МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
УЖГОРОДСЬКИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ ТЕХНІКУМ
Науково-пошукова робота з української літератури
На тему: Біографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Виконала:
Студентка І Бух «В» курсу
Костик Марина
Ужгород 2010
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого і творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Він сам назвав свою творчість поезією бурхливого життя, а себе –поетом неспокійних буднів, яких на його долю справді випало аж занадто.
Іванові Ірлявському належить чільне місце в українській літературі, як і в громадському, суспільному житті Закарпаття та всієї України 30-х – початку 40-х років ХХ століття. Він рано пішов із життя, ціле десятиліття не дожив навіть до того короткого віку, що судився Ісусу Христові. Прописався ж не тільки у відведеному йому земному часі, нашім сьогоденні, а й у прийдешності.
Його ім’я надовго було витравлене із суспільної пам’яті в Україні, бо був активним учасником і творцем Карпатської України, полум’яним борцем за відновлення державності Соборної України в умовах німецько- фашистської окупації. Книги І. Ірлявського, видані у 1938- 1942 рр. в Празі, майже не потрапляли в окуповане Угорщиною Закарпаття. Ті ж, що дивом опинилися тут, були знищені угорським окупаційним режимом у 1939-1944 рр. , а після 1944-го радянським. У громадських книгозбірнях – тотально. Лише у спецфондах наукової бібліотеки Ужгородського університету під надійними замками зберігався один- єдиний примірник його збірки «Брості» - із воз’єднанням Закарпаття з Україною ім’я поета було під забороною. Окремих його соратників час від часу називали, обливаючи брудом, його послідовно замовчували, кинувши у небуття, що обернулося непоправною шкодою для мистецького життя краю й України, наклало лихий карб на долю рідних і близьких. І все ж на зло коричневій чумі ХХ століття – фашизму - та червоній сталінсько-брежнєвській тиранії він не канув у Лету. У своїм добродійстві він жив у серці брата Василя (1914-1995), що донедавна беріг тепло родинного вогнища у їхньому рідному селі, як і в пам’яті друзів і близьких, а також широкої української діаспори дальнього зарубіжжя – в Канаді та США , Англії і Німеччині, де про нього писали й друкували його поезії у колективних збірниках й антологіях.
В Україні у повоєнний час ім’я І. Ірлявського вперше потрапило на сторінки преси лише 1990 року стараннями О. Мишанича, який разом з добіркою віршів представив його як «самобутньго поета, що своїм доробком посідає почесне місце в історії літературного розвитку дорадянського Закарпаття». Кінцем цього ж року постать поета введена в «Українську літературну енциклопедію»,а відтак і в історію української літератури. Ряд публікацій з творчої спадщини поета і матеріалів про нього з’явилося у періодичній пресі, збірниках та альманахах.
Особливо багато зусиль для введеня поета як представника празької поетичної школи в літературний процес доклав україніст зі Словацької академії наук Микола Неврливий, який видав також у Києві для широкого читацького загалу України повноважним збірником твори всіх українських поетів, що належали до ’’празької школи’’.
Нині поєтична творчість І.Ірлявського вивчається й в школах Закарпаття на уроках літературного краєзнавства. У 90-х роках його постать випрозорюється дедалі більше і, як справедливо визначає один із дослідників, «наразі можемо ствердити що творчість І.Ірлявського якісно увиразнила творчу палітру української поезії 30-40-х років. Його поєзія внесла у літературний процес свіжий гірський струмінь, позначений мотивами любові до рідної землі та мужніми поривами до героїчного чину. Соратник О.Ольжича і О.Теліги, Іван Ірлявський залишив помітний слід в історичній свідомості української нації.»
Народився Іван Іванович Рошко – таке його справжнє ім’я – 17 січня 1919 року на Ужгородщині, у напрочуд мальовничому селі Ірлява, розсіченому річкою Старою, притокою Латориці, на дві нерівні частки.На більшій, правобережній, горбистій одразу за обістями й нивами з церквою, дзвіницею та сільським кладовищем видніється масив знаменитих середнянських виноградників, на меншій з рядочком хат на березі Старої починається долина, що через низинні села Мукачівщини та Ужгородщини тягнеться до Латориці й Тиси і далі, далі аж ген до Дунаю, так щиро оспіваного у піснях Іванових краян. Це вони, його предки з історичного Закарпаття, ще у сиві часи створили й знамениту українську народну співанку про Штефана воєводу – «Данаю,Дунаю, чему смутен течеш …», якій ще у ХVI сторіччі судилося стати першим документованим записом щедрої української народної пісенності.
