Автор: admin

ПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСТВО В ДОПЕТРОВСКОЙ РУСИ

1. Особенности формирования великорусского предпринимательства.

В VIII-XIII основная масса русского народа сосредотачивалась на Среднем и Верхнем Днепре. Этому способствовало выгода этих мест относительно проведения торговли. Великим торговым путем Северо-Восточной равнины был водный путь из Балтийского моря в Черное. Самыми важными торговыми центрами Руси стали города, находившиеся на двух концах этого пути Новгород (“складка товаров северных”) и Киев (“ складка товаров южных”).

Господствующим фактором экономической жизни формировавшегося государства являлась внешняя торговля с вызванными его промыслами звероловства и бартничеством (лесным пчеловодством). Это была, по мнению В.О. Ключевского, (Русь Днепровская, юродовая, торговая).1

Главной фактурой среди предпринимателей того времени были купцы , в роли которых часто выступали дружинники.

Русские купцы торговали в самых разных странах. Они плавали по Черному и Каспийскому морям, торговали в городах Болгарского царства и в столице Византии Царь-граде снаряжали караваны верблюдов до Багдада и до Балха в Афганистане. Русские купцы вели торговлю и со странами побережья Балтийского моря. Этим занимались прежде всего Новгородцы.

Активные торговые связи с Южными и Западными славянами, Византией, Западной Европой, народами Кавказа и Средней Азии были главными источниками накопления богатств Киевской Руси. Немалое хозяйственное значение развитие городских сельских ремесел, земледелие, скотоводство и промыслов. Особенно большую роль играли лесные промыслы, а также железное дело. Внешним выражением всех этих хозяйственных процессов был рост благосостояния населения. Денежные знаки, как свидетельствуют историки, обращались в изобилии. В больших городах Киевской Руси в руках князей и бояр скопились значительные денежные средства. Большие капиталы имелись у частных лиц.

Первым российским документом, регулировавшим предпринимательскую деятельность и отношение предпринимателей с обществом, была “ Русская правда”, которая являлась одним из самых развитых кодексов права того времени.

Кодекс был составлен Ярославом (княживший в Новгороде в 1036-1054гг.) в качестве руководства княжеским судьям, а в последующем он был дополнен преемниками Ярослава. Ключевский назвал “Русскую правду” “ Кодексом капитала”.

“ Целость” и безопасность капитала кодекс ценил дороже обеспечивал заботливее “личной свободы человека”. Личность человека в “ Русской правде” рассматривалась как простая ценность, определяемая ценой имущества. Даже общественное значение личности определялось ее имущественной состоятельностью. За деяния, направленные против собственности, закон наказывал строже, чем за нарушение личной безопасности.

Говоря о предпринимателях Киевской Руси, необходимо подчеркнуть, что экономическое благосостояние государства во многом держалось на рабовладении. Русский купец того времени очень часто появлялся на рынках с “челядью”. “Живой” товар нередко был главным.

Юридическое и экономическое притеснение низших классов, княжеские усобицы и половецкие нападения привели к запустению Киевской Руси. Этот процесс был завершен татарским нашествием, в результате которого многие районы этого обильного и могучего государства были превращены в пустыню со скудными остатками прежнего населения. 240 лет длилось татаро-монгольское иго (1240-1480) и только Ивану III удалось навсегда избавить Русь от унизительной и тяжелой кабалы татаро-монгольских захватчиков.

В последующие XIII-XV века и вплоть до XVII столетия основная масса русского народа, сосредоточенного в районе Верхней Волги с ее протоками, начинает расселяться на юг, север и восток. Происходит сложный процесс формирования Руси Великой, или, как говорили особой ветви народа- Великороссии. Возникает и ее великорусское предпринимательство.

Основу экономики Руси в это время составляло сельское хозяйство, в котором господствовали экономические отношения (феодального типа). Сельские поселения получают решительный перевес над городами, которых к концу XVII в. насчитывалось на Руси около 300. Самым большим была Москва (до 200 тыс. жителей), а в остальных — по несколько тыс. жителей (наиболее значительные Вологда, Великий Устюг, Кострома, Новгород, Ярославль).

Преобладали мелкие разбросанные деревни. Через 6-7 лет крестьяне покидали свои участки, запуская их в перелог. Ради заработка крестьянин вынужден был от хлебопашества обращаться к промыслам. В этом состоял источник традиции, с незапамятных времен присущий хозяйственному быту великорусского крестьянина, — широкое развитие сельских промыслов. Крестьяне занимались лыкодерством, мочальным промыслом, звероловством, лесным пчеловодством, рыболовством, солеварением, смолокурением, железным делом. Главными товарами Руси были хлеб, лес, мед, воск и меха.

Жители Московского государства вели обширную торговлю. Как отмечали историки, все количество смолы и воска, потреблявшееся тогда в Европе, равно как и дорогие меха, привозились через Ливонию из московских владений. Кроме того из Московского государства вывозились за границу лес, лучший лен, конопля, воловьи кожи. В Литву и Турцию вывозились кожи, меха, моржовые зубы. К татарам везли седла, уздечки, сукна, полотно, кожи, топоры, стрелы, зеркала, кошельки.

Большое распространение в Московии в то время получают торговые ярмарки. С 1524 года (уже без малого 500 лет) ведет свою славную историю Нижегородская ярмарка, ставшая в последствии самым крупным торгом России, а по ряду показателей и в Европе, и во всем мире.

К концу XVII века формируется несколько видов предпринимателей:

1. Иностранные купцы и промышленники.

2. Российские купцы.

3. Казенные “дворцовые” предприниматели.

4. Монастыри.

Наиболее крупным предпринимателем XVII в. в России является купечество, вышедшее в основном из посадских людей (сословие горожан, третье сословие после духовенства и дворянства), разбогатевших на торгах и промыслах.

Высшее купечество состояло из “гостей” и из “торговых людей” гостиной (от слова “гость”) и суконной сотен. Малочисленная привилегированная группа наиболее богатых торговцев и “ промышленников” попадала в разряд государевых гостей. Звание “гостя” жаловалось царем, количество их не превышало 30. “ Гости” , помимо своего прямого предназначения ( организация торговли), являлись экономическими советниками царя и выступали в роли торговых агентов казны. Каждый “гость” имел от царя особую жалованную грамоту, определявшую его привилегии: право быть судимым только царем либо лицом , назначенным им; право владеть вотчинами и получать поместья; свободно выезжать за границу для торговых дел; освобождение от постоя, податей и общинной службы; право в любое время топить избы и мыльни ( бани); право варить и держать питье. “Гости” отличались от других торговых людей своим богатством. Они обладали очень крупными по тем временам капиталами: от 20 до 100 тыс. руб.

Ступенькой ниже в торговой иерархии стояли торговые люди Гостиной сотни (объединение столичного (московского) купечества). В 1613 г. купцам Гостиной сотни пожаловали грамоту точно такого же содержания, что и “гостям”, но без права выезда за границу.

Еще ниже стояла купеческая корпорация, объединявшая торговцев и получившая название “ Суконная сотня” (по-видимому от Смоленского суконного ряда в Москве). Первоначально Суконная сотня являлась организацией провинциального купечества, в отличие от столичного купечества, объединенного, как было сказано, в Гостиничную сотню. Сотни по размерам торгового оборота делились на три статьи: большую, среднюю и меньшую.

Со второй половины XVII в. государство становится на путь ограничения привилегий членов названных торговых организаций. Окончательно все они упраздняются Сенатским указом 1728 года, по которому “гости”, торговые люди Гостиной сотни уравнивались в правах с посадскими людьми в несении “государевой службы” и в “подушном окладе” (налогах). С этого времени звание члена Гостиной сотни приобрело лишь “титулярное” значение и сохранялось до середины XVIII века.

В XVII веке происходит сокращение численности торговых людей: к концу XVI века Гостиная сотня насчитывала 358 человек, а в 1649 г. — только 171 (сокращение более чем в два раза). Наблюдалось уменьшение численности и Суконной сотни: в конце XVI века в ней состояло 250 человек, а в 1649 году- лишь 116 человек ( сокращение более чем в два раза). Такое сокращение названных сотен объяснялось большим числом обязанностей, выполнявшимися купечеством в пользу государства. Государева служба” носила многообразный и довольно обременительный характер и потому разбогатевшие посадские люди не стремились попасть в члены Гостиной Сотни.

Основными источниками пополнения рядов крупного купечества являлось городское население и крестьянство, часто начинавшие свою торговую деятельность в качестве скупщиков.

Следует отметить, что и крепостная деревня, как и ранее, выдвигала из своей среды все новые и новые группы предпринимателей. Наибольшую по численности составляли “ торгующие” крестьяне, остававшиеся в крепостной неволе. Их “душевладельцы” охотно покровительствовали подобным начинаниям своих крестьян, поскольку это приносило дополнительный доход в виде денежного оброка.

Торговые люди успешно действовали на внутреннем рынке, а наиболее активные устремлялись за его пределы, ибо важнейшим источником обогащения русского купечества являлась внешняя торговля. Своеобразным “окном в Европу” был Архангельск , основанный в 1584 году на новом торговом пути из Европы в Азию и представлявший собой торговый центр, связавший Россию с западным миром. В Архангельск в середине XVII века приходило 30-40 английских, голландских, бременских и гамбургских судов.

Внешняя торговля, хотя и в меньших размерах, велась и на западе — через Новгород, Псков и Смоленск. Через них в большом количестве вывозились пенька, лен, кожа, холст, сукна и т.п., а ввозились прежде всего металлы ( железо, медь, олово, свинец), а также промышленные изделия.

В рассматриваемый период представителей русских купцов практически не было среди владельцев промышленных предприятий, но они довольно охотно вкладывали свои средства в добывающие отрасли народного хозяйства и, в частности, в солеваренное производство. Крупнейшими владельцами подобных предприятий были Строгановы. Начало их “возвышения” относится к 1615 году, когда Аникей Федорович Строганов, сын разбогатевшего поморского крестьянина, осевшего в Соли-Вычегодской, занялся солеварением, за которым последовали другие торгово-промышленные начинания.

“Настороженное” отношение русского купечества к промышленной деятельности объяснялось не столько отсутствием необходимых знаний, сколько недостатком свободных капиталов. Владельцев крупных купеческих капиталов было немного, и они охотно вкладывались лишь в “ верное дело”- в торговлю или в хорошо знакомый промысел: кожевенное дело, смолокурение (с расчетом на внешний рынок), винокурение и солеварение (с расчетом на внутренний рынок).

В неизвестное и рискованное промышленное дело русский купец начал втягиваться позднее лишь в начале XVIII века (в царствование Петра I).

Промышленными делами с благословения властей на Руси занимались иностранные предприниматели. Они стали первыми “фабрикантами”, основавшими шелковые, суконные и некоторые другие производства. На лицо было явное преимущество европейских знаний и промышленных технологий, особенно в базовых отраслях промышленности. Так, первая домна в России была построена лишь в 1636 г., тогда как в Западной Европе — в 1443г., т.е. почти на 200 лет раньше. Зная технологию современного производства и стремясь к обогащению, иноземцы настойчиво добивались у властей права на открытие новых мануфактур.

Начинания иностранцев находили сочувствие и поддержку властей и особенно в период царствования Алексея Михайловича (1645-1676гг.). Во всех его действиях проявлялась наивная уверенность в почти всеобъемлющем техническом могуществе мастера-иноземца. С самого начала большая часть основанных иностранцами предприятий ориентировались на военные нужды российского государства.

Важнейшим условием для открытия иностранцами промышленных предприятий, получения привилегий или жалования являлось требование — «обучать заморским хитростям» русских людей, передать им, ничего не скрывая, свое умение и мастерство. Если иноземец добросовестно выполнял это условие, то он мог надеяться на благожелательное к себе отношение со стороны властей, рассчитывать на награду, прибавку к жалованию, различные льготы. В противном случае его ожидало наказание- отстранение от дела и увольнение со службы.

К концу XVII века всей российской металлургической промышленностью, за исключением Павловского завода, владели голландцы.

Важнейшей особенностью экономической политики российского государства являлось стремление к установлению монополии на внутреннем рынке. С этой целью использовались разнообразные средства. Важнейшим из них было изъятие у частных лиц доходных отраслей и превращение их в государственную монополию. В 1635г., например, правительство взяло себе торговлю льном в ущерб отечественному купечеству.

Подобная государственная политика проводилась специальными органами власти — приказами, обладавшими огромными полномочиями. С деятельностью приказов связано создание государственно-казенного предпринимательства в России.

Своему появлению оно обязано дьякам — нарождавшейся российской бюрократии. По характеру и месту службы они делились на две категории: на тех, кто служил в приказах; и на тех, кто служил в гаражах. Дьяки пользовались значительными материальными выгодами и большими размерами жалованья деньгами и натурой. Дьячим “именем” награждал только царь, это были в основном выходцы из дворян и лишь позже из купечества и духовенства.

О внимании к высшей бюрократии говорит и то, что после отставки дьяки продолжали получать большое денежное вознаграждение и сохраняли за собой поместья. Не последнюю роль в обогащении бюрократии играли взятки. Многие из государевых дьяков владели крупными земельными поместьями, не брезговали заниматься и ростовщичеством.

Дьяки руководили работой других “ государевых” людей, основная задача которых состояла в пополнении казны, что составляло главную заботу Московского правительства в XVII веке. “Государевы” люди это таможенные, кабацкие чиновники, целовальники (сборщики налогов) и прочие. Они собирали немалые суммы в казну, при этом все занятия населения, даже самые повседневные, облагались различными налогами (например, налог за водопой и стирку белья в реке).

Не отставали от дьяков и прочих “государевых” людей воеводы, целиком и полностью распоряжавшиеся людьми, проживавшими на зависимых от них землях. Не брезговала торговлей и промышленными делами русская знать, близко стоявшая к престолу и пользовавшаяся возможностями своего положения. Особенно в этой деятельности выделялся родственник царя Алексея Михайловича боярин Б.И. Морозов, крупный землевладелец — вотчинник, предприимчивый делец и политик, ревностный сторонник развития торговли и промышленности, знаток финансового дела.

Не чужд предпринимательским начинаниям был и русский царь, рассматривавший себя в качестве собственника всей земли, а своих подданных — как холопов. “ Первый помещик” (таким был царь) заботился об увеличении своих доходов, а так как торговля в то время была главным источником обогащения, то она и сосредоточивалась в его руках и ведении его “ большой казны”.В царскую казну шло все лучшее, что привозилось иностранцами.

Государство руководило торговлей и само вело ее, выступая в роли предпринимателя. Многие товары находились в ведении государственных органов, и такими товарами другие предприниматели торговать не имели права. Эти товары получили название заповедных или указных, их список определялся царским указом. При Алексее Михайловиче такими товарами являлись пенька, смола, юфть, соль, соболиные меха, шелк. Свои торговые операции казна осуществляла через специально назначенного члена Гостиной сотни.

Русский самодержец не стоял в стороне и от промышленных дел, обладая для этого необходимыми материальными, финансовыми и людскими ресурсами. Так, в 30-е годы XVII века при содействии иностранных мастеров на средства казны был сооружен первый медеплавильный Пыскорский завод вблизи Соликамска.

Особое внимание русский царь уделял Дворцовому хозяйству, работавшего на нужды царского двора. Непосредственно к дворцовому хозяйству относились три серебряных и один медный дворы, соляной завод, а также предприятия выпускавшие льняные изделия, помещения для прядения и ткачества и др.

Весьма ярким примером русского предпринимательства являлась хозяйственная деятельность монастырей. Монастырство на Руси появилось вместе с христианством, а первые монастыри были основаны в X веке при Владимире Святом. Первоначально монастыри выполняли чисто религиозные функции. Но уже с XIV века происходит перемена в деятельности монастырей, появляются монастыри — “пустыни”, монастыри- колонии.

Монастыри-колонии сыграли большую роль в развитии предпринимательства на Руси. Монастырская колонизация осуществлялась совместно с крестьянской и торгово-купеческой. Власти и торговые люди Новгорода и Московской Руси хорошо понимали, какое значение могла иметь в деле освоения новых территорий монастырская община.

Под влиянием разнообразных факторов сформировались монастыри со “сложным хозяйством”, с многообразными житейскими заботами, на которых работали сотни и тысячи крестьян. В итоге длительного развития общая церковная и монастырская земельная собственность достигла внушительных размеров. К началу XX века церковь в России располагала более 2,6 млн. десятин земли, в том числе монастыри — около 740 тыс. десятин.

Ярким примером монастырского предпринимательства может служить Соловецкий монастырь в Беломорском крае (Соловецкие острова в Белом море, Архангельская область). Основанный в середине XV века, монастырь вынужден был затем вести длительную и упорную борьбу за расширение земельных владений и их хозяйственное освоение. К 1585 г. (в царствование Федора Ивановича, сына Ивана Грозного, последнего из династии Рюриковичей), монастырю удалось на новых территориях развить хорошее хозяйство: была налажена работа соляных варниц, осуществлялась рыбная и звериная ловля, шло освоение лесов и пашен, построено много дворов, амбаров, лавок и мельниц.

Впоследствии монастырские владения проникли еще в ряд районов, а во второй половине XVII века они распространились по течению Двины. По этой реке ежегодно ходили монастырские суда, доставлявшие в Вологду и другие города десятки тысяч пудов соли. Возвращались с огромными хлебными и другими запасами, необходимыми для многочисленной братии и слуг монастыря, работавших на его землях.

К концу XVII века количество монахов и работных людей в монастыре превышало 2 тыс. человек. Кроме того, на содержании монастыря находилось свыше 1 тыс. ратных людей.

Настоятель монастыря Митрополит Филипп (вторая половина XVII века) с полным правом может считаться крупнейшим предпринимателем Руси. Хороший архитектор и механик, он создавал машины для монастырского хозяйства, спроектировал водопровод, начал добычу железа, построил мельницы и кирпичный завод, завел домашний скот, организовал разработку слюды в Керецкой слободе и построил крупный железоделательный завод близ Сумского острога. Монастырь превратился в крупнейшего производителя соли Поморья.

Важной особенностью монастырского предпринимательства являлось его независимость от государственной казны, постоянно испытывавшей финансовые затруднения, порожденные, в основном, чрезмерными военными расходами.

При характеристике российского предпринимательства нельзя не учитывать связь между его развитием и процессом колонизации русскими людьми, гигантских пространств, составивших новую Россию. Какими бы причинами не порождалась колонизация, она послужила мощнейшим стимулятором предпринимательской деятельности на Руси. В горниле колонизации выковался новый тип предприимчивого человека, чьи отвага, упорство, хозяйственная сметка сочетались с пониманием высших материальных и духовных интересов народа и государства.

Колонизация была бы невозможна без широко развитого у русских людей чувства личности, предприимчивости, без навыков организации хозяйственной деятельности в очень сложных условиях освоения новых территорий.

Весьма показательным примером предпринимательской активности в период продвижения русского народа на северо-восток и восток служит уже нами упоминавшаяся история рода Строгановых, крупнейших русских купцов и промышленников XVI — XX веков. Выходцы из поморских крестьян, они приняли активное участие в освоении Севера, а затем и Востока, в бассейне р. Кама.

В 1558 году Г.А. Строганов получил грамоту от Ивана Грозного для освоения территории ниже Великой Перьми по обе стороны Камы вплоть до р. Чусовой ( приток Камы).Строгановы должны были на этой территории строить городки, снабжать их артиллерией, содержать работных людей. В течение ряда лет были созданы многочисленные поселения, а в последующие годы Строгановы, утвердившись на Западной стороне Урала, обратили свое внимание и на земли Зауральские. Иван Грозный дал им право на хозяйственную деятельность за Уралом на прежних условиях. Кроме того, Строгановы были обязаны надзирать за другими промышленниками, которые решатся поселиться по Тоболу и другим сибирским рекам.

Строгановы были организаторами походов Ермака, важное значение которого в деле покорения всей Сибири общеизвестно.

В конце XVII И.Д. Строганов объединил все владения рода, о богатстве которого ходили легенды (по утверждению В.О. Ключевского торговый дом Строгановых владел 300 тыс. руб. наличного капитала).

Строгановы, по словам С.М. Соловьева, совершили подвиг на пользу России. Для этого нужны были не только громадные материальные средства, но и необыкновенная смелость, энергия, ловкость и незаурядное умение хозяйствовать. Это был поистине подвиг гражданственности.

В какой-то мере такая высокая оценка относится и ко многим другим российским предпринимателям, участвовавшим в создании новой России.

2. Отличие и сходство предпринимательства Западной Европы и России

В становлении предпринимательства в Западной Европе и России можно выделить как сходные элементы, так и некоторые различия. Объясняется это, прежде всего, разными социально — экономическими, политическими и географическими условиями, развития стран Западной Европы и России в XVII-XIX столетиях. Рассмотрим основные сходства и различия более подробно.

1. Известно, что XVII век принес на Русь смутное время, разорившее российское хозяйство и разрушившее весь прежний уклад жизни. В то время, когда Россия была занята восстановлением своего хозяйства в передовых странах Западной Европы шло формирование новых экономических отношений, новых форм и видов торгово-промышленной деятельности, находивших выражение в разделении и кооперации труда. Кроме этого, в наиболее развитых странах произошли буржуазные революции, а в России продолжали усиливаться феодально-крепостнические порядки, оформлялась феодально — абсолютистская монархия.

Таким образом, Россия явно отставала от Западной Европы в социально-экономическом и политическом развитии. Именно в такой обстановке формировалось и развивалось предпринимательство России в допетровские времена. Однако следует отметить, что и в Западной Европе войны и стихии также оставили свои тяжелые следы.

2. На Западе предпринимательская среда складывалась на основе накопления капитала посредством роста ссудных и торговых прибылей, отчасти — земельной ренты. В России дело обстояло иначе: отличительной чертой нарождавшегося предпринимательского слоя являлась “всеядность хозяина”, требовавшая его участия в различных видах хозяйственной деятельности. Тем более, что феодальное государство сохраняло прежние экономические отношения, сужавшие рамки нарождавшегося хозяйственного уклада. Да и случайные события такие, например, как походы уничтожавшие сотни лавок; ограбление торговых караванов; войны, сокращавшие спрос на ряд товаров; несостоятельность должника; произвол местных воевод, слабость правосудия и многое другое — все это сдерживало становление предпринимательского” класса”.

3. К рассматриваемому периоду в Европе уже установились государственные границы, а в России шел процесс расширения территории государства, которые оказывал существенное влияние на формирование предпринимательства. Именно в этот допетровский период началось освоение малозаселенных территорий Нижнего Дона, Северного Кавказа, Среднего и Нижнего Поволжья и Сибири. Ничего подобного не было в Европе.

Сибирь издавна притягивала к себе русских своими природными богатствами и пустующими землями. Сюда государство отправляло “ служивых” людей, сюда бежали крестьяне в поисках “ лучшей доли”, сюда же устремлялись и торговые люди, надеясь на быстрое обогащение. К началу XVIII века Россия захватила в Сибири громадную территорию — 10 млн. кв. км. (это примерно территория, в 10 раз превышающая суммарную территорию таких шести стран как Германия, Австрия, Польша, Чехословакия, Венгрия и Румыния). Русские первопроходцы заселяли малолюдские сибирские земли, энергично их осваивали, создавая фактории и промышленные предприятия. Вслед за колонистами шло государство. При его активном участии снаряжались с военно-экономическими целями экспедиции Василия Пояркова, Семена Дежнева и Ерофея Хабарова.

