Міністерство освіти та науки України

Академія муніципального Управління

Економічний факультет

Курсова робота

на тему:

„ Форми роздержавлення і приватизації підприємств в умовах ринкових відносин”

Роботу виконала

Студентка ІІ курсу

Група Ф-24

Прядкіна М. А.

Науковий керівник:

Доцент к. е. н.

Омельченко О. Є.

Київ – 2007

План:

Вступ

І. Сутністно-типологічні засади функціонування сучасних підприємств в ринкових умовах

1.1 Сутність і функції підприємств

1.2 Організаційні форми сучасних підприємств

1.3 Ефективність функціонування суб’єктів господарювання та методи визначення результативності діяльності підприємства

1.4 Організаційно-технічна діяльність підприємства

ІІ. Особливості роздержавлення і приватизації українських підприємств в умовах ринкових відносин

2.1 Сутність роздержавлення та приватизації сучасних підприємств

2.2 Нормативне регулювання процесів роздержавлення та приватизації підприємства

2.3 Функціонування підприємства в складних умовах роздержавлення та приватизації

ІІІ. Сучасні проблеми роздержавлення і приватизації підприємств та шляхи їх вирішення

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Перехід України до нової системи координат, якою в пострадянський період став ринок, можливий лише за умови перетворення відносин власності, передусім подолання державного монополізму. Таким є шлях роздержавлення і приватизація економіки та виникнення в результаті цього плюралізму форм власності. Лише у такий спосіб можна розв’язати вкрай загострені суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами, між виробництвом і командно-адміністративними методами господарювання, між інтересами особи, підприємства і суспільства.

Тому проблеми підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто стаючи тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації, бережливості та постійного оновлення. Досвід індустріальне розвинутих країн показує, що розвиток підприємництва — необхідна умова економічного зростання.

Процес реформування відносин власності в Україні супроводжується здійсненням політики роздержавлення та приватизації, пов’язаної зі структурною перебудовою економіки, змінами у формах господарювання і, отже, перетвореннями в продуктивних силах та виробничих відносинах. Коло питань, пов’язаних зі здійсненням процесу роздержавлення, торкається всіх сфер соціально-економічного життя. З’ясування їхньої сутності має кардинальне значення як при аналізі пережитого країною періоду, так і гаданих можливостей її майбутнього.

І. Сутністно-типологічні засади функціонування сучасних підприємств в ринкових умовах.

1.1 Сутність і функції підприємств.

Уперше функції підприємства були визначені й систематизовані одним із представників школи адміністративного управління А. Файолем. Майже всі сучасні функції з організації управління підприємством спираються на них. При цьому в практиці менеджменту їх часом критикують або доповнюють, а інколи просто використовують без будь-яких змін.

Перш ніж вивчати конкретні функції підприємства, до­цільно з'ясувати питання про те, яка функція є найважливішою, або головною, тобто відносно якої усі інші є похідними. Тут нам не обійтись без використання інших понять — "мета під­приємства" і "мета підприємця (власника)". В економічній теорії ці поняття розрізняються.

Під метою підприємця (або власника) розуміють сукупність його намірів та інтересів як фізичної особи, спроектовані на підприємницьку діяльність.

Мета підприємства — це умовне аналітичне поняття, яке використовується для стислого опису чинників поведінки під­приємства. Мета підприємця як керівника повинна розгля­датися окремо від мети підприємства, тому що конкретне підприємство в деяких випадках є лише засобом реалізації особистих інтересів підприємця (власника).

Зокрема, такий захід, як ліквідація підприємства, може відповідати інтересам підприємця, але не відповідати цілям підприємства, Тому підприємство не можна ототожнювати ні з його керівником (директором), ні з власником, ні з трудовим колективом, ні з конкретною юридичною особою.

Підприємство - це реальна "жива" система, для функціону­вання якої залучаються особистий та речовий фактори, а також суб'єкти, що перебувають за його межами: постачальники, покупці тощо.

Внутрішні, органічно притаманні підприємству цілі досить різноманітні, але в узагальненій формі вони можуть бути охарактеризовані як забезпечення гармонійної взаємодії з навколишнім середовищем. Іншими словами, це можна визна­чити як прагнення до найкращої реалізації функцій підприєм­ства, тобто, по суті, до продовження його існування.

Функції будь-якого підприємства знаходять своє відобра­ження в системі його цілей, що містить такі головні складові:

1) задоволення потреб персоналу підприємства;

2) удосконалення структури підприємства, її адаптація до внутрішніх та зовнішніх змін;

3) створення та підтримка потенціалу для майбутнього розвитку, безперервності існування підприємства;

4) задоволення зовнішніх вимог до підприємства та пред'яв­лення власних вимог до навколишнього середовища.

Лише одночасно здійснюючи реалізацію усіх цілей, під­приємство здатне функціонувати та розвиватися. Такий підхід зазначає підприємство як унікальний соціально-економічний феномен, здатний, по-перше, забезпечити суспільні потреби і, по-друге, реалізувати органічну єдність виробничих та відтворювальних процесів.

Слід зазначити, що мета не обов'язково збігається з функ­цією, і саме цей факт є предметом дискусій.

Головною економічною функцією будь-якого підприємства є задоволення потреб споживачів у товарах або послугах. Тобто ця функція властива кожному підприємству незалежно від його структури, галузі, ступеня підпорядкованості органам держав­ної влади тощо.

За умов планової економіки критерієм належного виконання цієї функції є узгодженість її з планом. У ринковій економіці діяльність підприємства визначається цінами на товари і послуги, на фактори виробництва, сировину, а також витрати на управління підприємством. Тому метою підприємства стає здійснення його головної суспільної функції шляхом такої побудови його організаційної структури, за якої витрати на управління підприємством були б якомога меншими й водночас настільки ефективними, наскільки це необхідно.

Функція безпосереднього або опосередкованого задоволен­ня потреб споживачів реалізується на підприємстві окремими його ланками, число яких зростає зі збільшенням розмірів під­приємства. Але навіть у тих випадках, коли підприємство зов­сім мале і має лише один центр діяльності (дрібний продавець, котрий не використовує найманої праці), зміст його головної функції залишається таким самим. Наприклад, підприємства, котрі випускають автомобілі, купують у підприємства, що ви­пускає шини, його продукцію, призначену для задоволення кінцевого споживача. Підприємство, що продає свої шини, установлює ціни (або бере участь у їх формуванні), знаходить клієнтів, приймає замовлення тощо. Це - комерційна функція.

