МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Остап Вишня
Роботу виконав:
Микулин Юрій
ЛЬВІВ 2009
12 листопада 1889 року на хуторі Чечві, біля тихого містечка Груні на Полтавщині, в маєтку поміщиків фон Ротів народився хлопчик Павло Губенко, якому судилося стати згодом зорею першої величини в українській літературі, одним з найпопулярніших і найулюбленіших народних письменників.
Хоч народився хлопчик у поміщицькому маєтку, але не належав він ні до дворянського, ні до поміщицького роду, і перший його голос пролунав не в розкішних хоромах, а в селянській білій хаті, де жив його батько Михайло Губенко - колишній солдат царської армії, а потім - службовець у фон Ротів.
У цій хаті, крім Павла, народилося ще шістнадцятеро Губенків, і вже сама ця обставина змушувала батьків добре-таки сушити голову над одвічним і нелегким родинним питанням: як влаштувати дитину в школу, як звести кінці з кінцями, щоб дати їй освіту та вивести в люди. Для нинішнього юного покоління це питання може здатися дивним і навіть незрозумілим. Що значить: "як влаштувати в школу", "як дати освіту"? Мине сім років, і тебе обов'язково поведуть у перший клас. А як же інакше. Це закон. А після школи - технікум, професійно-технічне училище, інститут, університет. Тільки встигай, тільки сумлінно вчися. А в ті часи, коли починав свою шкільну науку майбутній письменник, і шкіл тих було, мов кіт наплакав, і дітвори лишалося поза школою набагато, набагато більше, ніж вчилося в школі. То вже вважалося великим щастям, коли дітям селян чи робітників вдавалося здобути бодай початкову освіту. Це щастя випало і на долю маленького Павлуші.
У своїй "Автобіографії", написаній у двадцяті роки, письменник згадує:
"Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу, прийшов додому, а батько й каже:
Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.
Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв він не дуже.
Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу. Зіньківську школу закінчив я року 1903, а свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.
Та куди ж мені в ті чиновники, коли "мені тринадцятий минало".
Приїхав додому.
Рано ти, - каже батько, - закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий. Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на "казьонний кошт".
У 1907 році Павло Губенко успішно закінчує і цю школу й починає фельдшерувати в Києві. За одностайним свідченням його однокласників, викладачів училища, відомих медиків, молодий Губенко мав усі дані для того, щоб зробити добру кар'єру в галузі медицини. У нього були золоті руки і світлий розум. Але життя зробило свою рішучу корективу. Сталася точнісінько така сама метаморфоза, як з лікарем Антоном Павловичем Чеховим. Фельдшер Павло Михайлович Губенко прославився не в медицині, а в літературі, правда, вже під новим, прибраним ім'ям Остапа Вишні.
Це було, очевидячки, неминучим і закономірним явищем. Вишня був створений природою для сміху, для гумору - цієї дорогоцінної риси людського характеру.
Уже в ранні роки Павло Губенко відзначився дуже веселою вдачею і великою охотою до читання. Його рідна сестра, заслужена вчителька УРСР Катерина Михайлівна Доценко, пише у своїх спогадах:
"Дуже рано навчившись читати, Павлуша ніколи не розлучався з книжкою. З книжкою його можна було побачити на ґанку, на піддашках, з книжкою під пахвою я часто бачила його серед хлопчаків-товаришів, з якими він і в ліс ходив, і на річку, і в поле.
Дуже любив Павлуша природу і все живе в ній: тварин, птахів. Любив поле, ліс. Особливо любив голубів, і вони його любили. Сидить, бувало, на ґанку і читає, а на плечі в нього сидить його любимий голуб. З голубом на плечі можна було бачити його і серед хлопців на прогулянках. Досить було Павлуші свиснути - голуб летів до нього і сідав на плече. Мама наша часто говорила: "Виросте з Павла добра, хороша людина, бо його птиця любить".
