Автор: admin

План

1. Становление национальных правовых систем

2. Право Великобритании

3. Право Франции

4. Право Германии

1. Становление национальных правовых систем

С победой буржуазных революций утверждались новые общественные отношения. Это повлекло за собой становление нового, буржуазного права. Сохраняя некоторую преемственность с феодальными правовыми системами, буржуазное право формировалось на совершенно новых принципах — единства закона, юридического равенства, законности, свободы.

Проблема унификации права для буржуазных революций являлась важнейшей. Характерная для феодализма множественность правовых систем препятствовала развитию торговли и установлению неограниченной частной собственности. Поэтому буржуазная революция должна была установить единое для всей страны право. Эта задача некоторым образом решалась уже в ходе революционных событий. Принимаемые в это время законы действовали на территории всего государства, благодаря чему достигалось определенное единство права. Однако законы революционного периода касались отдельных вопросов и не составляли законченной системы правовых норм. И только после упрочения буржуазии у власти стали складываться единые национальные системы права.

В буржуазном обществе огромную роль играет договор. На договорных началах строятся отношения между предпринимателями, между предпринимателем и рабочим, наконец, договор лежит в основе семейных отношений. Предпосылками заключения любого договора являются юридическое равенство лично свободных людей и всеобщая правоспособность. До буржуазных революций ни в одном государстве не было равной для всех гражданской правоспособности. Правоспособность многих категорий лиц была ограничена, определялась сословной принадлежностью. Так, дворяне обладали рядом привилегий, а правоспособность крестьян была ограничена во многих отношениях, женщины всех сословий были ограничены в гражданских правах. На объем правоспособности влияла религиозная принадлежность. В колониях существовало рабство. Буржуазные революции уничтожили большинство из перечисленных ограничений и установили юридическое равенство всех граждан.

С принципом юридического равенства тесно связан принцип законности. Юридическое равенство означает не только равные права, но и равные для всех обязанности, равную ответственность перед законом. Правомерное поведение всех граждан и юридических лиц — одно из проявлений законности. Правомерность как принцип всеобщего поведения обеспечивает стабильность политических и экономических отношений, необходимую для прогрессивного развития общества.

Важным принципом буржуазного права является свобода, понимаемая очень широко. Буржуазное государство провозглашает политические свободы как основу своего общественного строя. Развитие предпринимательства обеспечивается свободой частной собственности, свободой договора.

Указанные принципы характеризуют буржуазный тип права в целом. Вместе с тем в рамках единого типа буржуазного права каждое государство имеет свою национальную систему права с присущими ей особенностями. Но, несмотря на многообразие этих систем, их можно свести к двум основным группам.

Первую группу составляют континентальные правовые системы, возникшие в Европе и воспринятые другими государствами. Эти правовые системы развивались в XIX в. под влиянием французского права, в XX в. на их развитии сказалось германское право. Их характеризует деление права на частное и публичное. Согласно господствующим в этих странах представлениям, частное право защищает интересы частных лиц от преступных посягательств со стороны как отдельных граждан, так и государства. К частному праву относятся гражданское, семейное, торговое право. В отличие от частного публичное право определяет порядок организации и деятельности органов власти и управления и защищает интересы всего общества и государства от любых посягательств. Понятие публичного права включает право конституционное, административное, международное, уголовное, процессуальное.

Континентальные правовые системы четко разграничивают право материальное и процессуальное. Основным источником права является закон, который устанавливает общие правила поведения и правовые принципы. В этих странах суд не занимается нормоустанавливающей деятельностью, а лишь применяет правовые нормы к конкретным случаям. Еще одна особенность континентальных правовых систем — широкое распространение кодификации как материального, так и процессуального права.

Англосаксонские правовые системы базируются на общем праве Англии, возникшем на рубеже XI и XII вв., и не знают деления права на частное и публичное. В них отсутствует строгое разграничение материального и процессуального права. В англосаксонских системах структурно не выделены отрасли права, известные в континентальной Европе. Не знают они и кодификации.

Основным источником права в этих странах является судебный прецедент, который считается обязательным для всех судов при рассмотрении аналогичных дел. Суд творит право, но создает он не общие, а казуистические нормы, т. е. правила для решения конкретного дела. В англосаксонских странах понятия права и закона не совпадают. Парламентский закон становится правом страны только в том случае, если он применен и истолкован судом. Значительную роль в качестве источников права в этих странах играют обычаи и конституционные соглашения. Последние весьма широко применяются в сфере осуществления государственной власти. Наконец, англосаксонскому праву свойственны особая терминология, наличие ряда институтов, не встречающихся в других странах.

2. Право Великобритании

Географическая обособленность Англии, особенности ее истории, раннее развитие промышленности и торговли привели к тому, что в течение многих веков английские юристы и судьи не испытывали значительного влияния законодательства других стран и самостоятельно творили право своей страны. И римское право, и континентальная юридическая доктрина мало отразились на английском праве. Этим обусловлено своеобразие английских правовых институтов.

Существенной особенностью английского права является его архаизм. Итогом английской буржуазной революции был компромисс между дворянством и буржуазией. В результате дореволюционное право не было отменено полностью и заменено новым. Значительная преемственность дореволюционного и послереволюционного права — характерная черта английского права. Но безусловно, развитие капиталистических отношений не могло не сказаться на содержании права, и постепенно его феодальная сущность уступила место буржуазной. В результате от старого права остались лишь его архаичные формы, но они наполнены новым содержанием.

Источники права. Англия не имеет кодифицированного законодательства. Ее частное право в значительной мере развивалось в форме судебного прецедентного права. Прецедентное право состоит из двух частей: общего права и права справедливости.

Становление общего права началось в конце XI в., а на исходе XIII в. оно прекратило свое развитие. Консервация права вызвала к жизни право справедливости, сложившееся в XIV—XV вв.

В 1873—1875 гг. суды общего права и права справедливости были слиты в единую судебную систему. Однако общее право и право справедливости сохранились и продолжают существовать в настоящее время. Согласно закону 1873 г., в случае разногласий между судами общего права и судом лорд-канцлера предпочтение отдается предписаниям права справедливости.

Прецедентное право никогда не имело и не имеет для судьи безусловно обязательной силы. В некоторых случаях судья может отклониться от прецедентов и вынести новое по своему содержанию решение. Это обстоятельство придает прецедентному праву известную гибкость и вместе с тем некоторую неопределенность, так как от судьи зависят выбор того или другого из множества имеющихся прецедентов и его истолкование по своему усмотрению.

Одним из основных источников права является закон. С XIII в. в Англии было издано множество законов, не сведенных в какую-либо систему. Многие старые законы действуют до настоящего времени, но с помощью судов их содержание коренным образом изменилось. Некоторые законы хотя и не отменены, но не применяются, так как не соответствуют потребностям жизни.

Гражданское право. Английское право признает в качестве субъектов гражданского права как граждан, так и юридических лиц. Вопреки принципу юридического равенства правоспособность некоторых категорий лиц ограниченна. Это замужние женщины, иностранцы.

Что касается юридических лиц, то в Англии в отличие от других стран широко распространены юридические лица, базирующиеся на использовании института доверительной собственности, хотя долгое время юридическими лицами не считались товарищества. В настоящее время на основании специальных законов и решений судов применительно к отдельным правоотношениям товарищества наделяются качествами юридического лица.

Вещное право — одно из основных разделов буржуазного гражданского права. В Англии вещное право трактуется наиболее широко, так как к вещам относят и некоторые абсолютные права: права авторов, изобретателей и т. д. Поэтому иногда невозможно разграничить вещные и обязательственные права.

Большим своеобразием отличается в Англии классификация вещей. Английское право не знало деления вещей на движимые и недвижимые. Еще в средние века здесь сложилось деление вещей на реальные и персональные. К реальным относились земля, растения, здания, а также документы, устанавливавшие право на земельные участки и предметы, связанные с землей. Персональные вещи включали прочие предметы и права и в свою очередь делились на два вида объектов: вещи, находившиеся во владении,— телесные вещи; иски — права, не имевшие вещественного субстрата (например, авторское право, патентное право и т. п.).

В британском современном праве используются понятия движимого и недвижимого имущества.

Система вещных прав в Англии весьма неопределенна. Многие юридические понятия в этой области до сих пор отмечены печатью эпохи феодализма. Например, и в настоящее время практическое значение имеет разделение вещных прав на институты общего права и институты права справедливости. Все вещные права в Англии рассматриваются как разновидности права собственности. Кроме него среди видов вещных прав можно выделить вещное право аренды недвижимости в различных формах; сервитуты, в том числе личные; доверительную собственность; разнообразные обеспечительные вещные права (например, ипотека).

Своеобразие права собственности на землю обусловлено тем, что до сих пор вся земля в Англии признается собственностью короля, а отдельные лица рассматриваются как держатели земли. Однако практически право держания частных лиц ничем не отличается по своему содержанию от права собственности: оно является бессрочным и устанавливает возможность пользоваться участком и отчуждать его без какого-либо разрешения. Но передача права на земельный участок требует выполнения сложных формальностей. Существенно различаются и порядок наследования земельных участков и персональной собственности.

Оригинальный институт английского права — доверительная собственность (трэст), т. е. форма собственности, при которой одно лицо (доверительный собственник) управляет, распоряжается имуществом, переданным ему другим лицом (учредителем) в пользу третьих лиц (бенефициантов). Доверительный собственник располагает названным имуществом не совсем свободно, а лишь в соответствии с целями, которые определил учредитель. Последний также устанавливает, кто будет пользоваться доходами от этого имущества.

Институт доверительной собственности применяется для охраны имущественных интересов недееспособных, для оформления отношений, возникающих в связи с созданием благотворительных фондов, и во многих других случаях.

Обязательственное право. В Великобритании нет общего понятия обязательства. Отдельными подотраслями гражданского права являются договорное право и обязательства, возникающие из правонарушения.

Развитие капиталистического оборота обусловило детальную регламентацию (в порядке судебной практики) договорного права. Создаются общие правила об обязательствах вообще и договорах. И хотя еще сохраняются внешние формы прежнего, феодального права (договоры излагаются старинным языком), по своему содержанию английское договорное право становится в известной мере развитым буржуазным правом.

Характерными чертами английского договорного права выступают требование точного определения прав и обязанностей сторон, требование от должника полного и добросовестного выполнения обязательств. Развиваются правила о возмещении убытков, причиненных неправомерными действиями (деликтами), причем английское право в сравнительно широких рамках признает возмещение неимущественного ущерба, а также устанавливает случаи ответственности лица, невиновно совершившего неправомерное действие.

Среди различных договоров в Англии особое значение имеет договор аренды земли. При этом право защищает интересы земельных собственников и не дает арендатору гарантии защиты его интересов. Арендная плата устанавливается по соглашению сторон, т. е. фактически по усмотрению землевладельца. Если арендатор по истечении срока договора не освободит участок, то арендная плата удваивается.

Семейное право. Английское семейное право долгое время испытывало влияние феодальных пережитков. Так, сохраняется церковная форма брака, гражданский брак существует только с I8db г., форма брака выбирается будущими супругами. Личные отношения супругов основаны на начале главенства мужа. Мужу принадлежало право «надзора» за женой и даже право «умеренного наказания» жены.

В имущественных правах жена была весьма ограничена. Самостоятельно она совершала только сделки повседневной жизни, право управления и распоряжения супружеским имуществом принадлежало мужу. Жена не являлась субъектом права. Происходило юридическое поглощение личности жены личностью мужа. С течением времени власть мужа над женой ослабевала. В 1822г. законом была установлена некоторая имущественная самостоятельность замужней женщины.

До 1857 г. развод не допускался. В случае невозможности совместной жизни применялось «разлучение супругов от стола и ложа».

Дети до 21 года находились под отцовской властью: мать осуществляла родительскую. власть лишь при отсутствии отца. В1908 г. была установлена ответственность родителей в наиболее серьезных случаях дурного обращения с детьми. Узаконение внебрачных детей допускалось лишь в исключительных случаях, на основании парламентского акта.

Наследование. Характерным отличием английского наследственного права является полная свобода завещания. Всякое лицо, достигшее 21 года, могло завещать свое имущество кому угодно,

и ближайшие родственники при наличии завещания не имеют права на получение какой-либо доли имущества.

Что касается наследования по закону, то были установлены различные правила для наследования земельной собственности и прочего имущества.

Своеобразен механизм наследственного правопреемства. Права и обязанности, принадлежавшие наследодателю, переходят первоначально к посредствующему лицу. Им является сначала председатель соответствующего суда, от которого права переходят к назначенному судом «личному представителю». Последний осуществляет определенную процедуру («администратирование наследства»), после чего передает наследникам права, которыми он обладает.

Уголовное право и процесс. В уголовном праве Англии отчетливо проявляется консервативный характер английской буржуазной революции. В этой отрасли права феодальные институты очень медленно уступали место новым уголовно-правовым институтам. Только к середине XVIII в. английское уголовное право было систематизировано Блэкстоном, крупнейшим юристом Англии.

Особенно консервативным оказалось уголовное право Англии в вопросе о наказании. Еще в 1810 г. распространенными видами наказаний были колесование, четвертование, извлечение внутренностей из живого тела и т. д., а до 1873 г. смертной казни подвергался тот, кого в течение месяца видели в обществе цыган.

Консервативный характер английского уголовного, права обусловлен в основном тем, что оно развивалось главным образом на основе не издания законов, а использования прецедентного права.

Особенность уголовного процесса заключалась в том, что обвинительный процесс являлся в то же время процессом состязательным.

В 1907 г. в английское уголовное право введено понятие условного осуждения. В отличие от континентальных законов происходит отсрочка не исполнения приговора суда, а назначения наказания или даже осуждения. Тогда же было введено превентивное заключение. Оно состояло в том, что суд мог признать лиц, осужденных не менее трех раз за серьезные преступления и ведущих преступный образ жизни, привычными преступниками и приговорить их помимо наказания к превентивному (предупредительному) заключению, которому они подвергаются после отбытия наложенного на них наказания.

В начале XX в. для мужчин, совершивших определенные преступления, были введены телесные наказания.

Принятый в 1914 г. Закон об отправлении правосудия сокращал случаи направления в тюрьму за неуплату штрафа.

С вступлением Англии в первую мировую войну правительство получило право издавать указы, имеющие целью обеспечение общественной безопасности и обороны государства. В связи с этим были внесены некоторые изменения в положения, например, о государственных преступлениях.

