Курсовая работа

ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОСТІ

План

Глобалізація як один з провідних процесів світового розвитку

Сучасні тенденції світового розвитку у контексті глобалізації

Поняття глобальної політики

Глобальні соціально-економічні проблеми

5. Глобальні проблеми людства

Глобалізація як один з провідних процесів світового розвитку

Розуміння світового суспільного прогресу як явища приводить до висновку про циклічність будь-якого розвитку, який передбачає можливість і високу ймовірність наступу тимчасового відкату тих процесів, що раніше визначали хід і зміст міжнародного життя людства. Протягом останніх 25-30 років відбуваються явні ознаки дестабілізації людського суспільства у різних моделях його розвитку: невдалі реформи, які часом призводять до національних катастроф, утворення зон хаосу та регресу в різних сферах суспільного життя. Така ситуація створює загрозу перспективі людства на всіх рівнях, ставлячи у кризове становище саме існування людства та усього живого на нашій планеті.

Поняття “глобальний” означає процес, предмет або явище, що належать до території всієї земної кулі, охоплюють всю її, тобто мають всесвітній характер. Сам термін “глобалізація” з’явився у 1983 році, а у 1985 році американський соціолог Робертсон дав йому наукове тлумачення. З 1990 р. з виходом книги японця Омає “Світ без кордонів” термін набув наукового та публіцистичного розповсюдження.

1. Глобалізація – об’єктивний соціальний процес, завдяки якому стираються географічні кордони різних соціальних і культурних систем, і населення все більш усвідомлює зникнення цих кордонів як дане.

2. “Глобалізація” також підкреслює взаємозалежність і взаємообумовленість усіх світових процесів в сучасних умовах.

3. Під “глобалізацією” також розуміється розповсюдження західної моделі розвитку на решту країн планети, що фактично слугує теоретичним обґрунтуванням однополюсного (як універсального, ідеального та зручного) світового ладу.

Фактично процес глобалізації в сучасних умовах набув наступних характерних рис:

1. Являє собою якісно новий етап закономірного об’єктивного розвитку світового простору ринкової цивілізації обміну.

2. Пов’язаний з кризою світового капіталізму, переходом від економічного, індустріального суспільства до постіндустріального, інформаційного суспільства.

3. Означає посилення ролі загального у взаємовідносинах загального, часткового і одиничного, тобто всепроникаючий вплив глобальних проблем на всі рівні і в усі сфери життєдіяльності людства.

4. Проявляється в найбільш тісній взаємозалежності національних виробничих комплексів, обумовлений зростанням масштабів і прискореним переміщенням виробництва, товарів і послуг, фінансового капіталу.

5. Відображає в своїй об’єктивній основі загальнолюдські, регіональні, державні, колективні інтереси, інтереси особистості, а в суб’єктивно організованому і реалізуємому процесі – інтереси світової олігархії.

6. Припускає корінні зміни існуючої системи регулювання міжнародних відносин, формування глобального управління світосистемними відносинами.

Сьогодні існують десятки різноманітних визначень глобалізації, що відображає складність та неоднозначне ставлення до цього явища. Наукові школи сучасності визначають процес глобалізації з позицій різних методологічних підходів.

- Економічний підхід визначає глобалізацію як бурхливий розвиток світових ринків, інтернаціоналізацію господарювання, коли відбувається злам економічних національних меж, формування всесвітньої економіки, приведення національних норм і механізмів у відповідність з нормами провідних країн. Економічна глобалізація виявляється в інтернаціоналізації економічних процесів, транснаціоналізації і універсалізації (поява ТНК – транснаціональних корпорацій, що мають своє виробництво в різних точках планети).

- Культурологічний підхід розглядає глобалізацію в широкому цивілізаційному контексті. Глобалізація виступає як двоєдиний процес перетворення загального в особливе і особливого в загальне. Вона передбачає вільне розповсюдження ідей. Глобалізація – це стан загальної суспільної трансформації.

- Екологічний підхід вбачає екологічний розподіл (нерівність використання людиною природних ресурсів); розглядає політичну екологію (екологічні конфлікти, питання екологічної справедливості, об’єднання зусиль країн для забезпечення виживання людей на планеті).

- Комплексний підхід розглядає глобалізацію як комплексне геополітичне, геоекологічне, геокультурне явище, яке потужно впливає на всі сторони життєдіяльності світових спільнот. Глобалізація визначається як процес послаблення традиційних територіальних, соціокультурних, державно-політичних і економічних бар’єрів, що ізолюють народи один від одного і, разом з цим, захищають їх від неврегульованих зовнішніх впливів.

І, нарешті, глобалізацію розглядають як віддзеркалення конфлікту між модерном та постмодерном, між Заходом і Сходом.

Таким чином, глобалізація виступає як загальнопланетарна реальність, єдиний економічний і соціокультурний простір, що виникає на основі взаємозв’язків і взаємозалежності країн і народів, зростання об’ємів і прискорення міжнародного переміщення капіталів і робочої сили, взаємопроникнення духовних цивілізаційних цінностей, що формуються.

Наукове розуміння глобалізації, - відзначає науковець М. Косолапов, - повинно виходити із усвідомлення спільності і відмінності групи явищ, безпосередньо суміжних з глобалізацією, і відповідного їм понятійного ряду. Таким понятійним рядом є: “інтернаціоналізація – регіоналізація – єдиний і цілісний світ – глобалізація”. Всі явища і процеси, що відображають вказані поняття, об’єднуються тим, що, раніше були внутрішньодержавними процесами розвитку, а в сучасних умовах вийшли за межі кордонів окремих країн.

Інтернаціоналізація – давній процес, що виник, в основному, на базі торгівлі. Товари у закінченому вигляді вироблялись в межах окремих країн і потім вивозились в інші. Отож, інтернаціоналізація:

- передбачає вихід явища суто внутрішнього за початкові рамки, а також об’єднання дій декількох суб’єктів світової економіки і політики навколо спільних для них завдань, цілей та виду діяльності;

- створює самостійні стійкі, існуючі та діючі в багатьох аспектах вже автономно від держави форми міжнародних взаємодій (союзи, угоди й організації); проявляється в цих формах, формує цілі напрямки та галузі діяльності, здійснення яких можливе лише за умов міжнародного співробітництва;

- носить універсальний характер, за охопленням суб’єктів міжнародних відносин і масштабом, ефективніше розвивається на локальному рівні або в застосуванні окремих сфер;

- головною її функцією є забезпечення стійких міжнародних зв’язків, які в перспективі ведуть до обмеження економічних можливостей не лише національних держав, а й територіально-політичних структур в цілому.

