Міністерство освіти та науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра рідної мови і

методики її викладання

Дипломна робота

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ НА УРОКАХ РІДНОЇ МОВИ

Виконала

студентка 53 групи

факультету ПВПК

Корчевська Л.

Науковий керівник

кандидат педагогічних наук, доцент

Наумчук М.М.

Тернопіль 2008

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ЗАСАДИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

1.1 Психолого-педагогічне трактування сутності поняття «культура мовлення»

1.2 Психолого-лінгвістичні основи формування культури мовлення у молодших школярів

РОЗДІЛ ІІ. ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ НА УРОКАХ РІДНОЇ МОВИ

2.1 Розвиток усного і писемного мовлення молодших школярів на уроках рідної мови

2.2 Диференційована система творчих робіт учнів як засобу формування культури мовлення молодших школярів на уроках рідної мови

2.3 Експериментальна перевірка запропонованої методики формування культури мовлення молодших школярів на уроках рідної мови

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

В умовах національного та соціально-культурного відтворення, становлення державності та демократизації суспільства, відродження інтелектуального та духовного потенціалу громадян України, розширення сфер функціонування української мови як державної особливої ваги набуває культура усного мовлення – найважливішого засобу спілкування, виховання і всебічного розвитку особистості. Відповідно до сучасних потреб прийнято ряд документів, які визначають шляхи реалізації наскрізного завдання в галузі мовної освіти Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті, окреслюючи перспективи подальшого вдосконалення навчально-виховного процесу, наголошує на тому, що “освіта сприяє формуванню високої мовної культури та мовної компетентності громадян, поваги до державної мови”. Відтак, особливої значущості набуває робота, спрямована на формування культури українського мовлення, починаючи з початкової ланки загальноосвітньої школи, оскільки набуті в молодшому шкільному віці лінгвістичні знання та мовленнєві вміння стають підґрунтям комунікативної досконалості та нормативності мовлення.

Проблема культури мовлення завжди була у центрі посиленої уваги вітчизняних лінгвістів і методистів (Н.Д. Бабич, І.К. Білодід, О.М. Біляєв, С.Я.Єрмоленко, М.А. Жовтобрюх, А.П. Каніщенко, А.П.Коваль, Л.І.Мацько, М.І. Пентилюк, М.М. Пилинський, В.М. Русанівський та ін.). Вченими визначено питання мовної культури людини та суспільства, теорії мовної норми, комунікативні якості культури мовлення., психологічний та психолінгвістичний аспекти породження та особливостей усномовленнєвих висловлювань, які досліджували Л.С. Виготський, М.І. Жинкін, І.О. Зимня, О.О. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, І.О. Синиця та ін.

Однак дослідниками висвітлено питання вдосконалення мовної майстерності тих, хто вже одержав шкільну освіту (студентська молодь, вчителі), тоді як систематична робота щодо формування й удосконалення мовленнєвої культури, саме учнів загальноосвітньої школи, зокрема початкової, залишається актуальною і водночас недостатньо розробленою. Окремі аспекти розвитку мовленнєвої культури школярів початкової ланки знаходимо, аналізуючи дослідження методичного характеру: становлення і розвиток орфоепічних норм мовлення молодших школярів (М.Л.Микитин), прийоми вироблення у дітей навичок україномовного етикету (Р.М. Миронюк), формування орфографічних норм української мови у молодших школярів (Р.І. Черновол-Ткаченко) тощо.

Натомість пошук шляхів оптимізації мовного виховання, перш за все формування нормативного українського мовлення учнів ще не був предметом спеціального дослідження вчених. Гостра необхідність розробок цієї лінгводидактичної проблеми у зв’язку з потребами сьогодення зумовили вибір теми нашого дослідження “Формування культури мовлення молодшихшколярів на уроках рідної мови”.

Об’єкт дослідження – процес формування культури мовлення молодших школярів.

Предмет дослідження – педагогічні умови формування культури мовлення молодших школярів на уроках рідної мови.

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність педагогічних умов формування культури мовлення молодших школярів на уроках рідної мови.

Гіпотеза дослідження – якщо під час оволодіння загальномовленнєвими вміннями та навичками впроваджувати науково обґрунтовану та методично доцільну педагогічну технологію формування культури мовлення, яка включає поетапність засвоєння основних комунікативних ознак мовленнєвої культури, раціональне використання адекватних методів, прийомів і засобів мовленнєвого розвитку, відповідну організацію навчально-мовленнєвої діяльності шляхом мовного забезпечення і побудови системи вправ, то це підвищить ефективність оволодіння молодшими школярами нормативним мовленням.

Відповідно до мети та гіпотези дослідження були поставлені такі завдання:

На основі аналізу психолого-педагогічної, лінгвістичної та навчально-методичної літератури, шкільних програм і підручників, практики сучасної початкової школи вивчити стан досліджуваної проблеми.

Розкрити зміст поняття "культура мовлення", з’ясувати психологічні, психолінгвістичні та лінгвістичні основи формування культури мовлення.

Обґрунтувати психолого-педагогічні передумови процесу формування мовленнєвої культури учнів початкових класів.

Визначити провідні принципи та критерії добору мовного матеріалу, згідно з якими розробити лінгводидактичну технологію формування культури мовлення молодших школярів.

Експериментально перевірити лінгводидактичну технологію формування культури мовлення молодших школярів.

Зробити висновки і запропонувати вчителям-практикам рекомендації щодо формування основних комунікативних ознак мовленнєвої культури.

Для вирішення поставлених завдань використані такі методи дослідження:

а) теоретичні – вивчення й аналіз психолого-педагогічної, лінгвістичної та навчально-методичної літератури з проблеми дослідження, прогнозування і моделювання навчально-мовленнєвої діяльності; синтез емпіричного матеріалу;

б) емпіричні – цілеспрямоване педагогічне спостереження та аналіз уроків української мови і читання; вивчення продуктів мовленнєвої діяльності учнів; анкетування, бесіди; узагальнення передового педагогічного досвіду; педагогічний експеримент (констатувальний і формувальний); методи математичної обробки експериментальних даних.

Використані методи забезпечили комплексне пізнання предмета дослідження, дали можливість кількісно та якісно проаналізувати експериментальні дані.

Дослідження здійснювалось у три етапи.

На першому етапі (2005-2006 рр.) відбувалося теоретичне вивчення і аналіз лінгвістичної, психолого-педагогічної та методичної літератури, наукових праць з проблеми започаткованого дослідження. Проводилась робота, спрямована на визначення і конкретизацію об’єкта, предмета і гіпотези дослідження, уточнювалися завдання і методика дослідно-експериментального навчання, здійснено констатувальний експеримент.

На другому етапі (2006-2007 рр.) теоретично обґрунтовано і перевірено на практиці компоненти (педагогічні умови) технології формування культури українського мовлення молодших школярів, проведено формувальний експеримент, під час якого перевірялася ефективність запропонованої технології формування мовленнєвої культури.

На третьому етапі (2007-2008 рр.) здійснювалось узагальнення й уточнення основних результатів дослідження, теоретичне осмислення експерименту.

Наукова новизна і теоретична значущість дослідження полягає у створенні науково обґрунтованої лінгводидактичної технології формування культури мовлення молодших школярів, визначенні психолого-педагогічних умов її реалізації, етапів і методів навчально-мовленнєвої діяльності щодо вироблення основних комунікативних ознак мовленнєвої культури.

Практичну значущість дослідження становлять визначені провідні принципи та критерії добору мовного матеріалу, дібрана система вправ для формування основних комунікативних ознак мовленнєвої культури.

Розроблений зміст лінгводидактичної технології може бути використаний учителями початкових класів у практиці навчально-мовленнєвої діяльності з вивчення української мови. Результати дослідження слугуватимуть поліпшенню професійної підготовки майбутніх учителів початкових класів, розробці навчально-методичних посібників для розвитку мовлення у молодших школярів.

Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних літературних джерел та додатків.

РОЗДІЛ І. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ЗАСАДИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

1.1 Психолого-педагогічне трактування сутності поняття «культура мовлення»

У всі часи у різних народів цінувалися люди з високою культурою, здатні відстоювати свою точку зору, говорити просто, логічно, доступно, лаконічно, але в той же час впевнено. Сьогодні вміння вести діалог, дискусію, презентацію, викликати певні емоції, бажання висловлюватися цінується високо і є необхідною якістю культурної сучасної особистості.

У нових соціально - економічних умовах розвитку державності зростає значення і вимоги до формування соціально - активної, культурної та духовно багатої особистості. Однією із основних умов цього процесу є набуття школярами умінь і навичок вільно і грамотно володіти рідною мовою. Не володіючи досконало багатством рідної мови, громадянин буде не спроможним розвинути свою думку, оформити діловий документ, грамотно і переконливо представити виробничі інтереси, а від цього будуть гальмуватись функції, що покладені на нього суспільством. Тому одним із найголовніших завдань школи, і педагогів зокрема, є навчити школярів змістовно, граматично правильно і стилістично вправно висловлювати свої думки. Саме з цих завдань визначаються шляхи подальшого вдосконалення роботи вчителя початкових класів.

Державна національна програма „Освіта" одним із пріоритетних напрямків перебудови школи вважає формування мовленнєвої культури в процесі оволодіння рідною (українською) мовою. Вчитель, щоденно спілкуючись з учнями, може формувати їхню мовну культуру та здійснювати мовне виховання.

Існує велика кількість дефініцій щодо визначення сутності поняття „культура мовлення". Відомі науковці, по-різному визначають цей термін. [100, с. 50]

Культура мовлення здавна була об’єктом багатьох досліджень російських та вітчизняних учених (Д.Розенталь, Г.Винокур, Л.Скворцов, Б.Головін, К.Горбачевич, М.Шанський, М.Васильєва, І.Білодід, Н.Бабич, О.Біляєв, М.Жовтобрюх, М.Ільяш, А.Коваль, С.Єрмоленко, П.Дудик та інші). Про це свідчать різноманітні визначення самого поняття залежно від того, що береться за основу. Наприклад, Б.Головін зазначає, що поняття мовленнєвої культури має два аспекти: сукупність і система комунікативних якостей мовлення і вчення про сукупність і систему комунікативних якостей мовлення. Пропонує під терміном “культура мовлення” розуміти рівень оволодіння системою якостей мовлення окремими носіями мови [22, 8]. Відомий російський мовознавець професор Г.Винокур запропонував ідею про розмежування двох рівнів володіння культурою мовлення: “правильність і вправність” [17,33]. Розвиваючи цей підхід, професор Л.Скворцов розуміє “володіння нормами усної і писемної літературної мови (правила вимови, наголошування, граматики, слововживання тощо), а також уміння використовувати виразні мовні засоби в різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту висловлювання” [81, 119]. С.Єрмоленко зазначає, що “культура мовлення пов’язана, з одного боку, з правильністю мови…, а з другого – з мовною майстерністю, стилістичним чуттям слова, доречністю використання варіантних мовних форм” [31, 81]. М.Ільяш вважає, що культура мовлення – це 1) володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і мети комунікації; 2)упорядкована сукупність нормативних мовних засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови та мету спілкування; 3) самостійна лінгвістична дисципліна [37, 5-6].

Як зазначає Н.Бабич, поняття культура мовлення має теоретичний (достатньо висвітлений у ґрунтовних працях) і практичний аспект, який “не може бути вичерпаний ніколи, бо виявляє себе щоразу для кожного мовця неповторно, не може передбачити всі можливості ситуації функціонування індивідуального мовлення” [2, 28]. Таким чином, культура мовлення – це нормативність і доцільність викладу інформації, тобто філологічне і психолого-педагогічне обґрунтування використання граматичних структур відповідно до умов і вимог конкретної ситуації.

Культура мовлення - це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній).

Належна культура мовлення - це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культури мовлення є подолання мовних стереотипів: стереотипи мовлення - це стереотипи мислення.

Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій. Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення. Нормативність - це дотримання правил усного і писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо. Нормативність - це, так би мовити, "технічна" сторона мовлення, дотримання загальноприйнятих стандартів. Мова наша багата, їй властива розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному, лексичному і граматичному рівнях. Наше завдання - розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, співробітника, мовленнєвої ситуації.

Умій слухати себе та інших з погляду нормативності. Будь вдячний тому, хто виправляє твої мовленнєві помилки. Свої ж зауваження, поради та рекомендації іншим роби тактовно, делікатно.

Естетичність мовлення - це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови. Оптимально дібраний темп і звучність мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних, різноманітність синтаксичних конструкцій, доречність цитати чи фразеологізму, прислів'я чи приказки, тропів чи фігур, взагалі нестандартність мовлення - усі ці та інші резерви мови засоби неструктурної естетики роблять мовлення естетично привабливим. І навпаки. Культура мовлення суспільства - це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина - тривожні симптоми духовного нездоров'я народу.

Експериментально доведено, що грубе слово як негативний подразник діє кілька секунд, але реакція на нього триває декілька годин і навіть днів. Як наслідок - порушення нервової та серцево-судинної діяльності людини, її хвороба, а іноді й смерть. Тому висока культура мовлення - це не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.

Поліфункціональність мовлення - це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування. Коли ж людина поставлена через необхідністю вживати слова іншої мови, то є підстави говорити хіба що про культуру суржику. А саме в такій ситуації опиняються зараз мовці в технічній, виробничій, діловій та деяких інших сферах.

Культура мовлення несумісна з багатослів'ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів'ям. Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні.

Плекання культури мовлення - обов'язок кожного. Для багатьох категорій мовців воно входить у професійні обов'язки. Це освітяни, працівники культури, державного апарату, засобів масової інформації, духовенство.

Рідне слово є важливим засобом виховання людини. Відомий український педагог В.Сухомлинський писав: “Мова – це віконця, через які дитина бачить світ”. Видатний учитель вважав, що мова є складовою духовної культури дитини та її культури мови зокрема: “Багата мова – багатий духовний світ, розвинуте почуття краси слова – висока моральна культура. Убогість слова – це убогість думки, а убогість думки веде до моральної, інтелектуальної, емоційної, естетичної товстошкірості” [89, 507].

Якби дитина, навчаючись говорити змалку, розвиваючи своє мовлення в дитячому садку, оволодіваючи мовою в школі, постійно чула правильну, літературно-нормативну вимову, просто відпала б проблема неграмотності (залишилися б лише поодинокі випадки індивідуальної низької грамотності).

Безперечно, дбання про високу культуру мовлення в школі є професійним обов’язком передовсім учителя початкових класів. Саме він повинен дати зразок змістовного, точного, виразного та емоційного, бездоганно грамотного мовлення.

З часу виникнення педагогіки як науки вимоги до вчительського мовлення неодноразово перебували в центрі уваги дослідників. Розробляючи теорію методів навчання, Я.Коменський приділяв особливу увагу словесним методам. Їх цінність він вбачав у тому, що вони активізують дитяче мислення й мовлення, підтримують увагу, сприяють успішному засвоєнню учнями зразків дій (читання, письмо, малювання тощо). Необхідною умовою реалізації всіх цих завдань є, на думку великого педагога, досконале вчительське мовлення. Саме на нього розраховував Я.Коменський, коли писав: “Нехай учитель змушує дітей наслідувати те, що він говорить, нехай він звертає увагу на те, як вони наслідують, і нехай того, хто помиляється, він відразу виправляє” [44, 126].

Творчий розвиток ідей видатного педагога минулого бачимо в численних працях К.Ушинського. Класифікуючи методи навчання, він зіставляв результативність використання вчителем бесіди й розповіді на уроці, віддаючи перевагу діалогові. При побудові запитань для бесіди вчений радить чітко продумувати їх зміст і логіку, ясно й зрозуміло формулювати. Педагог вважав, що бесіда має бути фронтальною.

К.Ушинським визначено основні вимоги до зв‘язного викладу, а саме: усна розповідь вчителя повинна бути недовгою і обов‘язково доступною для дитячого сприймання, а головна думка має легко визначатися учнями. Текст повідомлення, якщо він узятий з наукового джерела, повинен трансформуватися вчителем так, щоб учні відчували живе слово, а не “чужу фразу”[ 94, 213].

Отже, заслугою К.Ушинського є глибоке усвідомлення ним ролі вчительського мовлення в навчально-виховному процесі, визначення основних вимог до нього, а також розробка конкретних методичних рекомендацій щодо користування бесідою й розповіддю як основними словесними методами навчання молодших школярів. Знання, на думку видатного вченого, треба доводити до свідомості учня, а для цього необхідна жива мова вчителя, його вміння захопити, зацікавити, змусити розмірковувати. Мовлення вчителя, його ерудиція, вміння вчасно посилатися на яскравий переконливий факт, скористатися прислів‘ям, приказкою, іноді вдалим жартом, а там, де потрібно, показати, як досліджуване мовне явище застосовується на практиці, навести приклади.

Професійне мовлення вчителя початкових класів перебувало в центрі уваги послідовників К.Ушинського – М.Бунакова, В.Вахтерова, В.Водовозова, Д.Тихомирова та ін., які поділяли погляди видатного педагога щодо необхідності досконало володіти навчальним діалогом. Заслуговує на увагу їхня спроба визначити основні якості вчительського мовлення, які узагальнено можна подати так: доступність, варіативність, ясність, простота, точність, логічність, емоційність.

Про якості вчительського мовлення свого часу говорив і Л.Толстой. Спираючись на власні педагогічні спостереження, найближче підійшовши до визначення стилістичної вправності, він справедливо відзначав: “Чим легше вчителю вчити, тим важче учням учитися. Чим важче вчителю, тим легше учням” [91, 341]. Вчений зазначає, що вчителеві необхідно суворо і вимогливо підходити до відбору лексичних засобів для повідомлення чи пояснення на уроці, уникати “незрозумілих слів,… знаходити слова простіші і доступніші”[ 91, 340].

Отже, аналіз поглядів видатних педагогів і методистів минулого дає підстави зробити висновки про те, що прогресивна наука завжди обстоювала думку про важливу соціальну значущість діяльності вчителя початкових класів і ставила високі вимоги до його підготовки – теоретичних знань та практичних умінь. На одному з перших місць було володіння професійним мовленням.

Поняття “вчительська мова” у вітчизняній науковій літературі вперше знаходимо в розвідці “Мова вчительська на Кам‘янеччині” (1926 рік) В.Зборовця [34, 116].

У цей же час видатні педагоги (А.Макаренко, С.Шацький та ін.) здійснювали пошук шляхів удосконалення професійної майстерності вчителя, наголошували на необхідності високої культури його мовлення. Хоча вміння володіти усним словом не завжди виділялось як обов‘язкове, все ж А.Макаренко наполегливо рекомендував особливо молодим учителям самовдосконалюватись у цьому напрямку. Він пропонував проводити етюдні роботи з метою оволодіння словесною майстерністю, культурою поведінки та спілкування з аудиторією. Адже без цих знань і вмінь “жоден вихователь не може бути хорошим вихователем, не може працювати, тому що … він не може розмовляти з дитиною, не знає, в яких випадках як треба говорити” [60, 152].

Надзвичайно великого значення надавав слову вчителя В.Сухомлинський: ”В руках вихователя слово – такий же могутній засіб, як музичний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора” [88, 160]. Культура слова, за В.Сухомлинським, виховує емоційну культуру, яка впливає на загальну поведінку людини. Педагог прагнув того, щоб “це життєдайне джерело – багатство рідної мови – було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя”, домагався, щоб “діти відчували красу слова, дбали про його чистоту” [87, 202].