3. Право Франции

Создание единой национальной правовой системы, которое французская буржуазия считала одной из важнейших задач революции, сопровождалось решительной ломкой феодальных отношений реализацией новых правовых установок уже в ходе революции. С самого начала встал вопрос не только о создании нового законодательства, но и о его систематизации. Об этом свидетельствуют попытки кодификации, предпринятые в ходе революции. В 1791 г был написан проект уголовного кодекса, в 1793, 1794, 1796 гг. предложены проекты гражданского кодекса. Однако эти попытки не привели к положительным результатам. Причины неуспеха вполне понятны: непрерывная смена стоявших у власти групп, имевших различия в идеологии и конкретных целях; временный характер ряда мероприятий; борьба крупной буржуазии против требований беднейших слоев населения. Все это препятствовало стабилизации новых общественных отношений и созданию единых кодексов. Наконец, не было еще той кристаллизации принципов права, которая является необходимой предпосылкой кодификации.

Лишь после упрочения власти крупной буржуазии правительство Наполеона окончательно отменило (путем закона) дореволюционное право, а также ряд законов, принятых во время революции и не соответствовавших интересам крупной буржуазии, и приступило к выработке кодексов.

Наполеоновская эпоха ознаменована созданием пяти основных кодексов — гражданского, уголовного, торгового, гражданско-процессуального и уголовно-процессуального.

Французский гражданский кодекс был принят первым и вошел в историю под названием Кодекса Наполеона.

В состав комиссии по разработке проекта Кодекса, созданной 13 июля 1800 г., вошли такие видные юристы Франции, как Тронше, Порталис, Малльвиль, Биго-Преамке. Проект был составлен в сжатые сроки (4 месяца) и направлен на обсуждение высших судов, после того как они представили свои замечания, проект должен был пройти обычный путь будущего закона — рассмотрение в Государственном совете, Трибунате, Законодательном корпусе и сенате. Однако в Трибунате и Законодательном корпусе проект Кодекса встретил серьезную оппозицию. Это объяснялось тем, что ряд положений Кодекса содержал значительные отступления от революционного законодательства. Первый титул «О праве и законах вообще» был отклонен. Опасаясь, что подобная судьба постигнет и другие титулы, правительство забрало проект на доработку. Наполеон, своей властью исключив из состава Трибуната и Законодательного корпуса основных критиков проекта и введя новых членов, создал, таким образом, послушное большинство. В результате рассмотрение проекта пошло быстро и все титулы Кодекса в виде отдельных законов были приняты и утверждены. Закон 21 марта 1804 г. объединил все 36 титулов в состав единого Гражданского кодекса французов. В 1807 г. он был назван Кодексом Наполеона. В 1816 г. Кодекс вновь получил название гражданского. Однако в истории он справедливо остался как Кодекс Наполеона. Не принимая непосредственного участия в разработке, Наполеон четко понял необходимость кодекса для упрочения буржуазного режима, активно руководил работой по его созданию, благодаря чему документ был разработан и принят в кратчайшие сроки.

Кодекс сыграл огромную роль в упрочении буржуазных отношений во Франции. Он стал образцом для создания гражданских кодексов в Италии, Бельгии, Голландии, Польше, Швейцарии и других странах.

Кодекс Наполеона воплощает и развивает гражданско-правовые принципы, закрепленные в Декларации прав человека и гражданина 1789 г.: юридическое равенство, законность, единство права, свободы.

Разработчики Кодекса опирались на юридическую доктрину, активно использовали революционное законодательство, сохранили некоторые положения французского обычного права и, конечно, не забыли римское право.

Влияние римского права отразилось на структуре Кодекса. Он построен по так называемой институционной системе. Кодекс состоит из вводного титула, в котором говорится об опубликовании, действии и применении законов, и трех книг. Первая книга посвящена лицам. Вторая содержит правила об имуществах и различных видоизменениях собственности. В третьей говорится о различных способах приобретения собственности.

Субъекты гражданского права. Исходя из принципа юридического равенства, Кодекс устанавливает, что всякий француз пользуется гражданскими правами. Осуществление гражданских прав не зависит от качества гражданина. Вместе с тем полной реализации этот принцип в Кодексе Наполеона не нашел, поскольку лица иностранного происхождения, замужние женщины не обладают полной правоспособностью.

Характерной особенностью Кодекса является непризнание юридических лиц в качестве субъектов гражданского права. Столь отрицательное отношение к юридическим лицам объясняется двумя приминами. Во-первых, неразвитостью капиталистических отношений: тогда главную роль играла индивидуальная предпринимательская деятельность, а немногочисленные торговые товарищества действовали по правилам Торгового кодекса. Во-вторых, со времен революции сохранилось отрицательное отношение к юридическим лицам из опасения возобновления в этой форме феодальных учреждений.

Права собственности. Революция создала новые классы собственников — буржуазию и крестьянство, которые явились опорой правительства Наполеона и упрочить положение которых был призван Кодекс. Попытки Директории восстановить некоторые феодальные порядки в земельных отношениях потерпели неудачу, так как позиции новых собственников были слишком значительны, чтобы можно было покушаться на их интересы безбоязненно. Поэтому самые существенные изменения по сравнению с предшествовавшими законами произошли в праве собственности. Кодекс Наполеона уничтожил различие между имуществом родовым и благоприобретенным, запретил субституции, поскольку они препятствовали полному распоряжению собственностью, была разрешена тайная мена недвижимых имуществ.

Кодекс не дает определения права собственности, но перечисляет в ст. 544 основные правомочия собственника — пользование и распоряжение вещами. Причем Кодекс устанавливает возможность осуществлять их наиболее абсолютным образом, с тем чтобы пользование не являлось таким, которое запрещено законом или регламентом. Статья 546 подчеркивает полноту права собственности, устанавливая, что собственность на вещь дает право на все, что эта вещь производит.

Закрепление во всех декларациях французской революции право частной собственности ни в каком другом кодексе мира не сформулировано так широко и абсолютно, как здесь.

Провозглашение абсолютного, свободного права собственности свидетельствует о чисто буржуазном характере Кодекса, воплощающем революционные представления о праве собственности. В то же время право собственности по Кодексу Наполеона — это полное, чисто римское право, которое разрешает собственнику широко пользоваться, распоряжаться вещью, вплоть до ее уничтожения.

Таким образом, на содержание статей, посвященных праву собственности, наибольшее влияние оказали революционное законодательство и римское право.

Однако свобода собственности не может означать полной свободы. Поэтому в интересах третьих лиц Кодекс Наполеона устанавливает некоторые ограничения произвола собственника. Но эти ограничения всегда конкретны, нет общих правил, которые предписывали бы всякому собственнику считаться с важнейшими интересами общества или третьих лиц. В качестве примера такого ограничения может служить ст. 545, которая воспроизводит положение Декларации прав человека и гражданина 1789 г. о том, что «никто не может быть принуждаем к уступке своей собственности, если это не делается по причине общественной пользы и за справедливое и предварительное вознаграждение».

В рассмотренных выше статьях Кодекса речь идет о собственности вообще, однако наибольшее внимание законодателя привлекает собственность недвижимая, прежде всего земельная. Это отражало существовавшее в то время положение, когда промышленный капитал еще не получил значительного развития. Детальным образом в Кодексе регламентированы права собственника земельного участка, сервитут, порядок раздела недвижимого имущества между наследниками, залог земли и т. п. О преимуществе недвижимости говорит и тот факт, что движимым имуществом опекун мог распоряжаться сам, а недвижимым — с согласия семейного совета или суда. В 1880 г. в связи с возросшей ценностью движимостей был издан закон, ограничивающий право опекуна на распоряжение крупными движимостями.

Права собственника земельного участка формулирует ст. 552: «Собственность на землю включает в себя собственность на то, что находится над землей и под землей». Содержание этой статьи, определяющее право собственника земельного участка на почву, недра и воздух, еще раз подчеркивает буржуазный характер Кодекса, предоставляющего широкие права на землю.

В Кодексе не забыты и собственники движимого имущества (банкиры, торговцы). Для охраны именно их интересов установлено знаменитое правило: в отношении движимых вещей владение признается юридическим основанием права на вещь (ст. 2279). Речь идет о добросовестном владении, но «добросовестность всегда предполагается, и тот, кто указывает на недобросовестность (другого лица), должен эту недобросовестность доказать» (ст. 2268).

Помимо права собственности Кодекс Наполеона знает и другие вещные права: на чужие вещи (узуфрукт, проживание в чужом доме, сервитут, право залога), владения, держания.

В XIX в. положения Кодекса о собственности не претерпели практических изменений. Среди нововведений следует отметить закон 1810г., устанавливающий, что разработка недр собственниками земельных участков возможна лишь с разрешения государства.

Обязательственные отношения. Большое место в Кодексе Наполеона занимают статьи, посвященные обязательственному праву. В этом разделе Кодекса, как ни в каком другом, ощущается влияние римского права.

Кодекс не дает общего понятия обязательства, но в ст. 1101 четко формулирует определение договора: «Договор есть соглашение, посредством которого одно или несколько лиц обязываются перед другим лицом или перед несколькими другими лицами дать что-либо, сделать что-либо или не делать чего-либо». Понятие предмета договора аналогично понятию предмета обязательства. Нетрудно заметить, что содержание обязательства во французском праве полностью совпадает с этим понятием в римском праве.

Перечисляя условия действительности договоров, Кодекс в первую очередь называет согласие стороны, которая обязывается (ст. 1108). Под согласием сторон французская доктрина понимает согласие воль (внутреннего психического акта). И далее Кодекс называет случаи возможного искажения воли — если согласие дано вследствие заблуждения или получено путем насилия или обмана (ст. 1109). Тогда, устанавливает Кодекс, действительного согласия нет.

В то же время явная убыточность договора для одной из сторон, как правило, не опорочивает договор. Сторона в договоре не может ссылаться на то, что договор оказывается для нее невыгодным, а для контрагента служит источником неосновательного обогащения. Лишь в отдельных случаях явная невыгодность договора для одной из сторон может служить основанием для признания его недействительным. Так, согласно ст. 1674, если продавец недвижимости продал имущество по цене, составляющей не более 7/12 действительной цены, договор может быть признан недействительным.

Кодекс уделяет согласию сторон столь большое внимание, так как исходя из принципа свободы договора французское право предоставляет частным лицам возможность устанавливать по сути дела любые правоотношения, не противоречащие закону. Буржуазное право содержит весьма немногочисленные запреты, ставящие предел свободе договорных отношений, и главнейшими из этих запретов являются нормы уголовного права.

Второй важный принцип, на котором строятся договорные отношения, сформулирован в ст. 1134. Это принцип незыблемости договора: «Соглашения, законно заключенные, занимают место закона для тех, кто их заключил. Они могут быть отменены лишь по взаимному согласию сторон или по причинам, в силу которых закон разрешает отмену (обязательства). Они должны быть выполнены добросовестно».

Таким образом, договор устанавливает безусловную связанность контрагентов: одностороннее нарушение договора вызывает ответственность нарушившего, который должен уплатить все убытки. Вместе с тем Кодекс допускает возможность изменения условий договора и установления обязанностей сторон, не отраженных в самом тексте договора: суд может дополнить договор «условиями, которые являются обычными, хотя бы они и не были выражены в договоре» (ст. 1160).

В Кодексе рассматриваются различные договоры: дарения, мены, купли-продажи, найма. Наибольшее внимание уделяется купле-продаже как договору, имеющему важнейшее значение в буржуазном праве. Видное место в договоре занимают характеристика вещи и установление цены, которая определяется по усмотрению сторон. Договор считается заключенным, когда достигается соглашение по поводу вещи и цены (ст. 1583). Одновременно происходит переход права собственности на покупателя, даже если вещь еще не была передана, а цена уплачена. Кодекс регулирует вопрос об эвикции вещи. Явные недостатки вещи, в наличии которых покупатель мог убедиться сам, не влекут ответственности продавца, а на скрытые недостатки проданной вещи продавец обязан дать гарантию (ст. 1641, 1642).

Другим не менее важным договором является личный наем. Применительно к этому договору особенно ярко проявляется принцип свободы, предоставляющий полностью усмотрению сторон установление условий договора. Всего две статьи Кодекса посвящены этому договору, но они не определяют никаких границ возможного произвола одной из сторон.

Кроме договора, Кодекс знает и другие основания возникновения обязательств. Это причинение вреда. Так, ст. 1384 определяет, что хозяева и лица, давшие поручение, ответственны за ущерб, причиненный их слугами и лицами, на которых возложено исполнение поручения, если ущерб причинен при исполнении этими лицами их служебных обязанностей.

Кодексу Наполеона известно и натуральное обязательство, сущность которого состоит в том, что нельзя требовать его исполнения в судебном порядке. Но если обязательство исполнено, нельзя требовать возврата исполненного. В Кодексе в качестве «натурального обязательства» названо обязательство дать приданое детям.

Кодекс устанавливает также, что обязательство может возникнуть непосредственно из закона в случаях, специально предусмотренных законом.

В течение XIX в. изменений в обязательственные отношения внесено практически не было.

Брачно-семейные отношения. Из всех отношений, регулируемых французским Гражданским кодексом, именно в брачно-семейных с наибольшей силой проявились контрреволюционные тенденции. Полновластие мужа и отца, ограниченная правоспособность и недееспособность замужней женщины — принципы, на которых в 1804г. под влиянием обычного права создавалось семейное право. Светский брак к допущение развода — единственный прогрессивный момент в вопросах брака и семьи, заимствованный из революционного законодательства.

Кодекс рассматривает брак как договор, поэтому взаимное согласие супругов является первым необходимым условием для заключения брака. Кроме того, было необходимо достичь брачного возраста (для мужчин — 18 лет, для женщин — 15 лет), не состоять в другом браке; для детей, не достигших определенного возраста (сын — 25 лет, дочь — 21 год), требовалось согласие родителей. Кроме того, запрещался брак между лицами, находящимися между собой в определенной степени родства или свойства.

Допуская развод, Кодекс называет следующие его причины: прелюбодеяние (муж всегда может требовать развода по этой причине, жена — в случае, если муж содержал свою сожительницу в общем доме); злоупотребление, грубое обращение или тяжелые обиды одного из супругов в отношении другого; присуждение одного из супругов к тяжкому и позорящему наказанию; взаимное и упорное несогласие супругов (ст. 229—233). Под влиянием католической церкви в Кодекс было введено положение о раздельном жительстве. Оно устанавливалось по тем же основаниям, что и развод (ст. 306).

