Курсовая работа: Ринок праці та Центр зайнятості

ВСТУП

Розділ 1. Теоретичні основи державного регулювання ринку праці

1.1 Саморегулювання ринку праці (за класиками)

1.2 Обгрунтування державного впливу на рівновагу ринку праці

Розділ 2. Служба зайнятості як суб’єкт ринку праці.

2.1 Аналіз структури і функцій центру зайнятості

2.2 Показники діяльності Центру зайнятості

Розділ 3. Аналіз діяльності служби зайнятості на Україні

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Ринок праці як економічна категорія довгий час розглядався як явище, властиве лише капіталістичним країнам, а безробіття - як наслідок пануючих відносин на ринку праці, що виникають у результаті численних протиріч між працею і капіталом.

Довгий час вважалося, що поступальний розвиток радянської економіки дає необмежені можливості для повної зайнятості в суспільному виробництві, і завдання полягає лише в тім, щоб втягнути в його все працездатне населення за принципом "хто не працює, той не їсть". Загальна обов'язковість праці і пріоритет суспільного над особистим, визначали соціальний клімат радянського суспільства протягом десятиліть.

Але і тоді реалії життя вступали в протиріччя з пануючою філософією загальності праці. Так, поряд з вимушеною незайнятістю в одних регіонах існувала зверхзайнятість в інші.

Перехід до ринку загострив проблеми зайнятості і додав до них нові, пов'язані зі структурною перебудовою української економіки і виникненням нових трудових відносин, обумовлених різними формами власності. У результаті, неминуче вивільнення працівників з підприємств в умовах переходу до ринкових відносин і поповнення ними вже і без того численної армії безробітних. Однак розглядати безробіття як явище перехідного періоду помилково. Вона зв'язана і з економічним розвитком, і зі зміною потреби в робочій силі і соціальному статусі самого працівника.

Ціль даного дослідження - показати сутність ринку та моделі його функціонування в макроекономічному регулюванні. З урахуванням специфіки даної роботи і кола порушених питань структура роботи дозволяє послідовно освітити на всі поставлені питання, що є базисними в розкритті суті досліджуваної теми.

Актуальність теми. Стан справ в сфері зайнятості є визначальним щодо існування й розвитку будь-якого суспільства. Саме тому органи й установи, для яких зайнятість є об'єктом управлінського впливу, несуть значну відповідальність за процеси, що відбуваються в цій сфері. Зогляду на те, що ключова роль в регулюванні процесів на ринку праці належить державній службі зайнятості, важливим є підвищення ефективності її діяльності на основі встановлення зворотнього зв’язку між даною установою і суб’єктами зацікавленими в реалізації через неї своїх інтересів.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є поглиблення теоретико-методологічних основ дослідження ефективності діяльності служби зайнятості.

Об’єктом дослідження є процеси виробництва та надання соціальних послуг незайнятим особам та роботодавцям в центрах зайнятості.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні, методичні та прикладні питання оцінювання та підвищення ефективності діяльності центрів зайнятості базового рівня з надання соціальних послуг.

Методи дослідження. Методологічними засадами курсової роботи є положення економічної теорії, наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених, що стосуються питань оцінювання ефективності. У роботі використано такі методи дослідження: системний підхід ; історико-логічний (для виявлення особливостей розвитку досліджень з проблем оцінювання ефективності в різних сферах діяльності, розробки класифікації чинників протидії підвищенню ефективності діяльності служби зайнятості); методи соціологічного дослідження (для апробації методики оцінювання внутрішньої соціальної ефективності, оцінювання ефективності професійного навчання працівників служби зайнятості).

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ

1.1Саморегулювання ринку праці

Під визначенням ринок розуміють інститут чи механізм, що зводить разом покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг. Подібним чином випускники різних університетів і висококваліфікованих фахівців підписують контракти зі своїми роботодавцями, щоб одержувати заробітну плату за свої навички й уміння, а роботодавці, у свою чергу, розглядають запропоновані кандидатури як один з економічних ресурсів, здатний у гармонічному сполученні з іншими приносити стійкий прибуток. Останнім часом серед вітчизняних економістів (багато в чому під впливом західних учених) одержала поширення точка зору, що все економічно активне населення (зайняті плюс безробітні) є учасником ринку праці, пов'язуючи це твердження з поняттями фрикційного і структурного безробіття. На їхню думку, фрикційне безробіття вважається неминучим і навіть бажаним, тому що працівники, які шукають роботу чи чекають одержання роботи в найближчому майбутньому, переходять з низькооплачуваної, малопродуктивної роботи на більш високооплачувану і більш продуктивну. Це означає більш високі доходи для робітників і більш раціональний розподіл трудових ресурсів, а, отже, і більший реальний обсяг національного продукту. [7, c. 156]

З часом у структурі споживчого попиту відбуваються важливі зміни (які підігріваються постійно можливостями науково-технічного прогресу і їх реалізацією з метою одержання прибутку виробниками), що, у свою чергу, змінює структуру загального попиту на робочу силу. Виникає структурне безробіття, що змушує робітників проходити серйозну перепідготовку, для того щоб домогтися створюваного заново місця. Один з найважливіших принципів ринкової економіки - конкуренція викликає перевагу одних фахівців над іншими, що породжує основну з проблем нашого століття - безробіття, тому що знамените "рівність можливостей" на практиці далеко не завжди реально.

Існує також думка, що робочі місця на ринку праці не обертаються, тому що вони є об'єктами іншого ринку - ринку робочих місць. Його суб'єктами виступають лише фірми, оскільки оборот робочих місць здійснюється між ними. Наймані робітники в цьому обороті не беруть участь через відсутність впливу на оплату їхньої праці. Якщо не враховувати впливу профспілок, то кожен окремий працівник виявляється безпомічним пішаком у руках сучасних гігантських концернів, що нав'язують свої умови гри. З іншого боку, фахівці, що вступили на ринок праці, змушені вважатися з одночасною присутністю на ньому конкурентів. Таким чином, розбіжність контрагентів (продавець робочої сили і роботодавець як покупець на ринку праці), розходження об'єктів звертання (робоча сила і робочі місця) дають підстави вітчизняним ученим, що займається економікою праці, вважати ринки праці і робочих місць автономними. Сумарно вони формують пропозицію праці і попит на працю, співвідношення яких визначає загальну кон'юнктуру.

Неокласична оцінка ринку праці виділяє чотири основних підходи до аналізу його функціонування. В основі першої концепції лежать постулати класичної політекономії. Її дотримуються в основному неокласики (П.Самуельсон, М.Фелдстайн, Р. Хол), а в 80-х рр. її підтримували також прихильники концепції економіки пропозиції (Д.Гілдер, А.Лаффер і ін.). Прихильники цієї концепції вважають, що ринок праці, як і всі інші ринки, діє на основі цінової рівноваги, тобто основним ринковим регулятором служить ціна - у даному випадку робочої сили (заробітна плата). Саме за допомогою заробітної плати, на їхню думку, регулюється попит та пропозиція робочої сили, підтримується їхня рівновага. Інвестиції в освіту і кваліфікацію (у людський капітал) - це аналоги інвестицій у машини й устаткування. [7, c.35]

Відповідно до маргінальної концепції індивід "інвестує в кваліфікацію" доти, поки не знижується норма прибутку на ці вкладення. З неокласичної концепції випливає, що ціна робочої сили гнучко реагує на потреби ринку, збільшуючись чи зменшуючись у залежності від попиту та пропозиції, а безробіття неможливе, якщо на ринку існує рівновага. Заперечення класичною теорією можливості недостатнього рівня витрат частково ґрунтується на законі Сея (Пропозиція породжує свій власний попит, тому що сам процес виробництва створює доход, у точності рівний вартості вироблених товарів), що, однак, не враховує заощадження, тобто вилучення засобів з потоку доходів, і, у результаті, непродані товари, скорочення виробництва, безробіття і падіння доходів. Цей закон був би справедливий за умови короткострокової затримки засобів у домашніх господарств і не заважав би інвестиціям підприємців - тоді б він не привів до скорочення обсягу реального виробництва за умови, що ціни на продукцію (конкуренція між виробниками) знижувалися пропорційно зниженню доходів (скорочення заробітної плати як зниження оплати ресурсу, щоб виробникам було вигідно робити продукцію при новому рівні цін). При збереженні ставок заробітної плати це моментально приведе до появи надлишків робочої сили, тобто викликає безробіття. Тому економісти-класики прийшли до висновку, що вимушене безробіття неможливе: будь-який бажаючий працювати по визначеній ринковій ставці, у тому числі досить низькій, може легко знайти роботу. [11, c.87]

Іншого підходу до пояснення формування і функціонування ринку праці дотримують кейнсіанці і монетаристи. На відміну від неокласиків вони розглядають ринок праці як явище постійної і фундаментальної нерівноваги. Кейнсіанська модель (Дж.М.Кейнс, пізніше Р.Гордон і ін.), зокрема, виходить з того, що ціна заробітної плати жорстко фіксована і звичайно не змінюється убік зменшення (цей елемент моделі ніяк не доводиться, а просто приймається як безумовний факт). Оскільки ж ціна заробітної плати не є регулятором ринку, він (регулятор) повинний бути привнесений ззовні. Його роль приділятися державі, що, зменшуючи чи збільшуючи сукупний попит, може ліквідувати дану нерівновагу. Так, знижуючи податки, державу стимулює ріст попиту і споживання. Це, у свою чергу, приводить до зростання виробництва і зайнятості. Таким чином, попит на робочу силу по цій моделі регулюється не коливаннями ринкових цін на працю, а сукупним попитом, інакше - обсягом виробництва. Кейнсіанці вважають неспроможними твердження класиків про те, що фірми будуть інвестувати більше, якщо домогосподарства підвищать рівень заощаджень, тому що суб'єкти заощаджень і інвестори є різними групами людей і рішення приймають також роздільно. Ставка відсотка також не є єдиним чинником, тому що більш важливим є норма прибутку, що фірми очікують одержати від інвестицій.[9, c.48]

Під час спаду виробництва надії на прибуток настільки примарні, що рівень інвестицій буде низьким, а можливо буде ще і падати, незважаючи на значне зниження ставки відсотка. Позиція кейнсіанців полягає в тому, що плани заощаджень і інвестицій не відповідають один одному, і тому можуть відбуватися коливання загального обсягу виробництва, доходу, зайнятості і рівня цін, тому що кількість зроблених товарів і послуг і відповідно рівень зайнятості знаходяться в прямій залежності від рівня загальних, чи сукупних, витрат. У монополістів-виробників, що домінують на ринках багатьох головних продуктів, є і можливість і бажання протистояти зниженню цін на продукцію в умовах падіння попиту. Та й на ринках ресурсів сильні профспілки витримують тверду лінію проти зниження заробітної плати (не говорячи про те, що наймачі дуже обережно відносяться до зниження заробітної плати, з огляду на його негативний вплив на взаємини в колективі і продуктивність праці робітників.) Тільки коли заплановані інвестиції і заощадження рівні, рівень чистого національного продукту буде стабільним, чи рівноважним, інакше виникає безробіття й інфляція (а повна зайнятість є скоріше випадковістю, а не закономірністю).

Представники школи монетаристів (насамперед, М.Фрідмен) виходять із твердої структури цін на робочу силу і, більш того, з передумови їхнього односпрямованого, підвищувального руху. Монетаристами вводиться поняття деякого природного рівня безробіття, який відбиває структурні характеристики ринку праці, що робить ціни на ньому негнучкими, перешкоджаючими нормальному його функціонуванню, що збільшують його нерівновагу і, стало бути, безробіття. На думку представників даної школи, для, наприклад, американського ринку праці такими негативними факторами, що підсилюють ринкову нерівновагу, є встановлення державою мінімального рівня заробітної плати, сильні позиції профспілок, відсутність усієї необхідної інформації про наявність вакансій і резервної робочої сили. Для зрівноважування ринку вони пропонують використовувати інструменти грошово-кредитної політики. Мова, зокрема, йде про необхідність використовувати важелі дисконтної ставки Центрального банку, розміри обов'язкових резервів комерційних банків на рахунках центрального банку, що дозволить, зокрема, стимулювати інвестиційну і ділову активність і в такий спосіб збільшити зайнятість у країні. [9, c.55]

Ще один розповсюджений теоретичний підхід до механізму функціонування ринку праці представлений школою інституціоналістів (Дж.Данлоп, Л.Ульман і ін.) Основна увага в ній приділяється професійним і галузевим розходженням у структурі робочої сили і відповідних рівнів заробітної плати. Тут просліджується відхід від макроекономічного аналізу і спроба пояснити характер ринку особливостями динаміки окремих галузей, професійних демографічних груп, що приймає усе більше значення в сучасному житті, особливо оглядаючись на країни з домінуючим положенням одних галузей і відсутністю чи нерозвиненим станом інших.

У марксистській економічній теорії ринок праці визначається як ринок особливого роду. Його відрізняє від інших ринків різниця товару "робоча сила" і фізичного капіталу. Якщо робоча сила в процесі праці створює вартість, то всі інші види ресурсів лише переносяться на нову вартість самою працею. Це кардинально відрізняє робочу силу від всіх інших ресурсів, забезпечує її ключове значення в суспільному виробництві. Крім того, марксисти думають, що ринок робочої сили, хоча і підкоряється загальним ринковим закономірностям, має істотні особливості, оскільки сама робоча сила як суб'єктивний фактор виробництва, будучи товаром, може в той же час активно впливати на співвідношення попиту та пропозиції. [12, c.150]

Кожний з перерахованих підходів не дає абсолютно адекватної картини механізму функціонування ринку робочої сили, однак їхній комплексний аналіз відбиває практично усі відомі аспекти сучасного життя. У той же час навряд чи можна погодитися з тими з них, що виходять з посилки про повну порівнянність ринку робочої сили з всіма іншими ринками ресурсів, наприклад, про заданість і незмінність ряду параметрів робочої сили, що приходить на ринок праці. Думають, зокрема, що кваліфікація працівника завжди здобувається до приходу його на ринок праці, а це далеко не завжди вірно, тому що в багатьох випадках працівник одержує кваліфікацію вже на виробництві, тобто після прийому на роботу. Це значить, що оцінити на ринку його потенціал досить складно. Інший постулат говорить, що продуктивність праці людини заздалегідь відома. Але і це не так, оскільки існує безліч методів мотивації, здатних підняти продуктивність праці. Очевидно також, що не тільки заробітна плата служить для працівника достатньою оцінкою його праці і відображенням ступеня його задоволеності своїм положенням на виробництві і на ринку праці. Це також ставить під сумнів спрощений ринково-ціновий підхід до людини.[13, c.67]

Дуже нелегко оцінити потенціал людини, що вперше приходить на ринок праці. Ще сутужніше оцінити потенціал людини на ринку праці тому, що в процесі праці основний внесок досягається шляхом не індивідуальних, а колективних зусиль. Таким чином, ринок праці, підкоряючи в цілому законам попиту та пропозиції, по багатьом принципам свого креативу і функціонування являє собою специфічний ринок, що має ряд істотних відмінностей від інших товарних ринків. Тут регуляторами є фактори не тільки макро- і мікроекономічні, але і соціальні і соціально-психологічні, аж ніяк не ті, що завжди мають відношення до ціни робочої сили - заробітній платі.

1.2Обгрунтування державного впливу на регулювання ринку праці

Усі методи і міри, за допомогою яких держава впливає на зайнятість і безробіття, можна розділити на дві групи: активні і пасивні.

Активні заходи спрямовані на створення додаткових робочих місць. До числа активних мір належать, у - перших, кейнсіанська макроекономічна політика, спрямована на стимулювання сукупного попиту за рахунок засобів держбюджету. В - других, організаційні законодавчі і фінансові міри держави, що включають: організацію системи освіти і виробничо - технічного навчання кадрів на базі служб по працевлаштуванню і підприємств; регулювання галузевої і регіональної мобільності кадрів; розширення виробництва товарів і послуг за рахунок росту державних субсидій; здійснення програм суспільних робіт у комунальному господарстві, будівництві, ремонтно - відбудовних роботах; створення робочих місць для молоді; субсидії по зайнятості облич, що бідують у соціальному захисті; інвестування найбільш перспективних чи трудомістких галузей; заходу для скорочення пропозиції на ринку праці; стимулювання самостійної зайнятості населення; сприяння в розвитку дрібного і середнього бізнесу.

Пасивна політика зайнятості, включає створення системи соціального страхування і матеріальної допомоги безробітним. Система соціального страхування передбачає виплату посібників по безробіттю з урахуванням колишніх заробітків, система матеріальної допомоги спрямована на забезпечення безробітному прожиткового мінімуму. [15, c.130]

Стосовно до ринкової економіки ідеї економічного лібералізму тобто політики невтручання держави в економіку найбільше повно обґрунтував А. Сміт у своїй праці "Дослідження про природу і причини багатства". Відповідно до його трактування, ринкова система здатна до саморегулювання, в основі якого лежить "невидима рука" - особистий інтерес, пов'язаний із прагненням до прибутку. Як уже говорилося, ця концепція не є надбанням історії: з її виходять сучасні теорії монетаризму і раціональних чекань.

Але в роботах Дж.М. Кейнса ця теорія зазнала критики і значній модифікації. Він заперечував факт існування в умовах досконалої конкуренції стосовно до ринку праці внутрішніх механізмів пристосування, що приводять до його рівноваги в умовах повної зайнятості. Кейнс, виступаючи за активне втручання держави в трудові відносини, вважав, що тільки тверда негнучка заробітна плата забезпечує стан рівноваги національного доходу. Хоча при цьому і зберігається змушене безробіття, що пояснюється недостатністю сукупного попиту на працю, але ліквідується нестабільність, властивій системі зробленої конкуренції.

Стосовно до сьогоднішніх українських умов політика держави на ринку праці не повинна замикатися на пошуку оптимальної глибини втручання в трудові відносини. Регулююче вплив держави не повинний перешкоджати реалізації вимог економічної ефективності, що припускають мобільність робочої сили, вивільнення зайвих працівників. Досить високий ступінь зайнятості населення повинний забезпечуватися не збереженням зайвої чисельності працівників, а створенням нових робочих місць, зниженням потреби населення в робочих місцях і т.п.[16, c.98]

Перспективи зайнятості визначаються динамікою і рівнем економічної ефективності виробництва, тому більш раціональне використання працівників є пріоритетним напрямком у порівнянні зі збереженням існуючих робочих місць. Скорочення зайвих працівників і збільшення за рахунок цього числа безробітних (при їх достатній матеріальній підтримці) у багатьох відносинах ефективніше, чим збереження на підприємствах схованого резерву робочої сили.

Для рішення всіх цих задач держава повинна прогнозувати ситуацію на ринку праці, знаходити і підтримувати, або формувати "крапки росту" в економіці, проводити відповідну структурну, регіональну й інвестиційну політику, регулювати зовнішньоекономічні зв'язки, сприяти адаптації працівників до вимог ринку праці. Варто також враховувати, що можливості держави в області створення нових робочих місць менше можливостей приватного капіталу. Це, однак, не знижує ролі держави як гаранта зайнятості, воно повинно стимулювати активність підприємців. У той же час державі необхідно обмежувати визначеними рамками їхнє поводження на ринку праці, забезпечуючи захист соціально уразливих груп населення і регулюючи в складних ситуаціях вивільнення робочої сили.

Дуже важливо уникнути такого положення, при якому поновлення економічного росту буде відбуватися при високому і застійному безробітті. Загострення проблеми зайнятості в цьому випадку просто неминуче. По-перше, може збільшитися вивільнення робочої сили на підприємствах. Для рішення цих проблем знадобиться докорінний перелом у динаміку інвестицій, активізація роботи з перепідготовки кадрів, стимулювання приватного підприємництва, розширення допомоги безробітним. Разом з тим у міру посилення економічної віддачі від ринкових перетворень буде збільшуватися інвестиційний потенціал, стабілізуватися економічний ріст, розширюватися потребу народного господарства в робочій силі.[17, c.132]

Для забезпечення економічного росту, супроводжуваного збільшенням зайнятості потрібно:

поява ринково орієнтованою, захищеною державою і соціально відповідального власника виробничих і фінансових ресурсів, заохочення його підприємницької активності;

залучення внутрішніх і іноземних інвестицій;

забезпечення умов для матеріальної зацікавленості працівників, розвитку їхніх потреб, розширення інфраструктури для їхнього задоволення, а також відповідності професійного рівня трудящих рівню матеріально-технічної бази.

Реалізація цих вимог можлива лише на основі використання розвитого ринкового господарського механізму в сполученні з державним регулюванням. Насамперед, необхідно, удосконалювання територіальної структури виробництва, а саме: подолання нерівномірності розвитку продуктивних сил по регіонах, надмірній спеціалізації регіонів, більш повне використання місцевих ресурсів і можливостей з обліком особистого трудового потенціалу, усунення відставання сфер соціальної інфраструктури регіонів від потреб. Для цього необхідна територіальна мобільність робочої сили, що вимагає визначеного регулювання, тому що велика небезпека посилення розходжень у забезпеченості регіонів робочою силою, зокрема зростання дефіциту кадрів у регіонах зі складним рівнем проживання.[18, c.52]

Можливості регіонів у поліпшенні територіального розміщення виробництва обмежені. Основне значення для цього мають перелив капіталу, взаємодія фінансового і промислового капіталу, діяльність фінансово-промислових груп і інших економічних об'єднань.

Для забезпечення зайнятості населення велике значення сфери послуг. Однак дотепер розвивається переважно одне посередництво, а не виробничі послуги. Відбувається це через відсутність діючої системи підтримки малого бізнесу, недостатнього рівня платоспроможного попиту населення, відсутності необхідних навичок, обмеженості можливостей одержання відповідних професій.

Значно знижують трудову мотивацію працівників зрівняльні тенденції, що виявляються як у старих, так і в нових формах. Цьому сприяють компенсаційні надбавки, натуралізована оплата. Різко зросли розходження між оплатою праці керівного складу і рядових працівників. Має місце необхідність гарантувати виплату заробітку, формувати стосовно до нових умов ціну робочої сили, еквівалентно оплачувати підвищені витрати праці, стимулювати ріст його якості. Особливою проблемою є доцільність ув'язування заробітку різних категорій працівників з рентабельністю виробництва.

Умовою рішення цих задач є не тільки збільшення ресурсного забезпечення на основі економічного росту, але і розвиток законодавства і відповідна зміна суспільних відносин до даних проблем.[20, c.145]

Класичний аналiз пропозицiї робочого часу використовує концепцiю корисностi, яка базується на перевагах, що розкриваються через вибiр. Наприклад, перевага товарiв сукупностi Х перед товарами сукупностi Y означає, що сукупнiсть Х бiльш корисна, нiж сукупнiсть Y. Отже, кориснiсть у такiй iнтерпретацiї визначає силу переваг.

На ринку робочої сили iндивiд, який бажає отримати доход, обмiнявши свій час і послуги на грошi, має визначитись, яку частину часу iз свого денного, тижневого, мiсячного i т. д. бюджету треба запропонувати на ринку, а яку — використати для вiдпочинку. Час вiдпочинку — це час поза ринком — включає в себе не тiльки час, використаний з метою одержання задоволення (кiно, театр, книги тощо), а й такi види трудової дiяльностi поза ринком, як прибирання квартири, турбота про дiтей, ремонт i т. п.

Якщо ми розумiємо доход як сукупнiсть усiх товарiв, то вiдпочинок можна розглядати як поняття, протилежне доходу, тому що вiдпочинку можна досягти лише за рахунок доходу, i навпаки. Бажання одержати доход протиставляється бажанню вiдпочити, i для кожної можливої комбiнацiї доходу та вiдпочинку iснує свiй рiвень корисностi. Спiввiдношення мiж такими комбiнацiями та рiвнем корисностi називають функцiєю корисностi, або функцiєю переваги. Загальна формула для цiєї функцiї така:

U = f(Y, L),

де U — рiвень корисностi, Y— характеризує одиницi доходу, L — години вiдпочинку.

Щоб побудувати графiк цiєї функцiї — кривої байдужостi, припустимо, що:

1) рiзнi сукупностi товарiв можуть бути ранжированi як первинний, вторинний вибiр i т. д.;

2) для кожної пари (В1, В2) сукупностi характерне: якщо (а) В1 переважає В2, (в) В2 переважає В1, то iндивiд однаково вiддає перевагу i В1, i В2 або однаково байдужий до кожного з них. Останнє називається припущенням про порiвнюванiсть;

3) для всiх товарних сукупностей, а саме В1, В2, В3, iснує таке положення: якщо В1 переважає В2 i В2 переважає В3, тодi В1 має переважати В3. Крiм того, iндивiд, який не вiддає переваги нi В1, нi В2, i не бачить рiзницi мiж В2 i В3, має бути байдужим також i до В1, i до В3. Це називається припущенням перехiдностi;

4) більша кiлькiсть усякого товару має перевагу над меншою. Це називається припущенням ненасиченостi. [23]

Ми вже визначили функцiю корисностi за допомогою двох змiнних, а саме доходу та часу вiдпочинку. Розмiстимо доход на вертикальнiй осi, а час вiдпочинку — на горизонтальнiй, визначивши в такий спосіб положення площини можливостей для рiзних споживчих сукупностей.

Розглянемо сукупнiсть, показану точкою А на рис. 2.1. Ця сукупнiсть має Y1 одиниць доходу та L1 одиниць часу вiдпочинку. Двi лiнiї — горизонтальну та вертикальну — проведено через точку А. Вони дiлять площину можливостей на 4 квадранти. Згадаємо базове припущення (4), згiдно з яким бiльша кiлькiсть товару має перевагу над меншою. Порівнюючи сукупнiсть А з будь-якою точкою квадранта N, робимо висновок, що А має перевагу над будь-якою точкою (сукупнiстю) квадранта N, тому що точцi А вiдповiдає бiльша кiлькiсть i грошей, i часу вiдпочинку. З iншого боку, всi сукупностi в квадрантi Р вiдповiдають бiльшiй кiлькостi i грошей, i часу вiдпочинку, нiж точка А. Тобто всi точки квадранта Р мають перевагу над точкою А. У випадках з точками квадрантiв N i P iндивiд не залишиться байдужим, порiвнюючи сукупностi з цих квадрантiв із сукупнiстю А. Але цього не можна сказати, розглядаючи квадранти В i С. У них завжди знайдеться ряд сукупностей, якi не мають переваг над точкою А з погляду рiвня корисностi, тому що цi квадранти мають бiльшу кiлькiсть однiєї зі змiнних i меншу кiлькiсть іншої.

Ринок праці та Центр зайнятості

Рис. 1. Низхідна крива байдужості

Якщо з’єднати всi цi точки байдужостi, дістанемо криву байдужостi (U1), яка є межею мiж частинами площини, що мають бiльше i менше переваг. Як бачимо, крива байдужостi є похилою (злiва направо) кривою через припущення про поведiнку iндивiдiв. Сiм’я таких кривих називається картою байдужостi.[23]

Розглядаючи криву байдужостi (U) на рис. 2.2, помiчаємо, що перехiд вiд однiєї точки до iншої (наприклад, вiд А до В) означає вiдмову вiд певної величини доходу на користь певної величини часу вiдпочинку. Виникає природне запитання: вiд якої величини доходу потрiбно вiдмовитись, щоб досягти однiєї додаткової години вiдпочинку? Для цього треба роздiлити Y1 – Y2 = DY на L2 – L1= DL. З графiка на рис. 2.2 видно, що спiввiдношення АС\СВ = DY\DL близьке до значення кута нахилу до горизонтальної осi дотичної до кривої байдужостi в точцi D. Цi два значення (спiввiдношення АС\СВ i тангенса) будуть тим ближчi одне до одного, чим ближче до точки D лежатимуть точки А i В. Отже, чим бiльший тангенс кута нахилу дотичної, тим бiльшим значенням доходу треба жертвувати, щоб одержати одиницю часу вiдпочинку. I навпаки, чим менший тангенс кута нахилу дотичної, тим меншим значенням доходу треба жертвувати, щоб одержати одиницю часу вiдпочинку. Порiвняння точок Е, D i F показує, що тангенс даного кута зменшується в мiру того, як доход замiнюється на вiдпочинок уздовж кривої байдужостi.

Ринок праці та Центр зайнятості

Рис. 2. Випуклість кривої байдужості

Зазначений тангенс, або спiввiдношення DY\DL, називається граничною нормою замiни доходу на вiдпочинок (MRS), i його величина визначається як втрата рiвня задоволення, що припадає на кожну одиницю грошового доходу, вiд якої вiдмовились, в обмiн на збiльшення задоволення вiд кожної добавленої години вiдпочинку, з тим щоб забезпечити постiйний загальний рiвень задоволення. [23]

Сучасний економiчний аналiз широко використовує кривi байдужостi, якi, однак, представляють лише половину аналiзу. Для того щоб завершити картину аналiзу, потрiбно розглянути iнший iнструмент — бюджетну лiнiю.

Розглянемо тепер рис. 2.3. На вертикальнiй осi вiдкладемо величину одержуваного доходу. Його потенцiйно максимальна величина Y1 вiдповiдає точцi S. На горизонтальнiй осi вiдкладемо величину часу вiдпочинку. Його потенцiйно максимальна величина дорiвнює 168 годин на тиждень. При цьому зауважимо, що рух по осi злiва направо (тобто вiд 0 до 168) вiдповiдає збiльшенню часу вiдпочинку. З iншого боку, рухаючись справа налiво, ми можемо визначити кiлькiсть годин, витрачених на роботу за один тиждень. Отже, час вiдпочинку визначається при русi по горизонтальнiй осi злiва направо, а кiлькiсть робочих годин — справа налiво. З’єднання двох точок максимального споживання формує на графiку бюджетну лiнiю. Її нахил характеризується спiввiдношенням DY\DL. Бiльш точно абсолютна величина цього спiввiдношення визначає величину доходу, який можна одержати замiною однiєї години вiдпочинку на одну годину роботи, тобто ставку заробiтної плати. Бiльш крутий нахил бюджетної лiнiї асоцiюється з вищою заробiтною платою. Водночас спiввiдношення DY\DL дорiвнює тангенсу кута нахилу бюджетної лiнiї до вертикальної осi i називається граничною нормою ринкової замiни (MRMS).

Ринок праці та Центр зайнятості

Рис. 3. Обмежуюча бюджетна лінія

Звернемо тепер увагу на одну деталь: бiльшiсть людей розглядають заробiтну плату (трудовий доход) як основне джерело доходу, але не єдине. Рис. 2.4 iлюструє, як наявнiсть нетрудового доходу збiльшує кiлькiсть грошей, якi можуть бути витраченi при використаннi заданої кiлькостi вiдпочинку (бюджетна лiнiя пересувається догори паралельно самiй собi на величину нетрудового доходу). За вiдсутностi нетрудового доходу максимальний можливий доход становить Y2. За наявностi нетрудового доходу в розмiрi Y1 максимальний можливий загальний доход дорiвнює Y3. Бюджетна лiнiя переміщується (див. мал. 2.4) з BL1 на BL2, i тепер вона вже пройде через точки Y3, K, T1. Вона йде вiд максимальної точки доходу Y3 через перегин у точцi К до максимальної точки вiдпочинку Т1. Збiльшений доход одержано без змiн у ставцi заробiтної плати, тому нахил бюджетної лiнiї не змiнюється. [23]

Ринок праці та Центр зайнятості

Рис.4. Бюджетна лінія і нетрудовий доход.

Розглянувши окремо поняття кривої байдужостi, карти байдужостi, бюджетної лiнiї, нетрудового доходу, вiзьмемо тепер комбiнацiю цих понять для аналiзу рiвноваги на ринку робочої сили. Економiчна задача може бути визначена як максимiзацiя корисностi за умови обмеженостi бюджету часу. Доступнi можливостi визначаються бюджетною лiнiєю, а сукупнiсть з найбiльшою перевагою — це найвища точка кривої байдужостi. Аналiз рiвноваги на ринку робочої сили показано на рис. 2.5. (Хоча кiлькiсть кривих байдужостi на картi байдужостi нескiнченна, в процесi обговорення рiвноваги ми розглянемо для прикладу лише чотири з них.) [23]

Ринок праці та Центр зайнятості

Рис.5. Рівновага на ринку праці

Припустимо, що iндивiд вiдмовився вiд значної кiлькостi годин вiдпочинку (має лише L1 годин вiдпочинку на тиждень) на користь досить великого доходу (Y1), тобто вiн займає позицiю S на кривiй байдужостi U1. Як вiдомо, карта байдужостi свiдчить про те, що iндивiд отримує бiльше задоволення при бiльшiй, нiж у точцi S, кiлькостi годин вiдпочинку i меншiй величинi доходу. Такий висновок можна зробити тому, що справа вiд точки S розміщується безлiч iнших кривих байдужостi з бiльшою кiлькiстю годин вiдпочинку i бiльшим рiвнем задоволення вiд сполучення величини доходу i кiлькостi годин вiдпочинку. Не можна забувати, що оптимальний набiр цих двох товарiв розміщується на бюджетнiй лiнiї. Отже, бiльшу величину задоволення ми мусимо шукати, рухаючись уздовж бюджетної лiнiї BKL3. При такому перемiщеннi бюджетною лiнiєю перетинаються всi вищi кривi байдужостi доти, поки не буде досягнуто точки R на кривiй байдужостi U3. Якщо це дiйсно найвища можлива крива, бюджетна лiнiя торкнеться саме її. А подальший рух вправо вздовж бюджетної лiнiї завершиться досягненням нижчих рiвнiв задоволення. Зупинка в точцi R є досить привабливою з погляду максимiзацiї корисностi зі споживанням Y2 грошових одиниць доходу i L2 годин вiдпочинку на тиждень. Зауважимо, що, наприклад, точка Q є бiльш привабливою з погляду задоволення, але вона лежить вище бюджетної лiнiї i не може бути взята до уваги. А взагалi, можемо сказати, що будь-яку криву байдужостi, яка перетинає бюджетну лiнiю, не можна взяти як оптимальну, тому що завжди можна знайти щонайменше ще одну криву, крiм зазначеної, з вищим рiвнем корисностi. [23]

Отже, ми розглядаємо далi бюджетну лiнiю BKL3 на мал. 2.5, яка дотикається до кривої байдужостi U3 у точцi R. Цiй точцi вiдповiдає Y2 — величина грошового доходу i L2 — кiлькiсть годин вiдпочинку. Очевидно, що в точцi дотику MRMS дорiвнює MRS. Гранична норма ринкової замiни характеризує спiввiдношення, за яким вiдпочинок можна замiнити на години роботи, а гранична норма замiни характеризує спiввiдношення, за яким iндивiд хоче замiнити вiдпочинок на години роботи. Отже, поки MRMS не зрiвняється з MRS, можна переходити до вищої кривої байдужостi. А звiдси випливає загальний принцип: якщо ставка заробiтної плати не дорiвнює MRS (граничнiй нормi замiни — величинi, яку бажає одержати iндивiд), то вибiр iндивiда буде спрямований вздовж бюджетної лiнiї до досягнення сукупностi величини доходу i годин вiдпочинку, яка задовольняє найбільше.

Узагальнюючи наведене, вiдповiмо на питання, що означає для iндивiда знаходитись, наприклад, у точцi R на рис. 2.5? Теоретично MRMS дорiвнює MRS. Можемо сказати, що в цiй точцi iндивiд максимiзує задоволення, коли за умови наявностi ОР нетрудового доходу вiн може вибрати PY2 трудового доходу i OL2 годин вiдпочинку. З максимального можливого часу OL3 лише OL2 використовується як час вiдпочинку, а решта (L2 – L3) пропонується iндивiдом на ринку як робочий час. [23]

РОЗДІЛ 2. СЛУЖБА ЗАЙНЯТОСТІ ЯК СУБ’ЄКТ РИНКУ ПРАЦІ

2.1 Аналіз структури і функцій центру зайнятості

Служба зайнятості в Україні відразу формувалася як централізована державна система на правовій основі Закону "Про зайнятість населення" і на базі широко розгалуженої державної служби працевлаштування з використанням її матеріально-технічної бази, системи обліку й кадрового складу працівників. Колишня служба працевлаштування перебудовувалася з урахуванням становлення ринку праці. Під час створення служби зайнятості враховувався світовий досвід і міжнародні норми. Її обов'язки й права були визначені статтею 19 Закону України "Про зайнятість населення" .[3,c.3]

Ринок праці та Центр зайнятості

Рис. 1. Структура служби зайнятості в Україні

Перший (базовий) рівень — це районні, міські, міськрайонні, районні в містах центри зайнятості, які безпосередньо приймають громадян і надають їм послуги згідно з чинним законодавством про зайнятість.

Другий рівень — це центр зайнятості Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські центри зайнятості зі статусом обласних, що здійснюють територіальний розподіл трудових ресурсів і беруть участь у розробці регіональних програм зайнятості відповідно до місцевих особливостей і потреб.

Третій (верхній) рівень — це Державний центр зайнятості, який відповідає за реалізацію єдиної політики зайнятості на всій території України, заходів соціального захисту та сприяння зайнятості незайнятих громадян, організаційно-методичне, правове та нормативне забезпечення, створення єдиної інформаційно-довідкової системи, розвиток матеріально-технічної бази служби зайнятості, підготовку кадрів усіх рівнів, міжнародні зв'язки, раціональне використання коштів фонду зайнятості населення, а після його ліквідації, фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття (з 1 січня 2001 p.).

До складу державної служби зайнятості входять також навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи й організації, підпорядковані службі зайнятості.

Регулювання правового становища державних службовців, які працюють у зазначених підрозділах державної служби зайнятості, здійснюється відповідно до Закону України "Про державну службу". Оподаткування діяльності підприємств та організацій, що входять до складу державної служби зайнятості, здійснюється відповідно до чинного законодавства України.[6, c.67]

Відповідно до Положення про Державну службу зайнятості державна служба зайнятості складається з Державного центру зайнятості Мінпраці, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, міськрайонних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації професійного навчання незайнятого населення, центрів професійної орієнтації населення, інспекцій по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення .

До складу державної служби зайнятості входять також навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи та організації, підпорядковані службі зайнятості.

Діяльність державної служби зайнятості провадиться під керівництвом Мінпраці, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

У 1950 р. набрала чинності Конвенція МОП № 88 про організацію служби зайнятості, яка передбачала організацію роботи служб, що фінансуються державою. Основним обов'язком цих служб було забезпечення найкращої можливості організації ринку праці як невіддільної складової національних програм досягнення і підтримання повної зайнятості населення.[8, c.34]

У ст. 6 Конвенції № 88 детально описуються функції служби зайнятості. "Служба зайнятості:

1) реєструє тих, хто шукає роботу, веде облік їх професійної кваліфікації, навичок, досвіду та побажань, опитує їх з метою пошуку їм роботи, у разі необхідності перевіряє їх стан здоров'я і рівень професійної підготовки, сприяє в професійній орієнтації, підготовці і перенавчанні;

2) одержує від підприємців точні дані про вакантні посади і вимоги, яким повинні відповідати працівники;

3) направляє на вакантні посади кандидатів з необхідною кваліфікацією і придатних за своїм фізичним станом".

До функцій служби зайнятості входить також вжиття заходів для полегшення працевлаштування безробітного. Для цього служба зайнятості сприяє безробітному:

а) у зміні професії, для того щоб пропозиція робочої сили відповідала попиту на неї;

б) у полегшенні територіальної мобільності для отримання роботи в тих районах, де є вакансії;

в) у забезпеченні тимчасового переведення працівника з одного району в інший у разі тимчасової нестачі чи перевантаження робочої сили в тому чи іншому районі. [13, c.78]

Згідно з чинним законодавством державній службі зайнятості надано право:

• одержувати від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності статистичні дані про наявність вакантних робочих місць, про вивільнюваних працівників і заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;

• розробляти і вносити на розгляд місцевих державних адміністрацій пропозиції щодо встановлення для підприємств (установ, організацій) усіх форм власності квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, і направляти таких громадян для працевлаштування;

• направляти для працевлаштування на підприємства (в установи, організації) усіх форм власності за наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки;

• направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи;

• оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також встановлювати їм на період навчання матеріальну допомогу у розмірах, передбачених законодавством України про зайнятість населення;

• надавати громадянам матеріальну допомогу по безробіттю, припиняти і відкладати виплату допомоги;

• вносити пропозиції до місцевих державних адміністрацій про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх подальшого працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, що спричинюються цією відстрочкою, згідно із законодавством України;

• відвідувати підприємства (установи, організації) для контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення і вирішення питань, пов'язаних із соціальним захистом громадян;

• розпоряджатися коштами фонду сприяння зайнятості;

• стягувати з підприємств (установ, організацій) незалежно від форм власності суми прихованих або занижених обов'язкових зборів і недоїмок до Державного фонду сприяння зайнятості населення;

• компенсувати до 50 % витрат підприємствам (установам, організаціям) на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, за умови їх працевлаштування;

• стягувати штрафи з підприємств (установ і організацій) усіх форм власності в разі:

— відмови у прийнятті на роботу громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, у межах установленої броні;

• використання праці іноземців або осіб без громадянства без дозволу державної служби зайнятості;

• надання послуг, пов'язаних з профорієнтацією населення, посередництвом у працевлаштуванні громадян в Україні та за кордоном без дозволу (ліцензії), виданого Державним центром зайнятості;

— неподання або порушення строків подання державній службі зайнятості письмового повідомлення про наступне вивільнення працівника, як це передбачено п. 5 ст. 20 Закону про зайнятість; [11, c.234]

• припиняти дію наказів, інструкцій та інших рішень підприємств (установ, організацій) усіх форм власності, що суперечать законодавству про зайнятість населення. У разі потреби вносити до вищих органів пропозиції про скасування зазначених наказів;

• стягувати з підприємств, установ та організацій суми витрат, пов'язаних із працевлаштуванням, професійною підготовкою, перепідготовкою, виплатою допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю в разі відмови у прийнятті на роботу спеціалістів, які раніше були ними заявлені.

2.2 Показники діяльності Центру зайнятості

Держкомстат України склав систему аналітичних показників ринку праці визначивши такі її основні розділи:

1. Економічна активність населення характеризується розподіл населення за статусом економічної активності, сюди відносять абсолютні показники і відносні рінні економічної активності, зайнятості, безробіття.

2. Чисельність і категорії зайнятих містить показники чисельності основних категорій зайнятого населення.

Рух робочої сили — дає змогу простежити рух робочої сили, тобто процес прийому-звільнення працівників та зовнішню трудову міграцію. Інформацію про них має статистична звітність підприємств і дані Державної служби зайнятості.

З. Робочий час і його використання охоплює показники робочого часу та його використання, які розраховуються в основному за даними статистичної звітності підприємств, але дані стосовно встановленої та фактичної тривалості робочого часу є й у вибіркових обстеженнях домашніх господарств та підприємств.

4. Оплата праці дає можливість простежити об'ємні та середні показники оплати праці, їх структуру й динаміку. Основним джерелом їх визначення також е статистична звітність підприємств. Подібні дані надають і вибіркові обстеження підприємств, але вони публікуються рідше.

5. Умови праці та соціальний захист працівників містить показники, що характеризують умови праці, соціальний захист працівників та підвищення їхньої кваліфікації. Інформаційною базою для визначення цих показників е статистична звітність та вибіркові обстеження підприємств.[9,с.250]

Система показників ринку праці Держкомстату України

Під населенням, зайнятим в усіх сферах економічної діяльності розуміють осіб працездатного і старшого віку та підлітки, які були зайняті економічною діяльністю: працювали по найму на умовах повного (неповного) робочого дня (тижня), роботодавці особи, які самостійно забезпечували себе роботою, в тому "числі й підприємців та безкоштовно працюючих членів сімей, служителів релігійних культів, військових кадрової служби, спецконтингент та інші.

Під зареєстрованим безробіттям розуміють чисельність безробітних, зареєстрована в Державній службі зайнятості. Згідно з Законом України "Про зайнятість населення" безробітними можуть бути визнані працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів, через брак підходящої роботи, зареєстровані в Державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до праці.

Під рівень зареєстрованого безробіття розуміють відношення кількості офіційно зареєстрованих безробітних до працездатного населення працездатного віку.

Під економічно активним населенням розуміють Населення обох статей віком 15—70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг. До економічно активних належать особи, зайняті економічною діяльністю, яка приносить дохід (зайняті), та безробітні.

Під рівнем економічної активності розуміють відношення чисельності економічно активного населення до всього обстеженого населення або населення по відповідній групі. .[9,с.259]

Під особами які зайняті економічною діяльністю розуміють особи у віці 15—70 років, які виконували роботу по найму на умовах пивного або неповного робочого часу, працювали індивідуально (самостійно) або в окремих громадян, на власному (сімейному) підприємстві, безкоштовно працюючі члени домашнього господарства, зайняті в особистому підсобному сільському господарстві, а також тимчасово відсутні на роботі.

Під рівнем зайнятості розуміють підношення чисельності зайнятого населення до всього обстеженого населення або населення по відповідній групі.

Під незайнятими розуміють особи обох статей у віці від 15 до 70 років, які протягом обстежуваного тижня були безробітними або економічно неактивними.

Під рівнем безробіття (за методологією МОП) розуміють відношення (у відсотках) кількості безробітних до економічно активного населення (робочої сили) по відповідній групі.

Під економічно неактивним населенням (поза робочою силою) розуміють Особи, які не можуть бути класифіковані як "зайняті" або "безробітні". До окладу цієї категорії населення входять: учні та студенти; пенсіонери; особи, зайняті в домашньому господарстві, вихованням дітей, доглядом за хворими; особи, які зневірились знайти роботу; особи, які не мали потреби у працевлаштуванні чи шукали роботу, але не були готові приступити до неї найближчим часом.[9,с.262]

РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ НА УКРАЇНІ

Табл. 1 Основні показники ринку праці

	Економічно активне населення				у тому числі
	у віці 15-70 років		працездатного віку		зайняте населення				безробітне населення (за методологією МОП)
	в середньому, тис.осіб	у % до населення відповід-ної вікової групи	в середньому, тис.осіб	у % до населення відповід-ної вікової групи	у віці 15-70 років		працездатного віку		у віці 15-70 років		працездатного віку
					в середньому, тис.осіб	у % до населення відповідної вікової групи	в середньому, тис.осіб	у % до населення відповід-ної вікової групи	в середньому, тис.осіб	у % до економічно активного населення відповідної вікової групи	в середньому, тис.осіб	у % до економічно активного населення відповідної вікової групи
2000	22 830,8	63,2	21 150,7	73,7	20 175,0	55,8	18 520,7	64,5	2 655,8	11,6	2 630,0	12,4
2001	22 426,5	62,3	20 893,6	72,6	19 971,5	55,4	18 453,3	64,1	2 455,0	10,9	2 440,3	11,7
2002	22 231,9	61,9	20 669,5	71,7	20 091,2	56,0	18 540,9	64,4	2 140,7	9,6	2 128,6	10,3
2003	22 171,3	61,8	20 618,1	71,4	20 163,3	56,2	18 624,1	64,5	2 008,0	9,1	1 994,0	9,7
2004	22 202,4	62,0	20 582,5	71,1	20 295,7	56,7	18 694,3	64,6	1 906,7	8,6	1 888,2	9,2
2005	22 280,8	62,2	20 481,7	70,9	20 680,0	57,7	18 886,5	65,4	1 600,8	7,2	1 595,2	7,8
2006	22 245,4	62,2	20 545,9	71,2	20 730,4	57,9	19 032,2	65,9	1 515,0	6,8	1 513,7	7,4
2007	22 322,3	62,6	20 606,2	71,7	20 904,7	58,7	19 189,5	66,7	1 417,6	6,4	1 416,7	6,9
2008	22 397,4	63,3	20 675,7	72,3	20 972,3	59,3	19 251,7	67,3	1 425,1	6,4	1 424,0	6,9
2009	22 150,3	63,3	20 321,6	71,6	20 191,5	57,7	18 365,0	64,7	1 958,8	8,8	1 956,6	9,6

	Безробітне населення працездатного віку зареєстроване у державній службі зайнятості			Кількість незайнятих громадян, які скористалися послугами державної служби зайнятості, в цілому за рік				Потреба в робочій силі, на кінець року	Навантаження незайнятого населення на одне вільне робоче місце, вакантну посаду, на кінець року	Середній розмір допомоги по безробіттю в грудні
				Всього, тис.осіб	з них
	в середньому, тис. осіб	у % до			працевлаштовано		перебували на обліку, на кінець року
		економічно активного населення працездатного віку	населення праце-здатного віку		тис. осіб	у % до тих, які перебували на обліку	тис. осіб	тис. осіб	осіб	гривень	у %
											до мінімальної заробітної плати	до поперед-нього року
2000	1178,7	5,6	4,2	2 744,1	597,0	21,8	1 188,0	68,2	17	59,39	50,3	119,2
2001	1063,2	5,1	3,8	2 760,2	772,7	28,0	1 028,8	96,9	11	85,23	72,2	143,5
2002	1028,1	5,0	3,7	2 799,2	831,8	29,7	1 055,2	123,9	9	105,98	64,2	124,3
2003	1024,2	5,0	3,6	2 835,2	877,3	30,9	1 003,7	138,8	7	118,32	57,7	111,6
2004	975,5	4,7	3,5	2 900,6	984,2	33,9	998,9	166,5	6	146,37	61,8	123,7
2005	891,9	4,4	3,2	2 887,7	1 049,8	36,4	903,5	186,6	5	192,89	58,1	131,8
2006	784,5	3,8	2,8	2 700,4	1 070,8	39,7	780,9	170,5	5	251,48	62,9	130,4
2007	673,1	3,3	2,4	2 419,7	1 098,6	45,4	660,3	169,7	4	339,27	73,8	134,9
2008	596,0	2,9	2,1	2 500,7	1 084,0	43,3	876,2	91,1	10	571,07	94,4	168,3
2009	693,1	3,4	2,5	2 143,3	702,7	32,8	542,8	65,8	8	655,56	88,1	114,8

Аналізуючи таблицю 2 ми можемо побачити, що економічно активне населеня у віці 15-70 років протягом 2000-2009 років скоротилось на 680 тис. осіб. Проаналізувавши ці роки детальніше ми бачимо, що з 2000 року кількість економічно активного населення зменшувалась до 2003 року. З 2003 року економічно активного населення почала зростати аж до 2009 року, в якому знов спостерігається його зменшення.

Кількість економічно активного населення працездатного віку також має тенденцію до зниження. У 2000 році його кількість становила 21 150,7 тис. осіб, але вже наступного року вона зменшилась на 257, 1 тис. осіб. І таке його зменшення прослідковується аж до 2009 року.

Кількість зайнятого населення у віці 15-70 років у 2000 році становило 20 175,0, але уже наступного року зменшлось до 19 971,5 тис. осіб. Через рік його кількість зросла до 20 091,2 тис. осіб. Збільшення прослідковується на протязі восьми років, і тільки у 2009 році ця цифра зменшилась до 20 192,5 тисю осіб.

Зайняте населення працездатного віку у 2000 році становило 18 520,7 тис. осіб, настуного руку його кількість зменшилась. У 2002 році його кількість виросла на 87,6 тис. осіб і надалі збільшувалось аж до 2009 року. У 2009 році воно зменшилось на 881,7 тис осіб і становило 18 364,0 тис.осіб.

Безробітне населення у віці 15-70 років у 2000 році становило 2 655,8 на протязі воно зменшувалось і у 2008 було 1 425,1 тис.осіб. А з 2009 року воно почало зростати і вже нараховувало 1 958,8 тис. осіб.

Безробітне населення працездатного віку у 2000 році становило 2 665,8 тис. осіб, і мало тенденцію до зменшення аж до 2008 року. У 2009 році його кількість знову зросла до 1 958,8 тис. осіб.

Безробітне населення працездатного віку зареєстроване у державній службі зайнятості у 2000 році в середньому становило 1178,7, і його кількість зменшувалось до 596,0 тис. осіб у 2008 році. У 2009 році ця кількість зросла до 693,1 тис. осіб.

Кількість незайнятих громадян, які скористалися послугами державної служби зайнятості у 2000 році становило 2 744,1 тис. осіб. і це число осіб зростало до 2004 року і становило 2 900,6 тис. осіб. У 2005 році кількість осіб зменшилась на 2,9 тис. осіб і зменшувалась протягом двох наступних років. У 2008 році кількість осіб знову зросла, але у 2009 році знову прослідковується зниження.

Кількість незайнятих громадян, які скористалися послугами державної служби зайнятості і були працевлаштовані у 2000 році нараховувала 597,0 тис. осіб. Кожного року кількість працевлаштованих працівників зростало, аж до 2007 року 1 098,6 тис. осіб. У 2008 році можна побачити зменшення показника з його подальшим зниженням.

Середній розмір допомоги по безробіття у 2000 році становив 59,39 грн., цей показник щороку зростав і вже у 2009 році становив 655,56 грн. Якщо прослідкувати відсоткове співвідношення до мінімальної заробітної плати, то можна побачити що середній розмір допомоги по безробіття був найбільш наближеним до мінімальної заробітної плати у 2008 році і становив 571, 07 грн.

Підводячи підсумок в даному розді можна сказати, що діяльність служби зайнятості України знаходиться на високому рівні. Падіння паказників діяльності спостерігаєть у 2008 році коли розпочалась світова економічна криза.

Для кращої роботи служби зайнятості потрібно вводити зробити пліднішою співпрацю між службою зайнятості і підприємцями, виробити схему співпраці з населення через волонтерів, засоби масової інформації інтернет (онлайн консультації).

ВИСНОВОК

У курсовій роботі розкрито тему діялість служб зайнятості як важіль державного регулювання ринку праці. Метою роботи було поглиблення теоретико-методологічних основ дослідження ефективності діяльності служби зайнятості.

Неокласична оцінка ринку праці виділяє чотири основних підходи до аналізу його функціонування.

Для забезпечення економічного росту, супроводжуваного збільшенням зайнятості потрібно:

залучення внутрішніх і іноземних інвестицій;

Держкомстат України склав систему аналітичних показників ринку праці визначивши такі її основні розділи:

1.Економічна активність населення характеризується розподіл населення за статусом економічної активності, сюди відносять абсолютні показники і відносні рінні економічної активності, зайнятості, безробіття.

2. Чисельність і категорії зайнятих містить показники чисельності основних категорій зайнятого населення.

З.Робочий час і його використання охоплює показники робочого часу та його використання, які розраховуються в основному за даними статистичної звітності підприємств.

5.Умови праці та соціальний захист працівників містить показники, що характеризують умови праці, соціальний захист працівників та підвищення їхньої кваліфікації. Інформаційною базою для визначення цих показників е статистична звітність та вибіокові обстеження підприємств.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. – № 30. – ст. 141.

2. Кодекс законів України про працю // Кодекси України: В 4 т. – К.: Право, 1997. – Т. 4 станом на вересень 1997 р.

3. Закон України "Про зайнятість населення" // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1991. – № 14. – ст. 170.

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 "Про затвердження Положення про інспекцію по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення".

5. Постанова Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 "Про затвердження Положення про державну службу зайнятості".

6. Адміністративне право України [Підручник для юрид. вузів і фак. / Ю.П. Битяк, В.В. Богуцький, В.М. Гаращук та ін.]; За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право, 2001. – 528 с.

7. Богиня Д.П., Грішнова О.А. Основи економіки праці. – К.: Знання-Прес, 2000.

8. Васильев А.С. Административное право Украины (Общая часть): Уч. пособие. – X.: Одиссей, 2001. – С. 78.

9. Волкова О.В. ринок праці Навчальний посібник. –К.: Центр учбової літератури, 2007.- 624 с.

10. Гладун З.С. Адміністративне право України: Навч. посібник. – Тернопіль: Карт-бланш, 2004. – 579 с.

11. Державне управління: теорія і практика / Заг. ред. проф. В. Б. Авер'янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.

12. Завіновська Г.Т. Економіка праці: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2003. – 300 с.

13. Коваль Л.В. Адміністративне право: Курс лекцій. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

14. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: – Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.

15. Малиновський В.Я. Державне управління: Навчальний посібник – Вид. 2-ге доп. та перероб. – К.: Атіка, 2003. – 576 с.

16. Нижник Н.Р. Государственно-управленческие отношения в демократическом обществе. – К.: НАНУ, 1995. – 207 с.

17. Осовська Г.В., Крушельницька О.В. Управління трудовими ресурсами: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2003. – 224 с.

18. Прокопенко В.І. Трудове право: Курс лекцій. – К.: Вентурі, 2001.

19. Трудове право України: Навч. посібник для студ. юрид. спеціальностей вищих навчальних закладів / Пилипенко П.Д., Бурак В.Я., Козак З.Я. та ін.; За ред. П.Д. Пилипенка. – К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. – 536 с.

20. Трудове право України: Підручник / За ред. Н.Б. Болотіної, Г.І. Чанишевої. – К.: Знання, 2000. – 564 с.

21. державний комітет статистики України http// www.ukrstat.gov.ua

22. сайт державної служби зайнятості України http// www.dsz.ua

23. Наукова бібліотека Буковина http://buklib.net/

Курсовая работа: Ринок праці та Центр зайнятості

Похожие работы: