада України прийняла 16 січня 2003 року Цивільний кодекс України, врегулювавши в цілому основоположні відносини в сфері інтелектуальної власності. Це припускає визначення детальних положень по охороні інтелектуальної власності законами й іншими нормативно-правовими актами. Такий структурний розподіл змісту цивільного законодавства про інтелектуальну власність дозволить гармонійно погодити узагальненість і стійкість цього законодавства з його динамічним розвитком.

Більшість норм Цивільного кодексу України (далі — Кодекс) по інтелектуальній власності містяться в книзі четвертій «Право інтелектуальної власності». До них відносяться загальні положення про право, основні норми авторського права, суміжних прав, права інтелектуальної власності на наукове відкриття, винахід, корисну модель, промисловий зразок, компонування інтегральної мікросхеми, раціоналізаторську пропозицію, сорт рослин, породу тварин, а також права інтелектуальної власності на комерційне (фірмове) найменування, торгову марку (знак для товарів і послуг), географічну вказівку і комерційну таємницю.

У загальних положеннях дається визначення поняття «право інтелектуальної власності», розкривається його співвідношення з правом власності на річ, визначаються об’єкти і суб’єкти права, викладається узагальнений зміст майнових і особистих немайнових прав інтелектуальної власності, визначаються терміни їхньої дії, встановлюються основні умови використання зазначених об’єктів і передачі прав на них, регулюються відносини з приводу об’єктів, створених за замовленням і в результаті виконання трудового договору, а також визначаються наслідки порушення і способи захисту права інтелектуальної власності судом.

Взагалі до системи законодавства про інтелектуальну власність входять:

• Міжнародні договори та угоди в сфері інтелектуальної власності

• Міжнародні договори, адміністративні функції яких виконує ВОІВ

• Міжнародні угоди держав-учасниць СНД

• Міжурядові угоди

• Загальне законодавство України у сфері інтелектуальної власності

• Конституція України

• Кодекси України

• Закони України

• Укази Президента України

• Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України

• Спеціальне законодавство України у сфері інтелектуальної власності

• Відомчі нормативно-правові акти

• Спеціальне законодавство України у сфері авторського права і суміжних прав

• Стандарти у сфері інтелектуальної власності

• Стандарти Всесвітньої організації інтелектуальної власності

• Державні стандарти України (ДСТУ)

В Кодексі право інтелектуальної власності включає особисті немайнові і (чи) майнові права, зміст яких стосовно визначених об’єктів права інтелектуальної власності визначається Кодексом і іншим законом.

У цілому ж передбачені Кодексом положення по інтелектуальній власності відповідають Конституції України, міжнародним договорам України й інших міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності. Кодекс став колискою правовідносин у сфері інтелектуальної власності і творчим джерелом подальшого удосконалювання цивільних відносин у цій сфері відповідними законами й іншими нормативно-правовими актами.

В Україні діють 10 спеціальних законів у сфері інтелектуальної власності, які дають змогу регулювати відносини щодо набуття, здійснення та захисту прав на всі об’єкти права інтелектуальної власності. Норми законодавства регулюються відповідними механізмами, які містяться у майже 100 відомчих нормативно-правових актах. Крім того, законодавство в цій сфері включає відповідні укази президента України та постанови і розпорядження суду. Україна є учасницею 18 багатосторонніх міжнародних договорів, що діють у сфері інтелектуальної власності. Вказані міжнародні договори адмініструє Всесвітня організація інтелектуальної власності, їх норми також є частиною національного законодавства України.

Розглянемо основні закони, які діють у сфері інтелектуальної власності в Україні.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» захисту авторського права і суміжних прав присвячує спеціальний розділ V, який містить 4 статті. Зазначений Закон проголошує, що авторські права і суміжні права у випадку їх порушення захищаються в порядку, встановленим адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством. Будь-яке відтворення, розповсюдження та інше використання, а також ввезення в Україну без дозволу осіб, які мають авторське право і суміжні права, примірників творів (у тому числі комп’ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм, програм мовлення є порушенням авторського права і суміжних прав, що є підставою для судового захисту. Примірники творів, фонограм, відеограм, виготовлених і розповсюджених з порушенням авторського права і суміжних прав, визнаються контрафактними. Закон про авторське право передбачає цивільно-правові способи захисту авторського права і суміжних прав. Використання чужого твору без договору з особою, що має авторське право і суміжні права, недотримання умов використання твору і об’єктів суміжних прав, порушення особистих немайнових і майнових прав осіб, що мають авторське право і суміжні права, захищаються в судовому порядку судом.

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (далі — Закон про винаходи) захисту прав присвятив розділ VII, який складається з двох статей. Закон визначає, що будь-яке посягання на права власника патенту, передбачені цим Законом (ст. 28), вважається порушенням права власності власника патенту, що тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України.

На вимогу власника патенту таке порушення повинно бути припинено, а порушник зобов’язаний відшкодувати власнику патенту заподіяну шкоду. Таким саме правом користується ліцензіат, якщо інше не передбачено ліцензійним договором.

Усі спори, пов’язані із застосуванням Закону про винаходи, розв’язуються судом. Суди відповідно до їх компетенції розглядають спори про: авторство на винахід чи корисну модель; встановлення власника патенту; порушення майнових прав власника патенту; укладання та виконання ліцензійних договорів; право першокористування; винагороду винахіднику; компенсації. Суди розглядають також й інші спори, пов’язані з охороною прав, що надаються цим Законом.

Як видно з наведеного, цей Закон не розрізняє адміністративної, цивільно-правової і кримінальної відповідальності за порушення прав винахідників. Разом з тим чинне законодавство передбачає адміністративну і кримінальну відповідальність за порушення патентних прав.

Такі самі норми про захист містить Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» (розділ VII, статті 26 і 27).

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» містить розділ VI «Захист прав», який складається з статей 20—22. Закон проголошує будь-яке посягання на права власника свідоцтва, передбачені цим Законом, порушенням прав власника свідоцтва, що тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України.

На вимогу власника свідоцтва таке порушення повинно бути припинено, а порушник зобов’язаний відшкодувати власнику свідоцтва заподіяні збитки. Власник свідоцтва має також право вимагати усунення з товару, його упаковки незаконно використаного знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, або знищення виготовлених зображень знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати. Вимагати відновлення порушених прав власника свідоцтва має право також ліцензіат, якщо ліцензійним договором не передбачено інше.

Спори, пов’язані із застосуванням цього Закону, розв’язуються судом, господарським судом або третейським судом в порядку, встановленому чинним законодавством України.

Захист прав на сорт здійснюється відповідно до Закону України «Про охорону прав на сорти рослин». Розділ VI цього Закону встановлює відповідальність за його порушення. Стаття 53 проголошує, що порушення прав на сорт тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством. Відповідно до ст. 27 спори, пов’язані із застосуванням цього Закону, розв’язуються в порядку, передбаченому законодавством.

Протягом 2001-2003 років проведено клопітку роботу стосовно адаптації національного законодавства з положеннями Угоди ТРІПС. За висновками Верховної Ради України та міжнародних експертів воно в цілому відповідає загальновизнаним на світовому рівні вимогам.

Кримінальна відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності встановлена статтями 176,177,203, 229 і 231 Кримінального Кодексу України. Видами покарань за злочини можуть бути: штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні роботи, конфіскація майна, арешт, обмеження або позбавлення волі на певний строк. У лютому 2006 року внесено зміни до цих статей, згідно з якими посилено відповідальність за вчинення зазначених порушень.

Статтями 51, 164 (пункти 3, 6, 7, 9, 13) Кодексу України про адміністративні правопорушення регулюється порядок захисту прав інтелектуальної власності та настання адміністративної відповідальності за їх порушення.

Отже, на сьогодні В Україні створена сучасна законодавча база щодо захисту прав інтелектуальної власності, яка узгоджується із загальновизнаними на міжнародному рівні підходами до забезпечення такого захисту. В рамках міжнародних вимог забезпечується реалізація основних положень законодавства України у зазначеній сфері.

2. Недоліки законодавчої бази в сфері інтелектуальної власності в Україні

Незважаючи на помітний прогрес, досягнутий останніми роками у сфері законодавчого забезпечення правової охорони інтелектуальної власності, на думку міжнародних експертів, її недосконалість все ще є одним з чинників, який перешкоджає створенню в Україні ефективної системи захисту прав інтелектуальної власності. Закони України щодо окремих об’єктів права інтелектуальної власності не приведені у відповідність із Цивільним кодексом України ( 435-15 ), що негативно впливає на захист прав інтелектуальної власності.

Посилення захисту прав інтелектуальної власності в Україні пов’язано з приведенням законодавства України у відповідність із законодавством ЄС відповідно до Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу ( 1629-15 ), затвердженої Законом України від 18 березня 2004 року. Так, в Україні необхідною мірою не забезпечено захисту біотехнологічних винаходів, строки охорони прав інтелектуальної власності на певні об’єкти (промислові зразки, сорти рослин тощо) не відповідають відповідним строкам в ЄС, цивільно-правові та митні засоби захисту потребують удосконалення відповідно до вимог Директиви ЄС 2004/48/ЄС від 29 квітня 2004 року про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності та Регламенту ЄС 1383/2003 від 22 липня 2003 року щодо митних заходів стосовно товарів, які викликають підозру в порушенні прав інтелектуальної власності, та заходів, що мають вживатися до товарів, стосовно яких виявлено порушення таких прав.

Не врегульовано належним чином питання охорони комп’ютерних програм як об’єктів авторського права, оцінки та взяття на бухгалтерський облік об’єктів інтелектуальної власності, нематеріальних активів; існує потреба у розробці методики визначення розміру матеріальної шкоди, завданої порушенням прав на об’єкти інтелектуальної власності; гальмується розвиток системи підрозділів з питань трансферу технологій, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності у бюджетних установах, організаціях та на підприємствах, діяльність яких пов’язана із створенням та використанням об’єктів промислової власності; є потреба запровадження механізму підтримки патентування вітчизняних об’єктів інтелектуальної власності в іноземних державах тощо.

Неналежний контроль за чинним законодавством призводить до проблем у діяльності організацій колективного управління правами авторів, виконавців, виробників фонограм, які відповідно до світового досвіду мали б відігравати визначальну роль у забезпеченні захисту авторського права і суміжних прав. Не укладаються належні договори між організаціями колективного управління згідно із Законом України «Про авторське право і суміжні права» ( 3792-12 ), а в разі укладання таких договорів інколи маємо неналежне виконання їх умов. Деякими організаціями довільно визначаються ставки винагороди, що сплачуються користувачами об’єктів суміжних прав без витребування належної звітності всупереч вимогам зазначеного Закону ( 3792-12 ) та постанов Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 року N 71 ( 71-2003-п ) і N 72 ( 72-2003-п ).

Потребує вдосконалення законодавство України щодо охорони промислових зразків та корисних моделей. Є випадки отримання охоронних документів на промислові зразки, корисні моделі, торговельні марки, винаходи, об’єкти авторського права, права на які належать іншим особам. Зазначене мало наслідком звуження митного контролю товарів, що містять об’єкти права інтелектуальної власності: під час прийняття Верховною Радою України 16 листопада 2006 року Закону України «Про внесення змін до Митного кодексу України» (щодо сприяння захисту прав інтелектуальної власності під час переміщення товарів через митний кордон України) ( 359-16 ) було виключено з митного контролю такі об’єкти, як корисні моделі, винаходи, промислові зразки, що не узгоджується з положеннями Регламенту ЄС 1383/2003.

Законодавством не врегульовано питання щодо запобігання поданню заявок на винаходи в зарубіжні країни без попереднього подання заявок в Україні, що, зокрема, призводить до неконтрольованого відтоку нових технологій та їх інтелектуальних складових за кордон. Кримінальним кодексом України ( 2341-14 ) не визначено відповідальності за вчинення зазначених дій, хоча така відповідальність передбачена, зокрема, законодавством США, Великобританії, Росії.

Потребує вдосконалення правова охорона службової конфіденційної інформації, комерційної таємниці, «ноу-хау», укладання угод франчайзингу, визначення поняття «роялті».

Законодавством належним чином не врегульовано питання захисту фірмових найменувань, вартісної оцінки майнових прав інтелектуальної власності, їх відображення у бухгалтерському обліку. Не визначено порядок охорони прав на раціоналізаторські пропозиції, породи тварин, а також на фольклор, народні художні промисли, традиційні знання тощо.

Потребує більш чіткого врегулювання використання об’єктів права інтелектуальної власності, включаючи об’єкти, що створені повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету та інших централізованих коштів. Це передусім впливатиме на цивілізоване формування ринку інтелектуальних здобутків.

Залишається не врегульованим питання «інтелектуальної спадщини» колишнього СРСР. Після розпаду Радянського Союзу в Росії залишилося близько 500 тис. чинних охоронних документів (авторських свідоцтв) на винаходи з грифом «Для службового користування», близько 500 тис. секретних авторських свідоцтв колишнього СРСР і охоронних документів та інші результати інтелектуальної діяльності. За експертними оцінками, приблизно чверть із них (250 тис.) належить українським винахідникам. Зазначені технічні рішення ніколи не публікувались, і охоронні документи СРСР і них повинні бути перетворені на патенти України. Проте в Україні до цього часу немає переліку таких винаходів, а також їх описів.

Залишається незадовільним стан виконання вимог законів у сфері права інтелектуальної власності та високим — рівень порушень зазначеного права.

Аналіз свідчить, що дотримання положень законів України у сфері інтелектуальної власності в Україні залишається на недостатньому рівні. Це призводить до звинувачень України в порушенні на її території прав інтелектуальної власності, низькому рівні їх захисту.

Водночас, за досить високих відносних обсягів піратства у сфері інтелектуальної власності в Україні, їх абсолютні обсяги не є значними та не перевищують обсягів піратства у зазначеній сфері в багатьох інших країнах.

В Україні на недостатньому рівні здійснюється аналіз ефективності положень законодавства у сфері права інтелектуальної власності та стану його правозастосування.

Потребує вдосконалення координація міністерств з підготовки проектів нормативно-правових актів. Це, зокрема, стосується повільної реалізації Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» ( 752-14 ), підготовки підзаконних актів щодо вартісної оцінки та бухгалтерського обліку об’єктів права інтелектуальної власності як нематеріальних активів.

Міністерства із запізненням реагують на неузгодженість положень вітчизняних законів, проблеми їх застосування. Це стосується законів щодо промислових зразків, торговельних марок, діяльності організацій колективного управління, врегулювання підвідомчості розгляду справ у спорах, що стосуються захисту прав інтелектуальної власності тощо.

Незважаючи на активізацію зусиль правоохоронних органів України із забезпечення захисту прав інтелектуальної власності, загальний рівень правопорушень у цій сфері залишається високим, що є підставою для звинувачення України в низьких стандартах забезпечення захисту прав інтелектуальної власності, особливо стосовно аудіовізуальної продукції, програмного забезпечення, фармацевтичних препаратів.

Має бути запроваджено більш ефективний захист прав на результати наукових досліджень від їх несанкціонованого використання та інших прав інтелектуальної власності, що стає дедалі більш поширеним (привласнення результатів наукової праці у формі фіктивного «співавторства»; публікація працівниками державних структур від свого імені результатів, що містяться в науково-аналітичних матеріалах, поданих до них підпорядкованими організаціями; передача (експорт) інтелектуальних здобутків, створених за державні кошти, за межі України; відтворення результатів наукових праць без посилання на авторів або несанкціонована їх публікація тощо).

Проблемними є питання стосовно організації та забезпечення функціонування системи правової охорони та забезпечення захисту прав інтелектуальної власності в Україні.

До основних проблем організації та забезпечення ефективного функціонування системи охорони інтелектуальної власності в Україні слід віднести втрату чинності рішеням уряду щодо скоординованих дій правоохоронних і контролюючих органів у сфері забезпечення захисту прав інтелектуальної власності.

Потребує вдосконалення порядок судового розгляду спорів щодо прав інтелектуальної власності. Необхідне вжиття подальших кроків у напрямі спеціалізації суддів з розгляду справ із зазначених питань. У зв’язку з цим існує потреба у вирішенні питання щодо належного визначення юрисдикції судів стосовно порядку розгляду справ відповідної категорії.

Не в усіх судах загальної юрисдикції достатньою мірою запроваджено відповідну спеціалізацію і налагоджено навчання та підвищення кваліфікації суддів, які забезпечують розв’язання спірних питань, пов’язаних з дотриманням прав інтелектуальної власності.

У зв’язку з недостатньою кількістю спеціально підготовлених суддів утруднюється вирішення спорів судами загальної юрисдикції та спеціалізованими судами. Суттєво ускладнено розгляд спорів щодо дотримання прав інтелектуальної власності, що пов’язане передусім із законодавчо закріпленою процедурою ведення процесу у справах стосовно визнання недійсними охоронних документів, а також рішень щодо їх видачі у судах різних юрисдикцій.

Не забезпечено дистанційного доступу громадськості до патентно-інформаційних ресурсів на безоплатній основі, зокрема щодо описів винаходів, корисних моделей, промислових зразків, знаків для товарів і послуг, селекційних досягнень, що не сприяє ефективному захисту прав на такі об’єкти.

Недоліки у розробленні проектів нормативних актів та застосуванні законодавства, діяльності державних органів є також наслідком неналежного громадського контролю за діяльністю в цій сфері.

Проекти законодавчих актів у сфері інтелектуальної власності переважно не надсилаються на погодження, надання експертних висновків до Національної академії наук України, Академії правових наук України та інших відповідних наукових установ.

Неповною мірою реалізуються контрольні функції Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти щодо здійснення аналізу практики застосування законодавчих актів у діяльності державних органів, їх посадових осіб з питань правової охорони та захисту прав інтелектуальної власності, підготовки та подання відповідних висновків і рекомендацій на розгляд Верховної Ради України.

Характерною також для України є недооцінка в суспільстві значимості захисту прав інтелектуальної власності. Таке явище є значною мірою наслідком культурно-етичної спадщини минулого, коли в суспільстві переважала державна власність на результат творчості, а результати діяльності в науковій та культурній сферах вважалися надбанням усього народу. Це передусім вказує на те, що деформація правових понять у значної частини громадян підтримується невибагливістю їх вимог до якості пропозиції, що є нормою для малозабезпечених верств населення.

Непоодинокими є випадки, коли через низьку правову та економічну культуру суб’єкти науково-технічної та економічної діяльності добровільно відмовляються від використання існуючих механізмів захисту своїх прав та інтересів як власники інтелектуальних здобутків.

Проблеми забезпечення захисту прав інтелектуальної власності в Україні багато в чому визначаються значною нестачею кваліфікованих фахівців з цих питань, що потребують великого обсягу спеціальних теоретичних знань та практичного досвіду.

Обмежена платоспроможність населення України призводить до того, що в ряді сфер, особливо щодо комп’ютерних програм, баз даних, аудіовізуальної продукції, діють стимули до споживання продукції, виготовленої з порушенням прав інтелектуальної власності, а заінтересованість у її виготовленні та розповсюдженні зумовлюється одержанням високих прибутків, що стає можливим внаслідок недотримання прав інтелектуальної власності та несвоєчасного застосування заходів цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності.

3. Перспективи розвитку та вдосконалення законодавства

Безперечно, стверджувати, що прийнятий ЦК є вершиною успіху законодавчого процесу у сфері цивільного законодавства, на даному етапі правотворення неможливо. Та головне (і це не викликає жодних сумнівів), ЦК є базовою основою для подальшого удосконалення цивільного законодавства в Україні, що намагається йти шляхом демократичного розвитку. Процес становлення і розвитку держави з часом внесе відповідні корективи й поправки до чинного нині цивільного законодавства, і поступово в нашій державі буде створено належну систему охорони інтелектуальної власності на рівні найбільш розвинених країн світу. Тоді Україна матиме змогу приєднатися до міжнародних конвенцій і договорів, до яких вона ще не приєдналася.

Перша обставина, що звертає на себе увагу, певна непослідовність законодавця. У деяких законах він визнав за авторами лише виключне право на результат, а не право власності. В інших випадках чітко й однозначно захищається саме право власності на результат творчої праці (закони про промислову власність). У третьому випадку захищається право власності на охоронний документ. Така непослідовність не може бути виправдана в одній системі законодавства.

ЦК України цю непослідовність усунув і визнав за творцями лише право інтелектуальної власності на результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Друга обставина, що звертає на себе увагу при огляді системи захисту права інтелектуальної власності, встановлена законами України про інтелектуальну власність, це різноманітність способів, форм та видів захисту цього права. В одних випадках викладаються загальні положення про захист, в інших — перераховується, які саме права підлягають захисту, в третіх — взагалі відсилають до чинного законодавства.

У деяких законах проголошуються види захисту: адміністративний, цивільно-правовий, кримінальний тощо. При цьому не зазначається, у яких випадках, за які порушення права інтелектуальної власності настає та чи інша відповідальність. Мабуть, у законах про інтелектуальну власність варто було б зазначити, за які порушення настає адміністративна відповідальність, за які — цивільно-правова, за які — кримінальна. Якщо керуватися ЦК України, то, безумовно, в ньому має йтися про цивільно-правову відповідальність.

Варто також зазначити, що існує ще й відомчий захист, тобто адміністративно-відомчий. Адміністративний захист здійснюється Кодексом України про адміністративні порушення (ст. 1643)1. Адміністративно-відомчий — відомствами, підприємствами, організаціями та установами (роботодавцями). Наприклад, Державний департамент інтелектуальної власності в адміністративному порядку здійснює захист прав винахідників у разі оспорювання видачі патентів іншими особами. Підприємства здійснюють в адміністративному порядку захист прав раціоналізаторів тощо.

У деяких законах зазначаються дії, що визнаються порушенням права інтелектуальної власності, в інших проголошується загальний принцип — будь-яке посягання на права власника інтелектуальної власності є порушенням. Мабуть, цей підхід правильний, оскільки перераховувати дії, що вважаються порушеннями, означає обмежити правовий захист інтелектуальної власності.

На мою думку, за своєю юридичною природою результати інтелектуальної діяльності є однорідними, однаковими і їх захист має здійснюватися одними й тими засобами, способами тощо. Адже звичайне право власності також складається з великої кількості речей, які, безумовно, мають свої специфічні особливості, що також зумовлюють і специфічні способи їх захисту. Право на нерухомість одержує правовий захист лише за наявності певних умов. Деякі результати творчої праці можуть зумовлювати певні особливості їх захисту, що має дістати відображення в законодавстві. Але ж не можна на кожний випадок порушення права створювати окрему свою норму для його захисту.

Є доцільним максимально уніфікувати ці норми і виробити єдині правила захисту інтелектуальної власності з урахуванням, звичайно, особливостей того чи іншого результату творчої праці.

Встановлена чинним законодавством України система захисту прав інтелектуальної власності (і взагалі прав) не досягає своєї мети. Система захисту прав інтелектуальної власності за ринкової економіки має бути настільки жорсткою, щоб могла усунути будь-яке бажання скористатися чужою працею. А якщо таке сталося, то відповідальність має бути такою, щоб це бажання зникло і більше не виникало. Та судова практика не знає жодного випадку притягнення до кримінальної відповідальності кого-небудь в Україні за порушення права інтелектуальної власності. Може, саме неефективністю системи захисту права інтелектуальної власності пояснюється розкрадання її в Україні? Об’єктом крадіжок стають музичні, художні, наукові твори, кінофільми, фонограми та інші результати творчої праці. Науково-технічні досягнення купляють за безцінь. За кордон виїжджають талановиті і найбільш перспективні дослідники.

Але Україна ще й зараз має потужний науково-технічний потенціал, їй ще є що захищати. Тому необхідна жорстка, ефективна, проста і доступна система захисту інтелектуальної власності — найбільш цінного надбання суспільства.

Розглянувши основні положення чинного законодавства України щодо захисту права інтелектуальної власності хотілось би порекомендувати :

1. У сфері забезпечення міжнародно-правових умов правової охорони інтелектуальної власності Верховній Раді України в першочерговому порядку забезпечити розгляд проектів законів у сфері інтелектуальної власності, що стосуються змін з метою приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних договорів, укладених Україною, та законодавства ЄС.

2. Забезпечити розвиток внутрішнього правового поля з питань інтелектуальної власності. Верховній Раді України прискорити розгляд та прийняття законопроектів про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань інтелектуальної власності; провести роботу щодо усунення неузгодженостей між окремими нормативно-правовими актами з цих питань. Також з метою посилення контрольної функції Верховної Ради України при здійсненні аналізу практики застосування законодавчих актів у діяльності державних органів, їх посадових осіб з питань забезпечення правової охорони та захисту прав інтелектуальної власності, підготовки та подання відповідних висновків і рекомендацій із зазначених питань на розгляд Верховної Ради України, запровадження дієвого громадського контролю за застосуванням положень законодавства у сфері інтелектуальної власності розглянути питання про можливість створення консультативної ради з питань інтелектуальної власності, що на постійній основі здійснюватиме моніторинг практики застосування законодавчих актів у сфері прав інтелектуальної власності, експертизу проектів законів у цій сфері, внесених на розгляд до Верховної Ради України .

Кабінету Міністрів України подати до Верховної Ради України законопроекти щодо приведення законів України у сфері охорони інтелектуальної власності у відповідність із положеннями Цивільного кодексу України ( 435-15 ) та законодавства ЄС, визначитися стосовно розроблення проектів законів щодо охорони комерційної таємниці, включаючи питання «ноу-хау», раціоналізаторських пропозицій, а також щодо змісту баз даних, порід тварин.

3. У сфері судового захисту прав інтелектуальної власності у судовому порядку Верховній Раді України розглянути питання щодо :

— віднесення розгляду справ з вирішення спорів, пов’язаних із порушенням прав на об’єкти промислової власності, до юрисдикції господарських судів, враховуючи підготовленість суддівського корпусу таких судів стосовно кваліфікованого розгляду зазначених справ, суб’єктний склад цих спорів, запроваджену спеціалізацію суддів, а також світовий досвід розгляду таких справ саме спеціалізованими судами;

— внесення до цивільно-процесуального та адміністративно- процесуального законодавства змін щодо можливості об’єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства;

— вдосконалення правового регулювання інституту запобіжних заходів у разі порушення прав інтелектуальної власності.

Верховному Суду України здійснити заходи щодо подальшої спеціалізації суддів з розгляду справ про порушення прав інтелектуальної власності, підвищення рівня їх кваліфікації.

4. Організація управління та розвиток інфраструктури у сфері правової охорони та захисту прав інтелектуальної власності .

Кабінету Міністрів України з метою налагодження ефективного контролю за дотриманням прав інтелектуальної власності суб’єктами господарювання:

— запровадити діяльність державних інспекторів з питань інтелектуальної власності в усіх регіонах України та вирішити питання щодо відповідного штатного забезпечення;

— вирішити питання щодо розширення штатної чисельності відповідного структурного підрозділу Державної митної служби України з питань захисту прав інтелектуальної власності;

-вирішити питання щодо проведення інвентаризації винаходів колишнього СРСР із грифами «Для службового користування» (ДСК) і таємних, що належать українським заявникам, та порядку їх розсекречування, зняття грифу «ДСК»;

— удосконалити діяльність регіональних центрів науково-технічної та економічної інформації щодо надання інформаційних і консультаційних послуг з питань інтелектуальної власності відповідно до загальновизнаної міжнародної практики.

5. Вдосконалення економічних важелів охорони та захисту інтелектуальної власності:

— розробити систему економічних стимулів (податкових, кредитних, страхових) щодо комерціалізації об’єктів права інтелектуальної власності з метою формування ринку цих об’єктів;

— розробити та затвердити методику визначення розміру шкоди, завданої порушенням прав на об’єкти права інтелектуальної власності;

— сприяти підтримці патентування та просування українських винаходів за кордоном.

6. Освіта і формування суспільної свідомості. Кабінету Міністрів України:

— забезпечити розроблення планів проведення в засобах масової інформації заходів, спрямованих на формування у населення України правової культури, поваги до прав інтелектуальної власності, суб’єктів таких прав, а також отримання базових знань щодо охорони та використання прав інтелектуальної власності;

— розширити можливості здобуття спеціальної освіти у сфері інтелектуальної власності за державним замовленням для працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади, суддів, працівників правоохоронних органів, Національної та галузевих академій наук, установ та організацій, що віднесені до сфери їх управління;

— спільно з Академією правових наук України, Національною академією наук України протягом 2007-2008 років здійснити роботу з удосконалення стандартів навчання, підготовки і перепідготовки спеціалістів у сфері інтелектуальної власності та науково-методичного забезпечення цього процесу;

— протягом 2008-2009 років запровадити систему дистанційного навчання фахівців у сфері інтелектуальної власності, трансферу технологій та інноваційної діяльності за допомогою Інтернету з використанням досвіду ВОІВ; опрацювати питання щодо ширшого використання можливостей Всесвітньої академії ВОІВ для підготовки в Україні фахівців вищого (магістерського) рівня кваліфікації.

Реалізація цих Рекомендацій сприятиме подальшому розвитку та якісному вдосконаленню системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні, прискоренню економічного розвитку і підвищенню міжнародного іміджу нашої держави.

Висновки

Дослідження стану і наповнення законодавчої бази України щодо охорони прав власності в сфері інтелектуальної праці свідчать про наявність деяких прогалин у вітчизняному законодавстві, які негативно відображуються на розвитку інтелектуального потенціалу країни, конкурентоспроможності національної економіки, а також на ефективності загальної стратегії інноваційного розвитку держави.

Водночас, сучасні тенденції розвитку законодавства України в сфері інтелектуальної власності відображають загальносвітові економічні процеси, їх правове регулювання та забезпечення якнайвищого рівня захисту суб’єктів права інтелектуальної власності. Спрямування державної політики на приєднання до Європейського Союзу обумовлює необхідність подальшої адаптації української системи законодавства до європейських стандартів.

Безперечно, створена нормативно-правова база в цілому вирішує питання, пов’язані з наданням захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, що пов’язані з їх використанням. Разом із цим цілий ряд положень у правовому аспекті нині чинного цивільного законодавства ще не врегульований.

У зв’язку із цим нагальною необхідністю стає розроблення і прийняття окремих законів про інтелектуальну власність. Адже ЦК не бере всіх об’єктів інтелектуальної власності під свою охорону, а це в свою чергу пов’язано з тим, що жоден кодекс чи закон не може передбачити всіх випадків виникнення результату творчої діяльності суб’єкта права і, як наслідок, не може своєчасно взяти їх під свою охорону.

На завершення хотілося б наголосити, що подальше вдосконалення законодавства у сфері інтелектуальної власності, а найголовніше – дотримання цього законодавства є одним з пріоритетних завдань всіх органів державної влади.

Список використаної літератури

1. Сляднєва Г.О. Право інтелектуальної власності . – О.: Фенікс, 2009.

2. Харитонова О.І. Проблеми права інтелектуальної власності . – О.: Фенікс, 2008.

3. Андрощук Г.О. Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правозастосування. – К.: Парламентське вид-во, 2007.

4. Губський Б.В. Проблема законодавчого забезпечення охорони інтелектуальної власності в Україні. – К.: 2002.

5. Верховна Рада України Законодавство України про охорону інтелектуальної власності . – К.: Парламентське вид-во , 2008.

6. Мэггс П.Б., Сергеев А.П. Интеллектуальная собственность. — М.: Юристъ, 2000. — 400с.

7. Підопригора О.Л., Святоцький О.Д. Право інтелектуальної власності . – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004.

8. Шишка Р. Б. Охорона права інтелектуальної власності: Авторсько-правовий аспект. — Харків, 2002.

9. Святоцький О.Д. Охорона інтелектуальної власності. — К.: Концерн «Видавничий Дім сін Юре», 2004.

10. Мельник О. М. Проблеми охорони прав суб’єктів інтелектуальної власності в Україні. — Харків, 2002

11. Цивільний Кодекс України від 16.01.2003 р./ Відомості Верховної Ради України . – 2001

12. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25—26. — Ст. 131.

13. Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 11 липня 2001 р. № 2627-Ш // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 43. — Ст. 214.

14. «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 1 червня 2000 р. № 1771-Ш із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 21 грудня 2000 р. № 2188-111 // Відомості Верховної Ради України. -2001. — № 8. — Ст. 37.

15. Закон України « Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»від 16.05.2008 р. / Відомості Верховної Ради України. — 2008.

16. Жаров В.О. Право інтелектуальної власності в системі права України . – К.: Ін-т. інтелект, власн. і права, 2005.

17. Конституція України від 28.06.96 р. № 254 к/ 96 – ВР.

18. Вачевський М.В. Організаційна структура системи управління інтелектуальною власністю// Актуальні проблеми економіки.- 2004.-№ 4(34).- С.155-162.

19. Капіца Ю. Напрями адаптації законодавства України у сфері охорони інтелектуальної власності до законодавства Європейського Союзу// Право України.- 2005.- № 1.- С.66-70.

20. Жаров В. Стан та перспективи розвитку законодавства України у сфері інтелектуальної власності// Інтелектуальна власність.- 2004.-№ 10.- С. 7-11.

21. Лищишин М. Проблеми використання та захисту інтелектуальної власності в Україні// Економіка України.- 2003.- № 7.- С. 44-47.

22. Шафета Н. Захист прав інтелектуальної власності в Україні/ Н.Шафета, А.Медведєв, О.Зубчик// Справочник экономиста.- 2006.-№ 11.- С. 56-61.

23. Паладій М. Удосконалення національного законодавства у сфері інтелектуальної власності// Інтелектуальна власність.- 2005.- № 1.-С. 4-8.

24. http://www.intelvlas.com.ua/

24. http://www.sdip.gov.ua/

25. http://rada.gov.ua/

27

Реферат: Этапы становления ипотечного кредитования в России в 90-е годы

МИНИСТЕРСТВО ОБЩЕГО И ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ

ЧЕРЕПОВЕЦКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ

ИНСТИТУТ ЭКОНОМИКИ И УПРАВЛЕНИЯ

Кафедра экономической теории

КУРСОВАЯ РАБОТА

По дисциплине «Финансы, денежное обращение, кредит»

На тему: ЭТАПЫ СТАНОВЛЕНИЯ ИПОТЕЧНОГО КРЕДИТОВАНИЯ В РОССИИ В 90-е ГОДЫ

Выполнила: Розанова Е. В. группа Э-32

Проверила: к.э.н, доцент

Киселева А. В.

Череповец 2001 год

ОГЛАВЛЕНИЕ

Введение 3

Ипотека в России в конце XIX — начале XX веков 5

Ипотека в сфере промышленности 7

Основные направления и перспективы создания механизма жилищного ипотечного кредитования в России 12

О проблемах ипотечного кредитования в сельском хозяйстве 32

Заключение 35

Список литературы

40

ВВЕДЕНИЕ

“Отец понять его не мог и земли отдавал в залог”

А. С. Пушкин, «Евгений Онегин»

Главный герой романа «Евгений Онегин» был сторонником новых модных экономических теорий. Большинство же русских дворян жили по принципу:
«нужны деньги – заложи имение». Закладная – форма ипотечного кредита (под залог недвижимости) – была широко распространена в России. Нам это хорошо известно из отечественной литературы прошлого и начала нынешнего века: во многих произведениях упоминаются поместья, земли, городские дома, которые закладываются и перезакладываются. Затем на целый век ипотека ушла из российского общества, хотя во всем мире она широко развивалась.
Совершенствовались формы ипотеки, вырабатывались специфические модели.
Понятно, что среди экономических механизмов наиболее живучими оказываются те, что приносят заметную выгоду. Почему ипотека выгодна и кредитору и должнику?

Ответ на этот вопрос интересен для многих. Ведь не исключено, что ипотека в скором времени станет для нас реальностью. Во всяком случае в
Москве уже делаются первые шаги – выдаются ипотечные кредиты для приобретения жилья.[9]

Для постижения сути данного понятия необходимо обратиться к истории.
Ипотека – слово древне-греческое, которое переводится как «основание»,
«залог». Ее возникновение обусловлено появлением частной собственности, и прежде всего на земельные участки. Эти процессы наиболее активно развивались в Древней Греции. Еще в VI веке до н. э. в Греции появился новый вид обеспечения кредита – земельный залог. На границе заложенного участка кредитор ставил столб с надписью, что это имущество служит ему обеспечением претензии на такую-то сумму. Этот столб и назывался «ипотекой»
(подставкой).[2]

Сегодня, как и раньше, под ипотекой (ипотечным кредитом) понимается кредитование под залог недвижимости.

Подобная форма кредитных отношений широко распространена в странах с развитой рыночной экономикой, прежде всего в США в Западной Европе. Это связано с тем, что ипотечное кредитование обладает существенными преимуществами по сравнению с другими видами кредита: он уменьшает степень риска для обеих сторон. Должник получает кредит на весьма длительный период и при этом имеет возможность сохранить за собой заложенную недвижимость, не рискуя остальным имуществом. Кредитор же получает беспроигрышный вариант возмещения ссуды. Заложенная недвижимость может продолжать приносить доход: сдаваться в аренду, использоваться как производственный объект и т. д. И таким образом за время действия договора может уменьшить или полностью покрыть сумму долга. [9]

ИПОТЕКА В РОССИИ В КОНЦЕ XIX — НАЧАЛЕ XX ВЕКОВ.

Ипотека переживает в России второе рождение. Институт этот представляет собой форму залога, наиболее отвечающую потребностям поземельного кредита. В России первые указы о залогах появились в XVI веке.
С установлением залога кредитору передавалось владение заложенным имуществом. Пока еще не осознавалось разницы между владением и собственностью. Залог имел по существу характер отчуждения. Закладная и купчая считались актами близкими между собой. В случае неосуществления должником выкупа закладная превращалась в купчую. Эта система была окончательно отменена банкротским уставом 1800 г., существенная часть постановлений которого, касающаяся залогового права вошла в состав законодательства XX века.

Ипотека, таким образом, играла в России такую же роль, как и в других странах в эпоху утверждения буржуазных отношений, когда ипотечные банки являются посредниками между землевладельцами и владельцами заемных капиталов. Тот факт, что значительная часть ипотечных ссуд использовалась для приобретения земли, также не является исключительной особенностью пореформенной России, а связан с незавершенностью буржуазно-аграрной эволюции. В большинстве стран Западной Европы этот этап к концу XIX века был пройден, но в США, например, (где из общей суммы ипотечного долга в 6 млрд. долл. на сельские ссуды приходилось 2,2 млрд. долл.) в отдельных штатах свыше половины фермеров, владевших собственными землями, были обременены ипотеками. В американских условиях задолженность землевладельца не считалась таким злом, как в России. Американские фермеры уже в XIX веке видели в ипотеке «большую дорогу, которая ежегодно приводит тысячи семей к собственности».

Развитие системы ипотечного кредитования продолжалась до октября 1917 года. Конфискация помещичьей земли и отмена частной собственности на землю, осуществленные советской властью, подорвали саму основу существования ипотечных банков. В декабре 1918 года был принят декрет Совнаркома о ликвидации основных ипотечных банков – Дворянского и Крестьянского. 24 декабря 1918 года декретом Совнаркома были ликвидированы частные земельные банки.

Вопрос о возрождении ипотеки поставил принятый 24 декабря 1990 года закон «О собственности». Позже был заложен фундамент для развития законодательной базы ипотеки: законы о залоге от 29 мая 1991 года и «Об основах федеральной жилищной политики» от 24 декабря 1992 года, где была предусмотрена ипотека, и «Основные положения о залоге недвижимого имущества
– ипотеке» от 29 декабря 1993 года. Нашли отражения эти вопросы и в
«Гражданском кодексе РФ» (ст. 339, 340). Здесь описаны общие принципы залоговых операций.

Несмотря на отсутствие полноценной нормативной базы ипотечного кредитования, в настоящее время успешно пробуют свои силы в этой сфере, как столичные так и провинциальные банки. Количество банков, предлагающих такой ряд услуг, неуклонно –растет: к концу 1994 года их было более 20. Пионером ипотечного дела является Ипотечный акционерный банк (ИАБ).

Конечно, условия, в которых начинают действовать сегодня ипотечные банки, и задачи, которые стоят перед ними существенно отличаются от тех, что были в начале века.

Развитие ипотеки во многом зависит от гарантий прав собственности, которые должны быть обеспечены эффективной системой регистрации этих прав.
Ипотечным банкам нужна льготная налоговая политика, так как это банки особого рода. В условиях нашей страны необходимо регламентировать их работу.[6]

ИПОТЕКА В СФЕРЕ ПРОМЫШЛЕННОСТИ.

Предпосылки становления промышленного ипотечного кредитования.
Экономический фактор. Важной задачей на пути к цивилизованной рыночной экономике является подъем промышленности, так как без этого невозможно оздоровление народного хозяйства. Главное же условие развития промышленности — выпуск конкурентоспособной продукции. Следовательно, нужны современные технологии и средства производства, но большинство предприятий их не имеет.

Многие предприятия испытывают острую нехватку оборотных средств, в частности свободных денежных средств, без которых невозможны реконструкция и модернизация производства, приобретение сырья, материалов, повышение уровня конкурентоспособности продукции. Чтобы закупать оборудование, создавать новую продукцию и повышать ее качество, нужны инвестиции.
Воспроизводственные затраты можно обеспечить путем самофинансирования, кредитования и государственного финансирования. Но собственных средств недостаточно для развития производства, потому приходиться рассчитывать на кредиты, но они дорогие.

Наиболее эффективное средство кредитования в промышленности – лизинг.
Экономия средств при лизинге составляет 10% от стоимости оборудования за весь срок по сравнению с обычным кредитом. Но лизинг предусматривает предоставление предприятию в кредит в основном только оборудования.

На этом фоне ипотечное кредитование может стать более приемлемым средством, обеспечивающим эффективное взаимодействие банков и предприятий, способствующим подъему промышленности.

На промышленном ипотечном рынке действуют: предприятия (заемщики), ипотечные банки, агентство по ипотечному кредитованию, инвесторы, а также правительство. Целесообразно деление промышленного ипотечного рынка на первичный и вторичный. На первичном рынке ипотечный банк выдает предприятию под залог материальных и нематериальных активов кредит на длительный срок
(5-10 лет) под достаточно низкие проценты (10-20% годовых). На вторичном рынке агентство покупает у банков ипотечные кредиты и выпускает ценные бумаги, обеспеченные этими кредитами, а также в ряде случаев гарантиями государства, которые приобретают инвесторы. Формирование вторичного рынка ипотечных кредитов позволит создать условия для привлечения дополнительных кредитных ресурсов за счет средств инвесторов.

Финансовый и организационный аспект промышленного ипотечного кредитования. Ипотечное кредитование проводится в рамках рынка недвижимости, но оно затрагивает и рынок ценных бумаг, страховой рынок, рынок ссудных капиталов, а также другие звенья финансового рынка. При ипотечном кредитовании промышленности воспроизводственные затраты прокрываются за счет заемных финансовых ресурсов.

Финансовый рынок обеспечивает аккумулирование временно свободных денежных средств и более эффективное их использование. При этом основными сберегательными, накапливающими денежными средствами являются частные лица
(население). Таким образом, ипотека способствует привлечению свободных денежных средств населения для инвестиций в промышленность.

Аккумуляция временно свободных денежных средств и их инвестирование в проекты осуществляются главным образом по средством ценных бумаг, обеспеченных ипотечными кредитами. Последние могут передаваться на вторичном рынке в нескольких формах. Во-первых, выданный кредит может быть продан целиком, во-вторых, может быть продано право на долевое участие в выданном кредите, позволяющее инвестору получать свою долю возвращаемой суммы кредита и процентов по нему. В-третьих, ипотечные кредиты или долевые участия могут быть сформированы в пакеты (пулы), на основе которых будут выпущены долевые ценные бумаги, обеспеченные этими ипотечными кредитами.
Популярность этих бумаг обеспечивается дополнительными гарантиями заложенного имущества, а также государственной поддержкой.

Инвестирование проектов осуществляется за счет средств предприятия
(не менее 30%), кредита банка под залог активов производства, а в некоторых случаях государственных субсидий. Банк продает ипотечные кредиты третьим лицам, в частности агентству по ипотечному кредитованию в период спада деловой активности рынка ценных бумаг, получая тем самым денежные средства для вновь выдаваемых кредитов. Агентство по ипотечному кредитованию производит эмиссию ценных бумаг, обеспеченных ипотечными кредитами, а также в ряде случаев – гарантиями государства и продает их инвесторам, получая денежные средства на покупку ипотечных кредитов у банков.

Ипотека не может осуществляться без четкого механизма. Этот механизм должен предусматривать:
— Формирование первичного и вторичного промышленных ипотечных рынков, на которых действуют предприятия (заемщики), банки и кредитные организации

(кредиторы), агентства по ипотечному кредитованию, инвесторы, правительство;
— Предоставление предприятиям (заемщикам), признанным в установленном порядке нуждающимися в приоритетном финансировании, субсидий в размере от

5 до 60% рыночной стоимости имущества предприятия, в зависимости от финансового положения;
— Предоставление банками долгосрочных кредитов (на 5-10 лет) на инвестиции главным образом в физические активы, а также краткосрочных (на 3-6 месяцев) и среднесрочных (на 1-2 года) на инвестиции в оборотные и нематериальные активы;
— Реализацию программ субсидирования предприятий через выбранные на контрактной основе банки, в зависимости от уровня защиты этих средств от инфляции;
— Возможность процедуры заключения договора поручительства правительства конкретного региона с кредитором с целью снижения риска невозврата кредита и повышения привлекательности ипотечного кредитования для кредитора, а также контроль за погашением кредита.
— Заключение предприятиями договора страхования ответственности за неисполнение обязательств перед кредитором и договора об имущественном страховании на весь срок действия кредитного договора в обязательном порядке.

Механизм промышленного ипотечного кредитования может эффективно функционировать только при создании системы информационного обеспечения для получения, обработки, хранения и передач оперативной, достоверной и доступной общественно значимой информации.

Для повышения привлекательности промышленного ипотечного кредитования для банков следует обратить внимание на объекты социальной инфраструктуры, принадлежащие предприятию – дома культуры, спортивные учреждения, санатории, дома отдыха и т. д., которые обладают большой ликвидностью и, возможно, смогут заинтересовать кредиторов.[7]

ОСНОВНЫЕ НАПРАВЛЕНИЯ И ПЕРСПЕКТИВЫ СОЗДАНИЯ МЕХАНИЗМА ЖИЛИЩНОГО ИПОТЕЧНОГО

КРЕДИТОВАНИЯ В РОССИИ.

Советская система жилищного финансирования характеризовалась централизованным распределением бюджетных ресурсов для строительства государственного жилья и его бесплатным распределением гражданам, официально признанным в установленном порядке нуждающимися в улучшении жилищных условий.

В 1987 году государственные капитальные вложения в жилищное строительство составили более 80%,а средства населения лишь 14,6% (включая индивидуальных застройщиков и членов жилищно-строительных кооперативов).

Государственный бюджет всегда являлся основным источником финансирования жилищного строительства, дополняемым лишь незначительными вложениями со стороны предприятий, что выразилось в практическом отсутствии в России, в начале экономических реформ, механизмов самостоятельного участия населения в решении жилищных проблем. Кредитование осуществлялось только в сфере строительства нового жилья индивидуальными застройщиками или жилищными кооперативами, но не при покупке готового жилья.

В период 1991-1999 гг. в сфере жилищного финансирования произошли серьезные изменения. Кардинальным образом изменилась структура ввода в действие жилых домов по типам застройщиков, значительно увеличилась доля частного сектора, в то время как государство перестало играть роль основного участника на данном рынке (см. табл. 1).

Таблица 1

Ввод в действие жилых домов по формам собственности в 1998 г.

| | | | |
| |Общая площадь,|Удельный вес в|Удельный вес в общем |
| |млн. кв. м. |общем вводе |вводе жилья, % |
| | |жилья, % | |
| | | | | |
| | | |1995 г. |1997 г. |
|Введено– всего, в | | | | |
|т. ч. по формам |30,7 |100 |100 |100 |
|собственности: | | | | |
|государственной | | | | |
| |3,5 |11,3 |22,1 |14,1 |
|муниципальной | | | | |
| |2,6 |8,5 |9,8 |8,7 |
|частной |17,9 |58,3 |36 |49,3 |
|Из нее населением | | | | |
|за свой счет и за | | | | |
|счет кредитов | | | | |
| |12,1 |39,4 |22 |35,2 |
|Смешанной | | | | |
|российской |6,5 |21,1 |31,8 |27,4 |
|Из нее: ЖСК |0,8 |2,5 |4,2 |4,1 |

Источник: Российский статистический ежегодник, 1998 г. Данные Госстроя

России

Важные изменения произошли и в структуре источников финансирования жилищного строительства. Доля бюджетных средств, составлявшая до начала реформ 80%, сократилась примерно до 26%, т. е. в 3,1 раза, в том числе доля федерального бюджета – до 15%.

Аналогичные процессы коснулись строительства жилья, финансируемого за счет средств предприятий и организаций (сокращение в 2 раза), и только доля жилья, возводимого за счет застройщиков, увеличилась примерно в 2 раза за период с 1991 по 1998 гг. и достигла 39,4% от общего показателя годового объема ввода площадей жилья.

Проводимая политика бесплатной приватизации жилья и снятия ограничений на количество и размер жилых помещений в собственности изменила структуру жилфонда (см. табл. 2).

Таблица 2
Структура жилищного фонда Российской Федерации по формам собственности (в млн. кв. м общей площади и процентах).
|Формы собственности |1990 г. |1993 г. |1997 г. |
|жилищного фонда | | | |
| |млн. кв.| |млн. кв.| |млн. | |
| |м. |% |м. |% |кв. м. |% |
|Жилищный фонд-всего | | | | | | |
| |2425 |100 |2546 |100 |2715 |100 |
|В том числе: | | | | | | |
|Частный |791 |32,6 |1189 |46,7 |1501 |55,4 |
|Из него в | | | | | | |
|собственности |641 |26,4 |943 |37,0 |1312 |48,30 |
|граждан | | | | | | |
|Государственный |1011 |41,7 |496 |19,5 |198 |7,3 |
|Муниципальный |611 |25,2 |664 |26,1 |870 |32,1 |
|Общественный |12 |0,5 |3 |0,1 |3 |0,1 |
|Смешанной формы | | | | | | |
|собственности |- |- |194 |7,6 |143 |5,3 |

Источник: Российский статистический ежегодник, 1998 г.

В настоящее время, в результате перехода в частную собственность 42% подлежащего приватизации жилья 55% всего жилищного фонда в России находится в частной собственности. Такой интенсивный процесс приватизации создал базу для развития рынка жилья. По оценкам специалистов, в крупных городах России ежегодно в сделки купли-продажи вовлечены 1,5-2% квартир, находящихся в частной собственности.

Сокращение бюджетных ассигнований привело к резкому снижению количества бесплатного жилья, предоставляемого очередникам на улучшение жилищных условий. Размеры предоставляемого бесплатного социального жилья сократилось с 1990 по 1997 гг. в 3,1 раза. Бесплатное жилье доступно примерно 400 тысяч семей в год, тогда как число граждан, имеющих зарегистрированное право на такое жилье, составляет 6,3 млн. семей.

В результате резкого сокращения финансирования жилья со стороны государства, низкого платежеспособного спроса на жилье со стороны населения, а также в отсутствии кредитных механизмов строительства и приобретения жилья резко сократились объемы жилищного строительства. Объемы ввода в эксплуатацию нового жилья уменьшились с 61,7 млн. кв. метров в
1990 году до 30,7 млн. кв. метров в 1998 году. Сокращение объемов ввода жилья в эксплуатацию привело к заметному ухудшению положения в строительном секторе, убыточности многих строительных предприятий.

Рынок жилья оказался не обеспечен соответствующими кредитно- финансовыми механизмами, которые поддержали бы платежеспособный спрос населения и сделали бы возможным приобретение жилья населением в массовом порядке. Если раньше практически единственной возможностью улучшить условия было получение государственного жилья, то сегодня эта проблема в основном решается населением через приобретение или строительство жилья за счет собственных сбережений без кредитов и рассрочек. Ограниченность бюджетных ресурсов сосредоточила внимание государства на решении жилищных проблем отдельных групп населения. Основная же часть населения оказалась не в состоянии улучшить свои жилищные условия из-за отсутствия необходимых сбережений и возможности их накопления.

Проблема обеспечением жильем населения в современных условиях заключается в переходе от строительства жилья за счет государственных ассигнований с последующим бесплатным распределением к системе улучшения жилищных условий граждан посредством приобретения или готового жилья на свободном рынке за счет собственных и кредитных средств. Формулировка данной задачи нашла свое отражение в Федеральной целевой программе «Свой дом», а также в разрабатываемой Концепции развития системы ипотечного жилищного кредитования в РФ.

Создание системы долгосрочного кредитования граждан на цели приобретения жилья позволит увеличить платежеспособный спрос граждан и сделать приобретение жилья доступным для основной части населения, активизировать рынок жилья, вовлечь в реальный экономический оборот недвижимость в жилищной сфере через механизмы ипотеки, создать базу для привлечения сбережений населения и других внебюджетных финансовых ресурсов, обеспечить развитие строительного сектора, что в конечном итоге окажет влияние на общий экономический рост.

Механизм жилищного финансирования, создание которого преследует цель системного решения жилищной проблемы российских граждан, должен включать долгосрочное ипотечное кредитование населения, кредитование жилищного строительства, государственную бюджетную поддержку населения на цели приобретения жилья (целевые субсидии).

Суть долгосрочного ипотечного жилищного кредитования сводится к созданию рыночной системы кредитов гражданам на цели приобретения готового жилья как на первичном (вновь построенном жилье, продаваемое застройщиками), так и на вторичном (уже имеющееся в частной собственности жилье) рынках жилья.

Жилье, по своей природе, является дорогостоящим товаром длительного пользования, поэтому его приобретение не может производиться за счет текущих доходов потребителей. Создание условий для размещения долгосрочных жилищных кредитов является привлекательной альтернативой, поскольку позволяет существенно ускорить процесс приобретения жилья населением, вынужденным в настоящее время откладывать средства на приобретение жилья в полном объеме.

В большинстве стран мира приобретение жилья в кредит является не только основной формой решения жилищной проблемы, но и сферой экономической деятельности, ключевую роль в которой играют банковские и другие кредитные структуры. Государство же выполняет вспомогательную функцию через установление общих правил, обеспечивающих эффективность взаимодействия всех участников процесса жилищного кредитования, а также при необходимости прямым или косвенным образом использует бюджетные средства для привлечения дополнительных частных инвестиций в жилищную сферу и оказания содействия гражданам в приобретении жилья.

В рамках кредитования жилищного строительства предлагается стимулировать оживление инвестиций в строительство путем привлечения банковских среднесрочных кредитов (на 1-1,5 года) на кредитование застройщиков жилья. Основная идея состоит в том, чтобы застройщики- получатели кредитов имели возможность погашать полученные ссуды в наиболее благоприятном для их деятельности режиме, а, именно – в период строительства жилья погашать только задолженность по процентам, а возврат основной суммы долга производить после завершения строительства.

Строительный кредит выдается застройщику в момент, когда он уже располагает (право собственности или долгосрочной аренды) отведенным участком под строительство жилья и местными органами власти предоставлены необходимые разрешения на осуществление строительства. Основная проблема для коммерческого банка, выдающего кредит, в данном случае – точно оценить вероятность реализации проекта, в частности, уровень риска незавершения строительства в срок и уровень риска, связанного с ликвидностью построенного жилого дома. Такая вероятность определяется особыми факторами, включающими уровень спроса на данный тип построенного жилья, способность застройщика контролировать свои затраты в ходе строительства, чтобы при его завершении выйти на запланированные цены и, таким образом, выдержать предложенные первоначальные условия продажи жилья. Риск снижается, если до начала строительства существует предварительная договоренность между застройщиком и банком о возможности предоставления ипотечных кредитов потенциальным покупателям для приобретения построенных домов или квартир.
Данный механизм эффективно сопрягается с ипотечным кредитованием физических лиц-покупателей –жилья в построенных таким образом домах: получаемые ипотечные кредиты и собственные средства граждан используются для оплаты жилья, а владельцы продаваемого жилья (застройщики) получают возможность погасить ранее полученный строительный кредит.

Государственная поддержка граждан, не располагающих достаточными доходами для получения кредитов на стандартных банковских условиях, может быть организована через систему предоставления безвозмездных субсидий для оплаты первого взноса при получении ипотечного кредита и сокращения тем самым необходимого размера кредита. Такая система софинансирования приобретения жилья гражданами с –помощью государства, при которой на долю собственных средств граждан в стоимости квартиры приходилось бы 30:, на долю государственной субсидии в среднем – 20-50% повысит доступность ипотечных кредитов для граждан и будет стимулировать платежеспособный спрос на жилье.

Для оплаты первоначального взноса при ипотечном кредитовании могут быть использованы денежные сбережения заемщика или средства, полученные от продажи уже имеющегося у него в собственности жилья.

В рамках стратегической концепции развития в России кредитных механизмов обеспечения доступности приобретения жилья в собственность для основной части населения необходимо отметить, что за государством остается функция обеспечения жильем на условиях социального найма граждан, которые по уровню дохода не в состоянии приобрести жилье даже с помощью долгосрочного кредита и безвозмездных субсидий.

Ставя задачу создания целостной рыночной системы ипотечного жилищного кредитования, ориентированной, в первую очередь, на использование эффективных стандартных финансовых механизмов, необходимо учитывать возможность применения иных схем жилищного финансирования, направленных на использование местных ресурсов и учитывающих специфику отдельных регионов.
В переходных условиях формирования и создания системы ипотечного жилищного кредитования такие схемы могут помочь решению жилищной проблемы определенной части населения, хотя в силу ограниченности местных ресурсов, их ориентации на местные региональные особенности масштабы ее реализации лимитированы.

Значение писка новых вариантов решения проблем обеспечения жильем российских граждан на базе рыночного, а не административно- распределительного подхода для судьбы экономической реформы в России трудно переоценить. Проблема недостаточной обеспеченности жильем остается острейшей социальной проблемой, способной генерировать негативное отношение новых поколений к проводимым в стране экономическим реформам.

Главная цель – создать работающую систему обеспечения доступным по стоимости жильем российских граждан со средними доходами, основанную на рыночных принципах приобретения жилья на свободном от монополизма жилищном рынке за счет собственных средств граждан и долгосрочных ипотечных кредитов.

