Автор: admin

ПЛАН

Вступ 3

1. Поняття, призначення та класифікація комерційних банків 5

2. Походження та розвиток комерційних банків 9

3. Функції комерційних банків 12

4. Операції комерційних банків 15

Висновок 34

Список використаної літератури 36

Вступ

В ринковій економіці банківська справа набуває надзвичайної ваги в суспільному житті. Банки різних рівнів своєю діяльністю глибоко проникають у всі сфери економіки, активно обслуговують і впливають на всі економічні та соціальні процеси в країні.

Банківська система сьогодні – це одна з найважливіших та невід’ємних структур економіки. Історично розвиток банків та товарного виробництва йшли поруч і тісно переплітались. Банки при цьому формувались як фінансові посередники, що залучають капітал, заощадження населення та інші грошові засоби, котрі вивільняються в ході господарської діяльності, і надають їх у тимчасове користування іншим агентам, що потребують додаткового ресурсного капіталу. Ставши інституцією фінансового перерозподілу вартості, у даний час комерційні банки можуть запропонувати клієнтам до 200 видів різноманітних банківських продуктів та послуг. Проте є наявний визначений базовий перелік, без якого банк не може існувати та нормально функціонувати.

Аналіз багатовікової світової історії банківської справи та механізму функціонування грошового ринку дає підстави віднести до банківської діяльності комплекс з трьох основних посередницьких операцій:

приймати грошові вклади від клієнтів;

надавати клієнтам позички і створити нові платіжні засоби;

здійснювати розрахунки між клієнтами.

Виконання цього комплексу операцій можна вважати визначальною економічною ознакою комерційного банку. Вказані операції є базовими, вони створюють первинну сферу банківської діяльності. Це місце їх визначається самою природою грошового ринку.

Дуже велика потреба в банківських послугах у підприємств. Їх господарська діяльність, зв’язана з виробництвом і реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг, необхідних споживачу. Вона має регулярний характер. Від безперебійності та планомірності організації розрахунків за товарними операціями у вирішальній мірі залежить стан всіх розрахунків підприємства, його фінансовий стан.

Так, безготівкові розрахунки дозволяють значно зменшити витрати обігу, пов’язані з грошовими розрахунками у господарстві, суттєво прискорювати розрахунки, в тому числі шляхом запровадження найновіших засобів електронного зв’язку, звести до мінімуму суму грошей, яка знаходиться в обігу, зосередити вільні кошти у кредитній системі, для цілей прямого банківського кредитування суб’єктів ринкових відносин.

Кредити є основним джерелом додаткового фінансування підприємства для придбання основних і оборотних фондів підприємства, іншими словами, покриття потреби в капіталі. Не маловажними є консультаційні послуги банків.

Більше десяти років минуло з тих пір, як в Україні з’явились перші акціонерні комерційні банки. За останні роки вони стають центром грошово-кредитної системи, акумулюючої вклади державних установ, ділових кіл і десятки тисяч приватних осіб. Шляхом позичкових і інвестиційних операцій комерційні банки представляють свої фонди всім позичальникам. Банківські операції сприяють руху товарів і послуг від виробника до споживача. Проведення таких операцій свідчить про те, що національна система комерційних банків країни виконує важливу роль в функціонування економіки. Як ми бачимо, банки відіграють далеко не останню роль в розвитку народного господарства і актуальність дослідження ролі банків в сучасній економіці України на сьогодення важко перебільшити.

Мета курсової роботи – дослідження особливості організації банківської справи та основних функцій комерційних банків.

Робота складається із чотирьох розділів в яких послідовно аналізується зазначена проблема.

1. Поняття, призначення та класифікація комерційних банків

Комерційні банки — кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів [4]. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб. Приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ведуть рахунки банків-кореспондентів, а також можуть виконувати всі або деякі з таких операцій:

фінансування капітальних вкладень за дорученням власників, або розпорядників капіталів, що інвестуються;

випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, сертифікатів, облігацій тощо);

купівля, продаж і зберігання державних цінних паперів, а також цінних паперів інших емітентів;

видача доручень, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

касове виконання державного бюджету;

придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг, прийняття ризиків виконання таких вимог та їх інкасування (факторинг);

купівля у підприємств і громадян та продаж їм іноземної валюти;

купівля і продаж у держави і за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів, а також виробів з них;

довірчі операції (залучення і розміщення коштів; управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;

надання консультативних та інших послуг, пов’язаних з банківською та іншою комерційною і господарською діяльністю [5].

Комерційним банкам в Україні забороняється займатися діяльністю у сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також діяльністю з усіх видів страхування, їм забороняється використовувати свої союзи та інші об’єднання для досягнення згоди, спрямованої на монополізацію ринку банківських послуг, установлення монопольних ставок і комісійних винагород, обмеження конкуренції у банківській справі.

Комерційні банки класифікуються за різними критеріями: формою власності, організаційною формою, розміром капіталу; філійною мережею; діапазоном операцій, що ними виконуються, та сектором ринку, де вони функціонують.

За формою власності комерційні банки поділяються на унітарні і колективні.

Унітарні банки мають одного власника в особі держави чи приватної особи. В Україні функціонують два унітарні комерційні банки з державною формою власності: Ощадбанк і Ексімбанк. Статутні фонди цих банків створені за рахунок бюджетних коштів і коштів бюджетних установ. Інші вітчизняні комерційні банки — це банки з колективною формою власності, тому що частка капіталу кожного із засновників законодавче обмежена 35% статутного фонду банку, тобто кількість засновників банку не може бути меншою трьох юридичних чи фізичних осіб [10].

Залежно від організаційної форми комерційні банки з колективною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого і закритого типу (акціонерні банки) та товариствами з обмеженою відповідальністю (пайові банки).

Акціонерні банки відкритого і закритого типу (вони становлять 84% загальної кількості банків України) формують свій капітал за рахунок об’єднання індивідуальних капіталів засновників і учасників за допомогою випуску і розміщення акцій банку. Власником капіталу виступає само акціонерне товариство, тобто банк. Акціонери, як правило, не мають права вимагати від банку повернення своїх внесків. Тому акціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними. В Україні більшість комерційних банків — це акціонерні товариства відкритого типу (59% — за станом на 01.01.2003р.) [6].

Пайові банки формують свій капітал за рахунок внесків грошових коштів (паїв) у статутний фонд. За кожним з учасників зберігається право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником капіталу. Пайові комерційні банки організовуються на принципах товариств з обмеженою відповідальністю. Тут відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску у капітал банку. Комерційні банки у формі товариств з обмеженою відповідальністю в Україні становлять близько 16% від загальної їх кількості.

Залежно від розміру активів комерційні банки поділяються на малі, середні та найбільші. На банківському ринку України більшість банків — середні. У сімку найбільших банків (активи понад 1 млрд. грн.) входять: Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Приватбанк, банк «Аваль», Ощадбанк. На ці банки припадає майже половина активів банківської системи України, що свідчить про високу концентрацію банківського капіталу.

Залежно від наявності філій комерційні банки можна кваліфікувати на багатофілійні, малофілійні, безфілійні. Більш широку мережу філій нараховує Ощадбанк (близько 15 000 одиниць), який має відділення у всіх адміністративних районах країни. До багатофілійних банків відносять «Аваль» (понад 1200 одиниць), Укрсоцбанк (понад 200 одиниць). Більшість вітчизняних банків є мало- і безфілійними [1].

Залежно від діапазону операцій, що виконують комерційні банки, і сектора ринку, де вони функціонують, розрізняють: універсальні банки; банки з клієнтською спеціалізацією; банки з галузевою спеціалізацією; банки з функціональною спеціалізацією.

Універсальні банки виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам. В Україні більшість комерційних банків можна вважати універсальними, бо майже всі вони мають потенційні юридичні можливості для впровадження всіх банківських продуктів і залучення до обслуговування різних типів клієнтів.

До банків із клієнтською спеціалізацією належать кооперативні банки, в яких основними засновниками і переважними клієнтами є кооперативи. Процес створення таких банків в Україні особливо помітним був у період 1990-1993рр. Пізніше більшість кооперативних банків або припинили свою діяльність, або втратили клієнтську спеціалізацію.

У країнах з розвинутою ринковою економікою дуже помітна деталізація і диференційність банків залежно від спеціалізації з обслуговування конкретного типу клієнтури. Зокрема, функціонують біржові банки, які обслуговують операції біржових структур; страхові — страхових інститутів; кооперативні — кооперативів тощо. На вітчизняному банківському ринку помітними представниками банків з клієнтською спеціалізацією (малий і середній бізнес) є Правексбанк, Олбанк, банк «Альянс» та ін. Можна вважати, що подальша клієнтська спеціалізація є невикористаним резервом розвитку системи комерційних банків України.

Банки із галузевою спеціалізацією обслуговують переважно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі господарства. Ступінь спеціалізації галузевих банків значною мірою залежить від сфери їх діяльності, а також особливостей господарської діяльності галузевої клієнтури, що можуть бути пов’язані із сезонними чи іншими процесами. Характерними представниками банків з галузевою спеціалізацією є Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Легбанк, Енергобанк, банк «Надра», Автозазбанк, Укрнафтогазбанк та деякі інші [1].

Функціональна спеціалізація полягає в тому, що комерційні банки виконують переважно вузьке коло спеціалізованих операцій. Це, наприклад, інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні та інші банки. Функціональна спеціалізація принципово впливає на характер діяльності банку, визначає особливості формування активів і пасивів, а також специфіку роботи з клієнтурою. В Україні функціональна спеціалізація комерційних банків розвинута ще недостатньо. Тому поки що функціонує єдиний банк з інвестиційною спеціалізацією. Це Укрінбанк, який є первістком українських банків нового типу. Дуже актуальною є проблема створення інвестиційних, інноваційних, іпотечних банків.

Відомими представниками банків з функціональною спеціалізацією є Ощадбанк, Ексімбанк. У пасиві Ощадбанку близько 90% — Це кошти фізичних осіб, а активні операції в основному спрямовані на споживче кредитування. Ексімбанк обслуговує переважно зовнішньоекономічну діяльність клієнтів. Функціональна спеціалізація названих банків не заважає їм виконувати інші операції, притаманні універсальним банкам.

У системі комерційних банків відбувається процес залучення іноземного капіталу. Кількість банків, створених за участю іноземного капіталу на початок 2003р., досягла 18% від загальної кількості діючих банків, з них майже третину становлять банки зі 100-процентним іноземним капіталом [1].

2. Походження та розвиток комерційних банків

Початки банківської діяльності сягають часів Стародавнього Вавилону, коли храми приймали вклади на зберігання і видавали позички під проценти, беручи у клієнтів письмові зобов’язання чи заставу. Аналогічні операції, а також грошові розрахунки здійснювалися у Стародавній Греції жрецями, храмами і міняйлами-трапезитами, а у Стародавньому Римі — менсаріями. З падінням Римської імперії занепали і початки банківського ремесла. Розвиток виробництва і торгівлі у середні віки призвів до відродження банківництва. У 1171 р. був заснований банк Венеції, а у XIV-XV ст. банкіри вже були потужною суспільною силою. У багатьох країнах Європи банки виникли завдяки розвитку торгівлі. Вони створювалися купцями для зберігання грошей і здійснення розрахунків. У подальшому банківська справа набуває інтенсивного розвитку й удосконалення. Повноцінні гроші в банківських операціях поступово витісняються борговими розписками, записами на рахунках. З розписок, іменних1 векселів виростає банкнота, розширюються застосування чеків, практика безготівкових розрахунків, що призводить до розвитку «жиробанків». Кредитування значною мірою залишається в руках приватних банкірів-лихварів [8].

Потужним поштовхом для активізації й удосконалення банківського бізнесу став розвиток капіталістичного виробництва. Батьківщиною класичного капіталізму, як відомо, є Англія, тому саме там найперше почали складатися основи і принципи банківської справи в її сучасному розумінні. Першим великим акціонерним банком, який широко розгорнув комерційне кредитування, був Англійський банк, за ним ряд інших.

Якісно новим етапом у розвитку банківських операцій став перехід від діяльності, що базується передусім на емісії банкнот, наданні позичок з власних коштів, до кредитування за рахунок залучених коштів у формі клієнтських вкладів. Пріоритетними стають посередництво у платежах і кредитуванні. Швидко розвиваються пасивні операції — збирання, залучення вільних коштів у населення, підприємців, торговців, що зумовлює розширення активних операцій, і передусім «торгівлі грошима» (вигідного їх розміщення) з метою одержання прибутку. Власний капітал банків втрачає первісну функцію джерела активних операцій і слугує передусім фондом, який гарантує вклади клієнтів і платоспроможність банківської установи [8,9].

Разом із розвитком функцій зростають і самі банки як особливі капіталістичні підприємства. У XVII ст. з’являються банки у формі акціонерних товариств, а наприкінці XIX ст. у розвинутих капіталістичних країнах акціонерні банки займають провідні позиції. Під впливом концентрації виробництва у промисловості різко посилилась концентрація банків. Вона відбувалась шляхом інтенсивного зростання великих банків, об’єднання банків, а також поглинання одних банків іншими. На початок XX ст. у більшості капіталістичних країн провідні позиції в кредитній системі зайняли кілька гігантських банків, які налічували сотні філій (відділень) і мали тісні зв’язки з промисловими монополіями. І зараз у країнах з розвинутою ринковою економікою концентрація банків дуже висока.

У сучасних умовах банки західних країн виконують важливу роль у фінансуванні держави, розміщенні облігацій державних позик. У деяких країнах (Франції, Італії та ін.) держава володіє спеціалізованими комерційними банками. Існують різні форми державного регулювання банківської системи, іноді держава бере на себе гарантування банківських депозитів і позичок. У 70-80 роки XX ст. набула швидкого розвитку міжнародна діяльність великих банків. Поряд з міжнаціональними корпораціями в промисловості та інших галузях з’явилися національні банківські монополії, які діють переважно за межами країни базування. Такі банки мають назву транснаціональних (ТНБ). Діяльність ТНБ має різні форми, що визначаються національними традиціями, законодавством тощо. Виникають також багатонаціональні угруповання, до яких входять великі банки різних країн, тобто утворюються консорціуми. З концентрацією банків пов’язана тенденція до їх універсалізації — розширення великими банками кола операцій. Універсалізація поєднується з процесом спеціалізації банків. Обидві ці тенденції постійно взаємодіють. Серед спеціалізованих банків виділяються інвестиційні, ощадні, зовнішньоторговельні, сільськогосподарські, іпотечні тощо.

Банки відіграють важливу роль у суспільстві. Вони забезпечують передачу грошового капіталу зі сфер накопичення у сфери використання. Завдяки банкам діє механізм розподілу і перерозподілу капіталу за сферами і галузями виробництва. Банки забезпечують економію суспільних витрат обігу і раціоналізацію всіх процесів обігу товарів і капіталів, сприяють подальшому зростанню концентрації виробництва і капіталу. Через банки мобілізуються великі капітали, необхідні для інвестицій, розширення виробництва. Роль банків суттєво змінюється в умовах дальшого розвитку ринкової економіки. Вони стають надзвичайно важливими суспільними інституціями, від діяльності яких значною мірою залежить економічне благополуччя держави, країни в цілому і кожної людини зокрема. Функції банків все більше виходять за межі простого фінансово-кредитного посередництва. Вони стають важливим механізмом проведення державної грошово-кредитної політики, а через неї — впливу на всі основні економічні процеси в суспільстві. Поряд з традиційними банківськими операціями (кредитуванням, розрахунками) розвиваються нетрадиційні. Це насамперед банківські послуги, серед яких чільне місце посідають трастові, гарантійні, консультативні та ін [8].

3. Функції комерційних банків

Банки і банківська система — не звичайні економічні структури. Їхній вплив на економічні процеси (позитивний чи негативний) надто великий і потрібна жорстка регламентація та контроль їх діяльності, щоб цей вплив мав виключно позитивний характер. Це робить надзвичайно актуальним визначення ключових понять – банк, банківська діяльність, банківська система.

Банківська система в літературі часто трактується, як сукупність банків, що функціонують в економіці країни. [10]

Необхідність формування банківської системи, як особливої структури визначається двома групами причин:

пов’язаних з необхідністю здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків із загальносуспільними інтересами – забезпечення сталості грошей і стабільної роботи всіх банків;

пов’язаних з функціонуванням грошового ринку, забезпеченням збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному його секторі . Для цього набір банківських інститутів та інструментів, які надаються ними, повинен бут досить широким та мобільним, щоб можна було заповнити будь-який сектор ринку, яким би вузьким чи невигідним він не був. [7]

За своєю структурою банківська система різних країн істотно відрізняється, але є ряд ознак, що властиві всім банківським системам, що функціонують у ринковій економіці. Це дворівнева їх побудова.

На першому рівні знаходиться один банк – центральний (у нашій державі це Національний банк України). На нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань в грошово-кредитній сфері, перш за все – підтримання сталості національних грошей та забезпечення стабільності функціонування всієї банківської системи. [4]

На другому рівні банківської системи знаходиться решта банків, які в Україні прийнято називати комерційними. Дамо законодавчо закріплене визначення поняття банк.

Відповідно до статті 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, банк — це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. [5]

Отже, банківська система – це не єдиний банк, що керується з одного офісу (центрального банку), а специфічна економічна та організаційно-правова структура, що забезпечує функціонування грошового ринку та економіки в цілому.

Розглянемо детальніше діяльність комерційних банків в Україні. На відміну від центрального банку вони покликані обслуговувати економічних суб’єктів – учасників грошового обігу: фірми, підприємства, сімейні господарства, державні структури. Саме через ці банки банківська система обслуговує народне господарство відповідно до задач, що випливають з грошово-кредитної політики центрального банку. Тому комерційний банк можна розглядати як фундамент всієї банківської системи, вершиною якої є центральний банк. [5]

Комерційні банки відносяться до особливої категорії ділових підприємств – фінансових посередників. Вони залучають капітали, заощадження населення та інші вільні грошові кошти, які вивільняються у процесі господарської діяльності та надають їх у тимчасове користування іншим економічним агентам, які потребують додатковий капітал. Фінансові посередники виконують, таким чином, важливу народногосподарську функцію, забезпечуючи суспільство механізмом міжгалузевого та міжрегіонального перерозподілу грошового капіталу.

Комерційні банки є основою кредитної системи. Вони утворюються як акціонерні товариства або на пайових засадах і є кредитними установами універсального характеру. Їх часто називають «фінансовими універмагами» . Вони пов’язані з усіма сферами та фазами відтворення. Характерна риса комерційних банків — повна самостійність підприємств у сфері торгівлі позичковим капіталом. Вони провадять кредитну політику на свій страх і ризик, що сприяє оперативному впливу банків на економіку.

До основних функцій комерційних банків належать:

кредитування підприємств, держави, приватних осіб та операції з цінними паперами;

регулювання грошового обігу;

залучення тимчасово вільних грошових коштів, нагромаджень і перетворення їх у позичковий капітал;

здійснення грошових розрахунків та платежів у господарстві;

випуск кредитних засобів обігу (депозитно-чекова емісія);

консультації і надання економічної та фінансової інформації.

Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору операцій. [7]

За економічною суттю усі операції комерційних банків можуть бути класифіковані як:

пасивні;

активні;

комісійно-посередницькі.

Докладніше операції комерційних банків розглядаються в наступному розділі.

4. Операції комерційних банків

Пасивні операції — це операції, за допомогою яких банки формують свої грошові ресурси для проведення кредитних, інвестиційних та інших активних операцій. Ресурси комерційних банків — це сукупність грошових коштів, що перебувають у його розпорядженні і використовуються для виконання певних операцій, їх поділяють на власні, залучені і позичені. Власний капітал становить майже третину усіх ресурсів, залучені і позичені — близько 70% [4].

До власних ресурсів, або до банківського капіталу, належать статутний, резервний та інші фонди, які створюються для забезпечення фінансової сталості, комерційної і господарської діяльності банку, а також нерозподілений прибуток поточного і минулого років. Власний капітал комерційного банку виконує в основному захисну функцію — страхування інтересів вкладників і кредиторів, а також покриття поточних збитків від банківської діяльності. Функція ж забезпечення оперативної діяльності для власного капіталу є другорядною, її забезпечують головним чином залучені і позичені кошти.

Власний капітал комерційного банку поділяється на основний і додатковий. До основного капіталу відносять статутний і резервний фонди, а також нерозподілений прибуток минулих років. Додатковий капітал складається із загальних резервів за активними операціями і поточних доходів.

Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації банку. Якщо комерційний банк утворюється у формі акціонерного товариства (AT) відкритого типу, то статутний фонд формується шляхом відкритої передплати на акції, а якщо у формі AT закритого типу — через перерозподіл усіх акцій серед засновників банку згідно з розміром їхньої частки у статутному фонді. При утворенні банку як товариства з обмеженою відповідальністю статутний фонд поділяється на частки, розмір яких фіксується в засновницьких документах, а учасники банку несуть відповідальність за його зобов’язаннями у межах своєї частки.

Статутний фонд комерційного банку у формі AT створюється шляхом випуску та продажу двох видів іменних акцій — звичайних та привілейованих. Власники звичайних акцій беруть участь в управлінні банку і поділяють з ним усі його доходи, збитки та ризики. Якщо комерційний банк не заробляє прибутку, власники звичайних акцій не отримують дивідендів, їм нічого не гарантується у випадку ліквідації банку. Однак збитки власників звичайних акцій не можуть бути більшими, ніж первісна вартість їхніх інвестицій, а дохід, у разі прибуткової діяльності банку, вони можуть отримувати значний, тому що розподіл залишку прибутку відбувається тільки між власниками простих (звичайних) акцій.

Власники звичайних акцій вкладають свій капітал на весь час функціонування комерційного банку. Вони, як правило, не можуть продати їх назад банку-емітенту. У виняткових випадках, якщо збори акціонерів приймуть рішення про скорочення числа учасників банку, частка простих акцій може бути викуплена банком-емітентом. Звичайні акції вільно купуються та продаються ! на вторинному ринку цінних паперів (фондовій біржі).

Привілейовані акції дають право їх власникам на отримання фіксованого розміру дивідендів, який не залежить від отриманого банком прибутку. Власники привілейованих акцій, у випадку ліквідації комерційного банку та розподілу його майна, мають переваги порівняно з власниками звичайних акцій, їм повертається вартість цих акцій. Однак при ліквідації комерційного банку власникам привілейованих акцій повертається їх вартість після того, і як будуть задоволені грошові вимоги кредиторів банку.

Власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні комерційним банком.

З розвитком операцій комерційних банків, а також необхідністю задоволення вимог НБУ щодо мінімального розміру статутного фонду, у комерційного банку виникає проблема в збільшенні розміру цього фонду. Це відбувається шляхом проведення додаткової емісії акцій. Як правило, банк прагне при додаткових емісіях випускати в першу чергу привілейовані акції, з тим щоб запобігти розширенню кола власників звичайних акцій та ускладненню процесу управління банком.

Перший випуск акцій банку повинен повністю складатися із звичайних акцій. Реєстрація та продаж банком-емітентом першого випуску акцій звільняється від оподаткування податком на операції з цінними паперами.

Усі випуски цінних паперів банками типу відкритого AT, незалежно від розміру випуску та кількості інвесторів, підлягають державній реєстрації у Міністерстві фінансів України. Мета цієї процедури — підвищити відповідальність банків-емітентів перед покупцями цінних паперів та знизити ризики, що пов’язані з фінансовими зловживаннями та махінаціями. Щоб отримати право додаткової емісії акцій, банк не повинен бути збитковим, мати прострочені борги перед бюджетом та кредиторами.

Для реєстрації випуску акцій банк-емітент складає «проспект» емісії. «Проспект» емісії готується засновниками банку (при першій емісії) та Правлінням банку (при наступних емісіях). У проспекті емісії повідомляється про банк, його фінансове становище, вміщуються відомості про майбутній випуск цінних паперів. Проспект емісії повинен бути завірений незалежною аудиторською фірмою.

Емісія акцій як форма створення та наповнення статутного фонду комерційного банку регулюється Законами України: «Про господарські товариства» (від 19 вересня 1991 р.) та «Про цінні папери та фондову біржу» (від 24 червня 1991 p.).

Резервний фонд комерційного банку призначений для покриття можливих збитків від банківської діяльності, а також для сплати дивідендів за привілейованими акціями, коли для цього недостатньо прибутку. Наявність коштів у резервному фонді забезпечує стійкість комерційного банку, зменшує вірогідність його банкрутства.

Резервний фонд комерційного банку створюється у порядку, визначеному зборами акціонерів, а його розмір установлюється, як правило, на рівні 50% від розміру статутного фонду. Він формується за рахунок відрахувань з прибутку, які повинні дорівнювати щорічно не менше як 5% від суми отриманого прибутку.

Крім резервного фонду, в комерційних банках створюються спеціальні фонди, призначені для покриття збитків від активних операцій та для виробничого і соціального розвитку банку, їх формування здійснюється за рахунок прибутку.

Прибуток є ресурсом внутрішнього походження. Він існує у вигляді залишку прибутку після сплати податків та відрахування до фондів банку. За його рахунок сплачуються дивіденди акціонерам. Якщо після сплати дивідендів за ставкою, що встановлена зборами акціонерів, виникне залишок прибутку, то ця сума може бути спрямована на поповнення статутного фонду банку. Така операція (поповнення статутного фонду) може бути здійснена і без сплати дивідендів акціонерам, але також за рішенням, що приймається загальними зборами акціонерів.

Залучені кошти банку — це сукупність коштів на поточних, депозитних та інших рахунках банківських клієнтів (юридичних та фізичних осіб), на рахунках громадських організацій, різноманітних суспільних фондів, які розміщуються в активи з метою отримання прибутку чи забезпечення ліквідності банку. Основну суму залучених коштів становлять тимчасово вільні грошові капітали, що виникають на основі кругообороту промислового і торгового капіталу, грошові накопичення держави, особисті грошові накопичення населення.

Залучені кошти формують переважну частину ресурсів, які використовуються для виконання активних операцій банків. Як основний елемент грошової маси залучені кошти банків відіграють важливу роль в економіці, тому вони є об’єктом державного регулювання, яке здійснюється у формах обмеження виплачуваної винагороди (процентів), установлення норм обов’язкового резервування і деяких нормативів регулювання банківської діяльності (платоспроможності, ліквідності тощо). Залучені кошти банків поділяються на депозитні й недепозитні.

Банки залучають вільні грошові кошти головним чином шляхом виконання депозитних операцій, у процесі яких використовуються різні види банківських рахунків. Депозити бувають до запитання і строкові. Депозити до запитання розміщуються у банку на поточному рахунку клієнта. Вони використовуються власниками для здійснення поточних розрахунків з їх господарськими партнерами. За вимогою клієнта кошти з його поточного рахунку у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, виконання платіжного доручення, оплати чеків або векселів.

Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можливість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій. В умовах відсутності (як правило) плати за депозити до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. Це, зокрема, кредитування з поточного рахунку, пільги вкладникам в одержанні кредиту, використання зручних для клієнта форм розрахунків: застосування кредитних карток, чеків, розрахунково-консультативне обслуговування тощо. До вкладів до запитання належать також кредитові залишки за контокорентним рахунком або поточним рахунком з овердрафтом. Для покриття операційних витрат, пов’язаних із веденням поточних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Комісія може утримуватися з депозитного процента. Деякі банки не стягують комісії за ведення поточних рахунків за умови зберігання на них стабільного залишку не нижче від установленого рівня.

Строкові депозити (вклади) — це кошти, які розміщені у банку на певний строк не менше від одного місяця і можуть бути знятими після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку. Вилучення строкових вкладів відбувається шляхом переказування грошей на розрахунковий (поточний) рахунок або готівкою з каси банку. Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в банківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний процент, рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення загальної динаміки ставок грошового ринку та інших умов. Строкові вклади є джерелом одержання прибутків їх власниками, вони оформляються угодою між вкладником і банком. Строкові вклади не використовуються для здійснення поточних платежів. Якщо вкладник бажає змінити суму внеску — зменшити або збільшити, то він може розірвати депозитну угоду і переоформити свій строковий вклад на нових умовах. При достроковому вилученні коштів з такого депозиту власник, як правило, позбавляється передбачених угодою процентів. У цьому випадку проценти знижуються до рівня, передбаченого по вкладах до запитання.

Однією з форм строкових вкладів є сертифікати. Сертифікати бувають депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним, а ощадні — фізичним особам.

Сертифікат — це цінний папір, що може використовуватися його власником як платіжний засіб і мати обіг на фондовому ринку. Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, що оформлені депозитними договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат (крім іменного) може бути достроково проданий власником іншій особі з одержанням деякого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку — втрату частини ресурсів.

Комерційні банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу, і цим він схожий на сертифікат. Проте, на відміну від сертифіката, банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі шляхом індосаменту. Щоб придбати банківський вексель, покупець має перерахувати гроші на рахунок банку-продавця, після чого останній виписує банківський вексель на ім’я покупця і позначає дату зарахування грошей. Погашення банківських векселів відбувається шляхом їх викупу після закінчення терміну обертання або ж дострокового викупу. У банківських векселях указується величина прибутку у вигляді процента до номіналу, що одержує власник векселя. Це означає, що продаються векселі за номіналом, а викуповуються банком за ціною продажу.

Недепозитні залучені (позичені) кошти банку — це головним чином позики на грошовому ринку, які залучаються у формі між-банківських кредитів і кредитів центрального банку (НБУ), операцій з цінними паперами на вторинному фондовому ринку, а також позик на ринку євродоларів. Ці кошти мають суттєве значення для підтримки поточної банківської ліквідності і тому активно використовуються комерційними банками України.

Кошти, отримані комерційним банком за допомогою облігацій, не можуть вважатися власним капіталом, тому що облігації випускаються на певний строк, після закінчення якого ці кошти повертаються інвесторам. Вони свідчать про надання власниками облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у формі довгострокової позики.

Якщо комерційний банк і надалі хоче утримувати у своєму обороті кошти, залучені за допомогою облігацій, він вдається до рефінансування попередніх випусків. Це здійснюється шляхом викупу раніше випущених облігацій за рахунок коштів, отриманих від випуску нових незабезпечених боргових зобов’язань. Облігації, якщо це передбачено умовами емісії, можуть бути конвертовані в прості акції. Тоді залучені з їх допомогою кошти переходять у власний капітал комерційного банку. Конвертованість облігацій дає змогу підвищити їх привабливість у колі покупців, оскільки останні можуть придбати акції банку в найбільш вигідний момент. Власники облігацій ризикують менше, ніж власники акцій, бо у разі банкрутства комерційного банку кредиторам кошти повертаються раніше, ніж звичайним акціонерам. Необхідно відрізняти кошти, що мобілізовані комерційним банком за допомогою облігацій, від внесків і депозитів. Якщо перші називаються в банківській практиці позиковими або позиченими, то другі — залученими. При випуску облігацій банк відіграє активну роль, ініціатива випуску належить йому, тоді як при залученні внесків роль банку пасивна.

Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують фінансове стійкі комерційні банки, в яких завжди є надлишок ресурсів. Ці банки для одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори одержують можливість установлення ділових партнерських стосунків.

Активні операції банків полягають у діяльності, пов’язаній із розміщенням і використанням власного капіталу, залучених і позичених коштів для одержання прибутку при раціональному розподілі ризиків за окремими видами операцій і підтриманні ліквідності. Активні операції банків поділяються на кредитні та Інвестиційні [4].

Кредитні операції полягають у проведенні комплексу дій, пов’язаних з наданням і погашенням банківських позичок. Банківське кредитування здійснюється відповідно до принципів строковості, цільового характеру, забезпеченості і платності кредиту.

Проведення кредитних операцій комерційних банків повинно відповідати певним вимогам і умовам. Кредитування позичальників повинно здійснюватися з додержанням комерційним банком економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов’язкових, страхових і резервних фондів.

Позики надаються всім суб’єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб’єкт підприємництва або фізичною особою. Рішення про надання кредиту повинно прийматися колегіальне (кредитним комітетом (комісією) банку, відділення, філії) і оформлятися протоколом. Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку, які включають: пріоритетні напрями в кредитуванні; обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля; граничні розміри кредиту на одного позичальника, методики оцінки фінансового стану та кредитоспроможності позичальника; рівень процентної ставки тощо.

Кредити надаються тільки на комерційних засадах, що вимагає від банку додержання таких додаткових умов:

урахування кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;

кредитувати тільки ті види діяльності позичальника, які передбачені його статутом;

позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фінансуванні об’єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.

Банки не можуть надавати кредити: на покриття збитків господарської діяльності позичальника; на формування та збільшення статутного фонду клієнта, на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування за контокорентним рахунком); підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство; підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непоставок товарно-матеріальних цінностей; підприємствам, які мають прострочену заборгованість за раніше отриманими позиками і несплаченими процентами.

Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з кредитною заявкою, що входить до складу певного пакету документів. Склад необхідних документів залежить від характеру кредитної операції, і для різних клієнтів він може бути різним.

Основною передумовою повернення банківської позички є одержання цільових грошових надходжень, доходу, прибуток від реалізації об’єкта, що прокредитований. Але будь-яка кредитна операція пов’язана з певним ризиком, з тим що позичальник не зможе забезпечити достатню суму цільових грошових надходжень, доходів і тому не зможе забезпечити своєчасне повернення боргу. Для страхування цього ризику застосовуються певні форми забезпечення боргу, тобто певні гарантії.

У банківській практиці використовуються два види джерел погашення позичок — первинні і вторинні.

Для фінансово стабільних позичальників, які належать до першокласних клієнтів банку, цілком достатньо закріпити в кредитній угоді первинного джерела погашення позички у вигляді Доходів позичальника. Але першокласні клієнти не є домінуючими в загальній масі позичальників. Тому в більшості випадків банки змушені застосовувати, поряд з первинними, і вторинні (додаткові) джерела у формі захисту від кредитного ризику, тобто вимагати від позичальників певного забезпечення.

Згідно з чинним в Україні законодавством банки можуть використовувати такі форми забезпечення позичок: застава, гарантія, перевідступлення (цесія) на користь банку вимог і рахунків до третьої особи, іпотека, страхова угода (поліс).

Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням і сплатою відсотків по ньому. При виникненні певних порушень умов кредитного договору з боку позичальника банк має право застосовувати економічні й правові санкції.

У разі погіршення економічного стану позичальника, використання ним кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від контролю банку, подання недостовірної звітності й запущеності бухгалтерського обліку, несвоєчасного повернення кредиту, а також у випадку, коли наданий кредит виявляється не забезпеченим, банк має право пред’явити вимогу про дострокове стягнення кредиту і відсотків по ньому, в тому числі шляхом спрямування стягнення на забезпечення в установленому законодавством порядку.

Якщо виявлені факти використання кредиту не за цільовим призначенням, банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов’язань позичальника за кредитним договором.

При несвоєчасному погашенні боргу за кредитами і процентами і ненаданні банком пролонгації погашення кредиту він має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених кредитним договором. У разі відмови позичальника від оплати боргів за позичками банк стягує борги в претензійно-позовному порядку. Якщо позичальник систематично не виконує зобов’язання щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може звернутися у передбаченому законом порядку із заявою про порушення справи про банкрутство.

Банківським інвестиціям властиві фактори ризику. Виділяють три такі фактори: кредитний ризик, фінансовий ризик та процентний ризик.

