Реферат
З предмету: Вступ до приватного права
На тему: "Джерела римського права: постанови народних зборів, сенатус-консульти, конституції імператорів"
План
Постанови сенату - сенатус-консульти
Список використаної літератури
Вступ
Правова система Стародавнього Риму мала розгалужену та різноманітну за значенням мережу джерел права. Це поняття має далеко неоднозначний зміст. Слово "джерело" означає місце, ґрунт чи умови, з яких щось випливає, витікає, походить Можна назвати це і витоками права. Давньоримські юристи по-своєму пояснювали походження права, його характер, зміст та інше. Їхні міркування були зумовлені рабовласницьким способом виробництва. Відомий давньоримський юрист Тіт Лівій вперше вжив поняття джерело права чи витоки права. Він вважав закони XII таблиць витоками всього публічного і приватного права, особливо не вникаючи, що вини продукт суспільного розвитку, вираз чиєїсь воліта інтересів. Давньоримський юрист Ульпіан зазначав, що право (jus) походить від правосуддя (justitia). Інший юрист Цельс визначив право як науку про добро і справедливість. Юрист Папініан стверджував, що цивільне право походить від законів, плебісцитів, сенат-консультів, декретів принце псів, думок мудреців. Насправді це форми вираження права, його наслідки, а не навпаки. Справжня суть римського права - в захисті вищої несправедливості - рабства.
Джерело права - це умова та причина, що вказує на необхідність права в суспільстві та впливає на процес функціонування права. [5] В історичному значенні під джерелом права розуміють сукупність звичаїв, літописів, судових рішень, нормативно-правових актів, збірників кодексів тощо, які характеризують шляхи становлення права і надають йому формального виразу. В матеріальному значенні під категорією "джерело права" визначають сукупність економічних відносин та інтересів, які вимагають надання їм правової форми та характеризують як об’єктивні умови що впливають на процес функціонування права. В ідеологічному значенні під категорією "джерело права" визначають сукупність правових поглядів, концепцій та доктрин. В спеціально-юридичному значенні категорію "джерело права" визначають як сукупність правових документів, що містять сукупність правових норм, що забезпечують формальну визначеність та загальнообов’язковість права. Це і є форма зовнішнього виразу змісту права. Що стосується Стародавнього Риму, то в ньому були свої джерела права: джерела виникнення та змісту, джерела пізнання, джерела правоутворення.1) Джерела виникнення римського права є виникнення рабовласницької держави. Змістом римського права є рабовласницький спосіб виробництва. Норми цивільного права були призвані регулювати саме економічні відносини.2) Джерелами пізнання є ті культурні цінності, які дійшли до нашого часу з часів Риму і за допомогою яких ми можемо дізнатись яким чином регулювались цивільні відносини в Римі. Такими є нумізматика, папірусологія, живопис, скульптура, літературні твори тощо. Джерелами правоутворення є певні правові форми за допомогою яких пануючий клас в суспільстві здійснює свою владу. Це формальні правові джерела позитивного права - способи офіційно-владного визнання та формулювання (позитивації) тієї загально значимої форми вольових суспільних відносин, яка є власне правом. Це і є форми зовнішнього виразу та буття права. Основними формами права в Римі були звичаї, закони (постанови народних зборів, постанови сенату, імператорські конституції), едикти магістратів, діяльність юристів (консультації правознавців) Проводилась систематизація форм права, яка отримала назву "Кодифікація Юстиніана". В даному рефераті ми детальніше розглянемо таку форму права Риму як закон. Розуміння закону, тобто акту найвищої юридичної сили, як форми права, зазнало за час існування римського права істотних трансформацій. Закони у Римі мають кілька різновидів, що іноді співіснують поряд, іноді витісняють одне одного, а іноді, зберігаючи назву, змінюють сутність.
Постанови народних зборів
Критерієм закону як вищої і самої досконалої форми позитивного права римляни вважали його прийняття народними зборами. Народ при цьому розуміється в політичному вимірі як суверенний колектив. На практиці це виражається в тому, що закони затверджуються народними зборами, які представляють усіх римських громадян. Ідея суверенного народу, що встановлює закони для самого себе, перетворює закон у провідну форму офіційного встановлення (позитивації) римського права, оскільки воно мислиться як право, що походить від громадян. Всезагальність творця - народ - та адресата - народ - такої норми визначає її універсальний прирівнюючий характер, незалежно від того, що текст закону може бути сформульований спеціалістами. Текст виділяє відмежовуючі риси народного закону. Участь професіоналів, знання яких акумулює нормативний досвід всього суспільства, відповідає всезагальному характеру закона як форми права. Закони встановлюються усім громадським колективом і для всіх громадян, будучи результатом взаємної обіцянки серед громадян, - що виключає неосвідченність і необдуманість поведінки як причину можливого відхилення від норми та нехтування інтересами інших. Закони забезпечують визначеність права, виключаючи свавілля і громадян і правителів. [4; c.90-91]
Народні збори Стародавнього Риму були найвищим державним органом. Вони приймали та скасовували закони, оголошували війну та укладали мир, розглядали скарги на рішення судових органів, обирали посадових осіб, в руках яких знаходилась виконавча влада. У Римі було три види народних зборів: куріатні, центуріатні та трибутні коміції. Найдавніша форма народних зборів - куріатні коміції. Це замкнені об’єднання патриціїв. Внаслідок боротьби плебеїв з патриціями в V - IV ст. до н.е. Сервій Тулій створив центуріатне улаштування. До центуріатних коміцій не лише патриції, а й плебеї. Проте незадоволення плебеїв зберігалося і вони почали проводити свої збори по територіальних округах - трибах. Територію Риму було поділений на 34 округи (4 міських і 30 сільських). Зі зростанням політичного значення плебеїв у трибутних коміціях брали участь і патриції. До початку II століття до н. е. цей вид народних зборів став основним у Римській державі. Однак процедура проходження законопроекту була досить складною. Незважаючи на певну демократизацію народних зборів, вирішувати принципові питання вони не могли. Магістрат, який мав право скликати народні збори (консул, диктатор, претор), опрацювавши проект закону, повинен був подати його на обговорення сенату. Без його схвалення законопроект на обговорення народних зборів не виносився. Народні збори законодавчої ініціативи не мали. Поданий проект вони мусили або прийняти в цілому без обговорення, або відхилити в цілому. Прийнятий народними зборами закон проходив ще одну стадію - схвалення сенату, без чого не міг стати законом. Отже сенат керував народними зборами і контролював їх. За часів пізньої республіки голосування проходило в такому порядку. Кожен учасник мав один голос. Спочатку голоси підраховували всередині курії, центурії чи триби, і таким чином складався голос всієї одиниці - "за" або "проти", який подавався в комісію. Більшість голосів цих підрозділів і визначало рішення народних зборів. Функції куріатних, центуріатних і трибутних коміцій чітко не розмежовувались, що було вигідно виконавчій владі. [1; c.86-88]
Описуючи початок римської правової історії, Помпоній протиставляє первинну відсутність позитивного права встановленій Ромулом практиці прийняття законів, які вносились на затвердження народних зборів.
Видання царських законів, здійснюване великим понтифіком Папірієм під час правління етруської династії було пов’язано з припиненням законодавчої діяльності царів, від чого інша традиція відносить це до початку Республіки. Цей період Помпоній характеризує як новий стан невизначеності права, бо після вигнання царів усі їх закони втратили силу, а римський народ знову почав користуватися невизначеним правом і деякими звичаями, а не виданим законом. Це становище кардинально змінюється з прийняттям законів Дванадцяти таблиць. Складені децемвірами закони були затверджені народом на зборах. Та виставлені на форумі на дванадцяти мідних дошках для всезагального огляду. Ці закони забороняли на майбутнє законодавчу ініціативу, спрямовану на відступ від них та прийняття виключних норм на користь окремих осіб, встановлюючи формальну рівність усіх громадян. Закони передбачали також процедуру прямої апеляції до народу громадянина, засудженого судом магістрату, підтверджуючи вищу судову владу коміції. Оскільки відповідний закон повинен був прямо вказувати на злочини, що входили в компетенцію суда, що засновується, таким опосередкованим шляхом у римському кримінальному праві утвердився принцип: "нема злочину без закону". XII таблиць передбачали законодавчу процедуру зміни позитивного права. Вважалося, що більш новий закон відміняє старий, але передусім - в захисті існуючого закону, для відміни якого необхідна аналогічна процедурі прийняття форма. Протягом всієї римської правової історії XII таблиць залишаються основним законодавчим актом, тому на них часто посилалися просто як на Закони, без спеціального уточнення. У подальшому цивільне право розвивалося переважно шляхом інтерпретації XII таблиць. Численні наступні республіканські закони, затверджені в комісіях (народних зборах) не зачіпали основ цивільного права та або реагували на широкі соціальні рухи і тому отримували виражений політичний вимір, розвиваючи ідею соціального компромісу, продуктом якого були самі XII таблиць або поширювали закладені в законах принципи на нові відносини, коректуючи пробіли, що виявлялися.
Інша група - закони, які вводили маргінальні зміни - характеризується обмеженою дією норм. [4; c.91-94]
У рамках своїх законодавчих повноважень з кінця I ст. до н.е. римські збори могли приймати: закони римських коміцій та закони плебейських зборів, які відрізнялись від них лише по формі прийняття, співпадаючи по всім характерним ознакам. Після прийняття lex Hortensia вони відомі під загальною назвою leges і обов’язкові для всього римського народу. Кожний закон, проголошений зборами, мав три частини Проскрипція була вступною частиною закону. Рогація означала незмінну пропозицію, первинно внесену магістратом, тому що по закону пропозиція не обговорювалась, а тільки голосувалось. З часів братів Граків заборонялось пропонувати прийняття законів з гетерогенним змістом. Санкція була заключною частиною закону Вона містила міри, що застосовувались до осіб, які порушували закон. [3; c.40].
Ульпіан розрізняє три види законів в залежності від їх санкції:
1) leges perfectae - закони досконалого виду, які передбачають нікчемність будь-якого акту, який був направлений проти приписів закону;
2) leges minus quam perfectae - закони менш досконалого виду, котрі встановлюють покарання (як правило штраф) за порушення, проте не позбавляли протизаконний акт сили;
3) leges imperfectae - це закони недосконалого виду, які не передбачають ніякої санкції: ані нікчемності акту, ані покарання до особи, яка порушила закон. Ця класифікація повчальна: наявність санкції виявляється несуттєвим не тільки для природного, але й для позитивного права, що говорить про принципіальну єдність всіх цих висловлювань нормативності соціального життя. Більшість відомих законів III - II ст.д.о н. е. були відповідно до цієї класифікації або закони менш досконалого або недосконалого виду. Це пояснюється тим, що закони не могли відмінити ефект ритуальних форм, в яких здійснювались небажані акти, у плані цивільного права. Закони, що вотувалися на народних зборах у постдецемвіральну епоху або вносять доповнення в існуючу систему, або встановлюють покарання за зловживання індивідуальною свободою розпорядження, проте безсильні відмінити формально досконалий акт, що відповідає фундаментальному для цивільного права принципу автономії волі. Обмеженість сили законів ставить їх в один ряд з такими засобами розвитку цивільного права, як інтерпретація юристів, преторське право та рескрипти імператорів. Перевага інтерпретаторського шляху законодавчого було пов’язано з природно-правовим баченням позитивної форми права як зовнішньої по відношенню до нормативної реальності, даної в самих відносинах людей. Відповідно форма представ залежною безпосередньо від цієї реальності, а не від іншої, хай більш авторитетнішої, форми того ж порядку. Постдецемвіральні закони не були систематизовані, і кодифікація V ст. до н.е. лишилась єдиною. Відомо, що зібрати воєдино законодавчі акти епохи республіки намагались Помпей Великий і його найближчі суперник Юлій Цезар. Замисел Цезаря відповідає його загальній анти республіканській програмі, але в той же час відображає відому кризу в організації законодавчої маси, пов’язаної з інтерпретаторським шляхом розвитку. [4; c.94-96]
Закони, проголошені зборами, ставали обов’язковими для всього римського народу в момент об’явлення результатів голосування, Існував звичай виставляти закон на форумі та зберігати в державній скарбниці. Закони можна було відмінити лише формальним способом, шляхом протилежної рогації. Закон був аброгований, якщо альтернативна ротація буквально у всьому його змінювала; у випадку часткової відміни тексту закон був дерогований; коли ж питання аброгованого закону регулювались іншим способом, цей закон вже був суброгований, бо його основні положення були доповнені. Закони, проголошені зборами, були абстрактними та всезагальними правилами поведінки, для громадян Риму та прийнятими на зборах за пропозиціями магістратів. Іноді проголошувались і такі закони, котрі регулювали відносини окремих груп і осіб, були і спеціальні закони, прийняті без виправданих причин, якими покращувалося становище окремих осіб серед багатьох інших чи дискримінувались окремі особи по відношенню до інших. [3; c.40-41]. Таким чином для повної сили закону необхідна була співпраця трьох органів римської держави:
Магістрат - консул, диктатор, претор - повинен був спочатку виробити письмовий проект закону, потім мав право скликати народні збори та мав право законодавчої ініціативи на них.