Після прийняття замовлень необхідно виготовляти продук­цію (проводити дослідження тощо). Це — технічна функція.

Але виробництво потребує певних коштів, необхідних для придбання засобів виробництва, залучення капіталів тощо. Необхідно забезпечити наявність таких коштів, поки виготов­лена продукція не буде реалізована. Це — фінансова функція. Функція закупівлі засобів виробництва, що споживаються у процесі виготовлення продукції, може розглядатися і як технічне постачання, і як комерційна функція (купівля для майбутнього продажу). З метою раціонального використання усіх засобів виробництва для досягнення поставленої мети необхідно забезпечити координацію дій працівників, належне управління персоналом та контроль за результатами праці. Це — адміністративна функція.

Таким чином, виходячи з головної соціально-економічної функції підприємства (задоволення потреб суспільства) як структуроутворюючого елемента економічної системи су­спільства визначають головні внутрішньоорганізаційні функції підприємства, що забезпечують його існування як самостійного суб'єкта господарювання, як ланки народного господарства, а саме: комерційну, технічну, фінансову, адміністративну.

Цей перелік може бути предметом обговорення. В еко­номічній літературі пропонуються й інші варіанти головних функцій. Так, Файоль розрізняв шість функцій, або операцій, що здійснюються на підприємстві: технічна (виробництво), комерційна (купівля, продаж), обліку, фінансова (фінан­сування), гарантування безпеки (збереження матеріальних благ та персоналу), адміністративна. Адміністративній функції він приділив особливу увагу, визначивши її роль так: передбачати, керувати, координувати, контролювати.

Отже, економічна роль підприємства в життєдіяльності та розвитку суспільства передбачає здійснення цілого ряду найрізноманітніших функцій та підфункцій, котрі не під­даються однозначному групуванню. Наприклад, облік ми не відносимо до головних функцій тому, що, будучи надзвичайно важливою, необхідною функцією, він, проте, лише фіксує результати названих вище функцій, він "нейтральний".

Додаткові функції — це ті функції, без яких навіть у тих випадках, коли вони практично необхідні на великих підприєм­ствах або коли вони визначені законом як. обов'язкові, невеликі підприємства можуть обійтися. До таких функцій, зокрема, належить функція гарантування безпеки у Файоля й адміністра­тивна функція у вузькому розумінні, тобто функції секре­таріату, документообороту тощо.

Адміністративна функція охоплює чимало допоміжних функцій, котрим не завжди дається чітке визначення. До даного типу функцій відносять облік, калькуляцію собівартості, статистичну звітність. Облік є одним із методів (у конкретних умовах ця функція може бути і найважливішою) спостереження за процесом та результатами виробництва. За своєю природою він нічим не відрізняється від інших допоміжних функцій. Але через те, що це одна з "найдавніших" функцій, а також завдяки "узаконеному" характеру облік дуже давно зараховують до найважливіших функцій.

До досить важливої функції, хоча і допоміжної за своєю природою, належить соціальна функція, або управління персоналом, за винятком прийняття на роботу та звільнення. До додаткових функцій відносять усі дослідні операції, тобто усі ті функції, котрі допомагають управлінню, сприяють своєчас­ному виявленню та вирішенню проблем, що виникають у процесі господарювання.

Таким чином, існують два види функцій, з яких перші завжди здійснюються на підприємстві, тоді як інші можуть бути відсутні. Але серед функцій, котрі можуть не здійсню­ватися (наприклад, на маленькому підприємстві, що виконує замовлення зі сторони, облік може не вестися), є такі, що мають більше значення, ніж окремі основні (головні) функції. Розме­жування між основними та допоміжними функціями полегшує розуміння відмінностей, які з'ясовуються при їх класифікації.

1.2 Організаційні форми сучасних підприємств.

Будь-яка підприємницька діяльність здійснюється в певних організаційних формах. Вибір форми організації підприємницької діяльності визначаються суб’єктивними (особисті вподобання) та об'єк­тивними чинниками — сферою діяльності, наявністю коштів, перевагами та недоліка­ми відповідних форм підприємств.

Організаційною одиницею підприємниц­тва є фірма або компанія.

Фірма - це підприємство, організа­ція, установа, яка здійснює господар­ську діяльність з метою одержання прибутку.

Як фірми можуть бути представлені індивідуальні підприємці та їх об'єд­нання.

Компанія — це асоціація підпри­ємств, що функціонує на принципах партнерства, корпорації або інших формах організації бізнесу.

Це лише загальна назва, що використо­вується стосовно будь-якого підприємст­ва. Вона відображує лише той факт, що підприємства або організації мають права юридичної або фізичної особи (громадяни-підприємці). Проте поняття «фірма» або «компанія» не відображує організа­ційно-правового статусу суб'єкта підпри­ємницької діяльності. Тому крім назви фірми будь-якому підприємцеві важливо обрати конкретну організаційно-правову форму діяльності, тобто зафіксовану нор­мами права єдність організаційних і еко­номічних засад діяльності суб'єкта під­приємництва.

Визначальними ознаками, що вирізня­ють одну організаційно-правову форму з-поміж інших, є такі: кількість учасни­ків створюваного господарського суб'єк­та (об'єднання); особа власника статут­ного капіталу; джерела майна як матері­альної основи господарської діяльності; межі майнової (матеріальної) відповідаль­ності; спосіб розподілу прибутку і збит­ків; форма управління суб'єктом госпо­дарювання.

В умовах перехідної економіки найпо­ширенішими є три основних організацій­но-правових форми підприємницької ді­яльності: одноосібні володіння; партнер­ства (товариства); корпорації, які з поглибленням ринкових перетворень набува­ють все більшого розвитку.

За одноосібного володіння все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє фірмою, одержує при­буток і несе повну особисту відповідаль­ність за всі зобов'язання фірми.

Партнерство (товариство) — це об'єд­нання капіталів двох і більше фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ри­зику, прибутку і збитків на основі рівності, спільного контролю результатів бізне­су, активної участі в його веденні. Осно­вою відносин між сторонами, що вступа­ють у партнерство, є договір.

За ступенем участі засновників (парт­нерів) у діяльності підприємства розріз­няють такі товариства: акціонерні, пов­ні (з повною відповідальністю); командитні; з додатковою або обмеженою від­повідальністю.

Корпорація (акціонерне товариство) — домінуюча форма підприємницької діяль­ності, її власниками є акціонери, що ма­ють обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал корпо­рації. Весь прибуток корпорації належить її акціонерам. Розрізняють дві його части­ни: одна розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів; друга — це нерозподілений прибуток, що використовується для реінвестування. Функції власності та контролю розподілені між акціонерами (власниками акцій) і менеджерами.

В умовах перехідної економіки поши­реними є підприємства, засновані на різ­номанітних формах власності:

на власності громадян - індивідуаль­не, сімейне, приватне підприємство;

на колективній власності — колективне підприємство; виробничий кооператив, підприємство, що належить кооперати­ву; акціонерне товариство, інше госпо­дарське товариство або підприємство, що належить такому товариству; спільне підприємство; підприємство релігійної організації;

на державній власності - державне, державне республіканське, державне комунальне підприємство.

На початковому етапі ринкових пере­творень значного розвитку набувають кооперативні, орендні та акціонерні під­приємства (товариства).

Кооператив — це об'єднання фізич­них осіб з метою спільного виробниц­тва та збуту продукції, закупівлі та споживання товарів або послуг, бу­дівництва, сільського господарства тощо.

Мета створення виробничого коопера­тиву — господарська діяльність. Він ви­ступає як товаровиробник. Саме у цьому полягає головна відмінність кооперативів нового типу від споживчих кооперативів (житлових, садових тощо), діяльність яких спрямована на задоволення потреб їхніх членів.

Види господарської діяльності коопера­тиву визначаються його статутом. Матері­альною основою господарської діяльності кооперативів є майно, яке належить їм на правах власності або орендоване ними. Кооператив здійснює свою діяльність на засадах самоуправління, тобто всі питан­ня господарської діяльності та соціально­го розвитку кооператив вирішує самостій­но. В Україні найбільше кооперативів ді­яло на початку 1991 р.

Орендне підприємство — це підпри­ємство, що створюється після укла­дання договору оренди між орендо­давцем (як правило, державним орга­ном) і організацією орендарів.

У найзагальнішому визначенні орен­да — це передавання майна (виробничих фондів, землі тощо) у розпорядження суб'єкта господарювання у тимчасове ко­ристування за певну плату. Оренду слід розглядати як перехідну форму до інших форм господарювання, а також до інших форм власності — колективної, приват­ної та акціонерної.

Оренда не тільки визначає форму та ступінь привласнення коштів кожним учасником цих відношень, відповідні форми та міру поєднання різноманітних економічних інтересів, а й установлює спосіб і форми роздержавлення власнос­ті і перетворення суб'єктів господарювання на реальних власників. Кількість підприємств України, що працюють в умовах оренди, останнім часом значно скоротилася. На 1 січня 2001 р. їх част­ка в загальній кількості недержавних під­приємств промисловості та в обсягах ви­робництва становила близько 1 %.

Акціонерне підприємство (товарис­тво) — це товариство, яке має ста­тутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номіналь­ної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.

Акціонери відповідають за зобов'язан­нями товариства лише в межах акцій, що їм належать. У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оп­латили акції, відповідають за зобов'язан­нями товариства також у межах несплаченої суми.

Загальна номінальна вартість випуще­них акцій утворює статутний фонд акці­онерного товариства. Він не може бути меншим, ніж сума, еквівалентна 1250 мі­німальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення акціонерно­го товариства.

До акціонерних товариств належать: відкрите акціонерне товариство, акції яко­го розповсюджуються через відкриту під­писку та купівлю-продаж на біржах; за­крите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не мо­жуть розповсюджуватися шляхом підпис­ки, купуватися та продаватися на біржі.

Розвиток акціонерних форм організа­ції виробництва певною мірою сприяє роздержавленню в організації господа­рювання за рахунок змін у відносинах власності, а також ефективному викори­станню державних коштів. Розвиток цієї форми організації підприємницької ді­яльності активізується в перехідний пе­ріод. Так, в Україні станом на 1 січня 2001 р. акціонерні товариства в недер­жавному секторі за кількістю та обсягом продукції становили відповідно — 57,1 і 79,7%.

Згідно із законодавством в Україні мо­жуть діяти підприємства таких видів: при­ватне, засноване на власності фізичної особи; колективне, засноване на власнос­ті трудового колективу; господарське то­вариство; засноване на власності об'єд­нання громадян; комунальне, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне, засноване на держав­ній власності, у тому числі казенне під­приємство.

1.3 Ефективність функціонування суб’єктів господарювання та методи визначення результативності діяльності підприємства.

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських правовідносин, які в межах своєї компетенції здійснюють господарську діяльність. Зокрема, ними є:

1) господарські організації - юридичні особи, державні, комунальні та інші підприємства, що здійснюють господарську діяльність і зареєс­тровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, що здій­снюють господарську діяльність і зареєстровані як підприємці;

Суб'єкти господарювання мають право відкривати свої філії, пред­ставництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.

Специфічними ознаками суб'єктів господарського права є: а) їх пев­на організаційно-правова форма, в якій здійснюється господарська або управлінська діяльність (підприємство, установа, організація); б) наяв­ність юридично відокремленого та закріпленого за ними майна у формі основних фондів, обігових коштів тощо; в) наявність господарської правосуб'єктності, що включає господарську право- та дієздатність.

Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власни­ка (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випа­дках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реор­ганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючо­го (діючих) суб'єкта господарювання.

Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбаче­них законом, його статут (положення). В установчих документах мають бути зазначені найменування суб'єкта, мета та предмет його діяльнос­ті, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків і збит­ків, умови його реорганізації та ліквідації тощо.

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління його діяльністю та участі в ньому засно­вників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови його діяльності, передбачені законом, а також порядок його реоргані­зації та ліквідації відповідно до закону.

Статут суб'єкта господарювання має містити відомості про: його -найменування, мету та предмет діяльності; розмір і порядок утворення } статутного та інших фондів; порядок розподілу прибутків і збитків; ор­гани управління та контролю, їх компетенцію; умови його реорганізації та ліквідації; інші відомості, пов'язані з особливостями його організа­ційної форми.

Положенням визначається господарська компетенція органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

Статут (положення) затверджується власником майна (засновни­ком) чи його представниками відповідно до закону.