Найбільше любив читати Павло Губенко Гоголя. "Так от з дитинства і до старості з Гоголем", - писав в останні роки свого життя Остап Вишня. Дійсно, з Гоголем він ніколи не розлучався, читав його і перечитував по кілька разів. Вишня безмежно любив творчість свого великого земляка і проніс цю любов у своєму серці до самої смерті.
Якби не Микола Васильович, - казав мені колись Вишня, - лікарював би я, очевидячки, все своє життя. Це Гоголь вивів мене на літературну стежку.
Остап Вишня прийшов у літературу зрілою людиною. По-справжньому він узявся за перо на початку четвертого десятка років, але те, що встиг зробити за свій не дуже довгий вік, могла зробити тільки людина, котрій на виду було написано бути літератором, котру природа щедро нагородила яскравим і веселим талантом.
Активно почав друкуватися Вишня у 1922 році. Це були перші роки після резолюції. Нашій радянській державі ішов усього п'ятий рік. У своїх гострих, дотепних і завжди злободенних фейлетонах Остап Вишня порушує важливі питання громадського і політичного життя молодої республіки Рад, спрямовує вістря сатири проти збанкрутілих організаторів і натхненників антирадянських походів і блоків, проти петлюрівських і білогвардійських недобитків, куркульства, реакційного попівства, всіх тих, що виношували плани відновлення старих капіталістичних порядків у нашій країні.
Літератор-газетяр добре бачив, яке світле й велике майбутнє відкрила Радянська влада перед країною, де люди стали господарями своєї долі, будівниками першого в світі соціалістичного суспільства.
Він добре усвідомлював, що, крім ворогів, озброєних гарматами й броненосцями, гвинтівками й бомбами, є ще одне зло, яке згубно може впливати на людей, яке може гальмувати будівництво нового життя, - це пережитки, що дісталися у спадщину від старого темного світу.
Боротьбі з цим злом Остап Вишня віддав весь свій талант, всю свою душу і серце. Він дотепно висміює міщанство, відсталість, неуцтво, виводить на чисту воду бюрократів, шкурників і кар'єристів, що попролазили в апарат деяких радянських і громадських організацій, таврує головотяпів і нероб, окозамилювачів і пристосованців.
Талант Остапа Вишні розцвів буйно і раптово, як розквітає сад після холодної і довгої провесни. Сьогодні ти бачив тільки бруньки на гіллі, а по кількох теплих днях уже бачиш дерево в такому рясному цвіті, що душа радіє, на нього дивлячись.
Але талант без важкої праці ніколи не дає рясних плодів. Талант без повсякденної праці часто в'яне і навіть гине. Працездатність Остапа Вишні була феноменальною. У цьому йому могли позаздрити найплодовитіші його колеги по перу. Трудився Вишня, за його власним висловом, як "чорний віл", працював, не знаючи ні спокою, ні спочину.
Його фейлетони, гуморески, нариси, колючки-замітки одразу припали до серця найширшим читацьким колам. Газети й журнали буквально штурмують письменника своїми терміновими замовленнями, бо ні газета, ні журнал без участі Остапа Вишні в ті роки не могли розраховувати на масовий тираж, на масового читача, передусім на селі.
Популярність Вишні зростала з дивовижною швидкістю, він став улюбленим письменником багатомільйонних читацьких мас. Його книжки купуються нарозхват, його слово прокладає собі дорогу у найглухіші і найглибші кутки України, у найдальші хутори і села. Про нього вже ходять у народі легенди й всілякі неймовірні історії та перекази, в яких вів виступає то найближчим помічником і радником голови ВУЦВКу Григорія Івановича Петровського, то колишнім паном, що з горя почав писати "чудасії", то червоним отаманом, під командою якого служив сам Котовський, то просто майстром на всі руки.
Уже наприкінці двадцятих років Остап Вишня був автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, нарисів. Загальний тираж цих книжок досяг шестизначного числа. На той час це була майже фантастична цифра. Тільки тираж Шевченкового "Кобзаря" перевищував її.
Вишню перекладають на російську та іноземні мови. Його книги прокладають собі дорогу в Канаду й Сполучені Штати Америки. Трудова українська еміграція за синім океаном сприйняла його творчість дуже захоплено і дала їй високу оцінку.
Чим пояснювалась така неймовірна популярність і живучість творчості Остапа Вишні, така всенародна любов до його гумору?
По-перше, могутнім і рідкісним талантом письменника; по-друге, глибоким і тонким знанням життя народу. Вишня знав його не по книжках і переказах, ні - він був сам живою і дуже чутливою часткою цього життя, він сам вийшов з його глибин.
По-третє, це пояснюється ще й тим, що письменник не "розбазарював", не розтринькував свого таланту на дрібнотем'я, а брався за глибокі і насущні проблеми сучасності.
Буває часом так - історія знає немало подібних випадків, що величезна популярність, надзвичайний успіх починають заколисувати, запаморочувати творця, і він поволеньки-поволеньки починає засихати, втрачати свою славу і своїх читачів.
З Остапом Вишнею цього не сталося. Вишня невтомно удосконалює свій чудовий талант, шукає нових творчих прийомів і засобів, стає ще більш вимогливим до слова, до мови своїх творів.
Письменник їздить по республіці, пильно придивляється до життя, до нових зрушень у місті й на селі, зустрічається з читачами і працює до самозабуття.
Та наприкінці 1933 року Остап Вишня став жертвою жахливого непорозуміння і десять років був відірваний від творчого життя.
Чи зумів він зберегти свій літературний талант? Чи не потрубили його душу скепсис, зневіра і відчай?
Такі сумніви начисто були розвіяні 20 лютого 1944 року. Цього дня газета "Радянська Україна" надрукувала блискучу гумореску Вишні "Зенітка".
Це було друге народження письменника. Це було велике свято для його читачів.
Постріл знаменитої "Зенітки" сповістив усій Україні, що в житті Остапа Вишні почався другий творчий період, такий же яскравий, такий же наступальний і напружений, як і перший.
Письменник з якоюсь дивовижною жадобою кинувся на улюблену роботу.
Він весь у роботі, весь у творчих пошуках, весь у служінні народу, партії.
У своїй творчій діяльності Остап Вишня продовжує і розвивав славні традиції російської і української сатиричної класики, традиції Салтикова-Щедріна і Котляревського, Гоголя і Шевченка, Чехова й Франка, традиції народного гумору. Любов до людини-будівника, людини-творця усіх матеріальних і духовних скарбів на землі, нищівний гнів і ненависть до паразитів, дармоїдів, котрі по-хижацькому привласнюють всі багатства, створені працею і потом людства, котрі сіють по світу зло й лихо, - ось свята святих цих безсмертних і благородних традицій.
Щоб сатира була справді сатирою і досягала своєї мети, тобто вірою і правдою служила добру й істині, - заповідав геніальний Салтиков-Щедрін, - треба, по-перше, щоб вона давала відчути читачеві той ідеал, яким керується у своїй творчості сатирик, і, по-друге, щоб вона - сатира - цілком ясно усвідомлювала той предмет, проти якого спрямовано її жало.
Ідеалом, який надихав творчість Остапа Вишні, є інтереси народу, інтереси нашого соціалістичного ладу. Предметом, проти якого він спрямовує жало сатири, вбивчу силу сміху, є пережитки старого з свідомості людей, є вороги - зарубіжні і доморослі. В глибокому розумінні ідеалу, в художній майстерності, в умінні донести до читача свій ідеал, в пристрасному, дійовому бажанні боротися за торжество цього ідеалу і полягає велика стверджуюча сила кращих творів радянської сатири, в тому числі фейлетонів, гуморесок і оповідань Остапа Вишні.
Перо Вишні завжди гостре, завжди в дії. Письменник сміливо критикує недоліки в діяльності наших установ і організацій, дотепно, влучно висміює ледарів, дармоїдів, халтурників, нещадно картає бюрократів, рвачів, хапуг, людей без совісті й честі.
Він, як раніше, в пору своєї літературної молодості, не знає спокою і кабінетної тиші, він систематично виступає в журналах і газетах, він сатирик оперативної дії в найкращому розумінні слова.
Цей аркуш машинопису і досі висить біля письмового стола в робочому кабінеті Остапа Вишні. Приколотий до стіни звичайною канцелярською кнопкою, пожовклий від часу, він став уже музейним експонатом. А був він живим маніфестом, програмою безсмертної творчості найбільшого гумориста України.
Вперше я побачив цей аркуш влітку 1955 року. Забіг уранці на квартиру до Остапа Вишні, щоб уточнити час від'їзду на недільну риболовлю - збиралися ми тоді на Жуків хутір коропів вудити, - а Павло Михайлович уже сидів у своїй легкій світлій піжамі за письмовим столом і працював. Судячи по височенькій піраміді ще, здавалося, теплих недокурків "Казбека" у масивній попільничці, робочий день у нього почався дуже рано і дуже інтенсивно.
Закурили вже вдвох, уточнили годину виїзду на озеро, я вже зібрався було йти в редакцію, але раптом мені впав у око цей аркуш машинопису на стіні біля письмового стола. Раніше я ніколи його не бачив. Підходжу ближче, читаю:
МОЇ "ДРУЗІ", БУДЬ ВОНИ ТРИЖДИ ПРОКЛЯТІ
Бюрократи
Вельможі
Перестраховщики
Окозамилювачі
Хапуги
Зажимщики критики
Підлабузники
Хабарники
Спекулянти
Круглодобові патякали
Дремучі дурні
Чваньки
Замасковані паразити
Одверті мерзотники
Сутяги й склочники
Халтурщики
Пошляки
Хами
Здирщики
Ханжі
Браконьєри
Грубіяни
Задаваки
Аліментники-літуни
та інші сукини сини й прохвости.
ПРО ЩО Я, НЕЩАСНИЙ, МУШУ ДУМАТИ Й ПИСАТИ:
Про хуліганство, грубість і невихованість.
Про виховання лоботрясів і шалопаїв.
Про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім'ї.
Про широкі натури за державний кошт.
Про начотчиків і талмудистів у науці.
Про консерваторів у сільському господарстві і промисловості.
Про винищувачів природи.
Павло Михайлович лукаво поглядає на мене з-під окулярів і весело посміхається:
Пам'ять з роками слабшає, - каже господар кабінету, - а обов'язок лишається обов'язком. Так ото почепив, як кажуть, навздогад буряків, щоб дали капусти. Хай нагадує, хто я такий є і що робити мушу.
Всього-на-всього один аркуш машинопису, всього-на-всього одна деталь, але яка вона значуща! Яка вона красномовна! За нею, за цією деталлю, - все життя, віддане літературі, її найгострішому і найважчому жанрові - гумористиці. У ній, у цій деталі, наче в краплині вранішньої роси - весь Вишня, весь його характер, його мужність і честь, горіння його великої душі і великого таланту. Остап Вишня завжди нещадний і непримиренний, коли пише про порушників наших порядків, наших законів, нашої етики.
Письменник висміює їх нещадно й засуджує суворо все чуже нам і погане, бо так велить йому його літературна совість, бо він глибоко поважає і любить радянських людей, скромних, чесних, благородних трудівників. Про них він написав за своє життя багато прекрасних творів.
