План лекційних занять

Тема 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної інфраструктури.

Тема 2. Місцеві бюджети – визначальна ланка місцевих фінансів

Тема 3. Фінансові ресурси місцевого самоврядування

Тема 4. Регіональні цільові фонду місцевого самоврядування.

Тема 5. Планування і порядок фінансування видатків місцевих бюджетів.

Тема 6. Міжбюджетні відносини, їх складові

Тема 7. Управління фінансами і фінансовий контроль на регіональному рівні

Тема 8. Фінансове забезпечення підприємств комунальної власності

Тема 9. Фінанси житлово-комунального господарства.

Тема 10.Основи організації фінансів місцевих органів влади у зарубіжних країнах

Розділ 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної інфраструктури

Формування науки про місцеві фінанси

Становлення системи місцевих фінансів.

1.3 Система місцевих фінансів та їх роль в економічній системі держави.

1.4 Прозорість та оптимальна децентралізація системи державних фінансів як передумови її ефективного функціонування.

1.5 Функції місцевих фінансів та економічний механізм управління територіями.

1.6 Функції територіальної громади, її роль і правовий статус.

1.7 Основи фінансової автономії місцевих органів влади.

Основні терміни та поняття: бюджетна децентралізація, бюджетне регулювання, бюджетне самофінансування, бюджетні процедури, громадські послуги, доходи місцевих бюджетів, видатки місцевих бюджетів, місцеві фінанси, земські збори, мартикулярні внески, муніципальна (комунальна) власність.

1.1 Формування науки про місцеві фінанси

Наука про місцеві фінанси - окрема, самостійна галузь фінансової науки. Процес її формування відбувався у двох основних напрямах.

По-перше, історично склалося так, що спочатку виникла наука про державні фінанси, а потім від неї відокремилося самостійне вчення про місцеві фінанси. Таким чином, поняття місцеві фінанси виникло на противагу поняттю державні фінанси.

По-друге, вчення про місцеві фінанси як наука виникло також в процесі розширення розуміння предмета фінансової науки, коли фінансове господарство общин та інших територіальних колективів, яке до цього вважалося приватним, було включено до складу публічного фінансового господарства. Отже, поняття місцеві фінанси розширило поняття публічні фінанси і стало їхньою невід'ємною, але відносно самостійною складовою.

В українській фінансовій літературі термін місцеві фінанси щодо СРСР вперше вживається лише на початку 90-х років.

За час із кінця XIX ст. теоретичне тлумачення сутності місцевих фінансів неодноразово змінювалося. Формування науки про місцеві фінанси відбувалось у такі етапи.

1-й етап. Наприкінці XIX — на початку XX ст. набуло поширення визначення місцевих фінансів як місцевого фінансового господарства адміністративних одиниць або як сукупності матеріальних засобів, які є в розпорядженні цих одиниць для досягнення їхньої мети

2-й етап. У кінці 30-х років визначення місцевих фінансів в СРСР фактично було ототожнено з визначенням місцевих бюджетів.

3-й етап. На початку 50-х років, коли було зроблено чергову спробу теоретично обґрунтувати наявність місцевих фінансів в СРСР, сформувалося досить розширене і не зовсім чітке їх визначення. Зазначалося, що "місцеві фінанси в СРСР — це фінанси місцевого господарства і місцевих органів влади, складова частина єдиної системи фінансів СРСР. До місцевих фінансів належать фінанси соціалістичних підприємств усіх галузей місцевого господарства і місцеві бюджети.

4-й етап. З другої половини 50-х років у радянській фінансовій літературі утверджується, як уже зазначалося, погляд, що місцеві фінанси — це явище, властиве капіталістичним державам та країнам "третього світу". Ось як визначав суть місцевих фінансів К.Я. Чижов: "Під місцевими фінансами капіталістичних країн звичайно розуміють доходи і видатки місцевих органів влади та підвідомчих їм підприємств та організацій".

5-й етап. Наприкінці 50-х — у 60-х роках у радянській фінансовій літературі стає домінуючим підхід до визначення суті фінансів як системи економічних відносин так званого базисного характеру. Це відображається і в нових підходах до визначення суті місцевих фінансів капіталістичних країн і країн, що розвиваються.

6-й етап. У 90-х роках у літературі країн СНД у цілому визначається факт наявності місцевих фінансів у фінансових системах нових незалежних держав. Ряд авторів замість терміну місцеві фінанси використовують такі поняття, як регіональні фінанси, територіальні фінанси, місцеві (регіональні) фінанси.

7-й етап. Поняття місцеві фінанси є синонімом поняття фінанси місцевих органів влади. Синонімами поняття фінанси місцевих органів влади можуть бути такі визначення, як муніципальні (комунальні) фінанси, фінанси територіальної громади, фінанси комуни, фінанси общини, фінанси муніципального утворення, фінанси штату, фінанси міста, області, району, села, селища і т. ін. Подібні визначення засвідчують, що місцеві фінанси функціонують у різних формах залежно від державного і територіального устрою тієї чи іншої країни.

В Україні формами місцевих фінансів є фінанси територіальної громади (комунальні фінанси), фінанси Автономної Республіки Крим, фінанси області (міст Києва і Севастополя), фінанси міста, фінанси району (району в місті), фінанси села, фінанси селища. У разі появи нових територіальних утворень чи добровільних об'єднань територіальних громад цей перелік форм фінансів місцевих органів влади в Україні може бути продовжено.

Першим кроком до зміцнення системи міжбюджетного фінансування має бути досягнення певного ступеня консенсусу щодо найважливішого кола відповідальності для кожного рівня влади та ступеня децентралізації, пов'язаного з цим розподілом відповідальності (це можна назвати «концепцією міжбюджетного фінансування»).

Другий крок до зміцнення правової та інституційної бази системи міжбюджетного фінансування полягає у перегляді чинних базових законів та у виправленні найбільш явних невідповідностей. Це дасть змогу підвищити прозорість системи, а також заповнити її прогалини, особливо щодо ключових питань функціонування системи (методики розрахунку міжбюджетних трансфертів). Паралельно потрібно буде вносити зміни до законів «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації».

У центрі будь-якої системи міжбюджетного фінансування перебуває чітке визначення кола обов'язків органів влади різних рівнів та ефективність виконання ними своїх обов'язків, які на них покладаються.

Принципова слабкість старого розподілу фінансування видатків випливає із відокремлення фінансової відповідальності від права зменшувати або збільшувати зобов'язання за видатками.

Відповідальність органів влади певного рівня слід привести у відповідність із їхніми правами щодо прийняття рішень.

Друга серйозна проблема полягає в плутанині щодо того, які послуги повинен надавати кожен з рівнів влади.

Чинні законодавчі процедури чітко не визначають, на якому з рівнів влади який вид послуг має надаватися. Органи влади усіх рівнів мають певні повноваження працювати в кожній із зазначених галузей. Згідно із Конституцією та Законом про місцеве самоврядування, обласні та районні органи влади можуть надавати послуги лише на підставі делегування відповідних повноважень, що мають спільні інтереси.

Третя найсерйозніша проблема — відсутність чіткого розподілу функцій між різними гілками влади одного рівня. Ця відсутність точності робить практично неможливим розділення «делегованих видатків» і «власних видатків». Визначення кола відповідальності в Законі про місцеве самоврядування дуже не чітке.

Четвертим елементом вдосконаленої системи міжбюджетного фінансування є система трансфертів. Основне завдання трансфертів — вирішувати проблему вертикальної незбалансованості — наслідок невідповідності між відповідальністю за видатки та податкоспроможністю (можливостями збору податків на місцевому рівні). Система трансфертів сприяє також згладженою нерівностей між адміністративно-територіальними одиницями (нерівність по горизонталі), зумовлених соціально-економічними особливостями та можливостями кожного регіону. Основними характерними рисами системи трансфертів, що впливають на всю систему міжбюджетних відносин, є її передбачуваність та стимули, які вона створює для всіх рівнів управління.

Стара система трансфертів не задовольняла жодної з умов, необхідних для ефективної роботи такої системи. Першим критерієм ефективності системи трансфертів є її здатність забезпечити місцеві органи влади ресурсами, достатніми для виконання покладених на них зобов'язань.

Другим критерієм ефективної роботи системи трансфертів є забезпечення достатніх зборів податків місцевими органами влади та уникнення фіскального дефіциту. Надання трансфертів базувалося на підході «покриття дефіциту», що створювало для місцевих органів влади стимули підтримувати видатки на високому рівні, зберігати існуючу мережу та не надавати значної уваги збільшенню надходжень до місцевих бюджетів.

Третім критерієм ефективності системи трансфертів є ступінь, до якого вона здатна забезпечити справедливість. Стара система базувалася на розподілі фінансових ресурсів між регіонами, що склався раніше (принцип від досягнутого).

Важливим кроком на шляху зміцнення системи трансфертів є визначення цілей, яких вона має досягти, та визначення загальної суми, яка розподілятиметься у вигляді трансфертів. Світовий досвід передбачає три основні підходи:

певна визначена частка надходжень до державного бюджету, прив'язана або до конкретного податку, або до надходжень у цілому;

спеціальне політичне рішення;

відшкодування витрат.

Третім кроком є визначення способу розподілу ресурсів. Здебільшого у розподілі між органами влади різних рівнів використовуються чотири основні підходи:

застосування формули;

принцип деривації;

спеціальні процедури;

відшкодування коштів.

Що стосується трансфертів, які передбачають заохочення певних видів видатків, найбільш відповідним підходом є, очевидно, відшкодування коштів. Досвід інших країн показує, що для виправлення вертикальних і горизонтальних дисбалансів найефективнішим є розподіл на базі формули. Міжнародний досвід пропонує чотири можливості:

формули, що враховують потреби у видатках та фінансові можливості;

формули, що враховують лише вирівнювання фінансових можливостей;

формули, що забезпечують розподіл вирівнюючих трансфертів у рівних частинах на душу населення.

Формули, що включають як потреби у видатках, так і фінансові можливості, створюють можливості повного вирівнювання. Вони найскладніші і, можливо, найточніші, але потребують найбільшої кількості даних. Формули другого й третього типу ігнорують основний аспект (потреби у видатках або фінансові можливості), однак вимагають меншої кількості даних. Останній вид формул — найменш ефективні з погляду вирівнювання і потребують найменше даних. На ефективність наведених формул значною мірою впливає точність вимірювання фінансових потреб і фінансових можливостей.

Створення системи місцевих запозичень потребує вирішення таких завдань:

створення чіткого, точного й несуперечливого законодавства, що санкціонує запозичення в будь-якій формі, їх гарантії, процедури і засоби захисту;

чітке визначення права на безумовне отримання коштів з рахунку боржника та здатність забезпечити надійними джерелами надходжень та гарантувати наявним майном (заставою);

встановлення механізму нагляду та моніторингу місцевих заборгованостей;

визначення заходів щодо надання даних про діяльність, підзвітність та стандарти аудиторських перевірок для місцевих органів влади та відповідальності і відповідних процедур у разі неплатоспроможності місцевих органів влади.

Інституційна та правова база міжбюджетних відносин визначає як саму структуру органів влади, так і середовище й стимули для взаємозв'язків між органами влади різних рівнів. Для ефективної роботи системи міжбюджетних відносин необхідно, щоб були чітко визначені усі рівні влади та щоб наявні інституції сприяли прозорому, передбачуваному та відповідальному прийняттю рішень на кожному рівні. Також важливе значення має підзвітність на кожному рівні — без неї навряд чи матеріалізується користь від децентралізації.

Мовою закону: Витяг з Конституції України (Додаток 1)

Мовою закону: Витяг із Концепції адміністративної реформи (Додаток 1)

Концептуальні основи реформування міжбюджетних відносин, що закладені в Бюджетному кодексі

(Додаток 2)

1.2 Становлення системи місцевих фінансів

Стратегічним питанням для державної фінансової системи є пропорція між власними доходами місцевих бюджетів та субвенціями і дотаціями, які передаються з державного бюджету. Чим більша у загальних доходах місцевого бюджету частка власних доходів, тим більша її діяльність по збиранню податків та зборів. У результаті можна очікувати поліпшення податкової дисципліни та більш суворої системи державних фінансів. Також підтверджено, що за таких обставин спостерігається зростання ефективності державних видатків. Важливою функцією такого механізму є також зростання зацікавленості місцевих органів влади в розвитку підприємництва. Внаслідок такої зацікавленості можна помітити все більшу відданість органів місцевого самоврядування процесу формування сприятливіших умов для підприємств малого та середнього бізнесу. У цьому є механізм зворотної дії: чим більшу кількість фірм ви маєте, тим більша база для збирання податків, а отже, і більшими будуть надходження до бюджету.

Мовою закону:

Стаття 142 Конституції України встановлює, що матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, природні ресурси, які є власністю територіальних громад. Територіальна громада має право на формування власного бюджету, створення позабюджетних, валютних, резервних фондів грошових коштів.

Фінансова система, що формується в Україні, тільки тоді стане ефективною, коли в її складі поряд із державними фінансами чільне місце буде належати місцевим фінансам як самостійному інституту. Фінансові проблеми місцевої влади набули великої гостроти. Хронічна нестача грошей, фінансових ресурсів у органів місцевого самоврядування та нестабільність їхніх доходних джерел стали проблемою справді загальнодержавної ваги. Як наслідок, на місцях не вирішуються найболючіші життєві проблеми людей, занепадають міське господарство, соціально-культурна сфера (освіта, охорона здоров'я, культура), погіршується стан доріг та інших комунікацій міської інфраструктури.

Збереження автономії місцевих видатків

Місцеве самоврядування в Україні користується значною свободою у вирішенні питань про те, скільки коштів витрачати на ту чи іншу статтю функціональної класифікації. Бюджетний кодекс пропонує продовжувати цю практику на тій підставі, що посадові особи місцевих органів влади тонше "настроєні" на видаткові потреби своїх громадян, ніж центральні органи. Тож трансферти є нецільовими і не обмежуються жодними умовами.

Це положення Бюджетного кодексу відповідає статті 9 Європейської хартії про місцеве самоврядування, яка встановлює: «Трансферти по можливості не мають бути зарезервовані на фінансування заздалегідь визначених проектів. Надання трансфертів не повинно позбавляти місцеві органи влади однієї з основних свобод — на свій розсуд проводити політику в межах своєї власної юрисдикції».

Реформування бюджетної системи — складний процес. Практичне застосування положень проекту Бюджетного кодексу вже в Бюджеті-2001, безперечно, виявило багато протиріч, пов'язаних з вадами існуючої бюджетної системи. Від ступеня розуміння нового підходу залежатиме і те, як швидко вдасться подолати ці вади, і, власне, бажання це робити.

Отже, Бюджетний кодекс закладає підвалини для нової стратегічної політики органів місцевого самоврядування. Ця політика тісно пов'язана з підтримкою і розвитком підприємницької діяльності — малого і середнього бізнесу як ключового елементу в економічному піднесенні територіальної громади.

Місцевий бюджет відповідно до Бюджетного кодексу містить у собі надходження і витрати на виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати становлять єдиний баланс відповідного бюджету.

Надходження до бюджету розвитку місцевих бюджетів включають:

кошти від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення;

надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади;

кошти від повернення позик, які надавалися з відповідного бюджету до набрання чинності цим Кодексом, та відсотки, сплачені за користування ними;

кошти, які передаються з іншої частини місцевого бюджету за рішенням відповідної ради;

запозичення, здійснені в порядку, визначеному Кодексом та іншими законами України (крім випадку, передбаченого статтею 73 Кодексу);

•субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів. До витрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать:

погашення основної суми боргу відповідно Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування (крім боргу, що утворюється за умовами, визначеними статтею 73 цього Кодексу);

капітальні вкладення;

внески органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у статутні фонди суб'єктів підприємницької діяльності.

Бюджет розвитку місцевих бюджетів є складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів.

Планування і складання бюджету розвитку інфраструктури

Поточний бюджет покриває щоденні витрати на надання послуг, в той час як бюджет розвитку фінансує нерутинні витрати на розвиток інфраструктури, громадські споруди, обладнання, викуп земельних ділянок. Розвиток інфраструктури стосується публічних інвестицій, як-от шляхів, водозливів, водогону та каналізації, очисних споруд, зовнішнього освітлення, утилізації твердих побутових відходів, нових транспортних маршрутів.

З-поміж цих чотирьох видів публічних інвестицій, розвиток інфраструктури є найважливішим для найбільшої кількості людей. Усі виграють від добрих шляхів, водозливів, водогону і каналізації та освітлення вулиць. Розвиток інфраструктури не лише вдосконалює якість життя, а й створює чимало передумов для діяльності підприємств. Добрі шляхи скорочують витрати і підвищують швидкість доставки виробів, даючи змогу продавати їх на регіональних та національних ринках. Якщо підприємства здатні розширити свої ринки, вони можуть повністю використовувати свої потужності та обладнання, що підвищує їх продуктивність.

Якщо орган місцевого самоврядування має бюджет розвитку, то він потребує також плану розвитку інфраструктури (ПРІ). Бюджет розвитку перелічує лише програми і обладнання, які треба здійснити або купити протягом бюджетного року, а також джерела їх фінансування. Бюджет розвитку, як правило, не перелічує програми, які заплановано розпочати пізніше, ніж за один рік.

У ПРІ, навпаки, перелічені програми та купівлі обладнання, які передбачені і заплановані на період у п'ять років або більше. ПРІ змушує орган місцевого самоврядування заглядати наперед, аналізувати свої майбутні потреби і планувати майбутні проекти.

ПРІ — корисний для будь-якого місцевого самоврядування, навіть коли той не має численних і складних проектів. Крім того, щоб примусити посадових осіб замислитися над майбутніми потребами в інвестиціях, ПРІ змушує суб'єктів рішень розглядати, порівнювати і визначати пріоритетність програми, таким чином формуючи і громадську думку щодо пріоритетів. Перший рік плану потім включають як інвестиційну частку бюджету. Скласти ПРІ простіше та ефективніше, ніж щороку міркувати над програмами або купівлею обладнання.

Місцеві запозичення

Більшість місцевих органів влади надає послуги, які вимагають значних попередніх інвестицій. Загальновизнано, що, оскільки ці послуги забезпечують отримання благ у майбутньому впродовж тривалого часу, для їх фінансування варто залучити запозичення, щоб розподілити вартість активів серед їх періодичних користувачів. Однак можливості місцевих органів влади позичати й погашати свої борги тісно пов'язана із загальною системою міжбюджетного фінансування. Наявність міцної системи міжбюджетного фінансування є важливою передумовою розвитку ринку кредитів для структур місцевого рівня.

Одним з таких ефективних джерел для міст обласного значення є запозичення, до яких можуть вдаватися міські органи влади. Згідно з Кодексом, «виключно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради мають право здійснювати внутрішні запозичення», а «міські ради з чисельністю населення понад вісімсот тисяч мешканців» — і зовнішні запозичення.

Нерозвиненість практики муніципальних позик в Україні, яка успішно застосовується в західних країнах, пояснюється кількома факторами. Щонайперше питання здійснення запозичень органами місцевого самоврядування в Україні тривалий час було законодавчо неврегульованим. Чи не єдиним нормативним актом, у якому було зроблено кволу спробу хоч якось упорядкувати систему запозичень місцевих бюджетів, стало «Положення про порядок випуску та обігу облігацій місцевої позики», затверджене рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 13 жовтня 1997 р.

Стимули до заощадження коштів і мобілізації доходів

Важливою особливістю формульних трансфертів, яку часто не зовсім розуміють, є те, що в основі трансфертів лежить різниця між розрахунковою видатковою потребою та розрахунковою доходоспроможністю. Однак ані розрахункова видаткова потреба, ані розрахункова податкоспроможність не визначаються фактичними обсягами доходів та видатків, які спостерігаються в процесі виконання бюджетів.

Дотація, обчислена за формулою, має сприйматись як фіксований, одноразовий платіж, на обсязі якого не можуть позначитися зусилля місцевого самоврядування, спрямовані на заощадження видатків або нарощення бази оподаткування. Тому, якщо місцеве самоврядування в змозі знайти ощадливіший спосіб надання соціальних послуг, воно не втрачає нічого із заощаджених коштів.

Аналогічно, якщо місцеве самоврядування докладає зусиль до розширення бази оподаткування і досягає в цьому успіху, в нього залишається левова частка приросту доходів. Це пов'язано з тим, що відносний індекс по-даткоспроможності фіксується на тривалий період часу, і будь-яке нарощення доходів у наступному періоді впливатиме на обсяг трансферту лише тією мірою, якою воно впливатиме на прогноз сумарних середньодушових доходів у наступному бюджетному періоді.

1.3 Система місцевих фінансів та їх роль в економічній системі держави

Місцеві фінанси — це система формування, розподілу і використання грошових та інших фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань як власних, так і делегованих.

Як система місцеві фінанси складаються з таких 7 елементів:

1. Видатки:

за економічним призначенням:

поточні або адміністративні;

розвитку (капітальні, інвестиційні); залежно від завдань, фінансуються:

на фінансування власних повноважень;

на фінансування делегованих повноважень; за функціональним поділом:

обов'язкові, тобто видатки, спрямовані на виконання обо'язкових завдань, покладених на всі органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабі всієї країни;

факультативні.

2. Доходи:

за економічною природою:

власні - це доходи, що мобілізуються місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, визначених місцевим органом влади. До власних доходів належать місцеві податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності комунальних (муніципальних) підприємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок комунальних кредитів та позик;

передані - це доходи, що передаються місцевій владі центральною владою або органами влади вищого територіального рівня;

закріплені - це одна з форм переданих доходів місцевим органам влади на стабільній, довгостроковій основі. Це особливо слід підкреслити, оскільки в літературі радянського періоду вони фактично ототожнювалися;

регульовані - це також одна з форм доходів, що передаються центральною владою місцевим органам влади або з бюджетів територій вищого адміністративного рівня до бюджетів територій нижчого адміністративного рівня. Порядок передачі та розміри регульованих доходів в Україні щороку встановлюються Законом "Про Державний бюджет", а також їх визначено БКУ. Порядок регулювання доходів місцевих бюджетів визначається також рішеннями органів влади вищого територіального рівня щодо органів влади нижчого територіального рівня;

за джерелами надходження:

податкові;

неподаткові - платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної (муніципальної) форми власності, залучені місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу), доходи за рахунок кредитів та позик, а також трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня.

3. Способи формування доходів:

місцеві податки і збори;

частки загальнодержавних податків;

комунальні платежі;

доходи від майна та землі, що належить місцевій владі;

доходи комунальних підприємств;

кредити;

комунальні позики;

трансферти.

4. Місцеві фінансові інститути:

громадські послуги;

самостійні місцеві бюджети;

комунальна форма власності;

позабюджетні валютні, цільові фонди;

фінанси комунальних підприємств.

5. Суб'єкти:

територіальні громади;

міські, селищні, сільські ради;

голови міст, селищ і сіл;

обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Києві і Севастополі державні адміністрації;

обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Києві і Севастополі ради;

Рада Міністрів АРК;

Верховна Рада АРК;

Міністерство фінансів України;

Кабінет Міністрів України;

Верховна Рада України.

6. Об'єкти:

фінансові ресурси у фондовій формі;

фінансові ресурси у нефондовій формі.

7. Взаємовідносини:

між суб'єктами системи;

між місцевими фінансами та іншими ланками фінансової системи держави.

Головним елементом фінансів місцевих органів влади є видатки. Саме з видатків слід розпочинати аналіз фінансових систем цих органів влади. Видатки є точним відображенням функцій та завдань, що покладаються на місцеву владу.

Стан і рівень доходів місцевих органів влади значною мірою визначаються способами формування їх. Важливою складовою вчення про фінанси місцевих органів є дослідження способів формування доходів, виявлення закономірностей розвитку таких способів.

Аналіз засвідчує, що в способах формування доходів місцевих органів влади є певні закономірності, властиві всім країнам, в економічній системі яких функціонують фінанси місцевих органів влади.

З видатками, доходами та способами формування доходів тісно пов'язане функціонування певних фінансових інститутів. Дослідження цих інститутів, виявлення закономірностей становлення та розвитку їх є також важливою складовою вчення про фінанси місцевих органів влади. Під інститутами в системі місцевих фінансів, з одного боку, слід розуміти сукупність норм права, звичаїв, традицій, культурних зразків. З іншого — це сукупність організаційних структур, які забезпечують функціонування місцевих фінансових систем.

Окреслимо основні форми впливу місцевих органів влади. їхніх фінансів на економіку та соціальну сферу держави.

По-перше, до фінансових систем місцевих органів влади мобілізується значна частина валового внутрішнього продукту. Через ці системи здійснюється розподіл і перерозподіл цієї частини ВВП. По-друге, місцеві фінанси є фіскальним інструментом. Це дає можливість забезпечувати ресурсами розв'язання завдань, що покладаються на місцеві органи влади. По-третє, фінанси місцевих органів влади є інструментом забезпечення громадських послуг. Місцеве самоврядування, як і держава, є інститутом, який надає громадські послуги. По-четверте, місцеві фінанси є інструментом забезпечення економічного зростання. Забезпечення економічного зростання — це також одна з форм соціально-економічного регулювання. По-п'яте, форми впливу на економіку та соціальну сферу пов'язані з виконанням делегованих (агентських) повноважень центральної влади. У цій сфері — проблеми громадської безпеки, охорони правопорядку, оборони, дотримання законності, державного нагляду і державної реєстрації та ін. У цій сфері місцеві органи влади є продовженою на місцях рукою центральної влади.

1.4 Прозорість та оптимальна децентралізація системи державних фінансів як передумови її ефективного функціонування

Аналізуючи бюджетну політику України за роки незалежності, можна констатувати стабільний напрям до децентралізації бюджетних коштів та повноважень. Таке положення справ у бюджетній політиці не тільки в Україні. Останнім часом країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою проводять політику бюджетної децентралізації з метою зміни співвідношення міри впливу центральних і місцевих органів державної влади на макроекономічну ситуацію. Тривалий час у більшості цих країн фактично існувала монополія центрального уряду на виробництво товарів, робіт та послуг. Порівнюючи рівень фіскальної децентралізації у високорозвинутих країнах (серед яких є як унітарні, так і федеративні держави) та в країнах з низьким рівнем розвитку, економісти дійшли висновку, що децентралізація та економічне піднесення є висококорельованими категоріями, причому їхній взаємозв'язок повинен мати позитивний коефіцієнт.

Положення про делегування повноважень органів державної влади органам місцевого самоврядування передбачає передачу деяких повноважень для виконання місцевій владі від імені центральної влади, при чому фінансування завдань, що виконуються в межах делегованих повноважень, забезпечуються державою шляхом виділення трансфертів.

Делегування має місце за будь-якого стану розвитку економіки країни, але переважає в державах з адміністративно-командною моделлю економіки, де є високий рівень зосередження фінансових ресурсів саме в державному бюджеті, і, крім того, передбачає відсутність бюджетного самофінансування органів місцевого самоврядування та оприлюднення звіту про виконання їх бюджету при фінансуванні делегованих повноважень.

Деволюція - це проміжна ланка від централізації до децентралізації, характерна для перехідного періоду, коли органи місцевого самоврядування фінансують і відповідають за надання певних державних послуг у межах такого фінансування з державного бюджету. Як правило, це стосується задоволення соціальних потреб.

Децентралізація передбачає зосередження фінансових ресурсів на рівні органів місцевого самоврядування для фінансування ними (органами) делегованих повноважень.

Додаток 3 (Головним завданням міжбюджетного компонента Бюджетного кодексу є встановлення справедливого та неупередженого розподілу публічних фінансів. Бюджетний кодекс прагне досягти таких фіскальних цілей:)

Додаток 4 (Мовою закону: Розмежування видатків між бюджетами)

Бюджети міст Києва та Севастополя одержуватимуть 100 % обсягу кошика доходів.

Додаток 5 (Мовою закону: Закріплення доходних джерел між державним та місцевими Бюджетами)

Бюджетний кодекс передбачає систему трансфертів, які надаються з державного бюджету:

дотація вирівнювання;

субвенція на здійснення програм соціального захисту;

субвенція на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою;

субвенція на виконання інвестиційних проектів;

інші субвенції.

Продумана трансфертна система включає окремі трансфертні програми, що слугують кожна своїй меті. Крім вирівнювальних трансфертів, Бюджетний кодекс передбачає й інші види бюджетних трансфертів:

Цільові субвенції з державного бюджету містам Києву та Севастополю, АРК, областям, містам обласного значення та районам на фінансування програм соціального захисту.

Цільові субвенції на інвестиційні цілі надаватимуться бюджетам Києва, Севастополя, обласним бюджетам та республіканському бюджету АРК. Ці субвенції можуть далі розподілятися між органами місцевого самоврядування, оскільки в багатьох випадках вплив інвестиції не обмежується певною територією. Крім того, таким чином визнається і підкреслюється провідна роль обласного рівня в інвестиційному розвитку територій. Цільові інвестиційні субвенції можуть вимагати внеску з бюджету-одержувача.

Трансферти можуть також відбуватися між бюджетами самоврядування на договірній основі в обмін на бюджетні послуги, які надає одержувач трансферту. Міста районного підпорядкування, села та селища, наприклад, можуть укладати між собою або з іншими місцевими самоврядуваннями угоди про надання послуг, пов'язаних із виконанням власних видаткових повноважень. Така необхідність може бути викликана економічними факторами (доцільність в об'єднанні коштів, ефективніше надання послуги іншим бюджетом тощо).

Згідно з положеннями Бюджетного кодексу за рахунок міжбюджетних трансфертів фінансуються наступні видатки:

відшкодування витрат на надання населенню житлових субсидій;

державна допомога сім'ям з дітьми;

державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям;

державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам;

утримання притулків для неповнолітніх;

допомога по догляду за інвалідом І чи II групи внаслідок психічного розладу;

виплата компенсацій реабілітованим;

інші програми з соціального захисту населення.

1.5 Функції місцевих фінансів та економічний механізм управління територіями

Стосовно функцій місцевих органів влади і відповідно меж між завданнями центральної та місцевої влади сформувалося кілька теорій. Коротко розглянемо їхній зміст.

Перша теорія — це теорія природних прав общини. Вона сформувалася в роки Великої французької революції 1789 р. Теорія ґрунтується на тій ідеї, що є природні права общини за аналогією до природних прав людини і громадянина.

За цією теорією функції та зміст діяльності органів місцевого самоврядування ототожнюються з діяльністю общини. В основі теорії лежить твердження, що община як самоврядний територіальний колектив є таким же самоцінним утворенням, що й держава, і що община як колектив людей, які спільно проживають на одній території, виникла раніше, ніж держава. А це означає, що вона має природні, невід'ємні права. Ці права общині державою не надавалися, а значить, і не може бути нею вилучено.

На діаметрально протилежних позиціях ґрунтується інша, так звана державна теорія місцевого самоврядування, сформована в середині XIX ст. німецькою школою юристів. У її основі лежить твердження, що органи місцевого самоврядування є органами державного управління і створюються державною владою для реалізації її функцій та завдань на місцевому рівні. Таким чином, вони перебувають у структурі державної влади і підпорядковані їй.

Є ще одна теорія місцевого самоврядування — теорія громадського самоврядування, або господарського самоврядування. Народилася вона також у Німеччині в другій половині XIX ст. її ще називають теорією громадсько-господарського самоврядування. Трохи згодом її було названо теорією муніципального дуалізму. Вона синтезує ідеї двох попередніх. В основі цієї теорії лежить твердження, що органи місцевого самоврядування мають власну, природну, а значить, суверенну компетенцію тільки у сфері не-політичних відносин.

Завдання та функції місцевих органів влади можна розділити на дві основні групи:

— завдання та функції, які взагалі передано місцевим органам влади в межах місцевих інтересів і вони є їхньою невід'ємною власною компетенцією (соціальне обслуговування, початкова і середня освіта, охорона здоров'я, дороги місцевого значення, ветеринарна допомога, благоустрій, догляд за бідними та сиротами, житлово-комунальне господарство, житлове будівництво, водозабезпечення, теплове господарство, міські електричні мережі, економічна інфраструктура, працевлаштування безробітних, перепідготовка кадрів з метою працевлаштування, ритуальні послуги, збирання та утилізація сміття, екологічні проблеми, організація землекористування та інші витрати). Вони поділяються на обов'язкові та факультативні. Обов'язкові витрати здійснюються місцевими органами влади в обов'язковому порядку за переліком, що визначається законодавством. Факультативні — це витрати, які здійснюються місцевими органами влади на власний розсуд, на основі рішень, прийнятих їхніми представницькими зібраннями; — завдання та функції, доручені місцевим органам влади центральною владою, або делеговані повноваження. Перелік доручених справ або делегованих повноважень визначає центральна або — у федеративних державах — регіональна влада.

Бюджетне регулювання

Ключове питання бюджетної політики — формування та розполіл фінансових ресурсів між державним бюджетом і бюджетами територій, знаходження оптимальних меж централізації коштів.

Відповідаючи на це питання, слід підкреслити, що зараз в Україні недоцільно йти на посилення децентралізації використання бюджетних ресурсів.

У більшості розвинутих країн, у тому числі з федеративним устроєм, ступінь централізації коштів бюджету навіть вищий, ніж в Україні. Існуючий механізм вирівнювання в Україні нині базується на простому перерозподілі ресурсів, що зводить нанівець господарську ініціативу "багатих" територій і заохочує споживацтво "бідних" регіонів. З метою вдосконалення такого механізму слід сформувати фонди вирівнювання розвитку територій як на державному, так і на обласному та районному рівнях. Слід запровадити стабільні на кілька років нормативи відрахувань до місцевих бюджетів від загальнодержавних податків.

Податкове регулювання

Потребує вдосконалення існуюча практика податкового регулювання розвитку окремих територій. Більшість органів місцевої влади, особливо в сільській місцевості, має дуже слабку прибуткову базу. Зміцнення цієї бази — одне з нагальних завдань, які сьогодні постали як перед державою, так і перед органами місцевого самоврядування. В зв'язку з цим потребує вирішення проблема розробки і запровадження системи місцевих податків.

Інвестиційне регулювання

Протягом тривалого періоду основним важелем регулювання інвестиційної діяльності територій були ліміти централізованих капіталовкладень, що виділялись центральною владою органам місцевої влади, а також "дольова участь" міністерств і відомств як структур центру у розвитку територій. Сьогодні значення цих важелів різко зменшилося через значне скорочення централізованих коштів, які виділяються місцевій владі. Всі органи цієї влади потерпають від нестачі джерел фінансування інвестицій.

1.6 Функція територіальної громади, та роль правовий статус

У системі місцевих фінансів особливу роль відіграє місцеве самоврядування. Територіальний колектив — це визнана в праві місцева спілка людей публічного характеру або місцева публічна спілка. Територіальний колектив є формою організації місцевої влади. У кожній країні є значні особливості в організації територіальних колективів. Територіальні колективи мають різні назви. В Італії, Бельгії, Швеції — це комуна, в Німеччині — община, в Російській Федерації — "муніципальне утворення", "територіальна спільнота", в колишній Російській імперії — община та земство, у Франції — комуна, департамент, регіон, у Польщі — гміна. У Конституції України територіальний колектив названо територіальною громадою.

Територіальна громада — це сукупність громадян України, які спільно проживають у міському чи сільському поселенні, мають колективні інтереси і визначений законом правовий статус. Органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи.

Територіальна громада в Україні як інститут лише формується. Вона поки що затиснута в загальнодержавну єдину організацію фінансової системи. У такій ситуації мало що залежить від діяльності самої громади, яка очікує лише на державу. Але держава не спроможна прийти всім на допомогу. Отже, утворюється замкнуте коло, що є однією з вагомих причин нинішньої фінансової кризи.

У багатьох зарубіжних країнах це питання в тій чи іншій формі врегульовано. Наприклад, у США низові одиниці, що можуть бути прирівняні до територіальної громади, мають статус муніципальних корпорацій. Це сіті, бороу, віліджі й тауни, де проживає дві третини населення країни. Муніципальна корпорація — це такий само господарюючий суб'єкт, як і будь-яке інше акціонерне товариство. Подібні підходи застосовуються і в Канаді та в інших країнах. Територіальні колективи невеликих за чисельністю населених пунктів, як правило, організують економічну діяльність власними силами через відповідні відділи, департаменти, котрі діють у структурі їхніх виконавчих органів.

1.7 Основи фінансової автономії місцевих органів влади

Фінансова автономія є базою самоврядування територіальних колективів, самостійності всіх рівнів місцевої влади. Проблематику забезпечення фінансової автономії місцевого самоврядування в Україні поки що не розроблено.

Фінансова автономія є основною формою реалізації принципів місцевого самоврядування. Фінансова автономія місцевих органів влади — це фінансова незалежність цих органів при виконанні покладених на них функцій. Фінансова незалежність у сукупності з організаційною і адміністративною незалежністю є передумовою ефективного розв'язання місцевими органами влади покладених на них завдань.

Принцип фінансової автономії обстоюється і в Європейській декларації прав міст, прийнятій Постійною конференцією місцевих і регіональних органів влади Європи - Радою Європи. У ній наголошується, що громадяни європейських міст мають право на "фінансові механізми і структури, які дозволяють місцевим органам влади знаходити фінансові засоби, необхідні для здійснення прав, визначених у цій Декларації".

За різних умов місцеві органи влади можуть мати різні обсяги фінансової компетенції і, таким чином, різні рівні фінансової автономії. Рівень фінансової автономії місцевих органів влади може бути визначено також системою кількісних показників. Це:

частка видатків на реалізацію власних повноважень;

частка обов'язкових видатків;

частка видатків для забезпечення делегованих повноважень;

питома вага власних доходів, питома вага власних і переданих (закріплених) доходів;

частка доходів від місцевих податків і зборів та незв'язаних субсидій;

міра залежності від окремих доходних джерел;

коефіцієнт податкоспроможності окремої адміністративно-територіальної одиниці чи територіального колективу.

Кожен із перелічених показників засвідчує різні аспекти фінансової автономії місцевих органів влади. Коротко зупинимося на кожному із запропонованих кількісних показників фінансової автономії місцевих органів влади.

Показник частки видатків на реалізацію власних повноважень характеризує обсяг функцій, що забезпечуються органами місцевого самоврядування поза межами прямого державного контролю. Це — показник автономії місцевих органів влади від державної влади.

Показник частки обов'язкових видатків характеризує обсяг завдань, що забезпечуються місцевими органами влади під контролем державної влади на рівні встановлених нею єдиних державних стандартів. Цей показник свідчить про масштаби втручання державної влади у сферу діяльності місцевих органів влади.

Показник частки видатків на фінансування делегованих повноважень відображає обсяг завдань державної влади, що делегуються нею для забезпечення місцевими органами влади. Видатки місцевих органів влади на реалізацію делегованих повноважень має в повному обсязі компенсувати той орган державної влади, який передав ці повноваження. Здобутий показник відображає те, наскільки місцеві органи влади є агентами центральних органів влади.

Показник частки власних доходів у доходах місцевих бюджетів вказує на міру залежності доходних джерел місцевих органів влади від їхньої власної діяльності та власних рішень. Це — показник рівня незалежності доходної бази місцевих органів влади від доходної бази центральних органів влади. Показник частки власних доходів у доходах місцевих бюджетів е найбільш універсальним показником рівня самостійності цих бюджетів.

