Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи державного регулювання зайнятості населення України

1.1 Соціально-економічна сутність зайнятості та її особливості в умовах ринку

1.2 Взаємозв’язок зайнятості населення та ринку праці в системі ринкової економіки

1.3 Інструмент регулювання зайнятості населення

Розділ 2. Аналіз практики державного регулювання зайнятості населення

2.1 Аналіз динаміки чисельності та розподілу зайнятого населення

2.2 Аналіз активної політики зайнятості

2.3 Аналіз пасивної політики зайнятості

Розділ 3. Напрямки вдосконалення державного регулювання зайнятості

3.1 Напрями розвитку державної політики зайнятості за видами економічної діяльності

3.2 Перспективи розвитку активної політики зайнятості

3.3 Перспективи розвитку пасивної політики зайнятості

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Довгострокова стратегія радикального і масштабного реформування економіки України зумовлює необхідність використання адекватних ринковим умовам механізмів залучення людини до системи факторів виробництва і реалізації її соціально-економічних можливостей в економічній діяльності.

Дуже важлива роль у вирішенні цієї проблеми належить збереженню і розвитку трудового потенціалу як основи соціально-економічного поступу і формування такої зайнятості, що швидко реагує на динаміку соціально-економічних трансформацій у країні та її регіонах.

Водночас доводиться констатувати, що на сьогодні колосальний розрив між цілями і можливостями здійснення ринкових перетворень не дає змоги повноцінно використовувати трудовий потенціал на основі створення оптимальних умов для формування ефективної моделі зайнятості і відтворення робочої сили.

У контексті обставин, які склалися в Україні, можна стверджувати, що суть завдання полягає у пошуку ефективних форм, важелів і методів вирішення соціально-економічних суперечностей, що виникли і виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання трудового потенціалу, розробки нової концепції зайнятості населення на основі використання досвіду посттоталітарних східноєвропейських та пострадянських країн, формування ефективнішого механізму регулювання соціально-трудових відносин.

Мета роботи. Виходячи з дослідженого нами теоретичного аспекту державного регулювання зайнятості населення дослідити сучасний стан та запропонувати перспективи розвитку.

Завданням роботи є:

- дослідити соціально-економічний зміст зайнятості;

- виявити взаємозв’язок зайнятості населення та ринку праці в системі ринкової економіки;

- визначити інструменти регулювання зайнятості населення;

- дослідити динаміку чисельності та розподілу зайнятого населення;

- виявити фактори та наслідки змін зайнятості населення;

- з’ясувати позитивні моменти та проблеми у практиці регулювання зайнятості населення України;

- визначити напрямки вдосконалення державного регулювання зайнятості.

Об’єкт дослідження – державне регулювання зайнятості в Україні.

Інформаційною базою послужили праці вчених Л. Безтелесна, Г.Волинський, Ю. Богоявленська, Л. Городецька, О. Грішнова, В.Дем’яненко, С.Дорогунцов, С.Кузнєцова, Е. Лібанова, С. Калініна, Н. Москаленко, Маршавін Ю., В.Онікієнко, І.Петрова, В. Петюх, В.Савченко, М. Соколик, А. Чухно, Л.Шевченко.

Предмет дослідження –державне регулювання зайнятості населення за видами економічної діяльності.

Розділ 1. Теоретичні основи державного регулювання зайнятості населення України

1.1 Соціально-економічна сутність зайнятості та її особливості в умовах ринку

Зайнятість – діяльність громадян для задоволення особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і приносить, як правило, заробіток, трудовий доход.

Поняття «зайнятість» має економічний, соціальний та правовий зміст і розглядається як тріада категорій: економічної, соціальної та правової.

Зайнятість з економічної точки зору — це діяльність працездатного населення зі створення суспільного продукту або національного доходу. Ця зайнятість має вирішальне значення для суспільства з точки зору корисності, що визначає як економічний потенціал суспільства, так і рівень та якість життя населення в цілому, а також добробут окремих громадян.

Зайнятість з соціальних позицій — це зайнятість такими видами корисної діяльності, як навчання, служба в армії, зайнятість в домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими і людьми похилого віку, участь в роботі громадських організацій.

Правовий зміст зайнятості полягає в тому, що праця є природним правом людини, яке гарантується громадянину України державою. Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен громадянин має право на працю, а держава створює умови для здійснення цього права, гарантує однакові можливості у виборі професії і роду трудової діяльності; реалізує програму професійно-технічного навчального, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до потреб суспільства.

Отже, зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність відносин щодо участі людей в суспільному виробництві і пов'язана із забезпеченням масштабів, умов і форм включення людей у суспільно корисну працю, з процесами формування, розподілу й використання трудових ресурсів.

Концептуально виділяють повну, ефективну і раціональну види зайнятості. Повна зайнятість означає створення матеріально-технічних, організаційних, соціально-економічних умов, які забезпечили б можливість працевлаштування працездатного населення. Поняття повної зайнятості працездатного населення розглядається в контексті зайнятості всіх видів ресурсів. Це означає, що кожен, хто хоче й може працювати, має бути забезпечений роботою; не повинні пустувати пахотні землі, простоювати обладнання й машини і т. п.

Ефективна зайнятість забезпечує баланс між попитом і пропозицією робочої сили, відповідність наявної кількості робочих місць професійно-кваліфікаційній робочій силі. Дана зайнятість зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної та важкої праці, розподіл трудових ресурсів у територіальному та галузевому розрізах, за сферами прикладання праці та видами діяльності, який дає змогу в кожний момент одержувати найбільший приріст матеріальних і духовних благ і передбачає ефективне використання в трудовому процесі кожного зайнятого.

Поєднання повної і ефективної зайнятості створює раціональну зайнятість. Вона має місце в суспільстві з урахуванням доцільного перерозподілу працівників між галузями та регіонами.

Дані концепції, основані на повній зайнятості, тривалий час використовувалась багатьма країнами. Зокрема, в капіталістичному світі концепція повної зайнятості панувала до середини 70-х років і базувалась на стимулюванні державою попиту на робочу силу. Суттєва структурна перебудова виробництва, безперервне оновлення матеріальної бази, зниження темпів зростання виробництва за умов панування концепції повної зайнятості зробили незворотним процес витіснення живої праці й загострили проблему безробіття. Це зумовило перехід до нового підходу до розв'язання проблем зайнятості, що відповідно до визначення МОП, дістало назву концепції глобальної зайнятості, яка враховує всі види економічної та суспільно корисної діяльності й формулюється як залучення всіх осіб працездатного віку до розширеної сфери економічно і суспільно корисної трудової діяльності.

Крім того, Петюхом В. М. концептуально виділяються примусовий та добровільний вид зайнятості. Примусова зайнятість населення спостерігалася в історичному плані в різних країнах з різними способами виробництва. Одним із прикладів її застосування були колишні соціалістичні країни, в яких конституційно було закріплено обов'язок трудитись. Кожен працездатний громадянин мусив трудитися постійно, протягом робочого дня й тижня, з ранньої юності до пенсійного віку. Добровільна зайнятість передбачає право розпоряджатись своєю здатністю до праці, здійснювати або не здійснювати будь-яку, не заборонену законом, діяльність, у тому числі не пов'язану з виконанням оплачуваної роботи, надання кожній людині підходящої для неї роботи з одночасною відміною будь-яких форм примусу до праці. В умовах добровільної зайнятості людина має право обрати навіть такі види діяльності: догляд за хворим членом сім'ї або родичем, виховання дітей у сім'ї, ремонт квартир, будівництво власного будинку, облаштування дачної ділянки, тривалу подорож, покращення здоров'я, саморозвиток особистості і т. п.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення», зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням їх особистих та суспільних потреб, і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі.

Процес переходу до ринкової економіки країн Центральної та Східної Європи та країн колишнього Радянського Союзу призвів до драматичних змін у всіх сферах суспільного життя. Ринок праці не є виключенням. Із зміною моделі з виробництва, яке керувалось державними замовленнями, на виробництво, рушійною силою якого є бажання та смаки споживача, драматично змінилися структура й обсяг випуску продукції та, як наслідок, попит на робочу силу. Основним наслідком процесу реструктуризації економіки на ринку праці було безупинне зростання відкритого безробіття: практично з нульового рівня воно сягнуло розмірів, які зафіксовано в розвинених країнах. Це було неминучим явищем в умовах перерозподілу робочих місць та працівників між державним сектором, в якому кількість робочих місць невпинно скорочувалась, та новим приватним сектором, в якому кількість створюваних робочих місць була недостатньою для того, щоб працевлаштувати усіх незайнятих. Реагуючи на постійне зростання безробіття в умовах різкого зниження рівня життя населення, більшість урядів країн з перехідною економікою активно впроваджували реформи на ринку праці.

З самого початку перехідного періоду ці країни встановили такі норми, як мінімальна заробітна платня та робочий час, запровадили заходи соціального захисту найменш захищених верств населення на ринку праці, встановили правила для трудових контрактів, та запровадили систему допомоги по безробіттю. Одночасно із використанням пасивних заходів, спрямованих на матеріальну підтримку безробітних, уряди ввели у дію різноманітні активні заходи політики зайнятості (наприклад, заходи з професійної підготовки та перепідготовки, тимчасові громадські роботи, заходи для стимулювання самозайнятості, дотації для створення робочих місць в приватному секторі), посилаючись на багаторічний досвід використання цих заходів у розвинених країнах.

Ринковий розподіл індивідуальних робочих сил має своїм результатом зайнятість — явище, що відбиває складні, багатофакторні залежності попиту і пропозиції робочої сили як своєрідних індикаторів сумарної дії різних факторів суспільного буття: економічних, соціальних, політичних, правових, національних. Враховуючи весь спектр аспектів, які виявляються і переплітаються у змісті поняття зайнятість, його можна визначити як сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатних індивідів робочими місцями та їхньою діяльністю з метою одержання доходу.

1.2 Взаємозв’язок зайнятості населення та ринку праці в системі ринкової економіки

Входження індивідів у систему економічних зв'язків і господарських відносин завжди опосередковується певними інституціями, роль яких визначається сутнісними особливостями та характером економічної системи суспільства. Персоніфікація власності на засоби виробництва та робочу силу різними власниками зумовила появу ринкового механізму залучення робочої сили в систему суспільного виробництва та його організаційного оформлення в ринок праці.

Перевагами ринку праці порівняно з його антиподами — різновидами позаекономічного примусу до праці — стало гарантування певної незалежності кожного індивіда, реалізація ним своїх економічних прав щодо використання власної робочої сили при одночасному ефекті у вигляді раціонального розподілу наявних ресурсів та найповнішого задоволення потреб суспільства.

	РИНОК ПРАЦІ
Як економічна категорія виражає сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу специфічного товару — робочої сили			Як економічне явище є системою економічних механізмів, суспільних норм та інститутів, що регулюють рух робочої сили та її використання

Рис. 1.1 Ринок праці як економічна категорія і економічне явище

З розвитком суспільства умови функціонування ринку праці значно розширилися. Сучасний ринок праці, крім належності робочої сили та засобів виробництва різним власникам, передбачає:

— наявність єдиного правового поля для вільного переміщення населення та вільного вибору виду діяльності;

— розвинуту систему бірж праці та інформації про вільні робочі місця;

— наявність ринку житла;

— існування розвинутого ринку освітніх послуг;

— державне регулювання ринку праці [10, c. 74].

Ринок праці більшою мірою, ніж інші ринки реагує на вплив інституційних факторів, що зумовлює його структуру та механізм функціонування (рис. 1.2).

Рис. 1.2 Суб'єктно-об'єктна структура ринку праці

Суб'єктами ринку праці є наймані працівники як власники, носії та продавці товару "робоча сила" і роботодавці як її покупці.

Об'єкт купівлі-продажу — робоча сила є специфічним товаром, який:

— не відчужується від власника в процесі купівлі-продажу, оскільки є іманентною властивістю свого носія;

— не знищується в процесі його використання, але для свого відтворення потребує додаткового споживання життєвих благ;

— кількісно та якісно не може бути абсолютно однаковим у різних індивідів;

— оплачується роботодавцями після його використання протягом певного часу;

— потребує юридичного оформлення умов свого використання, яке здійснюється у формі трудового договору (контракту).

Поряд із загальним інституційним середовищем ринок праці зазнає значного впливу специфічних інститутів: профспілкового руху, методів та ступеня участі держави у регулюванні трудових відносин, традицій соціального партнерства, що історично склалися в країні. Це певним чином позначається і на механізмі встановлення рівноваги на ринку праці [12, c. 56].

Механізм функціонування ринку праці відображає взаємодію попиту і пропозиції на робочу силу, які врівноважуються її ціною — заробітною платою.

Процес формування попиту на робочу силу безпосередньо визначається речовим фактором виробництва та опосередковано відображає вплив інших детермінант:

— чисельності покупців робочої сили та їхніх грошових доходів, що реально можуть бути інвестовані в трудові ресурси;

— можливості певної взаємозамінності живої праці й знарядь праці залежно від рівня цін на них;

— продуктивності праці й ринкової вартості (ціни) створюваного нею товару.

Названі детермінанти впливають на процес формування попиту на робочу силу.

Величина попиту як платоспроможної потреби в робочій силі безпосередньо визначається рівнем ціни чи заробітної плати. Залежність між ними має зворотний характер.

На формування пропозиції робочої сили впливають:

— чисельність населення, його вікова і статева структура, міграційна активність;

— професійно-кваліфікаційні характеристики сукупної робочої сили;

— вартість засобів існування, необхідних для забезпечення працездатності людини, та задоволення потреб непрацюючих членів сім'ї;

— рівень і якість життя;

— мотивація до праці;

— звички, традиції, культура, релігія;

— державне регулювання ринку праці і вплив профспілок.

Величина пропозиції також визначається рівнем ціни робочої сили як товару, але, на відміну від величини попиту, ця залежність має прямий характер.

Основним регулюючим інструментом ринкового розподілу робочої сили є ціновий механізм. Як ринкова ціна заробітна плата врівноважує попит і пропозицію робочої сили. Водночас вона відображає ситуацію на ринку праці, досягнутий баланс інтересів між підприємцями, найманими працівниками, державою та профспілками.

Разом з тим, заробітна плата займає особливе місце в ціновому ряду. Нині вона розглядається як дохід, величина якого не повинна опускатися нижче рівня, за яким втрачається гідність праці.

Тому заробітна плата не може пристосуватися до інших елементів економічної рівноваги, а, навпаки, останні мусять бути приведені у відповідність до її рівня. Така особливість заробітної плати зумовлюється її роллю у відтворенні робочої сили як специфічного товару.

Специфіка ринку праці виявляється у його функціональному навантаженні.

Ринок праці:

— оцінює робочу силу як ресурс для суспільного виробництва;

— інформує своїх суб'єктів про необхідність коригування їхніх рішень;

— гарантує покриття суспільно-корисних витрат робочої сили;

— стимулює кількісно-якісне її зростання й ефективне використання;

— регулює розподіл робочої сили, зумовлюючи мобільність цього ресурсу та раціоналізацію його витрат;

— узгоджує величину і структуру сукупної робочої сили з обсягом і структурою виробничих потреб у ній.

1.3 Інструмент регулювання зайнятості населення

Сучасний механізм регулювання досить складний, органічно поєднує ринковий механізм саморегулювання економічних процесів і систему заходів державного сприяння зайнятості. Державне регулювання зайнятості є різноплановим за своїми наслідками процесом. Його об'єктом є людина, яка завжди і безпосередньо перебуває в ролі суб'єкта всього спектра суспільних відносин.

Тому цільові орієнтири механізму регулювання зайнятості повинні виходити з багатьох засад, основними з яких є:

— економічна доцільність досягнення певного рівня зайнятості та вибору відповідних регулюючих заходів;

— достатня і стабільна ефективність розподілу ресурсів праці;

— утвердження гуманістичних і демократичних рис суспільства.

Цільові орієнтири зумовлюють відповідний вибір принципів державного регулювання зайнятості (рис. 1.3).

Рис. 1.3 Принципи державного регулювання праці

Державне регулювання зайнятості потребує відповідних інфраструктурних елементів, конкретного набору заходів, певної послідовності й узгодженості впровадження їх, що у своїй сукупності визначає механізм впливу держави на систему зайнятості.

Механізм державного регулювання зайнятості має такі складові:

— система вивчення і прогнозування стану загальнонаціонального та локального ринків праці;

— розробка загальної стратегії та конкретних науково обґрунтованих програм регулювання зайнятості;

— система професійної підготовки та перепідготовки;

— розгалужена система органів працевлаштування;

— централізовані й місцеві банки даних попиту на робочу силу та її пропозицію;

— спеціальні програми стимулювання зайнятості у праценадлишкових регіонах.

З самого початку країни з перехідною економікою, в тому числі й Україна, встановили такі норми, як мінімальна заробітна платня та робочий час, запровадили заходи соціального захисту найменш захищених верств населення на ринку праці, встановили правила для трудових контрактів, та запровадили систему допомоги по безробіттю. Одночасно із використанням пасивних заходів, спрямованих на матеріальну підтримку безробітних, уряди ввели у дію різноманітні активні заходи політики зайнятості (наприклад, заходи з професійної підготовки та перепідготовки, тимчасові громадські роботи, заходи для стимулювання самозайнятості, дотації для створення робочих місць в приватному секторі).

Ефективність державного регулювання зайнятості в значній мірі залежить від співвідношення активних та пасивних методів впливу на рівень зайнятості (рис. 1.4).

Рис. 1.4 Методи впливу на рівень зайнятості

Практикою доведено, якщо заходи активної політики ретельно сплановані, добре організовані, а за їх впровадженням здійснено ефективний нагляд, вони можуть допомогти безробітним у пошуку підходящої роботи, підвищити продуктивність праці, призводячи до покращення функціонування ринку праці.

Формування інформаційного суспільства та підвищення інтелектуального змісту праці зумовлюють зростання вимог до якості робочої сили. Тому в державному регулюванні зайнятості розвинутих країн набирають ваги заходи довготривалого характеру, спрямовані на розвиток якісних параметрів трудових ресурсів.

Розділ 2. Аналіз практики державного регулювання зайнятості населення

2.1. Аналіз динаміки чисельності та розподілу зайнятого населення

Розгляд таблиці (Додаток 1) показує що загальна динаміка зайнятості в Україні позитивна, 3 2000 до 2006 року кількість зайнятого населення зросла з 20175 до 20730,4 тис. осіб. При цьому відповідно зростала і кількість зайнятих працездатного віку з 18520,7 до 19032,2 тис. осіб.

За період з 2004 до 2006 року населення, що перебувало в умовах неповної зайнятості зменшилося на третину. Зокрема такі, що знаходилися у адміністративних відпустках з 221 до 137 тис. осіб, а такі, що були зайняті в режимі неповного робочого дня – з 997 до 620 тис. осіб [15, c. 56].

За регіонами у 2006 році частково зайнятих було найбільше у Дніпропетровській (6,61%), Запорізькій (7,66%), Львівській (7,13%) та Харківській (7,13%) областях, найменше – у Рівненській (1,72%), Чернівецькій (1,725) та Київській (2,11%) областях. Для порівняння у попередньому 2005 році у Дніпропетровській області було зареєстровано частково зайнятих 9,6% від загальноукраїнської кількості, у Запорізькій – 9,21%. У таблиці 1 наведено структуру вакансій, інформація про які подавалася підприємствами, установами та організаціями до центрів зайнятості України, наприкінці 1995 та 2003-2006 рр.

Таблиця 1

Структура вакансій на підприємствах за їх формою власності та галузями економіки, та за кваліфікацією (у % до загальної кількості вакансій)

	1995	2003	2004	2005	2006
За формами власності
державна	80.3	59.9	49.6	46.8	49.6
колективна	16.3	35.6	46.6	49.2	45.1
приватна	2.2	4.3	3.5	3.7	5.0
інші	1.2	0.2	0.3	0.3	0.3
За галузями економіки
промисловість	36.4	44.9	38.4	39.4	41.7
сільське господарство	8.4	10.3	11.0	7.4	5.3
транспорт і зв’язок	6.9	6.8	6.3	6.4	5.5
будівництво	15.6	9.6	10.8	11.5	10.6
торгівля і гром. харчування	3.2	5.0	5.0	4.9	5.3
житлово-комун. господарство	7.0	5.0	6.6	9.1	9.6
охорона здоров’я	5.9	4.0	5.4	4.6	4.8
інші	16.6	14.4	16.5	16.7	17.2
За кваліфікацією
робітники	74.1	73.5	67.2	68.2	69.7
службовці	16.9	21.7	27.2	25.2	24.2
без спеціальної підготовки	9.0	4.8	5.6	6.6	6.1
Навантаження на одне вільне робоче місце	1	20	30	24	17

Отже, в структурі вакансій за 10 років відбувся значний перерозподіл за формами власності підприємств. Це свідчить про значні зміни форм власності підприємств України. Зміни в структурі попиту на робочу силу за галузями економіки не є значними і спричинені загальними економічними процесами – наприклад розвитком торгівлі і громадського харчування чи зменшенням кількості сільськогосподарських підприємств. Незважаючи на збільшення популярності серед населення отримання вищої освіти, на підприємствах збільшився попит на службовців і зменшилася потреба у робітниках та некваліфікованій робочій силі.

Можна сказати, що протягом останніх років є деякі позитивні зрушення в зареєстрованому попиті на працю. В результаті запровадження нових форм співробітництва центрів зайнятості з роботодавцями та вдосконаленням системи управління інформацією про вакансії, їх кількість, протягом останніх років, зростає випереджаючими темпами: навантаження на одне вільне робоче місце скоротилося з 30 осіб у 2004р. до 17 осіб у 2006р.

Хоча питома вага приватних підприємств, які подають інформацію про вільні робочі місця до центрів зайнятості, трохи зростає, це відбувається дуже повільно порівняно із розвитком приватного сектору. Цей факт можна пояснити тим, що приватні підприємства віддають перевагу пошуку найкваліфікованіших кадрів через приватні агентства або безпосередньому відбору кадрів без будь-якої сторонньої допомоги.

Попит на робочу силу підприємств на 1.01.2007 становив 91,3% до 1.10.2006, (Додаток 2). Причому перевищення попиту над минулорічним спостерігається на підприємствах виробництва та розподілення електроенергії, води та газу, в торгівлі та сервісі (готелі, ресторани, побутове обслуговування) а також в освіті. Зважаючи на те, що кількість прийнятих на роботу у цих галузях теж зросла в порівнянні з минулими періодами (Додаток 3), слід вважати дані напрямки економічної діяльності перспективними і саме для цих галузей готувати працівників при профорієнтації тих, хто звертається до служби зайнятості.

Рис. 2.1

Як видно з рис. 2.1. перелічені галузі з високою потребою у працівниках і до цього часу займали їх найбільше. Розподіл працівників за галузями економічної діяльності нерівномірний і добре ілюструє важливість галузі в економіці нашої країни.

Рис. 2.2

Як видно з рис. 2.2 ні за якою професійною групою навантаження на робоче місце не зросло. На нашу думку, це демонструє покращення балансу між попитом та пропозицією робочої сили на ринку праці України.

2.2 Аналіз активної політики зайнятості

Активна політика зайнятості — це сукупність правових, організаційних та економічних заходів, які проводить держава з метою зниження рівня безробіття: профорієнтація, професійна підготовка та перепідготовка населення, організація громадських робіт, сприяння у пошуках роботи, розвиток системи органів служби зайнятості тощо.

Активні заходи політики зайнятості (АЗПЗ) поділяють на три типи. До першого типу належать так звані брокерські послуги, в тому значенні, що ДСЗ виконує функцію брокера, зводячи потенційних роботодавців з тими, що шукають роботу. Сюди відносять інформаційні послуги про вакансії та наявну робочу силу, поради щодо вибору майбутньої професії з врахуванням потреб ринку та ін. До другого типу належать заходи, що сприяють мобільності робочої сили (як в просторовому, так і в галузевому розумінні), наприклад, фінансування переїзду особи з трудонадлишкового району у райони, що потребують додаткової робочої сили, а також заходи з перенавчання, перекваліфікації. До третього типу відносять заходи по створенню нових робочих місць, в тому числі шляхом субсидіювання самозайнятості.

При високому безробітті і погано функціонуючому ринку праці головною проблемою для ефективного здійснення брокерських функцій є нестача вакансій. Основною функцією ДСЗ тут є сприяння поширенню інформації про вільні робочі місця. Існує повністю відкритий, напіввідкритий та закритий спосіб оголошення про вакансії. Повністю відкритий спосіб полягає у тому, що інформація про вакансії публікується у засобах масової інформації, розклеюється на дошках оголошення і т.п. таким чином, щоб кожен хто бажає змінити місце праці чи знайти роботу, мав змогу скористатися цією інформацією. При такому способі поширення інформації працедавець може бути незадоволений, оскільки потенційно це може призвести до масових звернень щодо цієї вакансії, в тому числі непідготовлених працівників. З іншого боку, при напіввідкритій системі (коли інформація про вакансію поширюється вільно, однак деякі реквізити (наприклад, назва підприємства, контактні телефони та ін.) не вказуються, дає змогу ДСЗ здійснити попередній відбір кандидатів, що значно полегшить роботу працедавця. Закрита система передбачає, що інформацію про вакансії можна почерпнути тільки безпосередньо звернувшись у ДСЗ. Оскільки першочерговим завданням ДСЗ є працевлаштування безробітних (особливо з тривалим терміном безробіття), при закритому розповсюджені інформації, вакансії, як правило, пропонуються безробітним, а не працюючим, що мають намір покращати роботу. При цьому виникає три проблеми. Перша, дискримінуються ті громадяни, які мають роботу, хоча таким чином досягається якийсь вигляд соціальної справедливості по відношенню до безробітних. Друга, оскільки безробітні, особливо ті, хто не працює довгий період часу, є менш кваліфікованими працівниками (при інших рівних умовах), роботодавці з часом, можуть стати менш задоволеними співпрацею з ДСЗ. Третя, при закритому способі, для посадових осіб ДСЗ є більше простору для зловживань.

Виходячи з наявної у нас інформації, ми вважаємо, що в Україні існує закритий спосіб оголошення вакансій, при якому тільки звернувшись у ДСЗ можна одержати інформацію про вакансії, що є в наявності цієї служби. З іншого боку, ніщо не перешкоджає працедавцям самостійно розміщувати оголошення в засобах масової інформації та знаходити прийнятні кандидатури для відкритих вакансій. Більше того, попри законодавчо закріплену норму про необхідність інформування ДСЗ про усі вільні вакансії, працедавці досить часто не повідомляють ДСЗ про вакансії через якість запропонованої робочої сили. В інших країнах частка найму робочої сили, що відбувається в мережі ДСЗ, дуже різна, наприклад, ця частка оцінюється як 9% в Швейцарії та 50% в Норвегії, хоча це тільки приблизні оцінки.

Для вдосконалення цієї ланки ДСЗ можна запропонувати схему, за якою було б збережено закритий спосіб для тимчасових робіт (оскільки для таких робіт, як правило, не вимагається високої кваліфікації працівників), і напівзакритий спосіб для вакансій, що стосуються постійної роботи (що забезпечить вищу, порівняно з закритим способом, кваліфікацію претендентів на цю вакансію).

Ще один аспект, пов’язаний з брокерською функцією ДСЗ, полягає у способі контакту ДСЗ та підприємств – потенційних працедавців. В Україні такий контакт полягає у тому (як вже було зазначено), що підприємства зобов’язані раз в місяць надавати інформацію у ДСЗ про наявність вільних робочих місць (стаття 20). А, наприклад, в Данії, місцеві центри ДСЗ повинні відвідувати місцевих працедавців і обговорювати плани щодо майбутньої потреби в робочій силі. В середньому вони відвідують 17% працедавців за рік. В Фінляндії, де ДСЗ розвинута досить добре, за кожним працедавцем закріплено одну контактну особу ДСЗ. Зрозуміло, що в сучасних умовах в Україні таку практику буде важко запровадити, через нерозвиненість вітчизняної ДСЗ, а також через критичний стан більшості підприємств, однак в довгостроковій перспективі наша ДСЗ повинна іти до такої форми співпраці.

Темпи збільшення кількості осіб, що перебували на обліку в ДСЗ значно перевищують темпи зростання працевлаштованих. Таким чином, якщо в 2003 р. 31,3 % тих, хто шукав роботу, був працевлаштований, то у 2006р. ДСЗ змогла працевлаштувати тільки 21,8% бажаючих. Цей факт також красномовно свідчить на користь того, що ефективність роботи ДСЗ залежить від рівня безробіття. При невисокому рівні безробіття ДСЗ може легко забезпечити високу якість послуг, які вона надає, тоді як при високому безробітті ДСЗ не може справитись належним чином з усіма бажаючими, а ринок праці, в період економічного спаду, також не є ефективним і не генерує необхідної кількості нових робочих місць.

Якщо говорити про якість вакансій, які пропонує ДСЗ, то можна виділити наступні закономірності. По-перше, ДСЗ працевлаштовує, в переважній більшості, на підприємства державної та колективної форми власності. Якщо врахувати, що на сьогоднішній день держава володіє значною часткою акцій більшості колективних підприємств, то можна стверджувати, що ДСЗ працевлаштовує, головним чином, на державні підприємства. Частка осіб, працевлаштованих на приватні підприємства за 6 років зросла лише на 4,1 відсоткових пункти з 4,8 % в 2000 р. до 8,9% в 2006 р. Таку тенденцію можна пояснити недостатнім розвитком приватного сектору в Україні та меншою потребою цього сектора в робочій силі (завдяки більш інтенсивному використанню інших факторів виробництва, чи бажанням наймати робочу силу в тіньовому секторі). Однак, на нашу думку, головним фактором тут є неприйнятність рівня послуг, що надаються ДСЗ, вимогам приватного сектору, що націлений на прибутковість свого бізнесу.

Одним із напрямів соціального захисту незайнятого населення є організація оплачуваних громадських робіт, які забезпечують тимчасову зайнятість. На таких роботах, за інформацією Державного комітету статистики України (ukrstat.gov.ua), упродовж І півріччя 2008р. працювали 225,7 тис., що на 6,1% менше, ніж у І півріччі 2007р. В основному, це були особи, які мали статус безробітних (99,6%). Середня тривалість громадських робіт у розрахунку на одного безробітного, залученого до їх проведення, у І півріччі 2008р. становила 9,5 дня проти 11,6 дня у відповідному періоді 2007р. Загалом на організацію та проведення таких робіт у І півріччі 2008р. було витрачено 63,0 млн. грн., що на 1,9% більше, ніж у І півріччі 2007р.

З метою підвищення конкурентоспроможності безробітних, державною службою зайнятості здійснюється їх професійне навчання (підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації). В навчальних закладах усіх типів упродовж І півріччя 2008р. проходили професійне навчання 142,9 тис. безробітних, що на 5,3% більше, ніж у відповідному періоді 2007р., з них завершили навчання у зазначеному періоді 118,7 тис. осіб. Із загальної кількості безробітних, які завершили навчання, 79,7% – навчалися з метою підвищення своєї кваліфікації, 13,4% – пройшли перепідготовку на іншу професію, а решта (6,9%) – вперше отримали професійну освіту.

Ці дані підтверджують тенденцію, виявлену при аналізі табл. 1.: серед вакансій зменшується частка некваліфікованої робочої сили, що є стимулом для ДСЗ і тих, хто до неї звертається одержувати професійну освіту та підвищувати кваліфікацію.

2.3 Аналіз пасивної політики зайнятості

Пасивна політика зайнятості — це сукупність заходів, які направлені на згладжування негативних наслідків безробіття: грошова допомога безробітним і членам їх сімей, пільги.

Компенсацію, пов’язану із безробіттям, яку одержують громадяни України, умовно можна поділити на два види: допомога по безробіттю та матеріальна допомога.

Таблиця 2 Розмір допомоги по безробіттю

Категорія безробітних	Тривалість виплати	Величина допомоги як % попередньої заробітної платні
Вивільнені працівники Вивільнені військовослужбовці, яким не призначено пенсії Відселені із радіоактивних територій Втрата роботи в зв’язку із нещасним випадком на виробництві чи професійним захворюванням	360 днів	100%-протягом перших 60 календарних днів 75%; - протягом наступних 90 календарних днів 50% - протягом решти 210 днів
Загальні підстави (пропрацював не менше 26 тижнів за попередній рік)	360 днів протягом 2 років	50%
Загальні підстави (пропрацював менше 26 тижнів за попередній рік)	360 днів протягом 2 років	Мінімальна ЗП
Вперше шукають роботу Після тривалої перерви (більше 6 місяців)	180 днів	Мінімальна ЗП
Для осіб передпенсійного віку	720 днів	В залежності від тривалості роботи в попередні періоди

На нашу думку, вказані виплати достатні для підтримання людини, що втратила роботу. Але спонукають до пошуків нової роботи. тому що не достатні для забезпечення попереднього рівня життя і не довготривалі.

Допомога по безробіттю та термін її виплати залежить від кількох факторів, головними з яких є причина безробіття та розмір заробітної платні. Так, вивільнені працівники і прирівняні до них категорії громадян (таблиця 2) протягом перших 5 місяців мають право на допомогу значно більшого розміру, ніж безробітні, зареєстровані в ДСЗ на загальних підставах. Однак для усіх без винятку безробітних ця допомога не може перевищувати середню заробітну платню в економіці відповідного регіону за попередній місяць та бути нижчою за мінімальну заробітну платню, що накладає суттєві обмеження на її діапазон, оскільки різниця між офіційною середньою і мінімальною зарплатою не дуже велика.

У деяких випадках виплата допомоги по безробіттю переривається строком до трьох місяців: при цьому цей строк зараховується до загального періоду виплати допомоги. Причиною призупинення виплат може бути відмова громадянина від двох пропозицій підходящої роботи, приховування від ДСЗ відомостей про працевлаштування на тимчасову роботу в період одержання допомоги, та інше.

Матеріальна допомога надається безробітному після закінчення строку виплати допомоги, якщо середньомісячний сукупний доход на члена сім'ї не перевищує неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Матеріальна допомога не може перевищувати 75% мінімальної заробітної платні і виплачується протягом наступних півроку. Крім того, кожному з членів сім'ї, які перебувають на утриманні безробітного, а також громадянам, у яких закінчився строк виплати допомог по безробіттю, подається одноразова матеріальна допомога у розмірі 50 % установленої законодавством мінімальної заробітної платні.

Отже, система соціального захисту безробітних є досить складною, а тому досить важко оцінити ефективність її функціонування. Приблизну оцінку можуть дати тривалість виплат допомоги по безробіттю, її розмір та чисельність осіб, які мають право на допомогу.

З таблиці 2 видно, що середній термін виплати допомоги триває 1 рік. Для порівняння, у Чехії допомога виплачується не більше півроку і її розмір не перевищує 60% зарплати, хоча до 1992 року допомога в Чехії також виплачувалася протягом року і для вивільнених працівників становила 90% зарплатні протягом перших 6 місяців. В Болгарії тривалість виплат коливається від 3 місяців для випускників професійно-технічних училищ до одного року для тих, що пропрацювали більше 25 років і старші за 50 років.

Розмір допомоги по безробіттю можна порівняти за допомогою коефіцієнта заміщення (співвідношення між середньою допомогою та середньою зарплатою) як видно із таблиці 3, коефіцієнт заміщення в Україні протягом 2003-2005 рр. був практично незмінним і залишався на рівні 21-22 %. В Болгарії цей показник в середньому становить 30-35 % (хоча до 2000 р. він становив 80%), та в Польщі та Угорщині - близько 36% .

Таблиця 3 Ступінь соціального захисту безробітних

	2003 р.	2004 р.	2005 р.
Чисельність безробітних, що перебували на обліку в ДСЗ (на кінець періоду)	1 003 216	1 174 542	1 155 216
Чисельність безробітних, що отримували допомогу по безробіттю (на кінець періоду)	532 772	620 580	627 340
% тих, що отримував допомогу по безробіттю	53,11	52,84	54,30
Середній розмір допомоги по безробіттю	38,5	49,8	59,4
Середня заробітна платня	153,5	177,5	296,3
Коефіцієнт заміщення	25,1	28,1	25,8

Отже, чисельність безробітних, що отримували допомогу зростає з року в рік. середній розмір допомоги по безробіттю теж дещо збільшується, але становить близько чверті середньої зарплатні за відповідний період. Отже, збільшення загальних витрат ДСЗ на допомогу по безробіттю не призводить до збільшення цієї допомоги кожному зокрема.

Коефіцієнт покриття (співвідношення тих, хто отримує допомогу по безробіттю та усіх безробітних, що перебувають на обліку в ДСЗ) в Україні становив 52-54% у зазначений період (таблиця 3). Причиною такого зменшення, було, в першу чергу, широкомасштабне вивільнення робочої сили, пов’язане із реструктуризацією виробництва [3].

Таким чином, порівняно з іншими країнами система допомоги по безробіттю є більш щедрою в тому розумінні, що вона охоплює більшу частину безробітних і її тривалість в середньому є довшою. Однак, розмір допомоги по безробіттю значно менший, ніж в інших перехідних економіках. Останній факт також частково пояснює, чому не всі безробітні, зафіксовані опитуваннями, реєструються у ДСЗ. Адже малий розмір допомоги та загально розповсюджена думка про малу ефективність ДСЗ у пошуках прийнятної роботи, разом із вимогою частого відвідування ДСЗ зареєстрованими безробітними, зводять нанівець бажання (особливо кваліфікованої робочої сили) реєструватися в ДСЗ.

Загалом, соціальний захист робочої сили, умовно можна розділити на два блоки. Перший – це перешкоди на шляху звільнення працівників, другий (розглянутий нами вище) – компенсаційні виплати вже звільненим працівникам. З точки зору працівників було б ідеально мати гарантії незвільнення з робочого місця, а також, у разі звільнення, гарантії щодо збереження попереднього матеріального достатку. Однак, зрозуміло, що це призведе до зниження продуктивності праці (оскільки загроза звільнення буде мінімальною), не буде зацікавленості у якомога швидшому знаходженні нової роботи (адже матеріальний рівень залишиться на тому ж рівні), підприємства не матимуть змоги швидко пристосовуватись до умов ринку (реструктуруючи своє виробництво, змінюючи ціну продукції і т.д.), бюджетні навантаження зростуть (оскільки пропаде зацікавленість у пошуках нової роботи, збільшиться кількість безробітних). Тому необхідно запроваджувати таке регулювання ринку праці, при якому би використовувався комплексний підхід, з врахуванням розмірів соціального захисту обох блоків.

В Україні процес скорочення персоналу на підприємствах вкрай ускладнений. По-перше, підприємство зобов’язано виплатити вивільненому працівнику вихідну допомогу у розмірі від 1 до 3 його місячних зарплат. По-друге, узгодити із профспілками можливість вивільнення працівників та одержати відповідний дозвіл. По-третє, повідомити усі зацікавлені сторони – ДСЗ, працівників, профспілки не пізніше як за два місяці про плановане вивільнення. І нарешті, підприємства мають значні труднощі при вивільнені категорій працівників, які потребують додаткового соціального захисту (жінок, інвалідів, молоді). Це надмірне регулювання ринку праці негативно впливає на ступінь реструктуризації виробництва, що, в свою чергу негативно позначається на розвитку усієї економіки.

З іншого боку, як було зазначено вище, попри невисокий розмір допомоги по безробіттю, вона видається протягом довгого періоду часу та досить широкому колу осіб. Тому можна стверджувати, що два, згадані вище блоки в Україні не збалансовані, при цьому акцентується увага на необхідності забезпечення соціального захисту громадян, а не ефективності економіки.

Прямо протилежним шляхом пішла Данія. Відповідно до реформи 1969 р. система надає відносно “щедру” допомогу по безробіттю (як за розміром так і за тривалістю), але запроваджує низькі стандарти захисту зайнятості. В результаті, оскільки звільнення працівників було практично безкоштовне для роботодавців, а самі звільнені не заперечували проти недовгого перебування в статусі безробітних, то короткострокове безробіття було дуже зручним механізмом пристосування виробництва до вимог ринку. На жаль високий розмір допомоги по безробіттю не сприяє активному пошуку нової роботи, що вело до збільшення довгострокового безробіття. Як наслідок, безробіття у Данії є досить високим по західноєвропейським міркам.

Таким чином, в Україні повинна бути приділена значна увага питанню збалансування згаданих двох блоків.

Розділ 3. Напрямки вдосконалення державного регулювання зайнятості

3.1 Напрями розвитку державної політики зайнятості за видами економічної діяльності

У статті 43 Конституції України закріплено право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадян права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадяни мають право на працевлаштування і вибір місця роботи шляхом звернення до підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства, а також до іншого роботодавця.

Стратегією економічного і соціального розвитку України на 2004—2015 pp. «Шляхом європейської інтеграції», що підготовлена відповідно до розпоряджень Президента України №372/2001-рп від 21.12.2001 р. та №385/2002-рп від 8.11.2002 р. такими базовими інституціями, як Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут економічного прогнозування НАН України та Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, визначаються такі цілі та механізми реалізації політики зайнятості.

На етапі економічного зростання набуває особливої значущості здійснення регулюючих заходів, спрямованих на ліквідацію прихованого безробіття, проведення політики забезпечення повної продуктивної зайнятості. Зусилля органів державної влади і, насамперед Уряду, мають концентруватися на запровадженні дієвих стимулів створення нових робочих місць, забезпеченні гарантій зайнятості у процесі приватизації та реструктуризації підприємств, на підтримці підприємництва і самозайнятості населення, розширенні практики громадських робіт, підвищенні гнучкості ринку прані.

У сфері продуктивної зайнятості завдання полягає у прискоренні адаптації населення до ринкових вимог із врахуванням європейських та євразійських інтеграційних процесів розвитку інфраструктури ринку праці, підготовки кадрів. На перший план висуваються завдання удосконалення структури зайнятості та оптимізації структури робочих місць, удосконалення цільових програм з точки зору їх впливу на умови зайнятості у галузях і регіонах.

Мета державної політики щодо неформального сектору та натурального господарства полягає у поступовому переведенні зайнятого там населення до більш високого рівня організації шляхом сприяння повній, продуктивній, вільно обраній зайнятості й покращання соціального захисту вразливих верств населення.

Мікробізнес є дуже нестійким та уразливим видом підприємництва, тому потребує додаткових заходів сприяння на місцевому рівні.

З метою заохочення легалізації підприємницької діяльності для підприємців, які реєструються, слід передбачити:

• організацію короткострокових безкоштовних курсів, семінарів з правових основ підприємництва, бухгалтерського та податкового обліку;

• забезпечення консультаційного, інформаційно-рекламного обслуговування новостворених підприємницьких структур, зокрема включення до місцевих рекламно-інформаційних довідників безкоштовних юридичних консультацій, інформації про державні та громадські установи, які працюють з підприємцями;

• сприяння об'єднанню підприємців у громадські організації, спілки для захисту своїх інтересів.

Особливої уваги потребує вирішення проблем зайнятості сільського населення. Державна політика зайнятості в сільській місцевості передбачає такі основні напрями:

• стимулювання розвитку фермерських господарств та інших підприємств, які займатимуться сільським господарством на професійній основі та з використанням сучасних індустріальних технологій;

• диверсифікація зайнятості сільського населення, розвиток переробної промисловості та інших галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери;

• законодавче врегулювання статусу і діяльності особистих селянських господарств, в основу визначення яких має закладатися не лише розмір, а й переважний напрям використання землі; права членів домогосподарств на державний соціальний захист і допомогу, у т. ч. допомогу по безробіттю, мають визначатися з урахуванням демографічного складу сім'ї (чисельність працездатних осіб, дітей, людей похилого віку) та об'єктивних можливостей здачі земельної ділянки в оренду (наявність підприємств, готових взяти землю в оренду, розмір орендної плати).

Пріоритетами державної політики зайнятості на період до 2009 року є сприяння: зайнятості населення шляхом збереження ефективних та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності; самостійній зайнятості населення, розвитку підприємництва; підготовці робочої сили, професійний склад і кваліфікаційний рівень якої відповідає потребам економіки та ринку праці; підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійного навчання кадрів протягом періоду трудової діяльності з урахуванням потреб ринку праці; посиленню мотивації до легальної продуктивної зайнятості; зайнятості громадян, що потребують соціального захисту і не спроможні на рівних умовах конкурувати на ринку праці; професійній підготовці та зайнятості осіб з обмеженими фізичними і розумовими можливостями; поверненню зареєстрованих безробітних до продуктивної зайнятості; детінізації відносин у сфері зайнятості населення; легалізації зовнішньої трудової міграції громадян України та посиленню їх соціального захисту.

Загальні напрямки діяльності ДСЗ можна таким чином розподілити за напрямками економічної діяльності.

Так як у промисловості більшість – великі підприємства державної та колективної власності – тут будуть актуальними професійна підготовка, підвищення кваліфікації та перекваліфікація, як відповідь на введення нових технологій та оновлення техніки.

Що ж стосується сільського господарства, мисливства, лісового господарства, рибальства та рибництва. тут досить значний обсяг неформальної зайнятості. Тому зайнятим у цій галузі будуть на часі допомога у створенні власного бізнесу, і не лише грошова а й консультації та поширення інформації.

Такі види економічної діяльності як торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку; діяльність готелів та ресторанів активно розвиваються і потребують кваліфікованого персоналу, отже тут теж будуть актуальними навчання та підвищення кваліфікації.

Для тих же видів економічної діяльності які згортають свою діяльність або активно реформуються буде актуальною підтримка звільнених. надання їм допомоги по безробіттю.

3.2 Перспективи розвитку активної політики зайнятості

Головна роль в управлінні трудовими ресурсами належить Державній службі зайнятості, яка займається не тільки пошуком робочих місць і працевлаштуванням, але й регулює процеси зайнятості населення по території, веде профорієнтаційну роботу, підготовку та перепідготовку кадрів, виплачує допомогу в період тимчасової незайнятості. Служба зайнятості таким чином бере на себе турботу від імені держави щодо пошуку робочих місць, надає безкоштовні послуги з питань професійної орієнтації і підготовки тимчасово вивільнених людей до нової роботи.

Обласні (районні) ланки системи управління трудовими ресурсами в першу чергу вирішують завдання забезпечення надійного функціонування районних і міських систем міжрайонного обліку і регулювання зайнятості населення, а також перерозподілу робочої сили з метою забезпечення підприємств необхідними постійними або тимчасовими кадрами, підвищення ефективності їх використання. На вказаному рівні передбачається вирішення таких завдань: прогнозування демографічного розвитку населення і формування трудових ресурсів, потреб у них галузей народного господарства областей, районів і міст; розробка та реалізація заходів, спрямованих на ефективне використання трудового потенціалу території, досягнення збалансованості трудових ресурсів і робочих місць; розвиток системи працевлаштування, профорієнтації і перенавчання працівників, що звільняються; координація управління трудовими ресурсами і демографічним розвитком; створення автоматизованих інформаційних банків незайнятого населення, вільних і створюваних робочих місць.

Важливого значення в удосконаленні організації праці, в підвищенні її продуктивності набувають галузеві центри і відповідні відділи на підприємствах.

Не тільки пасивні, але і активні заходи політики зайнятості часто критикуються за відсутність ефективності. Існує кілька теоретичних аргументів щодо причин неефективності цих заходів. По-перше, якщо в країні використовуються різні заходи сприяння зайнятості, працівники менше хвилюються про можливість бути звільненими та незайнятими протягом деякого часу. Це може призвести до більш агресивних переговорів про рівень зарплати працівників (можливо, поки що не в нашій країні) і фактично може збільшити безробіття. По-друге, багато з тих осіб, які охоплені певним заходом, могли б знайти постійну роботу й без участі у цьому заході (ефект суспільних втрат). По-третє, той, хто був працевлаштований після участі в активному заході, може замістити іншого безробітного, якого б найняли, якби перший не пройшов перенавчання, не взяв участь у громадській роботі чи ін. (ефект заміщення). При цьому загальна кількість працевлаштованих безробітних не змінюється. По-четверте, припускаючи обмежений попит на працю, збільшення робочих місць на одній фірмі в результаті активного заходу може бути за рахунок робочих місць на інших фірмах (ефект витіснення). По-п’яте, кошти, витрачені на активні заходи могли б бути спрямовані на створення робочих місць (ефект фіскального заміщення). Наприклад, кошти, не сплачені підприємцем у фонд зайнятості, могли б бути спрямовані ним на оплату праці додаткового співробітника. І нарешті, як вже зазначалося вище, участь в деяких заходах (наприклад, в громадських роботах) може “заплямувати” безробітних перед роботодавцями, призводячи іноді до зниження ймовірності працевлаштування учасників порівняно з тими, які не були охоплені цими заходами.

Державна політика у сфері формування професійно-освітнього потенціалу населення спрямовується на створення сприятливих правових, економічних, соціальних та організаційних засад для отримання молоддю професійних знань відповідно до потреб і можливостей особистості у здобутті освіти та ситуації на ринку праці і сприяння професійному розвиткові зайнятого населення.

Державною політикою у сфері формування професійно-освітнього потенціалу населення на період до 2009 року є:

1) переорієнтація ринку освітніх послуг на потреби роботодавців, зокрема: обґрунтування державного замовлення на підготовку кадрів, запровадження системи тендерів на його розміщення; надання державної підтримки у підготовці спеціалістів за професіями, щодо яких утворився дефіцит на ринку праці; надання кредитів для здобуття вищої та професійно-технічної освіти із застосуванням механізму їх здешевлення; удосконалення порядку ліцензування освітніх послуг з метою оперативного реагування навчальних закладів і підприємств на потреби ринку праці; розроблення і впровадження ефективного механізму взаємодії навчальних закладів та роботодавців;

2) підвищення якості робочої сили, зокрема: здійснення неперервного навчання працівників протягом періоду трудової діяльності; здійснення державних інвестицій у розвиток освіти та підготовку кадрів різного освітньо-кваліфікаційного рівня; здійснення професійного навчання працівників, зайнятих у галузях економіки, відповідно до потреб виробництва за рахунок коштів роботодавців; здійснення професійного навчання зареєстрованих безробітних з метою забезпечення подальшої їх зайнятості; сприяння самоосвіті і професійному навчанню осіб за власні кошти для забезпечення розвитку особистості та просування по роботі (службі); запровадження незалежної кваліфікаційної атестації;

3) інтеграція професійної освіти в європейський простір, зокрема: реалізація в Україні положень Болонської декларації; перегляд переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах; розроблення переліку кваліфікацій за відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем; удосконалення державних стандартів освіти; оптимізація мережі вищих навчальних закладів та системи їх підпорядкування; удосконалення Класифікатора професій ДК 003:2005, кваліфікаційних характеристик професій працівників.

3.3 Перспективи розвитку пасивної політики зайнятості

Обов'язковою умовою реалізації завдань державної політики зайнятості є забезпечення взаємозв'язку політики зайнятості та державної економічної політики, поліпшення взаємодії сторін соціального діалогу та посилення відповідальності органів виконавчої влади за проведення державної політики зайнятості.

Відповідно до законів України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” та “Про зайнятість населення” фінансування заходів сприяння зайнятості та соціального захисту незайнятого населення в Україні з 2001 р. здійснюється в основному за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, який є правонаступником Державного фонду зайнятості. Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття є цільовим централізованим страховим фондом та, на відміну від свого попередника, не є складовою частиною Державного бюджету України. Основними джерелами формування коштів фонду є страхові внески роботодавців та працівників (1.5% та 0.5% від фонду заробітної платні відповідно), а також асигнування державного бюджету, суми фінансових санкцій та адміністративних штрафів, інші надходження відповідно до законодавства України.

Протягом останніх років спостерігається тенденція до збільшення частки фондів, призначених для фінансування активних заходів (в середньому наближаючись до 40% від загальних витрат та 0.9% від ВВП у 2006 р. у порівнянні з 30.3% від загальних витрат та 0.94% від ВВП у 2000р.), та, відповідно, до зменшення частки витрат на пасивні заходи за рахунок зменшення витрат на дострокові пенсії та реформування системи страхування на випадок безробіття. Як і у випадку загальних витрат, витрати на пасивні та активні заходи коливаються у часі разом з рівнем безробіття, причому, зрозуміло, витрати на пасивні заходи є більш чутливими до змін рівня безробіття, ніж витрати на активні заходи.

Зростання кількості зареєстрованих безробітних осіб вимагає негайно більше матеріальних ресурсів для їх захисту від негативних наслідків безробіття, і таким чином, витрати на виплату допомоги по безробіттю витісняють витрати на активні заходи.

Як зазначалося вище, в Україні повинна бути приділена значна увага питанню збалансування перешкод на шляху звільнення працівників, та компенсаційних виплат вже звільненим працівникам.

Висновки

Зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність відносин щодо участі людей в суспільному виробництві і пов'язана із забезпеченням масштабів, умов і форм включення людей у суспільно корисну працю, з процесами формування, розподілу й використання трудових ресурсів.

Мережа державної служби зайнятості (ДСЗ) була створена в Україні наприкінці 1990 р. Разом із прийняттям закону “Про зайнятість населення” ця мережа була “озброєна” низкою заходів по сприянню зайнятості: допомога по безробіттю, перенавчання, працевлаштування, профорієнтаційні послуги, соціальна підтримка тимчасово не працюючих громадян та ін. Діяльність ДСЗ підпорядкована Міністерству праці та соціальної політики України.

Відповідно до статті 14 ЗУ “Про зайнятість населення” місцевими органами влади розробляються територіальні, а на їх основі Кабінетом Міністрів України - державні програми зайнятості населення.

Загальна динаміка зайнятості в Україні позитивна, 3 2000 до 2006 року кількість зайнятого населення зросла з 20175 до 20730,4 тис. осіб. При цьому відповідно зростала і кількість зайнятих працездатного віку з 18520,7 до 19032,2 тис. осіб.

В структурі вакансій за 10 років відбувся значний перерозподіл за формами власності підприємств. Це свідчить про значні зміни форм власності підприємств України. Зміни в структурі попиту на робочу силу за галузями економіки не є значними і спричинені загальними економічними процесами – наприклад розвитком торгівлі і громадського харчування чи зменшенням кількості сільськогосподарських підприємств. Незважаючи на збільшення популярності серед населення отримання вищої освіти, на підприємствах збільшився попит на службовців і зменшилася потреба у робітниках та некваліфікованій робочій силі.

Загальні напрямки діяльності ДСЗ можна таким чином розподілити за напрямками економічної діяльності.

Так як у промисловості більшість – великі підприємства державної та колективної власності – тут будуть актуальними професійна підготовка, підвищення кваліфікації та перекваліфікація, як відповідь на введення нових технологій та оновлення техніки.

Що ж стосується сільського господарства, мисливства, лісового господарства, рибальства та рибництва. тут досить значний обсяг неформальної зайнятості. Тому зайнятим у цій галузі будуть на часі допомога у створенні власного бізнесу, і не лише грошова а й консультації та поширення інформації.

Такі види економічної діяльності як торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку; діяльність готелів та ресторанів активно розвиваються і потребують кваліфікованого персоналу, отже тут теж будуть актуальними навчання та підвищення кваліфікації.

Для тих же видів економічної діяльності які згортають свою діяльність або активно реформуються буде актуальною підтримка звільнених. надання їм допомоги по безробіттю.

Список використаних джерел

Кодекс законів про працю України: текст із змінами та доп. станом на 15 липня 2007 р. / Міністерство юстиції України. — К.: Ін Юре, 2007. — 151с.

Закон України "Про зайнятість населення": За станом на 16 червня 2006 р. Верховна Рада України. — К.: Паламентське вид-во, 2006. — 27 с.

Статистичний щорічник України // www.ukrstat.gov.ua

Актуальні проблеми соціально-гуманітарної підготовки персоналу державної служби зайнятості України: Матеріали круглого столу, Київ, 14 грудня 2005р. / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України / О.П. Смирнова (упоряд.), М.П. Лукашевич (упоряд.). — К., 2006. 82 с.

Безтелесна Л. І., Юрчик Г. М. Державне регулювання зайнятості. — Рівне: НУВГП, 2006. — 210 с.

Богоявленська Ю. В., Ходаківський Є. І. Економіка та менеджмент праці. К.: Кондор, 2005. — 329с.

Городецька Л. О. Економіка праці. — К.: НАУ, 2005. — Модуль. 1: Курс лекцій. — 116с.

Грішнова О. А. Економіка праці та соціально-трудові відносини. — К.: Знання, 2007. — 559 с.

Доманчук Д. П., Лучик С. Д., Чикуркова А. Д. Економіка праці. — Кам'янець-Подільський: Абетка, 2004. — 332с.

Зайцева К. В. Державне управління зайнятістю населення. — Донецьк: МПП "ВІК", 2005. — 319 с.

Калина А. В. Економіка праці. — К.: МАУП, 2004. — 272с.

Калініна С. П. Ринок праці і зайнятість: теоретико-методологічний аспект. Донецьк: ДНУ, 2005. — 227 с.

Карпіщенко О. І. Економіка праці та соціально-трудові відносини. — Суми: Університетська книга, 2006. — 264 с.

Кожанова Є. П., Титар О. О., Білоконенко В. І., Жилін О. І., Гавкалова Н. Л. Економіка праці й соціально-трудові відносини. — Х.: ХНЕУ, 2004. — 284с.

Лукашевич В. М. Економіка праці та соціально-трудові відносини. — Л.: Новий Світ-2000, 2007. — 248 с.

Маршавін Ю. М. Підприємництво як фактор розвитку зайнятості населення. — К.: ІПК ДСЗУ, 2004. — 234 с.

Москаленко Н. О., Отенко І. П. Економіка праці в організації. — Х.: ХНЕУ, 2006. — 232 с.

Туй Фан, Хансен Еллен, Прайс Девід. Державна служба зайнятості на ринку праці, що змінюється. — К.: Міленіум, 2002. — 294 с.

Чемерис А. Т. Організація діяльності служби зайнятості. — К.: МАУП, 2003. — 120 с.

Чепурко Г. І. Ринок праці в Україні: проблеми зайнятості в період становлення ринкової економіки. — К., 2004. — 274 с.

Додатки

Додаток 1

Динаміка зайнятого населення за статтю та місцем проживання* (У віці 15-70 років, тис. осіб)

	2000	2004	2005	2006
Усе населення	20 175,0	20295,7	20680,0	20730,4
3 НЬОГО
працездатного віку	18 520,7	18694,3	18886,5	19032,2
Жінки	9 856,9	10006,9	10075,5	10054,8
3 НЬОГО
працездатного віку	8 804,4	8921,5	8866,7	8871,0
Чоловіки	10318,1	10288,8	10604,5	10675,6
3 НЬОГО
працездатного віку	9 716,3	9772,8	10019,8	10161,2
Міське населення	13 745,7	14158,5	14093,9	14182,1
з нього
працездатного віку	12 850,7	13234,5	13215,1	13372,7
Сільське населення	6 4293	6137,2	6586,1	6548,3
3 НЬОГО
працездатного віку	5 670,0	5459,8	5671,4	5659,5

Додаток 2

Попит на робочу силу за категоріями робочих місць та видами економічної діяльності на 1 січня 2007 року*

	Потреба підприємств у працівниках на заміщення вільних робочих місць		У т.ч. на
	усього, тис. осіб	У % до 1 січня 2006р.	Місця робітників	Посади службовців	місця, які не потребують професійної підготовки
Усього	170,5	91,3	100,5	45,8	24,2
Сільське господарство,
мисливство та лісове
господарство	8,1	77,8	4,3	1,2	2,6
Промисловість	55,8	84,8	423	6,3	7,2
добувна промисловість	8,0	59,7	7,1	0,6	0,3
переробна промисловість	41,7	88,6	30,4	5,1	6,2
виробництво та розподілення електроенергії, газу та води
	6,1	115,4	4,8	0,6	0,7
Будівництво	17,0	97,2	13,2	1,8	2,0
Торгівля; ремонт автомобілів,
побутових виробів та предметів особистого вжитку	24,1	121,8	15,1	5,4	3,6
Діяльність готелів та
ресторанів	2,4	124,0	1,6	0,3	0,5
Діяльність транспорту та зв'язку	11,4	93,3	7,4	3,2	0,8
Фінансова діяльність	3,7	77,9	0,2	3,4	0,1
Операції з нерухомим майном,
оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям	15,5	99,9	7,0	3,8	4,7
Державне управління	14,2	74,0	3,2	10,6	0,4
Освіта	4,1	103,8	1,2	2,2	0,7
Охорона здоров'я та надання соціальної допомоги	8,5	86,9	2,0	6,1	0,4
Інші види
економічної діяльності	5,7	97,8	3,0	1,5	1,2

Додаток 3

Кількість працівників, які прийняті на роботу на умовах неповної зайнятості, за видами економічної діяльності на 31 грудня 2006 року*

	Усього тис. осіб	у% до облікової кількості штатних працівників	у% до 2005р.	3 НИХ ЖІНКИ
				усього тис. осіб	у % до облікової кількості штатних працівників - жінок
Усього	437,7	3,8	106,4	3183	5,1
Сільське господарство, мисливство та пов'язані з ними послуги	15,3	1,9	134,8	7,0	2,3
Лісове господарство та пов'язані s ним послуги	1,5	1,6	96,0	0,6	3,9
Рибальство, рибництво	0,3	2,3	104,5	0,1	4,2
Промисловість	43,5	1,3	120,5	24,3	1,8
Добувна промисловість	2,2	0,4	203,9	0,8	0,6
Переробна промисловість	38,1	1,6	118,7	21,6	2,1
Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води	3,2	0,6	109,1	1,9	0,9
Будівництво	6,5	1,4	114,7	2,8	2,8
Торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку	33,9	4,1	107,7	20,5	5,0
Діяльність готелів та ресторанів	5,9	7,0	128,1	4,5	73
Діяльність транспорту та зв'язку	53,0	5,3	101,4	45,2	10,7
діяльність наземного транспорту	5,7	1,6	119,3	1,9	1,6
діяльність водного транспорту	0,3	1,8	108,7	0,2	4,3
діяльність авіаційного транспорту	0,3	1,9	124,4	0,1	2,5
додаткові транспортні послуги
та допоміжні операції	2,4	0,7	101,8	1,4	1,1
діяльність пошти та зв'язку	44,4	16,5	99,3	41,6	24,9
Фінансова діяльність	8,2	2,9	113,3	6,2	3,3
Операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям	15,6	2,6	125,8	8,4	2,8
із них дослідження і розробки	5,1	3,2	124,8	2,5	3,3
Державне управління	16,6	2,7	105,0	13,3	3,2
Освіта	132,1	,7,7	105,9	102,2	7,9
Охорона здоров'я та надання
соціальної допомоги	67,2	5,1	95,6	56,4	5,2
Надання комунальних та Індивідуальних послуг; діяльність у сфері культури та спорту
	38,1	9,8	101,5	27,3	11,4
із них діяльність у сфері культури та спорту, відпочинку та розваг
	31,9	10,9	99,7	22,9	12,0

Додаток 4

Динаміка кількості працівників, які перебували в умовах вимушеної неповної зайнятості, за регіонами*(тис. осіб)

	Знаходились в адміністративних відпустках			Працювали в режимі неповного робочого дня (тижня)
	2004	2005	2006	2004	2005	2006
Україна	221	200	137	997	842	620
Автономна Республіка Крим
	6	4	5	46	41	29
Вінницька	6	4	3	47	39	26
Волинська	4	4	6	27	21	18
Дніпропетровська	21	26	13	78	74	37
Донецька	19	16	7	64	59	38
Житомирська	7	5	4	32	26	19
Закарпатська	б	6	4	19	17	15
Запорізька	19	16	5	68	80	53
Івано-Франківська	8	4	6	24	19	16
Київська	-	1	1	20	19	15
Кіровоградська	7	6	6	24	17	14
Луганська	1	1	1	59	51	40
Львівська	20	18	12	73	58	42
Миколаївська	6	5	3	28	24	20
Одеська	8	5	5	28	19	22
Полтавська	11	9	6	ЗО	28	27
Рівненська	4	4	1	20	15	12
Сумська	5	4	2	39	31	23
Тернопільська	6	6	5	23	17	15
Харківська	10	15	8	73	51	46
Херсонська	11	9	7	22	16	13
Хмельницька	10	10	9	32	28	18
Черкаська	13	11	9	36	25	18
Чернівецька	4	2	2	17	13	11
Чернігівська	4	4	3	34	27	21
м. Київ	5	5	4	32	25	12
м. Севастополь	-	-	-	2	2	2

Додаток 5

Охоплення незайнятих громадян заходами активної політики сприяння зайнятості у 2001 - 2006 pp.*

	2001р.	2002 р.	2003 р.	2004 р.	2005 р.	2006 р.
Працевлаштовано, (особи)	772 726	831810	877 268	984177	1049759	1070 782
у% до загальної чисельності осіб, які перебували на обліку в службі зайнятості	28,0	29,7	30,9	33,9	36,4	39,7
у тому числі: шляхом надання дотацій роботодавцям, (особи)	13 099	27 739	36 947	42 873	43066	37 965
шляхом виплати одноразово допомоги по безробіттю для організації підприємницької діяльності, (особи)	20 061	39 210	48 539	52 738	50 545	28 218
Отримали профорієнтаційні послуги, (особи)	1757 043	2 026 755	2 202 767	2 192 193	2 305168	2 256 632
у % до загальної чисельності осіб, які перебували на обліку в службі зайнятості	63,7	72,4	77,7	75,6	79,8	83,6
Проходили професійне навчання, (особи)	147199	163447	175 495	184392	193 317	203 365
у % до загальної чисельності осіб, які мали статус безробітного	6,6	7,3	7,8	8,2	8,8	10,2
Брали участь в оплачуваних громадських роботах, (особи)	301977	345 211	378 584	414240	419180	437 416
у % до загальної чисельності осіб, які перебували на обліку в службі зайнятості	10,9	12,3	13,4	14,3	14,5	16,2