Регіоналізація – також є одним з давніх проявів людського розвитку. Отже, як явище, регіоналізація:

- сприяє формуванню середніх і великих держав в усі історичні періоди, об’єднанню і розпаду держав не стільки за етнічними параметрами, скільки за економічними;

- завдяки свободі переміщення товарів, послуг та капіталів за межі національних кордонів формує більш-менш стійкі репродуктивні зв’язки;

- через конгломерат національних економік поступово формує міжнародний поділ праці, єдині виробничі комплекси, окреслює на світовій карті нові економічні кордони, що не співпадають з національними, гарантуючи гнучкість і рухомість міжнародних виробничих зв’язків;

- великі підприємства і навіть стійкі транснаціональні репродуктивні комплекси об’єднує в відносно стійкі регіональні утворення із спільною виробничою базою і науково-технічною єдністю процесів виробництва товарів і послуг.

Таким чином, суть регіоналізації полягає у формуванні на основі розвитку інтенсивних і глибоких для свого часу інтернаціональних зв’язків нових великих об’єднань, соціо-територіальних систем, міжнародних консорціумів і транснаціональних альянсів (союзів, корпорацій тощо).

Кількість регіональних об’єднань постійно зростає, фіксуючи певним чином ступені глобалізації. Окремим країнам такі організації можуть забезпечити певний захист від негативних наслідків глобалізації.

З моменту виникнення стародавніх людських цивілізацій провідною тенденцією світового розвитку було розширення і поглиблення зв’язків між народами і державами. Такі зв’язки були різноманітними, здійснювались поетапно і ґрунтувались як на експансії одних народів до інших, так і на різних формах співробітництва. Так формувався єдиний і цілісний світ.

Як доводить історичний досвід, кожна цивілізаційна система у своєму розвитку пройшла певні структурні рівні, в яких простежуються чітко виражені тенденції до єдності цілісного світу:

1. Рівень архаїчний, який вкорінений у підсвідомості, мові, фольклорі, етнокультурних традиціях. Цей рівень фіксує зв’язок людини з оточуючою природою і безпосереднім первинним середовищем.

2. Рівень “осьовий”, опосередкований досвідом поширення великих світових релігій і філософських вчень, епох великих завоювань і утворення держав.

3. Рівень сучасний (modern), який відображає всесвітньо-історичний вплив на інші народи західного раціоналізму і породження ним технологій виробництва соціально-економічних і політичних структур та ідейних поглядів. Отже, явище єдиного і цілісного світу є властивістю не тільки світу вцілому, але і окремих цивілізацій, що входять до його складу. Формування цілісності і єдності світу є результатом світового розвитку, який з кожним циклом такого розвитку переглядається і відтворюється знову на новому витку історичної спіралі, породжуючи етапи, які називаються епохами.

Сучасна епоха – це час глобальних вимірів основ суспільства. Саме посилення взаємних зв’язків, взаємозалежності і уразливості людей, спільнот і держав, яке отримало до кінця ХХ ст. глобальні масштаби і є основним об’єктивним змістом феномена глобалізації, яка охоплює всі основні сфери життя суспільства: економіку, політику, соціальні відносини, культуру, ідеологію і сферу відносин людства із навколишнім світом.

У науковій літературі найчастіше аналізуються декілька джерел усіх або частини процесів, які у сукупності і утворюють явище глобалізації у цілому. Це, перш за все:

- стабільні, довготривалі негативні екологічні наслідки господарювання людини на Землі. З другої половини ХХ ст. ці наслідки стали настільки небезпечними, що мутація біосфери планети стала не прогнозованою;

- розвиток різноманітних комунікацій, інфраструктур і відносин, який веде до такого ступеня соціальної взаємозалежності світу, коли багаточисельні ознаки соціально-історичної дикості і варварства конкретних суспільств стають загальною проблемою усього людства, що загрожує його безпеці;

- поява перших суб’єктів світової економіки і політики (держав, міжнародних організацій, транснаціональних корпорацій), поєднання інтересів, здібностей і можливостей, які вимагають від них і дозволяють їм діяти глобально в одній або декількох сферах життєдіяльності на щоденній основі. Фактично це вже діяльність “суб’єктів глобальних відносин”.

Таким чином, глобалізація як процес спрямована на максимізацію економічної, науково-технічної і культурної взаємодії різних країн незалежно від їх соціокультурної належності, рівня економічного розвитку та регіонального розшарування. Базою цієї інтеграції є науково-технічний прогрес.

Сучасні тенденції світового розвитку у контексті глобалізації

Слід зазначити, що суттєве поглиблення взаємозалежності світу не виступало однолінійним і безперервним процесом. Впродовж людської історії спостерігався прояв двох протилежних але взаємодоповнюючих тенденцій: 1) універсалізація життя народів і 2) ріст різноманітності і нерівномірності у світовому розвитку.

Виникнення індустріального суспільства і характер росту країн вимагали оволодіння новими ринками. Застосування більш передової військової техніки і збройних сил дозволило створювати великі колоніальні імперії. Це призвело до залучення щоразу нових держав у систему світових господарських зв’язків, у якій виділялось декілька держав (США, великі країни Західної Європи). Саме у ХІХ-ХХ ст. процес формування єдиної системи світового господарства призводив до поступової універсалізації світу.

Майже до Французької буржуазної революції (кін. ХVІІІ ст.) рівень життя людей та технології виробництва мало чим відрізнялись. Різноманітність світу виявлялась головним чином у сфері традицій, культури, релігії, побуту, особливостей суспільно-політичного життя різних народів. Промисловий переворот у групі країн Північної півкулі Землі збільшив активність розвитку народів. Різноманітність світу значно зросла: багато держав розділились на індустріальні та аграрні, в одних з’явились нові форми суспільного життя та економічного укладу, в інших – збереглись традиційні форми господарювання.

Незважаючи на тенденцію до універсалізації світу, в процесі формування єдиної системи світового господарства, обличчя багатьох індустріальних держав значно відрізнялось: ті країни, які рухались до індустріальної цивілізації стихійно і поступово (так званий органічний розвиток), стали основним фактором поширення ліберально-демократичної політичної культури, а ті країни, у яких модернізація здійснювалась прискореними темпами і за активної ролі держави, ліберальні ідеї отримували менше поширення, а переважали етатистські1 погляди.

Перехід групи найбільш розвинених країн світу (США, Канада, Японія, низки країн Західної Європи) у стадію постіндустріального, “інформаційного суспільства” ще більше посилив розрив між країнами, різноманітність світу. Сьогодні, базуючись на таких критеріях, як здатність до створення і впровадження “високих технологій”, виробництво знань, умовно за рівнем економічного розвитку можна виділити держави:

- високоіндустріальні, які виконують роль лідера у сфері виробництва знань та способів їх збереження та передачі;

індустріальні і ті, які успішно завершують процес індустріалізації;

- країни, які залишаються сировинним і аграрним придатком до індустріально розвинених держав і відіграють роль периферії у системі міжнародного поділу праці;

- маргінальні2 держави, які ще залишаються поза системою міжнародного поділу праці.

