Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ НАЦІОНАЛІЗМУ ТА УМОВИ ЙОГО РОЗВИТКУ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

РОЗДІЛ 2 ІДЕЇ НАЦІОНАЛІЗМУ ТА САМОСТІЙНОСТІ У ТВОРАХ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО

РОЗДІЛ 3 ДМИТРО ДОНЦОВ ТА ЙОГО НАЦІОНАЛЬНІ ІДЕЇ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Нашою дорогоцінною спадщиною, в якій акумульовано багатовіковий історичний досвід українського народу в усіх сферах життєдіяльності, являє собою історія України. Цей багатющий досвід епохальних звершень українського народу є великим надбанням нашої країни.

Набуто його в героїчній і водночас надзвичайно трагічній боротьбі за демократію, свободу і незалежність, за соціальний прогрес.

В історії було багато визначних постатей, завдяки яким усього що ми маємо на сьогодні було досягнуто. Завдяки їм ідея національного самозбереження не згасала ніколи.

розділ 1 поняття націоналізму та умови його розвитку на українських землях

Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини [7].

Український націоналізм значною мірою став продуктом зовнішніх впливів, результатом складної взаємодії і взаємного проникнення інших ідеологій, доктрин, світоглядів. Така риса не була притаманною лише українському націоналізмові, це була загальносвітова тенденція. Зрозуміло, що без наявності відповідних внутрішніх передумов, виникнення українського націоналізму в будь-яких формах також було б неможливим. Проте, саме зовнішні чинники і впливи стали тим необхідним поштовхом, завдяки якому український націоналізм став реальністю, перетворився на духовну, ідеологічну і політичну силу.

Український націоналізм не є оригінальним інтелектуальним явищем. Елементи загальної доктрини націоналізму були «імпортовані» у свідомість українських інтелектуальних еліт наприкінці XVIII — на початку XX ст. із Заходу. Величезний вплив на зрушення в політичній свідомості представників українських еліт справили Французька революція і війна з Наполеоном. Мабуть, центральним елементом цих зрушень була зміна уявлень про народ, який дістав права носія суверенітету [8].

Українське національне відродження бере свої початки від перших спроб утворення нової літературної мови («Енеїда» І. Котляревського, 1798) та боротьби нащадків козацької старшини за збереження автономних прав України в Російській імперії. Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського Братства (1846—1847), провідні діячі якого — Т. Шевченко (1814—1861), П. Куліш (1819—1897), М. Костамаров (1817—1885) — відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму. В Австрійській імперії українське національне відродження було пов'язане у першу чергу з діяльністю «Руської Трійці» (1830-і рр.), Головної Руської Ради та інших українських організацій під час революції 1848.

Термін «націоналізм» з’являється в українській публіцистиці приблизно у 80 – 90-ті роки XIX ст.

Націоналізм в українській політичній термінології під кінець ХІХ ст. було поняттям, яке за суттю відповідало патріотизму, активній національній свідомості. Але згодом воно зазнало звуження. Поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм».

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. посилюється національний рух на Галичині. Під впливом М. Драгоманова група прогресивної національної інтелігенції, очолювана І. Франком та його сподвижником М. Павликом, прийняла політичну програму, яка поєднувала ідеї соціалізму та націоналізму. Радикали переймалися соціально-економічними проблемами селянства та всього трудового народу Галичини. У 1890 році було утворено першу українську партію в Галичині — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Варто особливо відзначити, що в ії лавах вперше було сформульовано й політично аргументовано постулат самостійності України (з ним виступили Ю. Бачинський та В. Будзиновський).

Особливого пожвавлення набуває національно-просвітницький рух. Ідеї заснованої в 1868 р. народовцями громадянської організації «Просвіта» набирають широкого розповсюдження, зокрема серед селянства.

З розвитком політичних течій в Галичині створюється кілька політичних партій, серед яких, зокрема, Українська національно-демократична партія, Русько-українських християнський союз, Укранська соціал-демократична партія, Руська народна партія [2].

На Лівобережній Україні процес політизації національного руху можна співвіднести з утворенням у 1891 р. Братства Тарасівців (назване на честь Кобзаря). Його створили київські та харківські студенти І. Липа,
М. Байздренко, М. Базькевич та В. Боровик, а також письменники Б. Грінченко, М. вороний, публіцист М. Міхновський. Метою Тарасівців було створення самостійної соборної Української держави. Але всього через рік братство було розгромлене поліцією.

Заданий Братством Тарасівців напрям дістав продовження у діяльності інших молодіжних організацій. У 1897 р. у Харкові заходами Д. Антоновича, Л. Мацієвича та М. Русова виникла студентська група, на основі якої у 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП).

У 1900 р. один з колишніх «Тарасівців», харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою «Самостійна Україна». Ця книжка вперше на східно-українських землях проголошувала ідеал «єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Однак на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському грунті. РУП, яка спочатку прийняла брошуру Міхновського за свою програму, згодом відмовилася від неї і перейшла на автономістсько-федералістські позиції в питанні самовизначення України. Міхновський вийшов з РУП і в 1902 р. утворив Українську народну партію, яка взяла за основу постулат політичної самостійності, але вона не знайшла багато прихильників [2].

Український націоналізм початку ХХ ст. пов'язують з Першою світовою війною 1914-1918 рр. Вона призвела до розпаду Австро-Угорської, Турецької та Російської імперій. Українці (як і деякі інші народи) опинилися зразу у складі двох держав Росії та Австро-Угорщини. Новий післявоєнний політичний порядок, який проголосив американський президент В. Вільсон у «14пунктах» (1918), одним із основоположних принципів визнавав право нації на самовизначення. Але оскільки Українські землі опинилися поділені навпіл, та одна з частин була в переможеному таборі, то самовизволення нації ускладнювалось тиском з боку правлячих держав.

Слід зауважити, що ще у вересні 1914 (перед окупацією російськими військами) австро-угорці заарештували багатьох українців, насамперед інтелігентів, звинувативши у симпатіях до Росії. Чимало з них без суду й слідства було знищено. У свою чергу російські окупаційні власті по-вандальському нищили все пов'язане з українською культурою, духовністю.

У Західній Україні потужним чинником прискореної еволюції українського націоналізму в ідеологічні й політичні формі стало наслідування етнічної концепції польської нації, яка набула поширення у другій половині XIX ст. Вона стала могутнім поштовхом для виникнення відповідних поглядів серед діячів українського руху початку століття [8].

Український націоналізм у 1920-х рр. виникав спершу як духовний фермент молодшого покоління, як протест на упадок української державності. Український націоналізм став, так би мовити, пошуком нових доріг у повоєнній дійсності.

Одні з перших спроб утворення націоналістичних організації зустрічаємо у студентських середовищах Галичини й еміграції: Група української націоналістичної молоді (Прага), Союз української націоналістичної молоді (Львів). Націоналістичне забарвлення мала в Галичині Партія Національної Роботи та її орган «Заграва» (1923-1924). Її членами були Д. Донцов, Д. Паліїв, В. Кузьмович. Але ця організація скоро розпалась, а більшість її членів перейшла до відновленої націонал-демократії (УНДО).

Публіцистом, що найбільш причетний до кристалізації націоналістичної ідеології був Дмитро Донцов із своєю працею «Націоналізм» (1926).

У 1929 р. була організована Організація Українських Націоналістів (ОУН), яку очолив Є. Коновалець. Відтоді ОУН становила стержень національного руху охопивши велике коло однодумців і прихильників, а національний політичний рух виріс в динамічну політичну силу.

розділ 2 ідеї націоналізму та самостійності у творах миколи міхновського

Микола Міхновський — громадський і політичний діяч, публіцист, предвісник українського націоналізму — був родом з Прилуччини.

Батько Міхновського був національно свідомою людиною, нащадком старих козацьких та священицьких родів і не боявся правити службу в церкві українською мовою (він був священником). З дитинства Микола Міхновський виховувався на шевченківському «Кобзарі» і творах Котляревського. За студентських часів був одним з ініціаторів Братства Тарасівців, яке хоч і розпалось, але встигло закласти основи націоналізму.

У 1900 році Міхновський розпочав політичну діяльність як націонал-соціаліст. Найвідомішою його працею стала «Самостійна Україна» (1900).

«Самостійна Україна» утверджує принцип боротьби між націями і потребу створення Нової України: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».

«Самостійна Україна» стала першою декларацією українського націоналізму і програмою Революційно української партії на початку ХХ ст.

Міхновський висував такі підстави прагнення самостійності:

«...Коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього духовного розвитку й осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розквіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин...» [10].

Міхновський для свого домагання української державності стоїть на історично-правових засадах, які сучасні його земляки призабули, не вважаючи державу за конче потрібну чи конечну форму для людського співжиття.

Програмова брошура закінчувалася наступними визначними словами:

«Усі, хто на цілій Україні не з нами, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятаймо, що слава і перемога — це доля борців за Народну справу. Вперед і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за Народ, то мусить дбати за весь Народ, щоб цілий Народ не згинув через його необачність. Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!».

Через розходження політичних поглядів Міхновський лишає РУП та 1902 року зі своїми однодумцями засновує першу українську суто націонал-соціалістичну організацію — це Українська Народна Партія (УНП). УНП вважається першою націонал-соціалістичною партією [1].

УНП не стала масовою партією: національний ідеал серед народу не мав чіткого розуміння, не виробилась ще на той час ідеологія боротьби, гасла соціалізму викликали захоплення у значної частини української інтелігенції.

УНП діяла до 1917 р., а після стала основою Української партії самостійників-соціалістів. Очолив її М. Міхновський. І ця партія в революційні роки послідовно стояла на самостійницьких, національних позиціях, дотримуючись тих «Десяти заповідей УНП», що їх ще в 1904 р. склав Міхновський:

Одна, єдина, неподільна від Карпатів аж до Кавказу Самостійна, Вільна, Демократична Україна — Республіка робочих людей — оце національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилась на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.

Україна для українців! Отже вигонь звідусіль з України чужинців — гнобителів.

Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народу й тобі.

Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

Не зробися ренегатом-відступником.

Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо тим додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

У цих заповідях, по суті, узагальнено багатовіковий досвід змагань за національну ідею і національний ідеал. «Заповіді» були надруковані у брошурі «Справа української інтелігенції у програмі української народної партії».

Автор осуджує участь української революційної інтелігенції в російському революційному русі від 1847 до 1897 рр. і стверджує, що ця півстолітня боротьба для українського суспільства ніякої користі не дала [10].

Міхновський формує раннє, але суто націонал-соціалістичне розуміння народної держави, української демократії і соціалізму. Ідеал Міхновського — це дійсна українська націонал-соціалістична демократія.

Міхновський вважається ідеологом української самостійності. «Головна причина нещастя нашої нації, — писав у 1905 р. М. Міхновський, — брак націоналізму серед широкого загалу її [...]. У нас на Україні націоналізм дуже принизився: наша нація, виключаючи небагатьох переважно із інтелігенції, — не націоналістична...». Термін «націоналізм» у даному випадку вживався як відповідник «національної свідомості» [8].

У праці «Робітницька справа в програмі УНП» Міхновський стверджує:

«Отже організування усіх українських робітників в одну національну армію з метою вигнання з України усіх зайд, хто б вони не були, і захоплення в свої руки усієї української промисловості, націоналізація її, чи шляхом права, чи шляхом примусу — це становить ціль української народної партії в сфері робітницького питання, яка всюди і завсігди тримається сього правила: Україна з її добрами тільки для українців, а не для чужинців».

Складена надалі Міхновським Програма УНП (1906) у повній мірі відображала цілі раннього націонал-соціалізму:

УНП визнає соціалістичний ідеал єдиним, котрий може остаточно задовольнити український та інші народи...

Українські робітники складають свою незалежну робітницьку партію, яка в своїй діяльності не підлягає ніяким обмеженням і контролю...

Свідомий українець-робітник знає, що визволення українського пролетаріату єсть справа самого українського пролетаріату і нікого більше...

Не поділяємо тих думок, що селянин-хлібороб, власник мусить збанкротуватись, позбутися свого ґрунту, обернутись в сільського пролетаря-наймита, який заробляє собі на життя, роблячи в панських економіях. (…) Кожний член української нації, що живе з землі, бере землю до уживання, скільки може обробити її власноручно без наймита.

Перехід від капіталістичного господарства до орендного фермерства нам тим корисний, що тоді кожному найтемнішому чоловіку стане ясно як вдень, що клас земельної аристократії, що жив з оренди — є клас суспільних паразитів [1].

Микола Міхновський, як юрист за фахом, свою віру втілював у життя: виступав захисником на політичних судових процесах, був помітною постаттю у громадському українському житті. Його «Справа української інтелігенції» — це зібрані під однією обкладинкою статті, які він друкував у різних періодичних виданнях, нажаль, короткочасних.

У своїй промові «Націоналізм — всесвітня сила» він наголошував на тому, що «Націоналізм — це велитенська і непоборна сила... Під її могутнім натиском ламаються, здається, непереможні кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов'язки при чужинцях – переможцях...Націоналізм — ангел помсти для пануючих і визискуючих націй, ангел помсти за упосліджених».

Книжечка Міхновського «Самостійна Україна» зробила епоху в нашому політичному житті. Не тільки тому що вона оголошувала засади української державності, а й через той підхід, яким те домагання підпиралося. «Самостійна Україна», як програма РУП, підняла так би мовити жовто-блакитне знаменя Української революції. Можна з впевненістю твердити, що цей твір запалив національне багаття в душах мільйонів українців, виплекав героїчне покоління 1917-1920 рр.

Міхновський прислужився справі створення і розбудови українського національного війська. Він заснував український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, від якого був делегований до Центральної Ради, зорганізував Перший охочій (добровільний) імені гетьмана Богдана Хмельницького полк, було обрано членом президії Першого Всеукраїнського військового з'їзду, що відбувся 18-21 травня 1917 р., входив до складу Українського Генерального військового комітету. В усіх цих військових організаціях Міхновський отстоював ідею самостійної України і планував повстання своїх полуботківців, щоб силовим порядком проголосити самостійну Українську державу. Але план не вдався [10].

Міхновський, повний пошани до свого народу, нагадував йому його історичне право на власну землю, як то робити годиться кожному громадянинові своєї землі і як до того кличуть закони цивілізованого світу. Він розуміє, що його сучасникам мало достіпні його аргументи, а ще менш доступні його мрії. Але він також знав, що народні рухи ніколи не починає маса, — їх починають провідники, тверді, уперті, послідовні. Ними керує любов до їх ідеалу: «Нас горстка, але ми сильні нашою любовью до України!»

І хоча Микола Міхновський поклав усі сили на боротьбу за Україну, може здатись що його діяльність не мала великого кінцевого успіху. Єдиною причиною цього є те, що він значно випередив свій час і запропонував ті ідеї, до яких розбите українське суспільство було ще не готове. Але крім практичної діяльності, найбільший внесок Міхновського у справу українського відродження став ідеологічним і світоглядовим [1].

Микола Міхновський сам поставив крапку у своєму житті (цого було знайдено повішеним)... Цей вчинок вважаться мужнім вчинком героя, що програв.

розділ 3 дмитро донцов та його національнІ ідеЇ

В українському національному русі утвердження інтегрального націоналізму було пов'язане з ідеологією Дмитра Донцова (1883—1973). Він займає особливе місце в історії української політичної думки ХХ ст.

Думки і погляди Донцова мали велитенський вплив на сучасників, особливо на молодь, і відіграли велику роль в період підготовки і проведення національно-визвольної боротьби за створення незалежної Української держави. Багато його думок залишається актуальними і в наш час і будуть злободенними в майбутньому.

Донцов був дуже плідним публіцистом, літературним критиком, істориком та, перш за все, ідеологом українського національного руху [9].

Щодо постаті Донцова існують абсолютно протилежні твердження. «Дмитро Донцов — лицар волі і думки, духа і чину, це колосальна особистість: живий приклад, живий докір, живий пострах. Він манить багатьох, але багатьох відлякує»,– так характерезує Донцова В. Іванишин (Нація. Державність. Націоналізм.– Дрогобич: Відродження, 1992).

А ось абсолютно протилежне судження, і, що цікаво, взяте воно не з якогось компартійного архіву, а буцімто з національного часопису: «Іншим зовсім джерелом неофашизму є «донцовщина» – еміграційна спадщина ідеолога так званого «інтегрального» націоналізму Дмитра Донцова. Його твори заповнюють духовний вакуум комсомольських душ і не погано прищеплюються до корінців, належачи до спорідненої тоталітарної ідеології» (Плющ Л. Чи має перспективи український фашизм? Сучасність, 1993.– Ч. 3).

Донцову закидають непослідовність, нестабільність у політичних поглядах та переконаннях. Спектр такої непослідовності широкий: від соціал-демократизму до фашизму чи націонал-соціалізму. Справді, Донцов був непослідовний, його погляди дійсно пройшли еволюцію, ця еволюція була складною, неоднозначною, але він ніколи не відходив від головного — ідеї незалежності України. Та й чи варто принцип «непослідовності» або «нестабільності поглядів» ставити будь-якому мислителеві за провину [3].

На початку своєї полiтичної та публiцистичної дiяльностi Донцов вiддав данину соцiалiстичним iдеям i навiть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою свiтовою вiйною у його творчостi з’явилися виразнi антиросiйськi тенденцiї, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів по партії. Вiн наголошував на небезпецi для України наслiдувати приклад пiвнiчної сусiдки й закликав українство повернути очi на Захiд.

На основi цього висновку Донцов пропонує пов’язати геополітичне майбутнє України з Нiмеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередоднi очевидного конфлiкту цих держав з Росiєю та її союзниками вiн закликав (у разi поразки останнiх) до створення в межах Австрiйської iмперiї «Українського коронного краю».

«Рiвнiсть рабiв перед сильним володарем i паном, — писав вiн після подій революцій 1917 року, — уходила за рiвноправнiсть вiльних громадян, i леґенда про «демократичну Росiю» робила формальне спустошення серед вульґарно думаючої маси. До того прилучалася нова леґенда — про Росiю — носительку полiтичного i суспiльного поступу. Iмпульсивна гра сил у варварськiй, неукермованiй суспiльности, природний вибух незадоволення у деспотично правленiм краю — бралося за прояву колосальної духовної енерґiї, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою органiзму — за ознаку його вiдпорности й великої життєвої сили» [6].

Донцов відстоював українські національні інтереси в умовах бездержавності.

Одним із головних завдань Дмитра Донцова була розробка теорії національної еліти. За Донцовим, національна еліта — це люди, здатні до вирішення передусім трьох справ: формулювання інтересів нації, їх відстоювання та організації цілої нації під гаслами цих інтересів.

Донцов міркував так: якщо українці не здобули власної держави, на сторожі їхніх інтересів має стати новий національний провід, що керуватиметься у своїх діях не політичними програмами, а спільним світоглядом. Це має бути організація однодумців, де всі мають спільну мету, а розбіжності в поглядах зводяться тільки до методів досягнення цієї мети.

Донцов ніколи не був абстрактним мрійником. Його ідеї знаходили сприятливий грунт в українському суспільстві. Він долучився до створення ОУН: організаційний геній Євгена Коновальця реалізувався спільно з ідеологічним генієм Дмитра Донцова.

Україна була розділена між кількома сусідніми державами й покинута демократичним світом напризволяще. Дмитро Донцов стверджував, що не може існувати такої поважної причини, яка б заперечила право українців мати власну національну державу.

Спадщину Дмитра Донцова можна назвати теорією визначеності. Він виходить з того, що людина робить певний вибір і в такий спосіб проживає своє життя. Її особистість є запорукою неповторної індивідуальності: у судженнях, учинках, творчості. Коли ж відбувається зіткнення різних поглядів, виникають конфлікти й пристрасті довкола них.

Донцов був добрим тактиком — він в перід проживання на українських землях удосконалював і пристосовував свої погляди до вимог хвилі. Тому в 1913 р. він висунув у Львові на ІІ Всеукраїнському студентському з'їзді мету боротьби — відхід від Росії, за що зразу ж отримав «кваліфікацію» українського націоналіста. Ця мета зустріла обурені вигуки з боку російських соціал-демократів.

Донцов і його ідеї не залишали нікого спокійним і байдужим — ними або захоплювались, або намагалися їх знищити [9].

Українська нація пережила дивовижне суспільне і культурне піднесення у період від 90-х рр. ХІХ ст. і до Другої світової війни.

Одним з феноменів цього часу стала поява українського вольового націоналізму у вихорі революції. Одним з найбільших його натхненників був Дмитро Донцов.

Український суспільний рух ХІХ ст. вважається одним з найенергійніших та найменш ефективних національних рухів у всій Середньо-Східній Європі.

Український політикум був сформований у 90-х рр ХІХ ст.: створились перші партії, набули чітких обрисів ідеології — соціалізм, націонал-демократія, консерватизм, — масова свідомість населення почала орієнтуватись на українське середовище та ідеї, бачачи в них запоруку майбутнього піднесення.

Однак, якщо в Галичині українські партії набирали сили і орієнтувалися на захист інтернаціональних інтересів, то на Надніпрянщині їх розмивало російське море революції і українські інтелигенти асимілювалися.

Витворилася та фатально-пародоксальна ситуація, за якої верхівка нації фактично працювала на чужу державу.

Саме цю ситуацію проникливо проаналізував і оцінив Д. Донцов у статті «Модерне Москвофільство» (1913), яка принесла йому перший значний успіх — як публіцистові, який формулює гостро-актуальні проблеми політики.

Донцов так послідовно й аргументовано обстоював необхідність антимосковського наставлення, тим самим виробляючи у суспільстві стійкий імунітет супроти Росії. Ось ще деякі його праці на згадану тематику: «Міжнародне положення України і Росії» (1918), «Росія чи Европа» (1936) та багато інших.

Із зародженням політичного націоналізму в Україні Д. Донцов пов'язував «Самостійну Україну» М. Міхновського.

Важливою подією стала публікація у 1926 р. трактату Д. Донцова «Націоналізм» і дискусія довкола нього в українській публіцистиці.

В ньому було узагальнено всю історію ідейних, політичних та духовних змагань, було показано всі вади і недуги національного руху. Завдяки «Націоналізму» український рух і національна ідея вперше від ХІХ ст отримали настрій і дух впевненості.

Постулатом відтепер для нової генерації українців стало: «Кодна нація має свій власний закон, свою власну правду і повинна лише їм коритися».

Світоглядна база «Націоналізму» лягла в основу ідеологічних і політичних програм ОУН 1929-1940-х рр.

Їх ознаками стали:

експансивність;

національна містика;

культ Породку і моральної Дисципліни;

героїка;

розуміння духовності і культури;

геополітичний розмах.

Найбільшим був психологічний вплив Донцова на покоління: він на емоційному рівні зумів створити в Західній Україні атмосферу здобування [4].

У трактаті Донцов представляє широке бачення чинного націоналізму і визначає основні його вимоги.

Пануюче мiсце в світосприйнятті мала посiсти воля до життя. На цій волі (не на розумі), на самостійнім постулаті має бути збудована наша національна ідея.

Виявлення волi — «це ніщо iнше, як насолода розросту, виступлення поза власнi границi», бо «експансiя — не тiльки самоутвердження власної волi до життя, а й заперечення її в iнших».

В цій жадобі жити, розростатися, змагатися і є суть життя, а не в її наслідках; в сліпім динамізмі, що не має ні імені, ні постаті.

Звiдси виводилися двi першi пiдстави чинного нацiоналiзму: «змiцнювати волю до життя, до влади, до експансiї» та «стремлiння до боротьби та свiдомiсть її конечности».

Донцов накреслює як наступну вимогу вольового нацiоналiзму — романтизм та догматизм у сприйняттi пропонованої iдеологiї. Перший має «живитися леґендою «останнього бою», запереченням того, що є i захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з’явиться в супроводi категоричного наказу, безоглядного послуху».

Об’єднуючи цi поняття, Донцов зазначає: «iлюзiонiзм є синтезом обох: вiн протиставляє «змисловому» — iррацiональне,.. доказам — голу афiрмацiю,.. вiн не дискутує,.. хоче здiйснити iдею неiснуючу i принципiально протилежну конкретнiй». — Все це умотивовує «його войовничість, антипацифiзм».

Тому одними з головних вимог нацiоналiзму Донцов вважав фанатизм i аморальнiсть. На його думку, нацiональна iдея мусила бути «аморальною», тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цiнностей. Здiйснювати ж аморальну полiтику має фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята iншими. Звiдси його аґресивнiсть i нетерпимiсть до iнших поглядiв». Фанатизм був невідв'ємним станом душі всіх діячів і учасників великих епох.

Так би мовити «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у пiднесеннi до рiвня державної полiтики iмперiалiзму. «Iмперiалiзм, — заявляє Донцов, — це не тiльки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських iнтересах нацiями, покликаними i управленими до того... Є вищi i менш вартi народи, ті, що вмiють правити iншими (i собою), i народи, що цього не вмiють... Право сильних рас органiзувати людей i народи для змiцнення iснуючої культури i цивiлiзацiї».

Вищезгадане право Донцов пропонує здiйснювати через «творче насильство iнiцiативної меншостi», яка має пiдпорядкувати собi власний народ та змусити його до аґресiї проти iнших. Це — шоста з вимог, на яких побудував свою теорiю автор «Нацiоналiзму». Вiн певен, що «цей засiб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть i не бути. Аґресiя, через яку нова iдея приходить до життя, не є припадкова, вона iманентна кожнiй «теологiчнiй» релiгiознiй або нацiональнiй iдеї».

Пiдводячи пiдсумки свого основного твору, Донцов твердить: «мусимо перевести основну переоцiнку вартостей. «Фанатизм», «iнстинктивнi почування», «емоцiйнiсть» замiсть «розумовостi», дух нацiональної нетерпимостi», — все, що опльовували в нас, повинно реабiлiтувати свiже i молоде українство».

«Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї — писав Дрнцов — і агресивно ту віру ширити» [5].

Цi гасла, поданi пiд флером боротьби за справді святу мету — визволення Батькiвщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання вiдповiдної освiти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої нацiональнi та загальнолюдськi права насильницькими методами.

Висновки

Перед кожною нацією є дилема: або перемогти або згинути. «Націоналізм — писав Донцов — це бунт проти ідеології затомізування, розпорошення суспільності; бунт в ім'я старих і вічних правд — праці, дисципліни, права, культу, предків, власної крові і власної землі та її традицій, церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації».

Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

«Лише плекання нової волі врятує нас», — писав Донцов. Ці слова не втратили актуальності і зараз у період хитання України між Заходом і Сходом, а треба добиватися свого «панування».

Адже найголовніше завдання сьогодення — державне самоусвідомлення України.

список використаних джерел

Білий, Д. Микола Міхновський — націонал-соціаліст №1 [Електронний ресурс] / Д. Білий. — Режим доступу: http://untp.org.ua/index.php?id= 652, вільний. — Заголовок з екрану.

Гринів, О. Українська націоналогія: ХІХ – поч. ХХ ст. [Текст]: навч. посібник / О. Гринів. — Львів: Світ, 2005. — 287 с.

Дмитро Донцов і український націоналізм [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ukrreferat.com/lib/history/ukr_nazi/2.htm, вільний. — Заголовок з екрану.

Донцов, Д. Твори (у 5 т.) [Текст] / Д. Донцов. — Львів: Кальварія, 2001. — 487 с.

Донцов, Д. Націоналізм [Текст] / Д. Донцов. — 13-те видан. — Лондон: Ліга визволення України, 1966. — 303 с.

Ендик, Р. Дмитро Донцов — ідеолог українського націоналізму [Текст] / Р. Ендик. — Мюнхен: Українське видавництво, 1956. — 176 с.

Етнічний довідник [Текст]: поняття та терміни. — К., 1997. — 141 с.

Касьянов, Г.В. Теорії нації та націоналізму [Текст]: монографія / Г. В. Касьянов. — К.: Либідь, 1999. — 352 с.

Квіт, С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет [Текст] / С. Квіт. — К., 2000. — 39 с.

Міхновський, М. Самостійна Україна. Справа української інтелігенції [Текст] / М. Міхновський. — К.: МАУП, 2007. — 346 с.