Современная государственная жилищная политика должна, наряду с прежней ориентацией на нужды социально незащищенных групп населения, сделать новый акцент в решении жилищных проблем основной части работающего населения, располагающего средними доходами, накоплениями и имеющими жилье в собственности в результате бесплатной приватизации, на систему ипотечного кредитования. Создание системы ипотечного кредитования не только позволит резко ускорить решение важнейшей социальной проблемы улучшения жилищных условий населения, но и через активизацию жилищного строительства сможет оказать положительное влияние на макроэкономическую ситуацию в стране в целом, обеспечить импульс к экономическому подъему и стать своего рода
«локомотивом» для других отраслей экономики России.

Развитие ипотечного жилищного кредитования населения как целостной системы, с одной стороны, и как составной части рыночной экономики, с другой, возможно на базе следующих основополагающих принципов:
1) Система ипотечного жилищного кредитования в России должна учитывать имеющийся международный опыт. Она должна быть адаптирована к российским макроэкономическим условиям и законодательной базе, учитывать психологические аспекты населения России, пока еще с настороженностью воспринимающего ситуацию длительной зависимости от банка-кредитора при ипотечном кредитовании.
2). Одним из ключевых требований следует отметить необходимость обеспечения доступности ипотечных кредитов для групп населения не только с наиболее высокими, но также и средними доходами. При этом система ипотечного кредитования должна носить рыночный, а не дотационный характер, быть полностью прозрачна и ясна для понимания всеми участниками процесса ипотечного кредитования.
3). Создаваемая система ипотечного кредитования должна носить развивающийся характер, опираться на эффективное использование привлеченных финансовых ресурсов граждан, коммерческих банков-кредитов, инвесторов, а не на финансирование со стороны государственного бюджета.
4). Система жилищного ипотечного кредитования должна быть воспроизводима в любом регионе страны. Темпы и масштабы развития ипотеки в тех или иных регионах должны определяться не столько субъективными факторами наличия или отсутствия политической воли у руководства региона для развития ипотека, а объективной экономической ситуацией в регионе, наличием платежеспособного спроса на жилье и его предложением.

Для становления и развития системы долгосрочного ипотечного жилищного кредитования необходимо предусмотреть решение следующих основных задач:
— совершенствование законодательной и нормативной базы, обеспечивающей исполнение обязательств при ипотечном кредитовании, в первую очередь, в части создания четкой процедуры обращения взыскания на предмет ипотеки и выселения неплательщика по кредиту из заложенного жилья;
— создание и внедрение универсального механизма обеспечения притока долгосрочных внебюджетных финансовых ресурсов в бюджетную сферу;
— создание инфраструктуры, обеспечивающей наличие четкого и надежного механизма регистрации сделок с недвижимостью и прав на нее, а также процедуры доступа к этой информации участников рынка ипотечного кредитования;
— налоговое стимулирование как граждан-получателей ипотечных кредитов, с одной стороны, так и коммерческих банков – ипотечных кредиторов и инвесторов, обеспечивающих рефинансирование коммерческих банков- кредиторов, с другой стороны;
— создание равных условий для свободной конкуренции между субъектами рынка ипотечных кредитов;
— создание механизмов социальной защиты заемщиков как от неправомерных действий банков-кредиторов, так и для их социальной адаптации при процедуре выселения в случае невозможности погашения взятого ранее ипотечного кредита;
— уточнение нормативной базы, регулирующей деятельность кредитных организаций по предоставлению и обслуживанию ипотечных долгосрочных кредитов, а также их рефинансированию;
— формирование нормативно-законодательных основ для использования новых финансовых инструментов (ценных бумаг) для привлечения долгосрочных ресурсов в эту сферу.

Перспективы развития жилищного ипотечного кредитования в решающей степени зависят от макроэкономических условий. Такие условия стали формироваться в
России лишь с конца 1995 г. В период высокой и непредсказуемой инфляции, уровень которой составил в 1995 г. 31%, кредитный риск и риск процентной ставки при долгосрочном кредитовании были настолько велики, что банки- кредиторы даже не рассматривали возможности начала ипотечных операций, как вида прибыльного банковского бизнеса. В период с 1991 по 1995 гг. (за исключением середины 1994 г.) реальные банковские ставки были отрицательными, а сроки привлечения основной массы кредитных ресурсов не превышали 3-4 месяца.

Изменение общеэкономической ситуации, падание темпов инфляции, снижение цен на жилье, стабилизация курса рубля содействовали перемене в отношении российских банков к кредитованию приобретения жилья.

К 1998 году в России наблюдалась относительная финансовая стабилизация, инфляция снизилась до 12-14% в годовом измерении, увеличились объемы привлекаемых долгосрочных ресурсов, в России стал формироваться платежеспособный спрос на ипотечные кредиты со стороны «среднего» класса.
Банки получили реальную возможность выдавать ипотечные кредиты не только в свободно конвертируемой валюте, но и в российских рублях на сроки от 3-х до
5 лет.

В результате проводимой финансовыми властями политики отставания роста обменного курса рубля к доллару США от реального соотношения в период с 1997 по июль 1998 года наблюдался рост доходов населения, в том числе в валютном выражении. Рост доходов населения на фоне некоторого снижения валютных цен на жилье способствовал росту спроса на ипотечные кредиты со стороны населения.

Ряд банков, прежде всего, в крупных городах приступили к практической реализации программы ипотечного кредитования, рассматривая его в качестве стратегической перспективы своего развития.

В то же время сохранение макроэкономической несбалансированности препятствовало широкомасштабному развитию ипотечного кредитования.
Постоянное превышение расходов над доходами федерального бюджета, рост государственных заимствований обусловили высокие процентные ставки. В этих условиях банки ориентировались на получение сверхвысоких доходов от операций с ГКО.

Принятые меры экономической политики в послекризисный период, изменение конъюнктуры на мировых рынках обусловили позитивные макроэкономические сдвиги в первой половине 1999 года.

Проявилась отчетливая тенденция к снижению темпов роста потребительских цен. В целом за первые пять месяцев потребительские цены выросли на 22,2%. В июне уровень инфляции опустился до 1,5-1,7%.

Постепенно начала выходить из кризиса банковская система. Если в целом по итогам 1998 года российские банки понесли убытки, то на 1 апреля
1999 г. суммарная прибыль 200 крупнейших банков составила 2,8 млрд. рублей.

В банки стали возвращаться вкладчики. Объем сбережений граждан в национальной валюте составил на 1 июля 1999 г. 178,1 млрд. рублей, увеличившись по сравнению с январем на 19,1%. В то же время в условиях отсутствия надежных инвестиционных инструментов банки столкнулись с проблемой избыточной ликвидности. На 13.08.99 г. сумма остатков на корреспондентских счетах в Банке России и АРКО составила 50,5 млрд. рублей.

Ипотечное кредитование представляет реальную альтернативу прибыльного вложения средств. Вместе с тем, структура привлекаемых банками средств сохраняет выраженный краткосрочный характер. И если в целом в последнее время наблюдается снижение уровня процентных ставок по привлекаемым ресурсам, то оценить стоимость долгосрочных ресурсов (на 5-10 лет), необходимых для финансирования долгосрочных ипотечных кредитов, крайне сложно ввиду их практического отсутствия. Именно недостаток долгосрочных средств при избытке краткосрочных является главной финансовой причиной низкой активности банков в области жилищного кредитования.

Одним их основных факторов, характеризующих наличие финансовых условий для возможности широкого развития долгосрочного ипотечного кредитования, является состояние банковского сектора в целом и наличие в нем достаточных долгосрочных пассивов, прежде всего в виде вкладом частных вкладчиков. Состояние российской банковской системы в настоящее время продолжает оставаться недостаточно устойчивым. Август 1998 г. выявил ее слабость и неготовность к обслуживанию частных вкладчиков.

До августа 1998 г. около 30% частных вкладов находилось в коммерческих банках, но в результате краха большинства крупных банков и оттока вкладчиков в Сбербанк к концу года доля Сбербанка в общем объеме частных вкладов превысила 85%. Поскольку многие частные банки предоставляли более широкий спектр услуг, чем Сбербанк, их уход со сцены вновь резко сузил даже и ранее небогатый спектр банковских услуг.

Кризис 1998 г. нанес удар и по сбережениям населения. Согласно данным банка России, прирост сбережений в 1998 г. составил 260 млрд. руб., по сравнению с 413 млрд. руб. в 1997 г.

Согласно официальной информации Сбербанка, на конец 1998 г. остатки рублевых вкладов населения в Сбербанке составляли 126 млрд. руб., остатки валютных вкладов – 1,3 млрд. долл. США. Поскольку на долю Сбербанка приходилось около 85% всех рублевых и валютных счетов населения, то суммарные остатки на счетах населения в банках России насчитывали примерно
150 млрд. руб. и 1,5 млрд. долл.

Это составляет лишь незначительную часть сбережений населения России, хранимых внутри страны. По оценкам Банка России, сделанным с учетом ввоза в страну наличной валюты, население имеет на руках около 40 млрд. долл. Этот показатель также примерно соответствует той оценке, что примерно 85-90% накоплений переводится в иностранную валюту. Таким образом, в настоящее время структура денежных активов населения характеризуется абсолютным преобладанием наличной иностранной валюты, которое только усилилось после августовского кризиса.

Однако, даже при наличии долгосрочных и относительно дешевых валютных кредитных ресурсов (например, в настоящее время Сбербанк привлекает валютные ресурсы на депозиты по ставкам от 3 до 7% годовых), кредитор на застрахован от резкой девальвации национальной валюты и, соответственно, снижения доходов заемщиков в валютном исчислении и падения их платежеспособности.

На рублевых корсчетах коммерческих банков в течение 1999 года в среднем находится в два раза больше средств, чем в 1998 году, однако объемы кредитования реального сектора практически не увеличились.

В то же время, в подавляющем большинстве регионов России кредитование возможно только в национальной валюте. Достаточно высокая и нестабильная инфляция делает необходимым использование переменной ставки процента по кредиту. В существующей практике банки, выдающие кредиты с переменной ставкой, привязываются к определенному индексу, чаще всего – ставке рефинансирования Банка России, изменение которой далеко не всегда отражает реальную динамику стоимости денег. Разработка надежного и пользующегося доверием индекса является необходимым условием широкомасштабного развития ипотечного кредитования.

Процесс восстановления утраченного доверия к банкам со стороны населения будет происходить значительно быстрее, если банки начнут выдавать кредиты населению. В этом случае граждане, претендующие на кредит банка, будут держать в этом банке свои расчетные и депозитные счета, что будет способствовать восстановлению и улучшению структуры баланса банка. В решении этих задач жилищное ипотечное кредитование должно сыграть существенную роль. Создание механизмов привлечения долгосрочных ресурсов по доступной для банков, а в конечном счете и для заемщиков, цене является непременным условием развития ипотечного кредитования. Недостаток долгосрочных ресурсов и высокая стоимость привлекаемых банками ресурсов, отсутствие вторичного рынка ипотечных кредитов – основные причины ограниченности рынка ипотечных кредитов. Кроме того, высокие издержки и риски банков при ипотечном кредитовании вызваны слабой стандартизацией процедур выдачи ипотечных кредитов, отсутствием кредитной истории у большинства потенциальных заемщиков.[5]

О ПРОБЛЕМАХ ИПОТЕЧНОГО КРЕДИТОВАНИЯ В СЕЛЬСКОМ ХОЗЯЙСТВЕ

Из всех составных частей национального капитала аграрный капитал, сельскохозяйственные, земельные, ипотечные банки остаются пока самым отсталым, слабым звеном – аутсайдером в российской экономике. В странах, когда-либо приступавших к рыночным преобразованиям, первым шагом всегда была земельная реформа. У нас этого не произошло. Это привело к самым неудовлетворительным последствиям для АПК, кредитных институтов, инвестиций, фондового рынка, денежного обращения.

Российские банкиры придерживаются разных, даже диаметрально противоположных, взглядов на институт землевладения в России. Помимо убежденных сторонников частной земельной собственности, есть ее категорические противники, которые считают, что государство должно оставаться главным хозяином всех угодий, природных ресурсов. Немало банков видят будущее за развитием аренды, многообразием форм собственности, хозяйствования.

Для других ориентиром служит аграрный сектор США, где землевладельцами помимо государства (которому принадлежит около 40% возделываемых земель, используемых для общенациональных нужд и аренды), выступают более 2 млн. фермерских хозяйств (против 274 тыс. у нас). Из них полными собственниками являются не все. Около 60% угодий вообще не принадлежит фермерам (у нас – 95%). Из оставшейся части 59,2% земель владеют хозяйства семейного типа, 17,3% — «частичные» хозяева в совместном владении, 23,5% — монополии. При этом 34% ферм представляют собой мелкие и мельчайшие производства, которые дают 3,2 совокупной сельхозпродукции.
Зато свыше половины ее обеспечивают 6% крупных ферм (у нас вместе – едва
2%).

Банки не вводит в заблуждение проведенная на селе приватизация. Да, перерегистрацию прошли 24 тыс. колхозов и совхозов (95% от общего числа), из них около трети сохранили прежний статус. Зато рядом появились 286 тыс. фермерских хозяйств, свыше 11 тыс. товариществ различных типов, примерно 2 тыс. сельхозкооперативов, 900 с лишним ассоциаций, примерно 300 АООТ, более
400 подсобных хозяйств. Эти производства получили в собственности 93% угодий, все имущество, основные фонды. Они могут самостоятельно их использовать, распоряжаться продукцией, прибылью. Но им не дали самого главного – свободы купли-продажи земли.

У нас до сих пор не появились важнейшие условия успешного сельхозпроизводства: частное землепользование, свободный земельный рынок, ипотечное кредитование под залог участков и недвижимости. К примеру в США, как и в дореволюционной России, на ипотечный кредит приходится около 2/3 ссуд фермерам. Именно ипотечным кредитом они оплачивают до 75% и более все свои текущие расходы и капиталовложения.

Из-за отсутствия рынка земли, возможностей для ипотечного кредитования российские банки не в состоянии налаживать взаимовыгодное разделение труда, кооперацию внутри АПК, нормальный обмен финансовыми, материальными, трудовыми и иными ресурсами между отраслями, регионами. В результате банкам, в том числе участвующим в бюджетном финансировании агропромышленного комплекса, не удается создать для сельхозпроизводителя развитую, насыщенную материально-техническую, финансовую, сервисную инфраструктуру, которая обеспечивала бы его современными, экономичными орудиями труда, услугами по закупке, хранению, переработке, реализации на внутреннем и внешнем рынках, маркетингу, информации и т. д.

Фактически государство ставит российские банки перед заведомо проигрышной дилеммой: взять на иждивение безнадежные колхозно-совхозные АО,
ТОО и др., либо кредитовать хозяйства, которые в 15 раз меньше конкурентоспособные и в 35 раз меньше перспективных американских ферм.

Все это сужает поле деятельности, возможности российских земельных банков. Им приходится действовать на крошечном правовом и операционном
«пятачке». Поскольку через эти банки почти не идут бюджетные деньги «на
АПК», чтобы выжить, они вынуждены около 90% средств вкладывать в краткосрочные активы – ГКО, СКВ, МБК и т. д.; создавать дополнительные подпитывающие структуры – страховые компании, инвестиционные, риэлторские фирмы, торговые дом и др.; подключать их к региональным программам развития. Так, например, делается в Московской, Волгоградской,
Вологодсткой, Новгородской, Ярославской, Псковской, Калининградской, и других областях, где банки предлагают участвовать в инвестиционных конкурсах по освоению земель и недр, обустройству территорий, совместном выпуске облигационных займов, обеспеченных землей, природными ресурсами и т. д.

К сожалению, сегодня земельные и другие коммерческие банки в состоянии выделять сельскому хозяйству не более 10% своих ресурсов. До введения частной собственности на землю, других институциональных и правовых изменений в России превышать этот уровень крайне опасно.[4]

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

В условиях экономического кризиса, финансовой неустойчивости, инфляции и затруднений в системе платежей практика залогового (ипотечного) кредитования имеет особое значение. Первые шаги следует однозначно признать положительными, восстанавливающими отечественные традиции залогового кредитования и соответствующими современным реальностям государственного регулирования кредитно-ипотечных отношений.[3]

Сейчас начинает развиваться жилищное ипотечное кредитование для повышения платежеспособного спроса потребителей на жилье в связи с кризисом реализации этого сектора. Но, в тоже время среди различных банковских операций на российском рынке долгосрочное жилищное ипотечное кредитование связано с большими трудностями. Интерес же российских банков к кредитованию приобретения жилья устойчиво растет, что связано, с одной стороны, с пониманием банками огромного потенциала рынка жилищной ипотеки, а с другой стороны, растущей потребностью в кредитах такого рода со стороны населения.
Для многих граждан возможность взять долгосрочный ипотечный кредит открывает реальный путь улучшения своих жилищных условий. В ипотечном кредитовании сегодня остро нуждаются риэлторы и застройщики, для которых проблема поиска платежеспособных клиентов для сбыта жилья стала ключевой.
По оценке Российской гильдии риэлторов, возможность взять кредит сегодня на приобретение жилья увеличит объем продаваемого жилья на 40-50%.[10]

Подводя итоги сказанному, можно сделать следующие выводы. Для успешного развития ипотечного кредитования жилья в России необходимо осуществить ряд мер организационного порядка. В юридическом аспекте: создать правовую базу для функционирования рынка жилья и ипотечного кредитования, включая издания законодательных актов об ипотеке и о кондоминиуме; создать инфраструктуру рынка жилья и ипотечного кредитования, в том числе решить вопрос о структурах, осуществляющих учет и контролирующих состояние недвижимости, являющейся залогом кредитов, и о специальных судах, ведущих квалифицированно и оперативно дела по ипотеке.

Целесообразно также создать систему учреждений банков, занимающихся ипотечным кредитованием жилья, включая организацию специальных банков и соответствующих структур в универсальных коммерческих банках; разработать систему страхования банков, осуществляющих ипотечное кредитование жилья; содействовать становлению вторичного рынка ссудного капитала как одного из базовых условий ипотечного кредитования; разработать систему защитных мер ипотечных банков от инфляционных потерь.[8]

Но, также очевидно, что, не оживив промышленность, нельзя рассчитывать на формирование платежеспособного спроса. И только подъем промышленного производства даст возможность населению –вкладывать средства в жилье. Важным условием эффективного использования ипотечного кредитования в промышленности является ликвидность объекта недвижимости. Активному банковскому кредитованию промышленности мешает невозврат кредитов при обеспечении залога промышленными зданиями и сооружениями вследствие трудностей. Дополнительная гарантия возврата кредита появляется тогда, когда предприятие, перед тем как брать его, находит потенциального покупателя его продукции и других активов в случае невозможности вернуть средства в срок.[7]

Нельзя забывать и об ипотечном кредитовании в сельском хозяйстве.
Сельское хозяйство, как и вся российская экономика, недофинансируется, поэтому нынешнее положение, которое складывается в этом секторе, тормозит развитие ипотечного кредитования (Для сравнения: в 1995 году правительство
США выделила почти 70 млрд. дол. на поддержку своего аграрного сектора).[1]

Таким образом, в нынешних нестабильных экономических условиях за банки, способные выдать ипотечный кредит, идет борьба. Рынок недвижимости тревожат те же, проблемы, что и товарные рынки: высокие инфляционные ожидания, угроза резкого падения цен на недвижимость, нестабильность доходов покупателей. Все это серьезно повышает банковские риски и затрудняет поиск банков, желающих выдавать долгосрочные кредиты.

Вслед за московской ипотечной программой развивается петербургская. В
Северной столице ее реализует Федеральное агентство ипотечного кредитования совместно с уполномоченными банками «Санкт-Петербургский»,
«Петербургский», «Балтийский» и «Промышленно-строительный банк». Первые 5 кредитов выданы сроком на 10 лет под 15-18% годовых. Планируется снизить столь высокую стоимость кредитования на 10% годовых, но одновременно и уменьшить срок отдачи кредита до 3 лет. Бюджет Санкт-Петербурга выделил на ипотечное кредитование 30 млн. долларов. Для получения дополнительных средств в Промышленно-строительный банк и Федеральное агентство ипотечное кредитование размещают среди населения облигации жилищного займа, планируя привлечь еще 3 млн. долларов.

Что касается ипотечной программы в других регионах, то она наиболее успешно развивается в Чувашии, Башкирии, в Самарской и Ярославской областях. Под региональное ипотечное кредитование планировалось выделить в
1999 году 32 млн. кв. м. жилой площади, однако августовский кризис помешал этим планам реализоваться в полном объеме.[9]

СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ:

1. Бусов В. И. Проблемы организации ипотечного бизнеса в России //Деньги и кредит. – 1996. — №2. –С.58.
2. Головин Ю. Ипотека: из Древней Греции в Россию //Российская юстиция. –
1996. — №11. – С.31-32.
3. Каноков А. К развитию залогового кредитования //Российский экономический журнал. – 1996. — №5-6.-С.52-55.
4. Макаревич Л. Н. О проблемах ипотечного кредитования //Деньги и кредит. –
1998.- №6. – С. 44-50.
5. Печатникова С. М. Основные направления и перспективы создания механизма ипотечного кредитования в России //Менеджмент России и за рубежом.-2000.-
№1.- С. 98-111.
6. Проскурякова Н. А. Ипотека в России в конце XIX – начале XX веков
//Вопросы истории. – 1995. — №9. – С.3-16.
7. Синько В., Черноусов Е. Ипотека в сфере промышленности //Экономист. –
1998. — №8.- С. 83-88.
8. Стюньков В. П. Ипотечное кредитование: организационные аспекты //Деньги и кредит. – 1994. — №8. – С. 44-52.
9. Ипотека //Наука и жизнь. – 1999. — №5. – С. 54-58.
10. //Строительная газета. – 1996. — №9. – С. 2.

Контрольная работа: Теория электрических цепей

Министерство образования Российской Федерации

Рязанский государственный радиотехнический университет

Кафедра ТОЭ

Расчетно-графическая работа

По теме

Теория электрических цепей

Выполнил

Студент 913 группы

Тюрин Д.М.

Проверил

Мевша А.Л.

Рязань 2010г.

Задание 1

Схема №17

Исходные данные:

R1= 15Ом

R2= 16Ом

R3= 24Ом

R4= 15Ом

R5= 18Ом

R6= 10Ом

R7= 24Ом

E1= 36В

E2= 40В

J1= 1.2A

Теория электрических цепей

Решение:

Решим задачу с помощью программы Mathcad.

В начале необходимо ввести значения элементов схемы:

Количество уравнений по 1-ому правилу Кирхгофа: 5

Количество уравнений по 2-ому правилу Кирхгофа: 3

I1+I8-I2=0

I2+I4+I6=0

J1-I8-I3=0

I3-I4-I7=0

I7+I5-I6=0

I1R1+I2R2-I6R6-I5R5-I5I3=E1-E

I2R2-I4R4=E2

I7R7+I6R6-I4R4=E

E=10I3

С помощью программы Mathcad решим полученные уравнения

Результаты:

I1=-0.713 (A)

I2=1.8 (A)

I3=-1.32 (A)

I4=-0.744 (A)

I5=-0.487(A)

I6=-1.06 (A)

I7=-0.572(A)

I8=2.52(A)

E=-13.2 (B)

2. Потребляемая мощность:

PR=I12*R1+I22*R2+I42*R4+I52*(R5+R3)+I62*R6 =96.818(Вт)

Напряжение на источнике тока:

U J1=I7R7-I5(R7+R3)=6.726 (B)

Мощность, отдаваемая всеми источниками:

Pист = E1* I1+ U J1* J1+E2I8+E* I 6=97.195 (Вт)

PR=Pист

Вывод: Потребляемая мощность численно равна мощности, отдаваемой всеми источниками. Следовательно, найденные токи верны.

Задание 2

Схема № 35

Исходные данные:

ω = 2200

R1= 200Ом

R2=80Ом

L=90мГн

С=2.5мкФ

е=20cos( ωt+30o)

j=0.1cos( ωt-60o)

Теория электрических цепей

Решение:

Найдем значения реактивных сопротивлений:

XL= ωL=2200*0.09=198 (Ом)

XC=1/(ωC)=1/(2.5 * 10-6*2200)=181.8 (Ом)

Найдем входное сопротивление Zвх между точками 1 и 3:

Zвх=Теория электрических цепейТеория электрических цепей

Вычислим комплексное значение источника тока:

Теория электрических цепей

Рассчитаем комплексный ток I1:

Теория электрических цепей

Рассчитаем комплексное напряжение U13:

Теория электрических цепей

Найдём комплексные токи I2 I3:

Теория электрических цепей

Теория электрических цепей

Перейдём от комплексов амплитудных значений к мгновенным значениям токов:

Теория электрических цепей

Активная мощность:

Теория электрических цепей

Реактивная мощность:

Теория электрических цепей

Полная мощность:

Теория электрических цепей

Рассчитаем напряжение на элементах:

Теория электрических цепей

Теория электрических цепей

Теория электрических цепей

Теория электрических цепей

Потенциальная и векторная диаграммы:

Вывод: т.к. Е данное и Е полученное с помощью потенциальной диаграммы равны, то следовательно найденные токи верны

Задание 3.

Построить графики АЧХ и ФЧХ

Теория электрических цепей

Теория электрических цепей

Теория электрических цепей

Теория электрических цепей

Теория электрических цепей

H(0)=0

H(∞)=Теория электрических цепей

Теория электрических цепей

С помощью программы Mathcad построим графики:

Теория электрических цепей

Теория электрических цепей

Теория электрических цепей

Реферат: Припинення чинності патенту та визнання його недійсним

Реферат

з дисципліни “Інтелектуальна власність” на тему:

“ПРИПИНЕННЯ ЧИННОСТІ ПАТЕНТУ ТА ВИЗНАННЯ ЙОГО НЕДІЙСНИМ”

ЗМІСТ

Вступ

1. Припинення чинності дії патенту

2. Підстави визнання патенту недійсним

3. Статистичні дані щодо видачі патентів, припинення їх чинності та визнання недійними

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Розвиток України на сучасному етапі у значній мірі залежить від розвитку економіки на основі широкого впровадження об’єктів інтелектуальної власності (винаходів, патентів, корисних моделей, промислових зразків і т. і.), що здійснюється за рахунок залучення значних інвестицій та інновацій. Важливе значення займає вивчення законодавчих засад з питань інтелектуальної власності, в т.ч. підстав припинення чинності патентів та визнання їх недійсними.

Метою дослідження є аналіз теоретичних досліджень та систематизація законодавчих норм щодо припинення чинності патентів та визнання їх недійсними.

Теоретичним підґрунтям стали праці таких науковців, як Коссак В.М., Якубівський І.Є. [4], Сусліков Л.М., Дьордяй В.С. [6], Хаустов В. [7], Дмитриченко Г. [8] та інші, які плідно досліджували питання, пов’язані з патентуванням.

Завдання, поставлені перед написанням роботи:

а) визначити сутність понять “промисловий зразок”, “корисна модель (винахід)”;

б) окреслити основні законодавчі акти, що регулюють питання припинення чинності патентів та визнання їх недійсними;

в) проаналізувати випадки дострокового припинення чинності патенту;

г) здійснити порівняльний аналіз підстав припинення дії патенту на корисну модель (винахід) та промисловий зразок;

д) визначити підстави визнання патенту недійним;

е) проаналізувати статистичні дані на основі звітності Державного департаменту з інтелектуальної власності.

1. ПРИПИНЕННЯ ЧИННОСТІ ПАТЕНТУ

Припинятися може чинність патенту на промисловий зразок, винахід, корисну модель. Розглянемо значення цих понять:

промисловий зразок – результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання; об’єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнiшнiй вигляд промислового виробу i призначенi для задоволення естетичних та ергономiчних потреб [1];

винахід (корисна модель) – результат інтелектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології; об’єктом винаходу (корисної моделі), правова охорона якому (якій) надається згідно з цим Законом, може бути: продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослини і тварини тощо); процес (спосіб), а також нове застосування відомого продукту чи процесу [2].

Стаття 465 Цивільного кодексу (ЦК) визначає строк чинності майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності. Так, строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід спливає через 20 років, що відліковуються від дати подання заявки на винахід; на корисну модель – через 10 років від дати подання заявки на корисну модель; на промисловий зразок – через 15 років від дати подання заявки на промисловий зразок в установленому законом порядку [3].

Водночас патентне законодавство передбачає випадки дострокового припинення чинності патенту.

Чинність майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок може бути припинено достроково за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору. З ініціативою про дострокове припинення чинності цих прав може виступати лише та особа, якій вони належать. За загальним правилом нею виступає власник відповідного патенту (ст. 464 ЦК України). Відповідно до ст. 32 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” та ст. 24 Закону України “Про охорону прав на промислові зразки” власник патенту у будь-який час може відмовитися від нього повністю або частково на підставі заяви, поданої до Установи (центрального органу виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності – на сьогодні Державний департамент з інтелектуальної власності). Зазначена відмова набирає чинності від дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені Установи.

У таблиці 1.1 наведена порівняльна таблиця підстав припинення дії патенту на корисну модель (винахід) та промисловий зразок.

Таблиця 1.1

Порівняльний аналіз підстав припинення дії патенту на корисну модель (винахід) та промисловий зразок

Підстави припинення дії патенту на корисну модель (винахід) (ст. 32 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”

Підстави припинення дії патенту на промисловий зразок (ст. 24 Закону України “Про охорон прав на промислові зразки”

1. Власник патенту в будь-який час може відмовитися від нього повністю або частково на підставі заяви, поданої до Установи. Зазначена відмова набирає чинності від дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені Установи.

1. Власник патенту в будь-який час може відмовитися від нього повністю або частково на підставі заяви, поданої до Установи. Зазначена відмова набирає чинності від дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені Установи.
Не допускається повна або часткова відмова від патенту без попередження особи, якій надано право на використання винаходу за ліцензійним договором, зареєстрованим в Установі, а також у разі накладення арешту на майно, описане за борги, якщо до його складу входять права, що засвідчуються патентом.

–
2. Дія патенту припиняється у разі несплати у встановлений строк річного збору за підтримання його чинності.

2. Дія патенту припиняється у разі несплати у встановлений строк річного збору за підтримання його чинності.
Річний збір за підтримання чинності патенту сплачується за кожний рік його дії починаючи від дати подання заявки. Документ про першу сплату зазначеного збору має надійти до Установи не пізніше 4 місяців від дати публікації відомостей про видачу патенту. Документ про сплату збору за кожний наступний рік має надійти або бути відправленим до Установи до кінця поточного року дії патенту за умови сплати збору протягом його останніх 4 місяців.

Річний збір сплачується за кожний рік дії патенту, рахуючи від дати подання заявки. Документ про першу сплату зазначеного збору має надійти до Установи одночасно з документом про сплату збору за видачу патенту. Документ про сплату збору за кожний наступний рік має надійти до Установи до кінця поточного року, за умови сплати збору протягом 2 останніх його мiсяцiв.
Дія патенту припиняється з першого дня року, за який збір не сплачено.

Дiя патенту припиняється з першого дня року, за який збiр не сплачено.
Річний збір за підтримання чинності патенту може бути сплачений протягом 12 місяців після закінчення встановленого строку. У цьому випадку розмір річного збору збільшується на 50 відсотків. При сплаті збору дія патенту відновлюється.

Рiчний збiр за пiдтримання чинностi патенту може бути сплачено, а документ про його сплату — надiйти до Установи протягом 6 мiсяцiв пiсля встановленого строку. У цьому разi розмiр рiчного збору збiльшується на 50 вiдсоткiв.
Якщо збір не сплачено протягом цих 12 місяців, Установа публікує у своєму офіційному бюлетені інформацію про припинення дії патенту.

–

Здійснення права власника патенту на дострокове припинення чинності майнових прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок має певні межі: це не повинно суперечити умовам договору. Мова йде про випадки, коли власник патенту уклав відповідний договір (наприклад, ліцензійний) на право використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка. За таких обставин власник патенту не вправі виступати з ініціативою про дострокове припинення чинності відповідних прав, якщо це суперечитиме умовам укладеного ним з іншою особою договору [4].

За статтею 467 ЦК України у разі припинення чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок ці об’єкти можуть вільно та безоплатно використовуватись будь-якою особою, за винятками, встановленими законом. Вільне використання передбачає, що будь-яка особа може його здійснювати без одержання дозволу на це від володільця патенту. Безоплатність використання означає, що використання відповідного об’єкта будь-якою особою здійснюється без сплати винагороди. Названі правові наслідки є загальними, оскільки стосуються як припинення чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності у зв’язку із закінченням встановлених строків їх чинності (ст. 465 ЦК України), так і випадків дострокового припинення їх чинності (ст. 466 ЦК України) [4].

У ч. 2 ст. 467 ЦК України передбачені спеціальні правові наслідки щодо тих випадків, коли мало місце дострокове припинення чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, і цим було завдано збитків особі, якій було надано дозвіл на використання відповідного об’єкта. У такому випадку завдані збитки підлягають відшкодуванню особою, яка надала цей дозвіл. Водночас договором чи законом може бути встановлено звільнення особи, що надала відповідний дозвіл, від відшкодування збитків, завданих достроковим припиненням чинності виключних майнових прав.

Відповідно до ст. 468 ЦК України чинність достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок може бути відновлено у порядку, встановленому законом, за заявою особи, якій ці права належали у момент припинення. Однак сьогодні законодавством не передбачений такий порядок, що утруднює реалізацію норм цієї статті. Єдине законодавче положення щодо відновлення достроково припинених виключних майнових прав на винаходи і корисні моделі закріплене ст. 32 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” і стосується випадків припинення дії патенту в разі несплати річного збору за підтримання його чинності.

2. ПІДСТАВИ ВИЗНАННЯ ПАТЕНТУ НЕДІЙСНИМ

Відповідно до ст. 469 ЦК України права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок визнаються недійсними з підстав та в порядку, встановлених законом.

Згідно зі ст. 33 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” патент може бути визнано у судовому порядку недійсним повністю або частково у разі:

а) невідповідності запатентованого винаходу (корисної моделі) умовам патентоздатності;

б) наявності у формулі винаходу (корисної моделі) ознак, яких не було у поданій заявці;

в) порушення вимог ч. 2 ст. 37 цього Закону (мало місце порушення порядку патентування винаходів, корисних моделей в іноземних державах);

г) видачі патенту внаслідок подання заявки з порушенням прав інших осіб [6].

Cт. 7 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” визначає такі умови патентоздатності винаходу, корисної моделі:

1. Винахід відповідає умовам патентоздатності, якщо він є новим, має винахідницький рівень і є промислово придатним.

2. Корисна модель відповідає умовам патентоздатності, якщо вона є новою і промислово придатною.

3. Винахід (корисна модель) визнається новим, якщо він не є частиною рівня техніки. Об’єкти, що є частиною рівня техніки, для визначення новизни винаходу повинні враховуватися лише окремо.

4. Рівень техніки включає всі відомості, які стали загальнодоступними у світі до дати подання заявки до Установи або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету.

5. Рівень техніки включає також зміст будь-якої заявки на видачу в Україні патенту (у тому числі міжнародної заявки, в якій зазначена Україна) у тій редакції, в якій цю заявку було подано спочатку, за умови, що дата її подання (а якщо заявлено пріоритет, то дата пріоритету) передує тій даті, яка зазначена у частині четвертій цієї статті, і що вона була опублікована на цю дату чи після цієї дати.

6. На визнання винаходу (корисної моделі) патентоздатним не впливає розкриття інформації про нього винахідником або особою, яка одержала від винахідника прямо чи опосередковано таку інформацію, протягом 12 місяців до дати подання заявки до Установи або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету. При цьому обов’язок доведення обставин розкриття інформації покладається на особу, заінтересовану у застосуванні цієї частини.

7. Винахід має винахідницький рівень, якщо для фахівця він не є очевидним, тобто не випливає явно із рівня техніки. При оцінці винахідницького рівня зміст заявок, зазначених у частині п’ятій цієї статті, до уваги не береться.

8. Винахід (корисна модель) визнається промислово придатним, якщо його може бути використано у промисловості або в іншій сфері діяльності.

За ст. 25 Закону України “Про охорону прав на промислові зразки” – патент може бути визнано у судовому порядку недійсним повністю або частково у разі:

а) невідповідності запатентованого промислового зразка умовам патентоспроможності;

б) наявності у сукупності суттєвих ознак промислового зразка ознак, яких не було у поданій заявці;

в) видачі патенту внаслідок подання заявки з порушенням прав інших осіб [5].

Ст. 6 Закону України “Про охорону прав на промилові зразки” визначає такі умови патентоспроможностi промислового зразка:

1. Промисловий зразок вiдповiдає умовам патентоспроможності, якщо він є новим i промислово придатним.

2. Промисловий зразок визнається новим, якщо сукупність його суттєвих ознак не стала загальнодоступною у свiтi до дати подання заявки до Установи або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету. Крім того, у процесі встановлення новизни промислового зразка береться до уваги зміст усіх заявок, що раніше надійшли до Установи.

3. На визнання промислового зразка патентоспроможним не впливає розкриття iнформацiї про нього автором або особою, яка одержала від автора прямо чи опосередковано таку iнформацiю протягом шести мiсяцiв до дати подання заявки до Установи або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету. При цьому обов’язок доведення обставин розкриття iнформацiї покладається на особу, заінтересовану у застосуванні цього пункту.

4. Промисловий зразок визнається промислово придатним, якщо його може бути використано у промисловості або в iншiй сфері діяльності [1].

При визнанні патенту чи його частини недійсними Установа повідомляє про це у своєму офіційному бюлетені. Патент або його частина, визнані недійсними, вважаються такими, що не набрали чинності, від дати публікації відомостей про видачу патенту.

Відмінні риси визнання недійсними прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок та дострокове припинення чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок:

а) різними в обох випадках є підстави;

б) на відміну від дострокового припинення чинності, визнання недійсними прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок відбувається в судовому порядку;

в) різними є відповідні правові наслідки: якщо при достроковому припиненні чинність виключних майнових прав припиняється від дати публікації про це в офіційному бюлетені Установи чи від 1 дня року, за який не сплачено збір, то при визнанні недійсними права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок вважаються такими, що не набрали чинності від дати публікації відомостей про видачу патенту [4].

3. Статистичні дані щодо видачі патентів, припинення їх чинності та визнання недійними

У 2008 р. видано 3832 патенти на винаходи. На ім’я іноземних заявників видано 1433 патенти. Найбільше патентів видано на ім’я заявників з Німеччини – 323 (22,5%), США – 275 (19,2%), Франції – 150 (10,5%), Швейцарії – 83 (5,8%), Швеції – 62 (4,3%), Нідерландів – 54 (3,8%) та Російської Федерації – 52 (3,6%).

У 2008 р. прийнято 9174 рішення за заявками на корисні моделі, в тому числі 9147 рішень про видачу патентів і 27 – про відмову в їх видачі. Загалом у 2008 р. завершено діловодство за 9515 заявками на корисні моделі.

У 2008 р. надійшло 2285 заявок на промислові зразки, з яких 1945 – від національних заявників. Кількість заявок від іноземних заявників зменшилась, їх частка у загальній кількості становить 15% (проти 18,7% у 2007 р.).

У 2008 р. найактивнішими серед іноземних заявників були представники Польщі (48 заявок, 14,1%), Сполученого Королівства (34 заявки, 10,0%), Туреччини (31 заявка, 9,1%), Республіки Білорусь (30 заявок, 8,8%), США (29 заявок, 8,5%), Російської Федерації (21 заявка, 6,2%), Японії (18 заявок, 5,3%), Австрії (17 заявок, 5,0%), Китаю (14 заявок, 4,1%) та Чеської Республіки (10 заявок, 2,9%) [7].

Проведені дослідження свідчать про позитивну динаміку надходження заявок на патенти як від національних заявників так і громадян іноземних держав, що створює оптимальні умови для інноваційного розвитку економічної системи України [8].

Важливе місце відводиться захисту прав на об’єкти промислової власності, що сприяє цілеспрямованому розвитку інтелектуальної власності. Значна частина справ була розглянута у провадженні судів першої апеляційної та касаційної інстанцій. За предметом спору усі судові справи поділяються таким чином (Табл. 3.1):

Таблиця 3.1

Розподіл судових справ за предметом спору у 2006-2008 рр.

2006 р.

2007 р.

2008 р.

Визнання недійсними:

а) рішень Апеляційної палати

14

6

1
б) свідоцтв на знаки для товарів і послуг

96

155

58
в) патентів на винаходи та патентів на корисні моделі

9

34

18
г) патентів на промислові зразки

16

23

35
д) договорів

4

7

2

Дострокове припинення:

а) дії міжнародної реєстрації в Україні

4

20

14
б) чинності свідоцтв на знаки для товарів і послуг

6

19

22

Про порушення прав власника охоронного документа

13

35

8

Визнання неправомірними дій

—

14

14

Визнання не чинним висновку (рішення)

—

24

64

Спонукання до виконання дії

—

20

10

Аналіз судових справ засвідчує, що більшість з них стосується такого об’єкта права інтелектуальної власності, як знаки для товарів і послуг. У динаміці за 2006-2008 р. зменшилася кількість справ, визнаних недійсними рішень Апеляційної палати. Всі інші кількісні показники коливаються по роках.

ВИСНОВКИ

За результати дослідження було:

Визначено сутність понять “промисловий зразок”, “корисна модель (винахід)” та їх об’єкти.

Окреслено основні законодавчі акти, що регулюють питання припинення чинності патентів та визнання їх недійсними.

Проаналізовано випадки дострокового припинення чинності патенту.

Здійснено порівняльний аналіз підстав припинення дії патенту на корисну модель (винахід) та промисловий зразок.

Визначено підстави визнання патенту недійним.

Проаналізовано статистичні дані на основі звітності Державного департаменту з інтелектуальної власності.

Заходи, направлені на поліпшення регулювання патентної діяльності:

1. Вдосконалення правового забезпечення процесів регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності.

2. Забезпечення якісної та ефективної експертизи та реєстрації об’єктів промислової власності.

3. Вдосконалення роботи ефективної взаємодії відповідних структур України зі структурами закордонних держав щодо розвитку інтелектуальної власності та її ефективного використання у реальному економічному середовищі.

4. Вдосконалення захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності у судовому порядку.

5. Вдосконалення контролю за дотриманням законодавства у сфері інтелектуальної власності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Закон України “Про охорону прав на промислові зразки” від 15 грудня 1993 року № 3688-XII.

Закон України “Про охорону прав на винаходи та корисні моделі” від 15 грудня 1993 року № 3687-XII.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV.

Коссак В.М., Якубівський І.Є. Право інтелектуальної власності: Підручник. – К.: Істина, 2007. – 208 с.

Мікульонок І.О. Основи інтелектуальної власності: Навч. посіб. – К.: ІВЦ “Видавництво “Політехніка”, Ліра – К, 2005. – 232 с.

Сусліков Л.М., Дьордяй В.С. Патентознавство: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 232 с.

Хаустов В. Патентна активність за класами техніки і технологій у світі та в Україні // Економіст. – 2009. – №7. – С.26-31.

Дмитриченко Г.М. Системні аспекти вдосконалення діяльності у сфері інтелектуальної власності [Электрон, ресурс]. – Режим доступа: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Upsal/2008_5/08dgmfip.pdf.

Офіційний ВЕБ-портал Державного департаменту з інтелектуальної власності [Электрон, ресурс]. – Режим доступа: http:// www.sdip.gov.ua/ua

Курсовая: Социология Огюста Конта

Социология Огюста Конта

Гофман А.Б.

1. Этапы жизни и творчества

Был ли Огюст Конт подлинным создателем, социологии -вопрос спорный. Бесспорно то, что он стал ее крестным отцом, так как дал ей имя, изобрел само слово . Правда, блюстители чистоты научного языка нередко подчеркивали характер имени, которым он назвал новорожденную науку об обществе; ведь оно составлено из слов, взятых из двух разных языков: латинского () и греческого (, ). Как бы то ни было, уже благодаря тому, что Конт придумал слово , он интересен для истории этой науки. Но дело, конечно, не в названии. Далее мы увидим, сколь значительным был вклад этого мыслителя в становление социологии как таковой. Французский философ Огюст Конт родился 19 января 1798 г. в городе Мон-пелье в семье чиновника средней руки, сборщика податей. Родители Конта были правоверными монархистами и католиками, но сам он рано отходит от традиционных ценностей своей семьи и становится приверженцем идеалов Великой Французской революции. После окончания интерната-лицея в родном Монпелье в 1814 г. он поступает в Политехническую школу в Париже, в которой царят либеральные и республиканские идеи. В это время Конт усердно изучает математику и другие точные науки; он также читает множество трудов по философским, экономическим, социальным проблемам. И в лицее, и в Политехнической школе он отличался серьезностью и замкнутостью, сторонился юношеских забав и развлечений, будто стремясь своим поведением доказать справедливость французской пословицы: . При этом юный Огюст был весьма самостоятелен в своих взглядах; не признавая навязываемых авторитетов и внешней регламентации, он уважал только интеллектуальные и нравственные достоинства. Поэтому он нередко участвовал в конфликтах с начальством. Один из таких конфликтов (учащиеся выступили против одного из преподавателей), в котором Конт играл активную роль, послужил поводом к временному закрытию Политехнической школы в 1816 г. Конт был отправлен в Монпелье под надзор полиции, и ему уже не суждено было завершить свое образование. Вернувшись вскоре в Париж, он начинает самостоятельную жизнь, давая частные уроки по математике.

В 1817 г. Конт становится секретарем Сен-Симона, сменив в этой должности известного историка Огюстена Тьерри. Первоначально взаимоотношения юного ученика и знаменитого учителя носят дружеский характер, и Конт, по существу, является одним из участников школы сен-симонизма. Он подчеркивает безграничное уважение к Сен-Симону и активно сотрудничает в его изданиях. Но постепенно, как это нередко случается у близко соприкасающихся выдающихся людей, возникают споры об авторстве и приоритетах; их взаимоотношения портятся и в 1824 г. заканчиваются разрывом.

В 1826 г. Конт приступает к чтению платных публичных лекций по философии на дому. Лекции были прерваны из-за его тяжелого психического заболевания и возобновились в 1829 г. С 1830 по 1842 г. Конт осуществляет грандиозный проект: издание 6-томного . Во второй половине 40-х годов он, помимо сугубо интеллектуальных занятий, обращается к проповеднической и практической организационной деятельности, пропагандируя позитивизм как политическое, религиозное и моральное учение. В 1847 г. он провозглашает Религию Человечества, в 1848 — создает Позитивистское общество. Последние годы жизни он был занят разработкой нового религиозного учения и культа, провозгласив себя первосвященником Религии Человечества. Умер Конт 5 сентября 1857 г. в окружении своих учеников.

Конт не занимал сколько-нибудь прочных позиций в академической системе тогдашней Франции. Его попытки получить кафедру или занять должность штатного преподавателя в Политехнической школе и в Коллеж де Франс оказались безуспешными, и он вынужден был довольствоваться скромной ролью репетитора и экзаменатора в Политехнической школе, пробавляясь также частными уроками. Это обеспечивало ему весьма скудные средства существования. Последние годы жизни он жил на средства, собираемые по подписке его сторонниками-позитивистами.

На жизнь и деятельность Конта оказали влияние две женщины, которые, благодаря этому, в известном смысле вошли в историю социологии вместе с ним. Влияние одной из них сам он расценивал как пагубное и считал связь с ней единственной серьезной ошибкой, совершенной в жизни. Это была его жена Каролина Массен, которую он обвинял в порочности и, главное, в бессердечии. Ожесточенные и частые конфликты с ней приводили время от времени к резким обострениям его душевного заболевания. В конце концов супруги расстались. Влияние другой женщины Конт оценивал как истинно благодатное; оно сказалось отчасти в том, что в конце жизни он энергично подчеркивал превосходство чувства () над разумом и, по существу, из проповедника новой науки превратился в проповедника новой религии. Звали эту женщину Клотильда де Во. Конт познакомился с ней в 1845 г., за год до ее смерти. Он страстно (и безответно) полюбил эту 30-летнюю женщину и боготворил ее до конца своих дней. Любовный экстаз постепенно перерос у него в экстаз религиозный. Он прославил Клотильду де Во в предисловии к своей четырехтомной и разработал посвященные ей особые ритуальные действа, которые неуклонно и тщательно исполнял.

Стиль сочинений Конта отражает, по-видимому, особенности его личности. Он отличается растянутостью изложения, длиннотами, громоздкими фразами, частыми повторами. Конта совершенно не волнует красота стиля, но он всячески стремится к полноте и точности в изложении своих мыслей. Эти особенности парадоксальным образом сочетаются с любовью к сочинению афоризмов и девизов, нередко весьма эффектных и запоминающихся. Вот некоторые из них: , , , , , , и т. п.

Хотя в ранние годы Конт читал очень много, впоследствии, разрабатывая свою философскую систему, он подчинил себя режиму так называемой с целью не заражаться чужими воззрениями. Согласно этому режиму он на протяжении многих лет не читал ничего, что имело бы хотя бы косвенное отношение к предметам его изысканий, за исключением некоторых трудов, содержащих полезные, по его мнению, данные, а также поэтических сочинений.

Конт был человеком чрезвычайно неуравновешенным и страдал периодическими психическими недугами, хотя в целом его, несомненно, нельзя считать умалишенным. Серьезные жизненные неудачи компенсировались у него чрезвычайным самомнением и непреклонной верой в свою исключительную миссию. Чувство юмора и остроумие, по-видимому, были ему чужды.

В общем, говоря о личности Конта, можно сделать вывод, что этот выдающийся человек был маргиналом, человеком , на краю во многих отношениях. Он находился на грани между академическим и неакадемическим мирами, между семейным и холостым состоянием, между здоровьем и болезнью, между наукой, религией, утопией и т. п. Все это, безусловно, не могло не сказаться на его социологическом мышлении.

В творчестве Конта принято различать три периода. Первый период (1819-1828), почти полностью совпадающий со временем его сотрудничества с Сен-Симоном, характеризуется изданием шести небольших программных сочинений, . Эти сочинения Конт впоследствии включил в качестве приложения в IV том своей (1854) с целью показать преемственность своих воззрений. В он намечает принципы и пути интеллектуальной и социальной реформы, в которой нуждается находящееся в состоянии человечество. В этих сочинениях можно найти идеи, которые одновременно являются итогом для Сен-Симона и отправным пунктом для Конта. Здесь уже присутствует ряд наиболее важных идей, которые Конт развивает впоследствии, в частности, идея об особой роли ученых в новом обществе; различение двух главных эпох в развитии человечества: критической и органической; понятие и принципы ; и, наконец, знаменитый .

Второй период (1830-1842) — это период зрелости, когда создавался и издавался шеститомный (тома выходили последовательно в 1830, 1835, 1838, 1839, 1841 и 1842 гг.). В это время Конт разрабатывает философские и научные основы позитивистского мировоззрения.

Считая, что интеллектуальная реформа должна предшествовать социальной (включая политическую, моральную, религиозную), он в этот период выступает главным образом в роли ученого и в качестве такового придерживается метода: он обосновывает включенность человеческого и социального мира в общую систему мироздания, подчиненность человеческих дел естественному ходу вещей и ориентацию социологии (в принципе находящейся на вершине иерархии наук) на естественные науки как на более зрелые и ранее приблизившиеся к позитивному состоянию.

Третий, завершающий период творчества Конта, начинается со второй половины 40-х годов. Он отмечен созданием таких произведений, как четырехтомная (1851-1854), (1852) и (1856). В это время Конт обосновывает преимущественно точку зрения и метод. На первый план в его учении выходят эмоциональные факторы человеческой и социальной жизни, воплощенные в понятии . Соответственно главным объектом его внимания становятся институты, отвечающие эмоциональным потребностям человека: мораль и религия. Если на предыдущем этапе Конт предпочитал использовать понятия , , , то в это время он уже чаще говорит о как о доктрине, в которой интеллектуальные, научные элементы подчинены моральным, религиозным и политическим. Теоретическая перспектива меняется: если в Конт подчеркивает характер социальных законов, необходимость познания их и подчинения им, то теперь, наоборот, он, в соответствии с точкой зрения, рассматривает социальный мир как продукт чувства, воли и деятельности человека. В этот период он выступает уже не столько в роли ученого, сколько в других ролях: моралиста, пророка и первосвященника новой религии, автора социально-политических проектов.

Существуют две точки зрения на соотношение отмеченных периодов в творчестве французского мыслителя. Одни аналитики считали, что третий период противостоит первым двум и означает решительный отказ от исходных научно-теоретических позиций. Иными словами, Конт как создатель новой религии и утопических проектов не имеет ничего общего с Контом — создателем позитивистского научного мировоззрения. Такой точки зрения придерживались, в частности, известные приверженцы контовского позитивизма француз Эм. Литтре и англичанин Дж. Ст. Милль. Они вдохновлялись идеями . Когда же, по их мнению, автор порвал с этими идеями, они порвали с их автором.

Другие, в том числе сам Конт, рассматривали третий период как естественное и логичное завершение первых двух. С этой точки зрения три периода выражают не эволюцию и, тем более, не коренное изменение взглядов, а различные этапы реализации одного и того же замысла, того, который был сформулирован еще в . Тех своих сторонников, которые признавали и (II период) и (III период), он считал позитивистами; тех же, кто был сторонником только — .

Тем не менее, отрицая поворот в содержании своих воззрений, Конт в то же время признавал изменение своей социально-интеллектуальной роли (от ученого — к проповеднику новой религии), говоря, что [1, XXIII].

Независимо от того, как оценивать соотношение между различными периодами и частями контовского учения, несомненно, что в нем переплетались и проникали друг в друга научные и вненаучные элементы. Но задача истории социологии — изучить прежде всего научные элементы, исходя из тех критериев, которые были выделены в первой лекции. Это те стороны доктрины Конта, которые в дальнейшем получили продолжение не в морали или религии, не в политике или социальных движениях, а в социологии как науке.

2. Идейные истоки

Древнейшим предшественником подлинной социальной науки Конт считает Аристотеля, который стремится рассматривать наблюдение как основу этой науки, а человека — как животное политическое1. Среди оказавших влияние на формирование взглядов Конта или высоко им ценимых следует отметить философов Френсиса Бэкона, Декарта, Юма, Кондильяка, а также видных естествоиспытателей прошлого.

Первую значительную попытку целостного, основанного на рассмотрения социального развития Конт находит у Боссюэ. Конт испытал влияние либерального направления в политической экономии, главным образом Адама Смита и Жан-Батиста Сэя. У Адама Смита, , он отмечает глубокий анализ разделения труда. Тюрго, несомненно, также повлиял на контовское представление о прогрессе и предвосхитил его закон , разделив культурный прогресс человечества на три стадии: религиозную, спекулятивную и научную.

Чрезвычайно высоко Конт оценивает вклад Монтескье, который впервые распространил принцип детерминизма на познание социальных явлений и показал, что эти явления подчинены действию естественных законов. Конт признает важный вклад Гоббса в становление социальной науки. Но особенно высоко он ценит двух мыслителей, идеи которых противостояли друг другу: де Местра и Кондорсе. Стремясь соединить и примирить традиционализм и либерализм, консервативный и революционный дух, он рассматривает концепции обоих мыслителей как взаимодополнительные. Главный социальный лозунг Конта: — опирается на идею порядка у де Местра (и других традиционалистов, особенно де Бональда) и идею прогресса у Кондорсе, которого он считал своим .

Особенно глубокое влияние на Конта оказал Сен-Симон, хотя сам Конт это решительно отрицал. Трудно найти у Конта такую идею, которая в какой-то форме уже не присутствовала бы в сочинениях Сен-Симона. Это относится, в частности, к таким важным для Конта положениям, как различие и периодов в развитии общества; идея прогресса; значение науки, в особенности социальной, в современную эпоху; роль индустриализма и в современном и будущем обществе и т. д. Можно сказать, что собственно идея социальной реальности, ключевая для становления социологии

1 Взгляды Конта на вклад различных мыслителей в создание социологии изложены, в частности, в 47-й лекции его [2, 225-286].

как науки, была в значительной мере воспринята Контом у Сен-Симона. Даже само выражение последний использовал еще в 1808 г., т. е. задолго до основателя позитивной философии. У него же мы встречаем и тезисы (впоследствии развитые Контом) о том, что , , или , — это часть общей науки; она должна базироваться на наблюдении и ее методы должны быть теми же, что и методы естественных наук. Еще до Конта Сен-Симон в (1803) указывает на аналогию между социальным телом и биологическим организмом [3, 130]. Сам жизненный и творческий маршрут Конта от проповедника новой науки к проповеднику новой религии в известном смысле повторил маршрут Сен-Симона, в деятельности которого также различаются три периода: научный, социально-реформаторский и период чувства и веры, в который он разрабатывал .

Но было бы ошибочным считать Конта простым продолжателем Сен-Симона. Во-первых, между ними существуют определенные теоретические и социально-практические расхождения. Сен-Симон делает основной акцент на проблеме социального прогресса; Конт, также веря в прогресс, большее значение придает проблеме социального порядка. Конт -сторонник концентрации и централизации политической власти, социальной иерархии и субординации; Сен-Симон, наоборот, предсказывает и обосновывает исчезновение государства и доказывает фундаментальное равенство между людьми. Утверждая значение интеллектуальной реформы как необходимого условия реформы социальной, Конт упрекал Сен-Симона в поспешности и отмечал, что тот хочет лечить болезнь, природу которой еще не изучил. Во-вторых, и это самое главное, идеи Сен-Симона выражены в зародышевой, неразвернутой форме, это часто лишь отдельные высказывания, наброски концепций, но не сами концепции. У Конта, наоборот, те же идеи представ-лены в виде развернутых, систематических концепций и теорий.

В целом Конт стремился объединить противоречивые идейные традиции: просветительскую идею прогресса и традиционализм, просветительский рационализм (даже в якобинском культе Разума он видел предвосхищение позитивизма) и средневековый католицизм. В последнем ему особенно импонировала идеология социально-иерархической и наднациональной структуры. Конт считает устаревшей христианскую догматику, но не религию как таковую. Он стремится устранить Бога именем религии. Сама же религия вечна, так как человек, в его интерпретации, -существо не столько рациональное, мыслящее, рассуждающее, сколько эмоциональное, чувствующее, верующее. Но для обновления религии, так же как и всего человечества, по Конту, нужны новые интеллектуальные основания. Поэтому создание позитивизма как синтетической мировоззренческой системы он начинает с пересмотра этих оснований.

3. Позитивизм как обоснование науки

Конт относится отрицательно ко всему отрицательному, разрушительному, критическому. Он противопоставляет духу отрицания и в теории, и в действительности, принесенному Революцией (впрочем, разрушившей то, что было достойно разрушения), созидательный, позитивный дух. Категория становится наиболее общей и главной в его мировоззрении, поэтому и другие слова, производные от , становятся основными терминами для обозначения контовского учения.

