Наприкінці ХХ ст. країни східної Європи, у тому числі й Україні, змінили напрям свого суспільного розвитку і стали на шлях радикальних соціально-економічних і політичних перетворень. У науковій літературі історичні зміни такого роду одержали назву трансформації. Українські вчені поділяють весь процес реформування вітчизняної економіки на три етапи. Для першого етапу реформ було властиве усунення директивного контролю за діяльністю підприємств і надання їм права використовувати державну власність у своїх інтересах. Поряд з цим було скасовано директивне планування, почалася комерціалізація банків, одержали розвиток такі форми реалізації державної власності, як кооперація і акціонування. Економічна лібералізація суб'єктів господарювання відбувалася без створення відповідних ринковій системі інституціональних форм регулювання економіки, внаслідок чого розпочався ріст інфляції. Суб’єкти господарювання ініціювали інфляцію шляхом: спекуляції на ринку ресурсами, отриманими зафіксованими, а реалізованими за ринковими цінами; використання прибутку і амортизації на виробничі потреби.

Другий етап економічних форм охоплював період 1992-1994рр. і характеризувався децентралізацією процесу ціноутворення. Відсутність конкурентних відносин і механізму банкрутства надало можливість підприємствам-монополістам реалізувати своє монопольне право шляхом підвищення цін відповідно до зростаючих витрат виробництва. Цей етап економічних перетворень в Україні був відзначений високими інфляційними сплесками.

На третьому етапі економічних перетворень було прийнято такі макроекономічні параметри, як рівень бюджетного дефіциту і розмір грошової емісії. Згідно з вимогами Міжнародного валютного фонду для одержання кредитів середньомісячний рівень темпів інфляції не повинен був перевищувати 1,5-1,7%. Цей рівень був досягнутий шляхом різкого зниження грошової маси ціною не виплати заробітної плати, пенсії, соціальних виплат, недофінансування державних програм реструктуризації виробництва. Така політика призвела до різкого скорочення безготівкового обороту і бартерізації економіки і в підсумку – до розриву процесу обороту товарів і коштів.

Трансформація української економіки – це перехід від особливої планової економіки, що базувалася на своєрідних підвалинах, і тому їй властиві свої риси і закономірності. Так, становлення індустріальної основи капіталістичного суспільства обумовило основні процеси усуспільнення виробництва і праці, зростання масштабів приватної власності, розвиток таких форм власності, як акціонерна і державна. Це об'єктивний природний процес. Адміністративно-командна система базувалася на абсолютному пануванні державної власності, й одна з головних задач трансформаційного періоду полягає в реформуванні відносин власності, у наслідок чого замість єдиної державної повинні затвердитися різноманітні форми власності. Отже, якщо при становленні ринкових відносин усуспільнення обумовлює розвиток нових форм власності, які б сприяли зростанню масштабів виробництва, то тепер здійснюється зворотний процес, який покликаний перебороти надмірне формальне усуспільнення виробництва і створити умови для функціонування таких форм власності, які б сприяли розвитку продуктивних сил. Аналіз дозволяє прийти до висновку, що зміні відносин власності, які відбуваються в країні, можна називати революційними. Необхідно звернути увагу на суперечливу єдність понять «Трансформація державної та комунальної власності» і «реформування державної та комунальної власності». Трансформація державної та комунальної власності є процесом її модифікації, обумовлений дією об'єктивних економічних факторів. У свою чергу реформування державної та комунальної власності стає свідомим процесом її перетворення як у середині відносин, так і шляхом її зміни на інші форми. Таким чином, на сучасному етапі в рамках розвитку відносин власності відбувається реформування (а не трансформація) державної та комунальної власності.

Українські дослідники пропонують розглядати приватизацію як перетворення державної власності в інші правові форми. Таким чином, під роздержавленням мається на увазі загальний процес зміни державної економіки економікою багатоукладною, змішаною, плюралістичною, а приватизація є стрижнем переходу від державно-бюрократичної системи господарства притаманною командою, планово-розподільною підсистемою управління до ринкової економіки. У деяких випадках під приватизацією розуміють процес трансформації державної власності в різні форми недержавної, включаючи приватну, кооперативну, акціонерну, колективну, змішану, а роздержавлення розглядається як процес зменшення впливу втручання держави в роботу виробничо-господарських структур, наданням їй повної самостійності в здійснення функцій управління результатами виробництва, причому держава не відповідає за результати роботи підприємства.