В.Сухомлинський закликає вчителів бути надзвичайно обережними, “щоб слово не стало батогом, який, торкаючись ніжного тіла, обпалює, залишаючи на все життя грубі рубці. Слово оберігає душу… тільки тоді, коли воно правдиве і йде від душі вихователя, коли воно позбавлене фальші, упередженості…”[ 86, 509].

Більшість рекомендацій стосовно вироблення цінних якостей вчительського мовлення не втратила свого значення і сьогодні.

Кожен учитель повинен володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови (без архаїзаторства, примітивізму, пуризму), постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання у зв’язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів.

Готуючись до будь-якого уроку (а не лише до заняття з української мови та читання), треба не лише продумувати його зміст, порядок викладу, пояснення матеріалу, але – й це надзвичайно важливо – мовне оформлення: як, якими словами передати дітям потрібну навчальну інформацію.

Формуючи культуру мовлення учнів, педагог звертає їхню увагу на виразність, правильність, логічність мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами, бачити красу живого народного слова та водночас уникати помилок, пов’язаних з негативним впливом просторічної, діалектної лексики, жаргонізмів, суржику тощо. Учитель насамперед повинен дбати про чистоту мовлення. Розглянемо докладніше цей термін.

Комунікативна якість мовлення - його чистота - отримує визначення й може бути описана на базі співвідношення мовлення з літературною мовою та моральною стороною нашої свідомості. За визначенням Б.Головіна, чистим ми називаємо таке мовлення, в якому немає чужорідних літературній мові елементів (передусім слів і словосполучень) і немає елементів мови, що відмітаються моральними нормами [22, 166]. Українське суспільство зацікавлене в здійсненні широкої системи освітніх і виховних заходів, метою яких є розвиток загальної та мовленнєвої культури людини, зокрема викорінення з мови людей мовних засобів, які руйнують її чистоту.

Які ж це засоби? На думку Б.Головіна, це територіальні та соціальні діалектизми, варваризми, вульгаризми, слова-паразити, а також канцеляризми (при вживанні у нетипових для них стилях мови) [22, 167].

Нам би хотілося доповнити точку зору цього дослідника. Чистота мовлення виявляється, на наш погляд, у трьох аспектах:

В орфоепії – правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ, так званого акценту;

У слововживанні – відсутність позалітературних елементів: діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, макаронізмів, штампів, слів-паразитів;

В інтонаційному аспекті – відповідність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток.

Але одразу зауважимо, що, як слушно зазначає А.Коваль, боротьба за чистоту, за культуру мови не повинна зводитися до дистилювання її, до повної "стерилізації" [42, 21]. А такі спроби, на жаль, подекуди є. Побоюючись індивідуальних авторських особливостей, своєрідності авторської мови, деякі редактори намагаються "переганяти" її через "Український правопис" та українсько-російські і російсько-українські словники, вважаючи все, чого нема в названих книгах, відхиленням від літературної норми. Тому, не відмовляючись від боротьби із засміченням мови, ми повинні свідомо ставитись і до небезпеки "пуризму" - невмотивованої причепливості до окремих мовних явищ. "Пуризм" і справжня боротьба за чистоту і виразність мови несумісні. Боротьба за чистоту мови передбачає розвиток і вдосконалення мови на широкій народній основі. А "пуристи" борються насамперед проти всього незвичного для них, не вживаного ними, без урахування того, яке місце в загальнонародній мові це мовне явище посідає і яку роль воно відіграє в тому чи іншому художньому творі [42, 22].

У наш час найголовнішими недоліками мовлення учнів є використання жаргонізмів (зокрема молодіжного сленгу) та територіальних діалектизмів. Обидва явища мають яскраво виражений психологічний аспект. “Жаргон – суперечливе мовне явище. Він захоплює дітей своєю експресивністю, незвичайністю, несхожістю на унормоване мовлення. Багато спеціалістів розглядають жаргон як засіб самоутвердження дітей, своєрідну “дитячу хворобу”, яка охоплює кожне покоління й поступово зникає. Дехто бачить у жаргонах важку мовну хворобу, з якою слід наполегливо боротися” [25, 147].

Як указує О.Бєляєв, хоча виділення діалектної лексики для вчителя не є особливо важким, про що свідчить нечасте її використання без спеціального стилістичного мотивування, однак наявність її в мовленні учнів говорить про певні недоліки в роботі вчителя, спрямованої на підвищення культури мовлення [7, 43]. І основна прогалина в цьому пов’язана, очевидно, не стільки з тим, що школяр не відчуває недопустимості вживання того чи іншого слова, скільки в тому, що він не володіє основними знаннями про межі літературної мови, про місце, яке займають діалектизми в системі лексики. Тільки усвідомлення того, що мовлення, наповнене територіальними та соціальними елементами, є свідченням мовної неграмотності та низької загальної культури може стати важливим стимулом для роботи школярів над своїм мовленням.

При цьому у формуванні мовленнєвої культури школярів в умовах діалектного оточення доречною є проблема стосунків між учителями та учнями не як протилежних полюсів, а як взаємодоповнюючих елементів одного цілісного механізму в навчально-виховному процесі. Школярі не повинні бути об’єктом навчання й виховання. Такий підхід, як зазначає К.Климова, порушує принцип спільності їхньої праці. ”Важливим є принцип максимуму того, кого навчають. Під цим принципом ми розуміємо таку організацію навчально-виховного процесу, коли навчання органічно перетворюється на самонавчання, а виховання – на самовиховання” [39, 182]. Під час навчання відбувається внутрішня перебудова особистості, яка розвиває мотивацію до пізнання, коригує ставлення до себе й інших. Учень помічає помилки не тільки в чужому мовленні, а й у своєму, зокрема діалектизми та суржик, хоча це надзвичайно важко, бо мовленнєва прив’язаність – “рефлекс материнської говірки” (термін Т.Назарової) – дуже велика.

Висока культура мовлення немислима без дотримання так званого мовленнєвого етикету, що полягає в умінні уважно, з цікавістю слухати співрозмовників, нікого не перебиваючи, тактовно включатися в розмову, докладно та зрозуміло висловлюватися. Й у цьому знову найпершим взірцем є учитель. Саме він повинен своїм прикладом дати дітям уявлення про мовленнєвий етикет.

Слід наголосити на тому, що рівень мовленнєвої культури можна набагато підвищити за умови безперервного навчання. Бо справжній учитель – це завжди учень. Потрібно постійно збагачувати й оновлювати власні знання з предмета, вдосконалювати мовлення, підвищувати його культуру.

До вчителя здавна ставилися особливі вимоги, які сформулював ще, зокрема, український письменник і педагог О.Духнович:

“1. Той, хто бажає вчити, повинен мати справжнє покликання до цієї служби.

2. Повинен мати добрі і правильні знання й відомості з того предмета, який хоче викладати іншим.

3. Повинен мати чистий і непорочний норов і процвітати доброчесностями.

4. Повинен бути вже від природи лагідним, поважним, з благородним характером муж.

5. Повинен учнів своїх любити, їхню любов також до себе заслужити.

6. Від природи треба йому володіти легким, зрозумілим способом викладати.

7. Повинен мати потрібні засоби для навчання і наставляння.

8. Повинен добрий порядок поважати” [103, 371].

Додамо:

9. Повинен досконало володіти мовою, щоб навчити своїх вихованців говорити точно, логічно, чисто, доречно, виразно, гарно (багатою, різноманітною, але небагатослівною мовою, образно й емоційно).

Мовлення вчителя повинно відзначатися такими ознаками:

виразність - змістова, інтонаційна (й експресивна), візуальна;

правильність – орфоепічна, граматична, орфографічна, пунктуаційна;

чистота – що не допускає ультрапуризму (словникового, стильового чи колоритного), штучності, фальшивого професіоналізму;

лаконізм – при збереженні змістової вичерпності, різноманітності засобів для висвітлення теми.

Такий учитель виховає учнів, які усвідомлюватимуть, що людина, байдужа до власної мови, - “дикун”, і що культура людини – це і культура її мовлення, що культура спілкування – це не лише власне добре мовлення, а й уміння вислуховувати співбесідника, етика спілкування засобами мови, і що міміка, жести (в тому числі поза), інтонація мовлення – теж засоби комунікації, які часом володіють більшою силою впливу, ніж слово. І ще усвідомлюватимуть, що спеціаліст за освітою, який робить граматичні й стилістичні помилки, не може бути справжнім спеціалістом, бо що нечітко уявляєш, то нечітко і висловлюєш, а неясно висловлюєш, бо неясно мислиш. Мова – засіб набуття і передачі знань, умова життя нації.

Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.

ПСИХОЛОГО-ЛІНГВІСТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

Коли йдеться про гармонійне виховання особистості, насамперед мають на у вазі музичну освіту людини, вміння розумітися на мистецтві, знання іноземних мов, фізичний розвиток тощо. Та чи часто доводиться чути, що важко назвати людину досконалою без уміння вправно володіти рідною мовою? Але ж мова – це те що, виявляє саму сутність людини, і тому мовне виховання має бути першоелементом у цілісній системі розвитку особистості. ”Людина може володіти кількома мовами. Залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою” [1;12] - зазначав Б. Антоненко-Давидович, сам щиро закоханий в українське слово та глибоко переконаний в тому, що однією й тією ж мовою... можна і полову віяти, й святий вогонь викрешувати, усе залежить від того, як хто вміє володіти цим чарівним інструментом, що ним є мова. Людина повинна поціновувати таку ж відповідність змісту і форми в мовленні інших.

Виховувати мовленнєву культуру потрібно розпочинати з раннього дитинства, і чи не провідна роль у цьому належить найближчому оточенню дитини – сім’ї та вчителю початкової школи. Це середовище, в якому юній особистості передається виховний соціальний досвід народу, багатство духовної культури, національна ментальність.

Відомо, що до п’яти років дитина оволодіває 60% загального лексичного запасу, який забезпечує можливість спілкування, щоб потім розвиватись і вдосконалюватись під активним впливом соціальних факторів.

Вже у початковій школі мовленнєвий розвиток повинен спиратися на вивчення теорії, оскільки саме теорія дає систему базових лінгвістичних знань, без яких неможливе вільне і грамотне володіння як мовою, так і мовленням. Розвиток мовлення учнів не треба відокремлювати від вивчення теоретичних відомостей про мову. Він нерозривно пов’язаний з вивченням системи мови.

Знання теорії мови – ще не обов’язкова умова гарного мовлення, але знання системи мови, закономірностей функціонування її одиниць розвиває мовлення учнів, вдосконалює його. З іншого боку, усвідомлення ролі мовних засобів для розвитку мовлення є стимулом до освоєння теоретичних відомостей, мотивує вивчення мовної системи.

Щоб сформувати мовну особистість необхідно враховувати дані психології. Сучасному вчителю без подібних знань неможливо обійтися на уроках. Практика ж показує, що досить часто вчителі нехтують саме цим компонентом. Але ж спілкування – не проста передача інформації однієї особи іншій. Спілкування – це необхідна умова розвитку людини в суспільстві.

Сучасна шкільна методика навчання учнів мовлення виходить з теорії мовленнєвої діяльності, концептуальні положення якої розроблені видатними вченими Л.С.Виготським, О.М.Лєонтьєвим, О.Р.Лурією, М.І.Жинкіним та ін. Ці ідеї практично були реалізовані в працях Т.А.Ладиженської, М.Р.Львова, В.І. Капинос, Н.А.Іпполітової.

Л.С.Виготський висунув такі ідеї: мовленнєва діяльність - це знакова діяльність; мовний розвиток – процес, пов’язаний із психічним розвитком, розвитком практичної діяльності, соціальних форм поводження; розвиток знакового позначення в мовленнєвій діяльності є розвитком узагальнення за допомогою мовного знаках[19; 26].

Послідовник Л.С.Виготського О.М.Лєонтьєв, розглядаючи структуру спілкування як діяльність, виділяє такі його риси: інтернаціональність (наявність специфічної мети, специфічного мотиву); результативність, тобто ступінь збігу досягнутого результату з накресленою метою, обов’язковий соціальний контроль за процесом спілкування і його результатами [55; 95].

На основі теорії діяльності О.М.Лєонтьєва розвивається теорія поетапного формування розумових дій П.Я.Гальперина. Вона дозволяє зробити висновок про те , що навчання мови має розглядатися як навчання різних видів мовленнєвої діяльності.

У формуванні комунікативно – мовленнєвих умінь учнів можна виділити кілька етапів:

- попереднє ознайомлення з метою дії, створення необхідної мотивації;

- складання схеми передбачуваних дій;

- виконання дій у матеріальному чи матеріалізованому вигляді;

- формування дії як зовнішньо-мовленнєвої ;

- виконання дій подумки.[20; 236-277].

Ученими ( Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, І.А.Зимня) розроблені основні положення особистісно-діяльнісного підходу до навчання. „Згідно з особистісно-діяльнісним підходом у центрі навчання перебуває сам школяр, його мотиви, цілі, його неповторна психологічна індивідуальність, тобто учень як особистість. Вчитель в контексті такого підходу визначає навчальну мету уроку й організовує, спрямовує і корегує весь навчальний процес, виходячи з інтересів учня, рівня його знань і умінь”[33; 63].

Розглядаючи спілкування як організацію і керування навчальною діяльністю учнів, прихильники особистісно-діяльнісного підходу орієнтують процес навчання на вирішення школярами дослідницьких, комунікативних, пізнавальних завдань, а це вимагає визначення таких видів мовних робіт, що спрямовані на розвиток творчих здібностей учнів.

Щоб створити методику, яка б сприяла розвитку культури мовлення учнів, необхідно спиратися на моделі формування мовлення (О.Р.Лурія, О.М.Леонтьєв, І.А.Зимня), що мають деякі загальні риси: допускають наявність проміжної фази розгортання створеної раніше програми висловлення; розглядають ступені, відбивають механізми породження висловлення.

Мовлення може бути успішним, якщо воно спрямоване на досягнення визначених цілей. Основна умова породження мовлення – мотив, ”потреба виразити в мовному висловленні який-небудь зміст”[56;117].

Таким чином , розвиток мовлення, формування комунікативної компетенції необхідні для вміння контролювати правильність і доцільність своїх висловлювань, а також для вільного володіння мовою. А це в свою чергу, допомагає особистісному розвитку учня.

Психологічну основу комунікативно-мовленнєвих умінь складає теорія діяльності, тобто мовлення організоване з точки зору психології подібно до інших видів діяльності.

Мовленнєва діяльність характеризується мотивованістю, цілеспрямованістю, ситуативністю і складається з чотирьох фаз: орієнтування в ситуації спілкування, планування, реалізації задуму за допомогою експресивних засобів мови, контролю.

Ефективність мовленнєвого розвитку дітей значною мірою залежить від урахування даних сучасної психології і психолінгвістики, які повинен знати сьогодні вчитель.

Отже, формування вчителем культури мовлення учнів неможливе без певних знань з психології і вміння їх застосовувати на практиці. Бо формування культури мовлення нерозривно пов’язане з формуванням в учнів уміння мислити.

Мовленнєва майстерність талановитого мовця може почати виявлятися уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі опанування мови. Засвоюючи норми учень вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності, бо неграмотне мовлення не може бути стилістично виразним. Високий рівень культури мовлення досягається учнями при засвоєнні основних норм (орфоепічних, лексичних, граматичних ) літературної мови.

Орфоепія – наука про правильну вимову – мала б посідати чільне місце в шкільній освіті. Навчання правильної вимови необхідне такою ж мірою, як і навчання орфографії і пунктуації, тобто писемної мови. Зауважимо, що – говорить людина більше, ніж пише. Уміння говорити правильно, „красиво” – це не тільки естетичний фактор у вербальному спілкуванні. Відхилення від орфоепічних норм перешкоджає чіткому взаєморозумінню, переключає увагу слухачів зі змісту на фонетичні особливості , тоді як звичайно фонетичний бік мовлення перебуває у сфері підсвідомості носіїв мови.

Розгляд питання про формування в учнів орфоепічних навичок викликає необхідність розкриття самого поняття „орфоепічна навичка”, її психологічної породи.

Сам термін „орфоепічна навичка”, введений Р.І.Аванесовим ще в 50-х рр. ХХ ст., частіше вживається в методичній літературі. У працях із психології на місці терміна „орфоепічна навичка” переважно вживається „вимовна навичка” без належної її диференціації. Відсутність чіткого розрізнення понять ”вимовна навичка” і „орфоепічна навичка” ґрунтується на спільній артикуляційно-слуховій основі цих двох видів навичок. Однак між вимовними та орфоепічними навичками не завжди існує повна відповідність.

Відхилення від орфоепічних норм, які існують у певному мовному середовищі, відповідно впливають і на формування вимовних навичок. А тому ступінь взаємної відповідності між вимовними та орфоепічними навичками в кожному конкретному випадку залежить від характеру мовного оточення, носія мови.

Розглядаючи орфоепічні навички в системі інших мовленнєвих навичок, психологи вказують на їхній неоднорідний характер. Орфоепічна навичка, на думку П.О.Шеварьова, за своєю природою формування є розумовою навичкою. Цим вона також наближається до орфографічної навички.

Формування вимовних навичок у дитини здійснюється в процесі наслідування і проходить кілька етапів. У ранньому віці в результаті послідовного засвоєння комплексів рухів таких органів мовного апарату, як голосові зв’язки, язик, нижня щелепа, губи та піднебіння, у дітей розпочинає формуватися звуковимова. Усі ці компоненти рухів координуються зі слуховими враженнями та уявленнями. Поступово між окремими слуховими уявленнями про звуки мовлення і відповідними артикуляційними рухами встановлюються тісні взаємозв’язки.

При цьому слід пам’ятати, що формуючись у процесі наслідування, вимовні навички дітей раннього віку ґрунтуються на неусвідомленій основі. Вони підпорядковані процесу безпосереднього пізнання речей і явищ навколишнього світу. Своєрідність засвоєння мовних явищ неграмотними дітьми, - відзначає С.Ф.Жуйков, - полягає в тому, що „Предметом усвідомлення виявляються позначувані мовними одиницями (реченнями, словами) предмети, явища дійсності; формальний же бік мовних одиниць (звуко-буквений склад, структура, інтонація і ін.) усвідомлюється не чітко (не виділяється як особливий предмет усвідомлення)”[33;154].

На це ж вказує і О.М. Гвоздєв, який твердить, що раннє розуміння дитиною слів базується не на фонемному звучанні, а на загальному сприйнятті ритміко-мелодійної структури слова чи фрази. На наступних стадіях оволодіння мовленням в процесі наслідування дитина засвоює вимовні особливості і фонетичну систему літературної мови (чи діалекту) тих носіїв мовлення, з якими вона повсякденно спілкується.

Позитивні фактори навколишнього мовного середовища, зокрема, такі суспільні форми мовного впливу, як телебачення, радіо, кіно у дошкільному та молодшому шкільному віці відіграють хоча й важливу, але все ж не першорядну роль. Слухаючи передачі по радіо та дивлячись по телебаченню, переглядаючи телефільми, дитина передусім фіксує свою увагу на змісті почутого й побаченого, не затримуючи її на звуковій (формальній) стороні мовлення. Тому тільки відповідна орієнтація з боку дорослих – батьків, учителів – на правильне чи неправильне звучання певного слова чи звука може загострити її мовно-слухову увагу.