Показник частки власних і закріплених доходів у доходах місцевих бюджетів є показником рівня самостійності місцевих бюджетів з урахуванням переданої їм державою на довгостроковій основі додаткової доходної бази. Показник частки доходів місцевих бюджетів від місцевих податків і зборів характеризує частину доходів бюджетів, які формуються за рахунок податків і зборів, що встановлюються місцевими органами влади.

Показник частки незв'язаних субсидій у доходах місцевих органів влади відображає обсяги фінансової допомоги місцевим органам влади з боку державної влади, яка не обумовлюється конкретною метою та завданнями. Така допомога може розглядатися як засіб для зміцнення власної доходної бази місцевих органів влади.

Ступінь залежності доходів місцевих органів влади від окремих доходних джерел є універсальним показником реальної фінансової автономії цих органів влади. Місцеві органи влади не можуть потрапляти в залежність до певних суспільних груп, які формують доходні джерела, що слід враховувати в процесі формування системи місцевих податків, розміщення місцевих позик. Важливим показником фінансової автономії є коефіцієнт податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці. Цей показник використовується в практиці багатьох зарубіжних країн. Він розраховується так. Спочатку визначається податкоспроможність територіальної громади (адміністративно-територіальної одиниці). Податкоспроможність території — це показник, який характеризує абсолютний обсяг ВВП, що виробляється в її межах на душу населення і який може бути об'єктом комунального оподаткування. Потім так само розраховується показник середньої податкоспроможності в масштабах усієї держави як частка ВВП на душу населення, що може бути об'єктом комунального оподаткування. Співвідношення між податкоспроможністю окремої території та середньою податкоспроможністю в межах країни є коефіцієнтом податкоспроможності. Цей коефіцієнт може бути більшим або меншим від одиниці. Якщо територія має коефіцієнт податкоспроможності менший за 1, то така територія отримує фінансову допомогу в процесі фінансового вирівнювання. Якщо цей коефіцієнт у території більший за 1, то вона є фінансовим донором.

Тема 2. Місцеві бюджети — визначальна ланка місцевих фінансів

Однією з важливих умов побудови демократичної держави є самостійність і незалежність органів місцевого самоврядування. Європейська хартія про місцеве самоврядування, прийнята 15 жовтня 1985 року, передбачала відокремлення місцевих органів самоврядування від державної влади, повну незалежність і самостійність у здійсненні покладених на них функцій у межах їх компетенції. Ураховуючи загальносвітові та європейські тенденції суспільного розвитку та спираючись на Закон СРСР «Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР» від 9 квітня 1990 року, в Україні 7 грудня 1990 року, уперше серед республік колишнього СРСР, ухвалюється Закон «Про місцеві ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування». Цей закон створив правове підґрунтя для впровадження і розвитку системи місцевого самоврядування. У цьому законі значна увага приділялась питанням функціонування місцевих бюджетів, тут була закріплена самостійність місцевих рад народних депутатів у розробленні, затвердженні й виконанні місцевих бюджетів, не допускалось втручання вищих органів; зазначалось, що місцеві бюджети одних адміністративно-територіальних утворень не включаються до бюджетів інших. Чіткіше розмежування доходів і видатків місцевих бюджетів знайшло своє відображення в Бюджетному кодексі України. Набуття Україною незалежності дало новий поштовх до розвитку інституту місцевого самоврядування та його фінансового забезпечення. Так, у Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 року, відображені основні права органів місцевого самоврядування, пов’язані з їх фінансовим забезпеченням, а саме:

затвердження місцевих бюджетів;

контроль за виконанням місцевих бюджетів;

запровадження місцевих податків і зборів.

Схема 2. Склад місцевих бюджетів

Подальшому вдосконаленню місцевого самоврядування та поліпшенню його фінансового забезпечення сприяв Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», прийнятий 21 травня 1997 року відповідно до Конституції України. У ньому визначається система та гарантії місцевого самоврядування в Україні, а фінансова незалежність самоврядування забезпечується місцевими бюджетами, які створюються відповідно до бюджетної системи країни. Слід наголосити, що до цього часу фінансова наука зосереджувала свою увагу на дослідженні сутності державного бюджету, а місцеві бюджети розглядалися як його складова частина. Це пов’язане з тим, що державний бюджет охоплював усі інші види бюджетів, які не були самостійними. У Бюджетному кодексі України (від 21 червня 2001 року) визначено, що «бюджет — це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади України, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду». У визначенні мова йде про документ, який установлює певний порядок утворення та використання фінансових ресурсів і належить відповідним органам влади. Таке тлумачення бюджету не розкриває його внутрішньої природи і не показує його особливостей, які притаманні місцевим бюджетам. Ґрунтовне та всебічне дослідження місцевих бюджетів проведене в праці О. П. Кириленко «Місцеві бюджети України», але і тут не розкривається сутність місцевих бюджетів. На нашу думку, при розкритті сутності місцевих бюджетів слід виходити з того, що місцеві бюджети, з одного боку, є складовою частиною бюджетної системи держави, а з іншого — складовою частиною місцевих фінансів і віддзеркалюють певну систему економічних відносин. Ці економічні відносини виникають у двох площинах: у процесі формування доходів різних рівнів місцевих бюджетів, і при їх використанні як цільових фондів грошових коштів місцевих органів самоврядування. Незважаючи на велику різницю між доходами і видатками місцевих бюджетів, характерним для цих двох напрямів є те, що вони — носії розподільних відносин і мають однакове призначення — найповніше задовольняти потреби регіону. У процесі розподілу вартості валового внутрішнього продукту шляхом формування та використання місцевих бюджетів грошові відносини виникають між бюджетами середньої ланки та вищими бюджетами, підприємствами комунальної форми власності, закладами соціально-культурної сфери та населенням регіону. Тому особливістю місцевих бюджетів є те, що вони відображають певну чітко обмежену частину грошових відносин, які функціонують на окремій території. Не менш важливою особливістю функціонування місцевих бюджетів є те, що вони забезпечують матеріальну незалежність органів місцевого самоврядування, і безпосередньо їм підпорядковані. Це дає змогу місцевим органам самоврядування бути організаторами цих бюджетних відносин. Особливістю місцевих бюджетів є і те, що всі їх ланки органічно зв’язані не тільки між собою, а й з установами та підприємствами всіх форм власності, які функціонують на території регіону. Цей зв’язок проходить через два основні канали розподілу створеної вартості — надходженнями в бюджет і фінансуванням з бюджету. Сукупність особливостей розподільчих відносин, які виникають у процесі формування та використання місцевих бюджетів, дає можливість виділити їх з місцевих фінансів і бюджетної системи країни в окрему економічну категорію. Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що місцеві бюджети як економічна категорія відображають грошові відносини, що виникають між місцевими органами самоврядування та суб’єктами розподілу створеної вартості в процесі формування територіальних фондів грошових коштів, які використовуються для соціально-економічного розвитку регіонів та поліпшення добробуту їх населення. Бюджетні відносини матеріалізуються у формі грошових кош-тів тієї чи іншої території та оформлюються у вигляді плану. Як фінансовий план місцевий бюджет являє собою систему організованих органами місцевого самоврядування заходів щодо соціального й економічного розвитку регіону і складається з двох частин — доходів і видатків. Місцеві бюджети є основними фінансовими планами кожної адміністративно-територіальної одиниці, це пов’язано ще й з тим, що через місцеві бюджети перерозподіляється майже п’ята частина валового внутрішнього продукту країни. Слід зазначити, що створенню проектів місцевих бюджетів передує розроблення прогнозних показників плану економічного й соціального розвитку регіону, які є основою для складання проектів бюджетів. Прогнозні показники плану економічного і соціального розвитку регіонів розробляються на підставі основних прогнозних макропоказників економічного й соціального розвитку України на плановий рік.

Структура місцевих бюджетів складається відповідно до чинного Бюджетного кодексу України, де до місцевих бюджетів віднесено: республіканський бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, міські, районні, районні в містах, селищні та сільські бюджети. Місцеві бюджети в Україні є найчисельнішою ланкою її бюджетної системи, їх кількість становить 11949, у тому числі республіканський бюджет Автономної Республіки Крим, 24 обласні бюджети, міські бюджети міст Києва і Севастополя, 165 бюджетів міст обласного підпорядкування, 488 районних бюджетів, 277 бюджетів міст районного підпорядкування, 104 бюджети районів у містах, 787 селищних бюджетів і 10101 сільський бюджет. Сільські та селищні бюджети, а також бюджети міст районного підпорядкування і бюджети районів у містах є базовими бюджетами; бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, та районні бюджети, а також міські бюджети з районним поділом належать до централізованих місцевих бюджетів. Бюджети різних рівнів складаються із загального і спеціального фондів.

В основу бюджетного устрою в Україні відповідно до Бюджетного кодексу покладені такі принципи:

принцип єдності бюджету, що означає існування єдиного рахунка доходів і видатків кожної ланки бюджетної системи. Єдність бюджетної системи забезпечується також єдиною правовою базою, єдиною бюджетною класифікацією, єдиною грошовою системою, єдиною соціально-економічною політикою;

принцип збалансованості — повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

принцип самостійності — Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами Державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов’язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання одне одного, а також за бюджетні зобов’язання держави;

принцип повноти — включенню до складу бюджетів підлягають усі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;

принцип обґрунтованості — бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

принцип ефективності — при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

принцип субсидіарності — розподіл видів видатків між Державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами має ґрунтуватись на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

принцип цільового використання бюджетних коштів — бюджетні кошти використовуються тільки на цілі визначені бюджетними призначеннями;

принцип справедливості і неупередженості — будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

принцип публічності та прозорості — Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідними радами;

принцип відповідальності учасників бюджетного процесу — кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії, або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

Основні права та обов’язки місцевих органів самоврядування щодо формування і використання місцевих бюджетів передбачені Конституцією України, Бюджетним кодексом України та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», а також законодавством про податкову систему України. Згідно з цими законодавчими актами місцеві органи самоврядування мають право: самостійно розробляти, затверджувати і виконувати свої місцеві бюджети, при цьому в процесі виконання бюджетів можуть вноситися відповідні корективи та уточнення, які приймаються в межах компетенції і в інтересах держави та населення відповідної території; визначати зі своїх бюджетів обсяг фінансування соціально-культурних закладів та планувати їх подальший розвиток у межах визначених бюджетних доходів, наданих дотацій, субвенцій і залучених коштів; визначати напрями використання коштів бюджетів на інвестиції, власні цільові програми, а також спільні програми з органами влади інших адміністративно-територіальних одиниць; на зовнішньоекономічну діяльність, заходи щодо охорони навколишнього середовища, відновлення пам’яток природи і культури, благоустрій міст, селищ та сіл, утримання та капітальний ремонт житлового фонду, об’єктів комунального призначення, мережі шляхів відповідного підпорядкування, установ та закладів освіти, охорони здоров’я соціального забезпечення науки і культури, спорту, засобів масової інформації, на утримання органів державної влади та самоврядування, захист прав споживачів та на інші цілі. Крім того, місцеві органи самоврядування мають право в межах наявних коштів збільшувати видатки на утримання житлово-комунального господарства, установ та закладів освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, науки і культури, спорту, охорони навколишнього природного середовища тощо. Місцеві органи самоврядування можуть визначати у встановленому порядку в межах додатково вишуканих протягом року коштів додаткові пільги на допомогу громадянам, які потребують соціального захисту. Обласні та районні органи самоврядування мають право розподіляти бюджетні кошти між територіальними громадами, визначати розміри дотацій, субвенцій бюджетам нижчого територіального рівня та їх цільове використання, утворювати у складі свого бюджету резервні та інші цільові фонди, передбачені законодавством. Органи місцевого самоврядування мають право залучати до своїх бюджетів кошти інших бюджетів та підприємств на договірних засадах для реалізації спільних соціально-економічних та культурних програм. Слід зазначити, що свої права на складання і виконання місцевих бюджетів обласні та районні ради делегують відповідним державним адміністраціям. Доходи, додатково одержані в процесі виконання місцевих бюджетів, вилученню не підлягають. Органи місцевого самоврядування мають право встановлювати місцеві податки і збори, які зараховуються до відповідних місцевих бюджетів.

Організація бюджетного процесу починається з інструктивного листа про особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний рік, який надходить з Міністерства фінансів України до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів відповідних рад, при цьому останні зобов’язані надавати необхідну інформацію Міністерству фінансів України для проведення розрахунків обсягів міжбюджетних трансфертів та інших показників, а Верховній Раді України для перевірки достовірності цих розрахунків. Фінансові органи розробляють і доводять до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів, а останні організують розроблення бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим органам у порядку та в терміни, установлені цими органами. Головні розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за своєчасність, достовірність та зміст поданих запитів, у яких має бути вся інформація, необхідна для аналізу показників проекту місцевого бюджету, згідно з вимогами місцевих фінансових органів. Місцеві фінансові органи на будь-якому етапі складання і розгляду проектів місцевих бюджетів проводять аналіз бюджетного запиту, поданого головним розпорядником бюджетних коштів, з погляду його відповідності меті, пріоритетності, а також дієвості та ефективності використання бюджетних коштів. На підставі аналізу керівник місцевого фінансового органу приймає рішення про включення бюджетного запиту до пропозиції проекту місцевого бюджету перед поданням його на розгляд державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад. У тижневий термін після ухвалення проекту Закону про Державний бюджет України в другому читанні Кабінет Міністрів України доводить місцевим державним адміністраціям відповідних рад прийняті Верховною Радою України положення та показники міжбюджетних відносин (обсяги бюджетних трансфертів для відповідних бюджетів і текстові статті, що визначають особливості міжбюджетних відносин на наступний бюджетний період), на підставі яких місцеві держадміністрації готують проекти рішень про відповідні місцеві бюджети.

Складанню проектів місцевих бюджетів передує розроблення прогнозних показників плану економічного і соціального розвитку відповідних територіальних одиниць. Ці показники є основою для створення проектів їх бюджетів. Проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на сесії відповідної ради схвалюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією, чи виконавчим органом відповідної ради. Разом з ним необхідно подавати:

пояснювальну записку до проекту рішення, яка має містити: інформацію про соціально-економічний стан адміністративно-територіальної одиниці і прогноз його розвитку на наступний бюджетний період, які покладені в основу проекту місцевого бюджету; оцінку надходження доходів; пояснення до основних положень проекту місцевого бюджету, включаючи аналіз прогнозних обсягів видатків; обґрунтовані бюджетні показники за попередній, поточний і наступний бюджетні періоди, з виділенням особливостей міжбюджетних відносин і інформацією щодо погашення боргу;

прогноз показників відповідного бюджету за основними видами доходів, видатків та фінансування на три бюджетні періоди;

проект зведеного бюджету району, міста з районним поділом;

показники видатків, необхідні на наступні бюджетні періоди для завершення проектів, що враховані в бюджеті, за умов, що реалізація триває більше одного бюджетного періоду;

перелік інвестиційних програм на бюджетний період та на наступні три бюджетні періоди;

інформація про хід виконання відповідного бюджету за поточний рік;

пояснення головних розпорядників бюджетних коштів до проекту відповідного бюджету.

При складанні проекту рішення про місцевий бюджет визначається загальна суму доходів і видатків (з розподілом на загальний та спеціальний фонди), а також з розподілом видатків на поточні і капітальні, крім того, показується граничний обсяг річного дефіциту або профіциту бюджету і боргу на кінець наступного бюджетного періоду, бюджетні призначення головним розпорядникам коштів за бюджетною класифікацією, призначення міжбюджетних трансфертів, перелік захищених статей. Затвердження централізованих місцевих бюджетів відбувається відповідною радою не пізніше, ніж у двотижневий термін після офіційного опублікування закону про Державний бюджет України, а бюджетів районів у містах, селищ або сіл, не пізніше, ніж у двотижневий термін після затвердження районного чи міського бюджету. Якщо до початку нового бюджетного періоду не прийнято відповідне рішення про місцевий бюджет, то місцеві державні адміністрації мають право здійснювати видатки з відповідного бюджету лише на цілі, які визначені бюджетом попереднього періоду, при цьому щомісячні видатки не можуть перевищувати 1/12 обсягів видатків. Проводити капітальні видатки до прийняття рішення про бюджет забороняється.

Виконання місцевих бюджетів здійснює Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації і виконавчі органи відповідних рад. Казначейське обслуговування місцевих бюджетів здійснюється територіальними органами Державного казначейства України. Місцеві бюджети виконуються згідно з розписом, затвердженим керівником місцевого фінансового органу, який протягом бюджетного періоду забезпечує відповідність розпису місцевого бюджету встановленим бюджетним призначенням. Під час виконання місцевого бюджету фінансовий орган здійснює його прогнозування та аналіз доходів і видатків. Податки, збори та інші надходження до доходів місцевого бюджету зараховуються безпосередньо на рахунок відповідного бюджету, відкритий у територіальному органі Державного казначейства України. Рішення про внесення змін до місцевого бюджету ухвалюється відповідною радою за поданням офіційного висновку місцевого фінансового органу про перевиконання або невиконання доходної частини загального фонду місцевого бюджету, який робиться за підсумками трьох кварталів його виконання і при умові, що фактичне виконання бюджету буде більше або менше планового на 15%. Періодичність, структура та терміни подання звітності про виконання місцевих бюджетів визначаються Державним казначейством України відповідно до вимог Бюджетного кодексу України. Територіальні органи Державного казначейства України складають та подають відповідним місцевим органам баланси, звіти про виконання місцевих бюджетів. Квартальні та річні звіти про виконання місцевого бюджету подаються до Верховної Ради Автономної Республіки Крим або іншої відповідної ради Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією, виконавчими органами відповідної ради чи міськими, селищними виконавчими органами або сільськими головами, коли немає виконавчих органів, у двомісячний строк після завершення бюджетного періоду. Перевірка звіту здійснюється Рахунковою палатою Автономної Республіки Крим чи комісією з питань бюджету відповідної ради, після чого ці ради затверджують звіт про виконання бюджету або приймають інше рішення з цього приводу.

Тема 3. Фінансові ресурси місцевого самоврядування

Місцеві фінансові ресурси — це сукупність фондів грошових засобів, які створюються в процесі розподілу та перерозподілу ВВП і спрямовуються на економічний та соціальний розвиток адміністративно-територіальних одиниць. Головним напрямом використання місцевих фінансових ресурсів є фінансове забезпечення соціальної сфери та місцевого господарства.

До складу місцевих фінансових ресурсів входять:

місцеві бюджети;

фінансові ресурси підприємств, організацій та установ комунальної форми власності.

Формування місцевих фінансових ресурсів відбувається з участю централізованих та децентралізованих фондів грошових засобів.

Структурно-логічну схему фінансових ресурсів регіонів наведено в схемі 3.

Особливості формування доходів місцевих бюджетів полягають у розмежуванні кола повноважень між центральними та місцевими органами влади. Згідно з чинним законодавством сфери діяльності та завдання органів місцевого самоврядування поділяються на власні та делеговані повноваження. З метою виконання власних завдань органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції самостійно визначають мінімальний обсяг фінансових ресурсів.

Схема 3. Структурно-логічна схема фінансових ресурсів регіонів

Як економічна категорія, доходи місцевих бюджетів відображають відносини щодо формування та використання фінансових ресурсів на регіональному рівні, призначених для реалізації функцій місцевих органів влади.

Способи мобілізації грошових коштів до доходної частини місцевих бюджетів базуються на загальних методах та джерелах фінансування. До них належать:

пряме вилучення доходів з комунального сектора;

отримання доходів від комунального майна та власних послуг;

перерозподіл доходів юридичних і фізичних осіб за допомогою податків;

залучення муніципальних позик.

Відповідно до статті 9 Бюджетного кодексу України доходи місцевих бюджетів класифікуються за такими групами:

податкові надходження;

неподаткові надходження;

доходи від операцій з капіталом;

трансферти.

Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі.

Неподатковими надходженнями визнаються:

доходи від власності та підприємницької діяльності;

адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;

надходження від штрафів та фінансових санкцій;

інші неподаткові надходження.

Між ланками бюджетної системи різних рівнів доходи розподіляються згідно з загальнодержавними законами, а всередині ланки — відповідно до рішень місцевих органів влади. До закріплених належать доходи, які на довготривалій основі передаються до місцевих бюджетів у повному розмірі або за єдиною часткою для всіх регіонів. До регулюючих відносять загальнодержавні податки, які згідно з нормативами відрахувань розподіляються між різними рівнями бюджетної системи. Розміри відрахувань визначаються Верховною Радою України, виходячи з відповідних соціально-економічних нормативів бюджетної забезпеченості населення і стану місцевих джерел доходів.

До власних доходів зараховують місцеві податки і збори, платежі, що встановлюються місцевими органами влади, доходи комунальних підприємств, доходи від майна, що належить місцевим органам влади. Важливим дохідним джерелом місцевих бюджетів є кошти, що передаються до них з Державного бюджету, які в бюджетній практиці називаються бюджетними трансфертами. Їх розглянемо в іншій темі.

До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів бюджетних трансфертів, належать такі податки і збори (обов’язкові платежі):

прибутковий податок з громадян (до доходів бюджетів міста Києва і Севастополя — 100 %, до доходів міст республік та областей значення — 75 %, до доходів міст районного значення, сіл, селищ — 25 %);

державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам;

плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад;

плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, що справляється виконавчими органами відповідних рад;

плата за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності, за винятком плати за придбання торгових патентів пунктами продажу нафтопродуктів (автозаправними станціями, заправними пунктами), що справляється виконавчими органами відповідних рад;

надходження адміністративних штрафів, що накладаються виконавчими органами відповідних рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями;

єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва в частині, що належить відповідним місцевим бюджетам.

Склад доходів бюджету Автономної Республіки Крим, обласних та районних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів бюджетних трансфертів.

Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад доходи бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів бюджетних трансфертів, формуються за рахунок:

25% прибуткового податку з громадян, що справляється на території Автономної Республіки Крим та відповідної області;

25% плати за землю, що справляється на території Автономної Республіки Крим та відповідної області;

плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності й сертифікати, що видаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим та обласними державними адміністраціями.

Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад доходи районних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів бюджетних трансфертів, формуються за рахунок:

50% прибуткового податку з громадян, що справляється на території сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань;

15% плати за землю, що сплачується на території сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань;

плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються районними державними адміністраціями;

плати за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, що справляється районними державними адміністраціями;

надходження адміністративних штрафів, що накладаються районними державними адміністраціями або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями.

Доходи місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.

До доходів місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать:

місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування;

100% плати за землю — для бюджетів міст Києва та Севастополя, 75% плати за землю — для бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, 60% плати за землю для бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань;

податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів у частині, що зараховується до відповідного бюджету;

надходження сум відсотків за користування тимчасово вільними бюджетними коштами;

податок на промисел, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;

надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади;

плата за забруднення навколишнього природного середовища в частині, що зараховується до відповідного бюджету;

кошти від відчуження майна, яке перебуває в комунальній власності, у тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебуває в комунальній власності;

фіксований сільськогосподарський податок у частині, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;

плата за оренду майнових комплексів, що перебувають в комунальній власності;

надходження від місцевих грошово-речових лотерей;

плата за гарантії, надані з дотриманням визначених умов;

гранти та дарунки у вартісному обрахунку;

власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету;

податок на прибуток підприємств комунальної влас-ності;

платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення;

інші надходження, передбачені законом.

Практика роботи органів місцевого самоврядування показує, що для розширення доходної бази регіону з метою вирішення проблем економічного і соціального розвитку слід ширше впроваджувати місцеві податки і збори. У регіонах справляються такі податки та збори:

комунальний податок;

податок з реклами;

готельний збір;

ринковий збір;

збір за паркування автотранспорту;

збір за видачу ордера на квартиру;

курортний збір;

збір за право використання місцевої символіки;

збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг;

збір з власників собак

Збір за участь у бігах на іподромі

Збір за участь у бігах на іподромі справляється з юридичних осіб і громадян, які виставляють своїх коней не змагання комерційного характеру. Граничний розмір збору за участь у бігах на іподромі за кожного коня має не перевищувати трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Збір за участь у бігах на іподромі справляється адміністрацією іподромів до початку змагань.

Збір за виграш на бігах

Збір за виграш на бігах справляється адміністрацією іподромів з осіб, які виграли в грі на тоталізаторі на іподромі, під час видачі їм виграшу. Граничний розмір збору має не перевищувати 6% від суми виграшу.

Збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі

Збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі, справляється у вигляді відсоткової надбавки до плати, визначеної за участь у грі. Його граничний розмір має не перевищувати 5% від суми цієї надбавки. Сума збору справляється адміністрацією іподромів з учасника гри під час придбання ним квитка на участь у грі.

Збір за право на проведення кіно- і телезйомок

Збір за право на проведення кіно- і телезйомок вносять комерційні кіно- і телеорганізації, включаючи організації з іноземними інвестиціями та закордонні організації, які проводять зйомки, що потребують від місцевих органів державної виконавчої влади додаткових заходів (виділення наряду міліції, оточення території зйомок тощо). Граничний розмір збору за право на проведення кіно- і телезйомок має не перевищувати фактичних витрат на проведення зазначених заходів.

Збір за право на проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей

Платниками збору на проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей є юридичні особи та громадяни, які мають дозвіл на проведення аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей. Об’єктом збору за право на проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей є вартість заявлених до місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу товарів, виходячи з їх початкової ціни або суми, на яку випускається лотерея. Граничний розмір збору за право на проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей має не перевищувати 0,1% вартості заявлених до місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу товарів або від суми, на яку випускається лотерея. Збір за право на проведення місцевих аукціонів і конкурсного розпродажу справляється за три дні до їх проведення. Збір на право проведення лотерей справляється під час одержання дозволу на випуск лотереї. Граничний розмір збору за право на проведення лотерей з кожного учасника має не перевищувати трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон

Збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, справляється з юридичних осіб та громадян України в розмірі до 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян залежно від марки й потужності автомобілів, а з юридичних осіб і громадян інших держав, у тому числі й суб’єктів колишнього Союзу РСР, — у розмірі від 5 до 50 доларів США. Збір не справляється за проїзд автотранспорту, що здійснює перевезення за кордон:

вантажів за державним замовленням і державним контрактом;

громадян України за службовими відрядженнями;

спортсменів, що від’їжджають на міжнародні змагання:

громадян, що від’їжджають у порядку культурного обміну, на лікування, оздоровлення (дітей) та за телеграмою на похорон близьких родичів. Місцеві податки і збори перераховуються до бюджетів місцевого самоврядування в порядку визначеному радами, якими вони встановлюються. Стягнення невнесених в установлений термін місцевих податків і зборів здійснюється згідно з чинним законодавством.

Участь органів місцевого самоврядування у фінансово-кредитних відносинах

Рада або за її рішенням інші органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, отримувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити в банківських установах.

Органи місцевого самоврядування можуть у межах законодавства створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи, виступати гарантами кредитів підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміщувати належні їм кошти в банках інших суб’єктів права власності, отримувати відсотки від їх доходів відповідно до законодавства з зарахуванням їх до доходної частини відповідного місцевого бюджету.

Економічна спрямованість цієї діяльності проявляється в тому, що інвестор вкладає гроші на певний термін, сума підлягає поверненню, інвестиції приносять дохід, гроші вкладаються під певні гарантії місцевих органів влади. При цьому враховуються економічні інтереси як інвестора — отримання прибутку, збереження грошей у кругообігу господарського суб’єкта чи домогосподарства, так і емітента.

Тема 4. Регіональні цільові фонди місцевого самоврядування

4.1 Історичний аспект створення позабюджетних фондів органів місцевого самоврядування в Україні

4.2 Правова база формування позабюджетних фондів місцевих рад.

Організація регіональних цільових фондів

4.4 Доходи місцевих позабюджетних фондів

4.5 Резервні фонди: правова база, надходження та видатки

Основні терміни і поняття: позабюджетні фонди місцевого самоврядування, резервний фонд, фонди цільового призначення, валютні фонди органів місцевого самоврядування.

4.1 Історичний аспект створення позабюджетних фондів органів місцевого самоврядування в Україні

Правова база формування позабюджетних фондів місцевих рад склалася головним чином у 90-х роках, що зміцнило фінансові основи місцевого самоврядування в Україні. До 1995 р. це, по суті, було єдине джерело коштів органів місцевого самоврядування, які не перерозподілялися центральною владою. Право на позабюджетні кошти місцеві ради всіх рівнів отримали після ухвалення в 1990 р. Закону "Про місцеві Ради народних депутатів Української PCP та місцеве самоврядування". У ст. 15 визначено можливість і джерела формування місцевими радами єдиного позабюджетного фонду, а саме: додаткові доходи і заощаджені кошти, одержані за рахунок організованих місцевими радами заходів із розв'язання економічних та соціальних проблем; добровільні внески й пожертвування громадян, підприємств (об'єднань), організацій та установ; доходи від місцевих позик та грошово-речових лотерей, аукціонів, а також від прибутків, одержаних від проведення суботників; штрафи, що стягуються за одержання підприємствами (об'єднаннями), організаціями та установами необґрунтованого прибутку (доходу) у зв'язку із завищенням цін (тарифів) на продукцію (роботи, послуги). До позабюджетного фонду включалися також доходи від розпродажу майна ліквідованих підприємств місцевого господарства, що належать до комунальної власності відповідних адміністративно-територіальних одиниць, плата за реєстрацію кооперативів та малих підприємств, а також інші кошти. І Закон визначив, що до єдиного позабюджетного фонду місцевих рад базового рівня додатково залучаються і такі доходи: орендна плата за землю, екологічний податок і штрафи за забруднення навколишнього середовища та нераціональне використання природних ресурсів та інші порушення природоохоронного законодавства, санітарних норм і правил, а також платежі, які компенсують завдану шкоду. Ради базового рівня до єдиного позабюджетного фонду включають також штрафи за адміністративні правопорушення, вчинені на їхній території, доходи від реалізації безгосподарного і конфіскованого майна, доходи від продажу населенню квартир і будинків. До цього фонду вони зараховували виявлені перевірками приховані або занижені доходи підприємств (об'єднань), організацій та установ, розміщених на території місцевої ради. Законом встановлено, що з фондів соціального розвитку підприємств (об'єднань), організацій та установ пропорційно виділяються кошти на соціальний розвиток тих житлових масивів, селищ, сіл, у яких проживає відповідна кількість їхніх працівників. Ці кошти також стали відносити до позабюджетного фонду. Витрачаються вони на розсуд відповідної місцевої ради і перебувають на спеціальних рахунках, які відкриваються в установах банків і вилученню не підлягають. Місцеві ради отримали право в межах єдиного позабюджетного фонду створювати цільові фонди. Правові основи формування й використання позабюджетних фондів місцевих рад у 1990 р. закладено також і Законом "Про бюджетну систему Української PCP". Статею 16 встановлено право рад усіх рівнів утворювати і використовувати позабюджетні фонди. Визначено, що кожна рада затверджує статут (положення) фонду, яким визначаються сфера його діяльності, мета і завдання, структура та методи формування коштів.

4.2 Правова база формування позабюджетних фондів місцевих рад

Нормативно-правовими актами, що регулюють вказані відносини в Україні, є:

1 ) Конституція України;

Бюджетний Кодекс;

Закон про Державний бюджет України на відповідний бюджетний період;

інші закони, що регулюють бюджетні правовідносини;

нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання цього Кодексу та інших законів України;

нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного кодексу, інших законів України та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України;

рішення органів місцевого самоврядування, прийняті відповідно до Бюджетного Кодексу, законів України.

При здійсненні бюджетного процесу в Україні положення нормативно-правових актів застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать положенням Бюджетному кодексу та Закону України про Державний бюджет України на відповідний бюджетний період.

Положення нормативно-правових актів, що суперечать Бюджетному кодексу, визнаються недійсними в судовому порядку з моменту набрання ними чинності і підлягають скасуванню органом, що прийняв відповідний нормативно-правовий акт або рішення.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші положення, що суперечать бюджетному законодавству України, такі положення приймаються окремими законами про внесення змін до відповідних законів і розглядаються Верховною Радою України одночасно з ратифікацією міжнародного договору України, яким такі положення передбачені.

Порядок розгляду законопроектів, які впливають на доходну чи видаткову частину бюджетів, має особливий характер.

Порядок подання та розгляду законопроектів, які впливають на доходну чи видаткову частину бюджетів

Кожен законопроект, внесений до Верховної Ради України, протягом семи днів подається до Комітету Верховної Ради України з питань бюджету для проведення експертизи щодо його впливу на доходну та (або) видаткову частину бюджетів та виконання Закону України про Державний бюджет України на поточний бюджетний період.

Протягом двох тижнів, якщо Верховна Рада України не визначила інший термін, Комітет Верховної Ради України з питань бюджету забезпечує підготовку експертного висновку щодо впливу відповідного законопроекту на доходну та (або) видаткову частину бюджетів. До законопроектів, введення в дію яких у поточному чи наступному роках призведе до збільшення видатків або скорочення доходів бюджету, суб'єктом законодавчої ініціативи додаються пропозиції про видатки, які належить скоротити, та (або) про джерела додаткових доходів для покриття нових видатків. Жодна з таких змін не повинна призвести до збільшення державного боргу і гарантій, що встановлені Законом про Державний бюджет України на відповідний бюджетний період. При цьому:

1) законопроекти, які згідно експертного висновку та рішення Комітету Верховної Ради України з питань бюджету, не впливають на доходну та (або) видаткову частину бюджетів, вносяться до порядку денного засідання Верховної Ради України для їх розгляду в загальному порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України;

2) законопроекти, які згідно поданого експертного висновку та відповідного рішення Комітету Верховної Ради України з питань бюджету впливають на доходну чи видаткову частину бюджетів, протягом трьох днів передаються Міністерству фінансів України для експертного висновку щодо визначення вартісної величини впливу законопроектів на доходну чи видаткову частину бюджетів та для пропозицій щодо доцільності їх прийняття, можливості та терміну введення їх в дію. Міністерство фінансів України у двотижневий термін готує експертний висновок та пропозиції до законопроектів і передає Комітету Верховної Ради України з питань бюджету для підготовки висновків щодо доцільності їх прийняття Верховною Радою України і термінів введення їх в дію.

Законопроекти, які впливають на доходну чи видаткову частину бюджетів, вносяться до порядку денного засідання Верховної Ради України тільки за наявності рішення Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо доцільності їх прийняття та експертного висновку Міністерства фінансів України.

Закони України, які впливають на формування доходної та видаткової частини бюджетів, повинні бути офіційно оприлюднені до 15 серпня року, що передує плановому. В іншому випадку норми відповідних законів, що впливають на формування доходної та (або) видаткової частини бюджетів, застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, наступного за плановим.

4.3 Організація регіональних цільових фондів

Складовою позабюджетних фондів органів місцевого самоврядування є цільові фонди. Ради можуть створювати в межах законодавства України цільові фонди для розв'язання будь-яких соціальних та економічних проблем на підвідомчій території. На місцевому рівні створюються також відділення загальнодержавних цільових фондів. Закон УРСР "Про зайнятість населення", ухвалений у березні 1991 р., у статті 22 передбачив формування як на центральному, так і на місцевому рівнях Державного фонду сприяння зайнятості населення. Серед джерел його формування визначено відрахування з республіканського та місцевих бюджетів коштів не менше 3% від їхніх розмірів, обов'язкові внески підприємств, установ та організацій тощо. Щорічними законами про Державний бюджет на 1992, 1993, 1994 і 1995 роки встановлено відрахування до цього фонду з місцевих бюджетів здійснювати за розмірами, які визначаються самостійно відповідними місцевими радами. Цей порядок не змінено і Законом "Про Державний бюджет України на 1996 рік". З 1997 р. встановлено, що розмір бюджетних асигнувань до цього фонду визначає Верховна Рада України. Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств" від 4 березня 1992 р. в статті 23 передбачив утворення позабюджетного Державного фонду приватизації й позабюджетних фондів приватизації Автономної Республіки Крим та інших адміністративно-територіальних одиниць України. Вирішено кошти цих фондів спрямувати на погашення внутрішнього державного боргу України, а також на відшкодування витрат, пов'язаних з приватизацією, на кредитування технічного переозброєння приватизованих підприємств, на розвиток підприємництва та створення нових робочих місць у межах, що визначаються Державною програмою приватизації. Разом з тим, щорічними законами про Державний бюджет України Верховна Рада визначає порядок використання коштів, одержаних від приватизації майна державних підприємств. Законом "Про Державний бюджет України на 1992 рік" встановлено, що кошти від приватизації державного майна на відповідних територіях у розмірі 10% надходять до місцевих бюджетів і використовуються для соціального захисту населення. За Законом "Про Державний бюджет України на 1993 рік", 50% надходжень коштів від приватизації майна державних підприємств зараховуються до державного бюджету і спрямовуються на фінансування структурної перебудови економіки. За Законом "Про Державний бюджет України на 1994 рік", 80% надходжень від приватизації майна державних підприємств спрямовується до бюджету. З них 30% зараховується до державного бюджету для фінансування витрат Пенсійного фонду на виплату пенсій. У розмірі 50% надходження коштів від приватизації майна підприємств загальнодержавної власності спрямовуються до державного бюджету на фінансування структурної перебудови економіки. Крім того, 50% коштів від приватизації майна підприємств комунальної власності зараховано до місцевих бюджетів на соціально-економічний розвиток регіонів. Законом "Про Державний бюджет України на 1995 рік" визначено: в 1995 р. 80% коштів, які надходять до відповідних позабюджетних фондів приватизації від приватизації об'єктів малої приватизації, зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на підтримку програм соціального розвитку та на післяприватизаційну підтримку об'єктів приватизації. Закон України "Про Державний бюджет України на 1996 рік" продовжив дію норм щодо використання коштів фондів приватизації на 1996 р. у порядку, встановленому в 1995 р.