4. И для России, и для стран Запада огромное значение для формирования предпринимательского слоя имело отношение государства и общества. И у нас, и на Западе государственная власть и общественные силы были заинтересованы в широком развитии предпринимательского дела.

5. К концу XVII в. в России и в Западной Европе сформировались несколько видов предпринимателей (о чем было сказано выше). Но в отличие от нашей страны на Западе помимо купечества и “ промышленников” в деловую жизнь активно вовлекалась привилегированная часть общества. При поддержке верховной власти учреждались промышленные предприятия, сдававшегося позже” содержателям” из дворянства на точно оговоренный срок, при условии выполнения определенных обязательств. Такая практика широко применялась, например, в германских княжествах при создании горных заводов.

6. Деятельность российских предпринимателей была несколько иной, чем на Западе. Многие из российских предпринимателей усматривали в своей деятельности не только источник наживы, но выполнение важной государственной задачи, своего рода миссию, возложенную на них богом, государством и судьбой.

Про богатство говорили, что бог его дал в пользование и потребует по нему отчета. В России вообще не было того “культа” богатых людей, который и сейчас наблюдается в западных странах, особенно в США (ради справедливости скажем, что и в сегодняшней России этот “культ” проявляется все заметнее в отличие от России допетровских времен).

Может быть, в этом проявлялось и относительное отставание российского общества той эпохи. Но все же главная причина, по нашему мнению, заключалась в специфике нашей истории и национальной психологии. Не только в революционной среде, но и в самых широких кругах интеллигенции отношение к богатым людям вряд ли можно было бы назвать доброжелательным.

Даже в купеческий среде, на биржах не принято было демонстрировать богатство. Почти все руководители предпринимательских организаций были не очень богатыми людьми.

Существовала старая традиция служения предпринимателей своей Отчизне. Она зародилась не в XVII или XVIII веках, а гораздо раньше, хотя именно в это время, особенно в эпоху Петровских преобразований, она получила огромное развитие. Служение Родине с той поры составляло предмет гордости российского предпринимательства. Конечно же, это качество не было уникальным в истории мирового предпринимательства. Более того, оно является одной из важнейших черт рационального предпринимательства. Однако, по сравнению, например, с западноевропейским и голландским предпринимательством, оно нередко заслоняло чисто хозяйственные задачи получения прибыли, задачи создания предпринимательских объединений, способных защищать перед государством свои интересы с целью налаживания прибыльного, эффективного хозяйства.

В допетровский период в России начался процесс формирования новой экономической среды, хозяйственная практика постепенно приучала русских к западно-европейским новшествам. Изменение экономических и социально-политических условий в стране подготовило формирование предпринимательского класса, который был уже в состоянии влиять на принятие властями экономических решений.

Но все же, несмотря на определенные успехи в развитии хозяйства после Великой Смуты, страна оставалась на обочине европейской цивилизации, в стороне от главных торгово-промышленных путей, проложенных передовыми западными государствами.

Так, торговлю Голландии с Россией по сравнению с ее торговыми операциями с другими странами можно назвать всего лишь “ничтожным эпизодом”. И действительно, в среднем около 20 голландских кораблей прибывало ежегодно в Архангельск, а то время как в Данию и Норвегию -500, а в Испанию — 2000.

Вставал вопрос о том, какими средствами и методами приблизить Россию к передовым странам Европы, экономические успехи которых во многом определялись развитием новых форм и видов хозяйственной деятельности. Какие силы возьмут на себя решение сложнейшей задачи — вывода России из хронического социально — экономического отставания. Эта проблема приобрела к концу XVII века первостепенное государственное значение.

Как показала дальнейшая российская история, не предпринимательство, а государство, в лице Петра Великого, при широком участии предпринимательских сил, взяло на себя решение этой труднейшей для России задачи.

Список литературы

1. Ананьич Б.В. Банковские дома в России 1860-1914 годы. — Ленинград,-1991

2. Гинс Г.К. Предприниматель, — Посев, — 1992

3. Дынкин А. Зачем экономике предприниматель? ,- МЭМО, — 1991,- № 1

4. Зволинский В.П. Правда всегда одна, — М., -1996

5. История России. XX век — М., — АСТ,- 1997

6. История России. Пособие для поступающих в вузы. — М, — Высшая школа, — 1994.

7. Кузьмичев А.Д., Шапкин И.Н. Отечественное предпринимательство. Очерк истории. — Издательство Прогресс-Академии,-1995

8. Ключевский В.О. Русская история. — М.,-1993.

9. Платонов С.Ф. Собрание Сочинений по русской истории Санкт Петербург, 1993.

10. Русский путь в развитии экономики. -М.-1993.

11. Рыков А.И. Избранные произведения. -М.-1990.

12. Туган-Барановский М.И. Социальные основы кооперации. — М. -1984

13. Френкель А.А. Экономика России в 1992-1996гг. тенденция, анализ, прогноз- М. -1996

Міністерство освіти і науки України

Кафедра: всесвітньої історії

Реферат

Розвиток геральдики України

студента 2-в. курсу

Науковий керівник:

Черкаси — 2008

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історія геральдики України

Розділ 2. Роль герольдів та основні правила геральдики

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми: дана тема на сьогодні є досить актуальною тому що геральдика є важливою наукою як в Україні , так і в світі. Проблематикою даної теми займалися такі науковці як: Замлинський В. Арцеховський А.В. Коротков Ю.Н., Бабенко А.Г та багато інших фахівців геральдики.

Мета: розглянути розвиток геральдики в Україні.

Завдання: 1) дослідити історію геральдики України.

2)визначити роль герольдів та основні правила геральдики.

Структура реферату: реферат складається з титульної сторінки, змісту. вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1.Історія геральдики України

Герб — це умовне зображення, що є символом і відмінним знаком держави, своєрідним художньо-графічним паспортом землі, міста, роду чи окремої особи. Старовинні герби українських міст красномовно нагадують про їхнє багате минуле, традиції, котрі пережили віки. Герби відносять до такого типу історичних пам’яток, у яких в символічній формі, з використанням спеціальної знакової системи або стилізованих елементів розкриваються реальні події та явища, що доносять до нас відомості з минулого України. Походження гербів губиться в плині часу. Їх прототипами були зображення різноманітних тотемів і тамг, що в сиву давнину відігравали роль родових символів і знаків.

На теренах України гербоподібні символи зустрічаються уже в останні століття до нашої ери. Пізніше на основі родових знаків сформувалися геральдичні символи Київської держави. Найдавнішою відомою князівською емблемою, з тих що використовувалися в Київській Русі, є зображення у вигляді літери «Ш» на печатці Святослава Ігоревича. Більшість дослідників української символіки вважає за обов’язок відзначити, що термін «тризуб» увів до вжитку ще у XVІІІст. російський історик Карамзін. Деякі дослідники вважають цей знак символом Трійці — триєдиності світу, що згодом, після прийняття християнства, почав набувати християнського трактування. Існують інші пояснення тризуба, тому марно перераховувати десятки і сотні гіпотез, кожна з яких має свої сильні та слабкі сторони.

Археологічні знахідки свідчать, що зображення тризуба у різних видах зустрічаються на дуже багатьох предметах часів Київської Русі. В усіх випадках маємо справу із знаком одного типу, який використовувався на монетах, будівельній цеглі, зброї, металевих та ювелірних виробах, в мініатюрах рукописних книг. Тризуб, котрий поширений на величезній території — від стін Херсонеса (Севастополь) на півдні до Чернігова на півночі — є німим свідком, який немовби розповідає про те, що український народ споконвіку живе на цій території, що кордони його земель зовні виразні і певні, а знак тризуба немов би стоїть на їх сторожі[4].

Розпад Київської Русі на окремі удільні князівства, що був узаконений Любецьким з’їздом князів 1097р., поклав початок формуванню історичних українських земель. Найбільше державне утворення періоду політичної роздробленості — Галицько-Волинське князівство — охопило територію від Карпатських гір на південному заході до річки Случ на північному сході, від Дунаю на півдні до Прип`яті на півночі. Тут почалося формування пізніших земель: Галичини, Волині, Буковини і Поділля. Територія Лівобережжя увійшла до складу двох князівств — Переяславського і Чернігово-Сіверського. Середнє Подніпров`я належало до Київського князівства. Невідомо, чи існували в той час власні символи найдавніших міст України, таких як Київ, Чернігів або Любеч. Цей етап в історії вітчизняної геральдики прийнято називати догеральдичним періодом. Наступний етап становлення і розвитку українських геральдичних символів відносять до так званого ранньогеральдичного періоду, який пов’язаний з перебуванням України у складі Великого князівства Литовського.

Деякий час зберігалися не лише старі звичаї, але й територіальний поділ (Київське, Новгород-Сіверське, Чернігівське, Стародубське, Волинське і Подільське князівства) з однією лише різницею — княжі престоли зайняли литовські намісники, які часто приймали православну віру, знали мову місцевого населення[2].

В цей період територія України починає зазнавати різноманітних іноземних впливів, що з точки зору геральдики часто мало визначальний характер на формування символіки того чи іншого регіону. Завдяки поширенню на схід німецьких колоній ремісників і торговців на території українських земель, які перебували в складі Польського королівства, почало використовуватися магдебурзьке право.

Цей юридичний акт, котрий отримав свою назву від німецького міста Магдебург, де він був застосований вперше, мав велике значення для поселення — насамперед, воно отримувало статус міста, право на самоврядування, власний суд, проведення ярмарків і зменшення або повне скасування податків, спорудження укріплень та ряд інших привілеїв, серед яких було надання власного герба і печатки. Герб міста зображувався в кольорі на спеціальному сувої; він також розміщувався на ратуші і міській брамі. Першим з українських міст магдебурзьке право отримали: Санок (1339р.), Львів (1356р.), Кам’янець-Подільський (1374р.), Луцьк (1432р.), Смотрич (1448р.), Київ (1497р.). Після Кревської унії 1385р., яка поклала початок процесу об’єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства і який завершився утворенням єдиної держави — Речі Посполитої, в литовських та українських феодалів стали з’являтися польські герби. Так звані «надавані» герби отримувалися від короля і часто містили геральдичні символи, не пов’язані з місцевою історією, як-от: зірки, зброю, різного роду хрести. Інколи владою затверджувалися так звані «довільні» герби — ті, що використовувалися з давніх часів. Ці герби характеризуються більшою конкретикою у висвітленні місцевих особливостей — так, поєднання півмісяця і хреста могло означати боротьбу християн з мусульманами, зображення фортечного муру означало наявність у місті своєї влади, фігури святих символізували покровителів міста.

Оскільки на той час більшість міст мали статус приватних, належали тому чи іншому магнатові, герб власника часто ставав гербом міста. Слід відзначити, що польські геральдичні традиції мали вплив не на всій теперішній території України. Частина етнічних українських земель опинилася за межами Речі Посполитої. Вище вже йшлося про Закарпаття і Буковину; Південь належав татарам, а теперішня Східна Україна являла собою так зване Дике Поле — практично незаселену територію, спустошену частими татарськими набігами. Магдебургія ж на території Чернігівщини і Сіверщини, втрачених Литвою внаслідок воєн з Москвою на початку XVІст., почала розповсюджуватися лише з 1618р., коли за умовами Деулінського перемир’я ці землі перейшли до складу Речі Посполитої. В першій чверті XVІІст. магдебурзьке право отримали Стародуб, Новгород-Сіверський, Чернігів та Ніжин. Пізніше його надано Почепу, Погару, Мглину, Полтаві, Лубнам, Миргороду, Борзні, Коропу, Гадячу, Глухову, Пирятину, Кролевцю, Остру, Козельцю[4]. Під час Національної революції середини XVІІст. в Україні був заведений новий адміністративний поділ — полковий. Ряд міст отримав статус полкових та сотенних.

Однак такий статус не був причиною надання герба. В 1667р. сталися суттєві територіальні зміни — за Андрусівським перемир’ям Україну було поділено між Польщею та Росією. Кордон між цими державами проходив по Дніпру. І якщо на Правобережжі збереглися польські геральдичні традиції, то на Лівобережжі все більшого впливу почали набувати традиції російські. Починаючи з 1722р., проблемами геральдики в Росії стала займатись спеціально створена Герольдмейстерська контора.

Цей час відноситься до пізньогеральдичного періоду одержання нових або підтвердження і поновлення (з деякими змінами) старих гербів українських міст у загальноросійському масштабі. Затвердження гербів українських міст пізньогеральдичного періоду розпочалося у другій половині XVІІІст. Незважаючи на спроби уніфікації геральдичних символів і приведення їх до певної єдиної системи, надмірна централізація часто призводила до протилежного — гербом міста міг стати якийсь випадковий символ чи асоціація, пов’язана з назвою.

Однак більшість міст Лівобережжя уникнули цієї долі, оскільки своєчасно дали відповідь на спеціально розіслані Герольдмейстерською конторою запити, в яких містилися питання про історію міста, походження назви і герба, видатні події, що відбувалися в місті, наявність ремесел і розвиток торгівлі. Так, Стародуб, Прилуки, Хорол, Лохвиця, Зіньків, Борзна, Миргород, Погар та ряд інших міст зберегли за собою символи, надані ще польськими королями. У XVІІІст. сталися нові зміни в територіальному устрої України. Закарпаття в складі Угорщини з 1711р. потрапило під владу Австрії. Наприкінці століття, після трьох поділів Польщі, у складі Російської імперії опинилися Київщина, Поділля і Волинь, а Галичина потрапили до складу Австрійської імперії. Внаслідок російсько-турецьких воєн до Росії було приєднано Південь України, а от Австрія поширила свою юрисдикцію на Буковину. Відповідно до територіальної приналежності міняються підходи у вирішенні питань геральдики. Так, затвердження гербів міст, що потрапили до складу Російської імперії, часто носило поверховий характер і містило в собі силу помилок з точки зору геральдичних правил.

В порушення принципу неможливості знаходження в гербі міста герба держави дуже часто за основу брався герб польського періоду, який містився в долішній половині перетятого щита; у горішній же містився імперський орел як символ «приєднання краю до імперії»[2]. Перша половина XІXст. характеризується в Російській імперії відносним занепадом у геральдиці. На применшення значення герба як символа відносної свободи міста вплинула також відміна магдебурзького права у 1831р. Так тривало до 1856р., коли Департамент герольдії очолив Б.Кене. За дуже короткий час ним були розроблені принципи створення гербів і переглянуті всі наявні герби, в тому числі і міст України. Розроблена відповідна система прикрас, за якими можна було визначити статус міста і його адміністративне підпорядкування. Замість зображення імперського герба вводилася вільна частина, в якій містився герб губернії, де знаходилось місто; наявність міської корони символізувала значимість міста: золота з п’ятьма вежками — для гербів міст губернських, а також міст, що мають більш ніж п’ятдесят тисяч жителів (Бердичів, Єлисаветград, Житомир, Катеринослав, Кременчук, Миколаїв, Одеса, Полтава, Рівне, Таганрог, Харків, Херсон); золота з п’ятьма вежками, увінчана Імператорським орлом — для міст з населенням більше п’ятдесяти тисяч, котрі разом з тим і фортеці (Севастополь); золота з трьома вежками — для губернських міст з населенням менше п’ятдесяти тисяч, котрі разом з тим і фортеці (Кам’янець-Подільський); срібна з трьома вежками — для повітових; червона з трьома вежками — для заштатних, червона з двома вежками — для знаменитих посадів. Олександрівська стрічка з двома золотими колосками прикрашала герби міст, що вирізнялись землеробством і хлібною торгівлею; Олександрівська з двома золотими якорями прикрашала герби приморських міст; з двома виноградними гронами — герби міст, що славились виноробством; з двома срібними кирками — герби міст, жителі яких займаються гірничними промислами. Георгіївська стрічка з двома прапорами, які стоять прямо і прикрашені вензелями того імператора, за часів якого була облога, призначалась для фортець, що вистояли супроти ворога. І хоча переробці підлягали всі герби, частина з них так і не дочекалась змін. Надмірна централізація імперії призвела до повного нівелювання залишків колишнього самоврядування, і в міському положенні 1892р. згадка про герби вже була відсутня. Книга П.П.фон-Вінклера «Гербы городов Росийской империи», видана в 1900р., містить зображення гербів як уніфікованих за системою Кене, так і залишених без змін в силу вищевказаних обставин[1].

Австрійський уряд дотримувався дещо інших принципів в питаннях геральдики. Герб розглядався не лише як символ міста, а радше як історична спадщина, до якої належить ставитися з повагою і пошаною. На державному рівні цісарськими привілеями було затверджено ряд давніх гербів — наприклад, Чернівців (1908р). В гербовнику К.Лінда, виданому в 1885р., історичні герби практично не зазнали ніяких змін за винятком однієї — всі герби були зображені на французькому щиті. Були також створені земельні герби Австро-Угорщини, серед яких — герби Галичини й Буковини.

Після розпаду Австро-Угорської і Російської імперій на їх місці виникло декілька нових незалежних держав, і серед них — Українська Народна Республіка. Під контролем уряду УНР опинилися практично всі українські землі — Поділля, Київщина, Катеринославщина, Херсонщина, Чернігівщина, Слобожанщина, а після злуки з Західноукраїнською Народною Республікою — Галичина, Волинь і частково Буковина. Крим входив до складу України на федеративних засадах. 22 березня 1918р. старовинний княжий символ «тризуб» був затверджений в якості малого герба УНР. Однак короткий час існування УНР не дав змоги серйозно зайнятись проблемами міської геральдики. Відомий проект київського герба, запропонований Г.Нарбутом — поєднання двох історичних київських гербів, Архистратига Михаїла та зображення куші. Період 1920-1940р. з точки зору геральдики заслуговує на увагу лише по двох регіонах України — Закарпаттю і Буковині. Закарпаття, як новостворена з колишніх чотирьох комітатів угорського королівства адміністративна одиниця під назвою Підкарпатська Русь, увійшло до складу Чехословаччини і отримало новий земельний герб. Буковина і Бессарабія, що знаходилися під румунською юрисдикцією, були поділена на 11 повітів. Всім повітам і населеним пунктам, що мали статус муніципій (міських комун), було надано герби, розроблені спеціальною комісією при Міністерстві внутрішніх справ Румунії і затверджені королівським декретом[3].

Радянський період в українській геральдиці навряд чи може бути названим не лише вдалим, а і хоча б віддалено науковим. Традиційна шаблонність — шестерня і колосок, червоно-лазурові кольори — як і ідеологічне, здебільшого некомпетентне втручання в процес герботворення, призвели до повного нівелювання геральдичних знаків радянського періоду і фактичного перетворення їх на агітаційні символи. В 1991р., після відновлення незалежності України, українська геральдика вийшла на якісно новий рівень. Теперішній її розвиток стало характеризують дві тенденції. Перша — це відновлення історичних гербів, притаманних місту з давніх часів; друга — створення нових символів, що відповідають вимогам геральдики і не несуть в собі відбитка старої ідеології. Багато новостворених гербів розроблені з урахуванням класичних правил. 28 червня 1996р. статтею 20 Конституції України затверджений малий герб держави — тризуб. Частина населених пунктів, що належали Україні і знаходились на території Чернігівської, Херсонської губерній і Катеринославського намісництва, нині знаходяться на території інших держав — Мглин, Нове Місто, Новозибків, Погар, Стародуб, Сураж, Хотмизьк у 1923р., а Таганрог у 1924р. відібрані в України і передані Росії за рішенням ЦК РКП(б), Григоріополь і Тирасполь нині знаходяться в Молдові.

Розділ 2.Роль герольдів та основні правила геральдики

Герольди були головними розпорядниками під час турнірів, вони повинні були перевіряти, чи мають всі прибулі право на участь у попередніх турнірі, урочисто виголошувати опис турнірного щита та нашоломника чергового учасника, прославляти його чесноти, подвиги в битвах та участь у попередніх турнірах, а також в ході турніру, слідкували за суворим дотриманням правил його проведення. Для виконання своїх обов’язків їм треба було достеменно знати все про всіх рицарів, що могли прибути на турнір, а також пам’ятати всі їхні гербові емблеми. Це спонукало герольдів до складання родовідних записів, що підтверджували права осіб шляхетного стану на участь в турнірах та інші привілеї. Крім цього вони почали складати книги із зображеннями вже існуючих гербів, тобто гербовники.

Герольди також були посередниками та суддями в суперечках, які виникали між дворянами, що вирішувались за допомогою зброї. На герольдів покладалися й дипломатичні функції, і, навіть, в особливих випадках, визначення переможця в битві, незалежно від того, до якого табору сам герольд належав. Для позначення свого стану герольд мав одяг із зображеннями герба свого сеньйора, жезл зі слонової кості та золотий ланцюг [2].

Внаслідок копіткої роботи над складанням гербовників та ознайомленням з гербовниками, складеними їх колегами, герольди набували досвіду як з виправлення старих гербів, так і зі складання нових, тобто в створенні нової дисципліни геральдики, і її законів, а також у розвитку особливої мови, jargon blazon, блазонування, тобто максимально стислого, але вичерпного опису герба, за наявності якого можна геральдично вірно відновити його зображення. Найвищого розвитку геральдика і герботворча майстерність набули в XІV столітті [1].

З часом, завдяки розвитку військової техніки й технологій, гербовий щит втратив свої функціональні можливості, а його зображення перетворилося на хоча й вельми престижну, але суто декоративну прикрасу дверцят карети, стіни будинку або печатки, а за часів короля Франції Людовіка XІV престижу герба було завдано катастрофічної шкоди. В той час уряду були вкрай потрібні гроші, і він вирішив реєструвати як герби фамільні знаки, подібні до гербів, на які була мода серед городян. Така реєстрація коштувала 20 ліврів, і казна отримала величезний зиск. До того ж на тих же умовах герб міг отримати кожен охочий. Французький гербовник переповнився гербами сумнівного походження і відповідної якості. На жаль, в такому незграбному вигляді гербову справу через півстоліття перебрала й Російська Імперія.

Ми намагаємося наслідувати традиції, що склалися в найкращу добу геральдики та керуватися її правилами без поправок на сучасний смак та актуальність, бо можливості її і так дозволяють у символічній формі передати будь яку ідею.

Основні правила геральдики: В зображенні гербового щита можуть використовуватись два метали та п’ять емалей (кольорів). При цьому:

метал на метал та колір на колір не накладається;

поле щита або суцільне, або певним чином поділене на двоє або більше полів, що звуться геральдичними фігурами;

зображення, що розміщені в геральдичних фігурах або перекривають їх, звуться гербовими фігурами;

гербова фігура повинна, по можливості, займати 2/3 відповідної геральдичної фігури;

гербові фігури можуть бути лише традиційними, тобто тими, що використовувались в середньовіччі; зображення, наприклад, сучасної техніки або символіки не припускаються;

герб повинен бути якомога лаконічнішим, тобто не перевантажуватись гербовими фігурами, інакше він погано прочитуватиметься;

гербові фігури зображаються в стилізованому вигляді, з мінімумом деталей.

Висновок

Отже, геральдика як наука виникла в Західній Європі в кінці XІ століття. Історії її розвитку триває до сьогодення.

Звичайно, описати і врахувати всі обставини, котрі мали вплив на розвиток української геральдики, неможливо. На жаль, не завжди вдається встановити дату затвердження герба і його точне зображення. Так, неодноразові територіальні зміни та історичні колізії призводили до втрати багатьох письмових привілеїв, надаваних польськими королями. Часті територіальні переділи значно ускладнюють, а почасти просто унеможливлюють чітку класифікацію належності того чи іншого міста до конкретного історичного регіону. Тому герби розміщені за сучасним обласним поділом в алфавітному порядку для кожної з областей.

Список використаної літератури

1) Замлинський В. Геральдика України // Україна ., 1992 р., № 14.

2)Арцеховський А.В. Коротков Ю.Н. Герб//Большая советская енцеклопедыя.Т.6 ст.348-350.

3)Бабенко А.Г.До пит. Емблематики міст// Історичні джерела та їх використання. К.1971.

4) Коротков Ю.Н., Геральдика // БСС., том 6. с. 342 – 359.

Программа, идеология, тактика. Устав партии Эсеров

Вопрос о программе начал обсуждаться в эсеровской среде еще летом 1902 г., а ее проект (четвертый вариант) был опубликован лишь в мае 1904 г. в № 46 “Революционной России”. Проект с незначительными изменениями был утвержден в качестве программы партии на ее первом съезде в начале января 1906 г. Эта программа оставалась главным документом партии на протяжении всего ее существования. Основным автором программы был главный теоретик партии В. М. Чернов.

 Эсеры являлись прямыми наследниками старого народничества, сущность которого составляла идея о возможности перехода России к социализму некапиталистическим путем. Однако в народническую доктрину об особом пути России к социализму эсеры внесли существенные коррективы, обусловленные теми изменениями, которые произошли как в России, так и в мировом социалистическом движении к началу XX в. Отвергнув марксистский принцип материалистического монизма, считавший уровень развития производительных сил за “первопричину”, “конечный счет” всех других общественных явлений, авторы программы придерживались при ее составлении метода эмпириокритицизма, сводившегося к выявлению взаимозависимости и функциональных связей между всей совокупностью фактов и явлений. В эсеровской программе можно выделить четыре основных блока. Первый из них посвящен анализу тогдашнего капитализма; второй — противостоящему ему международному социалистическому движению; в третьем — давалась характеристика своеобразных условий развития социалистического движения в России; в четвертом — обосновывалась конкретная программа этого движения с последовательным изложением пунктов, затрагивавших каждую сферу общественной жизни: государственно-правовую, хозяйственно-экономическую и культурную.

При анализе капитализма особое внимание обращалось на соотношение его отрицательных (разрушительных) и положительных (созидательных) сторон. Этот пункт был одним из центральных в эсеровской экономической доктрине. Отрицательные стороны связывались с функцией “собственно капиталистической формы эксплуатации производительных сил”, а положительные — с функцией “самого содержания”, т. е. с ростом самих производительных сил. Соотношение этих сторон считалось более благоприятным в области индустрии и в индустриально развитых странах и менее благоприятным — в земледелии и в аграрных странах. Согласно этой теории, чем благоприятнее было названное соотношение, тем более творческую, созидательную роль играет капитализм, тем активнее он обобществляет производство, подготавливает материальные предпосылки для будущего социалистического строя, содействует развитию и объединению промышленного пролетариата. Российский капитализм, по мнению эсеров, характеризовался наименее благоприятным соотношением “между творческими, исторически прогрессивными и темными, хищнически-разрушительными тенденциями”. В российской деревне разрушительная роль капитализма считалась преобладающей. Как нетрудно заметить, старонародническая догма о регрессивности капитализма в России в итоге не отрицалась, а лишь корректировалась, ее применимость сужалась областью земледелия.

И группировка социальных сил в стране определилась, как считали эсеры, неблагоприятным соотношением положительных и отрицательных сторон капитализма, существованием самодержавно-полицейского режима, сохранением патриархальности. В отличие от социал-демократов эсеры видели в этой группировке не три, а два лагеря. Один из них, под эгидой самодержавия, объединял дворянство, буржуазию и высшую бюрократию, другой — промышленный пролетариат, трудовое крестьянство и интеллигенцию.

Дворянско-землевладельческий класс определялся как первая и главная опора русского самодержавия. Он сохранял за собой все былые привилегии первенствующего сословия, за исключением права владеть живыми душами. Тем не менее в пореформенный период почва постоянно ускользала из-под его ног. Он терял свое основное богатство — землю, уменьшалась его численность, падала, его роль в экономике, культуре, идейной жизни общества. Лучшие, более или менее прогрессивно настроенные его представители уходили из этого класса” В его среде приобретали все больший политический вес крайне реакционные элементы, так называемые “зубры”. Дворянско-земле-владельческий класс все более превращался в “почетных государственных нахлебников и приживальцев”, становился объектом презрения и ненависти общественных сил, стремившихся к переменам. Чувствуя свою историческую обреченность, он все теснее льнул к деспотической власти, поддерживал и вдохновлял ее реакционную политику.

Принадлежность к вышеназванному, первому, лагерю буржуазии, ее консервативность эсеры объясняли прежде всего ее сравнительной исторической молодостью, политической незрелостью и особенностями происхождения. В Европе абсолютизм был во многом обязан буржуазии своей победой над феодализмом; в России же, наоборот, буржуазия всем была обязана абсолютизму: ни в одной стране, кроме России, правительственная политика “фабрикации фабрикантов” не достигала столь большого размаха. Буржуазия была поистине баловнем власти. Ей предоставлялись различные привилегии: субсидии, пособия, вывозные премии, гарантии доходности, казенные заказы, покровительственные пошлины и т. д. С самого своего зарождения российская буржуазия отличалась чрезмерной концентрированностью, что служило основой для появления у нее олигархических тенденций, вело к обособлению ее в особый, замкнутый, оторванный даже от мелкой бужуазии социальный слой.

Синдицирование промышленности, пришедшее вместе с иностранным капиталом, укрепило связи организаций буржуазии с правительством. На экспертизу и заключение этих организаций нередко передавались правительственные законодательные предположения. Таким образом, у торгово-промышленной верхушки было некоторое подобие своей “неписаной конституции”, которая в экономическом плане была даже выгоднее, чем конституция для всех. Этими обстоятельствами во многом объяснялся аполитизм этого слоя, стремление не конфликтовать с правящим режимом. Сказывалось и то, что внутренний рынок был сравнительно узким. На внешнем рынке российский капитал не мог свободно конкурировать с капиталом развитых стран. На новых территориях он мог чувствовать себя спокойно лишь тогда, когда они оказывались в составе Российского государства, под защитой его высоких таможенны пошлин. Империалистические же аппетиты российской буржуазии могли быть осуществлены только военной мощью самодержавия. Консервативность русской буржуазии определялась и тем, что очень активно вел себя пролетариат, выступавший к тому же с самого начала под социалистическим знаменем.Опорой самодержавия, его непосредственным воплощением являлась высшая бюрократия. Она не была чуждой ни для дворянства, ни для буржуазии. Ее элитарный слой сливался с земельной аристократией. Буржуазия, хорошо понимая значение “личной унии”, широко привлекала в правление своих предприятий, особенно крупных, акционерных, титулованных лиц, занимавших высокие посты в бюрократической верхушке. При таком раскладе сил, учитывая инертность и инфантильность, преобладавшие в среде дворянства и буржуазии, роль опекуна-диктатора играло самодержавие.

Для эсеров основным принципом деления общества на классы являлось не отношение к собственности, а источник дохода. В итоге в одном лагере оказывались те классы, для которых таким источником служила эксплуатация чужого труда, а в другом — классы, живущие своим трудом. К последним относились пролетариат, трудовое крестьянство и трудовая интеллигенция.

Крестьянство являлось предметом особого внимания эсеровской теории и практики, так как по своей численности и экономическому значению оно было, по мнению эсеров, “немного не всем”, в то время как по своему правовому и политическому положению — “чистым ничем”. “Все его отношения с внешним миром,— считал Чернов,— были окрашены в один цвет — данничества”. Впрочем, положение крестьянства было действительно настолько тяжелым, что признавалось всеми. Эсеровская оригинальность заключалась не в оценке положения крестьянства, а прежде всего в том, что эсеры в отличие от марксистов не признавали крестьянские трудовые хозяйства мелкобуржуазными; эсеры не разделяли догму, что крестьянство может прийти к соиализму только через чистилище капитализма, через дифференциацию на буржуазию и пролетариаты. Эсеры унаследовали в своей теории положения классиков народнической экономической теории об устойчивости крестьянских хозяйств, об их способности противостоять конкуренции со стороны крупных хозяйств. Эти постулаты и являлись исходными в эсеровской теории некапиталистической эволюции трудового крестьянства к социализму.

  Упрощенным является распространенное в марксистской литературе мнение о том, что якобы эсеры, подобно старым народникам, считали крестьян социалистами по природе. В действительности эсеры лишь признавали, что “общинно-кооперативный мир деревни вырабатывал в ней своеобразное трудовое правосознание, легко смыкающееся с идущей от передовой интеллигенции проповедью аграрного социализма”. На этом представлении основывался пункт эсеровской программы о необходимости пропаганды социализма не только среди пролетариата, но и крестьянства.

 Каким же виделся эсерам российский пролетариат? Они прежде всего отмечали, что но сравнению с голью и нищетой деревни городские рабочие жили лучше, но их уровень жизни был гораздо ниже, чем западноевропейского пролетариата. Российские рабочие не имели гражданских и политических прав; отсутствовали и законы, предусматривавшие улучшение их положения. В связи с этим любые выступления экономического характера приводили, как правило, к столкновению с властями, перерастали в политические. Поскольку у рабочих не было легальных профессиональных организаций, руководство выступлениями рабочих осуществляли, как правило, нелегальные партийные организации.

 Эсеры признавали, что своей численностью пролетариат уступал трудовому крестьянству, но превосходил его своей концентрированностью в культурных и политических центрах страны, что он был “наиболее подвижным, активным и агрессивным общественным классом”, постоянной и самой серьезной опасностью для правившего режима. Эсеры особо подчеркивали связь русских рабочих с деревней, однако эту связь они оценивали иначе, чем марксисты. Эсеры не видели в ней препятствия, которое мешало бы формированию у пролетариата истинного социалистического сознания. Наоборот, такую связь они оценивали положительно, видя в ней одну из основ классового “рабоче-крестьянского единства”. Помочь пролетариату и трудовому крестьянству осознать себя единым рабочим классом, увидеть в этом единстве залог своего освобождения должна была интеллигенция.

Интеллигенцией эсеры считали социальную группу, занимавшуюся творческим трудом по производству духовных ценностей и передачей их другим. Непременными атрибутами такого труда являются самостоятельность, инициативность и свобода. Так как самодержавно-бюрократический режим из-за постоянного стремления к регламентации, централизации и подавлению любых проявлений творчества был органически несовместим с нормальной жизнью интеллигенции, то она не могла не находиться в перманентном конфликте с этим режимом.

По эсеровским представлениям, интеллигенция была самостоятельной социальной категорией; она склоняется в сторону того класса, который более всего выражает интересы общественного развития. Интеллигенция, способная подняться над сегодняшним днем, в состоянии определить будущее класса, она организует его и руководит его повседневным поведением во имя этого будущего. Русскую интеллигенцию, эсеры считали антужуазной. Поскольку в российском капитализме разрушительные тенденции преобладали над созидательными и буржуазия в связи с этим была несостоятельна в духовной сфере, ничтожно значимой в области политики и морали, ей нечем было привлечь к себе интеллигенцию; негативными же своими качествами она настраивала интеллигенцию против себя, побуждала ее обращаться к социализму и трудовым классам — пролетариату и крестьянству. В социализме, в экспроприации капиталистической собственности и реорганизации производства и всего общественного строя на социалистических началах при полной победе рабочего класса, организованного в социально-революционную партию,— вот в чем эсеры видели свою конечную цель.

Какова же была эсеровская модель социализма? Эсеры были сторонниками демократического социализма, т. е. хозяйственной и политической демократии, которая должна была выражаться “через представительство организованных производителей (профсоюзы), организованных потребителей (кооперативные союзы) и организованных граждан (демократическое государство в лице парламента и органов самоуправления)”. (Оригинальность эсеровского социализма заключалась в теории социализации земледелия. Эта теория составляла национальную особенность эсеровского демократического социализма и являлась вкладом в сокровищницу мировой социалистической мысли. Исходная идея этой теории заключалась в том, что социализм в России должен начать произрастать раньше всего в деревне. Почвой для него, его предварительной стадией, должна была стать социализация земли.

Социализация земли означала, во-первых, отмену частной собственности на землю, вместе с тем не превращение ее в государственную собственность, не ее национализацию, а превращение в общенародное достояние без права купли-продажи. Во-вторых, переход всей земли в заведование центральных и местных органов народного самоуправления, начиная от демократически организованных сельских и городских общин и кончая областными и центральными учреждениями. В-третьих, пользование землей должно было быть “уравнительно-трудовым т. е. обпеспечивать потребительную норму на основании приложения собственного труда, единоличного или в товариществе”. Социализация земли, обобществляя землю и ставя в равные условия по отношению к ней все трудовое население, создавала необходимые предпосылки для завершающей фазы процесса социализации земледелия — обобществления земледельческого производства с помощью различных форм коопераций.

Важнейшей предпосылкой для социализма и органической его формой эсеры считали политическую свободу и демократию. “Социализм без свободы,— заявлял Чернов,— есть тело без души”. Политическая демократия и социализация земли были основными требованиями эсеровской программы-минимум. Они должны были обеспечить мирный, эволюционный, без особой, социалистической, революции переход России к социализму. В программе, в частности, говорилось об установлении демократической республики с неотъемлемыми правами человека и гражданина: свобода совести, слова, печати, собраний, союзов, стачек, неприкосновенность личности и жилища, всеобщее и равное избирательное право для всякого гражданина с 20 лет, без различия пола, религии и национальности, при условии прямой системы выборов и закрытой подачи голосов. Требовались также широкая автономия для областей и общин как городских, так и сельских и возможно более широкое применение федеративных отношений между отдельными национальными регионами при признании за ними безусловного права на самоопределение. Эсеры раньше, чем социал-демократы, выдвинули требование федеративного устройства Российского государства. Смелее и демократичнее они были и в постановке таких требований, как пропорциональное представительство в выборных органах и прямое народное законодательство (референдум и инициатива)

 В народнохозяйственной области программа эсеров, как и программы других социалистов, делала акцент прежде всего на перераспределении тех богатств и доходов, которые имелись и которые должны были быть произведены. Конкретно предлагались следующие меры. В вопросах государственного хозяйства и финансовой политики: введение прогрессивного налога на доходы и наследства при полном освобождении от налогов мелких доходов; уничтожение косвенных налогов, покровительственных пошлин и всех вообще налогов, падающих на труд. В области рабочего законодательства партия ставила своей целью охрану духовных и физических сил рабочего класса в городе и деревне и увеличение его способности к дальнейшей борьбе за социализм; в частности, выдвигались требования: установление законодательного максимума рабочего времени (8 часов), минимальных зарплат, страхование рабочих за счет государства и хозяев и на началах самоуправления самих страхуемых; охрана труда под наблюдением фабричной инспекции, избираемой рабочими; профессиональные организации рабочих и их участие во внутренней организации труда на промышленных предприятиях. В вопросах переустройства поземельных отношений партия заявляла о своем стремлении опираться, в интересах социализма и борьбы против буржуазно-собственнических начал, на традиции и формы жизни русского крестьянства, его общинные и трудовые воззрения, в особенности на распространенное среди него убеждение, что земля ничья и что право на пользование ею дает лишь труд. При социализации обращение земли в общенародное достояние должно было произойти без выкупа. Пострадавшим в грядущем имущественном перевороте обещалось право на о6щественную поддержку на то время, которое необходимо для приспособления к новым условиям личного существования. Свою программу общественного переустройства эсеры намеревались отстаивать прежде всего в Учредительном собрании Вместе с тем они заявляли, что будут стремитьсн “непосредственно проводить” ее и явочным порядком. Характерным для эсеров было и то, что они, подобно представителям реформистских течений в западноевропейском социализме, приветствовали все меры, имевшие целью “обобществление еще в пределах буржуазного государства тех или иных отраслях народного хозяйства”. Однако по отношению к самодержавию они были настроены бескомпромиссно и считали, что свергнуть его можно только насильственным, революционным путем.

  В области тактики партийная программа эсеров ограничивалась положением о том, что борьба будет вестись “в формах, соответствующих конкретным условиям русской действительности”. Поскольку гга действительность была сложной и постоянно претерпевала изме-юния, то арсенал тактических приемов, методов и средств борьбы шртии эсеров, нацеленной на преобразование этой действительности, зыл весьма разнообразным. Он включал в себя пропаганду и агитацию, лирную парламентскую работу и все формы внепарламентской, насильственной борьбы (стачки, бойкоты, вооруженные демонстрации, вооруженные восстания и др.). В этом отношении эсеры отличались от социал-демократов лишь тем, что приздявяли инливигтуяльный

 Позиция партии в вопросе о терроре была наиболее полно изложена в статье “Террористический элемент в нашей программе”, написанной Черновым, отредактированной Гершуни и опубликованной в июне 1902 г. в № 7 “Революционной России”. Эсеры не считали террор “единоспасающим и всеразрешающим средством” борьбы, но видели в нем одно из самых “крайних и энергичных средств борьбы с самодержавной бюрократией”. С помощью террора они надеялись одерживать административный произвол, дезорганизовать правительство. Вместе с тем, террор рассматривался ими как эффективное средство агитации и возбуждения общества, мобилизации революционных сил. Особое значение придавалось центральному террору, направленному против влиятельных, крайне реакционных государственных деятелей. В то же время вплоть до третьеиюньского государственного переворота в партии официально не ставился вопрос о покушении на царя. Доводы при этом приводились различные, но прежде всего принималось во внимание то, что народовольческий опыт цареубийства не нашел надлежащего отклика в обществе; отмечались и ничтожность, марионеточность фигуры Николая II, его якобы полная зависимость от окружающих лиц.

Центральный террор был сферой деятельности Боевой организации. Наиболее эффективной она была в период, предшествовавший революции 1905—1907 гг. Жертвами эсеровского террора в это время стали: министры внутренних дел Д. С. Сипягин (смертельно ранен 2 апреля 1902 г. С. В. Балмашевым) и В. К. Плеве (убит 15 июля 1904 г. Е. С. Созоновым); харьковский губернатор князь И. М. Оболенский жестоко расправившийся с крестьянскими выступлениями в Полтавской и Харьковской губерниях весной 1902 г. (ранен 29 июля 1902 г. Ф. К. Качурой), и уфимский губернатор Н. М. Богданович, организовавший “бойню” златоустовских рабочих (убит б мая 1903 «г. в Златоусте О. Е. Дулебовым). 4 февраля 1905 г. на территории Московского Кремля бомбой, брошенной членом эсеровской БО И. П. Каляевым, был убит московский генерал-губернатор, дядя царя, великий князь Сергей Александрович.

Террористическая деятельность принесла известность партии эсеров. В массовой же революционной работе она заметно уступала своим главным политическим конкурентам — социал-демократам. Так, в 1901—1904 гг., по полицейским сведениям, у эсеров было 37 типографий, а у социал-демократов —104, издавших соответственно 277 и 1092 различных наименований революционной литературы. По тем же сведениям, эсеры уступали социал-демократам и в деле пропаганды и агитации. В частности, в 1903 г. охранительными органами было зафиксировано 329 случаев распространения нелегальной социал-демократической литературы, а эсеровской—100; в 1904 г.—соответственно 310 и 87. Практически под безраздельным влиянием социал-демократов находилось в это время рабочее движение, участие эсеров в котором было весьма незначительным ( в ростовской стачке 1902 г., во всеобщей стачке на юге России, особенно в Киеве, в 1903 г.).

Осенью 1904 г. в партии эсеров в условиях нараставшей революционной ситуации усилились разногласия. Под опекой Е. К. Бреш-ковской в эмиграции сформировалось течение так называемых аграрных террористов, явившееся предтечей эсеровского максимализма. Представители этого течения, главным образом молодежь, настаивали на том, что необходимо воспользоваться сложившейся обстановкой, двинуться в деревню и призвать крестьян к немедленному разрешению земельного вопроса “снизу”, захватным путем, используя те приемы и средства, к которым прибегали крестьяне в своей вековой борьбе с помещиками. В руководстве партия преобладающей оказалась иная тенденция — стремление к сближению с активизировавшимся в это время либеральным движением. Представители эсеровского руководства (В. М. Чернов и Е. ф. Азеф) принимали участие в конференции российских оппозиоиных и революционных партий, состоявшейся осенью 1904 г. в Париже и выработавшей соглашение о координации действий в борьбе за политическое освобождение страны от самодержавия. Однако практического значения это соглашения не имело: оно было перечеркнуто начавшейся революцией, поставившей партии и движения в новые условия.

На I съезде партии эсеров (май 1906 г.) был принят Временный организационный устав. Сколько-нибудь серьезные дополнения были внесены в него лишь IV съездом партии, состоявшимся через 11 лет, в 1917 г. Устав включал восемь пунктов. Первый пункт определял членство в партии: членом ее признавался “всякий, принимавший программу партии, подчинявшийся постановлениям ее и участвующий в одной из партийных организаций”. В этом пункте ничего не говорилось о членских взносах. Решение об их обязательности было принято лишь в 1909 г. на 5-м Совете партии, но это решение не стало нормой партийной жизни. Финансы партии составлялись главным образом из крупных взносов и отчислений, делаемых некоторыми членами партии и лицами, сочувствовавшими ее деятельности. Кроме того, были и “экстраординарные поступления” в виде средств, добытых различными экспроприациями. Не предусматривалась также обязательность личной работы члена партии в одной из партийных организаций.

Вплоть до 1917г. простой декларацией являлись положения второго пункта устава о выборном начале, взаимном контроле. На деле нормой было то, что в уставе называлось “временным коррективом” — право кооптации, подчинение низов верхам, без какого-либо контроля первых над вторыми.

Высшей партийной инстанцией являлся съезд партии, который должен был созываться не реже одного раза в год. На практике эта периодичность не соблюдалась. За время существования партии состоялось всего лишь четыре съезда — два в период первой революции и два в 1917 г. Идейное и практическое руководство партийной деятельностью возлагалось на ЦК, избиравшийся съездом в количестве пяти человек. Избранным членам ЦК предоставлялось право кооптировать в свой состав до пяти членов. Первый выборный ЦК эсеров состоял из Е. Ф. Азефа, А. А. Аргунова, Н. И. Ракитникова, М. А. Натансона и В. М. Чернова. ЦК назначал ответственного редактора Центрального печатного органа партии и ее представителя в Международное социалистическое бюро. С момента принятия партии во II Интернационал в августе 1904 г. постоянным представителем ее там был до 1922 г. И. А. Рубанович. При ЦК создавались специальные комиссии или бюро — крестьянское, рабочее, военное, литературно-издательское, техническое и др., а также институт разъездных агентов.

Устав предусматривал и такой институт, как Совет партии. Он составлялся из членов ЦК, представителей областных, Московского и Петербургского комитетов. Совет созывался по мере надобности по инициативе ЦК или половины общего числа областных организаций для обсуждения и решения неотложных вопросов тактики и организационной работы, 1-й Совет партии состоялся в мае 1906 г., последний, 10-й—в августе 1921 г.