Прийшовши до школи, дитина повністю володіє сформованими вимовними навичками, які виявляються у вимовлянні окремих звуків (голосних та приголосних), їхніх сполучень, окремих граматичних форм, у способах наголошування слів. Сформовані у процесі неусвідомленого наслідування, вимовні навички дошкільників не завжди відображають орфоепічні норми даної мови. Крім того, як свідчать дані дослідників дитячого мовлення, у значної кількості дітей виявляються недоліки вимови навіть у віці 6-7 років.

Тому з початком шкільного навчання виникає необхідність приводити вимовні навички окремих дітей у відповідність з орфоепічними нормами. У зв’язку з цим важливо брати до уваги твердження І.П. Павлова, який писав, що створені раніше зв’язки між окремими аналізаторами не руйнуються, не знищуються, а тільки гальмуючись, поступово пригасають. Замість них налагоджуються нові тимчасові зв’язки. Дане твердження свідчить про тривалість такої перебудови.

Складність перебудови тимчасових нервових зв’язків у мовній діяльності, що полягає в боротьбі раніше створених слухових уявлень від власного мовлення і слухових відчуттів, залежить від мовлення середовища, що О.М.Гвоздєв помітив навіть у дошкільному віці. Цілком зрозуміло, що подібна боротьба між слуховими враженнями та власними мовноруховими відчуттями відбувається також в учнів, які вперше в житті знайомляться з певною орфоепічною нормою в школі та починають її засвоювати. Через те, що такий процес завжди пов’язаний з необхідністю переучування, тобто перебудовою раніше налагоджених тимчасових зв’язків, можна робити висновок про те, яку важливу роль для учнів відіграє стійке мовне середовище. Саме завдяки йому зміцнюються нові зв’язки. Перед учителем стоїть завдання – створити максимальну кількість мовних ситуацій і, насамперед спеціально дібрати вправи для закріплення цих зв’язків і подолання явищ інтерференції (змішування умінь і навичок сформованих, наприклад, літературною мовою і діалектом). Ці явища, за даними психологічних досліджень, активно виявляються на етапі формування нових навичок.

У системі вивчення мови значення орфоепічних навичок для усного мовлення можна прирівняти до значення орфографічних навичок для писемного мовлення. І ті і інші служать засобом здійснення комунікативних функцій в двох його формах – усній і писемній. Та відсутність системного підходу до роботи над вимовою, справедливо вважає О.О.Леонтьєв, є причиною того, що орфоепічні дії досить рідко виступають метою особливої навчальної діяльності, знання і навички учнів з орфоепії ще не стали предметом актуального усвідомлення і свідомого контролю [55; 165].

Оволодіння правильним усним мовленням – процес, який складається з активних дій дитини: фізичних рухів мовних органів та інтелектуально-емоційних зусиль. Із багатьох дій, які учень виконує на уроці в процесі мовного спілкування з учителем та товаришами по навчанню, виділяються ті, без яких орфоепічні навички сформувати неможливо:

1) активна вимова і слухання мовних одиниць (робота органів мовлення, напруження слухових органів );

2) розуміння мовних одиниць: співвідношення комплексів звуків (морфем, слів, речень) із позамовною реальністю; постійне зіставлення власної вимови із зразком орфоепічно правильного мовлення;

3) запам’ятовування (робота пам’яті).

Наведені компоненти процесу формування в учнів орфоепічних навичок свідчать, що, крім механічних дій, які ґрунтуються на наслідуванні, для цього процесу обов’язковими є і розумові операції.

Метою орфоепічної роботи на уроках української мови в початкових класах є свідоме засвоєння учнями основних орфоепічних норм та практичне володіння ними в мовній практиці. Орфоепічні норми об’єднують правила вимови звуків, (голосних та приголосних), окремих звукосполучень та граматичних форм. У програмному матеріалі початкового курсу рідної мови закладено багато можливостей для засвоєння учнями орфоепічних норм. Найбільше таких можливостей виявляється у вивченні фонетики, орфографії та морфології, зокрема у розділах програми „Звуки і букви”, „Будова слова”.

Відхилення від орфоепічно правильної вимови, що трапляються в мовленні молодших школярів, найчастіше пояснюються такими причинами: 1) діалектним оточенням; 2) впливом спорідненої мови ([д у ч к а], [й б б л о к о]); 3)орфографічним (побуквенним) читанням слів ([д з в’ і н у к], [с е л у], [д и′ в и т’ с’ а], замість [дз в’ і н у к], [с е л у], [д ъ в и ц’: а]); 4) анатомо-фізіологічними вадами мовного апарату.

Отже, користуючись відповідними методичними прийомами, добираючи для цього систему різноманітних тренувальних вправ, вчитель має працювати не тільки над ознайомленням учнів з основними правилами літературної вимови, а й над подоланням окремих вимовних вад, які вже склалися в мовленні дітей у дошкільному віці.

Українська мова відзначається великим лексичним багатством. Боротьба за мовну культуру – це боротьба проти лексичних помилок у мовленні. Вони бувають тоді, коли мовець не розуміє значення слова, не вміє дібрати потрібне слово для того, щоб точно і виразно висловити думку. Звідси різні групи лексичних хиб у мовленні.

Для формування культури українського мовлення школярів важливе значення має лексичне багатство мови.

Збагачення словника учня – одне з головних завдань навчання мови, умова успішного розвитку мовлення і засвоєння знань та умінь з мови. На уроках української мови, читання й інших предметів реалізується складна система збагачення й активізації нових слів – як спеціальних так і загальновживаних. Ця система, зазвичай, називається словниковою роботою і розглядається як складова частина системи розвитку мовлення учнів. Цілеспрямованими матеріалами та завданнями з лексики насичені майже всі вправи з української мови: на синоніми, антоніми, омоніми, на вживання слів в окремих комунікативних ситуаціях . Лексична робота проводиться переважно практично[67; 56].

Серед лексичних помилок і недоліків найпоширеніші ті, що стосуються:

1) тавтологічно невиправданого повторення тих самих або однокореневих слів, яке є виявом слабкої вимогливості до вибору слова, мовленнєвої неуважності: „зробити роботу”, „ потрібно краще працювати, щоб покращити наше життя” (зам. потрібно краще працювати , щоб поліпшити наше життя), „осінній день осені” ( зам. осінній день ) , „святкове свято” (зам. свято);

2) багатослів’я, вживання зайвих слів (плеоназм): „кожна хвилина часу”, „вперше знайомитися”, „у лютому місяці”, „довга тривала подорож”, „вільна вакансія”. Особливо багатим на зайві слова мовлення буває у повсякденному спілкуванні учнів: „хто мені скаже?”, „які частини мови у нас є змінними?”, „про що це нам свідчить?”. Безумовно не слід часто вживати ,притім без потреби, слова „ ну”, „значить” , „також” , „так сказати”, „га” , „ага” , „як це”, що не мають ніякого смислового навантаження;

3) вживання слів у невластивому для контексту значенні: „відбиття (зам. зображення) життя”, „грати значення” (зам. роль);

4) порушення лексичної сполучуваності слів: „день відчинених (зам. відкритих) дверей”, „мова йдеться” (зам. мова йде або просто - йдеться);

5) вживання лексичних, діалектизмів. Їх – залежно від особливостей місцевої говірки – може бути більше або менше, і за своїм характером вони, звичайно, різні. Діалектизми переважають насамперед у побутовій лексиці – назвах страв, одягу, взуття тощо. Наприклад: мешти (туфлі), гладунець (глечик), нафти (гас).

Як свідчать спостереження, значна частина лексичних помилок учнів зумовлюється невиправданим повторенням тих самих або однокореневих слів (тавтологія), а також зайвих слів (плеоназм);

6) сплутування слів, різних за значенням але близьких за звучанням, - паронімів: „ювіляр” і „ювелір”, „кампанія” і „компанія”;

7) невміння дібрати потрібний синонім: через обмеженість словникового запасу учень не може вибрати із синонімічного ряду слово, яке найточніше передасть думку;

8)кальки з російської мови стійких словосполучень: „приймав участь”, „слідуюче запитання”.

В мовленні дітей, які щойно прийшли в школу є значна кількість недоліків, тому треба частіше повертатися до тих чи інших помилок, які діти допускають в усному мовленні, з тим, щоб запобігати їм.

Отже, вчитель вже з першого класу повинен особливу увагу звертати на збагачення лексичного запасу мовлення школярів.

Граматика у школі має самостійне та прикладне значення. Перше полягає в тому, що учні оволодівають системою знань про рідну мову, її будову та закономірності; граматика забезпечує розумовий розвиток учнів, оскільки побудована на узагальнених абстракціях. Прикладне значення граматики полягає у тому, що на її основі засвоюються орфографія, пунктуація та культура мовлення, формуються поняття норми мови.

Оволодіваючи мовою, учні засвоюють граматичні значення, - різноманітні відношення між предметами та явищами, позначеними словами. Кожна мова має свої , притаманні лише їй граматичні значення словотворення морфем та граматичні значення в синтаксисі.

До морфологічних граматичних значень належать рід, число, відмінок, здрібнілість, одиничність (у іменників); ступені порівняння (у прикметників); час, вид, стан (у дієсловах); синтаксичні значення - предикативність, узгодження, керування, головні й другорядні члени речення. Оволодіти граматичною будовою української мови – це значить навчитись утворювати від однієї основи форми однини і множини теперішнього, майбутнього, минулого часу, відмінювати слова за відмінками та особами, вживати слова з суфіксами та без них , правильно вживати рід іменників, самостійно утворювати граматичні форми за аналогією, оволодіти складносурядними і складнопідрядними реченнями відповідно до граматичних законів та правил української мови.

Щодо граматичних помилок, то серед них, залежно від порушення конкретної граматичної норми можна виділити словотворчі, морфологічні і синтаксичні.

Словотворчих помилок порівняно мало, і являють вони собою неприйнятні в літературній мові утворення, наприклад: „Галін” (від Галя), „дочкин” (від дочка), „з року в рік” (рік у рік), „яккраще” (якнайкраще).

Більш поширеними є помилки в морфологічних формах слів: „баче”, „хотять”, „самий прекрасний”. Стійкими все ще залишаються помилки у вживанні словосполучень числівників з іменниками на позначення часу: „в шість годин”, (о шостій годині), „без чверті десять” (за чверть десята), „п’ять хвилин десятої” (п’ять хвилин на десяту).

Із синтаксичних помилок слід насамперед вказати на неправильну побудову дієслівних словосполучень, до чого спричиняє хибна аналогія з відповідними конструкціями російської мови. Каменем спотикання тут здебільшого є словосполучення з прийменником по: „по закінченні (після закінчення) школи”, „по цій причині” (з цієї причини), „скучати по матері” (за матір’ю). Іноді можна почути і таке: „розкажи за брата” (про брата), „при житті (за життя) письменника”, „іти до школи” (в школу), „іду на річку” (до річки), „іди за водою” (по воду). Спостерігається тенденція будь-що наслідувати вимову, що її дотримуються органи масової інформації, вживаючи, всупереч правописові, в родовому відмінку іменників другої відміни, що означають назви деяких машин, а також населених пунктів, замість усталеного -а закінчення -у: „зупинка поїзду”, „біля комбайну”, „до Парижу”. Те саме можна сказати і про вживання закінчення -й замість -і в іменниках третьої відміни на -ість: „меншости”, „незалежности”, „повісти”, „области”.

Вадою синтаксису українського мовлення є і надмірне вживання однотипних речень, що стоять поряд, зокрема підрядних, та ще й із тими самими сполучними словами: що, щоб, який, чий, коли та ін., або дієприкметниковими чи дієприслівниковими зворотами, порівняннями. Цього недоліку мовлення потрібно уникати під час спілкування.

З перших уроків вчитель повинен вчити молодших школярів граматично правильного мовлення. Поступово переходячи від простих до складних граматичних конструкцій, можна навчити дітей літературного мовлення.

Отже, культура мовлення формується багатством словника, досконалим володінням способами поєднання слів у речення, правильною вимовою.

Під культурою мовлення необхідно розуміти сукупність таких якостей, які здійснюють вплив на адресата з врахуванням конкретної ситуації й у відповідності до поставленого завдання. До них належать :

точність і правильність мовлення;

логічність;

чіткість (ясність) і зрозумілість;

чистота мовлення;

виразність;

багатство і різноманітність мовлення.

Точність - одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається з двох компонентів: а) адекватне, об'єктивне мовне відображення дійсності; б) вживання слів і висловлювань, узвичаєних для мовців, що володіють нормами літературної мови.

Точності можна досягти, виконуючи дві вимоги.

1. Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам’ятати, що в народі здавна точність пов'язувалася з умінням чітко мислити, знанням об'єкта мовлення, умінням зіставляти слово з особою, предметом, дією, явищем. Слово має виражати найістотніше в них.

2. Обов’язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів, умов, середовища і колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типові мовного спілкування рівень точності „свій”, і мовець повинен -ділового, де „все правда”. Може здатися, що серед наведених нижче висловів тільки останній є точним, а всі інші — евфемізми, тобто замінники з наближеним до нього значенням: Чи Ви не помилились? (Може, це зовсім не так?) Чи сказане Вами справді є таким? (Чи є правдою те, що Ви сказали?) Може, це не зовсім так? (Може, це Ваша фантазія). Може, Ви помилились? (Ви, мабуть, помилились). Мені здається, Ви кажете неправду. (Це Ваша вигадка). Це все неправда. (Це все обман). Насправді, всі можуть бути точними у певному контексті і відповідати мовній ситуації.

Точність мови - це відповідність змісту мови предметно-речовій дійсності, реальним особам, системі понять. Точність залежить від вибору словами вислову, а також від уміння мовця зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище, слово і поняття про них. При цьому треба враховувати, з яким нині значенням вживається певне слово, а не вживати його з будь-яким з інших значень, які також йому були властиві чи й нині рідко вживаються.Поняття „точність” практичної (щоденної) мови не збігається з поняттями точності у науковій, офіційно-діловій і художній мові.

У науковому і офіційно-діловому стилях точність досягається через систему термінів, а в художньому - через систему образних засобів мови.

Точність охоплює граматичну правильність, без чого важко її досягти. Але граматична правильність не є гарантією точності. В одному з підручників для початкової школи є таке граматично правильне речення: „Великий сніг йде вночі”. Але в учнів може скластися неточне враження, що великий сніг можливий тільки вночі, бо на це зорієнтовує порядок, слів. Адже комунікативно вагомі слова ставляться на початку або в кінці речення.

У реченні „Метелики падають з неба”, поданому окремо, також є неточність („метелики падають”), бо метелики літають і не з неба. Автор підручника мала на увазі сніжинки і їх схожість із метеликами, але не врахувала, що у молодших школярів ще немає достатнього досвіду образного бачення та узагальнення. Для них треба спочатку точно назвати речі своїми іменами, потім показати, чим вони схожі, виділити риси подібності і скласти речення з порівнянням: Сніжинки падають з неба. Вони, як метелики, літають у повітрі.

Логічність мовлення є його основною якістю, необхідною для успішного здійснення пізнавальної та комунікативної функції мови. Розрізняють логічність предметну і понятійну. Предметна логічність мовлення полягає в тому, що смислові зв'язки та відношення між мовними одиницями, які встановлюються в процесі мовлення, відповідають смисловим зв’язкам і відношенням у реальному світі. Понятійна логічність - це відображення структури логічної думки і її розвитку в семантичних зв’язках, структурах і поєднаннях мовних елементів, які використовуються у даному мовленні. Оскільки за предметами та ознаками, явищами і процесами в нашій свідомості формуються уявлення та поняття (і, навпаки, за уявленнями і поняттями ми відтворюємо образи предметів та явищ за аналогією до відомих), у мовленні обидва види логічності взаємопов'язані, двоєдині. Але в конкретних формах і типах мовлення за обов’язкової наявності обох яскравіше видно то один, то інший вид логічності. Наприклад, в описах конкретних речей очевидною є предметна логічність, а в наукових статтях виразною буде логічність понятійна. В окремих формах мовлення, зокрема, в певних художніх текстах - казках, фантастиці, феєріях - предметна логічність трансформується в образну. Понятійна логічність зберігається й тут, як вісь тексту, по якій розвивається і розгортається в мовних елементах думка.

Першою умовою логічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратись на попередні етапи думання, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати пояснення та обґрунтування фактам, вмотивовувати висновки - все це необхідні умови логічності мовлення, а, значить, і високої культури його. Адже без культури думання не може бути культури мовлення.

Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, забезпечити смислову зв'язність мовлення, уникаючи, таким чином, суперечливості у викладі матеріалу. Тобто кожен мовець має володіти не лише логікою мислення, а й логікою викладу думки. Остання залежить не тільки від логіки мислення (хоча в основному від цього), а й від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від призначення і мети спілкування. Всі чинники спілкування відкладаються у зовнішньому вираженні логіки викладу - у мовленнєвому текстовому матеріалі і можуть бути піддані лінгвістичному, і, зокрема, семантико-стилістичному аналізу. В результаті цього аналізу і виявляється те, наскільки адекватний виклад думки її змісту і самій структурі думки, наскільки точно у мовному матеріалі відображено розвиток думки, чи є у викладі алогізми та інші неточності; якщо є, то чим вони зумовлені. Логічність як комунікативна якість властива всім типам мовлення, бо ґрунтується на зв’язку мови та мислення. Але вона може своєрідно виявлятися у різних функціональних стилях і жанрових різновидах мови. Найбільш послідовно витримується логічність у науковому стилі мови. Тут вона становить основну і специфічну для даного стилю якість і називається відкритою (однозначною, без підтексту). Принцип „відкритої логічності” є основним для організації наукового тексту і виявляється він у словосполученнях, реченнях, порядку слів, надфразових єдностях, зв'язному тексті (в тричастинній його композиції - вступ, виклад, висновки). Основними засобами вираження логічності є точний добір слова для називання, правильні (логічні, несуперечливі) сполучення слів щодо заданих смислових зв’язків між реаліями та валентністю слів, порядок слів відповідно до смислового членування на „дане” і „нове”. Важливими є лексичні повтори – „підхоплювачі”, співвіднесеність займенників, вживання синонімів та антонімів, використання службових слів (прийменників, сполучників, часток), вставних слів і словосполучень для вираження логічних зв’язків і смислових відношень між частинами. Стилістика вивчає особливості і закономірності використання мовних засобів для досягнення логічності викладу у всіх функціональних стилях і жанрових різновидах. Так, у художньому мовленні при збереженні основних передумов логічності (послідовність, несуперечливість, точність відображення предметів, зв’язків та відношень) додається нова - вираження ідейно-художнього задуму у межах певного літературного жанру. В художньому творі, як правило, є логічність пряма, відкрита, текстова (тема, зміст та сюжет з конкретними героями) і логічність прихована, підтекстна. Часто вона є основою в ідейному спрямуванні твору. Тоді конкретні образи стають мовними, і літературними символами, якими виражається ідея твору. Прикладами з української літератури можуть бути Прометей у поемі Тараса Шевченка „Кавказ” як образ безсмертя тих, хто бореться за народ, образ Кобзаря, образ Каменярів та ін.

