МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кузь О.М., Брунько П.В., Вихрова В.І., Дзіндра Л.Ф., Дубровська І.М., Жеребятнікова І.В., Зубрєва Н.В. Сахань О.М.

ПОЛІТОЛОГІЯ

Навчальний посібник

Автори:

Кузь Олег Миколайович

Брунько Петро Володимирович

Вихрова Вікторія Іванівна

Дзіндра Лідія Федорівна

Дубровська Ілаїда Михайлівна

Жеребятнікова Ірина Володимирівна

Зубрєва Надія Володимирівна

Сахань Олена Миколаївна

Відповідальный

за випуск

Кузь Олег Миколайович

Харків, ХНЕУ, 2004

УДК

К 89

ББК 66.01

Рецензенти: Клімова Г.П. – доктор філософських наук, професор кафедри соціології і політології Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (м. Харків)

Гнатюк Л.В. – кандидат філософських наук, професор кафедри філософії та соціології Сумського національного аграрного університету

Затверджено на засіданні кафедри філософії і політології. Протокол № 4 від 26.11.2003 р.

Кузь О. М., Брунько П. В., Вихрова В. І., Дзіндра Л. Ф., Дубровська І. М., Жеребятнікова І. В., Зубрєва Н.В., Сахань О. М.

Політологія. Навчальний посібник / Кузь О. М. (теми: 1; 4; 20); Брунько П. В. (теми: 14; 16; 19); Вихрова В. І. (теми: 13; 17); Дзіндра Л. Ф. (теми: 7; 9); Дубровська І. М. (теми: 2; 3; 6); Жеребятнікова І. В. (теми: 5; 8; 11; 12); Зубрєва Н. В. (теми: 10; 18); Сахань О. М. (теми: 15; 21) – Харків: Вид. ХНЕУ, 2004. – (Укр. мов.).

Видання містить необхідний академічний матеріал, що виступає основою подальшого, більш детального вивчення відповідних тем. Окрім базових, стандартних тем навчальний посібник збагачено дослідницьким матеріалом із сучасних напрямків політологічного знання – політичного маркетингу, політичного менеджменту, політичної глобалістики.

Рекомендується студентам усіх спеціальностей.

© Харківський національний економічний університет

© Колектив авторів 2004

Зміст

Вступ ….........………………………………………………………..........4

Розділ І. Теоретико-методологічні підвалини політичної науки .............6

Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна ....……………....6

Тема 2. Історія політичних вчень ......................................................31

Тема 3. Політична думка України .....................................................61

Розділ ІІ. Політика і влада .......................................................................76

Тема 4. Політика як соціальне явище ...............................................76

Тема 5. Політична влада ...................................................................90

Тема 6. Особистість і політика ........................………………………104

Тема 7. Політичні еліти. Політичне лідерство ....………………..…..118

Тема 8. Соціальні групи як суб’єкти політики ………………………132

Розділ ІІІ. Механізм формування і функціонування політичної влади 49

Тема 9. Політична система суспільства ….....................……………..149

Тема 10. Політичний режим ...........…………………………………...164

Розділ IV. Інституціональні основи політики .................................183

Тема 11. Держава як політичний інститут ....................…………....183

Тема 12. Політичні партії та виборчі системи ................................201

Тема 13. Вибори та виборчі системи ..............................................214

Розділ V. Не інституціональні основи політики ..................................231

Тема 14. Політична свідомість і політична ідеологія .......................231

Тема 15. Політична психологія ........................................................260

Тема 16. Політична культура і соціалізація .....................................274

Розділ VI. Політичні процеси .................................................................292

Тема 17. Сутність політичного процесу і його різновиди ................292

Тема 18. Політична модернізація й політичний розвиток ................303

Тема 19. Політичні конфлікти і кризи ..............................................321

Тема 20. Міжнародні політичні процеси .........................................342

Тема 21. Політичний менеджмент ..................................................365

Література .................................................................................................379

Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами.

У. Черчілль

Вступ

Рекомендоване видання є навчальним посібником, що складається з 21 теми і відповідає програмі курсу “Політологія” для студентів економічного університету всіх спеціальностей усіх форм навчання. Даний посібник за темами і змістом відповідає вимогам галузевого стандарту Міністерства освіти і науки України.

Політика – це важливий компонент людської культури. Її призначення в тому, щоб у сприятливому напрямі орієнтувати суспільний розвиток. З моменту виникнення людської цивілізації політика безперервно втручалася в життя людей, навіть далеких від неї змінювала обличчя й умови існування цілих народів.

Сутністю політичного життя, його фактичним змістом виступають політичні відносини, тобто відносини людей, спільнот, організацій і об’єднань щодо соціального управління і влади, реалізації соціально-політичних потреб та інтересів. Сферою, цариною політичних відносин є все, на що впливають управління і влада: економіка, соціальне життя, право, культура. Тобто політичні відносини охоплюють не тільки політичну, а й усі інші сфери життя суспільства – економічну, соціальну, правову, духовну.

Політичні знання і культура потрібні сьогодні не тільки державним діячам, лідерам партій та інших організацій, але й будь-якій людині, незалежно від її професійної приналежності і фаху, оскільки, перебуваючи у суспільстві, вона неминуче взаємодіє з оточуючими її інститутами і державою. Тому свідомий розвиток політичної культури як мистецтва цивілізованого співіснування людей у єдиній державі – турбота всього сучасного суспільства, важлива умова його добробуту.

Запропонований навчальний посібник має за мету ознайомити студентів з широким спектром фундаментальних політологічних знань. Він базується на навчальних посібниках, підручниках, довідковій літературі як західного, так і вітчизняного походження, що вже пройшли апробацію у навчальному процесі й отримали схвальні відгуки науковців та освітян, а також на власному багаторічному досвіді викладання курсів політології, політичної соціології, конфліктології, який мають автори цього видання.

Розділ І. Теоретико-методологічні підвалини політичної науки

Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна

Теорія без методу, який її контролює та розширює, – марна, а метод без теорії, яка приводить до його осмисленого викорис-тання – даремний.

К. фон Байме

Предмет та функції політології.

Структура політичної науки.

Методи політичної науки.

Предмет та функції політології

Політика нерозривно переплетена з історією людства, вона була і є її складовою частиною з того самого моменту, коли людство вийшло за межі свого первісного стану. Кожна окремо взята людина протягом усього життя в тій чи іншій формі має справу з політичними явищами. Саме цим універсальним значенням і обумовлюється інтерес до політики.

Вивченням політики займалися раніше й займаються сьогодні цілий ряд суспільних наук: соціальна філософія, соціологія, теорія держави і права, соціальна психологія, політична економія та ін. З огляду на те, як росло значення держави в господарському й громадському житті, підвищувалась і політична активність мас, а також, беручи до уваги введення загального виборчого права на межі минулого ХХ століття та виникнення великих політичних партій, виникла необхідність в окремій галузі знань, яка б спеціально займалася дослідженням політики.

Сучасного змісту політична наука набуває у другій половині XIX ст., тоді ж вона набуває і рис самостійної галузі знань. Приблизно в цей же час відбувається становлення політології як самостійної навчальної дисципліни, з'являються учбові й наукові центри. Так, при Лондонському університеті наприкінці XIX ст. була заснована Лондонська школа економіки і політичних наук. У 1857 р. Ф. Лібером у Колумбійському університеті була відкрита перша в історії Америки кафедра політичної науки. Пізніше приклад Колумбійського університету був розповсюджений у Єльському, Гарвардському, Принстонському та інших університетах США. У 1903 р. була заснована Американська асоціація політичних наук. Систематичного характеру європейські наукові дослідження у галузі політичних наук набули в другій половині ХІХ ст. у зв’язку зі створенням спеціалізованих дослідницьких центрів: Гуманістичної школи політичних наук у Парижі (1872 р.), Школи політичних наук в Італії (1875 р.), Лондонської школи економіки і права (1895 р.).

Особливо швидкими темпами політична наука у США та країнах Заходу почала розвиватися після Другої світової війни. Цьому чимало сприяв Міжнародний колоквіум з питань політичної науки, який відбувся у 1948 р. в Парижі з ініціативи ЮНЕСКО. На ньому був прийнятий документ, котрий визначив зміст політичної науки та її основні проблеми. Було вирішено, що основними проблемами дослідження і вивчення політичної науки є: 1) політична теорія (в тому числі історія політичних ідей); 2) політичні інститути; 3) партії, групи, суспільна думка; 4) міжнародні відносини.

Власне кажучи, Міжнародний колоквіум у Парижі підбив підсумки тривалої дискусії політологів з питань, чи є політологія загальною, інтеграційною наукою про політику у всіх її проявах, яка включає в себе як складові частини політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію та інші політичні дисципліни, чи мова повинна йти про декілька політичних наук. Колоквіум прийняв рішення вживати термін „політична наука” в однині. Тим самим відбулося конституювання політичної науки як самостійної наукової і навчальної дисципліни. Вже у 1949 р. під егідою ЮНЕСКО була створена Міжнародна асоціація політичної науки. А згодом політологія як навчальна дисципліна була введена в програми провідних університетів США та Західної Європи. На теренах колишнього Радянського Союзу і, зокрема в Україні, не існувало незалежної, автономної науки про політику, а її предмет дослідження було „розподілено” між соціальною філософією, „науковим комунізмом” та історією КПРС. Руйнація радянської системи призвела до звільнення простору політичної науки (політології).

Вузловими проблемами сучасної політології вважаються: політична влада, її сутність і структура; політичні системи і режими сучасності; форми правління і державного устрою; політична стабільність і політичний ризик; партійні та виборчі системи; політичні права і свободи людини й громадянина; громадянське суспільство і правова держава; політична поведінка та політична культура особистості; політична комунікація і засоби масової інформації; релігійні та національні аспекти політики; засоби і методи врегулювання політичних конфліктів та криз; міжнародні політичні відносини; геополітика; політична глобалістика тощо.

Загальновизнаним є те, що ядро проблематики політичної науки становлять процеси формування, функціонування і розподілу державної влади, боротьби за владу, включаючи вплив та участь у цій боротьбі, а також вивчення організацій, що здійснюють владу або впливають на неї.

Таким чином, політологія (гр. рolitika – державні й суспільні справи, і logos – слово, поняття, вчення) – це наука про політику, владу й політичні процеси.

Політологія має свій специфічний об'єкт дослідження. Мова йде про пізнання й теоретичне осмислення політики як соціального явища, внутрішніх механізмів і закономірностей, які керують процесами та явищами у політичному житті суспільства.

Багатозначність терміна „політика”, можливість різних способів її рефлексійного осягнення призводить до дискусійності уявлень про предмет політології. Дослідники трактують цю проблему по-різному.

1. Політологія – наука, що традиційно займається дослідженням держави, партії та інших інститутів, котрі здійснюють владу в суспільстві або впливають на неї. Тобто, це знайшло відображення в англо-американському словнику політичного аналізу, до нинішнього етапу розвитку її предметний зміст включає „управління на національному та місцевому рівнях; порівняльний (cross-national) аналіз; політику і політичну поведінку; політичну теорію; публічно-адміністративну діяльність і організаційну поведінку; міжнародні відносини”. У цьому випадку політологія – лише одна з наук про політику (поряд з політичною соціологією, політичною філософією, політичною психологією і ін.). Істотним недоліком такої „вузької” трактовки політології є фактичне заперечення загальної науки про політику, що інтегрує всі політичні знання в єдину систему.

2. Політологія – єдина наука про політику. Однак вона включає не всі знання про цю сферу громадського життя, а лише ті, котрі спираються на виключно наукові, переважно емпіричні методи. До змісту політичної науки не входять такі загальнотеоретичні дисципліни, які спираються на нормативно-ціннісний підхід: політична філософія, політична етика, історія політичних ідей тощо. Ця точка зору представлена біхевіористами (Чарльз Мерріам, Гарольд Лассуелл, Пол Лазарсфельд). Логічним наслідком біхевіористичної позиції є поділ політичних знань на дві частини: на нормативні знання, пов'язані з цінностями й оцінками, вимогами і побажаннями, і на виключно наукові знання, засновані на фактах. Такий підхід зазнає критики відносно протиставлення цих двох видів знання і стовно відлучення нормативних теорій від науки. Частина дослідників не погоджуються з тим, щоб „сучасна” політична наука порвала з політичною філософією „минулого”. Така „моральна” реакція представлена в роботах Клода Леві-Стросса, Філіппа Бенетона, Алана Блума, Роберта Нозіка, Джона Ролса. На їхню думку, політична філософія греків, описана Арістотелем та розвинута вченими середньовіччя, базувалася на простих постулатах:

людина – це політизована тварина, для якої природно жити в суспільстві;

метою будь-якого суспільства є „добробут” його членів, але в суспільстві панують чвари та антагонізми, які є породженням спільного життя;

політика – це організована влада, що керує людьми і піклується про загальний добробут;

політична наука – це наука про „правильне управління”, і в цьому вона наближається до філософії.

3. Політологія – загальна, інтегральна наука про політику у всіх її проявах, що включає весь комплекс наук про політику і її взаємини з людиною і суспільством: політичну філософію, політичну соціологію, політичну психологію, теорію політичних інститутів тощо. Політологія у цьому значенні аналогічна економічній науці, соціології, філософії й іншим інтегральним наукам, що об’єднують відповідні комплекси знань про ті чи інші сфери життєдіяльності. Широке бачення політичної науки дає можливість оцінити ступінь розвиненості окремих субдисциплін, зафіксувати питому вагу, реальний вплив тих чи інших дисциплін на всю структуру наукового політичного знання. Перевагою „широкого” трактування політичної науки є не тільки простота розуміння, пряма відповідність категорії „політологія” значенню цього терміна – загальна наука про політику, – але й орієнтація насамперед на інтеграцію найрізноманітніших політичних знань і, таким чином, – на одержання цілісної картини об’єктів, що досліджуються.

Отже, політологія є єдиною, інтегральною наукою про політику, її взаємодію з особистістю і суспільством. Розвиток сучасної політології відбувається на основі диференціації, розширення її предметної структури. Вона є сукупністю теоретичних наук та емпіричних дослід-жень, взаємодіє з міждисциплінарними напрямами й суміжними науками у вивченні політики (рис.1.1.).

Цілком імовірно, що так звані „широке” й „вузьке” розуміння предмета політології у певному сенсі зовсім не суперечать одне одному, складаючи скоріше два „концентричних кола” накопичення політичних знань, ніж антиномію між ними. У широкому значенні політологія (як політична наука) містить у собі все політичне знання, представляючи комплекс дисциплін, що вивчають політику, тоді як у більш чіткому значенні політологія (або загальна теорія політики – політична теорія) пов'язана лише зі специфічною групою закономірностей відносин соціальних суб'єктів із приводу влади і панування, досліджуючи особливий тип механізмів відносин і взаємодій між пануючими і підвладними – тими, хто керує, і тими, ким керують.

Рис.1. Диференціація політичних досліджень на сучасному етапі

Уявлення про зміст і межі предмета політології історично еволюціонували і не раз змінювалися. Наприклад, якщо взяти дві найбільш впливові у світі національні політологічні школи і традиції – американську і французьку, то за останнє століття погляди на предмет політичної науки декілька разів істотно переглядались. Якщо наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст. у центрі уваги західної політології знаходилась держава, її інститути і норми, то в 30 – 50-ті рр. ХХ ст. фокус уваги змінюється; він націлюється тепер уже на політичну поведінку людей, спостерігається емпірично, а згодом – і на владні відносини між ними.

Політична наука традиційно співвідноситься з визначенням держави („наука про державу”):

таке тлумачення терміна пов’язане, перш за все, з етимологією слова „політика”; адже слово „polis” означає „місто”, що вказує на просторові межі громадської діяльності;

тлумачення політології як науки про державу обумовлене історично, масовим характером явища: філософ Анрі Лефевр з цього приводу говорить про „спосіб державного будівництва” як про свідоцтво того, що держава є загальносвітовим явищем;

особливого значення наука про державу надає вивченню політичної діяльності, зокрема – примушенню.

Головним недоліком даного підходу є бажання зробити предметом дослідження таку форму соціальної організації людства, яка культурно й історично може виявитися більш випадковою, ніж здається на перший погляд. Чи не тому в багатьох західних країнах спостерігається зміна повноважень держави, з одного боку – на користь міжнародних та наднаціональних органів, з другого, – на користь децентралізованих органів влади або інколи навіть на користь професійних чи громадських об’єднань.

У наш час домінує тенденція співвідносити політичну науку з наукою про владу, оскільки держава є одним із засобів здійснення влади в суспільстві. Ця концепція спирається на факт загального значення: навіть не знаючи типу держави, можна говорити, що будь-якому суспільству відомі такі явища, як панування, вплив, обумовлені нерівномірним розподілом економічних, політичних та символічних ресурсів.

Крім цього, ця концепція дозволяє назвати серед цілей політичної науки чимало інституцій, які знаходяться „на периферії” державної влади, хоч вони й сприяють регулюванню соціального порядку; партії, профспілки, церква, система символів, ідеологічні системи, громадська думка тощо.

На погляд американського політолога Роберта Даля, „політична система є нескінченне переплетення стосунків між людьми, яке потребує значних заходів влади, домінування, авторитету”. Така широка інтерпретація предмета політичної науки не є беззаперечною. Зовсім не обов’язково, щоб будь-які примусові соціальні стосунки, як тільки вони починають вимагати „значних заходів домінування” автоматично кваліфікувалися як політичні. Адже не можна розглядати як суто політичне поняття, наприклад, авторитет батька для дітей, викладача для студентів, керівника підприємства для його працівників. Як слушно зазначає французький дослідник Жан Бодуен, “політологія повинна лишатися проблемною наукою: настирливе прагнення “побудувати предмет” може відвернути її від свого основного призначення – досліджувати численні проблеми, які виникають внаслідок поєднання різних інтересів у межах даної території; політологія повинна лишатися терпимою і визнавати за іншими науками (соціологією, правом, етнологією, психологією, історією тощо) рівні можливості в поясненні проблем політики” [1, С. 44].

Стосовно існування власне закономірностей політики, а також законів політології, що рефлексивно відповідають цим закономірностям і відображаються в теоретичній формі, думки вчених істотно розділилися. Традиційно цінність суспільних наук, у тому числі й політичної науки, визначалася їхньою здатністю розкривати причинно-наслідкові зв'язки в соціумі і на цій основі фіксувати повторюваність подій, визначивши в результаті певні „об'єктивні” форми взаємної залежності політики з іншими галузями життя, що постійно відтворюються, типи людської поведінки у цій царині життя, способи організації держави тощо. Прихильники такого підходу вважають, що досліджені наукою закономірності дають можливість отримати достовірне знання і сформулювати чітку систему універсальної політичної науки.

Інша позиція відстоює прямо протилежну тезу, заперечуючи при цьому і наявність „об'єктивних”, „залізних” законів політики, і саму можливість побудови „універсальної” загальної теорії політики, інколи все-таки визнаючи при цьому існування певних „генералізацій” у вигляді функціональних (чи кореляційних) залежностей або ж „нежорстких” казуальних зв'язків. Проте цього явно недостатньо для того, щоб визнавати існування закономірностей функціонування і розвитку політичного світу в цілому.

Тут постає проблема самого характеру і форми казуальних залежностей або причинно-наслідкових зв’язків, що пізнаються в політиці. Ці „генералізації” або „універсалії” часто виступають і проявляються у вигляді „правил” ефективної політичної поведінки (наприклад, „золоті правила” успішної політики і поведінки мудрого керівника у „Державець” Н. Макіавеллі) або у формі „принципів” оптимального (аномального) устрою, організації і функціонування політичних інститутів („правильні” і „неправильні” форми державного правління у Арістотеля, залежність форми правління від розміру території держав у Ш.-Л. Монтеск'є, „закон” антидемократичної олігархізації масових партій Р. Міхельса, „закони” бюрократизації С. Паркінсона,”теореми” про взаємообумовленість партійної та виборчої систем М. Дюверже, взаємозв'язок інституціональної організації політичної системи з домінуючим типом політичної культури країни у Г. Алмонда), а також у вигляді „законів” політичного розвитку і боротьби (приміром, відкриті К. Марксом „закони класової боротьби”, що характеризують відому залежність політичних позицій великих соціальних груп від їх матеріального, економічного стану, або „закон” циркуляції еліт у В. Парето, або ж залежність форм і темпів політичних змін і модернізації від рівня індустріально-технологічного й економічного розвитку, що виведено Д. Аптером, С. Хантінгтоном, Е. Шіллзом). Правда, і ці залежності через виняткову динамічність і складність політичної діяльності мають характер швидше відносно жорстких зв'язків, ніж універсальних законів. Прихильники пошуку політичних законів не враховують головне: політичні явища в принципі не можуть бути піддані однозначному тлумаченню й оцінці. Більш того, окремі локальні залежності, що демонструють, приміром, найбільш оптимальні шляхи будівництва партій чи організацій виборчих кампаній, досягнення успіхів на переговорах або у вирішенні конфліктів тощо, складаються в обмежених сегментах політичного простору, причому тоді й стільки, коли й скільки там вдається забезпечити раціональну поведінку і взаємодію суб'єктів.

Власне кажучи, відзначені особливості предмета політичної науки свідчать про особливий проміжний характер її статусу як галузі суспільствознавства. Так, представники баденської школи нео-кантіанства В. Віндельбанд і Г. Ріккерт розрізняли так звані ідіографічні науки – науки про культуру, що вивчають одиничні явища (за властивим їм ідіографічним (від грец. Idios – особливий, своєрідний і grapho – пишу) методом, сутність якого полягає в описі індивідуальних особливостей „істотних” історичних фактів), і номотетичні науки – науки про природу, що шукають загальні закони окремих класів явищ, мають за мету підтвердити свої закони емпіричним шляхом (за притаманним їм номотетичним (від грец. nomothetike – законодавче мистецтво) методом, в основі якого лежить „генералізуюче утворення понять”, коли з різноманіття фактів вибираються лише повторювані моменти, що підпадають під категорію всезагального. Закони, що формулюються за допомогою номотетичного методу, є абстракцією, неминучою через нездатність людського розуму охопити різноманітність дійсності у всій її повноті.

Політологія за своїми можливостями належить до класу номотетичних наук. Однак сфера політики, в якій вчинки людини значною мірою залежать від таких факторів, як ціннісні уподобання, “енергетика міфу”, “символічне насильство”, „культурні й освітні капітали”, відданість обов’язку, традиціям, груповій ідентичності тощо, нерідко руйнує раціональні підвалини поведінки людини, тим самим роблячи її дії непередбачуваними. Просвітницька концепція „розумного егоїзму”, західна парадигма раціональності дає збої в ситуації „зіткнення цивілізацій” („падіння” веж Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку 11 вересня 2001 р., війна в Іраку і т. д.), коли в політиці все більш активно заявляє про себе не тільки „розумний егоїзм” посттрадиційних особистостей, що переслідують свої індивідуальні інтереси, й відчувається реванш „колективних сутностей”, таких, як національний інтерес, національні цілі й пріоритети, цивілізаційна, соціокультурна, конфесіональна ідентичність. Епіцентри політичних подій більш збігаються з межами розподілу культур, етносів, релігій, тобто вимагають процедури „віднесення до цінностей”. Така ситуація перетворює політичну науку в систему наукових знань, що постійно прагне знайти визначеність номотетичного статусу, але щоразу дає привід сумніватися в обґрунтованості подібних претензій.

Як будь-яка наука, політологія виконує в суспільстві цілий ряд функцій науково-пізнавального, методологічного та прикладного харак-теру. Ефективна реалізація цих функцій сприяє стабільному розвиткові суспільства, досягненню громадянського миру і спокою.

1. Головною функцією політичної науки є теоретико-пізнавальна функція, сенс якої полягає в роз’ясненні природи владних відносин, панування, держави, в накопиченні знань про політичні явища та процеси, обґрунтуванні ефективних форм розвитку суспільства. Здійснення цієї функції нерозривно пов’язане зі зміною та збагаченням засобів і прийомів пізнання, розробкою нових та уточненням існуючих концепцій, теорій і т. ін.

2. Політологія, вивчаючи об'єктивні закономірності, тенденції і протиріччя політичної системи, проблеми, пов'язані з перетворенням політичної дійсності, аналізуючи шляхи і засоби цілеспрямованого впливу на політичні процеси, виконує функцію раціоналізації політичного життя.

3. Політична рефлексія пов’язана з оціночною функцією, що передбачає винесення судження про політичні об’єкти, їх якості з точки зору їхньої прийнятності чи неприйнятності для того чи іншого соціального суб’єкта. Інакше кажучи, політичні явища підлягають з боку вчених обов’язковій ціннісній оцінці. І це не “уподобання”, а особливість процедури пізнання, що проявляється у вигляді приписування суспільним подіям тих чи інших суб’єктивних значень, що і перетворює їх на політичний факт.

4. Політологія виконує функцію політичної соціалізації, виховання громадянськості, політичної культури населення. Знання наукових засад політики дозволяє правильно оцінити співвідношення загальнолюдських, державних, групових і особистих інтересів, сформувати ставлення до існуючих політичних структур, партій, визначити лінію політичної поведінки.

Політична наука має також порівняльну функцію, що припускає обов’язкове порівняння різних політичних явищ (систем влади, режимів правління, типів політичної культури тощо), перш ніж будуть сформовані висновки і оцінки щодо тих чи інших явищ, тенденцій їх розвитку, типологій, закономірностей і т. ін.

6. Прогностична функція реалізується завдяки тому, що політологія здатна дати: 1) довгостроковий прогноз щодо діапазону можливостей політичного розвитку тієї чи іншої країни на даному історичному етапі; 2) представити альтернативні сценарії майбутніх процесів, пов'язаних з кожним із можливих варіантів великомасштабної політичної дії; 3) розрахувати найбільш можливі втрати по кожному з альтернативних варіантів, які включають побічні ефекти. Але частіше політологи дають короткострокові прогнози стосовно розвитку політичної ситуації в країні або регіоні, перспектив і можливостей тих чи інших політичних лідерів, партій і т. п.

Усі функції політології пов'язані між собою і доповнюють одна одну.

2. Структура політичної науки

Політологія служить стрижнем складного комплекту політичних наук, кожна з яких має свій предмет і метод,а всі разом знаходяться у взаємодії, досліджують різні сторони, закономірності, тенденції розвитку і функціонування політичного життя.

Дещо умовно всі політичні науки можна розділити на дві групи: такі, що вивчають безпосередньо саму політику, і такі, котрі досліджують її взаємозв’язок з іншим світом. До перших належать політична філософія, вчення про політичні інститути, теорія міжнародної політики, політична історія; до других – політична соціологія, політична психологія, політична географія тощо.

Політична філософія – це галузь знань, що вивчає політику як ціле, її природу, значення для людини, взаємовідносини між особистістю, суспільством і державною владою і розробляє ідеали та нормативні принципи політичного устрою, а також загальні критерії оцінки політики. Предметом політичної філософії є ціннісно-світоглядні принципи легітимності політики. У доіндустріальний період історії суспільства витоками легітимності політики були такі соціальні інститути, як звичай, традиція, релігія. З розвитком індустріалізації відбувається перехід до світських інстанцій легітимності, джерелом яких стає насамперед раціональність. Тепер у пошуках підтвердження своєї легітимності політика апелює до розуму, раціонального дискурсу. Проте сама раціональність ще не гарантує моральної цінності політики, як це досить чітко продемонструвала ще політична філософія Н. Макіавеллі. Але з плином часу політика все більше потребує саме морально-ціннісних підвалин своєї легітимності. На думку Г. В. Ф. Гегеля, політика повинна збігатись з моральністю. Поширення цієї позиції привело до становища, коли для набуття легітимності політика повинна була орієнтуватися на такі засади, які були б або безпосередньо моральними цінностями, або були спроможними виступити в подібній ролі, тобто бути морально релевантними (наприклад: свобода, справедливість, солідарність, рівність, демократія, незалежність, права людини). Обґрунтування критеріїв легітимності політичних систем, відносин, діяльності саме як морально-ціннісних принципів і стало основним завданням сучасної політичної філософії. Серед сучасних впливових політико-філософських концепцій слід зазначити політико-філософський доробок Л. Штрауса, Х. Арендта, концепцію егалітарного лібералізму американського філо-софа Дж. Ролса, концепцію “мінімальної держави” Р. Нозіка, теорію комунікації К. Апеля – Ю. Хабермаса.

Вчення про політичні інститути представлено, в першу чергу, теоріями політичної організації суспільства, держави і права, політичних партій та інших інститутів. У рамках цього напряму існує багато відносно самостійних наук. Так, наприклад, вчення про державу і право, окрім загальної теорії держави, включає цілий комплекс юридичних дисциплін. Політичні інститути, що традиційно вважаються центром політичних досліджень, і сьогодні займають серед них провідне місце. Серед фундаторів цієї галузі політичної науки слід відзначити Ж. Бодена, Ш. Монтеск’є, Х. Кельзена, К. Шмітта та ін.

Теорія міжнародної політики – це галузь політичних досліджень, предметом якої є міжнародні організації і об’єднання (ООН, НАТО, Євросоюз, Соцінтерн тощо), зовнішньополітична діяльність держав, партій та суспільних рухів, міжнародні відносини. Вона вивчає також проблеми війни та миру, запобігання і врегулювання міжнародних конфліктів, формування нового світового порядку. Знакові фігури цієї науки – Г. Моргентау, Р. Арон, З. Бжезинський, Г. Кіссінджер та ін.

Політична історія – це галузь політичної науки, невід’ємна складова загальної історії, що вивчає політичні погляди і відповідні їм державні та політичні структури, всю політичну надбудову суспільства як у національних межах, так і в світовому масштабі. Головними проблемами предметного поля політичної історії є процеси розвитку і функціонування різних політичних сил, пов’язаних з владою і державою, доля й окремі питання яких вирішуються в ході реформ, революцій, заколотів, воєн. Предмет політичної історії становлять конкретно-історичні прояви закономірностей розвитку і функціонування всієї політичної надбудови суспільства. Як наукова дисципліна, політична історія особливої уваги надає дослідженню політичних систем та їх структурних компонентів (політичних режимів, партій, громадсько-політичних організацій). Йдеться про суб’єктивні чинники політичного розвитку суспільства, про діяльність окремих людей та соціальних груп, які мають волю, свідомість і здатність впливати на конкретну ситуацію. Класиками цієї галузі політичної науки вважаються Т. Карлейл, Е. Берк, К. Маркс, М. Блок, Ф. Бродель, К. Лєфор, Ж. Лє Гофф та ін.

Політична соціологія – це наука, що досліджує громадянське суспільство в його взаємодії з державою (політичним суспільством), соціальні, політичні та духовні системи (структури, інститути, відносини), а також їх зміни з огляду впливу останніх на політичне життя і політичну поведінку людей. Політична соціологія сформувалася внаслідок синтезу соціологічних і політичних знань, соціологізації політичної науки. Тому вона визначається часом і в соціології (П. Бурдьє, М. Дюверже), і в політології (Д. Істон, С. Ліпсет) як дочірня дисципліна, котра охоплює спільні царини кожної з них. У формуванні сучасної політичної соціології значну роль відіграли В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, Т. Парсонс, Г. Лассуелл. Політична соціологія відрізняється від інших наук про політику перш за все соціологічним підходом до дослідження свого предмета, що потребує з’ясування залежності політики від суспільства, соціальної детермінованості політичних явищ.

Політична психологія – наукова дисципліна, яка виникла в результаті політизації психології та психологізації політики і є відносно самостійною складовою системи політичних наук. Вона вивчає суб’єктивні механізми політичної поведінки, вплив на неї свідомості та підсвідомост; емоції і волі людини, її переконань, ціннісних орієнтацій та настанов. Предмет політичної психології включає всі прояви суспільної психології в індивідуальній, груповій та масовій формах, які пов’язані з політичною діяльністю, що характеризує поведінку людей у будь-яких політичних ситуаціях або умовах (сприйняття, вірування, мотивів, думки, цінності, інтересів тощо). Вузловими питаннями політичної психології є її методологія, принципи дослідження психологічних компонентів політичних процесів та відносин, психологічний механізм масових форм політичної поведінки і діяльності, психологічні закономірності стихійних та свідомих форм політичної поведінки, формування масових рухів і політичних організацій. Серед засновників політичної психології слід назвати З. Фрейда, Е. Фрома, Е. Еріксона, М. Мід, Г. Айзенка.

Політична антропологія – це філософсько-політологічна концепція, яка охоплює весь комплекс питань, що складають зміст проблеми людини в координатах універсальних законів буття і універсальних принципів людської діяльності. Політична антропологія вивчає залежність політики від родових якостей людини: біологічних, інтелектуальних, соціальних, культурних, релігійних тощо, а також зворотний вплив політичного устрою на особистість. Ця наука приділяє велику увагу дослідженню елементів політики в примітивних етнічних спільнотах із родоплемінним устроєм. Політична антропологія з’явилась водночас як проект – дуже старий, але завжди актуальний – та як запізніла спеціалізація антропологічного дослідження. У першому аспекті вона перевищує окремі політичні традиції та доктрини. Вона прагне заснувати науку про політичне, розглядаючи людину у формі homo politicus та досліджуючи загальні властивості усіх політичних організацій, визнаних у їхніх історичних та географічних відмінностях. У цьому сенсі вона вже представлена в “Політиці” Арістотеля, який тлумачить людську істоту як природно політичну і має на увазі відкрити скоріше закон, ніж визначення кращого умоглядного устрою будь-якої можливої держави. У другому аспекті політична антропологія відмежовує область вивчення в рамках соціальної антропології та етнології. Вона прагне до опису та аналізу політичних систем (структур, процесів та уявлень), що властиві суспільствам, які вважаються примітивними чи архаїчними. Найвпливовіші фігури політичної антропології – Дж. Фрезер, Ф. Боас, Ж. Баландьє, Х. Арендт.

Політична географія – суміжна наукова дисципліна політології і складова частина географічних наук, яка вивчає просторову організацію політичного життя (кордони, політико-територіальний поділ і т. ін.), територіальне сполучення політичних сил, вплив географічного фактора на політику та політичні інституції. Вона досліджує взаємозв’язок політичних процесів з їх просторовим положенням (наприклад, залежно від наближення до океану, до сильних держав, до районів, багатих на корисні копалини тощо), територіальними, економіко-географічними, кліматичними та іншими природними факторами. Дискусію про географічний фактор у політиці започаткували ще Платон і Арістотель. Ш.-Л. Монтеск’є, А. Тюрго, Ж. Ренан наголошували на впливові географічного середовища на політичне життя й на форму державного правління. Засновниками сучасної політичної географії були Ф. Ратцель у Німеччині та Х. Маккіндер у Великій Британії. Глобалізація політичного процесу, численні регіональні конфлікти, пов’язані, головним чином, з територіальними претензіями, розпад імперій і поява нових держав зумовили зростання інтересу до проблем політичної географії. До кола її питань включаються процеси формування державних територій, адміністративно-територіальних одиниць, міграційні та електоральні процеси. Відносно самостійною галуззю політичної географії є геополітика, що виступає як синонім геостратегії у вирішенні конкретних зовнішньополітичних та військово-стратегічних завдань, як метафізика світового панування (Р. Челлен, К. Хаусхофер).

Порівняльна політологія (компаративістика) – галузь політичного знання, що присвячена порівняльному дослідженню політичних інсти-тутів та форм правління. Серед засновників відокремлюють А. де Ток-віля, Ф. Лібера, В. Вільсона, Д. Берджеса. Сучасна компаративістика, поряд з традиційними інститутами та факторами політичної діяльності (держава, партії, вибори, засоби масової інформації), займається осмисленням нових політичних явищ: корпоративізму, постіндус-тріального світу, постматеріальних цінностей, етнічних, лінгвістичних віковихта гендерних чинників політики. Пріоритетними напрямками дослідження сучасної компаративістики вважаються регіональні конфлікти, регіональна інтеграція, політичний дискурс, корупція, перехідні процеси, що мають місце вдержавах, які “відновлюють” демократію (транзитологія). Вагомий внесок у концептуалізацію порівняльної політології внесли С. Роккан, Г. Алмонд, С. Верба, Дж. Пауел та ін.

У структурі політичної науки розрізняють теоретичний і прикладний рівні. Теоретичне дослідження політики відрізняється від прикладного її аналізу насамперед такими цілями: якщо у теоретичного дослідження основним завданням є пізнання і краще розуміння політичного життя, то прикладне дослідження політики, насамперед, переслідує досягнення прагматичних завдань. Прикладна політологія прямо відповідає на питання: для чого і як. Вона може бути представлена як сукупність теоретичних моделей, методологічних принципів, методів і процедур дослідження, а також політологічних технологій, конкретних програм та рекомендацій, які орієнтовані на практичне застосування, досягнення реального політичного ефекту.

Прикладна політологія досліджує основні суб’єкти політичних подій, їхню ієрархію, класи, соціальні, етнічні й релігійні групи, партії, натовп, політичну аудиторію, роль учасників політичних подій у прийнятті політичних рішень та їхню реалізацію. До прикладних галузей політології можна віднести концепції державного управління, партійної стратегії і тактики, ситуаційного політичного аналізу. Зокрема, вельми актуальною на даний час є теорія політичних технологій (технологія вироблення й ухвалення політичного рішення; технологія проведення референдуму, виборчої кампанії тощо). Серед сучасних галузей прикладної політології слід відзначити також політичний маркетинг – сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження у суспільно-політичну практику певних настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання контролю за ринком влади; політичний менеджмент – систему управління політичними процесами, науку і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків. Складовою частиною політичного менеджменту є розробка стратегічних цілей та тактичних настанов, механізму впливу управлінських державних структур, законодавчої та виконавчої влади на розвиток суспільства.

3. Методи політичної науки

Головним засобом побудови теоретичних моделей, що пояснюють істотні риси політичного світу, є метод (грец. methodos – шлях дослідження). Будь-яка наука спирається на певну методологічну базу. Методологічна база політології охоплює: філософське обґрунтування природи політики (соціально-філософські теорії високого рівня абстрактності), політологічні теорії середнього рівня абстрактності і методи політології (рис. 1. 2).

Рис. 2. Методологічна база політичних досліджень

Основні типи методів і рівні методології політичних досліджень складалися поступово, в ході історичного розвитку політичної думки. Періодизація розвитку методології політичної науки може бути представлена таким чином [56, С. 27]:

1) класичний період (до XIX ст.), пов'язаний переважно з дедуктивним, логіко-філософським та морально-аксіологічним підходами;

2) інституціональний період (XIX – початок ХХ ст.), провідні позиції якого займають історико-порівняльний і нормативно-інституціональний методи;

3) біхевіористичний (англ. behaviour – поведінка) період (20 – 70-ті роки ХХ ст.), коли активно впроваджуються кількісні методи та їхній аналіз;

4) новий, постбіхевіористичний період, який наступив в останній третині ХХ ст. і характеризується об’єднанням „традиційних” і „нових” методів. Але таке “об’єднання” швидше за все схоже на протистояння двох провідних тенденцій у сучасній політичній науці: позитивістської (техніко-раціоналістичної, що в кінцевому підрахунку орієнтує дослідження політики на кількісні методи і прагне перетворити політологію на точну науку) та політико-філософської в широкому сенсі слова (теоретичної, такої, що орієнтується на різноманітні історичні, соціокультурні, психологічні, антропологічні та інші аналогічні підходи і методи досліджень).

Позитивісти вважають, що єдине справжнє знання – це знання, що виробляється наукою, але наукове знання не може обґрунтувати ціннісних суджень; справа в тому, що наукове знання обмежується виключно сферою фактичних суджень; навпаки, політична філософія у своїй діяльності керується переконанням, що ціннісні судження можуть бути раціонально обґрунтовані. Тому свою мету позитивісти бачать у тому, щоб створити “вільну від цінностей” політичну науку. Лео Штраус, відомий філософ політики, наводив наступні міркування, що рішуче говорять проти позитивізму [133, С. 19 – 24]:

1) неможливо вивчати соціальні феномени, не роблячи при цьому ціннісних суджень. Людина, котра не бачить ніякої причини зневажати людей, горизонт яких обмежується споживанням їжі та травленням, могла б стати прийнятним економістом, але вона не в змозі сказати щось доречне відносно характеру людського суспільства. Людина, яка відмовляється розрізняти великих політиків, пересічних людей та ошуканців, може бути добрим бібліографом, але вона не здібна сказати щось доречне про політику та політичну історію...;

2) відмова від ціннісних суджень грунтується на припущенні, що конфлікти між різними цінностями або системами цінностей за своєю суттю є такими, що не вирішуються людським розумом. Але це припущення ніколи не було доведено;

3) переконання, що наукове знання, тобто той різновид знання, яким володіє і до якого прагне сучасна наука, являє собою найвищу форму людського знання, веде до нехтування донауковим знанням;

4) позитивізм неминуче перетворюється на історицизм. В силу своєї орієнтації на модель природничих наук соціальна наука наражається на небезпеку помилково прийняти особливості Сполучених Штатів або взагалі сучасного західного суспільства за сутність людського суспільства.

В наш час політична наука застосовує такі основні методи:

Нормативно-ціннісний метод використовувався ще за часів давнини (Платон, Арістотель, Конфуцій). Згідно з цим підходом, політичні явища розглядаються з точки зору їхньої відповідності нормам моралі, справедливості, свободи, рівності, загального блага. Нормативно-ціннісний метод припускає розробку ідеального політичного порядку і необхідність підведення під нього реально існуючих відносин. Він вплинув на розвиток західного суспільства, оскільки завдяки йому формулювався ідеал демократичного устрою. Філософсько-нормативні та теологічні засоби пізнання, що панували на протязі двох тисячоліть і були засновані на метафізичних та апріорно-дедуктивних підходах, поступово втратили свій беззаперечний статус у Новий час. Проте намагання створити вільну від цінностей політичну науку є нездійсненним і небезпечним; нездійсненним, оскільки неможливо зрозуміти найважливіші політичні явища та процеси, не вдаючись при цьому до ціннісних суджень; неможливим, оскільки примушує людей відмовитись від ціннісного вибору в політичному житті і тим самим ставить під загрозу свободу людської дії. Серед апологетів ціннісно-нормативного методу відзначимо К. Шмітта, Л. Штрауса, Х. Арендта, Дж. Ролса та ін.

Інституціональний метод пов'язаний із прагненням виявити певні юридичні норми, проаналізувати основні закони суспільства. Великий вплив на формування інституціоналізму зробили дослідження Ш. Монтеск'є, Дж. Локка, Е. Берка, Т. Джефферсона та ін. У даному підході основна увага приділяється політичним інститутам (парламенту й уряду, партіям та виборчим процедурам, механізмам поділу влади і конституційному устрою). Аналіз будується виходячи зі сформованих і суспільно укорінених політичних форм (інститутів, традицій тощо). Ці форми або інститути, з одного боку, є логічним продовженням і закріпленням соціальних відносин і норм, а з іншого – покликані вносити в суспільство стабілізуюче начало.

Порівняльний (компаративний) метод відомий з часів Платона й Арістотеля. Його особливість полягає у порівнянні двох (або більше) політичних об'єктів. Порівняльний метод дозволяє встановити, у чому полягає їхня схожість, з’ясувати загальні риси або показати, за якими ознаками вони (політичні об'єкти) розрізняються. Порівняльний політичний аналіз дозволяє: 1) розробити систему знань про політику, що піддається перевірці; 2) дати оцінку політичному досвіду, інститутам, поведінці й процесам з погляду причинно-наслідкових зв'язків; 3) прогнозувати події, тенденції та наслідки.

Для того щоб зрозуміти справжню сутність політичного світу, необхідно вивчати різні форми його прояву в різних країнах і регіонах, соціально-економічних, суспільно-історичних ситуаціях, у різних націй і народів і т. д. У цьому контексті як об'єкти порівняльного аналізу можуть виступати не тільки політична система у всій цілісності, її форми, типи і різновиди, але і її конкретні складові, такі, як державні інститути, законодавчі органи, партії і партійні системи, виборчі системи, механізми політичної соціалізації тощо.

Соціологічний метод являє собою сукупність прийомів і методів конкретних соціологічних досліджень, спрямованих на збір та аналіз фактів реального політичного життя. Методи соціологічних досліджень – опитування, анкетування, експерименти, статистичний аналіз, матема-тичне моделювання – дозволяють зібрати багатий фактичний матеріал і на його основі вивчати політичні явища і процеси. Їхня перевага полягає в тому, що дослідник має справу з матеріалом, який можна математично формалізувати. Немаловажно й те, що на підставі соціологічного матеріалу можна зробити політичні прогнози.

У сучасній політології соціологічні методи набули значного поширення. На їхній основі склалася прикладна політологія, орієнтована на практичне застосування результатів дослідження, що в даному випадку є специфічним інтелектуальним товаром. Замовниками такого роду досліджень виступають центральні й місцеві органи влади, державні установи, політичні партії тощо.

За допомогою соціологічного методу можна виявити взаємозв'язок політики з іншими сферами суспільного життя, розкрити соціальну природу влади, держави, права і. т.д., визначити соціальну спрямованість прийнятих державою рішень, установити, в інтересах яких груп вони здійснюються.

Антропологічний метод, що походить від природи людини, широко використовується при аналізі механізмів, інститутів влади і соціального контролю переважно в доіндустріальних суспільствах, а також проблем адаптації і трансформації традиційних механізмів контролю при переході до сучасних політичних систем. Цей метод дає ключ до вивчення таких проблем, як зв'язок типу людини (стійких рис його інтелекту, психіки) і політики, вплив національного характеру на політичний розвиток і навпаки. Цей підхід вимагає вивчення обумовленості політики не соціальними факторами, а природою людського роду, притаманними кожному індивідові потребами (в їжі, одязі, у безпеці, комунікації тощо). Сьогодні він грунтується на таких принципах: 1) сталість, інваріантність фундаментальних родових якостей людини як істоти біологічної, соціальної і розумної, для якої свобода – первісна цінність; 2) універсальність людини, єдності людського роду і рівноправності всіх людей, незалежно від етнічних, расових, соціальних, географічних та інших відмінностей; 3) невід-чуженість природних, фундаментальних прав людини, їх пріоритету по відношенню до законів і діяльності держави.

Психологічний метод зорієнтований на вивчення суб'єктивних механізмів політичної поведінки, індивідуальних якостей, рис характеру, а також типових механізмів психологічних мотивацій. Цей метод ґрунтується на відомих ідеях Арістотеля, Сенеки, Макіавеллі, Руссо, Гоббса та інших про співвідношення особистості і влади, про природу людини в політиці, про виховання громадянина, про те, яким слід бути правителю.

Одним із джерел сучасного психологічного підходу стали ідеї психоаналізу. Психоаналіз виявляє приховані несвідомі мотиви вчинків політичних діячів і знаходить їх в особливостях дитячого розвитку, у тих конфліктах, що залишили в душі майбутнього політика відбитки психологічних травм. На основі психоаналізу можливе пояснення різних типів політичної поведінки (зокрема, поведінки натовпу, авторитарного типу особистості). Політичний психоаналіз необхідний при вивченні процесу політичної соціалізації, мотивів поведінки лідера і малих груп.

Своєрідну революцію в політичній науці зробив біхевіористичний метод, який виник як альтернатива юридичному методу і в рамках якого політичне життя аналізувалося шляхом вивчення державно-правових і політичних інститутів та їхньої формальної структури. Застосування біхевіористичного методу в політології ґрунтується на переконанні, що політика як суспільне явище має насамперед індивідуальний вимір, і тому всі групові форми діяльності вона прагне пояснити, виходячи саме з аналізу поведінки індивідів. Підхід такого роду припускає, що домінуючим мотивом участі в політиці є психологічна орієнтація. Для біхевіористів політика – це різновид соціальної поведінки індивідів (груп), що характеризується настановами і мотиваціями, пов'язаними з участю у владі і з володарюванням.

Значний внесок біхевіоризм зробив у вивчення поведінки електорату, політичного лідерства, процесу прийняття рішень.

У структурно-функціональному аналізі за одиницю дослідження приймається “соціальна дія”, а розуміється як сукупність складних соціальних систем дії (концепція Т. Парсонса, Р. Мертона). Кожен індивід зорієнтований на загальноприйнятні зразки поведінки. Норми об'єднані в інститути, що мають структуру і функції, спрямовані на досягнення стабільності суспільства. Мета структурно-функціонального аналізу полягає у кількісній оцінці тих змін, до яких система може пристосуватися без шкоди по відношенню до своїх основних функціональних обов'язків. Цей метод доцільний для аналізу способів збереження і регулювання системи, максимальний його ефект виявляється у порівняльному дослідженні політичних систем. Структурно-функціональний аналіз включає вивчення функціональних залежностей елементів політичної системи: єдності інститутів влади, відповідності їхньої дії (функціонування) потребам політичних суб'єктів; виявлення того, як реалізується потреба в пристосуванні системи до середовища, що змінюється, і т. ін.

Системний метод орієнтує дослідників на розгляд політики у якості певної соціальної цілісності, що саморегулюється, постійно взаємодіє з навколишнім середовищем. За допомогою системного підходу вдається чітко визначити місце політики у розвитку суспільства, її найважливіші функції, можливості при здійсненні перетворень. Системний підхід до політики вперше був ретельно розроблений в 50-ті – 60-ті рр. ХХ ст. відомими американськими вченими Т. Парсонсом і Д. Істоном.

Комунікативний метод дозволяє розробити кібернетичну модель політичного процесу, розглядаючи політичні структури як комунікативні одиниці, одиниці спілкування. Політичні взаємодії розглядаються як інформаційні потоки, головний з яких – політичне рішення і реакція на нього агентів політики. Комунікативний метод вимагає розкривати властивості політики через вивчення засобів спілкування людей, що набувають чинності у політичному просторі.

Критично-діалектичний метод орієнтований на критичний аналіз політики, виявлення її внутрішніх протиріч, конфліктів як джерела її саморозвитку, головної сили політичних перетворень. Критично-діалектичний метод широко використовується в марксистському аналізі політики, у неомарксизмі (Ю. Хабермас, Т. Адорно, Г. Маркізе), у ліволіберальній і соціал-демократичній думці, а також у цілому ряді інших ідейно-політичних течій. Плідність цього методу визнається по суті, всіма прибічниками плюралістичної організації суспільства, адже плюралізм ґрунтується на принципі протиріч, конкурентної боротьби різноманітних ідей, ціннісних орієнтацій, політичних, економічних і культурних інститутів, індивідів і груп. Критично-діалектичний метод є провідним у такій важливій соціологічний і політологічній дисципліні, як конфліктологія.

Метод моделювання полягає в дослідженні політичних процесів і явищ шляхом розробки і вивчення їх моделей. Можливі різні класифікації моделей. Наприклад, за призначенням виділяють вимірювальні, описові, пояснювальні і прогностичні моделі. Потреба в цьому методі виникає тоді, коли аналіз реального політичного явища неможливий, занадто дорого коштує або вимагає багато часу. Модель виступає аналогом реального політичного об'єкта. Моделюванню підлягають: будь-який механізм політичної системи (наприклад, механізм реалізації політичної влади) або процес (припустимо, процес прийняття рішень) чи окремий фрагмент функціонування системи (управління нею), інститути, їх елементи, об'єднання (держава, політичний режим), взаємодія з іншими політичними системами (міжнародні відносини) тощо.

Контрольні запитання

Визначте місце політології в системі соціально-гуманітарних наук та її зв’язок з дисциплінами, що ви вивчаєте.

Що є предметом вивчення політичної науки?

Визначте структуру політичної науки.

Сформулюйте основні закономірності, які розкриває політологія.

Назвіть основні поняття та категорії політичної науки.

Визначте сильні й слабкі сторони окремих методів дослідження, що використовуються політологами.

Тема 2. Історія політичних вчень

Історія є політика минулого, а політика – історія сьогодення.

Джон Сілі, британський історик

Політична думка стародавності і середньовіччя.

Політична думка епохи Відродження і Нового часу.

Політична думка Росії.

Сучасні політологічні школи.

1. Політична думка стародавності і середньовіччя

Перші політичні ідеї зародилися в другому тисячолітті в країнах Давнього Сходу (Китаї, Єгипті, Індії, Вавилоні, Ассирії й ін.).Тривалий час їхньою основою був релігійно-міфологічний світогляд.

У древніх євреїв джерелом політичної думки був єдиний Бог – верховний законодавець, глава виконавчої і судової влади. За християнською міфологією – “Уся влада від Бога”.

У древній Індії джерелом політичної думки, починаючи приблизно з II тис. до н. е., були Веди – священні книги, що узагальнюють закони і норми поводження в державі у формі гімнів, ритуалів, обрядів.

Відхід від міфологічних поглядів зв'язаний з іменами давньоперсидського пророка Заратустри (приблизно VIII в. до н.е.) і давньоіндійського проповідника Будди, „проясненого знаннями”, Сідхартхи (приблизно 560 – 480 р. до н. е.)

Заратустра обґрунтовує дуалізм морально-політичної системи, думаючи, що в світі борються два начала – добро і зло. У боротьбі зі злом необхідно використовувати мудрість, правдивість, благодуміє, владу, здоров'я і довговічність. Пророк виклав своє вчення у священному писанні „Авеста”. Ніцше назвав ім'ям Заратустри свою відому книгу „Так говорив Заратустра”. За його словами, Заратустра перший побачив „у боротьбі добра і зла щиру причину руху речей”.

Будда більш радикальний. Він відкидає думку про Бога як верховну особистість і вважає, що справи людські залежать від власних зусиль людей. Життя – це страждання, кожна людина несе на собі карму минулих життів, карму предків. Тому вчить Будда, необхідно удосконалюватися, щоб після фізичної смерті набувати вічного духовного існування. Духовна рівність усіх вільних – головний принцип буддизму, який залучає в коло своїх однодумців широкі шари населення.

Політичні уявлення про божественне походження влади в країнах Древнього Сходу виправдовували жорсткий державний порядок, обґрунтовували його вічну незмінність. Легітимність влади ґрунтувалася на харизматичних сакральних властивостях правителя (царя, фараона, імператора). Політичні структури в країнах Древнього Сходу відрізнялися жорстокою централізацією, чіткою ієрархічною системою адміністративного керування, контролем з боку влади основних сфер громадського життя. Так званий феномен „східної” держави, – „східної” деспотії – був обумовлений цілим комплексом факторів: перевагою колективістських форм суспільної праці, необхідністю організації складних іригаційних систем, безсиллям людей перед стихією природи, використанням релігії для обґрунтування системної нерівності, вихованням народних мас у дусі покірності, смиренності, страху.

Своєрідною була школа політичної думки в Древньому Китаї. Її основні напрямки склалися в V – III ст. до н. е.

Конфуціанство є найвпливішим напрямком давньокитайської думки. Його засновник Конфуцій (Кун Фу-цзи, 551 – 479 рр. до н. е.) розробив патерналістську концепцію керування державою. В основі цієї концепції лежали патріархально-сімейні принципи підпорядкування – за віком, як у родині. Держава, за Конфуцієм, – це одна велика родина, де влада імператора аналогічна владі батька в родині, а відносини в державі здійснюються на основі ненасильницьких, гуманних принципів доброчесності через систему відповідних їм „правил поведінки” – норм і ритуалів чи. Тільки на основі ритуалів можлива влада, що забезпечує стабільність суспільства й ефективність його керування.

Конфуціанство одержало свій подальший розвиток в політичних ідеях іншого великого китайського мислителя – Мен-цзи (372 – 289 рр. до н.е.).

Конфуціанство – помірно-консервативна концепція влади, спрямована на досягнення згоди між верхами і низами суспільства за допомогою традиційних етичних правил поведінки.

Конфуціанство одержало свій подальший розвиток в політичних ідеях іншого великого китайського мислителя – Мен-цзи (372 – 289 рр. до н. е.).

Украй твердим варіантом рішення проблеми керування суспільством є концепція легізму. Найбільш послідовно вона викладена Шан-Яном (400 – 338 рр. до н. е.). Головною ідеєю легізму є ідея влади, заснована на законах „фа” і суворому покаранні. На думку Шан-Яна, коли народ сильніший за свою владу, держава слабша. „Слабким народом” може бути тільки заляканий, дисциплінований, однодумний народ, що постійно знаходиться в рамках системи твердих законів і страху суворого покарання. Ідеями легізму керувалася династія Цинь наприкінці III ст. до н. е. Однак згодом офіційною ідеологією китайської імперії стало конфуціанство.

В основі концепції моізму, розробленої Мо-цзи (479 – 400 рр. до н. е.) лежать ідеї егалітаризму (зрівняльності). Суть цих ідей полягала в принципі „казарменої” рівноправності. Мо-цзи висуває ідею природної рівності людей, ідею приналежності верховної влади народу, ідею про договірне походження держави.

Суть концепції даосизму, основоположником якої став Лао-цзи (VI – V ст. до н. е.),заключається в підпорядкуванні суспільного розвитку природному ходу речей природним законам дао. „Назад до природи”, „село – держава” – такий ідеал даосизму.

У цілому до особливостей політичних навчань Древнього Сходу, крім їхньої релігійно-міфологічної основи, варто віднести ще й прикладний характер (зведення всіх проблем влади до способів, методів її здійснення); тісний зв'язок з етикою; вимогу морального удосконалювання правителів як основного способу ефективного керування державою; традиціоналізм, консерватизм.

Зародження політології як науки відбулося в Древній Греції. Давня Еллада дала людству великі імена Гомера, Гесіода, Піфагора, Геракліта (IX – VI ст. до н. е.), Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля (V – перша половина IV ст. до н. е., Епікура, Полібія, стоїків (друга половина IV – II ст. до н. е.).

Політична воля – фундаментальна цінність усієї давньогрецької політичної теорії і практики. Це, звичайно, була не загальна, а обмежена воля: раби були поза цією волею.

Спочатку міфологічні уявлення Гомера і Гесіода (VIII – VII ст. до н. е.) поступилися місцем філософському підходу Піфагора, Геракліта, Демокріта, раціоналізму софістів, логічному аналізу Сократа і Платона і, нарешті, елементам наукового підходу в працях Арістотеля й історико-політичному підході Полібія.

В епоху еллінізму (епікуризм, стоїцизм) відкидається колишній розподіл людей на вільних і рабів і проголошується великий принцип волі і рівності всіх людей за законами природи і природного права.

Древня Греція являла собою складне утворення з міст-держав. З XI – IX ст. до н. е. ці міста – держави перетворилися в самокеровані демократичні політичні структури, або поліси. Утворення полісів у Древній Греції виявилося можливим завдяки розвитку товарно-грошового обміну, приватного виробництва, ремесел, землеробства, морської торгівлі, нових типів релігії.

Основним принципом античної демократії була активна участь більшості вільних громадян у політичному житті. Народні збори, які формувалися громадянами, були носієм вищої суверенної влади. Полісна демократія досягла розквіту в V – IV ст. до н. е. У вченні Геракліта (біля 544 – біля 470 рр. до н. е.) значне місце займали проблеми державності. Геракліт виступав проти демократії як прояву „нерозумних”. На чолі суспільства повинна стояти не родова знать, а аристократія духу, (а родова знать), яка б керувалася принципом законності.

Демокріт (біля 460 – біля 370 рр. до н. е.) продовжив вчення про державність. Політику він вважав важливим мистецтвом, яке забезпечує загальні інтереси громадян. В основі державного правління, на його думку, повинні лежати погодженість, гармонійність, законність, мудрість. Правити суспільством повинні не багаті, а громадяни, що володіють високими моральними якостями.

Давньогрецький філософ Сократ (469 – 399 рр. до н. е.) жив у Афінах, де його слухали численні учні: Платон, Антисфен, Аристіно, Евклід т. ін. „Пізнай самого себе” – такий предмет пізнання за Сократом. Моральне можна пізнати і засвоїти в ході дії, що приносить щиру користь. Вищою чеснотою вважав Сократ помірність. На його думку, доброчесність і знання – те саме, тому що мета пізнання є навчання людей доброчесному життю. Сократ був принциповим прихильником законності. Законне і справедливе для нього тотожні поняття. Сутність держави, вважав Сократ – це справедливість, а значить і законність. Для нього раціональною формою держави є монархія, в якій керують знаючі, справедливі аристократи. Він різко засуджував тиранію. Обвинувачений у невір’ї до державної влади, у поклонінні єдиному Богу, у розбещенні молоді, Сократ був засуджений до смерті і страчений (через повагу до закону не побажав втекти).

Видатний давньогрецький філософ Платон (427 – 347 до н. е.) розробив ряд ідей у галузі політичного знання. Він їх викладав у діалогах „Держава”, „Політика”, „Закони”. Платон – одним із перших учених стародавності звернувся до аналізу політичних форм. До недосконалих форм державного устрою він відносить олігархію, демократію, тимокраію (владу честолюбців). Демократію він вважав нижчою формою державного устрою. За його поглядом, демократія – це влада посередності, що неминуче веде до аморальності, до тиранії. У діалозі „Держава” Платон обґрунтовує концепцію про „ідеальну державу”. На його думку, тільки ідеальна держава може врятувати людину від таких пороків, як егоїзм, жадібність, користь, врятувати в остаточному підсумку її безсмертну душу. Ідеальна держава, за Платоном, та, що заснована на розподілі громадян на філософів-правителів, стражів і безпосередніх виробників (хліборобів і ремісників). Кожен соціальний шар, вважав Платон, повинен займатися своєю справою.

Оптимальною формою правління в ідеальній державі повинна стати аристократія – влада філософів-мудреців. Для вищих класів скасовується приватна власність. Нижчий стан виробників відсторонений від керування справами держави (приватна власність для них зберігається). Платон, таким чином, був родоначальником тоталітарної форми державного устрою, що передбачає повний контроль держави над усіма сферами життя суспільства і особистості. Ні родини, ні особистого життя, усе загальне – така суть платонівської „ідеальної держави”. У „Законах” Платон допускає участь усіх громадян у керуванні, однак казарменна суть держави збереглася й у даному варіанті.

Найбільший філософ античного світу Арістотель (384 – 322 до н. е.) першим із учених стародавності почав спробу розробки науки про політику. Основна політична його праця – „Політика”. Політика, на думку Арістотеля, тісно пов'язана з етикою, а держава подібно родині) є результатом природного розвитку вищою формою людського спілкування. Саме в державі завершується інтерес людини як істоти політичної. На відміну від Платона Арістотель виступає на захист прав особистості, приватної власності і родини. Основна мета політики, за Арістотелем, – благо суспільства.

На основі аналізу 158 грецьких полісів Арістотель розробляє свою класифікацію державного правління (табл. 1). Критерії даної класифікації: а) кількість правлячих – один, декілька, більшість; 2) мета правління – загальне благо чи особиста вигода. Виходячи з даних критеріїв, Арістотель розрізняє правильні і неправильні форми держави. Правильними формами є монархія, аристократія, політія (регульована, збалансована демократія); неправильними – тиранія, олігархія (правління групи найбагатших громадян заради власного блага), демократія (необмежене правління незаможної більшості в його власних інтересах), або нерегульована демократія [9, С. 45].

Таблиця 1

Типологія форм політичного устрою за Арістотелем

Якісний критерій	Кількісний критерій
	Влада
	одного	небагатьох	багатьох
Правильні форми правління (орієнтація на суспільне благо)	монархія	Аристократія	політія
Неправильні форми правління (орієнтація на особисте благо)	тиранія	Олігархія	Демократія

З думкою Арістотеля, реалізація правильної форми правління залежить від конкретних умов: в одній державі має сенс запровадити правління монарха, а в іншому – аристократії.

Головне для Арістотеля в організації влади не кількість її суб'єктів, а наявність механізму її регулювання. Сваволя народу нітрохи не краще сваволі тирана.

Арістотель – прихильник “середніх форм”: помірності в майні, володарюванні “середнього елементу”, що врівноважує крайності. Його можна вважати передвісником ліберальних ідей. Арістотель –супротивник крайностей у вирішенні проблем влади. Йому однаково далекі тоталітарна і радикально-демократична форми політичної організації суспільства. Для філософа політія є найкращою з правильних форм (хоча і монархія для нього – щось божественне). Основою аристократії, він вважає, є чесноти, олігархії – багатство, демократії – воля. Політія, на його думку, поєднує ці три принципи, будучи правлінням найкращих, багатих і таких, які допомогають бідним.

Арістотель першим сформував ідеї залежності політичного устрою від розмірів території, чисельності населення і психологічних якостей громадян.

Ліберальна тенденція в античній політичній думці одержала свій подальший розвиток у теоріях “змішаного” державного устрою грецького історика Полібія (210 – 128 рр до н. е.) і видатного римського мислителя, оратора, державного діяча Марка Туллія Цицерона (104 – 43 до н. е.). Вони висунули й обгрунтували ідею необхідності з'єднання трьох відомих форм правління (царської влади, аристократії і демократії) в одну “змішану” форму. Кожна з цих форм має свої достоїнства і недоліки. Важливо виробити такий механізм їхньої спільної дії, щоб ці форми взаємно доповнювали і взаємно обмежували одна одну.

Могутність Римської держави в значній мірі обумовлювалася оптимальним сполученням трьох форм правління: влади консула, сената і народних зборів.

Античні теорії “змішаного” державного устрою виступають аналогом теорії поділу влади, розробленої представниками ліберального напрямку політичної думки Нового часу.

У середньовіччі подальший розвиток політичної думки проходив у рамках вирішення питання про пріоритет двох влад: духовної (церкви) і світської (держави). Установилося панування теологічного світогляду, був проголошений божественний характер походження влади держави.

Відповідно до поглядів Аврелія Августина (353 – 430 рр.) тільки церква як вище вираження “божого царства” має верховенство над державою, так як держава є втіленням зла, її влада необхідна для забезпечення порядку і справедливості.

У своєму трактаті “Про град божий” Августин доводить перевагу духовної влади (“граду божого”) над владою світською („земним градом”). На думку Августина, духовна сфера виходить за межі функцій держави. Дана церкві від Бога моральна перевага над владою світською дає їй і право контролю над державною владою.

Великий релігійний теоретик Хома Аквінський (Аквінат) (1227 – 1274 рр.) створив концепцію держави, що об'єднала вчення Арістотеля про державу з принципами християнської моралі. На думку Аквіната, вищою метою держави є благо суспільства, розвиток соціальної й економічної сфер, наближення порятунку християнських душ. Концепція Хоми, не типова для середньовіччя, виходить із суспільної сутності людини, її права самій вирішувати свою долю. Хома Аквінський є творцем оригінальної теорії закону, відповідно до якої закон не тільки результат активності розуму, виразник волі правителя. Найкращою формою правління Хома вважає монархію, що, на його думку, щонайкраще забезпечує єдність, стабільність суспільства. Облагородити політику можна тільки на основі релігійного виховання людей. Народ вправі скинути правителя, що зловживає владою, а значить і Бога, який порушує заповіді (ідея народного суверенітету).

Ідею народного суверенітету розвиває Марсилій Падуанський (біля 1275 – біля 1343 рр.) на основі політичного досвіду італійських міст-держав. Подальший розвиток політичних ідей відбувався на основі багатої спадщини класичної стародавності і середньовіччя. Політичні вчення найвизначніших мислителів цього періоду людської історії є фундаментом сучасної науки про політику.

2. Політична думка епохи Відродження і Нового часу

В епоху Відродження політична думка починає звільнятися від основ теологічної догматики. Буржуазія, яка формується, прагне створити світську політичну теорію. У центр політичної проблематики висуваються питання свободи особи, громадської волі, політичної рівності і т. ін.

Видатний мислитель епохи Відродження, італійський філософ Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.) слідом за Арістотелем зробив серйозний внесок у створення сучасної політології. Протягом 14 років він займав посаду секретаря Флорентійської республіки. Його основні добутки: “Державець”, “Історія Флоренції”, “Міркування про першу декаду Тита Лівія”.

Макіавеллі звільнився від теології в поглядах на політику, виділив політику в самостійну науку, вперше ввів поняття „держава” (stato) як специфічну політичну організацію, створив політичну психологію. Політична наука, на думку Макіавеллі, повинна займатися не ілюзіями, а реальними проблемами.

Обман і хитрість, лестощі й обіцянки, спритність і сила – усім цим повине володіти правитель, з'єднуючи в собі якості лева і лисиці. Диктатура, жорстокі засоби можливі, але лише як явище тимчасове. Політичний ідеал Макіавеллі – вільна республіка, яка об’єднує в собі демократію, аристократію і монархію.

Політика, заснована на культі грубої сили, зневаги до норм моралі, названа ім'ям Макіавеллі – „макіавеллізмом”. Однак сам Макіавеллі виразно не проповідував політичну аморальність і насильство. У праці “Державець” він указував, що єдина мета, яка виправдовує аморальні засоби, – це створення і збереження держави. В ім'я держави можна порушити і релігію, і мораль. У цілому політичні ідеї Макіавеллі з'явилися революцією в політичному мисленні. Їх можна зрозуміти лише в контексті конкретно-історичної обстановки. У протилежному випадку вчення Макіавеллі може бути виправданням реакційної політики.

Ідеолог французького абсолютизму Жан Боден (1530 – 1596 рр.), автор великої праці „Шість книг про республіку”, створив теорію державного суверенітету. Відповідні ідеї були відомі в стародавності і середньовіччі. Суверенітет, за Боденом, – істотна ознака держави, це її абсолютна влада.

Новий час – багате й значне явище в історії політичної думки. Істотна новизна в розвитку політичних ідей пов'язана з формуванням капіталістичних відносин у Західній Європі. Вихідними для розвитку політичної думки цього періоду стали теорія природного права і теорія суспільного договору, або теорія договірного походження держави. Згідно з цими теоріями люди від народження володіють такими природними правами, як право на життя, право бути вільними у переконаннях і діях, бути рівними перед законом, володіти і розпоряджатися власністю, мати гарантії від сваволі влади тощо.

Для створення умов і гарантій виконання цих прав люди на основі угоди чи суспільного договору створюють державу. Основними елементами в теоріях природного права і суспільного договору були особистість, держава, суспільство. В залежності від того, якому з цих елементів приділялася чільна роль, у політичній думці виділилися три основні напрямки Нового часу: авторитарний, ліберальний і радикально-демократичний.

Класиком політичної думки Нового часу, представником її авторитарного напрямку став видатний англійський мислитель Томас Гоббс (1588 – 1679 рр.). Його політичні погляди викладені в працях “Філософський початок навчання про громадянина” (1642 р.) та “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і цивільної” (1651 р.). В основу своєї політичної теорії Т. Гоббс покладає певне уявлення про природу людини. Усі люди мають однакове право – “право на всеі”. Разом з тим природа людини егоїстична, порочна. “Війна проти всіх” – “природне положення роду людського”. Тому для забезпечення загальної згоди необхідні державотворення, система його абсолютної влади. В основі авторитарної концепції Гоббса лежить тверде обмеження політичної волі громадян при збереженні і гарантуванні економічної волі.

Навчання Гоббса суперечливе. Протиріччя між природними правами людини і необхідністю сильної державної влади є відображенням реальних протиріч між волею і владою, особистістю і державою т. ін. Гоббс стверджував, що піддані відповідальні за дії свого уряду. У певному смислі це вірно, тому що політична форма пов'язана зі своїм соціально-економічним змістом. Але не менш вірно і те, що держава відповідальна за дії своїх громадян. І якщо вони повстають, значить порушилася рівновага розуму й емоцій не тільки для них, а й у самому механізмі влади. На думку Гоббса, можуть існувати три форми держави: монархія, демократія та аристократія. Його політичні симпатії належали монархії, яка, на його погляд, найбільш пристосована для здійснення головної мети держави – забезпечення миру і безпеки народу.

У 1688 р. в Англії відбувся державний переворот. Король Вільгельм Оранський установив конституційну монархію. Велика буржуазія одержала реальну владу. Між дворянством і буржуазією був укладений компроміс, між ними була поділена державна влада.

Ідеологом соціального компромісу між дворянством і буржуазією став найбільший мислитель Англії XVII століття Джон Локк (1632 – 1704 р.). Свої політичні погляди він виклав у роботі “Два трактати про державне правління”. Ідеї Локка послужили основою ліберального напрямку розвитку політичної думки Нового часу.

Локк продовжує розвивати теорію суспільного договору. Він розглядає державу як результат договору з нею людей, об'єднаних добровільно в політичне суспільство. Локк виділяє політичну владу серед інших видів влади з її необхідними атрибутами – законом і силою. Держава, вважає Локк, не повинна замахуватись на природні права людини, в тому числі й на політичні та економічні (право власності, свободу віри, совісті, думок тощо.) Політичні права громадян виступають своєрідною перешкодою для будь-якого зазіхання на їхню економічну волю. Громадяни відмовляються на користь держави лише від деяких повноважень з метою забезпечення їхнього життя, волі, власності. Права людини мають верх над будь-якими державними правами. Держава, відповідно до концепції Локка, – це засіб виконання і гарантованого захисту прав людини. Звідси і розвиток Локком ідеї про поділ на законодавчу, виконавчу та федеративну влади.

Уперше цю ідею висунув вождь і ідеолог радикально-демократичного угруповання левеллеров (“зрівнювачів”) Джон Лільберн (1614 – 1657 рр.). Локк визнає за народом право на повстання для відновлення потоптаної урядом волі. Локк дотримувався трикільцевої системи держави (монархія, олігархія, демократія). Абсолютна монархія ним не визнавалася.

Ім'я Шарля Луї Монтеск'є (1689 – 1755 рр.) – видатного французького філософа, автора “Перських листів” (1721 р.), “Про дух законів” (1748 р.) і ін. – стоїть в одному ряду з іменами засновників сучасного лібералізму. Монтеск'є розвиває ідею поділу влади (Д. Лільберна, Д. Локка), вперше дає цій ідеї форму чіткого теоретичного обґрунтування. Відповідно до поглядів Монтеск'є, основний принцип демократичної держави – це принцип поділу і незалежності влади – законодавчої, виконавчої і судової. Суть запропонованої Монтеск'є політичної концепції заключається в розробці механізму влади, яка забезпечує свободу особи, згоду між усіма соціальними силами (народом, знаттю, державою, монархом т. ін.), що запобігає сваволі, диктатурі.

Соціально-політичні погляди Жан-Жака Руссо (1712 – 1778 рр.), французького філософа та письменника, поклали початок новому напрямку політичної думки Нового часу – радикально-демократичному. Головний твір Руссо – „Про суспільний договір, або принципи політичного права”. Руссо виводить соціальну нерівність не з нерівності людей у природному стані (Гроцій, Гоббс, Локк, ін.), а з нерівності матеріальної. Суспільний договір, на думку Руссо, – це результат знаходження народом у цілому політичної і моральної зрілості. Це не договір між підданими й правителями. Це угода рівних між собою суб'єктів. За умовами договору суверенітет належить народу, тобто народний суверенітет, на думку Руссо, – це основний принцип демократичного ладу. Підкреслюючи неподільність суверенітету, Руссо виступив проти теорії поділу влади. Їй він протиставив ідею розмежування функцій органів держави. Центр ваги в навчанні Руссо про народний суверенітет перенесений на проблеми соціальної природи влади і її приналежності народу.

Руссо висунув ідею первинності громадського суспільства стосовно держави. Радикально-демократична концепція політичної влади Руссо побудована на запереченні самостійної особистості, повному її підпорядкуванні суспільству. Такого роду „плебісцитарна демократія” за своєю суттю є різновидом тоталітарної форми державного правління: “... суверен знає лише Націю як ціле і не розрізняє ж одного з тих, хто до неї входить” [10, С. 160]. Руссо не заперечував приватну власність, але протестував проти нерівного її розподілу серед членів суспільства. Руссо підтримував тільки пряму форму демократії.

Історія яскраво продемонструвала наскільки кривавою, жорстокою може бути загальна воля народу (наприклад, якобінська диктатура, період сталінізму тощо).

Французькі матеріалісти Дені Дідро, Поль Анрі Гольбах, Клод Адріан Гельвецій розвили теорію “інтересу”, що стверджує обумовленість людини суспільним середовищем. Це правомірно, однак дуже спірними, утопічними є їх ідеї про рівність розумових здібностей людей, про природжену схильність людей до добра.

Яскравими представниками політичної думки XVIII століття були німецькі мислителі І. Кант, І. Фіхте, Г. Гегель. (1724 – 1804 рр.) в своїх працях “Метафізичні засади навчання про право”, “Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору”, “До вічного світу” обґрунтовує ідею поділу влади. Істинна задача права розвитку особистості – створення умови свободи.

Кант заклав основи сучасної концепції правової держави. У теорії Канта певним чином об'єднані ідеї Руссо і Монтеск'є про організацію політичної влади. Разом з тим Кант є супротивником неконституційного методу вирішення політичних проблем, у тому числі й зміни державного устрою.

І. Фіхте розглядає державу як ідеальний засіб розвитку суспільства. Його поглядам властиві ідеї німецького шовінізму.

Видатний німецький філософ-ідеаліст Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831 рр.) став продовжувачем авторитарного напрямку політичної думки. Його основною роботою з політичної тематики є “Філософія права” (1820 р.), де досліджено два ключових поняття: “громадське суспільство” і “держава”. Гегель не заперечує необхідності громадського суспільства. За його поглядом, воно представляє сферу реалізації інтересів приватних осіб, сферу, яка складається з різних станів (дворян, селян, хліборобів тощо). Громадському суспільству Гегель відводить роль тільки економічної діяльності. Сфера політичної діяльності, як він переконаний, повинна належати тільки державі. Держава складається з трьох влад: законодавчої, урядової і монархічної. Даний поділ влади не передбачає незалежності кожної з них, не є механізмом рівноваги, компромісу між різними суспільними силами. Це лише функціональний поділ влади при збереженні її внутрішньої єдності. Для Гегеля єдиним джерелом державного суверенітету є конституційний монарх. Як бачимо, він критично відносився до ідеї народного суверенітету.

Конституційність суспільного ладу, гадає Гегель, необхідна, тому що при деспотизмі “воля монарха чи народу” заміняє собою закон. Політична концепція вченого – це авторитарна теорія “конституційного етатизму”, заснована на принципах станового корпоратизму і панування держави над особистістю і суспільством. Суверенітет держави – основний елемент у політичній концепції Гегеля. Цією концепцією завершуються авторитарні позиції Платона, Макіавеллі, Бодена, Гоббса.

У першій половині XIX в. найважливішим напрямком європейської політичної думки стає консерватизм. Ідеологія консерватизму з'явилася закономірною реакцією на результати Французької революції 1789 р., прагненням зберегти традиції, колишні порядки, ідеалізувати феодалізм, відстояти принципи монархії, станової ієрархії. Найбільш впливовими представниками консерватизму виступили англійський політичний філософ Едмунд Берк (1729 – 1797 рр.), французькі політичні філософи Леон Бональд (1704 – 1840 рр.), Жан де Местр (1753 – 1821 рр.) та ін.

У другій половині XIX і напочатку XX ст. продовжує розвиватися ліберальний напрямок політичної думки. У ліберальних теоріях основна увага приділяється проблемам волі індивіда, взаєминам особистості і держави у сфері приватної власності, розглядаються питання про роль парламенту, політичних партій.

Ліберальну політичну теорію створює чудовий французький мислитель Алексис Токвіль (1805 – 1859 рр.). У своїй головній політичній праці „Демократія в Америці” він стверджує, що демократичні ідеї неухильно розвиваються в багатьох країнах. Основною проблемою в цьому процесі Токвіль вважає імовірність конфлікту між політичною рівністю і політичною волею в демократичному суспільстві. Вчений досліджує негативні і позитивні боки демократії. До першого він відносить політичну тиранію більшості і неможливість демократії дати народу “творчий уряд”. Нейтралізуючим ці негативні наслідки демократії, фактором Токвіль вважає добровільні політичні та громадські об'єднання громадян.

До середини XIX століття з ростом промислового капіталізму розвинулася демократія в Західній Європі, ліберальна думка стала більше орієнтуватися на соціальні проблеми. У політичні ліберальні теорії цього періоду став впроваджуватися утилітаризм, в основі якого лежить принцип: закон – це інструмент, за допомогою якого суспільство може змінити свої соціальні умови.

Родоначальником утилітаризму вважається англійський філософ, соціолог, юрист Ієремія Бентам (1748 – 1832 рр.),а найбільш повне своє вираження ці ідеї одержали в політичному навчанні англійського мислителя, прихильника ліберального напрямку в розвитку політичних явищ Джона Стюарта Мілля (1806 – 1873 рр.), який підтримуючи ідею свободи особи, також визнавав позитивну роль держави в подоланні індивідуалізму. Мілль, подібно Токвілю, шукав шлях подолання негативних наслідків демократії, зокрема усунення панування більшості над меншістю.

Основна його ідея полягала в тому, що необхідний такий механізм влади, який би виключав можливість сваволі основних частин суспільства у відношенні до інших. Мілль – жагучий захисник щастя, волі громадян. Індивідуальна воля, на його думку, повинна захищатися законом. Основна мета держави, вважає він, заключається у створенні умов для загального духовного і матеріального розвитку громадян. За Міллем, у керуванні державою повинні брати участь усі члени суспільства. Вчений був ворогом капіталізму, його симпатії були на боці соціалізму, – а соціальним ідеалом – суспільство кооперативів-виробників зі збереженням приватної власності при нейтралізації її негативних властивостей.

Ідеї лібералізму з позицій соціології розвивають також О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм.

Конт Огюст (1798 – 1857 рр.) – французький філософ, соціолог, засновник школи позитивізму, соціальний реформатор, який запропонував ліберальну теократичну утопію: на основі “позитивної релігії людства” ввів у вживання поняття “соціологія” (або за терміном XVII ст. “соціальна фізика”).

Для перетворення соціології в практичну науку Конт доповнює її “другою соціологією”, “позитивною релігією”, яка розглядає людство як єдину “Велику істоту”. Цей “другий теологічний синтез” Конт розглядає у якості духовної опори майбутнього суспільства. “Друга соціологія” О. Конта може розглядатися як прообраз “гуманістичної соціології”, нині популярної на Заході.

В основі контовскої „позитивної політики” лежить триступінчаста еволюція людської свідомості: теологічна, метафізична, позитивна (наукова). Цим трьом станам мислення відповідає розвиток усього соціально-політичного життя. На третій, вищій стадії настає розквіт промислової епохи, виникає нова соціально-політична система – “соціократія”, в якій зберігаються класи заможних і робітників. Головна задача соціократії – забезпечити реформістський розвиток соціально-політичної системи, солідарність усіх класів.

Позитивізм Конта дуже вплинув на розвиток політології і соціології позитивістського профілю.

Герберт Спенсер (1820 – 1903 рр.) – найбільш самобутня і суперечлива фігура в англійській політичній думці XIX ст. Він був одним із провідних представників соціологічного позитивізму й органічної теорії держави. Основою політичного навчання Спенсера стала аналогія держави з біологічним організмом (з його диференціацією і спеціалізацією).

Спенсер виділяв дві стадії розвитку і відповідно – два типи держави: примітивний чи військовий; вищий або індустріальний.

Для Спенсера ідеальний тип держави – індустріальний. Принцип його діяльності мінімальний – охорона прав громадян. Джерело прогресу, на думку Спенсера – приватна ініціатива. Його вчення вплинуло на буржуазну політичну ідеологію другої половини XIX ст.

У сучасній політології одержали розвиток ідеї Спенсера про бюрократію, про системний і структурно-функціональний аналіз, про метод аналогії тощо.

Е. Дюркгейм (1858 – 1917 рр.) – французький соціолог і філософ; з 1902 р. – професор Сорбонни. Він – класик світової соціології. Політичне життя, на його думку, порозумівається схованими мотивами поводження окремої особистості, соціальних груп, шарів. Дюркгейм, так само як і інші видатні вчені (Вебер, Д’юі, Парсонс і ін.), вважав консенсус (згоду) найважливішим фактором запобігання політичних конфліктів. Соціальні явища стосовно індивіда виступають об'єктивними умовами. Дюркгейм запропонував свою типологію суспільства. За критерій даної типології взята структурна організація суспільства з погляду його складності чи простоти (на відміну від таких критеріїв, як рівень розвитку цивілізації, економіки т. ін.). Основні праці: “Метод соціології”, “Про поділ суспільної праці”.

Вільфредо Парето (1848 – 1923 рр.) – італійський економіст і соціолог, один із основних творців класичної теорії еліт. У “Трактаті загальної соціології” він відзначив, що поводження людей пояснюється, головним чином, психологічними стимулами (“залишком”). Відповідно до поглядів В. Парето суспільство поділяється на керуючих (еліту) і керованих.

В основі діяльності еліти лежать різного роду спонукальні начала: соціальні, особистісні, ін. Різна комбінація цих засад сприяє, за Парето, виділенню двох типів еліт: “левів” і “лисиць”. Звідси і створення двох типів правління.

З часом правляча еліта, втрачаючи свою енергію, вироджується. Це веде до необхідності заміни її новим типом еліти.

Моска Гаетано (1858 – 1941 рр.) – італійський учений; поряд з В. Парето є творцем сучасної теорії еліти. З позицій консервативного лібералізму розвивав ідею вічності поділу суспільства – незалежно від соціально-політичних систем – на два класи: „панівний клас” і керований клас. Реальна влада, як він це собі уявляє, завжди в руках політичного класу. При цьому саме поняття “політичний клас” у нього розмито. Народовладдя, реальна демократія, соціалізм, за Моске, – утопії, не сумісні з законами суспільства і людською природою. Моска вважав, що влада може бути від народу, для народу, але не може бути владою самого народу.

Одну з основних задач створеної ним “політичної науки” Моска бачив у виробленні “наукової політики” для правлячої еліти. Маючи такий інструмент, правляча еліта згодом буде формуватися не на майновій основі, а виходячи зі здібностей, розуму, утворення. Чому такий процес необхідний? Усяка еліта, гадав Моска, має тенденції до поступового виродження. А без відновлення її, як згоджується він з Парето, соціальна стабільність неможлива. Можливі три варіанти динаміки „політичного класу”: „увічнення” без відновлення, „увічнення” з відновленням (оптимальний, на думку Моски, варіант) і чисте відновлення.

Сполучення цих варіантів з двома формами державного правління – автократичної та ліберальної – дає чотири типи держави: аристократично-автократичну; аристократично-ліберальну; демократично-автократичну демократично-ліберальну. Найбільшою мірою до упадку “політичного класу”, з його погляду, веде надання політичних прав народу. Він з підозрою відносився до загального виборчого права, парламентаризму, критикував демократичні інститути.

Макс Вебер (1864 – 1920 рр.) – німецький соціолог, філософ, історик. Йому належить особливе місце в розвитку проблем політики. Він засновник теорії соціальної дії, займався соціологією економічного поводження людей.

Його основні роботи: “Господарство і суспільство”, “Політика як покликання і професія”, “Протестанська етика і дух капіталізму”.

Починаючи з Вебера, в західній соціології розробляється теорія бюрократії. Вебер стверджує, що в сучасному капіталістичному суспільстві політичне життя у вирішальній мірі визначається бюрократією – швидко зростаючим шаром професійних керуючих. Сучасне суспільство має тенденцію до загальної раціоналізації, проникнення в усі сфери наукової організації і панування бюрократії в структурі влади. Вебер у розробленій ним теорії демократії основну увагу приділяє механізму соціального контролю над бюрократією. У цьому механізмі Вебером розглянуті три типи панування: харизматичне, традиційне й легальне.

Традиційне панування спирається на віру підданих у те, що влада є законною, оскільки вона склалася давно на основі традицій і норм. Тільки особиста вірність служить підставою для просування службовими сходами.

Другий тип панування – харизматичний. „Харизма” (на грецьк. означає якусь незвичайну якість, дарунок, яким володіють люди (чи предмети); деякі вважають, що харизма додає магічної сили тим, хто нею володіє. Харизматичне панування базується на вірі керованих; підвладних в якісь особливі якості правителя. Такими, відзначав Вебер, є революційний вождь, далекоглядний державний діяч, який рятує країну від кризи, релігійний пророк.

І, нарешті, легальне панування – це панування правової держави, в якому підкоряються не особистості, а законам.

Усі три типи правління для Вебера є легітимними, тобто заснованими на визнанні суспільством існуючої влади.

Найважливіший момент веберовської концепції влади полягає в тому, що система легального правління повинна обов'язково підкріплюватися або силою харизми, або силою традицій, тобто авторитарними політичними конструкціями. Ліберальна ж політична система для своєї стабільності повинна підкріплюватися або владою спадкоємного монарха (традиційне панування), або владою плебісцитарно-виборного політичного вождя (наприклад, президента). Вебер вважав найбільш оптимальним варіантом обрання політичного лідера не парламентом, а народом (плебісцитарний шлях). Це дає можливість лідеру безпосередньо звернутися до народу. Таким чином, три галузі влади – уряд (бюрократія), президент і парламент взаємно доповнюють, контролюють і обмежують один одного.

В сучасних умовах, у зв'язку з розширенням бюрократії, проблеми, досліджувані М. Вебером, здобувають виняткову актуальність.

У середині XIX століття в Західній Європі формується один із впливових напрямків політичної думки – марксизм. Марксизм є спадкоємцем усіх попередніх радикально-демократичних ідей. Основним теоретичним джерелом марксизму став утопічний соціалізм.

У розвитку утопічного соціалізму в Західній Європі виділяються два етапи: ранній, що охоплює XVI – XVII ст., період зародження капіталізму і буржуазних революцій. Другий етап – це період початку – середини XIX ст., період утвердження капіталізму, етап критично-утопічного соціалізму.

Родоначальник утопічного соціалізму – англійський мислитель Томас Мор (1478 – 1535 рр.) у своїй книзі "Утопія" втілив мрії про справедливий суспільний лад, вільний від приватної власності й експлуатації. Він уперше розкритикував існуючу суспільну систему Англії. Трохи пізніше в Італії домініканський чернець Томмазо Кампанелла, кинутий у в'язницю інквізицією, створює свій варіант ідеального суспільства в книзі "Місто Сонця". У XVII – XVIII ст. ідеї представників утопічного соціалізму Ж. Мелье (1664 – 1729 рр.), Г. Маблі (1709 – 1785 рр.), Мореллі (XVIII ст.), Г. Бабефа (1760 – 1797 рр.), Дж. Уінстлі (біля1609 – біля 1652 рр.) відбивають не тільки абстрактні мрії-ідеали, й і реальні дії, вимоги, заклики до боротьби в напрямку справедливої перебудови суспільства.

Критично-утопічний соціалізм представлений видатними мислителями Анрі Сен-Симоном (1760 – 1825 рр.), Шарлем Фур'є (1772 – 1837 рр. ), Робертом Оуеном (1771 – 1858 рр.). У їх вченнях утопічний соціалізм досягає свого найвищого розвитку. При наявності в цих вченнях зовсім неоднакових уявлень про політику, про державний устрій, усім їм присущі ідеї про необхідність суспільної власності на засоби виробництва, колективізму, планового керування господарства, праці як першої потреби особистості, соціальної рівності, рівноправності жінок, передачі землі селянам, відмирання держави в силу марності політичної влади й ін. Основною заслугою Сен-Симона, Фур'є, Оуена є гостра критика капіталістичного суспільства, в цілому, на їхню думку, несправедливого, паразитичного, історично неспроможного.

В умовах революційних перетворень, що охопили в другій половині XIX ст. країни Західної Європи, виникає і формується марксизм – цілісна філософська, економічна, політична теорія суспільного розвитку. Її творцями стали Карл Маркс (1818 – 1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895 рр.). Вони взяли за основу свого навчання головний принцип утопічного соціалізму: в майбутньому безкласовому суспільстві повинна планувати відсутність приватної власності на засоби виробництва, держави, політики.

В основі марксизму лежить ідея поетапного закономірного розвитку суспільства, руху його від однієї суспільно-економічної формації до іншої шляхом соціальних революцій. Відповідно до марксизму, основна причина соціальних революцій лежить у змінах, що відбуваються в способі виробництва матеріальних благ. Комунізм визнається вищим типом економічної формації. Капіталістичному суспільству, вважають марксисти, притаманні постійно діючі класові антагоністичні протиріччя між буржуазією і пролетаріатом, що поглиблюються.

Основна причина цього протиріччя заключається в приватній власності, у нерівному відношенні різних класів до засобів виробництва. Кардинальне перетворення капіталістичного суспільства можливе тільки шляхом соціалістичної революції й усуспільнення власності на засоби виробництва. Основна ідея марксизму – ідея про всесвітньо-історичну місію пролетаріату.

Відповідно до марксистської політичної теорії, необхідно повне руйнування представницької буржуазної демократії, що ґрунтується на поділі влади.

Виходячи з досвіду Паризької Комуни, класиками марксизму як альтернатива буржуазної ліберальної державності була запропонована система самоврядування народу, заснована на принципі прямої і загальної його участі в державному управлінні, яке повинне охопити практично всі сфери громадського життя: керуванню прийдеться відати не тільки окремими сторонами громадського життя, а й усім громадським життям у всіх його окремих проявах, у всіх напрямках.

Однак, оскільки суспільство не в змозі відразу залучити всіх трудящих до керування державою, то самоврядування повинно здійснюватися найбільш гідними представниками народу. В новому суспільстві, таким чином, виникає не тільки нерівність різних шарів суспільства, але й система тотального контролю над усіма сторонами життя кожної людини.

Обмеженість соціально-політичного підходу марксизму заклю-чається в запереченні приватної власності, спрощеному тлумаченні зв'язку економічних, політичних та соціальних процесів, недооцінкою духовних факторів суспільного розвитку, ставкою на насильство як спосіб соціально-політичного перетворення суспільства.

Таким чином, у період епохи Відродження і Нового часу розроблені наступні основні теорії політичної думки: теорія державного суверенітету, теорія народного суверенітету, теорія суспільного договору, теорія поділу влади, теорія правової держави, політична теорія марксизму, класична теорія еліт, теорія бюрократії.

3. Політична думка Росії

Історія політичної думки Росії починається з періоду Київської Русі, ранньофеодальної держави IX – XIII ст. У таких найважливіших документах, як “Слово про закон і благодать” (XI ст.), “Повість временних літ” (XII ст.), “Російська правда” (XI – XIII ст.), “Слово о полку Ігоревім” (XII ст.), “Моління Данила Заточника” (XIII ст.) та ін., знайшли відображення ідеї об'єднання землі російської, сильної князівської влади, боротьби за незалежність і зміцнення оборони країни.

З періоду утворення і утвердження Російської централізованої держави (XIV – XVI ст.) російська політична думка розвивалася у взаємозв'язку з російською державністю, російською філософією, національною культурою, ідейними і духовними традиціями.

Політична думка Росії мала своєрідність у порівнянні з суспільно-політичною традицією Заходу.

Особливості російської політичної думки були обумовлені проміжним положенням між Європою і Заходом, Заходом і Сходом і протиборствами цивілізацій. Своєрідність політичної думки Росії була також продиктована політичною, економічною відсталістю в порівнянні з Заходом, формуванням політичних ідей впродовж тривалого часу всередині релігійної, філософської, етичної думки, опорою на суспільно-колективістські традиції, що заперечують цінність індивідуальної волі.

Особливість політичної думки Росії пояснюється активним використанням протягом усієї історії Російської держави політичних ідей для зміцнення сильної монархічної влади, її авторитарності. Ця обставина в значній мірі була пов'язана з величезною територією Росії, освоєння і захист якої були можливі тільки в умовах політичної могутності монарха (князя, царя, імператора).

Розглянута специфіка конкретно-історичних умов розвитку російської державності обумовила наявність у політичній думці Росії таких своєрідних російських явищ, як західництво і слов'янофільство, народництво, євразійство, неослав’янофільство, які полемізували відносно минулого і сьогодення країни, стосовно того, яким шляхом – західним чи самобутньо-російським – іти Росії.

Особливостями соціально-історичного розвитку Росії пояснюється і перевага в російській політичній думці ідей революційного радикалізму і релігійно-моральної традиції.

До XVIII ст. російська політична думка в цілому розвивалася в релігійній формі, а починаючи з XVIII ст. в ній переважав просвітницький напрямок (політичні вчення М. Щербатова, С. Десницького, М. Новикова та ін.).

З радикально-революційних позицій виступав А. Радищев (1749 – 1802 рр.) – автор відомої “Подорожі з Петербурга до Москви”, де вперше в історії Росії кріпосництво і самодержавство були піддані різкій критиці.

У XIX – на початку XX ст. з'явилося велике розмаїття напрямків політичної думки: консерватизм, лібералізм, революційний радикалізм, релігійно-моральна традиція.

До основних ідей російського консерватизму (Н. Карамзін, Н. Дани-левський, К. Леонтьєв, Л. Тихомиров, І. Ільїн і ін.) відносилися державна цілісність Росії, національна єдність на основі сильної монархічної влади, порядку і православно-соборної свідомості, патріотизму.

Російський лібералізм у своєму розвитку, починаючи з XVIII ст., пройшов етапи просвітницького (М. Сперанський та ін.), консервативного (Б.Чичерін, П. Струве й ін.) і соціального начал XX ст. (Н. Кареєв, П. Нов-городцев, Б. Кистяковський, С. Гессен і ін.). Ідеї лібералізму не одержали широкого поширення в Росії.

Революційний радикалізм був одним із основних напрямків політичної думки Росії XIX – початку XX ст. Він був представлений політичними ідеями декабристів, революційного демократизму 40 – 60-х рр. (А. Герцен, Н. Чернишевський, В. Бєлінський, Н. Добролюбов і ін.), народництва 80 – 90-х рр. (П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов та ін.) і марксизму.

Найбільшими представниками релігійно-моральної традиції російської політичної думки були В. Соловйов, Н. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франк, Г. Федотов і ін. Багато ідей, висловлених цими мислителями, актуальні в даний час. Наприклад, глибокий аналіз Н. Бердяєва і І. Ільїна тоталітаризму є своєрідною рекомендацією вирішення проблеми переходу від тоталітарного режиму до демократії.

Історія політичної думки Росії свідчить про значний внесок її мислителів, учених у розробку світової політичної науки.

4. Сучасні політологічні школи

Наприкінці XIX – на початку XX ст. домінуючою методологією в політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О. Контом, Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом. Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально-економічні перетво-рення призвели до кризи позитивізму, на зміну якому прийшов неопозитивізм, формами якого були логічний позитивізм, аналітична філософія, а серед головних принципів домінували верифікація, кількісний об'єктивізм, квантифікація та ін.

У 20-х рр. XX ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з'ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки. У першій чверті XX ст. сформовано інтелектуальну основу для розвитку поведінкової політології. Зокрема, відзначимо сформульовану У. Ліппма-ном концепцію громадської думки, концепцію солідаризму Л. Дюгі, теорії еліт Г. Моски та В. Парето, дослідження політичних партій Р. Міхельса й М. Острогорського, теорію панування М. Вебера. Значний внесок у розвиток політичної думки першої чверті XX ст. зробив А. Бентлі, обґгрунтувавши й пояснивши систему політичного плюралізму в демократичному суспільстві на основі аналізу поведінкових аспектів політики.

Розвиток політичної науки у 20 – 30-х рр. пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших, наприклад у США, політологія перетворилася на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.

У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х рр. провідним напрямком у розвитку політичної думки був такий різновид позитивізму в соціальних науках, як біхевіоризм (від англ. behaviour – поведінка), для якого головним завданням був опис фактів, удосконалення методики спостереження, а не розробка понять чи пояснення суспільних явищ. У центрі його уваги були дослідження з політичної поведінки в інституціях влади, електоральної поведінки, політичного лідерства, функціонування засобів масової інформації; дослідження політичних партій, порівняльний аналіз партійних систем і режимів. У самому біхевіоризмі виділяються концепція масових комунікацій (Г. Лассуелл, П. Лазарсфельд, Д. Рісмен) і концепція плюралізму еліт (Р. Даль).

У 60-х рр. біхевіоризм був підданий різкій критиці за фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходу до політичних проблем, за псевдополітизм. На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним представником якого був Д. Істон. На думку постбіхевіористів, головне завдання політичної науки – не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку.

Однією з найвпливовіших політичних концепцій сучасності є теорія панування П. Бурдьє, спадщина якого грунтується на марксистській та структуралістській традиціях. Він запропонував використовувати водночас два принципових підходи щодо вивчення соціально-політичних явищ. Перший – структуралізм, під яким розуміється те, що в суспільстві існують об’єктивні структури, які не залежать від свідомості та волі людей, але здатні стимулювати ті чи інші людські дії і прагнення. Другий – конструктивізм, який припускає, що дії людей обумовлюються життєвим досвідом, процесом соціалізації та набутими звичками діяти так чи інакше. У категорії “габітус” Бурдьє фіксує діалектику між об’єктивними структурами та засвоєними, тим самим долаючи протилежність між об’єктивізмом та суб’єктивізмом. Через габітус (диспозицію) суб’єктивно відтворюється соціальне становище. Позиція та габітус актора обумовлюються його ресурсами. Розробляючи цей аспект своєї соціологічної теорії, Бурдьє зосереджує увагу на формах капіталу.

У соціології політики Бурдьє називає ще одну форму капіталу – політичний капітал, ресурсами якого є три описані вище форми. Створення і накопичення цього капіталу, а також політичні дії відбуваються у специфічному просторі – політичному полі.

Таблиця 2

Основні форми капіталу

Економічний капітал	Культурний капітал	Соціальний капітал
Матеріальні цінності, гроші, власність	Освіта, родинні традиції	Символічний капітал: со-ціальні зв’язки, інститу-талізовані врегулювання

До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (X. Арендт, Р. Арон, 3. Бжезінський, К. Фрідріх, ін.) та суспільно-політичної модернізації (Г. Алмонд, 3. Бжезінський, Л. Пай). Зокрема, X. Арендт у праці „Походження тоталітаризму" (1951 р.) зазначає, що тоталітаризм виникає в атомізованому суспільстві, що складається з маси, а не з громадян. Злам класового суспільства та відсутність будь-якої суспільної структури спричинили появу тоталітаризму.

Р. Арон досліджував тоталітаризм шляхом його зіставлення з лібералізмом, беручи за критерій порівняння тип організації політичних партій. Поділивши індустріальні суспільства на монополістичні та конституційно-плюралістичні, до перших він відніс СРСР, де одна партія займала монопольне становище, а в суспільствах другого типу велике значення мають конституція та закони, які гарантують або захищають соціальний, національний, економічний, культурний плюралізм у суспільстві.

З. Бжезінський і К. Фрідріх у творі "Тоталітарна диктатура та автократія" вказують, що до тоталітарних режимів відносилися фашистські та комуністичні країни. Ознаками тоталітарної системи вони вважали домінуючу роль ідеології, яку продукувала правляча партія, терор, всіляке обмеження доступу до правдивої інформації, централізовану систему управління економікою.

Автори теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичної системи є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання, зростання участі громадян у політичному процесі та структурна диференціація.

Виділяють два типи політичної модернізації: спонтанну (США, Англія) і повторну, або "модернізацію навздогін" (країни Азії, Африки, Латинської Америки), тобто розвиток на основі запозичених апробованих інститутів.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється сформульована 3. Бжезінським концепція трансформації посткомуністич-них суспільств у сучасні демократичні суспільства. Ця трансформація, на його думку, проходить три етапи:

1) політична трансформація вищих органів влади і початкова стабілізація економіки. Етап починається після краху комуністичної системи і триває 1 – 5 років;

2) політична стабілізація, що поєднується з глибокими еко-номічними реформами. Тривалість етапу 2 – 10 років;

3) закріплення демократичних процесів і стабілізація економічного зростання. Тривалість етапу 5 – 15 років.

Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних країнах, в тому числі й в Україні, є:

виведення з-під політичного контролю економіки;

створення відкритої соціальної структури;

формування інститутів, які забезпечують взаємну безпеку;

розширення політичної участі, поширення демократичних цінностей і норм, досягнення згоди пануючих і опозиційних сил тощо.

У кінці XX ст. в центрі уваги вчених постала проблема глобалізації, втілення в життя актуального гасла "Думай глобально, дій локально!". Термін "глобалізація" (globalization) увійшов в науковий обіг з ініціативи представників "Римського клубу" в 60–х рр. і використовується для характеристики сучасних соціальних, економічних, політичних, трудових, міграційних, інформаційних, комунікаційних, торгових, фінансових, транспортних та інших процесів всеохоплюючого характеру. Глобалізація є якісно новою стадією розвитку світогосподарських зв'язків і означає "постінтернаціоналізацію" суспільного життя. Часто глобалізація ототожнюється західними дослідниками (Т. Парсонс, У. Ро-бінсон, К. Пей, М.-Р. Чоу, Н. Міддлтон, І. Валерстайн, Л. Склейр) з "глобальним капіталізмом". "Глобалізація, – відзначає американський дослідник У. Робінсон, – все більше і більше розмиває національні кордони і робить структурно неможливим для індивідуальних націй підтримувати незалежні або навіть автономні економіки, форми правління і соціальні структури".

Англійський соціолог і політолог Ентоні Гідденс трактує процес глобалізації як "розширення світових соціальних зв'язків, які з'єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, котрі відбуваються за багато миль від них". Глобалізація передбачає, що політична і будь-яка інша суспільна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками.

Процес глобалізації сприяє взаємозв'язку і взаємозалежності всіх країн і етнонаціональних спільнот, "спресовує" світ у єдине ціле, перетворює всю планету на "світове село", формує так звану "світову культуру", забезпечує поширення в усьому світі таких політичних цінностей, як поділ влади, парламентаризм, політичний плюралізм, багатопартійність, пріоритет прав людини та багатьох інших.

У повоєнний період у західній політології домінувала американська політична наука. Повільніше, а інколи у фарватері американської, розвивалась європейська політологічна традиція, окреслюючи межі національних політологічних шкіл, виділяючи їх особливості.

У цілому в другій половині XX ст. набули розвитку напрями, ідеї, концепції, сформульовані у довоєнний час. Підсумовуючи, виділимо деякі із них:

теорія демократії (Р. Даль, Дж. Сарторі);

теорії еліт (Г. Лассуелл, Р. Міллс, С. Келлер);

структурно-функціональний аналіз (Т. Парсонс, Р. Мертон);

концепція дослідження партійно-політичних систем (М. Дюверже, У. Д. Бенхем, К. Байлі);

теорія панування та символічного насильства (П. Бурдьє);

концепції дослідження політичних систем сучасності (Д. Істон, К. Фрідріх, Р. Арон, К. Дойч);

дослідження політичних партій (Дж. Сарторі, А. Лійпхарт);

вивчення політичної культури (Г. Алмонд, С. Верба, Р. Такер, Б. Рассел);

ідеї конфлікту, консенсусу, психології ведення переговорів (С. Ліпсет, Р. Фішер);

теорії влади, впливу і контролю (Г. Моргентау, Дж. Кетлін);

концепція політичної модернізації (Л. Пай, Д. Белл, З. Бжезінський, С. Ліпсет, Д. Аптер, Ф. Річтс).

концепція глобалізації (Т. Парсонс, У Робінсон, К. Пей, Е. Ласпо, Д. Медоуз, А. Печеї, М.-Р. Чоу, Н. Міддлтон, І. Валерстайн, Л. Склейр).

Контрольні запитання

Охарактеризуйте особливості політичної думки Давнього Сходу.

Які особливості полісної культури Древньої Греції?

Розкрийте зміст концепції “ідеальної держави” Платона.

Назвіть основні ідеї Арістотеля про політику.

Який внесок М. Макіавеллі в розвиток сучасної політології?

Розкрийте зміст теорії суспільного договору і природного права в історії політичної думки.

Проаналізуйте вчення Ш. Монтеск'є про поділ влади.

Охарактеризуйте політичні погляди основних представників європейського лібералізму XIX ст.: Б. Констан, Д. Мілль, А. Токвіль та ін.

Який внесок М. Вебера в розвиток теорії легітимного панування?

Розкрийте зміст основних ідей утопічного соціалізму.

Сутність політичної доктрини марксизму.

Назвіть основні напрямки російської політичної думки кінця XIX – початку XX ст. і їх видатних теоретиків.

Які основні ідеї і напрямки сучасної політичної думки?

Чим була зумовлена необхідність виокремлення політичних знань у самостійну науку?

Назвіть основні причини домінування в політичній науці першої половини ХХ ст. досліджень американських вчених.

Охарактеризуйте головні тенденції, теоретичні проблеми, перспективи розвитку європейської політології другої половини ХХ ст.

Зробіть аналіз біхевіоризму як основного методу політичних досліджень американської політології ХХ ст.

У чому полягає теоретичне та прикладне значення соціологічної теорії П. Бурдьє для вивчення світу політики.

Тема 3. Політична думка України

Ніхто не побудує нам держави, якщо ми самі її не побудуємо, і ніхто не зробить з нас націю, якщо ми самі нацією не хочемо бути.

В. Липинський

Політичні ідеї в період Київської Русі.

Розвиток політичної думки в Україні ХVI – XVIII ст.

Історія розвитку політичної думки в Україні ХІХ ст.

Політична думка українського зарубіжжя.

1. Політичні ідеї в період Київської Русі

Українська політична думка розвивалася в тісній єдності з історією свого народу, з його боротьбою за національне звільнення, державну незалежність.

Після розпаду Київської Русі (у 40-х роках ХIII ст.) і звільнення від татаро-монгольського ярма формується мала Русь, або Україна, яка поєднувала південно-західні землі колишньої Київської Русі. До речі, назва „Україна” вперше згадується в 1187 р. в Іпатіївському літописі для позначення території східних слов'ян. До грудня 1917 року офіційно південно-західна Русь не називалася Україною. Однак на практиці ширилися назви Лівобережна Україна, Правобережна Україна, Західна Україна. На українські землі постійно прагнули поширити свою владу сильні на той час сусідні держави: Литва, Польща, Угорщина. У середині XVI ст. українські землі – Волинь, Східне Поділля, Київщина, частина Лівобережжя – були приєднані до Польщі.

Результатом Переяславської Ради в березні 1654 р. з'явилося приєднання Лівобережної України до Росії. Правобережна Україна залишилася в складі Польщі. У XVII ст. відбулося заселення Слобідської України.

Після укладання Союзного Договору в грудні 1922 року Україна ввійшла до складу СРСР. 24 серпня 1991 року перемогла історична справедливість: Україна стала незалежною державою.

Проблеми боротьби українського народу за звільнення від кріпосницького і самодержавного гніта, за державну незалежність обумовили визначену специфіку політичної думки України протягом всієї історії її розвитку. Їй притаманні ідеї патріотизму, гуманізму, демократизму, загострене почуття національної самосвідомості.

У джерел української політичної думки стояла християнська філософія Київської Русі. Перехід Київської Русі від язичества до християнства (988 р.) став важливим етапом у розвитку політико-правової і духовно-культурної думки. Київська Русь виникла в IX ст. у результаті економічного, політичного і культурного розвитку східнослов'янських земель і об'єднання їх на цій основі в державу ранньофеодального типу.

Одним із ранніх політико-правових джерел є “Слово про закон і благодать” (ХІ ст.) митрополита Київського Іларіона. Тут викладається релігійно-соціологічна концепція, відповідно до якої історія являє собою процес зміни принципів релігії. В основі Нового завіту, стверджує Іларіон, лежить принцип благодаті. З появою благодаті утвориться суспільство рівноправних християнських народів. Благодать для Іларіона – це синонім істини, а закон – лише тінь істини.

Політичні ідеї Київської Русі знайшли своє глибоке відображення в літописах. “Повість временних літ” (1113 р.) Нестора викладає політичну історію Русі, дає характеристику князів, виділяє основну ідею – ідею єдності російських земель. “Новгородський літопис” (1136 р.) виражає антикнязівські тенденції, зокрема, він віддає перевагу владі віча – колективного органу, а не владі князя.

У “Повчанні Володимира Мономаха”, “Російській Правді” (XI – XIII ст.) “Слові о полку Ігоровім” (XII ст.) “Посланні Данила Заточника” (XIII ст.) і інших джерелах закладені ідеї сильної князівської влади і заклик до єднання російських земель. Одноособова влада князя розглядалася як основна умова територіальної цілісності, сили, процвітання держави.

Незважаючи на авторитет і сильну владу князя в Київській Русі, князівське правління не було абсолютним. Деякою мірою влада князя була обмежена діяльністю представницьких органів: віча, князівської думи, боярської думи, феодальних з'їздів, соборів. І хоча вони досягли рівня парламентських форм, однак можна стверджувати про наявність елементів демократизму політичної влади в Київській Русі.

2. Розвиток політичної думки в Україні в XVI – XVIII ст.

У XVI – XVII ст. політична думка України мала гуманістичну спрямованість. Це обумовлювалося необхідністю збереження національної самобутності народу України в умовах загрози його поневолення Польщею. Основною формою протесту проти соціально-економічного, національного і релігійного гніту була літературна полеміка. Прийняття Брестської унії (1596 р.) активізувало творчу діяльність багатьох відомих українських полемістів. Центрами поширення наукових знань у цей період були Острозька і Київська школи. Тут працювали видатні філософи, історики, математики, астрономи. В Острозі Андрій Курбський, один із сподвижників Івана Грозного, виступає з критикою самодержавства, царських реформ, вважаючи основним у державному правлінні обмеженням влади монарха представницьким органом – “Думу”, “раду, що обирається”. Одержуючи знання в Острозі, відомий український полеміст Герасим Смотрицький у праці “Ключі царства небесного” міркує про вічність, про рух матерії і суспільства, про єдине коло долі. У праці “Апокрисіс” український полеміст Христофор Філалет виступає в захист прав, інтересів українського народу, його боротьби проти соціального і національного гноблення, застерігає правителів від беззаконня. У соціально-політичних поглядах Філалета містяться ідеї суспільного договору і природних прав людини.

Український полеміст Кирило-Транквіліон Ставровецький у працях “Зерцало Богослов'я”, “Євангелії учительноє” досліджує проблеми походження і вічності світу, християнської етики, сутності держави, говорить про соціальну рівність, про волю людини. Основна задача держави, на його думку, – вміння погодити різні, а часом і непримиренні інтереси. А для всіх громадян інтереси держави понад усе. Видатний релігійний письменник і мислитель Іван Вишенський, який багато років жив, діяв і проповідував в монастирі на Афоні, в палких трактуваннях (найбільш могутнє з них – “Писання до втеклих від православної віри єпископатів”) різко критикує Брестську унію, соціальне зло, світських і духовних панів, призиває до соціальної рівності, до духовної чистоти, любові до батьківщини, до простої людини. Неприпустимо, на його думку, відступ від соборності керування, тому що це божественне явище, прояв рівності, демократизму, раннього християнства.

Важливе місце у творчості видатного українського гуманіста С. Орихівського займають проблеми держави, права, закону. Він розвиває ідеї поділу влади, незалежності суду, відстоює необхідність керуватися винятково законом у діяльності всіх структур влади, в тому числі й влади монарха.

Представники українського гуманізму зробили значний внесок в розвиток теорії суспільного договору, в розробку проблеми пріоритету двох влад – світської і духовної, виступаючи проти підпорядкування державної влади – влади церковній. Заслугою українських гуманістів є їхня виняткова увага до проблем морального і патріотичного виховання громадян. Любов до Батьківщини, сумлінне служіння їй, суспільна активність – ось основні складові добробуту країни.

Величезну роль у розвитку створення науки і культури, в досягненні незалежності України відіграла Києво-Могилянська академія, – перший вищий навчальний заклад України, Росії і Білорусії. Цей титул академії вона одержала у 1701 році. У трактатах її засновника, київського митрополита Петра Могили (1574 – 1654 рр.), обґрунтовується ідея незалежності України. П. Могила був прихильником правління освіченого монарха, яскравим прикладом служіння своєму народу, активної участі в утворенні і вихованні молоді.

Могила Петро Семенович (1574 – 1654 рр.) народився в Молдавії, вчився у Львівській школі, вищу освіту одержав у Франції. У 1627 році його було обрано Києво-Печерським архімандритом. Будучи істинним патріотом, Могила встає на шлях просвітництва, розвитку освіти і виховання молоді і створює Києво-Могилянську академію. Він сприяв письменникам і художникам, піклувався про поширення друкарства.

Видатним і послідовним прихильником „освіченої монархії” був і Феофан Прокопович – філософ, письменник, ректор Києво-Могилянської академії, пізніше – сподвижник Петра I. Узявши за основу західно-європейські теорії суспільного договору і природного права, розділяючи погляди Г. Гроція, Т. Гоббса, С. Пуфендрофа з проблем держави, права, закону, Ф. Прокопович розробив теорію освіченого абсолютизму. Відповідно до цієї теорії, оптимальною формою державного прояву є „освічена монархія”, яка володіє необмеженою владою, що втілює в собі єдність, цілісність і благо.

Професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський рішуче протестував проти соціального і національного гноблення. Підтримуючи в цілому реформи Петра I, С. Яворський займав відмінні від Ф. Прокоповича позиції стосовно церковної реформи, виступаючи за політику невтручання держави у справи церкви.

У ХVІІІ ст. провідним напрямком політичної думки в Україні було просвітництво. Просвітництво стало відображенням кризи феодальної системи, яка почалася, зародження і розвитку капіталізму в цілому у всій Росії. Це супроводжувалося посиленням антикріпосницьких і антисамодержавних тенденцій у філософських та політичних вченнях. Представниками українського просвітництва в цей період виступали Г. Сковорода, С. Десницький, С. Гамалея, Я. Козельський, П. Лодій, В. Каразін та ін.

Григорій Сковорода (1722 – 1794 рр.) – філософ, просвітитель, поет, відомий насамперед своїми просвітницькими ідеями, спрямованими проти феодально-кріпосницького ладу, соціальної нерівності, на захист трудового народу. У центрі його уваги була проблема людського щастя. Шлях до щастя людини, на його думку, лежить через досягнення волі його духу, заключається у самопізнанні. Як просвітитель, він вірив у велику силу розуму. Григорій Сковорода виховував у народу патріотичні почуття, проповідував високі моральні ідеали. Ідеал суспільства він показав у образі „горньої республіки”, де існують справедливість, рівність, дружба, загальне щастя.

У центрі уваги українських просвітителів знаходилася проблема подальшого розвитку концепції “природного права” стосовно перебудови суспільно-економічної системи, удосконалювання її не шляхом революції, а шляхом реформ. У працях С. Десницького (1740 – 1789 рр.), Я. Козельського (1728 – 1793 рр.) засуджуються кріпосництво, само-державство, пропонуються шляхи їхньої зміни через обмеження продажу дворянами селян, а зміни влади монарха представницькими органами (сенатом), зміцнення законності.

С. Десницьким було запропоноване введення інституту присяжних, які повинні вибиратися від імені всіх станів.

В. Каразін, П. Лодій, вважаючи монархію оптимальною формою правління, висували як основний засіб перетворення суспільства – справедливі державні закони. Тільки такі закони, на їхню думку, можуть забезпечити громадські свободи, які забезпечують індивіду можливість діяти у власних інтересах, для досягнення власного блага.

Протягом усієї історії розвитку української політичної думки чітко виділяється її демократична тенденція. Червоною ниткою в працях відомих мислителів-учених України проходить ідея встановлення суспільства, заснованого на принципах рівності, свободи, соціальної справедливості.

Важливе місце в розвитку української державності, побудованої на основі демократичних принципів, належить Запорізькій Січі. Запорізька Січ – це суспільно-політична і військово-адміністративна організація українського козацтва, яка сформувалася в першій половині XVI ст. Її утворення було видатною подією в житті українського народу. За формою правління Запорізька Січ була республікою з характерною для неї виборністю усіх владних органів (старшин, козаків, ради т. ін.). Повстання запорізьких козаків в січні 1648 р. поклало початок національно-визвольній боротьбі українського народу 1648 – 1654 рр. під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького, яка завершилася Переяславською радою (березень 1654 р.). Це була велика історична подія для українського народу – Україна одержала юридичне визнання як нова держава в складі Росії. Структура створеної Б. Хмельницьким на основі досвіду Запорізької Січі держави – Української Козацької Республіки – носила демократичний характер і складалася з системи законодавчих, виконавчих і судових органів (загальновійськова рада, рада генеральної старшини, генеральний уряд, судові установи і т. д.). На чолі всієї системи органів влади стояв гетьман, у руках якого зосереджувалася значна повнота влади. Після Б. Хмельницького нікому з його послідовників (гетьманам Д. Дорошенко, П. Мазепі, І. Скоропадському та ін.) не вдалося зміцнити українську державність. Підсумком імперської політики Росії була ліквідація в 1764 р. автономії України.

Ідея демократизму в українській політичній думці, в історії розвитку українського конституціоналізму знайшла своє практичне втілення в Конституції 1710 р., яка була розроблена сподвижником гетьмана І. Мазепи – гетьманом Війська Запорізького П. Орликом. Конституція 1710 р. – це перша в Європі демократична Конституція (більш рання в порівнянні з Конституціями США (1787 р.), Польщі (1791 р.), Франції (1791 р.). У Конституції 1710 р. знайшли своє відображення українська національна ідея, ідея природного права людини на волю. Вперше в умовах феодальної системи юридично був визначений механізм захисту демократичних прав усіх соціальних шарів суспільства, в тому числі й соціальних низів – козаків і посполітих. У Конституції П. Орлика були відображені основні принципи республіканської форми правління: про обрання всіх державних органів знизу доверху, про поділ влади (Генеральної Ради – законодавчої влади, гетьмана – виконавчої влади, Генерального Суду – судової влади), про обмеження гетьмана у своїй діяльності законами і т.д.

3. Історія розвитку політичної думки в Україні XIX ст.

Розвиток політичної думки в Україні ХІХ ст. проходив на фоні поглиблення кризи феодальної системи і розвитку капіталізму. Як і в Західній Європі, це супроводжувалося посиленням антифеодальної спрямованості в політичних навчаннях. У центрі політичної думки в Україні даного періоду знаходилися проблеми національного звільнення і відродження українського народу, демократичного перетворення і пошуку найкращих форм, устрою української держави. Як і в попередній період, існував сильний вплив політичної думки Західної Європи, зокрема, ідей Великої Французької революції. Уперше на арену політичної боротьби виходять прогресивно спрямованні представники дворянства й інтелігенції. По всій Російській імперії, у тому числі й на Україні, діяли таємні товариства (у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та іних містах). Особливо активною була діяльність декабристів – організовано оформлених дворянських революціонерів, очолюваних П. І. Пестелем (1795 – 1843 рр.) і М. М. Мурав’йовим (1795 – 1843 рр.). Керівником Південного товариства, яке діяло в Україні, був П. І. Пестель. Будучи прихильниками теорії природного права, П. І. Пестель і М. М. Мурав’йов у розроблених ними проектах рішуче заперечували кріпосництво, царське самодержавство, становість, відстоювали громадську рівноправність. Вони виступали на захист ідеї народного суверенітету, робили ставку на революційні дії, на повстання. На відміну від помірного конституційного проекту Мурав’йова, радикальний проект Пестеля “Російська правда” передбачав негайне після повстання звільнення селян, наділення їх землею, усунення монархії, рівності всіх перед законом тощо. Пестель виступав за республіканську форму правління на чолі з Народним Вічем як законодавчим органом, Державною Думою, яка обирається Вічем в якості Верховної виконавчої влади і Верховним Собором – вищим судовим органом. “Російська правда” висувала для всіх громадян свободу слова, друку, віросповідання.

Починаючи з 40-х років XIX ст., розвиток політичної думки в Україні проходив двома основними напрямками: ліберально-демократичним і революційно-демократичним. Чіткий прояв даних напрямків знайшов відображення в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства – таємної політичної організації, яка виникла наприкінці 1845 – початку 1846 рр. у Києві. У своїй основі Кирило-Мефодіївськє товариство (братство) додержувалося ліберально-демократичної традиції. До нього увійшли видатні вчені, письменники, поети, художники, студенти Київського університету: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Бєлозерський, Пантелеймон Куліш, Георгій Андрузський, Іван Посада, Дмитро Пільчиков, Олесандр Тулуб, Панас Маркович, Микола Савич і ін. Основні ідеї товариства викладені в “Книзі буття українського народу”, “Статуті Слов'янського товариства святих Кирила і Мефодія”, у відозвах “Брати українці”, “Брати великоросіяни і поляки”. Програмним завданням Кирило-Мефодіївського братства було скасування кріпосного права, ліквідація самодержавства, відродження української державності на основі республіканської форми правління, утворення слов'янської федерації, яка повинна складатися з України, Росії, Польщі, Чехії, Сербії, Болгарії. Здійснення цього завдання пропонувалося мирним шляхом, шляхом реформування існуючої суспільної системи. Деякі члени Кирило-Мефодіївського товариства стояли на більш радикальних позиціях щодо питань способу реалізації його програми. На їх чолі стояв Тарас Шевченко (1814 – 1861 рр.) – поет, мислитель, революційний демократ. Т. Шевченко виступав за активні революційні дії в боротьбі за ліквідацію феодально-кріпосницької системи й царського самодержавства, за національне визволення України, соціальне розкріпачення всіх народів російської імперії. Його політичним ідеалом була демократична республіка. У той же час він указував на слабкий бік буржуазної республіки, відзначав її формальний характер, наявність у ній соціального насильства.

У другій половині XIX ст. в політичній думці України продовжують розвиватися традиції демократизму, федералізму, лібералізму. Найбільш відомими представниками ліберально-демократичного напрямку були В. Антонович, М. Драгоманов, С. Подолинський, О. Терлицький. Вони брали активну участь в організаціях української демократичної інтелігенції – громадах, – діючих у багатьох містах України. Ідеї громадівців знаходили відображення в журналі “Основа” (1861 – 1862 рр.).

Своєрідною була позиція відомого історика В. Антоновича (1834 – 1908 рр.) стосовно ідеї української державності. Будучи прихильником ідей політичної рівності, свободи, народовладдя, Антонович вважав український народ не здатним мати свою державність. Ця властивість, на його думку, є вродженим, характерним для українського менталітету. Для українського народу тільки в рамках волі, творчості, рівності можлива реалізація його демократичних ідеалів.

У розвитку ліберальних ідей, ідей конституціоналізму і федералізму особлива роль належить видатному вченому, політичному і суспільному діячу Михайлові Петровичу Драгоманову (1841 – 1895 рр.). У його працях поставлені і своєрідно вирішені проблеми демократії, політичної волі, прав людини, конституціоналізму, федералізму, національного самовизначення, ролі політичної свідомості та політичної культури. Найбільш повно політичні погляди М. Драгоманова втілені в одному з перших конституційних проектів „Вільний союз – Вільна спілка” (1885 р.). Формі державного устрою Драгоманов віддавав вирішальне значення. Його ідеалом була федеративна республіка, побудована на основі децентралізації, обласної автономії і широкого місцевого самоврядування. У федерації М. Драгоманов бачив можливість демократичного вирішення національного питання, соціального звільнення народів. План перебудови суспільства, за Драгомановим, полягає в наступному: вільні народи поєднуються у вільні суспільства, суспільства – у федерацію суспільств у межах України, яка ввійде у федеративний союз народів Росії, а потім – у федерацію всіх слов'янських народів. Подальша перспектива полягає у створенні федерації народів Європи, світу. Драгоманов розробив структуру поділу влади: законодавча – двопалатний Собор (Державна Дума і Союзна Дума); виконавча – глава держави; судова – судові органи. Як бачимо, вирішення проблеми державної незалежності України Драгманов бачив у перетворенні в демократичну, децентралізовану федерацію. При цьому він керувався принципом синтезу національного і загальнонаціонального, показуючи теоретично, що тут немає протиріч. Драгоманов дотримувався ідеї еволюційного розвитку суспільства, не заперечуючи в деяких випадках можливості революції.

М. Драгоманов належить до тих вчених, суспільних діячів, які залишили в українській філософській думці яскравий слід. Він жив і творив у конкретних історичних умовах, розвиваючись і міняючись разом з ними, залишаючись при цьому послідовним демократом і гуманістом.

Драгоманов Михайло Петрович народився в м. Гадячі на Полтавщині в родині дрібного дворянина. У 1859 р. вступив до Київського університету, був активним учасником суспільних заходів студентства в просвітницькій роботі серед населення. У 1863 р. М. Драгоманов стає членом київського гуртка українофілів під назвою “Громада”.

У середині 60-х років М. Драгоманов сформувався як учений, політичний публіцист, демократ. У 1875 р. він був звільнений з Київського університету за політичну неблагонадійність. Восени 1875 р., уникаючи переслідувань, виїхав до Відня. Восени 1876 р. він створює в Женеві суспільно-політичний збірник “Громада”. Період 80 – 90 рр. для М. Дрогоманова був пов'язаний з його орієнтацією на з'єднання ліберальних, демократичних і соціал-реформістських ідей у сфері політики, держави і права. М. Драгоманов багато в чому випередив свій час, акумулюючи в своїх концепціях конституціоналізму і федералізму загальнолюдські цінності.

Політичні погляди українських революційних демократів І. Франка, Л. Українки тісно перепліталися з марксизмом. Для Івана Франка (1856 – 1916 рр.) – видатного українського письменника, поета, мислителя, суспільного діяча – боротьба за демократію в Україні була тісно пов'язана з боротьбою за соціалізм, за соціалістичну республіку, яка поступово переросте в суспільство народного самоврядування. Основою цього суспільства, вважає І. Франко, повинен бути вільний союз громад, що обирає єдиний представницький орган і виконавчі органи. Соціалізм йому бачився виникаючим як у ході соціальної революції, так і мирним шляхом. Політичну самостійність України І. Франко представляв у складі федеративної демократичної російської держави, в якій усі визвольні народи, в тому числі й український, будуть входити на правах демократичної автономії, яка ототожнювалась ним з демократичною республікою. Як і М. Драгоманов, І. Франко вважав федерацію вільних народів Росії основою федерації слов'янських народів, а в майбутньому – і всесвітньої федерації.

4. Політична думка українського зарубіжжя

У першій половині ХХ ст. багато діячів науки і культури України жили і працювали в еміграції. Представники українського зарубіжжя належали до різних течій філософської і політичної думки. До основних напрямків політичної думки українського зарубіжжя відносяться: народницький, консервативний, національно-державний. Найбільш видатними представниками народницького напрямку були М. Грушевський, Р. Лащенко і С. Шелухін. Вони вивчали історію українського народу, розвивали ідеї федералізму, українського демократизму.

Михайло Грушевський (1866 – 1934 рр.) – історик, політичний діяч, перший президент незалежної України (березень 1917 – квітень 1918); займався дослідженням трьох основних категорій: народ, держава і герой в історії. На думку М. Грушевського, воля, рівноправність і „народний ідеал справедливості” – основні ідеали українського народу. М. Грушевський підтримував ідею автономії України в перетвореній на демократичних засадах Російській федерації. При цьому він виступав за високий рівень незалежності України в цій федерації, за винятком спільного з Росією ведення деяких загальнодержавних справ.

Грушевський Михайло Сергійович народився в м. Холмі (нині на території Польщі), де його батько викладав у міській гімназії. М. Грушевський закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Тут він почав наукову працю під керівництвом В. Антоновича.

Діяльність М. Грушевського в Львівському університеті, на чолі наукового товариства ім. Т. Шевченка, в українських освітніх установах; 2 000 наукових праць, 10-томна “Історія України – Руси” цілком розкривають Михайла Грушевського як видатного вченого-енциклопедиста. Як політик М. Грушевський був засновником національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців, був вибраний першим президентом Української Народної Республіки (1907 – 1919 рр.).

Не виключав можливості федеративних зв'язків України з Росією і Р. Лащенко. Ідею федеративного об'єднання України з чехами, сербами, словаками, хорватами, словенцями підтримував С. Шелухін.

Основними представниками українського консерватизму були В. Липинський, С. Томашевський і В. Кучабський. Вони досліджували монархічні традиції в історії української державності, працювали над обґрунтуванням ідеї правомірності монархічної форми правління для сучасної української держави. В. Липинський (1882 – 1930 рр.) оптимальність парламентської монархії на чолі з “наслідним гетьманом” виводив для України з досвіду гетьманьсько-козацької держави Б. Хмельницького. На думку В. Липин-ського, при такій формі державного правління повинні діяти практика поділу влади, принципи сполучення сильної державної влади, волі громадян, співробітництва всіх класів, соціальних шарів суспільства.

С. Томашевський (1875 – 1930 рр.), розділяючи в основному політичні погляди В. Ліпинського відносно майбутнього української держави, свою політичну концепцію будував на визнанні першою українською державою Галицько-Волинського князівства XIII – XIV ст. Тому, на його думку, для українського народу більш характерними є традиції монархізму, а не демократизму, так що виходить, вважає С. Томашевський, основою майбутньої української держави повинна стати Галичина, формою ж правління цієї держави буде монархія, очолювана уніатською церквою (клерикальна монархія).

Консерватизм А. Кучабського (1895 – 1945 рр.) спирався на ідею залучення старої аристократії до створення української державності, відродження в аристократії почуття патріотизму до рідної землі, духовного виховання молоді, підвищення її освітнього рівня, прилучення до організації української держави людей з народу, що володіє бойовим, військовим духом.

Прихильники національно-державного напрямку – С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, О. Ейхельман та ін. – в своїх доктринах обґрунтували ідею права кожної нації на автономію і державну незалежність. С. Дністрянський (1876 – 1936 рр.) у своїй теорії суспільних зв'язків (наприклад, таких як родина, рід, плем'я, народ, держава, церква, класи, партії тощо) показав, що держава є закономірним етапом у процесі розвитку суспільних зв'язків – суспільним зв'язком вищого типу. У процесі цього розвитку держава вбирає в себе історично сформовані традиції свого народу. Для України такими традиціями є демократизм і постійне проживання українського народу на своїй етнічній території, починаючи з періоду Київської Русі. У конституційному проекті С. Дністрянського майбутня українська держава представлена як народна республіка.

В. Старосольський (1878 – 1942 рр.), розділяючи в основному позиції С. Дністрянського щодо майбутньої української державності, вважав, що створити її можна тільки на основі національної спільності, і насамперед спільності класів, як основних носіїв національної свідомості.

У національно-державній концепції О. Бочковського (1884 – 1939 рр.) приділяється велика увага проблемі формування націй і ролі в цьому процесі держави. На думку О. Бочковського, тільки в незалежній державі можливий економічний, культурний і політичний розвиток нації.

У першій половині ХХ ст., крім вище розглянутих напрямків української політичної думки, визначний внесок у розгляд проблем державності України внесли такі відомі політики та вчені, як Д. Дорошенко, В. Винниченко, Д. Яворницький, Д. Багалій, П. Полтава й ін.

Володимир Винниченко (1770 – 1951 рр.) – політик, письменник, публіцист, голова Генерального секретаріату Центральної Ради і голова Директорії Української народної республіки – свою концепцію майбутньої української державності розвивав на основі принципів соціалізму. Тільки режим соціалістичної влади, на його думку, може забезпечити національне і соціальне звільнення української нації.

На позиціях націонал-комунізму в вирішенні проблеми державного будівництва України стояли М. Хвильовий (1893 – 1933 рр.) – письменник, публіцист, М. Міхновський (1873 – 1924 рр.) – український суспільний і політичний діяч, основним політичним гаслом якого було “Україна для українців”, що відображає вкрай націоналістичну спрямованість.

Багатовікова історія української політичної думки – це важкий пошук найкращої моделі політичного устрою і розвитку незалежної України. На цьому шляху політичні ідеї в Україні розвивалися багатопланово, різними напрямками, створивши теоретичну основу для подальшої еволюції політичної науки в умовах сучасної української держави.

Контрольні запитання

Які основні політичні ідеї в Київської Русі?

Назвіть основні напрямки української політичної думки XVI –XVIII ст. і їх видатних представників.

Які основні ідеї українського просвітництва?

Розкрийте політичну структуру Української Козацької Республіки.

Яка роль Конституції 1710 р. в історії політичної думки України.

Назвіть основні напрямки української політичної думки XIX ст. і її основних теоретиків.

Охарактеризуйте роль і значення української революційної демократії.

Охарактеризуйте розвиток ідей федералізму в політичній думці України.

У чому суть політичної думки українського зарубіжжя?

Назвіть найбільш актуальні для сучасної України проблеми, розроблені в українській політичній думці XIX – початку XX ст.

Розділ II. Політика і влада

Тема 4. Політика як соціальне явище

У політиці немає моралі, а є тільки інтереси.

Н. Макіавеллі

Справедливість є головною чеснотою політики, як істина є головною чеснотою систем мислення.

Дж. Роулз

Що таке політика?

Структура і функції політики.

Взаємовідносини політики з іншими сферами суспільства.

Що таке політика?

Зміст поняття “політика” важко визначити через його багатозначність. Небагато знайдеться слів, настільки насичених значеннями. Ще давньогрецький політичний діяч Перікл стверджував: “Лише одиниці можуть творити політику, проте висловлюватись про неї можуть усі”. Ми говоримо про політику держави, політику партій; конфесіональну, економічну, національну, регіональну, гендерну, сімейну політику, політику ринку, батьків, роботодавців, керівників установи тощо. Чи слід вважати, що у всіх зазначених випадках ми говоримо про одне й те ж саме, чи існує різниця в змісті поняття “політика” стосовно кожного з них? Що таке політика, чим вона відрізняється від інших сфер суспільного життя? Які царини людської життєдіяльності пов’язані з політикою?

Роль та місце політики визначаються відмінностями в підходах до осягнення соціальності людини. Чи вважати соціальність природною для людини, розглядати життя у громадянському суспільстві як її найвищу форму чи, навпаки, визначити, що соціальність людини неприродна, а громадянське суспільство сприяє доведенню природної нерівності до небезпечної межі – в залежності від цього можна сконструювати дві протилежні моделі становлення політики в суспільстві як глобального соціального інституту. Таке питання частіше ставиться в негативній і гіпотетичній формі: якою було б соціальне життя людей за відсутності політичних зв’язків?

Згідно з Арістотелем, життя людей можливе й поза громадянським суспільством, про що свідчить існування дополітичних суспільств або спільнот, що діяли як етноси, без міст-держав (полісів), але це був нижчий рівень організації суспільного життя. За думкою Августина Блаженного, Лютера, Кальвіна та Гоббса, такий спосіб життя неможливий через злий характер людини. Порівняно з природним станом, вважає Руссо, громадянське суспільство призводить до занепаду та лиха, але з початком процесу цивілізації організоване співробітництво людей стає неминучим. Якщо Платон, Лютер, Гоббс приписують цьому фактору роль стабілізатора соціальних відносин, то Карл Шмітт розглядає поділ на друзів/ворогів як сутність політики, а Фрейд вважає, що нездатність провести відмінність між суперництвом та ворожістю є невикорненою, природженою властивістю людства, яка виникає як результат колективного злочину, котрий робить неможливим мистецтво управління.

Сама оцінка політичної діяльності з боку суспільства завжди роздвоюється:

вона може розцінюватися як “благородна справа”. Такою її вважав ще Арістотель. У цьому випадку політика – це мистецтво управління суспільством, це миротворча діяльність, спрямована на об’єднання суспільства навколо вищої мети;

навпаки, вона може вважатися “вульгарною справою”, бо є справою брудною, принизливою, яка зводиться то до “марних політичних ігор”, то до “пустих балачок”, то до “непомірного марнолюбства”.

У наукових колах оцінка сфери політики також не була єдиною: одні спеціалісти стверджують, що політика – це наука, а інші – що це мистецтво. Можливо, деякі з визначень поняття “політика” зроблять її більш прозорою:

політика – це прагнення до влади, її завоювання та утримання (М. Вебер);

політика – це концентрований вираз економіки; царина відносин між класами суспільства, їх відношення до держави як знаряддя пануючого класу (В. І. Ленін);

політика у вищому розумінні є життя, а життя є політика (О. Шпенглер);

політика – це боротьба за організацію людських можливостей (Д. Хелд);

політика – це владний розподіл цінностей всередині суспільства (Д. Істон);

політика – це вивчення впливу і того, хто впливає... інакше кажучи, хто і що отримує, коли і як (Г. Лассуелл);

політика – це сперечання навколо влади і статуса (О. С. Панарін);

політика – це результат усвідомлення суспільних протиріч як відносин “друзів – ворогів” (К. Шмітт);

політика, не маючи “самостійної екзистенції” (існування), є лише певною формою мислення, формою дискурсу (М. Хеттіх).

Аналіз різноманітних підходів до теоретичної інтерпретації політичної сфери дозволяє зробити висновок про її багатомірний характер. Політика постає у єдності трьох взаємопов’язаних аспектів: 1) як сфера суспільного життя; 2) як один із видів активності соціальних суб’єктів; 3) як тип соціальних відносин (між індивідами, малими групами тощо).

У перекладі з давньогрецької слово “політика” означає “державні або суспільні, громадські справи”. Сам термін набув поширення під впливом трактату Арістотеля про державу, політичний устрій та державний лад, що був названий ним “Політика”. Людина є політичною істотою у тому сенсі, що вона є соціальною істотою, а також через те, що тільки вона здатна жити у „громадянському суспільстві”. Сьогодні зрозуміло, що політику неможливо визначити, якщо керуватися якимось одним критерієм.

Найбільш поширеним підходом до інтерпретації політики є її ідентифікація з феноменом влади. При цьому розрізняють дві позиції. Перша: політику визначають як відносини з приводу державної влади, її організації, напрямків діяльності. Друга: політику ототожнюють з усіма різновидами влади, тобто не обмежуються лише державною владою та її інститутами. Згідно з цією “екстенсивною” тезою, політика – явище універсальне, без якого суспільство не може обійтися. “Політика – це все”: вибори глави держави, виховання дітей, розповсюдження СНІДу, поширення міграції, зубожіння населення, легалізація проституції, одностатевих шлюбів, заборона абортів, розбудова держави, пісні Ж. Агузарової і т. ін. Ідентифікація політики з усіма різновидами влади дає можливість вивчати її на всіх рівнях, у тому числі й на мікрорівні, між окремими суб’єктами (мова йде про малу політику).

Проте владні концепції політики є лише одними з багатьох спроб “спіймати” її субстанцію (першоджерело). Серед інших концепцій слід зазначити теологічні, натуралістичні та соціоцентричні пояснення політики.

Теологічний підхід спирається на політико-філософський доробок А. Августина і Ф. Аквінського. Останній здійснив синтез арістотелівського вчення про державу з християнським поглядом на природу та призначення людини. Значення політичної теорії Аквіната полягає перш за все у захисті недоторканості духовного та приватного життя людини. Теологічне пояснення політики свідомо відкидає логічні та раціональні підходи, ґрунтується на принципах віри у могутність і довершеність божественного плану історії людства, де держава і політика – речі, підпорядковані провіденційному управлінню.

Натуралістичний підхід пояснює природу політики, виходячи з домінуючого значення її несоціальних чинників: природного середовища, географічного розташування, клімату тощо. У рамках цього підходу виокремлюють:

географічні концепції політики, що надають виключного значення територіальним, економіко-географічним, фізико-кліматичним детермінантам політичного життя. Засновниками цього напрямку вважають Ж. Бодена і Ш. Монтеск’є. На межі ХІХ – ХХ ст. їх погляди здобули інтелектуальну підтримку з боку Ф. Ратцеля, Г. Маккіндера, К. Хаусхофера, які заснували відносно самостійні наукові напрямки – геополітику (як метафізику світового панування) і політичну географію;

біологічні концепції, що пропагують пріоритет інстинктивних, генетично природжених властивостей, якостей людини над культурними, моральними чинниками політики. Основним об’єктом вивчення біополітиків є людська поведінка, а метою дослідження – доведення її біологічної природи. Серед фундаторів цієї течії відзначають Ч. Дарвіна, Ч. Ламброзо, К. Лоренца;

психологізаторські теорії, головна ідея яких полягає у редукції (спрощенні) всіх політичних явищ до переважаючого впливу психологічних якостей людини. Все політичне життя пояснюється потаємними бажаннями, прагненнями, підсвідомими „комплексами” людини і широких соціальних верств. Прибічники цього напрямку звертаються до авторитету Г. Тарда, Г. Лебона, Л. Гумпловича, З. Фрейда, К. Юнга.

Соціоцентричний підхід до політики наголошує на її соціальному походженні (за допомогою відкриття її субстанції, якою визначаються або влада, або держава, або право). Соціоцентричний підхід об’єднує ряд течій, серед яких слід згадати про:

теорію К. Шмітта. Німецький правознавець, теоретик держави та відомий політичний філософ Карл Шмітт (1888 – 1985 рр.) вважав, що поняття політичного є більш фундаментальним, ніж поняття права, та навіть і поняття держави. Політичне визначається розмежуванням, готовністю до боротьби та боротьбою, здатністю до прийняття рішення та рішучістю. Політиці як сфері одвічного конфлікту відповідає первісне, притаманне самій природі людини розрізнення – друг/ворог. Це розрізнення є основою будь-якої політичної дії, заперечення ж цього поділу робить політичну дію неможливою. Політичне, проте, не має власної субстанції – будь-яке розрізнення, протистояння може стати політичним, якщо досягне певного рівня інтенсивності. За думкою Шмітта, “політична протилежність – це протилежність найінтенсивніша, найгостріша, але будь-яка конкретна протилежність є протилежністю політичною тим більш, чим більш вона наближається до розподілу на групи “друг/ворог” [132, С. 41]. Ця теоретична схема зовсім не передбачає тотальної війни до повного знищення ворога: поняття політичного передбачає збереження політичного. К. Шмітт, можливо першим з відомих політичних філософів, підкреслив здатність політики виростати з найрізноманітніших відносин, обґрунтував механізм політизації соціального світу.

культурологічні концепції, що вважають політику продуктом ментальної діяльності людини і суспільства, актуалізують дослідження його культурних цінностей і норм, традицій і звичаїв. При цьому політика розглядається не як сфера регулювання міжгрупових конфліктів, а як царина вільного самоздійснення людини. Запропонований Д. Сарторі фундаментальний розподіл політики на „політику як війну” та „політику, орієнтовану на мир”, безперечно, спирався на вже сталу традицію філо-софського аналізу. Перший підхід було продемонстровано К. Шміттом у роботі „Поняття політичного”, в якій вихідним принципом політики стало „розрізнення друга та ворога”. Найбільш відомим прихильником другого підходу була Х. Арендт, яка ототожнювала поняття політичного з „простором свободи”, політику – зі свободною дією та владу – з самою свободою [19, С. 79 – 92]. Культурологи (М. Шеллєр, Ф. Боас, Е. Канетті, Х. Арендт) виходять з того, що цілісність політики визначається цілісністю людини як такої, тобто динаміка соціальних і політичних змін спричинена її соціокультурними якостями (властивостями);

соціально-економічні теорії, що пояснюють походження і розвиток політики визначальним впливом економічних відносин суспільства. Вони характеризують політику як надбудову над економічним базисом, як концентрований вир економіки, її потреб і інтересів. Економічний детермінізм, що проголошується в ортодоксальному марксизмі, абсолютизує лише одну складову світу політики – матеріальний добробут суспільства та його класовий (соціальний) перерозподіл;

конфліктологічні теорії, що живляться твердженням про первинність конфліктів для політичного життя. Серед найвпливовіших теоретиків відзначимо Г. Зіммеля, К. Маркса, А. Бентлі, К. Боулдінга, Л. Козера, Р. Дарендорфа. Для останнього конфлікт відображає фундаментальний зміст суспільства в цілому і політичного життя зокрема. Разом з тим наявність конфліктів не розглядається як загроза політичному розвиткові суспільства, бо конкуренція з приводу ресурсів влади, соціального дефіциту чи статусних позицій розуміється як джерело саморозвитку і еволюції політичних систем;

консенсусні концепції виходять із визнання вторинної ролі конфлікту, його підпорядкованості тим цільностям і ідеям, які сповідує більшість населення і за якими в суспільстві досягнуто повного консенсусу. Для свого органічного існування політика повинна запобігати конфліктам і кризам, підтримувати стан „соціальної солідарності” (Е. Дюркгейм), робити постійний „педагогічний” вплив на громадян суспільства (Д. Дьюї). Варто зауважити, що консенсусні трактовки політики походять з класичного тлумачення демократії і лібералізму Д. Локка, Ш. Монтеск’є, Д.-С. Мілля, А. Сміта;

з системної точки зору (Т. Парсонс) політика є відносно самостійною системою, складним соціальним організмом, цілісністю, що відокремлена від навколишнього середовища – інших сфер суспільства – і знаходиться з ним у безперервній взаємодії.

Різноманітність поглядів на природу, сутність політики не заперечує того факту, що вона є засобом раціоналізації міжгрупових конфліктів і інституціалізації міжгрупового діалогу, надання конкуренції за владу легальних форм. Потреба у свідомій регуляції поведінки людей і соціальних груп, які керуються, перш за все власними інтересами, і призвела до появи держави і інститутів публічної влади, що й уособлюють „субстанцію” політики.

Зважаючи на це, політику можна визначити як „сукупність відносин, що постають як результат цілеспрямованої взаємодії груп з приводу завоювання, утримання і використання державної влади з метою реалізації своїх суспільно значущих інтересів” [117, С. 53].

До складу суб’єктів політики належать діючі у сфері політики громадяни, соціальні групи, верстви, суспільно-політичні організації, громадські об’єднання, інститути, державні органи. В залежності від політичної ситуації суб’єктно-об’єктні позиції можуть змінюватися. Наприклад, участь студентства у акціях громадської непокори, демонстраціях і мітингах, що мають економічний характер і спричинені вимогою підвищення стипендій, надання певних освітніх пільг, зайвий раз нагадує суспільству про невичерпний потенціал молодих людей, їх суб’єктне самовизначення. Коли ж мова йде про свідоме маніпулювання поведінкою, заангажованість, примусову участь у політичних виступах, студентство розглядається скоріше у якості об’єкта політики.

Об’єкти політики – це суспільні явища, процеси, ситуації, факти, а також громадські організації і люди, на яких спрямована діяльність суб’єктів політики. Об’єктно-суб’єктна дихотомія у політичному житті постає як органічна єдність. Проте, доцільно сприймати об’єкти політики відносно самостійними явищами. Так як найважливіші об’єкти політики розглядаються влада, політична система суспільства в цілому.

Структура та функції політики

Політика як системне утворення дозволяє науковцям досліджувати окремі елементи її структури. Найбільш поширеним є розподіл на форму, зміст і процес політики, що розглядаються як її виміри.

Форма політики (“polity”) – це її організаційна структура, інститути (зокрема, система правових і організаційних норм), що дозволяють регулювати поведінку людей і надають стабільності політичній системі (державі, партії, інституту володарювання/панування тощо).

Зміст політики (“policy”) – це сукупність культурних цінностей, значущих символів, політичних міфів, архетипів панування, дефіцитних соціальних ресурсів, навколо яких і вирує політичне життя. Policy-дослідження намагаються з’ясувати, як, чому і за якими мотивами політичні інституції приймають обов’язкові для всіх рішення щодо розподілу дефіцитних цінностей і благ, до яких соціальних наслідків призводять такі рішення. Термін “policy” означає результати дії уряду, тобто програми, рішення, дії владних структур, наприклад, зовнішня політика України або політика українізації тощо.

Політичний процес (“politics”) постає як сфера виникнення і вирішення політичних конфліктів, як сфера зіткнення протилежних групових амбіцій і інтересів. Politics-аналіз займається суб’єктами, що претендують на владу і намагаються впливати на політичні рішення партіями, громадськими організаціями, лоббі, ЗМІ. Термін „politics” означає процес, пов’язаний з реалізацією і завоюванням державної влади в окремому суспільстві; наприклад, політична стратегія об’єднань “За єдину Україну” / “Наша Україна” або труднощі в проведенні політики реституції (повернення землі, будівель, промислових підприємств їх колишнім власникам).

Традиційно в структурі політики також розрізняють наступні елементи:

політична організація характеризує роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів. Партії, групи тиску, різноманітні політичні об’єднання, засоби масової інформації, профспілки, законодавчі і виконавчі органи держави складають цей організаційний фундамент політики;

політична свідомість відображає залежність політичного регулювання від численних програм, ідеологій, утопій, міфів та інших ідеальних образів і цілей, якими керуються суб’єкти боротьби за владу. З цього погляду, політика постає як суспільний механізм, навмисно пристосований для реалізації різноманітних ідейних проектів;

політичні відносини фіксують специфічні особливості діяльності, спрямовані на державну владу, а також сталий характер взаємозв’язків суспільних груп між собою і з інститутами влади. В цьому смислі політичні відносини розкривають специфічні особливості конкурентних зв’язків, що складаються між усіма учасниками “гри” за владу й визначають внутрішній ритм існування політики. Сама специфіка політики відкривається з позиції теорії ігор. Участь у політичній грі, як і в будь-якій іншій, має сенс лише за умов, коли її результати непередбачені, а кожен гравець має свій шанс. Як пише російський вчений О. С. Панарін, політичний спосіб життя залежить від двох показників [6, С. 54]: а) від ефективності політики як особливої соціальної технології, за допомогою якої можливо насправді істотно змінити або суспільство в цілому, або статус певної групи; б) від рівності стартових умов учасників (гравців). Тому політику, як гру, робить цікавою характер ставок і рівність шансів учасників.

Політика як особлива сфера життєдіяльності людини може здійснюватися на декількох рівнях:

Мегаполітика (мегарівень) виконує роль глобального механізму регулювання світових конфліктів і протиріч, міждержавних відносин тощо. Суб’єктами мегаполітики виступають національні держави, а також міжнародні організації, регіональні об’єднання і коаліції (Європейський Союз, Організація Об’єднаних Націй, НАТО і т. ін.).

Макрополітика (макрорівень) займає центральне місце в теорії політики, що визначається положенням держави як головного інституту розподілу ресурсів, хоча процеси глобалізації дають змогу заперечувати цю тезу.

Мезополітика (локальний рівень) характеризує зв’язки і відносини групового характеру, що мають місце на рівні окремих регіонів, локальних структур, інститутів і організацій.

Мікрополітика (мікрорівень) поглинає вирішення місцевих проблем (комунальне господарство, школа, університет, громадський транспорт тощо), постає як найнижчий (але далеко не найпростіший) рівень міжособистих або внутрішньогрупових відносин, що регулюються інститутами держави.

Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:

за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, національна політика);

за масштабами (міжнародна, світова, локальна, регіональна політика);

за змістом (внутрішня, зовнішня політика);

за носіями й суб’єктами (політика держави, партії, руху, організації, групи);

за терміном дії (коротко-, середньо-, довгострокова політика).

Визначеність політики як особливої сфери людської життєдіяль-ності безпосередньо відображається завдяки наявності в ній відповідних специфічних рис і властивостей, до яких зазвичай відносять:

універсальність, всеохоплюючий характер, здатність впливати на будь-які сторони життя, елементи суспільства, події;

ризиковий (венчурний) характер, що закріплює за політикою статус ризикової діяльності, під час перебігу якої гравці сперечаються один з одним за можливість визначати характер і поведінку влади. Вирішальним тут є принцип непередбачуваності, що відображається в понятті „ризику”;

інклюзивність, здатність проникати в різні сфери соціального життя, надаючи тим чи іншим проблемам дійсно державного масштабу. Як пише французький дослідник П. Бро (P. Braud), “ніщо за своєю природою не є політичним, і все може ним стати”;

просторовість (топологічність), котра характеризує просторові, географічні виміри політики;

темпоральність, часовий вимір політики, що демонструє особливий тип протяжності, плинності її інститутів, взаємин правлячої й опозиційної еліт, державних і міжнародних організацій. Політичні події можуть здійснюватися, наприклад, одразу в трьох часових вимірах: у реальному часі, в історичному, в епохальному.

Політика отримала статус найважливішого соціального механізму, що підтримує цілісність соціуму і зберігає суспільну стабільність, поза яким жодне розвинуте суспільство не здатне відтворювати й розвивати свої соціальні порядки. Тому, аби підтверджувати цей статус, політика повинна виконувати певні функції, серед яких найголовніші такі (рис. 2.1).:

функція забезпечення цілісності і стабільності суспільства. Політика здійснює цю функцію завдяки здатності прогнозувати тенденції суспільного розвитку, а відтак – формулювати загальні цілі, розробляти проекти майбутнього і т. ін;

управлінська і регулятивна функції. Реалізація цієї функції передбачає досягнення інтеграції суспільства, забезпечення суспільного порядку, цілісності й стабільності соціуму;

функція політичної соціалізації. Політика включає особистість у соціальні відносини, в процес відтворення культурних цінностей, політичних орієнтацій, засвоєння форм політичної поведінки, що прийнятні для даного суспільства;

функція раціоналізації конфліктів, надання міжгруповим відносинам цивілізованого характеру. Ця функція реалізується завдяки вивченню й раціоналізації суперечностей, що виникають під час реалізації різнобічних інтересів громадян, соціальних груп і спільнот, та розробці правил і механізмів запобігання міжгрупових конфліктів;

функція мобілізації і ефективності спільної діяльності. Політика забезпечує реалізацію цілей суспільного розвитку шляхом створення мотиваційного механізму, надаючи індивідові ефективні можливості щодо задовільнення його соціальних потреб, зміни його соціального статусу і т. ін.;

людинотворча функція. Політика дозволяє особистості консти-туювати себе як самостійну соціально активну істоту. Перетворення пересічної людини на громадянина, здійснюване політикою, відбувається завдяки тому, що вона становить специфічну царину соціалізації особи, включення її до світу складних соціальних відносин.

Рис 3. Функції політики

Взаємовідносини політики з іншими сферами суспільства

Розуміння природи і специфічних властивостей політики передбачає усвідомлення її зв’язків та відносин з іншими сферами суспільного життя: економікою, правом, мораллю, культуроі релігією.

Ряд політичних традицій (марксизм, крайній лібералізм) стверджують односторонню залежність політики від економіки. Але, скоріш за все, їх взаємини мають обопільний характер. Економіка впливає на політику через соціальну сферу, визначаючи матеріальне становище різних соціальних груп і обумовлюючи соціальну стратифікацію (соціальну нерівність). Політика ж як різновид владно-державного примусу зберігає значні регулятивні важелі щодо впливу на економічні процеси. І перш за все тоді, коли та чи інша господарська проблема набуває значного соціального масштабу і зачіпає інтереси значної частини населення. В цілому ж характер політичного впливу на економіку може бути потрійним: позитивним, негативним чи нейтральним.

Як відносно самостійні сфери суспільного життя політика і право виконують різні функції. Політика – це своєрідний пошуковий механізм соціального розвитку, що розробляє його проекти, а право – механізм надання таким проектам загальнозначущого характеру. Політика завжди бере до уваги вплив реальних, а не формальних соціальних центрів, тих сил, що здатні фактично перерозподіляти ресурси і приймати рішення; головною ж регулятивною настановою права є рівність усіх верств населення і громадян перед законом. Інакше кажучи, політика відповідає на запитання, що є, а право – як повинно бути.

Не менш суперечливим є взаємодія політики і моралі. Ця проблема має давню традицію дослідження. Одна частина теоретиків (М. Макіавеллі, Г. Моска, В. І. Ленін, А. Бентлі) наполягала на автономності політики й моралі. Мораль – це справа громадянського суспільства, особистої відповідальності, політика ж – простір протистояння групових інтересів, вільний від моральності. Друга група вчених (Платон, Арістотель, В .С. Соловйов, Е. Фромм, Дж. Хакслі) уособлювала моралізаторський підхід. Політика повинна не тільки мати високоморальні цілі (загальне благо, справедливість, свободу тощо), але й за будь-яких обставин не порушувати моральні принципи (чесність, правдивість). Третя група дослідників (А. Швейцер, М. Ганді) наполягала на необхідності ушляхетнення політики мораллю, поєднання перших двох пропозицій.

У дійсності, доки існує політика і мораль, остаточно вирішити їх протиріччя, визначивши оптимальні способи їх взаємовпливу, неможливо. Не можна поставити політику по той бік Добра і Зла, як неможливо позбавити мораль впливу на політичну поведінку людей.

Контрольні запитання

Яке з численних визначень політики імпонує вам більше і чому?

Чи можна аналізувати політику у термінах теорії гри?

Коли і чому виникає політика? Чи можна вважати державу головною субстанцією політики?

Які функції виконує політика в суспільстві?

Проаналізуйте тлумачення політики біхевіористами. Чи є в ньому слабкі сторони, а якщо є, то які?

У чому полягає обмеженість марксистської трактовки політики?

Що таке моральна політика?

Яку роль відіграє політика у взаєминах з іншими сферами суспільного життя?

Тема 5. Політична влада

Влада – це зло, абсолютна влада – зло абсолютне.

Лорд Ектон.

Влада непояснена, і в цьому її сила.

Е. Шарт’є.

Репутація влади і є сама влада.

Т. Гоббс.

Поняття, природа, риси політичної влади. Співвідношення політичної та державної влади.

Система влади. Основні концепції влади.

Форми, механізм та функції політичної влади.

Поняття легітимності та принцип поділу влади.

1. Поняття, природа, риси політичної влади. Співвідношення політичної та державної влади

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування відмінності інтересів. Основними видами влади є політична, економічна, духовна, сімейна та ін. Політологію ж цікавить політична влада, яка є ядром політичної системи, суспільства, її організаційним і регулятивно-контрольним започаткуванням. Ознаками влади є територія, монополія на примус, тривалість у часі, легітимність тощо. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримання життєздатності та збереження цілісності суспільства.

Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична боротьба, вона – джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.

Галузь політичної науки, що досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які аналізують її, – кратологами. Політологи по-різному тлумачать поняття „влада”. Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішально впливати на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі, примусу, сили тощо.

Політична влада – здатність і можливість здійснювати визначний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики. Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких є влада.

Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, всезагальність, моноцентричність, ефективність і результативність.

Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів. Легітимність влади – це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади – це обов'язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових тощо) усіма членами суспільства. Вплив влади – це здатність суб'єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об'єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб'єктів тощо. Всезагальність (тобто публічність) означає, що політична влада діє на основі права від імені всього суспільства. Моноцентричність означає існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень. Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з'ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.

У політичній літературі широко вживаються поняття "політична влада" та "державна влада". Яка ж відмінність між ними? Поняття „політична влада” ширше від поняття “державна влада”. По-перше, політична влада виникла раніше від державної – ще в додержавну добу. Політична влада визначає можливість і здатність усіх суб'єктів політики здійснювати вплив па процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об'єднань. Вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі сфери людської діяльності. Державна влада є лише однією з форм політичної влади. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада – завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується й іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними та економічними чинниками, тощо.

Державна влада – вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.

Державна влада функціонує за політико-територіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада – суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна й рівноправна в зовнішніх зносинах.

2. Система влади. Основні концепції влади

Дослідження влади розпочалося ще в античні часи. Особливу увагу вивченню проблеми влади у різні епохи приділяли Арістотель, Августин Аврелій, Хома Аквінський, Ш.-Л. Монтеск’є, Дж. Адамс, Ф. Ніцше, Б. Рассел, Т. Парсонс, Ф. Хаєк, О. Тоффлер та інші мислителі.

Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з'ясуванні трьох питань: сутність влади (кому вона служить); зміст влади (у чиїх руках перебуває); форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).

Система влади включає у себе:

органи влади та громадян, які здійснюють владні функції (суб'єкти влади);

тих, на кого спрямована влада – люди, їх групи, організації, спільноти тощо (об'єкти влади);

механізм влади, тобто зв'язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.

Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпорядкуванням і упорядкуванням їхніх воль.

Характеристика політичної влади потребує більш широкого розгляду питання про її суб'єкт і об'єкт.

Суб'єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Суб'єкт влади – це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади – державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ – носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття „народ” неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними – невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо;

вторинні суб'єкти носіїв влади – малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Об'єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб'єктів політики. До розуміння об'єкта влади треба підходити діалектично, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб'єктами, або носіями політичної влади; водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя – економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

З самого початку свого виникнення, якщо виходити із становища, можливостей суб'єкта і об'єкта цієї влади, політична влада постала як феномен нерівності, асиметрії, адже, одні владарюють, а інші повинні їм підкорятися. Ця нерівність підтримується цілою системою різноманітних засобів (ресурсів), за допомогою яких реалізується політична влада.

Провідна роль серед усіх ресурсів політичної влади належить економіці. Саме функціонування політичної влади, реалізація кожного виду економічних і соціальних проблем вимагає великих економічних ресурсів. У центрі уваги керівників держав знаходяться економічна й соціальна політика. Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади. Можна без перебільшення стверджувати, що сила влади, її міцність і легітимність знаходиться в прямо пропорційній залежності від рівня досягнутої стабільності суспільства.

Економічні: наявність розвиненої матеріально-технічної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багато корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв’язки та ін.		Р Е С У Р С И В Л А Д И		Силові: армія, міліція (поліція), служба безпеки, суд, прокуратура, тюрма та ін.
Політичні: наявність розвинених політичних партій, відпрацьований державний механізм, підготовлений апарат управління, політичні традиції та звичаї, наявність політичних лідерів, розвинена політична теорія, політична культура мас і політичних структур				Інформаційні: володіння світовою регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації та ін.
Соціальні: наявність соціально-структурованого суспільства, посадової упорядкованості, утвердження престижної професії, соціального забезпечення, медичного обслуговування та ін.				Демографічні Фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.
Суб’єктні: політична свідомість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість.				Культурні: наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння та ін.
				Правові: наявність правових цінностей, розвинена система права і правова наука, розвинені механізми правотворчості, правозахисту і правозастосування, висока правова культура та ін.

Рис.4. Схема ресурсів влади

Важливо також у системі політичної влади розрізняти три функціонально взаємодіючі її рівні:

вищий рівень – макрополітична система вищих органів влади (законодавчих, виконавчих, судових);

середній або проміжний рівень – це апарат політичної влади середньої ланки, бюрократія різних рангів (цей рівень зв’язує інституційну владу з неформально-громадськими організаціями, партіями, рухами і населенням);

мікрорівень включає безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп. Саме на цьому рівні формуються думки людей про політику, їх переконання, політична культура в цілому.

На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми.

Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. Іеgitimus – законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових норм влади. Політичною доктриною вчення стало в IX – III ст. до н. е. (за існування абсолютної монархії). Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на звеличенні закону – основної регулюючої норми.

Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада – це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади. Виникнення її обгрунтовується існуванням у суспільстві еліти (фран. еlіtе – краще, добірне, вибране), покликаної управляти масами людей неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві (італійські вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс т. ін.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї найактивніших у політиці, інші – високопрофесійних або багатих осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Стрижнем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти.

Суб'єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як природжений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин – біхевіористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою. До суб'єктивно-психологічного напряму примикає інструменталістський підхід до розуміння влади – зведення її до використання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо.

Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів – особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю „гру” забезпечують угоди, переговори, її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єктів, правил „політичної гри” тощо.

Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси. Для нього існує і демократія.

Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт т. ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.

3. Форми, механізм та функції політичної влади

Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування – це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика володарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

монархія – єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

тиранія – одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

аристократія – влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

олігархія – влада небагатьох багатих;

тимократія – особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто – військовою силою;

теократія – влада церкви;

охлократія – влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

демократія – влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

Сучасні дослідники виділяють ще й владу партократії (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших – їм підкорятися (правове забезпечення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, реалізацію функцій. Такими функціями є:

інтегративна (направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно значущих, історично визначених цілей );

регулятивна (забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів);

мотиваційна (влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб’єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур);

стабілізуюча (націленість на стійкий, стабільний розвиток політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства).

4. Поняття легітимності та принцип поділу влади

Легітимне ставлення до правових норм країни – одне з сучасних уявлень про сутність влади, за яким правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Дослідники приділяють багато уваги з'ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як "здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання в тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства".

Легітимність політичної влади – форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів легітимності влади, запропонована М. Вебером:

традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією. Накази керівників є правочинними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецендентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

харизматичний (від грец. harisma – милість, благодать, Божий дар), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.

раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізмі владних структур, на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи легітимності в реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів.

Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (наприклад, президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:

1) ідеологічну легітимність, котра опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою. Для прикладу Д. Істон називає колишній СРСР;

2) структурну легітимність, яка опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад – Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;

3) особисту (персональну) легітимність, що опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д. Істон вважає США, де президент повинен володіти персональною легітимністю.

Джерелами легітимації влади є:

участь громадян у правлінні, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади;

легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності;

легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Проблема легітимації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно на насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим. Таким чином, проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності – зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимними формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш. Монтеск'є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій. За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему „стримувань і противаг” проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак – і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний орган – парламент; виконавчу владу здійснюють президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу – незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавчо закріплена в Конституції США (1787 р.). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 р. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.

Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, – анархізм. Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.

Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40 – 70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи. Провідні його теоретики – П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократичних форм її реалізації зокрема. Однак анархізм спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.

Отже, політична влада, її механізм повинні:

забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;

утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим уміти підкорятися праву;

виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні, соціальні та ін.).

Контрольні запитання

Дайте розгорнуте визначення поняття „влада” і охарактеризуйте головні напрямки щодо його концептуалізації.

Назвіть основні компоненти політичної влади. Що таке “суб’єкт” і “об’єкт” влади?

Що може виступати у якості ресурсів влади?

Що означає поняття „легітимності влади” і чому автократичні режими прагнуть досягти легітимності?

Якими засобами і методами політична влада набуває легітимності?

У чому полягає необхідність розподілу влади?

Тема 6. Особистість і політика

Відмовитися від волі – значить відмовитися від людської гідності, від прав людства, навіть від його обов'язків.

Ж.-Ж. Руссо

Індивід як суб’єкт політики.

Політична участь.

Права людини.

1. Індивід як суб'єкт політики

Політика являє собою діяльність різноманітних суб'єктів у сфері взаємин їх із владою. Під суб'єктами політики розуміються індивіди, суспільні групи, політичні інститути, що приймають реальну участь у політичному житті. Первинним суб'єктом політики є особистість (індивід). Саме із сукупності дій індивідів розвивається політична активність класів, націй, партій, громадських організацій, рухів.

Особистість як суб'єкт політики вкрай специфічна в порівнянні з іншими учасниками політичного життя. Специфіка індивіда як суб'єкта політики виражається в наявності у ньому двох суперечливих начал – прагнення до волі, щастя, до реалізації своїх інтересів, з одного боку, і необхідність дотримання встановлених державою політичних порядків і форм поведінки – з другого.

Специфічний і сам процес формування індивіда як суб'єкта політики. Для формування політично активної особистості необхідний процес політичної соціалізації. Тільки процес політичної соціалізації забезпечує засвоєння індивідом політичних цінностей, норм політичної культури, формування певних установок на політичну систему. Активна участь особистості в політичному житті сприяє створенню умов для повного розкриття всіх потенційних можливостей людини, для його творчого самовираження. У демократичній системі розвиток індивіда як суб'єкта політики є важливою умовою тісного зв'язку політичних інститутів з цивільним суспільством.

Проблема особистості як суб'єкта політики здавна цікавила і захоплювала вчених і мислителів. У стародавності найбільш цікаві моделі взаємин особистості і влади представлені патерналістськими (Конфуцій) і етатістськими (Платон, Арістотель, Заратустра) теоріями. У цих теоріях обґрунтовується ідея пріоритету влади держави над людиною. Безумовне підпорядкування людини державі виключало можливість визнання його як повноправного партнера держави. Арістотель вважав державу вищою формою соціального спілкування; на відміну від Платона виступав за активну участь громадян у політичному житті.

Ліберальні мислителі Нового часу (Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Т. Джеферсон, Дж. Медісон та ін.) обґрунтували модель відносин держави і людини, засновану на ідеї суверенітету особистості. Особистість оголошувалася вищою соціальною цінністю, що володіє цивільними правами незалежно від походження, соціальних, матеріальних та інших характеристик. Стверджувалося, що в основі політики держави повинні лежати права і свобода людини. Лібералізм відокремив особистість і суспільство від держави, наділив особистість фундаментальними правами (на життя, волю, безпеку, власність тощо), проголосив політичну рівність усіх громадян.

Своєрідною моделлю відносин людини і влади є серединна модель, що має древнє походження (VII – VI ст. до н. е.) В її основі лежить ідея компромісу у відносинах між державою й особистістю. В сучасних умовах подібна позиція знаходить своє вираження в християнсько-демократичній концепції. Ця концепція виходить з абсолютної цінності кожної особистості, солідарності громадян, відповідальності кожної людини за своє благополуччя, наданні з боку держави підтримки тим, хто сам не може забезпечити себе (принцип субсідарності).

Мотиви участі особистості в політиці різноманітні. Питання про мотивацію політичної участі чи неучасті є складним. З цього приводу висловлюють свої судження і політологи, і соціологи, і психологи. Мотиви участі особистості в політиці можуть бути ситуаційними, тобто випливати з умов життєдіяльності особистості. Наприклад, в умовах політичної системи, що загрожує інтересам та свободи особи, в політику включається ця особистість, будучи навіть аполітичною.

З погляду психології існують два основних типи мотивів до участі в політиці:

а) егоцентричні. У цьому випадку політика розглядається як гра, спосіб досягнення багатства, слави, політичної влади і т. п.;

б) соціоцентричні. Участь у політиці визначається шляхетним прагненням особистості служити суспільству.

Участь у керуванні державою і суспільством представляє для особистості в одному випадку право реалізувати свої потреби, в іншому – морально-політичний обов'язок, у третьому – зацікавленість (матеріальну чи морально-політичну).

2. Політична участь

Безпосереднім показником самореалізації особистості у сфері владних відносин є її участь у політичному житті. Участь у політиці підрозумівається як один із основних засобів, котрі використовує людина для досягнення своїх власних цілей. До основних форм політичної участі особистості відносяться: а) участь у масових політичних заходах, кампаніях (виборах, демонстраціях, референдумах, страйках тощо); б) участь у діяльності суспільних, політичних організацій, рухах (рядова й у ролі керівників, лідерів і т. ін.); в) участь у професійній політичній діяльності.

М. Вебер виділяє три типи особистості, що беруть участь у політиці: а) політик „з нагоди” (епізодична участь); б) політик за “сумісництвом” (участь у політиці не основна); в) політик-професіонал.

Політична участь у найзагальнішому вигляді підрозділяється на автономну й мобілізовану. Як критерій даної типології взятий характер стимулу участі індивіда в політиці. Мобілізована участь припускає зовнішнє джерело, що виходить від влади, держави, їхніх примусових органів. Вони створюють умови для прилучення особистості до політичного життя, крім її бажання, волі. Мобілізована політична участь характерна для авторитарних і тоталітарних режимів. Автономна політична участь спонукається стимулами, які виходять від самої особистості. Індивід у даному випадку самостійно приходить до участі в політичному процесі, вибираючи найбільш допустимі для нього форми політичної активності.

В умовах демократичної політичної системи політична участь є найважливішим засобом проведення політики держави, контролю за її здійсненням, добору підготовлених осіб до керування справами суспільства і держави.

Своєрідною формою політичної участі населення є протестанська. Політичний протест віддзеркалює негативне відношення соціальних суб'єктів на сформовані в суспільстві несприятливі політичні та соціально-економічні умови, на неефективну діяльність держави. Політичний протест протікає в конвенціональних (дозволених владою) і неконвенціональних (підпільних, заборонених і ін.) формах. У демократичних державах діє інститут опозиції, що представляє діяльність неурядових партій і рухів.

Крайньою формою неконвенціонального політичного протесту є політичний тероризм. Тероризм – це привселюдно чинені загально-небезпечні дії чи погрози, спрямовані на залякування населення чи соціальних груп з метою прямого або непрямого впливу на прийняття якого-небудь рішення чи відмовлення від нього в інтересах терористів. Тероризм відноситься до числа найнебезпечніших явищ сучасності, що набуває все більш різноманітних форм і загрозливих масштабів. Терористичні акти приносять масові людські жертви, вбивства видних або значних політичних діячів, руйнування матеріальних і духовних цінностей. Тероризм, давно вийшовши за національні рамки, набував міжнародного характеру. В даний час тероризм перетворився в серйозну проблему для всього світового співтовариства. Її рішення вимагає величезних ресурсів, об'єднання зусиль різних держав, їхніх спеціальних служб і правоохоронних органів.

Характер і ступінь участі особистості в політиці залежить від сукупності визначених передумов (умов) і факторів (безпосередніх причин, що обумовлюють діяльність індивіда). Умовно передумови політичної участі можна розділити на чотири групи: матеріальні, політико-правові, соціокультурні й інформаційні. У рамках цих передумов розкривається дія комплексу факторів, що представляють головні причини активного включення особистості в політичний процес: роль держави в політичній соціалізації, добробут, стать, вік, рід занять, культурно-освітній рівень, релігійна приналежність, психологічний тип і т. ін. Зараз у політичній науці найбільшого значення надається психологічним факторам, що спричиняють вплив на ті чи інші форми політичної участі людей: (бажання протистояти загрозі своєму суспільному становищу, прагнення домогтися життєвого успіху, завоювати більш високий соціальний статус, розуміння громадського обов'язку тощо). Дані соціологічних досліджень показують, що чим багатше суспільство, тим воно більш відкрите до демократичних форм. Матеріально забезпечені люди є більш ліберальними. Як правило, більш освічені громадяни – політично більш активні в порівнянні з тими громадянами, які мають невисокий культурно-освітній рівень.

3. Права людини

Ґарантувати статус особистості як суб'єкта політики покликані права людини. Вони представляють сукупність принципів, норм взаємин між людьми і державою, що дають можливість діяти людині за своїм розсудом (ця частина прав називається свободами) і одержувати певні блага (це власне права).

Права людини – одна з вічних проблем історичного, соціального і культурного розвитку людства. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала або релігійного, або естетичного, або філософського звучання.

Зародження прав людини в V – IV ст. до н. е. у давніх полісах (Афінах, Римі), поява принципу громадянства були великим кроком на шляху руху до прогресу і волі. Нерівномірність розподілу прав людини не між різними класовими і становими структурами також повпозбавлення цих прав рабів було неминучим для тих етапів суспільного розвитку. Кожна нова ступінь такого розвитку додавала нових якостей правам людини, поширювала їх на більш широке коло суб'єктів. І відбувалося це не стихійно, а в результаті боротьби класів і станів за свої права і волю, за її розширення і збагачення.

У міру природно-історичного розвитку суспільства відбувалося зростання гуманних підвалин релігії, філософії, моралі, праві. Античний раб вільніший за первісного дикуна, середньовічний кріпак вільніший античного раба, а найманий робітник ранньобуржуазного суспільства вільніший середньовічного кріпака.

Відомо, що правила поведінки в первісному суспільстві носили синкретичний (лат. synkretismos – з'єднання) характер. Ці правила в науковій літературі одержали найменування „мононорми”, оскільки вони не можуть бути диференційовані і класифіковані як норми релігії, моралі, звичайного права. За своїм характером – це правила, що виражають стійкі звички, котрі переконують своєю доцільністю. Вони концентрували їх, стихійно складаючи уявлення про корисне і шкідливе для роду чи племені і, в кінцевому рахунку, були зв'язані зі становленням суспільної праці. Метою таких норм була підтримка і збереження спорідненої родини.

Для мононорм характерним було те, що вони ніколи не давали переваг одному члену роду перед іншим, тобто закріплювали „первісну рівність”. Але суть цієї рівності складалася в поглинанні людини співтовариством, у найжорстокішій регламентації всієї її діяльності, в консервативності і застійності форм, що закріплюють існуючі зв'язки і відносини. Ця та інші нормативні надмірності, властиві суспільствам з відносно бідною культурою, для яких найважливішою задачею є підтримка рівноваги і суспільного спокою.

Однак виникнення мононорм було свідченням грандіозної еволюції людства, що вийшло з тваринного світу. Сам факт появи норм – це ознака сугубо людського буття, його соціальності. Через освоєння мононорм культивувалися форми поводження, необхідні людському співтовариству для подальшого прогресу. Адже навіть найконсервативніші й найтвердіші соціальні норми прийшли на зміну стадним інстинктам і свідчили про усвідомлення людськими співтовариствами особливості свого існування стосовно іншого світу і необхідності підтримки і збереження своєї спільності. У рамках первісної моралі, звичаїв, традицій, ритуалів, що виростали з мононорм, відбувалося становлення людської соціальності.

Люди на практичному досвіді переконувалися в корисності і доцільності певних правил, заборон, розпоряджень.

На останньому етапі розпаду первіснообщинного ладу в епоху класоутворення виникають норми права. Однак формування норм права і прав людини – явища тимчасові. Правові системи більшості регіонів світу формуються у зв'язку з великим суспільним поділом праці, зростанням його продуктивності, що створили можливість появи надлишкового продукту і зосередження суспільного багатства в руках уже сформованої привілейованої верхівки, яка здійснює процес керування в родових організаціях. Вони були засновані переважно на методах насильства, примусу, застосовувалися носіями верховної влади стосовно більшості суспільств. Рівень свободи був мінімальний і охоплював хіба що верхівку, що править. У таких умовах домагання індивідів на забезпечення нормальної життєдіяльності були нереальні. Люди бачили в представниках верховної влади або ставлеників Бога на землі, або просто владик, що вимагають беззаперечного підпорядкування.

Специфічним різновидом рабовласницької держави була полісна форма, котра виступала у виді рабовласницької демократії, тиранії, аристократії. Полісна демократія породила перші паростки явища, які уже можуть бути названі правами людини. Це пов'язано з виникненням певного простору свободи, що створило умови для появи рівних політичних прав у осіб, які є громадянами.

У VI ст. до н. е. афінський архонт Солон розробив конституцію, що закріплювала деякі елементи демократії і встановлювала право на залучення до відповідальності державних чиновників.

Свій внесок у розвиток цивільних свобод внесли римляни, які ввели поділ влади, прийняли та розробили ідеї природного права.

У період середньовіччя свобода була вкрай обмежена, оскільки феодальне суспільство – суспільство загальної залежності. Система зовнішньоекономічного примусу, станова ієрархія, безправ'я більшості породжували сваволю, культ сили, систематичне насильство. Однак уже в цей період в Англії виникають спроби обмеження права монарха, з'єднання монархії зі становим представництвом, прагнення визначити для панування монарха правил, яких він повинен дотримуватися. Протистояння монарха, баронів, лицарства завершилося прийняттям Великої Хартії Вільностей у 1215 р. У ній містяться статті, спрямовані на приборкання сваволі королівських чиновників, вимоги не призначати на посаду суддів, шерифів і констеблів осіб, які не знають законів або не бажають їх виконувати.

Актом, що закріпив компроміс між зміцнілою буржуазією і правлячою верхівкою землевласників, затвердженням конституційної монархії, став Білль про права 1689 р. Білль відводив значну роль парламенту, забороняв без його згоди припиняти дії законів, стягувати податки і збори на користь корони, утримувати в мирний час постійну армію. Поряд з цим білль уніс неоціненний вклад у розвиток прав людини, встановивши свободу слова і суперечок у парламенті, свободу виборів у парламент, право звертання підданих з петицією до короля.

Зазначені нормативні акти – свідчення, що Англія стала першовідкривачем у сфері прав людини й у необхідності поділу влади для їхнього захисту. Акт про влаштування 1701 р. заснував верховенство парламенту у сфері законодавства, принцип незмінюваності суддів, заборону королівським міністрам бути членами парламенту. Ці нововведення стали можливими у зв'язку з інтенсивним розвитком буржуазних відносин, посиленням влади буржуазного стану, що вимагав покласти кінець буржуазній сваволі й абсолютизму.

Подальший розвиток ідеалів свободи і прав людини, що знайшло втілення в історичних документах, відбувся у США.

Вчення природного права було розвинуте Томасом Пейном і Томасом Джефферсоном у їхній боротьбі за перемогу буржуазно-демократичної й антиколоніальної революції. Ідеї Пейна і Джефферсона були спрямовані не тільки на затвердження демократичної державності, але й на захист невід'ємних природних прав людини. Важко переоцінити великий гуманний пафос Декларації Прав Вірджинії 1776 р., що проголосила: „Усі люди за природою є в однаковій мірі вільними і незалежними і володіють певними природженими правами, яких вони – при вступі в суспільний стан – не можуть позбавити себе і своїх нащадків якою-небудь угодою...”.

Вперше своє юридичне вираження права людини одержали в 1776 р. у Вірджинській Декларації, що згодом була покладена в основу Білля про права (конституції) США і французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р. У наш час права людини закріплені в Загальній Декларації прав і свобод людини і громадянина, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН (1948 р.), у Європейській Конвенції про захист прав і свобод людини (1950 р.), Міжнародному Пакті про цивільні і політичні права (1966 р.), Декларації прав дитини (1959 р.), Декларації про ліквідацію усіх форм нетерпимості і дискримінації (1981 р.), Конвенції проти катувань і інших нелюдських видів звертання і покарання (1984 р.) і ряді інших міжнародних документів. Згідно з цими документами, людина визнається рівноправним з державою суб'єктом політики.

Перше покоління прав людини – невідчужувані особисті (цивільні) і політичні права. Це – право громадянина на свободу думки, совісті і релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу и безпеку особи, право на свободу від свавільного арешту, затримки чи вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і безстороннім судом та інші особисті і політичні права, які набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром – і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної волі і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання у сфери, регульовані цими правами.

Відлік першому поколінню прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. Цей період приходиться на розвиток буржуазних відносин і затвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Тільки тоді рівноправність з ідеальної категорії стала втілюватися в реальну дійсність, одержавши конституційне чи інше законодавче оформлення. Принцип юридичної рівності, котрий став основою універсальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав людини – поглиблення особистих (цивільних) і розвиток соціально-економічних та культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу й інше) – сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища і підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, та вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу і міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої й іншої форм діяльності держави щодо їхнього забезпечення.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства – правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства в цілому. Мова йде про ті права особистості, що не зв'язані з його особистим статусом, а диктуються належністю до якої-небудь спільності (асоціації), тобто є солідарними, в яких правам особистості відведене провідне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування т. ін.).

Становлення третього покоління прав людини (права людини – частина прав людства) зв'язане з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні викликали інтернаціоналізацію юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, набуття національного характеру законодавств (особливо конституційних) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав.

У Конституцію України включені основні нормативні положення про права і свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Однак на сьогоднішній день в Україні проблемою є реалізація багатьох прав і свобод людини на практиці. Без вирішення цієї проблеми не можна говорити про забезпечення міжнародних стандартів про права людини в Україні.

Права людини мають нормативний й інституціональний (реальний) зміст. У першому випадку засновані на принципах свободи, рівності, справедливості, невідчужені і носять універсальний характер; діють незалежно від типу політичної системи, характеру режиму правління. У міжнародних документах про права людини дотримання цих прав має пріоритет перед принципом невтручання у внутрішні справи окремих держав.

Інституціональний зміст прав людини залежить від рівня соціально-економічного розвитку, демократизму політичної системи у країні, установлених традицій та звичаїв. Тому в багатьох країнах не всі права людини виконуються. Маються численні факти переслідування людей з етнічних мотивів, застосування катувань у в'язницях і т. ін. У деяких демократичних країнах Заходу рівні права жінок були визнані лише після Другої світової війни (в Японії і Франції – у 1940 р., у Швеції – в 1974 р.). Сучасне уявлення про права людини ґрунтується на ідеях природного права, які розвивали китайський мислитель Мо-Цзи, софісти, Арістотель. В основі цих ідей лежало визнання рівності людей від народження, наявності у них однакових, даних природою природних прав. У середні століття панував юридично-позитивістський підхід, що виходив із пріоритету прав держави (законів) над правами особистості. Прихильники даного підходу заперечували загальнолюдську природу права, розуміючи його, як благо, дароване державою. У джерел сучасного ліберального розуміння прав людини стоять найвизначніші мислителі Нового часу: Дж. Локк, Г. Гроцій, Ш. Монтеск'є, Джеферсон, І. Бентам, Дж. Мілль т. ін. Вони обґрунтували розуміння природних прав людини на життя, безпеку, власність, волю тощо. У якості основних вони розглядали політичні та цивільні права особистості, не звертаючи належної уваги на соціально-економічні умови її життєдіяльності. Зараз у ліберальних концепціях прав і свобод особи основний акцент робиться на питаннях гарантування і використання природних прав. У зрілому демократичному суспільстві політичні права втрачають свою колишню першість, будучи передумовою реалізації всього спектра прав і свобод індивіда. Індивід вправі сам вирішувати питання про прийнятні для нього форми реалізації своїх прав.

Найбільш загальною типологією прав людини є підрозділ їх на негативні та позитивні. Як критерій даної типології виступають позитивний і негативний аспекти свободи. У негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, у позитивному – як свобода вибору, як можливість і здатність індивіда до свого розвитку. Негативні права відповідно до даного розуміння свободи виражаються в обов'язках держави відносно захисту громадян від усіх обмежень і примусу. Здійснення негативних прав, до яких відносяться практично всі ліберальні, фундаментальні права людини, не залежать від рівня розвитку країни, її економічних і соціальних ресурсів. Негативні права являють собою основу індивідуальної свободи особи.

Позитивні права ґрунтуються на обов'язку держави надати особистості певні соціальні блага (право на утворення, охорону здоров'я, доступ до культурних цінностей, соціальний захист т. ін.). Позитивні права безпосередньо залежать від соціально-економічного розвитку держави, від типу політичної системи, від наявності необхідних соціальних ресурсів, матеріальних засобів.

У відповідності зі сферами реалізації права і свободи людини підрозділяються на цивільні (чи особисті), політичні, економічні, соціальні, культурні й екологічні. До цивільних, або особистих прав людини відносяться – право на життя, особиста недоторканність, право на захист честі і доброго імені, право на справедливий незалежний і вільний суд, на таємницю листування і телефонних розмов, свободу пересування і вибору місця проживання, право залишати власну країну і повертатися тощо.

Політичні права визначають можливість участі громадян у керуванні справами держави і суспільства (виборчі права, свобода слова, друкування, совісті, право на одержання інформації, право на об'єднання з однодумцями й т. ін.). У результаті боротьби трудящих за свої цивільні і політичні права в демократичних державах затвердилися конституційні гарантії права, загальне виборче право. У більшості сучасних європейських держав скасована страта.

Економічні і соціальні права – це права і можливості громадян у сфері виробництва, обміну, споживання, розпорядження матеріальними ресурсами, продуктами своєї праці. Серед економічних прав найважливішими є право на приватну власність, свободу економічної діяльності. До соціальних прав відносяться: право на працю, справедливу оплату праці, захист від безробіття; право вибору професії; право на колективні дії стосовно захисту трудових прав; право на житло, охорону здоров'я, одержання освіти і т. ін. Соціальні й економічні права включені в Загальну Декларацію прав і свобод людини (1948 р.).

Культурні права гарантують доступ людини до благ культури, свободу художньої, наукової, технічної творчості, її участь у культурному житті й користуванні установами культури. Цей вид прав дозволяє реалізувати культурні потреби людини, забезпечити зростання рівня його культури, без якої людина не може повноцінно здійснити свої цивільні та політичні права.

У сучасних умовах однією з найбільш гострих глобальних проблем людства є екологічна. Унаслідок цього особливу актуальність здобувають екологічні права особистості: право на мир, на соціальний і культурний розвиток, право на здорове екологічне навколишнє середовище, вільне пересування по світу тощо. Реалізація цих прав у значній мірі утруднена через цілий комплекс факторів, протиріч у сучасному складному світі (політика диктаторських, тоталітарних режимів, різноманіття політичних, військових, національних конфліктів і т. ін.). Дотримання прав людини – всеосяжна комплексна задача, ступінь вирішення якої безпосередньо характеризує демократичність і гуманістичність будь-якої країни. У масштабах усього світового співтовариства практична реалізація всього комплексу прав людини – найважливіша гарантія побудови міжнародних відносин на справді гуманістичних, моральних засадах, збереження і зміцнення миру. В наш час у світі виділяються такі групи порушень прав людини, як геноцид, етнічні „чистки”, тероризм, громадянські війни, апартеїд, расова дискримінація, сегрегація, порушення політичних прав громадян, забруднення навколишнього середовища, дискримінаційна мовна політика, обмеження на одержання інформації і т. д. Забезпечення прав кожній людині, незалежно від державних, національних, расових і інших розходжень, – основний шлях до об'єднання людства в єдине ціле, єдиний економічний, інформаційний, духовний організм; шлях до побудови земної цивілізації на засадах гуманізму і високої моральності.

Контрольні запитання

Дайте визначення поняттю “особистість як суб'єкт політики”.

Охарактеризуйте основні моделі відносин особистості і влади.

Назвіть основні типи мотивів участі особистості в політиці.

Які основні форми політичної участі особистості?

Розкрийте основні фактори політичної активності особистості.

Сформулюйте поняття “права людини”.

Перерахуйте й охарактеризуйте основні типи прав людини.

Яка роль міжнародних організацій у справі захисту прав людини?

Охарактеризуйте стан прав людини в сучасній Україні.

Тема 7. Політичні еліти. Політичне лідерство

Нема століття без героїв.

Б. Шоу

Кожне національне відродження починається з відродження еліти.

В. Липинський

Велич великої людини виявляється у тім, як вона поводиться з маленькими людьми.

Т. Карлейль

Поняття, теорії, типологія і функції політичної еліти.

Поняття, теорії, типологія і функції політичного лідерства.

1. Поняття, теорії, типологія і функції політичної еліти

У різних суб’єктів політики неоднакові дії відносно неї. Громадяни та окремі соціальні групи безпосередньо повсякденно не приймають участі у політичному житті. Цим зайняті особливі верстви населення, які в перекладі з французької – є “elite” – краще, відбірне, вибране коло людей, тобто політична еліта.

Політична еліта – це відносно нечисленна верства населення, яка займає керівні посади в державних органах влади, а також в політичних партіях, об’єднаннях, рухах, суспільних організаціях, окремих колективах і тому має можливість постійно впливати на прийняття тих чи інших рішень в державі та суспільстві.

Політична еліта в суспільстві має постійний зв’язок з економічно пануючими верствами, і цей зв’язок має двобічну спрямованість.

Реальність минулого, існуючого та майбутнього стану цивілізації політичної еліти обусловлено наступними факторами:

по-перше, різними підходами до політичного життя з боку соціальних верств населення, їх психологічного та іншого стану;

по-друге, законом розподілу праці;

по-третє, політичною пасивністю широкого кола народних мас;

по-четверте, можливістю використання управлінської діяльності для здобуття багатьох соціальних привілей.

Політична еліта також диференційована, вона розподіляється на:

Правлячу, яка безпосередньо володіє політичною владою;

опозиційну (контреліту), що стоїть до пануючої влади в опозиції;

вищу правлячу, котра приймає впливові на всю державу рішення;

середню, яка є основним висновником суспільної думки;

адміністративну – управлінців-службовців (бюрократію).

Виходячи з цього, в суспільстві формується політичний механізм, який повинен забезпечувати максимальну ефективність політичної еліти, її підконтрольність.

У політичній науці термін “еліта” характеризує носіїв найбільш яскраво виражених політико-управлінських якостей, здібностей та функцій. Теорія еліти відображає змагання та конкуренцію в галузі політичного життя, його ієрархічність та динамізм.

Наукове застосування категорії “політична еліта” ґрунтується на визначальних уявленнях місця та ролі політики, її безпосередніх носіїв у суспільстві.

Французькій термін “elite” набув свого розповсюдження завдяки працям Сореля і Парето на початку ХХ-го ст., хоча ідеї політичного елітизму виникли ще в далекій давнині. Найбільш послідовно ці ідеї були виражені у Конфуція, Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Карлейля, Ніцше та інших мислителів. А перші класичні, сучасні концепції еліти виникли лише в кінці ХІХ-го – на початку ХХ-го ст. у працях Г. Моски, В. Парето та Р. Міхеліса.

Цих учених італійської макіавеллістської школи політичної соціології по праву називають творцями класичних теорій еліт, ідеї яких і на сьогодні не втратили сучасної значимості, а широко використовуються в науці.

Їх об’єднують наступні положення:

особливі психологічні та соціальні якості еліти, даровані природою, або вихованням, необхідні в боротьбі за владу або в керівництві державою;

згуртованість груп еліти, яка об’єднується не тільки за елітарною самосвідомістю, а й за професіональною спільністю, соціальним положенням та спільними інтересами;

визнання елітарності кожного суспільства, поділ його на привілейовану, владну, творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість;

формування, циркуляція та зміна еліт у боротьбі за владу (багато людей з великими психологічними, та соціальними якостями дуже хочуть зайняти пануюче положення на всіх гілках влади);

в основному конструктивна роль еліти в суспільстві, так як суспільство не може існувати без еліти, хоча вона не завжди діє ефективно і має тенденцію вироджуватись.

Одним із засновників теорії еліти є італійський професор Гаетано Моска (1858 – 1951 рр.). Провідною ідеєю в його працях “Основи політичної науки” та “Історії політичних доктрин” і “Правлячий клас” є створення владного класу, який виконує всі політичні функції і дістає вигоди зі своєї влади. На його думку, влада завжди перебуває і повинна перебувати в руках меншості – еліти – класу, який править підпорядкованим їй, більш численним класом, котрий керується і контролюється першим; між ними можуть виникати конфлікти із-за влади; частина підпорядкованого класу, кращі представники його, можуть поступово проникати у еліту.

Разом з Г. Моска теорію політичної еліти розробляв Вільфредо Парето (1848 – 1923 рр.). Еліта у нього – це клас, що складається з людей найбільш талановитих та продуктивних у різних сферах та галузях діяльності і має якісну характеристику. Він розділяє її на правлячу і неправлячу та наголошує на процесі постійної зміни й циркуляції еліт. На думку В. Парето, циркуляція еліт є одним із головних принципів історії. За його теорію, в дослідженні еліт треба намагатися поєднати історію еліт із сучасною політичною практикою.

Цей підхід до вивчення еліт також знайшов своє бачення у німецьких вчених Роберта Міхельса та Карла Манхейма.

Р. Міхельс (1876 – 1939 рр.) та Карл Манхейм (1893 – 1947 рр) звернулися до демократії. Вони підтвердили ідею елітарної влади для суспільства, але відверто вважали, що залучення широких народних мас до влади, до політичної діяльності взагалі значно деформує політичний процес.

Р. Міхельс стверджував що привернення мас до політики і влади призведуть до загибелі демократії, а безпосереднє їх панування – технічно неможливе. Головний його аргумент – це дія “залізного закону олігархічних тенденцій” в масових політичних організаціях, який обумолює неможливість демократії (демократія веде до олігархії і неминуче перетворюється на олігархію), цьому сприяють три тенденції, які закладені в сутності людини, особливості політичної боротьби і в специфіці розвитку організації. Р. Міхельс, хоч і був прихильником елітарної структури влади, але до процесів масифікації суспільства ставився кепсько.

Усі зазначені вище концепції стверджують, що управління не може здійснюватися всім суспільством, а потребує кваліфікованої еліти.

Слабким же місцем макіавеллістської концепції еліт є абсолютизація політичного чинника і недооцінка ролі економіки, здібностей та активності народних мас, перебільшення значення психологічних факторів та стимулів, недостатній облік еволюції суспільства, сучасних реалій держави.

У західній політології разом з макіавеллівською школою існують ціннісні теорії еліт, теорії демографічного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції тощо.

Ціннісні теорії еліт (Х. Ортега-і-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке т. ін.) вважають еліту як ініціативну частину населення, наділену високими якісними здібностями, найбільш підготовленими інтелектуально для управлінської діяльності, в якій постійно має потребу сучасне суспільство. М. Бердяєв (1874 – 1948 рр.) вказав на співвідношення високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості підготовлених кваліфікованих індивідів. Вище 5% „коефіцієнт цієї еліти” і є відзнакою того, що в суспільстві є високий потенціал розвитку.

В теоріях демографічного елітизму (І. Шумпетер, Р. Даль, С. Ліпсет, Л. Зіглер, К. Мангейм та ін.) розглядається еліта як група, яка не тільки виконує управлінські функції,а й є гарантом високої якості керівників, захисником демографічних цінностей.

В основі плюралістичної концепції еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен, С. Келлер та ін.) є плюралізм еліт, визначений суспільним поділом праці, обмеженим впливом, специфічною для неї галуззю діяльності. Громадяни мають можливість вільного реалізування права входження до складу еліти; між елітою і масами складаються відносини представництва. Деякі прибічники плюралістичного елітизму все ж таки відокремлюють найбільш впливові, “стратегічні” еліти, рішення яких мають визначальне значення для всього суспільства.

Представники ліволіберальних концепцій еліти (Ч. Райт, Р. Міллс, Р. Міллібанд та ін.) виступають розбіжниками плюралістичного елітизму, хоча деякі положення вони запозичили у макіавеллістській школі. Головний елітоутворюючий чинник згідно 8 їх концепцією – це важливі командні позиції, керівні посади, які займають представники еліти. І це не тільки політичні діячі, а також і керівники, посадові особи різних корпорацій, військові, інтелектуальні діячі, службовці з високим суспільним статусом, у яких головна мета – це забезпечення власного панування.

Основні положення ліберальних концепцій еліти підлягають гострій критиці, особливо утвердження закритості владної еліти та ін.

Українські мислителі, і в першу чергу автор концепції “національної аристократії” В. Липинський, обґрунтували існування еліти у зв’язку з потребами національного відродження. Для формування нації, стверджував В. Липинський, необхідно мати досить активну групу людей, яка б несла в собі якісні державні, політичні та культурні цінності, була б носієм у певний історичний період дійсно національної ідеї. За висновками В. Липинського, чим складніше матеріальне життя нації, тим складніше проблеми до розв’язання наслідує національна аристократія, яка повинна стати авторитетом серед народу. Д. Донцов, незаперечно визначаючи необхідність політичної еліти для українського суспільства, в своїй теорії еліт (його рингу “Націоналізм”, 1926 р.) виводить „ініціативну меншість” (саму еліту) і „пасивного чинника нації” (саме народ). Саме еліта, як найактивніша група, формує державотворчу, національну ідею, доводить до прийняття її масами, а потім мобілізує ці маси до втілення даної ідеї в життя суспільства.

І в новітніх вітчизняних політологічних дослідженнях (В. Бебік, Б. Кухта, В. Полохало та ін.) зберігається традиція осмислення елітарності українського суспільства як явища, притаманного сучасній Україні.

Кожний із вищевказаних напрямів елітарної теорії відображає конкретні аспекти дійсності, беручи ті чи інші держави, певні історичні епохи і підходи. Виходячи з цього, можна висловити таке визначення: “політична еліта” – це досить самостійна суспільна меншість, представники якої володіють такими соціальними та інтелектуальними якостями, котрі дають їм змогу виконувати управлінські функції, займати керівні позиції в суспільних інститутах, відігравати провідну роль в усьому суспільстві або в його окремих сферах, безпосередньо впливати на прийняття владних рішень та мати відносно привілейоване положення в суспільстві як політично пануюча верства населення.

Політична еліта неоднорідна, внутрішньо диференційована, має різноманітну класифікацію, наприклад:

в залежності від джерела впливу еліти можуть бути спадкоємницькі, ціннісні, владні, функціональні;

в залежності від ідеологічних цінностей еліти бувають, авторитарні, тоталітарні, демократичні, ліберальні;

за способом формування еліти виділяються „відкриті”, „закриті”;

за способом приходу до влади еліти є, легітимні, нелегітимні;

за функціональними ознаками – політична, економічна, культурна, інформаційна.

Соціальне призначення політичної еліти відображене, перш за все, у функціях, які вона виконує. Їх багато, вони різноманітні, складні і пов’язані з великою відповідальністю. З них найбільш суттєві: стратегічна, комунікативна, організаторська та інтегративна. Для успішного виконання кожної з функцій необхідно концентрувати увагу на конкретних якостях і здібностях представників еліти, даючи їх володарю деяку інтелектуальну моральну і матеріальну перевагу.

Для демократичного суспільства першочергової значимості набуває проблема формування найбільш результативної еліти, яка забезпечуватиме високу професіональну компетентність та необхідні для керівництва ціннісні орієнтації, організаційну ознаку. А в цьому велику роль відіграють системи рекрутування еліт – система гільдій та антрепренерська система, які мають свої специфічні риси. Для системи гільдій характерні: закритість, наявність багатьох інституціональних фільтрів, невелике обмежене коло електорату, кооптація, відтворення вже існуючого типу еліти.

Ця система суворо формалізована та ієрархізована, вона схильна до бюрократизації, консерватизму, хоча і має свої переваги.

Антрепренерська система має таку характеристику: відкритість, невелика кількість інституціональних фільтрів, широке коло селекторату, діє принцип конкурентності у відборі, пріоритет привабливим якостям особистості.

Переваги цієї системи безперечні, вона є більш життєздатною, оптимальною селекцією політичних еліт в сучасному житті. А в цілому ці системи формування політичних еліт мають свої плюси і мінуси, а ступінь їх виявлення залежить від типу політичного режиму. Успіх реформування суспільства можливий тільки на шляху розбудови нової системи рекрутування еліт, в якій конкурентні і інституціональні вимоги до ділових та моральних якостей політичних і адміністративних керівників будуть займати головне місце.

Соціальні механізми рекрутування еліт мають безпосередньо вплив на суспільну роль і сутність її, але й визначають типові риси окремих представників еліти – політичних лідерів.

2. Поняття, теорії, типологія і функції політичного лідерства

Лідерство супроводило всю історію людства. Слово “лідер” в перекладі з англійської („leader”) означає – “ведучий”, “керівник”. Інтерес до лідерства, осмислення цього важливого соціального феномену був завжди. Політичним лідерам приділяли увагу античні історики – Геродот, Плутарх та інші. Значний внесок у теорію політичного лідера запропонував італієць Н. Макіавеллі, який визначив сутність політичного лідера як володара, котрий використовує різні засоби для наведення порядку й збереження свого панування. Практичні засоби для володарів, які розробив Макіавеллі, де панували хитрощі та сила, дуже цінили правителі та політичні діячі. Представниками валютаристської теорії лідера є Т. Карлейль (1795 – 1881 рр.) та Р. У. Емерсон (1803 – 1882 рр.), які бачили історію як наслідки творення видатних особистостей. Карлейль висловив думку, що суспільство не може існувати нормально без постійного направляючого дійства лідера. За твердженням Емерсона усі глибокі звершення – це талан видатних індивідів.

Ф. Ніцше дає біологічне, соціопсихологічне обґрунтування феномену лідерства. Лідер в його понятті – це надлюдина, це найдосконаліші її екземпляри. Лідери – геніальні люди. Г. Тард (1843 – 1904 рр.) стверджував, що єдиним джерелом прогресу суспільства є відкриття, зроблені неординарними особистостями. Він також є одним із засновників теорії соціалізації. У марксизмі політичний лідер є послідовним виразником і реалізатором класових інтересів. Маси осередок в цілому диктують, контролюють поведінку лідера, хоча більшість сучасних мислителів не розділяють такої точки зору. Історія переконливо свідчить, що роль політичних лідерів є досить значною, але трактується неоднозначно. Проблемами лідерства займаються крім політології такі науки, як психологія, соціологія, економічна теорія, антропологія тощо.

Феномен лідерства відображається також в його визначеннях:

лідерство – це особливий вид влади;

лідерство – це особливий статус управлінської діяльності;

лідерство – це особливий постійний, авторитетний вплив на людей;

політичне лідерство – це особливе підприємництво;

лідер – це еталон політичної поведінки соціальної спільноти.

Ці різноманітні характеристики визначення лідерства говорять про відповідальність за прийняття і здійснення політичних рішень, за вирішальну роль лідера в політиці. І це дає підстави дати загальне поняття цього феномена у синтезованому визначенні: політичне лідерство – це процес, у ході якого авторитетні особи, які мають реальну владу або можливість впливу на людей, здійснюють постійний, пріоритетний і легітимний вплив на суспільство або його частину, яка чекає, приймає і підтримує їх дії задля досягнення означених і поставлених ними цілей.

Структура лідерства має три головних компоненти: індивідуальні риси, ресурси, ситуацію. Всі вони мають вплив на ефективність лідера.

Найбільш повна характеристика лідерства надається в ряді теорій і концепцій, які і розкривають сутність цього феномену. На сьогодні не втратила актуальності теорія рис. Вона обгрунтовує необхідність певних рис лідера, зокрема масштабності й неординарності мислення, неаби-яких організаторських здібностей, відповідальності, поваги до людей. Вони (риси) виключно різноманітні, проте всю їх сукупність можна об’єднати в 3 великі групи:

природні – сила характеру, воля, рішучість, тонка інтуїція, особиста привабливість;

моральні – чесність, вірність, справедливість, турбота за людей;

професійні – аналітичні здібності, вміння аргументовано протистояти сторонній думці, компетентність, політична мудрість, культура, професіоналізм у прийнятті рішень тощо.

В демократичних державах до обов’язкових якостей сучасних політичних лідерів відносять також фототелегенічність, здатність викликати довіру у людей та ін.

Дійсно, для заняття лідируючих ступенів в умовах конкуренції потрібно мати певні психологічні й соціальні якості. Але їх набір значно варіюється в залежності від держав, конкретних умов та ситуацій, від історичних діб.

Факторно-аналітична концепція вводить в теорію лідерства поняття цілей та завдань, зв’язаних з певними ситуаціями і особистою поведінкою лідера в цих умовах.

Ситуаційна концепція лідерства не відміняє індивідуальних якостей особистості, але віддає пріоритет в поясненні природи лідерства обставинам. З точки зору цієї концепції, лідерські якості релятивні, відносні. Одна людина може їх виявити на мітингу, друга – в повсякденній організаторській роботі тощо.

Розвитком і якісним збагаченням ситуаційної концепції з’явилась теорія конституєнтів – теорія, яка роз’яснює феномен лідерства через його послідовників. Лідер і його конституенти складають єдину систему: вони сприймають лідера, ситуацію і остаточно приймають лідерство або відмовляються від нього. Взаємодія лідера і його послідовників – це двостороння дія. В демократичному суспільстві політичні лідери можуть мати успіх лише тоді, коли їх імідж співпадає з очікуванням більшості населення.

Пояснити психоаналітичні підходи до лідерства допомагають психологічні теорії. Наприклад, для авторитарної особистості влада є психологічною потребою, яка дозволяє їй звільнитися від особистих комплексів шляхом нав’язування своєї волі іншим людям. Це є прояв не сили, а слабкості; особистість керується в першу чергу емоціями і нестерпна до рівності і демократії.

Спробою інтерактивного аналізу здійснюються комплексні дослідження лідерства, які включають чотири головні аспекти: риси лідера, завдання, його послідовників і конституентів, систему взаємовідношень лідера і його конституентів. При чому цей універсальний комплексний підхід дослідження лідерства також не дає повної картини цього феномену. Історичні умови, типологія політичних систем здійснюють особливий, а іноді вирішальний вплив на результати дослідження.

Типологія політичного лідерства дає об’єктивну змогу розкрити внутрішнє багатство цього феномену. Найпоширенішою типологією лідерства є розподіл лідерства в залежності від відношення керівника до підлеглих – авторитарне й демократичне.

Типологія М. Вебера є “класичною”, основа її – типи суспільного правління:

1) традиційне лідерство, основане на звичаях, традиціях, вірі, що влада законна, оскільки існувала завжди;

2) раціонально-легальне лідерство, яке передбачає демократичні процедури виборів лідерів;

3) харизматичне лідерство, засноване на вірі народних мас в особливий “дар благодаті”, “харизму”, виключні якості та здібності даної людини до правління.

В основі першого типу лідерства лежить звичка, другого – розум, третього – віра і емоції. Всі ці три типи М. Вебер виводив як легітимні. Особливу увагу приділяв він харизматичному лідерству. Р. Таккер виділяє теж три типи лідерства: консерватори, реформатори, революціонери.

Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип.

В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера:

прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, завдання, механізм їх досягнення;

служитель, який найбільш чітко висловлює інтереси своїх прибічників, послідовників, виборців і вирішує їх;

торговець, здатний переконувати своїх прибічників, виборців, котрі приймають його ідеї та плани і потім включаються і залучаються до їх практичного здійснення;

пожежник, здатний швидко і адекватно реагувати на найгостріші проблеми, що виникають у реальному житті суспільства аж до їх остаточного розв’язання;

актор – як правило, демагог, досить епатажний екстравагантний.

У політичному житті всі вищеназвані типи зустрічаються в поєднанні, в різних варіантах та пропорціях, що ще раз доказує неповторність особистостей кожного політичного лідера.

Достатньо діючою класифікацією лідерства є вияв таких трьох типів (за роллю лідера):

1) ділове лідерство;

2) емоціональне лідерство;

3) ситуаційне лідерство.

Політолог Є. Вятр виділяє лідерів за наступними критеріями: ставлення до ідеології особистого руху, лідер-ідеолог, лідер-прагматик, ставлення до суперників, лідер-угодовець, лідер-фанатик.

Ці та інші типології лідерства є досить умовними. Але, аналізуючи існуючі типи політичного лідерства, більшість сучасних вчених, дослідників виділяють в характеристиці лідерів такі основні критерії, як:

реальна, власна, зрозуміла для всіх верств населення політична програма, яка відповідає і задовольняє інтереси більшості в суспільстві;

реальний механізм реалізації даної політичної програми;

політичний авторитет, уміння створити діючу ефективну систему політичного керівництва.

Вищезазначені критерії політичного лідера водночас можуть виступати й функціями в зрілому громадянському суспільстві, яке відрізняється високим ступенем розподілу ролей і функцій в соціальному і політичному житті, де до влади, владних структур не мають можливостей попадати випадкові особи з низькою політичною свідомістю.

У змістовній характеристиці діяльності лідерів можна виділити наступні найважливіші функції:

інтеграцію суспільства, об’єднання громадян навколо національної ідеї, загальнолюдських цінностей, де лідер повинен стати політичним авторитетом для всіх народних мас;

орієнтаційну функцію – вироблення та прийняття оптимального політичного курсу рішень, відображаючи тенденції прогресу й потреби всього населення;

інструментальну функцію – визначення механізму, засобів й методів виконання поставлених перед суспільством завдань;

мобілізаційну функцію – ініціювання необхідних змін за допомогою вироблення стимулів для населення;

комунікативну функцію – забезпечення стійких форм, засобів політичної самоорганізації, основою якої повинні стати дійсні контакти, зв’язки з громадськістю, різними об’єднаннями, ЗМІ, телебаченням;

гаранта справедливості, законності, порядку, захист громадян від бюрократичного апарату чиновництва, соціальний патронаж;

легітимацію існуючого соціально-політичного устрою; ця функція лідера має місце в тоталітарних суспільствах.

Від рівня політичної культури й активності населення залежить соціальна значущість політичного лідерства. Політичні лідери й еліти займають керівні позиції і виконують свої функції в колі певних політичних систем, які виступають реальним механізмом влади в суспільстві.

Тривалий період основного поділу на лідерів і підлеглих вважались особисті якості людей. Але згодом дослідники беруть до уваги ситуаційні чинники лідерства.

Узагалі проблеми політичного лідерства останнім часом набувають популярності особливо в країнах, які переходять до демократії.

Реалії політичного життя в Україні говорять про те, що за час незалежності Україна все ще знаходиться на роздоріжжі – в державі нема суспільного консенсусу на стратегічні орієнтири розвитку; не зазначені базові цілі та цінності суспільства; народ глибоко переживає проблеми і труднощі, які стримують поступовий розвиток української держави тощо. Значну частину відповідальності за такий стан повинна взяти на себе і політична еліта, яка має всі необхідні владні важелі, але не в змозі якісно виконувати свої функції. Протягом багатьох століть еліта України формувалася “за замовленням” центральної влади. У сучасній Україні політичну еліту представляють колишні партійні, профспілкові і комсомольські функціонери, а також представники національно-демократично настроєних верств. Можна виділити три групи політичних лідерів діючої України: першу – політичні діячі, які займають високі державні пости; другу – політичні лідери партій, рухів, профспілок, різних громадянських об’єднань; третю – яка формується з регіональних політичних угрупувань. Сьогоднішню політичну еліту вигідно відзначає динамізм і прагматизм. Професіоналізм прийде тільки зі зміною декількох поколінь. Формування політичної еліти, свідомої її ролі та відповідальності йде повільно. І від того, якими темпами відбуватиметься цей процес, якими якостями оволодіє вона, залежатиме майбутнє нашої цивілізованої держави.

Глибоке систематичне осмислення, теоретичне та практичне обґрунтування феноменів політичної еліти і політичного лідерства, починаючи з давнини, і є реальністю сьогодення, а також закономірністю розвитку в далекоглядному майбутньому світі.

Контрольні запитання

Яка специфіка еволюції політичної еліти України в посткомуністичний період?

Назвіть найефективніші напрямки діяльності еліти в умовах реформування суспільства.

Дайте характеристику і наведіть приклади політичної еліти, яка здійснює владу без згоди мас, переважно методами насильства і примусу.

Розкрийте взаємозв’язок політичної і економічної еліти.

Дайте оцінку тієї ролі, яку відіграє політична еліта у складі владної еліти.

Проаналізуйте природу партійно-номенклатурної правлячої еліти в СРСР.

Покажіть на конкретних прикладах з політичної історії України, в ім’я чого, як і якими засобами і методами створювався імідж вождів, політичних лідерів, керівників держави.

Розкрийте основні положення сучасних теорій політичного лідерства?

Визначте складові іміджу політичного лідера та проаналізуйте основні методи його формування.

Ваше розуміння відносно того, який фактор відіграє вирішальне значення при формуванні певного типу політичного лідера.

Створіть свою модель політичного лідера.

Розробіть технологію передвиборчої компанії.

Який на вашу думку політичний лідер сьогодні необхідний Україні (чи буде він їй корисний)?

Тема 8. Соціальні групи як суб’єкти політики

У будь-якому суспільстві, у будь-які часи відбувається боротьба між силами стратифікації і силами вирівнювання.

П. Сорокін

Соціальна стратифікація.

Система соціального представництва.

Соціальна мобільність.

Роль соціальних класів у політиці.

1. Соціальна стратифікація

У будь-якому складноорганізованому суспільстві люди завжди відрізняються один від одного як за природженими, так і за здобутими в процесі життя характеристиками. У тій мірі, в якій маються однакові риси і властивості, вони утворюють групи; розходження між цими групами створюють той рівень суспільної диференціації, котра може мати найсерйозніші політичні наслідки. У політиці знаходять висвітлення інтереси і потреби різних соціальних груп, які є базою і опорою державної влади. Різні наукові дисципліни підходять до визначення й класифікації груп зі своїх методологічних позицій. Групи розрізняють за об'ємом (великі, малі, середнього рівня), за соціально-економічними критеріями, етнонаціональними, географічними, культурними ознаками. У політології соціальні групи розглядаються як суб'єкти й об'єкти політики.

Під суб'єктом політики розуміється носій практичної діяльності, джерело активності, спрямованої на об'єкт політики (див. рис. 6). У свою чергу, об'єкт у політиці – та частина політичної реальності, системи, на яку спрямована діяльність суб'єкта в політиці. Суб'єкт і об'єкт знаходяться у взаємозв'язку, взаємозумовленості і здатні мінятися місцями.

Основними ознаками політичної суб’єктності є: здатність і можливість прийняття політичних рішень; наявність засобів і можливостей реалізувати прийняті рішення; практична участь у політичній діяльності; відповідальність за наслідки своїх політичних дій перед керівництвом, виборцями, політичними союзниками й ін.

Суб'єкти влади (політики) Учасники політичного життя, що мають особливі, усвідомлювані ними потреби й інтереси, здатні визначати засоби їхньої реалізації і впливати на процес здійснення політичної влади
	Види
що беруть участь безпосередньо: держава, партії, політичні лідери й еліти, громадські організації і рухи		що приймають опосередковану участь: великі соціальні групи і спільності, різні групи інтересів
Рушійна сила діяльності – соціальний інтерес – це прагнення суб'єкта політики зберегти або поліпшити свій соціальний стан, свої життєві умови. Соціальний інтерес, реалізований за допомогою політичних засобів, є політичним інтересом.

Рис. 6. Соціальні суб’єкти влади

Найбільш повно риси суб’єктності виражені у тих групах, які безпосередньо наближені до політичного життя. Такі групи можуть бути малими, або контактними, (парламентські фракції, політичні “команди”), і відносно великими (активні прихильники партій і інших громадських організацій). Багато хто з таких груп є інституціональними, наприклад, політична партія є одночасно і політичним інститутом, і групою. Безпосереднім суб'єктом політики є і ті інституціональні організації, що формуються з метою захисту інтересів соціальних груп. До них відносяться підприємницькі, профспілкові, лобістські, молодіжні й інші громадські організації.

Переплетення інтересів груп, їхні різні зв'язки і взаємини впливають на зміст політичних процесів. Норми поводження, на які орієнтуються різні групи, способи комунікації між ними, доступ до різних ресурсів не є однорідними. Вони відповідають статусові даної групи або її положенню в суспільстві. Характер впливу груп на політику визначається насамперед тим, чи зберігаються розходження у володінні тими або іншими ресурсами, які вони можуть використовувати для захисту своїх інтересів. Іншими словами, як своє найважливіше джерело політика має реально існуюче розшарування населення, що характеризує нерівність суспільного становища груп. Там, де структурна диференціація груп приймає ієрархічний характер, заходить мова про “соціальну стратифікацію”.

Соціальна стратифікація (лат. stratum – шар, facere – робити) – система соціальної нерівності, що складається із сукупності взаємозалежних і ієрархічно організованих соціальних шарів. Властива сучасному суспільству система багатомірної стратифікації формується на основі таких вимірюваних ознак, як престиж професій, обсяг владних повноважень, рівень доходу й утворення. Це поняття характеризує ту постійно існуючу асиметрію у відносинах груп, що структурує суспільство, але завжди є результатом впливу конкретних соціально-економічних та інших суспільних відносин у конкретній країні. Як писав В. Парето, „змінюючись за формою, соціальна стратифікація існувала у всіх суспільствах” і навіть у тих, котрі „проголошували рівність людей gene” (Pareto V. Traite de sociologio rale. P., 1919. Vol.1. P. 613). У той же час соціальна стратифікація – це результат взаємодії тенденцій до розшарування населення і його подолання. „У будь-якому суспільстві, у будь-які часи, – писав П. Сорокін, – відбувається боротьба між силами стратифікації і силами вирівнювання” [118, С. 334].

Існує безліч стратифікаційних критеріїв, за якими можна будь-як поділяти суспільство, і з кожним із них позв'язані особливі способи відтворення соціальної нерівності. Характер соціального розшарування і спосіб його твердження утворюють стратифікаційну систему. Стратифікаційною системою називається система регульованої нерівності, при якій члени суспільства розташовуються вище або нижче відповідно до прийнятих ступенів розходження.

Сутність сучасних концепцій соціальної стратифікації полягає в розміщенні людей і груп, на певних соціальних позиціях, що ранжируються як володарі різних ступенів соціального престижу.

Деякі фахівці висловлюють думку, що соціальна стратифікація виражає тільки ієрархічні зв'язки між групами. Однак більшість учених усе-таки вважає, що це поняття характеризує суспільну дистанцію, яка складається між людьми не тільки по вертикалі, але й по горизонталі. Різнобічність і різноманіття соціальної стратифікації, крім фіксації групових розходжень, означає також і те, що людина одночасно належить до різних соціальних страт (скажімо, особа водночас є батьком родини і членом визначеної професійної, а також національної групи, жителем того або іншого міста тощо). Кожна із соціальних позицій, позв'язана з визначеними правами й обов'язками, називається статусом. Таким чином, соціальна стратифікація показує, що людина володіє різними соціальними статусами, серед яких є “головний статус” (Н. Смелзер), який обумовлює найбільш важливу для людини групову характеристику. Статуси поділяються на “приписані” (аскриптивні) і “досягнуті” (придбані). Аскрипція означає одержання статусу завдяки зовнішнім, неконтрольованим з боку людини характеристикам (вік, стать, національність). Придбані статуси аналізуються за допомогою професійних, економічних, політичних критеріїв. Люди прагнуть відтворювати дійсність відповідно до норм, що визначаються більш високим статусом. Однак “опір” представників інших статусів найчастіше викликає певну конфліктність у сприйнятті свого місця в суспільстві і – як наслідок – їхню загострену політичну реакцію на різні ситуації.

У доіндустріальному суспільстві багатство, утворення, престиж і влада були тісно зв'язані, і це призводило до нагромадження нерівності і домінування однієї соціальної групи над іншими. В економічно розвинутому суспільстві складається зовсім інша модель розподілу нерівності, котру визначають як систему дисперсійних (розсіяних) нерівностей, а розбіжність рангів того самого суб'єкта в різних соціальних ієрархіях становить соціальну декомпозицію. Таким чином, одна тільки різниця соціальних статусів (“соціальна декомпозиція”) здатна викликати соціальну і політичну напруженість у поводженні людини. Здійснення такої моделі руйнує нерівність, дає можливість доступу до найважливіших політичних ресурсів з боку різних суб'єктів. Коли групи людей починають задаватися питанням про те, що вони повинні мати, і водночас відчувати різницю з тим, що є і що могло б бути, тоді з'являється почуття відносної депривації.

Як відзначає американський учений С. Ліпсет, “положення багатьох людей у різних вимірах стратифікаційної системи піддає їх суперечливим політичним впливам. Як показали численні дослідження, коли люди займають несумісні соціальні стани, два взаємосуперечливих статуси можуть породити реакції, відмінні від дії кожного з них, узятого самого по собі, а інший раз навіть викликати до життя більш екстремістську реакцію”.

Соціальна стратифікація в широкому змісті містить у собі всі групи, що володіють різними, у тому числі й політичними статусами і ресурсами. Г. Моска і В. Парето писали, наприклад, про пануючу меншість (еліту) і неелітарні шари суспільства, які не виконують у політиці управлінських функцій. Однак у вузькому, більш спеціальному змісті важливо розрізняти власне соціальні і політичні види стратифікації.

Види соціальної стратифікації.

Люди здавна намагалися осмислити причини появи соціальної нерівності. Про соціальну ієрархію суспільства, про зв'язок соціальної стратифікації з визначеними системами політичної влади мріяли античні філософи Платон і Арістотель, мислителі Нового часу й епохи Просвітництва. Велика увага вивченню соціальної стратифікації приділяють сучасні вчені.

Стратифіковане ранжирування (градація) груп може здійснюватися на різних підставах (ресурсах), кожна з яких має неоднакову політичну значимість. У науці склалися різноманітні способи визначення соціальних розходжень між групами:

психологічний підхід (Р. Парк і Э Богарадус), відповідно до якого, чим більшу симпатію люди відчувають один до одного, тим вони більш соціально близькі, і навпаки, якщо відчувають взаємну ворожнечу чи навіть ненависть, то вони соціально віддалені;

репутаційний метод (У. Уорнер), при якому поділ суспільства на страти відбувається на основі самоідентифікації громадян, тобто віднесення ними себе до тієї чи іншої соціальної групи. У результаті такого стратифікування виділяються наступні значущі для суспільства групи: вищий шар вищого класу, нижчий шар вищого класу, вищий шар середнього класу, нижчий шар середнього класу, вищий шар нижчого класу і нижчий шар нижчого класу;

характеристика соціальної структури з погляду виділення великих (класи, професійні групи, етнічні спільності й ін.), середніх (виробничі та деякі територіальні об'єднання) і малих груп (родини, сусідські громади і т. ін.);

специфіка цільових (функціонуючих відповідно до заздалегідь установлених цілей) і соціально-психологічних (неформальних) об'єднань.

Однак більш розповсюдженими виявилися підходи, що кладуть в основу соціальної стратифікації об'єктивно існуючі розходження у володінні тими або іншими ресурсами. Так К. Маркс запропонував варіант диференціації суспільства на класи, що розділяє великі групи людей за їх відношенням до засобів виробництва та припускає тверду прихильність індивідів до такого роду груп. На противагу йому Т. Парсонс і інші “інтеграціоністи” висунули ідею, відповідно до якої соціальна стратифікація є набором статусів і ролей, що позначають гнучку, рухливу і тимчасову приналежність людей до тих або інших груп.

Широкий вплив на наукову думку зробив підхід до соціального стратифікування, розроблений М. Вебером. Як фактори, що визначали нерівність у розподілі ресурсів між групами, він запропонував розглядати: багатство, яке визначає положення соціальної групи в залежності від величини благ, що привласнюються нею; престиж, котрий виражає прийняті в суспільстві оцінки і стандарти щодо способу життя того або іншого шару; владу, яка характеризує здатність різних об'єднань впливати на сферу керування.

Сучасні трактування стратифікації досить різноманітні, серед них виділяються теорія функціоналізму і теорія конфлікту.

Функціональна теорія, яка обумовлена поглядами французького соціолога Е. Дюркгейма, була створена в 40-і рр. XX ст. американськими соціологами Т. Парсонсом, Р. Мертоном, К. Девисом, У. Муром і ін. У роботі “Поділ праці в суспільстві” Е. Дюркгейм зробив висновок, що в усіх суспільствах деякі види діяльності вважаються більш важливими, ніж інші, і найталановитіші люди повинні виконувати в процвітаючому суспільстві найважливіші функції. Для залучення найкращих, суспільство сприяє їхньому доступу до соціальної винагороди. На думку функціоналістів, соціальна нерівність функціональна й універсальна, соціальна стратифікація неминуче існує у всіх суспільствах.

Прихильники теорії конфлікту не згодні з функціоналістами в тім, що нерівність – це природний спосіб забезпечити виживання суспільства. З їхнього погляду, нерівність виникає тоді, коли люди, під чиїм контролем знаходяться суспільні цінності (в основному, багатство і влада), мають можливість витягати для себе вигоди.

В останнє десятиліття деякі західні і вітчизняні вчені звернули увагу і на ряд порівняно нових соціальних джерел політичних відносин. За їхніми спостереженнями, у процесі інтенсивного динамічного розвитку в постіндустріальних суспільствах намітилися стійкі тенденції до диверсифікованості й індивідуалізації суспільного становища людей. Це виразилося насамперед у виникненні і навіть посиленні розходжень соціокультурного характеру.

Підсумовуючи уявлення про соціальні розходження, що мають політичне значення, можна виділити ряд різновидів, які характеризують соціальну дистанцію між групами:

статтево-вікові (між молоддю і пенсіонерами, жінками і чоловіками т. ін.);

родинні й етнічні (між тими або іншими сімейними групами, національними й етнічними спільностями);

конфесійно-релігіозні (між віруючими й атеїстами, представниками різних віросповідань);

соціокультурні (розходження в стилях поводження, життєвих орієнтаціях, що домінують в традиціях і інших культурно значимих компонентах поводження громадян);

соціально-економічні (розходження в доходах, рівні утворення, професійної компетенції тих або інших груп працівників);

територіально-мовні;

соціальні розходження за характером оцінки суспільством важливості і значимості тих або інших сторін або форм поводження групи (престиж, повага і честь різноманітних людських об'єднань у соціумі);

розходження за ступенем владної могутності і впливу (по можливості прямого або непрямого впливу на прийняття управлінських рішень).

Кожний із цих різновидів групових розходжень має власні джерела політичної активності громадян.

2. Система соціального представництва

Кожне суспільство володіє тією або іншою соціальною структурою, але далеко не кожна група здатна включитися в політику, використовуючи інститути державної влади для зміцнення своєї цілісності, завоювання нових ресурсів або досягнення більш високих статусів. Приміром, багато груп можуть будувати свої відносини на ідеях співробітництва і співучасті в розв׳язанні тих або інших проблем без звертання за допомогою до держави. У той же час у певних, зокрема, в тоталітарних системах, групи, як правило, є об'єктами, а не суб'єктами влади. Політична пасивність груп може бути викликана і їх соціальною інерцією, звичкою зберігати з державою досягнутий баланс відносин. Таким чином, соціальна група з політичної точки зору – це ще суб'єкт у потенції. Становлення її реальним, діючим суб'єктом політичних відносин, що, коли перебуваючі в її розпорядженні ресурси починають використовуватися для зміни характеру функціонування державної влади і керування, залежить від багатьох причин, насамперед – від соціальних протиріч і інтересів груп, цінностей, що домінують здібностей до самоорганізації і т. ін.

Першорядним спонукальним мотивом політичної активності групи виступають, як правило, найбільш істотні, тобто владно значимі, інтереси, які вона не може реалізувати без залучення механізмів державного керування. Владно значимі соціальні інтереси, свобода груп подаються на “вхід” політичної системи у вигляді вимог або солідарної підтримки влади з метою вплинути на прийняті політичні рішення. Однак не всі вимоги стають змістом політичних рішень. Ефективний вплив безпосередньо залежить від активності тих політичних асоціацій, які ніби озвучують і транслюють інтереси груп у політичному просторі (за визначенням А. Токвіля, це такі “вторинні асоціації”, як групи інтересів, партії, різноманітні інститути влади, елітарні об'єднання тощо).

Соціальні групи беруть участь у політичному житті не безпосередньо, а сприяючи формуванню для представництва своїх інтересів спеціальних політичних інститутів. Складна взаємодія таких інститутів, що займають ліві або праві, центристські, радикальні чи інші політичні позиції, і характеризує систему соціального представництва. Ці політичні посередники між цивільним суспільством і державою інформують останнє про існуючі проблеми і протиріччя, сприяючи тим самим консолідації й інтеграції груп, а також корекції політичної лінії влади. Діяльність таких об'єднань може серйозно впливати на зміст інтересів соціальних груп, їхньої цінності, прагнення до соціальної замкнутості або відкритості, і в кінцевому рахунку – на характер соціального структурування. Водночас, роблячи тиск на державу, вони охороняють його від застою, прагнуть підкорити службі суспільству й інтересам громадян. Спрямованість і інтенсивність діяльності цих політичних суб'єктів залежить насамперед від характеру розходжень і протиріч між соціальними групами.

3. Соціальна мобільність

Політично значимим є не тільки характер соціальної диференціації, а й способи її зміни, що обумовлюються активністю груп і громадян, які намагаються перебороти обмеженість власних ресурсів і піднятися нагору соціальними сходами.

Перехід індивіда (групи) з одних суспільних шарів в інші, просування до позицій з більш (менш) високим престижем, доходом і владою зв'язаний з процесами соціальної мобільності. Якщо статус індивіда або групи міняється на більш високий, престижний, то можна сказати, що має місце висхідна мобільність. Однак індивід (група) в результаті життєвих катаклізмів може перейти й у нижчу статусну групу – у цьому випадку спрацьовує спадна мобільність. Крім вертикальних переміщень (висхідна і спадна мобільність) існують горизонтальні переміщення, що складаються з природної мобільності (наприклад, перехід з однієї роботи на іншу без зміни статусу) і територіальної мобільності. За ступенем переміщень розрізняються “відкриті” й “закриті” соціальні групи і цілі суспільства.

Динаміка подолання соціальної дистанції, що супроводжується підвищенням статусу (висхідна мобільність), завжди зв'язана з підвищенням політичної напруженості, тому що такі процеси нерідко ведуть до зниження статусу інших груп (спадна мобільність), а часом і до знищення конкуруючої групи, що природно підвищує рівень соціального опору останньої, провокує активізацію сил правого і лівого екстремізму, викликає масове поширення стресів, заздрості, упередженості до людей. Теорія „статусної перестановки” (Р. Дарендорф, С. Ліпсет і ін.) пояснює політизацію соціальних груп в умовах, коли їх об'єктивні соціально-економічні характеристики не знижуються, але відбувається ріст статусу нижчих класів. Спадна мобільність часто супроводжується упередженням проти соціальних, політичних та етнічних меншостей.

Особливу активізацію політичних відносин викликає висхідна динаміка шарів, що знаходяться на найнижчих ступенях соціальних сходів. Їх відома “невбудованість” у суспільстві, відсутність належних внутрішніх властивостей для просування наверх змушує орієнтуватися на політичні засоби як на єдині, що сприяють поліпшенню їх суспільного становища. Нерідка в таких випадках озлобленість стосовно вищих, привілейованих шарів доповнює прагнення до успіху стійкою готовністю до постійного перевертання статусів.

У суспільстві завжди є групи, чий соціальний стан відрізняється більшою стійкістю. Однак і їх “провідне” положення в достатній мірі умовне, оскільки посилення економічної конкуренції або структурна перебудова економіки, міжнаціональна напруженість чи інші істотні для даного суспільства протиріччя можуть не тільки змінити ієрархічні зв'язки в соціальній сфері, але й відібитися на характері політичних відносин.

Негативні наслідки соціальної мобільності підсилюються в державах, що переживають розпад моральних норм і цінностей – аномію, особливо в тих випадках, коли соціальна стратифікація жорстко обмежує можливості оволодіння символами суспільного успіху (Р. Мертон). Найбільша політична напруженість виникає, як правило, в тих країнах, де влади створюють штучні можливості для зміни соціальних ієрархій. Термін “аномія” (фр. anomie – відсутність закону, організації) ввів Э. Дюркгейм у працях “Про поділ суспільної праці” і “Самогубство”. На думку Дюркгейма, при швидких соціально-економічних змінах члени суспільства втрачають значимість соціальних норм, у них відсутні стандарти соціального порівняння з іншими людьми, що дозволяють оцінити свій статус і вибрати відповідно цьому статусові зразки поводження. Індивіди виявляються в невизначеному, маргінальному стані.

Маргінали (лат. marginalis – той, що знаходиться на краю) – особистості і групи, що знаходяться за рамками характерних для даного суспільства основних структурних підрозділів або пануючих норм і традицій. Процес маргіналізації супроводжується втратою індивідом суб'єктивної ідентифікації з певною групою, зміною соціально-психологічних установок. Це змушує маргіналов до соціальних переміщень і в горизонтальному і у вертикальному напрямках. Саме поняття “маргіналізація” позв'язане з такими поняттями, як “перехідність” і “проміжність”. “Перехід” може затягтися, і перш, ніж індивід, що ніби “зависає” між соціальними групами, змінить свій соціальний стан, у нього формуються певні установки, обумовлені суб'єктивною оцінкою власних можливостей. У залежності від самооцінки положення в групі індивід формує рівень домагань та виробляє відповідну стратегію поводження. Якщо індивід або група сприймають свій статус як відносно нормальний, задовільний і стабільний, то те, що відбувається в політиці, може уявлятися ним чимось малозначимим для їхнього власного життя. Погроза індивідуальної або соціальної стабільності, що йде від політики влади або дій якихось соціальних сил, може різко підсилювати інтерес до суспільно-політичної дійсності. Деякі теоретики підкреслюють зростаючі почуття нерівності й розчарування в умовах, коли групи людей вважають, що інші одержали кращий доступ до досягнень суспільства.

Внутрішнім джерелом і одночасно складовою частиною групової мобільності є соціальні переміщення окремих громадян як усередині груп, так і між групами. Інтенсивність цього різновиду соціальної мобільності обумовлена, з одного боку, межами, що встановлює суспільство для подібних переміщень, а з іншого – суб'єктивними устремліннями самих людей, що прагнуть зміну своє суспільне становище через орієнтацію на нові цінності, зміну життєвих планів, підвищення утворення тощо.

Приблизно до середини XIX ст. в багатьох країнах, як правило, домінували норми “органічної ідеології”, що виправдувала стабільність займаного людиною положення і тим самим ратувала за збереження незмінності соціальної структури. У противагу цій ідеї К. Маркс висунув думку про соціальну революцію, здатну зламати нерухому стратифікацію буржуазного суспільства. Розвиток індустріального суспільства різко розширив можливість подолання соціальних дистанцій за рахунок заохочення індивідуальних переміщень людей на основі їхніх здібностей і активності. Ідеологія “відкритого класу”, що запанувала, виходила з того, що індивідуальна мобільність є невід'ємним правом особистості і найважливішою передумовою розвитку суспільства. Тим самим затверджувалася й думка про те, що соціальні розходження не припускають виникнення руйнівних політичних дій з боку будь-яких соціальних сил. Забезпечення державою приступності ресурсів і статусів на основі відкритої індивідуальної мобільності стало найважливішою передумовою політичної стабільності суспільства. При такій умові в суспільстві діють природні механізми утворення соціальних шарів, укорінюються демократичні цінності й ідеали. Протилежна стратегія неминуче веде до наростання політичної напруженості, чреватої різними непередбаченими труднощами для правлячого режиму.

4. Роль соціальних класів у політиці

В демократичних індустріально розвинених країнах світу спостерігається тенденція зростання соціальної мобільності, розширення можливостей підвищення статусу для представників різних груп суспільства, сполучаєся зі збереженням у них стійкої групової соціально-економічної та політичної нерівності. Субординацію основних суспільних груп, їхній розподіл на вищі і нижчі, з погляду володіння найважливішими суспільними і, насамперед, соціально-економічними ресурсами (багатство, дохід, престиж, утворення), відбиває поняття “соціального класу”. Іншими словами, в тому випадку, коли за рядом істотних ознак позиції певної групи людей близькі або збігаються, соціологи говорять про “класову кристалізацію” або формування класу. Класовий розподіл є окремим випадком соціальної стратифікації. Тут необхідно враховувати наступні обставини:

1) в історії, крім класів, нерівність існувала у форм кастової і станової систем, у державно-соціалістичних суспільствах функціонувала шарова система, заснована на владних відносинах;

2) у суспільствах класового типу значна частина населення не входить до складу основних класів, утворюючи мозаїку шарів;

3) крім основних соціальних груп (класів або шарів), у суспільстві завжди існує вікова, етнорасова, культурно-статусна стратифікація.

Сучасні трактування класів і їхньої політичної значимості досить різноманітні. Про соціальні класи можна говорити лише у випадку, коли економічне становище груп зв'язується з характерними умовами і стилем життя, з соціальними й політичними установками людей. При цьому важливу роль відіграють також такі фактори, як рівень утворення, „культурний капітал” (Бурдье) та зразок соціальної мобільності і іммобільності поколінь.

Соціальні класи звичайно виділяються серед інших страт на основі їхнього економічного становища, стійкості соціального стану їхніх представників, утрудненості соціальної мобільності, переходу з нижчого класу у вищий, а також численності їхніх представників. Усе це обумовлює їх істотний, а іноді й визначальний вплив на політику.

Розглядаючи різноманітні визначення класів, можна виділити три головних підходи до їх трактування: марксистський, веберовський (на честь М. Вебера) і стратифікаційний (функціональний) (Т. Парсонс, У. Уорнер та ін.).

Марксистське трактування політичної ролі класів. З погляду марксизму, будь-яке суспільство, засноване на пануванні приватної власності, складається з класів – “великих груп людей, що розрізняються за їхнім місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю в громадській організації праці, а отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, яку вони розташовують” [75, С. 15]. Класи є, відповідно до марксизму, головними суб'єктами політики. Одні класи завдяки своєму економічному становищу можуть привласнювати працю інших класів.

Капіталістичне суспільство поділяється на два основних антагоністичних класи: клас власників (буржуазію) і клас найманих робітників (пролетаріат). Усі інші групи (землевласники, ремісники, селяни, інтелігенція, службовці т. ін.) так чи інакше примикають до основних класів. Клас, що володіє засобами виробництва, є і політично пануючим, керує державою. Інтереси основних класів несумісні, антагоністичні. Усвідомлення класами свого положення в суспільстві приводить до розвитку класової боротьби, вищою формою якої є боротьба за державну владу – боротьба політична. Відповідно до марксизму, класова боротьба – рушійна сила історії в той її період, коли суспільство виявляється розколотим на протилежні, антагоністичні класи. Вона є найважливішим джерелом динаміки всього політичного життя, зокрема, капіталістичного суспільства, а також міжнародних відносин.

Трактування класів за М. Вебером. Велике значення має концепція класів М. Вебера. Згідно з нею класи – це групи людей із приблизно однаковими життєвими шансами, інтересами й ціннісними орієтаціями спільність економічного становища яких відрізняє їх один від одного і створює можливість класових конфліктів. Специфічними класовими ознаками, на думку дослідника, виступають не тільки контроль над засобами виробництва, й над майном, а також професія, кваліфікація та деякі інші соціально-економічні ознаки. До важливих характеристик класів він відносив також доступ до влади і політичну організованість.

У роботі “Економіка і суспільство” М. Вебер виділив три типи класів: імущі, котрі одержують доход від власності; такі, що здобувають, дохід яких визначається від продажу робочої сили і ситуації на ринку праці; соціальні класи, особливістю яких є висока внутрігрупова мобільність, легкість і типовість внутрігрупових переміщень окремих індивідів і цілих поколінь. Класами сучасного йому суспільства він називав: 1) робітничий клас; 2) дрібну буржуазію; 3) інтелігенцію, яка не має власності і фахівців; 4) клас власників і осіб, привілейованих у силу високого походження. Сучасні послідовники М. Вебера виділяють два нових класи: працівників сфери послуг і осіб, що живуть за рахунок державних посібників (пенсіонери, студенти та ін.). Усі класи мають специфічні суспільні й політичні інтереси.

Хоча проблема класів не одержала у М. Вебера детальної розробки (а деякі її аспекти були лише намічені і по-різному інтерпретуються в сучасній науці), його підхід до класів переборює твердий економічний детермінізм теорії класів К. Маркса, дозволяє враховувати різні сторони положення класу в суспільстві, що акумулюються в його життєвих можливостях і інтересах. Багатомірність такого підходу до класів підвищує уживанність цього поняття до складного, плюралістичного суспільства наших днів. На веберовському розумінні класів базуються переважні в науці сучасні трактування, зокрема конфліктна концепція класів німецького соціолога Р. Дарендорфа, який розглядає економічні класи в марксистському розумінні лише як їхній окремий випадок і виділяє класи насамперед у залежності від їхнього володіння (або неволодіння) владою й авторитетом. У силу різного положення в системі влади класи виступають потенційним джерелом суспільних конфліктів. У цілому ж “клас – це категорія, що використовується при аналізі динаміки соціального конфлікту та його структурних коренів, і саме цим він може бути чітко відділений від шару як категорії, використовуваної для опису ієрархічних систем у сучасний момент”.

Функціональний підхід до класів. У сучасній західній, особливо американській соціології та політології широко поширене трактування класів у руслі стратифікаційної теорії, тобто як однієї з основних суспільних страт. У рамках цього підходу центральне місце займає функціональна (статусна) концепція класів, відповідно до якої класи – це групи людей приблизно однакового соціального статусу, обумовленого величиною доходу, престижністю професії, рівнем утворення, доступом до влади. В Уорнера статусні параметри виявляються в політичному поводженні, почутті колективної ідентичності, свідомості і способі життя класу.

Сам класовий розподіл функціональний, корисний для суспільства. У ньому завжди існує дефіцит талантів і зацікавленість у розподілі соціальних позицій, посад у відповідності до здібностей індивідів. Класовий розподіл допомагає реалізувати цю соціальну потребу, оскільки за допомогою зростаючих у міру просування соціальними сходами матеріальної та ідеальної (престиж, суспільне визнання й повага) винагород він стимулює активність і змагання індивідів за більш високі позиції в соціальній ієрархії та тим самим сприяє заняттю найбільш важливих для суспільства посад найталановитішими і підготовленими до відповідної діяльності людьми. Функціональна класова структура, відповідно до прихильників даного підходу до класів, необхідна для нормального розвитку суспільства, тому усякі спроби ліквідації класів і соціальної нерівності неприродні та дисфункціональні. Виходячи з цього, головна задача політики в сучасному суспільстві визнає забезпечення відкритості класових позицій для кожної людини, створення для всіх приблизно рівних стартових можливостей.

У руслі функціонального підходу до класів виникла досить розповсюджена в сучасній політичній думці теорія середнього класу (X. Шельский, Р. Арон, Д. Белл т. ін.), що характеризується різними авторами в якості середнього по відношенню або до буржуазії і пролетаріату, або (що звичайно зв'язано з попереднім) до вищого і нижчого класів. Середній клас розглядається прихильниками цієї теорії як головна соціальна база й опора демократії. У силу свого положення в суспільстві він зацікавлений у політичній стабільності, високо шанує цінності свободи і прав людини, схильний до компромісів і примирення політичних крайностей, має помірність політичних вимог, щодо високої компетентності та активності при прийнятті електоральних і інших політичних рішень.

Теорії середнього класу з'явилися відображенням кількісного зростання в країнах Заходу службовців, інтелігенції, менеджерів, збереження значної чисельності дрібних підприємців, підвищення соціальної захищеності і рівня утворення робітників та ряду інших груп, а також зближення доходів, рівня споживання і способу життя широких шарів населення. На думку послідовників теорії середнього класу, даний процес привів до усунення традиційних класових розходжень між буржуазією і пролетаріатом та утворення нової соціальної групи, яка охоплює й ціннісно інтегрує більшість населення індустріально розвинених країн і складає середній клас. До нього відносяться індивіди, які володіють близьким рівнем доходу, утворення, престижності професії, способу життя й ідентифікують себе з цією групою суспільства. За результатами опитувань, у країнах Заходу понад половину населення (до 70 – 80%) зараховує себе до середнього класу. Формування середнього класу забезпечує суспільству високий рівень соціальної однорідності, згладжує або зовсім усуває класові конфлікти, допомагає зближенню позицій партій, профспілок і т. д.

У цілому ж класовий аналіз у всіх його основних проявах, що доповнюється і збагачується стратифікаційними методами дослідження, дозволяє розкрити соціальні джерела політики, її найбільш могутні й звичайно сховані рушійні сили, дає можливість знайти тенденції та перспективи політичних змін.

Контрольні запитання

Окресліть предмет політичної соціології. Чому французькі дослідники вважають достатнім обмежувати науку про політику політичною соціологією?

Як співвідносяться між собою політична соціологія і соціологія політики? Назвіть ключові фігури політичної соціології як науки.

Чому саме соціальні групи, з погляду політичної соціології, є первинними суб’єктами політики? Дайте визначення поняття соціальної групи?

Що таке соціальна нерівність і чому вона є глибинним витоком владних стосунків у суспільстві? Назвіть основні концепції соціальної стратифікації.

Як співвідносяться між собою політика і соціальна структура?

Розділ 3. Механізм формування і функціонування політичної влади

Тема 9. Політична система суспільства

Зберігай порядок, і порядок збереже тебе.

Латинська формула

Сутність політичної системи.

Складні елементи політичної системи.

Держава як основний суб׳єкт політичної влади.

Проблеми формування демократичної політичної системи сучасної України.

1. Сутність політичної системи

“Політична система суспільства” фактично є однією з найважливіших тем курсу “Політологія” поряд з раніше розглянутими темами “Предмет і метод політології” та “Політична влада”.

Створення теорії політичної системи стало можливим в середині 50-х років ХХ ст завдяки біхевіористичному підходу до аналізу політики, а також ефективного використання системного й структурно-функціонального методів.

Ідучи за системним аналізом, кожна система, в тому числі й політична, має такі характеристики:

по-перше, вона складається з багатьох груп елементів;

по-друге, ці групи елементів складають одне ціле;

по-третє, сама система має межі.

Системний підхід у політології вперше був використаний великим дослідником політики Д. Істоном. Цей вчений визначає політичну систему як взаємодії, посередництвом яких в суспільстві розподіляються як матеріальні, так і духовні цінності, і на цьому грунті відвертаються конфлікти між членами суспільства. Д. Істон виділяє дві основні функції політичної системи:

політична система повинна бути в змозі розподілити цінності в суспільстві;

політична система повинна переконати своїх громадян прийняти цей розподіл як обов’язковий.

Ці положення Д. Істона дозволяють виділити політичну систему від інших видів соціальних систем як динамічну, ту, що постійно змінюється, функціонує.

Структурно-функціональний метод поряд с системним сприяв розвитку теорії політичних систем.

Американський вчений Г. Алмонд послідовно використовував даний підхід у політології. На його думку, політична система є легітимною, такою, яка підтримує порядок у суспільстві. Це законна сила порядку, яка надає йому особливі властивості і зміст, забезпечує його цілісність як системи. Згідно з Алмондом, вхідні і вихідні фактори політичної системи слід аналізувати з точки зору функцій, закладених у структурних елементах системи. Д. Істон і Г. Алмонд зробили важливий внесок у теорію політичної системи, розробка та вивчення якої продовжується.

Політична система суспільства як виразник різноманітних інтересів різних соціальних груп постійно тисне на політичну владу через складну структуру своїх організацій, рухів, об’єднань.

Саме політична система суспільства являє собою необхідний механізм, завдяки якому тільки й може здійснюватися повновладдя та суверенітет народу.

Гарантом стійкості і життєздатності суспільства є певні механізми, які виробляє і сама політична система. За їх допомогою вирішуються соціальні протиріччя, координуються зусилля різних суспільних об’єднань, усі відносини досягають гармонії, виробляється єдиний підхід до основних цінностей, цілей і напрямків розвитку суспільства.

На основі правових, економічних, соціальних, культурних та інших відносин у суспільстві діють системи: економічна, соціальна, політична, культурна, ідеологічна та ін. Кожна з них є самостійною системою з власними якісними характеристиками, але в той же час відчуває на собі вплив інших систем. Їх взаємодія є одночасно й серйозною основою для ефективного розвитку кожної.

Розвиток цивілізованого суспільства в будь-якій країні відрізняється рівнем у ньому політичної системи; ії чіткою структурою й функціонуванням.

Усе це дає право виділити ознаки й особливості політичної системи:

забезпечення формування та здійснення політичної й державної влади;

підтримка органічного зв’язку в першу чергу з соціальною, економічною та культурною системами;

найбільш розширена інституціоналізована система;

здійснення найбільшого впливу на суспільство у порівнянні з іншими системами;

найбільш якісна система.

Сучасна наукова література має багато визначень політичної системи. Звернемося до найбільш розповсюджених понять:

“Політична система суспільства становить сукупність взаємозв’язаних і взаємозалежних державних, партійних організацій, громадських об’єднань, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури” [102];

“Система політична являє собою складну розкладку різних політичних інститутів, соціально-політичних спільностей, форм взаємодії і заємовідношень між ними, в яких реалізується політична влада” [95, С. 27];

“Політична система – система взаємозв’язаних і взаємодіючих політичних інститутів (державних закладів, політичних партій, суспільних організацій), у межах яких протікає політичне життя суспільства, здійснюється державна влада. Іншими словами, політична система – це соціальний механізм, за допомогою якого здійснюється влада у суспільстві” [103, С. 75];

“Політична система являє собою достатньо складну, залежну від історичних умов сукупність державних закладів, політичних партій, громадських організацій і рухів, а також іншого виду об’єднань людей, що створюють комплекс основних суб’єктів політичного життя суспільства та здійснюють вирішальний вплив на ії характер і зміст” [40, С. 73 – 74];

“Політична система може бути визначена як частина політичної сфери, що об’єднує державні й недержавні інститути, які здійснюють владу, керують справами суспільства, регулюють взаємовідносини класів, соціальних груп, націй, держав та забезпечують існування суспільства при визначеному соціальному порядку” [121, С. 36];

“Політична система – це сукупність трьох взаємодіючих підсистем: інституціональної, інформаційно-комунікативної і нормативно-регулятивної” [110, С. 53].

2. Складові елементи політичної системи

Політична система суспільства має визначену структуру, елементи якої тісно взаємозв’язані і створюють стійку єдність. Сама категорія „політична система” передбачає діяльність, є науковою і говорить про системний характер суспільно-політичного життя.

Центральним елементом, стержнем політичної системи є політична влада. Подібно до того, як в економічній системі – власність.

Державна в своїй основі, політична влада складає суть політики, політичної боротьби. На думку М. Вебера, той, хто бере участь у політиці, той обов’язково веде боротьбу за владу.

Ви з попередніх лекцій знаєте, що політична влада відрізняється низкою особливостей, важливою ознакою ії є наявність особливої групи, специфічного прошарку людей, професійно зайнятих керуванням.

Обґрунтування політичної влади як основоположного елемента політичної системи допомагає визначити її структуру.

Чітко визначивши структурні елементи та їх функціональне навантаження, можна краще з’ясувати механізм функціонування політичної системи, ступінь її розвитку, політичні можливості, перспективи розвитку. Структура політичної системи складається з чотирьох головних груп елементів [120, С. 68]:

політичні інститути (організації, заклади);

політичні відносини;

політичні принципи і норми;

політична свідомість і політична культура, тощо.

Перейдемо до детального розгляду вказаних груп елементів.

До політичної системи входять перш за все інститути (організації, заклади, установи), пов’язані з функціонуванням політичної влади. За ступенем їх залучення до політичного життя, реалізації влади можна виділити три види організацій:

власне політичні;

невласне політичні;

неполітичні.

Тепер розглянемо їх детальніше.

Власне політичні організації прямо і безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, як мінімум, до цього прагнуть. Здійснення влади чи боротьба за владу – це головне у їхній діяльності. Власне політичними організаціями є держава і політичні партії.

Не власне політичними є організації, діяльність яких хоч і пов’язана зі здійсненням політичної влади, але це лише один із аспектів їх функціонування. Невласне політичними організаціями є професійні спілки, молодіжні, жіночі, кооперативні та інші організації.

Неполітичними є організації, які за специфікою своїх функцій, по суті, не беруть участі у здійсненні політичної влади. До них можна віднести різні добровільні спортивні товариства, творчі союзи тощо.

Характеризуючи інституціональну основу політичної системи, особливо слід зупинитися на власне політичних організаціях. Тут провідну роль займає держава, так як вона є головним інститутом політичної влади. Саме вона виступає головним представником усього цивільного суспільства, має суверенітет, тобто верховенство у межах державних кордонів і незалежність зовні.

Держава є основним універсальним інститутом керування суспільством, посередництвом якого політичні партії, громадські організації та інші елементи політичної системи реалізують свої програмні й тактичні завдання. У державних інститутах концентрується весь комплекс економічних, соціальних та політичних інтересів різних класів, соціальних груп і окремих громадян; протиріч, які виникають між ними; здійснюється увесь складний спектр політичного життя суспільства і політичної боротьби окремих його суб’єктів.

У зв’язку з цим питання про державу є найважливішою проблемою, над вирішенням якої століттями працювали і працюють найкращі мислителі людства.

Значну роль у житті суспільства відіграють політичні партії. Це атрибут будь-якої розвиненої політичної системи. Будучи виразниками цілей та інтересів різних груп населення, партії служать боротьбі за завоювання й використання політичної влади у суспільстві на основі реалізації власної програми вирішення як внутрішніх, так і міжнародних проблем. Статус правлячої партії дозволяє їй брати активну участь у розробці політичного курсу країни, надавати діючий вплив на висування лідерів держави, формування представницьких органів влади, підбір і розстановку керівних кадрів.

У сучасному світі політичні партії дуже різноманітні за своєю структурою, ідеалами, програмними установками, функціями, місцем у політичній системі. Велике значення має співвідношення однопартійності і багатопартійності для функціонування політичної системи суспільства.

Аналізуючи другу групу елементів політичної системи, політичні відносини, слід відзначити, що вони є різновидом суспільних відносин і складаються у процесі здійснення політичної влади або з приводу її.

Політичні відносини можна розділити на три групи відповідно до їх суб’єктивного складу:

перша група – це відносини між класами, націями, державами; вони складають основу політичної системи;

друга група – відносини, однією з сторін яких є політична організація, яка функціонує у даному суспільстві;

третя група – відносини, які складаються між політичними організаціями і закладами.

Третя група елементів політичної системи – політичні принципи та норми. Вони складають її нормативну основу. На скільки відрізняються один від одного політичні режими (наприклад, тоталітаризм і політичний плюралізм), на стільки ж розрізняються принципи та норми, що лежать в основі функціонування відповідних політичних систем. Виділимо, наприклад, умови й принципи політичного плюралізму (табл. 3.).

Таблиця 3

Умови і принципи політичного плюралізму

Умови	Принципи
Різноманітність форм власності	Відмова від політики насильництва
Наявність ринку товарів, капіталу, робочої сили	Значення народу як абсолютного суверена
Розвинена соціальна структура суспільства	Визнання верховенства закону і прав особистості
Наявність різних політичних сил	Надання переваги політичним консенсусам і компромісам
Розподіл влади, правова держава	Вирішення питань більшістю, терпимість до меншості
Мирні внутрішні та зовнішні умови	Заперечення монополізації й концентрації влади

Найрізноманітніші норми та принципи, які визначають поведінку людей у політичному житті, складають необхідне нормативно-регулятивне середовище в структурі політичної системи, у всіх типах політичного процесу.

Зазначені норми регулюють політичні відносини в плані політичного життя, надаючи їм впорядкованості, визнаючи бажане й небажане, дозволене й недозволене з точки зору закріплення політичної системи.За їх допомогою закріплюються визнані соціальні інтереси і політичні підвалини, існуюча влада доводить до відома всього населення, окремих груп, індивіда свої цілі, задачі, стратегічні й тактичні дії після їх реалізації, обґрунтовує політичні рішення, що приймаються, та затверджує специфічну модель поведінки кожного, якою повинні неухильно керуватися всі учасники політичного життя в суспільстві.

Домінуючі у суспільстві політичні сили через закріплення в принципах і нормах дозволеного, заборон та обмежень впливають на політичні відносини, а через них – і на інші види суспільних відносин.

Таким чином відбувається формування політичної свідомості і поведінки індивидів, які відповідають установкам діючої політичної системи.

Четверта група елементів політичної системи – політична свідомість і політична культура.

Пізнання політичної системи будь-якого суспільства неможливе без поглибленого вивчення його політичної свідомості і поведінки громадян, суспільних груп, динаміки й спрямованості політичних процесів.

Саме політична культура впливає на поведінку та діяльність людей, різних їх об’єднань, на сприйняття ними внутрішньої і зовнішньої політики, оцінку дій системи, режимів, окремих політичних лідерів; визначає місце людини у політичних процесах суспільства; маніпулює його політичною свідомістю. З урахуванням політичної культури розкриваються перспективи для прогнозування, розборки політичного курсу, прийняття реальних політичних рішень.

Від рівня функціонуючої в суспільстві політичної культури, ступеня її зрілості і характеру залежить багато, і в першу чергу – чи готове населення країни прийняти запропонований політичний курс добровільно або примусово, виявляє байдужість до нього, навіть чинить певний опір. І політична культура дозволяє виробити механізм, посередництвом якого закріплюється стабільність політичної системи, чинить опір дестабілізуючим силам суспільства.

Важливість впливу політичної культури на політичну систему і все життя суспільства пояснюється її істотними функціями: регулюючою, виховничою, комунікативною, інтеграційною.

Політична культура, являючи собою якісну характеристику всього політичного життя даного суспільства, є органічна єдність елементів політичної свідомості і реальної поведінки в політичних процесах. Тут слід також сказати про значимість політичної ідеології, яка займає в політичній свідомості провідне місце і служить визначаючим фактором впливу на нього.

Тож політична культура являє собою сукупність типових для даного суспільства або соціальної групи закоренілих зразків (стереотипів) політичних уявлень, ціннісних орієнтацій, установок і політичної поведінки.

Названі раніше чотири групи структурних елементів політичної системи не вичерпують її склад. Можна говорити ще й про такий елемент, як “політична соціалізація”, зміст якого розкривається у включенні особистості до системи політичних відносин, залучення до політичного життя, формування світогляду, засвоєння нею політичних знань і досвіду, розвиток її політичної активності.

Також слід врахувати, що в світі ще не було і немає зараз ні однієї політичної системи, яка жила б у соціальному вакуумі.

Сутність політичної системи виявляється також у її функціях, основними з яких є:

визначення цілей, задач, шляхів розвитку суспільства, розробка програм його діяльності;

організація діяльності суспільства на виконання вироблених цілей, задач, програм;

нормотворчість;

визначення й розподіл матеріальних і духовних цінностей відповідно до інтересів і положень соціальних спільностей;

гармонізація, погодження інтересів державних утворень, соціальних спільностей, індивідів;

політична соціалізація членів суспільства;

політична комунікація елементів системи і середовища;

духовно-ідеологічна діяльність, формування політичної свідомості громадян чи маніпулювання нею;

затвердження даного суспільно-політичного ладу;

забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки.

У сучасній політичній науці існують різні класифікації політичних систем, які залежать від критеріїв диференціації. Багато дослідників розрізняють моделі правління, використовуючи два основні критерії:

1) ступінь централізації влади;

2) тип цінностей.

За типологією Ж. Блонделя, політичні системи поділяються на 5 категорій: ліберально-демократичні, основані на принципі конкуренції і змаганні у прийманні політичних рішень; радикально-авторитарні (комуністичні), в яких головним пріоритетом виступає зрівнювальний розподіл соціальних благ; традиційні, що характеризуються ставкою на схоронність панівних соціальних відносин і встановлену нерівність; популістські, властиві країнам, що розвиваються, в яких тенденція до соціальної рівності досягається авторитарними методами; авторитарно-консервативні режими, що цілеспрямовано перешкоджають розширенню політичної участі на користь схоронності і поглиблення існуючих відносин влади та суспільства.

Вимогам сучасної політичної науки відповідає класифікація Г. Алмонда, який запропонував типологію політичних систем на основі розрізнення політичних культур суспільства. Проаналізувавши цей впливовий фактор політичного життя, він встановив чотири системи:

англо-американську, головні ціннісні пріоритети котрої розділяються більшістю населення: свобода особистості, індивідуалізм, добробут і безпечність;

континентально-європейську, що відрізняється великою мозаїчністю, збереженням фрагментів уже складених політичних субкультур, що активно взаємодіють з модернізованими формами людського співіснування;

доіндустріальну, яка передбачає пересічення різних політичних культур;

тоталітарну, в якій просто заборонені добровільні політичні асоціації громадян і принципи політичної самодіяльності, влада сконцентрована в руках бюрократичного апарату, який представлений монопольно-правлячою партією, озброєною конкретною ідеологічною програмою.

Існують також інші приватні методики оцінки типів політичної системи, які виходять із урахування тих чи інших характерних рис, об’єктивно властивих їм: трансформуючі, консервативні; закриті, відкриті; завершені, незавершені та ін.

У період раннього середньовіччя, що характеризується роздробленістю території, кожен більш-менш великий феодал мав самостійність у формуванні політичної системи. Він створював свою адміністрацію й судову владу, мав право стягнення податків. У подальшій боротьбі за владу між різними соціальними верствами та монархією була підписана угода, результатом якої було виникнення нових політичних структур – органів вищого станового представництва: у Англії – парламенту, у Франції ти Нідерландах – генеральних штатів, в Іспанії – кортесів.

В умовах західного середньовіччя політичне життя, не дивлячись на зміни, що відбуваються в політичних системах, відзначалось консервативністю. Цей стан політичного життя пояснювався зусиллям римсько-католицької церкви, яка присікала не тільки політичну діяльність, а й будь-які виявлення іншого мислення.

У подальшому зацікавлена в подоланні феодальної роздробленості новонароджена буржуазія сприяла закріпленню центральної влади короля. ЇЇ прихід до влади зумовив становлення політичної системи, структура якої ставала все більш складною й різноманітною, хоча й не виключала специфічних особливостей різних країн. У ряді європейських держав, де буржуазія пішла на уступки дворянству, була встановлена конституційна монархія; в інших країнах утверджувалась парламентська або президентська республіка. Відбувся розподіл влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Історичні тенденції розвитку різних країн наклали відбиток на політичне життя їх суспільств, специфіку їх нинішніх політичних систем. У країнах, розвиток яких протягом тривалого часу проходив під впливом прогресивних ідей, де закладались основи демократичних підвалин і республіканських форм правління, де політична влада використовувала елементи моральності, де складалося розуміння необхідності забезпечення прав і свобод кожної особистості, затвердились найбільш цивілізовані політичні системи. У таких країнах було досягнуто найбільшого успіху в соціально-економічному розвитку. Це в основному держави Заходу, політичні системи яких досить різноманітні. Це країни з республіканськими формами правління (США, Франція, ФРН, Італія); країни, де затвердилась конституційна монархія (Великобританія, Швеція, Норвегія, Іспанія). Але їх усіх об’єднує міцно встановлений режим правління, присутній важливий принцип чіткого розподілу влад, авторитетний парламент, багатопартійна система або двопартійна система, відпрацьований механізм адаптації політичної системи до умов, що змінюються.

Зупинимося конкретніше на характеристиці політичної системи й політичного життя США – найбільшої країни Заходу, яка має багатий досвід розвитку і функціонування демократичних структур влади.

Політична система США побудована у відповідності до Конституції країни, затвердженої Конвентом у 1787 р. Цей Основний Закон з’явився у результаті критичного аналізу просвітницьких ідей і всенародного врахування можливостей їх реалізації на практиці в даній країні. Порівнюючи різні точки зору, видатні представники американської політичної думки (Б. Франклін, Т. Джефферсон, А. Гамільтон, Дж. Медісон та ін.) виробили єдиний підхід до ускладнення Конституції, основа якої збереглась до сьогоднішнього дня.

США – президентська республіка. Фундаментом конституційної системи є принцип розподілу влади й федералізм.

Політичне життя США включає до себе різноманітні рухи, що носять як загальнонаціональний характер (рух на захист навколишнього середовища, на захист громадянських прав і свобод та цілий ряд інших), так і локальний, пов’язаний з боротьбою різних груп населення за свої інтереси (рух безробітних, жіночий рух, рух молоді і студентів тощо).

Існують політичні партії, із яких тільки дві (республіканська і демократична) традиційно користуються підтримкою більшості населення. Значне місце в політичному житті країни займає вивчення громадської думки через опитування. Для цього організовані інститути Геллана, служба Харріса, приватні опитування. Характерною особливістю політичного життя США є лоббізм (від англійського lobby – кулуари) – потужний механізм впливу приватних і громадських організацій („груп тиску”) на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики.

Як відомо, в США після громадянської війни з 1860-х рр. не було політичних струсів, країна не підлягала базисним перетворенням. Це забезпечило їй стабільний розвиток. Цьому сприяла політична система суспільства, яка в даній країні зорієнтована головним чином на співробітництво різних політичних сил.

Що стосується України, то необхідно відзначити, що зараз вирішується питання становлення нової політичної системи.

Як відомо, наша держава має свої особливості, що пояснюється історичними умовами її розвитку. До числа їх необхідно віднести короткочасний період буржуазного розвитку країни, відсутність демократичних традицій, політичних прав і свобод народу, нерозвиненість громадянського суспільства, його політичного життя, архаїзм політичної системи, політичну неграмотність переважної більшості населення країни.

У післяжовтневий період ці особливості України сприяли становленню й закріпленню командно-адміністративної системи. ЇЇ головною ознакою стало утвердження однопартійної системи. Комуністична партія отримала роль панівної політичної сили, за якою закріпились вищі владні функції і контроль за діяльністю усіх елементів політичної системи суспільства, в тому числі й держави.

Всенародний референдум 1 грудня 1991 року підтвердив природне бажання народу України жити в самостійній суверенній державі. З цього часу пішов відлік процесу демократизації та перетворення політичної системи України як необхідного механізму, посередництвом якого повинні здійснюватися повновладдя й суверенітет народу України.

Політична система України в теперішній час включає в свою структуру раніше названі 4 групи елементів, які потерпають суттєві зміни поряд з об’єктивними політичними процесами. Успіх і перспективи реформ в Україні залежать від того, наскільки ефективно буде діяти механізм управління, за допомогою якого тільки й може здійснюватися дійсно народовладдя. Адже не секрет, що в системі України відсутні реальні інститути громадськості, відбувається відчуженість влади від більшості населення, неможливість самим громадянам контролювати владу, впливати на прийняття рішень, хоча цього неухильно потребує статус держави.

Характеризуючи політичну систему України, її окремі елементи, необхідно відзначити, те специфічне, що відсліджується в нинішній період, і притаманне сучасному посткомуністичному українському суспільству:

механізм відносно стабільний;

сама система з відносно низьким темпом соціальних процесів сприйняття нових підходів;

система молода, самостійна, фактично не має достатнього досвіду і ефективних традицій для самостійного функціонування;

система централізована, з деякими елементами регіоналізації і децентралізації;

система, яка здійснює не весь комплекс функцій, які їй необхідні для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства;

система перехідна – від закритої до відкритої;

система перехідна від неправового типу політичної системи до правового;

система легітимна для більшості населення;

система миролюбна, неагресивна;

система позбавлена особистої, глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;

система поки ще неспроможна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення;

система радянська (на відміну від атеїстичної або релігійної);

система має недостатньо високий інтелектуальний рівень політики;

система перехідна, змішана, функціонує в індустріальному суспільстві, об’єднує елементи комуністичного і ліберального типів суспільного розвитку і має лише окремі елементи гуманістичного типу;

система, яка орієнтується на реалізацію стратегії, розробленої країнами Заходу і наддержавними центрами світової економічної влади;

система, яка реалізує модель функціонування поліетнічного, полікультурного суспільства.

Зазначені та інші проблеми функціонування політичної системи вирішувати сьогодні Україні досить складно, і тут необхідно використо-вувати усі важелі, що є в світовій практиці демократично-правової держави, способи ефективного впровадження у політичне життя Основного Закону – Конституції України.

Підбиваючи підсумки, необхідно відзначити, що сутність політичної системи виражена її внутрішнім змістом, який характеризується специфікою взаємовідносин її елементів у процесі вибору шляхів і засобів досягнення цілей.

У свою чергу характер і зміст політичної системи, подібно до характеру й змісту політичного життя, залежать від спеціальної структури суспільства, співпадання або неспівпадання корінних інтересів у його елементах (класах, соціальних групах, націях тощо), від політичної влади і встановленого нею політичного режиму.

Чим демократичніше суспільство, чим більше можливостей надано в ньому для виявлення масами політичної самодіяльності, тим більш багатогранна політична система суспільства, сила її впливу на процес розвитку останнього.

Контрольні запитання

Визначте поняття „політична система суспільства”, назвіть її структурні елементи.

Як пов’язані політична система і політична влада?

Політична система як механізм влади.

Розкрийте зміст функцій політичної системи і визначте їх значення для життєдіяльності суспільства в цілому.

Розкрийте питання про типологію політичних систем.

Охарактеризуйте сутнісні зрушення у політичній системі сучасної України.

Поясніть чи є зв’язок між стабільністю, модернізацією суспільства та ефективністю функцій, які виконує політична система? Розкрийте на прикладі України.

Тема 10. Політичний режим

Демократія – це насамперед процедура.

Англійський вислів

Сутність політичного режиму, його основні ознаки, характеристики та компоненти.

Класифікація політичних режимів.

Демократичний режим.

Сутність авторитарного політичного режиму.

Тоталітаризм: основні атрибути.

1. Сутність політичного режиму, його основні ознаки, характеристики та компоненти

Поняття “політичний режим” є найважливішою категорією в політологічній науці. Однак трактування даного поняття залишається неоднозначним. Так, у традиції європейської політологічної школи прийнято використовувати самостійне поняття “політичний режим”, в американській школі прихильники системного підходу інтерпретують це поняття, ототожнюючи його з категорією “політична система”. Це створює відомі теоретичні складності, оскільки виникає небезпека термінологічного дублювання двома поняттями одного ряду політичних явищ.

У політичній науці одне з перших визначень політичного режиму дав французький учений Моріс Дюверже. Він розумів політичний режим як певне сполучення систем партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску. Французький політолог Ж.-Л. Кермонн уточнив формулу М. Дюверже, включивши в зміст поняття „політичний режим” принцип легітимності, структуру інститутів, партійну систему, форму і роль держави. Дане розуміння політичного режиму стало загальновизнаним у європейській політичній науці.

У науці конкурують в основному два підходи щодо розуміння політичного режиму: юридичний, який робить акцент на формальних нормах та правилах здійснення влади інститутами держави, і соціологічний, що спирається на аналіз тих засобів та способів, за допомогою яких здійснюється реальна публічна влада й які тією чи іншою мірою обумовлені соціокультурними традиціями, системою розподілу праці, характером комунікацій тощо.

Політичний режим визначає, як здійснюється влада, як функціонують політичні інститути й політичні відносини, якою є динаміка політичної системи, як співвідносяться між собою влада та суспільство (хто кого контролює, а також забезпечує досягнення цілей політики, реалізацію інтересів пануючої еліти).

Поняття “політичний режим” виражає характер взаємозв’язку між державною владою й індивідом, а також визначає сукупність владних засобів і методів, які використовує держава, відбиває ступінь політичної волі в суспільстві й правове положення особистості.

Тип політичного режиму визначається рівнем розвитку й інтенсивністю суспільно-політичних процесів, структурою правлячої еліти, механізмом її формування, станом свобод і прав людини в суспільстві, станом відносин з бюрократією (чиновницьким апаратом), що панує в суспільстві, типом легітимності, розвиненістю суспільно-політичних традицій, що домінують у суспільстві, політичною свідомістю та поведінкою.

Таким чином, політичний режим – це сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, які характеризують ступінь політичної волі, правове положення особистості в суспільстві і певний тип політичної системи, що існує в країні.

До ознак політичного режиму відносяться:

механізми володарювання, способи функціонування державних органів, процедури добору правлячих груп і політичних лідерів;

порядок розподілу влади між різними соціальними силами та політичними організаціями, що виражають їхні інтереси;

реалізація принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову;

існування системи стримування та противаг;

система методів здійснення політичної влади (дозволяючі – заборонні, переконання – примус, економічні – позаекономічні);

характер відносин населення до політичної участі: активні, індиферентні, пасивні; форми цієї участі: організовані, стихійні;

стан прав та свобод у суспільстві; визнання або невизнання владою природних невід’ємних прав особистості; реальність їхніх гарантій;

способи врегулювання соціальних та політичних конфліктів;

характер впливу особливостей політичної культури основних груп суспільства на динаміку та спрямованість політичного процесу;

наявність політичних партій у суспільстві, їхній внутрішній пристрій і принципи взаємин з державою; існування опозиції, її статус, взаємини з державною владою;

політичний, юридичний статус та роль армії в суспільстві;

політичний і юридичний статус засобів масової інформації, наявність або відсутність цензури, ступінь гласності в суспільстві.

Характерні ознаки політичного режиму складають політична стабільність і політична опозиція.

Політична стабільність, що дозволяє домагатися підвищення керованості суспільних процесів, є найбільш важливою характеристикою не тільки політичного режиму, але й соціального порядку в цілому. У політичному світі існують стабільні, середньостабільні і вкрай нестабільні режими. Стабільність політичного режиму являє собою складне явище, що включає такі параметри, як збереження системи правління, встановлення цивільного порядку, збереження легітимності й забезпечення надійності (ефективності) управління.

Одним із найбільш поширених факторів дестабілізації політичного режиму є діяльність опозиції. Опозиція представляє собою політичний інститут, який має метою вираження інтересів і цінностей, не представлених у діяльності правлячого режиму. Опозиція – це носій „критичного духу” в політиці.

Основні компоненти політичного режиму – це форма та роль держави, принцип легітимності, структура інститутів, партійні системи, виборчі системи.

2. Класифікація політичних режимів

Як було зазначено вище, за допомогою поняття політичного режиму аналізуються сутнісні характеристики взаємозв’язку між державною владою та окремим індивідом. Складність цього рівня соціально-політичних відносин породжує розмаїття типів політичного режиму, які можна згрупувати за такими критеріями:

ступінь соціальної волі індивіда і характеру взаємин держави і цивільного суспільства: тоталітарний, авторитарний та демократичний. Між демократією і тоталітаризмом, як крайніми полюсами даної класифікації, розташовується безліч проміжних форм влади;

тип державного правління – ліберальний, диктаторський, твердий, жорстокий і ін.;

форми правління: режими парламентського типу, президентського правління, монархічний, республіканський, режим надзвичайного правління і т. ін.

Найбільш поширеною типологією політичних режимів у політології є типологія за першим критерієм. Від загального аналізу ознак політичного режиму переходимо до дослідження демократичного, авторитарного та тоталітарного режимів.

3. Демократичний режим

Саме слово демократія походить від грецького demos – народ, kratos – влада, народовладдя. У загальному значенні демократичний режим характеризується високим ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням її прав, що дозволяють впливати на державне управління суспільством.

Поняття “демократичний режим” як на попередньому етапі свого теоретичного та практичного осмислення, так і в сучасному політологічному контексті трактується досить неоднозначно. Уже сім сторіч, починаючи з 1260 р., коли це слово було вперше вжите в перекладі арістотелівської “Політики”, і дотепер, не змовкають суперечки про значення даного терміна.

Демократія інтерпретується в декількох змістах: по-перше, як суспільна система, заснована на добровільності усіх форм життєдіяльності індивіда; по-друге, як форма держави, при якій усі громадяни мають рівні права на владу (на відміну від монархії, де влада належить одній особі, або аристократії, де керування здійснюється групою осіб) – це антична традиція трактування демократії, що бере початок з Геродота (V ст. до н. е.); по-третє, демократія розуміється як ідеальна модель суспільного устрою, як певний світогляд, заснований на цінностях волі, рівноправності, прав людини. У цьому значенні термін „демократія” трактується як соціальний рух, як тип політичної орієнтації, втілений у програмах певних партій.

Еволюція поглядів на демократичний режим включає різні історичні етапи, в контексті яких даний феномен аналізувався з протилежних точок зору.

В античності демократія була визнана “гіршою формою” правління. Тому що низький рівень культури громадян грецьких полісів-держав дозволяв правителям маніпулювати подібним “народовладдям”, унаслідок чого режими демократії були недовговічні й переходили в охлократію (владу натовпу), що в свою чергу, породжувало тиранію. Дивлячись на це, Арістотель не відрізняв демократію від охлократії та негативно відносився до неї. Новий етап у розвитку концепції демократії починається з Великої Французької революції, коли демократія стала розглядатися як напрямок суспільної думки, що формує цілі соціально-політичного руху, що відкидає монархію й елітарність. Однак негативне відношення до демократії не було переборене навіть у ХVІІІ ст. Це пояснюється тим, що ідеальна модель демократії як повсякденної й особистої участі в керуванні всіх громадян у великих політичних утвореннях, подібних до національних держав (а не маленьких міст-полісів), практично неможлива. Різноманітність поглядів на демократичний режим можна проілюструвати на прикладі оцінок цього феномена з боку видатних дослідників. Так, у другій половині XIX ст. відомий французький історик Алексіс де Токвіль, аналізуючи першооснови демократичного режиму в Америці, зазначає не тільки позитиви демократії, але й негативні його аспекти. На його думку принцип демократичної рівності веде до двох тенденцій, а саме: перша приводить людей до незалежності і може раптово підштовхнути їх до анархії; друга тенденція проявляється не так швидко й не так наочно, але вона значно більш ціленаправлено веде людей до закріпачення [22]. Уже у наші часи сучасні науковці також досить критично та агресивно оцінюють переваги демократичного режиму. Так, Джон Хеллоуел зазначає, якщо принцип компромісу – це символ віри демократії, на цьому ненадійному фундаменті неможливо не тільки будувати майбутнє, але навіть уціліти в теперішньому.

Незважаючи на розмаїття наявних теоретичних трактувань демократії, усі вони можуть бути зведені до двох найбільш загальних інтерпретаційних підходів. Перший з них – це “ціннісний” підхід, в контексті якого демократія розглядається як політична конструкція, зорієнтована на втілення у владну систему сукупності певних ідеалів та принципів, тобто тих вищих цінностей, що й виражають її соціальний зміст та призначення. Найбільш чітко суть такого розуміння демократії виразив А. Лінкольн, визначивши її як “владу народу, владу для народу, владу за допомогою самого народу”. Ще в Стародавній Греції в основу демократичного режиму були закладені такі ідеї, які ототожнювали державу з суспільством, заперечували поняття вільного індивіда й визнавали рівність стосовно влади тільки за частиною суспільства (“громадянами”).

До прихильників ціннісного підходу відносяться й прихильники філософії Ж.-Ж. Руссо, що розуміли демократію як форму вираження всевладдя суверенного народу. Марксисти також сповідали цінності колективістської демократії; вони спиралися на ідею відчуження прав індивіда на користь колективу, але при цьому робили акцент на класових цінностях пролетаріату, що, на їхню думку, виражали інтереси всіх трудящих й обумовлювали побудову “соціалістичної” демократії. До ціннісного підходу також відносять і прихильників ліберальної думки, для яких головною умовою формування демократії також є певні цінності, але цінності, що відбивають пріоритет не народу (колективу), а людини. Так, Д. Локк, Т. Гоббс, Т. Джефферсон та інші засновники ліберальної течії, виходячи зі здатності народу до раціонально-морального самовизначення, поклали в основу інтерпретації демократії ідею індивіда, що володіє внутрішнім світом, споконвічним правом на волю й захищеність своїх прав.

Другим напрямком в інтерпретації демократії є „раціонально-процедурний” підхід. Філософська база такої позиції заснована на тому, що демократія можлива лише в умовах, коли поширення ресурсів влади в суспільстві набуває настільки розповсюдженого характеру, що жодна суспільна група не в змозі зберегти владну гегемонію. У такому випадку найбільш раціональним виходом із ситуації є досягнення компромісу й взаємний розподіл функцій та повноважень, що обумовлюють чергування груп у владній системі. Ці процедури й технології встановлення подібного порядку і виражають суть демократичної організації політики. Одним із перших таке розуміння демократії закріпив М. Вебер у своїй плебісцитарно-вождистській теорії демократії. На його думку, демократія являє собою “засіб” володарювання, що цілком знецінює усі поняття “народного суверенітету”, загальної “волі народу” і т. п. Прямі форми політичного волевиявлення можливі тільки в чітко визначених межах (наприклад, у давньогрецьких містах-державах). Будь-яка ж організація представництва інтересів громадян у складних, великих суспільствах нерозривно пов'язана з їхнім витисненням з політики та встановленням контролю над владою з боку бюрократії. Для захисту своїх інтересів громадяни повинні передати своє право контролю за владою й апаратом управляння всенародно обраному (харизматичному) лідеру. Маючи таке незалежне від бюрократії джерело легітимної влади, люди і будуть мати можливість реалізовувати свої інтереси. Тому демократія, за Вебером, є сукупність процедур та угод, коли народ вибирає лідера, якому він довіряє.

У сучасний політологічній науці з'явився ряд теорій демократичного режиму, які розвили основні ідеї позначених концепцій з урахуванням реалій сьогодення та динаміки демократичних процесів: теорія партиципаторної демократії, теорія егалітарного елітизму, елітиські теорії демократії, плюралістична концепція, теорія консоціальної демократії, теорія ринкової демократії, концепція теледемократії (“кібердемократії”), концепція рефлексуючої демократії.

Теорія партиципаторної демократії (тобто заснованої на співучасті громадян безпосередньо в політичному процесі) заперечує принцип розподілу політичної праці. Прихильники даного напрямку в аналізі сутності демократії виходять з ідеалу індивідуального самовизначення автономної особистості. Самовизначення особистості розглядається як право на всебічну політичну участь у масштабах усього суспільства і у різних його сферах.

Основні положення теорії егалітарного елітизму сформулював американський вчений І. Шумпетер у книзі “Капіталізм, соціалізм, демократія”. Відповідно до основних положень цієї теорії, вільний та суверенний народ володіє в рамках політичної системи досить обмеженими функціями. Рядові громадяни лише обирають проміжний інститут, що згодом формує уряд, а потім цілком відстороняються від керування. Тому демократія являє собою не що інше, як сугубо інституціональний захід, що забезпечує змагання еліт за підтримку та голоси виборців. На думку І. Шумпетера, демократія – це форма правління за допомогою народу, але в умовах здійснення влади професійними політиками. Розуміючи демократію таким чином, Шумпетер бачив її головну проблему в доборі кваліфікованих політиків. Найважливішим для функціонування демократичної форми правління він вважав стиль діяльності керуючих. Зокрема, на його думку, правляча еліта повинна приймати рішення не тільки в зрозумілих, але й у доступних для народу формах. Політики повинні володіти й певними властивостями, зокрема тими, що обумовлюють самообмеження влади та перешкоджають її підпорядкуванню їх корпоративним інтересам. Для забезпечення такого характеру діяльності влади бюрократія повинна чітко дотримуватися норм своєї професійної діяльності, зберігаючи прихильність інтересам населення.

У XX ст. широке поширення одержали елітистські теорії демократії, що зв'язують сутність демократії тільки з діяльністю керуючих. Представники даної концепції (Р. Міхельс, Дж. Сарторі, X. Кене) вважали, що самокерований демос – це міф, а його схильність до політичного насильства являє загрозу суспільним інтересам. Тому, оцінюючи неухильне зростання ролі еліт як передумову демократії, вони розцінювали розширення дистанції між керуючими та керованими як основу стабільності, а не порок цієї системи влади.

Значний внесок у розвиток теорії демократії внесли і прихильники плюралізму. Хоча вперше даний термін був введений у науковий обіг ще X.Вольфом (1679 – 1754 рр.), для аналізу демократичної теорії його стали використовувати лише в першій половині XX ст. (Г. Ласкі, Д. Трумен, Р. Даль). У плюралістичній концепції демократія розгляда-ється як тип організації влади, який формується в умовах її розпилення (дифузії) між різними силами. У цьому змісті демократія припускає вільну гру, що є основною рушійною силою політики, змагання різних груп, а також зв'язаних з їхньою діяльністю інститутів, ідей, поглядів. Формування та функціонування демократичних режимів відбувається в умовах використання механізмів та процедур, що дозволяють конкуруючим за владу групам уникати монополізації не будь-якого одного об'єднання за рахунок згуртованих дій опонентів; досягати своїх інтересів завдяки укладанню різноманітних компромісів; підтримувати баланс відносин і таким шляхом знижувати напруженість міжгрупового протистояння.

Істотний внесок у розвиток теорії демократії вніс А. Лейпхарт, що запропонував ідею консоціальної (consociational) демократії. Він розглядав сутність демократії у процедурних заходах і, виходячи з цього, розробив оригінальну модель „розподілу влади”, що передбачає забезпечення представництва інтересів меншості, не здатного одержати доступ до важелів державного керування. У зв'язку з цим Аренд Лейпхарт виділив чотири найважливіших риси даного типу демократії. Він відзначав, що перший та найважливіший елемент – здійснення влади "великою коаліцією" політичних лідерів усіх значних сегментів багатоскладного суспільства. Три інших важливих елемента сосуспільної демократії: 1) взаємне вето, або правило "співпадаючої більшості", що виступає як додаткова гарантія життєво важливих інтересів меншості; 2) пропорційність як головний принцип політичного представ-ництва, призначень на посади в державній службі й розподілу суспільних фондів; 3) високий ступінь автономності кожного сегменту в здійсненні своїх внутрішніх справ.

В останні роки поширення одержали й теорії ринкової демократії, що представляють організацію даної системи влади як аналог економічної системи, в якій відбувається постійний обмін “товарами”, де продавці – носії влади – змінюють свої вигоди, статуси, привілеї на “підтримку” виборців. Таким чином, під політичною дією розуміється тільки електоральна поведінка, в рамках якої акт подачі голосу трактується як свого роду “покупка” або “інвестиція”, а виборці в основному розглядаються як пасивні “споживачі”. Так що головне завдання демократії полягає в застосуванні виборчих стратегій, що повинні зв'язувати кандидата з позиціями виборців. І хоча це створює простір для маніпулювання волею громадян, така „сфабрикована воля” не змінює суті цієї „демократії напрокат” (У. Грайдер).

Становлення та зростання ролі електронних систем у структурі масових комунікацій неминуче викликало до життя ідеї теледемократії (“кіберократії”). У даному випадку наявність традиційних для демократії процедур нерозривно зв'язується з рівнем технічної оснащеності влади та цивільних структур системами інтерактивної взаємодії (ТВ, Інтернет) під час виборів, референдумів, плебісцитів тощо.

Концепція рефлексуючої демократії заснована на теорії “сприйнятливої” суспільної системи А. Етціоні. Відповідно до його теорії, тільки демократична політика сприйнятлива й готова до діалогу з громадянами, які залучені до політичного життя. Тому в даній концепції демократії основний акцент робиться на процедурах, що забезпечують включення до політичного управляння суспільної думки та повну підзвітність йому владних структур. Суть демократії, на думку прихильників даної концепції, заключається в механізмі “народної автономії”, який у свою чергу, заснований на процесі включення широкої громадськості у дискусію про пристрій суспільного та приватного життя й на виникаючих при цьому міркуваннях, неформальних оцінках, переконаннях.

Безсумнівно, що кожна з розглянутих моделей демократії має свої переваги та недоліки. Як політичний режим демократія менш за все адекватна радикальному вирішенню стратегічних проблем, оскільки вимагає постійного узгодження інтересів, пророблення різних суспільних альтернатив, толерантності і т. д. Звертаючи увагу на складність подібних процедур, У. Черчілль помітив: “Демократія – дуже погана форма правління, але, на жаль, не придумано поки нічого кращого”.

Різні підходи до аналізу демократичного режиму виокремлюють та акцентують увагу на тих чи інших рисах даного політичного режиму, але ж історія існування цього явища дозволяє виділити універсальні характеристики.

До характерних рис демократичного режиму відносяться:

суверенітет народу: саме народ обирає своїх представників влади і може періодично змінювати їх; вибори повинні бути чесними, регулярно проводитися, а також заснованими на змаганні;

періодична виборність основних органів держави, яка полягає в тому, що необхідною умовою демократичної держави є особи, що здійснюють верховну владу, обираються, причому обираються на визначений, обмежений термін; зміна уряду повинна відбуватися в результаті виборів;

захист права окремих особистостей та меншості: думка більшості, виражена демократичним шляхом на виборах, це лише необхідна умова демократії, однак, аж ніяк не недостатня. Лише сполучення правління більшості та захист прав меншості складають один із основних принципів демократичної держави;

рівність прав громадян на участь у керуванні державою: свобода у створенні політичних партій та інших об'єднань для вираження своєї волі, свобода думок, право на інформацію та на участь у конкурентній боротьбі за заняття керівних посад у державі.

У залежності від того, як народ бере участь у керуванні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія поділяється на пряму, плебісцитну та представницьку. При прямій демократії усі громадяни безпосередньо беруть участь у підготовці, обговоренні й прийнятті рішень. Така система може мати практичний сенс тільки при відносно невеликій кількості людей, наприклад, в общинних або племінних радах або в місцевих органах профспілок, де всі члени можуть зібратися в одному приміщенні для обговорення питань та ухвалення рішення або шляхом консенсусу, або більшістю голосів. Перша демократія у світі в Древніх Афінах здійснювала пряму демократію за допомогою зборів, у яких брало участь 5 – 6 тисяч чоловік.

Важливим каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Розходження між нею та прямою демократією полягає в тому, що пряма демократія припускає участь громадян на всіх найважливіших стадіях процесу володарювання, а при плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені, наприклад референдуми. Громадянам за допомогою голосування надається схвалити або відкинути той або інший проект закону чи іншого рішення, що звичайно готується президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості участі основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.

Третьою, найбільш розповсюдженою в сучасному суспільстві формою політичної участі, є представницька демократія. Її суть – громадяни обирають до органів влади своїх представників, покликаних виражати їхні інтереси у прийнятті політичних рішень, у прийнятті законів і проведенні в життя соціальних та інших програм. Процедури виборів можуть бути найрізноманітнішими, але якими б вони не були, виборні особи в представницькій демократії все ж таки займають свої посади від імені народу і підзвітні народу у всіх своїх діях.

Сучасний розвиток демократичних режимів докорінно відрізняється від попередніх етапів становлення, а саме – становленням пост-радянських країн на принципах демократії. У такому контексті актуальними стають питання формування і функціонування демокра-тичного політичного режиму. Виділяють наступні основні умови станов-лення демократичного режиму:

політичні умови: розвинуте цивільне суспільство, стабільність політичної влади, існування й функціонування політичних партій і рухів як могутніх важелів впливу на суспільно-політичні і соціальні процеси, політичний плюралізм;

економічні умови містять у собі високий рівень індустріального й економічного розвитку, високий ступінь урбанізації, розвиненість масових комунікацій, ринкову конкурентну економіку, плюралізм форм власності;

соціальні умови характеризуються відносно високим рівнем добробуту громадян, згладжуванням соціальної нерівності, розосередженням у суспільстві різних соціальних благ, соціальним плюралізмом, наявністю численного й впливового середнього класу підприємців;

як культурні умови виступають грамотність населення, його освіченість у цілому, цивільна політична культура, демократичні традиції.

Обґрунтування передумов і механізмів побудови політичних порядків демократичного типу, визначення умов переходу до даного способу організації публічної влади в тій або іншій країні є вкрай складними проблемами політичної теорії.

4. Сутність авторитарного політичного режиму

Авторитаризм – політичний режим влади, не обмеженої правом, що спирається на пряме насильство й здійснюється одноособово правителем або правлячою елітою. В історії суспільства можна виділити різні його форми: деспотії Стародавнього Сходу, тиранічні режими античності, абсолютистські монархії пізнього середньовіччя й Нового часу, західноєвропейські імперії XIX століття, військово-поліцейські режими в XX в. Історичне різноманіття форм авторитаризму показує, що цей політичний режим має спільні риси з різними суспільними й політичними системами – рабовласництвом, феодалізмом, капіталізмом, соціалізмом, демократією та монархією. Звідси – труднощі, позв'язані зі спробами визначення загальної природи авторитаризму, вичлено-вування його сутнісних, стійко повторюваних характеристик.

Духовною та практичною першоосновою авторитаризму є наявність авторитету. Під авторитетом розуміється загальновизнаний неформальний вплив окремої особистості або якоїсь організації в різних сферах життя суспільства. У більш вузькому змісті авторитет – одна з форм здійснення влади, яка вища за право. Без особистості такого роду авторитаризм неможливий. Вона є знаком, що символізує єдність нації, її суверенітет, її велике минуле, сьогодення і майбутнє. Починаючи з 1975 р. у літературі найчастіше використовується запропоноване К. Лінцем визначення авторитаризму, що включає наступні ознаки: традиціоналізм, обмежений політичний плюралізм і політичну апатію населення. Також авторитаризм виокремлює такі визначальні риси:

необмеженість влади, її не підконтрольність громадянам, при цьому влада може правити за допомогою законів, але їх вона сприймає на основі своїх інтересів;

злиття законодавчої, виконавчої й судової влад, або їх формальний, показний розподіл;

при авторитаризмі влада спирається на адміністративний, поліцейський і військово-каральний апарат, тримається на неприкритому насильстві або можливості його безпосереднього застосування;

монополізація влади й політики, недопущення політичної опозиції та конкуренції. При авторитаризмі можливе існування обмеженої кількості партій, профспілок та інших організацій, але лише за умови їхньої підконтрольності владі;

невтручання до позаполітичної сфери та насамперед в економіку. Влада займається головним чином питаннями забезпечення власної безпеки, суспільного порядку, оборони, зовнішньою політикою, хоча вона може впливати й на стратегію економічного розвитку, проводити досить активну соціальну політику, не руйнуючи при цьому механізми ринкового самоврядування;

рекрутування політичної еліти шляхом уведення до складу виборного органу нових членів без проведення додаткових виборів, шляхом призначення зверху, а не конкурентної електоральної боротьби.

Між авторитаризмом та демократією є певні подібні риси. Подібність демократії й авторитаризму у сфері економіки виникає внаслідок прийняття принципу плюралізму. В обох політичних режимах держава виконує функцію "окреслення рамок" без руйнування автономії економічної підсистеми.

Як вважають деякі дослідники, авторитарний тип політичного режиму досить еластичний: у рамках такого типу політичного режиму можливо використовувати досить переконливу легітимацію, навіть включати в нього демократичні принципи; може дозволити як м'якість, так і твердість у застосуванні державного апарату примусу; може бути й автократичним і олігархічним; зрештою, може терпіти корупцію або боротися з нею. Авторитаризм може бути гарною базою для розвитку в напрямку як демократії, так і тоталітаризму.

Поняття політичного режиму стає досить актуальним у контексті становлення нових держав у просторі колишнього СРСР. Як західні, так і вітчизняні науковці підтверджують нелінійність процесу демократизації. Деякі режими країн СНД дослідники називають авторитарними, але ж їх крайність в аналізі стану політичної систему не дуже теоретично та емпірично обґрунтована. До нових авторитарних режимів адекватне використання поняття “гібридні системи”. Гібридні – тобто такі, які важко класифікувати за допомогою розповсюджених типологій, оскільки вони поєднують у собі особливості багатьох раніше існуючих режимів.

5. Тоталітаризм: основні атрибути

“Тоталітаризм” походить від пізнелатинського “total” – весь, цілий, повний. Слово „тоталітарний” уперше було вжите в Італії на початку 20–х рр. XX ст. Дж. Амендола й П. Гобетті при критиці Муссоліні, що заснував однопартійну фашистську систему. Пізніше Муссоліні сам проголосив своєю метою створення тоталітарної держави. Цей термін “тоталітарна держава” вживався нацистськими правителями в Німеччині у позитивному змісті.

Ідея тоталітаризму спочатку з'явилася в теоретичних дослідженнях. Першим автором, що розробляв цю концепцію, був Платон, який вважав, що всеосяжна, підпорядковуюча собі все і вся (тобто тоталітарно) держава є ідеальною формою життя суспільства.

На практиці ідею тоталітаризму намагалися реалізувати єзуїти. Фактично устрій Ордену єзуїтів було засновано на тім же принципі беззастережного підпорядкування вождеві й церкві, існувала спеціальна ідеологія підпорядкування. В епоху Відродження Томас Мор у своїй “Утопії” та Томазо Кампанелла в “Місті Сонця” репрезентують модель тоталітарної держави. Але реалізувати ідею тоталітаризму на практиці в цілому удалося лише в ХХ ст. Статус же наукової концепції за цим терміном затвердився у 1952 р. в США на політологічному симпозіумі, де тоталітаризм був визначений як "закрита та нерухома соціокультурна й політична структура, в якій усяка дія – від виховання дітей до виробництва та розподілу товарів – направляється й контролюється з єдиного центра". На цьому етапі поряд з колишнім уживанням цих понять воно широко застосовуються для характеристики сталінського Радянського Союзу, а пізніше – маоістського Китаю, Кампучії “червоних кхмерів”. Цей процес активізувався завдяки книгам X. Арендт “Походження тоталітаризму” (1951 р.) та К. Фрідріха і 3. Бжезинського “Тоталітарна диктатура й автократія” (1956 р.), що містили як соціологічну, так і політологічну характеристику розглянутого явища. Зокрема, З. Бжезинський на основі вивчення світових тоталітарних режимів виділив такі основні ознаки тоталітаризму: 1) наявність єдиної масової партії на чолі з лідером-диктатором; 2) офіційно пануючу в суспільстві ідеологію; 3) монополія на засоби масової інформації, на збройні сили; 4) система терористичного поліцейського контролю; 5) центра-лізована система контролю і керування економікою.

Тоталітаризм – одне зі спірних у науці понять. Деякі автори відносять його до визначеного типу держави, диктатури, політичної влади, інші – до суспільно-політичного ладу, треті – до соціальної системи, що охоплює всі сфери громадського життя, або до визначеної ідеології. Необхідно тоталітаризм, як і будь-який інший політичний лад, розглядати як соціальну систему та політичний режим. У широкому змісті слова (тобто як соціальна система, що охоплює всі сфери громадського життя) тоталітаризм – це визначений суспільно-політичний та соціально-економічний лад, ідеологія, модель “нової людини”. У вузькому змісті слова, як політичний режим, це один із компонентів політичної системи, спосіб її функціонування, сукупність елементів ідеологічного, інституційного та соціального порядків, що сприяють формуванню політичної влади. Порівняльний аналіз цих двох понять свідчить про те, що вони є однопорядковими, але не тотожними. У той же час політичний режим виступає ядром соціальної системи, що відбиває все різноманіття проявів тоталітаризму. Головною передумовою тоталітаризму стала індустріальна стадія розвитку суспільства. Вона призвела до створення системи масових комунікацій, ускладнила суспільні зв'язки й організацію, зробивши технічно можливою систематичну ідеологічну обробку, тотальне “промивання мозків” та всеосяжний контроль за особистістю. Наростання елементів організованості, керованості, раціональності в суспільному житті, так само як і успіхи у розвитку науки, техніки й освіти та підвищення добробуту населення, породжували ілюзію можливості переходу до раціонально організованої, тотально керованої форми життя в масштабах усього суспільства. Ядром, стрижнем цієї тотальної організації могла бути тільки всесильна та всепроникаюча державна влада.

У сучасній політологічній літературі виокремлюються такі ознаки тоталітарного політичного режиму:

глобальне панування держави над усіма сферами громад-ського життя, прагнення держави до всеохоплюючої влади;

відчуженість суспільства від політичної влади;

монопольний державний контроль над економікою, засобами масової інформації, культурою, релігією;

абсолютна “правова”, а точніше антиправова, регламентація суспільних відносин, що базується на принципі “дозволено тільки те, що прямо дозволено законом”;

бюрократизація державної влади;

застосування насильства, примусу, терору у якості домінуючого методу правління;

панування однієї партії, фактичне зрощування її професійного апарату з державою, заборона опозиційно набудованих сил;

декларативний, формальний характер прав та свобод людини і громадянина, відсутність чітких гарантій їхньої реалізації;

наявність однієї офіційної ідеології, коли фактично усувається плюралізм;

централізація державної влади на чолі з диктатором і його оточенням;

безконтрольність репресивних державних органів з боку суспільства;

відсутність правової державності та громадянського суспільства.

Найважливішою першоосновою тоталітарного режиму є певна ідеологічна картина світу. Такий тотальний світогляд включає віру:

в простоту світу (це центральна характеристика тоталітарної свідомості), ця віра призводить до поширення негативної установки стосовно знання взагалі і до інтелігенції як його носія зокрема. Ілюзія простоти створює й ілюзію всемогутності: будь-яка проблема може бути вирішена, досить віддати вірні накази;

в незмінний світ, коли елементи громадського життя – лідери, інститути, структури, норми; стилі – сприймаються як застиглі в нерухомості. Винаходи не використовуються, відкриття – секретні. Паспортна система прив'язує людей до одного місця проживання, а трудове законодавство – до одного робочого місця. Віра в незмінність світу породжує недовіру до змін;

в справедливий світ: царство справедливості здійснюється у кожнім тоталітарнім режимі;

в чудесні властивості світу. У ній виявляється відірваність тоталітарної свідомості від реальності. Так, наприклад, у Німеччині в період режиму Гітлера в рамках СС існувала структура, що мала назву “спадщини предків”, куди входило близько 50 інститутів. Дані структури вивчали рунічні письмена, основи символізму, лінгвістику, історію аріїв, знання древніх народів, міфи й легенди різних племен, санскрит, особливості рас та багато чого іншого.

Історичний розвиток і реалізація концепції тоталітаризму спричинили появу двох типів тоталітарного політичного режиму, а саме: 1) праворадикалістський (фашистський та націонал-соціалістський); 2) лівостремістський (його пов'язують найчастіше з ідеологією і практикою сталінізму).

Як зазначалося вище, само поняття “тоталітаризм” у сучасному контексті західні науковці використовують до аналізу політичного режиму колишнього Радянського Союзу. Але ж трансформаційні процеси, що охопили увесь простір посткомуністичних країн, спричинили появу нових термінів, з допомогою яких аналізується стан політичного розвитку в транзитивних суспільствах, зокрема в українському суспільстві. Так, новітнім терміном є поняття “посттоталітарне суспільство”. Посттоталітарне суспільство – збірне політологічне поняття, що позначає всілякі суспільні устрої, котрі виникають у процесі руйнування тоталітаризму, після нього і на його руїнах. Характеризуючи такі суспільні устрої, природно виділити ряд загальних рис, обумовлених самою суттю тоталітаризму, що руйнується в них: усунення повної залежності суспільства і людини від влади та поступове відновлення громадянського суспільства, кінець панування ідеократії та моноідеології, розвиток плюралізму думок і гласності, руйнування механізму репресій та звільнення громадян від постійного страху, недосвідченість мас у політичній сфері (особливо там, де тоталітаризм панував тривалий час) і ін. Як далеко цим шляхом просунулося те або інше посттоталітарне суспільство, залежить від конкретних обставин.

На закінчення хотілось би додати, що політичні режимі, що утворять проаналізовану тріаду, являють собою типи ідеальні. Це значить, що в реальності вони ніколи не зустрічаються в "чистих" формах. Проте кожен тип являє собою сукупність реально існуючих своєрідних якостей і чітко відокремлені від інших типів.

Контрольні запитання

Які переваги аналізу політичного життя суспільства за допомогою поняття “політичний режим”?

У чому полягає різниця між класичними та сучасними підходами до розгляду демократичного режиму?

З якими труднощами, на вашу думку, зіштовхуються посткомуністичні країни в умовах демократичного транзиту?

Як співвідносяться та в чому відрізняються основні недемократичні режими?

Який політичний режим є найбільш адекватним для сучасного українського суспільства? Обгрунтуйте відповідь.

Розділ 4. Інституціональні основи політики

Тема 11. Держава як політичний інститут

Держава існує не для того, щоб перетворити земне життя в рай, а для того, щоб перешкодити їй остаточно перетворитися в пекло.

В.С. Соловйов

Поняття держави, її ознаки та принципи.

Теорії виникнення держави.

Типи, структура та функції держави.

Форми державного правління й національно-територіального устрою.

Демократична, соціальна та правова держава.

1. Поняття держави, її ознаки та принципи

Держава є одним із найважливіших інститутів суспільства, центральним елементом його політичної системи. Одним із найважливіших завдань політології є аналіз розвитку її сутнісних рис, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, принципів міждержавної політики.

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми – політичної організації – є держава.

Поняття "держава", яке виникло близько трьох тисячоліть тому, нині трактується:

як спільнота людей, яка проживає на певній території і згрупована в ціле органами державної влади;

як система організацій, установ, інститутів, що володіють верховною владою на певній території.

Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку суспільства, здійснює управління загальносуспільними справами.

У різних філософських, соціологічних, політологічних концепціях це поняття має неоднаковий зміст. Наприклад, представники юридичного позитивізму (К. Гербер, А. Есмен, П. Лабанд та ін.) визначали державу як правову форму для сукупного життя народу, як "юридичне уособлення нації". Розробник соціологічної теорії держави Р. Ієрінг вважав, що держава – це соціальна організація примусової влади, яка суспільні інтереси у порівнянні з особистими ставить на перший план.

Анархісти (М. Штірнер, П. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін) визначали державу як організацію, яка обмежує свободу індивіда та будується на рабстві праці. Російський економіст та філософ П. Струве розглядав державу як надкласову силу, що інтегрує усі верстви і класи суспільства. Американський політичний діяч О. Гамільтон вбачав у державі як правового гаранта власності та розвитку бізнесу, так і інтегратора всього суспільства для досягнення загальнонаціональних цілей.

Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Державу характеризують:

наявність системи суверенної політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Суверенітет держави означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб'єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнавати це;

територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори. Як свідчить історія, саме територіальні претензії одних держав до інших спричиняли численні конфлікти, які переростали у військові зіткнення;

всезагальність (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав);

наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у ньому порядків (державні чиновники);

населення. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають у межах держави. Жодна особа не може існувати за межами держави і не підкорятися їй, бо приналежність до держави є суспільною необхідністю і регулюється правом. Тут проблема полягає в тому, що держави можуть складатися з однієї національності (це трапляється рідко) або бути багатонаціональними. В умовах багато-національності зусилля влади спрямовані на те, щоб врегулювати конфлікти, які виникають між представниками різних національних груп. Міжнаціональні конфлікти ведуть до сепаратизму і навіть до розпаду багатонаціональних держав (приклад – колишні Югославія, Чехословаччина);

право і можливість проводити внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства;

монопольне право та легальний примусовий вплив на населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;

суверенна законотворчість (право видавати закони і правила, обов'язкові для всього населення);

монопольне право на збирання податків для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату;

наявність державної мови, якою визнається мова нації, котра складає більшість населення держави;

апарат держави, тобто наявність системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, регулювання, контроль). Апарат, як правило, складається з представницьких органів (парламент, органи місцевого самоуправління та самоврядування), виконавчо-розподільчих органів (президент, уряд та його регіональні органи), судові органи, прокуратура, органи державного контролю.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв'язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).

Місце та роль держави в політичній системі визначаються основними принципами її функціонування:

верховенством публічної влади;

збереженням єдності держави, що грунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;

досягненням єдності держави через відповідний зв'язок із соціальними силами суспільства (класами, групами, націями, політичними партіями тощо), за допомогою права і можливості здійснювати внутрішню й зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з громадянським суспільством загалом.

Основний порядок організації життя держави, і зокрема політичного, закріплено в її конституції. Більшість держав сучасного світу мають писані конституції (за виключенням, наприклад, Ірану, Саудівської Аравії, Бутану, Оману). Конституція вважається ознакою держави. В нашій країні Конституція була прийнята 28 червня 1996 р.

2. Теорії виникнення держави

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії походження держави.

Теологічна теорія (представники – ідеологи релігій Стародавнього Сходу, католицької церкви, ісламу). Ця теорія пояснює походження держави Божою волею. Звідси виводиться залежність держави від релігійних організацій і діячів, покора усіх перед державною владою.

Патріархальна теорія (представник – Арістотель). Держава – це результат розвитку сім'ї. Абсолютна влада правителя є продовженням влади батька у сім'ї.

Договірна теорія (представники – Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо та ін.). Держава – це результат договору, укладеного між суверенним правителем і людьми. Появі держави передував "природній стан", коли люди мали "природні права" (Ж.-Ж. Руссо) або коли йшла "війна всіх проти всіх" (Т. Гоббс). Як відзначав французький мислитель Д. Дідро, люди “усвідомили, що кожній людині потрібно поступатися частиною своєї природної незалежності і підкоритися волі, яка представляла б собою волю всього суспільства і була б загальним центром і пунктом єднання всіх їх воль і всіх їх сил”.

Психологічна теорія (представники – Л. Петражицький, Дж. Фрезер та ін.). Держава – це організація, яка утворилася для керівництва суспільством з боку певних осіб. Це керівництво є необхідне, бо люди мають психологічну потребу у підпорядкуванні.

Теорія насильства (представники Л. Гумплович, Є. Дюрінг). Походження держави пояснюється актом насильства, завоюванням одного народу іншим. З метою підкорення завойованих народів створюється держава як особливий апарат примусу.

Марксистська (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс) пов'язує виникнення держави одночасно з поділом суспільства на класи. Суть держави – фактична диктатура певного (панівного) класу. В. І. Ленін відзначав, що держава є орган класового панування, орган пригноблення одного класу іншим, є створення „порядку”, який узаконює й усталює це пригноблення, зменшуючи зіткнення класів.

Отже, в поясненні генези держави історично склалися два підходи: позакласовий і класовий. Більшість сучасних зарубіжних і вітчизняних спеціалістів вважає, що виникнення й існування держави не є прямим результатом появи приватної власності і поділу суспільства на класи. Наприклад, у Древньому Єгипті і Вавилоні, Стародавньому Китаї, ізраїльському царстві Давида, античних суспільствах та в інших країнах утворення держави передувало класовій диференціації населення. А новітній досвід засвідчує, що з утвердженням громадянського суспільства і правової держави, остання все більше перетворюється в надкласовий, загальнонародний інститут, який здатний інтегрувати, консолідувати суспільство, відігравати роль інструмента реалізації загальнонаціональних інтересів, забезпечити цілісність соціальної системи.

3. Типи, структура та функції держави

Тип держави визначають на підставі ознак, притаманних усім державам. Економічною основою типології держав є певний тип виробничих відносин, які виражають їхню соціальну сутність і призначення. Марксисти з класових, формаційних позицій виділяють історично-формаційні типи держав: рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, соціалістичну. Виокремлюють також перехідний тип держави від одного історичного типу до іншого. Поширеною на Заході і у нас є типологія держав за політичними режимами, відповідно до якої прийнято виокремлювати тоталітарний, авторитарний та демократичний типи держав. На сучасному етапі утворилася група держав, яких називають посткомуністичними, або посттоталітарними державами (країни Східної та Центральної Європи, республіки колишнього СРСР). Ці держави перебувають на перехідній стадії від адміністративно-командної системи до демократичної, правової.

Політологи виокремлюють ще національний тип держави. Ідея національної держави виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в XIX ст. у „принцип національності”. Ідея національної держави мала прихильників серед західних (П. Манчіні, М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяєв, О. Градовський, К. Каутський) та українських вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом більшість із них тлумачили національну державу як державу із однонаціональним складом населення. Такий підхід не поділяють більшість теоретиків і політичних діячів. Адже нині тільки численних народів на планеті налічується до 3 тис., а держав – понад 200, із них 90% – багатонаціональні.

Структура держави – система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції. Вона охоплює:

органи державної влади, які поділяються на представницькі, як правило, законодавчі (парламент);

органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);

президента як главу держави, який у керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;

органи правосуддя, покликані забезпечити торжество законів у державі;

контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура, різноманітні контрольні відомства;

органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи державної безпеки.

Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війни, стихійного лиха) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо.

Під функціями держави розуміють основні напрямки її діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення. Серед політологів побутують різні погляди щодо класифікації функцій держави. Загальноприйнятим є поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішніми функціями держави є:

правотворча – творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство);

правоохоронна – контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

економічно-господарська – захист економічної основи суспільства, існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності; регулювання господарської діяльності, ринкових відносин; державне управління економікою;

соціальна – регулювання відносин між соціальними та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення; узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп; ефективна демографічна політика;

культурно-виховна – регулювання і розвиток системи освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;

екологічна – захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури;

функція узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв'язання соціальних конфліктів;

фіскальна функція – збір коштів у вигляді податків для утримання державного апарату та фінансування соціальної сфери.

Зовнішніми функціями держави є:

оборонна – захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;

дипломатична – відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;

співробітницька – розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами; поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові та постійні. Якщо тимчасові функції здійснюються лише на певному етапі існування держави (наприклад, під час війни, надзвичайних ситуацій), то постійні функції реалізовуються протягом усього часу існування держави.

4. Форми державного правління і національно-територіального устрою

Під державним правлінням розуміється спосіб організації і здійснення державної влади. Традиційно виділяють такі форми державного правління, як монархія та республіка.

Монархія (від гр. monarchia – одновладдя) – це форма державного правління, при якій верховна державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави і передається у спадок. Історичними формами монархії є абсолютна, конституційна (обмежена) та теократична монархії.

Абсолютна монархія – форма правління, за якою керівник держави (монарх) – головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія – форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі – уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ). Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на дуалістичні і парламентські.

Дуалістична монархія – форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем'єр-міністра. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча – в уряді на чолі з прем'єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни. Абсолютна більшість сучасних монархій – парламентського типу (Великобританія, Данія, Швеція, Японія та ін.).

Теократична монархія (грец. theokratia – влада Бога) – форма держави, в якій політична і духовна влади зосереджені в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

Альтернативною до монархії формою правління є республіка. Республіка (лат. respublіка, від rеs – справа, рublіс – громадський) – форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду – перед президентом або парламентом – розрізняють три форми республіканського правління: президентську, парламентську і напівпрезидентську (або змішану).

Президентська форма правління. Президент обирається всенародним голосуванням, є главою держави і очолює виконавчу владу. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Посади прем'єр-міністра немає. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право „вето” – не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. Широкі конституційні повноваження президента зумовлені широкою соціальною базою його обрання шляхом всезагальних виборів. Президент не несе відповідальності перед парламентом. Проте в разі порушення конституції країни він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотримання особливої процедури – імпічменту (процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Разом із президентом іде у відставку весь уряд. Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

Парламентська форма правління. Верховенство в системі державної влади належить парламенту, який формує уряд. Уряду належить повнота виконавчої влади. Глава уряду (прем'єр-міністр) – фактично перша особа в державі. Уряд володіє правом клопотати перед президентом за розпуск парламенту. Функції президента в основному зводяться до представницьких. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює за згодою уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем'єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки – Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.

Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент – глава держави, він обирається на всенародних виборах. Президент пропонує склад уряду і кандидатуру прем'єр-міністра, які підлягають обов'язковому затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем'єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду. Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на основі загальних виборів, має право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

Таблиця 4

Характерні риси республіканської форми державного правління

Основні критерії форми правління, порядок виборів президента	Парламентська республіка	Президентська республіка	„Змішана” республіка
Порядок формування уряду	Уряд формується парламентом на партійних засадах з числа представників партії (-ій), які мають більшість у парламенті	Уряд формується через призначення його членів президентом незалежно від партійного складу парламенту	Президент особисто пропонує склад уряду, який обов’язково має затверджуватися парламентом
Обсяг повноважень президента	Президент є главою держави, але виконує переважно представницькі функції	Президент одночасно є главою держави і главою уряду. Він цілковито володіє виконавчою владою	Президент займається питаннями оборони, національної безпеки, призначає прем’єра тощо
Наявність посади прем’єр-міністра	Посада наявна, причому глава уряду часто постає як перша керівна особа в державі	Як правило, ця посада відсутня	Посада наявна; прем’єр-міністр очолює виконавчу владу
Всенародне голосування	Президент обирається парламентом або колегіями, значну частину яких становлять члени парламенту та члени представницької влади областей, штатів, земель тощо.	Президент обирається на прямих і загальних виборах або особливою колегією виборців, членів якої обирає населення	Президент обирається всезагальним голосуванням

Державний устрій – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.

Історично склалися три форми державного устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація.

Унітарна (лат. unitas – єдність, однорідний, що складає ціле) держава – це єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, в якій верховна суверенна влада повністю зосереджена в центрі, а складові держави (області, департаменти, воєводства тощо) не мають ознак політичної самостійності, статусу державного утворення. У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція, єдина судова система і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах (Італія, Португалія, Україна та ін.) існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. Більшість західних розвинутих держав – унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.

Федерація – союзна держава, до складу якої входять державні утворення – суб'єкти федерації. Принцип федералізму полягає у розмежуванні сфер компетенції федеральної, центральної влади та влади суб'єктів федерації. Цей принцип передбачає говіркість у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному відношенні не є єдиним цілим, а складається з суб'єктів федерацій. Суб'єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб'єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство (подвійне – для суб'єктів федерації). Проте суб'єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Федеральні закони мають безумовний пріоритет над регіональними. Однак суб'єкти федерації не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній політиці. Вони добровільно делегують центральним органам федерації частину своїх повноважень. До компетенції центральної влади в федерації належать питання розв'язання конфліктів між суб'єктами федерацій, оборони країни, зовнішньої політики фінансів, оподаткування, організації структур і діяльності вищих органів влади. У разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусових заходів. Суб'єкти федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати – у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі – у Німеччині, Австрії; кантони і напівкантони – у Швейцарії; провінції – в Аргентині, Канаді).

Конфедерація (лат. confederatio – спілка, об'єднання) – союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних) для координації своїх дій. Принцип конфедералізму передбачає збереження повної юридичної та політичної самостійності держав – членів конфедерації, відсутність центральних органів влади, уніфікованого законодавства, єдиного громадянства, спільної податкової і судової систем. За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. Правовою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації – конституція. Кошти конфедерації складаються із внесків її суб'єктів. Члени конфедерації передають в компетенцію союзу вирішення обмеженої кількості питань, найчастіше – у сфері оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв'язку. Це нетривка форма державного об'єднання. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні держави. Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним був устрій у США (1776 – 1787 рр.), Швейцарії (до 1848 р.), Німецький союз (1815 – 1867 рр.). Щоправда, термін „конфедерація” вживається в назвах швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою.

Таблиця 5

Порівняльна таблиця форм державного устрою

Ознаки	Унітарна держава	Федерація	Конфедерація
Конституція	Єдина	Суб’єкти приймають свої конституції на основі загальносоюзної	Кожен суб’єкт має власну конституцію, а підвалиною для утворення конституції є союзній договір
Вищі органи влади	Єдині	Двопалатний парламент	Центральна влада відсутня; є спеціальні спільні органи для координації дій у розв’язанні конкретних проблем
Громадянство	Єдине	Єдине (поряд з громадян-ством суб’єктів федерації)	Єдине громадянство відсутнє
Система права	Єдина	Єдина; суб’єкти федерації можуть мати свої підсистеми	Єдина система права відсутня
Судова влада	Єдина	Єдина; суб’єкти федерації можуть мати свої підсистеми	Самостійна судова система кожного суб’єкта
Територія	Єдина	Складається з територій суб’єктів федерації	Єдина територія відсутня
Валюта	Єдина	Єдина	Кожен суб’єкт має власну грошову одиницю

5. Демократична, соціальна та правова держава

За діючою Конституцією (стаття 1) Україна проголошується демократичною, правовою, соціальною державою.

Демократична держава – тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, які забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами. У демократичній державі існують реальна рівність перед законом громадян та органів управління (верховенство закону), громадянське суспільство, розподіл владних повноважень між одними її гілками, ефективні механізми стримувань і противаг.

Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є: забезпечення ефективності в її функціонуванні; наявність конкуренції у сфері державотворчої діяльності; встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між державою і громадянами; високий ступінь довір'я населення до інститутів держави.

Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна держава. Соціальна держава – держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Термін “соціальна держава” було запроваджено ще в 1850 р. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині XX ст.

Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка зв'язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави.

До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності і субсидіарності.

Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об'єднання різних груп і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і цінностей – як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній підтримці та обов'язках громадян перед державою й один перед одним.

Принцип субсидіарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці державного будівництва багатьох розвинених країн Заходу. Згідно з цим принципом, вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності. Ініційована державою субсидіарність сприяє подоланню споживацької психології у громадян та їхніх об'єднань, функціонального перевантаження держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює групову та особисту ініціативу населення.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного суспільства. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Правова держава – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави. Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства.

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива там, де панують закони, на сторожі законів має стояти правосуддя. Платон зауважує, що будь-яка держава перестає бути такою, якщо немає належно організованих судів. Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави, які формувалися разом з поняттям громадянського суспільства, закладали Ш.-Л. Монтеск'є (концепція розподілу влади), Ж.-Ж. Руссо (ідея народного суверенітету), І. Кант (концепція держави як об'єднання людей, що підкоряються правовим законам) т. ін. Саме з іменем Канта пов'язують теорію правової держави. Висування, обгрунтування ним тези про те, що благо і призначення держави – у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою та режиму держави принципам права, дали підставу вважати І. Канта одним із головних творців концепції правової держави. І. Кант постійно підкреслював необхідність для держави опиратися на право, узгоджувати з ним свої акції. Держава, яка не забезпечує прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру та повагу своїх громадян. Громадянський правовий стан, на його думку, грунтується на таких апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність його з кожним іншим як підданого, самостійність кожного члена суспільства як громадянина. Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, держава може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя має бути незалежним і має ґрунтуватися на презумпції невинуватості. Ще один німецький філософ М. Вебер сформулював принципи правової держави: управління – процес застосування права; керуючі не є верхами суспільства, багачами, вождями, а посадовими особами з обмеженою владою; державна адміністрація повністю підкоряється праву, а не особам; громадяни підпорядковуються не начальству, а тільки праву, яке чиновник реалізує або допомагає реалізувати.

Правову державу характеризують:

верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань громадян та індивідів;

високий рівень громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;

відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;

органічний зв'язок прав і свобод громадян з їх обов'язками, відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю, правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів, суспільство передбачає ще одну принципову вимогу – дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

Контрольні запитання

Визначте поняття “держава” і назвіть його головні ознаки.

Охарактеризуйте форми державного правління. Наведіть приклади держав із республіканською і монархічною формами правління.

Наведіть основні ознаки соціальної і правової держави. Як вони пов’язані між собою?

Дайте розгорнуту характеристику головним теоріям походження держави? Чи підтверджується марксистський прогноз щодо відмирання держави в умовах глобалізації політики і економіки?

Визначте українську державу за формами державного устрою і правління.

Тема 12. Політичні партії та партійні системи

Партія є організована суспільна думка.

Б. Дізраелі

Походження і сутність політичних партій.

Типологія та функції політичних партій.

Партійні системи. Становлення партійної системи в Україні.

1. Походження і сутність політичних партій

Політичне життя в сучасному суспільстві немислиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Це є основою вироблення оптимальних суспільних рішень як щодо сутності проблем, так і щодо врахування інтересів суспільних груп. Суспільно значущий результат діяльності партій імовірний за умови, якщо вони мають реальну вагу в суспільстві та можливість вільно конкурувати між собою за доступ до державної влади. Партії – не тільки важливий елемент політичної системи, а й один із основних компонентів громадянського суспільства. Знання про партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення.

Термін "партія" (від лат. partio – ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Відносно тлумачення поняття „політична партія” серед політологів немає одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри це можна визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них найважливіша – добровільність об'єднання. Політична партія – організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній. У Законі України “Про об'єднання громадян” політична партія визначається як “об'єднання громадян – прихильників певної загально-національної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі”.

Партії виникли водночас із політикою, тобто ще в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади вже було державних політичних структур недостатньо. Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів Стародавнього світу. В Стародавньої Греції та Давньому Римі виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборствували між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. Партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели – тимчасові об'єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей. Суперництво політичних груп, об'єднаних навколо впливових сімей або популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою політичної історії. В Європі у другій половині XIX ст. виникли масові партії, їх появі сприяли два основні чинники: розширення виборчих прав і розвиток робітничого руху.

Особливого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах. Проте повністю ряд партій сформувалось у часи Великої Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII – на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована у 1867 р, а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) – в середині XIX ст.

Політичні партії в сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст., одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні. Масові політичні партії як інститут європейської культури поступово поширилися й закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.

Перші наукові уявлення про партії пов'язані з такими мислителями та політичними діячами, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, А. де Токвіль, Е. Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX ст. М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Дж. Брайс та ін.

Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності і функції.

Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, можливо виокремити такі:

наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масову партію. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

Виникнення партій не є випадковим явищем, їхня поява зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.

На еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі головні характерні етапи:

Зародження нової партії в надрах старої державної, законодавчої та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у суспільстві.

Боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію; поразка або перемога усіх громадських сил, які стоять за нею і підтримують її.

Конструювання нового державного й законодавчого механізму: проведення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії; визначення своєї ролі в державному механізмі.

Формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових джерел її існування.

Систематична розробка партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком організаційної структури, форм і методів роботи з метою запобігання загостренню протиріч.

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з'їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом – в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.

Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основна мета діяльності політичної партії – здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі – економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні – за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Структура політичної партії – це ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти), рядові члени партії та прибічники. Організаційно партія поділяється на партійний апарат та партійну масу, способи зв'язку з цією масою апарату, партії та політичного середовища, партії та суспільства. Часто партійна система охоплює створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення партійної політики серед відповідних груп населення.

Сприйняття партій та їхньої ролі в житті суспільства тривалий час було негативним. Європейська політична думка радикально змінила ставлення до них у XVII – XVIII ст. Нині остаточно утвердилася думка, що без сильних політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа влади неможлива. Політичні партії забезпечують зв'язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.

2. Типологія та функції політичних партій

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками.

За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у тому числі комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.

За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (в тому числі революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовна класифікація, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).

За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.

За принципами організації та членства: кадрові та масові.

За місцем у системі влади: легальні й нелегальні.

За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.

За віросповіданням: християнські, мусульманські.

За ознакою внутрішньої організації: відкриті та закриті.

Деякі політологи виділяють партії прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські тощо.

Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням виокремлюють національно-радикальні, національно-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Політичні партії активно впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого неможливе функціонування представницької демократії, яка потребує розвинутих і добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза виникнення авторитарного режиму. Демократія забезпечується участю партій у виборах, позаяк на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції особистостей, а інтереси суспільних груп. Партії нині є невід'ємною частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через партії.

За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, визначають демократичну легітимність влади. У демократичному суспільстві "західного зразка" політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, – з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами "громадянського суспільства " та "правової держави". Багатопартійність є певною гарантією проти корупції, зловживань владою, своєрідним способом контролю державних діячів. Завдяки партіям антагонізм, властивий відносинам між суспільством і державою, утримується в безпечних для соціальної стабільності межах. Трансформуючи почуття соціального незадоволення в позитивні політичні цілі, партії спрямовують стихійну його енергію в русло конституційної боротьби за досягнення цілей через участь у державному управлінні.

Вплив політичних партій на маси, а отже і завоювання владних позицій у суспільстві, визначається такими чинниками:

наявністю приваблюючих ідеологій, які визначають цілі розвитку, відображають інтереси мас;

організаційною оформленістю, мобільністю організаційних структур, здатних реалізовувати намічені цілі;

рівнем компетентності, авторитетності партійних керівників (вождів, лідерів, функціонерів);

достатньою масовістю й активністю рядових членів партії;

вмінням практично організувати діяльність партії в конкретній історичній ситуації;

вмінням відобразити гострі суспільні проблеми в зрозумілих масам конструктивних лозунгах;

наявністю достатніх коштів для діяльності ідейно-пропагандистських і культурних центрів партії, для оприлюднення її політики через засоби масової інформації.

Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі в житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій. У політології існують різні підходи щодо обсягу, змісту і суті функцій політичних партій. Наприклад, американський політолог К. Лоусон зазначає, що сферою діяльності партії може бути вся сфера політики і партія може виконувати будь-яку функцію політичної системи. Інші політологи розцінюють партії як звичайні організації, які в своїй діяльності не піднімаються вище рівня активності “груп тиску” або “груп інтересів”.

Американський політолог Дж. Брайс виділяє такі функції партій: підтримка одностайності між членами партії; рекрутування нових прихильників; стимулювання ентузіазму виборців, акцентуючи увагу на численності партії та важливості її мети; інформування виборців про політичні питання, які вирішує партія, про особисті достоїнства вождів і недоліки суперників; відбір кандидатів на певну посаду.

Отже, до основних функцій партій належать:

з'ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп, представлення цих інтересів на державному рівні;

активізація та об'єднання великих суспільних груп;

формування ідеології та політичних доктрин;

участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів;

участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності;

участь у здійсненні державної влади;

організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло;

інституціоналізація політичних конфліктів;

формування громадської думки;

політичне виховання суспільства або його частини;

формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок;

рекрутування та соціалізація нових членів.

3. Партійні системи. Становлення партійної системи в Україні

Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система. Політична наука виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:

однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається);

домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років);

двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу);

трипартійна, яку ще називають двох-з-половиною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але такої, яка постійно представлена в парламенті);

чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);

партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);

атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій); тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення.

З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі й в Україні, політики перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак – просто демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності. Згодом почали формуватися організації політичного спрямування.

У становленні української багатопартійності виділяють три етапи.

Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 р.). На цьому етапі виникають політизовані й політичні організації, що своєю діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій.

Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 р. – до подій 19 – 24 серпня 1991), коли були створені більшість існуючих і сьогодні політичних партій.

Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 р. до виборів до Верховної Ради України в березні 1994 р.), який відзначається принципово новими політичними й соціально-економічними умовами. Після серпневих подій 1991 р. КПРС та її регіональне відділення в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 р. було проголошено незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній. Процес творення партій отримав нові можливості й стимули. Активно виникали нові партії в 1993 – 1994 рр., серед яких – Народний Рух України (НРУ), Комуністична партія України (КПУ), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Українська національна консервативна партія (УНКП) та ін.

Сьогодні політичне життя України характеризується нестабільністю і своєрідністю. Досить динамічна ситуація і в партійному житті: утворюються нові партії, розпадаються існуючі, виникають несподівані блоки і коаліції. Багатопартійність в Україні стала фактом. З формуванням багатопартійності процес творення нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2003 р. їх уже налічувалося понад 160. Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна боротьба, розколи в партіях, об'єднання партій, утворення міжпартійних блоків. Процес групування партій особливо активізувався у зв'язку з підготовкою виборів до Верховної Ради в березні 2002 р. Правові основи діяльності партій в нашій країні закріплені в ст. 36 Конституції України і Законі України "Про об'єднання громадян".

Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує у світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберальне-демократичні, консервативні, християнські, націоналістичні партії. За політичним спрямуванням – ліві, центристські, праві.

Партії комуністично-соціалістичного спрямування. До них належать Партія комуністів (більшовиків) України (ПК(б)У), Комуністична партія України (КПУ), Комуністична партія (трудящих) (КП(т), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Партія Всеукраїнського об'єднання лівих “Справедливість”. Ці партії відрізняються своїм чисельним складом, впливом на політичне життя, політичним змістом програм. Але всі вони сповідують марксизм, є прибічниками соціалізму, суспільної власності, влади трудящих, соціалістичної системи господарювання і розподілу, загалом негативно ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти співробітництва України з МВФ і МБРР, з НАТО.

Партії соціал-демократичного спрямування. До них належать соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська соціал-демократична партія (УСДП), Партія праці (ПП), Всеукраїнська партія трудящих (ВПТ). Вони, попри певні відмінності в програмах, висловлюють свою прихильність до цінностей демократичного соціалізму, є прибічниками багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки, сильної соціальної політики держави, соціальної справедливості, солідарності, багатопартійності, політичного плюралізму, обстоюють ринкові перетворення в Україні, зміцнення і розвиток Української держави, відродження і розвиток української нації, її культури, мови, входження України в європейське і світове співтовариство.

Партії ліберально-демократичного спектру. Вони становлять більшість, серед них: Ліберальна партія України (ЛПУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія України (ДПУ), Народно-демократична партія (НДП), Демократичний Союз (ДС), Українська партія промисловців і підприємців (УППП), Партія регіонів України (ПРУ), Партія “Яблуко”, Партія зелених України (ПЗУ), Аграрна партія України (АПУ), Міжрегіональний блок реформ (МБР), Партія “Реформи і порядок” (ПРП). Вони сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів, вільний розвиток культури і мови українського і всіх інших народів України, свободу особи, входження України в європейські і світові структури.

Консервативні партії України. До них належать Народний Рух України (НРУ), Український Народний Рух (УНР), Народний Рух України „За єдність”, Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Українська національна консервативна партія (УНКП), Українська республіканська партія (УРП). їх об'єднує боротьба за розвиток Української держави, традицій українського народу, його культури, мови; за дотримання національно-культурних прав усіх інших етнічних груп, що входять до складу українського народу, за зміцнення сім'ї, моральних норм. Вони є прибічниками ринкових перетворень, приватної власності, політики добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами.

Християнські партії. До них належать Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Християнсько-ліберальний союз (ХЛС), Партія „Християнсько-народний союз” (ПХНС), Республіканська християнська партія (РХП), Всеукраїнське об'єднання християн (ВОХ). Вони обстоюють цінності християнської моралі в суспільному й особистому житті людей, пріоритет духовних начал, підпорядкованість політичної діяльності моральним нормам, повагу людської гідності, є прибічниками ринкової економіки, приватної власності, створення системи соціального захисту. Виступають за міжконфесійний мир, за створення в Україні єдиної православної помісної церкви. Розглядають релігійні організації як повноправні суб'єкти суспільного життя, виступають за участь церков у суспільно значущих акціях.

Партії національного спрямування. Це Конгрес Українських Націоналістів (КУН), Організація українських націоналістів-державників (ОУН(д), Всеукраїнське політичне об'єднання “Державна самостійність України” (ДСУ), Українська національна асамблея (УНА), Соціал-національна партія України (СНПУ). Основним для них є втілення національної ідеї в усіх сферах життєдіяльності української нації. Виступають за розвиток національної свідомості українців, за ринкові реформи, приватну власність, могутню українську державу, втілення в життя ідеї величі української нації, утвердження її слави, багатства і добробуту в умовах державного життя в колі волелюбних народів світу, за вирішення соціальних проблем. Деякі з них висловлюються за забезпечення українцям пріоритетних прав, зокрема, щоб безпосередніми керівниками української держави були українці.

Залежно від обставин та інтересів політичної боротьби діяльність деяких партій не цілком адекватна ідейно-політичній суті, зафіксованій у їхніх назвах і програмних документах. Трапляються розходження між проголошуваними суспільно-політичними цілями партії та конкретними поточними інтересами її лідерів.

Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Нині українська багатопартійність є передумовою утворення партійної системи, що сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в державі.

Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукаючи нових рішень і підтримки нових прихильників, розвиваються, в тому числі й шляхом об'єднання на основі кількох партійних структур. Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньопартійне життя, характер зв'язків з масами, методи діяльності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади, участі в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем. Сучасне плюралістичне, демократичне суспільство, що формувалось як багатопартійне, демонструє свою життєздатність. Очевидно, партії як невід'ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє.

Контрольні запитання

Дайте визначення поняття „політична партія”, назвіть її головні ознаки.

Поясніть, чим відрізняється партія від інших політичних інститутів?

Яку роль виконують політичні партії у політичному процесі?

На яких підвалинах будуються типології політичних партій? Які типи політичних партій виокремлюють в політичній теорії і практиці?

Охарактеризуйте діяльність найбільш впливових політичних партій в Україні.

Наведіть характерні риси однопартійної, двопартійної і багатопартійної систем.

У чому полягають особливості становлення і функціонування сучасної партійної системи України?

Тема 13. Вибори і виборчі системи

Партія, що не прагне влади, негідна того, щоб називатися партією.

Л. Троцький

Вибори в системі державної влади.

Класифікація виборчих систем.

Виборчі технології.

1. Вибори в системі державної влади

У калейдоскопі стрімко змінюючих одна одну подій, жорсткого протистояння і гострих політичних сутичок ми якось не зважаємо, – а якщо і звертаємо увагу, то не завжди належним чином оцінюємо, – що в останні 10 – 12 років наша країна почала формувати інший історичний досвід зміни влади.

У сучасних демократичних суспільствах вибори є невід'ємною складовою частиною політичного процесу. Вони надають можливість людині стати депутатом парламенту, губернатором або навіть президентом країни. Разом з тим під час виборів в активне політичне життя залучаються прості громадяни. У сучасній державі, на відміну від Древніх Афін з населенням у двадцять тисяч жителів, демократія неможлива поза виборними представниками влади. Тому вибори – це не тільки істотна ознака, атрибут демократії, але і її стрижень, необхідна умова.

Існують різні класифікації виборів. У залежності від предмета обрання вибори розрізняють: президентські; парламентські; в місцеві органи самоврядування – регіональні (обласні), муніципальні (міські); вибори суддів і деяких інших посадових осіб. Крім того, за причиною проведення вибори бувають черговими, позачерговими, додатковими.

Найбільший інтерес заслуговує класифікація виборів відповідно до принципів виборчого права, що відображає ступінь правового, демократичного розвитку тієї чи іншої країни, її виборчої системи. У цьому випадку загальноприйнятий розподіл набуває виду парних протилежностей: загальні – обмежені (цензові); рівні – нерівні; прямі – непрямі (багатоступеневі); з таємним – з відкритим голосуванням.

Більшість країн сучасного світу проголосили в своїх конституціях або спеціальних виборчих законах права громадян на загальні і рівні вибори при таємному голосуванні. Розглянемо ці принципи докладніше.

Загальність виборів припускає право всіх дієздатних громадян, що досягли встановленого законом віку, брати участь у виборах, причому під цим правом мається на увазі як активне виборче право, так і пасивне. Однак і те, і інше в ряді країн обмежені виборчими цензами: майновим, цензом осілості, освітнім, віковим тощо. Наприклад, у Канаді в Сенат може бути обрана тільки особа, яка володіє нерухомою власністю, у Великобританії для одержання права бути обраним потрібно внести виборчу заставу у вигляді досить великої суми. Віковий ценз для депутатів верхньої палати парламенту там, де він двопалатний, особливо високий: у США і Японії – 30 років, у Франції – 35, у Бельгії й Іспанії – 40 років. У той же час неухильний процес демократизації в світі не обходить стороною і цензові обмеження, крок за кроком пом'якшуючи їх, а отже, розширюючи контингент виборців. Так, якщо в 1830 р. в Англії контингент виборців складав лише 4% дорослого населення, у Франції – менш ніж 2%, то вже у 1848 р. у Франції вперше в історії було введено загальне виборче право для дорослих чоловіків, що стало до 1914 р. надбанням більшості країн Заходу. Жінки одержали виборчі права вперше в 1893 р. – у Новій Зеландії. Після Першої світової війни суфражизм (рух за надання жінкам виборчих прав нарівні з чоловіками) здобув перемогу як у Старому, так і в Новому Світі (у Швейцарії, однак, лише в 1971 р., а в Ліхтенштейну – у 1986 р.). У 70–х роках у більшості розвинутих країнах віковий ценз для виборців був знижений до 18 років. Виборче право в повному розумінні слова стає загальним.

Вибори вважаються рівними, якщо забезпечено єдину норму представництва, тобто рівне число виборців, що представляються одним кандидатом на виборне місце. Принцип цей легко порушити самими різними способами. Наприклад, як було в нашій країні за конституціями РСФСР 1918 р. і СРСР 1924 р., що надавали виборчі пільги містам на шкоду селу, а саме: один делегат на Всеросійський або Всесоюзний з'їзд Рад висувався від 25 тис. міських жителів і 125 тис. сільських.

Специфічною формою виборчої активності громадян є референдум (від лат. referendum – те, що повинно бути повідомлено; перший в історії референдум був проведений у 1439 р. в Швейцарії), який іноді називають (звичайно при вирішенні територіальних суперечок) плебісцитом (від лат. Рlеbs – простий народ і sсіtuм – рішення, постанова). Референдум – це особливий тип всенародного голосування, об'єктом якого є не той або інший кандидат, а яке-небудь важливе державне питання, щодо якого необхідно з'ясувати думку всього населення країни.

Характеризуючи вибори, варто розрізняти такі поняття (вони нерідко ототожнюються), як “виборча процедура” і “виборча кампанія”.

Виборча процедура – це захід держави стосовно організації і проведення виборів, виборчий закон у дії.

Виборча кампанія – це дії безпосередніх учасників виборів – суперників на виборах сторін – партій, різних громадських організацій, самих кандидатів.

Крім того, виборча процедура як сукупність організаційних правил може зберігатися у відносно незмінному вигляді досить тривалий час, протягом якого відбудеться не одна виборча кампанія. Виборча процедура містить у собі призначення виборів, видання виборчих органів, відповідальних за їхнє проведення, організацію виборчих округів, районів, ділянок, реєстрацію кандидатів у депутати, певну фінансову підтримку виборів, охорону порядку в ході їхнього проведення, визначення результатів голосування.

Виборча кампанія ж передбачає висування кандидатів протиборчими політичними силами, агітацію за них тощо. У державах із сформованою демократією тон у виборчій кампанії задають партії і блоки партій. Так звані незалежні кандидати в цих державах, як правило, не мають серйозних шансів на перемогу. Виборча боротьба – це головне поле діяльності політичної партії в демократичному суспільстві. Кожна партія піклується про розширення свого електорату. Електорат (від лат. elector – виборець) – це контингент виборців, що голосують за яку-небудь партію на виборах. Наприклад, електорат соціал-демократичних партій складається перш за все з робітників, інтелігенції, службовців, дрібних власників. Електорат не є якоюсь чітко обкресленою соціальною групою, хоча йому і властива деяка відносна стабільність. Від виборів до виборів електорат тієї чи іншої партії змінюється як у кількісному, так і в якісному відношенні. Наприклад, після того як з фактично двопартійної системи Великобританії лейбористи витиснули лібералів, електорат перших у значній мірі поповнився за рахунок електорату других.

Виборча кампанія – досить дорогий захід. У результаті перевага найчастіше виявляється на стороні не тих, хто правий, а тих, хто багатий. З метою якось пом'якшити ситуацію, котра не прикрашає демократію, в деяких країнах (США, Великобританія, Японія, ПАР) закон встановлює припустиму максимальну суму передвиборних витрат, але проконтролювати його виконання важко. Крім того, з метою створення “рівних умов” угрупованнями, які суперничають на виборах, практикується державне їх фінансування у вигляді субсидій або відшкодування виборчих витрат. Але призначені для цього суми потрапляють знов-таки до рук більш сильних і менш нужденних. В одних країнах для одержання державної фінансової допомоги партії необхідно зібрати певний мінімум голосів (у Швеції – 2%, у ФРН – 0,5%), в інших країнах – висунути кандидатів у певному числі округів (Італія, Норвегія). Сума, яка виділяється, пропорційна кількості зібраних партією голосів (ФРН, Норвегія) або висунутих нею кандидатів (Швеція, Данія, Фінляндія).

Кульмінацією виборчої кампанії є день виборів. Однак на відміну від гучної передвиборної боротьби сама процедура голосування є таємницею. У багатьох сучасних державах голосування – не тільки право, але й обов'язок, за невиконання якого покладається покарання: у Бельгії, Нідерландах, Австралії – штраф, у Пакистані – навіть тюремне ув'язнення. Пояснюються подібні заходи наростанням aбcентиїзму, тобто ухилення громадян від участі у виборах.

У деяких країнах, щоб уникнути “виборної тісняви”, обмежується кількість кандидатів, які балотуються по кожному виборчому округу. Так, у Великобританії це число не повинне перевищувати п'яти кандидатів. Крім того, кожен кандидат вносить досить велику грошову заставу, яка буде утримана, якщо претендент не набере мінімум 5% від загального числа голосів. П’ятипроцентний бар'єр встановлений у ряді країн і для партій (у тому числі, й в Україні). У багатьох країнах за день до виборів передвиборна агітація забороняється, щоб виборець міг спокійно зважити, кому ж усе-таки віддати свій голос.

День виборів – це ніби пік, апофеоз, свято демократії. Але нерідко він стає об'єктом маніпуляції політичних еліт і їхніх лідерів.

Виборча кампанія завершується підрахунком голосів, визначенням і оголошенням підсумків виборів. Підрахунок голосів не становить ні технічної, ні моральної проблеми в цивілізованих країнах. У тих країнах, які поки що не входять в їх число, можлива фальсифікації підсумків голосування. Таке мало місце на президентських виборах 1986 р. на Філіппінах, на парламентських виборах 1988 р. у Бангладеші, на президентських виборах 2004 р. в Україні і т. ін.

2. Класифікація виборчих систем

Технології, які використовують на виборах, безпосередньо залежать від порядку проведення виборів і способу підрахунку голосів у кожній країні, а також від правових норм, правил і традицій, які діють у державі і регламентують даний процес. У правових нормах формулюються основні вимоги до кандидатів у представницькі органи влади і на виборні державні посади; регулюється діяльність органів влади, які здійснюють проведення виборів; визначається статус виборців і виборчих об'єднань; установлюються процедури передвиборної агітації і голосування, порядок визначення результатів голосування і способи їх оскарження. Порядок організації і проведення виборів у представницькі органи або індивідуального керівного представника (наприклад, президента країни), закріплений у юридичних нормах, а також сформованою практикою діяльності державних і громадських організацій, називається виборчою системою.

У політології термін “виборча система” вживається звичайно в двох значеннях – широкому і вузькому. У широкому значенні виборча система – це система суспільних відносин, зв'язаних з виборами органів публічної влади. Сфера цих відносин досить широка. До неї входять питання визначення кола виборців і тих, кого обиратимуть, інфраструктури виборів (створення виборчих одиниць, виборчих органів тощо),а також відносин, що складаються на кожній стадії виборчого процесу аж до його завершення. Регулюється виборча система нормами виборчого права, яке розуміється як система правових норм. Однак не вся виборча система регулюється правовими нормами. До її складу входять також відносини, врегульовані корпоративними нормами (статутами політичних суспільних об'єднань та ін.), а також звичаями і традиціями даного суспільства.

Виборча система у так званому вузькому значенні визначається як засіб визначення того, хто з кандидатів, які балотувалися, обраний на посаду або депутатом. У залежності від того, яка буде використана виборча система, результати виборів при тих самих підсумках голосування можуть виявитися зовсім різними.

Незважаючи на те, що в кожній країні виборчі норми мають свою специфіку, обумовлену історичними, культурними, політичними, соціальними особливостями розвитку цих країн, існують деякі загальні принципи, що дозволяють говорити про типи виборчих систем. Кожна виборча система має власну специфіку, яка стосується тих чи інших виборчих технологій. Прийнято виділяти три основних типи виборчих систем: пропорційну, мажоритарну (абсолютної і відносної більшості) і змішану.

Найбільш поширена на виборах система – система більшості, іменована мажоритарною (від франц. majorite – більшість). При цій системі обраним вважається той, за кого було подано більшість голосів, а голоси виборців за інших кандидатів у цьому випадку пропадають. Ця система – єдино можлива при виборах однієї посадової особи (президента, губернатора тощо). Коли ж вона застосовується для виборів колегіального органу влади, наприклад палати парламенту, то звичайно створюються одномандатні виборчі округи, тобто в кожнім із них повинен бути обраний один депутат.

У країнах, що мають тривалі демократичні традиції, політичне життя давно монополізоване політичними партіями, представники яких взагалі балотуються на виборах, а потім створюють у парламенті або іншому представницькому органі відповідні партійні фракції, що діють організовано. В тих же країнах, де партійна система ще знаходиться у стадії становлення, а існуючі політичні партії великого авторитету в суспільстві не мають, вибори за мажоритарною системою створюють слабкий у організаційному плані парламент. Найбільше шансів для обрання мають люди, що вміють добре говорити, запалювати маси привабливими гаслами, але далеко не завжди здатні до ретельної, хоча й рутинної, законодавчої роботи. Мажоритарна система має кілька різновидів, обумовлених різними вимогами до величини необхідних для обрання більшості голосів.

Найпростіший різновид – це система відносної більшості, при якій обраним вважається кандидат, який одержав більше голосів, ніж кожен із інших кандидатів. Така система застосовується, наприклад, на парламентських виборах у США, Великобританії, Індії, частково в Німеччині і частково – у нас, в Україні. Дуже часто вона застосовується при місцевих виборах. Практично чим більше кандидатів балотуються на одне місце, тим менше голосів потрібно для обрання. Якщо кандидатів більше двох десятків, може виявитися обраним кандидат, за якого подано 10 відсотків голосів або навіть менше. До того ж у законодавстві ряду країн, де застосовується дана система, не передбачені ні обов'язковість участі виборців у голосуванні, ні мінімальна частка їхньої участі, необхідна для визнання виборів дійсними. У Великобританії наприклад, якщо у виборчому окрузі висунути одного кандидата, він вважається обраним без голосування, тому що йому досить проголосувати самому за себе. А оскільки при даній системі значна частина голосів, а саме голоси, подані за невибраних кандидатів, пропадають, то з часом виявляється, що партія, кандидатів якої по країні підтримала більшість виборців, одержує в палаті парламенту меншість місць.

Дещо більш справедливою виглядає мажоритарна система абсолютної більшості, при якій кандидатові для обрання необхідно одержати більш ніж половини голосів. Як базу для підрахунку при цьому може виступати або загальне число поданих голосів, або число поданих голосів, визнаних дійсними. У другому випадку кількість голосів, необхідна для обрання, може бути меншою, ніж у першому випадку. Хоча і менш імовірно, але все-таки цілком можливо, що і при цій системі партія, кандидати якої по країні зібрали більшість голосів, одержать меншість парламентських мандатів. Це може відбутися у випадку, якщо виборці, що голосують за таку партію, виявляться зосередженими у невеликій кількості виборчих округів, а виборці "партії меншості", навпроти, досягнуть хоча б навіть незначної, але переваги в більшості виборчих округів. Адже після того, як планка 50 відсотків + 1 голос узята, кандидату, який отримав абсолютну більшість, ніякі додаткові голоси вже не потрібні. Хрестоматійний приклад – вибори у французькі Національні збори (нижню палату парламенту) у 1958 році. Французька комуністична партія, вийшовши в країні на перше місце по кількості зібраних голосів, одержала лише 10 мандатів, а Об'єднання в підтримку республіки, що зібрало голосів значно менше, отримало, проте, 188 мандатів, тобто майже у 19 разів більше.

При системі абсолютної більшості чим більше у виборчому окрузі кандидатів, тим менше імовірність, що хтось із них одержать абсолютну більшість голосів. Тому вибори за такою системою часто виявляються безрезультатними. Уникнути цього можна різними способами.

Перший спосіб – так зване альтернативне голосування. Воно припускає, що виборець в одномандатному виборчому окрузі голосує не за одного кандидата, а за декількох кандидатів, при цьому виборець указує проти прізвищ кандидатів цифрами їхню перевагу для нього. Проти прізвища самого бажаного кандидата він ставить цифру 1, проти прізвища наступного за перевагою (тобто кого б він хотів бачити обраним, якщо перший кандидат не пройде) – цифру 2 і так далі. При підрахунку голосів бюлетені розкладаються за першими перевагами. Кандидат, який одержав більше половини перших переваг, вважається обраним. Якщо ж не обраний жоден із кандидатів, з розподілу виключається кандидат, у якого найменше перших переваг, а його бюлетені передаються іншим кандидатам відповідно до визначених в бюлетенях другими перевагами. Якщо і після цієї процедури жоден із кандидатів немає абсолютної більшості бюлетенів, виключається кандидат з найменшим числом перших і других переваг, і процес продовжується доти, поки який-небудь кандидат не збере абсолютну більшість бюлетенів. Перевага цього способу в тому, що можна обійтися одноразовим голосуванням. Застосовується він, наприклад, при виборах нижньої палати Парламенту в Австралії. Політологи висловлюють сумнів з приводу того, наскільки обґрунтовано прирівнювання другої і тим більше третьої переваги до першої.

Другий спосіб, найбільш розповсюджений, – перебалотування кандидатів, що зібрали певну частку голосів. Це так званий другий тур виборів, або повторне голосування. Частіше можна зустріти перебалотування двох кандидатів, що одержали найбільше число голосів у першому турі, хоча, наприклад, при виборах у французькі Національні збори в другий тур проходять усі кандидати, що одержали в першому турі голосу не менш 12,5 відсотків зареєстрованих виборців округу. Для обрання в другому турі досить відносної більшості голосів, і тому таку систему називають системою двох турів. Якщо ж у другому турі теж потрібна абсолютна більшість голосів, як, наприклад, у Німеччині при виборах Федерального президента особливою колегією – Федеральними зборами, а відносної більшості досить лише в третьому турі, то система іменується системою трьох турів.

Явна несправедливість стосовно політичних партій, які беруть участь у виборах, що часто несе в собі мажоритарна система, спричинила появу системи пропорційного представництва партій і рухів, скорочено іменовану пропорційною системою. Її основна ідея полягає в тому, щоб кожна партія одержувала в парламенті або іншому представницькому органі число мандатів, пропорційне числу голосів, поданих за її кандидатів на виборах. Пропорційна виборча система припускає проведення виборів тільки в багатомандатних загальнодержавних округах. Кожне виборче об'єднання або партія пропонує виборцям голосувати не за одного кандидата в представницькі органи влади, а за їхній список, затверджений, як правило, на з'їзді даного виборчого об'єднання або партії. Розподіл місць у відповідному органі влади в даному випадку здійснюється пропорційно отриманим голосам кожним виборчим об'єднанням або партією по всій країні.

Однак пропорційна система має не тільки плюси, але й мінуси. До числа останніх відноситься, по-перше, та обставина, що голосування при пропорційній системі проводиться в багатомандатних виборчих округах, у яких суперничають списки кандидатів, висунуті політичними партіями і рухами, отже, виборець повинен вибирати не між персонами, як при мажоритарній системі, а між партіями (рухами) і голосувати за список кандидатів, з якого йому відомі в кращому випадку кілька лідерів. По-друге, необмежене використання пропорційної системи може призвести до появи в палаті безліч дрібних фракцій, об'єднаних навколо маловпливових, але амбіційних лідерів, які, не будучи здатні до конструктивного співробітництва, шляхом обструкції перешкоджають прийняттю необхідних для країни або відповідного регіонального співтовариства рішень. Характерний приклад являв собою польський Сейм у 1989 – 1993 роках, де при загальній чисельності 460 депутатів однієї з великих фракцій виявилася фракція Партії аматорів пива, до складу якої входило менш ніж півтора десятків депутатів. Такі ситуації особливо небажані в умовах, коли уряд повинен спиратися на парламентську більшість. Навіть якщо таку більшість удається створити, вона звичайно недовговічна, а її розкол призводить до урядових криз. Наприклад, в Італії в умовах дії Конституції 1947 року, яка заснувала парламентарну республіку й пропорційну систему виборів палат Парламенту, уряд тримався зазвичай не більше року.

Щоб уникнути небажаної політичної роздрібності парламентських палат, що породжується пропорційною системою виборів, у ряді країн був введений так званий загороджувальний пункт, тобто встановлений мінімальний відсоток голосів, який повинен зібрати партійний список кандидатів для участі у пропорційному розподілі мандатів. Однією з перших, якщо не першою, загороджувальний пункт у вигляді 5–процентного застереження встановила Федеративна Республіка Німеччина, де закон допускає до розподілу мандатів у Бундестазі тільки партійні списки, що зібрали не менше 5 відсотків дійсних голосів. Надалі загороджувальний пункт став застосовуватися досить широко, включаючи постсоціалістичні країни, і зазвичай коливається від 3 до 5 відсотків. У Польщі ж з 1993 року для того, щоб бути допущеними до розподілу мандатів, партійні списки за виборчими округами повинні отримати не менше 5 відсотків, списки партійних коаліцій – не менше 8 відсотків, а списки у всепольському окрузі – не менше 7 відсотків голосів виборців. Тим самим мандати, що могли б дістатися дрібним політичним угрупованням, передаються великим політичним партіям і розподіляються між ними.

Як же відбувається розподіл мандатів при пропорційній системі? Для цього існують різні методи. Один із них полягає у визначенні виборчої квоти (раніш вона іменувалася виборчим метром), тобто того числа голосів, яких необхідно для обрання одного депутата. Потім на квоту поділяється число голосів, зібраних кожною з допущених до розподілу мандатів партій, і частка від цього розподілу дає число мандатів, які отримає ця партії. Визначається квота різними способами.

Слід особливо зазначити інститут, що дозволяє партіям порушити пропорцію при розподілі мандатів і одержати найбільшу кількість голосів. Це інститут – об'єднання в блоки.

У результаті всіх приведених способів партія, яка подолала у відповідних випадках загороджувальний пункт, одержує певну кількість мандатів у представницькому органі. Виникає питання: хто з кандидатів списку отримає ці мандати? Як правило, партія встановлює черговість кандидатів у списку, відповідно до якої кандидатам дістаються мандати. Очевидно, що таким чином кандидат, який знаходиться ближче до початку списку, має більше шансів стати депутатом. Першими у списку йдуть лідери партії, а потім інші кандидати, чиє місце визначається ступенем їхньої близькості до лідерів або їхньою цінністю для лідерів. Однак те, що виборець не може впливати на добір кандидатів на так звані мандатні місця у списку, викликає численні дорікання, відповіддю на які в ряді країн з'явилося введення преференційного голосування. Суть цього інституту полягає в тому, що виборець, який голосує за партійний список кандидатів, має право вказати в цьому списку кандидатів, обрання яких було б для нього особливо бажане, тобто визначити свої переваги (преференції) у рамках списку. Якщо, наприклад, кандидат, розташований наприкінці списку, отримає переваги більшості виборців, які віддали голоси за список даної партії, або числа виборців, рівного діючій у країні виборчій квоті, йому зобов'язані дати мандат у першочерговому порядку, а хтось, заздалегідь поміщений на мандатне місце, цього мандата не одержить. Здавалося б, інститут цілком демократичний, але безліч випадків зловживання ним спонукало італійського законодавця урізати в 1993 році відповідне право виборців, які можуть тепер висловлювати не більше однієї переваги. Адже дійсно, супротивники партії, не розраховуючи на обрання власних кандидатів, можуть проголосувати за цю партію і за допомогою преференційного голосування відняти мандати у її лідерів на користь майбутніх рядових парламентаріїв. Таким чином, фракція, та й сама партія, виявиться без свого лідера.

Система єдиного переданого голосу вважається самою справедливою, тому що дозволяє сполучити персональний вибір із забезпеченням пропорційності представництва партій. Однак її поширенню перешкоджає певна технічна складність підрахунку результатів виборів. Виглядає система таким чином. У багатомандатному окрузі кожна партія може висунути стільки кандидатів, скільки визнає за необхідне, також допускається висування незалежних кандидатів. Виборець же діє як при мажоритарній системі з альтернативним голосуванням, тобто проти прізвища найбільш бажаного кандидата відмічає першу преференцію, потім проти прізвища наступного – другу і так далі. Формально він не зв'язаний партійною приналежністю кандидатів, хоча на практиці, швидше за все, буде звертати на неї увагу, враховуючи рекомендації партії, якій він симпатизує.

Після встановлення загальної кількості, котра проголосувала, або загальної кількості дійсних бюлетенів визначається виборча квота. Потім бюлетені розкладаються пачками з обліком перших переваг, які віддані певним кандидатам. Кандидати, що отримали квоту, вважаються обраними. Однак звичайно такі кандидати отримують певний надлишок голосів понад встановленої квоти, який їм не потрібний. Цей надлишок передається кандидатам, які не отримали квоти, у відповідності з іншими перевагами.

За цією системою обирається, наприклад, верхня палата індійського парламенту – Рада штатів. Однак треба мати на увазі, що голосують там не виборці, а депутати законодавчих зборів штатів. Тому всі підрахунки ведуться досить кваліфікованими людьми.

Змішана виборча система припускає комбінування пропорційної і мажоритарної систем з метою мінімізації тих недоліків, якими володіють кожна з них окремо. Таке комбінування може складатися, наприклад, у тому, що одна частина парламенту країни обирається за пропорційною системою, а друга – за мажоритарною.

Таким чином, виборча система – це не тільки сукупність правових норм, що регламентують порядок голосування і спосіб розподілу мандатів. Кожна виборча система диктує учасникам передвиборної боротьби особливі правила “політичної гри”, впливає на процеси висновку передвиборних угод і союзів.

3. Виборчі технології

Розглядаючи виборчу кампанію як різновид політичного процесу, варто врахувати, що, по-перше, ініціатори виборчої кампанії, що виступають у ролі суб'єкта управління, позбавлені права диктувати „правила гри”, тобто створювати норми, обов'язкові для об'єкта свого впливу. Жоден кандидат або виборче об'єднання не може видати розпорядження чи указ, в яких масам будуть запропоновані моделі електоральної поведінки. По-друге, суб'єкт управління не має можливості обпертися на право легітимного насильства, на застосування санкцій та інших заходів впливу на потенційних виборців. У демократичному суспільстві неможливо змусити людину подати свій голос за того або іншого кандидата. Отже, способи впливу суб'єкта на керований об'єкт повинні бути досить специфічними, зв'язаними з особливими формами впливу на мотиваційну структуру особистості, а головним змістом виборчої кампанії стає боротьба за умонастрої, переваги населення.

Таким чином, сукупність способів впливу на маси з метою вплинути на їхню електоральну поведінку і спонукати їх подати свої голоси за певного кандидата називається виборчою технологією, головною особливістю яких є їх спрямованість на включення соціально-психологічних механізмів, що регулюють поведінку виборців, звертання до переконань громадян, їхніх ціннісних орієнтацій, інтересів, настроїв, устремлінь і сподівань виборців.

Аж до середини XX ст. виборчі кампанії проводилися, як правило, силами партійних активістів, друзів кандидатів, що співчувають громадянам, які б хотіли допомогти діючим політикам. Серед таких людей з'являлися непогані організатори політичних кампаній, але в своїй діяльності вони керувалися скоріше інтуїцією, досвідом, чим науковими знаннями особливостей електоральної поведінки і виборчих технологій.

Сучасний підхід до виборчих технологій відрізняється усвідомленням необхідності органічного поєднання практичного досвіду політичної боротьби і наукового знання. Дана обставина змушує організаторів виборчих кампаній звертатися за допомогою до професіоналів – людей, що спеціалізуються в галузі політичних технологій, які володіють відповідними знаннями, вміннями і навичками.

У даний час в багатьох країнах з'явилися агентства, люди, чиєю професією стала організація передвиборних кампаній. У 1968 р. в Парижі була створена Міжнародна асоціація радників з політичних кампаній. Виборчі технології в руках професіоналів стають досить сильною зброєю, що дозволяє залучати на сторону кандидата, який обслуговується цими професіоналами, значні прошарки населення, змінювати їхні електоральні переваги. Однак це стає можливим тільки в тому випадку, якщо виборчі технології використовуються комплексно, відповідно до науково обґрунтованої стратегії виборчої кампанії, якщо вони враховують поведінку політичних суперників, а також реальні процеси, які відбуваються в масовій свідомості.

Усе частіше в засобах масової інформації вживаються такі поняття, як “чорний PR”, “брудні технології”, “інформаційні війни”. Що ж стоїть за цими поняттями? Брудні методи ведення передвиборної війни, що використовуються безпринципними кандидатами і технологами, або невід'ємна частина практики управління суспільною думкою, голосні слова, що додають значності міфові про всемогутність виборчих технологів, або особлива сфера технологій, яка зародилася і формувалася військовими і спецслужбами, незаконні форми передвиборної боротьби, що є предметом уваги судової влади, або одна з дозволених форм агітації?

Методи “спецтехнологій” і “контрпропаганди” не є новими. У практику виборчих технологій вони прийшли з військової пропаганди, “психологічних” або “ідеологічних воєн”, практики активних заходів щодо лінії пропаганди тощо. Тією чи іншою мірою ці методи в різних формах мали місце на всіляких етапах розвитку людства. Наприклад, під час війни Великобританії з бурами в Південній Африці бури зуміли встановити зв'язок з Німеччиною, Ірландією, Америкою, Францією й іншими країнами, у яких вони цілеспрямовано створювали образ підступної і жорстокої Великобританії, що веде війну з усіма бурами, включаючи жінок і дітей. Це призвело не тільки до одержання ними істотної підтримки світової суспільної думки, але й допомогло налагодити постачання зброї й організувати потік добровольців. Особливий розвиток пропаганда в якості самостійної військової дисципліни одержала в Першій світовій війні. Так, у США був створений так званий Комітет Криля, що координував пропагандистську роботу, спрямовану як на Німеччину, так і на населення США.

З “технологічної” точки зору виборчі кампанії, а вірніше, виборчі технології, покликані зробити результати запланованими, а саме – забезпечити обрання того або іншого кандидата.

Принциповим є і те, що поширення будь-яких довідок про кандидата, що характеризують його в очах виборців негативно, однак відповідають дійсності, не є порушенням. Таким чином, з погляду закону, агітація, котра має метою голосувати проти тих або інших кандидатів, є легітимним і законним видом передвиборної агітації.

До “брудних технологій” можна віднести і практику реєстрації кандидатів із однаковими прізвищами, іменами і по батькові (“двійники”, “клони”), що має за мету відтягнути голоси виборців від “оригінальних” кандидатів. Використання “клонів” зв'язано з припущенням про те, що виборці не розберуться, який з клонів є “оригінальним”, і проголосують за того, хто йде першим у алфавітному списку. При цьому першим виявляється саме “клон” або “двійник”. Наприклад, під час виборів у м. Санкт-Петербурзі з'явився “клон” об'єднання “Яблуко” за назвою “Яблуко – Санкт-Петербург”. Помітимо, що такого роду дії на момент їхнього використання також не були порушенням виборчого законодавства.

Однак нерідко, використовуючи “спецтехнології” і “контрпропаганду”, їхні ініціатори йдуть на порушення статей виборчого законодавства. Наприклад, широке поширення одержала практика організації заходів щодо зриву виборної діяльності інших кандидатів. Так, практика знищення агітаційної друкованої продукції є широко розповсюдженою як у постсоціалістичних, так і в закордонних виборчих кампаніях. Дані дії є незаконними.

У практиці виборчих кампаній зустрічаються і такі приклади, як надання тиску і підкуп працівників друкарень, редакцій газет з метою порушення циклів виробництва і поширення агітаційної продукції кандидатів. Зустрічаються також спроби перешкодити проведенню публічних заходів кандидатів. Особливо часто це має місце з боку діючих глав виконавчої влади в регіонах.

Організація заходів щодо зриву виборної діяльності інших кандидатів нерідко зв'язується з різними прийомами з практики “контрпропаганди”, які спрямовані на руйнування позитивного і створення негативного іміджу кандидатів. Відзначимо, що “негативні кампанії” є частим, але аж ніяк не обов'язковим елементом будь-якої виборчої кампанії. Політичні партії і діячі нерідко відмовляються від ведення негативних кампаній. Основним міркуванням у цьому випадку виступає побоювання, що суспільна думка поставиться до використання контрпропаганди негативно і це завдасть шкоди самим її ініціаторам. Наприклад, у 1970 році Д. Хілі (партія лейбористів, Великобританія) досить завзято заперечував проти використання плаката “Учорашні люди”, а в 1974-ому консерватори відмовилися від широкого використання одного з “антилейбористських” фільмів. Такого роду розуміння є досить серйозними, оскільки інтенсивні “негативні кампанії” нерідко викликають різку реакцію стосовно їх ініціатора.

Отже, виборчі технології – це способи організації і проведення виборчої кампанії, що включають різноманітні напрямки дій кандидата і його команд, орієнтованих на досягнення певних політичних цілей. Ефективність цих дій залежить, від того, наскільки глибоко ініціатори виборчої кампанії змогли проаналізувати ситуацію у виборчому окрузі і вибудувати адекватну цієї ситуації стратегію виборчої кампанії, а також, наскільки творчо вони підійшли до її проведення, чи змогли запропонувати масам щось оригінальне й таке, що одночасно відповідає їх інтересам і сподіванням.

Контрольні запитання

Дайте визначення виборчій системі.

Які різновиди виборчих систем існують у світі? Охарактеризуйте їх.

Які переваги та недоліки має мажоритарна виборча система?

У чому полягає сенс пропорційної системи з преференціями?

Чим відрізняється виборча процедура від виборчої кампанії?

Що таке референдум? Чим референдум відрізняється від звичайних виборів?

Що таке виборча квота? Як вона формується і для чого?

Які Ви знаєте типи виборів. Охарактеризуйте їх.

Розділ V. Неінституціональні основи політики

Тема 14. Політична свідомість і політична ідеологія

Ідеологія – це хибна свідомість.

К. Маркс

Ідеологія – це добровільна містифікація.

К. Мангейм

Політична свідомість: поняття, структура функції і рівні.

Сутність і функції політичної ідеології.

Основні ідеологічні течії в сучасному світі.

Політична свідомість: поняття, структура, функції та рівні

Свідомість складає сутнісну особливість діяльності особи. Це вища, властива лише людині форма відображення об’єктивної дійсності, регуляції й управління ставленням людей до навколишньої дійсності, до самих себе і своїх способів спілкування, які виникають і розвиваються на основі практичної діяльності. Таке відображення відбувається у формі поглядів, ідей, уявлень, переконань, вірувань тощо, які відображають об’єктивне становище індивіда або соціальних спільнот чи суспільства в цілому. Однією з найважливіших форм суспільної свідомості є політична свідомість.

Політична свідомість – це сукупність знань, поглядів, цінностей і ідейно-політичних переконань, на основі яких виробляються найбільш стійкі й визначні політичні орієнтації і установки людей стосовно політичної системи та їх місця в ній.

Політичній свідомості властива внутрішня суперечливість, багаторівневість і неоднорідність. Це зумовлене динамізмом, який змінює політичну свідомість у процесі соціально-історичного розвитку. В ході суспільного прогресу змінюється суб’єкт політичної свідомості, тому що виникають нові політичні групи і формування, які виявляють специфічні погляди, переконання, цілі. Отже, з’являються нові політичні цінності і орієнтації, які трансформуються в нову структуру політичної свідомості. На різних етапах життя один і той же суб’єкт може володіти політичною свідомістю, яка відрізняється за формою і за змістом. Динамізм політичної свідомості тісно пов’язаний з прискоренням темпів політичного процесу.

Політична свідомість містить два аспекти: гносеологічний і соціологічний. Гносеологічний аспект характеризує політичну свідомість як спосіб відображення і сам процес відображення політичного життя. Соціологічний аспект виявляє структуру політичної свідомості з боку її активної ролі в суспільному житі. Процес духовної діяльності має вияв у виробництві, зберіганні, розповсюдженні, обміні і споживанні соціальної інформації. Усе це зумовлює специфічний стан і практичне функціонування політичної свідомості, в якій тісно співпадають як теоретичні знання, так і ті, що виникають спонтанно.

Політична свідомість складається з декількох компонентів:

особисті поняття – влада, партія, політична система, держава та ін.;

політичні погляди;

політичні почуття, норми, принципи, політичний ідеал;

політичні оцінки, які виявляються у вигляді тих або інших оціночних суджень.

Аналіз компонентів політичної свідомості дає можливість виявити її структуру, признати єдність психологічного й ідеологічного елементів в політичній свідомості. Отже, у політичній свідомості розрізняють два основні структурні елементи: політичну психологію і політичну ідеологію.

Політична психологія – це сукупність почуттів, емоцій, настроїв, особливих рис характеру людей і соціальних спільностей, що виражають їх ставлення до політичних інститутів і політичного життя взагалі.

Політична психологія містить політичні потреби, інтереси, почуття, настрої, традиції. Базовим елементом політичної психології є політичні потреби, задоволення яких пов’язане з діяльністю політичної влади. Реальними причинами дій людей у політиці є усвідомлені політичні потреби, тобто політичні інтереси. Залежно від неоднакових політичних інтересів одні й ті самі реалії політичного життя можуть сприйматися його учасниками по-різному, що впливає на формування політичних почуттів, настроїв, емоцій. Станом почуттів щодо політичних явищ є політичні настрої, які містять емоційні та раціональні елементи і суттєво впливають на політичну поведінку людей. Політична поведінка – це практична взаємодія людини з політичним середовищем, яка виявляється у тій чи іншій формі політичної участі. Найбільш стійкою структурною частиною політичної свідомості є політичні традиції. Вони є нормами політичної поведінки, ідеями, звичаями, політичними цінностями, що передаються від покоління до покоління. Політичні традиції містять раціональні елементи політичного досвіду, які об’єктивно відповідають інтересам суспільства і закріпляються за ним як нормативні настанови. Протягом стабільних періодів розвитку суспільства політичні традиції змінюються поступово, але в періоди докорінних політичних перетворень, коли виникають інші ідеї і цінності, політичні традиції змінюються швидко.

У політології склався цілий напрям, що абсолютизує роль психологічних чинників. Його представники однозначно зводять усі причини виникнення революцій і тираній, демократизації або реформування до психологічних основ політичної поведінки людей. Навіть масові політичні процеси пояснюються психологічними якостями індивіда або малої групи (Е. Фромм та ін.). У такому разі „людина політична” розуміється як продукт особових психологічних мотивів, перенесених в публічну сферу (Р. Ласуелл).

Але погляд на політику, з психологічної точки зору, не тільки примушує враховувати залежність здійснення тих або інших ролей політичного суб’єкта від його відчуттів і емоцій. Психологічні властивості розглядаються як чинник, який і впливає на його поведінку, і зумовлює виникнення самих цих ролей і функцій. Наприклад, природа такого явища, як політичний екстремізм, часто пояснюється не стільки його соціальними причинами, скільки психологічними. Як доведено численними дослідженнями, цей тип політичної поведінки людей завжди базується на гіпертрофованих ірраціональних мотиваціях, які, в свою чергу, найчастіше є слідством якоїсь психічної збитковості людини, гальмуючої його раціональний вибір і примушуючи звертатися до подібних видів діяльності. Так, за даними деяких соціологічних досліджень, у правих і лівих екстремістів наблюдається, що, в порівнянні з прихильниками інших політичних течій, вони значно частіше переживають почуття соціальної ізольованості, самотності, безглуздя життя, тривоги за своє майбутнє.

Такі приклади показують, що для аналізу політики принципове значення мають уявлення про психологічні типи взаємодіючих з державою людей. Адже від того, як людина більш схильною до екзальтації або раціоналізму, значною мірою залежать і зміст політичних вимог людей до влади, і характер їх реальної взаємодії з державою. Класичним прикладом внутрішньої відповідності владних і особистих структур в жорстких режимах правління стала характеристика американським ученим Т. Адорно „авторитарного” типу особи, підтримуючого систему влади своїм догматизмом, агресивністю, некритичним сприйняттям групових цінностей і шаблонним мисленням.

Потрібно відзначити і величезне значення для політики психологічних властивостей політичних лідерів. Наприклад, нав’язливе прагнення все зробити найкращим чином або прагнення перш за все привернути увагу громадськості до власної персони як домінанти стилю поведінки можуть істотно вплинути на характер схвалюваних в державі рішень і навіть змінити деякі параметри політичної системи в цілому.

Необхідність обліку психологічних властивостей суб’єктів політики диктується і тим, що емоційно-плотські відчуття істотним, а нерідко і вирішальним чином впливають на сприйняття людиною політичних явищ. Саме психологічні компоненти найчастіше організовують і визначають ті суб’єктивні образи лідерів та інших політичних явищ, держави, влади, які складаються у людини. Саме відчуття примушують людину оцінювати політичні явища залежно від того, якими вони відображаються в його свідомості, а не від їх реального змісту. В історії чимало прикладів того, як окремі правителі, використовуючи прийоми маніпулювання свідомістю, примушували людей переживати почуття єднання з державою і ненависті до його ворогів, об’єднуватися навколо лідера і переживати при цьому масове натхнення, втрачати відчуття реальності або знижувати сприйнятливість до тих проблем, які невигідні владі.

Співіснування різноспрямованих відчуттів і емоцій обумовлює нерівномірний і навіть стрибкоподібний характер розвитку реальних політичних процесів. Завдяки цій властивості політичної психології в політику привноситься елемент стихійності, непрогнозованості подій. Здатність же психології спонукати людину в найкоротші терміни міняти свої оцінки додає їй особливу силу дії на його поведінку.

У політичній психології містяться як усвідомлено-раціональні, так і несвідомо-ірраціональні духовні елементи. Роль ірраціональних механізмів тим більша, чим менше людина розуміє суть причини політичних подій. У певних умовах фізіологічні відчуття здатні взагалі витіснити всі інші форми оцінки й регуляції поведінки. Наприклад, голод або страх можуть стати такими психологічними домінантами, які здатні викликати заколоти, бунти або революції. Але в ряді випадків соціальні відчуття здатні подолати вплив ірраціональних ваблень. Так, актуалізована потреба в порядку, дисципліні, об’єднані в жорстко керовану спільність, можуть допомогти подолати людям страх, невпевненість в собі, песимізм.

Ще одна особливість політичної психології полягає в її здатності до формування специфічного політичного суб’єкта – натовпу. Суть цього об’єднання відображають не стільки соціальні характеристики, наприклад, відсутність у ньому стійкої внутрішньої структури, скільки його психологічні механізми. По суті, групу людей робить натовпом об’єднуючий їх психічний зв’язок, якийсь емоційний чинник, що різко переживається людьми. Постійно підтримуваний наплив емоцій, як правило, обумовлює однобічність мислення та дій натовпу. Люди в натовпі не сприймають інших позицій або точок зору, демонструючи єдиний вольовий настрій. У крайніх формах вони можуть бути або злочинні, або героїчні, влаштовувати заколоти і погроми або вимагати від тиранів прав і свобод. В той же час той або інший чинник здатний змінити стан натовпу новим навіюванням, заразити його свіжими емоціями. Для індивідів хай короткочасне, але могутнє домінування колективних відчуттів і настроїв призводить до втрати ними критичності політичних переконань і втрати контролю над своїми вчинками. Заразливість масових настроїв примушує людей поступатися особистими інтересами й оцінками.

Другим з основних структурних елементів політичної свідомості є політична ідеологія. Докладніше про політичну ідеологію буде йтися у третьому питанні даної теми. Зараз лише зазначимо, що політична ідеологія виступає як система знань, ідей і поглядів, які виражають інтереси людей, соціальних угруповань стосовно політики, здійснення політичної влади. Сутнісні риси політичної ідеології виявляються у цілісному, теоретичному й систематизованому характері відображення інтересів суспільних класів. Відмінності в інтересах суспільних класів породжують відмінності в їх ідеології. Демократична держава, що виражає інтереси всього народу, повинна стояти над класовими інтересами і не може становитись на позиції тієї чи іншої ідеології. Державна ідеологія в класовому суспільстві завжди виражає інтереси лише певного домінуючого класу.

У політичній культурі політична психологія і ідеологія перебувають у єдності й взаємодії. Політична психологія відображає сферу політики безпосередньо, а політична ідеологія опосередковано, через політичну психологію і систему соціально-економічних відносин.

Структура політичної свідомості виявляється і в її функціях: пізнавальній, оцінній, комунікативній, регулятивній, виховній, прогностичній.

Пізнавальна функція політичної свідомості є провідною. Вона полягає у набутті людиною певних знань про політичне життя, усвідомленні свого місця і ролі у ньому, у закріпленні, фіксації в свідомості спільної діяльності, її цілісності. Пізнавальна функція визначає істинність політичних ідей, цілей, розкриває хід політичних явищ і процесів соціальної діяльності.

Оцінна функція політичної свідомості виражається у вмінні індивідів творчо застосовувати знання до аналізу політичних змін, нових політичних реалій, оцінки явищ, подій і процесів. Політична оцінка виконує роль орієнтиру пізнавальної і практичної діяльності особи, класу і суспільства.

Регулятивна функція політичної свідомості відображається в регулюванні і віддзеркаленні соціальних процесів. Вона виходить з потреби індивіда, соціальної групи, класу, суспільства у визнанні певних цінностей, принципів, ідеалів, створює необхідну умову функціонування і розвитку суспільства, доцільність дії політичної свідомості, що має певну спрямованість.

Комунікативна функція політичної свідомості сприяє формуванню у людей політичної свідомості, спрямованої на перспективу їх суспільного розвитку в умовах існування у суспільстві різних політичних концепцій, ідей, поглядів, інтересів. Виробляючи певну політичну свідомість, комунікативна функція не тільки генерує політичну інформацію, але й виражає систему ідеологічних оцінок.

Виховна функція політичної свідомості полягає в цілеспрямованому впливі на людей з метою формування соціально цінних якостей. У виховній діяльності вирішальне значення мають соціально-політичні й ідеологічні чинники: сім’я, школа, держава і її інститути, політичні партії, громадські організації, засоби масової інформації тощо. Розчарування в минулому, соціальна апатія, спад настроїв, що характерні для сучасного українського суспільства, викликають необхідність цілеспрямованого виховання ініціативи, самостійності, гострого інтересу і потреб стосовно нового демократичного суспільства.

Прогностична функція політичної свідомості виражає потребу в моделюванні політичних та ідеологічних процесів, що дозволяє зробити більш оптимальними політичні прогнози і варіанти владних рішень. Ця функція сприяє генерації нових ідей, концепцій, теорій, поглядів, які потім будуть застосовані на практиці. Передбачення, аналіз причинно-наслідкових зв’язків при моделюванні різних варіантів ідеологічних, соціальних, політичних процесів дозволяє з’ясувати можливі небажані наслідки ухвалених рішень.

Політична свідомість виявляється одночасно відразу в декількох функціях, які між собою тісно зв’язані і переплетені. Можна визначити головні і допоміжні функції. Наведені функції є головними, вони виконують провідну роль у процесі політичного пізнання і дії.

Відомо, що розумові форми віддзеркалення дійсності дозволяють здійснювати її конструктивні перетворення. Залежно від глибини віддзеркалення політичних процесів можна виділити буденний і теоретичний рівні політичної свідомості, котрі відрізняються один від одного за джерелом формування, змістом, ступенем точності, достовірності віддзеркалення дійсності.

Політична свідомість найшвидше відображає процеси, що відбуваються в базисі суспільства. Відображає, перш за все, на теоретичному рівні, даючи можливість зрозуміти суть і закономірності людського суспільства, а специфіка буденної політичної свідомості полягає в елементарності, поверховості, фрагментарності віддзерка-лення. Якісна відмінність науково-теоретичної і буденної свідомості полягає у тому, що науково-теоретична свідомість проникає в об’єктивну суть явища, а буденна знаходиться на поверхні явищ, тому що здатна уловлювати лише видимість речей. Буденна політична свідомість включає знання про політику, які черпаються з буденних знань, що передаються від покоління до покоління (фольклор, легенди тощо). Проте деколи некритичність буденної свідомості виявляється у тому, що суб’єкт буденної свідомості може дотримуватися діаметрально протилежних поглядів, одночасно у ньому можуть уживатися позитивні і негативні якості, але в той же час він спирається на здоровий глузд, на існуючі соціальні норми.

Залежно від суб’єкта політичної свідомості відрізняються індивідуальна, групова і масова політична свідомість. Індивідуальна політична свідомість – це політична свідомість кожного окремого індивіду як учасника політичного процесу. Групова політична свідомість – це політична свідомість різних соціальних спільностей індивідів: класових, етнічних, професійних, демографічних, територіальних, фахових тощо. Масова політична свідомість – це політична свідомість сукупності індивідів, які беруть участь у конкретних політичних процесах і належать до різних соціальних спільностей. Масовій політичній свідомості властива здатність до швидких змін орієнтацій залежно від впливу різноманітних факторів і чинників, особливо агітації і пропаганди, що в певних політичних ситуаціях може бути підставою для маніпулювання з боку зацікавлених політичних сил.

Сутність і функції політичної ідеології

Політична ідеологія, як уже зазначалося, є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості, яка впливає на зміст владних відносин і є знаряддям духовного впливу тієї чи іншої політичної сили. З часу появи у XVIII ст. відповідного терміну в науці склалися різні погляди на це духовне явище. Так, основоположник теорії ідеології К. Маркс бачив в ній, перш за все, форму ілюзорної свідомості, викликану суперечностями виробничих відносин. К. Мангейм також розумів її як сукупність помилкових уявлень. Проте більшу увагу він приділяв її функціональним характеристикам і, зокрема, здатності об’єднувати людей, акумулювати їх політичну енергію.

Американський теоретик Л. Саджент вважав, що ідеологія, виробляючи певну мету і цінності політичного розвитку, в той же час огрубляє рішення практичних проблем. Його співвітчизник Ф. Уоткінс вважав, що ідеологія завжди протистоїть статус-кво і є політичним чинником, що зберігає значний перетворюючий потенціал. Неомакіавеллісти (Р. Моска, Р. Міхельс, В. Парето та ін.) гіперболізували політичну ідеологію, розглядаючи навіть форми естетичної й релігійної свідомості як специфічні форми її прояву, породжені потребами легітимізації влади.

У той же час, не дивлячись на визнання багатьма видатними вченими вельми високої ролі політичної ідеології в суспільстві, в політичній думці існують уявлення, що характеризують її як «служницю влади», яка не має в політиці скільки-небудь серйозної ваги.

Та все ж більшість учених трактує політичну ідеологію як певну доктрину тієї чи іншої групи осіб на владу або її використовування, що добивається відповідно до цих цілей підпорядкування громадської думки власним ідеям. Отже, політична ідеологія – це різновид корпоративної свідомості, що відображає суто групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку та схильна до духовного експансіонізму.

Політична ідеологія є переважно духовним знаряддям еліти. Саме від тактики поведінки останньої залежить ступінь ідейного оформлення тих чи інших групових інтересів. Проте реальна роль політичної ідеології у відносинах влади залежить від характеру оволодіння нею суспільною свідомістю. При цьому політична ідеологія покликана не стільки поширювати, пропагувати свої цілі і ідеали, скільки добиватися цілеспрямованих дій громадян у виконанні поставлених нею задач. Вона прагне згуртувати, інтегрувати суспільство або на основі інтересів якої-небудь певної соціальної (національної, релігійної та ін.) групи, або для досягнення цілей, що не спираються на конкретні верстви населення (наприклад, ідеологія анархізму, фашизму). При цьому, крім раціональних – нерідко теоретично обґрунтованих положень, будь-яка ідеологія припускає якусь дистанційованість від дійсності, сповідає ті цілі та ідеали, які людям пропонується сприймати на віру. У меншій мірі таке властиве офіційній ідеології, що направляє реальний курс державної політики і тому в основному прикрашає дійсність. Особливою ж схильністю до утопізму володіють ідеології опозиційних сил, як правило, чекаючи від влади значно більшого, ніж вона може дати, і прагнучи за допомогою гарного ідеалу привернути до себе маси прихильників.

Оскільки політична ідеологія є духовною освітою, спеціально призначеною для цільової й ідейної орієнтації політичної поведінки громадян, необхідно розрізняти наступні рівні її функціонування:

теоретико-концептуальний, на якому формулюються основні положення, що розкривають цінності й ідеали певного класу, нації, держави, або прихильників якоїсь певної мети політичного розвитку. Іншими словами, тут представлені ті ідеї і принципи, в ім’я яких скоюються державні перевороти і відроджуються суспільства;

програмно-політичний, на якому соціально-філософські принципи і ідеали переводяться в програми, гасла і вимоги політичної еліти, формуючи таким чином нормативну основу для ухвалення управлінських рушень і стимулювання політичної поведінки громадян. І якщо політичні принципи формують прихильників і припускають дискусії прихильників різних цінностей, то програми розробляються для ведення безпосередньої політичної боротьби, що припускає придушення або нейтралізацію опонентів. При чому між концептуальним і програмним рівнями можуть існувати і певні суперечності, в результаті яких деякі принципи не можна пізнати в оформленні їх “найзавзятіших обожнювачів”;

актуалізований, який характеризує ступінь освоєння громадянами цілей і принципів даної ідеології, міру їх втілення в практичних справах і вчинках. Даний рівень може характеризуватися досить широким спектром варіантів засвоєння людьми ідеологічних установок: від легкої зміни людьми своїх політичних позицій, що не зачіпають цивільні переконання, до сприйняття ними своїх політичних симпатій як глибинних світоглядних орієнтирів. Ідеології, що володіють здатністю визначати принципи соціального мислення людей, упорядковувати в їх свідомості картини світу, є тоталітарними. Ті ж системи політичних вимог і переконань, які ставлять задачі часткової зміни форм правління, функцій держави, систем виборів і інші цілі, не здатні вплинути на світоглядні представлення громадян, виступають як “приватні”. (Н. Пуланзас). Падіння впливу ідеології на громадську думку або розповсюдження технократичних уявлень, які заперечують можливість дії соціальних цінностей на політичні зв’язки і відносини, веде до деідеологізації політики.

Усі існуючі політичні ідеології розрізняються за пропонованою моделлю трансформації суспільства на праві, ліві і центристські. За ставленням до прогресу і шляхів його досягнення виділяють радикалів, які виступають прибічниками глибоких революційних перетворень, і консерваторів – апологетів збереження існуючого політичного ладу.

Ідеології правої орієнтації вбачають можливість прогресу в суспільстві, заснованому на вільній конкуренції, ринкових відносинах і пріоритеті приватної власності. Тобто вони є консервативними.

Ідеології лівої орієнтації наголошують на необхідності радикального перетворення суспільства під гаслами досягнення рівності, соціальної справедливості і створення соціальних передумов для розвитку індивіда. Крайні фланги обох орієнтацій представлені ультраправими та ультралівими. Між ними знаходяться ідеології центристського напряму.

Політичні ідеології, в першу чергу, виражають інтереси національних еліт і обумовлюють ступінь їх ідейного впливу на маси. Залежно від ступеня інтегрованості в суспільстві виявляється їх реальна роль у політичному житті.

Політичні ідеології виконують функції:

оволодіння суспільною свідомістю;

впровадження в суспільну свідомість власних оцінок минулого, сьогодення і майбутнього;

завоювання суспільної думки з приводу ідей, цілей і завдань політичного рівня;

згуртування суспільства на основі інтересів певної соціальної спільноти з метою досягти цілеспрямованих дій громадян на виконання владних настанов.

Основні ідеологічні течії в сучасному світі

Лібералізм і неолібералізм. Історично першою політичною ідеологією стала ідеологія лібералізму. Лібералізм (від лат. – вільний) як ідеологія космополітичного за своєю природою соціального класу буржуазії сформувався на базі політичної філософії англійських просвітителів Т. Гоббса, Д. Локка, А. Сміта. В кінці XVII – на початку XVIII ст. видатними апологетами цієї ідеології стали Ш. Монтеск`є, І. Кант, В. Гумбольт, Т. Джефферсон, Ф. Хайєк, Р. Даль, Д. Гелбрейт та ін.

Зв’язавши свободу особи з повагою основоположних прав людини, а також з системою приватного володіння, лібералізм поклав в основу своєї концепції ідеали вільної конкуренції, ринку, підприємництва. Відповідно провідними політичними ідеями лібералізму були і залишаються правова рівність громадян, договірна природа держави, – пізніше – переконання про рівноправність професійних, економічних, релігійних, політичних асоціацій, що змагаються в політиці, жодна з яких не може мати моральної переваги й практичної переваги над іншими.

З моменту свого виникнення лібералізм відстоював критичне відношення до держави, принципи високої політичної відповідальності громадян, релігійну віротерпимість і плюралізм, ідею конституціоналізму. Головними проблемами ліберальної ідеології завжди були визначення допустимого ступеня і характеру державного втручання в приватне життя індивіда, поєднання демократії і свободи, вірності конкретній вітчизні і універсальних прав людини.

Спроби рішення цих питань привели до виникнення в лібералізмі численних внутрішніх течій. Так, в ХХ ст. разом з традиційним лібералізмом сформувалися напрями, що намагалися з’єднати його основні цінності з тотальною опорою на державу, або з соціально орієнтованими ідеями, котрі затверджували значно більшу відповідальність суспільства за добробут усіх людей, ніж окремого індивіда, або з уявленнями, що геть заперечували соціальну спрямованість діяльності держави (“консервативний лібералізм”).

У цілому ж посилення елементів державної ідеології і соціальних цілей, що адаптували традиційні цінності лібералізму до економічних і політичних реалій другої половини ХХ ст., примусило говорити про його історично оновлену форму – неолібералізм. Найважливішою гідністю політичної системи тут проголошувалася справедливість, а уряд повинен був орієнтуватися на моральні принципи і цінності. В основу політичної програми неолібералів лягли ідеї консенсусу управляючих і керованих, необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації процедури ухвалення управлінських рішень. На відміну від колишньої схильності механічно визначати демократичність політичного життя за більшістю стали віддавати перевагу плюралістичним формам організації і здійснення державної влади. Причому Р. Даль, Ч. Ліндблюм і інші неоплюралісти вважають, що чим слабкіше правління більшості, тим воно більш відповідає принципам лібералізму. Представники праволіберальних течій (Ф. Хайєк, Д. Ешер, Р. Олсон) вважають, що при плюралізмі здатні сформуватися механізми експропріації більшістю багатої меншості, а це може поставити під загрозу основоположні принципи лібералізму.

Орієнтація, що в той же час збереглася в неолібералізмі, переважно на публічні види людської життєдіяльності (політичну активність, заповзятливість, свободу від забобонів та ін.), традиційне ставлення до моралі як до приватної справи людини, що сприяє зміцненню зовсім не всіх зв’язків і відносин в суспільстві, а часом несе і небезпеку атомізації соціуму, обмежують електоральну базу цих уявлень в сучасних умовах. З іншого боку, саме основні цінності лібералізму зумовили корінну зміну в масових політичних переконаннях у багатьох країнах світу, лягли в основу багатьох національних ідеологій, орієнтирів неоконсерватизму і християнсько-демократичної ідеології. На ліберальній основі розвинулися різноманітні теорії політичної участі, зокрема теорія демократичного елітизму. І, мабуть, ці грандіозні історичні зміни, викликані впливом ліберально-демократичних цінностей, дозволили групі зарубіжних теоретиків, наприклад, Ф. Фукуямі, вважати, що світова спільнота впевнено рухається до “кінця історії”, тобто універсалізації держав, що втілюють принципи свободи і рівності громадян, тому здатні розв’язати всі фундаментальні проблеми людського співтовариства.

Консерватизм і неоконсерватизм. Консерватизм як політична ідеологія являє собою не тільки систему охоронної свідомості, що віддає перевагу колишній системі правління незалежно від цілей і змісту, але містить і нові і вельми певні орієнтири і принципи політичної участі, ставлення до держави, соціального порядку. Передумовою виникнення цих базових уявлень стали “успіхи” лібералізму після Великої Французької революції 1789 р. Приголомшені спробами радикального політичного перевлаштування, духовні батьки цього напряму Ж. де Местор, Л. де Бональд і особливо Е. Берк намагалися затвердити думку про протиприродність свідомого перетворення соціальних порядків. Їх система переконань базувалася на пріоритеті спадкоємності перед інноваціями, на визнанні непорушності порядку речей, що природним чином склався, перед встановленою зверху ієрархічністю людського співтовариства, а отже, і привілеєм відомих верств населення, а також відповідних моральних принципів, що лежать в основі сім’ї, релігії і власності. На їх думку, збереження минулого здатне зняти всю напругу справжнього і тому повинне розглядатися як моральний борг по відношенню до майбутніх поколінь. Зрозуміло, що такі принципи заперечували оптимізм ліберальної ідеології щодо суспільного прогресу, дух індивідуальної свободи, який, з погляду консерваторів, руйнував цілісність людського співтовариства.

На основі цих фундаментальних підходів сформувалися й окріпли характерні для консервативної ідеології політичні орієнтири, зокрема ставлення до конституції як до прояву вищих принципів, які не можуть довільно змінюватись людиною і втілюють неписане божественне право, переконаність в необхідності правління закону і обов’язковості моральних підстав в діяльності незалежного суду, розуміння цивільної дотриманості закону як форми індивідуальної свободи і т. ін. І це примушувало консерваторів сумніватися в цінностях егалітаризму, перешкоджало ототожненню демократії з свободою і ефективним управлінням суспільством. Захищаючи цінності і інститути індустріаль-ного суспільства, консерватизм, як і лібералізм, став опиратися державному втручанню в економіку, здатному загальмувати розвиток вільного ринку, конкуренцію, а отже, і порушити привілеї представників крупного капіталу.

Ці основоположні ідеї і принципи, проте, помітно модифікувалися в процесі суспільного прогресу. Так, кризовий розвиток індустріальних держав на початку ХХ ст. спровокував появу різного роду реакційних консервативних течій: антисемітизму, расизму, ірраціоналізму, націоналізму і інших, які виявили повне неприйняття демократії і стали проповідувати соціальну й національну дискримінацію. Тут виявився в цілому нехарактерний для консерватизму радикалізм, прагнення до силових засобів вирішення конфліктів.

У післявоєнний період, коли консерватизм був вимушений звернутися до тоншої і складнішої апологетики капіталістичного способу життя, виникли нові форми цієї ідеології. Так, разом з традиційними течіями спроби обґрунтувати на відміну від пропонованих лібералізмом і соціалізмом “третій” шлях суспільного розвитку викликали до життя різноманітні національні форми консерватизму, а також технократичний (А. Гелен, Х. Шельські, Р. Фрейєр), християнсько-католицький, “реформа-торський” консерватизм та інші типи цієї ідеології. Значно м’якше ставлячись і до державного регулювання виробництва, і до участі населення в управлінні, ці ідейні течії рішуче ставили питання про зміцнення законності, державної дисципліни і порядку, не визнавали ініційованих реформ. Консерватори, які прагнули з власних позицій переглянути ідею демократії, пропонували навіть доповнити виборність народних представників висуненням до органів управління найбільш гідних з погляду влади громадян.

Останні десятиріччя позначили явну тенденцію консерватизму, з одного боку, до ірраціональних ідей реакційного толку, наприклад, “нові праві” у Франції, а з іншого – до більшої схильності до ліберальних цінностей. Другий напрям еволюції консервативних ідей найяскравіше виявився у неоконсерватизмі – ідеологічній течії, що сформувалася як своєрідна відповідь на економічну кризу 1973 – 1974 рр., масові молодіжні рухи протесту в Західній Європі і поширення впливу кейнсіанських ідей.

У цілому неоконсерватизм вельми вдало пристосував традиційні цінності консервативного толку до реалій постіндустріального етапу розвитку суспільства. Різноманіття стилів життя і посилення всебічної залежності людини від технічного середовища, прискорений темп життя і порушення духовної і екологічної рівноваги – все це породило серйозну орієнтаційну кризу в громадській думці західних країн, поставило під сумнів багато первинних цінностей європейської цивілізації. У цих умовах неоконсерватизм запропонував суспільству духовні пріоритети сім’ї і релігії, соціальної стабільності, що базується на моральній взаємовідповідальності громадянина і держави і їх взаємодопомоги, пошані права і недовірі до надмірної демократизації, міцному державному порядку і стабільності. Зберігаючи зовнішню прихильність до ринкового господарювання, привілейованості окремих соціальних страт і шарів, ці орієнтири були чітко спрямовані на збереження в суспільстві окремим громадянином суто людських якостей, універсальних етичних законів, без яких ніякий економічний і технічний розвиток суспільства не заповнить духовного вакууму, що утворився в людських душах.

Основна відповідальність за збереження в цих умовах людського начала покладалася на самого індивіда, який повинен, перш за все, розраховувати на власні сили і солідарність співгромадян. Така позиція повинна була підтримувати в ньому життєстійкість і ініціативу і одночасно перешкоджати перетворенню держави в “дійну корову”, що розбещує людину своєю допомогою. Ця модель відрізнялася від ліберальної, орієнтованої на даного індивіда самому відшукувати значення буття, “домовлятися” з державою і т. ін. Держава неоконсер-ваторів повинна була ґрунтуватися на моральних принципах і збереженні цілісності суспільства, забезпечувати необхідні індивіду життєві умови на основі законності і правопорядку, надаючи можливість утворювати політичні асоціації, розвиваючи інститути цивільного суспільства, зберігаючи збалансованість відносин суспільства з природою. І хоча переважним політичним устроєм для такої моделі взаємостосунків громадянина і держави ставала демократія, все ж таки основні зусилля теоретики неоконсерватизму (Д. Белл, З. Бжезінський т. ін.) витрачали на розробку програм, що долають дефіцит керованості суспільством через надмірне залучення в політику населення, захищають державу від соціальних “перевантажень”, модернізують механізми захисту елітизму, удосконалюють засоби врегулювання конфліктів. При цьому в американських версіях неоконсерватизму акценти, як правило, робилися на визначенні шляхів еволюції державності і організації влади, тоді як в західноєвропейських течіях перевага віддавалася збереженню соціокультурного середовища, удосконаленню етичних традицій суспільства і стимулюванню соціальної активності індивіда.

Пропоновані неоконсерватизмом програми економічного зростання і збереження політичної стабільності не могли вирішити багато питань суспільного розвитку держав, що втягувалися в постіндустріальний період еволюції (наприклад, інфляція, зубожіння населення). Проте в порівнянні з його здатністю дати людині відносно цілісну картину світу, що відповідає його основним потребам і запитам, усі ці частковості відходили на другий план. Головне, що неоконсерватизм, погодивши раціональне ставлення до дійсності з моральними принципами, дав людям ясну формулу взаємостосунків між соціально відповідальним індивідом і політично стабільною державою.

Неоконсерватизм оголив ті риси консервативної ідеології і образу думки, які сьогодні виявилися здатними захистити людину на новому технологічному витку індустріальної системи, визначити пріоритети індивідуальної і суспільної програм життєдіяльності, окреслити вигляд політики, здатної вивести суспільство з кризи. Більш того, на такій ідейній основі неоконсерватизм синтезував багато гуманістичних уявлень не тільки лібералізму, але й соціалізму, а також інших навчань. І хоча неоконсервативної ідеології дотримуються тільки деякі крупні політичні партії в західних країнах (республіканська в США, ліберально-консервативна в Японії, консервативна в Англії), круг прихильників цієї ідейної орієнтації все більше розширюється у всьому світі.

Соціалізм. Ідеї суспільного ладу, за якого всі люди будуть рівноправними трудівниками і власниками суспільного багатства, відомі з найдавніших часів, проте теоретичне обгунтування й ідеологічне оформлення вони одержали тільки в ХІХ ст. Велике значення для їх концептуалізації мали егалітаристські ідеї французького мислителя Ж.-Ж. Руссо і переконання його співвітчизника Ф. Бабефа про класову приналежність громадян і необхідність насильницької боротьби за суспільне перевлаштування.

У цілому соціалізм недооцінює, а то і зовсім заперечує значення економічної свободи індивідів, конкуренції і неоднакової винагороди за працю як передумов зростання матеріального добробуту людини і суспільства. Як замінюючі їх механізми розглядаються нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання економічних та соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності і справедливості. Головними прерогативами в соціалістичній доктрині володіє держава, а не індивід, свідоме регулювання, а не еволюційні соціальні процеси, політика, а не економіка.

Перші спроби окреслити ідеал цього суспільного пристрою робилися мислителями Нового часу Т. Мором і Т. Кампанеллою, а в кінці XVIII – на початку ХІХ ст. К. Маркс і Ф. Енгельс дали теоретичне обґрунтування соціалізму, пов’язавши його здійснення з процесом історичного становлення більш віддаленого суспільства “загального достатку” – комунізму. В. І. Ленін, намагаючись з’єднати ці ідеї з робочим рухом в Росії і розробивши вчення про етапи соціалістичної революції, про злам “буржуазної державної машини”, “диктатуру пролетаріату” тощо, розглядав соціалізм як безпосередньо політичну мету діяльності партії “нового типу”.

Проте, намагаючись обґрунтувати, чому революції відбуваються не в найрозвиненіших капіталістичних країнах, прагнучи створити нове суспільство відповідно до марксистської доктрини, Ленін і його соратники стали провідниками фундаменталістської течії в “науковому соціалізмі”. В той же час ряд німецьких теоретиків (Д. Каутський, А. Бебель, Є. Бернштейн), позитивно трактуючи роль держави в суспільних перетвореннях і затверджуючи пріоритет мирних, еволюційних засобів досягнення цілей, стали засновниками теоретичного ревізіонізму в “науковому” обгрунтуванні соціалізму, поклавши початок соціал-демократичній ідеології.

Теоретичне протиборство марксистсько-ленінської і соціал-демократичної ідеологій впродовж усього ХХ сторіччя породило ряд істотних відмінностей в спробах реалізації принципів “соціально справедливого суспільства”. Так, ленінський фундаменталізм послужив основою для виникнення сталінського режиму, теоретики якого, висунувши ідею про посилення класової боротьби в міру соціалістичного будівництва, створили ідейну основу для забезпечення суспільних перетворень (виробництва, індустріалізації народного господарства, колективізації села т. ін.) засобами терору і геноциду цивільного населення.

Прагнення укріпити соціалістичний лад без присутності іноземних військ, як це трапилося, наприклад, у Східній Європі, в колишній Югославії породило так званий тітоїзм (Й. Тіто – генеральний секретар компартії, а згодом президент Югославської Республіки), для якого характерні установки на мирне співіснування з капіталістичними державами, визнання внутрішніх конфліктів і суперечностей соціалістичного будівництва, необхідності ведення боротьби з головним внутрішнім ворогом – бюрократією, прагнення встановити ринкові відносини і обмежити роль комуністичної партії.

Спроба реалізувати ідеї соціалізму в післявоєнному Китаї породила ще один різновид соціалізму – маоїзм (за ім’ям генерального секретаря КПК Мао Цзе-дуна), в основі ідеології якого знаходиться сталінська ідея про необхідність боротьби із зовнішніми та внутрішніми ворогами, розфарбована теорією “партизанської боротьби”, що зробила маоїзм дуже популярним у ряді країн Індокитаю, Африки та Латинської Америки. При цьому головною історичною силою руху до соціалізму стало селянство, покликане “перевиховувати” інтелігенцію й інші верстви населення в революційному дусі. Зрозуміло, що ці шляхи просування до “світлого майбутнього” були сплачені масовими жертвами китайського населення, особливо за часів так званої “культурної революції”.

Але ХХ ст. продемонструвало не тільки безперервні спроби практичного втілення ортодоксальних версій соціалізму. Характерною показовою його рисою були настирні прагнення багатьох мислителів модернізувати і теоретичну основу соціалістичної ідеології. Так, австро-марксисти М. Адлер і О. Бауер намагалися створити “інтеграційну” концепцію соціалізму, об’єднуючу ідеї комунізму і соціал-демократії; А. Шафф і Г. Петрович обґрунтовували доктрину “гуманістичного” марксизму; розроблялися теорії “екологічного” і “християнського” соціалізму та ін. Проте при всій привабливості ідей соціальної справедливості розбіжність ідей теорії соціалізму з реальними тенденціями світового розвитку в ХХ ст., а найголовніше – їх явна схильність до силових засобів управління, нерозривний зв’язок з іміджем тоталітарних режимів Сталіна, Кастро, Чаушеску значно – ослабили політичний вплив цієї ідеології в сучасному світі.

Найбільшого впливу на суспільну свідомість в ХХ ст. (в основному в європейських країнах) надала соціал-демократична ідеологія, що завжди відстоює пріоритети соціального й міждержавного миру і зв’язує ідеали справедливого суспільного пристрою з принципами свободи і солідарності. Уявлення про поступове реформування буржуазного суспільства нерозривно співвідносилося в її доктрині з відмовою від класової боротьби, принципів народовладдя, соціальної захищеності трудівників і заохочення робочого самоврядування. Проповідуюча соціал-демократію концепція “соціального партнерства”, що замінила й удосконалила концепцію класової боротьби, в умовах стабільного політичного розвитку стала вельми привабливою програмою політичного руху. Проте нереалізованість моделей “демократичного соціалізму”, що висувалася нею, труднощі, пов’язані з реалізацією “держави загального благоденствія”, зміна суспільного устрою в більшості країн “реального соціалізму” негативно позначилася на впливі соціал-демократії в світі.

Фашизм. У політичній науці склалося подвійне розуміння фашизму. Одні вчені розуміють під ним конкретні різновиди політичних ідеологій, що сформувалися в Італії, Німеччині та Іспанії в 20 – 30-х рр. нинішнього сторіччя, які служили популістським засобом виходу цих країн із післявоєнної кризи. Родоначальником фашизму був колишній лідер лівого крила італійських соціалістів Б. Муссоліні. Його теорія, котра базувалася на елітарних ідеях Платона, Гегеля і концепції держави, що реабілітує агресивні дії властей в ім’я блага відданого йому населення, проповідувала крайній націоналізм, “безмежну волю” держави і елітарність його політичних правителів, прославляла війну і експансію.

Характерним різновидом фашизму був і націонал-соціалізм Гітлера (А. Шикльгрубера). Німецька версія фашизму відрізнялася більш реакційним ірраціоналізмом (“німецький міф”), вищим рівнем тоталітарної організації влади і відвертим расизмом. Використавши ідеї расової преваги А. Гобіно, а також ряд положень філософії І. Фіхте,

Р. Трейчке, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, теоретики німецького фашизму побудували свою ідеологію на пріоритеті соціальних і політичних прав якогось міфічного народу – “аріїв”. Відповідно до визнання його привілейованості була проголошена політика підтримки держав “культуротворчих рас” (до справжніх аріїв були віднесені німці, англійці і ряд північних європейських народів), а також обмеження життєвого простору для етносів, що “підтримують культуру” (до них зараховували слов’ян і жителів деяких держав Сходу і Латинської Америки) і нещадного знищення “культуроруйнуючих” народів (негрів, євреїв, циган). Тут державі відводилася вже другорядна роль, а головне місце займала раса, захист цілісності якої виправдовував і припускав політику експансіонізму, дискримінації та терору.

Конкретно-історичні трактування фашизму дозволяють побачити його політичні контури, крім названих держав, також у франкістській Іспанії, Японії 30 – 40–х рр., Португалії при А. Салазарі, Аргентині при президенті Пероне (1943 – 1955 р.), Греції кінця 60-х, в окремі періоди правління диктатур в Південній Африці, Уганді, Бразилії, Чилі.

Інша точка зору інтерпретує фашизм як ідеологію, що не має певного ідейного змісту і формується там і тоді, де і коли на перший план в ідейних і практичних спрямуваннях політичних сил виступають цілі придушення демократії, а жадання насильства і терору вирішують задачі захоплення і використовування влади. Таким чином, найбільш переважною ідейною основою для фашизму є доктрини, що містять визнання переваги тих чи інших расових, етнічних, класових, земляцьких та інших груп суспільства. Тому від фашистського переродження не застраховані ані національні, ані комуністична, ані релігійні, ані інші ідеології, що стоять на принципах політичного перевлаштування суспільства, що зберігають привілейоване положення для “корінного населення”, прихильників “справжньої віри”, “гегемона історичного процесу” і пропонують радикальні засоби для забезпечення цим групам необхідного суспільного статусу.

Розуміючи таким чином фашизм, суспільство повинне вкрай уважно ставитися до появи на політичному ринку ідей, що прагнуть закріпити чию-небудь соціальну перевагу за рахунок інших громадян і неохочих зупинитися ні перед якою соціальною ціною для досягнення поставлених цілей. І хоча таке ставлення до фашизму драматизує авторитарні методи управління в демократичних режимах, проте воно дозволяє своєчасно побачити небезпеку наростання насильства, національного мілітаризму, вождізму і інших рис цієї агресивної ідеології, що чревата руйнуванням цивілізованого вигляду суспільства.

Анархізм (від грецьк. – безвладдя) – соціально-політична та ідеологічна течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, проголошує своєю метою заміну усіх форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян, обґрунтовує абсолютну свободу особистості.

Як політична течія анархізм склався в 40 – 70-х рр. ХІХ ст. в Західній Європі. Ідеологію анархізму розробляли М. Штірнер (1809 –1865 рр.), П. Прудон (1809 – 1865 рр.), М. Бакунін (1814 – 1876 р.), П. Кропоткін (1841 – 1821 рр.).

Основна суть ідей анархізму полягає в абсолютизації індивідуалізму. Залежно від різних підходів його прихильників до питання про досягнення проголошених цілей розрізняють три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.

Ідейним засновником анархо-індивідуалізму був М. Штірнер, який, аналізуючи суспільні відносини, прийшов до висновку, що релігія, політичні і державні інститути є народженням суб’єктивної волі, ілюзорної свідомості окремих осіб. Вільна особа не повинна визнавати для себе суспільні норми. Приватна власність є необхідною умовою реалізації внутрішнього “я” людиною. М. Штірнер заперечує державу і зводить соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, у якій соціальні зв’язки обмежуються налагодженням вільного обміну товарів між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.

Ці ідеї знайшли свій розвиток у працях П. Прудона, який зазначав, що джерелом експлуатації в суспільстві є несправедливий і нееквівалентний обмін. Тому він убачав можливість ліквідації соціальної несправедливості в реформах системи товарного обігу і тим самим заперечував революційне насильство як засіб перебудови суспільства. В теорії держави він висунув план “соціалістичної ліквідації” держави, зміст якого зведений до заміни держави договірними відносинами між індивідами, общинами і асоціаціями виробників, що означає повну незалежність індивіда від держави і робить останню непотрібною.

Об’єктивно ідеї М. Штірнера і П. Прудона відображали реформістські тенденції соціальної ідеології першої половини ХІХ ст., орієнтували на відмову від класової боротьби, на взаємну угоду робітничого класу з буржуазією. Але загострення класової боротьби у другій половині ХІХ ст., поширення революційних настроїв породили новий напрям в анархізмі – анархо-комунізм.

Найвідомішими теоретиками анархо-комунізму були російські революціонери М. Бакунін і П. Кропоткін.

Бакунін заперечував марксистське трактування ролі держави, диктатуру пролетаріату, історичну роль робітничого класу і його партії. Основну революційну силу він бачив у селянстві, якому властива громадська колективістська психологія. Скасування юридичного права, права власності, адміністративного керування, релігії, юридичної сім’ї, з його точки зору, повинно означати не тільки розкріпачення індивіда, але й скасування держави. На яких принципах повинні співіснувати автономні громади, анархізм відповіді не давав. Вважаючи державу знаряддям гноблення народних мас, М. Бакунін виступав за її повне знищення шляхом революції. Диктатуру пролетаріату він зневажав тому, що, на його думку, весь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе і, відповідно, ця диктатура поступово стане владою меншини з акцентом на власні інтереси.

П. Кропоткін розробив глибоко обґрунтовану теорію анархізму, яка багато в чому відрізнялася від попередніх ідей. Він створив теорію комуністичного анархізму, основна ідея якої полягала в тому, що в суспільстві на основі інстинкту солідарності в боротьбі за існування індивіди повинні об’єднуватися в громади, асоціації, різні спілки. Історію суспільства П. Кропоткін розглядав як циклічний і перервний рух. В кожному циклі суспільство проходить всі суспільні форми, а потім одна цивілізація заступає іншу. Період державного розвитку є фіналом будь-якої цивілізації. П. Кропоткін підкреслював, що держава пов’язана з корисливими інтересами окремих соціальних шарів суспільства, які вступають у правові відносини з метою експлуатації інших соціальних шарів. Тому держава є знаряддям пригноблення, і воно повинно бути знищене революційним шляхом. Замість держави він пропонував створення федерацій на основі добровільно укладеної між об’єднаннями людей угоди, що й буде суспільством “вільного комунізму”.

Анархо-синдикалізм (від франц. – профспілка) – це течія в міжнародному робітничому русі, яка надає великого значення діяльності профспілок. Теоретиками цього напряму анархізму, який одержав широке розповсюдження в Європі, США, країнах Латинської Америки, були французькі соціологи Ж. Сорель, Е. Пуже та ін. Вони відкидали необхідність політичних інститутів і політичної боротьби. Єдиними носіями соціалістичних ідей, з їх точки зору, є профспілки або виробничі групи – синдікати. Для здійснення соціалістичної революції потрібні не політичні партії, а об’єднання виробників на економічній основі. Замість централізованої держави пропонується створення федерації виробників.

Наприкінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст. анархізм активізував свою пропаганду і діяльність в деяких країнах на території колишнього СРСР, зокрема в Україні. У Києві, Донецьку, Харкові, в інших містах України відбулися установчі конференції Конфедерації анархо-синдикалістів (КАС), яка була створена в 1988 р.

Ідейно-політична доктрина, що виникла в робітничому русі на початку ХХ ст. і пов’язана з іменем її засновника і головного теоретика Л. Д. Троцького (Бронштейна) (1879 – 1940 р), має назву троцькізму. У основі його теорії і політичної практики знаходиться теорія перманентної (безперервної) революції, яка, в свою чергу, грунтується на марксистській ідеї безперервної революції. Л. Троцький по-своєму розвинув ідеї безперервності революції. Сутність перманентності розвитку соціалістичної революції він пов’язував не з завоюванням влади робітничим класом і переходом до будівництва соціалізму в окремій країні, а з зовнішніми чинниками, з постійним поглибленням революційних змін аж до здійснення соціалістичної революції у світовому масштабі. Початок національної революції в окремій країні має бути перенесений (“експортований”) в інші країни. Експорт революції з єдиного світового революційного центру, її підштовхування повинні привести до початку світової революції. Враховуючи можливу інтервенцію капіталістичних країн, троцькізм робить висновок, що перемога революції в окремій країні неможлива.

Погляди Л. Троцького суперечили теорії революції В. І. Леніна, яка обґрунтовувала можливість перемоги її (революції) спочатку в одній країні. Специфічні погляди троцькістів і на роль політичної партії в побудові соціалізму та принципи його організації. Так, партійне керівництво розуміється як диктатура, яка підкоряє суспільство на казармених принципах, а економіка управляється державою командними методами. Усі верстви населення не володіють засобами виробництва, а виступають лише суб’єктом виробничих сил.

З середини ХХ ст. еволюція троцькізму привела до появи нової течії – неотроцькізму, для якого характерний наголос уже на одномоментний характер революції, а не її багатоетапність.

У зв’язку з розпадом світової системи соціалізму неотроцькізм в деякій мірі активізувався. Неотроцькісти вважають, що, з одного боку, цей розпад підтверджує тезу про можливість побудови соціалізму лише у всесвітньому масштабі, а з іншого – інтернаціоналізація світового господарства нібито створює інтернаціональні умови світової революції. Проте треба зазначити, що сучасний троцькізм не здійснює суттєвого впливу на політичні події у світі.

Ідеологи цього типу відображають політичні інтереси і вимоги соціальних спільнот, чиї інтереси щодо підвищення їх соціального статусу пов’язані з національною приналежністю. Важливу політичну роль виконують національні ідеології в країнах, де йде процес становлення національних спільнот, здійснюється консолідація держав на політичній основі. Так, наприклад, Західна Європа пережила бум національних ідеологій у кінці ХІХ – першій третині ХХ ст. і в даний час процес європейської інтеграції, підтримуваний відповідними інститутами (Європарламентом, Єврорадою і ін.), зумовив ледве не повсюдне – особливо в Нідерландах, Бельгії, Люксембурзі – переважання євроцентризму над національними пристрастями людей. У той же час в Югославії, Україні, більшості республік, що утворилися на місці колишнього СРСР, національні ідеології в політичному житті суспільства починають домінувати.

У цілому ідеології цього типу виражають політичні вимоги громадян, чиї інтереси в підвищенні свого соціального статусу пов’язуються з національною приналежністю. Концептуально-теоретичні основи цих ідеологічних течій, перш за все, виражають те або інше розуміння природи національної групи, яка може трактуватися або як спільність, що складається на основі єдиних економічних умов життя людей, території, мови і певних рис духовної культури (марксистська традиція); або як культурна спільність, що інтегрується політичними подіями і інститутами (М. Вебер); або як втілення “національного духу”, підтримуваного культурними нормами, цінностями і символами (Дж. Бренд); або як народ, якому послане божественне одкровення (ісламська традиція) і т. ін.

Відповідно до зовнішніх умов і рівня національної самосвідомості населення, політичні сили можуть висувати вимоги або захисту культурної самобутності національної діаспори (аж до утворення самостійної державності), або розширення геополітичного простору для життя нації, або, навпаки, – захисту власної території і національного суверенітету від зовнішніх посягань, або створення привілеїв для осіб “корінної національності”, або ж – інтенсивного розширення інтернаціо-нальних контактів.

Таким чином, політичні рухи, стимульовані національними ідеологіями (націоналізм), в одних країнах можуть сприяти розв’язанню міжнаціональних конфліктів, посиленню культурної однорідності і, отже, інтеграції суспільства (Швейцарія, країни Бенілюксу і ін.). У інших, створюючи осередки сепаратизму і етнічної гегемонії, націоналізм може підривати цілісність суспільства і стабільність політичного правління (рух басків в Іспанії, сербів в Боснії т. ін.). Національні ідеології можуть стати джерелом зміцнення міждержавних відносин. Так, в більшості країн Західної Європи відстоювання національних інтересів не пов’язується з посиленням ворожості до інших держав, воно може створювати гострі суперечності між державами, особливо у зв’язку з проведенням політики по відношенню до своїх національних земляцтв на чужих територіях (наприклад, між Боснією і Сербією, Росією і Латвією).

У ряді випадків національні ідеології використовуються як прикриття для вирішення проблем, не пов’язаних з умовами існування того чи іншого етносу. Наприклад, в кінці 80-х – на початку 90-х рр. прибалтійські республіки під прапором захисту інтересів корінних національностей намагалися вирішити весь комплекс проблем, пов’язаних з колишньою союзною державою, зокрема, питання господарських взаємостосунків, посилення економічної самостійності, забезпечення оптимальних умов зростання рівня життя громадян т. ін.

Звичайно, ані різноманітність національних ідеологій, ані перераховані вище ідейні течії не вичерпують усього духовного багатства політичного життя сучасного світу. Перебудувати політичний всесвіт на власних принципах, вплинути на настрої людей бажають і доктрини, що будують свої вимоги на підставі релігійних постулатів і цінностей, у тому числі й ті, що пов’язують власну картину світу з демократичними ідеалами – як, наприклад, християнсько-демократична ідеологія, а також ті, які сповідають фундаменталістські переконання; ортодоксальний іудаїзм, сикхізм, ісламський фундаменталізм та ін.; різні ліво- та праворадикальні ідеології, наприклад, неотроцькізм. Істотний політичний вплив в окремих країнах робить ідеологія “ком’юніті”, що проповідує “новий стиль життя” шляхом створення різних сусідських, професійних та інших общин, побудованих у дусі братства і локальної солідарності громадян, котрі прагнуть до “негайного щастя”; фемінізм, що бореться за повну рівноправність жінок в суспільстві; різні екологічні “зелені” ідеології, які прагнуть запобігти самознищенню людства шляхом збереження навколишнього середовища, розвитку колективного капіталу і припинення зростання населення; численні футурологічні та інші концепції. Причому якщо в соціально стабільних країнах вплив політичних ідеологій на суспільну свідомість переважно знижується, то в державах, що переживають процес модернізації, вибору шляхів подальшого розвитку, ці знаряддя духовної мобілізації відіграють все зростаючу роль в боротьбі за захоплення і використовування влади.

Різні ідеологічні течії взаємодіють у реальних ідеологічних і політичних процесах, впливають одна на одну щодо розуміння закономірностей і процесів політичного розвитку. Так, ліберали визнають соціал-демократичні ідеї соціальної захищеності і справедливості; право держави втручатися в економіку і соціальні відносини з метою уникнути гострих кризових явищ у суспільстві; необхідність правовій державі набувати рис соціальної. Із соціалістичної ідеології зникла неприязнь до приватної власності, ринкової конкуренції. Консерватори останнім часом схиляються до ідей соціалізму і лібералізму відносно проблем соціалізації суспільного життя. Комуністична ідеологія відмовилась від ідеї насильницького захоплення влади і визнала право на існування приватної власності і ринкових відносин. При цьому потрібно зауважити, що, незважаючи на нинішню ідейну кризу комуністичної ідеології, вона залишається впливовою і привабливою політичною течією завдяки своїй головній ідеї – ідеї соціальної рівності, яка залишається актуальною і сьогодні. Об’єктивною основою зближення політичних ідеологій є закономірності суспільного розвитку і основна соціально-політична цінність – соціальна держава, на яку повинні бути націлені всі політичні ідеології.

Контрольні запитання

Що означає поняття “політична свідомість”?

У чому полягає зв’язок структурних елементів політичної свідомості?

Які функції політичної свідомості є провідними?

Чим політична свідомість відрізняється від політичної культури?

Яка структура та функції політичної ідеології?

Яка відмінність між політичною ідеологією і політичною наукою?

У чому виявляється зближення неоконсерватизму з неолібералізмом?

Які основні принципи соціал-демократичної концепції “демокра-тичного соціалізму”?

У чому полягає привабливість соціал-демократичної ідеології?

Чим відрізняється троцькістська ідеологія від анархістської?

Тема 15. Політична психологія

У політиці немає моралі, а є лише інтереси.

Н. Макіавеллі

Хто не з нами, той проти нас.

Принцип тоталітарної системи

Політична психологія як наукова дисципліна: поняття, функції, структура, категоріальний апарат.

Предмет, об’єкт і метод політичної психології.

1. Політична психологія як наукова дисципліна: поняття, функції, структура, категоріальний апарат

Політична психологія є однією з нових політичних наук. Вона виникла на межі політології з деякими “поведінковими” дисциплінами, серед яких особливу роль відігравали психологія та соціологія. Відомо, що в останні десятиріччя з’являються наукові дисципліни, в назвах яких фігурує слово “психологія”. Першою серед них була соціальна психологія, яка виникла на початку ХХ століття і остаточно затвердилась у 20 – 30-х роках. Потім наукову галузь поповнили економічна та історична психологія. Нарешті, в результаті політизації психології та психологізації політики у 70-ті роки виникла відносно самостійно складова системи політичних наук та оформлена у наукову дисципліну політична психологія. Природно, що по відношенню до загальної психології, соціології, політичної економії, історії та політології, ця наука отримала междисциплінарний характер.

У межах світової науки доля політичної психології ще тільки визначається. Зовсім недавно в галузі політичних наук висловлювались сумніви відносно політичної психології як самостійної наукової дисципліни. Так, політологи традиційної орієнтації піддали сумніву сам підхід до політики, який, за їх думкою, страждав редукціонізмом, тобто зводив самі політичні явища до психологічних.

У психологів були свої нерозуміння відносно предмету нової дисципліни. Вітчизняна психологія радянської доби була – серед небажаних феноменів в аналізі політики. Псевдомарксистський економічний детермінізм виносив за дужки будь-які чинники впливу на політику, що не вписувалися до традиційної схеми аналізу. У колишньому СРСР до 60-х років ХХ ст. політичної психології як науки фактично не існувало, оскільки політична свідомість громадян ототожнювалася з панівною ідеологією, а будь-які відхилення від неї вважались абсолютно неприпустимими. Інакше кажучи, політична свідомість громадян зводилася виключно до комуністичної ідеології. В той же час західні політологічні школи, в основному позитивістської орієнтації, розглядали свій предмет як природно наукову дисципліну.

У дискусії про предмет політичної психології можливо відокремити декілька істотних моментів. По-перше, розуміння того, що психологічні компоненти є невід’ємною частиною політичного процесу, відбувалося поступово і гальмувалося методологічними попередніми дослідженнями піонерів-дослідників у цій галузі. По-друге, і праці сучасних психологів, які обирають своїм предметом політичну поведінку, політичне мислення чи політичну культуру, нерідко методологічно недостатньо забезпечені і включають у якості наукового інструментарію політичні й психологічні, статистичні та соціологічні категорії і підходи без їх потрібного перекладу на мову своєї науки. По-третє, політико-психологічна проблематика розвивається не тільки в межах самої цієї науки, але й у працях з етнографії, країнознавства, економіки, історії, соціології та ін.

В останні роки з’явилось чимало цікавих публікацій, які мають міждисциплінарний характер і розкривають закономірності формування особистості в політиці, вплив політичної культури на долю держави, вплив менталітету, що історично склався на розвиток нації, і т. ін. Всі ці проблеми входять до кола досліджень психології політики, але не отримали в ній ще достатнього освітлення і не усвідомлюються фахівцями з суміжних дисциплін в їх політико-психологічному звучанні. Подібно до відомого героя Мольєра, який не здогадався, що він говорить прозою, вони розмовляють на політико-психологічній мові, не підозрюючи про це. Психологія політики знаходиться на початковому етапі свого розвитку з характерними для цього етапу дискусіями з ключових питань. Навіть назва цієї науки викликає спори. Одна група авторів віддає перевагу назві “політична психологія”, друга – “психології політики”, треті використовують назву “соціально-політична психологія”. Суперечки про назву не несуть на собі змістовного навантаження, якщо не враховувати те, що різні автори стоять на позиціях тієї “материнської” науки, з якої вони й вишли. Відповідно вони використовують переважно методологічне забезпечення, яке їм більш звичне. В одному випадку психологія політики розглядається як розділ політології, в іншому – як психологічна субдисципліна. Так, враховуючи, що політична психологія вивчає психологічні компоненти політичної поведінки людей, відомий вчений Г. Щокін вважає, що політична психологія – це галузь психології, яка вивчає психологічні компоненти (настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації тощо) політичного життя суспільства, що формуються і проявляються на рівні політичної свідомості націй, класів, соціальних груп, урядів, індивідів і реалізуються в їхніх конкретних політичних діях [96].

Різні й точки зору фахівців на обсяг політико-психологічних феноменв, які включають до предмета. Так, Г. Г. Дилигенський услід за рядом американських політичних психологів гадає, що політична психологія не повинна займатися макрополітичними процесами. Її предмет повинен трактуватися як психологія політиків. Така позиція зменшує предметну галузь, але й передбачає використання виключно інструментарію індивідуальної психології. Другий підхід, якого дотримуються М. Херманн, Дж. Кнутсон, Х. Юлау та інші не менш авторитетні політичні психологи, вважає за необхідне включити до предмета політичної психології не лише поведінкові й когнітивні аспекти особистості політиків-професіоналів, але й усе різноманіття групових процесів, що відбуваються в політиці.

Визначення предмета політичної психології зараз є головною турботою вчених. Про сучасний стан політико-психологічної науки висловилась редактор-укладач одного з найбільш фундаментальних американських праць з політичної психології М. Дж. Херманн, яка підкреслила її розкиданість, фрагментарність, дуже слабкий зв’язок між окремими напрямками та сферами досліджень [136, P. 4].

У цілому розуміння політичної психології як наукової дисципліни хитається між двома полюсами. З одного боку, вона інтерпретується як психологія політиків (політичних лідерів, активістів, членів партій, парламентаріїв), тобто політичної діяльності, якою вони займаються. З іншого – її розуміють як вивчення усіх психічних процесів, що так чи інакше впливають на політику. В першому випадку політична психологія найбільш адекватна своєму найменуванню, виявляє близькість до психології особистості, значну вагу в ній мають прикладні розділи, наприклад розробка оптимальних способів прийняття політичних рішень. У другому випадку вона схожа з тим, що має назву соціально-політична психологія. Це дійсно природно: якщо не замикати вивчення політики у ній самій, а спробувати виявити її роль та місце в суспільстві, мотиви та інтереси, які її спрямовують, вплив політики на суспільство, доводиться звертатись до галузей суспільного життя, які лежать за межами саме політичного життя.

Український політолог В. Бебик слушно наголошує, що політична психологія складається зі свідомих (раціональних) та позасвідомих (ірраціональних) елементів і тому поєднує логіку соціальної взаємодії з логікою інстинктів, рефлексивність (свідоме відображення дійсності) та рефлекторність (безсвідому форму мислення).

По суті, реальна практика політичної психології показує, що в своєму розвитку вона – свідомо чи стихійно – йде своїм шляхом. Тематика більшості монографій та статей, а також узагальнюючих навчальних робіт з політичної психології показує, що значна їх частина трактує сюжети, які виходять за рамки психології політичної діяльності, чи навіть мають лише непряме відношення до політики. Це особливо типове для праць, присвячених масовим політичним процесам та масовій свідомості, відносинам між ідеологією та суспільною думкою, потребам та цінностям, які впливають на політичний розвиток, політичну соціалізацію. В основі цієї тенденції лежить очевидний факт: неможливо зрозуміти психологію “політичної людини”, якщо не пізнати її як людину взагалі, як особистість, яка належить до певного суспільства і пов’язана з певними суспільними групами.

Отже, найбільш загальним і простим можна вважати таке визначення політичної психології: політична психологія – це наука, що вивчає психологічні аспекти політичного життя.

Виокремлюють такі основні функції політичної психології :

пізнавальну – дає змогу людині чітко орієнтуватися в політичному житті і вибирати способи своїх дій;

адаптаційну – сприяє пристосуванню суб’єкта політики до навколишнього середовища;

мотиваційну – дає змогу втілити наміри у певні політичні дії.

Політична психологія бере участь в усіх реально існуючих політичних процесах і має різноманітну та розвинену внутрішню структуру. В силу того що вона включена до різних сторін політичного життя, її структурні компоненти можуть характеризувати зміст політичної поведінки різних суб’єктів, різні (біофізичні, індивідуально-психологічні і соціально-психологічні) рівні їх психологічних потреб, національно-цивілізаційні риси “людини політичної”, які характеризують особливості американської, китайської, російської та інших різновидів психології, та інші політичні явища.

Однією структурною ланкою політичної психології є індивідуальні та групові форми свідомості, що обумовлюють зміст політичних почуттів та емоцій. Так, до індивідуальних психологічних утворень, породжених міжособистими зв’язками людини з іншими суб’єктами та інститутами влади, відносяться: персональний досвід; специфічні емоційні реакції на зовнішні виклики середовища; певна здібність до самоаналізу; особливості індивідуальної волі та пам’яті.

Ці елементи надають неповторний відтінок будь-яким формам політичної поведінки індивідів.

Емоційно-чуттєві утворення, які формуються в групові об’єднання, а через них людина реально включається до політичних відносин, відрізняються особистою емоційною реакцією на політичні події, своїм психологічним темпераментом, пам’яттю та традиціями, які утворюють деяку психологічну ауру, атмосферу співучасті в спільних політичних справах. У межах групової психології зазвичай відокремлюють психологічний склад певної групи (здоровий сенс і групове мислення, сміливість, рішучість, цілеспрямованість, духовність, подвійність тощо); звичайні для більшості психічні реакції на політичні явища, що доповнюють груповий характер (стійкі звичаї, навички, смаки, настрої, ілюзії та ін.), а також такі внутрішні явища, як колективні страхи, чутки, паніка, мода на групові стандарти, поведінки і мислення тощо.

Структурні компоненти політичної психології розрізняються оформленням емоційно-чуттєвих реакцій та відбивають розуміння людиною співвідношення загальних, колективних і індивідуальних інтересів, підлеглість її свідомості психологічному клімату, який був сформований в групі, навичкам, що там діють, та стереотипам по відношенню до політичних явищ (груповий конформізм і лояльність), схильність до лозунгового мислення, здібності до розподілу відповідальності у групі, характер критичності та згоди з думкою лідерів і аутсайдерів, ступінь сприйняття інформації та здібність до творчого рішення тощо.

У плані уточнення прийнято враховувати специфіку великих (чи дистантних, з формально опосередкованим спілкуванням індивідів) груп, до яких можна віднести класи, верстви, територіальні утворення, нації і т. д., а також малих (з безпосереднім спілкуванням індивідів) груп, особливо мікросоціальних об’єднань людей, неформальних утворень, окремих політичних асоціацій тощо. Кожна з цих груп відрізняється характером існування, переважно організованих або стихійних зв’язків, спеціалізованим або мультифункціональним призначенням і т. ін.

Хоча категоріальний апарат політичної психології перебуває ще в стадії розробки, до основних її понять належать: мотиви, потреби, інтереси індивіда та групи; політико-психологічні установи, настрої, політичні звички, традиції, політична воля, мужність, рішучість (або, навпаки, їх відсутність); політична поведінка і реакція індивіда, еліти, соціальної групи, натовпу, спільноти тощо. У концептуальній схемі політичної психології ключове значення мають також поняття особистості, політичної соціалізації, переконань, свідомості і самосвідомості, політико-психологічний простір поведінки, психологічна модель “панування – підкорення” т. ін.

Політична психологія акумулює і вносить до політичної науки систематизоване знання про закономірності та особливості взаємодії людської психіки зі світом політичного буття, вона вивчає саме “людський вимір” політики: особливості і стереотипне сприйняття політичних подій, засвоєння політичних цінностей, настрої широких мас, і т. ін.

Таким чином, політична психологія досліджує, як політичні фактори впливають на особистість людини, її психологічні характеристики, на сприйняття людьми політики з точки зору психології.

З огляду на викладене окреслимо предмет, об’єкт і метод політичної психології.

2. Предмет, об’єкт і метод політичної психології

Предмет політичної психології включає всі прояви суспільної психології в індивідуальній, груповій та масовій формах, пов’язані з політичною діяльністю, що характеризує поведінку людей у будь-яких політичних ситуаціях або умовах (сприйняття, вірування, мотиви, думки, цінності, інтереси, досвід тощо).

Можна погодитись з загальним визначенням предмета політичної психології, запропонованим М.Ф. Головатим, який наголосив на тому, що це визначення не остаточне і може бути поглибленим, деталізованим. Отже, предметом політичної психології є відповідні психічні процеси, стани і властивості людини, які модифікуються, коли вона взаємодіє з владою [52, С. 12].

Важливо враховувати те, що в психологічній науці багато складових, які є предметом політичної психології, вирішуються в межах соціальної, педагогічної і вікової психології, соціології, економічної науки,філософії, історії. Це, зокрема, політичне виховання, суспільна свідомість, політична активність, політична культура і т. ін.

Оскільки основними напрямками політичної психології є біхевіористичний, когнітивістський, психобіографічний та психоісторичний, то в кожному з них дещо по-різному трактується і об’єкт політичної психології.

Психологи-біхевіористи, наприклад, предметом політичної психології вважають певні особливості політичної поведінки конкретної людини, політики лідера, політичної групи, партії, організації тощо. Вони стверджують, що, вивчаючи поведінку, її можна не лише зрозуміти, пояснити, а й відповідно моделювати, сконструювати. Тому й самі політики, на думку біхевіористів, є об’єктом маніпулювання. Такий погляд не можна заперечувати.

Когнітивісти вивчають і досліджують закономірності ідеологічного процесу як складного, суперечливого й неоднозначного явища; їх мета – на основі розвитку політичної психології гуманізувати політичні відносини.

Психологи-психоаналітики предмет політичної психології розглядають крізь призму насамперед підсвідомого. Використовуючи своєрідний психобіографічний метод, вони прагнуть насамперед зрозуміти мотиви конкретних політичних вчинків.

Серед проблем дослідження психоісторичного напрямку політичної психології вагоме місце займають такі, як внутрішня і зовнішня політика, тероризм, етноконфлікти, дискримінація окремих соціальних груп, наявність конфліктного потенціалу, формування субкультури протесту і недовіри громадян до владних структур.

Вузловим питанням політичної психології як наукової дисципліни є її методологія, принцип дослідження психологічних процесів та відносин, психологічний механізм масових форм політичної поведінки і діяльності, психологічні закономірності стихійних та свідомих форм політичної поведінки, формування масових рухів і політичних організацій, питання управління та владних відносин з психологічної точки зору, психологічні компоненти відносин на міждержавному й міжнаціональному рівнях.

Таким чином, основними об’єктами політико-психологічних досліджень є політична участь, політичне лідерство, політичні цінності та установки. Об’єкт конкретного дослідження диктує методи, адекватні його вивченню.

У політичній психології використовують такі методи досліджень: спостереження, соціологічні опитування, тестування, моделювання політичних ситуацій, психосемантичний аналіз, експертну оцінку, створення психологічних портретів, аналіз біографій політичних діячів та ін. Більшість перелічених методів дослідження політична психологія запозичила із соціального, клінічного, когнітивного та інших напрямків психології.

Розглянемо особливості деяких методів дослідження політичної психології.

Спостереження – один із основних емпіричних методів психологічних досліджень. У політичній психології – це спеціальне, систематичне й цілеспрямоване спостереження за політичною поведінкою, діями, процесами з метою з’ясування їх сенсу, змісту, мети і спрямованості.

Соціологічні опитування – це метод, який часто використовують для збирання первинної вербальної інформації про явища індивідуальної свідомості, об’єктивні факти і процеси. Цей метод широко використовують також у соціологічних, психологічних, економічних, демографічних, політологічних, педагогічних та інших дослідженнях. Оскільки в політичних процесах часто зайнято багато особистостей, то завдяки цьому методу вдається визначати психолого-політичні стани, орієнтації, прогнозувати поведінку значної кількості людей, окремих соціальних, демографічних груп, класів тощо. У політичній психології велике значення мають багаторазові соціологічні опитування (панельні), за допомогою яких можна простежити динаміку політичних явищ і процесів. Для оперативного вивчення громадської думки застосовують так звані зондажні опитування (опитування-блискавку, опитування-голосування). Найпоширеніші анкетні соціологічні опитування: поштові, друкування анкет у засобах масової інформації, телетайпні. Технологію опитувань політична психологія запозичила в соціології.

Взагалі різні феномени масової політичної поведінки потребують не тільки проведення масових опитувань різних груп населення, а й аналіз статистичних даних, проведення сфокусованих інтерв’ю та методу фокусу груп. Так, підготовка передвиборних кампаній в останні роки породила широкий попит на складання так званого паспорту округу. Політичні соціологи і психологи проводять аналіз статистичних даних конкретного виборчого округу з послідовним описом основних психологічних та соціологічних типів виборця. При наявності результатів моніторингових досліджень в окрузі на протязі кількох років така робота дає дуже точні результати. Політик отримує детальне уявлення як про глибинні та малорухомі установи своїх виборців, так і про ситуативні зміни в їх настроях.

Тестування – метод психологічної діагностики за допомогою заздалегідь заготовлених стандартизованих запитань та завдань (тестів). У політичній психології завдяки тестуванню можна виявити відмінності в політичних поглядах окремих політиків, між різними явищами, визначити рівень політичної культури, грамотності людини, наявність у неї певних навичок, знань, особистісних характеристик.

Моделювання політичних ситуацій – дослідження політико-психологічних процесів і станів за допомогою їх реальних (фізичних) або ідеальних (насамперед математичних) моделей. Під моделлю тут розуміють систему об’єктів і знаків, які відтворюють окремі істотні властивості системи-оригіналу. У такий спосіб можна моделювати прогнозований мітинг, партійні збори, виборчу кампанію тощо.

Психосемантичний аналіз грунтується на психосемантиці – галузі психології, що вивчає генезис, будову і функціонування індивідуальної системи значень в індивідуальній свідомості (образи, символічні дії). В арсеналі політичних психологів зараз з’явилися спеціальні методики для дослідження динаміки масових політичних орієнтацій, які засновані на використанні комп’ютерних засобів обробки великих масивів даних. Так один із найдорожчих проектів під керівництвом Р. Інглхарта і П. Абрамсона ставить своїм завданням аналіз динаміки політичних цінностей у 49-ти країнах світу з різними типами політичних систем.

Хоча дослідження різних форм масової поведінки за своєю технікою найближче до соціологічних методів, але їх зміст диктує використання ряду методик, адекватних психологічним феноменам, що вивчаються. Звідси і відбір таких дослідницьких процедур, як проективні методики (наприклад, метод незакінчених пропозицій), метод асоціації, семантичний метод і т. ін.

Указані підходи дають добрі результати при вивченні електоральної поведінки, масових політичних орієнтацій, цінностей, політичної культури. Але ці політико-психологічні феномени підкорюються аналізу і використанню інших методів. Так, наприклад, психобіографічний метод дозволяє не тільки виявити вплив окремих характеристик особистостей політиків на конкретні події, але й бачити в окремих політиках модель певного типу політичної культури. Так, у працях Б. Глед про американського політика Ч. Х’юза показано, що після Першої світової війни він був лише виразником пануючого в американській еліті ізоляціоністського настрою.

Вивчення феноменів політичного мислення та політичної свідомості ведеться в політичній психології переважно методами соціальної психології, головним чином її когнітивістського напрямку. Перш за все, об’єктом дослідження стають різні тексти, які обробляються за допомогою контент-аналізу різних модифікацій. Наприклад, у праці Д. Уінтера із співавторами контент-аналізу піддалися тексти виступів Дж. Буша і М. Горбачова для вияву ряду когнітивних характеристик цих політиків. Серед компонентів політичного мислення були переконання, понятійна складність, методи досліджень та деякі інші особливості, перш за все спонтанні (що не були написані раніше) тексти, проаналізовані через їх порівняння з аналогічними кількісними характеристиками 148 вищих політичних керівників з різних країн, культур та періодів. Таким чином, поряд з чисто якісними особливостями, метод контент-аналізу дозволяє використовувати і кількісні параметри, які дають більш об’єктивні результати [138].

Для вивчення політичного менталітету тих груп, що мають артикульовані політичні цінності, існує метод будування семантичного простору цих цінностей. Російський психолог В. Петренко проаналізував політичні штампи і кліше в лексиці нових російських партій. Матеріалом аналізу стали промови відомих політиків, партійні документи. Дані цього дослідження дозволили збудувати багатовимірну типологію створення політичних активістів.

Дослідження особистості у політичному процесі розпочалися ще у 30-ті рр. ХХ ст. і проводилися здебільшого за такими методиками, які дозволяють проникати до непритомної, емоційної галузі особистості, розкривати глибинні мотиви політичної поведінки. В одній із перших політико-психологічних робіт Г. Лассвела матеріалом для вивчення політиків стали їх медичні карти в одному з елітних санаторіїв, де їх лікували від неврозів, алкоголізму тощо.

Сучасні політичні психоаналітики продовжують традицію якісного вивчення особистості політика, створюючи психологічні профілі представників даної професії.

Поряд з цим у політичній психології широко використовуються методи дистанційного аналізу у випадках, коли об’єкт не доступний досліднику. У цих випадках вивчаються не тільки тексти їх виступів, але й відеозаписи, мемуари про них та інші прямі й непрямі джерела даних про особистість у політиці.

Іноді використовують і метод експертних оцінок, який дозволяє оцінити окремі якості особистості, дати прогноз її поведінки. В арсеналі дослідницьких процедур політичної психології постійне місце займає і метод експерименту. Частіше проводять лабораторний, але використовується і природний експеримент. Так, в результаті експериментальної перевірки отримали підтвердження важливі теоретичні положення про закономірності поведінки в політиці. Тверські і Канеман довели, що людині притаманно запобігати високого ступеня ризику [137, Р. 453 – 458].

Знамениті експерименти Мілгрема показали, що у випадку, коли є деякий авторитет у вигляді експериментатора, ті, кого досліджують, готові йти навіть на непотрібну в умовах експерименту жорстокість, знімаючи з себе відповідальність за результати своїх вчинків [135]. Недавні експерименти Ласка і Джадда виявили схильність експертів давати більш крайні оцінки кандидатів, ніж це роблять нефахівці. Звичайні громадяни, оцінюючи політиків, керуються не стільки знаннями про те, що і як ті робили у політиці, а виключно враженнями, отриманими напередодні виборів.

Слід позначити, що, крім особисто дослідницьких процедур, в політичній психології використовуються і широкий набір методів, які, корегуючи, впливають на політичну поведінку, свідомість та непритомні структури особистості. Практика політичного консультування включає психодіагностику політичного діяча, аналіз і корекцію його публічного іміджу, розробку стратегії взаємодій як з широкою публікою, так і з особистими однодумцями та апаратом. Така робота політичного психолога передбачає використання методів тренінгу, участі в діяльності та “паблік рилейшнз”, розробку рекомендацій з ефективної політичної комунікації.

Як правило, чим складніші політична дія, процес, явище, тим більше методів їх дослідження (у поєднанні) використовує політична психологія.

Нарешті, можна виокремити основні особливості політичної психології як науково-прикладної дисципліни. По-перше, вивчати та аналізувати політичну психологію можна з урахуванням формування політичної психології в процесі безпосередньої суспільно-політичної діяльності, активності громадян, їх практичної взаємодії між собою, з різними суб’єктами, інститутами влади. По-друге, враховуючи віддзеркалення політичних подій і процесів, яке має фактично поверховий характер, політичну психологію не можна сприймати спрощено, однозначно, без відповідного осмислення. По-третє, у зв’язку з тим, що у відносинах між суб’єктами політики домінують не раціональні, а чуттєві, емоційні елементи свідомості, політичні процеси важко спрогнозувати, передбачити їх соціальне значення. В-четвертих, переважній більшості суб’єктів політики властива швидка і чутлива реакція на зміну політичних умов, політичної ситуації. П’ята особливість політичної психології полягає в тому, що політичний процес взагалі неможливо уявити без боротьби ідеологій, їх неоднозначного впливу на людей, на формування та існування самої політичної психології. Нарешті, політичні процеси і події завжди детерміновані в часі, тому що це є відображення майбутніх не перпспективних інтересів і потреб людей, а насамперед сьогоденних, поточних.

Політична психологія має і різні форми виявлення, серед яких – політичні цінності, потреби, інтереси, прагнення, сподівання, воля, відчуття, емоції, настрої, думки, забобони, ілюзії, міфи, звички, навички, традиції, переконання, чутки і т. ін. Завдяки результатам вивчення перелічених та багатьох інших форм виявлення політичної психології, що реально спонукають людей до політичної діяльності, політична наука збагачується знаннями про політичну поведінку як окремої людини, так і різних соціальних угрупувань (соціальних груп, класів, спільнот тощо), отримує можливість визначити індивідуальну відповідальність як окремого громадянина, так і групи політичних діячів за становище, що склалося в суспільстві. Оскільки політику творять конкретні люди з властивими їм рисами, остільки необхідно враховувати, що дії та вчинки людей безпосередньо пов’язані з їх психологічними особливостями, які і вивчає політична психологія, щоб надати практичні поради щодо попередження чи подолання різних небажаних для суспільства проявів поведінки людей у політиці.

Контрольні запитання

Який зміст поняття “політична психологія”, його генезис.

Назвіть основні функції політичної психології.

Охарактеризуйте внутрішню структуру політичної психології.

З яких понять складається категоріальний апарат політичної психології?

Дайте визначення предмета політичної психології.

Що є основними об’єктами політико-психологічних досліджень?

Які основні напрямки політичної психології ви знаєте?

Перерахуйте найпоширеніші методи дослідження політичної психології. Назвіть особливості деяких із них.

Виокремити основні особливості політичної психології як науково-прикладної дисципліни.

Тема 16. Політична культура і соціалізація

Звичка – друга натура.

Латинський вислів

Сутність і структура політичної культури.

Типологія і функції політичних культур.

Сутність і типи політичної соціалізації.

1. Сутність і структура політичної культури

Пізнання політичного життя будь-якого суспільства неможливе без поглибленого вивчення його політичної культури. Політична культура пояснює витоки, характер і особливості конкретної політичної системи, що панує в суспільстві, політичний режим, політичну свідомість та поведінку суспільних груп, класів, партій, спрямованість політичних процесів.

Сутність категорії “політична культура” можливо зрозуміти лише виходячи з визначення культури в цілому. Саме поняття “культура” неоднозначне. Енциклопедичний словник зазначає, що культура (від лат. сultura – виховання, освіта, шанування) – історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, який має вираження в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях; це система цінностей, соціокультурних норм, способів організації і поведінки, спілкування людей, що історично розвивається. Поняття “культура” вживається для характеристики певних історичних епох (культура середньовіччя), конкретних суспільств, націй і народностей (культура українців), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, побуту, художня культура); у вузькому розумінні – сфера духовного життя людей.

Культура – це надзвичайно складне соціальне, матеріальне і духовне утворення, яке виступає у вигляді політичної, правової, естетичної, моральної, світоглядної або пізнавальної культури, а також науки, освіти, релігії, філософії і міфології. Кожен із цих видів культури, в свою чергу, реалізується на рівні культури суспільства і особи, складається з багатьох компонентів, які мають свою особисту складну структуру. Така багатозначність тлумачення культури дається і в розумінні політичної культури. В деяких випадках її трактують лише як феномен свідомості, духовного життя суспільства, соціальних спільностей, індивідів, в інших – розуміють ширше.

При тому, що ще мислителі давнини опосередковано і прямо описували сутнісні риси політичної культури, термін “політична культура” з’явився лише у XVIII ст. в працях німецького філософа-просвітника Й. Г. Гер-дера. Теорія, що описує концепцію політичної культури як складової політичного життя, сформулювалася лише у кінці 50-х – на початку 60-х років ХХ ст.

Серед зарубіжних і вітчизняних суспільствознавців ще нема єдиного підходу до трактування як самої категорії “політична культура”, так і її структурних компонентів, змісту, функцій. Щодо цих проблем існує широкий спектр думок, формулювань. Це й природно, якщо зважати на складність і багатоваріантність явищ політичної культури, неможливість її зведення до будь-якого чітко окресленого феномену. Політична культура – це система відносин і водночас процес виробництва і відтворювання елементів, що його складають, в ряду поколінь людей, котрі замінюють одне одного.

Особливість політичної культури міститься в тому, що вона становить не політику або політичний процес у їх реальному втіленні, а комплекс уявлень тієї або іншої національної чи соціально-політичної суспільності про світ політики, всього політичного життя, закони і правила їх функціонування.

У науці склалися два основних підходи до трактування політичної культури. Одні вчені ототожнюють її з суб’єктивним змістом політики, розуміючи під нею всю сукупність духовних явищ (Г. Алмонд, С. Верба). Тому поняття політичної культури розцінюється ними не більш як суб’єктивний контекст владно-політичних відносин і є сукупністю індивідуальних позицій і орієнтацій учасників певної політичної системи. Друга група вчених, вбачаючи в політичній культурі прояв нормативних вимог, сукупність типових зразків поведінки (Дж. Плейно), спосіб політичної діяльності, вважають, що це специфічний, суб’єктивний ракурс політики. Абсолютизація обох поглядів містить в собі однобічність: будь-яка політична позиція виявляється в її практичному прояві, а конкретна поведінка може бути простим наслідком обставин. Лише поєднання обох підходів дає певний оптимізм і усуває недоліки кожного окремо.

З наведеного вище визначення політичної культури взагалі видно, що вона охоплює не всі вияви політичної свідомості і політичної поведінки, а лише ті з них, що є найбільш поширеними, типовими для суспільства, соціальної спільності чи індивіда.

У широкому розумінні політична культура – це сукупність стійких форм політичної свідомості і поведінки, а також характеру й способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.

Політична культура є політструктурним, багаторівневим явищем. Різноманітні зв’язки політичної культури з різними соціальними і політичними процесами зумовлює її складний стан і організацію. Різноманітні внутрішні структури політичної культури відображають технологію формування політичної поведінки суб’єктів, етапи становлення культурного цілого і окремо взятої країни, наявність різноманітних субкультурних утворень.

Тому слід відзначити, що в різних вітчизняних підручниках і навчальних посібниках структурні компоненти політичної культури розглядаються по-різному. Наприклад, у навчальному посібнику С. Д. Галея і С. М. Рутара [50, С. 214], вони надані на декількох рівнях: ментально-поведінковому – цінності, норми, способи поведінки; ментально-духовному – ідеологія, наука, елементи політичної психіки та мова; якісного стану функціонування інститутів та форм політичної взаємодії – елементи культури парламентаризму, політичного державного та муніципального управління, конфлікту, співпраці, конкуренції тощо. У навчальному посібнику Холода В. В. [129, С. 294] згідно з поглядами Г. Алмонда, який розглядає політичну культуру як психологічний феномен і зводить її до політичної орієнтації, структура політичної культури зображується як трикомпонентні політичні орієнтації:

когнітивний компонент (пізнавальна орієнтація), тобто істинне чи помилкове знання про політичні суб’єкти, об’єкти, інститути та ідеї;

афективний компонент (афективна орієнтація), тобто емоційна реакція індивіда на політичне середовище – різнополюсні почуття і відчуття, зв’язки і залучення або протидія політичній системі;

оціночний компонент (оціночна орієнтація), яка включає цінності, ідеали, вірування, ідеологію.

Вважаючи, що політична культура є однією із сфер культури взагалі, треба схилитися до думки В. І. Муляра [85], що вона за структурою також має бути матеріальною, духовною та функціональною. Звідси основними елементами політичної культури є політична свідомість, політична поведінка і політична інституалізація.

1. Головним елементом політичної культури є політична свідомість. До її складу входять знання, ідеї, політичні інтереси, погляди щодо різних аспектів політичного життя, і в першу чергу, про політичну систему суспільства, його владу і управління, політичний режим та рівень демократії. Стиль політичної діяльності людини базується на найбільш стійких уявленнях і найбільш типових формах його взаємовідносин з владою, демонструє, наскільки ним засвоєні загальнопризнані норми і традиції державного життя, як вони реалізуються у повсякденності. Такі уявлення формуються як шляхом теоретичного набуття знань, так і на буденному рівні. При цьому на політичні уявлення суттєвий відбиток накладають історичні, національні, психологічні особливості народу. Тому в кожному окремому суспільстві і в кожному його елементі (класи, соціальні групи, індивіди) вони мають свій зміст. Протиріччя, які складаються між засвоєними і незасвоєними людиною нормами політичного життя, стандартами громадянської поведінки, є важливими внутрішніми джерелами еволюції і розвитку політичної культури. Політичні інтереси, потреби, бажання знаходять свій вираз у політичних цінностях, які містять у собі мету, котру людина чи інший суб’єкт політичного процесу повинен реалізувати. До них належать державна влада, суверенітет, політичні свободи, мир, війна, політичні стереотипи про рівність, свободу, соціальну справедливість, правопорядок, гуманізм тощо. На характер політичних цінностей і ціннісних орієнтацій здійснюють вплив тип суспільства, політична система, ідеологія, вони можуть по-різному сприйматися і трактуватися суб’єктами політики як на рівні різних країн світу, так і на рівні окремої держави. Незважаючи на поширення в сучасну епоху загальнолюдських цінностей, політичні цінності зберігають національну специфіку. Так, якщо в країнах Заходу свобода розуміється як можливість вибору, то у посткомуністичних країнах вона часто трактується як вседозволеність. Низький рівень політичної і громадянської культури в посткомуністичних країнах виявляється у двох крайнощах: національному чванстві і національному нігілізмі.

Практична реалізація політичних уявлень і цінностей здійснюється за допомогою політичних настанов, які є ставленням суб’єкта політичної культури до політичного життя, зумовлене характером та рівнем його політичного світосприйняття: активна або пасивна участь у політичному житті, моральні або аморальні політичні вчинки, законослухняність або зневажливе ставлення до законів.

Співіснування ціннісної і чуттєвої мотивації вчинків, відомий незбіг намірів і дій людини додають політичній культурі внутрішньої суперечливості, дозволяють співіснувати в ній логічним та нелогічним елементам, сприяють одночасному підтриманню нею активних і пасивних форм політичної участі індивіда.

2. Важливим є поведінковий елемент політичної культури, який містить політичну дію, політичну поведінку, норми політичних відносин між державою і громадянином. Вони ґрунтуються на історичних традиціях і характері політичної системи конкретного суспільства і виступають фундаментальними стереотипами політичної поведінки, які, в свою чергу, є схематичним, стандартизованим уявленням про політику, що грунтується як на традиційних фольклорних, побутових, так і на теоретичних знаннях. Основою стереотипу є консервативна масова свідомість, яка не встигає адекватно оцінювати нову політичну ситуацію. Він є носієм закріпленого політичного досвіду, але важко піддається зміні відповідно до нової політичної ситуації. Стереотипна поведінка балансує між крайніми позиціями від повного підкорення громадянина державною владою до зневажання держави людьми.

Дуже важливу роль у політичній культурі, і, зокрема, в політичній поведінці, відіграють політичні традиції суспільства, суспільних груп. Політичні традиції, розкриваючи історичний аспект політичної культури, виступають важливим фактором розвитку суспільства взагалі, передаючи політичний досвід від одного покоління до іншого. Аналізуючи політичні традиції будь-якого суспільства, можна глибоко розкрити його характер, виявити закономірності і тенденції розвитку державної влади, партійної системи, специфіку багатьох рис політичного процесу. При тому традиції часто гальмують прогресивні темпи розвитку суспільства, і потрібен досить довгий час, щоб їх змінити. Але політичні традиції можуть відігравати і позитивну роль, коли вони стають перепоною для зазіхань на державну владу і законність з боку деструктивних сил. Для цього, наприклад, у США створений і діє інститут конституції.

У реальному житті політична поведінка базується на нормах політичної поведінки і політичному етикеті, які є системою правил політичної діяльності, встановлених у конкретному суспільстві або його частинах суб’єктом політики. Вони визначають загальноприйняті вимоги та зразки щодо поведінки суб’єктів політичної дії відповідно до цінностей. Норми політичної поведінки мають масовий характер і сприймаються як звичайні правила поведінки. Норми політичної поведінки і політичний етикет в залежності від характеру політичної системи, політичних традицій і стереотипів суспільства мають різний зміст. Так, для політиків західних суспільств власне політичними є норми політичної конкуренції, несумісності політичної кар’єри з корупцією, низьким професійним рівнем, а для політики посткомуністичних суспільств ці норми майже не характерні.

3. Третя, інституційна, частина політичної культури містить сукупність різноманітних політичних інститутів: держава і складові її владного механізму, політичні партії і партійні системи, політичні рухи, громадські організації – ті складові політичної сфери суспільства, де реалізується політична влада. Аналіз цієї складової політичної культури допомагає виявити реальний ступінь політичної зрілості суспільства, способи і методи прийняття владних рішень, характер організації самої влади, якість дії закону тощо.

Своєрідним елементом політичної культури є політична символіка, яка виражає основні ідеї чи поняття політичної свідомості і політичної поведінки засобами формалізованих образів: герб, гімн, прапор держави. У комплексі політичні символи виражають ідеологію суспільства (герб), ідеологію соціальних груп (емблема), постають специфічними засобами спілкування між людьми, через які реалізуються відповідні політичні уявлення, настанови, ціннісні орієнтації. Політичним символом є будь-який знак, пов’язаний з сутністю влади, визнаний як такий на основі соціальної конвенції: лев як символ монархії і єдності нації в Англії, орел як символ влади, верховенства і мудрості у США, Німеччині, Росії; Дж. Неру в Індії.

Однією з форм виявлення політичної культури виступає політична культура особи – сукупність позицій, цінностей, норм поведінки, взаємних відносин між владою і громадянином. Політична культура особи містить в собі такі якості як знання сутності політичних процесів, принципів політичної діяльності, оцінку політичних явищ, вміння аналізувати політичну ситуацію тощо. Вона виявляється в системі суспільних відносин через політичну діяльність, соціальну активність. Ця активність може мати три рівні: стихійну участь у політичному житті (від випадку до випадку); свідому, але не систематичну участь особи в соціально-політичній практиці; усвідомлену, цілеспрямовану і систематичну участь у політичному житті суспільства регіону. Політична культура особи обумовлена станом політичної культури в цілому, конкретно-історичними умовами, політичними традиціями, ступенем розвитку демократичних свобод, функціонуванням основних елементів політичної системи, змістом і об’ємом політичної інформації, ступенем залучення громадян до політичного керування.

Рівень політичної культури різних груп населення неоднаковий. У суспільствах, де відбувається перехід від тоталітарних режимів влади до демократичних, у політичній культурі переважають дві тенденції, властиві як окремим групам населення, так і окремим індивідам: радикальна, націлена на корінну перебудову суспільства, і консервативна, яка прагне зберегти попередні політичні та інші структури.

У багатонаціональних державах рівень політичної культури різних народів залежить від наявності або відсутності в їх історичному розвитку досвіду державної розбудови, традицій демократичного керування.

2. Типологія і функції політичних культур

Аналізуючи історичний розвиток різних держав і народів щодо проблеми політичної культури, треба відзначити, що зміст і форми політичної культури значною мірою залежать від певних цінностей і стандартів, форм взаємовідносин з владами, інших елементів, що склалися під домінуючим впливом географічних, духовних, економічних та інших факторів. Кожній суспільно-політичній системі відповідає певний тип політичної культури, який у кожній країні проявляється в національно специфічних формах. Отже, типологія політичних культур може здійснюватися за різними ознаками, тому підходів до неї в світовій літературі є багато. У вітчизняній літературі спроб типологізації культур майже не робилося, тому доцільно використати відомі класифікації зарубіжних вчених, які поділяють політичні культури за історичними, класовими, національними, територіальними та іншими ознаками.

Найбільш відомою в сучасній політології є класифікація політичної культури, що запропонована американськими соціологами Г. Алмондом і С. Вербою у книзі “Громадянська культура” [24]. За їх версією, політична культура складається з трьох видів політичної орієнтації, які можуть домінувати в конкретному суспільстві за історично хронологією: патріархальна, підданська, активістська. Звідси виділяються і три типи політичної культури.

Патріархальний тип політичної культури характеризується орієнтацією на місцеві цінності роду, племені, регіону і може виявлятися у формі місцевого патріотизму. Для нього характерна відсутність у членів суспільства будь-якого інтересу до політичної системи. Основними рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо державної влади, аполітичність поряд із акцентом на місцевій та етнічній солідарності. Цей тип політичної культури є панівним у молодих незалежних країнах, в яких політична культура знаходиться під великим впливом місцевих субкультур. Сліди такої культури зберігаються у великих індустріальних державах Заходу і в більшому ступені притаманні державам Сходу, де кругозір більшості громадян обмежується прихильністю до свого містечка, регіону.

Підданський тип політичної культури відрізняється сильною орієнтацією громадян на політичні інститути і політичну систему, але невисокою індивідуальною активністю в політичному житті. Такому типу політичної культури властива орієнтація на історичні традиції і стереотипи. Підкорюючись центральній владі, громадянин чекає від неї певних гарантій свого соціального статуту і життєвих благ. Такий тип політичної культури формувався в умовах феодалізму, але його елементи є і в сучасних суспільствах, де традиційно зберігаються форми поклоніння політичним лідерам.

Активістський тип політичної культури характеризується активністю громадян у політичному процесі, їх зацікавленістю до участі в політичній діяльності і в кінцевих результатах. Цьому типу властиві раціональна політична поведінка, прихильність до цивілізованих норм політичного життя, національний патріотизм, почуття особистої відповідальності до політичної долі народу.

Г. Алмонд і С. Верба підкреслюють, що в практиці переважають не чисті типи політичної культури, а їх змішані форми з перевагою тих чи інших компонентів. Найбільш оптимальною і масовою з них є громадянська культура, яка виступає як різновид активістської політичної культури, але містить в собі елементи патріархального і підданського типів культур. Вона найбільш характерна для сучасних демократичних політичних систем і у більшій мірі сприяє їх функціонуванню, тому що відзначається домінуванням політичного плюралізму, активністю людини, лояльністю до існуючої влади.

Крім наведених, Г. Алмонд і С. Верба виділили типи політичних культур, виходячи з типології політичних систем і за географічним критерієм: доіндустріальну, в якій співіснують різні політичні субкультури, слабко виражена координація дій різних політичних спільнот, немає чіткого розподілу владних повноважень і яка характерна для всієї людської цивілізації аж до появи капіталізму; англо-американську, котрій притаманні такі цінності, як шанування свободи особи, добробут, повага до владних структур; континентально-європейську, для якої характерний симбіоз англо-американських цінностей і європейських етнічних субкультур; тоталітарну, де відсутні елементи громадянського суспільства, панують тотальна бюрократизація і здійснюється ідеологізація суспільних відносин.

Типологія політичної культури може здійснюватись на основі інших факторів. Так, за властивостями її окремих суб’єктів виділяється електоральна, елітна культури, культура політичного та державного лідера. За національно-територіальною ознакою вирізняються західний європейський та східний азіатський типи. За характером взаємозв’язків і контактів між людьми виділяються конфронтаційний і консенсусний типи. За ідеологічною ознакою розрізняють консервативний, ліберальний, соціал-демократичний і комуністичний типи культур. У залежності від соціально-економічної характеристики суспільства можна виділити ринковий тип політичної культури, де політика тлумачиться людьми як різновид бізнесу, і етатистський тип, для якого характерна панівна роль держави в організації політичного життя і зумовленні умов політичної участі індивіда. На індивідуальному рівні політична культура може бути пізнавальною, що містить істинне або хибне знання про політику; афективною, що містить відчуття зв’язку або протидії до політичних об’єктів; ціннісною, яка відображає оцінки, думки і судження про політичні об’єкти.

У сучасній політології досить поширена деталізована типологія політичної культури, запропонована відомим польським політологом Є. Вятром в 70-х роках ХХ ст. у книзі “Соціологія політичних відношень”. Його типологія базується на аналізі суспільно-політичних формацій і відповідних їм політичних систем. Є. Вятр виділяє три основних типи політичної культури: традиційний, буржуазно-демократичний і соціалістичний. Традиційному типу політичної культури відповідає рабовласницький і феодальний лад. Йому притаманні ідеї священного характеру влади, традиційні норми регулювання прав влади і громадянина за твердженням “так було завжди”, незмінність основних норм функціонування політичної системи. Цей тип політичної культури має три різновиди: 1) племінна культура зі значною владою народного віча і обмеженою владою вождя; 2) теократична культура, де володар обожнюється, а його влада обумовлюється релігійними канонами; 3) деспо-тична культура, в якій влада визнається підданими абсолютною і нічим не обмеженою. Є. Вятр для добуржуазної епохи вводить також інший тип політичної культури – станову демократію, де більшість населення повністю відокремлена від влади і позбавлена усіх особистих прав, а останні існують лише для привілейованої меншості. Різновидами політичної культури станової демократії є патриціанська культура (помісі культур давньої Греції і республіканського Риму) і дворянська культура (пізнє середньовіччя у Польщі, Росії, Англії).

Буржуазно-демократична політична культура виступає у двох різновидах: консервативно-ліберальна, яка визнає громадянські права і свободи як цінності, але заперечує соціальні реформи; ліберально-демократична, де основні цінності буржуазної демократії поєднуються з державною практикою соціальних реформ.

Масова політична культура буржуазного суспільства протягом ХХ ст. породила автократичний тип буржуазної політичної культури з його мілітаристськими і фашистськими різновидами: авторитарну і тоталітарну політичні культури, які базуються на скасуванні демократичних прав і свобод громадян і визнанні сильної неконтрольованої влади. Авторитарна політична культура не передбачає активних політичних дій народних мас і вимагає лише їх пасивного послуху. Тоталітарна політична культура, притаманна фашистським і напівфашистським політичним режимам влади, поєднує культ сильного лідера і влади з активним залученням громадян до участі в політичному житті, але відповідно лише до принципів, встановлених лідером.

Слід зазначити, в сучасній політології визнано, що політичні режими, які існували в країнах світової системи соціалізму, є різновидами тоталітаризму. Це означає, що політична культура соціалістичної демократії у типології Є. Вятра теж є різновидом тоталітарного типу політичної культури.

Внаслідок соціальної різнорідності суспільства його політична культура складається з багатьох різних часткових культур або субкультур: класових, етнічних, професійних, релігійних, освітніх, регіональних тощо. Політична субкультура – це сукупність політичних орієнтацій, які значно відрізняються від культурних орієнтацій, домінуючих у суспільстві. Кожна політична субкультура містить в собі і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє цю субкультуру. Її особливості зумовлені відмінностями в стані суспільних груп в економічній і соціальній структурах суспільства, відмінностями з етнічних, расових, релігійних та інших ознак. У деяких випадках відмінності субкультур від загальної політичної культури суспільства не мають принципового характеру, вони інтегруються в неї. В інших випадках субкультури настільки відрізняються від загальної політичної культури, що виступають як контркультура. Таким чином, в кожному суспільстві одночасно можуть існувати кілька політичних культур: загальна політична культура, субкультури, контркультура. Такий плюралізм політичної культури суспільства містить у собі загрозу дестабілізації політичної системи завдяки втраті спільних ідеалів і цілей, руйнуванню звичних уявлень, утворенню в переломні періоди суспільного розвитку розриву між політичною культурою старшого й молодшого поколінь.

Основною особливістю політичної культури сучасного українського суспільства є зародження багатьох субкультур – певних політичних орієнтацій більшості людей в межах існуючої політичної культури. За умов соціальної і політичної диференціації суспільства вони ще не досить стабільні для того, щоб позитивно впливати на процес стабілізації політичної культури суспільства в цілому. Звідси їх конфронтаційний характер, який накладає відбиток на всю гаму політичних відносин в Україні.

Тому однією з найважливіших завдань політичного розвитку нашого суспільства є розвинення і вдосконалення політичної культури в цілому і кожного з її елементів зокрема.

Вплив політичної культури на діяльність суб’єктів політики конкретно проявляється через функції, що вона виконує.

Функція ідентифікації полягає у вираженні і реалізації соціальних інтересів громадян, в усвідомленні ними своєї групової приналежності і визначенні прийнятних для себе способів участі у захисті корінних інтересів соціальних спільностей, які стосуються влади в суспільстві.

Функція орієнтації знаходить свій вияв у прагненні людини до змістовного відображення політичних явищ і реалій, розумінню власних можливостей при реалізації прав і свобод в конкретній політичній системі.

Функція адаптації виявляє потребу індивіда в пристосуванні до мінливого політичного середовища, умов реалізації його політичних прав і владних повноважень.

Функція соціалізації сприяє набуттю людиною навичок і властивостей, які дозволяють їй реалізувати в тій чи іншій системі влади свої громадянські права і інтереси.

Функція інтеграції спрямована на забезпечення різним групам громадян умов і можливостей співіснування в межах конкретної політичної системи, а також збереження цілісності держави та її відносин із суспільством.

Функція комунікації виявляється в забезпеченні взаємодії всіх учасників політичного процесу на базі використання загальноприйнятих термінів, символів, стереотипів, мислення і поведінки, забезпечує спадковість політичного досвіду різних поколінь.

Нормативно-регулююча функція полягає у формуванні і закріпленні в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки.

Функція пізнання спрямована на формування у громадян необхідних суспільно-політичних знань, поглядів, переконань.

Прогностична функція полягає в тому, що на основі знання особливостей політичного життя і діяльності різних соціальних спільнот можна передбачити можливі варіанти їхньої поведінки в тих чи інших конкретних соціально-політичних ситуаціях.

Деякі функції політичної культури в різних історичних умовах проявляються неоднаково. Так, в періоди кризи в перехідних суспільствах знижується комунікативна і інтегративна функції політичної культури, що в результаті веде до загострення соціальних суперечностей, втрачається довіра до органів державної влади.

3. Сутність і типи політичної соціалізації

Як суб’єкт політики людина бере активну участь у політичних подіях, певною мірою впливає на її перебіг, використовує різноманітні засоби впливу на владу. В політології для розкриття процесу взаємодії людини із сферою політики використовуються поняття „політична соціалізація”.

Політична соціалізація – це процес входження людини в політичну культуру суспільства, засвоєння нею певної системи політичних знань, норм і цінностей. Тобто політична соціалізація виступає основою формування, відтворення і розвитку політичної культури.

Проблема політичної соціалізації розроблялася в західній політології з 20-х років ХХ ст. Але єдиного підходу до розуміння процесу політичної соціалізації нема і дотепер.

Наприкінці 1950-х років в політології США політична соціалізація визначалась як процес формування особистості під впливом політичного соціального середовища. Класична теорія політичної соціалізації, яку розробили теоретики системного аналізу політики під керівництвом Д. Істона, трактує її як процес навчання людини спеціальним ролям, які їй необхідно виконувати у сфері політики. Акцент уваги західних політологів на взаємодію людини з політичною системою та її інститутами викликаний тим, що політична соціалізація може бути використана як засіб прищеплення індивіду потрібних тим чи іншим політичним силам норм, цінностей і цілей у формах, не помітних для самого індивіда.

За думкою представника американської школи філософії антропології Дж. Міда, соціалізація в політиці трактується як засвоєння індивідом зразків поведінки, запропонованих йому суспільством, і відбувається через спільну групову діяльність, в якій індивід ототожнює себе зі своєю політичною спільнотою і діє у відповідності з її постановами.

М. Хабермас, К. Луман під політичною соціалізацією розуміють засвоєння людиною нових для себе цінностей і тим самим висувають на перший план внутрішньо особисті, психологічні фактори формування політичної свідомості та поведінки людини.

Представники сучасних модифікацій класичного фрейдизму (Е. Фромм, Т. Адорно) розуміють політичну соціалізацію як прихований процес політизації людських почуттів і уявлень.

Незважаючи на різні підходи більшість вчених вважає, що основною метою політичної соціалізації є досягнення індивідом вмінь орієнтуватися в політичному просторі і виконувати там певні власні функції.

У житті сучасного суспільства політична соціалізація виконує важливі функції: 1) через інститути сім’ї, школи, загального виховання вона сприяє наступності передачі політичних цінностей від одних поколінь до інших; 2) сприяє сталості в розвитку суспільства завдяки стабільному розвитку суспільства в цілому; 3) допомагає поступовому залученню людини у сферу політичних інтересів.

На політичну соціалізацію індивіда великий вплив здійснюють соціальні групи, які його оточують. Розрізняють первинні неформальні групи, до яких належить сім’я, друзі, ігрові, релігійні та інші малі групи і вторинні групи з формалізованою структурою – це школи, трудові колективи, політичні партії тощо.

Форми політичної соціалізації можуть бути різними. Вирізняють дві основні форми: пряму і опосередковану. Пряма передбачає здійснення політичної соціалізації на основі придбання відповідних знань, пропаганди певної інформації, процесу цілеспрямованого виховання.

Процес опосередкованої політичної соціалізації відбувається за умовами життя індивіда, які не залежать від нього безпосередньо і спонукають його діяти саме так, а не інакше.

Політична соціалізація людини може бути спеціальною і не-спеціальною. У першому разі вона базується на конкретному завданні дати індивіду певний рівень знань, необхідних навичок і вмінь політичного аналізу та діяльності. У другому разі політична соціалізація відбувається на основі набуття людиною політичної культури за допомогою засобів неофіціального впливу – газет, радіо, телебачення, бесід і т. ін.

Політичні цінності, традиції, стереотипи поведінки засвоюються людиною протягом усього життя. Притому, сприймаючи одні ідеї, цінності і навички, індивід поступово може втрачати інші. Тому в політології вирізняються основні стадії цього процесу. На першому етапі політичної соціалізації, який характеризує первинну стадію сприйняття людиною політичних категорій, у період від народження дитини до її вступу до школи поступово формується індивідуальне відношення до явищ політичного життя. У західній політології щодо цього етапу розрізню-ються чотири аспекти процесу соціалізації: безпосереднє сприйняття дитиною політичного життя, інформацію про яке, він отримує від батьків, спостерігає їх відносини, почуття і реакції; персоналізація політики, в ході якої ті чи інші власні персоналії (президент, поліцейський), котрих дитина бачить в засобах масової інформації і в своєму оточенні, стають для неї зразками контакту з політичною системою; третій аспект характеризу-ється ідеалізацією цих політичних образів, утворенням на їх основі стійких емоціональних відношень до політики; четвертий аспект означає інституалізацію набутих властивостей, коли дитина здійснює перехід до самостійного бачення політики. Друга стадія політичної соціалізації, яка охоплює період від вступу до школи і до закінчення навчання, харак-теризується поглибленим знайомством зі сферою політики і набуттям навичок політичного аналізу. Для цієї стадії властиве зменшення сі-мейного впливу на підлітка і зростання значення оточення, яким виступає група однолітків. Тут формуються власні погляди, вироблені індивідуальним досвідом шляхом порівняння їх з поглядами інших, виявляється і засвоюється ієрархія відносин і норм солідарності, риск поведінки, у тому числі політичної. Третя стадія, яка охоплює період соціальної зрілості людини від початку до закінчення трудового життя, і четверта, яка включає період від припинення постійної трудової діяльності до смерті, характеризуються стійкими уявленнями і переко-наннями людини, його участю у політичному житті суспільства під впливом трудових колективів, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації тощо. Політично соціалізована людина здатна протидіяти груповому тиску, виявляє здібність до індивідуального перегляду ідеологічних позицій, переоцінки культурних норм і цінностей.

На політичну соціалізацію особи значний вплив здійснюють політичні інститути: держава, політичні партії, громадсько-політичні організації. Державний вплив на процес соціалізації відбувається шляхом прищеплення відповідних цінностей і норм поведінки людей через навчально-виховні заклади, засоби масової інформації, армію, сприяння розвитку і функціонуванню засобів літератури і мистецтва, громадських і, зокрема, молодіжних організацій. Через свої інститути і політичні партії прагнуть впливати на процес політичної соціалізації особи в інтересах тих спільностей, які вони представляють.

Важливий вплив на політичну соціалізацію виявляють правові норми, які визначають правовий статус особи, стимулюють встановлення зразків суспільно значущої поведінки. Враховуючи, що особа не є пасивним об’єктом впливу різноманітних політичних факторів, політична соціалізація включає і набуття нею досвіду в практичному політичному житті, варіантів конкретної політичної поведінки.

Відмінності в механізмі передачі культурних цінностей, традицій і норм в тих чи інших політичних системах дають можливість визначити відповідні типи політичної соціалізації. В політологічній літературі поняття „типи політичної соціалізації” виражає залежність формування тих чи інших властивостей і якостей людини від впливу домінуючих структур та інститутів влади, які несуть норми і цінності пануючої (офіційної) політичної культури, тобто це є типи так званої вертикальної соціалізації.

Гармонійний тип відображає формування психологічно нормальних політичних відносин, які характеризують раціональне й шанобливе ставлення людини до держави, правопорядку і своїх громадянських обов’язків. Цей тип розуміє соціалізацію як взаємодію доброзичливих, законопослухняних громадян і їх лідерів, які мають позитивні настанови до влади і почуття шанобливості й відповідальності відносно один одного.

Гегемоністський тип характеризується негативним ставленням людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім “своєї”. Цей тип політичної соціалізації передбачає процес входження в політику лише на основі визнання людиною цінності ідей конкретного класу, цінностей і норм певної релігії або окремих політичних ідеологій. Такий тип характерний для політичних систем, які не сприймають інших цінностей крім своїх.

Конфліктний тип формується на основі міжгрупової боротьби і проти-стояння взаємозалежних інтересів. Соціалізація цього типу трактується як процес зберігання людиною лояльності щодо своєї групи і підтримки її у політичній боротьбі.

Плюралістичний тип трактує соціалізацію як визнання рівноправ’я людей з іншими громадянами, їх свобод, здатність змінювати свої політичні симпатії і переходити до інших нових ціннісних орієнтацій. Цей тип передбачає виховання активних громадян, умовою політичних дій котрих є множина політичних партій, груп і організацій.

Поряд із вказаними стійкими орієнтаціями людей на відповідні способи взаємодії з владою в суспільстві існують чисельні моделі політичної поведінки, норми і цінності яких відображають інтереси різних груп, асоціацій і об’єднань громадян, деякі з них знаходяться в різній опозиції режиму політичної влади, що править. Такі типи політичної соціалізації носять частковий характер, однак їх наявність у політичному житті свідчить про складний і творчий характер політичної соціалізації, а також про складність відтворення і розвитку політичної культури суспільства.

Основною особливістю політичної культури сучасної України, яка переживає період перехідного суспільства, є поєднання в ній елементів політичних культур, характерних для соціалістичного минулого і майбутнього ліберально-демократичного ладу. За цих умов головним стає завдання формування нового типу політичної культури українського суспільства, який би був звільнений як від стереотипів тоталітарного мислення і поведінки, так і від крайнощів буржуазного егоїзму і індивідуалізму.

Контрольні запитання

Що відображує поняття „політична культура”?

Яке місце посідає політична культура в політичній системі?

У чому виявляється сутність політичної соціалізації?

Які етапи політичної соціалізації виділяє сучасна політологія?

Які особливості політичної соціалізації в сучасній Україні?

Як політична культура впливає на процес реформування економіки?

Від чого залежить рівень політичної активності особи?

Які фактори найбільш впливають на формування сучасної політичної культури України?

Розділ VІ. Політичні процеси

Тема 17. Сутність політичного процесу і його різновиди

Розвиток політичного процесу відбиває не що інше, як зростання складності і структурованості його змісту, що веде до підвищення адаптивності владних структур зовнішнім соціальним умовам.

Т. Парсонс

Сутність політичного процесу: інтерпретації у вітчизняній і західній політичній науці.

Типологія політичного процесу: критерії і різновиди.

1. Сутність політичного процесу: інтерпретації у вітчизняній і західній політичній науці

Якщо в цілому політична система відбиває цілісність політики, то політичний процес, навпаки, відображає її мінливість. Зміст політичних взаємодій складає або явна, або прихована боротьба за владу, ресурси і статуси, перерозподіл яких кожен раз порушує сформовану колись рівновагу інтересів і переводить систему в новий стан.

Політичний процес – одна з тих універсальних категорій, що найбільш широко вживається як у політичній науці, так і в засобах масової інформації. Незважаючи на те, що дана категорія активно використовується, трактується вона досить вільно. Необхідність чітко зафіксувати зміст і границі даної дефініції, обумовлена не тільки науковими потребами, але й потребою аналізу реальних політичних змін і перетворень, що відбуваються в сучасній Україні. Зрозуміти спрямованість змін у політичній сфері українського суспільства, класифікувати і концептуально пояснити зміни, що відбуваються, не можна без з'ясування змісту поняття “політичний процес”.

Термін “процес” запозичений політологією з кібернетики, де під ним розуміється будь-яка послідовність наступаючих один за одним, а нерідко і по черзі, взаємозалежних подій, що ведуть до конкретного результату. У вітчизняній політологічній думці дана категорія трактується подвійно. У першому випадку “політичний процес” ототожнюється з поняттям „політика”, де специфіка політичної сфери розкривається через діяльність владних структур. У другому випадку дана категорія відбиває динамічний аспект політики, зміни її звичайного стану.

Дані точки зору також знайшли своє відображення й у західній дослідницькій парадигмі, наприклад, Р. Доуз ототожнює політичний процес з політикою в цілому, а Ч. Мерріам – із усією сукупністю поведінкових акцій суб'єктів влади, зміною їхніх статусів впливів. Деякі дослідники пов'язують політичний процес з функціонуванням і трансформацією інститутів влади (наприклад, С. Хантінгтон). Д. Істон розуміє його як сукупність реакцій політичної системи на виклики навколишнього середовища. Р. Дарендорф наголошує на динаміці суперництва груп за статуси і ресурси влади, а Дж. Мангейм і Р. Річ трактують його як складний комплекс подій, що визначає характер діяльності державних інститутів і їхнього впливу на суспільство [80].

Усі ці підходи, що характеризують найважливіші джерела, стани і форми політичного процесу, дозволяють говорити, що в сучасній політичній науці сформувалися три основних напрямки у визначенні “політичного процесу”: по-перше, політичний процес – це один із суспільних процесів (на відміну від економічного, правового, ідеологічного й інших); по-друге – форма функціонування політичної системи суспільства, що еволюціонує в просторі і часі, і, нарешті, в-третіх – позначення конкретного, з кінцевим результатом дії певного масштабу, що припускає три режими існування: функціонування, розвиток й упадок.

Режим функціонування. Функціонування політичної системи не виводиться за рамки сформованих взаємин громадян і інститутів влади, а також відбиває здатність влади до простого відтворення відносин між елітою й електоратом, громадянином і державою. Наприклад, на рівні суспільства в цілому – це спосіб підтримки сформованої політичної системи, відтворення тієї рівноваги сил, що відбиває їхні базові відносини, продукування основних функцій структур і інститутів, форм взаємодії еліти й електорату, політичних партій і органів місцевого самоврядування тощо. При такому способі змін традиції і наступність мають незаперечний пріоритет перед будь-якими інноваціями.

Режим розвитку. Влада адекватно реагує на зміни співвідношення сил усередині країни і на міжнародній арені. Наприклад, у рамках соціуму розвиток може означати такі зміни, при яких державна політика виводиться на рівень, що дозволяє владі адекватно реагувати на внутрішні і зовнішні зміни, при цьому задовольняти соціальні вимоги населення. Такий характер політичних змін сприяє збереженню відповідності політичної системи змінам в інших сферах громадського життя.

Режим упадку. Даний режим характеризується розпадом політичної цілісності, ентропією, перевагою відцентрових сил над інтеграцією, коли політичні рішення втрачають управлінську здатність, а сам політичний режим – легітимність. Іншими словами, такі зміни в суспільстві можуть свідчити про те, що прийняті режимом рішення усе менше допомагають йому ефективно керувати і регулювати соціальні відносини, внаслідок чого режим утрачає достатню для свого існування стабільність і легітимність.

Найбільш адекватним, на наш погляд, є визначення „політичного процесу”, сформульоване відомим російським політологом О. І. Соловйовим: політичний процес являє собою сукупність усіх динамічних змін у поведінці і відносинах суб'єктів, у виконанні ними ролей і функціонуванні інститутів, а також у всіх інших елементах політичного простору, що здійснюються під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів [117].

Таким чином, дана категорія розкриває рух, динаміку й еволюцію політичних явищ, конкретну зміну їхніх станів у часі і просторі.

Виходячи з даного тлумачення політичного процесу, визначають його структуру, що включає суб'єкт (реальну владу або її носія, якому влада делегована); об'єкт, який повинен бути створений або досягнутий як мета процесу; засоби, методи, ресурси виконавців процесу, що зв'язують суб'єкт і об'єкт – ціль, а також етапи.

Етапи політичного процесу:

I етап: артикуляція інтересів, тобто представлення політичних інтересів певних соціальних груп політичним інститутам, які приймають політичні рішення;

II етап: агрегація інтересів, тобто ухвалення рішення і формулювання політичної волі. З цією метою виокремлюють конкретні проблеми з політичного контексту, збирають необхідну інформацію з цього питання і, нарешті, розглядають можливі альтернативи рішення;

III етап: вибір і коректування прийнятого плану дій, регулювання інформаційного режиму здійснення влади;

IV етап: реалізації політичної волі, що виражена у формі політичних рішень.

Політичне рішення – це здійснюваний в колективній або індивідуальній формі процес визначення завдань політичної дії, етапів, способів їхнього досягнення. Політичне рішення передбачає, насамперед, узгодження зусиль різнорідної маси людей, що діють за обставин, які постійно змінюються; внесення змін у тактику в силу виникнення нових обставин; вибір ефективного способу комбінації цілей і засобів раціонального варіанта діяльності. Існує ряд методів, дотримання яких дозволяє забезпечити високий рівень об'єктивності і реалістичності політичного рішення, – це раціонально-універсальний, метод послідовних обмежень, змішано-скануючий.

Раціонально-універсальний метод припускає раціональне виокремлення проблеми і вибір шляхів її вирішення, які найбільш відповідають поставленим завданням.

Метод послідовних обмежень дозволяє внести в звичайну управлінську практику постійні виправлення на непередбачені обставини.

Змішано-скануючий метод з'єднує в собі широкий раціональний підхід до політичних проблем суспільства і виділення їхній найбільш типових властивостей, що дозволяють побачити глибинні основи наявних протиріч і конфліктів. Даний метод включає ряд процедур:

керівництво країни розрізняє політичні цілі всієї суспільної системи й окремих її ланок;

при прийнятті рішень здійснюється попередній аналіз ситуації групами експертів;

завчасно визначається коло проблем, що можуть зажадати політичного рішення;

проробляються альтернативні варіанти і сценарії розвитку подій;

інтенсивно йде збір даних щодо реалізації цілей, відслідковуються проміжні результати, вносяться корективи;

оцінюються стимули масової поведінки;

проробляється процес реалізації програм за стадіями;

на випадок невдалих дій уряду передбачаються заходи недопущення дестабілізації влади.

Особливості політичного процесу. Будь-який тип політичних змін має власну ритміку, тобто йому притаманні циклічність, повторюваність, комбінація стадій і взаємодій суб'єктів, структур, інститутів. Наприклад, електоральний процес формується у зв'язку з виборчими циклами, тому політична активність населення розвивається відповідно до фаз висування кандидатів у законодавчі або виконавчі органи влади, обговорення їхніх кандидатур, а також обрання і контроль за їхньою діяльністю. У періоди ж трансформації суспільства вирішальний вплив на характер функціонування державних установ і способи політичної участі населення чинять окремі політичні події, які змінюють розміщення і співвідношення політичних сил у суспільстві. Такими подіями можуть бути військові перевороти, міжнародні кризи, стихійні лиха тощо.

Також політичний процес включає у свій зміст технології і процедури дій, які використовуються політичним режимом. Іншими словами, характер політичного процесу залежить від діяльності конкретного суб'єкта, що застосовує в конкретний час і у визначеному місці, найбільш адекватні способи і прийоми діяльності, наприклад, виборчий процес, де кожен кандидат використовує різний набір засобів своєї діяльності. Тому застосування різних технологій для вирішення навіть однорідних завдань відповідно припускає різні за характером зміни.

Як справедливо помітив О. І. Соловйов, політичний процес поши-рюється не тільки на конвенціональні (договірні, нормативні) зміни, але й на ті зміни, які свідчать про порушення суб'єктами їхніх рольових функцій, зафіксованих у нормативній базі (перевищення ними своїх повноважень) [117]. Таким чином до змісту політичного процесу потрапляють і зміни, що мають місце в діяльності суб'єктів, які не поділяють загальноприйняті стандарти у відносинах з державною владою, наприклад, діяльність партій, які знаходяться на нелегальному становищі, тероризм, кримінальні діяння політиків у сфері влади тощо. Відображаючи реально сформовані, а не тільки плановані зміни, політичні процеси мають яскраво виражений ненормативний характер, що пояснюється наявністю в політичному просторі різноманітних типів руху (хвильового, циклічного, лінійного, інверсійного та інших), що мають власні форми і засоби змін політичних явищ. Комбінація нормативного і ненормативного політичних процесів позбавляє їх суворої визначеності і стійкості. При цьому унікальність і дискретність змін виключає можливість перенесення значень сучасних фактів на майбутнє тих або інших оцінок політичного процесу й утрудняє політичне прогнозування.

2. Типологія політичного процесу: критерії і різновиди

Прояв специфічних рис політичного процесу в різних умовах визначає і виникнення різноманітних його типів.

У західній політичній науці склалися два основних підходи до типологізації політичного процесу. Перший із них ґрунтується на дослідженнях американського політолога Л. Пай. Компаративний аналіз політичного розвитку західних і незахідних країн, на думку Л. Пая, дозволив йому зробити висновок, що розбіжність у політичних процесах пов’язана з культурним “кодом”, тобто обумовлена цивілізаційними особливостями західного й “незахідного” світу. Узагальнені емпіричні спостереження дозволяють зрозуміти, чому ідеї демократії розвивалися в межах “історичного Заходу” і були далекі „незахідному світові”. Л. Пай поділяє політичні процеси на процеси західного і незахідного типу. Політичні процеси в незахідних суспільствах мають такі головні ознаки:

Сфера політики чітко не відділена від сфери суспільних і особистісних відносин.

Опозиційні партії і політичні еліти в боротьбі за владу часто використовують революційні методи.

У політичному процесі невелика значимість явних, органі-зованих груп інтересів.

Політичний процес відрізняється домінуванням у ньому клік.

Велика роль харизматичних лідерів та ін.

Культура західного світу неоднорідна. Вона відбиває цивілізаційну й історичну специфіку конкретних країн. Саме ця специфіка обумовила, на думку Л. Пая, різноманіття форм політичної демократії, що затвердилися в західних суспільствах. Те, що звичайно називають “сучасною демократією”, є лише однієї з її різновидів, що отримала переважний розвиток спочатку в англосаксонських країнах, які відрізняються певною культурною однорідністю. Однак на Заході існують країни, які складаються з різних етнічних, релігійних і культурних угрупувань, що робить політичний процес у цих країнах досить специфічним. Ось чому протиставлення "Захід" – "не-захід" втрачає всякий сенс, якщо аналізувати суспільства, які характеризуються плюралізмом мов, етносів і релігій, як, наприклад, Швейцарія, Бельгія, Люксембург і ін.

Другий підхід виходить з того, що культурна неоднорідність західних суспільств є основою для існування різних варіантів політичного процесу, які відповідають двом типам політичної культури – демократичний і технократичній. Відповідно обидві політико-культурні орієнтації обумовлюють поділ політичних процесів на горизонтально і вертикально організовані. Звичайно, даний поділ досить умовний, тому що в реальній політичній практиці обидва види тісно переплітаються й у чистому вигляді практично не зустрічаються. Таке виділення контекстів у понятті "політичний процес" дозволяє побачити найбільш типові риси політичної взаємодії, які здійснюються в рамках неетатистської і етатистської систем цінностей.

Згідно з цим підходом горизонтально організований політичний процес є взаємодія раціонально діючих суб'єктів, що мають і здатність до цілепокладання. Іншими словами, політичний процес будується на визнанні формальної рівності і відносної автономності його головних акторов (суб’єктів), які дотримуються тих самих моральних і юридичних вимог і норм. Їхня діяльність характеризується постановкою реально досяжних цілей і раціональних способів їхньої реалізації. У даному випадку раціональний суб'єкт представлений урядом і групами тиску, границі між якими досить прозорі. У ліберальній трактовці даного підходу горизонтально організований політичний процес може приймати форму культурного "торгу" між його учасниками, в якому кожний жертвує чимось заради досягнення поставленої мети. Відповідно до консервативної інтерпретації, політичний процес являє собою "узгодження" позицій функціонально спеціалізованих елементів соціальної системи. Ідеальною формою горизонтального політичного процесу є "круглий стіл", де проводяться багатобічні консультації головних учасників, у ході яких приймаються найважливіші політичні рішення.

Вертикально організований політичний процес становить стихійний, неорганізований прояв інтересів та потреб мас, якому протистоять державна влада, організована система цінностей і політична наука. При вертикально організованому політичному процесі сутність взаємин держави і підданих зводиться до визначення правил поведінки керуючих і керованих. Так, керуючі повинні вміти погоджувати інтереси різних груп суспільства і гарантувати своїм громадянам певний ступінь свободи, а керовані повинні вміти домовлятися один з одним і визнавати авторитет влади. При вертикально організованому політичному процесі раціональність політичної взаємодії формується урядом, який прагне нав'язати громадянам цінності певної політичної культури. Найбільш адекватною формою вертикально організованого політичного процесу є "експертна рада" політиків, вчених, промисловців тощо.

Таким чином, вказані типи політичного процесу являють собою ідеальні конструкції. Однак на практиці політична взаємодія зводиться до процесу прийняття рішень, які реалізують інтереси і вимоги учасників політичного процесу.

Крім розглянутих підходів, політологи розрізняють політичний процес за об'єктом політичного впливу; за формами політичного регулювання соціальних відносин; за ступенем публічності здійснення своїх функцій; за мірою стійкості взаємозв'язку соціальної і політичної структур суспільства; за характером перетворення влади.

Так, за об'єктом політичного впливу виділяються внутрішньополітичні і зовнішньополітичні (міжнародні) процеси. Вони розрізняються специ-фічною предметною сферою, особливими способами взаємодії суб'єктів, функціонування інститутів, тенденціями і закономірностями розвитку.

З погляду значимості для суспільства тих або інших форм політичного регулювання соціальних відносин політичні процеси можна підрозділити на базові і периферійні. Перші з них характеризують ті різноманітні зміни в різних галузях політичного життя, що стосуються модифікації її базових, системних властивостей. До них можна віднести, наприклад, політичну участь, що характеризує способи включення широких соціальних прошарків у відносини з державою, форми перетворення інтересів і вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політичних еліт тощо. У такому ж розумінні можна говорити і про процес державного управління (прийняття рішень, законодавчий процес й ін.), що визначає основні напрямки ціле-спрямованого використання матеріальної сили держави. У той же час периферійні політичні процеси виражають зміни і в не значимих для суспільства галузях. Наприклад, вони розкривають динаміку формування окремих політичних асоціацій (партій, груп тиску та ін.), розвиток місцевого самоврядування, інших зв'язків і відносин у політичній системі, що принципово не впливають на домінуючі форми і способи здійснення влади.

Публічність здійснення електоратом і елітою своїх функцій дозволяє визначити форму протікання політичних процесів: відкриту і сховану. Наприклад, явний політичний процес характеризується тим, що інтереси громадян і груп систематично виявляються в їхніх публічних домаганнях до державної влади, яка, в свою чергу, робить доступною для суспільного контролю фазу підготовки і прийняття управлінських рішень. На противагу відкритому прихований тіньовий політичний процес базується на діяльності привселюдно не оформлених політичних інститутів і центрів влади, а також на владних домаганнях громадян, які не виражені у формі звертання до офіційних органів державного управління.

Важливим є і підрозділ політичних процесів за критерієм стійкості взаємозв'язку соціальної і політичної структур на стабільні і перехідні. Стабільні політичні процеси виражають чітко окреслену спрямованість змін, перевагу певного типу владних відносин, форм організації влади, що припускають стійке відтворення політичних відносин навіть при опорі тих або інших сил чи тенденцій. Зовні стабільні політичні процеси можуть характеризуватися відсутністю війн, масових протестів і інших конфліктних ситуацій, які погрожують скиненням або зміною правлячого режиму. У нестабільних же процесах не має чіткої переваги тих або інших базових якостей організації влади, які виключають можливість якісної ідентифікації змін. У цьому контексті здійснення влади відбувається і в умовах неоднакового впливу основних (економічних, соціальних, ціннісних, правових) чинників, і в умовах незбалансованості політичної активності основних суб'єктів у політичному просторі.

За характером перетворення влади політичні процеси підрозділяють на революційний і еволюційний. Для революційного політичного процесу характерні такі риси:

Відносно швидка якісна зміна влади, „повний перегляд Конституції” держави.

Використання як мирних, так і насильницьких засобів повалення попереднього режиму.

Електоральні переваги поступаються місцем стихійним довільним формам масових політичних рухів.

На всіх рівнях влади відзначається дефіцит часу для прийняття управлінських рішень.

Зростання відповідальності політичних лідерів за прийняті рішення.

Наростання конфлікту між традиційною і новою елітами.

Специфіка еволюційного політичного процесу виражається у:

поступовому вирішенні протиріч, що накопичуються, і раціона-лізації конфліктів;

розведенні функцій і ролей різних політичних суб'єктів;

стійкості сформованих механізмів прийняття політичних і управлінських рішень;

спільній діяльності еліти й електорату, які взаємо контролюють один одного та володіють свободою дії, в рамках знайдених ними статусів;

легітимності влади і наявності єдиних соціокультурних цінностей і орієнтирів керуючих і керованих;

наявності конструктивної опозиції;

доповненні управління самоврядуванням і самоорганізації політичного життя.

Отже, макромасштабний політичний процес складається з багатьох взаємозалежних елементів. Їхня сукупність складає динамічну й основну частину політичного життя суспільства. Завдання політичного керівництва є раціоналізація політичного процесу, очищення від примусу й удосконалення демократичних засобів і методів його протікання.

Контрольні запитання

Які підходи до визначення політичного процесу існують у політичній науці?

Які критерії типології політичних процесів?

У чому полягають достоїнства і недоліки класифікації, що її запропонував Л. Пай?

Чому сучасний політичний процес в Україні неможливо віднести до жодної з систем класифікацій, що існують у західній політології?

Які підходи до визначення типу сучасного політичного процесу в Україні ви могли б назвати? Назвіть достоїнства і недоліки кожного з них.

Сформулюйте протиріччя, що лежать в основі "хвилеподібного" характеру політичного процесу.

Назвіть особливості сучасного політичного процесу в нашій країні.

Назвіть фактори, що впливають на політичний процес у порядку посилення їхнього впливу.

Тема 18. Політична модернізація й політичний розвиток

Шлях до свободи є переходом від закритого суспільства до відкритого. А відкрите суспільство – не система, а лише механізм для вивчення альтернатив. Економічні структури і політика в ньому не визначені.

Р. Дарендорф

Співвідношення понять “політична модернізація” й “політичний розвиток”.

Основні підходи в дослідженні політичного розвитку, його критерії.

Зміст, механізми політичної модернізації.

Етапи політичної модернізації, її типологія.

Модернізаційні моделі переходу до демократії: сценарії розвитку для посткомуністичних країн.

1. Співвідношення понять “політична модернізація” й “політичний розвиток”

У сучасному світі багато країн вирішують проблему переходу суспільства від політично простих до більш складних форм організації політичного життя. Особливу актуальність ці питання мають для України. Аналіз перехідного етапу розвитку багатьох сучасних суспільств базується на таких поняттях як, “політична модернізація” і “політичний розвиток”.

Поняття політичний розвиток було введене в західній політології в другій половині XX ст. для відображення динаміки політичного життя, позначення процесів її зміни, а також для визначення рівня політичного розвитку суспільства.

Центральну роль у політичному розвитку відіграє теорія політичної модернізації. Особливий внесок у її розробку внесли роботи Г. А. Алмонда, Г. Пауелла, Л. Пая, С. Хантінгтона. Відповідно до їх концепції, політична модернізація – це процес зміни системних якостей політичного життя та функцій інститутів політичної системи в умовах переходу від традиційного суспільства до сучасного. При цьому поняття „традиційне суспільство” і „сучасне суспільство” відбивають різний рівень цивілізаційної зрілості соціальних систем, наявність різних механізмів соціальної регуляції й адаптації, а також технологій соціальних змін. Можна зробити висновок, що поняття політичної модернізації є більш вузьким стосовно поняття політичного розвитку. Політична модернізація входить у політичний розвиток, виступаючи як його функція.

Таким чином, політичний розвиток можна визначити як зростання здатності політичної системи постійно й ефективно адаптуватися до нових зразків соціальних цілей та створювати нові інститути, що забезпечують канали взаємодії уряду і народу.

Як показує історичний досвід, розвиток суспільства йде від простих до складних структур. Єдності думок щодо рушійної сили процесу політичної модернізації в західній політології не існує, але найбільшим авторитетом користується позиція, що ґрунтується на функціональному підході Г. Алмонда і Л. Пая. Вони вважають, що політична модернізація, як і політичний розвиток, вимагає постійного удосконалювання функцій, котрі повинна виконувати політична система для забезпечення стабільності й ефективності всього соціального організму [25].

2. Підходи в дослідженні політичного розвитку, його критерії

Політичний розвиток полягає в послідовній зміні якісних станів політичної системи в цілому і її окремих складових частин. Іншими словами, політичний розвиток заснований на якісних змінах. Масштаб політичного розвитку – це в основному масштаб еволюції.

Прикладом політичного розвитку є створення націй-держав з республіканською формою правління в Західній Європі в період Нового часу в результаті буржуазних перетворень і революцій. У даному прикладі мова йде про серйозні якісні зміни, що носять еволюційний характер. Разом з тим ці тривалі еволюційні процеси реалізовувалися за допомогою нагромадження кількісних політичних змін, що поступово перейшли в якісні.

Термін “політичний розвиток” доцільно позначати не одно-спрямований розвиток, що має логічний кінець (тобто не реалізацію християнського, просвітницького, комуністичного і т. п. проекту). Політичний розвиток – процес, що має кілька еволюційних альтернатив, вибір яких залежить від конкретної сукупності факторів, що впливають на нього, тим більше в політичному розвитку немає єдиного заданого алгоритму. Крім того, політичний розвиток здійснюється не лінійно. Дослідники відзначають його циклічний, хвилеподібний, дискретний і т. д. характер. У такий спосіб політичний розвиток можна охарактеризувати як процес, що йде різними шляхами з різними конкретними результатами.

Разом з тим при всій різниці шляхів і результатів можна виділити кілька основних підходів, що аналізують рушійні сили, й спрямованість політичного розвитку. Дані підходи можна згрупувати в декілька груп.

Перша група авторів виходить з того, що політичний розвиток здійснюється або в однолінійному напрямі, або досягається в результаті розвитку різних політичних систем. У свою чергу, в рамках даного напрямку можна виділити три основних підходи, представники яких розрізняються в поглядах на основні фактори і рушійні сили політичного розвитку. Автори, яких можна умовно об'єднати в рамках першого підходу, як основну причину політичного й у цілому всього суспільного розвитку виділяють розвиток економіки (У. Ростоу, С. Ліпсет і ін.). Разом з тим у роботах деяких із них підкреслюється значення не тільки рівня розвитку економіки, але й пов'язаних з ним соціальних факторів. Зокрема, С. Ліпсет як фактори політичного розвитку (точніше демократизації, оскільки він фактично ототожнює поняття політичний розвиток і демократизація) виділяє, поряд із власне економічними, і такі, як ступінь урбанізації і рівень утворення.

Представники другого підходу як основний фактор називають зміну в системі цінностей і моделях поводження (ранній Д. Аптер, К. Дойч, А. Інкельс, Р. Інглхарт і ін.). Наприклад, К. Дойч вважав, що основним фактором політичного розвитку (у даному випадку – модернізації) є „мобілізація” населення, тобто включення громадян у політичний процес у якості активних акторов у результаті економічних інновацій, змін у соціальній структурі та системі цінностей і моделях поведінки.

Автори, яких поєднують у рамках третього підходу, вважають основною причиною політичного розвитку функціональну диференціацію усередині суспільної системи в цілому і політичної зокрема (як правило, у числі цих вчених називають Т. Парсонса). Як основні причини “головних процесів” розвитку, „які, взаємодіючи один з одним, складають “прогресивну” еволюцію до більш високих системних рівнів”, Т. Парсонс, крім функціональної диференціації, виділяє „підвищення адаптивної здатності, включення і генералізацію цінностей” [98, С. 123]. Таким чином, згідно з Т. Парсонсом, основний зміст суспільного розвитку заключається в підвищенні адаптивної здатності системи в результаті функціональної диференціації й ускладнення соціальної організації.

Представники другої групи авторів виходять з посилки нелінійного розвитку з можливістю досягнення різних результатів (Ф. Ріггз, Г. Алмонд і Г. Пауелл, С. Хантінгтон, Л. Пай, Б. Мур і ін.). Ці дослідники також не відрізняються єдністю думок у відношенні основних факторів і аспектів політичного розвитку. Зокрема, група вчених як основні причини розвитку відзначає внутрішньополітичні. При цьому у якості важливого параметра цього процесу розглядається взаємодія політичної системи (чи її елементів) із зовнішнім середовищем і роль політичних інститутів у його здійсненні. Так, С. Хантінгтон відзначає, що основним фактом політичного розвитку є ступінь інституціалізації інтересів та специфіка політичних інститутів у тій чи іншій країні. При цьому він відзначає, що характер політичного розвитку залежить від того, чи відповідає характер інституціалізації рівню участі громадян у політиці і ступені соціальної мобілізації. Відставання процесу інституциалізації від темпів росту мобілізації й участі, на його думку, є основною причиною політичних криз і нестабільності в перехідних суспільствах. Основну роль політичних інститутів у процесі політичного розвитку підкреслюють і інші автори (Г. О'Доннел, Ф. Шміттер, А. Пшеворський, Т. Скокпол, Дж. Марч, Д. Олсен і ін.).

Г. Алмонд і Г. Пауелл, узявши за основу ідеї структурного функціоналізму про диференціацію й підвищення адаптивності як про рушійні сили й основні прояви суспільного розвитку, запропонували свою концепцію політичного розвитку (у їхній інтерпретації – концепцію еволюції політичних систем), що має неоднолінійний характер. Для цього вони побудували матрицю, засновану на трьох основних показниках: зростанні субсистемної автономії, збільшенні структурної диференціації й культурної секуляризації [25]. Діючі системи і політичні системи, які існували, (а точніше моделі чи ідеальні типи ситем) вони розташували в цій системі координат.

Усі названі автори не заперечують того, що на політичний розвиток впливають багато факторів, а сам цей процес є багатоаспектним. Так, наприклад, С. Хантінгтон у роботі “Третя хвиля” виявляє залежність існування демократичних режимів від рівня економічного розвитку країни [126]. Проте вони виділяють головні, з їх погляду, фактори і рушійні сили цього процесу, зосереджуючи на них основну увагу.

У цілому необхідно відзначити, що представники різних підходів розглядають лише окремі аспекти політичного розвитку та суспільного розвитку в цілому. Побудова узагальнюючої схеми цього процесу, заснованої на врахуванні безлічі різноманітних факторів, – це справа досить складна, яка потребує інтеграції різних підходів. Наявні в даний час спроби створення багатофакторних моделей не відповідають критеріям універсальності, актуалізуючи проблему такої інтеграції.

Політичні процеси дуже різноманітні в залежності від основних параметрів. У політичній науці існує кілька варіантів типології політичного розвитку. Зокрема, виділяють типи політичного розвитку на основі його змісту: модернізація, демократизація, глобалізація й ін.

Відповідно до концепції Л. Пая існують такі критерії політичного розвитку: структурна диференціація; зростання здатності системи до інновації, мобілізації і виживання; тенденція до рівноправності.

Структурна диференціація внаслідок діяльності людей і появи нових груп інтересів відбиває процес ускладнення соціальних відносин. Політична система повинна швидко реагувати на появу нових вимог. Здійснити це можливо за допомогою структурної диференціації та високої спеціалізації функцій інститутів політичної системи. У політично не розвинених суспільствах подібного поділу праці між політичними структурами не існує. Звичайно усі владні й управлінські функції в них зосереджені в руках вузького кола осіб та інститутів.

Зростання здатності системи до інновації, мобілізації і виживання обумовлюється потребою соціально диференційованого суспільства в швидкому пристосуванні до мінливих умов свого функціонування. Для цього політична система повинна бути здатною мобілізувати матеріальні й людські ресурси для виконання загальнозначущих цілей. Більш складні політичні системи мають значний потенціал до виживання, оскільки мають у своєму розпорядженні різноманітні канали комунікації й соціалізації (школа, вуз, церква, армія і т. д.).

Тенденція до рівноправності виявляється в знятті всіх обмежень (соціальних, політичних, національних) на участь народу в політичній діяльності, надання всім громадянам можливості вільного заняття державних посад. Політичний розвиток у такому ракурсі розглядається як придбання політичною системою нових позитивних якостей та нових можливостей (чи удосконалювання колишніх).

3. Зміст, механізми політичної модернізації

Політичну модернізацію можна визначити як формування, розвиток і поширення сучасних політичних інститутів, практик, а також сучасної політичної структури. При цьому під сучасними політичними інститутами і практиками потрібно розуміти не зліпок з політичних інститутів країн розвинутої демократії, а ті політичні інститути і практики, що найбільшою мірою здатні забезпечувати адекватне реагування і пристосування політичної системи до умов, що змінюються, відповідно до викликів сучасності. Ці інститути та практики можуть як відповідати моделям сучасних демократичних інститутів, так і відрізнятися: від відкидання “чужих” зразків до прийняття форми при її наповненні споконвічно не властивим їй змістом.

Найбільш часто використовуваний механізм політичної модернізації – запозичення (копіювання, імітація) зразків. Звичайно виділяють два типи імітації:

імітація алгоритму, коли копіюється механізм якого-небудь процесу, включаючи його зміст чи функціональне навантаження (наприклад, процес взаємодії трьох галузей влади);

імітація результату чи форми, іншими словами, „симуляція” (наприклад, проголошення вільних виборів як принцип, тобто de jure, при їх невільному і не змагальному характері de facto або створення трьох галузей влади без фактичної реалізації принципу поділу влади). При цьому, як вірно відзначають деякі політологи, найкращі результати з погляду рішення задач модернізації, дає імітація алгоритмів. Варто врахувати, що імітація здійснюється не в порожньому просторі, а в конкретно-історичному і соціокультурному контексті тієї чи іншої країни під впливом національних традицій. Більш того, імітаційні інститути й практики не тільки змінюються під впливом традицій, а й переробляються під ці традиції. У цілому можна стверджувати, що відбувається взаємовплив традицій та запозичень і зміна їх у ході цього процесу.

Незважаючи на те, що модернізація може здійснюватися різними способами з використанням різних механізмів, можна виділити універсальні складові політичної модернізації: створення диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією політичних ролей і інститутів; державотворення, що володіє суверенітетом; посилення ролі держави, розширення сфери дії і посилення ролі закону, що зв'язує державу і громадян; ріст чисельності громадян (осіб з політичними і цивільними правами), розширення включення в політичне життя соціальних груп і індивідів; виникнення і збільшення раціональної політичної бюрократії, перетворення раціональної бюрократичної організації в домінуючу систему керування і контролю; ослаблення традиційних еліт і їхньої легітимності; посилення модернізаторських еліт.

Політична модернізація здійснюється протягом тривалого періоду, в рамках якого суспільство характеризується особливим якісним станом, що відрізняється нестабільністю і кризами. У сучасних дослідженнях виділяється п'ять основних криз, що супроводжують процес політичної модернізації: криза ідентичності, криза легітимності, криза участі, криза проникнення, криза розподілу.

Криза ідентичності. В умовах політичної модернізації виділяються три основних типи кризи ідентичності. Перший тип заснований на вимогах національного або територіального самовизначення, що висуваються різними соціальними суб'єктами суспільства. Другий тип породжується підвищенням ступеня соціальної диференціації суспільства, яке модернізується. У контексті політичних змін багато колишніх соціальних груп руйнуються, різко зростає чисельність маргінальних шарів суспільства. Це призводить до того, що люди, втрачаючи свій колишній соціальний статус, не знають, до якого соціального шару вони належать, не усвідомлюють своїх інтересів, не мають чітких уявлень про нові правила політичної гри. Третій тип характеризується конфліктом між етнічною і загальнонаціональною приналежностями.

Криза легітимності. Характерні риси кризи легітимності: відсутність згоди в суспільстві щодо політичної влади, визнання громадянами процесу прийняття рішень; надмірна конкуренція в боротьбі за владу; політична пасивність мас, які не звертають увагу на заклики влади до легітимності; нездатність правлячої еліти підсилити своє політичне панування.

Криза участі. Криза участі обумовлена збільшенням числа груп інтересів, що претендують на доступ до процесу прийняття рішень у суспільстві. Це загострює конкуренцію в боротьбі за політичну владу. Разом з тим політична система перехідного суспільства розвинута слабко, внаслідок чого не всі групи інтересів у ній представлені.

Криза проникнення. Криза проникнення виявляється в зниженні здатності державного керування проводити свої рішення і проекти в різних областях громадського життя. В міру здійснення рішень відбувається перекручування їхнього змісту, що часто буває позв'язане з посиленням впливу місцевих соціальних структур, котрі прагнуть відокремитися від впливу ззовні.

Криза розподілу. Криза розподілу означає нездатність правлячої еліти забезпечити прийнятний для суспільства ріст матеріального добробуту і його розподіл, що дозволяє уникнути надмірної соціальної диференціації і гарантуюче приступність основних соціальних благ.

4. Етапи політичної модернізації, її типологія

Теорія політичної модернізації в політичній науці почала формуватися в 50 – 60-х рр. XX в. Її творці спиралися на теоретичну спадщину відомих дослідників XIX – початку XX вв., зокрема М. Вебера, який запровадив ідею розвитку європейської цивілізації в напрямку від традиційного суспільства до сучасного на основі раціоналізації поводження, Ф. Тьоніса і Е. Дюркгейма (його ідея – концепція еволюції від суспільств із „механічною солідарністю” до суспільств із „органічною солідарністю” на основі поділу праці). Як теоретична база, на яку спиралися теоретики модернізації, виступали також основні положення структурно-функціонального аналізу, уявлення структурних функціона-лістів про суспільний розвиток.

Особливий внесок у розробку теорії модернізації внесли роботи Г. Алмонда і Д. Пауелла “Порівняльна політологія. Підхід з позицій “концепції розвитку” (1966 р.), Д. Аптера “Політика модернізації” (1965 р.), С. Ліпсета “Політична людина” (1960 р.), Л. Пая “Аспекти політичного розвитку. Аналітичне дослідження” (1966 р.), У. Ростоу “Світ націй” (1967 р.), Ш. Ейзенштадта “Модернізація: протест і зміна” (1966 р.), С. Хантінгтона “Політичний порядок у мінливих суспільствах” (1968 р.) і ін. У своєму розвитку теорія модернізації пройшла умовно три етапи: 50 – 60-ті рр., 60 – 70-ті рр. і 80 – 90-ті рр.

Теорія модернізації “зразка 50 – 60-х рр.” грунтувалася на такому методологічному допущенні, як універсалізм. Розвиток усіх країн та народностей розглядалося як універсальне, тобто таке,що відбувається в одному напряму, має ті самі стадії і закономірності. Згідно з даною концепцією, визнається наявність національних особливостей, однак вважалося, що вони мають другорядне значення. У цілому модернізація постає як процес розвитку в напряму від традиційного суспільства до сучасного. Більшість авторів вважали, що в основі суспільного розвитку лежить прогрес в економіці і технології, який веде до підвищення життєвого рівня і вирішення соціальних проблем (необхідно відзначити, що в цей же період створювалися теорії індустріального суспільства, засновані на подібних допущеннях; ці теорії розвивалися в працях У. Ростоу, Р. Арона, Д. Белла та ін.). Завдяки науково-технічному прогресу відбувається „осучаснення” суспільства шляхом переходу від традиційних цінностей і суспільних структур до сучасних, раціональних цінностей і структур.

Найбільш “сучасною” країною представники теорії модернізації вважали США, на прикладі яких мали вибудовувалися європейські країни. Однак відсталі країни також мали шанс досягти рівня „сучасності” передових держав. Теорія модернізації пояснювала шляхи й способи вирішення цієї задачі. Для цього з'ясовувалися, наскільки „відсталі” суспільства відповідають “ідеалу”, виявлялися деякі національні особливості і намічалися шляхи вирішення проблем.

Таким чином, однією з основних рис теорії модернізації першого етапу був телеологізм і євроцентризм (точніше американоцентризм). Про це свідчать і деякі визначення модернізації, що народилися в цей період. Зокрема, один із великих дослідників – Ш. Ейзенштадт – визначав модернізацію в такий спосіб: “Іісторична модернізація – це процес зміни в напрямку тих типів соціальної, економічної та політичної систем, що розвивалися в Західній Європі і Північній Америці з XVII по XIX ст. і потім поширилися на інші європейські країни, а в XIX і XX ст. – на південноамериканський, азіатський і африканський континенти” [121, С. 33]. Схоже визначення дає і В. Мур, який відзначав, що модернізація є всеохоплюючою трансформацією традиційного домодернистського суспільства в соціальну організацію, що характерна для передових, економічно процвітаючих західних націй, яка характеризуються відносною політичною стабільністю. Завдяки цим особливостям теорія мала велику прикладну значимість: її положення, наприклад, з успіхом застосовувалися для обслуговування зовнішньої політики США.

Ці особливості обумовили і специфіку поглядів дослідників на зміст політичної модернізації як частини загального процесу „осучаснення”. Політична модернізація на першому етапі розвитку теорії зводилася до наступного:

демократизація країн, що розвиваються, за західним зразком (освіта, посилення національних держав, створення представницьких органів влади, поділу влади, введення інституту виборів);

зміна системи цінностей (розвиток індивідуальних цінностей) і способів легітимації влади (традиційні способи повинні витіснятися сучасними).

Представники теорії політичної модернізації виділяли сприятливі й несприятливі фактори цього процесу в країнах, що розвиваються. Серед сприятливих постає успішний соціально-економічний розвиток країн “третього світу”, а також активне співробітництво з розвинутими державами Західної Європи і США. Серед несприятливих відзначалися збереження елементів традиційного суспільства, небажання правлячих еліт поступитися своїми інтересами заради відновлення країни, неграмотність, відсутність раціональної свідомості в більшості населення, існування традиційних соціальних прошарків та традиційного сектора виробництва. У ході модернізації повинне було, на думку прихильників даної теорії, відбуватися поступове усунення несприятливих факторів.

Політичні події 60-х рр. продемонстрували недосконалість теорії модернізації і необхідність її подальшої доробки. Ці події викликали хвилю критики, в рамках якої умовно можна виділити два напрямки:

радикальну критика модернізації, здійснювану в основному представниками країн, що розвиваються, а також лівим рухом 60-х рр. у Західній Європі. На їхню думку, теорія модернізації виправдовувала колонізацію. Вони виступали проти західної експансії за антимодернізацію (проти модернізації по західному зразку);

критика модернізації, що розвивається в рамках “теорії відсталості”, представниками якої були в основному ліві радикали західних і деяких країн, що розвиваються. Вони критикували теорію модернізації за спрощення картини розвитку, за те, що дана теорія недостатньо враховувала специфіку розглянутих суспільств, особливості культури і не пояснювала механізм гальмування нових відносин та інститутів, що насаджувалися. Ці дослідники вважали, що модернізація за західним зразком веде до консервації відсталості, залежності, порушення економічної структури, руйнування екологічного середовища і соціальних конфліктів.

Другий етап розвитку теорії модернізації характеризувався появою більш зважених трактувань, заснованих на різноманітних факторах політичного, соціального й економічного розвитку (зокрема, такому факторі, як політична культура). У цілому багатьом роботам даного періоду був властивий відхід від евроцентризму. Під сумнів була поставлена теза про ефективність демократизації в країнах „третього світу” з погляду реалізації цілей економічного росту і соціально-економічного прогресу в цілому.

Багато представників теорії модернізації цього часу основну увагу зосередили на проблемі „стабільності” політичного розвитку як передумови для соціально-економічного прогресу. Вчені знаходили різні рецепти підтримки такої стабільності. У цілому в літературі, присвяченій теоріям модернізації, виділяється умовно два напрями, представники яких давали різні відповіді на питання про фактори стабільності: консервативний і ліберальний.

Представники консервативного напрямку (С. Хантінгтон, Дж. Нельсон, X. Лінц і ін.) вважали, що головною проблемою модернізації є конфлікт між мобілізованністю населення, його включенням до політичного життя і інституціонализацією, наявністю необхідних структур і механізмів для артикулювання й агрегування їхніх інтересів. У той же час непідготовленість мас до управління, невміння використовувати інститути влади, а отже, і нездійсненність їхніх чекань від включення до політики сприяють дестабілізації політичного режиму. У роботі “Політичний порядок у мінливому суспільстві” С. Хантінгтон писав, що головна задача політичної модернізації – здатність політичних інститутів пристосуватися до умов, що змінюються, заснована не на рівні їхньої демократизації, а на міцності й організованості. На стадії змін тільки стабільний авторитарний режим, що контролює порядок, здатний акумулювати необхідні ресурси для трансформації й забезпечити перехід до ринку і національної єдності. С. Хантінгтон виділив і ряд умов, сприятливих для перетворень, а також сформулював список “порад” для авторитарних правителів перехідних епох, яким, на його думку, необхідно випливати з метою ефективності реформістської політики. У цілому умови і “поради” зводяться до компетентної політики, що враховує кон'юнктуру і розміщення політичних сил.

Прихильники “ліберального” напрямку (Р. Даль, Г. Алмонд, Л. Пай і ін.) під основним змістом модернізації розуміли формування відкритої соціальної і політичної системи шляхом інтенсифікації соціальної мобільності й інтеграції населення в політичне співтовариство. Головним критерієм політичної модернізації вони вважали ступінь включення населення до системи політичного представництва: характер і динаміка модернізації залежать від відкритої конкуренції вільних еліт і ступеня включення рядових громадян у політичний процес. Умовою успішної модернізації, на їхню думку, було забезпечення стабільності і порядку (за допомогою діалогу між елітою і населенням) і мобілізації мас. При цьому представники даного напрямку виділяли наступні варіанти розвитку подій:

при пріоритеті конкуренції еліт над участю рядових громадян формуються найбільш оптимальні передумови для послідовної демократизації суспільства і здійснення реформ;

в умовах значного посилення ролі конкуренції еліт в умовах низької активності основної маси населення складаються передумови встановлення авторитарних режимів і гальмування перетворень;

домінування політичної участі населення над змаганням еліт може сприяти наростанню охлократичних тенденцій, що провокує жорсткість режиму й уповільнення перетворень;

одночасна мінімізація змагальності еліт і політичної участі населення веде до хаосу, дезинтеграцї соціуму і політичної системи, що також сприяє встановленню диктатури.

Обоє перераховані вище підходи, як і теорії модернізації, на першому етапі поєднував погляд на модернізацію не як на спонтанний процес, що саморозвивається, а як на процес, ініціаторами і провідниками якого виступають, у першу чергу, політичні еліти, що проводять відповідну політику модернізації.

Ще на другому етапі розвитку теорій модернізації сформувалися передумови для більш складного розуміння цього явища, що відкидає однозначне протиставлення сучасності і традиційності в суспільному розвитку. Багато авторів теорії модернізації стали думати, що модернізація, припускає не викорінювання традиційності, а розвиток з використанням традиції, що визначає сам характер модернізаційного процесу, а також виступає його стабілізуючим фактором.

Подальша еволюція теорій модернізації на третьому етапі виражалася в усе більшому поширенні ідеї про неспроможність чіткого протиставлення традиції і сучасності. Багато авторів, не заперечуючи важливість таких факторів, як технологічний прогрес, упровадження “західних” інститутів і норм, відзначають вторинність цих факторів і їхня залежність від пануючих у тому чи іншому суспільстві соціальних відносин і соціокультурних цінностей.

У другій половині 80-х років одержує свій розвиток концепція “модернізації в обхід модерніті”, тобто концепція політичного розвитку, заснованого на збереженні соціокультурних традицій без нав'язування західних зразків (А. Абдел-Малек, А. Турен, С. Хантінгтон, Ш. Ейзен-штадт та ін.). “Модерніті” зв'язувалася з прихильністю західно-європейському раціоналізму, ідеям індивідуальної свободи і соціальної рівності, ліберальної демократії і соціальної держави, правової держави і цивільного суспільства; з орієнтацією соціальних суб'єктів на інноваційні форми діяльності як основою економічного росту і добробуту.

У рамках цієї концепції не заперечується універсальність суспільного і політичного розвитку. Разом з тим принцип універсалізму сполучається з партикуляризмом, а їхній органічний синтез розглядається як запорука успіху модернізаційного процесу. Модерні-зація розглядається як процес, що саморозвивається і залежить не тільки від діяльності політичних еліт, але й, у першу чергу, від впливу об'єктивних обставин і поводження рядових членів суспільства.

У рамках цієї концепції одержують свій розвиток терміни “контрмодернізація” і “антимодернізація” (А. Турен). Контрмодернізація позначає альтернативний варіант модернізації по незахідному зразку (наприклад, сталінську модернізацію), а антимодернізація позначає активну протидію цьому процесу. На думку А. Турена, ці два варіанти і складають головну тенденцію суспільно-політичного розвитку XX ст., засновану на втраті віри в принцип універсальності. Набуває нового звучання питання про співвідношення політичної й соціально-економічної модернізації, відповідь на який стає в цілому ще більш неоднозначним, ніж у попередні десятиліття.

До основних типів політичної модернізації прийнято відносити:

“органічну”, чи “первинну”, характерну для таких країн, як Великобританія, США, Канада, деякі інші європейські країни (модернізаційне ядро). Її початок охоплює епоху першої промислової революції, руйнування традиційних спадкоємних привілеїв і проголошення рівних цивільних прав, демократизації і т. д. У цих країнах модернізація здійснювалася переважно еволюційним шляхом на основі власних культурних традицій і зразків;

“неорганічну” чи “вторинна”, “відбиту”, “модернізацію навздогін” (Україна, Росія, Бразилія, Туреччина й ін.), основним фактором якої виступають соціокультурні контакти “відсталих” у своєму розвитку країн з модернізаційним ядром, а основним механізмом – імітаційні процеси. “Вторинна” модернізація, припускає, що одні елементи суспільства “втекли” вперед, більш-менш відповідають розвитку в “передових” країнах, а інші – ще не “визріли”, відстають у своєму розвитку чи зовсім відсутні. Розвиток суспільства при “вторинній” модернізації нагадує, на думку бразильського історика Н. Вернека Содре, “рух квадратного колеса”.

Також існує й інша типологія, заснована на виділенні трьох типів модернізації:

ендогенна, тобто здійснювана на власній основі (Європа, США та ін.);

ендогенно-екзогенна, здійснювана на власній основі, так само як і на основі запозичень (Росія, Туреччина, Греція та ін.);

екзогенна модернізація (імітаційні, імітаційно-симуляційні і симуляційні варіанти), яка здійснюється на основі запозичень при відсутності власних основ.

У порівнянні з країнами першого типу в суспільствах модернізації, що доганяє (чи ендогенно-екзогенної, екзогенної модернізації), полі-тичний фактор відіграє більш істотну роль. У таких суспільствах не склалося досить передумов для спонтанної трансформації традиційних економічних, соціальних, соціокультурних і політичних структур, тому держава змушена в деяких випадках виступати як “поштовх” і організатор процесу трансформації. З цим часто пов'язують і встановлення авторитарного режиму в цих країнах, що одержав назву “авторитаризм розвитку”. Модернізація становить досить тривалий процес, вимірюваний у масштабі еволюції, в той час як існування авторитарного режиму відбувається в масштабі повсякденності й історії; воно може лише вплинути на специфіку окремого моменту модернізаційного процесу.

5. Модернізаційні моделі переходу до демократії: сценарії розвитку для посткомуністичних країн

Теоретичні розробки сценаріїв модернізаційного розвитку, накопичені на базі світової політичної практики, мають практичну важливість для країн посткомуністичного простору, зокрема для українського соціуму. У середині ХIX ст був сформульований закон політичного розвитку. А. де Токвілль та інші мислителі вважали, що для країни зі слабкою демократією, що зароджується, немає нічого більш небезпечного, ніж занадто швидкі реформи і зміни. У цих умовах участь мас у політиці обганяє розвиток політичних інститутів у суспільстві (партій і т. п.), і, як наслідок, не вдається зупинити процеси, що почалися. Інтенсивна поляризація не сприяє введенню процесу, що почався, у демократичні рамки, настає “тиранія черні” – охлократія. Ні в одній країні перехід від абсолютистських (авторитарних) систем до демократії не був безболісним. В Англії 5 століть ішла боротьба за встановлення демократичних умов. Перехід Франції до демократичної системи здійснювався за 2 сторіччя, супроводжуючись революціями і хвилю-ваннями.

У сучасній політологічній літературі прийнято виділяти 3 шляхи переходу до демократії: еволюційний, революційний, військовий, шлях завоювання.

Етапи переходу:

криза авторитарного режиму – може бути викликаний обставинами як внутрішнього, так і зовнішнього характеру, зниженням легітимності на всіх рівнях, виникненням різнополярних течій та ін.;

встановлення демократії;

консолідація демократії.

Виділяють також моделі переходу до демократії:

Лінійна модель – вона є класичною, має на увазі поступове обмеження прав влади і розширення прав і свобод особи, ватрату виборчих цензів та ін.

Циклічна модель – характеризується чергуванням авторитарних і демократичних форм правління за визначеними циклами. Правителі або усуваються військовими хунтами, або самі втрачають владу.

Діалектична модель – для неї характерна нестабільність переходів політичних режимів, перехід до демократії при такій моделі завжди здійснюється тільки під тиском назрілих передумов.

Кооперативна модель – володіє сутнісним потенціалом демократії, перехід до неї здійснюється в ході поступової лібералізації політичного режиму.

Конкурентна модель – характеризується різкою лібералізацією, розпадом колишньої системи і спробами впровадження нових політичних інститутів за будь-яку ціну. Така модель переходу може супро-воджуватися насильством і громадянською війною.

Якщо звернутися до досвіду соціально-економічних і політичних трансформацій, що відбуваються в українському суспільстві, то можна стверджувати, що процес політичної модернізації в Україні відноситься до ендогенно-екзогенного типу. Характерною рисою цього типу модернізації є сполучення різних власних і запозичених інститутів і традицій. Багато дослідників відзначають, що для більшості посткомуністичних країн характерна тим, що періодично реалізується різновекторність процесів модернізації держави і модернізації суспільства. Завдяки слабості цивільного суспільства і виняткової ролі, що відіграє держава в даних країнах, модернізація суспільства постійно підмінюється модернізацією держави – його військово-індустріальної моці, бюрократичного апарату, репресивних органів. Також варто підкреслити, що модернізація в українському суспільстві за своєю природою циклічна. Перехід від однієї фази модернізації до іншої, як правило, супроводжується соціальними потрясіннями і навіть ката-строфами, що характеризуються зламом основних соціальних інститутів, які регулюють поведінку індивідів. Після періоду “смути” спроби вирішення проблем модернізації відновляються з застосуванням обновлених інструментів.

Разом з тим наявність невирішених проблем, непояснених політичних явищ актуалізує проблему удосконалення й універсалізації дослідницьких підходів до політичного розвитку.

Контрольні запитання

Який аспект політичного життя можна проаналізувати термінами “політична модернізація” та “політичний розвиток”? Обгрунтуйте відповідь.

Охарактеризуйте основні теорії політичної модернізації.

Яку модернізаційну модель переходу до демократії можливо застосувати до реалій українського суспільства?

Які існують критерії політичного розвитку? Проаналізуйте на снові цих критеріїв стан політичного розвитку в Україні?

Чи є різниця між процесами політичної модернізації, які мають місце в посткомуністичних країнах? Обґрунтуйте свою відповідь на прикладі України, Росії, Білорусії.

Тема 19. Політичні конфлікт і кризи

Той, хто вміє опанувати кон-флікти шляхом їх визнання, той бере під свій контроль ритм історії.

Р. Дарендорф

Суть і значення політичних конфліктів і криз.

Типологія політичних конфліктів і криз.

Врегулювання політичних конфліктів і криз.

1. Суть і значення політичних конфліктів і криз

Уся історія людської цивілізації пов’язана з великими і малими конфліктами. Термін „конфлікт” (від лат. – зіткнення) означає розбрат, розбіжність, суперечку, яка загрожує ускладненнями. Їх вплив на життя і особливо часті трагічні наслідки здавна привертали до себе увагу людей.

Спроби раціонально розглянути сутність соціальних конфліктів робили ще древні греки. Так, Геракліт стверджував, що конфлікти природно властиві людському життю і є умовою його розвитку. Епікур у ІІІ ст. до н. е. висунув ідею про необхідність людей жити в мирі, тому що війни тільки породжують соціальне зло.

Рання християнська філософія торкалася питань соціального конфлікту. У працях „святих батьків церкви” ІІІ століття Орігена, Тертуліана та інших досить широко представлені пацифістські ідеї. Але вже відомі християнські теологи середньовіччя А. Августин і Ф. Аквінський закликали до “священної війни” на захист церкви і віри.

Першим аналіз причин і передумов соціальних конфліктів зробив англійський філософ XVI – XVII ст. Ф. Бекон. Головною причиною виникнення конфліктів він визнавав тяжке становище народних мас, яке було особливо характерне для періоду первісного нагромадження капіталу. Серед інших причин він називав помилки правителів і соціальну заздрість. Засобами запобігання соціальних конфліктів Бекон вважав усунення їх матеріальних чинників і політичне маневрування.

Французькі просвітники ХVIII століття Ш. Монтеск’є, Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо вважали, що ліквідація феодального ладу приведе до знищення збройних конфліктів і “вічного миру”.

Німецький філософ І. Кант писав про позитивну роль соціальних конфліктів, без яких, на його думку, всі найкращі задатки людства залишились би назавжди нерозвиненими. Але до війни між державами він відносився негативно. Натомість Кант висунув проект утворення космополітичного союзу самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом, що повинно було б призвести до „вічного миру”.

Другий видатний німецький філософ Г. Гегель, критикуючи кантівську ідею “вічного миру”, стверджував, що війна відіграє прогресивну роль у розвитку суспільства, тому що зберігає моральне здоров’я народів і запобігає їх загниванню.

Т. Мальтус (1766 – 1834 рр.) пояснював причини соціальних конфліктів “нерозумним” розмножуванням переважно серед працівників робітничого класу. Ч. Дарвін (1809 – 1882 рр.) пояснював соціальні конфлікти проявом біологічних законів природного відбору. Г. Спенсер вбачав у конфлікті основний принцип соціального життя, універсальний природний процес боротьби, що забезпечує рівновагу і досконалість соціальних систем як в межах окремого суспільства, так і між суспільством і його природним оточенням. Приблизно так само розглядали конфлікт М. Вебер, а також Л. Гумплович, Т. Веблен, Т. Боттомор.

Теорія політичного конфлікту затвердилася в науці з XIX ст. і пов’язана с працями А. Токвіля, К. Маркса, Л. Гумпловича, Г. Зіммеля, а згодом К. Боулдінга, Л. Козера, Р. Дарендорфа, А. Бентлі т. ін.

Г. Зіммель розглядав конфлікт як нормальну і виключно важливу форму соціального життя, як провідне джерело політики, яке сприяє її позитивному розвитку і виступає однією з форм соціалізації особи.

Німецький соціолог Леопольд Візі (1886 – 1969 рр.), відкидаючи дарвіністський підхід до конфлікту, як прояву природного відбору, висунув ідею регуляції конфліктів через дружню угоду або за допомогою соціальних інститутів.

Один із засновників в Чикаго школи соціальної екології Роберт Парк (1864 – 1944 рр.) включив конфлікт в число чотирьох основних видів соціальної взаємодії разом зі змаганням, пристосуванням і асиміляцією. З його точки зору змагання, що є соціальною формою боротьби за існування, будучи усвідомленим, перетворюється на конфлікт, який завдяки асиміляції покликаний привести до міцних взаємних контактів, до співпраці і сприяти кращому пристосуванню.

Ральф Дарендорф (народ. у 1929 р.) назвав соціологічну теорію “теорією конфлікту”. Конфлікт він вважав результатом опору існуючим у всякому суспільстві відносинам панування і підпорядкування. Придушення конфлікту, на думку вченого, веде до його загострення, а раціональна регуляція – до контрольованої еволюції. Хоча причини конфліктів такі, що їх усунути не можна, “ліберальне” суспільство може зладжувати їх нарівні з конкуренцією між індивідами, групами і класами.

Соціальний стан конфлікту становить класичну сферу інтересів марксистської теорії суспільного розвитку. На всіх рівнях пізнання соціальних процесів – сутнісному, загальному, конкретно-історичному, соціологічному і політологічному – марксизм визнає соціальні конфлікти і антагонізми як явища можливі, а в умовах гострої класової боротьби в межах антагоністичної формації – і як неминучі.

Правда, в політичній науці існує і протилежна точка зору. Е. Дюргейм, М. Вебер, Д. Дьюї і ряд інших учених виходять з вторинності конфлікту для розуміння суті політики і підлеглості базовим суспільним цінностям, об’єднуючим населення і інтегруючим соціум і політичну систему. Із їхньої точки зору, єдність ідеалів і соціокультурних цінностей дозволяє вирішувати існуючі конфлікти і забезпечувати стабільність режиму правління. У зв’язку з цим багато конфліктів розглядалися ними як аномалії політичного процесу.

У сучасній західній літературі поняття політичного конфлікту має велику кількість визначень, з яких найбільше розповсюдження одержало визначення, дане американським соціологом Л. Козером, яке увійшло до багатьох словників, а також до енциклопедії з суспільних наук. Під конфліктом він пропонує розуміти боротьбу за владу і претензії до певного соціального статусу, за недостатні для всіх матеріальні і духовні блага, боротьбу, в якій цілями в конфлікті сторін є нейтралізація, нанесення збитку або знищення суперника. Цінність конфліктів Л. Козер завбачає у тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям. Л. Козер виходив з посилання, що немає соціальних груп поза конфліктними відносинами і що конфлікти відіграють позитивну роль у функціонуванні і зміні соціальних систем. Його концепція “позитивно-функціонального конфлікту” доповнила класичні теорії структурного функціоналізму. Він виводив стабільність суспільства з кількісних характеристик існуючих в ньому конфліктних відносин і типу зв’язків між ними. Збільшення чисельності конфліктів неминуче обумовлює поділ суспільства на групи за інтересами, які лежать в основі самих конфліктів, а така соціальна ситуація утруднює створення “двополюсного” суспільства, тобто поділ його на два табори, що не мають жодних спільних норм і цінностей. Тому чисельні незалежні один від одного конфлікти оптимізують передумови для єдності суспільства.

Реальне політичне співавторство людей завжди формується через їх взаємодію як на основі співпраці, так і на основі змагання. Тому політичний конфлікт є одним із можливих варіантів взаємодії політичних суб’єктів. Проте через неоднорідність суспільства, що безперервно породжує незадоволеність людей своїм положенням, відмінності в поглядах та інші форми на сподівання позицій, найчастіше саме конфлікт лежить в основі поведінки груп і індивідів, трансформації владних структур, розвитку політичних процесів.

Сучасні політичні науки під політичним конфліктом розуміють зіткненням інтересів, дій, поглядів, позицій окремих осіб, соціальних груп, держав, що оспорюють один у одного розподіл владних повноважень або ресурсів.

Важливо також і те, що конфлікти, означаючи суперництво тих або інших суб’єктів (інститутів) з одними силами, як правило, виражають їх співпрацю з іншими, стимулюючи формування політичних коаліцій, союзів, угод. Тим самим політичні конфлікти припускають чітке формулювання позицій сил, що беруть участь у політичній грі, яка сприятливо впливає на раціоналізацію і структуризацію всього політичного процесу.

Конфлікти, сигналізуючи суспільству і властям про існуючі розбіжності, суперечності, неспівпадання позицій громадян, стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль, подолати виниклі збудження в політичному процесі. Тому дестабілізація влади і дезінтеграція суспільства виникають не тому, що виникають конфлікти, а через невміння врегулювати політичні суперечності, а то й просто із-за елементарного ігнорування цих колізій. Тому тільки безперервне виявлення і врегулювання конфліктів може вважатися умовою стабільного і поступального розвитку суспільства. Конфліктологи помітили: якщо енергія людей розпорошена на вирішення безлічі владно значущих задач, а не концентрується на якому-небудь одному конфлікті, такі соціальні і політичні системи, як правило, зберігають більше можливостей підтримувати стабільність свого розвитку. Л. Козер вважав: неоднорідні внутрішні конфлікти, накладаючись один на одного, здатні запобігти глобальному розколу суспільства, чреватому для останнього повною втратою життєстійкості.

Очевидно, що уявлення подібного роду, впевненість у здатності людини перешкодити суперечностям і кризам політичного розвитку можуть дати співвіднесені тільки з реальністю окремих держав, що володіють міцними традиціями тривалого існування влади на основі єдиних для суспільства політичних ідеалів. Втім, і тут ці уявлення навряд чи відображають достовірну картину, бо політичні цінності по-різному засвоюються різними поколіннями, не завжди органічно вписуються в реальну політичну динаміку і тому неминуче супроводжуються конфліктами, деякі з них ставить під сумнів універсальність звичних для суспільства політичних ідеалів. Більш того, навіть інститути влади, сформовані на базі єдиних цінностей, не завжди їх відстоюють і укріплюють. Як справедливо відзначив С. Ліпсет, політичні інститути демократії можуть бути використані не тільки як знаряддя досягнення консенсусу, але й як засоби нагнітання напруженості і наростання конфліктів.

Таким чином, можна стверджувати, що тільки окремі різновиди політичних конфліктів носять дійсно руйнівний для суспільства характер. В основному в країнах з гнучкою, розвиненою системою соціального представництва виявлення і врегулювання конфліктів дає можливість ефективно підтримувати цілісність політичної системи, зберігати пріоритет доцентрових тенденцій над відцентровими.

Близькою до конфліктної ситуації, але не тотальною до неї є кризова ситуація. Термін криза (від грецьк. – злам, вихід) визначає певний перехідний стан. У політиці – це різкий перехід політичної ситуації з одного якісного стану в інший, який характеризується дисфункцією політичної системи, розладнанням відносин між елітою і більшістю суспільства. Політична криза досить часто визначається дією закону розвитку масових настроїв, оскільки політична обстановка, що виникає, характеризується різким посиленням невдоволення широких соціальних верств діями правлячої еліти.

Будь-яка політична криза може трансформуватись в конфліктну ситуацію. При цьому відбувається диференціація соціальних ролей: конфлікт розставляє його учасників по різні боки барикад. Соціально важливо не довести розвиток подій до відкритого конфлікту. Урядова, парламентська, конституційна і зовнішньополітична кризи можуть бути подолані за наявності спільності вихідних позицій і орієнтирів.

Найнебезпечнішою для влади є соціально-політична або загальнонаціональна кризи. Вони межують з революційною ситуацією, але не тотожні їй. У революційній ситуації концентруються всі кількісні і якісні зрушення, що відбулися в усіх соціальних сферах – економічній, соціальній, політичній та духовній. Така ситуація безпосередньо передує революційному стрибку в суспільному розвитку – докорінній перебудові соціальної системи в цілому, в тому числі й руйнуванні попередньої структури інститутів політичної влади і створення нової.

Загальнонаціональна криза за своєю соціальною суттю є лише поворотним моментом у розвитку соціально-політичного процесу, який не обов’язково веде до зміни владної еліти чи пануючої соціальної групи. Вихід з нього можуть забезпечити кадрові перестановки всередині правлячої еліти і коригування політичного курсу, але це не змінює існуючого співвідношення між соціально-політичними силами. Однак така криза небезпечна своїм потенційним переростанням в революційну ситуацію, якщо не буде знайдено рішення, прийнятого для конфліктуючих сторін.

Джерела політичних конфліктів учені, як правило, бачать у дії або позасоціальних, або соціальних чинників. Найчастіше до позасоціальних чинників відносяться численні інтерпретації різних видів політичної напруженості, що базуються на визнанні схожості внутрішньовидової ворожості тварин і агресивності людини. Проте дані сучасної науки не підтвердили, що люди володіють підвищеною схильністю саме до конфліктів, а не до альтруїзму або солідарності з собі подібними.

Достовірніше пояснює природу політичних конфліктів визнання провідної ролі соціальних чинників. Серед даного роду детермінант, як правило, виділяють три основні причини, котрі лежать в основі політичної конфронтації. Перш за все, це різноманітні форми і аспекти суспільних відносин, що визначають неспівпадання статусів суб’єктів політики, їх ролевих призначень і функцій, інтересів і потреб у владі, недолік ресурсів тощо. Ці, умовно кажучи об’єктивні джерела політичних конфліктів, найчастіше детермінують суперечності між правлячою і контрелітою, різними групами тиску, представляючи інтереси певних сил, які ведуть боротьбу за частку державного бюджету, а рівно і між усіма іншими політичними суб'єктами системи влади. Зовнішню напруженість такого роду конфліктів, як правило, вдається погасити досить легко. Проте викоренити джерела конфліктного протиборства сторін, різним чином включених в політичну гру, можна тільки шляхом перетворень, що або міняють саму організацію влади в суспільстві, або реформують соціально-економічні підстави політичної діяльності конкуруючих суб'єктів.

До другого основного джерела політичних конфліктів відносяться
розбіжності людей, їх груп і об'єднань у базових цінностях і політичних
ідеалах, в оцінках історичних і актуальних подій, а також в інших суб'єктивно значущих уявленнях про політичні явища Такі конфлікти найчастіше виникають у тих країнах, де стикаються якісно різні думки про шляхи реформування державності, закладаються основи нового політичного устрою суспільства, шукаються шляхи виходу з соціальної кризи. У зіткненні таких конфліктів знайти компроміс інколи дуже важко. Якщо ж, як наприклад в сучасній Україні, ідейні розбіжності торкаються основоположних цінностей і пріоритетів політичного розвитку, досягнення згоди між конфліктуючими сторонами, наприклад прихильниками комуністичних і ліберально-демократичних ідей, доводиться добиватися впродовж довгого часу.

Останнім часом ряд західних теоретиків висунули ще одну версію, котра пояснює природу політичних конфліктів – так звану теорію людських потреб. Ця концепція стверджує, що конфлікти виникають у результаті утиску або неадекватного задоволення потреб, що становлять саме людську особу. Прихильники цієї позиції відносять до базових джерел конфліктів різні цінності: О. Надлер – ідентичність, економічне зростання, трансценденцію (внутрішнє саморозкриття); Р. Інглхарт – безпеку (суспільне визнання, етичне вдосконалення) т. ін. Задоволення такого роду прагнень не може бути предметом купівлі-продажу, торгу з владою, яка повинна лише видозмінювати і удосконалювати політичні структури в цілях якнайповнішого і найадекватнішого задоволення цих універсальних людських потреб.

І, нарешті, третім джерелом політичних конфліктів у політичній науці розглядаються процеси ідентифікації громадян, усвідомлення ними своєї приналежності до соціальних, етнічних, релігійних і інших спільнот і об’єднань, що визначає розуміння ними свого місця в соціальній і політичній системі. Такого роду конфлікти характерні, перш за все, для нестабільних суспільств, де людям доводиться усвідомлювати себе громадянами нової держави, звикати до нетрадиційних для себе норм взаємостосунків з владою, – як це, наприклад, відбувається в сучасній Україні після розпаду Радянського Союзу. Такого ж характеру суперечності виникають і в тих країнах, де напруженість у відносинах з правлячими структурами викликає захист людьми культурної цілісності своєї національної, релігійної або якоїсь іншої групи, прагнення підвищити її владний статус.

Визначення суб’єктів політичних конфліктів і криз є важливою передумовою оптимального розв’язання конфлікту на користь усіх його учасників. Суб’єкт політичного конфлікту – це особа, організація або соціальна група, яка створює конфліктні відносини і бере в них участь у відповідності до своїх інтересів, впливаючи на становище і поведінку інших і зумовлює зміни в ситуації конфлікту.

Суб’єктами політичного конфлікту можуть бути лише люди, які виступають або індивідуально, або в складі певної спільноти: індивіди, соціальні групи, верстви і класи, етнонаціональні спільноти, народи, держави і уряди, політичні партії, різні фракції всередині правлячої еліти тощо. Ці суб’єкти політики в будь-який момент можуть опинитись у конфліктному стані в наслідок несумісності своїх інтересів.

Р. Дарендорф відносить до суб'єктів конфлікту три види соціальних груп:

первинні групи, що є безпосередніми учасниками конфлікту і знаходяться у стані взаємодії для досягнення об'єктивно чи суб'єктивно несумісних цілей;

вторинні групи, які прагнуть бути не затягненими до конфлікту, але роблять внесок у його розпалення, а на стадії загострення можуть стати зацікавленою стороною;

треті сили, зацікавлені в розв'язанні конфлікту.

П. Сорокін пов'язує виникнення конфліктів із задоволенням базових потреб людей (пригніченням цих потреб), причому конфлікти обумовлені не тільки засобами задоволення потреб, але й неоднаковим доступом до відповідних видів діяльності.

Таким чином, суб'єкти конфліктів протистоять один одному не лише за рівнем добробуту, але й за рівнем життєвих шансів. Оскільки потреби, цілі і домагання соціальних груп реалізуються лише через використання влади, то найчастіше конфлікти виникають між ними і правлячою елітою: державним апаратом, партійними функціонерами, “групами тиску”.

У соціальному житті завжди є суспільні групи, які розглядають себе найбільш соціально знедоленою частиною суспільства і покладають вину за це на правлячі кола. Відчуття невдоволеності може охопити і більшість суспільства. В такому конфлікті протистояння відбувається між правлячою елітою і рештою суспільства.

Соціальні конфлікти можуть мати місце також між різними соціальними групами (класами і націями) з приводу розподілу ресурсів та ідеологічних відмінностей. У провокуванні таких конфліктів іноді зацікавлена і сама еліта.

Політичний істеблішмент також схильний до конфліктів, викликаних неоднорідністю складу правлячої еліти і суперечностями з приводу вироблення політичного курсу. Прагнення окремих її груп до домінування обертається урядовими переворотами та нескінченними парламентськими баталіями.

В політичних партіях конфлікт закладено у відносини між партійними “верхами” і “низами”, що підтверджується законом Р. Міхельса.

Етно-національні і конфесіональні конфлікти, як правило, являють собою “перетворену” форму сутичок через матеріальні, економічні, територіальні, духовні та інші інтереси.

У марксизмі головними суб'єктами соціальних конфліктів виступають антагоністичні класи, розділені бар'єром власності. Ця суперечність є визначальною рушійною силою соціальних змін і розв'язується лише шляхом класової боротьби. Марксизм абсолютизує боротьбу суб'єктів конфлікту за власність. Він виходить з необхідності протиборства і боротьби за зміну принципів розподілу матеріальних благ. Реформізм виступає за зміну критеріїв розподілу в межах існуючої системи. Відповідно і визначаються соціальні ролі учасників конфліктів: в першому випадку здійснюється соціальна революція, в другому – впроваджуються соціальні реформи.

Політичні конфлікти, як і кожне політичне явище, виконує функції, через які здійснюється їх вплив на політичне життя суспільства.

Сигнальна функція характеризує конфлікт як індикатор певного стану суспільства: виникнення конфліктної ситуації сигналізує про розладнання в соціальних зв'язках і стосунках; це симптом неблагополуччя, який спонукає до певних перетворень у суспільстві. Ця функція найбільш повно реалізується в оцінці співвідношення “вхід – вихід” у політичній системі суспільства; послаблення підтримки і посилення вимог до системи передбачають адекватну реакцію системи у вигляді рішень і дій; в іншому випадку може розпочатись конфлікт.

Інформаційна функція межує з сигнальною, хоча і не є тотожною з нею; інформаційний бік конфлікту значно ширший, ніж просто свідчення соціальної кризи. Прояви конфліктної ситуації в її конкретиці містять певну інформацію про причини, що її породжують, а з'ясування цих причин є передумовою та вихідною базою для розв'язання конфліктів.

Диференціююча функція визначає особливості процесу соціальної диференціації, обумовленої конфліктом; зміна і руйнування попередніх соціальних структур часто є прямим наслідком конфлікту.

Динамічна функція полягає у прискоренні темпу соціальних змін. Традиція вбачати в соціальному конфлікті, тобто саме в революції, чинник прискорення суспільного розвитку починається з Маркса, який вважав, що класові суперечності набувають революційного характеру і кінець кінцем приводять до прогресивних структурних змін в соціальній системі. Л. Козер і Р. Дарендорф також вважають, що конфлікти перешкоджають закостенінню соціальних систем, сприяють виникненню нових інституціональних форм їх існування.

Інтегративна функція виражається в кінцевому результаті конфліктів – посиленні інтеграції соціальної спільноти. Г. Зіммель довів, що конфлікт веде до посилення внутрішньої згуртованості груп, які беруть у ньому участь, а також до зростання інтеграції всього суспільства.

Прогресивна функція є збірною, оскільки в ній синтезовані всі інші; конфлікт викриває латентні, приховані суперечності, з'ясовує велику кількість протилежних тенденцій і прагнень, трансформує їх у відкриті форми протистояння; після розв'язання конфлікту досягається конкретна позитивна якість.

Регресивна функція виражається в соціальних витратах і прямих збитках – людських життях, знищенні ресурсів, занепаді моралі тощо.

Відповідь на питання, що переважає в конфлікті – руйнівне чи творче, – не може бути однозначною, оскільки соціальні результати після розв'язання конфліктів зовсім не однакові.

Загальною тенденцією світового розвитку є прогрес: світове співтовариство розв'язує безліч внутрішніх і зовнішніх конфліктів, удосконалює тим самим політичні інститути, зміцнює правову базу, відшліфовує партійні програми, співпрацює в галузі глобалістики.

2. Типологія політичних конфліктів і криз

Характер змін політичних процесів, темпи і спрямованість еволюції системи влади залежать від типу політичних конфліктів. Оскільки політичні конфлікти можуть бути викликані багатьма причинами і чинниками, мають різні джерела і носіїв, то типологія їх є складною за своєю багатогранністю і може здійснюватися на різних підставах. З погляду зон і областей їх прояву, перш за все, виділяються зовнішньополітичні і внутрішньополітичні конфлікти, які, в свою чергу, підрозділяються на цілий спектр різноманітних криз і суперечностей. Так, серед міжнародних конфліктів можуть виділятися кризи типу “балансування на межі війни”, що відображають висунення однією державою вимог і домагань до іншого в надії, що супротивник швидше поступиться, ніж боротиметься; “виправдання ворожості”, характеризуючи провокаційну діяльність держави проти потенційного супротивника з тим, щоб використовувати ситуацію, що склалася, для висунення йому неприйнятних вимог. Внутрішньополітичні конфлікти також підрозділяються на кризи і суперечності, що розкривають взаємодію між різними суб'єктами влади (правлячою і опозиційною елітами, конкуруючими партіями і групами інтересів, центральною і місцевою владою т. ін.), відображають характер політичних процесів, за якими розгорається суперечка груп і індивідів (у сфері державного управління або масової участі громадян у політиці та ін.):

за ступенем і характером їх нормативної регуляції в даному випадку можна говорити про (цілком або частково) інституталізовані і неінституталізовані конфлікти, характеризують здатність або нездатність людей (інститутів) підкорятися діючим правилам політичної гри;

за їх якісними характеристиками, що відображають різний ступінь залучення людей в суперечку, інтенсивність криз і суперечностей, їх значення для динаміки політичних процесів тощо. Серед конфліктів даного типу можна виділити “глибоко” і “неглибоко вкорінені” (у свідомості людей) конфлікти; конфлікти “з нульовою сумою”, де позиції сторін протилежні і тому перемога однієї з них обертається поразкою іншої, і не “з нульовою сумою”, де існує хоча б один спосіб знаходження взаємної згоди – антагоністичні і неантагоністичні конфлікти, дозвіл яких зв'язується із знищенням однієї з протиборчих сторін або – відповідно – збереженням протиборчих суб'єктів тощо;

з погляду публічності конкуренції сторін. Тут має сенс говорити про відкриті, вираженні в явних, зовні фіксованих формах взаємодії конфліктуючі суб'єкти і закриті (латентні) конфлікти, де домінують тіньові способи заперечування суб'єктами своїх владних повноважень. Якщо перший тип подібних конфліктів добре помітний в різноманітних формах масової участі громадян в політичному житті і, наприклад у вигляді маніфестацій, страйків, участі у виборах тощо, то другий більш характерний для прихованих від очей обивателя процесів ухвалення рішень, зокрема взаємодій усередині правлячої еліти, відносин між різними гілками влади;

за тимчасовими (темпоральними) характеристиками конкурентної взаємодії сторін – довготривалі і короткочасні конфлікти;

у співвідношенні з будовою і організацією режиму правління. В даному випадку, як правило, виділяють конфлікти вертикальні, характеризуючи взаємостосунки суб'єктів, що належать до різних рівнів влади: між центральними і місцевими елітами, органами федерального і місцевого самоврядування тощо і горизонтальні (розкриваючи зв'язки однопорядкових суб'єктів і носіїв влади: усередині правлячої еліти, між неправлячими партіями, членами однієї політичної асоціації і т. ін.), – за причинами, що породили їх; тут перелік довгий, але всі причини знаходяться в соціальних підсистемах, з якими пов'язана політична підсистема глобального суспільства;

за соціальним складом конфліктуючих сторін – міжособові, міжгрупові, внутрішньогрупові, міжкласові, міжнаціональні, міжнародні;

за динамікою розвитку – гострі, такі, що загострюються, згасаючі, хронічні, такі, що розростаються, тощо;

за технологіями дії сторін – із застосуванням і без застосування насилля;

за причиною мотивації – дійсні, випадкові, заміщуючі, приховані, фальшиві, конфлікти внаслідок недостатньої інформації (це типологія за К. Боулдінгом і О. Рапопортом);

за соціальним середовищем виявлення – конфлікти між різними спільнотами і співтовариствами; між робітниками і керівництвом підприємств; расові, релігійні, ідеологічна боротьба; суперництво між окремими народами, виборча боротьба між політичними партіями, конфлікти між окремими культурами; боротьба між Сходом і Заходом (типологія за С. Чейзом);

за соціальними цілями та їх наслідками – такі, що трансформують соціальну систему, і такі, що її реформують.

Розглядаючи політичні конфлікти на різних рівнях соціальної організації, слід зазначити такі крупні явища, як:

світові війни, що включають величезні матеріальні і людські ресурси в глобальному масштабі;

холодну війну (1945 – 1990 рр.), що була протистоянням двох світових систем в економічній, військово-політичній, ідеологічній та інших областях;

міждержавні конфлікти, які можуть бути як озброєними, так і неозброєними. Озброєні конфлікти виявляються в локальних війнах. До таких локальних воєн відносяться арабо-ізраїльський конфлікт. Небезпека локальних воєн у тому, що вони можуть перерости у великомасштабні зіткнення. Неозброєні міждержавні конфлікти виявляються в "митних", неторгових акціях.

Внутрідержавні конфлікти детерміновані наступними причинами:

прагненням змінити політичний устрій, політичну орієнтацію, політичний режим;

зберіганням конфліктного характеру між класовими відносинами в капіталістичних країнах. Практика “соціального партнерства” зовсім не виключає конфліктів на ґрунті праці, міжнаціональних, професійних відносин;

міжнаціональні конфлікти. Ці конфлікти найбільш гострі і болісні. Суб’єктом такого конфлікту є та або інша етнічна спільність, він розвивається або між корінними націями (вірмени і азербайджанці), або корінною нацією і національною меншиною (литовці і поляки, грузини і осетини).

У розвитку міжнаціонального конфлікту завжди виявляються дві основоположні тенденції: одна – до розмежування, інша – до консолідації. Характерною межею міжнаціональних конфліктів є їх багатоаспектність, те, що вони зачіпають різні сфери життєдіяльності протилежних сторін. Наприклад, тривалий конфлікт в Нагірному Карабаху включав питання про територію автономної області, про її економічний розвиток, про характер освіти в школах т. ін. Але при всій багатогранності кожен конфлікт має головну ланку: у Чечні це питання політичної незалежності, в Азербайджані – територіальній ідентифікації;

конфлікти безпосередньо політичного життя – від передвиборної боротьби кандидатів, від внутріпарламентської боротьби до громадянської війни між різними групами або класами як вирази непримиренності їх економічних, соціальних і політичних інтересів.

Багатопартійність як явище внутрішньополітичного життя не тільки не виключає, а прямо припускає можливість конфліктів між політичними партіями. При цьому використовуються не тільки допустимі парламентською етикою методи, але й такі способи, які взагалі знаходяться за межами якої-небудь моралі;

міжособові політичні конфлікти. Можуть мати місце між представниками однієї і тієї ж політичної партії, бо соціальна база масових партій є вельми складною. Міжособові конфлікти можуть бути з приводу прагнення того або іншого діяча зайняти той або інший пост в політичній системі, з приводу його позиції в рішенні спірних проблем. Але нерідкі випадки зіткнення політичних амбіцій, політичної безкультурності.

Значення міжособових політичних конфліктів різко посилюється, коли вони одержують віддзеркалення в пресі: з міжособових вони можуть перетворитися на міжгрупові, втягуючі в свою орбіту значні маси людей.

Різновидами політичної кризи є:

урядова криза – це ситуація, коли через нездатність уряду вирішувати задачі, що стоять перед ним, або через скомпрометування одного або декількох членів уряду воно втрачає довіру законодавчого органу, що утворив даний уряд; йому виноситься вотум недовір’я більшістю голосів парламенту, і уряд подає у відставку; урядова криза, як політичні конфлікти, є не патологією, а нормою життя.

Криза партії полягає у втратах нею своїх соціально-політичних ідеалів, програмних цілей і орієнтирів, втраті авторитету і впливу в масах, у відриві партійних лідерів від реального життя і інтересів мас, в організаційному і ідеологічному розпаді; вихід з кризової ситуації може полягати лише в оновленні партії, чому завжди протидіють консервативні сили, що узурпують владу партійного апарату.

3. Врегулювання політичних конфліктів і криз

У сучасному політичному житті надзвичайно важливо бачити процес виникнення конфлікту та його розвитку для того, щоб надати йому регулюючої дії. Тому в сучасній політології велика увага надається пошуку форм і способів контролю за протіканням конфліктів і криз, виробленням ефективних технологій управління ними.

Конфлікт починається з виникнення соціальної напруженості, з порушення політичної стабільності. Основою конфлікту є порушення інтересів тих або інших соціальних груп, тих або інших суб'єктів політичних відносин.

Виділяють два рівні в сприйнятті змін, що відбуваються: соціально-психологічний і ідеологічний.

Соціально-психологічний рівень початку конфлікту пов'язаний з виникненням відчуття незадоволеності, образи, несправедливості зміни, що відбулася. Цими відчуттями охоплюється значна маса людей, і в результаті формується певний соціально-політичний настрій. Об'єднана загальними відчуттями група осіб або натовп представляє початковий матеріал для розгортання конфліктної ситуації.

Для управління конфліктами політичний суб'єкт повинен враховувати найпринциповіші зовнішні і внутрішні чинники, їх формування і протікання. До характеристик, що впливають на форми і методи діяльності суб'єкта управління, можна віднести: ступінь відвертості політичної системи (що відображає, наприклад, наявність або відсутність в ній „запобіжних клапанів”, здатних захистити правлячі структури від найагресивніших форм політичного протесту); рівень згуртованості конфліктуючих груп і інтенсивність внутрішніх взаємостосунків їх членів; характер залучення широких соціальних шарів в спірні взаємостосунки; емоційну насиченість політичної поведінки груп і громадян і їх здібність до самообмеження своїх владних домагань тощо. Для вироблення технологій контролю за конфліктом особливо важливим є облік суб’єктом управління не загальних чинників його протікання, а специфіки цілей, які вибираються відповідно до особливостей етапу його формування і розвитку. Як правило, в науці виділяються етапи виникнення, розвитку і закінчення політичних конфліктів.

Визрівання і прояв конфліктів і криз має чотири етапи: перед-конфліктний, конфліктний, етап подолання конфлікту і післяконфліктний.

Передконфліктний етап починається, коли сторони конфлікту сформувалися, вироблені взаємні вимоги. Взаємна згода, консенсус не досягнуті, конфлікт має тенденцію до подальшого загострення, але контроль за ситуацією ще не загублений, тобто повного процесу ще немає. Зняття напруги шляхом усунення причин незадоволеності (реформа, роз'яснювальна робота т. ін.) може сприяти розрядці обстановки, що склалася, і не допустити переходу конфліктної ситуації в кризову.

Неможливість розрядити передкризову ситуацію, хоча б стабілізувати положення, що склалося, обумовлює становлення доспілої кризи.

Передконфліктний етап поділяється на дві фази: початкову (латентну), яка характеризується формуванням конфліктної ситуації, накопиченням і загостренням суперечностей; і фазу інциденту чи приводу, коли з’являється зовнішня подія, яка приводить в рух конфліктуючі сторони і перетворює конфлікт з латентної форми прояву у відкриту.

Таким чином, головною задачею суб'єкта, прагнучого контролювати перебіг конфлікту, є розкриття його справжніх причин, а отже, і істинних цілей, переслідуваних його учасниками. Складність такого аналізу в значній мірі посилюється частим прагненням сторін приховати, замаскувати справжні причини суперечності зі своїм опонентом.

Відшукуючи справжні причини конфліктних відносин, суб'єкт управління повинен уміти відрізняти їх від приводу, поштовху для початку подій (наприклад, незадоволеність соціально-економічним курсом властей з боку опозиції і початок проведення нею акцій протесту у відповідь на конкретні дії уряду, сприйняті як загроза своєму існуванню). Правильний аналіз дозволить не тільки виявити джерело політичної напруги, але й запобігти можливому “відриву” конфлікту від своїх первинних причин і перемикання активності сторін на нові політичні цілі.

Від первинних оцінок ситуації безпосередньо залежатиме, чи будуть власті прагнути зберегти паритет конфліктуючих сторін, чи підтримають одну з них; сприятимуть зменшенню чи підвищенню напруженості відносин тощо. Проте при будь-якому варіанті владні структури зобов'язані встановити певні норми і правила взаємодії конфліктуючих сторін, що повинні сприяти інституціалізації конфлікту з самого початку, введенню його в рамки, котрі дозволяють контролювати його хід і розвиток.

Конфліктний етап – це основна стадія розвитку конфлікту. Її характеризує спроба конфліктуючих сторін розв’язати проблеми способами блокування протилежної сторони.

Особливістю зрілої кризи є те, що вона містить у собі можливість свого дозволу і зовсім не є безвихіддю суспільного розвитку. Проте ціна розв’язання кризи буває досить високою для суспільства: криза неминуче супроводжується скороченням виробництва, падінням продуктивності праці, погіршенням матеріального і соціального положення широких верств населення.

Зрілість кризи веде до неоднозначних наслідків: її переходу в післякризовий стан (вона конфліктна, але вже керовано) або в соціальну катастрофу.

Соціальна катастрофа є такою ситуацією, коли найважливіші економічні й політичні системи і інститути перестають функціонувати, громадяни виявляються беззахисними перед лицем неконтрольованої економіки і злочинності, що різко зростає.

Соціальна катастрофа вимагає надзвичайних заходів для свого подолання. Специфіка нашого часу, коли набирає силу новий світовий порядок, полягає у тому, що соціальна катастрофа в тій або іншій країні може бути використана для реалізації геополітичних інтересів розвинених держав, перетворення країни в сировинний придаток "золотого мільярда".

Етап подолання конфлікту характеризується змінами об’єктивної ситуації і суб’єктивною, психологічною перебудовою, зміною суб’єктивного образу ситуації.

Повне розв'язання конфлікту передбачає припинення конфлікту на об'єктивному та суб'єктивному рівнях, доповнених кардинальною перебудовою всього образу конфліктної ситуації: "образ ворога" замінюється "образом партнера", психологічна настанова на боротьбу змінюється орієнтацією на співпрацю.

Часткове розв'язання конфлікту передбачає зміни у зовнішній поведінці при збереженні внутрішніх спонукальних настанов на його продовження.

Післяконфліктний етап передбачає плавний вихід із “зони конфліктності”, нейтралізацію можливих нерівностей у відносинах конфліктуючих сторін. За своїм змістом вона відповідає третьому природному закону Т. Гоббса: люди повинні виконувати укладені між ними угоди; в іншому випадку ці угоди не будуть мати ніякого сенсу.

З конкретних прийомів регулювання конфліктів і криз найбільше поширення набув метод інституціоналізації соціальних конфліктів (створення всіляких комітетів, рад, комісій, проведення "круглих столів" і т. ін.). Такий метод веде до впорядкування вимог, претензій, устремлінь раніше роз'єднаних учасників конфлікту.

Важливу роль у регуляції конфлікту може зіграти посередництво третьої сторони, яка ставить собі за мету розробку і проведення заходів примиренського характеру. Найбільш ефективна діяльність посередницької сторони, коли вона сформована з компетентних, нейтральних, демократично набудованих представників неполітичних інститутів. Проте в ролі регулятора можуть виступати і державні (урядові) організації.

Цікавий метод регулювання розроблений фахівцями школи державного управління їм. Дж. Кеннеді при Гарвардському університеті, званий ними методом "єдиного тексту". Посередницька сторона виробляє проект договору і дає його одній із конфліктуючих сторін. Цей проект можна критикувати, вносити до нього поправки, а то й запропонувати свій варіант договору. Те ж саме пропонується виконати і іншій стороні. В результаті багатократного повернення обома сторонами чергових варіантів договору посереднику досягається відносна згода, виробляється договір, прийнятний для всіх.

Для правильного підходу до розуміння політичного консенсусу в нашій багатонаціональній країні може бути плідно використана ідея соборності, обгрунтована російським філософом В. Соловйовим. Люди, що знаходяться в соборі, не єдині, не однакові. Кожний із них грішний по-своєму, і кожен, залишаючись самодостатньою особою, звертається до Бога зі своїм власним благанням. Але собор об'єднує їх, і всі вони добровільно виконують загальний ритуал.

Саме таке вирішення конфлікту шляхом переговорів і без поразки сторін є найцивілізованішим способом дозволу суперечності.

В умовах політичної кризи, коли досягти консенсусу не вдається, єдиним засобом її вирішення є введення особливого (надзвичайного) стану, про який в Україні прийнятий спеціальний закон. Такий стан може бути введений указом Президента. Мета введення надзвичайного стану – забезпечення громадського порядку і безпеки громадян шляхом посилення діяльності органів влади, Озброєних Сил, МВС і громадськості стосовно дотримання законності. Але надзвичайне положення не забезпечує врегулювання політичної кризи, яке вимагає погоджувальних процедур.

Певна загальна схема регулювання і вирішення конфліктів і криз може складатися з:

правильного визначення дійсних інтересів сторін, що лежать в основі конфліктних подій;

пошуку третейського судді для вирішення конфлікту;

збору і концентрації сил, щоб показати супротивнику можливі наслідки його небажання йти шляхом мирного вирішення проблеми;

ігнорування провокацій з боку супротивника, послідовне проведення своєї лінії з визначенням тих поступок для досягнення консенсусу, які істотно не впливають на реалізацію корінних інтересів;

залучення в переговори як можна більшої кількості учасників, а не тільки двох конфліктуючих сторін, що дозволяє одержати додаткові варіанти виходу з конфліктної ситуації;

прояву уваги до дій і намірів не тільки супротивника, й поведінки союзників – як своєї, так і протилежної сторони.

Аналіз розвитку політичних конфліктів показує, що продумані зусилля, направлені на їх попередження і регулювання, досягають поставлених цілей. Людям властиво відноситися до конфліктів негативно, прагнути по можливості уникати відкритих зіткнень, особливо якщо вони обіцяють бути вкрай хворобливими та руйнівними.

Контрольні запитання

Що означає поняття “політичний конфлікт”?

Чим політичний конфлікт відрізняється від політичних криз?

Яке місце посідають політичні конфлікти і кризи у політичному житті?

Які функції виконують політичні конфлікти?

Хто є суб’єктами політичних конфліктів і криз?

Що розуміється під джерелами політичних конфліктів і криз?

Які методи врегулювання політичних конфліктів і криз?

Тема 20. Міжнародні політичні процеси

У держави немає друзів і ворогів,

а є лише незмінні інтереси.

Формула міжнародної політики

Міжнародні відносини і міжнародна політика.

Традиційна геополітика та сучасні тенденції розвитку світової політики.

Міжнародні відносини і міжнародна політика

Політика як особлива царина життєдіяльності людини має здібність до конструювання різних рівнів соціального простору. В залежності від того, у якій царині суспільного буття здійснює політика свою регулятивну функцію, розрізняють економічну, соціальну, демографічну, культурну, національну, військову і інші політики. За зверненням політики на вирішення внутрішніх чи зовнішніх завдань виокремлюють внутрішню і зовнішню політику. Якщо суб’єктами політики виступають народи, держави, суспільні рухи і організації різних країн, а предметом їх взаємин є питання економічного, соціального, політичного, правового, гуманітарного співробітництва, то мова йде про міжнародну політику.

Перш ніж визначити природу міжнародної політики та її відмінності від внутрішньої, а також виявити характер їхнього взаємозв’язку, необхідно усвідомити, як співвідносяться поняття “міжнародна політика” і “міжнародні відносини”. Раніше в теорії міжнародних відносин для позначення взаємодії між суверенними державами використовувалось поняття “зовнішня політика”. Проте сьогодні світове співтовариство складається не лише з незалежних держав, й із різноманітних економічних, політичних, військових союзів (Європейський Союз, НАТО, СНД тощо), всесвітніх та регіональних об’єднань (ООН, Організація країн –експортерів нафти – ОПЕК, Організація з безпеки і співробітництва в Європі – ОБСЄ, Ліга арабських країн, Асоціація країн Південно-Східної Азії – АСЕАН та ін.), низки урядових та неурядових організацій, що опікуються питаннями безпеки, економічного розвитку (МВФ, ЄБРР), захисту культурного надбання, навколишнього середовища, прав людини (Міжнародна амністія, ЮНЕСКО та ін.). Усі вони виступають у якості суб’єктів міжнародних відносин. Тобто міжнародні відносини – це система економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, військових та культурних зв’язків і взаємин, що виникають між суб’єктами світового співтовариства. Зрозуміло, що не всі взаємовідносини між народами, державами, урядовими та неурядовими організаціями мають політичний характер. Тому останніми десятиріччями у політичній науці поряд із поняттям “зовнішня політика” використовують термін “міжнародна політика”.

Міжнародна політика складає ядро міжнародних відносин і визначається новітнім українським політико-філософським словником як “комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військових, культурних, науково-технічних відносин між державами, історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форма взаємодії між його суб’єктами” [16, С. 362].

Міжнародна політика спрямована на вирішення проблем міжнародної безпеки, на розробку механізмів упорядкування інтересів суб’єктів світової політики, заходів щодо запобігання і вирішення глобальних і регіональних конфліктів, створення справедливого світового порядку. Міжнародна політика є важливим фактором стабільності та миру, розвитку рівноправних міжнародних відносин. Водночас міжнародні відносини окреслюють той простір, у якому відбувається перебіг подій міжнародної, світової політики. Хоча поняття “міжнародна політика” відображає все більш помітну роль, яку відіграють у формуванні міжнародного середовища нетрадиційні фактори (транснаціональні корпорації, конфесійні спільноти, громадські організації і ін.), слід визнати, що держава залишається головним учасником міжнародних відносин.

Зміст та призначення системи міжнародних відносин полягає в тому, щоб знайти шляхи й засоби вирішення конфліктів між державами, які виникають перш за все у результаті зіткнення їх реальних чи символічних національних інтересів. Головні складові цієї системи – конфлікт і консенсус, які, то чередуючись, то пронизуючи один одного, забезпечують життєспроможність і функціонування світової спільноти. Інтенсивність конфліктів, крайнім проявом яких є війна, і стійкість компромісу залежать від конкретної ситуації у світі, від співвідношення економічних, військово-політичних, соціокультурних чинників проти-борства.

За останні 55 століть людство жило у спокої якихось 300 років. Протягом цих століть трапилось 14,5 тис. війн та військових конфліктів (включаючи дві світові війни – 1914 – 1918 рр. та 1939–1945 рр.), у яких загинуло 3,6 млрд. осіб. Таблиця наводить дані за період після наполеонівських війн (1816 р.) і до падіння Радянського Союзу (1991 р.). Тільки за цей період і без врахування громадянської війни, голодомору, сталінських репресій, втрати Росії / Радянського Союзу (серед військово-службовців і цивільного населення) складали в середньому більш 127 000 осіб на рік; а Німеччини – 46 000 осіб [25, С. 268].

Таблиця 6

Міжнародна безпека. 1816 – 1990 рр.

Країна	Строк пере-бування у міжнародній спільноті	Кількість війн (без врахування громадянських)	Кількість втрат серед військових	Кількість втрат серед цивільного населення	Загальна кількість втрат на рік
Росія	175	19	9 700 000	12 500 000	127 000
Німеччина	166	6	5 353 500	2 293 000	46 000
Китай	131	11	3 128 500	2 086 000	40 000
Франція	173	22	1 965 000	490 000	14 000
Японія	124	9	1 371 000	501 000	15 000
Британія	175	19	1 295 000	131 000	8 600
США	175	8	665 000	201 000	4 900
Єгипет	54	5	25 000	53 000	1 440
Індія	44	5	14 000	16 000	680
Мексика	160	3	19 000	5 000	150

Кількість військових конфліктів та людських втрат може стати вражаючим аргументом у невщухаючій дискусії про нестійкий і “невловимий” предмет міжнародних відносин. Сумно відомий афоризм “Історія людства – це історія воєн” змушує дослідників ретельніше замислюватися над природою, змістом міжнародної політики і задекларованими принципами міжнародних відносин на кшталт “законності”, “справедливості” і т. ін. Так, відомий французький соціолог Реймон Арон, автор книги “Війна і мир між націями”, висловлює сумніви щодо реального існування системи міжнародних відносин, для якої можливе було б досягнення “нового міжнародного порядку”: “... примус досі залишається невіддільним від будь-якої політики, примус у відносинах між державами виявляє себе через погрозу або застосування збройної сили ...” [32, С. 669]. Проте його співвітчизник Марсель Мерль у праці “Соціологія міжнародних відносин” виявляється більш оптимістично налаштованим і доводить існування міжнародної системи з тенденцією до універсалізації як “комплексу відносин між основними суб’єктами, якими є держави, міжнародні організації та транснаціональні сили” [1, С. 143]. Попри це він погоджується з Р. Ароном у тому, що ми не знаходимо в міжнародному устрої головного елемента системного аналізу, а саме – апарату адекватного регулювання, і це становить вирішальну різницю між порядком міжнародним і порядком внутрішньодержавним.

Тобто специфікою міжнародних політичних процесів є відсутність єдиного легітимного центру примусу, єдиного джерела влади, який міг би розглядатися у якості беззастережного авторитету для всіх учасників цих зв’язків і відносин. Тому головною детермінуючою силою зовнішньо-політичної діяльності є національний та / або держаний інтерес.

Визначення поняття національного інтересу може коливатися від його ототожнення з національною ідеєю до тлумачення як сукупності інтересів деяких соціальних груп всередині держави, від його розуміння як результату загальнонаціонального консенсусу до категоризації за допомогою практично незмінних політико-географічних релевантних відносин (Батьківщина / держава, нація / держава, релігія / нація, народ / територія). Зрозуміло, що концепція національного інтересу обтяжена ціннісними нормами і ідеологічним змістом, має як прагматично-позитивістську, так і “метафізичну” складові, і саме завдяки останній можливо вести розмову про національний інтерес країни навіть за відсутності у її керівництва єдиного зовнішньо- та внутрішньополітичного курсу, що має відношення до українського case-study.

Сформована концепція інтересів – елемент досить сталої системи уявлень про напрямок і перспективи розвитку, цілі та зміст існування людини, місце даного суспільства в універсумі. Розуміння національної перспективи базується на усвідомленні свого цивілізаційного, геополітичного, економічного статусу (недарма національні інтереси все більше тлумачаться як перш за все цивілізаційні інтереси, оскільки справжній суверенітет у сучасному світі можуть мати не держави як такі, а лише блоки, союзи держав). З цієї світоглядної композиції походять конкретні політичні орієнтири і цілепокладання: парадигма національних перспектив, завдань і інтересів, уявлення про те, хто є партнером, союзником, “другом”, а хто – конкурентом і потенційним / актуальним супротивником, “ворогом”. Українське суспільство знаходиться на стадії усвідомлення, творення своїх національних інтересів. Географічно і культурно, конфесійно і етнічно “єдина Україна” від Харкова до Ужгорода, від Києва до Сімферополя – не більше ніж красива метафора. Поняття “національний інтерес” припускає наявність суб’єкта інтересу – нації. Але політичної нації як усталеного цілого Україна ще не має. Те, що сприймається як відновлення історичної справедливості на Заході України (визнання правового статусу учасників бойових дій за колишніми вояками УПА, відтворення Київського патріархату, вступ до НАТО і т. ін.), може оцінюватися негативно на Сході і навпаки.

Серед головних цілей держави в системі світової спільноти, що відповідають її національним інтересам, слід назвати досягнення безпеки, стабільності та добробуту. Кожна країна на свій лад оцінює відносну важливість кожної з цілей, про які вона дбає. Їх значущість для держави та її здібність реалізувати їх залежать від багатьох чинників: геополітичного становища країни, історії, культури, політичної системи, керівництва, характеру взаємин з іншими державами тощо. У зовнішньо-політичній практиці держава опікується перш за все питаннями національної безпеки. Національна безпека означає здібність тієї чи іншої національної держави захищати та відстоювати свої внутрішні цінності від зовнішніх загроз, зберігати свій суверенітет, територіальну цілісність, сталий образ життя і виступати суб’єктом міжнародного права. Поняття національної безпеки, як і поняття національного інтересу, з точки зору особистості, суспільства і держави співпадає лише частково. Безпека для особистості збігається з реалізацією її невід’ємних прав і свобод. Для суспільства безпека полягає у збереженні його матеріальних та духовних цінностей. З міркувань держави національна безпека – це внутрішня стабільність і незалежність.

Як відносно самостійна царина політичних відносин міжнародна політика регулюється різноманітними нормами і морального, і правового характеру. Головні принципи сучасної системи міжнародних відносин і міжнародної безпеки сформульовані у Статуті та інших документах ООН (“Декларації про принципи міжнародного права” – 1970 р., “Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” – 1981 р.). Вони передбачають, зокрема, прийняття колективних заходів щодо запобігання та усунення загрози миру, засудження актів агресії і т. ін. У середині 70-х рр. в Гельсінкі (Фінляндія) у Заключному акті ОБСЄ було затверджено низку принципів, що складають і досьогодні фундамент міжнародних відносин і міжнародного права, а саме: визнання суверенної рівності держав; непорушність встановлених кордонів; принцип незастосування сили або погрози застосування сили у міждержавних стосунках; визнання територіальної цілісності держав; невтручання у внутрішні справи інших держав; рівноправність народів і їх право самостійно визначати свою долю; врегулювання конфліктів мирним шляхом; повага прав людини і основних свобод тощо. Час, що минув після підписання Гельсінського акту, засвідчив, що європейська спільнота в цілому підтримувала і практично орієнтувалася на дані принципи. Проте зміна кордонів, що відбулася наприкінці 80-х – початку 90-х рр. у зв’язку з «оксамитовими революціями» у Центральній та Східній Європі, розпадом Радянського Союзу, порушила баланс сил у світі. Західні держави, зґрунтовані навколо НАТО, запропонували міжнародній спільноті критерії врегулювання міжнародних відносин на основі власних ідеологічних стандартів і пріоритетів. Агресія Заходу проти Югославії та Іраку, що виправдовувалась “захистом прав людини”, “підтримкою свободи”, “запобіганням геноциду етнічних меншин”, “усуненням диктаторських та тоталітарних режимів”, “просуванням лібералізму”, проголосила про злам системи міжнародного права, що склалася.

У зв’язку з цим актуалізується увага до історії міжнародних відносин та їх теоретичного осмислення. Закінчення ери “холодної війни” з притаманним їй кондомініумом, гегемонією США та СРСР, нібито відновлює традиційні правила гри у міжнародних відносинах, суть яких ще Т. Гоббс позначив як “війну всіх проти всіх” і де головний принцип зовнішньої політики сприймається як формула “у держави не повинно бути постійних друзів та постійних ворогів – постійні лише державні інтереси”.

Теоретичне дослідження міжнародних політичних процесів має багату історію. Перші спроби концептуалізації міжнародної політики запропоновані ще Фукідідом з його аксіомою – “сильні роблять те, що їм дозволяє їхня міць, а слабкі приймають те, що вони повинні приймати” – та Цицероном з його дискурсом про “справедливі війни”. Довгий час у політичній думці центральне місце посідали питання війни та миру, що розглядались у якості знаряддя чи то революційної трансформації світу, чи то побудови нового світового порядку, а чи зміни балансу сили і тощо.

У ХХ ст. головними традиційними дослідницькими школами, що вивчали природу та специфіку міжнародної політики, співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики, трансформацію “національних інтересів” у глобальному світі, були “реалізм”, “лібералізм” та “світ-системний аналіз”.

Реалістична парадигма (Г. Фон Трейчке, Г. Ф. Кеннен, Р. Нібур, Г. Моргентау, Е. Карр, З. Бжезинський, У. Ростоу та ін.) виходить з того, що логіка міжнародних відносин визначається взаємодією суверенних держав у “анархічному світі”. Під анархією розуміється не хаос, а сам факт відсутності вищого арбітру над державами. За цих умов кожна з них має розраховувати лише сама на себе у відстоюванні власних інтересів і захисті національної безпеки. Регулятором міжнародних відносин визнається політика “балансу сил”, тобто досягнення рівноваги інтересів. Єдиним засобом задоволення національних інтересів і єдиною гарантією безпеки є міць, сила держави. Сама категорія “інтересу” визначається в термінах влади, яка, в свою чергу, тлумачиться як здібність до “встановлення і підтримання контролю людини над людиною”, держави над державою і нації над нацією. Міжнародна політика, на думку Морґентау, подібно будь-якій політиці, є боротьбою за владу: які б кінцеві цілі не переслідувались в міжнародній політиці, безпосередньою метою завжди є влада. Реалісти розглядають міжнародні відносини як проекцію силової політики. Державні діячі, що ігнорують владний аспект національного інтересу, здібні лише завдати лиха своїй країні, не змінивши при цьому сутності світової політики. Ідеалістам на кшталт М. С. Горбачова реалісти радять не забувати “дідуся” К. Фон Клаузевіца: бажаєш миру – готуйся до війни; війна є продовженням політики, але іншими засобами.

Ключовими постулатами сучасного реалізму (неореалізму – К. Дойч, К. Уолтц) є такі:

уявлення про систему міжнародних відносин як перш за все про відносини між державами, а не їх окремими представниками, міжнародними чи транснаціональними організаціями та групами;

розуміння середовища міжнародних відносин як істотно анархічного і такого, що регулюється лише на основі застосування сили чи погрози її застосування;

відстоювання пріоритету національної безпеки відносно усіх інших національних та державних інтересів;

очікування того, що існуюча система міжнародних відносин передбачає структурні обмеження щодо свободи дій окремих держав і так би мовити “приписує” їм ролі, відмовитись від яких вони здатні лише ціною неординарних зусиль, що мають охопити усі верстви нації (“національна мобілізація”, яка розгортається на тлі успішних реформ в економіці, революційного оновлення еліт або політичного режиму і ін.).

Ліберальна (“ідеалістична”) парадигма (В. Вільсон, У. Ліппман, Дж. Най, Т. Мюррей, М. Хаас, Р. Руммель, Ф. Фукуяма та ін.) розглядає світову політику за допомогою правових та етичних категорій, орієнтує на створення нормативних моделей світових відносин. Фундаментом їх переконань була відмова від визнання сили та війни у якості найважливіших регуляторів міждержавних стосунків. Перевага повністю віддавалась системі та інститутам міжнародного права. Після І-ої світової війни “ліберали”, що гуртувались навколо американського президента Вудро Вільсона, обрали за мету компенсувати анархію міжнародних відносин шляхом запровадження, утворення міжнародних інститутів (в першу чергу Ліги Націй) і нової системи “колективної безпеки” за принципом “один за всіх і всі за одного” (замість традиційної для реалістів системи балансу сил).

Ця ідея базувалась на припущенні, що всі держави мають спільну мету – мир та загальну безпеку, оскільки нестабільність системи балансу сил і сама війна завдають державам величезних збитків, безглуздих марнотрат. У 1918 р. В. Вільсон, сформулювавши 14 пунктів після-воєнного замирення, практично концептуалізував погляди лібералів. Зокрема, у якості механізму врегулювання світових політичних відносин він запропонував: проведення відкритих мирних переговорів; забезпечення гарантій вільної торгівлі у мирний час та за часів війни; скорочення національного озброєння до мінімально достатнього рівня, сумісного з національною безпекою; вільне і неупереджене вирішення усіх спорів міжнародними організаціями. Тріумфом лібералів мало стати оголошення поза законом війни у пакті Бріана – Келлога (1928 р.). Провал цього задуму, Друга світова війна та її наслідки – протистояння політико-ідеологічних систем, холодна війна – надовго дискредитували “лібералізм”, дали змогу “реалістам”, які отримали в теоретичному дискурсі монопольне становище, затаврувати його як “ідеалізм”. Як слушно зауважив з цього приводу Р. Арон, “той, хто зважиться гарантувати мир, сказавши, що війна суперечить законам, нагадуватиме лікаря, який узявся б лікувати недуги, заявивши, що вони суперечать прагненням людства” [32, С. 505].

Відродження лібералізму (у вигляді “неолібералізму”, “глобалізму”) припадає на 70–ті роки, а новітні теорії (“глобального уряду”, “кінця історії”) визначають деякою мірою сучасні міжнародні дослідження. З точки зору сучасного лібералізму, капіталізм переміг остаточно, що призведе в майбутньому якщо не до створення всесвітнього уряду, то, щонайменше, до “глобальної республіки”, тобто тиражування західних моделей ринкової економіки, представницької демократії, панування права тощо. Це покладе край безпосередній загрозі війни і, можливо, створить загальний “демократичний мир”. “Кінець історії”, за Фукуямою, запрограмований “перемогою” людини-споживача і споживацького ідеалу ліберальної демократії у міжнародному масштабі. У раю конс’юмеризму (споживання) захист національних інтересів здається не менш нісенітним, ніж відмова від купівлі нового авто лише тому, що це – “іномарка”.

Третя школа – світ-системний аналіз міжнародних відносин (Ш. Айзенштадт, Ф. Бродель, Р. Дарендорф, І. Валлерстайн) – має у якості своїх витоків марксистську традицію. “Марксизм” наполягає на тому, що світову історію можливо осягнути лише у контексті класової боротьби. Класовий зміст політики держав визначає логіку їхньої поведінки у міжнародних справах. Адаптація марксизму до практичних завдань зовнішньої політики “соціалістичної співдружності”, а потім фіаско радянської гілки “реального соціалізму” позначили відповідно зліт і падіння впливовості цієї школи у сфері аналізу міжнародних відносин. Проте, починаючи із 60-х рр. ХХ ст., спостерігається ренесанс “істинного”, автентичного марксистського методу, що втілився у теорії “світ-системи”, котра концентрує увагу перш за все на дослідження взаємин розвинутих країн (Півночі) та країн, що розвиваються (Півдня), у контексті структури світового капіталізму, але при цьому претендує на універсальне тлумачення усього комплексу світової політики – цієї самої “світ-системи”. Як вважає провідний представник школи І. Валлерстайн, існуюча система “світ-економіки” (капіталізм) зазнає остаточної кризи, яка повинна матеріалізуватися впродовж найближчого десятиріччя. Таким чином, прибічники “світ-системного” аналізу на відміну від “реалістів” та “лібералів” вважають, що ХХІ ст. несе з собою нову якість глобальної системи, а, відповідно, і нову якість світової політики.

Традиційна геополітика та сучасні тенденції розвитку світової політики

Закінчення холодної війни та зруйнування біполярного світу, який “конструювався” бінарною опозицією “Захід – Схід”, призвели до втрати колишніх зовнішньополітичних орієнтирів, виявили недосконалість теоретичного інструментарію і слабкість прогностичного потенціалу як політичної науки взагалі, так і теорії міжнародних відносин. За цих умов спостерігався ренесанс геополітики як традиційної галузі політичної науки, яка досліджує залежність зовнішньої політики держав від факторів, що дозволяють їм контролювати певні географічні простори. Хоча перші геополітичні ідеї про вплив географічного середовища на суспільство набули поширення ще за часів Гіппократа, Платона та Арістотеля, а під впливом робіт Ж. Бодена (ХVI ст.) та Ш. Монтеск’є (ХVIII ст.) про детермінацію політичної поведінки людей кліматичними умовами перетворились на стійку дослідницьку традицію, як самостійний напрям в теорії міжнародних відносин геополітика з’являється лише на межі ХІХ – ХХ ст. Пояснюється це наступними чинниками: по-перше, тенденцією до “закриття” світового простору; по-друге, уповільненням європейської просторово-територіальної експансії внаслідок фактичного завершення розподілу світу та розгортанням боротьби за його перерозподіл; по-третє, перенесенням нестійкого балансу між європейськими державами на інші континенти; по-четверте, перетворенням історії з європоцентристської на дійсно всесвітню.

Слід зауважити, що на теренах колишнього Радянського Союзу аж до початку 90-х рр. геополітика, на відміну від політичної науки і теорії міжнародних відносин, фактично знаходилась під забороною. Багато в чому це було пов’язано з іменами К. Хаусхофера (Гаусгофера), Е. Обста, В. Зіверта та тим статусом, якого набули їх концепції за часів нацистської Німеччини. Водночас така заборона висловлювала відношення до геополітики як до складової ідеологічного дискурсу, до “реакційної доктрини” імперіалізму, що виправдовує колоніальну, загарбницьку зовнішню політику країн Заходу.

Проте сьогодні геополітичні ідеї поширюються не лише серед вітчизняних науковців, але й серед широкого громадського загалу та засобів масової інформації. Це пояснюється не в останню чергу тим, що геополітика перетворилась на різновид політичного дискурсу, “науково обґрунтовану” доктрину, “цілісний світогляд” і т. ін. Геополітичний підхід притягується до пояснення трансформацій, що відбуваються з сучасною цивілізацією, так званого цивілізаційного зрушення, потреба в якому перш за все фіксується виникненням проблем глобального розвитку.

Походження геополітики, за традицією пов’язують з її відокремленням від політичної географії. При цьому підкреслюється, що політична географія, як переважно географія, вивчає вплив кліматичних, географічних та природних чинників на політичне життя; геополітика, як переважно політика, акцентує свою увагу на політичних явищах і намагається дати їм географічну інтерпретацію.

Сам термін “геополітика” запропонував шведський вчений та політик Рудольф Челлен (1846 – 1922 рр.) у своїй книзі “Держава як форма життя”, у якій зробив спробу проаналізувати анатомію сили та її географічні підвалини. Челлен міркував про необхідність органічного поєднання п’яти взаємопов’язаних елементів політики (в широкому смислі): економічної політики, демополітики, соціополітики, кратополітики та геополітики. Терміном “геополітика” він позначав ту сферу досліджень, яка розглядає державу у якості “географічного організму або феномену простору”. Втім самому Челлену не судилося стати фундатором геополітики, людиною, що концептуалізувала головні геополітичні ідеї.

Це вдалося насамперед Г. Макіндеру, Ф. Ратцелю та К. Хаус-хоферу, котрих без перебільшення вважають за “батьків” геополітики. Сер Гелфорд Макіндер (1861 – 1947 рр.) , британський географ і політик, у 1904 році видає есе під назвою “Географічна вісь історії”, у якому виклав першу глобальну геополітичну модель розвитку світової системи і запровадив у якості головного епістемологічного принципу геополітики географічний детермінізм, яким користувався ще Монтеск’є. Певні корективи до своєї концепції Макіндер додав 1919 року у роботі “Демократичні ідеали та реальність” та 1943 року у статті “Круглий світ і завоювання миру”. “Географічний схематизм” Макіндера розгортався завдяки концептам “World Island” (“світовий острів”) та “Heartland” (“центральна земля”). За його думкою, частина суходолу, штучно розподілена на Азію, Африку та Європу, уособлює “світовий острів”, який є “природним місцезнаходженням сили”. Як вважав Макіндер, спочатку в якості осьової області історії – “хартленду” – виділилась Центральна Азія, звідки татаро-монголи, завдячуючи рухливості їхньої кінноти, поширили свій вплив на Азію і значну частину Європи. “Центральна земля” (регіон-вісь, хартленд) займає і північну, і внутрішню частини Євразійського материка і ототожнюється, перш за все, з територією Росії і прилеглих до неї земель. Вона тягнеться від Арктичного узбережжя до пустель Центральної Азії, а своїм західним кордоном має перешийок між Балтійським і Чорним морями, а може, між Балтійським і Адріатичним. Навколо хартленду розташовані країни “внутрішнього півмісяця”, до яких належали Німеччина, Австро-Угорщина, Турція, Індія та Китай і які займали узбережжя Євразії на Заході, Півдні та Сході, та країни “зовнішнього півмісяця”, до яких англійський геополітик відносив Британію, Південну Африку, Австралію, Сполучені Штати Америки, Канаду та Японію, тобто провідні морські держави.

Макіндер розцінював хартленд як гігантську природну фортецю, непроникну для морських імперій і багату на природні ресурси, корисні копалини, а через це – як “вісь світової політики”. Той, хто контролював хартленд, гадав англійський геополітик, контролював і “світовий острів”, а, отже, увесь світ: “хто владарює над Східною Європою, той владарює над центральною землею. Хто владарює над центральною землею, той владарює над світовим островом. Хто владарює над світовим островом, той владарює над світом” [79, С. 169].

Серед представників англо-американської геополітичної традиції, що надихалась феноменом морської могутності і мала взірцем Великобританію, окрім Макіндера, слід згадати Ніколаса Спайкмена (1893–1943) та Альфреда Мехена (1840–1917). Так, Спайкмен центр світової системи переніс у зону внутрішнього півмісяця, який він проголосив вісьовим регіоном, назвавши його Rimland (землі узбережжя, землі по краю суходолу). Саме тут, на його думку, знаходиться ключ до світової могутності. Події Другої світової війни та протистояння у період холодної війни підтвердили теорію Спайкмена. Американський адмірал Мехен у книзі “Вплив морської могутності на історію” (1890 р.) доводив, що саме морська міць значною мірою визначає історичні долі країн та народів, призвичаївши панівні кола США не зволікати з фінансуванням флоту та військово-морських баз.

Протилежна, континентальна (або німецька) школа геополітики завдячує своїй інституціоналізації Фрідріхові Ратцелю (1844–1901) та Карлу Хаусхоферу (1868–1946). У згоді з притаманними німецькому ідеалізму теоретичністю і концептуальністю вони розробляли більш системну версію геополітики. Так, Ратцель у роботі “Політична географія” (1897 р.) порівнював державу з організмом, який діє у відповідності до біологічних законів, і вважав, що умовою збереження її життєздатності є територіальна експансія та розширення “життєвого простору”.

К. Хаусхофер – німецький вчений, професор Мюнхенського університету, син генерал-майора германської армії. Як Г. Макіндер та Р. Челен був впевнений у тому, що місцезнаходження і територіальні характеристики держави складають головні детермінанти її політичної та історичної долі. Хаусхофер відіграв ключову роль у заснуванні інституту геополітики та “Журналу геополітики” у Мюнхені (1924 р.). Син Хаусхофера Альбрехт, який знаходився у дружніх стосунках з Рудольфом Гессом, заступником Гітлера у справах нацистської партії, сприяв розповсюдженню гео-політичних ідей серед керівництва Третього рейху. Хоча й самого Хаусхофера пов’язували досить близькі взаємини з Гессом, який був за часів Першої світової війни його ад’ютантом, а в перші післявоєнні роки – учнем, якого він відзначав в університеті. Після приходу до влади нацистів у 1933 році Інститут геополітики отримав визнання серед вищих ешелонів влади Німеччини. Попри це Хаусхофер у 1944 р. був ув’язнений до концентраційного табору в Дахау, а його сина страчено за звинуваченням у причетності до липневого заколоту 1944 р.

В теоретичному плані Хаусхофер обґрунтовував геополітичний поділ світу на континентальні (сухопутні) та морські держави, які мають протилежні глобальні інтереси. Сприйнявши ідею Ратцеля про фундаментальну перевагу великих держав над малими, він розглядав панування Німеччини над прилеглими до неї малими державами як неминуче. У стратегічному плані він бачив неминучість німецької гегемонії над “світовим островом” шляхом економічного проникнення у Росію та її підкорення. Для цього ним була розроблена ідея осі Німеччина – СРСР – Японія для протистояння морському світові. Серед головних робіт Хаусхофера треба згадати: “Японська імперія в її географічному розвитку”, “Геополітика Тихого океану”, “Світова політика сьогодні”.

Ключовими у схемах Хаусхофера були поняття “кров і грунт”, “простір і положення”, “сила і простір”, “життєвий простір німецької нації”. Як і Ратцель, він узяв за основу ідею розширення життєвого простору, яка повинна гарантувати державі економічну автаркію і незалежність від сусідів. Завоювання нових територій і здобуття таким чином свободи є показником величі держави. Нова світова система (після занепаду Великої Британії) базуватиметься на так званих пан-ідеях. Серед останніх Хаусхофер називав панамериканську, паназійську, панросійську, пантихоокеанську, панісламістську та панєвропейську ідею. 1941 року він переглянув цю схему, залишивши лише три регіони, кожного зі своєю пан-ідеєю: пан-Америка на чолі з США, велика Східна Азія на чолі з Японією і пан-Європа на чолі з Німеччиною.

Традиційна геополітика, розглядаючи держави як просторові феномени, досліджувала умови зростання їх впливу, природу їхньої взаємодії. Головним у політичному процесі вважався контроль над простором, розширення якого врешті-решт сприяє збільшенню військового, економічного, демографічного та інших ресурсних потенціалів держави. Таким чином, міць тієї чи іншої держави пов’язувалась із розмірами і характером території, яку вона займає. За такого підходу клімат, ландшафт, рослинність, грунт, геологія, місцезнаходження розглядались у якості чинників, що визначають зовнішньополітичні цілі, пріоритети держав і можливості їхньої реалізації. Держава порівнювалась зі своєрідним географічним чи просторово-територіальним організмом, що має специфічні фізико-географічні, кліматичні, ресурсні і інші властивості і надихається (керується) власною волею і інтересами. Тому цілком природно, що початково геостратегія тлумачилась тільки як завоювання прямого (військового і політичного) контролю над відповідними територіями. Інакше кажучи, головні параметри традиційної геополітики перебували в межах популярного наприкінці ХІХ ст. географічного детермінізму, і префікс “гео-” у самому понятті свідчив про те, що мова йде про вивчення географічних, просторово-територіальних чинників поведінки держав на міжнародній арені.

Ортодоксальні прихильники, адепти класичної геополітики і до сьогодні вважають, що конфігурація системи міжнародних відносин зумовлюється певним фундаментальним дуалізмом, протистоянням істотно відмінних одна від одної геополітичних сил, що локалізуються географічно (теллуро- і талассократії, сухопутні і морські держави і т. ін.). “Сухопутна могутність” безпосередньо залежить від фіксованості простору, стабільності його якісних характеристик. У цивілізаційному аспекті це знаходить відбиток у звичці до осілості, консерватизму, непорушності юридичних та етичних норм, сталості традицій. “Народам суходолу” приписується колективізм і ієрархічність, а індивідуалізм та підприємництво оголошуються як вкрай неприйнятні. “Морські” дежави – зворотний культурно-цивілізаційний тип; вони більш адаптивні, динамічні, схильні до соціальних і технологічних інновацій. Пріоритетними напрямками діяльності в рамках цього культурно-цивілізаційного типу виступають мореплавство, торгівля, а їх соціальним корелятом – індивідуалізм (аж до перетворення індивіду на абсолютну цінність) та “дух підприємництва”.

Геополітичні дослідження після Другої світової війни виявились заручниками холодної війни та біполярної концептуалізації світового порядку. Системний конфлікт епохи, протистояння двох військово-політичних блоків на чолі з двома наддержавами – СРСР та США, а головне – поява атомного озброєння, обладнання ним ракетних, військово-морських та військово-повітряних сил звели нанівець різницю між сухопутними та морськими державами. Вразливість конфліктуючих центрів сили змінювала правила геополітичної гри. А ні провідна держава “зовнішнього півмісяця” (США), а ні домінуюча на той час держава “хартленду” (СРСР) не мали більше розраховувати на те, що географічна відстань все ще буде запорукою їхньої безпеки. До цього часу конфлікт головних суб’єктів світового порядку мав вигляд природного продовження політики внаслідок невразливості, недосяжності один для одного основних центрів – Суходолу (через економічну та транспортну самодостатність континентального масиву, його непроникливість для морських держав) та Моря (через слабкість держав суходолу на океанських просторах), тобто приблизної рівноваги сил. Нова геополітична реальність 50-х – 80-х рр. ХХ ст. стала предметом дослідження К. Грея, С. Коена, П. Галлуа.

“Друга”, повоєнна хвиля геополітики, зберігаючи відданість головним теоретичним постулатам традиційної школи (держава як ключовий суб’єкт міжнародних відносин, анархічність системи міжнародних відносин, визначальна роль географічного положення у якості чинника сили / слабкості держави, вирішальне значення Євразій-ського регіону в глобальних політичних процесах), перенесла дослідницький акцент з “фундаментального геополітичного дуалізму” на оцінку геополітичної реальності, що змінюється. Геополітика нарешті дійсно перетворилась на геополітику – у тому сенсі, що поряд з географією політичні, економічні та демографічні складові стали займати більш чільне місце. Якщо раніше головним мотивом зовнішньополітичної активності держави проголошувались її інтереси, що багато в чому детермінуються географічним становищем, а об’єктом дослідження були виключно великі держави, то відтепер геополітичний аналіз набув відчутної варіативності. Геополітика почала займатися перш за все питаннями просторово-політичної організації міжнародного співтовариства в цілому (“світового порядку”) та трансформації ролі окремих держав і регіональних об’єднань, особливо у взаєминах Північ – Південь, які саме того часу стали предметом прискіпливого дослідження. Крім того, увага західних вчених була прикута до зрушень в рамках “клубу великих держав” та формування нових “центрів сили” (“Велика сімка” – Клуб Рамбуйє, “Південно-Східні дракони”, країни – експортери нафти – ОПЕК і ін.) в різних кутках планети.

Сучасна геополітика надихається найістотнішою історичною подією останніх десятиліть – падінням Радянського Союзу та світової соціалістичної системи, руйнацією біполярного світу. Ряд дослідників (З. Бжезинський, А. Страусс та ін.) роблять наголос на унікальності сучасного становища Сполучених Штатів у світовій політиці і економіці, підкреслюють, що ті “стали першою і єдиною дійсно світовою державою” [39, С. 20], проголошуючи створення “однополярного світу”. Гегемонія США, ідеологічно скоригована тезою Ф. Фукуями про “кінець історії”, перемогу всесвітнього лібералізму, постає як закономірний підсумок розвитку міжнародних відносин, кінцева точка еволюції геополітичної картини світу. Ця еволюція набуває майже телеологічних рис: від балансу сил окремих держав та їх союзів у Новий час (Вестфальська система міжнародної безпеки, 1648 р.) через біполярний світ другої половини ХХ ст. (Ялтинсько-Гельсінська система) до об’єднання людства під проводом США. Її етапи здаються наперед визначеними: нестабільність багатополярного світу (Вестфальської системи), що провокує міжнародні конфлікти, змінюється біль прередбачуваною біполярністю, яка, в свою чергу, нівелюється найдосконалішою системою “однополярного” світу, котрий робить безглуздим саме поняття балансу сил – принаймні, у традиційному для геополітики розумінні. Якщо враховувати більш розширений варіант “однополярності” (уніполя) як сукупності “демократичних індустріальних країн” (цивілізації “золотого міліарду”), “Pax democratica”, то дійсно у цій ідеальній конструкції конфліктам не має місця, і історія “завершується”.

Проте існує і менш упереджений (а в тім більш вірогідний) сценарій геополітичного розвитку світу. Так, американський дослідник Семюел Хантінгтон (народ. 1927 р.) розглядає у якості джерела геополітичних конфліктів зіткнення цивілізацій: “цивілізаційна ідентичність відіграватиме дедалі важливішу роль у майбутньому, і світ складатиметься значною мірою під впливом взаємодії семи чи восьми головних цивілізацій, які включають західну, конфуціанську, японську, ісламську, індуську, слов’яно-православну, латиноамериканську і, можливо, африканську. І найзначніші конфлікти майбутнього відбуватимуться на так званих культурних межах, які розділяють цивілізації” [127]. Сам Хантінгтон, а також відомий американський політолог (у минулому “совєтолог” від рос. – “советский”) Генрі Кіссінджер схильні розглядати “однополярне” бачення системи міжнародних відносин як спрощення: новий світовий порядок можна назвати системою, де є “єдина наддержава, але не сформувався остаточно однополярний світ” [67, С. 733 – 734]. Сучасна міжнародна політика має вигляд “півтораполярної системи”: Сполучені Штати подекуди діють як гегемон у двосторонніх, регіональних та інших відносин, але не можуть дозволити собі перманентного (постійного) самоствердження у якості абсолютного світового лідера.

Ця схема (“1,5” – півтораполярного світу) визначає перехідний стан сучасної геополітики і здібна еволюціонувати щонайменше в трьох напрямках:

до вже згаданої структури досконалого “ліберального” (пост-модерного) уніполя;

до нової біполярності (за рахунок коаліцій існуючих центрів сили або створення на основі одного з них нової наддержави);

до виникнення справжньої багатополярності.

Відновлення біполярної системи геополітики пов’язують, перш за все, з перспективами розвитку Китаю (за умов політичної стабільності та продовження набутих темпів економічного зростання). За такого сценарію майбутнє геополітичне протистояння набуває рис “цивіліза-ційного”. Американський соціолог та економіст Імануїл Валлерстайн запропонував цілу низку моделей можливого світового розвитку. Зокрема, він припускає виникнення до 2020 – 2025 рр. двох могутніх коаліцій – Тихоокеанської (на чолі з США з підключенням Японії та Китаю) та Євразійської, до якої ввійдуть Європа і Росія [43, С. 347 – 371].

Концепції багатополярного світу отримали найбільшого розповсюдження у тих країнах, котрі опинились у самому вирі тектонічних геополітичних зрушень – Росії, Індії та Китаї. Зокрема, російські дослідники – М. В. Ільїн, О. С. Панарін та ін. – досить плідно працюють над реанімацією “євразійської” геополітичної концепції. Одним із найбільш істотних завдань сучасної російської політики вважається культурно-ідеологічна, а потім і політична консолідація країн, що колись складали Візантійську культурну ойкумену (або “Візантійську Співдружність Нації”, якщо скористатися терміном британського візантиніста Д. Оболенського). Окрім Росії, до цієї співдружності також зараховують Вірменію, Білорусь, Болгарію, Грецію, Грузію, Кіпр, Македонію, Молдову, Румунію, Україну та Югославію (тобто Сербію і Чорногорію). Зрозуміло, що це є спробою реінтерпретації поняття “Східна Європа”. Цей великий регіон розглядається не тільки як відповідна частина європейського континенту (фізико-географічний підхід), не як сукупність країн, що змінили на межі 1980–1990-х рр. соціалістичну орієнтацію на ліберально-демократичну (політологічний підхід), але й як ареал східнохристиянської культури, як зона поствізантійської цивілізаційної ідентичності (культурно-цивілізаційний підхід). Пошук такого нового “цивілізаційного знаменника” напередодні “зіткнення цивілізацій” виглядає досить актуальним і дозволяє запобігти етноцентризму, притаманного класичному і сучасному панславізму, та єврофобії, подекуди властивій класичному євразійству.

Оновлення традиційного концептуального апарату геополітики, її пристосування до подій світу, що змінюється, йде шляхом її навернення до суто економічних проблем. Існує певний дослідницький напрям, що за сучасних умов на перше місце серед потенційних міжнародних протиріч “просуває” економічні конфлікти, навіть проголошуючи геополітику “скарбом”, спадком історії і замість неї пропонуючи “геоекономіку”. Зрозуміло, що геоекономіку неможливо сприймати у якості альтернативи геополітики. Власне кажучи, прихильники геоекономічного аналізу виходять з того факту, що ряд геополітичних концептів і теоретичних конструкцій застарів. Внаслідок процесів глобалізації, наприклад, втратило зміст саме поняття “життєвий простір”. І оскільки захист кордонів та боротьба за контроль над простором в їх класичному різновиді стають “безглуздям” (не мають сенсу), особлива роль належить пошуку релевантної адаптивної стратегії, стрижнем якої є економічна політика, покликана максимізувати обсяг фінансових, інформаційних та інших ресурсів даного суспільства [59, С. 42 – 43, 47 – 48].

Сучасна геополітика все більш зміщує акценти з глобальної картини на, так би мовити, “теорії середнього рівня”. Оптимальною одиницею аналізу стають геостратегічний регіон, геополітичний регіон та їх історико-географічні й геополітичні образи (“Україна як країна-кордон”, “Візантійська спадщина”, “Тюркська цивілізація” і т. ін.).

Схема структури геополітичного простору, яку наведено нижче, ілюструє логічні зв’язки між цими одиницями аналізу:

Геостратегічний регіон утворюється навколо держави або групи держав, що відіграють ключову роль у світовій політиці, і являє собою великий простір, до якого, окрім територій регіональних країн, належать зони їх контролю та впливу.

Геополітичний регіон – це частина геостратегічного регіону, що відрізняється більш тісними і сталими політичними, економічними та культурними зв’язками. Україна належить до європейського геопростору, “сценарій” розвитку якого сьогодні визначається лінією Євросоюз – Росія. Сама ж Україна в цивілізаційному й культурному відношеннях – водночас і європейська, і євразійська держава, пріоритети якої – Росія та Захід – детермінуються зовнішніми та внутрішніми факторами. Неорганічна, суперечлива двохвекторність зовнішньої політики України, що на протязі останніх років (1991 – 2004) є предметом палких дискусій, зумовлюється складною динамікою посткомуністичних перетворень, які формують нову геополітичну реальність. Наполегливо продираючись у Європу, при цьому, можливо, нехтуючи власними національними інтересами, Україна не зустрічає “партнерського” розуміння та “відвертості” і залишається статистом у геополітичній грі, яку ведуть між собою Євросоюз, США та Росія.

Як геополітичне поняття “Європа” залишається, до речі, невизначеним. Вона розділена історично, політично, географічно, культурно-цивілізаційно, етнічно тощо. Існують, щонайменше, чотири концепції Європи:

Європа ототожнюється із Західною Європою (з країнами західного – протестантського та католицького – християнства). Про-образом такого поділу була ще дихотомія Західна Римська імперія / імперія Карла Великого – Східна Римська імперія / Візантія.

“Європа від Польщі до Португалії” (“від Бреста до Бреста”) живиться старим геополітичним протистоянням між цивілізованою Європою і “варварською” Росією, яка може включатися до європейських справ лише як “герой-рятівник”, так би мовити, у “пожежному” варіанті – наприклад, для приборкання наполеонівських амбіцій та противаги встановленню французької гегемонії, придушення революцій 1848 р. у Німеччині та Австрії, протидії гітлеризму і т. ін.

“Європа від Атлантики до Уралу” завдячує старанням Шарля де Голля, президента Французької республіки у 1958–1969 рр., і використовується у геополітиці як “символ” єдності Європи для протидії занадто амбіційній політиці США.

“Гельсінська Європа” як геополітична концепція має занадто “віртуальний” характер, бо є за своєю сутністю конструкцією міжнародно-правовою, а не геополітичною (та ще з міжконтинентальною складовою, бо, окрім США, до Гельсінського процесу наближені колишні Закавказькі та Середньоазіатські республіки Радянського Союзу, Південна Корея і Японія).

Якою буде геополітична карта Європи та світу, відповісти важко. Час все розставить на свої місця.

Контрольні питання

Як співвідносяться між собою поняття “міжнародні відносини” і “міжнародна політика”?

У чому полягає специфіка міжнародних політичних процесів?

Визначте поняття “національного інтересу” та “національної безпеки”.

Назвіть головні традиційні дослідницькі школи міжнародних відносин, охарактеризуйте їх специфіку.

Що таке “геополітика”, чим вона відрізняється від політичної географії?

Охарактеризуйте сучасне геополітичне становище України.

Тема 21. Політичний менеджмент

Маси прямують не за ідеями, а за лозунгами.

М. Драгомиров

Політичний менеджмент: поняття, зміст та суть.

Технології політичного управління.

Політичне рішення: технологія підготовки, прийняття, реалізації.

1. Політичний менеджмент: поняття, зміст та суть

Термін “політичний менеджмент” або його вітчизняний аналог “політичне управління” тривалий час викликав непорозуміння серед фахівців – як західних, так і вітчизняних. Це було пов’язано з тим, що політичне управління асоціювалося з маніпулюванням масовою свідомістю та поведінкою в умовах тоталітарного режиму. Проте сьогодні у зв’язку зі змінами, які переживає суспільство, особливо в Україні, де фактично заново формуються та роблять перші кроки в умовах демократизації політичного життя державні структури, де радикальні перетворення охопили всі найважливіші сфери суспільства, з’являються нові тенденції в політичній сфері, здійснюється розвиток у напрямі орієнтації політичної участі на вирішення конкретних проблем, політичний менеджмент або політичне управління набуває особливої ваги.

Поняття “політичний менеджмент” (від англ. management – управляти) означає систему управління політичними процесами, науку і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації в політичній практиці [8, С. 196].

Останні десятиріччя ХХ століття породили нові тенденції в політичній галузі, перш за все, розвиток демократизації в колишніх авторитарних суспільствах. Здебільшого акцент щодо голосування, як головної форми політичної участі, все більше зміщується у бік специфічних форм масової участі, пов’язаних з прийняттям конкретних рішень і контролем за їх виконанням з боку громадян [63, С. 21]. Усе це вносить доповнення до розуміння поняття “політичний менеджмент”, яке означає: теоретико-концептуальне функціонування сучасної політики, управлінських систем, політичних режимів, політичних партій, політичної свідомості; удосконалення управління політико-економічними процесами; рух суспільства до цивілізованого політичного ринку; наукове розуміння предмета політичної науки та її управлінських рішень; пошук проектів нових форм узагальнення і концептуалізації дійсності, спрямованої на виявлення таких форм управління, в яких можлива невідчужена актуалізація буття суб’єкта від влади, політики, управління, самого себе; проектування нового типу політики і управління – мислення, життєдіяльності, соціальної організації.

Розглядаючи політичний менеджмент як науку, слід підкреслити, що він спрямований на розроблення парадигми політики, пов’язане з процесами реформування класичної моделі політики взагалі, трансформації політичних інститутів у напрямку демократичної культури. Завдяки науковим розробкам і впровадженням політичний менеджмент намагається осмислити найважливіші тенденції формування сучасного типу управління, спроектувати таку модель політичного управління, якій би були притаманні конструктивність, компетентність, професіоналізм, установка на гуманістичні цінності. Політичний менеджмент виходить на проблему “якості влади” і культури управління, утвердження в усій структурі управлінських рішень націленості на буттєві (онтологічні) і прагматичні сенси людського існування. Він є своєрідною моделлю самопізнання людиною політичного життя як суб’єкта політичної дії.

Політичний менеджмент (цей напрямок політичної науки) включає: маркетинговий аналіз кон’юнктури політичного ринку і формування відповідного іміджу “політичного товару” – організації, лідера, кандидата, політичної платформи; політичного забезпечення бізнесу; вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність; зв’язок з громадськістю і професіональне політичне лобіювання; оволодіння мистецтвом роботи з людьми і організаціями; опора на моральні, етичні, естетичні цінності.

Основне функціональне призначення прикладного (практичного) напрямку політичного менеджменту: експертно-аналітичне і прогностичне обгрунтування організаційно-політичних і адміністративно управлінських рішень; розробка сценаріїв і вибору політичних технологій з проведення різноманітних політичних акцій і кампаній з точки зору функціональної спрямованості політичної дії (вибори в місцеві органи влади, референдуми, масово-мобілізаційні заходи), категоріальне (субстан-ціональне) осмислення стану політичного життя в процесі становлення нового політичного етносу.

Становлення ринкових відносин потребує підготовки високо-кваліфікованих політичних і управлінських кадрів для роботи в органах місцевого самоврядування, громадських об’єднаннях, політичних партіях і комерційних структурах в ролі спеціалістів для створення політичного іміджу, політичної герменевтики, політичної комунікації, політичного лобіювання.

На політичних менеджерів, як висококваліфікованих спеціалістів політичного ринку, покладається свого роду місія “експертів” суспільно-політичного стану суспільства; формування світоглядно-управлінських сенсів нової політичної духовності. Йдеться передусім про світосприймання політики в нових дискурсах (політична гносеологія, політична антропологія, політична онтологія, політична етика). Отже, політичний менеджмент розкриває конститутивне значення політики для смислової розбудови дійсності і смислозмістовного утвердження індивіда. Нарешті і політичне управління стало розглядатися, перш за все, як співучасть громадян у процесі управління, процесі виробки та реалізації владно-управлінських рішень, курсів політики, відборі самих управлінців на підставі прямої та (чи) непрямої участі в цьому процесі громадян, соціальних, етнічних, конфесіональних, територіальних груп та спільнот і їх організацій, включаючи здійснення контролю над діяльністю владних структур.

Політичне управління являє собою механізм, котрий постає з самої природи суспільного процесу. Управління значною мірою визначає соціальне майбутнє і якість сучасного життя. Масштабність історичних перетворень потребує посилення ролі управління в забезпеченні злагодженого, чіткого та безперебійного функціонування суспільного організму. Усвідомлення залежності суспільного прогресу, використання його потенціалу від рівня управління соціальними процесами зумовило значну трансформацію науки про управління, яка була в основному наукою про організацію технологічних процесів, і лише з часом на перший план почала виходити наука про управління людьми. За умов, коли об’єктами управління є люди, колективи, соціальні групи, управління набуває форми керівництва. А вихід на рівень регулювання суспільних відносин, тобто відносин між класами, націями та іншими соціальними групами, надає управлінню політичного характеру. Іншими словами, політика є конкретним різновидом управління, здійснюваного з використанням влади для вдосконалення соціальних відносин. Суттю політичного управління є свідомий цілеспрямований вплив людей і владних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою їх оптимізації (впорядкування, вдосконалення і розвитку) та досягнення певних цілей.

У багатьох країнах вже давно зрозуміли ту обставину, що управління вимагає постійної уваги і величезного напруження. Спеціалісти вважають, що найбільші суспільні витрати (як матеріальні, так і моральні) є наслідком недосконалості управлінської діяльності. Не випадково, пояснюючи крах якоїсь структури, американці називають три причини: погане управління, погане управління, погане управління.

У підходах до ролі і місця управління не можна абсолютизувати дію об’єктивних закономірностей у суспільному житті, оскільки це веде до приниження ролі свідомої діяльності людей, у тому числі й управління. Але слід відмовитися від спроб розглядати суспільство як об’єкт, що піддається всеохоплюючому, “тотальному” управлінню і плануванню.

Як свідчить практика, політичне управління досягає найбільшої ефективності не тоді, коли воно намагається охопити все до найменших деталей, а тоді, коли свій вплив на людей здійснює через регулювання ключових соціальних процесів. Труднощі оновлення суспільства значною мірою можна пояснити дією принципу Ле Шательє – Брауна, згідно з яким складна система, що стає об’єктом зовнішнього впливу, намагається перебудуватися таким чином, щоб максимально зменшити результати цього впливу.

Основними цілями політичного управління є:

реалізація інтересів тих чи інших політичних сил і соціальних груп;

регулювання суспільних відносин і суперечливих інтересів різних класів і соціальних груп;

захист державних інтересів на міжнародній арені;

вироблення оптимальних форм організації та стимулювання діяльності людей;

забезпечення політичної стабільності та правопорядку;

регулювання економічної діяльності;

стимулювання науково-технічного прогресу т. ін.

У відповідності з цим формуються певні управлінські процедури, відповідний набір навичок та прийомів управління, що в сукупності складає технології політичного управління. Як напрямок політичної науки технології політичного управління базуються на одному з наступних концептуальних підходів.

Перший – теорія складних організацій. В її межах політологи намагаються виявити особливості та вплив структур політико-державних організацій на вироблення управлінських рішень та курсу політики.

Другий пов’язаний із намаганням з’ясувати причини невдач реалізації рішень чи курсу політики. Особлива увага при цьому надається контролю, критеріям оцінки, взаємовідношенням управлінців з громадськістю, а також вищим та підлеглим органам управління.

Представники третього напряму – інституціонального – вив-чають, як здійснюється координація між різними рівнями та одиницями управлінських організацій, яка ступінь оптимальної централізації і децентралізації управління, які організаційні умови ефективного управління.

До четвертого напряму – політико-економічного – входять: марксистська теорія, теорії політичного розвитку, корпоративізму, розподілу ресурсів та ін. Всі вони досліджують курси політики, публічне управління в тій чи іншій суспільній галузі, виходячи з певного розуміння взаємодії держави, суспільства та економіки.

При цьому використовують такі показники, як характер пануючої у суспільстві ідеології, мета і цінності правлячих політичних партій, результати виборів, особливості форм правління, діяльність державних органів, розподіл прибутку, структура національного бюджету, і т. д.

П’ятий засновано на вивченні бюрократії та політики бюрократів (у веберовському розумінні “управлінець”). Представники цього напрямку досліджують не лише, як і чому бюрократи приймають рішення (в тому числі з використанням концепції раціонального вибору), вони також вивчають взаємовідношення бюрократів і політиків (тобто обрані посадові особи). Більш того, вони виявляють місце бюрократів в усій мережі політичних сил та інтересів, ступінь незалежності бюрократів від політиків та політичного контролю і навіть їх політичну роль.

При всіх відмінностях названих підходів (напрямів) усі вони не заперечують тому, що в сучасному суспільстві неможливо відокремити управління від політики.

2. Технології політичного управління

Уперше типологію управлінських методів і стилів дослідив ще в 30-х рр. Курт Левін, ввівши в науковий обіг поняття “авторитарне”, “анархічне” і “демократичне” управління. Під авторитарним типом розуміють управління з допомогою вольових, твердих і навіть жорстких засобів, коли один суб’єкт, використовуючи всю повноту влади, керує всім, нехтуючи думкою інших. Під анархічним типом розуміють ситуацію, коли всі намагаються управляти всім, виходячи за межі своїх повноважень. Нерідко цей тип називають ще ліберальним, пасивним, м’яким, млявим, таким, що базується на потуранні. Демократичний тип передбачає взаємодію всіх суб’єктів управління на основі раціонального розмежування функцій і сфер регулювання. Деякі політологи називають цей тип гнучким, універсальним, змішаним, симбіозним, що поєднує риси авторитарного й ліберального методів.

Ефективність управлінської діяльності значною мірою залежить від її соціотехніки, тобто сукупності форм, методів і засобів, які використовуються суб’єктами управління для досягнення поставлених цілей. Соціотехніка включає також і стиль управління, що є суб’єктивно-особистісною формою реалізації тих чи інших методів. Через те той самий метод дає різні результати, якщо він використовується різними суб’єктами управління.

Так, наприклад, волюнтаристський тип управління характеризує діяльність суб’єкта управління, який маніпулює об’єктивними закономірностями суспільного розвитку. Залежно від результативності розрізняють ефективний і неефективний, позитивний і негативний типи управління. Виокремлюють також директивний і товариський (авторитетний), прагматичний і моралізаторський, парадний і діловий типи.

Історичний досвід, а також соціологічні дослідження переконливо свідчать про згубні наслідки для суспільства як авторитарно-командного, так і анархічного типів управління. Вони дискредитували себе і в морально-політичному плані, і в матеріальному, оскільки усі сфери суспільного життя вимагають гнучких методів керівництва і постійної демократизації управління. Про найбільшу ефективність демократичного типу керівництва свідчать дослідження К. Бірта, Х. Прільвітца, Ф. Генова, А. Хараша, Х. Ріхтера, В. І. Терещенка та ін. В умовах демократичної системи політичні технології управління найбільш розвинуті. Громадяни тут беруть участь в управлінні та політиці як прямо так і непрямо.

Політичне управління пов’язане з наявністю у суб’єктів політики різних суперечних і навіть конфліктних інтересів, які в тій чи іншій мірі усвідомлюються і мають свій вираз, що призводить до появи суперників у боротьбі за прийняття тих чи інших рішень або курсу внутрішньої чи зовнішньої політики. Інакше говорячи, виникає ситуація політико-владних відносин, учасники яких, як правило, володіють не лише інтересами, цілями, що не співпадають, але й різними ресурсами.

З процесуальної точки зору політико-владне (політико-адміністративне) управління відбувається шляхом виробки правил гри, прийняття, реалізації управлінських рішень та курсів політики, контролю за їх виконанням, методів і стилів управління.

Найбільш масові та ефективні форми прямої участі є вибори і референдуми. В умовах демократії прямий вплив на політико-управлінські процеси робить суспільна думка, яка виявляється через опити, засоби масової інформації та різні форми політичної участі (мітинги, демонстрації, посилання листів і т. ін.).

У якості посередника між громадянами і управлінськими структурами виступають обрані народом представники – депутати. Чимала роль в цьому належить і таким посередникам, як політичні партії, інші суспільні організації та рухи, які представляють інтереси всіх головних верств та груп.

Технології політико-владного (політико-адміністративного) управління можна аналізувати в трьох аспектах:

нормативному, тобто як сукупність стійких правил взаємодії суб’єктів політико-владних відносин (наприклад, для участі у виборах політику необхідно знати, в якій мірі запропоновані процедури виборів сприяють дійсному волевиявленню громадян, формуванню ефективно діючих представницьких органів влади);

ресурсному, з точки зору можливостей і ресурсів, засобів реалізації, самих суб’єктів політико-владних відносин;

у динаміці, коли політичні технології вивчаються не в статиці, а в процесі виробки, прийняття, реалізації і контролю тих чи інших конкретних політико-владних рішень (наприклад, з приводу приватизації власності).

Говорячи про природу і технології політичного управління, можна зробити такі висновки:

рівень конфліктності сучасного українського суспільства ще залишається високим, що обмежує роль самоналагодження і самоорганізації як механізму регуляції міжгрупових відносин, знижує роль демократичних процедур і інститутів;

відсутність розуміння сутності змін, що відбуваються, розрив соціальних зв’язків не дозволяють групам чітко заявляти про свої інтереси, без чого політичні технології управління не можуть ефективно функціонувати.

На жаль, про сучасну Україну ще не можна казати, що її громадяни є не тільки об’єктом, але й повноправним суб’єктом управління. Відчуженість громадян від влади робить проблематичним їх реальну та ефективну співучасть у процесах управління. В сучасний період Україна знаходиться на стадії переходу до нової системи суспільних відносин і політико-державного устрою. Згідно зі світовою практикою такий період займає 15 – 20 років і характеризується частими кризами в різних галузях життя, загостренням конфліктів між різними суспільними силами та високим ступенем невизначеності розвитку ситуації.

Проблеми, що були накопичені в гострій формі, виходять назовні: різкий розподіл суспільства на ряд соціальних груп, кожна з яких відстоює особистісні інтереси та шукає нові соціальні орієнтири; багатократне зростання майнової нерівності; сплеск націоналізму та сепаратизму, загострення політичної боротьби між різними силами та розгубленість деяких груп населення, недостатнє знання владою про реальний стан розташування політичних сил.

Безумовно, різкий негативний вплив на політичну ситуацію в країні зробили і тактичні помилки правлячої еліти, нечіткість стратегії реформування політичної та економічної системи України. За роки незалежності в суспільстві не склався консенсус відносно цілей та загальної спрямованості змін. Не зменшується розчарування громадян у дієздатності існуючих інститутів влади, недовіра до демократичних процедур рішень існуючих проблем.

Особливу роль у становленні механізмів політичного управління відіграє розвиненість структур громадянського суспільства, перш за все ЗМІ, партій, хоча абсолютна більшість партій має слабку базу в регіонах і не робить значного впливу на регіональні процеси. Більшість сучасних партій України – це скоріше лише протопартії, які не можуть ні запропонувати реальну програму перебудови України, ні повести за собою широкі маси.

Чимало проблем у діяльності засобів масової інформації, які поки що не знайшли ефективної моделі функціонування в умовах ринку, що ще лише визначається, потрапили під вплив бізнес-структур.

В умовах послаблення структур громадянського суспільства, невиразності групових інтересів і неспроможності більшості груп само- організуватися з метою боротьби за відстоювання своїх інтересів у влади з’являється можливість “замкнути на себе” всі важливі функції та завдання управління.

Але, не дивлячись на всі труднощі та невдачі, процес демократичних перетворень в Україні в цілому зберігає шанс не зупинятися. Хоча інститути громадянського суспільства відносно слабкі, вони вже є реальністю. Тому треба конкретно оцінювати і проблеми становлення демократії, і технології політичного управління в Україні, і досягнення, що вже мають місце. У досягненні та забезпеченні нормального функціонування, стабільності суспільства дуже важливі політичні технології, їх ефективне використання всіма суб’єктами політичної діяльності.

3. Політичне рішення: технологія підготовки, прийняття, реалізації

Одна з важливих складових технології політичного менеджменту – підготовка, прийняття та реалізація політичних рішень. Рішення – це визначення альтернативи. Прийняття рішень – складова частина будь-якої управлінської функції, це інтегральна частина управління організацією будь-якого роду [82, С. 38]. Політичне рішення – це виробка цілей, їх раціоналізація, використання стандартних схем, моделей для розробки та прийняття документів; це один із процесів політичного управління, технологічне перетворення політичної влади в управлінні соціальними процесами. Політична влада реалізується через особистий вплив управляючих і, незважаючи на регламентуючу роль правил та процедур прийняття рішень, додає цьому процесу непередбачуваності та непрогнозованості. Нарешті процес прийняття рішень становить симбіоз раціонально організованої взаємодії структур та інститутів влади й значного суб’єктивізму управляючих. Ці дві оцінки співвідносяться та взаємодіють на різних етапах прийняття рішень. Процес формування рішення проходить три етапи (підготовчий, прийняття та реалізації політичного рішення) за такими фазами: аналіз вихідної інформації; оцінка альтернатив та вибір оптимального варіанта; прийняття рішення; реалізація рішення; контроль виконання; оцінка результатів.

Вивчення процесів прийняття та реалізації рішень у різних організаціях стали підставою розробки моделей цього процесу, чим займається так звана якісна теорія рішень. Модель містить вказівки, як здійснювати роботу на кожній фазі, забезпечуючи їхній взаємозв’язок. Дотримання технології дозволяє раціоналізувати процес прийняття рішень.

Найважливіший елемент прийняття політичного рішення є вибір методів реалізації сформульованих цілей. Можна сподіватися на інтуїцію та здоровий глузд, можна використати метод спроб та помилок – однак витрати від подібних технологій помітно перевищують їх ефективність.

У політичному менеджменті існують різні методи. Так, раціонально-універсальний передбачає оптимальний варіант вирішення проблеми на основі наявності всебічної інформації, розумної поведінки груп при розв’язанні даної проблеми, відсутності будь-яких перешкод ззовні. На практиці такий варіант не проходить з причин суперечливої природи самої людини, рухливості її інтересів.

Більш прагматичним є метод гілок, що виходить з поетапних кроків та рішень у реалізації конкретної проблеми. Це своєрідне “пілотування” на маршруті досягнення глобальної цілі, коли можливий і вихід вбік, і повернення для вирішення виникаючих важливих завдань. Цей метод дозволяє прорахувати ефективність витрат на шляху до кінцевої мети, вносити поправки до стратегії руху. Однак, вдаючись до даного методу, важко забезпечити досягнення будь-яких великих проривів в політичному реформування суспільства.

Враховуючи переваги та недоліки кожного з методів, деякі вчені пропонують використовувати так званий змішано-скануючий метод, який передбачає, з одного боку, широкий раціональний погляд на політичні проблеми суспільства та виділення їхніх типових, загальних рис, а з іншого – використання уявлень, що розкривають глибинні основи протиріч, для розробки будь-якої однієї проблеми, що виникає за конкретних обставин.

Для плідної реалізації політичного рішення важливо домогтися підтримки прийнятих рішень та засобів їх здійснення з боку населення. Позитивна мотивація у населення складається за рахунок умілого пропагандистського забезпечення, доказу переваг обраного варіанта вирішення проблеми.

Як правило, виділяють декілька основних типів (технологій) реалізації рішень: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм та радикалізм.

Популізм передбачає пряму апеляцію до громадської думки, безпосередню опору на масові настрої. Тому він обов’язково зорієнтований на спрощення, а інколи і вульгаризацію запропонованих цілей. Технологія сучасного популізму використовує лестощі, залякування внутрішньою або зовнішньою загрозою, безпідставні обіцянки тощо. Правлячі еліти намагаються виробити заклик до населення, реалізація якого, на їх думку, забезпечить подолання всіх протиріч та швидке просування до успіху. Найчастіше популізм використовується при харизматичному правлінні, але популістські заходи можуть стати складовою частиною політичного курсу і при інших режимах, що дотримуються раціональних методів управління. Участь мас надає популізму характеру легітимної політичної дії, яка, в свою чергу, забезпечує легітимність досягнутої з її допомогою влади.

Елітизм зорієнтований на попередження значної участі громадян у розробці рішень, у коригуванні урядового курсу. Такі режими заохочують діяльність різного роду посередницьких форм взаємодії з електоратом, акцентують увагу на розвиток представницьких органів та структур у політичному процесі. Широкого розповсюдження набуває діяльність тіньових апаратних механізмів влади.

Консерватизм характеризує стійке прагнення влади за будь-яких суспільних перетворень приймати рішення, які сприяють збереженню тих чи інших інститутів, структур або стосунків влади, орієнтуються на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Радикалізм як форма політичного правління спрямований на рішучу контрреволюційну зміну існуючих державних і соціальних інститутів, він рідко приносить суспільству громадянський мир, порядок та покращання життя населення. Влада спирається на насилля [94, С. 156 – 157].

Демократизм орієнтується на реальні потреби громадян, реалізацію їх невід’ємних прав та свобод. Дотримання процедур виборності основних державних органів і посадових осіб, їхньої підзвітності виборцям; підконтрольністі і відповідальності органів держави, що формуються шляхом призначення, перед виборною установою; гласності у діяльності держави, принципу розподілу влади, цивілізованих відносин з опозицією тощо.

У будь-якому випадку домогтися підтримки своїх дій та лояльності з боку громадян влада може тільки тоді, коли засоби та методи рішення спираються на стійкі стереотипи поведінки, існуючі цінності та уяви більшої частини населення.

У кожного політика існує свій стиль прийняття політичних рішень – індивідуальні методи, зумовлені особливостями особистості керівника, його менталітету, волі. На цей стиль впливає також ставлення до інформації, спрямованість інформаційного потоку, здатність протистояти подвійності, когнітивна здатність, віддавання переваги ризику певної величини.

Стиль прийняття рішення може бути: гнучким – зі схильністю до ризику; гнучким – зі схильністю до сторожкості; жорстким – зі схильністю до ризику; жорстким – зі схильністю до сторожкості [62, С. 54 – 68]. Крім того, можна казати про реагуючий стиль прийняття рішень, коли не тільки лідер, а взагалі уряд прагне співпрацювати з зацікавленими групами шляхом переговорів, спрямовує зусилля на збереження їхнього статусу, встановлює стійкі зворотні зв’язки через опитування громадської думки. Поряд з тим використовується активний інтервенціоністський стиль, коли уряд нав’язує різним групам довгострокову програму, де приватні інтереси підпорядковуються національним.

Іноді українське суспільство стикається з тим, що діючі політики неспроможні прорахувати наслідки тих чи інших рішень. Окремі рішення приймаються без необхідного ресурсного підкріплення – матеріального, організаційного, кадрового; відсутня координація між відомствами, що мають відношення до даної проблеми, яка відбивається в стилях прийняття політичних рішень. Крім того, в умовах сучасної України існує певний дуалізм політичних стилів: з одного боку, переважає авторитарний стиль прийняття рішень вузькою групою осіб з політичної верхівки без консультацій з іншими учасниками “політичної гри”; з іншого – спостерігається активний інтервенціоністський стиль, який проявляється у нав’язуванні суспільству келійно прийнятих рішень. Багато в чому ця ситуація відчуження більшості населення від процесу прийняття рішень зумовлена незрілістю громадського суспільства, розколотістю його культури.

Все це суперечить професійному підходу, якщо мати на увазі, що в апараті управління працює багато осіб високої наукової кваліфікації. Мабуть, апаратні тайни переважають перед рівнем інтелекту, наукового аналізу та політичного прогнозу.

Таким чином, політична влада та політична система в цілому реалізують свої сутнісні властивості вираження інтересів, управління, організації підпорядкування тощо як через відповідні функції, так і через технології політичного менеджменту.

Контрольні питання

Дайте визначення поняття “політичний менеджмент”.

Що включає політичний менеджмент як напрямок політичної науки?

У чому полягає основне функціональне призначення прикладного (практичного) напрямку політичного менеджменту?

Що ми розуміємо під політичним управлінням?

Назвіть основні цілі політичного управління.

На яких концептуальних підходах базуються технології політичного управління?

Від чого залежить ефективність управлінської діяльності?

Надайте характеристику відомих вам стилів управління.

Яке місце посідає процес прийняття рішень у сучасній політиці?

Надайте порівняльну характеристику методів реалізації сформульованих цілей в технології прийняття політичних рішень.

Дайте визначення основних типів (технологій) реалізації рішень: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм та радикалізм.

Назвіть етапи та фази процесу формування політичних рішень.

Що таке стиль прийняття політичних рішень? Якими вони бувають?

Використана література

Основна

Бодуен Ж. Вступ до політології: Пер. з фанц. – К.: Основи, 1995. – 174 с.

Гаджиев К. С. Політологія: Учебник для вузов. – М.: Логос, 2001. – 448 с.

Гаджиев К. С. Введение в геополитику: Учебник для вузов. – М.: Логос, 2000. – 432 с.

История политических и правовых учений: Учебник для вузов / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. – М.: ИНФРА-М, 1996. – 736 с.

Кухта Б. З. Історії української політичної думки. – К.: Генеза, 1998. – 368 с.

Панарин А.С. Політологія: Учебное пособие. – М.: Гардарики, 2002. – 408 с.

Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Навч. посібник. – К.:– Каравела; Львів: Новий світ. – 2000. – 328 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навчальний посібник для студентів вищ. навч. закладів / за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна – К.: Генеза, 1997. – 400 с.

Политология: Учебник для вузов / Под ред. М. А. Василика. – М.: Гардарика, 2000. – 592 с.

Политология: Хрестоматия / Сост. М. А. Василик, М. Вершинин. – М.: МГИМО (университет), РОССПЕН, 2000. – 680 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. проф. Кременя В. Г., проф. Горлача М. І. – Харків: Єдиноріг, 2001. – 604 с.

Політологія: Підручник / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К.: Академія, 2001. – 528 с.

Політологія: Навчальний посібник / За наук. ред. проф. А. Ко-лодій. – К.: Ніка – Центр, 2000. – 548 с.

Политология: Учебное пособие для вузов / Сост. и ред. проф. Н. И. Сазонова. – Х.: Фолио, 2001. – 831 с.

Пугачев В. П., Соловьев А. И. Введение в политологию: Учебник для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 446 с.

Філософія політики: Короткий енцикл. словник / Авт.-упоряд.: Андрущенко В. П. та ін. – К.: Знання України, 2002. – 670 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний словник / За ред. Б. Кухти. – Львів: Кальварія, 1997. – 278 с.

Чанышев А. А. История политических учений. Классическая западная традиция. Античность – пер. четв. XIX в. – М.: МГИМО, РОССПЭН, 2000. – 480 с.

Додаткова

Арендт Х. Традиции и современная эпоха // Вестник Москов-ского университета. Серия 7: Философия. – 1992. – № 1. – С. 79 – 92.

Адорно Т. Авторитарная личность. – М.: Республика, 1998. – 304 с.

Алексеева Т. А. Современные политические теории. – М.: РОССПЭН, МГИМО, 2000. – 344 с.

Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці / Пер. з фр. – К.: Всесвіт, 1999. – 588 с.

Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплины // Полис. – 1997. – № 6.

Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Полис. – 1992. – № 4. – С.122 – 134.

Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня: Мировой обзор: Учеб. пособие / Под ред. М. В. Ильина, А. Ю. Мельвиля. – М.: Аспект-Пресс, 2002. – 538 с.

Альтерматт У. Этнонационализм в Европе / Пер с нем. – М.: РГГУ, 2000. – 336 с.

Арендт Х. Истоки тоталитаризма. – М.: Текст, 1996 – 288 с.

Арендт Х. Vita activа, или О деятельной жизни / Пер. с нем. и англ.; Под ред. Д. М. Носова. – СПб.: Алетейя, 2000. – 438 с.

Аристотель. Политика. Афинская полития. – М.: Мысль, 1997. – 460 с.

Арон Р. Демократия и тоталитаризм. – М.: Текст, 1993. – 494 с.

Арон Р. Этапы развития социологической мысли. – М.: Прогресс, 1993. – 608 с.

Арон Р. Мир і війна між націями: Пер. з фр. – К.: МП «Юніверс», 2002. – 688 с.

Бакунин М. А. Анархия и порядок. Сочинения. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2000. – 704 с.

Баллестрем К. Г. Апории теории тоталитаризма // Вопросы философии. – 1992. – № 5. – С. 16 – 28.

Бердяев Н. А. Русская идея: Основные проблемы русской мысли XIX и начала ХХ в. Судьба России. – М.: Изд. В. Шевчук, 2000. – 542 с.

Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. – М.: Наука, 1990. – 232 с.

Бердяев Н. А. Философия свободы. – М.: ОЛМА-Пресс, 2000. – 352 с.

Берлин И. Философия свободы. Европа. – М.: Новое литера-турное обозрение, 2001. – 448 с.

Бжезинский З. Великая шахматная доска: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1998. – 320 с.

Борисов Л.П. Политология. – М., 1996. – С. 73 – 74.

Бурдье П. Социология политики: Пер. с фр. / Сост. Н. А. Шмат-ко. – М.: Socio-logos, 1993. – 336 с.

Бурдье П. Практический смисл: Пер. с фр. / Отв. ред., пер. и послесл. Н. А. Шматко. – СПб.: Алетейя, 2001. – 562 с.

Валлерстайн И. Мир, стабильность и легитимность, 1990 – 2025 / 2050 // Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире: Пер. с англ. – СПб.: Университетская книга, 2001 –416 с.

Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – 804 с.

Вехи: сборник статей о русской интеллигенции. Из глубины: сборник статей о русской революции. – М.: Правда, 1991. – 608 с.

Винниченко В. К. Відродження нації. – К.: Політвидав України, 1990. – Ч. 1 – 348 с.; Ч. 2. – 328 с.; Ч. 3 – 542 с.

Власть: очерки современной политической философии Запада. – М.: Наука, 1989. – 324 с.

Гаджиев К. С. Введение в политическую науку. Учебник для высших учебных заведений. – 2-е изд. перераб. и доп. – М.: Логос, 1997. – 544 с.

Гаджиев К. С. Тоталитаризм как феномен ХХ века // Вопросы философии. – 1992. – № 2. – С. 3 – 25.

Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія: Навч. Посібник. – 4-е вид., – Львів: Світ, 2001. – 446 с.

Глобальное сообщество: новая система координат. Подходы к проблеме / Отв. ред. А. И. Неклесса. – СПб: Алетейя, 2000. – 320 с.

Головатий М.Ф. Політична психологія: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2001. – 288 с.

Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. – К.: Наукова думка, 1992. – 544 с.

Гуггенбергер Б. Теория демократии // Полис. – 1991. – № 4. – С. 136 – 148.

Даль Р. О демократии: Пер. с англ. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 208 с.

Дегтярев А. А. Основы политической теории. – М.: Высшая школа, 1998. – 248 с.

Джилас Милован. Лицо тоталитаризма. – М.: Наука, 1992. – 156 с.

Дюверже М. Политические партии / Пер. с фр. – М.: Академи-ческий проект, 2000. – 558 с.

Жан К., Савона В. Геоэкономика: Пер. с фр. – М.: Между-народные отношения, 1997. – 264 с.

Зайцев А. К. Социальный конфликт. – М.: Academia, 2000. – 464 с.

Ильин И. А. О монархии и республике // Вопросы философии. – 1991. – № 4. – С. 107-151; № 5. – С. 95-145.

Имидж лидера. – Психологическое пособие для политиков. – М.: Общ-во „Знание” России, 1994. – 282 с.

Инглхарт Р. Постмодерн: меняющиеся ценности и изменяю-щиеся общества // Полис. – 1997. – № 4.

Иноземцев В. Л. За пределами экономического общества. – М.: Academia – Наука, 1998. – 640 с.

Канетти Э. Масса и власть: Пер. с нем. – М.: Ad Marginem, 1997. – 528 с.

Капустин Б. Г. Посткоммунизм как постсовременность // Полис. – 2001. – № 5. – С. 6 – 28.

Киссинджер Г. Дипломатия: Пер. с англ. – М.: Международные отношения, 1997. – 864 с.

Кассирер Эрнст. Избранное. Опыт о человеке. – М.: Юрист, 1998. – 784 с. (Лики культуры).

Кинг П. Классифицирование федерации // Полис. – 2001. – № 5. – С. 6 – 18.

Классический французский либерализм. Сборник: Пер. с фр. – М.: РОССПЭН, 2000. – 592 с.

Козер Л. Функции социального конфликта: Пер. с англ. – М.: Идея-Пресс, 2000. – 208 с.

Кола Д. Политическая социология / Пер. с фр. – М.: Весь мир, ИНФРА-М, 2001. – 406 с.

Котельников В. С. Определение национальных интересов: версия государственного строительства в Украине в контексте мирового опыта // Полис. – 2000. – № 6. – С. 136 – 146.

Лейпхарт А. Многосоставные общества и демократические режимы // Полис. – 1992. – № 1 – 2.

Ленин В. И. Три источника и три составных части марксизма. Полн. собр. соч. – Т. 23. – С. 40 – 48.

Лефор К. Политические очерки (XIX – XX века) / Пер. с англ. – М.: РОССПЭН, 2000. – 386 с.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею й організацію українського монархізму // Філософська і соціологічна думка. – 1991. – №10. – С. 63 – 83.

Луман Н. Власть / Пер. с нем. – М.: Праксис, 2001. – 256 с.

Маккиндер Х. Дж. Географическая ось истории // Полис. – 1995. – № 4. – С. 162 – 172.

Мангейм Дж. Б., Рич Р. К. Политология. Методы исследования: Пер. с англ. – М.: Весь Мир, 1997. – 544 с.

Манхейм К. Идеология и утопия // К. Манхейм. Диагноз нашего времени / Пер с нем. и англ. – М.: Юрист, 1994. – С. 7 – 276.

Мескон М., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. – М.: Дело, 1992. – 268 с.

Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. – М.: Центр психологии и психотерапии, 1996. – 478 с.

Московичи С. Машина, творящая богов: Пер. с фр. – М.: Центр психологии и психотерапии, 1998. – 560 с.

Муляр В. І. Політологія. Курс лекцій. – Київ: ЦУЛ, 2002. – 356 с.

Мухаев Р. Т. Хрестоматия по теории государства и права, политологии, истории политических и правовых учений. Пособие для вузов. – М.: Приор, 2000. – 1104 с.

Нации и национализм / Б. Андерсон, О. Бауэр, М. Хрох и др.: Пер. с англ. и нем. – М.: Праксис, 2002. – 416 с.

Націоналізм: Антологія / Упоряд.: О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – 872 с.

Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В. Л. Иноземцева. – М.: Academia, 1999. – 640 с.

Ноттурно М. А. Відкрите суспільство та його вороги: суспільство, влада та бюрократія // Політична думка. – 1996. – № 3 – 4. – С. 3 – 23.

О свободе. Антология мировой либеральной мысли. Первая половина ХХ в. / Отв. ред. М. А. Абрамов. – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 694 с.

Общество и политика. Современные исследования, поиск концепций / Под ред. В. Ю. Больтанова. – СПб.: Изд. СПБТу, 2000. – 512 с.

Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс // Ортега-и-Гассет Х. Избранные труды: Пер. с исп. – М.: Весь мир, 1997. – С. 43 – 163.

Основы политической науки. – Ч. II. – М.: Общ-во “Знание” России, 1993. – 356 с.

Основы политологии. Краткий словарь терминов и понятий. – М.: О-во «Знание» Россия, 1993. – С. 27.

Основы психологических знаний: Учеб. пособие // Авт.-сост. Г. В. Щёкин. – 3-е изд., – К.: МАУП, 1999. – 264 с.

Пайпс Р. Собственность и свобода / Пер. с англ. – М.: Моск. школа полит. исслед., 2000. – 415 с.

Парсонс Т. О структуре социального действия / Пер. с англ. – М.: Академический Проект, 2000. – 880 с.

Платон. Государство. В 3-х т. – Т. 3. – М.: Наука, 1972. – С. 18 – 112.

Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку. Редкол: Ф М. Рудич (голова) та ін. – К.: Парламентське вид., 1998. – 352 с.

Політичні партії України / За ред. В.М. Якушика. – К.: Знання, 1996. – 252 с.

Політологія: Курс лекцій за заг. ред. І. С. Дзюбка. – К.: Вища школа, 1993. – 404 с.

Политология. Учебно-методическое пособие. – Полтава, 1992. – С. 75.

Поппер К.Р. Открытое общество и его враги: Пер. с англ. – В 2-х т. – М.: Международный фонд «Культурная инициатива»; Феникс, 1992. – Т. 1 – 446 с.; Т. 2 – 524с.

Поэтика и политика (сборник статей). Альманах Российско-французского центра социологии и философии Института социологии РАН. – СПб.: Алетейя, 1999. – 352 с.

Райх В. Психология масс и фашизм: Пер. с англ. – СПб.: Университетская книга, 1997. – 380 с.

Рассел Б. Мудрость Запада: Историческое исследование западной философии в связи с общественными и политическими обстоятельствами / Пер. с англ. – М.: Республика, 1998. – 480 с.

Рикер П. История и истина / Пер. с фр. – СПб.: Алетейя, 2002. – 400 с.

Рикер П. Мораль, этика и политика // Рикер П. Герменевтика. Этика. Пол-ка. – М.: Academia, 1995. – С. 38 – 58.

Рудич Ф. М. Політологія. Курс лекцій. Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти. – К., 2000. – С. 53.

Рукавишников В., Халман Л., Эстер П. Политические культуры и социальные изменения. Международные сравнения. Вып. 2 / Пер. с англ.; Ред. В. О. Рукавишникова. – М.: Совпадение, 2000. – 368 с.

Саламатин В. С. Политические режимы: к методологии понятий. – М.: Прогресс, 1995. – 228 с.

Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки / Пер. з англ. – К.: Основи, 1997. – 838 с.

Современная западная социология: Словарь. – М.: Полит-издат, 1991. – 432 с.

Современные международные отношения: Учебник / Под ред. А. В.Торкунова. – М.: РОССПЭН, 2000. – 584 с.

Соловьев А. И. Политическая идеология: логика исторической эволюции // Полис. – 2001. – № 2. – С. 5 – 23.

Соловьев А. И. Политология. Политическая теория. Полити-ческие технологии: Учебник для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 560 с.

Сорокин П. А. Человек. Общество. Цивилизация. – М.: Полит-издат, 1992. – 544 с.

Тарле Е. Политика. История территориальных захватов: XV – XX века. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 800 с.

Фарукшин М. Х. Политическая система общества // Социаль-но-политические науки. – 1991. – № 5. – С. 68.

Филатова М. Н., Светенко А.С. Политология. – М., 1996. – С. 36.

Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. – М.: Республика, 1994. – 447 с. – (Мыслители ХХ века).

Фромм Э. Бегство от свободы / Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1995. – 256 с.

Хайек Ф. А. Дорога к рабству / Пер. с англ. – М.: Экономика, 1992. – 176 с.

Хайек Ф. А. Познание, конкуренция и свобода. Антология сочинений / Пер., сост. С. Мальцевой. – СПб.: Пневма, 1999. – 288 с.

Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ в. / Пер. с англ. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2003. – 368 с.

Хантингтон С. Столкновение цивилизаций // Полис. – 1994. – № 1.

Херманн М. Дж. Стили лидерства в формировании внешней политики // Полис. – 1991. – № 1. – С. 91 – 98.

Холод В. В. Лекції з політології: Навчальний посібник. – Суми: Видавництво “Університетська книга”, 2001. – 360 с.

Шапиро И. Переосмысливая теорию демократии в свете современной политики // Полис. – 2001. – № 3. – 6 – 15; № 4. – С. 27 – 36; № 5. – С. 54 – 64.

Шмитт К. Политическая теология / Пер. с нем. – М.: КАНОН-пресс-Ц, 2000. – 336 с.

Шмитт К. Понятие политического // Вопросы социологии. – 1992. – № 1. – Т. 1.

Штраус Л. Введение в политическую философию / Пер. с англ. – М.: Логос, Праксис, 2000. – 364 с.

Эйзенштадт Ш. Революция и преобразование общества: сравнительное изучение цивилизаций / Пер. с англ. – М.: Аспект Пресс, 1999. – 416 с.

Milgrem S. Obedience to Authority: An Experimental View N.Y. Harper & Row, 1974. – 266 р.

Political Psychology. Contemporary Problems and Issues / Ed. M. G. Hermann. S.-Francisco; L., 1986. – 360 р.

Tvеrsky A., Kahneman А. The framing of Decisions and the Psychology of Chaise // Science. – 1981. – 221 (January 31). – Р. 453 – 458.

Winter D., Herman M., Vaintraub W., Walker S. The Leader as a projective scene //Political Psychology. 1991. V. 12. № 2.

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

ПОЛІТОЛОГІЯ

для студентів усіх спеціальностей

усіх форм навчання

Укладачі:

Кузь Олег Миколайович

Брунько Петро Володимирович

Вихрова Вікторія Іванівна

Дзіндра Лідія Федорівна

Дубровська Ілаїда Михайлівна

Жеребятнікова Ірина Володимирівна

Зубрєва Надія Володимирівна

Сахань Олена Миколаївна

Відповідальний за випуск Кузь О.М.

Редактор Демченко Н.І.

Коректор Бриль В.О.

План 2004 р. Поз. № 17 – П

Підп. до друку Формат 60х90/16.

Папір ТАТRА. Друк Piso.

Ум.-друк. арк. Обл.-вид. арк.

Тираж прим. Зам. № Безкоштовно.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи Дк № 481 від 13.06.2001 р.

Видавець і виготівник – видавництво ХДЕУ, 61001, м. Харків, пр. Леніна, 9а