розділ 3

Суттєвою особливістю феодальних відносин у східнослов'янських народів була відсутність рабовласницького ладу, що зумовлювала тривале існування данинної форми експлуатації. Із захопленням знано общинних земель почали формуватися феодальні маєтки. Тому данину поступово замінила відробіткова форма експлуатації селян.

Селянство в Київський Русі було найбільшою верствою населення. Літописці називали селян смердами. У вужчому значенні смердами називали осіб, феодальна залежність яких обмежувалася даниною або відробітками, а юридичне вони були особисто незалежними. Проте зі збільшенням кількості та розмірів феодальних маєтків чисельність смердів зменшувалася, оскільки вони переходили до категорії економічно залежних селян, яких відповідно до методів поневолення називали: закупами, рядовичами, челяддю та холопами. Вони позбавлялися не тільки відносної особистої незалежності, а й "землі та майна.

В історичній та художній літературі існують різні, часто навіть протилежні пояснення такого явища, як феодальна роздробленість Київської держави, тобто останній період її існування. Відцентрові сили і тенденції поглиблювались, і вже у XII ст. на теренах Русі з'явилися окремі самостійні кнзівства і землі, а незабаром їх утворилося півтора десятка.

розділ 4

Після смерті Данила князівство на деякий час втрачає свої позиції. На початку XIV століття., скориставшись чварами у Золотій Орді, Галичина та Волинь за князя Юрія І (1301-1315), який теж прийняв королівський титул, знову об’єдналися, піднявши свій авторитет на міжнародній арені. Сини Юрія І Андрій і Лев ІІ (1315-1323) продовжували політику батька. Але у боротьбі з татарами брати загинули. Спроба наступного князя Юрія ІІ Болеслава втримати державу від розпаду продовжувалась до 1340 року. Смерть цього останнього князя-короля відкрила дорогу до занепаду Галицько-Волинського князівства. Його територією заволоділи Литва, Польща, Молдавія.

розділ 5

Приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича справляв величезний асиміляторський вплив на українську знать, а його очевидна культурна вищість посилювала потяг до всього польського. Впевнившись у своїй перемозі над протестантами, єзуїти зосередилися на схизматах, як вони називали православних. З решти українських православних магнатів тільки лічені роди лишалися відданими старій вірі. До таких, зокрема, належали ті, що отримали титул до 1569 р., коли українці ще становили могутню політичну й культурну силу Великого князівства Литовського. Давні традиції продовжували побутувати в окремих осередках бідної шляхти в ізольованих і віддалених від центрів польської культури землях. Проте політичне, соціальне й економічно вони були надто слабкими, щоб зупинити процес полонізації. Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови.

розділ 6

За 45-річний період ХVІ - ХVІІ в Україні відбулося п'ять великих селянсько-козацьких повстань, але всі вони закінчилися поразкою. Серед причин поразок можна назвати стихійність, неорганізованість повстань, суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками, відсутність єдиного командування, погане озброєння, локальність виступів, місницькі інтереси. Та незважаючи на це у процесі народно-визвольної боротьби проти соціального та національного гноблення в Україні вдосконалилися військова майстерність населення, тактика боротьби, збільшився військовий досвід, зміцнилися зв'язки козаків із селянами. Десятирічний "золотий спокій" тільки до певного часу відсунув конфлікт, що давно вже визрів. Після цих повстань, прагнучи помститися козакам, Польща скоротила реєстр до 6 тис. і позбавила навіть реєстрових козаків права на самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а замість нього вводилася посада польського старости, яку затверджував король. Козацькі полковники і осавули мали тепер обиратися з шляхти. Обмежувалася й територія козаків. А тих, хто втікав із Січі без дозволу, страчували. Тисячі козаків, яких не внесли до реєстру, оголошувались кріпаками. Проте всі ці заходи не тільки не втихомирили козаків, а навпаки, спричинили нове повстання.

розділ 7

Однією з найголовніших причих виникнення доби Руїни в історії України треба вважати внутрішні протиріччя між елітарними та егалітарними тенденціями в розвитку козацького суспільства.Польща після повстання 1648 року втратила один з найприбутковіших районів Східної Європи, і тому зрозуміле її бажання повернути Україну в свій склад будь – якою ціною. Інколи йдучи на такі поступки, про які до Хмельниччини й мови йти не могло (наприклад, Гадяцька угода та інш.). Для Польщі Україна була ще захисною буферною зоною між татарами та турками. Для Туреччини Україна - це постачальник основного джерела доходів турецької казни - работорговлі. Але найбільші інтереси тут мала Російська імперія. На той час Україна знаходилась на вищому щаблі культурного та економічного зростання ніж Росія. Для Москви козацька держава була таким собі взірцем і союз з якою був дуже важливий як з військово – політичних, так і з культурних питань. Таке собі "вікно" в південно – західну Європу. І для підкорення багатостраждальної України ці "сусіди" використовували любі матеріали та методи. Занадто вже "смачним" був цей шмат землі в центрі Східної Європи.

розділ 8

Гайдбмаки — народні повстанці на Правобережній Україні, що залишалася до кінця 18 століття під владою Речі Посполитої.

Інтелігенція — суспільний прошарок, в широкому розумінні - люди розумової праці, що заняті у різних галузях культури, освіти, науки, охорони здоров'я, виробництва і мають для цього відповіну освіту.

Контрреформація (реформування католицизму) - рух спрямований на оновлення католицької церкви, виник як реакція на поширення протестантизму. Контрреформація тривала приблизно з 1560 року до кінця Тридцятилітньої війни.

Малоросія — назва, що з’явилася на початку XIV ст. у Візантії для визначення західноукраїнських земель (Галицько-Волинська держава) з церковно-адміністративного погляду. Галицька митрополія, створена 1303 року, охоплювала шість єпархій: галицьку, перемиську, володимирську, холмську, луцьку і турівську, які у візантійських джерелах отримали назву Мала Русь на противагу Великій Русі ,під якою з 1354 р. розумілася територія єпархій під владою київського митрополита з центрами в Володимирі та Києві.

Намісництво - найвища адміністративно-територіальна одиниця місцевого управління. Запроваджена в 1775 році, «Установленням про губернії».

Поліцейський пристав - поліцейський службовець,який правив частиною (кожне місто поділялося на квартали і частини).

Сенат - у Польщі витворився протягом часу з королівської ради і оформився у першій половині 16 ст. як частина (поряд палати послів) сейму.

Цензу́ра — контроль держави над прилюдними виявами думки і творчості. Як правило, проявляється у придушенні вияву певних ідей, торкання певних тем або вживання певних слів. Як привід до цензури часто називається намагання нібито стабілізувати суспільство, над яким уряд має контроль.

Розділ 9

Петро́ Олекса́ндрович Валу́єв (22 вересня (4 жовтня) 1815 — 27 січня (8 лютого) 1890) — російський державний діяч, граф. В 1870 році він став ініціатором запровадження загальної військової повинності.

Миха́йло Сергі́йович Груше́вський (*29 вересня 1866, Холм (нині Польща) — †25 листопада 1934, Кисловодськ, СРСР) — український історик, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.

Володи́мир (Зеєв) Євге́нович Жаботи́нський ( 17 жовтня 1880, Одеса — 4 серпня 1940, Нью-Йорк) — український єврейський письменник і публіцист, один з лідерів сіоністського руху; співзасновник держави Ізраїль та його збройних сил (Гаґана). Жаботинський активно брав участь в створенні Союзу для досягнення повноправності єврейського народу в Росії (1905) і розробці Гельсингфорсської програми (1906).

Петро́ Ла́врович Лавро́в (* 2 червня (14 червня за новим стилем) 1823, Мелехово, нині Псковського району Псковської області Росії — † 25 січня (6 лютого за новим стилем) 1900, Париж) — теоретик російського революційного народництва, філософ, публіцист, соціолог.

Мартов Юлій Осиповіч (наст. фам. — Цедербаум; 1873—1923) — учасник соціал-демократичного руху з 1892 г.; з 1895 р. — член Петербурзького «Союзу боротьби за звільнення робочого класу». З 1901 р. член редакції «Іскри». З 1903 р. один з лідерів меншовиків.

Мико́ла Іва́нович Міхно́вський (*1873, Турівка, Полтавська губернія; †3 травня 1924) — видатний український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця ХІХ — початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні — Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, член Братства самостійників. Ідеолог державної самостійності України.

Іва́н Па́влович Пулю́й (Ivan Pulyuy, Johann Puluj; *2 лютого 1845, Гримайлів, Галичина, тепер Гусятинського району Тернопільської області — †31 січня 1918, Прага) — український фізик і електротехнік, організатор науки, громадський діяч.

Олекса́ндр Філаре́тович Скоро́пис-Йолтухо́вський (1880 - 1950) - відомий український громадський, політичний та державний діяч, публіцист, автор розвідок на економічні і політичні теми. У роки Першої світової війни - провідний діяч Союзу Визволення України, за часів УНР - губернський комісар, а за Української Держави - губернський староста Холмщини та Підляшшя. В еміграції - один із засновників, ідеологів та провідних діячів гетьманського руху, співзасновник та член кураторії Українського наукового інституту в Берліні. Приклав чимало зусиль для становлення, розвитку та поглиблення українсько-німецьких відносин.

Сумцов Микола Федорович (18 квітня 1854 — 12 вересня 1922) — видатний український фольклорист, етнограф і літературознавець та громадський діяч. Відомий і як популяризатор, зокрема історії української культури: «Хрестоматія з укр. літератури» (1922).

Євге́н Харла́мпійович Чикале́нко (*9 грудня 1861, Перешори — †20 червня 1929), визначний громадський діяч, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист. втор «Спогадів» (І-II, Львів, 1925—1926) та «Щоденника 1917—1919» (Львів, 1931), які дають багатий матеріал до історії українського руху 19 і поч. 20 ст.

Ілля́ Лю́двигович Шраг (1847—1919) — український громадський і політичний діяч, чернігівський адвокат. Депутат першої Державної думи, культурний діяч, відомий підтримкою багатьох літераторів того часу. Був одним із засновників чернігівського товариства «Просвіта».

розділ 10

У зовнішній політиці новий гетьман досягає значного прориву. За півроку Українську Державу (таку назву мала Україна за його правління) визнають аж 30 країн! Феноменально! 10 з них відкривають на нашій території свої представництва. Мотивація цього занадто проста і навіть банальна: гетьман – монарх, а влада його не більшовицька. Переваги очевидні! Після всього, що передувало цьому, це дійсно колосальний здобуток, який, безперечно, підвищував авторитет Скоропадського.

Підписання українсько-російської угоди про перемир’я і зараз у багатьох викликає суперечливі погляди і думки. Але ж на той час так було ліпше, бо краще мир, аніж війна.

Для захисту незалежності країни, всередині якої перебувало 400 тисяч німецьких солдат, потрібна була боєздатна армія.З планів військової реформи Гетьманату було здійснено немало: основою майбутньої армії стала Сердюцька дивізія, створено 8 корпусів (кавалеристи, сіро- та синьожупанники), формування Дніпровської дивізії і початок створення Чорноморської флотилії. Це був значний крок вперед у військовому розвитку країни. Та ідеальним нічого не буває. Не винятком є і політика цього державного діяча, яка у у окремих її моментах була досить суперечливою. Величезним недоліком було те, що очільник Української Держави вів вузько класову діяльність, покладючись суто на багатих, і нехтуючи думкою та інтересами селян і робітників, яким це надзвичайно не подобалося, бо під час правління УЦР вони встигли відчути певних демократичних свобод. Через це основна категорія населення буле невдоволена соціальною політикою Скоропадського. Невдоволення народу підсилювало й перебування на Україні німців, які поводили себе досить нахабно.

розділ 12

З травня 1918 р. у різних районах спалахують воєнні дії, що влітку переростають у великомасштабну громадянську війну. Громадянська війна мала великі політичні, економічні, соціальні наслідки. Мали місце наступні соціально-демократичні негативні події: за роки громадянської війни різко зменшилось число міських жителів ( які становили 1913 році лише 18% населення). Більшість із 2 млн. Російських емігрантів були міщанами. В основному це були люди із заможних класів старої Росії, а також представники професій та інтелігенція-самий „європеїзований” прошарок суспільства. В 1917-1921рр. великі міста не тільки опустіли, але і зменшились за своєю соціальною структурою. Лише одна соціальна категорія дійсно збільшилась: стало більше державних службовців, оскільки основним роботодавцем була держава. До цієї категорії приєдналася „робоча інтелігенція”, багато дрібних чиновників із дореволюційних установ, а також представників колишніх правлячих класів, яким вдалось завдяки своїй освіті знайти роботу і хоча б тимчасове пристанище. Для більшовицького режиму ця категорія службовців була не надійною із-за її „непролетарського походження”. Як наслідок воно стане для цих людей причиною великих неприємностей. Ні блискучі перемоги в громадянській війні, ні героїзм її учасників не врятували Радянську Росію від загальної і найглибшої кризи, пік якого приходиться на кінець 1920— початок 1921 р. Радянська історіографія виникнення такої кризи заперечувала. Вірніше, говорилося про важке положення Радянської республіки на результаті громадянської війни, про розвал економіки, розрусі і голоді. Але одна справа — важке положення, інше — криза, що охопила всі сфери життя нового суспільства.

розділ 13

Проголошений курс на індустріалізацію майже одразу наштовхнувся на низку об'єктивних труднощів. Величезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту інфраструктуру (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав потребам. Заплановану модернізацію необхідно було проводити швидкими темпами, щоб, по-перше, остаточно не відстати від капіталістичного світу, по-друге, для зміцнення обороноздатності, оскільки в середині 20-х років зовнішня загроза, на думку сталінського керівництва, лишалася ще досить реальною.

На промислових підприємствах у цей час хронічно не вистачало кваліфікованих кадрів. Серйозною проблемою був і дефіцит обладнання, адже на більшості заводів і фабрик воно було застарілим, крім того, значну частину необхідних для модернізації машин і устаткування своя промисловість взагалі не виробляла. Проте, очевидно, основною перешкодою для успішного здійснення курсу на індустріалізацію була нестача коштів. Саме тому питання про джерела фінансування намічених економічних планів було одним із центральних у державному і внутріпартійному житті. Г. Зінов'єв, Л. Каменєв і Л. Троцький обстоювали курс на інтенсивніше перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Ця ідея «надіндустріалізації» піддавалася гострій критиці з боку голови ВУЦВК Г. Петровського і голови РНК УСРР В. Чубаря та інших і на XV з'їзді ВКП(б) була засуджена (грудень 1927 р.). Цей же з'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану (1928/1929—1932/1933 господарські роки).

розділ 15

Олекса́ндр Петро́вич Довже́нко (*29 серпня (10 вересня) 1894, хутір В'юнище, тепер у межах смт Сосниця Чернігівської області — †25 листопада 1956, Передєлкіно, Московська область) — український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.

О.Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм не порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б то не було і яким би то не було чином. Мабуть, ніхто краще й проникливіше не сказав про той оберіг чистої духовної й емоційної пам’яті, про звичайну сільську хату, яку ніби «ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом», про дитинство, яке минуло серед неповторних краєвидів, про людей, які були наче органічним доповненням казкової природи.Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний». О.Довженко вважав, що людина, яка не любить природу, не розуміє її, — не може стати справжнім митцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанні з нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіх художніх творах митця — від оповідань до фільмів. «Жили ми в повній гармонії з силами природи, зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя».

розділ 16

Госпрозрахунок - метод господарювання, основними принципами якого є поєднання централізованого планового керівництва виробничими обєднаннями і підприємствами з боку держави з їхньою певною господарською самостійністю; самоокупність та рентабельність; матеріальна зацікавленість підприємств і обєднань та їхніх працівників у результатах праці і матеріальна відповідальність за ці результати.

Екстенсивний розвиток економіки — шлях розвитку, пов'язаний із простим кількісним збільшенням випуску продукції за рахунок зростання затрат живої праці, сировини і матеріалів.

Корупція— протиправна діяльність, яка полягає у використанні службовими особами їх прав і посадових можливостей для особистого збагачення; підкупність і продажність громадських і політичних діячів.

НАФТОДОЛАРИ - Державні доходи країн-експортерів нафти від експорту енергоресурсів; підприємницький прибуток державних нафтових компаній.

Планова економіка - Економічна система, за якої головні економічні питання розв'язують на підставі рішень центральних органів.

Продовольча проблема - Проблема нестачи недоїдання і голоду.

Русифіка́ція або росифіка́ція, зросі́йщення — сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні й інших країнах Східної Європи, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійської національності на російську мову і російську культуру та їх подальшої асиміляції. Русифікація зумовлена державною політикою російських режимів — спочатку царського, а згодом радянського, та обставинами, що в них перебували внаслідок своєї приналежності до Російської Імперії чи Радянського Союзу неросійські народи.

Хіміхація - Широке впровадження досягнень хімії в різних галузях народного господарства.

розділ 17

Проголошення незалежності України і заборона Компартії значною мірою зумовили новий посткомуністичний етап формування політичної системи українського суспільства. Головним напрямом політичної трансформації став перехід від монопартійності до багатопартійності. Характерними рисами цього процесу є те, що він відбувається на фоні негативного ставлення переважної більшості населення до партій взагалі, а також виникнення великої кількості партій протягом 2—3 років незалежно від чисельності населення (на 50 млн. осіб більш як 100 партій). Тому в більшості партій, сформованих поспішно політичними групами "нагорі", немає соціальної бази, старого електорату, вони слабкі ідейно й організаційно, у своїй діяльності не відбивають інтересів громадян України. Такі партії не мають високого авторитету серед населення. Так, на початок 2001 р. членами політичних партій було лише 2—3 % дорослого населення України. Зі 109 політичних партій, легалізованих Міністерством юстиції за станом на 1 січня 2001 p., лише 12 мають місцеві осередки в усіх регіонах України, а 18 не організували жодного регіонального представництва.

розділ 18

Свого часу поняття культури забалакувалось радянськими ідеологами, залишаючись, по суті, цілком стороннім людям, практиці повсякдення. Марксистська ідеологічна парадигма привчила розуміти культуру як царину і особливу творчу справу владної та інтелектуально-мистецької еліт, як відокремлену від буденності духовну галузь "високих" зразків "належного.життя". Це стосується й піднаглядного культивування зразків української ет-нонаціональної культури (поезії, літератури, мистецтва, музики, а також мови) і, звичайно, національно-художньої та гуманітарної еліти.Сьогодні питання культури зачіпає майже кожного на рівні звичайного людського самоствердження, на рівні життєвого світу — українця із центральних районів України, російськомовного жителя Сходу, які відчувають свою відмінність від українця із західних земель України, можливо, найбільш впевненого у своїй автентичності, у праві бути національним культуртрегером. Національна культура та етнокультурні відмінності набули у перші роки незалежності набагато більшого суспільно-політичного значення, ніж економічні питання. Гасло розбудови національної культури у посткомуністичний час вигукується разом із гаслами демократизації суспільства, його лібералізації, впровадження ринкової економічної структури. Це не випадково. Справді, сенс культури та зміст демократичної організації суспільства мають багато спільного^ але разом з тим й істотно різняться між собою.