Вступ
1.Ліризм, гумор і сатира у творах Остапа Вишні
2.Любов до природи і усього живого – духовна сутність митця
3.Естетичне та трагічне начало в щоденникових записах О.Вишні (лагерний період)
Висновки
Література
Вступ
«Так-от: що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга?
Треба – любити людину, більше, ніж самого себе.
Тоді тільки ти маєш право сміятися.і тоді людина разом з тобою буде сміятися...із себе, із своїх якихось хиб, недоліків. І буде такий дружній, такий хороший сміх...»
О.Вишня (з щоденника).
О.Вишня - знаний на Україні, в Радянському Союзі і за рубежем. Протягом усього свого творчого шляху Остап Вишня виступав як талановитий і неповторний митець, слово якого глибоко проникало в пласти народного життя й успішно слугувало його безупинному поступові. Справедливо буде сказати: творчість гумориста надихалась і окрилювалась великим поняттям Народ, про що він полишив щирі свідчення в своїх щоденникових записах.
«Який би я був щасливий, — занотував письменник 15 травня 1949р. в щоденнику, — якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу!
Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся!
Але як це трудно!»
Неодноразово, особливо на схилі літ, Остап Вишня з великою сердечністю говорив про суспільне покликання письменника, про вірність мистецтва правді життя, про любов і повагу до людини праці. Органічність цих роздумів митець підтвердив своєю художньою творчістю. Письменник унікальної (не тільки для України) популярности, рекордних — мільйонових! тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори — із життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він “усміхатись” аж до смерті.
Ліризм, гумор і сатира у творах Остапа Вишні
Творчість Остапа Вишні (1889–1956) надихалась і окрилювалась великим поняттям Народ, про що він полишив щирі свідчення у своїх щоденникових записах. «Який би я був щаслніїий – занотував гуморист, – якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку... Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся!»
Остап Вишня – письменник-новатор, найяскравіша постать національного відродження 20-х рр. Він не тільки розширив тематику, а й збагатив жанрові різновиди памфлету, фейлетону, гуморески, нарису. Оригінальним твором письменника є його «Моя автобіографія».
«Моя автобіографія» – твір, який має кілька мистецьких пластів: інформа-ційний (наче відповідь на запитання анкети: дата народження, навчання, входження у літературу); образ ліричного героя (Ю. Лавріненко писав, що «Вишня залюбки маскувався під «простачка», який здебільш з усім погоджується, але від нього повівало казковим «дурником», перед яким пасують мудреці і королі); саркастичне ставлення до літературознавчих та критичних публікацій, у яких йшлося про впливи, нахили, формування письменника («Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа– картопля, коноплі, бур'яни»); такі складники, як традиції українського народного гумору, іскристий сміх «Енеїди»; сатирично тумормстичні повісті Квітки-Основ'яненка, інтонації Шевченка («Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білніі. як білі бувають у нас перед зеленими святами хати... Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських, за-мурзаних. Ходила, бо така тоді «система» була, і ходила вона завжди, коли треба було, і іііко;ін люто. Де тепер вона, та лішйка, що виробляла мені стиль літературний?»).
У дусі згадуваної «маски» щиросердне «зізнання» Остапа Вишні про те, як він став письменником: «У 1921 році почав працювати в газеті «Вісті» перекла-дачем. Перекладав, перекладав, а потім думаю собі: «Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім – письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі, робитиму». І зробився я Остапом Вишнею та й почав писати. І пишу собі...».
Уже протягом двадцятих років Остап Вишня видрукував близько 25 збірок «Вишневих усмішок»: «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Вишневі-усмішки літературні» та інші. Він був найпопулярнішим письменником 20-х рр. Теми його усмішок найрізноманітніші: політичне, господарське культурне життя. Найсильнішим виступає письменник як гумористичний описувач побуту післяреволюційного села.
Визволений з беріївських таборів у 1944 р., Остап Вишня знову стає улюбленим і популярним письменником в Україні. У цьому ж 1944 р. видрукувана його «Зенітка».
