Вступ.
I. Основні поняття спадкового права.
II. Основні етапи розвитку римського спадкового права.
Спадкування за jus civile.
Спадкування за преторським едиктом.
Спадкування за імператорськими законами.
Спадкування у «праві Юстиніана».
III. Спадкування за заповітом.
IV. Спадкування за законом.
V. Необхідне спадкування (обов’язкова частка).
VI. Прийняття спадщини.
VII. Сингулярне наступництво.
Легат.
Фідеїкоміс.
Висновок.
Список використаної літератури.
Вступ
Спадкове право тісно пов'язане з усіма іншими видами майнових прав. З одного боку, після смерті певної особи найчастіше залишається майно, основу якого становлять право власності та інші речові права. Вони і є об'єктом переходу за спадщиною після смерті їх власника. З другого боку, спадкування — один із способів набуття майнових прав, що зближує його з зобов'язальним правом.
Тому спадкове право і в системі римського приватного права, і в сучасних правових системах є одним з найважливіших інститутів і займає проміжне місце між речовим і зобов'язальним правом. Його значення зумовлено також тим, що об'єктом спадкування переважно є право власності. Питання про те, що залишається після смерті померлого власника, кому воно має перейти, в якому порядку та обсязі, з найдавніших часів і до наших днів залишаються в центрі уваги суспільства і держави, законодавців і дослідників, кожної людини, оскільки вони тією чи іншою мірою стосуються їхніх інтересів.
Спадкові відносини виникають у випадку смерті громадянина або оголошення його у встановленому порядку померлим. З цими юридичними фактами закон пов'язує появу у спадкоємців суб'єктивного права на прийняття спадщини, а у всіх інших осіб — обов'язок не перешкоджати їм у здійсненні цього права.
Отже, спадкові правовідносини мають абсолютний характер і спрямовані на наступництво цивільних прав та обов'язків від однієї особи — спадкодавця до іншої — його спадкоємця.
Після прийняття спадщини спадкоємець стає учасником тих самих правовідносин, суб'єктом яких до нього був спадкодавець. У результаті відбувається зміна суб'єкта у правовідносинах.
I. Основні поняття спадкового права
Спадкування — це перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під майном розуміють сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не може бути.
Спадкове право — сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Як правовий інститут спадкування нерозривно пов'язане з правом власності. До поділу суспільства на стани і виникнення держави та права існували родові звичаї, за якими речі члена роду, що помер, переходили до інших членів того самого роду. Проте спадкового права ще не було. Воно виникає, коли суспільство почало допускати приватну власність, а остання виникає тільки з появою обміну.
Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем.. Спадкодавцями при спадкуванні за законом та заповітом можуть бути тільки громадяни (фізичні особи), а не організації, тобто юридичні особи. Юридична особа не помирає, а припиняється і передача її майна іншим особам чи державі визначається не нормами про спадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію юридичних осіб. Таким чином, спадкування після юридичної особи не настає.
Особи, до яких переходить у встановленому порядку майно померлої особи, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути кожний громадянин, юридичні особи, а також держава. При цьому громадяни та держава можуть спадкувати і за законом, і за заповітом, а юридичні особи — тільки за заповітом.
Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина (у спадковому праві ці назви використовуються як рівнозначні.) — це сукупність прав і обов'язків померлої особи (активи і пасиви), яка визначається на момент смерті спадкодавця. Спадкоємець, прийнявши спадщину, відповідав разом і за борги померлого.
Відкриття спадщини. Смерть спадкодавця зумовлює виникнення спадкових правовідносин, тобто відкриття спадщини. Назва «відкриття спадщини» пішло від того, що після смерті спадкодавця майно власника стало ніби незахищеним, відкритим, яке нікому не належить. Часом відкриття спадщини вважався день смерті спадкодавця При цьому в спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. На день відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, які закликаються до спадщини, і склад спадкового майна. Спадкоємець, закликаний до спадщини, повинен виявити свою волю на прийняття спадщини або відмовитися від неї. З моменту відкриття спадщини починається сплив строку на прийняття її, на пред'явлення претензій кредиторами спадкодавця, виникає право власності на майно у спадкоємців, які прийняли його, та деякі інші правові наслідки.
Разом з тим наступництво у правах і обов'язках покійного могло бути двояким — універсальним або сингулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов'язки як єдине ціле, повністю. Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов'язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли відповідальність за борги спадкодавця. Римські правознавці, вирішуючи у такий спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжується юридична особистість спадкодавця.
Разом з універсальним наступництвом у римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, за якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов'язками.
Спадкування могло відбуватися або за законом, або за заповітом. Успадкування одночасно за заповітом і за законом не допускалося. Згодом у практиці преторів виникло ще й необхідне спадкування, коли близькі родичі померлого гарантовано отримували певну частку майна, незалежно від того, на чию користь було складено заповіт.
II. Основні етапи розвитку римського спадкового права
Відсутність спадкування, розкрадання майна померлих можливі тільки у найпримітивнішому соціальному стані, коли суспільство являло собою групу ізольованих індивідів і не мало більш тісних осередків. Тоді зі смертю людини втрачався суб'єкт права, внаслідок чого майно, яке належало померлому, ставало безгосподарним, його міг захопити будь-хто. Вимоги втрачали свого кредитора, борги — свого боржника. Ні про спадкування, ні про наступництво тоді ще не йшлося.
Становище змінюється з виникненням патріархальної сім'ї. Тепер індивід оточений особами, з якими він пов'язаний єдиним походженням, спорідненням і які більш близькі йому, ніж інші члени суспільства; майно в цей час набуває характеру сімейної власності. За таких умов неприпустимою була безгосподарність сімейного майна. Ще за життя домовладики воно належало усім представникам сім’ї. Під впливом цих факторів безгосподарність спадкового майна змінюється переходом його до найближчих родичів.