Взаимоотношения между мужем и женой строились на основе власти и подчинения, что сформулировано в ст. 213: «Муж обязан оказывать покровительство своей жене, жена — послушание мужу». Эта статья является базовой относительно всех других, определяющих отношения супругов. Именно следствием власти мужа являются очень ограниченная правоспособность и практически полная недееспособность замужней женщины. Недееспособность женщины означала, что она не могла самостоятельно осуществлять никакие юридические действия, как судебные, так и внесудебные. Это положение закреплено в ст. 215 («Жена не может выступать в суде без разрешения своего мужа, хотя бы она была купцом или не обладала общностью имущества с мужем или хотя бы была установлена раздельность имущества жены») и ст. 217 («Жена даже при отсутствии общности имущества супругов или при раздельности их имуществ не вправе отчуждать, закладывать, приобретать по возмездному или безвозмездному основанию без участия мужа в сделке или без его письменного разрешения»).

Некоторые незначительные исключения из общего правила о недееспособности замужней женщины, установленные Кодексом (например, жене не требовалось согласия мужа, чтобы возбудить против него дело о разводе; жена могла самостоятельно завещать свое имущество), не меняли существа дела.

Имущественные отношения супругов определялись брачным договором, заключенным до совершения брака. Кодекс устанавливает ряд имущественных режимов — на выбор будущих супругов. Но по общему правилу, если в брачном договоре специально не предусмотрено иного, имущество жены поступает в управление мужа и он распоряжается доходами с этого имущества.

Одной из важнейших прерогатив мужа в качестве главы семьи было осуществление отцовской власти. Согласно ст. 372 несовершеннолетние дети находятся под властью родителей до достижения совершеннолетия или до освобождения из-под власти. Однако отец один осуществляет эту власть во время брака. Всякие соглашения между родителями о передаче матери отцовской власти недействительны (ст. 1388). В Кодексе идет речь в основном о законных детях. Относительно внебрачных детей закон допускает возможность их узаконения, однако только на добровольных началах, поскольку в соответствии со ст. 340 «отыскание отцовства запрещено». Но при этом допускалось отыскание материнства (ст. 341). Признанные внебрачные дети получали некоторые права, но требовать законных прав законных детей они не могли.

Семейное право отличалось наибольшим архаизмом, поэтому в течение последующего периода оно подверглось большой корректировке. В конце XIX—начале XX в. были внесены изменения, касающиеся порядка заключения брака: уничтожены некоторые формальности, мешавшие заключению брака; урегулирован вопрос о заключении брака незаконнорожденным ребенком; мать получила реальное право давать согласие на брак своих детей. В 1816г. развод был отменен, но в 1884г. восстановлен в новом виде: он рассматривался как санкция за виновное поведение супруга. Не восстанавливался развод по взаимному согласию.

По закону 1893 г. женщины, которым было разрешено раздельное жительство, приобрели дееспособность. С 1907г. при всяком брачном имущественном режиме женщина получала право распоряжаться продуктами своего личного труда и происходящими отсюда сбережениями. Правда, на основании этого закона не было внесено изменений в Кодекс, поэтому осуществление нового положения встретило серьезные затруднения на практике.

Перемены во взаимоотношениях родителей и детей выражаются в ослаблении отцовской власти, расширении прав детей и прав матери, некотором изменении положения внебрачных детей. В 1912 г. была изменена ст. 340, в новой редакции она разрешала отыскивать отцовство в судебном порядке;

Наследственное право. Кодекс уничтожил феодальную систему наследования. Признавая наследование по закону и по завещанию, законодатель тем не менее ограничил завещательную свободу и поставил возможность завещания в зависимость от того, оставил наследодатель детей или нет. При одном ребенке можно было распоряжаться в завещании половиной имущества, при двух детях — четвертью имущества. Если детей не было, но имелись родственники, восходящие по одной линии, завещатель распоряжался тремя четвертями имущества, а если оставались родственники, восходящие по обеим линиям,— половиной имущества. Свободное от завещательного распоряжения имущество наследовалось по закону.

В области наследования по закону был уничтожен принцип первородства. Право законного наследования имели родственники до 12-й ступени. Ближайшая степень родства исключала дальнейшую. При отсутствии родственников с правами наследования имущество переходило к пережившему супругу. Внебрачные признанные дети получали наследственные права на имущество отца, однако в ограниченном размере: их доля равнялась трети доли законного ребенка, и они не могли наследовать ни после восходящих, ни после боковых родственников наследодателя. В 1917 г. круг законных наследников был ограничен шестой степенью родства.

Гражданско-процессуальный кодекс. Появление Гражданского кодекса обусловило необходимость привести в соответствие с новыми материальными нормами права гражданско-процессуальные законы. В 1806г. был издан Гражданско-процессуальный кодекс, основу которого составлял ордонанс о гражданском правосудии 1667 г. Это определило характер нового Кодекса.

Он устанавливал процесс, требующий выполнения ряда сложных формальностей, составления множества процессуальных документов. Это приводило к медлительности судебного процесса. В общих судах требовалось обязательное участие адвокатов.

Кодекс мало изменился в последующие годы.

Французский Торговый кодекс. Во французском частном праве торговое право является самостоятельной отраслью. Этим вызвано и создание отдельного от гражданского Торгового кодекса 1807 г.

В его основу были положены ордонансы времен Людовика XIV: ордонанс 1673 г. о сухопутной торговле и ордонанс 1681 г. о морской торговле. Поскольку содержание этих ордонансов практически не было изменено, Торговый кодекс с момента своего создания был архаичным.

Торговый кодекс 1807 г. состоит из четырех книг. Первая книга содержит нормы о торговле вообще (о лицах, занимающихся торговлей, о биржах, посредниках, векселе). Во второй книге говорится о морской торговле. В третью книгу включены положения о несостоятельности и банкротствах. Четвертая книга посвящена торговой юрисдикции.

Торговый кодекс является лишь дополнением к Гражданскому, поскольку общие правила Гражданского кодекса (о собственности, о договорах) применяются и к торговым сделкам. В Торговом кодексе излагаются специальные правовые нормы применительно к торговле, но когда они отсутствуют, действуют общие правила Гражданского кодекса. Данный Кодекс не имеет такого значения, как, например, Гражданский. Торговые обычаи, нигде не записанные, не менее обязательны, чем положения Кодекса.

Поскольку Торговый кодекс с самого начала был обращен в прошлое, а не в будущее, то постепенно большинство его норм прекратило действие, наиболее важные сферы торговых отношений регулируются новыми нормативными актами. Эти акты не включаются в Кодекс, а приводятся в виде приложения к нему.

Уголовный кодекс 1810 г. После Гражданского кодекса наиболее значительным является Уголовный. Он был создан на основе прогрессивных идей, сформулированных в Декларации прав человека и гражданина 1789 г.

Непосредственно к уголовному праву относятся следующие положения Декларации: «Закон вправе запрещать только поступки, вредные для общества, все, что не запрещено законом, дозволено» (ст. 5); «Закон есть выражение общей воли. Он должен быть одинаков для всех и тогда, когда оказывает покровительство, и тогда, когда карает» (ст. 6); «Закон должен устанавливать только строго и очевидно необходимые наказания; никто не может быть наказан иначе как в силу закона, установленного и обнародованного до совершения преступления и законно примененного» (ст. 8).

В этих статьях Декларации нашли выражение принципы законности, равенства всех перед уголовным законом, пропорциональность наказаний и преступлений, недопустимость обратного действия закона.

Первый проект Уголовного кодекса, принятый в 1791 г., осуществлял новую уголовно-правовую программу и может быть определен как первый Уголовный кодекс буржуазии. В этот период буржуазия была заинтересована в сохранении завоеваний революции и поэтому наиболее последовательно пыталась реализовать принципы Декларации. Кодекс 1810 г. был издан в совершенно иной политической обстановке. При помощи уголовного права буржуазия стремилась укрепить только те результаты революции, в которых была заинтересована. Поэтому Кодекс 1810 г. сделал шаг назад по сравнению с Кодексом 1791 г. Тем не менее, Кодекс 1810 г. заслуживает названия классического кодекса буржуазии. Кодекс с изменениями и дополнениями действует во Франции в настоящее время и послужил образцом для многих буржуазных стран.

Кодекс начинается с предварительных положений, в которых преступные деяния подразделяются на виды. Причем в основу деления положен характер наказания: преступное деяние, которое законы карают полицейскими наказаниями, является нарушением; преступное деяние, которое законы карают исправительными наказаниями, является проступком; преступное деяние, которое законы карают мучительными или позорящими наказаниями, является преступлением (ст. 1). Таким образом, Кодекс устанавливает традиционную трехчленную классификацию преступных действий: 1) преступления — наиболее тяжкие преступные деяния, 2) проступки, 3) полицейские нарушения.

Из четырех книг Кодекса первые две вместе с предварительными положениями можно назвать общей частью Кодекса, так как они посвящены общим вопросам наказаний, их видам, уголовной ответственности. Третья и четвертая книги составляют особенную часть: в них содержится перечень преступных деяний.

Первая книга Кодекса посвящена наказаниям уголовным (мучительным и позорящим) и исправительным. Мучительными и позорящими наказаниями были смерть, каторжные пожизненные и срочные работы, депортация (высылка за пределы империи), смирительный дом. В некоторых случаях одновременно с применением одного из указанных наказаний допускалось клеймение. К позорящим наказаниям относились выставление у позорного столба в ошейнике, изгнание, гражданская деградация (лишение избирательных прав и запрещение занимать государственные должности). Такие меры, как клеймение, выставление у позорного столба, Кодекс заимствовал из феодального уголовного права, что обусловило его архаичность в области наказаний. Среди исправительных наказаний Кодекс называет тюремное заключение на срок в исправительном заведении, временное лишение политических, гражданских и семейных прав, штраф.

Таким образом, можно сказать, что Кодекс предусматривает значительное количество довольно суровых наказаний, испытывая в этом плане влияние старого феодального права.

Кодекс подробно описывает порядок применения наказания. В ст. 12, 13 говорится об осуществлении смертной казни: «Всякому приговоренному к смерти отсекается голова. Приговоренный к смерти за отцеубийство препровождается на место казни в рубашке, босиком, с черным покрывалом на голове (он выставляется на эшафоте, в то время как судебный пристав читает народу обвинительный приговор; вслед за этим ему отсекается кисть правой руки и он предается немедленной смерти)». Так же детально описывается исполнение других наказаний. Публичность жестоких наказаний свидетельствует о том, что основной целью наказания по-прежнему остается устрашение.

Вторая книга Кодекса устанавливает основания ответственности и освобождения от ответственности (безумие и принуждение к совершению преступлений силой). Подробно описываются различные формы соучастия: подстрекательство, пособничество.

Кодекс не устанавливал минимального возраста уголовной ответственности. Однако к лицам, не достигшим 16 лет, применялись более мягкие наказания, нежели к лицам, достигшим этого возраста. Мера ответственности определялась в соответствии с тем, действовал ли подсудимый с разумением или нет.

Следует отметить, что многие вопросы уголовного права еще не были разработаны; так, в общей части Кодекса не определялись формы вины, не говорилось о совокупности преступлений, о сроке давности.

Третья книга посвящена преступлениям и проступкам, разделяемым на два вида: публичные и частные. К публичным правонарушениям относились действия, направленные против безопасности государства, против имперской конституции, против общественного спокойствия. Среди публичных преступлений Кодекс, в отличие от феодального права, не называет религиозные.

Четвертая книга Кодекса посвящена полицейским нарушениям и наказаниям.

Как и Гражданский кодекс, Уголовный изложен ясным, четким языком, что является его несомненным достоинством.

В последующие годы Уголовный кодекс подвергался изменениям. Первые новшества коснулись наиболее ярких пережитков феодального права. Так, в 1832 г. были отменены статьи о клеймении и выставлении у позорного столба. Однако статья о публичном исполнении приговора о смертной казни сохранялась в силе до 1939 г. В 1854 г. было отменено положение о гражданской смерти. В 1912 г. установлен минимальный возраст уголовной ответственности — 13 лет.

Уголовное право развивалось путем новеллизации непосредственно Кодекса, а также принятия ряда новых законов, действующих параллельно с Кодексом.

Уголовно-процессуальный кодекс 1808 г. был первым чисто процессуальным кодексом. Он закрепил принцип назначения судей правительством и утвердил трехстепенную систему суда, соответствующую делению на три вида правонарушений, установленному Уголовным кодексом. Мировой судья, осуществлявший по уголовным делам функции суда простой полиции, являлся первой инстанцией. Вторая инстанция была представлена судом исправительной полиции, это был коллегиальный суд, но он действовал без присяжных заседателей. Третьей инстанцией стал апелляционный суд, он был коллегиальным с присяжными заседателями и состоял из двух отделений: по уголовным и по гражданским делам. Судебную систему возглавлял кассационный суд. При суде состояла прокуратура, которая поддерживала обвинение и осуществляла надзор за законностью действий должностных лиц судебного аппарата.

Кодекс 1808 г. установил смешанную, состязательно-розыскную форму процесса. Первая стадия — предварительное расследование — содержала все черты розыскного процесса, ставя обвиняемого в полную зависимость от судебного чиновника. На стадии судебного следствия доминировала состязательная форма процесса, предоставляющая обвиняемому права активного участника процесса. Этой стадии были присущи гласность и устность. Вместе с тем право председателя суда активно вмешиваться в ход судебного следствия, направлять его в нужную сторону свидетельствует о сохранении некоторых следов розыскного процесса и на этой стадии.

4. Право Германии

Германское гражданское уложение. В конце XIX в. группа континентальных правовых систем пополнилась еще одной крупной кодификацией — Германским гражданским уложением, оказавшим заметное влияние на законодательство других стран.

Гражданский кодекс 1896 г. стал первой в истории Германии единой для всей страны кодификацией гражданского права. В Германии дольше, чем в других странах, существовала правовая раздробленность. Объединение Германии в 1871 г. не повлекло за собой автоматически создания единой правовой системы. Это объясняется особенностями социально-экономического и политического развития страны. Низкий уровень торгового оборота, невысокая интенсивность экономических связей между отдельными частями Германии были причиной того, что не только юнкерство, но и некоторые группы буржуазии вполне удовлетворяло старое законодательство. Отдельные германские государства, стремившиеся сохранить в возможно более широком объеме свою автономию, тоже высказывались против создания общегерманского права. Вместе с тем широкие буржуазные слои испытывали потребность в едином для всего государства и современном по своему содержанию законодательстве. Наряду с буржуазией наиболее прогрессивные юристы выступали за создание единого гражданского кодекса. Из-за отсутствия общего мнения по этому вопросу выработка кодекса растянулась на долгие годы.