Кредитний ризик пов’язаний з тим, що фінансові можливості емітента (юридичної особи, що випускає цінні папери) зменшуються на стільки, що він буде не в змозі виконувати свої фінансові зобов’язання (сплачувати доходи у формі дивідендів, процентів, і погашати свої цінні папери).

Фінансовий ризик випливає з того, що у зв’язку з непередбаченими змінами на ринку цінних паперів чи в економіці привабливість деяких цінних паперів як об’єкта вкладень може бути частково втрачена, тому їх продаж стане можливим лише з великою знижкою.

Процентний ризик пов’язаний з фіксацією процента за облігаціями в момент їх випуску в обіг при вільному коливанні ринкових ставок. Чим більше часу до погашення облігацій, тим вищий ризик, що пов’язаний з динамікою ставки процента.

Інвестування потребує систематизованого аналізу ризику цінних паперів, які придбаває банк, оцінки якості цих паперів, визначення здатності банку здійснювати інвестиції. Для цього потрібен безперервний і кваліфікований контроль за станом ринку цінних паперів.

Інвестиційна діяльність комерційних банків повинна мати захист від ризику збитків та втрати ліквідності. Одним із методів зменшення ризику є формування інвестиційного портфеля за рахунок багатьох видів цінних паперів, що мають різний рівень якості та різні строки погашення.

Цінні папери, що входять до інвестиційного портфеля, згідно з їх призначенням, поділяються на інвестиції та вторинні ліквідні резерви. Вони різняться між собою ступенем ліквідності. Вторинні резерви можна негайно перетворити в грошові кошти шляхом продажу на ринку цінних паперів. Інвестиційні цінні папери розраховані на більш тривалий строк, ніж цінні папери вторинних резервів. Установлення граничних строків цінних паперів, що належать до вторинних резервів, залежить від рішень керівництва банку. Тому цінні папери весь час переходять від однієї категорії до іншої.

Розрахунково-касове обслуговування клієнтів. Грошові розрахунки в Україні здійснюються з допомогою готівки та в безготівковій формі. Розрахунки готівкою застосовуються головним чином у процесі взаємовідносин підприємств, установ та організацій з населенням, а також між людьми, тобто вони обслуговують рух грошових доходів та видатків населення, хоча готівка може використовуватися і при розрахунках між юридичними особами. У розрахунках між юридичними особами переважна більшість платежів здійснюється в безготівковому порядку. Безготівкове перерахування коштів може опосередковувати і рух грошових доходів і видатків населення, але його обсяг незначний. Основне місце в міжгосподарських безготівкових розрахунках займають платежі за товарно-матеріальні цінності і послуги, а також фінансові перерахування клієнтів.

Організація безготівкових розрахунків повинна сприяти процесу відтворення, відповідати конкретним вимогам, які обумовлені інтересами розвитку економіки. Головна з них — забезпечувати своєчасне отримання кожним підприємством грошових коштів за поставлену ним продукцію та надання послуг, тим самим сприяти прискоренню обігу оборотних коштів у розрахунках.

Крім того, організація розрахунків повинна передбачати створення відповідних умов для взаємного контролю постачальника та покупця за дотримання господарських угод і грошових зобов’язань. Одним з актуальних завдань в організації розрахунків є недопущення виникнення простроченої взаємної заборгованості.

Безготівкові розрахунки здійснюються через банківські установи, де юридичні та фізичні особи зберігають свої грошові кошти і мають відповідні рахунки (поточні, бюджетні тощо). Деякі безготівкові платежі, як правило дрібні, підприємства та організації здійснюють з допомогою поштово-телеграфних переказів через установи зв’язку.

Безготівкові розрахунки здійснюються на основі письмових розрахунково-грошових документів: платіжних доручень, чеків, акредитивів, вимог-доручень, платіжних вимог, інкасових доручень, векселів. Форми розрахунків між продавцем та покупцем визначаються угодами між ними.

Для кожного розрахункового документа характерна єдина в масштабах країни форма, сувора стандартизація, кодифікація реквізитів. Система оформлення, використання та руху розрахункових документів називається документообігом.

Безготівкові розрахунки розрізняються за способом платежів та формами розрахункових документів. За дорученням своїх клієнтів банки здійснюють готівкові й безготівкові платежі як за рахунок коштів клієнта, так і на кредитній основі. Безготівковий платіжний обіг здійснюється за допомогою переказів та інкасо.

Платежі за допомогою переказів здійснюються банками шляхом списання коштів з рахунка платника і зарахування їх на рахунок вказаної ним особи. Якщо платник і його партнер мають поточні рахунки в одному комерційному банку, операція зводиться до дебетування одного рахунку і кредитування іншого. Якщо рахунки відкриті в різних банках, проводяться додатково міжбанківські розрахунки за допомогою системи кореспондентських зв’язків. Такі зв’язки будуються як безпосередньо між двома банками, так і за участі центрального банку, через який здійснюється основний обсяг міжбанківських платежів. Отже, у платіжному обігу діють не тільки поточні рахунки платника і одержувача коштів, а й рахунки банків, що їх обслуговують.

Надходження та списання коштів з міжбанківських операцій сальдуються, а розрахунки між банками здійснюються на базі взаємного заліку надходжень та вимог (клірингу).

Інкасо є поширеним видом послуг комерційних банків тим клієнтам, які в розрахунках застосовують векселі і чеки. Інкасування векселів проводиться банком за дорученням клієнта до настання строку виплати за векселем (його погашення). Воно оформляється інкасовим індосаментом, надписом на векселі, який містить доручення власника векселя банку одержати оплату. Згідно зі строком погашення банк одержує від боржника потрібну суму, перераховує гроші на рахунок клієнта і гасить вексель (передає його платнику).

Інкасування чеків означає прийняття банком від свого клієнта чеків, що є розпорядженням на списання коштів з рахунка клієнта для оплати за товар або послуги. При інкасуванні чеків банк списує кошти з рахунка чекодавця, якщо його поточний рахунок відкритий у тому ж самому банку, де й рахунок одержувача, і зараховує їх на поточний рахунок останнього. Якщо поточний рахунок чекодавця відкритий в іншій установі банку, чек відсилається у банк платника і там здійснюється оплата із застосуванням системи міжбанківських розрахунків.

У практиці розрахунків використовуються і такі документи, як платіжні вимоги, вимога-доручення та акредитив. Платіжна вимога застосовується при примусовому стягненні коштів у передбачених чинними нормативними актами випадках. Вимога-доручення застосовується при акцепті товару. Суть розрахунків полягає в тому, що названий документ, в якому заповнена одна частина (вимога), разом з товаром відправляється постачальником покупцю, котрий у разі згоди платити за товар (акцепту товару) заповнює другу частину документа (доручення) власними реквізитами, стверджує їх підписом та печаткою і здає до свого банку для оплати.

Акредитив являє собою доручення банку покупця банку постачальника оплачувати рахунки останнього за відвантажені цінності на умовах, передбачених в акредитивній заяві покупця. Відкриття акредитива проводиться або за рахунок власних коштів покупця, або банківської гарантії та супроводжується (у першому випадку) депонуванням коштів.

Платежі за рахунками підприємств виконуються в черговості, яка встановлюється його керівництвом, якщо інше не передбачене законодавством.

За домовленістю між підприємствами можуть проводитись заліки взаємної заборгованості без участі банків, але з відображенням у бухгалтерському обліку підприємств.

Претензії, які виникають за розрахунками між платником та покупцем, розглядаються сторонами в арбітражному чи судовому порядку без участі банківських установ.

За несвоєчасне (пізніше наступного дня після отримання відповідного документа) чи помилкове списання коштів з рахунка, а також за несвоєчасне або помилкове зарахування банком сум, які належать клієнту, останній має право вимагати від банку сплати штрафу в розмірі 0,3% від несвоєчасно чи помилково зарахованої (списаної) суми за кожний день затримки, якщо інше не передбачене угодою між банком і підприємством.

За здійснення розрахункових операцій банки стягують з клієнтів плату у формі комісії, розмір якої передбачається у відповідному договорі між сторонами.

Касове обслуговування клієнтів полягає в тому, що комерційні банки приймають від них готівкові кошти та зараховують їх на відповідні рахунки, видають із цих рахунків готівкові кошти клієнтам за їх вимогою на відповідні цілі.

Банки здійснюють касові операції з обслуговування клієнтів на основі єдиних правил, установлених Національним банком України. Ці правила визначають порядок прийняття, видачі, упакування, зберігання та обліку готівки.

Для прийняття та видачі готівки в установах банків організуються прибуткові та видаткові каси. В установах банків з невеликим обсягом касових операцій можуть організовуватись єдині каси, які здійснюють весь комплекс касових операцій.

Прибуткові каси приймають від клієнтів готівкові кошти за стандартними документами: оголошення на внесення готівки, прибутковий касовий ордер. У документах, як правило, зазначається характер внесення — торговельна виручка, виручка транспортних підприємств та ін. На прийняту від клієнта суму готівкових коштів банк виписує квитанцію. Готівкові кошти, що надійшли до каси банку до закінчення операційного дня, у той самий день повинні бути оприбутковані банком та зараховані на рахунки клієнтів.

В установах банків, що приймають від інкасаторів готівку у спеціальних сумках, організуються каси, в яких перераховуються гроші, що є в інкасаторських сумках (каси перерахування).

Видаткові каси, що працюють протягом операційного дня, видають готівку клієнтам з їхніх рахунків за грошовими видатковими документами — грошовими чеками, видатковими касовими ордерами. У цих документах клієнти, як правило, повинні зазначити, на які цілі вони отримують готівку (заробітна плата, витрати на відрядження та ін.).

Установи комерційних банків задовольняють потреби своїх клієнтів у готівці передусім за рахунок готівки, що надходить у касу від клієнтів. Але може бути, що поточних надходжень готівки недостатньо для забезпечення оперативної потреби в грошах. Кожна установа банку повинна прогнозувати свою забезпеченість готівковими коштами. Для цього складають розрахунок майбутніх надходжень (за 2-3 дні) до кас банку та необхідних виплат виходячи з прогнозного розрахунку касових оборотів, особливостей розподілу його показників по днях місяця і фактичних касових оборотів. У цьому розрахунку враховуються майбутні надходження з усіх джерел та майбутні виплати у встановлені строки (виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та ін.). Розрахунок показує, чи зможе установа банку забезпечити майбутні виплати за рахунок поточних надходжень і зменшення залишку готівки в касі банку. Якщо з розрахунку видно, що установа банку не в змозі забезпечити потребу клієнтів у готівці, вона складає заявку на підкріплення каси та надсилає її до регіонального управління Національного банку. Регіональне управління, отримавши заявку, повинно розглянути її обґрунтованість, щоб не допустити емісії грошових коштів понад заплановані суми. При позитивному вирішенні питання про підкріплення операційної каси банку готівкою воно (підкріплення) здійснюється або шляхом купівлі готівки у регіональному управлінні Національного банку, або в іншої установи комерційного банку.

Установи комерційного банку, що мають надлишок готівкових коштів у касі, можуть продати його установі НБУ або іншим банкам, у яких виникла потреба в підкріпленні каси. Продаж готівки може здійснюватись тільки при узгодженні цього питання з регіональними управліннями НБУ.

Комерційні банки стягують з клієнтів плату за касові послуги, розмір якої визначається угодою.

Банківські послуги. Крім традиційних, притаманних суто банкам операцій, вони виконують на замовлення своїх клієнтів нетрадиційні операції і послуги. Це їх змушує робити конкуренція, яка існує на грошовому ринку, а також всередині банківської системи.

Банківські послуги — це ті дії банківських установ на замовлення клієнтів, які не пов’язані із залученням додаткових ресурсів. Основною формою оплати банківських послуг є комісії. Банки надають клієнтам різноманітні послуги, їх об’єднують у певні групи за відповідними ознаками і критеріями. Найбільш поширеною є класифікація банківських послуг, в якій виділяють такі групи послуг: ліцензовані, неліцензовані, чисті, сурогатні, комісійні, гонорарні, спредові, балансові, позабалансові тощо.

До ліцензованих банківських послуг належать такі, надання яких потребує ліцензії Національного банку України. Це, зокрема: касове обслуговування клієнтів; інкасація та перевезення грошових цінностей; ведення рахунків клієнтів у національній та іноземній валюті; залучення депозитів юридичних і фізичних осіб; видача гарантій і поручительств; управління грошовими коштами та цінними паперами за дорученням клієнтів тощо.

Чистими називаються послуги, що не несуть будь-якого ризику для активів банку, крім ризику операційних помилок. Наприклад, здійснення розрахунків за власні кошти клієнтів, інкасові послуги, інкасація готівки, касове обслуговування та ін. Сурогатними називаються послуги, кінцевий результат від здійснення яких може вплинути на активи банку, хоч на момент надання послуги такого впливу не відбувається. Наприклад, гарантії, підтверджені акредитиви, непокриті чеки, аваль і акцепт векселів тощо.

До комісійних належать послуги, за надання яких банк стягує з клієнта плату у вигляді комісії, а сам не сплачує ніяких комісій при їх наданні. Це збереження цінностей у власному депозитарії, ведення реєстрів власників цінних паперів, розміщення цінних паперів, емітованих клієнтами за їх дорученням тощо.

Гонорарними називаються послуги, за надання яких банк отримує від клієнтів обумовлену наперед плату. Це лізинг, трастові, консультаційні та деякі інші послуги.

До спредових відносять послуги, чисті доходи від яких формуються як різниця між комісією, отриманою від клієнта, та комісією, сплаченою при організації даної послуги. Прикладом такої послуги є видача клієнтам готівки за рахунок купленої в інших банків або в установі НБУ. Спред виникає лише тоді, коли банк використовує сторонніх (третіх) осіб при наданні послуг клієнтам.

До балансових належать послуги, що обліковуються на балансових рахунках (кредитні, інвестиційні, валютні операції). Ці послуги, у свою чергу, можуть бути активними та пасивними. Послуги, що не обліковуються на балансових рахунках, відносять до позабалансованих (гарантії, поручительства, консультації), їх надання не супроводжується вкладенням або залученням коштів.

Ринок банківських послуг в Україні перебуває на стадії формування. Найбільшим попитом користуються послуги розрахунково-касового характеру. Проте з розвитком ринкових відносин з’являється попит і на такі послуги, як лізинг, факторинг, гарантії, трастові послуги.

Швидко розвивається попит на послуги банків у сфері обігу цінних паперів: купівля-продаж цінних паперів за заявками клієнтів, розміщення емісії цінних паперів тощо.

Лізингові послуги полягають у здаванні в оренду на тривалий строк предметів довгострокового користування; Як правило, протягом строку дії договору про лізинг орендар сплачує орендодавцю повну вартість взятого в оренду майна. Отже, лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, що надається в майновій формі і погашається у розстрочку. Він виник у 50-ті роки XX ст. паралельно з розвитком системи прискорення амортизаційних списувань.

Факторинг — банківська послуга, яка виникла в банківській практиці в 50-ті роки XX ст. Він являє собою купівлю банком у клієнта права на вимогу боргу (без права зворотної вимоги до клієнта). Як правило, банк купує дебіторські рахунки, пов’язані з постачанням товарів або наданням послуг.

Факторингова послуга оформляється укладанням між банком і клієнтом спеціального договору. При цьому функціями банку є не тільки стягнення боргів, а й обслуговування боргу: аналіз пла|тоспроможності боржників, інкасування, залікові операції, прийняття на себе ризику несплати тощо. Клієнт, що продав дебіторські рахунки, одержує, від банку гроші (готівка, переказ, оплата чека тощо) у розмірі 80-90% суми рахунків. Залишені 10-20% суми банк тимчасово стягує у вигляді компенсації ризику до погашення всієї купленої дебіторської заборгованості. Після повернення боргу банк повертає стягнену суму клієнту.

За факторні послуги банк стягує з клієнта плату, яка включає комісію за послуги з обслуговування боргу і позичковий процент. Комісія нараховується від усієї суми куплених у клієнта дебіторських рахунків, а позичковий процент — від суми наданого клієнту авансу.

Трастові послуги засновані на довірчих правовідносинах, коли одна особа-засновник передає своє майно у розпорядження іншої особи — довірительному власнику, для управління в інтересах третьої особи-бенефіціара.

Висновок

Таким чином, можна зробити висновок, що у системі грошово-кредитних відносин ключове місце займають банки. В умовах ринкової економіки банки поділяються на центральні і комерційні (ділові). Центральний банк є першим рівнем банківської системи країни, а комерційні — другим.

Комерційні банки класифікуються за різними ознаками і критеріями. Вони виконують різноманітні операції, які поділяються на традиційні і нетрадиційні. До перших належать кредитування, розрахунки, залучення вкладів тощо. До других — різноманітні послуги (лізингові, факторингові, консультативні тощо). Традиційні операції бувають активними й пасивними.

В Україні комерційні банки активно почали створюватися після проголошення незалежності (з 1992 p.). Реєстрацію новостворених комерційних банків здійснює Національний банк України.

Пасивні операції комерційних банків полягають у формуванні власної і залученої ресурсної бази, на підставі і за рахунок якої здійснюються активні операції.

Серед активних операцій провідними є кредитні та інвестиційні. Кредитування банківських клієнтів здійснюється відповідно до певних принципів та умов. Інвестиційні операції слугують для створення вторинних банківських резервів, диверсифікації активів та отримання доходів. Кредитні й інвестиційні операції тісно пов’язані між собою, їм притаманні ризики, для запобігання й оп-тимізації яких банки використовують певний інструментарій.

Значне місце в банківській діяльності займають розрахунково-касові операції. Міжгосподарські безготівкові розрахунки здійснюються з використанням певних форм і способів. Розрахунки готівкою мають регламентацію і підпорядковані певним правилам.

Банки надають своїм клієнтам широке коло послуг, які групуються відповідно до певних критеріїв. Найбільш поширеними є гарантійні, консультативні й трастові послуги.

Для успішної діяльності банків велике значення має їх стабільність. Вона означає постійну здатність банку відповідати за своїми зобов’язаннями і забезпечувати прибутковість на рівні, достатньому для нормального функціонування у конкретному середовищі. Забезпечити стабільність можна за допомогою дотримання системи економічних параметрів, що встановлені центральним банком, і підтримання оптимального рівня прибутковості.

Банківська система України майже за останні 13 років пройшла певний шлях розвитку. Досягнуті значні здобутки, але є й проблеми і великі невикористані резерви. Головною проблемою є втрата певною групою банків платоспроможності. Багатьом банкам притаманна фінансова слабкість.

Список використаної літератури

Андрєєв А. Особливості становлення ринку банківських послуг в Україні // Банківська справа. – 2003. №4, 35-37с.

Бандурка О.М., Коробов М.Я., Орлов П.І. Фінансова діяльність підприємства: Підручник. – К.: Либідь, 1998р. – 237с.

Банківська енциклопедія // Під ред. д.е.н. проф. Мороза А.М. – К.: Лібра, 1999р. – 327с.

Банківська справа: Навчальний посібник // За ред. проф. Р.Т.Тиркола – Тернпіль: Карт-бланки, 2001р. – 314с.

Банківські операції:Підручник // А.М.Мороз, М.І.Савлук, М.Ф. Пуховіна та ін. – К.: КНЕУ, 2000р. – 384с.

Білецька Н. Розрахунок доходів і витрат банку внаслідок впровадження Національної системи масових електронних платежів // Банківська справа. – 2003р. №4, 48-58с.

Васюренко О.В. Банківські операції: Навчальний посібник. – К.: Тов. “Знання”, КОО, 2001р. – 255с.

Вступ до банківської справи: Учбовий псібник // За ред. М.І. Савлука. – К.: Лібра, 1998р. – 344с.

Морочко М. Павлік Т. Розвиток банківських послуг у всесвітній мережі Інтернет // Фінанси України, 2001р. №9, 131-135с.

Онищенко В.О. Основи банківської справи: Навчальний посібник. – Полтава: ПДТУ, 1999р., 163с.

Фінанси підприємств: Підручник // Під ред. проф. А.М. Поддєрьогіна. 2-ге вид. – К.: КНЕУ, 1999р., 384с.

ЗМІСТ

Вступ

1.Банківські послуги – продукт банківської діяльності

2.Види банківських послуг та відмінності від операцій

3. Вплив розвитку банківських послуг на обсяг ВВП

4. Перспективи розвитку банківських послуг в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Банківські послуги є невід’ємною частиною сучасного ринку, покупцями на якому є окремі особи, домогосподарства та юридичні особи. Банківські послуги – поки що недостатньо сформована частина банківського підприємництва. Мета її функціонування – підвищення доходів банків і поліпшення задоволення потреб клієнтів, розширення їх купівельних можливостей, що, у свою чергу, сприяє розвитку національної економіки. Але досягнення цієї мети вимагає використовування наукових принципів і ефективних методів управління банківськими послугами.

Окремі аспекти даної проблематики аналізувалися в наукових працях вітчизняних економістів, проте єдиного комплексного підходу до управління банківськими послугами дотепер не вироблено. Відсутність такого підходу зменшує можливості збільшення прибутку банків, знижує їх платоспроможність, негативно впливає на стійкість їх фінансового положення. Тому для підвищення ефективності діяльності банків на внутрішньому ринку і збільшення можливостей виходу на зарубіжні ринки капіталів необхідно розробити і використати активний цілеспрямований підхід до організації продажів банківських продуктів і управління ними.

Актуальність теми дослідження, доцільність розвитку і вдосконалення ринку роздрібних банківських послуг обумовлюється тим, що в даний час в економіці країни знаходяться значні грошові кошти, які вилучені з обороту.

З переходом до ринкової економіки принципово міняється зміст діяльності банків. Актуальною стає проблема підвищення ефективності банківських послуг, першорядну значущість отримують поліпшення якості банківського обслуговування і використовування сучасних методів управління, розширення асортименту банківських послуг, що надаються.

Деякі аспекти цих проблем знайшли віддзеркалення в наукових працях вітчизняних економістів, зокрема А.І. Басова, А.І. Жукова, Е.Ф. Жукова, В.А. Галанова, Ю.В. Головіна, А.Н. Іванова, О.І. Лаврушина, Ю.С. Масленчекова, Б.Б. Рубцова, В.М. Усоскіна.

Дані проблеми розглядалися і в роботах зарубіжних учених, таких як: Б. Бухвальд, Ханс-Ульріх Деріг, Ю. Зайтц, Ф. Котлер, З. де Куссерг, Же.-Ж. Ламбен, Б. Маруа, Д. Норкотт, М. Портер, П. Роуз, Дж. Еванс і ін.

В їх дослідженнях аналізуються різні аспекти надання фінансових послуг західними банками, досвід яких може використовуватися в українській банківській практиці.

Основна мета даної курсової роботи полягає у дослідженні особливостей такого банківського продукту як послуги.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:

розглянути особливості банківських послуг як банківського продукту;

вивчити види банківських послуг та їх відмінність від банківських операцій;

проаналізувати вплив банківських послуг на обсяг ВВП;

дослідити перспективи розвитку банківських послуг в Україні.

Предметом курсової роботи є економічні відносини які виникають в процесі надання комерційними банками послуг власним клієнтам.

Об’єктом курсової роботи є банківські послуги як один із видів банківського продукту.

Курсова робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються мета, завдання, предмет та об’єкт дослідження. Основна частина присвячена вивченню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати дослідження.

1.Банківські послуги – продукт банківської діяльності

Розвиток комерційної діяльності банків пов’язаний з розширенням сфери банківських послуг для клієнтури. В практиці роботи комерційних банків розрізняють різноманітні послуги, які можна звести до трьох груп:

послуги, пов’язані з розрахунково-касовим, кредитним, валютними і іншими операціями, об’єми яких підлягають обліку;

консультації, участь банків в перевірці проектно-кошторисної документації і інші інженерні послуги, на аналоги яких є цінники і калькуляції;

послуги, об’єми яких точно не можуть бути враховані або на аналоги яких відсутні цінники і калькуляції.

Банківськими послугами можна рахувати також дії банку, які супроводять його основним функціям і направлені на зростання прибутковості діяльності банку [7, c.11].

Розрахунково-касові операції комерційного банку по перерахуванню коштів і з готівкою пов’язані з такими послугами, як відкриття клієнту розрахункового (поточного) рахунку, відправка запитів (телеграм) на прохання клієнта, видача дубліката з лицьового рахунку, довідки про відкриття рахунку в банку, наведення довідок в архіві про проведення розрахункової операції на прохання клієнта, видача чекових книжок, аваль простих і перевідних векселів, зберігання в банку цінностей, попередня підготовка готівки і забезпечення їх доставки клієнту.

Операції по кредитуванню, т. з. видачі і погашенню кредиту, нарахуванню і сплаті відсотків немислимі без таких послуг, які може надавати банк клієнту, як підготовка пакету документів для видачі кредиту, оформлення пролонгації дії умов кредитного договору, участь в підготовці договору застави матеріальних цінностей або цінних паперів клієнта, видача банком поручительства або гарантії погашення кредиту і відсотків по ньому, видача банком гарантії оплати поставлених товарно-матеріальних цінностей, проведення на прохання клієнтів аналізу господарсько-фінансової діяльності з виробленням рекомендацій. Залучення банком ресурсів для кредитування нерозривний пов’язано з послугами банку з відкриття депозитних рахунків для юридичних осіб, з розвитком роботи банку по залученню внесків громадян до запитання, термінових, цільових, договірних, накопичувальних, переказами внесків в кредитні установи іншої банківської системи, видачею внесків, методологічною і інструктивною допомогою в організації ведення обліку вкладних операцій підприємствами і ін.

Доходи комерційному банку приносять операції з цінними паперами. Їх розвиток пов’язаний з такими послугами, як первинне розміщення ланцюгових паперів інших елементів, послуги з покупки (продажу) цінних паперів для юридичних і фізичних осіб, зберігання в банку свідоцтв акціонерів, цінних паперів клієнтів, покупка і продаж цінних паперів на фондовій біржі за дорученням довірителя, спостереження за курсом цінних паперів, операції з цінними паперами населення, включаючи управління їх використовуванням, консультаційні послуги з організації випуску акцій, облігацій, розвитку ринку цінних паперів [7, c.12].

В умовах ринкових відносин діяльність комерційного банку розширяється за рахунок валютних операцій, що пов’язано з такими послугами банку, як відкриття валютних рахунків, акцепт тратт, видача гарантій, зміна умов гарантій, запити про операції, що проводяться через зарубіжні банки, додаткової інформації, запрошуваної через ці ж банки. Це послуга з покупки і продажу особистої валюти, видачі наявної валюти з рахунків фізичних і юридичних осіб, інкасо наявної валюти, платіжні і інших документів в інвалюті за дорученням громадян, іноземні організації і банки. Комерційні банки приймають чеки громадян на інкасо, надають клієнтам допомогу в підготовці засновницьких документів для представлення їх до відповідних органів для реєстрації спільних підприємств, а також висновків за платіжних умов контрактів між вітчизняними організаціями і їх іноземними контрагентами, сприяють в підборі іноземного партнера для створення спільних підприємств і ін.

Операції по фінансуванню і кредитуванню капітальних вкладень і капітального ремонту підприємств — найскладніші і трудомісткі в діяльності комерційних банків. Тому таким операціям супроводить безліч банківських послуг, серед них: складання завдань на проектування; перерахунок зведених кошторисних розрахунків вартості будівництва по індексах; контроль правильності складання і обґрунтовування витрат в договірних цінах на будівництво і проектну продукцію (до їх узгодження і твердження); проведення інвентаризації виконаних і сплачених, об’ємів будівельно-монтажних і ремонтно-будівельних робіт; перевірка платіжних документів за виконані роботи; технічний нагляд за здійсненням будівництва об’єктів, перевірка кошторисів на пуско-налагоджувальні роботи і перевірка цих робіт в ході їх виконання; надання допомоги по розміщенню замовлень на виконання проектно-дослідницьких, будівельно-монтажних і пуско-налагоджувальних робіт; експертиза проектно-кошторисної документації на технічно нескладні об’єкти або кошторисної частини проектів на інші будівництва і об’єкти; складання кошторисної документації або надання допомоги в її складанні на об’єкти капітального ремонту; контроль за ходом будівництва об’єктів, забезпеченням введення потужностей в експлуатацію; участь в роботі комісій по прийманню в експлуатацію об’єктів житлово-комунального призначення; надання допомоги в підготовці документів, що пред’являються приймальним комісіям, і приватним особам по складанню і перевірці проектно-кошторисної документації на будівництво і ремонт об’єктів індивідуальної забудови; участь в роботі по перерахунку вартості основних фундацій, пов’язаної з процесом приватизації.

2.Види банківських послуг та відмінності від операцій

В зарубіжній і вітчизняній літературі відсутній єдиний підхід до визначення елементів, що характеризують ринок банківських послуг. Вітчизняні економісти звичайно відносять до банківських послуг сукупність банківських операцій. Зарубіжні вчені розглядають банківські операції лише як різновид банківських послуг. При цьому до банківських послуг вони відносять такі види діяльності банку, як управління грошовими ресурсами, споживчий кредит, лізинг і т.д.

Більш того: законодавство України не містить легального визначення поняття „банківська послуга”, незважаючи на те, що у текстах нормативних актів воно вживається. Без розкриття юридичного змісту даного поняття фактично унеможливлюється практичне застосування деяких положень банківського законодавства України. Наприклад, у ст. 2 Закону України „Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року № 2121/ІІІ поняття „клієнт банку” визначається як „будь-яка фізична чи юридична особа, яка користується послугами банку” [1].

Аналіз наукових робіт більшості західних вчених вказує на те, що під банківськими послугами вони розуміють усі види операцій та угод, які здійснюються банками [5, c.394]. Зокрема, Ж. Матук зазначає, що банківська послуга є задоволенням фінансового попиту клієнтів з урахуванням фінансових можливостей банку [10, c.11].

У російській літературі по банківській справі поняття „банківська послуга” визначається, з одного боку, як „масова операція”, а з іншого – як „проведення банківських операцій за дорученням клієнта і на користь останнього за визначену плату” [5, c.185]. Зокрема, О.М. Іванов розглядає банківські послуги як „комплексну діяльність банку, спрямовану на створення оптимальних умов для залучення тимчасово вільних ресурсів і задоволення потреб клієнтів при проведенні банківських операцій та отримання прибутку”[8].

Протягом останнього часу спостерігається пожвавлення інтересу і українських учених-економістів до даного питання. Так, О.А. Брегеда визначає банківську послугу як „набір упорядкованих дій банку, які безпосередньо не є пов’язаними із формуванням та використанням ресурсів банку і не несуть ризику їх втрати” [6, c.5].

Н.М. Перепечай під поняттям „банківська послуга” розуміє „результат комплексної діяльності банку (технологічної, інтелектуальної, фінансової та ін.), який становить економічні блага для задоволення певних потреб людини при проведенні банківських операцій. Специфіка банківської послуги полягає в тому, що потреба клієнта є первинною, а надання послуги може виконуватися без участі клієнта за допомогою певних банківських технологій із дотриманням стандартів у межах діючого законодавства” [11, c.6].

Економіко — юридичні аспекти банківських послуг у контексті сучасної діяльності банків Франції досліджували К.Гавальда та Ж.Стуфле. Вони наголошують, що приймання вкладів і розподіл кредитів залишаються ядром банківської діяльності, проте, зараз вона збагатилась різноманітними послугами, винагорода за надання яких забезпечується постійно зростаючою частиною їх ресурсів [7, c.12-13].

У Російській Федерації юридичні аспекти банківських послуг досліджувались проф. О.Ю. Вікуліним та проф. Г.А. Тосуняном. Вони вважають, що „під банківськими послугами у федеральному законодавстві (мається на увазі законодавство Російської Федерації – прим. авт.) мається на увазі сукупність направлених на задоволення потреб інших осіб та здійснюваних із метою отримання прибутку угод, виключне право на здійснення яких надається кредитним організаціям” [5, c.402].

Зміст поняття “банківська послуга” можна розглядати через призму поняття “фінансова послуга”. Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 року № 2663-ІІІ (п.5 ст.1) визначає фінансову послугу як „операції із фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, із метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів”. Таким чином, указаний Закон також визначає поняття “послуга” через поняття „операція”.

Автор роботи вважає за необхідне розмежувати поняття «банківська послуга», «банківська операція» і «банківський продукт».

Банківська послуга – технологічно взаємозв’язана сукупність банківських операцій, які реалізуються банком клієнту на договірній основі і направлених на задоволення потреб клієнта в банківському обслуговуванні. Банківська операція – операція банків по залученню грошових коштів і їх розміщенню, випуску в обіг і вилученню з нього грошових коштів, проведенню розрахунків. Банківський продукт – це комплекс взаємозв’язаних послуг і операцій банку, направлених на задоволення потреб клієнтів в окремих видах банківської діяльності.

Серед всіх видів послуг комерційного банку важливе місце займають гарантійні, посередницькі і консультаційні. Неодмінною умовою видачі позичальнику кредиту під гарантію є платоспроможність гаранта, що підтверджується обслуговуючим його банком. Гарант, перш ніж видати гарантійний лист позичальнику кредиту, що звернувся до нього з проханням виступити гарантом по кредиту, надає цей лист своєму банку. Останній проводить аналіз фінансового стану гаранта. Переконавшись в платоспроможності гаранта, банк робить відповідний запис в гарантійному листі і завіряє його підписами посадовців і печаткою. Потім гарантійний лист вручається гаранту, який він передає позичальнику для пред’явлення в банк на отримання кредиту. Гарантом по кредитах, підприємствах, що надаються, може виступати і сам банк як юридична особа. Така гарантія надається на підставі договору, укладеного банком з позичальником. В договорі передбачаються термін гарантії, сума, комісійна винагорода за гарантію платежу, порядок і термін його переліку.

Банк надає клієнтам посередницькі послуги в операціях з цінними паперами, при наданні кредитів.

Банк може виступати посередником між емітентами цінних паперів і інвесторами, а також купувати або передавати цінні папери на вторинному ринку за рахунок і за дорученням клієнта. Задачею банку в першому випадку є отримання максимально можливого прибутку при розповсюдженні серед інвесторів максимально можливого об’єму цінних паперів емітентів, а в другому — отримання винагороди від клієнта за точне і швидке виконання вказівок по покупці або продажу цінних паперів. В ролі емітентів виступають інші банки, підприємства, державні органи, охочі поширювати свої цінні папери, а інвесторами — громадяни, юридичні особи, які купують цінні папери емітентів. Контрагентами банку при купівлі — продажу цінних паперів на вторинному ринку є: клієнт, що віддає розпорядження, або третя особа, з якою укладається операція купівлі — продажу.

Посередником в отриманні клієнтом кредиту банк виступає у разі, коли не може задовольнити заявку цього ж клієнта в кредиті у стосовно необхідної суми, що перевищує ліміт кредитування, неспівпадання пропонованих клієнтом умов кредиту з кредитною політикою банку. Посередницька послуга банку в цьому випадку полягає в тому, що він на прохання клієнта одержує кредит в іншому банку і надає його клієнту за більш високу платню, ніж сплатив сам за нього. Маржа банку в даному випадку визначається як різниця між сплаченими відсотками за кредитний ресурс іншому банку і отриманими від клієнта за надану йому позику.