Природно, що кожна з цих груп держав має суттєві відмінності в економічній сфері і соціальній структурі і по-різному впливає на загальне становище в світі. Різноманітність світу значно зросла і після розпаду колоніальної системи у 60-70-х роках ХХ ст., а також зникнення світової системи соціалізму – кінець 80-х – поч. 90-х років ХХ ст. Адже багато держав втратили можливість прямого впливу на розвиток країн третього світу, тобто периферії. У світі виникло багато незалежних держав, кожна з яких відрізнялась власною соціально-економічною системою, унікальною культурою та іншими чинниками людської життєдіяльності.

Таким чином, взаємодія двох базових тенденцій до універсалізації світу та зростанні його багатоманітності та нерівності визначала і визначає сучасний світовий розвиток, його неоднозначність і можливість вибору для кожного із народів шляху свого подальшого розвитку.

Для розуміння суті світових процесів і враховуючи регіоналізацію світового розвитку світу, необхідно більш детально проаналізувати специфіку економічного і політичного розвитку окремих регіонів Землі. Цікавою є думка канадського вченого О. Бетлера, який сучасний світ умовно поділив на три групи країн на основі рівня їх економічного розвитку.

- Перший світ (розвинені країни) – “золотий мільярд” населення, який складається із трьох зон: Північна Америка, Західна Європа, Європа і Японія із стійкими формами ринкової економіки і демократії. У кожного із трьох субрегіонів існують свої інтеграційні зони: в Західній Європі – Європейський союз, у Північній Америці – НАФТА, у Східній Азії – інституційно не оформлена підсистема – Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЄАН) за участю Японії та США. У першому випадку маємо більш розвинену інтеграцію, у другому – процес, що розпочинається, у третьому – тенденцію.

Усі три субрегіони охоплені інтернаціоналізацією, в глобалізаційних світових процесах одноособовим лідером є США. Для того, щоб закріпити справжнє глобальне лідерство, США необхідно регіональну інтеграцію зробити відкритою, з’єднати її з глобалізацією і на виході отримати глобальну інтеграцію. В результаті – геоекономічне лідерство США перетвориться в глобальне лідерство. Саме тому США зацікавлені у глобальній інтеграції, в підкоренні всіх регіонів світу. А тому однією із форм опору зі сторони Європейського Союзу є локалізація, що передбачає залучення в локальний економічний простір, як нових членів, так і міжнародних кампаній, або інвестицій з будь-яких країн.

- Другий світ (середньорозвинені країни) – СНД, частина країн Східної Європи, Китай та Індія. Їх специфіка – політика реформ, відмова від попередніх моделей соціалізму чи державного капіталізму і намір переходу на нові моделі, які є близькими до західних моделей капіталізму. Цей світ не інтегрований, - діє в середовищі інтернаціоналізації і є об’єктом глобалізації. У той же час серед цієї групи держав відбувається або є наміри інтегрувань, наприклад: східноєвропейських країн – до Євросоюзу, у межах СНД – навколо Росії і у Південно-Східній Азії – навколо Китаю. На полі інтернаціоналізації Другий світ також є об’єктом, а не суб’єктом, за винятком Китаю, Південної Кореї і Тайваню, зовнішньоекономічна діяльність яких є відчутною і доволі агресивною на ринках інших держав, у тому числі, в зоні першого світу. Слід зазначити, що серед країн другого світу є два претенденти на статус великої держави – Китай і Росія. А Китай все більше показує амбіції конкурента єдиної наддержави – США. Офіційна стратегія таких країн як Китай, Індія, Росія – формування “багатополярного світу” – намір зламати існуючу структуру міжнародних відносин.

Другий світ в усіх відносинах є значно слабшим від Першого і відчуває до нього “синдром любові і ненависті”. З одного боку, прагне до економічного співтовариства, з іншого – відстоює свою незалежність і самостійність.

Другий світ менш цілісний і менш взаємопов’язаний з економічної точки зору і фактично є географічною зоною: у нього не має єдиної політики, союзницьких відносин, одна частина може примкнути до Першого світу, інша – до Третього. Окрему позицію займає Китай.

- Третій світ (країни, що розвиваються) традиційно складається із країн Африки, Латинської Америки, Близького і Середнього Сходу, Східної Азії (за винятком Південної Кореї, Тайваню та КНР) і Південної Азії (за винятком Індії). Усіх їх об’єднує не тільки низький рівень соціально-економічного розвитку, але, те, що вони майже усі є країнами – об’єктами, а не суб’єктами світової політики.

У цьому світі в основному немає інтеграційних полів, він функціонує у сфері інтернаціоналізації в якості об’єкту і одночасно є об’єктом глобалізації. Об’єктивно Третій світ зацікавлений у багатополярності, але ще більшою мірою у біполярності, оскільки остання структура надає йому більше можливостей грати на суперечностях між “полюсами” на користь своїх інтересів. Сьогодні Третій світ – це конгломерат держав, який за своїм соціально-політичним устроєм знаходиться на стадії розвитку феодального суспільства з елементами капіталізму (Африка), на феодально-капіталістичному (Південно-Східна Азія), на кримінально-капіталістичному рівні (країни Латинської Америки).

Незважаючи на різний рівень розвитку окремих регіонів нашої Планети, можна зробити висновок про те, що капіталізм в кінці ХХ – на поч. ХХІ ст. у цілому досяг того, заради чого у свій час вийшов на історичну арену: завершив формування цілісного світового господарства, що охопило майже всю земну кулю, і тим самим підвів людство до необхідності політичного оформлення цих нових реалій. У першу чергу, це означає, що величезних масштабів досягли концентрація і централізація капіталу, що призвело до появи особливо складних організаційних структур (ТНК). Такі структури необхідні для забезпечення життєдіяльності капіталу у сучасних умовах.

Головним підсумком ХХ ст. і усього розвитку цивілізації за весь час її існування стало становлення техносфери, як штучного середовища життєдіяльності, і закріплення так званого технократичного типу управління, що без сумніву привело до домінування технічних та технологічних аспектів над гуманітарними та духовно-культурологічними. Але, нажаль, саме такий шлях розвитку привів людство у глухий кут глобальних проблем, небезпечної глобальної кризи.

Поняття глобальної політики

Діалектика розвитку людського суспільства на межі ХХ-ХХІ ст. чітко визначили групу проблем, від вирішення яких залежить подальша доля людства. Це так звані глобальні проблеми, розв’язання яких можливе лише за умови докладання спільних зусиль усіх суб’єктів міжнародних відносин.