Проте історичні факти свідчать, що такий перехід майна ще не поширювався на зобов'язання, особливо борги. Розвиток економічного життя вимагав, щоб відповідальність за борги слідом за майном переходила на спадкоємців.
Зародившись на ґрунті сімейного і родового ладу, спадкування спочатку мало природний характер. Спадкоємцями були природно й обов'язково ті особи, які стояли ближче до померлого в порядку патріархальної родинності. Якщо померлий мав дітей, то вони вступали у володіння його майном. Якщо дітей не було, то спадщина переходила до тих осіб, з якими померлий раніше становив одну сім'ю. Отже, порядок закликання до спадкування визначався самим порядком родинної спорідненості. Саме в цьому полягав природний закон спадкування, і в такому розумінні можна вважати, що в стародавні часи спадкування встановлювалось тільки за законом.
Поступово значення індивіда зростає, сімейний характер власності ослаблюється, права домовладики щодо розпорядження майном посилюються. За правом розпоряджатися майном за життя виникає право домовладики розпоряджатися майном на випадок смерті. Отже, розвивається свобода заповітів.
Таким чином, багатовіковій історії римського спадкового права можна виокремити чотири етапи розвитку спадкового права:
а) спадкування за jus civile;
б) спадкування за преторським едиктом;
в) спадкування за імператорськими законами;
г) спадкування у «праві Юстиніана» (власне, вже «післяримське право»).
1. Hereditas (спадкування за jus civile) — регламентувалося Законами XII таблиць, які передбачали спадкування за заповітом і спадкування за законом. Однак через сімейний характер власності давнього періоду основним видом було все ж спадкування за законом. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави родини залишати його майно тій самій родині, оскільки воно створювалося працею всіх її членів. Проте Закони XII таблиць спадкування за заповітом визнають уже переважною формою спадкування. Принцип свободи заповіту майже утвердився, а кровне споріднення ще не стало пануючим, і тому спадкування за законом не обмежувало свободи заповіту.
У цей самий період почав діяти принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи, — nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не можна одночасно спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спадщину. Цей принцип бере початок також від Законів XII таблиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступником тільки в частині спадщини, одержував всю спадщину. Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на чверть спадщини, про решту не згадавши. У такому разі призначений на чверть спадкоємець одержував усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом до спадкування не закликалися.
2. Спадкування за преторським едиктом. Істотні зміни в спадкове право внесла преторська практика. Преторські реформи спадкового права почали розвиватися ще у період ранньої республіки і поширилися у період принципату.
Послаблення сімейного характеру приватної власності, занепад агнатського споріднення, обмеження батьківської влади як наслідок зміни виробничих відносин і розвитку товарообігу зумовили потребу трансформацій спадкового права. Преторські едикти послабили формалізм при складанні заповіту: визнавалися заповіти, складені з відхиленням від жорстоких формальних вимог давнього часу. Поступово взагалі було спрощено форму заповіту.
За давнім jus civile еманциповані діти не могли бути спадкоємцями після смерті свого батька. Наприклад, єдина дочка, що вийшла заміж і перейшла на постійне проживання в родину чоловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала. Однак це не відповідало потребам суспільства. Тому втрутилися претори. Оскільки відповідно до норм jus civile не можна було визнати спадкоємницею еманциповану дочку, претор тільки вводить її у фактичне володіння спадщиною — bonorum possessio. Якщо інших претендентів на спадщину не з'явиться, вона залишалась за дочкою. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими спадкоємцями й у разі, якщо спадщину оспорюють інші особи, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це. Таким чином, поступово паралельно зі спадкуванням за jus civile виникає і розвивається преторське спадкування.
Преторська система спадкування розширила коло спадкоємців за законом, все більше утверджуючи його одночасно з підвищенням значення когнатського споріднення. У цей період спостерігається обмеження свободи заповіту на користь кровних родичів. Важливим нововведенням преторів було визнання права спадкового наступництва за особами, які за jus civile до спадкування не закликалися. Якщо раніше до спадкування закликалися тільки найближчі родичі померлого і за їх відсутності або відмови від спадкування спадщина вважалася виморочною, то тепер претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи у такий спосіб наступництво черг.
Саме у «постійному едикті» вперше було передбачено існування чотирьох черг спадкоємців.
До першої черги належали діти покійного, незалежно від того, агнати вони чи когнати (до цього ж розряду потрапили також емансиповані сини померлого, а також діти, віддані ним в усиновлення, якщо на момент смерті спадкодавця вони були звільнені від усиновителя). Емансиповані діти були зобов'язані вносити в спадкову масу усе своє майно, яке надалі підлягало розподілу між усіма спадкоємцями. Тим самим усувалася несправедливість, що могла б виникнути, якби майно померлого розподілялося між емансипованими, які володіли уже власним майном, і нееманципованими, чиї продукти праці за життя померлого спадкодавця автоматично потрапляли у його власність. Зрозуміло, що емансиповані могли відмовитися від прийняття спадщини і тим самим зберегти власне майно від перерозподілу.
Другу чергу становили всі агнати, які не потрапили до першої черги. Цікаво, що до цього розряду потрапляли усі, причому діти покликалися уже вдруге, але без емансипованих дітей, що й могло послужити побуджу вальним фактором для прийняття спадщини, яку діти не схотіли приймати - і ділити - сукупно з емансипованими дітьми. Сюди ж зараховували патрона вільновідпущеника.
До третьої черги належали всі кровні родичі до шостого ступеня спорідненості включно, в порядку близькості. З сьомого ступеня споріднення покликалися лише діти троюрідних братів і сестер. Допускаються до прийняття спадщини віддані в усиновлення діти, навіть якщо вони продовжують перебувати під владою усиновителя.
До четвертої черги належав, за відсутності (відмови) родичів попередніх розрядів, — член подружжя, що пережив іншого.