В 1873 г. был издан Закон об установлении компетенции империи в области разработки единого гражданского права, а в 1874 г. бундесрат назначил комиссию из судебных чиновников и теоретиков права для составления кодекса. Созданный проект, опубликованный в 1887 г., был подвергнут резкой критике, и после длительного обсуждения в печати было признано невозможным представить его на законодательное обсуждение. Причина неудачи заключалась в том, что в основе проекта лежало старое общее право, не соответствующее новым социально-экономическим отношениям.

В декабре 1890 г. была создана новая комиссия, в состав которой были включены адвокаты, представители политических партий, промышленники. Эта комиссия закончила свою работу к 1895.г. Второй проект рассматривался в рейхстаге, бундесрате, в него были внесены некоторые изменения, и 18 августа 1896 г. он был утвержден. Новое Уложение вступило в законную силу 1 января 1900 г., поскольку отдельным государствам, входившим в состав Германии, было нужно время для приведения своего законодательства в соответствие с ним.

Германское гражданское уложение в значительной степени базируется на римском праве и в то же время содержит положения германского права, а также выработанные юристами на рубеже XVIII и XIX вв. новые правила, способствующие развитию буржуазных отношений.

Уложение построено по так называемой пандектной системе, в соответствии с которой общие для всех институтов нормы содержатся в общей части (первой книге). Кроме того, Уложение содержит еще четыре книги: вторая книга посвящена обязательственным отношениям, третья — вещному праву, четвертая — семейному праву и пятая — наследственному.

Одновременно с Уложением был издан Закон о введении его в действие, в котором содержались правила о времени вступления в силу Германского гражданского уложения, нормы международного частного права, положения о взаимоотношении Уложения с нормами старого имперского законодательства.

Отличительными чертами Уложения являются отсутствие общих юридических определений; очень подробные параграфы, носящие описательный характер и содержащие множество специальных юридических терминов; наличие так называемых каучуковых параграфов, ссылающихся на такие понятия, как «добрая совесть», «добрые нравы», имеющие моральное, а не правовое содержание.

По своему содержанию Уложение верно отражало свое время. Это буржуазный по своей сущности кодекс, причем он утверждает более высокий уровень развития капиталистических отношений, нежели Кодекс Наполеона. Однако ряд статей Уложения является результатом компромисса между буржуазией и юнкерством, защищая интересы последнего.

Субъекты гражданских правоотношений. Правоспособность физических лиц базируется на принципе юридического равенства. Но, с учетом ограниченной правоспособности женщин можно сказать, что и здесь этот принцип не получает полной реализации. Совершеннолетие наступает с 21 года. В возрасте от 7 лет до 21 года Уложение устанавливает различные степени ограниченной дееспособности.

Отличительной чертой Уложения является признание юридического лица в качестве субъекта гражданского права. Институт юридического лица был удобен для оформления концентрации капитала и получил широкое распространение в конце XIX в.

В Германии возникали самые разнообразные виды юридических лиц. Эту правовую форму для своего существования использовали и политические партии, и различные общественные организации.

Германское гражданское уложение называет два вида юридических лиц: ферейны (общества, союзы) и учреждения. Под Ферейнами понимаются союзы лиц, с которыми входящие в их состав лица связаны членскими правами и обязанностями. Эти союзы могут быть либо хозяйственными (преследующими цели извлечения прибыли), либо нехозяйственными (преследующими культурные, научные и подобные им цели). Учреждения образуются в силу волеизъявления частных лиц, выделяющих для достижения определенной цели известное имущество. Вместе с тем важнейшие правовые формы концентрации капиталов — акционерные общества и общества с ограниченной ответственностью — нормами Уложения не регулировались. Для них были созданы самостоятельные законы, которые, устанавливая явочный порядок возникновения этих юридических лиц, благоприятствовали их распространению. Для ферейнов с нехозяйственными целями также был определен явочный порядок образования. Лишь для незначительного числа хозяйственных союзов устанавливался разрешительный порядок создания.

Уложение не определяет содержания правоспособности юридических лиц. Она вытекает из самого факта их образования. Тем самым Уложение признает за юридическим лицом весьма широкую правоспособность. Вместе с тем государство сохраняет право контроля за деятельностью юридических лиц и может лишить их правоспособности, если их деятельность угрожает общественным интересам.

Среди субъектов гражданских правоотношений Уложение называет неправоспособные общества — объединения, которые, обладая отдельными чертами юридических лиц, не отвечали всем установленным для них требованиям и не признавались таковыми. Это были, как правило, различные рабочие союзы, которые законодатель не мог игнорировать, но и не желал признавать наравне с буржуазными объединениями. В результате был создан институт неправоспособного союза, который действовал по правилам для договора товарищества.

Вещное право. Институт вещного права наиболее ярко выражает сущность гражданского кодекса. Уложение делит все вещи на земельные участки и движимые вещи, строго различая правовой режим движимых и недвижимых вещей. Движимостью считается все, что не является земельным участком и его принадлежностью, прочно связанной с почвой ( 94). Уложение — первый гражданский кодекс, содержащий многочисленные положения о праве собственности на движимые вещи, в частности ценные бумаги, что связано с возрастанием их роли в гражданском обороте.

Германское гражданское уложение называет ряд вещных прав: право собственности, владение, пользование чужими вещами (земельные и личные сервитута, узуфрукт, право застройки), право на получение известной ценности из чужой вещи (залог движимости, ипотека недвижимости и др.), право на приобретение какой-либо вещи (право преимущественной покупки, право охоты, рыбной ловли, другие подобные права).

Основным вещным правом является право собственности. Как и Кодекс Наполеона, Уложение не дает определения этого вещного права, но в 903 раскрывает его содержание следующим образом: «Собственник вещи может обращаться с вещью по своему усмотрению и исключать других от всякого воздействия на нее». Эта формулировка по своей сути близка к понятию права собственности во французском праве: то же широкое господство лица над вещью, выражающееся в возможности обходиться с ней по своему усмотрению; та же абсолютная власть над вещью, дающая собственнику право устранять всех других лиц от воздействия на нее. Таким образом, Уложение, как и другие буржуазные кодификации, подчеркивает начало свободы частной собственности.

Вместе с тем Уложение содержит большее количество ограничений прав собственника, чем Кодекс Наполеона, что соответствует духу времени. В отношении права собственности на движимые вещи в Уложении нет значительных ограничений. Основное внимание уделяется формулировке ограничений права собственности на недвижимость.

Как и французский Кодекс, Уложение признает собственника земельного участка и собственником недр и воздушного пространства над участком. Однако Уложение содержит два ограничения. Во-первых, оно обязывает собственника земельного участка терпеть проникновение на его участок газа, пара, запаха, дыма, копоти, тепла и других подобных воздействий на участок, исходящих из другого участка, поскольку такое воздействие не превосходит пределов обычного в данной местности ( 906). Во-вторых, оно ограничивает права земельного собственника на недра и воздушное пространство над участком пределами «интереса собственника»; собственник не может воспретить воздействие на участок на такой высоте или на такой глубине, что собственник «не имеет интереса в устранении такого воздействия» ( 905).

Это правило практического значения не имеет, поскольку речь идет о сферах, в которых прекращается власть человека и собственность теряет реальную ценность. При этом собственник земельного участка сохранял свое право на недра и воздушное пространство. Ограничения такого рода становятся значимыми лишь в начале XX в., с развитием воздухоплавания и телеграфного сообщения.

Правило 906 Уложения реально ограничивает земельных собственников в интересах «хозяйственного использования» других земельных участков. Поскольку только капиталистическое предприятие является источником таких промышленных отходов, как дым, газ, копоть, можно сделать вывод, что Уложение ущемляет интересы земельных собственников в пользу капиталистического развития. Однако содержание 907, который гласит, что «собственник земельного участка может требовать, чтобы на соседних участках не возводились или не сохранялись такие сооружения, относительно которых с достоверностью можно предвидеть, что существование их или пользование ими будут иметь своим последствием недопустимое воздействие на его участок», свидетельствует о явной защите собственника земельного участка. Содержание 906 и 907 выражает компромисс с целью преодоления противоречий между интересами помещиков и буржуазии.

Интересы юнкерства защищают и другие статьи Уложения, в частности те, которые определяют порядок перехода права собственности. Если речь идет о движимости, то право собственности возникает с момента передачи вещи. Отчуждение права собственности на недвижимость осуществляется публично, путем записи в поземельные книги. Это является отличительной чертой Уложения и свидетельствует не только о буржуазной, но и о помещичьей его направленности.

Среди других вещных прав, называемых Уложением, следует отметить владение. По сравнению с Кодексом Наполеона Уложение значительно больше внимания уделяет этому вещному праву, посвящая ему множество статей. Кроме того, само понятие владения в Уложении отлично от римского и французского.

Обязательственное право. Для Уложения, в отличие от других буржуазных кодексов, характерно построение общих понятий, касающихся обязательств. Так, в 241 дается довольно полное определение обязательства: «В силу обязательства кредитор правомочен требовать от должника предоставления. Предоставление может состоять также в воздержании». Эта формулировка содержит основные элементы общего определения обязательства. В общей части Уложения выделены положения о сделках вообще, которые распространяются как на односторонние сделки, так и на договоры.

Договоры традиционно являются наиболее распространенным способом возникновения обязательственных правоотношений. В отличие от Кодекса Наполеона Уложение не дает определения договора. Однако исходя из 145, 341 можно выделить существенные черты договора: он понимается как юридическая связь, установленная между несколькими лицами; его содержанием может быть как положительное действие, так и воздержание от такового.

Договорные отношения по Уложению строятся на принципе свободы договора. Предоставляя частным лицам большую свободу по установлению договорах обязательств, Уложение устанавливает немногочисленные законные условия их действительности. К ним относятся положения 309, определяющего, что договоры, «прямо нарушающие какие-либо предписания закона», являются недействительными. Ряд требований предъявляется к дееспособности лиц, заключающих сделку (104—115). При этом круг лиц, способных заключить договор, шире, чем по Кодексу Наполеона. Это объясняется вовлечением в сферу капиталистического производства значительных слоев населения (детей, женщин). Полностью недееспособными Уложение признает лишь детей, не достигших 7-летнего возраста.

Характерной особенностью германского кодекса в вопросе об обязательных условиях действительности договоров является признание главного значения за волеизъявлением сторон (т. е. внешним выражением воли). Это объясняется желанием придать договорным связям стабильность. Поэтому оспаривание сделки, совершенной под влиянием обмана, насилия, допускается лишь в течение года, под влиянием заблуждения — немедленно. По истечении 30 лет оспаривание сделки исключено во всяком случае.

Уложение допускает корректировку принципа свободы договора с помощью уже упомянутых выше социально-этических критериев «доброй совести», «добрых нравов». В 138 прямо говорится о недействительности сделки, противоречащей «добрым нравам». Судебным органам предоставлены широкие полномочия по толкованию договорных правоотношений, вплоть до признания их недействительными.

Определенные особенности, присущие Уложению в вопросе регулирования договорных отношений, можно отметить и при рассмотрении отдельных видов договоров. Здесь названо более 30 конкретных видов договоров.

Особенностью Уложения является существование абстрактных обязательств, не допускавшихся Кодексом Наполеона. Этот вид договора определяет 780 следующим образом: «Договор, по которому должник обещает удовлетворение с тем, чтобы обещание послужило самостоятельным основанием обязательства». Таким образом, предмет договора — это само обещание, облеченное в письменную форму (например, вексель, чек). Абстрактный характер данных договоров состоит в том, что основания заключения договора и выдачи обязательства значения не имеют; обещание уплаты долга носит отвлеченный характер, что допускает возможность переуступки таких обязательств. Появление абстрактных обязательств явилось уступкой законодателя крупной буржуазии.

В качестве основания возникновения обязательств Уложение признает деликты (гражданские правонарушения), причем этому виду обязательств уделяется значительное место. По общему правилу ответственность несет лицо, виновное в причинении вреда. Уложение не признает имущественного возмещения неимущественного вреда. В соответствии с 253 возмещения в деньгах неимущественного вреда можно требовать только в случаях, прямо предусмотренных законом.

Особым видом обязательств Уложение считает обязательство из неосновательного обогащения, устанавливает общее понятие такого обязательства и подробно его регулирует.

Семейное право. Уложение признает единственной законной формой брака гражданский брак. Брачный возраст для женщин — 16 лет, для мужчин — 21 год. Кроме достижения брачной правоспособности необходимым условием вступления в брак является наличие обоюдного согласия. Для несовершеннолетних требуется согласие родителей. Препятствиями для действительности брака могут служить факт близкого родства или свойства, нерасторжение первого брака; женщине не разрешалось вступать в новый брак в течение 300 дней со дня прекращения предыдущего. Только для германского законодательства характерно запрещение «вступать в брак разведенному по прелюбодеянию супругу с лицом, с которым разведенный супруг совершил прелюбодеяние, если по решению о разводе признано, что это прелюбодеяние послужило основанием .к разводу» ( 1312).

Заключению брака предшествует обручение — договор, из которого вытекает обоюдная обязанность сдержать свое слово и вступить в брак. Нарушение этого договора обязывает виновного к возмещению издержек, сделанных другой стороной ввиду предстоящего брака, и возмещению морального ущерба.

Развод допускается только в строго определенных, указанных в законе случаях. Основаниями для развода признаются прелюбодеяние и некоторые другие «противные нравственности» проступки ( 1565): посягательство на жизнь другого супруга ( 1566); злонамеренное оставление ( 1567); грубое нарушение брачных обязанностей или «бесчестное поведение, глубоко расшатавшее супружеские отношения, так что стало невозможным требовать от другого супруга продолжения брака» ( 1568); тяжелая, прервавшая духовное общение супругов и безнадежная душевная болезнь ( 1569).

Личные взаимоотношения супругов вытекают из 1354, закрепляющего главенствующее положение мужа в семье: «Мужу предоставляется решать все вопросы, касающиеся совместной супружеской жизни, в частности, он избирает местожительство». Жена может не повиноваться, если муж злоупотребляет супружеским правом. Таким образом, Уложение не провозглашает власти мужа над личностью жены, предоставляя мужу лишь право преимущественного решения общесемейных вопросов. Замужняя женщина дееспособна, хотя ее дееспособность и ограничена. Она имеет право на профессиональные занятия или занятие промыслом, может вести хозяйственное предприятие, однако на это требуется согласие мужа.

Имущественные отношения супругов определяются брачным договором. Если стороны своим брачным договором не установили иного режима, в качестве законного признается система управления и пользования или система соединения имуществ супругов, которая характеризуется тем, что сохраняется раздельность права собственности на имущество супругов; муж осуществляет единое управление и пользование семейным имуществом; в отношении своего отдельного имущества жена сохраняет самостоятельность.