При подготовке данной работы были использованы материалы с сайта http://www.studentu.ru

ДИНАСТІЯ ЯГЕЛОНІВ В ПОЛЬЩІ І ЧЕХІЇ В 15-16 СТОЛІТТЯХ

Зміст

ВСТУП

Розділ І Ягелонська династія в Польщі

Ягайло Владислав ІІ – засновник князівської династії

Внутрішня і зовнішня політика Ягелонів в Польщі

Сигізмунд І та Сигізмунд ІІ Август

Розділ ІІ Династичні зв’язки Ягелонів в Чехії та Угорщині

1 Владислав ІІ Ягелон – чеський король

2 Ягелони в Угорщині

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Ягелони утвердились як провідна сила в 15- 16 столітті не лише в Польщі (з 1386), але й в Литві (з 1377), в Угорщині (з 1440 року) і в Чехії (з 1471 року). Їхнє майбутнє було забезпечене, коли тевтонські лицарі зазнали поразки в Грюнвальдській битві 1410 року. Одна родинна гілка правила у Вільнюсі, друга – в Кракові, отож Ягелонам належала найбільша держава християнського світу. Вони мали великий авторитет в Європі. Ягелони стали найважливішою династією після Габсбургів, і щоразу, коли виникала політична криза або треба було обирати нового правителя, сусідні країни звертали свою увагу на Краків і Вільно. Вивчення періоду правління цієї династії є дуже важливим для нас, адже ми дізнаємось про політичне становище, про зовнішню і внутрішню політику країн, в яких правили представники династії Ягелонів. Польща, де була заснована ця династія, стала однією з найбільш розвинутих, як в економічному так і в політичному плані феодально-монархічною державою того часу.

Тому актуальність обраної мною теми полягає в тому, що ті процеси і явища, які відбувались в країнах, де правили Ягелони в 15-16 століттях, вплинули на їхні зв’язки з іншими країнами Європи і на подальший їхній розвиток в цілому, який потребує спеціального дослідження.

Об’єкт дослідження – династія Ягелонів та особливості її правліня в Польщі, Чехії та Угорщині в 15-16 столітті.

Предмет дослідження включає наступні питання:

заснування князівської династії в Польщі;

внутрішня і зовнішня політика Ягелонів в Польщі;

характеристика правління Ягелонів в Чехії;

прихід до влади Ягелонів в Угорщині та суспільно-економічне становище Угорського королівства під час їхнього перебування при владі.

Мета роботи полягає у виявленні головних пріоритетів політики Ягелонів в Польщі, Чехії і Угорщини в 15-16 столітті.

Досягнення поставленої мети здійснюється за допомогою реалізації поставлених завдань:

з’ясувати, як саме прийшла ця династія до влади в Польщі;

визначити головні напрямки зовнішньої і внутрішньої політики Ягелонів в Польщі;

схарактеризувати роки правління останніх представників династії Ягелонів Сигізмунда І та Сигізмунда ІІ Августа;

розглянути які процеси відбувались в Чехії за часів королювання Ягелонів;

схарактеризувати становище королівської влади в Угорщині за часів правління Владислава ІІІ і Лайоша ІІ Ягелонів.

Теоретико-методологічну основу роботи складають принципи історизму, об’єктивності, системності. Використані загально-історичні методи дослідження, такі як: проблемно-хронологічний метод, порівняльно-історичний, ретроспективний, конкретно-історичний.

Історіографія.

Тема історії династії Ягелонів в Польщі, Чехії та Угорщині цікавила і цікавить багатьох дослідників. Їй присвятили увагу у своїх працях такі історики, як Сідоров Н. А., Зашкільняк Л., Ісламов Т. М., Марков В. І., Норман Дейвіс, Френсіс Дворнік та багато інших. Так, наприклад, Н. А. Сідоров в своїй книзі „Всемирная история” особливу увагу приділив розповіді про значення Ягелонської династії в міжнародній політиці в 15-16 столітті. Тут подані факти і події з історії міжнародних відносин Ягелонів з різними країнами.

Л. Зашкільняк в своїй роботі „Історія Польщі” описує про прихід цієї династії до влади в Польщі, її представників; описує які заходи були здійсненні Ягелонами для максимального розквіту Польщі в той час; розповідає про династичні зв’язки Ягелонів.

Т. М. Ісламов в роботі „История Венгрии” розповідає про тяжку боротьбу за угорський престол між групою баронів і дворянами, про роки правління Уласло І та його сина Ласло V; варте детальної уваги питання про тиск на королівську владу з боку іноземних правителів.

В. І. Марков в своїй книзі „Краткая история Чехословакии” описує релігійні сутички, які відбувались в Чехії за часів правління Владислава Ягелона; розповідає про протистояння королівської влади Ягелонів і свавілля земських чиновників.

Норман Дейвіс у книзі „Європа. Історія” дає загальну характеристику ситуації в Європі під час Ягелонського панування та з’ясовує причини занепаду цієї династії і зміни її династією Габсбургів.

Френсіс Дворнік у книзі „Слов’яни в європейській історії і цивілізації”, присвятив цілий розділ цій темі під назвою „Ягелонська співдружність і турецька загроза”, де автор висвітлює ряд питань, пов’язаних із протистоянням представників цієї династії турецьким загарбникам; вказується на взаємодопомогу Ягелонів один одному; дається характеристика основним напрямкав зовнішньої політики цієї династії в 15-16 столітті.

Хронологічні межі зазначеної роботи (кінець 14 століття та все 15 і 16 століття) дають змогу розглянути правління Ягелонів в Польщі, Чехії і Угорщині і з’ясувати основні напрямки їхньої внутрішньої і зовнішньої політики.

Структура роботи.

Курсова робота включає наступні розділи:

перший розділ „Ягелонська династія в Польщі”, в якому розповідається про заснування цієї династії, її внутрішню і зовнішню політику, а також про період правління її останніх представників в Польському королівстві;

другий розділ „Династичні зв’язки Ягелонів в Чехії та Угорщині”, де висвітлені роки правління в Чехії Владислава ІІ та його сина Людовіка ІІ та їх внесок в розвиток Чеської держави в 15-16 столітті. Також в цьому розділі описуються два періоди правління Ягелонів в Угорщині; перший пов’язаний з правлінням Уласло І і Ласло V, другий – з Уласло ІІ і Лайошом ІІ.

Практична цінність результатів дослідження полягає у можливості використання матеріалу на уроках історії у школі, теоретичний матеріал може бути використаний студентами для підготовки до практичних завдань. Також зміст роботи може стати основою для написання доповідей та рефератів і звісно ж, для подальшого дослідження проблеми.

Розділ І Ягелонська династія в Польщі

1.1 Ягайло-Владислав ІІ – засновник князівської династії

Зі смертю Казимира Великого пересіклась королівська лінія династії П’ястів. Влада в Польщі перейшла до угорського монарха Людовіка, сина Карла Роберта з Анжуйської династії і Ельжбети, дочки Локетика. Зразу ж після коронації Людовік повернувся до Угорщини, повернувши владу в королівстві своїй матері. У Людовіка Угорського, як і в Казимира Великого, не було сина. Турбуючись про майбутнє своїх двох дочок, він направив свої зусилля на те, щоб кожній із них забезпечити корону. В 1374 році були видані Кошицькі привілеї, де в обмін на престол одній з дочок, король приймав на себе ряд зобов’язань. (Див. додаток 4).

Ядвіга, яку з дитинства ретельно готували до ролі монархині, прибула в Польщу восени 1384 року. Гнезненський архієпископ одразу ж коронував її королевою. Спочатку владу взяли в свої руки, заміняючи юну королеву, малопольські феодали. Вони і вирішили, керуючись важливими політичними роздумами, запропонувати руку королеви великому князю Литви Ягайлу (Ягело).

Батько Ягайли, великий литовський князь Ольгерд (правив в Литві з 1345-1377), дотримувався політики „динамічної рівноваги”. Під час свого правління він дражнив як Авіньйон, так і Константинополь. В 1370-х роках видавалося, наче він хоче ступити на православний шлях, щоб заступити Москву як проводиря православних слов’ян. В 1375 році переконав патріарха Константинопольського створити окрему метрополію „Київської Русі та Литви”, на відміну від давнішньої метрополії „Київської і всієї Русі”, яку тоді контролювала Москва.

Ягайло, як і його батько, теж схилився до східного вибору. В 1384 році Юліана Тверська, Ягайлова мати – християнка, уклала тимчасову угоду, за якою Ягайло мав заручитися з московською князівною, а Литва – навернутись до православ’я. Цим планам, напевне, перешкодили татари, що зруйнували Москву і знищили вартість московського союзника. Отже, кості на користь союзу з католицькою Польщею випали цілком випадково. Договори польських ієрархів з великим князем литовським завершились підписанням у серпні 1385 року акта в Креві. В якому говорилось, що Ягело повинен був одружитися з Ядвігою, за це отримував польський престол. Ягайло також дав обіцянку „землі свої — Литви і Русі, приєднати на вічні часи до Польського королівства” і разом з підданими прийняти християнство [2,512]. 12 лютого 1386 року Ягело прибув в Краків, де 15 лютого охрестився, діставши християнське ім’я Владислав. Через 3 дні Ягайло побрався з Ядвігою. 4 березня його було короновано як співкороля Польщі.

Кревська угода проголосила об’єднання держав шляхом інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польського королівства. За цим об’єднанням закріпилася назва унії. Звідси і походить означення Кревської унії. Кревська унія мала характер персонально-династичного об’єднання двох держав. На перешкоді реалізації інкорпорації стало сильно розвинуте в Литві серед князів, панів і бояр почуття незалежності. До незадоволених унією долучилися брати Ягайла – рідний Скіргайло і двоюрідний Вітовт Кейстутович. Конфлікт між Ягайлом і литовською опозицією спритно роздували хрестоносці, прагнучи за всяку ціну розірвати унію. Бажаючи заспокоїти опозицію, Ягайло призначив своїм намісником у Литві Скіргайла і видав у 1387 році привілей для загалу католицьких панів і бояр, згідно з яким вони мали право користуватися тими самими правами, що і шляхта Польського королівства.

Після цього незадоволених у Литві очолив Вітовт. Він зробив спробу здійснити державний переворот. Але йому це не вдалося, і Вітовт у 1390 році втік до Мальборка, де пішов на змову з орденом, давши згоду на передачу останньому Жемайтії взамін за обіцянку підтримати його в боротьбі за литовський трон. Скориставшись цією угодою, тевтонці зайняли Жемайтію. За таких обставин Ягайло, щоб „загасити полум’я”, призначив Вітовта замість Скіргайла намісником Литви. Вітовт одержав титул князя Литви, проте Ягайло зберіг за собою верховну над нею владу як великий князь литовський. Литва повинна була залишитись у тісному державному зв’язку з Польщею.

У 1399 році помирає Ядвіга не залишивши нащадків. Після цього Владислав ІІ Ягайло ще тричі брав шлюб, і тільки останній з них – з дочкою руського князя з Великого князівства Литовського Андрія Гольшанського Софією (Сонькою), укладений 1422 року, приніс йому нащадків – синів Владислава і Казиміра. (Див. додаток 1). Оскільки вони своїм походженням не були пов’язані ні з П’ястами, ні з Анжуйською династією, а отже, не могли з династичних міркувань вважатися наступниками престолу, то перед Ягайло гостро постало питання про успадкування ними королівської влади. Вирішення цього питання залежало головним чином від волі шляхти. Щоб заручитися її згодою, король пішов на видання кількох привілеїв. Вони підтверджували всі раніше здобуті нею права і надавали їй нові. Ці привілеї були видані у Бжесвці Куявському (1425), Єльні (1430) і Кракові (1433). Нове, що містилося в них, зводилося загалом, по-перше, до проголошення особистої недоторканості будь-кого з шляхти; проголошувалося, що король не може нікого з неї ув’язнити і карати без попереднього судового вироку; по-друге – до обіцянки короля поширити права польської шляхти на шляхту Куявії, Добжинської землі і руські землі в складі корони. Отримавши згадані привілеї, шляхта визнала права синів Ягайла на престол, за умови дотримання ними батькових зобов’язань. З наданням Краківського привілею 1433 року династичну проблему було надовго знято з порядку денного політичного розвитку Польської держави.

Отже, Ягайло Владислав ІІ був засновником династії Ягелонів, він був першим з литовської князівської династії Гедиміновичів, носивших титул також і королів Польщі. Заснована ним династія правила до 1572 року в Польщі, до 1526 року в Угорщині і Чехії. Обрання його на польський престол сприяло підписанню Кревської унії, яка мала велике значення в історії двох держав Польщі і Литви.

1.2 Внутрішня і зовнішня політика Ягелонів в Польщі

Після смерті Владислава ІІ Ягайла протягом чотирьох років, до повноліття його сина-короля Владислава ІІІ (1434-1444) – Польщею правила регентська рада, очолювана єпископом Краківським Збігневом Олесницьким (1389-1455) (Див. Додатки 2, 3). Для цього періоду характерна цілковита зверхність світських і церковних можновладців у політичному житті країни. Керувавши Польщею за малолітнього короля, регентська рада усю увагу звертала на зовнішні справи. Війни з Свидригайлом за Волинь і Поділля, з орденом і молдавським господарем заставляли поляків відволікатися від внутрішніх справ; а обрання в 1440 році Владислава ІІІ і королем Угорщини, підвело Польщу до війни зі страшними завойовниками – турками, які в свою чергу готували нанести останній удар Візантійській імперії, зайнявши вже весь Балканський півострів. Війна ця заставила Владислава ІІІ забути про те, що робилося в Польщі. Але він все ж робив деякі розпорядження щодо православного населення Польщі. При ньому в 1434 і 1435 роках були підтверджені ті обіцянки, які Ягайло дав в Едльському статуті руській землі. Обіцянка розповсюдити польське право і закони і на руські землі, вочевидь не виконувалось при Ягайлі.

Під час коронування Владислава ІІІ шляхта руських земель (Галицької Русі і Поділля) звернулись до короля з проханням втілити в життя дану його батьком обіцянку. Прохання було виконано і в руських землях Корони (Галичини і Поділля) – там було введено польський адміністративний устрій, польські суди, і більш того, місцева шляхта (поляки і руські) звільнялися від всіх повинностей і податків. Відома грамота Владислава ІІІ, видана 22 березня 1443 року, якою він урівнював руське духівництво „в свободі віри і правах” з польсько-католицьким. Всім православним церквам, єпископам і всім духовним особам король давав „тые вси права, водности, способы, звычаи и всякие свободы…такы иж, яковых в королевствах наших Поляском и в Венгерском вси костелы и их арцибискупове, бискупове, преложеные и иные особы костелные, звычаю Римское церкви, заживають и з них веселяться» [6,243]. Така увага до православного духівництва з боку короля пояснюється його сильним бажанням нав’язати руському народу церковну унію.

В 1439 році на Ферраро-Флорентійському соборі була проголошена унія церков західної і східної. Так як руська шляхта не прийняла Флорентійської унії, то ця грамота не мала ніякого практичного значення, але вона цікава в тому відношенні, що знайомить нас з фактичним положенням православної церкви в Польщі; в ній прямо говориться, що „церковь восточная” і її духівництво, із-за різної віри „первей…утисненье поносили” [6,245].

У 1440 році була укладена польсько-угорська персональна унія, за якою Владислав ІІІ став угорським королем під іменем Уласло І. Головною метою Владислава ІІІ було протистояти турецькій експансії. В 1444 році на чолі угорського війська він здійснив похід на турків. 1 серпня в місті Середин був підписаний з ними мирний договір на десять років, за яким турки зобов’язалися залишити частину загарбаних на Балканах земель. Невдовзі по цьому прихильники активної боротьби з Туреччиною в оточені короля, спокушені легкістю досягнутого ним успіху, намовили його на новий похід проти турків. Похід закінчився невдало: у битві під Варною 10 листопада 1444 року Владислав ІІІ загинув, а деморалізоване цим військо покинуло поле бою. Польським королем став його молодший брат Казимир ІV Ягелончик (1427-1492) (див. додаток 2).

Царюючи в Польщі, Казимир ІV Ягелончик турбувався про інтереси Великого князівства Литовського і проводив в Вільно майже весь час. За його відсутності владу в Литві здійснював великокнязівська рада. Розв’язав він і польсько-литовський конфлікт в зв’язку з спірними землями, залишивши Волинь за Литвою, а Поділля за Польщею. Казимир ІV відсторонив Збігнева Олесницького і скористався правом короля призначати чиновників. Завдяки цьому, високі державні посади в королівській раді, зайняли вірні йому люди. У 1454 році король надав шляхті нові привілеї, змушений до цього тогорічною політичною ситуацією в Короні, яка склалася у зв’язку з війною проти Тевтонського ордену, що розпочалася того ж року. Поява першого з цих привілеїв під Цереквіцею, що в Куявії, була зумовлена заявою зібраного тут великопольського шляхетського ополчення, що воно не вирушить у похід до того часу, поки король не піде на поступки з низки питань. Головною в Цереквіцькому привілеї була обіцянка короля, що він не вдаватиметься до жодних змін в державному устрої і не скликатиме посполите рушення без згоди на сеймиках. Під Нєшаву прибула також озброєна малопольська шляхта, яка зажадала від короля тих самих поступок, на які він пішов стосовно великопольської шляхти, і оголосила, що в похід не рушить, поки король не задовольнить її вимоги. У безвихідній для нього ситуації Казимир ІV видав під Нєшавою два схожі за змістом привілеї, звані статутами: один – для Великопольщі, другий – для Малопольщі. В обидва статути ввійшов пункт про врахування королем згоди земських сеймиків на нововведення в державний устрій; що ж до пункту про посполите рушення, то він був включений лише у великопольський статут (див. додаток 4).

Цереквіцький привілей і Нєшавські статути були реакцією широких кіл шляхти на панівні в державному житті позиції можновладців, які суттєво впливали на політику короля. Земські сеймики, про які йдеться у Цереквіцькому привілеї і в Нєшавських статутах, були органами шляхетського самоврядування у воєводствах. Від часу видання згаданих документів земські сеймики стали одним з основних інститутів устрою Польського королівства, важливим складником станової монархії.

Казимир старався бути справедливим і по відношенню до православних, за що і отримав назву справедливого і доброго. В 1456 році на Корчинському з’їзді він підтвердив населенню Галичини всі його права і привілеї і дав нові. Для попередження несправедливості по відношенню до церкви і православного духівництва він не раз приказував своїм смоленським намісникам не втручатися в духовні справи місцевого православного єпископа і не розбирати тих справ, які підлягають веденню єпископа. Жителям Вітебської області дав деякі права і привілеї, а обивателям землі Смоленської, за їх вірну і справедливу службу, обіцяв „християнства их греческого закону не рушити, налоги им на их веру не чинити, а в церковные земли и в воды не вступатися, також в монастыри и в отмерщины не вступатися” [3,610].

Крім наведених вище фактів, які розкривають відносини Казимира ІV до православних існує ще один акт. Це акт приєднання Бельзької землі в 1462 році до Польщі. Бельзька земля займала західну окраїну Волині, в 1396 році була віддана Ягелом в землеволодіння Земовіту, князю Мазовецькому, який колись змагався з Ягелом в отримані руки Ядвіги.

Земовіт та його діти володіли цією областю до 1462 року, коли помер бездітним представник цього роду – князь Владислав. Казимир за проханням поляків, приєднав Бельзьку землю до Корони, на умовах, які зазначались в акті. Він обіцяв захищати Бельзьких обивателей, за їх покірність і відданість, від всіх зовнішніх ворогів і внутрішніх настроїв, обіцяв не відчуждати від Бельзької землі жодної округи, підтверджуються всі особисті права обивателів цієї землі.

На правління Казимира ІV припадає війна Польщі з Тевтонським орденом, відома як Тринадцятирічна (1454-1466). Вона була спричинена як прагненням Польщі примусити орден повернути їй історичні землі і таким чином знову здобути вихід до Балтійського моря, так і намаганням великої кількості населення різних станів ордену позбутися його панування і приєднати його територію до Польського королівства. У 1440 році опозиція панівним в ордені порядкам створила політичну організацію Пруський союз, в якому головну роль відігравали міста Східного помор’я та ряд міст, розташованих на схід від нижньої течії Вісли. На початку 1454 року представники Пруського союзу звернулися у Кракові до Казимира ІV з проханням прийняти Пруссію під свою опіку. Того ж місяця король прийняв у Кракові делегацію Союзу, а в березні видав акт, що проголошував інкорпорацію Пруссії до Корони і водночас оголосив війну ордену. Орден виклик прийняв. Навесні 1454 року могло видаватися, що Польща виграє війну, але у вересні під Хойніцами орденське військо завдало поразки полякам. То був результат військової відсталості Польщі.

Ослаблені обидві сторони у жовтні 1458 року підписали перемир’я. Але у липні 1459 року воєнні дії відновилися. Спроби укласти новий мир результатів не принесли. Наступного року удача була на боці ордену. Король змушений був розпустити посполите рушення і створити більше наймане військо. У 1462 році воно здобуло блискучу перемогу над хрестоносцями під Свєнцем у Східному Помор’ї. А в 1463 році флот Гданська і Ельблонга, розгромили орденський флот. Війну вінчав Торунський мир 1466 року. Згідно з ним, Польща одержала Східне Помор’я і вільний доступ до Балтійського моря, а також Хеллинську і Міхаловську землі.

Торунський мир 1466 року був великим успіхом Польщі. Повернення Східного Помор’я і статус морської держави послужило могутнім поштовхом для її політичного і господарського піднесення. Упродовж Тринацятирічної війни Польща відправила в різні країни 61 посольство, польські дипломати брали участь у 25 перемирних і мирних з’їздах. Укладення миру означало тяжку поразку ордену, після якої він уже не міг повністю оговтатись.

Наступним польським королем став Ян Ольбрехт (1492-1501) – син Казимира ІV. Новий король був дуже популярним серед польського рицарства і міщан. Він бажав зміцнити королівську владу, проте був змушений піти на нові поступки вищій знаті, аби дістати необхідні кошти для здійснення своїх заходів. Він не забув про польські інтереси на Півдні, а венеціанці доклали великих зусиль, щоб переконати його воювати з турками. Розуміючи, що потребує більше часу для підготовки своїх планів, Ян Ольбрехт прийняв пропозицію Баязида ІІ і в 1494 році уклав перемир’я, яке мало тривати до 1497 року. Плани відвоювання чорноморських портів і Кафи обговорювалися в 1494 року на з’їзді всіх Ягелонів у Левочі (Верхня Угорщина). Було ухвалено вжити необхідних заходів для зміцнення авторитету Владислава в Угорщині (брата Яна Ольбрехта), але під час обговорення кампанії проти турків виявилося, що між Польщею і Угорщиною є суперечності щодо статусу Молдавії. Угорщина вважала її своїм васалом, і ця обставина змусила Стефана Молдавського ставитися до Польщі з підозрою.

Ян Ольбрехт підготувався до походу на Чорноморське узбережжя і здійснив його у 1497 році. Литовці на чолі з великим Олександром (молодший син Казимира Ягельна, брат Яна Ольбрехта) влаштували власний похід. На жаль, усе закінчилося катастрофою. Все ще не зрозуміло, що спонукало Стефана Молдавського поставитися до поляків вороже, тільки-но вони ступили на молдавську землю. Замість того, щоб битися з турками, польське військо безуспішно облягло столицю Стефана Сучаву. Коли за дипломатичного втручання Владислава Угорського було укладено перемир’я і польське військо відходило через провінцію Буковину, на нього напали війська Стефана, які завдали йому серйозної поразки. Поляків урятувала допомога, що її надіслав великий князь Олександр, але весь похід польських і литовських військ закінчився провалом. Турки помстилися, двічі вдершись до Польщі та спустошивши країну аж до Львова, Самбора, Сянок та Пшеворська. Яну Ольбрехту довелось укласти оборонний союз із Угорщиною та змиритися зі Стефаном Молдавським. Він відмовився взяти участь у хрестовому поході, організованому для допомоги венеціанцям у їхній війні з турками (1499 року), і розпочав переговори про перемир’я, яке було укладене у 1500 році.

Таким чином, розглянувши внутрішню і зовнішню політику Ягелонів в Польщі ми можемо сказати, що всі вони намагалися укріпити королівську владу, позбавити можновладців якомога більше прав і привілеїв, видаючи таким чином окремі статути і привілеї; а також наділяли шляхту більшими правами. Вони намагалися вести помірковану політику щодо православного населення сусідніх земель. І головною метою їхньої політики було здобуття міжнародного авторитету Польщі та посилення її впливу на Балканах.

1.3 Сигізмунд І та Сигізмунд ІІ Август

Зі вступом на польський трон третього сина Казимира Сигізмунда І Старого (1506-1548) – шляхта сподівалась на його прихильність до неї (Див. додаток 3). Проте дуже амбітний Сигізмунд І керувався у своїй діяльності прагненням піднести значення королівської влади, намагався правити на свій розсуд, спираючись при цьому на вузьке коло радників з можновладців і уникаючи контактів з шляхтою. Постійне ігнорування королем політичних інтересів шляхти, невиконання ним статуту Олександра 1504 року призвели врешті до виникнення широкого шляхетського руху, який виступив під гаслом „екзекуції прав”, через що його звали екзекуційним рухом.

Шляхта мала вагомий засіб тиску на короля: тільки за згодою посольської ізби могли збиратися надзвичайні податки, які були найважливішим джерелом надходжень у державну казну. Шляхта в особі посольської ізби зазначену згоду давала взамін за поступки з боку короля. На Бидгощському сеймі у 1519 році шляхта зажадала від короля скликання „сейму справедливості”, щоб на ньому опрацювати спосіб втілення в життя екзекуційного руху, але король так і не скликав „сейм справедливості”.

У результаті у 1530-х роках дійшло до напруження у відносинах між шляхетським табором і королем. Поштовхом до цього послужили обрання польським королем в грудні 1529 року Сигізмунда Августа, дев’ятирічного сина Сигізмунда І, і проведена в лютому 1530 року його коронація. Сигізмунд І і його дружина – італійка Бона Сфорца – розрахували, що обрання наступника престолу за життя короля, стане реальною передумовою запровадження спадкової монархії. Однак коронація „молодшого короля” за життя батька викликала гостру критику з боку шляхти. У відповідь на це шляхта піді Львовом, куди вона в складі посполитого рушення зібралася для участі в очоленому королем поході на Молдавське князівство, збунтувалася і оголосила союз проти короля, а також висунула ряд вимог: припинити скуповування Боною землеволодінь, впорядкувати коронну казну, звільнити шляхту від тягарів на користь церкви та інше. Маючи намір здійснити молдавський похід, король був змушений пообіцяти розглянути ці вимоги.

Після цього шляхетське ополчення попрямувало на Молдавію. Тим часом новий воєвода Молдавії Петро Рареш, хоч і був угорським васалом, скористався з боротьби за угорський трон, для реалізації своїх агресивних намірів щодо Польщі. Він окупував віддану Польщі молдавську провінцію Покуття, але був розбитий Сигізмундовим гетьманом Тарновським, який знову відвоював Покуття у 1531 році. Подальше вторгнення Рареша до Польщі зупинило нове просування до цього регіону турків, які поставили замість нього на воєводство Стефана і встановили над Молдавією безперечний суверенітет [21,223].

Після повернення з молдавського походу Сигізмунд І не виконував обіцянки, даної піді Львовом. Тому сейми 1538 і 1539 років пройшли під знаком адресування йому тих самих вимог, а також нових: приєднати Литву до Польщі, привести у відповідність правовий статус Прусії, Мазовії з правовим статусом Корони.

Екзекуційний рух тривав, а Сигізмунд І не зважав на нього. Це негативно позначилося на вирішенні внутрішньополітичних проблем. Так тривало до його смерті й перші 14 років правління Сигізмунда Августа. Як і його батько, він намагався діяти авторитарно, спираючись на магнатів. Спроби Бони впливати на нього, втручатися в його особисті і державні справи закінчилися тим, що у 1556 році вона була змушена повернутися на батьківщину в італійське князівство з центром у місті Барі, де наступного року була отруєна.

Конфлікт між королем і шляхтою досягнув апогею на сеймі 1558-1559 років. Зваживши на непоступливість Сигізмунда Августа щодо адресованих йому вимог, сейм відмовився схвалити збір податків, надходження від яких потрібні були королю для ведення війни за Інфлянти (Ліфляндію). На північ від Пруссії та Литви лежали території Лівонії (Ліфляндії) з Курляндією та Естляндією. З ХІІІ століття ці території були густо заселені німецькими колоністами, які прибули на запрошення Ордену Мечоносців, спорідненого з Тевтонським орденом, з яким вони об’єдналися в 1237 році. Після секуляризації Тевтонського ордену в Прусії лівонська гілка продовжувала існувати самостійно. Іншим потужним політичним чинником у Лівонії був архієпископ Ризький, який заперечував панування ордену над країною. Лівонією бажав заволодіти могутній правитель Московії, Іван ІV Грозний, який мав намір здобути для своєї імперії вихід до Балтійського моря.

Вільгельм, архієпископ Ризький, брат герцога Альбрехта Прусського, разом з кількома впливовими членами ордену, становили польсько-литовську партію, тоді як магістр ордену Генріх фон Гален зі своїми прихильниками шукав дружньої угоди з Москвою. Сигізмунд Август розумів, що в польсько-литовських інтересах буде приєднати Лівонію до його королівства і таким чином захистити Литву від нападу Москви на її північно-східному краї. Він знайшов союзника в особі Альбрехта Прусського, і вже в 1552 році Сигізмунд і герцог обговорили можливість секуляризації архієпископства і ордену, на терені яких поширювалися ідеї протестантизму. Після цього Лівонія мала бути об’єднана з Польщею так само як і Пруссія.

Важко було сподіватися, що імператор Фердинанд І терпітиме таке становище, оскільки Лівонія вважалася імперським ленним володінням. Сигізмунд Август запобіг можливості укладення ним союзу з Москвою завдяки своїм власним союзникам у Німеччині. Наймогутнішим з них був курфюрст Бранденбурзький, представник іншої гілки роду Гогенцолернів. Щоб заручитись його союзництвом Сигізмунд Август у 1561 році поширив право успадкування герцогства Прусського Альбрехтом. Також і на курфюрста Бранденбурзького і на їхніх нащадків. Це була велика ціна, бо Польща розплачувалася можливістю безпосередньо включити Пруссію до свого складу після згасання Альбрехтового роду [21,253].

Не спромігшись силами Литви успішно вести війну за Інфлянти, Сигізмунд ІІ дійшов висновку, що без польських фінансів і коронної військової допомоги війну виграти неможливо. Він був змушений піти на компроміс у відносинах з шляхтою і призначив скликання у Пьотркові в 1562-1563 роках сейму ( Див. додаток 6, 8). Цей сейм прийняв кілька важливих постанов: обов’язковість повернення державі королівських маєтків, незаконно розданих королями; впорядкування доходів з королівського домену; необхідність скликання спільного для Польського королівства і Великого князівства Литовського сейму для остаточного вирішення питання про укладення унії двох держав.

Екзекуційному таборові вдалося реалізувати певні зміни, хоч і не повністю. Проте, був проголошений один важливий пункт екзекуційної програми – необхідність приведення адміністративно-правового статусу земель Корони у відповідність з її історичним взірцем та об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського.

Головним питанням Люблінського сейму 1569 року було укладення унії Польського королівства і Великого князівства Литовського. Люблінська унія стала результатом прискореного в середині ХVІ століття зближення двох держав, свого роду підтягування в соціально-економічному і політичному відношеннях Великого князівства Литовського до рівня Польського королівства. То був обмір і переділ земель у великокнязівських (згодом і в приватних маєтках), здійснені за Уставою на волоки, що її видав в 1557 році Сигізмунд Август. Взаємозв’язок Корони і князівства в рамках персонально-династичної унії, усвідомлення Сигізмундом Августом як великим князем і якоюсь частиною литовських магнатів, необхідності врахування політичних реалій спричинили принципові зміни в структурах влади і системі управління. Здійсненні в князівстві внаслідок проведення у 1565-1566 роках політико-адміністративних реформ і закріплені у судебнику Князівства – Другому Литовському статуті, виданому у 1566 році.

Реформи узгоджувались з стратегічною метою правлячих кіл Польщі – інкорпорувати Князівство в Королівство. Вони означали перенесення в Князівство польського адміністративно-територіального і політичного устрою: ті землі у Князівстві, які ще не мали статусу воєводств, його отримали (на українських землях у 1566 році були створені Волинське і Брацлавське воєводства; Київське воєводство існувало з 1471 року); у всіх воєводствах Сигізмунд Август запровадив поділ на повіти, що на них поширювалися компетенції шляхетських за соціальною суттю бродських і земських судів, створених того ж 1566 року; почали діяти шляхетські сеймики у воєводствах; шляхта здобула можливість бути представленою в литовському сеймі, котрий до того за складом був можновладним. Шляхта князівства отримала права, які політично наближали її до польської, проте вона хотіла повністю зрівнятися в правах з останньою. У межах Литовської держави, де позиції можновладців залишалися міцними досягти цього було нелегко. Його, на переконання литовської шляхти, можна було швидше здобути після об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського шляхом повного перенесення з першого в друге політичної системи. Ось чому шляхта князівства виступала за державну унію.

Поширенню „полонофільских” настроїв у Князівстві сприяв не лише привабливий суспільно-політичний устрій Польщі; вони підсилювалися загальним піднесенням, що його переживала Польська держава в період правління Сигізмунда Августа, котрий називають золотим віком, добою найвищого її розквіту. Польське королівство середини 16 століття було чи не єдиним острівцем громадянського миру і внутрішньої злагоди на тлі кривавих конфліктів, що вирували в тогочасній Європі (релігійні війни в Франції, розгул інквізиції за Філіпа ІІ в Іспанії, жорстокі переслідування протестантів Марією Тодор в Англії, реформаційні війни в Німеччині, опричний терор у Московській державі) [8,106].

Люблінський сейм 1569 року був скликаний як польсько-литовський для обговорювання умов унії та її укладення. У січні – лютому, коли, за наполяганням литовських можновладців, польська і литовська сторони працювали роздільно, переговори в справі унії не принесли жодних результатів: виявилося, що позиції поляків і литовців після сейму 1567 року не зазнали істотних змін. Сигізмунд Август робив безуспішні спроби привести сторони до компромісу. У ніч на 1 березня можновладці, що задавали тон у литовській делегації, непримітно покинули Люблін, залишивши тут небагатьох з-посеред себе для можливих подальших контактів з поляками. Через кілька днів після цього на вимогу польських сенаторів і послів Сигізмунд Август видав акти про приєднання до Корони Підляського і Волинського воєводств. У червні він же підписав аналогічні документи стосовно Київського і Брацлавського воєводств. Шляхті цих чотирьох воєводств король надав такі ж права, якими користувалася коронна (польська) шляхта. Обговорювалося збереження кордонів цих територій, самоврядних земських інституцій та адміністративно – судових органів. Основним законодавчим кодексом залишався Другий Литовський статут.

Тим часом, литовські можновладці після повернення з Любліна до Вільна були піддані гострій критиці з боку шляхти князівства, яка наполягала на обов’язковому укладенні унії. Внаслідок переговорів поляки і литовці дійшли нарешті згоди. 28 червня 1569 року король видав акт про об’єднання Королівства Польського і Великого князівства Литовського. 1 липня від був затверджений роздільно польськими і литовськими депутатами на сеймі. Ці документи декларували утворення двоєдиної держави в складі Польського королівства і Великого князівства Литовського зі спільно обраним монархом – королем, який був і великим князем литовським, спільним сеймом, спільною закордонною політикою. Окремими залишалися військо, скарб, судочинство, державні посади – уряди. Шляхті Князівства були надані права коронної. За князями князівства й інкорпорованих до Корони чотирьох руських воєводств було збережено їхні родові титули, тобто визнане особливе їх становище стосовно шляхти, що принципово суперечило політичним традиціям Польської держави, де однією з найголовніших засад суспільних відносин був принцип станової рівності шляхти.

Перетворення династичного союзу, закладеного Кревською унією у 1385 році у двоєдину Польсько – Литовську федеративну державу, здійснене в Любліні в 1569 році, мало без перебільшення історичне значення. Новостворена держава, звана до кінця її існування Річчю Посполитою (Rzeczpospolita – буквальний переклад з латинської respublica – публічна справа, суспільне благо), була однією з найбільших Європейських держав в останній третині ХVІ століття; на час її появи на історичній арені вона мала територію 815 тисяч км2, населення 7,5 млн. осіб. Територіально і за населенням у ній переважало Польське королівство завдяки приєднанню до нього чотирьох руських воєводств. Це забезпечувало в Речі Посполитій політичну і економічну перевагу Корони, а в державно – політичному відношенні – превагу польської шляхти [4,591].

Унія заклала основи державного ладу Речі Посполитої. Загалом він був копією державного ладу Польської держави, виробленого в ХІV – ХVІ століттях. Його подальше оформлення було пов’язане з так званим великим безкоролів’ям 1572-1573 років і періодами правління королів Стефана Баторія і Сигізмунда ІІІ Вази. Зазначене безкоролів’я було зумовлене безпотомною смертю 7 липня 1572 року Сигізмунда ІІ Августа, „останнього, хто носив ковпак Ягайла”: на Сигізмундові Августі вичерпалося перебування Ягелонської династії на королівському престолі.

Розглянувши таким чином періоди правління Сигізмунда І та Сигізмунда ІІ Августа, ми можемо сказати, що в період правління Сигізмунда І (Старого) відбувалось протистояння між королем і шляхтою, було вирішено право короля призначити спадкоємця ще за його життя, шляхті було надано право скликати сеймики для вирішення внутрішньополітичних проблем, велася досить вдала зовнішня політика. Але можна з упевненістю сказати, що правління Сигізмунда І характеризується бурхливим розвитком Польської держави. В свою чергу Польща при його синові Сигізмундові ІІ Августі мала найвищий розквіт, цей період називають «золотою добою». Найголовнішою подією цього періоду було укладення Люблінської унії, яка сприяла утворенню багатонаціональної держави Речі Посполитої. Сигізмунд ІІ Август провів ряд реформ, які мали велике значення як для Польського королівства, для Литовського князівства так і для українських земель – вони були закріплені у Другому Литовському статуті.

Розділ ІІ Династичні зв’язки Ягелонів в Чехії та Угорщині

2.1 Владислав ІІ Ягелон – чеський король

Після смерті чеського короля Юрія Подєбрада, в 1471 році постало питання про наступника престолу. В цей час в католицькій Європі існували лише дві династії, які могли добиватися чеської корони. Це були Ягелони і Габсбурги, польські королі і австрійські герцоги. Вибір пав на представника династії Ягелонів, а саме на сина Казимира Ягелоновича, Владислава. Він був боязкою і слабою людиною, який намагався триматися нейтралітету між релігійними лагерями. У нього завжди на все була одна відповідь: „добре, добре”, тому його несмішливо прозивали “kral dobre” – хорошим королем [12,181]. Але обрання на чеський престол чашниками при підтримці частини католицької шляхти Владислава Ягело, ще не означало його перемоги. Більшість католицьких панів виступали на боці угорського короля Матяша Корвіна, захопившого в цей час значну частину земель чеської корони – Моравію, Сілезію та Лужици, і проголосили його в 1471 році в Йіглаві чеським королем.

Та боротьба між Владиславом ІІ та Корвіном довгий час не приносила успіху жодній з сторон. Чехія, де правив Владислав ІІ, була обтяжена війнами, королівська казна була пустою, покровитель Владислава, його батько польський король Казимир, не зміг йому допомогти. Але не в кращому положенні опинився і Матяш Корвін, бо проти його претензій на престол виступив імператор Фрідріх ІІІ. Після довгого протистояння в 1478 році в Олмоуці обидві сторони підписали перемир’я, згідно з яким влада Владислава ІІ була визнана в Чехії, а Матяша – в Моравії, Сілезії, Лужицях. У випадку смерті останнього, його землі повинні перейти до чеської корони за викуп в 400 тисяч золотих. Якщо чеський престол наслідував хтось з боку Корвіна, то землі чеської корони об’єднувались без викупу.

Поступово утихали і релігійні сутички між чеською шляхтою. Останній їх сплеск відбувся у 80-ті роки, коли Владислав ІІ намагався отримати підтримку у католицьких панів, і показав, що ні католицька партія, ні чашники (утраквісти) не володіють силами, щоб розгромити один одного. До того ж в релігійних сутичках і ті і інші все більше і більше зближувались. Правда, гуситська церква залишалась „дешевою”, що відповідало інтересам нижчої шляхти та городян. Релігійні сутички заважали економічній і політичній консолідації країни. Кінець їм поклав сейм 1485 року в Кутна–Горі, де був підписаний мир між католиками і чешниками сроком на 31 рік, який в 1512 році був проголошений „вічним”. Після Смерті Матяша Корвіна в 1490 році чеський король Владислав Ягело був обраний і на угорський трон, щоправда при умові, що його резиденція буде в Буді, в Угорщині. Перенесення королівської резиденції з Праги мало негативне значення для міжнародного престижу Чеської держави, так як підкреслювало перевагу впливу Угорщини в монархії Ягелонів.

Ще в 1471 році при вступі на чеський престол, Владислав ІІ підтвердив всі привілеї панів, рицарів і городян. В період протиборства Ягело і Корвіна, влада їх в чеських землях була номінальною, а феодальні стани отримали значні політичні права. Довготривала відсутність в країні короля (в Празі він був лише в 1407, 1502, 1509 роках), вела до зосередження фактичної влади на землях чеської корони в руках представників привілейованих станів. Усі важливі питання вирішувались на земських сеймах, а виконавча влада опинилась в руках земських чиновників: в Чехії – вищого пурпрабія (бургграфа) та вищого канцлера, а в Моравії і Сілезії – земського гетьмана. Король Владислав ІІ не мав права їх звільняти і призначити нових [12,90]. В руки станів перейшли земський, двірський і комірний суди, вирішального впливу вони добились також в королівській раді, яка стала представницьким органом станів, з якими король ділив владу і без згоди яких не міг приймати ніяких рішень. Не дарма Владислав ІІ отримав прізвище Король Хороший.

Після від’їзду Владислава ІІ в Угорщину, Чехією керували чотири земських гетьмана з числа панів. За час відсутності короля в країні вплив шляхти, передусім панів, настільки зріс, що вони поспішали оформити його юридично. В 1500 році було видано Владиславське земське положення – кодекс прав і привілеїв феодальних станів, значно обмеживши владу короля та участь королівських міст в управлінні країною.

Це зробило давно вже назріваючий конфлікт між шляхтою та вільними королівськими містами неминучим. Причиною його було намагання шляхти ліквідувати завойоване королівськими містами в період гуситського руху повноправне представництво в сеймі. Крім того зростало економічне протистояння між королівськими містами і феодалами, які розвивали в своїх маєтках і містах ремісниче виробництво. В 1497 році пани пішли на поступки нижчій шляхті, передав їй частину місць в сеймі, щоб розірвати її союз з містами, створеного ще в часи руху гуситів.

У відповідь на прийняття Владиславського положення 32 королівських міста створили союз, який заявив, що відмовляється платити податки, підчинятися земським чиновникам та організації власного війська. Панам прийшлось піти на компроміс і визнати в 1508 році право участі міст в засіданнях сеймів, але при розгляді справ, які стосувалися їх. Це не могло задовольнити союз королівських міст і в 1513 році конфлікт вибухнув знову. Виступивши в якості захисників королівських прав проти претензій панів, союз вимагав збереження своїх привілей, обмеження міст і маєтків. В 1517 році між союзом королівських міст і панами була підписана так звана Святовацлавська угода, згідно з якою розширялося право здійснення правосуддя власне містами, юрисдикція шляхетських судів не розповсюджувалось на городян. В 1518 році союз королівських міст обрав постійний комітет з резиденцією в Празі і поставив на чолі своїх військ онука Іржі Подебрада князя Бартоломея Мюнстерберського. В країні назрівав військовий конфлікт. Але до збройного зіткнення справа не дійшла.

Після смерті Владислава ІІ в 1516 році і вступу на престол його сина десятирічного Людовіка ІІ (1516-1526) в чеських землях почалась феодальна анархія (Див. додаток 3). За владу боролись дві групи магнатів – Зденка Льва з Рожмиталя, з 1509 року він став бургграфом, і Вілема з Пернштейна. Державна влада прийшла в занепад. В жовтні 1520 року в Празі знову зібрались представники королівських міст для організації суспільної оборони. Військо міст Західної і Південної Чехії при підтримці селян розгромили декілька замків свавільних феодалів. На їх бік став і король Людовік, приїхавши в Чехію в 1522 році. Він спробував здійснити енергійні заходи для укріплення авторитету королівської влади в країні. В 1523 році він звільнив всіх вищих земських чиновників на чолі з Зденком Львом з Рожмиталя. Влада в королівстві була передана князю Карлу Мюнстерберзькому, ще одному онуку Іржі Подебрада. Були повернені деякі королівські маєтки, захоплені магнатами, оголошено про перегляд Владиславського положення. Але ці заходи виявилися не довговічними.

Після від’їзду короля в Угорщину, становище в Чехії знову загострилось. Цьому сприяло проникнення ідей німецької реформації. Під їх впливом гуситська церква розпадається на два напрямки: консервативний, так званні староутраквісти, готових ціною далеко їдучих поступок об’єднатись з католицькою церквою, і новоутраквісти, послідовників німецької Реформації на прикладі Лютера, які намагались створити свою церковну організацію, яка була б незалежна від Риму.

На першому етапі боротьби першість була на боці новоутраквістів, до яких належала велика частина земських чиновників і празьких градських радників. Це викликало незадоволення гуситського духівництва, частини шляхти і городян, яких підтримував і король. Ситуацією, що склалась, скористались магнати, які втратили вплив на чолі з Зденеком Львом. Вони разом з староутраквістами на земському сеймі 1525 року провели рішення про об’єднання з католицькою церквою. Зденек Лев знову захопив владу в Чехії. Але його правління викликало незадоволення інших магнатських груп. І тільки розгром армії Людовіка ІІ військом турецького Сулеймана в битві при Мохачі в 1526 році і смерть самого короля відвинули внутрішні протиріччя в Чехії на задній план [20,371].

