Аргентина – «країна срібла»

Площа: 2,8 млн м2 (у чотири з половиною рази більша за територію України).

Населення: 39,7 млн осіб (2006).

Територія та географічне положення. Аргентина – велика держава на південному сході Південної Америки. Офіційна назва – Аргентинська Республіка. Серед країн Латинської Америки Аргентина за площею поступається тільки Бразилії. На заході й півдні країна межує із Чилі, на півночі – із Болівією і Парагваєм, на сході – із Бразилією та Уругваєм. На сході й півдні Аргентина омивається водами Атлантичного океану. Довжина берегової лінії складає 4989 км. Аргентині належить також східна частина острова Вогняна Земля й кілька прилеглих островів. Фолклендські (Мальвінські) острови, острів Південна Георгія та Південні Сандвічеві острови є суперечливою територією з Великою Британією. Протяжність території з півночі на південь складає 3700 км, а із заходу на схід – 1400 км.

Природа. Природні умови Аргентини дуже різноманітні через велику протяжність країни з півночі на південь і відмінності в рельєфі. Уздовж усього західного кордону країни простягаються могутні Анди.

Ця гірська система відрізняється складністю, різноманітністю рельєфу, сейсмічною та вулканічною активністю. Найбільшої висоти Анди досягають поблизу Південного тропіка. Тут піднімаються найвищі вершини Південної Америки, укриті льодовиками: Аконкагуа (6960 м), Тупунгато, Мерседаріо. За винятком гірських областей Анд північну частину Аргентини займає велика рівнина Гран-Чако, пересічена долинами річок; південніше, на правобережжі Парани, розташована родюча Пампа – велика плоска рівнина, економічна гордість і «серце» Аргентини; ще далі на південь лежить Патагонія – степові простори із суворим кліматом і бідною рослинністю, відкриті для вітрів. Для Патагонії характерні своєрідні форми рельєфу – месас – східчасті плато з крутими схилами, розчленовані глибокими каньйонами Аргентина розташована в трьох кліматичних поясах: тропічному, субтропічному й помірному. Середня річна температура ніде не опускається нижче за 0 °С, коливаючись від +24 °С на півночі до +3,5 °С на півдні. Найбільше впливають на клімат повітряні маси з Атлантичного океану. Внутрішні райони лежать у посушливій зоні, оскільки меридіонально розташовані підняття рельєфу затримують вологі атлантичні маси.

Головні річки країни – Парана, Парагвай, Ріо-Саладо, Ріо-Колорадо. Парана відіграє величезну роль в економічному житті країни як судноплавна артерія та джерело водопостачання. Внутрішні райони Аргентини відчувають брак прісної води. В Андах, а також на півдні країни, на Патагонському плоскогір'ї, багато льодовикових озер.

Рослинний покрив Аргентини відрізняється різноманітністю: тропічні ліси – на півночі, напівпустелі – у Патагонії. У північно-східній частині ростуть пальми, палісандр, танін. Там же розташовані вічнозелені ліси, у яких росте дерево квебрахо з дуже цінною деревиною, що не підлягає гниттю. Південніше деревна рослинність поступово змінюється чагарниковою, кількість трав'янистих ділянок збільшується. «Пампа» в перекладі з мови індіанців кечуа означає «позбавлена деревної рослинності». Раніше безкрайні простори пампи були вкриті багаторічними злаками – ковилою, диким просом, а також барвистим різнотрав'ям. Тепер значна частина території розорана. У міжгірських басейнах і на посушливому заході тверді злаки та ксерофітні чагарники межують із кактусами. На Патагонському плато ростуть подушкоподібні форми чагарників і тверді злаки. В Андах рослинність змінюється залежно від висоти.

Фауна Аргентини не настільки багата й різноманітна, як, наприклад, у Бразилії, однак чимало її представників є ендеміками. Це, насамперед, пампаський олень, пампаська кішка, магеллановий собака. Зустрічається реліктовий очковий ведмідь. На відкритих просторах Патагонії та в саванах проживає пума. В Андах зустрічаються вікунья й шиншила, що мають шовковисте хутро. На берегах водойм можна зустріти фламінго, чаплю. У лісах живуть рідкісні види колібрі – наприклад, «смарагд, що пурхає» в Патагонських Андах.

Різноманітність природного середовища Аргентини проявляється і в її ґрунтовому покриві. Тут розташовані коричнево-червоні лужні й болотні, червоно-бурі й солонцюваті, червоні фералітні й глинисті ґрунти. Однак найбільшою родючістю відрізняються чорноземоподібні й лужні ґрунти вологої Пампи.

Аргентина має досить різноманітну мінерально-сировинну базу. Вона помітно виділяється серед латиноамериканських країн за кількістю запасів стратегічної сировини – уранових руд, берилію, вольфраму. Із паливних ресурсів найбільше значення мають нафта й природний газ. Аргентина також багата на запаси самородної сірки та будівельної сировини.

Слід зазначити, що назва країни походить зовсім не від багатства сріблом, як помилково вважає дехто. Родовищ срібла, що мають промислове значення, в Аргентині якраз і немає. А назву країна дістала за ім'ям затоки Ла-Плата, що в перекладі з іспанської означає «срібло». Входячи в естуарій, іспанські конкістадори сподівалися знайти там запаси коштовних металів. За країною збереглася назва «срібна», тільки не іспанського походження, а латинського – «срібло»).

Історичний розвиток. Територію сучасної Аргентини до її відкриття іспанцями заселяли осілі індіанські племена. Із часу заснування Педро де Мендосою в 1536 р. міста Буенос-Айрес почалася іспанська колонізація країни. В'їзд до неї був дозволений тільки іспанцям і чорношкірим рабам з Африки.

У 1776 р. територія, на якій зараз розташовані Аргентина, Парагвай, Уругвай і Болівія, стала віце-королівством Ріо-де-ла-Плата. У 1810 р. в Буенос-Айресі спалахнуло повстання проти іспанської колоніальної влади. Повсталі скинули з престолу віце-короля та створили тимчасовий уряд Ла-Плати. Ця подія святкується в Аргентині як день Травневої революції. 9 липня 1916 р. Національний конгрес проголосив незалежність держави, що дістала назву Об'єднані провінції Ла-Плати, а в 1926 р. була створена Аргентинська Федеративна Республіка. У середині XIX ст. заборона на в'їзд до країни була скасована, і до Аргентини ринув величезний потік іммігрантів – італійців, німців, поляків, українців, росіян.

У XX ст. Аргентина зазнала безліч військових переворотів. Із 1930 до 1983 р. у країні встановилася військова диктатура. Поразка у військовому конфлікті з Великою Британією з приводу питання Фолклендських (Мальвінських) островів призвела до політичної кризи, нестабільності економіки та падіння правлячої військової хунти. У 1983 р. влада повернулася до громадянського уряду.

Сучасна Аргентина – федеративна республіка. Головою держави та уряду є президент, що обирається терміном на чотири роки. Законодавчий орган – двопалатний Національний конгрес (Сенат і Палата депутатів). Країна поділена на 22 провінції, а також включає одну національну територію (Вогняна Земля та острови в Південній Атлантиці) й один федеральний столичний округ.

Населення. Більшість аргентинців є нащадками європейських іммігрантів – іспанців, німців, французів, італійців, поляків та ін. Нащадки іспанських колоністів – креоли – основне ядро аргентинських націй. Інші етнічні групи – метиси, індіанці, мулати – складають близько 15 %. За свідченнями сучасників, колоністи проводили спеціальні військові експедиції, спрямовані на знищення індіанців, у результаті чого зараз напівкочові індіанські племена загально» кількістю не більше ніж 50 тис. осіб проживають лише на північному сході країни.

Офіційною мовою є іспанська; у розмовній іспанській багато слів, запозичених із мови індіанців кечуа. Більшість жителів (90 %) сповідують католицизм. Серед інших країн Латинської Америки Аргентина виділяється високим показником освіченості населення. Середня освіта є безкоштовною та обов'язковою для всіх. У країні більше ніж 400 вузів, у тому числі 50 університетів.

В Аргентині досить невисокий для латиноамериканських країн природний приріст населення – 12 осіб на 1000 жителів і низька-середня густота населення – 14,1 особи/км2. Для країни характерний високий рівень урбанізації. У містах, розташованих переважно на сході в прибережній зоні, проживає 88 % усього населення країни. Найбільшими містами є Буенос-Айрес (11,7 млн осіб) і Кордова (1,58 млн осіб).

Буенос-Айрес – столиця, головний порт, промисловий центр і транспортний вузол Аргентини. Тут проживає близько третини населення країни та виробляється більше ніж половина всієї промислової продукції. Буенос-Айрес засновувався двічі. Уперше – у 1535 р., однак іспанці, змушені під натиском індіанців залишити місто, спалили його. Удруге воно було засноване в 1580р. У 1980 р. місто врочисто відзначило своє 400-річчя. Сучасний Буенос-Айрес, що зустрів величезну кількість іммігрантів й увібрав у себе культуру різних народів, – місто багатонаціональне. Сюди ведуть залізні, шосейні дороги, водні шляхи та авіалінії. Буенос-Айрес посідає провідне місце в політичному, культурному й науковому житті країни. Тут розташовані Академія наук, університет, 35 театрів, серед яких оперний театр «Колон» – один із найбільших у світі. Буенос-Айрес нерідко називають латиноамериканським Парижем. У його архітектурі пишне бароко поєднується з елементами класицизму й рисами сучасних стилів. Збереглися архітектурні пам'ятки XVIII–XIX ст., серед яких уражає своєю пишнотою архітектурний ансамбль на площі Двох Конгресів.

Кордова – другий за значенням промисловий центр Аргентини, одне з найстаріших іспанських міст країни. Воно було засноване в 1573 р. і дотепер зберегло риси колоніальної епохи. Сьогодні це один із найбільших торговельних центрів. Кордова також є одним із провідних культурних і наукових центрів країни, тут розташований найстаріший університет Аргентини, заснований у 1613 р.

Культура. Масова імміграція внесла в культуру аргентинців особливості багатьох європейських народів. Найкраще традиційні форми матеріальної та духовної культури збереглися в селищах і маєтках – естансіях, розосереджених на великих територіях. Сучасний побут і фольклор аргентинських селян виникли на індіано-іспанській основі.

Із перших же років іспанського завоювання серед сільського населення поширення набула індіанська вовняна накидка – пончо, вона стала й традиційним одягом аргентинських ковбоїв – гаучо, які випасали худобу й займалися приборкуванням диких тварин. Зараз в Аргентині гаучо називають не тільки наїзників-пастухів, але й власників ранчо У народній аргентинській музиці переважають мотиви креольського фольклору. На початку XX ст. набуло величезної популярності аргентинське танго – танець, створений на основі кубинської хабанери. У Буенос-Айресі щорічно проводяться міжнародні фестивалі танго.

Улюбленою національною їжею аргентинців є смажене м'ясо. До свят готують асадо – м'ясне філе, смажене на вугіллях, і чурраско – м'ясо ягняти, приготовлене на рожні. У раціоні сільських жителів переважають страви з традиційних індіанських продуктів: маїсу, маніоки, картоплі, бобів.

Про культурні досягнення й традиції аргентинців розповідають експозиції численних музеїв, серед яких найвідомішими є етнографічний музей «Хуан Б. Амбросетті», де зберігаються експонати давньоперуанської культури Наска, Музей образотворчих мистецтв, Міжнародна художня галерея, Колоніальний музей.

Всесвітньо відомі й популярні твори аргентинських письменників Хорхе Луїса Борхеса й Хуліо Кортасара.

В Аргентині розвинені й популярні види спорту, пов'язані з кіньми. Щосуботи та в дні національних свят проводяться перегони. Також поширена національна гра пато – вид волейболу, у який грають сидячи на конях. Улюбленою розвагою гаучо були також півнячі бої, а в сільській місцевості ця традиція збереглася й дотепер. Ще одна популярна спортивна гра, пов'язана з кіньми – кінне поло.

В Аргентині, як і в Бразилії, дуже популярний футбол. Ця спортивна гра поглинула не тільки невеликі майданчики, але й величезні спортивні арени, наприклад стадіон «Монументаль», що вміщує 105 тис. глядачів. Аргентинська збірна з футболу неодноразово ставала золотим і срібним призером світу.

Аргентина – один з організаторів і постійних учасників Панамериканських ігор.

Господарство. Аргентина – одна з найбільш економічно розвинених країн Латинської Америки, у якій вартість промислової продукції істотно перевищує вартість сільськогосподарської. Три «кити», на яких тримається економіка сучасної Аргентини, – це гірничодобувна промисловість (свинець, цинк, уран, залізні руди), металургія та сільське господарство.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. специфікою економічного розвитку країни була орієнтація сільського господарства на світовий ринок. До початку Першої світової війни Аргентина посідала перше місце у світі за експортом яловичини, лляного насіння, екстракту кебрачо (дубильного); друге – за експортом пшениці, вовни. У промисловості розвивалися головним чином галузі, пов'язані з переробкою сільськогосподарської сировини: м'ясохолодобойна, борошномельна, шкіряна, текстильна. Головним районом виробництва експортної сільськогосподарської продукції стала Пампа.

Після Другої світової війни в Аргентині почала розвиватися важка промисловість. Значним стимулом до цього стало відкриття в Патагонії великих родовищ нафти, природного газу й вугілля, а також руд металів – заліза, вольфраму, свинцю та золота.

За виробленням і споживанням промислової продукції, за виробництвом автомобілів, чавуну й сталі Аргентина посідає одне з провідних місць у Латинській Америці, а за видобутком нафти – третє місце (після Венесуели та Мексики). Розвинені також транспортне й сільськогосподарське машинобудування, виробництво металорізальних верстатів, електротоварів, кольорова металургія, хімічна, деревообробна, поліграфічна промисловість. Сільськогосподарська продукція складає основу аргентинського експорту. Головні сільськогосподарські райони – Пампа з безкрайніми рівнинами, родючими землями та Патагонія з неосяжними пасовищами. Провідною галуззю сільського господарства є тваринництво – м'ясне скотарство й вівчарство. Кількість голів великої рогатої худоби в гігантських чередах складає більше ніж 49 мільйонів, тому Аргентину часто образно називають «м'ясним цехом Латинської Америки». Рослинництво базується на виробництві зернових, головним чином пшениці, кукурудзи та технічних культур – льону, соняшника цукрової тростини, бавовнику. На північному заході країни розташовані великі плантації популярного в країні парагвайського чаю мате Ієн лі передгір'я Анд укриті маслиновими гаями, цитрусовими садами та виноградниками.

Сільськогосподарська продукція переробляється на численних підприємствах харчової та легкої промисловості. Орієнтація аргентинської економіки на зовнішній ринок вплинула й на транспортну залізних (34 572 км) та автомобільних (208 350 км) доріг з'єднує основні сільськогосподарські й гірничодобувні райони з морськими портами (Буенос-Айрес, Ла-Плата та ін).

Характерною рисою економіки країни є значна частка іноземного капіталу и наявність змішаних компаній, де поряд із державним бере участь іноземний капітал.

Для Аргентини все більш важливим стає туризм. Щорічно країну відвідують близько 10 млн. туристів. їх приваблюють упорядковані пляжі Атлантичного узбережжя, гірськолижні курорти в Андах архітектура колоніальних часів. Дуже популярною є курортна зона Барілоче, де розташовані сотні мальовничих озер із мінеральними джерелами. Багато туристів відвідують водоспад Ігуасу на кордоні Аргентини з Бразилією, що є одним із найширших у світі (2,5 км). У країні створено більше ніж двадцять національних парків.

Перу

Територія та географічне положення. Перу – держава в західній частині Південної Америки. Офіційна назва – Республіка Перу. На півночі Перу межує з Еквадором і Колумбією, на сході – із Бразилією і Болівією, на півдні – із Чилі, на заході омивається водами Тихого океану. Довжина берегової лінії складає 2414 км. Серед латиноамериканських країн Перу поступається за площею тільки Бразилії, Аргентині й Мексиці.

Природа. Територія країни являє собою три чітко виражені географічні області: вузька (завширшки від 80 до-150 км) пустельна прибережна рівнина вздовж узбережжя Тихого океану – Коста (берег); низинні джунглі басейну Амазонки – сельва – на сході; високі й стрімчасті гірські пасма Анд – становить 2500 км. Це один із найпосушливіших районів земної кулі. Причина такого, на перший погляд, незвичайного клімату тихоокеанського узбережжя криється в холодній Перуанській течії, що проходить уздовж берегів країни. Тут протягом кількох років не буває дощів, вітер переміщує бархани, а з рослинності зустрічаються лише поодинокі дерева, рідкі чагарники та кактуси, в оазисах у долинах коротких річок ростуть цукровий очерет і фруктові дерева. Завдяки холодній течії води Тихого океану біля Перу багаті на рибу, до поверхні піднімаються насичені мінеральними речовинами придонні води, що містять велику кількість організмів, які служать кормом для риб.

Анди займають приблизно 30 % території Перу та включають більше ніж 170 гір, що піднімаються на висоту понад 4850 м. Найвища гірська вершина – Уаскаран (6768 м). Температура повітря в горах залежить від їхньої висоти та коливається від -7 °С до +21 °С. В Андах є торіальні джунглі, де випадає понад 2000 мм опадів на рік. Плоскогір'я, плато й міжгірські долини вкриті степами, де сформувалися родючі чорноземоподібні ґрунти.

Східна частина країни – сельва – це частина Амазонської низовини, де переважає вологий екваторіальний ліс із цінними породами дерев й екзотичних квітів. Для сельви характерні тварини, що ведуть деревний спосіб життя, в основному це мавпи. Зустрічаються мурахоїди, лінивці, тапіри, пекарі; величезна кількість птахів із яскравим пір'ям (папуги, колібрі), плазунів, комах.

На східних схилах Сьєри беруть початок річки Мараньйон й Укаялі, які зливаються з Амазонкою. У горах багато озер, переважно льодовикового походження. На кордоні Перу й Болівії, на позначці 3812 м над рівнем моря, розташоване найвисокогірніше озеро у світі – Тітікака.

У Перу відкриті родовища майже 80 видів корисних копалин, утому числі міді, заліза, свинцю, срібла, золота, ртуті, молібдену. Країна має значні запаси природного газу, кам'яного вугілля, уранових руд.

Історичний розвиток. До встановлення іспанського панування на території сучасного Перу протягом кількох тисячоліть змінилася безліч індіанських цивілізацій. До моменту приходу в XVI ст. іспанських конкістадорів тут був центр могутньої цивілізації інків, що заступив близько 1100 р. давні культури Уарі та Чиму. Підкоривши всі місцеві племена, Імперія Сонця – як називали свою державу самі інки – поширила своє панування на величезну територію, що включає сучасні Еквадор, Болівію та Перу. Спостерігаючи за сонцем і зірками, жителі «Сонячної імперії» створили свій точний календар. Вони винайшли вузликове письмо – кіпу, що являє собою шнур, на якому закріплені кольорові нитки з вузлами. Кількість вузлів, їхні кольори, форма й розташування на нитках дозволяли фіксувати та передавати необхідну інформацію.

Проте найбільшого успіху інки досягай в будівельній справі. Вони зводили споруди з кам'яних монолітів – блоків, які присувалися один до одного з такою точністю, що між ними й зараз не може пройти лезо ножа.

Столицею імперії інків було місто Куско, що розташовувалося в центрі держави та налічувало до моменту іспанського завоювання близько 50 тис. жителів.

Під егідою інків існувало більше ніж сто різних народів. Ці трудові резерви дозволили побудувати споруди, що вимагали, подібно до єгипетських і вавилонських, величезної праці й великої кількості будівельних матеріалів. Найвидатнішою спорудою був храм бога Сонця – Коріканча. Стіни його головних залів були викладені золотими пластинами, а його бордюри прикрашені смарагдами та бірюзою. Золотий диск діаметром більше ніж 10 м символізував бога Сонця. На терасах навколо храму розташовувався знаменитий «золотий сад». Дерева, квіти та тварини, що перебували в ньому, були зроблені із золота, срібла й коштовного каміння.

Конкіста поклала кінець розвитку великої імперії. Правителі інків були страчені, а повстання жорстоко придушені. Золоті статуї були переплавлені й відправлені до Європи, індіанські храми – зруйновані й розграбовані.

1532 р. є початком іспанського панування на території Перу. Протягом 300 років сюди прибували тисячі іспанських поселенців, несучи свою мову та релігію, а також хвороби та рабство. У 1542 р. було утворене віце-королівство Перу, до якого входила вся іспанська Південна Америка. Винятком були лише Венесуела й Панама. У 1821 р. національно-визвольний рух привів до проголошення незалежності країни. У результаті Тихоокеанської війни з Болівією та Чилі (1879–1883) Перу втратило частину території, багатої на поклади селітри, і потрапило в економічну залежність від Великої Британії, що надавала їй позики. Із 1968 р. до середини 1980-х рр. влада в Перу належала військовим урядам. Перші вільні вибори пройшли в країні в 1985 р.