Автор: admin

Вступ
Доброчинність – явище, знайоме в Україні здавна. Князі Русі Київської, гетьмани Петро Сагайдачний, Іван Виговський, Іван Мазепа, Кирило Розумовський сприяли поширенню освіти, зокрема й становленню Києво-Могилянської академії, будували власним коштом храми, опікувалися най здібнішими краянами, посилаючи їх на навчання до найкращих європейських університетів. У ХІХ – на початку ХХ століття добродійництво, або, як казали римляни, меценатство, набуло особливого поширення серед шанованих, багатих і не дуже, знаних українців. Пригадаймо меценатів-земляків Тарновських, Григорія Ґалаґана, родину Симиренків, Євгена Чикаленка, батька й сина Рильських, братів Бродських, кілька поколінь Терещенків. Вони та інші шляхетні пани і пані чимало зробили для розвою вітчизняної культури та освіти, розвитку промисловості, поліпшення медичної справи тощо.
А хіба не меценатом, хоч і не вельми заможним, був письменник Михайло Старицький, який продав власний маєток на Поділлі, аби допомогти звестися на ноги професійному українському театру, створивши славнозвісну театральну трупу корифеїв Марка-Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Сакса ганського, Марії Заньковецької? При цьому його не дуже цікавили особисті доходи. Він навіть зазнав відчутних збитків, бо платив акторам ставки, яких не мали на той час і актори російських імператорських театрів.
А хіба не меценатами були педагог Сергій Грушевський і його син Михайло, перший всеукраїнський Президент? Сергій Грушевський заповів збудувати на його капітал реальне училище для дітей робітників, яке й було споруджено на київській Куренівці, а Михайло заснував у Львові на кошти з власних гонорарів фонд для студентів і молодих учених-істориків.
Микола Лисенко за гроші, які зібрала громадськість до ювілею композитора задля поправки його здоров’я, відкрив у Києві музично-драматичну школу. Богдан Ханенко, відомий меценат та археолог, почесний член Петербурзької академії мистецтв, разом з дружиною Варварою колекціонували унікальні твори західного і східного мистецтва, які потім заповіли Києву за умови, що нащадки пам’ятатимуть їхні імена. З 1919 року в будинку Ханенків розмістився музей.
Козацький нащадок Василь Горленко – один з жертводавців на Публічну (нині – Парламентерську) бібліотеку в Києві, хоча й сам змушений був усе життя заробляти “свій насущник”.
Згаданими прикладами не вичерпується перелік тих свідомих краян, завдяки яким не одне покоління українців мало і матиме змогу долучитися до високого духу вітчизняної науки, культури, побуту.
Тож, гадаю, спроба простежити історію доброчинства в Україні стане не тільки цікавою екскурсією в історичне минуле Батьківщини, а й, можливо, відкриє для когось невідомі шляхи самореалізації. Сподіваюсь, що історичний досвід стане у пригоді сучасним меценатам і спонсорам освіти, культури, науки, сфери соціального захисту населення.
Отже, дослідимо, чи лише любов до ближнього рухала добродіями, чи були й інші чинники і їхніх шляхетних пориваннях, а також як ставилися влада, суспільство до подібних високих проявів моральності.
Родина Бродських
родські – родина капіталістів, цукрозаводчиків і банкірів на Україні, представники монополістичного капіталу. Ця родина була з міста Броди.
Бродські, як і інші єврейські, українські та російські капіталісти, нещадно визискували трудящих різних національностей. Зокрема, Бродські фінансували контрреволюційні “уряди” на Україні в роки Громадянської війни.
Голова династії – Ізраїль Маркович – розпочинав свою діяльність як торгівець. У 60-ті роки ХІХ ст. починає інвестувати накопичений капітал у цукрову промисловість, стає власником та орендарем шести цукрових заводів. Один його син, Лазар, став відомим цукрозаводчиком, а другий, Лев, — великим банківським діячем. У 80-х роках ХІХ ст. родині Бродських належало прямо чи опосередковано (через участь в акціонерних товариствах) дев’ять цукрових заводів, а у 1917 – вже 17. крім того, вони мали чималу кількість пароплавів, що курсували по Дніпру, продовжували займатися торгівлею вкладали кошти у розвиток мукомольного, пивоварного, винокурного виробництва, лісопаперову промисловість. На початку 80-х років їхні капітали обчислювалися в 35-40 млн. крб. У 1885 році Ізраїлю Бродському за його “корисну роботу” було присвоєно звання комерц-радника. Бродські першими здійснили цукрову інтервенцію на обширні азіатські ринки збуту. Жовтнева революція та Громадянська війна припинили діяльність Бродських на Україні.
Родина Терещенків
ерещенки – українські промисловці, землевласники та меценати ХІХ – початку ХХ століття. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської області). Відомі глава родини Артем Якович та його сини Микола і Федір. Родина Терещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. Їй належало понад 200 тисяч десятин землі (з них 70 тисяч на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещенків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн. крб. У 1911 році їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн. крб.
У 1872 році Терещенкам було присвоєне дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887 р.), рафінадного (1903 р.), та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897 р.).
Артем Якович під час Кримської війни 1853 – 1856 рр. розбагатів на поставках провіанту, на торгівлі хлібом, цукром і худобою. Після селянської реформи 1861 р. скуповував поміщицькі маєтки, будував цукроварні та промислові підприємства, став великим землевласником.
Один із нащадків Терещенків, Михайло Іванович, обирався до IV Державної Думи (1912 р.), після Лютневої революції 1917 року був міністром фінансів, а згодом міністром іноземних справ.
Родина Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили близько 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба – “Прагнули до громадянських справ”. Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.
Родина Тарновських
Походили Тарновські, згідно з дослідженням генеалога Вадима Модзалевського, від козака Івана Ляшка, який 1685 року отримав від прилуцького полковника Горленка млин на річці Удаї і сіножать. Мазепа гетьманським універсалом потвердив маєтність синові Ляшка Федору, який прибрав собі прізвище Тарновський. Серед пращурів цього роду – Степан Тарновський, значковий військовий товариш, який від гетьмана Скоропадського отримав села Манджосівку і Білоцерківку, а від Данила Апостола – гетьманський універсал на куплену у Полуботків слобідку Деревини. Син Степанів Яків піднявся вже до генерального бунчужного і був депутатом від шляхетства Прилуцького полку до Катерининської Комісії для створення проекту нового укладання законів. Один з Тарновських, Іван, 1772 – 1777 років числився полковником гадяцьким і брав участь у російсько-турецькій війні. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття серед Тарновських – військові російської армії і великі чиновники.
Маєток у селі Качанів ці дістався камер-юнкерові Григорію Степановичу Тарновському (1788 – 1853) у спадок від матері, а тій – від другого чоловіка Григорія Почеки, який купив Качанів ку в сина всесильного катерининського вельможі і президента Малоросійської колегії Петра Рум’янцева. Назва ж Качанівка пішла від хутора шляхтича Федора Качановського.
Григорій Степанович Тарновський, уже власник маєтку в Качанів ці, любив підтримувати бідних митців,, що не мали власного кутка. До творчих, але обділених родинним теплом особистостей доля зачислила і Т.Г.Шевченка. він не був винятком серед обранців господаря. У Качанів ці творили композитори Михайло Глинка, письменник Микола Гоголь, живописець Василь Штернберг, історик Микола Маркевич, поет Віктор Забіла й інші.
Григорій Степанович зберіг і дбайливо доглядав усі місця, пов’язані зі знаними особистостями, які перебували в його маєтку. До речі, художника Василя Штернберга, приятеля й однокашника Шевченка по Академії мистецтв, Г.С.Тарновський утримував власним коштом під час навчання в Академії. Вдячний художник лишив нам живописні зображення ставка і палацу в Качанів ці, а також Михайла Глинки і господаря.
Спадок бездітного Григорія Степановича Тарновського перейшов до його небожа Василя Васильовича Тарновського (1810 – 1866). Той наділив дядьковими маєтностями численних родичів, але й собі лишив дещо, бо було з чого лишати: Григорій Степанович володів дев’ятьма тисячами кріпацьких душ і землями у Київській, Чернігівській і Полтавській губерніях.
Тож, Василь Васильович загосподарив у Качанів ці, водночас здійснюючи громадсько-політичну діяльність. Свого часу він закінчив Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька (водночас із Гоголем), юридичний факультет Московського університету, вчителював у Житомирі, гострив перо у правничих та етнографічних питаннях, написав статті “Юридичний побут Малоросії”, “Повість українського степовика”, “Закляття литвина”, “Про поезію російського народу і вплив Малоросії на російську поезію”, “Про малоросійський журнал”, “Про знахарів” та інші. Дослідниця історії родини Тарновських Ніна Населевець наводить чесноти В.В.Тарновського, сферу питань, що його цікавили і його цікавили і були досить різноманітними: проблеми народонаселення в Російській імперії, видобутку корисних копалин, лісокористування, шовківництва, скотарства, рибальства, вівчарства, конярства, мануфактурної промисловості, побуту, народної освіти, страхування тощо. Василь Тарновський брав активну участь у підготовці реформи 1861 року. Він був членом Чернігівського губернського комітету, що займався поліпшенням та облаштуванням побуту поміщицьких селян, членом-експертом редакційної комісії при Головному комітеті з питань селянства, членом Полтавської Тимчасової комісії з питань підготовки реформи. Цього періоду Василь Васильович пише праці: “Общие основания освобождения крестьян по желанию их помещиков в Полтавской и Черниговской, Курской и Харьковской губернии», «Записка об устройстве крепостных крестьян в Киевской, Подольской и Волынской губерниях» і найголовнішу з них – “О крепостном праве в России и необходимости устранения его” (1857). Праця містить такі розділи: історична довідка про особисті права селян; право вільного переходу селян, які проживали в приватних володіннях; початок обмеження цього за часів Бориса Годунова; введення кріпацтва в Україні імператорським указом 3 травня 1783 року – через 526 років після проведеного ще татарами перепису населення на Русі (з метою збирання данини).
Великодушне ставлення виявив В.В.Тарновський до творчості Пантелемона Куліша, подарувавши письменникові тисячу карбованців сріблом на видання “Записок о Южной Руси” і надаючи допомогу надалі.
Але найбільшу прихильність Василь Тарновський виявив до Тараса Шевченка, з яким познайомився ще 1843 або 1845 року, будучи управителем дядькового маєтку в селі Потоках. Під час арешту й слідства над поетом родина Тарновських переховувала його вірші.
Вдачу В.В.Тарновського з властивою для письменника прозорливістю описав Микола Гоголь у листах до першого ректора Київського університету Михайла Максимовича ще 1835 року:
“Є такий, мій товариш по навчанню, надзвичайно добрий хлопець і дуже відданий науці. Він, маючи хороші статки, зважився на дивну справу: вирішив бути вчителем у житомирській гімназії через саму лиш пристрасть до історії. Прізвище його Тарновський. Чи не можна якось перетягти його до Київського університету? Їй-право, шкода, що він кисне в Житомирі. А далі був у Московському університеті і здобув там кандидата. Познайомся з ним ближче. Ти ним будеш задоволений”.
Максимович запрошує Тарновського ад’юнктом на кафедру словесності.
Проте попечитель Київського навчального округу не затвердив подання на Тарновського, зроблене Максимовичем, і той продовжив учителювати у Житомирі, поки батькова смерть не примусила його взятися за порядкування у родинному маєтку, адже на піклуванні старшого сина лишилися мати, троє братів і п’ятеро сестер.
На ниві народної освіти Василь Тарновський був не лише теоретиком, а й практиком, заснувавши народні школи для селян у Качанівці, Антонівці, Парафіївці з доброю оплатою вчителям. Часом і сам навчав дітей грамоті, в чому йому допомагали сини.
Один з них, Василь Васильович Тарновський-молодший (1837 – 1899), гідно продовжив батькову традицію доброчинності: власне завдяки йому Україна володіє більшістю збережених Шевченкових творів як поетичних, так і малярських, та особистих речей.
В.В.Тарновський-молодший закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Окрім офіційного курсу, опанував багато сфер людської культури, постійно само освічуючись, працюючи над собою.
Ставши сам собі паном і маючи власні кошти, Василь Тарновський-молодший поринає в царину колекціонування і доброчинної діяльності.
Старожитності він віднаходив не тільки в антикварів, а й докладав неабияких зусиль у пошуках їх по старопанських маєтках, міщанських помешканнях, селянських хатах. Багато їздив Україною, листувався з власниками реліквій, радився з відомими знавцями вітчизняної культури: Дмитром Яворницьким, Олександром Лазаревським, Іллею Рєпіним, Василем Горленком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Біляшівським – щодо придбання тієї чи іншої речі. Їздив навіть на археологічні розкопки козацького таборів, назбиравши таким чином чималу колекцію козацької давнини.
Разом з Дмитром Яворницьким і полковником Євгеном Корбутом, який умів фотографувати, Василь Тарновський мандрував Україною, вивчаючи і скуповуючи старожитності. На його маршруті були: Київ, Кременчук, Катеринослав, Дніпровські пороги, Олександрівське, Нікополь, Капулівка, Чортомлицька Січ, Нова Січ.
Збирати українську старовину 18-річний Тарновський почав ще в Москві, там до Київського університету набував освіти в приватному пансіоні. Речі купував, коли дозволяли кошти, виділені батьком, на Сухаревському ринку, а під вакацій – в українських селах. Згодом московську колекцію було перевезено до Качанівки, палацової бібліотеки.
Наприкінці 80-х років ХІХ століття Василь Васильович звернув увагу на приплив до київського антикварного ринку великої кількості речей києво-княжої доби. Виявилося, що селяни поблизу Канева на незначній глибині в районі так званої Княжої Гори неодноразово знаходили скарби – від крем’яних і бронзових до срібних і золотих предметів. Селяни кинулися до Гори цілими родинами, сподіваючись на легкий заробіток, збуваючи знайдене заїжджим ділкам. Княжа Гора – місцевий Клондайк – роїлася копачами-самоуками, стугоніла під ударами їхніх наступів – там, де колись було літописне місто Родень. Коштовні речі потрапляли до рук людей, які були нездатні їх систематизувати науково, частина взагалі зникла за кордоном, переплавлялася, розрубувалася, використовувалася не за призначенням.
Василь Васильович Тарновський разом з дядьком Яковом Васильовичем, який свого часу виграв по облігаціях 10 тисяч карбованців та офірував їх на будівництво Бактеріологічного інституту в Києві, вирішили купити Гору в її власника поміщика Мандрили. Це сталося 1890 року, і тоді Василь Васильович доручив молодому археологові Миколі Біляшівському, згодом відомому вченому, вести планомірні, систематизовані, науково обґрунтовані розкопки. Це принесло свої плоди. Протягом першого ж літа до колекції Тарновського потрапило півтори тисячі предметів: хрести і хрестики, нашийні гривні, золоті й срібні каблучки, сережки, підвіски, браслети, намиста з коштовного каміння, бронзові люстерка, емалі. Пошукові роботи оплачувалися повністю коштом Тарновського.
Микола Біляшівський у звіті зазначав, що розкопки за дорученням Василя Васильовича протягом літніх місяців були дуже добре оснащені: на Княжій Горі влаштували приміщення для робітників, роботи велися досвідченими землекопами у кількості десять осіб. Аби нічого не пропустити, робітників розміщували таким чином, щоб один працював лопатою, а другий перебирав землю руками, тому навіть дрібні намистини не випадали з поля зору.
Коли основні розкопки закінчилися, Василь Васильович продав землю на Горі селянам, проте уповноважив Біляшівського і надалі скуповувати в селян усе варте уваги. Таким чином колекція києво-княжої доби повнилася і надалі.
Дружні стосунки пов’язували Тарновського-молодшого з Пантелеймоном Кулішем. Він, як і батько, продовжував допомагати письменникові: постачав того книжками іншомовних авторів для перекладу, збирав Кулішеві рукописи-автографи.
Найбільше Василь Васильович прислужився українській культурі, дбайливо збираючи все, що належало Тарасові Шевченку або нагадувало про нього. Він робив вирізки з російських та іноземних газет і журналів з будь-якою згадкою про Великого Кобзаря, які згодом систематизував за роками і вклеював в Шевченківський альбом.
Щороку в Шевченківські дні Василь Васильович влаштовував великі поминальні обіди, на які сходилися однодумці, поетові поцінувачі. За свідченням сучасника Гліба Лазаревського, у зібранні були пашпорт, портфель, каламар, перо, мольберт, палітра, сорочка Шевченкова, китайка, якою вкрили його труну, багато малюнків – тільки Шевченкових акварелей із триста, рукописи, листи, світлини, вісім поетових погрудь, славнозвісне художнє полотно “Катерина”. Крім Шевченкової збірки, яка врешті склала основу теперішнього музею Тараса Шевченка в Києві, за словами Г.Лазаревського, в колекції Василя Тарновського-молодшого було чотириста речей передісторичного періоду, понад тисячу сімсот – князівської доби, вісімсот шістдесят – часів Козаччини, серед них такі раритети, як шаблі Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, гетьманські булави Хмельницького, Мазепи, Самойловича, Многогрішного, полковницькі перначі Павла Полуботка і Семена Палія, прапори і корогви Війська Запорозького, тогочасні ікони й оклади до них тощо.
Від 1889 року Тарновський постійно проживає в Києві, мешкає в будинку на розі вулиці Володимирської і майдану Лисенка, згодом – на розі Володимирської і Золотоворітського майдану. В обох приміщеннях під музей, який Тарновський возив із собою, було відведено великі зали, всі речі розміщено в окремих скляних вітринах, систематизовано. Мав Василь Васильович і величезну бібліотеку: самої україністики понад двадцять тисяч книжок! Музей був відкритий для масового безкоштовного відвідування, а його власник в інвалідній колясці супроводжував відвідувачів і радо давав пояснення.
Заслугою В.В.Тарновського-молодшого є постійна турбота про впорядкування могили Тараса Шевченка на Чернечій Горі. Коли поета поховали, місцеві поміщики здійняли шум, протестуючи і вказуючи на небезпеку для них від такого сусідства. Тоді Тарновський звернувся до Полтавського губернського земства, і воно зобов’язалося опікуватися могилою Шевченка. Матеріальні витрати узяв на себе Тарновський. На упорядкованій могилі він встановив великий хрест з чавунним барельєфом поета, який було відлито за ескізом-малюнком самого Василя Васильовича, що мав, крім усього іншого, і мистецькі здібності.
Збирання і збереження старожитностей вимагали великих витрат, і одного дня Василь Васильович побачив, що заборгував… довелося продати родовий маєток у Качанівці. Перед ним постало питання і подальшої долі унікальної колекції. Хто продовжить його справу, яким чином зберегти від розтягування унікати? Звісно, Тарновський хотів, аби і його добре ім’я лишилося в людській пам’яті – цілком природне бажання доброчинця. Діти Василя Васильовича мало переймалися батьковими захопленнями, і він боявся, що вони просто продадуть історичні коштовності будь-кому… близькі люди радили вдатися до державних чи самоврядних інституцій. Отож В.В.Тарновський звернувся до Київської міської думи з пропозицією заснувати і утримувати музей, який носитиме його ім’я. Керівники міста відмовили меценатові. Тоді він запросив Чернігівську архівну історичну комісію – результат той самий. Василь Васильович зупинився на Чернігівській губернській земській управі, яка радо відгукнулася на дарунок Тарновського. На земському губернському зібранні 24 лютого 1897 року ухвалено рішення прийняти унікальну збірку В.В.Тарновського як власність земства, створити музей, якому присвоїти ім’я дарувальника. Йшлося тільки про пристойне приміщення, і тут трапилася певна затримка.
Василь Васильович Тарновський-молодший помер 13 червня 1899 року, так і не побачивши свого музею обнародуваним. Поховали його в Києві на Аскольдовій могилі, а у 1930-х роках перепоховали на Звіринець кому кладовищі.
Тим часом справа з музеєм у Чернігові поволі, але посувалася. Борис і Марія Грінченки уклали остаточний каталог колекції В.В.Тарновського. у жовтні 1901 року відкрилася експозиція в обладнаному приміщенні.
1923 року з п’яти чернігівських музеїв утворено об’єднаний Чернігівський державний музей, куди влилася й колекція Тарновського. 1935 року засновано Літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського, до якого передано письменницькі автографи, подаровані колись Тарновському. За розпорядженням Наркомосу 1933 року Шевченківську колекцію, зібрану Василем Васильовичем, перевезено до Харківського інституту Т.Г.Шевченка, де вона і нині посідає почесне місце.
Інші старожитності, зібрані Тарновським, лишилися в Чернігові і зазнали пригод і втрат за часів культу особи і Другої світової війни. Проте значну частину вдалося зберегти. Колекція знаходиться в Чернігівському історичному музеї, який від 1991 року заслужено носить ім’я Василя Васильовича Тарновського. Як бачимо, зусилля всього життя цього подвижника не пішли на марне, і плоди його праці стали здобутком нації.
одина Галаганів
Народився Григорій Павлович 15 серпня 1819 року в родинному гніздо вищі, селі Сокиринцях Прилуцького повіту. У який спосіб Сокиринці потрапили до Ґалаґанів – історія цікава і повчальна. Прапрадід Ґалаґана Гнат був поставлений царем Петром І на прилуцького полковника замість Дмитра Горленка, який пішов з Іваном Мазепою проти царя. Запопадливий “Ігнашка” служив цареві “вірою і правдою”, занедбавши будь-які моральні принципи. Посланий на здобуття Запорозької Січі буремного 1709 року, прилуцький полковник дався до такого, про що й досі живуть перекази.
Ще за гетьмана Мазепи Гнат Ґалаґан заснував компанійський Чигиринський полк, козаки його знали і довіряли йому. Коли Ґалаґан з білим прапорцем з’явився на запорозькому ретраншементі під час бою січових з царським військом і закричав: “Я полковник Гнат Ґалаґан! Мене ви добре знаєте! Клянуся чесним хрестом і образом Богоматері: усім помилування, мирова, і кожний піде, куди схоче! Кладіть на купу рушниці, списи, шаблюки, пістолі! Усім буде прощення!” – оточені зусібіч запорожці вирішили не проливати християнської крові і поскладали зброю на велику купу, а тоді… Супротивну військо наструнчило свою зброю і заходилося вирізувати беззбройних козаків упень… Де те Ґалаґанові слово й поділося…
За таку поступку цар Петро І подарував Гнатові Ґалаґану звання прилуцького полковника і маєтності на Прилуччині, у тому числі Сокиринці.
Зберігся опис родового палацу Ґалаґанів у Сокиринцях, зроблений значно молодшим сучасником нашого героя Григорія Павловича Ґалаґана – Глібом Лазаревським, сином відомого історика Олександра Матвійовича Лазаревського:
“Одружився Ґалаґан з Катериною Кочубеївною і цим ще збільшив свої багатства. Поліпшував і прикрашав знамениті свої Соки рівці – величезний двоповерховий палац з одноповерховими витягненими крилами, з колонадою при вході й високою банею над ним, велике, так зване почесне подвір’я, розлогий парк зі ставами, з островами на них, зі штучними руїнами, різностильовими альтанками, містками тощо. Численні кімнати будинку являли собою усередині справжні музеї: вітрини, гірки, шафи з дорогоцінною порцеляною найрізноманітніших марок, венеціанським склом, камеями, мініатюрами, античними речами. Мав прекрасну бібліотеку, особливо французьких енциклопедистів і класиків, багато картин неабияких майстрів різних шкіл, бо сама господиня теж любила малювати. В блакитній вітальні з меблями і картинами, вишитими з блакитного бісеру, на окремому п’єдесталі, під скляним ковпаком стояв золотий келих, якого колись подарував Петро Перший Гнатові Ґалаґану”.
В 1840 році Г.Галаган закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, працював в Україні, три роки служив у Чернігівській палаті державного майна.
1843 рік можна вважати початком доброчинної діяльності Григорія Ґалаґана, бо він роздає хліб і гроші потерпілим від неврожаю селянам. 1848 – 1851 років молодого добродія обирають предводителем дворянства Борзненського повіту, 1851 – 1852 – “совісним суддею Чернігівської губернії”.
Відомо, що 1849 року подружжя Ґалаґанів мало будинок у Києві на розі вулиць Прорізної і Хрещатика, пізніше там розташувався “Hotel de France”. Григорія Павловича хвилює культурне, громадське життя міста.
Слов’янофільські настрої Ґалаґана 1840-х через 20 років переросли в українофільські. Цьому сприяли особисті знайомства з Шевченком, Кулішем, Максимовичем, листування з Боденським, Метлинським, Рігельманом, Далем.
Загальновідомо, що російський книговидавець і торговець Дмитро Кожанчиков тримав книгарно-літературний клуб у Санкт-Петербурзі, приймав там Шевченка, 1867 року видав його “Кобзар”. Але маловідомий той факт, що Григорій Ґалаґан пропонував Кожанчикову безкоштовне приміщення у своєму будинку для київської книгарні, але той чомусь відмовився.
У червні 1858-го у Чернігові відкрито “Губернский дворянский комитет об улучшении быта помещичьих крестьян”. Від уряду сюди призначено Григорія Ґалаґана. Комітет працював сім місяців і виробив Проект положення про поліпшення становища поміщицьких селян Чернігівської губернії.
У листі до історика Олександра Марковича він писав, що в Чернігові довелося боротися із закоренілою консервативністю поміщиків, зокрема губернатора Шабельського, який втрутився у справи комітету. Взагалі Григорій Ґалаґан давно морально визрів для такої праці. Ще на початку 1850-х років написав “Головні дані, на яких ґрунтується необхідність знищення кріпосного права”, а 1854-го року – “Проект звільнення селян шляхом звільнення новонароджених”. Українські уподобання Ґалаґана виявилася в його збірнику “Южноруські пісні з голосами” (1857), а пізніше – у творі “Про відмічення малоросійських імен” (1869).
Діяльність Ґалаґана викликала чимало доносів. Утворювалися комісії, щоб ревізувати діяльність Ґалаґана, ревізував його сам тодішній міністр внутрішніх справ Валуєв (автор горезвісного “Валуєвського указу”) про те, що української мови “не було, нема і не буде”). Обвинувачували Ґалаґана, між іншим, і в “сепаратизмі”, українофільстві.
Після реформи 19 лютого 1861 року про звільнення селян від кріпацтва Ґалаґан упроваджував її положення в Чернігівській губернії, допомагав улаштовувати побут селянських господарств за нової ситуації. 14 травня того ж року він зробив ґрунтовну доповідь з цього питання в губернській Комісії із селянських справ.