Таким чином, в кінці 15 – початку 16 століття після бурного періоду гуситських війн економіка чеських земель стабілізується. Цьому сприяло спільне економічне пожвавлення в Європі, ліквідація блокади, оголошення в свій час католицькою Європою гуситською Чехією і фактично продовжувалась до кінця 15 століття. Важливим фактором стабілізації став ріст видобутку срібла в Кутна – Горі в останній третині 15 століття і відкриття нових срібних копалень в Яхимові (Північно – Західна Чехія) в ХVІ столітті. У результаті Чехія знову виходить на одне з перших місць у Європі з видобутку дорогоцінних металів.

Період правління Ягелонів з 1471 по 1526 рік був важливим також з точки зору розвитку архітектури, оскільки в цей час пізня готика досягає найвищого свого розквіту. Тому вона в Чехії іноді називається «ягелонською». В розвитку архітектури і градобудівництві період після гуситської революції був характеризований розквітом готичного стилю з його чудовими інтер’єрами і складними так званими « сітчастими» і «скліпковими» системами зводів. Кінець правління цієї династії характеризує виникнення ренесансу, як нового архітектурного стилю. В правління Ягелонів продовжується подальше ослаблення політичного значення міст, тим неменше цілий ряд відомих споруд документує, що міста продовжували бути економічно дуже сильними. Крім королівських міст в цей час стали все більше розвиватись також ленні міста, які належали окремим феодалам.

Міста були збагачені новими будівлями храмів, ратуш і домами багатих городян. Приклади цих будівель можна знайти в Празі, а також в Кутній Горі, яка була в той час після Праги найбільш відомим центром Чеського королівства і своєю здобиччю срібла суттєво сприяла його збагаченню. До цих пір домінанту цього міста створює чудовий піздньоготичний храм святої Варвари, в будівництві якого приймали участь найбільш відомого майстра того часу Матвій Рейсек (1506) і Бенедикт Рейт (1534).

В період правління Владислава ІІ в Пражському граді йшли великі будівничі роботи, пов’язані, передусім, з ім’ям Бенедикта Рейта з Пистова. Вірогідніше, спочатку були побудовані укріплення Града, так як з розвитком артилерійської техніки їх необхідно було реконструювати. Також треба було посилити оборонну обох воріт: біля західної надворотної башти було побудовано укріплення, а перед східною – батбакан – вузенький двір, представляючи собою передзамкове укріплення. Фортифікаційну систему доповнювали декілька оборонних укріплень, в яких можна було установити вогнепальну зброю. Сама відома з них – „Даліборка” – була і місцем ув’язнення. Висока майстерність Рейта проявилась також і при обновленні Королівського замку. Найвідомішими, які збереглись до наших днів архітектурними пам’ятниками того часу є Владиславський зал і аудієнц – зал – творіння Рейта 1490 – 1502 років. Монументальне враження справляє сітчата система дугообразних зводів. Така ж вражаюча майстерність була досягнута і в створенні так званої Драбини вершників, тобто головної святкової драбини при вході в Владиславський зал. Західне крило Королівського замку і новий королівський ораторій в капелі святого Вацлава є творіннями майстра Ганса Шпейса з Франкфурта. В 1503 – 1510 роках Бенедикт Рейт з Пистова також побудував так зване Людвіковське крило замку, вже в чисто ренесансному стилі. Фасад будівлі з боку міста розділений вікнами в стилі раннього ренесансу.

Отже, не дивлячись на протистояння в Чехії між Матяшем Корвіном і Владиславом ІІ Ягелоном, до влади все ж таки прийшов останній. Його правління ознаменувався релігійними сутичками між чеською шляхтою. Мир на Кунта–Горі врешті – решт поклав кінець цим сутичкам. Але Владислав ІІ як безвільний король змушений був ділити свою владу з привілейованими станами. За сина Владислава Людовіка в країні почалась феодальна анархія, яка супроводжувалась боротьбою двох магнатських угрупувань, в країні ширяться ідеї німецької реформації, відбувається розвиток культури, зокрема архітектури.

2.2 Ягелони в Угорщині

Природним наслідком польсько–литовської унії було значне зростання у Східній Європі престижу династії, котра її уклала. Ягелони стали найважливішою династією після Габсбургів, і щоразу, коли виникала політична криза або треба було обирати нового правителя, сусіди Польщі звертали свої погляди на Краків і Вільно. Саме так сталося і в Угорщині після смерті Альберта. Але обставиною, що спонукала угорських магнатів шукати допомоги в Польщі було зростання турецької загрози. Нищівна поразка сербів на Косовому Полі була першим попередженням Угорщині, що вона може стати наступною жертвою турків.

В Угорщині боротьба за трон в цей час точилася між: Лігою баронів на чолі з Ульриком Цилею і Ласло Гараї, які підтримували претензії на трон зі сторони вдови Альберта Ержебет та її сина Ласло Посмертного, їм протистояли прибічники польського короля Владислава ІІІ Варненчика на чолі з Яношем Хуняді. 8 березня 1440 року цей претендент був обраний королем Угорщини під іменем Уласло І (Див. додаток 3). Хоча ще 20 лютого прибічникам Ержебет вдалось викрасти корону і 15 травня 1440 року коронувати нею Ласло V, прибічники Уласло І 17 липня в Секешфехерваре коронували його іншою короною [10,393].

Маючи підтримку більшості пануючого класу Уласло і утвердився при владі в результаті збройної боротьби з прибічниками Ержебет лише в кінці 1442 року: 13 грудня в Дєрє між ними був підписаний договір. Але наслідки цієї боротьби давали про себе знати ще довго. Ержебет заложила в 1440 році ряд міст і замків Західної Угорщини, в тому числі Шопрон, а також угорську корону німецькому королю Фрідріху ІV Габсбургу (з 1442 року – німецький імператор Фрідріх ІІІ). Йому ж вона передала, як опікуну, малого короля Ласло V. Так Фрідріх ІІІ отримав привід для свого впливу на угорські справи. Крім того, після смерті Ержебет 19 грудня 1442 року її найманці на чолі з Яношем Іскрою продовжували займати частину Верхньої Угорщини. Самостійні володіння Іскри були ліквідовані лише в травні 1461 року, коли він перейшов на службу до Матяша. До цього часу боротьба центральної влади з Іскрою була безуспішною. В 1442, 1447, 1449, 1450 і 1452 рр. Янош Хуньяді, будучи головою центральної влади, вимушений був заключати мирні договори з Іскрою, який виступав в якості „головного капітана” Ласло V. Все це затримало обіцяний похід Уласло І проти турків. Підбадьорені панським легатом Чезаріні король і Хуньяді в 1443 році вторглися на Балкани, де мали великі успіхи. Хуньяді взяв Ніш та дійшов до Софії. Султан Мурад ІІ запросив миру, пообіцявши повернути Сербію Георгію Бранковичу. Вважається, що в Сегеді був укладений мирний договір, дотримуватися якого заприсягся Уласло І. За цим договором не лише отримала свободу Сербія, але й Волощина відійшла до Угорщини.

Проте, за переказами, папський легат, кардинал Чезаріні, переконав короля не дотримуватися мирного договору, а продовжити хрестовий похід проти турків – на тій підставі, що християнин не зобов’язаний дотримуватися угоди з невірними. Уласло І був покараний за відступництво – його військо вщент розбите у битві при Варні в 1444 році, а король з легатом наклали там життям. Однак ця традиційна оцінка подій 1444 року потребує певного перегляду. Короля Уласло І можна беззаперечно звинувачувати лише в тому, що він прийняв пропозицію султана розпочати мирні переговори в резиденції султана в Адріанополі і пообіцяв затвердити умови виробленого договору. Мурад ІІ, воліючи перевести своє військо до Малої Азії, де йому загрожувала нова небезпека, погодився на зазначені вище умови та прийняв договір, який мав бути скріплений угорським королем у Сегеді.

Немає сумніву, що Георгій Бранкович уклав угоду про перемир’я, але король, схоже, за порадою легата відмовився ратифікувати договір, уже підтверджений султаном, і визнав за краще продовжити хрестовий похід. Дійсно, шанси на перемогу здавалися непоганими і за відсутності сербського контингенту. Очікувалося, що венеціанський флот зашкодить султанові перекинути головні сили з Малої Азії до Європи, а невелике військо короля зможе розбити турків і допомогти візантійському імператорові в його скруті. На жаль Уласло не зміг розпочати свою кампанію так швидко, як планував. Ця затримка і неспроможність християнського флоту зашкодити перевезенню Мурадового війська через Босфор і Дарданелли на європейський берег виявилися фатальними для походу короля [ 22,49].

Таким чином після смерті Уласло І 10 листопада 1444 року і повернення Яноша Хуньяді в країну Державні збори в кінці квітня – початку травня в 1445 році визнали королем малого Ласло V, виразив надію, що Фрідріх ІІІ звільнить його разом з короною. В противному випадку, передбачалось обрання нового короля. Угорські феодали два рази безуспішно звертались до Фрідріха ІІІ з проханням про звільнення Ласло V.

В першій половині червня 1446 року Державні збори, виходячи з признання Ласло V королем, вирішило замінити стару форму державної влади на нову. Правителем одностайно обрали Яноша Хуньяді, який мав виконувати свої функції від імені Ласло V до його повноліття і звільнення від опіки Фрідріха ІІІ. 1 вересня 1452 року Фрідріх ІІІ передав короля Ласло V Ульрику Цілеї. В кінці грудня 1452 року Янош Хуньяді з’явився до короля у Відень і склав свої повноваження правителя.

21–30 січня 1453 року в Пожоні на Державних зборах Ласло V приніс присягу, яка зобов’язувала виконувати викладені письмово побажання магнатів і дворян. Вже в грудні Янош Хуньяді був призначений головним капітаном країни і розпорядником королівських доходів. Але малолітній Ласло V залишався у владі ліги Цілеї – Гараї. 28 жовтня 1453 року Ласло V коронували ще й як короля Чехії. Більшу частину свого правління (він помер 23 листопада 1457 року в Празі) Ласло V прожив в Відні та Празі.

Після Ласло V на угорському троні мінялись один за одним угорські феодали, таке становище тривало аж до 1490 року коли Державні збори нарешті обрали представника Ягелонської династії Уласло ІІ (1490-1516), котрий був коронований 28 вересня 1490 року. Уласло являвся одночасно і королем Чехії, з якою Угорщина тепер була об’єднана особистою унією. При своєму обранні Уласло підписав пропоновані Державними зборами умови, які передбачали збереження „старих привілей” пануючого класу. Уласло ІІ зобов’язався також підписати декрет, який розробили магнати та дворяни до його коронації.

Крім Уласло ІІ, на угорський трон претендував син Фрідріха ІІІ Максиміліан І, обраний в 1486 році римським королем, і польський герцог Ян Альбрехт Ягелон. Максиміліан захопив після смерті Матяша Відень, Вінернейштадт і Нижню Австрію. Маючи підтримку магнатів Задунав’я і Славонії, Максиміліан вторгся в вересні 1490 року в Угорщину, зайняв Сопрон, Кесег, Загреб, Веспрем. 16 листопада йому вдалося захопити Секешфехервар, населення якого здійснило опір Максиміліану. В грудні 1490 року Максиміліан вимушений був покинути Угорщину. Але заключний в Пожоні 7 листопада 1491 року від імені Уласло і угорськими сановниками – єпископом Тамашем Бакоцем, магнатом Імтваном Баторі – мирний договір з Максиміліаном і імператором Фрідріхом ІV, містив тяжкі для Угорщини умови: відмова від австрійських володінь і Відня, контрибуція в 100 тисяч флоринів, визнання за Максиміліаном прав наступника угорської корони у випадку відсутності в Уласло ІІ сина.

7 березня 1492 року, не дивлячись на різку опозицію дворянства, Державні збори схвалили Пожонський договір. Встановлення миру на західних кордонах було необхідно для ліквідації небезпеки з боку Польщі, звідки 21 червня 1490 року вторглось військо претендента на угорську корону Яна Альберта. На бік польського герцога перейшов воєначальник Балаш Мадяр. Уласло ІІ підтримали Іштван Заполяї, єпископ Тамаш Баком, Іштван Баторі та інші світські і церковні магнати. У вересні 1490 року владу Уласло ІІ визнав Янош Корвін.

Ян Альберт захопив Єперєєш і осадив Кашму. Зимою 1490 – 1491 років Уласло ІІ за допомогою „чорного війська” найманців вдалось звільнити від осади Кашму. В 1492 році було відбито друге вторгнення Яна Альберта і він відмовився від претензій на угорський престол. Відносини Уласло ІІ з іншими Ягелонами були врегульовані на їхньому сімейному з’їзді в Лече в квітні 1494 року.

Період 1490-1526 року для Угорщини став новим етапом економічного і політичного посилення класу феодалів, які в 90-і роки ХV – початку ХVІ століття максимально використовують свою безпосередню участь в державному управлінні. Для закріплення своєї влади вони використовують законодавчі акти. Декрет 1492 року розповсюджував на жителів містечок обов’язок внесення дев’ятини натурою. Закони 1495 і 1504 років закріпили погіршення умов виводу селян. Відбувається посилення економічних та політичних позицій малих та середніх феодалів не лише по відношенню до селян, але і до магнатів, короля і держави. На новому етапі свого соціально-політичного і економічного посилення (1490 – 1526) дворяни змінили відношення до питання про самостійність королівської влади. Вони відчули себе достатньо сильними, щоб вже самостійно, без союзу з королем, протистояти баронам і прелатам.

Результатом такої позиції дворян і магнатів було обрання Уласло ІІ на умовах, які значно обмеживши королівську самостійність. Відмовивши королю в сплаті однофлорінового податку, феодали залишали його без засобів для утримання війська найманців. Використавши їх в боротьбі проти Максиміліана і Яна Альберта, Уласло ІІ перестав їм платити жалування і найманці стали жити грабунком.

В кінці 1492 року восьмитисячне „чорне військо” під командуванням Хаугвіца було розбито в битві на річці Саве, біля села Халасвальва королівським воєначальником Палом Кініжи і перестало існувати. В 1506 році частина найманців, які служили в Белграді і Боснії, залишила свої гарнізони через невиплату жалування. Для поповнення казни Уласло ІІ закладав доходи від гірських промислів, митниці Дохід короля в 10-і роки ХVІ століття від гірських промислів впав до 25 тисяч флоринів в рік. Порушуючи підписані в 1490 році умови, Уласло ІІ видавав розпорядження про збір податку в один флорин з селянського господарства. В 1493 році йому вдалось добитися згоди на це в Державних зборах, а в 1494 році – і згода магнатів.

Проти зборів податків частіше всього виступали дворяни. В 1494 році трансільванські дворяни підняли бунт, протестуючи проти збору податків. Він був подавлений воєводою Берталаном Драгфі. В ході внутрішньополітичної боротьби в 1490-1526 роках король зазвичай блокувався з частиною магнатів. Останнім виступом магнатів проти короля став бунт південноугорського барона Лерінца Уйлакі, якому допомагали Янош Корвін і хорватський магнат Дьєрдь Франкопан.

На державних зборах 1492 року був закріплений законом обов’язок короля і великих магнатів захищати країну, а також положення про те, що загальне ополчення може бути оголошено лише у випадку потреби. В поході за кордон дворяни можуть виступати, тільки якщо будуть отримувати пожалування від короля. Закон звільняв дворян і священиків від сплати податків. В 1495 році закон зобов’язував короля скликати на державні збори не представників, а все дворянство персонально. На Державних зборах 1498 року з’явились всі дворяни королівства. Декрет цих зборів, складений ідеологом дворянської „партії” магнатом Іштваном Вербеци, передбачав скорочення представництва до двох представників від баронів і прелатів і збільшення до 16 числа дворян, які засідали в королівському суді; вісім з цих засідателів ставали членами королівської ради. Стаття 1 закону 1504 року підкреслювала право Державних зборів висувати однофлоріновий податок.

В 1505 році різко загострились відносини між королем і „партією” Яноша Заполяї. Загони озброєних дворян, які зібрались в комітетах, погрожували скинути Уласло ІІ і зробити Яноша Заполяї правителем. Уласло ІІ звернувся до імператора Максиміліана, Венеції і чеського дворянства. Імператора підтримував Томаш Баком. В вересні 1505 року Максиміліан оголосив війну угорським феодалам під приводом захисту короля. Зібравшись в тому ж році на Державні збори на Ракошському полі під Пештом озброєні загони дворян добились 13 жовтня прийняття постанови, згідно з якою, у випадку народження у Уласло ІІ сина, він буде спадкоємцем престолу; якщо ж король помре, не залишивши спадкоємця, то королем оберуть угорця, а не іноземця. Барони та прелати вимушені були приєднатись до дворян, створивши конфедерацію проти Максиміліана. Однак ці рішення король не затвердив. Янош Заполяї, бажаючий здобути корону, уклав таємно угоду з Томашем Бакоцем та баронами, завірив їх в вірності королю.

„Партія” баронів в боротьбі з групою Яноша Заполяї шукала підтримки у Габсбургів. В березні 1506 року Уласло ІІ уклав з Максиміліаном договір, який підтвердив права Габсбургів на успадкування угорського престолу. У випадку народження в Уласло сина, він мав стати угорським спадкоємцем. Саме так і сталось. У Уласло ІІ народився син Лайош ІІ, який був польським королем з 1506 по 1526 роки, а також одночасно чеським і угорським з 1516 по 1526 роки. Але фактично всім заправляли його вчителі – представники баронської „партії” Томаш Баком, Георг Гогенцолерн і Янош Борнеміса. Протестуючи проти них, дворяни добились в 1516 році участі в королівські раді 16 своїх представників при шести баронах і шести прелатів. Зібравшись в вересні 1518 року в Баче для похода на турків, феодали провели тут Державні збори, які постановили доручити збір податків двом дворянам – скарбникам, а не королівському скарбнику, як було раніше. В 1518 році Бакоца вивели з королівської ради.

Так був зроблений крок до створення однієї з воюючих фракцій феодалів власних органів державної влади. Одночасно йшов процес укріплення і вдосконалення державного апарату (казначейства, канцелярії). З’явились професійні кадри чиновників, а також юристів. Це спричинювало краще виконання державною владою її соціальних, внутрішніх і зовнішньополітичних функцій. Але загострення внутрішньополітичної боротьби, перенесення її в сферу державного управління не могло не порушити нормального функціонування державної центральної влади [6,470].

Після розгрому повсталих в 1514 році дворянська „партія” магнатів, вочевидь перестала рахуватися з державною владою. На Державні збори її прибічники з’являлись озброєні і заставляли баронів приймати підготовленими керівниками дворянської „партії” постанови. Так, декрети 1498 і 1518 років були складені Іштваном Вербеци. Від імені Ракошського поля, де збирались Державні збори, веде своє походження польське слово „роком” – феодальна війна, бунти дворян. В ході боротьби за владу „партія” Яноша Заполяї зазнала поразки. В 1519 році баронам вдалося розігнати загони озброєних дворян, які з’явились під стінами Буди, щоб обрати палатином Яноша Заполяї. Ця посада дісталася його супротивнику Іштвану Баторі. В 1524 році угорський двір закріпив зв’язки з Габсбургами: Лайош ІІ одружився з онучкою Максиміліана Марією, а його сестра Анна вийшла заміж за австрійського герцога Фердинанда (король Угорщини з 1526 по 1564 роки). Наступні п’ять років характерні загостренням боротьби між дворянською і баронською „партіями” магнатів, яка розхитувала державну владу.

В 1521 році державні збори ліквідували обов’язок дворян брати участь в ополченні. За рішеннями зборів 1522 року король був зобов’язаний розслідувати розпорядження прелатів. В 1523 році за вимогами дворян король відсторонив Іштвана Баторія від посади палатина. Літом 1524 року Іштван Баторі знову зайняв її, а дворяни були виведені з королівської ради. 22 травня 1525 року барони заключили союз з Яношем Заполяї „для захисту авторитету короля”. Тоді Іштван Вербеци закликав дворян до державних зборів в Хорватії, які 5 червня були заборонені королем. Зібралось біля 10 тисяч дворян. Один з керівників „партії” двора – архієпископ Ласло Салкаї – відмовився від канцлерства та обіцяв Яношу Заполяї коронацію після смерті Лайоша ІІ. Замість Іштвана Баторі палатином обрали Іштвана Вербеци. Георг Гогенцолерн залишив країну.

Виходячи з усього сказаного можна зробити висновок, що правління Ягелонів в Угорщині, а саме Уласло ІІ, тобто Владислава ІІІ Варненьчика і Лайоша ІІ – Людовіка ІІ припадає на період феодальної боротьби в Угорщині. В результаті цієї боротьби владу в країні взяла а свої руки феодальна верхівка, влада ж короля стає номінальною Треба сказати, що на відміну від становлення угорської феодальної державності, на становлення польської феодальної державності не впливав такий зовнішній фактор, як турецька загроза.

ВИСНОВКИ

Центральна Європа в 15-16 столітті вступила в тривалий період мінливих династичних консорціумів та зв’язків, залучаючи на свої престоли королівські династії Габсбургів, Люксембургів, Анжуйців і Ягелонів, проте верх взяли Ягелони.

Завдяки укладенню Кревської унії у 1386 році, яка мала персонально-династичний характер, та завдяки шлюбу польської королівни Ядвіги і литовського князя Ягайла, було започатковано династію Ягелонів і було проголошено інкорпорацію Великого князівства Литовського до складу Польського королівства. Для того щоб заручитись підтримкою шляхти і забезпечити своїм синам престолонаслідування, Ягайло видає ряд привілеїв, які значно розширюють права шляхти. З наданням Краківського привілею в 1433 році династичну проблему було надовго знято з порядку денного політичного розвитку Польської держави.

При малолітньому синові Ягайла Владиславі ІІІ правила регентська рада і вся її увага була спрямована на зовнішню політику: війни за Волинь і Поділля, війна з орденом і молдавським господарем, з турками. Щодо внутрішньої політики, то в цей час Владислав ІІІ робив значні поступки православному населенню руських земель, зрівняв в правах шляхту руських земель з польською, він навіть урівняв в правах руське духівництво з польсько – католицьким. Владислав ІІІ намагався посилити свої зовнішні зв’язки з іншими країнами, так при укладені польсько–угорської унії, він став також і угорським королем.

Польща вела особливо вдалу внутрішню і зовнішню політику приза правління Казимира ІV Ягелончика. Особливою турботою цього короля стало питання налагодження відносин з Литвою, розгляд її як потенційного союзника. Казимир посилює свою владу в країні, завдяки тому, що дістає право призначати королівських чиновників. Щоб зібрати шляхетське ополчення проти Тевтонського ордену, король видає ряд привілеїв (Цереквицький, Нєшавський), завдяки яким земські сеймики стали одним з основних інститутів устрою Польського королівства, важливим складником станової монархії. Казимир ІV, як і його попередник, наділяє населення Галичини, Вітебської і Смоленської земель новими правами, приєднав Бельську землю до Польської корони.

Важливим наслідком зовнішньої політики Польщі за Казимира ІV стала Тридцятирічна війна з Тевтонським орденом, яка розгорнулась, головним чином, за вихід до Балтійського моря. У цій війні перемогу отримала Польща, яка заключила вигідний Торунський мир 1466 року. Головним завданням своєї зовнішньої політики син Казимира Ян Альбрехт бачив у відвоюванні чорноморських портів і Кафи, але походи Яна до Чорноморського узбережжя були невдалими, що значно послабило міжнародний авторитет Польщі у цей час.

Що стосується періоду правління останніх Ягелонів Сигізмунда І та Сигізмунда ІІ треба зазначити, що під час їх королювання відбувалось значне напруження у відносинах між шляхетським набором і королем, розгорнувся екзекуційний рух, що негативно позначилось на статусі королівської влади. Для того, щоб захистити Литву від нападу Москви на північно-східному напрямку, Сигізмунд Август розпочав війну за Ліфляндію.

Результатом прискореного в середині ХVІ століття зближення двох держав — Польщі і Литви, стало укладення Люблінської унії 1569 року. Взаємозв’язок Корони і Князівства в рамках персонально–династичної унії, усвідомлення Сигізмундом Августом і якоюсь частиною литовських магнатів необхідності врахування політичних реалій спричинили принципові зміни в структурі влади і системі управління, здійсненні в князівстві внаслідок унії. Перетворення династичного союзу, закладеного Кревською унією у 1385 році у двоєдиному Польсько – Литовську федеративну державу, здійснене в Любліні в 1569 році, мало без перебільшення велике історичне значення. Як зазначають більшість дослідників, новостворена держава, звана до кінця її існування Річчю Посполитою, була однією з найбільших європейських держав в останній третині ХVІ століття.

Слід зазначити, що обрання на чеський престол Владислава Ягело супроводжувалось протистоянням між ним і Матяшем Корвіном. Укладений між ними мир в Олмоуці розмежував їх сфери впливу в Чехії. Внаслідок видання Владиславського земського положення була обмежена влада короля і королівських міст в управлінні країною. Це зробило давно вже назріваючий конфлікт між шляхтою і вільними королівськими містами неминучим. Зі вступом на престол сина Владислава, ситуація в країні погіршилась, почалась феодальна анархія, державна влада прийшла в занепад. Людовік ІІ не зміг завадити проникненню в Чехію ідей німецької реформації, це спричинило в свою чергу боротьбу між релігійними групами староутраквістів і новоутраквістів. Лише смерть Людовіка ІІ в битві при Мохачі відвинула внутрішні протиріччя в Чехії на задній план. Але складна політична ситуація, що склалась в Чехії, не завадила розвитку економіки та розгортанню архітектурного будівництва в країні.

Правління Ягелонів в Угорщині було двоетапним, перший етап пов’язаний з іменем Уласло І (Владислав ІІІ Варненчиком) і його сином Ласло V. Цей період характеризується внутрішнім розладом в країні (протистояння загонів Іскри королівській владі) і організацію походів Уласло І і його прибічника Хуньяді на турків. Після звільнення від полону Фрідріха ІІІ, Ласло V став королем Угорщини, який на державному зібранні в Пожоні приніс присягу, яка зобов’язувала виконувати побажання магнатів і дворян. Що стосується другого етапу правління Ягелонів в Угорщині, то він пов’язаний з іменем Уласло ІІ і Лайоша ІІ. Підписання договору з Максиміліаном (ще одного претендента на угорський трон) мало тяжкі умови для Угорщини. На угорський трон претендував і Ян Ольбрехт, але Уласло ІІ за допомогою найманців зумів відбити його напади. Цей період став новим етапом економічного і політичного посилення стану феодалів, який в 90-і роки ХV – початку ХVІ століття використовує свою безпосередню участь в державному управлінні для посилення власних позицій.

На зміну Ягелонам в Європі прийшли Габсбурги, отож саме Габсбурги успадкували Центральну Європу. Навіть, якщо й так, Ягелони однаково посприяли розвитку політичної системи країн Центральної Європи.

Список використаної літератури

Бобринський М. Очерки истории Польши. – М.: 1891. – 485 с.

Всемирная история: В 4 – т. /Под ред. Сидорова Н.А. – Т. 3. – М., 1957. – 914 с.

Всемирная история: В 4 – т. /Под ред. Сидорова Н.А. – Т. 4. – М., 1958. – 918 с.

Зашкільняк Л. Історія Польщі. – Львів, 2002. – 803 с.

История южных и западных славян. /Под ред. Матвеева Г. Ф., Ненашевой З. С. – Т. 1. – М.: 2001. – 453 с.

История средних веков. /Под ред. Косминского Е.А., Сказкіна С. Д. – М., 1952 – 600 с.

Історія західних і південних слов’ян. /За ред. Ярового В. І. – К., 2003. – 482 с.

История южных и западных славян. /Под ред. Созина И.В. – М., 1979. – 297 с.

История южных и западных славян. /Под ред. Никитина С.А. – М., 1957. – 504 с.

История Венгрии. /Под ред. Исламова Т.М. – Т. 1. – М.:1972. – 490 с.

Історія південних і західних слов’ян. /За ред. Гранчака І. М. – К.: 1987. – 576 с.

Краткая история Чехословакии. /Под ред. Маркова В.И. – М.: 1988. – 340 с.

Лаптева Л.П. История Чехии периода феодализма. – М.:1987.– 734 с.

Ливанцев К.Е. Сословно – представительская монархия в Польше. – Л., 1968. – 615 с.

Макова Е.С. История южных и западных славян. – М.. 1987. – 730 с.

Норман Дейвіс. Європа. Історія. – К.: 2000. – 968 с.

Погодин А.Л. Кратний очерк истории славян. – М.: 2003. – 570 с.

Погодин А.Л. Очерки истории Польши. – М.: 1990. – 730 с.

Первольф И.И. Славяне, их взаимніе отношения и святи. – Т. 2. – М.: 1880. – 721 с.

Семенов В.Ф. История средних веков. – М.: 1975. – 515 с.

Френсіс Дворнік. Слов’яни в Європейській історії і цивілізації. – К.: 2000. – 497 с.

Френсіс Дворнік. Габсбурги, Московія, Польсько – Литовська держава і Богемія. //Історія України. – 2001. — №46. – С.47-53.

Хрестоматия по истории средних веков. /Под ред. Сказкина. – Т. 2. – М.: 1963. – 599 с.

[pic]

«Российское рабочее и социал-демократическое движение в конце XIX начале XX веков»

[pic]

Введение: 2

1. особенности формирования русского пролетариата и первые его организации
3

2. Социал-демократическое движение на рубеже XIX-XX веков. РСДРП. 6

3. Большевизм и реформизм – две разновидности международной социал- демократии в начале XX века. 13

Заключение: 25

Литература. 26

Введение:

Начало XX в. стало временем значительного революционного и общественного подъема. Центр революционного движения переместился из
Западной Европы в Россию. Ведущей силой революционной борьбы был российский пролетариат, который именно в это время «…впервые противопоставляет себя, как класс, всем остальным классам и царскому правительству»[1]. Во главе пролетариата стояли революционные социал-демократы. Все это определяло принципиальные отличия революционного кризиса начала прошлого века: к объективным признакам революционной ситуации присоединился фактор субъективный. Появляются условия непосредственного перерастания революционной ситуации в революцию. От экономических стачек конца 19 в. к антиправительственным демонстрациям, в дальнейшем к схваткам с полицией и войсками; от стачек в пределах предприятия до стачек-денмонстраций; от предъявлений чисто экономических требований к требованиям политическим.
Переход российского пролетариата от экономических требований к политическим пробудил к активности другие социальные группы и классы русского общества.

1. особенности формирования русского пролетариата и первые его организации

На рубеже двух веков российская социал-демократия вступила в качественно новую стадию своего развития. Шел процесс перехода от кружковщины к формированию единой политической партии рабочего класса. Но т.к. внутри социал-демократии продолжали существовать несколько течений, имевших свое видение путей революции, то этот процесс протекал не просто.
Наибольшим авторитетом и признанием в среде российских социал-демократов пользовалось т.н. ортодоксальное направление, ведущее свою родословную от группы «Освобождение труда» и получившее в дальнейшее развитие в
Петербургском «Союзе борьбы за освобождение рабочего класса» и в однородных с ним организациях.

В конце 90-х гг. XIX в. в российской социал-демократии появились
«легальные марксисты» и «экономисты», представители которых предприняли попытку «модернизации» марксистской ортодоксии. Разделяя многие идеи
Э.Бернштейна, «легальные марксисты» и «экономисты» стремились приспособить и развить их применительно к конкретным российским условиям.

Наряду с вышеперечисленными течениями в российской социал-демократии возникли и стали набирать силу национальные партии и организации. Причем некоторые из них организационно оформились в партии раньше, чем РСДРП. Так, зарождение польской социал-демократии (группа «Пролетариат») и армянской партии социал-демократической ориентации Гнчак относится еще к 80-му году прошлого века. В 1893 г. на основе слияния партии польских социалистов и
Союза польских рабочих образуется Социал-демократия Королевства Польского.
Позже с ней сливаются социал-демократы Литвы. В 1897 году возникает
Всеобщий еврейский рабочий союз — Бунд. На исходе XIX века оформляются организационно а национальной основе группы социал-демократов в Латвии и на
Украине.

Таким образом, на рубеже двух веков социал-демократическое движение в стране представляли как общероссийская РСДРП, так и ряд национальных партий.

Кружковщина (наличие различных групп и течений) были характерны и для народнического движения. Оно, преодолев кризис, сумело перестроиться к концу XIX века, восприняв, с одной стороны, новые идеи, шедшие с Запада, а с другой, возрождая революционные народовольческие традиции. Молодое поколение народников, жаждущее активных революционных действий, сменило свое название. Термин «народовольцы» ушел в прошлое. Вместо него широкое распространение получил новый: «социалисты-революционеры» или в сокращении
— эсеры. Началось объединение народнических групп и кружков.

Народнические идеи находили благодатную почву в национальных регионах.
При этом образование национальных партий народнической ориентации
(Дашнакцутюн в Армении и Польской социалистической партии) опередило складывание таковой в общероссийском масштабе. Несколько позже, уже в начале нашего века национальные движения эсеровского направления оформляются в Грузии, на Украине и в Белоруссии.

Итак, в России в это время интенсивно шел процесс формирования партий революционно-демократической ориентации. Форсированное развитие капитализма
«сверху», развитие городских структур, рост численности рабочего класса, расслоение деревни настоятельно выдвигали перед революционной мыслью необходимость пересмотра народнической доктрины. Этому способствовало также усвоение определенными кругами радикальной, в том числе и народнической интеллигенции идей марксизма. Созданная в 1983 году группа «Освобождение труда» положила начало русской социал-демократии и сделала первый шаг навстречу рабочему движению. Закономерным этапом в развитии рабочего и социал-демократического движения в России стало образование РСДРП в 1989 году. После съезда российская социал-демократия переживала полосу глубокого кризиса. В конце 90-х годов социал-демократическое движение встало перед альтернативой: либо сосредоточить все свои усилия на улучшении экономического положения рабочих, либо готовить пролетариат к революционному свержению самодержавия. Это и определяло различное отношение к организационным принципам построения партии. Сторонники первой точки зрения, так называемые «экономисты», считали необходимым создавать партию не на основе нелегальных революционных кружков интеллигенции, а на широкой основе легальных рабочих организаций. Говоря иными словами, на основе создания тред-юнионистского рабочего движения. В 1899 году концепция
«экономизма» была изложена в документе, получившем название «CREDO»
(Верую), автором которого была член заграничного «Союза русских социал- демократов» Е.Д.Кускова. «Союз» занимал особую позицию, отличную как от плехановской группы «Освобождения труда», так и от Петербургского «Союза борьбы за освобождение рабочего класса». В «CREDO» было заявлено, что российский пролетариат еще «не созрел» для участия в сознательной политической борьбе, которую способны вести на данном этапе лишь либералы.
Подобная позиция была совершенно неприемлема для революционного крыла российской социал-демократии. С критикой «CREDO» выступили 17 авторитетных участников социал-демократического движения, находившихся в то время в ссылке («Протест российских социал-демократов»). Для них данная программа была равносильна «политическому самоубийству». Главную задачу рабочего движения они видели в основании самостоятельной рабочей партии, нацеленной на захват политической власти пролетариатом для организации социалистического общества.

2. Социал-демократическое движение на рубеже XIX-XX веков. РСДРП.

Важным этапом в создании партии революционного действия стал выход газеты «Искра». В редакцию этой общерусской газеты входили: Ленин,
Плеханов, Мартов, Аксельрод, Потресов, Засулич. «Искра» сыграла важную роль в идейно-политическом и организационном оформлении социал-демократических комитетов и групп. Постепенно большинство местных социал-демократических организаций присоединялись к программе, организационному плану и тактике
«Искры». Повороту социал-демократических комитетов на строну «Искры» содействовала, кроме всего прочего, публикация проектов программы РСДРП, подготовленных членами редакции газеты. После дискуссий коллективный проект программы партии был одобрен и представлен Второму съезду РСДРП, состоявшемуся в Брюсселе-Лондоне в июле-августе 1903 года. В его работе участвовало 43 делегата от 26 социал-демократических организаций. На съезде были представлены различные течения в российской социал-демократии: твердые искровцы (24 голоса), «мягкие» искровцы (9), «экономисты» (3), бундовцы
(5), колеблющиеся или болото имели 10 голосов.

Искровская программа была принята съездом. Она состояла из двух частей
— программы-максимум и программы-минимум. В программе-максимум была сформулирована конечная цель социал-демократии — установление диктатуры пролетариата и построение социалистического общества. Программа-минимум предусматривала свержение самодержавия и установление демократической республики. В ней содержались такие требования: всеобщее, равное и прямое избирательное право, широкое местное самоуправление, неприкосновенность личности и жилища, неограниченная свобода совести, слова, печати, собраний, стачек и союзов. Важным являлось и положение о праве наций на самоопределение, право населения получать образование на родном языке, право каждого гражданина объясняться на родном языке на собраниях, введение родного языка наравне с государственным во всех учреждениях. Программа партии также содержала требования восьмичасового рабочего дня, государственного страхования рабочих на случай старости, полной или частичной потери к труду, запрещения сверхурочных работ.

В целях устранения остатков крепостничества и в интересах свободного развития классовой борьбы программа выдвигала отмену выкупных и оброчных платежей, учреждение крестьянских комитетов для возвращения сельским обществам земель, отрезанных у крестьян при уничтожении крепостного права.

Указанные требования, выражая интересы рабочих, крестьян, широких мелкобуржуазных слоев народа многонациональной России, создавали хорошую основу для их сплочения в борьбе за революционно-демократическое преобразование страны.

Характерно, что программа отражала типичные как для российской, так и в значительной степени для международной социал-демократии представления об общественном прогрессе. Общественный прогресс понимался российской социал- демократией всецело как движение к социализму. Все, что способствовало этому, считалось прогрессивным и должно было поддерживаться партией. В соответствии с этим прогресс, например, экономики мыслился лишь на путях обязательной замены частной собственности общественной. Для аграрного сектора это означало, что мелкокрестьянское хозяйство обречено исторически и ему на смену должно обязательно прийти крупное коллективное, которому принадлежит будущее.

В тесной связи с программой находились решения Второго съезда РСДРП по вопросам тактики: об отношении к либералам, о социалистах-революционерах, о демонстрациях, профессиональной борьбе, об отношении к учащейся молодежи и т.д. При выработке этих вопросов делегаты съезда исходили из положения:
РСДРП поддерживает всякое оппозиционное и революционное движение, направленное против самодержавного строя.

В конце работы съезда состоялись выборы в центральные органы партии.
После острой дискуссии была избрана редакция Центрального органа партии
«Искры» (Плеханов, Ленин, Мартов). Однако Мартов отказался войти в ЦО.
Вслед за редакцией ЦО был избран ЦК РСДРП в составе Кржижановского,
Ленгника и Носкова. Таким образом, съезд закрепил победу твердых искровцев.
Отсюда пошло разделение российской социал-демократии на большевиков и меньшевиков. Однако это не следует понимать, как глобальный раскол партии: меньшевистская и большевистская партии существовали в рамках одной РСДРП, руководствуясь единой программой и уставом. Вплоть до 1917 года РСДРП являлась по форме единой партией, в которой взаимодействовали и функционировали две фракции, неоднократно распадавшиеся, в свою очередь, на ряд течений и групп. Между ними постоянно шли дискуссии о путях, методах и условиях борьбы за победу буржуазно-демократической революции и созданию условий для перехода России к социализму.

И в большевистской, и в меньшевистской фракциях РСДРП находились яркие личности, вошедшие в историю российского и международного рабочего движения. Видным идейным лидером меньшевизма был Мартов. Он принадлежал к тому же поколению социал-демократов, что и Ленин.

В начале ХХ века в России, наряду с социал-демократией, в активную политическую деятельность вступила и другая сила — социалисты-революционеры
(эсеры), которые являлись главной партией крестьянской демократии. Она создавалась в конце 1901 — начале 1902 года в результате слияния нескольких неонароднических организаций. Название партии «социал-революционеры» не было случайным. Оно происходило от того, что эсеры ставили своей задачей преобразование общества на социалистических началах.

Становление партии социалистов-революционеров (ПСР) так же, как и
РСДРП, было длительным и сложным процессом. Ее образование происходило на основе слияния ряда российских региональных и эмигрантских народнических организаций, сформировавшихся еще в 90-е гг. прошлого века. Эти партии, союзы, лиги были носителями разных тенденций в народничестве. Одни из них оставались верны народовольческим традициям террора. Другие — возлагали надежды на создание массовой партии «революционного социализма» и смотрели на террор, как лишь на дополнительное средство борьбы с самодержавием, а некоторые даже были готовы от него отказаться. Но вне зависимости от тактических взглядов их всех объединяло стремление к обновлению народнической идеологии в условиях новой исторической ситуации, когда капотношения утвердились в России.

Газета «Революционная Россия» и журнал «Вестник революции» играли для
ПСР такую же роль, как издание «Искры» для РСДРП. Весьма показательно, что эти издания вышли в свет почти одновременно. И вместе, в конце 1905 года, прекратили свое существование. Именно в «Революционной России» в 1904 году был опубликован проект программы ПСР. Автором проекта был В.М.Чернов, выдвинувшийся в конце ХIХ века в качестве наиболее крупного теоретика неонародничества.

На рубеже веков эсеры не могли отрицать, как это делали их народнические предшественники, самого факта победы капитализма в России. Но распространение капитализма в стране объяснялось ими во многом его искусственным насаждением правительством. В начале ХХ века у эсеров еще теплилась надежда на устойчивость мелкого крестьянского хозяйства, которое, как они полагали, не втянется в капиталистические отношения и сможет стать основой для перехода к социализму. Не желая признавать усилившийся процесс имущественного расслоения крестьянства, эсеры объясняли это больше влиянием царской политики, нежели результатами естественной капитализации деревни.
Большинство крестьян, ведущих самостоятельно свое хозяйство и не применяющих наемный труд, они зачисляли в категорию так называемого
«трудового крестьянства». Поскольку источником дохода этой категории являлся их собственных труд, а не эксплуатация наемной силы, эсеры не причисляли их к мелкобуржуазным слоям. По мнению эсеров, между трудовым крестьянством и рабочими не существовало какой-либо разницы, поскольку источником их существования был собственный труд.

Надвигающуюся революцию в России эсеры считали не буржуазной и не социалистической, а трудовой, поскольку она совершается трудящимися массами и направлена на осуществление коренных социальных преобразований. Ее главной задачей было «обобществление труда, собственности и хозяйства; уничтожение вместе с частной собственностью самого деления общества на классы». В программе эсеров формулировались задачи как социалистического, так и демократического этапов революции. К первым относилось главное требование — экспроприация капиталистической собственности и организация производства и всей общественной жизни страны на социалистических началах.
А это предполагает «полную победу рабочего класса, организованного в социально-революционную партию, и в случае надобности установление его временной революционной диктатуры». Следует отметить широкую программу демократических преобразований, выдвигаемых эсерами. Ее основные положения были весьма близки к требованиям РСДРП. К ним относились свобода совести, слова, печати, собраний и союзов, свобода передвижения, неприкосновенность личности и жилища. На основе всеобщего и равного избирательного права для всех граждан предполагалось образование выборных органов демократической республики с автономией областей и общин, широкое применение федеративных отношений между национальностями, введение родного языка во всех местных, общественных и государственных учреждениях.

В целях охраны духовных и физических сил рабочего класса и создания благоприятных условий для его борьбы за социализм ПСР, как и РСДРП, выдвигала требования 8-часового рабочего дня, введение государственного страхования, а также установления минимальной заработной платы.

В соответствии со своими взглядами на задачи революции в деревне, эсеры выступали за социализацию земли, т.е. изъятие ее из частной собственности и из сферы купли и продажи, и передачу в общенародное достояние, прежде всего в руки сельских общин, а также местных органов самоуправления. Устанавливалось уравнительно-трудовое право пользования земли. Никто не мог требовать земли больше, чем был в состоянии обработать ее сам или трудом членов своей семьи.

В организационном отношении эсеры учитывали опыт партии II
Интернационала, куда они входили наряду с РСДРП. Членом партии социалистов- революционеров считался всякий, кто признавал ее программу, подчинялся ее постановлениям и участвовал в работе одной из ее парторганизаций. В отличие от территориально-производственного принципа построения РСДРП эсеры провозглашали только территориальный. Они имели два руководящих органа — ЦК и Совет партии. ЦК осуществлял идейную и практическую деятельность партии.
В Совет партии входили 5 членов ЦК и представители всех областных организаций, а также Московской и Петербургской организаций. Совет партии созывался Центральным комитетом, его решения были обязательными для партии, их мог отменить только съезд. На особом положении в партии находилась
Боевая организация эсеров, созданная в конце 1901 года. Она была строго законспирирована. Члены Боевой организации не принимали участия в региональных комитетах партии, равно как и последние не участвовали в деятельности Боевой группы. Ее отношения с ЦК партии строились через особо уполномоченного и отличались большой самостоятельностью. С 1903 года Боевую организацию возглавил Евно Азеф, являвшийся осведомителем царской охранки.

Накануне первой российской революции эсеры не имели еще утвержденной общепартийной программы, не было и выдержанной тактической линии, шел непростой поиск организационных форм партийной организации. Но острых расколов внутри партии не было.

В РСДРП же после Второго съезда разгорелась острая внутрипартийная борьба. У за в сентябре 1903 года меньшевики создали свой организационный центр. На стороне меньшевиков оказалась и «Заграничная лига русской революционной социал-демократии» (1901-1905), а затем и газета «Искра» (с №
53).

Большевики в свою очередь поставили вопрос о создании новых партийных центров. Осенью 1904 года был создан большевистский организационный центр в
России — Бюро комитетов большинства (БКБ). А с декабря 1904 года начал выходить печатный орган большевиков — газета «Вперед». Разногласия между большевистской и меньшевистской фракциями усиливались. Фракции имели свои печатные органы, руководящие центры, разъездную агентуру. В центре разногласий находились первоначально организационные вопросы. Им была посвящена и брошюра Ленина «Шаг вперед, два шага назад». В ней меньшевики квалифицировались как наименее устойчивые теоретически, наименее выдержанные принципиально элементы партии. «Меньшинство образовалось именно из правого крыла партии», — заявлял Ленин. Большинство же, по его мнению, составляло революционное направление РСДРП. Со своей стороны меньшевики усматривали в большевистских организационных принципах сектантство, опасность крайнего централизма и подчинение партии «духовному ордену» в лице группы профессиональных революционеров. К организационным разногласиям между большевиками и меньшевиками постепенно добавлялись и различия по вопросам теории и политики революционного движения. Хотя накануне революции обе фракции и признавали неизбежность социалистической революции и диктатуры пролетариата, тем не менее они по-разному интерпретировали тип и перспективы грядущей буржуазной революции, возможность ее развития, цели и задачи пролетариата, его линию по отношению к другим классам общества.