Что же такое в истолковании основателя позитивизма? Он указывает пять значений этого слова [4, 34-36]:

1) реальное в противовес химерическому;

2) полезное в противовес негодному;

3) достоверное в противовес сомнительному;

4) точное в противовес смутному;

5) организующее в противовес разрушительному2.

К этим значениям Конт добавляет такие черты позитивного мышления, как тенденция всюду заменять абсолютное относительным, его непосредственно социальный характер, а также тесная связь с всеобщим здравым смыслом [4, 36-39, 53-56].

Место позитивного мышления в системе Конта можно понять только в связи с его знаменитым законом ,или , который он считал своим главным открытием.

Согласно этому закону, индивидуальный человек, общество и человечество в целом в своем развитии неизбежно и последовательно проходят три стадии [там же, 10-21].

1) На теологической, или фиктивной, стадии человеческий разум стремится найти либо начальные, либо конечные причины явлений, он . Теологическое мышление, в свою очередь, проходит три фазы развития: фетишизм, политеизм, монотеизм. Эта стадия была необходимой для своего времени, так как обеспечивала предварительное развитие человеческой социальности и рост умственных сил. Но притязания теологии проникать в предначертания

2 Последнее значение нами уточнено и исправлено по изданию [5,65-66].

Провидения безрассудны и подобны предположению о том, что у низших животных существует способность предвидеть желания человека или других высших животных.

2) На метафизической, или абстрактной, стадии человеческое мышление также пытается объяснить внутреннюю природу явлений, их начало и предназначение, главный способ их образования. Но в отличие от теологии метафизика объясняет явления не посредством сверхъестественных факторов, а посредством сущностей или абстракций. На этой стадии спекулятивная, умозрительная часть очень велика [там же, 16]. Метафизическое мышление, составляя, как и теологическое, неизбежный этап, по своей природе является критическим, разрушительным. Его черты в значительной мере сохраняются и в современную эпоху.

3) Основной признак позитивной, или реальной, или научной стадии состоит в том, что здесь действует закон постоянного подчинения воображения наблюдению. На этой стадии ум отказывается от недоступного определения конечных причин и сущностей и вместо этого обращается к простому исследованию законов, т. е. [там же, 17].

Иногда Конт высказывается не только против изучения причин, но и против исследования причинности вообще, утверждая, что наука должна заменить вопрос вопросом . Сам он, однако, в своих сочинениях нередко высказывается о причинах тех или иных явлений.

Позитивное мышление, которому свойственны отмеченные выше признаки, далеко и от эмпиризма, и от мистицизма. Согласно закону трех стадий, все науки и все общества неизбежно завершают свою эволюцию на позитивной стадии. Именно на третьей стадии формируется истинная, т. е. позитивная наука, цель которой — познание не фактов (они составляют для нее лишь необходимый сырой материал), а законов. Существование неизменных естественных законов — условие существования науки; их познание с целью рационального предвидения — ее предназначение.

Конт исходит из представления о единстве и иерархической структуре всего бытия, включая человеческое. На основе такого представления он строит свою классификацию наук, получившую широкую известность. Эта классификация включает в себя шесть основных наук: математику, астрономию, физику, химию, биологию и социологию.

Характерно, что в этой классификации нет философии и психологии. Отсутствие первой объясняется тем, что Конт не мыслил философию в качестве особой отрасли знания: для него позитивная философия — это та же наука, наблюдающая наиболее общие законы, обобщающая результаты частных наук и обеспечивающая их единство. Отсутствие психологии объясняется тем, что тогдашняя психология была преимущественно интроспективной, основанной на самонаблюдении, что, по Конту, не позволяло считать ее наукой, тем более, что в период создания своей классификации он придавал главное значение методу, основанному на внешнем наблюдении.

Каждая из перечисленных наук представляет собой своего рода ступень по отношению к последующей. Каждая из них заимствует у предыдущей ее методы и добавляет к ним еще свой собственный, обусловленный спецификой изучаемого объекта. Все науки проходят в своем развитии теологическую, метафизическую и позитивную стадии; только на последней они становятся науками в собственном смысле. На вершине иерархии наук находится социология.

4. Социология как наука

По Конту, социология, как и любая другая наука, изучает неизменные естественные законы. Предмет ее — самый важный и сложный, поэтому она — своего рода царица наук. Социология может и должна использовать достижения других наук, которые изучают более обширные, чем общество, сферы реальности. Эти науки, особенно биология (непосредственно предшествующая социологии в иерархии наук), являются по отношению к ней вводными, подготовительными. Вместе с тем они служат для нее теоретико-методологическим образцом; ведь социология позже других дисциплин приблизилась к позитивному состоянию, в ней сохранилось особенно много теологических и метафизических элементов; воображение в ней до сих пор господствует над наблюдением. Ее еще предстоит создать, и основатель позитивизма ощущает себя призванным сделать это.

Для обозначения самой молодой науки Конт использует различные термины: , , и . Он считал себя автором последнего термина и до определенного момента рассматривал его как наиболее предпочтительный. Однако это выражение стало, по мнению Конта, использоваться, прежде всего бельгийским ученым Адольфом Кетле, который в своем труде (1835) применил его к [2, 7]. Подобное словоупотребление явно не соответствовало тому выдающемуся месту, которое предстояло занять социологии в системе наук и в обществе. Для обозначения новой науки необходимо было новое слово, и оно было придумано.

Впервые Конт употребил слово в 1839 г., в 47-й лекции (том IV). Употребив его впервые, он в примечании обосновывает, точнее, оправдывает его введение следующим образом: [там же, 252]. Впрочем, и после введения нового термина Конт наряду с ним продолжал использовать и старые для обозначения новой науки.

5. Объект социологии

Конт был одним из мыслителей, открывших социальную реальность и внесших важный вклад в ее понимание. Некоторые представления о ней, которые он разработал, стали затем парадигмальными и получили дальнейшее развитие в социологии.

Главное условие создания самостоятельной социальной науки, по Кошу, — это выделение специфической реальности, не изучаемой никакими другими науками. Для обозначения этой реальности он использует различные термины: , , , , и т. п. Человек по природе своей социален, социальность — его естественное состояние. Но и эгоизм — также естественное состояние, поэтому социальность требует научения и усваивается индивидом посредством воспитания. Будучи изначально естественным образованием, общество становится .

Человек не может по своей воле создавать социальные явления, но он может их видоизменять при условии учета естественных законов.

Можно увеличить или уменьшить интенсивность уже существующих социальных тенденций, можно изменить их скорость, но невозможно сменить порядок их следования или перескочить через промежуточные этапы. Изменчивость социальных явлений может вызываться такими факторами, как раса, климат или собственно социальные действия, но доминирующим при этом остается действие универсальных неизменных законов.

Общество состоит из индивидов, обладающих отдельным и независимым существованием и думающих, что они действуют согласно . В действительности они постоянно участвуют в общем развитии, как правило, не задумываясь над этим. Будучи социальным реалистом, Конт постоянно подчеркивает примат общества над индивидом, иногда в весьма резких выражениях. Слова , часто носят у него уничижительный оттенок.

Одним из первых в социологии Конт разрабатывает подход к обществу как к системе, прообразом которой выступает для него биологический организм. Он постоянно подчеркивает ее целостный, неделимый характер и взаимозависимость ее частей, отмечая [там же, 324]. Всем системам присуще такое свойство, как солидарность, но живым системам, особенно социальным, оно присуще в наивысшей степени. По Конту, общество основано на фундаментальном консенсусе (согласии) и преемственности; собственно, это одно и то же качество, взятое в первом случае — в пространственном, во втором — во временнум аспектах.

Конт выделяет такие свойства социальной реальности, как максимальная сложность и, вследствие этого, наибольшая неупорядоченность и изменчивость; активность; спонтанность и вместе с тем регулирование искусственным порядком.

Взглядам Конта на социальную реальность присуща одна особенность, которая характерна и для других пионеров социологической мысли: это неразличение общества и человечества. Общество рассматривается как человечество в миниатюре, а человечество — как расширенное до предела общество. При этом человечество трактуется как подлинная, высшая и самая социальная реальность. Конт исходит из концепции , имеющего своим пределом человечество; он утверждает, что существует постоянная тенденция к образованию . Структура и развитие общества в конечном счете определяются , а социология включена в .

Неразличение общества и человечества усиливалось верой в универсальный прогресс и эволюционистским представлением, в соответствии с которым все общества неизбежно проходят в своем развитии одни и те же фазы. Достаточно изучить наиболее общества, чтобы понять путь, по которому раньше или позже пойдет все человечество. Поэтому Конт выбирает и рассматривает в каждой значительной исторической эпохе [6, 3], прослеживает судьбы народа, который несет эстафету цивилизации и передает ее другому. Начиная с нового времени он изучает только западные европейские нации (а с XVII в. — прежде всего Францию), так как, с его точки зрения, их историческим путем неизбежно пойдет все человечество.

Здесь контовская позиция близка гегелевской философии истории, с одной стороны, и эволюционизму Маркса и Спенсера — с другой. Хотя Конт и утверждал в , что этапы социального развития невозможно перепрыгнуть, впоследствии он говорил, что цивилизованные нации должны будут помочь промчаться без остановок на отдельных фазах развития менее цивилизованным народам, отставшим братьям.

Таким образом, у Конта общество и человечество рассматриваются не только как однопорядковые явления, но и как явления тождественные по сути, хотя и различные по объему. Во-первых, человечество рассматривается как максимальное по объему общество. Во-вторых, некоторые общества в определенные исторические периоды выступают как представители всего человечества, прокладывающие для него маршруты его дальнейшего движения.

Подобная позиция имела двойственное теоретическое значение. С одной стороны, она содержала понимание реального единства человечества, тождества или сходства многих социальных признаков у различных народов. С другой — она приводила к упрощенному взгляду на пути развития различных обществ и к игнорированию их своеобразия. Смешение общества и человечества, социальности и человеческой природы означало сведение социологии к своего рода антропологии и психологии, что противоречило исходному замыслу Конта создать социологию как особую науку.

6. Метод: и социология

Для понимания трактовки социологии Контом важно иметь в виду, что в его творчестве переплетались две различные этики: научная, с одной стороны, социально-практическая (реформаторская, религиозная, моралистская, политическая, педагогическая и т. п.) — с другой. Первая из них преобладала в период создания , вторая — в период написания . Противоречивость этих двух этических ориентации порождала противоположность ряда теоретико-методологических постулатов. С одной стороны, Конт провозгласил подход к социологии как к объективной, строгой и беспристрастной науке, основанной на наблюдении и свободной от всяких предвзятых концепций. С другой — социология, как и позитивизм в целом, оказалась для него не просто наукой, но больше чем наукой. Это для него мировоззрение, призванное практически преобразовать всю социальную жизнь, включая политику, мораль, религию и т. д. Характерно в этом отношении, что — это .

Противоречивость позиций Конта-ученого и Конта-реформатора и пророка в полной мере проявилась в его трактовке метода социологии.

В целом Конт подчеркивает неотделимость метода науки от ее предметных теорий. Вместе с тем он отмечает, что [4, 73].

В период создания , когда Конт руководствовался научной этикой, он обосновывает беспристрастный и объективный подход к исследованию социальных явлений, свободный от оценок, сформировавшихся вне науки. В это время он рассматривает социологию как элемент общей системы научного знания и разрабатывает рациональный, метод социальной науки. Когда же Конт становится пророком новой религии, он разрабатывает главным образом метод и осуществляет так называемый . Сам он указывал, что в разрабатывал метод, , а в отвел главное место методу, [7, 4]. В итоге в его творчестве, по существу, присутствуют две социологии: и . Рассмотрим поочередно каждый из этих двух подходов Конта к социологической методологии.

В социологии Конт исходит из того, что она должна применять общенаучные методы, специфическим образом применять методы, используемые в других науках, и, наконец, использовать свои собственные методы и приемы. Как и в других науках, в социологии необходимо применять индукцию и дедукцию, но первый метод в ней предпочтительней второго. Однако сам Конт использовал главным образом дедуктивный метод. Как и в биологии, здесь в процессе исследования надо продвигаться от целого к частям, от системы к элементам, а не наоборот.

Еще в 1825 г. Конт определял как [8, 150]. Он критикует исследователей, которые в великих исторических событиях [там же, 94].

В противовес метафизической методологии, основанной на подчинении фактов воображению и претендующей на абсолютные объяснения, позитивная социальная наука основана на наблюдении постоянных связей между фактами.

У Конта обнаруживаются два смысла слова : широкий и узкий. В широком смысле () оно представляет собой универсальный подход, характеризующий позитивную методологию и противостоящий произвольным конструкциям. В известном смысле все методы социологии являются разновидностями этого наблюдения. В узком смысле наблюдение составляет один из трех главных методов науки, применяемых в социологии, которые суть ; эксперимент; сравнительный метод.

Говоря о наблюдении, Конт подчеркивает, что ему должна предшествовать выработка какой-то общей теории. Всякое изолированное, чисто эмпирическое наблюдение бесплодно и недостоверно: в этом случае наблюдатель чаще всего даже не знает, что он должен рассматривать в данном факте. Наука может пользоваться только теми наблюдениями, которые, хотя бы гипотетически, привязаны к какому-нибудь закону [2, 418-419].

Конт различает точность и достоверность социального факта и отмечает ошибочность смешения этих понятий. Именно достоверность — главная задача социологии, и в этом отношении она не уступает другим наукам.

Любопытно, что основатель позитивизма был противником применения количественных методов в социологии, тогда как применение именно этих методов воспринималось как отличительная черта позитивистской социологии в XX в. В этом — одно из проявлений чрезвычайной многоликости и противоречивости позитивистской доктрины; собственно, сохранив одно название, она давно перестала быть чем-то единым.

Второй метод исследования — эксперимент. Конт отмечает, что в социологии невозможен эксперимент, состоящий, как в физике, в искусственном создании каких-то явлений. Но зато в ней существует эксперимент, суть которого состоит в происходящих в обществе нарушениях нормального хода развития. Анализ патологических явлений в социологии, как и в биологии, представляет собой настоящий эксперимент.

Болезнь и в биологическом, и в социальном организмах не означает, как это ошибочно считали, реального нарушения фундаментальных законов жизни. Нормальные и патологические явления — однопорядко-вые, они подчинены действию законов, следовательно, они проясняют друг друга. Патология — это расстройство, потрясение социального организма, вызываемое разного рода вторичными факторами: расой, климатом, политическими коллизиями. Патологические явления имеют место главным образом в различные революционные эпохи; соответственно их наблюдение, т. е. косвенный эксперимент, возможно преимущественно в эти эпохи.

Сравнительный метод в социологии, по Кошу, состоит из нескольких методов, или способов сравнения.

Первый — это сравнение человеческих и животных обществ. Ценность этого метода состоит в том, что он позволяет установить наиболее элементарные и универсальные законы социальной солидарности.

Второй — сравнение различных сосуществующих состояний человеческого общества в различных районах земного шара, причем рассматриваются эти состояния у таких народов, которые полностью независимы друг от друга. Этот метод, обнаруживающий у современных народов в разных частях планеты предшествующие состояния наиболее цивилизованных наций, обосновывает [там же, 445]. Но такое сравнение, по Конту, несовершенно, так как представляет в качестве одновременно существующих и неподвижных такие социальные состояния, которые на самом деле следуют одно за другим. Поэтому необходим также такой способ сравнения, который давал бы возможность обнаруживать ход человеческой эволюции, .

Отсюда третий способ сравнения, который Конт называет или . Этот метод, составляющий социальной науки, характерен только для социологии и отличает ее даже от наиболее близкой к ней биологии. Первостепенное значение исторического метода состоит, в частности, в том, что в научном отношении он дополняет общую научную методологию, а в практическом отношении развивает социальное чувство и чувство исторической преемственности. Суть метода состоит в сопоставлении различных фаз эволюции человечества, составлении и последовательной оценке различных состояний человечества.

Исторический метод важен и для предвидения в социологии, поскольку прошлое для него важнее настоящего: [там же, 460].

Главная научная сила доказательств в социологии заключается в постоянном гармоническом сочетании непосредственных выводов из исторического анализа с предшествующими понятиями биологической теории человека.

Что касается метода, то в его характеристике Конт гораздо менее ясен, чем в описании . И это неудивительно, так как подход имеет у него в значительной мере мистический характер. Под субъектом, который становится отправным пунктом подхода, имеется в виду главным образом не индивид или группа, а все человечество.

Первый признак этого метода соответственно состоит в том, что это общечеловеческая или социальная точка зрения на изучаемый объект.

Второй признак метода заключается в том, что в отличие от , рационального подхода, он является эмоционально-альтруистическим по своей сути. Это метод , которому должен быть подчинен ум. Необходимо подчинять научные, моральные и политические идеи альтруистическим чувствам, направленным последовательно на семью, отечество и человечество. Этому соответствуют три формулы: жить для своих близких; жить для своих соотечественников; жить для всех. Все они резюмированы в знаменитом девизе .

Словом, это метод, гораздо более общий и фундаментальный, чем тот, который теперь называется эмпатией. Это метод любви, которую Конт провозглашает в качестве не только жизненного, но и методологического принципа.

В оценке Контом соотношения и методов заметна двойственность. С одной стороны, он подчеркивает единство и взаимодополнительность этих методов, рассматривая первый из них как необходимый этап, предваряющий второй. С другой -вся , утверждающая общее и сугубо подчиненную роль последнего, основана на явно и неявно выраженном положении о том, что можно обойтись без метода и начать сразу с .

Очевидно, что к сфере собственно научного знания могут быть отнесены главным образом те подходы, процедуры и приемы, которые Конт называл методом. Очевидно также, что принципы социологии резко контрастировали с принципами ; здесь Конт дает волю воображению и, в известном смысле, возвращает мышление из позитивной стадии в теологическую и метафизическую.

7. Социальная статика

Любой объект, по Конту, может изучаться с двух точек зрения: статической и динамической. Это относится и к изучению социальной системы. Поэтому социология делится в его доктрине на две части: социальную статику и социальную динамику. Эти две дисциплины соответствуют двум частям главного лозунга контовского учения . Для социальной статики высшая цель — обнаружение законов социального порядка, для социальной динамики — законов прогресса. Социальная статика — это социальная анатомия, изучающая строение социального организма, социальная динамика — социальная физиология, изучающая его функционирование. Объект первой из них — общества , объект второй — общества . Сравнительная оценка важности этих двух разделов социологии у Конта менялась: если в он утверждал, что наиболее важная часть социологии — социальная динамика, то в — что это социальная статика.

Социальная статика выделяет и исследует условия существования, присущие всем человеческим обществам, и соответствующие законы гармонии [там же, 537-538]. Эти условия касаются индивида, семьи, общества (человечества).

Индивид, по Конту, как уже отмечалось, естественным и необходимым образом предназначен жить в обществе; но и эгоистические склонности у него также носят естественный характер. — не индивид, а семья.

Семья — это школа социальной жизни, в которой индивид учится повиноваться и управлять, жить в гармонии с другими и для других. Она прививает чувство социальной преемственности и понимание зависимости от прошлых поколений, связывая прошлое с будущим: [там же, 581]. Будучи микросоциальной системой, семья предполагает иерархию и субординацию: женщина в ней должна повиноваться мужчине, а младшие — старшим. Семья — основной элемент, из которого и по образцу которого строится общество.

Общество образуется из совокупности семей; в нем стадия семейного существования перерастает в стадию политического существования. Семья, племя, нация, государство — все это фазы ассоциации в последовательном стремлении к человечеству. Но семья — это , основанный на инстинктивных, эмоциональных привязанностях, а не . Что касается собственно социальных образований, то они предполагают преимущественно кооперацию, основанную на разделении труда.

Разделение труда, по Конту, не только экономический, но фундаментальный социальный факт, . Именно разделение труда лежит в основе социальной солидарности, а также увеличения размера и растущей сложности социального организма [там же, 598 след.]. Оно развивает социальный инстинкт, внушая каждой семье чувство зависимости от всех других и своей собственной значимости, так что каждая семья может считать себя выполняющей важную и неотделимую от всей системы общественную функцию. Правда, в отличие от экономистов, Конт считает, что кооперация, основанная на разделении труда, не создает общество, а предполагает его предшествующее существование.

Солидарность, присущая всем живым объектам, в обществе достигает наивысшей степени. Для обозначения этой степени и специфики социальной солидарности в человеческом обществе Конт со временем начинает использовать понятие социального консенсуса (согласия). Консенсус в его теории — .

Вместе с тем разделение труда содержит в себе определенные изъяны и опасности для социального организма. Оно грозит обществу разложением на множество изолированных групп. Оно делает человека умелым в одном отношении и во всех других. Сосредоточиваясь на выполнении своей частной задачи, человек думает лишь о своем частном интересе и смутно воспринимает социальный интерес.

Преодоление этих опасностей разделения труда возможно благодаря постоянной дисциплине, функции управления и соответствующей ей исполнительской функции. Управление — это социальная функция, назначение которой состоит в сдерживании и предупреждении [там же, 605-606]. В противовес Гоббсу, Локку и Руссо Конт видит в управлении не некую добавочную, искусственную силу, призванную следить за соблюдением людьми общественного договора и порядка, а естественную, необходимую функцию, развившуюся самопроизвольно, вместе с самим обществом. Материальная, интеллектуальная и моральная субординация неразрывно связана с разделением труда; она требует, помимо подчинения, веры либо в способности, либо в честность управляющих. правительство — то, которое, обеспечивая социальную сплоченность, в минимальной степени опирается на материальную силу и в максимальной — на убеждение, согласие, общественное мнение. Субординация подчиняется закону, согласно которому частные виды деятельности осуществляются под руководством более общих видов деятельности. Управление — самая общая из функций, и, таким образом, все остальные социальные функции подчиняются ей.

Конт утверждает естественный, вечный и неустранимый характер социальной иерархии и, соответственно, противоестественный характер идеи социального равенства. Деление общества на классы вытекает из основного и необходимого разделения управленческой и исполнительской функций. Конт обозначает классы по-разному, но суть их сводится прежде всего к тому, что они составляют две наиболее общие категории: руководителей и исполнителей. В современном обществе две наиболее значительные категории — это патрициат и пролетариат. Внутри них в свою очередь различаются более мелкие социальные группы. Так, патрициат делится на банкиров, управляющих капиталами, и предпринимателей, непосредственно управляющих работами. Предприниматели в свою очередь делятся на промышленных и сельскохозяйственных. Пролетариат также внутренне дифференцирован, хотя, признавая это, Конт склонен подчеркивать его единство и однородность.

Конт чрезвычайно озабочен , которого угнетают и грабят высшие слои. Его произведения полны теплых и проникновеных слов о пролетариате, о его . Пролетариев и женщин он считает естественными союзниками позитивизма (как и позитивистские философы, они стоят на ) и стремится практически осуществить этот союз. В проектируемом обществе будущего пролетариат почитает патриция; он уже не раб, а служащий, и его зарплата становится жалованьем.

Будучи противником разделения властей на законодательную, исполнительную и судебную, Конт вместе с тем резко разделяет власть на духовную и мирскую. Это разделение реально и благотворно для общества, при условии безоговорочного превосходства духовной власти над мирской. В средневековой Европе духовная власть принадлежала священникам, а мирская — военным. После Французской революции произошло полное поглощение духовной власти властью мирской, которая перешла к политикам и юристам. В современную эпоху вместе с торжеством позитивизма мирская власть переходит к , а духовная — к (, ), которых Конт считал новыми , новым , вначале в фигуральном, а затем в буквальном смысле. Функции этой категории, становящейся своего рода кастой, в обществе, где восторжествует позитивизм, чрезвычайно сложны и многообразны. Они не только советуют, освящают, регулируют, распределяют по классам, судят, но и, будучи священниками нового культа, следят за мыслями, поступками, чтением и даже за воспроизводством потомства.

Среди различных систем социальных институтов или сфер социальной жизни Конт особое значение придает религии и морали. Эти две социальные сферы окрашивают и пронизывают все остальные: науку, экономику, политику, право и т. д. Социальный вопрос для него прежде всего не экономический и не политический по своей сути, а морально-религиозный. Движущая сила деятельности — не интеллект, а чувство; чувство же в свою очередь приводится в движение моралью и религией. Вот почему в социология растворяется в этих двух сферах. С помощью метода разработка морали сливается с построением социологии; все науки служат лишь подготовительной ступенью для морали, которая трактуется как своего рода седьмая наука, находящаяся на вершине иерархии наук [9, 438; 10, 49; 8, 231]. Характерное отождествление фаталистски толкуемого социального закона и повелительной моральной нормы хорошо видно в любопытном тезисе Конта, согласно которому социология должна стремиться [2, 491-492].

Одновременно социология становится средством учреждения Религии Человечества. По Конту, в противовес протестантам и деистам, которые атаковали религию именем Бога, позитивисты .

Религиозно-нравственное начало пронизывает у Конта и такой институт, как собственность. Он был сторонником частной собственности и права наследования имущества. Но вместе с тем он постоянно подчеркивал и ответственность собственника перед обществом за то, как он ею распоряжается.

В принципе структура общества, изучаемая социальной статикой, по Конту, радикально не изменяется. Она может лишь испытывать болезненные потрясения в периоды, но затем вновь восстанавливается благодаря прогрессу. Ведь согласно одной из его формул, .

8. Социальная динамика

Социальная динамика — это теория прогресса. Понятие прогресса характерно только для человеческих обществ, составляет их специфику и позволяет отделить социологию от биологии. Прогресс здесь возможен благодаря тому, что, в отличие от обществ животных, одни поколения могут передавать другим накопленные материальные и духовные богатства. Вследствие неразличения общества и человечества и включения социологии в теория прогресса Конта в основе своей является антропологической. Социальный прогресс в конечном счете проистекает из врожденного инстинкта, заставляющего человека , развивать [там же, 364].

Конт оговаривается, что прогресс не равнозначен безграничному росту счастья и человеческого совершенства, отмечая, что последнее понятие лучше заменить понятием . Социальная динамика лишена оптимизма, так как она признает возможность и даже необходимость отклонений. В истории периоды чередуются с , когда преемственность нарушается. И тем не менее, социальное развитие в целом у Конта изображается как совершенствование, улучшение, прогресс.

Конт постоянно подчеркивает непрерывный и преемственный характер прогресса. Подобно тому как социальная статика выявляет солидарность в пространстве, социальная динамика выявляет солидарность во времени. Социальная динамика рассматривает каждое последовательное состояние общества как результат предыдущего и необходимый источник будущего, так как, согласно аксиоме Лейбница, [там же, 336].

Следуя взглядам традиционалистов, Конт постоянно подчеркивает преемственность поколений и колоссальное влияние всех предыдущих поколений на последующее развитие. В он утверждает: . С этим утверждением перекликается его тезис о том, что человечество в гораздо большей степени состоит из мертвых, чем из живых, и социальная связь нарушается в случае .

Главный закон социального прогресса у Конта — это закон трех стадий. Все общества раньше или позже проходят в своем развитии теологическую, метафизическую и позитивную стадии.

В теологическую эпоху люди верят сначала в фетиши (фетишистский период); затем — в богов (период политеизма); наконец — в единого Бога (период монотеизма). Основным мирским занятием являются завоевательные войны. Соответственно, духовная власть принадлежит священникам, мирская — военным.

В метафизическую эпоху люди обладают правом свободной дискуссии и основываются только на индивидуальных оценках. Духовная власть, принадлежащая метафизикам и литераторам, поглощена мирской, принадлежащей законодателям и адвокатам. Значение военной деятельности сохраняется, но она становится преимущественно оборонительной.

Наконец, в позитивную эпоху духовное управление осуществляется , мирское — . Основным видом деятельности становится индустрия, которая носит мирный характер.

По Кошу, позитивная стадия в развитии человечества должна была начаться сразу после Великой Французской революции, но Революция осуществила лишь разрушительную задачу и уклонилась от нормального пути. В известном смысле она еще продолжается. С духовной точки зрения позитивная стадия начинается с . Сначала Конт избегал указания точной даты начала позитивной фазы в мирском, или политическом, аспекте. Но в он ее указывает: это 1860 — 1865 гг.

Чтобы эволюция человечества пришла к Земле Обетованной (позитивному состоянию), необходимо осуществить два ряда реформ. Первые должны быть теоретическими; их цель — создать твердые и общепринятые мнения; их начало положено . Другие реформы — практические, политические. Они восстановят прекрасную социальную организацию средневековья; отделят духовную власть от мирской, доверив первую ученым, вторую — , заменят равенство иерархией, а национальный суверенитет — всеобщим централизованным управлением компетентных людей.

Позитивный, высший этап у Конта констатируется и предсказывается как неизбежный, но дальнейшая его судьба характеризуется довольно туманно. Он считает, что пройдет [10, 73]. Таким образом, у Конта, как и у Маркса, находящийся впереди человечества золотой век, одновременно неизбежный и желанный, означает либо нечто смутное, либо конец истории, либо новый цикл развития, который начинается с новой стадии.

Таким образом, от наблюдения реально существовавших и существующих этапов социальной эволюции Конт переходит к характеристике того, какой она необходимо будет и должна быть. Социальная динамика завершается пророчествами, практическими рекомендациями и утопическими проектами.

9. От науки — к утопическому проектированию

Подобно многим другим социальным мыслителям XIX в. Конт любил пророчествовать, и эта любовь естественным образом вытекала из фаталистской интерпретации социальных законов. Сегодня одни его предсказания выглядят наивными и смешными, другие — основательными и провидческими. Не подтвердилась основополагающая вера Конта в то, что разработанная им вплоть до ритуальных деталей Религия Человечества станет религией человечества. Социальный режим, который он одновременно предсказывает и предлагает — социократия, — основан на строгой иерархии, субординации, точном исполнении предписанных функций. Подобные общества, небольшие по размеру (будущие государства по размерам не должны превосходить Швейцарию или Бельгию) и подчиненные единой церкви или Великому Существу (человечеству), представляют собой нечто среднее между фаланстером Фурье и монастырем.

Не подтвердились такие предсказания Конта, как союз пролетариата и женщин, с одной стороны, и позитивизма — с другой; исчезновение средних классов; семейно-домашняя роль женщины и т. д.

Вместе с тем проблема единства человечества, которую так энергично выражал Конт, и сегодня, в эпоху политических, межнациональных и межконфессиональных распрей, остается в высшей степени актуальной. И хотя до общечеловеческого единства далеко, деятельность многочисленных всемирных и международных организаций свидетельствует о том, что мировое сообщество — не фикция. Конт был убежденным и активным сторонником мира, и межнационального, и межклассового. Наряду с Бернарденом де Сен-Пьером он первым отстаивал идею ; наряду с Сен-Симоном он был одним из провозвестников наступления эры индустриализма; он предсказывал процесс деколонизации и т. д.

Пророчества у Конта незаметно перерастали в утопическое проектирование, и сам он, осознавая его в качестве такового, применял слово к своим проектам [8, 275]. С предложениями об их осуществлении он обращается по самым различным и порой неожиданным адресам: и к пролетариату3, и к царю Николаю I, и к великому визирю Османской империи, стороннику европейской цивилизации Решид-паше, и к руководителям Ордена иезуитов. По-видимому, Конт считал утопии не только необходимыми для социальной практики (вследствие того, что они затрагивают не , а ), но и осуществимыми в действительности.

Конт вышел из сен-симонистской школы и в известном смысле оставался сен-симонистом всю жизнь. Многое сближало его с социалистами, последователями Сен-Симона: Б. П. Анфантеном, С.-А. Базаром и др. Однако были и существенные различия между контизмом, с одной стороны, и социализмом и коммунизмом — с другой. Сам Конт усиленно подчеркивал свое несогласие с этими учениями. Он был решительным противником обобществления собственности и политических революций. Главное преимущество позитивизма перед социализмом он видел в том, что позитивизм исходит из необходимости духовного, нравственного обновления общества, а социализм стремится [7, 169]. Несмотря на собственные, иногда весьма энергичные высказывания, принижающие роль индивида, его прав и свобод, Конт не согласен с коммунистами в их стремлении подавить всякую индивидуальность [там же, 158]. Он также против других идей, отстаиваемых социалистами и коммунистами: идеи равенства, ликвидации иерархии, основанной на различиях в способностях, и замены их ; отмены права наследования; ликвидации брака и семьи, за что выступали сен-симонисты.

Несомненно, в социально-политических воззрениях и проектах Кон-та был значителен элемент авторитаризма и будущего тоталитаризма, в частности, отрицание гражданских свобод и прав личности, свободы мнений, принципа разделения властей, демократических институтов и т. д. Конт был сторонником активного вмешательства государства в экономику и другие стороны социальной и даже личной жизни. Подобно многим проектам социалистов, его несомненно представляет собой прообраз тоталитарного режима.

Вместе с тем социология Конта, зачастую вопреки его собственным декларациям, в значительной мере проникнута духом либерализма. Это

3 Возникшее в Париже Общество пролетариев-позитивистов, последователей Конта, в 1870 г. было принято на правах секции в Интернационал. Хотя Генеральный Совет Интернационала подверг резкой критике программу Общества, оно было принято с учетом его рабочего состава. См. об этом письмо К. Маркса Ф. Энгельсу от 19 марта 1870 г. [11,381].

относится к той ее части, которая основана на методе, ставит своей главной задачей познание естественных неизменных законов и последующую опору на них в социальной практике. Именно эта сторона контовской теоретической системы главным образом развивалась впоследствии в истории социологической мысли. Идея о том, что социальная реальность развивается по своим собственным законам, что она, как и природа, не поддается произвольному манипулированию и принуждению, и, следовательно, чтобы эффективно воздействовать на нее, необходимо подчиняться этим, предварительно изученным законам, опираться на них, — эта идея лежит в основе либерализма. Ведь, по словам одного из апостолов современного либерализма, нобелевского лауреата Ф. Хайека, главный тезис либерализма сводится к тому, что [12, 33]. Именно на этой основополагающей идее базируется социология Конта.

Но на этой идее он не останавливается. В его социологии намерение использовать социальные законы и стихийные, самопроизвольно развивающиеся тенденции перерастает в намерение заменить эти законы и тенденции целенаправленной деятельностью, управлением, проектированием некой группы людей, понимающих и выражающих общественное благо. Естественные законы, будучи , как бы перестают действовать и становятся управляемыми, а человек, их, становится демиургом. фактор выходит на первый план, подчинение законам сменяется безграничным произволом, а наука превращается в проектирование, причем ориентированное не на реальность, а на идеал. Так происходит у Конта превращение социологии из науки в утопию.

Социология для Конта была синтетическим мировоззрением, включавшим в себя, помимо науки, многие другие компоненты, в том числе утопическое проектирование. Вследствие этого слово на некоторое время было основательно дискредитировано. В середине и второй половине XIX в. многие социальные ученые воспринимали его как социальную утопию фанатичных позитивистов; его использование было тогда равнозначно использованию таких слов, как или . Для обозначения же своих исследований и собственно науки об обществе они предпочитали пользоваться другими терминами, в частности, более нейтральным термином . Лишь впоследствии, прежде всего благодаря трудам Г. Спенсера, а затем и других ученых, слово было реабилитировано. Оно стало обозначать не только социальную доктрину Конта, но вообще науку о социальных явлениях, независимо от социальных идеалов исследователя. Одновременно его значение сузилось, так как из социологии исключали (или, во всяком случае, стремились исключать) ее вненауч-ные компоненты.

10. Заключение

Была ли у Конта наука следствием его утопии или, наоборот, утопия -следствием его научных воззрений или, наконец, наука и утопия у него были независимы друг от друга? Как бы мы ни ответили на этот вопрос, ясно одно: Конт внес важный вклад в становление социологии как научной дисциплины. Он обосновал ее необходимость и возможность. Это обоснование было по сути своей и неизбежно философским и, шире, мировоззренческим: очевидно, что изнутри социологии обосновать ее было невозможно, так как в качестве самостоятельной науки она еще не существовала. Конт понимал, что он находится лишь у истоков создания новой науки. Он наметил ее программу и отчасти пытался ее реализовать. Кое-что из этих попыток соответствовало его программе, кое-что ей противоречило.

Конт внес серьезный вклад в формирование онтологических парадигм социологического знания, т. е. ключевых представлений о социальной реальности. Он доказывал ставший парадигмальным тезис о том, что социальная реальность — часть всеобщей системы мироздания. Он обосновал идею автономии по отношению к индивидуальному. Он одним из первых разрабатывал такие парадигмаль-ные понятия, как и . (Правда, он еще не различает общество и человечество, считая, что это одни и те же сущности, развивающиеся одинаковым образом). Конт сформулировал эволюционистскую парадигму, доказывая, что все общества в своем развитии раньше или позже проходят одни и те же стадии. Он обосновал разделение обществ на военный и индустриальный типы, которое впоследствии продолжили и развили другие социологи. Его идеи лежат в основе разнообразных теорий индустриализма и технократии. Он зафиксировал выдвижение на авансцену социальной жизни и рост значения новых социальных категорий: предпринимателей, банкиров, инженеров, рабочего класса, ученых. Он был родоначальником одной из главных социологических традиций — традиции исследования социальной солидарности (обозначаемой также терминами и ).

В эпистемологическом аспекте огромное значение имел тезис Конта о том, что структура и развитие общества подчинены действию законов, которые необходимо изучать и на основе которых следует строить социальную практику. Его различение социальной статики и социальной динамики в той или иной форме сохранилось на протяжении всей истории социологии, а также проникло в смежные науки. Сохраняют свое значение и многие из его постулатов, касающиеся методов социологии: наблюдения, эксперимента, сравнительно-исторического метода и т. п. Даже его мистический метод оказал известное влияние на судьбы социологической мысли.

В этическом аспекте важную роль в развитии социологии сыграло обоснование Контом выдающейся роли ученого в современном обществе. Его вклад в профессиональную этику новой науки состоял прежде всего в доказательстве необходимости преобладания наблюдения над воображением и в громком призыве не и не социальные факты, а изучать их; тем самым он актуализировал применительно к социологии важнейший для научной этики тезис Спинозы: . Правда, сам Конт в своей социологии и часто следовал противоположным принципам. Но он с такой силой обосновывал этику непредвзятого, свободного от всяких догм, беспредпосылочного исследования, что позитивизм в социологии всегда связывался именно с такой этикой. Именно она и стала главной для профессии социолога.

Что касается значения Конта для институционально-организационной стороны развития социологии, то здесь можно говорить не о прямом, а лишь о косвенном его влиянии. Время институционализации социологии при нем еще не наступило. Как говорил сам Конт, . В его время социология находилась еще в колыбели. Нельзя сказать, чтобы социология когда-нибудь или где-нибудь до сих пор находилась . Но в том, что она сегодня занимает вполне достойное место среди наук о человеке, заслуга Конта несомненно велика.

Список литературы

1. Comte A. Catifchisme positiviste. P., 1852.

2. Comte A. Cours de philosophic positive. T. IV. P., 1839.

3. Сен-Симон. Избр. сочинения. М.; Л., 1948. Т. 1.

4. Конт О. Дух позитивной философии (Слово о положительном мышлении). СПб., 1910.

5. Comte A. Discours sur l’esprit positif. P., 1905.

6. Comte A. Cours de philosophie positive. T. V. P., 1841.

7. Comte A. Systeme de politique positive. T. 1. P., 1851.

8. Comte A. Systeme de politique positive. T. IV. P., 1854.

9. Comte A. Systeme de politique positive. Т.П. P., 1852.

10. Comte A. Systeme de politique positive. T. III. P., 1853.

11. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т. 32.

12. Хайек Ф. Дорога к рабству/ Пер. с англ. Н. Ставиской. Лондон, Нина Карсов, 1983.

Контрольная работа: Психология личности

УЧРЕЖДЕНИЕ ОБРАЗОВАНИЯ

«Могилевский колледж Министерства внутренних дел
Республики Беларусь»

Цикл социально-экономических дисциплин

Зачетная книжка № 73

Вариант № 7

Контрольная работа

по дисциплине

Профессиональная психология. Конфликтология

на тему «Психология личности»

слушателя 5 курса

Могилевского колледжа МВД Республики Беларусь

Алексеева Григория Александровича

Могилев, 2008

ПЛАН

ВВЕДЕНИЕ

Понятие личности и значение знаний о ней в практической

деятельности ОВД

Характеристика основных свойств личности

Методы психологического изучения личности

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ И ЛИТЕРАТУРЫ

ПРИЛОЖЕНИЕ 1

ПРИЛОЖЕНИЕ 2

ВВЕДЕНИЕ

Мы являемся свидетелями того, как психологическая наука становится все более и более необходимой для решения задач, встающих перед работниками органов внутренних дел.

Своевременное и успешное предупреждение преступлений возможно лишь тогда, когда все внимание сконцентрировано на личности преступника, поскольку именно личность является носителем причин их совершения. Особую важности приобретают знания в области психологии личности и деятельности, умение анализировать поступки и целостное поведение человека в криминогенной ситуации, выявлять ведущие мотивы и потребности, которые в определенных условиях могут побуждать личность к противоправным действиям. Особое внимание уделяется индивидуально-психологическим особенностям, своеобразию личности, учету социально-психологических условий ее формирования. Именно этим обусловливается актуальность данной темы.

Целью данной работы является раскрытие сущности психологии личности, значение знаний в о ней в практической деятельности ОВД, а также методов психологического изучения личности. Для достижения поставленной цели представляется необходимым решение следующих важнейших задач:

раскрыть понятие личности, показав его дифференцирующие черты со смежными понятиями в психологии;

указать значение знаний о личности в практической деятельности ОВД;

охарактеризовать основные свойства личности;

раскрыть сущность методов психологического изучения личности.

1. Понятие личности и значение знаний о ней в практической деятельности ОВД

Проходя в своем развитии определенные стадии, человек постепенно становится личностью – субъектом познания и активного преобразования материального мира, общества и самого себя. С понятием личности тесно связаны понятия «человек» и «индивид», поэтому необходимо провести их четкую дифференциацию.

Человек рождается уже будучи человеком. В понятии человек утверждается генетическая предопределенность возникновения природных предпосылок для развития собственно человеческих признаков и качеств. Факт принадлежности младенца к человеческому роду фиксируется в понятии «индивид», в котором воплощена родовая принадлежность человека.

Появляясь на свет как индивид, человек обретает особое социальное качество, становится личностью. Еще в детстве индивид включается в исторически сложившуюся систему общественных отношений, которую он застает уже готовой. Дальнейшее развитие человека в обществе создает такое переплетение отношений, которое формирует его как личность.

Личностью в психологии обозначается системное социальное качество, приобретаемое индивидом в предметной деятельности и общении и характеризующее уровень и качество представленности общественных отношений в индивиде (А.В. Петровский)1.

Таким образом, если мы признаем, что личность – это качество индивида, то мы тем самым отрицаем тождество этих понятий. Следует отметить, что тождество понятий «индивид» и «личность» отрицается всеми ведущими психологами – А.Н. Леонтьевым2, Б.Г. Ананьевым, Б.Ф. Ломовым, С.Л. Рубинштейном и др.

Значение знаний о личности в практической деятельности ОВД, бесспорно, велико. Прежде всего, такие знания вооружают всех работников ОВД и граждан, включенных в создание и совершенствование правовой системы, достоверными юридико-психологическими знаниями, позволяющими лучше понимать юридико-психологические зависимости, а также пути влияния на них. Грамотность в вопросах психологии способствует цивилизованному профессионально-психологическому развитию личности работников юридических органов и их профессионализма. Кроме того, такие знания способствуют разработке психологически обоснованных путей повышения эффективности решения профессиональных задач, стоящих перед работниками ОВД и их специалистами, а также деятельности по укреплению правопорядка другими органами, организациями и лицами.

Важно отметить, что развитие знаний о личности шло и идет на основе запросов практики и в стремлении обеспечить достижение более высоких результатов в различных видах юридической деятельности, включая деятельность ОВД.

Поэтому и ценность знаний определяется прежде всего тем, что конкретно они дают практическим работникам, какую «прибавку» в улучшении их работы дает использование данных и рекомендаций юридической психологии.

2. Характеристика основных свойств личности

Важно отметить, что личность может быть понята только в системе устойчивых межличностных связей, которые опосредуются содержанием, ценностями, смыслом совместной деятельности для каждого из участников. Данные связи проявляются в конкретных свойствах и поступках людей.

Традиционно в психологии всякой личности выделяются свойства направленности, характера, способностей и темперамента. Однако для сотрудников ОВД интерес прежде всего представляет правовая психология личности и специфические свойства, составляющие ее структуру, которые выделяются в юридической психологии.

Основные требования правомерного поведения к гражданину (и его психологии) могут быть сформулированы следующим образом. Он должен: знать законы и их требования; быть убежденным в необходимости правомерного поведения; обладать желанием вести себя правомерно; уметь вести себя правомерно; быть способным постоянно и везде соблюдать правовые требования; обладать непоколебимой устойчивостью к криминогенным соблазнам. Основа структуры правовой психологии личности, отвечающей этим требованиям, показана в Приложении 1.

Направленность личности на правомерное поведение включает в себя ее правоориентированные побудительные силы:

гармонично развитые духовные и материальные потребности, отсутствие их криминогенных деформаций (алкоголизма, наркомании, клептомании, половой извращенности и др.);

правосознание — правовые взгляды, идеи, убеждения, идеалы справедливости, законности, равноправия, единства прав и обязанностей;

правомерные цели, задачи, планы, намерения в жизни, деятельности, поступках, действиях при полной неприемлемости противоправных;

правовые установки, выражающиеся в пристальном и устойчивом внимании и интересе к правовым вопросам жизни общества, коллектива, группы, членом которой человек является, и строго законному их решению;

интересы и потребности в правомерном поведении и содействии укреплению законности и правопорядка, в личном посильном участии в такой работе, в поддержке правоохранительных органов, в принятии мер к соблюдению правовых норм и установлений в своем окружении, в семье, на работе, в оказании помощи людям, оступившимся и вступившим в конфликт с правовой системой;

правовые мотивы — побудительные силы личности. Существует иерархия таких мотивов: общественный мотив: «в обществе, где нет порядка, жить невозможно. Все должны поддерживать порядок. Если и я не буду делать это, то порядка никогда не будет»; государственный мотив: «государство создано для того, чтобы поддерживать порядок, и издает для этого законы в обществе. Надо их уважать, иначе никакого порядка не будет», гражданский мотив: «законы определяют мои свободы, права и обязанности и обеспечивают их. Как гражданин, я могу воспользоваться ими и получить то, что гарантируется правом, что мне положено и предусмотрено законами», коллективистский мотив: «поддержание законности и порядка — общий интерес, дело общее, в котором и я должен делать то, что могу», мотив личного достоинства: «не буду марать свою совесть, нарушая законы, как преступник», мотив целесообразности: «действуя по закону, я добьюсь того, что мне нужно», мотив безопасности: «закон, органы власти защищают мои права, свободы, жизнь, имущество».

Чаще всего человека побуждает не один, а несколько мотивов. Для личности с устойчивым правомерным поведением характерно присутствие мотивов, находящихся на верхних уровнях иерархии.

Подструктуре направленности принадлежит системообразующая, приоритетная роль в правовой психологии личности. Она определяет избирательность активности и отношений личности в жизни и деятельности, включая и взаимоотношения с правовой системой. Они вовлекают в этот процесс и компоненты других психологических подструктур, влияя на степень, характер и способы их действия и направляя в линию правомерных устремлений. Никакие криминологические предпосылки в других подструктурах никогда не проявятся, пока не будут санкционированы направленностью, ее слабостями или деформациями, если они есть. В принципиально важном исследовании В.В. Гульдана было установлено, что правонарушения, совершаемые даже психопатическими личностями, обусловлены не их психопатией как клиническим явлением, а только если она сочетается с криминогенной деформацией их направленности3. Это говорит о том, что развитие и оценка подструктуры правовой направленности личности имеют приоритетное значение.

Любая личность отличается не только тем, что она делает, но и тем, как она делает. Операциональные компоненты психологии личности, играющие роль способов и средств достижения целей, определяемых направленностью, обеспечивают правомерное поведение. Многие криминалисты считают, что причины правонарушающего поведения личности связаны зачастую не столько с противоправными целями, сколько со способами и средствами их достижения.

Для воплощения целей, задач, планов в реальный результат личность с правовой психологией всегда использует высокоморальные, правомерные средства. Морально-правовые компоненты ее включают: отношение к своей жизни, к способам использования ее возможностей и проведения ее, отличающееся осмысленностью, цивилизованностью, порядочностью, достоинством, правомерностью; уважение к закону и законности, отношение к ним как к группе высших социальных ценностей, как к нормам жизни, утверждающим и защищающим высшие человеческие моральные ценности, как к благу, без которого невозможно цивилизованным путем реализовать себя, свои жизненные планы, как к одному из надежнейших способов решения возникающих проблем, как к надежной силе, призванной и способной защищать права и свободы и ограждать их от преступных посягательств; цивилизованное отношение к своей свободе и правам; уважительное отношение к своему гражданскому, патриотическому долгу, чувство ответственности за предоставляемые обществом свободы и права, за выполнение обязанностей в трудовом коллективе, семье, по отношению к другому человеку; неприемлемость понимания корпоративной, групповой ответственности, дружбы и товарищества, когда речь идет об аморальном, противоправном деянии; правомерное отношение к выбору способов и средств удовлетворения своих потребностей, достижения целей, реализации намерений; преобладание в выборе средств и методов таких, которые отличаются правовой избирательностью, духовной культурой; устойчивость к соблазнам, представляющимся по случаю противоправных возможностей, способов удовлетворения потребностей, быстрой наживы и обогащения, виктимная устойчивость; высоконравственное, требовательное отношение к себе, к своему поведению в обществе и среди людей, отличающееся пониманием органического единства своих, прав и обязанностей; высокоразвитые чувства чести, достоинства, совести, самоуважения, которые не допускают совершения поступков, унижающих личность не только в глазах других, но» и в самосознании, в своем внутреннем мире, могут привести к потере самоуважения; уважительное отношение к правоохранительным органам и их представителям, к необходимости безусловного выполнения их требований и поддержки в укреплении законности и правопорядка. Морально-психологические компоненты правовой психологии во многом обусловлены направленностью, но имеют и свои особенности. Так, содержательная наполненность их обусловлена и особыми знаниями (чаще всего морально-правовыми), должными перерасти в соответствующие им убеждения, ценностные ориентации, установки, привычки поведения и, в итоге, — в качества. Они имеют свое мотивирующее значение, которое зависит от содержания.

Для правомерного поведения личности необходимо и правильное понимание юридически значимых ситуаций жизни и деятельности, принятие правомерных решений, правильного построения правоотношений. Обеспечивается это наличием у личности достаточной правовой компетентности, компонентами которой выступают:

правовая осведомленность — достаточный объем правовых знаний, необходимый для безукоризненной правовой регуляции своих поступков, отношений, принятия повседневно-бытовых и профессиональных решений;

правовые умения и навыки, объем которых определяется местом данной личности в правовой сфере, а поэтому может и должен колебаться в широком диапазоне. Каждому гражданину надо по меньшей мере уметь осуществлять правовую регуляцию своего поведения в различных жизненных ситуациях, на улицах, дорогах, в общественных местах, семье, при посещении государственных учреждений и пр.; уметь решать правовые проблемы — обращаться в юридические консультации и органы, оформлять юридически значимые документы, действовать правильно, когда он становится виновником или очевидцем правонарушения (например, дорожно-транспортного), обнаруживает факты или вещи (находка, обнаружение лица, объявленного в розыск, и пр.), могущие иметь юридическое значение, когда у него возникают обоснованные подозрения, которые могут оказать помощь органам правопорядка, и т.п.;

подготовленность, снижающая личную виктимность: знания, повышающие личную осторожность, осмотрительность; привычки поведения, снижающие риск стать жертвой, исключающие попадание в «злачные места», компании повышенного криминального риска; развитая разумная осторожность, бдительность, наблюдательность, собранность, самообладание, находчивость, быстрота реакций, ловкость; специально освоенные приемы самозащиты.

Модуляционные компоненты психологии личности объединяет комплекс ее психофизиологических качеств. При нормальных характеристиках, свойственных здоровой, нормально развитой психике и физиологии высшей нервной деятельности, они не определяют ни цели, ни мотивы, ни способы действий, но оказывают динамическое влияние на другие подструктуры личности и проявления их элементов. Это обнаруживается в разной силе, подвижности, уравновешенности, скорости, согласованности, эмоциональной окрашенности проявлений других психологических особенностей. В иерархии подструктур модуляционная (психофизиологическая) сфера — низшая, обслуживающая.

Итак, структуру правовой психологии личности составляет многофункциональная (психофизиологическая) структура, куда включены гармонично развитые духовные и материальные потребности, правосознание, правомерные цели, задачи, планы, намерения в жизни при полной неприемлемости противоправных, правовые установки, интересы и потребности в правомерном поведении и содействии укреплению законности и правопорядка; реализация личности в социально-правовых отношениях, которые составляют: цивилизованное, порядочное, осмысленное отношение к жизни, уважение людей, их прав и свобод, индивидуальности, достоинства и жизни, уважение к закону и законности как одной из высших социальных ценностей и благу, серьезное отношение к своему долгу, обязанностям, ответственности и требовательности к себе, цивилизованное отношение к своим правам и свободам, правомерность в выборе средств и способов удовлетворения потребностей и достижения целей, устойчивость в выборе средств и способов удовлетворения потребностей и достижения целей, устойчивость к противоправным соблазнам, развитое чувство чести, достоинства, совести, уважительное отношение к правоохранительным органам, к выполнению своего долга сотрудниками и необходимое содействие им; а также правовая компетентность, находящая свое выражение в правовой осведомленности, правовых умениях и навыках, пониженной виктимности.

3. Методы психологического изучения личности

С точки зрения профессора, доктора педагогических наук Б. Г. Ананьева методы психологического исследования являются системами операций с психологическими объектами и вместе с тем являются гносеологическими объектами самой психологической науки.

Комплексная классификация Б. Г. Ананьева получила широкую известность4. В ней представлены четыре группы методов, соответствующие этапам научного исследования (Приложение 2).

В первую группу входят методы организации исследования, такие как:

сравнительный,

лонгитюдный,

комплексный.

Во вторую группу входят эмпирические способы добывания научных данных, среди которых:

обсервационные методы – наблюдение (регистрация фактов с дальнейшим научным объяснением причин этих психологических фактов);

экспериментальные методы – лабораторный, полевой, естественный, формирующий;

психодиагностические методы – тесты (кратковременные задания, позволяющие наиболее точно охарактеризовать некоторые качества личности), анкеты, социометрия, интервью и беседа;

праксиметрические методы – приемы анализа процессов и продуктов деятельности (хронометрия, циклография, профессиографическое описание, оценка работ);

метод моделирования – математическое, кибернетическое и др.;

биографические методы – анализ фактов, дат, событий, свидетельств жизни человека;

В третью группу входят методы обработки данных:

методы количественного (математико-статистические) анализа (статистического обсчета, ранжирования, шкалирования и др.), которые предполагают применение математического аппарата психологии – использование различных статистических приемов и применение основных положений теории вероятностей, которые дают возможность судить о достоверности получаемых выводов, подтверждающих первоначально выдвинутую гипотезу5;

методы качественного анализа – систематизации, группировки, типологизации, синтеза и обобщения (позволяет прийти к обоснованных выводам в результате исследования служебных и других характеристик личности;

К четвертой группе относятся методы интерпретации и оценки данных:

каузальный – выявление причинно-следственных связей;

структурный;

системный;

генетический;

факторный;

теоретически-оценочный;

апробационный;

сравнительно-оценочный.

Итак, широкое использование объективных методов психологического изучения обеспечивает высокий уровень исследований в современной юридической психологии.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Личность – это динамичная, относительно устойчивая целостная система интеллектуальных, социально-культурных и морально-волевых качеств человека, выраженных в индивидуальных особенностях его сознания и деятельности.

Задача правового развития личности, строящей свою жизнь в согласии с нормами права — одна из главных в утверждении законности и подлинного правопорядка в обществе.

Проблему профилактики и борьбы с преступностью, охраны прав и свобод граждан и построения процветающего цивилизованного общества не решить, не решив задачи формирования цивилизованной личности с развитой правовой психологией. Эта задача находится в поле внимания всех, кто занимается государственными, социальными и правовыми проблемами общества. Правомерное или правонарушающее поведение всегда детерминированы правовой психологией, в том числе и правовой психологией среды, которая может сдержать или, наоборот, стимулировать криминологические предпосылки, содержащиеся в личности.

Знания о личности имеют важнейшее значение в практической деятельности работников ОВД. Они необходимы сотрудникам, так как они помогают формировать общий подход к изучению личности преступника, отрабатывать алгоритм психологического анализа ситуаций, составлять психологические портреты преступников, находить истоки преступной деятельности в особенностях индивидуального жизненного пути человека, оказывать неоценимую помощь в раскрытии преступлений.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ И ЛИТЕРАТУРЫ

Ананьев Б. Г. О методах современной психологии // Психодиагностические методы в комплексном лонгитюдном исследовании студентов / Под ред. А. А. Бодалева. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1976. — С. 12-36.

Гульдан В.В. Мотивация противоправных действий у психопатических личностей: Автореферат докт. дисс .- М., 1985.

Леонтьев А.Н. Избранные психологические произведения. М., Педагогика, 1983, т. 1. – с. 385.

Общая психология: Учеб. для студентов пед. Институтов / Под ред. А. В. Петровского. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Просвещение, 1986. – с. 53-62, 191-225.

ПРИЛОЖЕНИЕ 1

Макроструктура правовой психологии личности

Психология личности

ПРИЛОЖЕНИЕ 2

Система методов исследования в психологии

Психология личности

1 Общая психология: Учеб. для студентов пед. Институтов / Под ред. А. В. Петровского. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Просвещение, 1986. – с. 193.

2 Леонтьев А.Н. Избранные психологические произведения. М., Педагогика, 1983, т. 1. – с. 385.

3 Гульдан В.В. Мотивация противоправных действий у психопатических личностей: Автореферат докт. дисс .- М., 1985.

4 Ананьев Б. Г. О методах современной психологии // Психодиагностические методы в комплексном лонгитюдном исследовании студентов / Под ред. А. А. Бодалева. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1976. — С. 12-36.

5 Общая психология. – с. 61.

Дипломная работа: Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля

Кафедра організації перевезень і управління на залізничному транспорті

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

До дипломної роботи бакалавра на тему:

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Студент групи РТ-243

Зайченко Н.В.