Комерційний банк надає своїй клієнтурі різноманітні послуги:

консультаційні, інформаційні і інші послуги: надання допомоги підприємствам, організаціям, фірмам, асоціаціям, орендарям на їх прохання в організації обліку, складанні звітності, заповненні розрахункових документів; маркетингові послуги (розміщення реклами клієнтів і інших організацій через мережу установ банку, розвиток ринку банківських послуг і нові їх форми, взаємостосунки банку з біржами і ін.);

консультаційні послуги із застосування законодавства в капітальному будівництві, нормативних документів в проектуванні, будівництві, капітальному ремонті, по складанню документів для забезпечення фінансування капітальних витрат;

консультації з питань зовнішньоекономічної діяльності і валютних операцій банку і його клієнтів; консультаційні послуги юридичної служби (інформація про законодавство по організації і діяльності спільних і малих підприємств, акціонерних товариств, приватизації, банківської діяльності);

консультації по складанню ділових і офіційних паперів; консультації і надання сприяння іншим банкам і клієнтам по вивченню фінансів окремих клієнтів, у взаємостосунки з якими вони зацікавлені вступити; організація і проведення економічного навчання з клієнтами по банківських операціях і аналізі господарсько-фінансової діяльності госпорганів;

аудиторські послуги, здійснювані на прохання клієнтів або інших організацій, з питань, що входять в компетенцію комерційного банку.

Окрему нішу в банківських послугах займають трастові операції банку (в назві є визначення „операції” проте вони відносяться до категорії послуг комерційного банку). Під трастовими, або довірчими, мають на увазі послуги банків з управління майном і інші послуги з доручення і на користь клієнта на правах довіреної особи. Банки на комісійних засадах виконують операції за дорученням клієнтів, наприклад, отримання засобів з лицьового рахунку або операції по зберіганню цінностей.

Банк як довірена особа на підставі укладеного договору діє від імені свого довірителя і в його інтересах, виступає розпорядником майна, включаючи залишки засобів на банківських рахунках. Банк зобов’язав розпоряджатися майном на користь одержувача, яким може бути сам довіритель або третя особа. Умови договору можуть передбачати розпорядження майном заповідача на користь спадкоємців, ухвалення цінностей на зберігання, управління майном як опікун неповнолітньої особи і т.д.

Банки можуть здійснювати трастові операції для фізичних осіб, фірм, підприємстві, учбових закладів, різних організацій.

Для фізичних осіб банки виконують такі трастові операції, як розпорядження майном клієнта по заповіту, за спеціальним договором, виконання функцій депозитарію: зберігання цінних паперів, консультації і рекомендації з питань покупки і продажу цінних паперів, нерухомості і ін.

Фірмам, підприємствам, організаціям банки можуть надавати агентські послуги (передача права власності по акціях і облігаціях, реєстрація акцій, що випускаються на біржу і ін.).

Банки здійснюють платіжні функції, наприклад, погашення облігацій, по яких наступив термін, виплата дивідендів акціонерам і ін., а також довірче управління майном.

За виконання всіх видів трастових послуг банки одержують з клієнтів комісійну винагороду, яка встановлюється диференційовано за кожний окремий вид послуг на договірних засадах, в законодавчому порядку або відповідно до присудження.

Вартість банківських послуг визначається залежно від їх виду з урахуванням прямих витрат — безпосередньо пов’язаних з виконанням послуг, невигідних (загальнобанківських) витрат і планових накопичень в розмірах, що забезпечують функціонування банку на принципах комерційного розрахунку.

До прямих витрат по наданню банківських послуг відносяться:

заробітна плата працівників, що виконують послуги з урахуванням відрахувань на соціальне страхування, до пенсійного фонду і інші цілі;

вартість витрачених матеріалів (папір і ін.);

амортизаційні відрахування на основні фонди, що безпосередньо використовуються при наданні послуг;

операційні витрати (оплата інкасації і охорони при розрахунку послуг з касового обслуговування, поштово-телеграфні витрати по операціях клієнтів при розрахунковому обслуговуванні і ін.).

До накладних відносяться витрати на утримання апарату управління і інших структурних підрозділів загального призначення комерційного банку, витрати на, господарські відрядження, включаючи службовий транспорт, витрати на утримання будівель, підготовку кадрів і ін. Величина не накладних витрат у витратах на конкретні види банківських послуг визначається виходячи з процентного відношення загальнобанківських витрат по фінансовому плану на рік по комерційному банку до фонду оплати праці працівників, що виконують послуги.

Планові накопичення визначаються як відношення планового прибутку комерційного банку до загальної суми витрат по фінансовому плану.

При визначенні вартості послуг, на виконання яких є цінники або калькуляції інших організацій (консультації, участь в експертизі проектів, складання проектно-кошторисної документації, здійснення технічного нагляду і ін.), ці цінники і калькуляції можуть бути використані комерційним банком з внесенням відповідних коректив залежно від конкретних умов їх застосування.

У кожному конкретному випадку види банківських послуг, їх об’єми, порядок і періодичність надання, розміри плати визначаються по взаємній згоді клієнта і комерційного банку в договорі. При цьому враховуються фінансові можливості клієнта, складність питання, кваліфікація консультанта, інтереси банку в частині закріплення і залучення клієнтури і ін. При визначенні вартості банківських послуг в необхідних випадках враховується податок на додану вартість.

Одним із різновидів банківських послуг є електронні банківські послуги. У джерелах економічного спрямування під електронними банківськими послугами звичайно мають на увазі дії банку, що спрямовуються на удосконалення та реалізацію звичних банківських операцій шляхом використання інформаційних систем [12]. При цьому відмічається, що електронні послуги базуються на відомих банківських операціях і не можуть існувати відокремлено.

В економічних джерелах (найчастіше у зарубіжних) досить часто вживається термін „електронний банкінг” (“E-banking”), під яким мається на увазі діяльність банку із надання комплексу послуг клієнтам за допомогою сучасних телекомунікаційних технологій (Інтернету, мобільного зв’язку тощо).

До даного поняття зазвичай включаються: управління рахунками (виписки, перекази із рахунку на рахунок, баланси); інвестування коштів (депозити, цінні папери, валютні операції); перекази та оплата рахунків за товари та послуги; консультаційні та інформаційні послуги; кредитні операції; ризик-менеджмент, тобто управління ризиками

Таким чином, основною ознакою електронних банківських послуг є використання при їх наданні телекомунікаційних засобів, таких як мережа Інтернет, модемний зв’язок, телефонний зв’язок із використанням автоматизованих телефонних систем, мобільний зв’язок із використанням WAP/GSM технологій тощо.

Закон України „Про телекомунікації” від 18 листопада 2003 року №1280-IV визначає телекомунікації (електрозв’язок) як передавання, випромінювання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, провідних, оптичних або інших електромагнітних системах. Відповідно до положень зазначеного Закону телекомунікаційна мережа є комплексом технічних засобів телекомунікацій та споруд, призначених для маршрутизації, комутації, передавання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, провідних, оптичних чи інших електромагнітних системах між кінцевим обладнанням.

На підставі вищезазначеного можна зробити висновок про те, що до електронних слід відносити ті банківські послуги, які надаються із використанням телекомунікаційних засобів (засобів електрозв’язку).

3. Вплив розвитку банківських послуг на обсяг ВВП

Загальноприйнята в Україні думка, що, мовляв, бурхливе економічне зростання у нашій країні можна забезпечити лише за рахунок розвитку важкої промисловості — металургії, хімії, машинобудування, енергетичного сектору. Тим часом усі розвинені й багато країн, що розвиваються, протягом останніх десятиліть переорієнтували структуру економіки від виробництва товарів на виробництво послуг.

Саме послуги, відповідно до досліджень міжнародної консалтингової компанії McKinsey, є джерелом довгострокового економічного зростання країн, що розвиваються, причому важливішим, ніж промисловість. Достатньо подивитися на динаміку розвитку названого сектору за останні 30 років — у розвинених країнах частка сфери послуг у ВВП зросла з 55% у 1970 році до 70% — на початку нинішнього тисячоліття (рис.1).

У США, Євросоюзі, Японії галузь забезпечує до 60% зайнятості населення, а висока продуктивність праці в цьому секторі приводить до вагоміших темпів зростання ВВП, ніж зазвичай здатна забезпечити промисловість.

Оптимістичними є й очікування інвесторів щодо подальшого зростання світової сфери послуг. За даними останнього рейтингу компаній FT-500, найбільшими світовими галузями за капіталізацією в 2004 році стали зовсім не нафта з металургією й хімією, а фінансовий сектор, IT- та біотехнології.

Рис. 1. Доля послуг у ВВП країн з різним ступенем розвитку

Джерело: Український діловий тижневик «Контракти» / № 03 вiд 16-01-2007, с.17

А розвиток економіки і зростання сфери послуг тісно пов’язані між собою. З одного боку, економічне зростання у довгостроковій перспективі супроводжується підвищенням рівня добробуту населення, що призводить до більшого споживання банківських послуг. З іншого — послуги впливають на темпи зростання ВВП не менше, ніж обороти важкої й легкої промисловості.

На рис.2 графічно відображено темп зростання банківських послуг та ВВП України.

Рис. 2 Темпи зростання ВВП та банківських послуг

Побудовано за даними Держкомстату, Інституту економічних досліджень та політичних консультацій

За даними центру CASE-Україна, у структурі доданої вартості ВВП на послуги припадає 50%, з них на долю банківських послуг припадає 12%. Це може означати, що половину прибутку, виробленого українською економікою, приносить саме ця сфера через високу рентабельність. Хоча є й інше пояснення — промислові підприємства, контрольовані великим бізнесом, мають більше можливостей занижувати офіційні фінансові показники.

У будь-якому випадку темпи зростання вітчизняної сфери послуг за останні роки без перебільшення можна назвати вражаючими. У 2006 році виробництво послуг в Україні порівняно з 2004 роком збільшилося на 31,2% (за даними Держкомстату), з них банківських послуг на 41,3%.

Утім, таке значне зростання виробництва послуг свідчить не лише про кореляцію розвитку галузі з доходами населення, а й про її величезний потенціал. Та й частка послуг у сумарному вітчизняному виробництві, за даними Держкомстату, становить трохи більше ніж 20%.

Головна (і найбільш очевидна) слабкість вітчизняного сектору послуг — у самій його структурі. Традиційно в Україні високі показники в цій сфері забезпечують транспорт, пошта і зв’язок — близько 70% щорічного обсягу всіх сервісів (на транспортні перевезення припадає близько 35%, решта 35% — на пошту й зв’язок). Іншими словами, більшу частину доходів від послуг приносять або галузі, успадковані від колишнього СРСР, або ті, без яких функціонування економіки просто неможливе. А ось на нові сегменти, тобто ті, які виникли вже за часів незалежності України (наприклад, на операції з нерухомістю та юридичною діяльністю), припадає близько 20%, банківських послуг – 15,8%.

Цікаво, що транспорт і зв’язок дають лише 25-27% доданої вартості всіх послуг. Це свідчить не лише про низьку прибутковість галузі, а й про неефективність управління, адже левова частка транспортної галузі й більше половини всіх телекомунікацій продовжують залишатися в руках держави. При цьому на торгівлю й фінансову сферу, які за оборотами значно поступаються транспортним послугам, припадає близько 30-33% доданої вартості в цій сфері. Решту 40-45% прибутку забезпечують дорогі послуги: операції з нерухомістю, освіта, консалтинг та ін.

Стримуючим фактором для розвитку галузі є нечисленність середнього класу — найактивнішого споживача, оскільки доходи населення активно зростають лише протягом останніх кількох років. А великі бізнес-групи вкладають кошти здебільшого у виробничий сектор — структура українського експорту визначає інвестиційну привабливість металургії, хімпрому та сільського господарства.

Гальмують розвиток цього сектору економіки й відсутність законодавчої бази, і поки що низький попит на деякі сервіси. Наприклад, фінансовий сектор залишається нерозвиненим через безліч законодавчих обмежень, а фондовий ринок — через відсутність чіткого законодавства.

4. Перспективи розвитку банківських послуг в Україні

Під впливом посилення міжбанківської конкуренції на банківському ринку України проявляється тенденція до розширення продуктового ряду послуг. Адже кожен банк не залишається байдужим до можливості збільшення власних прибутків, мобілізації додаткових ресурсів та розширення бази клієнтів банку, підвищення власного рейтингу на ринку. Саме тому сучасні банкіри вибирають політику розширення продуктового ряду банківських послуг.

Банківські послуги об’єднують широкий ряд операцій, в тому числі і тих, які нехарактерні банківській сфері. До найбільш перспективних послуг можна віднести наступні:

1. Трастові (довірчі) послуги:

а) для фізичних осіб:

— розпорядження спадщиною;

— управління власністю;

— опікунство і забезпечення збереження майна та ін.

б) для юридичних осіб:

— розпорядження активами;

— агентські послуги;

— операції, пов’язані з ліквідацією майна клієнтів та ін.

2. Послуги зі збереження цінностей з наданням клієнтам у розпорядження сейфа та з прийняттям цінностей клієнта на збереження без їх доступу.

3. Консультаційні та інформаційні послуги зі створенням певної міжбанківської бази даних.

4. Гарантійні та посередницькі послуги.

5. Факторингові та лізингові операції, форфейтинг та ін.

На сьогоднішній день в Україні гостро відчувається нестача спеціалістів банківських технологій, немає відповідної технічної та навчальної літератури з банківських електронних систем. Зарубіжний книжковий ринок у цій галузі теж не дуже насичений, тому що системи електронних платежів не є широко тиражованим комерційним продуктом з однієї сторони, а з іншої – і розробники, і користувачі зовсім не зацікавлені розкривати окремі технічні деталі системи, щоб не «навчити» потенційних зловмисників.

Упровадження в практику банків сучасних безпаперових комп’ютерних технологій, систем електронних платежів без серйозних зусиль, суттєвих затрат, загального підйому культури банківського виробництва і правопорядку неможливе. Але очевидно одне, що з кожним днем будуть зростати потенційні можливості використання програмного забезпечення при прийнятті рішень у банківській справі, а це призведе до необхідності залучення спеціалістів і їх знань для швидкого переходу на сучасне банківське інформаційно-технологічне обслуговування в Україні.

Сучасні можливості банківських інформаційних систем. Аналіз практики показує, що в зарубіжних банках інформаційні технології охоплюють тепер усі аспекти банківської справи, зокрема забезпечують:

клірингові операції (взаємні розрахунки банків);

торгові операції та маркетинг, управління касовими ресурсами;

управління діяльністю банку;

кредитні операції, включаючи аналіз заявок клієнтів на їх кредитоспроможність;

системи електронних платежів (8^ІРТ);

використання банківських автоматів;

банківські операції по телефону і обслуговування вдома;

використання різних платіжних карток;

електронну пошту і канцелярію;

безпаперовий документообіг у банку і при взаємодіях центр – філіали, банк – клієнти;

фондовий ринок і операції з цінними паперами;

аналіз інвестицій і фінансового ринку;

автоматизацію розрахунків у торгових точках. Автоматизація банківської справи передбачає широке використання комп’ютерних інформаційних систем у банках, автоматизацію обробки платіжних документів у відділах, які працюють з клієнтами, в операційних відділах, а також автоматизацію фінансових операцій у рамках міжнародного банківського бізнесу.

Автоматизація банківських операцій дозволяє:

виконувати безпаперові платіжні операції з мінімальним залученням праці людей і скороченням організаційних витрат;

проводити обробку платежів переважно в реальному часі, за виключенням підведення бухгалтерських звітів у кінці дня і звітності за ними;

прискорювати обмін інформацією між банками і клієнтами, банками і їх відділеннями за допомогою комунікаційних ліній зв’язку;

мінімізувати типові види банківського ризику (втрата документів, помилкова адресація, фальсифікація платіжних документів та ін.);

забезпечувати керівників стратегічними оцінками положення банку в умовах конкуренції, організації роботи і кадрової політики.

І найважливіше те, що банківські комп’ютерні системи відрізняються від інших, у першу чергу тим, що інформація, яка опрацьовується ними, повинна бути надійно захищеною від сторонніх зазіхань, а сама система повинна мати властивості підвищеної життєвості та безвідмовності в роботі.

Висновки

В якості висновку по роботі наведемо пропозиції автора щодо поліпшення процесу надання послуг комерційними банками.

Зокрема, підвищити ефективність управління можна, впливаючи на попит і пропозицію на банківські послуги. Стимулюючи попит і видозмінюючи пропозицію банківських послуг, банки зможуть підтримувати на постійно високому рівні свою рентабельність.

Автор вважає, що розширення спектру банківських послуг може здійснюватися як на основі модифікації послуг, які вже надаються банками населенню, так і шляхом упровадження нових їх видів. Зокрема, з метою підвищення привабливості розміщення вільних грошових коштів приватних клієнтів можуть коректуватися умови раніше діючих внесків, передбачатися введення додаткових механізмів збільшення зацікавленості вкладників, регулюючих розмір процентної ставки, умови розміщення внеску, можливість капіталізації відсотків, пролонгацию внеску, умови дострокового отримання окремих внесків або їх частини без втрати прибутковості.

Модифікація банківських послуг може здійснюватися також шляхом надання їх на новій технологічній основі: з використанням систем видаленого доступу – Інтернету, засобів мобільного зв’язку – послуга SMS-банкінг, через банкомати – надання пластикових карт, інфокіоски – здійснення комунальних і інших платежів з використанням пластикових карт в автоматизованому і on-line режимі в крупних супермаркетах. Зокрема, перевагою інфокіосків є їх сучасні функціональні можливості: погашення кредиту, поповнення рахунку, оплата різних банківських послуг, надання інформації клієнтам про стан рахунку, курси валют, послуги банку, система голосового супроводу і рекламна інформація про банк. Упровадження нових послуг в області електронного банкінга, послуг з управління грошовою готівкою спроможних клієнтів з урахуванням їх індивідуальних потреб.

Однією з ефективних форм організаційної структури управління інноваційними процесами в банку може стати створення фінансового супермаркету. На думку автора, в крупних містах на основі високотехнологічних офісів доцільна організація фінансових супермаркетів за допомогою альянсу банку, компанії страховки і фінансово-промислової групи. В такому супермаркеті клієнту буде запропонований максимальний набір послуг як в банківському обслуговуванні, так і у фінансовому консалтингу і страхуванні. Таким чином клієнт фінансового супермаркету отримає доступ до комплексу фінансових послуг в одному місці і затрачуватиме на цей мінімальний час, не вдаючись до послуг додаткових служб.

Список використаної літератури

Закон України «Про банки і банківську діяльність».- К.: Ін Юре, 2006.- 520 c.

Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 року № 2663-ІІІ

Закон України „Про телекомунікації” від 18 листопада 2003 року №1280-IV

Банковская система России. Грязнова А.Г., Молчанов А.В., Таваснев А.М. М.,2006. — Т.1. — С.185

Банковское право Российской Федерации. Особенная часть. В 2 т.: Учебник / Отв. ред. Г.А. Тосунян. – М.: Юристъ, 2002. – Т.2. – 785с

Брегеда О.А. Ринок банківських послуг в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку: Автореф. дис. канд. екон. наук. — К., 2002. — С.6

Гавальда Кристиан, Стуфле Жан. Банковское право (учреждения – Счета – Операции – Услуги). Пер. с фр./ Под ред. В.Я. Лисняка. – М.1996. – С.12-13

Иванов А.Н. Платежные услуги американских банков //Деньги и кредит. – 2007. № 1. – С.59

Лютий І.О. Теоретичне обгрунтування стратегії розвитку банківської системи України // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: Зб. тез доповідей VIIІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (10-11 листопада 2005 р.).- Суми: УАБС НБУ,2005.- C.10-11.

Матук Ж. Финансовые системы Франции и других стран. Под общ. ред. проф. Л.П. Павловой. – Т. 1 Банки. Книга 1. – М.: АО «Финстатинформ», 2004. — С.11

Перепечай Н.М. Маркетинг банківських послуг. Автореф. дис.канд. ек. наук. Харків, 2003.-С.6

Саркисянц А. Новые технологии в расчетно-платежной системе коммерческого банка.// Планета INTERNET № 5-6, 2006. — С. 30

Тігіпко С.Л. Напрями розвитку банківської системи України: проблеми вибору і впровадження // Вісник Національного банку України.- 2004.- № 6.- C. 5-7.

Тігіпко С.Л. Стратегічні завдання розвитку банківської системи України в умовах глобалізації світової економіки // Вісник Української академії банківської справи.- 2003.- № 2.- C. 3-8.

Шейко О.П. Аналіз сучасного стану та перспектив розвитку національної банківської системи // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України. Т. 9.- Суми: Мрія-1 ЛТД; УАБС,2004.- C.301-305.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Економічні основи функціонування ринку банківських послуг в Україні

1.1 Сутність і класифікація банківських послуг

1.2 Ставлення ринку банківських послуг в Україні

Розділ 2. Діюча практика надання комерційними банками послуг своїм клієнтам

2.1 Депозитні послуги банків

2.2 Кредитні послуги банків

2.3 Розрахунково-касові послуги банків

2.4 Інвестиційні та інші види послуг

Розділ 3. Перспективи розвитку банківських послуг

3.1 Сучасні тенденції розвитку банківських послуг за кордоном

3.2 Шляхи подальшого розвитку ринку банківських послуг в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Реформування економіки України, що супроводжується приватизацією і післяприватизаційною санацією підприємств, структурною реорганізацією галузей, в тому числі агропромислового комплексу, розвитком товарних, фондових бірж та позабіржових систем, що обслуговують рух грошей і капіталів, концентрацією інвестиційних ресурсів у вітчизняних власників та інше, потребує адекватних банківських послуг на ринку фінансових послуг. Адже тільки банки та інші фінансово-кредитні інститути як фінансові посередники на ринку грошей і капіталів здатні забезпечити своєчасне і необхідне зустрічне покриття потреби в оборотних ресурсах та інвестиціях тимчасово вільними коштами інституційних секторів економіки. Серед них кошти населення, так званих домогосподарств, і запозичення є домінуючими.

Пріоритетний розвиток банківської системи і становлення інших кредитно-фінансових інститутів відіграє ключову роль у формуванні ринків грошей і капіталів через механізми та інструменти банківських і небанківських послуг фінансового характеру. Проте сьогодні ці ринки ще ненастільки розвинені як в Польщі чи Угорщині, а щодо Франції, Німеччини, Бельгії та інших країн відставання є доволі контрасним.

За цих обставин можна вважати, що обрана тема магістерського дослідження є актуальною. Вона цікава з позиції сьогодення як деякий огляд і бачення перспективи у цивілізованому реформуванні економіки України.

Об’єктом дослідження обрано банківську діяльність щодо створення і просування банківських послуг через ринкові механізми до учасників фінансового ринку.

Предметом досліження є грошові, інвестиційні, кредитні, депозитні, трастові, гарантійні та інші види банківських послуг.

Мета дослідження — розкрити сучасний стан ринку банківських послуг в Україні та вказати на перспективи його розвитку.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

— уточнити сутність банківських послуг та підходи щодо їх поділу;

критично оглянути стан ринку банківських послуг в Україні;

дослідити сучасні тенденції щодо створення і надання клієнтам депозитних банківських послуг;

критично оцінити стан кредитних портфелів банків та їх зусилля з адекватного задоволення потреб підприємств та інших виробників у позичках;

оглянути сучасні ринкові механізми банківського поточного обслуговування клієнтів;

проаналізувати можливості банків щодо інвестиційної підтримки бізнес-проектів суб’єктів господарської діяльності;

вивчити досвід іноземних банків щодо новітніх технологій з обслуговування клієнтів та інших контрагентів;

вказати на перспективи подальшого розвитку ринку банківських послуг в Україні.

Методологічною і теоретичною основою магістерської роботи є закони та постанови Верховної Ради та Кабінету Міністрів, нормативні акти Національного банку України, економічна література з питань банківської справи, аналітичні, економіко-математичні, статистичні збірники, матеріали перводичної преси, статистичні методи дослідження.

Наукова новизна полягає у розкритті можливостей комерційних банків щодо гнучкого і адекватного реагування на кон’юктурні запити підприємців у веденні сучасного бізнесу в Україні та за кордоном, що грунтується на аналітичному опрацюванні значного фактичного матеріалу.

Практична цінність. Теоретичні узагальнення та практичні рекомендації, зробленні в процесі дослідження, можуть бути використанні в діяльності українських комерційних банків. Приведений світовий досвід у сфері надання банками послуг може бути критично опрацьованний та творчо використаний в Україні.

Структура роботи. Магістерська робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

Розділ 1. Економічні основи функціонування ринку банківських послуг в Україні

1.1 Сутність і класифікація банківських послуг

Універсальним інститутом, що спеціалізується на наданні комплексу ділових послуг є комерційні банки, послуги яких охоплюють не лише традиційні кредитно-депозитні операції, але й розповсюджуються на задоволення потреб клієнтів в консалтингових, інвестиційних, лізингових, довірчих та інших послугах. Банківська послуга сьогодні суттєво переростає межі виключно фінансової сфери, хоча завжди носить опосередковано фінансовий характер і направлена на оптимізацію фінансових результатів від господарської діяльності.

Загалом комерційні банки в умовах ринкової економіки слід розглядати як самостійні суб’єкти господарювання, що виробляють і реалізують власний продукт із метою отримання прибутку. Тому важливим є правильне розуміння суті банківського продукту і його специфіки.

Комерційний банк здійснює свою діяльність у сфері послуг, тому банківський продукт — це, по суті, комплекс послуг банку для своїх клієнтів. Послугам властиві чотири унікальні характеристики, які відрізняють їх від товарів. Їх ще можна назвати «чотири Н-послуги». Це: Невідчутність, Невіддільність, Ненадійність якості, Незбереженість.

Невідчутність послуги означає, що її не можна продемонструвати, тому що в основі своїй вона абстрактна, не має матеріальної субстанції, її не можна побачити, спробувати і оцінити до тих пір, поки клієнт її не отримає. Тому, оскільки немає відчутних характеристик послуги до початку її покупки, ступінь невизначеності зростає.

Невіддільність. Виробництво, продаж та споживання послуги відбу-вається одночасно. Невіддільність послуг означає, що їх неможливо відокремити від джерела їхнього здійснення, незалежно від того, надає послугу машина чи людина. Контакт із споживачем часто розглядається як невід’ємна частина надання послуги. Якість кінцевого продукту-послуги залежить як від постачальника послуги, так і від споживача.

Непостійність якості. Послуги є нестандартними і дуже різноманітними. Залежно від постачальників, від часу і місця надання послуг їхня якість коливається в досить широких межах. Оскільки послуги пов’язані з людьми, які їх надають, можна говорити про широкий діапазон якості, що залежить від кваліфікації окремих виконавців.

Постачальники послуг не однаковою мірою здібні й талановиті, вони відрізняються ставленням до виконання своїх обов’язків, тому якість обслуговування буде різною в кожному відділенні банку, не зважаючи на єдину технологію продажу послуги.

Незбереженість. Послуги не можна виробляти наперед і зберігати з метою подальшої реалізації: немає споживача послуги — немає самої послуги. Це зумовлюється попередньою характеристикою послуги — невіддільністю: виробництво і постачання здійснюється одночасно.

Поряд з перерахованими характеристиками, що притаманні всім видам послуг, банківський продукт має свої специфічні особливості.

По-перше, надання банківських послуг пов’язане з використанням грошей в різних формах (готівковій, бухгалтерських записів або платіжно-розрахункових документів.

По-друге, абстрактні банківські послуги набувають реальних рис через майнові договірні відносини.

По-третє, купівля-продаж більшості банківських послуг характеризується тривалістю в часі. Як правило, угода не обмежується одноразовим актом, встановлюються більш чи менш тривалі стосунки клієнта з банком.

Всі ці специфічні властивості банківського продукту вимагають від споживачів досить високої економічної культури, викликають необхідність роз’яснення суті послуги клієнту, посилюють значення такого чинника, як довіра клієнтів. Адже клієнт, довіряючи банку свої гроші, укладає угоду, перебіг якої для нього початково неконтрольований. Як наслідок, невідчутний характер банківської послуги як би подовжується: це невідчутні дії з невідчутними активами.

Визначальними щодо суті банківського продукту є базові функції комерційного банку. Основними функціями комерційного банку, які визначають його економічну суть, слід вважати:

1) посередництво в кредиті;

2) посередництво в розрахунках;

3) випуск кредитних знарядь обігу.

Реалізація саме цих трьох функцій притаманна комерційним банкам, що й відрізняє їх від інших інститутів кредитної системи.

Функціонування кредитних установ, як і інших суб’єктів господарювання, в ринкових умовах має виробничий характер. І хоча результати цієї діяльності не набувають безпосереднього матеріального втілення у традиційному розумінні, вони мають свою вартість, зумовлену суспільними витратами. Головним продуктом банку є різноманітні послуги у вигляді надання кредитів, здійснення розрахунків, управління майном та цінностями, консультації тощо. Основою цього є торгівля грошима як особливим товаром — передумова забезпечення економіки достатньою кількістю платіжних засобів.

Специфіка функціонування банківських установ полягає в тому, що їхнім продуктом є надання різноманітних послуг шляхом проведення активних, пасивних і комісійно-посередницьких операцій з метою задоволення якоїсь потреби (схема 1). Тому серцевину продукту, його сутність складає спрямованість на розв’язання певної проблеми.

Банківські послуги можна охарактеризувати як виконання певних дій в інтересах клієнта. У дійсності клієнт одержує не продукт як такий, наділений певним набором властивостей, а здатність задовольнити якусь свою потребу. Наприклад, клієнт розміщуючи кошти на рахунку «до запитання», одержує можливість задовольнити свої потреби в розрахункових послугах, послугах інкасації, безготівковому переказі коштів тощо. Для банку величезне значення має представлення і поширення не властивостей свого продукту, а реальної користі й вигоди від нього для клієнта.

Рис. 1.1 Склад банківського продукту

Якщо задоволення якоїсь потреби є змістом банківського продукту, то за формою він являє собою певний набір властивостей, що дають змогу реалізувати цю потребу. Так, строковий депозит — це послуга, яка повинна задовольняти потребу вкладника в одержанні доходу від своїх коштів, водночас за формою він може бути депозитним сертифікатом, на якому зазначені вкладена сума, відсоток, термін погашення та інші умови.

Отже, банківську послугу можна визначити, з одного боку — з погляду маркетингу — як форму задоволення потреб клієнта, а з іншого — з погляду організації виробництва — як певний порядок (регламент) взаємозв’язаних організаційних, інформаційних, фінансових та юридичних заходів, прив’язаних до місця та часу виконання і об’єднаних у єдину технологію. Кожний із цих заходів, прив’язаний до місця і часу виконання, здійснення якого неможливе без конкретного виконавця, визначимо банківською операцією.

Інакше кажучи, власне, «послуга» — це кінцевий результат, готовий продукт, «товар» банку, тоді як «операції» — це свого роду виробничий процес (рис 2).

Рис. 1.2 Класифікація результатів діяльності комерційного банку

Класифікацію цього процесу доцільно проводити з урахуванням особливостей формування й розміщення ресурсів банку, що зводяться до здійснення трьох основних груп операцій: пасивних, активних і комісійно-посередницьких.

Пасивні операції полягають у залученні тимчасово вільних грошових коштів для формування своїх ресурсів. При проведенні активних операцій банки розміщують сформовані ними ресурси з метою отримання прибутку. Комісійно-посередницькі операції проводяться банком за дорученням і на користь клієнта за певну плату. Щодо останніх, то йдеться, власне, не про формування і розміщення ресурсів, а про переміщення вже наявних у банку коштів клієнта за його розпорядженням або про проведення інших операцій, безпосередньо не пов’язаних із рухом грошей (про так звані позабалансові послуги).

Кожна із цих груп операцій, що здійснюються банком, передбачає певну ступінь втягнення в них клієнтів, а отже, і певну частку пропонованих їм послуг. Це випливає з аналізу послуг банків за схемою «клієнт-банк-клієнт», оскільки саме наявність клієнта і визначає трансформацію операцій банку в його послуги.

Отже, в результаті здійснення трьох названих вище груп операцій, комерційні банки надають клієнтам різноманітні послуги, які у сукупності і становлять банківський продукт.

Виходячи з вище наведених визначень під ринком банківських послуг слід розуміти сукупність:

носіїв попиту і пропозиції на банківські послуги, які взаємодіють між собою;

пропонованих банківських послуг.

Згідно такої класифікації за двома основними ознаками розглядають інституційну і продуктову структуру ринку банківських послуг.

Розглядаючи ринкову систему з точки зору об’єктів купівлі-продажу, стає очевидним, що сучасні комерційні банки функціонують в ролі продавців чи покупців практично в усіх ринкових секторах. Отже, ринок банківських послуг не є чітко визначеним. Тому, правильніше було б говорити не про один, а про сукупність багатьох банківських ринків, які можна виділити за тією чи іншою ознакою.

1.2 Стан ринку банківських послуг в Україні

Становлення незалежної банківської системи в Україні бере свій початок від 20 березня 1991 р., з часу прийняття Закону України «Про банки і банківську діяльність». Цей Закон заклав основи для створення Національного банку України на базі українського республіканського відділення Держбанку СРСР. Національний банк України — юридично і реально центральний банк нашої держави. Відповідно до цього Закону, в нашій країні були закладені підвалини класичної дворівневої банківської системи. За роки незалежності України проведена величезна робота по становленню грошово-кредитної національної системи. Створена дворівнева банківська система, що складається з Національного банку України і системи комерційних банків. Введена в обіг національна грошова одиниця — гривня, побудована власна база для друкування паперових грошей і карбування монет, введена в експлуатацію система електронних розрахунків, запроваджена заснована на міжнародних стандартах система бухгалтерського обліку в банках, створенні валютний ринок і ринок цінних паперів.

Діяльність Національного банку України, його монетарна політика позитивно вплинули на подолання гіперінфляції, керованість інфляційними процесами. Проте подальше загострення економічної, фінансової і платіжної кризи, гальмування ринкових перетворень економіки, інвестиційного процесу, серйозні прорахунки комерційних банків у сфері кредитування, розрахунків, порушення багатьма з них вимог до ліквідності й інших економічних нормативів свідчать про необхідність удосконалення банківської справи, проведення комплексної державної програми реформування і розвитку банківської системи України. Невпорядкованість і нестабільність нормативно- правового регулювання створює додаткові труднощі у здійсненні банківської діяльності, заважає її розвитку.

Банківська система України на даному етапі розвитку ще не досягла високого рівня платоспроможності — баланси більшості великих банків містять ненадійні кредити, а баланси підприємств, відповідно, містять борги без перспектив їхньої оплати. Сьогодні чимало банків є прихованими банкрутами. Навіть частина досить великих банків практично недієздатні. Банки змушені функціонувати в інфляційному середовищі з недосконалим податковим і фінансовим законодавством.

За станом на 01.01.2006 р. в Реєстрі банків, їх філій та представництв, валютних бірж було зареєстровано 195 банків. Із них 2- державні (Ощадбанк України та Укрексімбанк), 167 — акціонерні товариства (118 відкриті, 49- закриті), 26 — товариства з обмеженою відповідальністю. В Україні зареєстровано 31 банк, створений за участю іноземного капіталу, в тому числі 7 банків — зі 100 відсотковим іноземним капіталом. Частка участі іноземного капіталу в банківській системі України на 01.01.2004 р. становила 14,5 %. Ліцензії Національного банку на здійснення банківських операцій мали 153 комерційні банки, в тому числі на здійснення операцій із валютними цінностями — 149 /11, с.131/.

