ДИПЛОМНА РОБОТА

Формування правильної дикції у молодших школярів

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи дикції як компонента техніки мовлення

1.1 Зміст та завдання розвитку дикції у початковій школі

1.2 Особливості артикуляції голосних і приголосних звуків

Розділ 2. Методика формування дикції у молодших школярів

2.1 Робота вчителя початкових класів над усуненням вад вимови

2.2 Формування у молодших школярів практичних умінь і навичок з дикції

2.3 Шляхи розвитку дикції в учнів початкових класів у процесі експериментального дослідження

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Виховання нової людини, в якій гармонійно поєднуються духовне багатство, естетичні, моральні, розумові й фізичні якості, ставить перед школою завдання формувати людську особистість. Важливу функцію у цьому складному процесі відіграє художня література. Маючи зразки літературних творів, учитель, починаючи з початкових класів, успішно здійснює двоєдиний процес навчання і виховання дітей.

Освітньо-виховні можливості художньої літератури невичерпні. Але застосувати їх у практичній діяльності вчитель може передусім через виразне читання художніх творів. Педагог має домогтися, щоб виразне слово стало одним із методів пізнання учнями літератури як виду мистецтва, спроможного активно впливати на особистість. Особливо наголошувала на значущості чіткого, виразного читання і мовлення в початковій школі М. Рибнікова, яка стверджувала, що «...це та перша і основна форма конкретного наочного навчання літератури, яка для нас важливіша від будь-якої іншої наочності зорового плану. Ми не заперечуємо наочності зорової, проте самою природою звучного слова визначений основний метод проникнення слова у свідомість — метод його виразної вимови» [67, 19].

Ці актуальні положення М. Рибнікової продовжив і талановито втілював у життя видатний педагог В. Горецький. Він приділяв постійну увагу слову, наголошуючи: «Проблема виховання словом — одна з життєвих і найгостріших проблем, над якими, на мій погляд, передусім треба працювати і в теоретичному і в практичному плані. Тонкість внутрішнього людського світу, благородство морально-емоційних відносин не утвердиш без високої культури словесного виховання» [25, 37].

Виразного читання і мовлення слід навчати всіх дітей, оскільки в кожного з них є певні природні творчі дані, які вчитель може поступово розвивати. Звичайно, що навіть при систематичній роботі над усним словом не всі учні стануть читцями-професіоналами чи акторами. Проте кожний з них зуміє правильно говорити, логічно виражати свої думки, емоційно впливати на співбесідника [28, 162]. Крім того, постійна робота над виразним мовленням сприяє розвитку в них таких цінних якостей, як творча уява, спостережливість, чутливе й уважне ставлення до оточуючої дійсності; виховує в дітей почуття колективізму, привчає їх відчувати себе вільно і впевнено під час виступів перед слухачами; пробуджує інтерес і любов до літератури, підвищує рівень культури мови, збагачує внутрішній світ.

Оволодіти основами практики виразного читання й досягти високого результату словесної дії, тобто емоційного впливу на слухача під час мовлення, є навчальним завданням кожного школяра. Проте насамперед „треба мати певні знання й уміння з техніки мовлення, зокрема володіти основами дикції” [16, 28]. Можна досконало знати положення виразного читання, але якщо не мати відповідно підготовленого, розвиненого мовленнєвого механізму, то високих результатів словесної дії не досягти. Справді, не можна вплинути на слухачів за допомогою мовлення, у якому явно чуються певні вади: нечітко, неправильно вимовляються окремі звуки, слова, вирази або надто різкий, неприємний або приглушений, хриплий голос, до того ж з частим невиправданим диханням.

Отже, майстерність мовлення школяра, безпосередність словесної дії вимагають не тільки знань теорії і методики, навичок і умінь виразного читання, а й добре виробленої дикції — комплексу практичних основ вимови (досконале володіння мовним апаратом, уміння правильно користуватися в педагогічних, навчально-виховних цілях мовою і мовленням).

Хоча теорія розвитку у молодших школярів основ дикції як елемента техніки мовлення, є досить розробленою (цю проблему досліджували Г. Артоболевський, А. Багмут, В. Бадер, М. Баженов, С. Бернштейн, І. Блінов, Л. Варзацька, Т. Завадська, Л. Горбушина, В. Горецький, Т. Запорожець, А. Капська, Т. Ладиженська, С. Нікольська, Г. Олійник, Л. Павлова, М. Рибнікова, Є.Язовицький та ін., проте прикладні аспекти формування відповідних навичок учнів з дикції висвітлені недостатньо. Особливо ця проблема є актуальною для початкової школи.

Оволодіння основами техніки мовлення й, зокрема, дикцією, є необхідною умовою досягнення високої професійної підготовки, педагогічної техніки й майстерності вчителя початкових класів. Якщо педагог навчить учня вслухатися в його мовлення (увиразнене відповідними засобами), цим він збільшить його можливості пізнавати дійсність, збагачувати власне мовлення, що важливо у загальному і культурному розвитку школяра. Зважаючи на важливе значення умінь і навичок оволодіння дикцією учнями початкових класів, і була обрана темадипломної роботи «Формування правильної дикції у молодших школярів».

Об’єкт дослідження – дикція як компонент техніки мовлення.

Предмет дослідження – методика формування дикції у молодших школярів.

Новизна нашого дослідження полягає у педагогічному й методичному обґрунтуванні основ розвитку дикції у молодших школярів та виявленні специфіки розвитку цих умінь на уроках читання в початковій школі.

Метою роботи є дослідження методичних особливостей розвитку дикції в учнів початкових класів.

Гіпотеза дослідження: якщо у систему роботи з читання систематично включати методично обґрунтовані вправи, що втілюють основні положення теорії і практики техніки мовлення, то це позитивно вплине на формування дикції в учнів початкових класів.

Для досягнення мети роботи необхідно розв’язати такі завдання:

1. Виявити зміст та завдання формування дикції у початковій школі.

2. Описати особливості артикуляції голосних і приголосних звуків.

3. Охарактеризувати специфіку роботи вчителя початкових класів над усуненням вад вимови учнів.

4. Визначити методичні основи формування у молодших школярів практичних умінь і навичок з дикції.

5. Організувати і провести експериментальне дослідження, проаналізувати його результати.

При написанні роботи були використані такі методи педагогічного дослідження: описовий, порівняльний, аналітико-синтетичний, експериментальний. Для цього використано такі форми роботи: а) аналіз тематичної літератури; б) спостереження; в) бесіди; г) узагальнення експериментальних даних.

Практична значущість дипломної роботи випливає з актуальних завдань удосконалення навчально-виховного процесу загалом та уроків читання зокрема, а також з гуманістичних засад гармонійного розвитку особистості школяра. Матеріали дослідження можуть використовувати учителі початкової школи для ефективної реалізації виховного та розвивального потенціалу уроків читання, доповнення навчального матеріалу підручників та інших педагогічних та освітніх цілей.

Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

Розділ 1. Теоретичні основи дикції як компонента техніки мовлення

1.1 Зміст та завдання розвитку дикції у початковій школі

Щоб навчити учнів виразно читати, потрібно насамперед навчити їх володіти усним словом, яке має бути виразником їх думок, почуттів; навчити їх впливати на клас за допомогою інтонації. Це можливо лише тоді, коли вони оволодівають всіма засобами виразного читання: технікою мовлення, логікою мови та емоційно-образною виразністю читання.

Техніка мовлення складається з таких елементів:

дихання — фізіологічної основи мовлення;

голосу — головного інструмента читця;

дикції — чіткого правильного вимовляння звуків, слів, виразів [33, 22-23].

Без глибокого знання, практичного засвоєння елементів техніки мовлення не можна досягти виразності читання.

Дикцією (лат. dictio — вимова) називають „манеру вимовляти звуки, склади, слова” [39, 28]. Вона є складовою частиною одного з найважливіших засобів виразності мовлення вчителя на уроці.

На побутовому рівні в поняття дикції входить „виразна і чітка вимова всіх звуків мови, що полегшує слухове сприйняття мовлення” [41, 25]. Проте для вчителя початкових класів це – базовий інструмент його професійної діяльності. Бездоганна «стерильна» вимова стає основою, на яку педагог накладає індивідуальні мовні характеристики свого персонажа, розроблені відповідно до трактування образу. При необхідності в мові персонажа може з'являтися акцент або прононс, «окання», шепелявість і т. ін.

Проте, поза сумнівом, подібними виразними засобами повною мірою здатним користуватися лише людина, котра досконало володіє артикуляцією і голосовим апаратом. Яскравість розробленої мовної характеристики і особливостей дикції персонажа робить його особливо виразним. Відповідно необхідно визначити підготовку вчителя і учня особливостями вимови.

Будова артикуляційного апарату зображена на рис. 1.

Рис. 1. Органи мовного апарату

1 – губи; 6 — кінчик язика;

2 – зуби; 7 — середня частина спинки;

3 — тверде піднебіння; 8 — задня частина спинки;

4—м'яке піднебіння; 9 — корінь язика;

5 — маленький язичок; 10 — надгортанник;

11 — голосові зв'язки.

Пунктиром на рисунку показано положення при піднятому язичку.

Відомий російський педагог В. Галендєєв стверджує, що „дикція кожної людини індексує практично всю її біографію – від побутових умов формування (включаючи штучне або материнське годування в дитинстві; технічні характеристики будинку, в якому росла людина, – цегляний, панельний; і т.д.) до інтелектуального і культурного рівня” [35, 65].

Хороша дикція (чіткість і ясність вимови) – одна з найважливіших сторін культури мовлення [43, 49].

Щоб забезпечити легке сприймання змісту твору дітьми, учитель повинен мати не тільки добре розвинуті якості голосу, а й бездоганну дикцію, тобто чітку правильну вимову кожного мовного звука. При неправильній дикції навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху читцеві, тим більше вади його вимови можуть призвести до негативних наслідків, оскільки дітям молодшого шкільного віку властиве мовне наслідування.

Вади вимови бувають різного характеру, і виникають вони внаслідок певних органічних (вроджених) і неорганічних (набутих) вад мовного апарату. Неорганічні вади можуть мати той самий характер вимови, що й органічні (гугнявість, шепелявість, гаркавість, сюсюкання тощо). Однак причини їх пояснюються насамперед неправильним засвоєнням засобів артикуляції окремих звуків або недбалим користуванням мовним апаратом чи окремими його складовими частинами [61, 12-13].

Хиби вимови властиві багатьом дітям. Виправленням їх повинні займатися не тільки медичні установи, а й учителі.

Неорганічні вади вимови можна ліквідувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ. Органічні недоліки вимови не можна виправити лише виконанням вправ. Проте деякі з них можуть бути усунені завдяки медичному втручанню [58, 9]. У дитячому віці це не викликає особливих труднощів, значно складніше виправити недоліки в дорослої людини. Тому не бажано, щоб люди з природними дефектами вимови працювали вчителями чи вихователями. Вчитель, як і артист, диктор, повинен бездоганно володіти мовним апаратом.

Основою правильної дикції є правильна постановка дихання, яка здійснюється завдяки вправам дихального апарату [33].

Від правильного дихання залежить сила і рівномірність звучання мови, а також зміст і краса мовлення взагалі. Адже дихання безпосередньо пов'язане з паузами, а паузи (про них йтиметься нижче) диктуються змістом і, таким чином, ділять потік мовлення на мовні такти. Часте набирання повітря під час читання створює недоречні паузи, а це в свою чергу впливає на красу мовлення. Дихання з широкими інтервалами позбавляє читця можливості робити необхідні за змістом паузи і врешті призводить до монотонного мовлення. Отже, дихання може відіграти відповідну роль у процесі читання лише за тієї умови, коли читець правильно ним керуватиме.

Диханням треба досконало володіти, раціонально використовувати його в процесі мовлення. Звичайний природний, не керований процес дихання складається з трьох моментів, які ритмічно повторюються: вдихання, видихання і паузи (стану спокою, відпочинку м'язів) [65, 87]. Звичайне природне дихання не потребує свідомої уваги, бо відбувається поза мовленням. Тому вдих і видих його плавні, спокійні і майже однакові за тривалістю: зразу після вдиху йде пасивне й мимовільне видихання, а після нього — невеличка пауза і знову вдих.

У керованого дихання процес зовсім інший. Вдихання, видихання і паузи підпорядковані волі читця. Логічні й емоційні сторони мовлення потребують від мовця певної організації цього процесу: швидкого вдихання і повільного видихання, уміння керувати витратою повітря.

Природне дихання здійснюється не в усіх однаково. Це залежить від того, які саме м'язи органів дихання беруть найактивнішу участь у роботі дихального апарату. У зв'язку з цим його поділяють на чотири типи: ключичний (високий, плечовий), грудний (середній, реберний), діафрагматичний (низький, черевний), комбінований (грудно-черевний) [76, 25-26]. Перші три типи вважаються неправильними, останній — правильним.

Ключичний — це такий тип дихання, коли повітрям наповнюється лише верхня частина легень, у цьому випадку дихати доводиться частіше, ніж необхідно, оскільки в легені поступає мала кількість повітря. Цей тип можна розрізняти за такими ознаками: при вдиханні підіймаються вгору плечі, лопатки і ключиці.

Грудний — це такий тип дихання, коли повітрям наповнюється лише середня частина легень. На відміну від першого при такому диханні в легені поступає значно більша кількість повітря, проте ще недостатня, щоб заповнити і верхню, і нижню частини. Тому цей тип дихання також вважається неправильним, його ознаки: грудна клітка розширюється, а живіт втягується.

Діафрагматичний — це такий тип дихання, за яким повітрям наповнюється переважно нижня частина легень. Таке дихання значно краще, ніж ключичне чи грудне, проте також неправильне, бо верхня й середня частини легень залишаються пасивними, погано вентилюються. Ознаки такого дихання: при вдиханні віддувається живіт, бо діафрагма інтенсивно скорочується, осідає і тисне на черевну порожнину. Це найпоширеніший тип дихання серед людей, які працюють фізично.

Найбільше доцільний комбінований тип дихання. У процесі такого дихання повітрям наповнюються всі частини легень.

Такий розподіл дихання на типи слід вважати відносним, схематичним. Характер дихання кожної людини змінюється залежно від зовнішніх обставин та їх внутрішнього стану. Проте можна зустріти таких людей, у яких переважає один з неправильних типів. У такому разі слід перебудувати цей загальний тип дихання, зробити його правильним, комбінованим.

Якщо розглядати дихання лише з урахуванням завдань виразного читання, то, можливо, немає потреби зупинятися на окремих неправильних його типах. Головне для читця — вміти керувати своїм диханням. Очевидно, яким би способом він не дихав, однак своє дихання повинен уміти підпорядковувати потребам відтворення змісту читаного твору чи висловлювання власної думки, особливо настроїв, переживань, Для цього потрібно знати в загальних рисах, як відбувається процес дихання, і виконувати ті вправи, які допоможуть читцю удосконалити техніку правильного, керованого дихання.

Учитель повинен не тільки знати, як користується диханням читець, а й навчити дітей правильно дихати в процесі мовлення. Отже, він повинен знати і неправильні типи дихання. Ці знання дадуть можливість учителеві, по-перше, переконатися у правильності чи неправильності власного дихання та дихання учнів, застерегти себе і їх від неправильного дихання, яке згодом може шкідливо впливати на здоров'я, і, по-друге, прискорити процес засвоєння правильного, керованого дихання [82].

Знати неправильні типи дихання необхідно ще й для того, щоб у разі потреби вміти ними користуватися. Читцеві часто доводиться вдаватися до неправильних типів дихання під час передачі емоційного змісту тексту. Справді, коли ми передаємо особливу радість, ласкавість, привітність, то в процес дихання входить і ключичне. Таким прикладом може бути опис радості Василька в оповіданні В. Сухомлинського "Скільки ж ранків я проспав". Коли ж передаємо тривогу, схвильованість, то мимоволі користуємося грудним типом дихання. При висловлюванні погрози, підсиленої злості, ненависті мимоволі користуємося діафрагматичним типом дихання.

Дихання, з одного боку, — акт рефлекторний, воно відбувається поза нашою свідомістю, виконуючи функцію газообміну в організмі, а з другого —це процес керований, оскільки пов'язаний з вимовою. Мовлення, читання вголос потребують великої кількості повітря, економного його витрачання і своєчасного, швидкого і непомітного для інших поповнення. Для цього треба привчити мускули грудної клітки не розслаблюватися відразу після видиху, як це буває при акті рефлекторному, а поступово, в міру потреб, підпорядковуватися волі мовця, читця. Все повинно регулюватися дихальним центром головного мозку [79, 63].

Голос — важливий інструмент правильної артикуляції голосних і приголосних звуків. Проте не будь-який голос може задовольнити вимоги виразного читання. Навіть красивий від природи голос деколи не здатний без подолання певних труднощів впоратися з тими завданнями, що їх ставить перед собою мистецтво живого слова. „Але гарні розмовні голоси, — як зауважує К.Станіславський, — трапляються рідко. А коли вони й трапляються, то бувають недостатні за своєю силою й діапазоном” [72, 129]. Цей факт свідчить про те, що над розвитком голосу треба працювати.

Серед учителів і дітей часто бувають голоси, яким властиві певні вади: слабкість, млявість, сиплість, хриплість, гугнявість, верескливість тощо. З такими голосами важко працювати і, головне, неможливо досягти відповідного впливу на слухачів у процесі мовлення: голос неприємно сприймається на слух, нерідко й стомлює і навіть дратує слухачів [7, 43]. Зрозуміло, що вчитель, як і кожний читець-професіонал, повинен, по-перше, добре розумітися на всіх особливостях голосу і, по-друге, уміти над ним працювати, щоб удосконалити, розвинути його природні задатки, тобто, як це прийнято називати, поставити його.

Процес творення голосу нерозривно пов'язаний з диханням, що є неодмінною умовою звучання мови. Повітря, яке ми видихаємо з легень, проходить через бронхи (дихальне горло), а звідти в гортань, де розміщені голосові зв'язки, які мають властивість змикатися і розмикатися, утворюючи щілину. Під тиском повітря вони коливаються і створюють голос.