Керівник роботи

доц. Кузьменко С.В

Луганськ 2008

Реферат

Кваліфікаційна робота, 70 стор., 9 рис., 5 табл., 14 літ. джер., 4 арк. креслень.

В роботі охарактеризована структура аварійно-відбудовної служби й основні принципи організації відбудовних робіт, а саме: аварійно-відбудовні підрозділи та основні принципи організації відбудовних робіт.

Розглянуті відбудівні засоби, які використовуються на залізницях, такі як вантажопідйомні крани, тягачі, бульдозери, накат очне устаткування.

Розглянута технологія відбудівних робот та охорона праці при веденні робіт залізничними кранами.

Ключові слова:

відбудівний поїзд, локомотив, вагон, залізничний кран, бульдозер, накаточне устаткування

Зміст

Вступ

1. Структура аварійно-відбудовної служби й основні принципи організації відбудовних робіт

1.1 Аварійно-відбудовні підрозділи

1.2 Основні принципи організації відбудовних робіт

2. Відбудовні засоби

2.1. Вантажопідйомні крани

2.2 Тягові засоби

2.3 Накаточне устаткування

3. Технологія відбудовних робіт

3.1 Характеристика сходів з рейок рухомого складу

3.2 Основні принципи вибору способів постановки рухливого складу на рейки

3.3 Нормативи часу на піднімання і збирання рухомого складу. Терміни служби відбудовної техніки

3.4 Піднімання рухомого складу вантажопідйомними кранами

3.5 Постановка на рейки рухомого складу за допомогою гідроустановки й домкратів

3.6 Постановка на рейки рухомого складу за допомогою накаточного устаткування

3.7 Розрахунок необхідних тягових зусиль при виконанні робіт тяговими засобами

4. Охорона праці при веденні робіт для кранівників (машиністів) стрілових самохідних залізничних кранів

Висновки

Література

Вступ

Аварії й катастрофи на залізницях завдають значної шкоди залізничному транспорту, є причиною тривалих перерв у русі поїздів. Кожна хвилина перерви або припинення маневрової роботи викликають непоправні втрати, тому надзвичайно важливо якнайшвидше відновити рух. Це завдання покликані вирішувати відбудовні підрозділи залізниць. При необхідності залучаються технічні засоби й працівники органів МВС, цивільної оборони, військових підрозділів, медичних установ й інших відомств. Настільки широке коло наслідків, що беруть участь у ліквідації, залізничних транспортних події обумовлений, насамперед, фактором часу й тим, що при великих сходах рухомого складу рятувальні й відбудовні роботи здійснюються, як правило, у надзвичайно складних умовах, що вимагають високої організованості й уміння використати технічні засоби для збирання рухомого складу, що зійшов, вантажів і відновлення зруйнованого шляху, контактний мережі й засобів зв’язку.

Аналіз статистичних даних про залізничні транспортні події показує, що швидкість відновлення руху залежить від ступеня готовності особового складу відбудовного поїзда до виїзду, ефективності організації його просування до місця події й виконання відбудовних робіт у можливо більше короткі строки. Час із моменту виклику відбудовних поїздів до прибуття до місця події становить у середньому 140 хв., т. з, більше 2 г, причому діапазон значень по мережі доріг досить широкий — від 20 хв. до 5 г і більше. Тривалість ліквідації наслідків сходу рухомого складу — величина змінна, багато в чому залежна від особливостей сходу, умов виконання робіт, виду й ефективності використання відбудовних засобів, а також від професійних навичок особового складу.

При ліквідації наслідків залізничних транспортних подій застосовують різні вантажопідйомні, тягові й інші машини й механізми, різне оснащення й устаткування. Для прискорення ведення робіт раціоналізатори відбудовних поїздів створюють засобу малої механізації й спеціальні пристосування, ефективні способи, застосування яких при підйомі й розтаскуванні рухомого складу, що зійшов з рейок, спрацьовуються на практиці. Причому на кожній залізниці ці питання вирішуються індивідуально.

В цілому ж на мережі накопичений багатий досвід ведення відбудовних робіт: від вибору оптимальних рішень складних завдань до їхнього кваліфікованого здійснення на практиці. У той же час цей досвід не є надбанням всіх підрозділів відбудовних засобів і тим більше починаючих працівників. Наявні в дуже обмеженій кількості роботи висвітлюють лише окремі питання цієї проблеми. Технічні характеристики відбудовних засобів, застосовуваних при ліквідації наслідків сходу з рейок рухомого складу, також не повною мірою дають подання про можливості цих засобів. У дійсній книзі робиться спроба заповнити зазначені прогалини в технічній літературі й на основі вивчення наявного досвіду, аналізу роботи відбудовних засобів залізниць дати ряд рекомендацій з їхнього змісту й оснащеності, організації роботи при ліквідації наслідків транспортних подій, а головне — розкрити технологію піднімання й збирання рухомого складу при ліквідації наслідку його сходу з рейок, а також у випадках значного захаращення шляхи при аваріях і катастрофах.

1. СТРУКТУРА АВАРІЙНО-ВІДБУДОВНОЇ СЛУЖБИ Й ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВІДБУДОВНИХ РОБІТ

1.1 Аварійно-відбудовні підрозділи

Для ліквідації наслідків залізничних транспортах подій, і в першу чергу для відновленні перерваного руху поїздів, на мережі доріг функціонують наступні аварійно-відбудовні підрозділи; відбудовні й пожежні поїзди, аварійно-польові команди (АПК), аварійно-відбудовні летючки контактної мережі, зв’язку й СЦБ. Відновлення шляху покладені на дистанцію шляхи.

Відбудовний поїзд (ВП) є спеціальним формуванням, призначеним для ліквідації наслідків сходу з рейок і зіткнень рухомого складу, а також для надання допомоги при стихійних лихах. Відбудовні поїзди перебувають на балансі відділення залізниці. Відбудовні й пожежні поїзди включені в єдину систему по діях у надзвичайних ситуаціях, тому до них пред’являються підвищені вимоги по змісту ефективності роботи.

Пункти постійної дислокації відбудовних поїздів затверджує Головне керування по безпеці руху екології Укрзалізниці але поданню залізниць. Без узгодження із Укрзалізницею їхнє скасування не допускається. Відстань між пунктами дислокації відбудовних поїздів повинне бути не більше 200 км.

Порядок обслуговування й утримання рухомого складу й технічних засобів регламентується Положенням про відбудовний поїзд залізниць, а порядок виконання відбудовних робіт Інструкцією з організації відбудовних робіт при ліквідації наслідків катастроф, аварій і сходів рухомого складу на залізницях.

Колії стоянок відбудовних поїздів на станціях їхньої дислокації повинні мати двосторонні виходи. Це значно підвищує мобільність поїздів і прискорює їхнє відправлення.

Схема формування відбудовного поїзда затверджується Головним ревізором по безпеці руху залізниці. Відбудовні поїзди формуються зі спеціально обладнаних вантажних і пасажирських вагонів, вантажопідйомних кранів на залізничному ходу. Тягова техніка, механізми, устаткування, інвентар, матеріали розмішаються у вагонах і на платформах. Комплектування поїзда рухомим складом, технічними засобами здійснюється з таким розрахунком, щоб він міг випливати до місця виклику з максимально припустимою швидкістю. До складу відбудовного поїзда входить наступний рухомий склад: вагон-гараж для тракторів і бульдозерів; вагон-електростанція; платформа для тягачів і бульдозерів великої потужності; вантажний критий вагон або вагон ЦМВ для розміщення оснащення, накаточних башмаків, домкратів, пересувні електростанції й інше встаткування; вантажний критий вагон для розміщення такелажного встаткування, інвентарного й захисного одягу й інших приналежностей; пасажирський вагон (ЦМВ), переустаткований для перевезення й відпочинку кранових бригад; пасажирський вагон (ЦМВ), переустаткований під їдальню (у цьому ж вагоні розміщаються санітарний і штабний відсіки); платформа для розміщення запасних вагонних візків; платформа під стрілу крана. Число пасажирських вагонів, вагонів-гаражів і платформ визначається наявністю у відбудовному поїзді вантажопідйомних кранів, тракторів і тягачів. Зразкова схема відбудовного поїзда показана на рис. 1.1.

Всі вагони відбудовного поїзда, як правило, пофарбовані в зелені кольори й повинні мати написи станції дислокації. Відбудовні поїзди обладнаються поїзним радіозв’язком і внутрішнім зв’язком; оснащення їхніми механізмами, устаткуванням, інвентарем і матеріалами здійснюється відповідно до Положення про відбудовний поїзд. Розміщають устаткування, пристосування й матеріали в порядку, що забезпечує їхня схоронність, безпеку руху, гарну доступність, швидкість і зручність вивантаження. При цьому повинні дотримуватися правила й норми охорони праці й техніки безпеки, вимоги виробничої естетики. Особливу увагу варто обертати на необхідність забезпечення рухомого складу відбудовних поїздів гарним внутрішнім і зовнішнім висвітленням, різними потужними джерелами світла, устаткування знімними й висувними сходами, підйомно-транспортними механізмами для полегшення вивантаження й навантаження.

В останні роки відбудовні поїзди оснащуються потужними вантажопідйомними кранами типу ЕДК, тракторами, бульдозерами, тягачами, електростанціями й гідравлічними установками. Весь рухомий склад замінений на чотиривісні вагони, обладнані роликовими підшипниками. Практично всі пасажирські й вантажні вагони переустатковані по типовому проекту з урахуванням вимог їхнього використання для відбудовних робіт. Процес переозброєння відбудовних поїздів триває й у цей час. Планомірно виробляється заміна тягачів могутнішими, обладнаними спеціальними лебідками, вводяться нові пристосування й механізми, що полегшують і прискорюють ведення відбудовних робіт.

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Рис. 1.1 Схема формування відновлюючого поїзда.

1-кран ЄДК 2000; 2-платформа противісна; 3-такелажний критий вагон;4 — вагон ЦМВ для кранових бригад; 5 — ЦМВ-їдальня; 6 — тягача БГТ; платформа; 7-платформа для трактора ДЕТ – 250; 8-вагон гідравлічного встаткування розміщення бульдозера З-100; 9-вагон шляхового встаткування; 10-вагон- електростанція; 11- вагон-гараж для розміщення бульдозера З-100; 12-вагон ЦМВ для кранових бригад; 13-подстрілова платформа; 14-кран ЕДК-50

Великий внесок у цю справу вносять раціоналізатори й винахідники. Впровадженню їхніх пропозицій багато в чому сприяють наявні у відбудовних поїздах майстерні (механічні, столярні, зварювальні, ковальські й т.д.). При відбудовних поїздах відділень залізниць функціонують навчальні полігони, на яких спрацьовуються навички ведення відбудовних робіт і проводиться випробування знову створених пристосувань і засобів малої механізації.

Для створення умов праці, побуту, проведення технічних занять і культурно-масових заходів є службово-побутові приміщення. У кращих підрозділах це, як правило, типові або спеціально спроектовані будинки із класами для навчання, гаражними відсіками, санітарно-побутовими приміщеннями, виробничими відділеннями й т.д. Для технічного обслуговування вантажопідйомних кранів передбачені оглядові канави.

Практика ведення відбудовних робіт внесла деякі корективи у формування відбудовних поїздів. Наприклад, з високою ефективністю працює на Жовтневій залізниці відбудовний поїзд станції Волховстрой, сформований на базі дизель-поїзда із краном ЕДК-300, бульдозером Д-355А («Комацу») на платформі. Виправдало себе в роботі створення при відбудовних поїздах аварійно-відбудовних летючок на базі автомобілів які укомплектовуються різними піднімальними засобами й пристосуваннями. Такі летючки ефективно використовуються для піднімання рухомого складу, що зійшов з рейок, на станціях, до яких є під’їзди.

У відбудовному поїзді станції Підмосковна Московської дороги, наприклад, летючка створена на базі вантажного автомобіля зі спеціально обладнаним кузовом, у якому перебувають механізми й устаткування, гідравлічна установка, різні пристосування для виконання робіт з піднімання рухомого складу за допомогою гідравлічних домкратів.

У ряді відбудовних поїздів практикується створення пересувних летючок на базі тягачів з додатковим устаткуванням їхнім спеціальним кузовом для розміщення механізмів, пристосувань і перевезення робочої сили. У цей час для цих цілей стали надходити всюдиходи на базі військової техніки БМП («Березина»).

Більшу допомогу при ліквідації наслідків сходу з рейок рухомого складу роблять аварійно-польові команди, які розміщуються, як правило, на великих станціях. Місця їхнього розташування, порядок комплектування технічними засобами й матеріалами, призначення бригадира АПК, прикріплення працівників, їхнього навчання й матеріального стимулювання визначає начальник відділка залізниці. Необхідне обладнання АПК розміщається в чотиривісних вантажних вагонах або в закритих приміщеннях на спеціальних стелажах. При цьому повинен бути обумовлений порядок доставки обладнання й механізмів до місця робіт (на локомотиві, дрезині, автомобілі). Наявний в АПК набір устаткування, пристосувань й інструментів дозволяє багато операцій виконувати до прибуття відбудовних поїздів, а часом і без його виклику. У багатьох випадках за допомогою АПК здійснюється постановка на рейки рухомого складу, що зійшов. Якщо перегін звільнити за допомогою АПК неможливо, то до прибуття відбудовного поїзда вони проводять підготовчі роботи.

Для ліквідації пожеж, що виникли в результаті сходів рухомого складу з рейок, залучаються пожежні поїзди, які також є спеціальними формуваннями Укрзалізниці. Відповідно до Положення про пожежні поїзди на залізничному транспорті вони призначаються для гасіння пожеж на об’єктах а в рухомому складі залізничного транспорту, а також для надання допомоги при аваріях, катастрофах, повенях й інших стихійних лихах у межах їхніх тактико-технічних можливостей.

Пожежні поїзди перебувають у віданні воєнізованої охорони, укомплектовуються особовим складом у відповідності із затвердженими Укрзалізниці штатними нормативами й оснащуються пожежною технікою, спорядженням, пожежно-технічним озброєнням, інструментом, засобами пожежогасіння, сигналізації й зв’язку, а також засобами індивідуального захисту особового складу.

Відбудовні й пожежні поїзди забезпечуються звичайними засобами індивідуального захисту: фільтруючими й ізолюючими протигазами (ГП-4, ГП-5, ГП-5М, ИП-4), респіраторами, легенями ізолюючими костюмами (Л-1).

Пункти стоянки й ділянки виїзду пожежних поїздів установлюються керівництвом залізниць і затверджуються Укрзалізницею. Ділянка виїзду визначається з розрахунку часу (не більше 1,5 г), необхідного для доставки пожежного поїзда на кінцевий пункт, що обмежує ділянку. Устаткування рухомого складу пожежних поїздів виробляється на залізницях і заводах по проектах, затвердженим Укрзалізницею. Рухомий склад пожежних поїздів складається на балансі відділення дороги (по місцю дислокації) і ремонтується в строки, установлені Укрзалізницею для вагонів спеціального призначення.

Успішне ведення відбудовних робіт на залізничному транспорті багато в чому залежить від рівня підготовки працівників відбудовних підрозділів. Велике значення має впровадження передового досвіду кращих відбудовних поїздів у справі вдосконалювання технічних засобів і технологій ведення відбудовних робіт, а також професійна підготовка керівних кадрів.

По лінії Укрзалізниці і залізниць проводяться мережні й дорожні семінари, у яких беруть участь заступники ревізорів по безпеці руху доріг і відділення по відбудовних засобах, працівники наукових, навчальних, проектно-конструкторських організацій залізничного транспорту, начальники відбудовних поїздів. Крім того, при галузевих інститутах підвищують кваліфікацію ревіння тори по безпеці руху доріг.

На залізницях організуються курси по підготовці електрозварювачів, аккумуляторщиків, газорезників, такелажників і працівників інших професій для відбудовних поїздів. Технічне й практичне навчання працівників ВП,

аварійно-польових команд і прикріпленого резерву проводиться безпосередньо у відбудовних поїздах і на учбово-тренувальних полігонах відділень доріг.

Положення про відбудовний поїзд передбачає проведення практичних занять по вивченню технології найшвидшої ліквідації наслідків сходів і зіткнень рухомого складу, а також правил, інструкцій з охорони праці й техніку безпеки. План проведення цих занять складається начальником відбудовного поїзда, узгоджується з ревізором по безпеці руху відділення й затверджується головним інженером відділення дороги.

Практичні заняття з основним штатом відбудовних поїздів й аварійно-польових команд проводяться щомісяця з відпрацьовуванням навичок по використанню техніки й різних пристосувань при сходах з рейок рухомого складу. На них випробовуються й перевіряються виготовлені персоналом ВП пристосування й механізми.

Велику роль у придбанні навичок і необхідних знань при веденні відбудовних робіт грають учбово-тренувальні полігони, які, як правило, розташовуються на невеликій відстані від місця стоянки відбудовного поїзда.

На учбово-тренувальних полігонах не рідше 1 разу в 6 міс проводяться навчання основного й приписного штату ВП, ЛПК, командного складу відділення дороги й підприємств із наступним розбором дій всіх учасників навчання.

Практичні заняття на полігонах дають можливість підвести підсумки теоретичного навчання працівників, сприяють удосконалюванню організації відбудовних робіт. При раптових виїздах на учбово-тренувальні полігони особовий склад здобуває навички, необхідні для найшвидшого розгортання відбудовних засобів.

На практичних заняттях створюються різні ситуації сходу з рейок рухомого складу й імітуються різні руйнування верхньої будови колії, контактної мережі. Практичне навчання дозволяє виявити недоліки в підготовці працівників і техніки, перевірити правильність обраного варіанта відбудовних робіт, чіткість взаємодії особового складу ВП, АПК й інших служб. Заняття на учбово-тренувальних полігонах дають об’єктивний матеріал для складання технологічних карт по виробництву відбудовних робіт. Розробляються поіменні графіки робіт, строго регламентуючий час і черговість операцій. Це дисциплінує особовий склад, підвищує його організованість, забезпечує чітке виконання робіт у стислий термін. Заняття на навчальних полігонах сприяють розвитку творчої активності працівників ВП.

На деяких залізницях учбово-тренувальні полігони мають шляховий розвиток, що складається із двох трьох шляхів, достатню територію для випробування тягової техніки й розміщення комплекту каліброваних блоків (вантажів) для статичного й динамічного випробування кранів, а також практичного придбання навичок по підніманню й пересуванню вантажів. Для динамічного й статичного випробування кранів є спеціальна площадка з бетонним покриттям на базовому полігоні відбудовних ПОС і ДОП відділення дороги.

На полігонах використається різний по типу рухомий склад, виключений з інвентарю або відставлений від експлуатації, на якому практично спрацьовуються різні прийоми й операції по його підніманню й збиранню, а так само, як уже було сказано, випробовуються виготовлені пристосуванні й механізми.

Як приклад можна принести учбово-тренувальний, полігон відбудовного поїзда станції Дарниця Південно-Західної залізниці, план якого наведений на рис. 1.2. Полігон має шляховий розвиток із трьох шляхів. Шлях І, на якій покладені залізобетонні шпали, призначений для випробування вантажопідйомних кранів, має довжину 200 м і площадку 3 (45×40 м) із щебеневим покриттям. Усередині споруджена площадка 2 менший розміри (23×15 м) з бетонним покриттям, на якій установлюються вантажопідйомні крани для їх статичного й динамічного випробування. На основній площадці розмішений побір каліброваних блоків масою від 2,5 до 80 т (загальна маса 320 т). Шлях ІІ довжиною 250 м з тупиком, виконаним у вигляді торцевої рампи, і ділянкою контактної мережі призначений для стоянки відбудовного поїзда й спуска тягачів, тракторів, бульдозерів. Шлях ІІІ призначений для стоянки списаного рухливого складу. Він складається із чотирьох ділянок з рейками типу Р50 і Р65 на дерев’яних і залізобетонних шпалах, а також з ділянки з контактною мережею. По периметрі навчального полігона влаштована закільцована ґрунтова дорога 6*, призначена для обкатки й роботи тягових засобів, із пристроєм переїзду 4 у горловині шляху полігона. У горловині шляху побудована переїзна будка 7, до якої підключена електроенергія для опалення электротенами. Будка телефонізована, має зовнішній звуковий і світловий повторювач.

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Рис. 1.2 Схематичний план учбово-тренувального полігона відбудовного поїзда станція Дарниця Південно-Західної залізниці

1-опора контактної мережі; 2-площадка 23*15м(бетон); 3-площадка 40*45м (щебені); 4-переїзд; 5-шляхи полігона; 6-ґрунтова дорога; 7-будка.

Ефективна організація практичного й теоретичного навчання працівників відбудовних поїздів, їхнє творче відношення до справи, внесення в процес навчання елементів змагання — все це застава успішної діяльності колективу відбудовного поїзда.

1.2 Основні принципи організації відбудовних робіт

Обсяг аварійно-відбудовних робіт, а отже, і час на ліквідацію наслідків транспортних подій визначаються числом одиниць, що зійшли з рейок, рухомого складу, ступенем його руйнування, характером накопичення, станом шляху, контактної мережі, засобів зв’язку й СЦБ, характером вантажу і його розташуванням, метеоумовами, а також відстанню від місця події до відбудовного поїзда, часом його просування.

Трудомісткість відбудовних робіт значно зростає, якщо схід рухомого складу з рейок відбувається в тунелях, глибоких виїмках, на мостах (особливо з їхнім руйнуванням); при знаходженні у вагонах, що зійшли, небезпечних і горючих вантажів, виникненні пожеж і вибухів; при сході з рейок рухомого складу поблизу населених пунктів, відкритих і закритих складів з легкозаймистими й горючими рідинами й іншими небезпечними матеріалами, скельних масивів, боліт і водойм. При найбільш важких катастрофах, коли є постраждалі, обсяг і характер відбудовних робіт докорінно міняються, тому що всі сили й засоби в цих випадках спрямовані насамперед на ведення рятувальних робіт.

Головним завданням відбудовних робіт є найшвидше відновлення руху поїздів або маневрової роботи при мінімальних втратах матеріальних цінностей і збереженні життя, здоров’я людей. Виходячи із цього завдання й будується організація відбудовних робіт.

Аналіз показує, що випадки сходу з рейок рухомого складу по своїх характеристиках один на іншій не схожі. Проте при ліквідації наслідків залізничних транспортних подій вироблені певні загальні принципи організації відбудовних робіт. На їхній основі весь процес відновлення руху можна розділити на наступні основні етапи.

1. Збір інформації про подію. Первісне завдання локомотивної бригади потерпілу аварію поїзда, укладача й інших працівників, що перебувають на місці події — вчасно передати диспетчерові точну інформацію про те, що трапилося,. При цьому особливо важливо визначити чи є потерпілі; наявність у поїзді небезпечних вантажів і вогнищ пожежі; характер сходу, рельєф місцевості, профіль колії; ступінь ушкодження рухомого складу, шляху, контактній мережі, засобів СЦБ і зв’язку; розташування й тип рухомого складу, що зійшов з рейок, стан і розташування вантажу; наявність габариту по сусідньому шляху. Повна інформація дає можливість прийняти правильне рішення й початкової стадії організації відновлення руху, визначити, скільки необхідно відправити до місця робіт відбудовних поїздок, інших технічних засобів і матеріалів, яку вибрати послідовність ведення робіт. Кожна неточність інформації, найменше зволікання з її передачею, вивченням й ухваленням рішення — це вже певні втрати, і чималі.

Диспетчери, члени локомотивної бригади й інші особи, які пов’язані з передачею й одержанням інформації з місця події, повинні чітко представляти її цінність для відбудовного процесу. На жаль, цієї чіткості не завжди вдасться домогтися. Правильно роблять ті керівники ревізорського апарата й начальники виконавчих поїздів, які проявляють ініціативу й періодично проводять зустрічі з диспетчерами, локомотивними бригадами й працівниками станції, на яких акцентують увагу на цьому питанні.

2. Збір і доставка відбудовних засобів до місця події. При одержанні інформації про наслідки події приймаються негайні міри до відправлення на місце аварії відбудовного поїзда, ЛПК, а при необхідності засобів швидкої медичної допомоги й пожежної охорони. Залежно від обстановки залучаються підрозділи МВС, Цивільної оборони, техніка й засоби підприємств й організацій інших відомств. При цьому багато чого залежить від завчасно відпрацьованого плану залучення сил і засобів (з урахуванням місцевих умов), грамотних і чітких дій всіх причетних осіб й їхньої тренованості.

Рішення про число, що відправляють до місця події відбудовних і пожежних поїздів, а також кількості людських ресурсів і матеріалів приймає начальник відділка залізниці, а при більших обсягах робіт — начальник залізниці. До остаточного визначення ситуації до місця події необхідно направляти відбудовні поїзди суміжних ділянок.

Відправлення відбудовного поїзда зі станції повинне бути забезпечене не пізніше чим через 30 хв. після одержання наказу в робочий час і через 40 хв. — в інший час доби. Проходження відбудовних і пожежних поїздів до місця події забезпечується переважно перед усіма поїздами. Відповідальність за своєчасне їхнє відправлення, безперешкодний пропуск до місця роботи й назад несуть: у межах відділення дороги — черговий по відділенню, на дорозі — старший дорожній диспетчер оперативно-розпорядницького відділу служби перевезень.

Склад відбудовного поїзда оглядається працівниками пункту технічного обслуговування вагонів. На електрифікованих ділянках відбудовний поїзд із пунктів стоянки, як правило, повинен бути відправлений тепловозом. При відправленні відбудовного поїзда електровозом необхідно на проміжній або кінцевій станції зробити його заміну на тепловоз. У всіх випадках при сході або ушкодженні рухомого складу з легкогорючими вантажами на місце події направляється пожежна техніка (пожежні поїзди, машини).

Якщо в поїзді, що потерпів катастрофу або аварію, є ушкоджений рухомий склад з небезпечними вантажами, відбудовний поїзд супроводжує начальник станції або його заступник. При цьому начальникові ВП вручається наказ поїзного диспетчера, із вказівкою мер обережності виходячи з аварійних карток на небезпечні вантажі.

Якщо вантажопідйомний кран відбудовного поїзда має обмеження швидкості, то він відправляється окремим локомотивом слідом за відбудовним поїздом у супроводі кранової бригади. У виняткових випадках, на вимогу начальника ВП, ці крани можуть бути відправлені в складі відбудовного поїзда з дотриманням установленого обмеження швидкості його проходження.

Відправлення відбудовного поїзда чи окремо вантажопідйомного крана й тягової техніки на ліквідацію наслідків катастроф або сходу рухомого складу, що відбулися на сусідній залізниці, виробляється по тому ж регламенту, але після одержання заявки від цієї дороги. Оплата використання відбудовних засобів у таких випадках виробляється за рахунок дороги, що зажадала ці засоби, однак це не повинне бути перешкодою з надання допомоги, оскільки будь-яка затримка при проведенні відбудовних робіт обертається незмірно більшими втратами, причому не для однієї дороги.

Відправлення відбудовного поїзда на під’їзні колії підприємств промислового залізничного транспорту здійснюється при одержанні заявок і виробляється з дозволу головного ревізора залізниці з безпеки руху або його заступника й вказівці начальника відділення залізниці.

Поїзний диспетчер зобов’язаний у кожному випадку при передачі наказу про відправлення відбудовного поїзда вказати ступінь його негабаритності й забезпечити умови безпечного пропуску по ділянці, керуючись при цьому діючими інструкціями й правилами.

При проходженні відбудовного поїзда по декількох ділянках і відділенням дороги поїзний диспетчер у встановленому порядку сповіщає диспетчерів сусідніх ділянок про негабаритність у відбудовному поїзді.

Виклик відбудовних засобів контактної мережі здійснюється тільки за наказом чергового по відділенню через енергодиспетчера.

Поїзний диспетчер, на ділянці якого відбувся схід рухомого складу, зобов’язаний:

вчасно підготувати найближчі станції й ділянку для безперешкодного просування відбудовного поїзда й при необхідності забезпечити необхідну кількість тепловозів із складальними бригадами;

забезпечити оперативне просування відбудовних поїздів, повідомляючи по поїзному радіозв’язку начальникам ВП, отримані додаткові відомості про характер сходу, число вагонів, що зійшли, ступеня їхнього ушкодження, наявності вагонів з небезпечними вантажами й т.д. Зупинка відбудовних поїздів у шляху проходження допускається тільки для посадки робітників, що направляють на відбудовні роботи, заміни локомотивів і видачі машиністові документів на заняття перегону. Швидкість руху відбудовних поїздів по ділянці повинна відповідати встановленій швидкості з урахуванням обмеження залежно від стану шляху;

до прибуття відбудовного поїзда організувати збирання стоячих на рейках вагонів хвостової й головної частин постраждалого поїзда, забезпечуючи здатність шляхів, для виробництва маневрів з відбудовними поїздами, що прибувають до місця події.

Практика збору й доставки відбудовних засобів до місця події показує, що втрати часу при цьому допускаються з наступних причин: не визначена заздалегідь документально й не налагоджена на практиці система оперативного збору працівників відбудовних засобів; відсутні засобу зв’язку (телефони й інші пристрої) для забезпечення термінового виклику працівників, коли вони перебувають вдома; відсутній другий вихід відбудовного поїзда з місця його дислокації.

3. Організація відбудовних робіт на місці події. У випадку сходу з рейок одиночного рухомого складу після прибуття на місце події АПК, летючки або відбудовного поїзда (при необхідності) вибирається найбільш прийнятний варіант піднімання рухомого складу. При прибутті відбудовного поїзда керівництво роботами по підніманню рухомого складу здійснює начальник поїзда. При сході великої кількості вагонів, як правило, супроводжуваному руйнуванням шляху, контактної мережі, засобів зв’язку й пристроїв СЦБ, до організації відбудовних робіт пред’являються підвищені вимоги.

Перш ніж приступити до операцій, безпосередньо пов’язаним з підніманням і збиранням рухомого складу, що зійшов, перевіряють закріплення рухомого складу, що перебуває на рейках, обгороджують і роблять ретельне обстеження місця сходу. Після цього керівник робіт разом з керівниками відділів відділення дороги, підприємств і відбудовних поїздів намічає план дій. План повинен передбачати мобілізацію необхідної техніки й устаткування відділення залізниці, територіальних організацій, підприємств і військових частин із залученням робочої сили для ведення робіт.

Рекомендується передбачити наступні заходи:

весь обсяг робіт умовно розділити на окремі ділянки, до кожного з яких прикріпити техніку, робочу силу й призначити відповідального керівника. Якщо обсяг робіт великий, передбачається змінне їхнє виконання з визначенням часу зміни й місця відпочинку бригад;

кожному керівникові ділянки встановити строк виконання певного обсягу робіт, передбачаючи при цьому вимоги по забезпеченню чіткої взаємодії в роботі й дотриманню правил техніки безпеки;

забезпечити працюючим харчуванням у безпосередній близькості від робочих місць, у дощову погоду — можливість зміни одягу, взуття, сушіння її;

забезпечити весь фронт робіт гарним висвітленням, а також засобами гучномовного зв’язку, причому в першу чергу керівників ділянок;

установити час збору в штабному пункті керівників ділянок для оперативного коректування ходу робіт.

На місці робіт, як правило, створюється два штабних пункти, один із яких є основним. У багатьох відбудовних поїздах є типові штабні пункти, у комплект яких входять намет, пульт й апаратури зв’язку, столик, стільці. Важливо правильно вибрати місце розташування основного штабного пункту, для того щоб був гарний огляд.

Роботи повинні виконуватися в певній послідовності, що відповідає прийнятому плану. У першу чергу забирають рухомий склад і вантажі, що перебувають поза габаритом. Залежно від характеру вантажу визначають порядок охорони його й збирання, намагаючись не допустити зайвих втрат.

У міру звільнення земляного полотна від рухомого складу, що зійшов, приступають до ремонту шляху, установці ушкоджених опор контактної мережі, відновленню засобів зв’язку й пристроїв СЦБ. Важливо, щоб ці роботи не відкладалися на період повного збирання рухомого складу, необхідно по можливості здійснювати їх паралельно.

Перед початком відбудовних робіт, так само як й у період їхнього виробництва, окрема група працівників займається збором матеріалу, необхідного для розслідування причин того, що відбулося (фотографування об’єктів, складання схем, забезпечення схоронності необхідних деталей, опитування очевидців і т.п.).

У ході відбудовних робіт визначають додаткову потребу в матеріалах, організують їхню доставку на місце. Особливу увагу приділяють організації руху в цих умовах: відправленню й проходженню вагонів з ушкодженим рухомим складом, дотриманню габаритів, швидкості руху й т.п.

Кожен керівник відділу, відділення, служби виконує свої функції в строгій відповідності з вимогами Інструкції з організації відбудовних робіт при ліквідації наслідків катастрофи, аварії й сходів рухомого складу на залізницях. Для оперативного керівництва ліквідацією наслідків катастроф, аварій, сходів і зіткнень рухомого складу, відновлення перерваного руху поїздів, забезпечення вивозу пасажирів, постачання матеріалами, механізмами, устаткуванням і харчуванням, виділення й доставки додаткової кількості робітників, а у випадку сходу рухомого складу з небезпечними вантажами — визначення найменування цього вантажу, виклику фахівців, доставки спецодягу й захисних засобів до місця події, рішення інших питань із відправниками вантажу у відділенні залізниці створюється оперативна група під керівництвом першого заступника начальника відділення залізниці. У неї входять працівники галузевих відділів. У керуванні дорогою також створюється оперативна група на чолі з першим заступником начальника залізниці.

Склад оперативних груп у відділенні залізниці встановлюється завчасно начальником відділення, а на залізниці — начальником залізниці. Збір груп здійснюється при більших катастрофах й у випадку стихійних лих. Оперативні групи повинні мати точну інформацію про поїзне положення й хід ведення відбудовних робіт і використати всі наявні види зв’язку для організації допомоги й прискорення ведення робіт.

Після закінчення відбудовних робіт відкриття руху поїздів робить начальник відділення залізниці встановленим порядком.

Таким чином, організація відбудовних робіт включає: виявлення обсягів цих робіт; вибір схеми й установлення черговості їхнього виробництва, розробку планів по організації відновлення; забезпечення необхідними людськими й матеріально-технічними ресурсами; керування всіма підрозділами, що приймають участь у відбудовних роботах; забезпечення охорони й огородження місць провадження робіт (вантажів), пожежної безпеки й охорони навколишнього середовища. У цілому процес відбудовних робіт повинен забезпечити розгортання й виконання робіт з мінімальною витратою часу, ведення робіт цілодобово, змінно, широким фронтом з таким розрахунком, щоб всі засоби механізації використалися ефективно протягом усього періоду відновлення руху.

Заключним етапом є розбір проведених робіт, на якому відзначаються позитивні сторони, розкриваються недоліки, що негативно вплинули на хід відбудовних робіт. Найбільш характерними й повторюваними недоглядами є наступні:

при відправленні й проходженні ВП до місця події не повною мірою використовується радіозв’язок для додаткового збору інформації, що дозволила б вчасно підготувати необхідні пристосування, механізми й техніку до вивантаження;

освітлювальні апаратури не завжди готується заздалегідь, у світлий час доби, що при настанні темряви веде до втрати часу;

при значному обсязі робіт не розподіляють особовий склад і прикріплений резерв по змінах. Відсутність змінності, а отже, періодичності надання відпочинку веде до зниження продуктивності праці;

не завжди бувають продумані питання організації харчування, доставки до місця робіт у жаркий час прохолодних напоїв, у холодний час — гарячого харчування, а також питання організації сушіння одягу й взуття, забезпечення особового складу теплим одягом, рукавицями, плащами, брезентовими костюмами, що різко знижує темпи ведення відбудовних робіт;

дуже часто при роботі тягачами й локомотивами для розтаскування рухомого складу бракує потрібної кількості заплетених тросів. Їх запас повинен постійно контролюватися й поповнюватися;

відсутні необхідні для відновлення матеріали, які варто замовляти з місця, заздалегідь визначати строки доставки й здійснювати контроль за цим;

найчастіше великий обсяг робіт виконується без поділу робітників на групи із прикріпленими до них командирами. Безплановість, відсутність відповідальних за певну ділянку;

роботи й виконання конкретних завдань сповільнюють хід відбудовних робіт;

неможливо діяти узгоджено й чітко при виконанні великого обсягу робіт без добре налагодженого гучномовного зв’язку штабу, відновлення руху з керівниками окремих груп робітників, а також внутрішнього зв’язку з технікою (кранами, тракторами й тягачами);

при значних захаращеннях найчастіше вчасно не продумуються питання, пов’язані з необхідністю розрізування зруйнованого рухомого складу й збирання вантажу із зони події. Для звільнення шляху від цистерн варто заздалегідь подбати про перекачування наливних вантажів і транспортуванню цистерн із місця робіт при дотриманні протипожежних мір;

при прибутті на сусідні станції декількох ВП не завжди продумується порядок розміщення рухомого складу, у результаті губиться маневреність, можливість відокремити вагони з усім необхідним для ведення робіт. Весь зайвий рухомий склад повинен бути прибраний на сусідні станції або повернутий до місця дислокації;

вчасно закінчення відбудовних робіт заздалегідь не визначається порядок звільнення перегону й сусідніх станцій від рухомого складу, а також черговість відправлення поїздів. Для забезпечення безпеки руху необхідно по найбільше «вузьких» місцях розставити відповідальних командирів, у тому числі з контролю за регламентом пересування поїздів, станом відновленого шляху (відповідно з встановлюваними швидкостями руху);

по закінченні відбудовних робіт багато керівників відділень доріг випустять із уваги питання збирання залишків вантажів і рухомого складу, що зійшов. На місці події в найкоротший строк не повинне залишитися ніяких слідів від проведених робіт.

При сході й руйнуванні рухомого складу, завантаженого смердючими, нафтоналивними й тим більше небезпечними вантажами, не завжди приймаються міри для попередження влучення їхніх залишків у найближчі водойми й зіткнення із ґрунтовими водами. Обвалування місць розливу вантажів й інші роботи, по захисту місцевості повинні бути здійснені в першу чергу після прибуття відбудовних засобів на місце події.

2. ВІДБУДОВНІ ЗАСОБИ

2.1 Вантажопідйомні крани

Кранами називають вантажопідйомні машини періодичної (перериваної) дії, що піднімають вантажі й переміщають їх на порівняно невеликі відстані. Широке поширення при ліквідації наслідків сходу з рейок рухомого складу одержали вантажопідйомні крани на залізничному ходу.

Із введенням в експлуатацію нового рухомого складу й впровадженням нових технологій експлуатації залізничного транспорту змінилися вимоги до кранів на залізничному ходу. Електрифікація залізниць ставить перед заводами-виготовлювачами додаткові завдання з проектування й виготовлення нового покоління залізничних кранів. Така робота проводиться вітчизняними й закордонними фахівцями. Основним постачальником кранів до 1991р. було підприємство комбінату важкого машинобудування «ТАКРАФ», багато років спеціалізувалося на їхньому виробництві.

Крани на залізничному ходу повинні відповідати всім вимогам, пропонованим до рухомого складу, з експлуатації на залізницях країни. Надійна й безпечна робота кранів залежить від чіткого й грамотного виконання особовим складом відбудовних поїздів нормативних і службових документів, що регламентують технічний стан і правила експлуатації кранів. Такими документами є Правила пристрою й безпечної експлуатації вантажопідйомних кранів, посадові інструкції машиніста крана, стропальника.

Крани відбудовних поїздів можуть випливати для виконання робіт, як у складі поїзда, так і з окремим локомотивом.

Габаритні розміри кранів на залізничному ходу відповідають вимогам Правил технічної експлуатації залізниць і габариту рухомого складу.

При одержанні крана з заводу або з іншої організації він повинен бути зареєстрований в інспекції котлонадзору з обов’язковою оцінкою в паспорті крана. Відповідним наказом призначаються особи, відповідальні за вантажопідйомні крани, за їх справний технічний стан і за безпечне провадження робіт по переміщенню вантажів. В експлуатацію крани вводяться наказом начальника відділка залізниці. На крани наносяться наступні трафаретні написи: реєстраційний номер, дата наступного часткового технічного його огляду, дата наступного повного технічного огляду крана, вантажопідйомність (на обоймі гака), а також напис з техніки безпеки.

З вимог до кранів на залізничному ходу, зазначених у нормативних документах з експлуатації кранів, особливо варто виділити вимоги, що стосуються їхнього проїзду по мінімально припустимих кривих ділянках і через сортувальні гірки. Для кожного крана мінімальний радіус кривої зазначений у його паспорті. Щоб уникнути сходу з рейок залізничного крана працівники відбудовних поїздів повинні вміти визначати радіус кривої ділянки шляху (рис 2.1). Він визначається по зовнішній рейці А. Для цього відміряють довжину хорди b рейки А, рівну 20 м (між крапками 1 й 2 натягають тонкий дріт або рибальську волосінь довжиною 20 м). Потім визначають відстань, а між дротом і рейкою А. Від цієї відстані залежить радіус кривої: R=1000b2∕8a.

Значення радіуса кривої залежно від значень, а наведені в табл. 2.1. Через особливості конструкції стріли неприпустимо пропускати залізничні крани відбудовних поїздів через сортувальні гірки, тому що це може привести до ушкодження стріли.

Таблиця 2.1

Значення радіуса кривої ділянки шляху

а,мм

R,мм

а,мм

R,мм

а,мм

R,мм

а,мм

R,мм
33

1500

71

700

143

350

277

180
42

1200

83

600

167

300

333

150
50

1000

100

500

200

250

416

120
63

800

125

400

250

200

500

100

Розчіпні важелі автозчеплень між крахом і проти ваговою платформою повинні бути відокремлені. Щоб уникнути саморозчеплення підстрелової платформи й крана автозчепний пристрій повинен мати запобіжне пристосування.

Наступною вимогою, на яку необхідно звернути увагу фахівців з експлуатації кранів, є надійна підготовка ділянок (залежно від місцевих умов) для встанови кранів на опори (аутригери). Необхідно чітко знати, на якій відстані від укосів, канав й інших нерівностей місцевості (табл. 2.2) припустимо встановлювати опори крана.

Після установки крана на опори й навішення противаг поворотну частину необхідно розгорнути на 360° з метою визначення стійкого положення крана щодо опор і площадки. При цьому контроль за станом крана й площадки виробляється після проходження поворотної частини крана над кожною опорою. Особливу увагу варто звернути на правильне укладання шпальних кліток під опори. При цьому нижній ряд шпал повинен укладатися перпендикулярно рейці. У жодному разі не можна використати шпали із тріщинами, зламами й іншими ушкодженнями й вадами (відколи, гнилі ділянки, надрізи й т.д.).

У всіх випадках експлуатації кранів на електрифікованих ділянках шляху, а також під лініями електропередачі необхідно строго дотримуватися вимог електробезпечності, а при роботі з небезпечними вантажами — вимоги правил безпеки під час перевезення небезпечних вантажів.

Далі дамо більш докладну характеристику основних вантажопідйомних кранів.

Кран ЕДК-2000 (рис. 2.1) вантажопідйомністю 250 т, що реалізує її при вильоті стріли 8 м, дозволяє піднімати локомотиви, вантажні й пасажирські вагони.

Таблиця 2.2

Припустимі відстані від основного укосу канави до найближчої опори крана

Глибина

канави, м

Відстань залежно від видів ґрунту, м
піщаний

супіщаний

суглинний

глинистий

лісовий,

сухий

1

1,5

1,25

1,0

1,0

1,0
2

3,0

2,4

2,0

1,5

2,0
3

4,0

3,6

3,25

1,75

2,5
4

5,0

4,4

4,0

3,0

3,0
5

6,0

5,3

4,75

3,5

3,5

Вильотом стріли називається відстань від осі обертання крана до центра вантажопідйомного гака. Нижче наведена технічна характеристика крана ЕДК-2000.

Максимальна вантажопідйомність на гаку, т:

головному…………………………………………………………………………..250

допоміжному………………………………………………………………………..90

Мінімальна вантажопідйомність на гаку, т;

головному……………………………………………………………………………22

допоміжному………………………………………………………………………..18

Максимальний виліт стріли гака, м:

головного……………………………………………………………………………..19

допоміжного…………………………………………………………………………23

Мінімальний виліт стріли гака, м:

головного…………………………………………………………………………….8,0

допоміжного………………………………………………………………………..9,5

Швидкість підйому вантажу, м/хв.:

головним гаком до 100 т……………………………………………………….2,4

250 т…….……………………….……………………………………………..1,1

допоміжним гаком до 45 т………………………………..…………..7,5

90 т……………………………………………………………………………..3,7

Тривалість підйому стріли від її мінімального до максимального вильоту, хв……………………………………………………………………………4,1

Довжина крана по осях автозчеплення, м…………………………..15.22

Довжина підстрілової платформи, м…………………….…………….24,3

Мінімальний радіус проїзду кривих ділянок

шляху (у складі поїзда), м…………………………………………….120

Максимальне навантаження на опору, тс……………………………270

Маса крана, т:

без противаг…………………………………………………………………………..180

с двома противагами………………………………………………………………260

Максимальна швидкість вітру при роботі крана па опорах, м/с…21,5

Максимальна швидкість проходження в рухомому складі, км/г….100

Відповідальним вузлом крана ЕДК-2000 є вантажопідйомна стріла. У транспортному положенні стріла одним кінцем опирається на упор, що розміщений на спеціальній противаговій платформі, а інший її кінець перебуває на поворотній частині крана. При русі крана в кривих ділянках шляху коренева частина стріли перемішається на опорних плитах. Для зняття навантаження на плитах ковзання стріли між ходовою платформою й стрілою встановлений зрівняльний буферний пристрій, що верхньою частиною сковзає по плиті й приймає на себе навантаження стріли. При підйомі й опусканні стріли фіксацію буферного пристрою необхідно здійснювати, строго виконуючи вимоги, викладені в інструкції з обслуговування крана.

На противаговій самохідній платформі розташовані дизель-генераторна установка й дві противаги з механізмами пересування, які навішуються спеціальним пристосуванням на задню поворотну частину крана.

Керування краном здійснюється з кабіни машиніста, що перебуває на поворотній частині. Керування виносними опорами виробляється з пультів керування, розміщених на ходовій рамі крана. При роботі крана на електрифікованих ділянках контактні проведення доводиться демонтувати. З огляду на більші можливості кранів ЕДК-2000, доводиться миритися із цим недоліком.

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Рис. 2.1 Кран ЕДК-2000

а-загальний вид; б- схема розміщення крана на опори

Кран ЕДК-2000 має механізм головного підйому вантажопідйомністю 250 т, допоміжного підйому вантажопідйомністю 90 т. Його вантажопідйомність залежно від вильоту стріли показана в табл. 2.3.

Таблиця 2.3

Вантажопідйомність крана ЕДК-2000 при базі опор 9X9

Виліт стріли, м

Вантажопідйомність, т
Головний підйом

Допоміжний підйом
без противаги

с противагами

без противаги

с противагами
одним

двома

одним

двома
8,0

105

210

250

—

—

—
9,0

89

180

216

—

—

—
9,5

—

—

—

85

90

90
10,0

74

152

192

85

90

90
11,0

63

127

173

70

90

90
12,0

55

108

157

60

90

90
13,0

49

93

142

53

90

90
14,0

44

82

128

47

85

90
15,0

38

72

115

41

77

90
16,0

34

65

102

36

69

90
17,0

28

58

90

31

62

81
18,0

25

53

80

28

56

74
19,0

22

48

70

25

50

68
20,0

—

—

—

22

46

63
21,0

—

—

—

21

43

59
22,0

—

—

—

19

40

57
23,0

—

—

—

18

38

55

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Рис. 2.2 Висота підйому й глибина спуска вантажопідйомних гаків крана ЕДК-2000 залежно від вильоту стріли

Висота підйому й глибина спуска вантажопідйомних гаків залежно від вильоту стріли наведені на рис. 2.2. Докладна деталізація вузлів і механізмів крана ЕДК-2000 й інших кранів дана в інструкціях для експлуатації кранів.

2.2 Тягові засоби

Відбудовні поїзди оснащені тягачами БТТ-1. БТС-2, Т-34, ГТУ (Т-55), тракторами ТТ-4, Т-100. Т-140, Т-180, ДЭТ-250, Т-330 і бульдозерами Д-355А-3 («Комацу»). Всі зазначені трактори й тягачі є гусеничними машинами, використовуються як тягові засоби. Тягачі БТТ-1, БТС-2, АТТ. Т-55 і деякі Т-34 обладнані тяговими лебідками, що дозволяє використовувати їх у важкодоступних місцях: болотистої, гірської місцевості, глибоких виїмках і т.д. Перераховані тягачі й трактори можуть використовуватися із застосуванням поліспаста для збільшення сили тяги.

Кожна тягова одиниця призначена для рішення певного кола завдань при виконанні відбудовних робіт. Малопотужна тягова техніка й бульдозери, найчастіше використовуються при збиранні зі шляхи деталей локомотивів і вагонів (візка, колісні нари, частини кузовів після оброблення їхнім автогеном, різні вантажі й т.п.), а також для доставки до місця робіт людей й устаткування (тягові троси, накаточні башмаки, устаткування для різання й зварювання металу й ін.). Крім того, за певних умов використовуються трактори Т 100 і Т-180 для перекидання вагонів шляхом раскантовки, коли руху заважають один-два вагона й рельєф місцевості дозволяє застосувати такий варіант.

При відновленні зруйнованого шляху (особливо в зимових умовах) як планувальник застосовується бульдозер З-100 разом з бульдозером «Комацу», що розпушує й зрушує убік залишки зруйнованого шляху; при цьому легкий бульдозер планує основу земляного полотна для укладання нової колійної решітки.

Велику роботу тягачі й бульдозери виконують при збиранні рухомого складу з перегонів після ліквідації наслідків аварійних ситуацій і відкриття руху поїздів. При великих сходах рухомого складу на місці робіт буває велика кількість деталей вагонів, різних вантажів і т.д. Для їхнього збирання з перегонів плануються технологічні «вікна», а це викликає скасування поїздів. Щоб обійтися без «вікон», за допомогою тягової техніки методом волочіння, вантажі й зруйнований рухомий склад збирають на найближчій станції або під’їзній колії для відправлення за призначенням. Особливо продуктивно працює в таких випадках трактор-трелювальник ТТ-4, що має більшу маневреність і достатню швидкість. Трактор ТТ-4, що застосовується звичайно на лісорозробках, крім свого прямого призначення, з успіхом застосовується для ліквідації наслідків сходу з рейок рухомого складу. Його конструктивні особливості: наявність лебідки, лафета й базових площадок для кріплення різного навісного устаткування — дають широкі можливості для застосування при відбудовних роботах. Крім того, трелювальний трактор застосовується для доставки матеріалів верхньої будови колії, гідравлічного встаткування, накаточних башмаків й інших технічних засобів до місця відбудовних робіт. Модернізацією деяких вузлів трактора можна розширити область його застосування.

Тягачі на базі танків і військової техніки БТТ, АТТ, БТС в основному застосовуються для розчищення й скидання рухомого складу з шляху з метою найшвидшого відкриття руху поїздів. Т-34 застосовують як тягову одиницю (через поліспаст) і як упор. При сходах рухомого складу у виїмках використовують установлений на тягачі напрямний ролик для зміни напрямку тягового троса у вертикальній площині. Крім цього, на Т-34, БТТ, БТС установлюють спеціальну платформу для перевезення людей, доставки встаткування до місця робіт. На тягачах є один комплект накаточних башмаків, набір тягових тросів, сполучні скоби й устаткування для різання металу. Тягачі БТТ, БТС застосовуються, як правило, для скидання рухомого складу з використанням наявної лебідки із силою тяги 25 тс (через блок — 50 тс і більше). Варто мати на увазі, що робота прямо (без застосування лебідки) приводить до виходу з ладу ходових механізмів. На цих машинах також улаштована вантажна платформа (кузов) для перевезення встаткування до місця робіт.

Більш сучасні тягачі ГТУ-1 (ГТУ-1-005) на базі танка Т-55 мають відвал з гідравлічним приводом, що дозволяє забирати з шляху сипучі вантажі, зрушувати частини рухомого складу, готовити земляне полотно для укладання рейкових ґрат. На вантажній платформі встановлений кран-укосина вантажопідйомністю 1 т (на ГГУ-1 -кран з гідроприводом вантажопідйомністю 5-7 т), що дозволяє вантажити деталі й дрібні вантажі й транспортувати їх на значні, відстані.

Потужні трактори Т-330, ДЭТ-250, бульдозер японської фірми «Комацу» Д-355А-3 (мал. 2.16), трактор Т-500 призначені в основному для розтаскування більших груп вагонів, що зійшли з рейок. Застосовують ці трактори по одному, а також з’єднаними з двох послідовно або паралельно. При з’єднанні тракторів Т-330 цугом потрібно враховувати одну особливість: спереду в цього трактора є фаркопні гаки, призначені тільки для буксирування.

Гусеничний трактор Т-500 розвиває тягове зусилля 50 тс, обладнаний потужною лебідкою, якірним пристроєм і бульдозерним відвалом. На цих тракторах монтують пересувний маніпулятор, що має потужні захоплення, за допомогою яких виробляється збирання окремих деталей рухомого складу й розваленого вантажу. У кабіні передбачені необхідні зручності для водія. Керування всіма механізмами — гідравлічне.

Бульдозер Д-355А-3 — сама потужна сучасна машина із широкими можливостями для проведення відбудовних робіт. Установлені на цьому тракторі відвал з гідравлічним приводом і спеціальний рихлитель дозволяють, крім розтаскування рухомого складу, робити роботи з відбудови шляху, особливо там, де залізнична колія на залізобетонних шпалах, і в зимову пору року. Зруйнований шлях рихлителем забирають із земляного полотна, роблять попереднє планування, потім малопотужним бульдозером роблять остаточне планування й укладають нову колійну решітку колієукладачем.

2.3 Накаточне устаткування

Поряд з основною технікою (крани на залізничному ходу, тягачі, трактори, гідравлічні установки), у відбудовних поїздах широко використовуються механізми й різні пристосування, що полегшують і прискорюють відбудовні роботи. Як правило, ці механізми й пристосування розробляються раціоналізаторами й заслуговують на увагу для широкого використання у відбудовних поїздах мережі залізниць.

Повсюдне застосування при постановці на рейки рухомого складу одержало накаточне устаткування. Аналіз відбудовних робіт на залізницях країни показує, що приблизно половина рухомого складу, що зійшов з рейок, накочується за допомогою накаточних башмаків. При їхньому застосуванні не потрібна значна робоча сила, більших витрат часу через простоту технології; не потрібно знімати напругу з контактної мережі й демонтувати її, як це потрібно при роботі кранів. В окремих випадках при використанні однієї лише пари (комплекту) накаточних башмаків можна накотити кілька вагонів. Їхнє застосування більш економичне, ніж застосування основної відбудовної техніки. Слід також зазначити, що накаточні башмаки є основним устаткуванням аварійно-польових команд і летючок.

У відбудовних поїздах застосовуються накаточні башмаки різних типів: накладні (суцільнозварного, литого й розбірні), типу «горбуша», стикові, універсальні (використовувані як накладні й стикові), стрілочні (для піднімання на хрестовині й у корені пера). Крім того, у комплекті з накладними башмаками застосовуються напрямні башмаки для наближення колісних пар до рейки при сходах на залізобетонних шпалах, а також накаточні пристосування «туфелька» для піднімання вагонів, що мають однобічний схід, внаслідок розширення шляху. Такі накаточні башмаки, як «горбуша», морально застаріли й на багатьох дорогах практично не використовуються.

Таблиця 2.4

Технічні характеристики накаточного устаткування

Тип накаточного устаткування

Ширина прийомної частини, мм

Довжина, мм

Висота накладної частини, мм

Маса одного башмака, кг
Накладний сталевий башмак для рейок Р50

682

1090

235

170
Розбірний накладний сталевий башмак для рейок Р65

700

1360

300

265
Накладний стиковий сталевий башмак для рейок Р50

400

1380

235

153
Універсальний накладний титановий зварений башмак

707

1369

282

86

Універсальні литі титанові башмаки:

Перша модель

707

1369

282

94
Друга модель

707

1369

282

85
Третя модель

740

1000+30

250

75
Крестовинні титанові накаточні башмаки

330

1200

200

50

Пристосування, виготовлені з титану:

Стрілочні клини

200

500

160

8
«пастка»

1000

1100

180

60
«туфелька»

160

450

190

5

Особливо ефективні універсальні накаточні башмаки виготовлені з титанових сплавів із клиновими кріпленнями. Їхнє застосування полегшує праця працівників відбудовних поїздів. Як видно з табл. 2.4, маса одного накаточного сталевого башмака досягає 265 кг, а титанового — 85-94 кг. Тому при доставці (переносі) сталевих накаточних башмаків потрібно 5-6 чол., а титанових — 2-3 чол. Більше зручним є спосіб закріплення титанових башмаків. Нижче наведені найпоширеніші типи накаточних башмаків.

Накладні башмаки сталеві (рис. 2.3) застосовуються для накочування рухомого складу, у тому числі й навантаженого, що відійшло від рейок на відстань до 300 мм. При більшій відстані рухомий склад необхідно спочатку наблизити до рейок способом, показаним на рис. 2.4. Комплект накладних накаточних башмаків складається з лівого й правого башмаків. Усередині колії шляху завжди розташовують широкі захоплення башмаків. Успіх у роботі при накочуванні на рейки рухомого складу, що зійшов, залежить від правильної установки й надійного кріплення накаточних башмаків. Башмаки кріпляться до залізничної колії милицями, спеціальними скобами, клинами. Накаточний башмак при укладанні повинен обов’язково всією своєю нижньою площиною щільно лягати на головку рейки.

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Рис. 2.3 Сталеві накладні накаточні башмаки

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Рис. 2.4 Наближення колісних пар за допомогою контррейки

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Рис. 2.5. Стикові накаточні башмаки

Рис. 2.6. Спеціальні (крестовинні) накаточні башмаки

Накладні накаточні башмаки для різних типів рейок по конфігурації однакові, а відрізняються по висоті лабетів, довжині й масі (див. табл. 2.4).

Для накочування рухомого складу на важкий тип рейок, а також на рейки, покладені на залізобетонні шпали, застосовують розбірні накаточні башмаки, які в зібраному виді нічим не відрізняються від звичайних накладних башмаків.

Розбірні башмаки складаються із трьох частин (корпус, вузьке й широке захоплення), маса найлегшої з яких 68кг. Кріплять їх спеціальними пристроями під головку рейки. Використовують аналогічно накладним накаточним башмаком.