У Ґалаґана був син Павлусь, який у віці 16-ти років помер. Прибиті горем батько і мати знайшли сили казати собі й оточенню: “Усе перервалося і впало несподівано. Нам лишилося одне з двох: або віддатися тузі – цілковитій і безкінечній, до якої кликала душа, або, борючись з тугою, прагнути до того, щоб наш нещасний син продовжував жити в інших, у своїх ближніх і для своїх ближніх. Ми обрали останній шлях, і з цією метою заснували Колегію Павла Ґалаґана”.
Того часу на посаду міського київського голови претендували Григорій Ґалаґан і фабрикант Павло Демидов. Дехто з киян натякав, що заснування Колегії було передвиборним ходом Ґалаґана, а проте переміг на виборах Демидов, який обіцяв квартири для бідних. Скоріше за все, головною причиною облаштування і відкриття навчального закладу було прагнення увічнити пам’ять про сина.
Колегія відчинила двері для учнів 1 жовтня 1871 року. Для утримання її Григорій Ґалаґан продав 8 тисяч десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях на суму 275 тисяч рублів, пожертвувавши до фонду навчального закладу мільйон (!) рублів і придбавши садибу – три будинки і кілька флігелів по вулиці Фундуклеївській у Києві – цілий квартал. У колегії навчалося 16 вихованців, згодом їх число сягало від 50 до 67 тисяч осіб, з них стипендіатів Ґалаґана (тобто утримувалося його коштом) було 29-31 учень.
У статуті Колегії імені Павла Ґалаґана зазначалася мета закладу: а) надати певному числу незаможних молодих людей підготовчі можливості для отримання університетської освіти; б) сприяти розвитку самостійної педагогічної справи в Україні шляхом навчально-виховної практики.
Учні Колегії випускали журнал “Слово”, заснували історико-літературне товариство, де читали реферати з історії, літератури, філософії, економіки, переклади. Це виходило за рамки програми, але того не забороняли адміністрація Колегії, Григорій Ґалаґан – патрон закладу. У листі до міністра народної освіти Дмитра Толстого добродій Григорій Ґалаґан писав: “Я хотів би надати заснованій Колегії більше самостійності в діях, аніж мають казенні гімназії”.
Колегія складалася з чотирьох класів, які програмно відповідали чотирьом старшим класам класичних гімназій. Директора призначав фундатор або його спадкоємець (від 1888 по 1896 роки – дружина-вдова Катерина Василівна Ґалаґан), а затверджував міністр народної освіти. Директорами працювали в різні роки В.В.Григор’єв, Іван Ничипоренко, Андроник Степович, Інокентій Анненський – відомий поет,, драматург, літературний критик; В.Куницький і Шульженко. Один з членів ради Колегії – Яків Васильович Тарновський. Серед викладачів – знаний історик Єлисей Трегубов, відомі живописці Микола Мурашенко і Микола Пимоненко, історик і фахівець зі словесності Василь Сиповський, видатний освітянин, видавець Володимир Науменко, член-кореспондент Російської академії наук Павло Житецький.
Вихованці Колегії Павла Ґалаґана жили у комфортних умовах при навчальному закладі, а влітку ті, кого не забрили батьки, виїздили на дачу до мальовничої місцевості під назвою Покорщина у місті Козельці.
Взагалі Колегія Павла Ґалаґана робила свою добру справу по 1920-й рік включно. Заздрісники, недоброзичливці або просто циніки-зубоскали називали цей зразковий навчальний заклад “Колегією Пустих Голів”, на свій манір перекрутивши КПҐ – скорочену назву Колегії Павла Ґалаґана. Та хіба ж “пусті голови” мали випускники Колегії, академіки: Агатангел Кримський – неодмінний секретар Всеукраїнської Академії наук, сходознавець, поліглот, перекладач, поет, репресований 1941 року і загиблий у в’язничній лікарні; Володимир Липський – ботанік, президент ВУАН; Нестор Котляревський – історик літератури, академік Петербурзької АН, директор Пушкінського дому; Володимир Грабар – правник-міжнародник; Дмитро Петрушевський – історик Західної Європи; Михайло Калинович – мовознавець, лексикограф, головний редактор російсько-українського словника. А ще оригінальні українські поети, неокласики Михайло Драй-Хмара і Павло Пилипович – обидва загинули у Сталінських концтаборах.
Не можна обійти увагою й унікальність бібліотеки Колегії, придбаної на кошти Григорія Ґалаґана та його спадкоємців: вона нараховувала понад десять тисяч томів (значна частина збереглася і нині – в приміщенні Колегії тепер Музей літератури України), раритетні твори “Лексикон словенороський” Памви Беринди 1627 року видання, список “Історії Русів” XVII століття та інші.
13 лютого 1873 року Григорій Ґалаґан очолив Південно-західний відділ імператорського Російського Географічного Товариства.
1874 року зусиллями членів Товариства проведено перший перепис населення міста Києва, ще раніше – Житомира. У серпні того ж року за ініціативи Південно-західного відділу відбувся Археологічний з’їзд, на якому прозвучали цікаві доповіді; у роботі з’їзду взяли участь знані вчені – Микола Костомаров, Дмитро Іловайський, Ізмаїл Срезневський, Вікентій Хвойка, Орест Міллер, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов. У березні 1875-го відділ Товариства продемонстрував результати своєї діяльності на Всесвітньому географічному конгресі і виставці у Парижі. Південно-західний відділ видав два томи власних “Записок”, “Історичні пісні українського народу” Антоновича і Драгоманова, збірник чумацьких пісень Івана Рудченка, три томи праць Михайла Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць з опису природи Києва.
23 вересня 1873 року Григорій Ґалаґан привіз із Сокиринців до Києва на засідання Відділу Остапа Вересая, де незрячий кобзар уразив всіх присутніх своєю майстерністю і небуденною вдачею. Слухали Вересаїв спів кілька годин, записували з його вуст думи, пісні, щедрівки, жарти, жебрацькі примовляння… Русов, Лисенко, Чубинський по цьому написали трактати про народну творчість. Пізніше Вересай з великим успіхом концертував у Санки-Петербурзі – все це з подачі та за матеріальної підтримки Ґалаґана, який збудував у Сокиринцях хату для кобзаря, пересиливши його з Калюжинців, де той народився, повсякчас опікувався видатним митцем.
На жаль, Григорій Ґалаґан не витримав до кінця. Коли почалася офіційна нагінка на Південно-західний відділ Російського Географічного Товариства за “не благодійність і сепаратизм”, Ґалаґан склав із себе обов’язки голови; натомість обрали Антоновича. Це сталося 1875 року, а ще за рік Південно-західний відділ офіційно ліквідував згідно з Емським актом.
Проте доброчинність Григорія Ґалаґана не згасла. Він підтримує видання журналу “Киевская старина”, з якого і досі історики, літературознавці черпають потрібні відомості (від 1907 року “Киевскую старину” перейменовано на “Україну”). Для початку видання редактор Феофан Лебединцев саме у Ґалаґана позичив три тисячі рублів.
Суспільство не лишилося в боргу. Свою вдячність воно висловило Григорію Ґалаґану присвоєнням звання почесного громадянина Прилук.
Оглядаючи доброчинну діяльність Григорія Павловича Ґалаґана протягом його життя, можна й здивуватися: що спонукало багату людину до цього? Адже він мав землі, гроші, запросто входив до міністрів і царської сім’ї, йому не треба було саме доброчинством завойовувати авторитет і визнання. Підсвідоме або й свідоме почуття провини за вчинок прапрадіда Гната Ґалаґана і подальше примноження багатств роду на крові і потові кріпаків? Прагнення спокутувати цю провину? А можливо, і власні “гріхи молодості”, початкове ставлення до “рабів”? намагання зберегти в людях пам’ять про свого сина Павлуся і про себе та свою дружину? Приписні поклик християнської моралі? Гостре відчуття громадянського обов’язку, особливо властиве яскравим особистостям ХІХ століття? Мабуть, усе разом узяте.
Родина Симиренків
Одні, зробивши добру справу або щось подібне до неї, намагаються повідати про це всьому світові, запускають усі можливі важелі до дії, аби розрекламувати свій чин і піднестися в очах громадськості, інші – навпаки, скромно роблять добрі діла, не афішуючи, а часом узагалі уникаючи розголосу і навіть ставлять умову, щоб їхнє авторство того чи іншого благодіяння лишилося невідоме. Що це: християнське смирення чи вроджена делікатність натури, або розуміння минущості власної персони серед плину людськості?
Саме такими “непомітними” благодійниками були Симиренки – козацькі нащадки з містечка Городища на Черкащині. Їхній пращур козак Степан не забажав кріпачити і подався з волами чумакувати. Так десь і помер у дорозі – про такий кінець українських мандрівників складено чимало чумацьких пісень, величних і сумних.
За кріпаччини талановиті простолюдини знаходили можливість виявити себе, вибитися з принизливого становища. Звісно, Федору та решті Симиренків ще й поталанило, бо мали нетипову поміщицю-кріпосницю, а ліберальну графиню Олександру Браницькі, яка не перешкодила їм у пошуках вигідного промислу, а коли Федір Симиренко і його швагри – брати Яхненки, колишні кріпаки, знайшли такий – оренду млинів на річці Вільшанці, дозволила за помірну ціну викупитися з неволі. Торгівля борошном, шкірами та іншим крамом принесла прибутки, і компаньйони заснували фірму “Брати Яхненки і Симиренко”, виявивши вже попервах благодійницькі настрої – за неврожайного 1830 року Степан, Кіндрат, Терентій Яхненки і Федір Симиренко безкоштовно настачили харчами десять тисяч селян!
У Федора Симиренка було два сина: Василь і Платон, які вдачею пішли в батька.
Платон Федорович увійшов до історії як український патріот, що дав Тарасові Шевченку після звільнення із солдатчини гроші на видання “Кобзаря”. Відомо, що “Кобзар” таки побачив світ, а Шевченко, сповнений вдячності, опублікував на обкладинці: “Коштом Платона Симиренка”.
Молодший Платонів брат Василь народився 1835 року у Малієві. Здобув вищу освіту у Паризькій політехніці. Мав золоті руки механіка, практичний розум адміністратора і не тільки душею глибоко співчував українській справі, а й докладав значних зусиль для її розвою.
По смерті старшого брата (1863), а згодом і батька (1867), Василь Симиренко перебирає на себе керівництво Торговим домом Яхненків-Симиренків, а разом з тим і головний біль про повернення боргів кредиторам. Правовий бік справи йому допомагає залагоджувати відомий український правник Олександр Кістяківський. 1872 року Василь Федорович повідомляє Олександру Федоровичу про те, що нарешті отримав прибутки 355 рублів.
Симиренко вишукував нові технології, технічні вдосконалення цукрового виробництва, вів наукові дослідження, публікуючи результати у фахових виданнях, і поступово вибирався з боргів. Попри точність у розрахунках, мав романтичну вдачу, про що свідчить його таємний шлюб проти волі тестя з француженкою-емігранткою Софією Альбрандт. З часом батько визнав доччин вибір, і подружжя Симиренків було нерозлучне все життя.
Фірма Яхненків-Симиренків, зігравши свою роль у піднесенні промислового виробництва в Україні (до речі, саме вони збудували перший металевий пароплав під назвою “Українець”), припинила існування. Натомість Василь Симиренко купив занедбану цукроварню у селі Сидорові поблизу Корсуня і знову ж таки вивів її на найвищий технічний рівень (освоїв нове тоді виробництво пастили, назвавши її “Українською”, і мармеладу), що принесло йому сталі прибутки і можливість допомагати науковцям і культурним діячам.
Коли дружина Василя Федоровича нарешті дістала у спадок сто тисяч рублів, то подружжя вклало частину грошей у власну цукроварню, а ще взяли кредит під вісімдесят відсотків. Але завдяки вмілій праці та ощадливості Василь Симиренко сплатив борги, і на кінець життя його капітал нараховував уже до десяти мільйонів рублів.
Даючи гроші, Василь Симиренко казав, що на жаль, в Європі зовсім нічого не знають про Україну, а тому треба б ужити заходів, щоб у закордонну пресу подавалося відомості про український національний рух. З цією метою також офірував кошти.
У квітневому листі від 1881 року Симиренко сповіщає Кістяківського про те, висилає йому на бібліотеку двісті рублів, а 15 серпня 1884-го року доручає своєму повіреному допомогти хворому Павлу Чубинському: “Скільки потрібно грошей для Чубинського, можете узяти з мого рахунку, а якби чогось не вистачало, тоді я доповню за Вашою вимогою”.
Ще раніше Василь Симиренко прихистив опального творця українського гімну після його заслання до Архангельської губернії. Чубинський служив у його конторі якийсь час, секретарював у городищенківському Технічному товаристві і, саме Василь Симиренко сприяв виданню “Трудів” етнографічно-статистичної експедиції Павла Чубинського в Україні й Білорусі.
Симиренко постійно піклувався про своїх службовців: оплачував лікування хворих у Київських лікарнях, відправляв на навчання здібних дітей.
Згадані благодіяння відомого цукрозаводчика стосувалися окремих осіб. Але в активі Василя Симиренка були й масштабні громадські акції. Наприклад, підтримка єдиного на терені Наддніпрянщини періодичного журналу “Киевская старина”, котрий публікував розвідки з історії України та художні твори українських письменників.
До вдячних Симиренкові інституцій належали українська “Родина”, де збирався квіт вітчизняної інтелігенції, “Товариство допомоги літературі й науці”, газети “Рада”, “Громадська думка”, львівський, а згодом і київський “Літературно-науковий вісник”, що його редагував Михайло Грушевський, і Наукове Товариство імені Т.Г.Шевченка.
Керівництво товариством перебрав Михайло Грушевський, як тільки був визнаний у Галичині за наукового і громадського лідера. Ця інституція спершу орендувала у Львові будинок на вулиці Чернецького, але з часом, коли духовна праця товариства набрала сили і треба було утримувати власну друкарню, бібліотеку, складські приміщення, не кажучи про робітні наукових працівників, Грушевський звернувся по допомогу до наддніпрянських промисловців. І тут таки відгукнувся Василь Симиренко, щоправда, анонімно, але подарував Науковому Товариству десять тисяч рублів (!) – на той час величезні гроші, аби Грушевський з колегами не сушили собі голови платнею за приміщення і спокійно працювали. Таким чином чотириповерхова кам’яниця, котра збереглася донині, стала власністю Товариства, осередком української науки. Доброчинність Василя Федоровича в даному разі важко переоцінити.1907 року Грушевський, порадившись із провідними українськими діячами культури, перебирається до Києва, переносячи сюди і друкування “Літературно-наукового віника” та інших видань, заручившись підтримкою В.Ф.Симиренка.
Листування Євгена Чикаленка, видавця “Ради” – чи не найцікавішої з тодішніх нечисленних українських газет і єдиної щоденної, — свідчить, що її вихід у світ протягом 1906 – 1914 років був можливий тільки завдяки підтримці Симиренка, який щороку офірував на газету 10 – 12 тисяч рублів.
З перенесенням до Києва львівських видань центр наукової думки поступово переміщується на береги Дніпра, хоча і в Галичині продовжує працювати потужна група вчених. Грушевський живе “на дві хати”, тобто постійно курсує між Києвом і Львовом. Але настає вже час для відкриття подібного товариства в Києві, і воно таки постає під назвою Українське наукове товариство на чолі з Михайлом Грушевським. На той час Василь Симиренко уже відходить од активної діяльності промисловика, живе в Києві по вулиці Трисвятительській, 23 (тепер Десятинна, 9), але продовжує цікавитися українською справою і всіляко сприяти їй.
Друзі й ті, хто знав про доброчинну місію Василя Симиренка (Володимиру Леонтоновичу він казав, що стільки б не працював, якби Україні не потрібні були гроші), називали його “Великим Хорсом” – так у дохристиянські часи давні слов’яни іменували бога Сонця, тобто того, хто підтримує життя.
Помер Василь Симиренко 1 грудня 1915 року. Поховали його на Аскольдовій могилі.
У подружжя Симиренків не було дітей, проте було чимало вдячних духовних спадкоємців. В.Ф.Симиренко лишив два заповіти. За переказом Євгена Чикаленка, “по першому все переходить у власність його жінці Софії Іванівні, а по другому – воно переходить їй тільки в користування до живоття, а після її смерті переходить порівно таким особам: В.М.Леонтоновичу, М.С.Грушевському, І.Л.Шрагові, П.Я.Стебницькому, С.О.Єфремову і мені (Є.Х.Чикаленкові), тобто на українські цілі, бо то все – свідомі українці-патріоти, на яких небіжчик покладався. Через те що було два заповіти, означені діячі дійшли з удовою Софією Іванівною полюбовної згоди, за якою частину грошей в облігаціях вона видала “Товариству підмоги літературі, науці й штуці”. За цю суму Товариство купило друкарню Барського на Хрещатику. Маєток у с. Сидоринці вдова Симиренка заповіла на заснування сільськогосподарської садівничої школи імені Василя Симиренка. Гроші ж, які лишаться по ній, мали перейти до народного університету у Києві імені Василя Симиренка з Українською мовою викладання, а свій особняк Софія Симиренко заповіла Українському науковому товариству (УНТ).
1921 року УНТ влилося до Всеукраїнської академії наук. На Трисвятительській, 23 діяли такі наукові установи: комісія природно0географічного краєзнавства, кафедра статистики і Демографічний інститут, Всеукраїнський археологічний комітет, кафедра історії українського мистецтва, кафедра мистецтвознавства та галузеві бібліотеки.
1934 року радянська влада відібрала у ВУАН особняк Симиренків, який за заповітом призначався саме науковцям, але ж хто з можновладців зважав тоді на якісь там заповіти… Будинок набув статусу “спец особняка” з невідомим широкому загалові призначенням. Під час війни й окупації в цьому приміщенні працювала Спілка українських письменників; саме тут заарештували голову Спілки Олену Телігу і сорок літераторів, сімох з яких розстріляли в Бабиному Яру в лютому 1942 року.
Незважаючи на всі лиховісні історичні перипетії, врешті-решт садиба Симиренків прислужилася Українській державі. Після тривалого хазяйнування, знову ж таки у “спец особняку”, служб ЦК КП(б)У і КПУ, сюди, на вулицю Десятинну, , переїхало посольство Великобританії в Україні. Нещодавно на фасадній стіні з’явився барельєф Василя Симиренка з написом: “У цьому особняку 1899 – 1915 роках жив визначний меценат української культури, промисловець і технолог цукроварства Василь Федорович Симиренко (1835 – 1915)”.
Кілька слів про славний рід Симиренків, переслідуваний за більшовицького панування. Небіж Василя Федоровича Симиренка Левко Платонович відомий усьому світові як автор яблука Ренет Симиренка та багатьох плодово-ягідних культур. Він народився 6 лютого 1855 року у селі Млієві.
Навчався в приватній одеській гімназії, Київському та Одеському університетах. За зв’язки з народниками зазнав арешту, сидів у Лук’янівській та Мценській в’язницях, був засланий до Сибіру. Тут зустрів свою наречену, заслану за співучасть у спробі замаху на царя Олександрі ІІ, польську революціонерку-соціалістку дворянку Альдону Грушевську, з якорю вони повінчалися у в’язничній церкві. 1887 року подружжя повернулося до Млієва, і Левко Симиренко з головою поринув в улюблену справу. У Млієві садівник створює унікальний плодовий розсадник – понад три тисячі плодово-ягідних культур. Саджанці і підщепи Левка Платоновича знані у всьому світі. Він пише капітальні праці “Кримське промислове садівництво” (1912) і “Помологія” у трьох томах, “Генеральний каталог” (1901) з описом понад 1300 фруктових сортів.
1920 року Левка Платоновича було застрелено.
Його молодший син народився 29 грудня 1891 року і тому ж Млієві, закінчив Київський політехнічний інститут. Від 1921 року – директор Мліївської дослідної садово-городньої станції і Центрального плодового розсадника України. Також був професором Київського політехнічного і Полтавського та Уманського сільськогосподарських інститутів, головою Всеукраїнської помологічної комісії при Наркомземі України редактором фахового журналу і автором численних підручників, статей. Володимир Левкович заснував всесоюзний науково-дослідний інститут південного садівництва та ягідного господарства. Він зробив величезний внесок у помологію як науку, написав праці “Плодовий розсадник” (1929), “Плодові асортименти України” (1930), “Часткове сортознавство плодових рослин” (1932), закінчував “Виробництво садивного матеріалу”.
7 січня 1933 року Володимира було заарештовано.
У вересні 1938 року його розстріляно в Курську, де й поховано у братській могилі в урочищі Солянка.
…Нещодавно в Києві по вулиці Михайла Коцюбинського на будинку №12, де в гімназії у 1904 – 1912 роках навчався Володимир Левкович Симиренко, встановлено меморіальну дошку з його ім’ям.
Симиренки цілком реабілітовані в очах свого народу і мають цілковите право йменуватися героями. І як би не бажав за життя Василь Симиренко залишатися щедрим на доброчинність анонімом, проте його добрі справи поступово набувають гласності, отримуючи пам’ятну подяку від нащадків. Вельми промовисто, що 1988 року Ліга українських меценатів заснувала грошову премію імені Василя Симиренка, яку присуджують до Дня Незалежності України діячам літератури і мистецтва за внесок до духовного розвитку нашої Батьківщини.
одина Чикаленків
На початку ХХ століття Україна була помежована, поділена кордонами на підавстрійську і підросійську. До того ж обтяжена митом на перевезення, зокрема літератури. Електронних засобів зв’язку тоді не існувало або вони тільки зароджувались в умах учених. Тому роль зв’язкових між Галичиною і Наддніпрянщиною перебрали мудрі люди, які перевозили не тільки у валізах, а й у головах усю необхідну інформацію. Таким зв’язковим в Україні став Євген Чикаленко, який підтримував ідейну роботу у згаданих регіонах, надсилав матеріальну допомогу туди, де вона була потрібна, залагоджував конфлікти, що, як правило, поширені межи інтелігенцією.
Євген Чикаленко був степовим козаком, ставним, вродливим, густочубим, високочолим, і лагіднооким. Людиною розважливою, діловою. І хоча, переймаючись багато долею своєї нації, часом вагався і сумнівався в ній, але ніколи не зраджував.
Народився Євген Харлампійович Чикаленко 9 грудня 1861 року в селі Перешорах на Херсонщині, хоча рід його походив з Полтавщини, де слово “чикала” означало рибальське знаряддя. Чикаленків дід Іван наприкінці XVIII століття мешкав у запорозькому зимівнику на річці Саксагані і займався хліборобством.
Восени 1870 року Євгена відвезли до Одеси і відділи до пансіону Англійця Рандаля. Там Чикаленко перебував три роки, аж поки пансіон не було продано українцю Соколовському.
1875 року дядько Петро (на той час батько Євгена вже помер) відвіз небожа навчатися до єлисаветградського реального училища.
На останньому курсі училища, у рік вбивства царя Олександра ІІ, Чикаленко стає свідком єврейського погрому з боку великодержавних шовіністів у місті Ананьєві. Обурений юнак пише свою першу публіцистичну статтю, яку публікує в петербурзькій газеті “Страна”.
З часом Євгенові життєві шляхт урізноманітнилися, а разом з тим розширились і його світоглядні обрії. Опинившись у Києві, знайомиться з професором історії Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, бібліографом Михайлом Комаровим, статистиком Олександром Русовим, студентом, а згодом ректором Харківського університету Дмитром Багалієм. Разом з ними бере участь у роботі “Словарної комісії”, діяльність якої з часом дістане вигляду відомого “Саловара української мови” за редакцією Бориса Гречка. Пробує Чикаленко силу в перекладі: з німецької перекладає оповідання Брема про звірів і птахів. Намагається вступити до університету, але через суто формальні зачіпки це йому не вдається.
Свою мрію Євген Чикаленко втілює у Харкові, де його зараховують вільним слухачем природничого факультету. 1884 року він бере участь у діяльності української радикальної громади під проводом народника Володимира Мальованого. Але скінчити університетського курсу навчання не вдається, бо Євген Чикаленко потрапив до жандармерії і за політичні переконання був позбавлений права проживати в Харкові, Києві, Москві та Петербурзі. Місцем п’ятирічного заслання Чикаленка стали рідні Перешори.
1894 року Євген Чикаленко стає членом місцевої української Громади в Одесі. Тут він приятелює з Михайлом Комаровим і своїм коштом видає його російсько-український словник, так званий словник Куманця і Спілки.
Чикаленко зазнає горя в особистому житті. “Весною 1895 року, — писав у “Спогадах” Євген Харлампійович, — поховавши у Перешорах восьмирічну дочку свою, я рішив поставити не на могилі, як звичайно ставиться, а вшанувати її пам’ять чимось корисним для громадянства. Я постановив усю її частину, яка б їй припала як посаг, вжити на громадські цілі. Вважаючи найпотрібнішою книжкою тоді зв’язно написану історію України, хоча б і на російській мові, я вніс в редакцію “Киевской страницы” тисячу карбованців на премію за найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача, приблизно з освітою народнього учителя, бо тоді не було у нас такої історії, як історія країни Аркаса чи Грушевського, які змогли з’явитися на світ тільки після революції 1905 року”.
Тим часом Чикаленко і сам пише “Розмову про сільське господарство”, де викладає свій досвід. Праця вмістилася в п’яти книгах: “Про засуху (Чорний пар та плодозмін)”, “Сіяні трави, кукурудза та буряки”, “Виноград”, “Сад”, “Коні, скотина, вівці та свині” і вийшла у світ 1897 року в Одесі після тривалого змагання з цензурою, завданням якої було не пускати українські книжки. Згодом автор повтори наклад у Санки-Петербурзі, і загальна кількість примірників книжок досягла п’ятисот тисяч! Небачений доти попит і великий успіх твору як серед селян, так і поміщиків. Особливо актуальною була книжка про посуху і чорний пар як засіб боротьби з нею в південних районах України. Урядовець особливих доручень при Міністерстві хліборобства В.А.Бертенсон відзначив: “Завдяки дворічним спостереженням та дослідам над питанням про раціональне оброблення землі в посушливій місцевості, Є.Х.Чикаленко прийшов до переконання, що озимину треба сіяти по чорному або ранньому зеленому парові, а ярину по кукурудзяному або взагалі по пів-парові
Заслуга Є.Х.Чикаленка полягаю не тільки в тому, що він прикладає поліпшені методи оброблення землі, не тільки в тім, що він знайомить і в друку, і на прикладі із значенням чорного пару і т.п. і т.д. – він зробив більше: він увів ці методи в сільськогосподарську культуру місцевих селян”.
Як меценат Чикаленко засновує фонд допомоги українським письменникам імені відомого тоді прозаїка і публіциста Данила Мордовія, оплачує гонорари літераторам, яких друкує “Киевская страна”. Михайло Грушевський оголошує збір грошей для будови студентського Академічного Дому у Львові, і Чикаленко офірує на це 25 тисяч рублів. Значно пізніше, а саме 1930 року, на Академічному Домі з’явиться меморіальна дошка з ім’ям Євгена Чикаленка.
Встигає херсонець вести і сільське господарство, і відвідувати столиці, зокрема в Санки-Петербурзі завдяки зусиллям Чикаленка виникає Українська Громада.