Народ, зібраний магістратом в коміції, міг прийняти чи відхилити проект у цілому, але не обговорював його, тому весь процес проходження закону зводився до питання магістрата, пропоную чого закон, і позитивної чи негативної відповіді зі сторони народу.
Нарешті, закон, запропонований магістратом і прийнятий народом, потребував у ратифікації чи одобрення зі сторони сенату.
Наприкінці I століття н. е. народні збори припинили приймати закони, поступившись (фактично, а не формально), цим правом сенату. Остання згадка про народні збори знаходиться в аграрному законі І ст. н. е. [2; c.25].
Постанови сенату - сенатус-консульти
У період республіки і принципату вища державна, в тому числі і законодавча, влада належала сенату, який відіграв важливу роль в державному житті Риму. З IV ст. до н.е. його склад поповнюється магістратами, що відслужили свій строк і після складення повноважень автоматично включалися до сенатського списку. Починаючи з Октавіана Августа, склад сенату повністю формував принцепс. У той же час формально сенат став єдиним законодавчим органом. Аби воля принцепса набула значення закону, її вносили у вигляді проекту до сенату, а потім вона отримувала формальне затвердження. З I - до середини III ст. сенатус-консульти стають головною формою законодавства, хоча і прикривалися старою формою, що сенат тільки вважає, радить і рекомендує. В сенатус-консультах нерідко давалися лише загальні принципіальні положення, а потім надавалося преторам вказати в едикті засоби їх практичного застосування, тому деякі сенатус-консульти можно назвати неоформленими законами. Сенатські закони називалися так само, як і закони в юридичному значенні, по імені чи прізвиську тих осіб, хто їх запропонував. Сенат при цьому не мав права законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції принцепсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті. [1; c.88]
Оскільки сенатус-консульти приймалися без участі народу, прирівнення їх у дієвості із законами, прийнятими народними зборами не могло не викликати концептуальних труднощів, відображених у тексті юриста Гая. До початку II ст. н. е. вони не мали сили закону і тому не брали участі в формування цивільного права безпосередньо. Сенат мав дві можливості опосередковано впливати на нормативну ситуацію: або доручити магістрату провести бажаний закон, або доручити претору внести зміну в едикт. Сенат міг доручити магістрату заснувати особливі кримінальні суди. Такі установи, однак, ніколи не створювались на постійній основі, для чого необхідний був закон. Перший кримінальний суд такого роду про хабарництво - був встановлений по закону 149 року до н. е. Оскільки рішення сенату не мали сили закону, у громадян завжди залишалася можливість апеляції до народу. Сенат крім того намагався звільнити рішення надзвичайних судів від цього обмеження, що привело - говорячи сучасною мовою - до конституційного конфлікту. В 123 році до н. е. закон прямо вказав на недопустимість встановлення сенатом надзвичайних судів, на рішення яких не могла бути подана апеляція до народу, що призвело до відмирання таких судів. В епоху Принципату нормотворча влада сенату підвищується, оскільки коміції прийшли в занепад, а сенатус-консульти являли для імператорів зручний інструмент впливу на преторський едикт. В І ст. н. е. постанови сенату не мають сили стосовно цивільного права, здійснюючи вплив на розвиток преторського права. Постанови сенату оперують в сфері права осіб, наприклад забороняють вільне становище раба, відпущеного на волю по заповіту, у випадку відмови спадкоємця, обтяженого фідеікомісом, виконати мануміссію. У ІІ ст. відомі виключно сенатус-консульти з цивільним ефектом. В цю епоху вони в дійсності прирівняні до закону. З початку ІІ ст. постанови сенату часто супроводжуються річчю принцепса в сенаті, на яку звичайно посилаються юристи у своїх рішеннях та коментаріях. [4; c.114-116] На засіданнях сенату проголошувалась пропозиція принцепса чи інших магістратів. За пропозицією проводився диспут і голосування. Сенатус-консульти ставали загальнообов’язковими для всього римського народу після проголошення та передачі запису постанови сенату в державну казну. Таким чином постанови сенату, що отримали юридичну силу законів стали самостійним джерелом права: "Рішення сенату, що би сенат не вирішив і не постановив, мають силу закону і не можуть бути оскаржені." Поступово нормативне значення все більше пов’язується саме з промовою принцепса, яка сама по собі мала силу закону і сенатус-консульти поступово зникають як самостійна форма позитивного права. З послабленням становища сенату і зміцненням становища принцепса, сенатус-консульти більше не виступали як джерела права, а були лише промовами, з якими принцепс виступав перед сенатом на урочистому засіданні сенату, і по яким не проводилось голосування: вони приймалися, як правило, без будь-яких дискусій. [3; c.41-42]
Конституції імператорів
Від часів абсолютної монархії (домінанту) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ще раніше Ульпіан зазначав: "Те, що вирішив принцепс, має силу закону", сам "принцепс вільний від обов’язку (додержуватися) закону". Всі інші форми правотворчості в цей період фактично припинилися. [1; c.88] Принцепс як законодавець приходить на зміну народу, не просто виконуючи службу, як магістрат, якому народ делегує владу на певний строк, а пожиттєво, втілюючи в собі народну волю. Ідея делегування влади відображає традицію концептуального обґрунтування режиму принципату, що склався у ІІІ ст. Помпоній трактує принцепса як суверена, рівного народу. Тут здатність принцепса створювати право виражена не звертаючись до концепту lex, - тим самим принцепс ставиться на рівень первинного джерела позитивного права, який черпає законодавчі повноваження в самому собі. Ця зміна пояснюється у Помпонія як результат природного розвитку римської держави, яка сама по собі потребувала скорочення способів встановлення права, та об’єктивної необхідності зосередження влади у однієї посадової особи. За концепцією Помпонія принцепс як втілення нового режиму коституціюється незалежно від волі римлян. Конституціювання принцепса, в якому виражається воля нового суверена, закономірно заміщує закон як форму позитивного права. Ульпіан, зрівнявши волю та владу принцепса до народної заявляє, що імператорська конституція і є сам закон. Розмежування конституції принцепса та закону lex представлено в тексті Марципана: "Поставлені в письмовому вигляді умови, які протирічать імператорським едиктам, чи законам, чи тим (актам), що мають силу закону… вважаються ненаписаними." Даний підхід відрізняє імператорську конституцію від тих форм позитивного права, до яких може бути прикладений масштаб lex, вважаючи, що вона є критерієм сама до себе. [4; c.122-125] Постанови (встановлення) імператора дістали назву конституцій, від римського слова constituo - установляю. Ще за часів принципату приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти і мандати.
Едикти імператора відрізнялись від едиктів преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів, тоді як імператорський едикт містив постанови, обов’язкові для всього населення Римської імперії.
Декрети це рішення імператорів у конкретних судових справах, на основі яких складалася самостійна імператорська юриспруденція.
Рескрипти - письмові відповіді або поради імператора на запити окремих осіб або магістратів, що надійшли імператору з правових питань.
Мандати - інструкції чиновникам з адміністративних і судових питань, які в ряді випадків містили також норми цивільного або кримінального права. У період домінанту мандати вибувають з практики правотворчої діяльності імператорів. Декрети та рескрипти застосовувались як рішення імператорів у конкретних справах. Отже, основною формою імператорської правотворчості залишався едикт. Зберігається також загальна назва імператорських постанов - конституції. [1; c.88-89].
До кінця ІІІ ст. серед форм імператорської правотворчості переважають рескрипти. В структурі римського позитивного права вони займають місце поряд з діяльністю юристів, вирішуючи окремі проблеми приватного права. Юристи відносяться до рескриптів як до свого роду прецедентів, подібним по значенню для розвитку права до їх власних суджень. В той же час саме імператорська канцелярія дозволяє багато старих контроверзі, часто випереджуючи праці юристів у логічності рішень та увазі до вольової стороні правовідносин.
У посткласичну епоху (з приходом до влади Костянтина) рескрипти втрачають попередню якість і значення. Численні конституції обмежують їх дію окремим випадком, нерідко підкреслюючи, що нестандартні імператорські приписи не підлягають застосуванню по аналогії. Навпаки, едикти починають відігравати в сфері регулювання приватноправових відносин провідну роль і розглядаються, починаючи з Костянтина як головні закони. В цей період саме імператорські конституції стають основою для прийняття судових рішень, тоді коли до думок класичних юристів звертаються за відсутності законодавчих приписів. [4; c.125]
Підвищений інтерес відобразився в появі приватних збірників імператорських конституцій. Робляться спроби перших приватних (неофіційних) кодифікацій імператорських конституцій, яких до того часу накопичилось досить багато. Наприкінці III ст. (295 р) прийнято Кодекс Григорія, названий на честь його укладача, в якому зібрано конституції, починаючи від Адріана. Він дістав офіційне визнання, але з часом його було скасовано Кодексом Юстиніана. Як доповнення до Кодексу Григорія незабаром створюється Кодекс Гермогена, також названий на честь його укладача, що складався з 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів. Однак першим офіційним зібранням конституцій був Кодекс Феодосія, прийнятий східноримським імператором Феодосієм II (402-450 рр). В 428 році правитель Східної частини Римської імперії Феодосій ІІ запланував провести загальну систематизацію джерел права. В силу різних обставин ця законодавча ініціатива реалізована не була. Кодекс Феодосія, який вступив в силу в 438 році об’єднав конституції, видані після Костянтина, частково використавши кодекси Григорія і Гермогенівна. У ньому знайшли відображення зміни, що сталися в державній і приватноправовій сферах рабовласницької держави. На Сході в квітні 528 року Юстиніан постановив скласти новий кодекс, який вступив в силу в квітні 529 року. Новий кодекс об’єднав минулі кодекси, додавши до них нові конституції, прийняті після 439 року. Правотворчість у формі законів не припинялася і після кодифікації. До кінця правління Юстиніана (565 р) було прийнято ще багато конституцій, які реформували цілі галузі права. [4; c.125-126] ; [1; c.89].
Висновки
Таким чином, одним з найважливіших форм права Стародавнього Риму був закон. З розвитком Римської імперії роль та значення, а також процедура прийняття закону змінювались. Ріст римської держави виявляв неадекватність коміцій як форми прямого самоуправління народу і потребував запровадження більш зручної законодавчої процедури, ніж прийняття законів народними зборами. Вже в перші роки імперії зменшується значення народних зборів, які до кінця І ст. н. е. надто рідко ухвалювали нові закони, а потім взагалі позбавилися цього права. При імператорах знову, як і в стародавні часи, зросло значення сенатус-консультів. У першій половині І ст. н. е. сенатус-консульти звичайно не мали санкцій, але вони набували обов’язкової сили завдяки едикту претора. Закономірним чином, з встановленням принципату, коли законодавча влада народу втілюється у фігурі принцепса, такі "народні" закони відмирають. Спочатку вважалося, що народ делегує свою владу принцепсу, який від імені народу тепер приймає так звані конституції, що мали юридичну силу закону. У ІІ ст. н. е. юристи обґрунтували положення, згідно з яким римський народ передав свою законодавчу владу імператорам. Оскільки ідея народного суверенітету залишається при цьому важливішим принципом, вона легітимує владу принцепса, то закон зберігає модельне становище в структурі законодавчої маси. Законодавство імператорів перетворилося в найважливіше джерело права, оскільки конституції, на відміну від багатьох актів магістратів, діяли на всій території римської держави. В єдиному імператорському законодавстві стиралися межі між цивільним і преторським правом, це створило сприятливі умови для проведення кодифікаційних робіт. Здійснена імператором Юстиніаном І, що здобув слави найвидатнішого законодавця всіх часів і народів, кодифікація римського права заклала основу для подальшого розвитку права.
Список використаної літератури
Підопригора О.А., Харитонов Є.О., Римське право - Київ, "Юрінком Інтер", 2006 р.
Пухан И., Поленок-Акимовская М. Римское право - Москва, "Зерцало" 2000 г.
Перетёрский И.С., Краснокутский В.А., Новицкий, Римское частное право - Москва, "Юриспруденція" 1999 г.
Дождев Д.В. Римское частное право - Москва, "Норма-Инфра" 1999 г.
Підопригора О.А. Основи римського приватного права - Київ, "Юрінком - Інтер" 1997 р.
Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн - Київ, Центр навчальної літератури, 2004 р.