Зміст
Стародавні держави і право на території України
Виникнення і розвиток держави Київська Русь
Правова система Київської Русі
Галицько-Волинська держава
Литовсько-Руська держава (XIV-XVI ст.)
Право і суд Литовсько-Руської держави (XIV-XVI ст.)
Українські землі у складі Речі Посполитої (друга половина XVІ – друга половина XVIІ ст)
Держава і право на початку Української революції ХVІІ ст. (1648-1654 рр)
Суспільно-політичний лад козацько-гетьманської держави (друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст.)
Право козацько-гетьманської держави (друга половина ХVІІ — ХVІІІ ст.)
Україна у складі Російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст.
Суд і правова система України у складі Російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст.
Правове становище українських земель у складі Австрійської імперії (1772-1918 рр)
Стародавні держави і право на території України
1 Історія держави і права України – синтетична наука. По-перше, це історична наука, оскільки вивчає державно-правові явища в їх історичному розвитку. На відміну від загальної історії вона вивчає не суспільство взагалі, а окремі його елементи – державно-правові явища й інститути. По-друге, це юридична наука, бо вивчає правові аспекти суспільного життя. Вона тісно пов’язана з іншими юридичними дисциплінами, зокрема, з теорією держави і права. Ця наука також вивчає закономірності розвитку держави і права, але за допомогою логічного методу, без врахування конкретних проявів цього процесу. По-третє, це суспільно-політична наука, тому що вивчає такі суспільно-політичні явища, як держава і право. Саме ці особливості і визначають її предмет.
Предметом науки “Історія держави і права України” є пізнання процесу виникнення, становлення і розвитку типів і форм держави і права України, формування державотворчої традиції, державно-правових інститутів, категорій, суспільно-політичних систем, правового становища населення, джерел права і правових систем в їх історичній конкретності та хронологічній послідовності.
Історія держави і права України має структурно-логічний зв’язок з:
теорією держави і права, оскільки оперує однаковими поняттями і категоріями, проте розглядає їх в історичній конкретності і хронологічній послідовності;
історією держави і права зарубіжних країн, тому що розвиток державно-правових інститутів в Україні відбувався у тісному зв’язку з такими ж процесами в Європі, тому і мав як спільні риси, так і певні особливості;
історією вчень про державу і право, оскільки розвиток державно-правових форм життя окремих народів використовується з метою вивчення змісту і виявлення характерних рис державно-правових вчень певної історичної доби, методів впровадження їх у практику;
політологією, тому що обидві дисципліни вивчають закономірності виникнення, функціонування та розвитку суспільної влади, держави, політики, проте аналіз цих фактів і явищ робиться під кутом зору соціально-політичних або правових цінностей;
історією України, оскільки обидві дисципліни вивчають державу і право, проте якщо для однієї науки ці явища є складовими історичного процесу розвитку країни, то для іншої – предметом дослідження;
філософією, тому що філософія щодо історії держави і права України виконує методологічну роль;
економічною теорією, оскільки ця дисципліна вивчає вплив способу виробництва на суспільну свідомість та державно-правові інститути суспільства, проте й інститути держави і права самі виступають важливим фактором у формуванні соціально-економічних відносин, які завжди набувають правової форми.
Єдиної загальновизнаної періодизації курсу “Історія держави і права України” немає, тому запропонована в даному курсі періодизація має умовний характер з урахуванням модульної системи навчання і вимог дистанційної форми навчання. Відтак тематика інформативного блоку і модулів є досить довільною і відрізняється від тих, що пропонуються у навчальній літературі. В історії держави і права окремих країн існує власна періодизація, яка в цілому відповідає загальновизнаній, проте є і своя специфіка.
Хронологічні рамки курсу – період від VII ст. до н.е., тобто з часу виникнення перших державних утворень на Україні, і до сьогодення.
Просторові рамки – територія, яку займала Україна протягом цього історичного часу.
Основними принципами пізнання історично-правових явищ є:
1 Історизм – розкриття закономірностей і тенденцій розвитку подій чи явищ, а не фіксація їх окремих рис або сторін.
2 Об’єктивність – неупередженість, незалежність суджень від світоглядних і суспільно-політичних уподобань дослідника, відображення всього спектру ціннісних орієнтацій історії держави і права.
3 Системність – розкриття цілісності об’єкта, явища, вияв його багатогранних зв’язків.
4 Принцип розвитку – врахування того, що кожне явище перебуває в процесі розвитку, руху.
Історія держави і права України користується різноманітними методологічними підходами. Загальновизнаної методології ходу історії поки що немає. Існують різноманітні наукові школи, які по-різному визначають головні фактори еволюції історії людства. Одні перебільшують роль окремих особистостей, другі – науки та техніки, треті – релігії, четверті – економіки тощо. Проте можна виділити два найбільш поширені методологічні підходи.
Марксистська теорія розглядає історію держави і права крізь призму боротьби класів. Згідно з нею людство у своєму розвитку пройшло декілька етапів – так званих соціально-економічних формацій (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична, першою фазою якої є соціалізм). Основою кожної формації є базис, тобто виробничі відносини і продуктивні сили. Відповідно до базису формується надбудова – політична система, держава, право, мораль, ідеологія, культура тощо. Перехід від однієї формації до іншої, як правило, відбувається шляхом соціальної революції. Такий підхід, модернізований радянськими ідеологами в першій половині ХХ ст., існував у Радянському Союзі.
На Заході була поширена цивілізаційна концепція розвитку людства, згідно з якою духовна складова відігравала панівну роль в історії людства. Політика, держава, право, релігія визначали суть окремих періодів. Перехід від однієї стадії розвитку до іншої відбувається поступово, шляхом накопичення, розвитку певних елементів суспільного життя. Основоположниками цього підходу є О.Шпенглер, А.Тойнбі та інші. Представники цивілізаційного підходу часто застосовують періодизацію із визначенням таких великих епох в історії людства, як первісна доба, стародавній світ, середні віки, новий час, новітня доба.
На сучасному етапі розвитку вітчизняної науки спостерігається поєднання цих двох підходів. Хоча це викликає низку зауважень і заперечень.
При вивченні історії держави і права України використовуються різноманітні методи дослідження. По-перше, філософські – принципи і закони діалектики, герменевтика, по-друге, загальнонаукові – теоретичні (аналіз, синтез, індукція, дедукція), емпіричні (спостереження, порівняння), по-третє, спеціальні. Серед них:
Порівняльно-історичний метод, який дає можливість виявити загальні закономірності розвитку держави і права у народів, які населяли територію України у різні епохи. Можуть порівнюватися і державно-правові інститути країни в процесі їх еволюції. Державно-правові явища розглядаються з позиції їх виникнення, розвитку і змінюваності, а також порівняно з іншими явищами.
Метод правової аналогії застосовується у випадках, коли відомості про певні явища збереглися фрагментарно, епізодично. Тоді умовивід робиться шляхом зівставлення їх з іншими подібними фактами, явищами чи подіями.
Системно-структурний метод використовується при дослідженні систем, що складаються із багатьох взаємодіючих між собою елементів. Їх аналіз передбачає вивчення структури елементів, їх внутрішніх і зовнішніх зв’язків, виявлення головних елементів.
Статистичний метод застосовується при дослідженні кількісних сторін історичного процесу, коли для об’єкта пізнання характерні кількісні показники. Це дає можливість виявити тривалість, поширеність і темпи розвитку процесу.
Метод екстраполяції передбачає поширення висновків дослідження однієї частини явища чи процесу на іншу його частину.
Історія держави і права України використовує також інші методи наукового пізнання.
Існує історіографія історії держави і права України. Серед найбільш відомих вітчизняних дослідників державно-правових явищ були Д.Багалій, М.Василенко, М.Владимирський-Буданов, М.Грушевський, К.Гуслистий, А.Дядиченко, О.Копиленко, В.Кульчицький, Р.Лащенко, О.Левицький, М.Максимейко, І.Малиновський, В.Месяц, М.Настюк, А.Пащук, Д.Похилевич, А.Рогожин, А.Ткач, І.Усенко, А.Шевченко, Ю.Шемшученко, В.Чехович, А.Яковлів та ін.
Історія Північного Причорномор’я сягає глибини віків. У ІХ-VІІІ ст. до н.е. тут з’явилися залізні знаряддя праці, зброя. Це привело до другого великого розподілу праці. Ремесло відділилося від землеробства. А на півдні Східної Європи це збіглося з відділенням скотарства від землеробства. З’явилося кочове скотарство. Саме в цих умовах відбувалося завершення процесу розкладу первісного ладу і переходу до ранньокласового суспільства.
Виникнення приватної власності на засоби виробництва і поділ суспільства на класи привели до появи держави і права, які повинні були охороняти цю власність. Проте така точка зору на виникнення держави є спрощеною. Ранні державні утворення з’являються не на базі класового панування, як раніше вважалося, а виникають спонтанно в процесі розвитку первісного суспільства із складних надобщинних структур (військова демократія). Характерною ознакою протодержави є виникнення управлінських систем, що поступово стають замкненими і відокремленими від суспільства, що їх породило.
Політичне життя Північного Причорномор’я розвивалося також під впливом рабовласницьких держав Середземномор’я – країн Стародавнього Сходу, Греції і Риму.
Перші рабовласницькі держави на території України виникли в середині І тис. до н.е. Джерел з історії держави і права народів Північного Причорномор’я небагато. По-перше, це археологічні знахідки – закони, декрети, постанови органів влади міст-держав, що були викарбувані на кам’яних стелах, по-друге, писемні джерела, що збереглися в ассірійських, грецьких, римських, візантійських документах.
Першою державою (протодержавою) на території України була Кіммерія, що займала територію Кримського і Таманського півостровів та степів Північного Причорномор’я від Дністра до Дону. Вперше кіммерійці згадуються в “Одісеї” Гомера та ассірійських клинописних текстах VIII-VII ст. до н.е. Вершники, об’єднані в загони, становили основу війська. У першій половині VII ст. до н.е. на чолі загонів стояли вожді – Лігдаміс та Теушпа. Це був перший народ на території України, який мав своїх царів. Походження кіммерійців є дискусійним в історичній літературі. На початку VII ст. до н.е. кіммерійцям завдали удару скіфи. Одну частину з них завойовники знищили, другу витіснили за Дунай, третю асимілювали.
Скіфські племена освоїли територію від Дону до Дунаю. Давньогрецький історик Геродот уявляв Скіфію у формі величезного квадрата, що охоплював практично всю територію України. Населення поділялося на такі групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-орачі, скіфи-землероби. Наприкінці
VI ст. до н.е. скіфи створили могутнє державне об’єднання. Найбільше піднесення цієї держави пов’язують з правлінням царя Атея, який у ІV ст. до н.е. зумів об’єднати під своєю владою майже всю країну. Скіфія із союзу племен перетворилася на класичну деспотичну монархію. Але вона проіснувала недовго і розпалася після воєн з македонським царем Філіппом (батьком О.Македонського) на 3 частини: Добруджу (Румунія), Придніпров’я і Крим. У ІІІ ст. до н.е. утворилася Друга Скіфська держава (Мала Скіфія) в Криму зі столицею Неаполь Скіфський. Найбільшої могутності Мала Скіфія досягла у ІІ ст. до н.е. за часів царя Скілура. Вона розпалася під навалою сарматів. Остаточний кінець Скіфії настав у 275 р., коли готи вдерлися до Криму.
Державний устрій. За формою правління Скіфія була рабовласницькою монархією на чолі з царем. Його влада була спадковою і необмеженою. Йому належала законодавча, виконавча, військова, судова влада, а іноді цар виконував і функції жреців. Історії відомі імена чотирьох царів: Скілура, Палака, Фардоя, Інісмея.
Цар спирався на царську раду, що складалася з особистої дружини на чолі з воєначальником та родоплемінної верхівки. Іноді важливі рішення приймалися народними зборами.
Країна поділялася на адміністративні округи – номи, населені скіфами і місцевими племенами. Адміністративний апарат складався переважно з родичів царя та представників аристократії. Старійшини і вожді племен традиційно очолювали місцеві органи влади.
Суспільний устрій. Соціальна структура була складною. Рабовласницькі відносини перепліталися з пережитками первісного ладу.
Умовно населення Скіфії можна поділити на такі групи:
Панівний клас – царі та їх родичі, племінні вожді, старійшини племен, воєначальники, жреці, багаті купці. Вони володіли пасовиськами, водоймами, стадами коней, вівців, рабами тощо. Привілейований статус мали жреці. Ймовірно, разом з царем здійснювали судочинство.
Вільні общинники – основна маса населення. Відбували військову службу, сплачували данину, виконували певні повинності. Вони були союзниками панівного класу проти рабів.
Вільні ремісники і купці – жителі міст. У Скіфії існувало лише 4 міста. Тому це невелика група населення.
Раби – нижчий щабель суспільства. Власність, річ пана. Раба можна було продати, обміняти, передати у спадщину. Існувало колективне рабство – міські раби. Джерелами рабства були полон, купівля-продаж, народження від рабині. Проте частка рабів щодо усього населення була незначною.
Про майнову і соціальну диференціацію свідчать поховання. У кургані Чортомлик поховані цар, цариця, 6 воїнів, 11 коней, зброя, чисельні прикраси (золото, рідше – срібло).
Панівне місце належало царським скіфам. Вони складали основну масу війська під час походів у Передню Азію. Інші племена були підлеглими, сплачували данину. Її несплата – привід до карального походу. Форма залежності від царських скіфів була різною. Для скіфів-кочівників і скіфів-землеробів – більш м’яка, для скіфів-орачів – більш жорстка. Ймовірно, це залежало від ступеня родства – етнічної спорідненості. Найбільш жорстко скіфи ставилися до загарбаних народів – фракійців. Для ознаки рабства вони відрізали носи або робили татуювання.
Право. Збереглося дуже мало пам’яток права.
Джерела права: звичаї, правові норми, встановлені царем, міжнародні договори (з роксоланами, Боспорським царством).
Норми права захищали в першу чергу життя, майно, привілеї царя, його сім’ї, родоплемінної знаті. Майнові відносини регламентувалися. Кожен воїн отримував частку здобичі залежно від кількості вбитих ворогів, свідченням чого були скальпи. Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, рабів, ужиткові речі. Земля належала царю. Її передавали лише у користування. Існувало зобов’язальне право. Регулювалися договори міни, купівлі-продажу, дарування. Договір скріплювався клятвою.
Сімейно-шлюбні відносини базувалися на принципах патріархату. Родовід вівся по батьківський лінії, існувало багатоженство. Старша дружина мала привілеї щодо інших дружин. Після смерті чоловіка власність переходила не дружині, а молодшому сину (система мінорату). Одружені сини мали право виходу з родини лише за життя батька. Якщо дружину померлого не ховали разом з чоловіком, то вона переходила у спадок його старших родичів. Але жінки не були такими безправними. У похованнях скіфянок знаходять, крім прикрас, ще і зброю. Дівчині дозволялося виходити заміж лише за умови, що вона вб’є трьох ворогів. Зароджується кримінальне право. Найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя — замах на вбивство царя, непокірність царю, фальшива присяга царю, відступ від віри батьків. Такого роду діяння каралися смертю. Тривалий час у скіфів зберігалася кровна помста.
Поява першого поселення греків на території України датується серединою VІІ ст. до н.е. Воно виникло на острові Березань і називалося Борисфенідою. Згодом з’явилися Ольвія, Пантікапей (Керч), Херсонес, Феодосія, Керкінітіда (Євпаторія) та інші міста, де пануючою формою політичного, соціального, економічного устрою був поліс, властивий Греції. Грецькі міста-держави були однотипними за походженням, економікою, суспільно-політичним ладом, правовою системою. Розквіт міст припадає на V-ІV ст. до н.е. Більшість міст-держав проіснувала до середини V ст. н.е. Об’єднавчі тенденції між полісами з часом призвели до створення Боспорського царства. З ІІ ст., зруйноване готами і гунами, воно стало складовою Візантійської імперії. Останніми у V – середині VI ст. втратили самостійність й увійшли до складу Візантії міста Пантікапей і Херсонес.
Державний устрій був подібний до метрополії. За формою правління – це були рабовласницькі республіки. Проте слід враховувати, що протягом своєї тисячолітньої історії форми правління змінювалися. Наприклад, Ольвія була аристократичною, демократичною, елітарною демократією, перебувала під скіфським і сарматським протекторатом.
Вищими органами влади були:
Народні збори (народ, агора, апела, еклесія, віче) – вищий законодавчий орган влади, який приймав закони, обирав посадових осіб, регулював морську торгівлю, укладав договори, нормував грошову систему, звільнення іноземців від сплати мита, приймав у громадянство, нагороджував почесними грамотами громадян тощо. Але з посиленням аристократії роль народних зборів зменшувалась. У них брали участь повноправні громадяни у віці 25 і більше років. Жінки, іноземці і раби такого права не мали.
Рада міста (герусія, буле) – постійно діючий законодавчий орган влади, що обирався народними зборами. Її компетенція: підготовка питань для народних зборів, видання декретів, законодавча ініціатива, контроль за виконавчими органами. Керував її роботою голова, якому допомагав секретар.
Виконавчі органи – колегії або магістратури. Наприклад, в Ольвії діяли такі колегії: Колегія архонтів у складі 5-6 осіб на чолі з першим архонтом. Вона мала право скликати народні збори (при небезпеці війни), керувала іншими колегіями. Другий архонт опікувався справами суду, релігії, третій архонт – військового командування, всі інші брали участь у судових справах. Колегія номофілаків стежила за оформленням законів, поведінкою посадових осіб, вимагала від них дотримання законів. Колегія продиків виконувала прокурорські і адвокатські функції. Колегія деміургів – це стражі державної безпеки. Вони виявляли заколоти. Колегія агораномів стежила за порядком на ринках, дотриманням єдиної системи мір і ваги.
Окремі посадові особи: казначей займався фінансами, емпоріон – начальник порту, гімнасіарх – вихователь молоді, керівник навчального закладу.
Суспільний устрій характеризувався наявністю двох протилежних класів. Рабовласники – повноправні громадяни, які мали право обіймати різні адміністративні посади, мати власні загони, виїжджати до інших земель. Це були чоловіки – уродженці міста. Жінки й іноземці не користувалися політичними правами, але були вільними людьми. Купці, судновласники, власники ремісничих майстерень, потомки місцевої родоплемінної знаті, духовенство – вільні люди, які не мали рабів. Раби – власність пана. Вони не мали жодних прав. Джерелами рабства були полон, купівля-продаж, народження від рабині. Існували й експлуатовані групи – дрібні ремісники і торговці, вільні общинники навколишніх поселень, які сплачували данину державі і входили до ополчення.
Важливу роль у системі влади відігравав суд (геліея), який складався з кількох відділів, що відали окремими питаннями. У судовому процесі брали участь судді, обвинувачі (прокурори), захисники (адвокати), свідки. Сторони в суді самі виставляли свідків, наводили докази та захищали себе. Судді вирішували справу голосуванням: спочатку щодо наявності вини, а після її доведення – стосовно покарання. Вирок був остаточним, системи касацій не було.
Право. В основу правової системи античних міст-держав Північного Причорномор’я було покладено правову систему метрополій, що їх заснували. Джерелами права були закони і декрети Народних зборів і Рад, постанови колегій, місцеві звичаї. Регулювались майнові відносини. Розрізнялися право власності і право володіння, існували боргові зобов’язання. Укладалися договори на позику, дарування, закладу. Угоди укладалися у спеціальних установах при свідках та у присутності державних службовців, які отримували за це від сторін винагороду.
Особисті відносини між громадянами і в родині регулювалися нормами звичаєвого права і нормативними актами. Шлюб був обов’язковий. Шлюбна угода – це форма купівлі-продажу нареченої. Чоловік міг користуватися послугами рабинь. Проституція знаходилась під опікою держави. Розлучення для чоловіка було вільним.
Існувало законодавство про злочини та покарання. Тяжкими були злочини проти держави: змова з метою повалення демократичного ладу, розголошення державної таємниці, державна зрада, посягання на приватну власність тощо. Види покарань: штрафи, конфіскація майна, повернення у рабство (для вільновідпущених), смертна кара (за злочин проти держави).
Боспорське царство виникло у V ст. до н.е. Проіснувало близько тисячі років. У VІ ст. н.е. увійшло до складу Візантії. Розквіт припадає на ІV – початок ІІІ ст. до н.е. Займало територію Керченського і Таманського півостровів. Столиця – місто Пантікапей (сучасне місто Керч). До його складу входили і колишні міста-держави (Пантікапей, Феодосія, Фанагорія, Германасса, Тиритака та ін.), які користувалися правом на самоврядування.
Суспільний устрій. Населення Боспорського царства умовно можна поділити на такі групи:
Рабовласники – царі та їх родичі, воєначальники, землевласники, родоплемінна знать, жреці, власники ремісничих майстерень.
Вільні люди — не рабовласники.
Раби, приватні і державні (будували фортеці, громадські будівлі). Джерела рабства – полон, боргова кабала, купівля-продаж, народження від рабині.
Експлуатовані верстви – селяни-общинники місцевих племен, сплачували податки державі й аристократії. Служили в ополченні.
На початку н.е. у зв’язку з формуванням феодальних відносин почався масовий відпуск рабів на волю.
Державний лад. За формою правління Боспорське царство було рабовласницькою монархією. Правили династії Археанактидів, Спартокідів (з V ст. до н.е.). На чолі держави стояв цар, влада якого була спадковою. Він мав подвійний титул – цар для місцевого населення та архонт для міст-держав. Йому належала законодавча, виконавча, судова, військова влади. Він був головним власником і розпорядником земель, міст і поселень. Призначав посадових осіб. Йому підлягали судові органи. Виконавчі функції здійснювали придворні чини: міністр двору, особистий міністр, охоронець царських скарбів, спальник, управитель сіл, начальник двору, начальник фінансів, керуючий справами культів.
Право. Джерела права – царське законодавство, місцеві звичаї, закони та декрети міст-держав, що входили до складу царства. Головний власник землі – цар. Інші лише користувалися землею за виконання певних повинностей. Найбільш тяжкими злочинами були державна зрада, виступ проти царя, замах на життя царя, повстання. За ці злочини передбачалася смертна кара з конфіскацією майна. Судові вироки виконували судові виконавці.
Виникнення і розвиток держави Київська Русь
1 У ІІ-VІІ ст. відбулися докорінні зміни у слов’янському суспільстві. Це був період становлення військової демократії, який характеризувався соціальним розшаруванням суспільства та нападами cлов’ян на Візантію.
Соціальна диференціація зумовила зародження державних (управлінських) структур, формування союзів племен і створення політичних об’єднань типу примітивних імперій. Першим було Антське об’єднання (ІІ-VІІ ст.). Йому притаманні такі елементи (ознаки) держави, як територія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада, прообраз апарату для стягнення данини, професійна дружина, віче. Очолювали союзи племен вожді, яких у джерелах називають “рекси”, “рикси”. Відомі імена вождів союзів антських племен – Бож, Мезамір, Маджак, Мусокія. Саме їм належала вища влада.
Розпад Антського об’єднання поклав початок формуванню племінних союзів – поляни, древляни, сіверяни, волиняни, білі хорвати та інші. На цей час східні слов’яни остаточно виділилися із загальної слов’янської спільноти.
Після розпаду Волинського об’єднання на чолі державної консолідації східних слов’ян стають поляни, що жили навколо Києва.
У VІІІ-ІХ ст. відбулися великі зміни у соціально-економічному і політичному розвитку слов’ян. Для цього часу характерна тенденція до поліцентризму, утворюються широкі політичні об’єднання – своєрідні союзи союзів племен. У середньому Придніпров’ї утворилася Русь. Арабські історики називають її Куявією. Вони фіксують також об’єднання союзів племен навколо Новгорода (Славія) та Тмутаракані (Артанія).
В цей час до Київського князівства входили землі полян, сіверян, древлян, дреговичів. На ці території поширилась єдина система збирання данини, управління і судочинства. Правила династія Києвичів, останніми представниками якої були Аскольд і Дір. За літописами, 882 р., коли Олег, виманивши з Києва Аскольда, вбив його, вважають датою утворення Київської Русі, тобто об’єднання Києва і Новгорода. Саме тоді Олег став великим київським князем, а Київ – столицею об’єднаної держави. Це була ранньофеодальна монархія.
Виникнення Давньоруської держави відбулося внаслідок взаємодії кількох факторів:
політичних, тобто існування у Східній Європі протодержав, політичних об’єднань слов’ян, з розвитком яких посилювалася князівська влада;
соціально-економічних. Підвищення продуктивності праці внаслідок використання залізних знарядь праці призвело до появи приватної власності, суспільного поділу праці, а згодом – до розшарування населення. Утворення територіальної общини сприяло виникненню надобщинних управлінських структур;
культурних. Спільність матеріальної культури і мовних діалектів сприяли консолідації східних слов’ян;
зовнішніх. Це загроза з боку Хозарського каганату або так звана теорія пантюркізму. Згідно з нею династія київських князів мала тюркське походження, а держава утворена Хозарським каганатом. Підґрунтя норманської теорії було закладене у “Повісті временних літ”, в якій є суперечливі сюжети про “закликання” на Русь варягів Рюрика, Сінеуса, Трувора у 862 р. Ці сюжети стали основою для розроблення у другій половині ХVIII ст. німецькими вченими, членами Петербурзької академії наук Г.Байєром, Г.Міллером та А.Шльоцером норманської теорії, згідно з якою саме варяги (нормани, вікінги) заснували Давньоруську державу. З критикою цієї теорії виступив М.Ломоносов. Дослідження українських і російських вчених ХІХ-ХХ ст. довели, що утворення Давньоруської держави було закономірним результатом соціально-економічного і політичного розвитку східних слов’ян. Варяги лише прискорили цей процес. Заснувавши правлячу династію, вони швидко інтегрувалися у нове культурне середовище і втрачали свою етнічну своєрідність.
Створення ранньофеодальної держави у східних слов’ян в цілому відбувалося відповідно до загальноєвропейського процесу формування феодальних відносин. Проте цей процес мав і свою специфіку.
На жаль, усталеною в науці є теза, що державність у східних слов’ян виникає лише тоді, коли в їхньому середовищі встановлюється класове суспільство. Але східнослов’янське суспільство до початку ХІ ст. залишалося докласовим (пізньородоплемінним), тоді як перше державне утворення склалося тут ще в середині ІХ ст. – Київське князівство Аскольда. Ця держава була неконсолідованою з нерозвиненими системами правління, суду і збирання данини.
Майже такою самою залишалася перший час і Давньоруська держава, що утворилася у 882 р. з об’єднанням Олегом Києва і Новгорода.
Структура держави залишалася аморфною за Олега (882-912) і за Ігоря (912-944). Неодноразово окремі землі виходили з-під влади князя, але їх знову приєднували. Стягнення данини (полюддя) було неунормованим. Суд і влада київського князя лише номінально поширювалися на підвладну територію. На чолі земель і князівств залишалися племінні вожді. Їм належала уся повнота влади, проте вони визнавали зверхність київського князя. Таким був перший етап формування давньоруської державності (середина ІХ ст. – 944 р.).
Другий етап починається з правління (регентство при малолітньому князі Святославі) княгині Ольги (944-969). Вона здійснила податкову реформу, впорядкувавши систему і норми стягнення данини; організувала опорні пункти центрального уряду на місцях; поширила адміністративну і судову владу на підвладній території; проводила мирну зовнішню політику (944 р. – кінець Х ст.). Князь Святослав (969-972) намагався поширити всю повноту влади на прилеглі території шляхом заміни місцевої верхівки на представників династії Рюриковичів.
Цей етап завершується на початку князювання Володимира Святославича (978-1015), коли племінні об’єднання остаточно закріплюються у складі держави. А це робить її більш об’єднаною, а внутрішні зв’язки – більш сталими.
Третій етап припадає на князювання Володимира і його сина Ярослава (1019-1054). Саме з них князівська влада, залишаючись спадковою, стає ще й одноосібною. У літописі зазначено: “И нача княжити Володимир в Києве един”. За цих двох князів завершився тривалий процес формування державності у східних слов’ян. Тоді були встановлені єдині системи управління, збирання данини, судочинства, з’явився перший звід законів “Руська Правда”.
На місцях замість племінних вождів від імені київського князя здійснювали владу його посадники – сини великого князя або призначені ним намісники з бояр. Крім того, прийняття християнства у 988 р., активна міжнародна політика призвели до зміцнення князівської влади, піднесли авторитет керівника держави.
Проте слід визнати, що єдиновладдя Володимира і Ярослава трималося на особистих талантах і авторитеті обох государів. Величезна територія держави в роки їх правління ще не була цілком освоєна. Можливо тому після смерті Ярослава у 1054 р. до влади прийшов триумвірат його старших синів – Ізяслава, Святослава, Всеволода, які разом правили близько 20 років.
Через суперечки між ними у 1073 р. триумвірат перетворився на дуумвірат – правління двох князів – Святослава і Всеволода. З того часу і до початку ХІІ ст. на Русі майже постійно правлять дуумвірати. І хоча у 1078-1093 рр. великим київським князем був Всеволод, проте і тоді був дуумвірат, оскільки він залучив до управління свого сина Володимира Мономаха. Лише на початку ХІІ ст. було відновлено єдиновладдя – за часів Володимира Мономаха (1113-1125) і його сина Мстислава (1125-1132).
На початку ХІІ ст. склалася нова соціально-економічна ситуація. Утворилося велике феодальне землеволодіння (князівське, а потім і боярське). Зміцніли економічно і політично окремі князівства і землі. Місцеве боярство і князі перестали бути зацікавленими у загальноруських справах. Русь вступила у добу удільної, або феодальної роздробленості.
Доволі часто у літературі феодальна роздробленість видається як хаос, безсистемність, неорганізованість. Але настання удільної роздробленості зовсім не означало розпаду Давньоруської держави. Змінилася лише її суспільно-політична організація. Політична структура Русі втратила форму ранньофеодальної монархії, їй на зміну прийшла монархія феодальної роздробленості – федеративна монархія.
Київ перетворився на сукупне володіння групи князів, членів дому Ярослава Мудрого. Вони вважали себе колективними власниками Русі і вимагали собі певної частки володінь, а свої суперечки намагалися вирішувати на загальноруських снемах (з’їздах). Така система влади називається колективним сюзеренітетом. Проте у другій половині ХІІ ст. вона співіснувала і з системою дуумвірату.
У часи феодальної роздробленості відбувалися взаємодія і змагання відцентрових і доцентрових сил. Сепаратизму панівної верхівки князівств і земель протистояли поглиблення економічних і культурних зв’язків у 60-ті роки ХІІ ст. та поширення ідеї етнічної і мовної спільності усіх східних слов’ян.
На початку ХІІІ ст. відцентрові тенденції посилилися, але держава зберігалася. Невідомо, як би розгорталися події далі, якби не монголо-татарська навала. У період феодальної роздробленості у Південно-Західній Русі існували Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Галицько-Волинське князівства.