За рікою, край села, поруч з берегом стояла й давня дерев’яна хата його батьків. Нині хіба старезні верби та вільхи над Старою, може, вже й не свідки Іванового дитинства, проте достаменно з того давнього кореня, пам’ятають, як він весною та влітку сидів на березі річки у задумі, снував думи – рядки, що відтак ставали віршами:
Мої будні п’яніли від долі
у розмаю, в весняних вінках,
там, де простір ширяє на доли,
там,де закрут, де рідна ріка…
…Я із серцем схвильованим слухав,
біля мене шуміла вода:
шо не знав я милішого друга,
тому часто над нею сідав.
Мені вільха, що воду корінням
ссала в себе, співала тоді,
як роками зростають горіння,
як пориви живуть молоді.
Мої будні, мої побратими,
не тужили,а гордо росли,
і в них дух запліднявся єдиний.
наче соки весною до слив.
(«Будні»)
Як теплої пори ступав від батьківського порога на зовсім-зовсім близькі луки-лази й повертався обличчям до сходу сонця, його вражала широка просторінь із сусідніми Бенедиківцями на передньому плані за ровінню, а в далечині за гарної погоди на обрії в димці виднівся й древній Мукачівський замок. Обернувшись назад, очима застигав на клинах лісу за сусідніми селами Андрашівці, Кузьмино та Кальник, за якими перед ним поставала велична панорама Вігорлат- Гутинського ( Ужгородо-Хустського) гірського пасма з далекою- далекою, здавалося тоді, горою Маковицею під самим небокраєм. Ліворуч, за верболозами, погляд вихоплював плесо Старої, її крутий кременистий протилежний берег, нивки та пагорки за рідним селом, курну тополину дорогу – нею восени сельчани його безлісої Ірляви здалеку, з-під Маковиці, доставляли припаси дров на всю, уже близьку, таку довгу холодну зиму. Ближче, на річці між Ірлявою й Андрашівцями, стояв давній водяний млин з мельником-характерником. Усе це, а ще й чи не кожна билинка, рідна домівка, обійстя, мати, батько, брат, сельчани, їх побут, складало відтак реальний світ його віршів, зігрітий теплом власного серця:
Як падала на річку тінь зрадлива
крізь боязливе листя таких верб,
як в житті гомонів останній серп
і цілувала колоски тьма сива,-
тоді я припадав чолом до хвилі
із каменя і бачив сонце в ній.
(« Як падала на річку»)
Або в іншій поезії:
Із маковиці, що ген там маячить,
вози котились з деревом сюди,-
колеса - чути – ще донині плачуть,
погонич свище молодий.
І бігли навперейми до млина,
ногами вишиваючи узори
у поросі щодня.
(«Вересень»)
Невеличка, ошатна, по-господарськи зібрана докупи Ірлява часів Іванового дитинства, з доглянутою церквою кінця ХІХ століття, добротною дзвінницею з трьома дзвонами праворуч ( польовою дорогою ліворуч церкви малям зі старшим братом веснами ходив по жовту глинку – нею мати білила в хаті стіни перед Великоднем), початковою школою неподалік із сумлінними вчителями,- трималася укоріненої традиційної народної культури й моралі, обрядовості і звичаєвості. На цих первісних пластах почали формуватися світобачення та художній світ громадянина і письменника І. Рошка- Ірлявського.