Характерними для глобальних проблем є такі ознаки: загальнолюдський характер, масштабність, надзвичайна гострота, необхідність негайного колективного вирішення.

Вирішенням цих проблем у загальнопланетарному масштабі займається глобальна політика, а суб’єктом її виступає людство вцілому, оскільки глобальні проблеми торкаються життєвих інтересів усіх народів.

Глобальна політика – це причетність суб’єктів світового співтовариства його обов’язку збереження життя на Землі, виникнення форм, завдань, змісту й напрямків їх глобальної діяльності задля досягнення загальнолюдських цілей збереження сучасної цивілізації.

Глобальні соціально-політичні проблеми охоплюють цілий комплекс задач по забезпеченню миру й міжнародної безпеки. Сюди, насамперед, входять: 1) попередження ядерної світової війни; 2) припинення локальних війн і конфліктів, розв’язання гострих ситуацій у потенційно небезпечних “гарячих” точках планети; 3) припинення гонки озброєнь, масштабне роззброєння, проведення конверсії; 4) встановлення між народами відносин довіри и добросусідства, партнерства і співробітництва.

Науково-технічна революція привела до того, що підчас військових дій армії все менше здатні захищати мирне цивільне населення. Так, у першій світовій війні (1914-1918 рр.) кількість жертв серед цивільного населення склала 5% від загальної кількості загиблих, у другій світовій війні (1939-1945 рр.) – 48%, у корейській війні (1950-1953) – 84%, то у в’єтнамській (1965-1973 рр.) – 92%. Про це треба пам’ятати кожній людині доброї волі і не піддаватись впливу політичних еліт держав, які часто схильні створювати видимість загрози зовні, коли треба вирішувати гострі внутрішні проблеми. Фактичний неуспіх усіх попередніх переговорів про скорочення гонки озброєнь можна пояснити тим, що у ХХ ст. дуже велика кількість людей була економічно втягнута у діяльність військово-промислового комплексу у різних регіонах планети. Так, підчас так званої “холодної війни” (1946 – середина 1980 рр.) фактично кожний п’ятий інженер і вчений працювали у військовому секторі економіки.

На піку “холодної війни” в період з 1946 по 1982 рр. відбулося 48 локальних конфліктів і війн, у яких загинуло та було поранено 32 млн. людей. Сукупна тривалість військових дій у цей період склала 369 років. За деякими даними без війни відбулося лише 60 днів. У військових конфліктах за цей період брало участь 88 держав. У 1980 р. військові витрати в світі склали приблизно 110 долр. США на кожного жителя Землі, що у 19 разів більше допомоги бідним країнам.

Сукупність руйнівної сили ядерної вибухівки, що накопилась сьогодні в світі, по кількості використаних боєприпасів дорівнює 10 тисячам “других світових війн”. В арсеналі держав налічується 220 млн. літрів хімічних речовин, 1 міліграм яких є смертельною дозою для людини. Але проблема посилюється ще й тим, що йдеться не лише про кількісне нарощування озброєнь, а про його модифікацію. Сьогодні існують сучасні види озброєнь, які мають абсолютно фантастичну назву: проміневе, психотропне, етнічне, геофізичне, інфразвукове. Зібравши величезні арсенали зброї людство виявилося узником випадку, тобто несанкціонованої ядерної війни, ризик виникнення якої зріс майже в 100 разів.

Таким чином, гонка озброєнь в сучасних умовах вже вийшла з-під контролю і визначається власною динамікою НТП.

Гонка озброєнь своїм існуванням тягне за собою цілу низку гострих проблем. Вона віднімає у людства великі ресурси і спрямовує їх на знищення людських життів і створених матеріальних благ. Збільшуючи кількість зброї, вона неминуче розширює зону злочинності: тероризм, збройні напади, погрози, залякування, організація вибухів, незаконна торгівля зброєю і т.п.

Гонка озброєнь, нарешті, породжує свого роду “мілітаризацію мислення” людей. У багатьох регіонах планети виросло вже не одне покоління людей, які бачать в зброї універсальний інструмент для вирішення життєвих проблем, а насилля сприймають як норму. Складається враження, що війна їм подобається, забери її і цим людям нічим буде зайнятися. Війна як спосіб життя – це реальна трагедія спотвореної мілітаризмом людської свідомості.

Із закінченням “холодної війни” особливо гостро встали: а) проблема роззброєння – скорочення й знищення великих запасів зброї (у тому числі застарілої), зберігати яку стає все небезпечніше і шкідливо для довкілля, і б) проблема конверсії, тобто переводу ресурсів, зайнятих у військово-промисловому комплексі у громадянський сектор.

Яскравим прикладом усієї складності цих процесів є проблема протипіхотних мін (або наземні міни). Щороку в світі на них підриваються більше 26 тис. чоловік. Але знешкодження цієї зброї коштує дуже дорого, приблизно 90 долр. США за 1 міну, що приблизно у 30 разів дорожче її виробництва. Сьогодні на поверхні землі приховано більше 100 млн. мін на території більш ніж 70 країн світу. Якщо продовжувати їх знешкодження теперішніми темпами, то остання міна буде ліквідована через 11 століть!

Роззброєння, особливо ракетно-ядерне – процес складний і тривалий. Достатньо нагадати, що з часу перших домовленостей між США і СРСР по обмеженню стратегічних озброєнь (так звані угоді ОСО-1) минуло вже більше 30-ти років (1972 р.). У людства є надія, що процес ОСО не зупиниться і охопить усі ядерні країни.

Таким чином, основними орієнтирами у вирішенні глобальних соціально-політичних проблем є: відмова від світових і локальних конфліктів, перехід до мирного розв’язання міждержавних і міжнаціональних суперечок, відмова від мілітаризації і насилля, перехід до партнерства і співробітництва, посилення довіри між державами; припинення гонки озброєнь, роззброєння і конверсія.

Глобальні соціально-економічні проблеми.

Найбільш актуальною з них є проблема економічної відсталості, яка виявляється у тому, що велика кількість країн (на які припадає до половини населення земної кулі) все більше відстає від розвинених країн світу за економічними показниками та стандартами якості життя. Тісно зв’язаними з нею є також демографічна проблема, продовольча проблема та проблема ресурсів.

Економіки країн, що розвиваються, сильно відстають від рівня виробництва розвинутих країн, і скоротити цей розрив поки що не вдається. Держави з низьким рівнем доходів складають близько 40% всіх держав і зосереджені в “чорній” Африці, Південно-Східній і Центральній Азії. В країнах з високим рівнем доходів, які складають близько 10% всіх держав ВНП на душу населення складає 9386 долр. США.

Неграмотність дорослих в країнах з низьким рівнем доходів – понад 40%, а питома вага студентів вищих навчальних закладів становить лише 3%. Населення країн, що розвиваються, живуть в антисанітарних умовах, 250 млн. осіб мешкає в нетрях, 1,5 млрд. осіб не отримують медичної допомоги, близько 2 млрд. населення не мають доступу до якісної питної води, безпечної для здоров’я. Недоїдають понад 500 млн. осіб, а від голоду щороку помирає 30-40 млн., близько 15 млн. дітей щороку не доживає до п’ятого року життя, причому половина з них помирає від голоду. З кожних 100 хворих на туберкульоз 35 живе у бідних країнах.

Прірва між багатими й бідними країнами за темпами розвитку виробничих сил, за рівнем і якістю життя людей вимірюється десятками разів й продовжує збільшуватись. Це поглиблює розкол і протистояння багатих і бідних держав, посилює міжнародну напруженість, загрожує спільній безпеці.

У числі головних причин, які заважають бідним країнам подолати відсталість можна назвати: 1) відсталість їх виробничої бази, аграрний характер економіки. На їх частку припадає 90% селян світу, але вони не спроможні прокормити навіть себе, оскільки ріст населення у них перевищує приріст виробництва продовольства. Не проведена індустріалізація, техніка й технології примітивні, низька продуктивність технологічних ліній. 2) Неефективність використання трудових ресурсів. Велике безробіття, низька продуктивність праці, брак спеціалістів та енергійних підприємців, погана організація і слабке стимулювання праці і т. ін. 3) Неефективність державного управління суспільством. Бюрократизм, некомпетентність чиновників, корупція, гальмування земельної, законодавчої, ринкової та інших прогресивних реформ. 4) Несприятливі умови для розвитку країн. Брак ораних земель і природних ресурсів, “проблемний” тропічний клімат, диспаритет цін у зовнішній торгівлі (країни вимушені продавати свою продукцію за заниженими цінами, а купувати товари у розвинених держав за завищеними цінами). Великий державний борг розвиненим країнам, що постійно зростає. Перенаселеність, неграмотність, родоплемінні й кастові пережитки, громадянські війни, міжетнічні конфлікти, консерватизм і неготовність більшості людей до змін.

У результаті відсталі країни потрапили у своєрідне порочне коло бідності: вони бідні, тому, що мають відстале й неефективне виробництво; а виробництво відстале тому, що не має коштів для інвестицій та інновацій, щоб його підняти. Шляхи виходу з цієї вкрай важкої ситуації лежать у двох напрямках. По-перше, самі відсталі країни повинні рішуче піти шляхом широких прогресивних змін у своїх суспільствах. По-друге, необхідна активна і дійова допомога цим країнам з боку розвинених країн (справедлива взаємна торгівля, перегляд і скасування частини зовнішніх боргів, надання інвестицій, передових технологій, підготовка кадрів і т. ін.).

Демографічна проблема охоплює цілий комплекс негативних явищ у світовому співтоваристві, які породжені двома глобальними демографічними процесами: 1) так званий “демографічний вибух” у країнах, що розвиваються й 2) низьке відтворення населення у розвинених країнах.

“Демографічним вибухом” називають стрімке зростання населення планети у другій половині ХХ ст. За цей короткий історичний період населення світу більш ніж подвоїлось, збільшилось з 2,5 (1950 р.) до 6,5 (2000 р.) млрд. осіб. Для порівняння: у 1830 р. населення Землі складало 1 млрд. осіб, через 100 років – 2 млрд., у 1960 р. – 3 млрд., у 1975 р. – 4,1 млрд., у 1980 р. – 4,5 млрд. При цьому найбільший приріст населення (> 80%) припадає на країни, що розвиваються - Азії, Африки і Латинської Америки. Фактично 5 млрд. осіб з 6,5 млрд. людства припадає саме на ці країни. Природне право кожної сім’ї мати своїх дітей перетворилось у глобальну проблему, яка не може залишитись без негативних наслідків. Кожен день народжується 200 тис. осіб. Кожного тижня у світі за чисельністю населення з’являються – Мюнхен, Варшава, Київ; кожен місяць – Данія або Гватемала; кожні три роки – така країна як США, кожні 5 років – ще одна Південна Америка, Західна Європа або Африка. Прогнози спеціалістів є різними. Зокрема, вбачається продовження “демографічного вибуху” ще на 4-5 десятиліть з подальшою стабілізацією чисельності населення Землі лише в період 2035-2060 рр. на рівні 9-10 млрд. осіб.

У результаті “демографічного вибуху” у країнах, що розвиваються, спостерігається абсолютне перенаселення і, за деякими оцінками, до 2100 року там може проживати до 85% населення землі. Бурне зростання і концентрація населення в певних регіонах заважає господарюванню і викликає серйозні проблеми. Зокрема, катастрофічно зростає антропогенне1 навантаження на природу, тобто руйнівна дія на неї з боку людей (надмірне споживання природних ресурсів, велика кількість різноманітних відходів, які буквально знищують оточуюче середовище. Зростає нерівномірність розподілу населення світу по відношенню до життєвоважливих ресурсів (орані землі, водні джерела, корисні копалини і т. інше). Посилюється міждержавна міграція населення і невиправдана урбанізація (надмірна скупченість населення в містах, виникнення мегаполісів, життя в яких стає фактично некерованим). Так, в 2000 р. 400 міст планети досягли мільйонного рубежу. Усього 30-40 років тому у містах проживало близько 700 млн. осіб. Сьогодні міське населення складає 3 млрд. осіб. Близько 650 млн. осіб сконцентровано у 60 містах з населенням 5 і більше млн. осіб у кожному, причому, ѕ з них знаходиться в країнах, що розвиваються. Збільшується кількість біженців. Погіршуються умови існування людей (безробіття, низький рівень споживання, брак освіти та ін.).

Низьке відтворення населення, навпаки, характерно для розвинених країн. Воно обумовлено падінням народжуваності і викликає вкрай негативні наслідки. Зокрема, у розвинених й країнах з перехідною економікою відбувається: а) старіння населення й б) збільшення частки пенсіонерів. Так, якщо у 1939 році на одного непрацюючого європейця припадало 6 працюючих, то у 2000 р. – вже тільки 1,8; а невтішний прогноз обіцяє на 2050 рік, якщо рівень народжуваності в Європі не збільшиться, то число дітей-європейців до 15 років скоротиться на 40% - до 87 млн., а кількість старих людей збільшиться вдвічі до 169 млн. Так саме і в Україні до 2050 р. 40% населення складуть люди старші 60 років. У 2000 р. вони складали 1/5 населення Європи. Низьке відтворення населення може також привести до в) скорочення частки працездатних людей, г) зменшення чисельності корінного населення (відбувається так звана депопуляція1), а також д) можливість зникнення окремих етносів. Так вчені вбачають, що у 2100 р. в Японії замість 128 млн. залишиться близько 55 млн. осіб, а населення України може складати усього 20 млн. осіб замість сьогоднішніх 47.