У рідному селі Євген Чикаленко заснував бібліотеку для селян, куди скуповував українські книжки, зокрема “Кобзар” Тараса ,Шевченка, твори Бориса Грінченка та інші. Незабаром Чикаленко залучився до Загальної Безпартійної Української Організації.
1900 року Євген переїздить на постійне зимове помешкання до Києва, купує неподалік Яготина в селі Кононівні 1100 десятин землі.
Від 1902 року завідує українською книгарнею редакції часопису “Киевская старина”, а від 1905-го стає юридичним власником книгарні – аж по 1917-й.
За участю Євгена Харлампійовича було засновано Українську Демократичну партію. До її програми увійшли такі основні тези: знесення політичного абсолютизму, свобода особи, слова, віри, введення української мови в школах, судах, адміністрації і всіх громадських інструкціях, автономія української території, восьмигодинний робочий день, пенсія всім робітникам, що дожили до 60 років, вирішення земельного питання.
У то же час Чикаленко асигнує тисячу карбованців на видання за кордоном Українською Революційною партією української газети “Селянин”.
Та основна заслуга Євгена Харлампійовича полягає у підтримці передових українських газет, які дозволено було видавати по 1905 році, — “Громадської думки” і “Ради”. Остання виходила у світ щодня майже дев’ять років. До яких тільки заходів не вдавався Чикаленко, аби газета потрапила до читача, — вкладав у неї свої кошти, зароблені вирощуванням зерна, брав у банках кредити, а потім сушив голову, як їх повернути… Продав навіть 200 десятин землі, аби існувала українська газета.
Крім того, меценат опікувався хворим Іваном Франком, збираючи для нього кошти і надаючи власні.
Дбав і про стан Шевченкової могили на Черненій Горі, був одним з керівників громадянського “Київського комітету по збудуванню пам’ятника Т.Г.Шевченка”. Плекав ідею про заснування Українського банку – “щоб наші кооперативи не лізли в московські лабети” – і вживав для цього певних заходів. Допомагав осиротілій родині Михайла Коцюбинського. Під час Всеросійської виставки в Києві 1913 року Євген Чикаленко організовує виставу книжок усіх українських видавництв, сплативши за місце на шість місяців кругленьку суму.
5 вересня 1908 року у помешканні Євгена Чикаленка відбувся останній з’їзд Української Демократично-Республіканської партії. На ньому за пропозицією Олександра Лотоцького організацію перейменували на Товариство українських поступовців, котре існувало майже дев’ять років до утворення Української Центральної Ради.
Не залишав Євген Харлампійович і просвітницького доброчинства. Він подарував Пирятинській міській бібліотеці примірники всіх українських книжок, які були в книгарні “Киевской старины” – досить цінний дарунок.
Початок ХХ століття увійшов до історії як період селянських і робітничих заворушень. Так, 1902 року селяни Полтавщини палили маєтки поміщиків і чинили опір озброєному війську, а по 1905-му – і поготів. Село Кононівка, де мав маєток і землю Чикаленко, знаходилося на межі Київщини і Полтавщини, але селяни не чіпали власності “дивного пана”, бо, як згадував Чикаленко, “революціонери-палії не займали, адже я був для всіх незвичайним паном: не хазяйнував, всю землю здавав селянам по недорогій ціні, з усіма обходився по-людськи, за що мене і сусіди пани, і поліція вважали за революціонера і дивилися скоса”.
Під час Першої світової війни посилилася нагінка царату на український рух: його провідника Михайла Грушевського заарештовано і заслано до Симбірська, газету “Рада” заборонено. Євген Чикаленко також зазнає переслідувань і, аби уникнути арешту, перебуває на нелегальному становищі у Фінляндії, Петрограді, Москві.
1817 року Чикаленко повертається до Києва.
У січні 1919 року Чикаленко виїздить до Галичини, мешкає в Станіславі, Славську (де працює над своїм “Спогадами, 1861 – 1907”), Жаб’єму. Тут він був заарештований польською окупаційною владою, два дні відсидів у в’язниці, після чого його висилають до Мостиськ. Потім він переїздить до Перемишля, а згодом до – Варшави, де зустрічається із сином Петлюрою. За допомогою голови Директорії і колишнього секретаря газети “Рада” Євген Харлампійович виїздить до Чехії, потім – Австралії, де оселяється у місті Бадені під Віднем. До речі, тут у цей час живе з родиною і працює Михайло Грушевський.
З Києва Чикаленко отримує звістку, що все його майно в київському будинку і Кононовці розграбовано і знищено. Зникла унікальна Чикаленкова збірка часописів за тридцять років з історії відродження української нації, зникли листи від видатних українських діячів, бібліотека, де було багато книжок з дарчими написами авторів.
В Австрії Євген Чикаленко друкує в українському тижневику “Воля” статтю “Де вихід?”, аналізуючи ситуацію в Україні та еміграції і пропонуючи власні рецепти розв’язання проблеми.
1925 року Євген разом з дружиною переїздить до Праги і Подебрадів у Чехії, де посідає в Українській господарській академії місце голови Термі логічної комісії.
1928 року у в’язниці помер син Євгена – Петро, наступного року заарештували сина Івана, — обидва працювали на видавничій ниві, обох звинуватили у націоналізмі і контрреволюції.20 квітня 1929 року Євген Чикаленко помер.
Виростив Євген Харлампійович Чикаленко п’ятьох дітей, і всі вийшли в люди. На жаль, доля розвіяла їх світами. Хтось, знаючи більшовицьку “ласку”, виїхав за кордон, інші ризикнули залишитися на рідній землі, але скуштували на власних спинах свинцевого сталінського батога.
Дружина Євгена Марія Вікторівна закінчила Бестужівські курси – на той час вищий навчальний заклад для жінок, народила шістьох і вигляділа п’ятьох дітей, що, зрозуміло, забрало багато сили і часу. Проте при такому чоловікові не могла не брати участі у громадському русі. Так, саме в київській господі Чикаленків 1901 року було засновано Жіночу Громаду, яку очолила Марія Вікторівна. Жіноча Громада проіснувала до 1905 року.
Приблизно року 1909-го подружжя Чикаленків розлучилося, хоча офіційно шлюбу так і не розірвало. Євген Харлампійович лишив за Марією Вікторівною маєток у Кононівні. Згодом вона назовсім переїхала до Києва, жила на вулиці Дорогожицькій, в еміграцію не поїхала і померла під час голодомору 1933 року.
Дочка Ганна народилася у Перешорах 1884 року. Навчалася в Одесі, Оксфорді, Женеві, Лозанні (тут отримала університетський диплом) та Единбурзі (також університетський диплом). Знала 28 мов, у тому числі й санскрит, перекладала з них українською і навпаки, друкувалася в газеті “Рада” і “Літературно-науковому віснику”. Побралася з українським німцем Зиґмундом Келлером, філософом і філологом за фахом, який від 1926 року працював в Українському науковому інституті в Берліні і навіть написав дослідження про чумацькі пісні. Але 1933-го вступив до нацистської партії, і це було причиною розлучення з Ганною Чикаленко.
Дочка Євгена Харлампійовича вела активну наукову і громадську діяльність: у 1918 – 1920 роках працювала в українській дипломатичній місії у Женеві; була однією із засновниць у Кам’янці-Подільському 1920 року Української Жіночої Національної Ради, що успішно працювала і усьому світі (крім СРСР) дванадцять років, а Ганна Євгенівна в ній секретарювала і брала участь у багатьох міжнародних жіночих конгресах.
Працюючи в університетській бібліотеці міста Тюбінгена в Німеччині, 1931 року знайшла першодрук праці українського вченого Юрія Дрогобича “Преностикон”. Активно співпрацювала з львівським “Літературно-науковим вісником”. Так, 1929 року опублікувала розвідки “Сучасний стан Шекспірівської проблеми” і “Каталонське відродження літератур”. Померла 1964 року у ФРН.
Вікторія Євгенівна народилася 1886 року у Перешорах. Навчалася в Міланській академії мистецтв. 1917 року вийшла заміж за відомого діяча Олександра Скорописа-Йолтуховського, одного із засновників Союзу Визволення України у Львові 1914 року. Згодом чоловік Вікторії за Української Центральної Ради став директором департаменту у загальних справах УНР, а за Гетьманату – губерніальним старостою, за Директорії – губерніальним комісаром Холмщини, Полісся, Західної Волині. Від 1920 року разом з дружиною виїздить в еміграцію, де аж 1945-го його дістає довга рука НКВД. Заарештований і засланий, Скоропис-Йолтуховський гине в беріївських концтаборах. Можливо, така сама доля спіткала і дружину. Слід по Вікторії Чикаленко втрачено.
Подружжя мало сина Василя, 1920 року народження. Як громадянин Німеччини він був мобілізований до вермахту, служив перекладачем і загинув у Білорусії у вересні 1941 року.
Левко Євгенович народився 1888 року в Перешорах. Серед усіх Чикаленків він, мабуть. Найрадикальніший за вдачею. Був заарештований 1905 року, захищаючи євреїв під час погрому, коли зазнав поранення, а також 1909-гоі 1911-го. Батько постійно мусив його визволяти з-за тюремних ґрат. Левко закінчив Санки-Петербурзький університет. Ще будучи студентом, працював археологом у Федора Вовка на Волині і в Мізинській стоянці на Чернігівщині, допомагав виконувати й узагальнювати антропологічні вимірювання на Полтавщині, Херсонщині, Кубані. Був членом Української соціал-демократичної партії, делегований до Української Центральної Ради від української Петроградської громади. Викладав у Київській українській гімназії. Від 27 червня 1917 року – секретар УЦР, член її Малої Ради. 1919 року значиться науковим співробітником ВУАН.
Левко Чикаленко пише рецензію на книжку відомого археолога, етнографа, мистецтвознавця Вадима Щербаківського “Провідник по археологічному відділу Полтавського народного музею з коротким описом передісторичного життя на Полтавщині”, Полтава, 1919. Тоді ж виїздить в еміграцію до Чехословаччини, де продовжує займатися археологією, вивчає неолітичні культури, зокрема моравську мальовану кераміку, знайомить моравців з трипільською культурою України.
У Чехії побачили світ праці Левка Чикаленка “Нарис розвитку геометричного орнаменту палеолітичної доби” (1923), “Техніка орнаментування керамічних виробів мізинських неолітичних селищ” (1925) і “Нарис розвитку української неолітичної мальованої кераміки – Більче Золоте” (1926). Викладаючи у Паризькому Українському Вільному Університеті, здобув ступінь доктора філософії, був членом різних наукових товариств. 1931 року у Варшаві вийшла книга документів “Соловецька каторга” під редакцією Левка Чикаленка. “Соловецька каторга” – це збірка листів до редактора від утікачів із Соловецької каторги.
Збереглося посвідчення від 26 квітня 1947 року про те, що Л.Є.Чикаленко є членом Спілки українських письменників і журналістів в Аугсбурзі (Німеччина). Доля занесла його до США, де якийсь час він змушений був працювати прибиральником у нью-йоркському французькому шпиталі. Помер 1966 року у Нью-Йорку, а 1998-го урну з прахом Левка Чикаленка було перепоховано в Україні, в рідних Перешорах.
Одружився Левко Євгенович з Тетяною Стахевич, небогою народоволки Віри Фінгер. Мало подружжя двох доньок – Яну, майбутнього геолога, і Орисю, яка стала Хіміком. Пані Тетяна не схотіла їхати з чоловіком в еміграцію, лишилася в Петрограді. Тут і померла під час ленінградської блокади. Яна померла пізніше, а Орися і досі живе у Петербурзі.
За кордоном Левко Євгенович 1943 року одружився з Оксаною Лінтварьовою, що прибрала прізвище Чикаленко, замав з нею доньку Мар’яну, яка нині мешкає у Нью-Йорку разом з матір’ю. Пані Оксана Лінтварьова-Чикаленко виступає у пресі з цікавими спогадами.
Петро Євгенович Чикаленко народився 1892 року в Перешорах. Змалечку дуже здібний, всебічно талановитий, вивчив шість мов. Мобілізований на фронти Першої світової війни, потрапив в оточення.
1917 року Петро став до роботи в Українській Центральній Раді, наступного – він секретар прем’єр-міністра УНР Всеволода Голубовича, ще за рік – секретар посольства УНР у Стамбулі. Але в еміграції не залишився, повернувся до Києва, де працював у видавництвах “Думка” і “Сяйво”. За дружину взяв Ксенію, доньку відомого цивільного генерала Бориса Телецького, котрий до революції мав так званий Шоколадний будинок на розі вулиць Єлизаветинської (тепер Пилипа Орлика) і Шовковичної. У 60-х роках там містився міський Палац реєстрації шлюбів. Але повернімося до Петра Чикаленка. Його заарештували гепеушники 6 березня 1928 року. Незабаром захворів ангіною і помер.
У Ксенії Борисівни по чоловікові лишився син Лель (Олександр). Під час війни вони виїхали до Німеччини, але і тут їх дістала комуністична влада. Леля відправили воювати на боці СРСР, а матір – туди, де “Макар телят напас” на 25 років. Вона з’явилася в рідному місті наприкінці 60-х звільнена з концтаборів. Померла у Києві 1983 року. Лель Чикаленко помер 1990-го року, по ньому лишилося двоє синів, які мешкають у місті Акмолі в Казахстані.
Наймолодший Іван Євгенович Чикаленко народився 1902 року в селі Кононівці. Закінчив 1918 року реальне училище, лишився з матір’ю в Києві, тричі поступав до Політехнічного інституту, вчився по півроку і тричі був відрахований як “чужий совєтській власті елемент”.
Усе ж таки влаштувався працювати до видавництва “Думка” та “Сяйво” разом з братом Петром. Але в травні 1929 року заарештували й Івана, засудили його до 5 років позбавлення волі за “контрреволюцію і збройне повстання”. Звільнився на Далекому Сході 1934 року, лишився там працювати вільнонайманим робітником. З часом виріс до начальника будівельної дільниці Байкало-Амурської магістралі. За першої ж реальної можливості, тобто 1946 року, повернувся до Києва, працював будівельником, начальником відділу капітального будівництва Цукротресту. Помер 1974 року в Києві. Його дружина Докія Кузьмівна, народжена 1903-го року, закінчила київську приватну гімназію Жеребцових. Побралася з Іваном Чикаленко 1921 року, працювала у видавництві “Сяйво”, поїхала до чоловіка на Далекий Схід, де працювала економістом. Повернулася разом з ним до рідного міста і померла 1980 року.
У них народилося двоє дітей. Старша Ірина (1924 – 1946) померла в Києві. Молодший Євген, названий на честь діда, народився 1939 року на Далекому Сході. Закінчив Київський геологорозвідувальний технікум, працював у Кіровоградській експедиції техніком-геологом. По здобутті вищої освіти у Київському політехнічному інституті викладав у школі, училищі, технікумі. Нині Євген Іванович Чикаленко викладає машинобудування в училищі Київського заводу реле й автоматики. Бере участь на громадських засадах у роботі профспілок. Досвідчений пасічник – у діда вдався. У школі навчається його син Сергій Чикаленко.
У Львові ім’ям Євгена Чикаленка названо вулицю у мікрорайоні Рясне. Будемо сповідатися на подібну акцію і в Києві, де минула найактивніша частина життя українського доброчинця. Імпульс до неї є: Ліга українських меценатів 1998 року заснувала премію імені Євгена Чикаленка за щедре меценатство, допомогу українській культурі.
Родина Рильських
Так уже склалася доля української шляхти, що вона по Київській Русі мусила постійно комусь служити. Спершу – татарським ханам, згодом литовським воєводам, далі – польському королеві та російському цареві… Відповідно вироблявся і стереотип поведінки – догідництва і зневаги до сласного народу. Хоча й траплялись окремі щасливі винятки особливо у ХІХ столітті, за часів просвітництва і народництва. Одним з таких родів, що повернулися обличчям до народу, який їх годував, були Рильські з Київської губернії.
Так, один із Рильських – Тадей, який народився 2 січня 1841 року в селі Сиавищах Сквирського повіту в родовому маєтку Рильських. Його батько Розеслав мав авторитет серед польського панства і якийсь час був повітовим маршалком, тобто предводителем дворянства. Мати – княжна Трубецька… Навчався Тадей спочатку у Другій київській чоловічій гімназії, потім – в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.
18 січня 1861 року слідча комісія при генерал-губернаторі в політичних справах допитала братів Тадея і Остапа Рильських. Тадея звинуватили в стосунках з селянами, пропаганді комуністичних ідей про рівність, у читанні написаної Рильським “Історії України”, де були такі фрази: “Статут Литовський укладали великі пани, і тому він тільки для панів годиться…”, “Як настала Хмельниччина, всі горнулись до козацтва, бо щезли пани і поділки на вищі і нижчі стани, всі піднялися на одне діло – визволятися з панського ярма”.
Тадей Рильський відкинув усі звинувачення, окрім того, що справді працював із селянами в полі, співав пісні, але пропаганди не вів, своєї “Історії” не читав. Брат Осип сказав, що нічого не може додати до братових показань. У лютому 1861 року братів переведено до Казанського університету, подалі від України.
1862 року молодший брат Тадея – Осип помер.
В Казанському університеті Рильський найбільше цікавився політичною економією. Він написав статтю у журналі “Основа”, яка була присвячена саме економічним положенням, які доводили недостатність селянських земельних наділів за уставними грамотами 1861 року. Згодом ці наділи було збільшено урядом.
Батько Тадея заповів йому маєток у селі Романівці.
Тадей Розеславович узяв за дружину свою кузину, з якою, здається, не мав дітей. На жаль, вона невдовзі померла, а за якийсь час, точніше, 1878 року, він побрався з романівською селянкою Меланією Федорівною Чуприною.
Тадей Рильський господарював у Романівці сорок років. Досконало вивчивши цивільні закони, давав безкоштовні юридичні консультації романівцям і жителям навколишніх сіл. Не обмежувався порадами, а складав селянам потрібні папери і виступав у судах як їхній адвокат. Будучи католиком, пустив до свого будинку православну церковнопарафіяльну школу, а потім збудував для неї окреме приміщення, оплачував учителя і сам учителював.
Рильський зажив слави доброго агронома та економіста. Селяни разом з ним постачали хліб аж до Кенігсберга, поминаючи посередників – місцевих факторів. Це свідчить про те, що Романівні вирощували добірне зерно. Тадей Розеславович допоміг сільській громаді дешево купити землю в сільського поміщика, а місцевим чиновникам – закріпити за собою чиншові ґрунти (орендовані землі).
Ще на початку наукової діяльності Рильський почав друкувати свої праці з етнографії та економіки у часопису “Основа”, який виходив у Санки-Петербурзі. Далі розвинув економіко-правову тему в “Киевской старине” і найбільшому за обсягом творі “Студії над основами розкладу багатства”.
Тадей розглядає теорію вартості, співвідношення між капіталом і працею. За його дослідженнями, відносини у промисловості характеризуються свободою економічних чинників, індивідуальною власністю на всі матеріальні блага; праця – єдина основа і джерело власності. Згідно з Тадеєм Рильським, має бути як суспільне капіталістичне, так і приватне капіталістичне господарство. Селянство повинне орендувати землю в держави. Проте класову боротьбу Рильський не вважав рецептом для вирішення суспільних проблем.
З теоретичних посилань випливають практичні висновки. Давши яскраву та об’єктивну оцінку становищу робітників оцінку становищу робітників у поміщицьких економіях, Рильський закликає заробітчан до організованого (але не насильницького) опору кабальницьким намаганням поміщиків. Серед інших вимог має бути скорочення робочого дня до десяти годин, дотримання безпечних умов прав (наприклад, наявність загороджених пасів у молотарок), у степу – облаштування просторих куренів для відпочинку, налагодження харчування та лікарської допомоги тощо.
Тадей Розеславович пише українською мовою популярні книжечки для селян: “Сільські пригоди” – з практичними порадами про право випасу селянської худоби в поміщицьких лісах, вигіднішого ведення сільського господарства; “Херсонські заробітки” – про те, як селяни Київської, Полтавської, Чернігівської та Подільської губерній ходять улітку на заробітки до Херсонської губернії, які там гроші платять, скільки коштує проїзд і як доїхати – своєрідне керівництво для заробітчан.
Помітні праці Тадея Рильського, зміст яких розкривають їх назви: “До вивчення українського народного світогляду” і “Нариси про правові норми економічного життя”. У них автор викладає свої спостереження як за часів молодості, так і зрілого віку.
Неопублікована творча спадщина Тадея Рильського також значна. Це: “Заметки о внутренней жизни Гетманщины”, “2-й семестр, у 3-х зошитах”, 1863 рік, очевидно, це – курс лекцій, який Рильський читав у недільних школах: “Заметки, выписки по всеобщей и русской истории”, “Замітки по історії англійських селян”, “Історичний перегляд репортиційних стосунків у селян”, “Історія Англії до 60 рр. ХІХ століття”, “Статистично-економічні відомості по країнах Західної Європи”.
Незабаром Тадей став членом культурно-освітнього товариства – Київська Громада.
Помер Тадей Розеславович 25 вересня 1902 року в Романівці.
Нащадок князівського роду Рильських Тадей Розеславович з дружиною, простою селянкою Меланією Федорівною, привели у світ трьох синів: старшого Івана 1879 року народження, середульшого Богдана – 1882-го і молодшого Максима – 1895 року.
Іван Рильський закінчив юридичний факультет Київського університету. В інституті рукопису НБУ ім. В.Вернадського у фонді 114 зберігаються рецензії Івана Рильського на книжку Бикова “Англія та англичане. Боротьба їх за волю і парламент” та брошуру Одарки Романової “Індія та індуси” (обидві рецензії датовані початком ХХ століття); також на книжку Кульжинського “Канада” і брошуру В.Корольова “Дотепне харчування подвірної худоби”. Після революції Іван Тадейович учителював у Романівці, в школі, яку організував разом з братами Богданом та Максимом. Перекладав українкою твори Мопассана і Меріме з французької, Джека Лондона – з англійської, книжку “Костка Неперський” – з польської. Помер у голодомор 1933-го року.
Богдан Рильський жив головним чином при молодшому братові. Відомий його переклад з російської твору Олександра Гріна “Скарби африканських гір”. Помер 1939 року.
Найдовший вік і слава судилися Максиму Рильському – відомому поетові, перекладачеві, громадському діячеві, директорові Інституту фольклору й етнографії Академії наук УРСР.
Народився максим Рильський 19 березня 1895 року в Києві на вулиці Тарасівській, 12. Початкову освіту здобув удома в селі Романівці. Підготовка виявилася настільки ґрунтовною, що дала можливість одразу вступити до третього класу київської приватної гімназії Володимира Науменка (приміщення збереглося по вулиці Ярославів Вал).
Максим Рильський видає першу поетичну збірку “На білих островах” у 15-річному віці й одразу привертає до себе увагу літературних критиків. 1915 року вступає на медичний факультет Київського університету, але згодом здобуває філологічну освіту в Київському університеті, щоправда, не встигши закінчити навчання через громадянську війну. Їде вчителювати до Романівки. Віршує і перекладає. Зазнає критики як представник течії неокласиків, що продовжували традиції красного українського і світового письменства. Від 1923 року – на творчій роботі в Києві. 1931-го року Максима Рильського заарештовано та кинуто до Лук’янівської в’язниці, звинувачено у зв’язках із заарештованими раніше “членами СВУ”. За п’ять місяців поета випущено. З метою самозбереження змушений був написати “Пісню про Сталіна”.
1947 року Рильського звинувачено в “українському буржуазному націоналізмі”, але він уже був обраний до Верховної Ради СРСР і чи не це вберегло його від репресій. Помер максим Тадейович 24 липня 1964 року.
Лишив по собі значну поетичну спадщину, до якої увійшли збірки оригінальних поезій, серед яких найяскравіші “Під осінніми зорями”, “Синя далечінь”, “Крізь бурю й сніг”, “Гомін і відгомін”, “Київ”, “Мандрівка в молодість”, “Троянди і виноград”, “Голосіївська осінь”, а ще переклади з Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Вольтера, Ростана, Бауло, “Божественної комедії” Данте.
Кілька слів про менш відому сторону діяльності Максима Тадейовича Рильського – як доброчинця. Загальновідомо, що Максим Тадейович був людиною товариською, а головне – доброю за вдачею. Нібито депутатство у Верховній Раді колишнього Союзу від Житомира протягом 1946 — 1964 років і зобов’язувало Рильського до цього, але ж і депутати були і є різними. Гортаючи у фондах Київського музею Рильського картки з депутатськими справами, дивуєшся величезній кількості запитів і прохань, які надходили на ім’я поета. Жодного не лишив він поза увагою, на всі реагувати в силу своїх можливостей і тогочасної дозволеності. Тут і прохання про поліпшення житлових умов, прописку в Києві чи Житомирі, лікування, пенсії, про пом’якшення вироку для засуджених і заміну покарання, вшанування загиблих під час війни, влаштування на роботу, дітей – до ясел і дитячих садків тощо. Максим Тадейович домагався коштів від уряду на будівництво сільських шкіл, підтримував обдарованих юних музикантів і художників, зрілих письменників зі сталінських концтаборів. Так, відомий факт, що саме завдяки клопотанням Рильського знайшлося місце в Ірпені під забудову нашим видатним перекладачем – колишнім політв’язнем Григорію Кочуру і Дмитру Паламарчуку. Тепер там меморіальний музей-бібліотека Григорія Кочура.
Двоє синів Івана Тадейовича Рильського – професійний військовий Максим (1923 – 1944) та автодорожник Павло (1917 р народження – пропав безвісти) загинули в Другій світовій війні. Дочка Марія (1910 – 1968) жила в селі Романівці, працювала на машинно-тракторній станції. Третій син Петро (1911 – 1988) працював інженером-харчовиком. Друга дочка Любов нині на пенсії, свого часу працювала друкаркою в газеті. Вона має дочку Тамару Остапенко, художницю-дизайнера, а та – двоє дітей: доньку Оксану, що працює закрійницею, і сина Петра, який закінчив шкоду.
У Петра Івановича є син Анатолій – електрик, його дочка Оксана – педагог (має і собі донечку школярку Ірину); дочка Валентина – медична сестра, має сина Андрія.
Максим Тадейович, побравшись з Катериною Миколаївною Паткевич, усиновив її дитину від першого шлюбу Жоржика. Георгій Іванович (за кревним батьком Іваном Очкуренком), але вже Рильський (1919 – 1980), вдало перейшов війну, будучи її учасником, працював кінорежисером і журналістом по війні. Його син Максим Георгійович Рильський – журналіст, має доньку Катерину, філолога, і онуку Дарину – школярку.
Спільний син Катерини Миколаївни і Максима Тадейовича – Богдан Максимович Рильський (1930 – 1991), юрист за фахом, очолював літературно-меморіальний музей батька від дня заснування, тобто з 1966 по 1991 рік. Помре на директорському посту – по дорозі до музею. Опублікував спогади про максима Тадейовича. По Богданові Максимовичу лишилося двоє синів: Андрій, філолог-арабіст, працює і мешкає в Москві, має сина Максима, школяра; другий син Тарас, філолог-славіст і журналіст, лишився працювати в Києві, має також сина – Назара, студента Київського університету, який вивчає китайську мову.
Отже, як бачимо, нащадки Тадея Розеславовича – на всі руки майстри.

