Курсовая работа: Засоби творення гумору та сатири у творах Остапа Вишні

Вступ

Розділ 1. Гумор і сатира – яскраво виражене явище в українській літературі кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст.

1.1 Гумор як постійно діюча форма вияву комічного

1.2 Сатира як «одверто соціальний жанр» у літературі

Розділ 2. Засоби творення гумору та сатири у творах Остапа Вишні

2.1 Жанрова своєрідність творів Остапа Вишні

2.2 Засоби творення комічного у творах «Зенітка» та «Чухраїнці»

2.3 Гумор та сатира у «Мисливських усмішках» Остапа Вишні

Висновки

Література

Вступ

Остап Вишня - один із зачинателів і найвизначніших представників української сатирично-гумористичної літератури. Всенародне визнання і тривала популярність творчості цього письменника зумовлюється його рідкісним талантом, глибоким, тонким знанням народного життя, і, головне, знанням природи і законів гумору. Письменник весь час перебував у роботі, творчих пошуках, у служінні своєму народові. Протягом усієї творчої діяльності він продовжував і розвивав традиції російської і української сатиричної класики, традиції таких визнаний майстрів, як Котляревський, Гоголь, Шевченко, Чехов, Лесь Мартович, традиції народного гумору. Щоб сатира була справді сатирою і досягала своєї мети, тобто служила добру й істині, заповідав Салтиков-Щедрін, треба, по-перше, щоб вона давала відчути читачеві той ідеал, яким керується у своїй творчості сатирик, і, по-друге, щоб вона цілком ясно усвідомлювала той предмет, проти якого спрямовано її жало. Ідеалом, яким керувався Остап Вишня, були інтереси українського народу, який на той час будував нове соціалістичне суспільство, а предметом, проти якого сатирик гострив своє перо, спрямовував нищівну силу свого сміху, були пережитки старого в свідомості людей і вороги - зарубіжні і доморослі. У глибинному розумінні цього ідеалу, в умінні дати добре відчути ідеал читачеві, у художній майстерності й щирому бажанні боротися за торжество цього ідеалу і полягає велика життєстверджуюча сила творчості Остапа Вишні.

Павло Михайлович був письменником багатогранним, дуже широкого діапазону. В його великому літературному доробку представлено різноманітні жанри малої прози. Ми зустрічаємо тут гострі політичні памфлети і комедійні п'єси, фейлетони - різновид сатиричного, викривального жанру на актуальні теми, оповідання для дітей. Також Остап Вишня ввів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, назвавши його усмішкою.

Актуальність теми. Сьогодні багато хто захоплюється творчістю Остапа Вишні. Адже, всі його твори надзвичайно цікаві, веселі, повчальні. Їх проймають тонкий гумор і любов до людей. Тому важливо дослідити жанрову своєрідність творчості письменника, засоби вираження комічного у його творах. Спроба з’ясувати ці питання розширить кругозір читача про творчість видатного гумориста, дасть змогу порівняти його манеру письма із особливостями творення комічного іншими представниками.

Об’єктом дослідження є малі прозові гумористичні твори Остапа Вишні.

Предмет дослідження – засоби творення гумору та сатири у творах Остапа Вишні.

Мета дослідження – дослідити жанрову своєрідність творів Остапа Вишні, визначити засоби і прийоми творення комічного до яких вдається автор.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

розглянути історію виникнення та розвитку гумористично-сатиричних жанрів;
виявити засоби творення гумору та сатири, які використав Остап Вишня;
дослідити жанрову своєрідність творчості митця;
проаналізувати засоби творення комічного у творах видатного гумориста.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріал може бути використаний при вивченні творчості Остапа Вишні на уроках української літератури у школі, у курсі історії української літератури як навчального предмету філологічних факультетів.

Розділ 1. Гумор і сатира – яскраво виражене явище в українській літературі к. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.

Було б марною справою прагнути чіткого окреслення межі в літературі між XIX і XX ст.- література становить єдиний творчий організм, тематика, художні концепції, проблеми, порушувані й осмислювані митцями в минулому столітті, знаходять своє природне продовження на порозі віку XX ст. і в подальшому, в нові десятиліття.

Разом з тим час накладає свої ознаки на розвиток письменства, - зокрема й час революційного передгроззя, загострення соціальних конфліктів у суспільстві, рішучого виявлення громадянських позицій особистості, - спричинює з'яву нових вимірів і критеріїв у художній творчості.

Певна річ, на ці зміни чутливо реагує і такий «одверто соціальний жанр», як сатира та гумор. Спираючись на плідні традиції українського мистецтва сміху XIX ст. (досить назвати лише імена І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, Т. Шевченка, С. Руданського, І. Франка та інші), сатира поринає у вир суспільно-політичних подій і пристрастей, пов’язаних із боротьбою демократичних сил суспільства проти соціального упослідження людини, приниження її національних інтересів, національної гідності. Гумористика не лише художньо відтворює чи інтерпретує події, соціальні конфлікти - вона стає голосом протесту проти зневаження прав українства і закликом до боротьби.

Спалах громадсько-політичної активності в українському суспільстві на початку XX ст. (тоді ж у Києві було засновано ряд українських газет і журналів, зокрема, сатиричний журнал «Шершень») викликав творче піднесення і в українській сатирі. Не випадково до зброї цього оперативного жанру звертаються, здавалось би, «чисті» прозаїки й поети: Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Вороний, Микола Чернявський, Михайло Коцюбинський, Архип Тесленко, Степан Васильченко, Осип Маковей, Лесь Мартович (наприклад, повість «Забобон» останнього належить до видатних художніх здобутків тієї доби). На цей час припадає розквіт сатиричного таланту поета й прозаїка Володимира Самійленка, сатира якого розкривала зловорожість великодержавницької царської машини, піддаючи осудові політику пригнічення й нищення національної свідомості в Україні, лицемірство державної бюрократії, хижацьку репресивну систему, жорстокі заходи коронованого «батога» тощо.

Українська сатира була істотним чинником суспільного життя, діючи в річищі загальнонаціональної боротьби проти імперсько-шовіністичної політики російського царизму. А проте царські цензурні обмеження й заборони, що були дещо послаблені з виходом жовтневого маніфесту 1905 р. знову посилюються, паралізуючи дію й без того куцих політичних свобод. У сатирико-гумористичному жанрі й потому з'являються твори, але вже не помітно недавнього ентузіазму, передчуття бажаних перемін у житті української суспільності. Знову необхідно було чекати на благодатні зміни й працювати задля їх наближення.

1.1Гумор як постійно діюча форма вияву комічного

В довготривалій боротьбі за свою національну ідентичність український народ виявляв не лише героїзм та волю до перемоги, а й розвивав критичне світосприймання. Це було своєрідним засобом духовного утвердження і самозахисту. Національна специфіка гумору є історично змінною, вона обумовлена постійними зрушеннями в соціально-політичному та економічному житті народу.