У продовж 2003 року зберігалася тенденція до зменшення кількості комерційних банків. Усього за 2005 рік із Реєстру банків, їх філій та представництв, валютних бірж вилучено 9 банків: 5 ліквідовано (АКБ «Будмбанк», АБ «Ліко», АКБ «Незалежність» КБ «Черкаси», АКБ «БНП-Дрезднер Банк (Україна)»; чотири стали філіями (АБ «Поділля» — філією АБ «Укропспілка», АКБ «Аркадія» — філією АКБ «Інвестбанк», АКБ «Укрнафтогазбанк» філією АКБ «Укргазбанк», АБ «Інвест-банк Україна» філією АКБ «Тавріка»).

Протягом 2003 року Національним банком України зареєстровано лише один новий комерційний банк — ЗАТ «Мікрофінансовий банк» зі статутним фондом 47,7 млн. грн. За станом на 01.01.2006 р. 63 банки віднесено до категорії проблемних (32,3% від загальної кількості комерційних банків України), тобто на 10 більше, ніж налічувалося на 01.01.2005 р. Із них 20 банків перебуває в режимі фінансового оздоровлення та особливого нагляду, один у режимі санації, у двох призначено тимчасову адміністрацію, ще два банки перебувають у стадії реорганізації, 38 — у стадії ліквідації. Протягом 2006 року сім банків виконали програму фінансового оздоровлення, тож переведені в загальний режим роботи. Виконуючи ліцензійні вимоги та нормативи Національного банку України щодо розміру капіталу, комерційні банки активно нарощують його , про що свідчить, зокрема, збільшення кількості банків із капіталом понад 5 млн. євро (табл 1).

Таблиця 1.1 Динаміка обсягу нормативного капіталу системи банків України

Загальна (балансова) сума капіталу вітчизняної банківської системи на 01.01. 2006 р. становила 6449,6 млн. грн. (17,4% від усіх пасивів банків), що на 572,0 млн.грн., або на 9,7 % більше, ніж було на 01.01.2005 р.

Нормативний капітал (балансовий капітал з урахуванням банківських ризиків та субординованого боргу) дорівнював 4943,3 млн.грн., що на 635,8 млн.грн., або на 14,8 % більше, ніж було на 01.01.2005 р. Він зріс в основному за рахунок збільшення обсягів статутних фондів та субординованого боргу банків. Серед факторів, які негативно вплинули на обсяг нормативного капіталу, недосформовані резерви під кредитні ризики (1544,8 млн. грн.) та зменшення фінансового результату банків ( — 29,6 млн. грн.).

Загальна сума зареєстрованих та сплачених статутних фондів по системі комерційних банків на 01.01.2006 р. становила 3666 млн.грн. (74,2% від загального обсягу нормативного капіталу), що на 752,2 млн.грн., або на 25,8% більше, ніж було на 01.01.2005 р.

За станом на 01.01.2006 р. комерційні банки, які надають звітність, за розміром капіталу розподілилися так: нормативний капітал менше 1 млн. євро мали 6 банків ( у всіх зафіксовано від’ємне значення нормативного капіталу);

від 1 до 2 млн. євро — 0 банків;

від 3 млн. євро — 14 банків

від 3 до 5 млн. євро -45 банків;

від 5 до 10 млн. євро -20 банків.

За станом на 01.01.2006 р. менший від норми обсяг регулятивного капіталу мали 6 банків, тобто протягом року кількість таких банків значно (майже у 5 разів) зменшилася.

Стосовно достатності капіталу по системі комерційних банків , то за станом на 01.01.2006 р. вона становила 13,4% (при мінімальній нормі — 4%). Проте спостерігається тенденція до зниження цього показника. Так, за 2005 рік він скоротився на 3,4 процентного пункту (зауважимо, що активи зросли швидше, ніж капітал).

Однією із складових капіталу комерційних банків є фінансовий результат їх діяльності. За результатами 2005 року збитки банківської системи становили 29,6 млн.грн., тоді як прибутки за підсумками 2004 року, — 512,8 млн.грн. Збитковими виявились 12 комерційних банків (загальна сума їх збитків -508,1 млн.грн.; частка банку «Слов’янський» -325,4 млн.грн, банку «Україна» -97,2 млн.грн.). Інші 142 банки отримали прибутки, загальна сума яких за 2003 рік становить 478,5 млн.грн.

Погіршення (порівняно з 2004 роком) загального фінансового результату системи комерційних банків сталося через такі чинники: сплачуючи проценти та комісійні, виконуючи вимоги НБУ щодо формування резервів під активні операції, комерційні банки не подбали про достатнє для цього нарощування доходів, крім того дозволили собі надмірний приріст адміністативних витрат. Ще одним фактором зниження у 2003 році доходів комерційних банків було зменшення надходжень від торгівлі іноземною валютою. Але частина банків поступово переорієнтувалася на одержання доходів від базових банківських операцій, передусім — активно-пасивних та операцій зі сфери розрахунково-касового обслуговування.

Порівняльний аналіз структури зобов’язань комерційних банків за станом на 01.01.2006 р. та на 01.01.2005 р. свідчить про зростання всіх її складових.

Загальна сума зобов’язань системи банків становила 30 529,9 млн. грн.,що на 10 601.3 млн. грн., або на 53,2% більше, ніж на 01.01.2005 р. Зростання відбулося в основному за рахунок коштів суб’єктів господарювання та громадян.

Найбільшою в зобов’язаннях банків України є питома вага коштів суб’єктів господарювання — 40,1%.

За станом на 01.01.2006 р. заборгованість перед клієнтами суб’єктами господарювання на поточних та депозитних рахунках становила 12 255,4 млн. грн. (її питома вага зменшилася на 0,6 процентного пункту). З початку 2005 року обсяг залучених у суб’єктів господарювання коштів зріс на 4 146,4 млн. грн., або на 51,1%. Із них 65,8% — це залишки резидентів у національній валюті, 30,4% — у вільноконвертованій.

Залишки на поточних та депозитних рахунках фізичних осіб становили 6 845,1 млн. грн. (22,4% від загального обсягу зобов’язань), тобто зросли з початку року на 2 386,4 млн. грн., або на 53,5%. Вклади громадян — резидентів у національній валюті дорівнювали 50,8%, а у вільно конвертованій — 48,2% від загальної суми вкладів населення.

Загальний обсяг вкладів фізичних осіб у банках — членах Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (надалі — Фонду) на 01.01.2005 р. становив 5 612,1 млн. грн. (82,0% від загальної суми вкладів фізичних осіб), у тому числі 3371,5 млн. грн. — в іноземній валюті (у гривневому еквіваленті), тобто протягом року зріс на 1 921,8 млн. грн. (52,1%), зокрема в іноземній валюті — на 1 169,5 млн. грн. (на 53,1%). Загальна кількість вкладників сягнула 5 384 140, що на 17,4% більше, ніж налічувалося на 01.01.2005 р.

Найвагомішу частку вкладів фізичних осіб у банках — членах Фонду становлять вклади до 500 грн. — 4 735 тис.вкладів (або 87,9%). Їх сума — 137,7 млн. грн., у тому числі в іноземній валюті (у гривневому еквіваленті) — 29,3 млн. грн. Середній розмір вкладу за цією групою дорівнює 29 грн.

Найменша кількість вкладів фізичних осіб у банках — членах Фонду припадає на групу вкладів від 500 до 1 000 грн.- 169 тис. вкладів (або 3,1%) на суму 147,8 млн. грн., у тому числі в іноземній валюті (у гривневому еквіваленті) — 25,2 млн. грн. Середній розмір вкладу заданою групою — 875 грн.

Середній розмір вкладів фізичних осіб у банках — членах Фонду на 01.10.2003 р. дорівнював 1 042,3 грн.

Заборгованість перед банками за строковими коштами (депозити та кредити) на 01.01.2006 р. становила 3 451,7 млн. грн. (11,3% від загальної суми зобов’язань), тобто зросла з початку року на 1 259,6 млн. грн., або на 57,5%. Найбільша питома вага припадала на кошти у вільно конвертованій валюті -61,6% /36, с.5/.

Кошти банків на рахунках «Лоро» та в розрахунках платіжними картками становили 1 028,2 млн. грн. (3,4% від усіх зобов’язань),.

За станом на 01.01.2006 р. загальна сума цінних паперів власного боргу (у тому числі векселів та ощадних сертифікатів) дорівнювала 641,3 млн. грн. (2,1% від усіх зобов’язань), що на 335,2 млн. грн. (або в 2,1 раза) більше, ніж було на 01.01.2005 р. Протягом 2005 року обсяг цінних паперів власного боргу певною мірою коливався (від 306,1 млн. грн. на 01.01.2002 р. до 859,4 млн. грн. на 01.04.2005 р.).

Порівняльний аналіз структури активів банківської системи на 01.01.2006 р. і на 01.01.2005 р. свідчить про зростання всіх її складових, за винятком державних цінних паперів на інвестиції.

За станом на 01.01.2006 р. обсяг сумарних активів по системі комерційних банків дорівнював 36 979,5 млн. грн., тобто зріс із початку року (в основному за рахунок кредитів, наданих суб’єктам господарювання та банкам) на 11 173,3 млн. грн., або на 43,3%.

У структурі активних операцій, які проводяться банками, найбільшою є питома вага кредитної діяльності банків. Її обсяги становлять найвагомішу частку всіх активів — 57,0%.

Кредитний портфель (у тому числі міжбанківських кредитів та депозитів) на 01.01.2006 р. становив 23 688,6 млн. грн., тобто збільшився за 2003 рік (в основному за рахунок кредитів, наданих суб’єктам господарювання та банкам) на 9 463,9 млн. грн., або на 66,5%.

У структурі кредитного портфеля найбільшу питому вагу мають кредити, надані суб’єктам господарювання, — 18 236,5 млн. грн., або 77,0% від усього кредитного портфеля. За 2005 рік обсяг кредитів зазначеної категорії зріс на 7015,8 млн. грн., або на 62,5%. Серед кредитів, наданих суб’єктам господарювання, найвагомішою (за строками погашення) є частка середньостроко-вих кредитів (від місяця до року) — 58,8%; частка довгострокових (понад рік) — 26,7%, короткострокових (до місяця) — 14,5 %. Серед кредитів, наданих юридичним особам, переважають кредити у національній валюті — 52,4%; частка кредитів у вільно конвертованій валюті — 47,6%.

Сума міжбанківських кредитів та депозитів (у тому числі строкових коштів, розміщених у НБУ) сягнула 4 372,9 млн. грн. (18,5% від обсягу кредитного портфеля), тобто порівняно з 01.01.2005 р. збільшилася на 2 167,8 млн. грн., або на 98,3%. Кошти, надані нерезидентам у вільно конвертованій валюті, становили 36,1% від обсягу міжбанківських кредитів та депозитів.

Населенню надано кредитів на суму 956,43 млн. грн. (4,0% від кредитного портфеля), тобто порівняно з 01.01.2005 р. їх обсяг зріс на 274,2 млн. грн., або на 40,2%. За строками погашення найбільшою є питома вага середньострокових (45,9%) та довгострокових (45,0%) кредитів, короткострокові становлять 9,1%. Майже всі кредити фізичним особам (85,0%) надано в національній валюті.

Обсяг кредитів, наданих органам державного управління, становив 122,9 млн. грн. (0,5 % від кредитного портфеля), що на 6,0 млн. грн., або на 5,2% більше, ніж на початок 2005 року. За строками погашення найбільшою є питома вага довгострокових кредитів — 60,3% (середньострокові становлять 31,5%, короткострокові — 8,2%). На кредити у вільно конвертованій валюті припадає 11,9% від загального обсягу позичок, наданих органам державного управління.

Згідно з формою статистичної звітності № 302 («Звіт про класифіковані активи») на 01.01.2006 р. обсяг сумнівної заборгованості за кредитами дорівнював 1 095,7 млн. грн. (4,6%), безнадійної заборгованості — 2 791,8 млн. грн. (11,8%). Порівняно з 01.01.2003 р. сума негативно класифікованих кредитів збільшилася на 8,4%, а їх загальна питома вага зменшилася (за рахунок зростання загальної суми кредитного портфеля) на 8,8 процентного пункту і на 01.01.2004 р. становила 3887,5 млн.грн., або 16,4%.

За станом на 01.01.2006 р. загальна сума вкладень комерційних банків у цінні папери становила 2 180,4 млн. грн. (5,2% від сумарних активів), що на 341,1 млн. грн., або на 18,5% більше, ніж було на 01.01.2005 р.

Обсяг цінних паперів на інвестиції становив 1 346,0 млн. грн., або 61,7% від загальної суми портфеля цінних паперів, тобто з початку року зріс на 226,1 млн. грн., або на 20,2%. У структурі цінних паперів на інвестиції питома вага державних цінних паперів дорівнювала 29,7%, тоді як на початку 2000 року — 59,9%.

Обсяг цінних паперів на продаж дорівнював 692,8 млн. грн., або 31,8% від загальної суми портфеля цінних паперів, що на 65,9 млн. грн., або на 10,5% більше, ніж було на початок 2003 року. Частка державних цінних паперів становила 152,5 млн. грн. (22,0%), тобто порівняно з початком року зросла на 19,2%.

Вкладення комерційних банків у сертифікати, емітовані Національним банком України, на 01.01.2006 р. становили лише 2,0 млн. грн., або 0,09% від портфеля цінних паперів.

Вкладення капіталу комерційними банками в асоційовані та дочірні компанії з початку року мали тенденцію до зростання. За станом на 01.01.2006 р. вони дорівнювали 141,6 млн. гри. (6,5% від портфеля цінних паперів), що на 53,2% більше, ніж на 01.01.2003 р. Вкладення капіталу в юридичні особи-нерезиденти були незначними — лише 4,2 млн. грн. (3,0% від загальних вкладень комерційних банків у асоційовані та дочірні компанії).

Залишки готівки у касах комерційних банків та банківських металів на 01.01.2004 р. дорівнює 1 055,5 млн. грн. (11,9% від високоліквідних активів), що на 271,2 млн. або на 34,6% більше, ніж було на початок 2005 р.

Таким чином, можна зробити висновки, що банківська система України достатньо капіталізована, про що зокрема свідчить показник достатності капіталу — 13,4% (мінімальна норма — 4%). Щоправда, спостерігається тенденція до зниження зазначеного показника, оскільки активи зростають швидше,ніж капітал. Однією з причин цього є переоцінка валютної частини активів.

Серед причин скорочення обсягу регулятивного капіталу — недосформований резерв під кредитні ризики, зменшення фінансового результату комерційних банків та збиткова діяльність деяких із них.

Варто зазначити, що капітал банків зростає в основному за рахунок поповнення статутних фондів (74,2% від регулятивного капіталу) і субординованого боргу.

Загальна якість активів та ефективність їх використання має тенденцію до поліпшення: зросла (за 2005 рік — із 60,2 до 66,2%) питома вага робочих (процентних) активів у сумарних активах, що позитивно вплинуло на процентну дохідність банків. Однак рівень загальної дохідності активних операцій та рентабельності банків має тенденцію до зниження (за 2005 рік він зменшився відповідно з 21,7% до 15,5% та з 1,4% до мінус 0,05%; нагадаємо, що мінімальна норма щодо останнього показника — 2%). Зазначену тенденцію спричиняють: зростання витрат на формування резервів під ризики та списання безнадійних активів, збільшення адміністративних витрат, невідповідність темпів зростання доходів і витрат, зменшення доходів від торгівлі іноземною валютою та від її переоцінки.

Негативні тенденції притаманні також деяким іншим показникам, які характеризують ефективність діяльності банків, зокрема — чистій процентній маржі, чистому спреду, чистій процентній позиції.

Банківська система України характеризується високим рівнем високоліквідних активів (вони становлять 30% від сумарних активів) та нормативу поточної ліквідності (він дорівнює 58,3%, тобто перевищує норму майже втричі). Високі значення цих показників пояснюються передусім жорсткими вимогами НБУ щодо обов’язкових резервів, а також значною акумуляцією коштів банків на рахунках «Ностро».

Разом з тим банкам, очевидно, не цікаво працювати із цінними паперами, про що свідчить повільне зростання зазначених активів і майже цілковита відсутність активності на фондових ринках.

Серед головних завдань на перспективу — подальше нарощування капіталу комерційних банків, зменшення обсягів несвоєчасно повернутих кредитів, підвищення рентабельності банківської системи в цілому.

На досягнення цих цілей і спрямовано «Комплексну програму розвитку банківської системи України на 2004 — 2006 роки», створення якої було передбачене Указом Президента від 14 липня 2003 р. «Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень».

Програма складається із шести розділів:

1. Загальні положення.

2. Сучасний стан банківської системи та проблеми її розвитку.

3. Стратегія розвитку банківської системи.

4. Програма розвитку банківської системи на 2004- 2006 роки.

5. Роль та перспективи розвитку небанківських фінансових установ.

6. Комплекс заходів, спрямованих на успішне виконання «Комплексної програми розвитку банківської системи України на 2004 -2006 роки»

В програмі визначили першочергові завдання банківського сектора української економіки, серед яких:

зміцнення національних грошей;

орієнтація банків на потреби економіки шляхом нарощування обсягів кредитування та банківських інвестицій у розвиток вітчизняної економіки;

зміцнення надійності банків;

можливість виходу з локальних криз із найменшими втратами та недопущення системних банківських криз;

посилення довіри до комерційних банків;

очищення кредитних портфелів банків від безнадійних боргів, а банківської системи — від слабких, неплатоспроможних банків, неспроможних своєчасно виконувати доручення клієнтів.

Розділ 2. Діюча практика надання комерційними банками послуг своїм клієнтам

2.1 Депозитні послуги банків

Практика функціонування комерційних банків охоплює величезний спектр різноманітних послуг, що надаються цими інститутами на фінансовому ринку. Особливе місце серед них належить депозитним послугам.

У банківській практиці нашої країни для налагодження депозитних послуг у відповідності з вимогами ринкової економіки велике значення має розробка; впровадження системи депозитних рахунків. До головних елементів цієї системи належать: форми депозитних розрахунків, режими здійснення депозитних операцій, порядок розміщення коштів на депозитах; умови їх вилучення, встановлення строків зберігання коштів, регулювання величини процентних виплат.

Головним критерієм, що служить безпосередньою основою для організації депозитних операцій є режим використання депозитних рахунків. Згідно із зазначеним критерієм всі депозити клієнтів банку можна поділити на дві основні групи: депозити до запитання та строкові депозити.

Депозити до запитання — це залишки коштів на розрахункових, поточних або контокорентних рахунках, які можуть бути у будь-який момент поновлені або вилучені за першою вимогою власника рахунку. Гроші зараховуються на такі рахунки і вилучаються з них як частинами, так і повністю у будь-який час без попереднього повідомлення банку.

Режим використання депозитів до запитання значною мірою визначається видом рахунку. Якщо це розрахунковий чи поточний рахунок підприємства, організації, установи або вкладний рахунок до запитання індивідуальної особи, то клієнт банку може отримати гроші з рахунку лише в межах фактичного залишку на ньому, тобто може розпоряджатися лише власним вкладом. Якщо ж це контокорентний рахунок, то на ньому можливе як позитивне, так і від’ємне сальдо. Клієнт може в будь-який момент не лише вилучити свої кошти з рахунку в межах фактичного залишку, але і перевищити його, отримавши кредит в банку. Однак у банківській практиці розвинутих країн світу ця відмінність поступово стирається. В сучасних умовах і на поточних рахунках можлива наявність від’ємного залишку, якщо з цього приводу існує відповідна домовленість підприємства з банком. Також у багатьох випадках на рахунках індивідуальних осіб, куди перераховується заробітна плата, можливе негативне сальдо, якщо воно не перевищує місячного окладу власника рахунку. У діяльності комерційних банків України така практика ще не набула достатнього поширення.

Головне призначення депозитів до запитання полягає насамперед у здійсненні поточних розрахунків. Власник рахунку може здійснювати їх у різних формах: готівкою, чеком, переказом (або векселем). Відкривши такий рахунок, клієнт передає банку право на проведення своїх платіжних операцій. Це, безумовно, представляє собою велику зручність для клієнтів банку, особливо в умовах розвитку електронних систем розрахунків. Розміщені на рахунки до запитання суми мають по суті таку ж саму ліквідність, як банкноти і монети, тобто ними можна вільно скористатися у будь-який момент, виписавши чек або отримавши готівку.

Визначальною особливістю депозитів до запитання є те, що по них виплачується досить низький процент, а нерідко власникам таких рахунків взагалі не виплачується винагорода; У багатьох країнах (наприклад, СПІА, Великобританії, Франції) нарахування процентів за вкладами до запитання заборонено законодавче. Однак взамін «явного» процента комерційні банки досить часто виплачують власникам депозитів до запитання «прихованний» процент, відмовляючись від стягнення плати з клієнта за користування таким рахунком, включаючи послуги щодо інкасації та здійснення розрахункових операцій. У зарубіжній практиці банки ідучи на подібну поступку клієнту, як правило, обумовлюють наперед середній розмір залишку, тобто тієї суми, яка повинна постійно знаходитись на рахунку. При зниженні цієї суми клієнт повинен сплачувати операційні витрати банку на ведення рахунку і обробку кожного чека. В Україні комерційними банками практикується здебільшого виплата незначного процента за депозитами до запитання, водночас з клієнтів стягується плата за розрахунково-касове обслуговування. Це, однак, не змінює економічної суті режиму користування вказаними рахунками.

Для клієнтів банку головною перевагою депозитів до запитання є їх висока ліквідність, що надає можливість безпосереднього їх використання як засобу платежу. Водночас основним недоліком даного виду рахунків є незначна величина процентної плати за ними або повна її відсутність. Дані обставини досить часто спонукають власників депозитів до запитання вишукувати інші, більш доходні способи розміщення своїх коштів. У зв’язку з цим комерційні банки намагаються запропонувати клієнтам по можливості більший асортимент додаткових послуг, пов’язаних з веденням рахунків до запитання. В Україні ринок таких послуг поки що не набув достатнього розвитку в силу обмеженості конкуренції у банківській сфері. З цієї точки зору значний інтерес може представляти досвід комерційних банків країн з розвинутою ринковою економікою, де ведення депозитних рахунків до запитання нерідко супроводжується наданням клієнтам ряду додаткових послуг.

До таких послуг можна віднести операції банків, пов’язані з управлінням готівкою. Суть їх полягає у відкритті клієнтам спеціальних СМА-рахунків (саsh management account), на яких клієнтам надається можливість зберігати певний обумовлений контрактом мінімум, необхідний для забезпечення поточних розрахунків, а всі кошти понад цього мінімуму вкладаються у різні види ліквідних активів — онкольні позики, короткострокові цінні папери і т.д. — що приносять власникам прибуток. Коли ж на рахунку виникає нестача коштів, банк перетворює доходні зобов’язання на грошові кошти, які зараховуються на рахунок клієнта.

Дещо подібними є операції і при відкритті АТS-рахунків (automatik transfer service), тобто автоматичних рахунків трансфертних послуг, завдяки яким банки автоматично перераховують кошти з депозиту до запитання понад встановлений мінімум на ощадні рахунки, що приносять проценти, а при необхідності здійснюють зворотню операцію.

Ще одним видом послуг зарубіжних комерційних банків, що дозволяє отримувати дохід за вкладами до запитання є відкриття NOW-рахунків (negotsable order of withdrawal) — оборотні накази про вилучення коштів. Це поточні рахунки, на які можна виписувати розрахункові тратти, аналогічні до чеків. При цьому власникам таких рахунків виплачуться проценти, як і за ощадними вкладами.

У розвинутих країнах поява багатьох видів додаткових послуг, пов’язаних з обслуговуванням поточних рахунків, була викликана в першу чергу законодавчою забороною виплати процентів за депозитами до запитання та зростанням конкуренції з боку спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів. В Україні поки що не існує певних жорстких обмежень з цього приводу, однак комерційним банкам доцільно було б розвивати додаткові послуги по веденню депозитів до запитання, оскільки це може позитивно вплинути на стан залученого банківського капіталу в цілому, сприяючи досягненню стабільності ресурсної бази комерційного банку, що відповідно позитивно відобразиться на дохідності його активів і сприятиме зниженню ризику.

Економічна суть депозиту до запитання передбачає, що його власник може у будь-який момент звернутися в банк за своїми коштами. Тому при поверхневій оцінці ситуації може здаватися, що банки вимушені тримати суми коштів, адекватні обсягу вкладень до запитання, у безпосередньо ліквідній формі, що, безумовно, не може позитивно відобразитися на доходності банківської діяльності. Однак, як засвідчує практика організації розрахункових операцій комерційними банками, хоча депозити до запитання і є найбільш динамічною частиною залученого банківського капіталу, клієнти-власники рахунків до запитання далеко не в повному обсязі використовують наявні у них грошові кошти. У результаті залишається так званий твердий залишок, який використовується банком для активних вкладень, тобто може бути наданий в позику з метою отримання прибутку. В середньому цей залишок є певною очікуваною величиною, яку можна приблизно розрахувати. Він утворюється внаслідок того, що більшість клієнтів банку, регулярно знімаючи кошти зі своїх поточних рахунків, поповнюють їх через деякий час з такою ж регулярністю. На практиці клієнти для оплати своїх зобов’язань, як правило, не знімають всієї суми вкладу. Навіть тоді, коли підприємства щоденно використовують свої кошти, на рахунках залишаються певні суми. Тому протягом тривалого часу потоки надходжень і виплат на рахунках до запитання залишаються в середньому збалансованими. Такий залишок коштів може використовуватись банками для розширення активних операцій і, отже, для отримання прибутку. Практично банки без особливих труднощів можуть видавати певну частину цих коштів у вигляді короткострокових кредитів.

На рахунках до запитання клієнти банку, як правило, утримують залишки коштів, необхідні для покриття найближчих поточних платежів. Однак, звичайно, не вигідно утримувати значні суми коштів на таких рахунках, оскільки вони пракитчно не приносять їх власникам доходу. Це зумовлює необхідність використання, нарівні з рахунками до запитання, інших варіантів вкладення капіталу, що, можливо, мають дещо меншу ліквідність, але приносять значно більші доходи. Для банків вони є більш дорогими джерелами коштів, але разом з тим і більш стабільними. До таких джерел формування залученого банківського капіталу насамперед належать строкові і ощадні депозити.

Строкові депозити — це грошові кошти приватних осіб, підприємств, установ, організацій, поміщені на зберігання в банк на заздалегідь визначений строк, але, як правило, не менше 1 місяця. Ці депозити, порівняно з поточними вкладами, що мають в основному короткостроковий характер, вносяться на більш тривалі строки.

Головним мотивом, що спонукає власників грошових коштів розміщувати їх на строкові депозити, є отримання за такими рахунками значно вищих процентів, ніж за вкладами до запитання.

Комерційні банки використовують строкові депозити двох основних видів: прості строкові депозити і строкові депозити з попереднім повідомленням про вилучення.

Прості строкові депозити повертаються вкладнику в заздалегідь встановлений день, а до того моменту вони «заблоковані» і банк може повністю розпоряджатись ними. Якщо ж у призначений строк сума депозиту не вилучається власником, вона може бути автоматично трансформована банком у поточний рахунок з відповідним режимом його використання. Процентні виплати за депозитами залежать від строків, на які розміщені кошти. Як правило, за вкладом з більшим строком виплачується більш високий процент. Однак прямий взаємозв’язок між цими параметрами не завжди дотримується банками. Наприклад, у випадку очікування пониження загального рівня процентних ставок, ставки рефінансування центрального банку процент за вкладами з більш тривалими строками може знаходитись на рівні ставок по депозитах з меншими строками.

На відміну від простих строкових вкладів, власникам яких надається право по закінченні обумовленого строку вилучити суму депозиту в будь-який з наступних днів, вкладники, які розмістили свої кошти у депозити з попереднім повідомленням про вилучення, можуть отримати їх назад тільки після попереднього представлення в банк спеціальної заяви. Строки подачі такої заяви про вилучення вкладу заздалегідь обумовлюються, у відповідності з ними встановлюється величина процентів за вкладом. Якщо клієнт бажає вилучити суму депозиту, то він повинен своєчасно повідомити про це банк відповідно з зазначеним у договорі строком. Банк, враховуючи майбутню зміну своєї ресурсної бази, має можливість рефінансувати свої активні операції з інших джерел, наприклад, використовуючи кредити інших комерційних банків або операції на відкритому ринку з центральним банком.

Хоча строкові депозити і мають чітко встановлений термін утримання коштів, що є їх головною відмінністю від інших видів вкладів, це, однак, не виключає можливості дострокового отримання клієнтами своїх грошей. Таке повернення коштів в основному супроводжується виплатою власником депозиту певного штрафу або суттєвим зниженням процентів. Але такі випадки трапляються досить рідко. Банки в основному намагаються не допустити відпливу строкових вкладів, надаючи клієнтам при необхідності кредити, погашення яких відбувається по закінченні терміну строкового депозиту.

Традиційно строкові депозити представлені головним чином як вклади з попереднім повідомленням про вилучення. В Україні більшого поширення набули прості строкові депозити, які приймаються від клієнтів на договірній основі, як правило, одноразово і без права поповнення. При цьому банки здебільшого залишають за собою право зміни процентної ставки за депозитами в залежності від зміни облікової ставки Національного банку.

Як свідчать дані додатку 1, протягом 90-х років на ринку депозитів відбулися певні зміни — зросла частка строкових депозитів і, відповідно, зменшувалась частка депозитів до запитання. У лютому 2006 р. на рахунках підприємств, організацій та населення у національній валюті строкові вклади становили 66% від суми всіх вкладів, а в іноземній валюті -74%.

Як свідчать дані схеми 1, у структурі залишків коштів на поточних рахунках у комерційних банках України на 01.02.2006 р. кошти суб’єктів підприємницької діяльності у національній валюті становили 59,4%, в іноземній валюті — 21,8%, а кошти фізичних осіб відповідно — 10,8% та 8,0%.

При цьому загальний обсяг залишків коштів підприємств, організацій та населення на поточних рахунках зменшився протягом січня 2006 року на 4% у національній та 3,5% в іноземній валюті. Залишки коштів на рахунках до запитання фізичних осіб у цілому зменшилися на 1,9% за рахунок їх скорочення на 4,3% у національній валюті /11, с. 28/.

У структурі залишків коштів на строкових рахунках у комерційних банках України станом на 01.02.2006 р. кошти суб’єктів підприємницької діяльності в національній валюті становили 17,4%, в іноземній валюті — 18,8%, кошти фізичних осіб відповідно 31,0 % та 32,9 %. Загалом залученні банками кошти на строкові рахунки за січень 2004р. збільшилися на 2,2 %, в т.ч. в національній валюті — на 3,7% та в іноземній — на 0,9 % і на 1 лютого становили 297,4 млрд.грн. (11, с. 29).

Рис. 1. Структура залишків коштів на поточних рахунках у комерційних банках України на 01.02.2006 року

Зберігається тенденція до зростання обсягів вкладів населення в банках. На 01.02. 2006 р. загальний обсяг вкладів населення, залучених комерційними банками України, становив 6,7 млрд.грн.. Обсяги заощаджень населення в комерційних банках на кінець січня 2002 порівняно з січнем попереднього року зросли на 43,8% (11, с.20).

Переважну більшість вкладів населення складають строкові вклади — 34% в національній валюті та 30% в іноземній, а частка депозитів до запитання складає відповідно 17 % та 13 %.

В сучасних умовах для комерційних банків України особливо актуальним є завдання активізації роботи щодо залучення коштів клієнтів на строкові депозити, що є значно стабільнішою складовою частиною залученого капіталу, ніж вклади до запитання. Важливим моментом на шляху до реалізації вказаного завдання може стати використання досвіду зарубіжних комерційних банків щодо випуску депозитних сертифікатів.

У світовій банківській практиці депозитний сертифікат є одним із найбільш поширених фінансових інструментів. Існує велика кількість різних типів і видів депозитних сертифікатів. Загалом вони поділяються на необоротні і оборотні. Необоротні сертифікати зберігаються у вкладника і пред’являються банком по закінченні строку депозиту. Оборотні сертифікати можуть бути реалізовані на вторинному ринку і перейти до іншого власника.

У нашій країні депозитні сертифікати застосовуються поки що лише кількома комерційними банками. Вони представляють собою здебільшого необоротні свідоцтва про внесення юридичними особами коштів на строкові депозити в банку. З розвитком в Україні грошового ринку та його інструментів усе більшого значення набуватимуть оборотні депозитні сертифікати банків, як зручніша форма розміщення капіталів, яка не «зв’язує» кошти клієнтів на тривалі періоди і дає їм реальну можливість використати свої вкладення у будь-який момент.

В економічній літературі нерідко висловлюється думка про те, що депозитні сертифікати нібито є суто «різновидністю строкових депозитів». Однак такий підхід є одностороннім і не враховує відмінності між різними видами депозитних сертифікатів та характером їх руху. Справді, якщо йдеться про необоротний депозитний сертифікат, то можна погодитись, що він є різновидом строкового депозиту, оскільки являє собою особливу форму договору між банком і клієнтом, яка засвідчує внесення останнім певної суми коштів на строковий вклад. Розглядаючи ж суть оборотних депозитних сертифікатів, можна прийти до висновку, що вони за формою ближчі до короткострокових зобов’язань банку, які обертаються на грошовому ринку (наприклад, векселі і облігації). З цієї точки зору випуск банками оборотних депозитних сертифікатів можна з більшою впевненістю віднести до форм залучення капіталу у вигляді позик на грошовому ринку, ніж до власне вкладних операцій. В сучасних умовах вести мову про депозитні сертифікати, як форму строкових депозитів, можна, на наш погляд, лише в тій мірі, в якій оборотні депозитні сертифікати, як інструменти грошового ринку, ще не набули в нашій країні достатнього поширення.

У цілому ж строкові депозити, як форма мобілізації залученого капіталу, мають ряд переваг як для вкладників, так і для банку. Для вкладників головною перевагою строкового депозиту, на відміну від рахунків до запитання, є більш високі процентні виплати. У той же час, до недоліків даного виду депозитів слід віднести значно нижчий рівень їх ліквідності порівняно з поточними рахунками. Для банку ж, навпаки, хоча залучення коштів на строкові депозити і вимагає більших затрат, дані ресурси є значно стабільніші, що позитивно відображається на стані ліквідності банку та дозволяє йому розширювати свої активні операції, збільшуючи величину доходів.

Ще однією формою мобілізації залученого банківського капіталу є розміщення клієнтами банку коштів на ощадні депозити.

Головне призначення ощадних депозитів підлягає в акумуляції грошових заощаджень вкладників протягом порівняно тривалого періоду часу. Ощадні депозити істотно відрізняються від депозитів до запитання та строкових вкладів. На відміну від поточних рахунків вони не призначені для здійснення платежів. Грошові суми на ощадних рахунках, як правило, не мають певного наперед визначеного строку розміщення. Для ощадних вкладів типовим є повільний, плавний ріст у зв’язку з тим, що використання коштів часто відбувається через кілька років після початкового внеску на відміну від строкових депозитів, для яких характерна стрибкоподібна зміна розмірів, пов’язана із повним одноразовим використанням сум вкладу.

Ощадні депозити належать в основному приватним особам, які розміщують свої гроші в комерційних банках з багатьох різних міркувань, перш за все із-за зручності та безпеки. Багатьох вкладників, особливо дрібних, приваблює стабільність грошової суми заощаджень в комерційних банках, вони не бажають вкладати гроші в такі цінні папери, як акції чи облігації, поточна ринкова ціна яких може змінюватися під впливом багатьох кон’юнктурних факторів.

В Україні мобілізація заощаджень населення протягом тривалого часу була сконцентрована в єдиній кредитній установі — системі ощадних кас, пізніше перетворених на Ощадний банк. Становлення дворівневої кредитної системи, комерціалізація банківської діяльності виявили значну зацікавленість комерційних банків у акумуляції коштів населення на ощадні рахунки, що є значним джерелом ресурсів для розширення активних операцій. Зрозуміло, що при зростаючих темпах інфляції для клієнтів банку невигідно розміщувати свої кошти на депозити із тривалими строками зберігання. В цих умовах з метою стимулювання надходження додаткових сум капіталів на депозити комерційні банки поступово пристосовують діючі форми організації вкладних операцій до нових потреб ринку. Так, наприклад; ощадні рахунки стали використовуватись і для безготівкових платежів; що призвело до стирання відмінностей між різними видами депозитів. Крім того, з’явилися нові види вкладів, режим використання яких дозволяє поєднувати переваги поточних рахунків і строкових депозитів. Кошти на таких рахунках можуть використовуватися для здійснення розрахунків з незначними обмеженнями техніко-організапійного порядку і одночасно за ними нараховуються досить високі проценти.

Серед випробуваних за кордоном і все частіше застосовуваних в Україні форм мобілізації коштів населення — залучення банками різдвяних, відпускних, податкових та інших строкових вкладів, які роблять регулярно (наприклад, щотижня) з метою накопичення коштів, достатніх для оплати видатків на різдвяні свята чи на час відпустки. Прикладом може стати туристичний вклад, що з квітня 2001 року пропонується Тернопільським Центральним відділенням Промінвестбанку України. Це строковий депозит на 3 місяці. Разом з тим банком пропонуються й інші звичайні види строкових депозитів з терміном до 1 місяця (14% річних ), до 3-х місяців (17% річних), до 6 місяців (20 % річних). За вкладами до запитвння вкладники отримують 1,5% річних.

Ефективним засобом додаткового залучення коштів індивідуальних вкладників на різні види рахунків можуть бути дебетові і кредитні картки, що можуть використовуватись для оплати товарів, послуг, отримання готівки та надання ряду інших додаткових можливостей, що стимулює їх власників до розміщення коштів у банку. Підвищенню довіри населення до комерційних банків сприятиме функціонування Фонду гарантування вкладів громадян у комерційних банках.

Нині дедалі більше банків західних країн переходять до комплексного обслуговування клієнтів. Наприклад, сучасний комерційний банк США як правило виконує понад 100 видів операцій та послуг, кліринговий банк Англії — близько 150, а великий комерційний банк Японії — 300. Банки виконують повне обслуговування клієнтів: проводять розрахункове, касове, кредитне обслуговування, здійснюють розрахунок та виплату податків, консультують населення з питань інвестування, надають сейфи для зберігання цінних паперів і коштовностей, проводять трастові операції тощо.

Подальше реформування економіки, впровадження ринкових відносин вимагає постійного вдосконалення системи грошового обігу, поліпшення розрахункового та касового обслуговування приватних осіб, що має забезпечити швидко зростаючі потреби у платежах та прискорити оборот грошових коштів за умов одночасного зменшення витрат грошового обігу та скорочення трудових затрат. Один зі шляхів вирішення цих проблем — безпаперові технології розрахунків.

У наш час понад 200 країн світу розвивають банківські послуги на основі кредитних карток, а безготівкова плата за товари і послуги в економічно розвинутих країнах досягає 90% у структурі всіх грошових операцій.

Застосування в Україні безготівкових розрахунків за допомогою пластикових карток, впроваджуване останнім часом, — один із найперспективніших шляхів залучення заощаджень населення у грошовий обіг країни.

2.2 Кредитні послуги банків

Кредитні послуги передбачають організацію економічних відносин, у процесі яких банки надають позичальникам грошові засоби з умовою їх повернення та сплати процента за користування. Такі операції, як правило, забезпечують банкам основну частину їхніх доходів та займають провідне місце серед статей активу балансу. Так, 2005 р. у загальній сумі доходів комерційних банків США на проценти, отримані на видані кредити, припадало 64,4 % сукупних доходів, а на доходи від інвестиційних операцій — лише 13,9% Загалом на початку 90-х років частка кредитування становила у комерційних банках США близько 60% усього обсягу активних операцій, у банках ФРН -до 35%, Франції — до 66%, Англії -до 64%.

Комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам усіх форм власності різних галузей господарства, населенню, центральним і місцевим органам державної влади, кредитно-фінансовим установам. З усіх типів кредитів найбільша питома вага (за категоріями позичальників) припадає на позики торгово-промисловим підприємствам (додаток 2). За даними додатку 2 бачимо,що в 2003 р. частка кредитів, наданихсуб’єктам господарської діяльності склала 95%, а фізичним особам — лише 5%,хоч загалом спостерігається зростання обсягів кредитів, наданих фізичним особам. Водночас у розвинутих країнах в останні десятиліття спостерігається тенденція до збільшення споживчих позичок фізичним особам. У США, наприклад, нині 2/3 продажу здійснюється в кредит.

Призначенням кредитних послуг банку є задоволення різноманітних потреб його клієнтів у грошових ресурсах. Такими потребами можуть бути: формування і збільшення основного й оборотного капіталу; фінансування операцій спекулятивного характеру (наприклад біржових угод); витрати на споживчі потреби (придбання товарів тривалого користування або житла). Іноді кредит видається для загального фінансування діяльності позичальника без зазначення конкретних цілей. У цьому разі банк приймає рішення про надання позики, виходячи із наявних у нього даних про клієнта та рівня довіри до нього.

Як свідчать дані схеми 4, за січень 2006 року комерційними банками України найбільше було видано кредитів в поточну діяльність -53%, кредити за експортно -імпортнимиопераціями — 26,6%, за внутрішніми торговельними операціями -11,9%.

Важливою умовою надання банком кредиту є наявність певного забезпечення, що гарантує повернення позики. Традиційно банківські кредити поділяються на бланкові та забезпечені. Бланкові кредити видаються банком без конкретного забезпечення і грунтуються на його впевненості у здатності позичальника своєчасно виконати всі взяті на себе платіжні зобов’язання. Забезпеченні позики видаються під заставу майна — найчастіше того самого, на придбання якого надається кредит (нерухомість, обладнання, товарно-матеріальні цінності). Крім того, у забезпечення можуть прийматися: цінні папери (акції, облігації, векселі, товарозпорядні документи); документи, що засвідчують передвідступлення на користь банку вимог позичальника до третіх осіб; гарантії й поручництва інших осіб повернути кредит у разі неплатоспроможності позичальника. Забезпеченням кредиту може також бути страхування відповідальності позичальника за непогашення позики у страховій компанії.

Нарівні з оцінкою якісних параметрів активів, що пропонуються у забезпечення кредиту, необхідною умовою видачі позики є аналіз банком кредитоспроможності клієнта. Кредитоспроможність означає здатність позичальника своєчасно і в повному обсязі погасити заборгованність за виданими кредитами і нарахованими на них процентами. Оцінюючи кредитоспроможність фірм і компаній, банки беруть до уваги такі фактори, як розмір власних коштів та їх співвідношення з позиченими, ліквідність активів, характер обороту коштів (циклічність), співвідношення коротко- і довгострокових джерел позичених коштів, ступінь покриття джерел позичених коштів ліквідними активами, прибутковість діяльності та інші показники. Кредитоспроможність приватних осіб визначається на підставі як загальної вартості майна позичальника, так і розміру його постійних доходів (з урахуванням зобов’язань, узятих на себе іншими платоспроможними особами).

У разі позитивного вирішення питання про кредитування клієнта між ним і банком укладається кредитний договір, в якому фіксуються основні умови надання позики (цілі, строки, суми, процентні ставки, права й обов’язки сторін).

Визначення умов кредитування безпосередньо між банком і позичальником дозволяє піднести організацію кредитних відносин на якісно новий рівень, що означає добровільне прийняття на себе суб’єктами кредитування взаємних зобов’язань, від виконання яких залежить ефективність їх діяльності, утворення прибутку і задоволення економічних інтересів партнерів кредитного процесу. В результаті цього адміністративне регулювання кредитних відносин на основі методичних вказівок державних органів поступово замінюється дією економічних важелів і стимулів, які визначають оптимальні умови банківського кредитування. Дані умови можуть бути сформульовані таким чином:

1. Всі кредитні взаємовідносини між банком і позичальником здійснюються на основі чіткого дотримання основних принципів кредитуваня: строковісті, забезпеченості, платності, цільового характеру кредиту.

Строковість кредитування передбачає обов’язкове встановлення періоду користування позиченими грошовими коштами та строку їх повернення банку. Необхідність встановлення такого строку пов’язана, по-перше, з тим, що кредит виражає відносини, основою яких є надання грошових коштів у тимчасове користування, а, по-друге, кредит видається на задоволення тимчасових потреб, що визначаються особливостями діяльності конкретного позичальника.

За адміністративного регулювання економіки основою для визначення строків користування позиками служила планова оборотність цінностей підприємств і зниження їх запасів. Строк повернення кредиту встановлювався відповідно з передбаченим планом моментом завершення окремих стадій або всього кругообороту оборотних виробничих фондів і фондів обігу, тобто моментом появи у господарств джерел отримання коштів для погашення позик. Однак, така система не виключала можливості порушення строків користування кредитами підприємствами, в результаті чого строкова заборгованість за позиками перетворювалась на прострочену, яка, в свою чергу, неодноразово погашалась за рахунок коштів державного бюджету, що в кінцевому підсумку призводило до нівелювання суті кредиту як економічної категорії.

В сучасних умовах принцип строковості повинен забезпечуватися перш за все найбільш доцільним і ефективним спрямуванням коштів, отриманих в кредит, встановленням економічно обгрунтованого строку користування позикою з урахуванням умов розподілу доходів від операцій, у яких використовувались позичені кошти.

Як видно із наведених у додатку 3 даних, у сруктурі наданих комерційними банками кредитів переважають короткосторокові кредити. Частка довгострокових кредитів на 1.02.2006 р. складала лише 18,3%. Разом з тим попри зниження обсягів кредитів, наданих у 2005 році господарюючим суб’єктам в національній валюті, кредитні вкладення в іноземній валюті стрімко зросли — особливо у 2004 – 2005 рр., коли офіційний курс гривні щодо долара США знизився із 189,9 до 342,7 грн. за 100 доларів, тобто на 80,5% у 2001 р. та до 521,6 грн. у 2005 р.., тобто на 52,2%.

Крім того, невпевненість комерційних банків як кредиторів у стабільності національної валюти і значні девальваційні очікування господарюючих суб’єктів призводять до того, що частка довгосторокових кредитів в іноземній валюті перевищує їхню частку в національній валюті.

В структурі заборгованості за кредитами, наданими суб’єктам господарювання (додаток 4) переважають строкові кредити -79%, хоч частка прострочених та сумнівних порвняно велика — відповідно 11% і 3%.

Донедавна принцип забезпеченості кредиту трактувався таким чином, що видані банком позики повинні мати реальне матеріальне забезпечення. Сума виданого кредиту повинна була відповідати розмірам створюваних запасів товарно-матеріальних цінностей або здійснюваних виробничих затрат. При цьому, якщо знижувались залишки матеріальних цінностей, під які надавались кредити, або знижувався розмір прокредитованих затрат, то отримані позики вважались незабезпеченими і підлягали погашенню. Таким чином, товарно-матеріальні цінності, що виступали забезпеченням кредиту, вважались реальною гарантією його погашення.

Наслідком такого підходу до принципу забезпеченості стало те, що банками здійснювався скрупульозний контроль за кожною виданою позикою, тоді як ефективність використання кредитів в цілому підприємствами і організаціями відходила на другий план. Це призводило, з одного боку, до дріб’язкової опіки банком позичальників, обмеження їх прав, а з другого — до наявності великої кількості неплатоспроможних організацій, оскільки досить часто у забезпечення кредиту приймалися неякісні товарно-матеріальні цінності, реалізація яких була пов’язана із значними труднощами.

При переході до ринкових відносин принцип забезпеченості кредиту слід трактувати у більш широкому розумінні. Як засвідчує практика, наявність безпосереднього матеріального забезпечення ще не дає банку впевненості у своєчасному поверненні позики. Тому в сучасних умовах при оцінці забезпеченості кредиту враховується загальна можливість позичальників повернути кредит в установлений строк шляхом мобілізації і реалізації товарів, матеріальних цінностей, розміщених грошових коштів, включаючи майно, цінні папери та інші активи позичальника.

Принцип платності кредиту полягає в тому, що позики банк видає підприємствам, організаціям та іншим позичальникам за певну плату, визначену у формі процентів. Розмір плати диференційований залежно від характеру спрямування позик, строку користування ними, категорії позичальника та його фінансового стану.

Протягом тривалого часу в банківській практиці нашої країни при формуванні процентних ставок на кредити існував суб’єктивний підхід. Держава, визначаючи через банківську систему певні пріоритети у кредитній політиці, в адміністративному порядку знижувала процентні ставки для тих чи інших галузей господарства. У результаті низькі процентні ставки знецінювали кредит, суми стягуваних процентів практично не виявляли впливу на результати господарсько-фінансової діяльності позичальників, що створювало ілюзію широкої доступності й невичерпності банківського кредиту як джерела покриття виробничих затрат.

Формування ринкового механізму господарювання висуває на перший план принципово нові підходи при встановленні процентних ставок на кредит: строки і ефективність кредитування, ступінь ризику вкладених коштів, форма участі банку у розвитку тих чи інших господарств. При цьому процентна ставка встановлюється з урахуванням рівня плати за пасивними операціями, затрат на залучення коштів, розміру обов’язкових резервів, а також витрат на розміщення залучених ресурсів і потреб банків у коштах на власний розвиток. Такий механізм формування ставок дозволяє забезпечити реалізацію основних принципів комерційного розрахунку, на яких грунтується вся діяльність сучасного банку. Правильному визначенню процентних ставок також сприяє поступове становлення в країні цивілізованого грошового ринку, завдяки чому ставки визначаються банками під впливом реально існуючих на ринку попиту і пропозиції на кредитні ресурси.

Таблиця 2 Процентні ставки комерційних банків за кредитами, наданими в лютому 2006 року

Як видно з даних таблиці 2, у лютому 2006 року комерційні банки України надавали кредити на поточну діяльність в національній валюті в середньому під 35,7 %, на інвестиційну діяльність — 34,3 % в іноземній валюті — відповідно під 15,7% та 16,2 %. Кредити фізичним особам надавались під 16,6% на інвестиційну діяьність. Не дивлячись на зниження загального рівня процентних ставок за кредитами протягом останнього часу, вони все ж залишаються досить високими.

Важливе значення для ефективної організації позичкових операцій банку має дотримання цільового характеру кредиту. Загальною ціллю кредитування є задоволення потреб позичальника у додаткових грошових коштах. Однак, якщо раніше цільове призначення кредиту пов’язувалось головним чином з матеріалізованим поняттям цілі (кредитування цінностей, затрат виробництва у їх пооб’єктній характеристиці), то в сучасних умовах більш важливим є спрямування позик на досягнення високих кінцевих результатів діяльності господарств. Головними критеріями при цьому виступають доцільність, ефективність, дохідність тих операцій позичальника, на здійснення яких видається позика. В сучасних умовах банки, надаючи перевагу тим чи іншим напрямам вкладення кредитних ресурсів, повинні виходити з порядку розподілу доходів від прокредитованих заходів, визначаючи найбільш оптимальні форми своєї участі у цьому розподілі.

Таблиця 3 Кредити, надані комерційними банками в економіку України

В Україні розподіл кредитних вкладень комерційних банків за цільовими напрямами відображає об’єктивні труднощі, спрямування коштів на інвестиційні цілі, позаяк значно нижчі темпи оборотності основного капіталу, а відтак: більші строки окупності розміщених коштів зумовлюють більший ризик для банку та в умовах нестабільної економічної ситуації в перехідний період виступає антистимулом до кредитування інвестиційних потреб підприємств, у результаті чого їхня частка в об’єктній структурі кредитного портфеля банків залишається протягом останнього періоду часу практично на незмінному рівні, не перевищуючи 10% (таблиця 3).

Всі основні принципи кредитування взаємно обумовлені і взаємно пов’язані між собою. Без їх дотримання кредит втрачає свою суть і призначення, в результаті чого до недавнього часу банківські позики перетворювались на безповоротні дотації держави різним суб’єктам господарювання. Перехід до ринкових відносин сприяє наповненню принципів кредитування новим економічним змістом, що найбільшою мірою відповідає сучасній побудові відносин між банками та їх клієнтами.

2. Іншою важливою умовою кредитування є видача позик банком в межах наявних у нього кредитних ресурсів. Ця умова пов’язана насамперед з економічною суттю комерційного банку, що виражається однією з найважливіших його функцій — посередництвом в кредиті.

У нашій країні донедавна ця фундаментальна умова кредитування часто ігнорувалась, формування і розподіл кредитних ресурсів здійснювались не кожним конкретним банком зокрема, а проводились в рамках єдиного позичкового фонду всієї країни центральним банком. Акумулюючи через низові банківські установи вільні кошти господарства, він здійснював їх плановий розподіл шляхом встановлення розмірів заборгованості за короткостроковими і довгостроковими позиками на кінець року з поквартальною розбивкою.

Зрозуміло, що в умовах ринку така система формування і розподілу ресурсів виявилась цілком неспроможною. Становлення і розвирок незалежних комерційних банків зумовили появу нових підходів до ресурсного забезпечення активних операцій. На сьогодні обсяг кредитних вкладень банку повністю залежить від розмірів сформованих ним ресурсів, які включають власні і залучені кошти. Крім того. формування повноцінного грошового ринку в країні надає банкам додаткові можливості маневрування кредитними ресурсами шляхом купівлі їх один в одного. Однак таке маневрування здійснюється вже на суто комерційній основі під впливом реальних попиту і пропозиції на ресурси, що виключає можливість адміністративного тиску на банки з боку регулюючих органів.

3. Однією з найважливіших умов сучасної організації кредитних відносин є визначення всіх питань, пов’язаних з кредитуванням, безпосередньо між банком і позичальником на договірній основі.

Необхідність застосування кредитного договору зумовлена власне практикою кредитних відносин, які донедавна були орієнтовані в основному на підтримання за допомогою кредиту платоспроможності позичальників незалежно від результатів їх господарсько — фінансової діяльності. Така кредитна політика призводила до зниження зацікавленості учасників кредитного процесу в ефективному використанні наданих в позику коштів, що не відповідало основним принципам комерційного розрахунку, на якому почала грунтуватися вся діяльність господарських організацій в умовах переходу до ринкової економіки. Ця ситуація створила реальні передумови для переведення всіх взаємовідносин банків з клієнтами на договірні засади.

Значення кредитного договору як основного документу, що регламентує взаємовідносини між банком і позичальниками, ставить до його змісту ряд суттєвих вимог. По-перше, укладення кредитного договору передбачає поряд з проведенням єдиної кредитної політики банку й індивідуальний підхід до кожного позичальника, що повинно відображати конкретні особливості його господарсько-фінансової діяльності. Дана вимога може бути реалізована через встановлення загальних і особливих умов кредитування для кожного клієнта. Однак, як свідчить практика, банками приділяється недостатня увага індивідуальним особливостям позичальників, з якими укладаються договори. Деякими банківськими установами ще застосовується шаблонна система укладення договорів (включаючи лише зміну дати і суми угоди).

По-друге, при укладенні договорів повинні дотримуватись рівноправні партнерські відносини клієнта з банком. Це означає, що конкретний зміст кредитного договору, формулювання умов кредитування визначається безпосередньо сторонами, що домовляються. На практиці ж у ряді випадків банки самостійно визначають всі основні положення, пов’язані з умовами і порядком кредитування, не враховуючи при цьому конкретних побажань і пропозицій клієнтів, що суперечить принципу партнерства, на якому повинні грунтуватись взаємовідносини банку з позичальниками.

По-третє, при визначенні основних умов кредитного договору повинні повною мірою враховуватись можливі зміни ринкової кон’юнктури, що можуть мати безпосередній вплив на спроможність виконання сторонами своїх договірних зобов’язань. На сьогодні у переважній більшості банків дана вимога враховується в основному лише при визначенні порядку сплати процентів за користування кредитом та їх зміни в залежності від зміни процентних ставок на придбані кредитні ресурси. У той же час при визначенні умов на окремі види кредитування, наприклад при відкритті кредитних ліній, було б доцільно визначати питання про співвідношення зобов’язань банку у наданні кредитів з наявним обсягом кредитних ресурсів. Слід було б також визначити диференційовані умови кредитування (ліберальні або більш жорсткі) в залежності від загальної економічної ситуації в країні і фази економічного циклу (підйом або спад), закріпивши вказану диференціацію у договорах, що укладаються з клієнтами на тривалі періоди часу.

4. Важливою умовою організації кредитування є здійснення банками кредитних послуг лише за умови суворого дотримання позичальниками кредитної дисципліни, тобто всіх правил кредитування і зобов’язань, що визначаються положеннями кредитного договору: ефективне використання позичених коштів, забезпечення своєчасного погашення отриманих кредитів, систематичне надання банку належної інформації, що дозволяє контролювати використання виданих позик. Надання нових кредитів позичальникам здійснюється за умови відсутності них простроченої заборгованості за раніше отриманими позиками. Не допускається кредитування підприємств, що мають неліквідний баланс, використовують позики банку для покриття тривалих фінансових проривів, безгосподарності і збитків. Оцінка дотримання підприємствами кредитної дисципліни загалом відображає загальні результати їх діяльності, включаючи дотримання основних принципів комерційного розрахунку. У зв’язку з цим банки повинні здійснювати оперативний аналіз комплексу факторів, що можуть спричинити порушення господарствами строків погашення кредитів.

У перспективі комерційні банки могли б застосовувати специфічні методи контролю за дотриманням кредитної дисципліни, зокрема, створенням на зразок розвинутих країн єдиної інформаційної мережі і банків даних, куди б заносилась інформація про порушників кредитної дисципліни. Формування таких «чорних списків», доступ до яких відкритий для всіх установ банків, дозволило б їм завчасно виявляти ненадійних клієнтів, уникаючи таким чином можливого ризику фінансових втрат.

5. Важливою умовою кредитування є наявність певних пріоритетів у кредитній політиці банків, якими вони керуються, здійснюючи позичкові операцїї. Незважаючи на існуючі тенденції універсалізації банківської справи, практично кожен комерційний банк обирає для себе головні стратегічні напрями, відповідно з якими спрямовує свої кредитні вкладення. Ці напрями, як правило, визначаються ще в установчих документах комерційного банку при його заснуванні з наступним закріпленням їх у статуті. Пріоритети у кредитній політиці банку можуть носити як об’єктний, так і суб’єктний характер.

Об’єктні пріоритети визначаються цільовими орієнтирами, на які спрямовує свої кредитні операції даний комерційний банк. Наприклад, ним може бути визначено, що у пріоритетному порядку повинні надаватись кредити на заходи, пов’язані з підвищенням ефективності функціонування паливно-енергетичного, агропромислового комплексу, машинобудування або ж підвищенням науково-технічного рівня виробництва в тій чи іншій галузі.

Суб’єктні пріоритети, обрані банком, означають першочергове надання кредитів певній категорії позичальників. До їх складу можуть включатися акціонери чи пайовики банку, позичальники, що забезпечують безумовне виконання своїх договірних зобов’язань, а також клієнти, що зберігають свої кошти на депозитних рахунках в банку.

Розглянуті умови кредитування не можуть охопити практично всі аспекти організації кредитних відносин, а характеризують лише їх загальні базові основи. На сучасному етапі розвитку кредитної справи кожен комерційний банк самостійно визначає оптимальні для себе умови здійснення позичкових операцій відповідно із специфічними особливостями власної діяльності та діяльності своїх клієнтів. При цьому головними критеріями при встановленні належних умов кредитування є забезпечення найбільш ефективного і раціонального використання позик, їх окупності і гарантії повернення, творча активність у впровадженні нових партнерських відносин між банком і господарством, орієнтованих на тісну ув’язку виданих кредитів з кінцевими результатами діяльності позичальника. Тільки на цих засадах створюється найбільш сприятливий режим економічної зацікавленості і матеріальної відповідальності суб’єктів кредитних відносин за ефективне, раціональне використання наданих у позику коштів.

Однією із найважливіших умов практичної реалізації вказаного режиму є вибір оптимальних методів банківського кредитування, під якими слід розуміти певні способи організації руху наданих у позику коштів. У нашій країні, в силу особливостей її економічного розвитку на різних його етапах використовувались різні методи організації кредитних відносин банку з позичальниками. Основні відмінності вказаних методів були пов’язані насамперед з умовами діяльності банків та їх клієнтів, що визначалися існуючими економічними відносинами в суспільстві. Тип зазначених відносин — неринковий (адміністративно-командний) або ринковий (чи такий, що прямує до нього) — у свою чергу був визначальним фактором для використання банками того чи іншого методу кредитування.

Дані обставини зумовили послідовний розвиток методів банківського кредитування, який здійснювався від нижчого до вищого рівня: кредитування по залишку, кредитування по обороту і оборотно-залишковий метод кредитування.

Основною визначальною рисою зазначених методів банківського кредитування — по залишку, по обороту і оборотно-залишкового — є орієнтація їх на певні строго визначені об’єкти кредитних вкладень, що визначаються особливостями надходження і витрачання цінностей, здійснення і відшкодування затрат, поточних платежів або ж зміною залишку забезпечення, тобто безпосередньо процесом виробництва і обігу продукту.

В сучасних умовах комерційні банки практично повністю відмовилися і від методик кредитування по залишку, по обороту та оборотно-залишкової організації кредитування, що застосовувались раніше. Визначальною особливістю сьогоднішньої системи позичкових операцій банків є перехід від пооб’єктного кредитування, пов’язаного з наявністю запасів товарно-матеріальних цінностей і виробничих затрат, до кредитування суб’єкта, тобто конкретної юридичної або фізичної особи, яка потребує банківських позик на ті чи інші цілі своєї діяльності.

Основною рисою, що характеризує суб’єктний метод кредитування, є індивідуальний підхід банку до кожного позичальника. Якщо раніше головним моментом при видачі позик вважалась наявність певного об’єкту кредитування, а можливості повернення кредиту спеціально не аналізувались, оскільки виконання плану вважалось для цього цілком надійною гарантією, то в сучасних умовах банки головну увагу приділяють попередньому контролю за діяльністю кожного потенційного позичальника з точки зору можливості і доцільності надання йому кредиту та прогнозуванню ризику його непогашення. З цією метою банк ретельно вивчає репутацію позичальника, своєчасність погашення ним раніше отриманих позик і виконання інших зобов’язань. Вивчається і фінансовий стан господарства, стан оборотних коштів, інвестиційні плани і можливості, організація роботи щодо підвищення фондовіддачі та рентабельності.

Після перевірки вказаних моментів банк приймає рішення про можливість і доцільність видачі позики клієнту. При позитивному вирішенні даного питання між банком і позичальником укладається кредитний договір, в якому зазначаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, форма забезпечення зобов’язань, процентні ставки і порядок їх оплати, права і відповідальність сторін щодо видачі і погашення кредиту.

Суб’єктний метод кредитування носить принципово новий характер, який докорінно відрізняється від кредитування по залишку, по обороту та оборотно-залишкового методу. І хоча деякі спільні риси незначною мірою зберігаються, за основними якісними параметрами суб’єктне кредитування є практично неспівставним з методами організації кредитних відносин неринкового типу, які засновувались на кредитуванні об’єктів.

Зрозуміло, що діючий на сьогодні метод кредитування суб’єкта не є раз і назавжди застиглою формою організації кредитних відносин, досконалою . у всіх своїх проявах. Постійна динаміка економічного середовища, необхідність пристосування суб’єктів ринку до змін кон’юнктури та основних умов господарської діяльності вимагають неперервного пошуку найбільш оптимальних способів організації відносин між банками та їх клієнтами.

Виходячи із вищевикладених закономірностей і тенденцій у кредитній сфері, доцільно було б виділити такі основні шляхи вдосконалення методики кредитування.

1. Комерційні банки, визначаючи пріоритети при кредитуванні того чи іншого суб’єкта, повинні орієнтуватися в першу чергу на якісні економічні критерії його розвитку. Це означає, що банківські позики повинні видаватись насамперед тим господарствам, у продукції, роботах чи послугах яких є найбільшою мірою зацікавлене суспільство.

На практиці дані критерії реалізуються у формуванні ринкового попиту на певний вид продукції, яка виробляється потенційним позичальником. Конкретним кількісним вираженням даного попиту можуть служити такі фактори, як динаміка цін на ті чи інші товари або послуги, кількість заявок на виробництво певних видів продукції та укладених у відповідності з цим договорів і контрактів, а також коливання курсу цінних паперів компанії, що відповідає змінам потреб на ринку у товарах, які вона виробляє, та відображає рівень її прибутковості.

Ретельне вивчення і оцінка банком зазначених факторів дозволило б задовольнити інтереси не тільки конкретного позичальника у додаткових коштах, але і банку, оскільки це допомагає спрямувати кредитні вкладення на виробництво високоякісної продукції, характеристики якої відповідають потребам ринку. А це є гарантією повернення позичених коштів, забезпечує надійну платоспроможність клієнта і достатню прибутковість банку.

2. Позитивне вирішення питання про організацію кредитних відносин з певним клієнтом служить для банку основою для перевірки кредитно- і платоспроможності позичальника та укладення з ним кредитного договору. В умовах, коли основою сучасного методу кредитування є індивідуальний підхід банку до кожного конкретного суб’єкта кредитних відносин на перший план економічної роботи банку висувається оцінка кредитоспроможності позичальника як необхідна передумова для всіх подальших дій банку відносно даного клієнта. Оцінюючи можливість і готовність позичальника своєчасно погасити кредит з виплатою процентів, банк повинен чітко визначити ступінь ризику, який він може взяти на себе, кредитуючи даного клієнта. Реальна оцінка такого ризику можлива лише тоді, коли банк визначає рівень кредитоспроможності і платоспроможності позичальника не лише на даний час чи якісь періоди в минулому, але і на перспективу. Для цього банк повинен вимагати від позичальника надання будь-якої інформації, що стосується його комерційної діяльності.

3. В сучасних умовах всі основні питання, пов’язані з організацією кредитування, вирішуються безпосередньо між банком і позичальником шляхом укладення між ними кредитного договору. У зв’язку з цим банкам слід з особливою ретельністю підходити до визначення всіх умов організації кредитних відносин, які фіксуються у договорі. Це стосується насамперед таких фундаментальних умов кредитної справи, як ціль, сума і строк кредиту, порядок його надання і погашення, форми забезпечення і плата за користування кредитом.

При встановленні оптимальних умов кредитування банкам слід було б особливу увагу звертати на такі основні моменти:

а) Ціль кредиту є важливим індикатором ступеня ризику даної позичкової операції банку. Тому банк при видачі позик повинен уникати кредитування тих заходів клієнта, які носять спекулятивний чи інший сумнівний характер і мають високий ризик. Надаючи позику, слід переконатися, що вона спрямовується на цілі, передбачені статутом компанії. Загалом цілі кредиту повинні визначати високі результати діяльності позичальника, що безпосередньо впливає на прибутковість власне банку.

б) Визначаючи суму кредиту, банк повинен ретельно перевірити обгрунтованість заявки клієнта стосовно цього параметру. Основою для такої перевірки повинно стати глибоке знання економістами банку господарського і фінансового стану підприємства, можливостей його ліквідності та перспектив розвитку. Це дозволить правильно визначати розміри виробничих запасів і затрат, залучення матеріальних цінностей в оборот господарства, розміри власних оборотних коштів і потреби в залучених.

в) При оцінці строку, на який видається позика, банк повинен враховувати, що чим він довший, тим вищий ризик, з яким пов’язані перспективи погашення кредиту. Тому комерційні банки при оцінці обгрунтованості клопотання клієнта про отримання позики на той чи інший строк повинні всебічно проаналізувати потенційні можливості позичальника у реалізації програми, що кредитується, термін і перспективи її окупності.

г) Порядок видачі і погашення позик повинен найбільшою мірою відповідати особливостям діяльності клієнта. При цьому слід чітко обумовити, яким чином (повною сумою чи частинами) видаватиметься кредит, чи буде він спрямований на оплату розрахункових документів чи на поточний рахунок позичальника, за рахунок яких джерел буде погашатись позика — за рахунок отримання доходів чи від реалізації активів. Банк повинен при цьому перевірити, чи відповідають умови, запропоновані позичальником, його реальним можливостям.

д) Визначаючи форму забезпечення кредиту, доцільно проаналізувати загальну можливість клієнта повернути позику в повному обсязі і у встановлений строк. Адже забезпечення кредиту банку — це надійна гарантія отримання прибутку і збереження його активів. У зв’язку з цим банки повинні; серйозно підходити до визначення форм забезпечення позик, використовуючи | різноманітні можливості щодо застави рухомого і нерухомого майна, цінних паперів, інших активів, використання гарантій і поручительств, страхування ризику непогашення позик.

е) Визначення плати за банківський кредит пов’язане із встановленням процентних ставок, а в деяких випадках і комісійної винагороди за позиками. Оцінка плати за користування кредитом в сучасних умовах повинна охоплювати комплекс факторів, який включає не лише строки і розміри кредиту, витрати за пасивними операціями і ступінь ризику, але і характер відносин між банком і позичальником, попит на позики, конкуренцію на ринку кредитних послуг, рівень інфляції та інші показники. В окремих випадках банк міг би практикувати і таку форму плати за кредит, як участь у прибутках позичальника, що отримуються від кредитованого заходу.

4. Особлива роль належить і систематичному аналізу виробничо-фінансової діяльності позичальників, який виступав би не тільки однією з форм контролю за цільовим і ефективним використанням господарствами банківських кредитів, але й сприяв би подальшому вдосконаленню методів кредитування, оскільки в процесі аналізу можуть бути виявлені не тільки упущення в діяльності підприємств, але і слабкі сторони тих чи інших форм і кредитування.

Володіючи в ході кредитування і розрахунків достатньо широким колом показників про стан виробництва і фінансів кожного позичальника, банк має реальні можливості своєчасно виявляти і вказувати клієнту на можливі недоліки в його роботі, особливо якщо це стосується використання банківських позик, вносити пропозиції щодо поліпшення виробничо-фінансового стану господарства, рекомендувати конкретні шляхи покращення кінцевих економічних результатів його діяльності. На основі такого аналізу можуть визначатися окремі сторони подальшої організації кредитних відносин банку з тим чи іншим позичальником та умови їх диференціації. Дієвість та результативність аналітичної роботи банку в кінцевому підсумку повинні визначатися цільовим і ефективним використанням виданих кредитів та своєчасним їх поверненням.

5. Важливою формою організації кредитних відносин банку з позичальниками, що мають хороший фінансовий стан і високу репутацію, є відкриття їм кредитних ліній. Кредитна лінія являє собою угоду між банком і позичальником про надання останньому кредитів протягом певного часу в межах встановленого ліміту. Відкриття кредитної лінії, як правило, свідчить про високий рівень довіри банку до позичальника і є досить вигідним методом кредитування для кожного з них. Позичальник має можливість більш точно оцінювати перспективи своєї діяльності в рамках отриманого кредиту, скоротити грошові витрати та час, які необхідні були б для оформлення кожної кредитної угоди зокрема. Банк, крім скорочення витрат на видачу окремих кредитів, має можливість детальніше контролювати діяльність позичальника в процесі кредитування. Видача позик шляхом відкриття кредитної лінії значно відрізняється від кредитування сукупного об’єкту в межах планового розміру кредиту, що донедавна мало місце в нашій країні. Кредитування сукупного об’єкту застосовувалось практично до всіх без винятку клієнтів банку мало здебільшого автоматичний характер, спрямований на забезпечення планових потреб підприємств у позичених коштах. Водночас кредитна лінія відкривається банком лише найбільш надійним позичальникам після ретельної перевірки їх фінансового стану, тобто і в цьому випадку витримується індивідуальний підхід банку до кредитування кожного окремого суб’єкта.