Взаимоотношения между детьми и родителями строятся на принципе осуществления родительской власти отцом, если он не лишен ее. Родительская власть переходит к матери лишь после смерти отца или лишения его родительской власти. Но и тогда матери может быть назначен советник, контролирующий ее действия. Родительская власть обширна. Дети могут быть объектом эксплуатации со стороны родителей. Если родители содержат детей, то последние обязаны работать в хозяйстве родителей сообразно со своими силами и своим положением в жизни. От такой обязанности освобождались дети из буржуазных семей.

Внебрачные дети по отношению к матери и к ее родственникам занимают юридическое положение законных детей (1705). Однако права матери несколько уже по сравнению с теми, какими пользуется мать по отношению к детям, рожденным в браке (1707). Незаконный ребенок и его отец не признавались состоящими в родстве (1589). Правда, внебрачный ребенок мог требовать от отца предоставления содержания соответственно общественному положению матери до достижения 16-летнего возраста (1708). Но такая обязанность отца отпадала, если мать в период зачатия находилась в близости с другим мужчиной. Такой связи не придавалось значения, когда по обстоятельствам дела невозможно было допустить, чтобы мать зачала ребенка от этой связи (1717).

Наследование. При наследовании по закону Уложение закрепляло систему парантелл (линий), представляющих собой группу родственников, происходящих от общего предка. Первую парантеллу составляли нисходящие наследники, вторую парантеллу — родители и их нисходящие родственники, третью — дед и бабка и их нисходящие родственники и т. д. Таким образом, наследниками являлись родственники любой степени, которые могли доказать свое родство с наследодателем, сколь бы отдаленно оно ни было. В отличие от Кодекса Наполеона переживший супруг занимал более привилегированное положение. Он частично наследовал вместе с наследниками первых двух парантелл, а если таковых не было, то супруг получал наследство полностью (1931).

Более последовательно, чем Кодекс Наполеона, Уложение проводит принцип свободы завещаний. Совершать завещание можно было с 16-летнего возраста, однако до достижения 21 года это делалось в публичной форме.

Охраняя интересы законных наследников, Уложение установило некоторые ограничения завещательной свободы. Таким ограничением, в частности, была обязательная доля. Лица, имеющие право на обязательную долю в наследстве, вправе требовать ее предоставления в размере половины стоимости доли данного наследника при наследовании по закону. При этом лицо, имеющее право на обязательную долю, наследником не является.

Торговый кодекс 1897г. Появление Германского гражданского уложения привело к необходимости пересмотра Торгового кодекса, действовавшего с 1861г. Новое Германское торговое уложение было принято 10 мая 1897г. и введено в действие с 1 января 1900 г.

Поскольку Германское гражданское уложение включало общие правила о сделках, о договоре купли-продажи и некоторые другие положения, Торговый кодекс в известной мере потерял свою самостоятельность. Являясь как бы дополнением к гражданскому кодексу, он содержал лишь специальные правила для торговцев.

Торговое уложение состоит из четырех книг. В первую книгу включены нормы о торговых деятелях (о том, кто считается торговцем, о маклерах, о торговых служащих), о форме, о торговых книгах. Во второй книге говорится о торговых товариществах, причем наиболее распространенных: акционерных обществах, коммандитном товариществе и др. Положения второй книги имеют особое значение, поскольку процессы концентрации и централизации капитала в конце XIX в. привели к появлению многочисленных объединений. В третьей книге Кодекса содержатся положения о торговых сделках, в четвертой — о морском праве.

Торговое уложение является правом коммерсантов. В отличие от французского Торгового кодекса при определении торгового характера сделок оно исходит из субъективного признака: торговыми признаются сделки, совершаемые коммерсантами.

В целом уже при создании Торгового уложения оно не отличалось особой новизной и во многом воспроизводило положения Общегерманского уложения 1861 г. В последующие годы положения Торгового уложения неоднократно менялись. Кроме того, по вопросам торгового права было принято много законов, которые остались за пределами Уложения.

Гражданско-процессуальный кодекс для всей Германии был издан в 1877г. Этот Кодекс довольно велик по объему: он включает 10 книг, 1048 параграфов.

Гражданско-процессуальный кодекс Германии в отличие от французского относительно прост по построению, лишен архаизмов. Он дает сторонам довольно широкие права в области представления доказательств, распоряжения своими процессуальными правами. Напротив, суд является пассивным, он лишь воспринимает и оценивает представленный сторонами материал.

Уголовное уложение 1871 г. С созданием единой Германии на всей ее территории было введено в действие Уголовное уложение Северогерманского Союза 1870 г. Хотя это Уложение было обязательным для применения при рассмотрении уголовных дел, в некоторых случаях разрешалось прибегать к законам государств, входящих в Союз.

Этот кодекс, как и все другие, точно отразил экономическое и политическое положение Германии: буржуазно-помещичий характер государства, полуабсолютистскую форму правления.

Уголовное уложение 1871 г. состояло из трех частей. В первой части содержались положения о разграничении преступлений, проступков и полицейских нарушений, об ответственности германских граждан в случае совершения правонарушений за границей и некоторые другие вступительные положения. Во второй части излагались общие вопросы уголовного права: о стадиях преступления, о соучастии, о смягчающих и отягчающих обстоятельствах. Третья часть включала нормы, касающиеся отдельных видов преступлений, т. е. представляла собой особенную часть.

Среди преступлений на первом месте стояли государственные: оскорбление императора и местных государей, фальшивомонетничество, основание тайных организаций, участие в союзе, целью которого являлось незаконное противодействие применению законов или мероприятиям органов управления. Специальная глава посвящалась преступлениям против религии. Значительное внимание Уложение уделяло преступлениям против собственности и против личности.

Уголовное уложение содержало особый отдел, посвященный вопросу торговой несостоятельности. Здесь речь шла о банкротах, причинивших вред своим кредиторам, нарушающих порядок ведения дел.

Среди полицейских нарушений Уложение называет довольно широкий круг деяний: изготовление печатей, несоблюдение правил о выезде за границу, хранение оружия и т. п. Уложение обязывало каждого немца оказывать содействие полиции.

Германское уложение предусматривало довольно суровые наказания: смертную казнь, заключение в рабочем доме, тюремное заключение, помещение в крепость, арест, ограничение в правах, штраф. Основной целью наказания являлось устрашение, особенно если речь шла о тяжких преступлениях. Наиболее сурово наказывались лица, совершавшие государственные преступления, преступления против религии, против собственности. Вместе с тем в Уложении наблюдается стремление построить карательную систему с учетом личности преступника и совершенного им преступления.

Уголовно-процессуальный кодекс 1877 г. явился дополнением к Уголовному кодексу 1871 г. Уголовный процесс строился на принципах состязательности, независимости следственного судьи от прокурора и допущении защиты в стадии предварительного следствия. Предварительное следствие велось по делам о тяжких преступлениях, в остальных случаях дознание производил прокурор. Допускалось участие защиты на предварительном следствии, однако судья мог запретить сношения адвоката с подследственным, находящимся под арестом. По окончании предварительного следствия прокурор направлял дело в суд, который принимал соответствующее решение.

Обвинитель и подсудимый (и его защитник) пользовались равными процессуальными правами, однако «судам принадлежит право и на них лежит обязанность самостоятельной деятельности по расследованию дела в рамках предъявленного обвинения» ( 153).

Особенностью уголовного судопроизводства Германии являлось право присоединения к прокурору в качестве обвинителя потерпевшего от преступления.

В суде действовал принцип свободной оценки доказательств

СИНХРОНИСТИЧЕСКАЯ ТАБЛИЦА СТРАН ЕВРОПЫ И США (XVII-XIX вв.)

Курсова робота

З історії права України

На тему: «Кодифікація права в Україні у складі Австрійської монархії в II половині XVIII – на початку XIX століття»

План

Вступ

1. Джерела права та основні причини кодифікації

2. Кодифікація основних галузей права

2.1 Кодифікація цивільного матеріального та процесуального права

2.2 Кодифікація кримінального матеріального та процесуального права

2.3 Кодифікація та становище інших галузей права

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Протягом майже 150 років від кінця ХIX і до початку ХХ століття українці перебували під владою двох імперій. 80% із них підлягали російському імператору – називалися малоросами, решта населяли імперію Габсбургів і називалися русинами. Австрія за формою державного устрою являла імперське утворення, що на 1800 рік становило близько 1/7 населення тогочасної Європи. Переважна більшість українців проживали в Галичині, південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, яка була захоплена Австрією після I поділу Польщі в 1772 році. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина, що її відібрав Відень у Османської імперії. Під безпосереднім контролем Австрійських монархів перебувало українське населення Закарпаття, що ще з середини ХIV століття були в складі Угорського королівства, а воно було складовою частиною Австрійської монархії. Після прилучення Галичини і Буковини до Австрії імператори Марія Терезія і Йосип II уніфікували новоприбулі провінції вже з існуючими. Одним із перших правових документів, що стосувався Галичини, був цісарський патент від 15 серпня 1772 року, за яким було проведено демаркацію кордонів по лінії Броди, Збараж, Тернопіль, ріками Серет, Збруч, Смотрич під Кам’янець-Подільський аж до Дністра. Визначення конкретних кордонів між Австрійською і Російською імперіями по території Східної Галичини, зобов’язало уряд Відня створити прикордонні зони, їх охорону та митні торгівельні шляхи. Тим же правовим актом було проведено інвентаризацію усіх видів маєтностей міст і сіл, а також адміністративний поділ Галичини на округи і дистрикти. Спочатку всю Галичину було поділено на шість округів у межах воєводств: Краківського, Сандомирського, Люблінського, Червоноруського, Белзького, Подільського, до складу яких входило 59 дистриктів.[6]. Патентом Марії Терезії 1775 року було визначено правове становище крайових станів Галичини. Доба абсолютизму скінчилася в Австрії внаслідок буржуазної революції в 1848-1849 роки прийняттям Конституції 25 квітня 1848 року та скликанням парламенту, але невдовзі революція була придушена. Під тиском імператорської влади була прийнята нова октроювана Конституція, а для Галичини було проголошено Крайову конституцію 29 вересня 1850 року. Проте через рік ці дві конституції були скасовані і в Австрії до 1890 року знову запанував абсолютизм. 26 лютого 1861 року імператорським дипломом була надана нова Конституція. Війна Австрії із Пруссією 1866 року спричинила перебудову Австрійської імперії на принципово нову дуалістичну монархію, що складалася із рівноправного союзу двох держав: Австрійського цісарства і Угорського королівства. Офіційна назва Австро-Угорська монархія вперше була запроваджена цісарським розпорядженням 14 листопада 1868 року і залишалася такою до розпаду імперії в листопаді 1918 року. Оскільки Східна Галичина та Північна Буковина, як невід’ємна частина України, являла собою в Австрійській імперії не тільки адміністративно — територіальну одиницю, але й окремий господарський край, який, розвиваючись, відрізнявся єдністю і своєрідністю соціально — економічних, демографічних, етнічних та інших процесів, то вибрані хронологічні рамки (друга половина ХVIII — початок XIX ст.) є найоптимальнішими для широкого вивчення її правового становища, джерел права та кодифікаційних робіт. Значення та актуальність дослідження полягають насамперед в тому, які права отримувала Східна Галичина і їх практичне застосування у соціально-економічному, політичному, культурному, релігійному та суспільному розвитку. Адже інституція австрійського права, формуючись і удосконалюючись у період переходу від феодалізму до. капіталізму, часто порушувала права націй, що спричинювало невдоволення окремих груп чи цілого населення; національний прогрес українців, натикаючись на польський спротив, призводив до загострення українсько-польських стосунків. Залежність Східної Галичини від австрійського правового поля та його використання відкривала шлях внутрішнім і зовнішнім процесам її розвитку як автономного краю, що, власне, визначається наслідком, показником ефективності усіх галузей виробництва, торгівлі, культури, освіти та національної свідомості.[6]. Входження українських земель Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині XVIII — першій половині XIX ст. до складу Австрії, а Закарпаття – до складу Угорщини відбилося на правовій системі, що склалася в Галичині, Буковині й на Закарпатті. На початку XIX ст. на західноукраїнських землях повністю затверджується австрійська система права. Галичина стає місцем апробації нових австрійських законів.[5;c.302].

1. Джерела права та основні причини кодифікації

Рівень становища права в українських землях Австро-Угорщини доцільно визначати за 2 періодами: I період з 1772 року до кінця ХIХ ст. II період з моменту кодифікаційних робіт кінця XIX ст. до 1918 року. У перший період на території Галичини за виключенням державного продовжували діяти основні положення всіх галузей права попередньої польської доби, а саме джерелами права були:

1) Звичаєве право, особливо серед українських гірських народностей (гуцули, лемки, бойки тощо) та повсюди в сільській місцевості. Норми звичаєвого права в судовій практиці Східної Галичини, Буковини і Закарпаття застосовувались рідко. Його силою вирішувались прості цивільні справи та розглядалися незначні кримінальні і адміністративні правопорушення. Йосифінська книга законів (1.ст. 10) забороняла користуватися категорією звичаєвого права і тому патент від 1811 року скасував його [6]. 2) Головними збірниками норм цивільного і кримінального, процесуального та інших галузей права були об’єднані Малопольсько-Великопольські статути. На початку XVI ст. Ці статути були перекладені на староруську мову; 3) Поряд із статутами існували сеймові ухвали (постанови) Найдавніші з них відносили до середини XVI ст.; 4) Королівське законодавство: а) привілеї поділялися на індивідуальні і загальні. Останні мали розповсюджуватись на землю чи провінцію – земські привілеї або на територію всієї держави – генеральні привілеї; б) едикти – видавалися по справам віросповідання, по військовим питанням; в) декрети – видавалися по торговим та митним справам; г) ординації, що визначали організацію господарювання (роботу соляних копалень, порохівниць, лісозаготівель тощо) Поряд із загальнодержавними законами місцеві правові норми для окремих земель, головним чином в сфері судочинства встановлювали місцеві сеймики Галичини. Ці постанови називалися лаудами і їм не потрібно було королівського затвердження. Ще з ХV ст. В складі Польщі взагалі і в Руському воєводстві рецептується німецьке магдебурзьке право, що постійно збагачувалось новими джерелами: ортити Магдебурга для міст, а також вікери, так звані статути, затверджені міськими радами. Німецьке право складало основу панських судів на селі.