Почуття гумору - здатність людини розуміти гумор. Воно надає людині впевненості в собі й оптимізм. У крайніх випадках викликає почуття зверхності і влади над об'єктом приниження. Жарти добре розкривають вдачу людей. Про це вдало сказав славетний давньогрецький філософ й історик Плутарх. У своєму життєписі Олександра Македонського він писав «часто, слово чи жарт краще розкривають вдачу людини, ніж битви».

Гумор - 1. Доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, спрямоване на викриття вад. Фізична або вербальна дія, яка має на меті розсмішити.

2. Художній прийом у творах літератури або мистецтва, заснований на зображенні чого-небудь у комічному вигляді, а також твір літератури або мистецтва, що використовує цей прийом.

3. Психічний стан; настрій людини. У доброму гуморі - у доброму настрої. Не в гуморі - у поганому настрої.[16; 8-9].

Існують різні форми гумору: іронія, оксюморон або гра слів, пародія, сатира, сарказм, анекдот, жарт, каламбур і так далі. Особливий видом гумору є чорний гумор (може бути також представлений в графічному вигляді - карикатура, шарж та ін.). Інструмент гумору - це жарт. Зазвичай вдало вигаданий жарт знімає напругу, смуток або страх. Однак, жарт може викликати не тільки радість, а й бути актом агресії, оскільки людина може побачити в ньому зловмисну образу і приниження. Отже, для створення гумору потрібен не аби який талант. Слід продумувати всі тонкощі і ситуації, які можуть виникнути.

Слово гумор має давньогрецьке коріння. В античній медицині стан людини описувалося співвідношенням чотирьох рідин - крові, лімфи, жовтої та чорної жовчі - які вони називали «гумор ». Співвідношення і гармонія цих рідин визначали здоров'я і самопочуття людини. Вперше у вітчизняній традиції світ сміхової культури можна спостерігати у відомій пам’ятці періоду Київської Русі «Молінні Данила Заточеника». Це унікальне першоджерело ХII століття дає нам можливість вивчення витоків формування українського гумору, його місце в духовній культурі середньовіччя.

Пізніше в литовсько-польську добу української історії об’єктом народного гумору стало панство, яке заради багатства відмовлялося від своєї національності. На рубежі XVI- XVII століть сатиричні стріли на адресу цієї верстви суспільства посилав Іван Вишенський. У своїй «Книжці» він висміював тих, хто «грошолюбивий» і «цукролюбивий», але не піклується про духовний бік життя. Проти грошолюбства та лицемірства було спрямоване і сатиричне перо Івана Пастелія, попередника Григорія Сковороди.

Більш відомі культурному загалу гумор і сатира Григорія Сковороди. Класикою гумористичного жанру є вірш Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права». У цьому вірші Г. Сковорода розмірковує над тим, що багато людей перебувають у полоні своїх згубних пристрастей, марно витрачають життя, обманюють інших, наживаються за їхній рахунок. У ліричного ж героя поезії є одна турбота, один клопіт - як прожити життя чесно, по совісті. Але смерть нікого не пощадить - ні царя, ні мужика, і постати перед нею спокійно може лише «той, в кого совість, як чистий кришталь». У творі багато перелічень, порівнянь, дотепних висловів, які характеризують марнославство людей. А цикл його байок «Олениця і кабан», «Голова і тулуб», «Бджола і шершень», «Баба та гончар» є однією з вершин українського народного гумору. Багато байок та іронічних афоризмів Сковороди базуються на народних прислів’ях та приказках. Особливий акцент варто зробити на таких: «Якби не був свинуватий, то не був би і багатий», «Пан не любить правди, як пес мила», «Нема гіршої долі, як жити без волі», «Яка пташка, така й пісня», «Не той козак, що за водою пливе, а той, що проти».

Новий етап у розвитку сміхової культури започаткував Іван Котляревський. Своєрідність його «Енеїди» проявляється в широкому використанні бурлескної традиції XVIII століття. Спираючись на досвід своїх здебільшого анонімних попередників, Котляревський підноситься до сатиричного викриття суперечностей феодально-кріпосницької системи в Російській імперії. А на пропозицію царського генерала «перейти на російську мову», писати як Державін, Карамзін, Іван Петрович відповів: «Не для мене се, ваше превосходительство. Чи зможу зрівнятись у божественній майстерності зі згаданими піїтами? Але найпаче - я малорос і тому обов’язком своїм почитаю писати на мові рідної матері, земляків своїх» [9, 355]. Але ще за життя письменника про «Енеїду» будуть писати українські і російські літератори, а згодом літератори і діячі культури Чехії, Польщі, Америки, Англії, Німеччини, Франції, Італії.

Найбільшої відповідальності потребує аналіз сміхової культури, пов’язаної з іменами Тараса Шевченка та Миколи Гоголя. На думку відомого українського філософа Мирослава Поповича, для Гоголя характерна «та філософсько-естетична система, в якій карнавальний сміх сполучався з пастирським словом» [9, 362]. При цьому М. Попович справедливо зауважує, що складові художньої сили Гоголя (і раціонально-проповідницький і карнавально-сміховий) сягають своїми коренями «в народну ярмарково-сміхову культуру». Що ж до Т.Шевченка, то коли він звертався до М. Гоголя: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже», він недооцінював сміхові аспекти своєї творчості. Його сміх ще в більшій мірі сполучається з проповідництвом і політичною критикою одночасно. Для цього досить згадати комедію «Сон».

Традиції сміхової культури М. Гоголя і Т. Шевченка в другій половині ХIХ століття розвивали Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко. Український гумор цього періоду - це самобутня сторінка історії нашої культури. Марко Вовчок присвятила один iз найкращих своїх сатиричних творів «Інститутка» саме Т. Шевченку. Цей твір направлений на викриття соціальних вад того періоду. А гумор П. Мирного звернений до беззаконня влади, соціальних контрастів Російської імперії, жорстокості царя. В його творах «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» та інших висміюється панування суспільної неправди, лицемірство представників української соціальної еліти, бездуховність людей. Кращі традиції українського гумору розвивав І. Франко. Про це яскраво свідчить викривальний пафос повісті «Основи суспільства», в якій показано процес розкладу і деградації польської шляхти, а також оповідання «Свинська конституція» та ін. Варто підкреслити, що М. Вовчок, П.Мирний, І. Франко щиро використовували джерела народного гумору, кращі зразки фольклору, казок, приказок. Український гумор періоду першої революції в Російській імперії - це головним чином гумор газетно-журнальний. Розвиток українського гумору революційної доби пов’язаний з газетою «Громадська думка» (пізніше «Рада») та журналами «Шершень», «Рідний край», «Нова громада». Значну роль у розвитку українського гумору відіграв «Шершень», фактично єдиний на той час сатиричний журнал (він виходив iз січня по серпень 1906 р. під редакцією В. Лозинського). Редакція «Шершня» листувалася з Іваном Франком і прислухалася до його порад. В журналі дотепно висміювалась облудність царських свобод, безперспективність різних «теорій» розв’язання земельного питання.

Гумор радянської доби – це тема окремої розмови. Попри те що й тоді працювали видатні, талановиті митці (Остап Вишня, Федір Маківчук, Степан Олійник), на творах цього жанру, безперечно, позначилась надмірна заідеологізованість – вогонь гумору був спрямований передовсім на «класових ворогів».