Закон "Про Державний бюджет України на 1997 рік" встановив, що в 1997 р. 80% коштів, які надійдуть до відповідних позабюджетних фондів приватизації від приватизації підприємств комунальної власності, зараховуються до відповідних місцевих бюджетів. Створення окремих позабюджетних рахунків місцевих рад передбачено і в процесі приватизації державного житлового фонду. Статтею 9 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (1992) визначено, що кошти, одержані від приватизації державного житлового фонду, зараховуються до спеціально створених позабюджетних приватизаційних житлових фондів місцевих рад або до відповідних фондів підприємств, на балансі яких є відомче житло. Ці кошти використовуються на житлове будівництво та ремонт житла з метою забезпечення житлом громадян, які стоять на обліку, та тих, хто потребує поліпшення житлових умов. За цим же Законом, 20% коштів зазначених фондів перераховується до Державного приватизаційного житлового фонду, який створюється для фінансування житлового будівництва в регіонах з низьким рівнем забезпеченості громадян житлом та для утворення резерву коштів із забезпечення гарантії прав на безкоштовне державне житло новонароджених громадян України. Законодавством України передбачено формування позабюджетних фондів місцевих рад для фінансування шляхових робіт. Так, статтею 4 Закону "Про джерела фінансування шляхового господарства України" (1991) встановлено, що промислові, транспортні, будівельні та інші підприємства, колгоспи, радгоспи, кооперативи і господарські організації незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності відраховують кошти на шляхові роботи в розмірі 0,4-0,8% обсягу виробництва продукції та виконуваних робіт (послуг), а заготівельні, торговельні (в тому числі оптові) та постачальницько-збутові організації — в розмірі 0,03-0,06% річного обороту (без обороту з громадського харчування). Згідно із законом, конкретний розмір відрахувань, що надходять відповідно до цієї статті на розвиток шляхів загального користування в Автономній Республіці Крим і областях, а також напрями використання їх визначаються Верховною Радою Кримської автономії та обласними радами. Відповідно до змін, передбачених Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" (1997) та Законом України "Про Державний бюджет України на 1997 рік", вказані кошти концентруються в Держбюджеті України. 85 % цих коштів передаються до місцевих бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Відповідно до законодавства України, місцеві ради утворюють також цільові позабюджетні фонди охорони навколишнього середовища. Статтею 46 Закону УРСР "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991) встановлено надходження платежів за забруднення навколишнього природного середовища до позабюджетних фондів його охорони, місцевих рад базового рівня, Автономної Республіки Крим та обласних рад. 70% цих платежів надходять до рад базового рівня, 20% — до Автономної Республіки Крим і обласних рад, 10% — до Державного позабюджетного фонду охорони навколишнього природного середовища. Є цілий ряд інших територіальних позабюджетних фондів. На місцевому рівні також функціонують регіональні відділення Державного інноваційного фонду та місцеві підрозділи Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування, інших державних цільових позабюджетних фондів. Досвід формування позабюджетних фондів та цільових фондів місцевих органів влади в Україні показує наявність багатьох нерозв'язаних проблем як у законодавстві, так і у сфері його реалізації. Численними стали факти, коли органи місцевого самоврядування спрямовують до позабюджетних фондів кошти, що мають надходити до бюджету або не передбачені законодавством. Дуже слабким поки що є контроль за законністю використання цих коштів. На загальнодержавному рівні слід розробити типове положення про ці фонди. Водночас не можна погодитися з пропозиціями щодо ліквідації їх, бо це суттєво обмежило б фінансові можливості органів місцевого самоврядування.

Правова база, що регламентує діяльність численних позабюджетних цільових фондів, потребує систематизації та уточнення. Слід також чітко визначити й розмежувати компетенцію місцевих рад різних рівнів і держави у сфері управління територіальними відділеннями державних позабюджетних фондів та місцевими позабюджетними фондами. Ухвалення в 1995 р. нової редакції Закону "Про бюджетну систему України" і встановлення ним порядку, згідно з яким позабюджетні фонди можуть утворюватися лише за рахунок надходжень від необов'язкових платежів, зумовлює необхідність нового визначення джерел формування їх у законодавстві про місцеве самоврядування.

4.4 Доходи місцевих позабюджетних фондів

Органи місцевого самоврядування всіх рівнів формують позабюджетні фонди з таких джерел:

— додаткових заходів і зекономлених коштів, одержаних від здійснення організованих ними заходів для розв'язання економічних і соціальних проблем;

доходів від продажу об'єктів міської, районної комунальної власності, від продажу населенню квартир і будинків, що належать до комунальної власності;

доходів від цінних паперів, що придбані за рахунок міських і районних позабюджетних фондів;

добровільних внесків і пожертвувань громадян, підприємств, об'єднань, організацій та установ;

доходів від місцевих позик і місцевих грошово-речових лотерей;

штрафів, які стягуються за одержання підприємствами, об'єднаннями, організаціями й установами необґрунтованого доходу у зв'язку із завищенням цін, тарифів на продукцію, роботи, послуги;

штрафів, які можуть встановлюватися місцевими радами для фізичних і юридичних осіб;

доходів від реалізації нічийного і конфіскованого майна;

плати за реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності;

платежів та штрафів за забруднення навколишнього природного середовища, нераціональне використання природних ресурсів, розміщення відходів та інших платежів за порушення законодавства про охорону навколишнього середовища, санітарних норм і правил, що визначаються відповідно до нормативів, затверджених місцевими радами;

орендної плати за землю;

коштів соціального розвитку підприємств, об'єднань, організацій та установ, що виділяються на соціальний розвиток тих житлових районів, де проживає відповідна кількість їхніх працівників;

інших зборів, платежів і штрафів, що вводяться і призначаються міською і районними радами.

Кошти позабюджетних фондів акумулюються на спеціальних рахунках, які відкриваються в установах банків і вилученню не підлягають.

4.5 Резервні фонди: правова база, надходження та видатки

Резервний фонд бюджету формується для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені при складанні проекту бюджету. Порядок використання коштів з резервного фонду бюджету визначає Кабінет Міністрів України.

Рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету приймають відповідно Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, міські, міст Києва та Севастополя, районні державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад. Резервний фонд бюджету не може перевищувати 1 % обсягу видатків загального фонду бюджету.

Органи виконавчої влади та виконавчі органи місцевого самоврядування щомісячно звітують перед відповідною радою про витрачання коштів резервного фонду бюджету.

У Державному бюджеті України резервний фонд бюджету передбачається обов'язково. Статтею 24 Бюджетного кодексу встановлено повноваження на створення резервного фонду для непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені при складанні відповідного бюджету. Рішення щодо необхідності створення резервного фонду місцевого бюджету приймає відповідна місцева рада. Резервний фонд бюджету не може перевищувати 1% обсягу видатків загального фонду відповідного бюджету. Порядок використання коштів з резервного фонду бюджету визначає Кабінет Міністрів України. Порядок використання коштів резервного фонду бюджету затверджено постановою Кабінету Міністрів України. Постанова визначає напрями використання коштів з резервного фонду бюджету та встановлює відповідні процедури щодо виділення коштів з резервного фонду бюджету і звітування про їх використання.

Бюджетне призначення для резервного фонду встановлюється рішенням про місцевий бюджет загальною сумою без визначення головного розпорядника бюджетних коштів. Використання коштів резервного фонду місцевого бюджету проводиться на підставі порядку, затвердженого відповідною місцевою радою. Виділення коштів за рахунок резервного фонду відповідного бюджету проводиться за рішенням Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, виконавчого органу місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 4 статті 24 Бюджетного кодексу Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчий орган місцевого самоврядування щомісячно звітують відповідно перед Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідною радою про витрачання коштів з резервного фонду відповідного бюджету.

Кошти з резервного фонду місцевого бюджету можуть використовуватися за такими напрямами:

•на заходи з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, природного, соціально-політичного характеру, такі як:

ліквідація наслідків стихійних явищ;

ліквідація наслідків аварій;

ліквідація епідемій та інших непередбачених надзвичайних ситуацій медико-біологічного характеру;

ліквідація наслідків дій терористичного або антиконституційного спрямування, а також диверсій;

•на інші непередбачені заходи, які, відповідно до законів України, можуть здійснюватися за рахунок коштів місцевих бюджетів, проте не мають постійного характеру і не могли бути враховані при складанні проекту відповідного бюджету, тобто на час затвердження бюджету не було визначених законами, рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, виконавчого органу місцевого самоврядування підстав для проведення таких заходів. При цьому загальний обсяг цих видатків не може перевищувати 20 % річного обсягу резервного фонду.

До інших непередбачених заходів не можуть бути віднесені такі напрями використання коштів:

обслуговування та погашення боргу Автономної Республіки Крим чи боргу місцевого самоврядування;

додаткові заходи, які забезпечують здійснення бюджетної програми (функції), призначення на яку затверджено в бюджеті;

капітальний ремонт або реконструкція;

придбання житла;

надання гуманітарної чи матеріальної допомоги, якщо це не передбачено іншими місцевими програмами (рішення приймає відповідна рада).

Звернення про виділення коштів з резервного фонду місцевого бюджету підприємства, установи, організації подають до Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, виконавчого органу місцевого самоврядування. У зверненні має бути вказано:

напрям, за яким необхідно виділити кошти з резервного фонду бюджету;

назву головного розпорядника бюджетних коштів, якому пропонується виділити кошти з резервного фонду бюджету;

обсяг асигнувань, який пропонується надати з резервного фонду бюджету;

перелік юридичних та фізичних осіб, яким головний розпорядник бюджетних коштів передбачає надати кошти з резервного фонду бюджету, та пропозиції щодо майбутнього врегулювання майнових прав, пов'язаних з цим процесом;

довідку щодо проведення таких заходів за рахунок інших джерел.

У разі необхідності виділення коштів з резервного фонду бюджету на заходи з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій до звернення обов'язково додаються експертні висновки від підрозділів з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення, а також комісій з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій - щодо рівня надзвичайної ситуації. Вони розроблюються на підставі матеріалів обстежень на місці події та висновків компетентних органів, актів, що підтверджують розміри завданих збитків; переліків аварійно-відновних робіт і заходів, пов'язаних з ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій.

При поданні звернень щодо виділення коштів на ліквідацію наслідків стихійного лиха заявники повинні додатково представити:

акти обстеження, що підтверджують розміри завданих збитків;

узагальнені кошторисні розрахунки на проведення аварійно-відновних та інших невідкладних робіт;

перелік невідкладних (першочергових) робіт з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

документи, що підтверджують отримані суми страхового відшкодування (пояснення заявника в разі відсутності договору страхування);

іншу інформацію, що підтверджує необхідність виділення коштів з резервного фонду бюджету на заходи з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.

Місцевий фінансовий орган розглядає звернення та економічні обґрунтування, готує пропозиції щодо виділення коштів з резервного фонду бюджету, можливості проведення відповідних заходів за рахунок інших джерел, можливого обсягу виділення асигнувань з резервного фонду бюджету, оцінку щодо об'єктивності доказів у разі відмови надання коштів на такі заходи та направляє їх виконавчому органу. Пропозиції подаються у формі висновку. У разі необхідності до розгляду звернень додатково залучаються технічні фахівці відділів та управлінь для підготовки експертних висновків стосовно звернень.

Зазвичай управління економіки (інший уповноважений відділ або управління) узагальнює результати розгляду та з урахуванням експертних зауважень робить висновок щодо необхідності виділення коштів з резервного фонду бюджету, можливого обсягу асигнувань з резервного фонду бюджету та правильності поданих розрахунків, а також щодо оцінки об'єктивності наслідків у разі не виділення коштів на такі заходи з резервного фонду бюджету.

У разі визнання доцільності виділення коштів з резервного фонду бюджету, відповідності напряму використання коштів резервного фонду управління економіки готує відповідний проект рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету.

Рішенням про виділення коштів з резервного фонду визначається:

головний розпорядник бюджетних коштів, якому надається асигнування з резервного фонду бюджету;

напрям використання коштів з резервного фонду бюджету з назвою бюджетної програми або функції;

обсяг асигнувань;

умови повернення коштів, виділених з резервного фонду бюджету. Після прийняття рішення про виділення коштів з резервного фонду

бюджету місцевий фінансовий орган уточнює для головного розпорядника бюджетних коштів назву бюджетної програми (функції). При визначенні бюджетної програми з резервного фонду бюджету за нею закріплюється відповідний код функціональної класифікації видатків бюджету, виходячи із напряму використання коштів.

При внесенні змін до розпису бюджету нерозподілені видатки (КЕКВ 3000) розписуються за кодами економічної класифікації видатків бюджету відповідно до напряму використання коштів з резервного фонду бюджету та поданого головним розпорядником бюджетних коштів розподілу цих видатків разом з економічним обґрунтуванням такого розподілу.

Головний розпорядник бюджетних коштів після одержання довідки про внесення змін до розпису бюджету вносить зміни до кошторисів та планів асигнувань. Одержувачі бюджетних коштів вирішують з розпорядником усі питання, пов'язані з виділенням асигнувань.

Управління економіки разом з управлінням фінансів проводить моніторинг прийнятих рішень про виділення коштів з резервного фонду бюджету і щомісячно інформує Раду Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеву державну адміністрацію, виконавчий орган місцевого самоврядування.

Звітність про використання коштів резервного фонду подається головними розпорядниками коштів місцевому фінансовому органу в установленому порядку. При цьому одержувачі коштів подають звіт про використання коштів головному розпоряднику коштів.

Контроль за використанням коштів, виділених з резервного фонду бюджету, здійснюється в установленому законодавством порядку.

Для сільських, селищних, міських міст районного значення бюджетів функції уповноваженого місцевого органу та місцевого фінансового органу покладаються безпосередньо на сільського, селищного або міського голову (для міст районного значення).

У багатьох країнах сформувалось позитивне ставлення до резервних фондів, оскільки такі фонди забезпечують вчасну сплату за обслуговування боргів. Органи влади, які не створюють такі резервні фонди або ж, створивши їх, не забезпечують резервів, отримують нижчий рейтинг облігацій. Для таких відомств обсяг резервного фонду в середньому становить принаймні 5% поточних доходів.

Бюджетний резервний фонд пом'якшує непередбачені коливання економіки та зменшує потребу позик для фінансування діяльності. Резервні фонди - це страхування від коливань надходжень. Вони відомі на Заході під назвою фондів на чорний день або стабілізаційних фондів. Такі фонди є важливим засобом менеджменту та фінансового контролю виконання бюджету - вони забезпечують гнучкість, а також передбачуваність, необхідну для виконання бюджету відповідно до затверджених цілей.

Тема 5. Планування і порядок фінансування видатків місцевих бюджетів

Формування бюджетних видатків починається на стадії планування. За основу береться очікуване виконання бюджету за видатками за попередній період. Звітні дані про виконання бюджету за видатками, що є в розпорядженні як Міністерства фінансів України, так і фінансових органів, як правило, за півріччя доповнюються оцінкою очікуваного виконання показників за видатками за період, який залишається до кінця року. Аналіз звітних показників і оцінка перспективи до кінця року дають змогу визначити очікуване виконання бюджету за видатками. З одержаних видатків виключаються ті, яких не буде у плановому році.

Бюджетні видатки мають певний економічний зміст, зумовлений суспільним способом виробництва, природою та функціями держави. Вони відіграють вирішальну роль у задоволенні потреб соціально-економічного розвитку країни.

Видатки місцевих бюджетів — це економічні відносини, які виникають у зв’язку з розподілом централізованих коштів, що перебувають у розпорядженні відповідних органів влади, та децентралізованих коштів, які є власністю місцевих органів влади.

Регулювання бюджетних видатків виявляється насамперед в цільовому спрямуванні бюджетних коштів. Найважливішим принципом планування бюджетних видатків є додержання пропозиції розподілу коштів з урахуванням реальної необхідності в них. Видатки бюджету (як і доходи) на наступний рік до поточного року плануються з урахуванням результатів використання коефіцієнтів зростання. Це дає змогу обґрунтувати доцільність збільшення бюджетних видатків і правильно спланувати їх на майбутнє.

Планування місцевих бюджетів здійснюється за допомогою таких методів:

Нормативний.

Розрахунково-аналітичний.

Балансовий.

Оптимізації планових рішень.

Економіко-математичного моделювання.

Зміст нормативного метода полягає в тому, що на базі заздалегідь установлених норм та техніко-економічних нормативів розраховується потреба господарюючого суб’єкта у фінансових ресурсах та їх джерелах.

Норма (лат. norma) — міра, якась середня величина. Норматив (лат. normatio — упорядкування) визначає технічний, економічний та т. п. показники норми відповідності, з якими виконується якась програма.

Зміст розрахунково-аналітичного методу планування полягає в тому, що за базовий індекс приймаються зміни цього індексу в запланованому періоді, а потім розраховується планова величина його показника.

Балансовий метод планування фінансових показників полягає в тому, що шляхом побудови балансу досягається взаємоув’язка наявних фінансових ресурсів та фактичної потреби в них.

За допомогою методу оптимізації планових рішень розробляють декілька варіантів планових показників, з яких вибирають найоптимальніший варіант.

Застосування методу економіко-математичного моделювання дає змогу дослідити кількісне відображення взаємозв’язків між фінансовими показниками та чинниками, які впливають на величину цього показника.

Склад і структура видатків місцевих бюджетів визначається їх економічним змістом та роллю в розподілі національного доходу.

Згідно зі статтею 61 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» видатки всіх бюджетів поділяються окремо на поточні видатки і видатки розвитку.

Поточні видатки — це витрати бюджету на фінансування мережі підприємств, установ, організацій та органів, які діють на початок бюджетного періоду, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення, утримання апарату управління та служб органів місцевого самоврядування, соціального обслуговування та інших заходів. Кошти поточного бюджету спрямовуються на фінансування установ і закладів, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, і не належать до бюджету розвитку.

В основу побудови поточного бюджету покладені принципи: забезпечення достатнього рівня розвитку регіону, стабільність надходження коштів; пріоритетний розвиток соціально-культурної сфери; наукова обґрунтованість видатків; обов’язковий характер виконання поточного бюджету.

Напрями використання поточного бюджету:

соціальний захист та соціальне забезпечення;

соціально-культурна сфера;

охорона здоров’я;

фізична культура і спорт;

видатки на житлове господарство;

видатки на фінансування пасажирського транспорту;

видатки на утримання органів влади.

Поточні видатки потребують негайного та своєчасного фінансування. Таке фінансування може забезпечуватись лише за наявності відносно стабільних джерел доходів.

До видатків розвитку належать витрати на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, субвенції, кошти на реалізацію програми соціально-економічного розвитку міста, капітальне будівництво, придбання обладнання, транспортних засобів та іншої техніки, інші видатки на розширене відтворення, а також на фінансування субвенцій та на сплату основної частини боргу органів місцевого самоврядування. При нестачі основних поточних доходів бюджет розвитку може балансуватися за рахунок установлення місцевою владою нових місцевих податків, випуску позик, отримання субсидій і субвенцій з державного бюджету.

Бюджет розвитку має фінансувати розширене відтворення всіх сфер діяльності на місцевому рівні. Його бюджетні пріоритети можуть змінюватись залежно від того, як виконується поточний бюджет. Основними принципами бюджету розвитку є: тісний зв’язок з поточним бюджетом; зміна бюджетних пріоритетів; виконання в міру надходження коштів; напрями використання бюджету розвитку; капітальні вкладення на розвиток виробництва; витрати на капітальний ремонт.

Співвідношення між поточним бюджетом і бюджетом розвитку нестабільне і в основному залежить від досягнутого рівня економічного та соціального розвитку регіону.

Видатки місцевих бюджетів можна поділити на дві окремі частини:

видатки, пов’язані з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування;

видатки, пов’язані з реалізацією делегованих законом повноважень органів державної виконавчої влади.

Держава фінансує в повному обсязі здійснення органами місцевого самоврядування наданих законом повноважень органів виконавчої влади. Кошти, необхідні для здійснення органами місцевого самоврядування цих повноважень, щороку передбачаються в Законі України про Державний бюджет України.

Види видатків на здійснення повноважень

Видатки на здійснення повноважень, що виконуються за рахунок коштів державного бюджету та місцевих бюджетів, поділяються на:

видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також інші, передбачені Бюджетним кодексом видатки, які не можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню;

видатки, які визначаються функціями держави та можуть бути передані до виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найефективнішого їх виконання на основі принципу субсидіарності;

видатки на реалізацію прав та обов’язків Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, які мають місцевий характер та визначені законами України.

Видатки, що здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань, які враховуються при визначенні обсягу бюджетних трансфертів.

До видатків, які здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань і враховуються при виз-наченні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

органи місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районного значення;

освіту:

дошкільну освіту;

загальну середню освіту (школи — дитячі садки);

первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти);

сільські, селищні та міські палаци культури, клуби та бібліотеки.

Видатки, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення та враховуються при визначенні обсягу бюджетних трансфертів.

До них належать видатки на:

1. Державне управління:

органи місцевого самоврядування міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення;

органи місцевого самоврядування районного значення.

2. Освіту:

дошкільну освіту (у містах республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення);

загальну середню освіту: загальноосвітні навчальні заклади, у тому числі школи-дитячі садки (для міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, вечірні (змінні) школи;

заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, дитячі будинки (у разі, якщо не менше 70% кількості учнів загальноосвітніх шкіл-інтернатів, загальноосвітніх шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, дитячих будинків формується на території відповідного міста чи району), дитячих будинків сімейного типу та прийомні сім’ї, допомога на дітей, які перебувають під опікою і піклуванням;

інші державні освітні програми.

3. Охорону здоров’я:

первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги, поліклініки й амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки);

програми медико-санітарної освіти (міські та районні центри здоров’я і заходи, спрямовані на розвиток санітарної освіти);

4. Соціальний захист та соціальне забезпечення:

державні програми соціального забезпечення: притулки для неповнолітніх (у разі, якщо не менше 70% кількості дітей, які перебувають у цих закладах, формуються на території відповідного міста чи району), територіальні центри і відділення соціальної допомоги на дому;

державні програми соціального захисту: пільги ветеранам війни і праці, допомога сім’ям з дітьми, додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян;

державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;

районні та міські програми і заходи з реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї.

5. Державні культурно-освітні та театрально-видовищні програми (театри, бібліотеки, музеї, виставки, палаци і будинки культури, школи естетичного виховання дітей).

6. Державні програми розвитку фізичної культури і спорту: утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів (крім шкіл республіканського і обласного значення), заходи з фізичної культури і спорту та фінансова підтримка організацій фізкультурно-спортивної спрямованості і спортивних споруд місцевого значення.

Видатки, що здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів і враховуються при визначенні обсягу бюджетних трансфертів.

До них належать видатки на:

1. Державне управління:

представницьку і виконавчу владу Автономної Республіки Крим;

обласні ради.

2. Освіту:

загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: спеціальні загальноосвітні навчальні заклади для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, санаторні школи-інтернати; загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дитячі будинки (крім загальноосвітніх шкіл-інтернатів, загальноосвітніх шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені батьківського піклування, дитячих будинків та дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей);

заклади професійно-технічної освіти, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим і виконують державне замовлення;

вищу освіту (інститути післядипломної освіти вчителів та центри і заходи з підвищення кваліфікації державних службовців місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, постійно діючи курси (центри) підвищення кваліфікації працівників соціально-культурної сфери та агропромислового комплексу, що перебувають у комунальній власності);

інші державні освітні програми.

3. Охорону здоров’я:

первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення);

спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (спеціалізовані лікарні, поліклініки, включаючи стоматологічні центри, диспансери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові);

санаторно-курортну допомогу (санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації);

інші державні програми медичної та санітарної допомоги (медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази спецмедпостачання, центри здоров’я і заходи санітарної освіти, інші програми і заходи.

4. Соціальний захист та соціальне забезпечення:

державні програми соціального захисту та соціального забезпечення: допомога для догляду за інвалідами І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу; адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям; виплати компенсації реабілітованим; дитячі будинки-інтернати; навчання та трудове влаштування інвалідів; будинки-інтернати для людей похилого віку та інвалідів; будинки-інтернати для дітей-інвалідів; центри з нарахування пенсій; притулки для неповнолітніх;

республіканські й обласні програми і заходи з реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї;

інші державні соціальні програми.

5. Культуру і мистецтво:

державні культурно-освітні програми (республіканські та обласні бібліотеки, музеї та виставки);

державні театрально-видовищні програми (філармонії, музичні колективи й ансамблі, театри, палаци та будинки культури республіканського й обласного значення, інші заклади та заходи у галузі мистецтва);

інші державні культурно-мистецькі програми.

6. Фізичну культуру і спорт:

державні програми з розвитку фізичної культури і спорту (навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів республіканського та обласного значення, заходи з фізичної культури і спорту республіканського та обласного значення);

державні програми з інвалідного спорту і реабілітації (республіканський та обласні центри з інвалідного спорту і дитячо-юнацькі спортивні школи інвалідів та спеціалізовані спортивні школи параолімпійського резерву; проведення навчально-тренувальних зборів і змагань з інвалідного спорту республіканського та обласного значення).

Видатки місцевих бюджетів, що враховуються при визначенні обсягу бюджетних трансфертів.

До видатків місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу бюджетних трансфертів, належать видатки на:

1. Місцеву пожежну охорону.

2. Позашкільну освіту.

3. Соціальний захист та соціальне забезпечення:

програми місцевого значення стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї;

місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення.

4. Місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів.

5. Культурно-мистецькі програми місцевого значення.

6. Програми підтримки кінематографії та засобів масової інформації місцевого значення.

7. Місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту.

8. Типове проектування, реставрацію та охорону пам’яток архітектури місцевого значення.

9. Транспорт, дорожнє господарство:

регулювання цін на послуги метрополітену за рішеннями органів місцевого самоврядування;

експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (у тому числі роботи, що проводяться спеціалізованими монтажно-експлуатаційними підрозділами);

будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання доріг місцевого значення.

10. Заходи з організації рятування на водах.

11. Обслуговування боргу органів місцевого самоврядування.

12. Програми природоохоронних заходів місцевого значення.

13. Управління комунальним майном.

14. Регулювання земельних відносин.

15. Інші програми, затверджені відповідною радою згідно з законом.

Передача видатків на виконання власних повноважень між місцевими бюджетами

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на договірних засадах кошти відповідних бюджетів для виконання власних повноважень.

Міські (міст республіканського та міст обласного значення) ради та районні ради можуть передати видатки на виконання всіх або частини власних повноважень Верховній Раді Автономної Республіки Крим чи обласній раді з передачею відповідних коштів до бюджету Автономної Рес публіки Крим чи до обласного бюджету у вигляді бюджетного трансферту.

Сільські, селищні та міські (міст районного значення) ради можуть передавати видатки на виконання всіх або частини власних повноважень районній раді чи раді іншої територіальної громади з передачею коштів до відповідного бюджету у вигляді бюджетного трансферту.

Передача видатків на виконання делегованих державних повноважень

Передача прав на здійснення видатків на виконання делегованих державних повноважень до бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань може здійснюватися за рішеннями районної або міської (міст республіканського чи міст обласного значення) ради з відповідними коштами у вигляді бюджетного трансферту.

Міські (міст республіканського та міст обласного значення) ради можуть передати частину видатків на виконання делегованих державних повноважень районній раді з відповідними коштами районному бюджету у вигляді бюджетного трансферту. Районні ради можуть передавати частину видатків на виконання делегованих державних повноважень міській раді (міста республіканського та міста обласного значення) з відповідними коштами міському бюджету у вигляді бюджетного трансферту. Ця передача здійснюється на підставі спільних рішень відповідних рад і шляхом укладення договору.

Якщо інше не визначено договором, розмір переданих коштів на виконання делегованих державних повноважень має бути пропорційний частці користувачів зазначеними послугами в повній вартості цих послуг, розрахованих за фінансовими нормативами бюджетної забезпеченості для органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування, який передає ці повноваження.

Якщо на території міста (республіканського (Автономної Республіки Крим) чи міста обласного значення) чи району недостатньо бюджетних установ, які забезпечують надання послуг, визначених пунктом 2 частини першої статті 86 Бюджетного кодексу в обсязі, визначеному фінансовими нормативами бюджетної забезпеченості, обчислений обсяг видатків на фінансування цих послуг ураховується при визначенні бюджетного трансферту бюджету, з якого утримуються бюджетні установи, що надають ці послуги.

Усі угоди про передачу видатків на виконання делегованих державних повноважень укладаються до першого серпня року, що передує плановому.

Порядок планування та фінансування соціально-культурних установ та заходів називається кошторисним. Кошторис видатків є загальним плановим документом, який визначає обсяг, цільове спрямування та поквартальний розподіл коштів, які виділяються з бюджету на проведення соціально-культурних заходів з господарського та культурного будівництва.

Бюджетні установи та центральні заходи фінансуються за рахунок коштів бюджету і за затвердженими для них кошторисами доходів і видатків.

Розрізняють такі принципи кошторисного фінансування:

Обмежений зв’язок кошторисів з планом соціально-економічного розвитку регіону. Видатки бюджетних установ обумовлені економічним планом тієї адміністративно-територіальної одиниці, де розташована ця установа.

Суворо цільове призначення бюджетних асигнувань. Усі витрати бюджетних установ групуються згідно з економічною класифікацією, визначається цільове спрямування та асигнування за кожним кошторисом. Кошти з бюджету виділяються при умові суворого дотримання бюджетними установами фінансових планів з урахуванням оприбуткування виділених раніше коштів.

Додержання режиму економії у видатках коштів. Даний принцип передбачає таке використання коштів, при якому досягається максимальна ефективна діяльність установ при мінімальному грошовому витрачанні.

Контроль вищими установами та фінансовими організаціями фінансової діяльності бюджетних установ. Дотримання вищевказаних принципів фінансування. Проводити систематичний фінансовий контроль за діяльністю бюджетних установ, який являє собою систему заходів, спрямованих на зміцнення фінансової та планової дисципліни, підвищення ефективності використання бюджетних асигнувань. Основний спосіб фінансового контролю — перевірка обґрунтованості планів фінансування (кошторис установ), аналіз їх використання, ревізія та перевірка фінансово-господарської діяльності бюджетних установ.

Можна виділити такі види кошторисів:

1. Індивідуальні кошториси.

Вони відбивають специфіку й особливості виробничої діяльності установи. Дані кошториси розробляються за затвердженими формами і розрізняються за видами бюджетних установ (школами, лікарнями, дитячими садками і т.д.).

Кошторис складається з двох частин — загального і спеціального фондів.

2. Загальні кошториси.

Загальний кошторис являє собою основний фінансовий документ, який визначає обсяг, цільове призначення і розподіл коштів загального і спеціального фондів, що виділяються з бюджету на утримання кількох типових установ, що обслуговуються однією централізованою бухгалтерією. Для тих установ, для яких розроблені загальні кошториси, індивідуальні кошториси не розробляються.

Право витрачання коштів за загальними кошторисами надається головному розпоряднику коштів — керівнику районної, міської, сільської, селищної ради або за їх дорученням особі, що виконує функції головного розпорядника коштів (наприклад, керівнику установи, що обслуговується).

Укладання загальних кошторисів за типовими бюджетними установами спрощує формування кошторисів. Полегшує облік їхнього виконання, дає змогу ширше використовувати у фінансовій роботі сучасні засоби обчислювальної та організаційної техніки.

3. Кошториси видатків на централізовані заходи.

Ці кошториси складаються міністерствами, відомствами або управліннями виконкомів місцевих рад. На їхній основі фінансуються витрати на підготовку кадрів, придбання спеціального, цінного інвентаря і навчального обладнання, медичного обладнання тощо.

4. Зведені галузеві кошториси.

Це об’єднані в один кошторис індивідуальні кошториси однотипних установ, кошториси видатків на централізовані заходи і загальні кошториси міністерств і управлінь виконкомів.

Практично всі видатки бюджету формуються відповідним чином. Так, по заробітній платі виплати формуються: у лікарнях з огляду на кількість ліжко-днів і відділень та специфіку останніх. Так само визначається кількість лікарів середнього і молодшого персоналу, при цьому враховується стаж їхньої роботи. У школах — виходячи з класів-комплектів і кількості учнів, розраховують кількість навчальних ставок на вчителя, а під них встановлюється навантаженість на вчителя плюс доплати за перевірку зошитів, класне керівництво і т. д. Аналогічний порядок і щодо інших установ: або розрахунково, або за типовими штатами. І інші норми обсягу діяльності є однаковими в усіх установах.

Визначивши кількість працівників у тій чи іншій установі за тарифними ставками або схемами посадових окладів, визначають ставку або посадовий оклад того чи іншого працівника.

Витрати на благоустрій міст і селищ містять у собі:

капітальні вкладення;

витрати на капітальний ремонт;

витрати на поточне утримання споруд і благоустрій.

Витрати на капітальні вкладення (на очисні споруди, будівництво шляхів і тротуарів, газифікацію, електрифікацію тощо) проводяться як за рахунок бюджету, так і з залученням коштів підприємств, організацій усіх форм власності відповідно до програм, затверджених відповідними радами.

Витрати на капітальний ремонт об’єктів благоустрою проводяться за рахунок бюджету і визначаються відповідно до встановлених норм за видами видатків — шляхи, тротуари, водопроводи, каналізація, вуличне освітлення тощо, і згідно з кошторисом.

Поточне утримання об’єктів міського благоустрою — санітарна очистка вулиць і тротуарів, вуличне освітлення і т.п. — проводяться за рахунок коштів відповідних бюджетів на підставі кошторисних розрахунків.

Тема 6. Міжбюджетні відносини, їх складові

Нинішня система міжбюджетних відносин в Україні поєднує в собі як інструменти, що склалися в бюджетній практиці колишніх СРСР і УРСР, так і ті інструменти, які введені вже в період 90-х років.

Розвиток і відновлення інструментів міжбюджетних відносин в Україні почалися лише після виведення в 1990 році місцевих бюджетів зі складу державного бюджету, а бюджетів місцевого самоврядування — зі складу бюджетів регіональних органів влади. Вивчення й аналіз різних поглядів на місце міжбюджетних відносин у фінансовій і бюджетній системах держави, а також напряму їх удосконалення дають підстави для обґрунтування цілей і способів регулювання взаємодії між окремими ланками бюджетної системи держави.

Для розуміння сутності розподілу делегованих державних повноважень між різними рівнями місцевого самоврядування, можливо виділити три групи критеріїв.

Перша група — видатки, пов’язані з функціонуванням бюджетних установ, які забезпечують часткове виконання мінімальних соціальних послуг, гарантованих державою і розташованих найближче до споживачів (медичні пункти, амбулаторії, початкові школи, сільські та селищні клуби тощо).

Друга група — видатки, пов’язані з функціонуванням бюджетних установ, які забезпечують мінімальні соціальні послуги, гарантовані державою для всіх громадян України відповідно до норм та стандартів, визначених державою (середні школи, лікарні широкого профілю, клуби, палаци культури, бібліотеки, стадіони тощо).

Третя група — видатки, пов’язані з функціонуванням бюджетних установ, які забезпечують гарантовані державою мінімальні соціальні послуги для окремих категорій громадян, або видатки на виконання спеціальних програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України (школи-інтернати, спеціалізовані лікарні, обласні бібліотеки, театри, філармонії тощо).

Видатки першої групи забезпечуються радами міст, селищ, сіл відповідно до виділених державою бюджетних ресурсів.

Видатки другої групи в повному обсязі забезпечуються міськими радами міст обласного значення та районними радами, які виступають з цих питань від імені територіальних громад міст, селищ, сіл, що передали їм делеговані державні повноваження.

Видатки третьої групи забезпечуються в повному обсязі обласними радами.

До делегованих державних повноважень, які виконуються за рахунок коштів обласних бюджетів, належать:

1) освіта;

2) охорона здоров’я;

3) соціальний захист та соціальне забезпечення;

4) культура і мистецтво;

5) фізична культура і спорт.

До делегованих державних повноважень, які виконуються за рахунок коштів районних та міських міст обласного значення бюджетів, належить:

1) управління;

2) освіта;

3) охорона здоров’я;

4) соціальний захист та соціальне забезпечення;

5) житлово-комунальне господарство;

6) культура і мистецтво;

7) фізична культура і спорт.

Розподіл делегованих державних повноважень між районним бюджетом та бюджетами міст районного значення, селищ, сіл визначається районною радою.

Розподіл видатків між бюджетними установами одного типу здійснюється районною чи міською міста обласного значення радою пропорційно відповідно до узагальнених показників, визначених галузевими нормами та стандартами.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на договірних засадах власні кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) організацій і установ, що перебувають у комунальній власності.

Міські ради міст обласного значення можуть передати частину делегованих державних повноважень районній раді. Районні ради можуть передати частину делегованих державних повноважень міській раді міста обласного значення. Ця передача здійснюється рішенням відповідної міської та районної ради і оформляється договором сторін. Договором передбачаються конкретні умови надання стороною, якій передаються повноваження, мешканцям міст обласного значення та районів, повноваження яких передаються, соціальних послуг відповідно до гарантованих державою норм та стандартів.

Якщо іншого не обумовлено спільною угодою, розмір переданих коштів на виконання делегованих повноважень пропорційний кількості користувачів суспільних послуг.

Міські ради міст обласного значення та районні ради можуть передати виконання частини власних повноважень обласній раді. Передача здійснюється за рішенням відповідних рад на договірних засадах.

Сільські, селищні та міські ради міст районного значення можуть передати всі або деякі свої повноваження районній раді чи іншій територіальній громаді.

Міські ради міст обласного значення та районні ради можуть передати частину делегованих державних повноважень обласній раді і, навпаки, обласна рада може передати частину делегованих державних повноважень міській раді міста обласного значення чи районній раді. Передача здійснюється за рішенням відповідних рад на договірних засадах.

При передачі функцій з виконання власних та делегованих державних повноважень від надавача до отримувача відповідні бюджетні ресурси передаються у вигляді трансферту відповідно до угоди. При цьому в доходній частині бюджету надавача передбачаються джерела забезпечення виконання функцій, розраховані по делегованих державних повноваженнях, а у видатковій частині бюджету передбачається трансферт до відповідного бюджету отримувача. У бюджеті отримувача в доходній частині передбачається відповідний трансферт, а у видатковій частині видатки на виконання переданих функцій або проектів.

У випадку, якщо на території міст обласного значення чи району розташовані бюджетні установи, що надають соціальні послуги загального призначення та утримуються безпосередньо з Державного бюджету України, з відповідного бюджету самоврядування надається трансферт до Державного бюджету України.

У випадку, якщо на території області розташовані бюджетні установи, що надають соціальні послуги спеціального призначення та утримуються безпосередньо з Державного бюджету України, з обласного бюджету надається трансферт до Державного бюджету України.

Процес децентралізації державної влади має супроводжуватися передаванням частини керівних повноважень по вертикалі управління, розширенням самостійності у вирішенні проблем соціально-економічного розвитку території місцевими органами влади.

У результаті даного процесу формується система органів управління потоками бюджетних ресурсів, до компетенції яких належить право вирішення питань про розміри, напрями, терміни, механізми використання цих ресурсів. Взаємозв’язок органів влади і управління виявляється в необхідності фінансування єдиних суспільних потреб, у кількісному і якісному розмежуванні бюджетних ресурсів між адміністративно-територіальними одиницями і по вертикалі державного управління. У процесі перерозподілу фінансових ресурсів бюджетною системою виділяються такі основні типи відносин між бюджетами різних рівнів (схема 14):

1) розподіл витрат відповідно до розподілу повноважень між виконавчою державною владою та органами місцевого самоврядування;

2) забезпечення місцевих бюджетів дохідними джерелами для виконання власних і делегованих державою фінансових зобов’язань;

3) перерозподіл через Державний бюджет фінансових ресурсів від «багатих» у фінансовому розумінні регіонів «бідним»;

4) формування умов для збільшення зацікавленості органів місцевого самоврядування в мобілізації доходів;

5) використання у процесі виконання бюджету різних форм і методів взаємодії між Державним і місцевим бюджетами.