У другий період з кінця XVIII ст. джерелами права в Австрійській монархії в тому числі в Галичині до 1918 року були звичаєве право, офіційне законодавство, міжнародні договори. До 1848 року, тобто до утворення парламенту єдиним законодавцем був монарх, який видавав: — патенти ( наприклад патент імператриці Марії Терезії від 13 червня 1775 року для Галичини під назвою «Про надання переваги шляхетству і духовенству». — дипломи ( наприклад цісарський диплом від 2 лютого 1861 року «Про надання нової конституції» — статути про утворення крайових органів самоврядування і про визначення компетенції місцевої адміністрації. . – ординації, якими імператор визначав виборчі права своїх підданих, наприклад Ординація від 1867 року. Діяли як законодавчі органи рейхстаги, що видавали постанови, кодекси та уложення. Крім того джерелами права були акти місцевого значення, що видавалися в тому числі Галицькими та Буковинськими крайовими сеймами. Вони стосувалися розвитку культури, народної освіти, благочиння, меліорації тощо. Крайові сейми діяли в 1850, 1867 та 1918 роках. Патент від 17 лютого 1863 року продовжив право видання крайових законів та розпоряджень, а конституція 1869 року підтвердила видання «Вісника державних законів», указів та розпоряджень, санкціонованих монархом, мовами країв [6]. Усі законодавчі акти оприлюднювалися. Закони, видані монархом, розсилалися до губерній, ті, в свою чергу, до округів, а округи до доміній. Патентом від 4 березня 1849 року закони оприлюднювалися «Вісником законів державних», а з 1 жовтня 1849 року «Вісником законів крайових». Державні законодавчі матеріали надсилалися вісником по усіх краях десятьма мовами. А «Вісники крайових законів» видавалися у кожній провінції тією мовою, якою розмовляли в краю [6]. В XIX ст. основними законами стають загальнодержавні конституції. Перша була прийнята 25 квітня 1848 року; друга з 4 березня 1849 року до 31 грудня 1851 року; третя із 26 лютого 1861 року.; четверта з 21 грудня 1867 року до 1918 рік. Всі вони були октроюванні, тобто надані зверху монаршою владою. Крім того діяли ще крайові конституції. Для Галичини була видана цісарським патентом 29 вересня 1850 року. Того ж самого року була надана крайова конституція для Буковини. Пізніше вони були відмінені цісарським патентом від 31 грудня 1851 року. Це були перші і останні конституції для українських земель Австрійської монархії. Наявність такої великої кількості законодавчих актів та інших джерел права вимагала проведення їх впорядкування, приведення до узгодженості та об’єднання у збірники та кодекси відповідних галузей права. Розглядаючи право як інституцію законів Австрії, слід звернути увагу насамперед на формування тогочасного визначення права. Право у предметному значенні були правилами, необхідними для впорядкування життєвих відносин. Відносини особи в життєвому процесі є різні; ті, що стосуються самого індивідуального існування особи, називаються приватними, а збір постанов, котрі вказують на поведінку кожної людини у відносинах індивідуального існування є поняття права приватного. Отже, загальне право приватне є те, яке охоплює постанови, що стосуються відносин індивідуального життя усіх суб’єктів. Таке визначення зафіксоване у Йосифінській книзі законів під пунктом І як дефініція, за якою право приватне є сукупністю тих законів, які впорядковують взаємні права і обов’язки громадян держави. Однак така дефініція була недостатньою, бо не вказувала на відносини самої держави як суб’єкта до приватного права, а також іноземних громадян. Проте у процесі розвитку юриспруденції ці прогалини, заповнювалися законами. Поряд з приватним розвивалося економічне, торгівельне, гірниче, вексельне, міжнародне, культурне та інше право держави в цілому і кожної провінції зокрема. Оскільки історія їх розвою йшла окремо, незалежно від розвитку права загального, то на перший план слід винести право Австрії і Східної Галичини, зробивши історичний огляд його кодифікації.[6]. ….Австрійська монархія під час приєднання до неї Галичини була своєрідною державою, що складалася з великої кількості провінцій, що були заселені різними народами, які мали своє звичаєве право, свої місцеві закони, судоустрій і судочинство. В правовій системі цієї держави тривалий час не було єдності.[2;c.42]. Тому одним із основних завдань австрійського уряду було ліквідувати партикуляризм в праві, провести кодифікацію і створити єдині для всієї імперії кодекси.[3;c.62]. Ще однією причиною був бурхливий розвиток буржуазних капіталістичних відносин в Австро-Угорщині, який вимагав перегляду старого законодавства та кодексів і створення нових кодексів. Кодифікація права була необхідна для відображення і закріплення пануючих буржуазних класів та внутрішньої політики держави. Таким чином, саме зрушення в соціально-економічній структурі суспільства і обумовили створення нових збірників правових норм, щоб закріпити досягнення буржуазних відносин, які вже почали виникати на зміну феодально-кріпосницьких. Важливим мотивом кодифікації кримінального права і судочинства була централізація юстиції і підвищення ступеню її під законності. Характерно, що за тих часів ( II пол. XVII – I пол. XIX ст.) австрійська система права поділялась на галузі, а тому цивільний, кримінальний і процесуальний кодекси розроблялися окремо. В епоху ж, що передувала розробці й затвердженню нових австрійських кодексів на території Галичини і Буковини, діяли джерела польського права.[3;c.62].

2. Кодифікація окремих галузей права

2.1 Кодифікація цивільного матеріального та процесуального права

Вже у XVII ст. ще до загарбання Австрією Галичини, там були проведені певні заходи по об’єднанню цивільного права різних австрійських країв. Робота по уніфікації права й виробленню єдиного кодексу посилилася після заснування в Австрії в 1749 році Верховного суду. Для ліквідації партикуляризму в праві була створена в 1753 році на вимогу Марії Терезії законодавча комісія під керівництвом професора права Аццоні. Враховуючи право кожної провінції Австрійської імперії, комісія систематизувала і уклала кодекс законів під назвою Кодекс Терезіани, в основу якого лягло римське право, магдебурзьке право міст та в 1766 році представила підготовлений нею проект цивільного кодексу на затвердження імператриці Марії Терезії. Однак проект затверджений не був через велику громіздкість – 8 томів, через архаїчність деяких положень. Крім того, щоб ним користуватися, треба було добре розбиратися у римському праві, а таких спеціалістів серед суддів було мало. Особливо пожвавилася робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній чверті XVIII ст., і Галичина стала місцем випробування нових законів, чинність яких відтак поширювалась й на інші австрійські краї. В 1772 році імператриця створює нову комісію для переробки незатвердженого проекту цивільного кодексу із побажаннями, щоб з кодексу не створювали підручник з права. Все, що не мало прямої дії, а було визначенням понять, класифікаціями, поясненнями слід було вилучити. Звід повинен був стати максимально коротким, необхідно було виключити з нього окремі казуси. Основою цього кодексу повинна була бути природна справедливість та людяність. Робота просувалась дуже повільно, продовжилась за Йосипа II. Цісар, зробивши свої зауваження, вимагав доповнити збірник новими розділами. Законодавча комісія, переробивши першу частину кодексу, доповнила його розділами: право подружжя, право опікунства, правові відносини родичів до дітей і дітей до родичів та ін. Цісарські доповнення, маючи надзвичайно важливе значення для розвитку суспільства і держави в цілому, називалися патентами.[6]. Лише в 1785 році була складена перша частина кодексу (особове право), яку імператор Йосип II патентом від 1 листопада 1786 року санкціонував і вона дістала назву Йосифінської книги законів.[2;c.42]. До неї увійшли норми про права підданих, сімейне й опікунське право.У Йосифінській книзі законів (ст.354) зазначено право власності, право дідичної (поміщицької)оренди, дідичного поземку і дідичної поверхні, котрі відносилися в головному до колишнього підданства, втратили своє практичне значення зі скасуванням панщини. Предмет власності — вживання громадське (суспільне) не є ніяким правом приватним, і не стоїть під охороною суду, воно перебуває під охороною адміністративної влади. З огляду державно-правової доктрини ХVIII ст. декрет надвірної канцелярії від 14 червня 1776 року про ріки сплавні (тільки сплавні зараховував до права коронних, тим виражалася неможливість приватної власності на таких ріках, а право корони не мало іншої практичної ваги, як збереження суспільних інтересів. Тому закон 287 йосифінської книги заковів зарахував ріки до суспільного майна держави, використання якого дозволено кожному. Цікавим фактором у законодавстві (ст.407 книги заковів) виявилася власність на острови, що виникли на сплавних ріках, — вони стають власністю держави, а острови на водах несплавних належать власникам землі. Отже, розбіжність про власність природних явищ, зобов’язала видати новий державний закон про води 30 травня 1869 року та крайовий закон для Галичини від 14 березня 1875 року [6]. Після смерті Йосифа II, його наступник Леопольд II створив нову кодифікаційну комісію під керівництвом професора права природи барона Мартиня і доручив йому укласти нову книгу заковів з урахуванням його поправок, перша частина якої 1794 року була завершена. Друга частина законів закінчена 1795 року і третя — 1796 року. Таким чином, створений новий кодекс патентом від 13 лютого 1797 р. набув чинності у Західній Галичині, а патентом від 8 вересня того ж року – і в Східній Галичині. Він був введений як експеримент, його декілька раз дороблювали. Це була так звана Галицька книга заковів. У проекті багато було збережено від діючих в Галичині звичаїв. Таким чином припинило свою дію в Галичині старе польське феодальне право, а сам кодекс став базою для дальшого вдосконалення цивільного законодавства. Оскільки Галицька книга заковів не змогла дати вичерпної відповіді на усі аспекти правового розвитку, то комісія надвірної канцелярії на чолі з Цайлєром внесла відповідні зміни, що випливали з особливостей краю, і 1808 року подала імператору новий проект для підписання, але лише в 1811 році після кількох переробок цісарським патентом від 1 червня був затверджений і з 1 січня 1812 року введений в дію цивільний кодекс для всієї Австрії без виключення під назвою «Загальне цивільне уложення для спадкових земель Австрійської монархії», який діє в цій країні тепер.[2;c.43-44] На Буковині його було запроваджено у лютому 1816 року. Він був створений за попередніми працями Мартіні і був укладений в дусі просвітництва і природного права, за стилем викладу і переконливістю – відповідно до кращих класичних набутків.[4;c.366]. Цей кодекс складався з вступу, 3-х книг та 1502 статей. В ньому було багато взято від рецептованого римського права. Закон оголошувався загальнообов’язковим. Незнання законів не звільняло від відповідальності. Звичай міг застосовуватися судами тільки якщо це прямо передбачено в законі. Суддям предписувалося судити в межах закону не виходячи за їх межі. Структура кодексу була такою: Вступ (ст. 1-14) – викладені загальні положення про цивільний закон; Книга I (ст. 15-284) «Про право особисте» – була присвячена особовим правам, питанням загальної правоздатності, а особливо – сімейно-шлюбному праву; Книга II ( ст. 285-1341) «про особисті права по відношенню до речей» і охоплювала одночасно норми речового, зобов’язального і спадкового права. Книга III (ст. 1342-1502) «Про особливі визначення прав особистих і речових» – даються спільні постанови, що відносяться до особових і речових прав, зібрані норми про охорону прав способом їх судового захисту, а також специфічними регулюванням взаємовідносин панів з селянами. Така структура відповідала класичній інституційній схемі побудови кодексів, які були притаманні традиції римського права. Джерелами цивільного кодексу послужили: 1)пандектне право; 2)Прусське земське уложення 1794 року; 3)провінціальне право деяких австрійських країв, але вони нерідко піддавалися істотній переробці і змінам; можна виділити також Статут Малої Польщі. [2;c.43]. В цьому кодексі відкрито була визначена загальна цивільна правоздатність, позастанова рівність громадян в приватному праві. Рабство і особиста залежність не допускалися. Взаємовідносини між селянами і панами витікали тільки із майнових прав на землю. Встановлювалась рівність всіх громадян незалежно від віросповідання, а для багатонаціональної імперії це було дуже важливо. Правоздатність належала всім громадянам від народження і набувалася разом із громадянством. Передбачалися випадки позбавлення громадянства, наприклад заключення шлюбу жінок з іноземцями. Безпосередньо було визнано повну цивільну правоздатність жінок. Вперше були передбачені рівні права для іноземців в області приватного права. Такого не знав навіть Кодекс Наполеона 1804 року. Для іноземців визначалося отримання громадянства, якщо вони 10 років постійно проживали на території монархії. Правоздатність у повній мірі мали також і юридичні особи, різні товариства і громади. Відповідно до традиції римського права від імені громад, товариств виступали представниками юридичної особи управляючі, що призначалися більшістю. Вони розглядалися як власники майна громад. Під правом власності розуміли спроможність володіти сутністю речі і її належностями не інакше як по особистому розположенню і можливістю відлучати інших від впливу на це володіння (ст. 354) Загального цивільного уложення. Поряд із загально визначеними причинами виникнення зобов’язань – порушенням договорів і деліктами вперше з’являється таке поняття як квазі-делікти – це спричинення шкоди, відповідальність за яку накладається на осіб із особливим становищем ( у сучасному розумінні третіх осіб) Наприклад на власника готелю чи трактира за крадіжку речей постояльця. У радянській правовій літературі в свій час була зроблена спроба дати характеристику прав власності, що випливала з цивільних кодексів окремих країн епохи промислового капіталізму. Так, відомий радянський цивіліст професор А. В. Венедиктов визначив прусське й австрійське законодавство як буржуазне. Правда, автор застерігає, що формули цих кодексів віддавали ще «певну данину феодальним відносинам». Проте, звертаючи увагу на досить докладне визначення правомочності власників у цих кодексах порівняно з цивільним кодексом Наполеона 1804 року, Венедиктов вважає, що однією з причин цього «було, найімовірніше, стремління їх укладачів дати вичерпну характеристику повної власності як перемагаючої буржуазної власності на противагу феодальній поділеній власності, що зберігала ряд сильних позицій у Пруссії і в Австрії й вимагала відповідного нормування її в самих уложеннях» За тим трактуванням виходить, що австрійський цивільний кодекс 1811 року є кодексом перемігшої буржуазії, яка поблажливо поставилась до залишків феодальних відносин. Це, безперечно, помилка, яка пояснюється формальним підходом автора до закону. Насправді австрійський цивільний кодекс 1811 року являв собою модернізований формулами буржуазного права дворянський звід законів, метою якого була охорона дворянської власності.[2;c.44]. Як і кодекси кінця XVIII – початку XIX ст. в інших країнах, кодекс 1811 року був результатом компромісу феодального й буржуазного права, причому деяка перевага віддавалася першому.[1;c.62]. Австрійський цивільний кодекс 1811 року продовжував діяти з деякими змінами на території Галичини й після її включення до складу буржуазно-поміщицької Польщі за Ризьким мирним договором 1921 року. Зокрема через те, що в середині XIX ст. в нових історичних умовах кодекс 1811 року явно застарів, у 1904 році була створена комісія під головуванням відомого австрійського юриста професора Й Унгера для перегляду кодексу. «Однією з найбільших заслуг Унтера, — писав про нього в посмертній згадці професор Львівського університету Е. Тіль, — залишається його ініціатива в ревізії цивільного кодексу. Треба було поваги Унтера і сили його аргументів, щоб спонукати компетентні в таких справах кола зробити рішучий крок. Однак робота по перегляду кодексу просувалася повільно, були розроблені проекти змін і доповнень, але в зв’язку з вибухом першої світової війни так і не були затверджені. Зміни окремих положень кодексу вже в роки війни були проведені в порядку надзвичайних урядових актів (новел) від 12жовтня 1914 року, 22 липня 1915 року та 19 березня 1916 року і стосувалися деякого розширення прав жінок та позашлюбних дітей, дальшого розвитку зобов’язального права та ін.[1;c.58] Щоправда, з відновленням парламентарного життя в Австрії ці зміни та доповнення були передані в червні 1917 року на заключення юридичної комісії рейхсрату, який обрав спеціальну підкомісію під головуванням професора Львівського університету С. Дністряковського для переробки новел до цивільного кодексу. Але розгляд її пропозицій в зв’язку з розпадом Австро-Угорщини до кінця доведений не був.[2;c.44]. Кодекс продовжував діяти аж до 1933 року. В цьому році був затверджений обширний за своїм обсягом польський кодекс зобов’язань, який припинив діяння значної частини австрійського цивільного кодексу 1811 року.[1;c.58]. Ще до проведення кодифікації цивільного права в 1763 році був затверджений в Австрії кодекс вексельного права. Він налічував усього 53 статті та охоплював ряд норм, що регулювали питання кредиту. Чинність цього кодексу в 1775 році була поширена на Галичину, де до того вексельні справи регулювалися звичаєвим правом. Після скасування в Австрії кріпосного права у 1848 році відбулося пожвавлення як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі, й виявилась гостра потреба в розробці торгового кодексу, який був затверджений в 1862 році.[1;c.58]..Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу почалася робота над складанням цивільного процесуального кодексу, якому надано силу закону з 1781 року. В Галичині він став діючим з 1 травня 1782 року. Через деякий час цей кодекс був перероблений і введений в дію у 1796 році в Західній Галичині, а в 1807 році у Східній Галичині, діставши назву Галицького цивільного процесуального кодексу. За своєю структурою він поділяється на 43 розділи, має 617 ст., які регулювали всі стадії цивільного процесу, починаючи від позовної заяви і закінчуючи виконанням судового рішення. У переважній більшості в австрійських краях зберігав силу Цивільний процесуальний кодекс 1781 року. Процес характеризувався незвичайною повільністю, тяганиною та дорожнечею суду і тому був фактично недоступний для трудящих. Навіть буржуазні автори признавали, що «встановлення істини стало тяжкою і коштовною справою, а правосуддя – повільним і непевним». У 1825 році був вироблений новий проект цивільного процесуального кодексу для всіх австрійських країв, але він не дістав затвердження з боку імператора. З цього проекту трохи пізніше були введені в дію тільки окремі його розділи (адвокатська ординація 1849 року, закон про компетенцію судів 1852 року, патент про судочинство в безспірних справах 1854 року та ін..)[2;c.45]. Новий цивільний процесуальний кодекс був затверджений за проектом відомого австрійського процесуаліста Кляйна у 1895 році і введений в дію з 1898 року. Складається він з шести частин, які в свою чергу розпадаються на 602 статті. Цей кодекс у порівнянні з попереднім проголошував усність та гласність цивільного процесу та трохи прискорював розгляд судових справ. Доповненням до цивільного процесуального кодексу було обширне (402 статті) положення про екзекуції 1896 року, в якому дуже детально було врегульовано порядок виконання судових рішень по цивільних справах і судових вироків по кримінальних справах в частині примусового стягнення грошових штрафів і судових витрат.[1;c.59].