3. Большевизм и реформизм – две разновидности международной социал- демократии в начале XX века.

К 1905 году большевики и меньшевики уже оформились в самостоятельные фракции, которые имели свои руководящие центры, органы печати, местные организации. К марту 1905 года в России действовали 32 большевистских комитета и 35 групп, у меньшевиков было 23 комитета и 27 групп, 10 комитетов и 43 группы занимали «нейтральные» позиции. По ориентировочным данным, численность РСДРП к лету 1905 года составляла 26,5 тыс. человек (14 тыс. большевиков и 12,5 тыс. меньшевиков). Наиболее крупные большевистские организации находились в Петербурге, Москве, Саратове, Казани. Меньшевики также пользовались значительным влиянием в Петербурге, Москве,
Екатеринославле, Одессе, Киеве.

Начавшаяся революция требовала единства в социал-демократии. Однако противостояние между большевиками и меньшевиками мешало этому. Так, меньшевики отказались от участия в III съезде РСДРП, проходившем в Лондоне
12-27 апреля 1905 года, созвав одновременно свою конференцию в Женеве. И на съезде, и на конференции обсуждались примерно те же вопросы.

Суть спора двух направлений в российской социал-демократии сводилась к вопросу о том, кто на демократическом этапе революции — пролетариат или либералы — сыграют роль гегемона. Отвечая на этот кардинальный вопрос, большевики не сомневались в том, что функцию гегемона уже на демократическом этапе революции должен и сможет выполнить пролетариат. В свою очередь меньшевики, подчеркивая авангардную роль рабочего класса на демократическом этапе революции, считали тем не менее большевистскую постановку данного вопроса отходом от марксистской ортодоксии и отводили роль гегемона либеральной буржуазии. По существу от того или иного взгляда на проблему гегемонии зависели и ответы на другие вопросы, поставленные на повестку дня революцией.

Большевистская линия в революции базировалась на ленинской идее трех политических лагерей, действовавших уже на демократическом этапе. Победу революции большевики связывали не с завоеванием власти либеральной буржуазией, а с установлением революционно-демократической диктатуры пролетариата и крестьянства. Ее политическим органом должно стать временное революционное правительство, в котором предполагалось участие как социал- демократов, так и представителей неонароднических партий и других революционных организаций. Задачу этого правительства большевики видели в осуществлении программы-минимум, в создании благоприятных условий для перерастания демократической революции в социалистическую.

Меньшевики же (во многом по аналогии с западноевропейскими революциями) представляли расстановку классовых сил в России иначе. По их мнению, на арене освободительной борьбы действуют два (правительственный и демократический), а не три (революционно-демократический, либеральный и правительственный) лагеря. Исходя из этой теоретической посылки, меньшевики считали вполне реальным взаимодействие пролетариата с либералами в их совместной борьбе с самодержавием. При этом роль рабочего класса сводилась не только к тому, чтобы не допустить преждевременной сделки либералов с царизмом, но и к тому, чтобы максимально «раздвинуть» рамки революции, создать более благоприятные условия для борьбы пролетариата за социалистическую перспективу.

Наиболее оптимальным исходом революции меньшевики считали установление демократической республики. Расценивая большевистскую идею революционно- демократической диктатуры пролетариата и крестьянства как утопическую, меньшевики заявляли, что в России не данном этапе нет объективных предпосылок для завоевания пролетариатом политической власти. Поэтому пролетариат (хочет он этого субъективно или нет) должен занять более реалистическую позицию, соответствующую данной исторической эпохе.

Принципиально важным был вопрос о возможности перерастания буржуазно- демократической революции в социалистическую. Причем эту проблему Ленин ставил и рассматривал в контексте мировой пролетарской революции. Он писал в одной из своих работ:»Победив в предстоящей демократической революции, мы сделаем этим гигантский шаг вперед к своей социалистической цели, мы сбросим со всей Европы тяжелое ярмо реакционной военной державы и поможем быстрее, решительнее и смелее пойти к социализму нашим братьям, сознательным рабочим всего мира, которые так истомились в буржуазной реакции и духовно оживают теперь при виде революции в России».

Значение победы буржуазно-демократической революции в России далеко выходило за национальные рамки. По мысли Ленина, победа российской демократической революции дала бы мощный импульс социалистическому движению европейского пролетариата. Вместе с тем, Ленин предусматривал, что начало демократической революции в России и социалистическая революция на Западе могут не совпасть по времени.

Рассматривая русскую революцию в контексте мировой социалистической революции, Ленин тем не менее неоднократно подчеркивал, что сам процесс перехода к социалистической революции в России будет зависеть в первую очередь от результатов внутреннего развития страны, от состояния классовых и политических сил. Гегемония пролетариата и его союз со всем крестьянством и должны были стать той отправной точкой, позволявшей в сравнительно короткие сроки осуществить перегруппировку политических сил, создав тем самым условия для перерастания одного типа диктатуры (революционно- демократической диктатуры пролетариата и крестьянства) в другой тип — диктатуру пролетариата.

Рассмотрению дальнейших перспектив развития демократической революции в России большое внимание уделял Троцкий. Как политический деятель, Троцкий был ярым приверженцем теории «перманентной», т.е. непрерывной революции. В основе этой теории была идея об особенностях исторического развития России.
Самодержавие, считал Троцкий, вследствие отставания России от Западной
Европы, взяло на себя функции содействия развитию капитализма, форсируя и насаждая его сверху для своих военно-политических целей. Из этого следовало, что социально-экономические условия для развития буржуазии в стране были ничтожны. Троцкий не видел в России революционной буржуазной демократии, способной вести решительную борьбу за ликвидацию монархического режима и многочисленных остатков крепостничества. «Наша крупная индустрия,
— говорил он, — не выросла естественно из ремесла. Экономическая история наших городов совершенно не знает периода цехов. Капиталистическая промышленность возникла у нас под прямым и непосредственным давлением европейского капитала. Она завладевала в сущности девственной примитивной почвой, не встречая сопротивления ремесленной культуры. Чужеземный капитал притекал к нам по каналу государственных займов и по трубам частной инициативы. Он собирал вокруг себя армию промышленного пролетариата, не давая возникнуть и развиться ремеслу». Таким образом, пролетариату отводилась роль главной революционной силы. По представлениям Троцкого, в случае победы демократической революции пролетариат не только должен быть представлен во Временном революционном правительстве, но и призван играть в нем главную роль. Троцкий считал, что в результате победы революции в
России установится диктатура пролетариата, образуется рабочее правительство. Став у власти, пролетариат не только не захочет, но и не сможет ограничиться одними лишь демократическими задачами. Логика классовой борьбы подтолкнет его к социалистическим преобразованиям. Однако внутренних сил, которые поддержат пролетариат в этой борьбе, по мнению Троцкого, недостаточно. Он связывал российскую революцию с европейской социалистической революцией. «Пролетариат России, — писал Троцкий, — сможет довести революцию до конца только в том случае, если русская революция перейдет в революцию европейского пролетариата. Тогда буржуазно- демократическая программа революции будет преодолена вместе с ее национальными рамками, и временное политическое господство русского рабочего класса развернется в длительную социалистическую диктатуру. Если же Европа останется неподвижной, буржуазная контрреволюция не потерпит правительства трудящихся масс в России и отбросит страну далеко назад от демократической республики рабочих и крестьян». Для Троцкого, таким образом, единственной гарантией победы революции в России являлась социалистическая революция в Европе.

Каково же было отношение меньшевиков к проблеме перерастания в период революции 1905-1907 гг. Для меньшевиков бесспорным являлось положение, что степень развития производительных сил России, политическое и культурное развитие пролетариата были еще недостаточны для постановки вопроса о переходе страны к социалистической революции. В отличие от большевиков, меньшевики несколько скептически относились к роли субъективного фактора в историческом процессе, стремились жестко увязать экономику и политику. И тем не менее даже они в начале 1905 года категорически не отвергали возможности перерастания демократической революции в социалистическую.
Однако этот процесс мыслился ими в более широких хронологических рамках, в тесной взаимосвязи российской и западноевропейской пролетарской революции.
Прогноз такого варианта был сформулирован в резолюции Женевской конференции меньшевиков «О завоевании власти и участии во Временном правительстве». В этом документе подчеркивалось, что только в одном случае социал-демократия может стремиться к завоеванию власти. А именно «если бы революция перекинулась в передовые страны Западной Европы, в которых достигли уже известной зрелости условия для осуществления социализма. В этом случае ограниченные исторические пределы русской революции могут значительно раздвинуться, и явится возможность выступить на путь социалистических преобразований». Однако этот тезис не получил в дальнейшем развития.
Возобладало ортодоксальное социал-демократическое представление, по которому после победы демократической революции в России на сравнительно длительный период должно быть установлено господство буржуазных порядков.

Революционная борьба остро поставила вопрос об объединении двух частей партии. На раскол особенно болезненно реагировали рядовые рабочие-партийцы.
Не всегда разбирающиеся в тонкостях фракционных разногласии, они ощущали всю пагубность раскола, их вред единству революционных действий. Революция способствовала сближению позиция меньшевиков и большевиков по многим вопросам. Период октября — декабря 1905 года, отмечал Ленин, продемонстрировал «большую, а не меньшую, по сравнению с прежним, сплоченность и идейную цельность социал-демократии. Тактика эпохи «вихря» не отдалила, а сблизила оба крыла социал-демократии. Вместо былых разногласий получилось единство взглядов по вопросу о вооруженном восстании». Сближение позиций большевиков и меньшевиков наблюдалось и в других вопросах. Это был в значительной степени новый аспект сосуществования двух фракций Российской социал-демократии. Вместе с тем такая ситуация содержала в себе и известную сложность, что особенно проявилось накануне и после IV (Объединительного) съезда партии.

На съезде, находясь в численном большинстве, победу одержала меньшевистская фракция. Большевики и после съезда продолжали критику ошибочных с их точки зрения решений этого форума российской социал- демократии. По мысли Ленина, идейная борьба в объединенной РСДРП не должна была раскалывать партийные организации, нарушать единства действий пролетариата. Однако на практике этот принцип не работал. Центральный комитет, в котором преобладали меньшевики (7 против 3 большевиков), издал специальную инструкцию, по которой допускалась свобода критики решений съезда только в партийной прессе и на партийных собраниях. На широких же политических собраниях, считал ЦК, «члены партии не должны были проводить агитацию, идущую вразрез с постановлениями съезда». Но большевики не подчинились этому решению.

С иной оценкой начавшейся революции выступили эсеры. По их мнению, российская революция соединяла в себе не только тенденции предшествующих ей в мировой истории революций, ставивших своей целью уничтожение помещичьего землевладения и гнета (крестьянские войны и Французская революция конца
XVIII века), написавших на своем знамени политические свободы
(западноевропейские буржуазные революции), но и новые социальные тенденции, которые ранее в мировой истории не наблюдались. Эти тенденции связывались с особой исторической миссией крестьянства и революционной интеллигенции в
России.

Революция, по мнению Чернова, наступила преждевременно, когда еще не было подготовленных для победы над самодержавием фактически наличных сил.
Русско-японская война ускорила ее наступление, военные поражения вызвали растерянность правительства. Благодаря этому революционное движение
«скакнуло далеко выше реального соотношения сил», взрыв возмущения создал
«ложную видимость» господствующего положения в стране «левых». Революция не обладала силой, но уверовала в нее и заставила поверить в эту силу правительство.

Будучи движущей силой революции, пролетариат, по мнению эсеров, готов был разрушать, но не был, как и крестьянство, подготовлен к созидательной работе.

В октябре 1906 года из эсеровской партии выделилось самостоятельное образование «Союз социалистов-революционеров максималистов». Идеологами и теоретиками этого направления были А.Троицкий, М.Энгельгардт, С.Светлов и др. Эсеры-максималисты заявляли, что революция в России или потерпит поражение, или сразу же приведет к социалистическому перевороту.
Экономические условия в их представлениях не ставят предела развитию революции. Был бы только революционный энтузиазм, а поскольку он в России в избытке, то, по мнению Энгельгардта, она готова к социалистической революции. Цель революции — трудовая республика, в которой власть будет принадлежать народу и в которой не только земля, но и вся промышленность будут социализированы, т.е. станут народным достоянием. Эсеры-максималисты представляли революцию как процесс дезорганизации власти и всех сторон государственной жизни путем захвата и экспроприации земли, предприятий, орудий производства. По их мнению, любая партия, поскольку она основана на централизме, подавляет инициативу своих членов и тем самым сковывает революционную энергию. С.Светлов даже предлагал заменить политические партии на самодеятельные организации трудящихся, родившихся в годы первой российской революции. К ним он относил, не делая различий между задачами и формами общественных организаций, Советы рабочих депутатов, профсоюзы,
Крестьянский союз. По существу это был план действий, близкий к анархистской доктрине.

Другая часть эсеровской партии основали партию народных социалистов
(энесов). Их взгляды на первую российскую революцию получили отражение преимущественно на страницах журнала «Русское богатство». Энесы отрицательно относились к разгрому помещичьих усадеб и «захватным» действиям крестьян. Пролетариат же, по их мнению, переоценил свои силы, чему способствовала социалистическая интеллигенция. Правонароднический взгляд на революцию 1905-1907 годов базировался на том, что социалистические партии делают ошибку, отталкивая от себя кадетов, поскольку их программа содержит много небуржуазных черт. Именно в результате ошибочной тактики революционных партий после октября 1905 года пролетариат без активной поддержки буржуазии, либералов и внеклассовой интеллигенции был раздавлен правительством.

Один из устойчивых штампов, сложившихся в советской литературе, заключается в изображении эсеров преимущественно как террористов. Между тем народовольческая традиция террора была эсерами переосмыслена и включена в систему широкозахватной революционной деятельности. Террор не рассматривался как главное средство борьбы с самодержавием, не абсолютизировался. Безграничная вера в террор была характерна не только для левого крыла эсеров. В годы первой российской революции его представляли максималисты, осуществившие свыше 50 террористических актов. Больше всего террористических актов приходится на время первой российской революции.
Если до 1905 года их было совершено всего 6, то в 1905-1907 годах — 204.
После разоблачения руководителя Боевой организации Азефа, как провокатора, в 1908 году террор в деятельности эсеровской партии начал сходить на нет, а после убийства Столыпина в 1911 году фактически прекратился.

Провозглашая индивидуальный политический террор одним из орудий борьбы с самодержавием, эсеры видели в нем, во-первых, средство революционизирования масс, агитационного воздействия на их социальную психологию, и, во-вторых, надеялись достичь с его помощью устранения врага, дезорганизации правительственного аппарата.

Более сложным, чем к политическому, было у эсеров отношение к аграрному террору. Под ним подразумевалось применение всех видов революционного насилия (вплоть до поджогов и разгромов усадеб и физической расправы с их владельцами) а помещикам. I съезд ПСР не включил аграрный и фабричный террор в рекомендуемые партией способы борьбы и постановил воздержаться от призыва крестьян к вооруженному восстанию. В августе 1907 года ЦК ПСР принял специальное постановление, в котором подтверждалось решение по этому вопросу съезда партии и признавалось допустимым применение в сельской местности только «политического террора», т.е. убийство представителей администрации.

Важнейшим направлением деятельности ПСР считалась пропагандистско- агитационная работа в массах. Эсеры призывали крестьян к организации стачек, бойкота помещиков, к созданию крестьянских «братств» — первичных организаций в деревне. Перед братствами ставились задачи распространения народнической идеологии среди крестьян, ознакомление их с программами и тактическими установками эсеров, усиление влияния на решение «мирских дел» в соответствии с этими установками, объединение крестьян на проведение просветительских мероприятий, в борьбе за свои права и организацию
«революционных» акций. Причем в революционных акциях предпочтение отдавалось мирным демократическим действиям (стачки, демонстрации, петиции и др.). В то же время эсеры не упускали из виду и городской пролетариат.
Более того, после поражения первой российской революции их пропагандистско- агитационные усилия в большей степени направлялись на работу среди городского населения, нежели сельского.

В период первой российской революции в составе ПСР насчитывалось около
65 тысяч человек. Рабочих было почти столько же, сколько и крестьян (43,2 и
45,2 % соответственно). А интеллигентов — 11,6 %. В РСДРП же, имевшей с своих рядах к 1907 году до 170 тысяч человек, рабочих было 64 %, служащих —
5 %, интеллигентов — 32 %.

Наиболее крупные организации эсеров были в Москве и Петербурге.

В период высшего подъема революции народные массы России создали демократические органы общереволюционной борьбы — Советы рабочих депутатов.
Они являлись беспартийными массовыми организациями. Их социальную основу составлял пролетариат в союзе с революционной демократией. Самым крупным из
Советов являлся Петербургский Совет рабочих депутатов, возникший 13 октября
1905 года, в самый разгар Октябрьской политической стачки. Совет являлся выборной организацией, действовал открыто, под контролем широких рабочих масс. Всю текущую работу вел Исполнительный комитет, который насчитывал 51 человека. В его состав входили представители районов, крупных профессиональных союзов, меньшевистской и большевистской фракций РСДРП и партии эсеров. Социал-демократы имели в Исполкоме Совета 65 % голосов, эсеры — 13 % и беспартийные — 22 %. Характерно, что представители РСДРП, эсеров пользовались на заседаниях Исполкома правом лишь совещательного голоса. Первым председателем Совета был меньшевик А.Зборовский, затем его заменил беспартийный присяжный поверенный Хрусталев-Носарь, позднее примкнувший к меньшевикам. Позже во главе Совета стал Троцкий.

Советы были действительно новыми органами власти, которые шли на смену традиционным институтам царской администрации. Они вводили 8-часовой рабочий день, оказывали помощь безработным, боролись со спекуляцией, создавали народные революционные суды, декретировали свободу печати.

В период первой российской революции были созданы и другие массовые самодеятельные организации рабочего класса — профессиональные союзы. К 1907 году в России насчитывалось 1200 легальных и нелегальных рабочих профсоюзов. Наряду с борьбой за улучшение экономического положения рабочих и служащих, они активно участвовали и в политической деятельности.

Помимо рабочего класса свои массовые демократические организации создавало и крестьянство. В годы первой революции оно само без помощи других партий попыталось создать свою политическую организацию. В конце июля — начале августа 1905 года образовался Всероссийский крестьянский союз
(ВКС). Аграрная программа ВКС предусматривала общенародную собственность на землю и передачу ее крестьянам по трудовой норме. Наряду с этим допускался и частичный выкуп помещичьей и кулацкой земли. В 1907 году ВКС распался.

Весной 1906 года была создана крестьянская фракция I Государственной думы, получившая название Трудовой группы (трудовики). Это был зачаток крестьянской демократической партии. Трудовики выдвигали требования отмены сословных и национальных ограничений, демократизации земского и городского самоуправления, осуществления всеобщего избирательного права для выборов в
Государственную думу. Аграрная программа трудовиков включала полную ликвидацию помещичьего землевладения и передачу всех земель в общенародный фонд для уравнительного землепользования. Трудовики заявляли, что помещичья земля не может считаться неприкосновенной, она должна принадлежать тем, кто трудится на ней. По мере отступления революции, сохраняя в аграрном вопросе прежнюю линию, трудовики занимали уже более умеренную позицию.

В годы первой российской революции социал-демократия и неонароднические партии и организации при всех исходных идейных расхождениях находились в постоянном взаимодействии и взаимовлиянии. Острая идейная полемика не мешала сотрудничеству партий революционно- демократического лагеря. Лидеры меньшевиков больше тяготели к координации действий с либералами, что, однако, не препятствовало созданию единства действий меньшевиков и большевиков в местных партийных организациях особенно в период подъема революции. Большевики же активно проводили левоблокистскую тактику действий вместе с партиями, которые признавали демократическую республику и вооруженную борьбу с самодержавием. Причем на нижних этажах партийных организаций совместные действия проводились часто без заключения специальных соглашений.

Большевики активно сотрудничали с представителями революционных партий в коалиционных стачечных комитетах, в контактных комиссиях, в боевых дружинах. Особенно тесно такое сотрудничество осуществлялось в Советах, куда входили большевики, меньшевики, эсеры, беспартийные рабочие. Это был сплоченный союз революционно-демократических сил. Успешно проводился левый блок и во время избирательных соглашений в Государственные думы.

Заключение:

Первая российская революция стала серьезным испытанием для социалистических партий России. В 1905-1907 годах они получили проверку в ходе революционных битв. На передний план перед ними выдвигалась задача критического осмысления первого опыта практического претворения своих программных и тактических принципов, определения основных линий будущей политики.

Литература.

. Макаренка В.П. Главные идеологии современности, Ростов-на-Дону:

Феникс 2000 г.

. Платонов С.Р. Лекции по русской истории. С-Пб, 1996 г.

. Смагина С.М. (Ред.) Политические партии России в контексте её истории, Ростов-на-Дону: Феникс, 1998 г.

. Сахоров А.Н. (Ред.) История России с начала XVIII до конца XIX века, — М, 1998 г.

. Шелохаев В. Идеология и политическая организация Российского либерализма, Москва 1991 г.

. Милюков П. Н. Воспоминания. Т. 2. С. 337.

. Нольде Б. Э. В. Д. Набоков в 1917 г. // Архив русской революции.

Берлин, 1922. Т. 7. с. 10.

. Маклаков В. Некоторые дополнения к воспоминаниям Пуришкевича и кн.

Юсупова об убийстве Распутина // Современные записки. Париж, 1928.

Т. 34. С. 279, 280.

. Вишняк М. Падение русского абсолютизма // Современные записки.

Париж, 1924. Т. 18. С. 250, 263.

. Ленин В. И. Полное собрание сочинений Т. 20. С. 359.

. Ленин В. И. Полное собрание сочинений Т. 22. С. 131, 132.

. Аврех А. Я. Раскол фракции октябристов в IV Думе // История СССР.

1978. № 4. С. 115-127.

. Аврех А. Я. “Распад третьеиюньской системы” (Москва, 1984).

. Шульгин В. В. Дни. С. 103.

. Нольде Б. Э. Из истории русской катастрофы // Современные записки.

Париж, 1927. Т. 30. С. 542.

. Спиридович А. И. Великая война и Февральская революция, 1914–1917 гг. Нью-Йорк, 1960. Кн. 3. С. 98-99.

. Врангель Н. Воспоминания: (От крепостного права до большевиков).

Берлин, 1924. С. 227.

. Вырубова-Танеева А. Царская семья во время революции // Февральская революция: Мемуары / Составитель С. А. Алексеев. М.; Л., 1925. С.

396.

. Шульгин В. В. Дни. С. 104.

. Ленин В. И. Полное собрание сочинений Т. 31. С. 12.

————————
[1] Ленин В.И., Полн. собр. соч., 5 изд., т. 9, с. 251