Мати, чию жіночу м’якість, теплоту і ласку він взяв із собою назавжди, померла рано, ще перед тим, як він пішов до школи. Батько пізнав широкі світи- тричі їздив в Америку, аби заробити якийсь гріш, два роки воював на фронтах Першої світової війни, як військовополонений австро-угорської армії досить тривалий час перебував на Полтавщині й повернувся додому 1918 року – з його живих оповідей постали у віршах сина образи українського степу. По смерті дружини батько залишився вдівцем до кінця своїх днів. Зароблені гроші потратив на купівлю землі й деревини на нову хату на іншім місці. Старшого дванадцятилітнього сина Василя після першого класу гімназії забрав додому – на ґаздівстві не міг обійтися без помічника. Меншому, на 5 літ молодшому Іванові, дав змогу вчитися. Після закінчення шести класів народної (початкової) школи у рідному селі, місцеві вчителі допомогли здібному учневі підготуватися до здачі екзаменів за горожанську (неповну середню) школу екстерном, але оскільки в Мукачеві його на подальше навчання не прийняли за віком, провчився ще рік в Ужгороді – брат Василь двічі на тиждень носив йому їжу, грошей вистачало лише на плату за квартирування.
Зі свідоцтвом Ужгородської горожанки восени 1934 року поступив у Мукачівську торговельну академію. Тут, крім ґрунтових фахових знань, дістав добрий гарт естетичного й національного виховання. Цей навчальний заклад очолював краянин-патріот, знаний педагог і громадський діяч Августин Штефан, вчителями працювали відомий у світі музикант-хоровик, у минулому диригент знаменитої капели О. Кошиця, диригент хорів у Мукачеві та Ужгороді Олекса Приходько, закон Божий у різний час викладали поет Зореслав та прозаїк Юрій Станинець. Спеціальні дисципліни вів інженер Василь Чапля, а в майбутньому педагог вищої школи, вчений-кібернетик, інженер Леонід Мосенз – поет, прозаїк, публіцитс, перекладач – викладав українську мову та літературу, Івана Рошка- Ірлявського з першого року навчання часто бачили в його товаристві. На цей час припадає розбудова в Закарпатті за участю Олега Ольжича осередків організації українських націоналістів з двома відділами- підпільним і пропагандистським. Останнім проводить широку практичну роботу по вихованню молоді в українському соборницькому дусі. Поряд зі старшими товаришами: Дмитром Бандусяком, Махайлом Габовдою, Петром Стерчом, Михайлом Кіштулинцем, - Іван був у академії активним членом ОУН. Відтоді національна ідея жила в його єстві як поклик і дія творити Соборну Україну за будь-яких умов, боротися за її державність з пам’яттю про часи Мазепи, Української Народної Республіки й більш давні. Він мав глибокі знання з історії рідного краю і України.
З дитинства задумливий, іноді весь у собі, здавався надто тихим, аж сором’язливим, не дуже говірливим. Коли ж вступав у розмову, кожен помічав його розсудливість і гострий розум, а при нагоді відчував і його зібраність й твердість духу. В академії вчився на найвищі оцінки. Любив і умів співати, мав прекрасні голосові дані. Придбавши мандоліну, навчився добре грати на ній. Із ровесниками-сельчанами, що теж продовжували навчання: Ільком Газудою (пропав безвісти у вирі Другої світової війни) та Василем Левкуличем (по війні актором муздрамтеатру в Ужгороді), - часто сходилися в Ірляві, співали у супроводі власної гри на мандоліні й гітарі, проводили окремі культурницькі акції.
Після закінчення Торговельної академії у 1938 році почав працювати в Підкарпатському банку в Ужгороді, подав документи в Прагу, щоб продовжити навчання у вищій школі за уже здобутим фахом. Та подальші дії, їх бурхливий вир, змінили наміри – він зробив свій вибір не на користь продовження навчання. Уряд Чехо-Словачини у жовтні нарешті надав автономію Підкарпатській Русі, як Прага офіційно іменувала його край, а 2 листопада згідно з рішенням Віденського арбітражу, які з плином часу були визнані неправомірними, Закарпаття було перекраяне, його столичний Ужгород, Мукачево та Берегово відійшли до Угорщини – вона вимагала весь край. Столицю спішно було евакуйовано до Хуста, із самих початків автономізації з головою поринув у працю по становленню і розбудові Карпатської України – її громадського й літературно-мистецького життя, політичного устрою, інформаційного простору, як нині прийнято казати, формуванню оборонної інституції – Карпатської Січі, що було вкрай важливо за умов масового тероризму на теренах краю, організованого потужними державами – Угорщиною та Польщею. Перебуваючи в Хусті, він практично редагує відомий тоді журнал « Пробоєм», що виходив у Празі. В останньому числі часопису за 1938 рік, яке охоплювало три останні місяці року, вміщено три його матеріали на злобу дня, більше – було вирішено, що відповідальним редактором залишається Степан Росоха, який став функціонером в уряді, «але формально видавцем «Пробоєм» буде і надалі Дмитро Галай, а редактором – Степан Бреза. Насправді редактором став Іван Рошко-Ірлявський.