Тепер, коли Україна стала незалежною державою, гумористи стоять перед нелегким вибором - як не знизити гостроту пера й опанувати водночас нові, підказані часом теми. Якими будуть наслідки цього вибору - підкаже найближчий час.

1.2 Сатира як «одверто соціальний жанр» у літературі

Поняття «сатира» в теорії літератури не має точного визначення. Понад півстоліття триває полеміка між дослідниками, що пропонують власні теорії цього явища. Різниця між теоріями полягає у погляді на «глибину проникнення» сатири в текст і в літературу. Ускладнює ситуацію те, що різні теорії найчастіше не суперечать, а доповнюють одна одну, виступаючи на різних рівнях. Питання сатири є науково «незручним», оскільки зачіпає аксіоми теорії літератури, що іноді є або догматичними, прийнятими за основу давно і незручними для перегляду (зокрема, поняття родів літератури), або ж розпливчатими, невизначеними (поняття пафосу чи комічного).

У Літературному енциклопедичному словнику за ред. В.М. Кожевникова і П.А. Ніколаєва зустрічаємо визначення, яке важко заперечити: «сатира – вид комічного». Але в той же час визначення комічного – нечітке, описове (і не тільки в цьому словнику). Інший Літературознавчий словник-довідник подає визначення комічного як категорію естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, що супроводжується сміхом. Такий погляд інтуїтивно правильний, проте він належить до сфери естетики і нічого не дає для розуміння сатири як явища літературного.

Щоб встановити зв'язок цих явищ з літературою вчений А. Макарян вважає за необхідне, насамперед, переглянути поділ на роди, взявши за критерій естетичне ставлення мистецтва до дійсності: об’єктивний для епосу, емоційно-співчутливий для лірики, гостро конфліктне для драми і викривально-насмішкуватий для сатири і гумору.

Як результат, склалося доволі нелогічне визначення: сатира – це рід літератури за умови перегляду теорії про роди. Літературознавці усвідомлювали неточність і самі ж коригували теорію сатири. Уже в кінці 60-х визначення «сатира – рід літератури» відійшло, проте його основа, аналіз видів естетичного ставлення мистецтва до дійсності стало основою подальшого теоретичного дослідження сатири.

Ще в радянській літературознавчій науці сатиру вважали особливим способом створення художнього тексту. Проте і в цьому визначенні є своє «але». Л.Єршов зазначав: «Що ж до суджень про сатиру як художній принцип, то тут... варто лише вказати, що при такій постановці питання ми просто вторгаємося в сферу поняття «метод». Бо ж метод (чи то реалізм, романтизм, класицизм тощо) – це і є ні що інше, як принцип художнього відображення життя». «Метод творчий, або художній – сукупність основних принципів художнього відбору життєвих явищ, їх узагальнення, осмислення й ідейно-естетичної оцінки з позицій певного естетичного ідеалу, а також відповідних способів художнього відображення дійсності...» [15, 21]. Як бачимо, фігурують ті ж самі ознаки, тоді як сатира існує в межах кожного з творчих методів: наприклад, сатиричний роман може бути романтичним, реалістичним, сюрреалістичним тощо. Окрім того, сатира має властивий тільки їй специфічний психологічний механізм сприймання, не властивий художньому методу.

Для об'єднання всіх підходів до сатири потрібне визначення, яке б інтегрувало підходи і виявляло прояви сатири на всіх рівнях тексту. Таке визначення сформувалося відносно недавно, причому в завершеному вигляді його озвучив Ю. Борєв – на сьогодні один з провідних дослідників комічного. «Сатира – визначене (в основному – негативне) ставлення творця до предмета свого зображення (тобто до зображуваної дійсності), що визначає вибір засобів художнього зображення і загальний характер образів…». Таким чином, зерном зародження сатири, її базою є ставлення автора до зображуваного (неважливо, це вся зображувана дійсність, чи її елементи). Також вона починається на рівні комунікативної інтенції автора, що оформлюється як сатиричний задум. Взявши базовим визначення комічного як аспект естетичного освоєння світу, що супроводжується сміхом, можна зробити висновок, що джерела комічного, тобто ті якості, явища тощо, які викликають сміх, містяться, по-перше, в самому житті (первинні), по-друге, в тексті як моделі життя (вторинні).

Сатира - гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних з загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Художні засоби сатири - гіпербола, гротеск, пародія, іронія в різних літературних жанрах - поезії, прозі, драматичній творчості. В образотворчому мистецтві сатирі притаманні гумористично-сатиричний малюнок, карикатура.

Головним джерелом комічного є невідповідність між зовнішніми і внутрішніми якостями об’єкта: змісту і форми, суті і вияву, мети і засобів тощо, а точніше – невідповідність зовнішності, що намагається показатися більш нормальною, істинною чи значущою, ніж є насправді.

В Україні сатира відома з найдавніших часів у народній творчості. У літературі розвинулася з XVI – XVII ст., зокрема в творчості І. Вишенського й інших творах полемічної літератури. Сатиричне забарвлення мали деякі твори вертепного і шкільно-театрального репертуару, зокрема популярні в XVII - XVIII ст. інтермедії.

Із літературної творчості другої половини 19 століття до сатири можна зарахувати оповідання «Баба Параска та Баба Палажка» Івана Нечуя-Левицького, «Лови» Панаса Мирного, «Сміх» і «Коні не винні» Михайла Коцюбинського, деякі оповідання Степана Васильченка, Леся Мартовича, драму «Мартин Боруля» Івана Тобілевича, деякі комедії Марка Кропивницького, Михайла Старицького й інші.

Провідними сатириками початку ХХ століття були: Іван Франко, Володимир Самійленко, Олександр Олесь, О. Маковей. По революції 1917 традиції народницької ХІХ століття продовжували репресовані у 1930-их pp. за свою творчість: Юрій Вухналь, Ю. Ґедзь, Василь Чечвянський. Особливе місце в розвитку українській сатирі посідає Остап Вишня.

Політично тенденційна в дусі партійних настанов була сатира гумористів і байкарів в УРСР: Дмитра Білоуса, Сергія Воскрекасенка, Д. Ключини, Олександра Ковіньки, Є. Кравченка, А. Косматенка, В. Лагоди, Федора Маківчука, Степана Олійника, П. Сліпчука та інших. Тенденційно-пасквільні були сатиричні твори О. Гаврилюка, Ярослава Галана, Ю. Мельничука, С. Тудора. До сатиричних належать деякі вірші Павла Тичини із збірки «Партія веде» (1934). Прикладом сатири в кіномистецтві є картина «Шкурник» (1928) Миколи Шпиковського.

