, групи інтересів у сучасному суспільстві та армія.

У будь-якому сучасному суспільстві діють різні політичні сили, причому одні з них функціонують відкрито, здійснюючи різні політичні акції, інші – приховано, не завжди афішуючи інтереси, що захищають. Серед реальних політичних сил, які відкрито виступають на політичній арені, найвпливовішими є політичні партії. Вони найбільш адекватно представляють групові і індивідуальні інтереси і можуть їх надійно захищати.

1. Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства.

Політичні партії посідають особливе місце в політичній системі суспільства і відіграють роль посередника між державою і громадянським суспільством.

Слово „партія” походить від латинського „pars”, „partis” – частина чого-небудь. Термін „партія” у значенні групи осіб, що виступає на захист інтересів певної частини населення, вживався в давньому світі. У громадянських війнах античної Греції і Рима боролися між собою різні угруповання, які називалися партіями. Вони активно легально відстоювали свої інтереси, на противагу нелегальним фракціям. Нерідко вони являли собою тимчасові об’єднання для підтримки конкретної особи.

Сучасні партії виникли в Європі і Америці в XIX ст., їх поява була зумовлена сукупністю політичних і інституційних змін, що відбулися в європейських країнах і США:

становлення буржуазних відносин і зростання ролі парламенту, формування інших представницьких органів влади;

введення загального виборчого права і розширення можливості громадян впливати на хід і результати виборів;

диференціація і поляризація соціальної структури суспільства і необхідність регулювання і вирішення соціальних протиріч;

необхідність представництва інтересів певних соціальних верств у структурах влади.

Таким чином, політичні партії виникають лише на певному етапі розвитку суспільства, коли більшість його громадян у певній мірі залучається до політичного процесу, стає його учасниками.

Спочатку партії не були згуртованими, націленими на боротьбу за владу. Як правило, це були організації, опозиційно настроєні до держави і які представляли інтереси певних верств суспільства, їх опозиційність до політичної влади сприймалася як джерело криз і розколу суспільства, і діяльність таких партій оцінювалася більшістю суспільства негативно. Не випадково, наприклад, Дж. Вашингтон у „Прощальному посланні” американському народу говорив про небезпечні наслідки „партійного духу”, характеризуючи партії як „готову зброю” для підриву влади народу і узурпування влади урядової. Цілий ряд мислителів (А. Токвіль, Дж. С. Мілл та ін.) негативно ставилися до партій, Ф. Бекон і Е. Берк – більш лояльно, а Н. Макіавеллі навіть вважав їх по-своєму корисними.

М. Вебер виділив три етапи в історичному становленні сучасних політичних партій: аристократичні гуртки (партії вибраних); політичні клуби (участь громадян ширша); масові партії. Проте лише деякі з нині діючих партій пройшли ці етапи, більшість відразу оформлялися як масові.

В Англії партії виникли внаслідок виборчої реформи 1832 р. і створенні на місцях з ініціативи лібералів (вігів) організацій по реєстрації виборців. У 1861 р. була заснована перша масова партія – Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії. У 1863 р. в Німеччині виникла перша масова робоча партія – Загальна німецька робоча спілка, заснована Ф. Лассалем. У Західній Україні у 1882 р. була заснована партія польського робітничого класу „Пролетарі”, у 1890 р. – перша українська партія – радикальна. У 20-30-х рр. XX ст. в Галичині, Буковині, Закарпатті нараховувалося близько 100 політичних партій.

Французький соціолог М. Дюверже, творець загальної теорії політичних партій, у своїй роботі „Політичні партії” (1951 р.), аналізуючи взаємозв’язок партій з державою, виділяє партії електорального (електорат – група осіб, що мають право голосу при виборах до органів державної влади) і зовнішнього походження. Формування партій електорального походження безпосередньо пов’язане з розширенням виборчого права громадян, повноважень парламенту і зростанням ролі інституту представництва. Такі партії виникають на базі парламентських груп і виборчих комітетів. Партії зовнішнього походження не пов’язані з парламентськими механізмами тих організацій і інститутів, що існували раніше і діяли на політичній арені, однак не брали участі у виборах. Так, більшість ліберальних партій в Європі сформувалися з філософських спільнот; промислові і фінансові групи сприяли створенню різних правих партій; з революційних угруповань, що діяли нелегально, формувалися комуністичні партії тощо.

У сучасній політичній літературі виділяється ще один вид походження партій – шляхом злиття і розколу інших партій. Так, Р. Ж. Шварценберг стверджує, що в сучасних африканських країнах лише 1 з 13 партій має парламентське походження.

На сьогодні, у політичній літературі немає однозначного визначення партії. Найкоротшим є – „група однодумців, що прагнуть до загальної мети”. Проте найбільш вдалим, на наш погляд, є визначення партії, сформульоване французьким соціологом і політологом Р. Ж. Шварценбергом: політична партія – це постійно діюча організація, що існує як на національному, так і на місцевому рівні, націлена на отримання і здійснення влади і для досягнення цієї мети прагне до народної підтримки.

Які ж ознаки відрізняють політичні партії від інших політичних сил?

Партія – це організація, тобто стійке тривале об’єднання людей на різних рівнях політики – від місцевого до міжнародного. Тривалість дії організації дозволяє відрізняти її від фракції, кліки та інших тимчасових об’єднань, що виникають і зникають разом зі своїми натхненниками і організаторами.

Існування стійких місцевих організацій, осередків, що підтримують регулярні зв’язки з центральним керівництвом.

Головною метою політичних партії є завоювання (поновлення) політичної влади або участь у ній. На відміну від інших організацій (профспілок, підприємницьких союзів, селянських об’єднань тощо), які хоч і займаються політичною діяльністю, але орієнтуються насамперед на захист економічних та інших інтересів їх членів.

Кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу – від голосування за неї до активного членства.

Будь-яка партія є носієм певної ідеології або особливого бачення суспільства, світу і людини.

Питання про функції партій має переважно конкретно-історичний характер, бо об’єкт функцій, їх різноманіття, спеціалізація залежать від особливостей конкретного політичного режиму, стану громадянського суспільства і загального рівня соціально-політичного розвитку певної країни. Проте, незалежно ні від чого, діяльність будь-якої політичної партії націлена, насамперед, на боротьбу за завоювання і використання політичної влади в інтересах підтримуючих її груп населення. До таких можна віднести ідеологічну, політичну і організаторську функції.

Політична функція полягає у практичній участі партії в боротьбі за владу, в її реалізації, прийнятті політичних рішень і контролі за їх виконанням. Партії виступають як інституційна форма забезпечення доступу різних груп людей до важелів державної влади, вони замінюють стихійні форми боротьби за владу формалізованими і впорядкованими формами. У сучасних демократичних країнах значення існування партій зводиться до того, щоб отримати перемогу на чергових виборах і сформувати вищі державні органи влади за своєю програмою. З цією метою партії відбирають своїх кандидатів на виборні державні посади і до представницьких органів влади, здійснюють передбачені законодавством процедури їх висунення і реєстрації, роботу серед виборців для підтримання своїх кандидатів.

Ідеологічна функція полягає у виявленні, обґрунтуванні та вираженні інтересів людей, об’єднаних у певну партію, а також її прихильників. У західній літературі ця функція відома як „артикуляція і агрегація інтересів”. Між політичною партією і її соціальною базою існують відносини представництва. В ідеалі мета партії відбивається в реалізації представництва у політичній системі суспільства тих соціальних груп, верств, класів, інтереси яких вона виражає. Інтереси однієї соціальної групи можуть представлятися декількома партіями, разом з тим, одна партія може претендувати на одночасне представництво різних груп або соціальних верств. Звідси, найважливішою функцією партії є розробка ідеально-політичної доктрини або концепції, яка була б сукупністю взаємопов’язаних і систематизованих принципів, ідеалів, цінностей, цілей і намірів, що є основою діяльності партії.

Організаторська функція партій полягає в практичній реалізації своїх програмних настанов. Здійснення цієї функції передбачає рішення таких конкретних задач:

політична соціалізація громадян, соціально-політична освіта, згуртування і активізація громадян на основі спільності їх конкретних інтересів, роз’яснення масам поточної політичної ситуації і передбачуваної платформи дій, політичне виховання громадян;

організація взаємодії партії з представницькими і виконавчими органами влади;

відбір і рекрутування політичних лідерів і еліт для всіх рівнів політичної системи, бо крім висунених партією професійних політиків, в управлінні справами суспільства і держави активну участь беруть партійні експерти, аналітики, фахівці;

діяльність щодо збільшення свого чисельного складу, вдосконалення партійної структури, зміцнення матеріального становища центральних і підпорядкованих організацій, розвитку взаємодії з дружніми партіями;

поглиблення зв’язків і відносин між різними гілками влади, центральними і місцевими органами державного управління, різними політичними інститутами.

Зрозуміло, даний перелік функцій партій носить умовний характер. На практиці буває дуже важко відрізнити аспект їх діяльності. Та і конкретний зміст тих або інших функцій, їх пріоритетність не залишаються постійними; вони змінюються по мірі зміни соціально-політичного становища в даному суспільстві.

Крім того, одні партії настроєні на прагматичну діяльність і постійно використовують будь-які можливості для досягнення поставлених цілей, а отже, на передній план виступають відповідні функції. Інші – віддають перевагу ідеологічному стилю діяльності і вбачають своє головне завдання в захисті ідеалів і принципів. У цих партій домінують інші функції, відповідні до їх цілей.

Правові основи створення і діяльності політичних партій

Крім загальносоціологічного підходу в політології існує і правова характеристика політичних партій, бо вони є суб’єктами права. Політичні партії беруть участь в різних відносинах, регульованих юридичними нормами, але головним чином їх діяльність регламентується конституційним законодавством і відповідними законами про партії. В Україні діяльність партій регулює Закон України „Про політичні партії в Україні” 2001 р. У конституціях і законах закріплюються права і обов’язки політичних партій, вимоги, що ставляться до їх статутів і програм. Законодавством регламентується порядок і умови створення і припинення діяльності партій, фінансова сторона їх функціонування і контроль за діяльністю партії з боку держави. У багатьох країнах, в тому числі в Україні, Конституція забороняє створення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі і дії яких суперечать принципам Основного закону.

З точки зору законодавства процес створення політичних партій регулюється в різних країнах по-різному. В одних країнах порядок утворення партій взагалі законодавче не регулюється. Громадяни самі проголошують створення партії, не звертаючись ні до кого за дозволом (Великобританія, Нова Зеландія). В інших – законодавство не вимагає формальної реєстрації, однак для створення партії необхідно надати до компетентних органів певні документи (програму, статут тощо). У деяких країнах передбачається і обов’язкова реєстрація партій в певних державних органах (Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції тощо). Проте у більшості країн попереднього дозволу з боку держави на створення партії не потрібно.

У деяких державах для реєстрації партії потрібна підтримка певної кількості громадян; в інших країнах для юридичного оформлення партії необхідна певна кількість її членів.

Законодавством регулюються умови і межі діяльності політичних партій. Так, практично в усіх країнах діяльність партії дозволяється, якщо вона не суперечить конституційним нормам, не закликає до повалення існуючого ладу, не створює військові організації тощо. Правовими актами регулюється і фінансова діяльність політичних партій (порядок фінансування політичних партій, їх витрати на виборах, контроль за фінансовою діяльністю).

У багатьох країнах діє інститут фінансування політичних партій. Причому, в одних країнах об’єм фінансування конкретної партії залежить від числа поданих за неї голосів на попередніх виборах; в інших країнах – від числа отриманих депутатських мандатів. Регулюється законодавством і приватне фінансування політичних партій, але, як правило, забороняється отримувати гроші з-за кордону. У багатьох країнах політичні партії згідно з законом зобов’язані подавати державним органам щорічні фінансові звіти із зазначенням джерел, з яких отримані кошти.

Типологія політичних партій і партійних систем

Різноманітність історичних і соціально-культурних умов розвитку країн і народів призвела до виникнення політичних партій, що мають різні організаційні структури, різну ідеологічну спрямованість; істотно вони відрізняються і за способами та функціями діяльності. Коли дослідники вперше поставили задачу класифікувати створені і діючі партії, то головними критеріями такого поділу були або моральні („хороші” і „неблагородні”), або кількісні („великі” і „малі” партії). Проте подальший розвиток політичних партій у всіх цивілізованих країнах викликав необхідність створення більш складної типологізації, автори якої (М. Дюверже, М. Вебер, С. Коєн, Є. Вятр, А. Боднер) за основу класифікації беруть певні критерії, причому всі підходи не є альтернативними, а доповнюють один одного.

У політологів значного поширення набула типологізація партій французького політолога М. Дюверже, що ґрунтується на відмінностях в структурі партій і організації їх внутрішнього життя. За цим критерієм М. Дюверже виокремив кадрові, масові і суворо централізовані партії.

Кадрові партії нечисленні за складом, формуються з відомих політичних діячів і діють лише в період перевиборної кампанії і виборів; це партії „нотаблей”. Основним структурним елементом кадрових партій є комітет, що створюється за територіальним принципом і має постійний склад активістів. Члени комітету підбирають кандидатів для виборів до органів влади, допомагають лідерам у формуванні перевиборних програм, вивчають громадську думку, симпатії та інтереси виборців. У таких партіях відсутня система членства з відповідною реєстрацією і регулярною сплатою членських внесків (звідси і назва „кадрові партії”).

Масові партії мають у своїх лавах велику кількість членів, являють собою централізовані утворення, добре організовані і дисципліновані, зі статутним членством. Основним джерелом фінансування є сплата членами партії внесків. Масові партії мають постійно діючий центр, що приймає рішення з поточних питань, партійна ж маса об’єднується в низові, первинні організації. Такі партії ведуть роботу (головним чином ідеологічну) з населенням постійно, а не тільки в період виборчої кампанії. Партійна дисципліна розповсюджується не тільки на рядових членів, але і на парламентаріїв – членів даної партії.

Із суворо централізованих М. Дюверже виділів три типи масових партій: соціалістичні, комуністичні і фашистські. Для цих партій характерне перетворення ідеологічного компонента в основоположне. Для таких партій характерною є наявність безлічі ієрархічних ланок, сувора, майже військова дисципліна, висока організованість дій, повага і шанування вождів.

Іншим критерієм для типологізації партій є їх соціальна база, тобто ті класи, соціальні групи або верстви, інтереси яких вони виражають і захищають. Це – партії монополістичної буржуазії, партії середніх і дрібних підприємців, робочі, селянські. За цим саме критерієм партії поділяються залежно від основ їх утворення: соціальних (аграрні), етнічних (ультраліва партія в Іспанії „Еррі ба тасуна”), демографічних (жіночі партії в ряді європейських країн), культурологічних тощо. Проте в останні роки для багатьох партій стало очевидним: щоб досягти успіху на чергових виборах, необхідно спиратися не тільки на один клас або певну соціальну верству, а враховувати інтереси цілих блоків соціальних сил. Звідси, на зміну соціально-класовим партіям все частіше з’являються „загальнонародні” партії, партії „для всіх”, які враховують істотні зміни, що відбулися в соціальній структурі суспільства.

За ідеологічною спрямованістю партії поділяються на доктринальні, діяльність яких базується на чітко оформленій ідеології і захисті „ідеологічної чистоти”; прагматичні – такі, що орієнтуються на практичність, доцільність дій, або, іншими словами, використання ідей, лозунгів, які найбільш привабливі і актуальні в період виборчої кампанії; харизматично-вождистські, в яких члени партії об’єднуються не стільки навколо якоїсь ідеї, скільки навколо популярної особистості вождя.

Партії одного типу, в свою чергу, можуть поділятися на різні види залежно від способу ідеологічного оформлення інтересів соціальної групи, яку вони представляють. Наприклад, в сучасних цивілізованих країнах серед партій, що виражають інтереси підприємців, можна виділити консервативні, ліберальні і клерикальні партії. Проте при визначенні того, до якого типу належить та або інша конкретна партія, не завжди потрібно виходити з назви. Так, клерикальні, тобто створені на релігійній основі, партії, нерідко відстоюють інтереси досить широких соціальних верств.

Традиційним є поділ партій за критерієм прогресивності або консервативності їх політичних програм. Історія такої класифікації партій сягає Французької революції 1789 р., коли на засіданнях Французької національної асамблеї праворуч від спікера розташовувалися консерватори, виступаючи за збереження монархії, а зліва – радикали, що відстоювали ідеї загальної рівності, помірні ж займали місця в центрі. Відтоді і виникли поняття „ліві”, „праві”, „центр”. Кожному поняттю традиційно властивий певний набір цінностей. „Ліві” – це прихильники прогресивних суспільних змін, принципів рівності і справедливості; вони схильні до радикально-революційних методів діяльності. „Праві” – це партії, що орієнтуються на збереження стабільності і негативно ставляться до революційних потрясінь; вони допускають можливість лише найнеобхідніших змін. „Центристи” традиційно відстоюють ліберальні та гуманістичні цінності.

Традиції, згідно з якими праві партії належать до консервативних, реакційних, а ліві – до радикальних, прихильників прогресивних суспільних змін, дожили до наших днів. Проте подібні оцінки відносні і рухливі, бо те, що недавно було „лівим”, сьогодні може стати „правим” і навпаки. Наприклад, у 80-х роках у західноєвропейських країнах більшість соціал-демократичних партій (ліві) еволюціонували від ортодоксального соціалізму до класичного лібералізму, ринкової економіки, а консерватори (праві) нерідко виступали в захист створення системи соціальних гарантій для незаможних верств населення. Крім того, інколи і ліві, і праві розглядаються як радикали, а центр – як помірні, які ніби завжди представляють правильний політичний курс.

Існує також поділ політичних партій за таким критерієм, як їх ставлення до існуючого суспільно-політичного ладу. За цією ознакою виокремлюють партії:

революційні – такі, що відкидають існуючий суспільний устрій і що ставлять за мету його якісне, радикальне перетворення;

реформістські – такі, що орієнтуються на істотне перетворення існуючого ладу, поліпшення життя громадян, але за умови збереження фундаментальних засад даного суспільного устрою;

консервативні – такі, що прагнуть до стійкого збереження форм суспільного життя, які склалися, і вдосконалення лише того, що дійсно потребує змін;

реакційні – такі, що виступають за часткове або повне повернення до суспільних порядків, що існували раніше.

Досить поширеним критерієм типологізації партій є їх ставлення до правлячого режиму: правлячі й опозиційні, легальні і нелегальні, партії-лідери і партії-аутсайдери, партії, що правлять монопольно і у складі коаліції тощо.

Вищезазначені критерії типологізації політичних партій не можна розглядати як застиглі схеми, будь-яка типологія партій відносна. Одна і та сама партія може бути розглянута в різних аспектах, класифікована за різними критеріям. Так, соціал-демократичні партії можуть бути правлячими і опозиційними, революційними, реформістськими і консервативними, масовими і кадровими, лівими і центристськими тощо. Історія останніх десятиліть свідчить про те, що політичні партії потрібно характеризувати не тільки за їх програмами, ідеологічними доктринами, масовими гаслами, але, насамперед, за їх реальною поведінкою і діями.

На сьогодні в різних країнах існує різна кількість політичних партій, що беруть участь в боротьбі за політичну владу, – від однієї до кількох десятків. Різні партії мають неоднакову вагу в суспільстві і в структурах влади. У ході політичного процесу між партіями виникають ті або інші взаємовідносини. Тобто, в різних країнах складаються певні партійні системи, що є одним з елементів політичної системи суспільства. Отже, партійна система – це сукупність всіх політичних партій, діючих у даній країні, та їх взаємовідносини.

Найважливішим питанням у характеристиці партійних систем є їх типологія. Сучасні партійні системи класифікуються за двома основними ознаками: якісною і кількісною.

Типологія партійних систем за якісними характеристиками пов’язана з відповідними політичними системами. Тут виділяються демократичні, авторитарні і тоталітарні партійні системи. При демократичній партійній системі діяльність партій формально не обмежується, вони відкрито борються за політичну владу, функціонують або у владі або в опозиції. Проте конкретна структура таких партійних систем істотно відрізняється в різних країнах. При авторитарній партійній системі може існувати декілька партій, однак лише одна законодавче закріплена як правляча партія. На практиці роль такої партії зводиться до організації масової підтримки політики керівництва держави. У тоталітарній партійній системі існує тільки одна політична партія, всі інші розпущені або заборонені. На відміну від авторитарного режиму, ця партія стоїть над державою, відіграє в суспільстві домінуючу роль.

За кількісним критерієм виділяються багатопартійні, двопартійні і однопартійні системи.

Багатопартійна система передбачає функціонування в суспільстві більше двох політичних партій, їх загальна кількість залежить від багатьох факторів, одним з основних виступає чітке структурування суспільства і можливість вираження інтересів конкретних соціальних верств певною партією. Як правило, при багатопартійній системі жодна партія не має переважного впливу, тому механізмом їх взаємодії виступають компроміс, консенсус. Прикладом багатопартійності є партійні системи країн Європи – Італія (14 партій), Голландія (понад 20 партій), Україна (понад 100 партій) тощо.

Двопартійна (біпартійна) система характеризується наявністю двох політичних партій, що домінують у суспільстві і ведуть між собою реальну боротьбу за владу в державі, причому однією з них забезпечується об'єднання навколо себе абсолютної більшості голосів виборців. Така партія отримує більшість парламентських місць, в результаті створюється відносно однорідна і стабільна парламентська більшість. Двопартійні системи склалися у Великій Британії, де у влади чергуються лейбористська і консервативна партії; в США, де у влади періодично змінюють одна одну Демократична і Республіканська партії та в деяких інших країнах.

Близькою до двопартійної є система „двох з половиною партій”, яка характеризується тим, що дві великі домінуючі партії збирають на виборах приблизно рівну кількість голосів і перемога однієї з них залежить від того, яку партію підтримає третя, незначна за кількістю голосів партія. Прикладом є Німеччина, де прихід до влади однієї з двох впливових партій (соціал-демократи і ХДС-ХСС) залежить від того, на чию сторону встане зі своїми голосами невелика партія (НДП).

Однопартійна система представлена однією монопольно правлячою партією. Звичайно така система характерна для тоталітарних і авторитарних режимів. Вона існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних країнах, зберігається і понині (КНДР, Куба тощо).

Однопартійні системи оцінюються як неконкурентні, недемократичні, що позбавляють громадян одного з основних демократичних прав – права вибору (між політичними партіями, різними програмами, платформами тощо). І хоча деякі автори намагаються виправдати такі системи і навіть довести їх необхідність за певних умов (наприклад, Д. П. Зеркін у книзі „Основи політології”), досвід останніх десятиріч показав, що однопартійність призводить до бюрократизму, послаблення демократичного контролю за владою з боку виборців, і партія перетворюється на ядро репресивної державної машини.

Особливості становлення багатопартійної системи в Україні

Україна має історичний досвід створення й функціонування багатопартійної системи: з кінця XIX й до 20-х рр. XX ст. на її території налічувалося близько 40 різних політичних партій від крайньо лівого до крайньо правого спрямування. Однак із приходом до влади більшовиків почалося розформування й заборона всіх партій, і до середини 20-х років на всій території держави залишилася лише одна партія – правляча партія КПРС.

Процес побудови сучасної багатопартійної системи почався наприкінці 80-х років. Він має безпосередній зв’язок із започаткованою в той час „перебудовою” і потім із розпадом Радянського Союзу.

Особливості та специфіка формування багатопартійної системи в Україні

По-перше, процес проходив в умовах початку і поглиблення економічної кризи, результатом якої стало різке зубожіння переважної більшості населення країни і його негативного ставлення як до політиків, так і до політики взагалі.

По-друге, перехід до ринкових відносин пов’язаний з різким соціальним розмежуванням суспільства: стара соціальна структура зламана, формування нової ще не закінчено. У багатьох партій, що виникли в останні роки, фактично відсутня соціальна база – немає тих верств, класів, інтереси яких вони представляли на політичній арені, тобто не відбулося політичного структурування суспільства.

По-третє (і це витікає із попереднього), народження політичних партій пов’язане не з інтересами певних верств населення (якою і повинна бути партія у розумінні цього слова), а з долею політичне активних і амбіційних особистостей або невеликих соціальних груп (угруповань) з вузькокорпоративними інтересами.

По-четверте, відсутність протягом тривалого часу традиції політичного плюралізму, багатьох прав і свобод, що притаманні демократичному суспільству.

У недовгій за часом історії становлення сучасної багатопартійної системи України можна виділити декілька періодів (етапів).

Перший розпочався наприкінці 80-х років з перебудови, демократії і гласності в масштабі всього Радянського Союзу. На цьому етапі в Україні активно розгорнула роботу Українська Гельсінська Спілка, виникла Українська демократична спілка. У 1989 р. була створена численна суспільно-політична організація „Народний рух України” (Рух), що виступила проти тоталітаризму, за демократичний розвиток України. Після скасування ст. 6 Конституції СРСР, що означало кінець монополії на владу однієї партії – КПРС, почався бурний процес формування партій в Україні: у Мінюсті України були зареєстровані Українська республіканська партія, Українська селянська демократична партія, Партія Зелених України, Демократична партія України та інші. Наприкінці 1991 р. уже налічувалося 12 партій, з яких 11 (за винятком КПУ) виступали за суверенітет, ринкові відносини, плюралізм, проти комуністичної ідеології.

Другий період пов’язаний з проголошенням незалежності України і тією якісно новою ситуацією, що склалася. В Україні почала формуватися нова політична система суспільства, і політичні партії отримали офіційний статус повноцінних, повноправних суб’єктів політичної системи. Хронологічно цей період охоплює період з грудня 1991 року до початку 1993 року, коли в Мінюсті було зареєстровано ще близько 15 партій. Характерною рисою цього періоду було розмежування партій на прихильників політики Президента і опозиції. Національно-радикальний блок партій виступив з тезою: „Підтримка всенародного обрання Президента України – це підтримка формування незалежної держави”; відповідно: „Опозиція до Президента – це руйнування незалежної держави”. Колишній Президент України Л. Кравчук значно спростив механізм правового регулювання реєстрації партій: для цього, крім програми й документів про створення, треба додати список з однією тисячею членів партії. Тим самим було створено „правове поле” стимулювання як нечисленних партій, так і амбіційних, псевдополітичних лідерів.

Третій період (1993-1994 рр. і по теперішній час) характеризується стрімким збільшенням кількості партій. Так, напередодні виборів 2004 р. у Мінюсті було зареєстровано понад 100 партій, що представляли весь спектр багатопартійності в Україні.

Сучасні політичні партії в державі за їх ідеологічними та політико-соціальними концепціями можна поділити на такі групи:

Ліві партії (комуністи-соціалісти) – Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, Партія захисників Вітчизни та інші.

Лівий центр (соціал-демократи) – Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія слов’янської єдності України, Партія труда, Партія регіонального відродження України, Всеукраїнська партія трудящих, Українська партія Справедливості тощо.

Центристські партії (ліберали) – Ліберально-демократична партія України, Ліберальна партія України, Конституційно-демократична партія, Партія економічного відродження, „Трудова Україна”, Народно-демократична партія, Народна партія України, Партія „Жінки України”, останнім часом – партійний блок „За Єдину Україну” тощо.

Правий центр (націонал-демократи) – Народний рух України, Українська Республіканська партія, Партія Зелених України, Християнсько-демократична партія України, Християнсько-ліберальний союз, партія „Реформи і порядок” та інші, в т. ч. партійні блоки „Наша Україна”, БЮТ.

Праві партії (націонал-радикали) – Українська Національна Асамблея, Соціал-національна партія України, Українська Консервативна Республіканська партія, Конгрес Українських Націоналістів, Організація українських націоналістів в Україні, Всеукраїнське політичне об’єднання „Державна самостійність України”, Українська національна консервативна партія.

Із наведеного вище можна зробити висновок про те, що в Україні створюється багатопартійна система, яка відповідає перехідному періоду суспільства від тоталітаризму до демократії. За сучасних тенденцій стає очевидним, що більшість існуючих сьогодні партій об’єднуються в блоки або припиняють своє існування. Поступово будуть формуватися партії впливові і стабільні, з визначеним політичним спектром, що мають підтримку конкретних соціальних верств і груп.