Стикові башмаки (рис. 2.5) із всіх видів накаточних башмаків є більш ефективними й надійними в роботі. З їхньою допомогою можна накочувати всі типи рухомого складу на прямих і кривих ділянках шляху. На прямих ділянках шляху башмаки встановлюють у стик до рейок, отрихто-ваним у напрямку до колісних пар, що зійшли. Так само встановлюють башмаки й на кривих ділянках шляху, але ланки рейок, до яких вони кріпляться, попередньо випрямляють і рихтують для більш зручного наїзду колісних пар на накаточний башмак. Стикові башмаки для рейок Р50 можуть застосовуватися й для рейок більш важкого типу з використанням металевих підкладок під підошви башмаків товщиною 15-20 мм.

Спеціальні (крестовинні) накаточні башмаки (рис. 2.6) застосовують для накочування рухомого складу, що зійшов, у межах стрілочного переводу. Вони встановлюються й закріплюються між рамною рейкою й гостряком.

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Рис. 2.7 Уніфіковані титанові накаточні башмаки: а-вид зверху; б-вид збоку; в-вид з торця; 1-висувні клини; 2-платформа; 3-висувні сухарі; 4-напрямні виступи; 5-накаточна поверхня; 6-ребра жорсткості; 7-прокладка.

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Рис. 2.8 Установка напрямних башмаків: 1-накаточний башмак; 2- напрямний башмак

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Рис. 2.9 Напрямний башмак для наближення, рухомого складу що зійшов з рейок: 1-властиво башмак (захват); 2-відрізок рейки

Уніфіковані титанові накаточні башмаки (рис. 2.7) можуть виготовлятися методом зварювання або лиття. Ці башмаки легко переносяться на місце установки. Клинове кріплення дозволяє встановити ці башмаки в найкоротший термін. Для установки уніфікованого накаточного башмака на рейку необхідно висунути назовні висувні сухарі 3, накласти на рейку башмак, всунути всередину висувні сухарі 3, поставити при необхідності металеву прокладку 7 між головкою рейки й башмаком (для рейок Р50), потім поставити й забити по обидва боки під головку рейки клини 1, які забезпечують надійне кріплення башмака.

Особливу значимість при використанні накаточного устаткування здобувають виготовлені раціоналізаторами різні пристосування. Характеристики деяких з них наведені в табл. 2.4.

Для накочування електровозів і тепловозів застосовуються спеціальні пристосування — напрямні башмаки (рис. 2.8). Вони забезпечують рівномірний підйом і напрямок руху колісних пар, охороняють механічну частину локомотива від ушкодження, перешкоджають скиданню накаточного башмака шляхоочисником локомотива. Напрямний башмак 2 укладають одним кінцем під бандаж колісної пари, а іншим — на накаточний башмак 1 і кріплять до шпал.

Коли колісні пари рухомого складу виходять за кінці шпал, для наближення їх до рейок також застосовується напрямний башмак (рис. 2.9), що складається із башмака 1, прикріпленого до відрізка рейки 2. Він встановлюється під колісні пари вагона. Напрямні башмаки застосовуються в сполученні з накаточними башмаками, за допомогою яких вагон встановлюється на рейки.

При накочуванні рухомого складу, що зійшов з рейок, покладених на залізобетонних шпалах, прийомна частина накаточних башмаків не вловлює колісні пари, якщо вони вийшли за копиці шпал, оскільки кінці шпал не дозволяють візку розгорнутися й наблизитися до рейок. При розвороті й підтягуванні колісних пар тросом залізобетонні шпали зриваються з болтів і руйнують шлях. У цьому випадку застосовують накаточні приставки «пастка», які й призначені для наближення колісних пар до накаточних башмаків і дозволяють накочувати рухомий склад при видаленні від шляху, не руйнуючи його. При розширенні шляху використається пристосування «туфелька».

3. ТЕХНОЛОГІЯ ВІДБУДОВНИХ РОБІТ

3.1 Характеристика сходів з рейок рухомого складу

Характер й обсяг робіт по збиранню рухомого складу, що зійшов з рейок, залежать від обставин, які викликали цей схід: зіткнення, несправність шляху, несправності в ходових або зчіпних пристроях рухомого складу, неправильне керування поїздом, зіткнення з автотранспортними засобами, наїзд на сторонні предмети й ін. Не в меншому ступені це залежить також від швидкості руху, числа одиниць рухомого складу в поїзді або групі маневрового состава. На характер сходу можуть вплинути й раптово виниклі під час сходу перешкоди, наприклад розворот візка, що зійшов з рейок, упор його деталей у шпальні ґрати з наступним накопиченням вагонів, що зійшли.

Найбільш частими, але з меншими наслідками є сходи одиночних вагонів або окремих груп з 2—4 вагонів. Найчастіше вони відбуваються на станціях при розпуску з гірок через несправності шляхів, стрілочних переводів або «перескакування» через гальмовий башмак, у більшості випадків при незначних швидкостях руху, і з цієї причини вони не закінчуються падінням вагонів набік і розвалом вантажу. Зіткнення при виробництві маневрів нерідко закінчуються більше складними сходами, аж до перекидання рухомого складу й телескопічного з’єднання. На перегонах сходи з рейок одиночного рухомого складу або груп з малим числом вагонів відбуваються дуже рідко. В основному вони мають місце на станціях і кваліфікуються у відповідності з наступними наслідками: схід локомотива або вагона з рейок однією колісною парою; схід одним візком; схід всіма візками без їхнього викиду з-під рами рухливого складу; схід всіма візками з викидом однієї з-під рами й заглибленням кінця вагона в земляне полотно; схід з викидом всіх візків, падінням рухливого складу набік або перекиданням.

Сходи з рейок рухомого складу, які відбуваються через зіткнення, можуть закінчуватися перерахованими вище наслідками, але з додатковими руйнуваннями головному й бічній частинах локомотива або вагона. Нерідко в останніх випадках зіткнення й сходи закінчуються пожежею.

Сходи з рейок одиночного рухомого складу в більшості випадків ліквідуються аварійно-польовими командами за допомогою накаточних засобів і маневрового або поїзного локомотива. У тих випадках, коли таким способом підняти рухомий склад не представляється можливим, викликається відбудовний поїзд і піднімання здійснюється способами, які будуть розглянуті нижче.

Найбільш складними наслідками закінчуються катастрофи, аварії, сходи й зіткнення поїздів і рухомого складу при більших швидкостях як на перегонах, так і на станціях. Як правило, великі катастрофи закінчуються складними завалами, які можуть собою представляти: групу вагонів, відкинутих і перекинутих з розвалом вантажу; групу вагонів, нагромаджених у кілька ярусів на невеликій площі з телескопічним з’єднанням металевих конструкцій упереміш із розваленим і розлитим вантажем.

На насипах у більшості випадковий й особливо на кривих ділянках шляху рухомий склад повністю або частково може бути відкинутий за межі габариту. У глибоких виїмках покидькові рухомого складу за межі габариту будуть перешкоджати укоси, у зв’язку із чим обсяг завалів у виїмках за інших рівних умов буде більшим, ніж на насипах.

Характер завалів багато в чому залежить від причин зіткненні й сходів рухомого складу. При лобових і бічних зіткненнях, як правило, утворяться складні завали з руйнуванням і телескопічним з’єднанням рухомого складу, значним розвалом або розливом вантажу. Це відбувається в основному через проїзди заборонних сигналів, порушень правил прийому й відправлення поїздів, несправностей пристроїв СЦБ, відходу вагонів зі шляхів станції, а також зіткнень поїздів з вагонами, що зійшли з рейок на сусідньому шляху. Меншим обсягом захаращень характеризуються випадки сходу з рейок рухомого складу при несправному шляху, через зношування деталей або вузлів вагонів, хоча й у цих випадках багато чого залежить від конкретних обставин. Найбільш складні накопичення відбуваються при сході з рейок або зіткненнях рухомого складу в тунелях, на мостах, а також двох зустрічних поїздів. Характерна схема рухомого розташування рухомого складу після сходу вагонів двох зустрічних поїздів показана на мал. 3.1.

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Рис. 3.1 Характерне розташування рухомого складу вантажних поїздів після сходу з рейок

З обсягу й характеру завалів рухомого складу визначається час відновлення руху. Воно складається з ряду складових, у тому числі із часу на збір і доставку відбудовних засобів до місця події, розтаскування й піднімання рухомого складу, відновлення шляху, контактної мережі, засобів зв’язку й СЦБ. Багато в чому тривалість відбудовних робіт залежить від оснащеності відбудовних поїздів і порядку організації робіт.

3.2 Основні принципи вибору способів постановки рухливого складу на рейки

Найбільше часто повторювані випадки розташування, що зійшло з рейок рухомого складу наступні:

вагон або локомотив має схід з рейок одного колеса-візка, одного візка повністю або всіх візків. Можливі випадки, коли один візок або обидві візки при сході вийшли з конструктивного шкворневого зчленування з рамою вагона, але перебувають під кузовом рухомого складу, що зійшов, і розташовуються уздовж або поперек шляху. Можливий і такий варіант, коли один з візків або обидві візки вибиті з-під рухомого складу й перебувають на узбіччі або в міжколіях; вагон або локомотив перебуває під кутом до шляху; вагон або локомотив перекинуть і лежить на боці.

Постановка на рейки рухомого складу, що поодиноко зійшов, жадає від виконавців високої майстерності й професіоналізму. Можливо без яких-небудь додаткових ушкоджень рухомого складу й вантажів поставити його на рейки або, у крайньому випадку, поза габаритом. Проте в окремих випадках, на особливо напружених ділянках, з метою швидшого відновлення руху поїздів приймаються рішення про скидання локомотива, що зійшов з рейок, або вагона під укіс. Зрозуміло, це робиться у виняткових випадках із прийняттям всіх можливих заходів щодо зниження додаткових руйнувань рухомого складу й збереженню вантажу. У більшості ж випадків, і особливо на станціях, коли повністю рух не переривається, єдино правильним рішенням буде поставити рухомий склад на рейки. Роботу цю можна виконати за допомогою накаточних башмаків, домкратів, вантажопідйомного крана, причому як при автономному їхньому використанні, так й у відповідних сполученнях цих засобів.

Аналіз накопиченого досвіду відбудовних робіт показує, що, незважаючи на різноманіття можливих варіантів сходу з рейок рухомого складу, є ряд рекомендацій, які допомагають зупинитися на більше раціональному рішенні при виборі способу й механізмів для постановки на рейки або збирання рухомого складу, що зійшов з рейок, вибір варіанту піднімання й необхідних технічних засобів здійснюється залежно від характеру сходу рухомого складу, рельєфу місцевості й наявних поблизу комунікацій, будинків, енергомереж й інших споруджень.

У всіх випадках, коли при сході з рейок візка рухомого складу не вийшли з конструктивного зчленування з рамою, а також не розгорнулися стосовно осі шляху, найбільш прийнятним способом постановки на рейки є накочування рухомого складу за допомогою накаточних башмаків. Не виключається використання накаточних башмаків у сполученні з домкратами й іншими спеціальними пристосуваннями. Найбільше ефективно використаються гідравлічні установки, які дозволяють здійснювати піднімання поїзда-состава-сполуки-рухлив-складу й постановку на рейки.

Застосування накаточних башмаків у значній мірі1 залежить від відстані колісних пар, що зійшли, до рейкової колії, стану шляху в місці сходу, від цілісності конструкції візкового вузла і його зчленування з рамою й можливо тільки при наявності на місці відбудовних робіт локомотива або тягача.

Якщо рухомий склад у результаті сходу перевернувся або лежить на боці, піднімання варто здійснювати вантажопідйомним краном (при необхідності з попереднім розтаскуванням рухомого складу за габарит за допомогою локомотива або тягача) або за допомогою гідравлічних установок і домкратів, наявних на озброєнні відбудовних поїздів.

Для постановки на рейки рухомого складу, що зійшов, як правило, застосовуються вантажопідйомні крани на залізничному ходу й у меншому ступені — на автоходу. До речі, якби ВП мали на озброєнні вантажопідйомні крани на автомобільному ході, то витрати часу на виробництво відбудовних робіт були б значно нижче. Кран на автомобільному або гусеничному ході можна широко використати «з поля», доставляти до місця роботи із шосейних доріг, а на гусеничному ходу — і по бездоріжжю.

Особливу значимість вантажопідйомні крани здобувають при веденні відбудовних робіт у глибоких виїмках, горловинах станцій у випадках, що коли зійшли вагони або локомотиви перебувають на боці, з викинутими з під них ходовими візками.

Обмежуючими факторами застосування вантажопідйомних кранів є несправність або відсутність шляху поблизу місця сходу, а також відсутність можливості для установки крана на опори. На установку крана в робоче положення потрібно багато часу, обмежені його можливості на електрифікованих ділянках, та в певних умовах вантажопідйомні крани є виправданим й єдиним засобом виробництва робіт.

Перед ухваленням рішення про вибір механізмів і способу постановки на рейки рухомого складу, що зійшов, варто уважно оглянути шлях, ходові частини рухомого складу, звернувши при цьому увага на характер сходу (у якому положенні — вертикальному або похилому перебуває рухомий склад), а також на стан вантажу. При цьому в кожному окремому випадку необхідно переконатися в забезпеченні безпеки провадження робіт. Неодмінною умовою є попереднє звільнення рухомого складу, що зійшов, від зчеплених з ним або телескопічно з’єднаних вагонів.

Виходячи з фактора часу при виборі способу постановки на рейки рухомого складу необхідно в першу чергу робити ставку на механізми й засоби, які є поблизу місця події. Якщо ж постановку на рейки або збирання рухомого складу цими засобами здійснити не можна, то до місця сходу викликається відбудовний поїзд.

Правильне розміщення наявних на місці сходу рухомого складу відбудовних засобів, уміла організація їхньої роботи, раціональне використання локомотивів дозволяють швидше завершити відбудовні роботи й відкрити рух. Покажемо на конкретних прикладах можливе розміщення відбудовних засобів при сходах з рейок вантажних складів.

3.3 Нормативи часу на піднімання і збирання рухомого складу. Терміни служби відбудовної техніки

Винятково важливе значення для визначення строків виконання аварійно-відбудовних робіт й оцінки працездатності відбудовних поїздів мають нормативи витрат часу на піднімання й збирання рухомого складу залежно від його маси, поперечного профілю земляного полотна та умов місцевості. Дані про масу рухомого складу дають можливість правильно підібрати вид відбудовних технічних засобів й їхня кількість для піднімання вагонів і локомотивів, що зійшли з рейок.

Для випадків складних сходів рухомого складу з рейок розроблені норми середньої тривалості по його підніманню й збиранню залежно від маси. Ці норми призначені для визначення строку розчищення одиночного конкретного завалу. Вони розроблені на основі витрат часу на виконання кожної операції циклу переміщення вагону або секції локомотива із завалу за межі габариту наближення будов.

Для визначення нормативів з підйому конкретних одиниць рухомого складу залежно від умов їх сходячи з рейок і тину технічних засобів, використовуваних у технологічному процесі, використають Технологічну інструкцію для піднімання рухомого складу й Норми часу й технологічні процеси на піднімання рухомого складу. Нормативи, розроблені ВНІІЖТом, наведені в табл. 3.3-З.10. Вони не враховують час на підготовчі роботи.

На основі даних табл. 3.1-3.10 розроблені технологічні карти по підніманню й збиранню рухомого складу.

Наведені нормативи на піднімання й збирання рухомого складу розроблені для умов роботи при температурі вище 0 °С, нормальному природному висвітленні, відсутності задимленності й радіоактивного зараження місцевості. При розчищенні завалів в умовах низьких температур, у темний час доби, при сильній задимленості й радіоактивному зараженні місцевості необхідно застосовувати відповідні поправочні коефіцієнти, розроблені відповідно до вимог ЕНіР.

У зимовий час застосовуються наступні поправочні коефіцієнти, що враховують температуру зовнішнього повітря:

t, °С…… 0 ч — 10 — 10 ч — 20 — 20 ч — 30 – 30 ч — 40 нижче -40

Коефіцієнт. . 1,1 1,17 1,25 1,33 1,5

Замір температури повітря виробляється два рази в зміну (наприкінці другого й кінці п’ятого годин роботи). Поправочні коефіцієнти враховують вплив наступних факторів на продуктивність праці: скрутність рухів робітника теплим одягом, незручність роботи в рукавицях при необхідності дотику до холодного металу й т.п.; зниження видимості; зледеніння взуття, матеріалів, конструкцій, інструментів; необхідність у процесі роботи періодичного очищення робочого місця, матеріалів від снігу й льоду. Перерва для обігрівання робітників не враховується.

По оцінках медиків, температура шкіри особи, рівна 6°С, є дискомфортною в такому ступені, що при тривалому перебуванні на відкритому повітрі через кожні 45—50 хв- необхідний обігрів у теплому приміщенні.

При температурі шкіри особи нижче 0°С відбувається другий ступінь обмороження, що супроводжується побелінням шкіри. Перебування на відкритому повітрі в таких умовах понад 20 мни стає небезпечним.

Для визначення граничних значень температур шкіри особи необхідно користуватися графіком.

Якщо крапка перетинання температури повітря й швидкості вітру лежить на кривій 2 або вище її, то необхідно обігрів через кожні 45-50 хв. Якщо ж крапка перетинання лежить на кривій або вище її, то необхідні перерви через кожні 20 хв роботи.

У залежності від умов виконання відбудовних робіт застосовуються наступні поправочні коефіцієнти: у заметіль або сильний дощ-1,2, при великій скупченості рухомого складу- 1,5, при роботі в засобах індивідуального захисту також 1,5.

При роботі в темний час доби до нормативів застосовують поправочний коефіцієнт 1,4, що передбачає достатню натренованість особового складу при роботі в таких умовах.

До висвітлення місця робіт з розчищення завалів у темний час доби пред’являються наступні вимоги: освітлювальні установки повинні працювати надійно, незалежно від погоди й пори року й забезпечувати гарну видимість завалу, маршрутів переміщення елементів завалу у відвали, а також машин, механізмів, пристосувань й інструментів, застосовуваних у роботі; освітленість на поверхні землі повинна бути не менш 10 лк; розміщення світильників повинне забезпечувати рівномірний розподіл освітленості й припустиме значення сліпучої дії, що досягається застосуванням переносних телескопічних щогл висотою 8-10 м з лампами потужністю 1000-1500 Вт, установлюваних через кожні 50- 70 м ділянки шляху, що розчищає, поза маршрутами руху технічних коштів. Особливу увагу варто обертати на світлове позначення габаритів машин, що рухаються, і перешкоди на шляху їхнього руху.

Необхідно враховувати, що в темний час доби утруднене правильне визначення відстані до машин, що рухаються, погіршується видимість сигналів, особливо при забрудненні навколишнього середовища вихлопними газами, у результаті погіршуються умови для безпечної роботи людей.

Від кліматичних факторів залежать терміни служби відбудовної техніки, причому вплив цих факторів по-різному не тільки на види техніки, але й на вузли й агрегати машин одного виду. Строки експлуатації відбудовної техніки, використовуваної в різних кліматичних зонах, неоднакові. Одним з найбільш істотних факторів є температурний режим зовнішнього повітря. Помітне зменшення надійності більшості видів техніки спостерігається при температурах нижче 00С. Основні причини цього — недостатня холодостійкість металу, конструктивні недоліки деталей і вузлів, невідповідність технології виготовлення виробів умовам їхньої експлуатації в різних зонах, недосконалість двигунів. Оскільки для описаної в даній книзі відбудовної техніки досліджень у цій області не проводилося, можна скористатися даними табл. 3.11 про характерні руйнування деталей різних машин, що працюють у північних районах.

3.4 Піднімання рухомого складу вантажопідйомними кранами

Як ми вже відзначали, вантажопідйомні крани на залізничному ходу використають при проведенні відбудовних робіт у тих випадках, коли інші технічні засоби використати по різних причинах неможливо або недоцільно (наприклад, щоб не зашкодити рухомий склад, зберегти перевезений вантаж, запобігти розливу небезпечних вантажів), крім того, коли застосування інших технічних засобів не може бути здійснене через особливість місцевості, характеру забудови в місці сходу, ушкодження ходових частин рухомого складу. У кожному конкретному випадку технологія використання вантажопідйомних кранів залежить від маси й характеристики вантажу, його розмірів і розташування, характеру ділянки шляху (з урахуванням його електрифікації), стану рухомого складу, що зійшов.

Існує безліч способів і прийомів застосування вантажопідйомних залізничних кранів для піднімання рухомого складу й вантажів. У даній книзі наведені найбільш характерні (типові) способи й прийоми. Кожен спосіб складається з технологічних операцій, дослідження яких дозволило розробити узагальнені технологічні карти процесу піднімання рухомого складу залежно від характеру сходу рухомого складу і його характеристики, а також від типу й технічних можливостей вантажопідйомних кранів.

Заслуговує на увагу проведення робіт з піднімання рухомого складу зі зруйнованим ходовим візком, особливо коли кран відбудовного поїзда подається до вагона, у якого вона зруйнована із протилежної сторони від поданого крана, а його вантажопідйомність не дозволяє підняти повністю кузов вагона. У цьому випадку найбільш прийнятної є наступна технологія заміни зруйнованого візка (рис. 3.2).

Із протилежної сторони від крана під буферний брус вагона викладають шпальну клітку. З боку візка А краном піднімають кузов вагона. При цьому візок А звільняється від шворня. На неї встановлюють спеціальний перехідний п’ятник, і візок А перекочується убік зруйнованого візка Б. Хребтовою балкою кузов вагона встановлюють на візок А. Кран опускає кузов вагона на шлях, візок Б звільняється від ваги кузова вагона.

Шпальну клітку розбирають і за допомогою блоку, закріпленого за рейки, візок Б тросом витягають з-під вагона за допомогою крана або локомотива (рис. 3.2.). Після видалення візка Б знову викладають шпальну клітку під буферний брус. Вагон піднімають краном, візок А встановлюють на місце візка Б. Вагон опускають краном на шлях, звільняючи шпальну клітку, що потім забирають. На місце візка А встановлюють запасний візок В.

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Рис. 3.2.Заміна зруйнованого візка вантажного вагона за допомогою вантажопідйомного крана, що прибув з боку справного візка.

3.5 Постановка на рейки рухомого складу за допомогою гідроустановки й домкратів

Вивчення накопиченого досвіду використання гідравлічних установок при відбудовних роботах дозволяє зробити деякі узагальнюючі висновки й рекомендації. Загальний принцип виробництва відбудовних робіт за допомогою гідравлічної установки полягає в тім, що локомотив, що зійшов з рейок, або вагон разом з візками, прикріпленими до нього спеціальними пристосуваннями, піднімається за один кінець, переміщається поперек осі шляху й установлюється колісними парами на рейки.

Залежно від характеру сходу й виду рухомого складу спосіб піднімання й постановки його на рейки в кожному окремому випадку визначається індивідуально. Проте окремі складові цих способів однотипна й істота їх зводиться до наступного.

Піднімання з наступним переміщенням рухомого складу варто здійснювати тільки при знаходженні його у вертикальному положенні. Якщо локомотив або вагон нахилені до земляного полотна, їх треба попередньо поставити (вивісити) у вертикальне положення.

Якщо локомотив або вагон при сході має один візок на рейках, то перед підніманням той кінець рухомого складу повинен бути закріплений (підкладеними гальмовими башмаками або дерев’яними клинами під обидві сторони кожного колеса) від можливого переміщення.

Локомотив, що піднімає гідроустановкою, чи вагон повинен бути звільнений від сторонніх предметів (шпал, шматків рейок і т.п.), а також від зчленування із сусіднім рухомим складом. Точка опори штока домкрата повинна бути вибрана на локомотиві або вагоні з таким розрахунком, щоб під час піднімання не відбулося їхнього перекидання. Між опор тієї поверхні рами рухомого складу, штоком домкрата і його підошвою обов’язково встановлюють прокладки, як правило, з фанери. Зазначені запобіжні заходи є обов’язковими й повинні щораз контролюватися керівником робіт.

У всіх варіантах використання гідроустановки для постановки рухомого складу, що зійшов з рейок, основними операціями є наступні.

Роблять зборку гідроустановки, що складається з моста, роликового візка, вантажопідйомного домкрата й домкратів горизонтального переміщення. Ця установка надалі буде йменуватися гідровузлом підйому й переміщення рухомого складу. Висота підйому домкрата вантажопідйомністю 120/60 т становить 730 мм, домкрата вантажопідйомністю 60/30 т — 755 мм і домкрата безперервної дії вантажопідйомністю 60 т — 525 мм, а вантажопідйомністю 120 т -610 мм.

Щоб зібрати гідровузол під одним з кінців локомотива або вагона, нерідко доводиться здійснювати попереднє піднімання його одиночними домкратами. При цьому варто строго стежити за тим, щоб при підніманні забезпечувалася стійкість рухомого складу, тобто дотримувалися умови трьох точок опори й рівномірного розподілу навантажень на кожну сторону об’єкта, що піднімає.

Більші ускладнення виникають для попереднього піднімання в тих випадках, коли кінець рухомого складу через викид з-під нього візка заривається в земляне полотно. У цих випадках доцільно застосовувати спеціальні пристосування. Так у відбудовному поїзді, що дислокується на станції Кривий Ріг-Головний Придніпровської залізниці, пристосування для підйому вагона за автозчеплення (мал. 3.10) виготовлено з листового заліза товщиною 24 мм. На пристосування в місці установки домкрата надівається підкладка, зображена на малюнку як окрема деталь. У найбільш слабкому перетині по обидва боки приварені ребра твердості А, з однієї сторони приварений упор Б. За допомогою цього пристосування домкратом піднімають вагон за автозчеплення, потім під нього мостять шпальну клітку. Після цього монтують гідровузол і вже з його допомогою здійснюють подальші операції по ліквідації наслідків сходу.

Піднімання здійснюється, як правило, за один кінець локомотива або вагона. При цьому візок кінця, що піднімає, повинна бути попередньо прикріплена до рами рухомого складу спеціальними пристосуваннями. Крім того, деталі й вузли візка повинні бути зафіксовані прокладками з таким розрахунком, щоб при вертикальному підйомі вони не переміщалися щодо рами візка. Якщо візок перебуває від рухомого складу, що зійшов, на відстані, що не дозволяє зробити її прикріплення до рами локомотива або вагона, то попередньо варто наблизити їх. Це робиться локомотивом або тягачем, а також за допомогою зібраного гідровузла. У випадках коли, візок що зійшов, ушкоджений, використовується запасний візок.

Піднімання одного кінця рухомого складу робиться домкратом на висоту, що дозволить безперешкодно здійснити поперечне переміщення. Для вертикального підйому локомотива або навантаженого вагона використаються гідравлічні домкрати вантажопідйомністю 120/60 т, а для порожніх вагонів — 60/30 т. Для поперечного переміщенні використовуються циліндри, що створюють зусилля поршня стільник «від себе» 10 тс, «на себе»-6 тс. Для локомотивів і навантажених вагонів для цієї мети застосовується установка із двох таких циліндрів.

При зпуску рухомого складу, що зійшов, на рейки необхідно стежити за правильністю зчленування шкворневого вузла (п’ятника й підп’ятника), за технічним станом вузлів і деталей візків, а у локомотивів варто оглянути ковзуни.

Якщо локомотив або вагон після сходу з рейок перебуває нa відстані від шляху більше 1 м, то його піднімання й поперечне переміщення будуть здійснюватися з перестановкою гідровузла. Це викликано обмеженням переміщення роликового візка по опорній поверхні моста. У додатку 2 (табл. П.2,8-П.2.13) наведені технологічні карти піднімання рухомого складу, що зійшов з рейок одиночного. У них включена технологія підготовки до роботи гідравлічної установки й збирання її після закінчення робіт, а також найбільше часто повторювані варіанти її використання при ліквідації наслідків сходу з рейок рухомого складу.

3.6 Постановка на рейки рухомого складу за допомогою накаточного устаткування

Аналіз статистичних даних про роботу відбудовних поїздів показує, що накаточне устаткування використається в 60% випадків постановки на рейки рухомого складу, що зійшов з них. Розглянемо основні способи використання накаточного устаткування.

Накочування навантаженого вагона, що зійшов з рейок одним візком, розгорнутої під кутом щодо осі шляху (мал. 3.3,а).

Технічні засоби: накаточні (титанові) уніфіковані башмаки (одна пара), тяговий трос діаметром 43 мм із петлями на кінцях, маневровий тепловоз ЧМЭЗ.

Технологія накочування: огляд місця сходу; доставка устаткування, пристосувань, інструмента; установка накаточних башмаків; стропування кінцями тягового троса петлями до букси й автозчеплення вагона, а середньою частиною троса — до автозчеплення локомотива; підтягування вагона до накаточних башмаків з одночасним вирівнюванням візка; зняття троса з букси візка і його стропування за автозчеплення локомотива; накочування вагона; розбирання кріплення, зняття накаточних башмаків і троса; доставка й навантаження їх у вагон.

Накочування навантаженого вагона, що зійшов з рейок обома візками; колісні пари візків у різнонаправлених «ножицях» (мал. 3.3,6).

Технічні засоби ті ж самі. Додаткові засоби — друга пара накаточних башмаків.

Технологія накочування наступна. До установки накаточних башмаків візка повинні бути розгорнуті так, щоб перші колісні пари були притиснуті до рейок. Для цього застосовується подовжений трос із петлями на кінцях. Один кінець троса чіпляють за буксу першої колісної пари першого візка (по ходу накочування), а іншої — за першу буксу другого візка, як показано на рис. 3.3.,б.

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Рис. 3.3. Основні способи постановки на рельси рухомого складу за допомогою нокаточного устаткування:

1-локомотив; 2-автозчеп рухомого складу; 3-тяговий трос; 4-накладні накаточні башмаки; 5-«пастка»; 6-рейкова стяжка; 7-«туфелька»; 8-напрямні кутки; 9-крестовинні накаточні башмаки; 10-стикові накаточні башмаки.

Середню частину троса пропускають через голівку автозчеплення локомотива. Після наближення колісних пар до рейок установлюють накаточні башмаки під першими колісними парами обох візків (по ходу накочування).

Після установки накаточних башмаків роблять підтаскування вагона до башмаків. Як тільки перші колісні пари накотяться на накаточні башмаки, по рації подають команду машиністові локомотива про припинення руху (підтаскування припиняється). Трос із букс колісних пар знімають й автозчеплення локомотива з’єднують із автозчепленням вагона прямо або через трос. Після цього триває накочування вагона й постановка його на рейки через обидва накаточних башмака. Даний спосіб прискорює постановку на рейки вагона, тому що операція по розвороті візків і накочуванню здійснюється одночасно з обома візками.

Накочування навантаженого вагона, що зійшов з шляху із залізобетонними шпалами обома візками, колісні пари яких вийшли за кінці шпал (рис. 3.3.,в).

Технічні засоби: локомотив, одна пара накаточних башмаків, трос із петлями на кінцях, а також «пастка».

Розглянемо особливості накочування й установки встаткування. «Пастка» розташовується від першої колісної пари по ходу накочування, причому встановлюють її біля колісної пари тоді, коли колісна пара буде притиснута до кінців залізобетонних шпал.

Накаточні башмаки встановлюють від «пастки» на відстані, рівному 1,5-2 відстаням між центрами колісних пар візків. У цьому випадку тяговий трос одним кінцем петлею чіпляють за автозчеплення вагона, що піднімає, пропускають через автозчеплення локомотива й іншим кінцем чіпляють за буксу колісної пари, що перебуває за кінцями шпал. Після цього роблять накочування вагона.

Накочування припиняється, коли перша колісна пара буде перебувати на накаточному башмаку. Після цього трос знімають із букси, петлею чіпляють за автозчеплення й далі робиться накочування вагона на рейки. При цьому задній візок іде по сліду першої й через «пастку» повинна накотитися на рейки. У випадку якщо другий візок відхилиться від сліду першого візка, необхідно петлю троса зняти з автозчеплення вагона й зачепити за першу буксу другого візка, а потім здійснювати накочування аналогічно першому візку.

Накочування навантаженого вагона, що зійшов, у районі «кореня пера» стрілочного переводу здійснюється за допомогою спеціальних крестовинних накаточних башмаків різних типів.

Накочування вагона, що зійшов обома візками через розширення шляху, причому перший візок зійшов обома колісними парами, а друга — однією стороною провалившись усередину колії (рис. 3.3., г).

Для накочування першого візка тяговий трос одним кінцем петлею кріплять за автозчеплення вагона, пропускають за автозчеплення локомотива й чіпляють за буксу першої колісної пари візка. Установлюють накаточні башмаки, і після цього здійснюється підтаскування вагона. Як тільки колісна пара накотиться на башмак, трос із букси знімають, чіпляють за автозчеплення й роблять подальше накочування на рейки.

Для накочування другого візка встановлюється пристосування, назване «туфелька». Накочування колісних пар другого візка здійснюється саме через «туфельку». До початку накочування рейковий шлях стягається рейковою стяжкою.

Накочування навантаженого вагона, що зійшов обома візками в хрестовині стрілочного переводу (рис. 3.3.,д).

Технічні засоби: одна пара крестовинних накаточних башмаків, тяговий трос діаметром 43 мм із петлями на кінцях, маневровий локомотив, похилі куточки, встановлені в торець контррейки й хрестовини.

Складність накочування полягає в перекиданні колісних пар через контррейку для наступної постановки їх на шлях. Для цього й застосовуються спеціальні крестовинні башмаки, встановлені в районі контррейки.

При підході другого візка, що зійшло, до крестовинних накаточних башмаків щековина візка заклинюється о торець контррейки або хрестовини з наступним розворотом. Для усунення цього в торець контррейки й хрестовини встановлюють напрямні куточки 8. В іншому технологія накочування така ж сама, як і на звичайні накладні накаточні башмаки.

Постановка на рейки навантаженого вагона, що вийшов за призму тупика (рис. 3.3., є).

У випадку виходу навантаженого вагона за призму тупика застосовуються стикові накаточні голови, які встановлюються на кінці рейок. Технологія постановки на рейки нічим не відрізняється від технології накочування рухливого складу, описаної в попередніх способах.

Заслуговує на увагу спосіб постановки на рейки рухомого складу, що зійшов, на кривих ділянках шляху. На кривих ділянках шляху, а також при накочуванні рухливого складу із тривісними ходовими візками необхідно робити накочування через дві пари накаточних башмаків. При цьому відстань між першою й другою парами накаточних башмаків, установлених на рейки, повинне дорівнювати відстані між першими й другими колісними парами ходового візка.

3.7 Розрахунок необхідних тягових зусиль при виконанні робіт тяговими засобами

Тягове зусилля F, необхідне для переміщення рухомого складу на ґрунті, залежить від виникаючих при цьому сил опору:

F=Fтр + Fріз + Fоп,

де Fтр –сила тертя кузова на ґрунті; Fріз — сила опору різанню ґрунту стінкою або виступаючими частинами вагона або локомотива, Fоп,- сила опору призми волочіння.

Сила тертя кузова вагона по ґрунті залежить від маси вагона й коефіцієнта тертя металу на грунті: Fтр = Qf, де Q — маса вагона, т; f — коефіцієнт тертя (для піщаного ґрунту й чорнозему — 0,73-0,75, для глинистого ґрунту, щебінки — 0,84-0.85, для мокрого глинистого ґрунту — 0,4).

Організація технології аварійно-відновлювальних робіт на залізницях

Рис. 4.1 Графік залежності тягового зусилля F від маси одиниці рухомого складу Q:

Потрібно зробити волочіння критого навантаженого вагона, маса кузова якого 23 т, вантажу -65 т, загальна маса 88 т. Візка вагона масою 8 т у розрахунок не приймаємо, оскільки вони, як правило, при кантуванні від’єднуються від вагона. Тому масу вагона приймаємо 80 т (виключення становлять пасажирські вагони, де візок не від’єднуються). Сила тертя вагона при волочінні по чорнозему

Fтр=80*0,75=60 тс.

З наведеного прикладу видно, що тягове зусилля в цьому випадку повинне бути не менше 60 тс. Відповідно підбирають трос, яким будуть причіпляти цей вагон.

Сила тертя вагона на ґрунті залежить і від кута ухилу шляху переміщення α:

Fтр =Qf/(cosα±sinα)

Знак ( + ) відповідає за переміщення вагона нагору, знак (-)-униз під ухил.

Сила опору різанню ґрунта залежить від щільності ґрунту й від ширини й товщини зрізу:

Fріз = Kbh,

де b — ширина різання, м; h — глибина різання, м;К— коефіцієнт, що враховує вид ґрунту (для піщаного ґрунту — 7,0, суглинку й супесі— 11,0, глинистого— 17,0).

4. ОХОРОНА ПРАЦІ ПРИ ВЕДЕННІ РОБІТ ДЛЯ КРАНІВНИКІВ (МАШИНІСТІВ) СТРІЛОВИХ САМОХІДНИХ ЗАЛІЗНИЧНИХ КРАНІВ

Перед початком роботи кранівник повинен перевірити наявність посвідчення на право проведення робіт у стропальника, якщо стропальник уперше стає до роботи з ним. Якщо для стропування вантажів призначені працівники, які не мають посвідчення стропальника, то кранівник не повинен ставати до роботи.

Під час роботи механізмів кранівник та його помічник не повинні відволікатися від своїх прямих обов’язків, а також здійснювати чистку, змащування і ремонт механізмів.

При обслуговуванні крана кранівником та його помічником, а також при наявності на крані стажиста, жоден з них не має права відходити від крана навіть на короткий час, не попередивши про це один одного. При короткочасній відсутності помічника кранівника парового крана, кранівник повністю бере на себе обслуговування парового котла. Забороняється залишати працюючим паровий котел без догляду навіть на короткий час. У разі потреби відлучитися, кранівник зобов’язаний зупинити двигун, який приводить до руху механізми крана, замкнути на замок регулятор пари парових кранів.

У разі відлучення кранівника, його помічнику, стажисту або іншим особам керувати краном не дозволяється.

Входити на кран і сходити з нього під час його роботи не дозволяється.

Перед тим як здійснити будь-який рух краном, кранівник зобов’язаний пересвідчитися, що його помічник і стажист перебувають у безпечних місцях, а в зоні роботи крана немає сторонніх людей.

При раптовому припиненні постачання струму до електричного крана, кранівник повинен поставити штурвали або рукоятки контролерів у нульове положення і вимкнути рубильник у кабіні.

При включенні механізмів кранівник повинен подати попереджувальний сигнал. Ця вимога повинна виконуватись також, якщо у роботі механізмів крана була перерва.

Пересування крана під ЛЕП повинно здійснюватись при опущеній стрілі (у транспортному положенні). Знаходження стріли у будь-якому робочому стані у цьому випадку забороняється.

При переміщенні крана з вантажем, положення стріли і вантажопідіймальність крана повинні встановлюватися відповідно до вказівок, що містяться в інструкції з монтажу та експлуатації крана. У разі відсутності вказівок, а також при переміщенні крана без вантажу, стріла повинна бути встановлена вздовж колії. Здійснювати одночасно переміщення крана і поворот стріли не дозволяється. Винятки дозволяються для залізничних грейферних кранів, що працюють на прямолінійній ділянці колії.

Кранівник зобов’язаний встановлювати кран на додаткові (виносні) опори, якщо це вимагається за характеристикою крана, при цьому він повинен стежити, щоб опори були справні і під них підкладені міцні та стійкі підкладки або вимощені клітки зі шпал; залізничні крани при цьому повинні бути укріплені всіма наявними рейковими захватами.

Кран необхідно встановлювати на всі додаткові опори, передбачені для даної характеристики крана. Підкладати під додаткові опори нестійкі підкладки, які можуть руйнуватися або з яких може зісковзнути опора при підійманні вантажу чи повороті крана, не дозволяється.

Забороняється перебування кранівника в кабіні крана при встановленні його на додаткові опори і при переведенні їх у транспортне положення. Ця вимога не поширюється на крани, в яких виконання зазначених операцій здійснюється тільки з кабіни крана автоматично.

Підкладки під додаткові опори автомобільного або пневмоколісного крана повинні бути інвентарною приналежністю крана і постійно знаходитись на крані. Якщо заводом-виготовлювачем передбачено зберігання стропів і підкладок під додаткові опори на неповоротній частині крана, то знімання їх перед роботою й укладання на місце повинен здійснювати особисто кранівник, працюючий на даному крані.

Установлення кранів для виконання будівельно-монтажних робіт повинно проводитись згідно з проектом виконання робіт, з вимогами якого мають бути під розписку ознайомлені кранівники, котрі керують кранами під час виконання робіт.

Кранівник повинен установлювати стріловий самохідний кран на спланованому і підготовленому майданчику з урахуванням категорії і характеру грунту. Установлювати крани для роботи на свіжонасипаному, неутрамбованому грунті, а також на майданчику з нахилом, що перевищує вказаний в їх паспорті, не дозволяється.

При встановленні залізничного крана для робіт на криволінійній ділянці колії (на кривій) без пересування, кранівник зобов’язаний укріпити його всіма наявними рейковими захватами, а при встановленні його на ухилі, крім того, зобов’язаний підкласти під колеса гальмові башмаки і закріпити кран ручним гальмом.

Робота на несправних залізничних коліях і місцях, де не забезпечується надійна стійкість крана, не дозволяється. Про помічену несправність залізничної колії машиніст зобов’язаний сповістити працівника, відповідального за безпечне проведення робіт вантажопідіймальними кранами.

Спільна робота по переміщенню і підійманню вантажу двома або кількома кранами допускається в окремих випадках і повинна здійснюватися згідно з проектом або технологічною картою, розробленими спеціалізованою організацією. В них повинні бути наведені схеми стропування і переміщення вантажу із зазначенням послідовності виконання операцій, положення вантажних канатів, а також міститися вимоги до підготовки і стану колії та інші вказівки щодо безпечного підіймання і переміщення вантажів. Робота повинна здійснюватися під безпосереднім керівництвом працівника, відповідального за безпечне проведення робіт вантажопідіймальними кранами, чи спеціально призначеного інженерно-технічного працівника, при цьому навантаження, що припадає на кожний кран, не повинно перевищувати його вантажопідіймальність.

ВИСНОВКИ

В роботі охарактеризована структура аварійно-відбудовної служби й основні принципи організації відбудовних робіт, а саме: аварійно-відбудовні підрозділи та основні принципи організації відбудовних робіт.

Розглянуті відбудівні засоби, які використовуються на залізницях, такі як вантажопідйомні крани, тягачі, бульдозери, накат очне устаткування.

Розглянута технологія відбудівних робот та охорона праці при веденні робіт залізничними кранами.

ЛІТЕРАТУРА

1. Болотный В.Я. Совершенствование схем и технологии работы железнодорожных станций: Учебное пособие для вузов. – М.: Транспорт, 1986. – 280 с.

2. Боровикова М.С. Организация движения на железнодорожном транспорте:

3. Учебник для техникумов и колледжей ж.-д. транспорта. – М.: Маршрут, 2003. – 368 с.

4. Братковский И.М., Болотин З.М. Ревизия и контроль пассажирских поездов. — М.: Транспорт, 1999.

5. Кочнев Ф.П. Пассажирские перевозки на железнодорожном транспорте: Учебник для вузов ж.-д. транспорта.- 6-е изд., перераб. и доп.- М.: Транспорт, 1980.-496 с.

6. Организация железнодорожных пассажирских перевозок: Учеб. пособие для студ. учреждений сред. проф. образования / А.А. Авдовский, А.С. Бадаев, К.А. Белов и др.; Под ред. В.А. Кудрявцева. – М.: Издательский центр «Академия», 2004. – 256 с.

7. Правдин Н. В. и др. Технология работы вокзалов и пассажирских станций. — М.: Транспорт, 1990.

8. Совершенствование пассажирских перевозок на железнодорожном транспорте/ А.А.Колесов, Б.А. Таулин, И.Н. Шапкин, В.Г. Шубко – М.: Транспорт, 1991. – 143 с.

9. Шибер Р.А., Круглый Г.Т. Устройство и ремонт вагонов. — М. : Транспорт, 1975.

10. Экономика железнодорожного транспорта; Под редакцией Ф.П. Мулюкина. М.: Транспорт, 1975.

11. Карягина Н.С. Охрана труда в вагонном хозяйстве. — М.: Транспорт, 1978.

Реферат: Социально-экономическое развитие СССР в 1956-1964 гг.

УРАЛЬСКИЙ СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКИЙ ИНСТИТУТ

АКАДЕМИИ ТРУДА И СОЦИАЛЬНЫХ ОТНОШЕНИЙ

Кафедра экономической теории

КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА.

По курсу : Социально-экономическое развитие СССР в 1956-1964 г.г.

Выполнил: студент 2 курса заочного отделения специальность

«Менеджмент»

Питуганов Владимир

Артемович

Проверил:

г. Челябинск 2000

СОДЕРЖАНИЕ.
1. Введение
2. Смена политического курса
3. Изменения в сфере сельского хозяйства. а) аграрное производство б) освоение целинных земель в) продажа с/х техники совхозам г) «культ кукурузы» д) отток сельского населения в города
4. Изменения в сфере промышленности а) Курс на механизацию и автоматизацию производства б) ускоренное развитие химической промышленности в) освоение космоса и ядерной энергии

г) реформа управления народным хозяйством (орг. совнархозов)

д) XXI съезд ком. партии — догнать и перегнать развитые капиталистические страны по производству продукции на душу населения. е) XXII съезд КПСС — новая программа партии.

5. Изменения во внешней политике.

6. Кризис власти. Смещение Н.С. Хрущева.

Со второй половины 1953 г. по конец 50-х годов в СССР были проведены реформы, которые благотворно отразились как на темпах развития народного хозяйства, так и на благосостоянии народа.

Главная причина успеха реформ состояла в том, что они возродили экономические методы руководства народным хозяйством и были начаты с сельского хозяйства, а потому получили широкую поддержку в массах.

Главная причина поражения реформ — они не были подкреплены демократизацией политической системы. Сломав репрессивную систему, не тронули ее основу — командно-администратиную систему. Поэтому уже через пять-шесть лет многие реформы начали сворачиваться усилиями, как самих реформаторов, так и мощным административно-управленческим аппаратом, номенклатурой.

Куда могла пойти страна после смерти Сталина? Ответ на данный вопрос надо искать в соотношении сил в высшем слое партийно-государственного руководства. Возможным было либо временное продолжение сталинщины, что создавало серьезную угрозу жизни и благополучию миллионов людей и целых народов, либо некоторое смягчение ее при сохранении общеполитического курса, либо поворот к десталинизации. Десталинизация не означала ликвидации тоталитарного режима. Общество в целом не было еще к этому готово. Речь могла идти лишь о начальном очищении от наследия сталинщины: освобождение репрессированных, повороте к решению наиболее острых аграрных проблем, ослаблении догматического пресса в культуре. Первый вариант был связан с перспективой прихода к власти Берии, в осуществлении второго приняли бы участие, вероятно, Молотов и Булганин, на практике же начал реализовываться третий вариант. И с ним связал себя
Н.С.Хрущев.

Наиболее влиятельными политическими фигурами в руководстве стали
Маленков, Берия и Хрущев. Равновесие являлось крайне неустойчивым.

Политика нового руководства в весенние дни 1953г. была противоречивой, отражая противоречия в его составе. По требованию Жукова из заключения вернулась большая группа военных. Но продолжал существовать
ГУЛАГ, везде висели прежние лозунги и портреты Сталина.

Каждый из претендентов на власть стремился овладеть ею своим путем.
Берия — через контроль над органами и войсками госбезопасности. Маленков — заявляя о стремлении проводить популярную политику повышения благосостояния народа, «заботиться о максимальном удовлетворении его материальных потребностей», призывая в «2 — 3 года добиться созидания в нашей стране обилия продовольствия для населения и сырья для легкой промышленности». Но Берия и Маленков не имели связей в среде высших военных руководителей, которые не доверяли им. Главное же было в настроениях партаппарата, который желал сохранения режима, но без репрессий по отношению к аппарату. Объективно ситуация сложилась благоприятно для Хрущева. Хрущев проявил в эти дни необычайную активность. В сентябре 1953 г. Н.С.Хрущев был избран Первым секретарем ЦК
КПСС. В печати стали появляться статьи о вреде культа личности.
Парадоксальным было то, что их авторы ссылались на работы Сталина, заявляя, что он был про0тивником культа. Начался пересмотр «Ленинградского дела» и «дела врачей». Были реабилитированы осужденные по этим делам партийные и хозяйственные руководители, медики. Но в это же время, в конце
1953 г. на шахтах Воркуты, находившихся в ведении еще существовавшего
ГУЛАГА, были жестоко подавлены забастовки заключенных.

После смерти Сталина среди узников ГУЛАГа пробудились определенные надежды, связанные с амнистией и реабилитацией. Эти настроения сыграли роль детонатора беспорядков. Годом позже началась реабилитация по политическим процессам 30-х годов. Из ссылок и тюрем стали возвращаться люди. Теперь можно по-разному оценивать тот первый шаг: с высоты прошедших лет все виднее и очевиднее. Но одного все-таки отрицать нельзя: несмотря на все издержки и недоговоренности, то был шаг от перманентной гражданской войны к гражданскому миру.
В реальной политике наметился поворот. И этот поворот необходимо было подкрепить решениями экономического характера. В августе 1953г. на сессии
Верховного Совета СССР Маленков впервые поставил вопрос о повороте экономики лицом к человеку, о первоочередном внимании государства к благосостоянию народа через ускоренное развитие сельского хозяйства и производства предметов потребления. «Теперь на базе достигнутых успехов в развитии тяжелой промышленности у нас есть все условия для того, чтобы организовать крутой подъем производства предметов народного потребления».
Предполагалось резко изменить инвестиционную политику, значительно увеличить финансовую «подпитку» отраслей нематериального производства, ориентированных на выпуск товаров для народа, обратить особое внимание на сельское хозяйство, привлечь к производству товаров народного потребления машиностроительные заводы и предприятия тяжелой промышленности. Так был взят курс на социальную переориентацию экономики, который достаточно быстро стал воплощаться в конкретные товары, деньги, жилье.
Выбор нового политического пути требовал изменения ориентиров в экономике.
Однако тогда никто в политическом руководстве страны не подвергал сомнению принципы командно-административной системы. Речь шла о преодолении ее крайностей, таких, как почти полное отсутствие материального стимулирования трудящихся, отставание в массовом внедрении научно- технических достижений в производство. По-прежнему господствовало неприятие рынка, товарно-денежных отношений, а преимущества социализма рассматривались как нечто раз и навсегда данное, способное само по себе обеспечить развитие и процветание.

На первом месте среди народнохозяйственных проблем стояло аграрное производство. Хрущев, надо отдать ему должное, по происхождению, да и по интересам, всегда был ближе к нуждам крестьян, чем кто-либо из других высших политических руководителей. На Пленуме ЦК Хрущев выступил с серией важных для того времени предложений по развитию сельского хозяйства.
С позиций сегодняшнего дня они могут показаться недостаточными, но тогда они имели немалое значение. Были увеличены закупочные цены на сельхозпродукцию, введено авансирование труда колхозников (до этого расплата с ними производилась лишь один раз в год) и т.д.
Хрущев осудил практику существования слабых хозяйств за счет передачи им средств сильных, критиковал раздутый управленческий аппарат, недостаточную помощь города сельскому хозяйству. Начало несколько поощряться разведение крестьянами птицы, мелкого домашнего скота. Во многих хозяйствах появились коровы, что было немыслимо для колхозника еще год назад.
Высказанные идеи, принятые постановления могли дать отдачу лишь несколько лет спустя. А поправлять зерновое хозяйство требовалось немедленно. Выход нашли в освоении целинных и залежных земель. Это был ярко выраженный экстенсивный вариант развития. Пригодные земли находились на территории
Казахстана, Южной Сибири, в Поволжье, на Урале, на Северном Кавказе. Среди них наиболее перспективными выглядели Казахстан, Урал и Сибирь. Сама идея освоения этих земель была не новой. Мысли о возможности их использования высказывались еще в начале века. Особенностью середины 50-х годов
-возрождение массового энтузиазма, особенно среди молодежи. Перемены медленно, но неуклонно шли в стране, вызывая у миллионов молодых людей искреннее желание внести свой личный вклад в укрепление материальных основ советского общества. Энтузиазм жил в душах людей, а не только в лозунгах, призывах и маршах. Создался благоприятный, с социально- психологической точки зрения, момент, когда массовый энтузиазм, будучи подкрепленным материальными стимулами и вниманием к социально-бытовым проблемам, мог бы дать долговременный экономический и политический эффект.
Однако вспышка энтузиазма молодежи была воспринята руководством как постоянная, неизменная и всегда в будущем управляемая сила.

К весне 1954 г. на казахстанской целине было организовано свыше
120 совхозов. Первоцелинникам приходилось жить в палатках, в условиях бездорожья, смены жестоких холодов и изнуряющей жары. Круглосуточная работа в период посевной и уборочной сменялась в период относительно короткого отдыха строительными работами. Первые результаты целинной эпопеи не могли не внушать оптимизма. В 1954г. целина дала свыше 40 процентов валового сбора зерна. Увеличилось производство мяса, молока. Все это позволило несколько улучшить продовольственное снабжение населения.
Однако успехи были лишь в первые годы. Урожайность зерновых культур на вновь освоенных землях оставалась низкой, освоение земель происходило при отсутствии научно-обоснованной системы земледелия. Сказывалась и традиционная бесхозяйственность. Не к сроку были построены зернохранилища, не созданы резервы техники, горючего. Приходилось перебрасывать технику со всей страны, что удорожало стоимость зерна, а, следовательно, мяса, молока и т.д.

Освоение целины отодвинуло возрождение старопахотных земледельческих районов России. И все же начальный этап освоения целины останется в истории как подлинная эпопея труда, как реальный всплеск энтузиазма, как яркая черта времени, когда страна шла к историческому повороту, совершенному ХХ съездом партии.

Страна жила обновлением. Проходили многочисленные совещания с участием работников промышленности, строительства, транспорта. Само по себе это явление было новым — ведь раньше все важнейшие решения принимались в узком кругу, за закрытыми дверями. На совещаниях открыто говорилось о необходимости перемен, об использовании мирового технического опыта.

Но при новизне ряда подходов наблюдались и стойкие стереотипы старого. Причины отставаний виделись в том, что «со стороны министров и руководителей» осуществляется «слабое руководство», для внедрения новой техники предлагалось создавать новые ведомства. Но принцип планово- централизованной, командно-бюрократической системы сомнению не подвергался.

1956 год — год ХХ съезда — оказался весьма благоприятен для сельского хозяйства страны. Именно в этом году обозначился большой успех на целине — урожай был рекордным. Хронические в предыдущие годы трудности с хлебозаготовками, казалось, стали уходить в прошлое. Да и в центральных районах страны колхозники, избавленные от наиболее угнетающих оков сталинской системы, напоминавшей зачастую государственное крепостничество, получили новые стимулы к труду, увеличилась доля денежной оплаты их труда. В этих условиях в конце 1958г. по инициативе Н.С.Хрущева принимается решение о продаже сельскохозяйственной техники колхозам.
Дело в том, что до этого техника находилась в руках машинно- тракторных станций (МТС). Колхозы имели право покупать только грузовые автомобили. Такая система сложилась с конца 20-х годов и являлась следствием глубокого недоверия к крестьянству в целом, которому не позволено было владеть сельхозтехникой. За использование техники колхозы должны были расплачиваться с МТС натуроплатой.

Продажа техники колхозам положительно сказалась на сельскохозяйственном производстве далеко не сразу. Большая часть их оказалась не в состоянии сразу купить и выплачивала деньги в рассрочку.
Это поначалу ухудшило финансовое положение значительной части колхозов и породило известное недовольство. Другим отрицательным последствием была фактическая потеря кадров механизаторов и ремонтников. до этого сосредоточенный в МТС По закону они должны были перейти в колхозы, но это означало для многих из них понижение жизненного уровня, и они находили себе работу в районных центрах, городах. Отношение к техники ухудшилось, так как колхозы не имели, как правило, парков и укрытий для ее хранения в зимнее время, да и общий уровень технической культуры колхозников был еще низок.

Сказывались и традиционные недостатки в ценах на сельскохозяйственную продукцию, которые были чрезвычайно низки и не окупали затрат.

Но не обсуждалось главное — необходимость предоставления крестьянству свободы выбора форм хозяйствования. Господствовала непреклонная уверенность в абсолютном совершенстве колхозно-совхозной системы, находящейся под пристальной опекой партийно-государственных органов.

Но какое-то решение найти было нужно. Будучи с визитом в США в
1959г. Хрущев побывал на полях американского фермера, который выращивал гибридную кукурузу. Хрущев был буквально пленен ею. Он пришел к выводу, что поднять «мясную целину» можно, лишь решив проблему кормопроизводства, а та в свою очередь опирается в структуру посевных площадей. Вместо травополья надо перейти к широким и повсеместным посевам кукурузы, которая и зерно дает, и зеленую массу на силос. Там же, где кукуруза не растет, решительно заменять руководителей, которые «сами засохли и кукурузу сушат». Хрущев с большим рвением стал внедрять кукурузу в советское сельское хозяйство. Ее продвигали вплоть до Архангельской области. Это было надругательством не только над вековым опытом и традициями ведения крестьянского сельского хозяйства, но и над здравым смыслом. Вместе с тем покупка гибридных сортов кукурузы, попытка внедрения американской технологии ее возделывания в тех районах, где она могла дать полноценный рост, способствовали приращению зерна и корма для скота, действительно помогали справиться с проблемами сельского хозяйства.

На сельское хозяйство, как и прежде, давили стереотипы рапортомании, стремления аппаратных работников добиться значимых показателей любым, даже незаконным путем, без осознания негативных последствий.

Сельское хозяйство оказалось на грани кризиса. Увеличение денежных доходов населения в городах стало опережать рост аграрного производства. И вновь выход был, казалось, найден, но не в путях экономических, а в новых бесконечных реорганизационных перестановках. В 1961г. было реорганизовано
Министерство сельского хозяйства СССР, превращенное в консультативный орган. Хрущев сам объезжал десятки областей, давая личные указания, как вести сельское хозяйство. Но все его усилия были тщетны. Желаемого рывка так и не произошло. У многих колхозников подрывалась вера в возможность изменений. Усиливался отток сельского населения в города; не видя перспектив, деревню стала покидать молодежь. С 1959г. возобновились гонения на личные подсобные хозяйства. Было запрещено иметь скот горожанам, что выручало снабжение жителей маленьких городов. Затем гонению подверглись хозяйства и сельских жителей. За четыре года поголовье скота в личном подворье сократилось в два раза. Это был настоящий разгром только начавшего оправляться от сталинщины крестьянства. Снова зазвучали лозунги, что главное — общественное, а не личное хозяйство, что главным врагом являются «спекулянты и тунеядцы», торгующие на рынках. Колхозники были изгнаны с рынков, а настоящие спекулянты начали вздувать цены.