Письменник писав про свою гумореску «Зенітка»: «Я хотів у тяжкі, грізні часи писати щось дуже веселе... щоб і моя робота спричинилась до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміялися, а просто таки зареготалися. Одночасно, щоб моя гумореска відігравала й певну, сказати б, мобілізаційну підбадьорювали ну роль”. В основі композиції гуморески діалог оповідача з її героєм дідом Свиридом, котрий про свій вік говорить: «Та хто зна! Чи сімдесят дев'ять, чи вісімдесят дев'ять? Хіба їх полічиш?» Цією деталлю підкреслено всенародність війни з окупантами. Складається гумореска з двох частин: «соп-рикосновеніє” діда Свирида з фашистами і побутові “страже-нія» з бабою Лукеркою – покійною дружиною, в яких дід «так напрахтикувався, що ніяка війна мені ані під шапку”. У першій частині Остап Вишня застосовує засоби сатири – бурлескну лексику, лайливі, принизливі слова, вживання форми середнього роду замість чоловічого, саркастичні інтонації. Вила-трійчата, якими Свирид “як щурят подавив” гітлерівців, виростають у гіперболізований образ народної «зенітки». У другій частині, де йдеться про війну з бабою Лукеркою, панує гумор – запальний, вогнистий, що викликав регіт великих аудиторій. Засоби комічного тут – військова термінологія у розповіді про бабу Лукерку, русизми тощо.
Природа була для Остапа Вишні джерелом життя і натхнення. Ніжно, усією душею відчував він її красу, любив її чудові створіння. Протягом багатьох післявоєнних літ письменник створював невеличкі за розміром, поетичні за "звучанням, наснажені ласканою лірикою твори. Вони нагадують більше вірші у прозі, ніж жарти гумориста, хоча блискітки сміху раз у раз поблискують на їх поверхні. «Лисиця», «Відкриття охоти», «Заєць», «Про мудрого зайця», «Бекас». «Вовк» та інші склали «Мисливські усмішки», які посідають значне місце у творчості письменника. У цих маленьких шедеврах особливо яскраво виявилося органічне злиття двох граней незвичайного таланту Остапа Вишні – гумору і лірики. У «Мисливських усмішках» немає закликів любити природу. Як справедливо сказав М. Рильський, в Остапа Вишні «в душі поезія цвіла», а справжня поезія не буває прямолінійною, декларативною. Природа в «Мисливських усмішках» одухотворена. Письменник наділяє її почуттями і мудрістю, глибоким всепроііикаючим розумінням таємниці Всесвіту. Пейзажі Остапа Вишні – це ліричні малюнки, сповнені змін, руху, оновлення, настроїв, то радісних, то журливих. «Осінь... Ось палає кленовий лист, – умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Він не падає сторч ііа землю – ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і мліти серед завмерлих собратів своїх... Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі... Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься...» («Вальдшнеп»). Ліричний герой «Мисливських усмішок» – людина дотепна, оптимістична, завжди у життєрадісному настрої.
2.Любов до природи і усього живого – духовна сутність митця
Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) був завзятим мисливцем i рибалкою, але на полювання вiн збирався iз дивним девiзом: хай живуть зайцi! Павло Михайлович, пройшовши пекло десятирiчного заслання, вирушав на полювання з єдиною метою - помилуватися густими лiсами, зеленими луками, запашними сiнокосами, бездонно-спокiйними озерами, бузковими надвечiр'ями, срiблястими нiчними росами, нiжно-рожевими свiтанками. Своє найвище захоплення красою природи "поет полювання" передає у "Вiдкриттi охоти", у "Мисливствi" та iнших гуморесках. Цi маленькi шедеври вражають органiчним злиттям двох граней характеру письменника - гумору i лiрики. У "Мисливських усмiшках" Остап Вишня любовно створює високохудожнi картини рiдної природи, виражає щире захоплення нею, розкриває її могутнiсть i красу. Згадайте прекрасний лiричний вiдступ у гуморесцi "Заєць". Кожне дерево в Остапа Вишнi одухотворене, надiлене рисами i почуттями живої людини. Вихопленi з природи "мисливськi" картини Остапа Вишнi буквально "пахнуть". Задушевного лiризму пейзажам надають вмонтованi в художню тканину фрагменти з народних пiсень.
Він в своїх щоденникових записах закарбовував, щоб не забути, навіть дрібні випадки, події, що з ним, або з іншими трапились.
Ось запис iз щоденника Остапа Вишнi за 23 грудня 1951 р.: "Були на полюваннi. Не вбили i не застрелили нiчого. Для мене це - типове явище. Коли я приходжу, як завжди, додому "попом", без нiчого, - усi спокiйнi. Усi: жона, донька, зять i навiть онучок, Павлушка.
I от одного разу я приношу зайця. Факт! Цiла трагедiя. Як? Дiд убив зайця? Не може бути! I пiшло! Дружина з кимось говорить по телефону: "А ви знаєте- у нас заєць!" - "Ну?" - "Факт: Павло Михайлович принiс. (Принiс!) I от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця?"