Розмовному голосу будь-якої людини властиві такі якості, як сила, тобто певний ступінь гучності звучання; висота, тобто тональні можливості або діапазон, — звуковий обсяг; тембр забарвлення, яке залежить від складу обертонів [23, 72].

Природних даних цих якостей голосу для читця в умовах школи замало. Якщо сила голосу від природи й забезпечує добру гучність, то не в змозі забезпечити довготривалої словесної дії. Без відповідних вправ голосові зв'язки при тривалій і напруженій роботі мовного апарату скоро втомлюються, хрипнуть [32, 60]. Можна зустріти окремі голоси, які від природи мають широкий діапазон, достатній для читця. Проте забезпечити ту рухливість, якої вимагає експресивність художнього тексту в процесі читання, непоставлений голос не може. Це саме стосується і тембру. Тембр, навіть і приємний — чистий, дзвінкий від природи, сам по собі ще нічого не вартий. Тільки у зв'язку з іншими, досконало розвиненими якостями голосу він виконує відповідну роль у мистецтві живого слова.

Поставити голос — це значить розвинути, удосконалити його природні якості в такій мірі, щоб вони легко підкорялись творчій волі читця відповідно до завдань художнього твору чи іншого характеру мовлення.

Слід пам'ятати, що правильна постановка голосу не приходить сама собою в процесі мовлення, як дехто з недосвідчених читців думає, а може розвиватися лише до певної міри тоді, коли читець добре обізнаний з теорією виразного читання в цілому, і зокрема з технікою мовлення, і постійно дотримується в своїй роботі всіх правил гігієни голосу та дихання [33, 57].

Після проведення відповідних вправ з дотриманням гігієни голосу, а також надалі продовжуючи їх у процесі практичної діяльності вчителя і учнів, природні якості голосу набудуть нових відтінків [42]. Сила голосу надасть читцю можливості посилати його на далеку відстань без особливого напруження голосових зв'язок, довго не втомлюватися, тобто значно зростуть гучність і тривалість голосу. Висота голосу характеризуватиметься розширенням діапазону, дасть можливість вільно й легко змінювати тональність в межах півтори октави і більше. Тембр голосу позбудеться властивих йому вад (гугнявості, хриплості, верескливості тощо), набуде чистого, дзвінкого, приємного звучання, що є необхідною умовою естетичного впливу живим словом на слухачів.

Крім цього, поставлений голос відзначатиметься також гнучкістю, рухливістю), тобто здатністю володіти змінами тону, легко сповільнювати чи прискорювати темп мовлення, змінювати силу, висоту, тембр (гучніше-тихше, сильніше-слабше, нижче-вище, різкіше-м'якше, ніжніше).

До і після постановки голос читця потребує постійного догляду, щоб не допустити псування і втрати його. Для цього слід дотримуватися певних правил роботи мовного апарату і загальної гігієни голосу, зокрема:

1. У процесі читання, розповіді не допускати висоти голосу поза межі

виробленого, встановленого, можливого діапазону, а також надмірної гучності і тривалості мовлення. Це може призвести до зриву голосових зв'язок.

2. Не допускати простудних захворювань, гострих або хронічних катарів верхніх дихальних шляхів, нервових зрушень тощо. Це може призвести до захворювання органів, які беруть участь у голосоутворенні (гострого, хронічного і професійного ларингіту — запалення слизової оболонки гортані, внутрішніх вузликів на голосових зв'язках).

3. Не перевищувати денних норм голосового навантаження (4-5 академічних годин підряд). У процесі тривалого мовлення варто робити кількахвилинні перепочинки — 5-8 повільних і спокійних вдихів і видихів.

5. Дотримуватися профілактики носоглотки. У випадку навіть незначних неприємних відчуттів сухості в горлі треба його прополоскати відваром ромашки чи листя евкаліпту.

6. Можна загартовувати носоглотку: кожного дня протягом певного часу полоскати холодною водою з поступовим зниженням температури від +20 до +12°С [39, 16-17].

Найкращий спосіб збереження звучання голосу на професійному рівні, як зауважує С.Т. Нікольська, це зарядка, до якої входить дихальна і артикуляційна гімнастика [54]. Якщо кожного ранку після дихальних вправ (10-15 хв.) прочитати протягом 10 хвилин гекзаметр, дотримуючись усіх правил дикції, дихання і голосу, то це сприятиме не тільки постійній підтримці мовного апарату, а й додасть бадьорості всьому організму.

Поряд із дикцією важливе значення в техніці мовлення учнів має орфоепія, тобто система загальноприйнятих правил, що визначають єдино правильну літературну вимову. Якщо дикція — це правильна роздільна вимова окремих мовних звуків, то орфоепія — правильна вимова цих звуків.

Для того, щоб своєю мовою впливати на слухачів, недостатньо однієї якості і чистоти дикції, необхідна ще й правильність вимови окремих слів. Можна ясно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нормам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швидкості розуміння змісту, який вона виражає [45, 18].

Сучасні норми української орфоепії — це єдині для всіх фонетичні закони літературної мови. Вони історично склалися на основі вимови полтавсько-київських говірок. На жаль, ще не в усіх учителів та учнів мова бездоганна. Багатьом властиве серйозне порушення орфоепічних норм, відхилення від них під впливом певних причин.

У науково-методичній літературі існує велика кількість спроб класифікувати відступи від норм літературної мови та вимови і порушення принципу комунікативної доцільності, що призводять до виникнення у мовленні школярів помилок та недоліків (М. Кожина, Т. Ладиженська, В. Мельничайко, М. Пентилюк, Т. Чижова та ін.), які зазначають, що „знання цих відхилень учителю необхідне для правильного й раціонального планування роботи з формування техніки усного мовлення” [78, 14].

Усі помилки, що спостерігаються у мовленні учнів, можна поділити на мовні, тобто такі, що пов'язані з порушенням норм у використанні мовних одиниць, та мовленнєві, тобто такі, що викликані недотриманням законів побудови тексту як одиниці зв'язного мовлення (недотримання точності мовлення, бідність використовуваних мовних засобів, невиразність, порушення принципу комунікативної доцільності).

Недотримання виразності — один з найтиповіших недоліків усного мовлення учнів початкових класів. Усунення його досягається внаслідок використання тих мовних засобів, які допомагають якнайповніше передати емоційно-експресивне забарвлення. Це стає можливим завдяки відбору стилістично забарвлених, мовних одиниць, а також внаслідок використання інтонаційних засобів мовлення (темпу, сили, голосу, логічного наголосу, тембру, підвищення чи зниження голосу) [57, 62]. Невміння користуватися цими засобами з метою надати висловлюванню потрібної виразності є недоліком в усному мовленні молодших школярів, оскільки за програмою [63] ознайомлення з цими інтонаційними властивостями передбачено в кожному класі.

Тільки в усному мовленні помічено орфоепічні та інтонаційні помилки, а також порушення евфонії (милозвучності) та норм наголошення української мови. Зокрема, помилки, що виникають через порушення норм орфоепії — літературної вимови голосних і приголосних — становлять групу орфоепічних, серед яких розрізняють:

неправильну вимову ненаголошених [е], [и];

неправильну вимову ненаголошеного звука [о] перед складом з [у];

глуху вимову дзвінких приголосних перед глухими та в кінці слів [каска] [дуп];

м'яку вимову приголосного [р] в кінці складу і в кінці слова [зв'ір'];

м'яку вимову шиплячих звуків [н'іч'], [ч'асто];

роздільну вимову дж, дз у словах типу дзвінок, джміль [64, 54-55].

До групи усних помилок відносять ті, що пов'язані порушенням норм наголошування. Окремо серед недоліків усного мовлення виділяють невміння учнів робити логічний наголос, паузи між частинами речення, реченнями, абзацами, невміння дотримуватися потрібної сили голосу, швидкості, невміння надавати голосу емоційного забарвлення, відповідно до ситуації спілкування. Усі ці різновиди об'єднують у групу інтонаційних мовленнєвих недоліків.

1.2 Особливості артикуляції голосних і приголосних звуків

Звукові одиниці мови реально існують і функціонують не ізольовано, а в мовному потоці, в певному зв'язку одна з одною. Аналіз умов сполучуваності голосних і приголосних звуків, утворення груп приголосних, різних комбінацій їх і місця в слові, як і вивчення частотності фонем, має велику теоретичну й практичну вагу.

Предметом нашого дослідження є «звукова субстанція мовлення» [65] та особливості її артикуляції. До вивчення звукового сигналу підходять багатоаспектно, адже звук генерується, передається і приймається. Мовленнєва комунікація являє собою процес, модель якого можна зобразити у наступній послідовності: суб’єкт, що говорить, – канал зв’язку, по якому передається інформація, – об’єкт, що приймає дану інформацію [70, 32]. Кожна людина виступає як в ролі суб’єкта, так і в ролі об’єкта мовлення.

Оскільки звуки ми вимовляємо й чуємо, то ці два їх аспекти – вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і складають сутність звука. Якщо говорити точніше, то останній аспект включає до свого складу два різних явища – власне акустику, тобто характеристику звука як фізичної величини, як коливання пружного середовища, і фізіологію – сам аспект сприйняття, при якому коливання, що лягають на барабанну перетинку вуха, перетворюються в слухові узагальнення мозку [58, 8]. Вимова звука – це не тільки робота апарату мовлення, а й корегуюча діяльність артикуляторних узагальнень мозку.

Звуком називається «коливальний рух різноманітних тіл з наступним поширенням цих коливальних рухів у навколишньому середовищі» [82, 16]. Джерелом мовних звуків служать коливання голосових зв'язок у гортані й тертя повітряного струменя об стінки мовного апарата.

Звук мови відрізняється від інших звуків тим, що він, по-перше, є носієм найменшої одиниці мови — фонеми, яка має структурне значення, по-друге, відображений у свідомості носіїв мови як такий звукотип, котрий характеризується певним набором акустичних, анатомо-фізіологічних і психофізичних (психоакустичних) ознак [75]. Цей набір ознак набуває соціального статусу і закріплюється в свідомості носіїв мови як орфоепічна норма.

Звуки поділяються на тони й шуми [79, 12-13]. Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми — внаслідок неперіодичних коливань. У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Зазвичай до тону завжди більшою чи меншою мірою додається шум, а до шуму — незначний елемент тону. Тому різкої межі між тонами й шумами немає. Проте мовні звуки розрізняють залежно від того, що лежить у їх основі — тон чи шум,— і відповідно поділяють на дві групи: голосні і приголосні. Голосні — це звуки, основу яких становить тон. Приголосні — це звуки, основою яких є шум, до якого може долучатися й голос (при утворенні сонорних або дзвінких приголосних).

Звуки (тони і шуми) розрізняють за інтенсивністю, висотою, спектром і тривалістю [11, 137-138].

Інтенсивність звука залежить в основному від амплітуди коливань голосних зв'язок, яка, в свою чергу, обумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони на його шляху видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша інтенсивність (сила) звука. Інтенсивність як об'єктивну характеристику звука слід відрізняти від гучності. Під гучністю розуміють сприйняття інтенсивності звука слуховим апаратом людини. Залежність між інтенсивністю й гучністю звука визначається висотою. Звуки, однакові по силі, але різні висотою, можуть сприйматися як звуки різної гучності.

Висота звука визначається швидкістю коливань в одиницю часу. Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв'язок утворюється основний тон. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні характеризують його мелодику.

Тони, які виникають у гортані, можуть резонуватися (викликати вторинні коливання) у надгортанних порожнинах (ротовій, носовій, глотковій), внаслідок чого виникають додаткові тони (парціальні, складові тони, обертони). Вони в ціле число разів вищі за основний тон, тому вони звуться гармонічними складовими тонами.

Додаткові тони, що виникають у надгортанних порожнинах, при вимові різних звуків неоднакові силою, висотою й місцем їх концентрації.

Сукупність основного тону і додаткових тонів складає його спектр, що є дуже істотною в лінгвістичному відношенні характеристикою звука, оскільки з якісного боку різниця між окремими звуками визначається саме на основі їх спектра [13, 21].

Лінгвістичний (соціальний, фонологічний) аспект має на увазі вивчення ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій. Наприклад, звуки [н] і [н'] здатні розрізняти слова (пор. стан і стань), а звуки [а], [у],[ и] можуть розрізняти і слова, і форми слів (пор. лак, лук, лик; книга, книгу, книги) й под. Такі одиниці, що служать для розрізнювання слів і форм слів, називають фонемами.

Вивчення мовних звуків виключно з погляду анатомо-фізіологічного або фізично-акустичного неможливе [11]. Воно обов'язково — свідомо чи несвідомо — враховує значення звуків для спілкування, тобто включає й лінгвістичний, або функціональний (ще інакше — соціальний), аспект.

Дослідження звуків виконують природознавчими методами (анатомо-фізіологічними й акустичними). Дослідження функцій звукових елементів у процесі комунікації здійснюється за допомогою мовознавчих (лінгвістичних) методів дослідження.

Усі ці аспекти, відрізняючись своїми завданнями і методами дослідження, разом з тим перебувають у щільному, нерозривному зв'язку і взаємно доповнюють один одного.

Лінгвістично звуками називають „найменші одиниці мовного потоку, з яких в мові складаються слова” [14, 36]. Звуки мови на письмі позначають так: [a], [с], [д'], [м], [н]. Окремо взяті звуки (на відміну від слова та речення) не мають ніякого значення ([о], [у], [п], [с], [д], [і], [к], [м]), але з них творяться слова та їхні значущі частини. Наприклад, з наведених звуків легко скласти слово підсумок, у якому виділяють три значущих частини під + сум + ок.

Звуки утворюють зовнішню, звукову оболонку слів і тим самим допомагають відрізнити одне слово від іншого. Слова розрізняють за кількістю звуків, з яких вони створені, набором цих звуків та їх послідовністю [24, 15]. Звуки мови виникають за допомогою мовного апарату, до якого належать гортань з голосовими зв'язками, ротова та носова порожнини, губи, язик, зуби та піднебіння.

За способом творення звуки поділяють на голосні та приголосні.

Голосні звуки – це „звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв'язок. Після того як струмінь повітря вже у вигляді звукової хвилі з періодичними коливаннями проходить крізь ротову порожнину, він вільно виходить назовні. Ротова порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за рахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в горизонтальній та вертикальній площині змінює свої розміри та форму” [11, 137], що є вирішальним при творенні голосних різної якості.

Голосних звуків шість: [і], [и], [е], [у], [о], [а].

Голосні звуки можуть бути переднього і заднього ряду, низького, середнього і високого підняття, огублені і неогублені, ненаголошені і наголошені [19, 25-26].

За місцем творення (мають на увазі рух язика у горизонтальній площині ротової порожнини) голосні звуки поділяються на голосні переднього ряду ([е], [и], [і]) і голосні заднього ряду ([а], [о], [у]).

В залежності від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні низького ([а]), середнього ([е], [о]) і високого ([і], [и], [у]) підняття:

За участю губ голосні поділяються на огублені (лабіалізовані [о], [у]) і неогублені (нелабіалізовані [і], [и], [е], [а]).

Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки можуть бути наголошеними ([і] – місто) і ненаголошеним ([і] – містечко) [6].

На початку слів голосні в українській мові виступають порівняно рідко, але в середині слова вони трапляються частіше. Так, після твердих приголосних виступають звуки [а],[о], [у], [е], [и]: тато, той, туман, тесля, тиша. Після м’яких приголосних також виступають п’ять голосних, але в дещо іншому складі – [а],[о], [у], [е], [и]. Отже, після твердих і м’яких можуть виступати і виконувати смислорозрізнювальну функцію чотири голосні - [а], о], [у], [е].

Приголосні звуки – це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою частиною голосу, або тільки шум.

При вимові приголосних звуків голосові зв'язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного струменя, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не замкненими і вільно пропускати видихуване повітря [23, 25]. Характерні для приголосних шуми виникають переважно у ротовій порожнині при подоланні струменем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами.

В українській мові 32 приголосних звуки: [б], [п], [д], [д' ], [т], [т' ], [ґ ], [к], [ф], [ж], [з], [з' ], [ш], [с], [с' ], [г], [х], [дж], [дз], [дз' ], [ч], [ц], [ц' ], [в], [й], [м], [н], [н' ], [л], [л' ], [р], [р' ].

Якість приголосних залежить від умов їх творення. При утворенні приголосних видихуваний струмінь повітря (з участю або без участі голосу) зустрічає на своєму шляху перепону, яка являє собою зближення або повне зімкнення активних і пасивних мовних органів. У результаті подолання відповідної перепони виникає характерний шум, що визначає якість того чи іншого приголосного. При утворенні приголосних загальне напруження мовних органів відсутнє, воно зосереджене лише в ділянках, що є фокусом творення звука.

В українській мові приголосні класифікуються за такими ознаками: 1) за участю голосу й шуму в їх творенні; 2) за місцем творення (за активним і за пасивним мовним органом); 3) за способом творення; 4) за наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації); 5) за наявністю або відсутністю носового забарвлення (назалізації) [35, 66]. Акустичні особливості приголосних звуків, як правило, залежать від артикуляційних умов їх творення.

За участю голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні й шумні [64, 35-36].

Сонорними (лат. sоnоге — звучно, голосно) називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу. Цих звуків в українській мові дев'ять: [в], [й], [м], [н], [н' ], [л], [л' ], [р], [р']. При артикуляції сонорних мовні органи хоча й зближуються в основному так само, як і при творенні шумних приголосних, проте щілина при цьому утворюється досить широка, і повітряний струмінь, проходячи крізь неї, не створює сильного шуму, властивого шумним приголосним.

Шумними називають приголосні, що складаються з голосового тону (або голосу) й шуму з перевагою шуму або з одного тільки шуму, чітко локалізованого. До шумних в українській мові належать: [б], [п], [ф], [д], [т], [ з], [ш] тощо.

Шумні приголосні, в залежності від того, у якому стані перебувають голосові зв’язки в момент творення, поділяють на дзвінкі і глухі. Якщо голосові зв’язки більш напружені, тоді творяться дзвінкі шумні приголосні звуки: [б], [д], [д'], [ґ ], [ж], [з], [з'], [г], [дж], [дз], [дз' ]. При розслаблених голосових зв’язках творяться глухі шумні звуки: [п], [т], [т'], [к], [ш], [с], [с'], [х], [ч], [ц], [ц'].