Стилістика вивчає і мовні засоби, якими створюються художні алогізми. Поєднання несумісних і неспіввідносних слів використовується як стилістичний прийом (оксюморон) для створення свіжого образу художнього, підкреслення внутрішньої суперечливості тощо („Мертві душі” М-. Гоголя, „Украдене щастя” І. Франка, „Ніж у Сонці” І. Драча; „Говорю я з тобою мовчки... і, говорячи, не мовчи. Нащо правді словесна маска. Ти мовчанням мені кричи”. - В. Симоненко). Алогізмами можна створити й комічний ефект. Наприклад, у гуморесці Остапа Вишні „Як варити і їсти суп із дикої качки” комічний ефект досягається оксюморонами: „Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами... Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись... А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу...” та ін.

Ясність мови визначається як її зрозумілість і забезпечується точністю та логічністю. Ясним здаватиметься усне мовлення адресату, якщо його мислення встигатиме за мисленням мовця, а ще краще, якщо трохи випереджатиме. Слухач у такій ситуації адекватно „прочитує” те, що чує, про що здогадується, і часто каже: „Я все зрозумів”. Ясності усного мовлення сприяють: чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений ритм, спокійний та ввічливий тон.

На письмі ясність досягається послідовністю лінійного викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки, повтором домінантних, ключових і наскрізних слів.

Ясність має бути обов’язковою ознакою гарної мови в усіх типах спілкування.

Чистота мови уявляється нам передусім бездоганністю її елементів - без неосвоєних недоречних запозичень з інших мов, невластивих українській мові форм. Нині українська мова зазнає шаленого тиску з боку російської та англійської і засмічується їхніми елементами. Вчені говорять, що до зросійщення української мови додався процес британізації: „брифінг”, „ексклюзив”, „маркетинг”, „менеджер”, „ділер”, „кілер” тощо. Адже „кілер” - це вбивця, і від того, що він убиває на замовлення, вбивство не перестає бути вбивством, а він вбивцею, кримінальним злочинцем, отже, не треба його ховати за незнайомим словом.

Частина цих елементів практично увійде в лексику української мови як синоніми до наших слів. Гірше буде, якщо при цьому витісняться питомо українські слова, бо це загрожуватиме самобутності нашої мови.

Засмічують літературну мову не лише чужі слова, а й свої вульгаризми, лайки, все те, що ображає гідність людини і не відповідає моральним критеріям українського менталітету.

Чистота мови повинна простежуватися на всіх рівнях її структури і використання: на рівні орфоепії - літературно-нормативна вимова; на рівні орфографії — грамотне письмо; на рівні лексики - відсутність чужих слів, вульгаризмів, суржику, немотивованих повторів; на рівні синтаксису -правильна, завершена будова речень, нормативні словоформи.

Чистота мови є запорукою її виразності й естетичності.

Виразність мови складається з двох засад: інформаційної виразності (змістової) і виражальної (чуттєво-мовної) виразності. Тому вважають, що виразність - це швидше ознака структурної специфіки тексту, а не лише слів. Виразність може бути відкритою, інтенсивно показаною (експліцитна, експресивна) і прихованою (імпліцитна, імпресивна).

Виразність є ознакою культури мови всіх стилів. У наукових текстах вона досягається точністю слів і логічністю викладу, профільними терміносистемами. У художній літературі виразність „робиться” художніми засобами і стилістичними фігурами, комбінуванням слів, що мають переносні значення, здатні до зміни. Офіційно-діловий стиль базується на адміністративно-управлінській термінології, сегментуванні тексту, різних рівнях стандартизації. Публіцистичний стиль увиразнюється суспільно-політичною лексикою, інформаційними штампами та експресивними художніми засобами.

Урок належить до навчального підстилю наукового стилю. Його виразність, досягається цінністю наукової інформації, дидактичною послідовністю її викладу, аксіомністю чи доведеністю тез, точністю, емоційністю лексики.

Різноманітність і багатство мови можна вважати однією спільною ознакою, бо різноманітність - це наявність неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням одиниць, а багатство означає низку різноманітностей. Під цими поняттями розуміють тематичні групи лексики, багату синонімію (лексичну та граматичну), тропіку (метафори, епітети, порівняння, метонімії, синекдохи тощо), стилістичні фігури (повтори, паралелізми, періоди, градації).

Як і деякі інші, поняття „різноманітність і багатство” мови відносні. Щодо всієї мови має значення „велика різноманітність і велике багатство”, а стосовно певного стилю, підстилю, жанру, конкретного тексту послідовно зменшується, можливо, аж до одного слова, бо текст може потребувати доречності, точності, однозначності, яку здатне дати тільки одне слово.

Одним із критеріїв культури мови є естетичність. Вона спирається на всі попередні ознаки: точність, логічність, чистоту, доречність, лаконічність, виразність, різноманітність, образність, які у взаємодії та пропорційності створюють гармонію усного чи писемного тексту. Одноманітний, нечіткий, невиразний, засмічений суржиком, випадковими словами текст ніколи не справить враження гарної, вишуканої мови і не викличе почуття естетичного задоволення.

Естетика щоденної практичної мови досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної настанови, гармонійною цілісністю тексту. Почуття естетичного задоволення викликається ввічливим, дотепним мовленням.

Проте естетичність мови найповніше виявляється у художній літературі, основною функцією якої є естетичний вплив на читача. Тут вона досягається зоровою та слуховою образністю, емоційно-вольовою експресивністю лексики, барвами мовних засобів.

Про багатство і виразність індивідуального мовлення людини бажано судити, зважаючи на те, кому воно належить і в якій сфері реалізоване:

а) мовлення письменника, науковця, управлінця, робітника, селянина, педагога, учня, малюка тощо;

б) побутове мовлення, мова художнього, твору, офіційного листа, наукової статті;

в) чи ситуація є виграшною для мовця, чи може він у ній повністю виявити якість свого мовлення і можливості творчого використання.

Щоб досягти виразності й багатства власного мовлення, треба:

- постійно збагачувати інтелект, удосконалювати мислення, не лінуватися думати;

- вважати одноманітність мовлення неестетичним, а бідність словника - ознакою поганого тону;

- постійно збагачуватися новими мовними засобами зі сфери професійного мовлення власного та споріднених фахів;

- виробити увагу до чужого бездоганного мовлення, аналізувати, чим воно досконале: багатством словника, інтонацій, особливостями тембру, різноманітністю синтаксичних структур, умінням будувати фрази і текст, індивідуальною образністю, порівняннями, епітетами, метафорами тощо;

- читати, якщо не постійно, то хоча б періодично, українську класичну і сучасну літературу та публіцистику, пресу з тим, щоб мати „на слуху” рівень розвитку сучасної української літературної мови;

- постійно бути уважним до власного мовлення і мовлення найближчих людей, колег, не розслаблюватися, дбати про природність, невимушеність мовлення;

- бути уважним до життя, до різноманіття його форм, барв, явищ, процесів як у природі, так і в суспільстві;

- сприймати мову як свою людинолюбну сутність, як картину світу, як порадника і помічника у суспільному житті;

- своє мовне вдосконалення розуміти як органічний стан і поширювати це розуміння серед колег, близьких людей, особливо серед дітей, школярів, юнацтва.

Мовна культура не постає на пустому місці, це постійна робота, спрямована на вдосконалення свого мовлення, розвиток інтелекту, на виховання і вдосконалення кращих людських чеснот, створення свого фахового образу, досягнення соціального престижу.

РОЗДІЛ ІІ. ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ НА УРОКАХ РІДНОЇ МОВИ

2.1 РОЗВИТОК УСНОГО І ПИСЕМНОГО МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ НА УРОКАХ РІДНОЇ МОВИ

Проблема розвитку мовлення завжди була і є однією з найважливіших у системі початкового навчання. Вироблення в учнів навичок практичного володіння рідною (українською) мовою, вміння правильно будувати висловлювання в усній і письмовій формі – основне завдання, яке постає перед школою.

В основу шкільного курсу української мови покладено мовленнєву діяльність. Зміст курсу включає знання про мову і мовлення, різні форми і види мовленнєвої діяльності та мовні й мовленнєві уміння.

Метою навчання рідної мови є формування національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє відповідними вміннями й навичками, вільно користується засобами рідної мови – її стилями, типами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо).

Відомий лінгвіст, основоположник системи навчання дітей рідної мови Ф.І. Буслаєв вказував, що мета має полягати у засвоєнні мовної культури народу через систему спеціальних мовленнєвих вправ, які є основою для розвитку природженого дару слова й умовою мовленнєвого розвитку дитини. Для його формування, на думку Д.М. Богоявленського, слід працювати над оволодінням словом як одиницею мовлення; оволодінням граматичною будовою мови; розвитком зв’язного мовлення.

Кожна дитина, вивчаючи рідну мову на практичному рівні, підкоряється нормам і системі цієї мови. Завдяки цьому вона розуміє оточуючих, а вони – її. Елементи мови, якими вона користується, стають її надбанням, застосовуються нею в мовленнєвій діяльності, є одиницями її мовлення. Отже, мовлення – це ті елементи рідної мови, якими користується дитина в певних умовах.

Мовленнєвий розвиток дитини є досить широким поняттям, яке охоплює рівень сформованості звуковимови, його відповідності загальноприйнятим орфоепічним нормам української мови, обсяг словникового запасу і граматичну організацію мовлення.

Мовлення учнів розвивається, якщо вони набувають здатності розуміти лексичне і граматичне значення слова, словосполучення, речення, тобто якщо запам’ятовується матеріальна оболонка відповідного мовного знака і правильно співвідноситься з явищем позамовної реальності [62, 50].

За умови правильних методичних підходів, належної організації і навчально-методичного процесу навчання рідної мови в початкових класах в учнів успішно формуються вміння слухати і розуміти почуте, висловлюватися, вступати в діалог і полілог [65, 129]. Дитина, стверджує В.П. Бєлянін, достатньо швидко стає повноправним членом свого мовного угрупування, здатного породжувати і розуміти безкінечну кількість нових для неї, але не менш значимих речень на мові, якою вона оволоділа. Що стосується мовлення зв’язного, мовлення розповіді (в термінології С.Л. Рубінштейна – контекстуального), то тут, безперечно, дитину треба навчати.

Сучасна школа потребує вдосконалення методики та методичного процесу формування комунікативних умінь, оскільки сучасні програмні вимоги спрямовані на вдосконалення національної системи освіти, збереження культурної спадщини українського народу, зокрема української мови. Особливої значущості набуває своєчасно організована робота щодо формування комунікативних умінь, яка є міцним підґрунтям для подальшого успішного навчання читання і письма дітей у школі.

На комунікативну спрямованість уроків рідної мови та мовлення вказують: Т.Тоцька, А.Каніщенко, І.Холковська, Т.Шелехова.

Чимало наукових досліджень присвячено пошукові дидактичних шляхів розвитку мовлення, комунікативних умінь школярів різного віку в процесі вивчення психології і педагогіки (Б.Бабанський, Л.Виготський, Т.Гальперін, О.Савченко).

Навчання рідної мови в школі, як зазначає К.Ушинський, передбачає триєдину мету: по-перше, розвивати в дітей ту душевну здатність, яку називають даром слова, по-друге, ввести дітей у свідоме володіння скарбами рідної мови, по-третє, допомогти дітям засвоїти логіку цієї мови, тобто граматичні її закони в їх логічній системі. Великий педагог вважав, що справжнє оволодіння мовленням школярами відбувається не інакше, як у результаті раціонально організованої мовленнєвої практики, керованої граматикою [97, 69].

Основним завданням вивчення рідної мови є розвиток мовлення. "Розвиток мовлення – це принцип у роботі з читання, граматики і правопису. Робота над правильною вимовою, чіткістю і виразністю усного мовлення, над збагаченням словника, правильним і точним вживанням слова, над словосполученням, зв'язним (контекстним) мовленням, над орфографічно грамотним письмом має стати основою кожного уроку" [80, 7].

Розвиток мовлення не тільки принцип, але й складова частина змісту навчального курсу української мови, а також і складова частина уроків читання і граматики.

Розвиток зв’язного мовлення на уроках української мови – це робота, що проводиться вчителем спеціально і у зв’язку із вивченням шкільного курсу для того, щоб учні оволоділи мовними нормами, а також висловлювали свої думки в усній і писемній формі, користуючись потрібними мовними засобами у відповідності до мети, змісту і умов спілкування. За умови спеціально організованого систематичного навчання молодші школярі не тільки вчаться правильно розмовляти, але й самостійно розв'язувати і творити мовні завдання, правильно висловлювати думки, спостереження, залежно від мети, місця, обставин.

Методика викладання української мови як наука прагне віднайти шляхи найбільш результативного навчання, зокрема визначити мету викладання мови, обґрунтувати принципи навчання з урахуванням закономірностей засвоєння фонетики, лексики, граматики, правопису тощо, вмотивувати найекономніші й найефективніші методи й прийоми навчання, вчить виявляти недоліки у викладанні і долати їх. Від успішного розвитку методики, безпосередньо пов'язаної з життям, зі школою, великою мірою залежить ступінь піднесення культури народу.

Шкільний курс мови характеризуються підвищенням його наукового рівня, встановлення оптимального співвідношення між теорією і практичним засвоєнням учнями програмового матеріалу, формування умінь і навичок усного й писемного мовлення.

Вивчення мови невіддільне від розвитку усного і писемного мовлення учнів, передбачає збагачення їх словником, оволодіння нормами літературної мови на всіх рівнях, формування в школярів умінь і навичок зв'язного викладу думок. Саме тому в початковій школі провідним принципом навчання виступає розвиток мовлення молодших школярів.

Розвинене мовлення людини – не тільки форма думки, а й сама думка, супутник мислення, свідомості, джерело пам'яті Створені за допомогою мови образи, опису подій, якостей, властивостей найрізноманітніших виявів життя людей є вищим актом пізнавальної діяльності людини, “Мовна поведінка, - пише І. О. Синиця, – як частина загальної поведінки людей, свідчить як про рівень розумового розвитку, так і про рівень їх виховання. Вона репрезентує людину в цілому” [80, 22].

Виконання найрізноманітніших усних і писемних вправ у процесі вивчення мови виховує наполегливість, увагу, активність, самостійність. "Крім того, в руках педагога слово, - писав В, О. Сухомлинський, - є могутнім засобом, здатним піднести, звеличити людину в її власних очах, утвердити її патріотичу свідомість і громадську гідність" [11, 20].

Спроби вивести методичні принципи із закономірностей природного процесу засвоєння рідної мови належить Ф. Т. Буслаеву, І. І. Срезневському, К. Д. Ушинському. Так, Ф. І. Буслаєв писав, що рідна мова дитини розвивається за законами самої природи, І навчання мови слід будувати на основі поступового розвитку природженого хисту слова. Талановитий методист пропонував учителеві стежити за ходом самої природи, безумовно підпорядковуючи їй предмет, що викладається [29, 62].

К. Ушинський говорив про загальнодидактичні принципи у навчанні мови. Вказував, що робота, з розвитку мовлення повинна бути по можливості самостійною, полегшеною використанням наочності систематичною, усною і письмовою. Розпочата К. Ушинським традиція була сприйнята вітчизняними методистами. В допрацьованому і систематизованому вигляді вона лягла у зміст програми з української мови.

Т.К. Донченко переконує, що робота над формуванням у школярів способів збагачення власного мовного запасу й оволодіння мовними нормами дає значно вищі результати, якщо вона проводиться на комунікативній основі, у процесі комунікативної діяльності. Г.С. Демидчик зазначає, що формування комунікативно-мовленнєвих умінь – одна з основних проблем сучасної методики навчання мови, оскільки відсутність належної кореляції між теоретичними знаннями і практичними мовленнєвими вміннями позначається на кількісних і якісних характеристиках мовлення, породжує різного типу мовленнєві помилки й недоліки.

Виходячи з того, що мовлення – це діяльність, яка передбачає використання мови з метою спілкування, пізнання, впливу на інших людей, Є.В. Архипова пропонує основну увагу приділяти мовленнєвій діяльності як в усній, так і в писемній формі; цілеспрямовано вдосконалювати граматику мовлення учнів, учити їх сприймати і розуміти чуже мовлення, а також будувати висловлювання (тексти) у відповідності з нормами мови.

Важливість, необхідність та роль розвитку усного мовлення під час навчання грамоти обґрунтував також у своїх працях і В.Г. Горецький: "Слухання і говоріння становить фундамент, першооснову формування письмових форм мовлення – читання, письма, писання. Увага до вдосконалення і розвитку усних видів мовлення має бути не менш важливою, ніж до вироблення письмових видів. Завдання всіляко розвивати і вдосконалювати у кожного учня вміння уважно слухати і говорити ясно, усвідомлено, по суті справа не менш значима, ніж проблема навчання елементарному читанню і письму".

Розвиток мовлення розглядається як основоположний, провідний принцип, що пронизує і об'єднує усі без винятку сторони мовленнєвої діяльності учнів.

Джерелами мовленнєвого розвитку слугують: спілкування в повсякденному житті з ровесниками та дорослими, спостереження за навколишньою дійсністю, художня література та періодична преса для дітей, усна народна творчість, дитячі програми радіо та телебачення, діафільми, ігрова діяльність [23, 20].

Навчальна мовленнєва діяльність включає роботу з удосконалення звуковимови; збагачення, уточнення й активізацію словникового запасу, формування граматичного ладу мовлення, заучування напам'ять невеличких віршів, потішок, скоромовок, дитячих пісеньок, загадок, прислів'їв; формування діалогічного та монологічного мовлення.

Складова частина програм з рідної мови з розвитку зв'язного мовлення має формувати у школярів уміння логічно і граматично правильно, з елементами виразності усно передавати почуте, побачене, пережите, прочитане. Щоб сформувати у дітей певні елементарні рівні монологічного та діалогічного мовлення, програма передбачає проводити значну роботу спочатку над умінням дітей відповідати на запитання і ставити їх перед однокласниками, учителем. Правильно, емоційно сприймати мовлення дорослих і однолітків. Слід також навчати дітей використовувати в діалогічному мовленні виразні засоби: жести, міміку, інтонації запитання, відповіді, захоплення, подиву, прохання, суму, страху, задоволення тощо [12, 77].

Існуюча програма середньої загальноосвітньої школи реалізується певною мірою через систему діючих та альтернативних підручників, посібників з української мови. У підручниках подана система тренувальних вправ, виконання яких як у класі, так і вдома покликане виробити в учнів уміння й навички високої мовної культури. Підручники побудовано відповідно до найголовніших дидактичних вимог [74], адже вони:

побудовані у повній відповідності до програм кожного року навчання;

забезпечують виховні вимоги, розвивають логічне мислення, виховують любов до мови;

теоретичний матеріал подано у повній відповідності до вимог мовознавчої науки, у чіткій системі із врахуванням вікових особливостей відповідного класу;

дидактичний матеріал, як правило, зібраний з кращих зразків різних стилів української літературної мови;

велику увагу приділено збагаченню лексики учнів і розвитку зв'язного мовлення в процесі вивчення всіх програмових тем курсу;

6)реалізовано принцип взаємозв'язку і наступності між виучуваними розділами і темами між класами; забезпечено систематичне повторення матеріалу.

Важливе значення для вчителя в розвитку мовлення молодших школярів мають і посібники, що подають дидактичний матеріал з української мови для різних класів. Вони допомагають урізноманітнити систему тренувальних вправ, організувати індивідуальну й колективну роботу. У цьому аспекті слід розглядати і значення збірника вправ і завдань та методичних посібників, що вміщують і тренувальні вправи та ігри.