Ще запис (1952 р.): "Їздили полювати. Це - не вперше i не востаннє. Нiчого! I як радiсно, що я нiчого не вбив! I як радiсно буде, що я нiчого не вб'ю. Одне тiльки: Павлуша, онук, чекає вiд дiда зайця. А дiд - без зайця та й без зайця. Перед онуком незручно".
Остап Вишня надзвичайно любив природу, лiси, поля, рiчки, чарiвнi краєвиди українського лiсостепу. З батькiвською турботою ставився до звiрiв i птахiв. Тому так подобалося йому ходити на полювання, де вiдпочивав душею, заспокоювався вiд мiської метушнi. Особливо часто полював разом iз Максимом Рильським, особливо в останнi роки життя.
Остап Вишня постiйно писав усмiшки про мисливцiв i рибалок. 1958 року вийшло найповнiше видання цього циклу пiд назвою "Мисливськi усмiшки". Схоже, що це була одна з його найулюбленiших тем. Не тiльки тому, що сам був мисливцем i рибалкою. У таких усмiшках не було необхiдностi кривити душею: показувати прогресивний поступ нового життя чи передавати всенародне пiднесення вiд соцiалiстичного будiвництва.
"Мисливськi усмiшки" - явище в українськiй лiтературi майже унiкальне. Цей синтез народного анекдоту i пейзажної лiрики i сьогоднi збирає чимале коло читачiв.
3.Естетичне та трагічне начало в щоденникових записах О.Вишні (лагерний період)
«Література спогадів, листів, роздумів веде пряму розмову про людину. Хронікальна й інтелектуальна, мемуарна й філософська, вона подібна до поезії відкритою і настійливою присутністю автора. Гостра її діалектика - у свободі вираження і несвободі вигадки, обмеженої дійсно минулим» - таким висновком закінчує свої роздуми про документальну літературу Лідія Гінзбург. З цими словами напевне погодилися би усі нечисленні дослідники літератури документальної у її теоретичному вимірі.
Зрозуміло, що "несвобода вигадки" в документальній літературі дуже відносна, за нею стоїть і відбір інформації, і оцінка, і точка зору. Тому дослідниця передбачливо називає таку фактичну точність, істинність "гострою діалектикою". Щодо "свободи вираження" - то тут навіть межі "гострої діалектики" тріскають по швах, не витримуючи натиску усіх цих "я не вільна і не пишу все, що думаю", "не все висловив, що хотів", що лунають до нас зі щоденників.
Стосовно образу автора в художньому творі немає випадковостей: все продумано, навіть випадковості. У щоденнику зупинилося життя з усіма таємницями, які інколи так і залишаються незрозумілими. Не розшифровані контекстом, вони можуть не перетворитися у знаки якихось смислів. Та в щоденнику ми приймаємо це як належне, як одну з умов існування жанру, якщо, звичайно, не беремося за щоденник з конкретною метою з'ясувати усі ці "недомовки".
Інша річ, коли невисловлене, "недопояснене", приховане викликає здивування навіть у пересічного читача. Це тягне за собою підозру, породжену невиправданими очікуваннями читача щодо конкретної інформації. Перефразувавши Поля Рікера, можна сказати, що не тільки свідчення, але і його відсутність має свою протилежність - підозру.
Не вдаючись до подальших теоретизувань, перейдімо до конкретики.
Перший запис у табірному щоденнику Остапа Вишні "Чиб'ю. 1934" з'явився 30 липня 1934 року, за вісім місяців після арешту, а останнім був перелік сорока одного населеного пункту, які довелося пройти етапом від Чиб'ю до рудника "Єджид-Кирта". Записи обриваються в лютому 1935 року.
«Щоденник Остапа Вишні є чи не єдиним документом, що творився в той трагічний період, коли серед тундри і тайги, в численних ухтпечлагах, бамлагах і ще багатьох їм подібних «лагах», разом із карними злочинцями проходили "перековку" і комуністи та безпартійні, люди найрізноманітніших професій - учителі, письменники, народні комісари».