Дзвінкі та глухі приголосні утворюють так звані акустичні пари (дзвінкий звук – глухий): [б]-[п], [д]-[т], [д' ]-[т' ], [ґ ]-[к], [ж]-[ш], [з]-[с], [з'] - [с'], [г]-[х], [дж]-[ч], [дз]-[ц], [дз' ]-[ц']. Глухий звук [ф] в українській мові співвідносного дзвінкого звука не має. Дзвінкі приголосні у кінці слова та в кінці складу вимовляють дзвінко. Усі сонорні приголосні звуки належать до дзвінких і не мають парних глухих.

За активним мовним органом приголосні поділяють на губні ([б], [п], [в], [м], [ф]), язикові ([д], [д' ], [т], [т' ], [з], [з' ], [с], [с' ], [дж], [дж], [ц], [ц' ], [р], [р' ], [л], [л' ], [н], [н' ], [ж], [ч], [ш], [дж], [й] та глоткові [г].

Приголосні розрізняють за наявністю або відсутністю палаталізації (або за твердістю і м'якістю) [69, 24]. Палаталізація звуків, або пом'якшення, виникає внаслідок додаткового підняття передньої і середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція подібна до артикуляції голосного [і]. Коли до основної артикуляції приголосних приєднується додаткова і-подібна артикуляція, то об'єм ротового резонатора помітно зменшується і власний тон приголосного підвищується [35].

За ознакою твердості чи м'якості приголосні розмежовують на тверді ([б], [п], [д], [т], [ґ ], [к], [ф], [ж], [ш], [з], [с], [г], [х], [дж], [ч], [дз], [ц], [в], [м], [н], [л], [р]) і м'які ([д' ], [т' ], [з' ], [с' ], [дз' ], [ц' ], [й], [л' ], [н' ], [р]). Окремі приголосні за ознакою “м’якість- твердість” утворюють пари: [д]-[д' ], [т]-[т' ], [з]-[з' ], [с]-[с' ], [дз]-[дз' ], [ц]-[ц' ], [н]-[н' ], [л]-[л' ], [р]-[р'].

Враховуючи слухове сприйняття, приголосні діляться також на свистячі ([з], [з' ], [с], [с' ], [ц], [ц' ], [дз] [дз' ]) і шиплячі ([ж], [дж], [ч], [ш]). Зовсім невелику групу складають носові приголосні ([м], [н], [н' ]), у творенні яких бере участь носова порожнина [48].

Окремо треба сказати про звук [ґ], що третім виданням українського правопису було повернуто в українську абетку. Звук [ґ] вживається у словах: ґанок, ґоґель- моґель, ґудзик, ґрунт, ґречний, ґрати (іменник), ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґранчак та ін.

Звуки [ґ] та [г] легко розрізняються на слух:

[г] - гортанний щілинний, глухіший;

[ґ] - задньоязиковий проривний, дзвінкіший [75, 138].

Різницю в роботі мовних органів при вимові цих звуків можна відчути на дотик, прикладаючи пальці до гортані.

Голосні в українській мові у наголошеній позиції звучать чітко і виразно (голос, сила). Так само чітко і виразно вимовляються і голосні [а], [і], [у] в ненаголошених складах (співати). Ненаголошений [е] вимовляють із наближенням до [и], так само як і ненаголошений [и] наближається до [е]. Особливо помітно це у випадку, коли [и] чи [е] знаходяться перед наголошеним складом (заметіль). Голосні [е], [и] майже не змінюються у кінці слова і у складі з побічним наголосом (пити, куля). Ненаголошений звук [о], як і наголошений, теж вимовляється голосно, ніколи не перетворюючись на [а], як у російській мові.

У дієслівних формах 3-ї особи однини і множини теперішнього часу буквосполучення -ться вимовляється як [ц']: сміється - [с'м’ійец':а]. Букво-сполучення -шся вимовляється як довгий м'який [с’]: смієшся – [с'м’ійе'с':а].

Дзвінкі приголосні [б], [д], [д’], [ґ], [ж], [з], [з’], [г], [дж], [дз], [дз’], як правило, зберігають свою дзвінкість у таких випадках:

на кінці слова (ніж, гедзь);

в середині слова перед наступним глухим приголосним, найчастіше на межі кореня і суфікса (дiжка, жабка); виняток – дзвінкий приголосний [г], який в окремих випадках чергується з глухим [х] перед глухими [т'] і [к]: [н'і'хт'і], [вохки'й];

у кінцевих дзвінких приголосних префіксах роз-, без-, через- та інших перед глухим приголосного кореня (розповідати) [77, 62].

Дзвінкий [з] чергується з глухим [с] тільки у префіксі з- перед наступним глухим кореня (крім [ш] і [ч]) - [с'ц'іпити], [схот'іти]. У випадку знаходження дзвінкого свистячого [з] перед шиплячими [ш] і [ч] він чергується з глухим шиплячим [ш] (зшити).

Глухі приголосні в середині слова перед дзвінкими вимовляються дзвінко: [п р о' з' б а]. Приголосні шиплячі звуки [ж], [ч], [ш] перед наступними свистячими [ц'], [с'] чергуються відповідно зі свистячими [з'], [ц'], [с']: [кни'з'ц'і] [74].

Нормативним для української мови є чергування [у] та [в]; [і] та [й] у мовному потоці, яке залежить від кінця попереднього і початку наступного слова [наш учи'теил'].

Більшість букв позначає один звук.

Але буква може передавати і два звуки, напр.:

буква щ передає сполучення двох звуків [ш]+[ч];

буква ї завжди позначає два звуки [й] та [і].

З іншого боку, для позначення одного звука можуть вживатися дві букви (напр., букви дж і дз передають відповідно кожна свій звук: [дж] і [дз] (джміль, їжджу, дзеркало, дзига).

Букви я, ю, є можуть передавати по одному звукові - [а], [у], [е], коли вживаються для позначення м'якості приголосних: люди - [л'у'ди], давнє - [д'а'вн'е], а також два звуки, коли виступають:

на початку слова: юшка - [йу'шка], єдність - [йе'д'н'іс'т'];

на початку складу після букви, що позначає голосний склад: палає - [па-ла'-йє];

після апострофа: в'яне - [вйа'не];

після м'якого знака: портьєра - [портйе'ра] [71, 14].

М'якість приголосних передається за допомогою букв ь та і (сталь, тісто, хіба). Твердість приголосних на письмі не позначається, а для роздільної вимови вживається апостроф.

Звукові як лінгвістичній одиниці властива автономність. Відриваючись від конкретної морфеми, звук набуває певної самостійності, незалежності, автономності. Саме тоді, коли звук пориває з лексичним або граматичним значенням, він перестає бути словом чи морфемою і стає самостійною звуковою одиницею, яка об'єктивно існує поряд з іншими мовними одиницями — морфемою, словом, реченням, хоч не однакова з ними за роллю [82].

Автономність звуків виявляється передусім у тому, що носії мови легко ділять на фонеми будь-яке незнайоме їм слово або, навпаки, складають нові слова, наприклад абревіатури, замінюють незнайомі звуки запозичених слів звуками рідної мови. Свідченням автономності звукової системи є також можливість зображення звуків у вигляді літер у звуковому письмі.

Виразність і чистота дикції досягаються насамперед завдяки правильності артикуляції, тобто чіткістю постановки органів мовлення і їх рухів під час вимови звуків. Тому роботу над усуненням недоліків вимови слід розпочинати з виправлення неправильно завчених раніше рухів органів артикуляції.

Проаналізуємо особливості артикуляції голосних звуків [74, 24-26].

А — нелабіалізований, чистий голосний заднього ряду, низького піднесення. Артикуляція ненапружена. При вимові нижня щелепа опущена, рот настільки широко розкритий, що між зубами можна вставити два пальці, покладені один на одного. Губи активної участі не беруть. Вони притиснені до зубів, не випинаються вперед і не розтягуються в сторони.

Язик помітно відтягнений назад. Спинка язика своєю задньою частиною також відтягнена назад до стінки глотки. Дещо відтягнений від нижніх зубів назад і кінчик язика.

М'яке піднебіння зімкнене із задньою стінкою глотки.

О — лабіалізований голосний заднього ряду, середнього ступеня піднесення, артикуляція ненапружена. Губи при вимові витягнені вперед і заокруглені, рот напіввідкритий. Язик займає трохи вище положення, ніж при вимові а. Спинка язика спрямована більше до м'якого піднебіння, ніж до задньої стінки глотки. Кінчик язика відтягнений від нижніх зубів сильніше, ніж при а. М'яке піднебіння сильно підняте вгору закриває вхід у носову порожнину.

У — лабіалізований голосний заднього ряду, високого ступеня піднесення. Артикуляція ненапружена. При вимові нижня щелепа опущена, але менше, ніж при вимові а, зуби відходять від передніх зубів і дуже витягуються вперед, утворюючи між губами й зубами невелику порожнину, довжина якої більша, ніж при вимова о. Відстань між губами зовсім невелика. Положення язика дуже високе, тіло його спрямоване вгору до м'якого або навіть до задньої частини твердого піднебіння, а кінчик відтягнений від передніх зубів і зігнутий униз та назад більше, ніж при вимові інших голосних заднього ряду. М'яке піднебіння підтягнене вгору і закриває прохід у носову порожнину.

Е — нелабіалізований голосний переднього, на межі з середнім, ряду пониженого ступеня піднесення. Артикуляція ненапружена. При вимові куточки губ трохи розтягнені в сторони й притиснені до зубів. Положення язика нижче, ніж при вимові інших голосних переднього ряду, спинка язика основною своєю масою просунена вперед, ближче до середньої частини твердого піднебіння, кінчик — відтягнений від нижніх зубів, а корінь — відсунений назад більше, ніж при вимові інших голосних переднього ряду. М'яке піднебіння зімкнене з задньою частиною глотки.

И — нелабіалізований голосний переднього ряду, високого піднесення. Артикуляція ненапружена. Губи при вимові розтягнені дещо більше, ніж при вимові є й притиснені до зубів. Рот розкритий настільки, що між зубами можна вставити кінчик мізинця. Положення язика вище, ніж при вимові є, але трохи нижче, ніж при і. Передня частица спинки язика опукла, основною своєю масою просунена вперед. Кінчик язика вільно опущений вниз, а корінь відсунений від задньої стінки глотки значно більше, ніж при є. М'яке піднебіння зімкнене з задньою частиною глотки.

І — нелабіалізований голосний переднього ряду, високого піднесення. Артикуляція напружена, м'язи мовних органів при його вимові скорочуються й поверхня їх стає твердішою, що позначається і на тембрі голосного, на його більшій виразності. При вимові губи розтягнені в сторони значно більше, ніж при и та є, і утворюють вузьку щілину. Рот розкритий настільки, що між верхніми й нижніми зубами можна вставити кінчик мізинця. Уся маса язика (передня й середня частини) переміщується виразно вперед, до передньої частини твердого піднебіння або до верхніх зубів та альвеол. Тіло язика зібране спереду і має виразно випуклу форму. Віддаль найвищої точки язика від твердого піднебіння невелика. Кінчик язика спадає вниз безпосередньо за нижніми зубами або ж упирається в нижні зуби. М'яке піднебіння закриває вхід у носову порожнину.

Проаналізуємо особливості артикуляції приголосних [76].

Б, М, П — губні. При артикуляції спочатку утворюється зімкнення нижньої губи з верхньою, потім, під натиском повітря, що видихається, відбувається "вибух": губи розмикаються, нижня губа натискає на верхню і відштовхується від неї. Нижня щелепа при цьому опускається, язик при цьому участі не бере. При п, б м'яке піднебіння підняте й не пропускає повітря в носову порожнину. Голосові зв'язки при творенні п ненапружені й не дрижать, а при творенні дзвінкого б губи напружені й дрижать.

М — губний сонорний. Артикулюється як і шумний дзвінкий б, з тією лише різницею, що при його творенні тон переважає над шумом, а м'яке піднебіння опускається й відкриває прохід до носової порожнини.

В — губно-зубний щілинний. При творенні нижня губа зближується з верхньою, але не змикається з нею: між губами залишається вузенька щілина, через яку проходить струмінь видихуваного повітря. Язик нерухомий. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід у носову порожнину,

Ф — губно-зубний. Твориться при зближенні нижньої губи з зубами, при цьому щілина виникає між різцями і нижньою губою. Язик у роті лежить спокійно. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід у носову порожнину.

Д, Н, Т — шумні зімкнені передньоязикові. При творенні їх губи пасивні, кінчик та передня частина язика змикаються з верхніми зубами та альвеолами. Тильна частина кінчика язика при цьому щільно притискається до нижніх зубів. Голосові зв'язки при творенні д,н вібрують. Сонорний н має носове забарвлення, бо м'яке піднебіння опущено і повітря проходить одночасно через ротову й носову порожнини.

С, З—шумні щілинні. При вимові губи напіввідкриті й розтягнуті. Зуби розтулені на віддаль 1-1,5 мм. За загальною конфігурацією язика с, з дещо подібні до зімкнених т і д. Істотна різниця полягає в тому, що при їх артикуляції виникає не зімкнення, а щілина. Передня спинка язика утворює жолобок, причому кінчик язика впирається в нижні різці, а спинка торкається іклів та різців. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід до носової порожнини. Голосові зв'язки при творенні с перебувають у напруженому стані, а при творенні з дрижать.

Ц, ДЗ — шумні передньоязикові африкати—складаються з двох елементів (зімкненого й щілинного). При вимові ц утворюється зімкнення типу т, а при вимові дз—типу д, але воно не завершується "вибухом", як під час артикуляції звичайних зімкнених, а плавно, без паузи, переходить у щілинний елемент типу с або з. Отже, артикуляція ц відбувається на місці утворення т і с, а дз — на місці утворення д і з. Кінчик язика притискається до нижніх зубів, а передня його частина утворює на зубах і початку альвеол зімкнення, але плавно переходить у щілину.

Ш, Ж — шумні щілинні передньоязикові. При артикуляції нижня щелепа трохи переміщується вперед, губи теж. Зуби зближені на відстань 1-1,5 мм. Кінчик язика разом із прилеглою до нього спинкою потовщується і відтягується назад порівняно з артикуляцією с і з.

На язиковій спинці утворюється ширший канал, ніж при вимові с і з. Повітряний струмінь спрямований по каналу на передні різці; розбиваючись об їх краї, він викликає специфічний шум. При вимові ш голосові зв'язки не вібрують, а при вимові ж — вібрують, але струм повітря слабший, ніж при ш.

Ч, Дж — шумні передньоязикові африкати. Вони починають артикулюватися з елемента зімкнення типу т і д, який плавно переходить у щілинний елемент типу ш, ж. Елементи зімкнення утворюються не на місці звичайних т, д, тобто не на зубах і початку альвеол, а значно вище, на твердому піднебінні, отже, там, де утворюються шиплячі ш, ж,

Р — передньоязиковий, належить до так званих вібрантів (дрижачих). При його творенні рот розкритий, губи пасивні; краї задньої і середньої частини спинки язика впираються у верхні бокові зуби; передня частина язика розплющується для утворення вільних рухів; кінчик разом з передньою спинкою піднімається вгору і торкається твердого піднебіння на задній частині альвеол, де під натиском видихуваного повітря вібрує.

И — середньоязиковий щілинний. При артикуляції середня спинка язика піднімається до твердого піднебіння, внаслідок чого між твердим піднебінням і середньою частиною язикової спинки виникає щілина. Кінчик язика опущений униз і тримається біля нижніх зубів. Л — боковий передньоязиковий сонант. При артикуляції рот трохи розкритий. Губи набувають положення залежно від наступного голосного. Подібно до змичних т, д, н, при л кінчик язика утворює змичку на площі, починаючи від внутрішньої поверхні зубів верхньої щелепи і далі на твердому піднебінні. Крім того, краї язика опускаються з одного або з двох боків і утворюють біля бокових зубів щілину, крізь яку проходить повітряний струм.

К — шумний задньоязиковий. Артикулюється задньою спинкою язика, що, піднімаючись до м'якого піднебіння, утворює з ним зімкнення. Нижня щелепа трохи опускається. Кінчик язика направлений униз. Голосові зв'язки розімкнені. Струмінь повітря сильний.

Типовою для української літературної мови є така артикуляція к, при якій зімкнення утворюється на рівні останніх кутніх зубів, язикове тіло посунене назад, а кінчик язика знаходиться за нижніми зубами. Так артикулюється і шумний задньоязиковий зімкнений г, тільки зімкнення задньої спинки язика з м'яким піднебінням відбувається на рівні останніх кутніх зубів. Контактна смуга, що утворюється при вимові, трохи вужча від контактної смуги, що утворюється при вимові к.

X — шумний задньоязиковий щілинний. Артикулюється задньою спинкою язика; піднімаючись до м'якого піднебіння, утворює щілину за останніми кутніми зубами. Язикове тіло відтягнене назад, а кінчик язика знаходиться за нижніми зубами.

Г — фарингальний глотковий або фарингальний. При вимові г артикуляційний апарат перебуває у такому самому положенні, як і при вимові х, тільки корінь язика відтягнутий назад трохи більше, ніж при х. Малий язичок займає положення, схоже з положенням х. Голосові зв'язки зімкнуті й вібрують. Струмінь повітря слабший, ніж при х.

Г — передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний в українських словах, так і в давньозапозичених, і українізованих: аґрус, ґава, ґазда, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґеґати, ґедзь, ґніт (у лампі), ґоґель-моґель, ґрасувати, грати (іменник), гранчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик тощо та похідні від них, а також у прізвищах Ґалаґан, Ґудзь і под.

Йотовані ї, є, ю, я утворюються сполученням двох звуків: м'якого приголосного й і наступного голосного (й+і = ї; й+е = є; й+у = ю; й+а = я). Артикулюються як і відповідні голосні, але перед цим треба боки язика прикласти до ясен верхніх бокових зубів.

Розділ 2. Методика формування дикції у молодших школярів

2.1 Робота вчителя початкових класів над усуненням вад вимови

У початковій школі формуванню дикції у молодших школярів приділяється значна увага. Вміло організована робота з текстом включає школяра в творчу працю, яка ґрунтується на прагненні вчителя розвивати емоційну сферу учня, поліпшувати її вдосконалювати культуру його почуття. Таку вимогу диктує сама специфіка художньої літератури, в якій поєднуються раціональне й чуттєве. Складний процес формування гармонійно розвиненого індивіда неможливий без удосконалення його емоційного сприймання.

Безпосередня робота над усуненням недоліків вимови учнів складається з трьох етапів:

Постановки звука, тобто навчання правильної артикуляції (вимови) звука.

Закріплення або автоматизації правильної вимови.

Диференціації (різниці, відмінності) подібних звуків і розвитку звукового аналізу [58, 9-10].

Робота проводиться після уроків індивідуально або невеличкими групами дітей з однорідними вадами. Тривалість занять залежить від змісту роботи. Учитель садовить учня біля себе за столом перед дзеркалом і артикулює певний звук. Учень вловлює положення мовних органів, після чого намагається їх відтворити. Така робота вимагає як від дітей, так і від учителя наполегливості, терпіння і систематичності в їх здійсненні.

Діти, які приходять у перший клас, уже вміють виражати словами свої думки про навколишнє, але ті вміння характеризуються крайньою бідністю. Учень першого класу може задавати питання і відповідати на запитання інших. Він уважно слухає цікавий йому твір чи цікаву йому бесіду, розуміє слухане. Та варто поставити перед ним завдання переповісти прослухане: що зрозумів, що схвилювало, чому, як перед ним повстане ряд непосильних труднощів. Причина їх у бідності мовлення, що нерідко супроводжується значними недоліками. Найхарактернішими з них є квапливість, тягучість, часті повторення слів, словосполучень, неточні інтонування або монотонність монологічного мовлення. Виразно виявляються у дітей і такі недоліки, як надмірна переривчастість, невпорядкованість думки, що також спричиняється до переривчастості, недостатня означальність, напруженість під час виступу. У більшості такі недоліки пов'язані зі станом загального розвитку.

Квапливість пояснюється невмінням висловити спокійно, послідовно свою думку, сформулювати її у ході виступу, спирається не так на слова, як на почуття, і тому спішить висловитися. А це призводить до плутанини не тільки окремих звуків, а й слів чи й словосполучень, до недомовлянь окремих слів або й частини розпочатої думки, до недотримання відповідних пауз [4].

Усувається такий недолік тренувальними вправами на вимову у сповільненому темпі з обов'язковим витримуванням певної тривалості синтаксичних і логічних пауз, а також дещо подовженою вимовою наголошених складів у словах. Вправи проводяться як індивідуально, так і залученням дитини до колективної декламації.

Ефективним засобом усунення недоліку є також усний переказ, а особливо опис [9]. Вони сприяють більш ґрунтовному розумінню змісту почутого чи прочитаного, розвивають логічне мислення, допомагають виробленню в учнів навичок зв'язного, правильного, логічно-послідовного і змістовного мовлення; збагачують словник, змушують (особливо при описі) добре оперувати лексикою, знаходити відповідні слова для опису форми, величини, кольору, призначення предмета і таким чином сприяють усуненню даного недоліку.

Тягучість пояснюється неправильним мовленням, що увійшло поступово у звичку дитини. Тягучість не зв'язана з недоліками мовного апарата. Коли слухаєш розповідь учня з такими недоліками, складається враження, ніби він абияк ставиться до неї. Насправді ж це не так. Учень по-своєму знає, що і як він може сказати, і знаходить для цього відповідні слова, але звучать вони за звичкою в'яло, розпливчасто.

Виправлення такого недоліку в дітей починається з роз'яснення їм суті самого недоліку, завдань правильного мовлення і вправ на пришвидшену вимову: читання вивчених напам'ять текстів (віршів, приказок, скоромовок тощо). Вправи проводяться індивідуально і за участю колективу.

Найефективнішим матеріалом для індивідуальних вправ є скоромовки. Послідовність роботи над ними така:

1. Для зразка читає вчитель за всіма вимогами виразності, даючи дітям відчути місце пауз і їх тривалості, логічних наголосів, мелодики і темпу.

Читає учень у своєму темпі, витримуючи паузи між мовними тактами (частинами скоромовки).

Читає учень першу частину скоромовки кілька разів у дещо пришвидшеному темпі. Після цього — другу частину, потім першу і другу разом і так до кінця. На допомогу можна покликати іншого учня.

Читання цілої скоромовки з дотриманням пауз, але дещо у пришвидшеному темпі слів у мовному такті [28, 65].

Причини частих повторень слів чи й словосполучень можуть бути різні: 1. Недостатній запас слів. Висловлюючись, дитина вдається до повторень, бо не вистачає слів. А якщо вони і є в пасивному словнику, то в процесі мовлення не приходять на думку. 2. Слабо розвинуте критичне відношення до словесного оформлення думки, слабші контроль за підбором слів [25, 38].

Попередження і виправлення таких недоліків повинно проходити в загальній системі боротьби за культуру мовлення. Починати слід з роз'яснення самого недоліку, кожного разу попереджувати учня перед висловлюванням, постійно дбати про збагачення словника, формувати внутрішнє мовлення і переводити його у зовнішнє.

Неточність інтонування, монотонність діалогічного мовлення учнів скоріше можна розглядати як незнання основних положень виразного читання і культури мовлення, ніж недолік. У процесі мовлення, читання учні погано оперують методичними змінами основного тону (підвищенням, пониженням голосу), не дотримуються мовних тактів і пауз між ними, не передають логічних наголосів у реченні або передають їх неправильно, незалежно від попередніх речень і від контексту взагалі.

Такі порушення властиві усім дітям, не тільки першокласникам, і вимагають постійної і послідовної роботи над розвитком у них навичок виразного читання і культури мовлення.

Проте неточне інтонування, монотонність можуть виникати внаслідок негативного тонального забарвлення мовлення – верескливістю, пискливістю, манірністю, сюсюканням. У таких випадках вони розглядаються як недоліки [16, 28].

Усуваються такі недоліки роз'ясненням того, наскільки вони шкідливі для розвитку культури усного мовлення, проведенням відповідних вправ на розвиток голосу, мелодики; інтонування, речень, які вимагають різних тембральних забарвлень, а також систематичною і послідовною роботою над виразністю читання і культурою мовлення.

Надмірна переривчастість пояснюється кількома причинами: невмінням оформити словесно свою думку, що нерідко залежить і від ситуації мовлення, непродумуванням наперед того, що маєш сказати, недостатністю сказаного, що спонукає до внесення змін чи доповнень. Мовлення за таких причин протікає в нерівномірному темпі, то пришвидшено, без логічно виправданих зупинок (пауз), а то й навпаки, з частими невиправданими змістом затяжними паузами [40, 26].

Усувають недоліки вправами на розвиток техніки читання і подальшим ходом формування навичок виразності читання, культури мовлення, а також усним переказом текстів, описом предметів, речей, явищ.

Неупередженість думки — це невміння після висловленої фрази передбачати початок наступної, що й призводить до вимушених пауз і заповнювання їх невиправданими звуками «ну»..., «є-є-є...», «и-и-и» і ін. Це й невдалі початки висловлення — розпочав, а далі не знає що казати.

Виправлення недоліку вимагає переконливого роз'яснення суті недоліку: не слід заповнювати вимушену мовчанку звуками, в таких випадках треба мовчати і мовчки шукати наступну фразу. Усувається недолік усним переказом почутого, прочитаного та описом предметів.

Недостатня означальність властива усім дітям молодшого віку. Вони мало користуються прикметниками. В усній і писемній формі розповіді учнів дуже рідко спостерігаємо ознаки предметів, речей, явищ тощо. Кажуть: Пригріло сонечко (не весняне, літнє чи осіннє, тепле, ніжне чи яскраве, а просто сонечко), був осінній день (не теплий чи холодний, не сонячний чи хмарний, дощовий, вітряний чи інший, а тільки осінній). Була в лісі. Назбирала квітів (не польових, красивих, різнокольорових і т. ін., а лише квітів).

Недостатня означальність збіднює висловлену думку, робить її невиразною, скупою [37, 2].

Усувається недолік у процесі загального розвитку. Проте неабияке значення мають і відповідні вправи, зокрема на усний переказ тексту, опис предмета з певною кількістю різних ознак [47, 43]. Описати, наприклад, іграшковий будинок (чи з малюнка), в якому комин, дах, стіни, двері і вікна різні за величиною і кольором, формою; вправи у формі гри: хто дасть найбільшу кількість ознак — які бувають хмари? (сірі, сиві, купчасті, чорні, густі, білі), який буває дощ? (рясний, густий, проливний, затяжний, короткочасний, докучливий, бажаний...).

Напруженість пояснюється незвичкою, труднощами контактування з аудиторією, особливо з незнайомою. Учень під час виступу забуває окремі речення, завчені наперед, і, замість того, щоб замінити їх іншими, намагається їх пригадати, а цё й спричиняє хвилювання, розгубленість, безпорадність передачі повідомлення.

Долаються такі напруження відповідним досвідом. Треба спонукати дітей до частих виступів перед аудиторією з незаучуваним наперед повідомленням (розповіддю, описом, роздумом (міркуванням) на певну тему). Долається напруження також вправами на усний переказ невеликих текстів [52, 33].

До недоліків дитячого мовлення віднесемо також неправильне розміщення слів в усних реченнях, порушення словесних наголосів і вживання діалектизмів [61, 13]. Усуваються такі недоліки в процесі планомірної роботи з учнями над розвитком культури мовлення і виразного читання.

Виправлення у мовленні недоцільно зводити до орфографічних та пунктуаційних вправ. Слід пам'ятати, що словесне оформлення думки і почуттів мусить бути не тільки грамотним, але й правильним, відповідати всім комунікативним якостям мовлення (точності, логічності, чистоті, стислості, виразності, багатству і доречності).

Також не слід забувати про те, що монологічне мовлення значно важче дається, ніж діалогічне, бо тут діти мають справу з інтонаційним оформленням думки. Важливо не тільки те, що сказано, але й як сказано. Отже, не пускати поза увагою абияк висловлену учнем думку. Її треба підправити.

Усі недоліки дітей так чи інакше пов'язані з недостатністю в них мовленнєвого досвіду, розвитку мовленнєвого механізму і особливо слуху. Останній лежить в основі засвоєння і розвитку усного і писемного мовлення і є тією базою, на якій будується завдання мовленнєвої культури в цілому.

Особливого підходу до розвитку мовленнєвого механізму, слуху, а отже, й до усунення недоліків вимови й мовлення, вимагають підготовчий і букварний періоди, коли відповідні вправи спрямовані на розвиток у дітей здібності слухати і відповідати, відтворювати почуте, розуміти, тлумачити (пояснювати) його зміст і відтворювати вголос [77, 36]. Це слухання дітьми розповіді вчителя, яка має певне спрямування, виразного читання; заучування напам'ять віршів зі слів учителя, слухання коротких оповідань із трьох-чотирьох речень і відтворення їх спочатку про себе, а потім вголос по пам'яті і т. ін.

Надалі, коли вже діти читають нескладні тексти, розвиток мовленнєвого слуху нерозривно зв'язаний з розвитком техніки читання і мовлення. Тому на початку кожного уроку читання слід систематично і послідовно проводити спеціальні 6-8-хвилинні вправи на інтонування тексту: читання тексту з різними намірами (підтекстом) [71, 15]. Такі вправи сприятимуть не тільки усуненню недоліків вимови й мовлення, але й виробленню в учнів чіткої й виразної вимови голосних і приголосних звуків, окремих слів, словосполучень, речень із різним інтонаційним відтворенням; розвиватимуть зорове сприймання; сприятимуть виробленню умінь і навичок керувати в процесі читання, мовлення дихання, голосом; формуватимуть навички правильного, швидкого, свідомого і виразного читання, а головне, стануть настановою на виразне читання тексту, що є основним матеріалом уроків читання.

Матеріалом для вправ можуть бути окремі емоційно насичені речення, приказки й прислів'я, скоромовки, загадки, що легко піддаються визначенню одного, двох і більше намірів для відтворення. Кожна вправа осмислюється вчителем у плані загального розвитку, техніки читання і виправлення конкретного недоліку мовлення.

Розпочинаються вправи з емоційно насичених речень. Емоційно насичений матеріал завжди добре сприймається дітьми, легко усвідомлюється, засвоюється. За допомогою емоцій відбувається розумовий розвиток дитини [78, 15]. Емоції допомагають краще і ґрунтовніше запам'ятати матеріал. Тож робота над емоційно насиченими реченнями — сприйманням змісту і відтворенням його з різними намірами — допоможе сприймати краще слово, а відтак і речення не лише розумом, а й почуттями, допоможе піднести техніку читання, яка усуває певні недоліки мовлення.

Перед ходом роботи над вправами треба роз'яснити дітям сутність відтворення змісту і почуттів речення, дати зрозуміти, що речення треба не просто прочитати, а з певним завданням. Учні мають добре усвідомити, що одне і те ж речення, звичайно, поза контекстом можна прочитати по-різному, залежно від того, що ним хочемо висловити: заклик, наказ чи певні почуття (радість, сум, тривогу тощо).

Якщо можуть існувати беззвучні дихальні вправи, то ізольовані від дихання голосові вправи неможливі. Непомітно й швидко вдихайте повітря в такій кількості, яка вам потрібна, з самим обмеженим запасом. Видихайте назвуці — економно і рівно. Текст потрібно вивчати напам'ять. Це не так важко тому, що крім вправ із скоромовками, можна користуватися універсальним текстом. Треба відзначити, що відсутність музичного слуху у даної особи може поєднуватись з чудовим мовним слухом і навпаки.

Звичайно, ні процесу навчання, ні процесу вивчення не слід зводити до «натаскування» і голого наслідування; там, де має місце свідомість і вольовий контроль, наслідування повинно відступити на другий план. Тим не менше, применшувати значення наслідування при будь-якому тренуванні було б непростимою помилкою [5, 33].

Особи, які змушені завдяки своїй професії постійно користуватися голосною мовою (наприклад, педагоги), фактично роблять вправи щоденно. Якщо ці вправи проводяться правильно (з точки зору техніки мови), і в результаті такої натуральної постановки очевидні, то увагу треба звернути тільки на вдосконалення гнучкості голосу.

З першого дня навчання дітей у школі варто привчати їх вимовляти всі звуки і слова правильно і чітко, тобто оволодіти хорошою дикцією. Звуки творяться і вимовляються мовним апаратом (губи, зуби, щелепи, язик, піднебіння, маленький язичок, дихальне горло, гортань, голосові зв'язки). Hopмальний стан мовного апарату забезпечує правильну вимову звуків, хоча іноді спостерігаються і такі факти, коли при нормальній будові мовного апарату наявні порушення дикції. Це зразок так званого «засмічення» мови в період першого формування звуків у дитини, коли батьки не стежили за певними мовними огріхами. Вони часто залишаються в школярів доти, доки вчитель не допоможе виправити ці хиби [12, 75].

Важливою є робота вчителя початкових класів над поліпшенням дикції учнів на уроках навчання грамоти мови під час вивчення звуків. Вправи, які рекомендуються, допоможуть перевірити і закріпити навички правильної вимови як при індивідуальній, так ї колективній роботі. Якщо учень читає не чітко, не ясно вимовляє окремі звуки чи звукосполучення, вчитель звертає па це увагу класу і може на окремих частинах тексту попрацювати колективно. До того ж дітям слід нагадувати про контроль за диханням, оскільки вони часто «ковтають» закінчення при неправильному видиху.

Добре практикувати повільне поскладове читання важких чи великих слів (наприклад: карпатські, свиноферма, електрика, корабельники, громадянин, демонстрація та ін.), доки учні зможуть вимовляти їх вільно. Варто використовувати чотирирядкові вірші, скоромовки, пісні, загадки. Завжди першим повинен прочитати вчитель —дати зразок вимови важких звуків чи звукосполучень. Над кожним звуком доцільно працювати доти, доки він не звучатиме чітко, без напруження навіть при швидкій вимові у сполученні з іншими звуками [8, 79].

Зважаючи на індивідуальні порушення дикції в дитини, учитель добирає відповідний тренувальний матеріал. Якщо в учня спостерігається порушення вимови певного звуку, педагог деякий час працює з ним індивідуально (щодня). Важливо не поспішати з ускладненням вправ, але не варто затримувати дитину на окремих видах роботи, щоб у неї не зникло бажання працювати. У кращому випадку в школах виробляються єдині вимоги до мовного режиму, який підтримується, на будь-якому уроці і всіма вчителями. Це змушує учнів уже з 1 класу контролювати свою мову і мову товаришів.

Робота вчителя над технікою мовлення учнів – це не лише виправлення «звукових» помилок, а й постійне активне підвищення їхньої розмовної культури, підготовка їх до виразного читання. Бо «кожний із звуків, який складає слово, кожний голосний і приголосний є свого роду нотою, яка займає своє місце в звуковому акорді слова і виражає, ту чи іншу частину душі, що пробивається через це слово. Ось чому й робота над удосконаленням фонетичного боку мови не може обмежуватися механічними вправами мовного апарату, але повинна спрямовуватися так, щоб навчити відчувати кожний окремий звук слова, як зброю художньої виразності» [16, 30].

Правильна літературна вимова вимагає чіткої дикції та неухильного дотримання правил орфоепії. Дикція тут вживається в розумінні: правильна, чітка артикуляція голосних та приголосних звуків. Правила орфоепії коригують унормоване вимовляння голосних, приголосних та їх сполучень у мовному потоці. Правильна дикція не забезпечує правильної літературної вимови, якщо порушуються правила орфоепії.

2.2 Формування у молодших школярів практичних умінь і навичок з дикції

Формування вимовних навичок у дитини здійснюється в процесі наслідування і проходить кілька етапів. У ранньому віці в результаті послідовного засвоєння комплексів рухів таких органів мовного апарату, як дихальне горло, голосові зв'язки, язик, нижня щелепа, губи та піднебіння, у дітей розпочинає формуватися звуковимова. Усі компоненти рухів координуються зі слуховими враженнями та уявленнями. Поступово між окремими слуховими уявленнями про звуки мовлення і відповідними артикуляційними рухами встановлюються тісні взаємозв'язки.

При цьому слід пам'ятати, що формуючись у процесі наслідування, вимовні навички дітей раннього віку ґрунтуються на неусвідомленій основі. Вони підпорядковані процесу безпосереднього пізнання речей і явищ навколишнього світу [40, 11]. Раннє розуміння дитиною слів базується не на фонемному звучанні, а на загальному сприйнятті ритміко-мелодійної структури слова чи фрази. А тому навіть окремі погрішності у вимові при збереженні загальної ритміко-мелодійної структури слова (кількості складів, наголосу) не впливають істотно на розуміння його змісту. На наступних стадіях оволодіння мовленням у процесі наслідування дитина засвоює вимовні особливості і фонетичну систему літературної мови (чи діалекту) тих носіїв мовлення, з якими вона повсякденно спілкується.

Прийшовши до школи, дитина повністю володіє сформованими вимовними навичками, які виявляються у вимовлянні окремих звуків (голосних та приголосних), їхніх сполучень, окремих граматичних форм, у способах наголошування слів [38, 11]. Сформовані в процесі неусвідомленого наслідування, вимовні навички дошкільників не завжди відображають орфоепічні норми даної мови. Тому з початком шкільного навчання виникає необхідність приводити вимовні навички окремих дітей у відповідність з орфоепічними нормами літературного мовлення.

На уроці вчитель ставить завдання — створити максимальну кількість мовних ситуацій і, насамперед, спеціально дібраних вправ для закріплення цих зв'язків і подолання явищ інтерференції (змішування умінь і навичок, сформованих, наприклад, українською літературною мовою і діалектом). Ці явища, за даними психологічних досліджень, активно виявляються на етапі формування нових навичок [51, 11]. Слід брати до уваги, що в процесі переучування особливо важливо мотивувати навчальні дії школярів, забезпечити їхнє свідоме ставлення до роботи, пов'язаної з виробленням правильної вимовної навички на місці неправильної.

Оволодіння правильним усним мовленням — процес, який складається з активних дій дитини: фізичних рухів мовних органів (зовнішні дії) та зусиль інтелектуально-емоційних (внутрішні дії). Із багатьох дій, які учень виконує на уроці в процесі мовного спілкування з учителем та з товаришами по навчанню, виділяються ті, без яких дикцію сформувати неможливо:

активна вимова і слухання мовних одиниць (робота органів мовлення – фізичні рухи м'язів мовного апарату; напруження слухових органів);

розуміння мовних одиниць: співвідношення комплексів звуків (морфем, слів, речень) із позамовною реальністю; постійне зіставлення власної вимови із зразками орфоепічно правильного мовлення (робота фізіологічного апарату мислення);

запам'ятовування (робота пам'яті) [45, 62].

Наведені компоненти процесу формування в учнів дикції свідчать, що, крім механічних дій, які ґрунтуються на наслідуванні, для цього процесу обов'язковими є і розумові операції (дії). На цій основі процес формування дикції не може протікати стихійно, він має організовуватися як навчальний, педагогічно спрямований.

Метою розвитку дикції на уроках в початкових класах є свідоме засвоєння учнями основних орфоепічних норм та практичне володіння ними в мовній практиці [61, 12]. Орфоепічні норми об'єднують правила вимови звуків, голосних і приголосних, окремих звукосполучень та граматичних форм. У програмному матеріалі початкового курсу рідної мови закладено багато можливостей для засвоєння учнями орфоепічних норм. Найбільше таких можливостей виявляється у вивченні фонетики, орфографії та морфології, зокрема в розділах програми «Звуки і букви», «Будова слова».

Опрацьовуючи матеріал цих розділів, учні мають можливість паралельно засвоїти такі важливі орфоепічні правила літературної мови, як:

1) чітка вимова всіх голосних звуків під наголосом;

2) повнозвучна і ясна вимова голосних [а], [у], [і] в усіх позиціях;

3) вимова ненаголошеного [є] з наближенням до [и], а ненаголошеного [и] —до [є]; 4) злита вимова африкат [дж], [дз], [дз'];

5) вимова дзвінкого гортанного фрикативного приголосного [г] (голуб, грім, сніг) та дзвінкого проривного задньоязикового приголосного [ґ] (ґава, ґанок, аґрус);

6) дзвінка (неоглушена) вимова приголосних [б], [д], [д'], [з], [з'], [ж], [дз], [дз'], [дж], [г], [ґ] у кінці слів та в середині перед наступними глухими (сад, дуб, мороз, ложка, везти);

7) оглушення в окремих випадках дзвінкого приголосного [г] у [х] перед глухими в середині слів: [к'іхтиек], [вхко];

8) дзвінка вимова глухих приголосних перед наступними дзвінкими в середині слів: [молод'ба], [прз'ба], [воґзал] [19, 23-24].

Відхилення від орфоепічно правильної вимови, що трапляються в мовленні школярів, часто пояснюються діалектним оточенням. Користуючись відповідними методичними прийомами, добираючи для цього систему різноманітних тренувальних вправ, учитель має працювати не тільки над ознайомленням учнів з основними правилами літературної вимови, а й над подоланням окремих вимовних вад, які вже склалися в мовленні дітей.

У доборі методичних прийомів для опрацювання орфоепічного, фонетико-графічного та орфографічного матеріалу в початкових класах слід враховувати, що паралельно з прийомом наслідування необхідно також застосовувати прийоми свідомого артикулювання та порівняння мовних одиниць [23, 45].

Робота над дикцією в початковій школі найчастіше будується з опорою на методи і прийоми, в основі яких лежить наслідування. Однак ці прийоми, пасивні за своїм характером, не завжди є результативними. Тому, при всій важливості імітаційного прийому (наслідування), якщо його застосовувати тільки в «чистому» вигляді, успіху можна досягти лише за умови тривалого тренування. В окремих випадках він взагалі не дає істотних наслідків. Тому в результаті учень не набуває вміння вільно керувати своїм мовним апаратом для усвідомленого творення засвоюваного звука, щоб при необхідності коригувати його діяльність.

Відомо, що вимовні навички дошкільників, сформовані в дитинстві у процесі наслідування, є такими, що недостатньо піддаються управлінню; вони малорухливі, негнучкі. Якщо ж і в шкільному навчанні закріплювати цю форму оволодіння мовленням, то вона може виявити гальмуючий вплив на засвоєння граматики і правопису [40, 28]. Тому навички мовлення, сформовані тільки з опорою на імітацію, без належного осмислення, не можуть стати свідомо контрольованими. Особливо це стосується випадків, коли навчання здійснюється в умовах місцевих говорів.

Для оволодіння правильним мовленням у дітей повинні бути відпрацьовані рухи мовного апарату, необхідні для вимовляння всіх фонем та їх позиційних варіантів. Правильна вимова засвоюється успішно, якщо дитина набуває уміння артикулювати звуки і модулювати елементи інтонації, а також виділяти їх на слух із звукових комплексів.

Засвоюючи звукову систему мови, норми наголосу та інтонації, дитина спирається на мовленнєвий слух, який складається з кількох компонентів: фізичний слух (здатність сприймати мовлення в різних діапазонах гучності); фонематичний слух (здатність розрізнювати і відтворювати всі звуки мовлення та їх відтінки); звуковисотний слух (відчуття різної висоти тону); тембровий слух (відчуття мовного тембру); почуття ритму (відчуття системи наголосу в мовленні, його ритмічного малюнка) [36]. Відводячи важливу роль слуховим сприйняттям у забезпеченні контролю за мовним актом, вчені вважають, що слуховий контроль все ж не може повністю замінити контролю фізичного (мовно-рухового). Слуховий контроль може тільки вказати, що звук, слово, фраза вимовлені неправильно, але ще не забезпечує їхньої правильної вимови.

Таким чином, артикуляційно-слуховий прийом дає можливість навчити дітей не тільки чути звуки і спостерігати за їх творенням, а й, головне,— фізично (артикуляційно) відчувати роботу мовних органів. Цей прийом слід „органічно поєднувати з активними спостереженнями за зразковими та власними мовними актами” [38, 12]. Причому дитячі спостереження обов'язково мають супроводжуватись елементарними поясненнями артикуляції засвоюваного звука.

Із засвоєнням правила вимови того чи іншого звука в дітей з'являється увага до власних мовленнєво-рухових дій. Невідповідність укладки мовних органів під час діалектного та літературного вимовляння пов'язується в дитячому сприйнятті з невідповідністю у звукових відтвореннях: Усвідомлення цього є важливим кроком до виховання в учнів навички мовного самоконтролю, без чого не можна досягти успіху в формуванні правильної вимови [30, 105].

У формуванні в учнів навичок самоконтролю за вимовою важливу роль відіграє мотиваційний фактор. Для досягнення успіху необхідно викликати в дітей зацікавленість артикуляційно-слуховими вправами, допомогти їм усвідомити необхідність їхнього виконання, прищепити смак до таких занять, що значною мірою сприяє загостренню дитячої спостережливості, удосконаленню мовного слуху.

Мотивація навчальної діяльності, внесення до неї ігрових ситуацій з елементами спостереження забезпечують появу в дітей почуття задоволення від кожної маленької перемоги над собою, від усвідомленого вміння вільно керувати мовними органами, від здатності виконувати різноманітні дії з новими для них матеріальними одиницями — звуками. Усвідомлюючи мету своїх навчальних дій під час занять над звуковимовою, дитина не просто механічно повторює зразок мовлення вчителя, а відчуває, усвідомлює, що вона пізнає процес вимови і на основі пізнання навчається правильно говорити. Тільки в результаті багаторазових вправлянь у вимовлянні ступінь самоконтролю за роботою мовних органів поступово знижується, а орфоепічна навичка при цьому автоматизується, удосконалюється.

Для застосування артикуляційно-слухового прийому вже в добукварний період навчання грамоти необхідно ознайомити учнів з найголовнішими органами мовного апарату [61, 13]. З цією метою слід скористатися невеличким дзеркальцем, яке мусить мати кожен учень. Спостерігаючи в дзеркальце та підключаючи до цього мовно-рухові (кінестетичні) відчуття, діти засвоюють назви таких частин артикуляційного апарату, як: губи, зуби, язик (кінчик язика, середня та задня частини), тверде піднебіння, щелепи. Чутливими частинами кінчиків пальців (пучками) вони можуть також відчути дрижання голосових зв'язок, приклавши їх до шиї під час вимовляння голосних та дзвінких приголосних звуків.

Спостереження за власною артикуляцією, узгоджені зі слуховими сприйняттями, створюють надійну основу для удосконалення мовного розвитку молодших школярів у фонетико-орфоепічному плані. Об'єктивний взаємозв'язок між усним та писемним мовленням у цілому та між орфоепією і орфографією зокрема, постійна необхідність у процесі навчальної діяльності переходити від однієї форми мовлення до іншої створюють не тільки широкі можливості, але й викликають необхідність застосування прийому порівняння взаємозв'язаних мовних явищ та понять [58].

Сучасна програма з української мови для початкових класів ставить спеціальну вимогу широко використовувати прийоми зіставлення та протиставлення мовних явищ з метою формування та класифікації нових понять. Прийом порівняння, зокрема, порівняння звукових явищ використовується ще недостатньо. В одних випадках учителям важко добирати мовний матеріал для порівняння, а в інших вони не володіють методикою застосування цього прийому.

Учителі, застосовуючи прийом протиставлення, зосереджують увагу учнів на неістотних ознаках порівнюваних об'єктів або, хоч і істотних, проте таких, що не випливають із даних спостережень, а тому не можуть бути осмисленими учнями. Наприклад, «голосні звуки можна довго тягнути, а приголосні не можна»; «голосні звуки можуть утворювати склад, а приголосні не можуть». Слід зауважити, що перше твердження неправомірно й досі кладеться в основу розрізнення голосних і приголосних звуків. Однак від нього треба категорично відмовитись у практиці початкового навчання фонетики, оскільки ця ознака поширюється не на весь ряд приголосних (тягнути можна і окремі приголосні — [ж], [ш], [з], [с]), а тому може служити причиною помилок. А друга ознака не випливає з первинних спостережень за властивостями звуків.

Повнота процесу порівняння визначається етапом вивчення програмового матеріалу, але кожен із елементів порівняння має вести дитину до правильних висновків, до формування об'єктивних уявлень і. понять. В міру ознайомлення з новими поняттями цей процес поповнюється новим змістом, новими характерними ознаками, які поступово починають «помічати» учні в порівнюваних об'єктах [69, 13-14].

На перших етапах навчання, порівнюючи звуки за акустичними властивостями та за способами укладання артикуляційних органів, учні можуть стверджувати, що і звуки [б], [д], [ж] є зовсім різними, між ними немає нічого спільного. І це буде правильно. Однак, коли школярі одержали поняття про голосні і приголосні, вони вже поряд із тим, що сприйняли ці звуки як різні, знаходять у них і спільні ознаки: під час творення усіх цих звуків струмінь видихуваного повітря натрапляє на певну перешкоду, отже, усі вони є приголосними. Пізніше, після ознайомлення з поняттями «тверді», «м'які», «дзвінкі», «глухі» приголосні, для учнів відкриваються нові спільні ознаки для названих звуків (усі вони є твердими, дзвінкими).

У процесі опрацювання звукових явищ мовні одиниці для порівняння слід ускладнювати поступово — від окремих звуків до їх сполучень і цілих слів. Діапазон порівнюваних ознак також має розширюватися в міру ознайомлення з ними учнів. Наприклад, у букварний період навчання грамоти діти вчаться аналізувати на слух і читати за аналогією склади з однаковими голосними і змінними приголосними: ма, ла, на, ра, па. Спочатку такі склади діти сприймають як зовсім різні (і це є дуже важливим на етапі практичного ознайомлення із смислорозрізнювальною роллю окремих звуків (букв). Але пізніше першокласники мають навчитися бачити повністю або частково спільні ознаки в порівнюваних складах: усі вони побудовані з двох звуків; у кожному з них перший звук — твердий приголосний, а другий — голосний; в усіх складах — голосний звук [а].

Спочатку порівняння мовних одиниць здійснюється в процесі колективної роботи за планом, запропонованим учителем. Поступово повне порівняння за всіма наявними вивченими ознаками кожен учень має навчитися виконувати самостійно. Наведемо фрагмент уроку в експериментальному класі, на якому вчителька навчала першокласників порівнювати слова (оса, оси) [80, 65-66].

— Що означають ці слова? (Ці слова означають назви комах).

— Подумайте і скажіть, чим схожі і чим відмінні (відрізняються) ці слова? (Ці слова схожі тим, що називають однакових комах. Але перше слово означає назву однієї комахи, а друге—двох і більше, багатьох).

— Правильно. А тепер ще раз вимовте ці слова і порівняйте їх за складами. (Ці слова схожі тим, що обидва мають по два склади, перший склад — однаковий — о. У другому складі спільним є звук [с], а голосні різні — [a], [и]).

— Прислухайтесь, чи однаково вимовляється перший склад в обох словах: оса — оси. (У першому слові оса склад о — ненаголошений, у другому слові — оси — склад о є наголошеним).

Як бачимо, на початку учнівський аналіз природно ґрунтувався на семантичній основі. Потрібна була додаткова орієнтація, здійснена вчителем, щоб учні більш уважно вслухались у звуковий склад слів (порівняння здійснювалось на слух, без записів) і порівняли їх не тільки за лексичним значенням, а й за звуковими, тобто формальними ознаками.

Процес порівняння мовних одиниць слід організовувати так, щоб у свідомості учнів поступово склалася певна послідовність самостійно виконуваних дій. Це полегшує їхню роботу, виробляє алгоритм порівняння, не вимагає від учителя ставити додаткові запитання. Цей розбір орієнтовно може складатися з таких завдань:

Прочитайте слова (наприклад, калина, малина).

Що означає перше слово і що означає друге слово?

На які питання відповідають ці слова?

Чи можна цим двом предметам дати спільну назву? (Калина, малина — це рослини, кущі садові).

Яка кількість складів у кожному слові?

Назвіть наголошені склади.

Назвіть однакові звуки (склади), якщо такі є [28, 69-70].

Крім вправ на порівняння, які учні виконують за раніше розробленою схемою, заданими вчителем запитаннями, важливо практикувати такі завдання, в яких вони змушені будуть самостійно давати відповіді на запитання «Що спільне і відмінне між заданими об'єктами порівняння?». До таких самостійних дій спонукаємо учнів, якщо запропонуємо їм проаналізувати мовні одиниці, з якими вони досі не стикалися, або порівняти мовні об'єкти за ознаками, що досі не розглядались. Цьому також сприяє варіювання завдань на порівняння, наприклад:

1. Доберіть з колонок слова, які б відповідали схемі. Серед слів у колонках є слова лисиця і вулиця. На перший погляд обидва ці слова відповідають вказаній схемі, але під час уважного аналізу слово вулиця відпадає, бо в ньому наголошеним є не другий, а перший склад.

2. Серед поданих слів знайдіть пари, які матимуть однакову звукову модель: ліс, ґедзь, зозуля, лисиця, літак, тюлень, день. (Однакову звукову модель мають слова день і ґедзь, зозуля і лисиця).

3. Що схоже і відмінне у звукових моделях таких слів, як дятел і літак, ключ і кран?

4. Що спільного в словах роса, коса, вода, земля? (В усіх наголос на другому складі, закінчуються голосним звуком [а]) [25, 38].

Уміння учнів аналізувати, зіставляти і порівнювати мовні явища є важливою основою для виконання більш складних аналітико-синтетичних операцій, що служать свідомому формуванню понять та навичок. Рух від сприйняття до розуміння— це перехід від конкретного, чуттєвого до абстрактного, мислительного. Під час такого переходу понятійне узагальнення дає можливість учням здійснювати операцію, що має величезне значення для їхньої навчальної діяльності,— класифікацію.

Звуки людського мовлення, які з першого дня шкільного навчання стають для дітей особливим предметом вивчення, класифікуються за багатьма параметрами, передбаченими програмою: за приналежністю до голосних і приголосних; голосні — за наголошеністю і ненаголошеністю; приголосні — за участю голосу і шуму; за ступенем м'якості. Тому вправи на класифікацію звуків служать важливою умовою для формування к учнів багатьох фонетичних понять, пов'язаних з орфоепічними та орфографічними уміннями й навичками.

Слід пам'ятати, що будучи однією із форм розумової діяльності учнів, яка ґрунтується на усвідомлених діях, класифікація звуків повинна спиратися передусім на цілеспрямовані спостереження за їх вимовою (роботою органів артикуляційного апарату) та за акустичними властивостями (характером звучання) окремих звуків. На цій же основі повинні будуватися і фонетичні та орфоепічні вправи, які сприяють виробленню в учнів уміння класифікувати звуки. Наводимо зразки таких вправ:

1. Назвіть звуки, під час вимови яких повітря в ротовій порожнині проходить вільно, без перешкод (а, о, у, е, и, і).

2. Назвіть звуки, під час вимови яких перепона на шляху струменя видихуваного повітря створюється губами (б, п, в, м, ф); зубами і кінчиком язика (т, д, ц); середньою частиною язика і твердим піднебінням (н',т, л', д).

3. Назвіть звуки, під час вимовляння яких чуємо тільки шум (с, ш, х, т, п, к); назвіть звуки, що утворюються за допомогою голосу й шуму (б, д, ж, з, г, дз, дж).

4. Назвіть парні приголосні, що творяться однаково, але відрізняються за звучанням (б—п, д'—т', з — с, дж— ч і ін.).

5. Поясніть, що є спільного і відмінного у вимові звуків д і д', д і т.

6. Виділіть зайвий звук із таких груп: а, о, у, ж, і, и; б, д, ж, з, к, г, дж, дз; б, п, в, м, ф, с; ж, з, с, ш, д, х.

7. Продовжіть ряд звуків: р', н', т', й, ...

8. Назвіть голосні звуки в словах: юннати, лялька, поїздка.

9. Назвіть однакові приголосні звуки у словах: молодь і молотьба.

10. Чим відрізняються між собою голосні звуки у словах: листки [лиестки]; везе [веизе] та ін.? [19, 47].

Подібні вправи учні виконують на основі слухових та артикуляційних сприймань, тобто на основі вимови, оскільки опора на зорові сприйняття (букви) часто призводить до помилок в якісній характеристиці звуків, ускладнює аналітичну діяльність, провокує на неправильні висновки.

Згодом стає необхідним і порівняння звукового та буквеного складу слів, орфоепічної та орфографічної форм. Воно зумовлене потребою враховувати взаємовплив між вимовними та правописними діями учнів, особливостями формування орфоепічних навичок у школярів, що полягає в необхідності удосконалювати та коригувати вимовні навички дітей, набуті в дошкільні роки, приводити їх у відповідність з вимовними нормами літературної мови.

Використання прийомів свідомого артикулювання та порівняння мовленнєвих одиниць дає можливість учителеві здійснити перехід від конкретних мовних дій та операцій фонетико-орфоепічного характеру, виконуваних школярами, до розумових операцій (зіставлення, протиставлення, аналізу, синтезу, класифікації) з наступним абстрагуванням, узагальненням явищ, висновками про закономірності у вимові та написанні, що існують у мові. Організація навчальної діяльності в такий спосіб сприяє формуванню дикції у молодших школярів.

2.3 Шляхи розвитку дикції в учнів початкових класів у процесі експериментального дослідження

Дослідно-експериментальна робота здійснювалася на базі Козівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Тернопільської області. У педагогічному експерименті взяло участь 43 учні 1-х класів.

Дослідження проводилося поетапно.

На І етапі (І семестр 2007–2008 н.р.) вивчався стан проблеми розвитку зв’язного мовлення молодших школярів у педагогічній теорії і практиці; здійснювався аналіз психологічної, лінгвістичної та науково-методичної літератури в розрізі проблеми; визначалися предмет, об’єкт, гіпотеза, основні напрями і завдання дослідження.

На ІІ етапі (ІІ семестр 2007-2008 н.р.) визначався зміст відомостей про ознаки та шляхи формування дикції, формувалася система вправ з розвитку дикції учнів, а також послідовність їх впровадження в практику початкового навчання; створювалася експериментальна програма розвитку дикції, апробувалися окремі її елементи, вносилися корективи.

На ІІІ етапі (2008-2009 н.р.) проводилося дослідно-експериментальне навчання відповідно до розробленої програми і методики дослідження. Формувальний експеримент передбачав проведення уроків у контрольних класах за традиційною методикою, а в експериментальних – за авторською, зрізових робіт у контрольному і експериментальному класах, відвідування уроків, перевірку творчих робіт учнів. Було завершено експериментальне навчання та перевірку ефективності методичної системи розвитку зв’язного мовлення; проведено кількісно-якісний аналіз здобутих результатів формувального експерименту; визначено ефективність розробленої системи роботи з розвитку дикції учнів.

Ми пропонували першокласникам експериментальні завдання за такими напрямками: правильна вимова звуків; вимова слів з дзвінкими та глухими приголосними. При цьому ми враховували, що питання опрацювання фонетики виноситься до окремого розділу програми з рідної мови для початкових класів – «Звуки і букви». Опрацювання розділу передбачає формування найважливіших фонетичних понять, розкриття взаємозалежності між фонетичним та графічним складом мови, практичне оволодіння основними правилами письма (написання, що здійснюються за фонетичним принципом) та правилами літературної вимови.

Значної уваги та особливих прийомів роботи вимагало вивчення теми «Голосні звуки». Досвід вивчення букв я, ю, є, ї на звуковій основі переконав нас у доцільності знайомити першокласників зі звуковим значенням цих букв у букварний період навчання грамоти. Враховуючи це, ще в добукварний період, заздалегідь до вивчення букви й, ми вчили першокласників чути, впізнавати та виділяти звук [й] не тільки в позиції за межами відкритого злиття типу ПГ (рій, чай, зайчик), а й у звукових сполуках [йа], [йу], [йе], [йі] (якір, Юрко, бігає, їжак).

На уроках вивчення букв я, ю, є, ї ми спрямовували учнів на спостереження за вимовлянням звукосполучень, позначуваних цими буквами. У результаті спостережень за роботою мовленнєвих органів учні переконувалися в тому, що під час вимовляння звуків, позначених буквою я, язик, губи та тверде піднебіння виконують не одну, а дві операції (дії) — змикання спинки язика з твердим піднебінням, прикриття при цьому рота губами (вимова звука [й]) та розмикання спинки язика з піднебінням, широке розкриття рота (вимова звука [а]).

Паралельно зі спостереженнями за вимовою звукосполучень, позначуваних буквами я, ю, є, ї на початку складу, корисними були вправи на звукові зіставлення, які ми здійснювали у двох напрямках:

1) порівняння вимови звука [й] та його сполучень з голосними, здійснюючи це окремо та в словах: [й] — [йа], [й] — [йу], (мій — моя [мойа]; край — краю [крайу]; твій — твоє [твойе]; рій — рої [ройі]);

2) порівняння вимови голосних та їхніх сполучень з [й], також окремо та в словах: [а] — [йа], [у] — [йу], [є] — [йе] (абрикос—яблуко [йаблуко]; Уля — Юля [йул'а]; екран — єнот [йенот]; ірис—їжак [йіжак]).

У букварний період ми не знайомили дітей з фонетичною транскрипцією. Достатньо виявилося побудови звукових моделей слів з наступним орфографічним записом (викладанням з розрізної азбуки, друкуванням). Назвавши, наприклад, у слові [мойа] чотири звуки, учні тут же записували або сприймали написане слово моя трьома буквами, пояснюючи при цьому спосіб позначення злиття [йа] буквою я.

Для полегшення аналітичної роботи учнів ми зосереджували їхню увагу на голосному звуці в сполученні з м'яким приголосним, а потім уже вчили виділяти приголосний. Наприклад, поділивши на склади слово люди, учень протяжно вимовляв перший склад (л'— у — у — у). Вчитель звертався до учнів із запитаннями:

— Який голосний звук вимовлявся протяжно?(Учні виразно чули голосний [у]).

— Вимовте ще раз склад лю і зверніть увагу на приголосний звук, який чуємо перед [у]. Вимовте коротко цей звук. (Звук [л']).

— Подивіться, як це слово записується (відкриваємо записане на дошці чи на таблиці слово люди).

— Який голосний звук позначено в цьому слові буквою ю? (Звук [у]).

— А який звук позначає буква «ел»? (Звук [л']). Про те, що буква «ел» позначає м'який звук, а не твердий — свідчить наступна буква ю.

Пізніше ми широко практикували вправи на звуко-буквений аналіз з елементами порівняння звукового значення букв я, ю, є. Причому, в таких вправах йшли як від вимови до запису, так і навпаки:

1. Назвіть склади, а потім звуки в слові тюлень. Позначте звуки умовними значками (фішками). Запишіть слово буквами і поясніть, які звуки вони позначають.

2. Прочитайте слово маяк. Поділіть його на склади. У дужках позначте звуки, які вимовляємо в цьому слові [м, а, й, а, к].

З усіма приголосними звуками учні знайомилися в букварний період. У другому семестрі в розділі «Звуки і букви» відводилися окремі години для поглибленого вивчення найскладніших в орфоепічному плані звуків — [й], [г], [ґ], [дж], [дз], [дз'], подовжених м'яких приголосних.

У практиці вивчення приголосних звуків у початкових класах, як показали наші спостереження, недостатня увага приділяється звуку [й]. Тому учні нерідко сумніваються, а то й зовсім не знають, до якої групи приголосних (твердих чи м'яких, дзвінких чи глухих) його віднести, не можуть пояснити графічний спосіб позначення цього звука в різних сполученнях. А це, в свою чергу, приводить до помилок типу «мойя», «зйавилась» і ін.

Роботу над вивченням звука [й] в букварний період ми розпочинали зі звукових артикуляційно-слухових вправ. Спостерігаючи за місцем і способом творення звука [й], учні добре відчували сильне напруження язика, який середньою частиною спинки змикається з твердим піднебінням, створюючи при цьому сильну перешкоду на шляху струменя видихуваного повітря. У результаті спостережень учні безпомилково і без будь-яких сумнівів відносили звук [й] до приголосних за основною розрізнювальною ознакою приголосних звуків. На час вивчення букви «йот» діти вже мали практичне уявлення про м'які приголосні. Зіставлення м'яких приголосних [н'], [т'], [л'], [д,'] зі звуком [й] дало підстави для висновку, що спосіб творення усіх цих звуків, у тому числі й звука [й], однаковий (під час їх творення середня частина спинки язика притискується до твердого піднебіння). На цій основі виучуваний звук [й] відноситься до м'яких приголосних. При цьому ми уточнювали, що, на відміну від інших м'яких звуків, звук [й] не має собі парного серед твердих.

Програмою з української мови для початкових класів передбачається вивчення звуків і букв г; ґ. Вже в букварний період першокласники оволодівали літературною вимовою слів ґава, ґудзик, ґанок, ґедзь. Для ілюстрації звука [ґ] ми використовували також окремі слова, зафіксовані в словнику української літературної мови, які мають менше поширення: ґазда, ґирлига, дзиґлик, ґандж, ремиґати тощо.

Значної уваги потребувала робота над засвоєнням учнями характерних для української літературної мови звуків — африкат [дж], [дз], [дз']. Спостереження за усним мовленням учнів початкових класів показало, що ці африкати в багатьох випадках вимовляються, як два окремі звуки. Відбувалося це переважно під впливом орфографічного (побуквеного) читання, коли учень сприймав кожну букву як відповідник окремого звука.

У формуванні в учнів літературної вимови звуків [дж], [дз], [дз'] ми спочатку вдалися до прийому імітації. За допомогою цього прийому учням вдалося досягти успіху зі звуками [дз], [дз'], більш проблемною була робота зі звуком [дж]. Тобто у формуванні правильної вимови звука [дж] прийом імітації майже не дав позитивних наслідків. Продуктивнішим стало застосування прийому опису артикуляції звуків. Наприклад, під час вимовляння звука [док] елемент зімкнення (типу [д]) здійснюється не в місці творення звичайного звука [д], а значно вище, на твердому піднебінні, там, де утворюється шиплячий [ж]. Зважаючи на це, для відпрацювання правильної вимови ми спочатку зосереджували увагу учнів на місці творення звука [ж], даючи їм можливість вимовити цей звук кілька разів. Потім, закріпивши кінчик язика в положенні вимови звука [ж], учні вимовляли одночасно обидва елементи африката [дж].

Усвідомивши, що звуки [дж] — [ч], [дз] — [ц], [дз'] — [ц'] утворюють пари, учні за завданням учителя укладали артикуляційні органи в позицію для вимовляння звуків [ч], [ц], [ц']. Потім уголос вимовляли їхні дзвінкі пари — [дж], [дз], [дз']. Закріплення правильної вимови звука [дж] ми здійснювали шляхом зіставлення слів: сичу — сиджу, захочу — заходжу.

Для закріплення вміння розрізнювати звуки [дж], [дз], [дз'] ми використовували таку порівняльну таблицю:

Порівняйте

Один звук —[дж], [дз], [дз'] Дві букви —дж, дз

Джміль джміль

бджола бджола

ходжу ходжу

сиджу сиджу

дзвінок дзвінок

дзиґа дзиґа

кукурудза кукурудза

дзюркотять дзюркотять

Слова зі звуками [дж], [дз], [дз'] ми включали також до орфоепічних карток — тематичних та підсумкових, на повторення всього розділу «Звуки і букви». До орфоепічних карток ми заносили, крім розрізнених слів з виучуваними звуками, і невеличкі зв'язні тексти – скоромовки, загадки, потішки. Їх учні із задоволенням заучували напам'ять, удосконалюючи тим самим свою вимову. Наприклад:

1. – Дзу – дзу – дзу! — дзвеніла пилка.

— Джу — джу — джу! — бриніла бджілка.

2. Дзьобан — дзьобанець, червоний гребінець, червона борода, поважна хода.

3. Гуде, наче вулик, та дивнії бджоли: лиш дзвоник почули — затихли довкола.

4. Зацвіли влітку лісові дзвіночки. У кожній пелюсточці — маленький молоточок. Як тільки повіє вітер, молоточок доторкнеться до пелюсточки й дзвенить. Дзвін пливе над лісом.

Правильній вимові звуків [дж], [да], [дз'] сприяли також орфографічні вправи. Учні засвоювали правило про те, що під час переносу слів буквосполучення дж, дз, які позначають по одному звуку, розривати не можна.

Наприклад: Утворіть і запишіть слова подібно до поданих. Запишіть їх як треба для переносу.

їздить — їж-джу.

Лагодить — ла-го-джу.

Сидить — ... ,

Ходить— ... ,

Водить — ...

Складіть і запишіть речення зі словами другої колонки.

Опрацьовуючи сторінки букваря з буквами с, н, р, л, ми пропонували учням для звукового аналізу паралельно зі словами, поданими в підручнику, і такі, що містять м'які приголосні. Причому слова для аналізу ми подавали учням не тільки за допомогою предметних малюнків, а й безпосередньо в усній формі, що значно розширило можливості їх добору.

Подаємо групи слів для звукового аналізу при вивченні названих раніше букв.

Буква с: лось, рись, сіно, сіль, сусід, сільце, сьомий, сьогодні;

Буквам: кінь, ніс, ніч, пень, пеньок, півень, учень, окунь, поні, диня, синє;

Буква р: рік, ріг, річка, рюкзак, ряд, ряст, ряска, рідний;

Буква л: ліс, лід, льон, літак, лялька, ключ, лійка, сіль, хвиля, людина.

В індивідуальній роботі з учнями, які знали й інші букви, зокрема букву і, ми пропонували для читання колонки слів, речення та коротенькі зв'язні тексти, які включали як тверді, так і м'які приголосні, що позначаються виучуваною буквою.

Окремої уваги вимагав підхід до контролю знань, умінь і навичок учнів з фонетики. Ми пропонували запитання та завдання до розділу «Звуки і букви» такого змісту:

1. Позначте ряд звуків, під час вимовляння яких струмінь повітря не натрапляє на перешкоду.

2. Позначте кілька звуків, під час вимовляння яких перешкода на шляху струменя повітря створюється губами, передньою частиною язика, середньою частиною язика, задньою частиною язика.

3. Запишіть кілька звуків, які б продовжили такий ряд: [з], [д], [дж], [б]

4. Позначте парні глухі звуки до таких дзвінких: [дз], [ґ], [з'], [г].

5. Позначте парні тверді звуки до таких м'яких: [л'], [т'], [з'], [р'].

6. Запишіть кілька слів із звуками [т], [л'].

7. Запишіть букви, які можуть позначати по два звуки.

8. Назвіть (запишіть і підкресліть) склади з м'яким приголосними в таких словах: тюлень, лисиця, ялина, тополя.

9. Який одержимо склад, якщо м'який звук у ньому замінимо на твердий? (Для, клю, день, нє, сльо).

10. Який одержимо склад, якщо твердий звук у ньому замінимо на м'який? (Пла, рук, глу, ле, тро).

11. Послухайте слова і позначте тверді та м'які приголосні, які чуєте в них, у дві колонки (м'якість приголосних звуків учні позначали м'яким знаком: ль, сь, ць): сіно, земля, край, сіль.

12. Запишіть слова і позначте в дужках кількість звуків і букв у них (побудувати звукові моделі): сіль, дзьоб, маяк, бджола, щука, Юрась, льон.

Тема «Вимова і правопис слів з ненаголошеними [є], [и]» є однією з найскладніших не тільки в програмі з української мови для початкових класів, а й в українській орфоепії і орфографії взагалі. На початковому етапі опрацювання теми цілком виправданими були завдання такого вигляду:

Прочитайте слова. Як перевіряються ненаголошені голосні звуки [е], [и] в цих словах?

С..рпи — серп, ст..пи — степ, м..чі — меч, гр..би — гриб, т..ни — тин, л..ни — лин.

Враховуючи те, що явища взаємонаближеного вимовляння слів з ненаголошеними голосними [е], [и] є характерними виключно для усного мовлення, під час початкового ознайомлення з ними особливо важливого значення ми надавали спостереженням за звучанням слів з цими звуками. Так, уже на першому уроці для загострення уваги на особливостях саме вимови ненаголошених [е] та [и], пропонуємо учням уважно послухати і сказати, який голосний звук вони чують у першому складі таких слів: [лиесток], [зеирно], [зиема], [сеило], [веисна]. Дослухаючись до літературної вимови цих слів, за якої [еи], [ие] звучать наближено один до одного, діти цілком закономірно давали різні відповіді: одні почули і назвали [е], інші — [и]. Тоді їм пропонувалося ще раз послухати звучання вказаних слів і простежити, як можна умовно записати кожне з них.

Вимовляючи вголос слова, ми одночасно записували їх так, як вони сприймалися дітьми на слух. На дошці з'являвся такий запис:

лиесток, зеирно, зиема, сеило, веисна.

Записавши ці слова у вигляді, наближеному до орфоепічного звучання, ми визначали в кожному з них наголошений склад і звертали увагу дітей на те, що всі звуки, у позначенні яких ми сумніваємось, стоять у ненаголошених складах. Підкресливши, що саме така вимова є правильною, що по-українськи ненаголошені голосні звуки [е], [и] тільки так і треба вимовляти — як середній звук між [е] та [и]. Проте для позначення їх на письмі необхідно вибирати одну якусь букву — е або и.

У період активного формування уміння користуватися, правилом учні самостійно добирали перевірні слова, записували їх у дужках перед контрольованим словом, а після цього розв'язували орфографічну задачу. Наприклад, подане речення Зацвіли на (...) ш..рокій галявині лісові дзвіночки учні записують у такій формі: Зацвіли на (шроко) ширкій галявині лісові дзвіночки. Все це носило пропедевтичний характер без будь-яких заучувань.

Вивчення теми «Вимова і написання слів із дзвінкими і глухими приголосними» ми здійснювали з урахуванням особливостей мовлення школярів даної місцевості. З цією метою перед опрацюванням теми ми виявляли, як учні вимовляють парні дзвінкі приголосні в різних позиціях — у кінці слів та в середині перед наступними глухими. Перевірку ми здійснювали за допомогою завдань:

1. Назвіть предмети, зображені на малюнках (ложка, діжка, гриб, дід, жолудь, ніж, дзьоб, ріг, гарбуз тощо).

2. Складіть речення зі словами — назвами зображених предметів.

3. Прочитайте речення, поставте слова, що в дужках, у потрібній формі: У нашому парку росте багато (берези). На полиці стоять (книжок). Школа придбала сто пар (лижі).

4. Доповніть речення потрібними за змістом словами: Від нашого села до Тернополя далеко, а до Кременця — ... .

В період навчання грамоти учні зіставляли вимову парних дзвінких та глухих приголосних. Таке зіставлення відбувалося на окремих звуках, складах та словах. Важливо було переконати учнів, що заміна дзвінкого звука парним глухим під час вимови слова приводить до зміни лексичного значення, може впливати на розуміння змісту, знижує культуру усного мовлення. Наприклад, опрацьовуючи сторінку букваря на вивчення букви б, крім читання і зіставлення складів ба-па, бо-по, бу-пу і т. п„ ми пропонували учням прочитати з дошки пари слів, пояснити їх значення, скласти з кожним із них речення: бік — пік; рибка — ріпка; брати — прати; грубка — групка. Ми звертали увагу учнів на ті звуки, від заміни яких змінюється лексичне значення слова.

Здійснюючи спостереження за звуковими парами дзвінких і глухих приголосних, ми привчали дітей стежити не тільки за звучанням, а й за способом вимовляння звуків. При цьому враховувалося, що дзвінкі та глухі звуки кожної пари диференціюються тільки на основі акустичного протиставлення. Тому в розмежуванні схожого і відмінного в цих звуках ми спиралися як на мовно-рухові (кінестетичні), так і на слухові відчуття дітей з допомогою прийому беззвучного артикулювання звукових пар: [д] —[т], [д'] – [т'], [б] – [п], [ж] – [ш], [з] – [с], [з'] – [с'], [дз] - [ц] і ін.

Для цього ми давали учням таке завдання:

— Вимовте попарно звуки, але не подаючи голосу, пошепки. Активно працюйте мовними органами, щоб ви це добре відчували, вимовляючи кожен звук. Що ви помітили при цьому?

Беззвучно артикулюючи дзвінкий і глухий приголосний кожної пари, а, значить, зосереджуючи при цьому увагу тільки на місці їх творення, учні швидко знаходили ті властивості, завдяки яким ці звуки схожі між собою: спосіб вимовляння обох звуків кожної пари є абсолютно однаковим. Потім, вимовляючи звукові пари вголос, учні виявляли відмінні ознаки: під час вимовляння глухих чули тільки шум, а під час вимовляння дзвінких — шум і голос, причому переважає голос.

Протягом усього першого року навчання на уроках читання та мови, починаючи з читання букварних текстів, без ознайомлення дітей зі спеціальними правилами ми вчили дітей чітко вимовляти дзвінкі приголосні в кінці слова та складу перед наступним глухим. У такий спосіб забезпечувалося формування дикції та літературної вимови у школярів.

Контрольний етап експериментального дослідження спрямовувався на виявлення ефективності розробленої нами системи вправ із формування дикції у молодших школярів та порівняння отриманих результатів із результатами навчання контрольного класу.

В основі занять з дикції лежали вправи з розвитку і контролю дихання, вимови звуків (орфоепії) та голосу. Залежно від характеру цих вправ, від їх складності, вони виконувалися протягом 3-5 хвилин. Уже з перших уроків учитель прагнув виробляти навички правильного дихання. З цією метою він стежив, як учні стоять під час читання: спокійно, ненапружено, голову держать рівно, книжку тримають обов'язково в руках (на відстані 20—25 см), а не на парті. У такому спокійному стані має здійснюватися нормальне дихання, яке проходить три етапи, вдих, видих і пауза.

Вимовляння звуків, слів, фраз постійно контролювалося вчителем. Відсутність необхідного запасу повітря в дітей призводила до читання ривками, що на початку часто супроводжувалося порушенням логічного смислу речення. Але й «перебір» повітря змушує учня різко видихати його зайву кількість, «вистрілюючи» одночасно частини фраз чи слів. Ми враховували, що дихання учнів має бути спокійним, безшумним, плавним (реберно-діафрагматичним, або диханням змішаного типу). В результаті постійних і регулярних тренувань до такого типу дихання звикають усі дихальні органи.

Необхідність тренувальних вправ для дітей мотивувалося тим, що в цьому віці в них розвиваються всі органи дихання, і тренування сприяло їх нормальному розвитку та страхувало від перевантаження в старшому віці.

Вправи з розвитку дикції ми проводили як на початку уроку, так і під час фізкультпауз. Вчитель показував дітям, як слід набирати повітря і як його рівномірно видихати під час читання чи розповіді.

З метою формування в учнів початкових класів правильної дикції ми пропонували їм наступні вправи:

І. Стати всім рівно, розправити плечі (без напруження), покласти ліву .руку на лівий бік вище пояса (всі чотири пальці — наперед), а праву — на діафрагму (верхню частину живота). На і зробити невеликий видих, на рахунок 1-3 — спокійний вдих через ніс. (не піднімаючи плечей), а на рахунок «один» затримати повітря (пауза) і, голосно рахуючи 1—3, видихати повітря.

Рука повинна відчути при вдиху рух стінки живота (вона рухається вперед, ребра тиснуть набік), а під час видиху рука повертається в попереднє положення. Стежити, щоб за кожним числом рахунку повітря видихалося, а не затримувалося до останнього числа. Сила видиху (звучання слова) повинна розподілятися рівномірно:

Виконати вправу 5—6 разів підряд.

ІІ. Для контролю глибокого, але короткого дихання и коротких словах чи складах: секундний видих — вдих на «раз» —пауза «два» — видих при вимовленні звукосполучення чи складів: ба, бо, бу; ма, мо, му; че-ре-па-ха, за-ві-рю-ха тощо.

Можливі варіанти цієї вправи — видих на вимові слів ду-би, бу-ди,до-би тощо.

III. Секундний видих. Після паузи вдих — прочитати на видиху першу частину загадки чи прислів'я; знов пауза — вдих, і на новому видиху читати другу частину.

1. Уночі літає (вдих), вогнем миготить, (вдих)

а диму немає. (Зірка)

2. Зоря, зоряниця, (вдих)

По землі ходила, (вдих)

Ключі загубила, (вдих)

А сонце зійшло, (вдих)

Ключі знайшло. (Роса)

3. Рукавом махнув — дерева нагнув.(Вітер)

4. Йшла зоряниця,

Красна дівиця,

Через покоси,

Гублячи сльози...

Сонечко встало —

Слізки зібрало.(Роса)

IV. Прочитати цілу фразу на одному видиху. Секундний видих, пауза, вдих. Цезурою (V) вказано, де слід зробити зупинку і набирати повітря.

На рідній землі

Журавлі-журавлики

Крила натомили,

V Бо довго над морем

З вирію летіли. V

А коли на рідну землю

В чистім полі сіли,V

Їм росиночка маленька

Повернула сили. V (Василь Грінчак).

V. Прочитати прислів'я на одному мовному видиху. Після короткого видиху, паузи і вдиху прочитати прислів'я, повністю, повторюючи 2—3 рази:

За праве діло стій сміло.

Малі тілом, та великі духом.

Не спіши язиком, квапся ділом.

Про добре діло говори сміло.

З добрим дружись, а лихих стережись!

Краше на волі на вітці, ніж у неволі в клітці.

VI. Прочитати віршовий рядок на одному видиху. Після секундного видиху, паузи набрати повітря і читати рядок, далі вдихнути повітря і читати другий рядок. Після двох рядків робити більшу паузу, повніший вдих і прочитати всю строфу.

А скільки в нас багатства V і щастя золотого! / Бери його рукою — V Не вибереш до дна. // (П. Тичина. «Живи, живи, красуйся»).

Також ми пропонували молодшим школярам вправи на інтонаційне мовлення. Ми враховували, що якщо голос учня відзначається особливою рухливістю, то можна говорити і про хороше інтонаційне звучання тексту. Ми вчили дітей виразного читання, спираючись на їх природні голосові дані і поліпшуючи їх.

У процесі виконання вправ розвивалися властивості голосу, зокрема сила, висота, тембр, темп, діапазон, політ і рухливість. Окремі з цих властивостей змінювалися у зв'язку з віковим розвитком дітей, а деякі лише після копіткої роботи в класі чи індивідуально.

Відповідно до вікових особливостей учнів найбільша увага приділялася розвитку таких властивостей голосу, як сила, темп, політ. Навчити дітей відчувати різницю в силі голосу, допомогти оволодіти навичками читати і говорити, де це необхідно, тихо, голосно, зовсім тихо і дуже голосно, було важливим завданням вчителя. Для цього ми використовували ряд тренувальних вправ:

I. Прочитати пошепки текст першої строфи, стежачи за артикуляцією звуків. Другу строфу кілька учнів читають разом з наростанням сили голосу, а третю — хором (усім класом). Учитель стежить, щоб не було голосового напруження, великої сили звучання тексту.

II. Прочитати написаний на дошці чи спроектований через кодоскоп або епідіаскоп текст, дотримуючись поданих поруч вказівок:

Білі мухи налетіли,— — голосно

Все подвір'я стало біле, — голосніше -

не злічити білих мух, — спокійно (звичайне звучання голосу)

Що летять неначе пух. — тихіше

— Галю, Петрику, Кіндрате, — дуже голосно, протяжно

Годі, ледарі, вам спати! — голосно

І побігли до санчат — голосно, але тихіше від попередніх

Галя, Петрик і Кіндрат... — звичайне звучання голосу

(М. Рильський, «Білі мухи»).

Ш. Прочитати прислів'я і лічилку, змінюючи темп від повільного до дуже швидкого. Лічилку, прислів'я промовляли «по ланцюжку» кілька учнів,

Як у травні хліб надворі, то восени хліб у коморі.

Хто землю удобряє, тому земля й повертає.

Лічилка:

Летіла лелека,

Летіла здалека

Та й сіла на хаті

Зірки рахувати.

Не їла, не спала,

Всю ніч рахувала.

А вдосвіта збилась. -—

Зоря покотилась,

Упала додолу

Та піжмурці в полу. (Д. Чередниченко).

IV. Прочитати текст, визначити темп кожного речення відповідно до змісту і дії та передати його під час читання.

Нічний гість

Хтось постукав уночі.

Швидко я знайшла ключі,

Відчинила, і до хати зайченя зайшло вухате.

Стало в кутику сумне, каже: «Заночуй мене,

бо надворі завірюха і мороз хапа за вуха!» (Д. Павличко).

V. Прочитати уривок з казки, посилюючи голос на 1, 2 і 3 рядках і стишуючи на 4 і 5 (передати звучання голосу на відстані).

Котику-братику, несе мене лиска по камінному мосту на своєму хвосту. Поря-ту-у-уй мене! (Українська народна казка).

VІ. Учні читають текст про себе. Малюють в уяві те, про що розповідається в тексті. Передати при читанні інтонацією «мову» їжачихи і їжака, автора. Вчителеві варто записати на магнітофонну стрічку читання учнів, прослухати класом і визначити рухливість голосу: чи відповідає зміна сили голосу, висоти, темпу .характеру вірша?

...Все ожило, усе загомоніло,— зелений шум, веселая луна! Співпало все, сміялось і бриніло, А я лежала хвора й самотна.

Я думала: «Весна для всіх настала, дарунки всім несе вона, ясна, для мене тільки дару не придбала, мене забула радісна весна».

Ні, не забула! У вікно до мене заглянули від яблуні гілки, замиготіло листячко зелене, посипались білесенькі квітки...

(Леся Українка, «Давня весна»).

Особлива увага приділялася розвитку у дітей навичок вимовляти всі звуки і слова правильно і чітко, тобто оволодіти хорошою дикцією.

Чітке і виразне читання учнів потребує активної роботи всіх мовних органів, які творять звуки. Тому робота над дикцією велася переважно індивідуально і обов'язково із залученням до цієї справи батьків, які мали контролювати мову дітей вдома. Дикція вчителя, зрозуміло, була бездоганною і зразком для учнів.

Важливою була робота вчителя початкових класів над поліпшенням дикції учнів. Вправи, які використовувалися, допомагали перевірити і закріпити навички правильної вимови як при індивідуальній, так і колективній роботі. Якщо учень читав нечітко, неясно вимовляв окремі звуки чи звукосполучення, вчитель звертав на це увагу класу і міг на окремих частинах тексту попрацювати колективно. До того ж дітям ми постійно нагадували про контроль за диханням, оскільки вони часто «ковтали» закінчення при неправильному видиху.

Ми практикували повільне поскладове читання важких чи великих слів (наприклад: карпатські, електрика, корабельники, громадянин, демонстрація та ін.), доки учні змогли вимовляти їх вільно. При цьому використовувалися чотирирядкові вірші, скоромовки, пісні, загадки. Завжди першим прочитував вчитель — давав зразок вимови важких звуків чи звукосполучень.

У процесі формування дикції в учнів експериментального класу використовувалися наступні вправи:

I. Вимовити чітко всі голосні звуки, активно працюючи мовним апаратом: а, о, у, є, и.

Вимовити йотовані, зливаючи у вимові и і голосний звук: я, ю, є, ї.

II. Повільно вимовляти слова. При вимові сполучень з приголосними с, ш стежити за їх звучанням.

Сонце сяє, а місяць світить.

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув на нас...(Леся Українка, «Колискова»).

3. Була сижуха в семи кожухах...

Сидить сижуха, за вухом чуха. (Загадка)

У Петрика рушничок, на рушничку колосок.

6. Пиши, та не спіши.

Ш. Аналогічно до другої вправи.

Трава-плава, дринь-бринь, брід-глід, лід-рід.

В полі я стрибав,

Серед квітів, серед трав.

Летіла лебідонька, летіла, пір'ячко біле губила. (Загадка)

У вирій полетіли журавлі, вони курликали: кру-кру.

Дорога весела пливе повз оселі, і осінь рум'яна заходить у села. (М.Стельмах, «Дорога весела»)

7.Срібні дерева, срібне гілля, сріблом пухнастим вкрита земля. (Леонід Первомайський, «Срібні дерева»).

8. Прийшла пора — піднялась гора, сорока летіла, на гору сіла.

Над кожним звуком ми працювали доти, доки він не звучав чітко, без напруження навіть при швидкій вимові у сполученні з іншими звуками.

Зважаючи на індивідуальні порушення дикції в дитини, ми добирали відповідний тренувальний матеріал. Речення, вірші, скоромовки вимовлятися не механічно, а з певною метою. Наприклад, вимовляючи строфу «Дорога весела пливе повз оселі і осінь рум'яна заходить у села», ми ставили завдання перед учнями: повідомте, що ви захоплені цим явищем, що ви здивовані красою цього явища, що бачили це раніше тощо. Так, заняття з техніки мови, на яких виконувалися подібні емоційні завдання, проводилися щоденно (не менше 10-15 хв.). Вчителю зручно було це робити на різних етапах уроку.

Якщо в учня спостерігали порушення вимови певного звуку, педагог деякий час працював з ним індивідуально (щодня). Було важливо не поспішати з ускладненням вправ, але не варто затримувати дитину на окремих видах роботи, щоб у неї не зникло бажання працювати.

Робота вчителя над технікою мовлення учнів зводилася не лише до виправлення «звукових» помилок, а й спрямовувалася на постійне активне підвищення їхньої розмовної культури, підготовки до виразного читання. Бо «кожний із звуків, який складає слово, кожний голосний і приголосний є свого роду нотою, яка займає своє місце в звуковому акорді слова і виражає, ту чи іншу частину душі, що пробивається через це слово. Ось чому й робота над удосконаленням фонетичного боку мови не може обмежуватися механічними вправами мовного апарату, але повинна спрямовуватися так, щоб навчити відчувати кожний окремий звук слова, як зброю художньої виразності»

Нами було визначено такі типи практичних умінь, сформованих у процесі формуючого експерименту:

Уміння керувати роботою дихального апарату.

Уміння використовувати можливості голосу у виразному читанні.