Таким чином, аналізуючи джерела мовленнєвого розвитку, зміст навчальної мовленнєвої діяльності та систему існуючих норм мовної культури особистості школяра слід визнати розвиток мовлення провідним принципом навчання. Його реалізації підпорядковані Програма середньої загальноосвітньої школи, чинні та альтернативні підручники, система навчальних посібників, які містять вправи для розвитку мовлення молодших школярів.

Одне з найголовніших завдань школи, зокрема, її початкової ланки, – навчити школярів змістовно, граматично правильно і стилістично вправно висловлювати думки в усній та писемній формах.

Мова і мовлення є продуктом культури і невід’ємною її складовою. Саме мова сформувала людину як особистість і творця культурних цінностей. Формуючи людину в плані духовному, інтелектуальному і моральному, мова обслуговує потреби суспільства через цілий ряд життєво важливих функцій, які практично реалізуються у мовленнєвій діяльності. Насамперед це такі функції, як:

мислительна (мова є інструментом і засобом мислення, формою існування думки);

пізнавальна (засобами мови людина пізнає світ, навколишню дійсність);

комунікативна (мова є засобом спілкування);

національно-культурологічна (за допомогою мови людина усвідомлює себе представником певного народу – коли ця мова є рідною; або вона прагне пізнати, вивчити, оцінити культурні надбання іншого народу – коли вивчає іншу, іноземну мову). Саме ці функції чітко виявляються у навчальному процесі.

З розвитком мовлення тісно і органічно пов’язане насамперед питання інтелектуального розвитку особистості. Не випадково практично всі видатні психологи і педагоги приділяють велику увагу інтелектуальному розвитку дитини засобами мови. Якщо взяти таких всесвітньовідомих педагогів, як Я.А.Коменський, К.Д.Ушинський, В.О.Сухомлинський, то всіх їх об’єднує те, що вони були не тільки видатними педагогами, а й учителями рідної мови, методистами, авторами навчальних і художніх книг з рідної мови для молодших школярів.

Пізнання мови на різних її рівнях (фонетичному, словотвірному, лексичному, граматичному) є джерелом різнобічних знань, засобом розвитку мислення, мовлення, духовного збагачення людини. Йдеться про розвиток мовної, а точніше, мовленнєвої особистості. Це поняття, яке сьогодні досить часто зустрічається в наукових дослідженнях із психології, зокрема, з психолінгвістики та лінгводидактики. Мовленнєва особистість – це людина, яку розглядаємо з точки зору її готовності виконувати мовленнєві дії, той, хто привласнює мову, для кого мова є мовленням. Мовленнєва особистість характеризується не лише тим, що вона знає про мову, а й тим, як вона може її використовувати. Готовність до мовлення дуже велика, і людина психічно формується одночасно з формуванням цієї готовності.

Готовність суб’єкта використовувати мову у своїй діяльності можна назвати мовленнєвою здібністю. У сучасній психології розроблено модель мовленнєвої здібності. В ній закладено з одного боку, найважливіші складові мовної системи, а з іншого – основні види мовленнєвої діяльності – слухання і розуміння (аудіювання), говоріння, читання й письмо.

Відомі такі рівні мовленнєвої здібності, які вчитель має брати до уваги у процесі професійної діяльності:

Рівень правильності (дотримання мовних норм, нормативність мовлення);

Рівень швидкості – обґрунтований розподіл мовленнєвої дії в часі;

Рівень насиченості – багатство словника і граматичних форм, виражувальних мовних засобів, які виходять за межі мінімуму тих мовних засобів, які необхідні для досягнення звичайного рівня;

Рівень адекватного вибору – йдеться про вибір можливих форм на основі адекватності висловлювання програмі, задуму, ситуації спілкування, зорієнтованості на слухача, його можливості у сприйнятті словесної інформації [14, 11-14.].

Маємо визначити те, що провідна мета початкової мовної освіти, яка полягає, насамперед, у мовленнєвому розвитку школярів, нерідко просто декларувалася і, залишаючись непідкріпленою на технологічному рівні, була далекою від реалізації. Це стосується, зокрема, і того специфічного завдання, яке стоїть перед початковою ланкою загальноосвітньої школи і полягає у формуванні в учнів загальнонавчальних навичок, важливою складовою яких є загальномовленнєві уміння й навички. Це навичка аудіювання (слухання мовлення і розуміння його), власне говоріння, читання й письма. Усе це – складові навчальної мовленнєвої діяльності, вони є водночас і видами цієї діяльності. Безумовно, у виконанні завдань, які стоять перед початковою мовною освітою, ми будемо органічно поєднувати теорію мовленнєвої діяльності, яка передбачає орієнтацію на чотири фази мовленнєвої дії (орієнтування, планування, висловлювання, контроль і корекція висловлювання) з традиційним підходом до розвитку мовлення школярів, який ґрунтується на знаннях і вміннях щодо основних мовних одиниць. Йдеться про удосконалення (а в роботі з шестилітками - формування) звукових і на цій основі – нормативних орфоепічних навичок: про збагачення, уточнення й активізацію словникового запасу школярів; про удосконалення граматичного ладу дитячого мовлення.

2.2 ДИФЕРЕНЦІЙОВАНА СИСТЕМА ТВОРЧИХ РОБІТ УЧНІВ ЯК ЗАСОБУ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ НА УРОКАХ РІДНОЇ МОВИ

Наше дослідження тривало три роки (2005 – 2008 н. рр.). Проводилося воно базі 2 шкіл (с.Острів та с.Буцневе) у двох третіх класах. У дослідженні, яке носило теоретико-експериментальний характер взяло участь п’ятдесят двоє третьокласників.

Дослідження здійснювалось у три етапи.

На першому етапі (2005-2006 рр.) відбувалося теоретичне вивчення і аналіз лінгвістичної, психолого-педагогічної та методичної літератури, наукових праць з проблеми започаткованого дослідження. Проводилась робота, спрямована на визначення і конкретизацію об’єкта, предмета і гіпотези дослідження, уточнювалися завдання і методика дослідно-експериментального навчання, здійснено константувальний експеримент.

На другому етапі (2006-2007 рр.) теоретично обґрунтовано і перевірено на практиці компоненти (педагогічні умови) методики формування культури українського мовлення молодших школярів, проведено формувальний експеримент, під час якого перевірялася ефективність запропонованої методики формування мовленнєвої культури.

На третьому етапі (2007-2008 рр.) здійснювалось узагальнення й уточнення основних результатів дослідження, теоретичне осмислення експерименту.

Експериментальне дослідження дало змогу проаналізувати методи розвитку та з’ясувати місце вправ в системі цих методів. Аналіз науково-методичної літератури і спостереження під час проведення формувальної частини педагогічного експерименту дозволили використати такі методи для формування культури мовлення молодших школярів: пояснювально-ілюстративний, імітаційний, репродуктивний, оперативний, продуктивно-творчий (комунікативний).

Констатуємо, що формування мовленнєвої культури на основі використання цих методів забезпечило продуктивний характер навчально-мовленнєвої діяльності учнів.

Пояснювально-ілюстративний і репродуктивний методи мають на меті сформувати правильність мовлення (орфоепічну і граматичну). Імітаційний метод допоможе досить швидко відтворити сприйняті на слух мовленнєві зразки, подані вчителем (засвоєння орфоепічних норм, артикуляція звуків, наголошування тощо).

Оперативний метод передбачає виконання певних розумових операцій, а саме аналізу (виконуючи вправу, треба здійснити аналітичні дії: виділити, підкреслити) та синтезу (маємо щось поєднати, доповнити – виконати конструктивні дії). Це досягається за допомогою вправ аналітичного та конструктивного характеру. Такі вправи, як ми впевнились у експериментальній роботі, ефективно впливають на формування вмінь вживати граматичні норми української мови, забезпечувати засвоєння правильності як визначальної комунікативної ознаки культури мовлення.

Продуктивно-творчий метод передбачає самостійну мовленнєву діяльність. Інакше його називають комунікативний, оскільки він спрямований на формування вмінь самостійно продукувати комунікативні одиниці на рівні речення та зв’язного висловлювання. За допомогою цього методу вчитель учить дитину спілкуватися нормативною українською мовою, будувати монолог, діалог тощо. Найголовнішою функцією цього методу є формування комунікативних умінь, тому він ефективно використовується з метою мовленнєвого розвитку, а також опанування тих чи інших ознак культури мовлення, тобто на продуктивному рівні навчання. Продуктивно-творчий метод знаходить своє відображення у вправах творчого характеру, до яких відносять творчий переказ, складання текстів різних типів (опис, розповідь, міркування); відновлення деформованого тексту; складання речень за опорними словами, сюжетними малюнками; словесне малювання, ситуативні вправи.

Загальновідомо, що метод реалізується за допомогою дидактичних прийомів, які є його складовими і залежать від навчальної мети, характеру матеріалу, що підлягає засвоєнню, способу взаємодії вчителя й учнів.

Експериментальне дослідження довело, що для формування культури українського мовлення молодших школярів ефективними є застосування інтелектуальних прийомів (зіставлення, порівняння, аналіз, синтез, узагальнення, класифікація тощо). Ці прийоми стимулюють розумову діяльність дітей, сприяють засвоєнню орфоепічних норм (вимова слів, постановка словесного наголосу), оволодінню граматичною правильністю мовлення. Не менш важливо застосовувати словесні (повідомлення, розповідь, пояснення, запитання, мовленнєвий зразок) й практичні прийоми (вправляння, побудова діалогів, імітація). Вага ж ігрових прийомів (ігрові дії, мовленнєві команди) дещо зменшується, але й їх можна вважати доречними, розвиваючи мовлення дітей.

Ми дійшли висновку, що оптимальний вибір методів і прийомів навчання мови і мовленнєвого розвитку залежить від цілей, змісту мовного матеріалу, характеру навчально-мовленнєвої діяльності, учнівського складу, теоретико-методичної підготовки вчителя.

Цей фактор став провідним у розробці методики поетапного формування культури мовлення. Крім того, ми враховували ряд інших педагогічних умов, які вважали обов’язковими для створеної методики:

- поетапність засвоєння основних комунікативних ознак, поступовий перехід від простих до складних завдань, від повільного до швидкого темпу їх виконання;

- спеціальну організацію навчального процесу, яка включала мовне забезпечення і створення системи вправ.

Систему вправ розглядаємо як упорядковану сукупність взаємопов’язаних та взаємозалежних мовних елементів, що утворюють цілісну єдність і підпорядковані навчально-виховній меті мовної освіти молодших школярів, а саме формуванню культури їхнього мовлення.

Під час створення системи вправ з формування мовленнєвої культури молодших школярів ми враховували, які вміння (мовні чи мовленнєві) вони виробляють, які види дій відпрацьовують із мовним матеріалом, на якому рівні (репродуктивному, продуктивному, творчому) ці дії здійснені. Тобто простежувався функціональний принцип підходу до побудови системи вправ для вироблення мовленнєвої культури.

Спираючись на аналіз психологічного процесу виникнення висловлювання, положення про його чотирифазну структуру (орієнтування, планування, реалізація і контроль), а також психолінгвістичні особливості навчання українського мовлення дітей і теорію мовленнєвої діяльності, ми дійшли висновку про необхідність поетапного формування мовленнєвої культури шляхом комплексного відпрацювання її основних ознак на трьох етапах експериментального дослідження:

первинно-ознайомлювальний;

репродуктивно-діяльнісний;

комунікативно-творчий.

На першому етапі (первинно-ознайомлювальному) було поставлено завдання формувати первинні мовленнєві вміння, пов’язані з вимогами до культури мовлення: слухати і розуміти українське мовлення, вимовляти слова згідно з діючими орфоепічними нормами сучасної української мови, одночасно засвоюючи не лише вимову слова, а й лексичне значення, зв’язувати з іншими словами, тобто оволодівати правильністю мовлення (орфоепічною, граматичною). Широко застосовували вправи імітаційного та оперативного характеру.

Другий етап – репродуктивно-діяльнісний – мав на меті сформувати первинні вміння оперувати новим матеріалом, опанувати такі комунікативні ознаки, як точність, логічність, чистоту, багатство мовлення. Використовували підстановочні, перетворювальні (трансформаційні) вправи, редагування мовних одиниць (словосполучень, речень, текстів). Шляхом поступового оволодіння мовленнєвими вміннями учні закріплювали вимоги до нормативного спілкування, підвищували змістовність, зв’язність висловлювання.

Третій етап (комунікативно-творчий) передбачав активізацію та генералізацію мовленнєвих умінь щодо літературного мовлення. Вирішувалось завдання щодо формування доречності і виразності мовлення, дотримування норм мовленнєвого етикету. Молодші школярі мали набути вмінь продуктивного володіння українським мовленням, тобто відпрацювати вторинні вміння. Діапазон вправ цього етапу був достатньо широким: від складання монологічних і діалогічних текстів описового, розповідного характеру до міркувань.

Отже, система вправ була побудована з урахуванням того, що процес формування культури українського мовлення молодших школярів складається з кількох, тісно пов’язаних між собою ланок: сприймання, відтворення, осмислення нового матеріалу, формування і закріплення набутих знань, умінь, навичок, самостійного застосування вторинних умінь у власній мовленнєвій практиці під час активного продукування мовних одиниць.

Навчально-мовленнєва діяльність молодших школярів щодо опанування ними культури українського мовлення підпорядковується, на нашу думку, чотирьом напрямкам:

1) засвоєння норм сучасної української літературної мови (орфоепічна та граматична правильність мовлення);

2) формування навичок активної роботи зі словом (точність, чистота, багатство мовлення);

3) формування вмінь діалогічного висловлювання (доречність, мовленнєвий етикет);

4) формування навичок монологічного мовлення (логічність, виразність).

Реалізація кожного з цих напрямків має відбуватися шляхом виконання спеціальних вправ, які допоможуть учителеві розвинути й удосконалити у дітей вміння оволодіти культурою мовленнєвої діяльності на початковому етапі опанування мови.

Відповідно до завдань першого етапу нами були розроблені підготовчі вправи, які вміщують вправляння у:

- слуханні і розумінні текстів. Це передбачає й роботу над поясненням значень слів, уточнення їх, тобто засвоєння лексичної правильності;

- вимові слів, згідно з орфоепічними нормами української мови шляхом застосування імітації;

- вживанні слів у словосполученнях та реченнях – формування граматичної правильності мовлення.

Мовленнєві вправи побудовані нами з метою формування орфоепічної та граматичної правильності мовлення (Додаток 1), засвоєння точності (Додаток 2), оволодіння його чистотою (Додаток 3), формування багатства мовлення (Додаток 4), оволодіння доречністю (Додаток 5), виховання мовленнєвого етикету (Додаток 6), опанування логічності мовлення (Додаток 7) та засвоєння його виразності (Додаток 8). Всі вони розташовані за ступенем нарощення труднощів і в залежності від вищевказаних напрямків формування мовленнєвої культури.

Розроблені нами вправи були покладені в основу лінгводидактичної експериментальної методики формування культури українського мовлення учнів 3 класу. Формування культури мовлення передбачало, по-перше, поетапність засвоєння основних комунікативних ознак мовленнєвої культури; по-друге, використання пояснювально-ілюстративного, імітаційного, репродуктивного, оперативного та продуктивно-творчого (комунікативного) методів мовленнєвого розвитку; по-третє, спеціальну організацію навчально-мовленнєвої діяльності, спрямовану на мовне забезпечення (створення мовленнєвого середовища, атмосфери позитивного, емоційного стимулювання, розвиток пізнавального інтересу до вивчення української мови, активізацію учнівського мовлення.

2.3 ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПЕРЕВІРКА ЗАПРОПОНОВАНОЇ МЕТОДИКИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ НА УРОКАХ РІДНОЇ МОВИ

Ефективність розробленої нами методики формування культури мовлення молодших школярів перевірялась у процесі проведення передбаченого планом експерименту.

Керуючись теоретичними висновками про вплив системи вправ на формування культури мовлення, ми визначились у методах дослідження, які найкращим чином відповідають його завданням. Це теоретичні методи дослідження: аналіз наукової літератури і методи порівняння та систематизації теоретичних даних, теоретичного моделювання і емпіричні методи дослідження: педагогічне спостереження, педагогічний експеримент (констатуючий, формуючий та контрольний етапи).

Як уже зазначалося педагогічний експеримент проводився в третіх класах двох шкіл (с.Острів та с.Буцневе). В дослідженні взяло участь 52 дітей восьми-дев’яти річного віку. У процесі формування культури мовлення молодших школярів ми керувались принципом розвиваючого навчання.

На першому етапі педагогічного дослідження на основі спостереження уроків рідної мови, а також на основі аналізу учнівських робіт, ми виявили рівень підготовки учнів обох третіх класів.

Рівень культури мовлення учнів контрольного і експериментального класів можна представити у таблиці. У відсотках ми визначили кількість учнів, в усному і писемному мовленні яких, трапляються різні типи порушення норм сучасної української мови. До уваги бралися учні обох третіх класів: контрольного (25 учнів, с.Буцневе) і експериментального (27 учнів, с.Острів).

Таблиця 1

Напрями щодо опанування учнями культури мовлення	Порушення норм СУЛМ	КЛАСИ
		Контрольний клас		Експериментальний клас
		%	Кількість учнів	%	Кількість учнів
Засвоєння норм сучасної української літературної мови	орфоепічна правильність	72%	18	66%	18
	граматична правильність	73%	18	64%	17
Формування навичок активної роботи зі словом	точність мовлення	74%	19	67%	18
	чистота мовлення	73%	18	68%	18
	багатство мовлення	71%	17	63%	17
Формування вмінь діалогічного висловлювання	доречність	73%	18	69%	19
	мовленнєвий етикет	62%	15	56%	15
Формування навичок монологічного мовлення	логічність	66%	16	70%	19
	виразність	75%	19	69%	19
Середні показники		71%	17	66%	18

Аналізуючи результати у даній таблиці, можна зробити висновок про низький рівень культури мовлення молодших школярів як контрольного так і експериментального класів.

На другому етапі дослідження апробовувалась спеціальна методика формування культури мовлення. В контрольних класах навчання відбувалося за традиційною програмою з рідної мови для початкової школи. В експериментальному класі застосовувалась спеціальна методика, яка передбачала формування культури мовлення за допомогою використання спеціально відібраних вправ.

У процесі експериментального дослідження та після його завершення аналізувалися учнівські роботи як експериментального класу, так і контрольного. Результати аналізу свідчать про те, що в учнів експериментального класу порівняно з учнями контрольного класу відбулися позитивні зрушення у формуванні культури мовлення. Кількість порушень норм української мови, які трапляються в усному та писемному мовленні учнів експериментального класу значно зменшилась.

Таблиця 2

Напрями щодо опанування учнями культури мовлення	Порушення норм	КЛАСИ
		Контрольний клас (25учнів)		Експериментальний клас (27учнів)
		%	Кількість учнів	%	Кількість учнів
Засвоєння норм сучасної української літературної мови	орфоепічна правильність	63%	15	46%	12
	граматична правильність	59%	15	45%	12
Формування навичок активної роботи зі словом	точність мовлення	64%	16	48%	13
	чистота мовлення	62%	14	50%	14
	багатство мовлення	67%	17	30%	8
Формування вмінь діалогічного висловлювання	доречність	65%	16	48%	13
	мовленнєвий етикет	56%	14	32%	9
Формування навичок монологічного мовлення	логічність	59%	15	42%	11
	виразність	60%	15	45%	12
Середні показники		62%	15	43%	11

Щоб краще порівняти результати досліджень на констатувальному етапі і контрольному ми пропонуємо розглянути діаграми, які показують, наскільки покращився рівень культури мовлення в учнів експериментального класу. Розглянемо спочатку результати аналізу на констатувальному етапі дослідження (Діаграма 1).