У Хусті І.Ірлявський бере також активну участь у роботі очолюваної Олегом Ольжичем літературно-мистецької громади «Говерля», яка об’єднувала видатних поетів, письменників і образотворчих митців, як Ольжич, Улас Самчук, Горліс-Горський, В. Ґренджа-Донський, Іван Рошко-Ірлявський, Михайло Михалевич, А. Патрус та ряд інших.
Після окупації Карпатської України гортіївською Угорщиною в середині березня 1939 р. Іван Ірлявський добирається до Югославії, більше місяця перебуває в Руському Керестурі серед краян, які переселилися сюди за 200 років перед тим. Тут він разом з прем’єр-міністром Карпатської України Юлієм Раваєм, художником Миколою Бутовичем, керівником театру «Нова сцена» Юрієм Шерегієм та його акторами відчули, « що вони мають приятелів: рідню, яка з ними хотіла поділитись горем, що спіткало їх, оборонців їхньої і нашої Срібної Землі».
На початку травня І. Ірлявський перебрався до Німеччини, де незважаючи на слабке здоров’я, якийсь час працював шахтарем задля шматка хліба, поки влітку того ж року не опинився у Празі, яка впродовж трохи більше ніж двох наступних років була місцем його проживання, праці і творення в оточенні досить широкої, а головне – творчо могутньої української журналістської і літературно-мистецької громади. Чехословацьке громадянство свідомо не прийняв, до кінця життя залишаючись громадянином Карпатської України. У Празі проживало й працювало тоді також чимало чільних діячів Карпатської України.
Місцем його праці стало видавництво «Пробоєм», де трудився не покладаючи рук, займаючись роботою, і складанням текстів коли була потреба. Його живим подихом пройняті усі числа журналу «Пробоєм» літа 1939 – літа 1941 рр.,який значно побільшив обсяг і розширив авторський колектив , а також української газети – тижневика «Наступ», перенесеного із Закарпаття в Прагу, і безплатного двотижневого додатку до нього – часопису українознавства « Націоналіст», які розповсюджувалися тоді в усій європейській та заокеанській українській діаспорі. Були ще й книжки у серії « Книгозбірня «Побоєм». Викроював при тому час для творчості – поезії та статті І. Ірлявського систематично з’являлися на шпальтах згаданих періодичних видань. На вулицях Праги його можна було зустріти з розбухлим портфелем, наповненим рукописами, переважно власних віршів. Тут він написав і видав другу і третю поетичну книги, інтенсивно працював над четвертою та новою поемою.
Наприкінці літа 1941 р. як член Культурної референтури ОУН з очолюваною О.Ольжичем похідною групою І.Ірлявський з краянином Іваном Рогачем, його сестрою Анною, іншими побратимами добрався до щойно окупованого німцями Києва. Добиралися не на німецьких штиках, як дехто твердить, а підпільно, невеличкими групками. Інший член цієї реферантури, який виконував подібні функції у сусідньому з Києвом Василькові засвідчує, що завданням Культурної референтури ОУН було «казати правду про німецьку окупацію України, бо ж деякі села навіть вітали німецьких вояків хлібом і сіллю. Ми мусили відкривати людям очі, підкреслювати, що більшовицький окупант відійшов, а німецький приходить… треба було зблизитись із національно свідомими українцями, яких не відтягли на схід, і разом з ними організувати місцеве життя в умовах гітлерівської окупації, підготувати їх до евентуального повстання».