Однако чудо не наступило, и в 1962г. правительство приняло решение стимулировать животноводство повышением в полтора раза цен на мясо. Новые цены не увеличили количества мяса, но вызвали волнения в городах. Наиболее крупное из них в г. Новочеркасске подавили силой оружия. Были жертвы.

Были в стране и сильные, зажиточные хозяйства, возглавлявшиеся умелыми руководителями, умевшими ладить как с начальством, так и с подчиненными. Но они существовали скорее вопреки сложившейся ситуации.
Трудности в аграрном секторе нарастали.

В следующем году возникли перебои не только с мясом, молоком и маслом, но и с хлебом. Длинные очереди с ночи выстраивались у хлебных магазинов. Ширились антиправительственные настроения. И тогда было решено выйти из кризиса с помощью закупок американского зерна. Эта временная мера стала органической частью государственной политики вплоть до кончины СССР. Золотые запасы Советского Союза использовались для поддержки, укрепления и развития американских фермерских хозяйств, в то время как хозяйства собственных крестьян подвергались гонению. Зато организаторы этого «обмена» получили новый и, казалось, неиссякаемый источник личного обогащения.

Семилетний план развития народного хозяйства (1959-1965 гг.) в части развития сельскохозяйственного производства был провален. Вместо плановых 70 процентов рост составил лишь 15 процентов.

СССР превратился в могучую промышленную державу. Упор по- прежнему делался на производство, которое составило к началу 60-х годов
3/4 общего подъема промышленного производства. Особенно быстро развивались промышленность стройматериалов, машиностроение, металлообработка, химия, нефтехимия, электроэнергетика. Объем их производства вырос в 4-5 раз.

Предприятия группы «Б» (прежде всего легкая, пищевая, деревообрабатывающая, целлюлозно-бумажная промышленности) развивались значительно медленнее. Однако и их рост был двукратным. В целом среднегодовые темпы промышленного производства в СССР превышали 10 процентов. Столь высоких темпов можно было достичь, только активно используя жесткие методы административной экономики. Руководители СССР были уверены, что темпы промышленного роста страны будут не только высокими, но и возрастающими. Выводы западных экономистов о неизбежном
«затухании» темпов по мере возрастания экономического потенциала СССР отвергались как попытки судить о социализме по аналогии с капитализмом.
Тезис об ускоряющемся развитии народного хозяйства в СССР (прежде всего промышленности) прочно вошел в политическую пропаганду и общественные науки.

Несмотря на подведение машинной базы под народное хозяйство, ее научно-технический уровень начинал отставать от потребностей времени. Высок был удельный вес рабочих и крестьян, занятых тяжелым ручным и малоквалифицированным трудом (в промышленности — 40 процентов, в сельском хозяйстве — 75 процентов). Эти проблемы обсуждались на пленуме ЦК в 1955г., на котором был определен курс на механизацию и автоматизацию производства.
Через несколько лет было названо и главное звено, ухватившись за которое, надеялись вытянуть всю цепь научно-технической революции химия.
Форсированное развитие химической промышленности обосновывалось усилением ее роли в создании материально-технической базы коммунизма.

Однако символом научно-технического прогресса СССР стал штурм космоса. В октябре 1957г. был запущен первый искусственный спутник Земли.
Затем космические ракеты понесли в космос животных, облетели Луну. А в апреле 1961г. в космос шагнул человек, первый человек планеты, советский человек — Юрий Гагарин. Покорение космоса потребовало колоссальных средств.
За ценой не стояли. В этом был не только научный, но и военный интерес.
Верили, что недалеко то время, когда советские космонавты как радушные хозяева будут встречать в далеком космосе посланцев других стран, в том числе и США. Казалось, Советский Союз надолго и прочно стал лидером научно- технического прогресса человечества.

Впечатляющими для советских людей, для всего мира стали введение в эксплуатацию первого атомного ледокола «Ленин», открытие Института ядерных исследований. Безусловно, это были крупные события. Но ничего тогда не говорилось об опасностях, которые несет массовое освоение ядерной энергии, о необходимости строжайшего соблюдения технологической дисциплины, повышения уровня безопасности на ядерных объектах. Не узнал советский народ и об аварии в г. Кыштым близ Челябинска, в результате которой произошло заражение радиоактивными веществами территории ряда областей. Сотни людей облучились, свыше десяти тысяч сельских жителей были отселены из радиоактивной зоны, хотя десятки тысяч сельских жителей продолжали там жить еще долгие десятилетия.

В 1957 году начинают предприниматься попытки реформ управления народным хозяйством. Существовавшие сверхцентрализованные отраслевые министерства, по мнению Хрущева, были не в состоянии обеспечить быстрый рост промышленного производства. Вместо них учреждались территориальные управления — советы народного хозяйства. Сама по себе идея децентрализации управления экономикой для такой огромной страны поначалу встретила положительные отклики. Однако в характерном для административно-командной системы духе эта реформа преподносилась ее авторами как чудодейственный одномоментный акт, способный коренным образом изменить экономическую ситуацию в стране: разрушить ведомственную монополию, приблизить управление к местам, поднять их инициативу, сбалансировать экономическое развитие республик, регионов, укрепить внутри их хозяйственные связи, в итоге — ускорить экономическое развитие. Управление же оборонной сферой экономики оставалось централизованным. Имевшиеся сомнения относительно реформы не высказывались, поскольку она исходила от самого Хрущева.

Следует сказать, что организация совнархозов дала некоторый эффект.
Сократились бессмысленные встречные перевозки грузов, закрывались сотни дублировавших друг друга мелких производственных предприятиях разных министерств. Высвободившиеся площади были использованы для производства новой продукции. Ускорился процесс технической реконструкции многих предприятий: за 1956-1960гг было введено в строй в три раза больше новых типов машин, агрегатов, приборов, чем в предыдущую пятилетку.
Произошло существенное сокращение административно-управленческого персонала на производстве.

Однако кардинальных изменений в развитии экономики не произошло.
Предприятия вместо мелочной опеки министерств получили мелочную опеку совнархозов. До предприятия, до рабочего места реформа не дошла, да и не могла дойти, так как не была даже сориентирована на это. Недовольны были и хозяйственные высшие руководители министерств в столице, которые теряли немалую часть своей, ставшей уже привычной власти. Но провинциальная бюрократия эти шаги Хрущева поддержала.

Вместо поисков материальной заинтересованности каждого работника в результатах своего труда были проведены изменения в нормировании и оплате.
Результатом этого стало значительное сокращение рабочих, трудившихся на основе сдельной оплаты, и рост числа повременщиков. И без того невысокие материальные стимулы к труду стали резко снижаться. Обещания же, многократно повторяемые с высоких трибун, о росте заработной платы приводили к тому, что рабочие в массовом порядке стали подавать заявления о том, что «заработная плата должна быть повышена всем без исключения, как это говорил Хрущев». Стала получать распространение
«выводиловка», т.е. подгонка заработной платы до определенного уровня.

Все более активную роль стали играть моральные стимулы.
Возникло новое движение — бригады коммунистического труда. Члены этих бригад, как и члены бригад ДИП («догнать и перегнать») в начале 30-х годов, старались внедрить коммунистические методы в свою повседневную жизнь, проводить вместе свободное время, повышать свой общеобразовательный, технический и профессиональный уровень. Однако идеализм зачинателей, движения за комтруд довольно быстро угас, столкнувшись как с «грубыми» потребностями быта, так и с тем, что почин был быстро сделан бюрократией партийной, профсоюзной, комсомольской, сделавшей из него очередную графу в
«таблице соцсоревнования».

Наибольший успех гражданский сектор экономики имел на направлении жилищного строительства. В СССР массового жилищного строительства не вели, в иные периоды просто не строили жилья. Война лишила крова миллионы семей, люди жили в землянках, в бараках, в коммуналках. Получить отдельную благоустроенную квартиру для многих были почти не сбыточной мечтой.
Темпов, которыми велось жилищное строительство в первой половине 60-х годов, наша страна не знала не до, ни после этого периода.

Удержаться на высоком уровне было по плечу далеко не всем. Данное движение не могло быть массовым. Но профсоюзные организации в погоне за цифрами пытались вовлечь в него как можно больше людей. В итоге все было заформализовано. Любовь к звонкой фразе, лозунгу, скороспелость выводов и решений были характерными чертами того времени, где подлинные новации, забота о простом народе причудливо переплетались с прожектерством, пустословием, а порой и элементарным социальным невежеством.

XXI съезд — еще одна попытка радикального ускорения. Реформа, произведенные перемены привели к замешательству в управленческом аппарате, сбоям в выполнении шестого пятилетнего плана. Однако признать это и вносить необходимые коррективы руководство страны не стало. Было найдено другое решение: заменить пятилетний план на 1956-1960гг семилетним планом на 1959-1965гг. Тогда «недостача» первых лет пятилетки покроется новыми планами. В качестве обоснования данной меры приводились масштабы хозяйства, необходимость установления длительной перспективы экономического планирования.

Хотя в семилетнем плане говорилось о необходимости сделать решающий рывок обеспечения народа жильем, продуктами потребления, его основные идеи, как и прежде, сводились к неизменному опережающему развитию капиталоемких отраслей группы «А». Ставились явно нереальные задачи полной механизации строительной индустрии.

Именно этот съезд знаменовал собой точку отсчета неточного, преувеличенно оптимистического прогноза развития СССР на ближайшее десятилетие. Он торжественно провозгласил, что страна вступила в «период развернутого строительства коммунистического общества».

Ставилась задача — в кратчайшие сроки догнать и перегнать наиболее развитые капиталистические страны по производству продукции на душу населения. Заглядывая в будущее, Хрущев прикидывал, что это произойдет примерно в 1970 году. Затронул в своем докладе Хрущев и некоторые вопросы теории. Он сделал вывод о полной и окончательной победе социализма в нашей стране. Тем самым, по его мнению, решился вопрос о возможности построения социализма в одной стране.

Важнейшим внутриполитическим событием изучаемого периода был и XXII съезд КПСС. На нем была принята новая программа партии. XXII съезд КПСС был одновременно и триумфом всей политики, связанной с именем
Н.С.Хрущева, и началом его конца. В ходе его работы и решениях отразилась вся противоречивость эпохи: реальные достижения процесса десталинизации, определенные успехи экономического развития и фантастические, утопические планы, шаги к демократизации внутрипартийной жизни, резкое усиление культа личности самого Хрущева. Была потеряна главная линия на децентрализацию управления народным хозяйством.

Для построения коммунизма предполагалось решить триединую задачу: в области экономической — построить материально-техническую базу коммунизма (т.е. выйти на первое место в мире по производству продукции на душу населения; достигнуть наивысшей в мире производительности труда; обеспечить самый высокий в мире жизненный уровень народа); в области социально-политической перейти к коммунистическому самоуправлению; в область духовно-идеологической — воспитать нового, всестороннего развитого человека. Исторические рамки программы КПСС были в основном ограничены двадцатью годами.

В начале 60-х годов образ коммунизма в массовом сознании ассоциировался с конкретными крупными социальными программами. Социальные программы-обязательства сводились к следующему: во-первых, решить продовольственный вопрос, полностью обеспечив народ качественными продуктами рационального и бесперебойного питания; во-вторых, полностью удовлетворить спрос на предметы широкого потребления; в-третьих, решить жилищный вопрос, обеспечив каждой семье отдельную благоустроенную квартиру; наконец, ликвидировать малоквалифицированный и тяжелый ручной труд в народном хозяйстве.

В этих задачах ничего утопического не было. Они стали таковыми после ввязывания СССР в новый тур невиданной прежде гонки вооружения, решившей их материальной базы.

Большое влияние оказала на международные отношения «холодная война».
После окончания Второй мировой войны доверие друг другу союзников по антигитлеровской коалиции стало неумолимо таять. Рост влияния
Советского Союза в Восточной Европе и образование там правительств во главе с коммунистами, победа китайской революции, нарастание антиколониального освободительного движения в Юго-Восточной Азии привели к новой расстановке сил на мировой арене, к постепенной конфронтации между вчерашними союзниками. Самым острым столкновением двух сил в начале 50-х годов стал корейский конфликт. Он показал, как легко «холодная война» может перерасти в вооруженное столкновение.

Новое руководство нашей страны продемонстрировало стремление к динамизму внешней политики. Оно предприняло ряд поездок за рубеж с целью установления личных контактов с лидерами дружественных стран. Важной вехой в укреплении отношений между социалистическими государствами было создание
Организации Варшавского Договора — Союза, провозгласившего своей целью проведение оборонной политики. Затронула оттепель и отношения нашей страны со странами Запада. Был заключен договор о коллективной безопасности в Европе с участием США. Пиком между Востоком и Западом явился «карибский кризис», вызванный размещением Советским Союзом ядерных ракет на Кубе.
Кризис, поставивший мир на грань ядерной катастрофы был улажен с помощью переговоров и достигнутых на них компромиссов. После этой кульминации
«холодной войны» начался медленный процесс улучшения отношений между
Востоком и Западом. Оттепель в международных отношениях была реальной и позволила людям многих стран по-иному взглянуть друг на друга.

В развитии культуры в конце 50-х — начале 60-х гг. проявлялись противоречивые тенденции. Общий подход к культурной среде отличался прежним стремлением поставить ее на службу административно-командной идеологии. Но сам процесс обновления не мог не вызвать оживления культурной жизни. В то же время Хрущев довольно чутко почувствовал необходимость проведения реформ в одном из главном звеньев культуры — в школе: срок обучения в средней школе был увеличен до 11 лет, а с девятого класса учащиеся должны были осваивать производственные специальности.
Ни материальной базы, ни преподавательских кадров для этого не существовало. Важную роль в духовной жизни сыграло некоторое раскрепощение в исторической науке. Несомненным было и оживление в художественной культуре. Возникли новые литературно-художественные журналы:
«Юность», «Молодая гвардия». В Москве открылся новый театр «Современник», который привлек внимание не только актуальными постановками, но и игрой многих актеров. В быт людей входило телевидение. Однако противоречивость культурной политики давала себя знать в том, что некоторые произведения принимались Хрущевым и рядом деятелей культуры в штыки. Политическое руководство страны в начале 60-х гг. стремилось удержать культуру в жестких рамках. Но все же пробивались смелые, высокохудожественные, проникнутые правдой и гражданственностью произведения. Были напечатаны документальные повести и воспоминания, раскравших ужасы незаконных репрессий, бесчеловечного быта сталинских лагерей.

1962-1964 гг. остались в памяти многих людей как годы внутренних неурядиц и роста напряженности. Ухудшилось продовольственное снабжение растущего городского населения. Цены оказались замороженными. Причиной этого было резкое повышение закупочных цен, которые стали обгонять розничные.

Симпатии простых людей к Хрущеву стали ослабевать. Осенью 1963 г. разразился новый кризис. В магазинах исчез хлеб, т.к. целина ничего не дала. Появились талоны на хлеб.

Повышение цен, появление новых дефицитов было отражением нарастания кризисных явлений в экономике страны в целом. Темпы роста промышленности стали замедляться. Замедлился технический прогресс.
Обнаружившиеся сбои в работе промышленности Хрущев и его окружение пытались выправить путем дрейфа к воссозданию централизованной бюрократической командно-административной системы сталинского типа.
Хрущев, с одной стороны, стремился перестановками в партаппарате улучшить ситуацию в экономике, а с другой — столкнуть две части партаппарата, чтобы политикой «разделяй и властвуй» обезопасить самого себя. Партийный аппарат резко вырос. Стали делиться обкомы, комсомольские и профсоюзные организации. Вся реформа свелась к раздуванию аппарата партийных, государственных органов. Распад власти был налицо.

Утрата Хрущевым личной популярности, поддержки со стороны партийно- хозяйственного аппарата, разрыв с немалой частью интеллигенции, отсутствие зримых перемен в уровне жизни большинства трудящихся сыграли роковую роль в деле проведения антибюрократических реформ. Да и попытки реформ проходили верхушечными, антидемократическими путями. Большая часть народа в них не участвовала. Реальные решения принимались весьма ограниченным кругом высших политических руководителей. Естественно, что при неудаче вся политическая ответственность падала на человека, занимавшего первый пост в партии и правительстве. Хрущев был обречен на отставку. В 1964г. он пытался активизировать реформаторскую деятельность, распорядившись начать подготовку проекта новой Конституции СССР.

Бурные последствия преобразования в СССР, непоследовательные и противоречивые, все же сумели вырвать страну из оцепенения предшествующей эпохи.

Партийно-государственная номенклатура добилась укрепления своих позиций, однако, недовольство беспокойным лидером в ее рядах нарастало.
Росло разочарование интеллигенции строго дозированной номенклатурной
«оттепелью». Рабочие и крестьяне устали от шумной борьбы за «светлое будущее» при ухудшении текущей жизни.

Все это помогло партийно-государственной номенклатуре без каких-либо общественных потрясений избавиться от Н.С.Хрущева. Он был обвинен в «волюнтаризме», снят со всех постов и отправлен на пенсию. Первым секретарем ЦК стал Л.И. Брежнев.

Новое правительство принимает решение о начале новых экономических реформ. Первые шаги реформы 1965г. вселяли надежды. Ускорился экономический рост. Восьмая пятилетка, совпавшая по времени с проведением реформы, оказалась по ряду важнейших экономических показателей выполненной. Но к началу 70-х гг. сущность реформы оказалась искажена настолько, что она фактически перестала действовать. Главными причинами, приведшими к неуспеху реформы, являлись нежелание большинства лидеров административно-командной экономики отказаться от привычных методов управления, чему сопутствовало свертывание робких преобразований в политической сфере.

ЛИТЕРАТУРА:
1. «История Отечества». Учебник для 11-го класса сред. шк. В.П.

Островский, В.И. Старцев, Б.А. Старков, Г.М. Смирнов. Москва, Изд.

Просвещение, 1992г.

2. Свет и тени «великого десятилетия» Н.С. Хрущев и его время 1989 год.

3. Аграрная политика КПСС в 50-е — 60 годы. 0
4. Журнал N9 «Вопросы истории КПСС» И.В. Русинов, Москва, 1988г.

Реферат: From the land called Beringia

FROM THE LAND CALLED BERINGIA

Origins of Alaska’s Native Groups

No one knows exactly when people first found the land that would be called Alaska.

Some anthropologists believe that people migrated from Asia to North America as long as 40,000 years ago. Others argue it was as recent as 15,000 years ago.

Whenever, the consensus is that they came from Asia by way of a northern land bridge that once connected Siberia and Alaska.

That land bridge, now recalled as Beringia, was the first gateway to Alaska. But these first visitors were hardly tourists intent on exploring new worlds. Rather they were simply pursuing their subsistence way of life as they followed great herds of grazing mammals across the grassy tundra and gentle steppes of Beringia.

They came sporadically through many millennia.. in waves of different ethnic backgrounds/generations of people and animals..hunters and hunted. As the Ice Age drew to an end and the seas claimed the land, these people moved to higher and drier places—the land that, as the continents drifted apart, would become Alaska.

Some groups settled in the Arctic. Others traversed the mountain passes to other parts of Alaska. While still others migrated through Alaska, continuing on to distant lands—perhaps as far as South America!

Those who made Alaska their permanent home make up the state’s four major anthropological group: Eskimos, Aleuts, Athabascans, and Northwest Coast Indians.

While all four groups shared certain basic similarities—all hunted, fished and gathered food—they developed distinctive cultures and sets of skills.

The Eskimos:Flexible Residents of the Arctic

The Eskimos were primarily a coastal people, setting along the shores of the Arctic and Bering seas.

For millennia they lived a simple, subsistence life—much as they still do today—by harvesting the fish and mammals of the seas, the fruits and game of the land. Somehow they learned how to thrive despite the demanding conditions of the Arcitc.

Their sense of direction was keen, almost uncanny. Traveling in a straight line, sometimes through snowstorms and whiteouts, they found their way around the mostly featureless terrain by noting wind direction, the position of the stars, the shape and size of a snowdrift.

And they were resourceful. In a land where the summer sun stays at eye-level for weeks on end, never setting below the horizon, the Eskimos fashioned the first sun-visor—which also doubled as a snowmask to protect their eyes from the wind-driven snow!

The Athabascans: Nomads of the Interior

Like the Eskimos, the Athabascans were skillful hunters, but they depended more on large land mammals for their subsistence—tracking moose and migrating caribou.

When it came to fishing, the Athabascans were absolutely ingenious, snaring fish with hooks, lures, traps and nets that are the fascination of modern day anglers who visit their camps.

Generally nomadic, they lived in small, simply organized bands of a few families, and whenever possible pitched their camps in the sheltered white spruce forests of the Interior. Some adventurous tribes, however, wandered all the way to the Southwest United States to become kin to the Navajos and Apaches.

Aleuts: Born of the Sea

For the Aleuts, life centered around the sea as they distributed themselves among the 70-some islands in the Aleutian chain across the North Pacfic.

Life here was somewhat more benign that in the Arctic, though wind storms were sometimes strong enough to blow rocks around!

Since their food supply was rich, varied and readily available, the Aleuts had time to develop a complex culture. Evidence indicates that they practiced surgery and that their elaborate burial rituals included embalming. Instruments. utensils, even their boats (baidars) were made with amazing beauty and exact symmetry. And everything was fashioned for a specific purpose—the Aleuts used 30 different kinds of harpoon heads for different species of game!

Skilled navigators and sailors, the Aleuts had the dubious distinction of being the first to encounter the white man…Russian fur traders who took them as slaves to harvest the fur seals in the Pribilofs.

 The Northwest Coast Indians: High Society of Alaska’s Southeast

The milder, more temperate climate and an unlimited supply of salmon and other seafood’s enabled the Northwest Coast Indians to evolve a way of life quite different from the Eskimos, Aleuts and Athabascans.

They settled in year-round permanent villages, took slaves, gave lavish potlatches, and lived their lives according to the strict rules, rituals, and regulations of their respective clans. Their artwork was nothing less than masterful…beautiful blankets, finely woven cedarbark and spruceroot baskets magnificent totem creations.

From the Russian Empire to the United States of America

Treaty of Cession 15 Stat. 539  Treaty concerning the Cession of the Russian Possessions in North America by his Majesty the Emperor of all the Russias to the United States of America; Concluded March 30, 1867; Ratified by the United States May 28, 1867; Exchanged June 20, 1867; Proclaimed by the United States June 20, 1867.  BY THE PRESIDENT OF THE UNITED STATES OF AMERICA A PROCLAMATION Whereas, a treaty between the United States of America and his Majesty the Emperor of all the Russias was concluded and signed by their respective plenipotentiaries at the city of Washington, on the thirtieth day of March, last, which treaty, being in the English and French languages, is, word for word, as follows:  The United States of America and his Majesty the Emperor of all the Russias, being desirous of strengthening, if possible, the good understanding which exists between them, have, for that purpose, appointed as their Plenipotentiaries: the President of the United States, William H. Seward, Secretary of State; and His Majesty the Emperor of all the Russias, the Privy Councillor Edward de Stoeckl his Envoy Extraordinary and Minister Plenipotentiary to the United States.  And the said Plenipotentiaries, having exchanged their full powers, which were found to be in due form, have agreed upon and signed the following articles:  ARTICLE I His Majesty the Emperor of all the Russias agrees to cede to the United States, by this convention, immediately upon the exchange of the ratifications thereof, all the territory and dominion now possessed by his said Majesty on the continent of America and in the adjacent islands, the same being contained within the geographical limits herein set forth, to wit: The eastern limit is the line of demarcation between the Russian and the British possessions in North America, as established by the convention between Russia and Great Britain, of February 28 — 16, 1825, and described in Articles III and IV of said convention, in the following terms:  III. «Commencing from the southernmost point of the island called Prince of Wales Island, which point lies in the parallel of 54 degrees 40 minutes north latitude, and between the 131st and the 133d degree of west longitude (meridian of Greenwich,) the said line shall ascend to the north along the channel called Portland channel, as far as the point of the continent where it strikes the 56th degree of north latitude; from this last-mentioned point, the line of demarcation shall follow the summit of the mountains situated parallel to the coast as far as the point of intersection of the 141st degree of west longitude (of the same meridian;) and finally, from the said point of intersection, the said meridian line of the 141st degree, in its prolongation as far as the Frozen ocean.  IV. «With reference to the line of demarcation laid down in the preceding article, it is  understood —  «1st. That the island called Prince of Wales Island shall belong wholly to Russia,» (now, by this cession, to the United States.)  «2nd. That whenever the summit of the mountains which extend in a direction parallel to the coast from the 56th degree of north latitude to the point of intersection of the 141st degree of west longitude shall prove to be at the distance of more than ten marine leagues from the ocean, the limit between the British possessions and the line of coast which is to belong to Russia as above mentioned (that is to say, the limit to the possessions ceded by this convention) shall be formed by a line parallel to the winding of the coast, and which shall never exceed the distance of ten marine leagues therefrom.»  The western limit within which the territories and dominion conveyed, are contained, passes through a point in Behring’s straits on the parallel of sixty-five degrees thirty minutes north latitude, at its intersection by the meridian which passes midway between the islands of Krusenstern, or Inaglook, and the island of Ratmanoff, or Noonarbook, and proceeds due north, without limitation, into the same Frozen ocean. The same western limit, beginning at the same initial point, proceeds thence in a course nearly southwest through Behring’s straits and Behring’s sea, so as to pass midway between the northwest point of the island of St. Lawrence and the southeast point of Cape Choukotski, to the meridian of one hundred and seventy-two west longitude; thence, from the intersection of that meridian, in a southwesterly direction, so as to pass midway between the island of Attou and the Copper island of the Kormandorski couplet or group in the North Pacific ocean, to the meridian of one hundred and ninety-three degrees west longitude, so as to include in the territory conveyed the whole of the Aleutian islands east of that meridian.  ARTICLE II In the cession of territory and dominion made by the preceding article are included the right of property in all public lots and squares, vacant lands, and all public buildings, fortifications, barracks, and other edifices which are not private individual property. It is, however, understood and agreed, that the churches which have been built in the ceded territory by the Russian government, shall remain the property of such members of the Greek Oriental Church resident in the territory, as may choose to worship therein. Any government archives, papers and documents relative to the territory and dominion aforesaid, which may be now existing there, will be left in the possession of the agent of the United States; but an authenticated copy of such of them as may be required, will be, at all times, given by the United States to the Russian government, or to such Russian officers or subjects as they may apply for.  ARTICLE III The inhabitants of the ceded territory, according to their choice, reserving their natural allegiance, may return to Russia within three years; but if they should prefer to remain in the ceded territory, they, with the exception of uncivilized native tribes, shall be admitted to the enjoyment of all the rights, advantages, and immunities of citizens of the United States, and shall be maintained and protected in the free enjoyment of their liberty, property, and religion. The uncivilized tribes will be subject to such laws and regulations as the United States may, from time to time, adopt in regard to aboriginal tribes of that country.  ARTICLE IV His Majesty the Emperor of all the Russias shall appoint, with convenient despatch, an agent or agents for the purpose of formally delivering to a similar agent or agents appointed on behalf of the United States, the territory, dominion, property, dependencies and appurtenances which are ceded as above, and for doing any other act which may be necessary in regard thereto. But the cession, with the right of immediate possession, is nevertheless to be deemed complete and absolute on the exchange of ratifications, without waiting for such formal delivery.  ARTICLE V Immediately after the exchange of the ratifications of this convention, any fortifications or military posts which may be in the ceded territory shall be delivered to the agent of the United States, and any Russian troops which may be in the territory shall be withdrawn as soon as may be reasonably and conveniently practicable.  ARTICLE VI In consideration of the cession aforesaid, the United States agree to pay at the treasury in Washington, within ten months after the exchange of the ratifications of this convention, to the diplomatic representative or other agent of his Majesty the Emperor of all the Russias, duly authorized to receive the same, seven million two hundred thousand dollars in gold. The cession of territory and dominion herein made is hereby declared to be free and unencumbered by any reservations, privileges, franchises, grants, or possessions, by any associated companies, whether corporate or incorporate, Russian or any other, or by any parties, except merely private individual property holders; and the cession hereby made, conveys all the rights, franchises, and privileges now belonging to Russia in the said territory or dominion, and appurtenances thereto.  ARTICLE VII When this convention shall have been duly ratified by the President of the United States, by and with the advice and consent of the Senate, on the one part, and on the other by his Majesty the Emperor of all the Russias, the ratifications shall be exchanged at Washington within three months from the date hereof, or sooner if possible.  In faith whereof, the respective plenipotentiaries have signed this convention, and thereto affixed the seals of their arms.  Done at Washington, the thirtieth day of March, in the year of our Lord one thousand eight hundred and sixty-seven.  [SEAL] WILLIAM H. SEWARD [SEAL] EDOUARD DE STOECKL     And whereas the said Treaty has been duly ratified on both parts, and the respective ratifications of the same were exchanged at Washington on this twentieth day of June, by William H. Seward, Secretary of State of the United States, and the Privy Counsellor Edward de Stoeckl, the Envoy Extraordinary of His Majesty the Emperor of all the Russias, on the part of their respective governments,  Now, therefore, be it known that I, Andrew Johnson, President of the United States of America, have caused the said Treaty to be made public, to the end that the same and every clause and article thereof may be observed and fulfilled with good faith by the United States and the citizens thereof.  In witness whereof, I have hereunto set my hand, and caused the seal of the United States to be affixed.  Done at the city of Washington, this twentieth day of June in the year of our Lord one thousand eight hundred and sixty-seven, and of the Independence of the United States the ninety-first.  [SEAL] ANDREW JOHNSON  By the President: 

WILLIAM H. SEWARD, Secretary of State

The most important dates in the history of Alaska

January 3

— in 1959, Alaska became the 49th State.

January 23

— in 1971, the temperature at Prospect Creek, Alaska, dropped to 80 degrees below zero, the lowest temperature ever recorded in the United States.

February 3

— in 1988, PL 100-241, the Alaska Native Claim Settlement Act Amendments, were signed by President Regan. The amendments gave more flexibilty to the corporations managing Settlement lands.

February 14

— in 1973, the Yukon Native Brotherhood presented a Statement of Claim to the federal government, stating their position on land claims, self-goverment and other issues which had been published in January in «Together Today For Our Children Tomorrow».

February 16

— in 1944, the final weld on the Canol pipeline laid on by Bob Shivel, 20 months after the project began.

February 22

— in 1951, after 3 years of rumours, the federal government approved moving the capital of the Yukon from Dawson City to Whitehorse. A new Federal Building was constructed in 1952, and the Territorial Council chambers were moved the following year, with the first meeting held in Whitehorse in April.

February 24

— in 1924, Carl Ben Eielson made Alaska’s first Air Mail flight.

March (day unknown)

— in 1812, the Russian American Company establishes a post at Fort Ross, California to grow crops for their Alaska operations.

March 12

— in 1914, a bill authorizing the construction of the government-financed Alaska Railroad was signed by President Wilson. Construction started in 1915, and some sections were opened as they were completed, but the entire line, running from Seward to Fairbanks, was not completed until July 15, 1923.

March 24

— in 1989, the oil tanker Exxon Valdez went aground on Bligh Reef, pouring almost 11 million gallons of oil into Prince William Sound.

March 27

— in 1964, an earthquake with a magnitude of 8.4 on the Richter Scale hits the Anchorage area, killing 115 people and destroying hundreds of homes.

— in 1975, the first section of pipe for the Trans-Alaska Pipeline from Prudhoe Bay to Valdez was laid. By August, 21,600 people were working on the project. The first oil was put through the 800-mile line on June 20, 1977.

March 30

— in 1867, the United States purchased Alaska for $7,200,000

April 1

— in 1951, the Alaska Highway was turned over to Canada, in a ceremony at Whitehorse.

April 3

— in 1898, a series of 5 avalanches in the Chilkoot Pass between 2:00 AM and noon killed over 70 people.

— in 1919, the Yukon finally allowed women to vote in Territorial elections. Manitoba had been the first province to enfranchise women, in 1916, and federal enfranchisement was passed in May 1918.

May (day unknown)

— in 1904, the first commercial wireless communication facility in the U.S. opened, between Nome and St. Michael.

May 7

— in 1906, the Alaska Delegate Act was passed by Congress, giving the territory’s 40,000 people the right to elect a non-voting delegate to Congress.

May 12

— in 1778, Captain James Cook entered Prince William Sound.

May 26

— in 1778, Captain James Cook entered Cook Inlet.

— in 1894, a resolution of the Privy Council authorizes the North-West Mounted Police into the Yukon «in the interests of peace and good government, in the interests also of the public revenue.» By June 26, Inspector Charles Constantine and Staff-Sergeant Charles Brown were at Juneau, heading for the goldfields of the British Yukon.

— in 1900, Congress authorized a massive telegraph construction project in Alaska.

May 28

— in 1898, the ice broke on Lake Bennett; within the next few weeks, 7,080 boats carrying 28,000 people passed the NWMP post at Tagish.

May 29

— in 1993, the Umbrella Final Agreement is signed by representatives of the Council for Yukon Indians and the Yukon and federal governemnts, establishing the basic format for all 14 Yukon First Nations land claims agreements.

June 3

— in 1942, a large carrier-based Japanese force attacked Dutch Harbour.

June 7

— in 1942, the Japanese landed almost 2,500 troops on the Aleutian islands of Attu and Kiska. It took a huge Allied force until August 15, 1943 to regain control — the final invasion force numbered 34,426 troops.

June 13

— in 1898, the Yukon Territory is created.

June 20

— in 197, the first oil was pumped throught the 800-mile Trans-Alaska Pipeline from Prudhoe Bay to Valdez.

July (day unknown)

— in 1786, while charting Lituya Bay, 2 small boats are swamped by rip tides, and 21 French sailors drown.

— in 1968, the oil riches of Alaska’s North Slope, first reported almost 100 years ago, were confirmed by a drilling program at Prudhoe Bay. The following year, a total of $990,220,590 was bid in a one-day lease sale of those properties.

July 2

— in 1882, George Krause becomes the first white man allowed to cross the Chilkat Pass to the interior.

July 3

— in 1913, the first airplane in Alaska made a demonstration flight at Fairbanks, piloted by James V. Lilly.

July 8

— in 1799, the Russian American Company is formed by Royal Charter; they were given a 20-year monopoly on trading on the coast from 55 degrees north.

July 10

— in 1919, Louis Beauvette staked the first silver claim at Keno Hill, in the central Yukon; by 1930 this district was producing 14% of all the silver mined in Canada.

July 14

— in 1897, the Excelsior reaches San Francisco with the first large shipment of Klondike gold.

July 15

— in 1923, the Alaska Railroad was completed, following 8 years of construction.

July 16

— in 1741, Vitus Bering, on St. Elias Day, sights the Alaskan mainland. In honour of the saint, the most prominent peak was named; this was the first point on the northwest coast named by Europeans.

July 17

— in 1897, the Portland reached Seattle with a large shipment of Klondike, turning the excitement caused by the Excelsior’s arrival at San Francisco into an all-out gold rush.

July 22

— in 1902, Felice Pedroni («Felix Pedro») discovered gold in the Tanana Hills, causing a stampede which resulted in the founding of Fairbanks.

July 23

— in 1867, Alaska’s first post office is authorized, to be opened at Sitka.

July 27

— in 1868, the Customs Act is amended to include Alaska.

July 29

— in 1900, the White Pass & Yukon Route railroad was completed, with the Golden Spike driven at Carcross, Yukon.

August (day not known)

— in 1876, twelve whaling ships are trapped by ice near Point Barrow; 50 men die attempting to reach safety.

August 17

— in 1896, a party consisting of George Carmack, his wife Kate, Skookum Jim, Tagish Charlie and Patsy Henderson stake placer gold claims on Rabbit Creek, and rename the creek Bonanza Creek.

August 21

— in 1732, a Russian expedition under surveyor Mikhail Gvozdev sights the Alaska mainland at Cape Prince of Wales.

— in 1852, Fort Selkirk is destroyed by a group of Tlingits who objected to the Hudson’s Bay Company trying to break the Tlingit monopoly on trade with the interior tribes.

August 24

— in 1912, the Alaska Territorial Act was passed by Congress.

August 25

— in 1778, Captain James Cook turned back south, having reached Lat. 71 North, Long. 197 West.

September (day not known)

— in 1848, the Hudson’s Bay Company builds Fort Selkirk, at the confluence of the Pelly and Yukon Rivers.

— in 1871, of the 41 whaling ships hunting in the Bering Sea, 32 are trapped by early ice; all of the 1,200 people on the ships escaped, but 31 of the ships were destroyed the following spring.

— in 1898 gold was discovered near the future site of Nome, triggering a stampede.

September 24

— in 1942, the Alaska Highway opened at Contact Creek, 305 miles north of Fort Nelson, B.C.

September 25

— in 1745, a Russian fur hunter, Mikhail Nevodchikov, reaches Attu in his search for sea otters.

October 2

— in 1895, the North-west Territories was divided into the Districts of Franklin, Mackenzie, Ungava and Yukon.

October 7

— in 1869, the prediction of a total solar eclipse by American scientist George Davidson so impressed Kohklux, chief of the Chilkat Indian village of Klukwan, he drew him an incredibly detailed map of a vast part of the interior of the Yukon and Alaska.

October 18

— in 1867, official ceremonies at Sitka transferred Alaska from Russia to the United States.

October 25

— in 1918, the coastal steamer Princess Sophia sunk near Juneau, killing 463 people, about 10% of the Yukon’s white population.

November 6

— in 1967, Jean Gordon, the Yukon’s first female member of the Territorial Council, takes her seat.

December 8

— in 1741, Vitus Bering died after his ship was wrecked on an island off the Alaskan coast.

December 18

— in 1971, the Alaska Native Claim Settlement Act (ANCSA) was signed into law by the President. Among the major provisions were the transfer of title to 40 million acres of land to native corporations, and a cash payment of $962.5 million.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.ef.wwww4.com/

Реферат: Категории этики

Реферат

На тему:

«Категории этики»

План

1. Ценности

2. Идеал

3. Идеал единства. Конфликт поколений

4. Добро и зло. Добро

5. Добро и зло. Зло

6. Добро и зло. Противоречия в понимании добра и зла

7. Добро и зло. Проблема конструктивности зла

1. Ценности

Человек существует в мире ценностей, которые представляют собой:

• значимые для человека объекты (материальные и идеальные);

• устойчивые, обобщенные представления о чем-то как о благе, отвечающем потребностям, интересам человека (общества).

Человек ориентируется на ценности в своих суждениях, деятельности, моральном выборе.

Ценности объединены в систему ценностных ориентации, которая является потребностью человека.

Ценности различают по их:

• содержанию (польза, добро, власть и др.);

• знаку — положительные и отрицательные, отвечающие и не отвечающие интересам человека (польза — вред и т. п.).

Выделяют также ценности практические и духовные, высшие и низменные.

Некоторые ценности являются общими для всех людей вне зависимости от различий (социальных, национальных, половых, возрастных и др.) и стечения обстоятельств.

Все, что ценно для человека вообще, называется высшим благом. Оно безусловно, абсолютно, универсально (должно быть принято каждым человеком).

Аристотель утверждал, что высшим благом для человека является разумная деятельность души. Все остальные ценности соотносятся с благом.

Подход к пониманию ценностей, предложенный Э. Фроммом (психоаналитическая психология). Он утверждал, что человек:

• обладает разумом;

• находится вне природы, отделяет себя от других живых существ;

• осознает границы своего существования, его конечность;

• способен выходить за пределы своего «я».

Каждый человек в младенчестве находится в природном гармоничном единстве с матерью. Взросление представляет собой процесс:

• разрыва связи с матерью, семьей;

• осознания различия меду собой и другим человеком;

• обретения сознания;

• развития личности.

Автономия человека сопровождается обособленностью, отчужденностью. У обособленного человека возникает потребность в:

• идентификации;

• единении с другими людьми;

• стабильности общения с людьми.

Фромм утверждал, что эти потребности являются базовыми, но в реальной жизни редко осуществляются, и их удовлетворение человек воспринимает как высшее благо, идеал.

Религиозный подход к иерархии ценностей. Бог — это абсолют. Божьи заповеди содержат основные нравственные ценности и нравственные требования. Основным предназначением человека являются совершенствование, спасение души, приобщение к Богу.

Высшими являются ценности, с помощью которых человек:

• приобщается к Богу;

• возвышается над своим плотским существованием.

Ориентируясь на низшие ценности, человек становится рабом страстей, погрязает в обыденности и т. п.

Социологизаторский подход к иерархии ценностей:

• интересы человека должны быть подчинены интересам общества (группы, коллектива);

• мораль является средством подчинения личных интересов;

• высшие ценности — ценности, ориентирующие человека на достижение общественного блага.

2. Идеал

Понятие идеала впервые возникло в христианской морали в результате осознания несоответствия между должным и сущим:

• достоинством человека и реальными условиями жизни;

• обликом земного человека и образом Иисуса Христа.

Христианская мораль в качестве идеала утверждала образ мученика, аскета.

И. Кант писал: «Идеал есть то, к чему надо стремиться и чего никогда не достигнешь», это «необходимое руководство человеческому разуму». Идеал, по мнению Канта, неизменен для всех времен, оторван от реальной жизни. Идеалом свободы является свобода духа.

В.Ф. Гегель утверждал, что идеал:

• является противоположностью (?) действительности;

• развивается через это противоречие;

• реализуется в плодах деятельности мирового разума.

А. Фейербах полагал, что идеалом является «цельный, всесторонний, совершенный, образованный человек».

Социалисты-утописты, считали идеалом право человека на свободное развитие, которое возможно только в результате ликвидации классового неравенства.

К. Маркс и Ф. Энгельс определяли моральный идеал как составляющую общественного идеала «освобождение угнетенного класса революционным путем. Основатели марксизма считали, что идеал отражает развивающуюся действительность: «История не может получить окончательного завершения в каком-то идеальном состоянии… это… движение… с которым должна сообразовываться действительность».

Идеал является ценностным и императивным представлением (утверждает безусловное, положительное содержание поступков), определяющим содержание добра и зла, должного и т. д.

Современная этика рассматривает идеал с позиций антропоцентризма. Моральный идеал — это:

• универсальное, абсолютное, нравственное представление о благе, должном;

• образ совершенных отношений между людьми;

• устройство общества, обеспечивающего совершенные взаимоотношения людей (общественный идеал);

• высший образец нравственной личности.

Личный моральный идеал человека — это стремление к счастью, удовлетворенности жизнью Он должен иметь социальную значимость. Аспекты личного идеала:

• чувственно-эмоциональный (представления о личном счастье);

• понимание цели и смысла жизни;

• мотивы деятельности;

• отношение к другим людям.

Содержание идеала определено социальной средой. Формирование идеал, — это процесс превращения окружающей среды во внутренний мир индивида. В основе идеала могут лежать индивидуальная нравственная программа, положительный пример и т. д. Основные функции идеала:

• определение цели нравственной деятельности человека;

• побуждение человека к нравственным поступкам;

• объединение должного и сущего;

• определение морального облика человека.

Моральный идеал может быть основан на социальном идеале. Социальный идеал:

• определяет образ жизни и деятельности общества;

• включает моральные установки;

• нравственно ориентирует общество

3. Идеал единства. Конфликт поколений

Идеал единства лежит в основе культуры Европы. Учение натурфилософов о всемирное, едином начале Космоса было воспринято христианской философией.

Христианские мыслители утверждали, что в условиях автономного существования человека реализация идеала возможна только как самосовершенствование человека, духовное единение людей. Нравственный долг человека обусловлен идеалом единства. «Возлюби ближнего, как самого себя». Богословы утверждали, что:

• высший идеал (Царство Божие) утверждается в духе;

• духовное единение достигается раньше другого.

Идея единства лежит в основе всех мировых религий, провозглашается высшим нравственным идеалом.

Соииолагизаторский подход к интерпретации единства: идеал единства является требованием укрепления общества.

Утопический подход: идеал единства осуществляется только в разумной реорганизации жизни общества. Мыслители этого направления видели предпосылки единства в разделении труда и производственной кооперации, в установлении справедливых форм собственности и др.

Гармоничность человеческих отношений является одним из условий нравственного прогресса.

Нравственный идеализм — вера человека в существование:

• принципов и норм поведения, соблюдение которых позволяет сохранить чувство собственного достоинства;

• святого, значимого для всех людей;

• высокой цели (родина, культура и пр.), которой должен служить человек.

Идеализмом являются:

• надежда на полную реализацию идеала в реальной жизни;

• оторванность от реальной жизни, непонимание ее.

Идеализму противопоставляется реализм/меркантилизм (убежденность в том, что все подчинено интересам людей и их стремлению к выгоде).

Нравственный идеализм может вылиться в неприятие реальной жизни, «уход в себя» (эскапизм), моральный нигилизм, ригористические требования, предъявляемые к другим людям.

Смена идеалов. Идеал определяет нравственные требования к совершенной личности, но меняет свое содержание в ходе изменений условий жизни людей. В процессе смены исторических эпох и поколений люд происходят:

• корректирование идеала;

• включение в него новых установок.

Содержание идеала (представления о качествах человека) меняется в зависимости от объективных условий и субъективных предпочтений люде Смена идеалов происходит в условиях обострения противоречий, конфликтов между обществом и личностью.

Смена идеалов во все эпохи сопровождалась моральным конфликтом поколений («отцов и детей»). Этот конфликт — вид социальных противоречий, свидетельство несхожести целей, моральных оценок, мотив деятельности и т. д.

Нравственные конфликты являются показателями отсутствия:

• общенациональной цели;

• воспитательной политики в отношении молодежи;

• попыток решения проблем на основе социальной справедливости. Можно выделить межличностный и внутриличностный конфликты. Признаки конфликтов:

• личностный характер;

• возможность выбора поведения;

• возможность выбора средств и путей решения.

Решение конфликта возможно с помощью диалога и компромисса. Компромисс позволяет избежать насилия, учесть интересы всех участник конфликта. Компромисс должен опираться на принципы нравственности.

Решение конфликта зависит от моральных свойств личности, ее воспитания (и самовоспитания).

Моральное воспитание молодежи необходимо для укрепления духовной связи поколений, воспроизводства системы общественных отношений.

4. Добро и зло. Добро

Добро и зло — основные категории этики и морального сознания человека. На понятиях добра и зла основаны все этические представления. Понятия добра и зла:

• являются обобщенными;

• обозначают диаметрально противоположные характеристики;

• выражают важнейшие установки морального сознания.

Обобщенное определение добра — положительное, значимое для человека (сообщества людей), необходимое условие жизни человека и общества. Добро ассоциируется с гармонией, благополучием и т. п.

Понятия «добро» и «благо» часто употребляют как синонимы. Они применяются к нравственному поведению, материальным ценностям. Положительная оценка явлений и вещей основана на понимании добра (блага) как того, что ценно, значимо для людей.

Смысловые различия в употреблении слова «добро».

• Относительный смысл: хорошее, полезное для данного человека в данных обстоятельствах.

• Абсолютный смысл: добро в абсолютном значении — это:

• выражение самоценного добра (не являющегося средством достижения цели);

• выражение положительного значения явления относительно высшей ценности (идеала).

Добро в абсолютном смысле является этическим понятием.

• В обыденном сознании добро (благо) является результатом субъективной оценки человека.

• В религиозном сознании добро, благо:

• является характеристикой мира;

• задано Богом, существует объективно;

• является самим Богом (высочайшим благом).

Зло является противоположностью добра.

Формирование понятий добра и зла шло в процессе становления морали. Происходило осознание добра и зла как ценностей, не связанных с природными явлениями (которые могут быть полезными и вредны» но находятся вне категории морали).

Добро и зло являются характеристиками поступков, то есть действий, совершенных намеренно, свободно, соотнесенных с идеалом.

Содержание добра и зла обусловлено идеалом нравственности:

• добро — то, что стремится к идеалу;

• зло — то, что отдаляется от идеала.

Доброта. Добрым можно назвать человека, творящего добро. Доброта:

• выражается в жизни, практической деятельности людей;

• свойственна целостной личности (добрый человек добр и в поведена и в мыслях);

• неэгоистична: добрый человек жертвует частными интересами ради блага других.

Добродетель — нравственно положительные качества человека. Добродетели:

• отражают разные стороны добра;

• воспитываются в людях.

Разным историческим эпохам, культурам, моральным системам были свойственны разные добродетели. Добродетель одной системы могла бы пороком в другой (стоическое бесстрастие с точки зрения христианства является пороком).

Релятивизм. Понятия о добре и зле, моральные суждения относительны. У каждого человека есть свои склонности (тяга к удовольствиям и;

аскетизму и пр.). Релятивизм моральных суждений может вылиться моральный волюнтаризм, аморальность.

Все ценности получают моральные оценки в зависимости от того, как человек переживает их в своим опыте. Моральные понятия добра и а проявляются через моральный опыт людей.

Утверждение добра в борьбе со злом происходит в духовном мире человека.

Польза. Во многих этических учениях (утилитаризм, прагматизм) добром считают все, что полезно, моральной называют систему взаимной полезности людей Человек согласно этим теориям заботится прежде всего о своей пользе (материальных, социальных и других благах).

Сведение добра к пользе размывает грань между добром и злом. Для достижения личной цели может быть полезно совершить безнравственный поступок. Кроме того, потребности человека могут быть извращенными, опасными для других людей.

Польза является средством достижения добра. В разных моральных системах добром, которое нельзя свести к полезности, являются высшие ценности. Они самоценны, не утилитарны. Высшие ценности не приносят конкретной выгоды людям, иногда даже требуют жертвования своими интересами. Высшими ценностями являются: гуманность, справедливость, любовь и др., а в религиозной этике — любовь к Богу, спасение души, милосердие и пр.

Добро обязательно бескорыстно, поэтому отношения взаимной полезности не могут считаться добром, поскольку основаны на эгоистических интересах. Добро основано на потребности человека дарить добро другим людям.

5. Добро и зло. Зло

Зло ассоциируется с разрушением, гибелью. Можно выделить следующие виды зла:

* природное, естественное зло (стихийные силы, болезни и др.) не зависит от воли и деятельности человека;

* социальное зло:

* является частью исторического процесса,

* рождается под влиянием деятельности людей;

* не может контролироваться человеком.

Например, бунты, революции, войны являются результатом столкновения интересов и воли множества людей, являются стихийной силой, не подвластной воле индивида;

— нравственное зло, которое творится под воздействием-

* сознания человека;

* воли человека,

* морального выбора человека.

Виды морального зла, выраженные в человеческих пороках (нравственно отрицательных качествах):

* враждебность — активное зло, направленное на других людей, их жизнь и благополучие; сознательно причиняемый вред (насилие и т. п.), не являющийся средством обороны;

* распущенность — зло, направленное на себя, пороки человека (лень, обжорство и т. д.). Распущенный человек:

* становится рабом своих страстей и тяги к удовольствиям;

* нарушает социокультурные запреты,

* не способен к деятельной любви к ближнему.

Многие мыслители пытались объяснить укорененность морального зла природе человека, то есть человек от природы зол и эгоистичен, находится в состоянии конкурентной борьбы с другими людьми. 3. Фрейд, например, утверждал, что враждебность, агрессия — это присущий человеку инстинкт смерти.

Теория «фрустраиии — агрессии». Агрессия возникает в ответ на помехи в достижении цели или обиды, может быть направлена не по адресу и т.д.

Государство и мораль созданы для регуляции «борьбы всех против всех» и сохранения людей от взаимного истребления. (Этих взглядов придерживались И. Кант, Т. Гоббс и др.)

Ф. Ницше утверждал, что зло:

* укоренено в природе человека;

* является проявлением воли к власти, присущей всему живому;

* морально оправдано (быть злым — значит утверждаться).

В марксистском учении зло считалось порождением частной собственности.

Религиозные концепции происхождения зла. Учение пророка Заратустры (зороастризм) отстаивало версию о моральной двойственности, лежащей в основе мироздания:

• добрый могучий дух создал все разумное, доброе, чистое и поддерживает жизнь на земле;

• злой могучий дух создал все злое, нечистое, неразумное (смерть, бесплодные земли и т. д.).

Еретическая христианская секта манихейцев поддерживала идею морального дуализма мира и соединяла учение Нового Завета с зороастризмом.

Христианство видело в основании мира добро:

• мир сотворен триединым Богом;

• Бог есть абсолютное Благо и Любовь;

• Бог всемогущ и вездесущ, ничего на земле не происходит без его ведома;

• в творении Божьем не может быть заложено зло.

Присутствие зла в мире теологи объясняли падением ангела Люцифера, который:

* употребил во зло данную ему Богом свободу;

* впал в грех гордыни, пожелал стать равным Творцу, занять его место;

* совратил сонм ангелов, которые превратились в бесов, пособников зла. Люцифер стал символом зависти к творческому гению, эгоистической жажды самоутверждения. Люцифер, олицетворение зла, вторичен, является тварью Божьей и, в конечном итоге, подчинен Богу.

Человек создан Богом по своему образу и подобию. Он наделен свободой морального выбора: следовать Божьим заветам или идти путем греха, поэтому несет ответственность за свой выбор.

Распространение зла в мире людей произошло в результате грехопадения Адама и Евы, впавших в грех гордыни и пожелавших уподобиться Богу и узнать, что есть добро и зло.

Ведическая версия происхождения зла:

• зло в мире отсутствует;

• несовершенство мира является:

* кажимостью, поскольку человек смотрит на мир со своей ничтожной, ограниченной позиции;

* является неотъемлемой составляющей мироздания, гармонично сочетающейся с другими его элементами;

• действительность в ее истинном виде можно понять и правильно оценить, только возвысившись над человеческой ничтожной точкой зрения, выйдя за рамки эмпирического.

Современные «холические» представления о мире:

— мир — совершенное, гармоничное единство противоположностей (черное — белое, мужское — женское и пр.);

• составляющие мироздания являются необходимыми условиями существования друг друга;

• противоречивость действительности не является ни добром, ни злом. Зло является результатом отношения людей к чему-либо как к злу.

6. Добро и зло. Противоречия в понимании добра и зла

Добро и зло помаются только в единстве (добро через зло и наоборот). Для того чтобы быть деятельно добрым, человек должен узнать зло. Недостаточно изучать зло, чтобы постичь добро, злу необходимо сопротивляться.

Добро получает значимость в противоположность злу, утверждается противостоянии злу.

Представления людей о добре и зле являются неоднозначными, moi менять полюса.

В разных культурах различны нравственные оценки одних и тех же явлений, поступков. Например,

в западных странах похвальными качествами считаются:

• стремление к самовыражению, выделению из общности;

• деятельное, завоевательное отношение к внешнему миру, субъективное вмешательство в природу и др.

В странах Востока нравственный человек:

• должен быть гармоничной частью общности, не выпячивать свою индивидуальность;

• исповедовать даосский принцип недеяния, не вмешиваться в ход вещей, плыть по течению.

Нравственные представления меняются в процессе смены исторических эпох.

Традиционному, патриархальному обществу были свойственны:

• воспроизведение образа жизни предков (отступление от традиций осуждалось);

— беспрекословное подчинение старшим;

• нетерпимость к инородцам, иноверцам, инакомыслящим и т. д.

В современном обществе многие добродетели прошлого считаются безнравственными. Добром, ценностью стали:

• становление новых идеалов, отказ от некоторых традиций;

• самостоятельность, свобода творчества, развитие индивидуальное человека;

• терпимость, уважение к индивидуальности и т. д.

Добро, благо для одного человека (группы людей) может быть злом для других. Любая конкуренция подразумевает достижение выгоды, блага одних людей ценой чьих-то потерь, страданий. Наиболее ярко это проявляется в конкурентной борьбе в рыночной экономике, в вооруженных конфликтах (для победителя финал войны — благо).

В определенных обстоятельствах зло может оцениваться как благо. Например, насилие — безусловный грех, поскольку жизнь и свобода человека — величайшая ценность. Однако убийство может быть морально оправдано и даже сочтено благим деянием в случаях:

• убийства врага на поле боя (особенно в справедливой, освободительной войне);

• убийства в порядке самообороны;

— казни жестокого преступника.

Веление высокой морали — категорический запрет «не убий» — превращается в правило «не убивай без крайней необходимости».

Убийство, даже совершенное в силу необходимости, не перестает считаться злом.

Одно и то же явление может одновременно выступать как благо и как зло. Например, научно-технический прогресс является несомненным благом для человечества.

В то же время плодами прогресса являются экологические и техноген-ные катастрофы, ядерное и бактериологическое оружие и многое другое. С этой точки зрения научно-технический прогресс может рассматриваться как зло.

Возможен переход добра в зло (и наоборот) в случае, когда нарушается мера. Чрезмерность превращает добродетель в порок (щедрость превращается в мотовство, гордость — в гордыню и т. д.). Снижение интенсивности морального качества также ведет к переходу добра в зло: бережливости — в жадность и т. д.

7. Добро и зло. Проблема конструктивности зла

В условиях морального конфликта главной задачей человека является правильный моральный выбор.

Первый этап морального выбора заключается в выборе образа мысли и действия, отказе от зла, порока.

Иногда решение проблемы находится вне противостояния добра и зла

Человеку необходимо сделать выбор между положительными ценностями (здравый смысл, счастье, польза и т. д.) и образом действия и мысли. На пример, человеку приходится делать выбор между семейным счастьем и профессиональной карьерой.

Наиболее сложным является моральный выбор «меньшего из двух зол».

Такой выбор:

• воспринимается человеком как трагичный;

• требует житейской мудрости и ответственности;

• имеет непредсказуемые последствия;

— его результатом в любом случае является зло.

В моральном сознании добро и зло имеют разные основания для оценки действий человека. Например, содействие добру морально нейтрально само собой разумеется; содействие же злу приравнивается к творению зла.

Борьба со злом часто оценивается выше, чем благие деяния.

Многие мыслители в своих философско-этических трудах высказывал) идею конструктивности зла, его положительной роли в системе мироздания. Например, Н. Макиавелли в трактате «Государь» писал о целесообразности зла в политике. Обман, насилие, несправедливость могу служить интересам государства («цель оправдывает средства»).

ф. Ницше утверждал, что зло — это такие качества, как:

• ум, хитрость;

• деятельность;

• целеустремленность, сила воли;

• аристократичность.

Быть злым, по мнению Ницше, — значит самоутверждаться. В своих трудах он высказывал мысль о несостоятельности и лицемерности того, что большинство считает добром.

К разряду зла можно отнести такие явления, которые разрушают установленный порядок: нестандартность, новаторство, нонконформизм (неприятие мнений, стандартов окружающих), творчество. Социальный и технический прогресс достигается ценой гибели миллионов людей в войнах, революциях и т. д.