Динаміка правотворчості у цій галузі й надалі зберігала головну тенденцію: когнатські родинні зв'язки все більше враховуються при спадкуванні — агнатська спорідненість втрачає значення.
Кожна попередня черга спадкоємців усувала наступну. Загалом при спадкуванні діяло правило рівності часток — або загальної для всіх, або в межах покоління (при спадкуванні дітьми частин батька за правом представництва).
Якщо ж спадкоємців не було взагалі, спадок визнавався виморочним і належав державі (в період домінату — іноді церкві).
Загалом, у період принципату дві системи спадкування за старим jus civile і за преторським едиктом існували паралельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття переважали більш прогресивні ідеї преторського спадкового права, що більше відповідали новим соціально-економічним умовам. Крім преторів, великий вплив на вдосконалення римського спадкового права мала практика центумвіральних суддів, яким підлягали спори про спадкування. Вона визначила правила про необхідне спадкування, встановила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому було вироблено чіткі визначення понять обов'язкової і законної частки, розмір і способи визначення обов'язкової частки. Практика центумвіральних суддів сформувала підстави позбавлення обов'язкової частки та інші правила необхідного спадкування.
3. Спадкування за імператорськими законами. У період імперії було прийнято чимало сенатус - консультів та імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Проте все ще не існувало чіткої, закінченої системи. Спадкове право, особливо спадкування за законом, залишалось досить складним, обтяженим численними уточненнями і додатками, заплутаним інститутом. В такому вигляді воно і було зафіксоване під час систематизації Юстиніана.
4. Спадкування у «праві Юстиніана». У 542 р. новела 115 Юстиніана приводить у чітку систему спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадкування. У 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадкування за законом. Отже, реформа Юстиніана завершила становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-економічні умови Римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднення, що тим самим зміцнило спадкування за законом.
Юстиніан поділив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Важливим нововведенням було встановлення черговості закликання спадкоємців за класами, внаслідок чого за відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т. д. Римське спадкове право, в інтерпретації Юстиніана, увібрало в себе багатовіковий досвід традицій і звичаїв, законодавчої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плідної преторської практики. В результаті було вироблено чіткий порядок спадкового наступництва, який фактично покладено в основу сучасного спадкового права.
III. Спадкування за заповітом
Припускають, що спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом. Проте в класичному праві останнє настільки зміцнилося, що стало переважною формою спадкування. До цього періоду на руїнах колективної власності римської familia утвердилася повна свобода заповіту.
Заповіт (testamentum) — це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником її майна був pater familias, і тільки він міг ним розпоряджатися, зокрема, на випадок смерті вказати, кому має перейти після смерті майно, в яких частках, в якому порядку тощо.
Отже, заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права та обов'язки у спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізовуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини. Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що відрізняє ці відносини від договірних. При заповіті немає двостороннього та одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає серед живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку його спадкоємців. Заповідач може в будь-який час скасувати або змінити своє розпорядження, чого не можна зробити в договірних відносинах. Це також вказує на односторонній характер заповіту.
Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Ця обставина і зумовила жорсткі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні заповіту спитати про дійсний намір заповідача вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам:
заповідач повинен мати активну заповідальну правоздатність;
заповіт має бути складений у певній формі;
у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, котрі повинні мати пасивну заповідальну правоздатність.
Заповіт, що не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.
Для того, щоб заповіт мав юридичне значення, його повинна була скласти фізична особа. Активна заповідальна правоздатність передбачала передусім наявність у заповідача на момент складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин. Втрата її на момент смерті заповідача не робила заповіт недійсним. У «праві Юстиніана» заповідальної правоздатності не мали:
раби;
перегріни (однак вони могли заповідати «за власним правом»);
віровідступники;
єретики;
душевнохворі;
неповнолітні (навіть за згоди піклувальника);
марнотратці та підвладні;
глухонімі від народження;
особи, які не могли висловити свою волю загальнодоступним способом.
Особливе правило було встановлено для жінок: до II ст. вони взагалі не могли бути заповідачами, навіть якщо були persona sui juris (особа свого права). З II ст. їм надається право заповідати, але лише зі згоди опікуна.
Кожному історичному періоду відповідала своя форма заповіту. В давньому jus civile, в республіканський та імператорський періоди були різні форми заповіту. В імператорський період і у «праві Юстиніана» розрізняли дві основні форми заповіту: приватний і публічний. Приватні заповіти складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні брали участь органи державної влади — це були публічні заповіти. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими та усними, тобто розрізнялися за формою волевиявлення. При складанні усного і письмового заповітів вимагалася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми свідків. Це надавало заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути тільки вільні й дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акта був безперервним з самого початку і до повного завершення.
При складенні письмового заповіту спадкодавець повідомляв свідкам, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач назвав одного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним. Свідки, що були присутні при складенні заповіту, могли записувати висловлену волю, але для дійсності заповіту це не мало ніякого значення. З часом письмова форма заповіту переважає усну.
З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів, їх також було два види. За однією формою заповідач міг висловити свою волю в суді, її заносили до протоколу, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який і оголошував її після смерті заповідача.
В окремих випадках передбачалися більш складні або, навпаки, спрощені форми заповітів. Однак при всій їх різноманітності в усі часи можна було простежити єдиний принцип — заповіт складався особисто заповідачем, а не його представником.
Призначення спадкоємців — основний елемент змісту будь-якого заповіту. Якщо в ньому містилися вказівки, кому і в яких частках мало перейти майно померлого, але не називалося ім'я спадкоємця, заповіт вважався недійсним. Спадкоємцем можна було призначити лише особу, яка мала пасивну заповідальну правоздатність. Передусім вона мала бути конкретною — persona certa. До невизначених належали юридичні особи і постуми — особи, зачаті при житті заповідача, однак народжені після його смерті. Юстиніан визнав за можливе призначати і цих осіб спадкоємцями за заповітом.
Не могли бути спадкоємцями за заповітом жінки після смерті осіб, які володіли майновим цензом в 100 тисяч сестерцій і більше. Цю норму було спрямовано проти «марнотратства» жінок, що належали до вищих верств. Не мали пасивної заповідальної правоздатності діти державних злочинців, перегріни, віровідступники, єретики та ін.
У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом раби. Це передбачало відпущення їх на свободу. Вони не могли відмовитися від спадщини і брали на себе всі борги свого хазяїна. Якщо раба до відкриття спадщини відчужував власник, то він приймав спадщину за наказом свого нового хазяїна, якому й переходила спадщина. Якщо раба до відкриття спадщини відпускали на волю, то він сам був спадкоємцем і самостійно вирішував питання про прийняття спадщини чи про відмову від неї.
Деякі особи, що мали пасивну заповідальну правоздатність, не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Наприклад, чоловіки віком 25—60 і жінки 20—50 років, які не були у шлюбі, одержували спадщину тільки після найближчих родичів, а також за умови, що вони взяли шлюб протягом 100 днів після відкриття спадщини. Ці обмеження було введено законами Августа з метою боротьби з небажанням брати шлюб і бездітністю. Крім того, були й інші обмеження щодо одержання спадщини.
Допускалось призначення спадкоємця за відкладальної умови. У такому разі днем відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад за підпризначення спадкоємця (субститута), коли заповідач визначав ніби запасного спадкоємця на випадок, якщо перший спадкоємець чомусь відмовиться прийняти спадщину чи помре до відкриття спадщини.
Призначення спадкоємця за скасувальною умовою не допускалось, оскільки суперечило загальновизнаному принципу римського спадкового права — semel heres semper heres — спадкоємець завжди спадкоємець, тобто, якщо ти призначений спадкоємцем, то призначений назавжди і замінити тебе не можна.
Важливим принципом римського спадкового права, який залишався практично незмінним в усі часи римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право призначити спадкоємцем на свій розсуд будь-кого зі своїх родичів або й зовсім сторонніх осіб. Свобода заповіту була відома вже Законам XII таблиць, в яких проголошувалось: «Як хто розпорядився на випадок своєї смерті щодо свого майна або піклування (над підвладними йому особами), хай те так і буде непорушним».
Суворість моральних правил, любов до рідних, гласність вчинення заповіту утримували спадкоємців від можливості скористатися своїм правом свободи заповіту всупереч сімейним інтересам. Спадкоємці, як правило, були членами сім'ї заповідача. Однак із занепадом старої патріархальної римської familia, послабленням моральних норм та з дією інших чинників свобода заповіту призводила до того, що заповідачі все частіше призначали своїми наступниками сторонніх осіб, обходячи своїх найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення суспільства.
Поступово виникає необхідність розумно обмежити свободу заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов'язаний був згадати поіменно всіх безпосередньо підвладних. При цьому він міг позбавити їх спадщини, вказавши підвладних синів поіменно, а дочок — загалом: «Всіх останніх позбавляю спадщини». Але розрахунок був на те, що публічно позбавити спадщини своїх підвладних (передусім дітей) заповідач не наважиться. Від такого нерозважливого кроку його мала утримати загроза громадського осуду. Таким чином виникло «процесуально-необхідне спадкування», яке полягало у необхідності додержуватися процедури позбавлення спадщини під загрозою недійсності заповіту.
Заповіт, укладений суворо до вимог закону, міг бути скасований або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем:
а) внаслідок обмеження правоздатності;
б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець;
в) якщо заповіт буде анульований самим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків;
г) якщо спадкодавець укладає новий заповіт, доповнює або змінює його.
Пізніше складений заповіт скасовував раніше складений у частині, що суперечить пізніше складеному.
IV. Спадкування за законом
Спадкування за законом (ab intestato — спадкування всупереч заповіту) мало місце в таких випадках:
а) за відсутності заповіту;
б) визнання його недійсним;
в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини.
В цих випадках спадкування наставало в порядку, встановленому законом; воно називалося ще спадкуванням «всупереч заповіту». Якщо заповідач висловив свою волю з відхиленням від вимог закону, то її не визнавали справжньою.
Спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях становлення. Уже Закони XII таблиць встановили, що відкриття спадщини за законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту. І саме спадкування за законом визначалося положеннями Законів XII таблиць. Можна сказати, що Законами XII таблиць і дальшим розвитком цивільного права були закладені основи спадкування за законом.
За Законами ХІІ таблиць, якщо не було заповіту покійного, закон встановлював три класи спадкоємців:
Перша черга - «свої», підвладні домовладики (дружина померлого, його діти, усиновлені, а також онуки від вже померлих синів. Дружина, діти та усиновлені ділили майно в рівних частках. Онуки від раніше померлих синів отримували спадщину за правом представництва);
Друга черга - інші найближчі агнати 2-го ступеня (брат, сестра, а також мати померлого, яка перебувала з його батьком у шлюбі і тим самим була поставлена на становище сестри померлого);
Третя черга - усі інші найближчі родичі (однак жінки далі повнорідної сестри до спадщини не покликалися).
Законний спадкоємець покликався до спадщини один раз, у випадку його відмови спадщина вважалася виморочною (в найдавніші часи - навіть безгосподарною, узяти яку міг будь-хто), наступні черги спадкоємців до прийняття спадщини уже не покликалися. Тобто друга черга могла прийняти спадщину лише за умови відсутності (але не відмови) спадкоємців першої черги, а третя черга, відповідно, - відсутності спадкоємців першої і другої.
Але розвиток економічного життя, зміцнення приватної власності, витіснення агнатичного споріднення когнатичним вимагали нових підходів, нових принципів спадкування за законом.