При збереженні теперішнього рівня народжуваності Європа до 2050 р. повинна буде прийняти 169 млн. іммігрантів. Але за прогнозами, вже в наступні 10-20 років країни “третього світу” готові будуть “викинути” на ринок праці розвинених країн до 1 млрд. осіб. А це автоматично призведе до падіння рівня життя в багатих країнах, оскільки збільшаться податки, знизяться пенсії і пільги на лікування, зменшаться зарплати.

Проблема полягає також у тому, що дисбаланс населення різко змінить структуру населення Землі. Внаслідок “демографічного вибуху” у світі зросте частка вихідців з бідних країн – людей малограмотних, невлаштованих, не налаштованих на позитивні життєві орієнтири, без звички дотримуватись цивілізованих норм поведінки, агресивних. Це може з часом значно знизити інтелектуально-творчий потенціал людства вцілому і посилити розповсюдження в суспільствах злочинності, наркоманії, дармоїдства та інших асоціальних явищ.

З всього вищесказаного витікає двояка задача регулювання і раціоналізації демографічних процесів. В розвинутих країнах важливо нормалізувати народжуваність. Так, у сучасній Японії жінка репродуктивного віку народжує 1,1 дитину, в Італії, Іспанії, Болгарії – 1,2, у Німеччині і Україні – 1,4. Для збереження теперішньої чисельності населення в країні із тенденцією депопуляції (просте відтворення населення) „норма”, за думкою фахівців, повинна складати у середньому 2-2,5 дитини.

Іншими словами для простого відтворення населення необхідно, щоб приблизно одна половина сімей в суспільстві мала двох дітей, а друга половина – трьох. Тоді дві дитини згодом „заміщають” батьків, а третя „компенсує” можливі втрати від нещасних випадків, хвороб, бездітність окремих шлюбних пар.

У відсталих країнах, навпаки, є необхідність обмежити високу народжуваність, як, наприклад, в Китаї: 1 сім’я – 1 дитина і збалансувати зростання населення з розвитком виробництва. Для цього, насамперед, потрібно підвищити загальну культуру населення, змінити певні культурно-релігійні традиції, забезпечити підйом добробуту, оскільки „демографічна поведінка” багато у чому визначається рівнем соціально-економічного розвитку суспільства. Тут спостерігаються певні позитивні зрушення. Середня кількість народжених дітей на одну жінку в країнах з високим приростом населення зменшилась з 6,1 у 1965 р. до 3,1 у наш час. Завдячуючи головним чином цьому темпи зростання населення світу знизились з 2,2% у 1960 –х роках до 1,8% у 1970-х і до 1,6% у кінці ХХ ст. Таким чином є надія, що пік „демографічного вибуху” залишився у минулому.

Продовольча проблема проявляється: а) у гострій нестачі продуктів у багатьох країнах, що розвиваються (більше 70 з них вимушені ввозити продовольство; б) у недостатньому харчуванні і голоді мільйонів жителів Землі (за різними оцінками від 500 до 800 млн. людей не доїдають та голодують; в) у незбалансованості і неповноцінності харчування мільйонів людей (наприклад, середньодобове споживання кілокалорій населенням Бангладеш складає лише 1850, в Гані – ще менше – 1650, при медичній нормі 2300-2600).

Ситуація ускладнюється тим, що 75% населення світу, що мешкають в країнах, що розвиваються, споживають лише 30% світового виробництва злаків. У той же час 15% продовольства, яке купують жителі США, викидається на смітник. Така продовольча незабезпеченість слабкорозвинених країн слідує з їх економічною відсталістю та „демографічним вибухом”. Річ у тім, що у цілому сучасна високоефективна індустрія продовольства здатна прокормити усе теперішнє населення Землі. Однак, зконцентрована така індустрія у розвинених країнах, де, до того ж, і населення не збільшується, і ситуація стабільна. В країнах же, що розвиваються, це відзначалось, і виробництво малоефективне, і перенаселеність загрозливо збільшується. У результаті одна частина населення стурбована перевиробництвом продуктів і проблемою ожиріння, а друга – страждає від недоїдання й голоду.

Можна назвати наступні шляхи вирішення продовольчої проблеми: а) розвиток і підвищення ефективності виробництва продовольства насамперед у слабкорозвинених країнах, у розповсюдженні так званої „зеленої революції”2; б) розширення виробництва й видобутку продуктів харчування у Світовому океані; в) обмеження росту чисельності населення відсталих країн відповідно до можливостей виробництва; г) допомога світового співтовариства відсталим країнам у розв’язанні цих проблем.

Суть глобальної проблеми природних ресурсів полягає у їх катастрофічному виснаженні. Людство більше не може безмежно і все більшими темпами черпати з природного середовища ресурси. По-перше, більшість з них не поповнюються і не так вже далекі від остаточного вичерпання. Інтенсивно виснажуються на планеті і сировинні, і енергетичні ресурси. У 1950-2000 рр. їх було добуто з надр Землі більше, ніж у І-ій половині ХХ ст., нафти – у 13 разів, газу – у 23 рази, залізної руди – у 3 рази. Причому нафти, вугілля, газу при теперішніх темпах енергоспоживання може вистачити лише на 150-170 років, а природі знадобиться майже 400 тис. років, щоб поповнити кількість пального, яке використали лише в одному 1990 році! По-друге, процес споживання природних богатств відбувається вкрай незбалансовано і несправедливо. Так, найбільш розвинені країни сьогодні фактично живуть і розвиваються за рахунок викачування ресурсів з території слабкорозинених країн. Наприклад, економіка № 2 в світі – Японія за рахунок імпорту з країн, що розвиваються, забезпечує 94% споживаної мінеральної сировини і 70% енергоресурсів. Економіка № 3 в Європі – Франція ввозить з цих країн 44% природних ресурсів. Економіка № 1 в світі – США покриває свої потреби привозними ресурсами: у марганцю – на 98%, кобальті – 97%, хромі – 92%, у металах платінової групи – на 91%, боксітах і глиноземі – 85%, нікелі – 77%, нафті – 40% і т. ін.

Зрозуміло, що людство не може існувати без забезпечення себе енергією й сировиною і без певного економічного зростання. Однак, необхідно принципово змінити модель економічного зростання: переорієнтуватись з безмежного нарощування об’ємів ресурсів на раціоналізацію їх виробництва й споживання. У результаті підвищення життєвого рівня людей буде досягатися відносно меншими витратами ресурсів. Так, в країнах з перехідною економікою, у тому числі й в Україні, через нераціональне використання щорічні втрати ресурсів досягають 30-40%. Тільки високотехнологічне, енерго- і ресурсозберігаюче забезпечення виробництва може покласти цьому край.