У Києві І.Ірлявський теж займався організацією міського життя - інформаційного та літературно-мистецького життя столиці й України. Іван Рогач, - крім інформаційного, ще й громадського, самоврядного, бо був також і членом міської управи. На долю Ірлявського випала організація Спілки письменників, секретарем якої він став, а також участь в редагуванні газети « Українське слово», зокрема Ірлявський редагував його двотижневий літературно – мистецький додаток « Література і мистецтво», який пізніше, з прибуттям до Києва наприкінці жовтня О.Теліги від листопада мав назву « Літаври». «Українське слово» виходило кілька разів на тиждень, розходилося по Україні тиражем від 20 до 50 тисяч. Нашим поколінням зовсім невідоме спрямування цієї газети. Тож наведемо малесенький штрих з передової статті І. Рогача у недільному номері від 26 жовтня 1941 р. – «Вічний дух української людини», наскрізь пройнятої українськими державними ідеалами, з кінцівкою: « У сьогоднішнього українця в його підсвідомості нагромаджено багато енергії, багато творчої енергії, багато творчих поривів українських предків. Цю енергію треба збудити! Мусить кожний знайти себе і всупереч твердій дійсності, всупереч 23 – літньому нищенню і голоду мусимо додати світові доказ, що ми живемо …Геть пригніченість,геть прихнюпленість, геть все, що нагадує нам неволю, геть все неприродне українській людині. Надійшов час, щоб ми знову випростали свою українську спину і ступили на дальший наш життєвий шлях твердою українською ногою, в якій відчувається стопа і княжих дружинників,і козацьких предків, і всіх борців за краще українське майбутнє!» Певна річ, творення української держави зовсім не входило у плани Гітлера.
9 лютого під час масових арештів у Києві І.Ірлявського теж арештувало гестапо. Він знав уранці, що гестапо уже веде всю чорну роботу, зайшов до заступника голови Спілки письменників, розповів йому, той з дому не вийшов, а він вирішив піти до Спілки – там його разом з О.Телігою та іншими українськими підпільниками і взяли.
21 лютого 1942 р. стрімкий лет Івана Ірлявського до поетичних і громадянських вершин обірвала у Бабиному Яру безжальна гестапівська куля. Того ж дня там же були розстріляні десятки українських патріотів – цвіт української нації. Серед них – Олена Теліга, його земляки, патріоти-підпільники Юрко Борош із Кальника, Василь Кузьмик із Великого Бичкова, називають при цьому й Івана Рогача та його сестру Анну, але є й інше свідчення, що останніх знищили у спецмашині – газовій камері ще у грудні 41-го. Причиною розстрілу І.Ірлявського, зокрема в уже згаданій «Українській літературній енциклопедії», називають його відмову від запропонованої йому гітлерівцями посади редактора профашистської газети, що прийшла на зміну «Українському слові» - «Нове українське слово». Персонально, може, й так. Насправді причина глибша. Гітлерівська спецслужба протягом листопада – грудня –січня не їла хліб даремно. Властивим спецслужбам методами поступово розкривала наміри підпілля, коли ж у грудні у Львові підпільники-оунівці проголосили українську державність, сумнівів не стало: метою ОУН є безкомпромісна визвольна боротьба за створення Соборної України, в тім числі в Боях Української Повстанської Армії, яка сформувалася, із до зубів озброєним гітлерівським фашизмом. Тож у лютому 1942-го гестапо й провело в столичному Києві зачистку мозкового центру антифашистського націоналістичного підпілля, подібно до якого діяли й антифашистські організації інших країн Європи – «Вільна Франція « та Французький національний комітет. Віче народного визволення Югославії, Національно – визвольний комітет Албанії тощо.
На тернистий шлях творця Іван Ірлявський ступив ще підлітком, хоча перша його книжка з’явилася друком , коли був дев’ятнадцятирічним юнаком. За життя видав три поетичні книжки - «Голос Срібної Землі (1938), «Моя весна»(1940), «Вересень», четверта вийшла, як уже належав Вічності – «Брості (1942). Усі видрукувалися в Празі.
Явили самобутнього поета-патріота, чий патріотизм щедро живився пам’яттю батьківського порога надзвичайно природно вбираючи в себе безоглядну любов до Соборної України.
До своєї першої книжки йшов довго. Віршувати почав, мабуть, ще в Ірляві що на Ужгороді. Первісним його навчителем поетичного мистецтва була народна пісня і ширше – народне слово.
Я лиш пісні, що над колискою
не доспівалися давно…
Я лиш пісні, що тихо низкою
виводив під вікном, -
зізнався пізніше у поемі « Вересень». А ще учнем 1-А класу Мукачівської торговельної академії подав на конкурс рукописну збірку «Перші зорі»(1935). Вона творилася, коли автор уже спілкувався з Леонідом Мосендзем. Рецензентом збірки став Олег Ольжич, якому її передав редактор журналу «Пробоєм» Степан Росоха. Була це «велика збірка віршів», а резюме рецензента таке : «він є дуже талановитим, і якщо попрацює над собою, буде великий поет». Перед самим підведенням підсумків конкурсу у 1936 р. автор несподівано звернувся до редактора з листом – проханням не друкувати цієї збірки, вона не годиться – з часом пришле зовсім іншу. Уміння глянути на власний витвір критично і у більш зрілому віці – явище рідкісне, воно йому було притаманне, до свого поетичного ремесла і надалі ставився дуже серйозно. Ранні його спроби, і чималі,залишилися в батьківській домівці, що задокументовано у вірші – посланні «Рідні».
В тіснім крузі, в зимовій порі,
коли жити вам тяжко, найгірше,
Розгортаєте зшитки старі,
мої перші читаєте вірші.
Становлення таланту І.Ірлявського як поета професійного – його поетика ніколи не була суто народно-пісенною – сприяло творче оточення. Це і є поети – земляки, що виступали разом з ним на шпальтах одного і того часопису, з яким він ретельно знайомився ще від 1935 р.: В.Ґренджа – Донський, Ю. Боршош – Кум’ятський, Зореслав, І.Колос, Боєвір, Ф.Потушняк,М. Рішко. Далі - поети «празької школи» :Євген Маланюк (1897 – 1968), Леонід Мосендз (1897 – 1948 ),Олекса Стафанович (1899 – 1970), Оксана Лятуринська ( 1902 – 1970),Олег Ольжич (1907 – 1944 ),Олена Теліга (1907 – 1942), Іван Колос (1911 – 1993), Андрій Герасевич ( 1917 – 1947). Були вони вихідцями зі всієї України – Сумщини, Поділля і Волині, Галичини і Закарпаття. Він був наймолодшим талановитим представником празької поетичної школи. У їхній творчості « досягла українська міжвоєнна поезія найвищого рівня …Всі вони були зближені світоглядово, стильово й тематично. Їхня творчість була спрямована найчастіше в минуле України, набирала часто історіософічної наснаги, акцентувала вузлові періоди історії, перегукувалась із сучасністю… Стильово ці поети були переважно неоромантиками. Динамічна напруга їхнього вірша відбивала їхню неспокійну епоху. Філософською й психологічною заглибленістю вони інклінували також до неокласики, яку за світовість щиро вітали. Від радянської поезії їхня творчість відрізнялась своїм волелюбством, не декларативним,але діяльним патріотизмом. Це була поезія вільного світу, вільного вияву ідей і почувань. Ще одним сприятливим фактором становлення поета була фахова літературна критика, що відгукувалася на кожну його книгу, живе спілкування з літературними критиками М.Мухином та О. Лащенком. Уже про перші публікації І.Ірлявського в періодиці упродовж 1937 – перших місяців 1938 рр. інший молодий представник празької поетичної школи Андрій Герасевич писав, що цим віршам притаманний м’який ліризм і сила «цілком нового і оригінального матеріалу».
Збірка «Голос Срібної Землі», епіграфом для якої взято рядки Є.Маланюка:
Ти пам’ятай , що ще ударить грім
Що з тишою душа не помирилась, -
попри якусь долю декларативності засвідчила, що поет Ірлявський відбувся. Вона ввібрала настрої патріотично налаштованої молоді Закарпаття, яка з наданням краю автономії в жовтні 1938-го піднеслася духом зі сподіваннями розбудови української державності:
Журлива осінь і журливий вітер,
Сковзає за обрій – в далечінь…
Надходить ніч… Готуються і світять
ті, що підуть у морок ночі, тінь…
Сини Землі, що довгий час мовчали -
по продзвенінні мідяних копит
козацьких коней, - а тепер повстали
за неозорий край свій, за степи.
(« Ті, що мовчали, - йдуть»)
Він ніби передчував майбутні бої і у сонеті « Хочу» висловив настанову – кредо собі : « іти по бажанню серця», «жить душею, як поет»
І … не споганити сумління
задля своєї честі й доброти,
щоб увійти у рідне володіння
не проданим, а чесним, як аскет …
У збірці «Моя весна» громадянське й особистісне, інтимне більше врівноважені,вона пройнята неюначою розважливістю, трагічні події березня 1939-го ввійшли у вірші виразними штрихами – деталями і пройдуть, як незагойна рана,через усю подальшу творчість. Поет починає об’єднувати твори у цикли, ліричний струмінь збагачується часточкою епіки. Книга творить фраментальний зліпок біографії поета – зовнішньої і внутрішньої, почуттєвої, - від перших своїх кроків до часу написання.
«Вересень» - ліро-епічна поема з переважанням ліричного струменя. Одразу після її виходу в світ критик захоплювався нею як одним із найпомітніших явищ української поезії в діаспорі. Ця цільна річ – неквапна, лірично-схвильована образна розповідь поета коханій про прожите й пережите ним від народження до часу оповіді, освідчення в коханні через освідчення овидам, рідному селу, шляхам – дорогам, якими пройшло його серце. Усе це оживає в поемі кадрами-картинами.
Передостанній написаний ним твір – збірка «Брості». Її встиг винести з Києва до арешту поета його товариш по Празі, який редагував «Пробоєм», Федір Гайович. Тут злютувались воєдино національна ідея і поезія, віра у незнищеність українського народу,його державності, що має глибокий корінь у віках, «док’ ласка Всевишнього щедро землі дає невідомих героїв».
Останнім його твором бала, судячи з назви, історіософська поема «Послідній з роду». Сліди її загубилися в Києві несподіваним арештом автора.
Особливу сторінку творчого набутку І.Ірлявського становить його публіцистика. Погляди, уподобання, цілі автора проглядають у ній пряміше, оголеніше. З поезією її рідний назкрізний мотив – відданість національній ідеї, але, крім поета, в текстах живе і фахівець-господарник, фаховий фінансист, політик, літописець-патріот, що не міг не вилити на пергамент своїм стилом власних почуттів. Він прожив 23, усього 23 роки. Багато хто, більшість, окрім рідкісних одиниць, у тому віці ще лише починають роздумувати, що мають робити. Він звершив багато у свої двадцять три. Його коротке життя потужним зблиском метеора осяяло безсмертне небо України. Відсвіт сяє нам,сяятиме й нащадкам нашим.
Голос Івана Ірлявського – голос його Срібної Землі, - природний, без надривів і фальшу, як життя трударя-закарпатця, мужнів від книги до книги й раптово обірвався на крутій висхідній до верховин. Увібрав думи й почування автора, одного з несхитних борців за державність Соборної України й творців відродження рідного народу в Карпатах під час другого його сплеску в 20-х – 30-х роках XX століття. І якщо перша хвиля його відродження наприкінці XVII - на початку XIX століття, яка асоціюється з іменем його родоначальника, єпископа Андрія Бачинського берегла народну душу краян від насильницької мадяризації упродовж усього XIX століття, друга сформувала їх менталітет як національний український, дала Закарпаттю першу за весь період середньовіччя, нової та новітньої історії державність – Карпатську Україну з парламентом – Сеймом, державним гербом – тризубом, державним жовто-блакитним прапором та державним гімном «Ще не вмерла Україна». Зі своєю армією – Карпатською Січчю, воїном якої був і поет. Творці Карпатської України передбачали у майбутньому, із формуванням державності на принципах соборності всіх українських земель, входження Закарпаття до складу Соборної України. Тому й біснувався Сталін і його сатрапи, як тільки зводилася на ноги Карпатська Україна, тому й нищив закарпатців-патріотів фашизм – як гортіївський, так гітлерівський.
І. Ірлявський належав до покоління закарпатських літераторів і митців, які у 20-х на початку 40-х років після довгих блукань манівцями знайшли нарешті міцне опертя в духовних надбаннях рідного народу, його народному мовленні, його пісні, казці, легенді, переказі, святі, обряді, звичаєвості, сакральній та народній архітектурі, витворах народних митців. З їх приходом у літературному й мистецькому житті краю утвердився народовецький напрям. Не втративши чіткої своєрідності, твори художньої інтелегенції краю стали органічною часткою національної літератури та мистецтва, чи це було мистецтво словесне, музичне, хорове та інструментальне, образотворче з полотнами Бокшая, Ерделі, Контратовича, Манайла та їх соратників, театральне з постановками Руського народного театру «Просвіти» в Ужгороді або «Нової сцени» в Хусті.
Поезія та публіцистика Івана Ірлявського поруч з лірикою Василя Ґренджі -Донського, Юрія Бороша-Кум’ятського, Зореслава, Федора Потушняка, Івана Колоса, Боєвіра, Андрія Патруса-Карпатського, прозою Олександра Маркуша, Луки Дем’яна, Юрія Станинця, сатирою і гумором Марка Бараболі, стала незрушним фундаментом нової, у певному сенсі можна сказати – модерної, української літератури на Закарпатті. ЇЇ ніхто не привносив зовні, не насаджував, вона природно постала з душі народного генія в особах його чільних представників. І хоча в 30-х – на початку 40-х років із цією літературою існували тутешняцький напрям , найвиразнішим представником якого був Бобульський, виходець із Буковини, та напрям русофільський, їх представники не дали творів вражаючих, які започаткували б якусь нову національну літературу чи стали б помітним явищем літератури російської. На літературі ж українській, народній до якої тяжко й довго, ще від Івана Пастелія у XVII-му та Василя Духновича на початку ХІХ століття, йшло Закарпаття, незважаючи на шалену мадяризацію , чехізацію, холодні сталінські вітри та хитромудрі, нівелюючі все місцеве бережнєвські ідеологічні догми, у повоєнне п’ятдесятиліття постало словесне мистецтво ширшого діапазону з розгалуженим розмаїттям поезії та прози, драматургії, дитячої літератури і публіцистики, перекладів. І хай радянське ідолопоклонство язичницького зразка наклало на неї свою злу печать, у вершинних здобутках виявилася гідною продовжувачкою зрушень, що були започатковані літераторами часів національного відродження краю у 30-х роках. Саме їх міцнюща закоріненість у рідний ґрунт , їх ідеї та естетичний досвід у значній мірі зберегли митців - закарпатців від повної художньої імпотенції, людської і мистецької деградації у плині довгих радянських десятиліть. Завдячуючи їм література краю, як і образотворче, музичне чи театральне мистецтво, не тільки вистояли, але й досягли помітного розвитку. Подальше їх піднесення залежить насамперед від того, наскільки вглиб і вшир зможуть митці ввійти в народну духовність, оплодотворивши її набутками світової цивілізації, наскільки багатовіковий, чи не мільйоннорічний , досвід людського буття на теренах Закарпаття включно із щойно минаючим і завтрашнім днем стане формантом літератури і мистецтва.
Після мізантропічного гестапівського смертельного пострілу в Бабиному Яру під Києвом та багаторічного радянського полону ім’я Івана Ірлявського у всім його багатоманітті повільно повертається додому, у рідні пенати , в Україну, за щасну державницьку долю якої він положив на плаху своє квітуюче молодістю життя. Весною 2002 року на Закарпатті започатковано конкурс художнього слова імені Івана Ірлявського для декламаторів у номінаціях поезії, прози, власної творчості, гумору та сатири, а також бардівської пісні, який стане традиційним. Згідно із розпорядженням Закарпатської обласної державної адміністрації підготована і йде до широкого читача ця, на нинішній день найповніша, книга його творів, планується встановлення пам’ятного знака в рідному селі.
17