Кардинальну реформу спадкування за законом здійснив Юстиніан новелами 118 і 127. Реформу підготував увесь попередній хід розвитку римського спадкового права. Основні принципи спадкування за законом виробила преторська практика і практика центумвіральних судів, а пізніше законодавче закріпив Юстиніан.
В основу спадкування за законом у «праві Юстиніана» було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуальну приватну власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстиніан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступництво між спадкоємцями різних класів і ступенів. У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина виморочною не ставала, а до спадкування закликалися наступні за ступенем родичі.
Класи спадкоємців виглядали так.
I клас — низхідні родичі спадкодавця: діти, незалежно від статі й віку, онуки та правнуки. Оскільки за правилом про черговість спадкування ближчий ступень усуває від спадкування спадкоємців більш далекого ступеня, то за життя дітей спадкодавця їхні діти (онуки спадкодавця) до спадкування, як правило, не закликалися. Однак, якщо на момент відкриття спадщини не було серед живих їх батька, котрий був би закликаний до спадкування, то спадкоємцями ставали його діти. Наприклад, на момент відкриття спадщини виявилося два сини спадкодавця і двоє дітей сина, який помер раніше — онуки спадкодавця. До спадкування закликаються два сини і два онуки. При цьому онуки поділяють між собою ту частку спадщини, яку одержав би їхній батько, якби був живий. Приміром, якщо спадщина становить 6 тисяч сестерцій, то кожний із синів отримає по 2 тисячі, а 2 тисячі, які б мав одержати покійний син, поділяють між собою онуки — по 1 тисячі сестерцій.
Такий порядок спадкування онуків називався спадкуванням за правом представлення — вони ніби представляють свого померлого батька. За римським правом це був не єдиний випадок спадкування за правом представлення. В такому самому порядку успадковували дідусі й бабусі спадкодавця, його племінники і племінниці. Ці особи закликалися до спадкування за умови, що на момент відкриття спадщини не було в живих того батька чи матері спадкодавця або його сестри чи брата, які могли б самі одержати спадщину, якби вони були живі.
II клас — висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні родичі, якщо вони були. До цього класу належали повнорідні брати й сестри спадкодавця та їхні діти. І в цьому випадку дідусі, бабусі, діти братів і сестер успадковують за правом представлення. Якщо до спадкування закликалися висхідні родичі, а також брати й сестри, спадщина поділялась порівну між усіма спадкоємцями, а якщо тільки висхідні — то на дві рівні частини з боку матері й батька. Наприклад, якщо до спадкування закликано батька спадкодавця, дідуся і бабусю з боку матері, то половину спадщини одержував батько спадкодавця, а другу половину ділили між собою дідусь і бабуся з боку матері.
III клас — неповнорідні брати і сестри та діти раніше померлих неповнорідних братів й сестер. Останні закликалися до спадкування за правом представлення. Неповнорідними братами й сестрами вважалися ті, котрі мали або спільного батька й різних матерів (єдинокровні), або спільну матір, але різних батьків (єдиноутробні). Зрозуміло, спадкування для неповнокровних братів й сестер відкривалося після смерті тих із братів й сестер, з якими вони були в кровному зв'язку. Діти жінки, що мала шлюб з чоловіком, в якого були свої діти, не були пов'язані кровним зв'язком між собою, вважалися зведеними братами й сестрами, а неповнорідними, і не могли успадковувати один після другого.
IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів. При цьому родичі ближчого ступеня усували родичів більш далекого ступеня. Наприклад, після смерті спадкодавця залишилися дядько померлого — боковий родич третього ступеня і двоюрідний брат — родич четвертого ступеня. До спадкування буде закликано лише дядька померлого, а його двоюрідний брат від спадкування усувається.
V клас — той із подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини або дружина після смерті чоловіка). Той з подружжя, хто пережив покійного, закликається до спадкування за умови, що нікого із перелічених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття спадщини не виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично цю групу спадкоємців до спадкування закликали дуже рідко. Проте «бідна удовиця», тобто така, що не мала власного майна, яке б дозволяло їй жити відповідно до її суспільного стану, мала право на обов'язкову частку в розмірі чверті спадщини. Розмір обов'язкової частки міг змінюватися залежно від кількості спадкоємців за законом, але спадкодавець не мав права зовсім позбавити обов'язкової частки свою дружину.
Отже, у «праві Юстиніана» суворо витримувався принцип (крім випадків спадкування за правом представлення): одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги). Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів за наявності спадкоємців першого до спадкування не закликалися. Закликання до спадкування спадкоємців другого класу могло мати місце лише у разі, якщо:
а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося;
б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини.
Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися прийняти спадщину, до спадкування закликалися спадкоємці третього класу. В разі відсутності останніх чи їх відмови прийняти спадщину до спадкування закликалися спадкоємці четвертого класу. Якщо ж не було спадкоємців четвертого класу або вони відмовилися прийняти спадщину, до спадкування закликався той з подружжя, хто пережив спадкодавця.
V. Необхідне спадкування (обов'язкова частка)
Уже Закони XII таблиць проголосили свободу заповітів. Водночас постало питання — чи може ця свобода бути безмежною? Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти). Було несправедливо позбавити їх спадщини і віддати її зовсім стороннім особам. Тому з найдавніших часів поступово і з великою обережністю законодавчим порядком встановлюються обмеження свободи заповітів на користь близьких до спадкодавця осіб.
Право таких осіб на певну неодмінну частку у спадкуванні дістало назву необхідного спадкування. Римське право розрізняло два види необхідного спадкування: формальне і матеріальне.
Формальне необхідне спадкування. Полягало в тому, що спадкодавець не повинен обминати у заповіті своїх спадкоємців. Він був зобов'язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи ніяких причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недодержання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту і відкриття спадкування за законом. У разі недодержання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідставно обминав, приєднувалися до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні.
Преторський едикт не лише сприйняв, а й розширив формальне необхідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці поняттям діти. Отже, за едиктом претора, усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбавлені цього права.
Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтереси необхідних спадкоємців. Досить було додержуватися вимоги про порядок усунення, щоб позбавити того чи іншого родича спадщини без будь-яких підстав, просто заради примхи. І коли такі безпідставні усунення від спадкування стали частішими, в громадській свідомості виникла думка про необхідне матеріальне спадкування. Перше своє втілення ця думка знайшла в практиці центумвіральнчх судів, які відали справами про спадкування.
Центумвіральний суд встановив матеріальне необхідне спадкування і розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали емансиповані діти. У класичний період право на обов'язкову частку було визнано й за іншими особами, а саме: низхідні й висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати й сестри спадкодавця. Необхідні спадкоємці — насамперед повнорідні та єдинокровні брати й сестри — мали одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створена обов'язкова частка спадщини — принципово важливий елемент сучасного спадкового права.
Відомо, що імператор Юстиніан своїми новелами впорядкував систему спадкування, внісши кілька змін. Зокрема, у новелі 18 він підвищив розмір обов'язкової частки до 1/2 законної частки, якщо остання становила менше ніж 1/4 всієї спадщини. А якщо законна частка становила не менше ніж 1/4 всієї спадщини, то розмір обов'язкової частки дорівнював 1/3 до цієї законної частки.
Слід зазначити, що обидва види необхідного спадкування — формальний та матеріальний — і в пізнішому законодавстві діяли поряд, але незалежно один від одного, що не могло не створювати труднощів на практиці. Тому Юстиніан у новелі 115 зробив спробу об'єднати обидва види необхідного спадкування. З цією метою він встановив, що висхідні і низхідні родичі спадкодавця мають не тільки право на одержання у будь-якій формі обов'язкової частки, а й до того ж повинні бути призначені спадкоємцями. Спадкодавець зобов'язаний виявити до них повагу, виділивши хоч би мінімальну частку.
Крім того, усунути від спадкування і позбавити обов'язкової частки спадкодавець тепер зможе тільки за наявності поважних причин, які законодавець має перелічити. Кількість таких причин є досить великою: для низхідних — 14 (різні злочини або проступки проти спадкодавця, аморальний спосіб життя тощо), а для висхідних — 8 (переважно ті самі).
Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкування проходить через усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в новелі 15 Юстиніана, воно, як суто формальне обмеження спадкодавця, не прищепилося у праві наступних народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкування, яке давало певні реальні гарантії близьким особам і тим самим згладжувало гострі кути свободи заповіту, була сприйнята і знайшла своє місце у наступних законодавствах, хоч і з деякими і модифікаціями.
VI. Прийняття спадщини
У момент смерті спадкодавця спадкування для спадкоємців тільки відкривається. Проте не завжди з цим моментом пов'язаний дійсний перехід спадщини до спадкоємців. Для цього слід здійснити такі юридичні дії:
а) вжити заходів щодо повного виявлення спадкового майна та його охорони. З цією метою провадився інвентаризаційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало правовою підставою визначення його складу (активу й пасиву);
б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх знаходження, розміри вимог і боргів тощо;
в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли перебувати як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього — в провінціях, походах тощо.
З цього приводу Римське право з самого початку розрізняло два види спадкоємців. Першу категорію становили домашні спадкоємці, тобто ті, які входили до складу сім'ї померлого, його дому. Насамперед до неї належали свої спадкоємці, тобто діти, які перебували під владою домовладики. Вони набували спадщину відразу в момент смерті без будь-якого акту з їхнього боку. Спадщина переходила до них навіть без їх відома. Іноді свої спадкоємці стають спадкоємцями проти їхньої волі. За цивільним правом, вони не можуть відмовитися від спадщини, як не можуть перестати бути дітьми померлого, членами його сім'ї. У зв'язку з цим їх називали в Римі не тільки своїми, а й обов'язковими спадкоємцями. Усі інші спадкоємці, які не належали до сім'ї померлого, були спадкоємцями зовнішніми. Для набуття ними спадщини необхідно було здійснити певний акт, певним чином виявити волю на прийняття спадщини, внаслідок чого вони були визнані спадкоємцями добровільними.
Термінів для прийняття спадщини за цивільним правом не існувало. Однак спадкодавець, призначаючи спадкоємця, міг приписати здійснити цей акт у певний строк (здебільшого протягом 100 днів). Проте така невизначеність могла не задовольнити спадкових кредиторів. Будучи заінтересованими у виконанні своїх вимог у найкоротший строк, вони мали право вимагати від спадкоємців чіткої відповіді: чи приймають вони спадщину, чи ні. Спадкоємець, вагаючись, може попросити час на роздуми, після чого він повинен дати відповідь. Якщо спадкоємець відповіді не дає, то початок його мовчання сприймався як відмова від спадщини, а за правом Юстиніана — як прийняття спадщини з усіма наслідками, що випливали з цього.
Прийняття спадщини за преторським едиктом відбувалося дещо інакше. Для набуття спадщини за преторським едиктом не було різниці між домашніми і зовнішніми спадкоємцями. Кожний преторський спадкоємець повинен попросити у претора введення у володіння спадковим майном, що пов'язувалося з певними строками: для низхідних і висхідних родичів спадкодавця — один рік, для інших спадкоємців — 100 днів. Якщо спадкоємець пропустив строк, то спадщина переходила до спадкоємців наступної черги.
Дуже часто з моменту смерті спадкодавця до набуття спадщини спадкоємцями проходить досить значний проміжок часу. Спадщина у цей час нікому не належить, просто лежить, чекаючи свого суб'єкта. Така спадщина називається лежачою.
У стародавньому римському праві становище лежачої спадщини розуміли досить примітивно. Вважалося, що вона не має господаря і володіння нею не було злочином. Кожний, хто міг її здобути, проволодівши нею протягом року, ставав її власником.
З появою спадкування за преторським едиктом така можливість заволодіти лежачою спадщиною вже не приваблювала. Якщо хтось і заволодів нею, то на вимогу спадкоємця речі необхідно було повернути, більше того, за законом Аврелія, розкрадання спадщини визнавалося злочином. І лише якщо спадщину не прийняв жоден із спадкоємців як за заповітом, так і за законом, вона вважалася вимороченою. У стародавні часи таке майно вважалося безгосподарним і могло бути захоплено кожним бажаючим. Однак у період принципату виморочене майно вже передавалося державі, а в період домінату за муніципальним сенатом, церквою, монастирями було визнано переважне право на одержання вимороченого майна.
Для прийняття спадщини вимагалися такі умови:
а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини;
б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини.
Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них спадщину приймали їх законні представники (батьки, опікуни, піклувальники).
Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів:
а) заявою про намір прийняти спадщину;
б) фактичним вступом в управління спадковим майном.
У «праві Юстиніана» заяву про намір прийняти спадщину можна було зробити в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який засвідчував про вступ до спадщини, її прийняття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку, який має перейти йому в спадок, здійснює його ремонт, вимагає від боржників спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші дії засвідчують про вступ в управління спадщиною.
Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спадкоємець став наступником небіжчика у його правах і обов'язках, тобто не лише власником активної частини спадщини, він ще зобов'язаний сплатити борги спадкодавця. Іноді борги перевищували активну частину спадщини, тоді поставало питання, в якому обсязі має відповідати спадкоємець за борги спадкодавця. У класичному римському праві спадкоємець, що прийняв спадщину, зобов'язаний був відповідати своїм власним майном за всі борги спадкодавця, навіть якщо спадщина складалася з одних боргів. Ухилятися від відповідальності можна було, лише відмовившись від спадщини. Така необмежена відповідальність за борги спадкодавця не відповідала інтересам торгового обігу. Тому Юстиніан встановив нове правило, відповідно до якого спадкодавець був зобов'язаний здійснити за участю нотаріуса, оцінювача, кредиторів спадкодавця та інших зацікавлених осіб опис і оцінку спадкового майна. Відповідальність спадкоємця за борги спадкодавця в такому разі обмежувалася лише обсягом активної частини прийнятої спадщини. Наприклад, спадщина за здійсненим описом містила в собі майна на 2 тисячі і боргів на 3 тисячі. Спадкоємець ніс відповідальність лише в межах 2 тисяч активного майна.
Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав після відкриття спадщини, не встигши прийняти її, спадщину приймав субститут (підпризначений спадкоємець). В іншому разі спадщина залишилася без господаря.
Преторська практика винайшла інший шлях. В разі смерті спадкоємця за заповітом відкривалося спадкування за законом. Частка померлого спадкоємця за законом пропонувалась наступним спадкоємцям. Поступово преторська практика виробила загальне правило: якщо спадкоємець помирав після відкриття спадщини, але до її прийняття, право прийняти належну йому частку переходило до його спадкоємців (спадкова трансмісія).
Спадкову трансмісію слід відрізняти від спадкування за правом представлення. Якщо спадкування за правом представлення має місце лише в разі спадкуванні за законом, то спадкова трансмісія могла мати місце як при спадкуванні за законом, так і при спадкуванні за заповітом. Крім того, спадкування за правом представлення настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини, а спадкова трансмісія буде тоді, коли закликаний спадкоємець помирає після відкриття спадщини, але до її прийняття. Спадкова частка померлого спадкоємця при спадкуванні за правом представлення передається конкретно зазначеним у законі особам — онукам, дідусям, бабусям тощо. При спадковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одержати померлий, переходить до будь-яких його спадкоємців.
Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії чи він відмовлявся від прийняття спадщини, його частка порівну приростала до часток інших спадкоємців. Наприклад, якщо помирав один з двох спадкоємців за заповітом до прийняття спадщини, не залишивши спадкоємців, його частка не переходила до спадкоємців за законом. На підставі правила, що не може бути одночасного закликання до спадкування за заповітом і за законом, частка померлого спадкоємця приростала до частки спадкоємця за заповітом, що залишився живим.
Спадкоємці були зобов'язані виконати також інші обов'язки, що були зазначені в заповіті. Для захисту своїх спадкових прав вони мали спеціальний позов.
VII. Сингулярне наступництво
Спадкодавець у заповіті не тільки призначав спадкоємців, а й міг зробити інші розпорядження на випадок смерті, зокрема розпорядження про передачу спадкоємцем певної суми або певних речей тій чи іншій особі. Це так званий відпис. Він не робив цю третю особу спадкоємцем у справжньому розумінні: вона була не універсальним, а сингулярним наступником спадкодавця і тому не відповідала за його борги. Разом з тим відпис визнавався дійсним лише тоді, коли були повернуті усі борги. Це були legata (легати або заповідальні відкази) і fideicomiss (фідеїкоміси).
Першою історичною формою відписів, відомою ще цивільному праву, яка виникла, очевидно, разом із заповітом, були легати. За цивільним правом, легати не відділялися від заповіту і могли бути зроблені тільки у заповіті.
Legata (легат, або заповідальний відказ) — це розпорядження спадкодавця у заповіті про надання будь-якої майнової вигоди за рахунок спадковою майна третій особі — відказоодержувачу.
За легатом до легатарія (відказоодержувача) переходило окреме право, а не частина спадщини. Отже, легатарій не ніс ніякої відповідальності за борги спадкодавця.
За своєю формою та діями усі легати цивільного права поділялися на чотири види.
1. Легат віндикаційний. Звичайно цей легат встановлювався за допомогою слів і містив розпорядження про передачу певної речі або сервітуту. Особа-легатарій одержувала річ під час прийняття спадкоємцем спадщини або право на сервітут і могла у разі затримки пред'явити тут же віндикаційний позов, від чого сам легат дістав свою назву.
2. Легат дамнаційний. За цим легатом легатарію надавалося тільки право вимагати від спадкоємця виконання волі спадкодавця (наприклад, купити якусь цінну річ за певну суму і передати іншому). Для захисту свого права легатарій мав тільки особистий позов до спадкоємця.
3. Легат престаційний. Римські юристи цей легат трактували порізному. Сабініанці вважали, що за цим легатом одному з кількох спадкоємців давалася певна річ додатково до спадкової частки.
4. Легат неперешкоджаючий. За цим легатом спадкоємець зобов'язувався тільки дозволити (не перешкоджати) легатарію взяти відписану йому річ. Цей легат є певним різновидом другого легату.
У римському спадковому праві класичного періоду існували чотири види легатів, які відрізнялися способами призначення відказоодержувачів. Легати призначалися тільки в разі спадкування за заповітом і тому не могли бути покладені на спадкоємців за законом. Встановлення легатів супроводжувалося суворим додержанням ряду формальностей, що ускладнювало процедуру їх оформлення. Виконання легатів забезпечувалося позовним захистом.
Обтяжливий формалізм встановлення легатів, неможливість покладати їх на спадкоємців за законом призвели в період імперії до виникнення ще одного виду заповідальних розпоряджень — фідеїкомісів. Вони з'явилися внаслідок послаблення формалізму і були можливі на основі усних або письмових прохань спадкодавця, з якими вони зверталися найчастіше в момент смерті до спадкоємців про виконання будь-якої позитивної дії на користь третіх осіб. Спочатку такі прохання юридичної сили не мали і тому не мали юридичного захисту. Цим пояснюється назва подібних розпоряджень або прохань (фідеїкоміс — доручення совісті). Виконання їх було справою совісті спадкоємця, на якого покладалися такі розпорядження або прохання. Він міг їх і не виконати. З часів Августа виконання фідеїкомісів почало забезпечуватися наданням спеціальних позовів, тобто вони одержали позовний захист.
Фідеїкоміси швидко набули визнання, оскільки мали ряд переваг порівняно з легатами. Вони позбавлені обтяжливого формалізму, їх можна покладати на спадкоємців як за заповітом, так і за законом; як до, так і після заповіту у вигляді додаткових розпоряджень, що додавалися до нього. Ці переваги фідеїкомісів зумовили їх зближення з легатами, тому в праві Юстиніана вони остаточно зливаються. Проте в фідеїкомісів було уразливе місце. Спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїкомісом усю активну частину спадщини третій особі. Це призвело до того, що на третю особу почали переносити спадщину повністю — з правами і боргами. Спадкоємець часто залишався лише формальним наступником. Оскільки ж він нічого не одержував у спадщину, йому було простіше відмовитися від неї. Проте при цьому він позбавляв майнових вигод третю особу (фідеїкомісарія), на користь якого встановлювався фідеїкоміс. Врешті-решт було вироблено правило, за яким незалежно від змісту розпорядження спадкодавця про встановлення фідеїкоміса спадкоємець в усіх випадках мав право залишити за собою не менше чверті спадщини — чверті Фальцидія. Решта спадщини переходила до фідеїкомісарія, але вже з боргами спадкодавця.
До заповідальних відказів близьким за сутністю було так зване дарування на випадок смерті, за яким угода про дарування набирала чинності лише після смерті того, хто дарує, і за умови, що він помирає раніше обдарованого.
Крім того, особливим випадком передачі частини спадку особі, що не є спадкоємцем, була mortis causa capio. Суть його полягала в тому, що спадкоємець у заповіті призначався з умовою, що він передасть щось певній особі. Набути прав спадкоємця можна було лише за умови виконання цього розпорядження. Однак вигодонабувач, на відміну від легатарія чи фідеїкомісарія, не міг вимагати виконання цього розпорядження.
Висновок
Римське спадкове право в процесі свого розвитку набуло рис, що відповідали характеру римської власності та сім'ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумовлений посиленням індивідуальної приватної власності у міру вивільнення її від пережитків сімейної. Те саме можна сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було зумовлене витісненням агнатського споріднення когнатським (кровним). Посилення значення кровного споріднення стало основою для зміцнення спадкування за законом. В той же час римські правознавці знайшли вдалі прийоми для поєднання спадкоємців за законом зі свободою заповіту.
Соціальне призначення спадкового права полягає не лише в тому, щоб закріпити порядок переходу майнових прав та обов'язків від одного покоління до іншого, а й певною мірою сприяти зміцненню сімейних відносин громадян, захищати інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних утриманців та ін.
Римському спадковому праву завжди був властивий формалізм, від якого воно частково поступово вивільнилося. Проте багато які формальні вимоги (щодо форми заповідальних розпоряджень, порядку відкриття і прийняття спадщини тощо) збереглися й у сучасному спадковому праві.
Список використаної літератури:
Макарчик В. С. Основи римського приватного права. Навчальний посібник. – Видання друге, доповнене. – К.: Атака, 2003.
Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. - К.: Юрінком Інтер, 2000.
Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003.
Підопригора О. А. Основи римського приватного права. – К., 2001.
Харитонов Є. О. Приватне право у Стародавньому Римі. – Одеса, 1996.
Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1997.
Бартошек М. К. Римское право. – М., 1988.
Борисович М. М. Римськое гражданское право: Учебное пособие. – М.: Узд – во МНЭПУ, 1995.
Подопригора П. А. Основы римского гражданского права. – К., 1994.
Новицький И. Б. Римськое право. – 6-е узд., стереотип. – М., 1996.
Хвостов В. М. Система римського права: Ученик. – М.: Снарк, 1996.
35