ЗМІСТ
Вступ
1. Механізми роботи пам’яті
2. Типи пам’яті
3. Види пам’яті
4. Порушення пам’яті
5. Методи дослідження пам’яті
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
Як відомо, предмети і явища навколишнього світу, що ми сприймаємо, не зникають з нашої свідомості безвісти. Їхні образи ми можемо думкою відтворювати, хоча самих предметів уже немає перед нами. Образи ці зберігаються нашою пам’яттю. Якщо сприйняття — відображення реальності, що діє на наші органи почуттів тепер, то пам’ять також відображення об’єктивної реальності, але діяла в минулому.
У психології пам’ять часто також називають мнемічною діяльністю (по імені давньогрецької богині пам’яті, матері всіх муз — Мнемозини). Пам’ять зв’язує минуле людини з його сьогоденням і майбутнім і є важливим пізнавальним процесом, що лежить в основі розвитку особистості, навчання. Всі інші психічні процеси не можуть здійснюватися без участі пам’яті, тобто кожна психічна функція як би має свій мнемічний аспект.
Пам’ять — це психічний процес відображення, що полягає в фіксуванні і збереженні з наступними відтворенням і дізнаванням слідів минулого досвіду, що роблять можливим його повторне використання в діяльності чи повернення в сферу свідомості.
Формами, у яких здійснюється запам’ятовування, збереження і відтворення, є образи і слова. У слові можна зберігати узагальнений образ (представлення) про те, чого в наявній ситуації немає.
Представлення — це суб’єктивний почуттєвий образ спогадів попередніх сприйнять, що зберігається в пам’яті.
Три різновиди образів привернули увагу дослідників: послідовні, ейдетичні й уявні.
Послідовні образи формуються на рівні рецепторів (якщо подивитися на джерело світла і закрити ока, те можна «бачити» кілька хвилин світні плями).
Ейдетичні образи є свого роду фотографічною пам’яттю. Деякі люди з винятковою точністю зберігають один раз побачене досить тривалий час (від декількох хвилин і навіть іноді до декількох років).
Уявні образи — продукти довгострокової пам’яті. Ці внутрішні образи служать базою пам’яті й опорою розумових дій. Перші внутрішні образи формуються в дитини у віці від півтора років. Однак тільки до 7-8 років вони стають доступними для трансформацій.
Фізіологічною основою представлень є пожвавлення в корі великих півкуль «слідів» порушень, що утворилися при сприйнятті чи предметів явищ. Ці сліди (енграми) створюються в процесі роботи аналізаторів.
Представлення блідіше і бідніше образів сприйняття. Це порозумівається тим, що сприйняття завжди підтримується силою впливу на органи почуттів безпосередньо сприйманих об’єктів, а представлення такої підтримки не мають, тому що вони будуються на образах минулих сприйнять. Тому в представленнях багато деталей предметів, що раніше сприймалися, і явищ нерідко зливаються, опускаються. Представлення відрізняються від сприйнять також своєю мінливістю, мінливістю, можливістю їх «реконструкції» — перетворенню механізмами уяви.
Представлення пам’яті по змісту є більш-менш точної енграмою предметів і явищ, що колись впливали на органи почуттів.
В одиничних представленнях пам’яті відбиваються конкретні предмети і явища в конкретній обстановці. У них відображені ті риси, що характерні саме для даного об’єкта. У загальному представленні пам’яті відбиваються узагальнені риси предметів даної групи. Загальне представлення виникає на основі багатьох одиничних представлень. Найбільш узагальнені схематичні представлення пам’яті, що є ступінню переходу від почуттєвого пізнання на новий рівень — абстрактно-логічний.
Представлення уяви також ґрунтуються на минулих сприйняттях, але вони піддаються більш істотним змінам (реконструкції), і нове представлення про чи предмети явищах у такому чи виді в таких сполученнях ніколи раніше людиною не сприймалися. Минулі сприйняття в даному випадку є лише «матеріалом», з якого уява «конструює» нові образи представлення.
Усі представлення, що містяться в пам’яті, існують звичайно не самі по собі, а групуються у визначені сукупності — асоціації. Асоціація — це зв’язок, сполучення визначених представлень між собою. Асоціація між представленнями чи будь-якими іншими психічними змістами утвориться завжди, коли вони виникають у свідомості одночасно чи безпосередньо друг за другом. Повторна поява якого-небудь з елементів цього зв’язку приводить до виникнення (згадуванню) всіх інших елементів асоціативної групи.
З фізіологічної точки зору асоціація являє собою тимчасовий нервовий зв’язок.
Запаси представлень у пам’яті людини необхідні для нормального протікання процесів мислення.
При деяких захворюваннях міняється почуттєва яскравість представлень: в одних випадках вони підсилюються, стають почуттєво більш яскравими, а в інші — стають тьмяними і можуть зовсім не виникати.
Можливість збереження і наступного пожвавлення тимчасових зв’язків складає необхідну фізіологічну основу психічної діяльності в цілому, у тому числі і пам’яті.
Тому дослідження пам’яті є дуже важливою проблемою.
1. МЕХАНІЗМИ РОБОТИ ПАМ’ЯТІ
Основними процесами пам’яті є: фіксування, збереження і забування, відтворення і дізнавання. Усі вони тісно один з одним взаємозалежні, і тому їх часто іменують функціями раніше вважалася єдиним психічного процесу пам’яті.
Запам’ятовування визначається як процес, що забезпечує утримання відбитого матеріалу в пам’яті.
Запам’ятовування завжди виборче: у пам’яті зберігається далеко не усе, що впливає на наші органи почуттів. Навіть при мимовільному запам’ятовуванні (мимовільна пам’ять), коли ми не ставимо собі визначеної мети запам’ятовування, краще запам’ятовуються предмети і явища, що викликають інтерес і емоції, що торкаються. Мимовільне запам’ятовування більш сильне розвито в дитинстві, а в дорослих слабшає. Довільне запам’ятовування (довільна пам’ять) завжди має цілеспрямований характер, і якщо при цьому використовуються спеціальні прийоми для кращого засвоєння матеріалу (мнемотехніка), те таке запам’ятовування називають завчанням.
Уже на етапі запам’ятовування відбувається утворення асоціацій. У випадку механічного запам’ятовування (механічна пам’ять) між частинами нового матеріалу і наявних знань установлюються прості (механічні) асоціації шляхом багаторазового повторення. Осмислене запам’ятовування (логічна пам’ять) завжди вимагає встановлення значеннєвих зв’язків нового з уже відомим матеріалом і між окремими частинами нової інформації. Ефективність логічної пам’яті майже в 20 разів вище, ніж при механічному завчанні.
У деяких людей чітко виступає залежність якості і міцності запам’ятовування від того, які саме аналізатори більш брали участь у сприйнятті відповідних об’єктів. Характер пам’яті і представлень може ґрунтуватися головним чином на враженнях зору (оптичний, візуальний тип пам’яті), слуху (акустичний, аудіальний тип пам’яті) чи руху (моторний, кінестатичний тип пам’яті).
Збереження (ретенция) як психічний процес пам’яті здійснюється механізмами короткочасної, довгострокової й оперативної пам’яті. Установлено, що збереження може бути динамічним і статичної. Динамічне збереження виявляється в оперативній пам’яті, а статичне — у довгостроковій.
Збереження заученого в пам’яті залежить від багатьох факторів: глибини розуміння матеріалу, установки особистості, від наступного застосування засвоєних знань, від повторень, від настрою людини й емоційної значимості матеріалу. [1]
Б.В. Зейгарник (1972) замічено, що випробувані майже в 2 рази частіше згадували незавершені завдання, чим завершені. Порозумівається це явище тим, що людина мимоволі утримує у своїй пам’яті і відтворює те, що відповідає його найбільш актуальним, але не цілком ще вдоволеним потребам («ефект Зейгарник»). Про це не слід забувати батькам, коли вони в самий розпал гри починають укладати дітей спати. Безсоння й утруднень у засипанні дітей можна було б уникнути, якщо заздалегідь розрахувати час для завершення початої ними гри. [14]
Забування, подібно збереженню і запам’ятовуванню, також має виборчий характер. Фізіологічна основа забування — гальмування тимчасових нервових зв’язків. Забувається насамперед те, що не має для людини життєво важливого значення, не викликає інтересу. Вибірковість забування виявляється й у тім, що деталі забуваються скоріше, звичайно довше зберігаються в пам’яті загальні положення і висновки. Більш швидкому забуванню піддається матеріал, що заучувався механічно, без достатнього розуміння.
Німецьким психологом, прихильником асоціативного напрямку в психології Германом Ебінгаузом (1850-1909) у численних експериментах над випробуваними і над самим собою (він заучував список безглуздих складів типу «зат», «бек», «сид») установлено, що процес забування протікає нерівномірно: спочатку швидко, а потім повільніше. Протягом перших 5 днів після завчання забування йде швидше, ніж у наступних 5 днів — «крива забування Еббингауза» безглуздих складів.
На думку Г. Еббингауза, отримана крива забування відповідає логарифмічної залежності; це давало йому підстава поширити логарифмічний психофізичний закон Г. Фехнера на область пам’яті і тим самим довести універсальність дії цього закону в системі психофізичних відносин. Всі основні результати своїх досвідів Г. Еббингауз узагальнив у книзі «Про пам’ять», виданої вперше в 1885 році. [12]
Для зменшення забування, крім розуміння й осмислення інформації, важливим моментом є повторення. Перше повторення рекомендується проводити через 40 хвилин після завчання, тому що через годину в пам’яті звичайно залишається тільки 50% механічно заученої інформації. Необхідно частіше повторювати в перші дні після завчання: у перший день 1-2 повторення, у третій і сьомий день по 1 повторенню, потім 1 повторення з інтервалом 7-10 днів. Вважається, що 30 повторень протягом місяця ефективніше, ніж 100 повторень за день.
Систематична, без перевантаження навчання, завчання маленькими порціями протягом семестру з періодичними повтореннями через 10 днів набагато ефективніше, ніж концентроване завчання великого обсягу інформації в стислий термін сесії, що викликає психічне перевантаження і майже повне забування інформації через тиждень після сесії.
Відомо, що найбільш повне і точне відтворення складного і великого матеріалу звичайно буває не відразу після завчання, а через 2-3 дня. Таке поліпшене, відстрочене відтворення збереженого в пам’яті матеріалу в порівнянні зі спочатку заученим у психології називають ремінісценцією (від лат. reminiscentia — пригадування). Воно обумовлено зняттям охоронного гальмування, викликаного стомленням нервових кліток у процесі завчання. З цього випливає практично важлива рекомендація: безпосередньо перед іспитом завантажувати свій мозок завчанням не варто. Набагато краще можна відповісти, якщо закінчити підготовку хоча б за день до майбутнього іспиту. [4]
У медицині терміном «ремінісценція» більш прийнята позначати стан яскравого спогаду здавався б уже давно забутого матеріалу минулого. У патології часто зустрічаються «помилкові спогади» — псевдоремінісценції, коли події віддаленого минулого пригадуються як події, що відбулися зовсім недавно.
Однієї з причин забування є негативний вплив діяльності, що випливає за завчанням. Це явище одержало назву ретроактивного (діючого назад) гальмування. Воно особливо яскраво виявляється в тих випадках, коли слідом за завчанням виконується подібна з ним діяльність чи діяльність, що вимагає значних зусиль. Негативний вплив попередньої запам’ятовуванню діяльності одержало назву проактивного гальмування.
Відтворення (згадування, репродукція, екфорування) — витяг із запасів пам’яті в усвідомлюване поле необхідного матеріалу. Відтворення буває мимовільним і довільним.
При мимовільному відтворенні людина не має наміру згадати раніше сприйняті події, вони спливають самі собою. При цьому одна з випадково оживлених асоціацій як би тягне за собою мережа сполучених з нею інших зв’язків.
Довільне відтворення — цілеспрямований процес відновлення у свідомості минулих думок, почуттів, дій.
Свідоме відтворення, що вимагає вольових зусиль, зв’язане з подоланням відомих труднощів при відтворенні, називається пригадуванням. Умінню пригадувати, також як і запам’ятовувати і зберігати в пам’яті, іноді приходиться учитися. При наявності труднощів у пригадуванні необхідно йти від широкого кола знань до більш вузького. [6]
У когнітивній психології більше всього літератури присвячено вивченню парадигми С. Стернберга (1969), що стосується швидкості пошуку зведень у пам’яті. Він придумав методику для визначення такої швидкості. П. Кавана (1972) узагальнив дані безлічі дослідників і знайшов константу (близько 1/4 секунди), що характеризує час сканування усього вмісту короткочасної пам’яті незалежно від змісту матеріалу.
Дізнавання — специфічний процес пам’яті, що виявляється при повторному сприйнятті чи об’єкта при згадуванні. Цей процес зв’язаний з об’єднанням по тим чи іншим ознакам безпосередньо сприйманого зі сприйнятим раніше. Велику роль при цьому грає точність виділення специфічного в об’єкті. У дізнаванні варто виділяти почуття знакомості зі сприйнятим і віднесення цього образа до визначеного місця, часу, ситуації. У ряді випадків, побачивши щось, людина не може відразу установити ідентичність з баченим раніше, і для цього вимагаються свідомі вольові зусилля. При гарному знайомстві з чи предметом явищем процес ідентифікації проходить як би автоматично, без виділення свідомістю моментів самого спогаду чи пригадування.[9]
2. ТИПИ ПАМ’ЯТІ
В даний час усе більше вважається, що пам’ять не є єдиним психічним утворенням, як думають прихильники концепції єдиної «активної пам’яті». Більш того, у залежності від послідовності в часі від початку надходження інформації на чуттєві входи до перекладу її на тривале збереження, існує принаймні три зовсім різних типи пам’яті: сенсорна, короткочасна і довгострокова. Можливо, що на шляху перекладу інформації з короткочасної пам’яті в довгострокову існує і проміжна (буферна) пам’ять, але її властивості поки ще мало вивчені.
Сенсорна (миттєва) пам’ять здійснює збереження інформації на рівні рецепторів. Вона має дуже короткий час збереження «відбитка» (0,3-1,0 сек), впливаючого об’єкта. Деякі її форми одержали спеціальні назви: іконічна (зорова) і ехоічна (слухова) сенсорна пам’ять. Якщо інформація з рецепторного сховища не переводиться в іншу форму збереження, то вона незворотньо губиться.
У деяких людей повне збереження зорової картини в іконічній пам’яті обмежується не частками секунди, а набагато довше — до 10 хвилин. Ці особливості багато в чому пояснюють явища ейдетизма в деяких людей. При цьому вони мають здатність «бачити» картину чи предмет, що знаходився перед їхніми очима, але вже не експонується. Ця інерційність інформаційних входів, що продовжує для нас вплив сигналів, забезпечує безперервність сприйняття і для звичайних людей (при морганні, русі ока чи перегляді кінофільмів). Ейдетичі здібності більш виражені в дитинстві і знижуються в дорослих. [2]
Короткочасна пам’ять забезпечує втримання на короткий час однократно пред’явленої інформації, що надходить від сенсорних входів чи з довгострокової пам’яті. Раніш короткочасну (робочу) пам’ять називали обсягом свідомості.
Єдине сховище короткочасної пам’яті має обмежені обсяг і час збереження. Пріоритет надходження інформації визначається спрямованістю уваги в даний момент. Час збереження інформації в короткочасній пам’яті складає приблизно 20 секунд, а її обсяг складає 5-9 структурних одиниць інформації — у середньому 7 одиниць (правило Д. Міллера, 1956).
Оперативні одиниці інформації залежать від здатності людини організовувати сприйняття інформації. Установлено, що окрема буква відтворюється краще, ніж дві, а дві — краще, ніж три. Якщо ж сполучення букв утворить знайоме слово, то воно відтворюється так само добре, як і одна буква, незалежно від числа вхідних у нього букв.
Таким чином, короткочасна пам’ять є підсистемою пам’яті, що забезпечує оперативне утримання і перетворення даних, що надходять від органів почуттів і з довгострокової пам’яті.
Усі форми організації матеріалу вимагають для поліпшення запам’ятовування стиску інформації в менше число структурних (оперативних) одиниць. Усі приклади надзвичайної популярності і «магії» числа сім серед людей говорять, очевидно, про глибинне відображення в мові обмежень, зв’язаних з обсягом людської короткострокової пам’яті. Якщо потрібно протягом короткого часу зберегти інформацію, що включає більше 7 елементів, мозок майже несвідомо групує цю інформацію таким чином, щоб число елементів, що запам’ятовуються, не перевищувало гранично припустимого.
У короткочасній пам’яті продовжується процес консолідації, зміцнення змін у нейронах, що забезпечують подальше збереження інформації, а для цього потрібно якийсь час. У першій фазі після надходження інформації слід її зберігається в динамічній формі, і будь-яке раптове відволікання людини в перші секунди після надходження інформації порушує запам’ятовування.
З обмеженістю обсягу короткочасної пам’яті зв’язане і така її властивість, як заміщення. Воно виявляється в тім, що при переповненні індивідуально обмеженого обсягу пам’яті знову надходить інформація частково витісняє вже наявну й остання безповоротно губиться. При перекладі інформації з короткочасної пам’яті в довгострокову відбувається перекодування її переважно в акустичну форму.[4]
Одним із впливів, що порушують збереження інформації в короткочасній пам’яті, часто є травма голови. Після струсу мозку людина забуває події, що мали місце за 10-15 хвилин до травми (ретроградна амнезія). Але якщо період консолідації завершився, те слід закріплюється і не піддається навіть таким сильним впливам, як глибокий наркоз, електрошок і клінічна смерть.
Буферна (проміжна) пам’ять забезпечує збереження інформації протягом декількох годин, є проміжною ланкою на шляху перекладу інформації з короткочасної пам’яті в довгострокову. Вважається, що під час нічного сну відбувається переробка накопиченого за день і очищення буферної пам’яті для прийому нової інформації. Відомо, що сон менш 3 годин на добу чи повне позбавлення сну викликає виразні порушення в поводженні людини — знижується рівень пильності й уваги, різко погіршується короткочасна пам’ять. Передбачається, що в період сну інформація малими порціями (відповідно до обмеженого обсягу короткочасної пам’яті) надходить з буферної пам’яті в короткочасну, котра відключається для цього від зовнішнього середовища (Hartmann E., 1967). З цього погляду методи навчання в сні за допомогою магнітофона можуть приводити до нагромадження утоми, підвищеної дратівливості, погіршенню короткочасної пам’яті, тому що буферне сховище за період сну цілком не звільняється.
Довгострокова пам’ять забезпечує тривале (дні, місяці, роки) збереження інформації. Вона буває двох типів: довгострокова пам’ять зі свідомим, довільним доступом і довгостроковою пам’яттю «закрита» (у звичайних умовах до неї немає довільного доступу).
У довгострокову пам’ять з довільним доступом інформація надходить з буферної пам’яті через перетворення її в короткочасній пам’яті. У цьому процесі важлива роль мислення: інформація при перетворенні узагальнюється, групується, класифікується. Довгострокова пам’ять практично не обмежена в обсязі і часі збереження.
Відомо, що однієї із систем мозку, необхідних для здійснення переносу інформації з короткочасної пам’яті в довгострокову є гіпокамп. Його структури і вся медіальна частина скроневої частки відіграють важливу роль у процесі закріплення (консолідації) слідів пам’яті. Ці відділи входять у лімбічну систему, що характеризується дуже складними функціями і є складовою частиною першого енергетичного блоку При зниженні тонусу кори, що забезпечується структурами гіпокампа, порушується можливість виборчого фіксування слідів (модально-неспецифічні порушення пам’яті). Більш масивні поразки цих відділів приводять до порушень короткочасної пам’яті, що наближається по інтенсивності до Корсаковського синдрому (фіксаційна амнезія, амнестичне дезорієнтування, парамнезії).[11]
Роль гіпокампа в процесах пам’яті виявилася після операції його двостороннього видалення в хворого з приводу епілепсії. Після операції пацієнт став жити тільки в дійсному часі. Він пам’ятав події, чи предмети людей рівно стільки, скільки вони утримувалися в його короткочасній пам’яті.
Сучасні дослідження в хворих з різними поразками мозку й експериментальні дані привели до представлення про множинність систем пам’яті. Структури гіпокампа, та й уся медіальна частина скроневої частки і таламус, є важливими для організації декларативної пам’яті, що забезпечує ясний і свідомий звіт про минулий індивідуальний досвід (її зміст може бути деклароване). Однак набагато раніш в еволюції розвилася процедурна пам’ять, тобто знання того, як потрібно діяти. Процедурна пам’ять заснована на біохімічних і біофізичних змінах, що відбуваються тільки в тих нервових ланцюгах, що безпосередньо беруть участь у засвоєних діях, а не у віддалених ділянках мозку, як це має місце при декларативній пам’яті.
Аналогічні дані отримані і при дослідженні хворих після електрошокової терапії. Відомо, що електрошок робить більш виражену дію на функції скроневої області і гіпокампа, особливо чуттєвих до факторів, що викликають судороги. Після електрошокової терапії страждає пам’ять на недавні події, а пам’ять про більш давні події життя зберігається цілком. Здатність електрошка і ряду інших впливів викликати подібного роду ретроградну амнезію лежить в основі експериментального вивчення властивостей слідів пам’яті (енграм), сформованих у тварин у результаті навчання. З досліджень градієнта ретроградної амнезії можна зробити висновок: ефективність визначеного амнестичного впливу, змінюється назад інтервалу часу, що пройшов від впливу і прямо пропорційно його силі. Амнестичний градієнт залежить від виду амнестичного агента чи іншими словами — мається безліч амнестичних градієнтів для однієї і тієї ж енграми.
Довгострокова пам’ять «закритого» типу носить інший характер організації збереження в ній інформації. До її сховища довільного доступу ні, але інформація зберігається там у вихідному виді, без перетворення.
Під час операцій на відкритому мозку при діагностичному роздратуванні електричним струмом визначених ділянок мозку в людини з’являються, незалежно від його бажання, спогаду типу ілюзій, що начебто він знову присутній у знайомих місцях, почуває запахи, бачить, чує. Відзначено, що при багаторазовому роздратуванні однієї і тієї ж крапки виникає те саме спогад (Пенфілд У. і ін., 1958). Створюється враження, що наш мозок «записує» усі події як магнітофон високої точності. Актуалізувати у всіх деталях образи, переживання, різні картини життя людини можна і під час гіпнозу.
Іноді в деяких людей виникає здатність «зчитувати» цю інформацію безпосередньо. Такі гіпермнезії (посилення пам’яті) зрідка спостерігаються при пропасних станах. І.Ф. Сучевський описав студентку-медичку, що при малярійній лихоманці цитувала дослівно цілі глави підручника по анатомії. Такі унікальні можливості пам’яті описувалися й у здорових людей. Наприклад, нейропсихолог А.Р. Лурія багато років спостерігав чоловіка (Шеришевський) [7], що міг повторити без помилок послідовність з 400 слів через 20 років. Головними труднощами в нього було забування, і йому приходилося винаходити спеціальні прийоми, щоб щось забути.
Термін «оперативна пам’ять «характеризує вид пам’яті, що виявляється в ході виконання визначеної діяльності й обслуговуючий цю діяльність, завдяки збереженню інформації, що надходить як з короткочасної, так і з довгострокової пам’яті.
3. ВИДИ ПАМ’ЯТІ
Розрізняють два основних види пам’яті: генетичну (спадкоємну) і прижиттєву. Спадкоємна пам’ять зберігає інформацію, що визначає не тільки анатомічну і фізіологічну побудову організму в процесі розвитку, але й уроджені форми видового поводження (інстинкти).
Інформація, що зберігається в закодованому виді в молекулах дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК), захищена досить надійно від ушкодження спеціальними механізмами і менш залежить від умов життєдіяльності організму в порівнянні з прижиттєвою пам’яттю.
Прижиттєва пам’ять — це сховище інформації, отриманої з моменту народження до смерті. Виділяють наступні її види: імпринтінг (фіксування), а також рухову, емоційну, образну і символічну пам’ять.
Імпринтінг — вид пам’яті, що спостерігається тільки в ранній період розвитку, відразу після народження. Імпринтінг полягає в одномоментному установленні дуже стійкого специфічного зв’язку людини чи тварини з конкретним об’єктом зовнішнього середовища. Цей зв’язок зберігається тривалий час, що розглядається як приклад навчання і довгострокового запам’ятовування з одного пред’явлення.[3]
Спочатку явища імпринтінга виявлені й описані в птахів у виді реакцій проходження пташеняти за першим об’єктом, що рухається, показаним йому в перші годинник після вилуплення з яйця. Очевидно така реакція має глибокий біологічний зміст, тому що не дозволяє відстати від матері і в остаточному підсумку допомагає вижити. Виявлено, що в перші друга година після впливу стимулу, що викликає імпринтінг, у мозку курчати підсилюється синтез білка. Якщо одне око попередньо закривали, то швидкість білкового синтезу була вище в тій половині мозку, де відбувався процес фіксування.
Припускають, що міцність інформаційного «сліду» при імпринтінгу зв’язана зі структурними білковими перебудовами синапсів нейронів, що зближає його зі спадкоємною пам’яттю. Можливо, що подібні видозміни є і фізичною основою простих форм навчання в цілому. В експериментах з інкубаторськими каченятами показано, що головним у імпринтінге була не новизна подразника, а його першість. Виявлено критичні інтервали часу, після яких фіксування слабшає і цілком зникає. Ці періоди часу були різні для швидко і повільно розвиваються тварин. Якщо в птахів імпринтінг максимально виявлявся до 12-му години після вилуплення з яйця, то в мавп — на 20-40-й день життя.
Вважається, що в людини імпринтінг спостерігається до 6-місячного віку (Понугаєва А.Г., 1973), однак є підстави думати, що цей період у дитини набагато триваліше. Узагальнивши ряд досліджень, англійський психіатр Боулбі (Bowlby G., 1961) думає, що штучне відчуження дітей від матері як від людини теплого, ласкавого й уважного небезпечно принаймні до трьох років.
Трьох місяців «позбавлення любові» (емоційна депривація) у цьому тимчасовому інтервалі досить, щоб у психіці дитини відбулися зміни, що у майбутньому вже не можна цілком усунути. Боублі вважає, що будь-яка депривація (стан недостатнього задоволення якої-небудь важливої психологічної потреби) у раннім дитинстві торкається насамперед етичний розвиток особистості і формування в дитині нормального почуття тривоги, що приводить до аномалій соціального поводження, посиленню агресивності.
Біологічний зміст імпринтінга в людини складний і його розумінню багато в чому сприяли експерименти на мавпах, що моделюють деприваційні ситуації в людини. На початку сімдесятих років фотографія маленьких мавпочок, вирощених у повній ізоляції від родичів і довірливо притискаються до м’якої ганчіркової штучної матері, обійшла журнали усього світу. Виявилося, що «плюшева» мама здатна вселяти в дитинчат мавпи набагато більше почуття безпеки і впевненості, чим сурогатна мама з дроту, хоча і дающая їм молоко. Порівнюючи штучних матерів з дійсними, дослідники прийшли до висновку, що дійсні матері, зрозуміло, краще: вони дають крім молока і тепла ще щось, що в людини називалося б любов’ю.
Мавпи, вирощені в ізоляції, не уміли входити в контакт зі своїми нормальними ровесниками, у них порушувалося полове поводження, а самки не виявляли ніякої турботи про своїх дітей. На підставі цих фактів учені прийшли до висновку, що для нормального становлення основних форм взаємодії між дорослими мавпами необхідно з дитинства забезпечити їм специфічний емоційний вплив, носієм якого на самих ранніх стадіях онтогенезу є мати (Harlow H.F., 1971). [1]
Рухова пам’ять — це пам’ять на рухи. Вона складає основу оволодіння руховими діями в будь-якому виді діяльності людини. Досягаючи повного розвитку раніш інших форм, рухова пам’ять у деяких людей залишається ведучої на все життя. Особливо велике значення вона має в артистів балету, а також у технічно складних видах спорту. При розучуванні вправ замічено, що легше запам’ятовується напрямок і амплітуда рухів і значно сутужніше — інтенсивність.
Емоційна пам’ять — це пам’ять на почуття. Вона визначає відтворення визначеного почуттєвого стану при повторному впливі тієї ситуації, у якій даний емоційний стан виникло. Почуттєва пам’ять мається вже в 6-місячної дитини і досягає свого розквіту до 3-5 років. Механізми емоційної пам’яті лежать в основі первинного почуття дізнавання (знайоме, чуже), наших симпатій і антипатій, обережності. Емоційна пам’ять відрізняється також тим, що майже ніколи не супроводжується відношенням до ожилого почуттю як до спогаду раніше пережитого почуття. Довільне відтворення почуттів у цьому аспекті майже неможливо. Наприклад, людина, налякана в раннім дитинстві собакою, може і не усвідомлювати причин свого страху при кожній зустрічі із собакою на вулиці.
Образна пам’ять — це пам’ять на образний матеріал. Розрізняють наступні її підвиди: зорова, слухова, дотикальна, нюхова і смакова. Найбільше чітко у всіх людей виявляється зорова і слухова пам’ять, а розвиток інших підвидів (дотикальна, нюхова, смакова) зв’язано з розходженнями професійної діяльності, наприклад у дегустаторів. Образна пам’ять звичайно яскравіше в дітей і підлітків. У дорослих людей ведуча пам’ять, як правило, не образна, а логічна. Можна тренувати образну пам’ять, якщо відтворювати думкою в розслабленому стані з закритими очима перед сном різні задані картини.
Символічна пам’ять — це пам’ять на абстрактний, абстрактно-символічний матеріал. Вона підрозділяється на словесну і логічну пам’ять. Словесна пам’ять в онтогенезі формується слідом за образною пам’яттю і досягає свого розквіту до 10-13 років. Від образної пам’яті вона відрізняється більшою точністю відтворення. Особливості логічної пам’яті виявляються в запам’ятовуванні тільки змісту тексту, тобто відбувається переробка тексту в узагальнених поняттях. Логічна пам’ять самим тісним образом зв’язана з мисленням людини.
Варто помітити, що словесна пам’ять може сприяти трансформації зорового образа. В експерименті було показано, що зоровий образ у свідків того самого події може сильно варіюватися в залежності від вибору слів експериментатора при формулюванні питання про те, що бачили свідки. Висновок з цього ясний: правильний вибір слів при формулюванні питань важливий для точності відповіді. При словесному відтворенні чи розповіді ряду слів також можуть виникати перекручування. Наприклад, деталь, що привернула увагу при читанні розповіді, має тенденцію пересуватися до його початку. Сама чи розповідь яка-небудь фраза звичайно точніше відтворюється з країв — краще пригадується початок і кінець.[9]
4. ПОРУШЕННЯ ПАМ’ЯТІ
З раннього дитячого віку здатності запам’ятовування поступово удосконалюються (спочатку образна, а потім символічна пам’ять), досягаючи свого оптимального розвитку до 20-25 років. На цьому рівні пам’ять зберігається до 40-45 років, після чого поступово погіршується, особливо механічне запам’ятовування нового матеріалу. У літньому і старечому віці помітно страждає запам’ятовування нового і поточних подій, але добре зберігається здатність відтворення вражень дитинства — закон зворотного ходу пам’яті Рібо (Th. Ribot, 1881). Мнестичні функції коливаються у визначених межах і під впливом різних факторів повсякденного життя — стомлення, недосипання, емоцій. [10]
При захворюваннях, особливо у випадку поразки центральної нервової системи, можна зустрітися з різними порушеннями пам’яті. Розлади пам’яті можуть стосуватися як усіх її окремих компонентів, так і її динаміки. В останньому випадку виявляється, що хворі те докладно, у деталях відтворюють зміст складної розповіді, байки, те раптом не в змозі передати зовсім легкий сюжет (мнемічна діяльність носить переривчастий характер). У самому загальному виді серед порушень пам’яті можна виділити три основні групи: гіпермнезії, гіпомнезії і парамнезії.
Гіпермнезія (посилення, загострення пам’яті) виявляється посиленням спогадів про минуле життя чи поліпшенням запам’ятовування поточних подій. При захворюваннях гіпермнезія частіше зустрічається як тимчасове явище при пропасних станах, порушенні на тлі патологічного підвищення настрою (манії) і відрізняється фрагментарністю і нестійкістю. Лише при гіпоманіакальних станах (легка форма манії) посилення спогадів і запам’ятовування більш стійко. Гіпермнезія зустрічається іноді і при слабоумстві; так, один імбецил пам’ятав дати поховань усіх померлих протягом 35 років у селі, де він жив (Гуревич М.О., Серейський М.Я., 1928). Гіпомнезія, чи дисмнезія, — ослаблення мнестичних функцій аж до повної їхньої втрати. Може бути загальної (стосуються запам’ятовування і відтворення) і часткової (не може щось згадати в даний чи момент порушене тільки запам’ятовування). Повна втрата здатності зберігати і відтворювати раніше придбані знання називається амнезією.
Якщо амнезія зв’язана з переважним порушенням здібностей до запам’ятовування, то неї називають фіксаційоною амнезією. У зв’язку з цим чи слабшає втрачається пам’ять про поточні, недавніх подіях, але зберігається здатність повного відтворення придбаного раніше досвіду. Такі розлади пам’яті дуже характерні для так називаного корсаковського синдрому, що описаний відомим вітчизняним психіатром С.С. Корсаковим при виражених алкогольних інтоксикаціях. Різновидом фіксаційоної амнезії є перфораційна амнезія, коли не фіксуються тільки якісь частини інформації. Зокрема, при палімпсестах виникає втрата здатності запам’ятовувати і відповідно потім відтворювати деякі деталі, епізоди і подробиці, що відносяться до періоду інтоксикації (наприклад, при алкогольному сп’янінні).
Амнезія може бути зв’язана з утрудненнями у відтворенні і пригадуванні окремих чи подій усіх подій якогось минулого відрізка часу — часткова (лакунарна) чи повна репродукційна амнезія. Особливо різке явище забування деяких подій життя виявляється при аффектогенних (кататимних) амнезіях, коли хворий амнезує визначене і дуже важке переживання. Вони виникають по механізму витиснення афективно насичених індивідуально неприємних і неприйнятних особистістю вражень і подій, а також усіх подій (навіть індиферентних), що збіглися в часі із сильним потрясінням.
При істеричних амнезіях, на відміну від аффектогенних, спогад про обстановку, індиферентні події, що збіглися з амнезируємимі в часі, зберігається. Своєрідний варіант істеричної амнезії — фантастична псевдологія, де витісняються з пам’яті не задовольняючого хворого факти його біографії чи соціального стану. З цим сполучається схильність до переоцінки власної особистості, егоїзм і егоцентризм. Пробіли пам’яті в таких хворих нерідко заміщаються вигаданими подіями — істеричними фантазмами. Вони цікаві по фабулі, інтригуючі і підкреслюють значимість особистості хворого. На відміну від патологічної облудності хворі переконані в їхній істинності.
До прогресуючого амнезії відносять ті її варіанти, де різко втрачається здатність до запам’ятовування і неухильно наростає спустошення пам’яті за законом Рібо. Хід цього процесу йде в порядку, зворотному формуванню пам’яті. Спочатку в хворого з’являється безпам’ятність, фіксаційна гіпомнезія, ступінь виразності якої поступово наростає. Потім процес починає поширюватися на пам’ять про минуле, захоплюючи спочатку близький період, а потім усе більш і більш віддалені. У першу чергу порушується «пам’ять часу» при збереженні «пам’яті змісту». При цьому хворі пам’ятають окремі події і факти свого життя, але утрудняються локалізувати їх у часі і послідовності. У наступному тьмяніє і «пам’ять змісту, фактів», але ще довгостроково зберігається «пам’ять емоційних і морально-етичних реакцій». У саму останню чергу при прогресуючій амнезії зникає «пам’ять найпростіших навичок» — праксис, що супроводжується формуванням апраксії.
При ретардованій (запізнілої) амнезії події забуваються не відразу, а через лише якийсь час після хворобливого стану. Спочатку хворий може розповісти навколишнім про колишні в нього хворобливих переживаннях, але через короткий час він їх цілком забуває. При деяких осередкових органічних поразках головного мозку спостерігається амнестична афазія, що полягає тільки в забуванні хворим назв показуваних предметів.
У клініці окремо виділяють ретроградну й антероградну амнезії. При першій з них хворі переважно забувають події періоду, що передував втраті чи потьмаренню свідомості. При другий — відсутні спогаду на якийсь період після виходу зі стану потьмареної свідомості. Якщо випадання спогадів обмежується тільки подіями гострого періоду хвороби (періоду порушеної свідомості), то таку амнезію називають конградною амнезією. При сполученні всіх представлених варіантів амнезію називають антероретроградною.
Парамнезія — перекручення, обмани пам’яті (помилкові спогади), що виникають у результаті порушення розподілу подій, що пригадуються, у часі і просторі, перекручування раніше пережитих подій, заповнення пробілів пам’яті домислами і фантазіями, відчуження згадуємих переживань від власного життєвого досвіду й інші.
Найбільше часто з парамнезій зустрічаються псевдоремінісценції («ілюзії пам’яті», помилкові спогади), при яких наявні пробіли пам’яті хворий як би заповнює подіями більш віддаленого минулого. Наприклад, хворий затверджує, що він тільки що повернувся з прогулянки, хоча він навіть не виходив з палати. Псевдоремінісценції звичайно стабільні по змісту, повторно розповідаються хворими, мають повсякденний зміст. Їхнім різновидом є екмнезії — зрушення ситуації в минуле («життя в минулому»), коли такому переносу з минулого піддаються не окремі події і факти, цілі значні періоди життя хворого.
При ехомнезіях (редуплікуюча парамнезія Піка) обман пам’яті полягає в тім, що яка-небудь подія в спогадах з’являється подвоєним, потроєним. Поточні події проектуються одночасно й у сьогодення (адекватно), і в минуле. Хворий при цьому переконаний, що ця подія в нього вже було раніше. Від псевдоремінісценцій вони відрізняються тим, що не носять характеру, що заміщає, при провалах пам’яті, а від симптому «уже баченого» тим, що дійсна подія переживається не цілком ідентичним, а лише тільки подібним з минулим. Ехомнезії можуть указувати на поразку тім’яно-скроневих областей мозку.
При галюцинаторних спогадах Кальбаума яке-небудь галюцинаторне переживання фіксується пам’яттю як реальна подія і проектується в минуле, де в реальності його зовсім не було. При псевдогалюцинаторних псевдоспогадах Кандинського створений уявою факт відразу стає змістом слуховой чи зорової галюцинації, а в пам’яті він стає спогадом про реальну подію, що нібито були в минулому житті хворого. Подібні розлади пам’яті іноді зустрічаються в структурі галюцинаторно-параноїдних психозів.
У ряді випадків зміст помилкового спогаду носить фантастичний характер, і хворі описують події, яких явно в їхньому житті не було. Такі парамнезії називаються конфабуляціями («галюцинації пам’яті», «вимисли пам’яті», «марення уяви»). Вони звичайно носять яскравий, образний характер з патологічною переконаністю в їхній істинності.
Псевдоремінісценції і конфабуляції найбільш характерні для захворювань, де губиться здатність до запам’ятовування, — корсаковський психоз, старече слабоумство, прогресивний параліч.
Відтворення якої-небудь події без його дізнавання називається криптомнезією і може лежати в основі неусвідомлюваного плагіату, коли який-небудь визначений факт (відкриття чи технічний винахід), кимсь установлений раніше, хворий привласнює собі. Можливо і зворотне — відчуження фактів власного життя, і вони не дізнаються як свої. При цьому реальна подія з життя хворого сприймається їм як мало місце не з ним, а з кимсь іншим, і про це він від когось чув, прочитав чи бачив у кіно. Криптомнезії зустрічаються при деяких органічних захворюваннях мозку, особливо при поразці тім’яно-скроневих його відділів. [5]
5. МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТІ
У сучасній психології всі окремі досвіди з пам’яттю людини зводяться, в основному, до того, що випробуваний тим чи іншому способу засвоює матеріал, а потім, спустя деяка кількість часу, його відтворює, довідається засвоєне. У кожнім з таких досвідів експериментатор має справу з трьома основними перемінними:
1. діяльністю чи засвоєння завчання;
2. інтервалом між засвоєнням і відтворенням;
3. діяльністю відтворення.
Матеріал може пред’являтися випробуваним візуально чи на слух. Крім цього є й інші способи: зорово-слухо-моторный, моторно-зорово-моторний, зорово-слуховой.
Мимовільне запам’ятовування являє собою процес запам’ятовування, що протікає на тлі діяльності, спрямованої на рішення немнемічних задач [10]. Мимовільне запам’ятовування – це продукт і умова пізнавальних і практичних дій. Це не випадковий, а закономірний процес, детермінирований особливостями діяльності суб’єкта.
Для вивчення особливостей мимовільного запам’ятовування використовується ряд конкретних методик. Приміром, А.А. Смирнов при дослідженні ролі активності в мимовільному запам’ятовуванні пропонував випробуваним пари фраз, на яких вони повинні були виводити визначені орфографічні правила, а потім придумувати приклади на ці правила. Наступного дня випробуваним пропонувалося відтворити ті фрази, якими вони оперували напередодні. Досвіди показали, що власні фрази запам’ятовувалися набагато продуктивніше запропонованих експериментатором.
Методика И.П. Зинченко [10] спрямована на вивчення впливу спрямованості діяльності на продуктивність запам’ятовування. Для цього він запропонував методику класифікації предметів і складання числового ряду. При виконанні цих обох задач предмети числа запам’ятовувалися мимоволі. Коли предмети і числа були об’єктом діяльності випробуваних (класифікація предметів у першому досвіді і складання числового ряду в другому), вони запам’ятовувалися краще, ніж, коли служили фоновими подразниками. Однак і в цьому випадку (коли об’єкти виступали як фоновий подразник) запам’ятовування було результатом прояву з боку випробуваних якої-небудь активності стосовно цих об’єктів, хоча вона і виявлялася лише у формі випадкових орієнтованих реакцій.
Опишемо трохи найбільш відомих методик дослідження мимовільного запам’ятовування.
Методика «Класифікація зображень предметів».
Експериментальний матеріал – 15 карток, на кожній з який зображений один предмет. 15 предметів легко класифікуються: тварини, фрукти, іграшки. Крім зображення предмета, на кожній картці (у правому верхньому куті) написане двозначне число.
Перед початком дослідження картки розташовуються на щиті у випадковому порядку і закриваються листом папера. Учасникам у дослідженні видається інструкція наступного типу, у якій говориться про те, що буде проводиться досвід на уміння класифікувати предмети по загальних ознаках. Задача випробуваного полягає в тому, щоб раскласифікувати предмети по групах і записати їх у цьому порядку, ставлячи на початку групи її назва. Після закінчення досвіду його учасникам пропонується по пам’яті відтворити в будь-якому порядку спочатку предмети, зображені на картках, а потім числа.
На підставі аналізу даних робляться висновки про умови продуктивності мимовільного запам’ятовування.
Короткочасна пам’ять являє собою такий її вид, що характеризується дуже коротким збереженням матеріалу після однократного нетривалого сприйняття і тільки негайним відтворенням. Для виміру обсягу короткочасної пам’яті можуть використовуватися різні методики.
«Метод Джекобса». Цей метод проводиться на цифровому матеріалі і являє собою наступну роботу. Випробуваному пред’являються послідовно сім рядів цифр, що містять від 4 до 10 елементів. Ряди цифр складаються випадково. Експериментатор по одному разі читає по черзі кожен ряд, починаючи із самого короткого. Після прочитання кожного ряду, через 2-3 секунди, випробувані письмово відтворюють у протоколі елементи рядів. Досвід повторюється кілька разів на різних цифрових рядах. Після експерименту випробуваний дає звіт про те, якими прийомами він користався для запам’ятовування рядів. Аналіз результатів і формулювання висновків про обсяг короткочасної пам’яті проходить на підставі отриманих кількісних даних, а також на основі словесного звіту випробуваних про хід процесу запам’ятовування.
Ще одна методика визначення короткочасної пам’яті розроблена Л.С. Мучником і В.М. Смирнов («Визначення індексу короткочасної пам’яті»). У першій частині запропонованого ними тесту завдання виконуються по методу Джекобса. В другій частині досвіду визначається обсяг оперативної пам’яті, для чого випробуваному пред’являють випадкові однозначні числа, що він повинний попарно складати в розумі і запам’ятовувати результати додавання. Після закінчення випробуваний повинний відтворити всі результати підрахунків. По закінченні двох досвідів підраховується по спеціальній формулі індекс короткочасної пам’яті.
Методика «Вимір обсягу короткочасної пам’яті методом визначення відсутнього елемента». Випробувані попередньо знайомляться з поруч стимулів, що використовуються в експерименті. Потім ці стимули пред’являються їм у випадковому порядку. Задача випробуваного полягає в тому, щоб визначити, який з елементів ряду відсутній у пред’явленій послідовності. Як стимули для запам’ятовування можуть виступати числові ряди, слова й ін. У висновку експерименту робляться висновки про обсяг короткочасної пам’яті.
Для дослідження процесу запам’ятовування використовуються наступні класичні методики: метод утримання членів ряду, метод завчання, метод удалих відповідей, метод антиципації.
Так, приміром, при проведенні методу завчання, випробуваному пропонують завчити ряд елементів (склади, слова, числа, фігури і т.п.) до критерію їхнього безпомилкового відтворення в будь-якому порядку. Для цей ряд об’єктів пред’являють кілька разів. Та кількість повторень пред’явлення ряду об’єктів для безпомилкового повторення випробуваним є показником запам’ятовування. Пропонуючи випробуваному повторно відтворити графік об’єктів через визначені проміжки часу можна побудувати графік забування. Таким чином, метод завчання дозволяє експериментатору просліджувати динаміку процесів запам’ятовування і забування матеріалу різного обсягу і змісту.
Приведемо приклад методики «Дослідження процесу завчання». Як експериментальний матеріал тут виступають не зв’язані за змістом слова. Матеріал представляється слуховим способом. Випробуваному пропонується ряд з 12 слів з вимогою його завчити до безпомилкового відтворення в будь-якому порядку. Після кожного пред’явлення ряду випробуваний відтворює його. Ряд повторюється через 5 секунд після закінчення відтворення. Утримані елементи фіксуються в протоколі знаком «+»; якщо випробуваний називає слово, якого раніше не було, те воно записується в примітках до протоколу. Досвід проводиться до повного завчання всього ряду.
Після закінчення досвіду експериментатор фіксує в протоколі словесний звіт випробуваного про мнемічні прийоми, що він використовував з метою запам’ятовування. У висновку підраховується загальна кількість правильна відтворених слів при кожнім повторенні, підраховується частота відтворення кожного слова і підводяться висновки про процес запам’ятовування.
Факторів, що впливають на збереження матеріалу в пам’яті, небагато. Експериментального дослідження вимагають такі фактори, як рід проміжної діяльності між завчанням і відтворенням, її тимчасова локалізація в інтервалі між завчанням і відтворенням, тривалість інтервалу, ступінь первісного завчання і т.п. Результати ряду дослідження ретроактивного гальмування (так називається погіршення відтворення в тих випадках, коли в проміжку між завчанням і відтворенням відбувається розумова діяльність суб’єкта) є особливо сильним, якщо проміжна діяльність між завчанням і відтворенням є гомогенної, тобто подібної з первісним завчанням. У зв’язку з цим, дослідженню повинні, у першу чергу, піддатися ефекти ретроактивного гальмування. Зупинимося більш докладно на декількох методиках дослідження ефектів ретроактивного гальмування й інтерференції мнемічних слідів.
Перша методика містить у собі три досвіди, що будуються за однаковою схемою і відрізняються друг від друга тільки характером пропонованого для запам’ятовування матеріалу: у першому досвіді пред’являються зв’язані між собою слова, у другому – не зв’язані, у третьому – безглузді склади. Випробуваному в кожнім досвіді послідовно на слух пред’являють три ряди з 4, 6 і 8 елементів із пропозицією відтворити в тім же порядку. Випробуваний повинний відтворити елементи 4 рази: перший раз безпосередньо після пред’явлення, друг раз після паузи в 15 с., третій раз після перемножування в розумі двох двозначних чисел (гетерогенне відволікання), четвертий раз – після гомогенного відволікання – запам’ятовування ряду інших об’єктів (наприклад, ряду слів, складів і ін.). Відтворені елементи експериментатор фіксує в протоколі. Після кожного досвіду фіксуються дані словесного звіту випробуваного і спостереження експериментатора. Після проведення досвіду, за допомогою формули, підраховується коефіцієнт ретроактивного гальмування. По кожнім досвіді експериментатор аналізує вплив пауз і відволікань на продуктивність відтворення і характер його помилок. При порівнянні результатів, отриманих у всіх трьох досвідах, оцінюються розходження у відтворенні зв’язаних і незв’язаних слів, а також безглуздих складів. Також зіставляється вплив пауз і відволікань на відтворення матеріалу різного ступеня свідомості.
Наступна методика належить Ф.Д. Горбову [10]. Її метою є виявлення минущих порушень оперативної пам’яті по ходу й у зв’язку з даною оперативною діяльністю. Випробуваному на екрані дисплея послідовно згодом експозиції 2 із пред’являють цифри, перед якими коштує знак чи додавання вирахування. Задача випробуваного складати (чи віднімати в залежності від знака, що коштує,) пред’явлене число з останнім отриманим результатом. Сума (чи різниця) у всіх випадках не перевищує 9. отриманий результат у кожній пробі випробуваний указує за допомогою миші на цифровому табло з 10 цифр – від 0 до 9. У ході експерименту, зненацька для випробуваного, перед пред’явленням чергової цифри з’являється яскравий спалах, що повинний викликати ретроградну амнезію (руйнування мнемічного сліду). У досвіді 50 представлень, з яких у випадковому порядку вибираються 10, яким передує яскравий спалах. У процесі обробки результатів виявляються можливі помилки, що носять характер ретроградної амнезії, тобто виникаючі за рахунок стирання останнього результату і заміни його передостаннім.
ВИСНОВКИ
Пам’ять розглядалася й аналізувалася в рамках різних напрямків і в рамках різних наукових теорій. Серед основних можна відзначити асоціативний підхід, підхід соціальна, генетичний і безліч інших. Без сумніву в рамках кожної теорії була безліч практичних і без сумніву коштовних наробітків. Багато хто з відомих психологів розглядали проблеми пам’яті. Родоначальником експериментальних досліджень пам’яті вважається німецький психолог Герман Еббингауз. Можна також відзначити імена А. Бергсона, П. Жані, Ф. Баттлета, радянських учених П.П. Блонського, Л.С. Виготського, А.Н. Леонтьева, що внесли значний вклад у розвиток теорії і практичних досліджень пам’яті. Варто згадати й імена П.І. Зінченко, А.А. Смирнова, А.Р. Лурія й ін. Цікавий матеріал у проблему механізмів забування вніс найвідоміший психолог З. Фрейд. У сучасній психології пам’ять розуміється як форма психічного відображення дійсності, дія якої полягає в закріпленні, збереженні і наступному відтворенні людиною свого досвіду. Пам’ять характеризується на основі своїх основних процесів: запам’ятовування, збереження, відтворення і забування інформації. В основі класифікації її видів лежать характер психічної активності особистості, характер цілей діяльності, а також час закріплення і збереження матеріалу. Ґрунтуючись на цих критеріях учені виділяють такі види пам’яті, як рухова й образна, довільна і мимовільна, короткочасна, довгострокова, оперативна й ін. Усі види пам’яті піддаються науковому аналізу і дослідженню. Для дослідження пам’яті застосовується ряд методик, що спрямовані на дослідження процесів запам’ятовування, факторів збереження, причин забування інформації і можливості її відтворення. Сучасні методи дослідження пам’яті людини аналізують і вивчають пам’ять особистості на кожнім з основних процесів – на етапі засвоєння, збереження і відтворення інформації. Для дослідження різних типів пам’яті і різних її процесів використовуються різні методики.
Так, для дослідження мимовільного запам’ятовування й умов його продуктивності може бути використана методика, запропонована І.П. Зінченко. Вона спрямована на вивчення впливу спрямованості діяльності на продуктивність запам’ятовування. Методика «Класифікація зображень предметів» допоможе виявити умови продуктивності мимовільного запам’ятовування.
«Метод Джекобса» спрямований на дослідження обсягу короткочасної пам’яті особистості. На основі цієї методики побудовані й інші методи дослідження короткочасної пам’яті особистості, наприклад, методика Л.С. Мучника і А.А. Смирнова («Визначення індексу короткочасної пам’яті») і методика «Вимір обсягу короткочасної пам’яті методом визначення відсутнього елемента». Для дослідження динаміки процесів завчання використовуються в основному класичні методики, такі як, наприклад, метод утримання членів ряду, метод завчання, метод удалих відповідей, метод антиципації й ін. Ще один важливим напрямок дослідження пам’яті особистості є дослідження факторів, що впливають на збереження матеріалу в пам’яті. Таких факторів існує безліч – рід проміжної діяльності між завчанням і відтворенням, її тимчасова локалізація в інтервалі між завчанням і відтворенням, тривалість інтервалу, ступінь первісного завчання й ін. Для їхнього дослідження використовуються різні методики, наприклад, методика Ф.Д. Горбова, що спрямована на виявлення минущих порушень оперативної пам’яті по ходу й у зв’язку з даною оперативною діяльністю. В останні роки в дослідженнях пам’яті почали застосовувати зовсім нове інструментальне оснащення експериментів. Для забезпечення експериментального матеріалу, широкого варіювання тимчасових режимів, а також для реєстрації різних параметрів відповідної реакції випробуваних з необхідною точністю використовуються комп’ютерні технології. Використання комп’ютерів у дослідженнях пам’яті значно розширює можливості експериментатора, а результати проведених досвідів робить більш точними.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Блонский П.П. Память и мышление. // Избранные психологические произведения. — М., 1964.
Грановская Р.М. Восприятие и модели памяти. – Л., 1974.
Джеймс У. Психология. – М., 1991.
Зинченко П.И. Непроизвольное запоминание. — М., 1981.
Ильина М.К. Психология памяти. – Новосибирск, 2000.
Клацки Р. Память человека: структура и процессы. – М., 1978.
Лурия А.Р. Маленькая книжка о большой памяти. – М.: Издательство московского университета, 1968. – 88 с.
Ляудис В.Я. Память в процессе развития. – М.: Издательство московского университета, 1976. – 253 с.
Общая психология. Учебн. пособие для пед. ин-тов. Под ред. проф. А.В. Петровского — М.: «Просвещение», 1970.- 432с.
Практикум по общей, екпериментальной и прикладной психологии / Под ред. А.А. Крылова, С.А. Маничева. – СПб.: Питер, 2000. – 560 с.
Психология памяти / Под ред. Ю.Б. Гиппенрейтер и В.Я. Романова. – М.: «ЧеРо», 2002. – 816 с.
Психология. / Под редакцией А.А. Крылова. – М.: «Проспект», 2000. – 584с.
Репкин В.В., Ячина А.С. Произвольное запоминание, как необходимое условие самостоятельного усвоения учебного материала. – Харьков, 1985.
Хрестоматия по психологии / Под ред. А.В. Петровского. – М.: Просвещение, 1987. – 447 с.
, (1)
— напряженность внешнего поля, 
— магнитная восприимчивость магнитной жидкости, 
— объемная концентрация ее дисперсной фазы.
, (2)
(3)
, т.е. 
, откуда для параметра эффективного поля 
следует:
. (4)
.
, находящейся в магнитном поле Н (например, в поле соленоида) так, что часть жидкости вытиснится из пространства, занимаемого полем, то изменение энергии поля, соответствующее изотермическому процессу может быть записано в виде, аналогичном выведенного в [3] для жидкого диэлектрика:
, (5)
— концентрация дипольных частиц. 
это выражение должно быть дополнено слагаемым 
, т.е. 
. Изменение температуры 
определится выражением для магнетокалорического эффекта:
. (6)
(7)
получим:
. (8)
работе 
пондеромоторных сил, взятой с обратным знаком, т.е. 
. С учетом этого, нетрудно получить:
.
,
. (9)
, получим:
. (10)
(11)
и токов проводимости, получим:
(12)
имеет вид:
(13)
и 
(14)
, что и следовало ожидать для системы с невзаимодействующими частицами.
, 
, (15)
— температура Кюри. Формула (12) в этом случае дает:
(16)
и учитывая, что 
, получим:
(17)
дает 
, что, как известно, следует также непосредственно из закона Кюри-Вейсса. Проведенные оценки позволяют предположить возможность применения формулы (12) для расчета эффективных полей и при других формах зависимости 
, в том случае, когда выполняется поставленное при ее выводе требование однородности среды.
,
— объем выпуска;
). 
);
.
,
.
; 
=15,82 м
; 
=610
; 
= 61197,12 Н;
; 
= 35551,11 Н;
, де 
, 
, k=1,1–1,5
, де 
, 
=5636,58 Hм;
=3274,44 Нм;
=4455,51 Нм;
=5792,16 Нм;
=1,57 рад/с;
=9093,7 Вт;
; 
=12124,9Вт=12КВт;
,
, где kТ=Mkp/MH=2,8 (з каталогу)
;
, где 
=215,827 H∙м;
H∙м;
;
;
;
;
;
, де m=2 – число ступіней, n – номер ступіні.
;
;
, де Sui – ковзання на пусковій характеристиці.
; 
; 
;
; 
;
;
, де 
, k=1,1–1,5
;
;
;
=4,318кВт;
=76,593 H∙м;
=214,46H∙м;
;
;
;
;
;
;
;
;
; 
;
; 
; 
; 
– передаточне число. 
;
; 
;
; 
;
;
;
, де k – коефіцієнт враховуючий інерційність махових мас елементів кінематичної передачі.
;
кг∙м2;
; 
; 
;
; 
;
;
;
;
при підйомі стріли;
при спуску стріли;
; 
;
; 
с – при підйомі;
с – при спуску;
;
;
; tп = 0,144с;
; tm=0,231 c
, де 
;
;
.
;
;
;
;
; 
;
.
, де 
;
;
; 
;
; 
; 
; 
;
; 
;
; 
;