Перш ніж розглядати державний устрій Давньоруської держави, зауважимо, що ранньофеодальна монархія була побудована на принципах сюзеренітету-васалітету. Завершеного монархічного устрою вона не мала. Єдиновладдя було лише в окремі періоди. Чіткого розподілу функцій влади не було. Ті функції, які виконував князь, мали також боярська рада і віче.
На чолі держави стояв Великий князь Київський. Він зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу, судову влади, призначав і контролював місцеву адміністрацію, виконував функції воєначальника, відав справами міжнародної політики, міг змінювати закони.
Князь спирався на військову силу – дружину, а ідеологічно його підтримувала церква.
На перших етапах існування Київської Русі норми звичаєвого права регулювали відносини у сфері князівської влади, у тому числі і передачу влади. Вона регулювалася “правом сильного”. Чіткої певної системи передачі влади не було. Слід пам’ятати, що здобуття столу було лише половиною справи. Адже для його заняття треба було мати згоду віча, яке, у свою чергу, виходило з власних інтересів.
Боярська рада (дума) – вищий орган влади з дорадчими функціями. Вона мала великий вплив на життя країни, але не мала юридичного оформлення. Склад ради, її компетенція і порядок проведення засідань залежали від волі князя. Спочатку до її складу входили дружинники, а потім і великі землевласники (бояри). Рада разом з князем розглядала питання зовнішньої політики, укладання союзів, видання законів. Іноді виконувала судові функції, вирішувала фінансові, адміністративні, військові справи. За відсутності або смерті князя тимчасово перебирала на себе його повноваження.
Віче – збори жителів міста та приміської округи. У тогочасних документах мало різні назви – віче, народ, весь град, людьє, дружина, збір, “от мала до велика”, кияни. За останніми дослідженнями, склад цього органу влади був сталий – кілька сотень чоловік, що часто відповідало кількості дружинників у місті. У зборах брала участь і соціальна верхівка міста чи князівства (землі).
Правове поле діяльності віча збігалося з полем діяльності князя. До компетенції віча належали питання обрання чи вигнання князя, скликання народного ополчення, обрання єпископа, призначення чи відкликання посадових осіб, видання законів, встановлення податків, визначення правил торгівлі та якості монети. Виступи вічовиків не були автономними, вони скеровувалися певними князями або коаліціями князів.
Найбільш важливі рішення, які мали значення для всієї держави-землі, приймалися вічем політичного центру землі (стольного граду). Вони були обов’язкові для “менших” міст. На голосування виносилося попереднє рішення, яке приймалось або відхилялося вічем. Постійно діючим виконавчо-розпорядчим органом було мале віче – рада (свєть) або “оспода” у Новгороді. Рада складалася з ремісничо-купецької верхівки і бояр. Саме рада приймала попереднє рішення. Існували так звані “чорні віча”, коли рішення спрямовувалися проти правлячої верхівки. Вони відбувалися, як правило, на торговій площі на Подолі у Києві.
Віче скликалося за потребою. Право скликати віче мали князь, митрополит або єпископ, бояри та городяни.
Князівські з’їзди (снеми) – органи державної влади, роль яких посилилася у період феодальної роздробленості. Рішення з’їздів були обов’язковими для всіх князівств, що визнавали зверхність великого князя. До компетенції снемів належали питання державного устрою, внутрішньої і зовнішньої політики.
У Давньоруській державі склалися дві системи управління. Спочатку застосовувалася десяткова система, що випливала з військової організації (тисяцькі, соцькі, десятники). На приєднаних територіях князь залишав військові гарнізони, очолювані тисяцькими, які спочатку виконували функції нагляду за діяльністю місцевої верхівки, а потім тисяцький стає керівником військової сили округу, здійснює поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з соцьким, що також виконували адміністративні і судові функції.
Другою системою, що прийшла на зміну десятковій, була двірцево-вотчинна, або двірсько-вотчинна. Усі управлінські важелі зосереджувалися у дворі князя (або боярина). Функції урядовців виконували його слуги: конюший, стольник, чашник, дворецький. На місця посилалися представники центральної влади – посадники, волостителі та їх помічники. Вони виконували адміністративні і судові функції.
Найнижчою ланкою управління була верв – сільська територіальна община, наділена правом місцевого самоврядування. Це була самоуправна територіальна громада, що об’єднувала жителів одного або кількох поселень. Верві на правах спільної власності належали орні землі, борті, ліси, випаси, риболовні угіддя. Відносини між членами громади будувалися за принципом кругової поруки і спільного землекористування. Органом управління верві були вервні збори (копні збори або віче). Судові функції виконував вервний (копний) суд.
Судова система. Єдиної судової системи не існувало. Судові функції в центрі і на місцях виконували владці – князь, посадники, волостителі, тисяцькі, соцькі, десятники. Суд не був відділений від адміністрації. Суди поділялися на державні, вотчинні (приватні) і церковні.
Компетенція князівського суду – справи, в яких хоча б однією із сторін виступала феодальна знать (бояри). Для вирішення дрібних цивільних справ (розподіл спадщини, майнові суперечки) князь посилав дітських та отроків, які діяли від його імені. Періодично князь разом з тіунами об’їжджав провінції, здійснюючи суд на місцях – “поїзший суд”.
Пізніше виникли приватні (вотчинні) суди – суди землевласника над залежним населенням. Це право боярам жалувалося державою разом із землею. У справі холопа рішення суду не підлягало оскарженню. Закуп міг подати скаргу до князівського суду.
Церковні суди. Їх юрисдикції підлягали справи духовних і церковних людей щодо будь-яких справ, а мирян – стосовно справ з дотримання релігійних правил, про мораль, віру, сімейно-шлюбні проблеми. Суддями могли виступати єпископи, архієпископи, митрополити, архімандрити, ігумени.
Існував і общинний суд. До його юрисдикції належали: захист власності в разі порушення межі, проведення попереднього слідства, якщо вбивство було скоєно на території общини (верві). Він розглядав усі категорії справ щодо членів общини та злочини, що були скоєні на території общини.
У судовому процесі брали участь княжі урядовці, писар (метальник), слідчі (істці), офіційні обвинувачі (ябедники), свідки – послухи та видоки.
Збройні сили складалися з дружини великого князя, дружини місцевих князів, народного ополчення (воїв) та найманих загонів. Дружинники великого князя поділялися на старших дружинників (з часом називалися боярами) і молодших (отроки, пасинки, дітські). Структурно військо поділялося на тисячі, сотні, десятки, а пізніше на полки.
Київська Русь була ранньофеодальною державою. А сутність феодалізму полягала у монопольній власності на землю соціальної еліти у поєднанні з політичною владою, особистій залежності основного виробника – селян, ієрархічності суспільства.
Соціальна структура була неоднорідною. Вона не обмежувалася двома антагоністичними класами. Все населення країни умовно можна поділити на такі категорії:
Вільні люди.
А) Князі (місцеві і великий).
В руках великого князя зосереджувалися великі землеволодіння. Феодальна власність на землю була ієрархічною. Великий князь роздавав за службу незаймані землі дружинникам, які були його васалами. Місцеві князі надавали землю своїм дружинникам в умовне володіння і в будь-який момент могли її забрати.
Б) Бояри були земські (старовинного місцевого походження) і княжі мужі (верхівка княжої дружини). Найбільш привілейовані – земські бояри, члени Боярської ради, які виконували роль радників і урядовців. Верства бояр не була замкнена. Боярином міг стати і представник небоярського походження.
В) Вище духовенство (біле і чорне). Церква була великим землевласником. Церковне землеволодіння зростало за рахунок приєднання общинних (незайманих) земель, купівлі–продажу, подарованих боярами і князями. Значні кошти надходили і від церковного суду.
Зазначені вище категорії населення мали привілеї: не платили данини, не виконували повинності, користувалися пільгами щодо передачі майна у спадок, за вбивство княжих людей штраф був більше, ніж за вбивство простолюдина.
Г) Міське населення. Це – заможні мешканці (великі купці, власники ремісничих майстерень), міські низи (“молодші люди”) – дрібні торговці, ремісники, об’єднані в цехи, рядове духовенство, які сплачували податки або відпрацьовували на будівництві міських споруд, чернь – ті, хто нічого не мав і наймався на чорну роботу.
Д) Вільні общинники (у “Руській Правді” їх називають “люди”) – смерди. Вони жили на князівських або общинних землях, сплачували данину (з диму – дому), виконували натуральні повинності, будували мости, постачали князю коней, брали участь в ополченні зі своєю зброєю. У період феодальної роздробленості посилився тиск на них з боку феодалів. Їхні майнові права були обмежені. Якщо смерд не мав синів, то після його смерті майно переходило у власність феодала.
Напіввільні люди.
А) Рядовичі – колишні смерди, пов’язані з князівським або боярським господарством договірними зобов’язаннями – рядом.
Б) Закупи – колишні смерди, які відпрацьовували у господарстві кредитора заборговані гроші – купу.
В) Ізгої – люди, які через різні обставини вибули з однієї категорії і не пристали до іншої. Це могли бути нещодавно звільнені раби, збанкрутілі купці, син священника, який не отримав сан духовної особи, князі, які втратили вотчину, проте залишалися вільними людьми.
Г) Задушні люди – колишні холопи, відпущені на волю з церковним заповітом і передані до монастиря як розрахунок за молитву “братії” за спасіння душі померлого.
Д) Прощеники – церковні люди, яким були прощені гріхи.
Є) Пущеники – церковні люди, яким були відпущені гріхи.
Невільні люди.
А) Челядь – раби-невільники.
Б) Холопи – раби, які набули такого статусу внаслідок скоєння тяжкого злочину, безнадійної заборгованості, одруження на рабині без ряду (договору). Холоп міг стати вільним (напіввільним) за вірну службу феодалу або за викуп.
Юридично поділ на стани не був оформленим, хоча фактично існував. Особливістю соціальної структури було те, що усі верстви населення не були замкнені. Можливий був перехід з однієї групи до іншої (окрім князів).
Правова система Київської Русі
1 Процес феодалізації східнослов’янського суспільства був виявом загальноєвропейського розвитку. Він вилився у тривалий процес зближення і синтезу античних і варварських соціальних структур і світоглядів.
У ІХ-ХІ ст. відбуваються суттєві зміни в економіці, політиці, культурі, релігійній сфері (християнізація суспільства). Можна погодитися із відомим англійським істориком А.Тойнбі, який звертав увагу на вплив релігії і церкви на суспільні процеси. Християнство, зокрема, вплинуло на формування права.
Особливостями правової системи Давньоруської держави було те, що, по-перше, Русь не знала розподілу права на галузі. Право мало синкретичний характер, тобто кримінальні і цивільні правопорушення не відрізнялися. В основі права лежав становий принцип, який був реалізований у світській та церковній системах права і закріплений у законодавстві Русі. Учасники правовідносин мали різну за обсягом правоздатність, що залежало від суспільного становища і статі. На Русі існувало світське і церковне право. Давньоруське церковне право складалося з норм, які містилися в церковних канонах, затверджених на вселенських соборах, та норм неканонічного походження (великокнязівське і візантійське законодавства щодо церкви).
По-друге, право на Русі не було загальнообов’язковим для всіх мешканців. Поза сферою його регламентації залишалися князь, апарат влади, військові. Їх статус, права і обов’язки та діяльність не були чітко визначені.
Право на Русі здійснювалося за принципом “що бажано сюзерену, те і є право”. Зі зміною сюзерена могло змінюватися і право.
Джерела права – це форми існування правової норми. У давньоруський період виділяють основні і додаткові джерела права.
Основні джерела права:
Звичаєве право. Це норми, що виникають на основі звичаю, традиції, загальнообов’язковість яких забезпечувалась авторитетом суспільної думки (племені, громади, суспільства) або державним примусом. Правові звичаї на Русі регулювали:
міжнародні (міжплемінні) та міждержавні відносини (недоторканість представників іншої сторони під час переговорів, вірність укладеній угоді, присяга як гарантія дотримання домовленості, право викупу полонених тощо);
владні (компетенція, структура, статус учасників віча, вервних зборів), військові, шлюбно-сімейні, договірні, трудові відносини, відносини власності, відносини у сфері суду та судочинства, відносини, які охоплюються поняттями мораль та моральність.
Крім того, правовими звичаями, поряд з нормами права, встановленими державою, визначалися статус людини, чоловіка і жінки, іноземців, представників різних груп населення.
Виключно нормами звичаєвого права регулювалися такі інститути, як “помста” та “кровна помста”, деякі процесуальні дії (присяга, власне зізнання, свідчення, суд Божий, звід тощо), система покарань (потік і розграбування). Чимало норм звичаєвого права збереглося у “Руській Правді”.
Міжнародні договори (з Візантією, Хозарським каганатом та іншими). У науковому обігу існує 4 тексти договорів Русі з Візантією – 907, 911, 944(945), 971 рр. Вони збереглися у списках літописів.
Відомо, що 838 р. перше руське посольство з’явилося у Візантії, а 860 р. було підписано перший мирний договір, проте його текст не зберігся. Русь і Візантія були різними за соціально-економічним розвитком державами. На Русі переважало звичаєве право, у Візантії – римське право.
У Х ст. між державами укладалися договори у письмовій формі. Вони готувалися у двох примірниках (“на дві харатьї”). Один примірник давньоруською мовою, скріплений печатками і підписами, передавався Візантії, інший, грецькою мовою, передавався Києву. Кожна сторона робила його переклад на свою мову.
Серед істориків тривалий час точилися суперечки щодо того, яке право переважало у цих договорах. Більшість вчених доводить, що це було руське звичаєве право, оскільки Візантія йшла на поступки, бо не хотіла війни, тоді як на Русі на той час основним джерелом збагачення були війна і торгівля. Поступки звичаєвому праву безумовно були.
Так, у договорі 911 р. при суперечках необхідною була наявність доказів. Обвинувачу дозволялося доповнити показання присягою (згідно зі своєю релігією). Дозволялося здійснювати кровну помсту, але лише у разі присутності родичів у момент скоєння злочину (вбивства). Покарання могло бути замінено грошовим викупом. Таких норм у грецькому праві не було. Важливим у цих договорах було посилання на руський кодекс – “Устав і Закон Руський”, прототип “Руської Правди”, що не зберігся. У договорі 944(945) р., який був менш вигідним для Русі, також збереглися певні переваги звичаєвого права, проте з’явилося і нове – слов’яни не мали бути судимими на грецькій території своїми соплеменниками. Будь-який злочин розглядався виключно грецьким судом. Суд міг видати вбивцю родичам загиблого. Договори з Візантією свідчать, що у Х ст. на Русі був досить високий рівень розвитку правової культури.
Договори князів з народом. Такі договори між князем і вічем укладалися при запрошенні князя “на стіл”. Князь повинен був дотримуватися умов договору (“ряду”), обумовлених народом на віче. Саме цей договір визначав статус князя і межі здійснення княжої влади.
Договори між князями. Відомі з ХІ ст., мали на меті запобігти чи припинити міжусобні війни, розв’язати існуючі суперечності. Зазвичай називалися “хрестовими грамотами”.
Взагалі у давнину договори позначалися різними поняттями – “мир”, “ряд”, “цілування”, “докінчання” тощо, що свідчило про поширення в той час договірних відносин.
Нормативні акти князів (устави, статути, уроки, грамоти). Це були князівські розпорядження, що торкалися різних сторін управління та суду. Наприклад, “уроки” (постанови про мито, судові стягнення, судочинство), зазвичай, діяли тимчасово, а “устави” – тривалий час і врегульовували більш важливі проблеми (“Устав Володимира Мономаха”, що містив норми сімейного, спадкового, опікунського права).
Різновидом цієї категорії нормативних актів є церковні устави, що поєднували правові традиції східного християнства і потреби давньоруського суспільства. Всього було 6 таких уставів. Найважливішими є “Устав Володимира Великого” і “Устав Ярослава Мудрого”. Ними встановлювалися правові відносини між державою і церквою, світською і церковною владою, правовий статус духовенства, юрисдикція церкви, визначалися церковна десятина, компетенція церковного суду. “Устав Володимира” ґрунтувався на нормах візантійського церковного права, “Устав Ярослава” мав деякі суперечності з нормами візантійського церковного права, проте більше співвідносився з “Руською Правдою”.
Рішення і постанови народних зборів. Вони стосувалися питань закликання князя на престол або позбавлення престолу, прийняття правових актів (у Новгородській і Псковській республіках), вирішення питань війни і миру, формування народних ополчень, укладання міжнародних угод, призначення чи відкликання посадових осіб, встановлення податків, господарські справи, розгляд особливо важливих судових справ.
Нормативні збірки. Це – “Закон і Устав Руський” – усне джерело права, що формувалося і розвивалося у Давньоруській державі. “Руська Правда” була відкрита у 1738 р. відомим російським істориком В.Татищевим. Вона є головним джерелом пізнання суспільства, державного устрою і права Київської Русі, справила великий вплив на розвиток українського, російського, білоруського, литовського права. Існує близько 300 списків “Руської Правди” (у літописах і юридичних збірниках). За змістом поділяється на 3 редакції:
Коротка – найдавніша (ХІ ст.). Складається з “Правди Ярослава”, “Правди Ярославичів”, “Покону вірників” і “Уроку мостникам”. Відбиває розвиток суспільства ранньофеодального періоду. З обмеженням зберігається інститут кровної помсти. Предмет захисту – життя, тілесна недоторканість, честь дружинника, порядок оплати урядовців – вірників і мостників.
Розширена. Складається з “Суду Ярослава”, “Устава Володимира Мономаха”. Відображає період розвинутого феодалізму. Містить нові норми – про правове становище закупів, порядок нарахування пені за борги, закріплення безправ’я холопів, обмеження майнових й особистих прав різних верств населення.
Просторова. Її поява датується ХIV-XV ст., за М.Максимейком – XVI-XVII ст. Створена на основі розширеної редакції.
Усі три редакції виходили від князівської влади, мали офіційний характер і не зачіпали церковної юрисдикції. Містили норми різних галузей права, але насамперед – цивільного, кримінального, процесуального.
Релігійні норми. З прийняттям християнства для провадження церковної служби та організації церковного життя набувають поширення збірки церковного і канонічного права: “Номоканон”, “Еклога”, “Прохірон”, “Судебник царя Константина”, “Закон судний людям” тощо. Вони були відомі під назвою Кормчих книг.
Судові рішення (судовий прецедент).
Додатковими джерелами права були літописи і повчання.
раво Давньоруської держави захищало, насамперед, приватну власність, в основі якої була феодальна власність на землю.
У додержавний період у слов’ян першим володільцем землі була спочатку родова, а потім територіальна (сусідська) община (верв). Руйнування родової общини, закріплення моногамної сім’ї призвели до боротьби індивідуального начала зі старим колективістським. Спочатку земля піддавалась періодичним переділам, а з часом поділялася назавжди, що означало виникнення права довічного володіння. Лише вигони, лісові угіддя і водойми залишалися у спільній власності. З виникненням держави така система зберігається, оскільки тривалий час князі не вважалися власниками землі, а тільки “кормилися з неї”.
Потужним поштовхом до розвитку права власності на землю стало прийняття християнства та поширення візантійського права, які швидко сформували нову систему суспільних цінностей. Розвиток цього права відбувався шляхом, по-перше, “відвоювання” приватними користувачами общинних земель, по-друге, освоєння нових земель. З посиленням держави починається процес окняжіння земель і перетворення данини на феодальну ренту.
На Русі існували такі форми земельної власності:
князівський домен;
боярська вотчина;
монастирська вотчина;
особиста вотчина церковних ієрархів;
земля громади;
індивідуально-сімейна земельна ділянка;
незаселені вільні (державні) землі.
Чіткого визначення права власності у “Руській Правді” немає. Але із ст.13 і 14 Короткої редакції випливає, що право власності і право володіння розрізнялися. Вони передбачали повернення своєї власності, що перебувала у володінні іншої особи. Пізніше ця норма була доповнена ст.44 Розширеної редакції. Передбачалося не тільки повернення майна власнику, але і сплата компенсації за користування нею.
Якщо у “Правді Ярослава” об’єктом права власності було рухоме майно (кінь, зброя, одяг), то у “Правді Ярославичів” – нерухоме майно (земля).
Розвиток приватної власності сприяв і поширенню зобов’язального права. Існували такі види зобов’язань:
зобов’язання за нанесення шкоди. Передбачалося повне відшкодування. Особа, яка пошкодила речі іншої особи, повинна була повністю відшкодувати вартість речі.
Зобов’язання за договором.
На Русі були відомі такі види договорів:
Договір обміну.
Договір купівлі-продажу. Укладався при свідках чи митнику. Договори щодо нерухомого майна укладалися у письмовій формі (купчі) за участю одночасно свідків і митника.
Договір поклажі – це передача власних речей комусь для зберігання. Укладався без свідків.
Договір позики – кредитні операції з грішми, продуктами, речами. Укладався при свідках.
Договір особистого найму.
У “Руській Правді” існував цілий устав про банкрутства. Банкрутства були з вини позичальника, за якими передбачалися відстрочка сплати боргу або продаж у рабство, а також без вини позичальника, коли боржнику надавалася відстрочка сплати боргу.
З розвитком приватної власності виникло і спадкове право. Воно забезпечувало процес накопичення майна і землі та передачу їх у спадок. Вже у договорах Русі з Візантією Х ст. розрізняли спадкування за заповітом і за законом. Такі норми містила і “Руська Правда”. За законом родове майно могли спадкувати лише сини. Батьківський двір без розподілу переходив до молодшого сина. Доньки спадкоємцями не вважалися. Якщо у померлого не було синів, тоді його майно успадковували брати. Майно бояр і дружинників, які не мали синів, успадковували доньки. Пізніше це право поширювалося на біле духовенство і ремісників. Згодом Розширена редакція “Руської Правди” передбачала, що майно померлого смерда, в якого не було синів, могло переходити у власність князя, а дочки від батьківського спадку отримували невелику частку для прожиття.
До досягнення повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати. Вдова отримувала частку майна від чоловічого спадку, а також своє материнське майно, якими вона розпоряджалася на свій розсуд. Проте заповідати це майно могла лише своїм дітям. Якщо вдова одружувалася вдруге, то з найближчих родичів призначався опікун, який користувався з прибутків з майна підопічного. З досягненням повноліття спадкоємцями опікун мав повернути належне їм майно.
Сімейно-шлюбні відносини регулювалися спочатку правовими звичаями, потім виключно церквою.
Правовими звичаями на Русі регулювалися порядок укладання шлюбу, правовий статус подружжя (після шлюбу дружина віддавалася під владу чоловіка як глави сім’ї), припинення шлюбу, покарання за згвалтування жінки.
З прийняттям християнства передбачалося суворе покарання за позашлюбні зв’язки, заборона мати кількох дружин, каралися розпуста, зґвалтування, співжиття з сестрами, братами, чорницями, куми з кумом тощо. Проте за такі порушення застосовувалися штрафи. Шлюбний вік для нареченого наступав з 15 років, а для нареченої – з 13-літнього віку. Більше двох разів одружуватися не дозволялося.
Приводом для розлучення були “порча”, неможливість мати дітей, якщо чоловік бив і калічив дружину, ставився до неї нешанобливо, нездатен був забезпечити сім’ю. Розірвати шлюб і створити нову сім’ю могла лише заможна людина, оскільки чоловік повинен був сплатити велику матеріальну компенсацію і штраф церкві.
Кримінальне право. Злочин на Русі називався “обідою” – тобто діяння, наслідком якого є заподіяна шкода (вчинене “зло”). Спочатку обіда означала будь-яке нанесення матеріальних чи моральних збитків, пізніше – будь-яке порушення закону.
Об’єкт злочину – влада князя, особа, майно, а з ХІ ст. – ще й церква, суспільний мир.
Суб’єкт злочину – всі вільні люди, незалежно від соціального походження. За дії холопа (раба) відповідав його власник.
Суб’єктивна сторона складу злочину. Розрізнялися вбивство навмисне чи з необережності, банкрутство з вини чи без вини позичальника.
Встановлювалося поняття неосудності за віком і станом здоров’я (діти, психічно хворі, каліки), поняття обставин, які включали протиправність діяння. У Х ст. такими обставинами були неспроможність у майновому стані особи, стан необхідної оборони, ХІ-ХІІІ ст. додавалися стан афекту, визначення межі застосування необхідної оборони. Розвивалися поняття стадії вчинення злочину (замах на злочин і закінчений злочин), співучасників злочину (зі складу учасників злочину виділяють пособників і підмовників).
“Руська Правда” визнавала такі види злочинів:
Злочини проти життя. Найтяжчим серед них було вбивство.
Злочини проти здоров’я. Це – нанесення ран, ушкоджень, побоїв.
Злочини проти честі. Йдеться про образу фізичною дією – удар невийнятим з піхов мечем, батогом, долонею, посягання на бороду чи вуса чоловіка.
Майнові злочини. Це – крадіжка, пограбування, розбійний напад з метою оволодінням майном, підпал рухомого і нерухомого майна.
Злочини проти шлюбу, сім’ї і моралі. До них відносили шлюб між родичами, двоєжонство тощо.
Злочини, що підлягали суду князя чи спільному суду князя і церкви. Це – викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівель тощо.
Злочини проти держави. Йдеться про заколот, повстання проти князя.
Система покарань на Русі була досить простою і порівняно м’якою. У Х ст. метою покарань були відшкодування збитків потерпілому або його сім’ї, відплата злочинцю та попередження злочинної діяльності, в ХІ-ХІІ ст. додаються спокутування гріхів, поповнення державної скарбниці, захист прав суспільства, держави, церкви, особи і сім’ї. Проте зникає така мета покарання, як відплата злочинцю (помста).
Види покарань:
Кровна помста. Коротка редакція “Руської Правди” визнавала можливість кровної помсти. Але у разі відсутності месників або небажання родичів потерпілого мстити встановлювалася грошова компенсація. Такий вид покарань застосовувався лише за вбивство і нанесення тяжких ран та сильних побоїв. За Ярославичів кровну помсту скасували.
Потік і пограбування. Це вища міра покарання, що передбачала вигнання злочинця з общини, перетворення членів його родини на рабів і конфіскацію належного йому майна. Застосовувалася за вбивство в розбої, підпал будинку, повторне конокрадство.
Віра – грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 гривень. Розрізняли подвійну віру (80 гривень), напіввіру (20 гривень за вбивство чи нанесення каліцтва жінці), дику віру (сплачувалася членами общини у разі відмови або неможливості общини видати злочинця).
Продаж – штраф, що йшов до скарбниці князя.
Урок – грошова компенсація потерпілому від злочинців.
Головщина – грошове стягнення на користь сім’ї чи родичів убитого.
Судовий процес на Русі називався “тяжба”. Сторонами виступали як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Не могли бути свідками жінки і закупи. Процесуальні сторони називалися істцями, сутяжниками чи супротивниками.
Судовий процес розпочинав потерпілий. Він самостійно домовлявся зі своїм супротивником щодо передачі спору до суду або ж від імені останнього передавав виклик. В обох випадках неявка до суду тягнула за собою заочний вирок. За необхідності підсудного могли доставити до суду силою. Суд виконував лише роль посередника.
Судовий процес мав обвинувачувально-змагальний характер.
Способами знаходження відповідача були:
заклич (заява позивача, що оголошувалася на торжищі з описом вкраденої речі);
звід (у разі знаходження речі протягом 3 днів, виявлення її в іншому місті або відмови звинувачуваного у недобросовісності вчинку позивач звертався до нинішнього власника речі зі словами “іди на звід і скажи де взяв”);
гоніння сліду (пошук злочинця, не спійманого на місці злочину, по залишених слідах).
Види судових доказів:
Власне зізнання. Незаперечний доказ, після якого розгляд справи вважався завершеним.
Речові докази. Йдеться про сліди побоїв, знайдені вкрадені речі, перебування трупа на території верви.
Свідки. Це – свідчення видоків, тобто очевидців злочину, та послухів – гарантів доброї волі однієї чи іншої сторони судового процесу.
Присяга (рота або клятва). Існувала двох видів. Перший вид полягав у підкріпленні істинності певного показання призиванням імені Бога (закликання Бога у свідки). Така клятва називалася “ротою”. З прийняттям християнства з’явилася присяга на хресті та на Біблії чи Євангелії. Розрізняли присягу додаткову, яка надавалася позивачу за відсутності інших доказів або у незначних позовах, і очищувальну, що надавалася відповідачу також за відсутності інших доказів, якщо він заслуговував на довіру. Відмова від присяги вела до звинувачення.
Суд Божий (суд мечем). Різновидом суду Божого був поєдинок або поле. Він використовувався у разі присяги обох сторін. Винуватим вважався той, хто програв бій. Іншим різновидом суду Божого були ордалії – випробування вогнем, залізом і мечем, а з появою християнства – випробування хрестом. За “Руською Правдою” передбачалося випробування водою і залізом у разі недостатності доказів або коли позов був наклепний.
Зовнішні ознаки доказу (синці, сліди від побоїв), а також “лицо” – знайдені у підозрюваного речові докази (звідси “факт на лицо”).
Жереб. До нього доходило тоді, коли сторони відмовлялися від присяги або таким чином суд вирішував кому присягати.
Галицько-Волинська держава
У середині ХІІ ст. Київська Русь розпалася на півтора десятки князівств: Київське, Переяславське, Володимиро-Суздальське, Смоленське, Чернігівське та інші. Вони, у свою чергу, поділялися на менші князівства.
В одних землях утворилися феодальні республіки (Новгород, Псков), в інших — князівства з міцною князівською владою (Володимиро-Суздальське) або князівства із сильною боярською аристократією (Галицьке).
Одним з найбільш потужних князівств Київської Русі було Галицько-Волинське князівство. Воно стало безпосереднім спадкоємцем Русі. Після занепаду Києва саме туди переміщується центр економічного і політичного життя південно-західної гілки східних словян.
Його піднесенню сприяло географічне положення (далеко від кочовиків і влади Київських князів, важливі торгові шляхи), необхідність спільної боротьби проти польських і угорських зазіхань, об’єднавча політика Романа Мстиславича і Данила Галицького.
До завоювання Володимиром Великим Галицько-Волинських земель їх населяли дуліби (волиняни), бужани, тиверці, білі хорвати.
Після смерті Ярослава Мудрого на Волині правили його нащадки: Ігор, Ізяслав, Ярополк, Ярослав, потім Мономаховичі, у Галичині – його правнуки Ростиславичі.
З ослабленням Київської Русі у 1141 р. виникає Галицьке, а 1146 р. – Волинське князівства.
Розквіт Галицького князівства припадає на період правління Ярослава Осмомисла (1152-1187), Волинського – Романа Мстиславича (1170-1205).
В історії Галицько-Волинського князівства можна виділити такі етапи:
1199-1205 рр., коли Роман Мстиславич об’єднав Волинь і Галичину. Природно й економічно ці землі були близькі, а політично і соціально – контрастні. Волинь була централізованою і згуртованою, бояри служили князю. А Галичина до об’єднання залишалася неконсолідованою. У князівстві панували бояри, а не князь. Галицько-Волинське князівство в цей період трималося на авторитеті і військовій силі князя.