Візьміть у руки його книги, і ви відчуєте, з якою сердечністю і теплотою оспівує письменник людину, її характер, її ратні і трудові подвиги! З якою мудрістю і талантом розкриває він все багатство, безкінечну різноманітність найтонших відтінків гумору - цієї дорогоцінної і невід'ємної риси українського народу. Читаєш талановиту, зворушливу "Зенітку", високопоетичні мисливські усмішки: "Як варити і їсти суп із дикої качки", "Перепілка", "Дрохва", читаєш його нариси "Запорожці", "В Марка Онисимовича Посмітного" та інші й інші, і так приємно стає на душі, що хочеться потиснути руку дідові Євмену Петровичу Підлітку й подрузі його молодих літ - бабусі Одарці Пилипівні Гострій, ленінградцям і запорожцям, і Макару Онисимовичу Посмітному, і лікареві Масловському, і всім, і всім. Потиснути від усього серця і сказати: живіть, люди добрі, довго, живіть, здравствуйте, прикрашайте і звеселяйте шиттям своїм, ділами великими нашу Батьківщину й весь чесний рід людський!
Остап Вишня - письменник широкого діапазону, письменник багатогранний. В його великому літературному доробку бачимо гострі політичні памфлети й комедійні п'єси, бойові фейлетони на тему дня і ліричні мисливські усмішки, оповідання для дітей і про дітей, веселі гуморески й мудрі дотепні нариси, в яких оспівується краса нашого буття, життя і труд передових людей села і міста, діячів науки й культури.
Твори Остапа Вишні, в яких головними героями виступають позитивні персонажі - відбудовники індустріальних гігантів Запоріжжя, шахтарі, героїчні захисники Ленінграда, що відстояли своє місто в смертельній сутичці з ворогом, люди воїнського й трудового подвигу, - милують серце читача глибоким ліризмом, щирим поетичним словом, душевною красою. Ці твори осяяні почуттям високого патріотизму, в них багато гумору.
Але гумор відіграє тут зовсім іншу роль, ніж у творах викривального характеру. У творах викривального характеру гумор Вишні виступав в ролі батога або принаймні батіжка, від якого добре перепадає всім, кому слід, а в таких гуморесках і нарисах, як "Якби моя бабуся встали", "Од бузини до колодязя", як і в його творах для дітей і про дітей, гумор викликав приємну, радісну усмішку. Письменник використовує тут засоби гумору для того, щоб більше підкреслити, ще більше відтінити глибокий оптимізм і радість творчої праці нашого великого народу.
Остап Вишня самобутній гуморист, його гумор глибоко національний. Мова його творів колоритна, поетична, дотепна й гостра. Письменник завжди пам'ятав, що основна його зброя - живе, одухотворене слово, що веселу гумореску, фейлетон, гостру сатиру не можна написати спокійною, холодною, хай навіть і найлітературнішою мовою. Він повсякчас дбав, щоб ця зброя не покривалася іржею, невтомно відшліфовував і удосконалював її.
У Вишні був якийсь дивовижний мовний слух, якесь виключне відчуття слова. Я завжди захоплювався ним, спостерігаючи, як він читав і правив рукописи. Сидимо, бувало, за довгим столом і читаємо гуморески, фейлетони, замітки, підготовлені редакцією до наступного номера "Перця". От гумореску, до речі, веселу, дотепну, підписала вже більшість членів редколегії. Дійшла черга до Павла Михайловича. Читає і весело регочеться.
Раптом на одному абзаці зупинився, спохмурнів, і його рука потяглася до олівця. Починає правити.
Так по-українському не кажуть і не пишуть! - промовляє, ніби сам до себе.
Що там, Павле Михайловичу? - питаю.
Та от автор пише: "Оверко Рак був в одних трусах".
Так правильно ж пише! - вихопився один відомий нині гуморист. - Я б теж так написав.
А що - Оверко мав бути у двох трусах? - лукаво усміхаючись, запитує Павло Михайлович. - У таких випадках у нас кажуть: "У самих трусах", а не "в одних трусах".
Любов Вишні до рідного слова ніколи не старіла. Але він ніколи не вважав себе за досконального знавця мови. Він невтомно, по-хазяйському поповнював своє мовне багатство і нас завжди закликав до цього.
Не старів і талант Вишні. До останніх своїх днів Павло Михайлович був непосидючим, енергійним і діяльним. Літературна творчість була для нього такою ж органічною необхідністю, як повітря, як вода, як хліб. Зустрічі з читачами, поїздки по країні приносили Вишні багато радості і творчого хвилювання. Кожну нову поїздку в колгоспи, інститути, школи, на заводи, навіть тривалу і нелегку для його віку, вік завжди сприймав як добру нагоду ще раз і ще раз побувати на людях.
Пригадується мені наша, майже місячна спільна подорож по західних областях України влітку 1953 року. Здоров'я Остапа Вишні вже було серйозно підірване, але він з радістю погодився на цю поїздку. Кожного дня два, а то й три виступи перед читачами, зустрічі з студентами, вчителями, школярами. Літо було сонячне, жарке. Навіть молодші за Вишню письменники часом втомлювалися за день так, що лягали спати не вечеряючи, а Павло Михайлович не подавав навіть виду, що він стомився, що йому важко. Навіть пізніми вечорами в його кімнаті спокоєм і не пахло.
До нього приходили літератори, артисти, просто любителі його творчості, але найбільше забирали в нього часу люди, яких десь хтось скривдив, яким у чомусь безпідставно відмовили. Вони вірили: Вишня напише, Вишня зателефонує, і все буде вирішено правильно, все буде як слід.
Якось заходжу в номер до Павла Михайловича, - це було в Дрогобичі, десь коло дванадцятої ночі, а він сидить за столом, перегортає і читає якісь папери.
Чого це ви не спите? Чим так зачиталися? - питаю.
Не спиться, братці, не спиться. Ділов тих та й ділов! Оце тілечки, тілечки пішов од мене один дідок з Підгір'я. Одрізали в старого шмат садиби, а він вважає, що незаконно одрізали. Кругом уже писав, скаржився, а це приніс свої папери мені. "Як ви вже, - каже, - не пособите, то вже ніхто не пособить". Так оце "вивчаю його "справу", а завтра треба буде зайти до голови облвиконкому. Здається, справді обидили старого вуйка.
І так кожного дня, і так завжди. Громадська, робота, читання всіляких скарг і заяв та всі інші клопоти, зв'язані з ними, забирали в письменника добру третину часу, хоч ця нелегка робота зовсім не входила в його обов'язки. Але жити інакше Вишня не міг. Така вже в нього була вдача, таке вже в нього було серце. Помогти людині, підтримати її в годину скрути - підтримати добрим словом, порадою і ділом - він завжди вважав своїм обов'язком.
Під час цієї поїздки нашій письменницькій бригаді прийшлося не раз виступати в піонерських таборах. Їдучи на перший виступ перед піонерами, Павло Михайлович дуже хвилювався. Я бачив його таким схвильованим тільки раз у Чернівцях, коли студенти університету засипали його квітами й пронесли на руках з університетської площі, куди ми під'їхали на машинах, аж на сцену актового залу, де йому була влаштована така бурхлива овація, що, здавалося, зараз стеля обвалиться, вікна повилітають. Питаю:
Чого ви так хвилюєтесь?
Отак кожного разу: як тільки мені перед дітьми виступати, так і душа в п'ятки. Дуже люблю дітей, а написав для них дуже мало. Цього разу, як на гріх, не взяв у поїздку жодного оповіданнячка з дитячого репертуару.
Нічого, - заспокоюю, - виступите з "дорослим" репертуаром. Діти гумор люблять.
Люблять то люблять, та спитати можуть: "А чого це ви для нас та про нас так мало пишете? Ми ж зміна, ми ж майбутнє нашої держави!" А що я їм відповім? Скажу, що для дітей треба писати значно краще, ніж для дорослих, а в мене пороху для цього не вистачає? Піонери - народ строгий, вони про все спитають.
Мушу сказати, що Остап Вишня, при всій його ніжній любові до юнацтва, при всій його літературній майстерності, завжди з якоюсь боязню брався за дитячі твори. Пояснюється це, на мій погляд, насамперед тим, що він був дуже вимогливим літератором і був справді глибоко переконаний, що писати для дітей набагато важче, ніж для дорослих.
Але я був свідком, як сприймав "строгий піонерський народ" "дорослі" твори Вишні. Піонери від душі сміялися, коли письменник читав гумореску "Як ми колись учились" або "Якби моя бабуся встали". Дзвінкий регіт не вщухав над табором, коли читалася "Зенітка" чи "Пряма наводка". А коли згадати про букети яскравих літніх квітів, що дарували письменникові юні піонери, коліг згадати, що в кожному таборі його неодмінно приймали в почесні піонери і пов'язували червоний піонерський галстук на шию, то мені не треба буде повторювати відому істину, що великому таланту "все возрасты покорны".
З таких творчих поїздок Вишня повертався з новими літературними задумами, а дуже часто - з готовими гуморесками, бо "писав" він їх завжди спочатку в пам'яті, а потім уже сідав і записував на папері.
За сім днів до смерті Остап Вишня повернувся з Херсонщини, де він більше місяця пробув у творчому відрядженні, готуючись до роботи над новою книгою. Не судилося нам побачити цю книгу.
28 вересня 1956 року невблаганна смерть раптово обірвала його життя.
Минуло багато років, як пішов від нас великий гуморист України, а я ніяк не можу звикнутися з думкою, що його нема вже серед живих. Може, це тому, що в нас у редакції "Перця" висить портрет Павла Михайловича і я кожного дня бачу його, немов живого. Подивлюся на нього, загляну в його живі, розумні й трошки засмучені очі, і мені здається, що ось зараз відчиняться двері й до кімнати зайде, спираючись на різьблений гуцульський топірець, він - наш шановний Павло Михайлович - Остап Вишня. Зайде й привітається жартівливо, як завжди вітався:
Привіт, робятушки! Як жизня молодая - цветьоть?
Цветьоть, Павле Михайловичу, цветьоть.
Ну й чудесно. Хай цвіте!
Потім сяде, протре хусточкою окуляри, дістане з кишені коробку свого незмінного "Казбека", запалить і, згадавши щось своє, раптом спитає:
Ви, Федоре Юрійовичу, живого варвара давно бачили?
Правду казавши, давненько.
А я сьогодні бачив. Вийшов вранці з дому та й іду собі по бульвару Шевченка. Біля готелю "Україна." якась старенька жінка голубів годує. Посипає на асфальт пшеницю, а вони, немов курчата, коло неї копошаться. І тут, де не візьмись, таксі. Жене, гемонська душа, як на пожежу. Бачить все - голуби на дорозі, а жене! Ну, й задушив, варвар, двох таких білосніжних красавців, що з мене аж серце зайшлося. Встиг записати номер машини. Оце подзвоню у таксопарк, дізнаюся, хто вів машину, й напишу, неодмінно напишу про нього в "Перець". І як тільки таких безсердечних людей земля на собі носить?!
Поганих, безсердечних і безвідповідальних людей Остап Вишня просто терпіти не міг. Не міг, бо сам він був людиною великого серця і благородної душі. Пригадую, якось на початку літа читачі "Перця" прислали Вишні листа, в якому скаржилися на свого земляка-браконьєра, що безсовісно порушує строки полювання й винищує дичину. Прочитавши цього листа, Павло Михайлович просто затіпався од гніву. Він узяв кілька аркушиків чистого паперу і тут же написав фейлетон "Каченята плачуть", в якому так одшмагав порушника закону, що той, мабуть, пам'ятав це до нових віників.
Остап Вишня був напрочуд скромною людиною. Він ніколи не впивався своєю літературною славою, завжди був земним, простим і доступним. За десять років його праці в журналі "Перець" не було такого випадку, щоб він когось не прийняв, щоб він комусь сказав: "Сьогодні в мене багато справ - прийдіть іншим разом". Ні, він часто відкладав навіть невідкладні справи, коли до нього хтось приїздив чи приходив. А треба сказати, що відвідувачів у нашій редакції бувало завжди багато, і всім їм хотілося потрапити неодмінно до "самого Остапа Вишні".
То, дивись, приїхав аж десь із Сумщини скаржник і хоче, щоб його вислухав тільки Вишня. А то приїхав молодий літератор із Львова, і йому хочеться, щоб Остап Вишня почитав його перші спроби в сатиричному жанрі, бо ж Вишня ніколи не поривав найтісніших зв'язків з творчою молоддю. Він був для неї добрим і вдумливим наставником і вчителем, він не шкодував для її творчого зростання ні дорогоцінного часу, ні сил, ні досвіду.
Не затримуйте талантів! Хай ростуть! - говорив Вишня. - Не забувайте, що молоді літератори - це наша зміна, це майбуття великої культури нашого народу.
Могутній талант Остапа Вишні, незвичайна популярність його творів мали величезний вплив на творчий ріст цілої плеяди молодих українських сатириків і гумористів.
"Усі ми виросли з Вишневого кореня", - сказав колись талановитий український гуморист Юрій Вухналь.
Сказано вірно, сказано без перебільшення. З "Вишневого кореня" виросла ціла плеяда літераторів-гумористів у двадцяті роки, з "Вишневого кореня" виросли й нинішні українські сатирики й гумористи.
А часто бувало й так. Заходить людина і питає:
Чи можу я бачити Остапа Вишню?
Можете! - одповідає Вишня.
А де він?
А осьдечки перед вами!
Так це ви - Остап Вишня?
Оце я - Остап Вишня!
Вибачте, але зупинився я оце проїздом у Києві, і захотілося мені подивитися на вас. Дай, думаю, зайду в редакцію і подивлюся, який же він є, отой наш Остап Вишня, що так гарно і смішно пише.
Ну, дивіться, якщо це вам приємно, - скаже, усміхаючись, Павло Михайлович, і вже він не одпустить гостя, поки не розпитає, хто він і що він, де живе і працює, що доброго чувати в його краях.
З відвідувачами він умів розмовляти якось невимушено, щиро, по-батьківськи, і вони почували себе в його присутності так, як почувають себе у товаристві близького й сердечного друга. Остап Вишня був закоханий у веселих і дотепних людей. Він міг годинами слухати їхні розповіді й реготати до сліз. Мабуть, ніхто так не сміявся, як умів сміятися Остап Вишня.
Кожен письменник має свою долю, коли він ще живе і творить, має він її і тоді, коли перестає фізично існувати. Коли я думаю про посмертні долі письменників, то мені здається, що їх є кілька.
Разом з письменником помирає і його творчість. Якщо не в той же день, то, може, трошки-трошки пізніше поглина її Лета, і на тому все кінчається.
Або після смерті письменника його творчість, як сказав Олександр Блок, стає тільки предметом вивчення для доцента.
Або письменник помирає, а твори його живуть вічно.
Така доля, на моє глибоке переконання, випала Остапові Вишні. І за життя він був найпопулярнішим і найулюбленішим письменником України, лишився він таким і після смерті. Його твори видаються і перевидаються величезними тиражами не тільки в нас на Україні, але й у Москві і за рубежем.
... Остап Вишня був, є і назавжди лишиться в нашій українській літературі зорею першої величини. І слово його чарівне, веселе, і сміх його неповторний житиме вічно, бо сам він був живою радісною усмішкою свого великого і безсмертного народу.
Використана література
Борщевський В.М., Крижанівський С.А., Хропко П.П., „Українська література", Київ, 1990.