"^Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться у ви­конавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній дер­жавній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом, за умови подання таких документів: 1) рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення юридичної особи; 2) установчих документів, передбачених законом для відповідного виду юридичних осіб; 3) рі­шення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію суб'єктів господарювання; 4) довідки про сплату заснов­никами внеску до статутного фонду в розмірі, встановленому законом; 5) реєстраційної картки; 6) довідки, що засвідчує сплату коштів за ре­єстрацію.

Державна реєстрація здійснюється у строк не більше десяти днів з дня подання відповідних документів. Орган, що реєструє, зобов'язаний протягом цього строку видати суб'єкту господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію.

На печатках і штампах суб'єкта господарювання має зазначатись ідентифікаційний код, за яким його включено до реєстру суб'єктів гос­подарювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця.

За державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів підприємницької діяльності встановлено такі розміри плати: а) за реєстрацію (перереєс­трацію) сплачується реєстраційний збір: для громадян-підприємців -1,5, для юридичних осіб - 7 неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян; б) за прискорену (протягом одного дня) реєстрацію - у потрій­ному розмірі реєстраційного збору.

Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господа­рювання здійснюється за його особистою заявою, а також на під­ставі рішення суду у випадках, передбачених законом.

Скасування державної реєстрації позбавляє права на підприємни­цьку діяльність, а підприємство - і статусу юридичної особи та є під­ставою для здійснення заходів щодо його ліквідації.

Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шля­хом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника чи інших осіб (засновників суб'єкта чи їх правонаступників), а також за рішенням суду.

1.4 Організаційно-технічна діяльність підприємства.

Приватне наукове виробничо-впроваджувальне підприємство "Контингент" створене на основі підприємницької ініціативи громадян Кравця Леоніда Мойсейовича та Ісаковського Олександра Миколайовича згідно з Законом України ”Про господарські товариства”, Господарського Кодексу та зареєстроване рішенням Виконкому Ленінської районної Ради від 20 листопада 1991р. №319 в цілях задоволення суспільних потреб в продукції, послугах (роботах), реалізації на основі отриманого прибутку соціально-економічних інтересів засновників і членів трудового колективу.

Підприємство є юридичною особою, здійснює свою діяльність на основі повного господарського розрахунку і самофінансування, діє на принципах самоуправління, має самостійний баланс, розрахунковий рахунок в національній валюті та валютний рахунок в банківських установах України, круглу печатку та штамп зі своїм повним найменуванням, знак для товарів, послуг, інші реквізити.

Підприємство діє на принципах повного госпрозрахунку,: самофінансування і самоокупності за рахунок власних і позикових коштів. Згідно Статуту, основними цілями і напрямами діяльності підприємства “Контингент” є:

проведення науково-дослідних, проектно-конструкторських робіт, впровадження і супроводження науково-технічних розробок в галузях народного господарства;

виробництво і реалізація промислових товарів: електронних пристроїв, побутової техніки, товарів народного вжитку;

будівництво та виготовлення будівельних матеріалів;

здійснення комерційної діяльності, проведення торгово-закупівельних операцій;

інше.

Виконавчим директором підприємства є Кравець Леонід Мойсейович. На виробництві задіяно 65 чоловік, в тому числі виробничий та адміністративно-управлінський персонал. Статутний капітал підприємства становить 100 тис. грн.

ІІ. Особливості роздержавлення і приватизації підприємств в умовах ринкових відносин

2.1 Сутність роздержавлення та приватизації сучасних підприємств.

Поняття «роздержавлення» і «прива­тизація» власності взаємопов'язані, але не тотожні.

Одержавлення означає, по-перше, ак­тивне і всезростаюче втручання держави в економіку; по-друге, зростання дер­жавного сектору економіки і згортання не­державних форм власності та господа­рювання; по-третє, посилення держав­ного споживання, контролю, регулюван­ня тощо.

Отже, роздержавлення, на противагу одержавленню, має відображати ком­плекс заходів, спрямованих на пере­творення відносин власності, усунен­ня монополії держави на власність, відтворення плюралізму форм привлас­нення і утворення багатоукладної еко­номіки, посилення процесів її саморе­гулювання.

У постсоціалістичних країнах привати­зація є однією з головних форм роздер­жавлення власності. Вона має як спільні риси з аналогічними процесами в захід­них країнах, так і певну специфіку. Є відмінності між метою приватизації, її формами у країнах з традиційним розвит­ком та інверсійним. Розглянемо це де­тальніше.

Термін «приватизація» дуже місткий. Він охоплює приватну, особисту, а та­кож трудову і нетрудову приватну влас­ність. Зазначимо, що вони не тільки роз­різняються, а й мають багато спільного, можуть в умовах ринкової економіки пе­ретворюватися одна в одну. Так, особли­вістю нетрудової приватної власності є те, що власник засобів виробництва може сам працювати і одержувати доход у пев­ній формі. Отже, у цьому разі працівник і власник — дві різні особи, які реалізу­ють свої інтереси. Один використовує свій капітал, другий — свою здатність до праці. Якщо ж власник засобів вироб­ництва їх використовує сам, не наймаю­чи робочої сили, тобто є і власником, і працівником, то це трудова приватна власність. Характерною ознакою особис­тої власності є те, що її об'єктом стають блага, які задовольняють особисті та сі­мейні потреби.

У процесі формування і розвитку рин­кових відносин формуються різні форми власності, в тому числі приватної, а отже, відтворюється особиста, трудова і нетру­дова приватна власність за рахунок ін­ших її видів. Приватизацію слід розумі­ти як перетворення державної ( а також колективної) власності на приватну.

Іноді приватизацію трактують як дена­ціоналізацію. Певною мірою це так. Вод­ночас ці поняття не тотожні, хоча між ними є і спільне. Денаціоналізація не завжди означає перетворення державної власності на приватну. Вона може перет­ворити державну власність і на різні форми колективної власності.

Приватизація — важлива, але не єди­на складова процесу роздержавлення. Як­що роздержавлення може супроводжува­тись як зміною форм власності держав­ної на недержавну, так і зміною лише форм використання державної власності, то приватизація характеризується пере­ходом від державної до приватної (інди­відуальної чи групової).

Цілі приватизації в постсоціалістичних країнах можна узагальнити так:

подолання монополізму державної влас­ності та відтворення конкурентного се­редовища;

зменшення частки державної власності в національному багатстві країни;

усунення знеособлення власності.

Формування господарського ставлен­ня до засобів виробництва дасть змогу їхньому власнику піклуватися не тільки про високий поточний результат вико­ристання засобів виробництва, а й про їх ефективне самовідтворення.