Отже, в ході багатьох досліджень вчені літературознавці виділяють дві форми комічного:

- елементарно-комічне або ж гумор (комізм зовнішності, руху, стану, зіставлення, результату), поверхневе, випадкове відхилення від норми, що може бути швидко знищене (приклад: улюблений герой багатьох комедій: чоловік у пальто на пляжі. Він смішний, проте якщо зніме одяг, перестане бути таким. І навпаки, зовсім не комічний в іншій ситуації: на вулиці восени;

- соціально-комічне або ж сатира: стійке, тривале протиріччя не зовнішніх причин, а суті явища. Має політичний, етичний, естетичний характер і є об’єктивним. Взагалі такий поділ є правомірний, але певний сумнів викликає протиставлення елементарного і соціального (за логікою, опозиціями є особисте-соціальне і елементарне-загальне). Гумор має об’єктом і соціальні явища, окрім того, межа між гумором і сатирою дуже тонка. Твердження про об’єктивність сатири є взагалі незрозумілим, оскільки будь-яка сатира є суб’єктивною, а політична – максимально суб’єктивна. Так деякі вчені дотримувалися думки, що точнішим буде поділ комічного на елементарно-комічне (або ж зовнішньо-комічне): протиставлення випадкового, зовнішнього відхилення від норми і внутрішньо-комічне, коли конфлікт лежить глибоко в суті предмета. Та, напевне, точнішим буде поділ комічного на елементарно-комічне (або ж зовнішньо-комічне): протиставлення випадкового, зовнішнього відхилення від норми і внутрішньо-комічне, коли конфлікт лежить глибоко в суті предмета.

Що ж до поділу на гумор і сатиру, то можна погодитися з Ю. Борєвим, що проводив межу так: «критика, що відкидає і критика, що утверджує свій об’єкт у його сутності – в цьому суть різниці між сатирою і гумором».

Розділ 2. Засоби творення гумору та сатири у творах Остапа Вишні

Сатирично-гумористичні твори розходяться нині надзвичайно швидко. Веселу книжку люблять всі. Хотілося б вловити в цьому приємний відгомін тих благословенних часів, коли в українській літературі засіяла зоря на ім’я Павло Михайлович Губенко, що був відомий широкому загалу читачів під псевдонімом Остап Вишня.

Остап Вишня - один із зачинателів і найвизначніших представників української сатирично-гумористичної літератури, майстер художньої пародії і шаржу, короткого памфлета, сатиричного фейлетону і гуморески, перекладач. Він все життя був веселою, оптимістичною людиною і своїм темпераментом так заражав оточуючих, що ті забували про будь-які проблеми і турботи. Адже «гумор - кращий порадник у важкій ситуації і кращі ліки від усіх хвороб» [2, 132]. А щирий сміх над собою - помічник подвійний. Письменник ніколи не забував цієї давньої мудрості, і, можливо, саме всепоглинаюча сила сміху, помножена на українське життєлюбство, виривала його з рук «законних» убивць і рятувала в безвихідних ситуаціях.

Письменник, який у 20-х роках минулого століття заохотив мільйонні маси до читання, якого в той час називали «королем українського тиражу», якого сьогодні по праву вважають найяскравішою постаттю національного відродження 20-х рр. Остап Вишня - майстер гумору, чародій сміху, який за особливостями природи свого рідкісного обдаровання тонко відчував комічне і вмів одягнути це комічне в поетичну форму, не загубивши жодного його складника. Остап Вишня мав добру й веселу душу життєлюба. Його життя було незвичайним, наповненим найрізноманітнішими подіями, сумними і радісними, але він завжди сприймав їх з гумором і легкою іронією. Тому і користувався таким шаленим успіхом у народу, бо ділив з ним одне життя, бо був його сином, бо зумів передати почуття і характер сміху свого народу, для якого так самовіддано творив, бо вмів сміятися і над собою.

«Який би я був щасливий, - занотував письменник 15 травня 1949р. в щоденнику, - якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу! Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся! Але як це трудно!»[12, 48].

Творча палітра Остапа Вишні досить різноманітна: це і лагідна, м'яка усмішка, сповнена любові і приязні до людини, й ущипливий дотеп, коли йдеться про безгосподарність, лінощі, безвідповідальність, неуцтво. Сам письменник розмірковував так: «Що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися з своєї, рідної людини?.. Треба - любити людину. Більше, ніж самого себе»[17, 32]. В цих рядках - весь Остап Вишня, його громадське та письменницьке кредо, його стиль та творча манера.

Засоби Вишні були «прості». Насамперед свіжа, дотепна, багата мова, у якій Вишня був неперевершеним майстром. Уже через це одно його «усмішки» не можна назвати «губановськими» (московські купці Ситін і Губанов прославилися виданням лубочних «малоросійських анекдотів»). Це була мова насамперед народна, селянська, з влучною дотепністю, несподіваним переходом від однієї теми до іншої, з іскристим гумором, афористичністю, пісенними мотивами, своєрідним нанизуванням однослівних порівнянь. Хоча Вишня показав добре володіння також мовою літературною і міськими жаргонами.

Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким - комізмом слова, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Він умів схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країна будованого і «збудованого» соціалізму. Найбільше користався нехитрим прийомом «зниження» і допік режимові нещадним «зниженням» високих і галасливих загальників, обіцянок, гасел, програм, планів, проектів - до голої дійсності, до діла, до сущого. В «усмішках» Вишні наче наново відновлювався гумор села, що за століття своєї гіркої соціальної і національної біографії нагромадило свій мудрий і добродушний скептицизм.

Його улюбленими прийомами є інтимна розповідь від першої особи, персоніфікація, композиційне використання сну, контрастне порівняння, доказу від супротивного.

Своїм вигадливим, іскрометним сміхом Остап Вишня позначав i допомагав викорінювати недоліки, влучно пiдміченi в нашому народному господарстві. Але разом з тим його правдиве викривальне слово стосувалось вад i негативних явищ, які так просто не відходили в минуле i з якими нам доводиться мати справу і сьогодні. Маємо добрий показник дієвості справді талановитої, суспільствознавчої сатири.

У неповторних за своїми комічними ситуаціями гуморесках «Зоре моя вечiрняя…» та «У ніч під Новий рік Остап Вишня, використовуючи прийоми гіперболізації та загострення ситуацій, змальовує начеб незвичайну картину: «Якось так сталося, що того часу «Зорі» (назва колгоспу) дуже поталанило на уповноважених.

Щоб недовго писати, скажемо, що приїхало туди щось iз п’ятнадцять солідних уповноважених. Приїхали ще один агент страховки, другий - перестраховки i т. д.»[14, 48].

Тон розповіді - знущально - іронічний, переконливість розповіді - безсумнівна.

Щоб остаточно скомпрометувати таку практику «допомоги» колгоспам з боку вищих керівних інстанцій, автор показує, як тi уповноважені мучаться від неробства - читають по пам’яті уривки з художнього письменства, потім зорганiзовують «хор районних уповноважених» i на обласній олiмпiадi завойовують перше місце. Викривально - парадоксальна ситуація.

Сатирик вимогливо й прискіпливо працював над художньою формою, над прийомами i засобами сміху, розробляв форму монологічної i діалогічної гуморески «одного випадку» і широких, осяжних картин, твору узагальненого характеру. Остап Вишня вільно, художньо тонко та делікатно змальовував документальне, тобто дiйснi факти в контексті домислу, дотепної вигадки. Конкретний факт часом проходив у нього на рiвнi повідомлення про тi чи тi неподобства в господарюванні, ставав поштовхом до реалізації художнього сюжету, художньої дії, майстерно «вигаданої», ймовірно можливої.

Твір «Про колективізацію...» побудований за принципом доказу від супротивного. В ньому письменник рішуче розвінчував ворожу куркульську агітацію, що «гуртове-чортове», що «гуртом і батька добре бити», що «в гурті і каїна їсться». Гуморист зривав маску з тих, що зводили наклеп на саму ідею кооперування села. Це були явні і замасковані вороги, які в той час злісно промовляли, підбурюючи людей.

«Комуна, артіль, товариство...

Одне слово, громада...

У одного кінь, у другого коза, в третього гусак, у четвертого порося...

Знесли все до Купи, запрягли в плуги й ори...

Коня з козою в дишло, гусака з поросям наперед і - Но!

Впорали, заволочили, посіяли, покосили, намолотили, намололи. - їж»[14, 59].

Були в той час такі людці. Вони пускали плітки, залізали в душі та серця людей, викликали підозри і сумніви. Але були й інші. Були такі, що хотіли приспати радянський народ, галасуючи: «Організувати артіль дуже легко...».

Письменник правильно розумів справу кооперування села. Це була тяжка, але вкрай необхідна робота. І гуморист наголошував на цьому. Він не розхолоджував, а виховував і мобілізував людей, кликав їх у колектив. І знову ж таки письменник вдавався до оригінального прийому - доказу від супротивного.

Найповніше цей характер гуморески, її цільова установка, своєрідність художнього прийому розкриваються в тій частині твору, де говориться про «певні, досвідом підтверджені правила господарювання».

В чому ж вони за текстом твору полягають? А ось у чому:

1. В товаристві (йдеться про товариство обробітку землі - ТОЗ) краще мати десять бугаїв і одну корову, ніж 10 корів і одного бугая...

2. Мати 10 жеребців і одну кобилу...

3. Мати декілька кнурів і одну свиноматку і т. д_;

Чи міг так думати, чи міг такі поради давати автор твору? Звичайно, ні. Це своєрідний художній прийом яким письменник привертав увагу своїх читачів - селян, членів перших колективних господарств, змушував думати і робити вірні висновки.

Дальшу розробку художнього прийому - доказу від супротивного знаходимо в гуморесці «Весняна кампанія».

Твір відкривається такими рядками:

«Сіють пшеницю, а родить жебрій,

Сіють ячмінь, а родить вівсюг -

Сіють просо, а родить свиріпа...» [14, 35].

В чому ж причина? В безгосподарності. У тому, що Селяни не слухають порад агронома, не обробляють Вчасно землю, не використовують механізацію. Все це можна було б сказати прямо і коротко. Але тоді не було б художнього твору, який виховує. Тоді був би трактат на зразок порад агронома - героя вищезгаданої гуморески. Письменник не міг піти таким шляхом. Він минулі дії своїх героїв переносить у майбутнє, вчить їх на досвіді їхнього ж життя і господарювання, як не треба робити.

Письменник щедрий на гротеск і приховану іронію та їдкий саркастичний сміх. Гуморист влучно використовує народні дотепи, прислів'я, крилаті слова, вдається до діалектизмів, фонетичної зміни російських слів, професіональної термінології, архаїзмів, іншомовних слів, творить свої слова і особливо викривальні прозивні імена.

Це яскраво простежується у творах «Сімейне право»: «стрибати в гречку»; «Ярмарок»: «Немка сіра, вим’я торбинкою і вкізяках», «Ребйонок – бузівок чорненький, кругленький, з отакенькими ріжками…», «Токмо – міньба так на так…», «Ревун – це кінь з хворобою легенів, чи що…», «Примочка – то така в коней хвороба ( нервова, чи що)», «Нема сурйозного купця», «лошаді», «культурний баришник»; «Риба плаває по дну»: «хватка – це така довга палка…», «живець – це маленька»[14, 38].

Всі його гуморески насичені розмовною лексикою, розповідними інтонаціями. Творчість Остапа Вишні позначена самобутністю та оригінальністю, непідкупною щирістю та людяністю.

Визначальні особливості гумору О. Вишні - багатство відтінків і барв комічного, по-народному оковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги - один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність; у них - і безпосередня інформація про людину, обставини дії, комічну ситуацію, й авторська оцінка зображуваного. Власне, вони надають змістово-художньої поліфонічності усмішкам митця.

Високо цінуючи влучний дотеп, кмітливе слово, Остап Вишня надавав великої ваги й жанровим сценкам, «моментальним» епізодам, що вимальовувались у діалогах та полілогах його персонажів. Відтворюючи ситуаційні й мовні багатства ярмаркових спілкувань, сформовані протягом століть звичаї торговельних перемовин, із неодмінним жартом, комічним словом, веселим ставленням до всіляких гризот-незлагод, автор разом із тим поетизував кмітливість, мудрість українського люду. Напевно ж, він відчував і щиру потребу показати невичерпні джерела гумору, його народні витоки.

Загалом в Остапа Вишні багатий і різноманітний арсенал лексико-стилістичних засобів, сюжетних, ситуаційних прийомів, що визначають мистецьку своєрідність його усмішок, фейлетонів, оповідань. Він майстерно застосовує, зокрема, прийом зіставлення та поєднання в межах одного твору різних лексичних «шарів» і стилів - побутової і політичної, літературної і ділової, «протокольної-канцелярської» мови, стиль високого, ліричного й буденного.

Для викриття негативних явищ автор знаходить ефективну зброю сатири. Він творить гротескно-фантастичні сцени, де «входящі» та «виходящі» папери стають персоніфікованими учасниками бюрократично-канцелярського дійства («Не викрутяться»); вдається до іронічного зіставлення знівельованого канцелярського стилю з живим народним мовленням («Отака мати...»). Усмішки О. Вишні засвідчують розмаїття художніх форм, неповторність гумористичного письма. І в жанровому розумінні слід говорити не тільки про усмішки, письменник так само активно виступає у жанрі фейлетону й малого фейлетону, як твору документального, а також гумористичного оповідання («Село згадує», «Дід Матвій», «Ярмарок»).

Художньо-образна структура його реалістичного письма формувалася на основі трьох видів словесного мистецтва: літератури, публіцистики й усної народної поезії, і зокрема на багатих комічних ресурсах розмовної народної мови. Так виникла розмаїта художня палітра усмішок, які відзначаються доступністю, стислістю, ясністю, внутрішнім динамізмом. Щоправда, в Остапа

Славу народного письменника Остапові Вишні принесли твори, в яких іскриться весняними барвами викривальний і життєствердний сміх. І все ж слушно буде відзначити: автор усмішок, фейлетонів чи оповідань - не тільки викривач, його таланту притаманна поетичність в осягненні світу, ніжність і лагідність у ставленні до людини, до природи.

Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнім новатором, першим, хто прокладав шлях українській сатирі та гумору за нових умов, часто для цього жанру вкрай несприятливих, що й відбилося на життєвій і творчій долі майстра слова.

2.1 Жанрова своєрідність творів Остапа Вишні

«Мабуть, з часів Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометним сонячним сміхом, яким вона засміялась знову в прекрасній творчості Остапа Вишні» [7, 1], - писав Олесь Гончар. Справді, Остап Вишня - гуморист і сатирик для мільйонів читачів. Він зміг у мудрих і працьовитих, дотепних і кмітливих, щирих і безпосередніх героях своїх творів втілити риси характеру українського народу, передати його ментальність. Тому багатьох струн людської душі торкало і торкає вишнівське мудре, щире, дотепне слово.

У процесі натхненної праці народився й розцвів створений Остапом Вишнею новий жанр, якому він давав назву «усмішка» або ще «реп'яшок».

Усмішка - це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» від «фейлетону» [16, 26].

Автор «Вишневих усмішок» освоює і далі розвиває традиції вітчизняної та світової сатиричної літератури й народної творчості. Передусім традиції класиків (Гоголя і Шевченка, Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова).

Секрет дивовижної популярності Остапа Вишні, як уже зазначалося, у його єдності з рідним народом. Як сонце, як повітря. І коли вже Вишня волею долі став письменником і визначилася його робота, він свідомо думав про одне: «Пошли мені, доле, сили, уміння, таланту, чого хочеш, - тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, - щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, - щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, - щоб вони хоч отакеньким шматочком радості засвітилися. І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, - ніякого більше «гонорару» мені не треба. Я - слуга народний! І я з того гордий, я з того щасливий!» [1, 167].

Таке найзаповітніше кредо Вишні-художника, Вишні-громадянина. Не випадково Павло Михайлович підкреслював: «Скажу тільки - працював чесно!» [1, 168]. І це народ відчував, оцінив. Нагородив чародія сміху щирою любов`ю. Бо він, писав Максим Рильський, письменник суто народний, народний у найкращому і найглибшому розумінні слова.

За особливостями природи свого рідкісного обдаровання Остап Вишня тонко відчував комічне, глибоко осягнув його закони. Невтомно шукав нових прийомів і засобів творення комічного. Особливо нещадно викривав Вишня слабість українців інстинкту громадської і національної єдності, їх анархічний псевдо індивідуалізм, їхню інертність, всі три риси в психології і думанні українця, що так довго обійшлися і обходяться Україні на суворому іспиті доби динамічних перемін і модернізацій. Сатирично відгукується Вишня не тільки на лінь, а й на процеси малоросійства, недбальства у ставленні до рідної мови й культури.

Остап Вишня - письменник унікальної (не тільки для України) популярності, рекордних - мільйонових! - тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори - із життя.

Літературна спадщина Остапа Вишні - це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня - своєрідний тип фейлетону, що йому він давав назву «усмішка» або ще «реп'яшок». Родились вони головно з праці Вишні у редакціях перших українських радянських газет «Вісті ВУЦВК» і «Селянська правда». В «усмішках» Вишні віддзеркалився своєрідний тодішній «ренесанс» селянства як соціального стану України, який, скинувши в революції російсько-поміщицьке ярмо, не дався поки що накинути собі нове російсько-колгоспне ярмо. «Вишневі усмішки сільські», з одного боку, кпили з вікової селянської відсталості, темноти, анархічного егоїзму й асоціальної роздрібненості, а з другого - пускали гострі сатиричні стріли на розплоджуваний Москвою паразитарний бюрократизм нової панівної верхівки імперії. Селяни відчували у Вишні свого друга і речника. Вони розуміли цього гумориста, що сам родився і виріс у сільській родині, не тільки з того, що він пише, а ще більше по тому, як він пише.

Також у своїй багатогранній творчості Остап Вишня звертається до жанру фейлетону та памфлета, гуморески та нарису, до музичного гротеску і музичної комедії, усмішки-жарту, усмішки-оповідання, усмішки-статті та рецензії.

Остап Вишня увійшов в українську літературу як майстер «малої» сатирико-гумористичної прози. Дослідник його творчості В. Дорошенко зазначав, що Остап Вишня був письменником «рідкісного гумористичного покликання, митець широкого тематичного діапазону, багатогранного ідейного змісту, самобутньої творчої манери...». Сам Вишня в одному з листів жартома признавався читачам, що довгих творів не вміє писати, тому вирішив бути талантом на «коротких дистанціях», «спринтер-талантом». В історію і теорію малих жанрів письменник вніс багато нового, сповнивши їх актуальним на той час соціальним змістом, оригінальними комічними засобами відтворення життя.

Протягом усього свого творчого шляху Остап Вишня виступав як талановитий і неповторний митець, слово якого глибоко проникало в пласти народного життя й успішно слугувало його безупинному поступові.

2.2 Засоби творення комічного у творах «Зенітка» та «Чухраїнці»

Всі засоби гумору та сатири, які використовував Остап Вишня чітко можна простежити у творі «Зенітка», де письменник – патріот підносить тему мужності і нескореності народу в роки другої світової війни, утверджує його героїзм. Усі люди стала на захист Вітчизни. У боротьбі з кривавим фашизмом брали активну участь навіть старі діди й підлітки.

Головний герой «Зенітки» – мудрий, життєрадісний, винахідливий і дотепний. Людина мужня і скромна. Про всій героїчний подвиг у роки війни дід Свирид розповідає із стриманим гумором. У загальнонародну справу розгрому німецько-фашистських загарбників він вносить і свій носильний вклад.

Гумореска – це діалог оповідача з її героєм дідом Свиридом, котрий про свій вік говорить: «Та хто зна! Чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять? Хіба їх полічим?» [14, 96]. Цією деталлю підкреслено всенародну війну з окупантами.

Твір складається з двох частин: «соприкосновеніє» діда Свирида з фашистами і побутові «стражелія» з бабою Лукеркою – покійною дружиною, в яких дід «так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку» [14, 95].

У першій частині О.Вишня застосовує такі засоби сатири:

бурлескну лексику: «загребли трьох отам на вигоні» (замість поважного поховали);
лайливі, принизливі слова: погань, несиголовці, ім’я старости «Панько Нужник», сукині ви сини;
вживання середнього роду замість чоловічого: «Воно сопливе виплакало, щоб його в колгосп прийняли»;
варваризм: «Вас іст дас?», «діла-гут».

Вила-трійчати, якими Свирид, «як щурят подавив» гітлерівців виростають у гіперболізований образ народної «зенітки». Ось як розповідає дід про своє генеральне «соприкосновеніє» з фашистами, що спали на горищі:

«Чую – хропочуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила трійчата залізні. Я розмахнувсь та крізь лісу вилами – раз, два, три!

Як заверещать вони там, як закричать:

Вас іст дас?

А Нужник:

О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б’є!

Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам на зенітку здаються, почекайте, ще не те буде» [14, 96].

У другій частині, де йдеться про війну з бабою Лукеркою, панує гумор – запальний, вогнистий.

Засоби комічного, які використовує автор, такі:

Застосування військової термінології у розповіді про бабу Лукерку:

«… Вийде на ганок та як стрельне: - Свириде!…;

«Сокира «як на теперішню техніку, так чиста тобі «Катюша» «стратегію» й «тактику» своєї покійниці дід Свирид добре вивчив, тому й передбачливо готував «позиції» для «оборони».

«Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилося мені щодня»

«Кум і льотчик кріпкий був . Ас!»

«Держись, - кажу, - куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку!» [14, 98]

Також О.Вишня вживає русизми: «У соприкосновенії з ворогом був», «війна – це ж моє рідне дєло», «ошибка організаційна вийшла!»

Комізм ситуацій використаний так, що вони нагадують військові повідомлення:

«Ось дід Свирид з кумом трусили кислиці, та на дереві вирішили й запалити.»

«Коли це знову як бахне: Знову за люльки!

Так ми з кумом, як стій, з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке – в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберком води. Ворухнувсь – рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі» [14, 96].

Отже, в гуморесці «Зенітка» О.Вишня через художній образ мужнього партизана розкриває патріотичну ідею вірності Вітчизні.

Широко відомою в літературі є гумореска «Чухраїнці» в якій О.Вишня особливо нещадно викривав слабість українців інстинкту громадської і національної єдності, їх анархічний псевдо індивідуалізм, їхню інертність, всі три риси в психології і думанні українця, що так довго обійшлися і обходяться Україні на суворому іспиті доби динамічних перемін і модернізацій.

«Гонів із сотню за Атлантидою, трошки вбік, праворуч» розташувалась така давня країна Чукрен, назва якої походить від того, «що її населення, люд тобто Божий, завжди чухався.

Дитина маленька, як тільки починало було спинатися на нього і коли його чи запитають про що-небудь, чи загадаються, що зробити, зразу воно лізе до потилиці і починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже…»[14, 64].

Сатирично відгукується Вишня не тільки на лінь, а й на процеси малоросійства, недбальства у ставленні до рідної мови й культури, розчинення їх у союзному «кориті».

«Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено «Всечухраїнський день музики», почали співати «Корито».

Ой корито, корито,

Повне води налито.

Там дівчонки руки мили

А мальчики воду пили,

Не хочу я чаю пить,

Не хочу заваривать,

Не хочу тібє любить,

З тобой разгаваривать”.

«Сусіди-атлантидяни оті самі, аж вікна було позачиняють:

- Співають чухраїнці! От народ!? А коли це вони вже за індустріалізацію візьмуться?» [14, 68].

Сатирик виділяє в ментальності чухраїнця аж п’ять глибоко-національних рис:

Якби ж знаття
Забув
Спізнивсь
Якось-то воно буде
Я так і знав.

Якби ж знаття – «найхарактерніша для чухраїнця риса». Прискіпливо аналізував українство сатирик, засуджуючи неповоротний спосіб його мислення, страшенно боляче було йому за таку нездатність до дії, безініціативність, пасивність нашого люду. Гостро висміював сльозливу емоційність на надмірний ліризм української літератури. В післямові сяйнула дотепом Вишнівська доброзичливість.

«- Нічого! Якось-то воно буде» Бо сам же мовляв з них, чухраїнців.

Отже, Остап Вишня увійшов в українську літературу як майстер «малої» сатирико-гумористичної прози. В історію і теорію малих жанрів письменник вніс багато нового, сповнивши їх актуальним на той час соціальним змістом, оригінальними комічними засобами відтворення життя.

2.3 Гумор та сатира у «Мисливських усмішках» Остапа Вишні

Яскраво талановито проявилась творча концепція Остапа Вишні стосовно людини i природи у неповторних мисливських усмішках. У них, сповнених поетичності , діє промовляє своє слово, відкриває таїнства природи багатий душею, надзвичайно чутливий до краси природи оповідач. Він досконально знає живий світ лісів і степів, рік і озер, бачить рух, постійні зміни в цьому світі прагне все те передати читачеві. Змальовуючи людину,її дії i вчинки на лоні природи, оповідач майстерно послуговується жартом, дотепною вигадкою, колоритним народним словом, численними «бувальщинами» з різними перебільшеними, фантастичними випадками. І вся щедротнiсть огранених, природно вжитих прийомів і засобів художнього письма, неповторні лексичні перлини, фразеологічні та стилiстичнi знахідки підпорядковуються основному завданню - поетично вияскравити, відкрити багатобарвний i живий світ природи.

За своїми сюжетно-композицiйними, структурними особливостями в них виділяється кілька груп, щонайменше три. По-перше, маємо на увазі усмішки ознайомлюваного характеру: в них автор, вдаючись до гумористично-жартівливих та іронічних порад, з неабиякою дотепністю та вигадливістю відкриває «секрети» полювання, веде мову про особливості мисливської зброї тощо («Заєць», «Ружжо»).

По-друге, досить примітні усмішки, в яких живе поезія не так власне полювання, як самого виходу на природу, пізнавання її до кінця незбагненного буття («Вальдшнеп», «Перепілка»). Нарешті, є чимало усмішок, в яких мисливські успіхи передбачаються як можливі, а реальність – сатира на браконьєрів («Дика коза»), владо можних звіроловів – колонізаторів («Бенгальський тигр»).

У мисливських усмішках особливо примітна поліфункціональна роль діалогів, полілогів. Серйозні й жартівливі діалоги персонажів дають уявлення про їхні характери, вдачу, пристрасті та захоплення. Вони значною мірою формують атмосферу розповіді, сприяють життєрадісно - оптимістичному сприйняттю i самої ідеї полювання, i численних пригод, що їх спізнають полювальники на своїх стежках, i невдач, що їх сприймають з доброю, веселою усмішкою. Ось, після ретельних приготувань, мисливець уже ладен вирушити з дому: «...Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.

- Ну, бувайте здорові! Не сумуйте. Деньків за два-три я буду. - А рушницю ти взяв? - Ай справді, де ж це вона? - Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась.. - Та хіба ж можна рушницею?! - А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь iз неї. А то ж...» [14, 186].

У мисливських усмішках відтворюються веселі та смішні пригоди, що їх переживають персонажі творів, над ними доброзичливо кепкують рідні та знайомі. Усмішкам органічно притаманні життєлюбний тон оповіді, глибокий ліризм, оптимістичні, свiтлi, часом і сумовиті настрої. Бони відбиваються в душі людини, вони ж характеризують тонко змальовані письменником чарiвнi пейзажі.

«Осінь…

Ліс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне вбрання своє скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим.

Листя з суму жовтіє, а деяке з туги кривавиться. Ось падає кленовий лист,- умер він, одірвався з рідної йому галузки i падає…[14, 174].

Це поезія в прозі. Природа відкривається письменникові в її живих, змінних, поетичних станах. Вона олюднена, вона переживає, думає, творить мінорні настрої осені.

Пейзаж написаний рукою справжнього майстра. Письменник підносить пейзажний малюнок, створений лірико - поетичними засобами в стильовому ключі ритмізованої прози, на рівень філософського роздуму про буття природи і людини. В цьому бутті постійно йде процес з гасання і народження, і тут неодмінно торжествує висока ідея безупинності та безконечності життя.

У «Мисливських усмішках» Остап Вишня досягнув високого рівня побудови своїх творів. Він надзвичайно винахідливий у розгортанні експозиції та сюжету, у використанні народнопоетичної творчості у завершенні кожної композиційної частини.

Одним з найулюбленіших прийомів Остапа Вишні є прийом гротеску. В його усмішках знаходимо перебільшення зображуваного явища, різкі контрасти між реальним, вигаданим чи розказаним оповідачем-мисливцем, поєднання дійсного і фантастичного. Та ніде гуморист не збивається на карикатурне спотворення образу чи характеру. Його гротеск носить ліричний, добродушний, інтимний характер. На цьому прийомі тримаються майже всі твори циклу «Мисливські усмішки».

Надзвичайно вдало використав Остап Вишня скарби народнопоетичної творчості. Вони – пісні, прислів’я, приказки, казкові зачини, - надають всім творам інтимності та ліричності.

Мисливські усмішки Остапа Вишні - унікальне художнє явище в українській літературі. Вони «мисливські», але навчають не полювати на звірину, а берегти її, дбати про наступні покоління. В усмішках знаходить своє поетичне виявлення народне ставлення до природи, художньо осмислюються такі гуманістичні проблеми, як «людина і природа », «людина і пам’ять», «людина і вічність земного буття».

Висновки

Наприкінці ХІХ ст. – поч. ХХ ст. в українській літературі досить стрімко розвивалося гумористично-сатиричне мистецтво, насамперед у творах Остапа Вишні, Микити Годованця, Олександра Ковінька. До цього жанру звертаються,також, здавалось би, «чисті» прозаїки й поети: Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Вороний, Микола Чернявський, Михайло Коцюбинський, Архип Тесленко, Степан Васильченко, Осип Маковей, Лесь Мартович.

Багатющий творчий досвід світової сатири й гумористики переконливо засвідчує, що живучими, вічними стають лише ті твори, творці яких, окрім літературного таланту, уміють бачити, уміють помічати те, чого не бачать і не помічають інші. Остап Вишня володів цим даром - він дивився глибоко, далеко. У своїх дотепних і завжди розумних фейлетонах літератор-гуморист підносив важливі питання сучасного йому громадського і політичного життя, спрямовував вістря сміху проти організаторів і натхненників антирадянських походів і блоків.

Цей талановитий письменник збагатив українську літературу такими жанрами, як гумореска, памфлет, фейлетон, ввів новий жанр гумористичного оповідання - усмішку, а саме усмішку-жарт, усмішку-оповідання, усмішку-нарис. І у кожному творі ми бачимо творче «я» автора: його іронічну усмішку, влучність, дотепність, лаконізм. Всі вони мають струнку композицію, як правило, лаконічні, сюжет розвивається бурхливо, розповідна манера чергується з діалогом. Гуморист дає вдалі портретні характеристики своїх героїв, користується прийомами сну і персоніфікації. В ряді творів письменник дає блискучі зразки жартівливої іронії. Усі ці засоби підпорядковані глибшому розкриттю ідейного змісту творів. Вони були новаторськими, а тому мали і мають силу впливу на читача.

Отже, внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнім новатором, першим, хто прокладав шлях українській сатирі та гумору за нових умов, часто для цього жанру вкрай несприятливих, що й відбилося на життєвій і творчій долі майстра слова. Він - майстер гумору, чародій сміху, який за особливостями природи свого рідкісного обдаровання тонко відчував комічне і вмів одягнути це комічне в поетичну форму, не загубивши жодного його складника.

Література

Артемчук І. «Це було щось дуже приємне…»[зі спогадів про Остапа Вишню] / І. Артемчук// Вітчизна. – 2008. – №11. – С. 166 – 168.
Білоус Г. «Подай свій хліб – і скажу хто ти…»: [до 110-річчяОстапа Вишні]// Вітчизна. – 1999. – №11 – 12. – С. 131 – 140.
Вишня О. Автобіографія// Слово і час. – 1999. – №12. – С. 13 – 19.
Вишня О. «Ех і життя мотузяне! Терпи, козаче…»: Із родинного листування (1933 - 1943) [О. Вишні з В.О. Маслюченко] // Вітчизна. – 1989. – №12. – С. 131 – 147.
Воскрекасенко С. . веселе свято нашої літератури/ Про творчість Остапа Вишні. – У кн. С. Воскрекасенко «Портрети зблизька». – К.: Рад. письменник, 1977. – С. 3 – 27.
Гальченко В.Г. «Десятирічка» Остапа Вишні: рукопис із шухляди часів незалежності// Слово і час. – 2007. – №8. – С. 57 – 69.
Долина Н. «Вишневих» вам усмішок![Текст]: [про творчість Остапа Вишні] / Н. Долина// Урядовий кур’єр. – 2009. – №211, 13 листопада. с.1.
Дузь І.М. Остап Вишня: Нарис про творчість. – К.: Вищ. Школа. – 1989. – 180 с.
Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. Кн. 1: Перша половина ХХ ст. Підручник/ За ред. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998. – 464 с.
Кирилюк В. «Я сміявся і плакав з любові»: Листи О. Вишні до Варвари Губенко // Літературна Україна. – 2004. – 4 березня. – С. 7.
Костюк Г. Остап Вишня// Урок української. – 2001. – №5. – с. 49 – 52.
Кручко М. Чудотворці українського сміху: Остап Вишня, Степан Олійник// Укр. мова та літ. – 2004. – №38, жовтень. – С. 5 – 7.
Остап Вишня: Нарис про творчість. – К.: Вищ. школа, 1989. – 184 с.
Остап Вишня. Усмішки. – К.: Дніпро, 2001. – 350 с.
Пересуньмо Т. Лексичні засоби гумору у творах Остапа Вишні// Укр. мова та літ. – 2005. – №15, квітень. – С. 26 – 27.
Пришва Б.І. Засоби гумору в творах Остапа Вишні/ Лінгвостилістичний аналіз. – К.: Вищ. школа, 1977. – 118 с.
Семенюк Г. Великий правдолюб: до ювілею Остапа Вишні// Укр. мова та літ. в школі. – 2000. – №3. – С. 31 – 34.
Ткаченко Н.А. імена славетних. Остап Вишня. Життя і доля.: [Літературна вітальня] // Все для вчителя. – 2003. – №1 – 3. – С. 43 – 46.
Усачова К. Сумний гуморист [Текст]: [Остап Вишня (Павло Губенко)] / К. Усачова// Церковна православна газета. 2009. – №21. – С. 14.
Чернов А. Двічі врятований від розстрілу: 120 років тому народився Остап Вишня (Павло Губенко) / А. Чернов// Голос України. – 2009. – №215. – С. 10.
Шуляр В. З вірою по тернистій стежині правди…: Матеріал до занять в 11 класі за творчістю Остапа Вишні//Укр. література. – 2000.– №6. – С. 43-48.

Курсовая работа: Засоби творення гумору та сатири у творах Остапа Вишні

Похожие работы: