Курсова робота

з дисципліни:

«Державне регулювання економіки»

Тема

„Політика економічного зростання. Економічна кон’юнктура”

Зміст

Вступ

1. Теоретико-методологічне обґрунтування економічного росту в Україні

2. Основні складові політики економічного зростання

3. Моделі державного регулювання економічного зростання економіки України

4.Кон’юнктурні дослідження циклічність економічного зростання України

5. Стабілізація фінансової політики – запорука економічного зростання

6.Критерії оцінки політики економічного зростання України міжнародним співтовариством

7.Реалізація програми економічного зростання в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Становлення суверенної України знаменує собою поглиблення процесу демократичних економічних реформ, спрямованих на ефективну інтеграцію в світове ринкове поле, яке поєднує в собі ринкові засади і механізм державного регулювання.

Сучасний ринок регулюється державою за допомогою правових актів, що закріплюють ринкові відносини, широкого використання договірних відносин, через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення, через податкову, кредитну, банківську системи, ціноутворення та інші регулятори з метою досягнення цілей, визначених державною соціально-економічною політикою.

У західній економічній літературі регулюючі функції держави в період економічного зростання зводяться до трьох основних — законодавчої, стабілізуючої, розподільної. Зокрема, в рамках законодавчої функції держава розробляє систему економічних, соціальних та організаційно-господарських законів і постанов, які виступають правовими засадами ринкової економіки. Сутність стабілізуючої функції полягає у підтриманні високого рівня зайнятості та цінової рівноваги, а також стимулюванні економічного зростання. Розподіляюча функція пов'язана, з одного боку, з досягненням більш справедливого розподілу доходів у суспільстві, а з іншого - більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці.

В українській економіці перехідний період до ринку істотно змінює зміст і характер державного регулювання економіки. Від функції прямого директивного планування економіки держава переходить до функції регулювання ринкових відносин вільних рівноправних економічних суб'єктів. На перший план виступають такі економічні елементи і важелі впливу, як прогнозування та індикативне планування, розробка системи цільових програм та формування принципово нової фінансово-бюджетної та грошово-кредитної політики, інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності.

1. Теоретико-методологічне обґрунтування економічного росту в Україні

Реформування суспільно-економічної системи в Україні спрямоване перш за все на підвищення життєвого рівня населення, наближення його до кращих світових та європейських стандартів. Для підвищення рівня ефективності та соціальної спрямованості економічного поступу країни необхідно удосконалити теоретико-методологічне обґрунтування розвитку трансформаційної системи на основі довгострокового економічного зростання, що є передумовою підвищення рівня і якості життя населення. Проблема збалансованого довгострокового економічного зростання є однією з ключових, саме від її вирішення залежить не тільки економічна, але і політична перспектива країни.

Сучасний період теоретико-методологічного обґрунтування економічних реформ в Україні засвідчує зростання уваги вітчизняних науковців до питань передумов, факторів та особливостей економічного зростання. Питання якості економічного зростання є винятково важливою його характеристикою.

Критичний аналіз різноманітних підходів до класифікації економічного зростання дозволяє акцентувати увагу на таких його особливостях.

По-перше, важливим є шлях досягнення зростання. За необхідності досягнути максимуму виробничих можливостей країни пріоритетними стають екстенсивні фактори - максимальне залучення наявних трудових, природних ресурсів, завантаження тимчасово вільних виробничих потужностей тощо. Такий підхід є результативним у короткостроковому періоді. Він припускає можливість підвищення рівня життя населення, однак не змінює принципово якість залучених факторів виробництва. Питання якості економічного зростання актуалізується в довгостроковому періоді, оскільки для його досягнення необхідними стають якісні зрушення задіяних у виробництві факторів — зростання продуктивності суспільної праці, технологічне оновлення виробництва.

По-друге, якість життя населення безпосередньо залежить від якості благ, що використовуються для забезпечення його потреб. У такому контексті заслуговує перегляду вся існуюча система споживання, оскільки врахування досвіду розвинених країн — «суспільств споживання», засвідчує необхідність активної державної політики якості, спрямованої на підтримку переваг здорового способу життя та поширення традиційних людських цінностей. В Європі, США, Японії упродовж десятиліть діють державні чи національні премії якості, що спонукають виробників покращувати якість продукції.

В Україні така діяльність започаткована зусиллями Всеукраїнського конкурсу якості продукції (товарів, робіт, послуг) «100 кращих товарів України». Важливо, що вітчизняні фахівці розробили методику оцінювання якості продукції, яка містить різноманітні показники, в числі яких — потреби споживчого ринку, конкурентоспроможність продукції, її соціальна значущість та соціальна необхідність, цінова доступність, задоволеність споживачів та посередників, вплив на економічні показники держави чи регіону тощо.

По-третє, якість економічного зростання включає поняття нового за якістю управління ним. Якісний менеджмент на всіх рівнях людської діяльності є невід'ємним атрибутом сучасної соціально ефективної економіки. Управління якістю економічного зростання на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях передбачає врахування не тільки матеріальних чи грошових результатів, але і тих, які безпосередньо спрямовані на особистість і відображають соціальні, екологічні, морально-етичні й інші аспекти. Методика та інструментарій управління якістю економічного зростання на регіональному та місцевому рівнях може використовувати засади Систем управління якістю за стандартом ISO 9001:2000, що запроваджений в Україні, бере за основу процесний підхід та ставить на меті досягнення результату, орієнтованого на споживача.

По-четверте, і це є винятково важливим, якість економічного зростання повинна визначатись за викликаними ним змінами життя населення. Про необхідну довершеність економічного зростання можна стверджувати лише у випадку підвищення основних показників рівня (переважно матеріально-грошових характеристик) та якості життя населення (комплексного показника, що відображає економічну, соціальну та екологічну складову), обумовлених саме ним.

Враховуючи об'єктивну необхідність соціального спрямування економічного розвитку, на користь чого свідчить не тільки логіка загальноцивілізаційного економічного поступу, але і складність процесів трансформації української економіки, автор статті „Концептуальні засади оцінки та прогнозу нової якості економічного зростання України” Петкова Л. запропонувала класифікувати економічне зростання за принципом результативності впливу на якість життя населення.

Економічне зростання не може вважатись єдиним критерієм суспільного прогресу. Відомі приклади, коли країни, досягаючи високих темпів зростання, не могли забезпечити підвищення рівня життя населення через неефективність системи розподілу національного доходу, значний ступінь залежності від розвинених країн, високий рівень розвитку тіньової економіки та корумпованості влади тощо. Тому безпосередня детермінованість рівня життя населення країни ступенем економічного зростання є необхідною умовою успішності соціально-економічного реформування. Проблематика забезпечення економічного зростання актуальна лише в контексті збалансованого регіонального розвитку та підвищення на його основі якості життя населення.

З огляду на ступінь залежності рівня життя населення від економічного зрос­тання запропановано розрізняти соціально прогресивне (рівень життя населення зростає одночасно із зростанням реального валового внутрішнього продукту, якість життя підвищується), соціально нейтральне (рівень та якість життя не змінюються при економічному зростанні) та соціально регресивне економічне зростання (супроводжується зниженням рівня та якості життя). Вважаємо, що об'єктивна потреба забезпечення умов економічного зростання в Україні на сучасному етапі розвитку закономірно повинна розширитись за рахунок надання йому ознак соціальної прогресивності. Цей концептуальний підхід, доповнений методологією обчислення індикаторів соціальної прогресивності та моніторингом започаткованого в Україні економічного зростання, пропонується запроваджувати як пріоритетний в сучасній економічній політиці загальнодержавного та регіонального рівнів. Він дозволяє визначити пріоритети державної економічної політики періоду соціально-економічного реформування:

підпорядкування загальнодержавних цілей економічної політики потребам людського розвитку;

забезпечення дії переважно якісних факторів довгострокового економічного зростання.

Автор статті відмічає, що значне занепокоєння викликає відсутність прямого та безпосереднього зв'язку між показниками інвестування в основний капітал та економічною динамікою. Першочерговою причиною такої ситуації є нестабільність інвестиційного процесу в окремих регіонах.

Іншою суттєвою проблемою є встановлена неоднозначність впливу динаміки зайнятості на регіональне економічне зростання. Першочерговими заходами регіональної політики сприяння зайнятості повинні стати розширення пропозиції якісних конкурентоспроможних робочих місць в галузях, що забезпечують регіональне економічне зростання; прискорений розвиток малого та середнього бізнесу в сфері послуг та розширення зайнятості в них.

Високий рівень залучення фінансового потенціалу та впливовість його складових на регіональне економічне зростання в теперішній час спостерігається лише в окремих регіонах України. В чотирнадцяти з них значущим фактором економічного зростання стала динаміка грошових доходів населення, лише в трьох — обсягів кредитування регіональних господарських комплексів. Отже, нагальною необхідністю формування довгострокових засад економічного зростання в Україні та у всіх, без винятку, її регіонах є активізація факторів фінансового потенціалу та стимулююча кредитна політика. Саме на регіональному рівні потребують удосконалення його фінансово-економічна самостійність та децентралізація фінансової системи із розбудовою дієвих фінансових механізмів управління розвитком регіонів.

Перспективи економічного зростання в Україні безпосередньо визначають стан національного господарського комплексу, ступінь задоволення потреб споживачів, рівень та якість життя населення. Основою для визначення соціально-економічної перспективи країни є позитивні зміни внутрішньої та зовнішньої економічної кон'юнктури, сприятливі для України зовнішньополітичні умови. Разом з тим залишаються актуальними ризики, в числі яких — можлива непослідовність здійснення, по-перше, системних реформ у напрямку підвищення їх соціальної спрямованості та, по-друге, — політики формування ефективно діючого, високо-конкурентного ринкового механізму в Україні. Розроблені для регіональних господарських комплексів економетричні моделі дають можливість прогнозувати економічне зростання та визначати його перспективні параметри. Виділені значущі фактори регіонального економічного зростання дозволяють узагальнити пріоритети регіональної політики, спрямованої на його підтримку та інноваційний розвиток.

2. Основні складові політики економічного зростання

Кінцевою метою будь-яких економічних перетворень, що здійснюються в економіках перехідного типу, є забезпечення умов для економічного зростання при одночасному підвищенні ефективності використання ресурсів та продуктивності праці. Такий, по суті, канонічний перелік бажаних результатів стабілізації економіки можна зустріти сьогодні як у підручниках та наукових статтях, так і у відповідних урядових документах.

При цьому стабілізація як ринкової, так і перехідної економіки зрештою в своїх загальних положеннях являє собою політику держави, спрямовану на досягнення стабільного рівня цін, повної зайнятості, а також забезпечення сприятливого клімату для економічного зростання. В класичному трактуванні це означає опрацювання та реалізацію політики держави щодо узгодження найважливіших макроекономічних проблем інфляції, безробіття та економічного зростання. Тобто оптимальною була б така політика стабілізації, яка б дозволяла досягти повної зайнятості, незмінних цін та економічного зростання одночасно, оскільки кожна з названих проблем у випадку її загострення може призвести до негативних явищ із складними соціальними наслідками.[4]

Ця суто теоретично сформульована ціль політики стабілізації при більш ґрунтовному аналізі окремих її складових наштовхується на серйозні протиріччя. Так, залежність між інфляцією і безробіттям, що свого часу знайшла відбиття у всім відомій кривій Філіпса, по суті може знаходитися у взаємному протиріччі; тобто можна досягти низької інфляції, але за рахунок зростаючого безробіття (або навпаки). Такої класичної залежності між інфляцією та безробіттям може і не Існувати: можна отримати такі зміни в економіці, при яких будуть спостерігатись одночасне зростання як цін, так і безробіття. Крім того, відбуватиметься економічний спад. Такі зміни в економіці можливі не тільки теоретично, але й і відбувалися на практиці — бо саме те, що спостерігалося в 70 — 80 роках на Заході в реальному житті, дозволяло стверджувати, що кривої Філіпса не існує.

В умовах перехідної економіки внаслідок відсутності багатьох складових, що регулюють економічні стосунки як такі, що властиві суто ринковій економіці, відповідні процеси не мають явно вираженого характеру, тому в даній роботі ми не будемо далі вести аналіз вказаної залежності в фактичному плані.

Особливості феномену перехідної економіки полягають також в тому, що в умовах такої економіки проблема безробіття, особливо на першій стадії економічних перетворень, ще не переросла в одну з основних. Вона є тільки очікуваною. У зв'язку з тим, що централізована планова економіка функціонувала при так званій "повній зайнятості", або скоріше в умовах її природного рівня, саме в цей час реалізуються заходи по стабілізації економіки. Останнє дозволяє стверджувати, що механізми ефективного використання і міжсекторного перерозподілу трудових ресурсів та адаптивних очікувань, які працюють в ринковій економіці, не тільки не існують, а й не можуть бути задіяні, оскільки безробіття і відповідна мотивація населення як суб'єкта економіки пропозиції до зміни поведінки йому не лише невідома, а й незрозуміла. Відбувається все сказане тому, що працюючі ще не можуть усвідомлювати зміст змін в економіці. У такому випадку гіпотеза неоліберальних економістів про те, що спрацює теорія раціональних очікувань, яка дозволить вже навіть в короткостроковому плані адаптуватись до нових умов, не працює. І не тільки тому, що, як твердять економісти кейнсіанського напрямку, їм невідома інформація про зміни в економіці або вони не можуть її ефективно використати з метою пристосування до нових умов, а тому, що більшість працюючих і підприємців не може навіть уяснити природи нових явищ. За таких умов вони не можуть ані захистити себе, ані, тим більше — покращити своє становище за рахунок адаптації, особливо в короткостроковому плані, Останнє є основною умовою того, що ефективні структурні зрушення за рахунок так званого "конструктивного руйнування" в цей період не відбуваються, тобто ідеологія стабілізації дуже часто не дає і не може, за такої моделі, дати позитивні зрушення в аспекті переходу від кризи до зростання.[17]

Створення передумов для цього почнеться тільки тоді, коли безробіття стане дійсністю. В той же час серед основних складових реформ в перехідній економіці, в тому числі і при розв'язанні проблем макроекономічної стабілізації, проблема безробіття на першому етапі залишається поза увагою.

Внаслідок того, що держава не виконує однієї з найважливіших своїх функцій (мова йде про забезпечення умов для опанування запланованих змін), населення не отримує необхідної підготовки. Згідно з прийнятою моделлю стабілізації економіки пропонується, всього-на-всього, лише створення нової системи соціального захисту, що в значній мірі відрізняється від попередньо існуючої в плановій економіці моделі, при якій цю функцію на себе повністю брала держава. Тепер вона в значній мірі перекладається на саме населення. Саме тому після майже 5 років економічних перетворень в Україні значна частина працездатного населення ( за даними опитувань — 70 — 80%) пов'язує своє майбутнє з результатами перетворень з боку держави, а не з власною ініціативою. Для дійсних змін, за нашими оцінками, потрібно, щоб 2/3 працездатного населення могли діяти ініціативно. Задля досягнення цього треба зробити цілий ряд принципово важливих кроків, які відкривають нові можливості для розвитку економіки.

Перш за все, мова йде про окремі оцінки економічної ситуації та роль малого і середнього підприємництва в забезпеченні економічного зростання в Україні, оскільки саме ці види діяльності можуть зробити серйозний поштовх до розвитку економіки і позитивно впливати на прискорення в умовах загострення ситуації в фінансовій сфері.

Незважаючи на наявність багатьох суперечливих тенденцій, існує декілька ознак того, що економіка України стабілізується на макроекономічному рівні. Враховуючи ці суперечності, навіть того, що відбулося, достатньо, щоб засвідчити, що в Україні йде серйозний трансформаційний процес, пов'язаний зі створенням і розширенням ринку праці та збільшенням кількості безробітних; а в такій ситуації очікується їх зростання. Це свідчить про те, що економіка на шляху до ринкової проходить певні стадії розвитку.

Сьогодні, за експертними оцінками фахівців та даними в періодичній пресі в структурі зайнятості населення новими видами діяльності відбувається серйозна трансформація. По-перше, прискорено створюється мережа нових магазинів, ресторанів (у тому числі невеликих), які торгують широким асортиментом товарів. В результаті зайнятість "човниковим бізнесом" та торгівля з рук на вулиці починають витіснятися більш організованими формами торгівлі. Відбувається не лише становлення цих форм, але й їхня спеціалізація. Загалом це явище очікуване. Проблема безробіття почала загострюватися.

Необхідно підкреслити, що нові форми власності вельми неохоче створюють нові робочі місця. Фактично це означає, що ми увійшли в новий період. За таких умов, як свідчить світовий досвід, середнє та мале підприємництво відігравали неабияку роль. У такі періоди завжди відбувалося два процеси: з одного боку, йшла надзвичайна концентрація капіталу і створювалися економічні структури, які вивільняли надлишкову робочу силу. З іншого боку, коли концентрований капітал вивільняв робочу силу, мале підприємництво створювало велику кількість відносно дешевих робочих місць. Ці два процеси, які відбулися у всьому світі, тепер торкнулися і нас, хоча, як буде показано далі, проходять вони далеко не однозначно.

Зважаючи на необхідність збереження та створення нових робочих місць для утримання більш-менш стабільної ситуації, ми повинні створити умови для того, щоб зберегти робочі місця для 2 — 2,5 млн. чол. Використовуючи попередні розрахунки вартості одного робочого місця за рахунок чи за участю іноземного капіталу при тій вартості одного робочого місця, яка склалася на цей час (понад 90 тис. грн.), на найближчі 2 — 3 роки сума капіталовкладень повинна встановитися на рівні 200 млрд.грн. Якщо вчені в найближчі роки прогнозують величину капітало­вкладень на рівні 15 млрд. грн., то знадобиться, як ми бачимо, не 2 — 3, а 15 років, тобто мінімум у 5 разів більше. За таких умов збереження стабільності в економіці як за рахунок інвестиційної діяльності у висококонцентрованих сферах застосування капіталу, так і за рахунок іноземних інвестицій є нереальним, оскільки збільшити їх до такого рівня у зазначений термін неможливо.

За оцінками Міністерства освіти України, сучасної перепідготовки до нових умов потребує близько 7,5 млн. громадян, які реально задіяні в економіці. Тобто, з одного боку, формується велика кількість безробітних, а з іншого—величезна маса населення є непідготовленою навіть для занять малим бізнесом, оскільки за даними опитування населення, яке торгує сьогодні на базарах, 70 — 80% людей мають вищу освіту. Це свідчить про те, що йдучи шляхом концентрації капіталу й інвестування в економіку, ми повинні мати, як видно з наведених розрахунків, сумарні капітало­вкладення в декілька сотень мільярдів доларів.

Зрозуміло, що під такі робочі місця, які ми хотіли б створити, сьогодні іноземних інвестицій потрібно навіть не 40 млрд.дол. США, як це офіційно оголошується. Зрозуміло, що такої суми капіталовкладень немає навіть в усьому світі, — оскільки, за оцінками експертів, чисті капіталовкладення у світі складають близько 120 — 150 млрд. дол. США Тому, вирішуючи проблему безробіття як одного з наслідків макроекономічної стабілізації, ми зіткнулися з тим, що складова концентрація капіталу може спрацювати далеко не в позитивному плані. Вона є абсолютно необхідною, оскільки інакше не може відбутися технологічне оновлення; з іншого боку, за таких умов маса безробітних збільшуватиметься, дестабілізуючи ситуацію.

Існує ще одна оцінка, на яку необхідно звернути увагу. Якщо ми дійсно пройдемо всі складові макроекономічної стабілізації і спробуємо конкурувати на ринках продукцією, що виробляється за допомогою високих технологій відповідно до реалізації національних інноваційно-інвестиційних пріоритетів, то вартість одного робочого місця зросте. Сьогодні, за статистичними оцінками, одне робоче місце в галузях, де відбувається ще більша концентрація капіталу з використанням високих технологій, коштує до 100 тис.дол. США. У таких країнах вища ціна робочої сили, але основна складова її все ж таки витрачається на створення власне робочих місць ще до того, як людина почне працювати у цих сферах. Зрозуміло, що ми матимемо тенденції до підвищення ціни робочої сили, а в зв'язку з тим, що обмеженість інвестиційних ресурсів існує й існуватиме ще досить тривалий час, ми можемо опинитися перед фактом збільшення кількості безробітних — за рахунок також і цих тенденцій, що гальмува­тимуть нашу економіку. Як на мене — це один з головних факторів, які сьогодні формують складові процесу макроекономічної стабілізації і створення нових передумов нашого життя.

Безробіття є однією з трьох найважливіших макроекономічних проблем. Якщо виходити з передумов, які вище сформульовано, стає зрозумілим, що проблему безробіття ми можемо розв'язати за рахунок того, що проблема малого та середнього бізнесу повинна вийти на рівень серйозної державної політики. Нині є тільки розуміння того, що це справді так. А якщо спробувати перекласти це на реальні процеси, то, на превеликий жаль, можна констатувати, що створення всіх передумов для розвитку малого та середнього підприємництва не відповідає вимогам часу, — зокрема, збереженню стабільності в економіці і переходу від кризи до економічного зростання. Наприклад: процес прискореного росту в економіці Польщі почався завдяки тому, що надзвичайно потужно спрацювали саме малі підприємства, яких у Польщі 2 млн.; у той час як в Україні їх лише 100 тис. Поки що можна констатувати, що цей процес відбувався стихійно через формування, власне, вуличних базарів і загалом вичерпав себе. Надалі в цій сфері відбуватиметься процес концентрації. Що це означає? Ті, хто вдало розвиває свій бізнес, почнуть закономірно створювати і концентрувати для торговельної діяльності більш-менш нормальні приміщення, в яких буде надаватися широкий спектр торговельних послуг. І замість, наприклад, 20 ми будемо мати всього декілька робочих місць. Тобто серйозна проблема полягає в тому, щоб надалі організовувати процес розвитку малого та середнього підприєм­ництва і спрямовувати його у відповідне русло. Подальший розвиток цього процесу можна покращити за рахунок, перш за все, здійснення реструкту­ризації тих підприємств і сфер, які не є перспективними при збереженні їх у тому концентрованому вигляді, який сформувався сьогодні. Але існуюча загальна тенденція така, що в більшості випадків поки що ці підприємства виглядають справжніми "монстрами". Нині реструктуризація, яка має за мету створення необхідної кількості малих і середніх підприємств, що можуть диверсифікувати свою діяльність і наблизитися до того, щоб відіграти свою позитивну роль, не відбувається.[18]

У чому ж тут причина? Річ у тому, що влада надто затягнула розв'язання двох проблем: по-перше, не визначилися з пріоритетами, завдяки яким економіка України може зберегти й реалізувати свій науково-технологічний потенціал, а по-друге, уповільнили процес приватизації та реструктуризації підприємства. Це зупинило формування всіх тих передумов, завдяки яким дійсно можна створювати велику кількість малих підприємств, що можуть досить швидко диверсифікувати свою діяльність, використовуючи ті робочі місця і той капітал, який там сконцентрований (на сьогодні більшість з них не працює). Ці два процеси досить серйозно стримують подальшу реалізацію державної політики підтримки малого та середнього бізнесу в Україні.

3. Моделі державного регулювання економічного зростання економіки України

Економічне зростання — це узагальнюючий результат функціонування національної економіки. Під цим розуміють не короткочасні злети і падіння реального обсягу виробництва відносно базового періоду, а довгострокові зміни природного рівня реального обсягу виробництва в довгостроковому часовому інтервалі.

В економічній теорії склалися два основних підходи до трактування форм прояву економічного зростання. Найбільш поширеним є розуміння економічного зростання як підсумкової характеристики розвитку національної економіки за визначений період, вимірюваний або темпами зростання реального ВВП, або аналогічним показником у розрахунку на душу населення.

Аналіз моделей економічного зростання дає змогу зробити такі висновки: практично у всіх відомих моделях (Домара, Харрода, Калдора, Солоу та ін.) фактори економічного зростання відповідають припущенню про повне завантаження виробничого капіталу, коли фактором збільшення національного доходу є зростання інвестицій. Таким чином, основою моделей економічного зростання є теза "пропозиція породжує попит". Сукупний попит розглядається в дуже спрощеному вигляді за припущення про сталість рівня цін. На думку авторів статті „МОДЕЛЬ ЗРОСТАННЯ ТА СЦЕНАРНИЙ АНАЛІЗ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ”, (Харазішвілі Ю., Заріцький О., Заводник В.) такий підхід до економічного зростання застосовується для економік країн, що давно пройшли перехідний період розвитку, чию економіку можна порівняти зі сталим рівномірним прямолінійним рухом. У перехідних економіках, зокрема в економіці України, немає повного завантаження виробничих потужностей, немає досконалої конкуренції, річний приріст населення і пропозиції праці від'ємні, немає сталості рівня цін, гранична схильність до заощадження не постійна, економічні агенти змушені працювати в умовах невизначеності, немає стійкості в економічній динаміці.

У зв'язку з викладеним використання перерахованих моделей економічного зростання в умовах перехідних економік не допоможе у визначенні умов, що забезпечують можливість стійкого економічного зростання.

Запропонована авторами модель економічного зростання дає змогу відповісти на запитання: якими повинні бути керовані параметри, щоб забезпечити максимізацію потенційних можливостей поточної економічної ситуації або цільові настанови уряду? Під час розроблення програм соціально-еко­номічного розвитку країни дуже важливо дати конкретні кількісні орієнтири інструментів регулювання грошово-кредитної і бюджетно-податкової політики, що можуть забезпечити цільові орієнтири уряду. Як визначити оптимальну грошову масу, необхідну кількість інвестицій в основний капітал, податки і витрати держави й інші параметри для досягнення поставлених перед урядом цілей? Ось ті питання, відповіді на які дадуть можливість керувати економікою країни із впевненістю у результаті.

4. Кон’юнктурні дослідження циклічність економічного зростання України

Як свідчить міжнародний досвід, країнам властивий хвилеподібний розвиток, а економічній динаміці — циклічність із чітким чергуванням періодів експансій та рецесій. В умовах глобальних трансформацій, коли у світовій економіці синхронізуються кризові явища, формуються міжнародні економічні цикли, одним із найважливіших інструментів ринку стає діагностика циклічності, що полягає у постійному моніторингу макроекономічної кон'юнктури та розробці заходів, які стабілізують економічні процеси. На наш погляд, однією з умов досягнення Україною стабільного висхідного тренду зростання є теоретична розробка системи оцінювання та аналізу циклічності в економіці, методологічне забезпечення досліджень ринкової кон'юнктури і на їх основі розробка ефективних стратегій антициклічного регулювання.[13]

На етапі становлення вітчизняної економічної науки феномен циклічності розглядали та аналізували відомі українські вчені — М. Туган-Барановський, Є. Слуцький, Я.Д. Іманштейн, В. Акуленко та багато інших. Серед відомих вітчизняних дослідників варто відзначити В. Гейця, Б. Панасюка, О. Білоруса, Д.Лук'яненка. Так, В.Гейцем проведена теоретико-емпіричний аналіз економічних циклів в Україні. Вченим встановлено, що економіка України характеризується асиметричністю ринкової рівноваги, яка викликана відсутністю структурних зрушень в економіці, низьким її інноваційним потенціалом порівняно з країнами Заходу, втратою макроекономічної конкурентоспроможності. Вивченню економічних циклів присвячені наукові праці Б.Панасюка. Дослідник показав, що циклічність властива країнам не лише з ринковою економікою, а й із командно-адміністративною, в тому числі Україні за часів СРСР. Роль антициклічного регулювання на загальнодержавному рівні та на рівні транснаціональних компаній досліджується в наукових працях О.Білоруса та Д.Лук'яненка.

Окремі питання аналізу макроекономічної кон'юнктури в Україні висвіт­лювались Й. Завадським, В. Поповою, І. Грабинською, Л. Возною, О. Бандурою. Однак актуальними залишаються розробка теоретико-методологічних засад визначення та оцінки економічних циклів, прогнозування на їх основі еко­номічного зростання.

Першочерговим завданням у процесі дослідження економічних циклів є обґрунтування факторів, що впливають на формування економічної кон'юнктури, забезпечення економічного зростання, та є базовими для виділення циклу. Емпірично таке завдання полягає у фіксації кластерів поворотних точок (turning points) економічної кон'юнктури, виявленні взаємозалежностей між основними макроекономічними показниками, виділенні довгострокового тренду зростання економіки.

Основним макроекономічним індикатором ділової активності є обсяг валового внутрішнього (або національного) продукту країни. Відомі американські вчені-дослідники економічних циклів Дж. Стокта М. Уотсон вважають динаміку ВВП «ядром (серцевиною) економічного циклу». Саме обсяги ВВП у зіставному вираженні є основою для формування базової вибірки показників сукупної економічної активності. Щомісячні та щоквартальні значення ВВП, скориговані на інфляцію та сезонну циклічність, не лише сигналізують про реальний стан ринкової кон'юнктури, а й є основою для макроекономічного прогнозування.

Доцільним, на нашу думку, у вітчизняній практиці визначення та оцінки економічних циклів є використання таких показників (у порівнянних цінах): ВВП, промислове виробництво, роздрібний товарообіг. Вибір зумовлений, по-перше, максимальною наближеністю показників до таких, що використовуються для ідентифікації економічних циклів за кордоном; по-друге, наявністю відповідних офіційних статистичних даних.

У міжнародній практиці кон'юнктурних досліджень використовуються три концептуальні схеми економічного циклу:

класичний бізнес-цикл — сукупна ділова активність у кожен момент часу оцінюється відносно статичної бази порівняння (фактично досліджується динаміка базовних темпів зростання основних макроекономічних індикаторів);

цикл зростання — сукупна ділова активність у кожен момент часу оцінюється відносно динамічної бази порівняння — економічного тренду, яким зазвичай є загальна тенденція зростання ВВП;

цикл темпів зростання — сукупна ділова активність у кожен момент часу оцінюється відносно попереднього рівня (фактично обчислюються ланцюгові темпи зростання основних макроекономічних індикаторів, часто — лише ВВП).

Якщо класичний бізнес-цикл показує зміну в часі рівнів сукупної ділової активності, то цикли зростання і темпів зростання — швидкість цієї зміни. Низхідна динаміка економічного циклу згідно з класичною моделлю називається рецесією, згідно з Моделлю циклу зростання — рецесією зростання. Доцільним є визначення та оцінка економічних циклів зростання лише в ситуації, коли чітко простежується довгостроковий з позитивним нахилом тренд зростання ВВП. [13]

На основі проведених досліджень вітчизняними вченими, можна зробити ряд висновків. По-перше, крім кризового періоду 1990-1996 років, який за часовим критерієм відповідає депресії, в Україні не спостерігалося будь-яких суттєвих економічних коливань, які б характеризували рецесії. По-друге, є очевидним формування середньострокового тренду економічного зростання. Переломним етапом (нижньою поворотною точкою циклу) є період, що припадає на кінець 1998 — початок 1999 року, початком етапу стабілізації став 2000 рік.

Графічний аналіз отриманих нами показників ВВП у порівнянних цінах за період 1996-2004 років у розрізі кварталів (рис. 1) дозволяє зробити висновок, що в динаміці цього макроекономічного індикатора можна чітко простежити коливання, які періодично повторюються, — так звані сезонні цикли, які є найбільш яскравим прикладом циклічності в економічній динаміці. Сезонна циклічність простежується в динаміці ВВП як у фактичних цінах, так і в порівнянних.[13]

Якщо математично екстраполювати кут нахилу вектора економічного зростання в Україні, починаючи з 1999 року, то нескладно підрахувати, що за умови збереження середніх протягом 1999-2004 років темпів зростання ВВП вітчизняна економіка досягне рівня 1990 року через 8-10 років. Якщо взяти до уваги розрахунки довгостроко­вих прогнозів зростання ВВП в Україні на період 2001-2050 років, що проведені в Інституті економічного прогнозування НАН України з урахуванням потенційного впливу циклічності у розвитку світової економіки [4], то момент досягнення ВВП рівня 1990 року припаде згідно з оптимістичним сценарієм прогнозу на 2010 рік (з відповідними середньорічними темпами приросту від 2005 року — 7,3%, 2006-2010 років — 8%). Виходячи з висновків вітчизняних вчених розглянутих в дослідженнях методологічних засад визначення та оцінки економічних циклів, вважається, що нинішня стадія економічного розвитку України, починаючи з 1999 року, є не зростанням, а фазою економічного пожвавлення, оскільки вершина попереднього циклу (рівень ВВП 1990 року) не є досягнутою.

Нестабільну динаміку ділової активності можна пояснити як відсутністю стійкої тенденції до зростання у реальних секторах економіки, прорахунками у монетарній та фіскальній політиці, так і з точки зору концепції циклічного розвитку — дією різних джерел циклічної осциляції, що генерують короткострокові флуктуації (вплив політичного циклу, зовнішніх шоків тощо).

Значний вплив на економічну динаміку в Україні здійснюють зовнішні коливання макроекономічної кон'юнктури, які, виходячи з концептуальних засад циклічного економічного розвитку, можна характеризувати як осциляторні шоки. Це можна простежити, зіставивши динаміку сукупної економічної активності в Україні з сукупним європейським та американським класичними бізнес-циклами. Здійснені нами порівняння показали, що національна економіка за період 1990-2004 років перебувала під впливом двох груп кон'юнктурних факторів: перша — дестабілізуючий вплив рецесій в економічному циклі США та європейському циклі (відповідні періоди липень 1990 — березень 1991 та 1 квартал 1992 — 3 квартал 1993) — загострювала економічне спадання в Україні; друга — економічна експансія європейських країнах протягом 1999-2000 років — стимулювала активність вітчизняних експортерів і, таким чином, сприяла кон'юнктурному піднесенню у країні в цілому.

5. Стабілізація фінансової політики – запорука економічного зростання

В умовах, переходу до соціальної ринкової економіки різко зростає значення фінансів і кредиту. Ефективність соціально-економічних перетворень у перехідний період можна оцінювати за результатами виконання двох найважливіших планів - державного бюджету і кредитного шану Національного банку України. Від стану, їх виконання значно залежить успіх переходу до ринку і розвиток економіки.

У формуванні і становленні фінансової політики в Україні можна виділити три етапи.

Перший - 24 серпій 1991 р. - 16 листопада 1992 р. тобто від проголошення політичної незалежності і до здобуття незалежності української економіки від російського рубля. Як відомо, рубль продовжував обслуговувати наш безготівковий обіг, доки не було введено купоно-кар6ованець (до 16 листопада 1992 р.).

Другий період - з листопада 1992 р. по вересень 1993 р. Це період пошуків державою “власного обличчя” у фінансовій політиці.

Третій період триває з жовтня 1993 р. Це етап реальних років у фінансовій політиці, які характеризуються певними позитивними зрушеннями у фінансово-грошовій сфері, погашенням гіперінфляції, його можна трактувати як переддень економічних реформ в Україні, беручи до уваги і грошову реформу 1996 р.

Під час першого періоду фінансова політика України як суверенної держави майже повністю залежала від фінансової політики Росії. Україна вимушена була вслід за Росією лібералізувати ціни. Український грошовий ринок у 1992 р. пройшов три етапи розвитку. Перший - від моменту лібералізації цін у січні-травні-червні: тоді реальна грошова маса (номінальна, скоригована на зростання цін) зменшилася у 7-8 разів. У товарному обігу виникла серйозна диспропорція, що поклало початок кризі неплатежів. Це значно зумовило розрив господарських зв'язків, прискорило спад виробництва, впровадження бартерних операцій та остаточний розвал грошової системи. В Україні на той час функціонували дві валюти - купоно-карбованець, що обслуговував готівковий обіг, і російський рубль, який, будучи валютою іншої держави, обслуговував безготівковий обіг. Тоді ж були проіндексовані обігові кошти державного сектора. Набув розвитку нелегальний "чорний" ринок рубля.

У результаті інтенсивної емісії на фінансовому ринку України нагромадилася велика маса грошей, яка у значній кількості мігрувала до Росії, - там, були порівняно вищі відсоткові ставки за кредити, а ціни були нижчими. Тому в наступні місяці Україна знову опинилася без фінансових ресурсів.

Водночас у Росії було вжито низку заходів з подолання кризи неплатежів (кредитування державного сектора). Це мало короткотерміновий позитивний ефект, що виявилось у стабілізації виробничого сектора, більшій стійкості банківської системи, зростанні додатка який надходив до російського бюджету. Однак усе це практично не вплинуло на політику України, завдяки ЦБР жорстко регулював надходження рублів в Україну через Російський контрольний центр.

Другій етап характеризувався тим, що фінансовий стан підприємств України різко погіршився, тоді як російських - поліпшився. На початку жовтня 1992 р. Росія провела лібералізацію цін на енергоносії, у результаті чого ефективне функціонування багатьох енергомістких виробництв в Україні стало неможливим. Платіжна криза продовжувала зростати. Банки всілякими спосо­бами затримували на рахунках кошти клієнтів, а комерційні структури використовували ці кошти для свого збагачення.

Окрім того, в Україні стрімко розвивався інфляційний процес, оскільки ціни на енергоносії та всі види сировини різко зросли. Нестача фінансових ресурсів стала хронічною і наростала величезними темпами, що почало загрожувати повним крахом фінансової системи.

У цей час уряд України зробив хибний крок, який призвів до штучного зростання зовнішнього боргу. У жовтні 1992 р. в Москві був підписаний договір України з Росією, відповідно до якого Українська держава взяла на себе відповідальність за борги українських підприємств, тоді як Росія від аналогічного рішення щодо російських підприємств відмовилась. Ще однією причиною штучного зростання зовнішнього боргу України стали неадекватні ціни, за якими наша держава продавала, а в деяких випадках і продовжує продавати свої товари. Зокрема, ціни на російську нафту були (й залишаються) вищими, ніж світові, тоді як, на думку спеціалістів, ціни, за якими Україна продає свої товари в Росію та інші країни СНД, були в середньому на 35% нижчі від світових. Результатом цього також є зростання зовнішнього боргу України. Із запровадженням Росією світових цій на енергоносії Україна мала б запровадити аналогічну плату за транзит товарів Росії та інших країн СНД своєю територією. Цей транзит у шість разів перевищує обсяги нашого транзиту територією Росії та країн СНД. Вартість транзиту нафти і газу через Україну становить 3,7 млрд. дол. США, за транзит інших видів вантажів (усіма видами транспорту) Україна могла б отримати ще 5,1 млрд. дол. США. Загальна сума становила 68,8 млрд. дол.

Криза неплатежів, яка виникла восени 1992 p., змусила уряд України прийняти рішення про вихід із рубльової зони тa деваль­вувати свою національну валюту в 1,5 раза.

Крім того, у період з 24 серпня 1991 р. до 16 листопада 1992 р. уряд України припустився таких помилок.

Купон не був уведений у готівковий і безготівковий обіг одночасно.

Не було створено стабілізаційного фонду для підтримки національної грошової одиниці. Рішення про такий фонд прийнято лише на початку 1994р.

Купон у ролі тимчасової української валюти, як свідчить світовий досвід, мав змогу ефективно функціонувати лише п'ять-шість місяців. Пізніше його потрібно було замінити повноцінною валютою (гривнею) ще принаймні в червні 1992 р. Можна згадати ситуацію, яка склалася свого часу в Українській Народній Республіці. Під час першої спроби побудувати незалежну державу у видатного українського економіста М. Туган-Барановського запитали, чи потрібно вводити гривню. Відповідь була такою: "Вводити і негайно!" Хоча ситуація у ці роки також була дуже складною: перша світова війна, розруха, громадянська війна.

Зазначимо, що купон не виконував функції нагромадження, тобто його не сприймали як одну із форм майна. Тому в 1991-1992 pp. відбулася "втеча" купона в реальні товарні цінності, що стало ще однією причиною зростання цін. Крім того, процес нагромадження відбувався у вільно конвертованій валюті (ВКВ), а це теж спричиняло падіння ціни купона.

Отже, протягом першого періоду розвитку фінансової політики незалежної України було втрачено сприятливий момент для введення повноцінної української валюти.

За період 1991-1993 pp. загострилася криза й у валютній системі, відбулося штучне заниження в десятки разів курсу національної валюти стосовно російського рубля. Не було гарантовано і забезпечено репатріацію (повернення) валютного виторгу експортерів. Зменшився зовнішньоторговельний оборот з негативним для України сальдо платіжного балансу.

Кредитні емісії НБУ не сприяли гальмуванню спаду виробництва. Понад 80% кредитів були спрямовані у державний сектор економіки на підтримку передусім збанкрутілих підприємств. Найдоцільніше було б закрити такі підприємства згідно з Законом "Про банкрутство", надаючи підтримку тільки найважливішим з них. Проте були прокредитовані підприємства і цілі галузі без урахування їхньої значимості, що і стало вирішальним інфляційним фактором.

Унаслідок перелічених негараздів в економіці України відбулося сторазове зростання роздрібних цін за вдвічі нижчих темпів зростання заробітної плати. Частка заробітної плати в собівартості продукції зменшилася майже вдвічі. Поволі зникали і стимули до праці.

У фінансовій політиці Української держави значне місце посідає грошова реформа 1996 р. Середньомісячна інфляція за серпень 1996 - липень 1997 pp. становила 1.4 %, а за відповідний період 1995-1996 pp.-5.1 %. Зміцнення гривні сприяло зміні структури грошової маси. Якщо на початок серпня 1996 р. питома вага національної валюти в структурі грошової маси М2 становила 82.1%, то на відповідний період поточного року - 85.3 %.

Довіра до нової грошової одиниці зумовила зростання вкладів населення в комерційні банки. Питома вага строкових вкладів у загальній сумі вкладів населення за аналогічний період зросла майже на 10%.

Сьогодні фінансово-економічна ситуація в Україні є складною; суперечливою і неоднозначною. Об'єктивно самим процесом розвитку ситуації в центр економічної політики нині поставлено питання про перехід до економічного зростання. Останнє можливе за наявності грошової, фінансової і виробничої стабілізації.

Фінансова криза в Україні (неплатежі, спад виробництва, інфляція, девальвація гривні) є головним дестабілізаційним фактором економічного життя. Наповнення дохідної частини бюджету за рахунок повного збору податків, а також зовнішніх запозичень, зменшення державних витрат - це важливий, проте не основний шлях виходу із кризової ситуації. Тому в рамках поглиблення ринкової трансформації треба спрямувати ринкові механізми та інститути до відновлення і розвитку національного виробництва на сучасній техніко-технологічній і організаційній основі, проведення радикальних структурних перетворень у галузевій і територіальній структурі господарства.

Це дасть змогу суттєво збільшити доходи як національних виробників, так і населення, що стане основою для вирішення фінансових проблем в Україні. Крім того, для виходу із фінансової кризи і зміцнення економічної безпеки держави потрібно:

досягти перелому в розвитку інвестиційного процесу, забезпечити прискорений розвиток пріоритетних галузей та виробництв - високотехнологічного машинобудування (особливо ВПК) та агропромислового комплексу;

активізувати роботу з подолання кризи неплатежів, у тім числі за рахунок використання вексельного обігу, використовувати в повному обсязі Закон про банкрутство, звести до мінімуму бартерні операції;

створити сприятливі умови для залучення в національну економіку іноземного капіталу, віддаючи перевагу прямим закордонним інвестиціям;

вести активну і цілеспрямовану діяльність щодо повернення в Україну грошових засобів, вивезених за межі держави, скорочення тіньового, сектора економіки, повернення закордонних кредитів, одержаних підприємствами під гарантії уряду;

сприяти підвищенню кредитної спроможності комерційних банків зниженню рівня відсоткової ставки та збільшенню частки довготермінових кредитів.

Грошова стабілізація в нашій країні досягнута, проте без фінансової стабілізації вона є штучною, а фінансова без стабілізації виробництва - нестійкою. Україна стоїть перед потребою доповнити грошову стабілізацію фінансовою, а фінансову - стабілізацією виробництва. Звідси випливає, що фінанси і підприємництво є головними ланками у ланцюгу економічних реформ. Здорові фінанси - це здорове виробництво. Зростання виробництва було і є основою фінансово-економічної стабілізації і процвітання.

6. Критерії оцінки політики економічного зростання України міжнародним співтовариством

У сьогоднішньому світі, що розвивається під впливом викликів глобалізації, кожна країна зацікавлена у коректній оцінці відповідності власної соціально-економічної системи загальновизнаним стандартам, які характеризують ступінь її розвитку. Для країн перехідного типу, розвиток яких нині визначається триваючими процесами системної трансформації та поетапного наближення до макроекономічних стандартів розвинутих країн (економічної конвергенції), така оцінка здається ще більш актуальною, - насамперед, з точки зору розробки коректних механізмів державного регулювання. У світовій практиці напрацьовані певні різнопланові критерії, за якими оцінюється ефективність трансформаційного та конвергенційного розвитку економік. Проте, зважаючи на специфічність розвитку кожної окремої країни, вони не можуть бути абсолютно універсальними, а їх перелік - вичерпним. Тому здається доцільним визначення придатності, перегляд змісту та уточнення переліку таких критеріїв для кожного конкретного випадку, зокрема для України.[1]

Зміст соціально-економічної трансформації на теренах постсоціалістич-ного простору був концептуально визначений провідними міжнародними інституціями (зокрема, Світовим банком та МВФ) у вигляді низки рекомендацій, що дістали назву "Вашингтонського консенсусу". Згідно з цією концепцією, політика економічного зростання має реалізуватися із залученням механізмів торгівельної лібералізації, приватизації та стабілізації макроекономічного розвитку країни. Наріжними каменями політика економічного зростання, за Ва­шингтонським консенсусом, виступають:

дерегуляція (надмірний державний контроль за ходом господарських процесів породжує корупцію і робить неефективними зусилля некорумпованих економічних агентів);

торгівельний лібералізм (торгівельні тарифи повинні мінімізуватися і не запроваджуватися на експорт продукції із значною масовою часткою доданої вартості);

приватизація (слід сприяти приватизації, оскільки підприємства, що перебувають у приватній власності, забезпечують вищу продуктивність праці);

права приватної власності (гарантований захист прав приватної влас­ності є необхідною умовою акумуляції багатства в суспільстві);

прямі іноземні капіталовкладення (залучення капіталів та передових технологій сприяє розвитку виробництва);

обмінний курс (обмінний курс національної валюти повинен сприяти експорту і бути еластичним відносно експортних цін);

відсоткові ставки (встановлення банківських ставок повинно здійсню­ватися на ринкових засадах, рівень депозитних ставок повинен стимулювати сукупні заощадження);

податкова реформа (слід одночасно розширювати базу та знижувати ставки оподаткування);

бюджетна дисципліна (слід неухильно знижувати дефіцит бюджету, який часто є першопричиною інфляції та відтоку капіталу);

особлива спрямованість бюджетних витрат (слід мінімізувати субсидування підприємств і акцентувати увагу на державному фінансуванні освіти, охорони здоров'я та розвитку інфраструктури).

Найкращий варіант переходу від централізовано планової до ринкової економіки, на думку фахівців МБРР, пов'язаний із стабілізацією макроеконо-мічної ситуації та економічною інституціоналізацією [5]. При цьому соціально-економічна трансформація може окреслюватися трьома стратегічними лініями (макроекономіка; форма власності; уряд), а кроки їх реалізації мають певну тривалість (табл. 1).[1]

Відомі вчені-економісти справедливо підкреслюють, що зміст економічного зростання в Україні полягає не в демонтажі однієї економічної системи та заміні її абсолютно новою, а в заміні основи економіки, переструктуруванні та створенні нових форм розвитку, які відповідають сучасному характеру світового розвитку [18]. Економічну трансформацію в даному випадку справедливо трактують як "перехід від змішаної економіки, що функціонує на директивно-плановій основі, до змішаної економіки, що функціонує на ринковій основі" [3].

Таблиця 1

Характеристика переходу від централізовано планової до ринкової економіки [1]

Стратегічна лінія	Об'скт трансформації	Кроки трансформації	Тривалість (рік після початку реформ)
Макроеко-номіка	Ціни	1 .Лібералізація основної маси цін 2.Лібералізація базових цін	Протягом перших 2-х років Протягом 2-9,5 року
	Торгівля	1. Відмова від обмежень 2. Встановлення розумних тарифів	Протягом 1-го року Протягом 2-6-го років
	Базова інфра­структура	1. Приватизація, демонополізація 2. Розвиток	Протягом 0,5-3-го року Протягом З-7-ro року
	Ринок праці	1. Відмова від державного контролю над працевлаш­туванням 2. Лібералізація системи оплати праці	Протягом перших 2,5 років Протягом 2,5-6,5 року
	Фінансовий ринок	1. Переструктурування та розвиток 2. Лібералізація та приватизація	Протягом перших 3,5 років Протягом 3,5-10,5 років
Форма власності	Малі підприємства	Розвиток та приватизація	Протягом перших 3,5 років
	Великі підприємства	1. Еволюція 2. Переструктурування та приватизація	Протягом перших 1,5 років Протягом 1,5-10,5 року
	Іноземні інвестиції	Перегляд державного регулювання	Протягом перших 2-х років
Уряд	Законо­давство	1. Реформа законів про форму власності, комерційну діяльність та податкову систему 2. Поширення реформ на інші сфери	Протягом 0,5-3,5 років Протягом 3,5-8,5 року
	Інституційна база	Реформа законодавчих та регулюючих установ та системи фінансового управління	Протягом всього періоду трансформації
	Мережа соціального забезпечення	1. Відмова від обмежень 2. Інституціоналізація	Протягом 1-го року Протягом 1-8,5 року

Проте, визначаючи критерії економічного зростання в країнах перехідного типу, необхідно враховувати не лише національну (регіональну) специфіку соціально-економічних перетворень, але й загальний хід цивілізаційного розвитку також. А саме те, що у глобальному вимірі відбувається еволюція економічних систем і одне суспільство (індустріальне) замінюється іншим (постіндустріальним). Тому закономірно, що нині більшість країн постсоціалістичного простору обрали так звану прогресивну модель перехідного періоду як "шлях суспільно-економічного прогресу, по якому розвинуті країни рухаються в постіндустріальне суспільство" [19].

Вплив глибинних тенденції світового розвитку, зокрема формування суспільства знань, надав нового змісту процесам економічного зростання та поставив нові завдання для економік перехідного типу: освоєння нового постіндустріального способу виробництва, в якому знання стали домінуючим фактором розвитку. Зокрема для України це завдання полягає у формуванні основ розвитку економіки на новій інноваційно-технологічній та інституційній основі, що має інвестиційну залежність [17].

З урахуванням зазначеного вище політика економічного зростання в Україні може розглядатися як комплексне поєднання двох складових - модельної (перехід від планової до ринкової системи) та еволюційної (перехід від інду­стріального до постіндустріальна суспільства). Модельна політика економічного зростання постсоціалістичних економік полягає насамперед у подоланні характерних негативів планової системи господарювання - абсолютного панування державної власності та товарного дефіциту [9], а також формуванні якісно нової і більш розгорнутої інституціональної структури економіки.

Еволюційна політика економічного зростання перехідних економік характеризує прихід і утвердження нового (постіндустріального) типу суспільно-економічної формації в загальному контексті цивілізаційного розвитку. Відмітною рисою еволюційної політики зростання економічної системи України (а також й інших пострадянських країн) є те, що вона значною мірою ініційована і перебуває під безпосередньою дією екзогенних чинників. Зокрема, ключовою зовнішньою силою впливу на економічне зростання національної економіки є діяльність міжнародних фінансових організацій і транснаціональних корпорацій [12].

Формулювання критеріїв ефективності політики економічного зростання в перехідній економіці об'єктивно вимагає врахування цільових постанов їх здійснення. На сучасному етапі становлення економічних систем основні цілі соціально-економічної трансформації можна визначити за двома напрямками. Перший з них або "внутрішній вектор" трансформації полягає у підвищенні рівня суспільного добробуту країни і передбачає досягнення таких цілей:

подолання найгостріших проблем соціально-економічного розвитку;

поліпшення показників макроекономічної динаміки;

створення нової моделі соціальної взаємодії;

вихід на траєкторію сталого (екологічно збалансованого) розвитку.

Остання із зазначених цілей особливої актуальності набуває у зв'язку із загостренням проблеми збереження глобального довкілля та захисту світового біорізноманіття, вирішення якої вимагає консолідації зусиль національних урядів. Оскільки йдеться про необхідність збереження та поліпшення загального екологічного стану задля прогресу цивілізації, то ця проблема набула планетарного масштабу і нині довготривале економічне зростання країн повинно базуватися виключно на засадах сталого розвитку [7].

Другий напрям економічного зростання або його "зовнішній вектор" направлений на усталення національної позиції у міжнародному економічному співтоваристві. Основоположними цілями економічних перетворень на зовнішньому векторі є інтеграція та конкурентний розвиток у світовому господарському просторі, а також адекватне реагування національної економіки на вимоги та виклики сучасності.

Саме ці два вектори економічного зростання відбивають об'єктивні вимоги внутрішнього та зовнішнього розвитку постсоціалістичних економік в умовах сьогодення.

Розглядаючи економіку України в даному контексті, можна виділити такі напрями її економічного зростання на сучасному етапі:

підтримання високих темпів економічного зростання в середньостроковій перспективі;

поліпшення інституціональної організації та формування постіндустріальної структури економіки;

набуття рис соціально орієнтованого ринкового господарства та роз­виток людського капіталу;

усунення диспропорцій в регіональному розвитку;

раціональне бюджетування державних фінансових ресурсів;

децентралізація фінансових потоків і формування ефективних систем місцевих фінансів;

оптимізація рівня оподаткування;

наближення до європейських і світових стандартів розвитку виробни­чого, валютного, торгівельного та інших сегментів економіки;

активізація зовнішньоекономічних зв'язків у субрегіональному, регіо­нальному та світовому просторі.

За умови реалізації цих напрямів політики економічного зростання Україна матиме якісно нову модель соціально-економічної розвитку, значно ефективнішу за планову та наближену до постіндустріальної.

7. Реалізація програми економічного зростання в Україні

Пріоритетним завданням Програми є зміцнення основ громадянського суспільства, подальше формування відкритого демократичного суспільства та нової національно-державної ідентичності людини як громадянина України.

Усе це можна забезпечити лише за умови подолання тенденції занепаду економіки та забезпечення стабільно високих темпів економічного зростання.

На підставі аналізу ситуації, з уроків 1998 p., коли суттєвому випробуванню була піддана так важко вистраждана Україною фінансова стабільність, визначено такі три етапи соціально-економічного розвитку України:

перший (1999 - 2000 pp.) — досягнення стабілізації економіки та перехід до економічного зростання;

другий (2001 - 2005 рр.) — проведення інтенсивних змій структури економіки та підвищення її ефективності, досягнення темпів приросту ВВП до 7 % на рік;

третій (2006 - 2010 pp.) — продовження структурної перебудови економіки та забезпечення високих (до 8 % щорічно) темпів зростання.

Економічне зростання потребує спрямування значних обсягів виробленого продукту в інвестиції.

Вирішальними факторами стабілізації в 2003-2004 pp. і започаткування зростання є такі:

Прийняття реального бюджету. Його дефіцит суттєво не збільшує внутрішні та зовнішні запозичення, створює довіру до фінансової політики держави.

Помірна девальвація національної валюти та інфляція зберігають умови і надають орієнтири для ефективного виробництва.

Зниження ставки рефінансування і переорієнтація діяльності банківської системи забезпечують кредитну підтримку реального виробництва.

Нормалізація виплати заробітної плати і значне скорочення заборгованості щодо соціальних виплат із бюджету.

Впровадження заходів, спрямованих на прискорену легалізацію тіньової економіки, а саме: задіяння механізму повернення тіньових коштів, у тому числі з-за кордону, до легального обігу на користь національного виробництва.

Розвиток малого підприємництва, яке приведе до підвищення конкурентоспроможності українських товарів, поліпшення структури виробництва і структури зайнятості.

Реструктуризація великих підприємств АПК, розвиток приватного сектора в сільському господарстві, що дасть змогу збільшити експорт продовольчих товарів.

Залучення прямих іноземних інвестицій в експортоспроможні галузі, що сприятиме переорієнтації зовнішньої торгівлі на нові товари та нові ринки.

Для забезпечення стабільного зростання на початку наступного тисячоліття принципово важливим є радикальне реформування податкової системи, скорочення вже протягом 2003 та 2004 років щонайменше на 15 - 20% (сукупного) податкового навантаження на товаровиробників та поліпшення якості бюджетних витрат. Ключовим для цього є прийняття Податкового кодексу.

Економічне зростання неможливе без суттєвого оновлення основних фондів та їхньої структури. Без цього три чверті з них у 2010 р. можуть досягти критичного віку (понад 20 років) та не відповідатимуть вимогам технологій XXI століття, обмежуватимуть можливості здійснення політики технологічних проривів.

Принципово важливим є відповідно до комплексної державної програми енергозбереження на період до 2010 р. радикальне зменшення енергомісткості виробництва та підвищення конкурентоспроможності української продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цьому повинно сприяти ліквідація на першому етапі реструктуризації фінансових боргів підприємств і забезпечення дії ринкових механізмів, вилучення неконкурентоспроможних виробництв. Нагадаємо, що на виробництво одного долара ВВП країна витрачає 3,25 умовного палива проти 0,6 в Західній Європі. Крім усього іншого, це повинно забезпечити зростання експорту українських товарів і послуг з темпами 7 - 8 % щорічно. Досить високі темпи зростання імпорту (хоча й нижчі від експорту) зумовлені потребою залучення значних обсягів інвестиційних та інноваційних ресурсів. Водночас завданням є послідовне скорочення від'ємного сальдо торговельного балансу та досягнення, починаючи з 2007 p., його рівня не менше, ніж 2-3 % від зовніш­нього торговельного обороту.

Надто важливою є послідовна легалізація тіньової економіки і зменшення її обсягів щонайменше на 25 % до 2005 р. та на 70 - 80% до 2010 р.

Потрібно визначити, передусім, пріоритети науково-технологічного та інноваційного розвитку:

створення та впровадження нових енерго- та ресурсозбережних технологій, розвиток екологічно чистої енергетики;

розроблення нових технологій, у тім числі біотехнології для сільського господарства та переробних галузей, легкої та харчової промисловості;

технологічне і технічне оновлення базових та переробних галузей;

високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва в літакобудуванні, ракетно-космічному комплексі, судно- та автомобілебудуванні, а також сучасних озброєнь;

створення та використання перспективних інформаційних технологій та систем зв'язку;

розвиток інформаційних комунікацій та потрібного обладнання;

виробництво вітчизняних інформаційних технологій (не менше 20 % від потреб внутрішнього ринку);

створення та впровадження нових матеріалів та речовин з високими конкурентоспроможними властивостями, в тому числі імпортозамінних.

Програма має системний характер, охоплює весь комплекс економічних та соціальних сфер, всі сторони державного впливу на них.

Висновок

Домінантою економічного зростання в Україні є макроекономічна стабілізація, основними складовими першочергових завдань якої для перехідних економік є розв'язання проблем обмеження існуючого надмірного попиту, зниження рівня дефіциту зведеного державного бюджету та від'ємного сальдо зовнішньоторговельного балансу, а також зростання зовнішньої заборгованості.

Названі складові політики стабілізації економіки розглядаються як такі, що в подальшому можуть дати можливість переходу до реалізації політики макроекономічного контролю ситуації та забезпечення стратегії економічного зростання, — в першу чергу, за рахунок фіскальної та грошово-кредитної політики, а також включення на цей момент інших складових реформи, особливо в частині необхідних інституційних змін. Що особливо важливо? Найкращою або бажаною була б ситуація, при якій вдалося б об'єднати економічні і соціальні інтереси громадян таким чином, щоб ринкова економіка набула характерну ознаку сучасності, тобто була соціальна орієнтованою.

Як висновок можна визначити декілька складових політики економічного зростання, які були б спрямовані: на активізацію процесів реструктуризації, що дозволить прискорити диверсифікацію діяльності більшості підприємств; надзвичайно швидке визначення пріоритетів національного рівня, які зберігатимуться і розвиватимуться при підтримці держави. Якщо ми серйозно не опрацюємо економічну базу цих стратегічний питань, то малий бізнес не зможе оперативно спрацювати у структурних перетвореннях, які очікуються в економіці. Крім того, дослідженнями, проведеними ще за радянських часів, нами встановлено, що багато в чому нагромаджений капітал втратив свою цінність і ринкову вартість. Отже, існує загроза створення досить серйозних передумов процесу дестабілізації економіки при нагромадженні великої кількості безробітних. Це тривалий час залишатиметься досить серйозним дестабілізуючим фактором.

Циклічні дослідження є необхідним інструментарієм при розробці акту циклічної політики високорозвинутих країн світу, оскільки вивчення змін у перебігу сукупної ділової активності дозволяє обґрунтувати відповідні напрямки оперативного реагування на потенційні коливання в економіці. У подальшому перспективною є, виходячи з проведеної діагностики економічних циклів, розробка антициклічної економічної політики для України.

Для оцінки ефективності процесів економічного зростання у світовій практиці використовується широкий спектр критеріїв. Для країн перехідного типу їх перелік має формуватися з урахуванням специфіки, яка притаманна розвитку цих країн в сучасних умовах. Запропонований перелік орієнтирів та кількісних критеріїв для випадку України може використовуватися при розробці системи моніторингу її економічного зростання.

Список використаної літератури

Бурлай Т.В., Критерії оцінки перспектив конвергенції перехідних економік//Економіка і прогнозування 2005, №1, стор.45-64

Государственное регулирование рыночной экономики: Учебн.пособие. – М:Дело, 2002. – 280с.

Гриценко А. Структура рыночной трансформации инверсионного типа // Экономика Украины. - 1997. -№ 1. - С. 5.

Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. акад. НАН України В.М.Гейця. — К.: Ін-т екон. прогнозує.; Фенікс 2003. —1008 с.

Звіт про світовий розвиток: Важке завдання розвитку: Пер. з англ. — К.: Абрис, 1994.-С. 145-147.

І.Михасюк, А.Мельник,М.Крупка, З.Залога. Державне регулювання економіки. – ЛНУ ім.Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. – 640с.

Лукінов 1.1. До стабілізації еколого-економічного і соціального розвитку // В кн.: Проблеми сталого розвитку України. - К.: "БМТ", 2001. - С. 21-42.

Нікітіна І.М., Попова Л.О. Обгрунтування вибору моделі сезонного коригування валового внутрішнього продукту // Статистика України. - 2003. — №4.— С. 20-27.

Официальный сайт Института экономики переходного периода. - http://www.iet.ru/personal/mau/ved3.htm

Перепелиця В., Варфоломєев 0.. Можливості вивчення динамік реального ВВП в Україні// Економіка України. — 2002. — №9. — С. 29-3:

Плышевский Б. Показатели результативности рыночных реформ // Экономист. -№7.-2002.-С. 3-12.

Рокоча В., Мороз Д. До питання про вибір оптимального шляху ринкової трансформації // Економіка України. - 1998. - №9. - с. 53-58.

Сацик В. Циклічність економічного розвитку України // Економіст 2005 №5 стор.80-83

Социально-экономическая трансформация в странах СНГ: достижения и проблемы (материалы международной конференции). - М.: Изд-во Ин-та экономики переходного периода, 2004. — 622 с.

Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон, 2001. –362с.

Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч.посібник. – К.:МАУП, 2000.-176с.

Трансформаційні процеси та економічне зростання в Україні / За ред. акад. НАН України В.М.Гейця. - X.: Вид-во "Форт", 2003. - 440 с.

Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. акад. НАН України В.М.Гейця. - К.: Логос, 1999. - 500 с.

Чухно А. Проблемы теории переходного периода: от командной к рыночной экономике // Экономика Украины. - 1996. - № 4. - С. 18-19.

Гальчинський А., Льовочкін С. Становлення інвестиційної моделі економічного зростання України // Економіка України. — 2004. — №6. - С. 4-11.

Онишко С.В. Оцінка якості зростання економіки України // Проблеми науки. - 2003. - №5. - С. 5-11.

Петкова Л. Концептуальні засади оцінки та прогнозу нової якості економічного зростання України// Регіональна економіка. - 2005.- №2. - с.48-58

Харазішвілі Ю., Заріцький О., Заводник В. МОДЕЛЬ ЗРОСТАННЯ ТА СЦЕНАРНИЙ АНАЛІЗ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ // Банківська справа. – 2004. - №5.- с.9-23