Раціоналізація виробництва може значно знизити енерго- і матеріаломісткість виробництва; зменшити використання нафти і вугілля і замінити їх менш “брудним” для довкілля газом; розвивати нетрадиційні (альтернативні) види енергетики – сонця, вітру, морських припливів, атому, геотермальних джерел, а у перспективі й розвивати і розповсюджувати фактично невичерпну і екологічно чисту енергію термоядерного синтезу; стимулювати і раціонально (економічно) використовувати ресурси у виробництві й побуті.

Глобальні соціально-економічні проблеми

Цей комплекс проблем пов’язаний із взаємовідносинами суспільства і оточуючого середовища, з виникненням і труднощами подолання екологічної кризи, яка виникла на планеті внаслідок руйнівної дії людей на природу, довкілля. Річ у тім, що природа відіграє у розвитку людства двояку роль: 1) як джерело ресурсів для виробництва і 2) як середовище існування людей. І за необережне споживацьке господарське вторгнення природа “відповідає” людям не лише виснаженням ресурсів, але й неминучим погіршенням умов існування і здоров’я людей. У якості основних проявів екологічної кризи найчастіше називають наступні:

Забруднення повітряного і водного басейнів Землі; утворення парнікового ефекту, “озонових дір”, “кислотних дощів”, отруєння озер і річок, цілих зон екологічного лиха із масовими захворюваннями людей, тварин і рослин. Глобальні зміни клімату, які загрожують людству кліматичною катастрофою (глобальне потепління, нестійка важкопрогнозована погода, посухи, таяння полярних крижаних масивів, підвищення рівня Світового океану, затоплення великих населених територій, родючих земель, скорочення врожайності і т. ін. Знищення й стрімке вимирання лісів (легень планети). Вже втрачено 33% зеленого покрова планета; збіднення і загибель тваринного й рослинного світу, лавіноподібний викід у довкілля відходів виробничої діяльності людей і т. ін. Скорочення орних угідь і погіршення родючості земель через надмірну експлуатацію, ерозії (видування родючого шару), отруєння, засолення, заболочування, наступу пустель (з 1975 по 2000 рр. площа пустель збільшилась на 20%), наступу міст на землі сільскогосподарського призначення.

Науково-технічна революція озброїла людину небувалої сили засобами дії на природний процес. Сьогодні на кожного жителя Землі щороку виробляється до 20 т відходів, які викидаються у біосферу. У силу цього ризик загинути від “кислотних опадів” в індустріально розвинених країнах у 2 рази вище за ризик загинути у автомобільній катастрофі; а ризик померти від “отруєння” пестицидами перевищує “автомобільний ризик” у 10 разів. Сьогодні тільки через ерозії планета втратила майже третину родючих земель. ѕ угідь у засушливих регіонах вже опустелілись і цей процес продовжується із швидкістю приблизно 6 млн. га родючої землі на рік. У Світовий океан у ХХ ст. скинуто більше 20 млрд. тон сміття – від консервних банок до хімікаліїв. У результаті в тушах морських тварин і рибах знайдено до 150 різних шкідливих хімічних речовин. Кількість озону у Північній напівкулі у 1975-1990 рр. зменшилась на 3%, а у 1999-2001 рр. – на 6%. Щороку на планеті гине декілька видів тварин і рослин, а усього до 2000 р. припинили своє існування близько 1 млн. живих організмів.

Катастрофічними темпами відбувається накопичення в атмосфері вуглецю (0,4% на рік), метану (1%), окису азоту (0,2%). Газовий склад повітря не можна буде відтворити протягом сотен років. Міжурядова комісія щодо кліматичних змін (РСС) прогнозує, що за ХХІ ст. температура підніметься на 3,5оС. Внаслідок чого виникає реальна загроза кліматичних змін, які приведуть до непередбачуваного збільшення стихійних лих – землетрусів, повеней, буревіїв, циклонів, цунамі, у результаті яких, за 1971-2001 рр. загинуло 4 млн. осіб, а 1,5 млрд. осіб постраждали. Причому інтервали між значними стихійними лихами зменьшуються, й вони відбуваються все частіше й частіше. Так, у 1973-1982 рр. відбулось 1,5 тис. стихійних катастроф; у 1983-1992 – 3,5 тис.; у 1993-2002 рр. – 6 тис. стихійних лих. У грудні 2003 р. у тихоокеанському регіоні цунамі одномоментно забрало життя 226 тис. осіб! Вже сьогодні від кліматичних змін, викликаних, у тому числі, й внаслідок техногенної діяльності людей, помирають мільйони людей щороку, але через глобальне потепління частішають хвороби і смертні випадки, пов’язані із спекою. Збільшиться частота та кількість лісових пожеж, підвищиться рівень моря.

Серед шляхів рішення екологічних проблем можна виділити наступні: 1) Розробка та здійснення погодженої міжнародної програми охорони довкілля, яка б складалась з таких, наприклад, заходів: - створення фонду для проведення природозберігаючих дій світового значення (скажімо, по припиненню вирубки тропічних лісів, покращення якості питної води і т. ін.); - встановлення міжнародних екологічних стандартів й контролю за станом природного середовища (з правом інспектування будь-якої країни); - введення міжнародних обмежуючих квот (норм) для кожної країни на шкідливі викиди в атмосферу (що вже діє по відношенню озоноруйнуючих газів; причому, країни можуть продавати одна одній свої невикористані квоти)1 – проголошення природного середовища надбанням усього людства і введення у міжнародну практику принципа “платить той, що забруднює” через податок на шкідливі викиди, спеціальні податки за користування Світовим океаном, Антарктидою, навколоземним космічним простором і т. п.).

2) Створення обгрунтованого природоохоронного законодавства, у якому б вбачалися: - дійові стимули до охорони довкілля (наприклад, введення спеціальних “екологічних податків” на використання найбільш “брудних” технологій і навпаки – податкових пільг для економічно чистих виробництв і технологій).

3) Перехід до нової, екологічної технологічної культури (раціональні підходи до використання природних ресурсів, застосування найбільш безпечних і найменш рідких з них, турбота про відтворення ресурсів, що поповнюються, впровадження безвідходних (або маловідходних), ресурсо- і природосберігаючих технологій, екозахисних систем і т. ін.

4) Постійне, повне і правдиве інформування людей про стан середовища їх існування і формування екологічного світогляду людства.

