Зміст
1. Особливості приватного права в Давньогрецькій державі
2. Сутнісні характеристики приватного права Давнього Риму
2.1 Право приватної власності за Законами XII таблиць
2.4 Квіритська та боні тарна форма власності
Список використаної літератури
Вступ
Велике значення в давньоримській культурі мало право, вивчення, коментування і розробка якого вважалися справою, гідною всілякої поваги.
Про найдавніше римське право практично не відомо нічого, тому що від „царських законів” до нашого часу дійшли лише мізерні уривки, які трактують сакральне право. Основою подальшого розвитку права були Закони XII таблиць, складені в 451—450 рр. до н. е. Повага римлян до цих законів почасти зумовлювалася їхнім загальним консерватизмом, культом звичаїв предків, почасти тією обставиною, що деякі закони римської общини, на базі яках вони складалися, попри всі модифікації, жили до повного розкладу античного світу та його культури. Закони XII таблиць містили й інші елементи повсякденного звичаєвого права: положення щодо аграрних відносин, згідно з якими цивільна община залишалася верховним власником землі й контролювала порядкування на ній; устрою римської родини; прав римських громадян.
Велике значення в давньоримській культурі мало право, вивчення, коментування і розробка якого вважалися справою, гідною всілякої поваги.
Про найдавніше римське право практично не відомо нічого, тому що від „царських законів” до нашого часу дійшли лише мізерні уривки, які трактують сакральне право. Основою подальшого розвитку права були Закони XII таблиць, складені в 451—450 рр. до н. е. Повага римлян до цих законів почасти зумовлювалася їхнім загальним консерватизмом, культом звичаїв предків, почасти тією обставиною, що деякі закони римської общини, на базі яках вони складалися, попри всі модифікації, жили до повного розкладу античного світу та його культури. Закони XII таблиць містили й інші елементи повсякденного звичаєвого права: положення щодо аграрних відносин, згідно з якими цивільна община залишалася верховним власником землі й контролювала порядкування на ній; устрою римської родини; прав римських громадян.
1. Особливості приватного права в давньогрецькій державі
1.1 Право власності
У афінському праві розрізнялися володіння (як фактичне володіння майном) і власність (як володіння з правом розпорядження). Самого ж поняття права власності як абсолютного права особи ще не було. На відміну від Спарти колективна власність панівного класу мала обмежене поширення. До неї належали державні маєтки і копальні, храмове майно тощо. Крім державної землі, яка здавалася переважно в оренду, існували громадські землі філ та демів. Майно, яке перебувало у приватній власності, поділялося на «видиме» (земля, будинок, раби тощо) і «невидиме» (здатне «ухилятися» від оподаткування і конфіскації — гроші, коштовності).
Між державною і приватною земельною власністю існував органічний зв'язок. Земельна власність мала подвійну форму — приватна власність на землю вважалася такою, що походить від державної, а державна існувала і у формі приватної власності Тому незважаючи на остаточне утвердження з часів Солона приватної власності, вона ще мала відбитки попередніх колективістських уявлень про спільність майна і вважалася такою, що надана державою. Так, архонти, вступаючи на посаду, щорічно оголошували про збереження за громадянами належного їм майна. Сама назва земельних ділянок походила від слова «жереб» (клерос), тобто ділянка, отримана від общини в результаті жеребкування. Істотним обтяженням, яке лежало на приватній власності, був обов'язок заможних громадян влаштовувати за свій рахунок пишні святкування (літургії) для афінян. Розмір витрат на літургію визначався багатством зобов'язаної особи. ПІД час війни на багатих покладалася і триєрархія — обов'язок споряджати за свій рахунок військовий корабель.
1.2 Сімейне і спадкове право
Дружина для афінянина була (крім народження дітей) старшою служанкою. Афіняни зазвичай вихвалялися тим, що їхні дружини виходять на вулицю не інакше як по великих святах (тобто ідучи до храму), що їх дружини так добре виховані, що соромляться дивитися на будь-кого стороннього, у тому числі родичів. Дружина жила в особливій половині будинку. За словами Платона, вона була господинею човника і прялки. Недарма прялку їй кладуть у могилу. Думка жінки так мало важить, що її можуть не питати ні тоді, коли видають заміж, ні тоді, коли вона є дівчиною, ні тоді, коли вона стає вдовою.
Шлюбний договір був справою батька нареченої. Після весілля законним представником дружини стає чоловік. Щоб розлучитися з дружиною, йому достатньо було взяти свідків.
Закон суворо вимагав від дружини доброчесності, але не перешкоджав чоловікові мати коханок. Невірну дружину дозволялося просто вигнати з дому, а придане присвоїти. У своєму подальшому житті ця жінка не могла ні прикрашатися, ні входити до храмів. Інакше будь-хто міг порвати на ній одяг, зняти прикраси, побити.
Право на спадщину мали лише сини, вони ділили майно у рівних частках. Вільне розпорядження спадкоємця майном мог-3 мати місце в чітко обумовлених випадках. За наявності законних дітей чоловічої статі свобода заповіту, як правило, не допускалася. Якщо не було синів, спадкували дочки, яких так і звали: «дочки-спадкоємниці». Держава брала на себе турботи, пов'язані з їх заміжжям. Щоб їхнє майно не перейшло у власність іншого роду, чоловіком дочки-спадкоємниці ставав, певно, найближчий родич з боку батька.
2. Сутнісні характеристики приватного права Давнього Риму
2.1 Право приватної власності за Законами XII таблиць
Вже в найдавніший період у Римі велика увага приділялас способам набуття речових прав і класифікації самих речей. Речі, які перебували в загальному користуванні (повітря, море), а також ряд інших господарське важливих речей (зокрема, громадська земля) розглядалися як такі, що перебувають поза майновим, торговим обігом. Однак державні землі розкрадалися патриціанською знаттю, ш° призводило до появи великого рабовласницького землеволодіння, а тому щодо питань про виділення ділянок землі із громадського фонду протягом майже всього республіканського періоду йшла гостра боротьба між плебеями і патриціями. Ця боротьба була дещо пом'якшена законом Ліцинія (близько 367 р. до н. е.), який передбачав рівні права плебеїв і патриціїв на користування державною землею і встановлював максимальний розмір ділянки, що виділялася із громадського фонду -500 югерів (близько 125 га).
В цивільному праві найбільш значним поділом речей, що перебували в господарському обігу і могли бути об'єктом права власності, був їх поділ на манциповані і неманциповані. До першої групи належали землі в Італії, раби, велика домашня худоба, земельні сервітути, тобто економічно найважливіші об'єкти речового права, до другої - всі інші речі.
Відчуження речей, що становили першу групу, могло здійснюватися лише шляхом манципації - особливо складної й урочистої процедури. Манципація була суто формальним обрядом, здійснюваним «за посередництвом міді і ваг». Вона вимагала наявності п'яти свідків і ваго держателя. Покупець торкався рукою речі, що придбавалася ним, тримаючи в руках шматок міді, і промовляв урочисту формулу: «Стверджую, що цей раб за правом квіритів належить мені і що він повинен вважатися купленим мною за цей метал і за допомогою цих мідних ваг». Потім він ударяв цим металом об ваги (цей обряд виник, коли ще не було карбованої монети) і передавав його як купівельну суму тому, від кого придбавав річ шляхом манципації. Неманциповані речі продавалися шляхом простої їх передачі (традиції) за мідь або за гроші без будь-яких особливих формальностей.
Найдавнішому праву був відомий ще один формальний спосіб передачі права власності шляхом складного обряду, що міг застосовуватися як до манципованих, так і до неманципованих. Ця процедура становила собою фіктивний спір, що розігрувався в присутності претора.
Вже в найдавніший період у Римі склався порядок, відповідно до якого річ могла набуватися у власність в силу тривалого володіння нею. Закони XII таблиць забороняли набуття права власності за давністю лише стосовно крадених речей. Для рухомих речей термін набувальної давності встановлювався в один рік, для нерухомих — у два роки. Цим способом користувався набувач речі в тих випадках, коли, наприклад, під час здійснення манципації допускалися неточності у формальностях, а тому з огляду на строгість квіритського права покупець не набував права власності на річ, і квіритський власник міг навіть вимагати повернення останньої через суд.
Сервітути. Особливим видом речового права, що виникло вже в найдавніший період, були сервітути — фіксоване в звичаях або законі і строго обмежене право користування чужою річчю. Сервітути з'являлися разом із приватною власністю на землю і необхідністю чіткого юридичного врегулювання взаємовідносин власників (чи володільців) сусідніх ділянок. З огляду на їх господарську важливість сервітути належали до категорії манципованих речей. Найдавнішими і найістотнішими з них були такі: право проходу через сусідню ділянку, право прогону худоби, право провезення навантажених візків, право відведення води з ділянки сусіда. Окремі сервітути передбачалися і Законами XII таблиць. Так, передбачалося, щоб дерева на висоті 15 футів обрізались колом, для того щоб їхня тінь не завдавала шкоди сусідній ділянці (VII, 9а); дозволялося збирати жолуді, що падають із сусідньої ділянки (Табл., VII, 10. Пліній. Природна історія. XVI, 5, 15).
2.2 Договір позики
Боргове рабство, узаконене ХТІ таблицями, відзначалося надзвичайною суворістю. Договір позики, за яким засобом забезпечення були «м'ясо і кров» боржника, називався в Римі пехит (нексум) — кабала. За способом укладення нексум схожий на манципацію (свідки, мідь, формула). У разі прострочення платежу кредитор, користуючись дозволом суду, «накладав на боржника руку», що означало закувати в кайдани. Поміщений у підвал будинку кредитора боржник тричі виводився на міську площу молити про допомогу друзів і родичів. «Третього базарного дня боржники підлягали страті або надходили у продаж за кордон», що означало рабство (Табл., III, 5. Авл Геллій. Аттичні ночі. XX, 1, 46). Тим часом (тобто поки боржник знаходився в ув'язненні) він мав право помиритися (з позивачем), але якщо (сторони) не мирилися, то (такі боржники) залишалися в ув'язненні 60 днів. Протягом цього терміну їх три рази підряд у базарні дні приводили до претора на коміціум і (при цьому) оголошувалася присуджена з них сума грошей. Третього базарного дня вони підлягали страті або надходили в продаж за кордон, за Тибр. Коли в боржника виявлялося кілька кредиторів, закон встановлював: «Нехай розрубають боржника на частини» (Табл., III, 6. Третього базарного дня нехай розрубають боржника на частини. Якщо відітнуть більше або менше, то нехай це не ставиться їм у провину). За деякими свідченнями, цей припис не застосовувався буквально. Економічна вигода стимулювала кредиторів до продажу боржника в рабство. Визнавалося, що виплативши борг, громадянин повертав собі волю.
Боргове рабство найбільше загрожувало плебеям, позбавленим того захисту і допомоги, що надавали патриціям рід і курія. Ліквідація боргового рабства стала питанням гострої боротьби.
Правляча верхівка Риму пішла на поступки. У 326 р. до н. е. (через 250 років після закону Солона) боргове рабство було скасоване й у Римі (закон Петелія). Ніхто не міг більше, ніж злочинці, утримуватися в ув'язненні чи бути закованим у кайдани; за борги належало відповідати майном, а не тілом; закабалені були звільнені і було заборонено на майбутнє брати боржників у кабалу.
Чи суворо дотримувалися закону Петелія? Це запитання ставить Є. Штаєрман і відповідає на нього заперечливо. Той же Тит Лівій вказує, що під час Другої Пунічної війни до римської армії стали набирати і тих, «хто був в оковах за борги»; про «закованих боржників» можна прочитати у Плавта, римського комедіографа III—II ст. до н. е., нарешті, у Цицерона.
2.3 Преторське право
Авторитету Законів XII таблиць протиставляється авторитет «загальнонародного права», під яким почали розуміти сукупність настанов, загальних для багатьох народів. Активним поборником цих нових поглядів був перегринський претор.
Не посягаючи на сам текст Законів XII таблиць, римські юристи винайшли ефективний спосіб їх ігнорування. Обидва претори мали право видання едиктів, якими вони заявляли про свій вступ на посаду. У цих едиктах вони стали поступово проводити ідеї, які розходилися із Законами XII таблиць, і встановлювати правила, якими мали керуватися судді під час розгляду справ. З часом преторський едикт стає в Римі найважливішим джерелом нового права, законотворчим актом. Кожен новий претор підтверджував за встановленим звичаєм едикт попередника, додаючи в разі необхідності щось нове, і в такий спосіб створювалося те, що називають «преторським правом».
Тепер треба було змінити становище претора в цивільному процесі. З пасивного спостерігача його першої стадії претора потрібно було зробити справді суддею.
Близько 150 р. до н. е. у цивільному судочинстві Риму відбувається справжній переворот. Як і раніше, існували дві стадії. Вирішення спору передавалося судді, призначеному наказом претора. Але суддя цей вже не був вільний у своєму рішенні.
Воно передбачалося формулою претора. Звідси і назва самої форми процесу — формулярний.
Формула-вказівка, яку претор надавав судді, могла містити прямий наказ зробити так, а не інакше, вона могла надати судді деяку і навіть повну свободу — усе залежало від обставин справи. Але щоразу суддя був зобов'язаний дотримуватися отриманої інструкції.
«Коли виявиться, що Н.Н. винен А. А. 10 тис. сестерцій, то ти, суддя, присуди Н. Н. сплатити цю суму, якщо ні, то виправдай».
Тут йдеться лише про одне: з'ясуй, чи винен Н.Н. певну суму грошей позивачу А.А. Якщо винен — нехай сплатить. Претор свідомо ухиляється від питання про те, чи були дотримані формальності, обов'язкові під час укладення договору позики. Його це не цікавить. Керуючись тим, що сумлінність вимагає повернення грошей, претор говорить; «Присуди».
Коли рабів продавали великими партіями, обряд манципа-ції здійснювали не настільки строго. Траплялося, що його зовсім не виконували. Недобросовісний продавець, посилаючись на це упущення, міг зажадати повернення рабів, залишивши собі всю отриману за них плату. Але на шляху його стояв претор. Оперуючи принципом доброї совісті, протиставляючи Законам XII таблиць свій власний едикт, претор практично відмовляв такому позивачу за допомогою занесеного у формулу заперечення, що позивач вчиняє недобросовісно. Захисту боні-тарного (преторського) власника слугував і так званий публіціанівський позов, який дозволяв претору вдаватися до юридичної фікції, начебто відповідач проволодів річчю законний строк давності, а отже, може вважатися квіритським власником придбаної ним речі.
У будь-якому іншому випадку претор міг зіткнутися з позовом еманципованого сина, який вимагає участі в батьківській спадщині. Закони XII таблиць відмовляли йому в цьому: еманципований, звільнений з-під влади батька, не агнат. Але претор вважав це несправедливим. І він пропонував судді ввести еманципованого сина в його частку спадщини.
Відповідна формула зазначала: «Якби позивач А. А. був спадкоємцем, спірна земля належала б йому за квіритським правом, і ти, суддя, присуди цю землю А. А.».
Так виникає нова форма власності, відмінна від квіритської. її називають преторською, або бонітарною (від слів «іп Ьопіз» -У майні). Охороняє її преторське право, захист претора.
Наслідком нових порядків було стирання граней між відомими нам гезтапсірі і гезпестапсірі. Разом з ними зникає стара манципація.
Крім преторських едиктів, джерелами нового римського права стали розпорядження імператорів, постанови сенату, консультації юристів.
2.4 Квіритська та боні тарна форма власності
Приватне право, де колективні інтереси панівного класу реалізовувалися шляхом захисту інтересів окремих його представників, які виступали як власники, у класичний період одержало значно глибшу і більш тонку розробку. Відображаючи об'єктивні потреби розвиненого торгово-грошового обігу, воно перебороло колишній формалізм і охопило ширше коло відносин, пов'язаних з товарним виробництвом. Саме тому К. Маркс вказував, що «...римське приватне право — це приватне право в його класичному вираженні»1. Римське приватне право в класичну епоху досягло високого для свого часу рівня юридичної техніки. Саме приватне право Риму дуже вплинуло на подальшу історію права, було сприйняте багатьма феодальними і буржуазними правовими системами.
Речове право. Правове регулювання речових відносин посідало центральне місце в римському приватному праві. Саме поняття речового права ще не було відоме римським юристам, але вони чітко відрізняли речові позови від особистих позові, пов'язаних із зобов'язальними відносинами.
Для практичних цілей римські юристи класичної і посткласичної епохи використовували цілий ряд класифікацій речей, з якими в майновому обігу були пов'язані різні наслідки. Це вже відомий нам поділ речей на манциповані і неманциповані, що поступово втратив своє попереднє значення, а також на рухомі і нерухомі, подільні і неподільні, замінні (визначені родовими ознаками) і незамінні (індивідуально визначені) речі тощо.
Особливе місце в майнових відносинах у Римській державі, де економіка мала аграрний характер, посідала земля. Поряд із землями, які ще в найдавніший період перейшли в приватну власність окремих рабовласників, тривалий час існувала також державна земля, що розглядалася як громадська. Після прийняття закону Ліцинія боротьба навколо цієї землі не тільки не послабилася, а й розгорілася з новою силою. Нобілітет розкрадав ці землі, створював на них великі рабовласницькі латифундії, з якими не могли конкурувати дрібні селянські господарства. Оскільки надзвичайні законодавчі заходи, яких вжили брати Гракхи з метою перерозподілу землі на користь дрібних власників, не дали результату, логічним підсумком усього попереднього розвитку Риму став аграрний закон 111р. до н. е., який передбачив, що землі, які становлять громадський фонд, більше не підлягають переділу. Це остаточно закріпило приватну власність на землю, зробило Ті неподільно панівною.
Потреби майнового обігу і розширення території Римської держави привели до появи в класичну епоху нових видів права власності. Оскільки відома попередньому періоду квіритська власність мала яскраво виражений національно-римський характер і ставала дедалі більш архаїчною з огляду на цілий ряд умовностей, необхідних для її придбання, саме життя потребувало вироблення нових і менш складних форм закріплення власницьких інтересів. У межах преторського права за допомогою особливих юридичних засобів була створена конструкція так званої преторської, або бонітарної власності. Претор у тих випадках, коли через недотримання формальностей квіритського права набувач речі не міг одержати статус квіритського власника, брав під захист інтерес покупця, фактично закріплюючи придбану ним річ у складі його майна.
Для захисту прав бонітарного власника претори використовували й інститут давності володіння, відомий квіритському праву. Претор визнавав бонітарну власність так, якби таке право виникло на основі набувальної давності. Отже, бонітарний власник, який володіє річчю, отримав захист претора від вимог з боку квіритського власника, чиє право на річ ставало «голим». Згодом претори почали надавати бонітарному власнику юридичну підтримку і на той випадок, коли з огляду на ті чи інші обставини останньому доводилося вимагати повернення речі від інших осіб (у тому числі і від квіритського власника). З цією метою застосовувався особливий Публіціанів позов.