Приватизація в Україні покликана вирішити завдання стосовно об'єктів та суб'єктів привласнення, а також його способів. Ключові юридичні категорії суб'єкта й об'єкта власності переходять таким чином у категорії матеріально-речових і особистих, суб’єктивних чинників виробництва, а неодмінна юридична вимога – умови здійснення права власності – у категорію господарського механізму реалізації власності.

По-перше в процесі реформування важливим є не тільки законодавчо установити перелік об'єктів, що підлягають приватизації, а й поглянути на них як на матеріально-речові чинники виробництва в руках майбутнього власника: чи можливий на виробничій базі, що приватизується, випуск сучасної конкурентноспроможної продукції, який технічний рівень устаткування, якій ступінь зносу основних фондів. По-друге, в економічному аспекті виникає актуальне питання про характеристику власника, до рук якого переходить майно. По-третє, існуючий господарський механізм повинен створювати загальні сприятливі умови для реалізації новими власниками свого права власності. Тут виникають питання стосовно механізму реалізації суб’єктом свого права власності; умов ціноутворення, оподаткування, формування і розподілу доходів, надання кредитів, регулюючої функції держави щодо підтримки макроекономічної стабільності, проведення сприятливої для вітчизняного виробника валютної і зовнішньоекономічної політики, надання цільової підтримки підприємствам у реалізації державних програм.

Також, додатково в умовах переходу України до ринкової економіки проблеми відносин власності – “наріжного” елемента економічного розвитку суспільства, - набувають особливої значимості. Формування цивілізованої ринкової економіки в Україні не можливо без радикальних змін існуючих відносин власності, які здійснюються шляхом трансформації державної власності, приватизації і створення різноманітних рівноправних форм власності. Приоритетне завдання цих перетворень – створення сильнодіючого мотиваційного механізму економічної діяльності і підвищення ефективності суспільного виробництва. Це повинно реанімувати потужні імпульси, які закладені в інтересах людей, і які фундаментальним чином пов’язані із реформуванням відносин власності. Важливо, щоб ці інтереси торкалися не лише форм господарювання, або отримання поточних доходів, а й мали відтворювальний характер, діяли на перспективу.

З’ясовуючи економічний зміст власності, визначаючи її джерела, передумови виникнення та функціонування, слід визначити, що суть власності, незалежно від її об’єктів (засоби виробництва, робоча сила, предмети споживання тощо) єдина. Виробництво є джерелом власності, а її основою – праця. Але перш ніж виробляти, необхідно мати умови виробництва, за якими стоять їх власники. Власність визначається як приналежність, тобто економічно обумовлене і визначене суспільством безпосереднє розпорядження (верховне розпорядження) об’єктивними умовами, відтворення як своїми. Власність характеризує систему відносин між людьми щодо привласнення об’єктивних умов відтворення.

Дослідження еволюції відносин власності по лінії обособлення – усуспільнення, роздільності і сумісності в країнах з ринковою економікою висвітлює такий ланцюжок її історичних перетворень (рис. 1).

Рис. 1 Напрямки трансформації відносин власності у країнах з ринковою економікою

Дослідження революційної форми трансформації відносин власності у пост – соціалістичних країнах (не ринкового типу) свідчать про діаметрально – протилежні перетворення. Результатом революційних перетворень власності в країнах, що стали на шлях державного соціалізму, стало насильницьке одержавлення суспільного життя, яке в економічній галузі означало уніфікацію соціально – економічних і господарських форм, заміну економічного ринкового способу обміну централізованим розподілом, створення адміністративно – командної системи управління. Довгий час в економічній літературі цих років циркулював недоторканий набір апріорних стверджень:

суспільна власність ототожнювалась з соціалістичною;

соціалістична власність виключала можливість кризових та негативних проявів в економіці;

державна власність ототожнювалась з всенародною;

соціалістичні власність могла існувати тільки у двох формах: державній і кооперативно – колгоспній, і іншого не було дано.