Схема 14. Сфера дії міжбюджетних відносин в Україні

Саме ця взаємозалежність, що виникає між бюджетами різного рівня, а також органами влади одного рівня з приводу перерозподілу і використання фінансових ресурсів, відображає сферу дії міжбюджетних відносин. Оскільки міжбюджетні відносини відображають визначену взаємозалежність ланок бюджетної системи держави, можна сформулювати таке їх визначення: «Міжбюджетні відносини в Україні — це спеціалізована форма взаємозв’язків і взаємозалежностей між місцевими бюджетами і Державним бюджетом України, а також між окремими рівнями системи місцевих бюджетів». У свою чергу, об’єктом міжбюджетних відносин виступають фінансові ресурси, що розподіляються між бюджетами різних рівнів для усунення диспропорцій в економічному розвитку регіонів. Таким чином, міжбюджетні відносини об’єктивно зумовлені тим, що, як і будь-які фінансові відносини, виникають через суспільну потребу в перерозподілі бюджетних ресурсів на користь бюджетів, що в меншій мірі забезпечені чи мають у цей час більшу потребу в коштах.

Цілісне функціонування бюджетної системи забезпечується взаємодією всіх її ланок. При цьому однією з ознак бюджетної системи як виду соціальних систем є існування в ній різних за рівнем, часто не погоджених між собою цілей. Причиною цього є відмінності між метою формування та використання ресурсів різних бюджетів і потребами розвитку окремих територіальних громад і країни в цілому. Функцію узгодження й упорядкування наявних потреб і фінансових можливостей усіх бюджетів і, відповідно, повернення бюджетної системи до стану відносної рівноваги виконує регулювання. Стан рівноваги бюджетної системи досягається за умови рівномірного і пропорційного забезпечення ресурсами і відповідного здійснення витрат кожною її ланкою.

В Україні традиційно використовують такі інструменти бюджетного регулювання:

власні доходи;

відсоткові відрахування від загальнодержавних податків і доходів (регулюючі і закріплені доходи);

бюджетні трансферти (бюджетні дотації, субсидії і субвенції, вилучення коштів до Державного бюджету України, міжбюджетні взаєморозрахунки);

бюджетні позички.

Власні доходи — це доходи (податкові і неподаткові надходження), що формуються і використовуються місцевими органами влади на підвідомчій їй території. Перелік власних доходів в Україні законодавчо не визначений (крім деяких місцевих податків і зборів). Тому органи місцевого самоврядування повинні самостійно планувати власні доходи і постійно прагнути до збільшення їхньої частки в загальній сумі надходжень.

Відповідно до наведеної класифікації відсоткові відрахування передбачають надходження в місцеві бюджети частини загальнодержавних податків і доходів, що стягуються на даній території. Залежно від розміру надходжень до місцевого бюджету в процентному відношенні (повний чи частковий) загальнодержавні доходи (податки і збори) можна розділити на закріплені і регулюючі.

Закріплені доходи — це доходи, що цілком у визначеній частині закріплюються за тим чи іншим бюджетом. Перелік закріплених доходів місцевих бюджетів України визначається законодавством.

Регульовані доходи — це доходи, що на пайовій основі розподіляються між усіма ланками бюджетної системи України. Перелік регульованих доходів визначається законодавством України про бюджетну систему і про місцеві органи влади. Перелік регульованих доходів уточнюється в процесі прийняття щорічних законів про Державний бюджет України. З інструментом регульованих доходів тісно пов’язаний ще один інструмент міжбюджетних взаємовідносин — нормативи відрахувань від регульованих доходів.

Бюджетні дотації — це трансферні ресурси, що передаються з Державного бюджету України місцевим бюджетам, чи з місцевих бюджетів вищого адміністративного рівня місцевим бюджетам нижчого адміністративного рівня безповоротно для збалансування їхніх доходів і витрат. Дотація не може мати цільового призначення. Вона може вважатися одним з дохідних джерел місцевих бюджетів, що використовують її на цілі, визначені органами місцевого самоврядування.

Бюджетні субсидії — це трансферні ресурси, що надаються з державного бюджету місцевим бюджетам, чи з місцевих бюджетів вищого адміністративного рівня до місцевих бюджетів нижчого адміністративного рівня на фінансування цільових витрат. Обсяги бюджетних субсидій, що надаються тій чи іншій території у принципі мають бути зв’язані з обсягами її витрат на фінансування делегованих повноважень.

Під бюджетною субвенцією розуміють трансферні ресурси, що передаються з Державного бюджету місцевим бюджетам, чи з місцевих бюджетів вищого рівня до місцевих бюджетів нижчого адміністративного рівня на фінансування цільових витрат і які підлягають обов’язковому поверненню у випадку нецільового використання. Бюджетні субвенції необхідно спрямовувати в місцеві бюджети розвитку, тому що вони мають стати основною формою державної фінансової підтримки інвестиційної діяльності місцевих органів влади. Обсяги надання бюджетних субвенцій мають визначатися для кожної територіальної одиниці з урахуванням цілей державної регіональної фінансової політики, зближення і вирівнювання рівнів розвитку окремих регіонів України.

Законодавством України передбачені такі типи бюджетних трансфертів бюджетам місцевого самоврядування:

1. Трансферти з Державного бюджету України:

а) бюджетна дотація для фінансування делегованих державних повноважень бюджету Автономної Республіки Крим, обласним, районним бюджетам та бюджетам міст обласного значення;

б) бюджетна субвенція на фінансування спеціальних соціальних послуг, які держава надає населенню;

в) бюджетна субвенція на компенсацію втрат доходів бюджетів самоврядування на виконання власних повноважень унаслідок надання пільг, установлених державою;

г) цільова бюджетна субвенція на виконання інвестиційних проектів;

ґ) бюджетна субвенція на виконання містом Києвом функцій столиці України;

д) цільова бюджетна субвенція для районів, визначених як зона надзвичайної екологічної ситуації відповідно до законів України;

е) бюджетна субвенція на виконання містом Севастополем функцій головної військово-морської бази України та компенсації втрат, пов’язаних з розміщення військової бази іноземної держави;

є) інші бюджетні субвенції.

2. Трансферти між бюджетами місцевого самоврядування:

а) бюджетні субвенції на утримання об’єктів спільного користування чи ліквідації негативних наслідків діяльності об’єктів спільного користування;

б) бюджетна субвенція на виконання функцій, передбачених повноваженнями територіальних громад міст, селищ та сіл;

в) цільова бюджетна субвенція на виконання інвестиційних проектів;

г) інші бюджетні субвенції.

3. Бюджетні дотації для фінансування делегованих державних повноважень бюджету Автономної Республіки Крим, обласним, районним бюджетам та бюджетам міст обласного значення.

Бюджетна субвенція на фінансування спеціальних державних соціальних послуг населенню надається бюджетам самоврядування для фінансування спеціальних соціальних послуг, якими користується певна група населення України, і допомоги, розмір якої визначений законодавством. Розрахунок бюджетної субвенції проводиться прямим обчисленням потреби у видатках на підставі встановленої кількості споживачів відповідних соціально-культурних програм чи послуг та їх вартості. Для надання бюджетної субвенції на компенсацію втрат доходів бюджетів самоврядування на виконання власних повноважень унаслідок надання пільг, встановлених державою в Державному бюджеті Ук-раїни, окремою статтею передбачається формування відповідних коштів.

Цільові бюджетні субвенції для районів, визначених як зона надзвичайної екологічної ситуації, надаються для подолання наслідків стихійних лих, техноге нних катастроф, воєнних дій тощо, збитки від яких та вартість необхідних першочергових заходів з подолання яких перевищують 1% від обсягу видатків державного бюджету на відповідний бюджетний період.

Цільові бюджетні субвенції на виконання інвестиційних проектів надаються до бюджетів самоврядування, мають цільове спрямування, визначене умовами їх надання.

Бюджетні субвенції на виконання спеціальних функцій міст Києва і Севастополя спрямовуються виключно на виконання цих функцій. Розмір бюджетної субвенції визначається Верховною Радою України при затвердженні закону про Державний бюджет України на відповідний бюджетний період і не може бути більшим за 30% доходної частини бюджету власних повноважень. У видатковій частині бюджету власних повноважень міст Києва і Севастополя вказуються програми, спрямовані на здійснення ними спеціальних функцій, визначених відповідними законами.

Бюджетна субвенція на утримання об’єктів спільного користування чи на ліквідацію негативних наслідків діяльності об’єктів спільного користування надається з одного бюджету самоврядування до іншого з метою компенсації фактичних видатків з відповідного бюджету на утримання об’єктів спільного користування. Умови утримання об’єктів спільного користування чи ліквідації негативних наслідків діяльності об’єктів спільного користування та надання бюджетної субвенції визначаються договором між надавачем та отримувачем.

Бюджетні субвенції на виконання функцій щодо власних повноважень територіальних громад міст, селищ та сіл надаються з метою виконання функцій із власних повноважень міст, селищ, сіл. Умови та порядок надання бюджетної субвенції визначаються відповідною угодою сторін.

Цільові бюджетні субвенції на виконання інвестиційних проектів надаються з одного бюджету самоврядування до іншого на підставі договору між надавачем та отримувачем. Право власності на споруджений об’єкт установлюється пропорційно до пайової участі сторін, якщо інше не передбачене договором. Порядок надання цільових бюджетних субвенцій на виконання інвестиційних проектів установлюється договором між надавачем та отримувачем.

Внески до державного бюджету України — це кошти, що передаються адміністративно-територіальними одиницями в Державний бюджет в обсягах, визначених законом про Державний бюджет України на поточний рік. Як інструмент міжбюджетних взаємовідносин використовуються з 1994 року. В Україні відсутня правова база, яка б регламентувала порядок застосування цього інструменту міжбюджетних відносин. З 1998 року почав використовуватися такий інструмент, як офіційні трансферти, тобто кошти, що передаються з Державного бюджету України місцевим бюджетам, і кошти, що передаються Державному бюджету з бюджетів областей і міст Києва та Севастополя.

Як інструмент організації міжбюджетних відносин в Україні використовуються і міжбюджетні взаєморозрахунки для перерозподілу фінансових ресурсів між рівнями бюджетної системи в процесі виконання Державного і місцевого бюджетів.

Бюджетні позички надаються з Державного бюджету України місцевим бюджетам для покриття тимчасових касових розривів у процесі виконання бюджету, вони підлягають поверненню протягом поточного бюджетного року. З місцевих бюджетів вищого територіального рівня можуть надаватися відповідні бюджетні позички органам влади територій нижчого рівня.

Для обласних і районних бюджетів Конституцією України передбачено такі інструменти міжбюджетних взаємовідносин, як кошти державного бюджету на формування обласних і районних бюджетів і кошти місцевих бюджетів, що залучаються до обласних і районних бюджетів на договірних засадах. У статті 143 Конституції України передбачений і такий інструмент як кошти обласних і районних бюджетів для розподілу між територіальними громадами.

Як бюджетні дотації, так і субвенції мають надаватися на єдиних для всіх суб’єктів міжбюджетних відносин засадах з використанням простої і зрозумілої методики. Це дасть змогу усунути таку суттєву ваду, як непрозорість системи бюджетного регулювання в цілому і порядку надання фінансової допомоги місцевим бюджетам зокрема. Нині на процес визначення конкретних розмірів бюджетних дотацій впливають не об’єктивні, а більшою мірою суб’єктивні чинники. Відсутність єдиних критеріїв, на підставі яких здійснюється визначення розмірів бюджетних дотацій і субвенцій, ставить їх у нерівні умови, посилює фінансову залежність місцевих органів самоврядування від рішень центру.

Остаточне збалансування бюджетів відбувається наприкінці бюджетного року за допомогою взаєморозрахунків по вертикалі між Державним і місцевим бюджетами. При цьому обсяги охоплених регулюванням заходів залежать від механізмів використання тих чи інших регулюючих методів, насамперед бюджетних трансфертів. Тому оптимальним варіантом регулювання міжбюджетних відносин видається закріплення в процесі бюджетного планування порядку рівномірного, пропорційного надходження бюджетних трансфертів протягом усього бюджетного року і відсутність небажаних коректив. Таким чином, регулювання міжбюджетних відносин як елемент бюджетного процесу застосовується на всіх його етапах, крім останнього (складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету), відрізняючи визначеними особливостями застосування тих чи інших методів. Відзначимо, що заходи щодо регламентації й упорядкування перерозподілу ресурсів між ланками бюджетної системи є необхідною складовою механізму вирішення завдань кожної стадії бюджетного процесу і забезпечують можливість переходу від одного етапу до іншого. Так, розрахунок і прийняття плану регулювання бюджетів є необхідною умовою завершення бюджетного планування, що дає змогу, у свою чергу, перейти до виконання Державного і місцевого бюджетів. Проведення балансуючого взаєморозрахунку між Державним і місцевим бюджетами після завершення бюджетного року дає підставу до фактичного переходу від етапу виконання бюджетів до етапу складання, розгляду і затвердження звіту про виконання.

У зв’язку з вищевикладеним стає зрозумілим взаємозв’язок окремих методів регулювання міжбюджетних відносин, істотний вплив специфіки застосування одного з них на масштаби використання іншого. Так, уніфікація нормативів відрахувань до місцевих бюджетів від загальнодержавних податків, за умови збереження значних розходжень між окремими територіями в розмірах їхніх надходжень, не вирішує проблеми абсолютного збалансування бюджетів нижчого рівня. Вона лише посилює їхню диференціацію рівня витрат бюджетних ресурсів на одного жителя адміністративно-територіальної одиниці. Тому для досягнення цілей регулювання міжбюджетних відносин застосовуються інші методи — дотації, субвенції і т. і. Таким чином, провідною формою організації міжбюджетних відносин залишається розмежування джерел доходів між ланками бюджетної системи відповідно до розподілу владних повноважень.

Першим кроком на шляху до створення чіткої та зрозумілої системи надання бюджетних трансфертів є перехід до визначення обсягів видатків місцевих бюджетів за основними напрямами делегованих повноважень на основі узагальнених нормативів бюджетної забезпеченості в розрахунку на душу населення. Це стосується таких видатків, як охорона здоров’я, освіта (на одного учня), соціальний захист, компенсації органам самоврядування за виконання делегованих повноважень, культура, фізична культура і спорт.

В основу розрахунку нормативів бюджетної забезпеченості мають бути покладені такі соціальні показники, як забезпеченість регіону населення кадрами відповідних професій (лікарі, педагоги, соціальні працівники тощо), норми забезпечення продуктами харчування, товарами широкого вжитку, послугами та ін.

Нормативи бюджетної забезпеченості мають розраховуватись окремо по кожній з бюджетних галузей (видів суспільних послуг), що сприятиме обґрунтованому розподілу ресурсів у галузевому розрізі.

Аби здійснювати фінансове вирівнювання та максимально враховувати вплив об’єктивних чинників на рівень бюджетної забезпеченості необхідно провести групування територій країни з урахуванням економічного та соціального розвитку адміністративно-територіальних утворень, природно-кліматичних умов і демографічних особливостей тощо. Наступним кроком до використання формульного підходу у фінансовому вирівнюванні стане розроблення групових нормативів бюджетної забезпеченості, які мають бути стабільними та тривалими.

Серйозніший недолік діючого механізму бюджетного регулювання полягає в тому, що застосовуються не взаємозалежні, а різноманітні до того ж не регламентовані відповідними нормами, форми перерозподілу бюджетних коштів. Тому сфера дії кожного з інструментів бюджетного регулювання, їхнє об’єднання, конкретні розміри фінансових ресурсів, що перерозподіляються, щораз визначаються по-різному, індивідуально. У результаті вплив цих методів призводить до адміністрування і суб’єктивізму при прийнятті конкретних рішень.

Отже, необхідно виробити єдині критерії організації всіх видів фінансової допомоги, максимально реалізувати потенціал їхнього цілеспрямованого впливу на економіку регіону. Фінансову допомогу регіонам потрібно надавати так, щоб спонукувати органи місцевого самоврядування розширювати власну дохідну базу, розвивати інвестиційну активність, структурно перебудовувати економіку регіонів.

Тема 6. Управління фінансами та фінансовий контроль на регіональному рівні

В Україні фінансова діяльність органів місцевого самоврядування регулюється центральною владою. Ця діяльність регламентується чинним законодавством, а також указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України.

Центральна влада законодавчо регламентує повноваження місцевого самоврядування в галузі бюджету, утворення позабюджетних, валютних і цільових фондів, здійснення фінансово-кредитних відносин, управління фінансами комунальних підприємств, встановлення місцевих податків і зборів.

У питаннях регулювання доходів і видатків бюджетів місцевого самоврядування зберігається його підпорядкованість по вертикалі регіональним органам влади. А останніх, у свою чергу, центральній владі. Такий принцип організації бюджетної системи продовжує зберігатись.

Основні інструменти регулювання: нормативи відрахувань до місцевих бюджетів різних рівнів від регульованих доходів; бюджетні дотації і субсидії з Державного бюджету і бюджетів вищого рівня до бюджетів нижчого рівня; міжбюджетні взаєморозрахунки.

Потреби створення фінансових основ місцевого самоврядування зумовлюють необхідність реформи міжбюджетних стосунків в Україні. Слід стабілізувати доходні джерела місцевих бюджетів в обсягах, які достатні для виконання покладених на них обов’язків і відповідальності щодо фінансування послуг населенню. Це може бути зроблено за рахунок закріплення за місцевими бюджетами їх доходних джерел на довгостроковій основі.

Нині ж має місце інша практика державного регулювання доходів місцевого самоврядування.

Управління місцевими фінансовими органами здійснюється за принципом подвійного підпорядкування. Його суть полягає в тому, що фінансовий орган підпорядковується «по вертикалі» вищому фіноргану, і «по горизонталі» — голові державної адміністрації (міському голові).

Основні завдання місцевих органів влади в галузі фінансів спрямовані на складання та виконання місцевих бюджетів, забезпечення контролю за цільовим, раціональним, економічним і ефективним використанням бюджетних коштів, створення належних фінансових умов для виконання функцій місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, їхніми виконавчими органами, а також підприємствами, організаціями та установами місцевого підпорядкування.

Контроль за виконанням місцевого бюджету та використанням органами державної виконавчої влади та виконавчими органами місцевих Рад здійснює відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та місцеві ради, які самостійно визначають організаційні форми здійснення такого контролю.

Органи державної виконавчої влади та виконавчі органи місцевих рад разом з органами Міністерства фінансів України здійснюють контроль за станом надходження доходів відповідного бюджету та правильністю використання підприємствами, установами і організаціями виділених їм з відповідного бюджету асигнувань.

Органи державної виконавчої влади та виконавчі органи місцевих рад вищого рівня здійснюють нагляд за виконанням бюджету відповідними виконавчими органами нижчого рівня, виходячи з вимог дотримання чинного законодавства, рішень органів державної виконавчої влади, рад та їх виконавчих органів вищого рівня, прийнятих у межах їх компетенції. У разі, якщо бюджетні субвенції, виділені бюджету нижчого територіального рівня, не витрачено у встановлений строк або вони витрачаються не за цільовим призначенням, субсидіювання припиняється, а виділені кошти підлягають поверненню до бюджету, з якого їх було отримано.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради та їх постійні комісії можуть у процесі виконання бюджету вимагати від відповідного виконавчого органу, його фінансових та інших органів, органів управління позабюджетних фондів будь-яку інформацію, пов’язану з виконанням бюджету. Порядок і строки надання такої інформації визначаються відповідними радами. Вони можуть також прийняти рішення про залучення аудитора для проведення перевірки виконання бюджету.

Порушенням законодавства про бюджетну систему України є:

використання коштів державного бюджету на цілі, не передбачені законом про Державний бюджет України, або в обсягах, що перевищують межу видатків, затверджену законодавством;

використання коштів республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів на цілі, не передбачені рішеннями про затвердження республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, або в обсягах, що перевищують межі видатків, затверджених зазначеними нормативними актами;

невиконання умов пропорційного скорочення видатків щодо незахищених статей бюджету, якщо Верховна Рада України прийняла рішення про пропорційне скорочення;

невиконання умов пропорційного фінансування видатків бюджетів усіх рівнів;

видання органами державної виконавчої влади і посадовими особами нормативних та розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч виключній компетенції Верховної Ради України щодо встановлення обов’язкових платежів та видатків Державного бюджету України;

недотримання термінів щодо бюджетного процесу;

порушення інших правил і процедур, установлених законодавством України щодо порядку витрачання коштів бюджетів, які призводять до незаконних видатків;

невжиття заходів до підпорядкованих органів і підлеглих осіб, що вчинили зазначені в цій статті порушення.

За зазначені порушення посадові особи органів державної виконавчої влади несуть дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством.

Фінансовий контроль — це цілеспрямована діяльність законодавчих і виконавчих органів державної влади і недержавних організацій на забезпечення законності, фінансової дисципліни і раціональності в процесі формування, розподілу, використання коштів централізованого і децентралізованого грошових фондів з метою найефективнішого соціально-економічного розвитку всіх суб’єктів фінансових відносин.

Поряд з цим фінансовий контроль сприяє збільшенню і нагромадженню коштів, зростанню рентабельності виробництва, ефективному використанню матеріальних і фінансових ресурсів.

Важливими напрямами фінансового контролю є своєчасне і повне виконання фінансових зобов’язань юридичними і фізичними особами перед бюджетом, дотримання податкового законодавства.

Фінансовий контроль можна умовно класифікувати за певними критеріями:

1. За часом проведення контролю:

попередній;

поточний;

наступний.

2. За суб’єктами контролю:

фінансовий контроль органів законодавчої влади і місцевого самоврядування;

фінансовий контроль адміністрації президента України;

фінансовий контроль органів виконавчої влади;

фінансовий контроль фінансово-кредитних органів;

відомчий фінансовий контроль;

внутрішньогосподарський фінансовий контроль;

громадський фінансовий контроль;

аудиторський фінансовий контроль.

3. За формою проведення:

обов’язковий або зовнішній;

внутрішній або ініціативний.

4. За сферою фінансової діяльності:

бюджетний;

податковий;

валютний;

кредитний;

страховий;

інвестиційний;

контроль за грошовою масою.

5. За методами проведення:

перевірки;

обстеження;

нагляд;

аналіз фінансової діяльності;

спостереження або моніторинг;

ревізії.

Попередній фінансовий контроль здійснюється на етапі розгляду і прийняття рішень з фінансових та інших питань. Поточний — це контроль за безпосередньою оперативною фінансовою діяльністю. Наступний фінансовий контроль — за фінансовими результатами.

Фінансовий контроль за часом проведення здійснюється безпосередньо працівниками структур, що займаються виробничо-господарською та фінансовою діяльністю, а також власниками фінансових ресурсів.

Основними методами фінансового контролю є ревізії і перевірки. Перевірка — це обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій чи їх підрозділів. Результати перевірки оформляються доповідною запискою. Ревізія — це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотримання законодавства з фінансових питань, достовірності обліку і звітності; спосіб документального розкриття недоліків, розтрат, привласнень і крадіжок коштів та матеріальних цінностей, запобігання фінансовим зловживанням. За результатами ревізії складається акт. Ревізії бувають:

вибіркові (часткові);

фронтальні (повні);

планові і позапланові;

документальні і фактичні;

комплексні і тематичні.

Відомчий фінансовий контроль здійснюється структурними підрозділами міністерств, відомств, державних комітетів та інших органів державного управління за фінансово-господарською діяльністю підвідомчих їм підприємств, установ та організацій.

До недержавних видів фінансового контролю належить:

внутрішньогосподарський фінансовий контроль;

громадський фінансовий контроль;

аудиторський фінансовий контроль.

В Україні застосовується казначейська форма обслуговування місцевих бюджетів, яка передбачає здійснення Державним казначейством України:

операцій з коштами державного бюджету;

розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів;

контроль бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов’язань та проведенні платежів;

бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання державного бюджету.

Касове виконання здійснюється органами Державного казначейства в межах бюджетних асигнувань та надходжень на відповідний реєстраційний рахунок у системі Єдиного казначейського рахунка. Касове виконання здійснюється шляхом проведення платежів Державним казначейством безпосередньо на користь тих підприємств і організацій, що надали послуги, виконали роботи розпорядників бюджетних коштів, або на користь отримувачів бюджетних коштів.

Органи Державного казначейства в місячний термін після прийняття відповідного бюджету отримують від Міністерства фінансів України, Міністерства фінансів Автономної Республіки Крим, територіальних фінансових органів розпис доходів і видатків.

Бюджетний розпис містить помісячну розбивку та деталізацію показників надходжень до бюджету і видатків затвердженого бюджету відповідно до бюджетної класифікації.

Облік доходів та здійснення видатків здійснюється на окремих, відкритих на ім’я органів Державного казначейства рахунках. Органи Державного казначейства щоденно готують інформацію про рух коштів на Єдиному казначейському рахунку відповідного бюджету.

Керівники відповідних виконавчих органів, Міністерства фінансів Автономної Республіки Крим, відповідних територіальних фінансових органів дають органам Державного казначейства розпорядження про розподіл коштів для здійснення видатків розпорядниками коштів відповідних бюджетів.

В основу касового виконання місцевих бюджетів покладено принцип єдності каси і єдиного бухгалтерського обліку.

Принцип єдності каси і єдиного бухгалтерського обліку логічно виплаває з визначальної норми бюджетного права про єдність (цілісність) бюджетної системи. У свою чергу, ця норма забезпечується існуванням єдиного рахунка надходжень і платежів до бюджету та єдиної бюджетної класифікації доходів та видатків. Єдністю регулювання бюджетних правовідносин, єдиною структурою бюджетної документації, вимогами надання необхідної статистичної та бюджетної інформації від одного бюджету до іншого, спільною грошовою системою та єдиною соціально-економічною політикою держави.

В Україні єдність каси і бухгалтерського обліку досягається через виконання Державного бюджету на основі Єдиного казначейського рахунка, який запроваджений з 1997 року. Цей рахунок являє собою систему бюджетних рахунків органів Державного казначейства, відкритих у визначених державою установах банків на відповідному балансовому рахунку, на який зараховуються податки, збори, обов’язкові платежі Державного бюджету і надходження з інших джерел, установлених законодавством України.

Водночас із цих самих рахунків органами Державного казначейства здійснюються платежі безпосередньо на користь суб’єктів господарської діяльності, які виконали роботи або надали послуги розпорядникам бюджетних коштів. Найголовніше те, що ці рахунки діють в єдиному режимі, створюючи таким чином загальнодержавну систему Єдиного казначейського рахунка і забезпечуючи підґрунтя для обліку всіх здійснених на ньому операцій.

Принцип єдності каси за умов повного його запровадження дає змогу забезпечити як повну незалежність держави від банківської системи щодо контролю та обліку доходів і платежів, так і ефективне вирішення завдань, пов’язаних з управлінням державними доходами і витратами.

Крім того, реалізуючи принцип єдності каси і бухгалтерського обліку, державний казначей забезпечує здійснення платежів (навіть якщо кошти справляються безпосередньо податковою інспекцією чи яким-небудь іншим уповноваженим органом, останній перераховує в казначейство всю суму отриманих надходжень), а також проводить платежі й оплату державних витрат. Тобто казначей — це:

касир держави, він приймає надходження і оплачує витрати;

державний бухгалтер, головним завданням якого є:

розподіл бюджетних коштів між їх розпорядниками з тим, щоб у потрібний момент вони могли покрити витрати;

запобігання касовим розривам у часі між надходженнями і витратами, регулювання врахованих у бюджеті виплат;

забезпечення фінансування політики, визначеної бюджетом на відповідний рік та довгострокових цільових програм;

обслуговування і погашення державного боргу. Повернення зовнішніх позик.

Однак єдність бюджетної системи України не може бути забезпечена лише існуванням єдиного рахунка надходжень і платежів, їх цілісність ґрунтується також на запровадженні єдиного бухгалтерського обліку на основі єдиної бюджетної класифікації доходів і видатків.

На Державне казначейство покладаються такі завдання: організовувати, здійснювати і контролювати виконання Державного бюджету. Державне казначейство займається також збором і аналізом інформації про стан фінансів країни, прогнозуванням обсягів державних фінансових ресурсів, оперативним керуванням ними. Разом з Національним банком органи Державного казначейства повинні здійснювати обслуговування зовнішнього боргу України.

Для контролю за використанням державних бюджетних коштів органи Державного казначейства наділяються такими правами: вони можуть здійснювати перевірки грошових документів на підприємствах, в установах і організаціях будь-якої форми власності, включаючи спільні підприємства; застосовувати до порушників штрафні санкції, припиняти операції по рахунках, примусово стягувати використовувані не за призначенням кошти.

Основним контролюючим органом фінансової діяльності підприємців є Головна державна податкова адміністрація, до складу якої входять державні податкові інспекції в областях, районах, містах. Завдання та функції її визначені Законом України «Про державну податкову службу в Україні».

Основним завданням Державної податкової адміністрації є забезпечення додержання законодавства про податки, повний облік усіх платників податків та інших обов’язкових платежів у бюджет, здійснення контролю і забезпечення правильності обчислення та сплати цих податків.

Державні податкові інспекції в районах і містах виконують такі функції:

контролюють додержання законодавства про податки та інші платежі до бюджету;

забезпечують своєчасний і повний облік платників податків та інших платежів до бюджету;

контролюють своєчасність подання платниками бухгалтерських звітів і балансів, податкових розрахунків, декларацій та інших документів, пов’язаних з обчислюванням платежів до бюджету, а також перевіряють достовірність їх, правильність визначення прибутку, доходу об’єктів оподаткування й обчислення податків, інших платежів до бюджету;

контролюють додержання громадянами законодавства про індивідуальну трудову діяльність;

забезпечують застосування фінансових санкцій за порушення зобов’язань перед бюджетом;

передають правоохоронним органам матеріали про факти порушень, за які передбачено кримінальну відповідальність, а також подають в арбітражні та судові органи позови до підприємств, організацій і громадян про стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за незаконними угодами, та в інших випадках отримання коштів без установлених законом підстав.

Державні податкові інспекції мають широкі права щодо фінансового контролю. Їм надано право перевіряти і в разі потреби вилучати в суб’єктів підприємницької діяльності грошові документи, перевіряти бухгалтерський облік і звітність, плани, кошториси, декларації та інші документи, пов’язані з обчисленням і сплатою податків, одержувати необхідні пояснення, довідки з цих питань. Вони мають право фактичного контролю виробничих, складських, торгових приміщень підприємств і громадян, що використовуються для одержання доходів.

Забезпечення в Україні контролю за ефективним цільовим використанням бюджетних коштів покладено на органи Державної контрольно-ревізійної служби. Статтею 2 Закону «Про Державну контрольно-ревізійну службу в Україні» визначено, що головним завданням Державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів. Отже, надзвичайно актуальним залишається на сьогодні питання контролю за ефективним та цільовим використанням бюджетних коштів. На перший план серед таких перевірок виходять комплексні перевірки економічної й контрольної роботи фінансових, економічних та контрольних органів, органів державної виконавчої влади й місцевого самоврядування щодо виконання бюджету.

Державна контрольно-ревізійна служба здійснює фінансовий контроль організацій, що фінансуються з бюджету, проведенням ревізій і тематичних перевірок витрачання коштів відповідно до затверджених кошторисів, а також збереження публічної власності, додержання законодавства та нормативних актів у їхній діяльності.

Законодавче закріплення Верховною Радою України статусу Державної контрольно-ревізійної служби в Україні поліпшило стан фінансового контролю, адже на нього покладається:

перевірка виконання закону про бюджетні права як державними, так і місцевими органами влади й управління;

контроль за додержанням фінансової дисципліни підприємствами, установами та організаціями і контроль за ефективним використанням ними бюджетних і власних коштів;

контроль за виконанням Державного бюджету органами державного управління всіх рівнів, бюджетними установами, господарськими підприємствами й організаціями в частині виконання зобов’язань перед бюджетом;

перевірка роботи фінорганів з виконання бюджетів усіх рівнів;

перевірка роботи системи банків з питань взаємовідносин з бюджетом.

У частині контролю за використанням коштів Державного бюджету завдання Державної контрольно-ревізійної служби перетинаються із завданнями Рахункової палати України. При цьому Рахункова палата веде парламентський контроль переважно на рівні центральних органів управління державою, а Державна контрольно-ревізійна служба — починаючи з бюджетних установ у селах, аж до міністерств і відомств. Для цього Державна контрольно-ревізійна служба уже понад п’ять років має розгалужену структуру у всіх містах, районах і областях, а Рахункова палата складається тільки з центрального апарату.

В умовах ринкових відносин виникають конфліктні ситуації між об’єктами підприємництва й органами державного контролю щодо розміру податків, які слід сплачувати до бюджету, цін та порядку застосування їх. Ці спірні питання вирішуються правоохоронними і державними органами управління за умови, що сторони подають письмові висновки незалежного аудиторського контрольного органу.

Фінансово-господарський контроль діяльності підприємств в умовах ринкових відносин і різних форм власності набуває іншого змісту, оскільки виникла нова форма фінансового контролю — аудиторський контроль.

Аудиторська перевірка проводиться з використанням аудиторських стандартів, розроблених практикою в країнах з розвинутою вільною економікою. Аудиторські стандарти — це основні принципи виконання аудиторських процедур. Вони мають виконуватися незалежно від умов, у яких проводиться аудит. До аудиторських стандартів включають пояснення і норми аудиту, що є керівництвом до виконання аудиторських процедур, застосування їх до окремих об’єктів перевірки, підготовки аудиторських звітів. Норми для аудиторів не є директивними, але в практиці аудиту їх здебільшого дотримуються. Було б неправильно вважати, що норми задовольняють аудитора у всіх можливих ситуаціях, тоді вони не задовольняли б потребу контролю комерційних нововведень і стримували б розвиток аудиту. Тому аудитори можуть не додержуватись норм, але зобов’язані пояснити причину цього. Наприклад, нормою аудиту є методичні рекомендації на випадок виявлення шахрайства у фінансовій звітності з метою приховання і викривлення розміру податків.

Тема 8. Фінансове забезпечення підприємств комунальної форми власності

Фінанси підприємств комунальної форми власності є складовою частиною місцевих фінансів, але їм притаманні певні специфічні ознаки, які випливають з особливостей форм власності і господарювання. Так, майно підприємств комунальної форми власності перебуває у власності місцевих органів самоврядування, тому для фінансування цих підприємств, крім власних джерел, залучаються кошти місцевих бюджетів, а також кошти, отримані в порядку перерозподілу між цими підприємствами. Важливо відзначити, що підприємства та заклади соціально-культурної сфери комунальної форми власності функціонують як у сфері матеріального виробництва, так і в невиробничі й сфері, тому організаційно їх можна розділити на три групи: ті, які повністю перебувають на бюджетному фінансуванні; підприємства, які частково фінансуються за рахунок місцевих бюджетів і підприємства, які функціонують на принципі самоокупності.

Заклади культури, освіти, охорони здоров’я, туризму і спорту, як правило, фінансуються за рахунок коштів місцевих бюджетів; підприємства житлового та комунального господарства, транспортні підприємства в значній мірі фінансуються за рахунок коштів місцевих бюджетів; ремонтні, ремонтно-будівельні підприємства, проектні організації та інші функціонують на принципах самоокупності. Таким чином, на рівні місцевого господарства створений сектор економіки зі специфікою формування доходів, видатків, отримання прибутку та його розподілу. Тобто підприємства комунальної форми власності, будучи складовою частиною місцевого господарства, мають специфіку організації фінансових відносин.

Проблеми становлення, організації та розвитку місцевих фінансів широко висвітлені в економічній літературі. Що ж до питання організації фінансів на підприємствах комунальної форми власності, то вчені і економісти-практики розглядають його, головним чином, при висвітленні інших проблем місцевих фінансів. Нині відсутні спеціальні праці, присвячені комплексному дослідженню проблем фінансів підприємств комунальної форми власності, які б, зокрема, характеризували особливості прояву сутності фінансів в цьому секторі господарювання в умовах переходу до ринкових відносин, що до певної міри впливає на ефективність їх використання місцевими органами самоврядування.

На наш погляд, фінанси підприємств комунальної форми власності є складовою місцевих фінансів і водночас вони являють собою самостійну економічну категорією, яка віддзеркалює економічні відносини, пов’язані з розподілом і перерозподілом вартості валового внутрішнього продукту шляхом формування та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів на місцевому рівні з метою найбільш повного задоволення житлово-комунальних потреб населення.

Підприємства комунального господарства мають понад 20 напрямів діяльності, які охоплюють практично всі основні сфери життєдіяльності людини і за своїм функціональним призначенням поділяються на:

житлове господарство (житлові і нежитлові будинки та відокремлені будівлі);

санітарно-технічні (водопроводи, каналізація, підприємства із санітарного очищення сміття);

транспортні (автобусні парки, трамвайні та тролейбусні депо, метрополітен та фунікулер);

комунальної енергетики (електричні, газові та теплові мережі);

комунального обслуговування (готелі тощо);

міські шляхи.

Житлово-комунальне господарство як галузь місцевого господарства було найменше підготовлене до ринкових умов господарювання. Це пов’язане з тим, що в умовах адміністративно-командних методів управління плата за житло тільки частково покривала видатки на його утримання.

За рахунок державного бюджету та коштів підприємств майже повністю здійснювалось нове житлове будівництво та значна частина видатків на капітальний ремонт житлового фонду, тому про самоокупність житлово-експлуатаційних організацій та госпрозрахунок у цей період не могло бути й мови.

Значні кошти з місцевих бюджетів виділялись також комунальним підприємствам.

Планування видатків місцевих бюджетів на фінансування підприємств комунальної форми власності має свої особливості, бо розпочинається з визначення доходів цих підприємств. Як правило, доходи підприємств комунальної форми власності значно менші ніж видатки, тому після ретельної перевірки розрахунків підприємств місцеві фінансові органи планують державну дотацію в розмірі, необхідному для збалансування їх доходів і видатків. При цьому окремо планується дотація з урахуванням не тільки функціонального призначення підприємств, а й напряму надання дотації. Так, житлово-експлуатаційним конторам надається: бюджетна дотація на покриття збитків від експлуатації, від перевищення сплаченого ПДВ над отриманим і на покриття різниці в тарифах на тепло, яке подається відомчими котельними; дотація на капітальний ремонт. Транспортним підприємствам бюджетна дотація планується на покриття експлуатаційних витрат, на капітальний ремонт рухомого складу, на придбання нового рухомого складу та на капітально-відновлювальні роботи. Тобто дотації з місцевих бюджетів комунальним підприємствам плануються залежно від їх функціонального призначення. Крім того, у дотації комунальним підприємствам може закладатися прибуток, розмір якого залежить від стану місцевого бюджету, з якого планується отримати прибуток.

Фінансове планування в комунальних підприємствах починається з визначення грошових надходжень, при цьому їх склад і структура залежать від функціонального призначення підприємства.

Наприклад, у житловому господарстві спочатку визначаються доходи за всіма джерелами надходжень: квартирна плата, орендна плата за нежитлові приміщення, відшкодування витрат на утримання внутрішньобудинкових мереж. Загальна сума квартирної плати розраховується виходячи з розмірів середньорічної житлової площі, за яку проводиться оплата, і середньої ставки плати за 1 кв. м. При цьому розмір середньорічної оплаченої площі визначається за формулою:

де: П — розмір житлової площі на початок планового року;

В — розмір житлової площі, яка вводиться в дію в плановому році;

Н — розмір житлової площі, яка вибуває з експлуатації в плановому році;

М — кількість місяців функціонування житлової площі в плановому році (ця кількість обчислюється з 1 числа місяця, наступного за місяцем уведення житлової площі в експлуатацію; аналогічно роблять і щодо вибуваючої житлової площі);

12 — кількість місяців у році.

Середня квартирна плата за 1 кв. м житлової площі визначається, виходячи із звітних даних за попередній рік, шляхом ділення суми отриманої квартирної плати на середньорічний розмір житлової площі.

На розмір індивідуальної квартирної плати впливають такі чинники: поліпшення в нових будинках умов благоустрою квартир, рішення уряду України і місцевих органів влади щодо зміни тарифів за користування житловою площею, забезпечення будинків ліфтами, місцезнаходження та поверховість будинку.

При плануванні доходів підприємств житлового господарства слід звернути увагу на те що, значна частина мешканців будинків має право на отримання різноманітних пільг, які фінансуються, як правило, з місцевого бюджету.

Орендна плата за нежитлові приміщення обчислюється за тарифами, диференційованими залежно від типу будови, цілей використання та її місцезнаходження.

Доходи від нежитлових приміщень складаються з орендної плати за встановленими тарифами, оплати опалення, комунальних послуг за встановленими ставками і тарифами, а також сплати загальних для всіх власників будинків видатків на управління, експлуатацію і поточний ремонт житлового фонду пропорційно зайнятій площі.

Важливо зазначити, що структура доходів житлового господарства має значні коливання, які пов’язані зі структурою житлової й орендної площі та її місцезнаходженням. Наприклад, у 2000 році житлові організації Ватутінського району м. Києва отримали 53% доходів від квартирної плати, у Дарницькому районі м. Києва це джерело доходів становило 59,5%, або на 6,5 пункту більше; орендна плата за нежитлові приміщення у Ватутінському районі становила 7,0%, а в Дарницькому — 19,3%, або на 12,3 пункту більше; кошти, отримані на відшкодування витрат на утримання внутрішньобудинкових мереж у Ватутінському районі дорівнювали 5,4%, а в Дарницькому — 5,8%, або на 0,4% пункту менше; інші доходи у Ватутінському районі становили 30,0%, а в Дарницькому — 15,4%, або на 14,6% пункту менше.

Дещо по-іншому плануються доходи транспорт них підприємств комунальної форми власності. В основу планування покладені обсяги перевезень пасажирів, при цьому вони поділяються на перевезення пасажирів, які сплачують за свій проїзд, і пасажирів, які користуються пільгами. Крім того, плануються доходи від інших видів діяльності. Доходи від платних перевезень визначаються шляхом множення кількості пасажирів, що планується перевезти, на ціну одного перевезення (тариф). Перевезення пасажирів, яким надається пільга, здійснюється за рахунок бюджетних дотацій, сума якої визначається шляхом множення кількості безплатних перевезень пасажирів на діючий тариф. Доходи від інших видів діяльності плануються, виходячи з досягнутого в попередній період рівня з урахуванням змін, що відбудуться в плановому періоді. До інших видів доходів належать доходи, отримані від здавання в оренду власних приміщень, надходження від розміщення реклами на зупинках та рухомому складі. Слід зазначити, що на всіх видах транспорту склалась приблизно однакова структура доходів. Так, у м. Києві у 2000 році в доходах «Київміськавтотрансу» надходження від перевезення пасажирів становили 95,0%, а інші надходження — 5,0%, аналогічна ситуація в «Метрополітені» та «Київелектротрансі».

Видатки підприємств житлового господарства складаються з таких основних статей: заробітна плата, яка становила в м. Києві у 2000 році — 21,0% ; нарахування на заробітну плату — 8,2%; плата за технічне обслуговування житлових будинків — 14,0%; ремонт житлового фонду — 7,7%; вивезення сміття — 11,1%; матеріальні витрати — 4,4%; електроенергія на освітлення сходових кліток, роботу ліфтів та на власні потреби — 10,5%; амортизаційні відрахування на повне відновлення відокремлених нежитлових будинків — 3,4%; утримання будинкового господарства, технічного інвентарю, дренаж та механізоване прибирання — 16,9%; інші витрати становлять — 2,8%. Слід зазначити, що структура витрат на житлове господарство в різних регіонах країни не однакова, навіть більше того, в різних районах одного і того самого міста вона також не однакова — на неї впливають такі чинники, як місцезнаходження району, його територія, наявність місць загальноміського користування, поверховість будинків, компактність їх розміщення, технічна оснащеність будинків тощо.

Дещо інший склад витрат мають транспортні підприємства. Крім однакових статей витрат з підприємствами житлового господарства, таких як заробітна плата, нарахування на заробітну плату та інші, мають місце специфічні статті витрат, притаманні тільки транспортним підприємствам певної спеціалізації. Наприклад, автотранспортні підприємства в складі витрат мають витрати на придбання паливно-мастильних матеріалів, які становлять 31,0%; у підприємствах «Київський метрополітен» у складі витрат є така стаття, як витрати на придбання електроенергії. Слід зазначити, що структура витрат в транспортних підприємствах різного призначення не однакова.

Склад витрат, що включаються в собівартість виробництва і реалізації робіт та послуг визначаються відповідно до «Інструкції з планування, обліку і калькуляції собівартості робіт (послуг) на підприємствах і в організаціях житлово-комунального господарства», затвердженої наказом Держжитлокомунгоспу України № 24 від 31 березня 1997 року.

Витрати на виконання робіт та послуг у вартісному виразі формують собівартість. Цей показник є одним з найголовніших економічних показників господарської діяльності підприємств житлово-комунального господарства.

Планування собівартості може здійснюватися нормативним методом, коли розмір витрат за кожною її складовою визначається на підставі встановлених законодавством України (відповідними законодавчими актами), а також прийнятих на підприємстві норм використання сировини матеріалів, палива тощо, норм і розцінок з оплати праці, нормативів витрат на управління й обслуговування виробництва та норм на інші елементи витрат на виробництво.

Лише за окремими елементами витрат, за якими неможливе їх об’єктивне нормування, планування здійснюється на підставі фактичних витрат за попередні роки, кошторисів цих витрат або інших чинників. Наявність усього комплексу вказаних норм і нормативів на підприємстві є об’єктивною умовою його функціонування.

Витрати, що включаються до собівартості робіт та послуг, на підприємствах комунального господарства групуються за такими елементами:

матеріальні витрати;

витрати на оплату праці;

відрахування на соціальні заходи;

амортизація основних фондів та нематеріальних активів;

інші витрати.

До елемента «Матеріальні витрати» належать такі витрати:

1) пов’язані з підготовкою та освоєнням нових видів робіт та послуг;

2) на розробку та використання природної сировини;

3) не капітального характеру, пов’язані з удосконаленням технологій та організацію виробництва;

4) на обслуговування виробничого процесу, які містять у собі витрати на матеріали, паливо, електроенергію;

5) на перевезення матеріалів;

6) на матеріали для проведення поточного ремонту, технічного огляду та технічного обслуговування основних фондів, забезпечення працівників спеціальним одягом, взуттям, обмундируванням.

У зв’язку з тим, що матеріальні витрати на виробництво в підприємствах житлово-комунального господарства становлять незначну частку, то їх планування здійснюється методом прямого обчислення.

До елемента «Витрати на оплату праці» належать витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати, обчислені з урахуванням прийнятої підприємством системи оплати праці, включаючи будь-які види грошових і матеріальних доплат.

Витрати на оплату праці плануються відповідно до штатного розкладу, норм трудових витрат на проведення кожного виду робіт та нормативів обслуговування, тарифних ставок, відрядних розцінок, посадових окладів, надбавок і доплат, які передбачені чинним законодавством і обумовлені колективним договором, а також до витрат на оплату праці позаштатних працівників.

Сума основної заробітної плати робітників за погодинною оплатою праці розраховується виходячи з планового обсягу виконання робіт та надання послуг, установленої трудомісткості (норм виробітку) та відрядних оцінок і середньої годинної (денної) тарифної ставки.

Сума основної заробітної плати робітників за погодинної оплати праці визначається виходячи з їх планової кількості та середньої тарифної ставки або посадового окладу.

До елемента «Відрахування на соціальний захист» належать відрахування на різні види державного обов’язкового соціального страхування і до Пенсійного фонду України.

Планування цієї групи витрат здійснюється також методом прямого обчислення. Для цього сума заробітної плати множиться на відповідний норматив, встановлений державою щодо кожного фонду, ділиться на сто і додається.

До елемента «Амортизація основних фондів та нематеріальних активів» належать витрати на повне відновлення основних фондів у вигляді амортизаційних відрахувань від балансової вартості основних виробничих фондів за встановленими нормами і порядком, затрати, пов’язані зі зносом нематеріальних активів у сумі амортизаційних відрахувань, визначаються щомісяця за нормами, розрахованими виходячи з їх первісної вартості та строку корисного використання, але не більше 10 років безперервного використання або строку діяльності підприємства. Нематеріальні активи — це вартість промислової та інтелектуальної власності.

До елемента «Інші витрати» належать витрати на перевезення працівників до місця роботи, набір робочої сили, страхування майна підприємства, виготовлення та придбання бланків цінних паперів, оплату відсотків за кредитами, оплату послуг комерційних банків та інші незначні витрати.

Прибуток житлово-комунальних підприємств зазвичай визначається при складанні розрахунків до проектів місцевих бюджетів як різниця між сумою валових дохо дів, які містять у собі суму отриманої дотації з місцевого бюджету, і видатками. При плануванні прибутку застосовують метод прямого обчислення.

Балансовий прибуток, отриманий підприємствами житлово-комунального господарства, розподіляється підпорядковуючись загальним правилам розподілу прибутку, який діє в країні. Насамперед частина його у формі податку спрямовується на формування фінансових ресурсів держави, після чого підприємства повинні сплатити штрафи за порушення вимог суб’єктів господарювання, частина прибутку може бути вилучена місцевими органами самоврядування для перерозподілу між іншими підприємствами комунальної форми власності.

Чистий прибуток підприємств житлово-комунального господарства, як правило, спрямовується на розвиток виробництва, задоволення соціальних потреб та матеріальних запасів готової продукції і незавершеного виробництва. На відміну від промислових підприємств, де власні обігові кошти становлять значну частку в складі виробничих запасів, у житлово-комунальних підприємствах частка оборотних коштів незначна. У складі нормованих оборотних коштів відсутні статті «Сировина, матеріали й покупні напівфабрикати», «Готова продукція», «Незавершене виробництво». Одна з характерних статей оборотних коштів житлово-комунальних підприємств — «Розрахунки з абонентами», або «Заборгованість абонентів», яка формується за рахунок коштів, що надходять за надані послуги та реалізовану продукцію. Планова необхідність у власних обігових коштах визначається виходячи з установлених нормативів, виражених у днях. Норматив щодо малоцінного інвентарю, інструменту, спецодягу встановлюється виходячи з кількості працюючих і середньої норми запасу в грошовому виразі на одного працюючого.

В умовах функціонування ринкових відносин значно зростає необхідність об’єктивного оцінювання фінансового стану підприємств комунальної форми власності. Це пов’язано з тим, що місцеві органи самоврядування повинні прийняти правильне рішення щодо конкретного виробництва. Вони мають з’ясувати доцільність виділення коштів з місцевого бюджету конкретному підприємству для подальшого його функціонування, майновий стан підприємства, його платоспроможність, фінансову стійкість та ступінь ліквідності. Щоб комплексно оцінити фінансовий стан підприємства, необхідно дослідити динаміку найбільш загальних показників, що якомога повніше характеризують фінансовий стан підприємства. Позитивну сторону фінансової діяльності підприємства можуть характеризувати такі показники: стійка платоспроможність, ефективне використання капіталу, своєчасне проведення розрахунків, наявність стабільних фінансових ресурсів. Незадовільний фінансовий стан підприємства характеризують — неефективне розміщення коштів, брак власних оборотних коштів, наявність стійкої заборгованості за платежами, негативні тенденції у виробництві.

Серед усієї сукупності показників фінансового стану підприємства особлива увага приділяється таким показникам, як ліквідність і платоспроможність підприємства. Ліквідність підприємства означає його здатність швидко продати активи й одержані гроші використати для оплати своїх зобов’язань. Ліквідність підприємства визначається цілою системою показників (коефіцієнт абсолютної ліквідності, проміжний коефіцієнт покриття, загальний коефіцієнт покриття, коефіцієнт обертання матеріальних запасів та інші), серед них найважливішим є співвідношення величини його високоліквідних активів (грошові кошти, ринкові цінні папери, дебіторська заборгованість) і короткострокової заборгованості. Платоспроможність підприємства визначається на підставі звітного балансу. Для цього необхідно порівняти наявність платіжних засобів з терміновими зобов’язаннями, передбаченими платіжним календарем. Для досконалішої характеристики платоспроможності підприємства використовують цілу систему показників, а саме: відношення довгострокової заборгованості до капіталу підприємства, відношення надходжень коштів до довгострокової заборгованості, відношення суми прибутку до сплати податків і постійних витрат до постійних витрат, відношення чистого прибутку до всієї суми активів та інші.

Тема 9. Фінанси житлово-комунального господарства

Проблеми розвитку житлово-комунального господарства в Україні.

Класифікація та групування витрат ЖКГ.

Планування та калькулювання собівартості житлово-комунальних послуг.

Комунальні платежі та методи управління ними.

Основні терміни та поняття: житлово-комунальне господарство, комунальні платежі, витрати, комунальні послуги, інформаційні системи житлово-комунального господарства.

1. Проблеми розвитку житлово-комунального господарства в Україні

Житлово-комунальне господарство - це одна з важливих та пріоритетних галузей національного господарського комплексу, яка забезпечує життєдіяльність населених пунктів та суттєво впливає на розвиток економічних взаємовідносин у державі. У цій сфері зайнято >5 % працездатного населення країни, які обслуговують близько 25 % основних фондів держави. Понад 14,2 тис. спеціалізованих підприємств та організацій різних форм власності надають споживачам 40 видів житлово-комунальних послуг.

Проте в житлово-комунальному господарстві накопичено багато проблем, що ставлять під загрозу можливість його сталого функціонування.

Не сформований інститут власника житла гальмує створення дійсно ринкових відносин в обслуговуванні житла. У власність громадян передано понад 5,3 млн. квартир та одноквартирних будинків, що становить 75,4 % державного житлового фонду. Проте підприємства, що мають житловий фонд, а також органи місцевого самоврядування продовжують виконувати функції з утримання житла, у тому числі приватизованого.

Не забезпечено сприятливих умов для приватизації ЖЕКів та створення об'єднань співвласників багатоквартирних будинків, асоціацій жителів багатоквартирних будинків, будинкових комітетів тощо. Відсутність національних комісій регулювання діяльності природних монополій з централізованого водопостачання та водовідведення, централізованого постачання теплової енергії, як це передбачено Законом України "Про природні монополії", призвело до нерівних умов господарювання на ринку надання послуг водо-, теплопостачання та водовідведення та постачання електричної енергії. Якщо рівень тарифів на електроенергію визначається на державному рівні, то на послуги житлово-комунального господарства - на місцевому. Немає механізму їх синхронізації. У зв'язку з цим Комітет визначив основні завдання та заходи Загальнодержавної програми реформування та розвитку житлово-комунального господарства (далі - Програма), щоб вивести галузь із кризового стану.

Метою Програми є реалізація державної політики, спрямованої на задоволення потреб усіх споживачів у економічно доступних житлово-комунальних послугах належного рівня та якості, що відповідає вимогам державних стандартів, гармонізованих зі стандартами Євросоюзу; створення умов для сталої, ефективної роботи та розвитку житлово-комунального господарства, підвищення рівня прозорості у взаємовідносинах між суб'єктами ринку житлово-комунальних послуг; зниження техногенного впливу на природні об'єкти; стимулювання економного і раціонального використання ресурсів, насамперед енергоносіїв.

Програма передбачає виконання таких основних завдань:

підвищити ефективність управління житлово-комунальним господарством та упорядкування відносин власності у цій сфері;

забезпечити беззбиткове функціонування підприємств галузі при прозорій економічно обґрунтованій системі визначення рівня тарифів та адресного соціального захисту населення;

технічно переозброїти галузь, запровадити інноваційну модель її розвитку.

Ключовою проблемою управління на етапі реформування житлово-комунального господарства є запровадження системи договірних відносин, зумовлених появою у цій сфері господарюючих суб'єктів різних організаційно-правових форм.

Пріоритетним на першому етапі є створення в містах керуючих житловим фондом компаній - замовників житлово-комунальних послуг, запровадження Єдиної автоматизованої системи нарахування та обліку оплати населенням споживаних житлово-комунальних послуг та енергоносіїв.

У сфері природних монополій - утворення акціонерних товариств - керуючих компаній, до статутного фонду яких не входить майно, що не підлягає приватизації.

Органи місцевого самоврядування самостійно обирають одну з таких схем управління комунальним майном та житлово-комунальними підприємствами - суб'єктами природних монополій: схему безпосереднього керівництва (існуюча), яка базується на постійному керівництві підприємством комунальної власності через укладення контракту з керівником і передбачає повну відповідальність органів місцевого самоврядування за експлуатацію, обслуговування, фінансування, інвестування реконструкції та розвитку підприємства тощо або схему делегованого управління (рекомендована) - базується на розподілі відповідальності згідно з договорами (контрактами) на управління, оренду цілісного майнового комплексу або договору концесії на 20 - 25 років.

Одночасно з реформуванням управління у сфері природних монополій посилюється державне регулювання діяльності суб'єктів на монопольних ринках послуг водо-, теплопостачання та водовідведення. Ці функції покладаються на першому етапі на Держжитлокомунгосп та його регіональні підрозділи, на другому - на Національну комісію регулювання діяльності природних монополій у житлово-комунальній сфері.

Головним завданням забезпечення беззбиткового функціонування підприємств галузі при прозорій економічно обґрунтованій системі визначення рівня тарифів та адресному соціальному захисту населення є досягнення рівня поточної беззбитковості підприємств галузі з одночасним впровадженням комплексу заходів, спрямованих на:

зменшення рівня витрат операційної діяльності;

збільшення надходжень підприємств, що надають житлово-комунальні послуги.

Реалізація першого напряму може бути здійснена шляхом оптимізації витрат та втрат матеріальних та енергетичних ресурсів (палива, електричної енергії, води, теплової енергії) житлово-комунальних підприємств; встановлення цін на енергоресурси для підприємств житлово-комунального господарства на рівні цін для населення; зменшення податкового навантаження на підприємства житлово-комунального господарства (відміни ПДВ на послуги, поширення спрощеної системи оподаткування).

По другому напряму пропонується:

запровадити механізм регулювання тарифів через установлення їх граничного рівня та застосування одночасної індексації тарифів з урахуванням інфляційних процесів, у тому числі змін цін і тарифів на паливно-енергетичні ресурси та механізм покриття різниці між фактичною вартістю житлово-комунальних послуг та встановленими тарифами (при їх затвердженні менше від фактичної вартості) з місцевих бюджетів;

забезпечити збільшення рівня збору платежів до 95 %;

визначити структури дебіторської та кредиторської заборгованості та ліквідувати ці борги;

збільшити видатки з місцевих бюджетів розвитку на житлово-комунальне господарство;

•відновити пеню за несвоєчасну оплату житлово-комунальних послуг.

Заходи щодо технічного переозброєння галузі, запровадження інноваційної моделі її розвитку визначені в Галузевих програмах енергозбереження, поетапного оснащення наявного житлового фонду засобами обліку та регулювання споживання води і теплової енергії, реконструкції житлових будинків перших масових серій та впровадження низки енергозберігаючих проектів, реалізація яких передбачає одержання швидкого економічного ефекту.

Механізм реалізації Програми включає організаційно-технічні заходи, нормативно-правове, науково-технічне та фінансове забезпечення її виконання, розробку та затвердження регіональних програм, координацію дій усіх суб'єктів господарювання у цій сфері Міжвідомчою комісією з реалізації реформи житлово-комунального господарства при Кабінетові Міністрів України.

Для визначення стану житлово-комунального господарства та його реформування передбачається здійснювати постійний моніторинг на підставі системи індикаторів, що характеризують роботу галузі в цілому та її підгалузей.

У Програмі наводять прогнозні розрахунки фінансового стану підприємств тепло-, водопостачання та водовідведення за умови врахування інфляційних процесів; основні завдання центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо реалізації Програми реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2003 -2010 роки; орієнтовний перелік демонстраційних проектів; зведені показники орієнтовного фінансування пріоритетних напрямів нормативно-правового та науково-технічного забезпечення Програми та зведені показники орієнтовної вартості і джерела фінансування заходів розвитку житлово-комунального господарства та міського електротранспорту за даними Ради Міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Реалізація Програми та досягнення запланованої мети можливе тільки за умови спільних дій центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств і організацій та споживачів житлово-комунальних послуг.

2. Класифікація та групування витрат ЖКГ

З метою зіставлення планових та звітних даних про витрати при здійсненні планування, обліку і калькулювання виробничої (операційної) собівартості робіт (послуг) у наступних параграфах визначено групи витрат, які класифіковані за різними ознаками.

За місцем виникнення витрати на виробництво робіт (послуг) групуються за окремими структурними підрозділами житлово-комунальних підприємств і організацій.

Залежно від характеру та призначення виконуваних процесів виробництво поділяється на основне, допоміжне і обслуговуюче (невиробниче) господарство і регламентується в наказі про облікову політику підприємства.

До основного виробництва належать відокремлені структурні підрозділи підприємств, які безпосередньо беруть участь у виконанні житлово-комунальних робіт та виробництві, які належать до основного виду операційної діяльності. Допоміжне виробництво призначене для обслуговування підрозділів основного виробництва: виконання робіт по технічному обслуговуванню, ремонту основних фондів, забезпечення інструментом, запасними частинами для ремонту устаткування, різними видами енергії, транспортними та іншими послугами. До нього належать ремонтні цехи, будівельні дільниці, механічні майстерні, енергетичні, експериментальні та інші підрозділи До невиробничого господарства належать: культурно-побутові заклади, житлово-комунальне господарство, підсобні сільськогосподарські підприємства, науково-дослідні, оздоровчі, спортивні та інші структурні підрозділи, які не беруть участі у здійсненні та забезпечені надання комунальних послуг.

За видами витрати класифікуються за економічними елементами та за статтями витрат.

За способами віднесення на виробничу собівартість - прямі та непрямі витрати. Прямі - це витрати, які можуть бути безпосередньо включені до виробничої собівартості окремих видів робіт (послуг). До непрямих витрат належать витрати, безпосередньо не пов'язані із виконанням житлово-комунальних робіт (послуг). До таких витрат належать загальновиробничі витрати, які включають витрати по управлінню та обслуговуванню виробничого процесу.

За ступенем впливу обсягів виконаних робіт та реалізованих послуг на рівень витрат, витрати поділяються на змінні та постійні.

Змінні витрати - це витрати, абсолютна величина яких змінюється (збільшується або зменшується) разом із зміною обсягів робіт (послуг). Зокрема, витрати на сировину, матеріали, пально-мастильні матеріали, електроенергію, запасні частини і комплектуючі тощо. Постійні витрати - це витрати, абсолютна величина яких із збільшенням або зменшенням обсягів робіт (послуг) істотно не змінюється. До них належать витрати, пов'язані з обслуговуванням і управлінням виробничих підрозділів, та витрати на забезпечення загальногосподарських потреб.

За складом витрати поділяються на одноелементні, тобто економічно однорідні, та комплексні, які складаються з кількох елементів.

За звітними періодами витрати поділяються на поточні, витрати минулих та майбутніх періодів.

За доцільністю витрати поділяються на продуктивні, непродуктивні та надзвичайні.

Непродуктивними витратами вважаються витрати, що виникли в результаті недостатньої організації виробництва і управління, відхилень від технологічних норм, псування матеріальних цінностей. До витрат від надзвичайних подій (втрати від стихійного лиха, від техногенних катастроф та аварій, інші) відносяться як втрати за наслідками цих подій, так і витрати на здійснення заходів, пов'язаних з запобіганням та ліквідацією таких наслідків (відшкодування, сплата стороннім організаціям, заробітна плата працівників, зайнятих на відновлювальних роботах, вартість використаних сировини та матеріалів тощо).

Групування витрат за економічними елементами

Групування витрат за економічними елементами здійснюється для організації контролю за рівнем витрат у цілому по підприємству, визначення загального обсягу використаних підприємством матеріальних, трудових і грошових коштів. Витрати операційної діяльності групуються за економічними елементами витрат відповідно до п.21 П(С)БО 16 "Витрати" (г0027-00).

До складу елемента "Матеріальні витрати" включаються витрати згідно з п.22 П(С)БО 16 "Витрати" (20027-00). Вартість матеріальних ресурсів залежно від способу їх придбання (отримання) визначається підприємством відповідно до п.п.9-15, а їх оцінка при використанні у виробництво (вибуття) - п.п.16-23 П(С)БО 9 "Запаси" (20751-99).

Транспортно-заготівельні витрати, пов'язані з доставкою й транспортуванням запасів, у тому числі вантажно-розвантажувальні роботи, включаються до відповідних елементів витрат і обліковуються відповідно до п.9 абзац 5 П(С)БО 9 "Запаси" (20751-99).

До елемента "Матеріальні витрати" можуть включатися такі витрати.

Витрати на придбання у сторонніх підприємств чи організацій сировини і матеріалів, палива, мастил, енергії, шин, малоцінних і швидкозношуваних предметів, які не належать до основних засобів, молока і продуктів лікувально-профілактичного харчування та засобів індивідуального захисту у випадках, передбачених законодавством, інших виробничих запасів або виготовлених власними силами запасних частин і комплектуючих виробів, які використані на:

виробництво житлово-комунальних послуг (виконання робіт);

забезпечення технологічного процесу надання послуг (робіт), їх якості та надійності;

проведення всіх видів ремонту, технічного огляду і обслуговування, реконструкції, модернізації основних засобів (технологічного обладнання, його агрегатів і вузлів, будівель, споруд тощо), у тому числі отриманих за договорами лізингу (оренди);

забезпечення робіт, пов'язаних з дотриманням правил безпеки праці, протипожежної і сторожової охорони, санітарно-гігієнічних, природоохоронних та інших спеціальних вимог, передбачених правилами технічної експлуатації, нагляду і контролю за процесом виробництва;

забезпечення роботи апарату управління підприємства та його структурних підрозділів, включаючи транспортне обслуговування, пов'язане з управлінням виробництвом, а також технічних засобів управління: обчислювальної техніки, засобів зв'язку, сигналізації тощо, які знаходяться на балансі підприємства;

утримання та експлуатацію приміщень і території підприємства;

утримання за наявності законсервованих основних засобів;

винахідництво і раціоналізацію, проведення дослідно-експериментальних та конструкторських робіт, виготовлення та дослідження;

забезпечення робіт, пов'язаних з професійною підготовкою, перепідготовкою та підтриманням професійної майстерності працівників підприємства за профілем його діяльності безпосередньо на підприємстві.

Витрати, пов'язані з підготовкою та освоєнням нових видів робіт (послуг):

підвищені витрати на виробництво нових видів робіт (послуг) в період їх освоєння;

витрати на освоєння нового виробництва, цехів та агрегатів (пускові витрати), раціоналізацію.

Витрати, пов'язані з використанням природної сировини, плата за воду, що вибирається з водогосподарських систем у межах затверджених лімітів, а також платежі за використання інших природних ресурсів, за викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє середовище, розміщення відходів та інших видів шкідливого впливу в межах лімітів.

Витрати на обслуговування виробничого процесу: на матеріали, паливо, енергію та на її трансформацію і подачу до місця використання; на роботи і послуги виробничого характеру, які виконуються сторонніми організаціями або структурними підрозділами підприємства, що не належать до основного виду його діяльності (виконання лабораторних аналізів, ремонт та перевірка приладів обліку, які знаходяться на балансі підприємства, дослідження внутрішнього стану трубопроводів тощо), на придбання інструментів, пристроїв та інших засобів і предметів праці;

проведення поточного ремонту, проведення технічного огляду та технічного обслуговування основних виробничих фондів, у тому числі взятих в тимчасове користування за угодами оперативної оренди (лізингу), за винятком їх реконструкції і модернізації;

контроль за виробничими процесами і якістю продукції (робіт, послуг);

забезпечення правил техніки безпеки праці, пожежної і сторожової охорони (включаючи оплату послуг сторонніх підприємств за пожежну та сторожову охорону), санітарно-гігієнічних та інших спеціальних вимог, передбачених правилами технічної експлуатації, нагляду і контролю за діяльністю підприємств у встановленому законодавством порядку;

забезпечення працівників спеціальним одягом, взуттям, обмундируванням, форменим одягом, захисними пристроями та спеціальним харчуванням у випадках, передбачених законодавством.

З витрат на матеріальні ресурси, що включаються до собівартості виконаних робіт (наданих послуг), вираховується вартість зворотних відходів.

Зворотні відходи - це залишки сировини, матеріалів, теплоносіїв та інших видів матеріальних ресурсів, що утворилися в процесі виробництва робіт (послуг) і втратили повністю або частково споживчі властивості початкового ресурсу (хімічні та фізичні) і через це використовуються з підвищеними витратами (зниженням виходу продукції) або використовуються не за прямим призначенням, а також реалізуються на сторону.

Оцінка зворотних відходів здійснюється відповідно до методу, передбаченого в обліковій політиці підприємства. Є такі поточні витрати:

поточні витрати, пов'язані з утриманням та експлуатацією фондів природоохоронного призначення (очисних споруд, уловлювачів, фільтрів тощо), витрати на захоронення екологічно небезпечних відходів, оплата послуг сторонніх організацій за приймання, зберігання та знищення екологічно небезпечних відходів, очищення стічних вод, інші види поточних витрат;

витрати некапітального характеру, пов'язані з удосконаленням технологій та організацією виробництва, поліпшенням якості робіт (послуг), що проводиться в ході виробничого процесу;

витрати на проведення інших робіт власними силами, власне виробництво електричної та інших видів енергій, а також на трансформацію та передачу придбаної енергії до місця її споживання включаються до відповідних елементів витрат; витрати від нестачі матеріальних цінностей в межах норм природного убутку.

До складу елемента "Витрати на оплату праці" належать витрати, що зазначені в п.23 П(С)БО 16 "Витрати" (г0027-00) згідно з прийнятими підприємством системами оплати праці, включаючи будь-які види грошових і матеріальних доплат, витрати на оплату праці фізичних осіб, які знаходяться з підприємством в трудових і договірних відносинах та інших заохочень і виплат, виходячи з тарифних ставок у вигляді премій, заохочень, погашення вартості товарів (робіт, послуг) згідно з договорами цивільно-правового характеру, інші виплати в грошовій та натуральній формі, які встановлені Положенням про оплату праці, колективним договором або за домовленістю сторін.

Структура та перелік витрат підприємства, пов'язаних з оплатою праці, формується відповідно до Закону України "Про оплату праці" № 108/95-ВР (108/95-ВР), Інструкції зі статистики заробітної плати № 323 (20465-95), Мін'юст №465/1001).

До елемента витрат "Відрахування на соціальні заходи" належать витрати, зазначені в п. 24 П(С)БО 16 "Витрати" (г0027-00), зокрема:

збір на державне (обов'язкове) соціальне страхування, включаючи збір на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття;

відрахування на державне (обов'язкове) пенсійне страхування (до Пенсійного фонду України), а також відрахування на додаткове пенсійне страхування;

відрахування на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві;

інші обов'язкові збори і відрахування на соціальні заходи, визначені законодавством.

Відрахування на обов'язкове соціальне страхування, обов'язкове пенсійне страхування здійснюються за встановленими законодавством нормами та порядком. Відрахування на додаткове пенсійне страхування, обов'язкове медичне страхування та інші обов'язкові збори і відрахування на соціальні заходи відносяться до собівартості наданих послуг (виконаних робіт) згідно з порядком, визначеним законодавством.

До складу елемента "Амортизація основних засобів і нематеріальних активів" належать суми амортизаційних відрахувань, нарахованих згідно з порядком, нормами та умовами, встановленими відповідно до чинного законодавства та облікової політики підприємства. Розрахунок амортизації основних засобів та нематеріальних активів та віднесення їх на собівартість робіт (послуг) здійснюються згідно з П(С)БО 7 "Основні засоби" (г0288-00) та П(С)БО 8 "Нематеріальні активи" (г0750-99).

До складу елемента "Інші операційні витрати" належать витрати, які включаються у собівартість наданих послуг (виконаних робіт) і не враховані в попередніх елементах витрат, а саме:

сума сплаченої орендної (лізингової) плати за користування наданими в оперативну та фінансову оренду (лізинг) основними фондами;

витрати, пов'язані з оплатою послуг комерційних банків та інших кредитно-фінансових установ, включаючи плату за розрахункове обслуговування, отримання гарантій, вексельного авалю, факторингових і довірчих операцій, облік боргових вимог і зобов'язань, включаючи цінні папери, поштово-телеграфних послуг та інших витрат, пов'язаних з грошовим обігом;

будь-які витрати по страхуванню ризиків транспортування тепла, води, іншої продукції по трубопроводах, цивільної відповідальності, пов'язаної з експлуатацією трубопроводів при транспортуванні продукції підприємств, інших транспортних засобів, що перебувають у складі основних фондів підприємства, майна підприємств, страхування кредитних та комерційних ризиків у разі, якщо такі ризики безпосередньо пов'язані з господарською діяльністю підприємств при виконані ними обов'язків по договорах цивільно-правового характеру;

оплата послуг сторонніх підприємств і організацій, зокрема:

за протипожежну і сторожову (включаючи воєнізовану) охорону (в частині, що стосується іншої операційної діяльності);

за використання та (або) обслуговування технічних засобів управління: обчислювальних центрів, вузлів зв'язку, засобів сигналізації;

щодо управління виробництвом, якщо штатним розписом підприємства не передбачено відповідні функціональні служби;

консультаційного та інформаційного характеру, пов'язаних із забезпеченням поточної діяльності підприємства, ціноутворенням, реалізацією послуг населенню, бюджетним організаціям та комерційним підприємствам;

пов'язаних з освоєнням нових робіт, послуг;

за приймання, зберігання та знищення екологічно небезпечних відходів, очищення стічних вод;

оплата робіт і послуг виробничого характеру, які виконуються сторонніми підприємствами та організаціями або структурними підрозділами даного підприємства, що не належать до основного виду його діяльності;

суми податків, зборів та інших передбачених законодавством обов'язкових платежів;

витрати на виготовлення інструкцій, розрахункових книжок, правил та іншої службової документації;

витрати на офіційну публікацію звітів (балансів) про фінансовий стан підприємств у засобах масової інформації, якщо це передбачено законодавством;

витрати за користування автомобільними стоянками;

-витрати на проведення роз'яснювально-рекламних заходів: розробка і видання рекламних виробів (ілюстрованих прейскурантів, каталогів, брошур, проспектів, плакатів, афіш, рекламних листів, листівок, оформлення виставок тощо); реклама в засобах масової інформації (оголошення в пресі, передачі по радіо і телебаченню); придбання, виготовлення, копіювання, дублювання і демонстрація рекламних кіно-, відео- і діафільмів, зберігання та експедирування рекламних матеріалів; виготовлення стендів, муляжів, рекламних щитів, покажчиків тощо (в сумі амортизації, зносу щодо зазначеного інвентарю); проведення інших рекламних заходів, пов'язаних з діяльністю підприємства;

витрати на організацію прийомів, презентацій і свят, придбання і розповсюдження подарунків, включаючи безоплатне надання послуг (виконання робіт) з рекламними цілями у передбачених законодавством розмірах;

придбання довідників, технічних паспортів та інших документів експлуатаційної, технічної та виробничої діяльності;

витрати на службові відрядження працівників у межах норм, передбачених законодавством;

витрати на перевезення працівників до місця роботи і назад у напрямках, що не обслуговуються пасажирським транспортом загального користування або в час, коли він не працює, включаючи додаткові витрати на спеціальні маршрути міського пасажирського транспорту, організовані відповідно до угод, укладених з транспортними підприємствами; витрати на перевезення працівників-інвалідів І і II групи до місця роботи і назад незалежно від наявності маршрутів пасажирського транспорту загального користування;

витрати на відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, а також заподіяної іншим особам;

надбавки до тарифних ставок і посадових окладів працівникам транспорту, робота яких проходить у дорозі або має роз'їзний характер, за кожну добу з моменту виїзду до моменту повернення на підприємство, в тому числі при здійсненні перевезень за межами України;

витрати на забезпечення нормальних умов праці та техніки безпеки згідно з вимогами чинного законодавства;

витрати з підтримки професійних навичок (в тому числі за межами України) працівників, що здійснюють експлуатацію технологічних комплексів;

витрати, пов'язані з професійною підготовкою та перепідготовкою по профілю підприємства в українських навчальних закладах фізичних осіб, які знаходяться в трудових відносинах з підприємством. Витрати, пов'язані з набором робочої сили, передбачені законодавством, з урахуванням витрат на оплату випускникам денного відділення середніх спеціальних та середніх професійно-технічних училищ і молодим спеціалістам, які закінчили вищий навчальний заклад, вартості проїзду до місця роботи, а також оплачуваної відпустки, яка надається їм перед початком роботи;

витрати на утримання приміщень, засобів зв'язку і інших, що надаються безоплатно органам державної служби у встановленому порядку;

оплата вартості ліцензій, сертифікатів та інших спеціальних дозволів, виданих державними органами для ведення господарської діяльності підприємства, включаючи плату за реєстрацію підприємства в органах державної реєстрації, зокрема в органах місцевого самоврядування, їх виконавчих органах, витрати на придбання ліцензій, надання державних послуг з медичної сертифікації персоналу та інших спеціальних дозволів на право надання будь-яких, пов'язаних зі звичайною діяльністю підприємства, послуг;

витрати на оприлюднення річного звіту, у випадках, передбачених діючим законодавством;

витрати на виготовлення і придбання бланків цінних паперів, а також інші витрати, пов'язані з емісією цінних паперів;

витрати на придбання літератури для інформаційного забезпечення господарської діяльності підприємства, у тому числі з питань законодавства, і передплату спеціалізованих періодичних видань, а також на проведення аудиту згідно з чинним законодавством, включаючи проведення добровільного аудиту за рішенням підприємства;

витрати на утримання та експлуатацію об'єктів соціальної інфраструктури: дитячих ясел або садків, дитячих таборів відпочинку; закладів середньої та середньої професійно-технічної освіти та закладів підвищення кваліфікації працівників підприємства; закладів охорони здоров'я, пунктів безоплатного медичного обстеження, профілактики та допомоги працівникам підприємства; спортивних залів і площадок, що використовуються безоплатно для оздоровлення працівників підприємства, клубів і будинків культури (крім будинків відпочинку, туристичних баз та інших подібних закладів); приміщень, що використовуються підприємством для організації харчування його працівників; житлового фонду, включаючи гуртожитки, та об'єктів житлово-комунального господарства, щодо яких підприємством прийнято документально оформлене рішення про передачу на баланс місцевих рад. Витрати на утримання та експлуатацію зазначених об'єктів соціальної інфраструктури включаються до складу операційної собівартості виконаних робіт, наданих послуг, якщо ці об'єкти не надають платних послуг та не займаються іншою комерційною діяльністю. Витрати, зазначені у цьому пункті, які мають комплексний характер, розподіляються між відповідними елементами витрат:

витрати на цивільну оборону та утримання державних матеріальних резервів;

витрати на обов'язкове страхування життя або здоров я працівників у випадках, передбачених законодавством;

операційні курсові витрати (втрати від курсових різниць, знецінення запасів, псування цінностей, списання та уцінка активів, суми фінансових санкцій тощо);

витрати на утримання приміщень, що надаються безоплатно підприємствам громадського харчування або використовуються підприємствами самостійно для обслуговування працівників, що перебувають з підприємствами у трудових відносинах, витрати на проведення поточного ремонту приміщень, на освітлення, опалення, водопостачання та каналізацію, електропостачання, а також на паливо для приготування їжі; — сума нарахованих (сплачених) податків, зборів (обов'язкових платежів), встановлених Законом України "Про систему оподаткування" (1251-12), за винятком податків, зборів, передбачених п.п. 5.3.3, 5.3.4, та пені, штрафів, неустойок, які передбачені підпунктом 5.3.5 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР), тобто ті, що включаються до валових витрат, податок на землю, що використовується у виробничому обороті, санітарних та охоронних зонах, податок з власників транспортних засобів, а також збори та інші обов'язкові платежі, передбачені законодавством України.