1205-1238 рр. Саме тоді стався тимчасовий розпад князівства. Втручання бояр у справи престолонаслідування (боярин Кормильчич) посилилися, відчувався тиск з боку Польщі й Угорщини. Відбувалася боротьба Данила Галицького і його брата Василька за відновлення єдності князівства.
1238-1240 рр. Відновилася єдність князівства. Данило Галицький успішно відбиває напади Польщі, Угорщини, Тевтонського ордену. Встановлюється влада над Києвом (1239). Однак об’єднанню усіх цих земель під владою Данила Галицького завадила монголо-татарська навала.
Остаточне об’єднання галицько-волинських земель сталося у 1245 р.
1240-1340 рр. Розпочалася боротьба з монголо-татарами, яка поступово призвела до занепаду князівства. Одночасно велася боротьба з Угорщиною, Польщею, чинився опір Золотій Орді. Спроба Данила Галицького створити антиординську коаліцію у складі Галицько-Волинського князівства, Польщі, Угорщини, Папи Римського, Тевтонського ордену зазнала невдачі. У 1253 р. у м.Дорогочин Данило Галицький був коронований послами папи Інокентія ІV на умовах церковної унії і матеріальної допомоги з боку Папи. Через невиконання умов договору угода була скасована.
50-ті роки XV ст. – зеніт могутності і слави Галицько-Волинського князівства. Були налагоджені добрі стосунки з сусідами. Данило Галицький навіть почав втручатися у боротьбу за австрійський престол. Він перший серед руських князів розпочав боротьбу проти татар. Розбив Куремсу, але орди Бурундая приборкали князя. У 1264 р. Данило Галицький помер. Це призвело до розпаду князівства. Землі були поділені між його синами і братом. В середині ХІV ст. вони стали легкою здобиччю поляків, литовців, угорців, молдаван.
Залежність князя від Орди була м’якшою, ніж на сході Русі. Сюди не наїжджали ханські баскаки, не проводилися подушні переписи населення, але князі повинні були надсилати військо під час походів ординців на сусідів, сплачувати татарщину (данину).
Отже, Галицько-Волинське князівство було другою формою державності українського народу. У період розквіту воно об’єднувало 90% українських земель.
Князівство розвивалося під впливом державно-правових традицій Київської Русі та Європи, про що свідчать значні економічні і політичні позиції боярства. Проте саме цей чинник став чи не головним у зникненні в другій половині ХІV ст. Галицько-Волинського князівства.
Усе населення князівства, як і в Київській Русі, умовно можна поділити на 3 групи.
Вільні люди.
Особливістю соціальної структури було те, що важливу роль відіграло старе боярство – “мужі галицькі”. На відміну від Київської Русі місцеві бояри були власниками землі, що становила їх економічну і політичну незалежність від князя. Багато з них мало і власне військо. Ця частина боярства поповнювалася за рахунок інших верств – збіднілих князів, середніх і дрібних бояр.
Середнє і дрібне боярство – феодали, які перебували на службі у князя й отримували за це землі до волі князя, до смерті власника з правом передачі у спадщину своїм нащадкам. Вони постачали князю військо (із селян-смердів). Часто підпадали під вплив старого боярства і тому не стали опорою князя у боротьбі за єдиновладдя.
Верхівка духовенства. Ця привілейована група мала селян, землю і не сплачувала податки.
Селяни-смерди – основна маса населення. Це – особисто вільні виробники, які мали дрібне господарство і майно. Перебували у складі громади (верви). Сплачували податки, виконували повинності, у тому числі військову (зі своєю зброєю і кіньми). Формально залишаючись вільними, вони поступово ставали залежними від землевласника.
Міське населення. Неоднорідна маса населення. До її складу входили торгово-реміснича верхівка – “мужі градські” (купецькі об’єднання, ремісничі цехи), міські низи – робітні люди, “люди менші”, підмайстри, обслуга.
Напіввільні люди – частина селян, які перебували у залежності від феодала за взяті у борг зерно, гроші, реманент, худобу. Як правило, вони відпрацьовували борг або сплачували натурою – зерном, медом, рибою тощо.
Невільні люди – холопи. Але холопство не набуло великого поширення. Більшість холопів було посаджено на землю і згодом влилося до складу селянства.
Галицько-Волинське князівство стало одним з потужних державних утворень на землях роздробленої Русі, що успадкувало її державно-правові традиції. Саме західноруські землі продовжували залишатися носіями основних рис державного устрою Давньоруської держави. Проте політичний розвиток князівства мав і певні особливості.
Князь – носій верховної влади. Представляли її нащадки Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Проте трапилося 2 випадки, коли правили представники боярства: у 1210 р. – Володислав Кормильчич, 1340-1349 рр. – Дмитро Дедько. Після 1245 р. формою правління став дуумвірат. Під рукою Данила Галицького перебувала Галичина, Дорогочинська, Белзька та Холмська земля на Волині, а під впливом Василька знаходився Володимир разом з більшою частиною Волині.
Компетенція і влада князя не були чітко окреслені і залежали від авторитету князя. Однак князь ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, очолював військо, збирав податки, карбував гроші, визначав порядок і розмір поборів, керував скарбницею, призначав єпископів, відав зовнішньою і внутрішньою політикою. Атрибутами влади були вінець (корона), герб (зображення золотого лева на синьому щиті), прапор (синє полотнище із зображенням лева), печатка.
В окремі періоди князь потрапляв у політичну залежність від бояр. Від їхньої волі часто залежала доля князівського столу. Могутність боярства відобразилась і на ролі Боярської думи. Вона скликалася князем за згодою боярства. З часом її вплив на політичне життя князівства настільки зріс, що закон набирав чинності лише після ухвалення його Боярською думою і підписання князем. До її складу входили великі землевласники, єпископ, суддя князівського двору, окремі намісники і посадники.
За формою правління Галицько-Волинське князівство нагадувало феодальну монархію з яскраво вираженими олігархічними тенденціями.
Віче не відігравало великої ролі у політичному житті князівства, не мало чітко визначеної компетенції і порядку скликання. Спроби Данила Галицького скликати його у 1231 і 1235 рр. і знайти в нього підтримку для боротьби з боярством виявилися марними.
Князівські з’їзди (снеми). На них укладалися різні угоди, підписувалися договори про мир. Рішення снемів мали рекомендаційний характер.
У Галицько-Волинському князівстві поширилася двірцево-вотчинна система управління. Особи, які займали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, одночасно виконували функції управління в межах держави. Провідне місце займав двірський або дворецький, який завідував князівським палацом, іноді заступав князя в управлінні, війську, суді. Канцлер (печатник) – охоронець печатки, автор текстів князівських указів. Відав канцелярією, виконував дипломатичні і військові доручення князя. Стольник стежив за своєчасним надходженням доходів. Ловчий відав полюванням на звірів. Конюший обслуговував князівську кінноту.
Судові функції виконували княжі тіуни і посадники. Їм допомагали вірники, мечники, отроки.
Місцеве управління
Територія поділялася не на уділи, а на воєводства і волості, якими керували відповідно воєвода, волоститель, що призначалися князем з місцевих бояр. Їм належала адміністративна і судова влади, підпорядковувалося військо в межах своїх повноважень. Місцеве управління базувалося на системі “кормлінь”.
У містах управляли тіуни і посадники, яких призначав князь, на селі – старости. У першій половині ХІV ст. поширюється магдебурзьке право. Окремі міста мали власне самоуправління й окремий суд.
Військо складалося з воїв – ополчення із смердів, дружини, бояр та їхніх загонів, іноді – з найманого війська (угорці, кочовики).
У Галицько-Волинському князівстві в цілому поширювалася система права Київської Русі. Але відбулися і деякі зміни у законодавстві. Вони були пов’язані з розширенням кола об’єктів феодальної власності, що охоронялася законом; з необхідністю відтворення в праві соціального становища певних верств суспільства; зі зміцненням основ права-привілею; посиленням у законодавстві місцевих особливостей. Окрім давньоруських джерел права, у Галицько-Волинському князівстві застосовувалися й інші нормативно-правові акти.
Джерела права
Звичаєве право. Воно зберегло свою силу і після монголо-татарської навали і регулювало такі норми, як порядок здійснення кровної помсти, присяги, ордалії.
“Руська правда”. У Галицько-Волинському князівстві продовжували діяти норми “Руської Правди”, які регулювали питання права власності на землю і майно, укладання угод та договорів.
Князівське законодавство. Залишилося небагато пам’яток права цього періоду. Найбільш відомі 4 пам’ятки права, що збереглися.
Грамота Івана Ростиславовича Берладника (1134). Вона містить відомості про зв’язки місцевих купців з болгарськими, чеськими, угорськими купцями. Регламентувала правове становище (пільги) деяких іноземців під час їх перебування на землях Русі.
Рукописання (або заповіт) князя Володимира Васильовича (1287). Воно свідчило про існування права успадкування феодального володіння, порядок передачі князями права експлуатації феодально залежного населення, розкривало систему управління селами і містами. Наведено приклади такого способу придбання землеволодінь, як купівля землі.
Уставна грамота князя Мстислава Романовича (1289). Вона дає уявлення про розмір та форми феодальних повинностей міського населення на користь князя.
Юридичні документи ХІV ст. – грамоти, договори, доручення. Вони свідчили про впорядкування окремих інститутів права власності і зобов’язального права. У них визначалися правила дарування нерухомості (землі, садиби, млина). У князівстві були поширені договори купівлі-продажу рухомого майна, обміну, заповіту, позики.
Окремі відомості про правову систему князівства збереглися у літописах. Це – міжнародні договори, законодавча діяльність князів, норми кримінального права. З’являється і такий вид злочину, як змова проти князівської влади. Розширюється і коло покарань. Застосовуються смертна кара для феодалів і залежних селян, конфіскація майна, вигнання з країни, тюремне ув’язнення.
Є припущення, що існував збірник постанов Галицько-Волинського князівства.
Магдебурзьке право. У багатьох містах князівства завжди було чимало іноземців, які займалися торгівлею. Поступово їм надавалися привілеї.
Наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. на українських землях запроваджується Магдебурзьке право. Воно було обмежене. Його отримували переважно іноземці, які не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації. Православне населення позбавлялося права брати участь у діяльності органів самоврядування, займатися ремеслами. Тому воно чинило опір впровадженню Магдебурзького права. Першими це право отримали такі міста, як Володимир-Волинський (1324), Сянок (1339), Львів (1352).
Церковне законодавство. Це річні церковні постанови і устави. Ними регулювалися шлюбно-сімейні відносини, правопорушення проти моралі, неправомірні дії духовенства і церковних людей тощо.
Судочинство
Суд не був відокремлений від адміністрації. Судові функції виконували: князь, Боярська рада, воєводи, волостителі, церква. Право суду над залежними селянами здобувають великі землевласники.
Отже, з розпадом Київської Русі традиції державотворення не переривалися. Вони яскраво виявилися у Галицько-Волинському князівстві, яке об’єднувало понад 90% української території. Воно не тільки продовжило державницьку традицію Давньоруської держави, але й досягло значного політичного, економічного, культурного розвитку, вийшовши на передові позиції серед країн Східної Європи.
Литовсько-руська держава (XIV-XVI ст.)
Внаслідок занепаду Галицькo-Волинського князівства, зумовленого васальною залежністю від Золотої Орди, суперечками між князем і боярами, над південно-західними землями Русі нависла загроза втручання в їх справи з боку сусідів – Польщі, Угорщини, Литви, Молдови і Золотої Орди.
Успішні походи короля Казимира ІІІ завершилися підпорядкуванням в середині ХІV ст. Галичини і Холмщини, а 1387 р. їх остаточно включено до Польщі.
У 50-х роках ХІV ст. розпочалося просування литовців на Волинь і Подніпров’я. На початку 60-х років ХІV ст. до Литви були приєднані Київське, Чернігівське, Переяславське князівства, а після перемоги під Синіми Водами (1362) і Поділля.
З приєднанням колишніх земель Київської Русі Литовське князівство перетворилося на велику державу. Майже 90% населення становили українці, білоруси, росіяни; 80% території – українські, білоруські й російські землі.
Ці землі були приєднані мирним шляхом.
Руські землі зберегли свою автономію. Великий князь Литовський зобов’язувався боронити землю, а удільні князі і бояри – служити великому князю. На чолі великих князівств стояли переважно представники литовських князів (сини, племінники Ольгерда), у невеликих удільних князівствах – українські князі, нащадки Володимира Великого.
На місцях залишалися старі органи влади. Литовці додержувалися правила: “Ми старину не рушимо, а новини не вводимо”.
Православ’я зберігало статус державної релігії. “Руська Правда” тривалий час була головним джерелом права у Великому князівстві Литовському. Прийнятий у XVI ст. Литовський статут був написаний руською мовою.
Тобто в межах литовсько-руського об’єднання українські землі зберігали важливі елементи державності: територію, органи управління, військо, фінанси, судову систему тощо. Були збережені місцеві порядки, культура, звичаї, традиції державного життя. До того ж литовські князі вели боротьбу проти зовнішніх ворогів. Литовське князівство поступово перетворюється на Литовсько-Руську державу з офіційною назвою Велике князівство Литовське, Руське і Жемойтське.
В історії державного розвитку Великого князівства Литовського виділяють такі періоди: федеративно-князівський (до початку ХV ст.), федеративно-земський (до початку ХVI ст.) та єдинодержавний (XVI ст.).
Взаємовплив литовських і руських етнічних елементів спостерігався у різних галузях життя: суспільно-політичній, урядово-адміністративній, духовній, культурно-побутовій, звичаєво-правовій тощо.
Крім того, князь Ольгерд (1345-1377) ще у другій половині XІV ст. розпочав збирання руських земель під владою Литви, тоді як московські князі проголосили таку політику лише у ХV ст.
Проте в останній чверті ХIV ст. відбулися події, які суттєво вплинули на розвиток Литовсько-Руської держави. Після Куликовської битви 1380 р. послаблюється залежність Московського князівства від Золотої Орди. Внаслідок загрози з боку Тевтонського ордену і Московської держави розпочався процес зближення Литви і Польщі.
Головні етапи створення польсько-литовського союзу:
Кревська унія 1385 р.
Великий князь литовський Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, став польським королем. Литва мала прийняти католицизм, віддати казну Польщі, заплатити 200 тис. форинтів австрійському королю за відмову від Ядвіги, приєднати до Польщі литовські і руські землі. Це зміцнило Польщу. У 1387 р. Галичина остаточно була визнана територією Польського королівства. Серед литовської еліти виникла опозиція до Ягайла. Її підтримали українсько-білоруські князі. Очолив опозицію Вітовт. Невдовзі унія була скасована. Вітовт домігся відновлення самостійності князівства. Ягайло затвердив Вітовта довічним Великим князем Литовським.
Городельська унія 1413 р.
Після поразки військ Вітовта на р.Ворскла 1399 р., литовсько-московської війни (1406-1408 рр.), переходу частини українських князів на бік Москви знов посилився процес об’єднання Литви і Польщі. За новою унією урівнялися в правах польська і литовська шляхта. Обидві держави зберігали свій суверенітет. Однак Литва опинилася у васальній залежності від Польщі, оскільки обрання князя литовського контролювалося і затверджувалося польським королем. Але авторитет Литви і Вітовта на міжнародній арені зріс.
Саме за Вітовта розпочався процес ліквідації автономії українських земель. Протягом першої половини ХV ст. було скасовано автономний устрій. Замість князів на місцях почали правити намісники великого князя. Волинь, Київщина і Поділля перетворилися на воєводства, що підлягали безпосередньо великому князю. Посади воєвод і старост обіймали місцеві феодали, призначені князем.
Люблінська унія 1569 р.
Корона Польська і Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту. Всього між Польщею і Литвою було укладено близько десяти уній. Але Люблінською унією завершився тривалий процес об’єднання цих двох держав. Більш детально про Люблінську унію дивіться нижче.
У структурі суспільства можна виділити такі групи:
Князі. Представники цієї категорії обіймали вищі посади місцевої адміністрації – воєвод, старост, каштелянів. Вони були різного походження. Так, князями з династії Гедиміновичів були Вишневецькі, Сангушки, Олельковичі, Острозькі, Чорторийські, Руженські та інші; Рюриковичів – Курбські, Лукомські, Кропотки, Четвертинські, Масальські, Оболенські, Сокольські, Пронські та інші; нащадки литовських удільних князів – Гольшанські, Ямонтовичі, тюркського походження – Глинські (Путивльські), Половці, Яголдаї, Темрюки, князі невстановленого походження – Капуста, Смаги, Козекі, Деревинські, Подгорські та інші.
Князям на українських землях належало близько 10% приватного земельного фонду. Головний елемент князівського права – суверенність землеволодіння. Князь мав право оголошувати власні розпорядження, жалувані грамоти, надавати землі своїм підлеглим, встановлювати повинності (незалежно від держави), право суду над підданими. Він – повний сюзерен свого володіння, з яким він міг вийти зі складу держави. Так, Бельські, Одоєвські, Трубецькі перейшли до Московського князя. Це могли собі дозволити лише династичні князі, а не служилі.
Пани (магнати) – своєрідна аристократія. Слово походить від чеського “пан” – вищий світський або церковний феодал. Пани були двох категорій:
пани радні – члени великокнязівської ради;
пани хоруговні – мали своє військо і виводили його на війну під власними знаменами (ѕ війська країни – це воїни панів хоруговних).
Головними ознаками панів були давність роду, отчинне (вотчинне) землеволодіння (невід’ємна власність роду, що передавалася у спадок). Проте було чимало і вислуг-кормлінь.
У ХV-ХVІ ст. за етнічним складом пани Київщини і Брацлавщини поділялися так:
50% – місцевий руський елемент;
30% – тюркський (Балагура, Хлус, Шепіль, Калантай, Булгак, Кожан, Долмат, Шемет, Чечель). Вітовт осаджував (дозволяв оселятися на місцевих землях за умови визнання влади князя) татар або приєднував приграничні території, які були улусами хана, визначаючи за татарами їхні права феодала. Курщина, Путивльщина – тьма Яголдая, який прийняв зверхність литовського князя;
10% – волинський;
решта – литовсько-білорусько-молдавсько-російський елемент.
Панам належало приблизно 30% приватного земельного фонду держави. Представники цього стану обіймали нижчі урядові посади – ключників, городничих, мостовничих, хорунжих. Пани підлягали виключно юрисдикції великого князя.
Після земських реформ 1564-1566 рр. титул пан став приналежністю кожного шляхтича. Головні обов’язки: участь у військовому поході (військова повинність), направа укріплень (замкова повинність), зведення мостів (мостова повинність).
Шляхта (зем’яни) – верства (приблизно 2,5% від усього населення), що сиділа на землях, отриманих за військову службу. Основна маса постійного війська. Вона приводила з собою у військо своїх людей. У складі шляхти були українці, білоруси (Служки, Полози), литовці (Недригайли, Пашути), молдавани (Балики, Бринзи), угорці (Волощини), росіяни (Образцови, Московіти, Позняки, Грязні, Болотовичі). Виконували військову і прикордонну службу, канцелярські функції. Користувалися привілеями: звільнялися від сплати податків, не підлягали місцевій адміністрації. Це не була замкнена верства. До неї за певних обставин могли долучатися селяни, міщани, священики.
Путні бояри, або панцирні слуги, – службовці, які виконували різні повинності – поштову, подорожну. За це отримували від уряду королівщини (державні села). Вони служили у війську персонально і виконували допоміжну функцію. Між козаками, боярами, панцирними слугами на прикордонні різниця у статусі була невелика.
Духовенство (православне і католицьке). Це – священики та їх родини. Вони підлягали суду єпископа. Духовенство поділялося на біле і чорне. Церковні посади були спадковими. Церкви та монастирі володіли селами, маєтками, містами. Їх засновували князі, пани, шляхта, міщани, селяни. Церква справляла великий вплив на мораль, культуру, освіту місцевого населення. За привілеєм 1387 р. католицьке духовенство звільнялося від податків, пізніше мало своє представництво у Пани-Раді.
Козаки. Про них йтиметься у наступних лекціях.
Селянство – антипод шляхти. Чим більше шляхта здобувала прав, тим більше втрачали селяни. Селяни поділялися на вільних (смерди), напіввільних (закупи), невільних – холопи, раби, отчичі (кріпаки). Проте усі були феодально залежними.
Вільні селяни мали земельні наділи, господарство і повну правоздатність. За вбивство селянина передбачалося покарання, як за і вбивство дрібного шляхтича.
Селяни були об’єднані у громади, очолювані старостою (отаманом). При старості існувала рада (обиралася на 1 рік). Староста і члени ради здійснювали копний (громадський) суд. Мешкали селяни “дворищами” (кілька хат), які очолював голова. Дворище – одиниця оподаткування. Декілька дворищ складали село, а кілька сел – волость.
З ХVІ ст. селянську землю почали вважати державною або панською. Селянам заборонялося продавати свої наділи. Юридично це було закріплено у 1557 р. “Уставою на волоки”. Згідно з нею встановлювався розмір волоки (приблизно 17-21 дес. на дворище), а решта землі віддавалася шляхті, яка на цих землях засновувала фільварки, обмежувалося право переходу селян, встановлювалася низка повинностей на користь держави та шляхти (чинш, панщина), усі землевласники одержали право суду над селянами. Лише тяжкі злочини (розбій, покалічення шляхтича тощо) залишалися у компетенції державних суддів. Втрачається роль громади. Кріпацтво у Галичині запровадили у ХV ст., Великому князівстві Литовському – у ХVІ ст.
Єдине, що залишилося від свободи селянина, – це те, що його не можна було продати без землі та безкарно вбити.
За характером виконання повинностей селяни поділялися на 3 категорії:
Тяглові, які відробляли панщину, спочатку 8-10 днів на рік, а потім – 2-4 дні на тиждень. Сплачували державі податок (подимщина, поголовщина, воловщина).
Чиншові, які платили чинш (податок натурою – медом, зерном, шкірою).
Ремісники і службові (путні) селяни – колісники, пекарі. Об’єднувалися у сотні. Жили біля замків й обслуговували їх.
Міське населення. Воно було організоване за німецьким зразком. Існував поділ на корпорації, в яких привілейоване становище мало купецтво, лихварі, реміснича верхівка, магістратські чиновники. Значну кількість міщан становили середні торговці, власники промислів, бюргерство (поспільство). Усі категорії міського населення об’єднувалися у цехи з власним статутом, судом і цехмістром на чолі. До міських низів належали дрібні торговці та ремісники, підмайстри, учні, слуги, наймити, позацехові ремісники (“партачі”), декласовані елементи.
Окремі міста отримали Магдебурзьке право. Але повну правоздатність мали тільки міщани-католики. Православних зобов’язували жити лише в певних районах міста.
Міста були великокнязівські, приватновласницькі, церковні і самоврядні.
Структура державної влади багато в чому копіювала структуру влади Київської Русі. Проте були й певні особливості.
Великий князь (господар) стояв на чолі держави. Уособлював законодавчу, виконавчу, судову влади, був головнокомандувачем війська, здійснював дипломатичні зносини з іншими країнами, оголошував війну й укладав мир, призначав і звільняв адміністрацію.
Але в міру укладання польсько-литовських уній становище князя змінювалося. Його влада поступово почала обмежуватися Пани-Радою. До середини ХV ст. князь лише консультувався з нею, а наприкінці ХV ст. Пани-Рада поділила з князем право дипломатичних зносин, призначення урядовців на найвищі посади, законодавчі функції.
А після Люблінської унії законодавчим органом стає сейм (поряд з князем і королем).
Певну роль у системі управління спочатку відігравали удільні князі (Гедиміновичі, Рюриковичі, литовські, татарські). До ХV ст. удільний князь у своїй землі – найвищий суддя, адміністратор, збирач податків, командувач війська. Великий князь не мав права втручатися в його адміністративні дії. Удільному князю допомагала рада (служилі бояри, єпископ, урядовці).
Але з ХV ст. удільні князі стають підданими великого князя і втрачають свої державні права. У середині ХV ст. були ліквідовані Волинське і Київське князівства, а замість них створені воєводства.
Пани-Рада (Панів Рада) – другий орган влади. До її складу спочатку входили найближчі родичі великого князя, бояри, урядовці, а з ХV ст. – службові князі, вищі і місцеві урядовці – маршалок, канцлер, підскарбій, гетьман, воєводи, каштеляни, старости, 4 католицькі єпископи.
Правове становище Пани-Ради визначалося привілеями 1492, 1506, 1529 рр. Найважливіші справи вирішувалися разом з великим князем. У разі, коли думки не збігалися, князь мав підкоритися рішенню Пани-Ради. Рішення Ради було вирішальним при розгляді дій центральної і місцевої адміністрації. Вона також проводила судові засідання, оголошувала мобілізацію.
Але через велику кількість членів Ради (до 80 осіб) її важко було скликати. Тому часто великий князь користувався послугами таємної ради (8-10 чол.).
Великий вальний сойм. З середини ХV ст. великий князь почав ширше залучати (за прикладом Польщі) дрібну шляхту до державних справ. У 1440 р. вона вперше взяла участь в обранні князя. Згодом це стало традицією.
Вперше сойм зібрався 1507 р., коли князь потребував грошей для війни проти Москви. Крім магнатів і урядовців, брала участь і шляхта.
ІІ Литовським статутом (1566) сойм визнавався державною установою із законодавчими функціями.
1564 р. визначено порядок представництва шляхти на соймі. Шляхта мала обирати на повітових сеймиках по 2 посли від кожного повіту. Виборці вручали їм писану інструкцію. В українських воєводствах нараховувалося 22 повітових сеймики.
Сойм у Литві – це орган станово-представницької монархії, але на відміну від Західної Європи тут представлена була лише шляхта. Сойм розглядав питання обрання Великого князя, військової повинності, податків, воєнних союзів і державних уній, прийняття законів тощо. Він скликався з ініціативи князя і складався з двох палат – Пани-Ради і шляхетства. Засідання відбувалися окремо по палатах. Остаточне рішення ухвалювалося на спільному засіданні обох палат. Постанови ухвалювалися одностайно. Рішення сойму набувало чинності з моменту його підписання Великим князем Литовським.
Центральна адміністрація. Це урядовці, призначені великим князем і погоджені з Пани-Радою, а потім і Вальним соймом.
Маршалок земський – перша особа, яка за відсутності князя головувала на зборах Пани-Ради. Заступник його – маршалок двірський, відав князівськими дворянами.
Канцлер відав державною канцелярією. Заступник його – підканцлер.
Підскарбій земський відав фінансовими справами. Заступник його – підскарбій двірський.
Гетьман земський (великий) очолював військо, опікувався ним. Заступник його – гетьман двірський (польний).
Місцева адміністрація. З’явилася після ліквідації інституту удільних князів, яких спочатку замінили волосні намісники – старости. У великих містах правили воєводи – цивільні адміністративні посадові особи. У менших містах були державці. Воєводства поділялися на повіти або староства.
На початку ХVІ ст. була здійснена реформа. В українських землях запроваджено такий же адміністративно-територіальний поділ, як і в Литві: воєводство – повіт – волость. З цього часу головна фігура місцевого управління – воєвода. Він очолював місцеву адміністрацію; стежив за стягненням податків; відав організацією війська; вирішував судові справи.
Повіт очолював староста, він мав широкі адміністративні і судові повноваження. Центральний повіт воєводства очолював каштелян (помічник воєводи).
У ХІV-ХV ст. окремі міста отримали Магдебурзьке право. Це було відображено у ІІ Литовському статуті (1566), за яким міста поділялися на привілейовані (ті, що користувалися Магдебурзьким правом) і непривілейовані (решта).
У великокнязівських містах органи управління формував князь. Представниками адміністрації виступали воєводи, старости, війти. Вони самі призначали дрібних службовців міста.
Приватновласницькими і церковними містами управляли їх власники – магнати або церква. В окремих містах дозволялося обирати ратуші – органи самоврядування.
Мешканці міст з Магдебурзьким правом обирали магістрат – адміністративний і судовий орган самоврядування. Він складався з двох колегій:
міської ради, до складу якої обиралися радці (6-24 особи). Очолював раду бурмістр;
лави – судового органу на чолі з війтом. Лава розглядала кримінальні справи міщан, претензії міщан до феодалів.
Право і суд Литовсько-Руської держави (XIV-XVI ст.)
1 У ранньофеодальний період в умовах широкої автономії українських земель (друга половина ХІV – перша половина ХV ст.) у складі Великого князівства Литовського функціонували суди, започатковані ще в Київській Русі:
Великокнязівський суд. З часом виникають його різновиди – суд Пани-Ради, суд маршалка.
Регіональні суди (суди намісників – воєвод і старост).
З ліквідацією автономії українських земель, посиленням централістичних тенденцій та перетворенням Великого князівства Литовського у станово-представницьку монархію виникають нові суди:
доменіальні (вотчинні);
Третейські;
суди для інородців.
Подальшого розвитку набувають суди у містах з Магдебурзьким правом, церковні та копні суди.
До середини ХVІ ст. суд не був відокремлений від адміністрації, розглядався владою скоріше як джерело прибутку і не відігравав значної ролі у суспільному і державному житті.
Професійних суддів на той час не було. Суди – це періодично діючі установи, які розглядали справи лише у разі потреби. Спочатку вони, крім церковних судів і судів у містах з Магдебурзькии правом, керувалися переважно звичаєвим правом, а згодом – писаним загальнодержавним правом.
Підсудність державним судам визначалася за територіальним принципом, недержавним – за становим або за станово-територіальним. Державні суди були апеляційною інстанцією для недержавних.
Судова реформа 1564-1566 рр. сприяла більш чіткій диференціації судів та формуванню судової влади в державі. Згідно з нею створювалися такі суди:
І Державні суди
Суд великого князя. Вища апеляційна інстанція.
Сеймовий суд. Розглядав справи щодо магнатів і великого панства.
Земські суди. Вони створювалися у всіх повітах. Складалися із судді, підсудка і писаря. Усіх їх обирала шляхта на своїх повітових сеймиках, а затверджував (довічно) великий князь (одного з 4 кандидатів на кожну посаду). Засідання проводилися тричі на рік по кілька тижнів. Ці суди розглядали переважно цивільні справи шляхтичів. Апеляційною інстанцією для них був суд великого князя.
Гродські (замкові) суди. Судочинство в них здійснював намісник, староста, воєвода. Розглядалися переважно кримінальні справи шляхти, міщан і селян. Апеляційною інстанцією для них виступав суд великого князя.
Підкоморські суди. У таких судах розглядали справи про земельні суперечки. Підкоморський суд був одноосібним. Він складався з підкоморного судді, який призначався великим князем для кожного повіту з осіб, рекомендованих шляхтою, його заступника – коморника (1 або 2), який призначався підкоморним суддею із місцевої шляхти. Свідками у такому суді могли бути лише християни.
ІІ Недержавні суди
Копні суди. Найдавніший вид суду. Копні суди розглядали карні і цивільні справи, що були скоєні на території громади (копи). Вищою інстанцією для них був гродський суд.
Доменіальні суди. З поступовим зростанням прав панів, а згодом і шляхти та позбавленням прав селян створюються доменіальні суди. Їх діяльність регулювалася кількома привілеями (короля Ягайла 1387 р., Городельським 1413 р. та Більським 1457 р.). Усім землевласникам надавалося право розглядати справи кріпосних селян та інших залежних верств. Але це стосувалося переважно права стягувати судову платню. Право повного суду панів над приватновласницькими селянами скріплювалося Судебником Казимира 1468 р.
Церковні суди. Вони поділялися на церковні доменіальні та духовні суди. Перші розглядали справи про порушення догматів християнської віри та церковних обрядів, про розлучення, майнові спори подружжя, спадщину, другий діяв подібно до суду феодала (пана), яким була церква, щодо залежних від церкви людей.
Третейські, або полюбовні суди. Судочинство у таких судах було швидшим і дешевшим за державне. Широко застосовувалися панівною верхівкою. Спочатку третейські судді призначалися великим князем, потім обиралися самими сторонами. До них могли звертатися усі верстви населення, крім приватновласницьких селян. Суддею міг бути обраний пан, шляхтич, духовна особа. У зв’язку з появою таких судів посилився інтерес до вивчення права.
Суди в українських містах з Магдебурзьким правом. У містах, що користувалися Магдебурзьким правом, діяли магістратські і ратушні судді. Безпосередньо судові функції виконували війт і лава. В окремих містах право суду зберегли збори міських громад, подібні до копних судів на селі.
Суди для інородців. Суди для вірмен, євреїв, татар. Вони виникли переважно у ХV ст. Організовувалися на національних правових засадах, але на практиці часто зверталися до регіональних державних судів.
Козацькі суди. У запорозьких козаків судові функції виконували представники старшини. Вищою судовою інстанцією на Січі був кошовий отаман, а основні функції щодо здійснення правосуддя покладалися на військового суддю.
Судовий процес. Він спочатку мав змагальний характер. Обидві сторони виступали активними учасниками процесу. Згодом процес набуває позовного (обвинувачувального), слідчого (інквізиційного) характеру, в тому числі із застосуванням тортур. Суд тепер сам міг розпочати справу, не чекаючи скарги потерпілого.
Багато елементів судочинства походило зі звичаєвого права, зокрема, поволання (виклик до суду), послух (слухання свідків), звід, гоніння сліду тощо.
Процес розпочинався за заявою потерпілого. Допускалося представництво. Представники сторін називалися прокураторами або речниками. Докази в суді поділялися на:
правові, а саме: власне зізнання, показання свідків, письмові документи, речові докази;
позаправові, тобто присяга, викидщина (жереб). При їхньому пред’явленні суду вимагалося підкріплення правовими доказами.
Після судової реформи 1564-1566 рр. суд надає перевагу правовим доказам.
До винесення судового рішення учасники процесу могли дійти компромісу і вдатися до так званого єднання. Литовський статут 1566 р. заборонив єднання за тяжкими кримінальними злочинами. За цивільними справами воно практикувалося. Якщо обидві сторони не дійшли згоди, тоді суд виносив рішення.
У Великому князівстві Литовському існували такі судові чиновники:
Діцькі (судові виконавці). Доставляли звинувачуваного до суду, стягували майнове (податок або мито). За виконання цих функцій одержували платню, так званий діцьків.
Вижі – слідчі, які оглядали місце скоєння злочину, опитували свідків. Іноді їх направляли у копні та доменіальні суди для контролю. За виконання цих функцій вони одержували платню, так зване вижове.
Ув’язчі – вводили до маєтку нових господарів.
Дільчі – розподіляли майно.
Возні. Після судової реформи 1564-1566 рр. запроваджується єдина посада судового виконавця – возного.
Упродовж XIV-XVI ст. на українських землях Великого князівства Литовського тривалий час продовжували розвиватися правні традиції попередніх періодів, зберігалися джерела права Київської Русі. По-перше, це руське звичаєве право, яким користувалися копні суди. Литовський статут 1529 р. зобов’язував усі суди поряд з писаним правом користуватися і давніми звичаями. Чинність звичаєвого права підтверджував і Литовський статут 1588 р. Його використовували і за відсутності законодавчої норми. По-друге, це “Руська правда”. Її норми складали основу інших джерел права. Вона відчутно вплинула на розвиток литовського і польського законодавства. По-третє, зберігали свою чинність церковні статути, номоканон. Проте з кінця ХІV ст. починає розвиватися законодавча діяльність литовських князів. З’являються нові джерела права:
Міжнародні договори з Тевтонським і Лівонським орденами, Московським князівством, унії (Кревська, Городільська, Люблінська та інші) з Польським королівством. Вони містили норми конституційного та адміністративного права.
Привілеї і грамоти
Загальноземські статути (привілеї). Ними Великий князь Литовський надавав певні пільги окремим особам, суспільним станам, містам, монастирям, встановлював норми права для всієї держави. Це – Шляхетський привілей Ягайла 1387 р., яким вводилися на території Литви адміністративні установи, подібні до Польщі; Гродненський привілей 1432 р., змістом якого було повернення політичних і майнових прав українській і білоруській аристократії в разі переходу її у католицизм; Віленський привілей 1457 р., яким урівнювалися права литовської, в тому числі української шляхти, у правах з польською. Між іншим, останнім привілеєм, фактично, був започаткований процес закріпачення селян.
Обласні привілеї (уставні грамоти), тобто привілеї окремим землям, воєводствам і повітам, наприклад, привілеї Київський землі 1494, 1507, 1529 рр.; Волинській землі 1501, 1509 рр. В уставних грамотах наявні необхідні стадії для нормотворчості у феодальній державі: спосіб (давання), оформлення (лист), примус.
Міські привілеї. Насамперед, це грамоти окремим містам про надання Магдебурзького права – грамоти Луцьку 1432 р., Житомиру 1444 р. тощо.
Збірники законів
У другій половині ХV ст. відбуваються кодифікації чинних норм, з’являються збірники законів, які іноді називають кодексами. По-перше, це Судебник Казимира ІV 1468 р., який був складений урядовцями і прийнятий на провінційному соймі у Вільно. Містив 25 статей, що стосувалися порушень меж земельних володінь, нападів на чужі маєтки, крадіжок майна тощо. Об’єктом злочину були не тільки вільні люди, але й холопи. За окремі злочини передбачалася смертна кара.
По-друге, це Литовська метрика – збірник документів і матеріалів князівської канцелярії, який містив і низку законодавчих актів, судових вироків, декретів, що вносилися сюди за рішенням князя і Пани-Ради.
По-третє, це Статути (Литовські статути, або статути Великого князівства Литовського). Існувало три кодифікації (редакції) – 1529 р. (“старий” Статут), 1566 р. (“Волинський”), 1588 р. (“новий”). Усі три Статути містили норми руського, римського, німецького, польського, литовського звичаєвого права.
І Статут не був надрукований, а переписувався, складався з 13 розділів і 264 артикулів (статей). Закріплював основи суспільного і державного ладу, правове становище населення, порядок утворення органів влади, судів. Шляхта ним не була задоволена.
ІІ Статут мав 14 розділів і 367 артикулів і теж не був надрукований, а переписувався. У більшій мірі захищав інтереси шляхти. Широко застосовувався на Волині, Київщині, Брацлавщині. Регулював норми державного, кримінального, цивільного, процесуального права, судоустрою.
ІІІ Статут мав 14 розділів і 488 артикулів. Містив норми усіх галузей права. Юридично запровадив кріпосне право. Усі три Статути були написані руською мовою (білорусько-український варіант).
Правова неврегульованість окремих сторін суспільного життя вимагала від законодавця прийняття термінових заходів – видання “уставів” та “ухвал”. Так, з метою впорядкування фінансових й аграрних питань Сигізмунд-Август ухвалив “Уставу на волоки”.
Конституційне право. Усі три Литовських статути містили норми конституційного права. Ними визначалися права і обов’язки підданих князя; компетенція органів влади (князя, великого і місцевого соймів); відповідальність громадян перед законом; відмова від заочного покарання; відношення громадян до уряду.
У статутах підкреслювалися ідеї правової держави, тобто закону повинні підкорятись усі без винятку піддані князя.
Цивільне право. У статутах детально регламентувалися інститут власності; договірне право; заставне право; право користування чужими речами. Власниками землі могли бути лише вільні люди зі шляхетського стану. Землі шляхти поділялися на родові, що переходили у спадок за законом, вислуги – землі, власник яких міг лише розпоряджатися ними, а також придбані шляхом купівлі-продажу. Земельна власність усіх видів була недоторканою. Право володіння підтверджувалося грамотою або давністю часу. За Литовськими статутами землевласник зобов’язувався відбувати військову повинність особисто, а залежно від кількості землі ще й виставляти певну кількість озброєних підданих.
Зобов’язальне право. Договори укладалися в письмовій формі при свідках, іноді реєструвалися у суді. Регламентувалися права і обов’язки учасників договору купівлі-продажу, обміну, застави, оренди, найму, дарування майна. Набуло розвитку заставне право. Застава існувала для забезпечення виконання договору.
Заставлений маєток переходив у володіння і користування кредитора до повного його викупу боржником. Кредитор не міг його продати. У заставу подавалися землі-вислуги, посади. Гарантіями виконання зобов’язань були присяга, застава і порука.
Спадкове право. Розрізнялося спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім – онуки і правнуки. Якщо таких не було, тоді спадок переходив до братів і сестер. Мешканці міст, де не діяло Магдебурзьке право, могли передавати за заповітом лише 1/3 майна, а 2/3 майна переходило дітям, а за їх відсутності – власнику міста (князю, церкві, магнату). Доньки успадковували майно нарівні з синами. Вдова отримувала довічне держання. Після її смерті майно переходило до дітей. Часто у вдови концентрувалася переважна більшість або половина всіх маєтностей чоловіка. На порубіжних з татарами, небезпечних територіях середня тривалість шлюбу складала 10 років. Через смерть чоловіка часто до вдови переходила й опіка над дітьми і маєтністю небіжчика. Високий рівень смертності чоловіків і ранній шлюбний вік жінок призводили до повторних шлюбів, що ставало можливим завдяки поповненню шлюбного ринку вихідцями з інших земель. Для прибулих вдови були чи не єдиною можливістю увійти в коло осілих (“добрих”) людей. Тому зростала у шлюбі роль жінки, розширювалася межа свободи й ініціативи у виборі партнера та її процесуальна дієздатність.
Шлюбно-сімейне право. Багато норм сімейного права Київської Русі перенесено у Статути. Підвищувався вік вступу до шлюбу: для жінок – 15 років; для чоловіків – 18 років. Але за ІІІ Статутом вік жінок було знижено до 13 років. Шлюбу передувала змова (угода) батьків обох сторін. Передбачалися згода вступаючих у шлюб; внесення дружиною приданого і запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Сума вена складала подвійну вартість приданого, але не більше 1/3 вартості всього майна чоловіка. Дружина відповідала за борги чоловіка. Якщо дружина визнавалася винною у розірванні шлюбу, вона позбавлялася приданого і вена. Якщо шлюб визнавався недійсним, то придане залишалося у дружини, а вено поверталося чоловіку. Батьки мали право карати дітей за непослух, віддавати їх для відробітку боргу. Найбільш поширеними поняттями у сімейно-шлюбних відносинах були:
Виправа – спадкова частина доньки у маєтності батька. 1/4 вотчини (поділялася між доньками), решту спадкували сини, (за їх відсутності спадкували доньки). Виправа передавалася дівчині не з повноліття (15 років), а з моменту виходу заміж.
Посаг – придане. Визначав батько. Його розмір іноді збігався з розміром виправи.
Вено (віно) – майно, що виділялося дружині (нареченій) чоловіком (нареченим). Контроль за недоторканістю вена покладався на дружину та її родичів.
Материзна – спадок дітей по матері (переважно у вигляді нерухомості). Ділилася порівну між усіма дітьми, незалежно від статі, так само, як і вено матері, якщо не було особливих розпоряджень матері.
Шлюб – договір між батьками. Вибір дівчиною шлюбного партнера був мінімальним, хоча законодавством закріплялася обов’язкова згода дівчини на шлюб.
Кримінальне право. Мало становий характер і захищало в першу чергу майно, життя, честь феодала. Злочини, вчинені феодалом, каралися м’якше. Суб’єкт злочину – вільна і напіввільна людина, яка досягла 14 років (за ІІ Статутом) і 16 років (за ІІІ Статутом). Існувала різна відповідальність підданих князя та іноземців.
Розвивалося поняття суб’єктивної й об’єктивної сторін складу злочину, зокрема виділялися окремі ознаки умислу; розрізнялися прямий і непрямий умисел, мета і мотив злочину, злочинна самовпевненість чи недбалість.
Розвивався інститут співучасті у вчиненні злочину. Розрізняли поняття пособництва, підмовництва, причетності до злочину, стадій вчинення злочину. Формувався інститут множинності злочинів (рецидив, сукупність злочинів).
Існували такі види злочинів:
Злочини проти релігії – богохульство, чаклунство, підбурювання до переходу в іншу віру тощо.
Політичні злочини (злочини проти держави) – бунт, втеча до ворога, зносини з ворогом.
Державні злочини – хабарництво, фальшування монет, підробка документів.
Злочини проти особи – вбивство, образа, тілесні ушкодження.
Майнові злочини – крадіжка, пограбування, підпал, незаконне користування чужими речами, пошкодження чужого майна, псування межі.
Злочини проти сім’ї і моралі – двоєжонство, зґвалтування, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків.
З’являються нові види злочинів.
Військові – порушення присяги, втеча з поля бою, неприбуття до військового табору.
Злочини проти правосуддя – фальшива присяга.
Злочини проти прав шляхти.
Службові злочини.
Метою покарання було відшкодування збитків потерпілому, а з часом – залякування, ізоляція злочинця, використання злочинців як робочої сили.
Види покарань:
Смертна кара. За І Статутом передбачалася у 20 випадках, за ІІ Статутом – у 100 випадках. Застосовувалася у вигляді спалення, повішання, відрубання голови, посадження на палю, закопування живим у землю, четвертування тощо.
Тілесні кари – биття палицями, батогом, відрубання ніг, рук, виколювання очей, відрізання вуха. Застосовувалися переважно до селян.
Ув’язнення: наземне і підземне, терміном від 6 тижнів до 1 року. За власне утримання злочинець сплачував мито.
Майнові – штрафи князеві і потерпілому. Наприклад, “шкода” – винагорода потерпілому за нанесені збитки, “наклад” – відшкодування судових витрат, “головщина” – відшкодування родичам загиблого, “нав’язка” – компенсація потерпілому за образу честі, “ґвалт” – штраф потерпілому за насильницькі дії проти нього.
Спеціальні покарання – виволання (вигнання з країни), позбавлення посад, честі (тільки для шляхти), прав чи привілеїв (тимчасово чи назавжди). Позбавлений честі втрачав шляхетські права і привілеї. У законодавстві зазначалося, що кожен повинен нести покарання за себе, а не за родичів.
Умовне засудження. Душевнохворих засуджували не завжди; необхідна оборона визнавалася обставиною, що звільняла від покарання.
Українські землі у складі Речі Посполитої (друга половина XVІ – друга половина XVIІ ст.)
Процес централізації Польщі розпочався на початку
XIV ст. Невдовзі Казимир ІІІ включив до своїх володінь Белзьку, Галицьку і Холмську землі. У 1387 р. приналежність цих земель до Польщі була визнана юридично сусідами. Після Люблінської унії 1569 р. Велике князівство Литовське і Польське королівство об’єдналися в нову державу – Річ Посполиту. Внаслідок цього більшість українських земель опинилася у складі Корони Польської Речі Посполитої. Основними умовами унії були:
Річ Посполита – єдина держава. Король і Великий Князь мав бути один й обиратися на спільному соймі представників Литви і Польщі. Монарх присягав на вірність обом народам. Підтверджувалися всі права і вольності шляхти й окремих осіб. Укладені до унії міжнародні договори денонсувалися, якщо вони були спрямовані проти однієї із сторін. Запроваджувалися спільні монета і зовнішня політика. Узаконювалося право набувати землі польській шляхті у Литви і литовській шляхті у Польщі.
Проте і після унії залишалися окремими державний герб, печатка, військо, адміністрація, законодавство, фінанси.
У середині XVI ст. соціальна структура зазнала суттєвих змін. Відбулася загальна реконструкція суспільної моделі попередньої доби. Це супроводжувалося рішучим поворотом України обличчям до Заходу у сфері духовної культури, особливо освіти, порушенням конфесійної рівноваги (наступ католицизму, поява уніатства). Саме тоді козацтво заявило про себе як велику політичну силу. У новій ролі воно дебютувало у повстаннях 1591-1596 рр.
Умовно все населення можна поділити на такі групи.
Панівна верства
У 60-х роках XVI ст. відбувається консолідація вищого прошарку. Це супроводжувалося мобілізацією земельної власності. ІІ Литовським статутом дозволялося вільне відчуження землеволодінь усіх рангів. Розпочалися гарячкова скупівля і продаж маєтків. Ліквідація кордону між Польщею і Литвою, зняття заборон на придбання колишніх литовських земель України мешканцями Польщі відкрили двері польському елементу – через служби на державних посадах, шлюби з представниками місцевих боярських, шляхетських і князівських родів та королівські данини на неосвоєні землі. В середині шляхетського стану відбувається поляризація. З одного боку, існують магнати Острозькі, Вишневецькі, Кисилі, з іншого – дрібні шляхтичі. Відбувається урівнення в правах панів і шляхти. Поступово зникає політично свідома еліта. Українські інтереси репрезентує лише дрібна шляхта. Невдовзі після унії українська шляхта добилася законодавчого підтвердження станових, політичних, майнових та особистих прав.
Шляхта. Шляхетський стан визнавався державою безумовно вищим за міщанина і селянина. Шляхетське слово прирівнювалося до юридичного доказу. За поранення чи вбивство шляхтича покарання було суворіше, ніж за вбивство представника іншого стану. Шляхтич мав право суду над своїми підданими, необмежене володарювання над ними та їх майном. Проте його земля не могла бути передана нікому у користування. Шляхтич підлягав юрисдикції лише станових судів. Він мав герб і печатку. Заняття ремеслом і торгівлею було не сумісним зі шляхетським станом.
У політичній сфері шляхтич мав право брати участь у повітових сеймиках; обирати й обиратися депутатом на вальні сейми чи судові трибунали; обирати чи обиратися на суддівство чи інші земські адміністративні посади у власному повіті.
Шляхтич мав право успадковувати і вільно розпоряджатися землею; звільнявся від військових постоїв, різних повинностей, податків, окрім загальнодержавного грошового побору, сплачуваного його підданими.
Особисті права шляхтича полягали у тому, що він не міг бути ув’язненим чи покараним без суду і слідства, під час слідства не підлягав тортурам, не ніс відповідальності за злочини, скоєні його родичами, мав право вільного в’їзду і виїзду з країни.
Духовенство. До цього стану належали не тільки священики і церковні причетники, але й їх родини. Вони підлягали суду церковному. Мали для утримання землі, данини в натурі від прихожан. Існувало біле і чорне духовенство.
Залежні верства
Міщанство. Займалося переважно ремеслом і торгівлею. У містах жили магнатсько-шляхетська аристократія, яка контролювала міське життя, торгово-реміснича верхівка – багаті купці, ремісники, цехові майстри, лихварі, робітні люди – дрібні торговці і ремісники, підмайстри, партачі, слуги, наймити. У містах також перебували жовніри (військові) і козаки.
Селянство. Селяни були приватновласницькі і державні. Вони сплачували податки, відбували повинності. ІІІ Литовським статутом юридично було оформлено кріпацтво. Тяглові селяни відбували панщину, чиншові сплачували данину грошима або продуктами харчування. Найбільш спроможні селяни залучалися до війська і могли стати шляхтичами.
Козацтво. Особливий стан, нерідко непідвладний державі і урядовцям. Козаки мали рівні права на участь у самоврядуванні, користування господарськими угіддями. Козацька громада – товариство вільних власників і товаровиробників.
З другої половини XIV ст. до середини XV ст. Польща була станово-представницькою монархією на чолі з королем і однопалатним парламентом. З середини XV ст. існувала феодальна республіка на чолі з королем. У 1476 р. у складі Вального сойму (сейму) поряд із Сенатом з’явилася ще одна палата – Посольська ізба (збірня). Король очолював виконавчу владу і мав деякі законодавчі функції. Він головував на засіданнях сойму і сенату. У разі його відсутності на засіданнях рішення парламенту вважалися неправомірними. У 1572 р. при обранні нового короля Генріха Валуа були прийняті “Артикули”, згідно з якими король відмовлявся від принципу успадкування трону (влади), зобов’язувався головні питання внутрішньої і зовнішньої політики вирішувати з урахуванням думки сенату, скликати сойм кожні 2 роки.
У Речі Посполитій король очолював виконавчу владу. Без його затвердження жоден закон не діяв. Королями могли бути обрані особи з родової польської знаті, католики, знайомі з вітчизняним правом. Маєтності короля оголошувалися недоторканими.
Великий вальний сойм – вищий законодавчий орган країни у складі:
короля, який головував на засіданнях;
Сенату, до якого входили вищі урядовці країни, воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. Сенатори в соймі не голосували. Їх кількість становила 140 осіб. Першим сенатором вважався голова польської католицької церкви. Сенат скликався королем одночасно з Посольською ізбою, але засідання двох палат відбувалися окремо. До компетенції сенату належали розгляд нормативних актів, ухвалених Посольською ізбою, обговорення питань зовнішньої політики, участь у розгляді справ у сеймових судах під головуванням короля;
Посольської ізби – найвпливовішої частина сойму. До її складу входило близько 170 депутатів (послів) від шляхти. Саме вони обговорювали внесені королем проекти законів, ухвалювали рішення з окремих спорів, запроваджували нові податки, визначали основні напрямки зовнішньої політики, приймали іноземних послів. Усі питання ухвалювалися одностайно. Рішення сейму – постанови під назвою конституції.
Центральне управління було подібним до управління Великого князівства Литовського. Вищими урядовцями були маршалок коронний, канцлер, підскарбій коронний, гетьман коронний (з українських магнатів), референдарій (помічник короля у королівському суді).
Місцеве управління. Протягом XV-XVI ст. відбулися зміни в адміністративному поділі українських земель. Руське і Подільське воєводства утворені у 1434 р., Белзьке – 1462 р., Брацлавське – 1565 р., Київське – 1566 р., Чернігівське – 1635 р. Вони поділялися на повіти, а ті, у свою чергу, – на волості. Перші очолювали воєводи, другі – старости (каштеляни), треті — волостителі.
Нижчою ланкою парламентської системи і органами місцевого самоврядування були шляхетські сеймики. Утворилися в Польщі на рубежі ХІV-ХV ст., потім вкоренилися на українських землях.
Друга половина ХVІІ – початок ХVІІІ ст. – період “сеймикових правлінь”, через паралізацію роботи вального сойму сеймики перебирають частково його компетенцію (військові і податкові справи), фактично виконуючи функції органів влади.
Види сеймикових зібрань
Передсеймові, на яких обиралися посли на сойм, давалися їм настанови для обговорення питань.
Післясеймові, на яких посли звітували (подавали реляції) про роботу у соймі, приймали ухвали щодо виконання соймових постанов, обирали виконавців постанов (поборці, ротмістри, комісари).
Депутатські, під час яких обирали депутатів до Коронного трибуналу – вищої апеляційної інстанції для шляхти, слухали звіти поборців, полагоджували приватні конфлікти між окремими шляхтичами.
Елекційні (виборні). На них обирали судових земських урядовців на вакантні земські уряди (4 кандидати) – підкоморія, підсудка і писаря та членів земського суду.
Надзвичайні (з власної ініціативи). Розглядали питання оборони країни, податкові справи.
Конфедераційні. Відбувалися у часи безкоролів’я (остання чверть ХVІ ст.; 1632-1633 рр.). Розглядали питання громадської безпеки, судочинства, оборони, роботи сойму.
Шляхетські з’їзди (воєводські). Зібрання під час судових сесій (шляхта сходилася за власним бажанням), переписів посполитого рушення (військові з’їзди, шляхта прибувала за розпорядженням короля, воєводи, каштеляна).
Порядок скликання сеймиків не був регламентований законодавчо. Їх могли скликати король, воєводи, каштеляни, старости, підкоморії. Відкривав зібрання найстаріший за рангом з присутніх урядовців воєводства (землі). Потім обирали маршалка – голову зібрання. Зібрання проходили у костьолах, у замках, іноді просто неба. Брали участь усі шляхтичі, осілі у воєводстві. Безземельна шляхта перебувала на сеймиках, але активної участі не брала.
У містах адміністративний устрій залежав від статусу міста: королівські привілейовані і непривілейовані, приватновласницькі, церковні. У містах, що користувалися Магдебурзьким правом, органами управління були ратуші або магістрати (рада, лава).
Антиподом станової Речі Посполитої було утворення українського козацтва – Запорізька Січ. Їй притаманні були демократизм і самоврядування. Існував поділ територіальний (на паланки) і військовий (на курені). Вищий орган – Військова рада, в якій брали участь усі козаки. Скликалася 1 січня, 1 жовтня і на Пасху. Розглядалися найважливіші питання життя Січі, обирався уряд – військова старшина (кошовий отаман, військові суддя, писар, осавул та інші). Нижчою ланкою управління були військові чиновники (булавничий, хорунжий, пушкар, гармаш, канцеляристи). Похідні начальники – полковник, писар, осавул, сотник, курінний отаман. Повний штат січової адміністрації коливався в межах 49-149 осіб.
У 1572 р. за рішенням короля утворилося реєстрове козацтво – частина коронного війська. Існувало 6 полків – Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський кількістю до 8 тис. (1630 р.).
На українських землях у складі Речі Посполитої діяли такі суди:
Королівський трибунал, на якому король особисто розглядав справи і виносив вироки. Йому були підсудні всі справи, що стосувалися порушення шляхетських прав і привілеїв, або будь-які справи, які король брав до свого провадження. У 1578 р. на вальному соймі у Варшаві компетенція короля була звужена, апеляційні функції перейшли до Коронного трибуналу. Одночасно на вимогу української шляхти для України був створений трибунал у Луцьку – вищий судовий орган для України. Проте у 1590 р. на вимогу польської шляхти він був скасований. За королівським привілеєм від 19 квітня 1579 р. у Батурині було створено ще один трибунал – Український – вищий орган гетьманського правління в Україні. Він поширював свою діяльність на Чернігово-Сіверщину.
Суд державного сойму. Проводився під час засідання сойму під головуванням короля. Розглядав справи про державні, посадові злочини, образу короля.
Суд королівських асесорів. Розглядав справи щодо королівських міст.
Суд референдаріїв. Вирішував спори між збирачами податків з королівських вотчин і селянами, які жили в них.
Суд великого маршалка. Розглядав справи щодо порушення правопорядку у столиці країни.
Комісарський суд. Суд уповноважених королем осіб, призначених для розгляду певних справ.
Судами першої інстанції були:
Земські суди. На відміну від Великого князівства Литовського діяли у кожному воєводстві. Склад суду обирався на повітових сеймиках і довічно затверджувався королем. Розглядав цивільні і кримінальні справи (в яких однією стороною виступав шляхтич), здійснюючи виїзні засідання у повітах воєводства. Суд був колегіальним.
Підкоморські суди. Були подібними до такого роду судів у Великому князівстві Литовському.
Старостинські суди. Нагадували гродські суди у Великому князівстві Литовському. Це суди представників королівської адміністрації (старости, підстарости). Розглядали справи шляхти і всього вільного населення, не підсудного земським і підкоморським судам. За Вартським статутом 1423 р. розглядали виключно справи про зґвалтування, підпал, пограбування та розбійний напад (“наїзд”).
Магістратський суд. Діяв у містах, що користувалися Магдебурзьким правом. Судові повноваження за цивільними справами здійснювала рада на чолі з бургомістром, за кримінальними справами – лава на чолі з війтом. У містах діяли цехові суди.
У зв’язку з поширенням доменіальних (вотчинних судів) копні суди припинили своє існування.
Крім світських, існували і церковні суди – доменіальні і духовні. Перша інстанція для них – суд єпископа, друга – суд архієпископа, третя і вища – суд Папи Римського.
Судовий процес мав позовний характер. Він розпочинався з позовної заяви лише повнолітніх осіб. У разі неявки до суду відповідача у нього конфісковували 1-2 волів. Якщо таке траплялося вдруге і втретє, то відповідач програвав справу. Наступний етап процесу – розгляд доказів, наданих обома сторонами. Доказами були особисте зізнання, свідчення очевидців, приватні документи, королівські привілеї (документи), присяга. Після заслуховування обох сторін та оцінки доказів суд ухвалював рішення. Сторона, що виграла справу, вносила на користь судді певну плату, інша сторона – сплачувала штраф. Справи про вбивство розглядалися за іншою процедурою. На початку розгляду справи заявник повинен був вказати ім’я підозрюваного і лише після цього суддя призначав судового чиновника, який проводив розслідування злочину.
На українських землях, що входили до складу Польщі з 1387 р., діяли такі джерела права:
Звичаєве право.
“Руська Правда”. Була чинною до першої половини
ХV ст.
Збірники Магдебурзького права. У середині ХІV ст. у Кракові був заснований Вищий суд німецького права.
Вислицький статут 1347 р. Це перша кодифікована збірка звичаєвого права Польщі.
Вартський статут 1420-1423 рр. Ним регулювалися шлюбно-сімейні стосунки, питання успадкування й опікунства.
Королівські закони.
Загальні й особисті привілеї.
Законодавство сеймиків.
Акти Великого вального сойму.
Судовий прецедент.
До Люблінської унії у Великому князівстві Литовському правова система була більш розвинутою, ніж у Польському королівстві. Тому основою правової системи Речі Посполитої став спочатку Литовський статут 1566 р., а потім — 1588 р.
Джерела права Речі Посполитої:
Литовські статути.
“Статті Магдебурзького права” 1556 р. і пізніших видань.
Церковне право – номоканон (грецьке церковне право), церковні статути Володимира і Ярослава.
Звичаєве козацьке право. Мало офіційний статус на Січі. Ним закріплювався власний військово-адміністративний устрій, регламентувався порядок землекористування, укладання договорів, визначалися види злочинів і покарань.
Галузі права
Цивільне право. Шляхта користувалася повною дієздатністю, залежне населення перебувало у безправному становищі. Правом земельної власності користувалися король, який надавав землі у довічне або тимчасове володіння, магнати і католицька церква. З часом з’явилися майорати – маєтки, що вилучалися із загальної юрисдикції, правові відносини в них регулювалися окремими статутами. Після смерті батька майно неподільно успадковував старший син. Право володіння супроводжувалось обов’язком для власника відбувати військову службу.
Розвинутим було зобов’язальне право. Поширеними були договори купівлі-продажу, позики, підряду. Факт укладання договору фіксувався у спеціальних судових книгах. Для забезпечення виконання зобов’язань використовували заставу та поручительство. Термін викупу застави нерухомого майна становив 15 років, а за рішенням суду – до 30 років, строк позовної давності – 5 або 10 років. Усі угоди укладалися у присутності свідків з виконанням певних символічних дій (перебивання рукостискання, “могорич” (частування). Іноді договір скріплявся присягою.
Шлюбно-сімейне право. Укладання шлюбу регламентувалося нормами католицького права. Шлюбні стосунки розпочиналися після обряду вінчання. Головні умови для укладання шлюбу – відповідний шлюбний вік і згода батьків. Підстава для припинення шлюбу – смерть одного з подружжя. Розлучення допускалося як виняток і здійснювалося для католиків лише духовним судом, для православних такі справи могли розглядатися і світським судом. Наречена отримувала від батьків чи братів придане і приносила з собою в сім’ю особисті речі, одяг, коштовності. Наречений мав зробити дружині шлюбний подарунок, який, як правило, дорівнював вартості приданого. Діти перебували під опікою батьків до виділення повнолітніх синів з відповідною часткою майна, доньки – до одруження.
Кримінальне право. З середини XV ст. римське право стало домінуючим на українських землях у складі Польщі. Злочини поділялися на публічні і приватні.
Види злочинів:
Образа королівського маєстату (особи короля).
Злочини проти держави – повстання, підбурювання до повстання, видача ворогу державної таємниці, оголення меча у залі суду, вхід до приміщення суду без дозволу судді, відмова від виконання судового вироку. Покарання – штраф у розмірі 3-14 гривень.
Злочини проти релігії – чаклунство, перехід до нехристиянської віри.
Злочини проти громадського порядку та спокою – розбійний напад.
Злочини проти особи – вбивство, тілесні ушкодження, образа честі, статеві злочини. Покарання залежали від статусу постраждалого. Передбачався штраф від 5 до 60 гривень.
Образа честі шляхтича. Покарання – штраф у розмірі 60 гривень.
Майнові злочини – крадіжка (проста і кваліфікована (викрадення майна із застосуванням зброї)).
Види покарань:
Смертна кара. Була кваліфікованою – спалення, четвертування, колесування, переломлювання рук і ніг, простою – відрубання голови, повішення, втоплення, розстріл.
Штраф.
Конфіскація майна.
Позбавлення волі.
Позбавлення честі (інфамія) й опала (банація).
Тілесні покарання (“покарання на шкірі”) – таврування, відрізання вуха.
Покарання біля ганебного стовпа.
Правова система Речі Посполитої ґрунтувалася на західній правовій культурі, усвідомленні громадянами своїх прав та обов’язків перед законом.
Держава і право на початку Української революції ХVІІ ст. (1648-1654 рр.)
1 Декілька століть українські землі перебували у складі різних країн – Великого князівства Литовського, Польського королівства, Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства, Угорського королівства, Молдавського князівства, Московського царства. Осередком державотворчих процесів була Запорозька Січ. Вона мала деякі ознаки державності, проте в сучасному розумінні її не можна вважати державою. Скоріше це була проміжна ланка між професійною групою і державою. Спочатку козаки були підданими Литви, потім Речі Посполитої, згодом московського царя. Не було повнокровної економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власних грошей, міст, проте Запорозька Січ за весь час свого існування зберігала автономний устрій. За формою правління її можна віднести до типу демократичної республіки. Органом прямої дії виступала козацька рада. Їй належала законодавча та адміністративна влади. Виконавча влада належала кошу, тобто обраним на раді посадовцям. Керівником коша і головнокомандувачем збройними силами був кошовий отаман. Йому допомагали військові начальники: суддя, писар, осавул, курінні отамани та військові чиновники (довбуш, пушкар, тлумач та ін.). Існувала ще похідна і паланкова старшина. Повний штат січової адміністрації становив від 49 до 149 осіб.
Судоустрій на Січі складався з паланкового суду, курінного суду, суду військового (генерального) судді, суду кошового отамана, суду козацької ради. Судова система базувалася на принципах демократичності, безпосередності, змагальності, колегіальності. За звичаєвим козацьким правом виділялися злочини проти життя, проти здоров’я, військові злочини, майнові злочини. Серед покарань поширеними були смертна кара, приковування злодіїв до ганебного стовпа, побиття киями, конфіскація майна, переламування руки чи ноги, обмеження певних прав, наприклад, заборона обіймати виборні посади.
З початком Національної революції ХVІІ ст. (1648-1654) на визволених українських землях утворилася Українська держава, де політична влада опинилася в руках нової еліти – козацької старшини. На вершині владної піраміди стояв гетьман, який здійснював керівництво військом, очолював адміністрацію, визначав напрями внутрішньої і зовнішньої політики. Отже, перша ознака – політична влада. Вона, фактично, дублювала модель управління Запорозької Січі.
Ознака друга – територія. Б.Хмельницький визначав її у межах української етнічної території, тобто від Львова, Галича і Холма до Слобожанщини. На півдні кордон з Кримом складало Дике поле між Дністром і Дніпром. За часів Б.Хмельницького територія Української держави становила майже 200 тис. кмІ.
Ознака третя – політико-адміністративний устрій. На визволеній території було ліквідовано органи влади Речі Посполитої. В основу адміністративного поділу було покладено структуру козацького війська. Замість воєводств і повітів створено полки і сотні, які одночасно були військовими і територіальними одиницями. Виникло нове правління – Військова Рада, Рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрація, курінні і городові отамани.
Ознака четверта – суд, фінансова система і податки. Була запроваджена струнка судова система (генеральні, полкові і сотенні судді). Є свідчення, що за часів Б.Хмельницького карбувалася власна монета (на одній стороні зображено меч, на іншій — викарбували ім’я Б.Хмельницького). Була запроваджена посада генерального підскарбія, який відповідав за стан фінансів, збір грошових і натуральних податків. Діяла скарбова канцелярія.
Ознака п’ята – військо. Збройні сили були самостійні, тобто незалежні від урядів інших країн, часто добровільні. Мали загальностановий характер, тобто складалися з представників різних верств населення. Б.Хмельницький прагнув також створити мобільну, регулярну, найману армію.
Ознака шоста – соціальна структура населення. Вона зазнала значних змін. Зокрема, козацтво набуло привілейованого стану. Спостерігався перехід населення з одного стану до іншого, наприклад, селяни переходили до міщанства і козацтва.
Ознака сьома – міжнародна (зовнішня) політика. Вже на початку революції Українська держава здобула широке міжнародне визнання. Б.Хмельницький налагодив відносини з Москвою, Кримом, Туреччиною, Молдавією, Трансільванією, Польщею. Пізніше уряд Б.Хмельницького визнали Венеція, Швеція, Валахія та інші країни. Україну розглядали як суверенну, незалежну державу.
Треба зазначити, що традиції Запорозької Січі та реєстрового козацтва у процесі створення українських органів влади не були механічно перенесені на новий ґрунт. Гетьман поступово відмовився від скликання загальновійськових рад. Ускладнилася судова система, що використовувала не тільки норми звичаєвого козацького права, але й акти Речі Посполитої, Магдебурзьке право.
Внаслідок національно-визвольної та антикріпосницької боротьби у 1648-1654 рр. відбулися значні зміни у соціальній структурі, правовому становищі окремих соціальних груп.
Вони були пов’язані з тим, що на українських землях було ліквідовано магнатське землеволодіння (українське та польське), вигнано польську шляхту, католицьких священиків. Ці землі переходили у загальновійськову власність, передавалися козацькій старшині на умовах служби, українській родовій шляхті, монастирям, окремим особам за заслуги перед повстанцями.
У цілому ж населення України умовно можна поділити на такі групи:
Панівна верхівка
Козацтво. Саме у роки революції (війни) зміцнилося його становище як окремого стану. Козаки становили близько половини всього населення України.
Козацтво – це привілейований стан, який мав власну адміністрацію і суд, користувався певними привілеями, що були юридично закріплені Зборівським 1649 р. і Білоцерківським 1651 р. договорами, королівськими грамотами, царськими жалуваними грамотами, гетьманськими універсалами.
Козацтво не було однорідним. До нього належали як заможні, так і рядові козаки. Заможними були колишні реєстрові козаки, драгуни.
Козацька старшина. Одна її частина воювала на боці короля, інша – на боці гетьмана. Склад старшини поповнювався представниками української шляхти і реєстрового козацтва. Козацька старшина збагатилася за рахунок воєнної здобичі, гетьманських пожалувань землі за службу, яку вона намагалася перетворити на спадкову. Представники цієї привілейованої верстви населення звільнялися від сплати податків і зборів, користувалися пільгами при укладанні орендних договорів на промисли: дігтярство, виготовлення борошна, селітри тощо.
Отже, козацька старшина, крім політичної влади, володіла ще й основними матеріальними благами.
Українська шляхта (переважно дрібна і середня). Її правове становище визначалося як актами попереднього періоду (Речі Посполитої), так і гетьманськими універсалами. Шляхта не тільки зберегла власні землі, а й розширила своє землеволодіння за рахунок гетьманських пожалувань за допомогу повсталим. Інтереси козацької старшини й української шляхти збігалися.
Верхівка православного духовенства. У ході війни права православної церкви були відновлені. Гетьман своїми універсалами підтвердив привілеї і права церкви. Вона не сплачувала податків, отримувала нові землі (за рахунок колишніх католицьких монастирів), її представники підлягали становому (церковному) суду. Майнові й особисті інтереси, життя і честь духовенства захищалися так, як і шляхти. Статус церковних і монастирських селян суттєво не змінився. Вони, як і раніше, виконували натуральні повинності, сплачували податки і не могли переходити до козацького стану.
Залежні верстви
Рядові козаки – особисто вільні люди, які обслуговували реєстрове козацтво, мали право переходити в інші стани, змінити місце проживання, користуватися землею, звільнялися від загальних податків і повинностей. Головний обов’язок – служба у війську, за що отримували землю, привілеї на торгівлю, могли виробляти горілку, але для власного споживання.
Селяни. Поділялися на 2 категорії:
Державні – селяни, які жили на колишніх магнатських і польсько-шляхетських землях. Вони визнавалися вільними. Могли переселятися з місця на місце. Виконували певні повинності і виплати на користь війська Запорозького (забезпечення провізією, транспортом, надання постою). Прирівнювалися у правах з міщанами.
Панські – селяни, які проживали на землях української шляхти і церкви. Виконували більше повинностей, ніж державні селяни. Вони також мали право переходити до козацького стану. Спочатку панщина фактично була ліквідована, але згодом селян залучали до панщини 1-2 дні на тиждень.
Селяни могли продавати і купувати землю, дарувати її, передавати у спадщину. Серед них були як багаті, що використовували найманих робітників, так і бідні.
Міщани. Усі мешканці міст визнавалися вільними, мали право переходу до козацтва, займатися ремеслами, промислами, торгівлею.
Населення міст було неоднорідним. Тут жили козаки, що користувалися привілеями, купці, які перебували у привілейованому становищі, ремісники і дрібні торговці, об’єднані у цехи, міська біднота, міщани, що займалися сільським господарством. Міщани виконували різні повинності, платили податок, мостові і ярмаркові збори, забезпечували військові постої, утримували міську адміністрацію.
Міста, які отримували Магдебурзьке право гетьманським універсалом, називалися ратушними. Проте козацька (полкова) старшина намагалася втручатися у справи міста.
За Зборівським договором влада гетьмана поширювалася на Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства, Білоцерківським – лише на Київське воєводство. У 1649 р. запроваджено новий адміністративно-територіальний устрій. Територія поділялася на полки (їх кількість коливалася від 16 до 20) та сотні (до 300), які включали усе населення, що проживало в їх межах. На момент укладання Переяславської угоди (1654 р.) територія звільненої України охоплювала Лівобережжя, Правобережжя (без Волині і Східної Галичини) і значну частину Півдня.
Військова рада – вищий орган влади, який виконував адміністративні, законодавчі, управлінські, судові функції. До його компетенції належали найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики, обрання гетьмана і генерального уряду, здійснення правосуддя, встановлення дипломатичних відносин. У раді могли брати участь усі козаки. Проте поступово роль Військової ради знижується, і, навпаки, зростає роль Ради генеральної старшини.
Центральним органом управління був Генеральний уряд – постійно діючий орган влади, що обирався Військовою радою і виконував функції вищого розпорядчого, виконавчого і судового органу. Очолював уряд гетьман, який обирався на довічний термін. Генеральні старшини виконували функції міністрів.
Рада генеральної старшини. До її складу входили:
гетьман – глава держави, керівник уряду, законодавець, верховний головнокомандувач; суддя;
генеральна старшина: генеральний писар, що керував канцелярією і займався зовнішньою політикою; генеральні обозний, осавул, хорунжий відали військовими справами; генеральний суддя – вища судова й апеляційна інстанція для полкових і сотенних судів; генеральний підскарбій займався фінансовими справами; генеральний бунчужний охороняв військові і державні клейноди, виконував доручення гетьмана.
Місцевими органами влади були:
полковий уряд у складі полковника і полкової ради (полкові обозний, писар, суддя, осавул, хорунжий). Він здійснював управління полком. Полковнику і полковій старшині належала вся військова, судова й адміністративна влада на території полку;
сотенний уряд у складі сотника і сотенної ради (осавул, писар, суддя, хорунжий). Компетенція цього органу влади була подібною до компетенції полкового уряду, проте лише на території сотні. Помічниками сотника були городовий, сотенний і курінний отамани.
У великих містах управління здійснювали магістрати, у невеликих, що користувалися Магдебурзьким правом, – ратуші, звичайних містах – городові отамани, селах – сільські отамани (війти).
Військо мало струнку організацію. Полки, що нараховували від 5 до 20 тис. козаків, поділялися на сотні по 200-250 козаків у кожній, а ті, у свою чергу, складалися із десятків або куренів по 10-30 козаків у кожному.
Наявність власної правової системи можна також розглядати як ознаку держави.
Внаслідок національно-визвольної боротьби 1648-
1654 рр. відбулися зміни у правовій системі.
Одні джерела права припинили свою дію (“Устава на волоки” 1557 р., “Ординація війська Запорозького” 1638 р., королівські та сеймові конституції), інші – залишалися чинними.
Джерела права
Звичаєве козацьке право. Це неписані “права і звичаї” Війська Запорізького, якими регулювалися порядок устрою війська, формування військово-адміністративної влади, судовий процес, визначалося правове положення окремих станів.
Магдебурзьке право діяло у великих містах, які користувалися ним здавна. Універсалами гетьмана таке право надавалося іншим містам.
Литовський статут 1588 р., окрім розділів і артикулів щодо створення шляхетських судів.
Гетьманські універсали. Ними регулювалися питання про розподіл землеволодінь; підтвердження права власності на маєтки і встановлення податків і повинностей; призначення на посади.
Міжнародні угоди. Вони укладалися гетьманом з главами сусідніх держав. Так, Зборівським договором 1649 р. визначалися територія поширення влади гетьмана, кількість війська, привілеї і вольності козацтва, статус православної церкви. Такі ж питання регулювалися Білоцерківським договором 1651 р. Московський договір 1654 р. між Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Б.Хмельницьким і московським царем Олексієм Михайловичем складався з Березневих статей (23 пункти) Б.Хмельницького, що мали конституційний характер, і 3 жалуваних грамот царя (про прийом України до складу Московської держави, збереження прав за гетьманом Б.Хмельницьким і Військом Запорозьким та передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву).
Ці договори є свідченням того, що Україна була суб’єктом міжнародного права.
Галузі права
У цивільному праві з’явилися норми, які регулювали нові форми земельної власності – рангові землі і рангові маєтності, що надавалися козацькій старшині за службу. Гетьманські укази визначали правовий статус цих земель.
У кримінальному праві припиняли дію норми, що стосувалися злочинів проти короля, польської шляхти, католицької церкви. Впроваджувалися нові норми, наприклад, покарання за зраду українського народу, ненадання допомоги у битві, невиконання вимог військової адміністрації, нанесення шкоди козацькій старшині і православному духовенству. Злочин – це порушення козацького права. Спостерігався поступовий перехід від норм звичаєвого права до норм, створених державою.
В цілому, у 1648-1654 рр. правова система суттєвих змін не зазнала.
У 1648-1654 рр. була здійснена спроба розмежувати судові й адміністративні органи. Проте повного розподілу не відбулося. Були створені генеральний, полковий, сотенний суди.
Генеральний суд, до складу якого входило 2 генеральних судді, був апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів.
Вища судова влада належала гетьману. Він затверджував рішення Генерального і полкових судів у важливих справах, особливо вироки щодо смертної кари. Для перевірки скарг на дії суддів гетьман надсилав на місця представників старшини. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада.
Полкові і сотенні суди поширювали свою юрисдикцію на все населення, що проживало на території полку чи сотні. Вони виконували функції колишніх гродських судів.
Існували і шляхетські суди, що діяли згідно з пунктами Зборівської угоди. Проте поступово їх повноваження переходили до полкових і сотенних судів.
У містах з Магдебурзьким правом діяли виборні міщанами суди, проте в їх діяльність втручалися полкові і сотенні суди. У ратушних містах судочинство здійснювали виборні отамани та міські старшини. У селах суддями виступали війти і сільські отамани.
Б.Хмельницький запровадив суди для іноземців. Так, греки м.Ніжина отримали право мати власний суд.
Православна церква мала власні суди, проте вони розглядали лише внутрішні справи духовенства.
Продовжували діяти цехові і ярмаркові суди.
Судовий процес у судах різного рівня ґрунтувався на нормах звичаєвого права. Судові рішення можна було оскаржити у вищих інстанціях. За докази в суді правили визнання сторін, показання свідків, різноманітні письмові документи тощо. Допускалося оскарження рішень і вироків до вищих судових інстанцій. Проте якщо злочин вчинено під час воєнних дій, то винесений вирок оскарженню не підлягав.
Отже, період 1648-1654 рр. – це початок третього етапу формування української державності. Основою української державності стала республіканська форма правління. Значні зміни відбулися у суспільному ладі України. Український народ здобув національну й особисту волю. Була створена своєрідна правова система, що ґрунтувалася переважно на звичаєвому козацькому праві та гетьманських універсалах. Сформувалась і власна судова система. Цей період завершився входженням України під протекторат Московської держави. Був укладений договір, в якому Україна фігурувала як самостійна держава.
Суспільно-політичний лад козацько-гетьманської держави (друга половина ХVІІ – ХVІІІ cт.)
У середині ХVІІ ст. утворилася самостійна козацько-гетьманська держава, яка 1654 р. уклала з Московською державою договір про приєднання України до Москви на правах автономії (протекторату чи військового союзу). Не торкаючись оцінки цього договору, зазначимо, що Москва, укладаючи договір 1654 р, визнавала Україну самостійною державою.
Україна у складі Московської держави отримала особливий юридичний статус, який з деякими змінами зберігався близько 150 років. Проте на противагу періоду 1648-1654 рр., коли еволюція державності йшла по висхідній лінії, у другій половині ХVІІ — ХVІІІ ст. національна держава існувала, проте її розвиток мав скоріше регресивний характер. Саме тоді розпочалося поступове обмеження, а потім і ліквідація автономії України.
Державотворчий досвід ХVІІ-ХVІІІ ст. сприяв формуванню ідеї державної незалежності України.
У цей період більшість українських земель стали складовою частиною Росії:
Лівобережна Україна остаточно була визнана територією Росії за Андрусівським договором 1667 р. і Вічним миром 1686 р. з Річчю Посполитою та Константинопольським договором 1710 р. з Туреччиною.
Більша частина Південної України увійшла до складу Росії за Кючюк-Кайнарджійським договором 1774 р. (землі між Бугом і Дніпром, фортеці Азов, Керч, Єнікале, Кінбурн), а Кримське ханство стало васалом Російської імперії. 1783 р. російська імператриця Катерина ІІ проголосила Крим територією Росії. За Ясським договором 1791 р. були приєднані землі між Бугом і Дністром.
Правобережна Україна опинилася у складі Російської імперії внаслідок поділів Польщі. 1793 р. були приєднані Київщина, Поділля, Брацлавщина, Східна Волинь, 1795 р. – Західна Волинь.
Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина перебували у складі Австрійської імперії.
Внаслідок Національної революції (Визвольної війни) середини XVII ст. відбулися суттєві зміни у соціальній структурі. Проте, незважаючи на зникнення одних соціальних груп і виникнення інших, в Україні зберігся феодальний лад і його головний елемент – феодальна земельна власність.
За формально-юридичною ознакою населення поділялося на 5 станів, в середині яких існувало соціальне розшарування. Одні групи мали різноманітні права і привілеї, інші їх не мали.
Правове становище станів визначалося Березневими статтями Б.Хмельницького, царськими жалуваними грамотами, гетьманськими універсалами, декретами і рішеннями Ради генеральної старшини.
Існували такі соціальні групи:
Козацька старшина. Вона поділялася на такі категорії:
Знатне військове товариство, до якого належала генеральна старшина (обозний, осавули, судді, писар, хорунжий, бунчужний, підскарбій) і бунчукові товариші (частина козацької старшини, яка не обіймала військово-адміністративні посади і перебувала у резерві. За субординацією вони йшли першими після полковників, підпорядковувалися гетьману і перебували під головним знаком бунчуковим).
Значкове товариство. До його складу належали полкова і сотенна старшина та значкові товариші, які під час походів перебували під малим полковим прапором і підпорядковувалися полковникам. Значкові товариші були проміжною ланкою між старшиною і заможними козаками.
Військове товариство. Це були ті, хто не потрапив до перших двох категорій. Вони перебували у підпорядкуванні Генеральної військової канцелярії.
Козацька старшина привласнила собі привілеї колишньої польської шляхти. Вона звільнялася від сплати податків, мита, виконання повинностей, мала виключне право займатися промислами, оптовою торгівлею, за нею закріплювалася земля. Старшина виступала за урівнення в правах з російським дворянством.
Українська шляхта. Дрібна шляхта (Виговські, Тетері, Кричевські та інші), яка брала участь у революції, не тільки зберегла свої права, але й домоглася нових привілеїв. З часом вона була урівнена в правах з російським дворянством. На цьому тлі відбувалася консолідація української шляхти і козацької старшини. Належність до шляхти і старшини стала спадковою.
До верхівки суспільства належало російське дворянство, яке у ХVІІІ ст. отримувало від царя землі на Лівобережній, Слобідській, а з часом і Південній Україні. Великі земельні маєтності мали князі Меншикови, Голіцини, Шаховські, Барятинські, Кантеміри, граф Румянцев та інші.
Духовенство. За Московським договором 1654 р. цар підтвердив права та привілеї православної церкви. Як і раніше, існував поділ на біле і чорне духовенство. У правах духовенство прирівнювалося до знатного військового товариства. Митрополит і єпископи обиралися на козацьких радах, рядове духовенство – на сільських сходах. Їх обрання затверджував гетьман.
Спочатку Москва майже не втручалася у справи української церкви. 1686 р. за згодою Константинопольського патріарха Київська митрополія була підпорядкована Московській патріархії зі збереженням її привілеїв. З часом втручання у справи української церкви посилилося.
Козацтво. У ХVІІІ ст. продовжується процес розшарування козацтва. В ньому можна виділити такі групи:
Заможні козаки (з 1735 р. називалися “виборними козаками”) мали власну землю, вели господарство, виконували військову службу. Проте все частішими були випадки заміни (найму) у війську на збіднілих козаків або наймитів. Вікові межі служби козаків – 20-60 років.
Підпомічники – це збіднілі козаки. Вони постачали виборним козакам провіант, зброю, коней, одяг, навіть обробляли їхню землю, були погоничами в козацькому обозі. Підпомічники виконували такі ж повинності, як і селяни, але їх розмір був удвічі меншим.
Підсусідки. Козаки, які не мали власного майна і наймалися на роботу до заможних козаків. Часто останні їх одягали і годували.
Міщани. Вони не мали таких прав, як козаки. За правовим становищем були близькими до державних селян. Сплачували податки до гетьманської скарбниці і виконували певні повинності (охорона міста, надання військового постою, будівництво мостів тощо).
Міщани магістратських міст перебували у кращому становищі. Вони мали пільги щодо занять ремеслом, промислами, торгівлею, підлягали міському суду, звільнялися від сплати багатьох податків і виконання повинностей. Сплачували податки на ремонт доріг, утримання міської адміністрації, на користь церкві.
Процес розшарування торкнувся і міщан. У кращому становищі були купці (будь-який громадянин, який мав капітал у 500 крб. і більше). Вони об’єднувалися у гільдії. Звільнялися від податку, рекрутської повинності, тілесних покарань. Значну частину міщан складали ремісники – майстри, робітники. Вони об’єднувалися у цехи (з 21 року за наявності майна). Правове становище більшості міщан було нелегким.
У містах також мешкали представники шляхти, знатного товариства, духовенства, рядових козаків.
Селяни. У 1654 р. правове становище рядових козаків і селян мало чим відрізнялося. Козаки служили державі військовою службою, селяни – працею. Можливий був перехід до інших станів. У другій половині ХVІІ ст. становище селян змінилося. З роздачею земель козацькій старшині вони повинні були сплачувати натуральний або грошовий податок власнику землі або відробляти дводенну (на тиждень) панщину. Крім того, селяни сплачували державний податок на утримання війська – “стацію”.
Поступово зростає залежність селян від панів, збільшуються державні податки і повинності. Окремими царськими указами дозволялося віддавати селян у рекрути, відправляти на каторгу. 1783 р. Катерина ІІ заборонила селянам переходити до іншого пана, що означало повне закріпачення, позбавлення особистої свободи і громадянських прав.
Після 1654 р. державний устрій України визначався Березневими статтями Б.Хмельницького. У цілому в країні залишався той військово-адміністративний устрій, який склався під час Національної революції. Але з часом система органів влади зазнала суттєвих змін.
Центральні органи влади:
Московської держави в Україні
Посольський приказ (до 1663 р.), у складі якого існувала Канцелярія малоросійських справ.
Малоросійський приказ (з 1663 р.) у складі Посольського приказу (4 дяки і до 40 піддячих), який забезпечував зв’язки з гетьманом, призначав воєвод в українські міста, затверджував претендентів на гетьманство, здійснював контроль за православною церквою у Гетьманщині, відав розміщенням військ, спорудженням фортець в Україні тощо. Його представники майже завжди перебували при гетьмані у столиці.
Малоросійська Колегія (Глухів, 1722-1727) у складі президента (Вельямінов-Зернов), прокурора і 6 російських офіцерів. Підлягала Сенату і головнокомандуючому російськими військами в Україні, здійснювала контроль за діяльністю гетьмана, Генеральної військової канцелярії, займалася роздачею земель російським офіцерам і козацькій старшині, збором податків, розквартируванням російських військ, виступала апеляційною інстанцією для українських судів.
Правління Гетьманського уряду (Глухів, 1734-1750) у складі 6 осіб: 3 росіян (царський резидент О.Шаховський (з
1734 р. – голова), князь А.Барятинський, полковник В.Гур’єв (з 1737 р. – голова) та 3 українців (генеральні обозний Я.Лизогуб, підскарбій А.Маркович, осавул Ф.Лисенко). При ньому діяла канцелярія.
Друга Малоросійська колегія (Глухів, 1764-1786) у складі голови (П.Румянцев, він же генерал-губернатор Малоросії), 8 осіб (4 українці і 4 росіянина), прокурора (російський офіцер), 2 секретарів (українець і росіянин) та канцеляристів. Головне завдання – ліквідація автономії України, перепис населення, ревізія маєтностей, заборона переходу селян до іншого власника, скасування відмінностей у правовому і адміністративному устрої українських земель. Формально створювалася задля захисту місцевих людей від свавілля місцевої адміністрації. Після ліквідації української державності гетьманські клейноди були відправлені до Петербурга. 1775 р. Запорізьку Січ було зруйновано, а її землі приєднані до Новоросійської губернії.
Гетьманщини (Козацько-гетьманської держави)
Гетьман – голова держави, який обирався Військовою радою, інколи Радою генеральної старшини. Вибори гетьмана контролювалися російською владою, кандидатур старшина попередньо узгоджувала з Москвою. Гетьман давав присягу на вірність царю і Московській державі. Резиденції – Батурин, Чигирин, Гадяч, Глухів, Ніжин. Обсяг повноважень визначався гетьманськими договірними статтями.
Повноваження: глава держави; вища законодавча, виконавча, адміністративна, військова, фінансова влади; скликання Військової ради; вища судова інстанція; призначення на невиборні посади в апарат військового управління, а згодом і на виборні посади (полковника, сотника), проте за Коломацькими статтями не мав права звільняти з посад старшину; ведення (таємно чи відкрито) зовнішньополітичної діяльності; розпорядження земельним фондом; затвердження на вищі духовні посади; встановлення податків. Гетьман приймав універсали – нормативні акти, що мали силу закону. Вони могли бути як загальнообов’язковими (для всього населення), так і спеціальними (для окремих категорій людей).
Атрибути влади (регалії, клейноди): корогва, бунчук, булава, пірнач, печатка гербова, литаври, духові труби.
Наказний гетьман – тимчасово виконуючий обов’язки гетьмана у випадках, коли гетьман хворів, був відсутнім у резиденції, посада гетьмана була вакантною, під час проведення військових операцій. Зазвичай це був однодумець гетьмана.
Військова (генеральна) рада. Аналогів у світі не було. Формально – це найвищий орган влади в країні (1648-1750). Повноваження: обрання гетьмана і генеральної старшини (позбавлення посад), вирішення важливих політичних, військових, судових справ, обговорення зовнішньополітичних справ, ухвалення законів. Скликалася універсалами гетьмана. Брали участь усі козаки, іноді делегації від міщан (селян). Наприкінці ХVІІ ст. її функції переходять до Ради Генеральної старшини. У 1750 р. відбулася остання Рада у Глухові, коли було обрано гетьманом К.Розумовського.
Рада Генеральної старшини – центральний виконавчо-розпорядчий та судовий апарат генерального уряду, один з вищих органів державної влади. У другій половині ХVІІ ст. мала майже рівні права з гетьманом. Рада вирішувала переважно поточні адміністративно-господарські справи, здійснювала управління і контроль за діяльністю полкових та сотенних урядів. Існувало 4 її види: Рада гетьмана з колегією генеральної старшини, збори генеральної старшини (щодня), збори генеральної старшини з участю полковників, з’їзди старшин за участю козаків (крім рядових). У ХVІІІ ст. формувалася система двопалатного парламенту (рада генеральної старшини і збори усіх старшин), проте справжнього парламенту так і не було створено. Рада вирішувала найважливіші політичні, адміністративні, військові справи, здійснювала дипломатичні переговори, відала фінансами і збором податків, ухвалювала постанови, що мали силу законів, розглядала судові справи, висувала кандидатів на гетьмана і генеральну старшину. На початку 80-х років ХVІІІ ст. була ліквідована.
Система управління:
Генеральний уряд – виконавчий орган, що обирався разом з новим гетьманом. Члени уряду складали присягу. Обіймали посаду довічно. Звільнялися за власним бажанням або за декретом. При уряді діяла канцелярія. До його складу входили:
Генеральний обозний – перша особа після гетьмана. Завідував артилерією, забезпеченням війська. Часто обозний одержував повноваження наказного гетьмана, виконував дипломатичні, військові, судові та спеціальні доручення гетьмана.
Генеральний писар вів справи гетьманського уряду, очолював Генеральну військову канцелярію, приймав іноземних послів, очолював козацькі посольства, готував тексти міжнародних договорів, зберігав державну печатку, проводив попереднє слідство, здійснював судочинство.
Генеральні осавули (2 особи) виконували військові функції, проводили попереднє слідство і дізнання, здійснювали судочинство, відповідали за скликання Військової (генеральної) ради та забезпечували правопорядок під час її проведення. Вони були найближчими помічниками гетьмана, часто виконували обов’язки наказного гетьмана.
Генеральні судді (2-3 чоловіки) за дорученням гетьмана розглядали будь-які цивільні і кримінальні справи та апеляції на рішення нижчих судів. Наглядали за виконанням наказів, універсалів. Очолювали колегію генерального суду. Могли також виконувати обов’язки наказного гетьмана, очолювати козацькі посольства, командувати військом.
Генеральний хорунжий відповідав за охорону гетьманського прапора – корогви, очолював почесний ескорт (близько 100 осіб) й охорону гетьмана, виконував дипломатичні доручення гетьмана. Іноді командував військом і проводив попереднє слідство і судочинство.
Генеральний бунчужний – охоронець гетьманського клейноду – бунчука, керував відділами війська, виконував дипломатичні доручення гетьмана.
Генеральний підскарбій відав державною скарбницею, очолював (1723-1781) генеральну скарбову канцелярію (у Глухові), що займалася збором податків, розподілом видатків.
Генеральна військова канцелярія – виконавчо-розпорядча установа генерального уряду, що підпорядковувалася гетьману. Очолював її генеральний писар. До її складу входила вся генеральна старшина, крім генеральних суддів, та старші і молодші канцеляристи (близько 20 осіб). Зосереджувала в своїх руках адміністративне, військове, судове, фінансове управління державою. До її відання належав розгляд цивільних позовів та апеляцій на рішення нижчих судів, ведення діловодства та оприлюднення універсалів гетьмана, нотаріальні функції. Через неї гетьман здійснював зносини з іноземними державами.
Існували також інші канцелярії: генерального суду, генеральна артилерійська, фінансова.
Місцеві орган влади і управління
Замість воєводств були створені полки і сотні. У XVIII ст. на Гетьманщині існувало 10 полків: Стародубський, Полтавський, Лубенський, Київський, Чернігівський, Миргородський, Ніжинський, Гадяцький, Прилуцький, Переяславський. Органи влади на місцях – полковник і полковий уряд, сотник та сотенний уряд.
На території полку і сотні функціонували відповідно полкові і сотенні ради. Військово-адміністративне управління і судові функції здійснювала полкова (полковник, осавул, суддя, писар, хорунжий, обозний) і сотенна (сотник, осавул, хорунжий, писар) старшина.
Полковників обирала полкова козацька рада за участю представників гетьмана. Іноді це робила рада полкової старшини. Проте широко практикувалося призначення полковників гетьманом.
Сотників обирала сотенна козацька рада. Ініціатором вибору могли бути генеральний, полковий і сотенний уряди. Вибори сотника затверджував гетьман або полковник. Загалом виборність сотників збереглась більшою мірою, ніж виборність полковників. Проте поряд з обранням практикувалося і призначення на сотенний уряд гетьманом чи полковником.
Виконавчо-розпорядчі органи, що відали військовими, адміністративно-господарськими, фінансовими і судовими справами, здійснювали нотаріальні функції, зосереджували діловодство полку чи сотні, були полкова і сотенна канцелярії. До складу полкової канцелярії входили регент (реєнт) – заступник писаря і канцеляристи, сотенної канцелярії – сотенний писар і канцеляристи. Поділу на відділи не було.
Важливу роль на території сотні відігравав городовий отаман. Він мав широкі адміністративні, судові і військові повноваження, зокрема, здійснював нагляд за додержанням порядку на території міста, забезпечував його охорону, проводив попереднє слідство і дізнання, разом із сотником підписував акти сотенного уряду. Проте його функції мали більше цивільний, ніж військовий характер. Городові отамани полкових міст посідали становище, вище за сотників. Вони входили до складу полкового уряду.
У військовому відношенні сотні ділилися на курені, в адміністративно-територіальному – на села. Їх очолювали відповідно курінний і сільський отамани. Особовий склад куреня в середньому дорівнював 20-30 козакам, в окремих випадках – до 70. До сотні входило від 10 до 20 куренів. У складі полку налічувалося від 7 до 20 сотень.
1781 р. було скасовано полково-сотенний устрій і створено Київське і Чернігівське намісництва.
На Слобожанщині полково-сотенний устрій сформувався впродовж 50-60-х рр. ХVІІ ст. зі створенням Ізюмського, Острогозького, Охтирського, Сумського й Харківського полків. Вони проіснували до 1765 р., коли Катерина ІІ ліквідувала слобідське козацтво, перетворивши козацькі полки на регулярні гусарські.
Міста, що користувалися Магдебурзьким правом до Національної революції, називалися магістратськими (Київ, Козелець, Мглин, Ніжин, Новгород-Сіверський, Остер, Переяслав, Погар, Полтава, Почеп, Стародуб, Чернігів). Вони зберігали всі права на самоврядування. Існували також панські міста, що отримали право на обмежений магдебурзький устрій від землевласника. Міста, які не мали права на самоврядування, називалися ратушними. Адміністрація таких міст обиралася, однак була залежною від місцевого козацького управління.
Функції управління у магістратських містах здійснювали бургомістри, райці, лавники на чолі з війтом, в інших містах – бургомістр, війт, городовий отаман. Зі зміцненням генеральної, полкової і сотенної старшини функції органів міського управління обмежуються.
Право Козацько-гетьманської держави
(друга половина ХVІІ — ХVІІІ ст.)
1 Вже за “Березневими статтями” Б.Хмельницького і жалуваними грамотами царя 1654 р. та пізніше укладеними гетьманськими статтями український народ зберіг право користуватися традиційними юридичними нормами.
У другій половині ХVII – XVIII ст. в Україні були чинними деякі акти Речі Посполитої, акти, прийняті під час Національної революції, та нові.
Джерела права:
Звичаєве право. Держава санкціонувала норми такого права і визнавала його за офіційне джерело права. Ним встановлювалася система органів місцевого самоврядування; регулювалися питання правового становища, структури і діяльності військово-адміністративних і судових установ; частково вирішувалися земельні суперечки селян і козацтва, особисті й майнові відносини у сім’ї, дрібні кримінальні і цивільні справи; регламентувався судовий процес у сільських і козацьких судах.
Існувало і церковне звичаєве право, що регулювало поведінку мирян у церкві під час богослужіння, “послушництво” підданих у монастирях тощо.
Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр. Це кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Вони детально регламентували порядок судочинства; проголошували єдність й обов’язковість права для всіх громадян; декларували обмеження влади монарха законом; фіксували відокремлення суду від адміністрації.
Окремі норми статутів на Гетьманщині не діяли, зокрема щодо шляхетських станових судів. Статути на українських землях у складі Російської імперії були чинними до 1842 р.
Збірники Магдебурзького права. На українських землях були відомі “Зерцало саксонів” (1536), “Порядок прав цивільних магдебурзьких” (1559), “Право цивільне хелмське” (1584), “Артикули права магдебурзького” (1557). У 1831-
1835 рр. указом царя вони припинили чинність на Гетьманщині.
Російське законодавство. Окремі його акти почали поширюватися після поразки військ І.Мазепи у війні з Росією та звуженням у зв’язку з цим української автономії. Це були грамоти, укази, маніфести, регламенти, положення, статути, установи. Всього близько 100. Так, в Україні дістають поширення укази царів “Табель про ранги” (1722), “Про форму суду” (1723), “Про втікачів” (1754), “Маніфест про скасування гетьманства” (1764), “Про заміну смертної кари довічною каторгою”, “Жалувана грамота дворянству” (1775), Указ 1783 р. про закріпачення українських селян.
У другій третині ХVІІІ ст. на території колишньої Гетьманщини поширюється в повній мірі російське законодавство.
Акти міждержавного рівня (гетьманські договірні статті). Ухвалювалися українськими гетьманами з російськими царями чи польськими королями. Першоосновою для них були “Березневі статті” Б.Хмельницького.
Гетьманські статті визначали правове становище Гетьманщини у складі Московської держави, права і привілеї гетьмана, окремих станів і соціальних груп, джерела права, судову організацію, фінансові відносини між двома державами тощо. Вони ухвалювалися під час обрання нового гетьмана і називалися по місту, де проходила козацька рада або підписувалася угода: Переяславські статті 1659 р. Ю.Хмельницького, Батуринські 1663 р., Московські 1665 р., Глухівські 1669 р., Конотопські 1672 р., Переяславські 1674 р., Коломацькі 1687 р., Решетилівські 1709 р., Рішучі пункти
1728 р. Відомі також статті, підписані гетьманами з польськими королями, зокрема Гадяцький 1658 р. і Слободищенський
1660 р. трактати.
Вищим проявом національної правової думки є Пакти й Конституція законів та вольностей Війська Запорозького, ухвалені 5 квітня 1710 р. у Бендерах (нині – місто у Молдові) під час обрання гетьманом Пилипа Орлика. Це був договір між гетьманом і запорозьким військом про державний устрій в Україні після визволення з-під влади Москви. Складався з преамбули і 16 параграфів. У ньому йшлося про протекторат Швеції над Україною, статус української православної церкви, необхідність поширення освіти, цілісність і недоторканість кордонів країни, обмеження влади гетьмана парламентом, виборність усіх посад тощо. Документ був скріплений підписом Карла ХІІ і був чинним на частині Правобережної України до 1714 р.
Гетьманське законодавство – основний вид поточного законодавства. Це були універсали, ордери, листи, декрети, грамоти, інструкції, якими регулювалися адміністративні (інструкція судам Д.Апостола 1730 р.), цивільні (універсал К.Розумовського 1760 р. про заборону переходу селян в інші місця проживання без дозволу їх власника), земельні (універсали про надання земель старшині “за службу” або церквам і монастирям “на молитви”) відносини, підтверджувалися права власності на землю (куплену чи успадковану). Ордери, інструкції, декрети встановлювали порядок розквартирування й утримання війська, проведення ревізій у полках, розгляду апеляційних справ у Генеральному суді (інструкція судам П.Полуботка (1722), Д.Апостола (1730), К.Розумовського (1760-1763)).
Універсали й укази Генеральної військової канцелярії були підзаконними актами, що конкретизували гетьманське законодавство.
Церковне право. Це – номоканон, рішення вселенських соборів, книги святого письма, корчмі книги, церковні устави Володимира і Ярослава Мудрого, укази російського імператора і Синода щодо церкви, Духовний регламент 1786 р., правила, прийняті соборами Російської православної церкви, постанови російського патріарха.
Велика кількість і різноманітність джерел права, їх суперечливість, суттєві зміни у суспільному житті викликали необхідність уніфікації та упорядкування права. В цьому були зацікавлені як козацька старшина, яка намагалася зберегти свої права, так і царський уряд, який розраховував на те, що кодифікація сприятиме зближенню українських і російських правових норм.
У другій половині XVIII ст. з ініціативи старшинсько-шляхетської верхівки та підтримки царського уряду розпочалася кодифікація права України. У цьому процесі можна виділити декілька етапів.
1. Вперше думку про кодифікацію права висловив І.Скоропадський. У 1721 р. він наказав перекласти українською мовою Литовський статут 1588 р., “Зерцало саксонське”, “Порядок прав цивільних магдебурзьких” та інші джерела права.
2. Д.Апостол звернувся до царського уряду з пропозицією затвердження прав і вольностей українських. У відповідь 22 серпня 1728 р. було видано указ “Рішучі пункти гетьману Данилу Апостолу”, за яким створювалася кодифікаційна комісія у складі представників козацької старшини, духовенства, міщан. Вона мала статус державного органу.
У 1734 р. була створена друга комісія у складі 12 осіб на чолі з генеральним суддею Іваном Борозним, пізніше – генеральним обозним Яковом Лизогубом.
8 липня 1743 р. на пленумі, скликаному Генеральною військовою канцелярією, члени комісії підписали проект кодексу під назвою “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Його подали Сенату на розгляд генерал-губернатору Бібікову (1744). Відповідь надійшла 1756 р. Пропонувалося доопрацювати кодекс. До 1767 р. він кілька разів повертався Сенату, але так і не був прийнятий. Причинами цього було те, що в ньому обґрунтовувалося право України на власну правову систему, а отже, і автономію, фіксувалася певна відмінність від російського права, відсутні були посилання на російські джерела.
Вперше кодекс знайшов в архівах і видав у 1879 р. О.Кістяківський. Найбільш повний текст збірника у 1970 р. знайшов й опублікував литовський історик Рауделюнас. Нині відомо 10 списків кодексу. Систематизований звід українського права складався з передмови і 30 розділів, які поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Він містив норми адміністративного, цивільного, кримінального, процесуального, торгового права. В ньому визначалися види злочинів, мета і види покарань, вводилися нові поняття (замах на злочин, головний злочинець і співучасник), розрізнялося право власності на рухоме, спадкове і набуте майно, регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну, позички майна, поруки, зберігання, характеризувалася судова система тощо.
3. У 1734 р. при гетьманській резиденції було видано “Процес короткий наказний” – посібник для працівників судових і адміністративних установ. За змістом він був близьким до збірника “Права, за якими судиться малоросійський народ” і складався із вступу, 13 розділів, короткого додатка і характеристики порядку винесення вироків.
4. В середині ХVІІІ ст. були здійснені приватні кодифікації українського права. За дорученням гетьмана К.Розумовського Федір Чуйкевич підготував збірник “Суд і розправа в правах малоросійських”, в якому подавалася характеристика судової системи і судового процесу, обґрунтовувалася ідея поновлення шляхетських станових судів. Він складався спочатку з 6 розділів, потім було додано ще 3. Його положення були враховані під час судової реформи 1760-1763 рр.
У 1764 р. В.Кондратьєв підготував збірник “Книга Статут та інші права малоросійські”. Він містив витяги з різних законодавчих актів, копії указів, грамот, привілеїв і коментарі до них. Це був довідник для суддів.
5. “Екстракт Малоросійських прав”, підготовлений у 1767 р. О.Безбородьком, визначав основні риси державного, адміністративного, цивільного, кримінального, процесуального, фінансового права, правове становище окремих державних установ та їх чиновників, подавав перелік усіх чинів із зазначенням звання, посади, обов’язків, прав, матеріального забезпечення. Через централізаторську політику російського уряду він не був затверджений і тому його передали до архіву Сенату.
6. З ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального поділу чиновники малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник – “Екстракт із указів, інструкцій і установ” (1786), за основу якого було взято “Екстракт…” О.Безбородька, “Учреждение об управлении губерниями” (1775) та інші акти. Він містив норми українського і російського законодавств. Збірник був затверджений Сенатом і розісланий в установи України для практичного застосування.
3 В історії судової системи можна виділити декілька етапів: формування власної судової системи (1648-1722), зміни в судочинстві під впливом імператорського центру (1722-1760), судова реформа К.Розумовського, зміни у судовій системі внаслідок ліквідації автономії України (1764 р. – кінець XVIII ст.).
Протягом другої половини XVII – XVIII ст. на території Гетьманщини діяли такі судові інституції:
Вищі суди
Суд гетьмана – найвищий суд держави. Мав необмежену компетенцію. Міг розглядати будь-яку справу нижчих судів. Вирок оскарженню не підлягав.
Генеральний військовий суд – суд І інстанції у справах генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів. За судовою реформою 1760-1763 рр. складався з 2 генеральних суддів і 10 обраних від полків депутатів. Розглядав земельні справи, які вирішувалися призначеними зі складу суду комісарами з виїздом на місце спору. У 1767 р. депутати були замінені постійними членами суду.
Генеральна військова канцелярія – з XVIII cт. апеляційна інстанція для вироків Генерального військового суду у політичних і кримінальних справах. У складі суду були гетьман і призначені ним члени суду з генеральної старшини.
Канцелярія Правління гетьманського уряду – вища апеляційна інстанція для нижчих судів у 1734-1750 рр.
І Малоросійська колегія – вища апеляційна інстанція для нижчих судів у 1722-1727 рр.
Місцеві суди
Полкові суди – суди І інстанції для козацької, сотенної і полкової старшини. У засіданнях брали участь полковник (голова), полковий суддя, представники полкової старшини і значкові товариші. Розглядали кримінальні справи, за якими передбачалася смертна кара.
Сотенні суди – колегіальні суди у сотенних містах. Розглядали цивільні і тяжкі кримінальні справи, а також ті, в яких однією із сторін виступали представники сільської старшини.
Суди сільських отаманів – суди І інстанції. Діяли колегіально на чолі з сільським отаманом. Розглядали дрібні цивільні і кримінальні справи місцевих жителів та осіб, які скоїли злочини на території села.
Суди магістратські – суди у містах, що користувалися магдебурзьким правом. Діяли колегіально у складі бурмістра, лавників, райців і присяжних. Апеляційною інстанцією для них був Генеральний військовий суд.
Суди ратушні – суди у містах, що не користувалися магдебурзьким правом. Апеляційною інстанцією для них був полковий суд.
Сільський суд (суд війта). Розглядав дрібні цивільні і кримінальні справи. Діяв колегіально у складі війта, виборних представників селян, іноді священика та управляючого власника села.
Доменіальні суди – суди землевласника або його управляючого над залежними селянами. Відбувалися колегіально за участю представників громади. Розглядали дрібні цивільні і кримінальні справи.
Церковні суди – суди з обмеженою компетенцію. Розглядали справи про шлюб і сім’ю та щодо внутрішнього церковного життя.
Крім цього, діяли ще цехові, ярмаркові, митні і третейські суди.
У 1760 р. було розпочато судову реформу. Територію Гетьманщини було поділено на 20 судових повітів. У кожному з них створювалися земський суд для розгляду цивільних справ, гродський суд – кримінальних справ, підкоморський суд – земельних справ. Перші існували до 1831 р., другі – до 1782 р., треті – до 1840 р. Вищою судовою інстанцією залишався Генеральний суд. Судовою реформою запроваджувалися суди, які існували в Україні до 1648 р. і діяли на основі Литовського статуту.
Судовий процес базувався на демократичних засадах змагальності, виборності суддів, гласного і відкритого судового розгляду, колегіального вирішення справ та доступності судових засобів.
Завжди брали участь дві сторони: позивач (обвинувачення) і відповідач (захист). Під впливом російського законодавства відбуваються зміни. Змагальний процес витісняється розшуковим (слідчим, інквізиційним). Функції розслідування кримінальних справ остаточно переходять до судових органів. Позивачі мали право мати представника у суді – прокурора. З початку ХVІІІ ст. він називався адвокатом або повіреним. Під час судової реформи 1760-1763 рр. у складі Генерального військового суду було 4 адвокати, а з 1767 р. вони вводяться до складу гродських і земських судів.
Починалася справа з подання позову. У цивільних і дрібних кримінальних справах попереднє слідство здійснював позивач, тяжкі злочини розслідували судові органи.
Судочинство було усним (українською мовою), але фіксувалося у протоколах, що підписувалися усіма членами суду.
Доказами у суді вважалися:
Власне зізнання однієї із сторін.
Зізнання під час тортур. Тортури застосовувалися у справах про тяжкі злочини. Звільнялися від них (биття батогом, припікання розпеченим залізом та інші) вагітні жінки, малолітні, священики, літні люди (понад 70 років).
Показання державних (возний) і приватних свідків. Свідком могла бути особа у віці 14-70 років у цивільних і 20-70 років у кримінальних справах. Жінки та нехристияни могли бути свідками лише у разі відсутності інших свідків.
Письмові документи.
Огляд місця злочину і речові докази.
Висновки експертів. Експерти (фахівці з різних галузей суспільного життя) давали обґрунтовані відповіді на запити суду. Судово-медична експертиза як окремий інститут запроваджена у 70-х роках ХVIII ст.
Присяга. Дозволялася у разі відсутності інших доказів за справою. Могла складатися у церкві на Євангелії або на суді у присутності священика.
По закінченні розгляду справи ухвалювалася постанова (декрет), потім вона отримала назву “мнение” (вирок з кримінальних справ), “решение” (вирок з цивільних справ).
Судовими виконавцями були возні. Вони обиралися населенням і складали присягу.
Цивільне право. Головний інститут цієї галузі права – право власності. Воно визначалося як право мати у володінні, використовувати, передавати, дарувати, відписувати, міняти і заставляти майно за власною волею і потребою.
Право власності містило у собі такі правомочності:
право володіння – власник міг фактично володіти річчю, тобто річ повинна була перебувати у нього в господарстві;
право користування – власник міг користуватися якостями речі й одержувати від цього прибуток;
право розпорядження – власник міг вирішувати долю речі всіма дозволеними способами: продавати, заповідати, відписувати тощо.
В українському праві ХVІІ-ХVІІІ ст. існувало два різновиди власності на землю:
Вотчина, тобто повне володіння, повна власність. Її частка у загальному приватному землеволодінні постійно зростала.
Рангові маєтності – тимчасова власність. Надавалися старшині, війтам, бурмістрам, російським військовим на час виконання ними певних обов’язків. З часом перетворилася на вотчину власність.
Земельна власність виступала у таких формах:
Загальнодержавна (загальновійськова). Це землі, які стояли на обліку у Генеральній військовій канцелярії. Суб’єктами власності були гетьман, полковники, сотники.
Індивідуальна (приватна). Суб’єкти власності – ті, хто володів правоздатністю і дієздатністю.
Общинна (колективна). Суб’єкти власності – сільські і міські громади, церкви, монастирі, навчальні заклади, державні установи, Запорізька Січ.
Зобов’язальне право – підгалузь цивільного права, визначало поведінку зацікавлених осіб, регулювало майнові відносини у сфері виробництва, обміну. Зобов’язання – цивільні права і обов’язки кожного суб’єкта правовідносин. Вони виникали як з договорів, так і з правопорушень (деліктів). Норми цивільного права зобов’язували відшкодовувати матеріальні збитки за завдану шкоду. Найбільш поширеними були договори купівлі-продажу (операції з нерухомим майном укладалися при свідках, фіксувалися у спеціальних книгах, підтверджувалися універсалом гетьмана або указом царя), позики, оренди, дарування (на суму до 100 крб. укладався в усній формі, більше 100 крб. – у письмовій формі із занесенням до реєстру в актових книгах), особистого найму.
Зобов’язання були:
Односторонні, якщо права і обов’язки виникали і припинялися з волі однієї сторони. Кредитор мав право тільки вимагати повернення грошей і не мав обов’язків. Боржник мав лише обов’язок повернути гроші, а прав не мав (купівля, продаж, оренда майна).
Двосторонні, коли кожна із сторін мала права і обов’язки.
Засобами забезпечення зобов’язань були:
Завдаток – гроші або цінна річ, яку боржник давав кредитору під час укладання договору.
Застава – нерухоме майно, яке боржник для забезпечення договору позички віддавав кредитору у володіння.
Порука – зобов’язання певної особи (поручитель — третя особа) поручатися за борги іншої особи (боржника).
Спадкове право – підгалузь цивільного права, що містила норми успадкування за заповітом і за законом.
Заповіт складався дієздатними особами, добровільно, без примусу. Існували дві форми заповіту:
Звичайна, коли заповіт складався письмово у присутності місцевих урядовців та 2-3 свідків. Він скріплювався підписами (або печаткою) заповідача і свідків.
Надзвичайна застосовувалася у надзвичайних ситуаціях – перебування заповідача за кордоном, під час військового походу або його хвороби у дорозі. За таких обставин заповіт укладався в усній формі.
За законом майно успадковували лише кровні родичі. В першу чергу спадкували сини, в другу – онуки, якщо таких не було – доньки. Батьківську хату успадковував молодший син. Він вважався власником цього будинку, зобов’язувався забезпечити сестер виправою – спадковою частиною доньок у маєтності батька, що складала чверть отчизни і порівну поділялася між доньками. Вона передавалася донькам з моменту виходу заміж. Материзна – спадок дітей по матері, що поділявся між усіма дітьми порівну, незалежно від статі.
Шлюбно-сімейне право. Сім’я починалася із шлюбу. Шлюбний вік для нареченої становив 13 років, нареченого – 18 років. Шлюбу передував весільний зговір між батьками. Згода дітей була обов’язковою, мовчання – також згода. При зговорі можна було робити “передвесільні подарунки” (заклади чи заруки грошима), які служили для забезпечення шлюбного договору. Якщо з різних причин весілля не відбулося, тоді подарунки поверталися. Заборонявся шлюб між близькими родичами. Формою укладання шлюбу було весілля або вінчання, тобто укладання шлюбу у церкві з участю священика. Шлюбні відносини припинялися внаслідок розлучення або смерті одного з подружжя. Новий шлюб можна було укласти через 6 місяців після смерті чоловіка чи дружини.
Під час шлюбного договору встановлювався розмір:
посагу – приданого, визначеного батьком нареченої. Іноді він збігався з розміром виправи;
вена – майна, що виділялося дружині чоловіком. Як правило, вено становило подвійну вартість посагу, але не більше третини майна чоловіка. Контроль за його недоторканістю покладався на дружину та її родичів. Вено ділилося порівну між дітьми, незалежно від статі, якщо не було особливих розпоряджень матері.
Українське право ХVІІІ ст. знало інститут усиновлення.
Кримінальне право. У козацько-гетьманській державі кримінальні діяння поділялися на злочини, провини і проступки. Злочин – протиправна дія, якою завдано шкоди та збитків не тільки життю, здоров’ю, майну, честі особи, але й державі.
Суб’єкти злочину – особи у віці 16 і більше років.
Злочини поділялися на умисні, необережні і випадкові.
Причинами чи обставинами, що звільняли або пом’якшували покарання, були душевна хвороба, божевілля, безпам’ятство під час вчинення злочину, неповноліття (хлопці у віці до 18 років, дівчата — до 13 років) і похилий вік (після 70 років) злочинця, вчинення протиправних дій з необережності, обставини, які не залежали від волі особи і змусили його порушити закон (наприклад, голод).
Види злочинів:
Державні – зрада, перехід на бік ворога, посягання на життя царя чи гетьмана. За такі злочини передбачалася кваліфікована смертна кара з позбавленням честі та конфіскацією майна.
Проти православної церкви – богохульство, глум над іконами, перехід в іншу віру, чаклунство. За скоєння таких злочинів передбачалася смертна кара або тілесні покарання у поєднанні з конфіскацією майна і вигнанням за межі держави.
Військові – неявка на службу, мародерство, дезертирство. Покаранням за скоєння таких злочинів була смертна кара або калічення.
Проти порядку управління і суду – фальшування монет, підробка печаток, лжеприсяга, зволікання розгляду справи у суді.
Проти особи – вбивство, тілесні пошкодження.
Майнові – крадіжка, пограбування, розбійний напад. Покарання передбачало лише грошові штрафи.
Проти моралі – подружня зрада, звідництво, зґвалтування, двоєженство, кровозмішення (інцест), вбивство матір’ю дитини, викрадення чужої дитини. Покарання – смертна кара. Відповідальності за зґвалтування можна було уникнути, вступивши у шлюб із потерпілою.
Проти честі – образа словом, наклеп у письмовому вигляді, нанесення тілесних ушкоджень рукою, батогом, палицею. Покараннями за такі злочини були штрафи та ув’язнення до 6 тижнів.
Види покарань:
Смертна кара. Поділялася на просту – розстріл, повішення, відтинання голови, утоплення, та кваліфіковану – четвертування, колесування, повішення за ребро, закопування живцем, заливання в горло розпеченого заліза. Не застосовувалася щодо вагітних жінок, дівчат до 13 років, хлопців до 18 років, людей похилого віку (понад 70 років). Кару виконували публічно для лякання.
Тілесні покарання – побиття киями, батогом; калічення – відрізання вуха, носа, язика, кінцівок.
Вигнання за межі держави або заслання у віддалені куточки держави.
Позбавлення волі – арешт (перебування у камері, сараї) або ув’язнення (в земляній ямі). Термін – від 4 тижнів до 1 року або “до покарання”.
Позбавлення честі. Засуджений позбавлявся права обіймати державні та виборні посади, бути свідком. Найгірший варіант – “повна політична смерть”, коли людина фактично перебувала поза законом.
Україна у складі Російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст.
У ХІХ – на початку ХХ ст. відбулися суттєві зміни в соціально-економічному і політичному житті України.
Перша половина ХІХ ст. характеризувалася пануванням феодально-кріпосницької системи. В середині ХІХ ст. вона опинилася у глибокій кризі, що спонукало царський уряд піти на скасування кріпацтва і проведення низки реформ – селянської, земської, міської, судової, фінансової, військової, поліцейської, шкільної та інших.
Зазначені реформи відкрили шлях для розвитку капіталістичних відносин. Україна стала потужним регіоном товарного виробництва хліба, тютюну, цукрового буряка, конопель та інших культур.
Розвиток капіталізму на селі призвів до перерозподілу землі. Поміщики поступово втрачали земельну власність, натомість вона зростала у селян, купців, міщан. У селянському середовищі спостерігається розшарування, зміцнюється заможне селянство і збільшується кількість малоземельних і безземельних селян.
Значного розвитку набуло сільське господарство України внаслідок проведення Столипінської реформи на початку ХХ ст. Збільшилися посівні площі, врожайність, зріс експорт хліба. Незважаючи на позитивні результати реформи, вона призвела до ще більшого розшарування селян. Одна їх частина змушена була переселитися на Далекий Схід і до Сибіру, інша знайшла собі роботу у місті, де спостерігалася велика потреба у робочій силі.
У ХІХ – на початку ХХ ст. відбувається підйом промислового виробництва. Виділяються певні промислові регіони: на Правобережжі і північній частині Лівобережжя розвивається цукрова і харчова промисловість, у трикутнику Харків-Катеринослав-Донбас – важка промисловість, на Півдні Україні – суднобудівна і харчова промисловість.
Продовжується активне формування робітничого класу. Якщо наприкінці ХVIII ст. було лише 10 тис. найманих робітників, то у 1917 р. у промисловості працювало вже 900 тис. чоловік.
В цей період формується і масовий національно-визвольний рух. Утворюються спочатку таємні політичні організації, а потім – політичні партії. Особливо цей процес поширюється в роки революції 1905-1907 рр. Завершується зазначений період початком лютневої революції 1917 р.
Після ліквідації автономії суспільний устрій України був приведений у відповідність до російської системи.
Населення України в цей період поділялося на такі стани:
Дворянство. Найпривілейованіша верства суспільства. Дворянин – це поміщик, тобто власник землі і кріпосних, головна опора царизму. Головний обов’язок – служба. За часів Петра І вона була пожиттєвою, Анни Іоановни – від 20 до 45 років (одному члену дворянської сім’ї дозволялося не служити). У 1762 р. Петро ІІІ звільнив дворян від обов’язкової служби, а 1775 р. Катерина ІІ підтвердила це Жалуваною грамотою дворянству.
До стану дворянства можна було долучитися за цивільну, військову, придворну службу за чином (відповідно до Табелі про ранги) й орденом.
Дворяни були потомствені, коли дворянство надавалося дружині, дітям і наступним потомкам за чоловічою лінією (доньки при одруженні набували становий статус чоловіка) та особисті. Останні не мали права володіти кріпаками. Особисте дворянство поширювалося лише на дружину, діти отримували статус “обер-офіцерських дітей”. У разі 20-літньої служби їхніх батьків і дідів вони мали право порушувати клопотання про надання їм потомственого дворянства. У 1858 р. в Росії було близько 1 млн дворян, у тому числі 612 тис. потомствених.
За маніфестом 1832 р. був запроваджений новий стан почесних громадян (потомствених і особистих). Це проміжна тимчасова група між дворянами і деякими іншими верствами. До цього стану могли потрапити купці 1 гільдії за 10 (20) років перебування у гільдії, художники, випускники університетів і деяких інших вищих навчальних закладів, особи з науковим ступенем, діти церковнослужителів й особистих дворян.
Дворяни могли мати родові титули. Це так зване титуловане дворянство:
Князі. До XVIII ст. в Росії цей дворянський титул був спадковим. Князем міг бути лише той дворянин, чиї предки колись мали право на княжіння. За Петра І російські дворяни могли отримувати титули західних країн. Наприклад, князями Священної Римської імперії були Головіни, Меньшикови, Головкіни, Орлови, Потьомкіни, Безбородьки. Деякі графи (Кочубеї, Васильчикови) ставали князями. У ХІХ ст. в Російській імперії нараховувалося близько 250 князівських родів, у тому числі 40 з них вели свій родовід від Рюрика і Гедиміна. Більшу частину князів складали грузини. Наприклад, на Сумщині земельні маєтності мав князь Кавкасідзев. Великими землевласниками у нашому регіоні були князі Барятинські, Волконські, Одоєвські, Голіцини, Юсупови, Голєніщеви-Кутузови та інші.
Графи. Строганови, Капністи, Толсті, Шеремєтєви, Мусіни-Пушкіни.
Барони. Предводителем дворянства Охтирського повіту був барон Раден.
Низкою законів як загального характеру, що стосувалися дворянства взагалі, так і спеціальними законами, що адресувалися українським вищим верствам, уряд урівняв козацьку старшину й українську шляхту з російським дворянством.
Це зміцнило їхнє становище як монопольних власників землі. Дворянам належало приблизно 70% українських земель. Законом 1827 р. їм надавалося право створювати фабрики, заводи не тільки в селах, але і в містах. Невдовзі почали створюватися цукроварні, винокурні.
За реформою 1861 р. дворяни не тільки зберегли усі свої права і привілеї, але й отримали нові. Спеціально створений Дворянський банк кредитував їхні господарства. Дворяни втратили лише владу над особою селянина. Вони мали дворянські навчальні заклади, створювали свої політичні партії: Конституційні демократи (Партія народної свободи), “Союз 17 жовтня”, “Союз русского народа”, “Союз Михаила Архангела”. Представники цього стану займали панівне становище у державному апараті. Вони переважали у земських і міських органах, судах, Державній думі.
Духовенство. Представники цього стану звільнялися від сплати податків і виконання повинностей, до них не застосовували тілесні покарання. Вони фактично перебували на державній службі, мали власну систему рангів (санів), титулів. Духовенство поділялося на чорне і біле. І те, й інше мало 5 санів. Чорне – митрополит, архієпископ, єпископ, ігумен, архімандрит, біле – протопресвітер, протоієрей, ієрей (священик), протодиякон, диякон.
У першій половині ХІХ ст. до духовенства дозволялося вступати вихідцям з інших станів, а також виходити з духовенства. При цьому діти колишніх священиків отримували звання спадкових почесних громадян.
В цей період відбувається наступ на уніатську і католицьку церкви на Правобережжі, що призводить до збільшення кількості привернутих до православ’я віруючих. Посилюється русифікаторська політика щодо української церкви. Забороняються проповіді і богослужіння українською мовою, будівництво церков і малювання ікон в українському стилі, запроваджується призначення священиків замість обрання їх селянами.
Міщани. У ХІХ ст. спостерігається збільшення кількості міст і міського населення у 2,5 раза. Склад міського населення був строкатим:
Власне міщани – 70% від усіх мешканців міст. Вони сплачували більшу частину податків, виконували рекрутську та інші повинності. Проте поступово обмеження для міщан послаблюються. Частина міщан звільняється від сплати подушного податку та виконання окремих повинностей. А у 1832 р. вони отримали право набувати землю у містах для торгівлі і переходити до купецтва.
Купецтво. Купці мали гільдійські посвідчення. В залежності від кількості майна чи прибутків вони належали до 1-ї, 2-ї або 3-ї гільдії. З часом могли отримати статус почесних громадян. Мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські посади.
Цехові люди – ремісники.
Робітні люди – вільнонаймані робітники, які не мали власного житла і постійного місця проживання та жили за рахунок своєї фізичної сили.
Селяни. Найчисленніша група населення. Указами 1800, 1804, 1808, 1828 рр. завершилося закріпачення селян. Кріпаки (поміщицькі селяни) в Україні становили понад 5 млн осіб (приблизно 50% українських селян). Основний обов’язок кріпаків – відбувати панщину. Часто вона сягала 6 днів на тиждень.
Другу групу складали державні селяни. В середині
ХІХ ст. їх налічувалося 5,2 млн. осіб. Вони були феодально залежними від держави. Сплачували державні податки і виконували грошові або натуральні повинності. Їх становище було кращим за колишніх кріпаків. Вони були особисто вільними людьми. У 1817 р. частину державних селян перетворили на військових поселенців (селяни одночасно були й військовими).
Третю нечисленну групу складали удільні селяни. Це ті селяни, які належали царській сім’ї, а не державі.
За Селянською реформою 1861 р. селяни-кріпаки ставали особисто вільними. Вони мали право купувати нерухомість, займатися торгівлею, підприємництвом, вступати на службу, виступати в суді окремою стороною, одружуватися без дозволу поміщика, самостійно вирішувати сімейні і майнові проблеми.
Але право власності на землю залишалося за поміщиками. Селяни отримували лише садибу і польовий наділ, за які вони мали внести викуп. Причому 20-25% викупу селяни сплачували готівкою, а решту коштів поміщики отримували від держави, яка протягом 49 років повертала з селян ці гроші та ще й з відсотками.
До переходу на викуп селяни залишалися тимчасово зобов’язаними і виконували повинності – оброк або панщину – на користь поміщика. З 1883 р. усі селяни переходили на викуп. Двірські селяни отримали особисту свободу, але без землі і викупних платежів. Через 2 роки після реформи вони отримали статус “сільських обивателів”.
За законом 1863 р. удільні селяни переводилися до розряду селян-власників.
За законом 1866 р. державні селяни виходили з підпорядкування Міністерства державного майна і підлягали загальним губернським, повітовим і селянським органам.
За Столипінською аграрною реформою усі селяни мали право вільного виходу із громади, заснування хуторів та переселення до Далекого Сходу і Сибіру.
Характерною рисою цього періоду була поява нових класів і груп. Буржуазія формувалася з дворян, селян, міщан, купців, які займалися підприємництвом. За національним складом серед буржуа були українці, росіяни, поляки, євреї, іноземці. Розрізняють велику (банкіри, власники великих підприємств), середню (власники невеликих підприємств, торговельних установ) та дрібну буржуазію. Буржуа об’єднувалися у політичні партії (конституційні демократи, октябристи), мали (особливо під час війни) представницькі організації – Комітети, з’їзди, спілки. Ознаками робітничого класу були відсутність постійного місця проживання, наймана праця – основне джерело існування. Джерелами формування пролетаріату були збіднілі селяни, ремісники, кустарі, міщани. З 1905 р. вони мали право засновувати профспілки.
Ці два класи, які формувалися одночасно, перебували в стані ворожнечі один до одного. Обидва вийшли на політичну арену зі значним запізненням і тривалий час мали невисокий рівень політичної організації.
Територія України, що входила до складу Російської імперії, поділялася на 9 губерній, що об’єднувалися у три генерал-губернаторства: на Лівобережжі – Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 р. Харківська), Чернігівська (Малоросійське генерал-губернаторство); на Правобережжі – Волинська, Київська, Подільська (Київське генерал-губернаторство); на Півдні – Катеринославська, Таврійська, Херсонська (Новоросійське генерал-губернаторство). Губернії поділялися на повіти (85 на Україні), а ті, у свою чергу, – на волості.
У ХІХ ст. за формою правління Росія залишалася абсолютною монархією. На чолі держави стояв імператор. Його влада була самодержавною і необмеженою. Він мав виключні права у законодавстві, управлінні, суді. У 1797 р. була відновлена система спадкування престолу від батька до сина, скасована Петром І.
У 1802 р. був створений Комітет міністрів, який розглядав питання, що відносилися до компетенції кількох міністерств, здійснював центральне галузеве управління. Комітет міністрів очолював імператор. Після проведення селянської реформи 1861 р. Комітет міністрів був реорганізований у Раду міністрів на чолі з імператором. Цей орган влади розглядав найважливіші загальнодержавні питання.
У 1810 р. була створена Державна рада – вищий законодавчий орган при імператорі із дорадчими функціями. На початку ХХ ст. до його складу входили уродженці Сумщини – Редькін Петро Григорович (з 1882 р.) та колишній голова Лебединської земської управи Яків Володимирович Кучеров (з 1906 р.). Члени Державної ради призначалися царем або ставали за посадою (міністри). Їх кількість коливалася від 40 до 60 осіб. На засіданнях головував імператор. Державна рада проіснувала до 1917 р.
З 1826 р. діяла Власна його імператорської величності канцелярія, яка складалася із 6 відділів. Вона готувала законопроекти для імператора.
Сенат – вища судова установа в країні.
Під час революції 1905-1907 рр. Росія перетворюється на обмежену монархію. Створюється Державна дума – законодавчий орган влади, що обмежував владу монарха. Вона стає другою парламентською палатою. 6 серпня 1905 р. було проголошено маніфест “Про встановлення Державної думи” та прийнято “Положення про вибори до Державної думи”. Згідно з ними Державна дума – представницький орган, який обирався на 5 років на основі цензового, нерівного та непрямого виборчого права. Дума займалася попередньою підготовкою й обґрунтуванням законопроектів, обговоренням бюджету, мала право законодавчої ініціативи.
19 жовтня 1905 р. цар оголосив маніфест “Про перетворення Ради міністрів”, згідно з яким цей орган з дорадчого перетворювався на орган державного правління. 11 грудня 1905 р. був затверджений виборчий закон, за яким створювалася ще і 4-та курія – робітнича. Врешті-решт 23 квітня 1906 р. імператор затвердив нову редакцію Основних державних законів Російської імперії як частини Зводу законів. В ній були підтверджені створення Державної думи і уряду (Ради міністрів), реорганізація Державної ради.
До 1917 р. діяли чотири Державні думи: перша (27 квітня – 8 липня 1906 р.), друга (20 лютого – 2 червня 1907 р.), третя (1 листопада 1907 р. – 9 липня 1912 р.), четверта (15 листопада 1912 р. – 19 жовтня 1917 р.). В кожній з них було понад 100 гласних (депутатів) з України. У перших двох думах існувала Українська думська громада (понад 40 депутатів).
Система державного управління відповідала соціально-економічній політиці царського уряду щодо національних окраїн. Вона передбачала нівелювання національних особливостей регіону і жорстку централізацію управління.
Місцеві органи управління
Вищою ланкою на місцях були генерал-губернатори, безпосередньо підпорядковані цареві. Мали широкі і недостатньо чітко визначені повноваження. В умовах недемократичного, бюрократизованого і нерідко корумпованого державного апарату це було позитивним чинником щодо реалізації задумів законодавця. Часто ефективність діяльності генерал-губернатора залежала від суб’єктивного фактора, від його особистої позиції. В окремі періоди (після польського повстання 1863 р. на Правобережжі) вони отримували додаткові повноваження (київський генерал-губернатор І.Васильчиков). Вели активну нормотворчу діяльність, видавали обов’язкові постанови, ініціювали прийняття спеціального законодавства для регіону.
Серед постійно діючих місцевих органів управління основну відповідальність несли губернатори та губернська адміністрація. Компетенція губернатора визначалася такими актами, як “Загальний наказ цивільним губернаторам” 1837 р., “Тимчасові правила по перетворенню губернських правлінь” 1865 р., закони 1866, 1879, 1881 рр. та указ імператора 1876 р.
Правове становище губернатора мало подвійний характер. З одного боку, він призначався особисто імператором і підкорявся безпосередньо йому, з іншого боку, губернатор знаходився майже у повному підпорядкуванні міністра внутрішніх справ. Губернатори (як і генерал-губернатори) мали право на законодавчу ініціативу.
Після проведення селянської, земської, судової і міської реформ губернаторів звільнили від багатьох адміністративних обов’язків. Поступово губернатор перетворюється на орган адміністративного нагляду.
Після вбивства Олександра ІІ у 1881 р. губернатори набувають широких повноважень у боротьбі з революційним і ліберальним рухом. Вони могли оголошувати стан посиленої охорони, надзвичайної охорони і проміжний стан між нормальним і надзвичайним.
Середній термін перебування на посадах губернаторів досягав приблизно 3 років. Ротація губернаторів посилювалася у кризові періоди. Спочатку на такі посади призначали військових, з 80-х років ХІХ ст. – і цивільних осіб. Середній вік досягав 56-57 років. Більшість з них були спадковими дворянами, у тому числі й титулованими (харківські губернатори – князі Трубецькой, Оболенський, полтавські – князі Куракін, Лобанов-Ростовський, Репнін, Долгоруков, граф Строганов). Майже усі були православними, одного разу харківським губернатором був лютеранин Сіверс.
До губернського правління входили віце-губернатор (в окремі періоди були губернатори військові і цивільні), прокурор, 2 радники і канцелярія.
Їм допомагали галузеві установи:
Казенна палата. Підпорядковувалася Сенату і Міністерству фінансів. Губернатор щодо неї мав контрольні права і не міг безпосередньо втручатися у справи цієї установи.
Палата державного майна. Губернатор мав право давати їй безпосередні розпорядження щодо благоустрою державних селян, збору податків, виконання повинностей.
Акцизне управління підпорядковувалося Міністерству фінансів, раніше займалося системою відкупів. Вплив на нього губернатора був незначний.
Контрольні палати підлягали державному контролеру. Деякий час губернатори мали право ревізувати діяльність установ, а згодом самі палати отримали право ревізувати роботу губернатора.
Рекрутські присутствія.
Присутствія поліції (поліцмейстер, пристави, жандармські полковник і офіцер, гарнізон).
Місцеві органи народної освіти.
При запровадженні земської і міської реформ на губернаторів покладався контроль за органами самоврядування (низка постанов земських зібрань обов’язково затверджувалася губернатором, він мав право призупиняти виконання будь-якої постанови, скасовувати рішення зборів, ревізувати діяльність управ).
У підпорядкуванні губернського апарату перебували повітові правління – земські суди на чолі з капітаном-справником, який обирався дворянами повіту на 3 роки, а з 1862 р. призначався губернатором. Вони здійснювали керівництво місцевою поліцією, контролювали виконання законів.
У повіті також діяли галузеві установи – повітове казначейство, контрольні палати, акцизні установи, поліцейські управи.
У результаті реформ 60-70-х років ХІХ ст. запроваджуються органи самоврядування:
Земства існували на рівні губернії і повіту (на Правобережжі засновані у 1911 р.). Це були всестанові органи самоврядування. Виборні земські установи – земські збори (розпорядчий орган) і земська управа (виконавчий орган), обрана земськими зборами. Земські гласні (депутати) обиралися на 3 роки від 3 курій (землевласників, міських і сільських громад). Сфера діяльності: управління місцевим господарством, освітою й охороною здоров’я, будівництво і ремонт доріг, страхування, упорядкування місцевої торгівлі, кредитування сільських виробників, утримання в’язниць, збір місцевих податків тощо.
У містах діяли міські виборчі збори (скликалися тільки під час проведення виборів гласних до міської думи), міська дума (розпорядчий орган), яка обирала міську управу (виконавчий орган) і міського голову. Гласні міських дум обиралися від 3 курій залежно від кількості нерухомого майна чи прибутків. Сфера діяльності міських дум була подібною до земств, тільки в межах міста. Міська управа обиралася на 4 роки.
Волосний схід, волосний старшина (староста), волосний суд. Компетенція сходу – вибори посадових осіб, суддів волосного суду, призначення опікунів і попечителів до сиріт та майна померлих, контроль за діяльністю посадових осіб, нагляд за училищами, торгівлею, ведення звітності з обліку запасних чинів та воїнів ополчення, відомості про військову повинність, виконання доручень урядовців. У сході брали участь волосний старшина, сільські старости, збирачі податків, по одному представнику від 10 дворів у селах. Скликати і розпускати волосний схід мав волосний старшина. Він обирався на 3 роки, оголошував закони і розпорядження уряду, стежив за правопорядком, докладав поліції про злочини, затримував злочинців, наглядав за станом доріг, мостів. Але фактично майже усі справи вирішувалися писарем. Писар для селян був адвокатом, економістом, порадником, юрисконсультом. Волосний суд на чолі з писарем розглядав дрібні майнові справи (до 100 рублів) на підставі місцевого звичаю, а часто на свій розсуд. Суд мав право засуджувати до примусових робіт терміном до 6 днів, арешту до 7 днів, штрафу до 3 рублів та до 20 ударів канчуками.
Сільський схід, який обирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні суперечки, розподіляв землі і податки. Скликав і розпускав сільський схід сільський староста. Він виконував рішення сільського сходу і волосних правлінь, наглядав за станом шляхів, мостів тощо.
Для контролю за органами сільського самоврядування створювалися спеціальні органи – мирові посередники, повітові з’їзди мирових посередників, губернське присутствіє у справах селян. З 1889 р. важливе місце у місцевому апараті відводилося земським дільничним начальникам. Їх призначали губернатори за погодженням із предводителями дворянства та затверджував міністр внутрішніх справ. Цю посаду могли обійняти лише потомствені дворяни. Земські начальники мали широкі повноваження – нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування, ревізія їх діяльності, усунення з посад неблагонадійних волосних і сільських писарів, затвердження суддів волосного суду тощо.
Отже, протягом ХІХ – початку ХХ ст. система державного управління в країні взагалі і в Україні зокрема трансформувалася відповідно до змін, що відбулися в результаті запровадження реформ 60-70-х років ХІХ ст. Абсолютна монархія перетворилася на обмежену. Важливі зміни у системі органів влади відбулися в роки революції 1905-1907 рр.
Суд і правова система України у складі Російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст.
Протягом ХІХ – початку ХХ ст. судова система в Україні зазнала суттєвих змін. У першій третині ХІХ ст. ще існували певні особливості цієї системи по регіонах.
На Півдні і Слобідській Україні діяла загальноросійська судова система. Судами І інстанції були станові суди:
земські суди (для дворян і вільних селян) у складі земського справника і 2-4 засідателів від дворян. Вони розглядали цивільні і кримінальні справи, проводили слідство, виконували рішення і вироки;
магістрати (для міського населення, яке користувалося магдебурзьким правом) і ратуші (для міст, що не користувалися правом на самоврядування).
Судами ІІ інстанції були:
губернські суди, що складалися з палат кримінального і цивільного суду. До складу обох палат входили виборні засідателі від дворян, міщан і державних селян, а їхніх голів призначали. Губернські суди були також судами І інстанції у справах про посадові злочини, підпали, про нерухомість, що зберігалася у різних губерніях, спори про власність у містах, оформлення угод про продаж, обмін “кріпосними” на території губернії.
У губерніях діяли і позастанові суди:
совісні суди, які розглядали справи про злочини божевільних і неповнолітніх, майнові суперечки між родичами. Розраховували на примирення сторін;
надвірні суди, які розглядали цивільні і кримінальні справи щодо осіб, станову приналежність яких було важко визначити, та чиновників і військових, які тимчасово перебували у місті по службових справах. Такі суди не були обов’язковою ланкою судової системи.
У 1808 р. в Одесі був створений комерційний суд у складі голови, 4 членів і юрисконсульта. Він розглядав позови міських та іногородніх купців, купецькі договори, справи осіб інших станів, пов’язаних з комерцією. Остаточним було рішення суду у справах, сума позову яких не перевищувала 500 крб. На початку 30-х років ХІХ ст. такі суди з’явилися майже в усіх містах Причорномор’я.
На Правобережній Україні продовжувала діяти стара судова система.
Судами І інстанції були станові суди:
повітові у складі голови, 2 підсудків, писаря і возних;
підкоморські у складі підкоморія, кількох коморників і копачів;
магістратські (2 бурмистри і 4 ратмани) і ратушні.
Апеляційною інстанцією для них був головний суд у складі двох департаментів – цивільних і кримінальних справ. Його компетенція була подібною до губернських судів.
На колишній території Гетьманщини (Полтавська і Чернігівська губернії) діяли повітові, підкоморські і магістратські суди. Судом ІІ інстанції для них був Генеральний суд (спочатку у Глухові, потім – Чернігові), що складався з департаментів кримінальних і цивільних справ (генеральний суддя, 2 ратники (призначалися урядом) і 5 засідателів (обиралися з дворян). Підпорядковувався Сенату.
Усі суди в Україні були підконтрольні губернаторам, а вищою інстанцією для них був Сенат.
У 1831-1834 рр. зазначені особливості судової системи в Україні були скасовані, підкоморські і повітові суди ліквідовані. Генеральний і головний суди перетворилися на губернські. На всій території України скасовувалася дія місцевих законів, а у судах запроваджувалася російська мова.
Судова система першої половини ХІХ ст. мала певні суперечності. Суд повністю залежав від адміністрації, яка втручалась в його справи; він мав становий характер; панувало хабарництво, тяганина, сваволя. Слідство здійснювала поліція.
Недоліки судової системи викликали невдоволення різних верств суспільства. Виникла потреба реформувати систему. 20 листопада 1864 р. цар видав 4 судові статути, за якими і здійснювалася судова реформа:
про заснування судових установлень;
статут кримінального судочинства;
статут цивільного судочинства;
статут про покарання, що накладалися мировими суддями.
Новими принципами судоустрою і судочинства були: відокремленість суду від адміністрації, а це забезпечувалося незмінюваністю суддів і судових слідчих; всестановий характер суду; рівність усіх перед судом; запровадження суду присяжних і адвокатури; відкритий, справедливий, незалежний від адміністрації суд; розмежування досудового слідства і судового; виборність мирових суддів; запровадження прокурорського нагляду за законністю судочинства; змагальність сторін, гласність, публічність судів, апеляція і касація, презумпція невинуватості.
Незважаючи на ці позитивні моменти, певний час зберігалися станові суди для військових, духовних, інородців, а також комерційні суди.
За реформою 1864 р. запроваджувалися суди двох типів.
Місцеві (мирові) суди:
Дільничні (платна посада) і почесні (посада безоплатна) мирові судді. Обиралися повітовими земствами і міськими думами на 3 роки з осіб, які мали середню і вищу освіту та високий майновий ценз. Вони розглядали дрібні кримінальні справи і проступки, за які передбачалися покарання у вигляді зауваження, попередження, штрафу до 300 крб., арешту до 6 місяців або ув’язнення до 1 року. З категорії цивільних розглядали справи із сумою позову не більше 500 крб. Підставами для розгляду справи у мировому суді були скарги приватних осіб, повідомлення поліцейських та інших адміністративних органів. Апеляції подавалися до з’їзду мирових суддів повіту, касації – до Сенату.
Загальні суди:
Окружні суди. Судовий округ створювався на декілька повітів. Наприклад, у Харківській губернії окружні суди були у Харкові і Сумах. До їх складу входили голова і члени суду, яких призначав імператор за поданням міністра юстиції. Кандидати на ці посади повинні були мати відповідний майновий і освітній ценз та стаж роботи. Засідання відбувалися колегіально. При окружних судах перебували судові слідчі, прокурори, присяжні і приватні повірені (адвокати), судові пристави (виконавці).
В цих судах розглядалася основна маса цивільних і кримінальних справ. Кримінальні справи, за якими підсудним загрожувало позбавлення або обмеження громадянських прав, розглядалися за участю присяжних засідателів. Вердикт в окремій кімнаті виносили засідателі, а оголошував вирок суддя. Касаційні жалоби подавалися до Сенату. Присяжні засідателі призначалися губернатором з кандидатур, рекомендованих предводителями дворянства і суддями. Іноді присяжними могли бути і селяни – волосні або сільські старости.
Судові палати – суди ІІ інстанції зі справ, які розглядав окружний суд без участі присяжних засідателів, а також суди І інстанції з державних, посадових, релігійних та інших злочинів. На Україні судові палати діяли у Харкові, Одесі та Києві. Вони складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Голів і членів палат призначав імператор за поданням міністра юстиції. При судових палатах перебували слідчі, прокурори і адвокати.
Вищою судовою інстанцією залишався Сенат у складі департаментів з цивільних, кримінальних й адміністративних справ. Він був також касаційною інстанцією для всіх судових органів та судом І інстанції з особливо важливих справ. З 1871 р. діяло особливе присутствіє для розгляду найважливіших справ. Існував і Верховний суд, який розглядав справи щодо вищих цивільних посадовців, придворної аристократії та генералів.
Водночас з новою системою судоустрою продовжували діяти станові суди для духовенства, військових і селян.
Під час революції 1905-1907 рр. запроваджувалися (з 1906 р.) військово-польові суди. Такі ж суди діяли і в роки Першої світової війни у районах військових дій або в місцях, де оголошувався військовий стан.
Судовою реформою виписувалися права прокуратури – нагляд за діяльністю судів, слідством, місцями позбавлення волі, підтримка обвинувачення у суді.
Створювалася адвокатура, яка виконувала функції захисту звинувачуваних у суді з кримінальних справ або представляла інтереси сторін у цивільному процесі. Адвокати називалися присяжними або приватними повіреними.
Запроваджувався нотаріат. Нотаріальні контори дозволялося відкривати у губернських і повітових центрах. Вони засвідчували документи й оформляли угоди.
У 1862 р. відбулася поліцейська реформа, за якою створювалися:
загальна поліція, що займалася охороною правопорядку, боротьбою зі злочинністю. В її штаті перебували поліцмейстер, дільничний пристав, околоточний наглядач, городовий міської поліції, рядові поліцейські;
сискна поліція, яка займалася розшуковою роботою, попередженням, призупиненням і розкриттям злочинів. Вперше у вигляді експерименту була запроваджена у Києві у 1873 р., а з 80-х років ХІХ ст. – по всій імперії. У 1908 р. був прийнятий закон “Про організацію сискної частини”, за яким по імперії створювалося 89 таких частин у містах і повітах. Методи роботи: зовнішнє спостереження штатних і негласних агентів, використання чуток, доносів. Вперше впроваджувалася система реєстрації злочинів на основі дактилоскопії;
зовнішня поліція;
політична поліція.
До 40-х років ХІХ ст. в Україні зберігало чинність місцеве право – Литовський статут 1588 р., збірники Магдебурзького права, звичаєве право. З метою приведення місцевого законодавства у відповідність до загальноросійського здійснювалися кодифікаційні роботи.
На початку ХІХ ст. була створена кодифікаційна комісія у складі 3 експедицій, що займалися кодифікацією права Російської імперії (голова – М.Сперанський), права окремих місцевостей та редагуванням розроблених проектів кодексів. У складі другої експедиції працювало 2 групи.
Перша розробляла право Правобережної України. Очолював групу А.Повстанський. Вона підготувала збірник “Свод местных законов губерний и областей, присоединённых от Польши”.
Друга розробляла право Лівобережної України. Очолював групу Ф.Давидович. Нею був підготовлений збірник “Собрание гражданских законов, действующих в Малороссии” (“Зібрання малоросійських прав” 1807 р.).
У 1811 р. була підготовлена нова редакція Литовського статуту.
Проте у 1830 р. розпочався випуск 45-томного “Повного зібрання законів Російської імперії”, 1832 р. – 15-томного “Зводу законів Російської імперії”. У 1832 р. вийшов перший документ загальноросійського законодавства – “Звід установ та статутів про тих, хто утримувався під вартою, та про засланих”. 1836 р. з’явився “Сільський судовий статут”, 1849 р. вийшло “Уложення про покарання кримінальні та виправні”.
У 1840-1842 рр. на Україну поширилося загальноросійське законодавство.
Реформи 60-70-х років ХІХ ст. зумовили еволюцію права буржуазним шляхом. Періодично видавалися “Зібрання узаконень і розпоряджень Уряду”. Сенат тлумачив закони.
Під час і після революції 1905-1907 рр. основним джерелом права стає закон. Закони поділялися на розпорядчі і доповнювальні; загальні, місцеві, особливі і спеціальні. Систему джерел права поповнювали постанови Ради міністрів, “мнєнія” Державної ради. Хоча вони і мали підзаконний характер, проте були обов’язковими до виконання усіма виконавчими органами. Крім того, видавалися положення (щодо структури та функцій органів влади й управління), укази (щодо реалізації конкретних правових дій), установлення, тимчасові правила. Продовжувалися і кодифікаційні роботи. Їх координатором виступав Сенат, а згодом і юридична нарада.
Набули розвитку усі галузі права.
Цивільне право. Основними джерелами були 10-й том “Зводу Законів Російської імперії”, “Сільський судовий статут” 1839 р. Ними регламентувалися норми сімейного, спадкового, зобов’язального права.
Вперше визначалися право власності – це право володіти, користуватися і розпоряджатися майном вічно та передавати його у спадок; види власності, суб’єкти й об’єкти власності, обмеження права власності.
Після селянської реформи 1861 р. селяни стали учасниками цивільних правовідносин. У законодавстві перелічувалися їхні особисті і майнові права. Проте до Столипінської аграрної реформи вони не могли вільно розпоряджатися своїми наділами, а лише з дозволу громади. Основними завданнями цивільного права були охорона дворянської і буржуазної власності, спрощення умов отримання кредиту і продажу землі дворянами, розширення прав буржуазії у галузі підприємництва.