6. Одним із методів кредитування, широко використовуваних комерційними банками розвинутих країн світу, перспективних і в нашій країні, є овердрафт, суть якого полягає у тому, що банк може оплачувати розрахункові документи клієнта на суми, що перевищують кредитовий залишок на його рахунку, в результаті чого утворюється дебетове сальдо, тобто видається кредит. Як правило, в угоді між банком і клієнтом встановлюється максимальна сума овердрафту — ліміт, який визначається банком на основі ретельного аналізу майбутніх грошових надходжень і платежів, бізнес-планів і планів реалізації продукції фірми-позичальника.

При овердрафті на погашення заборгованості спрямовуються всі суми, що зараховуються на поточний рахунок клієнта, тому обсяг кредиту постійно змінюється в міру надходження і витрачання коштів. У результаті кредитове сальдо по рахунку клієнта може періодично змінюватись на дебетове і навпаки. В принципі банки можуть допускати тривалу наявність дебетового сальдо на рахунках для надійних клієнтів. Однак при цьому вони посилюють контроль за діяльністю позичальників і загальним станом їхньої платоспроможності,

Основною перевагою овердрафту, окрім економії витрат, пов’язаних з оформленням видач звичайних позик, є те, що клієнт по суті платить за фактичне користування кредитом, оскільки банки, як правило, практикують щоденне нарахування процентів на суму непогашеного залишку. В результаті досягається значна економія коштів внаслідок короткочасного і перехідного характеру кредиту. Овердрафт є найбільш зручним методом кредитування, що дозволяє клієнту вирішувати проблеми фінансування короткострокової заборгованості в періоди, коли його витрати тимчасово перевищують надходження коштів на рахунок.

У нашій країні в окремі періоди використовувались методи кредитування, подібні до овердрафту. Так, до проведення кредитної реформи 1930-32 рр. досить поширеними у банківській практиці були єдині рахунки контокоренти, на яких відображались всі операції банку з клієнтом (з одного боку — всі платежі клієнта і позики банку, а з іншого — всі надходження на рахунок). Пізніше, у 1966-84 рр. частина колгоспів кредитувалась за єдиним активно-пасивним рахунком, який по суті був тим же контокорентом. Однак, вітчизняна практика застосування контокоренту не виправдала себе в обох випадках. Основний недолік даного методу кредитування полягав у автоматизмі при видачі позик, що досить часто призводило до покриття за рахунок ресурсів банку упущень і фінансових проривів в роботі господарств. У зв’язку з цим контокорент було замінено окремими розрахунковими і позичковими рахунками для кожної організації.

Як свідчить зарубіжна банківська практика, овердрафт (контокорент) повинен застосовуватись в основному лише у відносинах з найбільш надійними, першокласними позичальниками з високим рівнем платоспроможності, яка не викликає у банку сумнівів. В нестабільній економічній ситуації цього правила повинні дотримуватись і вітчизняні комерційні банки, запроваджуючи більш прогресивні метопи кредитування, що відповідають сучасним вимогам клієнтів.

Таким чином, організація банківської роботи щодо надання клієнтам кредитних послуг повинна бути спрямована в першу чергу на забезпечення надійного зацікавленого партнерства у взаємовідносинах банку з клієнтами, результатом якого повинно стати найбільш ефективне використання наданих в позику коштів, що позитивно відображається на загальному стані економічного розвитку країни в цілому.

2.3 Розрахунково-касові послуги банків

Грошові розрахунки в Україні здійснюються за допомогою готівки та в безготівковій формі. Розрахунки, що здійснюються за допомогою готівки, використовуються в процесі взаємовідносин підприємств, установ та організацій з населенням, обслуговують рух його грошових доходів та видатків. В розрахунках між підприємствами, організаціями (юридичними особами) майже всі господарські платежі (крім дрібних) здійснюються шляхом безготівкових перерахувань коштів.

Сукупність усіх грошових розрахунків, незалежно від їх форми, складає грошовий оборот. Основну частину його становить безготівковий оборот. Сфери застосування готівкових та безготівкових розрахунків чітко визначені в законодавчому порядку.

Разом з тим обидві форми грошового обороту органічно взаємозв’язані і характеризуються високим рівнем організації.

Безготівкові розрахунки обслуговують господарські взаємовідносини підприємств, організацій, установ, об’єднань, фінансово-кредитних органів. Основне місце в цих розрахунках займають платежі за матеріальні цінності та послуги. При здійсненні розрахунків в народному господарстві використовується також банківський кредит.

Організація безготівкових розрахунків повинна сприяти процесу відтворення, відповідати конкретним вимогам, які обумовлені інтересами розвитку економіки. Головна з них — забезпечувати своєчасне отримання кожним підприємством грошових коштів за поставлену ним продукцію та надані послуги, тим самим сприяти прискоренню обігу оборотних коштів у розрахунках. Крім того, організація розрахунків повинна передбачати створення умов для взаємного контролю постачальника та покупця за дотримання господарчих угод, здійснення банківського контролю за діючими правилами розрахунків.

Однією з актуальних задач організації розрахунків є зближення моменту отримання матеріальних цінностей покупцями і здійснення платежу за них постачальникам, а також скорочення взаємної заборгованості.

Усі безготівкові розрахунки в народному господарстві виконуються через установи єдиної банківської системи, де підприємства, об’єднання, організації та інші структурні підрозділи економіки зберігають свої грошові кошти.

Організаторами та основними виконавцями розрахункових послуг виступають банки.

Деякі безготівкові платежі, як правило дрібні, здійснюються підприємствами та організаціями шляхом поштово-телеграфних переказів через установи зв’язку.

Безготівкові розрахунки здійснюються на основі письмових розрахунково-грошових документів: платіжних доручень, розрахункових чеків, акредитивних заяв, вимог-доручень, реєстрів та інших платіжних документів. Форми розрахунків між платником та продавцем визначаються угодою між ними. Для кожного з них характерна єдина в масштабах країни форма, сувора стандартизація, кодифікація реквізитів. Система оформлення, використання та руху розрахункових документів називається документообігом. Його основи визначені «Положенням про безготівкові розрахунки в господарському обігу України» Цим положенням передбачені реквізити розрахункових документів, правила та строки їх оформлення, відповідальність посадових осіб. що підписують документи, якщо їх зміст не відповідає фактично здійсненій господарській операції.

Безготівкові розрахунки відрізняються за способами платежів та за формами розрахункових документів. Основний спосіб платежу — перерахування грошових коштів з рахунка платника на рахунок одержувача шляхом відповідних записів на цих рахунках.

Інший спосіб платежу — залік взаємних вимог, при якому взаємні борги підприємств заліковуються і тільки різниця перераховується шляхом запису по їх банківських рахунках.

Важливим елементом системи безготівкових розрахунків між підприємствами та організаціями є їх форми. Застосування тієї чи іншої форми розрахунків визначається особливостями господарських взаємовідносин підприємств та організації та спрямоване на зміцнення договірної дисципліни, забезпечення безперебійних платежів, прискорення обігу грошових коштів в розрахунках.

Розрахункові документи, які подаються клієнтами в банк у паперовій формі, мають відповідати вимогам встановлених стандартів та містити (залежно від їхньої форми) такі реквізити:

а) назву документа;

б) номер документа, число, місяць, рік його виписки;

в) найменування платника та одержувача коштів (офіційні скорочення), які відповідають зареєстрованим у статуті, їхні ідентифікаційні коди за Єдиним державним реєстром підприємств і організацій України (щодо фізичних осіб — ідентифікаційні номери, котрі проставляють на підставі відповідних документів податкових органів), номери рахунків в установах банку;

г) назви банків платника та одержувача, їх місцезнаходження та умовні номери за МФО (код банку);

д) суму платежу, написану цифрами та літерами;

е) призначення платежу: назва товару (виконаних робіт, наданих послуг), посилання на документ, на підставі якого здійснюється операція (договір, рахунок, товарно-транспортний документ та інше), із зазначенням його номера й дати, назва законодавчого акта, що дає право на безспірне стягнення та безакцентне списання коштів (дата номер і відповідний пункт);

є) на першому примірнику (незалежно від способу виготовлення розрахункового документа) — відбиток печатки та підписи відповідальних осіб платника або (та) одержувача коштів;

ж) підрозділи бюджетної класифікації та строк настання платежу (у разі перерахування коштів до бюджету);

з) суму податку на додану вартість (цифрами) або напис «без податку на додану вартість».

Якщо хоча б один із вищезазначених реквізитів (коли їх передбачено формою документа) буде не заповнений або заповнений неправильно, банк такий документ не прийме до виконання.

При цьому використання факсиміле замість власноручного підпису, виправлення й підчищення в розрахункових документах не допускаються. Банк також не має права робити будь-яких виправлень у поданих розрахункових документах.

Відмовляючись прийняти від клієнта розрахунковий документ, банк у день отримання документа зобов’язаний зробити на його зворотному боці напис про причину відмови (за підписами головного бухгалтера й виконавця, засвідченими штампом банку) та повернути його клієнту.

Клієнт, виходячи зі своїх технічних можливостей, може подавати до банку розрахункові документи як у паперовій формі, так і у вигляді електронних розрахункових документів (електронних повідомлень) відповідними каналами зв’язку. Спосіб подання документів до банку застерігається в договорі на розрахунково-касове обслуговування.

Необхідно зазначити, що кошти списуються з рахунка платника тільки на підставі першого примірника розрахункового документа. За часткової оплати розрахункових документів банк виписує меморіальний ордер.

Розрахункові документи банки приймають до виконання без обмеження суми. Платежі з рахунків клієнтів виконуються банками у межах залишків коштів на початок операційного дня.

Коли існує технічна можливість урахувати поточні надходження коштів на рахунки протягом операційного дня, банки можуть здійснювати платежі з доручення клієнтів з урахуванням цих сум.

Банк платника приймає документи від клієнтів протягом операційного дня, час якого регламентується режимом роботи банку.

Розрахунки за документами, що надійшли до банку платника протягом операційного дня, здійснюються банком того самого дня, а ті, що надійшли пізніше, — наступного дня.

На всіх примірниках паперових розрахункових документів банк в обов’язковому порядку в правому горішньому ріжку проставляє дату надходження цих документів. Якщо документи надійшли після закінчення регламентованого банком часу роботи з клієнтами, на документах додатково ставлять штамп «Вечірня». Дату виконання розрахункового документа проставляють у правому нижньому ріжку.

Банк одержувача зобов’язаний зараховувати кошти на рахунки клієнтів не пізніше ніж наступного після отримання інформації від розрахункової палати робочого дня.

Клієнти можуть користуватися електронною системою «клієнт—банк», яка забезпечує:

— передавання повідомлень між клієнтом та банком у зашифрованому вигляді за допомогою сертифікованих засобів захисту;

— автоматичне ведення протоколу (та його захист) обігу розрахункових документів між банком і клієнтом, що можуть передаватися як безпосередньо в банк, так і на автоматизоване робоче місце (далі — АРМ) клієнта;

— автоматичне архівування протоколів наприкінці робочого дня.

Юридичною підставою для входження клієнта в систему електронних платежів «клієнт—банк» і оброблення його електронних документів банком є окремий договір між ним і банком.

У договорі обов’язково мають бути обумовлені права, обов’язки та відповідальність сторін і порядок вирішення спірних питань.

Програмне забезпечення системи «клієнт—банк» має відповідати вимогам до технології банківських розрахунків і бути сертифікованим Національним банком України.

АРМ клієнта забезпечує автоматичне ведення поточного стану власного рахунку в банку, ураховуючи проведені початкові та зворотні платежі. Електронні документи, що подаються клієнтом у банк, мають відповідати формату платіжних документів системи електронних платежів Національного банку України із зазначенням електронних цифрових підписів відповідальних осіб платника, яким згідно з установчими документами надано право підпису. Банківська частина системи «клієнт—банк» забезпечує перевірку електронних підписів на кожному електронному розрахунковому документі клієнта та у платіжному файлі в цілому.

Системою «клієнт—банк» здійснюється звіряння (квитовка) файлів початкових і зворотних платежів між банком і АРМ клієнта, підготовка виписки щодо платіжних операцій клієнта в банку протягом операційного дня та звіряння виписки наприкінці дня з інформацією, яка надійшла на АРМ клієнта.

Комерційні банки запровадили системи типу «клієнт-банк», щоб забезпечити обслуговування клієнтів на сучасному технічному рівні й розширити їх спектр банківських послуг. Нині за допомогою таких систем комерційні банки обслуговують в окремих регіонах до 30% клієнтів.

Наступним етапом в Україні має стати використання «електронних грошей» як платіжного засобу для масових споживачів товарів та послуг. Необхідні передумови для цього в країні в основному створено. Нині в Україні вже функціонує кілька запроваджених вітчизняними фірмами платіжних систем із використанням пластикових карток, деякі системи — в процесі впровадження.

Для створення національної системи масових електронних платежів населення за товари та послуги за допомогою пластикових карток у вересні 1995 р. було засновано міжбанківське закрите акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» (скорочено «Укркарт»). Фундаторами АТ «Укркарт» стали провідні комерційні банки України під егідою НБУ. Нині кількість банків-акціонерів досягла 20 і вони репрезентують майже 95 процентів банківської сфери України. Загальний статутний капітал товариства становить понад 500 тисяч доларів США.

Вищим керівним органом товариства є загальні збори, а в період між ними — рада товариства (у межах своїх повноважень). Виконавчим органом «Укркарт» є його дирекція, у структуру якої входять підрозділи, що відповідають за різні напрями діяльності стосовно реалізації проекту. ІІри дирекції товариства діє технічна рада, що складається з фахівців — представників банків-акціонерів і виконує функції консультативного органу для вирішення питань технічної політики

Основним завданням АТ «Укркарт» є розробка, впровадження й експлуатація загальнонаціональної системи масових електронних платежів населення за товари та послуги,. а також створення необхідної інфраструктури для обслуговування карток міжнародних і платіжних систем (VISA, EUROPAY, MASTERCARD, AMERIKAN EXPRESS і деяких інших).

В результаті запровадження Національної системи в Україні буде створено сучасну інфраструктуру (процесорні центри, сервісні центри для обслуговування елементів системи, виробництво основних її компонентів). Провідні комерційні банки стануть емітентами карток, більшість підприємств торгівлі і сфери послуг — учасниками системи та прийматимуть платежі за допомогою пластикових карток. Буде налагоджено взаємодію із СЕП та основними зарубіжними платіжними системами. Виплата заробітної плати, пенсій, стипендій громадянам України виконуватиметься, як правило, через банківські установи.

Запровадження системи електронних міжбанківських платежів зумовлює глибокі зміни у сферах економічного та соціального життя суспільства. Це стосується банків, торгівлі (незалежно від форми власності), сфери послуг (готелі, ательє, перукарні, ремонтні майстерні, автозаправні станції тощо), пошти й підприємств зв’язку (телеграф.телефон), підприємств транспорту (автобусного, залізничного, річкового, морського, повітряного), підприємств громадського харчування (їдальні, кафе. ресторани), аптек, інших суб’єктів підприємницької діяльності, що надають послуги за готівку.

Національна система платежів базується на основі міжнародних стандартів та рекомендацій з урахуванням світових тенденцій розвитку. Загальну структуру національної системи масових розрахунків за допомогою пластикових карток зображено на схемі 5.

Рис. 5 Послідовність здійснення за допомогою пластикових смарт-карток

Учасниками системи розрахунків є:

• банк-емітент карток;

• банк-еквайєр, тобто банк, що обслуговує заклади торгівлі і сфери послуг;

• розрахунковий банк;

• процесорний(і) центр(и);

• клієнт (фізичні особи, власники карток);

• місця обслуговування карток (підприємства торгівлі, сфери послуг, банкомати тощо).

Учасники системи виконують такі функції:

Банк-емітент відкриває рахунки клієнтам-власникам (користувачам) смарт-карток, видає картки клієнтам (фізичним і юридичним особам), виконує завантаження карток, а також може виконувати функції банку-еквайєра для іншого банку-емітента або для самого себе.

Розрахунковий банк відкриває рахунки кожному банку-емітенту, на яких вміщує частину коштів, залучених банками-емітентами, виступає як гарант платежів за допомогою «електронного гаманця», забезпечує взаєморозрахунки та платежі між усіма банками, що беруть участь у платіжній системі (як банками-емітентами, так і банками, що обслуговують), здійснює клірингові розрахунки щодо «електронного гаманця».

Банк-еквайєр обслуговує рахунки тих підприємств торгівлі, сфери послуг, громадського харчування й сервісу, які приймають картки даної платіжної системи, а також виконує операції з видачі та до-завантаження карток банку-емітента.

Підприємства торгівлі, сфери послуг, громадського харчування, транспорту, зв’язку тощо приймають платежі із використанням пластикових карток і забезпечують передачу трансакцій до процесорного центру або банку, що обслуговує.

Клієнти (фізичні та юридичні особи)є власниками пластикових карток; вони здійснюють платежі і за необхідності отримують готівку в межах балансу платіжного інструмента.

Процесорний центр управляє системою в цілому. Основні його функції такі:

• збирання, сортування, обробка і (або) авторизація трансакцій із платіжних і банківських терміналів, а також банкоматів та інших спеціалізованих пристроїв, виконаних із використанням національних і міжнародних (VISA i EUROPAY та інших систем) платіжних інструментів;

• забезпечення інформаційного зв’язку між учасниками системи:

• розрахунок комісійних для учасників системи;

• управління безпекою функціонування системи в цілому;

• забезпечення ефективності роботи системи та її елементів:

• виконання ролі арбітра між учасниками системи в конфліктних ситуаціях;

• послуги, пов’язані з розвитком системи.

Центр обслуговуватиме не лише міжнародні платіжні картки (передовсім VISA i EUROPAY), а й українські платіжні картки. Можливі два варіанти створення головного процесорного центру національної системи: адаптація готових програмно-технічних рішень із наступним запровадженням за участю постачальника або розробка програмного забезпечення вітчизняними компаніями па замовлення «Укркарт».

Касове обслуговування клієнтів полягає в тому, що комерційні банки приймають від них готівкові кошти та зараховують їх на відповідні рахунки, видають з кас банку готівкові кошти клієнтам .за їх вимогою на відповідні цілі.

Для того, щоб здійснювати касове обслуговування клієнтів, банки повинні мати в своєму розпорядженні грошові кошти в готівковій формі в достатніх розмірах.

При визначенні суми готівкових коштів, що повинна знаходитись в касі банку, перед ним постає дилема. З одного боку, сума готівки повинна бути достатньою для забезпечення нормального обслуговування клієнтів, від чого залежить розмір доходів від операцій по касовому обслуговуванню клієнтів та репутація надійного банку. З іншого, ця сума не повинна бути надмірно високою в порівнянні з дійсною потребою банку в готівкових коштах, оскільки цей вид банківських активів не приносить доходу у вигляді процентів.

Банки здійснюють касові операції по обслуговуванню клієнтів на основі єдиних правил, що встановлені Національним банком України. Ці правила визначають порядок прийому, видачі, упаковки, зберігання та обліку готівки.

Для прийому та видачі готівки в установах банків організуються приходні та видаткові каси. В банках з невеликим обсягом касових операцій можуть організовуватись єдині каси, які будуть здійснювати весь комплекс касових операцій.

Каси банку, що функціонують протягом операційного дня банку, називають денними. Комерційні банки України активізують свою діяльність по розрахунково-касовому обслуговуванню населення і для зручності останнього організують при банку ощадні каси, що обслуговують клієнтів протягом робочого дня.

Денні приходні каси приймають від клієнтів готівкові кошти, що здаються підприємствами та організаціями, а також надходження коштів від громадян. Основним джерелом готівкових коштів банку є виручка торговельних, транспортних, видовищних, побутових підприємств, надлишки підприємств зв’язку.

Для розширення можливостей касового обслуговування клієнтів банки відкривають вечірні каси, що приймають готівкові кошти від клієнтів після закінчення операційного дня. Готівкові кошти, що надійшли до таких кас, зараховуються на рахунки клієнтів, як правило, на наступний день. Видаткових операцій вечірні каси не проводять.

Видаткові каси, що працюють протягом операційного дня банку, видають готівку клієнтам з їх рахунків по грошових видаткових документах — грошових чеках, видаткових касових ордерах. У цих документах клієнти, як правило, повинні зазначити, на які цілі вони отримують готівку (заробітна платня, витрати на відрядження та інше).

По заявках клієнтів на основі отриманих від них чеків банки можуть підготуватись до видачі готівкових коштів. Підготовлена до видачі готівка пакується в мішки. В спеціально відведеному привішенні клієнти банку відкривають мішки під наглядом працівника банку, який врізає з них пломби.

Операції з готівковими коштами дуже громіздкі. Зменшення витрат на їх проведення можна досягти шляхом їх автоматизації, використання банківських автоматів-касирів, лічильних грошових машин, сучасних банківських технологій тощо.

Комерційні банки можуть стягувати плату за касове обслуговування клієнтів. Види оплати послуг та розмір винагороди визначаються банками на договірній основі з клієнтами з урахуванням інтересів кожного з них.

Для того, щоб забезпечити нормальне касове обслуговування клієнтів та мати можливість контролювати свої касові готівкові кошти банки повинні прогнозувати готівковий обіг, що проходить через їх каси, та виконувати повсяденний контроль за цим обігом.

Необхідність раціоналізацій платіжної системи вимагає, з одного боку, відмови від адміністративного регулювання готівкового обігу і повної лібералізації операцій з готівкою, а з другого — суттєвого їх скорочення на користь безготівкових форм розрахунків, таких, як платіжні картки, чеки тощо.

2.4 Інвестиційні та інші види послуг

Становлення національного ринку цінних паперів України відбувалося за активної участі комерційних банків. А поява небанківських фінансових компаній і брокерських контор на Українській фондовій біржі відбулася значно пізніше. Одним із перших емітентів акцій на українському фондовому ринку були, зокрема, Укрінбанк, «Градобанк» і «ІНКО». Зараз практично усі банки мають ліцензії на роботу з цінними паперами. Сучасні банки — це універсальні кредитно-фінансові установи, що можуть виконувати функції активного учасника фондового ринку. Це має також законодавче забезпечення. Але поки що банки зосередили увагу на власній емісії, тоді як з цінними паперами інших емітентів не працюють. Комерційні банки сьогодні й далі випускають цінні папери власного боргу. Станом на 01.07.2005 року загальна сума їх становила 258,6 грн., що на 36,3 млн.грн. більше, ніж було на початок року. Найактивніше використовує цей спосіб залучення коштів Приватбанк. На нього припадає 25,3% (65,4 млн.грн.) від загальної суми цінних паперів власного боргу по всій системі комерційних банків України, на АКБ «Надра» -18,9% (48,8 млн.грн.), АППБ «Аваль» -17,9% (46,3 млн.грн.), УАКПІБ Проінвестбанк -15,2% (39,3 млн.грн.) /43, с. 22/.

Загалом банківська система України не підготовлена для роботи на ринку цінних паперів, скажімо як Франція або Німеччина. Зараз наш національний ринок стає на шлях централізації. Тому комерційний банк — обов’язковий, із широкими функціями учасник централізованого ринку цінних паперів. У цьому переконує досвід багатьох держав. Саме універсалізм функцій базової фінансово-кредитної установи -комерційного банку дав змогу західним країнам централізувати усі види послуг навколо єдиних інститутів, що забезпечують ринкову взаємодію. Банки кредитують операції на фондовому ринку, дають кредити і застави під цінні папери тощо. Ступінь розвиненості ринку цінних паперів в Україні визначається як мінімум двома основними чинниками. По-перше, наявністю досить різноманітних фінансових інструментів, виражених у формі наявних або безготівкових цінних паперів. По-друге, наявністю відповідної інфраструктури, що сприяє оперативному й ефективному здійсненню операцій із цінними паперами,що обертаються на ринку.

Активізації діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів сприяє немало умов. По — перше, ця діяльність розширює можливості вибору між різноманітними комбінаціями спрямування банківського капіталу. По- друге, вона досить прибуткова, і банки, що не працюють на ринку цінних паперів , ризикують втратити значну частку свого прибутку. Так, у структурі процентних доходів комерційних банків України станом на 01.01. 2005.р. доходи від операцій із цінними паперами становили 37,2%, а на 01.01.06.р. — 23,6% /43, с.23/.

Значний обсяг банківських активів використовується для формування інвестиційного портфеля. Але в умовах гострої фінансової кризи він і далі постійно зменшується. Цінні папери на інвестиції на 01.07.2005 р. становили 863,6 млн. грн.- 58,5% від загальної суми інвестиційного портфеля, тобто скоротилися з початку року на 24,3%. У їх структурі значно зменшилася питома вага державних цінних паперів (КОВДП). На зазначену дату вона становила 67,4% проти 82% на початок року. Цінні папери на продаж дорівнювали 544,5 млн.грн., це на 28% менше, ніж на початок 2005 року. В цінних паперах на продаж державні цінні папери (КОВДП) становили 53,8% (293 млн.грн.), тобто зменшилися з початку року на 43,2%.

Лізингові послуги — відносно нові, нетрадиційні види банківських послуг. Лізинг являє собою здачу в оренду на тривалий строк предметів тривалого користування. Як правило протягом дії угоди про лізинг орендар сплачує орендодавю повну вартість взятого в оренду майна. Отже, лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, що надається в майновій формі і погашення якого здійснюється в розстрочку. Він виник в 50-ті роки паралельно з розвитком системи прискорених амортизаційних відрахувань.

Лізингова послуга виникає так. За проханням клієнта банк купує майно (обладнання, транспортні засоби, обчислювальну техніку та інше) і приймає на себе практично всі зобов’язання власника: відповідальність за зберігання майна, внесення страхових платежів, сплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було придбано майно, укладає з банком угоду про оренду, в якій визначається, поряд з іншими умовами, розмір орендної плати, періодичність її сплати. Орендна плата складається з двох величин: вартості майна і комісійної винагороди за лізингову послугу, що рівнозначно проценту за кредит. Доход від лізингової операції складається з: лізингового процента; залишкової вартості майна до кінця і строку оренди; податкових пільг, пов’язаних із здійсненням інвестицій в обладнання.

Розмір процента, що сплачується за лізингові послуги, нжчий ніж процент, що сплачується, за кредитом, тому клієнту більш вигідно користуватися лізингом, ніж брати кредит на придбання обладнання. Банк має право зменшувати плату за лізингові послуги проти процента за кредит за рахунок того, що орендар передає йому право користуватися інвестиційними пільгами при сплаті податків, тобто він ділиться з клієнтом отриманою вигодою у формі зменшення процента.

В міжнародній банківській практиці значне розповсюдження отримав лізинг із залученням коштів (оренда інвестиційного типу). При здійсненні такої лізингової операції банк організує отримання довгострокової позики у одного чи декількох кредиторів на суму до 80% вартості активів, що здаються в оренду. За організацію позики банк отримує від орендаря додаткову винагороду. Крім того, ця операція дає можливість банку скоротити базу оподаткування за рахунок віднесення процента за отриманий кредит на витрати своєї діяльності.

Факторинг — одна з нетрадиційних банківських послуг, що з’явилася в банківській практиці у 50-х роках. Він являє собою придбання банком у клієнта права на стягнення боргів (без права зворотної вимоги до клієнта). Як правило, банком купуються дебіторські рахунки, що пов’язані з поставкою товарів чи наданням послуг.

Факторингова послуга оформляється шляхом укладання угоди між банком і клієнтом. В обов’язки банку входить, як правило, не тільки стягнення боргу, а й функції по його обслуговуванню: аналіз кредитоспроможності боржників, інкасація, облікові операції та інше. Клієнт, що продав дебіторську заборгованість, отримує від банку аванс (готівкою, переказом, оплатою чека та інше) в розмірі 80-90% суми боргу. 10-20 відсотків, що лишилися, банк утримує як компенсацію ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає утриману суму клієнту.

Утримання банком 10-20% від суми боргу є також заходом стимулювання клієнта до належного виконання обов’язків по поставці. За надання факторингових послуг банк стягує з клієнта плату, що складається з комісійних за послуг по обслуговуванню боргу, в розмірі 1-2% загальної суми придбаних банком рахунків; позичкового процента, нарахованого на виданий клієнту аванс. Внаслідок швидкого обігу дебіторських рахунків і в зв’язку з незначним періодом користування авансом (позичкою), доход банку від позичкового проценту менший, ніж від комісійних платежів.

Серед посередницьких послуг, що надаються комерційними банками, найбільш розповсюдженими є: посередництво в отриманні клієнтом позики, посередництво в операціях з цінними паперами, валютою, майном. Перший вид послуг надається банком тоді, коли банк неспроможний задовольнити кредитну заявку клієнта. Така ситуація може виникнути у випадку перевищення потрібної суми над встановленим лімітом кредитування. В такому випадку банк, що обслуговує цього клієнта, на його прохання бере в іншого банку позику і надає її клієнту під вищий процент, ніж плата за залучені ресурси. Клієнт йде на таку операцію, оскільки отримання позики в іншому банку обходиться дорожче, бо цей банк прагне компенсувати ризик надання позики, особливо крупної, незнайомому позичальнику. Як правило, для такого кредитування банк залучає кошти банків-кореспондентів. Якщо клієнту потрібна велика сума кредиту, комерційний банк використовує консорціумні операції, тобто утворює консорціум чи іншу фінансову організацію з метою спільного кредитування позичальника. Доход банку від посередництва (маржа) складається як різниця між процентами за кредит і процентами, що сплачуються за залученими коштами.

Посередницькі послуги в операціях з цінними паперами, валютою, майном здійснюються на основі доручення від клієнта. Особливої уваги заслуговують посередницькі операції комерційних банків по здійсненню емісії, розміщенню та організації вторинного обігу цінних паперів клієнтів.

При крупних розмірах емісії банк може вдатися до утворення консорціуму. Обслуговуючий банк чи консорціум може взяти на себе реалізацію цінних паперів емітента на комісійній основі чи гарантувати клієнту розміщення цінних паперів у інвесторів (покупців) в зазначений строк по встановленій ціні. Гарантія розміщення здійснюється шляхом:

а) купівлі у клієнта всього випуску або обумовленої частини випуску цінних паперів з подальшим їх перепродажем; б) придбання у емітента не розміщених цінних паперів. Доход банку за посередництво в операціях з цінними паперами утворюється за рахунок різниці в цінах їх придбання та продажу.

Комерційні банки надають своїм клієнтам послуги консультаційного характеру. Вони проводять консультації клієнтів щодо: економічного (фінансового аналізу) і бухгалтерського обліку; аналізу платоспроможності господарських партнерів клієнта; організації емісії та вторинного обігу цінних паперів; вибору напрямків інвестування коштів тощо. Як правило, цей вид послуг знаходиться в тісному контакті з іншими операціями: кредитними, лізинговими тощо. Плата за консультацію враховується у складі плати за основний вид операції, що супроводжується консультацією.

Банківські послуги по торгівлі валютою мають своєю ціллю: надання валюти клієнтам для забезпечення їх платежів та підтримання ліквідності у валюті; страхування ризику знецінення грошових коштів внаслідок коливання валютних курсів; отримання спекулятивного прибутку за рахунок коливання валютних курсів.

Курси валют формуються на валютному ринку (валютній біржі). Розрізняють такі їх види: офіційний, вільний, касовий. За офіційним курсом здійснюються всі валютні операції держави. Банки здійснюють продаж чи купівлю валюти по вільному курсу, що називається касовим. Він залежить від платоспроможності банку, ділових відносин з продавцями та покупцями валюти. Купівля валюти здійснюється по курсу покупця, а продаж — по курсу продавця. Різниця між ними (маржа) складає доход комерційного банку.

Крім торгівлі валютою, комерційні банки займаються посередництвом у валютних операціях. За дорученням клієнта банк на протязі обумовленого строку здійснює конверсію грошових коштів у валюту і назад з ціллю отримання спекулятивного прибутку за рахунок курсової різниці.

Трастові послуги — це вид діяльності комерційних банків по управлінню майном, що за домовленістю з клієнтом передається банку. Управління майном за своєю специфікою близьке до банківської справи і пов’язане з виконанням операцій по обліку, збереженню цінностей, розміщенню грошових коштів, фінансовому аналізу тощо. Поручителями банків виступають, як правило, приватні і юридичні особи, благодійні та інші фонди. Приватним особам банки надають декілька видів послуг: розпорядження успадкуванням; управління персональними трастами; опікунство та збереження майна, агентські функції.

Розпорядження успадкуванням включає операції по отриманню рішень суду, збору та забезпеченню зберігання успадкування, сплаті адміністративних витрат, по розрахунках з кредиторами, сплаті податків, розподілу майна. Управління персональними трастами (майном, що було передано банку для управління) передбачає: розміщення коштів; депозитні операції; отримання доходів; виплату доходу клієнту; облікові операції; фінансовий аналіз.

Доходи від трастових послуг формуються за рахунок комісійних винагород (щорічні відрахування від доходів трасту, щорічний внесок з первинної суми трасту та інше). Ставки внесків та відрахувань диференційовані залежно від видів трастів та пов’язаних з ними послуг по управлінню трастами.

Агентські послуги дещо відрізняються від трастових тим, що клієнт не втрачає повноважень власника, а лише уповноважує банк на проведення операцій від своєї особи. Агентські послуги включають: страхування майна, інвестиційні та комерційні операції за дорученням власника, сплату рахунків, податків та інше.

Фірмам комерційні банки надають такі види агентських послуг: розпорядження активами, агентські операції, ліквідація підприємств та інше. Агентські посередницькі операції виникають в процесі обліку емітованих фірмою цінних паперів в зв’язку з дробленням акцій, конверсії облігацій в акції, злиттям чи реорганізацією фірми. У випадку ліквідації фірми банк за дорученням керівництва фірми проводить операції по обліку активів, реалізації майна, розрахунках з кредиторами та бюджетом, розподілом виручених коштів між акціонерами.

Страхові послуги пов’язані з тим, що банки мають спеціально обладнані приміщення. Вони надаються в 2-х формах: забезпечення клієнтів сейфами для зберігання цінностей, зберігання цінностей в стальній камері.

При першій формі послуг банк здає в оренду клієнту сейф, що використовується останнім для зберігання цінних паперів, документів, страхових полісів, дорогоцінних речей. Клієнт не повідомляє банку, що саме зберігається в сейфі. Банк зобов’язується забезпечити зберігання сейфу та забезпечення доступу до нього виключно для клієнта чи уповноважених ним осіб.

При другій формі послуг банк приймає цінності від клієнта згідно з переліком, що обумовлений угодою, для зберігання в стальній камері. Плата за послуги по зберіганню цінностей клієнтів стягується банком у формі комісійної винагороди, що встановлюється в процентах, від вартості прийнятих на збереження цінностей.

Розділ 3. Перспективи розвитку банківських послуг

3.1 Сучасні тенденції розвитку банківських послуг за кордоном

Зміни в банківському законодавстві, у виробничих структурах, прискорений розвиток ряду галузей господарства стали причинами виникнення нових видів та інструментів проведення банками нетрадиційних операцій, сприяли «втечі» у дохідні фінансові активи, суттєвій перебудові операцій і структури грошово-кредитної системи, створенню принципово нових напрямків розвитку банківської справи.

Три новітніх слова у сфері фінансових послуг — це інституціоналізація, глобалізація та сек’юритизація. Вони породжені сучасною сферою фінансових послуг.

Стосовно банків та інших фінансових посередників інституціоналізація означає повний розвиток і швидке зростання методів залучення заощаджень. Інституціоналізація процесу заощаджень почалася незабаром після другої світової війни, досягнувши найвищих темпів за останні десятиліття. З погляду інвестиційної діяльності банків, інституціоналізація торкається трьох аспектів: по-перше, операцій інвестиційних банків як ділерів у великомасштабній торгівлі цінними паперами, що пов’язано з великими розмірами угод і швидким укладанням їх; по-друге, діяльності інвестиційних банків як творців ринку і його розвідників; по-третє, ролі інвестиційних банків у злитті компаній.

Глобалізація — це злиття або з’єднання фінансових установ і ринків у масштабах усього світу. Вона пов’язана з інтернаціоналізацією фінансових установ і ринків. Десять років тому тільки найбільші фірми, в основному комерційні та інвестиційні банки, наважувалися виходити на цю арену. Зараз усе більше й більше фінансових компаній різного роду і розміру провадять справи на міжнародних ринках, особливо в трьох головних фінансових центрах світу: Лондоні, Нью-Йорку й Токіо.

Сек’юритизація (від англійського Sесиrіtties- цінні папери) означає продаж позик, оформлених як цінні папери і саме в такому вигляді проданих інвесторам. Такі цінні папери привабливі для інвесторів, тому що вони звичайно передбачають деномінацію, річний дохід, ліквідність і ризик — на умовах кращих, ніж ті, які може мати простий власник особистих активів. Ключові категорії для розуміння процесу сек’юритизації — ризик, ліквідність, винагорода й обмеження щодо капіталу. Розглянемо спочатку чинник ризику. Продаючи позики, ініціатор сек’юритизації перекладає ризик на інвестора, яким може бути інша фірма. Що стосується чинника ліквідності, то продані позики дають можливість банкам збільшити ліквідність. У процесі продажу позик банки збільшують комісійну винагороду за високий клас своїх експертиз і надійність умов надання позик. До того ж, якщо вони обслуговують позики і цінні папери, тобто збирають процентні платежі і пересилають їх інвесторам, вони одержують винагороду за послуги. Нарешті, якщо регульовані державою банки стикаються з балансовими обмеженнями у формі мінімального процентного співвідношення капіталу й активів, це може змусити їх вилучити активи зі своїх балансів. Шляхом сек’юритизації позик банки можугь упоратися з такими обмеженнями, а одержуючи винагороду за послуги,- намагатися зберегти прибутковість. Як бачимо, операції по сек’юритизації пояснюються комбінацією чинників, залежно від ризику, ліквідності, винагороди за послуги й обмежень, пов’язаних з капіталом.

Сучасне уявлення про сферу фінансових послуг майбутнього полягає в тому, що традиційні кредитні установи, такі, як комерційні банки й ощадні інститути, будуть зведені до ролі організаторів кредитів, тоді як реальна фінансова міць перейде до сек’юритизаторів активів — інвестиційних банків. Цей сценарій допомагає пояснити, чому комерційні банкіри так охоче займаються нині інвестиційною діяльністю.

Ще одною тенденцією в розвитку банківської справи є універсалізація операцій сучасних комерційних банків. У рамках тенденції до універсалізації швидкий розвиток одержали нетипові раніше для комерційних банків операції — лізинг, факторинг, проектне фінансування, управління портфелем інвестицій клієнтів, консультаційні послуги тощо. Провідне положення в процесі універсалізації банківської діяльності — це корінний перегляд комерційними банками концепції взаємовідносин зі своїми клієнтами, значною мірою обумовлений стабілізацією ринку кредитних капіталів західних країн, розширенням його учасників і, як наслідок, — посилення конкурентної боротьби між ними. Багато банків зіткнулися з необхідністю пошуку нових підходів до підвищення дохідності своїх операцій. Часткове розв’язання ця проблема знайшла не тільки у збільшенні числа запропонованих клієнтам послуг, але й у якісній переоцінці структури операцій із клієнтами, зниженні питомої ваги ощадно-позикових операцій і збільшенні обсягів операцій із цінними паперами, проведених за рахунок клієнтів і на користь останніх, про що ми вже говорили вище.

В міру посилення специфіки діяльності клієнтів на міжнародних ринках банки усе більше уваги приділяють наданню їм у різних формах послуг консультаційного характеру, в тому числі складання детальних фінансово-економічних звітів про стан справ у країні, що цікавить клієнта, добір потенційних партнерів. надання інформації юридичного характеру тощо. Водночас на початку 80-х років зародилася тенденція створення, окрім мережі кореспондентських відносин, філій та представництв так званого «комплексного обслуговування за кордоном».

Тенденція до універсалізації банківської діяльності характерна в останні роки для кредитних систем усіх країн із розвинутою ринковою економікою, причому в кожній із них вона має свої особливості. Найбільшого розвитку ця тенденція набула в банківській системі Німеччини, де домінуючу роль відіграють універсальні комерційні банки, які складають близько 90% кредитних установ країни і здійснюють різні види банківських операцій, за винятком емісії банкнот і надання іпотечних кредитів. Серед банків Великої Британії особливо вирізняється так звана «велика четвірка», до якої входять універсальні за видами здійснюваних операцій банки, що мають найбільші загальні активи і прибуток. Універсальний характер мають також операції, які проводять комерційні банки Швейцарії, Нідерландів, Норвегії, Швеції, Бельгії, Люксембургу та інших країн.

Інвестиційні послуги зарубіжних банків — це фінансово-посередницька діяльність банків по випуску боргових і фінансових зобов’язань і їх наступному розміщенню з метою залучення додаткових коштів для забезпечення поточної діяльності та реалізації стратегічних планів розвитку корпорації.

Інвестиційні послуги являють собою систему взаємовідносин банківських інвестиційних інститутів, інвесторів, брокерсько-посередницьких фірм, рейтингових агентств, бірж. Перспективність розробки даного напрямку банківської діяльності зумовлена ростом обсягу інвестиційних угод на фондових ринках, концентрацією капіталу, інтернаціоналізацію та глобалізацію ринку інвестиційних банківських послуг.

Інвестиційний процес складається з вибору інвестиційної політики, аналізу ринку цінних паперів, формування портфеля і оцінки його ефективності.

Найбільш поширеними інвестиційними послугами, що надаються інвестиційними банками є:

— послуги банку як лід — чи соменеджера чи учасника синдикату з організації випуску, відповідального за продаж облігацій інвесторам через підконтрольні фонди і дочірні структури, і викупу частини облігацій у випадку падіння інтересу інвесторів до даного випуску;

— послуги банку як податкового агента і довірителя, що представляє інтереси емітента і покупців облігацій для оптимізації оподаткування і управління портфелем єврооблігацій;

— послуги банку як лістингового агента, що призначається емітентом і відповідального за реєстрацію випуску на Лондонській фондовій біржі;

— послуги банку як агента-платника, що призначається емітентом і відповідального за акумуляцію і виплату суми облігацій інвесторам у відповідності з графіком погашення;

— послуги банку-депозитарія, відповідального за зберігання і ведення розрахунків за угодами з облігаціями;

— консультативні послуги юридичного радника, що призначається спільним рішенням емітента і лід-менеджера.

Перевага сек’юритиції в тому, що при використанні традиційних інвестиційних банківських послуг з випуску акцій чи облігацій першочергове значення має фінансовий стан позичальника, його кредитна історія, досвід роботи на фінансових ринках. Сек’юритиція передбачає випуск нових боргових зобов’язань, свого роду випуск «зобов’язань під зобов’язання», що дозволяє позбутися ризиків дебіторів і дає можливість залучення додаткових ресурсів для оплати cвоїх зобов’язань.

Традиційне банківське кредитування поступово поступається місцем складним інвестиційним банківським продуктам. Їх мета — перенесення ризиків позичальника з банківського балансу на інвестиційійні інститути, збільшення капіталу корпорацій, реалізація стратегії їх розвитку.

Сфера банківських послуг в області корпоративних фінансів включає:

— злиття і поглинання;

— фінансове консультування;

— консультації з приватизації;

— виділення частини власності;

— реструктуризація заборгованості;

— контрольовані аукціони;

— пошук стратегічного партнера;

— створення спільних підприємств.

Надання послуг в області корпоративних фінансів є вигідним і перспективним бізнесом: 1 — ці послуги надаються тільки великим корпораціям, що бажають скористатися послугами банку для розвитку контактів і ділових відносин на регіональних фінансових ринках; 2 — мінімальна сума угоди в області корпоративних фінансів традиційно складає 100 млн.дол. Темпи росту комісій за дані послуги досягають 15-29% в рік. Наприклад, у Німеччині оборот лише консультативних послуг клієнтам, пов’язаних з їх поточною діяльністю, досягає 9 млрд.марок. Надання послуг в області корпорацій фінансів доступно лише великим банкам та інвестиційним установам.

Стратегія зливань і поглинань банківських інститутів і корпорацій спрямована як на придбання з метою розширення ринку і зони присутності, так і на оборонне злиття (поглинання) з метою зміцнення позицій на ринку.

Фінансове консультування включає такі послуги:

— проведення процедури комплексної перевірки компанії;

— фінансове моделювання;

— оцінка інвестиційної привабливості;

— аналіз ринку здійснення угоди;

— складання бізнес-плану компанії;

— підготовка інформаційного меморандуму для інвесторів та учасників угоди;

— вибір потенційних інвесторів;

— структурування угоди.

З практичної точки зору процедура надання банківських послуг складається з кількох етапів — підготовчого, аналітичного, маркетингових досліджень і завершення угоди.

Процес злиття банків охоплює три етапи:

1 — визначення мети зближення чи об’єднання, структури і статусу майбутнього об’єднання, стратегії, тактики розвитку і принципів управління персоналом;

2 — розробка конкретної програми зближення банків, яка включає складання і аналіз його сценаріїв з урахуванням спеціалізації банків і особливостей їх організаційних структур, розрахунок прибутку від реалізації угоди, визначення загальної організаційної моделі майбутнього об’єднання, розробку програми адаптації інформаційних та операційних систем;

3 — процес об’єднання банків, реструктуризація персоналу, створення єдиної інформаційної системи і системи безпеки.

Між датою підписання протоколу про наміри до повного об’єднання банків проходить від 18 до 30 місяців. Витрати на проведення угоди -10- 20% річних витрат банків. Термін окупності витрат — 2 роки з часу функціонування нового банку.

Серед проектів електронної комерції особливе місце посідає Інтернет -банкінг, онлайнові аукціони та біржі (фондові і товарні), різноманітні брокерські системи, інтернет-магазини тощо.

Послуги в Інтернеті надають понад 300 американських банків. Chase Manhattan Bank, наприклад, із кінця лютого 1999 року запровадив нову послугу, що дає змогу клієнтам здійснювати доступ до своїх банківських рахунків і проводити оплату через Інтернет. Ряд банків (наприклад, Citіbank) фінансує і впроваджує масштабні проекти.

Сім провідних світових фінансових інституцій — Bank of Amerika, Credit Suisse First Boston, Goldman Sachs, HSBC, J.P. Morgan, Morgan Stanley Dean Witter i UBS Warburg — сповістили 6 червня 2000 року про запуск нової системи онлайнового доступу до торгів на валютному ринку Fxall.com. Клієнтам пропонується дешева система цілодобового онлайнового доступу до світового ринку купівлі-продажу валют, щоденний оборот якого становить 1,4 трлн. доларів /48, с.21/ Fxall.сom автоматизує процес торгів валютою та дає змогу клієнту спілкуватися безпосередньо зі своїм валютним дилером, а також отримувати всю необхідну інформацію про стан справ на ринку.

Deutsche Bank, наприклад підписав угоду з Yahoo!, реалізація якої дасть змогу клієнтам переглядати свої банківські рахунки на персональній сторінці Yahoo!. За рахунок реструктуризації банківського обслуговування дрібних вкладників банк планує закрити 300 своїх відділень і скоротити 1200 співробітників. Із метою зменшення витрат передбачається перехід від традиційної банківської системи до розвитку Інтернет-послуг. А для збільшення персоналу необхідних онлайнових служб планується виділити 500млн. марок.

Розвиток Інтернету спонукає до закриття відділень банків і у Великобританії. Так, наприклад, банк Barclays закрив на початку квітня 2000 року десяту частину своїх відділень (171) і попередив про можливість подальшого скорочення через розширення спектра банківських послуг за допомогою телефону або через Інтернет. У відповідь на протест громадських організацій банк пояснив свої дії аналогічними кроками конкурентів.

Банки розраховують на солідний прибуток у новій сфері. Наприклад, у березні 2000 року у Стогольмі почав роботу перший іпотечний інтернет-банк Europeloan. Усі операції здійснюються через Інтернет, є ліцензії для роботи по всій Європі, і до середини наступного року банк планує вийти на всі основні європейські ринки. Із травня він почав операції в Бельгії, через три місяці — у Німеччині. На черзі — Австрія і Фінляндія. Завдяки використанню Інтернету банк планує відмовитися від створення розгалуженої мережі відділень, що дасть змогу знизити витрати і ставки кредитування. Так, він пропонує 5-річні позики під 6,86%, тоді як головний шведський іпотечний банк — 7,40%. За оцінками, для беззбиткової роботи банку достатньо 2000 — 5000 клієнтів /48,с.23/. Таким чином, завдяки Інтернету утворилися і динамічно розвиваються зовсім нові ринки, які вже сформували самостійний сегмент світової економіки.

3.2 Шляхи подальшого розвитку ринку банківських послуг в Україні

Процес формування ринкових відносин в економіці України поступово виявляє значне зростання попиту на послуги установ кредитної системи як з боку суб’єктів підприємницької діяльності, так і з боку фізичних осіб. Сучасні особливості організації бізнесу визначають потреби підприємств не лише у традиційному кредитно-розрахунковому банківському обслуговуванні, а й у значно ширшому спектрі різноманітних послуг комерційних банків, спроможних забезпечити оптимальні умови для ефективного, прибуткового господарювання своїх клієнтів.

Щодо самих банківських установ, то потреба у розширенні діапазону їхніх операцій об’єктивно випливає з умов конкурентного середовища, яке поступово складається на вітчизняному ринку. Крім того, в умовах кризових явищ в економіці країни, спаду виробництва, інфляції традиційні кредитні операції банків неспроможні забезпечити їм належний рівень прибутковості, що поглиблює тенденції до універсалізації банківської справи та створення повноцінного ринку банківських послуг.

Активний розвиток та розширення сфер діяльності банків вимагає окреслення пріоритетних напрямків упровадження нових послуг, на яких повинні бути сконцентровані зусилля.

Серед них можна відзначити: трастові операції; консультаційно-інформаційні послуги; допоміжні операції, пов’язані із забезпеченням господарської діяльності клієнтів; удосконалення традиційних банківських послуг, насамперед депозитно-позичкових.

В Україні серед перспективних напрямків функціонування комерційних банків особливе місце може належати трастовим операціям, які передбачають управління майном та виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнта на правах його довіреної особи. При здійсненні трастових операцій банк на підставі укладеного договору або за заповітом набуває відповідних прав і виступає розпорядником певного майна на користь довірителя чи третьої особи.

У промислово розвинутих країнах трастові послуги вже давно посідають одне з провідних місць серед широкого набору операцій, які здійснюють комерційні банки. Розвиток цього виду послуг був зумовлений потребами підприємств та домашніх господарств у правильному розпорядженні їхніми коштами, передачі їх іншим особам, оптимальному управлінні ризиками при здійсненні різноманітних фінансових операцій, а також обставинами, що вимагають певного досвіду і професійних знань, необхідних для нормального управління майном. І хоча надання трастових послуг може здійснюватися спеціалізованими компаніями та страховими фірмами, однак комерційні банки, що мають значний досвід і широкі можливості з виконання таких функцій, як облік операцій, зберігання цінностей у сейфах, депозитні операції, фінансовий аналіз і прийняття рішень, займають, безумовно, лідируючі позиції у даному сегменті ринку. При цьому трастові послуги можуть надаватися як фізичним, так і юридичним особам.

Трастові операції банків для фізичних осіб включають: 1) розпорядження спадщиною на підставі заповіту (виявлення і збір усіх активів спадщини, забезпечення їхнього збереження, сплата податків, боргів і адміністративних видатків, розподіл майна між спадкоємцями); 2) управління майном клієнта за дорученням (зберігання довіреного майна і коштів, інвестування їх у різні види активів, розпорядження отриманими доходами і основною сумою на користь довірителя); 3) агентські послуги (збереження цінностей, оренда сейфів, управління активами за вказівками клієнта); 4) опікунство та забезпечення збереження майна недієздатних осіб, у тому числі неповнолітніх спадкоємців.

Важливе місце у трастовій діяльності комерційних банків розвинутих країн належить також обслуговуванню юридичних осіб, для яких банки можуть: по-перше, розпоряджатися активами (насамперед портфелями цінних паперів підприємств, заставленим майном, під яке випускаються облігації, а також коштами пенсійних фондів приватних компаній); по-друге, здійснювати агентські операції, що передбачають виплату дивідендів за акціями корпорацій, процентів за облігаціями, зберігання акцій з передовіреним правом голосу; по-третє, тимчасово управляти справами підприємства в разі його реорганізації або банкрутства.

В Україні розвиток трастових послуг комерційних банків за розглянутими напрямками поки що стримується через відсутність належної законодавчої бази, яка б регламентувала банківську діяльність у відповідних сферах. Наявні вади чинного законодавства, що має регулювати відносини довірчої власності, суттєво обмежують можливості банків у здійсненні трастових операцій, несприяючи активному розвиткові цього сегменту ринку банківських послуг. Тому на сьогодні як перспективний напрямок організації трастових послуг у нашій країні можна виділити операції з цінними паперами за дорученням клієнтів. Цей вид послуг може стати основою для подальшого розвитку інших типів трастових операцій в міру становлення ринкових відносин та створення належної правової бази для здійснення операцій з управління майном за дорученням.

Серед найприйнятніших видів трастових операцій банків з цінними паперами доцільно відзначити такі:

1. Інвестиції у цінні папери та їх продаж за дорученням, від імені і за рахунок коштів клієнтів, що є власниками відповідних портфелів. При цьому комерційний банк залежно від умов укладеного договору може виступати або як агент свого клієнта, виконуючи його інструкції з купівлі-продажу цінних паперів, або як самостійний розпорядник інвестиційного портфеля, здійснюючи операції на власний розсуд, але в інтересах клієнта.

2. Забезпечення посередництва в організації випуску та первинному розміщенні цінних паперів. У даному разі банк може готувати документацію та умови випуску цінних паперів, здійснювати реєстрацію емісії у державних органах, організовувати рекламні компанії, добирати інвесторів, створювати групи передплати з числа інших фінансових установ.

3. Виконання агентських послуг з платежів за цінними паперами клієнта. Банк може, з одного боку, проводити виплати дивідендів за акціями, процентів за облігаціями, погашати боргові цінні папери при настанні строків їх погашення, а з іншого,- здійснювати інкасацію платежів, що належать за цінними паперами клієнта.

4. Виконання функцій незалежного реєстратора цінних паперів.

5. Реінвестування дивідендів, процентів та інших доходів, отриманих за цінними паперами.

6. Зберігання, охорона, перевезення та пересилання цінних паперів за дорученням клієнта.

7. Реалізація повноважень з голосування на щорічних зборах акціонерів у разі, якщо власник акцій, передаючи їх у довірче управління банку, одночасно доручає йому відповідне право голосу.

8. Створення різного роду резервних фондів для страхування фінансових ризиків за операціями з цінними паперами клієнта.

Зазначеними послугами не вичерпується увесь спектр трастових операцій банків із цінними паперами, однак вони можуть скласти базовий набір для вітчизняних кредитних установ на початкових етапах формування ринку банківських послуг.

Окрім трастових послуг, заслуговує на увагу такий важливий напрямок банківської діяльності, як надання клієнтам кваліфікованих консультацій та інформації з різноманітних аспектів управління фінансами та організації господарської діяльності. Досвідчені фахівці банку можуть надавати клієнтам роз’яснення, інформацію, консультації з різного роду банківських, правових і фінансових питань, проблем ведення бізнесу та особистого господарства.

У цьому виді банківських послуг до числа найперспективніших напрямків можна віднести:

— консультації з питань застосування законодавчих, нормативних та інших актів, що регламентують господарську діяльність;

— підготовку і правову експертизу господарських договорів, зовнішньоторговельних контрактів, установчих документів різних підприємств, документів на отримання ліцензій з певних видів діяльності;

— консультації з організації і ведення бухгалтерського обліку, складання звітності, фінансового планування і контролю, складання кошторисів, калькуляції собівартості продукції, питань ціноутворення, організації розрахунків з контрагентами;

— консультації з питань діяльності на фондовому і валютному ринках, прогнозування динаміки валютних курсів і курсів цінних паперів, інвестування коштів, маркетингу, управління активами фірм, зовнішньоекономічної діяльності;

— консультації із загальних питань ведення бізнесу — збільшення капіталу підприємства, реорганізації, злиття, придбання інших компаній;

— консультації та рекомендації клієнтам — фізичним особам з питань купівлі і продажу цінних паперів, нерухомості та інших активів, управління доходами, а також оптимальних напрямків інвестування коштів;

— збір, аналітичну обробку та надання клієнтам найрізноманітнішої інформації про тенденції розвитку економіки на макрорівні, фінансовий стан, особливості господарювання, місце контрагентів на ринку, обмінні курси іноземних валют, поточну, господарську кон’юнктуру, стан світових ринків різних товарів та інші дані.

Реальні перспективи розвитку в банківській практиці нашої країни можуть мати деякі послуги, реалізація яких вимагає від персоналу банків глибоких знань особливостей функціонування господарюючих суб’єктів різних галузей економіки. Такого роду послуги можуть надаватися як у рамках уже існуючих кредитно-розрахункових відносин банків з основним контингентом клієнтури, так і в окремому порядку, на договірних засадах, що сприяє залученню нових клієнтів. Серед зазначених операцій важливе місце можуть посісти:

— аудиторські послуги, що передбачають проведення комплексної перевірки банком усієї фінансово-господарської діяльності клієнта або окремих її аспектів;

— маркетингові послуги, пов’язані з пошуком нових ринків збуту для клієнта, організацією рекламної компанії, добором партнерів, зацікавлених у господарських стосунках із клієнтом;

— гарантійні послуги, надання яких пов’язане з видачею банком зобов’язань за клієнта, виконання яких передбачає здійснення різних грошових виплат;

— виконання окремих внутрішніх операцій клієнтів — таких, як ведення бухгалтерського обліку, касового господарства, управління фінансами, виплата заробітної плати, регулювання постачання і збуту та деякі інші функції внутрішнього управління компанією;

— організація інженерно-економічних експертиз, що включають перевірку проектно-кошторисної документації на будівництво нового, розширення і модернізацію діючого виробництва, контроль за реалізацією проектів та відповідністю фактичних затрат кошторисній вартості, експертні роботи, пов’язані з фінансуванням проектів.

Розглянуті операції можуть загалом вигідно доповнити стандартний набір кредитно-розрахункових операцій комерційних банків, що є важливою перевагою у конкурентній боротьбі за залучення нових клієнтів та утримання наявних. Ширший асортимент послуг створює надійнішу основу для ефективного функціонування банку.

Водночас слід відзначити, що необхідною умовою утримання стійких позицій на ринку банківських послуг є не лише впровадження у чинну практику банків нових видів операцій, а й постійне вдосконалення традиційних напрямків обслуговування клієнтури. Насамперед це стосується розрахункових та депозитно-позичкових операцій.

Проведення комплексу заходів щодо широкомасштабної автоматизації й комп’ютеризації банківської діяльності, запровадження передових технологій та ефективних систем зв’язку сприяють суттєвому прискоренню розрахунків і підвищенню якості обслуговування клієнтури. Нині чинна в Україні система електронних міжбанківських платежів наближається до рівня відповідних систем розвинутих країн світу.

Перспективним напрямком розвитку ринку банківських послуг у цій сфері може стати розміщення електронних терміналів банків безпосередньо в офісах клієнтів та проведення розрахункових операцій через модемний зв’язок. Така форма взаємовідносин дає змогу значно економити витрати коштів і часу як клієнта, так і самого банку. Крім того, поширеним видом послуг у банківській практиці розвинутих країн є управління клієнтом своїм рахунком по телефону за допомогою узгодженого з банком паролю.

Зростання обсягів і подальше вдосконалення депозитних послуг може здійснюватися через автоматизацію вкладних операцій, пошук та запровадження нових форм взаємовигідного співробітництва банку з клієнтами. До таких форм можна віднести відкриття деяких нових видів депозитних рахунків, поширених у банківській практиці промислово розвинутих країн, наприклад:

— рахунки з управлінням коштами, на яких клієнтам надається можливість зберігати певний мінімум, необхідний для забезпечення поточних розрахунків, а всі суми понад цей мінімум автоматично вкладаються у різні види ліквідних доходних активів, що забезпечують вищий процент, ніж звичайні рахунки до запитання. У разі потреби в коштах для поточних операцій банком забезпечується зворотне перерахування;

— депозитні рахунки грошового ринку, що є, по суті, депозитами до запитання, рівень процентних ставок за якими регулярно (наприклад, щотижня) коригується відповідно до змін ринкової норми банківського процента або встановлюється згідно із середнім процентом за державними облігаціями. Ув’язування рівня процентних ставок за вкладами з доходністю державних цінних паперів може стати додатковим фактором довіри клієнтів до банку, спонукаючи їх розміщувати вільні ресурси на таких рахунках;

— рахунки «зв’язаних послуг», операції за якими передбачають надання цілого комплексу послуг, включаючи дозвіл на виписування чеків понад залишок на рахунку, надання сейфу, кредитної картки, скорочення процентів за деякими видами кредитів.

Останній із переліку зазначених рахунків тісно пов’язаний з удосконаленням банківської діяльності щодо надання кредитних послуг. Подібне вдосконалення може грунтуватися на застосуванні таких форм і методів організації кредитних відносин банку з позичальниками, як овердрафт, револьверне кредитування, кредитні картки.

Овердрафт у межах узгодженого ліміту дає змогу клієнтові виписувати чеки або платіжні доручення на суми, що перевищують залишок коштів на його поточному рахунку. Такі кредити мають здебільшого короткостроковий характер і дають змогу покрити витрати, які тимчасово перевищують надходження коштів на рахунок. Вигідність овердрафту полягає в можливості позичальника користуватися кредитом лише в тих сумах, які йому необхідні. При цьому процент за овердрафтом нараховується щоденно на суму кредиту, що є важливим фактором раціонального використання клієнтами своїх коштів.

Револьверний кредит надається банком клієнту повністю або частинами і відновлюється в міру погашення раніше використаних частин кредиту. Зручність для клієнта цієї форми кредитування пов’язана з тим, що дає змогу позичальникам постійно мати у своєму розпорядженні певну суму, яка відновлюється після повернення здійснених виплат.

Операції з кредитними картками є ефективним методом надання споживчого кредиту фізичним особам, бо дають їм змогу швидко розрахуватися з торговельними організаціями за товари і послуги. При цьому банк бере на себе оплату витрат позичальника в рамках відкритої на його ім’я кредитної лінії.

Конкуренція у банківській галузі так загострилася, що постійний пошук і впровадження нових видів послуг стає для багатьох банків питанням не лише лідерства, але й виживання. Одна з інновацій полягає у створенні дебетової карточки, яка застосовується як при проведенні електронних комерційних операцій, так і у банкоматах. Поки що існуючі дебетові карточки не приймаються в якості електронного платежу, оскільки персональні комп’ютери при їх використанні не можуть забезпечити потрібної міри безпечності, як це можливо, наприклад, для кредитних чи оффлайнових дебетових карток, що емітуються банками- членами міжнародних асоціацій VISA i Master Card.

Операції з платіжними картками в Україні, за експертними оцінками складають 15-20% від загального обсягу грошових розрахунків. І це вважається досить непоганим показником, оскільки ринок платіжних карток у нас ще молодий, а клієнтська база недостатньо розвинута.

Помітно впливає на зацікавлений попит на карткові продукти в Україні рівень добробуту потенційних клієнтів. Ринок платіжних карток може оцінюватися з двох позицій: 1- рівень купівельної спроможності низький, отже переважна більшість людей навряд чи їх придбає; 2 — платоспроможні громадяни надають перевагу платіжній картці швидше як засобу розрахунку. Отже, зважаючи на фінансові можливості співвітчизників, попит на карткові продукти умовно можна назвати задоволеним.

Розширення обсягу ринку платіжних карток в Україні багато в чому залежить від банків, що впроваджують цей вид послуг, від проведеної ними рекламної компанії. Більшість потенційних клієнтів недостатньо знає про перевагу безготівкових розрахунків. Тому необхідно вдатися до продуманої стратегії маркетингу.

Сьогодні все більшу популярність у сфері банківських послуг одержують технології без проводів. Услід за брокерськими компаніями і банки розширюють розвиток і надання своїх послуг методом передачі даних через мобільні телефони. Застосування нових технологій дозволяє банкам з’єднати свої інтернет-підрозділи з обслуговуванням по мобільних телефонах. Саме це поєднання має найкращі перспективи для підвищення якості обслуговування клієнтів.

Першими у цьому напрямку стали Harric Bank i Bank of Amerika, які вкінці 1999 р. започаткували проекти «мобільних» фінансових послуг. За допомогою телефонів клієнти можуть оплачувати рахунки, переміщувати кошти у будь-який час.

Вперше в Україні завдяки технології GSM — banking абоненти компанії «Київстар GSM», використовуючи мобільний термінал та АМС — повідомлення, можуть здійснювати платежі без особистої присутності. Ця новинка впроваджується Приватбанком за допомогою пластикових карток Starcard. Користуючись пластиковою карткою, абоненти компанії «Київстар GSM» зможуть здійснювати платежі за товари і послуги у понад 12 млн. торгівельних і сервісних точок, а також одержувати готівку у більш як 560 тис. банкоматів не лише в Україні, а й за кордоном.

Інший приклад, проект АППБ «Аваль» та компанії мобільного зв’язку UMS, який дасть змогу управляти банківським рахунком за допомогою стільникового зв’язку та передбачає використання технології захисту трансляцій, ліцензованих системами YISA та Eurocard /Master Card. Разом з тим ці способи є порівняно дорогими для українських клієнтів.

У зв’язку з цим в Україні запроваджено спосіб віддаленого банківського обслуговування — дистанційне управління рахунком по телефону. Технологією дистанційного управління рахунком по багатоканальному телефону передбачається, що клієнт у режимі тонового наказу, натискуючи клавіші на своєму телефоні дає розпорядження банківському комп’ютеру.

Система платежів по телефону «Телебанк — 24» — це новітній банківський продукт, який не має аналогів в Україні. Цю послугу пропонує з 1 лютого 2001р. АТ «Укрінбанк». Від шахрайства з боку третіх осіб клієнта забезпечує багаторівневий захист. Користувач цієї системи має змогу здійснювати практично всі повсякденні операції, пов’язані з банківським обслуговуванням.

В Україні є досить позитивних чинників для розвитку системи інтернет-комерції. Так, запроваджено СЕП НБУ, системи біржових торгів, корпоративні платіжні системи (у т.ч. «Клієнт-банк») ряду комерційних банків. Банки, юридичні і фізичні особи набули значного досвіду роботи з міжнародними платіжними системами VISA, Master Card, Amerikan Еxpress тощо. Працює кілька карткових проектів. У низці банків запроваджено систему грошових переказів Nestern Union. Завдяки цьому не лише банки, а й багато інших клієнтів зрозуміли і оцінили можливості системи розрахунків.

З огляду на економічну ситуацію в Україні та можливості сучасних Інтернет — компаній реалізація не лише значних проектів електронної комерції (Інтернет — банки, біржі, брокерські контори), а й узагалі будь-яких проектів в Інтернеті за рахунок власних джерел фінансування практично неможлива. Для досягнення належного рівня і серйозного виходу на ринок українським Інтернет- компаніям потрібні інвестиції, інакше місце у цій перспективній сфері, яку в Україні ще не розподілено, займуть іноземні інвестори.

Розглянуті напрямки розвитку ринку банківських послуг можуть сприяти розширенню сфери діяльності комерційних банків в Україні, їх адаптації до нових умов ринку і зростаючих потреб клієнтури у повноцінному комплексі послуг, адекватному вимогам сучасного стану економіки.

Висновки

Дослідження автором магістерської роботи проблем та перспектив розвитку ринку банківських послуг в Україні дозволяє зробити наступні висновки.

1 Найбільш правомірним, з нашої точки зору, є трактування послуг як результату банківської діяльності. Для досягнення цього результату банки здійснюють різного роду операції, основними з яких є пасивні, активні та комісійно-посередницькі.

2. Сектор банківських послуг в Україні несе на собі відбитки ліберального банківського законодавства, що надає суб’єктам другого рівня можливість проведення операцій в різних секторах ринку позичкового капіталу та дає клієнтам широкий вибір фінансових послуг. Таким чином, комерційні банки стають ключовою і базовою ланкою кредитних систем. За існуючої універсальної структури Закон «Про банки і банківську систему» не містить обмежень відносно окремих видів операцій і сфер фінансового обслуговування, крім положень статті 48, згідно якої банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних та інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника. Всі комерційні банки можуть надавати клієнтам повний набір послуг за умови отримання ліцензії на здійснення відповідних операцій.

3. Поступова стабілізація економічної ситуації в Україні вимагає від банків активізації їх роботи щодо надання депозитних послуг. Сьогодні основна частка депозитів до запитання, що розміщуються в банках, належить юридичним особам. Банкам доцільно більшу увагу приділяти розвитку депозитних послуг для населення. Це вимагає від банків нових підходів до встановлення форм депозитних рахунків, розширення кола депозитних рахунків з різноманітними режимом функціонування, впровадження нової техніки і технологій ведення банківських операцій із застосуванням різноманітних засобів (чекових книжок, кредитних карток, надання кредитів власникам поточних рахунків у формі овердрафту та ін.). Це дозволило б повніше задовольняти потреби клієнтів у різноманітних послугах та поліпшити якість обслуговування.

4. Ефективним засобом, розширення депозитних послуг є різноманітні дебетові і кредитні картки, що можуть використовуватись для оплати товарів і послуг, отримання готівки та надання низки інших додаткових можливостей, що стимулює їх власників до розміщення коштів у банку. Цьому сприятимуть також достатні гарантії банку щодо повернення коштів вкладникам у разі банкрутства банку.

5. Фундаментальні засади, на яких грунтується сучасна організація кредитних послуг — збіг інтересів кредитора й позичальника, залежність видачі позики від ресурсних можливостей банку, чітке визначення матеріальної основи позичкової операції, дотримання базових принципів кредитування й застосування адекватних методів провадження кредитного процесу — загалом вказують на поступове наближення, хоча і не в повній мірі, цих відносин до ринкових умов ведення господарської діяльності.