У країнах з розвиненою ринковою еко­номікою, де процеси приватизації набули особливо широкого розмаху у 80-х роках XX ст., мета була дещо іншою. Вона ста­ла інструментом економічної політики, спрямованої на зміну структури прав влас­ності та перебудови системи відносин між державою, ринком та суспільством. Ця перебудова була багатоплановою і пе­редбачала такі заходи, як скорочення бю­джетних асигнувань до державного сек­тору економіки, лібералізація фінансових ринків, послаблення контролю за цінами, введення нових форм управління держав­ними підприємствами, а також повна або часткова їх приватизація.

Приватизація в країнах Заходу — це ідеологічні, прагматичні та популістські цілі.

1. Державний сектор став дуже гро­міздким і приватний бізнес спроможний вирішувати господарські завдання ефек­тивніше, ніж державні підприємства.

2. Приватизація дасть поштовх стагнуючій економіці, особливо в країнах, що пе­реживали глибокі структурні зрушення.

3. Зміцнення позиції правлячих кіл пе­редбачало використання приватизації як засіб підвищення благополуччя нації за рахунок надання працівникам підпри­ємств права купувати акції за зниженими цінами.

Наслідки такої політики неоднозначні. Країни, у яких державний сектор був до­сить значним, зіштовхнулись з серйозни­ми економічними труднощами.

Досягнення основних цілей роздер­жавлення і приватизації в Україні — су­місно-роздільного привласнення у ство­реній багатоукладній соціально орієн­тованій економіці потребувало дотриман­ня певних принципів її формування та реалізації.

1. Забезпечення кожному громадяни­ну України однакового доступу до об'єк­тів приватизації та необмеженого вибо­ру сфер приватизації.

2. Охоплення цим процесом усіх сфер економіки з урахуванням інтересів усіх об'єктів, у тому числі трудових колек­тивів і окремих громадян.

3. Використання усіх форм власнос­ті, виходячи з економічної доцільності, а не будь-яких інших критеріїв. Жодна форма не може абсолютизуватися.

4. У власності держави має залиша­тися майно, необхідне для виконання нею своїх функцій.

Роздержавлення і приватизація ма­ють здійснюватися під громадським кон­тролем, з широким інформуванням на­селення.

Дотримання цих принципів мало не тільки забезпечити можливість кожному громадянину України володіти засобами виробництва, свободу господарської ді­яльності для різноманітних форм влас­ності, в тому числі оновленої державної, а й виключити такі небажані явища, як псевдоприватизацію.

Отже, роздержавлення економіки —докорінне питання перетворення влас­ності, розв'язання якого дасть можли­вість ліквідувати монопольне станови­ще держави та її відомств, створить умови для розвитку різноманітних форм власності: перетвореної держав­ної власності, акціонерної, кооперативної, приватної та інших, зробить кожного працівника, трудовий колек­тив справжнім суб'єктом відносин власності.

Це стало головною метою економічної політики на початковому етапі. Вона ма­ла забезпечити рівноправність усіх форм власності, створити необхідні передумови для розвитку ринкових відносин, заміни­ти трудову і підприємницьку мотивацію зростання ефективності виробництва.

2.2 Нормативне регулювання процесів роздержавлення та приватизації підприємства.

Правові, економічні та організаційні основи роздержавлення і приватизації майна державних підприємств в Україні визначено Законами України «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (мала приватизація)», «Про приватизаційні папери» (всі — 1992 р.), «Про особливості приватизації майна в АПК» (1996 р.), Державною програмою приватизації, постановами та декретами Кабінету Міністрів України тощо.

Щорічно Верховна Рада України затверджує Державну програму приватизації, яку подає на розгляд Кабінет Міністрів України. У цій програмі визначаються основні цілі, пріоритети, засоби і порядок приватизації державного і відчуження комунального майна, групи об’єктів, які підлягають приватизації, завдання по обсягах приватизації майна, що знаходиться в державній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим, умови, що необхідно створити для виконання Програми, і необхідні для цього організаційні заходи.

Вищезазначена програма складається з трьох частин.

У першій частині “Пріоритети та умови проведення приватизації” визначаються об’єкти приватизації, способи приватизації для різних груп об’єктів, порядок випуску та обігу приватизаційних сертифікатів, умови участі іноземних інвесторів у приватизації, умови, що сприяють процесу приватизації, вимоги до республіканської (Республіки Крим) та місцевих програм приватизації.

У другій частині “Завдання та прогнози щодо зміни структури власності” обґрунтовуються форми власності та подається прогноз динаміки їх структури, завдання щодо приватизації, прогноз надходження грошових коштів та нормативи їх розподілу.

У третій частині “Заходи щодо організації процесу приватизації” передбачаються законодавче, нормативне та методичне забезпечення приватизації, створення мережі державних органів приватизації, сприяння створенню інфраструктури приватизації, інформаційне, науково-дослідне, кадрове та фінансове забезпечення.

Державна програма приватизації розробляється відповідно до концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, законів України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизаційні папери”. Законодавство України передбачає. що першочерговій приватизації підлягають об'єкти, які найбільше впливають на розвиток споживчого ринку, а також ті, що нині стримують стабілізацію державного бюджету, гальмують економічний розвиток України, формування її ринкової економіки. Це підприємства оптової і роздрібної торгівлі, житлово-комунального господарства, підприємства з переробки сільськогосподарської продукції, деревообробної, легкої промисловості, збиткові підприємства всіх галузей, законсервовані об’єкти й об’єкти незавершеного будівництва, строки введення яких вже минули, підприємства матеріально-технічного постачання. Однак реалізація Програми відбувається дуже повільно. Так, перший невеликий аукціон продажу державного майна відбувся у Львові лише через рік після прийняття програми.

2.3 Функціонування підприємства в складних умовах роздержавлення та приватизації.

Аналізуючи ПМНВВП “Контингент” можна стверджувати, що діяльність даного підприємства не є фінансово стабільною. За даними таблиці 1 розглянемо більш детально показники, які характеризують фінансовий стан за 2002-2003рр. підприємства, що досліджується.