Зобов’язальне право базувалося на принципі договірної свободи. Проте уряд намагався обмежувати сваволю підприємців щодо застосування штрафів (1882 р.), експлуатації праці дітей і підлітків (1885 р.), тривалості робочого дня (11,5 години з 1897 р.). Способами забезпечення виконання договорів були поручництво, неустойка, завдаток, застава майна. Найбільш поширеними були договори обміну, оренди, запродажу, позики, товариства, постачання і підряду.
Успадкування здійснювалося за законом і за заповітом. За законом могли спадкувати як сини, так і доньки, проте перевага надавалася першим. Доньки при живих братах успадковували чотирнадцяту частину нерухомого майна та восьму частину рухомого. Материнська спадщина, як правило, ділилася порівну.
“Зводом законів Російської імперії” регулювалися шлюбно-сімейні відносини. Шлюб – це постійний союз, який припинявся зі смертю одного з подружжя. Шлюбний вік для чоловіка становив 18 років, жінки – 16 років. Не дозволявся шлюб між християнином і представником іншого віросповідання, четвертий шлюб, а також новий шлюб без розірвання попереднього. Законним вважався церковний шлюб. Розлучення для православних було можливе лише з дозволу церкви на прохання одного з подружжя за умови доведеного перелюбства, нездатності до шлюбного життя, безвісної відсутності одного з подружжя, в разі замаху на життя супруга або жорстоке поводження, коли одному з подружжя винесено вирок про позбавлення усіх прав (каторга, заслання). Для католиків розлучення взагалі заборонялося. Діти поділялися на закононароджених і народжених поза шлюбом. Другі не мали права на прізвище батька та на успадкування його майна.
Кримінальне право. Джерелами кримінального права до 1840 р. були ІІІ Литовський статут, збірники Магдебурзького права, з 1840 р. – “Кримінальне уложення” (15-й том “Зводу законів Російської імперії”), “Уложення про покарання кримінальне і виправні” 1846 р. з редакціями 1866 і 1885 рр., “Сільський судовий статут” та “Кримінальне уложення” 1903 р.
Якщо “Уложення” 1846 р. визначало поняття злочину як діяння, заборонене законом під загрозою покарання, то в нових редакціях запроваджувався принцип, що немає злочину, якщо про це відсутня вказівка у законі. Відповідальність встановлювалася за наявності умислу або необережності. Визначалися такі види злочинів:
злочини проти віри (богохульство, єресь, перехід до іншої віри тощо);
злочини проти держави (замах на владу царя, насильницькі дії проти членів царської родини, поширення різноманітної літератури з метою підняти бунт тощо);
злочини проти порядку управління (організований виступ робітників проти власника чи управителя підприємства, повстання кріпаків проти поміщиків тощо);
злочини проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, образа честі, погрози тощо);
майнові злочини (розбійний напад, крадіжка тощо).
Досить складною була система покарань. Покарання поділялися на кримінальні (позбавлення усіх прав стану в поєднанні зі смертною карою чи каторгою або засланням) і виправні (догана, штраф, арешт, ув’язнення, служба у виправних арестанських ротах); основні (страта, каторга, заслання, вислання, ув’язнення, тілесні покарання (лише для окремих станів) і додаткові (позбавлення титулів, звань, поліцейський нагляд).
Самостійними галузями стають кримінально-процесуальне і цивільно-процесуальне право. Вперше детально регламентувався порядок розгляду справ у судах, проголошувалися принципи усності, гласності, невинуватості, безпосередності, змагальності, право звинувачуваного на захист. Стадіями розгляду справи у слідчих і судових органах були:
попередній розгляд (зізнання або попереднє слідство);
вирішення питання про достатність даних для розгляду справи у суді;
підготовчі дії до суду;
судове слідство (під час судового засідання);
винесення вироку.
Передбачалася можливість перегляду вироку.
Докладно регламентувався процес розгляду справ окружними судами за участю присяжних. Вироку передував вердикт присяжних.
Справи у мировому суді розглядалися за спрощеною схемою, у загальних судах – за більш складною. Передбачалися подача позову, ознайомлення відповідача зі змістом позову, висловлення відповідачем заперечень. Позивач також мав право на спростування і заперечення. Рішення суду можна було оскаржити в апеляційному порядку.
Адміністративне законодавство. Ця галузь права виділяється у другій половині ХІХ ст. Основні джерела: “Положення про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою” (1881), “Тимчасові правила про пресу” (1905), “Тимчасові правила про товариства і спілки” (1906), “Тимчасові правила про зібрання” (1906).
Запроваджувалися такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешти, ув’язнення. Адміністративне законодавство обмежувало права особи. Проголошені Маніфестом 17 жовтня 1905 р. громадянські свободи з часом були обмежені “Тимчасовими правилами”. У пресі заборонялися публікації, що загрожували безпеці держави, закликали до страйків. Заборонялися товариства, діяльність яких суперечила громадській моралі. З 1906 р. зібрання не відбувалися, якщо не було дозволу і присутності поліції.
Правове становище українських земель у складі Австрійської імперії (1772-1918 рр.)
Внаслідок І і ІІІ поділів Польщі у 1772 і 1795 рр. Східна Галичина була приєднана до Австрійської монархії. Ця територія отримала назву Королівство Галичини і Лодомерії. До його складу входила Східна (українська) і Західна (польська) Галичина. У 1815 р. за міжнародним договором Східна Галичина була остаточно визнана територією Австрії. Внаслідок австрійсько-турецьких війн і укладання відповідних договорів наприкінці ХVІІІ ст. Закарпаття у складі Угорщини (Трансільванії) було приєднано до Австрії.
У 1774 р. Північну Буковину окупували австрійські війська, а наступного року, за Константинопольською конвенцією між Австрією і Туреччиною, цей край був визнаний австрійською територією. У 1786 р. на правах окремого округу вона була приєднана до Королівства Галичини і Лодомерії, а 1861 р. набула статусу коронного краю Австрії.
У 1867 р. Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну державу – Австро-Угорську монархію, що складалася з двох частин. До Угорщини належали Закарпаття, Трансільванія, Хорватія і Словенія, до Австрії – Північна Буковина, Галичина, Чехія, Моравія, Далмація та інші землі.
У 1914 р. Східна Галичина була окупована російськими військами. Функціонувало окреме Галицьке генерал-губернаторство у складі Львівської, Чернівецької, Тернопільської, Перемишлянської губерній.
У першій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях до панівного класу належали:
Поміщики (шляхта і магнати). За національним складом серед них у Галичині переважали поляки, були й українці, на Закарпатті – угорці й австрійці (німці), Буковині – австрійці та румуни. Прикметно, що місцеві поміщики могли не нести військової служби, проте сплачували за це гроші.
Духовенство. Серед духовних осіб певні привілеї мали католики та уніати, проте 1781 р. цісарським патентом католицька, уніатська і протестантська церкви були урівнені в правах.
До залежних класів належали селянство і значна частина міщан. Хоча особисте кріпацтво формально було скасовано (поміщик не міг позбавити селянина його наділу), але селянин залишався в економічній залежності від поміщика. 1782 р. панщина на селі була обмежена 3 днями на тиждень. Селяни відбували натуральні і грошові повинності: працювали на панщині; віддавали певну частку врожаю поміщику; використовувалися на різних роботах; виконували державні повинності. Проте вони не могли продати свій наділ.
У другій половині ХІХ ст. відбулися значні зміни в соціально-економічному житті західноукраїнських земель. Реформою 1848 р. скасовувалися феодальні повинності селян, а це відкрило шлях для розвитку капіталізму. Попри це поміщики Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття залишалися панівним класом. Під час роздачі наділів у поміщиків опинилися найродючіші землі, їм нарізали частину селянських угідь. 44% землі Галичини, 54% — Буковини, 70% — Закарпаття перейшло до рук поміщиків.
Розвиток капіталізму призвів до формування нових класів: буржуазії (промислової, сільської, банківської) і робітничого класу, який формувався із малоземельних і безземельних селян та ремісників.
Соціальне становище міського населення у ХІХ ст. мало чим відрізнялося від того, яким воно було у попередню добу. Більшість заможних городян складали іноземці, а робітники майже всі були українцями. У промисловості переважав іноземний капітал. У зв’язку з малоземеллям і безземеллям та неможливістю знайти роботу у місті чимало людей мігрувало до інших регіонів імперії, а на рубежі ХІХ-ХХ ст. зросла кількість емігрантів до Америки.
Напередодні і в роки Першої світової війни збільшилася кількість незаможних селян. Їх питома вага серед усіх селян досягала 75%. При цьому вони сплачували більше десятка різноманітних податків.
Наприкінці XVIII – першій половині ХІХ ст. Австрія була монархією. Після входження західноукраїнських земель до її складу на них було поширено австрійську адміністративно-територіальну систему.
У 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні заснували Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером.
Главою адміністрації у краї був губернатор, який призначався з австрійців імператором. Йому підпорядковувалося губернське присутствіє.
У 1775 р. в Галичині сформувався крайовий становий сейм з представників трьох станів: магнатів, духовенства, населення королівських міст.
Цей представницький орган мав виконавчий комітет у складі 7 осіб, які обиралися сеймом на 6 років. Їх кандидатури затверджував імператор. Компетенція сейму була обмеженою. Головне його призначення – це подання прохань центральній владі. Головував у сеймі губернатор.
Спочатку Галичина поділялася на 6 циркулів (округів) і 59 дистриктів, а з 1777 р. – на 18 округів. У 1786 р. 19-м округом стала Буковина. Очолювали їх старости, до компетенції яких належали всі адміністративні і поліцейські справи, нагляд за торгівлею, промисловістю тощо.
Адміністративним центром краю був Львів. У 1846 р. було запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ. Галичина поділялася на 74 повіти, які очолювали старости.
Нижчою ланкою державного апарату були: у селах – війти, у містах – бурмистри.
Крайові міста – Львів на Галичині і Чернівці на Буковині – керувалися власними статутами. Всього в імперії статутами керувалися 33 міста.
Після революції 1848-1849 рр. відбулися зміни в системі управління.
В Галичині замість губернського встановлювалося правління намісника, на Буковині, що відокремилася від Галичини, – президентське правління на чолі з президентом.
На відміну від губернського правління, що мало деякі риси колегіальності, намісник або президент ставали одноособовими главами краю і підлягали безпосередньо міністру внутрішніх справ.
Намісникам підпорядковувалися начальники повітів або старости, яких призначав міністр внутрішніх справ без зазначення повіту, в який вони направлялися. Це визначав сам намісник.
У 1861 р. австрійський імператор створив Галицький і Буковинський крайові сейми, до складу яких обиралися представники панівних класів – магнати, єпископи, ректори університетів. Виконавчим органом сейму був крайовий комітет у складі маршала і 6 членів. Діяльність сеймів була підпорядкована центральній владі. Імператор затверджував рішення сеймів, мав право скликати або закривати засідання сеймів, розпускати їх. Сейми здійснювали нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами.
Поряд з органами державної адміністрації у другій половині ХІХ ст. виникли й органи місцевого самоврядування. У 1862 р. було видано державний закон про місцеве самоврядування, а у 1866 р. на його основі прийняли галичанський крайовий закон про громадян. Згідно з ним вищою інстанцією самоврядування стала повітова рада. До її складу входили представники від поміщиків, промисловців і купців, що сплачували податки більше 400 крон, міських і сільських громад. Повітова рада обиралася на 5 років. Виконавчим органом повітової ради був повітовий комітет, що складався із голови (ним був, як правило, повітовий староста), його заступника і 5 членів та їх заступників. Вони були підконтрольні державі, оскільки старосту призначав міністр внутрішніх справ.
У містах і селах обирались міські і сільські ради. Їх виконавчими органами були управи, а у великих містах – магістрати, на чолі яких стояли начальники рад. До компетенції рад належали господарські питання. Намісник мав право розпуску повітових, міських і сільських рад.
На Закарпатті, яке було виділено в окремий край, адміністративно-територіальними одиницями були жупи (всього 4). Очолювали їх піджупани, які підпорядковувалися наджупанам і міністерству внутрішніх справ. Жупи поділялися на комітати, до складу яких входили начальники комітатів, секретарі, землеміри, збирачі податків та інші. У селах виконавчими органами були сільські управління на чолі із старостою.
У Закарпатті, крім адміністративно-територіального поділу, існував і територіально-економічний – на домінії, що об’єднували землі з містами та селами, які належали державі, церкві, феодалам. До них входила система фільварків або кличів (кілька фільварків).
Після створення у 1867 р. Австро-Угорської імперії кожна з двох держав мала свій двопалатний парламент. Єдиною в країні була особа імператора, який одночасно носив титул угорського короля. Він підписував ухвалені парламентами закони, представляв країну на міжнародній арені, призначав і відправляв уряди у відставку, був головнокомандувачем збройних сил імперії. Ради міністрів в обох частинах імперії були виконавчими органами влади. Їм підпорядковувалася крайова влада.
Наприкінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях зберігалася попередня станова судова система: духовні суди (єпископські), суди у містах, які користувалися магдебурзьким правом, доменіальні (вотчинні) суди (суд поміщика над селянами і сільськими громадами), земські, гродські і підкоморські суди. Вищою апеляційною інстанцією був королівський трибунал.
Після революції 1848 р. у судовій системі відбулися певні зміни. Судова система відокремлювалася від законодавчої та оголошувалася незалежною. У 1849 р. створювалися всестанові суди:
повітові суди – один суддя. Суд І інстанції. Розглядали цивільні справи і справи про проступки;
повітові колегіальні суди – троє суддів. Розглядали деякі цивільні справи і злочини, які не належали до судів присяжних. Суд І інстанції;
окружні суди – як суд І інстанції розглядав важливі цивільні справи. Як суд ІІ інстанції щодо справ, вирішених повітовим і повітовим колегіальним судами;
вищий крайовий суд у Львові – друга інстанція для окружних судів і третя та остання інстанція для повітових судів, але лише у цивільних справах;
найвищі судові інстанції – Верховний суд і касаційний трибунал у Відні.
Існували і спеціальні суди: військові, промислові, комерційні. Дрібні цивільні справи розглядали мирові судді і суди присяжних. Справи про злочини, за які передбачалися покарання більше 5 років, розглядалися у крайових судах.
У 1781 р. у Галичині і Буковині була заснована адвокатура, але положення про неї вийшло лише у 1868 р., а 1872 р. затверджено статут адвокатів, 1890 р. – визначено розмір гонорарів. Адвокатом могла бути людина, яка закінчила юридичний факультет, склала адвокатський екзамен, мала ступінь доктора права і 7 років юридичної практики.
У 1850 р. була запроваджена прокуратура. Суд підпорядковувався прокуратурі. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій установ, осіб, суду, слідчих органів. Згодом у повітових судах вводилися посади заступників державних прокурорів, окружних судах – державних прокурорів, крайовому суді – старших прокурорів, Верховному суді та Касаційному трибуналі – генеральних прокурорів.
Приєднання західноукраїнських земель до Австрії сбіглося з кодифікацією її законодавства. Саме в цьому регіоні країни пройшли апробацію окремі кодекси. Так, у 1797 р. спочатку у Західній Галичині, а у 1798 р. у Східній Галичині було введено Цивільний кодекс. У 1812 р. його дію поширили на всю імперію, а у 1816 р. – на Буковину. Кодекс складався з 1502 статей і поділявся на 3 частини. У Вступі викладалися загальні міркування про цивільний закон (ст.1-14), І частина присвячувалася особистим правам (ст.15-284), ІІ частина – майновим правам (ст.285-1341), ІІІ частина – спільним постановам стосовно особистих і майнових прав (ст.1342-1502). Кодекс містив норми як феодального, так і буржуазного права. Зокрема, він закріплював поміщицьку власність на землю та податки з неї, узаконював право спадщини селянських земельних наділів.
У 1775 р. на Галичину і Буковину поширився Кодекс вексельного права 1763 р., яким регулювалися фінансово-кредитні відносини.
Розвиток капіталізму спричинив до введення у дію в 1863 р. Торговельного кодексу.
У сімейному праві Австрії зберігався церковний шлюб. На західноукраїнських землях діяли також окремі норми місцевого звичаєвого права. Так, кожний з подружжя у випадку смерті іншого зберігав право користуватися усім майном.
На більшості австрійських земель діяв Цивільно-процесуальний кодекс 1786 р. З 1807 р. його поширили і на Східну Галичину. Судочинство характеризувалося повільністю ведення справ і дорожнечею. Новий цивільно-процесуальний кодекс було затверджено у 1895 р., а введено в дію у 1898 р. Він проголошував усність, публічність, змагальність судочинства, прискорював розгляд судових справ. У 1896 р. вийшло доповнення до кодексу, що стосувалося екзекуцій. Ним регулювалися порядок виконання судових рішень, правила примусового стягнення штрафів і судових витрат.
Кодифікація кримінального права в Австрійській імперії розпочалася у 1768 р., коли був затверджений Кримінальний кодекс. У 1787 р. вийшов новий кримінальний кодекс, який в порядку апробації (досвіду) 1797 р. запровадили у Східній Галичині. А з 1803 р. він став чинним в усій імперії. Цей кодекс поділявся на дві частини – злочини і тяжкі поліційні проступки. Кожна з них мала два розділи. Перший стосувався норм кримінального матеріального права, другий – норм процесуального права.
З розвитком капіталізму у 1853 р. кодекс було переглянуто і видано нову редакцію. Запроваджувався поділ на злочини (ст.1-232) і проступки (ст.233-532). За злочини передбачалася смертна кара (повішання) або ув’язнення на різні терміни, за проступки – грошові покарання, ув’язнення до 6 місяців, тілесні покарання (скасовані 1867 р.) і заборона проживати у даній місцевості.
Кримінально-процесуальні дії у першій половині ХІХ ст. визначалися кримінальним кодексом 1803 р. А 1853 р. був прийнятий окремий закон про кримінальне судочинство, який запроваджував часткову гласність процесу, але не допускав участі громадськості у ньому. Проте 1869 р. його доповнили законом про суди присяжних, а 1873 р. затвердили новий Кримінально-процесуальний кодекс, яким запроваджувалися усність і гласність процесу, суд присяжних, пропагувалася ідея вільної оцінки доказів за внутрішніми переконаннями суддів.
У 1912 р. був введений у дію Військовий кримінально-процесуальний кодекс.
На Закарпатті у першій половині ХІХ ст. застосовувався австрійській кримінальний кодекс 1803 р. зі змінами 1852 р. У 1879 р. був затверджений Угорський кримінальний кодекс, у тому числі й Закарпаття.
В этих зонах существует целый ряд государств, которые не относятся полностью ни к одной цивилизации, а образуют область «Великого питающего предела» (Восточная Европа, Украина, Кавказ, Средняя Азия). Авторы утверждают, что Великий Лимитроф — это сугубо феномен Нового времени, оставшаяся от древней Евразии фоновая кайма, четко очертившая абрис России.
, (1)
, (2)
— диэлектрическая проницаемость среды на частотах много больших фундаментальных частот кристаллической решётки, но много меньших частот электронных переходов, f=e 0-e 
— сила осциллятора, w 0 — фундаментальная частота оптического колебания решетки. На рис.1 приведена дисперсионная кривая соответствующая уравнению (2). Если бы поперечные механические колебания и электромагнитные волны были независимы, то первые описывались 
. Запаздывающее взаимодействие между этими колебаниями в кристалле приводит к поляритонным возбуждениям, имеющим смешанную электромеханическую природу. На частотах, больших w LO находиться верхняя поляритонная ветвь. На частотах между w TO и w LO находится запрещенная зона, где среда не прозрачна для объемных волн.
перпендикулярен главной оптической оси кристалла. 
, где А — сечение рассеивающего объёма V, l — длина кристалла. Тогда мощность, рассеиваемая на частоте w s в направлении 
в единичный спектральный и угловой интервалы, равна[4]:
(3)
— свертка тензора c (2) и ортов поляризации соответствующих волн, ns,p,L — показатели преломления на соответствующих частотах, а 
— форм-фактор, описывающий частотно-угловую структуру СПР, когда среда прозрачна на всех трёх частотах. В последнем выражении введено обозначение 
,.где 
— отстройка волнового вектора поляритона от точного синхронизма.
, (4)
соответственно. Последнее выражение X+D Z определяет плоскость рассеяния, которая, в свою очередь, задается ориентацией входной щели спектрографа (в данном случае плоскость XZ). В соответствии с видом тензора нелинейной поляризуемости (4) константа нелинейного взаимодействия равна:
(5)
, (6)
— вектор обратной решётки, связанный со слоями-доменами, d — толщина слоя, 
— единичный вектор, перпендикулярный слоям, m — целое число. Условия временного синхронизма при этом не меняются. Эффективная нелинейная восприимчивость (5) может быть разложена в виде(c eff(2)º c ):
(7)
(8)
(9)
был перпендикулярен вектору накачки 
. Наблюдалось рассеяние в первом и втором порядке дифракции, смещённого по углу относительно нулевого порядка дифракции. По полученным спектрам определены отклонение направления роста слоёв от оптической оси кристалла и период регулярной доменной структуры .
. Оптическая ось расположена в плоскости ZY под углом 57о к нормали слоев. Кристаллы ниобата лития с вращательными слоями роста и закрепленными на них доменами выращивают путём вытягивания из расплава. В образцах ниобата лития с периодической доменной структурой варьировалась концентрация магния от слоя к слою, соответственно от слоя к слою менялся показатель преломления на малую величину, D n~ 10-4 [10]. Для выращивания монодоменных кристаллов, которые имеют слои с однонаправленным вектором спонтанной поляризации, прикладывают небольшое напряжение к образцу.
0.0002. Значения no и ne являются средними по области кристалла, значительно превышающей период модуляции линейной и нелинейной восприимчивостей. Результаты измерения показателей преломления кристаллов No.5,6 представлены в работе [10]. Значения обыкновенного и необыкновенного показателей преломления в кристалле ниобата лития без примесей No.1 получены в статье [11]. Сравнение полученных данных и результатов работ [10,11] позволяет судить о влиянии примеси на дисперсионные характеристики. На Рис.4,5 приведены зависимости изменения no и ne от концентрации примеси магния на длине волны 546 нм и 1064 нм. Видно, что зависимости имеют одинаковый характер в различных областях спектра, причем наличие примеси неодима в кристаллах No.2,3 не влияет заметно на ход этих кривых.
, (10)
, нормальный слоям, почти параллелен накачке, поэтому он не может перевести волновой вектор 
на ту же поверхность Френеля. Аналогичная ситуация для сигнальной волны, так как она рассеивается на небольшой угол. Возникновение дополнительных «эллипсов» на спектре (рис.9) можно объяснить неоднородностью кристалла или отклонением его состава от состава, соответствующего химической формуле. В ниобате лития отличие, как правило, заключается в несоответствии числа атомов лития в элементарной ячейке числу, определяемому химической формулой. Этот эффект можно тоже отнести к пространственной неоднородности кристалла. Судя по спектру, можно сказать, что в кристалле существует четыре области с различным собственным составом. Согласно [13] в видимом диапазоне спектра обыкновенный показатель преломления не зависит от стехиометрии кристалла. Однако в инфракрасном диапазоне эта зависимость достаточно сильная. Можно определить показатель преломления поляритона по перестроечным кривым для областей кристалла различного состава. Например, на частоте 2700 см-1 он имеет значения np=2.133; 2.143; 2.154; 2.167. Это соответствует максимальному разбросу коэффициента стехиометрии на 0.01.
Рис.9. Спектр параметрического рассеяния в монодоменном Nd:Mg:LiNbO3.
=47.4o вне кристалла.
=47.4o вне кристалла.
Рис.11. Спектр параметрического рассеяния в полидоменном Nd:Mg:LiNbO3 .
(11)
по порядку величины такой же, как и волновой вектор поляритона, поэтому не выполняется условие пространственного синхронизма для нелинейной дифракции во второй и последующие максимумы. Толщина слоя была получена из уравнений (11) при рассеянии на поляритонах с различными частотами в трёх геометриях 
. Также было измерено время жизни возбужденного поляритонного состояния.
(12)
(13)
, (14)
, I
-интенсивность волн с частотами w L, w 
и w 
, 
— расстройка волновых векторов, l -длина взаимодействия в кристалле. Численный коэффициент, зависящий от симметрии кристалла, здесь и далее опущен. В эффективную кубическую восприимчивость входят кубические восприимчивости прямого и каскадного процессов: 
.. В свою очередь восприимчивость прямого процесса делится на резонансную и нерезонансную части: 
. В частности, резонансная часть кубической восприимчивости в однорезонансном приближении составляет: 
, (15)
— производная чисто электронной поляризуемости в равновесном положении ядер, N, M — концентрация и масса ядер соответственно. В последнем выражении 
, где w ph — фононная частота, Г- коэффициент, описывающий затухание (полуширина на полувысоте фононной линии рассеяния). Резонансная восприимчивость возрастает при приближении разностной частоты к частоте фонона.
(16)
. Каскадная восприимчивость третьего порядка когерентного процесса задаётся выражением:
(17)
. Процессы с возбуждением поляритонного состояния и последующего рассеяния на нем происходят как два трехволновых процесса на квадратичной восприимчивости c (2) [19]. Квадратичная восприимчивость тоже делится на резонансную и нерезонансную части. Нерезонансная составляющая 
где b — квадратичная поляризуемость, а резонансная составляющая:
(16)
, имеющие длины волн генерации l 1=1,064 мкм и l 2 в интервале 1,08-1,22 мкм соответственно и работающие с частотой повторения 1-33 Гц. Накачкой для перестраиваемого лазера на кристалле с центрами окраски служит излучение основной гармоники YAG:Nd+3-лазера, прошедшее через YAG:Nd+3-усилитель и поляризационную призму Глана-Томсона ПГ1. В качестве зондирующей волны используется излучение второй гармоники YAG:Nd+3-лазера (длина волны l L=532 нм), генерируемой удвоителем частоты ГВГ, которое отделяется от излучения основной гармоники при помощи зеркала с селективным по частоте коэффициентом отражения. Благодаря использованию источников ближнего ИК диапазона для возбуждения поляритонной волны, паразитные засветки, вызванные люминесценцией исследуемой среды под действием их излучения, попадают в ИК диапазон, далекий от области регистрации сигнала, лежащей в видимой части спектра. Необходимая поляризация лучей, падающих на кристалл, определяется поляризационными призмами Глана-Томсона ПГ1 и ПГ2. Углы падания лучей накачки на исследуемый кристалл задаются системой зеркал З2-З4. Кроме того, введение в лучи накачек дополнительных фокусирующих линз Л1-Л3 позволяет варьировать значение плотности мощности накачек в области их взаимодействия и их угловую расходимость. Рассеянное излучение собирается трехлинзовой системой ЛС в плоскости входной щели спектрографа СП, пройдя предварительно через поляризационную призму Глана-Томсона ПГ3, служащую анализатором рассеянного излучения и отсекающую прошедшее через образец О излучение пробной волны. 
, можно определить из уравнений (13) и (16) длину волнового вектора и показатель преломления поляритона. Основную ошибку в точность измерения показателя преломления вносит ширина линии генерации перестраемого лазера. 
1/м;
НЧм
НЧм.
НЧм
;
кгЧм2
рад/с2
НЧм
НЧм.
НЧм
НЧм.
об/хв.
В
В
Ом
Ом
Гн
В
Ом.Uз.ном = Uдв.ном = 52 В.
А.
кгЧм2
с
,
;
;
;
.
;
;
;
.
кОм;
кОм;
кОм.
м/рад.
.
у виразі для передавальної функції об’єкта регулювання положенням. Тоді ми отримаємо П-регулятор положення такого вигляду :
X = 878-458 = 420 (ед.)
x*y = a*x + b*x*x;
28258626 = 3184*a + 845306*b;
a = 3300;
. Для воды, например, он равен около 11000 атм. Удельный объем жидкостей в тысячи раз меньше чем газов, следовательно, отношение 
в жидкостях в миллионы раз больше, чем в газах. Поэтому можно пренебречь внешним давлением, и уравнение Ван-дер-Ваальса примет вид
.
. При расчете необходимо учитывать, что постоянные a и b на самом деле зависят от температуры. Совокупность опытных данных позволила получить эмпирическую формулу для коэффициента сжимаемости жидкости:
. Коэффициент сжимаемости воды равен 
, а ртути –
.
,
, для бензола 
, для жидкой углекислоты 
, глицерина 
и т.д. При повышении температуры a сильно возрастает. Так для жидкой углекислоты при повышении температуры от 0° до 20° коэффициент теплового расширения возрастает вдвое. Увеличение давления несколько снижает значение a.
, а 
и, следовательно 
. У воды же при температуре около 0° C теплоемкость 
, а 
, так что 
.
.
,
— градиент концентрации по оси X.
— скорости молекулы. Это дает возможность сравнить 
со средней длинной свободного пробега, а 
— со средней скоростью молекул. Тогда по аналогии с идеальными газами коэффициент диффузии (точнее самодиффузии) жидкости равен:
.
,
, причем n — частота вышеописанных колебаний, а w – энергия, необходимая для скачка молекулы, называемая энергией активации молекулы.
.
, частоты колебаний n и температуры. Однако температурный ход вязкости определяется множителем ew/kT. Как следует из этой формулы, с повышением температуры вязкость быстро уменьшается.
Традиция изучения образов в географии может быть условно названа культурно-образным подходом. Он позволяет включить в область рассмотрения и те методы, которые в строгом смысле слова не относятся к географии, но по своим целям и результатам близки ей и объективно дополняют ее. Тем самым в сферу программы современного страноведения будет входить, помимо собственно географии, еще и «параллельная география» — в чем-то альтернативные, в чем-то дополнительные «узкому» (систематико-схематическому) страноведению разработки но имеющие прямое отношение к страноведению в широком смысле слова — несистематической, но живой традиции, оперирующей образными категориями. Изучение образов в страноведении— это изучение образов мест. Это означает, что внимание исследователя обращено на целостные географические объекты — ландшафты, местности, города, районы, страны, или, подходя несколько иначе, рассматриваются различные среды, относящиеся к самым различным масштабным уровням. При таком подходе изучение образа места тесно смыкается с изучением образов среды, что важно учитывать, поскольку это направление получило очень широкое распространение в науках социально-гуманитарного цикла.
Альтернативный сциентизму в страноведении представляется подход писателей-регионалистов (региональная литература получила в Англии широкое распространение в период-1850—1950 гг.). Региональный роман преуспел в раскрытии специфики английского ландшафта. Задача географа-регионалиста определялась Джилбертом как сходная в некоторых отношениях с задачей писате ля — это попытка «соединить множество на первый взгляд несвя занных фактов о природе и о людях в описываемом регионе»» [там же, с. 167].
Проблемы развития региональной географии в англо-американском мире были освещены в работах Дж. X. Патерсона. Патерсон исходил из следующего понимания региональной географии: «это работа, где цель исследования состоит в прояснении специфической ситуации в определенной местности; работа, в которой, говоря другими словами, внимание сфокусировано на регионе ради него самого, а также населяющих его людей» [Paterson, 1974, с. 4].