Разом з тим, необхідно зазначити, що у вітчизняній банківській практиці ще не знайшли широкого використання ті методи кредитування, які так чи інакше пов’язані з відкриттям кредитної лінії клієнту і котрі активно застосовуються комерційними банками розвинених країн (револьверний кредит, овердрафт, кредитування за контокорентом, кредитні картки).

6. Розширенню безготівкових розрахунків сприятиме запровадження системи типу «клієнт-банк» та використання «електронних грошей» як платіжного засобу для масових споживачів товарів і послуг.

7. Для вітчизняних комерційних банків найбільш прийнятним і перспективним напрямом розвитку трастових послуг є операції з цінними паперами за дорученням клієнтів. Даний вид послуг може стати основою для подальшого розвитку інших типів трастових операцій по мірі становлення ринкових відносин і створення належної правової бази для довірчих послуг.

8. Підвищенню конкурентоспроможності банку у залученні додаткових коштів на депозити різних груп клієнтів сприятиме застосування комплексного обслуговування клієнтури, тобто задоволення потреб клієнтів у різноманітних послугах. Це означає, що окрім традиційного кредитно — розрахункового і касового обслуговування, банки надають своїм клієнтам цілу низку додаткових послуг.

Постійне розширення діапазону послуг, зниження їх вартості, покращення якості кредитно — розрахункового і касового обслуговування, надання різного роду консульцій, пільгове обслуговування постійних вкладників сприятимуть збільшенню обсягу кредитних ресурсів банку.

9. Важливою складовою електронного бізнесу є інтернет — банкінг- управління банківськими рахунками через Інтернет. Це — найдинамічніший і найпрогресивніший напрям фінансових інтернет-рішень. Як засвідчив досвід американських і європейських банків, він дає змогу банку продавати, а клієнту -одержувати максимальний спектр послуг.

Для залучення та заохочення клієнтів банкам необхідно постійно збільшувати перелік послуг і поліпшувати їх якість. Зрозуміло, що послуги банків стануть ще доступнішими для більшості користувачів, якщо їх надавати на основі застосування Інтернет — технологій. І це усвідомлена стратегія розвитку банківських послуг у перспективному сегменті ринку.

Список використаної літератури

Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.1999р./ http://www.rada.kiev.ua/

Закон України «Про банки і банківську діяльність»/ Українська інвестиційна газета.- 2001.-№4.-С.1-22.

Положення про кредитування / Затверджено постановою Правління НБУ №246 від 28.09.1995р.

Положення про порядок формування і використання резерву для відшко-дування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків/ Затв. Постановою Правління НБУ №122 від 27.03.1998р.

Азаров М. Проблеми кредитування у сучасних умовах та формування процентних ставок за кредитами на регіональному рівні // Вісник НБУ. — 1999 -№5.-С.43-45.

Банки и банковские операции: Учебник для вузов/ Под ред. Е.Ф. Жукова.- М.:Банки и биржи, ЮНИТИ, 2000. -471 с.

Банківська енциклопедія / Під ред. проф. Мороза А.М.- К. «Ельтон»,1997.-328с.

Банковское дело: Учебник/ Под ред. О.И. Лаврушина. — М.: Финансы и статистика, 2001.-576с.

Барановський А. Рынок банковских услуг в Украине / Финансовая Украина.-1999.-№ 28. С.44.

Бутенко О. Ермакович В. Банки Украины: вчера, сегодня, завтра/ /Финансовая Украина. — 2002.- №12 .С.18-19.

Бюлетень Національного банку України — 2006.-№ 4.

Вступ до банківської справи: Учбовий посібник / Відп. ред. М.І Савлук.- К.: Лібра, 2005. -344с.

Гладких Д.М. Пріорітети кредитної політики комерційних банків // Вісник НБУ.-2000.- №10. С.39-42.

Гладких Д.М. Цінова структура банківських послуг і кредитних ресурсів в Україні // Вісник НБУ.-1999.-№3-С.50-53.

Гладких Д.М. Ціноутворюючі фактори ринку кредитних ресурсів // Вісник НБУ.-1999.-№2.-с.35-38.

Гроші та кредит: Підручник / За ред. Б.С. Івасіва.- К.: КНЕУ, 1999.- 404с.

Дзюблюк О. В. Про деякі напрями вдосконалення депозитних операцій ко-мерційних банків в умовах фінансової стабілізації економіки України // Вісник ТАНГ. — 2001.-№2.-С.48-57.

Дзюблюк О.В. Про деякі напрями розвитку ринку банківських послуг в Україні // Фінанси України.-2001.-№1.-С.86-91.

Дзюблюк О.В. Проблеми підвищення ефективності кредитних операцій комерційних банків // Вісник НБУ- 2000.- № 9.- С. 55-56.

Дзюблюк О.В. До питання про суть комерційного банку і специфіку банківського продукту // Вісник НБУ .-2002.- № 4 — С. 60- 62.

Дзюблюк О. В. Комерційні банки в умовах переходу до ринкових відносин.- Т.: Тернопіль, 2002.-140 с.

Дзюблюк О. В. Організація грошово-кредитних відносин суспільства в умовах ринкового реформування економіки. -К.: Поліграфкнига, 2000 -512с.

Заруба О.Д. Фінансовий менеджмент у банках: Навчальний посібник. — К.: Знання, 1999.-172с.

Зайцев О. Email Paymant — хит сезона в американском банковском бизнесе // Банковская практика за рубежом.- 2003.- № 8.- С.72-75.

Зайцев О. Мировой частный банковский бизнес: перемены неизбежны // Банковская практика за рубежом. — 2003 № 9. -С.74-77.

Иванов А.Н. Инвестиционные и консультационные услуги иностранных банков // Деньги и кредит.- 2003.-№5. -С.61-65.

Єпіфанов А., Міщенко В. Проблеми кредитування та оцінки кредито-спроможності клієнтів банку// Банківська справа.-2000.- № 5.- С. 39-45.

Кириченко О., Гіленко І., Ятченко А. Банківський менеджмент: Навч посібник для вищих навчальних закладів. -К.: Основи, 2002. — 671с.

Компанієць С. Довіра до банківської системи зміцнюється // Вісник НБУ.- 2004.№4.- С.18-20.

Кредит і кредитні правовідносини: економічна природа і практика законодавчого регулювання/ М. Олексієнко та ін.- К.: «Козаки», 1998.-144с.

Лапко Н.Т. Роль банківських установ у поліпшенні платіжної дисципліни// Вісник НБУ.- 2001.- №8 С.15-19.

Лапко Н. Симптом недуги — примусове регулювання черговості платежів // Вісник НБУ.-2002 -№ 5. -С. 43-45.

Матук Ж. Финансовые системы Франции и других стран. В 2 т. /Пер. с фр. Т.1 в 2кн./ Кн.1.- М.: Финстатинформ, 1998.-365с.

Мирун Н.И., Герасимович А. Банковское обслуживание предприятий и населения.- К.: Национальная академия управления, 2000.-280 с.

Науменкова С. Ринок фінансових послуг: основні тенденції розвитку // Вісник НБУ. -2004.- № 1.- С.36-43.

Підсумки діяльності комерційних банків України за 2003 рік.// Вісник НБУ.- 2003. -№ 3 — с.2-7.

Ревун В. Проблеми функціонування комерційних банків // Вісник НБУ.-2000.- № 7.-С.30-34.

Синки Дж.Ф. Управление финансами в коммерческих банках /Пер. с англ. 4-го перераб изд.-М.: Catallaxy,1998.-957с.

Сохань П. Становлення банківської системи України (1991-1994 рр.)// Банківська справа. — 2000. — № 3/ — C.34-46.

Cтельмах В. Національний банк України: перші десять років діяльності // Вісник НБУ.-2004.-№ 4.- С.2-4.

Стицын И.О., Стицын Я.О. Маркетинг в банке. / Худож.оформл. В.М. Штогрина. — Тернополь: АО «Тарнекс», К.: УММС «Писнайп», 1997.- 656с.

Усоскин В.М. Современный комерческий банк: управление и операции. — М.:»Все для Вас», 1997.- 320 с.

Циганов С. А. Особливості функціонування комерційних банків на ринку цінних паперів // Фінанси України — 2003.- № 6 -С.122 -125.

Чистякова Т. Прогресивні форми розрахунків // Вісник НБУ.- 2000.-№ 8. -С.39-40.

Шимкович В. Банковские операции… по телевизору // Банковская практика за рубежом.- 2003.- № 5. С. 71-73.

Шимкович М. Путь к международному банку лежит через Интернет // Банковская практика за рубежом.- 2003.- № 1 — С. 24-25.

Ширинская Е.Б. Операции коммерческих банков : российский и зарубеж-ный опыт.- 2-е изд. — М.: Финансы и статистика, 2000.

Юрчук Г. Електронна комерція та її перспективи для банківської системи України // Вісник НБУ. — 2003.- № 3.- С. 21-27.

Яременко Ю. Незамінний компонент банківських послуг // Вісник НБУ. 2004 — № 4.- С.22-23.

Додаток А

Кошти на рахунках підприємств, організацій та населенняв комерційних банках України (за видами валют та строками)

Додаток Б

Кредити, надані комерційними банками в економіку України

Додаток В

Цінні папери та довгострокові вкладення комерційних банків Україи в 2001-2003 роках (заборгованість на кінець періоду, млн. грн.)

Додаток Г

Цінні папери та довгострокові вкладення банків України в 1998-2006 роках (заборгованість на кінець періоду, млн. грн.)

План

1. Поняття та класифікація кредитів

2. Принципи та правила кредитування

3. Страхування від кредитних ризиків

4. Динаміка кредитного процесу

5. Особливості консорціумного кредитування

1.Поняття та класифікація кредитів

Кредит – це позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Відповідно кредитні операції банків полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян.

Важливе практичне значення має класифікація кредитів. Кредити, які надаються банками, класифікуються за такими ознаками:

За строками користування:

а) короткострокові – до 1 року,

б) середньострокові – до 3 років,

в) довгострокові – понад 3 роки.

Короткострокові кредити можуть надаватись банками підприємствам у разі їх тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв’язку із витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженнями коштів у відповідному періоді.

Середньострокові кредити можуть надаватись суб’єктам господарювання та оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень.

Для формування основних фондів можуть надаватись довгострокові кредити. Об’єктами такого кредитування, як правило, є капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та інше.

Строк кредиту, а також відсотки за його використання (якщо інше не передбачене умовами кредитного договору) розраховується з моменту отримання до повного погашення кредиту та відсотків за його користування. Надання кредиту відбувається переважно, шляхом зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунка позичальника.

За забезпеченням:

а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);

б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);

г) незабезпечені (бланкові).

Комерційний банк може надавати бланковий кредит тільки в межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення – тільки під зобов’язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту та перевірений авторитет у банківських колах.

За ступенем ризику:

а) стандартні кредити;

б) кредити з підвищеним ризиком.

За методами надання:

а) у разовому порядку;

б) відповідно до відкритої кредитної лінії;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов’язання).

За строками погашення:

а) водночас;

б) у розстрочку;

в) достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичальника);

г) з регресією платежів;

д) після закінчення обумовленого кредиту (місяця, кварталу).

В економічній літературі немає єдиної думки щодо кількості ознак класифікації видів кредиту. Наведені вище ознаки є найбільш поширеними. Інколи в літературі та нормативних актах має місце ототожнення понять «види кредиту» та «форми кредиту», що є спірним.

Суб’єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціум ний. Фізичні особи – споживчий кредит.

Комерційний кредит – це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб’єктами господарської діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої господарські відносини та можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів – зобов’язань боржника сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін у певному місці.

Об’єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, щодо яких продавцем надається відстрочка платежу.

У разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя, інших угод про надання кредиту можна не укладати.

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:

— сплати боржником за векселем;

— передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);

— переоформлення комерційного кредиту на банківський.

У разі оформлення комерційного кредиту не за допомогою векселя, погашення такого кредиту здійснюється на умовах, передбачених договором сторін.

Лізинговий кредит – це інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яке полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів – фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Об’єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого не має обмежень про передачу його в лізинг.

Майно, яке є державною (комунальною) власністю, може бути об’єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, відповідно до закону.

Не можуть бути об’єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об’єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів.

Перехід права власності на об’єкт лізингу до іншої особи не є підставою для розірвання договору лізингу.

Іпотечний кредит – це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки.

Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об’єкти іпотеки або мають поручителів, які надають під заставу об’єкти іпотеки на користь позичальника.

Предметом іпотеки при наданні кредиту доцільно використовувати житлові будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки, що є власністю позичальника, і не є об’єктом застави за іншою угодою.

Споживчий кредит — це кредит, який надається переважно в національній грошовій одиниці фізичним особам-резидентам України для придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачене умовами кредитного договору.

Банк надає кредити фізичним особам у розмірах, що визначаються, виходячи з вартості товарів і послуг, які є об’єктом кредитування. Розмір кредиту на будівництво, купівлю і ремонт житлових будинків, садових будинків, дач та інших будівель визначається в межах вартості майна, майнових прав, які можуть бути переданими банку в забезпечення фізичною особою та сумою її поточних доходів, за винятком обов’язкових платежів. Строк повернення кредиту визначається кредитором і позичальником у кредитному договорі та залежить від цілей кредитування, розміру кредиту, платоспроможності позичальника.

Фізичні особи погашають кредити шляхом перерахування коштів з особистого вкладу, депозитного рахунка, переказами через пошту або готівкою.

Кредит може надаватись позичальнику банківським консорціумом такими способами:

а) шляхом акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб’єктам господарської діяльності;

б) шляхом гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків. Кредитування здійснюється в залежності від потреби в кредиті;

в) шляхом зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.

У Положенні НБУ «Про порядок формування і використання резерву на можливі втрати за позиками комерційних банків» у залежності від критерію ризику кредити класифікують на стандартні, під контролем, субстандартні, сумнівні та безнадійні.

За кордоном класифікація кредитів здебільшого складається і дотримується самими банками. Систематичний метод контролю за якістю банківського кредитного портфеля полягає в класифікації кредитів у залежності від того, наскільки позичальник дотримується термінів та умов кредитних угод, зокрема щодо умов обслуговування позики. Крім того, термін «класифікований» кредит відноситься до офіційної системи класифікації, що використовують органи нагляду. У кожній країні ці системи неоднакові і часто переглядаються.

2. Принципи та правила кредитування

Банківське кредитування здійснюється за умови дотримання певних принципів: терміновість повернення, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту. Ці принципи не є чимось абстрактним, а безпосередньо визначають кредитні взаємовідносини між банками та їх клієнтами шляхом включення у кредитні угоди як істотні умови.

Названі принципи є взаємопов’язаними і означають, що банківський кредит надається суб’єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором, з відповідною сплатою відсотків за його користування.

Принцип терміновості повернення кредиту означає, що він має бути повернений позичальником банку в заздалегідь обумовлений строк. Від дотримання цього принципу залежить можливість надання нових кредитів, оскільки одним із ресурсів кредитування є повернені позички. Порушення даного принципу кредитування призводить до трансформації заборгованості за позичками із термінової у прострочену. У разі порушення строків повернення і наявності прострочених позичок нові кредити, як правило, не надаються.

Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, обумовлені кредитним договором, – у конкретні господарські процеси, проекти, підприємства тощо. Кредит надається позичальнику здебільшого на конкретну ціль, а не тому, що в нього виникла нагальна потреба в коштах. Від дотримання цього принципу значною мірою залежить своєчасність повернення позики, бо тільки реалізація цілі, на яку одержано кредит, може забезпечити необхідні грошові кошти для погашення боргу.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Принцип забезпеченості позичок має за мету захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Він передбачає, що заборгованість за позичками, яка відображається в пасиві балансу підприємства-боржника, має бути забезпечена певним майном, що враховується в активі його балансу або зобов’язанням третьої особи погасити борг банку (гарантії, поручительства тощо).

Деякі кредити можуть надаватися і без забезпечення, якщо банк на це дає свою згоду. Відсутність забезпечення може бути як об’єктивними причинами, коли економічна природа кредиту не передбачає вкладання коштів у матеріальні цінності, так і суб’єктивними, коли банк іде на це свідомо, страхуючи свій підвищений ризик великими позичковими відсотками.

У процесі кредитування підприємств банк не тільки вимагає повернення одержаної позички, а й сплати відсотків за користування нею. В умовах ринкових відносин відсоток є об’єктивним супутником кредиту, його складовою, оскільки кредитна операція – це акт комерційного продажу на певний строк грошових коштів. За рахунок відсотків банки покривають свої витрати й одержують прибуток. Відсоток є також одним із засобів управління сукупним грошовим оборотом, що застосовується Національним банком.

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на поточних і валютних рахунках, залучені кошти юридичних і фізичних осіб на депозитні рахунки до запитання чи строкові, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів.

Окрім наведених принципів, банки повинні враховувати певні обмеження, що існують у кредитному процесі.

Кредитні операції здійснюються банками у межах кредитних ресурсів.

Кредити в іноземній валюті надаються юридичним і фізичним особам-резидентам, які займаються підприємницькою діяльністю, резидентам за операціями, що здійснюються ними з використанням платіжних карток міжнародних платіжних систем, та юридичним особам-нерезидентам – банківським установам.

При проведенні кредитної політики комерційні банки виходять із необхідності забезпечення поєднання інтересів банку, його акціонерів і вкладників та суб’єктів господарської діяльності із врахуванням загальнодержавних інтересів.

Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення та використання коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня відсоткових ставок та комісійних винагород. Вони відповідають за своїми зобов’язаннями перед клієнтами всім належним їм майном та коштами.

Рішення щодо надання кредитів позичальникам, незалежно від заявленого розміру кредиту, приймається колегіально (Правлінням банку, Кредитним комітетом, Комісією тощо) більшістю голосів і оформляється протоколом.

При наданні позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіталу («великі кредити»), комерційний банк повідомляє Національний банк про кожний такий випадок.

Жоден із виданих великих кредитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків. Загальний же обсяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів комерційного банку.

З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банків кредитування позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством України з дотриманням встановлених НБУ економічних нормативів діяльності комерційних банків та вимог щодо формування обов’язкових, страхових і резервних фондів.

Забороняється надання кредитів на:

покриття збитків господарської діяльності позичальника;

формування та збільшення статутного фонду комерційних банків та інших господарських товариств.

Страхування від кредитних ризиків

Кредитний ризик – це ймовірність несплати позичальником основного боргу та відсотків, які підлягають сплаті за користування кредитом у терміни, визначені у кредитному договорі.

Кредитні ризики можуть мінімізуватися за допомогою відповідного забезпечення, до якого відноситься: неустойка (штрафи, пені), застава, порука (гарантія).

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або незалежно виконаного зобов’язання, а пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання. При цьому проценти на неустойку не нараховуються.

Кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов’язання.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений договором.

Сторони також можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, крім випадків, передбачених законом.

Суд може зменшити розмір неустойки, якщо він значно перевищує розміри збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов’язку в натурі та не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих виконанням або неналежним виконанням зобов’язання.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку та відповідає перед кредитором за порушенням зобов’язання боржником.

Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна або кілька осіб.

У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель несуть перед кредитором солідарну відповідальність. Тобто, поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов’язаний повідомити про це боржника, а в разі пред’явлення до нього позову – подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов’язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора. Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовиться від них або визнав свій борг.

Після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника. Це означає, що до поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять всі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Щодо кожного з кількох поручителів, які виконали зобов’язання, забезпечене порукою, то їм переходять права кредитора у розмірі частини обов’язку, що виконана ним.

Боржник, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити про це поручителя. Поручитель, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, у зв’язку з ненаправленням йому боржником повідомлення про виконання ним свого обов’язку, має право стягнути з кредитора безпідставно одержані суми, або пред’явити зворотну вимогу до боржника.

Поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.

Порука припиняється із погашенням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без угоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Порука припиняється, якщо після настання строку виконання зобов’язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем.

Порука припиняється в разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника.

Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

Гарантія діє протягом строку, на який вона видана. Вона є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

Зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання.

У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред’являється в письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, в чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією. Кредитор може пред’явити вимогу до гаранта в межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано. Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.

Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами. Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а в разі його відсутності – в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.

Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.

Якщо гарант після пред’явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов’язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника. Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.

Обов’язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов’язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.

Гарант має право на оплату послуг наданих ним боржникові.

Зобов’язання гаранта перед кредитором припиняється в разі:

— сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

— закінчення строку дії гарантії;

— відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією.

Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника.

Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

Гарант не має права на зворотну вимогу до боржника, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом – у володіння третій особі.

Предметом застави може бути будь-яке майно, що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення, а також майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави.

Права заставодержателя на річ, яка є предметом застави поширюються на її приналежності. Право застави поширюються на плоди, продукцію та доходи одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.

Не можуть бути предметом застави вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру застав рухомого майна.

Майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.

Предмет застави може бути змінений лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ризик випадкового знищення або пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов’язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави.

Якщо предмет застави не підлягає обов’язковому страхуванню, він може бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму. У разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика.

Оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором або законом.

Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.

У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов’язання, забезпеченого заставою подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі.

Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, — з моменту його нотаріального посвідчення.

Не заборонено заставодавцю заповідати заставлене майно.

Правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є незначним. Заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставодержателя може бути покладений обов’язок здобувати з предмета застави плоди та доходи.

Особа, яка володіє предметом застави, зобов’язана, якщо інше не встановлено договором:

1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави;

2) утримувати предмет застави належним чином;

3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.

Заставодавець, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, заставленого майна з його вини зобов’язаний замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором.

Заставодержатель, який володіє предметом застави , у разі втрати, псування, заставленого майна з його вини зобов’язаний відшкодувати заставодавцю завдані збитки.

Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не встановлено попереднім договором застави або законом. Наступна застава майна не припиняє права застави попереднього заставодержателя.

Перший заставодержатель має переважне право перед наступними заставодержателями на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Вимоги наступних заставодержателів задовольняються в порядку черговості виникнення права застави. Якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав, які зареєстрованих пізніше. Заставодержателі, які зареєстрували заставу одного і того ж майна в один день, маючи рівні права на задоволення вимог із заставленого майна. Заставодавець незареєстрованої застави зобов’язаний надати кожному із заставодержателів інформацію про всі попередні застави майна.

Заставодавець зобов’язаний відшкодувати збитки, що виникли у будь-кого із заставодержателів внаслідок невиконання ним цього обов’язку.

В разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

Заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов’язання не буде виконано у встановлений строк, якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі ліквідації юридичної особи-заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою.

У разі часткового виконання боржником зобов’язання, забезпеченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі. Якщо предметом застави є дві або більше речей, стягнення може бути звернене на всі ці речі або на будь-яку річ на вибір заставодержателя.

Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ, але його вимогу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі, які є предметом застави.

Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом. Початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів визначається в порядку, встановленому договором або законом. Якщо звернення стягнення здійснюється за рішенням суду, суд у своєму рішенні може визначити початкову ціну предмета застави.

Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості.

Кредитний ризик може забезпечуватися страхуванням. У разі застосування страхування кредитного ризику банк має впевнитись у надійності страховика. Сума страхових зобов’язань, які страховик може прийняти на себе, залежить від правового Статусу товариства, у формі якого створена страхова організація. Для більшої надійності вищезазначених видів забезпечення кредиту може укладатися тристороння угода: банк – гарант (поручитель, страхова організація) – позичальник.

4. Динаміка кредитного процесу

У зарубіжній банківській практиці можна виділити два основних методи кредитування. Сутність першого методу полягає в тому, що питання про надання позики вирішується щоразу в індивідуальному порядку. Позика надається на певний строк у декілька тижнів, місяців чи років і пов’язана з потребами позичальника в грошових коштах для фінансування цільової потреби. У загальному обсязі банківських кредитів частка позик суб’єктам підприємницької діяльності перевищує 80 %, що свідчить про їх значимість.

Другий метод кредитування полягає в наданні банком позичальнику кредиту в межах заздалегідь визначеного ліміту кредитування на певний період часу на покриття його потреби в короткострокових фондах фінансування. Для банку відкрити кредитну лінію для позичальника означає взяти на себе певне позабалансове зобов’язання про надання грошових коштів.

У сучасних умовах комерційні банки переважно використовують метод індивідуального підходу до клієнта при видачі кожної окремої позики, а метод відкриття кредитної лінії практикують у відносинах із позичальниками, які мають високий кредитний рейтинг.

Метод кредитування, який включає організаційні і технічні умови кредитування, обумовлює форму позичкового рахунка. Форма позичкового рахунка визначає режим функціонування рахунка, тобто порядок документального оформлення операцій щодо видачі і погашення кредиту та їх відображення в облікових регістрах. Для проведення операцій із кредитування банк може відкрити позичальнику простий позичковий рахунок, спеціальний позичковий рахунок і поточний рахунок із правом на овердрафт.

Простий позичковий рахунок використовується в банківській практиці для відображення кредитних операцій як при видачі разової позики на цільову потребу, так і при наданні позик траншами в межах кредитної лінії. Кожна позика може бути видана лише за наявності документа, який містить дозвіл на її видачу. Погашення позики здійснюється з поточного рахунка позичальника за його власні кошти. Підприємству може бути відкрито декілька простих позичкових рахунків. Це залежить від кількості видів кредитів, які він отримує в банку.

Спеціальний позичковий рахунок застосовується, коли позичальник відчуває постійну або сезонну потребу в запозиченні коштів. Рахунок відкривається на весь період кредитування на підставі дозволеного документа. Але для виконання операції з видачі позики спеціальний документ не потрібен. Операції з видачі кредиту здійснюються шляхом сплати грошово-розрахункових документів безпосередньо із спеціального позичкового рахунка. Кредит погашається або плановими платежами з поточного рахунка, або через використання строкового зобов’язання з умовними строками погашення. Застосування спеціального позичкового рахунка можливе також при кредитуванні за кредитною лінією.

Поточний рахунок з правом на овердрафт відкривається позичальникам, які укладають з банком спеціальну угоду для утримання такого виду позики, як овердрафт. Право використання овердрафта надається лише надійним клієнтам. В угоді банк визначає максимальну суму овердрафта, або, іншими словами ліміт за овердрафтом, мету позики, її тривалість, умови надання кредиту і порядок його погашення.

Потреба у банківському овердрафті у прибуткових підприємств може виникнути через те, що він є додатковим джерелом фінансування, яке дозволяє забезпечити безперервність платіжного обігу; овердрафт надається автоматично при відсутності у підприємства коштів на поточному рахунку шляхом здійснення його платежів.

Видача позики здійснюється з окремого позичкового рахунка за овердрафтом шляхом сплати грошово-розрахункових документів. На погашення заборгованості за цим рахунком скеровуються всі суми, які зараховані на поточний рахунок підприємства. Таким чином, по суті, цей рахунок функціонує в режимі спец позичкового. Як правило, відсоткова ставка за овердрафтом фіксується відносно базової відсоткової ставки банку. У випадку перевищення встановленого максимального розміру за овердрафтом банк стягує з клієнта підвищений відсоток і комісійний збір, розмір якого обумовлюється в угоді.

Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зобов’язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає.

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої приналежності, статусу, форм власності у разі наявності в них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом. Для отримання кредиту позичальник звертається в банк. У документах зазначається необхідна сума кредиту, його мета, строки погашення та форми забезпечення. Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкритий іншому банку, то він надає в банк установчі документи із зазначенням юридичної адреси, картку із зразками підписів та відбитком печатки, завірену банком та довідку банку про залишки коштів на рахунках і наявності заборгованості за позичками.

Розмір відсоткової ставки за користування кредитом визначається у процесі переговорів між банком та позичальником при укладенні кредитного договору. Причому він неоднаковий не тільки в різних банках, а й в одному і тому самому банку для різних позичальників.

При встановленні розміру відсоткової ставки враховують не тільки фактори: розмір базової відсоткової ставки, встановленої банком; вартість залучення кредитних ресурсів на ринку позикових капіталів; співвідношення попиту і пропозиції на кредит; рівень ризику притаманний даному кредиту; розмір і строк погашення позики; рівень витрат банку пов’язаних з оформленням кредиту та здійсненням контролю за його погашенням.

Зі свого боку позичальник, здійснюючи переговори про отримання кредиту, оцінює, перш за все, розмір прибутку, що може отримати від здійснення комерційної угоди, при запропонованому банком рівні відсоткової ставки за кредит. Для цього він створює техніко-економічне обґрунтування або бізнес-план на здійснення операції. Ці документи повинні ретельно аналізуватись банком.

У разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та позичальника.

Для кредитів, що надаються в іноземній валюті, необхідно враховувати також відсоткові ставки, які діють на міжнародних ринках капіталів.

Позичальник, що отримує одноразовий кредит на придбання товарів чи на оплату товарно-матеріальних цінностей у межах чинного законодавства за контрактами, угодами, надає в банк копії цих контрактів і угод та ін. документи, які стосуються заходу, надходженнями від якого передбачається погашення кредиту.

Позичальник , що отримує кредит на витрати, які не перекриваються надходженнями протягом календарного року, надає прогнозні розрахунки необхідності в короткостроковому кредиті на рік із щоквартальною розбивкою.

Комерційний банк аналізує, прогнозує ризик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або відмову у наданні кредиту.

Необхідні відомості про позичальника та інформація, яка отримана банком при оформленні кредиту, систематизується у кредитній справі позичальника.

Документи, що зберігаються у цій справі групуються таким чином:

— матеріали з надання кредиту;

— фінансово-економічна інформація;

— матеріали про кредитоспроможність позичальника.

Кредити надаються суб’єктам господарської діяльності у безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів із позичкового рахунка як у національній, так і в іноземній валюті і порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами НБУ.

Кредити в іноземній валюті надаються комерційними банками за умови мобілізації ними валютних ресурсів на відповідний строк. При цьому допускається часткове або повне конвертування кредитних коштів у гривні на міжбанківському валютному ринку України.

Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків здійснюється позичальником із поточного чи валютного рахунків.

Погашення заборгованості за кредитом та відсотків за його користування здійснюється у черговості, яка встановлюється сторонами при укладенні угоди про надання кредиту з врахуванням чинного законодавства.

Відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки здійснюються банком у виняткових випадках. Це відстрочення має бути оформлене додатковим договором між позичальником та банком, який є невід’ємною частиною кредитного договору.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, що повинно бути передбачено кредитним договором.

У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом та сплати відсотків, при відсутності домовленості про відстрочення погашення кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у межах, передбачених договором.

У кредитних договорах передбачається відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредитів у вигляді стягнення з позичальника штрафу в розмірі не менше 25% від розміру використаного не за призначенням кредиту у порядку, встановленому чинним законодавством.

Комерційні банки зобов’язані у кожному випадку неповернення кредиту та нарахованих відсотків за користування кредитом вирішувати питання про стягнення заборгованості у встановленому чинним законодавством порядку, а в разі неможливості стягнення порушувати у суді справу про банкрутство.

5. Особливості консорціумного кредитування

З метою акумуляції кредитних ресурсів як у національній, так і в іноземній валюті для здійснення кредитування програм із значними обсягами, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимального розміру ризику на одного позичальника комерційні банки можуть об’єднуватися в консорціуми.

Банківські консорціуми – це тимчасові об’єднання банків, які створюються для координації дій при проведенні різного роду банківських операцій або для кредитування однієї, але великої угоди і засновані банками на паритетних засадах. Консорціуми на постійній основі можуть створюватися для проведення операцій на валютних ринках. При подальшому розвитку ринкових відносин банківські консорціуми можуть стати стабільними об’єднаннями банків для спільного виконання не тільки кредитних операцій, але й операцій із цінними паперами на фондовому ринку.

Банки об’єднуються для надання консорціумного кредиту на взаємовигідних договірних умовах. Банківські консорціуми для надання кредитів можуть створюватися з метою об’єднання кредитних ресурсів, підтримання ліквідності балансу банку.

Створення консорціуму банків оформляється шляхом укладання відповідного договору. Кількість учасників консорціуму не обмежується.

Координує дії учасників консорціуму головний банк, який представляє інтереси консорціуму. За організацію консорціуму головний банк отримує спеціальну винагороду, крім відсотків та комісійних, що покривають його безпосередні витрати.

Банком-координатором, як правило, виступає банк, що обслуговує клієнта. Кожний член консорціуму автономно оцінює ефективність проекту.

Члени консорціуму несуть солідарну відповідальність перед позичальниками.

Основою правових взаємовідносин членів консорціуму є зобов’язання, що виникають на підставі укладеного консорціумного договору.

У договорі констатується факт створення консорціуму, визначаються його учасники, мета, обов’язки, фінансові умови консорціумної угоди, зобов’язання членів консорціуму щодо головного банку.

У договорі обов’язково передбачаються умови припинення дії консорціумної угоди. У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, але й кілька позичальників. Консорціумні кредити ґрунтуються на тих самих принципах, що й інші види банківських кредитів.

Позичальник, який бажає отримати кредит у великому розмірі, може самостійно визначати банк. Як правило, головним банком визначається один із великих банків з достатніми пасивами, що має досвід проведення кредитних операцій.

Головний банк виконує такі функції посередника між позичальником та банками-учасниками:

— ведення переговорів про умови кредитної угоди як з позичальником, так і з банками-учасниками;

— розробка та узгодження кредитної угоди;

— контроль за виконанням умов кредитної угоди між кредиторами і позичальником, а також за розподілом прибутку та збитків;

— вивчення запропонованого до кредитування проекту та пов’язаного з проведенням цієї операції ризиком;

— отримання від банків-учасників коштів у розмірі частки їх участі та надання їх позичальнику;

— отримання від позичальника коштів на сплату основного боргу та відсотків, комісійних, розподіл їх між банками-учасниками;

— узгодження умов кредитної операції між членами консорціуму та позичальником;

— розповсюдження між банками-учасниками фінансових звітів інформації позичальника.

Банківські консорціуми для запобігання ризику неповернення кредитів можуть не тільки удосконалювати механізм кредитування, але й вимагати від позичальника надання гарантійних зобов’язань інших банків.

Після повного погашення кредиту, відсотків та інших платежів, що належать консорціуму, він складає свої повноваження. У разі потреби, в подальшому спільна діяльність банків-учасників може бути відмовлена.

Різновидом консорціумного кредиту є паралельний кредит. При паралельному кредитуванні в угоді беруть участь два або більше банків, які самостійно ведуть переговори з позичальниками.

Кожний банк може самостійно надавати позичальнику визначену частку кредиту, дотримуючись загальних узгоджених з іншими банками-кредиторами, умов кредитування.

Формами консорціумного кредиту також можуть бути спільні гарантії або поручительства банків за зобов’язаннями оплатити борг. При цьому оформляється угода як кредит із стягненням плати в залежності від виду вимоги, строку та суми кредиту.

Література:

1. Кредит і кредитні правовідносини: економічна природа і практика законодавчого регулювання / М.Олексієнко, В.Ольшанський. – К.: 1996.

2. Облік та аудит у комерційних банках / А.М. Герасимович, Т.В. Кривовяз, О.А. Мазур та ін. / За ред.д.е.н., проф. А.М. Герасимовича. – Львів: Видавництво «Фенікс», 1999.

3. Положення про кредитування / Ситник В.П., Кравець В.М. та ін. – Банк «Україна», 1998.

4. Шлапак О., Пушкарьов В., Карчева Г. Фінансовий стан, тенденції та проблеми функціонування і розвитку банків у 2002 році // Вісник НБУ. – 2003. — №3. – С. 2 – 10.

29