Аналіз ліквідності ПМНВВП “Контингент” здійснюється шляхом розрахунку таких показників (коефіцієнтів):

1. Коефіцієнт покриття розраховується як відношення оборотних активів до поточних зобов'язань підприємства та показує достатність ресурсів підприємства, які можуть бути використані для погашення його поточних зобов'язань. Збільшення цього показника свідчить про поліпшення фінансового стану підприємства. Згідно таблиці 1 даний показник має дуже високе значення, хоча і помітним є його зниження від 30,3 у 2002 році до 14,7 у 2003 році. Тут може виникнути сумнів у ефективності використання поточних активів при дуже низькому рівні позикового капіталу, тому що за рахунок власних коштів розширювати виробництво, основні фонди, модернізувати і удосконалювати технології практично не можливо бо, як бачимо, значна частка прибутку іде на забезпечення поточної діяльності підприємства.

2. Коефіцієнт швидкої ліквідності розраховується як відношення найбільш ліквідних оборотних засобів до поточних зобов'язань підприємства. відображає платіжні можливості підприємства щодо сплати поточних зобов'язань за умови своєчасного проведення розрахунків з дебіторам. В обох роках даний показник є в межах норми, що свідчить про можливість підприємства за останні два роки сплачувати поточні зобов'язання за умови своєчасного проведення розрахунків з дебіторами.

3. Коефіцієнт абсолютної ліквідності обчислюється як відношення грошових засобів та їхніх еквівалентів і поточних фінансових інвестицій до поточних зобов'язань. Даний коефіцієнт мав позитивне, хоча і невелике значення і помітна тенденція до його збільшення від 0,25 у 2002 році до 0,43 у 2003 році.

Таблиця 1

Показники фінансової стабільності ПМНВВП “Контингент” за 2002-2003рр.

№ з/п	Показники	2002 рік	2003 рік	Нормативне значення	Відхилення
					2002 р. від нормативного значення	2003 р. від нормативного значення	2003 р. від 2002 р.
1 . Аналіз ліквідності підприємства
1.1	Коефіцієнт покриття	30,3	14,7	>1,0	29,3	13,7	25,6
1.2	Коефіцієнт швидкої ліквідності	0,7	0,6	0,6-0,8	0	-0,1	-0,1
1.3	Коефіцієнт абсолютної ліквідності	0,25	0,43	>0	0,25	0,43	+0,18
1.4	Чистий оборотний капітал (тис. грн.)	322,7	338,2	>0	322,7	338,2	15,5
2. Аналіз платоспроможності (фінансової стійкості) підприємства
2.1 ~	Коефіцієнт платоспроможності (автономії)	0,98	0,96	>0,5	0,48	0,46	-0,02
2.2	Коефіцієнт фінансування	0,03	0,05	<1,0	-0,97	-0,95	-0,02
2.3	Коефіцієнт забезпечення власними оборотними активами	29,3	13,7	>0,1	29,2	13,6	-15,6
2.4	Коефіцієнт маневреності власного капіталу	0,74	0,63	>0	0,74	0,63	-0,11
3. Аналіз ділової активності підприємства
3.1	Коефіцієнт оборотності активів	0,37	0,52	>0	0,37	0,52	0,15

3.2	Коефіцієнт оборотності основних засобів (фондовіддача)	1,2		1,25	>0	1,2	1,25	0,05
3.3	Коефіцієнт оборотності власного капіталу	0,38		0,55	>0	0,38	0,55	0,17
4. Аналіз рентабельності підприємства
4.1	Коефіцієнт рентабельності активів	0,02	0,04		>0	0,02	0,09	0,07
4.2	Коефіцієнт рентабельності власного капіталу	0,02	0,1		>0	0,02	0,1	0,08
4.3	Коефіцієнт рентабельності діяльності	0,07	0,18		>0	0,07	0,18	0,4

4. Чистий оборотний капітал розраховується як різниця між оборотними активами підприємства та його поточними зобов'язаннями. З огляду на невелику суму поточних зобов’язань на підприємстві даний показник є досить, великим, що характеризує спроможність підприємства сплачувати свої поточні зобов'язання та розширювати подальшу діяльність.

Аналіз фінансової стійкості підприємства здійснюється за даними балансу підприємства, характеризує структуру джерел фінансування ресурсів підприємства, ступінь фінансової стійкості і незалежності підприємства від зовнішніх джерел фінансування діяльності. Аналіз фінансової стійкості підприємства здійснюється шляхом розрахунку показників (коефіцієнтів):

1. Коефіцієнт автономії розраховується як відношення власного капіталу підприємства до підсумку балансу підприємства і показує питому вагу власного капіталу в загальній сумі засобів, авансованих у його діяльність. Протягом 2002-2003рр. ПМНВВП “Контингент” при здійсненні своєї фінансового-господарської діяльності підприємство мало занадто високий рівень цього показника: 0,98 та 0,96 у 2002 та 2003 роках відповідно. Це характеризує фінансову стійкість та незалежність від депозитних засобів, але і ставить під сумнів ефективність використання поточних рахунків.

2. Коефіцієнт фінансування розраховується як співвідношення залучених та власних засобів і характеризує залежність підприємства від залучених засобів. Значення цього показника менше і вказує на підвищення фінансової стійкості підприємства. За даними таблиці 1 значення даного показника становить 0,03 та 0,05 у 2002 та 2003 роках та вказує на фінансову стійкість підприємства в процесі здійснення фінансово-господарської діяльності.

3. Коефіцієнт забезпечення власними оборотними активами розраховується як відношення величини чистого оборотного капіталу до величини оборотних активів підприємства і показує забезпеченість підприємства власними оборотними засобами. Даний показник є дуже завищений з огляду на те, що у підприємства дуже мало поточних зобов’язань, як у 2002 так і у 2003 роках, і тому він становить відповідно 29,3 та 13,7.

4. Коефіцієнт маневреності власного капіталу показує, яка частина власного капіталу використовується для фінансування поточної діяльності, тобто вкладена в оборотні засоби, а яка - капіталізована. Даний коефіцієнт розраховується як відношення чистого оборотного капіталу до власного. Для здійснення своєї господарської діяльності ПМНВВП “Контингент” має позитивне значення даного показника, хоча в 2003р. спостерігається невелике його зменшення на 0,11.

Аналіз ділової активності дозволяє проаналізувати ефективність основної діяльності підприємства, що характеризується швидкістю обертання фінансових ресурсів підприємства. В процесі свої діяльності при даному аналізі КМНВВП „Контингент” використовує такі коефіцієнти:

1. Коефіцієнт оборотності активів обчислюється як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньої величини підсумку балансу підприємства і характеризує ефективність використання підприємством усіх наявних ресурсів, незалежно від джерел їхнього залучення.

2. Коефіцієнт оборотності основних засобів розраховується як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньорічної вартості основних засобів. Він показує ефективність використання основних засобів підприємства.

3. Коефіцієнт оборотності власного капіталу є відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньорічної величини власного капіталу підприємства і показує ефективність використання власного капіталу підприємства. Аналізуючи ділову активність досліджуваного підприємства з даних таблиці 1 слід відмітити, що всі показники ділової активності ПМНВВП “Контингент” мають позитивні, хоча і недуже високі значення і у 2003 році помітне їх зростання. Це свідчить про достатню швидкість обертання фінансових ресурсів і тенденцію до її збільшення.

Аналіз рентабельності підприємства дозволяє визначити ефективність вкладення коштів у підприємство та раціональність їхнього використання. Аналізуючи рентабельність, підприємство ПМНВВП “Контингент” використовує такі показники:

1. Коефіцієнт рентабельності активів шляхом відношення чистого прибутку підприємства до середньорічної вартості активів характеризує ефективність використання активів підприємства. Згідно таблиці 1, слід відмітити, що даний показник хоч і має позитивне, але зовсім невелике значення. Це свідчить про низьку раціональність використання активів досліджу вального підприємства.

2. Коефіцієнт рентабельності власного капіталу - це відношення чистого прибутку підприємства до середньорічної вартості власного капіталу і характеризує ефективність вкладення коштів до даного підприємства. Для ПМНВВП “Контингент” цей показник є досить високим, що свідчить про ефективне вкладення коштів в підприємство.

3. Коефіцієнт рентабельності діяльності розраховується як відношення чистого прибутку підприємства до чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) і характеризує ефективність господарської діяльності підприємства. З даних таблиці 2.2 спостерігається його високе зростання від 0,07 у 2002 році до 0,18 у 2003 році.

Отже, аналізуючи основні показники фінансово-господарської діяльності ПМНВВП „Контингент” за 2001 – 2003 роки можна зробити висновок, що підприємство “Контингент” працює рентабельно, хоча дуже нестабільно. У 2002 році спостерігалося зниження рівня доходу від реалізації продукції порівняно з попереднім роком у два рази при відносній незмінності собівартості продукції. В результаті цього підприємство отримало дуже низький річний чистий прибуток, який склав лише 12% від аналогічного показника попереднього року. Проте у 2003 році ситуація різко змінюється і всі основні показники фінансово-господарської діяльності досліджуваного підприємства зростають. Проаналізувавши показники фінансової стійкості ПМНВВП “Контингент” за 2002-2003р. ми дійшли такого висновку: найбільш позитивними для досліджувального підприємства є показники фінансової стійкості, що свідчить про добру платоспроможність підприємства, хоча в 2003р. порівняно з 2002р. помітне незначне їх зменшення. А найбільш негативними є показники ділової активності, хоча і помітне їх збільшення у 2003 році порівняно з 2002 роком

ІІІ. Сучасні проблеми роздержавлення і приватизації підприємств та шляхи їх вирішення.

Цей пункт роботи присвячений розбору основних причин незадовільних результатів роздержавлення та приватизації на Україні. Викладені загальні підходи до приватизації держаного майна в Україні не базуються на досвіді приватизації розвинутих країн, теоретичних обґрунтовуваннях ефективності використання об’єктів власності, а виражають лише вузькі приватно-корпоративні інтереси. Все це призводить до того, що національно орієнтовані сили, пріоритетно зупиняючись на питаннях національно-державного устрою, своїх програм приватизації, як правило, не підтримують більш або менш послідовно ту чи іншу соціальну групу.

Ще з проголошенням незалежності України треба було проголосити принцип формування високоефективної економіки, який вимагає швидкої приватизації тих виробництв, де найшвидше вона дасть віддачу, зокрема у сфері сільського господарства.

Основний негативний вплив на темпи і напрямки роздержавлення і приватизації здійснювали політичні причини. Достатньо пригадати і мораторій, що накладався на роздержавлення взагалі, і пристрасті навколо об’єктів агропромислового комплексу. Перешкоджали ефективному розвитку і хиби організаційного характеру. Це проявилося насамперед у пасивній позиції галузевих міністерств і відомств, місцевих органів влади. Значна кількість галузевих і регіональних програм затверджувалося з запізненням, а самі програми містили занижені завдання в порівнянні з тими, що передбачалися.

На органи роздержавлення здійснювався тиск із боку місцевих органів влади з метою призупинити роздержавлення тих або інших об’єктів або взагалі вилучити об’єкти з відповідних переліків. Не рідкими були випадки, коли процес роздержавлення окремих підприємств штучно стримували самі їхні керівники, виходячи з особистих інтересів. У той же час органи роздержавлення виявляли недостатню активність, принциповість і вимогливість. Перешкодою служили також малий досвід і невисокий рівень кваліфікації робітників як центрального, так і особливо регіональних органів роздержавлення, для яких реформування власності в країні було справою новим і незнайомим. Очевидно, що відсутність добре розвинутої теорії власності та її пропаганди в Україні, поєднання реалізації державних і приватних інтересів практично неухильно створюють негативні уявлення про приватизацію як про фактор виходу з економічної кризи.

Зараз на Україні, на загальному фоні зниження рівня життя народу і глибокої економічної кризи виділяється невелика кількість людей, у багатстві яких власність (а точніше, недосконале законодавство по власності) відіграла не останню роль. Тому дуже важливо при проведенні реформ власності не припустити накопичення величезних матеріальних благ в і без того “не дуже бідної” категорії людей, тому що це ще більш згубно відіб’ється на більшості населення України. Основною метою конкурсних торгів було залучення якомога більших коштів до державного бюджету. Проте на конкурси виставлялися непривабливі для стратегічних інвесторів пакети акцій. Після їх проведення держава отримувала грошові кошти за продані цінні папери, однак подальша доля приватизованих підприємств залишалась невизначеною. Якщо пакет купував портфельний інвестор, він не мав на меті виконувати інвестиційні зобов’язання і перепродував пакет за вищу ціну іншому покупцеві. Останній мав брати на себе відповідальність за внесення інвестицій, однак контролювати ці процеси вже складніше, ніж у першому випадку.