Такі уявлення не могли не призвести до безлічі протиріч в економіці. Це, насамперед, протиріччя в особливому способі привласнення засобів виробництва. Він полягав, з одного боку, в монополізації державним апаратом реального права розпорядження власністю, а з другого – юридичним закріпленням права власності для трудівників, і їх фактичною безправністю у відношенні до засобів виробництва. Формою проявлення його стала втрата почуття хазяїна, пасивність, апатія до праці. По-друге, це протиріччя між рівним привласненням засобів виробництва (згідно з діючою конституцією) і нерівним привласненням матеріальних благ, продуктів праці трудовими колективами, окремими робітниками, або категоріями населення. Мова йде про тіньову економіку, характер привласнення матеріальних благ суб’єктами, які наділені владою, незаконне присвоєння доходів погано працюючими підприємствами за рахунок вилучення їх у добре працюючих (рентабельних) підприємств. По-третє, протиріччя між формами власності і їх реальним економічним змістом. Формально державна власність визначалась всенародною, в дійсності ж вона перетворилася в бюрократичну. Формально кооперативно – колгоспна власність визначалася як колективна, а в дійсності вона перетворилася в рудимент державної власності. Це породжувало безліч суперечностей в економіці:

нездібність державної власності забезпечити прогресивний розвиток суспільства;

хронічне невиконання державних планів;

низька ефективність виробництва;

значне розпорошення державних капіталовкладень;

старіння виробничого апарату та послаблення матеріально – технічної бази виробництва;

нечутливість до технічного прогресу.

По суті кризова ситуація в суспільстві виявилась кризою економічної і політичної влади, яка опиралася на існуючі відносини власності. Ось чому трансформація відносин власності постає початковою потребою реформування економіки України і її переходу на ринкові принципи господарювання. Характер перетворень відносин власності у пост – соціалістичних країнах має напрямки прямо протилежні у порівнянні з країнами ринкового типу. Вони відображені на рис..2.

Рис.2. Напрямки трансформації відносин власності

Одним з важливіших факторів реформування відносин власності є демонополізація економіки країни в цілому і її окремих сфер. Економічна суть поняття “монополія” трактується двояко: як право на володіння будь-чим, або на певну діяльність одного, обмеженої групи економічних суб’єктів, або держави, що виступають в єдиній спілці, і як домінуюче становище економічних суб’єктів, які самостійно чи разом з іншими суб’єктами обмежують конкуренцію на ринку певного товару. Монополія при цьому виступає в ролі суспільної форми процесу виробництва об’єктів, яка виражає відносини виробництва, розподілу, обміну і споживання в їх єдності. Основу монополізації економіки слід вбачати в зосередженні виробничих ресурсів і випуску продукції в руках певних груп. Зміни в напрямках і формах концентрації, зумовлені технічними, економічними і соціальними факторами розвитку суспільства, призводять до модифікації форм монополій, засобів і методів придушення конкуренції, способів погодження дій.

Характерні ознаки суттєвих виявів монополії: концентрація значної частки виробництва, що забезпечує панівне становище в певному ринковому сегменті; ціновий диктат (в певних межах) на займаному ринку, одержання і привласнення монопольно високого прибутку як економічної реалізації свого тиску.

Існує двоїстий характер монополій, які, концентруючи в значних масштабах умови для розвитку матеріального виробництва, створюють і розвивають нові продуктивні сили, водночас, використання ними останніх передбачає одночасно і обмеження доступу до них інших виробників, тобто монополістом регулюється не лише власне виробництво, але і виробництво суміжних сфер.

Існує стійка залежність і чіткий взаємозв’язок між розвитком монополізму і реалізацією відносин власності, а власність постає передумовою виникнення і розвитку монополізму. Зокрема, державна монополія визначається як монопольне становище держави – власника засобів виробництва і господарюючого суб’єкта, що володіє політичною і економічною владою. На цій основі в сфері відносин власності одержавлення виявляється в пригніченні форм і видів недержавної власності, диктаті над економікою і суспільством в цілому, а власність окремих підприємств і їх об’єднань виступає основою “локального” монополізму.

Монополістичні тенденції значною мірою обумовлюються незбалансованістю економіки, наявністю хронічного дефіциту, високим рівнем концентрації виробництв, нерозвиненістю інфраструктури. Тому демонополізація економіки – важлива необхідність реформування відносин власності. Суть демонополізації відносин власності вважається як забезпечення їх багато суб’єктності. Держава, як всевладний монополіст, має перетворитись з єдиного суб’єкту власності в одного з суб’єктів відносин власності, а головну мету демонополізації в Україні слід вбачати не лише в розширенні кола власників, а створенні умов розвитку індивідуальної і колективної підприємницької діяльності на базі різних форм власності для забезпечення результативності господарювання.

