Територія та географічне положення. Ірак — унітарна держава, що складається з 18 провінцій. Розташована в Південно-Західній Азії. Країна межує з Туреччиною (1), Іраном (2), Кувейтом (3), Саудівською Аравією (4), Йорданією (5) і Сирією (6), а на крайньому південному сході омивається водами Перської затоки. Кордон між Іраком та Іраном по річці Шатт-ель-Араб залишається суперечливим: Ірак претендує на все русло, а Іран уважає, що кордон має проходити по його середині. Довжина «річки арабів», як у перекладі з арабського звучить назва Шатт-ель-Араб, — лише 195 км, а ширина в окремих місцях досягає 4,5 км.

Природа. Ірак посідає низинну територію між річками Тигр і Євфрат, із біблійних часів відому як Месопотамія. Назва «Месопотамія» означає «межиріччя», а якщо сказати точніше — «земля між річками». На півночі й північному сході країни розташовані хребти Вірменського нагір'я та гір Заґрос.

Клімат на частині території країни субтропічний, із жарким посушливим літом і теплою дощовою зимою, на півдні — тропічний. Улітку в Іраку переважає сухе розпечене повітря, середня температура липня +32...+34 °С, максимальна досягає +57 °С. На початку цієї пори року дмуть вітри північно-західних напрямків, що несуть пісок із пустельних районів, ускладнюючи господарську діяльність у країни. Середня температура січня +7...+12 °С, а на півночі зафіксована мінімальна температура, яка складає -18 °С. У багатьох районах Іраку спостерігаються значні сезонні й добові перепади температур. Опадів випадає від 50 до 700 мм (у горах до 1500) на рік. Район між річками Тигр і Євфрат на південь від Багдада одержує лише 50—200 мм опадів на рік. Землеробство тут можливе лише за умови штучного зрошення. Воду дають дві головні річки країни — Тигр і Євфрат.

Євфрат бере початок біля підніжжя хребтів Вірменського нагір'я. У межах Месопотамії річка не одержує води, проте щедро роздає зібране в горах водне багатство. Протягом багатьох сотень кілометрів долина Євфрату, що простягнулася через Ірак майже до берегів Перської затоки, являє собою суцільний оазис.

До Перської затоки рине й друга головна річка — Тигр. Вона бере початок з озера Хазар у Туреччині й протягом майже 1500 км тече територією Іраку. Нижче міста Мосул річка виходить на Месопотамську низовину й віддає багато води каналам, однак багатоводні притоки поповнюють її водні ресурси.

Ірак має великі запаси нафти, що складають 65 млрд тонн (третє місце у світі), природного газу, сірки, фосфатів, урану, залізної та мідної руд.

Історичний розвиток. Важко знайти іншу країну у світі, на території якої існувало б стільки давніх держав, як в Іраку: Шумер, Аккад, Вавилонія, Ассирія.

Сучасного вигляду країна почала набувати в 632 р. з приходом туди арабів. Країна стає центром Арабського халіфату, де поширюються арабська мова й іслам, розвивається торгівля, будуються іригаційні спорудження, дороги, зростають міста. В XI ст. Ірак був завойований сельджуками, а потім монголами. Із 30-х рр. XVII ст. до кінця Першої світової війни Ірак перебував у складі Османської імперії.

У 1921р. було створене королівство Ірак, але до 1932 р. мандат на управління країною мала Велика Британія. У 1958 р. країна стала республікою, а через десять років до влади приходить Партія арабського соціалістичного відродження (БААС). Із 1979 р. країну очолив Саддам Хусейн. За часів його правління влада в Іраку, де релігійну більшість складають мусульмани-шиїти, фактично перебувала в руках обмеженої групи осіб, що переважно належать до мусульман-суннітів, а курди страждали від репресій. У 1980 р. іракські війська вдерлися на територію Ірану в районі річки Шатт-ель-Араб, що призвело до ірано-іракської війни, яка тривала вісім років. Уклавши влітку 1988 р. перемир'я, Саддам Хусейн вирішив перемогти внутрішнього ворога — курдів, які протягом кількох десятиліть боролися за незалежність. У березні 1988 р. іракська авіація скинула хімічні бомби на курдське містечко Халабаджа, однак зламати опір курдів не вдалося.

У серпні 1990 р. Ірак здійснив збройне захоплення Кувейту, а в лютому 1991 р., у результаті операції «Буря в пустелі», зазнав поразки від багатонаціональних збройних сил на чолі зі США.

У березні 2003 р. армія США почала воєнну операцію «Шок і трепет», спрямовану на скинення режиму Саддама Хусейна. Через кілька тижнів режим Саддама Хусейна впав. У грудні 2006 р. Саддама Хусейна було страчено.

Сьогодні країна є парламентською республікою. У 2005 р. Національна асамблея Іраку обрала президентом країни лідера іракських курдів Джалала Талабані та двох віце-президентів, якими стали представники шиїтської та суннітської партій. Новим лідерам Іраку випало непросте завдання: нормалізувати ситуацію в країні. Однак там і досі тривають терористичні акти, також не вдається налагодити нормальну роботу основної галузі. — нафтодобувної.

Населення. Населення Іраку відрізняється високими показниками природного приросту — у 2004 р. він склав 2,7%. Населення країни дуже молоде, оскільки середній вік складає 19 років, а 40% жителів — це діти й підлітки до 15 років. Середня тривалість життя — 64,9 року.

75 % населення країни складають араби, 17 % — курди. У країні також проживають туркмени, ассирійці, вірмени, перси, євреї.

Більшість жителів Іраку (97 %) сповідують іслам і входять до громад імамітів (шиїти) і суннітів. Шиїти складають трохи більше ніж половину всіх мусульман. В Іраку розташовано багато святинь імамітів. Так, в Ен-Неджафі й Кербелі розміщені гробниці головних шиїтських імамів Алі та його сина Хусейна. Християнство сповідує близько 3 % населення. Міські жителі складають 67 % населення країни. Найбільше місто Іраку, його столиця — Баґдад (5,6 млн осіб), де проживає кожний четвертий іракець і кожний третій городянин країни. Баґдад — центр політичного, економічного й культурного життя Іракської республіки, важливий транспортний і торговельний пункт міжнародного значення. Тут розташовано більше ніж половина всіх промислових підприємств країни, на яких зайнято більше ніж 60 % людей, що працюють у промисловому секторі.

Старий Баґдад являє собою типове східне місто з вузькими кривими вуличками й нескінченними торговельними рядами. Баґдадські базари — найбагатші й найбагатолюдніші на всьому Сході. Новий Баґдад побудований у європейському стилі. Докорінної реконструкції зазнали деякі давні площі й старовинні квартали.

У Багдаді розташований Іракський музей — скупчення найбільших зразків культурної спадщини людства, сховище пам'яток первісної та вавилоно-ассирійської культури, витворів парфянського, сасанідського й арабо-мусульманського мистецтва. У місті безліч історичних пам'яток, зокрема гробниця арабського халіфа Гарун-ар-Рашида, що жив 1200 років тому.

На березі річки Шатт-ель-Араб розташоване друге за розмірами і значенням місто Іраку — Басра (більше ніж 620 тис. осіб), засноване в VII ст. Сучасна Басра — головні морські ворота Іраку, важливий торговельний і промисловий центр. Багато десятиліть Басра є «фініковою столицею» країни. Для арабів фінікова пальма — основне джерело існування, оскільки фініки служать одним із найважливіших продуктів харчування.

Культура. Багато культурних пам'яток країни пов'язані з могутніми стародавніми державами. Найунікальніші споруди Вавилона були побудовані за часів царя Навуходоносора II (605—562 р. до н. є): Ворота Іштар, Дорога процесій, Вавилонська вежа й фортеця-палац із Висячими садами. Вавилон був світовою столицею, найбільшим торговельним центром. Він вражав іноземців своїми розкішними палацами, храмами, грандіозним мостом через Євфрат (перший у світі кам'яний міст завдовжки 123 м) і легендарними Висячими садами.

Вавилон «подарував» людству поділ року на 12 місяців, години — на хвилини й секунди, а також принципи облаштованості бібліотек. Вавилоняни першими стали користуватися семиденним тижнем і 24-го-динною добою. Вони володіли знаннями з арифметики й геометрії, необхідними для вимірювання земельних ділянок.

Господарство. Основа економіки країни — видобуток нафти та її переробка. Сира нафта частково експортується за кордон, а частково

надходить на переробні й хімічні заводи, розташовані в Басрі, Байджі, Ез-Зубайрі, Баґдаді та його околицях. У країні також добувають природний газ, сірку, фосфати.

До найважливіших галузей належить електроенергетика (майже вся країна електрифікована), текстильна, цементна, харчова промисловість, є також машинобудівні підприємства (сільськогосподарське й електротехнічне машинобудування, складання автомобілів).

Сільське господарство дає 6 % національного доходу. У країні переважає рослинництво. Обробляють зернові (пшениця, ячмінь, рис) і технічні (бавовник, тютюн) культури..Розвивається овочівництво, плодівництво, баштанництво. У тваринництві, що має екстенсивний характер, переважає розведення дрібної рогатої худоби, що нараховує понад 15 млн поголів'я овець і кіз (гірські райони). Також розводять велику рогату худобу, верблюдів, коней.

Більшість внутрішніх перевезень припадає на автомобільний і залізничний транспорт. Залізничною магістраллю Баґдад—Мосул—Рабіа турецький кордон Іраку з'єднаний із середземноморськими портами та Європою. Іракські нафтові родовища пов'язані трубопроводами з ліванським нафтовим терміналом у Тріполі, із турецьким — у Доріилі, із сирійським — у Баніасі. Традиційно велике значення має річковий транспорт. Головним річковим портом є Баґдад

Афганістан

Територія та географічне положення. Афганістан — унітарна держава, що складається з ЗО провінцій (вілаятів) й одного округу центрального підпорядкування. Країна розташована в Півдешго-Західній Азії та межує з Туркменістаном (і), Узбекистаном (2), Таджикистаном (3), Китаєм (4), Індією (5), Пакистаном (6) та Іраном (7).

Географічне положення Афганістану є дуже невигідним: його оточують гори й пустелі, він не має виходу до моря, тому виглядає відділеним від іншого світу й протягом останніх десятиліть залишається однією із найбідніших держав Азії.

Природа. Афганістан — гірська країна. Вона займає північно-східну частину Іранського нагір'я, що включає високі хребти й міжгірські долини. Східні райони Афганістану з північного сходу на південний захід перетинають величні хребти Гіндукушу заввишки більше ніж 5000 м, що розділяють країну на дві частини. На півночі розташовані райони поливних і богарних культур і кращих пасовищ, на півдні — гори, а на південному заході — пустеля Реґістан з рухомими пісками й череп'яно-щебнева пустеля Дашті-Марґо з рідкою полинно-солончаковою рослинністю й оазисами.

Клімат Афганістану субтропічний континентальний. Його характерними рисами є різкі коливання температур як протягом доби, так і протягом року, а також невелика кількість опадів. Середня температура січня: від 0 до +8 °С, липня: +24...+32 °С, середньорічна кількість опадів — близько 200 мм. У горах температура значно нижча, а опадів випадає до 800 мм. Більшість дощів припадає на зимові й весняні місяці. Нестача води — одна з головних проблем в Афганістані.

Особливу роль у житті афганців відіграють річки. Саме вони дають живлющу вологу жителям країни й нечисленним полям. На південних схилах Гіндукушу беруть початок річки Кабул і Гільменд. У басейні Кабула розташований найродючішии і найгустонаселеніший район Афганістану. У долині Гільменда, що перетинає південно-західну частину держави, розташована низка оазисів. Озер в Афганістані мало, деякі з них висихають спекотливим літом. Найбільші й наймальовничіші озера прикрашають гори Гіндукушу.

У надрах Афганістану зосереджено чимало багатств: є запаси нафти, природного газу, кам'яного вугілля, залізних, мідних, свинцево-цинкових, олов'яних руд. Однак через важкодоступність багатьох регіонів, тривалий період воєнних дій і відсталість економіки вони недостатньо використовуються.

Історичний розвиток. Перша згадка про землі Афганістану належить до часів давньоперської держави, заснованої Кіром. Частина Афганістану була окраїною цієї могутньої держави. У IV ст. до н. є. воїни Александра Македонського, розгромивши персів, дійшли до гірських районів Афганістану, де великий полководець заснував місто Александрію Арійську (сучасний Герат). Із середини VII ст. частина території Афганістану входила до складу Арабського халіфату. У 652 р., придушивши завзятий опір, арабські воїни взяли Герат, але важкодоступні гірські райони залишалися.нескореними. На території країни почалося поширення ісламу, однак нова релігія довго не могла затвердитися серед місцевого населення. Боротьбу афганців проти арабів та ісламу очолила релігійна секта.

На зміну арабам прийшли інші завойовники. У XIII ст. монгольські загони на чолі з Чинґісханом, а в XIV ст. війська, які вів Та-мерлан, вторгайся з півночі й захопили-Персію, частину Індії та Афганістану. Навала монголів і Тамерлана пригальмувала господарський і культурний розвиток країни. Протягом декількох наступних століть Афганістан залишався економічно відсталою й розрізненою державою.

Час від часу афганські племена утворювали союзи, у 1747 р. їх очолив пуштун Ахмад-хан. Оголосивши себе шахом, він об'єднав афганські племена й зробив Кандагар столицею афганської держави — Дурранійської держави. Користуючись слабкістю Персії та Індії, роздробленістю Середньої Азії, він суттєво розширив кордони своєї держави, що - існувала до 1818 р. Після скинення династії Ахмад-хана Афганістан розпався на чотири князівства.

На подальшу історію країни дуже вплинуло англо-російське суперництво в Азії. Росія намагалася взяти Афганістан з півночі, із Середньої Азії, а Англія — зі скореної ними Індії. Спроби англійців. підкорити Афганістан під час англо-афґанських війн завершилися провалом. Вони неодноразово займали столицю країни, а потім від-1 мовлялися від неї. У 1919 р. уряд Аманулли-хана проголосив незалежність Афганістану.

Після Другої світової війни в Афганістані зіткнулися інтереси СІЛА й СРСР. Радянський Союз надавав допомогу існуючим тут режимам, а американці підтримували сили, що протистояли центральному уряду. У 1979 р., на прохання влади, в Афганістан були введені радянські війська. Протягом десяти років вони брали участь у війні на боці уряду. У 1989 р. було оголошено про утворення тимчасового уряду у вигнанні.

Падіння уряду Наджибулли в 1992 р. призвело до нової громадянської війни, але вже між переможцями. Боротьбу за владу повели мусульманські угруповання поміркованих суннітів і радикальних шиїтів. Однак у країні з'явилася нова сила — фундаменталістський рух талібів («Талібан»), що підтримувався Пакистаном.

Протягом двох років вони змогли захопити значну частину території країни й у вересні 1996 р. ввійшли в Кабул. У 1997 р. Афганістан був оголошений еміратом на чолі з еміром Муллою Омаром. Конституція 1987 р. була скасована, країна почала жити за законами шаріату.

Талібам протистояли формування непуштунських народів — таджиків, хозарів та узбеків, що входили до Північного альянсу. Однак після терористичних актів 11 вересня 2001 р. у військові дії проти талібів вступили СІЛА, яким протягом кількох тижнів удалося розбити армію талібів.

У червні 2002 р. Лойя Джирга (національна асамблея) ухвалила рішення щодо створення перехідної адміністрації країни на чолі з одним із лідерів пуштунів Хамідом Карзаєм. На виборах, що пройшли в жовтні 2004 р., Карзай набрав 55,4 % голосів і став президентом країни.

Однак країна, що воювала протягом чверті століття, і досі потерпає від збройних конфліктів: на півдні виникають зіткнення пуштунів з американськими військами, а на півночі існує протиборство між узбеками й таджиками. Роздробленість афганського суспільства була й залишається причиною численних міжусобиць і конфліктів, що виникають на ґрунті територіальних, релігійних, ідеологічних, етнічних і культурних відмінностей між окремими племенами, народами, а також угрупованнями -- наприклад, між поміркованими й екстремістськи налаштованими ісламістами.

Населення. Афґаністан — багатонаціональна країна, де проживають більше ніж 20 народностей. 42 % населення — представники різних пуштунських племен, 27 % припадає на таджиків, по 9 % — на газарів та узбеків, менш численні нуристанці, киргизи, ваханці, аймаки, казахи. Пуштуни проживають у центральних, південних і південно,-східних районах країни — вони мусульмани-сунніти. Серед пуштунів багато кочівників, що вільно пересуваються територією Афганістану й Пакистану, уважаючи кордон умовністю.

Таджики проживають у північних і північно-східних районах країни. У північній частині проживають також узбеки, а на північному заході — туркмени. І ті, й інші — мусульмани-сунніти, їхні основні заняття — землеробство й скотарство. Газари зосереджені в центральній частині країни. Вони сповідують іслам шиїтського напрямку — саме із цієї причини їх часто пригноблювали. Загалом шиїти складають 19 % населення країни, а іслам сповідують 99 % жителів Афганістану. Дуже ( сильними в країні є також племінні традиції.

Населення країни відрізняється високою народжуваністю — 47,2 особи на 1000 жителів, при цьому смертність теж є досить великою — 21,1 особи на 1000 жителів. З огляду на те, що тривалість життя афганців є невеликою,— 42 роки — не дивно, що населення дуже молоде, і середній вік афганця складає 17,5 року.

Багаторічні війни, закриті підприємства, занедбані поля, зруйновані міста й політика талібів призвели до того, що мільйони афганців були змушені залишити місця свого постійного проживання. Більшість із них опинилася на території Пакистану й Ірану. Однак зараз країна має позитивне сальдо міграції за рахунок біженців, що повертаються на батьківщину.

Більшість афганців — сільські жителі, вони складають 66,3 % населення країни. Багато хто живе великими родинами в селах, де переважають глинобитні або побудовані із сирцевої або обпаленої цегли житла. Кочівники на стоянках ставлять намети чотирикутної форми, виготовлені з вовняної тканини.

Найбільше місто Афганістану — його столиця Кабул. Максимальна кількість жителів раніше доходила до 3 млн осіб — тут проживав кожний другий міський житель країни. Однак унаслідок воєнних дій відбувся відтік населення. Зараз у Кабулі налічується 2,27 млн жителів. Місто було столицею держави Великих Моголів і Дурраній-ської держави.

На півдні Афганістану розташоване місто Кандагар — центр однойменної провінції, великого плодівницького й тваринницького району країни.

Культура. У фольклорі в афганців, особливо пуштунів, переважають героїчні пісні, що оспівують боротьбу за незалежність. Традиційний одяг афганців залежить від племені, місця перебування й соціального стану. Головні елементи чоловічого костюма — довга (до колін і нижче) біла або кольорова сорочка й щільно підперезані поясом широкі штани (каміс). Головний убір — повстяний ковпак, тюбетейка або чалма з 5—7 метрів тканини. Основна їжа афганців — хліб (додай), супчарва та чай. До традиційних страв належать плов, смажене м'ясо (кебаб), манти, перепічки. Часто на їхньому столі бувають овочі — томати, огірки, картопля, морква.

У пуштунів збереглася традиційна родопліменна структура, коли кілька великих родин складають рід, кілька родів — клан (хель), а кілька кланів — гілку племені або плем'я.

Господарство. Про господарство країни можна говорити в минулому або майбутньому часі. За роки війни були зруйновані багато підприємств, постраждали іригаційні спорудження й шляхи сполучення, перервалися торговельні зв'язки між окремими районами країни й іншими державами.

Протягом століть основу економіки Афганістану складало сільське господарство, а за останні 20 років його частка в національному виробництві навіть збільшилася через падіння промислового виробництва, однак це не свідчить про високий рівень розвитку цієї галузі. Урожайність сільськогосподарських культур і продуктивність худоби є низькими, а основним засобом виробництва хліборобів залишаються традиційні мотика й кетмень. Із їхньою допомогою афганці обробляють невеликі ділянки, зосереджені в оазисах у гірських долинах. Із зернових культур обробляють ячмінь, пшеницю, кукурудзу, рис. З інших культур поширені бобові (горох, квасоля, сочевиця), олійні, бавовник, цукрова тростина, конюшина, опійний мак.

В афганських садах ростуть абрикоси, персики, лоукат, гранат, дрібноплідний лимон, помаранч, слива, виноград, апельсини. Свіжі й сухі фрукти, ізюм і горіхи, вироблені афганцями, традиційно йшли на експорт.

Скотарством в основному займаються кочові й напівкочові племена. Розводять кіз, зебу, буйволів, але основну роль у господарстві кочівника відіграють верблюди. Вони використовуються для одержання молока й кумису, вовни, перевезення майна, а верблюжий гній кочівники використовують як паливо. У північній частині країни розводять каракульську породу овець, що дає знамениті каракулеві смушки.

Афганська промисловість дає тільки п'яту частину національного доходу. Найбільше значення мають текстильна й харчова промисловість, однак більшість підприємств морально застаріли. Машинобудівну, хімічну, гірничо-збагачувальну галузі афганцям доведеться створювати наново у зв'язку з руйнуванням нечисленних підприємств.

У країні відсутні сучасні транспортні магістралі. У багатьох районах основним транспортним засобом залишаються верблюди й осли.