Діаграма 1.

З даної діаграми видно, що на констатувальному етапі кількість дітей, в мовленні в яких трапляються помилки різного типу, в контрольному та експерименталльному класах майже однакова. А вже на контрольному етапі нашого дослідження кількість дітей, в культурі мовлення яких трапляються помилки в контрольному класі зменшилась на 9%, а в експериментальному – на 23% (Діаграма 2).

Діаграма 2.

Отже, підсумовуючи все вище сказане, слід наголосити на необхідності включення вправ із формування культури мовлення у структуру кожного уроку рідної мови початкової школи. Позитивні зрушення в учнів експериментального класу свідчать про ефективність створеної нами методики та необхідність подальшого її удосконалення і планування на її основі уроків рідної мови.

ВИСНОВКИ

У загальних висновках та рекомендаціях викладено результати дослідження. Основні з них такі:

1. Процес формування культури мовлення стає ефективнішим, якщо опиратися на психологічні основи та психолінгвістичні особливості його опанування, лінгвістичні основи, які включають засвоєння дітьми орфоепічних, лексичних і граматичних норм сучасної української літературної мови.

2. Розкрито зміст поняття “культура мовлення” як комплексу, що складається з сукупності і системи основних комунікативних ознак і розуміється нами як здатність мовців правильно, точно, логічно висловлюватись, добираючи мовновиражальні одиниці відповідно до мети і обставин комунікації та загальноприйнятого мовленнєвого етикету.

3. Експериментально доведено, що набуття вмінь досконалого мовлення виробляється ефективно, якщо забезпечується вчителем відповідна організація навчально-мовленнєвої діяльності, яка полягає, передусім, у створенні системи вправ для опанування мовленнєвої культури, спеціальному мовному забезпеченні цього процесу (мовленнєве середовище, позитивне емоційне стимулювання, пізнавальний інтерес, активізація мовленнєвої діяльності), зразковому мовленні педагога.

4. З’ясовано, що у структурі вмінь унормованого мовлення молодших школярів домінуючими виступають правильна звуковимова, уточнення, збагачення й активізація лексичного складу, опанування діалогічної та монологічної форм мовлення. Згідно з цим, як переконує дослідно-експериментальна робота, формування культури українського мовлення молодших школярів має підпорядковуватись таким чотирьом напрямкам:

- засвоєння норм сучасної української літературної мови;

- формування навичок активної роботи зі словом;

- формування вмінь діалогічного висловлювання;

- формування навичок монологічного мовлення.

5. Визначено, що опанування молодшими школярами основних комунікативних ознак мовленнєвої культури має відбуватись поетапно, з урахуванням ступеня нарощення труднощів, закономірностей набуття мовленнєвих умінь і навичок, виділення трьох послідовних етапів: первинно-ознайомлювального, репродуктивно-діяльнісного, комунікативно-творчого.

6. Як засвідчило дослідження, у процесі формування культури мовлення доцільно використовувати адекватні методи мовленнєвої практики: пояснювально-ілюстративний, імітаційний, репродуктивний, оперативний, продуктивно-творчий (комунікативний).

7. У дослідженні встановлено, що зміст мовного матеріалу має відповідати принципам комунікативної цінності, доступності та системності, нести комунікативне і діяльнісно-змістове наповнення поряд із лінгвістичним і культурологічним; в певній єдності та послідовності відповідати необхідності формування основних комунікативних ознак культури мовлення.

8. На підставі аналізу експериментальних даних з’ясовано, що системність і різноманітність підготовчих і мовленнєвих вправ за змістом і формою виконання мають забезпечувати позитивну мотивацію навчальної діяльності, збуджувати пізнавальний інтерес школярів щодо оволодіння досконалим мовленням, виховувати повагу до української мови як державної; свідоме ставлення учнів до норм, притаманних системі сучасної української літературної мови.

9. Стрижнем експериментального навчання виступили розробка і практична реалізація науково обґрунтованої і методично доцільної лінгво-дидактичної експериментальної методики формування культури мовлення молодших школярів, яка включала поетапність засвоєння основних комунікативних ознак мовленнєвої культури, методичне забезпечення і відповідну організацію навчально-мовленнєвої діяльності.

10. Дослідження дозволило простежити відчутні позитивні зміни у засвоєнні молодшими школярами експериментальних класів основних комунікативних ознак культури мовлення. Покращилась змістовність висловлювань, кількість реплік у діалозі та монолозі, їх насиченість граматичними формами, мовно-виражальними засобами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Антоненко – Давидович Б. Як ми говоримо. –К., 1994. – С.312с.

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990., 28

Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч.пос.- Львів: Світ, 2003.- 432 с.

Бадер В. Розвиток інтонаційних умінь першокласників// Початкова школа. – 1997. - №2. – С.9.

Бадер В. Розвиток мовлення школярів під час роботи над реченням. – 2000. - №8. – С.41.

Безрукова І. Розвиток мовлення першокласників засобами малих пісенних і речетативних фольклорних форм// Рідна школа. – 2003. – №6. – С.31.

Бєляєв О. Культура мовлення вчителя-словесника // Дивослово. – 1995. - № 1. – С. 37-44.

Біляєв О. Культура мовлення вчителя словесника// Дивослово. – 1995. - №1. – С.37.

Богдан С. Мовлення українських дітей і всесвіт рідного слова// Дивослово. – 1996. - №4. – С.16.

Богуш А.М. Методика навчання української мови в дошкільних закладах: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1993. – 327с.

Бородич А.М. Методика развития речи детей. – М.: Просвещение, 1981. – 255 с.

Варзацька Л.О. Активізація мовленнєвої діяльності учнів // Початкова школа.- 1991 - № 2 – С. 23-28.

Варзацька Л.О., Дика Н.М. Сторінки альтернативного підручника „Рідна мова й мовлення”// Початкова школа. – 1995. - №8. – С.14-17.

Вашуленко М. Формування мовної особистості молодшого школяра в умовах переходу до 4-річного початкового навчання. // Початкова школа. – 2001. - №1 – С.11-14.

Вашуленко М.С. Орфоепія і орфографія в 1 – 3 класах: Посібник для вчителів. – К.: Радянська школа, 1982. – 104с.

Винницький В.Л. Наголос у сучасній українській мові. – К.: Радянська школа, 1984. – 169с.

Винокур Г. Говорящий и слушающий: варианты речевого поведения. – М.: Наука, 1993. – 172 с.

Вихованець І. Наголошування слів// Трибуна лектора. – 1973. - №5. – С.24.

Выготський Л.С. Мышление и речь. Проблемы психологии развития ребенка. – М.: Просвещение,1976. – 514с.

Гальперин П.Я. Психология мышления и учение о поэтапном формировании умственных действий. –М.: Просвещение, 1978. – 376с.

Глазова О. Ситуативні вправи для формування умінь і навичок діалогічного мовлення//Дивослово. – 2003. - №5. – С.40.

Головин Б.Н. Основы культуры речи. – М.: Высшая школа, 1980. – 335 c.

Гольберт А.М. Особливості оволодіння учнями молодших класів лексикою рідної мови. – К., 1979.

Гончар О.Т. Нашій мові – жити// Літературна Україна. – 1989. - 2.11.- С.1.

Демиденко Л.П. Речевые ошибки. – М.: Высшая школа, 1986. – 240 с.

Демидчик Г. Вживання сполучників і часток як засіб увиразнення мовлення учнів// Початкова школа. – 1999. - №10. – С.13.

Дика Н. Поняття культури мовлення учнів// Дивослово. – 2002. - №2. – С.50.

Доленко М.Т., Дацюк І.І., Кащук А.Г. Сучасна українська мова. – К.: Вища школа, 1987. – 350с.

Дорошенко С.І. та ін. Методика викладання української мови: Навч. пос. – К.: Вища школа, 1992. – 380 с.

Дудик П. Наголошування слів і культура мовлення// Дивослово. – 2003. - №4. – С.19.

Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів /За ред. С.Я.Єрмоленко, - К.: Либідь, 2001. – 224 с.

Жовтобрюх М. Культура слова. – К., 1988. – 254с.

Жуйков С.Ф. Опыт реализации принципов развивающегося обучения в начальном курсе русского языка. – Тбилиси, 1969. – 340с.

Зборовець В. Мова вчительська на Кам‘янеччині // Шлях освіти – 1926. - №10. – С.115-123.

Зимняя И.А. Психологические аспекты обучению речи. – М.: Просвещение, 1988. – 158с.

Иванова С.Ф. Речевой слух и культура речи. М.: Просвещение, 1970. – 168с.

Ильяш М.И. Основы культуры речи. – Киев-Одесса, 1984. - 178с.

Калмикова Л., Марченко. Психолінгвістичні й лінгвометодичні підходи до змісту формування у першокласників мовленнєвих умінь і навичок міркувати// Початкова школа. – 2000. - №5. – С.5.

Климова К.Я. Психологічні особливості формування культури мовлення майбутніх учителів початкових класів // Педагогіка і психологія. – 1998. - № 3. – С. 179-184.

Коваль А.П. Культура ділового мовлення. –К., 1982. – 235с.

Коваль А.П. Культура української мови. – К., 1966. – 257с.

Коваль А.П. Слово про слово. – К.: Радянська школа, 1986. – 384 с.

Ковальчук Т. Культура мовлення. Правильне вживання числівника в усному і писемному мовленні// Все для вчителя. – 20003. - №25. – С.9.

Коменский Я.А. Об изгнании косности из школ. – Собр. соч. – Т. 2., 126с.

Кошачевський С.С. Техніка мови. – К., 1983. – 223с.

Кравчук Д.М. Писемне мовлення учнів 1-3 класів. – К.: Радянська школа, 1984. – 196с.

Кривенчук Е. Правильна вимова //Радянська школа. – 1988. – С.8.

Кудрик Л. Памфіл Юркевич про вивчення мови в школі// Дивослово. – 2000. – №7. – С.31.

Культура мови/ За ред. Пономарів О. – К.: Довіра, 2000. – 170с.

Культура української мови/ За ред. Русанівського М.В. - К., 1990. – 321с.

Кутенко Л.О. Особливості роботи над словом// Початкова школа. – 1990. - №12. – С.17.

Кучеренко Є.М. Проблеми мовної культури в школі// Українська мова і література і школа. – 1989. - №7. С.8-6.

Кучерик О. Засоби естетичної виразності мови та їх вплив на учнів// Диво слово. – 1998. - №3. – С.13-15.

Леонтьев А.А. Язык, речь и речевая деятельность. – М.: Просвещение, 1969. – 324с.

Леонтьев А.Н.Общее понятие деятельности. – М.: Просвещение, 1987. – 254с.

Лурия А.Р. Язык и сознание/ Под ред. Е.Д. Холмской. – М.: МГУ, 1979. – 320с.

Львов М.Р. Место развития речи учащихся на уроках грамматики// Начальная школа. – 1976. - №9. – С.15.

Львов М.Р. Основы развития речи учащихся на уроке грамматики// Начальная школа. – 1976. - №7. – С.5-12.

Мазур О. Психологічні аспекти розвитку мовлення учнів// Рідна школа. – №11. – С.74.

Макаренко А.С. Мои педагогические воззрения. Пед. сочинения в 8-и томах. Т.4. – М.: Педагогика, 1984.

Мацько Л.І. Культура мови// Початкова школа . – 1996. - №5. – С.33.

Методика викладання рідної мови в середніх навчальних закладах / За ред. М.І. Пентилюк: Підручник для студентів-філологів. – К.: Ленвіт, 2000. – 264 с.

Методика обучения русскому языку в начальных классах/ Под ред. М.Р. Львова, Т.Г. Рамзаевой, Н.Н.Светловской. – М.: Просвещение,1987. – 415с.

Морська Я.Ф. Українська мова: критерії оцінювання досягнень учнів. – Тернопіль: Астон, 2001. – 40с.

Навчання і виховання учнів 1 класу: Методичний посібник для вчителів / Упор. Савченко О.Я. – К.: Початкова школа, 2002. – 464 с.

Наумчук М.М. Сучасний урок української мови в початковій школі (методика і технологія навчання). – Тернопіль.: Астон, 2001. – 215с.

Наумчук М.М., Лушпинська Л.П. Словник – довідник термінів і понять з методики української мови. –Тернопіль: Астон, 2003. – 132с.

Одарченко П. Про культуру мови: Збірник статей. – К.: Смолоскип. – 1997. – 320с.

Олійник Б.І. Мова – це голос народу// Літературна Україна.,1989. - 2.11. –С.1.

Олійник Т. Питання філології: Збірник наукових праць ТДПУ,1997. – С.91-93.

Пазяк О.М., Кисіль Г.Т. українська мова і культура мовлення: Навчальний посібник. – К.: Вища школа. - 1995. – 239с.

Пономарів О. Культура слова: мовно-стилістичні поради. – К.: Либідь, 2002. – 240с.

Пономарів О. Стилістика сучасної української мови : підручник. – К.: Либідь, 1993. - 248 с.

Програми середньої загальноосвітньої школи. 1–4 класи. – К.: Початкова школа, 2006. – 432 с.

Рідне слово. Питання мовної культури (Вип. 5). – К.: Наукова думка, 1971. – С.71.

Савченко О.Я. Дидактика початкової школи. - К.: Абрис, 1997. – 358с.

Савченко О.Я. Порівняння у навчанні учнів початкових класів. – К.: Радянська школа, 1977. – 135с.

Савченко О.Я. Сучасний урок у початкових класах. – К.: Магістр, 1997. – 225с.

Симоненко Т. Виховувати мовну культуру з дитинства// Початкова школа. – 2000. - №8. – С.44.

Синиця І.О.Психологія усного мовлення учнів. – К.: Радянська школа,1974. – 197с.

Скворцов Л.И. Культура русской речи. – М.: Знание, 1995.

Смірнова Л. Культура мовлення. Звертання. Слова ввічливості. // Розкажіть онуку. – 2003. - №13. – С.58.

Соловець Л. Робота над фразеологізмами ввічливості// Початкова школа. – 2000. - №4. – С.11.

Стаднік В.І. Культура мовлення: формування уявлення про культуру мовлення і культуру спілкування// Розкажіть онуку. – 2003. - №14-15. – С.33.

Струганець Л. Теоретичні основи культури мови. – Тернопіль: Астон, 1999. – 197с.

Сухомлинський В.О. Народження громадянина. – Зібр. тв. У 5-и томах. – Т.3. – С. 283-659.

Сухомлинський В.О. Рідне слово. – Зібр. тв. У 5-и томах. – Т.3. – С. 201-216.

Сухомлинський В.О. Слово рідної мови. – Зібр. тв. у 5-и томах. – Т.5. – С. 160-167.

Сухомлинський В.О. Вибрані твори: У 5 т. – К.: Радянська школа, 1976-1977. – Т.1. – 654 с.

Тамрецький І. Мовленнєво–публіцистична культура учнів// Дивослово. – 1999. - №12. – С.14.

Толстой Л.Н. Педагогические сочинения. – М.: Изд-во Минпроса РСФСР, 1953.

Трунова В.А. Лінгвістичні основи формування мовленнєвих умінь//Початкова школа. – 1995. - №2. – С.12.

Ухіна Т.Б. Календарне планування навчального матеріалу: 1 клас. – Тернопіль: Мандрівець, 2001. – 16с.

Ушинский К.Д.Педагогические сочинения: В 2-х томах. – Т.2., 213

Ушинський К.Д. Про початкове викладання російської мови// Вибр. пед. твори: У 2т. – К. – 1983. – Т.2. – С.220-221.

Ушинський К.Д. Руководство к преподаванию по „Родному слову”. – М., 1968. – 267с.

Ушинський К.Д. Собрание сочинений. – М-Л., 1950. – Т.8. – 286с.

Ушинський К.К.Вибрані твори К.: Радянська школа, 1954. –т.2. – 628с.

Федоренко Л.П. Принципы обучения русскому языку. – М.: Просвещение, 1973. – 134с.

Хаджирадєва С.К. , Торган Н.М. Ділова риторика: Робочий зошит і програма модуля. - Одеса, 2002. - 110 с.

Хоменко Л. Увага: Орфоепія// Українська мова та література. – 1999. – 13 (125). – С.10.

Хорошовська О. Розвиток українського мовлення молодших школярів// Початкова школа. – 1997. -№8. – С.14-16.

Хрестоматія з історії вітчизняної педагогіки. – К.: Радянська школа, 1961. – 542 с.

Юкало В.Я. Культура мови: Навчальний посібник/ За ред. Л.В. Струганець. – Тернопіль: Укрмедкнига, 1999. – 231с.

Юркевич П. Чтения о воспитании. – М.: Просвещение, 1989. – 276с.

Яковлев К. Как мы портим русский язык. –М., 1976. - 178с

ДОДАТОК 1

Мовленнєві вправи на формування орфоепічної та граматичної правильності

1. Прочитай і вивчи напам’ять скоромовку.

Дзу – дзу-дзу! – дзвеніла пилка.

Джу – джу – джу! – бриніла бджілка.

2. Прочитай і відгадай загадку. Загадай її іншим дітям. У загадці і вірші правильно вимовляй звуки [дж], [дз], [дз׳].

ЗАГАДКА

Дзьобан – дзьобанець,

червоний гребінець,

червона борода,

поважна хода.

Тамара Коломієць

ШКОЛА

Бігають сміються діти,

та – лиш дзвоник задзвенить,

стане тихо, ніби в квіти

поховались бджоли вмить.

Дмитро Павличко

3. Позначте ряд звуків (у квадратних дужках), під час вимовляння яких струмінь видихуваного повітря не натрапляє ні на які перешкоди. Запишіть букви, якими можуть позначатися на письмі ці звуки.

4. Запишіть кілька слів зі звуками [т], [л׳] в різних позиціях слова.

5. Позначте (в квадратних дужках) тільки дзвінкі приголосні звуки, що чуються в словах: зошит, дуб, жабка, дзиґа, дзьоб, сито, діжка.

ДОДАТОК 2

Мовленнєві вправи на засвоєння точності

1. Прочитайте подані словосполучення. Чи є відмінність у їх змісті? У чому вона виявляється?

Пройшов вулицю — пройшов через вулицю;

показувати книжку — показувати на книжку;

розповідати новини — розповідати про новини;

заплітати косу — заплітати в косу;

заховати зошити — заховати в зошити.

2. З’ясуйте, чи однакове значення словосполучень із різними прийменниками.

1. Покласти ... стіл (на, у, під, за).

2. Почепити ... вікном (над, за, під, перед).

3. Сховати ... шафі (на, у, під, за).

3. З’ясуйте, на що вказує прийменник на у наведених словосполученнях. Поясніть, у чому полягає багатозначність прийменників.

Покласти на стіл; вийти на люди; легко на душі; повернутися на світанку; багато зазнати на віку; на шаблях битися; вибачайте на цьому слові; зосередитись на чомусь.

4. Назви предмети, зображені на малюнках (ложка, діжка, гриб, дід, жолудь, ніж, дзьоб, гарбуз, лебідь, голуб тощо).

Склади речення зі словами – назвами зображених предметів.

5. Прочитай речення, поставте слова, що в дужках, у потрібній формі: У нашому парку росте багато (берези). На полиці стоять дві (книжок). Школа придбала сто пар нових (лижі).

6. Доповни речення потрібними за змістом словами: Дніпро широкий. А Прип’ять … . Від нашого села до Тернополя далеко, а до Кременця … .

ДОДАТОК 3

Мовленнєві вправи на оволодіння чистотою мовлення

Прочитайте слова. Правильно вимовляй подовжені звуки.

гілля	- Галя	віття	- Вітя
написання	- долоня	піччю	- печу
волосся	- Люся	міццю	- водицю

Складіть звукові моделі однієї пари слів (на вибір)

Прочитайте виразно вірш.

ДУБ І КАЛИНА

Нахиляє дуб високий

серед пишної долини

віти дужі і високі

до червоної калини.

Зробіть звуко-буквенний аналіз виділених слів у такому порядку:

Вимов слово вголос.

Назви послідовно в ньому звуки і побудуй звукову модель.

Поділи слово на склади.

Визнач наголошений склад і познач наголос.

Запиши слово буквами.

Назви голосні звуки і букви, якими вони позначені.

Назви голосні звуки і букви, що їх позначають

Прочитайте слова. На місці букв я, ю, є ,ї після апострофа чітко вимовляйте по два звуки: [йа], [йу], [йе], [йі].

в’яз	п’ять	сім’я	голуб’ятко	подвір’я
в’юн	п’ють	сім’ю	б’ють	пір’їна
в’ється	п’є	сім’єю	б’ється	матір’ю
солов’ї	п’ятірка	у сім’ї	торф’яний	верф’ю

Прочитайте пари слів. Порівняйте вимову звуків, позначених буквою р.

буряк – бур’ян		[р’] – [рйа]
морю – матір’ю		[р’] – [рйу]
пиріг – пір’їна		[р’] – [рйі]

ДОДАТОК 4

МОВЛЕННЄВІ ВПРАВИ НА ФОРМУВАННЯ БАГАТСТВА МОВЛЕННЯ

І. Вправи, розраховані на пояснення значення слів

1.Пояснити значення слова "лисичка" у такому тексті:

Хто ви?- ми лисички,

дружнії сестрички.

-Ну, а ви хто ж?

-Ми лисички також!

-Як, з одною ланкою?

-Ні, і ще- зі шляпкою ...

-Про яких лисичок розповідається у віршику.

-Які ви ще знаєте слова, що звучать і пишуться однаково? Складіть з ними речення.

2.Виписати слова, вжиті у прямому, а потім у перенесному значенні:

Ще сонно диха тихий сад,

Ще сплять навколо квіти.

Ще не прокинулась роса

в бузковому суцвітті.

Спить чоловік, і діти сплять

у затишних кімнатах.

-Описати ранок у лісі використовуючи слова, що вжиті в переносному значенні.

3.Послухайте вірш Т.Г.Шевченка і скажіть, які слова у ньому звучать і пишуться однаково.

Думи мої, думи мої, квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас,- де ж мені вас діти?

-Що означає слово діти у цьому вірші. Складіть речення з цим словом.

4.Прочитайте речення, поясніть значення пікреслених слів:

Восени зібрались журавлі відлітати у теплі краї. Далеко серед пасовиська видніеться колодязь з журавлем.

5.Прочитайте текст, в якому значенні вжито виділені слова.

Розплела береза коси

на веснянім вітерці.

Опустила ніжку босу

б тиху воду на ріці,

мов зібралася до мене

вбрід на берег перейти.

-З словосполученнями розплела коси, опустила ніжку,зібралась перейти на берег складіть речення, щоб слова були вжиті в прямому значенні.

6.Відгадайте загадку, поясніть, які предмети названі словом- відгадкою:

Зрізаю я траву, колосся;

в дівчат я сплетена з волосся;

а ще я суші довга стрічка,

що забігає в море, річку.

7.Визначте, яке значення має слово гострий у словосполученнях:

Гострий ніж; гострий ніс; гострий смак, гострий нюх; гострий біль; гострий бронхіт; гостра боротьба; гостре слово.

-Складіть речення з цими словосполученнями.

8.Визначте значення слова білий у вірші. До кожного значення доберіть синоніми й антоніми.

Білий гриб

Замаскувався

в білий день

під білий пень!

З лісу хлопчик

повертався,

ніс лиш

білий козубень.

9.У якому словосполученні іменник багаж вжито в прямому, а в якому- у перенесному значенні?

Важкий багаж, багаж знань.

-Склади два речення з цими словосполученнями.

10.Серед поданих слів відшукайте невідомі вам слова. Користуючись тлумачним словником, з’ясуйте їх значення.

Абетка, акваріум, анемона, брухт, брунька, гривня, гроно, іволга, капуста, капризний, коломийка, легендарний, ласувати, лемент, маршрут, наполегливий, отава, ретельний, сповідатися, цупкий, чепурний.

До слів чепурний, лемент доберіть синоніми.

11.Спишіть словосполучення і користуючись словником з"ясуйте значення підкреслених слів: аршин полотна; широкий бриль; жовтогруда вівсянка; глузлива посмішка; духмяний аромат; заможні люди; крислате дерево; линуло щебетання.

12.Спишіть речення; користуючись словником з’ясуйте значення підкреслених слів.

У розчинені вікна зазирали білі китиці акацій. Діти ласували досхочу і черешнями, і абрикосами. Журба - не сонце, а сушить добре. Крислатий капелюх захищає косаря від сонця.

13.Назвіть слова, що мають вказане значення.

Пари слів з протилежним значенням: приємний запах; дуже сильний дощ; дитина, яка ще не вміє говорити; великий, пишний будинок; буря із снігом. Довідка аромат, злива, антоніми, хурделиця, палац, немовля.

14.Скільки значень слова корінь ви можете назвати? Звірте свою відповідь із тлумачним словником.

15. Прочитайте вірш. Знайдіть у ньому слова, що вжиті у перенесному значенні, складіть з ними речення так, щоб вони були вжиті у прямому значенні.

Грамотій

-Ти в нас грамотний такий! -

Хвалить мене мама,-

Тільки хто ж чита книжки

Догори ногами?

Книжку я кручу - дива!

Не збагну нічого-

Деу книжки голова?

Де у книжки ноги!

16.Прочитайте віршик: Відшукайте у ньому слова вжиті у переносному значенні.

Вередливі чобітки.

Цілий ранок наша Алла

Чобітки свої взувала.

А вони противляться

-В різні боки дивляться.

І простують несміливо:

Лівий вправо, правий -вліво.

-Назвіть слова-антоніми.Складіть з ними речення.

17.Піжмурки

Місяць в небо випливає

Й сонечко шукає

Сонечко із місяцем

Котяться по світу

І весь час у піжмурки

Граються, як діти.

Як приходить ранок,

Місяць геть тікає,

І його до вечора

Сонечко шукає.

Ну, а вже як зморитьсч

І спочить лягає,

-Які слова вжиті у переносному значенні? Чому?

-Опишіть зірочку, використовуючи слова вжиті у переносному значенні.

18.Прочитайте віршик.

Тісту тісно.

В діжці тісту стало тісно-

Завовтузилося тісто,

Відхилило кришку,

Визирнуло з діжки,

Підвелось на білі ноги

І полізло на підлогу.

-Які слова вжиті у переносному значенні? Чому ви так думаєте?

-Напишіть розповідь про мандрівку тіста використовуючи слова вжиті у переносному значенні.

19.Прочитайте віршик.

Кептарик.

Я для братика кептарик

Шовком вишиваю.

Старший братик мій-дударик,

Дуже гарно грає.

Грай, сопілко калинова!

Поки день погасне,

Буде братику обнова,

Як те сонце, красна.

-Знайдіть у тлумачному словнику значення слів кептарик, шовк, дударик, обнова, красна. Складіть речення з цими словами.

ІІ.Вправи, розраховані на формування навичок вживання слів у власному мовленні

1.Скласти речення з різними значеннями багатозначного слова.

Вушко, ніжка, голка, машина, журавель, груша, клас, земля.

2. Скласти речення із словосполученнями: золоте колосся, золоті руки, золота дитина, золотий годинник.

3. Описати зиму і літо використовуючи слова-антоніми.

4. До записаних слів добери спочатку синоніми, а потім антоніми.

Наприклад: гарний, красивий, чудовий - поганий.

пахучий, чистий, убогий, працьовитий.

5.Чи є синоніми слова юрба, група, гурт?

Запиши речення, всатививши з поданих ті іменники, які підходять за змістом.

Дівчатам допомагав співати (...) хлопців. На подвір’ї грала у лови галаслива (...)дітлахів. (...) школярів виконала доручення вчителя.

6. Складіть словосполучення так, щоб кожне з даних слів було вжите в прямому і переносному значенні.

Ліс, море; темний, чистий; перемогти.

7.3амінити словосполучення одним словом:

Найголовніше місто держави-...

Дочка моєї мами, - але не я- ...!;

Заклад у якому виготовляють і продають різні ліки- ....

8. Замінити прислів’я одним словом:

І сам не гам, і другому не дам- ...;

Його і в ступі не влучиш- ...;

І брехуна язик і до вух дістає-...

Довідка: скупий, брехливий, сприятливий.

9.Скласти елементарні логічні визначення: яблуня-фруктове дерево; циркуль-приклад для креслення кола; синиця- ...; Київ- ..., лінійка- ...помідор- ..., пилка- ..., лялька-..., піаніно-....

10.Назви істоти за властивими їм діями: соловей щебече, а ... цвірінькає; вуж повзає, а... літає.

11. Пограйтесь з товаришем: хто більше задасть питань про значення слів невідомих іншому? Значення слів, про які ви запитуєте товариша, поясніть йому самі і покажіть їх у тлумачному словнику.

12.Добери синоніми до слів.

Діти, відважний, кричати, дорога.

III.Аналітичні вправи (аналіз текстів: визначення невідомих слів, уточнення відтінків значення слів, з’ясування мети вживання того чи іншого слова)

1.Знайдіть у тексті синоніми до слова хуртовина. У тлумачному словнику знайдіть значення всіх синонімів.

Хто дід?

З’їжджалися дочки у гості до діда:

Ось там Завірюха санчатами їде,

За нею Метелиця слідом мете,

Хурделиця Хугу з собою веде,

А тільки-но вітер у полі завіє,

Як стануть на лижі Хуртеча й Завія,

Нарешті у двох з Заметіллю приїхала

Найменша-улюблена донечка Віхала.

2.Прочитайте ряд слів. Чи всі слова-синоніми мають однакове значення? Спробуйте пояснити значення кожного слова в синонімічному ряду.

Ліс, бір, діброва, пуща, праліс.

Теплий, пекучий, гарячий.

Чистий, охайний, чепурний, акуратний.

3.Прочитайте текст.

Кораблі.

Багато різних кораблів на світі. Старі вітрильники рухав вітер. На зміну їм прийшли пароплави. Замість вітрил поставили на них парові машини. Парові машини замінили іншими двигунами. Вони працюють на нафтовому паливі. І пароплави стали називатись теплоходами. Тисячі океанських, морських, річкових суден утворили флот.

Вибираючи синоніми з даного тексту, два учні виписали різні слова. Поясни, то з учнів помилився і чому.

1-ий учень-кораблі, вітрильники, пароплави, теплоходи, судна.

2-ий учень-кораблі, судна.

4.Добери синоніми до виділених слів. Поясни, чому автор вжив у тексті саме ці слова.

Білочка так звикла до людей, що вже сміливо брала з їхніх рук ласощі і не ховалась.

Скоро настане весна, і наші пернаті друзі наповнять своїм співом сади, поля, луки.

У лісі було тихо, тільки десь неподалік чутно стукіт дзьобом об дерево лісового санітара.

5.У наведених групах синонімів розмісти слова в порядку зростання міри якості.

Тепле, жарке, гаряче, спекотне.

Неголосний, тихий, нечутний, безшумний.

Маленька, невеличка, мала, мініатюрна, мізерна, мікроскопічна.

Прочитай речення і поясни, чому автор вжив саме ці прикметники.

Невеличку веранду рясно оповили стебла дикого винограду.

Тихий вітер ледве шелестів сухим листям настало спекотне літо.

6.Добрати синоніми до виділених дієслів. Пояснити вибір автором саме цих дієслів.

Дощ.

Вітер ущух. Між листом зашелестів густий рівний дощ. А на небі зчинилася гуркотнява. По широких небесних просторах луною розкочувався над змарами гук.

На прив"яле листя, на присмажені трави й хліба тихо сіявся дрібний, холодний дощ. захлинаючись, ковтала воду суха земля.

IV. Синтетичні вправи (складання речень із словом, вжитим у певному значенні, дописування речень, виконання різних творчих вправ)

1. Дібрати антоніми до слів: тиша, холодний, старий.

Використовуючи слова-антоніми, які ви дібрали описати весняний день у лісі.

2. У словосполученнях і реченнях замінити виділені слова антонімами: Радісна подія; зимові канікули; добрий собака; свіжий хліб. У класах і в коридорах-тиша Прилетіли перелітні птахи.

-Чи змінилось значення словосполучень і речень? Як змінилось? Чому?

3. Продовжити почате речення антонімами.

У лісі ростуть дерева товсті й ...

Ми збирали яблука солодкі й ...

У селищі є вулиці широкі й...

Ріки бувають глибокі й ...

Влітку дні довгі, а взимку...

-Скласти подібні речення самостійно.

4. Пов’язати кожен прикметник з відповідним іменником.

Жорстокий, лютий, сердитий (бій, хлопець, мороз). Безстрашний , байдужий, безпристрасний (погляд, вигляд, ставлення).

5.3амінити одним словом вислови.

Кричати на все горло; здіймати лемент; чинити галас; кричати з вереском; кричати, репетуючи.

Рухатись пішки, іти чітко вногу, іти дуже повільно, іти накульгуючи.

Скласти речення з цими словами.

6.Записати речення, вибравши найточніший синонім.

Небо (затяглося, заволоклося, закрилося) хмарами. Лосі (спокійно, байдуже) паслися на галявині. До кімнати старої вчительки завітала (несподівана, випадкова, раптова) радість. Для лижних прогулянок добре мати спеціальний (наряд, одяг).

7.3найти в тексті недоречно вжиті слова і замінити їх синонімами. Записати удосконалений текст.

а)Оленка припленталась у гості до бабусі. Баба Марія жила в дерев’яній оселі над річкою. Хороше в оселі! За садом мчить струмок. Вода в ньому охайна, прозора.

б)Дощ пройманув. Над голими деревами співають ворони. На мокрій стежині валяються віти. А під деревами барвисте листи, всю землю запорошило. Це прибула осінь.

в)Минулого року, на початку березня, ми з товаришем швидко виплентались з-за кущів та заростей древнього бур’яну. Вітер був міцний ... Глядь, аж зайчиха пошкандибала в другий бік від нас. А на вогкому бур’янці, біля стіжка, метушаться двоє мікроскопічних зайчат.

8.Переконструювати текст, змінити прислівники, протилежними за значенням.

Після дощу.

Вітер тепло дме в обличчя. Легкі хмаринки повільно пропливають над рікою. Стиха гуркоче грім.

-Як змінився текст? Чому?

-Намалювати малюнки до обох текстів.

9.Відредагувати текст.

Восени діти в кущах знайшли журавлика. У журавлика було поранене крило. Діти принесли журавлика у село. Довго лікували діти журавлика.

10.Скласти невеличкий зв’язний текст, із використанням антонімів, про спортивні змагання.

11.Прочитати текст. Дібрати заголовок. До виділених слів дібрати протилежні за значенням так, щоб похмура картина природи змінилась на веселу, сонячну:

Важкі і чорні хмари пливли по небу. Сердитий вітер гойдав віти дерев. Жовте листя сумно тріпотіло ві вітру. Наступила холодна дощова осінь.

12.Доповнити речення порівняннями

Андрій працює, як...

Усе було вкрите, білим снігом, мов ...

Скласти подібні речення.

13.Пояснити значення прислів'їв і виписати антоніми парами.

Не хвались, як починаєш, а хвались, як закінчуєш.

Хто не знав зла, не вміє шанувати добра.

Тобі -сміх, а мені плач.

Із щастя та горя скувалася доля.

Хто спритний в молодості, той моторний до старості.

Рідкій каші густою не стати.

14.Скласти речення з фразеологізмами.

Зарубай на носі, водити за ніс; накивати п’ятами; очі на лоб полізли; пустити пил в очі;крутити носом.

Визначити відмінки іменників.

15.Запишіть слова, утворюючи від них нові за допомогою суфікса –к-: груба (грубка), борода (борідка), коза (кізка), ягода (ягідка) та ін.

16Запишіть слова і доберіть до них спільнокореневі за зразком:

Зразок. Возик – віз.

Ножик, дідок, льодок, садок, грибок, горбик.

ДОДАТОК 5

Мовленнєві вправи на оволодіння доречністю мовлення

1.Складіть словосполучення з даного ряду слів шляхом об'єднання їх за змістом.

а)День, сонце, ніч, ріка, птахи - співучі, тепла, місячна, яскраве, літній.

б)Теплий ніч, прив'язати дерево, дзвінке сміх, джерельний вода.

в)Писати, йти, читати — швидко, красиво, виразно.

2.Складіть словосполучення за даним головним словом шляхом підбору залежних слів, що підходять за змістом.

а)Шлях який?; дорога яка?; подія яка?; бузок який?; лев який?; сонце яке?

б)Гарно поводитись з ким?; гарно відноситись до кого?; любити що?

в)Вірити у що? (перемога); допомагати кому? (мама); розповідати що? (казка).

3.Складіть словосполучення за даним залежним словом шляхом підбору головного слова.

а)Товариша (побачив, зустрів, помітив); товаришу (радий, сказав, порадив); про товариша (написав, подумав, згадав).

б)Гарячий, смачний...; чиста, глибока, тиха...; велике, жовте, гаряче...

в)Швидко ... (біг), повільно ... (йшое), високо... (літав).

4.Змініть підкреслені слова прикметниками і запишіть словосполучення за зразком: промінь сонця — сонячний промінь.

Сік з вишні — ...; плаття з шовку — ...; листя з дуба - ....

З усіма словосполученнями складіть речення.

5.Прочитайте речення, з поданих у дужках ознак доберіть потрібне за змістом слово. Запишіть з ним речення.

(Сумна, похмура, стурбована) верба росте над озером. Річку вкрив (маленький, тоненький, крихкий) лід. Налетів (шалений, бурхливий, несамовитий) вітер і закружляв усе навкруги.

6.Прочитайте речення і подумайте, які слова пропущено.

Заграло над лісом веселе (що?). На галявину вивела (хто?) своїх ведмежат. З боліт долинає кумкання (кого?).

Прочитайте. Доповніть речення назвами тварин.

(Хто?) (Хто?) (Хто?) (Хто?) (Хто?) (Хто?)

возить вантажі будить людей дає молоко краде курей співає у саду будить людей

собака соловей кінь півень корова півень

Прочитайте слова. Із слів кожного рядка складіть речення:

Росте, в полі, жито, дружно;

на луках, сіно, свіже, досихає;

ягоди, перші, з'явились;

у озерах, вода, прогрілась;

тепле, настало, літо.

9.Прочитайте речення.

Хлюпоче річка.

Додайте слова, які вкажуть, яка річка.

Додайте слова, які вкажуть, де хлюпоче річка.

10 .Скоротіть речення до 4,3,2 - х слів так, щоб зберігався зміст.

На лісовій галявині хлюпоче маленька річечка.

11.Зробіть речення якомога коротшими, але настільки, щоб вони залишались зрозумілими.

Вузенька покручена стежка вела через поле. Тендітна білокора красуня-берізка росте біля мого вікна.

12.Прочитайте. Відредагуйте текст, доповніть його прикметниками так, щоб можна було відчути красу природи вранці.

Аж ось зайнявся ранок. Із-за обрію викотилося сонце. Туман почав танути, тулитися до землі. Скрізь заблищали краплини роси.

13.Опишіть усно квітник, парк, що розташовані поблизу школи. Використайте слова: троянди, чорнобривці, ромашки, айстри, жоржини; клен, дуб, липа, береза, тополя, акація.

ДОДАТОК 6

Мовленнєві вправи на виховання мовленнєвого етикету

Прочитайте слова, якими люди вітаються під час зустрічі. Простежте, яким тоном вимовляються ці слова.

Добрий день, доброго дня, доброго ранку, добрий вечір, здрастуйте, радий вас бачити, привіт.

Прочитайте слова прощання. Скажіть, які з них можна використати під час прощання з друзями, а які – з дорослими. Яким тоном їх треба вимовляти?

Хай щастить, на все добре, усього доброго, до зустрічі, до побачення, бувай.

Прочитайте слова подяки, радості, дотримуючись відповідного тону.

Дякую, спасибі, дякую бід щирого серця, безмірно вдячний вам, це дуже люб’язно з вашого боку, я дуже зворушений вашою увагою. Придумайте ситуації, за яких ви використали б ці слова.

Запам'ятай! Використання етикетних формул виховує ввічливе ставлення.

КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ

Культура спілкування — збагачення мовлення етикетними формами при:

•привітанні (зустрічі) або прощанні;

•вибаченні;

•подяці;

•звертанні до співрозмовника,"

•висловленні прохання чи відмови;

•розмові по телефону тощо.

Ввічлива людина — це така людина, яка знає та вміє правильно поводитися.

Можна замінити слово ввічливий синонімами:

поштивий — шанувально-ввічливий;

коректний — тактовний, ввічливий, поштивий;

шанобливий — та людина, яка проявляє увагу;

ласкавий —дуже ввічливий, послужливий;

люб'язний — привітний, уважний, поштивий;

галантний — підкреслено-ввічливий, чемний;

ґречний — люб'язний, привітний, уважний.

Правила ввічливого спілкування

дивись співрозмовникові в очі;

звертайся до дорослих по імені та по батькові й лише на «Ви»;

використовуй етикетні формули відповідно до обставин і адресата;

можна використовувати компліменти, запитання про самопочуття, здоров'я, настрій;

стеж за своєю інтонацією;

не нав'язуй своєї думки.

Використовуй у мовленні оцінювальні слова: чудовий, прекрасний, найкращий, такий хороший, дивний, прегарний тощо.

Бути ввічливим тобі також допоможуть мовленнєві дії: похвала, комплімент, схвалення.

Компліменти (з інтонацією захоплення, пошани):

Як гарно Ви виглядаєте!

Як Вам пасує це (ця)...!

Які Ви чудові!

У Вас прекрасна сукня (костюм)...!

Ви незрівнянні!

Які Ви чарівні!

Відповіді на компліменти (з інтонацією вдячності, щирості)

Спасибі!

Дякую Вам!

Мені дуже приємно, що Ви це відмітили (зауважили);

від Ваших слів у мене піднявся настрій!

Які Ви добрі!

Які Ви уважні!

Я Вам вдячний!

Запам'ятай! Ніколи не вдавайся до лестощів — нещирої похвали, яку висловлюють з корисливою метою.

Підтримуй, заспокоюй свого співрозмовника, знаходь привід сказати про нього хороше, не зважай на його недоліки:

•будь ласка, заспокойся і поясни...;

•зрозумій, що...;

•вибачте, назвіть, будь ласка, своє ім'я;

так, звичайно;

розумію Вас (тебе);

•це завжди складно;

•що ти говориш?!

Телефонна розмова як один з видів ввічливого спілкування. Види телефонних розмов; особисті, ділові.

Правила телефонного спілкування

Не набирай номер з пам'яті, якщо не впевнений в його точності;

говори ввічливо, по можливості коротко, будь привітним;

повідомляй про мету дзвінка відразу, не грайся в «упізнай, хто я»;

телефонувати слід у точно призначений час;

ставлячи запитання, уважно вислуховуй відповідь адресата;

якщо ти зайнятий у момент телефонного дзвінка, скажи, що перетелефонуєш у конкретний час;

якщо хтось помилився номером, відповідай фразою: «Вибачте, ви помилилися»;

при розмові з телефону-автомата пам'ятай про тих, кому, можливо, терміново потрібний телефон;

використовуючи паралельний телефонний апарат, не забувай про сусідів;

завершуй розмову конкретною домовленістю;

стеж за тривалістю розмови (класична розмова — 3-7 хвилин);

не забудь подякувати.

Цього по телефону робити не можна:

телефонувати без будь-якої мети, щоб «потеревенити»;

виголошувати довгі монологи (телефонна розмова — це діалог);

неконкретно домовлятися;

телефонувати рано-вранці або пізно ввечері;

телефонувати одному й тому ж адресату по кілька разів поспіль;

вирішувати важливі проблеми по телефону.

Деякі етикетні формули телефонної розмови

Початок розмови:

Доброго дня! Це (назви ім'я).

До Вас звертається (назви ім'я).

Соколенко слухає.

Вас турбує (назви ім'я).

Я звертаюсь до Вас за дорученням (назви ім'я).

Будьте ласкаві, запросіть (назви ім'я).

Його (її) немає вдома. Чи можу я бути Вам чимось корисним?

Обов'язково передам.

Алло!

Запам'ятай!

Ніколи на початку розмови не запитуй: «Хто дзвонить?», «Це хто?».

Якщо хтось неправильно набрав номер і помилково зателефонував до тебе, не запитуй: «Який у вас номер?».

Не зловживай телефонними розмовами, якщо ти в гостях.

Етикетні формули підтримки в телефонному спілкуванні

Підтримка співрозмовника:

правильно, зрозуміло, давай до цього повернемося, так, ясно, не зовсім, ні, розберемося, звичайно, загалом так, подумаю тощо.

•Ввічливе уточнення:

чи можеш ти повторити … пробач, я лише уточнюю... я розумію, але як тоді бути з... цікаво..., як шкода !., я слухаю, слухаю... це треба розуміти так ?., я тебе правильно зрозумів?..

• Завершення розмови:

Дякую тобі (Вам), до побачення! Спасибі, я тобі (Вам) дуже вдячний! Дякую, ти (Ви) мені дуже допоміг! До побачення! До зустрічі! Всього найкращого! Всього доброго! Побачимося, до зустрічі!

Загальні правила культури мовлення й етики мовного спілкування

Висловлювання мають бути правильними, точними, виразними, чіткими.

Добирай потрібні для вираження думки слова, уміло будуй з них речення і пов'язуй їх між собою.

Правильно наголошуй слова.

В усному мовленні не замінюй слова жестами, мімікою, вигуками.

Виразно промовляй слова, в усному мовленні вміло користуйся інтонацією, а в писемному — розділовими знаками.

У спілкуванні з іншими людьми вживай слова ввічливості (під час зустрічі, прощання, для висловлення запитання, прохання, подяки...).

Слова ввічливості добирай залежно від того, кому вони адресовані (товаришам, батькам, учителям, знайомим чи незнайомим людям).

Вмій вислухати співрозмовника до кінця. Не переривай його без потреби. Якщо є така необхідність, то попроси пробачення.

Правила спілкування з іншими людьми

Доброзичливо, шанобливо стався до співрозмовника.

Не нав'язуй своїх думок.

Ніколи не «якай».

Обирай для розмови тему, зрозумілу іншим.

Уникай марних балачок.

Умій робити висновки, знаходити причину і наслідки подій.

Правила слуханняВідклади всі справи й уважно вислухай, що тобі говорять.

Ніколи не поєднуй слухання з Іншими заняттями.

Не переривай того, хто говорить.

Не переводь слухання у власне говоріння.

Не вставляй своїх зауважень.

Дай можливість проявити себе тому, хто говорить.

Пам'ятай про ввічливість: завжди вислухай старшого за себе.

СЛОВНИЧОК МОВЛЕННЄВОГО ЕТИКЕТУ (ПРАВИЛА МОВЛЕННЄВОЇ ПОВЕДІНКИ)

1. Слова звертання

Дорогий друже!Пане (добродію)!

Шановний(а)...!Пані (добродійко, панно)!

Вельмишановний(а)...!Вельмишановний...

Любий(а)...!Дозвольте!

Будь ласка!Будьте ласкаві!

Ви не виходите?

2. Слова вітання та прощання

Добридень (доброго дня, здрастуйте)!

Доброго ранку!

Доброго вечора (добрий вечір)!

Привіт!

Вітаю!

З приїздом вас!

Зі святом вас!

Доброго здоров'я!

Я радий вас бачити!

Який я радий!

Як ваше здоров'я?

До побачення!

До скорої зустрічі!

Вибачте, мені час іти.

На жаль, я поспішаю.

До наступної зустрічі!

На все добре!

Усього найкращого!

Бувайте здорові!

Щасливої дороги!

Прощавайте!

Побачимося!

До завтра!

Був радий зустрічі!

До побачення! До скорої зустрічі! Вибачте, мені час іти. На жаль, я поспішаю. До наступної зустрічі! На все добре! Усього найкращого! Бувайте здорові! Щасливої дороги! Прощавайте!

До побачення! До скорої зустрічі! Вибачте, мені час іти. На жаль, я поспішаю. До наступної зустрічі! На все добре! Усього найкращого! Бувайте здорові! Щасливої дороги! Прощавайте!

3. Слова побажання

Бажаю (зичу) вам здоров'я, щастя, успіхів!

Щасливих свят вам!

Дозвольте побажати вам...

Слова запрошення та прохання

Я хочу запросити вас до себе.

Приходьте, будь ласка.

Підійдіть, будь ласка.

Ласкаво просимо!

Прошу вас (тебе)

Будьте такі ласкаві!

Якщо Вам (тобі) не важко,...

Якщо у Вас (тебе) буде час

Дозвольте запросити Вас ...

Чи можу я попрохати ...?

Скажіть, будь ласка...

Будьте ласкаві, поясніть...

Будьте такі добрі.

Я хочу Вас (тебе) запитати (попросити) ...

Прошу Вас (тебе).Чи можете Ви позичити мені...?

Дозвольте мені увійти (вийти, запитати Вас, відповісти, потурбувати Вас).

5.Слова згоди та підтвердження

Згоден.

Я не заперечую.

Домовилися.

Це справді так.

Гаразд (добре).

Саме так.

Обов'язково.

Звичайно.

Будь ласка (прошу).

Я впевнений.

6.Слова заперечення та відмовиНі, це не так.

Я не згодний (згоден).

Нізащо.

Я заперечую це.

Ви помиляєтеся.

Не хочу Вас засмучувати.

Як шкода, що я не маю часу.

Вибачте, але я не можу.

Дякую, я не можу.

Не гай даремно часу.

Шкодую (шкода), але я мушу (повинен) відмовитися.

Цього бути не може.

Хотів би допомогти, але в мене немає можливості.

7. Слова подяки і вибаченняДякую!

Чемно дякую!

Щиро дякую!

Дуже вдячний!

Спасибі вам!

Велике спасибі!

Низький Вам уклін!

Ви (ти) мене так виручили!

Я Вам такий вдячний!

Що б я без Вас (тебе) робив!

Пробачте!

Вибачте, я не хотів ...

Пробачте, я ненавмисне...

Вибачте, мені шкода...

Перепрошую!

Не думайте про мене погано!

Прийміть мої вибачення.

Будьте добрі, забудьте.

Вибачте мене, будь ласка

ДОДАТОК 7

Мовленнєві вправи на опанування логічності мовлення

Прочитайте текст. Запишіть, поділивши його на абзаци.

Де їжак?

Сашкові і Василькові подарували їжака. Діти дуже полюбили його, настала осінь. їжачок раптом зник. Хлопчики бігали, шукали їжака, але все даремно. Садівник повів дітей у садок і показав їм горбик землі між: кущами. Він розповів хлопцям, що їжак вирив собі ямку, натягав у неї трави і вліз у дірку. Тепер він спить, а проснеться весною. Якщо їжака розбудити, то він захворіє. Діти послухали садівника і терпляче чекали весни.

-Прочитайте, дотримуючись пауз між абзацами.

7.Знайдіть і прочитайте частину тексту, де показано радість Сергійка. А які рядки свідчать про байдужість товаришів? Прочитайте текст, дотримуючись пауз між абзацами і відповідно тону.

Чому плакав Сергійко?

Три тижні не був у школі Сергійко. Хворів. Скучив за товаришами й за вчителькою. Радужний, збуджений прийшов хлопчик до школи. Ось і його парта, ось і товариші. Думалось йому: в очах товаришів побачить радість і привітність. Та їхні очі були спокійні і незворушні.

-А ти виконав сьогодні завдання?- тільки й спитав сусід по парті.

- Виконав,- тихо сказав Сергійко й заплакав.

-До поданих нижче слів доберіть слова, протилежні за значенням: тихо- ..., радісний-..., плакати-...,

-В якій ситуації можна було б використати ці слова?

8.Прочитайте текст мовчки. Визначте, це текст-опис чи текст-розповідь. Яким тоном його треба читати? Прочитайте вголос, дотримуючись відповідного тону.

Їжак-невелика тварина. Замість волосся, спина в нього вкрита міцними колючими голками. Вони надійно захищають їжака від ворогів. Свій колючий покрив їжак використовує таксою для перенесення матеріалу для будівництва гнізда. Іжак - нічна тварина. Вдень він спить у своїй схованці, а вночі виходить на пошуки їжі. Розшукувати здобич в ночі їжаку допомагає добрий нюх. Зір і слух в нього дуже поганий.

- Які слова допомагають авторові передати точні ознаки цієї тварини? Опишіть зовнішній вигляд їжака, якого вам доводилось бачити.

9.Прочитайте обидва тексти. Визначте , який з них розповідь, а який опис. Прочитайте обидва, дотримуючись відповідної інтонації.

Киця-жартівниця

... Киця наша чорна,

Жвава і проворна,

Прудко бігає вона

Від вікна і до вікна.

Кошеня

Засмутилось кошеня-

Треба в школу йти щодня.

І прикинулося вмить,

Що у нього хвіст болить.

Довго думав баранець

І промовив, як мудрець

-Це хвороба не проста,

Треба різати хвоста.

Кошення кричить:

-Ніколи!

Краще я піду до школи!

-До слова жвавий доберіть слова, близькі за значенням.

10. Прочитайте вірш. Знайдіть у ньому звертання. Яким тоном його треба вимовляти? Якою силою голосу?

Вийду в поле, стану серед жита, Задивлюся в небо голубе:

Земля рідна, поки буду жити,

Доти і любитиму тебе.

-Доберіть до слів земле рідна близькі за значенням. Складіть і запишіть речення.

ДОДАТОК 8

Мовленнєві вправи на засвоєння виразності мовлення

1. Вслухайтесь в інтонацію кожного речення. Повторіть його про себе, а потім вслух.

Не відкладай цю справу назавтра.

Будь-ласка, говоріть голосніше. Стань рівно!

2.Прочитайте речення, виражаючи голосом певне чуття.

Як вам не соромно!

З водою та вогнем не жартуй!

Як гарно у лісі взимку!

Сумно всюди, холодно й страшно.

3.Прочитайте речення вимовляючи з більшою силою голосу важливі за змістом слова.

Хто влітку доглядатиме курчат?

Марійка влітку доглядатиме курчат?

Що робитиме Марійка влітку?

Марійка влітку доглядатиме курчат?

4.Прочитайте речення мовчки. Подумайте і скажіть, яке з цих речень потрібно читати як розповідне, яке-як питальне, а яке-як окличне.

Ось калина на над рікою віти стелить по воді.

Хто це щедрою рукою їй намистечко надів.

Намистечко одягла осінь люба, золота.

5. Прочитайте кожне з трьох речень так, щоб перше речення було розповідне, друге питальним, третє окличним.

Оленка виростила квіти.

Хлопчик навчається у другому класі.

Здрастуй, осінь золота.

6. Прочитайте речення чотири рази так, щоб запитання стосувалося відповіді, наведеної в дужках.

Учні в неділю підуть у кіно? (Так, учні. Так, у неділю. Так, підуть. Ні, в театр).

7.Прочитайте запитання, правильно відтворюючи питальну інтонацію. Дайте відповіді на запитання, виділяючи голосом те слово, яке може бути відповіддю на запитання. Що цвіло в саду?

Де цвіли троянди?

Які троянди цвіли в саду? (У саду цвіли пишні троянди).

8.Складіть три окличних речення, які закликали б оберігати природу, бережно ставитись до книжок, відмінно вчитися.

9.Подані речення перебудуйте так, щоб вони стали спонукальними.

Оленка виконує завдання.

Бабуся розповідає казку.

10.Скласти розмову між двома друзями.

11. Прочитайте скоромовки спочатку по складах, потім по словах, потім повністю. Темп повільний з поступовим переходом за кількістю разів вимови до швидкого. Вимова мовчки, пошепки, вголос.

Босий хлопчик сіно косить, босі ноги роса росить.

Дзвонить дзвонар, дзижчить комар, гудуть джмелі старі й малі.

12.Прочитайте прислів’я в різному темпі: Повільному, швидкому, середньому.

Слово - не горобець, випустиш - не піймаєш.

Для нашого Федота не страшна робота.

13.Прочитайте забавлянки. - Ковальок, ковальок,

Підкуй чобіток,

Але я тобі, ковальок,

Дам за теє п’ятачок.

-Я не хочу кувать:

В мене ручки болять.

-Киця Мура,

Де ти була?

-У бабусі.

-Що робила?

-Миски мила:

Дві помила, дві розбила,

Баба голову набила!

4. Прочитайте смішинку, правильно інтонуючи речення, а потім випишіть розповідні, питальні, окличні.

-Смачна каша!

-А ти їв?

-Ні.

-А почім знаєш, що смачна?

-Та чув, як говорили, що бачили, як їли.

15.Прочитайте чистомовки.

Лі-лі-лі- відлетіли журавлі,

Ли-ли-ли- дні осіннії занесло,

Ло-ло-ло-вже все снігом занесло,

Ни-ни-ни-будем ждати ми весни.

Єць-єць-єць-подув сильний вітерець,

Аї-аї-аї-облистя листя в гаї,

Го-го-го-ми збираємо його,

Ас-ас-ас-принесемо в клас.

Ер-ер-ер-все ясніє відтепер,

Ар-ар-ар-вже закінчили буквар,

Мо-мо-мо-читанку читаємо,

На-на-на- в нас п "ятірка не одна.

Рі-рі-рі-прилетіли снігурі,

Уг-уг-уг-звеселіло все навкруг,

Ра-ра-ра-ви зустріли снігура?

Ки-ки-ки-всі дивились залюбки.