Важливим ланцюжком трансформації відносин власності постає роздержавлення власності і приватизація. Подолання монополії державної власності шляхом її роздержавлення і приватизації стало не лише умовою, але й серцевиною економічних реформ в Україні. Цей процес принципово новий, оскільки у світі ще не постерігалося подібного не тільки за масштабами, але й за змістом соціально-економічного явища – трансформації неринкової за своєю сутністю економічної системи в ринкову економічну систему.

Наслідком роздержавлення і приватизації стали істотні структури власності і в цьому розумінні – структури національної економіки. У дореформений період, як відомо, частка державної власності в економіці країни перевищувала 90%. У ході роздержавлення і приватизації змінили тип, вид і форму власності понад 80 тисяч об’єктів. За роки реформ питома вага державної власності у промисловості скоротилася до 25,9%. Частка державних підприємств в обсязі виробництва галузі становила 36,4%.

Кількість об’єктів ЄДРПОУ за формами власності та видами економічної діяльності суттєво змінилася за період з 2000р., що видно з табл. 1.

Таблиця 1

Кількість об'єктів за формами власності та видами економічної діяльності (на 1 січня 2005р)

	Всього	За формами власності
		Держав на	Комунал ьна	приватна	Колек-тивна	Міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав
Всього	935578	42484	70231	277679	536620	8564
Сільське гос-во, мисливство та лісове господарство	78951	2030	753	51382	24720	66
Рибне господарство	1204	87	14	416	685	2
Промисловість	103267	28075	68137	2726	3605	724
Добувна промисловість	2128	460	16	271	1357	24
Обробна промисловість	96958	2040	1728	27639	64863	688
Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води	4181	226	1861	165	1917	12
Будівництво	56320	1849	805	18657	34727	282
Оптова та роздрібна торгівля; Торгівля транс. засобами; Послуги з ремонту	246375	1540	2972	94342	145377	2144
Готелі та ресторани	18352	584	681	5389	11583	176
Транспорт і зв’язок	26422	2279	450	7647	15648	398
Фінансова земля	12419	409	115	1316	10447	132
Операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам	88703	6411	4686	19585	55731	2290
Державне управління	34141	15058	18488	78	515	2
Освіта	31891	4190	22428	1389	3840	44
Охорона здоров’я та соціальна допомога	20973	2067	5986	2401	10424	95
Колективні, громадські та особисті послуги	106832	1461	6530	4920	93725	196
Послуги домашньої прислуги	27	0	0	18	9	0

Динаміку зміни кількості об'єктів за організаційно-правовими формами господарювання за період з 1997р., видно з табл. 2

Таблиця 2

Кількість об'єктів ЄДРПОУ за організаційно-правовими формами господарювання

	1997	2002	2003	2004	2005
Всього	615686	775763	834886	889330	935578
У тому числі:
Індивідуальне підприємство	155	104	99	94	87
Сімейне підприємство	348	302	291	287	281
Приватне підприємство	111644	175910	192168	206144	217780
Колективне підприємство	37666	48059	40028	37869	36134
Підприємство, засноване на власності і об’єднання громадян	0	1423	2355	3098	3676
Державне підприємство	14158	9824	9965	9307	8469
Казенне підприємство	0	44	49	49	49
Комунальне підприємство	12373	13541	13713	14558	15129
Спільне підприємство	9901	7193	6798	6403	6024
Орендне підприємство	3614	1879	1741	1625	1520
Фермерське господарство	26980	35132	38561	42976	45781
Акціонерне товариство	30922	35218	34942	35134	35016
З них: відкрите	8883	12045	12089	12171	12137
закрите	18981	22228	22100	22255	22194
Товариство з обмеженою відповідальністю	147738	198068	221905	241799	261212
Дочірнє підприємство	5315	16796	19140	21097	22469
Організація орендарів	4223	3441	3404	3344	3311
Організація покупців	315	396	385	393	387
Політична партія	360	4041	5477	8319	9596
Громадська організація	11360	25524	29083	33087	36802
Релігійна організація	3521	10751	12167	13660	15099
Профспілкова організація	1059	6176	10965	12415	13157
Благодійна організація	0	3275	4525	5776	6968
Філія	8173	18914	21482	23471	25237
Підрозділ	5236	21264	22626	23094	22360
Представництво	2222	2818	2971	3092	3271
Організація	3562	5840	5840	5993	6305

Незважаючи на досягнення певних кількісних показників процесами роздержавлення і приватизації, що відбуваються в Україні, у всій їх сукупності очікуваного процвітання поки що не досягнуто, тобто процес реформування власності через роздержавлення і приватизацію економічно не реалізував себе у досягненні ефективності. Це свідчить не лише про недосконалість практичної методології здійснення роздержавлення і приватизації, але й про недостатню розробку теоретичного аспекту цих складних проблем.

Поняття «роздержавлення» і «приватизації» зустрічаються практично завжди поруч, при цьому вони досить часто не диференціюються з точки зору особливостей сутності і змісту. У тих же випадках, коли ці поняття розмежовуються, зустрічаються різні тлумачення як сутності, так і змісту роздержавлення і приватизації.

Економісти-практики, як правило, пов’язують роздержавлення зі зміною місця і призначення підприємств у системі чинного державного управління, з посиленням економічної самостійності суб’єктів господарювання і реалізації їх комерційних інтересів. Під роздержавленням при такому підході мається на увазі обмеження і навіть повне безпосереднє невтручання держави та її керівних органів у господарську діяльність підприємств та організацій. Це визначення тим часом лише фіксує наслідок процесу роздержавлення, не розкриваючи його сутності. Обидві позиції не дають можливості сформулювати характерні особливості процесів роздержавлення та приватизації і тим самим чітко визначити відмінності між ними.

Формування багатоукладної економіки, яка базується на різних видах і формах власності, – одна з цілей роздержавлення і приватизації. Загальним для цих процесів є те, що вони спрямовані на зміну форми, виду та типу власності, у результаті чого суб’єкти господарювання повинні вийти із системи державного управління ними, зворотною стороною чого є звільнення держави від функції управління господарською діяльністю підприємств. Відмінність же між роздержавленням і приватизацією полягає в тому, що у процесі роздержавлення суб’єкт державної власності не змінюється (ним залишається суспільство), тоді як у результаті приватизації відбувається заміна самого суб’єкта власності – ним стає вже не суспільство, а приватні (фізичні та юридичні) особи. Роздержавлення, таким чином, процес більш широкий і багатогранний, ніж приватизація.

Своє розуміння змісту відносин роздержавлення відображено наступним чином (рис. 3).

Рис. 3. Зміст відносин роздержавлення

Необхідно зазначити, що роздержавлення – це комплексне поняття, яке можна розглядати в широкому і вузькому розумінні. В широкому розумінні – це розширення самостійності підприємств і організацій, відхід держави від оперативного керівництва господарюючими ланками, зміна форм і методів господарювання. Об’єктивна основа цього процесу – різноманітність форм власності і господарювання.

Роздержавлення в Україні носить дуже специфічний характер. Процеси роздержавлення і приватизації ще недостатньо глибокі і поки що привели до трансформації державно – номенклатурної власності в корпоративно – індивідуальну власність номенклатури. Якщо до приватизації номенклатура (апарат) володіли владою і власністю тільки сумісно, то після – і те, і друге було централізовано і як би розподілено в особисте володіння окремо взятій особі. В Україні використовувались такі форми роздержавлення, ефективність яких була дуже низькою. Ярким прикладом є ваучерна приватизація. В той же час недостатньо використовувались такі форми, як розпродаж по конкурсу, створення відкритих акціонерних товариств. Специфічний характер роздержавлення в Україні обумовлений насамперед специфічним характером функціонування державної власності.

В основі економічного зростання лежать два процеси: зміна технологічних укладів, яка сприяє створенню виробництва нових товарів або підвищенню ефективності виробництва (значить і конкурентоспроможності) раніш освоєних товарів, зріст масштабів виробництва на основі потенціалів уже побудованих в країні технологічних укладів – сукупності технічних засобів виробництва товарів і послуг і найбільш адекватних їм організаційно – економічних форм господарської діяльності. Тому вибір напрямку економічних реформ логічно починати з розгляду того, які уклади стали сьогодні основою вітчизняного виробництва, і що це означає для трансформації відносин власності.