Також на першому етапі спостерігалася тенденція звести всі соціально-економічні перетворення лише до чергової зміни вивіски замість міністерства, комітету з’являється концерн або асоціація, а по суті справи нічого не змінюється. До того ж в Україні корпоратизація, акціонування, приватизація здійснюється багато в чому по шаблону без врахування галузевих та регіональних особливостей економіки країни, принципи обґрунтованості, врахування конкретних умов, досягнення реального ефекту мають бути покладені в основу вибору: чи залишити той чи інший обєкт в державній власності, чи обрати одну з конкретних форм приватизації, якими можуть бути і акціонування, і викуп, а у певних умовах пільгова і навіть безкоштовна передача власності у руки трудових колективів.

Аналіз теорії і практики роздержавлення і приватизації в Україні дають підстави зробити наступні висновки на цей рахунок.

1) Практика роздержавлення власності і створення на її основі інших форм господарювання не довела своїх переваг як по економічним, так і по соціальних показниках. Це пояснюється, по-перше, тим, що роздержавлення проходить на фоні негативної господарської кон’юнктури, загального спаду виробництва, інфляції, безробіття і т. д., по-друге, серйозними недоліками в здійсненні даного процесу: слабкою методологічною і методичною обґрунтованістю роздержавлення, надмірною політизованістю підходів до її здійснення, недостатньо розробленою законодавчою базою й ін.

2) У зв’язку з економічним становищем, яке змінилося, і погіршенням психологічної настроєності населення в порівнянні з початковим періодом здійснення політики роздержавлення:

а) економічно та соціально доцільне встановлення мораторію на процес роздержавлення в сформованих формах і теперішніх методах необхідно відійти від формального роздержавлення і здійснити додаткові дослідження ефективності підприємств після здійснення роздержавлення;

б) після підтвердження даних додатковими зведеннями про зниження ефективності приватизованих об’єктів і погіршенні рівня життя, пов’язаних із цими процесами, відмовитися від “ваучерної приватизації”, яка скомпрометувала себе, і поширювати ефективні різноманітні форми господарювання;в) при проведенні роздержавлення власності варто виходити з рівня розвитку продуктивних сил і ступеня усуспільнення в тій або іншій сфері народного господарства.

3) В Україні необхідно створити регульовану ринкову економіку, у якій будуть діяти як потужний державний, так і недержавний сектори, що підпорядковані загальнодержавним цілям.

4) Вихід із кризового становища України пов’язаний із визначенням орієнтації на методологічні позиції, розробкою ефективних наукових методів господарювання.

5) Попередній висновок не свідчить про негативне відношення до закордонного досвіду взагалі, а тільки акцентує увагу на необхідність його творчого застосування.

6) Акцентується увага на важливості наукових оцінок значення відносин власності при здійсненні політики роздержавлення.

Дані досліджень свідчать, що здійснення процесу роздержавлення в Україні не проходить гладко, роздержавлення призводить до появи визначених соціальних проблем: посилення соціальної поляризації, росту диференціації прибутків населення й ін. Важливе місце в подоланні негативних наслідків, породжених необ’єктивною оцінкою державного майна, що підлягає приватизації, які спостерігалися протягом здійснених етапів приватизації, займає формування кваліфікованих кадрів, створення в країні системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, які необхідні для здійснення приватизаційного процесу, зокрема, оцінників. В країні існує комерційна структура, яка готує ці кадри для всіх регіонів України Міжнародний центр приватизації, інвестицій та менеджменту імені Конрада Аденауера. В цьому центрі після прослуховування лекцій з проблем оцінки та складання іспиту людина може одержати сертифікат оцінника.

Висновок

Отже, виконавши цю роботу можна підвести такий підсумок, що на шляху української економіки до ринку головним завданням було пере­творення відносин власності. Ліквідація монополії державної власності стала стрижнем економічної реформи.

Головними формами роздержавлення в Україні є акціонування державних підприємств і продаж певної частини акцій громадянам та їхнім господарським об'єднанням; оренда майна громадянами та їхніми господарськими об'єднаннями; обмеження втручання держави в процес ціноутворення, скасування примусового державного замовлення; відмова від надання підприємствам дотацій, субсидій і гарантування кредитів.

Модель приватизації в Україні засновувалася на принципах соціальної спра­ведливості та рівності розподілу та продажу державного майна.

Існувало три стратегічні напрями приватизації: 1) прискорення, незважаю­чи на те, як це здійснюється (головне — її здійснення); 2) здійснення за умов встановлення меж, не очікуючи формування правової бази; 3) здійснення лише за умов створення належної правової бази.

Процес приватизації в Україні залежно від форм і методів можна умовно поділити на чотири основні етапи:

Передприватизаційний етап (1988-1992 pp.).

Етап індивідуальних технологій (1992-1994 pp.).

Етап масової приватизації (1995—1998 pp.).

Етап індивідуальної грошової приватизації (початок 1999 pp.).

Головним способом реалізації приватизованих підприємств є конкурси та відкриті торги, або тендери.

Головним наслідком процесу роздержавлення і приватизації в Україні ста­ло подолання державного монополізму і радикальні зміни структури власності, що є важливими передумовами відтворення конкретно-ринкового середовища.

Досвід української моделі приватизації переконує в помилковості політики, спрямованої на зменшення державного регулювання цим процесом.

Економіка сучасних розвинених країн характеризується наявністю багато­манітних форм — приватної, колективної, державної. Всі вони знаходять своє місце на ринку, переплітаючись і взаємодіючи. Перехідна економіка України, за­початкувавши різні форми власності, йтиме таким самим шляхом.

Список використаної літератури

1. „Звід законів і кодексів України”.-К:Українське агентство інформації та друку „Рада”,2007.-800 с.

2. „Основи приватного права України”.-К:Версія, Видавець Іван Котюк,2005.-269 с.

3. „Перехідна економіка”: Підручник / В. М. Геєць, Є. Г. Панченко, Е. М. Ліанова та ін.; За ред. В. М. Гей ця. – К.: Вища шк.., 2003. – 591 с.

4. „Економіка підприємств”: Навч. Посіб./ За ред. А. В. Шегди. – К: Знання, 2005. – 431 с.

5. „Основи ринкової економіки України”: Підручник /Селезньов В.В. К.: Вища школа, 1999 р.

6. „Роздержавлення власності в перехідній економіці України”: Кучерявенко П.Х., Максименко Я.А. Харків: 1997 р.

7. „Основи економіки: Навчальний посібник” / Задоя А.О., Петруня Ю.Є. К: Вища школа, 1998 р.

8. „Підприємництво і підприємницька діяльність”: Шевеленко С.Д., Федів І.І., - К.:Вища шк., 1997