У зв'язку з розширенням кордонів Римської держави, включенням до неї нових провінцій і зростанням кількості іноземців одержали визнання і правовий захист також провінційна власність (для римських громадян) і власність перегринів.
Римські юристи спеціально не розробляли саму конструкцію права власності як таку, але вони розкрили його юридичний зміст шляхом визнання різних повноважень, що належать власнику речі. До цих повноважень вони відносили: право володіння, право користування, право розпорядження, право на плоди чи доходи, що приносить річ, право витребування своєї речі від третіх осіб. Право власності розглядалося як найбільш повне панування особи над річчю, як абсолютне і необмежене право. Таке розуміння приватної власності було використане і розвинене згодом у буржуазному праві.
У римському праві класичного і посткласичного періодів значна увага приділялася способам набуття права власності, оскільки розвиток майнового обігу вимагав великої точності юридичних відносин і максимальної зрозумілості в питанні про титул (юридичну підставу) набуття права власності.
Поряд з манципацією, що використовувалася усе рідше, а в період домінату практично вийшла з ужитку, вирішального значення набула так звана як основний спосіб переуступки права власності. Зручність цього способу полягала в його простоті і неформальному характері. При традиції право власності набувалося в силу самого фактичного передання речі лише за умови наявності «справедливої», тобто законної підстави.
У класичний період, особливо в «праві народів», більш детально були розроблені і інші способи набуття права власності, деякі з них були відомі ще з найдавніших часів. Це — заволодіння покинутими речами, а також речами, що не мали господарів (наприклад, продуктами рибного лову, полювання тощо). Це також і речі, захоплені у ворога. Відповідно до рескрипту Адріана, знайдений скарб ділили порівну між тим, хто знайшов його, і власником землі, на ділянці якого він був виявлений.
До особливих способів набуття права власності належало створення нової речі з чужого матеріалу (специфікація). Між основними школами юристів (сабіньянцями і прокульянцями) велися суперечки з приводу того, кому в цьому випадку належить річ - її виготовлювачу чи власнику матеріалу. Право власності могло виникнути також шляхом об'єднання речей. Так, якщо на ділянці, що належала одній особі, був збудований будинок з матеріалів, власником яких була інша особа, земельний власник набував право власності на збудований на його ділянці будинок. Подальший розвиток у класичний період одержала набувальна давність (изисаріо). У преторському праві було розширене коло осіб, які могли набувати право власності за давністю володіння. Так, після 10 років добросовісного і безперервного володіння це право визнавалося навіть за перегринами. У посткласичний період (за імператора Юстиніана) у результаті безперервного володіння річчю протягом понад ЗО років право власності визнавалося навіть у разі відсутності законного титулу, тобто «справедливої підстави володіння» (так звана екстраординарна набувальна давність).
У класичний період продовжували розвиватися цивільно-правові форми захисту прав приватного власника. Найважливішою з них був віндикаційний позов. Він надавався власнику речі, що з певної причини була ним втрачена і виявлялася в третьої особи. Віндикаційний позов — це, по суті, спір про право власності, у якому справжній власник повинен був довести свій титул на спірну річ. За наявності таких доказів річ поверталася власнику незалежно від того, як вона потрапила до останнього власника. Якщо власник чужої речі був добросовісним, тобто не знав про незаконність володіння нею, він повинен був повернути власнику річ і всі плоди, одержані від неї з моменту порушення віндикаційного позову. Недобросовісний власник, крім того, засуджувався до відшкодування всіх плодів, отриманих від речі за увесь час володіння нею.
З розвитком преторського права одержав остаточне юридичне оформлення ще один самостійний вид речового права — інститут володіння. Він випливав з приватновласницьких відносин і в певному розумінні доповнював право власності. Під володінням річчю розумілося фактичне володіння нею, що супроводжувалося наміром володіти нею самостійно, як на праві власності. Остання обставина відрізняла володіння від простого утримання речі, яке часто виникало на підставі договору і передачі речі держателю самим власником.