Уміння чітко і правильно вимовляти звуки.

Уміння правильно вимовляти звуки в словах, словосполученнях і реченнях.

За сформованістю даних умінь визначено три рівні оволодіння першокласниками навичками літературної вимови.

Високий – учень керує роботою власного дихального апарату, чітко і правильно вимовляє усі звуки і звукосполучення, без помилок вимовляє слова з дзвінкими і глухими приголосними, правильно наголошує слова, адекватно вимовляє лексичні одиниці і граматичні конструкції, у його мовленні відсутні сленгові і жаргонні вислови.

Середній – учень керує роботою власного дихального апарату, інколи припускається помилок у вимові звуків чи наголошуванні слів, неточно вживає деякі слова чи робить помилки у граматичних конструкціях, проте знає альтернативні варіанти, які й вживає після зауваження вчителя.

Низький – учень не керує роботою власного дихального апарату, робить значну кількість помилок у всіх типах навчальних вправ, орфоепічні уміння розвинені на невисокому рівні, мовленнєві помилки він не може виправити навіть з допомогою вчителя.

Як показали результати експерименту, дикція краще розвинені в учнів експериментального класу, аніж в учнів контрольного. Дані результати представлені у таблиці 2.1.

Таблиця 2.1

Сформованість дикції в учнів контрольного та експериментального класів

№ п/п	УМІННЯ	КОНТРОЛЬНИЙ КЛАС	ЕКСПЕРИМЕН-ТАЛЬНИЙ КЛАС
1	Уміння керувати роботою дихального апарату	78%	89%
2	Уміння використовувати можливості голосу у виразному читанні	81%	88%
3	Уміння чітко і правильно вимовляти звуки	76%	87%
4	Уміння правильно вимовляти звуки в словах, словосполученнях і реченнях	80%	91%

Отримані результати контрольного етапу експерименту підтвердили гіпотезу, що використання запропонованої системи завдань на основі врахування потенційних можливостей першокласників чітко, правильно і виразно вимовляти звуки мовлення позитивно вплинули на формування культури мовлення учнів. Одержані результати сформованості дикції в учнів експериментального класу та їх порівняння із сформованістю даних умінь в учнів контрольного класу подані на діаграмі 2.1.

Діаграма 2.1

Сформованість дикції в експериментальному та контрольному класах

Таким чином, ми отримали результати, які підтвердили ефективність розробленого експерименту. Наприкінці експерименту високий рівень дикції в експериментальному класі продемонстрували 8 учнів, середній – 15, низький – 5, причому відбулася динаміка розвитку даних умінь таким чином: деякі учні із середнім рівнем техніки мовлення на початку експерименту перейшли на високий рівень володіння навичками техніки мовлення, а учні із низьким початковим рівнем розвитку даних умінь – на середній. При цьому в контрольному класі високий рівень сформованості техніки усного мовлення виявили лише 4 учні, середній – 13, низький – 6. Порівняно з початком навчального року, коли проводився констатуючий експеримент, показники сформованості дикції зросли в обох класах (первинний рівень – 14 і 15%), але в експериментальному класі він виявився вищим (відповідно 91 і 79%).

Отримані експериментальні результати дають змогу стверджувати, що у процесі використання розробленої нами системи вправ і завдань в учнів експериментального класу значно підвищилася чіткість, виразність і правильність вимови звуків, покращилася дикція загалом.

Висновки

Дикція є важливим елементом техніки мовлення. Це чітка правильна вимову кожного мовного звука. В поняття дикції входить виразна і чітка вимова всіх звуків мови, що полегшує слухове сприйняття мовлення. Проте для вчителя початкових класів це базовий інструмент його професійної діяльності. Також хороша дикція – одна з найважливіших сторін культури мовлення. При неправильній дикції навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху читцеві. Недоліки вимови властиві багатьом дітям, і виправленням їх повинні займатися й учителі. Виразність і чистота дикції досягаються насамперед завдяки чіткості постановки органів мовлення і їх рухів під час вимови звуків. Тому робота над усуненням недоліків вимови ґрунтується на виправленні неправильно завчених раніше рухів органів артикуляції.

Виразність читання й мовлення учнів залежить передусім від удосконалення навичок дикції. Це означає необхідність вчити дітей правильно вимовляти усі звуки рідної мови, розрізняти їх і правильно вживати, навчати звукового аналізу слова, розвивати інтонаційну виразність мовлення. Такій роботі має передувати і одночасно проходити процес виправлення в дітей недоліків вимови й мовлення. Вади вимови й мовлення бувають різного характеру і творяться з різних причин: через неправильний мовний вплив, недостатність розвитку фонематичного слуху, відхилення у будові окремих органів мовленнєвого апарату внаслідок захворювання, послаблення здоров'я. Найбільш властиве дітям звукове порушення вимови.

Велике значення в розвитку навичок дикції учнів має орфоепія, тобто система загальноприйнятих правил, що визначають правильну літературну вимову. Орфоепія ґрунтується на сучасних нормах вимови, тобто єдиних для всіх фонетичних законів літературної мови. Тільки в усному мовленні зустрічаються орфоепічні та інтонаційні помилки, а також порушення милозвучності та норм наголошення української мови. Оскільки школярі не отримують елементарних відомостей про засоби вираження евфонії, учителеві слід виправляти недоліки, що призводять до виникнення мовленнєвих відхилень. У початковій школі формуванню навичок дикції у школярів приділяється значна увага.

У процесі організації занять з формування навичок дикції в учнів відбувається використання прийомів свідомого артикулювання та порівняння мовленнєвих одиниць, що дає можливість учителеві здійснити перехід від конкретних мовних дій і операцій фонетико-орфоепічного та орфографічного характеру, виконуваних школярами, та до розумових операцій (зіставлення, протиставлення, аналізу, синтезу, класифікації) з наступним абстрагуванням, узагальненням явищ, висновками про мовні закономірності. Організація навчальної діяльності в такий спосіб сприяє формуванню у молодших школярів оптимального типу дихання, голосу та дикції.

У початковій школі формуванню дикції у молодших школярів приділяється значна увага. Вміло організована робота з текстом включає школяра в творчу працю, яка ґрунтується на прагненні вчителя розвивати емоційну сферу учня, поліпшувати її вдосконалювати культуру його почуття. Таку вимогу диктує сама специфіка художньої літератури, в якій поєднуються раціональне й чуттєве. Складний процес формування гармонійно розвиненого індивіда неможливий без удосконалення його емоційного сприймання.

Щоб не допустити серйозних недоробок у процесі розвитку читання, мовлення учнів, учителю початкових класів треба володіти найновішими методами такої роботи, досконало знати методи і прийоми роботи над усуненням в учнів недоліків вимови й мовлення. Застосування вчителем логопедичних заходів у своїй роботі не тільки усуває недоліки вимови й мовлення в учнів, але й сприяє удосконаленню методики навчання, формуванню мови й мислення учнів. Крім того, позитивно впливає на настрій дітей з певними мовленнєвими вадами, позбавляє їх невпевненості в собі, та значно піднімає авторитет учителя перед дітьми та їх батьками.

Робота над усуненням таких недоліків повинна проводитися планово, поступово і послідовно. Починати її слід з перших днів навчання і здійснювати на всіх уроках протягом усіх років навчання. Щоб її правильно планувати, треба передусім обстежити мовний слух, стан вимови дітей і виявити властиві їм недоліки.

У процесі експериментального дослідження робота вчителя над формуванням навичок дикції учнів не зводилася до виправлення «звукових» помилок і спрямовувалася на постійне активне підвищення їхньої розмовної культури, підготовки до виразного читання. Уся робота спрямовувалася на формування таких практичних умінь, як здатність керувати роботою дихального апарату, використовувати можливості голосу у виразному читанні, чітко і правильно вимовляти звуки й літературно правильно вимовляти слова, словосполучення і речення. За сформованістю даних умінь визначено три рівні оволодіння першокласниками навичками дикції.

Як показали результати експерименту, уміння з правильної вимови звуків краще розвинені в учнів експериментального класу, аніж в контрольного. Таким чином, одержані результати підтверджують ефективність розробленого експерименту.

Список використаної літератури

Актуальные проблемы методики обучению чтению в начальных классах / Под ред. М.С. Васильевой, М.И. Омороковой, Н.Н. Светловской. – М.: Педагогика, 1977. – 220 с.

Артоболевский Г.В. Очерки по художественному чтению. – М.: Просвещение, 1972. – 158 с.

Багмут А.Й. Інтонація як засіб мовної комунікації. – К.: Освіта, 1980. – 112 с.

Бадер В. Розвиток інтонаційних умінь першокласників // Початкова школа, 1997. – №7. – С. 9-10.

Бадер В.І. Удосконалення мовленнєвого розвитку молодших школярів // Педагогіка і психологія. – 1998. – №4. – С. 31-36.

Бадер В.І., Василина С.В. Редагування як засіб розвитку мовлення // Поч. школа. – 1991. – №8. – С. 24.

Баженов М.М., Черкашин Р.А. Выразительное чтение. – Харьков: ХГУ, 1960. – 292 с.

Барвівська Л.В. Уроки українського читання // Поч. школа. – 1990. – №11. – С. 79.

Бархин К.Б. Развитие речи в начальной школе. – М.: Учпедиз, 1955. – 83 с.

Бендер Н.А. Творческое воплощение текста // Звучащее слово. – М.: Просвещение, 1969. – 114 с.

Бернштейн С.И. Основные понятия фонологии // Вопросы языко-знания. – 1962. – №5. – С. 137-139.

Беспалова Е.Д. Логические ударения на уроках чтения // Нач. школа. – 1972. – №9. – С. 73-76.

Блинов И.Я. Выразительное чтение учителя-словесника. – М.: Просвещение, 1985. – 190 с.

Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова. – К.: Академія, 2006. – 368 с.

Бондаренко А.А. Работа над ударением в начальных классах // Нач. школа, 1989. – №2. – С. 18-21.

Варзацька Л.О. Активізація мовленнєвої діяльності учнів // Поч. школа. – 1991. – №2. – С. 28-31.

Васильківська С.В. Навчити вчитися, або як допомогти молодшому школяреві в навчанні // Поч. школа. – 1994. – №6. – С. 10-12.

Вашуленко М. С. Державний освітній стандарт з української мови (початкова ланка) // Початкова школа. — 1997. - № 2. - С.2-5.

Вашуленко М.С. Орфоепія і орфографія в 1-3 класах. – К.: Рад. школа, 1982. – 104 с.

Вікова та педагогічна психологія / О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З.В. Огороднійчук та ін. – К.: Просвіта, 2001. - 416 с.

Выразительное чтение / Б.С.Найденов, Т.Ф. Завадская, Н.М. Соловьева, Н.Н. Шевелёв. – М.: Педагогика, 1972. – 143 с.

Гвоздев А.Н. Вопросы изучения детской речи. – М.: АПН СССР, 1961. – 471 с.

Горбушина Л.А. Выразительное чтение и рассказывание. – М.: Просвещение, 1975. – 203 с.

Горелов И.Н., Седов К.Ф. Основы психолингвистики. – М.: Лабиринт, 1998. – 256 с.

Горецкий В.Г. Выразительность, правильность и скорость чтения // Нач. школа. – 1967. – №8. – С. 36-40.

Грищенко А.П. та ін. Сучасна українська мова. - К.: Либідь, 1991. - С. 67-71.

Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ ст.). – К.: Райдуга, 1994. – 61 с.

Дорошенко С.І. та ін. Методика викладання української мови: Навч. пос. – К.: Вища школа, 1992. – 380 с.

Егоров Т.Г. Психология овладения навыком чтения. – М.: АПН РСФСР, 1953. – 264 с.

Жинкин Н.И. Коммуникативная система человека и развитие речи в школе // Проблемы совершенствования содержания и методов обуче-ния русскому языку. – М.: Просвещение, 1969. – С. 104-108.

Жинкин Н.И. Психологические основы развития речи // В защиту живого слова. – М.: Просвещение, 1966. – С. 44-49.

Завадская Г.А. Выразительное чтение в начальной школе. – М.: Педагогика, 1963. – 180 с.

Зайцева З.Г. Техніка мови вчителя та гігієна його голосу. – К.: Освіта, 1971. – 160 с.

Запорожец Т.И. Логика сценической речи. – М.: Просвещение, 1974. – 108 с.

Зимняя И.А. Речевая деятельность и психология речи // Основы теории речевой деятельности / Под ред. А.Н. Леонтьева. – М.: Наука, 1974. – С. 64-72.

Иванова С.Ф. Речевой слух и культура речи. – М.: Просвещение, 1970. – 110 с.

Іванова Л. Уроки літературного читання у початкових класах // Початкова освіта. – 2001. – Жовтень, №37. – С. 2.

Ігнатенко Т. Творчі завдання на уроках розвитку мовлення // Початкова школа. – 2006. – №2. – С. 11–12.

Капська А.Й. Як навчати учнів виразно читати. – К.: Рад. школа, 1978. – 150 с.

Карпова С.Н., Труве Э.Н. Психология речевого развития ребенка. – Ростов-на-Дону: Изд. гос. ун-та, 1987. – 96 с.

Кацюк Л.В. Розвиток фонематичних умінь // Поч. школа. – 1993. – №2. – С. 25-29.

Корнійчук І. Складові майстерності вчителя на уроках читання в початкових класах // Освітянин. – 2002. – №2. – С. 8-12.

Коструба П.П. Фонетика сучасної української літературної мови (Курс лекцій для студентів філологічного факультету). – Ч. 1. – Львів, 1963. – 100 с.

Кротевич Є.В., Родзевич Н.С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Вища школа, 1957. – 360 с.

Лабащук М.С. Психологія мовленнєвої діяльності. – Тернопіль: ТДПІ, 1995. – 110 с.

Ладоня І.О. Українська мова: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1993. – 143 с.

Ладыженская Т.А. Система работы по развитию связной устной речи учащихся. – М.: Педагогика, 1975. – 140 с.

Леонтьев А.А. Основы психолингвистики: Учебник для студ. – М.: Смысл, 1999. – 288 с.

Лесин В.М., Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. – К.: Освіта, 1971. – 468 с.

Львов М.Р. Методика развития речи младших школьников. – М.: Педагогика, 1985. – 158 с.

Малярук А.Я. Дидактичний матеріал для виправлення мовних недоліків. – К.: Ірпінь, 1997. – 408 с.

Мацько Л.І. Культура мови // Початкова школа. – 1996. – №5. – С. 33-34.

Науменко В.О. Формування навичок читання // Поч. школа. – 1991. – №4. – С. 34-36.

Никольская С.Т. Техника речи. – М.: Просвещение, 1979. – 206 с.

Никольская С.Т., Майорова А.В., Осокин В.В. Выразительное чтение. – Л.: Просвещение, 1990. – 160 с.

Одинцова Г., Кодлюк Я. Цікавинки на уроках рідної мови: Посібник для вчителя початкових класів. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. – 128 с.

Олійник Г.А. Виразне читання: Основи теорії: Посіб. для вчителів. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2002. – 190 с.

Олійник Г.А. Виправлення недоліків вимови й мовлення в учнів. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1997. – 40 с.

Павлова Л.Л. Влияние выразительного чтения на воспитание нравственных чувств учащихся // Нач. школа. – 1987. –№7. – С. 36-39.

Перебийніс В.С. Кількісні та якісні характеристики системи фонем сучасної української літературної мови. – К.: Наук. думка, 1970. – 272 с.

Передрій О.Т. Подолання у першокласників вимовних вад фонетичного рівня // Початкова школа. – 1995. – №1. – С. 11-14.

Пономарів О.Д. Сучасна українська мова. - К.: Либідь, 1991. - С. 67-71.

Програми для середньої загальноосвітньої школи. 1–4 класи. – К.: Початкова школа, 2006. – 432 с.

Прокопова Л.І. Приголосні фонеми сучасної української літературної мови // Експериментально-фонетичне дослідження. – К.: Вид-во КДУ, 1958. – 149с.

Росетті А. Вступ до фонетики. – К.: Вища школа, 1974. – 138 с.

Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. – М.: Педагогика, 1976. – 340 с.

Рыбникова М.А. Очерки по методике литературного чтения. – М,: Педагогика, 1963. – 143 с.

Савченко О.Я. Дидактика початкової школи. – К.: Академія, 1999. – 360 с.

Симоненкова Л.М. Вивчення фонетики і морфології в умовах місцевих говорів. – К.: Рад. школа, 1971. – 94 с.

Синиця І.О. Психологія усного мовлення. – К.: Радянська школа, 1974. – 325 с.

Скуратівська Г. Формування загальнонавчальних умінь під час вивчен-ня фонетики, графіки, орфоепії, орфографії // Методика мови. – №6. – 2003. – С. 13-16.

Станіславський К.С. Робота актора над собою. – К.: Мистецтво, 1953. – 294 с.

Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Грищенка. – К.: Вища школа. – 1997. – С. 365–378.

Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / За заг. ред. І.К. Білодіда. – К.: Наук. думка, 1969. – 436 с.

Сучасна українська мова / За ред. О.Д. Пономарева. – 2-е видання, перероблене. – К.: Либідь, 2001. – С. 134–149.

Тоцька Н. І. Фонетика української мови та її вивчення в початкових класах.— К., 1976. – 176 с.

Українська мова з методикою навчання в початкових класах. – Інтегрований курс: Підручник для педагогічних вузів / За ред А.П.Ка-ніщенко, Г.О.Ткачук. – К.: Промінь, 2003. – 232 с.

Хорошковська О. Розвиток українського мовлення молодших школярів // Початкова школа. – 1997. – №8. – С. 14-16.

Черноморов А., Шустова А. Практикум по выразительному чтению. – М.: Просвещение, 1970. – 114 с.

Чуйко Г.А. Методика викладання української мови в початкових класах: Підручник. – К.: Радянська школа, 1966. – 340 с.

Шпунтов А.И. Работа над средствами выразительности устной речи на уроках русского языка // Начальная школа. – 1991. – №4. – С. 10-12.

Якобсон Р.О. Звук и значение. Речевая коммуникация. Язык в отношении к другим системам коммуникации // Якобсон Р.О. Избранные работы. – М., 1985. – 466 с.