2.2 Кодифікація кримінального матеріального та процесуального права

Кримінальному законодавству і судочинству в кодифікації надавалася пріоритетна увага. Це була сфера, що в найбільшому ступені стосувалась взаємовідносин підданих і державної влади. Кодифікаційні роботи почались з 1753 року і було створене Кримінальне уложення Марії Терезії, що також називався коротко «Терезіана» у 1768 році. Цей кодекс складався з 104 статей та двох частин, з яких перша відносилась до процесуального, а друга – до матеріального права. Перша частина називалася «Про кримінальне судочинство», друга частина – «Про злочини, які підлягали кримінальному розгляду і покаранню». Система покарань була дуже жорстокою, процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, які були скасовані в 1776 році. Смертна кара продовжувала поділятися на особливо жорстоку – четвертування, спалювання, колесування і звичайну – повішення, відсіч голови. На другому місці були тілесні покарання, потім йшли публічні роботи, заслання, тюремне заключення. Заслання регламентувалося за зразком римського права: або у визначені місця або виключенням таких місць. Наступним покаранням могли бути штрафи, конфіскація майна – повна або часткова. Досить чітко регламентувалося звільнення від покарань за злочини, які здійснені в порядку необхідності. Однак цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріально-кримінального права, але був запроваджений у 1774 році в частині процесуального права, яке було дещо змінено на протязі найближчих років. Так, наприклад 10 серпня 1781 року було видано розпорядження, яке давало суддям право допускати як свідків жінок і євреїв.[2;c.45-46].

У своїй структурі і систематизації правопорушень «Терезіана» наслідувала традиції германського права. В ній менше залишалося справ, які судді вирішували, виходячи із своїх міркувань, а не із закону. Крім загальних правопорушень, що вміщувались в першій частині кожна стаття другої частини описувала кожний вид злочину, конкретно визначала які докази потрібно для того, щоб порушити справу по даному звинуваченню, до яких допитів слід відноситися позитивно, які можуть бути пом’якшуючі або обтяжуючі обставини. Вводилося точне визначення поняття і класифікація злочинів. Ці злочини поділялися на публічні і проти приватних інтересів. Обмежувалася церковна юрисдикція. Все менше мали право розглядати справи церковні суди. Вперше було вказано такі види правопорушень, які були здійсненні шляхом друкування в газетах, журналах (карикатури). Патентом від 23 лютого 1786 року імператор Йосип II затвердив Загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій, яка детально регулювала порядок розгляду судами справ. Ця інструкція складалася з двох частин, з яких перша мала десять розділів і 117 статей та стосувалася діловодства в судах, а друга, налічуючи також десять розділів і 97 статей, регулювала сам порядок розгляду різних справ – слухання свідків, принесення присяги, участь адвокатів і т. п. Цікаво відзначити, що в цій інструкції, яку можна вважати процесуальним кодексом, подавалися зразки процесуальних документів і форми бланків для судової статистики.[2;c.46]

13 січня 1787 року імператором Йосипом II був виданий новий австрійський кримінальний кодекс «Про злочини та їх покарання», який охоплює окремі положення, характерні для буржуазного кримінального права, хоч в цілому він був феодальним кодексом. По ньому відмінялися тортури, гарантувалися деякі права звинуваченому на захист. Повністю відмінялись можливості суддів призначати такі покарання, які не були передбачені законом. Радикально була змінена система покарань. Спеціально обумовлювалась смертна кара – вона могла застосовуватися лише в надзвичайних судах, найтяжчим способом, яким вона могла здійснюватися було повішення. Встановлювалися інші види покарань – утримання в кандалах, заключення в тюрму за тяжкі злочини від 30 до 100 років. За прості злочини від 1 місяця до 5 років. Вперше були вказані різні режими відбування покарань: суворий та посилений. Режим тюремного заключення супроводжувався примусовими роботами по відношенню до тілесних покарань — встановлювалося обмеження: не більше 100 ударів кнутом за 1 раз. Одним із можливих нововведень було те, що злочин визначався не тільки особою самого злочинця, сім’я звільнялася від відповідальності. Позбавлення дворянства розповсюджувалося тільки на злочинця, а не на членів його сім’ї, але за тяжкі державні злочини, коли передбачалася конфіскація майна, то це не обходило і сім’ю. Цей кодекс ( його називають скорочено Йосифіною) вперше в історії австрійського кримінального права поділив злочинні дії на кримінальні злочини (184 ст.), які розглядали суди, і так звані політичні злочини (82 ст.), тобто менш серйозні правопорушення, які розглядалися адміністративними органами.[2;c.46]

Кримінальний кодекс 1787 року з деякими змінами діяв до 1918 року. В порядку експерименту у 1796 році був запроваджений в Західній, а в 1797 році в Східній Галичині кримінальний кодекс, підготовлений австрійським криміналістом Й. Зонненфельсом, і в 1803 році із незначними змінами проголошений діючим в усій Австрії. Він складався з двох частин ( злочини і тяжкі поліцейські проступки), кожна з яких мала два розділи. Один з них стосувався норм кримінального матеріального права, а другий – процесу.[1;c.60] На рубежі XVIII і XX ст. в Австрії посилюється класова боротьба і національно-визвольний рух, які відбилися на цьому кодексі. Панівна верхівка використала його в боротьбі проти нових сил для збереження підвалин феодального ладу. Кримінальний кодекс 1803 року (його називають скорочено Францішканою) залишив смертну кару через повішення за державну зраду, вбивство, підробку грошей і підпал, але смертні вироки імператор в порядку права помилування в переважній більшості замінював позбавленням волі, що повинно було створити в умовах розкладу феодально-кріпосницького ладу та зростання капіталістичних відносин популярність абсолютної влади й зміцнити віру народних мас у доброго імператора. Так, з 1304 смертних вироків, які були винесені австрійськими судами до 1848 року, виконано лише 448, а всі інші були замінені позбавленням волі на різні строки. Інквізиційний характер кримінального процесу значно посилювався. Кодекс виключав участь захисників у кримінальному процесі та передавав звинуваченого у цілковите всевладдя суду. Кримінальний процес був таємний, письмовий з формальною оцінкою доказів. В інтересах швидкої розправи з особливо небезпечними для кріпосників особами кодекс передбачав скорочене судочинство. Для цього були введені так звані наглі суди. Ці суди не дотримувались звичайних вимог процесуальних норм, вироки вважалися остаточними і виконувалися не пізніше як через 24 години після моменту їх винесення. Смертна кара – єдине покарання, яке застосовувалося наглими судами.[3;c.63]..Революція 1848 року привела до перегляду кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Але хоч пізніше видавалися нові кодекси, та вони зберігали жорстокість першого кодексу 1768 року. Введення принців буржуазного права увесь час зустрічало опір панівного класу феодалів-кріпосників, які, використовуючи імперську владу, прагнули зберегти не тільки економічні, але й політичні та правові підвалини свого привілейованого становища.[3;c.64]. Дальший розвиток капіталістичних відносин В Австрії привів до того, що кримінальний кодекс в 1852 році був переглянутий, виданий у новій редакції і діяв у Галичині аж до введення там польського кримінального кодексу 1932 року. Замість попереднього поділу на злочини і тяжкі поліцейські проступки Кримінальний кодекс 1852 року запровадив поділ на злочини і проступки. Кодекс поділявся на дві частини: 1) Про злочини (ст. 1-232) і 2) Про проступки (ст. 233-532) За вчинення злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув’язнення на різні строки. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання, заборону проживати в даній місцевості та ін. Тілесні покарання були офіційно скасовані в Австрії законом від 15 листопада 1867 року, але в Галичині продовжував діяти патент від 20 квітня 1854 року одинадцята стаття якого поряд з арештом і штрафом передбачала також биття різками. Ще на початку ХХ ст., в червні 1902 року, депутат від Рогатинського повіту (нині Івано-Франківської обл.) адвокат А. Могильницький вимагав з трибуни галицького крайового сейму скасувати названий патент, посилаючись на поширення в Галичині сваволі з боку повітових старостів і галицького намісництва. Кримінальний кодекс 1852 року був доповнений у 1855 році військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, та рядом інших законів. Серед них: 1) закон від 24 жовтня 1852 року про зброю; 2) 27 жовтня 1862 року про охорону особистої свободи; 3) 17 грудня 1862 року про друк; 4) 25 липня 1867 року про відповідальність міністрів; 5) 6 квітня 1870 року про охорону таємниці листування; 6) 10 травня 1873 року про бродяг; 7) 4 січня 1903 року про строки торгівлі хлібом, договори з іншими державами про видачу кримінальних злочинців та ін. Однак, незважаючи на видання багатьох законодавчих актів, що доповнювали кримінальний кодекс 1852 року, він базувався на застарілому кодексі 1803 року. Тому австрійські юристи вимагали перегляду багатьох його положень. Зокрема, середньовічним варварством вони вважали смертну кару, вимагали іншого врегулювання питання про відповідальність неповнолітніх – за австрійським кодексом 1852 року від кримінальної відповідальності звільнялися тільки діти до десяти років; виступали проти застосування статей кримінального кодексу за аналогією і т. п. У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер держави. Кримінальний кодекс 1852 року діяв тільки в Австрії, в тому числі в Галичині й на Буковині. В Угорщині ж у 1879 році був виданий свій кримінальний кодекс, який поширив чинність на територію Закарпаття. Цивільне право в Угорщині кодифіковане не було, а складений наприкінці XIX ст. проект цивільного кодексу не був затверджений.[2;c.47-48]. ….Та частина кримінального кодексу 1803 року, яка регулювала кримінальний процес, діяла до 1853 року. Тоді ж був прийнятий окремий закон про кримінальне судочинство, який запроваджував частково гласність процесу, але не допускав будь-якої участі громадськості в здійсненні правосуддя. Більше того, ще в 1852 році більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції. В умовах повороту Австрії до буржуазного конституціоналізму в 1862 році був прийнятий, як зазначалося вище, закон про охорону особистої свободи, а вже після прийняття конституції 1867 року в наступному 1868 році була створена спеціальна комісія для вироблення законів, яку, по-перше, кодифікували б всі кримінально-поліцейські приписи і по-друге, нормували б судочинство в справах поліцейських проступків. Ці закони були підготовлені й навіть опубліковані в 1870 році, але офіційного затвердження аж до розпаду Австро-Угорської монархії не дістали. У другій половині XIX – на початку ХХ ст. в зв’язку з посиленням революційного руху серед пригнічених австрійських народів значно розширився поліцейський апарат. Поліція була передана у відання міністерства внутрішніх справ і поділялася на поліцію безпеки, шляхову, пожежну, санітарну, торгову і т. п., контролюючи таким чином все життя країни. Кримінально-процесуальний кодекс 1853 року суперечив основним буржуазно-демократичним принципам суду і в 1869 році був доповнений законом про суди присяжних, а в 1873 році був затверджений новий кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 році. Цей кодекс має 27 розділів, налічує 474 статті, встановив усність на гласність процесу, допустив участь «громадськості», тобто суду присяжних в розгляді тяжких злочинів (списки присяжних засідателів щорічно складалися адміністративними органами, а суд в порядку жеребкування вибирав потрібну йому кількість для розгляду конкретної справи) і проводив ідею вільної оцінки доказів по внутрішньому переконанню суддів. У 1912 році був введений в дію військовий кримінально-процесуальний кодекс. До того ж військові суди розглядали справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 року, що справедливо критикував з трибуни австрійського парламенту один з основоположників і керівників польської соціал-демократії І. Дашинський, називаючи це «ганьбою і відвертим скандалом». Ось як він характеризував військовий процес: «Справа розглядається у відсутності обвинуваченого. Обвинувачений не бачить суддів, не бачить свідків. А судді також не бачать свідків, не мають перед собою найважливіших доказів, не мають перед собою живих людей, а лише їх покази… Це – негідна комедія, а не правовий процес… Все покрито таємницею, яка пильно охороняється, а в цій атмосфері таємниці той є сильний, хто має владу; не правда, а забаганки власть імущих дуже часто, на жаль, надто часто вирішують в нашому австрійському військовому судочинстві».[2;c.49].