Некоторые философы высказывали мысль, что зло проявляет свою конструктивность, творческую силу через диалектику добра и зла (Маркс, Гегель). Благо, добро осуществляются только через зло. Добродетель проявляется в сравнении с пороком.

Однако нельзя утверждать, что люди вершат зло сознательно, ради достижения прогресса. В основе деятельности человека лежат, прежде всего, эгоистические мотивы.

Литература

  1. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика: Учебник. — Гардарики, 2003. — 472 с.

  2. Дружинин В.Ф., Демина Л.А. Этика. Курс лекций. — М.: Изд-во МГОУ, 2003. — 176 с.

  3. Жаринов В.М. Этика Учебное пособие для вузов. — М.: Изд-во ПРИОР, 2003. — 206 с.

  4. Словарь по этике. — М.: Политиздат, 1983. — 445 с.

  5. Этика (конспект лекций). – М.: «Приор-издат», 2002. Автор-составитель Широкова И.Г.

Реферат: Зубная боль

Министерство образования Российской Федерации

Пензенский Государственный Университет

Медицинский Институт

Кафедра Терапии

Реферат

на тему:

«Зубная боль»

Пенза

2008

План

Введение

Кариес

Пульпит

Периодонтит

Периостит

Перикоронарит

Остеомиелит

Пародонтит (Пародонтоз)

Гиперестезия твердых тканей зуба

Литература

Введение

Зубная боль возникает в результате химического, механического, термического воздействия на нервный аппарат зубочелюстной системы. Боль возникает вследствие поражения твердых тканей зуба, околозубных тканей, при воспалительных заболеваниях надкостницы, челюстей или мягких тканей, окружающих челюсть, а также при невралгиях второй и третьей ветвей тройничного нерва. Нередко зубная боль возникает вследствие рефлекторного воздействия на нервный зубочелюстной аппарат при заболевании внутренних органов, гипертоническом кризе, патологическом прикусе и т.д. Чаще всего зубная боль бывает при кариесе, его осложнениях (пульпит, периодонтит) и пародонтите.

1. Кариес

КАРИЕС в стадии мелового пятна болезненных ощущений практически не вызывает.

При поверхностном кариесе отмечается незначительная болезненность от воздействия раздражителей химической или температурной природы, а также при обследовании кариозной полости инструментом. Кариес средней глубины характеризуется более интенсивной болезненностью от воздействия раздражителей. Боль становится сильной при глубоком кариесе.

Характерно, что боль длится только во время действия раздражающего агента и тотчас же исчезает по мере его устранения.

2. Пульпит

Возникает как осложнение глубокого кариеса, при травме зуба (отлом коронки, случайное вскрытие рога пульпы или лечения кариеса), чрезмерного по силе воздействия на зуб термических или химических агентов.

Характерные признаки пульпита – острая, самопроизвольная, приступообразная боль в зубе, усиливающаяся ночью или в виде приступа под воздействием приема горячего или холодного, кислого, соленого, а также от механической обработки дна кариозной полости, при перкуссии.

Иногда боль бывает разлитой, может иррадировать в околоушную или височную область по ходу разветвления тройничного нерва. При осмотре в зубе обнаруживается кариозная полость.

3. Периодонтит

ПЕРИОДОНТИТ – воспаление периодонта – ткани, окружающей корень зуба.

Возникает в результате распространения воспалительного процесса за верхушку зуба, при травме и под воздействием токсических агентов.

Наиболее характерна для острого (серозного или гнойного) периодонтита постоянная боль в зубе, усиливающаяся при перкуссии или надавливании на него. Возникает ощущение, что зуб стал как бы длиннее других. Появляются головная боль, недомогание, гиперемия и отечность слизистой оболочки вокруг зуба. В зубе может быть кариозная полость или он находится под пломбой (коронкой). Нередко определяются подвижность зуба, болезненность слизистой оболочки в проекции верхушки зуба. Регионарные лимфатические узлы могут быть увеличенными и болезненными. При хроническом периодонтите боль менее интенсивна. Боль, возникшая вследствие поражения твердых тканей зуба, его сосудисто-нервного аппарата или околозубных тканей, бывает локальной и возникает, как правило, от механических или термических раздражителей. Боль невралгическая более интенсивна, распространяется по ходу второй или третьей ветви тройничного нерва в соответствующей половине лица, отмечается болезненность в точках выхода нерва из отверстия черепа.

4. Периостит

ПЕРИОСТИТ – воспаление надкостницы челюсти. Возникает под воздействием острой или хронической одонтогенной инфекции, специфических воспалительных процессов (сифилис, антиномикоз, туберкулез) или травмы. Воспалительный процесс из первичного очага в периодонте распространяется через костную ткань под надкостницу, где скапливается гной.

Появление воспалительного инфильтрата в мягких тканях околочелюстной области сопровождается временным прекращением или стиханием боли в зоне «причинного» зуба. Вскоре боль вновь появляется, но ее характер меняется: она становится ноющей и распространяется на всю челюсть. Переходная складка сглажена, гиперемирована, резко болезненна при пальпации; иногда определяется флюктуация. В зависимости от локализации периостита на лице появляется отечность различных анатомических областей. Если периостит расположен в области нижних моляров, то открывание рта может быть ограниченным в результате рефлекторно-токсического воздействия на жевательные мышцы. Появление гиперемии кожи свидетельствует о вовлечении в воспалительный процесс клеточных пространств лица или шеи.

5. Перикоронарит

ПЕРИКОРОНАРИТ – воспалительный процесс ретромолярной области. Возникает в результате присоединения инфекции при затрудненном прорезывании нижних зубов «мудрости».

Перикоронарит клинически появляется постепенно нарастающей болью в области 3 го моляра; боль иррадиирует в височную область или ухо, появляется при глотании, открывание рта болезненное и ограниченное.

В области слизистой оболочки за зубом появляется гиперемия. Из-под слизистой оболочки, частично или полностью закрывающей коронку зуба («капюшона»), выделяется гной.

6. Остеомиелит

ОСТЕОМИЕЛИТ – инфекционный гнойно-некротический процесс в челюстной кости. Различают остеомиелит челюстей ограниченный и диффузный, острый и хронический, гематогенный, травматический.

Острый ограниченный остеомиелит клинически проявляется наличием инфильтрата на слизистой оболочке альвеолярного отростка на уровне «причинного» зуба, резко болезненного при пальпации; неинтенсивной ноющей болью, усиливающейся при надавливании на зуб при перкуссии зуба, субфебрильной температурой тела, быстрым вовлечением в процесс регионарных лимфатических узлов.

Острый диффузный остеомиелит отличается бурным началом с быстрым подъемом температуры тела до 39–40 ˚С ознобом, мучительной болью, иррадиирующей по ходу разветвления тройничного нерва. Инфильтрат достигает значительных размеров. Переходная складка на уровне «причинного зуба» отечна и гиперемирована; может определяться подвижность нескольких зубов. При локализации инфильтрата в области прикрепления жевательных мышц может быть рефлекторное сведение челюстей. Регионарные лимфатические узлы увеличены и резко болезненны. Изо рта зловонный запах. Распространение воспалительного процесса в околочелюстные ткани может привести к образованию ограниченных гнойников (абсцессов) или разлитому гнойному расплавлению клетчатки (флегмоны). Диффузный остеомиелит верхней челюсти протекает значительно легче, чем остеомиелит нижней челюсти, что объясняется особенностями строения костной структуры (тонкие компактные пластинки).

Хронический одонтогенный остеомиелит возникает после острого остеомиелита спустя 1–11/2 месяцев. Течение характеризуется длительным сохранением свищей со скудным гнойным отделяемым, содержащим иноща различных размеров секвестры. Воспалительный процесс под влиянием определенных факторов (переохлаждение, переутомление, длительное голодание, состояние после перенесенных тяжелых заболеваний или травм, авитаминоз и т.д.) периодически приобретает острое течение с клинической картиной, характерной для острого диффузного остеомиелита.

У детей остеомиелит отличается значительными гиперпластическими изменениями в виде утолщения кости; перенесенный в детстве хронический остеомиелит может привести к задержке роста отдельных участков или всей челюсти.

7. Пародонтит (пародонтоз)

ПАРОДОНТИТ (ПАРОДОНТОЗ) – хроническое деструктивное заболевание пародонта и костной ткани альвеолярного отростка челюсти. Заболевание характерно для пожилого возраста, однако встречаются различные его проявления в молодом и даже детском возрасте. Больные обращаются за медицинской помощью в связи с болью в зубах, их подвижностью, кровоточивостью десен или гноетечением из зубодесневых карманов. Диагноз устанавливается на основании анамнеза, данных объективного обследования.

8. Гиперестезия твердых тканей зуба

ГИПЕРЕСТЕЗИЯ (повышенная чувствительность) ТВЕРДЫХ ТКАНЕЙ ЗУБА возникает при обнажении шеек зубов (парозонтит), повышенной стираемости эмали, клиновидных дефектах, повреждении эмали от одномоментной или длительной травмы и др. Клинически гиперестезия проявляется болью в зубах, возникающей от химических или температурных раздражителей.

Неотложная помощь. Зубная боль при кариесе снимается устранением травмирующего агента, очисткой кариозной полости от инородного тела, остатков пищи, а также приемом внутрь анальгетиков (0,5 г анальгина или амидопирина).

При зубной боли, вызванной пульпитом, необходимо осторожно очистить кариозную подсеть от остатков пищи, обработать ее спиртом, а затем на дно полости поместить ватный шарик, смоченный камфорофенолом или каплями

«Дента». Полость зуба закрывают дентином или гипсом, размешанными на воде, или ватным шариком, смоченным коллодием. Внутрь назначают анальгетики в обычной дозе. Если пульпит развился в запломбированном зубе или под коронкой, то боль можно снять введением 3–5 мл 2% раствора новокаина в переходную складку на уровне больного зуба, внутрь назначают анальгетики (1 г анальгина или амидопирина).

При периодонтите для снятия боли применяют инфильтрационную анестезию 2% раствором новокаина (2–3 мл) в область переходной складки на уровне больного зуба. Кариозную полость, если зуб не под пломбой или коронкой, очищают от остатков пищи и размягченного дентина. Назначают сульфадимезин 0,5 г 4–6 раз в день, сульфадиметоксин 1–2 г. в первый день, затем 0,5–1 г., анальгина 0,5 г 2–3 раза в день, частые полоскания полости рта теплым раствором антисептиков (раствор фурацилина 1:5000).

При периоститах показано раннее удаление «причинного» зуба с одномоментным вскрытием гнойника. Назначают частые полоскания полости рта теплым раствором фурацилина (1:5000), перманганата калия (1:3000) или 3% раствора перекиси водорода; хороший терапевтический эффект оказывает полоскание раствором хлоргексидина биглюконата. Внутрь назначается прием сульфаниламидов (сульфадимезин по 0,5 г 4–5 раз в день) и анальгетиков (0,5 г анальгина или амидопирина 2–3 раза в день). Ухудшение общего состояния (повышение температуры тела, головная боль, недомогание и т.п.) является показанием к лечению больного в стоматологическом стационаре.

При перикоронарите рассекают или частично иссекают «капюшон» под инфильтрационной анестезией 2% раствором новокаина (2–3 мл). промывают подслизистое пространство теплым раствором фурацилина (1:5000) или 3% раствором перекиси водорода. Для оттока гнойного содержимого вводят полоску из перчаточной резины под слизистую оболочку. Положение зуба «мудрости» по отношению к зубу 7 решает вопрос о необходимости его удаления.

Прямым показанием к этому является его косое или поперечное расположение. Удаление зуба производится стоматологом поликлиники, а при тяжелом общем состоянии – в условиях стоматологического стационара.

При остром очаговом или диффузном остеомиелите неотложная помощь заключается в удалении «причинного» зуба (зубов), вскрытие гнойников, компактостеотомии и противовоспалительной, десенсибилизирующей и общеукрепляющей терапии. При хроническом остеомиелите необходимы комплексные лечебные мероприятия, направленные на ускорение формирования секвестров с последующим их удалением, создание покоя пораженному органу (иммобилизация челюстей), ликвидацию воспалительных явлений и применение средств, повышающих иммунозащитные силы организма. Указанный комплекс лечения проводится, как правило, в условиях стационара. В порядке неотложной помощи на догоспитальном этапе необходимо провести обезболивание (внутрь анальгина по 0,5 г 2–3 раза в день; 2–3 мл 2% раствора новокаина в переходную складку в зоне воспалительного очага), назначить внутрь сульфадимезин по 0,5 г 4–5 раз в день, наложить подбородочную плащу или повязку.

Боль, возникающая при пародонтите, устраняется приемом 0,5 г анальгина или 0,5 г амидопирина, назначают полоскания раствором фурацилина (1:5000) или перманганата калия (1:3000). Десневые карманы оорабатывают раствором перекиси водорода. Больного следует направить к стоматологу поликлиники для проведения комплексной терапии заболевания.

При гиперестезии твердых тканей зуба боли снимают устранением травмирующего агента, аппликационной анестезией 1–2% раствором новокаина или 3% раствором дикаина. Внутрь можно назначить 0,5 г анальгина.

Литература

«Неотложная медицинская помощь», под ред. Дж.Э. Тинтиналли, Р.Л. Кроума, Э. Руиза, Перевод с английского д.м.н. В.И. Кандрора, д.м.н. М.В. Неверовой, д.м.н. А.В. Сучкова, к.м.н. А.В. Низового, Ю.Л. Амченкова; под ред. д.м.н. В.Т. Ивашкина, д.м.н. П.Г. Брюсова; Москва «Медицина» 2001

Елисеев О.М. (составитель) Справочник по оказанию скорой и неотложной помощи, «Лейла», СПБ, 1996 год

Реферат: Анализ функционирования системы менеджмента качества ОАО «МПЗ»

БЕЛОРУССКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ ИНФОРМАТИКИ И РАДИОЭЛЕКТРОНИКИ

Кафедра менеджмента

РЕФЕРАТ

На тему:

«Анализ функционирования системы менеджмента качества ОАО «МПЗ»»

МИНСК, 2008

Для создания уверенности потребителей в качестве и надежности изделий ОАО «Минский приборостроительный завод» на всех рынках служит сертифицированная система менеджмента качеством предприятия, которая должна постоянно развиваться и совершенствоваться.

На. ОАО «Минский приборостроительный завод» внедрены стандарты серии ИСО 9000 – 2000 для системы качества и в январе-феврале 2002 г. прошли ус­пешную сертификацию, проведенную Белстандартом и голландской фирмой КЕМА на соответствие МС ИСО 9001 – 2000.

Это дает следующие преимущества:

  • в дальнейшем, при необходимости заявления о соответствии нормативам европейского сообщества по безопасности, можно использовать модуль Н, распространяющийся на общефирменную комплексную систему менеджмента качеством, что дает возможность проставлять на каждом изделии знак соответствия СЕ, который будет дополняться знаком фирмы КЕМА по ИСО 9001. Это дает, при выполнении всех других условий, возможность повысить достоверность соответствия знака »СЕ» и доверия потребителей в странах европейского сообщества и многие другие преимущества.

  • при наличии договоров с зарубежными фирмами на совместную разработку продукции (аналогично СВЧ-печи и др.) наличие у разработчиков сертификата по ИСО 9001 может существенно поднять цену разработки.

По каждому из элементов МС ИСО 9001 структурные единицы и подразделения предприятия разрабатывают подробные процедуры управления качеством выполнения работ. Эти процедуры оформлены в виде стандартов предприятия, положений и инструкций. Структурные единицы и подразделения являются ответственными за их применение и реализацию.

В этих стандартах предприятия, положениях, инструкциях устанавливаются требования к выполнению работ, связи между подразделениями и их ответственность. В них изложены процедуры предупреждения, выявления и устранения возможных несоответствий.

Семейство стандартов ИСО 9000, применяемые на ОАО «Минский приборостроительный завод» (рис. 1):

Рис. 1. Стандарты ИСО 9000, применяемые
на ОАО «Минский приборостроительный завод»

Стандарты предприятия являются обязательными для подразделений, на которые распространяется область действий, указанная в стандартах. Руководства по качеству для внутрифирменного пользования изданы также в виде стандартов предприятия.

Контрольные экземпляры стандартов предприятия хранятся в бюро стандартизации и научно-технической информации.

В табл. 1 сопоставлены отдельные требования международного стандарта ИСО 9001, действительные для всех подразделений.

Таблица 1

Положение стандарта ИСО 9001

Функция

Функции СМК, соответствующие разделам Руководства, по матрице ответственности

Стандарты предприятия, устанавливающие процедуры, положения, методики
Название

№

Название

1

2

3

4
1. Ответствен-ность руко-водства

1

2

3

4

11

Разработка политики в области качества

Реализация принципов СМК

Разработка и совершенство-вание СМК

Правовое обеспечение СМК

Повышение творческой активности членов трудового коллектива

Му РУВИ.9001.01.01

СТП РУВИ.091.194

СТП РУВИ.091.207

СТП РУВИ.091.171

СТП РУВИ.091.200

2. Система качества

2

3

5

17

8

36

Реализация принципов СМК

Разработка и совершенство-вание СМК

Разработка документации СМК

Планирование качества

Учет затрат на качество

Анализ и оценка затрат на качество

Му РУВИ.9001.02.01

СТП РУВИ.091.207

СТП РУВИ.091.215

Руководство по качеству «БЕЛВАР»

СТП РУВИ.091.010.

3. Анализ предложения и контракта

13

15

16

14

Изучение рынков сбыта

Изучение требований к качеству и цене продукции (анализ контр.)

Прогнозирование потребностей и качества

Этикетирование и реклама продукции

Му РУВИ.9001.03.01

СТП РУВИ.091.198

СТП РУВИ.091.202

СТП РУВИ.091.212

СТП РУВИ.091.134

4. Управление проектирова-нием

16

18

19

20

Прогнозирование потребностей и качества

Нормирование требований к качеству

Разработка и постановка новой продукции на производство

Обеспечение безопасности продукции

Му РУВИ.9001.04.01

СТП РУВИ.000.010

СТП РУВИ.091.151

СТП РУВИ.091.141

СТП РУВИ.091.191

СТП РУВИ.091.145

СТП РУВИ.070.034

СТП РУВИ.091.207

5. Управление документами и данными

5

3

Разработка документации СМК

Разработка и совершенство-вание СМК

Му РУВИ.9001.05.01

СТП РУВИ.091.213

СТП РУВИ.091.124

СТП РУВИ.091.125

СТП РУВИ.091.130

СТП РУВИ.091.140

СТП РУВИ.010.038

СТП РУВИ.010.034

СТП РУВИ.040.032

СТП РУВИ.010.037

СТП РУВИ.050.003

СТП РУВИ.091.136

СТП РУВИ.091.154

СТП РУВИ.091.207

ГОСТ 2.503

ГОСТ 2.501

ГОСТ 28388

6. Закупки

21

Материально-техническое снабжение

Му РУВИ.9001.06.01

СТП РУВИ.091.167

СТП РУВИ.091.169

СТП РУВИ.091.166

СТП РУВИ.091.134

СТП РУВИ.091.216

СТП РУВИ.091.085.

МС ИСО 9004

7. Управление продукцией, поставляемой потребителем

21

Материально-техническое снабжение

Му РУВИ.9001.07.01

СТП РУВИ.091.216

8. Маркировка и прослежи-ваемость про-дукции

6

4

25

31

Регистрация, хранение и представление данных о качестве

Этикетирование и реклама продукции

Выявление отклонений от установленных требований

Анализ качества продукции при эксплуатации и производстве

Му РУВИ.9001.08.01

СТП РУВИ.091.012

СТП РУВИ.091.207

СТП РУВИ.091.216

СТП РУВИ.091.085

СТП РУВИ 019.022

СТП РУВИ.091.163

СТП РУВИ.091.162

СТП РУВИ 070.019

СТП РУВИ.091.155

10. Испытания

27

28

Контроль и испытание продукции

Внешняя проверка качества продукции

Му РУВИ.9001.10.01

СТП РУВИ 091.086

СТП РУВИ.091.216

СТП ЕЕ0.091.073

СТП РУВИ.091.085

СТП РУВИ.091.195

СТП РУВИ.091.191

СТП РУВИ.091.163

СТП РУВИ 019.022

СТП РУВИ.091.172

СТП РУВИ.070.035

СТП РУВИ 070.034

СТП РУВИ 019.024

СТП РУВИ 070.019

СТП РУВИ.059.003

СТП РУВИ.091.155

СТП РУВИ.271.002

11. Контроль средств испытаний

23

Метрологическое обеспечение производства

Му РУВИ.9001.11.01

СТП РУВИ.019.067

СТП РУВИ.019.065

СТП РУВИ.019.063

СТП РУВИ.019.075

СТП ЕЕ.091.127

СТП РУВИ.091.209

ГОСТ 8.513

СТП РУВИ.091.141

СТП РУВИ.091.010

12. Статус испытаний

27

Контроль и испытание продукции

Му РУВИ.9001.10.01

СТП РУВИ.091.012

СТП РУВИ.091.163

СТП РУВИ.091.191

СТП РУВИ.019.063

СТП РУВИ.070.035

СТП РУВИ.070.034

13. Управление несоответствующей продукцией

25

26

35

31

Выявление отклонений от установленных требований

Устранение выявленных отклонений

Утилизация продукции

Анализ качества продукции при эксплуатации и производстве

Му РУВИ.9001.13.01

СТП РУВИ.091.012

СТП ЕЕ0.070.019

СТП РУВИ.091.163

СТП ЕЕ0.070.033

СТП РУВИ.091.162

СТП РУВИ.091.205

СТП РУВИ.091.085

«Положение о группах анализа»

«Положение о группах качества»

14. Корректи-рующие и пре-дупреждающие действия

26

Устранение выявленных отклонений

Му РУВИ.9001.14.01

СТП РУВИ.091.207

СТП РУВИ.091.010

«Положение о группах анализа»

«Положение о группах качества»

СТП РУВИ.091.146

СТП РУВИ.091.158

«Положение о КС СМК»

«Положение о НТС»

СТП РУВИ.091.143

СТП РУВИ.091.161

15. Транспор-тировка, складирование, упаковка, консервация и отправка

29

30

14

Обеспечение качества упаковки и хранения продукции

Обеспечение качества транспортирования продукции

Этикетирование и реклама продукции

Му РУВИ.9001.15.01

СТП РУВИ..091.208

СТП РУВИ.091.012

СТП РУВИ.091.166

СТП РУВИ.091.198

ТП 25000.00003И

16. Управление регистрацией данных о качестве

6

Регистрация, хранение и представление данных о качестве

Му РУВИ.9001.16.01

СТП РУВИ.091.085

СТП РУВИ.091.163

СТП РУВИ.271.002

СТП РУВИ.019.022

СТП РУВИ.091.172

СТП РУВИ.070.035

СТП РУВИ.070.034

СТП РУВИ.091.191

СТП РУВИ 019.024

СТП РУВИ 070.019

СТП ЕЕ0.070.033

СТП РУВИ.091.086

СТП РУВИ.091.206

СТП РУВИ.059.003

СТП РУВИ.091.140

СТП РУВИ.091.195

СТП РУВИ.091.200

«Положение о покупательских проверках»

«Положение о группах анализа»

17. Внутренний аудит качества

7

Внутренняя проверка СМК

Му РУВИ.9001.17.01

СТП РУВИ.091.200

«Положение о покупательских проверках»

Методика «Аттестация производства»

18. Обучение персонала

9

10

11

Обеспечение персоналом необходимой квалификации

Стимулирование качества

Повышение творческой активности членов трудового коллектива

Му РУВИ.9001.18.01

СТП РУВИ.091.175

СТП РУВИ.091.152

СТП РУВИ.091.207

СТП РУВИ.019.013

19. Техническое и сервисное обслуживание

31

32

33

34

Анализ качества продукции при эксплуатации и производстве

Гарантийный ремонт продукции

Сервисное обслуживание

Обеспечение монтажа и наладки

Му РУВИ.9001.19.01

СТП ЕЕ0.070.033

СТП РУВИ.070.022

Закон РБ «О защите прав потребителя»

20. Статисти-ческие методы

12

Организация использования статистических методов

Му РУВИ.9001.20.01

СТП РУВИ.019.068

СТП РУВИ.019.024

СТП РУВИ.091.218

СТП РУВИ.091.219

ГОСТ 18242

«Положение о группах анализа»

В этом году предприятие хочет вплотную подойти к внедрению на предприятии методологии TQM — всеобщее управление качеством (Total Quality Management) на базе стандартов ИСО 9000, отдельные элементы которой уже имеются в своей сис­теме. TQM ориентирует на повышение качества изделий, когда уже имеется некий достигнутой уровень качестве, и все усилия должны быть направлены на повышение конкурентоспособности изделий. TQM – это эволюционное развитие движения к качеству предприятия в целом.

В производственной деятельности ОАО «Минский приборостроительный завод» на первое мес­то ставится потребитель, его нужды, пожелания, потребности, и продукция рассматривается с точки зрения ее полезности и пригодности для использования на специальных покупательских проверках.

Вторым фактором учитывается улучшение качества и та деятельность, которую предприятия осуществляют для его улучшения. Разрабатываются ежегодные планы обеспечения и улучшения качества.

Третий фактор по значимости — снижение затрат на плохое качество и тем самым снижение цены и увеличение прибыли предприятия. От этого выигрывает все общество, производитель и потребитель.

Сегодня для того, чтобы нашим предприятиям успешно конкурировать даже на своем рынке, не говоря уже о зарубежном, необходимо сущест­венно повысить качество наших изделий и снизить затраты на их произ­водство, а это без деятельности по улучшению качества, без серьезных изменений в системе качества и управления предприятия, иными словами без внедрения стандартов ИСО 9000, а затем и концепции TQM, сделать невозможно.

Преимущества проведенных сертификаций системы качества выражаются и в следующем:

  • значительное улучшение организации производства;

  • повышение качества продукции;

  • повышение ответственности за результаты труда;

  • стремление к совершенствованию и улучшению выполняемых работ.

Так, например, количество рекламаций за 2006 снизилось в два раза; в два раза снизился уровень производственных дефектов; снизились затраты на качество на 50%.

Пoвысился престиж ОАО «Минский приборостроительный завод» в Республике, в странах СНГ, а также на мировом рынке.

Пройдя сертификацию по ИСО 9001 предприятие получило выгодный заказ от голландской фирмы «ABEVO Electronic» на разработку СВЧ-печей для автомобилей, автобусов и др.

Повысилось доверие к предприятию со стороны зарубеж­ных партнеров. Они согласны покупать и реализовывать, а также осуще­ствлять сервис нашей продукции под маркой «БЕЛВАР».

Примером такого доверия является сотрудничество с английской фирмой «Goold».

Благодаря сертификации системы управления качества улучшился сбыт кухонной техники, нагревательных и общетехнических приборов, электроинструмента и др.

Сведения о сертификации системы качества по ИСО 9001 и ИСО 9002 помещены в международной информационной системе. У ОАО «Минский приборостроительный завод» имеются сертификаты IQNET. Это хорошая бесплатная реклама в 24 странах мира.

ЛИТЕРАТУРА

  1. Новицкий, Н. И. Управление качеством продукции: учеб. пособие для вузов. / Н. И. Новицкий. – Минск: Новое знание, 2001.

  2. Назаров, Н. Г. Современные методы и алгоритмы обработки измерений и контроля качества продукции. / Н. Г. Назаров, Е. А. Архальгенская. – М.: ИПК Издательство стандартов, 2005.

  3. Экономика предприятия: учеб.пособие / В. Я. Хрипач [и др.]; под общ. ред. А. С. Головачева, И. В. Головачевой. – Минск: НПЖ Финансы, учет, аудит, 2007.

  4. Кабушко, А. М. Качество продукции. – Минск, 1998.

  5. Бамбалов, С. Н. Экономические методы управления качеством продукции. – Минск, 2008.

  6. Анализ видов и последствий потенциальных отказов (FMEA). – Нижний Новгород: АО НИЦ КД, 2007.

  7. Планирование качества перспективной продукции (APQP) и программа качества. – Нижний Новгород: АО НИЦ КД, 2007.

  8. Гиссин, В. И. Управление качеством продукции. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2000.

Контрольная работа: Становление рационалистической картины мира в западной Европе

Содержание

Введение

Рационализм Нового времени

Становление рационалистической картины мира в западноевропейской культуре XVII – XVIII вв

2.1 Реализм Р. Декарта

2.2 Трактовка культуры в трудах Ф. Бэкона

2.3 Культурологические воззрения Дж. Локка

Заключение

Библиографический список

Введение

В XVII – XVIII вв. в Европе начинается исторический период, который изначально идеологами набирающего мощь класса буржуазии был назван Новым временем.

Выдвинув идею формирования личности, просветители показали, что человек обладает разумом, духовной и физической силой. Люди приходят в мир равными, со своими потребностями, интересами, удовлетворение которых — в установлении разумных и справедливых форм человеческого общежития. Умы просветителей волнует идея равенства: не только перед богом, но и перед законами, перед другими людьми. Идея равенства всех людей перед законом, перед человечеством — первый характерный признак эпохи Просвещения.

Избавление от всех социальных неурядиц просветители видели в распространении знаний. И не без их участия в эпоху Просвещения победу одержал рационализм, развившийся в западноевропейской мысли еще в Средние века.

XVIII столетие подготовило также господство буржуазной культуры. На смену старой, феодальной идеологии пришло время философов, социологов, экономистов, литераторов нового века Просвещения.

В философии Просвещение выступало против всякой метафизики (науки о сверхчувственных принципах и началах бытия). Оно содействовало развитию любого рода рационализма (признающего разум основой познания и поведения людей), в науке — развитию естествознания, достижение которого оно часто использует для обоснования научной правомерности взглядов и веры в прогресс.

Исходя из вышеизложенного, можно определить цель написания данной работы.

Цель данной работы — проанализировать становление рационалистической картины мира в западноевропейской культуре XVII – XVIII вв.

В соответствии с этим необходимо решить ряд взаимосвязанных задач:

– исследовать рационализм Нового времени;

– охарактеризовать становление рационалистической картины мира в западноевропейской культуре XVII – XVIII вв.

Методологическую основу работы составляет совокупность приемов, способов, методов проведенного исследования: сравнительно-правовой, статистический, социологический метод, качественный и количественный анализ, правового конструирования и другие

Теоретической основой настоящей работы являются труды специалистов в области теории культуры: В.В. Викторов, А.И. Кравченко, П.Е.Силичев и многих других.

Структура работы определяется ее объектом, целями и задачами исследования и в соответствии с этим состоит из введения, двух разделов, заключения и библиографического списка.

1. Рационализм Нового времени

В XVII – XVIII вв человечество шагнуло в новый период своей истории, отмеченный мощным цивилизационным рывком. За три столетия изменились экономические, политические, общекультурные формы человеческого бытия. В экономике большое распространение получило мануфактурное производство и связанное с ним разделение промышленного труда; всё больше и больше люди стали применять машины. В политической сфере складывались новые представления о правах и свободах человека, о правовом государстве, стали разрабатываться методы претворения этих идей в жизнь. В сфере культуры на первый план стало выдвигаться научное знание. В естествознании и математике были сделаны выдающиеся открытия, подготовившие научно-техническую революцию. Философия же стояла в авангарде всех этих изменений. Она предвещала, стимулировала и обобщала их.

Семнадцатый век нередко называют «веком науки». Научные знания о мире ценились весьма высоко, что подтверждается содержанием и даже формой философии. Философия, участвуя в развитии научного познания и нередко опережая его, стремилась стать «великим восстановлением наук», если воспользоваться названием сочинений Ф. Бэкона, «рассуждением о методе», если применить здесь название одного из сочинений Декарта. Философы, подобно Р. Декарту, Б. Паскалю, Г. Лейбницу, порой и сами были первооткрывателями в математике и естествознании. Вместе с тем они не пытались сделать из философии, фактически переставшей быть служанкой богословия, служанку наук о природе. Напротив, философии, как этого хотели ещё Платон и Аристотель, они отводили особое место.

Философы этих двух столетий считали человека существом, обладающим природными и духовными потребностями. Разум, свободу, изначальное «природное» равенство с другими людьми, право обладать частной собственностью они также включали в человеческую природу. Особенно наглядно это было в передовой стране ХVII-ХVШ вв. Голландии, где родился и жил Спиноза и где часть своей жизни провел Декарт. Путешественников поражали порядок и рациональность в труде, чистота, благоустроенность домов и улиц, грамотность граждан, их осведомлённость в науках и искусствах.

О восемнадцатом веке следует сказать особо. Во многом связанный с предшествующим столетием, этот век с точки зрения социально-политической и культурной жизни выделяется своими специфическими особенностями. Их иногда объединяют термином “век Просвещения”. Что же характерно для века Просвещения — века Ньютона, А. Смита, Лавуазье, Руссо, Лессинга, Канта, Ломоносова и Радищева? В социально-экономическом и политическом отношениях то было противоречивое столетие. Страны и государства развивали неравномерно. Вперед вырвалась Англия, ставшая относительно развитой промышленной страной, в XVII в. пережившей бурные революционные потрясения, а в XVIII в. сохранявшей баланс сил и некоторую социальную стабильность.

Местом наиболее радикальных социальных изменений стала Франция, где в конце века, как известно, произошла Великая французская революция. Её причиной была неразрешенность многих проблем — и прежде всего существование крепостных отношений. XVIII в. поставил крепостное право под вопрос, хотя отменили его в ряде стран Европы только в следующем столетии. Но, несмотря на всё это, восемнадцатый век стал веком укрепления абсолютизма.1

С другой стороны, это было столетие, когда особенно ясно обнаружилась непрочность монархической власти, её зависимость от народной воли и народного недовольства. Это понимали и сами монархи, потому XVIII в. также был столетием «просвещённого абсолютизма» — с идеей просвещённого государя заигрывали и коронованные властители, и их подданные. В результате, к концу столетия произошёл кризис абсолютизма. В философии он отразился в усилении внимания к проблемам прав и свобод индивида, к проблемам законности.

Следующее, на что следует обратить внимание, это то, что главные философские идеи относительно природы, истории, человека не были достоянием одной только философии, а выражали господствующие принципы, идеалы, ценности культуры той эпохи, обнимающей несколько столетий. Чтобы подытожить сделанное классической нововременной философией и понять суть дальнейшего столкновения “неклассического” мышления с принципами философской классики, обратимся к проблеме разума. Этот выбор не случаен: проблема разума — сердцевина философии Нового времени. Философы той эпохи пришли к широкому толкованию разума, полагая, что природа, история, человеческая деятельность движимы внутренне присущей им «разумностью».

Рассуждать о разуме значило, таким образом, анализировать коренные проблемы философии. Правда, ещё в XVIII в. философы чаще всего понимали «разум» как одну из присущих человеку познавательных способностей, благодаря которой он мыслит, формирует понятия, оперирует ими. В рациональной деятельности они выделяли два аспекта — мыслительную деятельность, основанную на опыте, то есть мышление посредством рассуждения, доказательства, расчёта и т.д., и деятельность мысли, превосходящую опыт.1

Первую называли рассудком, а вторую — соответственно разумом. Иногда единство рассудка и разума именовали интеллектом. Спор философов Нового времени о больших возможностях, но и немалых ограниченностях человеческого разума свидетельствовал о том, что многие из них к разуму относились критически (вспомним о «Критике чистого разума» И. Канта). То обстоятельство, что, философы Нового времени понимали разум широко, имея в виду не только разумную способность человека, сегодняшнему читателю может показаться удивительным. Разве существует какой-либо иной разум, кроме особой мыслительно-познавательной способности конкретного человека со всеми её преимуществами и ограниченностью?

В истории мысли более широкое толкование разума возникало потому, что действительно существует сложная проблема, выводящая за пределы «индивидуального разума». В классической мысли XVIII и XIX вв. наряду с критикой разума как индивидуальной способности нарастала тенденция прославления внеиндивидуального разума. Его продукты и формы (идеи, понятия, теории, идеалы, нормы, ценности) отделены от индивида, они существуют в границах человеческой культуры.

С помощью индивидуальных и внеиндивидуальных форм духовной деятельности человек осваивает мир, постигает его и одновременно как бы «удваивает» мир мысли. Это было реальной основой теологических, идеалистических концепций «божественного» разума или утверждений о том, что некий абсолютный дух, высший разум управляет развитием мира, идеализма (философское учение, утверждающее первичность сознания, духа, мышления над производной от них материей, природой и всего физического). В философии возникал и утверждался культ разума (понятого во втором, расширительном смысле). А это происходило потому, что философская наука чутко улавливала и выражала умонастроения, ценности своей эпохи.

Культ разума, который философия провозгласила, был своего рода идейным закреплением и стимулированием широко распространившейся веры в возможность переустройства жизни на началах Разума, под которым, прежде всего, понимались идеалы Свободы, Равенства, Братства.

Чтобы выполнить возлагаемые на него грандиозные задачи, знание, считали классические философы, должно быть ясным, доказательным, преодолевающим сомнения, приведенным в логически стройную систему. Между таким знанием и окружающим миром есть внутренняя согласованность. Ибо в окружающем человека мире, согласно классическому миропониманию, царит скрытый внутренний — разумный — порядок, открыть который в принципе доступно человеческому уму, если он найдёт «простые ясные правила» (Р. Декарт) познания и доказательства, т.е. найдёт правильный метод познания.1

Становление рационалистической картины мира в западноевропейской культуре XVII – XVIII вв.

2.1 Реализм Р. Декарта

Если Ф. Бэкон разрабатывал в основном метод эмпирического, опытного исследования природы, а Т. Гоббс несколько расширил эмпиризм Бэкона за счет математики, то французский математик и философ Ренэ Декарт (1596—1650), напротив, поставил на первое место разум, сведя роль опыта к простой практической проверке данных интеллекта. Он стремился разработать универсальный дедуктивный метод для всех наук, исходя из теории рационализма, предполагавшего наличие в человеческом уме врожденных идей, которые во многом определяют результаты познания. Воззрения Декарта на природу носили в основном механистический характер:

Вселенная — это огромный механизм, она изменчива и имеет историю своего развития. Первоначальный импульс к существованию и развитию мира дает Бог, но впоследствии развитие мира определяется самостоятельной творческой силой. Декарт одним из первых разработал (хотя и на механистической основе) идеи эволюции и провел их через все области учения о природе — от образования светил и планет до возникновения растений, животных и человека. Образование звезд и планетных систем осуществлялось, по Декарту, благодаря вихревому движению материи: мировая материя беспредельна, однородна, не имеет пустот и делима до бесконечности. Здесь Декарт одним из первых вплотную подошел к идее о единстве универсума. Материя находится в непрерывном количественном и качественном движении, определяемом универсальными законами механики. Тем же законам подчиняется и органический мир: животные — это сложные машины. Человек в отличие от животных обладает душой, разумом и речью, что выходит за пределы действия законов механики.

Фундаментальным понятием рационалистических воззрений Декарта является субстанция (корни этого понятия уходят в глубины античной онтологии). Декарт твердо и ясно установил два принципа для научной мысли: движение внешнего мира нужно понимать исключительно, как механистическое, явления внутреннего, духовного мира необходимо рассматривать исключительно с точки зрения ясного, рассудочного самосознания.

Мыслитель отвергал одушевленность животных: душа, по Декарту, присуща только человеку, составляя особую субстанцию. Причем субстанция характеризуется как вещь, но не в обычном, а в метафизическом смысле: как сущее вообще, которое самодостаточно в отличие, например, от свойств, функций, отношений и т.п. По сути, под субстанцией Декарт имел в виду Бога: ведь все остальное есть нечто тварное, т.е. созданное Богом. Но это один аспект воззрения. Второй заключается в том, что Декарт разделил сотворенный Богом мир на два рода субстанций — духовную и материальную. Материальная субстанция делима до бесконечности, а духовная неделима (этот подход также уходит корнями в античность). Субстанции обладают соответствующими атрибутами — мышлением и протяженностью, а прочие атрибуты производны от них. Так, впечатления, воображение, желание, чувства — это модусы мышления. А скажем, фигура, положение, движение — модусы протяженности. Духовная субстанция имеет в себе идеи, изначально ей присущие, а не приобретенные в опыте. Таким образом, духовный мир человека есть нечто врожденное. К врожденным Декарт относил идею Бога как существа всесовершенного, а также большинство оснований математики и логики (например, “две величины, равные третьей, равны между собой”, “из ничего ничего не происходит”). Эти идеи есть истины как воплощение естественного света разума. В своем подходе к субстанциям Декарт выступал с позиций дуализма, т.е. признания двух независимых субстанций (в отличие от монизма, исходящего из единой субстанции). Декарт был вынужден допустить наряду с материальной субстанцией, понимаемой им как протяженность, существование Бога и производной от него духовной, мыслящей субстанции.1

Первым вопросом философии для Декарта был вопрос о возможности достоверного знания и определяемая им проблема метода, посредством которого может быть получено такое знание. В решении этого вопроса ему пришлось преодолеть философский скептицизм. Природа познания состоит в том, что именно требование сомнения, распространяющегося на всякое знание, приводит к утверждению возможности достоверного знания. Поняв, что, быть может, меня обманывает злой и хитрый демон или другой обманщик, рассуждает Декарт, я начинаю во всем сомневаться. Но при этом я не могу сомневаться в том, что я сомневаюсь, что существует мое сомнение, мысль. Отсюда знаменитое изречение Декарта: “Cogito ergo sum” (“Я мыслю, следовательно, существую”). Через достоверность мысли и бытия мыслящего существа он идет к достоверности бытия вещей.

Метод научного познания Декарта называется аналитическим или рационалистическим. Этот дедуктивный метод требует ясности и непротиворечивости операции самого мышления (что обеспечивается математикой), расчленения объекта мышления на простейшие элементарные части и сначала изучения их в отдельности, а затем — движения мысли от простого к сложному. И не нужно полагать человеческому уму, говорил Декарт, какие бы то ни было границы: нет ничего ни столь далекого, чего нельзя было бы достичь, ни столь сокровенного, чего нельзя было бы открыть. Выдвинутый им критерий истины состоит в ясности и очевидности знания, что во многом содействует отчетливости мышления.

Декарт был не только философом, но и выдающимся математиком (вспомним декартовы координаты). Анализируя природу души, Декарт внес бесценный вклад в психофизиологическую сущность этого феномена, дав тончайший анализ нейрофизиологических механизмов работы мозга, выявив, в сущности, рефлекторную основу психики.

2.2 Трактовка культуры в трудах Ф. Бэкона

Среди мыслителей конца XVI в. — начала XVIII в., которые внесли существенный вклад в развитие культурологической теории, прежде всего, следует назвать Фрэнсиса Бэкона (1561—1626).

Фрэнсис Бэкон им были созданы наиболее известные работы, обессмертившие его имя, и среди них знаменитые «О достоинстве и приумножении наук», «Новый Органон» и утопический социальный роман «Новая Атлантида», где бывший лорд-канцлер размышляет о принципиальной возможности создания гармоничного и справедливого общества, основой экономического могущества которого была бы наука и техника. Для культуролога три названных выше работы имеют особое значение, ибо в них, по сути, излагается бэконовская концепция культуры, хотя небезынтересными с культурологической точки зрения являются и другие его сочинения, в частности «Опыты и наставления нравственные и политические», написанные явно под влиянием бессмертного сочинения Мишеля Монтеня. Сразу же необходимо сказать, что в своем понимании культуры Фрэнсис Бэкон коренным образом расходится с теми представлениями, которые были выработаны средневековыми мыслителями. Противоречит он частично и своим предшественникам на философском поприще, принадлежащим к кругу гуманистов Возрождения. Культура для Фрэнсиса Бэкона не только и не столько результат «возделывания души», как считали древние греки и римляне, а финал деятельности по покорению сил природы, подчинению ее воле и интеллекту действующего индивида, опирающегося на мощь техники и данные опытной науки. Она, по его мнению, возникает из взаимоотношения природы и человека и, по сути, есть не что иное, как «человек в его отношении к природе».1

О культуре того или иного общества, считал Бэкон, прежде всего необходимо судить по достижениям в области естествознания, по уровню сельскохозяйственного и промышленного производства, по накопленной сумме знаний и масштабам внедрения научных открытий в практику. Говоря другими словами, для Бэкона критериями культурного развития являются темпы научно-технического прогресса, глубина познания законов природы и их использование для блага людей. На последнем моменте Бэкон акцентирует особое внимание. С его точки зрения, объем накопленных знаний еще не говорит об уровне культурного развития того или иного общества. Только их практическое применение позволяет судить о том, достигла ли та или иная система высот культуры. Культура, с точки зрения Фрэнсиса Бэкона, не есть нечто данное изначально. По его представлениям, она развивается, переходя с одной ступени на другую. Бэкон считает, что европейская культура прошла в своем развитии три стадии, которые соответствуют культуре Древней Греции, культуре Древнего Рима и культуре Западной Европы Нового времени.

Бэкон считает, что культура — сложный феномен. Она проявляется во всех сферах деятельности людей, но главными ее элементами являются наука и искусство. Следует сказать, что в понятие «искусство» Бэкон вкладывает смысл, отличный от того, к которому мы привыкли. Под «искусством» он понимает всякое практическое умение, необходимое для овладения силами природы, основанное на знании ее свойств и законов.

Искусство, согласно Бэкону, суть квинтэссенция культуры. Оно призвано не исправлять природу, а раскрепощать ее. «Природа, — пишет Фрэнсис Бэкон, — подобно Протею вынуждается искусством делать то, что без искусства не было сделано, как бы это ни называть — насилие и узы или помощь и совершенствование». Развивая идею о взаимосвязи культуры и природы, Бэкон приходит к мысли о том, что культура и природа не являются противоположностями, а широко распространенное мнение о совершенном различии естественного и искусственного является ошибочным.

Исследуя проблему преемственности культуры, Бэкон вплотную подходит к мысли о том, что преемственность представляет собой процесс диалектического «снятия», удержания всего позитивного, что было накоплено представителями предыдущих исторических эпох. Заслуживает внимания и мысль Бэкона о противоречивости развития культуры. Воздав должное человеческому разуму, убедительно демонстрирующему свою мощь и способность создавать совершенные орудия, обеспечивающие его владычество над живой и неживой природой, Бэкон обращает внимание на то, что средства, которые созданы человеком для увеличения его могущества, зачастую используются против своих создателей. Теоретическая культурология обязана Фрэнсису Бэкону также идеей об изменении взаимоотношений между наукой и практикой как поворотном моменте в развитии европейской культуры.

Автор «Нового Органона», опираясь на многочисленные письменные источники и апеллируя к реальностям своего времени, убедительно доказывает, что в XVII в. произошли кардинальные перемены в европейской культуре. С его точки зрения, культура Нового времени, будучи тысячами нитей связанной с культурой Античности, качественно отличается от последней, ибо знание стало действительной силой.

Возникновение непосредственного влияния науки на практику Фрэнсис Бэкон рассматривал как свидетельство изменения базовых структур европейской культуры, характерной особенностью которой стало с XVII века сакрализация науки и преклонение перед могуществом познающего разума.1

Интерес представляет и идея Фрэнсиса Бэкона о тесной взаимосвязи между культурой и свободой. Согласно его точке зрения человек существует в условиях универсальной детерминированности, однако он вовсе не обречен на рабское подчинение природе и обществу. Фрэнсис Бэкон считает, что по мере роста объема знаний, которыми владеют люди, по мере овладения «искусством», углубления представлений о природе и законах ее развития расширяется и «поле свободы» человека. В пределах использования законов природы, пишет автор «Нового Органона», «человек может все, если же такой возможности нет, он ничего не может».Говоря другими словами, свобода у Фрэнсиса Бэкона есть результат овладения культурой. Предлагая такое решение, он коренным образом расходится со Спинозой, для которого свобода есть свобода мудреца, познавшего необходимость поступать определенным образом и способного обуздывать свои страсти и желания, повинуясь голосу разума. На этот момент обращает внимание Куно Фишер: «Цель Спинозы — созерцание. Цель Бэкона — культура».

Таков в самых общих чертах комплекс культурологических воззрений, содержащихся в работах выдающегося английского мыслителя Нового времени Фрэнсиса Бэкона, который внес весомый вклад не только в становление европейской философии, но и в формирование теоретической культурологии.

Культурологические воззрения Дж. Локка

Взгляды Томаса Гоббса на общество и культуру не были забыты. Свое дальнейшее развитие они получили в работах другого представителя английской философской мысли, принадлежащего к той же исторической эпохе, Джона Локка (1632—1704).

Если попытаться в самых общих словах дать характеристику Локку как мыслителю, то, прежде всего, следует сказать о том, что он является продолжателем «линии Фрэнсиса Бэкона» в европейской философии конца XVII — начала XVIII века. Более того, его с полным основанием можно назвать основоположником «британского эмпиризма», создателем теорий естественного права и общественного договора, учения о разделении властей, которые являются краеугольными камнями современного либерализма.

Духовное наследие Локка весьма впечатляет. В число трудов, написанных им, входят: «Элементы натуральной философии», «Опыт о веротерпимости», «Два трактата о государственном правлении», «Некоторые мысли о воспитании», наконец, знаменитый трактат «Опыт о человеческом разумении». Опубликовано им также множество статей, писем, заметок, где рассматриваются вопросы экономики, политики, этики, религии, педагогики. Ряд работ был издан Локком под чужими именами (он всегда опасался, что его может постичь судьба вига Олжернона Сиднея, повешенного во времена Карла II за то, что в его бумагах нашли рукопись «Рассуждения о правительстве», где защищалась теория общественного договора), и сегодня произвести их идентификацию не представляется возможным.1

Общество в естественном состоянии у Локка выглядит как социум, организованный на основе принципов равенства, справедливости, независимости людей друг от друга. В этом обществе отношения между индивидами регулируются нормами морали и религии, но не права, о котором люди, пребывающие в естественном состоянии, ничего не знают. Но, по мере накопления собственности у отдельных членов общества, у них возникает желание подчинить себе подобных, которые, естественно, противятся этому. Второй предпосылкой разлада в обществе и разрушения гармонии отношений становится быстрое увеличение населения. При нехватке земли каждый видит в другом не товарища, а врага, мечтающего завладеть долей собственности, ему не принадлежащей. Так возникает состояние «войны всех против всех», которое длится до тех пор, пока люди не осознают ненормальности сложившегося положения вещей. В процессе поиска выхода из создавшейся ситуации они, в конечном счете приходят к мысли о необходимости учреждения государства, которому делегируются полномочия силой устанавливать мир, защищать собственность и жизнь собственников. Это согласие и есть «общественный договор», на который опирается вся пирамида властных, экономических и правовых отношений современного общества.

Касался Локк и проблемы языка, является одной из главных для теоретической культурологии. С точки зрения основоположника английского сенсуализма, язык представляет собой, прежде всего результат творения человека, хотя к его созданию приложил руку и Бог.

Локк считает, что если бы у человека не было способности делать звуки знаками идей, рождающимися в его мозгу, и если бы люди не были наделены способностью делать звуки общими знаками, доступными пониманию других, то речь никогда бы не возникла и люди до сегодняшнего дня не могли бы общаться друг с другом. Но у них существуют эти редкие способности, которые прежде всего отличают их от тех животных и птиц, например, попугаев, что способны произносить членораздельные звуки. Иначе говоря, по Локку, человеческая речь возникает как следствие существования у людей врожденной способности к абстракции и обобщению, данного изначально провидением умения связывать воедино предмет с его природой благодаря слову.

Слова, с точки зрения Локка, непосредственно связаны с чувственными идеями. Так, например, слово «дух» в своем первичном значении есть «дыхание», «ангел», «вестник. Точно так же и другие слова обозначают некие идеи, которые возникают у человека в результате чувственного освоения мира или в результате внутренних действий нашего духа. Таким образом, основой для возникновения языка является опыт, непосредственный чувственный контакт с предметами реального или идеального мира.

Локк подробно описывает, как рождаются общие понятия, как развивается язык. Объясняет он и факт существования множества языков, который представлял камень преткновения для многих его предшественников, занимавшихся данным вопросом. Предлагает он также и решение ряда других сложных проблем, которые до сегодняшнего дня находятся в центре внимания языковедов и лингвистов. Не будет преувеличением утверждать — Локк разработал оригинальную теорию языка, которая занимает достойное место в ряду других концепций, созданных в значительно более поздние годы.1

Заключение

Проанализировав в данной работе становление рационалистической картины мира в западноевропейской культуре XVII – XVIII вв, необходимо отметить, что Эпоха Просвещения явилась важнейшим поворотным пунктом в духовном развитии Европы, повлиявшим практически на все сферы социально-политической и культурной жизни. Развенчав политические и правовые нормы, эстетические и этические кодексы старого сословного общества, просветители совершили титаническую работу над созданием позитивной, обращенной, прежде всего к человеку, вне зависимости от его социальной принадлежности, системы ценностей, которая органически вошла в кровь и плоть западной цивилизации.

Непосредственными провозвестниками и идеологами нарождающейся науки были Ф. Бэкон и Р. Декарт. Главное внимание обоими мыслителями было выделено методу и проблеме истины. Первым и величайшим исследователем природы в Новое время был английский философ Фрэнсис Бэкон (1561—1626). В своих исследованиях он вступил на путь опыта и обратил внимание на исключительную значимость и необходимость наблюдений и опытов для обнаружения истины. Он считал, что философия должна носить, прежде всего, практический характер. Высшей целью науки он считал господство человека над природой, а «господствовать над природой можно, только подчиняясь ее законам». Бэкон провозгласил ставший знаменитым девиз: «Знание — сила». В науке речь идет не только о созерцательном благе, но поистине о достоянии и счастье человеческом и о всяческом могуществе в практике.

Если Ф. Бэкон разрабатывал в основном метод эмпирического, опытного исследования природы, то французский математик и философ Ренэ Декарт (1596—1650), напротив, поставил на первое место разум, сведя роль опыта к простой практической проверке данных интеллекта. Он стремился разработать универсальный дедуктивный метод для всех наук, исходя из теории рационализма, предполагавшего наличие в человеческом уме врожденных идей, которые во многом определяют результаты познания. Воззрения Декарта на природу носили в основном механистический характер.

Английский философ Джон Локк (1632—1704) был противником подчинения знания откровению и утверждал, что вера не может иметь силу авторитета перед лицом ясных и очевидных опытных данных. Дж. Локк выдвинул понятие семиотики как общей теории знаков и их роли в познании. Он оказал огромное влияние не только на последующее развитие философии, но и, наметив диалектику врожденного и социального, во многом определил дальнейшее развитие педагогики и психологии.

Библиографический список

Викторов, В.В. Культурология [Текст]: учебное пособие / В.В. Викторов. – М.: Гардарики, 2005. – 468 с.

Гуревич, П.С. Культурология [Текст]: учебник / П.С. Гуревич. – М.: Зерцало, 2003. – 524 с

История культуры стран западной Европы [Текст]: учебник для вузов / Под ред. Л.М. Брагиной. – М.: Высш. школ, 2004. – 479 с.

Мотрошилова, Н.В. Рождение и развитие философских идей [Текст]: учебное пособие / Н.В. Мотрошилова. – М.: Мысль, 2004. – 363 с.

Нарский, И.С. Западно-европейская философия XVIII века [Текст]: учебник / И.С. Нарский. – М.: Академия, 2006. – 392 с.

Скворцов, Е.М. Теория и история культуры [Текст]: учебник / Е.М. Скворцов. – М.: Высшая школа, 2005. – 614 с.

Соколов, В.В. Европейская философия XV—XVIII веков / В.В. Соколов. – М.: Слово, 2004. – 422 с.

Шендрик, А.И. Теория культуры [Текст]: учебное пособие / А.И. Шендрик. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 519 с.

1 Викторов, В.В. Культурология [Текст]: учебное пособие / В.В. Викторов. – М.: Гардарики, 2005. – С. 153.

1 Гуревич, П.С. Культурология [Текст] : учебник / П.С. Гуревич. – М.: Зерцало, 2003. – С. 129.

1 Шендрик, А.И. Теория культуры [Текст] : учебное пособие / А.И. Шендрик. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – С. 74.

1 Мотрошилова, Н.В. Рождение и развитие философских идей [Текст]: учебное пособие / Н.В. Мотрошилова. – М.: Мысль, 2004. – С. 197.

1 Соколов, В.В. Европейская философия XV—XVIII веков / В.В. Соколов. – М.: Слово, 2004. – С. 212.

1 Нарский, И.С. Западно-европейская философия XVIII века [Текст] : учебник / И.С. Нарский. – М.: Академия, 2006. – С. 263.

1 Скворцов, Е.М. Теория и история культуры [Текст]: учебник / Е.М. Скворцов. – М.: Высшая школа, 2005. – С. 111.

1 История культуры стран западной Европы [Текст]: учебник для вузов / Под ред. Л.М.Брагиной. – М.: Высш. школ, 2004. – С. 247.

Реферат: Самовиховання

Вступ

Основні праці по проблемах самовиховання

Рушійні сили і механізм самовиховання особи

Етичний ідеал і самовиховання

Від виховання до самовиховання

Як працювати над собою

Ідеал особи

Матеріали по самопізнанню школяра

Мета виховання. Гіпотеза

Висновок

Список літератури

Вступ

Мільйони років існує світ. Багато що змінилося в ньому, стало абсолютно іншим. Але все таки є щось не приходить, вічне, що було і буде завжди. Адже завжди народжуватимуться, житимуть і вмиратимуть люди; і завжди вони йтимуть по тернистому шляху до своєї досконалості, кожного разу знов вирішуючи вічні життєві проблеми, долаючи перешкоди, терплячи біди.

Життя завжди примушувало людей шукати шляху до вдосконалення своєї душі. Проблемам самовиховання у всі століття надавалося велике значення.

В наш неспокійний, неясний час, коли важко розібратися де Добро, а де Зло, ця проблема ще більш актуальна. Те, по якому шляху підуть люди, стане вирішальним для всієї країни і всіх нас. Тому людина зараз, як ніколи, повинна знайти своє місце в житті, точно визначити свої етичні цінності, уміти протистояти різним негативним впливам.

Щоб не зірватися в прірву і не бути розтоптаним, потрібно уміти розібратися в тому, що відбувається зараз в нашій країні. А починати потрібно перш за все з самого себе, з удосконалення своєї особи. Як говорить народна мудрість: «вік живи — вік учись», значить і виховуй себе ціле століття. В постійно змінному світі тільки той знаходить своє місце, хто безперервно міняється сам, удосконалюється. Крім того, тільки шляхом самовиховання самовиховання виробляються такі цінні особові якості як сила волі, мужність, наполегливість, терпіння, упевненість в своїх силах і т.д.

Розглянувши, яке значення мало і має самовиховання в житті людей, я прийшла до висновку, що самовиховання є однією з найважливіших проблем сьогодні і вимагає свого рішення.

Основні праці по проблемах самовиховання.

Серед значних робіт по самовихованню я б хотіла вказати праці А.І.Кочетова, який двадцять п’ять років свого життя присвятив роботі над цією проблемою. В його популярній книзі «Як займатися самовихованням» розкривається вся теорія самовиховання, його цілі, задачі, прийоми і методи роботи над собою: даються рекомендації по саморозвитку розуму, пам’яті, мислення, здібностей, мови і т.д.

В книзі «Виховай себе» А.І.Кочетов учить, як знайти свій ідеал, як оцінити свої сили і здібності, як скласти програму самовиховання, як викоренити свої недоліки і навчитися управляти собою.

Приведені вище книги А.І.Кочетова призначені в основному для широкого круга читачів і, головним чином, для підростаючого покоління. Проте круг його діяльності по цій проблемі набагато більш широкий. Так книга А.І.Кочетова «Організація самовиховання школярів» адресована вже вчителям, керівникам шкіл як допомога, в якій загальнотеоретичні відомості виходять на практичний додаток ідей науки.

Проблемі самовиховання багато уваги уділяв професор А.Г.Ковальов. Його книга «Особу виховує себе» присвячена умовам і методам самовиховання особи. Вона ілюстрована яскравими прикладами успішної роботи над собою як великих людей минулого, так і наших сучасників; розрахована на широкий круг читачів.

Дуже докладно, цікаво і захоплююче з безліччю конкретних прикладів з життєвих ситуацій висловлена ця тема в книзі Ю.М.Орлова «Самопізнання і самовиховання характеру». Його підхід до цієї проблеми дуже своєрідний, повчальний, дозволяє більш глибоко зрозуміти приведені теоретичні відомості.

Цікавим і дуже своєрідним є підхід до цього питання Дейла Карнеги в його популярній книзі «Як завоювати друзів і робити вплив на людей», де він дає цінні практичні поради, учить яким потрібно стати, що б люди любили і поважали тебе.

Проблемою самовиховання займалися і займаються зараз багато педагогів і психологи. Існує безліч наукових робіт і популярної літератури по цій темі але, на мій погляд, найбільш глибоко і повно розглядав цю проблему А.І.Кочетов. В своїх працях він дає ради з організації самовиховання як учням, так і вчителям.

Рушійні сили і механізм самовиховання особи.

Коли з’являється на світ новонароджений, ми говоримо: «народилася людина», тобто говоримо про біологічне його народження. Проте подальший процес біологічного розвитку найтіснішим чином поєднується з придбанням таких якостей і властивостей, які по своєму походженню не пов’язані з біологічною природою людини (наприклад: засвоєння навиків, звички, поведінка і ін.). Названі властивості і якості можуть сформуватися лише прижиттєво і характеризують соціальний розвиток людини. Таким чином, загальне поняття «людина» включає більш вузьке і специфічне поняття — «особу». Про особу ми судимо по наступних ознаках:

1. Певні сформовані соціальні якості. Наприклад: відповідальність, гідність, індивідуальність, суспільна активність, твердість поглядів і переконань.

2. Особа характеризується таким рівнем психічного розвитку, який дозволяє їй управляти власною поведінкою і діяльністю. Здатність обдумувати свої вчинки і відповідати за них — істотна і головна ознака особи.

А.І.Кочетов в своїй книзі «Організація самовиховання школярів» говорить, що як всяке явище, що розвивається, особа суперечлива, в її внутрішньому світі неминучі зіткнення, конфлікти, періоди спаду і посилення розвитку. Поняття особа неможливо зовні того, що вичленяє її рушійних сил. Учені одностайні в тому, що рушійними силами в самовихованні особи є певні суперечності.

В даний час в науці накопичений достатній фактичний матеріал, що дозволяє проникнути в суть процесу самовиховання. Механізм самовиховання має наступні особливості: вихованець вибирає цілі життя, ідеали відповідно до суспільних критеріїв, готує себе до життя в суспільстві, удосконалюється в колективній діяльності по поліпшенню навколишнього світу. Між вказаними чинниками самовиховання існують складні взаємозв’язки і суперечності: мета життя може бути однією, а захопленість — в іншій сфері, внаслідок чого між бажанням удосконалювати себе і реальним самовихованням виникає невідповідність і т.д. і не завжди суперечності можуть бути дозволені зусиллями самого вихованця.

В своїй роботі А.І.Кочетов визначає параметри самовиховання:

а) спрямованість, тобто мотиви роботи над собою.

б) зміст (розумове, фізичне, етичне, трудове, естетичне, вольове, професійне, комплексне).

в) стійкість (випадкове, епізодичне, постійне).

г) ефективність у формуванні особи (виконує функції головні і допоміжні).

Головна виховна задача в керівництві самовиховання полягає в тому, що треба сформувати ті позитивні якості, від яких залежить вирішення вказаних протиріч, і привести в дію такі чинники як: самосвідомість, захопленість, спрямованість, уміння управляти собою і т.д.

Етичний ідеал і самовиховання.

В умовах інтенсивного суспільного розвитку зростає роль етичних почав у всьому житті суспільства. В світі існує одностайна думка про те, що етичний ідеал спонукає до наслідування, для самовиховання потрібен еталон етично вихованої особи школяра, який повинен відповідати наступним показникам:

· працьовитість;

· творче відношення до праці;

· висока культура поведінки.

В своїй статті «Про етичне виховання Л.А.Замико, що вчаться», А.А.Назаренко дають деякі корисні поради:

робота по етичному вихованню вчаться результативна при системному підході, що припускає педагогічну діагностику; використовування різноманітних методів виховання; включення вихованця в соціальні і всередині колективні відносини; інтенсивне залучення до діяльності з урахуванням позитивних якостей і здібностей, що є у нього; формування об’єктивної самооцінки; навчання методиці самостимуляції позитивної поведінки (самонавіяння, самосхвалення, самоосуд).

Психологічна підготовка до етичного самовиховання припускає формування соціального еталона особи в учбово-виховній роботі школи, організацію життя колективу на принципах гуманістичної моралі і включення кожного учня в процес свого етичного самоудосконалення.

Від виховання до самовиховання.

В книзі А.І.Кочетова «Організація самовиховання школярів» мовиться, що в молодшому шкільному віці межі самовиховання визначаються появою нового виду діяльності — навчання. Воно направлено на розвиток вольових якостей, відповідальності, колективізму і пов’язано з привчанням дитини до регулярного і добросовісного виконання учбових завдань.

А.І.Кочетов пропонує правила сприяючі самовихованню:

П’ять «треба»:

1. Завжди допомагати батькам.

2. Виконувати вимоги вчителів вчитися добросовісно.

3. Бути чесним.

4. Підпорядковувати особисті інтереси колективним.

5. Завжди і усюди проявляти сумлінність.

П’ять «можна»:

1. Веселитися і грати, коли робота зроблена на «відмінно».

2. Забувати образи, але пам’ятати, кого і за що ти образив сам.

3. Не сумувати при невдачах; якщо наполегливий, все одно вийде !

4. Вчитися у інших, якщо вони краще тебе трудяться.

5. Питати, якщо не знаєш, просити допомогти, якщо не справляєшся сам.

Це потрібно тобі самому!

1. Бути чесним! Сила людини в правді, слабкість його — брехня.

2. Бути працелюбним! Не боятися невдачі в новій справі. Хто наполегливий, той з невдач створить успіх, з поразок викує перемогу.

3. Бути чуйним і дбайливим! Пам’ятай, до тебе добре відноситимуться, якщо ти до інших добре відносишся.

4. Бути здоровим і охайним! Займайся уранішньою гімнастикою, загартовуйся, мийся до пояса холодною водою щодня, стеж за чистотою рук, годину в день виділяй на прогулянки і ще годину віддай праці або спорту.

5. Бути уважним, тренувати увагу! Хороша увага оберігає від помилок в навчанні і невдач в грі, праці, спорті.

Цього робити не можна!

1. Вчитися без старання, ледаче і безвідповідальне.

2. Грубити і битися з однолітками, кривдити молодших.

3. Терпіти у себе недоліки, інакше вони тебе самого знищать. Будь сильнішим за свої слабкості.

4. Проходити мимо, коли поряд кривдять малюка, знущаються над товаришем, нахабно брешуть в очі чесним людям.

5. Критикувати інших, якщо сам страждаєш подібним же недоліком.

П’ять «добре»:

1. Уміти володіти собою (не втрачатися, не боятися, не виходити з себе по дурницях)

2. Планувати кожний свій день.

3. Оцінювати свої вчинки.

4. Спочатку думати, а потім робити.

5. Братися спочатку за найважчі справи.

Правила вводяться поступово. Спочатку дитина привчається жити відповідно до п’яти «треба». Це означає, що до нього пред’являються підвищені вимоги при виконанні саме даних правил. Одночасно указується, що не можна робити і чому. Через деякий час можна підключати п’ять «добре», оскільки вони значно складніше для розуміння і привчання.

Як працювати над собою.

А.І.Кочетов в своїх роботах пропонує тим, що вчиться конкретний план роботи над собою.

Як працювати над собою.

1-й етап. Визнач суспільну мету і значення свого життя. Мій етичний ідеал. 1. Девіз життя. 2. Кінцева мета моїх прагнень і діяльності. 3. Що люблю в людях і що ненавиджу. 4. Духовні цінності людини.

2-й етап. Пізнай самого себе. Який я є. 1. Мої достоїнства. 2. Мої недоліки. 3. Мої інтереси і захоплення. 4. Мета мого життя. 5. Відношення до навчання. 6. Відношення до праці. 7. Відношення до людей. Об’єктивна самооцінка.

3-й етап. Визнач програму самовиховання. Яким я повинен стати. 1. Вимога до мене батьків і вчителів. 2. Вимоги до мене товаришів, колективу. 3. Вимоги до себе з позиції ідеалу і об’єктивної самооцінки. Програма самовиховання.

4-й етап. Створити свій спосіб життя. Режим. 1. Розпорядок дня. 2. Дбайливе відношення до часу. 3. Гігієна праці і відпочинку. 4. Правила життя.

5-й етап. Тренуй себе, виробляй необхідні якості, знання, уміння і навики. Тренування, вправи. 1. самозобов’язання. 2. Завдання самому собі на день, тиждень, місяць. 3. самопереконання. 4. самопримушення. 5. Самовладання. 6. самонаказ.

6-й етап. Оціни результати роботи над собою, постав нові задачі самовиховання. Самоконтроль. 1. Самоаналіз і самооцінка роботи над собою. 2. самозаохочення або самопокарання. 3. Вдосконалення програми самовиховання.

Ідеал особи.

а) Людина

· гуманіст

· демократ

· трудівник

· інтелігент

· творча особа

· оптиміст

· борець за соціальну справедливість

б) Якості чоловіка

· привабливість

· вірність

· мужність

· мамйстерність

· делікатність

· взаєморозуміння

в) Якості громадянина

· колективізм

· інтернаціоналізм

· патріотизм

· національна честь і гідність

· совість

· мужність

· відповідальність

г) Якість жінки

· привабливість

· вірність

· жіночність

· господарність

· поступливість

· взаєморозуміння

д) Риси фахівця

· професійна компетентність

· висока працездатність

· організованість і діловитість

· ділова співпраця і самодисципліна

· вимогливість до себе і іншим

· культура праці і ощадливість

· потреба до самоосвіти

· в самоудосконаленні.

Матеріали по самопізнанню школяра.

В.Гете затверджував: «розумна людина не та, хто багато знає, а хто знає самого себе».

Що дає людині знання самого себе ?

1. Об’єктивно оцінити себе, свої можливості і здібності. Виходячи з цього, визначити цілі життя.

2. Не допускати помилок, розчарувань, необгрунтованих претензій, краху життєвих планів.

3. Визначити своє покликання, безпомилково вибрати професію.

4. Не претендувати на особливу увагу до себе з боку оточуючих; скромність і гідність — показники об’єктивної самооцінки.

5. Шукати причини неприємності в собі, а не в інших.

Шляхи самопізнання

1. Судіть про себе у справах. Успіх в роботі — це показник ваших достоїнств, невдачі — характеризують ваші слабкості і недоліки.

2. Порівнюйте себе з іншими, але не з тими, хто гірше, а з тими, хто краще вас.

3. Прислухайтеся до критики на свою адресу:

· якщо критикує один — задумайтеся

· якщо два — проаналізуйте свою поведінку

· якщо три — переробляйте себе.

4. Порівнюйте свою думку з думкою про вас із сторони. Відносьтеся до себе вимогливіше, ніж до інших. Ворог ваших недоліків — ваш друг.

Мета самовиховання. Гіпотеза.

Мета самовиховання виходить з мотивів, спонукаючих до роботи над собою і бажань, прагнень людини. Без мети не може бути почата жодна справа, у тому числі і самовиховання. Але треба мати, звичайно, достатньо здорового глузду, щоб ставити собі задачі під силу. Інакше, нездійсненні, нереальні надії можуть привести до зворотного ефекту, до невпевненості в своїх силах.

Кожний з нас може скласти список рис, які було б слід усилити, і список рис, які було б слід ослабити або викоренити. Викорінювання недоліків як і вироблення бажаних якостей характеру і здібностей може бути метою самовиховання.

Молодь сьогодні опинилася в кризовій ситуації. Разом з крахом системи суспільного устрою і етичних ідеалів, звалилися багато традиційних норм і способи поведінки. Йдуть в минуле, що здавалися вічними, критерії життя.

Відбувається різка переоцінка цінностей. Молоді доводиться адаптуватися до швидко змінних умов життя. Міняються етичні ідеали і цінності. Всі ці чинники надають значне, не завжди позитивне, вплив на особу учня. По цьому, якщо переконати учнів в необхідності самовиховання і допомогти їм в його організації, то процес формування особи протікатиме більш ефективно.

Висновок

Отже, самовиховання — педагогічно керований процес. Психологічна і практична підготовка до роботи над собою складає одну з найважливіших задач виховання. Я спробувала виділити основні етапи виникнення і розвитку самовиховання.

По-перше це усвідомлення учнями свого способу життя, осмислення значущості тієї діяльності, яка вимагає самовиховання. На цьому етапі класний керівник допомагає тим, що вчиться усвідомити свої позитивні і негативні якості, зрозуміти нетерпимість своїх недоліків.

По-друге, оволодіння навиками самостійної роботи в тій області діяльності, в якій школяр хоче добитися успіху.

По-третє, складання програми самовиховання. Це дуже важливий етап роботи над собою. Тут потрібна допомога, щоб оцінити, наскільки об’єктивно судить учень про себе, чи вірні цілі він ставить і чи потрібні прийоми вибирає.

По-четверте, організація самовиховання у вибраній діяльності. Це найвідповідальніший етап при переході від виховання до самовиховання. Без конкретної діяльності бажання стати краще залишиться тільки бажанням.

По-п’яте, треба включити самовиховання в цілісний процес формування особи. Вищий етап переходу виховання в самовиховання починається тоді, коли учень хоче і уміє працювати над собою, коли оформилися мотиви, цілі і методи самовиховання.

Таким чином, якщо переконати учнів в необхідності самовиховання і допомогти їм в його організації, то процес формування особи протікатиме більш ефективно.

Список літератури

1. Дэйл Карнеги “Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей”, Ленинград, 1992

2. Кочетов А.И. “Как заниматься самовоспитанием”, Мн., Выш. шк., 1986

3. Кочетов А.И. “Воспитай себя”, Мн., Нар. асвета, 1982

4. Кочетов А.И. “Организация самовоспитания школьников”, Мн., Нар. асвета, 1990

5. Кочетов А.И. “Личность воспитывает себя”, М., Политиздат, 1983

6. Орлов Ю.М. “Самопознание и самовоспитание”, М., Просвещение, 1987

Реферат: Электрошоковые устройства

Министерство образования и науки Украины

Днепропетровский национальный университет

«Электрошоковые устройства»

Выполнил: студент взвода 511

Петренко Виталий

Проверил: подполковник

Козеев И.С.

Днепропетровск

2003

Содержание

Введение 3

Оперативно-тактические характеристики 4

Классификация электрошокеров 4

Принцип работы электрошокеров 6

Рекомендуемые точки и принцип воздействия 6

Устройство электрошокеров 8

Тактика применения служебных ЭШУ 8

Характеристики ЭШУ 9

Электрошокер Кобра и шокер Скат 9

ЭШУ «Ласка-2» 11

Электрошокеры серии Каракурт 11

ЭШУ-039 12

Арнольд АИР-107 13

Марго ЭШУ 14

Автономный искровой разрядник «Катран» 14

Электрошоковое устройство «Конвой» 15

Электрошокеры серии «Мальвина» 16

Электрошокеры серии «Скорпион» 17

Электрошоковые пистолеты Taser 19

Электрошоковые устройства ЭШУ 200 и ЭШУ 200 М 20

Электрошокер «Тандер» 21

Список литературы 22

Введение

“Электрошок” можно вполне смело называть оружием самообороны, так как он имеет все его признаки и является оружием самообороны ближнего боя. В отличие от ножа электрошокер оружие не летального действия, однако, он имеет все те же недостатки что и в случае с холодным оружием. Для того чтобы использовать электрошокер, необходимо подпустить противника на расстоянии вытянутой руки, в этом случае, у Вас есть шансы, не только лишится своего оружия, но и им же и получить, если Ваш противник более подготовленный, чем Вы. Конечно, у Вас есть преимущество, однако если его неправильно применить, оно обратится против Вас самих. Действие шокера по цели, это лишение противника сознания на определенный промежуток времени.
Как признался один из пострадавших от этого изделия, свет выключили, а через два часа его включили, и ничего не помню… Правда существует возможность “выключить” человека навсегда, если у него нелады с сердцем или еще что. В общем итоге на территории Украины электрошокеры запрещены, даже для использования в МВД.

В основном все электрошоковые устройства “западного производства” однотипны с одинаковым принципом действия. Питание осуществляется от батареи 9 вольт “Крона”, или двух батарей. Подразделяются они по мощности выходного заряда. Противника поражает электрический удар напряжением примерно 40000, 80000, 100000 и т.д. вольт, однако сила тока очень мала, для того, чтобы убить, всего 0,6 мА. Этого достаточно, что бы парализовать нервно-мышечную реакцию, и вывести из строя противника.

В отличие от других видов не летального оружия самозащиты, электрошоковое устройство более надежно при локализации противника находящегося в алкогольном, наркотическом опьянении или не в себе, в любом случае действие по цели 100%, чем не может похвастаться ни газовое оружие, ни пневматическое, кроме травматического, заряженного эластичной пулей
(резиновой).

Существует в США дальнобойное электрошоковое устройство, рассчитанное на поражение противника с 5, 10 метров. Принцип действия тот же, как и у всех шокеров, однако, с этой моделью можно сдерживать противника на безопасном расстоянии. Устройство стреляет двумя шипами, соединенными проводами с электрошокером, и при попадании в тело человека, происходит разряд, после чего противник нейтрализуется. Устройство снабжено лазерным прицелом, и быстросменным блоком стрельбы с двумя шипами.

У электрошокового оружия есть много положительных сторон. Это почти идеальное оружие самозащиты со стопроцентной гарантией поражения противника, если конечно правильно его применять, поэтому на его недостатки можно было бы закрыть глаза, если бы не самый существенный недостаток, касающийся всего электрошокового оружия самообороны это – запрет на его использование на территории Украины. Причем этот запрет касается даже работников правоохранительных органов! Так что уж извините! А ношение
“электрошокеров” незаконно!

Оперативно-тактические характеристики

Ниша, занимаемая ЭШУ в сегменте рынка средств самообороны, определяется оперативно-тактическими характеристиками ЭШУ, основными из которых являются следующие:

ЭШУ — оружие нелетального воздействия, как и газовое оружие самообороны, т.е. средство, при правильном применении которого злоумышленник будет остановлен на некоторое время и нейтрализован
(обезврежен), однако при этом он останется жив (это сильный положительный психологический фактор);

ЭШУ — оружие локального и безопасного для владельца действия, оно может быть эффективно применено как на улице при сильном встречном ветре или снеге, так и в подъезде, лифте, автомобиле, т.е. в случаях, когда газовое оружие либо малоэффективно, либо небезопасно для владельца из-за возможности самопоражения. Телесный контакт злоумышленника с владельцем ЭШУ также безопасен для владельца, поскольку воздействию подвергается лишь область тела злоумышленника, находящаяся между выходными электродами ЭШУ;

ЭШУ — экологически чистое оружие, не загрязняющее атмосферу, костюм, карманы или сумку владельца (газовое оружие всегда оставляет следы ирританта, то есть раздражающего вещества, на ладонях, в кармане, на одежде владельца и т.п.);

ЭШУ — оружие контактного действия, оно может быть применено только в
«ближнем бою» — это одновременно и достоинство (ЭШУ малоэффективно к качестве оружия нападения), и недостаток (для увеличения дистанции поражения необходимо использовать так называемый «эффект удлинения руки», т.е. применения ЭШУ в форме «дубинки», линейные размеры которой превышают размеры стандартного газового оружия), компенсируемый, к счастью, отпугивающим эффектом звукового сопровождения искрового разряда, связанным с извечным страхом человека перед электричеством;

ЭШУ — оружие, доступное по цене большинству граждан, не требующее особых (специальных) навыков его применения кроме личного достоинства и гражданской ответственности.

Классификация электрошокеров

Спектр ЭШУ, отличающихся тактико-техническим и характеристиками производителями и ценой, очень широк.

Миниатюрные разрядники 1-го класса, умещающиеся на ладони — это скорее сувенирные изделия, производящие отпугивающее действие при незначительном болевом эффекте.

Малогабаритные разрядники 2-го класса – это изделия с более высокой электрической мощностью, которые при воздействии обеспечивают вполне ощутимый болевой эффект, проявляющийся в течение 2…10 секунд после прекращения воздействия. Достоинствами изделий данного класса являются: миниатюрность (умещаются в кармане), надежность, отсутствие необходимости перезаряжать источник питания (достаточно сменить батарейку), относительно низкая стоимость (от 30 до 60 $). Недостатки: отсутствие эффекта «удлинения руки»: отсутствие “нейтрализующего” воздействия.

Еще один недостаток большинства ЭШУ 2-го класса – наличие так называемого остаточного напряжения на выходных электродах после отключения прибора, что небезопасно для владельца.

Малогабаритные разрядники 3-го класса (их еще часто называют
«электрошоковыми дубинками») станут самыми популярными среди основного контингента пользователей гражданского населения и сотрудников частных охранных агентств.

Главные их достоинства – обеспечение нейтрализующего воздействия и эффекта «удлинения руки» при габаритах и массе, позволяющих носить изделия в кейсе, сумке или в руке (будучи упакованными в капроновый чехол, они не отличаются по внешнему виду от мужских или женских складных зонтиков).

Эти изделия снабжены встроенной аккумуляторной батареей и зарядным устройством (встроенным или внешним). Используемые аккумуляторные батареи обеспечивают от 100 до 200 циклов воздействия (каждый цикл воздействия, то есть «выстрел», обычно не превышает трех секунд), после чего их необходимо перезарядить (процесс перезаряда составляет от 8 до 14 часов).
Предполагаемая их цена— от 60 до 150 $ вместе с зарядным устройством, в зависимости от выходной мощности, применяемых аккумуляторов и некоторых других факторов. Примером ЭШУ 3-го класса являются хорошо известные изделия серии «ЯНА» и искровые разрядники АИР-107 «Скорпион» и АИР-140 «Мальвина».

Особым представителем ЭШУ 3-го класса является разрядник «Эйр Тэйзер».
Это изделие принципиально отличается от всех других наличием выбрасываемых на расстояние до 4-х метров внешних электродов, электрическое напряжение на которые подается с помощью миниатюрных токоведущих проводников (аналогичных леске, «выстреливаемой» катушкой спиннинга), что позволяет защищаться на дистанции. Такой «выстрел» можно произвести один раз, после чего следует либо сменить картридж, содержащий барабан с токоведущими проводами и средство выброса – пружину или пневматическое устройство, либо пользоваться устройством, как обычным разрядником. Это несомненное достоинство изделия
«компенсируется» и соответствующей ценой (350…450 $ плюс 25…40 $ за сменный картридж).

ЭШУ 4-го класса — это изделия с повышенными массогабаритными характеристиками и выходной мощностью, предназначенные для применения сотрудниками организаций с особыми уставными задачами (вместо резиновых и пластиковых палок — «демократизаторов»).

ЭШУ 5-го класса — это оружие специального назначения.

Принцип работы электрошокеров

При снятии устройства с предохранителя и нажатии активаторной кнопки на контактных электродах возникает серийный электрический разряд тока высокого напряжения, импульсно воздействующий на объект.

(1) Кольцо для ремня. Хорошо подогнанный ремень, входящий в комплект поставки, предотвращает выхватывание или выбивание прибора из руки обороняющегося.

(2) Задняя крышка. Под ней располагается клемма для подключения зарядного сетевого шнура, входящего в комплект поставки.

(3) Защитная гарда с активаторной кнопкой. Рельеф кнопки разработан с учетом того, что прибор применяется в камуфляжном чехле, и она должна легко находиться на ощупь.

(4) Механический предохранитель. Исключает любую возможность случайного снятия с предохранителя. В то же время обеспечивает мгновенную разблокировку активаторной кнопки.

(5) Сверхударопрочный корпус. Изготовлен по новейшей технологии из стеклопластика с применением легких композитов.

(6) Токоведущий пояс. Разработан и служит для предотвращения выхватывания или блокировки прибора нападающим.

(7) Контактные электроды. Их конструкция такова, что они обеспечивают контакт прибора с телом нападающего, одетого в любую одежду, от майки до дубленки.

Рекомендуемые точки и принцип воздействия

Перед вами потенциальный нападающий:

Красными кружками отмечены целевые точки:

— верхняя часть груди;
— солнечное сплетение;

— низ живота;
— верхняя часть бедер.

Биофизический принцип воздействия ЭШУ достаточно прост и состоит в следующем: при протекании электрического тока между выходными электродами
ЭШУ через живые ткани при непосредственном контакте ЭШУ с телом злоумышленника происходит раздражение нервных окончаний, расположенных в мышечной ткани под кожей. При этом злоумышленник испытывает сильную боль и стресс (психологическое или болевое воздействие), продолжающиеся некоторое время после выключения ЭШУ и приводящие к потере агрессивности, вялости мышц и заторможенности реакции (приборы малой мощности называют ЭШУ с психологическим воздействием).

Более мощные ЭШУ вызывают при воздействии судорожные сокращения мышц
(временную парализацию), нарушение ориентации в пространстве
(головокружение, временная потеря дееспособности, «отключение» от действительности), в некоторых случаях потерю сознательных действий
(изделия такой мощности называют ЭШУ с нейтрализующим воздействием).

В обоих случаях воздействие ЭШУ — это лишь временное поражение злоумышленника (аналогичное воздействию газового оружия), называемое в медицине поражением от электротока первой степени, которое не ведет к серьезным и долговременным расстройствам организма человека и не представляет опасности для его жизни (в этом смысле ЭШУ как оружие можно считать вполне гуманным).

Защита с помощью ЭШУ от нападения животных (например, агрессивных собак) гораздо эффективней применения большинства газовых баллончиков, поскольку нервная система собак даже более чувствительна к воздействию электрического тока, чем нервная система человека.

Если человек находится в возбуждённом состоянии (после принятия алкоголя/наркотиков/психотропных веществ и т.п.) эффективность воздействия электрошокера значительно возрастает (в отличие от газовых и пневматических средств), когда их воздействие менее эффективно, так как тело находится в возбуждённом состоянии и имеет пониженную чувствительность. А ведь большая часть нападений производится именно в состоянии алкогольного опьянения!!

Отличная защита от собак! Собакам для отправки в мир иной может быть достаточно одного мощного разряда (не советуем лишний раз экспериментировать).

Кроме этого животные очень чувствительны к озону, а электрические разряды данного устройства вырабатывают достаточное большое количество этого газа.

Отогнать собаку? Не проблема – достаточно произвести разряд перед собакой и Вы увидите, как она изменит свои планы, которые были у неё, относительно Вас, первоначально. Несильный характерный запах можно почувствовать, сделав длительный разряд (1-2 сек.). Запах будет таким же, как и после грозы (природная молния, выделение озона).

Устройство электрошокеров

Электрическое оружие представляет собой носимое малогабаритное
(миниатюрное) устройство, выполненное в виде цилиндрической «дубинки»
(трубки) или прямоугольного параллелепипеда с профилированной поверхностью для удобного удержания в ладони.

В передней части ЭШУ располагаются выходные («боевые») электроды — металлические (иногда заостренные) штыри, между которыми возникает высоковольтный электрический разряд в виде голубоватой или желтоватой искры, сопровождаемый характерным «потрескиванием». В задней части устройства обычно размещен источник питания: алкалиновая или аккумуляторная батарея (обычно рассчитанная на напряжение 9…12 вольт).

В средней части ЭШУ находятся пусковая кнопка и механический блокиратор
(предохранитель), необходимый для предотвращения случайного срабатывания устройства. «Коробочка с кнопочкой» — да и только. Тем не менее, эта
«коробочка» имеет высокую эффективность воздействия на злоумышленников.

Тактика применения служебных ЭШУ

Тактические приемы должны учитывать особенности реакции человека при контакте с электрическим током. В любой ситуации при использовании ЭШУ необходимо максимально продлить время контакта устройства с нарушителем (но не более 3 с).

ЭШУ, как и любым другим оружием нельзя угрожать раньше времени и без необходимости. Исключение составляют агрессивные животные, большинство из которых пугается разряда импульса. Что же касается воздействия на людей, то при внезапном применении устройства эффективность будет выше в два раза.

Тактические приемы использования ЭШУ строятся на следующих основных правилах:

> Нельзя доставать и угрожать ЭШУ без крайней необходимости, особенно если есть возможность преодолеть конфликтную ситуацию другими, более щадящими методами.

> Применение должно быть внезапным, чтобы не дать преступнику возможность мобилизоваться и психологически подготовиться к электроудару. Несмотря на все усилия разработчиков из-за гуманных и медицинских ограничений этим фактором не следует пренебрегать.

> При использовании ЭШУ первоначально рука должна быть полусогнута для того, чтобы, разгибая руку, можно было бы продлить время и плотность контакта ЭШУ с телом злоумышленника.

> Ни в коем случае не следует недооценивать противника и не переоценивать возможности оружия. Будьте готовы к любым неожиданностям, так как психическое возбуждение, алкогольное или наркотическое опьянение, а также индивидуальные особенности конкретного человека могут существенно повлиять на характер и качество воздействия ЭШУ.

> Не пренебрегайте тренировками, совершенствуйте тактические приемы.

Помните, что решения могут быть самыми неожиданными, чем иногда кажется, не все и не всегда можно предусмотреть заранее.

> Следите за тем, чтобы ЭШУ было всегда исправно, и блок электропитания был заряжен. Проверяйте работоспособность ЭШУ после сильных ударов по корпусу изделия и в других подобных ситуациях.

> Необходимо помнить, что если контакт будет непродолжительный, не удастся использовать в достаточной мере все преимущества нового специального средства.

Необходимо помнить о следующих основных ограничениях: o Не прикасайтесь к включенному электрошоковому оружию рядом с боевыми электродами. Можно получить электроудар через

«противозахватную» зону или по воздуху. o Запрещается использовать электрошоковое оружие против человека, находящегося в водной среде. o Запрещается использовать электрошоковое оружие во взрывоопасной среде (на бензоколонках и т.п.). o Запрещается применять электрошоковое оружие против лиц с явными признаками инвалидности, лиц, не достигших 16-летнего возраста, и беременных женщин, кроме случаев, когда они вооружены или нападают группой. o При применении электрошокового оружия следует избегать длительного (более 3 с) контакта боевых электродов с областями жизненно важных органов (шеи, сердца, солнечного сплетения и т.п.).

ЭШУ, даже повышенной мощности, остается нелетальным оружием. Его применение предпочтительнее, чем использование огнестрельного оружия, а значения останавливающей силы при условии повышения мощности ЭШУ вполне сопоставимы.

Характеристики ЭШУ

Электрошокер Кобра и шокер Скат

Данный продукт является детищем Российских оборонных технологий, военно- промышленного комплекса. Все силы вложены в мощность, компактность и надежность шокера. Первоначально электрошокер был разработан, для использования его силовыми ведомствами, а так же военными.

Электрошокер Кобра и Скат:
Частота следования импульсов: 170-190 кГц;
Ток потребления в импульсе: до 1 Ампера (импульсный)!
Напряжение при разряде на электродах: до 120 ТЫСЯЧ Вольт!
Расстояние, пробиваемое ЭШУ достигает 3-х см, то есть он рассчитан и на зимнюю одежду! электрошок + встроенный фонарь;
Антивыхватыватель;

Если говорить о размерах и весе данных шокеров, то и здесь они первые:

Длина: 225 мм;

Диаметр: 35 мм;

Вес (с аккумуляторами): 250 гр;

Электрошокер предназначен для отпугивания и защиты от нападения животных и правонарушителей путем воздействия на них электрическим разрядом высокого напряжения (120 000 Вольт).

Чем данный шокер отличается от большинства других???

Тем, что имеет специальное разгоночное (накапливающее) устройство, который использует весь потенциал устройства (после разряда вхолостую на электродах остаётся небольшой заряд (остаточное напряжение), которое легко снимается касанием земли, любой токопроводящей поверхности или помещением
ЭШУ в специально разработанный для него чехол).

Электрошок Кобра достаточно экономично использует энергию аккумуляторов, благодаря этой самой системе. Почти все шокеры по мощности, почти, раза в 1.5 уступают, — а вот в цене они раза в 1.5 — 2 дороже!

При полностью заряженных аккумуляторах можно произвести не менее 200 разрядов, после чего они заряжаются в течение 4-8 часов от обычной сети в
220 Вольт (зарядное устройство идет в комплекте с электрошоком). т.е. ни каких дополнительных затрат на элементы питания не требуется. Кол-во циклов зарядки-разрядки аккумуляторов так же не менее 200. То есть не менее 40000 разрядов на одном комплекте аккумуляторов.

В шокере используются 9 аккумуляторов Д-0.26.

Электрошок можно использовать тремя способами:

1. психологическое оружие (демонстративно произвести разряд перед нападающим: видны мощные голубые разряды между электродами). К визуальному эффекту идёт и акустический звук от разряда шокера напряжением в 120 тысяч
Вольт равнодушным не оставит ни кого!;

2. непосредственный контакт (электроудар), в том числе и через зимнюю одежду;

3. фонарь (можно, к примеру, проверить документы).

Наличие встроенного и довольно мощного фонаря особенно актуально для девушек/женщин и подростков, — для освещения затемнённых мест (например, входа в подъезд). Данный электрошок — надёжная защита и удобство (фонарь) для водителей любого направления (будь простой автолюбитель или дальнобойщик со стажем).

Устройство имеет 4 острых латунных шипа, которыми можно проколоть приличный слой одежды (хотя и сам электрошок способен «пробить» слой до 3-х сантиметров, прямо через одежду (разрядом) без касания до тела человека электродами).

Из собственного наблюдения: шипы на электрошокере, первоначально имеющие вид острой иглы, после первых разрядов немного сплавляются (в допустимых пределах). И остаются в нормальном состоянии, это затем нисколько не сказывается на его эффективности. Это нормальное явление для электрошока такого класса. Это же характеризует и его мощность.

Разряд средней продолжительности 1-3 сек. вызывает титанические судороги, сильнейшую боль, сваливает нападающего с ног и приводит к временной потере адекватного контроля над ситуацией, вызывает дезориентацию. При воздействии на крупные мышечные зоны и зоны скопления нервных окончаний достигается кратковременная парализация мышц. При мощном разряде в течение 3-5 сек. достигается потеря сознания (обморок) или неподвижное шоковое состояние. Атакующий падает и в течение нескольких минут остается в состоянии прострации. Наиболее чувствительные зоны: голова, шея, грудь.

ЭШУ «Ласка-2»

Электрошоковое устройство (ЭШУ) является гражданским оружием самообороны. не оказывает вредного воздействия на здоровье человека и окружающую среду; при самообороне Вы не пострадаете от электрического разряда, даже если нападающий будет держать Вас; поражение происходит и через одежду; малогабаритно, удобно при ношении; двух батарей хватает на
600 разрядов без ухудшения качества работы. Действие : При касании электродами включенного ЭШУ тела нападающего в течение: 0,5-1 сек. — вызывает у него болевой и психологический шок; 2-5 сек. — лишает способности к действиям, иногда приводит к обмороку.

Технические характеристики :

1.Напряжение разряда 65КВ

2.Энергия разряда до 3 Дж/с

3.Частота повторения импульсов 15 — 25 Гц

4.Источник питания батарея «Energizer» 9 В (2шт.)

5.Ток потребления не более 0,9А

6.Интервал рабочих температур минус 15 — плюс 40

7.Относительная влажность при температуре 25° 98%

8.Масса 250г

9.Максимальные габариты 158x68x20 мм

Электрошокеры серии Каракурт

«Каракурт А»

Проведенные в аттестованной лаборатории Минздрава медико-биологические испытания показали, что данное изделие обладает уникальным, наиболее эффективным воздействием на биообъекты.

В этом небольшом устройстве «запрятана» энергия, позволяющая успокоить почти любого нападающего. Современный энергоемкий аккумулятор обеспечивает заведомо избыточное число поражающих разрядов — более 250 с одной зарядки.
Аккумулятор требует ежемесячной подзарядки.

«Каракурт Б»

Самый эффективный разрядник первого класса, из работающих от батарейки.
Конструкция корпуса обеспечивает повышенную эргономичность электро-шокера во время применения и/или ношения.

«Каракурт-Б» работает от одной батарейки «Energizer» типа «Крона». Этой батарейки хватит на 50-70 воздействий. Если Вы не использовали электрошок, батарейка сохраняет работоспособность в течение девяти-двенадцати месяцев.
Изделие оснащено креплением для ношения на поясе.

«Каракурт Б» с.к.

На базе этой модели «Каракурт Б» осуществлена спец. настройка, позволяющая достигать максимально допустимой мощности и повышенной эффективности воздействия на мышечную и нервную системы противника. Для этого выполнены следующие мероприятия:

Специально подобрана элитная комплектация (усиленный контроль качества входящих радиоэлектронных элементов);

Специальная, индивидуальная настройка схемы каждого изделия; обеспечивающая оптимальность функционирования;

100% двойной контроль изделий по расширенной методике приемо-сдаточных испытаний; включающий, в том числе и технологическую приработку.

Высокие ток и частота при воздействии на особо чувствительные зоны дает возможность кратковременной потери сознания у противника.

Размеры и комплектность сохраняются.

ЭШУ-039

. корпус ЭШУ-039 выполнен из ударопрочной пластмассы, рассчитан на высокие нагрузки;

. использование современных и высококачественных компаундов гарантирует надежность ЭШУ-039;

. электрическая плата ЭШУ-039 покрыта специальным составом, защищающим электронную схему от влаги, что обеспечивает работоспособность устройства в условиях повышенной влажности;

. предохранительный выключатель защищает потребителя от образования электрического разряда при случайном нажатии на пусковую кнопку;

. индикатор заряда батарей позволяет проверять исправность источника питания без включения ЭШУ, в режиме холостого хода;

. 2-х батарей «Energizer» 6LR61 хватает на 600 разрядов ЭШУ-039 без ухудшения качества работы;

. поражающее воздействие ЭШУ-039 удовлетворяет медицинским нормам для

МВД .

Использование:

В случае нападения большим пальцем руки сдвинуть предохранитель, нажать кнопку и прижать ЭШУ-039 к телу нападающего. При самообороне Вы не пострадаете от электрического разряда, даже если противник будет держать
Вас.

0,5-1 секунды воздействия вызывают у нападающего болевой спазм мышц, психологический шок, нападающий теряет способность к активным действиям;

3 секунды воздействия приводят к потере сознания.

Технические характеристики:
|1.Напряжение разряда |65000 В |
|2.Энергия разряда |3 Дж/с |
|3.Частота повторения импульсов |15 — 25 Гц |
|4.Источник питания |батарея «Energizer» 9 В |
| |(2шт.) |
|5.Ток потребления |не более 0,9А |
|6.Средний импульсный ток |2800 мА |
|7.Интервал рабочих температур |минус 15 — плюс 40 |
|8.Относительная влажность при температуре |98% |
|25° | |
|9.Масса |250г |
|10.Максимальные габариты |158x68x20 мм |

ЭШУ-039 является надежным средством активной обороны и обладает рядом существенных преимуществ перед другими спецсредствами:

. ЭШУ-039 можно применять в замкнутом пространстве (например: пассажирский транспорт, салон самолета, автомобиль, лифт, лестничная площадка), когда невозможно использование газового или огнестрельного оружия

. ЭШУ-039 наносит минимальный травматический эффект по сравнению с огнестрельным, газовым или холодным оружием

. использование ЭШУ-039 не требует специальной тактики применения при минимальном физическом воздействии

. компактные габариты и малый вес (250 гр) ЭШУ-039 позволяют всегда иметь его при себе, дают возможность скрытого ношения ЭШУ-039 и оперативного применения

. включенное ЭШУ-039 обладает мощным психологическим воздействием, особенно на агрессивных животных.

Арнольд АИР-107

Основные технические характеристики:
Максимальное выходное напряжение, не менее: 750000
Напряжение источника питания 24 /+2,5/-2,5
Встроенное зарядное устройство
Напряжение питания зарядного устройства 220В / 50 герц бытовой электросети
Ток потребления зарядного устройства не менее 100 мА
Режим работы АИР: циклический. Состав цикла: разряд-пауза с длительностью разряда не более 3-х секунд при средней длительности паузы не менее 10 секунд.
АИР обеспечивает не менее 200 циклов при полностью заряженной батарее.
Количество перезаряда стационарного аккумулятора не менее 200.
Время заряда батареи 10 часов.
Габаритные размеры мм, не более 41 Х 450
Масса, не более 1020 г.

Марго ЭШУ

Контактное электрошоковое устройство (ЭШУ) 3-го класса. Небольшой карманный разрядник. Средняя мощность воздействия до 1,2 Вт. Напряжение в импульсе до 45 КВ. Корпус: размеры 165х55х25 мм, вес 200 гр. Источником питания является 9 В. батарея (типа Крона). Мы рекомендуем использовать батарею 9 В. «Energazer 6LR61.Alkaline», по причине ее высокой токоотдачи способности в течение нескольких лет держать заряд на нужном для изделия уровне. Эта батарея обеспечивает 50-80 разрядов по 3 секунды. Мы советуем это изделие использовать как психологическое оружие против человека
(неприятный звук электрического разряда) или против собак (нервная система собаки гораздо чувствительней к электрическому разряду). Модель ЭШУ оснащена ремнем для ношения на руке.

Автономный искровой разрядник «Катран»

Электрошоковое устройство «Катран» (АИР — Автономный искровой разрядник)- гражданское оружие самообороны, предназначенное для поражения противника электрическим током высокого напряжения.

Автономный искровой разрядник «Катран» создает импульсы тока высокого напряжения, которые мгновенно блокируют процессы в нервной системе нападающего и парализуют его мышечную активность на время от 3 до 10 минут.Электрошоковое устройство «Катран» защитит от нападения в замкнутых пространствах, когда использование газовых пистолета и баллончика недопустимо — в лифте, подъезде, автомобиле, а также в любой другой экстремальной ситуации, когда возникает угроза Вашей безопасности.

Мощность 2 Дж/с

Напряжение в импульсе 65 КВ

Частота импульсов не менее 50 Гц

Питание Батарея 9V Alkaline (типа «Крона»)

Класс 1

Габариты (без электродов) 165 х 56 х 29 мм

Масса 0.25 кг

Электрошоковое устройство «Конвой»

Электрошоковое устройство «Конвой» — гражданское оружие самообороны, предназначенное для поражения противника электрическим током высокого напряжения. Электрошоковое устройство «Конвой» создает импульсы тока высокого напряжения, которые обычно блокируют процессы в нервной системе нападающего и парализуют его мышечную активность на время от 3 до 15 минут.
Электрошоковое устройство защитит от нападения в замкнутых пространствах, когда использование газовых пистолета и баллончика недопустимо — в лифте, подъезде, автомобиле, а также в любой другой экстремальной ситуации, когда возникает угроза Вашей безопасности.
|Максимальное напряжение холостого |85 |
|разряда в импульсе, КВ | |
|Мощность разряда, не более, Дж/с |3 |
|Частота повторения импульсов при |250 |
|полностью заряженной батарее, Гц | |
|Климатические условия работы: |работоспособен в диапазоне температур от |
| |-15 °С до +50°С и относительной влажности|
| |98% при температуре +25°С |
|Масса, кг |0,3 |
|Габаритные размеры, мм |165 х 56 х 28 |
|Режим работы: |циклический (Разряд — Пауза). Разряд — не|
| |более 3 сек. Пауза — не менее 5 сек. |
|Режим проверки: |циклический (Разряд — Пауза). Разряд — не|
| |более 1 сек. Пауза — не менее 5 сек. |
|Циклов работы при полностью |80 |
|заряженной батарее, не менее | |
|В «боевом» использовании |3х10=30 сек. |
|допускается непрерывная работа в | |
|течении | |
|Элемент питания |встроенная Ni-Cd аккумуляторная батарея |
| |7.2В, 600 мАч |
|Количество циклов заряда |500 |
|аккумуляторной батареи (при | |
|условии тренировки один раз в три | |
|месяца), не менее | |

Электрошокеры серии «Мальвина»

Контактное электрошоковое устройство 1-го класса. При плотном контакте разряд пробивает толстый слой одежды (12-15мм). 3-х секундный разряд как правило обеспечивает недееспособность нападающего, снятие агрессии и потерю координации движения. При воздействии на крупные мышечные зоны и зоны скопления нервных окончаний достигается кратковременная парализация мышц.
Оснащается ремнем для ношения на руке и камуфляжным чехлом под женский зонт.
Средняя мощность воздействия до 3,0 Вт.
Напряжение в импульсе до 90 КВ.

Модель выпускается в 6-ти модификациях:

Первая модификация («Мальвина-250»)

Ударопрочный стеклопластиковый корпус цилиндрической формы, длиной 25 см, позволяет не подпускать противника вплотную и использовать модель в качестве дубинки. Диаметр изделия 3 см, вес 350 гр., удобен для женской руки.

Источник питания — встроенный аккумулятор Ni-Cd. Встроенное зарядное устройство.

Полностью заряженный аккумулятор обеспечивает от 150 до 200 разрядов по 3 секунду (2-3 секунды достаточное время для поражения противника) и рассчитан на 200 циклов заряд-разряд.

Вторая модификация («Мальвина-200»)

В отличие от первой модификации длина изделия 20 см и вес 300 гр. Этот электрошок без труда помещается в дамскую сумочку средний размеров.

Источником питания является 9 В батарея (типа Крона).

Рекомендуется использовать батарею 9 В «Energazer 6LR61.Alkaline», по причине ее высокой токоотдачи, способности в течение нескольких лет держать заряд на нужном для изделия уровне. Эта батарея обеспечивает 50-80 разрядов по 3 секунды.

Третья и четвертая модификация (спец. настройка)

На базе предыдущих двух моделей осуществлена спец. настройка, позволяющая достигать максимально допустимой мощности и повышенной эффективности воздействия на мышечную и нервную системы противника. Для этого выполнены следующие мероприятия:

Специально подобрана элитная комплектация (усиленный контроль качества входящих радиоэлектронных элементов);

Специальная, индивидуальная настройка схемы каждого изделия; обеспечивающая оптимальность функционирования;

100% двойной контроль изделий по расширенной методике приемо-сдаточных испытаний; включающий, в том числе и технологическую приработку.

Высокие ток и частота при воздействии на особо чувствительные зоны дает возможность кратковременной потери сознания у противника.

Размеры и комплектность сохраняются.

Пятая и шестая модификации дистанционные (ДЭШУ)

Является модернизацией электрошоков «Мальвина-200», «Мальвина-250» и обладает следующими характеристиками:

Дистанционное воздействие — насадка, выполненная в форме посадочного гнезда для сменного, одноразового картриджа ЭЙР ТЭЙЗЕР.

Контактное воздействие — при отсутствии сменного картриджа ЭЙР ТЭЙЗЕР,
— модель используется как базовое контактное изделие.

«Картридж» ЭЙР ТЭЙЗЕР.

Под воздействием сжатого углекислого газа из одноразового картриджа, вставленного в ДЭШУ, выстреливают два гарпуна на токопроводящей леске.
Леска связана с токопроводящим электродами электрошокового устройства.

Накопленная статистика применения ДЭШУ показывает, что наиболее часто обороняющаяся сторона производит выстрел с дистанции два-три метра. Разброс электродов в данном случае составляет — 20 см. При более дальнем выстреле
(максимум — 4,5 м) разброс электродов увеличивается и становится трудно поразить цель.

Важной особенностью является то, что агрессор получает электрошоковый удар только при попадании обоих гарпунов в тело или одежду.

После выстрела рекомендуется быстро поменять одноразовый картридж или использовать ДЭШУ, как обычное контактное изделие, без картриджа, мощность воздействия ДЭШУ при этом не изменяется.

Электрошокеры серии «Скорпион»

Контактное электрошоковое устройство 1-го класса. Ударопрочный стеклопластиковый корпус цилиндрической формы, длиной 33 см, позволяет не подпускать противника вплотную и использовать модель в качестве дубинки.
Диаметр изделия 4,1 см, вес 720 гр., удобен для использования силовыми и охранными структурами. Оснащается ремнем для ношения на руке и камуфляжным чехлом под мужской зонт. Дополнительно комплектуется чехлом для поясного ношения.

Средняя мощность воздействия до 3 Вт.

Аккумулятор и зарядное устройство встроенные. Аккумулятор работает в диапазоне температур от -20 до +50оС. Полностью заряженный аккумулятор обеспечивает от 150 до 200 разрядов по 3 секунды (2-3 секунды достаточное время для поражения противника) и рассчитан на 200 циклов заряд-разряд.

Модель выпускается в 4-х модификациях:

Первая модификация («Скорпион»)

Напряжение в импульсе до 65 КВ. Для увеличения глубины пробоя одежды боевые электроды электрошока заостренны.

Высокие ток и частота при воздействии на особо чувствительные зоны дает возможность кратковременной потери сознания у противника.

Особенностью этой модели является наличие 4-х боевых электродов.

Вторая модификация («Скорпион-У»)

Напряжение в импульсе до 90 КВ., что позволяет пробить 12-15 мм плотной одежды.

3-х секундный разряд как правило обеспечивает недееспособность нападающего, снятие агрессии и потерю координации движения. При воздействии на крупные мышечные зоны и зоны скопления нервных окончаний достигается кратковременная парализация мышц.

Третья модификация («Скорпион»с.к.)

На базе второй модификации осуществлена спец. настройка, позволяющая достигать максимальной мощности и повышенной эффективности воздействия на мышечную и нервную системы противника. Для этого выполнены следующие мероприятия:

Специально подобрана элитная комплектация (усиленный контроль качества входящих радиоэлектронных элементов);

Специальная, индивидуальная настройка схемы каждого изделия; обеспечивающая оптимальность функционирования;

100% двойной контроль изделий по расширенной методике приемо-сдаточных испытаний; включающий, в том числе и технологическую приработку.

Высокие ток и частота при воздействии на особо чувствительные зоны дает возможность кратковременной потери сознания у противника.

Четвертая модификация «Скорпион-350 АТ» дистанционный (ДЭШУ)
Является модернизацией электрошока «Скорпион-У», и обладает следующими характеристиками:
Дистанционное воздействие — насадка, выполненная в форме посадочного гнезда для сменного, одноразового картриджа ЭЙР ТЭЙЗЕР.
Контактное воздействие — при отсутствии сменного картриджа ЭЙР ТЭЙЗЕР, — модель используется как базовое контактное изделие.

Электрошоковые пистолеты Taser

Устройства Taser могут быть сделаны или в форме такого же, как обычный электрошок, устройства размером с карманный фонарик, а могут — в форме пистолета, который в несколько раз легче настоящего. Речь пойдёт об устройствах, названных Air Taser или Advanced Taser (М18, M18L и М26).

По мнению разработчиков, главное достоинство их устройства и отличие
Taser от аналогов в том, что электрошоковое воздействие на злоумышленника можно производить на расстоянии: от 4,5 до 6,5 м.

Самое интересное — это принцип действия Taser. В приборе используются специальные заряды, которые, благодаря сжатому азоту, выбрасывают в правонарушителя две стрелки на проводах. Электрическое напряжение на так называемые внешние электроды подаётся с помощью миниатюрных токоведущих проводников — проще говоря, иглы соединены тонкими прочными проводками с батарейками AA Energizer в рукоятке Taser.

Максимальная эффективность достигается в случаях, когда расстояние между воткнутыми в одежду стрелками составляет не менее 200 мм.

Электрический разряд пробивает слой одежды толщиной до 38 мм. Во избежание нанесения повреждений в случаях, когда стрелки пробивают одежду насквозь, на их острие надеваются ограничители, предотвращающие проникновение стрелок в кожу более чем на 6 мм.

После попадания в цель остаётся только нажать на курок, чтобы послать по проводам высоковольтный заряд переменного тока (от 18 до 26 Ватт), который имеет очень низкую силу тока и поэтому не может нанести задерживаемому правонарушителю сколько-нибудь серьезных повреждений.

Пистолеты Taser оснащены системой наведения, как настоящее оружие, — это инфракрасный или лазерный прицел: луч из подствольника проецирует на цель красную точку.

Taser — несмертельное оружие: электрошоковый пистолет не причиняет вреда человеку, а только лишает его на несколько минут возможности двигаться — блокирует мышечную систему противника.

Разработчики утверждают: каких бы то ни было негативных последствий и побочных явлений после поражения Taser нет. Если следовать инструкции и не стрелять противнику в лицо — можно серьёзно ранить — или в плавающего — утонет.

Самое неудобное — это одноразовость пистолета: модели для полицейских снабжены двумя картриджами со стрелками, обеспечивая дополнительную попытку попасть в задерживаемого, а у обычного потребителя попытка одна и Taser надо перезаряжать, что может занять несколько минут.

И есть в Taser одна хитрость — во время выстрела из ствола пистолета вылетают крошечные кружки бумаги наподобие конфетти. На них (на каждой по несколько раз) напечатан серийный номер оружия, по которому можно отследить владельца. В целом, в Соединённых Штатах электрошоковыми пистолетами довольны: Taser взят на вооружение многими полицейскими департаментами, а в ближайшее время это средство самозащиты получат пилоты более 500 самолётов.

Электрошоковые устройства ЭШУ 200 и ЭШУ 200 М

ЭШУ 200 — спецсредство нелетального воздействия.

ЭШУ 200 является первым «интеллектуальным» электрошоковым устройством, выпускаемым в России. В ЭШУ 200 реализованы функции ограничения времени работы за одно включение (3 сек.), регистрации времени наработки устройства, электронная регистрация серийного номера устройства и даты выпуска. Возможность осуществления этих функций достигнута за счет применения в ЭШУ-200 микропроцессорной техники, использования современных
SMD (сверхминиатюрных) элементов поверхностного монтажа и применения современных достижений мировой радиоэлектроники.

ЭШУ 200 М — высокоэффективное спецсредство.

Повышенные, по сравнению с ЭШУ гражданского назначения, поражающие характеристики гарантируют пресечение агрессии правонарушителей.

|Технические характеристики |
|Характеристики |
|ЭШУ 200 |
|ЭШУ 200 М |
| |
|Напряжение разряда |
|70000 В |
|70000 В |
| |
|Энергия разряда |
|10 Дж/c |
|7 Дж/c |
| |
|Частота повторения импульсов |
|20-35 Гц |
|15-25 Гц |
| |
|Источник питания |
|встроенная аккумуляторная батарея |
|батарея «Energizer» 9 В (2шт.) |
| |
|Средний импульсный ток |
|7100 мА |
|6500 мА |
| |
|Интервал рабочих температур |
|минус 15 — плюс 40 |
| |
|Относительная влажность при температуре 25° |
|98% |
|98% |
| |
|Масса |
|330 г |
|270 г |
| |
|Максимальные габариты |
|210x50x32 мм |
|158x68x20 мм |
| |
| |
| |
| |
|высококачественные комплектующие гарантируют надежность работы ЭШУ в |
|условиях интенсивного применения |
|электрическая плата покрыта специальным составом, защищающим электронную |
|схему от влаги, это обеспечивает работоспособность устройства в условиях |
|повышенной влажности |
|предохранитель защищает потребителя от поражения электрическим разрядом |
|при случайном нажатии на пусковую кнопку |
|индикатор заряда батарей позволяет проверять исправность источника питания|
|без включения ЭШУ |

Электрошокер «Тандер»

Внешние контакты электрошокера предназначены для соприкосновения с телом противника. В этом случае разряд вызывает отбрасывающий эффект, а при более длительном воздействии — дезориентацию и неспособность совершать сознательные действия. При отпускании кнопки прибор прекращает работу, автоматически разряжается накопитель энергии, поэтому прикосновение к контактам безопасно сразу после отключения.

|Батарея питания |Alkaline 9 вольт |
|Потребляемый ток |1200 мА |
|Выходное напряжение |50 000 вольт |
|Зазор холостого разряда |20 мм |
|Расстояние между контактами |40 мм |
|Габариты |145х35х65 мм |
|Вес с элементом питания |200 г |

Принцип работы. ЭШУ работает от щелочной батареи 9 Вольт помещенной в специальный отсек пол крышкой в нижней части корпуса.

На средней части корпуса располагается выключатель, специальная конструкция которого позволяет избежать случайных срабатываний прибора. При нажатии до упора на выступающий край кнопки происходит замыкание цепи, прибор начинает вырабатывать серию высоковольтных импульсов.

О работе прибора свидетельствует искра между внутренними контактами и резкий щелкающий звук. Искра и звук оказывают сильное психологическое воздействие на потенциального противника, в результате он может отказаться от нападения на Вас.

Список литературы

http://ultra.tamb.ru/electroshock.html

http://www.f12.ru/shoker/index.html

http://gunroom.chat.ru/elektro.htm

http://www.npo-sm.ru/mag/2024.html

http://kiev-security.org.ua/box/13/83.shtml

http://gunmagazine.com.ua/three/defense/index.htm

С вопросами, пожеланиями и отзывами обращайтесь по адресу: mashka4@nm.ru