Курсова робота на тему:
"Утворення та діяльність українських політичних партій у Наддніпрянській Україні на початок ХХ ст."
Вступ
Політичні партії – сучасна, новітня форма політичної організації суспільства. Сьогодні неможливо уявити собі не лише політичного, але й економічного та культурного життя ХХ ст. поза партійним ракурсом. Тому дослідження історії політичних партій залишається актуальним.
Предметом дослідження реферату є історія виникнення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст., їх теоретико-ідеологічна та агітаційно-пропагандистська діяльність, еволюційні процеси, тактика.
Історіографія проблеми потребує більш глибокого вивчення процесу зародження, еволюції та зникнення різноманітних українських політичних партій у загальному контексті політичної історії України. Це пов’язано з тим, що історія українських політичних партій стала об’єктом дослідження лише в роки незалежної України.
Радянською історіографією вона або зовсім не висвітлювалась, або розкривалася в суто негативному плані, однобічно. Це пояснювалося, як справедливо зауважив український історик Ю.М. Галерецький тим, що «власна безпека вимагала обходити її стороною, обмежуватися загальними міркуваннями або спиратися на безпрограмну схему «про керівну і спрямовуючу роль». У противному разі з’являлася пряма загроза звинувачення в націоналізмі з відповідними службово-партійними висновками»/1,60/
Для робіт радянського періоду характерне упереджене ставлення щодо національних партій. Однак серед робіт слід відзначити монографію І.Ф. Кураса, яка містить багато цікавих фактів з історії визвольного руху в Україні /2/ У роботах 90-х рр. І. Курас переглядає деякі позиції, розширюючи тематику./3/
В 1992 р. з’явились оглядові роботи інших авторів – М. Панчука/4/, П. Шморгуна /5/ та ін. Дослідники, позбавлені ідеологічного впливу КПРС, відчули потребу донести правдиву інформацію про розвиток політичного руху в Україні на початку століття. Помітним внеском в дослідження історії українських партій та організацій стала монографія Т. Гунчака/6/.
Однією з перших спроб комплексного дослідження історії політичних партій, організацій, які діяли в українських землях у складі Росії та Австро-Угорщини на межі ХІХ-ХХ століть є монографія А.П. Павка /7/
На початку ХХІ століття з’явилися нові багатотомні праці, в яких детально аналізуються програмні документи українських політичних партій, міститься різноманітний фактичний матеріал щодо їх практичної діяльності/8,9/.
Однак залишається чимало проблем, які потребують більш глибокого вивчення. Це проблеми соціально-політичного складу, чисельності кожної партії, між партійних відносин тощо. Недостатньо вивчена політична біографія партійних лідерів.
1. Соціалістична течія в українському русі
Кінець ХІХ – початок ХХ століття позначився подальшим зростанням національного руху в Наддніпрянській Україні, його політизацією. Політизація українського національного руху була зумовлена наступними чинниками:
в український рух вливається нове покоління українських діячів, яке не вдовольняється лише культурницькою діяльністю;
з’являється загальна тенденція опозиційних рухів у російській імперії до створення політичних партій;
соціально-економічні зміни другої половини ХІХ ст.-індустріалізація економіки, зростання кількості пролетаріату, обезземелення селян – призводили до загострення соціальних протиріч та політизації суспільства.
Політизація українського-національно-визвольного руху була підготовлена багаторічною культурно-освітньою діяльністю громадівців, своєрідним відродженням і перетворенням у невід’ємний компонент національного руху тих політичних домагань, які сповідували кирило-мефодіївці у середині ХІХ ст.
Особливості політичного становища та соціально-економічного розвитку українських земель обумовили специфіку формування й діяльності українських політичних партій. Першими виникли партії соціалістичного спрямування. Тривалий час вони домінували кількісно.
Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна українська партія (РУП), яка виникла 29 січня 1900 року в Харкові на так званій «раді чотирьох» (Д. Антоновича, Б. Камінського, Л. Мацієвича, М. Русова)/1,47/. Політичним маніфестом цієї партії, як відомо, була брошура М.Міхновського (1900 р.) – «Самостійна Україна». Автор, спираючись на факти трагічної боротьби українців за власну державність, обґрунтував історичні права України на самостійне існування. Він пише:»… наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належать йому по Переяславській конституції»/10,33/. Микола Міхновський дійшов висновку про можливість повного вимирання української нації. «Українська нація, – пише він, – політично і культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, надія знесилюється, гине…»/10,29/. А тому українці всіма засобами повинні стати до боротьби за»… повернення… прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року, з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії»/10,42/. Говорячи про державну самостійність він зазначає:»… кожна нація з погляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, – тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»/10,28/.
Програмні засади РУП обговорювалися у 1902–1903 роках на сторінках часопису «Гасло». Часопис виходив за редакцією і на кошти Д. Антоновича. До складу редакції входили Є. Голіцинський, П. Канівець і В. Козиненко. Соціалістичні ідеї часопису викликали невдоволення частини членів РУП, очолюваної О. Коваленком, Ю. Коллардом і Л. Мацієвичем.
Наприкінці 1902 року з ініціативи Д. Антоновича в Києві відбувся перший з’їзд РУП. У ньому брали участь шість осіб: від Київської вільної громади – Є. Голіцинський, від Лубенської – М. Порш, від Полтавської – М. Кохановський, від Харківської – Д. Антонович, від редакційного комітету – В. Козиненко,
З’їзд схвалив діяльність редакційного комітету РУП, вирішив налагодити випуск часопису «Селянин» (виходив з січня 1903 року по жовтень 1905 року) Делегати з’їзду обрали ЦК РУП, визначили його завдання і обов’язки. До складу Закордонного Комітету РУП у Львові увійшли Євген і Катерина Голіцинські, В. Винниченко, П. Канівець, М. Ткаченко./11,27/
Місцевими районними комітетами РУП були Вільні Громади. Вони зберігали повну свободу вибору щодо тактики дій. ЦК РУП слідкував за дотриманням Вільними Громадами основного політичного курсу партії. Тільки він мав право затверджувати нові районні комітети. Організаційна мережа РУП охоплювала шість Вільних Громад – Київську, Харківську, Ніжинську, Полтавську, Лубенську, Катеринодарську. Протягом 1903–1904 рр. виникли Донський Комітет РУП, Волинська, Катеринославська, Одеська і Подільська організації. Всі ці організації були малочисельними. /11,28/.
З завершенням формування партійної структури посилюється просвітницька робота. Головним завданням партії було піднесення політичної свідомості в українського селянства. Рупівці вирішили спиратися у своїй діяльності на селянство, оскільки міський пролетаріат був зрусифікованим. У 1902 р. в передовій статті газети «Гасло» говорилося:» Соціальна справа України має переважно аграрний характер, і це застерігає для неї певний напрям, це накладає одну з головніших різниць від її соціальної справи інших країн.»/6,38/
Головним напрямком діяльності РУП була інтенсивна робота серед селян і робітників. Між 1900 і 1905 рр. вона видавала чотири газети («Гасло», «Селянин», «Добра новина», «Праця») і 38 брошур («Чи є тепер панщина?» «Власна земля», «Дядько Дмитро» та ін.) загальним тиражам 190 тис. примірників. Газета російських соціал-демократів «Іскра» писала: «Як снігом було засіяно їхніми листками Україну. З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні верств на селянському возі, вивозили і розкидали насіння протесту революціонери. Щось нове, надзвичайне освітило давно приспану, відтяту від політичного життя країну. Селянин з великим зацікавленням взявся за кинуту йому літературу, його власною мовою писану»/12,84–85/
Однак практична робота завдала дошкульного удару по теоретичних мріях діячів РУП. Рівень національної самосвідомості українського селянства залишався досить низьким, і через це агітація за відокремлення України від Росії не знаходила відгуку навіть у аграрних районах, оскільки селянство дивилося на світ крізь призму соціально-економічних проблем. Саме тому одна з провідних тез – відтворення самостійності України, не маючи широкої соціальної бази, зависла у повітрі.
У 1902 році від РУП відходить права її частина на чолі з М.Міхновським, утворивши УНП.
У 1903 році «вільні громади» (комітети) РУП у Києві, Харкові, Полтаві були розгромлені, членів ЦК заарештували, робота партії ускладнилася. РУП дедалі більше переходила на марксистські позиції і в багатьох принципових питаннях зблизилася з РСДРП/13,315/ В той же час в самій РУП наростали розходження.
24 грудня (за ст. стилем) 1904 року у Львові відбувся Другий з’їзд РУП. Між рупівцями відбулася гостра сутичка щодо національного питання та об’єднання з РСДРП. М. Порш та його прибічники (В. Мазуренко, В. Винниченко, В. Козиненко, П. Понятенко, С. Петлюра, В. Баландін, М. Сахаров, А. Гук) питання про об’єднання з РСДРП ставили у залежність від визнання останньою національно-територіальної автономії України та федеративного принципу побудови партії.
Члени Закордонного комітету РУП у Львові, до якого входили М. Меленевський, Є. і К. Голіцинські, П. Канівець, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Ткаченко пропонували використати політичний потенціал РСДРП для активізації визвольного руху в Україні. Водночас вони проголошували, що негативне ставлення РСДРП до самовизначення України може змінити стратегічні плани партії у національно-визвольному русі. О. Скоропис – Йолтуховський з цього приводу писав:» Я іду до мас сільського, а тим-самим не денаціоналізованого українського пролетаріату, отже масова його партійна організація не може бути іншою, як тільки українською, – хочуть того чи ні верхи РСДРП» /11,47/.
На засіданні з’їзду 25 грудня 1904 року відбувся офіційний розкол РУП. У січні 1905 року група М. Меленовського в Києві оприлюднила листівку «Розкол РУП», де оголосила про утворення окремої партії – «Українська соціал-демократична спілка»/14,28/.
На Женевській конференції «Спілка» була визнана автономною складовою частиною РСДРП, з окремим статутом як національна організація, що «має своїм завданням організацію пролетаріату, який розмовляє українською мовою». /15,77 / За мету «Спілка» мала «пособити з’єднанню свідомого пролетаріату усієї Росії в єдине централізоване ціле, пособити збудуванню централізованої пролетарської партії усієї Росії, не дати відтягти український пролетаріат в бік буржуазно-радикальної «Самостійної України», себто стати на перешкоді затемнінню класової свідомості українського пролетаріату.»/16, 27/
Розглядаючи утворення «Спілки,» Йосип Гермайзе відзначив, що її члени «насмілились сказати і, головне, ділом підкреслити, що для них міцний зв’язок з пролетарським рухом цінніший і дорожчий, ніж зв’язок з… патріотами української національної традиції. Цього не могли простити спілчанам свідомі українці всіх видів, і спілчани покинули ряди українського громадянства. Над ними тяжіло справді серйозне звинувачення в тому, що вони утворивши Спілку при Соціал-Демократичній робітничій партії, відійшли від української культури, потрібної тим самим масам, що до них вони пішли для агітації і політичної організації»/17,275/. За рекомендацією Женевської конференції «Спілка» мусила надалі зосередити свою роботу в селі. не тільки на Україні. З цією метою конференція прохала «українську соціал-демократичну спілку видавати російською мовою всю літературу, яка видається малоросійською мовою, якщо тільки вона не має суто місцевого значення»/9,162 / Поступово література, яку випускала «Спілка», почала видаватися російською мовою, крім літератури місцевого значення. Газета «Правда», яка виходила з січня 1905 року українською мовою, почала видаватися російською.
«Спілка» складалася з громад, які об'єднувалися на місцях з організаціями РСДРП. Питання про об'єднання з провінційними організаціями РСДРП було розв'язане на конференції «Спілки» в листопаді 1906 р. Саме тоді було обрано Головний комітет «Спілки» у складі М. Меленевського, О. Скорописа-Йолтуховського та представників від місцевих організацій РСДРП – Г. Довженка, П. Тучапського, С. Завадського, С. Подольського, Г. Соколова. Згодом до нього було кооптовано Ю. Ларіна, М. Ткаченка, Р. Рабінокича, А. Ріша та ін.
З часом вплив «Спілки» на маси значно зріс. На початку 1906 р. вона, об'єднавшись з Південноросійським бюро РСДРП, виконувала його функції і прагнула перетягти на свій бік частину організацій УСДРП, яку проголошувала «дрібнобуржуазною» і «націоналістичною» партією. Посилюючи свій вплив на українське селянство, «Спілка» вимагала негайної конфіскації землі у поміщиків. Вона досить успішно конкурувала з УСДРП в організації селянських виступів. Спілка закінчила своє існування у 1907 році./6,41/
Конфлікт всередині Революційної української партії не було вирішено. У січневому і лютневому номерах «Праці» за 1905 рік Д. Антонович у статті «Неіснуюче питання» виступив з власним розумінням національного питання. Він твердив, що національне питання не існує, воно вигадане буржуазією для затемнення класової свідомості пролетаріату. Він ставив під сумнів застосування терміну «нація» до корінного населення України, посилаючись при цьому на недостатнє наукове обґрунтування критеріїв нації. Уже в наступній публікації «Ще раз про неіснуюче питання» він повертається до гасла «Самостійної України»/15,116/.
З критикою думок Д. Антоновича виступив М. Порш в останньому березнево-квітневому випуску «Праці». Він доводив, що» національне питання існує і воно виявить себе ще більше тоді, коли розвалиться Росія» /11, 53 / Дискутуючи з Антоновичем, він писав, що національний гніт тяжіє над усіма верствами народу. Робітничий клас більше, ніж буржуазія, зацікавлений в усуненні національного гніту. М Порш відстоював необхідність національно-територіальної автономії України у складі Росії. Нація у рамках такої автономії досягне певного рівня соціально – економічного розвитку і тоді стане актуальним гасло – «Самостійна Україна»
Д. Антонович, зазнавши невдач у дискусії з національного питання, став на шлях фракційної боротьби. Скориставшись відсутністю в Києві інших членів ЦК, він 5 червня 1905 року скликав з’їзд за участю представників Київського, Полтавського, Лубенського і Ніжинського комітетів/7,127/. Його учасники прийшли до компромісу: прийняли черговий «Проект програми Революційної Української Партії». Цей проект був розглянутий на другому з’їзді РУП у Харкові. Проект мав низку нових положень. У ньому була відсутня теза про те, що політична незалежність України є ідеалом партії. Вимога федералізації Росії замінювалась гаслом демократичної республіки. У ньому зазначалося, що РУП вимагає автономії України з окремими представницькими Зборами(Сеймом), яким належить право законодавства в інтересах народу, який мешкає на території України./18,40/. Вимога автономії України була доповнена в проекті програми двома принциповими положеннями: повсюдне впровадження місцевого самоврядування, право кожної нації на політичні інституції, які б гарантували їй вільний культурний і громадський розвиток/18,40/. Як зазначає В.І. Головченко: «останній пункт проекту передбачав підготовку відсталих у своєму розвитку етносів до сприйняття ідеї державного самоврядування, саме і став підставою для звинувачень РУП у націоналізмі й підтримці так званої «культурно – національної автономії»/11,54/. На цьому ж з’їзді, в грудні 1905 року, РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію.
З’їзд прийняв статут новоствореної партії та ухвалив резолюції з програмних та тактичних питань. В основу програми УСДРП було покладено Ерфутську програму німецької соціал-демократії. У головному партійному документі наголос було зроблено на парламентські, конституційні форми боротьби. Основне положення «наукового соціалізму» про диктатуру пролетаріату було відсутнім. Серед вимог висувалися лозунги демократичної республіки, загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, свободи слова, друку, совісті, спілок, страйків, 8-годинного робочого дня тощо. В аграрному питанні УСДРП прийняла платформу муніципалізації землі, висуваючи вимогу конфіскації удільних, церковних і монастирських земель та передачі їх у власність місцевих або крайових самоуправлінь. Питання про конфіскацію поміщицьких земель взагалі не ставилося. В роки першої російської революції, коли Україна була охоплена аграрним рухом, УСДРП негативно ставилась до стихійних селянських виступів і закликала спрямувати агітаційно-пропагандистську роботу на те, щоб переконати селян в необхідності організованої і планомірної боротьби за соціалістичний лад. Він проголошувався для робітників і селян єдиним шляхом виходу з теперішнього пригніченого становища./19,338–342/
У національному питанні УСДРП уже на II з'їзді (грудень 1905 р.) декларувала рівні права всіх націй і висловлювалася за збереження в партійній програмі вимоги національно-територіальної автономії України. В цілому програмні вимоги партії не виходили за межі загальнодемократичних завдань. Вони зводилися до ліквідації самодержавства та встановлення республіканського ладу в Росії, скасування решток феодалізму в соціально-економічній сфері, забезпечення права націй на самовизначення, запровадження громадянських свобод.
Соціальну базу УСДРП складали студентська молодь, дрібні службовці, промислові і сільськогосподарські робітники, селяни.
Проводили значну агітаційно-пропагандистську діяльність, партія видавала у Львові щомісячні часописи, розраховані на робітників («Праця») та селян («Селянин»), агітаційні листівки та відозви, які розповсюджувалися в Наддніпрянській Україні. За три перші роки свого існування УСДРП видала близько 300 тис. друкованих аркушів своєї літератури і 10 тис. прокламацій. Чисельність УСДРП наприкінці першої російської революції (березень 1907 р.) становила майже 3 тис. чол.
У 1900 році незалежно від РУП було створено іншу соціалістичну організацію. Це була Українська соціалістична партія (УСП), засновником і ідеологом якої був українець польського походження журналіст Б. Ярошевський. Він був прихильником Польської партії соціалістичної (ППС). Він вважав, що необхідно створити аналогічну національну українську партію. Ця партія утворилась під впливом польської революційної думки і практики. Основні політичні питання Українська соціалістична партія повністю була солідарна з Польською партією соціалістичною. Вони виступали за революційне знищення царизму, утвердження широких демократичних прав і свобод, звільнення трудящих від капіталістичного гніту та усуспільнення землі і засобів виробництва як кінцеву мету боротьби./7,86/
Побудову демократичної Української республіки Українська соціалістична партія передбачала на основі таких принципів: загальне виборче право, рівноправність націй, що населяють Україну, рівність громадян краю, громадянське самоврядування, демократичні свободи, поступово усуспільнення засобів виробництва, в тому числі землі. /7,87 / Для проведення радикальних реформ Україна мала повністю ліквідувати залежність від Росії. УСП тісно пов’язувала національне і соціальне питання, елементи самостійництва
У червні 1903 р. УСП ввійшла до складу РУП. Проте об'єднання РУП і УСП було недовгим. У грудні цього ж року Б. Ярошевський розірвав стосунки з РУП. У січні 1904 р. в часописі РУП «Праця» було опубліковано заяву центрального комітету РУП про те, що УСП знову буде виступати самостійно. Певне, що розрив РУП і УСП зумовлювався насамперед тим, що між керівниками обох партій після об'єднання розпочалося суперництво за партійне керівництво. З одного боку, Б. Ярошевський претендував на роль головного теоретика в об'єднаній партії, чого, зрозуміло, не могли допустити лідери РУП. З іншого боку, наприкінці 1903 р. РУП, зокрема її закордонні центри, уже не розділяли самостійницької ідеї УСП, через що і звинувачували останню в шовіністичній агітації. Хоча, ідучи на об'єднання, представники обох партій, очевидно, розуміли певну слабкість своїх організацій і прагнули спільними зусиллями зайняти більш поважне місце в українському русі. УСП була слабшою від РУП як на інтелігентські сили, так і на зв'язки з народними масами. Найближчими співробітниками Б. Ярошевського серед емігрантів у Львові були, за згадкою Л. Ганкевича, Л. Седлецький, Володислав Міхновський, М. Меленевський та ін.
У 1905 р. УСП припинила своє існування, її члени у своїй переважній більшості перейшли до лав ППС. Разом з тим партія залишила помітний слід в суспільно-політичному русі, насамперед тим, що програма УСП наголошувала на існуванні національного і соціального гніту і вимагала утворення Української республіки, яка мала бути незалежною.
Отже, соціалістична течія в українському русі була представлена в першу чергу Революційною українською партією, яка утворилася у 1900 р.
У 1904 р. від РУП відкололася «Спілка», у 1905 р. утворилася УСДРП. На короткий час РУП об’єдналася з УСП, що діяла у Львові.
2. Національно-революційна течія
На правому фланзі українського національно-визвольного руху знаходилась створена у 1902 р. з ініціативи М. Міхновського українська народна партія (УНП).
«Самостійники» (О. Коваленко і Я. Мацієвич) не погоджувались з соціалістичною спрямованістю РУП. УНП виникла шляхом злиття політичних гуртків, які поділяли ідеї «самостійників» і здебільшого до РУП не належали./20,96/ Ідеологом партії був М.Міхновський. УНП не була партією в класичному розумінні цього слова. Вона по суті не розгорнула практичної діяльності, не змогла створити керівних органів та місцевих осередків. Факт розколу в РУП не підтверджується достовірними архівними даними. Програмні орієнтири УНП спочатку визначала робота М.Міхновського «Самостійна Україна». У 1906 році з’явилась «Програма УНП», у якій було конкретизовано ідею всеукраїнської революції, суб’єктами якої повинні стати українські робітники й хлібороби. Було висловлено мінімальні вимоги щодо термінового поліпшення економічного стану експлуатованих верств українського суспільства у Російській імперії, запровадження місцевої автономії в адміністративному житті, судовій, релігійній, просвітницькій справах. Головною метою УНП визначила – створення самостійної Української держави, що забезпечить соціальні перетворення у соціалістичному напрямі. У програмі УНП записано «…немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація в ряду з усякого другого користується однаково рівним правом. Через се ми маємо бути цілковитими прихильниками федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля. Таким чином ми мусимо відстоювати політичну свободу всіх націй в Росії, яко засоб до української нації в сім’ю націй культурних»/19,325/
М.Міхновський відкидав можливість співробітництва УНП з загальноросійськими ліберальними та соціалістичними партіями. Він вважав, що справа визволення України може бути тільки справою українського народу. Як ми бачимо, ідеї М.Міхновського не спрямовувалися проти інших народів. Всі ідеї визволення були направлені проти російських, або зрусифікованих урядовців, які експлуатують український народ, прагнуть зруфікувати його, позбавити національних коренів.
УНП становила невелику, переважно інтелігентську за своїм складом політичну партію, серед членів якої переважали військові та юристи. Як і інші українські політичні організації, УНП намагалася знайти прихильників серед робітників і селян. Її діяльність поділяється на два періоди. Перший охоплює 1902 – -1904 рр. і характеризується плідною теоретичною роботою, спрямованою на обґрунтування ідеї самостійництва. Другий етап включає 1904–1907 рр. – час, коли партія прагнула дійти до народних мас;, української національної інтелігенції, долала не лише опір бюрократії і великодержавних кіл російської громадськості в Україні, а і непорозуміння і неприховану неприязнь з боку українських соціалістів та лібералів.
Свою практичну діяльність УНП, як і інші українські політичні і партії, розпочала з організації видання. У Львові вона видала свій часопис «Самостійна Україна». Щоправда, вийшов лише один його номер, в якому було надруковано Конституцію України за проектом М. Міхновського. З перших днів існування партія обстоювала ідеї з самостійності України, обґрунтовану М. Міхновським ще у 1900 р. За 1902–1904 рр. партія видала відозви і прокламації, пропагандистські брошури «Програма Української народної партії», «Свято робітників з 1 Травня», «Робітницька справа в програмі Української народної партії» та ін. У них партія розробляла програмні вимоги, критикувала соціалістичне москвофільство української інтелігенції та перевертнів-малоросів, старе покоління українофілів, проповідувала радикальні націоналістичні ідеї/21,193/
М. Міхновський затаврував хворобу національної неповноцінності, роздвоєності українського освіченого суспільства, що кидає революційну частину молоді в обійми «общеросійських» політичних організацій. «…Поки ще не пізно, – підкреслювалось у програмній заяві УНП, – поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю… Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну. Українські робітники повинні мати на оці. повне вигнання з України чужинців і утворення своєї самостійної держави»./19,330–331/
Логічним завершенням оформлення нової політичної ідеології самостійництва, яку М. Міхновський виклав у своїх брошурах, опублікованих нелегально, стали написані ним у 1903 р. «Десять заповідей УНП». Вони були своєрідним маніфестом самостійників і були широко відомі як в Україні, так і за її кордоном. У документі були сформульовані основні ідеї і принципи УНП
«Десять заповідей» зазнали найжорстокішої критики з боку політичних противників партії. Справді, деякі положення цього документа відображали явне викривлення світосприйняття і їх можна характеризувати як націонал-шовінізм. Такого погляду дотримувалася значна частина сучасників. С. Петлюра писав: «Вже від початку свого заснування УНП виявила себе в своїх програмових партійних виданнях як партія націоналістична з усіма негативними шовіністичними рисами національної обмеженості і вузькості». Він застерігав українську громадськість від шкідливого впливу УНП, практична діяльність якої створювала грунт для зростання серед українського населення таких явищ, як антисемітизм, русофобія і навіть людожерство до інших національних елементів в Україні. Звинувачував УНП в агресивному націоналізмі і М. Чацький (Порш). З осторогою сприймала націоналізм партії і поміркована частина українців. Показовим щодо цього є ставлення до УНП і її національних домагань С. Єфремова. Народна партія, писав він, рішуче стала на грунт крайнього відвертого шовінізму і, прикриваючись жупаном захисту інтересів трудящих, проповідує неприборкане людиноненависництво. У зв'язку з цим УНП мала досить обмежені можливості для співпраці з національно-ліберальними і іншими українськими політичними організаціями.
Дійсно, на перший погляд «Заповіді» здаються такими, якими намагаються їх подати опоненти партії. Однак потрібно врахувати ті конкретно-історичні умови, в яких з'явився цей документ. Адже то був час тривалої та досить невдячної боротьби свідомих українських сил із загальною денаціоналізацією. Націоналізм М. Міхновського – це в основному оборонний, захисний націоналізм. Це антитеза, протидія великодержавному шовінізму панівної нації.
Самі члени УНП, пояснюючи свою провідну тезу «Україна для українців», обґрунтовували її не чим іншим, як тільки правом української національної спільності вільно господарювати на своїй землі.
Після критичних оцінок «Заповідей», не маючи достатньої підтримки, М. Міхновський вносить до наступних своїх програмових розробок деякі соціалістичні елементи, щоб інтегруватися в політичне життя України. Опублікована у 1906 р. програма УНП узагальнювала погляди партії на соціально-економічний устрій самостійної України. Зміст програми свідчить, що М. Міхновського і його однодумців не обминуло захоплення соціалістичними ідеями. Адже УНП декларувала, що вона визнає соціалістичний ідеал як єдиний, який може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск безправ'я, існуючий лад, побудований на насильстві, примусі, нерівності та пануванні. Отже, ідеалом УНП був національний соціалізм. Соціалістичний лад проголошувався як єдина альтернатива для українських трудящих мас.
Українська народна партія до 1905 р. діяла конспіративно. Перша російська революція відкрила деякі можливості для легальної політичної діяльності. Партія видавала, хоча і невелику кількість, брошури, листівки, які підвищували свідомість мас, надавали українській справі політичного характеру. Поширюючи свої ідеї, насамперед серед інтелігенції, УНП намагалася зблизитися з українським міським і сільським пролетаріатом. З цією метою вона здійснювала, щоправда, досить обмежену, пропагандистську діяльність серед робітників, дрібних та частково середніх підприємців, які були ще тісно і пов'язані з українським селом і не зазнали на собі впливу русиф: кації. Найбільш помітний робітничий осередок УНП був у Харкові. УНП не змогла налагодити тісні зв'язки і співробітництво з іншими українськими партіями, які сторонилися її відвертого націоналізму. Проте в червні 1905 р. УНП разом з представниками УДП і УРП брала участь у міжпартійній нараді (в Полтаві), де обговорювалося питання координації політичних сил і було прийнято заяву про вимогу національно-територіальної автономії України.
УНП не стала масовою загальноукраїнською організацією. У 1903 році була створена бойова організація партії – «Оборона України»/21,193/
Національно-революційна течія в українському русі початку ХХ ст. представлена Українською народною партією, на чолі якої стояв М.Міхновський. Ця партія послідовно відстоювала ідею самостійності України. Проте вона не стала масовою загальноукраїнською організацією – час для таких ідей не настав.
3. Ліберльно-демократичний напрямок в українському русі
Одночасно з виділенням в українському національному русі соціалістичної та націонал-революційної течій, в Україні існували національні партії ліберального напрямку. Вони були тісно пов’язані з російськими лібералами.
Загальне громадське піднесення напередодні революції 1905 р. викликало утворення політичних партій серед українських лібералів. У 1904 році з Загальної української організації, яка була створена Олександром Кониським у 1897 році, виділяється Українська демократична партія./8,131/ Основну масу членів Загальної української організації становили державні та земські установці не молоді за віком. Гарячі дискусії точилися відносно назви партії. Пропонувалося декілька варіантів «національно-демократична», «українська національна», «демократична «і «радикальна» В кінці березня 1905 року було ухвалено назву і політичну програму УДП.
Українська демократична партія вимагала федерації народів і автономії України.» Маючи на увазі шкоду від централізаційної сістеми, ми визнаємо, що державний лад у Росії повинен бути збудований на прінціпах найширшої національної і місцевої автономії. А через те опріч загальнодержавного парляменту ми вимагаємо для території. Заселеної українським народом, автономії, заснованої на особливім оргінічнім статуті, виробленнім будущим українським соймом і запорученим основним загальнодержавним законами» /19, 345/. Здобуття Україною національно-територіальної автономії пов’язували з російським визвольним процесом, тобто повалення самодержавства і проголошення демократичних свобод, встановлення парламентського ладу мало привести до автономного статусу.
Українська демократична партія визнавала рівність всіх народів, які мешкають на території України. Програма Української демократичної партії вказувала, що поруч «із самодержавієм гнітить Росію централізація, яка найбільше тяжить на народах так званих «недержавних» Під впливом централізійного ладу загальна політика не числить ся з індивідуальностями окремих народів; вона примушує їх до такого порядку життя, який не відповідає ані їх національним, ані суспільно-економічним основам»/19, 342/
У програмі УДП зазначалося, що законодавство Російської імперії забезпечує нерівноправність окремих народів: «Закони, що видаються ся для всієї держави, дуже часто суперечать потребам і індивідуальностям окремих народів, не числять ся так з історичними традиціями, як і з сучасним складом їх життя, не відповідають їх економічним і соціяльним потребам»/19,342/.
З програмою не погодилися старші члени українських громад, які вважали деякі пункти досить радикальними. Саме про це попереджали члени Ради Загальної Української Організації Науменко і Брентшам./22, 323/.Програма УДП не задовольняла багатьох її членів.
УДП проіснувала приблизно один рік, залишаючись весь час достатньо міцним політичним об'єднанням. Проте їй вдалося на хвилі загального суспільно-політичного піднесення в ході революції провести певну роботу, спрямовану на пропаганду і відстоювання своїх програмних вимог. Її представники активно боролися за скасування обмежень на українське друковане слово. Вони брали участь у земських зборах, виступали перед робітниками і селянами, роз'яснюючи свої вимоги в соціально-економічній, політичній і національній сферах. УДП випускала брошури і звернення, не залишала поза увагою загальноросійські політичні заходи – з'їзди лікарів, журналістів, вчителів тощо. Проте короткочасне існування не дало змоги партії продовжити роботу.
Майже одночасно з появою Української демократичної партії утворилася радикальна течія, яка була незадоволена програмою, прийнятою на з’їзді, вважаючи її мало революційною. Восени 1905 року ця група вийшла з Української Демократичної партії і створила Українську Радикальну партію (УРП). Основним її гаслами були – автономія України та земельна реформа. Членами партії були С.Єфремов, Б. Грінченко, Ф. Матушевський, Д. Дорошенко та інші./ 23, 420/ Функції Центрального комітету партії виконувала її Київська громада. Українська радикальна партія мала місцеві організації в Катеринославі і інших містах України. Соціальну базу Української радикальної партії складала освічена частина українських середніх верств. В своїй платформі Української Радикальної партії вони зазначають:» Партія певна, що здійснити всі соціяльні ідеали можна буде тільки при повній політичній самостійності українського народу і необмеженому праві його рішати самому у всіх справах, які його торкаються….кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою краєвою репрезентаційною радою, якій належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах у межах цієї території. Кожна така автономна одиниця має право рівне з правом кожної иншої одиниці. Реформована держава мусить бути федерацією таких національних одиниць.»/8,134/
Першочерговою метою партія вважала встановлення в Росії конституційного ладу, який би забезпечував як права особистості, так і права народностей, націй. У програмі підкреслювалася необхідність боротьби проти самодержавства «…Зважаючи на обставини, в яких знаходимося, які зараз маємо. Мусимо згодитися, що поставлена вже на чергу мета – перетворити Росію на державу конституційну, – мусить бути на сей час і нашою метою; тільки що маємо свій погляд на те, якою мусить бути ця нова зреформована Росія, погляд, який випливає з нашого середовища як нації недержавної і пригніченої.» /18,83/ Таким чином ми можемо зазначити, що Українська радикальна партія пов’язувала свої вимоги з федерацією вільних народів. Вирішення національної проблеми вони вбачали у наданні кожній національності права на автономне самоуправління з крайовою Радою, яка повинна бути наділена законодавчою і виконавчою владою. «Через те що кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою крайовою репрезентаційною радою, якій належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах у межах цієї території. Кожна така автономна одиниця має рівне право з правом кожної іншої одиниці. Реформована держава мусить бути федерацією таких національних одиниць»/18,84/
Устрій і повноваження Центру, за програмою Української радикальної партії, були сформульовані коротко. Федеративний парламент мусив формуватися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Федеральний парламент мав виконувати чотири функції: «зносини між іншими державами; фінанси для загальнодержавних справ; позадержавна торгівля і мито; загальнодержавна армія та справа війни і миру»/18,84/ Справами на території України має відати українська виборна Народна Рада, обрана на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування, особам, яким виповнився 21 рік. Термін роботи Ради був визначений трьома роками. Громадяни України мали самостійно визначати свою долю:» Народня Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може ні відміняти, ні касувати загальнодержавний парламент. Краєва конституція мусить дати право широкого самоврядування громадам сільським і городським і тим округам, у які громади могли б об’єднатися. Кожна така округа має свій окружний сейм, з правом самоврядування в межах округи. Краєва Народня рада, окружні сейми й громади приручать виконувати свої постанови вибраним людям, відповідальним перед тими зборами, які їх вибрали. Ця виборна влада і взагалі всі урядовці мусять бути краєві люде; вони одвічальні також перед судом, до якого може їх позвати кожен, минаючи їх зверхність»/19,346/
Українська радикальна партія в 1905 р. розгорнула порівняно енергійну публіцистичну діяльність, видаючи велику кількість політичної літератури. Основну свою діяльність партія зосередила на видання політичних брошур, що виходили у Львові й Петербурзі, які б підняли національну свідомість українців. Українська радикальна партія намагалась знайти підтримку як серед пролетаріату, селянства, демократичної інтелігенції. Представники партії брали участь у роботі з'їздів лікарів, журналістів, учителів, українських клубів, «Просвіт». УРП пішла на певне співробітництво з іншими партіями. Так, у червні 1905 р. українські радикали взяли участь у зібраннях різних політичних сил, зокрема УНП і УДП.
Однак партія не мала очікуваного впливу на маси українського населення і залишалася переважно інтелігентською організацією.
Самостійне існування Української Радикальної Партії тривало всього кілька місяців. Наприкінці 1905 року Української демократичної партії і Української радикальної партії об’єдналися в нову Українську Демократично – Радикальну Партію (УДРП). Ці партії висували гасла автономії, національної школи, використання української мови в державних установах. Провідними діячами партії були Євген Чикаленко, Федір Матушевський, Лев Жебуньов, Ілля Шраг, Сергій Єфремов. Проте навіть після об’єднання «демократична «і «радикальна» частини діяли автономно. Програма нової Української Демократично-Радикальної партії, щодо майбутньої організації нової держави, повністю співпадала з платформою Української Радикальної партії.
«Українська Демократично-Радикальна Партія, – зазначається в програмі, – обстаючи в справах політичних за глибоко-демократичну державну конституцію, в той же час розуміє се так, що реформована держава мусить бути федерацією рівноправних автономних національно-територіальних одиниць. Такої автономії вимагає Партія і для свого Українського Народу на всій тій території, яку він фактично тепер заселює суцільною масою»/19,333–334/.
УРДП проголошувала, що не дивлячись на те, що вона сформувалась і діє на території російської України, вона не відділяє себе від українського народу, який живе поза межами Росії. Партія визнавала право на самовизначення кожної нації. «Кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою крайовою репрезентаційною радою.»/18,89/ Федеративний парламент повинен був об’єднувати не тільки ці автономні одиниці, але й забезпечувати контроль за виконанням наданих прав громадянам і нації на території всієї держави. Парламент повинен був складатися з послів, обраних на основі вселюдного, рівного виборчого права з таємним голосуванням, національні меншини мали право брати участь у виборах і бути політично захищеними.
Програма УДРП включала ті вимоги, які були висунуті ще в програмах УДП і УРП. Не дивлячись на схожість цих програм, програма УДРП була кроком назад. «Українська народна Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може не відміняти, ні касувати загальнодержавний парлямент, але ся конституція не може суперечити вище згаданим основним вседержавним законам»/ 19, 335/
Структура УДРП уявляла собою синтез традиційних форм українського і нових партійно-політичних. Первісні партійні організації – громади – очолювались губернськими і повітовими комітетами. Губернські комітети були в Києві, Одесі, Полтаві, Петербурзі, повітові – в Чернігові, Харкові, Катеринославі, на Волині, Поділлі, Кубані. Керівним органом УДРП – Рада – у 1906 році входили Б.Д. Грінченко, С.А. Єфремов, Ф.П. Матушевський, М.П. Левицький, Є.Х. Чикаленко. Районами найбільш інтенсивної діяльності партії були Київська, Полтавська і Чернігівська губернії. Потенційною соціальною основою партії були інтелігенція, заможне селянство, представники деяких інших соціальних прошарків, разом з тим за своїм складом УДРП була, як писав С. Єфремов, «найдужча і найсолідніша з усіх українських сучасних партій».
Фінансову підтримку партії надавали великий цукровиробник В.Ф. Симиренко, поміщики Чикаленко і В.Н. Леонтович.
Однією з своїх першочергових завдань радикал-демократи розглядали розвиток української культури, просвітництво народу. Основними друкованими органами були: газети «Громадська думка», «Рада», «Рідна справа (Вісті з Думи)», щотижневик «Рідний край», журнали «Нова громада», «Український вісник». Радикал-демократи приймали участь в роботі «Просвіт», підтримували рух молоді за заснування кафедр українознавства у Київському, Харківському та Новоросійському університетах. /24, 634–635/
УДРП своєрідно поєднувала ліберальні елементи та ідеї гуманістично-демократичного соціалізму, цінності лібералізму та соціальної справедливості. Вона прагнула стати загальнонаціональною організацією, виражати інтереси всього українського народу. Проте на практиці цю роль радикал-демократи здійснити не змогли.
У 1905–1907 рр. відбулося шість з'їздів УДРП, на яких було оформлено створення партії, визначена тактика взаємовідносин з іншими політичними силами, ставлення до виборів в Думи. Взагалі, УДРП була партією парламентського типу, яка значно пожвавлювала роботу в період виборів і в найбільш гострі моменти діяльності Думи. Завдяки ініціативі діячів УДРП в І Думі була організована українська думська фракція, в основу політичної діяльності якої було покладено програмні вимоги радикал-демократів.
Арешти на початку 1906 р. призвели до організаційно-політичного ослаблення УДРП. Внаслідок подальших політичних репресій і знищення кадрів партійне життя поступово завмирало, частина партії стала на шлях культурницької діяльності. Партія існувала до 1907 року, коли посилюється натиск царизму вона припиняє своє існування.
Українські ліберали у вересні 1908 р. створили Товариство українських поступовців (ТУП) з метою об’єднання українських політичних сил у блок на між партійній основі.
Висновки
Отже, на початку ХХ ст. український національний рух активізувався і політизувався. Поряд з загальноросійськими виникають українські політичні партії різних напрямків: соціалістичного – РУП, УСП, Українська соціал-демократична «Спілка», УСДРП; національно – революційного – УНП; ліберально-демократичного – УДП та УРП, які об’єдналися в УРДП.
В програмах українських політичних партій було багато спільного, однак були й відмінності. На відміну від загальноросійських, в Україні не було ні крайніх лівих, як більшовики, ні крайніх правих, які носили монархічний характер.
Національно-революційна течія в українському русі початку ХХ ст. представлена Українською народною партією, на чолі якої стояв М.Міхновський. Ця партія послідовно відстоювала ідею самостійності України. Проте вона не стала масовою загальноукраїнською організацією – час для таких ідей не настав. Соціалістична течія в українському русі була представлена в першу чергу Революційною українською партією, яка утворилася у 1900 р.
Список літератури
Галерецький Ю.М. До вивчення національно-визвольного руху // Український історичний журнал (далі УІЖ) – 1990.– №12.-С. 60–73.
Курас І.Ф. Торжество пролетарського интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине.-К., 1978. – 316 с.
Курас І.Ф., Турченко Ф.Г., Геращенко Т.С., М.І. Міхновський: постать на тлі епохи // УІЖ. -1992. – №9–11.
Панчук М.І. Партії українського національного комунізму // Наукові праці з питань політичної історії. – 1992. – №172.-С. 85–105.
Шморгун П.М. Політичні партії України на початку ХХ ст.: соціальний склад, чисельність, типологія // Наукові праці з питань політичної історії. – 1992. – №172.-С. 85–105.
Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К., 1993 -288 с.
Павко А.І. Політичні партії, організації в Україні: наприкінці ХІХ – початок ХХ століття.-К., 1999.
Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т.- Т.6.- К., 2001.
Політична історія України ХХ ст.: у 6 т.- Т.1. -К., 2002–2003.
Міхновський М. Самостійна Україна.-К., 2003.
Головченко В.І. Від «Самостійної України» до союзу визволення України. – Харків, 1996.
Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. -К., 2000.
Рибалка І.К. Історія України.- Част. 2.-Х., 1997. – 180 с.
Вєтров Р.І., Донченко С.П. Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (1900–1925 рр.) – Дніпропетровськ-Дніпродержинськ, 2001.
Колесник В.Ф., Рафальський О.О., Тимошенко О.П. Шляхом національного відродження.-К., 1998.
Левенець Ю.А. Ліворадикальні партії в Україні напередодні жовтневого перевороту // Український історичний журнал. – 1992.– №3.-С. 27.
Гермайзе Й. Нариси з історії революційного руху на Україні.-К., 1926
Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: програмові і довідкові матеріали.-К., 1993.
Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. У 2 ч. – Ч. 1.-К., 1997.
Тимошик М.С. Українське питання.-К., 1997.
Політична історія України / За ред. Танцюри В.І.-К., 2002
Верига В. Нариси з історії України (кінець ХУШ-початок ХХ ст.) – Львів, 1996.
Н. Полонська-Василенко Історія України в 2-х т.-Т.2.-К., 1995.
Политические партии Розсипи. Єнциклопедия.-М., 1996.
РеєнтО.П. Україна в імперську добу (ХІХ-початок ХХ ст.) – К., 2003.
Новітня історія України (1900–2000) /А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін.-К., 2000.