2.3 Кодифікація та становище інших галузей права

Крім вищезазначених кодексів соціально-економічний та суспільно-політичний процес розвитку Австрійської держави в цілому і Східної Галичини зокрема вимагав щораз нового законодавчого поля, яке формувалося у заковах та постановах і укладалося у збірники; вони поділялися на збірники урядові і збірники приватного права. Збірники урядові: 1) Великий збірник судових заковів, вміщує закони, що відносяться до приватного права від 1 грудня 1780 року до 2 грудня 1848 року і обов’язкові в чинності в усіх без винятку краях імперії; 2) Збірник політичних законів від грудня 1790 до грудня 1848 років; 3) Збірник крайових законів діяли від 1819 до 1848 років. Від 1848 року замість автентичних збірників виходять «Вісник державних законів» та «Вісник крайових законів»[6]. Для крайового чинного законодавства найважливішим був збірник Пілєра, виданий 1819 року і охоплює усі юридичні документи від 1772 до 1818 років. Скорочений збірник законів спеціально для Східної Галичини. Право судове — ст. 36 патенту від 7 серпня 1850 року вимагала дотримання в усіх провінціях єдиного права, але коли воно порушувалося, або перекручувався його виклад, то міністерство (справедливості) поліції мало право вимагати від найвищого суду рішення щодо законності. Для підтвердження чинності закону розпорядженням від 7 серпня 1872 року видано два спеціальні збірники. Закони поділялися на універсальні і партикулярні, правильні і виняткові. Правильні закони спиралися на загальні засади права, що були основою його системи, а виняткові — на засади необхідності або слушності. ….Родинні, майнові, облігаційні, спадкові права з огляду на їх зміст поділялися на негативні, заборонні, довершені, недовершені, самостійні та підпорядковані. Права родового та майнового станів, віросповідання, рівності усіх релігійних конфесій були гарантовані законом, прийнятим у 1867 році. ….Що стосується канонічного права у законодавстві Східної Галичини діставали вияв сильні впливи суспільної свідомості у поглядах на віросповідання. Католицизм було поставлено у значно кращі умови, ніж інші релігії. Наприклад, обряд укладання шлюбу між католиком і некатоличкою міг здійснювати лише католицький священик, a постанова 71 книги законів постановляла, що наміри про шлюб між християнами некатоликами (лютри) мусили оголошуватися не тільки у тій церкві, до якої належало подружжя, але й в церкві католицькій тієї місцевості. Зазначене обмеження було ліквідоване 31 грудня 1868 року. Проте ще протягом тривалого часу діяв декрет надвірної канцелярії від 19 лютого 1846 року, згідно з яким усі підписи євреїв на будь-якому документі вважалися не підписами, а ручними знаками, хоч декрет надвірної канцелярії від 5 червня 1826 року встановлював, що євреям при переході у християнство вже саме завдяки цьому дозволялося змінювати своє прізвище. Політична влада декретом від 20 березня 1828 року і від 19 грудня 1839 року обмежувала євреїв у придбані нерухомості та забороняла вступати у шлюб з католичками. Усі обмеження у правовому відношенні були чинними до 1849 року. Основні закони, які видавалися уже після 1849 року проголошували, що віросповідання не може впливати на приватні правові стосунки. Однак ці основні принципи законів кабінетними приписами від 31 грудня 1851 року були скасовані. Але згодом цісарським розпорядженням від 6 січня 1860 року усі постанови про заборону свідчити нехристиянам (євреям) при заповітах були відмінені. Закон від 18 лютого 1860 року внормував право придбання нерухомості і дозволив євреям Східної Галичини купувати будь-яку нерухомість тільки у Львові і при тій умові, що вони мають закінчену нижчу гімназію або реальну школу, промислову школу, господарську, гірничу, лісничу, або ж досягли офіцерського чину. Тим євреям, котрі проживали на домінікальних землях Східної Галичини дозволялося осідати і на селянських землях, але без права передачі землі в оренду. Усі ці правові обмеження були скасовані 21 грудня 1867 року [6]. Права спілок, товариств, корпорацій тощо вирішувалися правом державним і адміністративним. Тут відбита чинність правових законів від року 1864 про організацію повітів, закон громадський від 5 березня 1862 року про організацію громад, закон від 1873 року про організацію університетів; закон від 1874 року про зовнішні правові відносини церкви; статут адвокатський від 1868 року і статут нотаріальний від 1871 року про організацію палат адвокатських і нотаріальних; статут промисловий від 1859 року і закон від 1868 року про організацію банків та палат торгівельних і т.д. [7;с.116]. ….Як дослідник та практик доволі успішно пробував свої сили народжений у Відні Франц Фердинанд Шреттер, надвірний радник Державної канцелярії. Його праця «Основи австрійського державного права» (1775) та незавершена «Історія Австрії» свідчать про критичний дух Шреттера, якого можна вважати творцем австрійського цивільного права.[4;c.368]. ….Таким чином, створювалася ціла система правового законодавства, яка сприяла соціально-економічному, суспільно-політичному, культурному розвитку Східної Галичини. Велика увага приділялася правам родинним, це: права батьків до дитини, права дитини до батьків та правові взаємини між подружжям, що позитивно відбивалося на моральному вихованні поколінь. Право класифікувалося також як службове, право застави та право канонічне. про наступне: усі ріки, починаючи від місця, де можлива на них плавба чи то кораблями, плотами, баржами та човнами є майном суспільним. Усі інші води як текучі, так і стоячі, на правових засадах належать до майна суспільного. Води підземні, за винятком мінеральних, що становлять предмет права гірничого і соляних вод створюють монополію держави; води дощові, снігові, у криницях, у штучних водоймах, посудинах, водних відливах, потоки неплавні — усе це власність суспільна, її може використовувати кожний, оскільки не порушує тим рівного права вжитку інших осіб; надводні будівлі чи то при березі, чи то посеред води, то для використання подібних ужитків є особливий дозвіл адміністративної влади, дозволу повітової, крайової, чи політичної (староства), поліції (намісництво). Право землі використовували у таких потребах: — при будівництві доріг розпорядження кабінету міністрів від 19 січня 1853 року; — при будівництві залізниць (закон від 13 квітня 1870 року та від 29 березня 1872 року і від 18 лютого 1878 року); — у розвитку гірництва (закон гірничий від 23 травня 1854 року) і в справах державної монополії на сіль (закон 409 статуту монопольного); — у справах запобігання проявів заразних хвороб (декрет надвірної канцелярії від 28 вересня 1832 року, закон від 29 серпня 1868 року та закон від 3 квітня 1875 року) [7;с.87].Право застави є право продажі чужого майнового предмета, яке міститься у книзі заковів під ст.447. Предметом права застави є речі рухомі і нерухомі. Право застави, що відноситься до рухомої речі отримало назву заставою ручною, а застава нерухомості — ґрунтовою; якщо застава внесена в ґрунтові книги, вона отримала назву іпотека. Застава може відноситися до цілої речі, або ж тільки до певної її частини, вона мусить мати майнову вартість. Ці права відбиті у статтях 424,449,480 книги законів. Судові рішення є набуттям застави, тобто, суд визначає право застави саме цього предмета, — таким чином це застава судова. Право застави набувається при наявності: речових умов, судового рішення, фактичних обставив. В артикулі 19-му закову основного про загальні права населення та постанови центрального уряду від 21 грудня 1867 року зазначено: «Усі народи є рівноправними»; кожний народ має непорушне право зберігати і плекати свою націю, мову, звичаї, традиції, релігії і т.ін. Рівноправність усіх мов у кожному краю визначається державою. Закон зобов’язував губернатора та місцеве самоврядування (в даному випадку) Східної Галичини упорядковувати діючі мови так, щоб не загострювати міжнаціональних протиріч, не применшуючи при цьому значення української мови. Хоча найвища постанова міністерства внутрішніх справ від 10 квітня 1861 року, в основу якої було покладено декрет надвірної канцелярії від 26 лютого 1818 року і розпорядження надвірної канцелярії від 7 лютого 1827 року, вимагали щоб кожний чиновник володів українською мовою, а в разі не знання, то він не може обіймати цю посаду. Проте закон від 10 червня 1869 року, підтвердивши дію і розвиток української мови на рівні з польською у галицькому краю, вніс корективи, які зобов’язували у просвіті, судочинстві, торгівлі, рільництві, обороні та крайовій безпеці письмову переписку провадити польською і українською мовами; прокуратура у службових зв’язках з урядами і судами у Східній Галичині веде польською, а для тих, хто не знає її, то українською мовою; фінансові заклади, каси, звітність, реєстри і т. інше користуються німецькою і українською мовами, а також поштові, телеграфні, промислові, що підлягають центральному урядові — німецькою. Ці положення узаконив цісар Фердинанд І своїм рескриптом 9 травня 1848 року, зруйнувавши таким чином право рівності української нації з іншими націями, скорочував вживання української мови, витісняючи її із загального вжитку [7;с.87-88]. Закон від 5 березня 1862 року та крайовий від 12 серпня 1866 року вимагали, щоб автономна влада: уряди громадські, відділення поштові, крайові у Львові, цісарсько-королівські (державні) тобто староства, уряди податкові, дирекції майнові, намісництво у Львові і міністерства у Відні — усі ці гілки влади і уряди зобов’язані дотримуватись принципового права щодо української мови. У тих громадах, зазначалось у законі, де переважають українці, магістрати мають провадити урядові книги та стосунки між урядом і громадою українською мовою. Цьому процесові сприяла така важлива подія як «Собор руських вчених», який відбувся у Львові 19 жовтня 1848 року за участю 118 членів. Метою Собору було встановлення єдиної української мови, з’ясування відмінностей української мови від церковнослов’янської, російської та польської, вироблення правопису. На Соборі виступив Я.Головацький зі своєю славнозвісною «Розправою о язиці южнорускім і єго наріччях», де йдучи за Шафариком, визначив поділ руської мови на три самостійні наріччя: українське, великоруське, білоруське. Проте польська шляхта, знехтувавши правовими нормами мовного режиму, зайняла ворожу позицію щодо розвитку української мови у Східній Галичині.[6]. На території Закарпаття, крім названих законів та кодексів, діяло також поточне королівське законодавство, «Урбаріум» 1741 року, нормами якого визначались обов’язки кріпосних селян, а у міських судах ще й «Трипартитум» («Троекнижие») С. Вербевція. Ці джерела також містили норми феодально-кріпосницького права.[3;c.64].

Висновки

Захопивши в результаті першого поділу Польщі Галичину, Буковину та Закарпаття, австро-угорські загарбники встановили там кривавий колоніальний режим. Поряд із соціальним та політичним гнітом українське населення краю зазнавало жорстокої національної дискримінації. Українська мова грубо ігнорувалась в судах і адміністративних установах. Реорганізований в результаті розвитку капіталістичних відносин австрійський державний апарат використали польські поміщики і буржуазія для збереження свого панування над українськими та польськими народними масами. У багатонаціональній Австрії тривалий час не було єдиної правової системи. Але вже у XVIII ст. були зроблені спроби по об’єднанню цивільного права різноманітних австрійських країв. На західноукраїнські землі було поширене австрійське законодавство, яке, хоч і мало ряд феодальних пережитків, але в основному відповідало інтересам пануючого класу. За його допомогою австрійські правлячі кола через відповідні органи державного апарату, насамперед суд та прокуратуру, забезпечували своє панування на цих землях. Кодифікація права була в деякій мірі була використана пануючими класами для закріплення свого становища та в боротьбі проти нових сил для збереження підвалин феодального ладу. Але разом із тим кодифікація мала і позитивні сторони, зокрема джерела діючого права в Україні поповнилися новими нормативними актами в окремих галузях права. Отримало розвиток адміністративно-поліцейське і кримінальне законодавство. Дальший розвиток капіталістичних відносин в Австро-Угорщині також привів до перегляду старих та створення нових кодексів, хоча вони зберегли цілий ряд середньовічних феодальних положень. Галичина неодноразово була місцем випробування нових цивільного, цивільно-процесуального, кримінального та інших кодексів, дія котрих згодом поширювалась на всі інші австрійські так звані коронні краї. Найважливішими австрійськими кодексами, що діяли в Галичині були: цивільний 1811 року, кримінальний 1787 року зі змінами і доповненнями 1852 року та 1855 року, цивільно-процесуальні 1781 та 1895 року, кримінально-процесуальний 1873 року.

Список використаної літератури

Кульчицький В. С. Державний лад і право Галичини у другій половині XIX – на початку ХХ ст. – Л., 1965.

Кульчицький В. С. Джерела права в Галичині за часів австрійського панування.// Проблеми правознавства. – Л., 1971. Вип.. 19.

Ткач А. П. Кодифікація дореволюційного права України. – К., 1968.

Цьюйнер Еріх Історія Австрії.

Музиченко Петро Історія держави і права України – «Знання», Київ – 1999.

Левицький Кость. Наш закон громадський або яки ми маємо права й повинности в громаді. Львів. Тов. «Просвіта». 1889.