Василь Вишиваний (Габсбург)

Нащадок австрійської королівської династії, яка правли понад шість століть. Вільгельм Габсбург став на бік поневоленої на той час української народності, перейнявся її болями і прагненням вивільнитися з-під чужоземних пут – як австро-угорських, так і російських.
Вільгельм Габсбург народився 1895 року (точна дата невідома) в італійському місті Поло. Закінчивши 1915 року Віденську військову академію, потрапив на фронти першої світової, а саме: до полку, де переважна більшість солдатів були українці з Галичини. За словами Вільгельма, “у 13-му полку, де я служив, були лише українці. Я вивчив їхню мову традиції, звичаї, і в той час я став таким українським патріотом, як усі українці”. Настільки, що перейнявся світосприйманням українців, про що красномовно свідчить його поетична збірка “Минають дні…” українською мовою і саме ім’я, яке прибрав Вільгельм Габсбург, — Василь Вишиваний.
Урядування Української Центральної Ради Василь Вишиваний вітав у складі українських січових стрільців у чині полковника. Шлях Вишиваного-вояка короткий, проте яскравий.
До Центральної України полк під началом Василя Вишиваного прийшов разом з австрійським військом по Берестейському мирові. В “Альбомі Українських Січових Стрільців”, що побачив світ у Львові 1935 року, зазначено, що Василь Вишиваний за часів німецько-австрійської окупації України 1918 року фактично перешкоджав німецьким і австрійським військовим частинам у зловживанні реквізицією і покаранні непокірного українського населення. Зокрема, й австрійські вояки, нудьгуючи без діла (більшовицьке військо відступило), потикнулися до українського державного майна та харчових припасів населення, грабуючи, вимагаючи, погрожуючи. Тоді українські січові стрільці стали на оборону як державної, так і приватної власності. Між ними й австрійцями виникли суперечки й сутички. Австрійський генерал Маренці намагався покарати усусів. Тоді втрутився до справи Василь Вишиваний і Маренці разом з мародерами був переведений на діючий італійський фронт.
Взагалі варто згадати тодішню ситуацію в Україні навесні 1918-го. Українська Центральна Рада видала закон про землю, за яким кожний мав право на сорок десятин землі. Відібрати землю у великих латифундистів і рівномірно згідно із законом розподілили її мали державні земельні комітети. Але у зв’язку із більшовицькою агресією вони не встигли це зробити, а наставала пора сівби. Український уряд тим часом апелював до союзників, вимагаючи приструнити їхніх вояків, які одбирають у селян худобу і хліб, не видаючи при тім так званих реквізиційних квитків, котрі мають бути оплачені німецько-австрійською владою. Голова УЦР Михайло Грушевський і прем’єр-міністр УНР Всеволод Голубович поїхали до німецького посла Мумма з’ясувати і прояснити ситуацію. А вона була така: селяни ще не володіли землею, яка їм мала належати за законом, тому частина наділів гуляла під паром. Німецький головнокомандуючий в Україні фельдмаршал Ейнхгорн видав наказ усупереч українському: повертати землю поміщикам, бо німців не цікавили земельні стосунки “аборигенів”, їм подавай урожай восени…
У бесіді з Муммом голова українського парламенту Михайло Грушевський пояснив, що наказ Ейнхгорна ставить у скрутне становище селян, яким обіцяно землю, — це основа аграрної політики УНР. Таким чином німці позбавляють селян головного – надії. Можливий заколот з їхнього боку, і тоді український уряд не зможе виконати умови договору про поставку союзним державам хліба.
Мумм відповів, що уряд УНР замахнувся на найсвятіше – приватну власність латифундистів – великих власників-поміщиків. На його погляд, господарство тримається на великому і середньому землевласникові. На що Грушевський відказав: правильно помічено – на середньому. Український уряд і хоче зробити кожного селянина представником середнього заможного класу, на якому тримається світ. Голубович нагадав послові, що під час укладання Берестейського миру було обумовлено відповідними документами невтручання німецько-австрійського війська до внутрішніх справ України. Так, врешті, ні до чого і не домовилися, кожна сторона лишилася на своїх позиціях.
Тим часом у Херсоні, де стояли австрійські війська, дванадцятьох українських громадян засуджено до смертної кари – за саботаж. Ось тут, очевидно, і втрутився своїм становищем і авторитетом Василь Вишиваний, який у квітні 1918 року зі своїм полком усусів перебував у Херсоні. В “Альбомі Українських Січових Стрільців” сказано про це скупо: сприяв звільненню арештованих окупаційною владою українців. Гукнулося Вишиваним у Херсоні, а відгукнулося в столиці – австрійський посол в Україні пан Флейшман власною персоною з’явився на засідання виконавчої Малої ради УЦР і оголосив Грушевському й присутнім, що присуд до смертної кари дванадцятьох чоловіків у Херсоні скасовано.
Василь Вишиваний був начальником гарнізону міста Запоріжжя.
Незабаром полк Вишиваного перевили до Єлисаветграда, а згодом, коли вишиванці відмовилися придушувати селянські повстання, їх перевили до Буковини.
Командував полком Вишиваний до 3 листопада 1918 року – саме тоді припинила існування Австро-Угорська імперія, і Габсбурги втратили свої королівські титули.
Василь працював у секретаріаті Міністерства військових справ, був дорадником Симона Петлюри.
Повернувшись до Відня, Вишиваний зайнявся журналістикою і літературною працею, видав українською мовою часопис “Соборна Україна”. Саме у Відні 1921 року Василь Вишивний видає свою єдину поетичну збірку “Минають дні…”.
Василь Вишиваний досконало знав німецьку, українську, англійську, французьку, італійську мови. Крім знайомства з літературними джерелами в оригіналі, це давало йому можливість спілкуватися з багатьма відомими діячами по всьому світу, а мав він відкриту щиру вдачу.
Під час Другої світової війни став членом антифашистської організації. Перебував під арештом. Його звинувачували у багатьох речах.
Щодо контактів з “іноземними розвідками”, то Габсбург-Вишиваний пояснив це тим, що хотів добровільно допомогти Великій Британії і Франції у боротьбі проти фашистської Німеччини. Але тоді такі пояснення радянськими органами до уваги не бралися. Хоча Василь Вишиваний і не визнав себе винним у пред’явлених звинуваченнях, проте 25 травня 1948 року, після восьмирічного перебування в київській в’язниці, його було засуджено до двадцяти п’яти років виправно-трудових таборів. Москва вирішила, що цього замало, і призначила Василю Вишиваному двадцятьп’ятку не таборів, а найсуворішого Володимирського централу.
18 серпня 1948 року Василь, виснажений в’язничними допитами, помер у тюремній лікарні.
Про Василя Вишиваного ще довго ходили легенди серед сучасників. І недарма. Він сам себе увінчав крилатими словами, коли ще за часів Першої світової війни на донос колеги, який звинувачував його в про українських настроях, відповів: “Почуваю себе українцем, й інтереси України для мене на першому місці”.

Володимир Косовський

Якщо попередні доброчинці мали матеріальну основу для своєї діяльності – приватну власність: землі, заводи, чи державні премії і пристойні гонорари, чи високий статус у суспільстві, то наш сучасник, про якого йдеться далі, нічого подібного не мав, будучи просто сільським фельдшером, і тим вагоміші його добрі діяння.
Народився в 1924 році в селі Веприка. …Тільки-но німці зайняли Київщину, слідом прийшли похідні групи ОУН, аби організувати опір новим окупантам. У Львові Ярослав Стецько проголошує незалежну українську державу, а в селі Веприку захоплений національною романтикою 18-річний Володько.
Косовського призначають станичним підпільної районної ОУН. Він складає листівки, в яких дістається обом режимам: і фашистському, і комуністичному, а друкує їх сестра Оля. До комуністичного, як і більшість народу, мали особливі претензії Володько із сестрою; адже коли він ще навчався в Київському залізничному технікумі, 1938 року заарештували і закатували батька Івана Петровича, голову колгоспу в селі Рутв’янці на Житомирщині.
Комуністична влада не забула юному поетові його критики, і тільки-но повернулася, запроторила Косовського на 20 років каторжних робіт. Відбував покарання у концтаборі, працював на шахті №5 комбінату “Воркутавугілля”.
Врешті-таки вижив Володимир Іванович і повернувся додому. Заочно навчався в Київському медичному училищі, здобув фах фельдшера.
Володимир дуже любив свого діда по матері Сака, про якого завжди любив розповідати: “Життя мого діда Сака Олексійовича Коржа було настільки розмаїте і різнобарвне, що розповісти про нього стисло, мабуть, неможливо. Це була людина низької грамоти, ледве вмів писати, але складав чудові вірші. Мав прекрасний голос, з великою пристрастю співав народні пісні. Не знаючи нотної грамоти, чудово грав на скрипці, навіть класичні речі. Віртуозно вибивав на бубоні мелодії. В його світлиці, обставлений фікусами і кактусами, висіли портрети козака Мамая та Богдана Хмельницького. До нього приходили люди, представник інтелігенції, селяни. Періодично заходи композитор, протоієрей Української автокефальної православної церкви Кирило Григорович Стеценко. Дід умів говорити з гумором, викликати щирий сміх у присутніх.
Батько Сака Олексій жив бідно. Мав десятину землі, яку йому наділили після двадцятилітньої служби в царській армії. Тож дід дуже любив землю і казав нам: “Слухайте, малі, і здоров’я й сила – все в землі. Бо без неї – української землі, ми – біля чужого столу холуї”. Землі мав усього три десятини. Виростив чудовий сад. Був прекрасним мисливцем. Любив тварин і птахів.
До школи ходив лише півроку. Одного разу за неуважне сидіння на уроці вчитель зловив його руку і вдарив лінійкою по долоні. Він вирвав руку, втік з класу і більше до школи не ходив…
Майже фантастична волелюбність, певно, незрозуміла пересічній людині…
“чорнявий, статний, широкоплечий, завжди заступався за фізично слабших товаришів. Засуджував і не любив тих, хто піднімав руку на жінок. Сам ніколи не бив, але завжди був готовий дати відсіч напасникові. В такому дусі виховував своїх дітей і онуків.
Одного разу військова частина гусарського полку, що їхала з півдня, заночувала у Веприку. Командир з кількома гусарами спали у батька Сака в сараї на сіні. Вранці гусари почали обливатися холодною водою та боротися. Командир перемагав одного за одним своїх гусарів. Сак, ніяковіючи, запропонував командирові поборотися. Після кількох хвилин боротьби перекинув командира через голову. Перелякався. Перескочив через півтораметровий частокіл і став тікати до лісу. Два гусари на конях наздогнали переможця і привели у двір. Командир, усміхнувшись, потиснув йому руку. Зміряв висоту, ширину плеч, спитав рік народження, ім’я та по батькові і, за згодою батька та матері, забрав його з собою в Москву, де він пізніше став солдатом його імператорської величності гусарського полку. Сміливість і вміння поводитися з кіньми зверне увагу командира. З Ворожена для гусарського полку приганяли трирічних коней. За пропозицією командира Сак стане їх обкатувати – навчати верховій їзді. Дванадцятилітній князь, родич царя, запропонує приручити для нього агресивного жеребця, який перед тим покалічив двох гусарів, що намагалися надіти йому сідло. Через місяць князь стане їздити на прогулянки на власному жеребцеві.
Пізніше, за протекцією цього князя, гусара Коржова, так його там стали називати, відправляють до відставного генерала Чуйкевича в Славуту, де він стане управляючим генеральського маєтку. Добре вестиме господарство, і через деякий час приїде у своє село Веприк – стрункий, пристойно одягнутий, одружиться з коханою дівчиною Олександрою Дидикало, дворянського походження, і забере її з собою. Дворянське оточення, в якому Сак прожив кілька років, сприяло розвою його інтелекту. Але ностальгія за рідним селом та родичами і друзями-односельцями пересилила усе.
Пройде час, і генерал Чуйкевич стане спродувати свій маєток, щоб виїхати до дружини під Варшаву. Їхати з генералом Коржів не захотів. Генерал за чесну працю у веденні господарства нагородить його відповідною сумою грошей і відпустить додому. Сак повернеться до свого постарілого батька Олексія, який віддасть йому під забудову свою десятину землі, а дві він ще купить за зароблені гроші. Побудує гарну хату, купить корову і пару коней, виростить навколо хати садок, стане знову Коржом Саком Олексійовичем. Житиме не багато і не бідно. Дружина народить йому сина Зиновія і дочку Євгенію, яка стане моєю матір’ю.
Розповіді про минуле старших, що часто збирались у дідовій хаті за великим дубовим столом, справляли на мене неабияке враження як на майбутнього поета. Вплив народних пісень, що завжди лунали в дідовій хаті, розширювали мій світогляд. Культура, повага та чемна поведінка між людьми старшого віку мали великий вплив на формування моєї особистості. “Кобзар” Т.Шевченка був настільною книгою в хаті діда Сака.
Голод 1933 року ледь не поклав у могилу моїх діда і бабу, яких я так щиро любив. Врятувала лише дідова передбачливість. Він закопав у лісі скриню, в якій сховав від більшовиків попихачів – червоної мітли – два мішки пшениці.
З початком насильницької колективізації у діда забрали коней і землю. Корову вивів у ліс і зарізав, кабана заколов. Хату, клуню і сарай продав і перейшов жити у хату мого батька, який з початком репресій був вимушений покинути село, переїхав з нами у Бровари, де влаштувався робітником чавуноливарного заводу”.
Кілька слів про тата Володимира Косовського – Івана Петровича. Він мав вищу агрономічну освіту. Під час Першої світової війни закінчив школу прапорщиків. За часів УНР був військовим комендантом міста Василькова на Київщині. Після праці робітником чавуноливарного заводу у 30-х роках десь там згадали про фах Івана Косовського і призначили головою колгоспу за що він і заплатив отим керівникам своєю власною головою…
“З дідових віршів я запам’ятав тільки два, які він часто декламував своїм друзям. Один про Богдана Хмельницького – патріотичний, інший – гумористичний. Про козака Мамая. Цей вірш завжди викликав у присутніх щирий сміх.
Після голоду 1933 року дід повіз мене у Київ показати пам’ятник Богдану Хмельницькому. Дід був босий, у полотняних штанях з підкачаними холошами. Підвів мене до пам’ятника і сказав:
– Подивись на пам’ятник, бачиш, який гарний у нього кінь у мене було таких два “шпаки”, більшовицька банда забрала. Відібрала землю і зробила мене старцем. Богдан приєднав нас до Росії. Ти про це подумай і напиши вірша.
Не пиши вірші про те, як шумить ліс і плаче береза. Ти пиши для “компанії”, як плаче наш голодний, пограбований народ.
Пізніше я написав вірша, який діду дуже сподобався.
Після смерті діда мати на каторгу у Воркуту прислала мені його передсмертного листа, в якому він далів, що я не зможу його провести до могили. І закликав, щоб я не впав духом, не зрадив слову, вмів терпіти і завжди був готовий на безпощадну здачу. Що Бог усе бачить, але не зразу скаже.
Писав, що він до смерті любив свою землю, і тому розуміє, як мені тяжко на чужині. Після отримання листа, що йшов до мене більше місяця, я написав відповідь, якої він, безумовно, не діждався.
Повернувшись додому в 1956 році, я зробив два хрести і поставив їх на могилі діда Сака і бабусі Сані. Їхні портрети висять на чільному місці в моїй хаті. Діти й онуки знають про їхній життєвий злет і падіння та нескореність руху”.
Після кількалітньої практики на селах Володимира Івановича признають завідувачем Веприцького фельдшерсько-акушерського пункту. І треба зазначити, став цей пункт зразковим, найкращим у тодішньому Радянському Союзі!
Косовський пише дохідливі, виразні вірші, адресовані дітям, вагітним – майбутнім мамам – про потребу дбати про власне здоров’я, стежити за станом зубів, чистити їх, стерегтися сказу, правцю, дизентерії тощо. Написані понад три десятиліття тому, ці поезії – “агітки” в доброму розумінні слова, і нині викликають відповідно добродушну усмішку, запам’ятовуються…
Володимир Іванович допомагав славнозвісному Іванові Макаровичу Гончару, музей якого в Києві нині носить його ім’я, шукати по селах Фастівщини експонати: старовинні картини, ікони, рушники, одяг.
Іван Гончар створив два чудові скульптурні портрети Кирила Стеценка, один з яких знаходиться у Веприцькому музеї композитора, другий – у хатньому кабінеті Володимира Косовського..
За невтомним клопотанням Косовського, Спілки композиторів і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури влада вирішила відновити хату, де жив Стеценко, і саме там заснували меморіальний музей композитора. Знайшлися на це державні гроші, Володимир Іванович додав власних, будучи членом Товариства охорони пам’яток історії і культури.
Косовський за допомогою скульптора Анатолія Древецького поставив пам’ятник на фастівському кладовищі на могилі юного і уже талановитого поета Андрія Кравця-Кравченка, що загинув 1943-го у 18-річному віці.
Пізніше Володимир Іванович спроможеться на більше: звернення до Фастівської міської влади з пропозицією: “У Фастові повинна бути названа його іменем вулиця, де він жив. Повинна бути розміщена меморіальна дошка на будинку колишньої німецької біржі праці, де він працював, звільняючи різними способами хлопців і дівчат від насильницької відправки до Німеччини. Андрію Кравцю-Кравченку посмертно повинно бути присвоєне звання почесного громадянина міста Фастова. Врешті, його вірші повинні бути в усіх шкільних бібліотеках міста і району, читатися і вивчатися школярами”. Останню пропозицію Косовський втілив у життя, упорядкувавши книжку “Тризуб”.
Свого часу Володимир Косовський їздив до Львова, аби допомогти матеріально нужденній родині українського патріота Михайла Сороки (ця акція тоді вважалася небезпечною), з яким відбував покарання у Воркуті і який був його ідейним наставником.
1993 року нарешті сталася подія, якої всі чекали: вийшла з друку за допомогою добрих людей поетична “доросла” збірка Косовського “У терні колючому”. Це була перша книжка поета, що побачила світ, але в неї вкладено сорокарічний життєвий досвід і світобачення. Ця книжка варта багатьох інших видань поетів, котрі видавалися щороку. За неї і за дитячу збірку Володимира Івановича Косовського 1996 року одностайно прийнято до Спілки письменників України.
За життя у творчому доробку Володимира Косовського було чотири книжки: крім згаданих, ще публіцистична “Як рвалися струни на кобзі”, в якій поет виявив себе блискучим полемістом, знавцем рідної Фастівщини, її історії і кращих людей, та гуртова поетична збірка “Тризуб”, примітна тим, що Косовський помістив до неї і поезії тих, хто вже не міг подбати про себе, — юного Андрія Кравця-Кравченка, вірші якого вражають зрілістю.
1997 року Косовський став першим лауреатом літературної премії імені правозахисника і публіциста Валерія Марченка – за публікації новел із табірного життя в часописі Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих “Зона”.
У Володимира Косовського є донька Леся Косовська, яка працює методистом з народознавства в одному з київських дитячих садків. Її діти, онуки Косовського, Наталка і Тарас вчаться в школі. Крім того, Володимир Іванович має ще одну доньку – Ольгу Косовську. Її діти: Роман – студент філософського факультету Чернігівського університету, Оксана здобуває освіту в училищі. Дружина Володимира Косовського вже давно померла.
29 червня 2000 року помер і сам Володимир Іванович. Згідно із заповітом Косовського, його поховали в центрі села на майдані, біля фельдшерсько-акушерського пункту і церкви, поряд з могилою і пам’ятником Кирилові Стеценку, неподалік музею.
Ось ми й ознайомилися з життям і основними досягненнями лише кількох вітчизняних доброчинців. Насправді їх було, та й тепер існує, набагато більше. Адже одна з національних рис українців – доброта. І ніякі імперії, антидемократичні режими не змогли винищити її у народі. Повсюди являлось світові добро, прагнення допомогти ближньому, відчувши його потреби, поставивши себе на місце того, хто потерпає і потребує нашої допомоги ф підтримки, матеріальної чи духовної, або разом узятих.
Отож, будьмо людьми, допомагаймо тим, хто потребує нашої допомоги, бо без цього, без любові людство приречене на загибель.
1. Модзалевский В. “Малороссийский родословник”.
2. Лазаревський Г. “Київська старовина”
3. Журавльова Т. “Нащадки мецената”
4. Єварницький Д. “Історія запорізьких козаків”
5. Житецький І. “Південно-західний відділ Географічного Товариства у Києві”
6. Чикаленко Є. “Щоденник”
7. Слабченко М. “Матеріали до соціально-економічної історії України”
8. Хорунжий Ю. “Українські меценати”

Иудейское царство после распада единого еврейского государства

Соломон умер в 928 (Бикерман, 1975, 192; Tadmor, 1981, 134) или 926 г. до н. э. (Weippert, 1988, 580). Наследником стал его сын Ровоам, рожденный аммонитской принцессой Наамой. Но царствовать спокойно он не смог. Вслед за кратким сообщением о смерти Соломона и воцарении Ровоама библейский автор пишет о собрании всех израильтян в Сихеме, чтобы провозгласить нового царя (I Reg,. 11, 43—12, 1). Сихем был расположен на территории племени Ефрема (Эфраима), и уже одно это было знаком недоверия к царю из племени Иуды, подозреваемого, по-видимому, в особом покровительстве именно этому племени, как это было при его отце. Дальнейшие события показывают, что иудеев на этом собрании не было. Вероятно, акт воцарения Ровоама, совершившийся в Иерусалиме, другие племена не признали и, созвав народное собрание, потребовали прихода туда Ровоама, что тому и пришлось сделать. Конечно, трудно себе представить, чтобы все взрослые мужчины неиудейских племен пришли в Сихем, но Библия подчеркивает, что это было именно всенародное собрание («qahal»), так что ясно, что здесь собрались не только родовые старейшины и племенная аристократия, но и представители более широких слоев населения (Malamat, 1965, 37 — 38). Выбор Сихема явно был не случаен. Как уже отмечалось, во время поселения израильтян в Палестине и во времена судей этот город был значительным религиозно-политическим центром, а также был связан с преданиями о патриархах (Campbell and Ross, 1962, 3—4). Выбирая Сихем для созыва собрания, израильтяне подчеркивали свою приверженность к домонархической традиции и свое желание если не вернуться к прежним временам, то, во всяком случае, ликвидировать чрезмерные притязания монархии.

На собрании Ровоаму был предъявлен ультиматум. От него потребовали уменьшить трудовую повинность (видимо, меньше привлекать к ней при возникновении чрезвычайных ситуаций) и снизить подати, после чего обещали признать царем. Речь явно шла о заключении договора с царем, как это было при двух первых монархах. Соломон, пришедший к власти по существу в результате государственного переворота, обошелся без такого договора, но теперь дело обстояло иначе. Недовольные своим тяжелым положением и дискриминацией по сравнению с иудеями члены других племен попытались переменить ситуацию с помощью старинного договора. При этом они, по-видимому, опирались на древний обычай, согласно которому новый царь издавал «акт милости», как это делали вавилонские цари, снижая при своем восшествии на трон подати и прощая недоимки (Taclmor, 1981, 135; Mitchell, 1982, 453). Однако Ровоам после некоторых колебаний отказался пойти на компромисс. При этом «старцы», т. е. представители старой племенной традиции и прежних политических институтов, уговаривали царя уступить, в то время как лица, в большей степени связанные с царским двором, настаивали на отказе от уступок (Malamat, 1965, 41—47). Ровоам последовал совету последних, и собрание отказалось признать его царем.

Ровоам понял свою ошибку и попытался все же достичь соглашения с отложившимися племенами. Он послал к ним Адоранима для каких-то переговоров. Но это была явно не та фигура, ибо именно этот человек, отвечавший за сбор податей, представал перед народом главным виновником его тяжелого положения. Адоранима забросали камнями и он погиб, а Ровоаму пришлось бежать из Сихема. Вместо него был призван Иеровоам, к этому времени возвратившийся из Египта. Было созвано новое собрание, которое провозгласило его царем. Это ясно показывает, что за всеми событиями в значительной степени стоял новый фараон (Malamat, 1965, 60). Только вениамитяне отказались последовать за остальными и подчинились Ровоаму (I Reg., 12, 1—20). Единое царство распалось. За северным царством сохранилось старинное общеплеменное название «Израиль», ставшее официальным наименованием государства. Южное царство, по названию наиболее крупного из оставшихся двух племен, стало именоваться Иудой, или Иудеей (Israel. 1995, 39—41).

Поначалу Ровоам попытался предпринять меры для восстановления своей власти на севере. Трудно сказать, почему он не обратился к профессиональной армии своего отца, которая, казалось бы, именно для таких случаев и предназначалась. Но царь предпочел созвать ополчение. Однако начинать войну все же не стал. По-видимому, было ясно, что за спиной Иеровоама стоит Шешонк, а вступать в конфликт с фараоном иерусалимский царь не решился (Tadmor, 1981, 136). Отказавшись от попытки подавить восстание, Ровоам фактически признал разделение царства.

Образовавшиеся два новых государства были гораздо слабее единого, чего фараон и добивался. Через четыре года после раздела он предпринял поход в Азию. О масштабах этого предприятия судить трудно. Вряд ли соответствует исторической реальности претензия Шешонка обложить данью всю Сирию (ANET, р. 263—264). В Библии говорится только о захвате им Иерусалима и разграблении храма и дворца (I Reg., 14, 25—26). В помещенном на стене храма Амона в Фивах перечне городов, захваченных Шешонком, названо большое их количество; судя по этому перечню, Шешонк прошел и по Иудее, и по Израилю (ANET, р. 242—243). Это подтверждается и археологическими данными: было разрушено множество городов, а в Мегиддо победоносный фараон воздвиг свою победную стелу (Weippert, 1988,425-426; Kempinski, 1989, 13, 95). Достичь же своей основной цели — восстановления египетского господства в Азии — Шешонк не сумел, ибо сил у Египта для этого не было, да и сам Шешонк умер вскоре после своего похода (Перепелкин, 2000, 394).

И все же Ровоам, по-видимому, признал верховную власть фараона (II Chron., 12, 8). И хотя после смерти Шешонка это признание, видимо, утратило значение, ущерб обоим еврейским царствам был нанесен громадный. Разрушение городов в значительной степени уничтожило экономическую инфраструктуру обоих царств. Характерен пример, приведенный в Библии: лишившись захваченных египтянами золотых щитов, которые полагалось нести в царской процессии, Ровоам был вынужден приказать изготовить медные (I Reg., 14, 27—28), так как средств для изготовления новых золотых щитов у иудейского царя уже не было. Контраст по сравнению с богатством отца поразителен. Оба еврейских государства были настолько ослаблены, что ни то, ни другое не могло претендовать на то, чтобы возглавить новое объединение.

Южное царство, Иудея, в экономическом отношении было более отсталым, чем Израильское царство. Кроме Иерусалима, других значительных городских центров на ее территории не было, но и Иерусалим был, скорее, административным и религиозным центром, чем экономическим. В хозяйстве Иудеи большую роль играло традиционное скотоводство, главные торговые пути обходили ее стороной, а с потерей Эдома (после смерти Соломона) она утратила выход к Красному морю, что лишило ее важного козыря в отношениях с финикийцами. Однако все это нивелировало остроту социальных и политических конфликтов, что положительно отразилось на судьбе правящей династии. Очень важным обстоятельством было наличие в Иерусалиме храма Йахве, и хотя он был в то время далеко не единственным святилищем этого Бога, его значение для всех евреев было весьма велико и союз с его жрецами чрезвычайно укреплял авторитет иудейских царей. Эти различия нашли отражение в политической истории обоих царств.

Ровоам унаследовал от Соломона государственный аппарат, армию, храм и другие институты. Однако действовать ему приходилось уже в совершенно новой обстановке, в условиях сильно сократившегося царства. Сохранить унаследованные институты в неприкосновенности он не имел возможности. Уже его обращение к ополчению в момент раскола государства показало, что на старую армию он рассчитывать не может. Поход Шешонка нанес Иудее новый удар. Однако Шешонк вскоре умер, и это освободило иудейского царя от подчинения Египту. И, видимо, тогда Ровоам начал восстанавливать разрушенные города, в каждом из которых поставил свой гарнизон (II Chron., 11, 5— 12). Как уже говорилось, территория Иуды была исключена из деления страны на округа, так что теперь, говоря об округах, можно иметь в виду только территорию Вениамина. А это едва ли имело смысл. Окружное деление, по-видимому, было вовсе отменено; во всяком случае, о нем уже более нет упоминаний. Вместо этого царь направил в качестве наместников во все укрепленные города и земли Иудеи своих сыновей (II Chron., 11, 23), которые собирали доход с этих мест и выступали гарантами подчинения их царю. Может быть, укрепившись, Ровоам все же попытался восстановить свою власть над отложившимся Израилем (I Reg., 14, 30; II Chron. 12, 15), но явно неудачно. Противостояние двух государств продолжалось и позже. Политические расчеты царей оказались сильнее воспоминаний об общем происхождении.

В отличие от Израиля, в Иудее не происходило смены правящей династии, там все время власть принадлежала дому Давида. И само царство иногда называли, по крайней мере иностранцы, «домом Давида», как это видно из надписей дамаскского и моавитского царей (Biran, Naveh, 1995, 12-13; Herr, 1997, 132). Ровоаму без всяких трудностей наследовал его сын Абия, а тому — Аса. Долгое время главной задачей иудейских царей было восстановление своей власти над отколовшимся северным царством и, таким образом, восстановление единого еврейского государства. Войны между ними происходили с переменным успехом. Иногда иудеи добивались впечатляющей победы, как победа Асы над Иеровоамом, в результате которой иудейский царь сумел отнять у Израиля ряд городов южной части царства, в том числе важный культовый центр Бетэль (II Chron., 13, 3-19), но своей основной цели Давидиды не достигли. И это в конце концов заставило царей обоих царств пойти на союз друг с другом. Во времена, когда на израильском троне сидели Омри и Ахав, а на иудейском — сын Асы Иосафат (Йехошафат), они выступали союзниками. Союз был выгоден и Иудее. Он обезопасил северную границу царства, в которое продолжали входить завоеванные в свое время Асой израильские города, (II Chron., 17, 2). Союз явно не предусматривал их возвращение Израилю, да Омри их и не требовал, ибо поддержка иудейского царя для него была гораздо важнее.

Иосафат предпринял ряд мер по укреплению государства. В городах были размещены гарнизоны, построены новые крепости, реорганизовано войско (II Chron., 17, 2, 12— 19). Армия состояла из двух частей: гарнизонов в городах и крепостях и войска, набираемого на племенной основе из двух оставшихся под властью Давидидов племен — Иуды и Вениамина. Но как обстояло дело с ополчением? Цифры, которые сообщает Библия, как будто подтверждают его существование: 780 тысяч иудеев и 370 тысяч вениамитян. Но сами по себе они совершенно невероятны: небольшое царство просто физически не могло выставить армию в более миллиона боеспособных мужчин, тем более отборных, отличных воинов, как отзывается о них библейский автор.

Эти сведения содержатся в Книге Хроник. Обе Книги Хроник были созданы, вероятнее всего, в IV в. до н. э. (Tadmor. 1981, 199; Шифман, 1987, 158). К этому времени Иудейское царство уже давно не существовало, многие его жители были уведены в плен в Месопотамию. Часть из них позже возвратилась в Палестину, и, вероятнее всего, именно родовые воспоминания возвратившихся и стали основным источником знаний автора (или авторов) этих Книг. В этих воспоминаниях порой достаточно точно излагаются события, по тем или причинам опущенные авторами Книг Самуила и Царей. Но в то же время следует учитывать, что последующие события наложили свой отпечаток на память людей, и многое из того, что происходило до плена, уже виделось в искаженном свете представлений о прежней погибшей славе. И еще одно обстоятельство, без сомнения, наложило отпечаток на характер изложения в Книгах: торжество монотеизма. Иосафат, по словам хрониста, всегда ходил путями Йахве, и уже поэтому заслуживал всяческого прославления, и, как это бывает обычно в народной памяти, его деяния преувеличивались, как преувеличивались его богатства и число его воинов.

Обратившись снова к тексту соответствующего пассажа во II Книге Хроник, мы узнаем, что миллионная масса воинов была сосредоточена в Иерусалиме, в столице. Это была явно личная гвардия царя, набираемая, однако, с учетом племенного происхождения воинов. Об ополчении уже нет и речи. Оно явно кануло в прошлое. То, что сведения о двух частях иудейской армии содержатся в рассказе об Иосафате, позволяет говорить, что создание такой армейской структуры было делом именно этого царя, хотя размещение части армии по гарнизонам существовало и раньше.

Опираясь на эту армию, Иосафат, как и его родственник в Самарии, повел активную экспансионистскую политику. Его интересы были обращены на юг. Здесь он сумел восстановить власть еврейских царей над Эдомом, где был поставлен царский наместник, и снова, как во времена Соломона, получить доступ к Красному морю. На месте портового города, разрушенного Шешонком, был создан новый порт Эцион-Гебер (Gluek, 1965, 82). Был построен и флот, и Иосафат даже попытался возобновить экспедиции в золотоносный Офир, но потерпел неудачу, ибо иудеи не имели никакого морского опыта, и корабли погибли (I Reg., 22, 47—49). Неизвестны какие-либо акции Иосафата, направленные против филистимлян и арабов, но сообщается о серебре, которое преподносили ему филистимляне в дар и в виде дани (впрочем, дары тоже могли быть закамуфлированной формой дани), и о мелком скоте, пригоняемом к нему арабами (II Chroa, 17, 10—11). Едва ли речь шла о добровольных дарах: недаром автор говорит о страхе соседей Иудеи перед Иосафатом. По-видимому, каким-то образом (скорее всего, в результате не известной нам войны) иудейский царь сумел навязать свое господство Филистии или хотя бы какой-то части ее и некоторым соседним арабским племенам.

Провел Иосафат и ряд важных внутренних реформ. В этой своей деятельности он опирался на жрецов Йахве, утверждая его культ и преследуя культы иных божеств (II Chron., 17, 4, 6). Различные категории жрецов привлекались им и к выполнению чисто гражданских обязанностей. Вместе со старейшинами они занимались юридическими вопросами. Были созданы, по-видимому, местные суды и высший суд в Иерусалиме, в которых опять же активную роль играли жрецы и левиты. Самые важные дела, по-видимому, разбирались в Иерусалиме. Целью этой реформы явно было стремление царя если и не ликвидировать племенные и гражданские суды, то все же создать наряду с ними стройную систему царской юриспруденции (Шифман, 19бЗ, 26—27). При этом было, как кажется, произведено разделение функций: светские дела разбирал «правитель» («nagid»), занимавший в царской иерархии очень высокое место, а религиозные — первосвященник (Mitchell, 1982, 474). В своей юридической деятельности они опирались на книгу учения Йахве (II Chron., 7—9). Это — первое известное нам упоминание о каком-то законодательном документе. Едва ли речь идет о строго фиксированном кодексе светских законов, но, скорее, об обобщении уже существующей правовой практики как в светской, так и в религиозной сфере (Tadmor, 1981, 148). Скорее всего, как показывает специальное исследование, это была та книга, которая затем вошла в Библию под названием «Второзакония» (Шифман, 1987, 128—129). Участие в юридической деятельности жречества и содержащаяся в законодательстве ссылка на божественную волю освящали навязываемые обществу законы и делали практически невозможным какое-либо сопротивление со стороны старых племенных институтов. В результате Иосафат сумел создать в Иудее относительно стройную юридическую систему, имеющую не только светскую, царскую, санкцию, но и религиозную.

После убийства царя Охозии и израильского царя Иорама, в Иудее к власти пришла мать убитого царя Гофолия, тетка свергнутого и убитого Иорама.

В Библии содержится душераздирающий рассказ о том, как Гофолия (Аталия), узнав о гибели сына, захватила власть и истребила при этом весь царский род (явно его мужскую часть), включая собственных внуков и правнуков. И только одного Иоаса, которому не было еще и года, сестра Охозии Иосавеф (Йошевет) спрятала вместе с кормилицей в своих покоях, где он и таился шесть лет, пока не пришла пора его явления народу. А Гофолия все эти годы царствовала в Иудее (II Reg., 11, 1—3; II Chron., 22, 10—12). Рассказ этот при всей своей краткости полон чисто фольклорных деталей. Здесь и злая бабка, и жалостливая тетка, и спрятанный царевич. К тому же, царское положение, приписываемое Гофолии библейскими авторами, противоречит общему политическому положению на Востоке, где женщина просто не может занять трон (Tadmor, 1981,157). Гофолия, как и ее родственница Иезавель в Израиле, покровительствовала финикийским культам, и уже поэтому выступает в Библии, как резко отрицательный персонаж, которому и приписали чудовищное злодеяние. Это не отрицает историчности самого факта захвата власти Гофолией. Вероятно, она, опираясь на каких-то своих сторонников, объявила себя регентшей при малолетнем внуке, подобно тому как несколько позже в Ассирии царица Шамурамат (Семирамида) правила в качестве регентши при своем сыне Адад-Нирари III.

Однако через шесть лет оппозиционные регентше силы, сначала, по-видимому, растерявшиеся, сумели организоваться. Был составлен заговор, возглавляемый первосвященником Иодаем, мужем Иосавеф. Может быть, именно тогда и возникла легенда о спасении малолетнего царя этой женщиной — ведь заговорщики действовали во имя законного царя против узурпаторши.

Заговор был достаточно широк. К нему примкнули вельможи и придворная гвардия, а также иерусалимское жречество. Как и в Израиле, в Иудее широкие массы населения связывали ухудшение своего положения с распространением финикийских культов и господствующим положением их жрецов, на которых опиралась Гофолия. И народ активно поддержал заговорщиков. С помощью телохранителей и придворной гвардии Иодай сумел перевести семилетнего Иоаса из дворца в храм Йахве, где и провозгласил его полноправным царем. Войско и народ радостно приветствовали Иоаса. От имени царя был заключен договор с народом. Возможно, при этом были удовлетворены какие-то народные требования (Шифман, 1989, 77). Народ активно участвовал во всех этих событиях, он не только приветствовал царя, но и разрушил храм и жертвенники финикийского бога и убил его жреца Маттана. По приказу явно Иодая была убита и Гофолия (II Reg., 11,4—20). В параллельном рассказе II Книги Хроник (23) роль жречества и части военного командования выступает еще ярче. Там же совершенно ясно говорится о прибытии в Иерусалим по призыву Иодая глав иудейских родов, которые и составили собрание, провозгласившее Иоаса царем, а Иодай заключил трехсторонний договор между ним, царем и народом, чтобы всем быть народом Божьим, т. е. строго следовать предписаниям культа Йахве.

В рассказе об этих бурных событиях впервые встречается упоминание «народа земли» («’am ha-’ares»). Он ясно противопоставлен «рабам» («’bdim») царя (Bietenhard, 1998, 510). Перед нами два коллектива, занимающих разное положение в обществе, что является отражением существования в Иудее двух секторов социально-политической жизни — царского и общинного. «Народ земли» составляют свободные полноправные общинники, обладающие земельной собственностью на правах членов иудейской гражданской общины (Амусин, 1993, 55—57, 66). На основании того, что в критической ситуации они собрались в Иерусалиме, можно предположить, что они представляют нестоличное население (Bietenhard, 1998, 512—514). И это понятно: Иерусалим был личным владением Давидидов, стоявшим вне традиционной общинно-племенной структуры и целиком принадлежавшим к царскому сектору. Иодай, выступая против царицы и ее окружения, опирался именно на этот сектор иудейского общества, вернувшись к традиционной форме народного собрания, на котором избирается царь и с ним заключается договор. Судя по рассказу, собрание было созвано в храме Йахве. Конечно, каким бы обширным этот храм ни был, вместить в себя весь народ Иудеи он не мог. Недаром в параллельном рассказе II Книги Хроник говорится не о народе, а о главах родов. Именно они представляли народ и заключали от его имени договор с царем и первосвященником, который теперь вместо Гофолии становился регентом.

Как в Израиле мятеж Ииуя, так в Иудее выступление Иодая и фактический захват им власти означал торжество «патриотической» реакции и, как следствие этого, «закрытие» общества и государства. И это вскоре сказалось на внешнеполитическом положении обоих царств. В 841 г. до н. э. ассирийский царь Салманасар III, разбив Арам, прорвался к горе Кармел. Израильский царь предпочел ему подчиниться; вместе с царями Тира и Сидона он преклонился к ногам Салманасара и заплатил ему дань (ANET, р. 280). Но этот поход Салманасара был единичным событием и особых последствий для Израиля не имел. Гораздо серьезнее было возвышение Арама, избавившегося от ассирийской угрозы и возобновившего свои попытки захватить гегемонию во всем Сиро-Палестинском регионе. В новой войне израильтяне были разбиты, после чего арамейские войска прошли в Филистию, а затем обрушились на Иудею. Иоас сумел откупиться от царя Арама Хазаэла, отдав ему все золото как из царской, так и из храмовой казны (II Reg., 10, 32—33; 12, 18). Иудея фактически признала верховную власть Арама.

Вернувшись немного назад, надо сказать, что в Иудее в результате переворота власть на какое-то время оказалась в руках Иодая и сгруппировавшегося вокруг него жречества, чьим советам неукоснительно следовал молодой царь. Для укрепления своего положения Иодай даже сам выбирал царю жен (II Reg., 12, 2; И Chron., 24, 2—3). Но через какое-то время между царем и его советником начались трения. Судя по библейскому рассказу, они возникли из-за ремонта иерусалимского храма — собираемое для этого серебро, как предполагали, просто присваивалось жрецами. Царь, которому уже исполнилось 23 года, вмешался в это дело и заставил жрецов отказаться от собирания с населения этой дополнительной подати (II Reg., 12, 4—16). Вскоре после этого Иодай умер, а Иоас, опираясь на своих придворных, окончательно рассорился с жречеством. Последнее возглавил сын Иодая Зяхария, но он по приказу царя был казнен (II Chron., 24, 15—22).

Последовательность этих событий не совсем ясна. Во II Книге Царей ни о каком конфликте после смерти Иодая не говорится, но упоминается о походе Хазаэла на Иерусалим после спора о серебре, предназначенном для храма. Во II Книге Хроник поход арамейского царя и захват им Иерусалима рассматривается как кара за убийство сына Иодая, а бедственное положение храма, требующего ремонта, объясняется нечестивой политикой Гофолии и ее сыновей, строивших храмы финикийским и ханаанским богам за счет святилища Йахве. В соответствующем месте ничего о такой деятельности Гофолии не говорится, но рассказывается о захвате иерусалимского храма Баала, т. е. Мелькарта, и разрушении находившихся там жертвенников и статуй этого бога (II Reg., 11, 18). Но зато в рассказе о походе арамейского царя упоминается, что Иоас взял из храма все, что пожертвовали Иосафат, Иорам и Охозия, т. е. муж, сын и внук Гофолии. Так что ни о каком разорении храма сыновьями Гофолии нет речи. По-видимому, это объяснение тяжелого положения храма является еще одной отравленной стрелой, пущенной автором Книг Хроник в адрес ненавистной царицы. Гораздо логичнее предположить, что бедственное положение иерусалимского храма стало следствием того, что Иоас был вынужден откупиться от Хазаэла. Использование для этого храмовых сокровищ могло вызвать недовольство жрецов и, как следствие, начало конфликта между ними и царем, еще более обострившегося после смерти Иодая, когда Иоас решительно взял курс на ограничение власти жречества.

Реакция жречества не заставила себя долго ждать. Вскоре после казни Захарии слуги Иоаса составили заговор и убили царя (II Reg, 12, 20—21). Во II Книге Хроник (24, 25— 26) содержится важное уточнение: заговорщики мстили за кровь сына Иодая. Иосиф Флавий (Ant. Iud, IX, 8, 4) даже прямо заявляет, что заговорщики были друзьями убитого Захарии. Это ясно говорит о том, что за их спинами стояли жрецы. Ставший царем сын Иоаса Амасия в первое время не решался даже наказать убийц отца и сделал это, только когда укрепился у власти (II Reg., 14, 1—5; II Chron, 25, 1—3).

Амасия провел какую-то военную реформу. Библия сообщает, что царь поставил всех иудеев и вениамитян по их родам под власть тысячников и сотников (II Chron, 25, 5). Поскольку здесь ясно говорится о племенах, составлявших еврейское население Иудеи, можно полагать, что речь шла о реорганизации общенародного ополчения, основанного на старинном родо-племенном принципе. Оно было поставлено, по-видимому, под командование офицеров, назначенных царем. Одновременно Амасия набрал наемников из жителей северного царства, что вызвало недовольство жречества, заставившего царя отказаться от их услуг (II Chron., 25, 6—10). Наличие наемной армии наряду с ополчением, разумеется, укрепляло власть царя, и это могло вызвать подозрение жрецов, еще помнивших конфликт с Иоасом. Наемники представляли собой организм, в значительной степени противопоставленный традиционным институтам, которые в сравнительно отсталой Иудее были еще довольно сильны. Их сторонниками и носителями старинных традиций выступали жрецы и «народ земли». Видимо, давление этих сил и заставило Амасию отказаться от наемного войска. А с другой стороны, назначение царем командиров ополчения представляло, вероятно, компромисс между двумя принципами организации армии: традиционным ополчением и профессиональным войском.

Вероятно, это мероприятие царя явилось не только реорганизацией армии, но предполагало и определенную внутреннюю реформу. Известен один чрезвычайно интересный остракон, правда более позднего времени, с жалобой некоего жнеца на то, что у него отняли одежду явно в залог за невнесение какой-то платы. Адресатом жалобы является военный командир, находившийся в крепости недалеко от деревни, в которой работал жалобщик, и последний просил «офицера» разобраться в его деле, а в случае недостатка полномочий обратиться к более высокому начальству (Lemaire, 1971, 57—79). Получается, что военный командир, по-видимому, не очень высокого ранга осуществлял юстицию в округе поблизости от своей крепости. Напрашивается вывод, что определенные округа были поставлены под контроль военного командования, которое сосредоточило в своих руках и военные, и гражданские функции (Шифман, 1963, 25—26).

Со своей новой армией Амасия начал войну с эдомитянами и одержал победу (II Reg., 14, 7; II Chron., 25, 11 — 12). Его целью было, по-видимому, вновь выйти к Красному морю, вернув под свой контроль важный торговый путь. Но этой цели он не достиг, хотя, захватив северную часть Синайского полуострова и район к югу от Мертвого моря, создал плацдарм для будущего наступления в южном направлении (Mitchell, 1982a, 498—499). Но Амасия этим успехом не ограничился. Он затеял новую войну с Израилем (II Reg., 14, 8; II Chron., 25, 21). Существуют различные предположения относительно причин возобновления вражды между двумя еврейскими царствами, в их числе называется даже желание Амасии отомстить потомку Ииуя за убийство своего предка (Tadmor, 1981, 159). Но может быть, дело объясняется несколько иначе. Библия сообщает, что израильские наемники, отпущенные Амасией, разбрелись по городам Иудеи и принялись грабить и убивать жителей (II Chron. 25, 13). Амасия вполне мог усмотреть в этих действиях израильтян руку их царя, что и побудило его начать войну. Но война обернулась для Иудеи катастрофой. Иудейская армия была разбита, а сам Амасия попал в плен. Победоносная израильская армия вошла в Иерусалим, разрушила часть его стены и захватила все золото и серебро из царской казны и из храма Йахве, увела в плен заложников (II Reg., 14, 11 — 14; II Chron., 25, 22—24). Такого тяжелого поражения Иудея еще не испытывала. Многие обращают внимание на то, что Библия, говоря о последних годах Амасии, использует выражение «жил», а не «царствовал», как обычно, и это позволяет думать, что его соправителем и фактически правителем государства стал его сын Азария, или Осия (Узия), как он именуется в Книге Хроник (Tadmor, 1981, 159). В Библии отмечается, что Азария стал царем в 16 лет и правил 52 года (II Reg., 15, 2; II Chron., 26, 2). Если он взошел на трон только после смерти своего отца, то эти цифры не вписываются в хронологию того времени. Поэтому предположение о том, что какое-то время он был соправителем отца, кажется обоснованным. Может быть даже, что Амасия вообще много лет находился в плену в Самарии (Mitchell, 1982а, 500), так что Азария фактически правил без него. Однако позже царь явно вернулся в Иерусалим и, по-видимому, делил власть с сыном. Приход же Азарии к единоличной власти был связан с драматическими событиями в Иудее.

Против Амасии был составлен заговор. Амасия сумел избежать гибели и бежал в город Лахиш. Посланный против него вооруженный отряд захватил Лахиш и убил Амасию. И тогда весь народ Иудеи (kol ’am yebuda) провозгласил царем Азарию (II Reg., 14, 18—21; II Chron., 25, 27—26, 1). Нет оснований сомневаться в историчности этого рассказа, но многое в нем непонятно. Прежде всего, зачем было свергать Амасию и сажать на трон Азарию, если тот уже и так фактически правил государством? Неясна и роль самого Азарии. Обращает на себя внимание тот факт, что в отличие от описаний прежних переворотов, в данном случае не называются имена заговорщиков, на основании чего можно сделать вполне оправданный вывод, что это была не небольшая, а, наоборот, очень значительная, влиятельная и организованная группа (Bietenhard, 1998, 511). Может быть, сам заговор был следствием попытки (или даже просто намерений) Амасии вернуть себе единоличную власть. И тогда его противники, особенно жрецы, недовольные политикой царя, приведшей к потере сокровищ храма, и имеющие значительную общественную поддержку, организовали мятеж в столице (Vaux, 1967, 240). Выбор Амасией Лахиша как возможного убежища тоже не случаен. Лахиш был культовым центром еще до прихода в Палестину евреев, а находки там алтарей персидского времени доказывают, что он сохранял религиозное значение и после еврейского завоевания (Vaux, 1967, 281, 286). Пророк Михей (1, 13) называет Лахиш родиной грехов, в которые ввели иудеев израильтяне. Хотя этот город находился довольно далеко от израильской границы, в нем, видимо, даже не собственно израильское, а скорее еще доеврейское религиозное влияние. Возможно, Амасия в отчаянии пытался противопоставить авторитету иерусалимского жречества старые религиозные традиции. Но эта попытка не удалась.

По-видимому, с целью легитимизации совершившегося переворота было созвано народное собрание. Существует мнение, что это собрание состоялось много раньше, когда 16-летнего Азарию признали царем наряду с находившимся в плену отцом (Micchell, 1982, 500). Действительно, Библия дает основания и для того, и для другого мнения. С одной стороны, говорится, что народ поставил царем Азарию, когда тому было 16 лет и тот правил 52 года, а это возможно только в том случае, если считать началом царствования Азарии установление отправления с отцом. С другой, отмечается, что царем народ поставил его вместо отца, и само упоминание об этом событии помещено после рассказа о свержении и убийстве Амасии. Однако аналогия с более ранним событием (воцарение Иоаса и убийство Гофолии) и некоторыми более поздними (приход к власти Иосии), о чем будет сказано позже, показывает, что народное собрание собиралось в моменты насильственной смены лиц на престоле. Поэтому представляется более вероятным, что собрание, «поставившее» Азарию царем вместо отца, было созвано уже после убийства Амасии. Разумеется, трудно себе представить, чтобы весь народ реально участвовал в этом собрании (Tadmor, 1981, 159); это просто физически невозможно. Так что, вероятнее, как и при провозглашении царем Иоаса, речь шла о главах родов.

В связи с этим возникает еще один вопрос: аналогичен ли «весь народ Иудеи» упомянутому ранее (и позже тоже) «народу земли», или же это в какой-то степени отличающиеся друг от друга понятия? Исследователи обычно склоняются к первому ответу (Taclmor, 1981, 159; Шиф-ман, 1989, 78). Но сомнения все-таки остаются. Как при рассказе о воцарении Иоаса, так и в сообщениях о приходе к власти Иосии и его сына Иоахаза говорится о «народе земли». Это становится как бы стандартной формулой. Так почему же в данном случае использована другая формула? Забегая вперед, надо сказать, что во II Книге Хроник (32, 33) говорится, что после смерти царя Езекии почести ему воздали все иудеи и жители Иерусалима (в соответствующем месте II Книги Царей это упоминание отсутствует). Здесь ясно прослеживается различие между всеми иудеями и иерусалимцами, и это объясняется, по-видимому, тем, что Иерусалим не входил в племенную структуру Иуды и Вениамина. А «народ земли» как раз был нестоличным полноправным населением Иудейского царства. Но может быть, все же не случайно в интересующем нас пассаже подчеркивается участие в собрании всего народа Иудеи. Это позволяет предположить, что в собрании участвовали руководители как свободных общинников, живших вне столицы, так и свободных жителей (разумеется, только иудеев) Иерусалима. Обстановка мятежа (а не просто дворцового заговора) способствовала созыву именно такого собрания. Может быть, отмеченное выше наделение военных командиров чисто гражданскими функциями вызвало недовольство какой-то части народа и особенно прежней родовой верхушки, что и привело к активной общественной поддержке заговорщиков и цареубийц. Чтобы закончить с этим вопросом, следует напомнить, что народное собрание (в каком бы виде оно ни созывалось) собиралось только в критические моменты. Вероятнее всего, при обычном легитимном наследовании одного царя другому нужды в нем не было.

Азария в целом продолжал политику отца. Он реорганизовал армию, разделив ее на отдельные воинские части и поставив командиром одного из своих приближенных Хананию; при этом сначала полномочные лица составили точные списки военнообязанных. Это говорит о том, что хотя при комплектовании армии еще сохранялся родовой принцип (командирами отдельных частей были главы родов), речь шла уже не об ополчении как таковом, а о войске, существующем на основе набора (Vaux, 1967, 26). Очень важно указание Библии, что царь вооружил армию, дав ей (явно из своих средств) и наступательное, и оборонительное оружие (II Chron., 26, 11 — 14). Следовательно, речь идет о единообразном вооружении, которым снабдили воинов за государственный счет. Таким образом, в Иудее создается постоянная армия, вполне сравнимая с самыми передовыми армиями того времени.

С этой армией Азария завершает начатое отцом подчинение Эдома и выходит к Красному морю, строя там порт Эйлат. Он подчиняет арабские племена Северного Синая (Zayadine, 1999, 85), распространяя свою власть до границ Египта (II Chron.. 26, 2, 7). Это позволило ему взять под контроль караванные пути между Египтом и Аравией (Tadmor, 1981, 163). Но этим Азария не ограничился. Пожалуй, впервые после Давида иудейский царь снова выступил против филистимлян (кажется, без всякого повода с их стороны). Он захватил часть филистимской территории, в том числе такие важные города, как Ямния, Гат, Ашдод, и вышел к средиземноморскому побережью (II Chron., 26, 5) взяв под контроль и приморские пути (Tadmor, 1981, 163). Распространил Азария свое господство и на Заиорданье, подчинив Аммон, который стал выплачивать ему дань (II Chron., 26, 8). Иудея в царствование Азарии становится одним из важнейших государств региона.

Не менее активна была и внутренняя политика Азарии. Он много занимался сельским хозяйством и фактически создал инфраструктуру этой отрасли экономики. Войны, по-видимому, принесли царю много богатств. Исайя (2, 7) гневно говорит, что заполнилась Иудея серебром и золотом, конями и колесницами. И это позволило Азарии активно заняться строительством. Первым делом царь восстановил разрушенные израильтянами укрепления Иерусалима, используя при этом новейшие достижения фортификации. Амос (2, 5) упоминает чертоги Иерусалима. Для упрочения влияния в завоеванных землях и охраны государства были построены различные укрепления и башни (II Chron., 26, 9—10). Описание богатств Иудеи во времена Азарии напоминает то, что написано о богатстве времен Соломона. Но если автор I Книги Царей, отделенный от царствования Соломона солидной исторической дистанцией, с восторгом говорит об этой роскоши, то пророки, либо бывшие современниками Азарии, либо жившие немногим позже него, его гневно осуждают. Дело, видимо, все же не только во временной дистанции, но и в самой роли пророков в тогдашнем обществе. Они, опираясь на традиционные понятия о справедливости, выступали выразителями недовольства народных масс, вызванным естественным социально-экономическим процессом, который они воспринимали как нарушение Божественной справедливости (Шифман, 1987, 27—28). И хотя ничего не известно о каких-либо народных выступлениях в Иудее, гневные тирады пророков свидетельствуют о глубоком недовольстве «рядового» населения страны концентрацией богатств в руках правящей верхушки во главе с царем.

Обострились и отношения Азарии со жречеством. Как царская власть в Иудее без перерыва принадлежала дому Давида, так высшая духовная власть находилась в руках дома Цадока, первосвященника времен Соломона, чьи потомки традиционно наследовали этот высокий религиозный пост. Отношения между этими двумя династиями — светской и духовной — в целом были партнерскими, но иногда это партнерство все же нарушалось (Vaux, 1967, 239—240). Так произошло и при Азарии. Успехи в войнах, приобретение больших богатств, укрепление на торговых путях, активное строительство — все это укрепило власть царя и позволило ему, по его мнению, не считаться с иерусалимскими жрецами и их главой. Исайя (2,7) говорит, что Иудея наполнилась идолами, т. е. статуями иных богов, что представлялось и пророкам, и иерусалимским жрецам великим грехом. Упомянутое выше партнерство Давидидов и Цадокидов основывалось на невмешательстве в сферы деятельности друг друга. Это невмешательство было нарушено, когда Иодай стал регентом при Иоасе, но позже оно было восстановлено. Теперь Азария попытался нарушить его. принимая личное участие в совершении религиозного обряда, что и стало поводом для открытого выступления жрецов против царя (II Chron., 26, 16—20). И снова жречество победило. Азария то ли действительно заболел проказой, то ли был объявлен заболевшим, но в любом случае фактически попал под домашний арест, а реальная власть была передана его сыну Иотаму (II Reg., 15,5; II Chron., 26,21), который и стал царем после смерти отца. Он явно правил в согласии со жречеством; недаром Хронист столь благожелателен к нему (II Chron. 27, 2—6), чего нельзя сказать о его сыне Ахазе, при котором иудеи потерпели ряд поражений, в том числе от израильтян.

Список литературы

1. Циркин Ю.Б. История библейских стран; М.: ООО «Издательстао Астрель»; ООО «Издательство АСТ», 2003

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.world-history.ru/

Предшественники киевского государства

Огромная территория будущего Киевского государства никогда не была незаселенной. Уже за тысячу и больше лет до нашей эры греческие историки упоминают о многочисленных племенах и народах, населявших обширные пространства на север от Черного моря и северо-восток от Дуная. Греки, имевшие колонии на берегах Черного моря, поддерживали отношения с этими племенами и вели с ними торговлю. Такие же данные о населенности великой Русской равнины мы находим у историков византийских, римских, арабских, готских первого тысячелетия нашей эры.

Будучи единодушны в утверждении наличия и многочисленности населения великой Русской равнины (территории Киевского государства), все древние историки в разные эпохи называют это население разными именами: киммерийцами, скифами, сарматами, антами, славянами. Это обстоятельство дало основание для создания теории о замене одного народа другим, причем неизменной оставалась только территория. По данным этих историков за 1000-700 лет до нашей эры (до Р. X.) эту территорию заселяли киммерийцы; и от 700-200 до Р. X. — скифы; 200 до и 200 после Р. X. — сарматы; после 200 после Р. X. — анты и славяне.

Новейшие данные исторической науки дают объяснение этому непонятному исчезновению на одной и той же территории одних народов и появление других.

Согласно этому объяснению многочисленные племена в разные эпохи делали попытки создания государственных образований, причем эти государственные образования именовались по имени того племени, которое в данный момент было руководящим. Никаких полных исчезновений или уничтожений отдельных племен и народов не происходило, хотя Геродот и передает, что весь киммерийский народ покончил самоубийством из страха перед скифами. На самом деле, надо полагать, он слился с ними, предоставив им руководящую роль. И тогда иностранцы все население, все племена, вместо киммерийцев начали называть скифами. Несколько веков спустя то же самое произошло с сарматами, а еще через несколько веков с антами-славянами. Сведения, которыми мы располагаем о киммерийцах, очень скудны, но уже об их наследниках — скифах мы знаем гораздо больше. В 5-м веке до Р. X. существовало скифское государственное объединение в Приазовьи и на Таманском полуострове, а около 3-го века мы находим сильное скифское государство в Крыму. Раскопки в окрестностях Симферополя открыли столицу этого государства — город Неаполь (Новгород) с мощными каменными стенами, богатыми гробницами и обширными зернохранилищами.

В союзы скифских, а позднее скифско-сарматских племен, в качестве союзников или побежденных входили и племена славян, которые постепенно перемещались с северо-запада под давлением германских племен. В этих союзах славянско-русский элемент получил преобладание, а славянский язык вышел победителем при соприкосновении с языками потомков скифов и сарматов.

Так постепенно к первой половине первого тысячелетия после Р. X. население южной, средней и северо-западной части великой Русской равнины приобретает славянский, русский характер. Иностранцы — античные историки — называют их склавинами и актами. Северо-западные племена — склавинами (славянами), а юго-восточные — антами. Византийский историк Прокопий сообщает, что cклавины и анты говорят на одном и том же языке. Это же самое подтверждает и готский историк 6-го века Иордан и говорит, что это “великий народ”, состоящий из “бесчисленных племен”.

Об антах академик А. А. Шахматов пишет: “Славяне и Анты — это две отрасли некогда единого племени. Анты — восточная часть этого распавшегося племени. Все что мы знаем об антах с совершенной ясностью ведет нас к признанию их восточными славянами, следовательно, предками русских.

По словам академика Грекова, “от истории антов к истории Киевского государства идет непрерывная линия развития. Это одна и та же этническая масса, говорившая на одном языке, веровавшая в Перуна, плававшая на однодревках, сжигавшая рабынь на могиле князя”.

Академик Державин пишет: “анты не только предки восточных славян, но и создатели всей их культуры. Предшественниками Олега и Игоря были антские князья: Межамир, Издачич, Хвалибуд и неизвестные владельцы приднепровских кладов”.

Археологические раскопки последних десятилетий дали неопровержимые доказательства наличия славянских поселений на всей территории великой Русской равнины уже в первые века нашей эры. Окрестности Киева, верховья Дона, Волги и Западной Двины, Галиция, Закарпатье, Псков были местами расселения славян, общего происхождения, языка и культуры, что неопровержимо подтверждается тщательным изучением археологических, исторических и лингвистических данных.

Эти данные дают нам право утверждать, что за много веков до “призвания варягов” наши предки имели свою культуру и организовали свою жизнь без постороннего руководства. А это утверждение является в то же время и опровержением “нормандской теории”.

Кроме того теперь установлено, что задолго до “Руси” Рюрика существовали государственные образования, военно-политические союзы, наших предков-антов. Например, объединение волынян с князьями Межамиром и Издаром, боровшихся с аварами. Или объединение племен, живших на реке Рось (правый приток Днепра), под руководством князя Божа, боровшихся с готами. Существует мнение, что именно это объединение послужило ядром, древнерусской народности.

Легендарные Кий, Шек и Хорив — основатели Киева, по-видимому, были антско-славянскими князьями, а самое основание Киева некоторые историки относят к 430-му году. Все эти данные, число которых непрерывно растет в результате научных исследований, неопровержимо свидетельствуют о существовании организованной жизни наших предков задолго до призвания варягов и о наличии у них своей самобытной культуры…

Анты-славяне

Переходя к жизни наших непосредственных предков славян-антов, сумевших ассимилировать еще в до-Киевский период скифские и сарматские этнические группы, прежде всего надо сказать, что они с незапамятных времен были жителями Европы, как теперь установили новейшие исторические исследования, и ни откуда они в Европу не приходили. Северно-западная группа славянских племен называлась словенами и их поселения распространились далеко вглубь средней Европы, до Эльбы и даже западнее, а также до побережья Немецкого моря и на острове Рюген.

Юго-восточная группа славянских племен была известна под общим названием антов и распространилась до Приазовья и берегов Черного моря.

Обе группы славянских племен в середине первого тысячелетия нашей эры выдержали тяжелую борьбу за свое национальное существование. Анты — с готами, гунами, аварами, и византийцами, стремившимся распространить свое влияние на земли антов. Словены — с германскими племенами.

Антам удалось выйти из борьбы победителями, отстоять свою национальность и самобытность и остаться хозяевами на своей территории — юге и юго-востоке Русской равнины.

Другая группа — словены — были частично вытеснены со своих земель агрессивными германскими племенами, частично ими уничтожена или порабощена и национально обезличена. Уцелевшие части этих племен переселились на восток в пределы будущего Киевского государства, основавши здесь новые города и поселения. Так, например, словенское племя, пришедшее из Полабии (района Эльбы) и основавшее там город Любец (Любек в Германии), поселилось у устья реки Десны, при ее впадении в Днепр и основало и тут город Любец (позднее Любечь).

Интересные данные о том, что представляли собою славяне периода, предшествовавшего созданию Киевского государства, дает известный немецкий историк Гердер. Он пишет: “Славяне с любовью возделывали землю, занимались разными домашними искусствами и ремеслами, повсеместно открывали полезную торговлю произведениями своей страны, плодами своего трудолюбия. Они построили на берегах Балтийского моря, начиная с Любека, города. Между ними Винета была славянским Амстердамом. На Днепре они воздвигли Киев, на Волхове — Новгород, вскоре сделавшиеся цветущими торговыми городами. Они соединяли Черное море с Балтийским и снабжали северную и западную Европу произведениями Востока. В нынешней Германии они разрабатывали рудники, умели плавить и лить металлы, приготовляли соль, ткали полотно, варили мед, разводили плодовые деревья и вели по своему вкусу веселую музыкальную жизнь. Они были щедры, гостеприимны до расточительности, любили сельскую свободу, но вместе с тем они были покорны и послушны — враги разбоя и грабежа. Все это не избавило их от притеснений со стороны соседей, напротив — способствовало тому. Так как они не стремились к владычеству над миром, не имели жаждущих войн наследственных государей и охотно делались данниками, если только этим можно было купить спокойствие своей страны, то народы, в особенности, принадлежащие к германскому племени, сильно погрешили против них. Уже при Карле Великом начались жестокие войны, которые, очевидно, имели целью приобретение торговых выгод и велись под предлогом распространения христианства. Храбрые Франки, конечно, находили более удобным, обратив в рабство прилежный земледельческий и торговый народ, пользоваться его трудами, чем изучать земледелие, торговлю и самим трудиться. То, что начали, Франки, довершили Саксы. В целых областях славяне были истреблены или обращены в крепостных, а земли их разделялись между христианскими епископами и дворянами. Их торговлю на Балтийском море уничтожили северные германцы, Винета была разрушена датчанами, а остатки славян в Германии походят на то, что испанцы сделали из природных жителей Перу”…

По свидетельству объективных немецких историков — славяне были щедро одарены эстетическим вкусом, музыкальными и художественными способностями, были они сравнительно высококультурны и глубоко нравственны, хотя и не исповедовали христианской религии. Среди них отсутствовала ложь. Они относились к ближнему с истинно христианской любовью. Пленные у них считались наравне с домочадцами и после некоторого времени обязательно выпускались на свободу.

Сейчас на основании новейших исследований можно утверждать, что наши предки имели и свою письменность, так называемые “руська письмена”. С ними ознакомились св. Кирилл (Константин Философ) во время своего пребывания в Крыму, и, надо полагать, что именно эта “руська письмена” были впоследствии святыми Кириллом и Мефодием положены в основу их алфавитов — “глаголицы” и “кириллицы”.

Расселение славянских племен и их имена

Все славянские племена (анты и словены) уже к 8-му веку прочно расселились по всей территории будущего Киевского Государства. Хотя они еще и не были формально объединены в одно государство и жили отдельными племенами, однако, наличие одного языка и общей культуры и религии создавали все предпосылки для государственного объединения этих разрозненных племен. А борьба с инородческими соседями или этническими группами, вкрапленными на занятых славянами землях, делала это объединение настоятельно необходимым и логически, неизбежным. Не имели все славянские племена и какого нибудь общего имени, но слово “русы”, рось”, “русь” встречаются у многих иностранных историков эпохи предшествовавшей созданию Киевского Государства. Агатемер (215 год) говорит что Волга тогда называлась “Рось”; арабские летописцы под 713-м годом пишут о “Руси” поволжской; готский историк Иордан (5 века) пишет о племени “росомонах”; византийские, арабские и персидские авторы свидетельствуют о существовании южной “Руси” вокруг города “Росия”, который был на устье Дона и исчез после захвата его готами, гуннами и хазарами. В конце 8-го века “Русь” (племя или народ) напали на город Сурож, (Судак в Крыму) о чем рассказывают византийские летописцы.

На севере, в Валдайской возвышенности, задолго до призвания варягов были известны славянские племена, называвшиеся “борусь” (от слова “бор”), и жили они в лесах. А также “рисколане” или “руськолуне” — это те, что жили в круглых городищах (коло-круг). Существуют данные, что племена, жившие в предгорьях Карпат называли себя “Русью”. “Росью” называли себя жившие на берегах реки Роси анты-славяне.

Имя “русь” мы встречаем в разных частях великой Русской равнины, иногда одновременно, пока оно не стало общим именем всех племен, объединенных в Киевской Державе. Ко времени создания этого государства, создавшие его племена размещались следующим образом:

1 — Поляне — по среднему течению Днепра;

2. Древляне — на север от полян, в Полесье;

3. — Дреговичи — между реками Припятью и Двиной;

4. — Уличи или Угличи — часть в районе Карпат, другая отделившаяся часть — в Лесной Руси (Великороссии);

5. — Тиверцы — по Днестру

6. — Дулебы — по южному Бугу;

7. — Белые хорваты — y Карпатских гор;

8. — Северяне — по рекам Десне и Суле, до Днепра;

9. — Радимичи — по реке Сож;

10. — Вятичи — по реке Оке;

11. — Кривичи с их ветвью — полочанами — верховях Днепра, Двины и Волги;

12. — Ильменские или Новгородские славяне — вокруг озера Ильменя…»

Андрей Дикий. Неизвращенная История Украины-Руси. Издательство «Правда о России» Нью-Йорк, 1960 г.

«Некоторые историки считают, что древнейшим народом на юге Украины были киммерийцы — кочевники, которые заселяли степное Причерноморье. В 7в. до н.э. они были вытеснены скифами. Позднее, после распада Скифского государства, в Украинском Причерноморье поселились сарматы – ирано-язычные кочевые племена. О их пребывании здесь свидетельствует распространенный теперь сарматский топоним «дн» (вода): Днепр, Днестр, Дунай, Дон. В 3-4вв. нынешнюю лесостепную и лесную зоны заселяли восточнославянские племена. А в 6в. территория от зоны смешанных лесов к Черному морю и от Дона к Карпатам была занятая славянскими племенами антов. По утверждению М.Грушевского, порогом исторического времени для украинского народа явился 4в. До этого можно говорить об украинских племенах как части славянских племен. В 8-9вв. славянские племена полян, древлян, сиверян, тиверцев, дулибов, белых хорватов объединились в государство Киевская Русь. После нападения татаро-монголов на Киевскую Русь украинская государственность некоторое время еще сохранялась на западе страны. Олицетворением ее стало Галицко-Волынское княжество во главе с Данилом Галицким. Однако в средине 14в. Украинское государство полностью распалось, его земли попали в зависимость от Литвы, а потом вошли в состав Польши. В конце 15в. возникла Запорожская Сечь — козацкая республика, которой правили избранные большинством гетманы. Она стала центром борьбы украинского народа за освобождение из-под гнета польской шляхты. В 17в. эта борьба переросла в национально-освободительную войну во главе с Богданом Хмельницким, которая привела к возрождению Украинского государства. Стремление сберечь государственность заставило Богдана Хмельницкого заключить союз с Московским государством, который стал губительным для самостоятельности Украины. Москва заключила соглашение с Польшей, по которому Украина была разделена на две части: Левобережье с Киевом отошло к Московскому государству, Правобережье — к Польше. В 18в. западно-украинские земли отошли к Австро-Венгрии. После Февральской революции 1917 г. в Росси возникли условия для воссоединения украинского народа и образования Украинского государства. 7 ноября 1917 г. в Киеве была провозглашена Украинская Народная Республика (УНР), в которую вошли земли Центральной и Восточной Украины. В противоположность этому акту 25 декабря 1917 г. в Харькове был проведен 1-й Всеукраинский съезд Советов, который провозгласил Украину Республикой Советов. 13 ноября 1918г.во Львове патриотические демократические партии провозгласили Западно-Украинскую Народную Республику (ЗУНР). 22 января 1919г. состоялось объединение Западно-Украинской Народной Республики и Украинской Народной Республики в единое государство под древними украинскими символами — знаком тризуба как государственного герба и желто-синим флагом. К сожалению, сохранить свое государство украинскому правительству не удалось. С помощью русских войск в Восточной Украине победили большевики, и эта ее часть в 1922 г. вошла в новообразованный Союз ССР. Западная Украина осталась под Польшей. В 1939 г. по тайному соглашению между фашистской Германией и кремлевскими руководителями Польша была разделена, и земли Западной Украины вошли в состав СССР и воссоединились с Украинской ССР. В 1940 г. Румыния возвратила Северную Буковину и Южную Бессарабию, и они стали частью УССР. По договору 1945г. между Чехословакией и Советским Союзом в УССР вошла Закарпатская область. Учитывая общность экономики, территориальную близость, историческое прошлое, тесные хозяйственные и культурные связи, решением Верховного Совета СССР в 1954 г. Крымская область была передана в состав УССР. Этим закончилось формирование современной территории Украины. Ныне в состав Украины входят 24 административные области и Автономная Республика Крым.»

Из школьных учебников истории конца ХХ начала ХІ вв.

«Становление нового независимого государства — процесс всегда мучительный, сложный и противоречивый. Особенно если он сопровождается крушением империи, в состав которой входила политически самоопределяющаяся территория. В таком случае для последней суверенитет часто становится не только искомой, но и вынужденной формой существования. Именно эти обстоятельства во многом определяют длящийся вот уже седьмой год процесс становления независимой Украины.

Согласно подсчетам украинских политологов и историков, это четвертый опыт построения украинской государственности. Первым они считают Киевскую Русь IX-XII вв., вторым — «казацкую державу» Богдана Хмельницкого 1648-54 гг., а третьим — украинские государства 1918-22 гг. Четвертая украинская держава — явление новое и, в отличие, скажем, от Пятой республики во Франции, не имеющее непосредственной исторической связи с державами-предшественницами. Дискретность политического развития Украины — одна из причин, по которым право на существование Четвертой державы многими (в том числе и гражданами Украины) ставится под сомнение.

Независимая Украина явно страдает целым букетом социально-экономических заболеваний. Заявления о том, что это болезни роста, малоубедительны хотя бы потому, что социально-экономический кризис длится ВЕСЬ период существования Четвертой державы. Здоровой ее никто пока не видел, и нет оснований утверждать, что она вообще может быть таковой.

Итак, факт болезни очевиден. Но для того, чтобы прописать больному рецепт, следует уточнить диагноз. На наш взгляд, изначальная суть заболевания Четвертой державы лежит не столько в социально-экономической, сколько в геополитической сфере. Ведь социальная и экономическая системы — всего лишь средства для достижения долговременной политической (геополитической) цели. Если она есть. Если же она отсутствует, то социально-экономический хаос обеспечен.

Геополитический характер болезни Четвертой державы отмечает и американский политолог Шерман Уильям Гарнет, называющий Украину «больным молодым человеком Европы». В украинском переводе это звучит более экзотично: «хворый парубок Европы».

Гарнет рассматривает в числе реальных вариантов недалекого будущего Украины такие, как сохранение статус-кво (т.е. перерастание заболевания в хроническое), поглощение («аншлюс») всей или значительной части украинской территории Российской Федерацией, а также политическую дезинтеграцию и образование на развалинах украинского государства региональных «вотчин» (т.е. геополитическую смерть).

И все-таки поищем пути лечения «хворого парубка». Для этого попробуем рассмотреть независимую Украину как геополитическое явление, уделив главное внимание его культурно-историческому аспекту.

Из истории болезни: этапы формирования политического пространства современной Украины

Формирование современной государственной территории Украины происходило в рамках Российской империи — СССР и включало в себя ряд этапов. Первый (конец XVI — конец XVII вв.) характеризуется вычленением из состава Речи Посполитой территории Малороссии (Среднего Приднепровья) и началом колонизации Слобожанщины (Восточной Украины), в которой малоросский элемент участвовал вместе с великоросским.

Второй (вторая половина XVIII — XIX вв.) имел характер ускоренного колонизационного освоения Северного Причерноморья (особенно после 1783 г.). Здесь малороссы обосновываются также одновременно с великороссами. На этот этап приходится и присоединение к Российской империи Правобережья Днепра (Полесье, Подолье, Волынь).

Третий (до середины ХХ в.) ознаменовался включением в состав СССР Восточной Галиции (1939 г.), Северной Буковины, Южной Бессарабии (1940 г.) и Закарпатья (1945 г.), а также передачей Крымского полуострова в административное подчинение УССР (1954 г.).

Нетрудно заметить, что на всех этапах история различных украинских регионов складывалась по-разному. Если на восток и юг украинцы продвигались в процессе переселенческой колонизации, то западные этнические украинские земли отбирались у государств, в состав которых они входили более или менее долгое время (Правобережье — у Речи Посполитой; Галиция — у Польши; Северная Буковина и Южная Бессарабия — у Румынии; Закарпатье — у Чехословакии).

Различия исторической судьбы сформировали у населения разных украинских регионов ментальные и культурные особенности, которые проявляются в актуальной политике.

«Сила отталкивания» от России, одна из ключевых составляющих украинского самоопределения, ослабевает по мере движения с запада на восток. Русофобские, «националистические» настроения сильны в Галиции, слабее — на Правобережье, близки к нулю в Слобожанщине и Северном Причерноморье. Один из создателей Руха Сергей Конев охарактеризовал эту динамику следующим образом: «Человек, шагающий с желто-синим флагом по улицам Львова, вызывает у прохожих искренние симпатии, в Житомире — нормальный интерес, а в Херсоне — вполне возможно, настороженность, а то и возмущение». Украинский правозащитник и политолог Владимир Малинкович отметил, что различное восприятие России и русских сохраняется у «западенцев» и «схидняков» даже в диаспоре, причем последние, считающие русских «своими», объясняют такую позицию как раз общей с ними судьбой.

Примечательно, что доля русского населения по мере продвижения от украинского Запада на восток и юго-восток, наоборот, возрастает. Казалось бы, территория более активных русско-украинских контактов должна характеризоваться повышением градуса межэтнической конфликтности. А происходит как раз наоборот. Это свидетельствует о том, что т.н. русско-украинские противоречия не носят межэтнического характера, но коренятся в культурно-исторической сфере. При этом линия культурно-исторического раскола проходит не по российско-украинской государственной границе. Ее следует искать в пределах территории независимой Украины.

Симптомы болезни: разломы и трещины

Наиболее очевидным разломом Четвертой державы является раскол ее социально-политического пространства на Запад и Восток. Достаточно вспомнить о результатах президентских выборов 1994 г., когда граждане Украины к востоку от Днепра во втором туре поддержали Леонида Кучму, а на Правобережье и Западе голосовали преимущественно за Леонида Кравчука. При этом накануне первого тура выборов, согласно данным Научно-практического центра АПН Украины, сторонники Кучмы значительно превосходили приверженцев остальных шести кандидатов в президенты по уровню негативного отношения к украинской независимости и опережали даже электорат официального кандидата «левых», социалиста Александра Мороза, в неприятии «рыночных» экономических реформ. Противоположный полюс по этим двум показателям занимал первый президент Четвертой державы — Кравчук.

А вот результаты, полученные в 1994 г. социологами Львовского и Мичиганского университетов. В ходе проведенного ими исследования было установлено, что положительно оценивают изменения, происшедшие после обретения Украиной независимости, 74,8% львовских и только 14,8% донецких респондентов. Близки к оценкам жителей Донецка настроения крымчан. Осенью 1995 г. социологическая служба «Крымсоцис» на вопрос: «Хотели бы Вы жить, как прежде, в едином государстве, каким был Советский Союз?» получила 77,1% положительных ответов и только 7,9% отрицательных. Удовлетворены политикой Украины по отношению к Крыму лишь 5,5% респондентов, категорическое «нет» сказали 58,7%.

Предварительные результаты парламентских выборов лишний раз подтвердили существование геополитического разлома украинской территории по линии «Запад — Восток». На Западе (прежде всего в Галиции и прилегающих к ней областях) набирали голоса партии «национальной» ориентации, а на Востоке — в основном коммунисты.

Раскол на Запад и Восток — наиболее явная, но не единственная проблема, угрожающая монолитности социально-политического пространства современной Украины.

Так, Л.Чекаленко-Васильева определяет как проблемные регионы Львовскую область, Закарпатье, Южную Украину (территория предполагаемой «Новороссийской республики»), Крым (пророссийский сепаратизм и крымскотатарская проблема), Восточную Украину (зона «русского фактора»), а также Северную Буковину и Южную Бессарабию, на которые до недавнего времени открыто претендовала Румыния.

Иной принцип районирования Украины предлагает крымский социолог Валерий Темненко. В соответствии с процентом украинцев, считающих родным языком украинский, он выделяет три группы территорий: 1-я (14 областей, 21 млн. чел.) — с наиболее высоким уровнем распространения среди украинцев украинского языка (свыше 95%); 2-я (8 областей и город Киев, 20 млн. чел.) — со средним показателем языкового индекса (от 75% до 95%); 3-я (2 области и Автономная Республика Крым, 11 млн. чел.) — с наиболее низким индексом (от 50% до 65%). По мнению Темненко, «на уровне «корневой толщи» Украина является федеративной структурой с тремя четко обозначающимися федеративными составляющими».

Решусь предложить свой вариант районирования Украины, основанный на культурно-историческом анализе, который позволяет выделить следующие регионы: Малороссия (примерно совпадающая с границами земель, отошедших к России в 1686 г.), Слобожанщина (зона активной колонизации конца XVI — первой половины XVIII вв.), Северное Причерноморье вместе с особым культурно-историческим регионом — Крымским полуостровом (зона активной колонизации второй половины XVIII — XIX вв.), Правобережье (территория, вошедшая в состав Российской империи в результате разделов Польши), Галиция и Северная Буковина (присоединены к СССР в 1939-40 гг.), Закарпатье (присоединено к СССР в 1945 г.).

Легко заметить, что не все исторические регионы Украины имеют четко выраженные этнокультурные отличия друг от друга.

Так, Слобожанщина, Северное Причерноморье и Крым сливаются в единую этнокультурную зону — Новороссию. Пределы этой зоны не ограничиваются украинскими землями. Приднестровье, Северный Кавказ, Подонье и Поволжье, Южный Урал, Северный Казахстан также являются землями восточнославянской переселенческой колонизации второй половины XVI — XX вв. Все они расположены в границах степного ландшафта.

Точно так же можно говорить о культурно-историческом единстве Галиции и Северной Буковины. Здесь фактором ландшафтного единства являются Карпаты, у северо-восточного склона которых и расположилась Западно-Украинская этнокультурная зона (к ней тяготеют также территории Волынской и Ровенской областей, которые до 1939 г. находились в составе Польши, а в XII-XIV вв. составляли вместе с Галицией территорию средневекового Галицко-Волынского княжества).

А вот Закарпатье, лежащее к юго-западу от Карпат, является особым этнокультурным регионом. Любопытно, что обособление Закарпатья проявилось и в истории края. Галиция и Буковина входили в австрийскую часть Австро-Венгрии, а Закарпатье — в венгерскую (Венгрия подчинила себе этот край — Угорскую Русь — еще в XIII в.). В состав УССР Закарпатье попало позже остальных материковых регионов — только в 1945-м.

Украинское Правобережье можно рассматривать как своеобразный этнокультурный буфер между Новороссией, Западной Украиной и Малороссией.

Регион Малороссии является лишь реликтовым осколком Киевской Руси. Возможно, именно поэтому не население столицы Четвертой державы формулирует социальный заказ высшим эшелонам украинских политиков — эту задачу выполняет сегодня население Западной Украины.

Именно для жителей Западной зоны характерна четко выраженная европейская внешнеполитическая и цивилизационная ориентация. Здесь нашла наиболее живую поддержку идея «национальной» (в нынешней официальной трактовке) украинской государственности. Западная Украина тянет за собой по «незалэжному», прозападному курсу все остальные украинские регионы. Но ноша эта неимоверно тяжела, и результаты продвижения не те, на которые рассчитывали на заре независимости ее поборники. Поэтому вновь, как в перестроечные годы, оживает особый вид внутриукраинского сепаратизма — галицийский. С началом его возрождения наблюдатели связывают становление молодой Социал-национальной партии Украины, имеющей западноукраинский региональный характер. Журналист Олег Поступ итожит свой обзор сепаратистских настроений в Галиции такими словами: «Периферийно-европейский менталитет галичан боится евразийского менталитета Украины на восток от реки Збруч». Провал на парламентских выборах 29 марта 1998 г. таких избирательных объединений, как УНА и Национальный фронт, также свидетельствует о том, что галицийская пассионарность истощается.

Сладкое лекарство: федерализация

Перспектива федерализации Четвертой державы, казалось бы, естественно вытекает из своеобразия слагающих ее регионов. Но при более пристальном рассмотрении эта идея едва ли может быть признана конструктивной. Это признается многими украинскими политологами. Сергей Власов и Валерий Поповкин справедливо полагают, что федерализация способна поставить под вопрос само существование украинского государства. С явной осторожностью к этой идее относится Людмила Чекаленко-Васильева. Даже заявивший о «корневой федеративной структуре» Украины Валерий Темненко считает, что «невозможно представить реального украинского политика, который бы принял самоубийственное решение о «вытаскивании», подъеме, легализации этой «корневой» структуры на уровень явно существующей социально-правовой поверхности явлений».

Действительно, политическое оформление особости украинских регионов неизбежно приведет к углублению и расширению существующих между ними культурно-исторических и геополитических трещин. Именно поэтому идея федерализации всегда бралась на вооружение слабейшей стороной: до 1990 г. — Галицией в ее борьбе против СССР, с 1990 г. — Новороссией или отдельными ее регионами в борьбе против «украинского национализма». Вполне возможно, что Галиция в скором времени вновь вернется к идее федерализации, на этот раз — для борьбы с Новороссией.

Федерализация Украины тем более опасна, что, несмотря на международное признание украинской независимости, проблема сохранения территориальной целостности Четвертой державы полностью не снята. Неожиданным образом это проявилось в ходе подписания Хартии об особом партнерстве между Украиной и НАТО. Тогда, несмотря на попытки украинской дипломатии получить от альянса твердые гарантии безопасности, в окончательный текст документа были включены положения куда более обтекаемые: о «поддержании суверенитета и независимости» Украины и о «консультациях» в случае возникновения внешних угроз Четвертой державе. Тем самым в косвенной форме альянс признал существование реальных территориальных претензий к Украине со стороны ее соседей.

Существует и политико-правовая основа для таких претензий — пресловутый пакт «Молотова—Риббентропа». Кампанию осуждения пакта активно инициирует Румыния.

Показательно, что в Румынии перспектива провозглашения независимости Украины была встречена настороженно. Румынский парламент еще накануне проведения Всеукраинского референдума о независимости (1 декабря 1991 г.) заявил, что до румыно-украинских переговоров о судьбе Северной Буковины и Южной Бессарабии результаты всенародного голосования на этих территориях, входивших до 2-й мировой войны в состав Румынии, следует считать недействительными. Румыния последней из государств — соседей Украины заключила с ней договор о дружбе, сотрудничестве и добрососедстве. При этом общественное мнение и влиятельные политические силы Румынии вовсе не смирились с фактом заключения этого договора, который рассматривается ими как необходимая уступка, призванная открыть перед страной двери в НАТО.

Традиционно непростые отношения Украины с Польшей не дают никаких гарантий, что и в Варшаве уже в ближайшее время не вспомнят о «восточных польских территориях, аннексированных преступным сталинским режимом».

Существует потенциал территориальных претензий к Украине и у других ее соседей — фактически у всех, кроме, пожалуй, Белоруссии. Венгрия и Словакия способны обосновать претензии на Закарпатье, Турция — на Крым или даже на все Северное Причерноморье. Претензии Российской Федерации могут варьироваться в зависимости от внешнеполитического курса, проводимого ее руководством, от предъявления прав на сохранение военно-морской базы Черноморского флота в Севастополе до притязаний на всю территорию Украины…

Картина получается тревожной. Для удовлетворения аппетитов всех возможных претендентов на земли Четвертой державы — имеющих, однако, в сфере своих потенциальных претензий собственные «пятые колонны» — не хватит и двух территорий Украины.

Распад единого украинского государства спровоцирует борьбу за наследство почившего «хворого парубка». Борьбу, в которой шансы Российской Федерации на свою долю «украинского наследства» вовсе не выглядят предпочтительными и бесспорными. Да и кто определит эту долю, особенно при нынешних внешнеполитических реалиях в мире и внутриполитических — в РФ?

Горькое лекарство: Новороссия

Новороссийская этнокультурная общность еще находится в стадии становления, которому к тому же препятствует то обстоятельство, что территория Новороссии рассечена на части границами новых независимых государств. Эта ситуация способствует распространению среди населения Новороссии острой ностальгии по СССР. В таком деформированном виде проявляется пока еще не до конца осознанное стремление новороссов к политическому единству.

Итак, Новороссия молода. Это и хорошо — за ней будущее, и в то же время не очень — ждать от нее зрелых действий пока преждевременно.

Тем не менее, Новороссия уже знает, чего она НЕ ХОЧЕТ. Здесь расположены «Красный электоральный пояс», Приднестровская и Крымская республики, разворачивается славянское Сопротивление дерусификации Северного Казахстана и Северного Кавказа, идет возрождение казачества на Днепре, Дону, Кубани, Тереке, Урале. Здесь деление на «русских», «украинцев», «белорусов» утрачивает всякий смысл, а «национальное государство» видится не иначе, как единое государство в границах 1991 г.

Апологеты Четвертой державы боятся оформления украинской части Новороссии в самостоятельную и единую политическую силу. В период становления независимости перспектива создания на юге и востоке Украины автономных образований (речь шла о т.н. «Причерноморской» или «Новороссийской», а также «Донецкой» или «Донецко-Криворожской» республиках) вызвала в рядах самостийников настоящую панику. В «сепаратизме» были обвинены даже участники совещания руководителей южных областей и Крыма (сентябрь 1991 г.), носившего подчеркнуто лояльный по отношению к независимой Украине характер. Оказалось, что весь шум был поднят в результате деятельности в Николаеве двух (!) функционеров конституционно-демократической партии, агитировавших за федерализацию Украины.

«Новороссийский синдром» не прошел и после первых лет независимости. Так, для львовского географа Шаблия Новороссия — «имперское, унизительное для Украины название», однозначно «сепаратистская» идея, а новороссы — «придуманный субэтнос». Шаблий усматривает «модификацию идеи Новороссии» даже в планах создания на территории Одесской области свободной экономической зоны. Стоит ли после этого удивляться патологической ненависти самостийников по отношению к автономному Крыму?

Даже призрак Новороссии ввергает самостийников в ужас. Трудно представить, какой переполох начнется, когда Новороссия материализуется, осознает и громко заявит о том, чего она ХОЧЕТ, выдвинет собственных политических лидеров и собственные политические идеи.

Рецепт: через Новороссию — к славянскому и евразийскому единству

Один из основателей теории Новороссии Евгений Морозов сделал, на мой взгляд, абсолютно правильный вывод о том, что великорусская эпоха, сменившая в свое время древнерусскую, на наших глазах сменяется эпохой новороссов, которые становятся доминантой общерусской этнической общности.

Для Украины новороссийская идея заключается прежде всего в расширительном толковании идеи национальной: не узкоукраинский «национализм», проповедуемый долларовыми национал-демократами, а осуществление идеи славянского единства должно стать смыслом существования независимой Украины. Нет ни одного другого славянского государства, в пределах которого проживали бы компактно и были бы укоренены и восточно-, и западно-, и южнославянские этнические общности. Украина находится в центре Славянского мира. Так кому же, если не ей, заняться обустройством этого мира?

Современной независимой Украине никуда не деться от участия в славяно-тюркском, христианско-исламском диалоге, поскольку для нее это — и внутренний диалог. Способ ведения его с помощью автоматов, культивируемый с подачи заокеанских подстрекателей от Адриатики до Таджикско-Афганской границы, едва ли приемлем. Иной его характер должен базироваться на признании очевидного факта: Украина является евразийским государством, ее место — в Евразии, культурно-исторической общности, формировавшейся не одно тысячелетие. Территория современной Украины неоднократно становилась центром Евразийского пространства и имеет перспективу вновь им стать, если сумеет выработать справедливые и естественные принципы взаимоотношений с евразийскими народами, регионами и государствами — более справедливые и естественные, чем те, что насаждаются сегодня Москвой.

Осознание такой роли и соответствующие ей действия могут укрепить внутриполитическое единство украинского пространства, позволят определить настоящих, а не мнимых друзей, превратить нынешние геополитические проблемы в преимущества. Но все это невозможно без того, чтобы украинский сегмент Новороссии не занял подобающее ему место в рамках Четвертой державы.

Не случайно Новороссия была названа в предыдущем разделе «горьким лекарством». Его (лекарства) применение заставит отказаться от многих иллюзий и нежизнеспособных прожектов, являющихся родовыми признаками украинского самостийничества. По сути дела, речь идет о перерастании Четвертой державы в иное государственное образование. Однако без этого горького лекарства «хворый парубок» рискует не дожить до совершеннолетия. Но может ли настоящий патриот Украины, честный украинский националист предпочесть остаться верным своим иллюзиям ценой гибели государства, а скорее всего — и народа, его населяющего?