5. Глобальні проблеми людства

Зрозуміло, що у центрі усіх глобальних проблем сучасності знаходиться людина. Саме вона страждає від ворожнечі, війн і насилля, від егоїзму і прорахунків й помилок політиків, від економічної відсталості країн, браку харчів, загибелі природи, екологічних катастроф і т.д. Тим не менш, можна виділити проблеми Людини в окрему групу, до них можна віднести наступні: страждання від війн, конфліктів, розповсюдження насилля, тероризму; ворожнеча та зростання недовіри між людьми; ущемлення прав і свобод громадян; низька якість матеріального і духовного життя; криза культури; фізичне і психічне нездоров’я людини; криза сім’ї і втрата людиною індивідуальності.

Масова загибель людей, каліцтва, втрата близьких, невпевненість у завтрашньому дні у результаті війн, насилля, тероризму, бандитизму стали характерними ознаками сучасності у багатьох регіонах світу. Націоналістичний, релігійний та ідеологічний фанатизм, ворожнеча між народами набув вже ознак хронічних явищ існування людства. Ущемлення прав і свобод особистості, дискримінація жінок, національних і релігійних меншин, дискримінація дітей залишаються ганебними фактами. Наприклад, у багатьох мусульманських країнах обмеженою залишається можливість жінок навчатись і працювати; у багатьох країнах жінки майже не представлені в органах влади, отримують за однакову працю меншу зарплату, ніж чоловіки, звільняються у першу чергу. Згідно за даними Міжнародної організації праці (МОП), у країнах, що розвиваються, кількість малолітніх працівників віком від 5 до 14 років становить 250 млн. Вважається, що 61% їх – в Азії, 32% - в Африці, 7% - в Латинській Америці, хоча проблема дитячої праці існує й в індустріально розвинутих країнах. За підрахунками Надзвичайного фонду допомоги дітям при ООН (ЮНІСЕФ) приблизно 130 млн. дітей у країнах, що розвиваються, не вчаться у початковій школі; близько 160 млн. страждають від недоїдання; 600 млн. дітей живуть у цілковитій бідності.

Особливе занепокоєння як чинник порушення прав людини викликає наявність на планеті на початку ХХІ ст. великої зони голоду. Так, у результаті недоїдання за кількістю жертв голодної смерті людство щороку як би переживає Другу світову війну. Світова картина є такою: 10% населення знаходиться на межі голодної смерті, 30% - отримують харчування низької якості; 30% - не доїдають; 20% - харчуються нормально, 10% - переїдають. На планеті існує голод явний, прихований й хронічний. Все це не може не турбувати людство, оскільки проблема голоду у країнах, що розвиваються, безпосередньо стосується не лише питання низької якості життя, але й питання якості майбутнього людства. Трагедія полягає у тому, що часто дитина у “зоні голоду” отримує недостатнє харучання ще до свого народження. У нормальних умовах, жінка під час вагітності повинна набрати близько 12-12,5 кг, а у відсталих бідних країнах ця прибавка ваги складає усього 3-4 кг. Тому дитина отримує недостатню кількість поживних речовин, щоб народитися нормальною людиною. Причому це стосується як її фізичного, так і розумового стану, зрозуміло, у тому випадку, якщо вона взагалі залишиться живою. Отож, матеріальне й духовне неблагополуччя людей – безробіття, голод, злидні, біженці й волоцюги, неграмотність і невігластво – всі ці проблеми є наслідками відсталості великої кількості країн, яка сама є глобальною проблемою проблемного людства.

Підраховано, що екологічні проблеми напряму викликають низку проблем Людини у сучасному світі. Так, більше 100 тис. найменувань різних химічних сполук, які знаходяться в обігу й застосовуються у людській діяльності здатні викликати досить поширені і небезпечні хвороби. На додачу до більш ніж 30 тис. людських хвороб щоразу з’являються десятки нових. Епідемічні1 й пандемічні2 захворювання (грип різних мутацій, туберкульоз, СНІД (сіндром набутого імунодефіциту), від якого, за даними ООН, вже померло 16 млн осіб і понад 50 млн. інфіковано); нездоровий спосіб життя (наркоманія, пияцтво, алкоголізм, паління, гиподинамія, неправильне харчування, що приводить до ожиріння населення розвинутих країн – все це прояви як фізичного, так і психічного нездоров’я людства.

Глобальний характер проблем Людини проявляється у їх розповсюдженості, загострюючись в одних країнах, вони неминуче зачіпають інші. Злочинність, хвороби, наркоманія, проституція, отруєння атмосфери, океанів, річок взагалі не визнають державних кордонів.

Насамкінець, варто підкреслити, що глобальні проблеми сучасного людства спричинені самими людьми, погіршення морально етичного, духовного стану людства.

Кожній людині треба пам’ятати про “ефект бумеранга”, глибоко усвідомити, що причини сучасної кризи людства не навколо, а всередині нас. Людина через власні безвідповідальні дії, політичну й соціальну пасивність сама завела себе у глобальний тупик – у кризу на межу виживання. І щоб мати майбутнє, щоб жили наші діти та онуки, ці проблеми усім світом “глобально” треба вирішувати вже сьогодні. Завтра може бути запізно.

1 Етатизм (від фр. йtat – держава) – термін, що визначає активне втручання держави у життя суспільства, напрямок політичної думки, що розглядає державу як вищий результат і мету суспільного розвитку

2 Marginalis (лат.) – той, що знаходиться на узбіччі.

1 Антропогенний (від грец. anthrohos – людина + genos – походження) – створений, викликаний людською діяльністю.

1 Депопуляція (від лаю de...- відокремлення, видалення, зниження + populus – народ, населення) – скорочення чисельності тої чи іншої спільності людей, виродження етносу.

2 „Зелена революція” – процес (з поч.. 1960-х рр..) могутнього підйому сільськогосподарського виробництва у багатьох країнах на основі його комплексної механізації, широкого застосування хімічних та інших засобів захисту рослин і тварин, стимуляторів їх росту; впровадження високопродуктивних видів біо- та інших передових технологій. Зворотна сторона „земної революції” – хімічні та інші забруднення сільськогосподарської продукції та оточуючого середовища.

1 У грудні 1997 р. в Кіото (Японія), зібралися понад 2200 делегатів з 161 країни для укладання угоди стосовно їх дій у ситуації загрози глобального потепління. Після тижня роботи делегати ухвалили, що розвинуті країни мусять до 2012 р., скоротити викиди у повітря парникових газів у середньому на 5,2% порівняно з 1990 р. США відновилися підписати Кіотський протокол, мотивуючи економічними втратами, що з 2001 р. особливо загострило обговорення проблеми глобального потепління.

1 Епідемія (від грец. epsdēmia) – значне розповсюдження інфекційної хвороби.

2 Пандемія (від грец. pandēmia) – більш широке, ніж епідемія, розповсюдження інфекційної хвороби на цілі країни, материки, всю планету.