Групування витрат за статтями калькуляції

Групування витрат за статтями калькуляції призначене для організації аналітичного обліку витрат і калькулювання собівартості окремих видів житлово-комунальних послуг (робіт), обчислення витрат в розрізі структурних підрозділів комунального підприємства.

Витрати, пов'язані з виробництвом і реалізацією робіт (послуг) та управління підприємством (крім підприємств міського електротранспорту) з метою планування, обліку і калькулювання собівартості робіт (послуг) групуються за такими типовими статтями:

Прямі матеріальні витрати. 1. Сировина та матеріали. До статті "Сировина та матеріали" включається вартість сировини та матеріалів, потрібних для виконання робіт (послуг) та для забезпечення технологічного процесу (хімічні реагенти: коагулянт, хлор, аміак, сіль, сульфовугілля, хімреактиви, тощо). Витрати за статтею "Сировина та матеріали" включаються безпосередньо до собівартості окремих видів робіт (послуг).

Паливо на технологічні потреби.

Електроенергія на технологічні потреби. До статей "Паливо на технологічні потреби" та "Енергія на технологічні потреби" відносяться витрати на всі види палива та енергії, що безпосередньо витрачаються у технологічному процесі виробництва робіт (послуг), як одержані від сторонніх організацій, так і вироблені самим підприємством. Витрати на паливо та енергію на технологічні потреби (рух рухомого складу електротранспорту, виробництво теплової енергії, гарячої води, її очищення і доставка, відведення та очищення стоків, робота ліфтів) відносяться безпосередньо до собівартості робіт (послуг).

До статті "Покупні ресурси, комплектувальні вироби, напівфабрикати" включається вартість води (для підприємств водопровідного господарства) та теплової енергії (для підприємств теплового господарства), придбаних у сторонніх підприємств для подальшого транспортування та реалізації споживачам. Витрати на покупні ресурси, комплектувальні вироби, напівфабрикати відносяться безпосередньо до собівартості робіт (послуг).

5.До статті "Роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств і організацій" включається вартість робіт (послуг) виробничого характеру, які виконуються сторонніми підприємствами і організаціями або структурними підрозділами підприємства, що не належать до основного виду діяльності. До робіт і послуг виробничого характеру належать: у житловому господарстві - експлуатація ліфтів, прибирання, вивезення та знешкодження сміття; у водопровідному та тепловому господарствах - користування водо-, тепломережами сторонніх підприємств.

6. Витрати інших матеріальних ресурсів. До цієї статті витрат відносяться матеріальні витрати, що не знайшли відображення в попередніх статтях витрат.

Витрати на оплату праці:

основна заробітна плата виробничих працівників.

додаткова заробітна плата виробничих працівників.

інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Амортизація основних виробничих засобів та інших необоротних матеріальних активів.

Витрати по орендній платі основних засобів.

Загальновиробничі витрати. Загальна величина загальновиробничих витрат підприємства в цілому є сумою відповідних витрат структурних підрозділів основного виробництва. Такі самі витрати допоміжних виробництв включаються до собівартості робіт (послуг), що виконуються (надаються) допоміжними виробництвами підприємства.

До статті "Загальновиробничі витрати" належать:

Витрати на управління виробництвом (оплата праці фахівців і працівників апарату управління цехів та дільниць, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені діючим законодавством, інші грошові і матеріальні виплати згідно з Положенням про оплату праці, колективним договором тощо, відрахування на соціальні заходи, оплата службових відряджень персоналу цехів і ділянок, інші витрати на утримання апарату управління).

Амортизація основних засобів та інших необоротних матеріальних активів загальновиробничого (цехового, дільничного, лінійного) призначення.

Амортизація нематеріальних активів загальновиробничого призначення.

Витрати на утримання, експлуатацію, ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів і інших необоротних матеріальних активів загальновиробничого призначення. До цієї статті належать витрати, пов'язані з утриманням та експлуатацією технологічного обладнання, транспортних засобів, цехових приміщень, будівель, споруд, включаючи витрати на дезінфекцію, дератизацію виробничих приміщень тощо.

Витрати на утримання та експлуатацію машин та обладнання розподіляються між видами робіт (послуг), пропорційно величині цих витрат за годину роботи машин та обладнання і тривалості його роботи при виконанні відповідного виду (послуг) або за методом, передбаченим обліковою політикою підприємства.

До пускових витрат відносяться витрати, пов'язані з освоєнням нових потужностей виробництва, які включаються до собівартості робіт протягом періоду, визначеного проектно-технічною документацією, а також витрати для виконання планових перевірок стану обладнання, виконання періодичних регламентних робіт, які передбачені відповідною проектно-технічною документацією, і розподіляються на період часу між виконанням цих робіт. Ці витрати визначаються кошторисом, а їх погашення починається з місяця, наступного за місяцем підписання акту про закінчення випробувань чи пробної експлуатації об'єкта;

Витрати на вдосконалення технологи і організації виробництва.

Витрати на дезінфекцію і дератизацію.

Витрати на пожежну й сторожову охорону об'єктів виробничого призначення та утримання санітарних зон.

Витрати на охорону навколишнього середовища.

Витрати на обслуговування виробничого процесу.

10.Витрати по податках і цільових платежах загальновиробничого ха-рактеру.

Адміністративні витрати. До статті "Адміністративні витрати" належать загальногосподарські витрати, спрямовані на обслуговування і управління підприємством, які включають:

Витрати на утримання апарату управління підприємством та іншого загальногосподарського персоналу (оплата праці персоналу, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені діючим законодавством; інші грошові і матеріальні виплати згідно з Положенням про оплату праці, колективним договором; відрахування на соціальні заходи).

Витрати на службові відрядження.

Представницькі та організаційні витрати.

Витрати на утримання, експлуатацію, ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів і інших необоротних матеріальних активів загальногосподарського використання (матеріали на утримання будинків, опалення, освітлення, вивезення сміття, профдезінфекція, охорона майна).

Витрати на професійні послуги (юридичні, експертні з оцінки майна, аудиторські та інші послуги).

Витрати на зв'язок (поштові, телеграфні, телефонні, телексні, факс, Інтернет тощо).

Амортизація основних засобів та інших необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів загальногосподарського використання.

Витрати по податках і цільових платежах загальногосподарського характеру. До цієї статті включаються: податки, збори й інші, передбачені законодавством обов'язкові платежі, крім тих, що включаються у виробничі витрати, зокрема: плата за землю, займану адміністративно-управлінськими приміщеннями; комунальний податок, розрахований відповідно до чисельності адміністративного персоналу; податок із власників транспортних засобів на автомобілі, які використовуються апаратом управління підприємства; інші обов'язкові збори і платежі, передбачені чинним законодавством. Витрати на розрахунково-касове обслуговування та інші послугибанку (крім витрат при прийманні платежів від населення тощо).

Витрати на врегулювання спорів у судових органах.

Інші витрати загальногосподарського призначення. До цієї статті витрат включаються витрати на підготовку і перепідготовку кадрів; оренду електронно-обчислювальних машин; передплату періодичних професійних видань та інші, що не були включені до вищезазначених статей.

Адміністративні витрати розподіляються між об'єктами калькулювання пропорційно сумі заробітної плати робітників, зайнятих виконанням (наданням) відповідних робіт (послуг), або до витрат на утримання та експлуатацію машин та обладнання. (Номенклатуру витрат наведено в ст.18 П(С)БО 16 "Витрати" (г0027-00).

Витрати на збут. До статті "Витрати на збут" відносяться такі витрати:

Витрати на оплату праці та утримання персоналу, що забезпечує збут послуг.

Відрахування на соціальні заходи.

Витрати на дослідження ринку, рекламу, участь у виставках, ярмарках, вартість безоплатно переданих зразків і моделей, інформаційні послуги.

Витрати на виготовлення розрахункових книжок.

Амортизація та ремонт основних засобів, інших необоротних матеріальних активів.

Амортизація нематеріальних активів відділу збуту.

Відрахування житлово-комунальним організаціям за збір абонентської плати.

Обслуговування і перевірки технологічних приладів обліку, витрати на гарантійне обслуговування.

Інші витрати, пов'язані зі збутом послуг.

Інші операційні витрати. До статті "Інші операційні витрати" включаються:

Витрати на дослідження і розробки.

Резерв сумнівних боргів у сумі безнадійної дебіторської заборгованості.

Втрати від операційних курсових різниць.

Втрати від знецінення запасів, застосування яких втратило економічну доцільність.

Витрати на утримання сфери соціально-культурного призначення.

І нші витрати операційної діяльності.

4. Планування та калькулювання собівартості житлово-комунальних послуг

Планування собівартості житлово-комунальних робіт (послуг) здійснюється підприємствами галузі та їх структурними підрозділами одночасно з розробкою їх загальних річних, квартальних, а при необхідності - місячних планів.

Планові витрати на виконання робіт (послуг) у вартісному вираженні формують їх планову собівартість.

Розрахунку планових витрат передує оцінка та аналіз виконання планових показників попереднього періоду, результатів діяльності структурних підрозділів та підприємства в цілому, фактичної ефективності окремих організаційно-технічних заходів та виробництва в цілому.

На підставі результатів оцінки та аналізу в процесі планування виявляють внутрішньовиробничі резерви та розроблюють організаційно-технічні заходи, спрямовані на оптимізацію структури й вимог виробництва, оптимізацію процесу виробництва та удосконалення технологій виробництва робіт (послуг), транспортування послуг до споживачів; удосконалення його організації та управління, підвищення технічного рівня, раціональний вибір матеріальних ресурсів, що використовуються, підвищення економічної ефективності виробництва, оптимізації рівня використання виробничих потужностей, матеріальних та грошових ресурсів, удосконалення системи організації праці. Серед заходів особлива увага приділяється впровадженню систем обліку використання матеріальних ресурсів та обсягів споживання послуг.

Процес планування включає виконання таких завдань:

визначення потреб в ресурсах для виконання робіт (надання послуг) у натуральному виразі;

розрахунок індивідуальних складових витрат у грошовому виразі;

визначення загальної величини витрат у грошовому виразі, яка визначає собівартість робіт (послуг) і є основою для формування цін (тарифів) на роботи (послуги);

створення основи для визначення внутрішньовиробничих економічних відносин на підприємстві.

Розрахунки витрат проводяться з урахуванням суспільних умов виробництва, що визначають умови праці, правила використання природних ресурсів, безпечного ведення робіт, охорони навколишнього середовища, а також ураховують техніко-економічні особливості умов господарювання підприємств, що надають комунальні послуги.

Визначення планових витрат здійснюється шляхом техніко-економічних розрахунків, проведених з використанням технічних норм, нормативів та інших параметрів виробничого процесу, що фіксується технічною документацією, статистичних даних з урахуванням економічних умов виробничої діяльності: форм і систем оплати праці, цін на продукцію і ресурси, що передбачаються в плановому році, нормативів платежів, що визначаються законами та нормативними актами.

Для розрахунку планових витрат використовуються такі дані:

планові обсяги виконання робіт (послуг) у натуральному та вартісному виразі;

норми витрат матеріальних ресурсів для виконання робіт (послуг) і розрахунки потреби в ресурсах у натуральному виразі;

договори на постачання матеріальних ресурсів, на обслуговування і управління виробництвом; офіційні дані про ціни виробників промислової продукції на плановий період;

норми витрат праці, розрахунки чисельності і кваліфікаційного окладу робітників, умови оплати праці, визначені колективним договором і чинним законодавством України, ставки і розцінки, які застосовуються на підприємстві при оплаті праці;

економічні нормативи і норми: амортизаційних відрахувань, відрахувань на соціальні заходи, податків, зборів та інших обов'язкових платежів, передбачених обліковою політикою підприємства та діючим законодавством тощо;

плани організаційно-технічних заходів щодо технічного переоснащення та удосконалення організації виробництва, ресурсозбереження, планово-попереджувальних робіт, що приводять до економії матеріальних ресурсів, поліпшення використання трудових ресурсів, до усунення зайвих витрат і втрат. Ціни на продукцію і ресурси, що передбачаються в плановому періоді;

плани, кошториси підприємства, інші дані, необхідні для планування.

Перелік типових видів кошторисів, які можуть складатися комунальними підприємствами:

кошторис загальновиробничих витрат;

кошторис витрат на виробництво допоміжних цехів;

кошторис витрат на утримання та експлуатацію обладнання;

кошторис адміністративних витрат;

кошторис витрат на збут;

кошторис витрат на підготовку виробництва та освоєння нових потужностей;

кошторис транспортно-заготівельних витрат;

кошторис витрат на обслуговування виробничого процесу;

кошторис інших виробничих витрат;

кошторис витрат на всі види ремонтів основних фондів;

кошторис витрат на охорону праці та техніку безпеки;

кошторис витрат на утримання пожежної і сторожової охорони;

кошторис витрат на винахідництво і раціоналізацію;

кошторис витрат на утримання об'єктів соціальної інфраструктури;

кошторис витрат на виробничу практику і підготовку кадрів;

•кошторис витрат на представницькі цілі та рекламні заходи.

Розрахунок планової операційної собівартості робіт (послуг) складається з розрахунків реалізованої (виробничої) собівартості, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат. Планова виробнича собівартість розраховується за типовими статтями калькуляції.

Сировина і матеріали, паливо, електроенергія. Витрати на сировину, матеріали, паливо, енергію та інші матеріальні ресурси формуються, виходячи з оцінки їх вибуття на виробництво, яка визначається підприємством у наказі про облікову політику, згідно з вимогами п.п. 16-23 П(С)БО 9 "Запаси" (20751-99). Розрахунок планових витрат на сировину, матеріали, технологічне паливо та енергію в основному виробництві складається на рік у натуральному та вартісному виразі на підставі даних про обсяги виробництва в плановому періоді, показів контрольно-вимірювальних приладів, технічно обґрунтованих норм витрат матеріальних та енергетичних ресурсів на одиницю робіт (послуг) у розрахунку на рік з урахуванням змін у плановому періоді.

Сума витрат на матеріальні ресурси зменшується на вартість зворотних відходів.

Розрахунок витрат на покупні ресурси (вода і тепло, придбане у сторонніх організацій для підприємств і організацій водопровідного та теплового господарств) здійснюється на підставі планових обсягів реалізації послуг, існуючих потужностей власного виробництва, показів контрольно-вимірювальних приладів, цін і тарифів на зазначені види матеріальних ресурсів та умов укладених договорів на їх поставку. Витрати на технологічне оброблення покупних ресурсів враховуються у відповідних статтях калькуляції.

Планування витрат на роботи (послуги) виробничого характеру сторонніх підприємств і організацій здійснюється на підставі запланованих обсягів їх проведення (надання), цін і тарифів на них, а також умов укладених договорів на їх проведення. На підприємствах, де обсяг витрат на роботи та послуги виробничого характеру сторонніх підприємств незначний, ця стаття може не використовуватись, витрати на них враховуються залежно від характеру робіт за статтями "Сировина та матеріали", "Паливо", "Енергія" тощо.

Витрати на оплату праці. За основу для планування витрат на оплату праці беруться норми витрат праці, розрахунки чисельності і кваліфікаційного складу робітників, тарифні сітки, ставки і розцінки, умови оплати праці, визначені колективним договором з дотриманням норм і гарантій, передбачених чинним законодавством України, генеральною та галузевими (регіональними) угодами, які застосовуються на підприємстві при оплаті праці.

Структуру фонду оплати праці наведено в пункті 1.2. Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Міністерства статистики України від 11.12.95 N 323 (г0465-95).

Відрахування на соціальні заходи. Розрахунок планових витрат здійснюється відповідно до норм чинного законодавства.

Амортизація основних виробничих засобів, інших необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів розраховується, виходячи зі складу і терміну служби основних засобів, необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів виробничого призначення згідно з П(С)БО 7 "Основні засоби" (г0288-00) та наказом підприємства про облікову політику. Для розрахунку планової амортизації основних засобів, нематеріальних активів слід враховувати плани капітальних інвестицій, графіки уведення (вибуття) в експлуатацію придбаних, виготовлених основних засобів, очікуваний строк експлуатації, ліквідаційну вартість основних засобів, нематеріальних активів в плановому періоді тощо.

Загальновиробничі витрати. Витрати на управління виробництвом плануються, виходячи з розрахунків чисельності, умов оплати праці, визначених колективним договором з дотриманням норм і гарантій, передбачених чинним законодавством України, генеральною та галузевими (регіональними) угодами, які застосовуються на підприємстві при оплаті праці, а також передбачуваних у плановому періоді змін. Розрахунок планових витрат по відрахуваннях на соціальні заходи здійснюється відповідно до норм чинного законодавства. Планування витрат на оплату службових відряджень персоналу цехів і ділянок здійснюється на підставі фактичних витрат за попередній рік, з урахуванням передбачуваних змін у плановому періоді, відповідно до норм відшкодування витрат по відрядженнях, передбачених чинним законодавством.

Амортизація основних засобів, інших необоротних матеріальних активів та нематеріальних активів загальновиробничого призначення (цехового, дільничного, лінійного). Розрахунок планових відрахувань здійснюється аналогічно розрахунку амортизації основних виробничих засобів та інших необоротних матеріальних активів та амортизації нематеріальних активів виробничого призначення.

Витрати на утримання, експлуатацію, ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів та інших необоротних матеріальних активів загальновиробничого призначення.

Планування витрат на утримання (опалення, освітлення, охорона, профдезінфекція, вивезення сміття та інші комунальні послуги), експлуатацію, ремонт, утримання санітарних зон здійснюється на підставі планів (кошторисів) підприємства і укладених та запланованих договорів.

Опалення, освітлення, вивезення сміття та інші комунальні витрати розраховуються, виходячи з електроенергії на освітлення виробничих приміщень, теплової енергії для опалення площі, твердих побутових відходів і діючих тарифів на електроенергію і комунальні послуги.

Витрати на дезінфекцію, дератизацію виробничих приміщень, санітарно-епідеміологічне забезпечення розраховуються, виходячи з їхнього фактичного рівня, передбачуваних змін та укладених договорів.

Витрати на страхування, операційну оренду основних засобів та інших необоротних матеріальних активів визначаються відповідно до укладених та передбачуваних договорів або фактичного та прогнозного рівня таких витрат.

Витрати на вдосконалення технології й організації виробництва, упровадження заходів з ресурсозбереження визначаються відповідно до планів підприємства.

Витрати на пожежну і сторожову охорону об'єктів виробничого призначення, службові роз'їзди, інші витрати загальновиробничого призначення (усунення намерзлої криги, аналізи води, метрологічне обслуговування, зберігання матеріалів тощо) визначаються відповідно до укладених та передбачуваних договорів або фактичного та прогнозного рівня таких витрат.

Витрати на охорону навколишнього середовища. Витрати приймаються, виходячи з її фактичного рівня і планових змін.

Витрати на придбання матеріалів, купівельних комплектних виробів, напівфабрикатів для виробничих комплексів, послуги ремонтних цехів та інших допоміжних виробництв, а також сума зносу малоцінних і швидкозношуваних предметів, послуги зв'язку (телефонні, телеграфні, факсові, Інтернет, поштові тощо), послуги сторонніх організацій загальновиробничого призначення розраховуються, виходячи з їхнього фактичного рівня і передбачуваних змін.

Витрати на підготовку і перепідготовку кадрів, техніку безпеки (вартість спецодягу, спецвзуття, миючих засобів, забезпечення санітарно-технічних вимог і правил техніки безпеки, заходів щодо техніки безпеки й охорони праці некапітального характеру тощо) розраховуються, виходячи з планової чисельності працівників, на яких розповсюджуються норми колективного договору з охорони праці та техніки безпеки, відповідно до вимог чинного законодавства з охорони праці, техніки безпеки.

Витрати по податках і цільових платежах (зборах) включають збір за забруднення навколишнього середовища, збір за спеціальне використання прісних водних ресурсів, плату (податок) на землю, займану виробничими приміщеннями і допоміжними цехами, комунальний податок, інші обов'язкові платежі, передбачені чинним законодавством. Розраховуються згідно з чинним законодавством.

Адміністративні витрати. Витрати на оплату праці персоналу апарату управління плануються, виходячи з розрахунків чисельності, умов оплати праці, визначених колективним договором з дотриманням норм і гарантій, передбачених чинним законодавством України, генеральною та галузевими (регіональними) угодами, які застосовуються на підприємстві при оплаті праці, а також і передбачуваних у плановому періоді змін. Відрахування на соціальні заходи плануються відповідно до норм чинного законодавства. Витрати на службові відрядження плануються аналогічно до витрат на службові відрядження персоналу цехів і ділянок. Представницькі, організаційні та інші витрати розраховуються відповідно до складеного кошторису згідно з діючим законодавством. Витрати на утримання (опалення, освітлення, охорона, профдезінфекція, вивезення сміття та інші комунальні послуги), експлуатацію, ремонт, страхування, послуги ремонтних цехів, інших допоміжних виробництв та сторонніх підприємств, операційну оренду основних засобів та інших необоротних матеріальних активів загальногосподарського використання плануються аналогічно плановим розрахункам на відповідні загальновиробничі витрати. Витрати на професійні послуги (юридичні, аудиторські, послуги з оцінки майна та інші) приймаються виходячи з укладених і запланованих угод. Витрати на зв'язок (поштові, телеграфні, телефонні витрати, телекс, факс, Інтернет тощо) визначаються виходячи з їхнього фактичного рівня і змін, які передбачаються у плановому періоді. Амортизація основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів загальногосподарського використання визначається аналогічно розрахункам планової амортизації на відповідні загальновиробничі витрати. Витрати по податках і цільових платежах (зборах) та інші передбачені законодавством обов'язкові платежі, крім тих, що включаються у виробничу собівартість, плануються на підставі норм, визначених чинним законодавством. Плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків, обчислювальних центрів приймаються згідно з укладеними та запланованими договорами. Інші витрати загальногосподарського призначення. Витрати на підготовку та перепідготовку кадрів приймаються згідно з планом підприємства. Витрати на обов'язкове страхування водіїв автомобілів, які обслуговують апарат управління підприємства, плануються на підставі фактичних витрат з урахуванням передбачених змін в плановому році. Витрати на підписку періодичних видань плануються на підставі прейскурантів на підписку періодичних видань. Витрати на охорону праці плануються на підставі кошторису по охороні праці.

Витрати на збут. Витрати на оплату праці персоналу служби збуту плануються, виходячи з розрахунків чисельності і кваліфікаційного складу робітників, норм витрат праці, тарифних сіток, ставок і розцінок, умов оплати праці, визначених колективним договором з дотриманням норм і гарантій, передбачених чинним законодавством України, генеральною та галузевими (регіональними) угодами, які застосовуються на підприємстві при оплаті праці, а також передбачуваних у плановому періоді змін. Витрати на службові відрядження плануються аналогічно до витрат на службові відрядження персоналу цехів і ділянок. Відрахування на соціальні заходи плануються відповідно до норм чинного законодавства. Витрати на рекламу та інформаційні послуги визначаються на підставі кошторису або угод на рекламно-інформаційні послуги. Витрати на виготовлення розрахункових книжок плануються на підставі розрахунків, що враховують дані про кількість абонентів та інші дані. Планові відрахування на амортизацію основних засобів, необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів, пов'язаних зі збутом робіт (послуг), визначаються аналогічно плановим розрахункам амортизації основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, амортизації нематеріальних активів виробничого призначення. Відрахування організаціям (підприємствам) за збір абонентської плати і за надання в користування бази даних житлового фонду плануються на підставі укладених та передбачуваних договорів. Витрати на ремонт розраховуються на підставі планів (кошторисів) підприємства і укладених договорів. Інші витрати, пов'язані з реалізацією робіт (послуг), плануються на підставі фактичних та прогнозних даних.

Інші операційні витрати. По цій статті витрати плануються на підставі розрахунків, що базуються на планах науково-дослідницьких робіт, методі оцінки безнадійної дебіторської заборгованості та нарахування резерву сумнівних боргів відповідно до облікової політики підприємства, кошторисах витрат на утримання соціально-побутової сфери підприємства та інших даних.

Облік і калькулювання собівартості робіт (послуг) підприємств в основних підгалузях житлово-комунального господарства

Бухгалтерський облік витрат (собівартості) на виконання робіт (надання послуг) та подання облікової інформації у фінансовій звітності здійснюється підприємствами згідно з вимогами Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні"№ 996-XIV (996-14), Положення (стандарту) бухгалтерського обліку (16 "Витрати" (20027-00), 9 "Запаси" (г0751-99), інших П(С)БО, Інструкції щодо застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств та організацій № 291 (20893-99), наказу "Про облікову політику підприємства", інших нормативно-правових актів. Облік витрат (собівартості) на виконання робіт (надання послуг) у первинному, поточному та зведеному обліку здійснюється з дотриманням принципу відповідності.

Визнання в обліку витрат базується на використанні методу нарахування всіх витрат, які можуть бути достовірно оцінені, в тому числі всіх процентних витрат.

Відображення в обліку витрат (собівартості) на виконання робіт (надання послуг) здійснюється згідно з робочим планом рахунків по вибору підприємства з використанням рахунків та субрахунків витрат першого, другого та третього порядку восьмого та дев'ятого класу або тільки восьмого "Витрати за елементами", чи тільки рахунки дев'ятого класу "Витрати діяльності".

Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості на виконання робіт (надання послуг), собівартості реалізованих робіт (послуг), операційної та інших видів собівартості, а також змінних і постійних витрат та методів їх обліку і розподілу визначається підприємством самостійно з урахуванням доцільності і наводиться в додатках до облікової політики.

На підставі даних зведеного обліку витрат на виробництво складаються калькуляції фактичної собівартості, які використовуються для контролю за дотриманням планових калькуляцій як окремих робіт (послуг), так і всього обсягу виробництва чи діяльності. Звітні калькуляції складаються на всі виконані підприємством роботи та надані послуги.

Управлінський облік витрат (собівартості) на виконання робіт (надання послуг) та подання облікової інформації для планування, калькулювання, оцінки, контролю та інших управлінських цілей внутрішнім користувачам здійснюється підприємствами самостійно на основі внутрішніх регламентів (наприклад, Положення про систему і форми внутрішньогосподарського (управлінського) обліку, звітності й контролю господарських операцій).

Управлінський облік в основних підгалузях житлово-комунального господарства не регламентується і не регулюється державними органами, а організовується підприємством самостійно на основі загальних принципів і методів обліку, виходячи з потреб діяльності.

Собівартість об'єктів витрат може визначатися залежно від особливостей організації діяльності підприємства, методів калькулювання з застосуванням різних систем виробничого обліку та відповідних субрахунків бухгалтерського обліку. Впровадження системи виробничого обліку здійснюється підприємством самостійно.

Особливості розрахунку собівартості робіт підприємств в основних підгалузях житлово-комунального господарства

Витрати на обслуговування внутрішньо будинкових мереж та обладнання, в тому числі приладів обліку та регулювання споживання води та теплової енергії, включаються до складу квартирної плати. Власники приватних будинків та бюджетні організації внутрішньо будинкове обслуговування здійснюють самостійно або за окремими договорами за додаткові кошти.

Житлове господарство. Крім типових статей, калькуляції в житловому господарстві застосовуються додаткові статті, а саме:

підготовка житлового фонду до експлуатації в зимовий період;

поточний ремонт житлового фонду.

До статті "Сировина та матеріали" підприємства житлового господарства включають, крім типових, витрати на:

використання піску та інших матеріалів для посипання території в зимовий період;

використання води для поливання та миття території і зелених насаджень;

посадку зелених насаджень;

використання землі, добрив, засобів захисту рослин тощо;

•використання води для системи холодного і гарячого водопостачання. До статті "Паливо і енергія на технологічні цілі" підприємства житлового господарства включають, крім типових, витрати на:

освітлення місць загального користування в житлових будинках та прибудинкової території;

теплову енергію для опалення та підігрівання води для системи гарячого водопостачання;

електроенергію для забезпечення у внутрішньо будинкових системах процесів опалення і гарячого водопостачання;

електроенергію для ліфтів.

До статті "Роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств і організацій", крім типових витрат, відноситься вартість послуг сторонніх підприємств за:

вивезення снігу;

прибирання, вивезення та знешкодження сміття і очищення не каналізаційних люків;

очищення димоходів та вентиляційних каналів;

дезінфекцію та дератизацію місць загального користування житлового фонду (підвалів, сміттєзбірників тощо);

експлуатацію, технічне обслуговування устаткування диспетчерських систем по обслуговуванню житлового фонду за заявками населення.

До статті "Підготовка житлового фонду до експлуатації в зимовий період" відносяться витрати на випробування під тиском систем опалення, водопостачання та водовідведення.

До статті "Поточний ремонт житлового фонду включаються витрати на матеріали, енергію, оплату праці ремонтних працівників, відрахування на соціальні заходи, транспортні витрати тощо.

До статті"Загальновиробничі витрати", крім витрат типової номенклатури, включаються також:

вартість житла та комунальних послуг, безкоштовно або пільгово наданих працівникам житлових організацій, відповідно до діючого законодавства;

витрати на технічну інвентаризацію (реєстрацію усіх змін у складі житлового фонду, що експлуатується, і його стану).

До статті "Витрати на утримання та експлуатацію машин та обладнання", крім витрат типової номенклатури, підприємства житлового господарства включають витрати на обслуговування інформаційно-обчислювального комплексу з програмним забезпеченням.

До статті "Адміністративні витрати", крім витрат типової номенклатури, включаються також:

витрати на оплату послуг банківських установ по прийому платежів від населення;

витрати по централізованому збору платежів від населення.

До статті "Витрати на збут", крім витрат типової номенклатури, включаються також витрати на виготовлення бланків договорів, рахунків, розрахункових книжок та довідок.

Калькуляційною одиницею в житловому господарстві є один квадратний метр загальної площі житлових будинків.

Водопровідно-каналізаційне господарство. До собівартості робіт (послуг) підприємств водопровідно-каналізаційного господарства включаються усі витрати по добуванню, виробництву і транспортуванню споживачам питної води, а також по прийманню, відведенню і очищенню води для її подальшого використання чи випуску у водойми (в тому числі гарячої води, а також води, яка проходить процес очищення на загальноміських спорудах).

Собівартість обчислюється за видами технологічних процесів (піднімання води, подача її в мережу, очищення та подача споживачам) та за видами послуг - водопостачання та водовідведення.

Підприємствами водопровідно-каналізаційного господарства, крім типових статей калькуляції, застосовується стаття "Вода для використання з технологічною метою". Витрати по статті включаються в собівартість робіт (послуг) по виробничій собівартості води.

Сировина та матеріали", "Паливо та електроенергія для використання з технологічною метою", "Витрати на оплату праці" тощо).

До статті "Витрати на утримання та експлуатацію машин та обладнання", крім витрат Типової номенклатури, підприємства водопровідно-каналізаційного господарства включать:

витрати на обслуговування інформаційно-обчислювального комплексу з програмним забезпеченням;

витрати на аварійно-відновлювальні роботи (матеріали, запасні частини, заробітна плата робітників аварійних бригад з відрахуваннями на соціальні заходи, витрати на оплату проїзду обхідників, енергоресурси тощо) в тій частині, яка не відноситься до капітальних витрат, за винятком аварій, що відносяться до надзвичайних ситуацій.

Згідно з Тимчасовим класифікатором надзвичайних ситуацій до них відносяться:

аварії на каналізаційних системах, теплових мережах, у системах водопостачання населенню питної води, що призвели до збільшення об'єму стічних вод і концентрації забруднених речовин більше ніж у 10 разів;

аварії на очисних спорудах стічних вод промислових підприємств з масовим викидом забруднюючих речовин в обсязі перевищення ГДК в 10 разів і більше.

До статей "Загальновиробничі витрати" та "Адміністративні витрати" на підприємствах водопровідно-каналізаційного господарства, крім витрат типової номенклатури, також відносяться:

витрати на оплату послуг банківських установ та розрахункових центрів по прийманню та розробленню платежів від населення при прийманні платежів Водоканалом;

будь-які витрати платника податків, що пов'язані з утриманням та експлуатацією основних фондів природоохоронного призначення, включаючи санітарні та охоронні зони, які знаходяться в його власності або на балансі;

витрати на утримання територій санітарних зон охорони (охорона, озеленення, освітлення, утримання в належному санітарному стані тощо).

До статті "Інші операційні витрати", крім витрат типової номенклатури, відносяться відрахування за геологорозвідувальні роботи відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 645 (645-95-п).

Калькуляційними одиницями для підприємств водопровідно-каналізаційного господарства є один кубометр води та один кубометр стічних вод.

Теплове господарство. До собівартості послуг підприємств теплового господарства включаються витрати на виробництво теплової енергії і гарячої води та подачу їх споживачам.

Облік і калькулювання собівартості робіт та послуг підприємств теплового господарства здійснюється за видами продукції та за стадіями технологічного процесу (виробництво, подача) на одиницю відпущеної продукції, якими є 1 гігакалорія теплової енергії та 1 м1 гарячої води (тільки за наявності відкритої системи гарячого водопостачання).

При калькулюванні витрат у собівартості теплової енергії виділяються умовно-змінні витрати: "Паливо, електроенергія та покупне тепло", які залежать від обсягів споживання теплової енергії (зима, літо). Умовно-постійні витрати: усі інші, які не залежать від обсягів споживання теплової енергії.

До статей "Сировина та матеріали" підприємства теплового господарства включають:

витрати на воду, що використовується для заповнення теплових мереж, підживлення котлоагрегатів, промивання фільтрів при хімічному очищенні води, а також на господарські потреби в межах діючих нормативів;

вартість холодної води, що використовується для подачі в систему гарячого водопостачання (тільки за наявності відкритої системи підігріву води для гарячого водопостачання);

межі витрат тепла в системах подачі і розподілу регламентовані "Галузевою методикою нормування питомих витрат паливно-енергетичних";

ресурси при виробленні теплової енергії в комунальній теплоенергетиці", затверджені наказом Держбуду України № 290.

До статей "Витрати на утримання та експлуатацію машин та обладнання", крім типових витрат, підприємства теплового господарства включають:

витрати на ремонт, промивання, гідравлічну перевірку, щорічну наладку котлоагрегатів, теплових мереж, електричного обладнання, коефіцієнт виробничої потужності та амортизації, проведення паспортизації будівель, обладнання, теплових мереж, що знаходяться на балансі підприємств теплового господарства;

витрати на обстеження технічного стану теплових мереж, обладнання приладів обліку теплової енергії, паспортизацію теплового навантаження споживачів теплової енергії та приладів обліку;

витрати на обслуговування інформаційно-обчислювального комплексу з програмним забезпеченням.

До загальновиробничих та адміністративних витрат на підприємствах теплового господарства залежно від їх структури управління також відносяться:

витрати на оплату послуг банківських установ та розрахункових центрів за приймання та розробку платежів від населення, якщо приймає плату теплове господарство або за його дорученням виконавець послуг чи розрахунковий центр;

витрати на утримання територій санітарних зон охорони (охорона, озеленення, освітлення, утримання в належному санітарному стані тощо).

Калькуляційними одиницями для підприємств теплового господарства є одна гігакалорія тепла.

Міський електротранспорт. Собівартість послуг міськелектротранспорту являє собою виражену у вартісній формі сукупність витрат, пов'язаних із забезпеченням технологічного процесу перевезення пасажирів.

Облік і калькулювання собівартості послуг проводиться за видами перевезень (трамвай, тролейбус) та за стадіями технологічного процесу.

Групування витрат, пов'язаних з експлуатацією міського електротранспорту, здійснюється за такою номенклатурою статей калькуляції:

До статті "Енергія для використання з технологічною метою" включається вартість електроенергії, що одержується зі сторони і використовується для забезпечення роботи рухомого складу, а також витрати на перетворення змінного електричного струму.

До статті "Витрати на оплату праці" відносяться витрати на оплату праці водіїв, кондукторів пасажирських вагонів (трамваїв, тролейбусів) за період їх роботи на лінії.

До статті "Відрахування на соціальні заходи" відносяться відрахування на соціальні заходи від заробітної плати водіїв, кондукторів пасажирських вагонів (трамваїв, тролейбусів) відповідно до встановлених законодавством норм (соціальне страхування, до Пенсійного фонду, до Фонду сприяння зайнятості населення).

До статті "Амортизація рухомого пасажирського складу" відносяться витрати на повне відновлення основних виробничих фондів у вигляді амортизаційних відрахувань від балансової вартості трамваїв та тролейбусів за встановленими нормами і порядком.

До статті "Утримання та поточний ремонт енергогосподарства" відносяться витрати на:

амортизаційні відрахування на повне відновлення об'єктів енергогосподарства (кабельні мережі, тягові електропідстанції);

технічне обслуговування та поточний ремонт об'єктів енергогосподарства;

оплату праці робітників, які обслуговують енергогосподарство;

відрахування на соціальні заходи та обов'язкові платежі до фондів відповідно до та у межах норм, передбачених законодавством.

До статті "Утримання служби автоматики та зв'язку" включаються витрати на автоматизацію процесу управління рухом трамваїв і тролейбусів. До них відносяться витрати:

на оплату праці робітників службі автоматики та зв'язку;

відрахування на соціальні заходи та обов'язкові платежі до фондів відповідно до та у межах норм, передбачених законодавством;

амортизаційні відрахування від вартості засобів автоматики та зв'язку;

на технічне обслуговування і поточний ремонт засобів автоматики та зв'язку.

До статті "Утримання та поточний ремонт трамвайної колії та контактних мереж" включаються витрати на:

амортизаційні відрахування на повне відновлення трамвайних колій та контактних мереж у межах норм, встановлених законодавством;

проведення технічного обслуговування та ремонт трамвайної колії;

оплату праці робітників, які обслуговують і ремонтують трамвайні колії та контактні мережі;

відрахування на соціальні заходи та обов'язкові платежі до фондів відповідно до та у межах норм, передбачених законодавством.

До статті "Утримання служби (відділу) руху" відносяться витрати на організацію пасажирського руху та утримання диспетчерської служби (заробітна плата диспетчерів, відрахування на соціальні заходи, експлуатаційні витрати по утриманню диспетчерських пунктів тощо).

Загальна сума витрат на утримання служби руху розподіляється між трамвайними і тролейбусними господарствами пропорційно вагонодням у русі та відноситься на собівартість трамвайних і тролейбусних перевезень.

До статті "Експлуатаційні витрати" відносяться витрати:

на поточний ремонт пасажирського рухомого складу, його технічне обслуговування, поточний ремонт устаткування (касових апаратів, компостерів, радіообладнання, акумуляторів тощо), а також заміну та відновлення автошин;

вартість використаних мастильних, обтиральних та інших матеріалів, обслуговування рухомого складу та підтримання його в робочому стані;

на оплату праці робітників, які проводять технічне обслуговування та ремонт рухомого складу;

вартість використаного палива, електроенергії, води, пари та інших видів енергії на технічне обслуговування та ремонт рухомого складу.

До статті "Загальновиробничі витрати", крім витрат типової номенклатури, відносяться витрати на придбання (друкування) всіх видів проїзних квитків, оплату організаціям комісійних за продаж квитків, утримання пунктів (кіосків) по продажу квитків, оплату праці та відрахування на соціальні заходи від оплати праці продавців квитків, контролерів, транспортні та інші витрати по збиранню контролю виторгу від продажу квитків.

До статті "Загальногосподарські витрати" відносяться витрати, які наведено в типовій номенклатурі.

Калькуляційною одиницею на підприємствах міського електротранспорту є одне пасажироперевезення. При цьому враховується вся кількість пасажирів, включаючи тих, які мають пільги по оплаті за проїзд.

5. Комунальні платежі та методи управління ними

Підвищення рівня збору платежів є однією з передумов фінансової стабільності у сфері надання комунальних послуг в Україні. В цьому огляді, підготовленому в рамках Програми "Реформування тарифів і реструктуризація комунальних підприємств в Україні", фінансованої Агентством США з міжнародного розвитку, проаналізовано досвід міст України з поліпшення збирання платежів шляхом:

застосування санкцій та стимулів з метою погашення заборгованості за житлово-комунальні послуги,

запровадження економічних стимулів для дисциплінованих платників, які не мають боргів з оплати послуг

створення в містах автоматизованих систем збору і обробки платежів. Підсумовано основні результати дослідження:

•Заборгованість з оплати житлово-комунальних послуг в Україні протягом останніх років постійно зростає. Закони та інші нормативно правові акти, що регулюють відносини надавачів і споживачів послуг, не сприяють формуванню платіжної дисципліни. Комунальні підприємства, органи місцевого самоврядування в умовах обмеженого правового поля змушені створювати власні механізми підвищення рівня оплати послуг.

Малопоширеною є практика укладання та контролю за виконанням договорів між комунальними підприємствами та споживачами, результатом чого є нечітке визначення та недотримання обома сторонами взаємної відповідальності як за якість наданих послуг, так і за їх своєчасну оплату.

Встановлення та дотримання договірних відносин між комунальними підприємствами-виробниками послуг та споживачами допоможе усунути таку перешкоду у підвищенні рівня сплати виставлених рахунків, як небажання споживачів платити за послуги, які вони не отримують або отримують незадовільної якості.

Підвищенню рівня збору платежів буде сприяти зняття мораторію на стягнення з громадян пені за несвоєчасну оплату житлово-комунальних послуг.

Застосування санкцій (пені, відключення від мережі тепло-, водопостачання, застосування судового порядку стягнення боргів) має сприяти поліпшенню дисципліни споживачів і підвищенню збору платежів.

У багатьох регіонах набуло поширення застосування економічних стимулів підвищення рівня оплати послуг, наприклад: проведення лотерей серед дисциплінованих платників, запровадження знижок при погашенні заборгованості або передоплаті за житлово-комунальні послуги.

Реструктуризація боргу споживачів шляхом укладення з комунальними підприємствами договорів на термін 1-5 років не сприяє суттєвому зниженню заборгованості - в багатьох випадках боржники продовжують не оплачувати поточні платежі.

3 метою поліпшення збору платежів за комунальні послуги до роботи з боржниками залучаються територіальні житлово-експлуатаційні організації, об'єднання співвласників житла, будинкові комітети, житлово-будівельні кооперативи та підприємства, де працюють боржники.

Інформаційно-роз'яснювальна робота є надзвичайно важливою для підвищення збору платежів. Звернення до споживачів через засоби масової інформації та за допомогою агітаційних автобусів, розклеювання списків боржників у під'їздах, оприлюднення їх у пресі, вивішування інформаційних плакатів, звернень - усе це сприятиме підвищенню рівня свідомості споживачів щодо необхідності своєчасної оплати.

Розсилання рахунків на оплату комунальних послуг сприяє поліпшенню платіжної дисципліни. Однак багато комунальних підприємств не розсилають платіжні квитанції, заощаджуючи кошти, необхідні для їх друкування та доставки. Поквартирний обхід боржників для збору коштів за тепло та гарячу воду, який проводився спеціальними комісіями, що складалися з представників місцевої адміністрації, комунальних підприємств ЖЕКів, соціальних служб, виявився недостатньо ефективним - лише незначна частина з відвіданих споживачів сплатила за послуги. Однак цей захід сприяє дослідженню платоспроможності населення, причин несплати та якості послуг.

Усунення житлово-експлуатаційних організацій від виконання функцій посередників між споживачами послуг та підприємствами-надавачами послуг водо-, теплопостачання та водовідведення значно ускладнило процедуру розрахунків за послуги для населення, оскільки вимагало підтримання стосунків замість одного з декількома підприємствами-виробниками послуг.

3 метою поліпшення збору платежів у містах створено загальноміські автоматизовані системи збору та обробки платежів за житлово-комунальні послуги. Завдяки створенню цих систем у ряді міст України отримано такі результати:

прискорилася швидкість надходження коштів на рахунки комунальних підприємств у повному обсязі;

знизилася в деяких випадках вартість робіт з формування, приймання, оброблення, обліку та контролю платіжних документів;

завдяки стимулюванню громадян до оплати спожитих послуг зменшився рівень заборгованості. Тепер абоненти можуть оплачувати всі комунальні послуги в одному пункті прийому платежів;

підвищилися оперативність, повнота та достовірність інформації про комунальні платежі, пільги та житлові субсидії;

створено умови для планування та формування доходів від реалізації комунальних послуг за рахунок оперативного надходження та оброблення інформації з питань вартості послуг, надання пільг та субсидій.

Досягнення фінансової стабільності комунальних підприємств шляхом збільшення надходжень коштів від споживачів є одним з основних завдань Програми "Реформування тарифів і реструктуризація комунальних підприємств в Україні", фінансованої Агентством США з міжнародного розвитку. З метою збільшення надходжень коштів на підприємства за надані послуги необхідно розробити та здійснити заходи, спрямовані на поліпшення фінансової дисципліни споживачів. У цьому огляді описано і проаналізовано досвід міст України з підвищення рівня збору платежів за трьома основними напрямами: застосування санкцій та заохочень до сплати боргів за житлово-комунальні послуги; запровадження економічних стимулів для дисциплінованих платників, впровадження автоматизованих систем збору та обробки платежів за послуги.

Проблема заборгованості з оплати спожитих житлово-комунальних послуг в Україні багатогранна і складна. Взагалі вона значно загострюється в моменти підвищення вартості житлово-комунальних послуг. Досить часто сама постановка питань заборгованості з оплати послуг кон'юнктурна або популістська. Підходи до їх розгляду та вирішення часто не враховують фінансових та економічних проблем комунальних підприємств. Дані, які використовуються для аналізу існуючої ситуації, часто неповні або застарілі.

Щоб усунути ці недоліки, важливо неупереджено розглянути ситуацію з оплатою послуг і проаналізувати реальний її стан та фактори, які впливають на динаміку росту заборгованості, врахувавши особливості різних регіонів України. Особливе значення має аналіз та вивчення досвіду зменшення заборгованості та аналіз діяльності підприємств і місцевих та регіональних органів влади, в яких рівень заборгованості найвищий.

Заборгованість за житлово-комунальні послуги продовжує зростати, ще більше погіршуючи і без того критичний фінансово-економічний стан підприємств житлово-комунального господарства.

Проблема заборгованості має два виміри, оскільки одна частина боргів є поточними, а інша накопичилися за минулі роки. Відповідно й способи вирішення проблеми щодо двох видів боргів різні. У випадку поточної заборгованості можуть застосовуватися заходи з метою запобігання їх утворенню та створення умов, за яких своєчасно платити за послуги буде вигідно (санкції, економічні стимули при своєчасній оплаті, удосконалення процедури збирання платежів), а для погашення накопиченої заборгованості більш доцільними є реструктуризація боргів або відшкодування боргів у судовому порядку.

Впродовж останніх років певна частина населення поступово звикала до думки, що за спожиті житлово-комунальні послуги можна і не платити. Суттєвий негативний вплив на рівень оплати справило законодавче припинення стягнення пені за несвоєчасне внесення плати за житлово-комунальні послуги. Не найкраще впливає на рівень збору платежів і відсутність чіткого правового механізму встановлення та реалізація взаємних зобов'язань споживачів та надавачів послуг. Дуже часто споживачі-боржники мотивують своє небажання платити за житлові та комунальні послуги їх неналежною якістю або нерегулярністю надання. Як наслідок, неплатежі стали традиційними навіть для забезпечених громадян.

До зникнення "звички платити" за комунальні послуги долучилося ще кілька факторів - різке зростання тарифів внаслідок переходу на світові ціни на енергоносії та зменшення державного фінансування галузі; заборгованість по зарплатах та пенсіях; фінансова неспроможність деяких категорій населення оплатити послуги; неповне використання можливостей, передбачених законодавством щодо надання житлових субсидій при наявності заборгованості за послуги.

Україна до цього часу не виробила єдиного підходу для подолання кризового становища щодо боргів за спожиті житлово-комунальні послуги. Проблема підвищення рівня збору платежів за комунальні послуги давно знаходиться в центрі уваги органів місцевого самоврядування, органів державної влади, політиків та громадськості.

У багатьох містах комунальні підприємства за підтримки місцевої влади впроваджують заходи, спрямовані на те, щоб примусити платоспроможних громадян оплачувати житлово-комунальні послуги, а малозабезпеченим громадянам допомогти в оплаті через сприяння у призначенні житлових субсидій та реструктуризації існуючих боргів. У ряді матеріалів та публікацій, що стосуються росту заборгованості з оплати послуг, головною причиною цього стану вважається низький рівень доходів населення та низький рівень заробітної плати. Однак очевидно, що не всі домогосподарства, які мають заборгованість з оплати послуг, малозабезпечені. Велику частку боржників становлять сім'ї із середнім або високим достатком. Одночасно недооцінюється та роль, яку відіграють в питанні оплати житлово-комунальних послуг житлові субсидії. Програма житлових субсидій взяла на себе оплату частини вартості послуг для малозабезпечених верств населення. Програмою передбачено створення умов погашення заборгованості для домогосподарств, що звертаються за житловими субсидіями. Більшість учасників програми житлових субсидій (тобто малозабезпечені верстви населення) не мають заборгованості, або уклали угоди з відділом субсидій або надавачем послуг про її погашення. Погашення боргів здійснюється протягом 6-24 і більше місяців, залежно від їх розміру та рівня доходів домогосподарства. Якщо угода не виконується, тобто заборгованість не погашається, то надання субсидії припиняється.

Рівень заборгованості за спожиті комунальні послуги тісно пов'язаний із якістю та обсягами їх надання. До причин, які призводять до зниження рівня оплати послуг, належать: відключення гарячого водопостачання без попереднього інформування населення, нездійснення перерахунків вартості реально отриманих послуг (наприклад, у випадку теплої зими), затримка із відновленням централізованого теплопостачання, і навіть відсутність самої послуги. Відсутність у споживачів дійових механізмів реагування на неякісні послуги, нерівнозначні відносини між споживачем і надавачем - важливий фактор зростання заборгованості. Для того щоб зробити перерахунок у випадку отримання послуг нижчої якості чи в меншому обсязі, споживачеві необхідно здійснити досить складну процедуру - викликати представників ЖЕКу чи комунального підприємства, вислухати від них зустрічні претензії, оформити акт. Набагато простіше просто перестати платити. В той же час для підвищення вартості послуг, відключення послуг, нерегулярного надання послуг комунальним підприємствам навіть не потрібно повідомляти споживача. Вважається достатнім, що в кінці року було зроблено остаточний розрахунок за фактом споживання.

Застосування санкцій як способу ліквідації заборгованості населення за спожиті житлово-комунальні послуги

Аналізуючи застосування санкцій у випадках заборгованості споживачів за спожиті житлово-комунальні послуги слід мати на увазі, що термін "санкції" в юридичній науці - це спосіб покарання за адміністративні проступки чи кримінальні злочини. У випадках, які описуються, під санкціями мається на увазі матеріальна (тобто цивільно-правова) відповідальність.

Цивільно-правова (майнова) відповідальність наступає у випадку невиконання або несвоєчасного виконання зобов'язань (які набувають форму договорів) між сторонами про виконання тих чи інших дій однієї сторони на користь іншої. Отже, санкції в цьому контексті - це способи забезпечення зобов'язань, які виникають між виробниками (виконавцями) послуг та споживачами.

Є кілька видів цивільно-правової відповідальності, яка може настати у випадках невиконання або неналежного виконання сторонами своїх договірних зобов'язань:

пеня як визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання або прострочення оплати за отримані послуги;

припинення надання послуг (відключення споживача);

погашення заборгованості за рішенням суду шляхом накладення стягнення на кошти та майно боржника.

Застосування перелічених вище санкцій до недобросовісних платників за спожиті житлово-комунальні послуги суттєво обмежено, а деякі з них (стягнення пені, відключення) зупинено чи заборонено. Фактично, в Україні склалися законодавчі умови, за яких громадяни споживають комунальні послуги і у випадку несплати чи несвоєчасної оплати не несуть ніякої матеріальної відповідальності. Страждають при цьому комунальні підприємства, які через брак коштів не мають можливості надавати послуги належної якості та в необхідних обсягах.

Не сприяють підвищенню рівня збору платежів і деякі невиважені заяви Верховної Ради України щодо списання боргів за житлово-комунальні послуги, та необґрунтовані заяви представників органів державної влади про суттєве завищення тарифів. Можна лише дивуватися, що за таких умов приблизно 90% нарахувань за послуги все ж оплачується.

Аналізуючи застосування видів матеріальної відповідальності (санкцій) до недисциплінованих платників, слід наголосити на такому важливому факторі, як належне виконання сторонами договірних зобов'язань. Стягнення пені чи припинення надання комунальних послуг (відключення) споживачам можна вчиняти тільки за умови, якщо це не тільки дозволено законом, а й передбачено договором між сторонами.

Крім того, в Україні склалася така законодавством закріплена ситуація, при якій фактично надають послуги комунальні підприємства, а договори на надання цих послуг із споживачами-громадянами укладають виконавці послуг (дуже часто це - житлово-експлуатаційні організації). При цьому зрозуміло, що якість та обсяги наданих послуг може гарантувати тільки комунальне підприємство, воно повинне отримувати кошти за надані послуги і, відповідно, тільки воно може застосовувати засоби матеріальної відповідальності у випадку несвоєчасної оплати споживачами послуг.

З другого боку, споживачі не мають засобів впливу на комунальні підприємства у випадку несвоєчасного надання послуг або надання послуг нижчої якості чи в менших обсягах. В умовах природного монополізму у надавачів комунальних послуг відсутні економічні мотиви, які змусили б виробників боротися за споживача, прагнути до поліпшення якості послуг. Це принципова вада системи надання житлово-комунальних послуг в Україні, яка виражається у відсутності ефективних засобів впливу на постачальників у разі неналежної якості наданих послуг. Застосування санкцій, передбачених законодавством, у випадку несвоєчасної оплати або несплати вартості спожитих комунальних послуг

Поряд із загальними вимогами цивільного законодавства до порядку укладення договорів, їх належного та своєчасного виконання, в тому числі і своєчасної сплати за спожиті послуги, в галузі надання комунальних послуг існують деякі особливості.

Згідно з "Правилами надання населенню послуг з водо-, теплопостачання та водовідведення", які затверджені Постановою Кабінету Міністрів України № 1497, підставою для надання послуг водо-, теплопостачання та водовідведення споживачеві є договір, який розробляється виконавцем послуг на основі Типового договору (додаток № 1 до цих Правил). Ініціатором укладення договору є виконавець. Виконавець послуг має надавати послуги мешканцям, отримуючи від них плату за надані послуги. Одним з основних обов'язків споживача (наймача або власника квартири чи приватного будинку), за договором, є своєчасна, в установлений договором термін, оплата наданих послуг за встановленими тарифами. У разі несплати споживачем за отримані послуги понад термін, встановлений договором (як правило, три місяці), застосовуються санкції, передбачені законодавством та договором.

Відповідно до цивільного законодавства України при порушенні однієї з істотних умов договору - невнесення споживачем плати за спожиті послуги - передбачено застосувати такі способи захисту прав надавача послуг: стягнення неустойки (пені), припинення надання послуг, відшкодування боргів за рахунок майна та доходів боржника. Однак Верховна Рада України прийняла ряд нормативних актів, які обмежили або зупинили застосування санкцій за несплату або несвоєчасну сплату населенням комунальних послуг. Про ці документи більш детально йдеться далі.

Стягнення пені. Нарахування та стягнення пені в разі несвоєчасної оплати спожитих житлово-комунальних послуг громадянами заборонено Законом України № 486/96-ВР "Про тимчасову заборону стягнення з громадян України пені за несвоєчасне внесення плати за житлово-комунальні послуги". Обґрунтуванням прийняття такої заборони стало "...невиконання державою зобов'язань по виплаті заробітної плати, пенсій, стипендій, інших грошових виплат населенню...". Заборона запроваджувалась як тимчасовий захід.

Внаслідок законодавчої заборони стягнення пені ця санкція не застосовується до всіх боржників загалом, включаючи й тих, хто має достатні доходи і отримує зарплату вчасно. Тому для багатьох платоспроможних громадян не платити за комунальні послуги стало нормою.

Крім того, в 2000 р. повністю ліквідовано заборгованість з виплати пенсій, за останні роки суттєво знижено заборгованість із заробітної плати (за статистичними даними менше ніж за 3 роки сума боргів із зарплати зменшилася з 7,5 до 2,5 млрд грн.). Відміна заборони на санкції не вплине на малозабезпечених громадян, оскільки вони отримують житлову субсидію. Застосування пені як одного з видів цивільно-правової (матеріальної) відповідальності покликане спонукати сторони до належного виконання договірних зобов'язань та запобігати виникненню нової заборгованості за комунальні послуги в майбутньому. Відновлення застосування пені деякою мірою може вплинути і на погашення вже існуючої заборгованості. Тому доцільно відмінити закон від 13 листопада 1996 р. і поновити стягнення пені із недисциплінованих споживачів.

Уряд планує повторно подати на розгляд Верховної Ради України законопроект, у якому передбачити поновлення стягнення пені за несвоєчасну оплату населенням спожитої електроенергії (див. розпорядження КМУ №451-р "Про затвердження плану заходів щодо реалізації довгострокової тарифної політики на оптовому ринку електроенергії України").

Потребує додаткового обговорення розмір пені, яка може бути стягнута у випадку несвоєчасної сплати, та механізм її застосування через договори із споживачами.

Припинення надання послуг. Припинення виконання договірних зобов'язань (у нашому випадку - надання комунальних послуг) - це один з видів захисту комунальних підприємств у випадку, якщо споживач не оплачує вартість спожитих послуг.

Згідно з "Правилами надання населенню послуг з водо-, теплопостачання та водовідведення", виконавець послуг має право припиняти надання послуг у разі несплати вартості наданих послуг понад 3 місяці або понад термін, встановлений договором (але не менше як 3 місяці).

Однак, відповідно до Постанови Верховної Ради України № 512-ХІУ "Про оплату житлово-комунальних послуг населенням України" органам державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємствам і організаціям незалежно від форм власності заборонено відключати жилі приміщення від енерго-, тепло-, водо- і газопостачання та відселяти з житла громадян у разі невнесення ними плати за житлово-комунальні послуги у зв'язку з невиплатою заробітної плати або пенсії.

Постановою Верховної Ради України № 2456-ІП "Про інформацію Кабінету Міністрів України про стан і формування цін та тарифів у житлово-комунальній сфері" Кабінету Міністрів доручено до 1 липня 2001 р. забезпечити погашення заборгованості за житлово-комунальні послуги всіма верствами населення. Виняток зроблено для тих сімей, які мають фактично отриманий сукупний доход, менший за сукупний прожитковий мінімум - заборгованість таких сімей станом на 1 червня 2001 р. доручено погасити за рахунок державних коштів. До виконання цієї Постанови органам державної влади та місцевого самоврядування заборонено застосовувати санкції до таких сімей. Однак Постанови Верховної Ради, які не є законами, мають декларативний характер і не є обов'язковими до виконання.

Отже, комунальні підприємства - виконавці послуг можуть припиняти надання послуг споживачам у разі несплати ними виставлених рахунків. Відповідне положення про можливість вчинення таких дій має бути визначено у договорі про надання послуг. При цьому виконавець має завчасно попередити споживача про відключення.

Технічна можливість відключення залежить від виду послуг. Окремі квартири можуть бути відключені від водопостачання без припинення цієї послуги для сусідніх квартир. Проте ця процедура передбачає доступ до квартири, який залежить від бажання мешканця-неплатника. Крім того, технічні засоби для відключення водопостачання знаходяться всередині квартири, що уможливлює самовільне під'єднання споживача.

У багатьох випадках значно складніше відключити окрему квартиру від послуги центрального опалення, оскільки трубопровід подачі гарячої води здебільшого має вигляд безперервної петлі, яка проходить через весь будинок. У більшості будинків відключення однієї квартири зумовлює припинення отримання послуги мешканцями всіх інших квартир будинку. А це несправедливо по відношенню до тих, хто сплачує за послуги. В той же час у деяких будинках є технічна можливість відключити окремі квартири.

Погашення заборгованості за рішенням суду. У разі неоплати громадянами спожитих комунальних послуг комунальні підприємства можуть стягнути борг у судовому порядку. Для цього потрібно дотриматися певної процедури - надіслати письмову вимогу підприємства про сплату суми боргу. В цій вимозі має бути попередження про те, що в разі несплати боргу до суду буде передано позовну заяву про примусове стягнення боргу. Практика показує, що частина боржників вважає за краще оплатити борги до початку розгляду справи в суді.

Згідно з Цивільним кодексом України, строк позовної давності становить 3 роки. Отже, борги можуть бути стягнуті за 3 роки, що передують даті подання позову.

У разі невиконання боржником рішення суду добровільно, борг стягується в примусовому порядку органами Державної виконавчої служби.

Згідно із Законом України № 606-ХІУ "Про виконавче провадження", відшкодування боргів може здійснюватися в першу чергу за рахунок коштів боржника, в другу - за рахунок його майна, а у випадку недостатності чи відсутності коштів та майна (третя черга) - за рахунок доходів громадян.

За рішенням суду у випадку відсутності коштів у боржника на його майно може бути накладено арешт (проведено опис) і продано в примусовому порядку. Винятки з майна, на яке не може бути накладено стягнення, містяться в спеціальному переліку - додатку до Закону "Про виконавче провадження".

Слід мати на увазі, що квартири, будинки та інші житлові приміщення не включені в список майна, яке не може бути реалізоване в примусовому порядку для покриття боргів. Стаття 62 Закону "Про виконавче провадження" передбачає звернення стягнення на належні боржникові будинок, квартиру, земельну ділянку чи інше нерухоме майно у разі відсутності у нього достатніх коштів чи рухомого майна. Реалізація будинку, квартири та іншого нерухомого майна боржника провадиться шляхом продажу з прилюдних торгів.

Відшкодування боргів за рахунок доходів боржників (заробітна плата, пенсія, стипендія та інші доходи) здійснюється при відсутності у боржника коштів на рахунках у кредитних установах, відсутності чи недостатності майна боржника для повного покриття належних до стягнення сум. Розмір відрахувань, що може бути утриманий із заробітної плати (пенсії, стипендії, інших доходів) боржника до повного погашення заборгованості, становить 20% (ст.70 Закону "Про виконавче провадження").

Ефективність цивільно-правової відповідальності залежить, передусім, від її застосування до конкретних осіб, які мають значну заборгованість. Однак механізм майнової відповідальності ще недостатньо задіяний. Застосування заходів матеріальної відповідальності боржників (приклади різних міст наведено далі в цьому параграфі) ускладнюється рядом факторів:

укладання договорів між комунальними підприємствами та споживачами ведеться повільно. Поширені випадки, коли договори не укладаються або ж вони формальні і тому не є засобом підвищення взаємної відповідальності сторін;

відсутність укладених у письмовій формі договорів або нечітке їх формулювання щодо відповідальності у разі несплати споживачами за спожиті послуги є підставою для ряду судів у відмові по задоволенню позовів комунальних підприємств. Суди в багатьох випадках виносять рішення про реструктуризацію боргів на термін до 5 років, а не їх примусове стягнення;

матеріальна відповідальність боржників за рішенням суду неефективна у випадках, коли відповідачами є малозабезпечені сім'ї, у яких немає коштів та майна, на яке може бути накладене стягнення;

перевантаженість судів у період здійснення судової реформи зумовлює вкрай повільний розгляд ними позовів про примусове стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги;

юристи комунальних підприємств не в змозі своєчасно підготувати велику кількість позовних матеріалів про стягнення заборгованості;

низька ефективність роботи органів виконавчої служби зумовлена їх поганим технічним оснащенням та невеликим за кількістю штатом працівників. Як наслідок, винесені судом рішення про примусове стягнення заборгованості за комунальні послуги та повернення сплаченого комунальними підприємствами при подачі позовів мита виконуються вкрай повільно. Пріоритетом для працівників виконавчих служб є конфіскація майна, стягнення невиплаченої зарплати, інших боргових зобов'язань;

відсутні правові норми, які дали б доступ представникам комунальних підприємств до квартир боржників для відключення їх від централізованих мереж. Крім того, технічно складно відключати окремі квартири неплатників від мереж тепло- та водопостачання в більшості багатоквартирних будинків, як описано вище. Як наслідок, відключаються цілі будинки, в яких проживають як боржники, так і добросовісні платники.

Приклади застосування санкцій в містах. В травні 2002 р. влада м.

Луцька визначила комплекс заходів, спрямованих на активізацію стягнення боргів за житлово-комунальні послуги:

1. Вибіркова, з огляду на матеріальне становище боржників, підготовка позовних матеріалів та передача їх до суду. Міська влада визначає перелік тих громадян, до яких будуть пред'являтися позови. Загальна кількість лучан із заборгованістю понад 5 тис. грн. становить близько 1,5 тис. наймачів (власників) житла. Комунальні підприємства подаватимуть позови до суду з метою примусового стягнення боргів аж до опису майна мешканців. У судових засіданнях буде брати участь представник юридичної служби міськвиконкому. Існуюча до цього практика самостійної передачі позовів підприємствами виявилася малоефективною, оскільки:

вимагала попередніх значних витрат для сплати державного мита;

судді у своїх рішеннях обмежувалися відрахуванням частини зарплати для відшкодування боргів, причому розмір відрахувань був дуже низьким і розтягував термін відшкодування на довгі роки;

громадяни, ліквідовуючи борги у примусовому порядку, припиняли сплачувати поточні платежі за послуги.

Надання допомоги малозабезпеченим боржникам щодо погашення боргів, наприклад: укладення договорів про реструктуризацію боргів на термін 1-5 років, сприяння в оформленні субсидій, списання боргів у виключних випадках (для захисту неповнолітніх).

Оприлюднення списків неплатників з найбільшою заборгованістю через пресу, тиражування листівок, на стендах, встановлених у місцях масового перебування лучан.

Економічні стимули та інші заходи щодо збільшення збору платежів

В умовах обмежених правових норм, що регулюють відносини споживачів і надавачів послуг, органи місцевої влади разом з комунальними підприємствами впроваджують різноманітні альтернативні заходи з метою збільшення збору платежів. До таких заходів слід віднести:

запровадження прямих розрахунків із споживачами;

створення міських розрахункових центрів по автоматизованому збору платежів;

впровадження заходів контролю за рухом коштів;

застосування економічних стимулів з метою збільшення збору платежів;

інформаційно-роз'яснювальну роботу серед населення.

З метою економічного стимулювання населення в ряді міст запроваджували такі стимули, як знижки при погашенні заборгованості та (або) оплаті за житлово-комунальні послуги, лотереї серед дисциплінованих платників.

Запровадження знижок при погашенні заборгованості та оплаті житлово-комунальних послуг. Щоправда, при впровадженні програм по наданню знижок виникає ряд важливих питань:

з яких джерела покривати витрати у зв'язку з наданням знижок в оплаті послуг;

як саме вони мають відображатись у фінансовому обліку та податковій звітності.

Знижки не завжди економічно доцільні, особливо за відсутності у підприємства прибутків. Як свідчить досвід міст України, при будь-якому варіанті надання знижок показники фінансової діяльності підприємства погіршуються.

Прикладом того, як місцева влада може подбати, щоб у разі запровадження знижок перешкодити зростанню чи появі збитків комунальних підприємств, є Жмеринка Вінницької області. Згідно з рішенням міської ради, яким запроваджено надання знижок при погашенні заборгованості та поточній оплаті комунальних послуг (водо-, теплопостачання, водовідведення, обслуговування і утримання житла), було передбачено дотування комунальних підприємств при формуванні бюджету 2002 року.

Слід зазначити, що надання знижок лише щодо погашення заборгованості негативно оцінюється дисциплінованими платниками. Крім того, після завершення в містах таких акцій, рівень збору платежів за послуги, як правило, знижується, оскільки споживачі очікують наступного їх повторення.

Проведення лотерей серед дисциплінованих платників. Результати в різних містах неоднакові. Проведення лотерей у Запоріжжі показало, що цей захід неефективний - за час проведення кількох тиражів протягом 4 років сума боргу зросла з 43,7 млн. грн. майже у 5 разів. А внаслідок проведення розіграшів призів підприємством "Харківкомуночищвод" платежі зросли. Кількість абонентів, у яких немає боргів за каналізацію, збільшилася з 39 тис. у 2000 р. до 124 тис. після проведення другого розіграшу, а в 2002 р. досягла 140 тис. абонентів, що становить третю частину споживачів послуг підприємства.

Інформаційно-роз'яснювальна робота

Підприємства розсилають квитанції-повідомлення з позначенням суми місячних нарахувань та існуючої заборгованості, а також письмові попередження про те, що в разі несплати боргу більше як за 3 місяці буде припинено надання послуг. Розсилка рахунків на оплату комунальних послуг є дисциплінуючим фактором.

У ряді міст інформаційно-роз'яснювальна робота ведеться за місцем проживання неплатників, із залученням територіальних ЖЕО. Деякі теплота водопостачальні підприємства створюють відділи абонентських служб у районах міст, що забезпечує індивідуальний підхід до споживачів (наприклад, водоканал м. Запоріжжя). Об'єднання співвласників житла, будинкові комітети та ЖБК можуть бути дійовим засобом впливу на неплатників.

Комунальні підприємства застосовують економічні стимули для зацікавлення працівників ЖЕКів щодо підвищення рівня збору платежів. Так, у Львові для матеріального стимулювання роботи зі збору квартирної плати та плати за утримання будинків і прибудинкових територій було введено доплати працівникам підприємств житлового господарства (в межах розрахункового фонду оплати праці). Завдяки тому, що двірники нагадували мешканцям про необхідність оплати, дещо підвищився відсоток оплати, але в основному за рахунок населення пенсійного віку.

Поквартирний обхід боржників проводиться в ряді міст спеціальними комісіями, які складаються з представників місцевої адміністрації, комунальних підприємств, ЖЕКів, соціальних служб. Вони відвідують квартири громадян, щоб вивчити платоспроможність населення, переконати оплатити послуги. У містах Львові, Рівному та Харкові працівники теплопостачальних підприємств ходили по квартирах для збору коштів за тепло та гарячу воду. У Львові такі комісії під час таких відвідувань також складали "соціальні паспорти" на злісних неплатників та проводили заміри температури в приміщеннях, збираючи інформацію про роботу теплопостачальних підприємств у Львові. У Харкові бригади в складі працівників підприємства "Харківські теплові мережі", ЖЕКів та міліції відвідали 8 тис. квартир боржників. Однак цей захід не дав очікуваних результатів - борги погасили лише 10% відвіданих абонентів.

Для поліпшення збору платежів на рівні міста застосовуються різноманітні економічні, організаційні та інформаційні заходи. Вони найбільш ефективні, коли мають комплексний цілеспрямований характер спільними зусиллями міської влади та комунальних підприємств.

Введення знижок при погашенні заборгованості або оплаті за житлово-комунальні послуги без визначення джерел фінансування економічно недоцільне. Крім того, такі акції негативно впливають на платіжну дисципліну в цілому, оскільки дискримінують дисциплінованих платників.

Особлива увага з боку органів місцевого самоврядування має приділятися проведенню інформаційно-роз'яснювальній роботі з населенням та залученню громадськості до процесу встановлення тарифів на житлово-комунальні послуги і вирішення проблем житлово-комунального господарства міст.

Організація збору платежів за комунальні послуги

Згідно з "Правилами надання населенню послуг з водо-, теплопостачання та водовідведення", затвердженими постановою КМУ від ЗО грудня 1997 р. за № 1497, виконавець послуг має надавати споживачам послуги, отримуючи від них плату відповідно до вартості наданих послуг. Виконавця послуг (житлово-експлуатаційні організації, водо-, теплопостачальні або інші підприємства і організації) в комунальному житловому фонді визначають місцеві державні адміністрації або органи місцевого самоврядування. Отже, відповідно до цих Правил збір платежів з населення може здійснюватися виконавцем послуг - житлово-експлуатаційними організаціями або підприємствами - виробниками послуг. Аналогічно це питання визначено в "Положенні про порядок відшкодування власникам житла витрат на технічне обслуговування внутрішньобудинкових мереж та обладнання житлового фонду і збирання платежів з населення", а саме: збирання плати з населення за користування водою, каналізацією, електроенергією може проводитись як за єдиними розрахунковими книжками (платіжними повідомленнями) через житлово-експлуатаційні організації, так і за кожним видом послуг окремо безпосередньо виробниками послуг. Порядок проведення збору визначається Урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями. У разі збирання плати з населення за єдиними розрахунковими книжками виробники послуг відшкодовують житлово-експлуатаційним організаціям відповідні витрати за посередницькі послуги в розмірах, які встановлюються органами, що затверджують тарифи на ці послуги, тобто міськвиконкомами. Розрахунки відшкодування вказаних витрат проводяться на договірних умовах.

У ряді нормативно-правових актів ("Правила користування системами комунального водопостачання та водовідведення в містах і селищах України", "Правила користування тепловою енергією", Закон України "Про питну воду та питне водопостачання"), на відміну від "Правил надання населенню послуг...", до переліку виконавців послуг не включено підприємства-виробники. Наприклад, у "Правилах користування тепловою енергією" зазначено, що виконавці послуг - це житлово-експлуатаційні організації та інші підприємства, які безпосередньо надають комунальні послуги. У разі відпуску теплової енергії для опалення й гарячого водопостачання житловим будинкам незалежно від їх відомчої належності та форми власності енергопостачальна організація здійснює розрахунки не з окремими квартиронаймачами й власниками квартир, а з житлово-експлуатаційними підприємствами комунальної власності, організаціями, житлово-будівельними кооперативами, об'єднаннями співвласників багатоквартирних будинків та іншими власниками будинків.

Згідно із Законом України "Про питну воду та питне водопостачання", договори про надання послуг з питного водопостачання можуть укладатися підприємствами питного водопостачання безпосередньо лише з визначеними споживачами, зокрема:

власниками будинків, що перебувають у приватній власності;

підприємствами, установами або організаціями, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких перебуває житловий фонд і до обов'язків яких належить надання споживачам послуг з питного водопостачання та водовідведення;

об'єднаннями співвласників багатоквартирних будинків, житлово-будівельними кооперативами та іншими об'єднаннями власників житла, яким передано право управління багатоквартирними будинками та забезпечення надання послуг з водопостачання та водовідведення на підставі укладених ними договорів.

Таким чином, вищезгадані нормативно-правові акти є неузгодженими щодо визначення виконавця послуг, з яким повинен укладати договори споживач. У ряді міст такі договори не укладали ні житлово-експлуатаційні організації, ні виробники послуг. Наприклад, підприємства "Одестеплокомуненерго" та "Одеські теплові мережі" здійснювали прямі розрахунки з населенням, але відмовлялися вживати заходи для забезпечення нормативних параметрів якості послуг (крім перерахунку оплати), мотивуючи тим, що вони не є виконавцями. А житлово-експлуатаційні організації, визначені виконавцем послуг теплопостачання за рішенням управління житлово-комунального і паливно-енергетичного господарства, відмовлялися усувати недоліки систем тепло- та водопостачання, посилаючись на те, що не отримують плати за ці послуги. Це призводило до того, що споживачі не могли захищати свої права на якісні послуги і необхідну, доступну і достовірну інформацію про умови їх надання, порядок оплати і пред'явлення претензій. Такі випадки негативно впливають на рівень збору платежів.

"Програма реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2002-2005 роки та на період до 2010 року", схвалена Постановою КМУ № 139, передбачає залучення до управління житловим фондом на конкурсних засадах "керуючих компаній", до функцій яких належатиме визначення підрядників для виконання робіт з надання житлово-комунальних послуг та укладення угод з ними, а також організація збору платежів за житлово-комунальні послуги.

Форма оплати послуг, як передбачено "Правилами надання населенню послуг...", може бути готівкова або безготівкова, що визначається в договорі між споживачем і виконавцем послуг. При оплаті в безготівковій формі (можливі авансові платежі) споживач доручає банку або іншій організації щомісячно перераховувати (наприклад, із заробітної плати) визначену суму платежу зі свого рахунка на розрахунковий рахунок виконавця. Оплата готівкою здійснюється через каси банківських установ або виконавця послуг з видачею платіжного документа, оформленого у встановленому порядку (відбиток реєстратора розрахункових операцій, печатки тощо).

Опис схем збору платежів, що задіяні в Україні

Традиційно, ще з часів колишнього СРСР, ЖЕКи були посередниками між споживачами послуг (населенням) та підприємствами-надавачами послуг з водо-, теплопостачання та водовідведення. Збирання платежів здійснювалося за єдиними розрахунковими книжками, причому плата за всі комунальні послуги від населення надходила на рахунки ЖЕКів, а потім перераховувалася на рахунки відповідних підприємств-виробників (постачальників) комунальних послуг. Нарахування та виставлення рахунків за комунальні послуги (водо-, теплопостачання та водовідведення тощо) здійснювали ЖЕКи.

Однак на початку 90-х років, при високих темпах інфляції, погіршенні платіжної дисципліни населення, почастішали випадки, коли ЖЕКи затримували більшу частину коштів, використовуючи їх на свої першочергові потреби. Як наслідок, кошти до підприємств водо-, теплопостачання та водовідведення стали надходити нерегулярно і не в повному обсязі, що призвело до суттєвого погіршення їх фінансового стану.

У більшості регіонів України керівництво підприємств водо-, теплопостачання почало створювати власні системи збору платежів, без посередників:

організовували свої абонентські відділи, впроваджували власні розрахункові книжки для оплати послуг. При збиранні платежів за кожним видом послуг окремо плата за комунальні послуги надходить безпосередньо на рахунки комунальних підприємств. Нарахування та виставлення рахунків за комунальні послуги здійснюють підприємства-виробники комунальних послуг.

Завдяки переходу на прямі розрахунки з населенням підприємствам вдалося дещо покращити рівень збору платежів, проте додались нові проблеми:

громадяни змушені були вести розрахунки не з однією організацією, а з усіма надавачами послуг за 4-6 розрахунковими книжками;

швидкість обслуговування жителів на пунктах прийому оплати за комунальні послуги зменшилась у декілька разів, почали виникати довжелезні черги, що призвело до додаткового зниження рівня оплати;

новостворені абонентські служби не мали досвіду і відповідної інфраструктури для забезпечення належного рівня обслуговування споживачів;

підприємства не застосовували практику укладання прямих договорів із споживачами або робили це формально; внаслідок збільшення чисельності абонентів значно збільшилося навантаження юридичної служби при обмеженій кількості працівників;

для ведення роботи з населенням кожне підприємство змушене було утримувати додатковий штат працівників;

у комунальних підприємств виникли додаткові витрати, зумовлені веденням своїх баз даних та контролю за оплатою;

ускладнився і погіршився обмін даними із відділами субсидій, які не володіли інформацією для оперативного перерахунку субсидій;

виникли додаткові труднощі із обслуговуванням внутрішньобудинкових мереж.

Зараз в Україні існують як прямі схеми збору платежів (реалізуються підприємствами тепло-, водопостачання та водовідведення), так і з використанням посередників. У тих випадках, коли ЖЕКи не використовуються як посередники в збиранні коштів, це реалізується підприємством безпосередньо або через загальноміські розрахункові центри, для яких ЖЕКи, як і інші комунальні підприємства, є просто надавачами ряду комунальних послуг.

Що стосується надання послуг, то в більшості міст за ЖЕКами залишилась функція обслуговування внутрішньобудинкових мереж, у тому числі і внутрішньоквартирних. Оплата за ці послуги включається в плату за утримання житла.

Ці нововведення поліпшили фінансовий стан підприємств тепло-, водопостачання та водовідведення, спростили і значно пришвидшили проходження коштів від споживача до надавача послуг, покращили роботу абонентських служб, зробили нарахування і розрахунки більш прозорими і для споживачів.

Але запровадження прямих схем розрахунків має бути підкріплене чітким розподілом функціональних обов'язків між підприємством - виробником послуг та виконавцем послуги, якщо такого визначено. Лише в цьому випадку поряд із покращанням проходження платежів досягається і поліпшення якості послуг. Якість надання послуг покращилась там, де підприємства тепло-, водопостачання та водовідведення взяли на себе весь обсяг робіт по обслуговуванню споживачів, запровадили практику укладення угод із споживачами, тобто розглядали систему надання якісних послуг і систему збору платежів за послуги як єдиний взаємопов'язаний комплекс.

Автоматизовані системи збору платежів за житлово-комунальні послуги: досвід міст України

У ряді міст органи місцевої влади почали шукати більш ефективні шляхи організації роботи комунальних підприємств. Так було створено автоматизовані системи збору та обробки платежів за житлово-комунальні послуги, сформовано єдині загальноміські бази даних усіх споживачів комунальних послуг та впроваджено сучасні автоматизовані методи розрахунку, збору та обліку платежів. Як правило, такі системи створювались на основі спеціалізованих інформаційно-обчислювальних центрів при органах міської влади.

Одними з перших таку систему запровадили у містах Луцьку, Хмельницьку, Кременчуці та Києві. У більшості міст їх створення базувалось на однакових засадах і мало на меті вирішення одних і тих же проблем:

прискорити швидкість проходження комунальних платежів та забезпечити їх надходження на рахунки комунальних підприємств у повному обсязі;

знизити собівартість та трудомісткість робіт з формування платіжних документів, їх прийому, обробки, обліку та контролю;

стимулювати громадян до оплати спожитих послуг та зменшення рівня заборгованості - споживачам забезпечено можливість оплачувати всі комунальні послуги з найменшими зусиллями і в одному пункті прийому платежів;

підвищити оперативність, повноту та достовірність інформації про комунальні платежі, пільги та житлові субсидії;

створити перспективи у плануванні та формуванні доходів від ринку комунальних послуг за рахунок оперативного надходження та оброблення інформації з питань вартості послуг, надання пільг та субсидій.

Завданням автоматизованих систем збору та оброблення платежів за житлово-комунальні послуги є інтеграція та розподіл інформаційних та фінансових потоків між житлово-комунальними підприємствами, відділами житлових субсидій, пунктами прийому комунальних платежів. Для запровадження автоматизованої системи збору платежів мають бути вирішені такі завдання:

інтеграція баз даних нарахувань за послуги житлово-комунальних підприємств;

реалізація задачі обміну даними з базами даних відділів житлових субсидій;

реалізація задачі обміну даними про нарахування та оплату послуг з базами даних житлово-комунальних підприємств;

інтеграція бази нарахувань та бази платежів за послуги;

Залежно від конкретних умов та завдань можна виділити такі особливості реалізації автоматизованих систем збору платежів:

використання визначених пунктів сплати (де встановлюються спеціальні програмні засоби і організується електронний зв'язок з розрахунковим центром) або всіх можливих установ прийому платежів (відділень зв’язку, відділень банків);

формування і друкування рахунків (квитанцій до сплати) для вручення споживачам або застосування електронних квитанцій для роздрукування в момент оплати;

способи передачі інформації про нарахування та оплату (інтерактивний, тобто негайно після оплати послуг, або регулярний, із встановленою періодичністю, наприклад щоденно);

використання засобів передачі інформації (електронна пошта, дискети, виділені лінії зв'язку);

місце і форми розщеплення отриманих платежів між надавачами послуг (спеціальний транзитний рахунок розрахункового центру, рахунки уповноважених банків).

При створенні і впровадженні автоматизованих систем збору платежів необхідно вирішити ряд проблем, пов'язаних з унікальністю реалізації системи автоматизації збору платежів для кожного міста, необхідністю розробки оптимальної схеми інформаційних та фінансових потоків, реалізації засобів адаптації наявних програмних засобів автоматизації абонентських служб комунальних підприємств та конвертації даних про нарахування й оплату послуг. На першому етапі впровадження системи автоматизації обов'язково має бути вирішене завдання синхронізації даних про всіх споживачів з різних комунальних підприємств. Оскільки такі системи багатофункціональні, то значна роль належить зовнішнім інформаційним зв'язкам, мають бути вироблені організаційні та адміністративні заходи по реалізації системи. Необхідна постійна координація зусиль усіх учасників системи збору платежів з боку органів місцевої влади.

Механізми реалізації систем автоматизації збору платежів за житлово-комунальні послуги містять широкі можливості для подальшого розширення електронних засобів отримання даних.

Особлива роль систем автоматизації збору платежів полягає в тому, що вони відкривають нові можливості для інформаційно-аналітичного оброблення отриманих даних, оперативного формування звітів про рівень збору платежів за комунальні послуги і стан заборгованості за послуги, аналізу, прогнозування і планування розвитку житлово-комунального господарства. За накопиченими даними можна аналізувати вплив соціальних, економічних, політичних факторів на стан оплати житлово-комунальних послуг.

Комплексна автоматизована система розрахунків населення за житло та комунальні послуги у м. Києві. Головний інформаційно-обчислювальний центр Київської міської державної адміністрації (ПОЦ) почав впровадження та експлуатацію цієї системи в 1997 р. Система розрахунків населення за житло та комунальні послуги є частиною автоматизованої технології управління житлово-комунальним господарством міста і чудовим прикладом централізованого варіанту вирішення проблеми. Головною метою створення системи було прискорення обігу грошових коштів в організаціях житлово-комунального господарства при збереженні єдиної розрахункової квитанції, єдиної загальноміської бази даних квартиронаймачів та збереження можливості сплати по квитанції в будь-якій банківській організації м. Києва. У ході реорганізації до центру було передано від ЖЕКів функції по розподілу та перерахуванню коштів.

ПОЦ обслуговує понад 800 тис. особистих рахунків платників за житло та комунальні послуги. База даних підприємств - постачальників комунальних послуг охоплює понад 420 підприємств. Центр співпрацює з 92 банками.

Створена Центром автоматизована система розрахунків населення за житло та комунальні послуги визнана однією з кращих в Україні. Ця система призначена для забезпечення централізованого збору платежів населення міста за комунальні послуги через установи банків, щоденне перерахування їх на єдиний транзитний розрахунковий рахунок та щоденне "розщеплення" платежів і перерахування їх усім підприємствам та організаціям - постачальникам послуг.

Система забезпечує також розподіл коштів за призначені субсидії, пільги, які надходять на транзитний рахунок, ведення загальноміської бази даних квартиронаймачів, ведення централізованого міського архіву платіжних документів.

Основні функції серед служб системи розподілено так:

ПОЦ здійснює щоденний розподіл та "розщеплення" за послугами та постачальниками послуг коштів, що надходять на єдиний транзитний рахунок ПОЦ як платежі населення, субсидії та відшкодування по пільгах; щоденне перерахування відповідних частин коштів на розрахункові рахунки постачальників послуг; формування рахунків на сплату та друкування квитанцій; введення персоніфікованих даних про оплату в базу даних платежів;

ЖЕО здійснюють нарахування та перерахунок плати за всі житлово-комунальні послуги, якими користується квартиронаймач, приймання квартиронаймачів у бухгалтеріях, виставлення рахунків, доставку квитанцій. ЖЕО на договірних умовах можуть делегувати ПОЦ повноваження щодо нарахування плати за послуги;

установи банків та пошта приймають платежі через пункти приймання оплати; щоденне перерахування платежів на єдиний транзитний рахунок ПОЦ;

районні відділи соцзахисту здійснюють розрахунок зниження плати за житлово-комунальні послуги при призначенні субсидій та нарахування пільг.

Названі функції система виконує з використанням високопродуктивних мережевих програмно-технічних та телекомунікаційних засобів на базі оптиковолоконного зв'язку. Впровадження та експлуатація системи забезпечили можливість:

одержувати оперативну, своєчасну й достовірну інформацію про стан нарахування та сплати населенням міста за житло та спожиті комунальні послуги;

спростити процедуру призначення пільг та субсидій;

прискорити обіг коштів;

спростити розрахункові операції населення з підприємствами-поста-чальниками послуг та ЖЕО;

отримувати точну й своєчасну інформацію про надходження коштів для відшкодування пільг та субсидій та про заборгованість населення по сплаті за житло та комунальні послуги;

значно скоротити час і підвищити якість прийняття рішень з проблем житлово-комунальної галузі тощо.

Інформаційна мережа для автоматизації процедури оплати комунальних послуг і нарахування субсидій у м. Хмельницькому. Створена і впроваджена у м. Хмельницькому інформаційна мережа спрощує процедуру оформлення житлових субсидій і процедуру збирання платежів за надані житлово-комунальні послуги. Усі бази даних формуються і наповнюються в комунальних підприємствах, а Інформаційний центр забезпечує тільки обмін даними між підприємством і пунктами приймання. Це сприяє підвищенню відповідальності підприємства при формуванні бази даних, прискорює виявлення неточностей, які історично прижилися в межах одного підприємства.

Ядром системи "Мережа" є Інформаційно-обчислювальний центр міської ради. Тут з баз даних комунальних підприємств щомісячно формується єдина база даних нарахувань за надані послуги і передається в усі пункти приймання платежів.

Інформаційно-обчислювальний центр щоденно:

отримує з пунктів приймання платежів бази даних про сплату за послуги;

формує єдину базу даних про сплату за послуги;

здійснює розподіл бази про сплату за комунальними підприємствами - надавачами послуг та передачу до кожного підприємства.

Характерною особливістю і відмінною рисою цієї мережі є те, що вона забезпечує можливість платити за вибором та незалежно від місця проживання. Пошук організований за адресою, ідентифікаційним кодом або прізвищем платника. На пункті приймання оплати за комунальні послуги мешканець отримує повну інформацію про стан сплати за комунальні послуги та наявну заборгованість. Квитанції про сплату роздруковуються під час оплати в пункті приймання платежів, що дозволяє уникнути операцій доставки квитанцій громадянам за місцем проживання та оброблення корінців оплачених квитанцій. Мешканці мають можливість платити за послуги по декількох лічильниках (теплової та електричної енергії, води тощо).

Ще однією перевагою такої мережі є те, що вона забезпечує обмін інформацією між пунктами приймання оплати за комунальні послуги і комунальними підприємствами. Обмін відбувається щоденно в автоматичному режимі за допомогою каналів зв'язку загального доступу.

Крім того, система значно спрощує роботу працівників ЖЕКів при підготовці різноманітної звітності інформаційного плану. Втричі скорочуються затрати часу для видачі довідок про склад сім'ї та стан оплати за комунальні послуги. За лічені хвилини можна отримати інформацію про рівень заборгованості за квартплату, список боржників та пільговиків, зробити перерахунки квартплати, скласти списки квартир, де квартплата з тих чи інших причин не нараховується тощо.

Централізована автоматизована система збору житлово-комунальних платежів у м. Луцьку. Луцька система збирання житлово-комунальних платежів (система збирання та обліку даних про оплату послуг) бере свій відлік з травня 1995 р. її суть полягає в об'єднанні всіх інформаційних потоків, від яких залежать нарахування громадянам за житлово-комунальні послуги. Запровадження цієї системи дало змогу:

звільнити населення від необхідності відвідувати комунальні служби для проведення перерахунків у зв'язку із змінами тарифів, складу сім'ї, пільг, площі, комунальних приладів тощо;

уникнути операцій сортування і оброблення корінців квитанцій, що проводяться банками і комунальними службами;

спростити процедуру нарахування і перерахування субсидій населенню;

скоротити терміни проходження інформації та коштів;

зменшити заборгованість в оплаті комунальних послуг;

щомісячно надавати громадськості, міській владі та комунальним службам інформацію про стан оплати комунальних послуг.

Ядром луцької системи є міський Обчислювальний центр, який забезпечує створення і супровід загальноміської бази даних про споживачів комунальних послуг; збір інформації про нарахування субсидій, про переміщення громадян, зміни в умовах проживання; проведення розрахунків вартості комунальних послуг; нарахування субсидій і їх перерахування при будь-яких змінах; реєстрація та облік пільг з оплати житлово-комунальних послуг; забезпечення пунктів приймання платежів інформацією про нарахування комунальних послуг і розмір субсидій; оброблення даних про фактичну оплату послуг; формування звітів про стан оплати комунальних послуг.

Вперше в Україні проведено персоніфікований облік пільгових категорій громадян, створено загальноміську базу даних пільговиків, на основі якої здійснюється розрахунок вартості надання пільг з оплати житлово-комунальних послуг.

Центр надає міській владі змогу оперативно отримувати інформацію про стан заборгованості за послуги та інші статистичні дані, визначати категорії неплатників залежно від доходу. Підприємства міста за запитами можуть отримати списки своїх працівників, які мають борги.

Автоматизована система фірми "ВАС" у м. Кременчук. Наприкінці 1996 р. за рішенням виконкому Кременчуцької міськради проводився експеримент із введення в дію автоматизованої системи, розробленої фірмою "ВАС", на правобережній частині Кременчука. Починаючи з червня 1997 р., система діє на території всього міста. Вона обслуговує понад 120 тис. абонентів, більше як 50 різних комунальних служб. До системи підключились 7 банків, у яких створено 50 автоматизованих робочих місць по прийманню платежів. У 1998 р. фірма "ВАС" впровадила таку саму систему в м. Суми та в м. Куп'янську Харківської області.

Саме в Кременчуці створено систему, яка дійсно працює в режимі реального часу, коли дані про нарахування, сплату, надходять до відповідних баз даних через кілька секунд. Учасниками автоматизованої системи є бан ки, комунальні служби, відділи субсидій та розрахунковий центр. Автоматизовано процедуру обміну інформацією між усіма учасниками системи. Уся інформація про нарахування, пільги, субсидії передається розрахунковим центром до автоматизованих пунктів приймання платежів. Розрахунковий центр отримує всю інформацію про оплату послуг. До розрахункового центру також передається інформація про зміни в нарахуваннях за будь-яким видом послуг від конкретного виконавця послуг. Всі комунальні служби мають можливість переглянути картку з нарахуваннями по кожному абоненту та отримати будь-які необхідні форми, але тільки за "своєю" послугою.

Для отримання субсидій абонентам необхідно звернутися тільки до відділу субсидій, які мають інформацію про нарахування та платежі даного абонента. Будь-які зміни, внесені відділом субсидій, відразу надходять до розрахункового центру та до пунктів приймання. Грошові кошти рухаються безпосередньо від платника (споживача) через банк на рахунок підприємства - надавача послуг.

Єдина система обліку оплати населенням спожитих житлово-комунальних послуг та енергоносіїв у м. Харків. Єдина система обліку оплати населенням житлово-комунальних послуг та спожитих енергоносіїв була розроблена та впроваджена в м. Харкові банком "Мегабанк".

Взаємовідносини між учасниками єдиної системи нарахування та оплати послуг регулюються:

угодами між усіма установами, що приймають платежі (Ощадним банком України, іншими банками та організаціями, які приймають платежі від населення) та Єдиним розрахунковим центром (ЄРЦ) "Мегабанку";

угодами між постачальниками послуг та ЄРЦ "Мегабанку" про ведення єдиного реєстру платників і зарахування платежів на рахунки постачальників послуг;

угодами між відділами субсидій та ЄРЦ "Мегабанку" про обмін інформацією.

Банк об'єднує в цій системі грошові та інформаційні потоки, прискорює проходження коштів. Створено єдину базу даних платників житлово-комунальних послуг, розроблено уніфіковану систему сплати. Банк створив і обладнав 40 пунктів приймання платежів, де роботу повністю автоматизовано. До них регулярно передається повна база нарахувань, тому при зверненні до пункту приймання кожен громадянин може отримати повну інформацію про нарахування послуг, заборгованість, призначені субсидії; він може сплатити потрібну суму, інформація про яку щоденно передається до Центральної бази даних і зараховується на відповідні рахунки надавачів послуг. Цими пунктами охоплено 30% населення Харкова, решта користуються традиційними способами оплати - через відділення Ощадбанку, Укрпош-ти, пункти приймання інших банків та установ. Увесь цей масив платежів (70% населення) обробляється вручну: квитанції про сплату доставляються до ЄРЦ, де оператори вносять їх до бази даних про нарахування і сплату послуг.

Харківський Єдиний розрахунковий центр виконує лише функцію "розщеплення" платежів та забезпечує перерахування на рахунки надавачів послуг, використовуючи бази даних нарахувань житлово-комунальних підприємств та бази даних субсидій. Всі підприємства-надавачі послуг зобов'язані регулярно передавати до "Мегабанку" бази даних про нарахування. Установи, які приймають платежі від населення, повинні перераховувати кошти на рахунок "Мегабанку" і передавати до "Мегабанку" квитанції про сплату.

Аналогічні Єдині розрахункові центри відкрито в містах Чернігові, Полтаві та Кіровограді.

Впровадження системи автоматизованого контролю і обліку платежів в інших містах України. У 2001 р. розпочато впровадження системи автоматизованого контролю і обліку квартплати та експлуатаційних витрат у м. Чернівці. Система передбачає створення інформаційної мережі між комунальними, житловими ремонтно-експлуатаційними підприємствами та відділами субсидій. Функціонування системи надасть змогу контролювати нарахування квартирної плати і експлуатаційних витрат, оплату цих послуг квартиронаймачами і власниками квартир, отримувати в ЖРЕПах оперативну інформацію з особових рахунків щодо змін у складі сім'ї, технічних характеристик квартир тощо.

З квітня 2001 р. розпочато перехід на єдину електронну квитанцію для розрахунків за житло і комунальні послуги. Єдина розрахункова квитанція розроблена Акціонерним банком "Полтава-банк". Саме він відкрив пункти приймання комунальних платежів від населення. Полтава стала першим містом в Україні, де втілена в життя ідея єдиної електронної квитанції для квартиронаймачів. Єдину розрахункову квитанцію вводитимуть поетапно -в міру готовності комунальних служб до електронних розрахунків.

Спеціалізовані розрахункові центри створено в ряді інших міст: Донецьку, в Донецькій області (містах Костянтинівка, Авдіївка, Маріуполь, Макіївка), Дніпропетровську.

У рамках проекту реформування соціального сектора в Україні (ПАДКО/АМР США) у 1996-1997 рр. було реалізовано пілотний проект комп'ютеризації ЖЕКів, у рамках якого розроблено програмний комплекс "Житло" та комп'ютеризовано 5 ЖЕКів у містах Київ, Львів, Чернігів, Миколаїв та Жмеринка Вінницької області. Особливість проекту полягала в організації безпосередньо у ЖЕКах пунктів приймання платежів від населення, створення автоматизованої системи оброблення платежів на основі касового апарату, з'єднаного з комп'ютером, що забезпечило безпосередній доступ до бази даних нарахувань. Встановлення комп'ютерно-касового комплексу дає можливість відмовитися від послуг розрахункових центрів та ощадних банків і перетворити ЖЕО в господарсько-самостійні підприємства.

Необхідно усунути розбіжності в нормативно-правових актах України щодо закріплення за місцевими органами влади права вибору схеми надання комунальних послуг (виробник - виконавець - споживач) та схеми збирання платежів за комунальні послуги.

Запровадження прямих схем розрахунків за комунальні послуги має бути підкріплене чітким розподілом функціональних обов'язків між підприємством - виробником послуг та виконавцем послуг. Лише в цьому випадку поряд із покращенням проходження платежів досягається і поліпшення якості послуг.

З метою полегшення процесу оплати та проходження коштів, а також підвищення оперативності, повноти та достовірності інформації доцільно широко застосовувати комплексні міські автоматизовані систеим збирання та оплати комунальних послуг.

Кожна з діючих автоматизованих систем має як спільні риси, обумовлені вирішенням тих самих завдань, так і ряд відмінностей, зумовлених конкретними місцевими умовами та особливостями реалізації. Однозначно говорити про переваги чи недоліки тієї чи іншої схеми не можна, оскільки схема реалізації залежить і від фінансових та технічних можливостей міста, від рівня автоматизації комунальних підприємств, від розміру міста.

Особливості нарахування тарифів на теплопостачання

До 2001 р. розрахунок тарифів на послуги теплопостачання, що надаються споживачам, проводився відповідно до "Методичних вказівок про порядок встановлення та уніфікації тарифів на теплову енергію", діючих ще з 1978 р., згідно з якими оплата послуг розподілялась рівномірно на весь рік. Рівномірно протягом року здійснювалось нарахування доходів підприємства в бухгалтерському обліку. У той час фактичні витрати за спожиті підприємством енергоносії та фактичне надання послуг відбувалися протягом опалювального сезону. Внаслідок цього у підприємства виникали у міжопалювальний сезон прибутки до оподаткування, а в опалювальний сезон - збитки. З цієї ж причини в зимові місяці підприємство відчувало дефіцит коштів для своєчасних розрахунків за використані енергоресурси. Крім того, при припиненні надання послуг підприємством або в ситуаціях, коли споживачі за наявності індивідуальних лічильників не споживали послуг, "Тешгокомуненерго" взагалі не отримувало ніяких доходів для покриття постійних витрат.

Для вирішення цих проблем із січня 2001 р. впроваджено двоставковий тариф для розрахунку з населенням за надані послуги центрального опалення та сезонні тарифи на гаряче водопостачання.

Двоставкові тарифи на послуги центрального опалення були розраховані відповідно до "Правил розрахунку двоставкового тарифу на теплову енергію та гарячу воду", затверджених Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України №191. Вони складаються з двох частин:

умовно-постійної, або абонентської плати, яка нараховується щомісячно протягом року і відшкодовує витрати, пов'язані з необхідністю підтримання в робочому стані джерел теплової енергії, теплових мереж та теплоспоживальних установок;

умовно-змінної, або плати за спожиту теплову енергію, яка повинна компенсувати витрати підприємству за використані енергоносії.

Абонплата (умовно-постійна частина тарифу) нараховується щомісячно протягом року в розмірі 0,32 грн/ м і не залежить від кількості спожитого тепла. Плата за теплову енергію (умовно-змінна частина тарифу) в розмірі 1,12 грн/м2 нараховувалася щомісячно протягом опалювального періоду.

Для споживачів, у яких встановлено прилади обліку теплової енергії, нарахування оплати здійснюється за їх показаннями за встановленим тарифом - 64 грн за 1 Гкал. Абонентська плата в цьому випадку не нараховується (витрати по утриманню системи теплопостачання включені у вартість 1 Гкал).

При розрахунку тарифів використані дані про:

обсяги приєднаного теплового навантаження споживачів, указані в укладених договорах на відпуск теплової енергії;

планові обсяги реалізації послуг теплопостачання та гарячої води, які обчислені відповідно до норм та вказівок методики КТМ 204 України 244-94" на підставі даних про величину приєднаного теплового навантаження, нормативної температури зовнішнього повітря та тривалості опалювального сезону.

Паралельно з запровадженням для розрахунків з населенням двоставкових тарифів на підприємстві Агентством з раціонального використання енергії та екології проводився енергетичний аудит системи теплопостачання, основними завданнями якого було:

оцінка ефективності роботи системи та окремих її складових;

визначення питомих показників на відпуск та споживання теплової енергії;

розробка та оцінка заходів, спрямованих на підвищення економічної ефективності функціонування системи теплопостачання.

Тема 10. Основи організації фінансів місцевих органів влади в зарубіжних країнах

Україна як суверенна держава стала членом Ради Європи, приєдналася до Європейської хартії про місцеве самоврядування та ратифікувала цей акт. Таким чином, вона взяла на себе зобов’язання будувати місцеві фінанси відповідно до міжнародних стандартів.

У хартії дається вісім принципових положень про фінансову діяльність місцевого самоврядування:

Органи місцевого самоврядування мають право в межах загальнодержавної економічної політики вільно розпоряджатися достатніми власними засобами.

Фінансові засоби органів місцевого самоврядування потрібно визначати відповідно до компетенції, передбачених Конституцією та законом.

Частина фінансових засобів органів місцевого самоврядування має надходити за рахунок місцевих зборів чи податків, ставки яких ці органи визначають у межах закону.

Фінансові системи, які забезпечують надходження фінансових засобів органів місцевого самоврядування, мають бути достатньо різноманітними і гнучкими для збереження відповідності реальним витратам при здійсненні їхніх повноважень.

Необхідно запроваджувати процедури фінансового вирівнювання чи еквівалентні заходи, призначені для коригування наслідків нерівномірного розподілу потенційних джерел фінансування, а також їхнього фінансового тягаря для захисту фінансово слабких органів місцевого самоврядування.

Слід відповідним чином погоджувати з органами місцевого самоврядування виділення їм перерозподілюваних коштів. Це означає: кошти, що використовуються з метою фінансового вирівнювання та допомоги органам місцевого самоврядування, мають вилучатися і надаватися лише за погодженням з органами місцевого самоврядування.

Субсидії, котрі надаються органам місцевого самоврядування, не можуть призначатися для фінансування певних проектів. Важливо, щоб асигнування субсидій не обмежувало свободи дій органів місцевого самоврядування у власній сфері компетенції.

Органи місцевого самоврядування мають право на доступ до внутрішнього ринку позичкового капіталу.

Прагнення до побудови в нашій країні ефективної системи взаємовідносин між органами різних рівнів у бюджетній сфері і бажання уникнути економічно необґрунтованих, неправильних рішень спонукає до вивчення як позитивного, так і негативного світового досвіду в організації місцевих фінансів.

Будь-яка бюджетна система має бути зорієнтована на вирішення завдань з будівництва системи, яка б відповідала таким основним вимогам: соціальна справедливість, економічна ефективність, політична стабільність. У різних країнах існують різноманітні умови (адміністративні, соціальні, національні, культурні, історичні), які впливають на побудову взаємовідносин різних рівнів влади в бюджетній сфері. Залежно від цих умов кожна країна по-своєму вирішує питання побудови міжбюджетних відносин.

Слід зазначити, що вихідні пропорції розподілу доходів між рівнями бюджету залежать, головним чином, від таких чинників, як вертикальний розподіл видаткових повноважень і ступінь нерівності подушових бюджетних доходів адміністративно-територіальних утворень. Цими чинниками і визначається потреба в концентрації коштів у бюджеті вищого рівня для здійснення механізму вирівнювання.

У наш час у самому загальному вигляді можна виділити два типи моделей міжбюджетних відносин — децентралізований і кооперативний.

Децентралізовані моделі мають такі основні особливості:

1. З трьох головних функцій державних органів влади й управління — макроекономічної стабілізації, перерозподілу національного доходу і виробництва державних товарів і послуг (звичайно остання називається функцією розподілу ресурсів) — перші дві найчастіше (у крайньому випадку — цілком) належать до сфери діяльності центрального уряду, а третя поділяється між трьома рівнями влади, але вважається найважливішою в діяльності місцевої влади, що загалом відповідає оптимальній теоретичній моделі міжбюджетних відносин.

2. Наділення повноваженнями з оподатковування різних рівнів влади відбувається відповідно до зазначеного розподілу функцій. Податковими джерелами центрального бюджету стають такі види податків, як прибуткові на фізичних і юридичних осіб, а також акцизне і митне оподатковування, тоді як місцеві бюджети задовольняються другорядними джерелами — податками на товари і послуги, майно і земельні ділянки.

3. Визнається високий ступінь фінансової незалежності і самостійності регіональної влади. Це фактично може привести до відмови центрального уряду від контролю за бюджетною діяльністю регіональних органів, байдужому ставленню до проблеми горизонтальних дисбалансів і регіональних бюджетних дефіцитів, відсутності відповідальності щодо їх боргів. Фінансова незалежність і самостійність регіонів забезпечується наданням їм права спільного використання податкових баз.

Іноді регіони мають можливість запроваджувати будь-які податки, крім тих, які можуть порушувати міжрегіональну і зовнішню торгівлю держави. Проблема усунення гострих горизонтальних диспропорцій звужується, головним чином, шляхом надання прямих трансфертів найбіднішим категоріям населення.

Однак слід зазначити, що найбільшого поширення у світі набула не децентралізована, а кооперативна модель бюджетного федералізму.

Для даної моделі характерні:

— порівняно більш широка участь регіональної влади в перерозподілі національного доходу і в макроекономічній стабілізації, що веде до тіснішого бюджетного співробітництва місцевих і центральних державних структур;

— підвищена роль місцевої влади в системі розподілу податкових доходів, у тому числі і національних;

— активна політика горизонтального бюджетного вирівнювання, підвищена відповідальність центру за стан місцевих державних фінансів, рівень соціально-економічного розвитку територій, що веде до посилення контролю з боку центру і деякого обмеження самостійності місцевої влади (у крайньому разі це може виражатися у високому ступені централізації керування і перетворенні органів місцевої влади фактично в представників центральних структур). Кооперативні моделі міжбюджетних відносин використовують багато європейських держав, і насамперед Скандинавські країни. Кооперативна модель дає змогу використовувати такі основні інструменти бюджетного вирівнювання: розподілу податкових доходів за рівнями влади; загальних трансфертів; спеціальних трансфертів. Створення ефективного механізму вирівнювання багато в чому залежить від вироблення компромісних рішень з таких питань:

Мета вирівнювання. Вибір формули розподілу трансфертів зв’язаний з тим, яке ставиться завдання: вирівнювання стартових умов (підвищення рівня доходів, податкового потенціалу) чи рівня споживання державних послуг (дотаціювання витрат відповідно до фінансових потреб). При їх одночасній постановці потрібно вирішити питання пріоритетності.

Масштаби горизонтального вирівнювання. Їх необхідно визначити, оскільки бюджетне вирівнювання допускає збільшення ресурсів одних регіонів за рахунок інших, а це може призвести до посилення утриманських настроїв одержувачів і ослаблення фіскальної зацікавленості донорів.

Традиційно бюджетні трансферти поділяються на три види: дотації, субвенції, субсидії. Проте лише останнім часом з’явилися спроби чітко розмежувати ці види, спираючись на які можна зробити висновок: у різних країнах один і той самий вид бюджетних трансфертів може називатися по-різному. Так, у деяких країнах бюджетні дотації складаються з кількох різних трансфертів, що надаються за певних умов місцевим громадам: у Росії — це бюджетна дотація, федеральний трансферт; у Франції — глобальна дотація на функціонування, дотація на компенсацію податкових пільг та зниження ставок оподаткування, фонд компенсації ПДВ. У деяких країнах — це трансферт, який називається по-різному: у Німеччині — додаткові дотації для земель та ключові дотації для комун; у Польщі — генеральна субвенція; у Швеції — незв’язана субсидія. Аналогічні розбіжності є характерними і для бюджетних субсидій: у Німеччині їх називають допомогою, дотацією; у Франції — це спеціальні субвенції, глобальна дотація на устаткування; у Польщі — спеціальні дотації; у Швеції — цільові субсидії. Бюджетні субвенції в Росії існують під своєю назвою; у Німеччині — це цільові дотації для комун; у Франції — глобальна дотація на децентралізацію; у Польщі — спеціальні дотації. У законодавстві розглянутих країн не дається розгорнутого визначення кожного з видів практикованих бюджетних трансфертів, а вказується лише те, з якою метою подається певний вид допомоги. Так, відносно додаткових дотацій землям Німеччини написано: «Федерація за рахунок своїх коштів надає слабким у фінансовому відношенні землям дотації для додаткового покриття їх загальних фінансових потреб». В Адміністративному кодексі Франції про глобальну дотацію на децентралізацію сказано лише те, що вона надається для компенсації витрат при передачі повноважень зверху вниз, якщо видатки не компенсуються передачею податків тощо. Конкретні елементи механізму надання бюджетних трансфертів визначаються або спеціальними законами, або найчастіше інструктивними матеріалами Міністерства фінансів. Так, у Франції щорічно видається «Бюджетний путівник для комун, департаментів та регіонів», у якому фіксуються умови надання бюджетних трансфертів у поточному фінансовому році та розподіл їх загальної суми згідно з законом про бюджет на поточний рік. Якщо взяти за вихідний підхід до класифікації бюджетних трансфертів щодо їх джерел, механізмів розподілу та ступеня свободи використання, що практикується фахівцями з місцевих фінансів, то аналіз матеріалів дає змогу з’ясувати найзагальніші особливості системи бюджетних трансфертів.

Формування фонду бюджетних трансфертів може здійснюватися як:

а) часткові відрахування від одного або кількох податків, що надходять до держбюджету;

б) щорічні асигнування з держбюджету;

в) обсяг видатків місцевих громад.

Загалом вважається, що стабільнішою частиною бюджетних трансфертів є ті, джерело яких прив’язане до доходів державного бюджету. У країнах із стабільною економікою бюджетні трансферти, що мають природу бюджетних дотацій, фінансуються саме з такого джерела. Що стосується зв’язаних бюджетних трансфертів, то найбільш підходящим для них джерелом є видатки бюджету залежно від обсягу місцевих видатків.

Світова практика виділяє такі методи розподілу бюджетних трансфертів:

пропорційно доходам місцевої громади;

багатофакторна формула;

компенсація фактичних видатків місцевих громад;

як частина річного бюджету місцевих громад.

Для розподілу бюджетних дотацій найчастіше застосовуються другий та четвертий методи; для зв’язаних бюджетних трансфертів — перший та третій. При розподілі дотацій більшість країн надає перевагу формулам, оскільки вони дають змогу об’єктивніше оцінити потребу місцевого бюджету в централізованій підтримці. Однак сама по собі формула ще не вирішує проблеми, оскільки дуже важливий набір критеріїв, урахованих у ній, та значення їх ваги. За винятком Франції та Швеції в усіх країнах мало не щорічно відбувається перегляд та уточнення формул.

Ступінь свободи місцевих органів влади у використанні вертикальних трансфертів визначається співвідношенням між зв’язаними бюджетними трансфертами (бюджетні субвенції та субсидії) та незв’язаними. Чим більше частка бюджетних дотацій у бюджетних трансфертах, тим більшу свободу мають місцеві громади. У країнах із стабільною економікою та розвинутими традиціями самоврядування, саме бюджетні дотації відіграють головну роль (Німеччина, Франція, Швеція), тоді як у країнах, що трансформуються, найчастіше — зв’язані бюджетні трансферти (Польща, Росія). Також необхідно відзначити, що в країнах унітарного типу (Франція, Польща) — більша частка бюджетних трансфертів, тоді як у федеративних країнах (Німеччина, Росія) — вона нижче.

У деяких країнах система бюджетних трансфертів доповнюється горизонтальними бюджетними трансфертами, що характеризують відносини між бюджетами одного рівня. Такі системи горизонтального вирівнювання існують насамперед у розвинутих країнах. Найбільшого рівня розбудови цих інструментів досягнуто в Німеччині та Швеції.

Ефективність функціонування системи бюджетних трансфертів в окремих країнах прямо пов’язана зі ступенем досконалості та усталеності нормативної бази, що їх регулюють. Рівень нормативної закріпленості бюджетних трансфертів у різних країнах дуже відрізняється. Серед країн із сформованою нормативною базою, яка переглядається дуже рідко, можна відзначити Німеччину, Францію та Швецію. Так, у Німеччині визначення основних видів бюджетних трансфертів землям закріплені в Основному Законі (так звана Фінансова конституція). У Франції основні види бюджетних трансфертів визначаються спеціальними законами, які зведені в Адміністративний кодекс з місцевого самоврядування.

Вирівнювання здійснюють або для створення всім учасникам однакових стартових умов (вирівнювання податкового потенціалу), або для забезпечення рівного розподілу між ними кінцевих результатів (досягнення стандартного рівня споживання державних послуг на всій території). Тією чи іншою мірою всі країни намагаються вирішувати обидва завдання. При цьому держави з розвинутою децентралізованою системою правління роблять наголос на вирішенні першого завдання, тоді як країни, що дотримуються унітарних традицій, — другого.

1 Правилами технічної експлуатації систем водопостачання та каналізації населених пунктів України, які затверджено наказом Держжитлокомунгоспу України № ЗО (20231-95), та відповідно до Методики розроблення техно­логічних нормативів використання води на підприємствах водопровідно-ка­налізаційного господарства України, затвердженої наказом Держбуду Ук­раїни № 161.

Норми втрат води (готової продукції) в системах подачі і розподілу во­ди після розрахунку затверджуються органами виконавчої влади на місцях.

Витрати на очищення, оброблення та транспортування купованої води, її реалізацію абонентам відносяться до відповідних статей собівартості