Захист інтересів власника речі здійснювався не за допомогою позовів, що слугували для захисту прав власника, а за допомогою преторських інтердиктів (наказів) про утримання володіння у випадку загрози порушення прав власника речі або про повернення вже вилученої третьою особою речі. Інтердикт, хоча і не мав такої юридичної сили, як позов, відзначався більшою простотою, оскільки позбавляв власника речі необхідності застосовувати складну процедуру доведення титулу придбання. Тому до преторського інтердикту вдавалися і власники речей, коли воліли використовувати більш швидкий шлях захисту своїх порушених прав.
В класичний період подальший розвиток отримує і такий вид речового права, як право на чужі речі. З'являється ряд нових земельних сервітутів (пасовищних тощо) особливо міських: право прибудови до чужого будинку, право обперти свою стіну на стіну будинку сусіда, право на те, щоб сусід своїми забудовами не позбавляв світла і виду та ін. Джерела посткласичного періоду згадують про появу такого виду права на чужу річ, як суперфіцій, що виникало в зв'язку з будівництвом будинку на чужій землі. Спочатку права забудовника регулювалися договором майнового найму, оскільки будинок розглядався як підпорядкована річ, а тому ставав власністю володільця земельної ділянки. Однак потім претор став надавати ширший захист інтересам забудовника, визнав його право на будинок як речове, а не особисте, тобто таке, що випливає з договору найму.
З грецького права в цю епоху був запозичений емфітевзис — спадкова оренда землі з внесенням встановленої плати. Держатель землі (емфітевт) не міг бути зігнаний з ділянки в силу визнаного за ним претором і такого, що захищається ним, речового права, яке могло навіть переуступатися третім особам.
У класичний період одержало розвиток і заставне право. Дедалі рідшою стає давня форма застави, побудованої на довірі, коли заставлена річ вважалася власністю кредитора. Якщо боржник не виконував зобов'язання, ця річ назавжди залишалася в кредитора навіть у тому випадку, коли її вартість була більшою, ніж сума боргу. З розвитком товарного обігу дедалі частіше почала використовуватися застава, за якої заставлена річ передавалася кредитору не у власність, а в утримання, яке захищалося, як і володіння, за допомогою інтердикту (пігнус), що трохи полегшувало становище боржника. В імператорську епоху під впливом грецького права поширюється і така форма застави, як іпотека, за якої заставлена річ (зазвичай земля) залишалася в боржника. Кредитор же отримував обмежене речове право — не допускати продажу боржником заставленої землі і витребувати її у разі невиконання зобов'язання.
Висновки
Як своєрідно складалася історія окремих народів, держав і систем права, в їх розвитку проступає багато спільних рис, загальних закономірностей. І одним із основних завдань історії держави і права зарубіжних країн є розкриття загальних закономірностей державно-правового розвитку. Адже конкретні факти про форми правління і державного устрою або правових інститутів, що діють у тій або іншій країні, важливі і корисні лише тоді, коли в них можна побачити властивості певної історичної системності, коли вони допомагають зрозуміти процеси державно-правового розвитку, що протікають впродовж століть.
Список використаної літератури
Всемирная история. – Т. 2. - М., 1990. – 585 с.
История древней Греции. М.: Просвещение, 1986. – 256 с.
Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія. — К.:Видавництво «Академія», 2002. – 678 с.
4. Корецкий В.М. Лекции по истории государства и права. — М.: «Юридическая литература», 1947. – 467 с.
Куманецкий К. История культуры древней Греции и Рима. М.: Просвещение, 1990
Макарчук В. Історія держави та права зарубіжних країн. – К.: АТІКА, 2000. - 378 с.
Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн. – К.: АТІКА 2003. – 768 с.