Щоденник Остапа Вишні справді творився в страшний період, але документом страшного періоду таки не став: "Гжицький розповідав про Дмитлаг: там Дацків, Бобинський, Авдієнко і багато ще, багато інших. Українців там 40 тисяч, чи що"; "Про долю Досвітнього, Пилипенка, Ялового й інших Гжицький нічого не чув... Де ж вони? Чи сидять іще в спецкорпусі, чи вже пороз'їздилися по лагерях?" "розповідав Йосип Йосипович, що Курбас і Ірчан на Сечежі (Біломорсько-Балтійський канал). Три місяці вони працювали ніби на загальних роботах (рубали дрова), а тепер Курбас десь працює в канцелярії пункту в УРО, чи що, там десь і Мирослав! От як використовуються культурні сили" "Да... Тепер по тайгах і по тундрах можна зустріти знаменитих людей" "А ми тут сидітимемо, як "бесследно исчезнувшие" - ото, практично, і все про той страшний період і про ті місця, що стали цвинтарем для тисяч невинних, про табори, що стали кінцем цілої епохи в історії української літератури. Ці свідчення Остапа Вишні, розкидані поміж записами про погоду, врожай ягід, професійні проблеми(працював в редакції газети "Северный горняк"), табірний побут просто вражають своєю емоційною стерильністю. У результаті є проблема поганого табору, але немає проблеми табору як такого.
У 1934 році Остапа Вишню — політичного «зека» Павла Губенка — залучили до написання книги до 5-річчя Ухтпечлага, де йому було доручено написати нариси про 24 ударників праці (табірної, звичайно). Їх було написано 21.
Книгу було надіслано до Москви, в управління ГУЛАГу, але дозволу на друкування тиражу там не дали. Про причину відмови можна тільки здогадуватись, ознайомившись із її змістом, де Остап Вишня з властивим йому гумором розкрив секрети державної машини нищення безневинних людей. З літа 1934 по лютий 1935 року письменник мав змогу творити власну «захалявну книжку» — табірний щоденник «Чиб’ю — 1934», який М.Євтушенко передала у відділ рукописів Інституту літератури ім. Шевченка. «Чиб’ю» вперше у 1989 році опублікував журнал «Київ». Серед 200 інших безцінних експонатів виставки «Раритет» є і щоденник Остапа Вишні. Виставка автографів, рукописів, мемуарів класиків української літератури XVII—XX століть влаштована в Національному музеї Тараса Шевченка з нагоди 75-річчя Інституту літератури.
З печорських архівів ми можемо багато дізнатися про табірне життя Остапа Вишні, зокрема про 1000-кілометровий етап у лютому 1935 року з «перспективою» замерзнути в тундрі, померти з голоду, бути розтерзаним дикими звірами або людоїдами, про що є свідчення у тих архівах. Там же, в архівах, можна дізнатися що через табори «Ухтпечлагу» пройшло, страшно уявити, — 20 мільйонів зеків! А ще ж були Сибір і Казахстан, Колима й Магадан...
Щоденникові записи О. Вишня вів майже усе життя. Іноді навіть важко розрізнити, де звичайні записи, а де вже літературний твір. Він занотовував усе: кумедні і прикрі моменти життя, почуті від інших історії та випадки, замальовки, на кшталт етюдів з натури, природи.
В цьому розділі ми торкнулися складного періоду життя великого народного гумориста.
Висновки
Щоденникові записи видатних людей – це безцінний матеріал для майбутніх поколінь. Завдяки їм ми не тільки пізнаємо факти з життя митця, його думки, почуття, ми охоплюємо цілий світ іншої людини, знаходимо ключі до розуміння його життя та творчості.
Саме завдяки багаточисленним щоденниковим записам побачили світ «Моя автобіографія», збірка щоденникових записів “Думи мої, думи мої….” ( в ньому О. Вишня розкриває свої погляди на призначення письменника, його думки про місце сатири та гумору в літературі) та ін.
Разом з щоденником він боровся за життя у північних лагерях і вів їх до останніх днів життя.
Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким — комізмом слова, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Він умів схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країна будованого і “збудованого” соціалізму. Найбільше користався нехитрим прийомом “зниження” і допік режимові нещадним “зниженням” високих і галасливих загальників, обіцянок, гасел, програм, планів, проектів до голої дійсности, до діла, до сущого.
Одночасно Вишня володів мистецтвом “блискавичного” короткого гострого діалогу та — зовсім щось протилежне! — найтоншого ліричного нюансу. Він був проникливий психолог, умів скупими засобами вловити химерну гру в людині таких комплексів, як страх, заздрість, задавакуватість, брехливість, наївність, цікавість, жорстокість, любов... Все то будувалось у прозовій мініатюрі, творило новий, чисто Вишневий тип фейлетону — своєрідного коментаря сміхом.
Поза створеним ним своєрідним жанром “усмішки” і фейлетону Вишня почав творити з успіхом власний тип гумористичного нарису, оповідання і навіть новели (“Мисливські усмішки”, “Кримські усмішки”). У «мисливському оповіданні» він дав зразок новели, несподіваний гумористичний кінець якої «знімає» весь попередній витончено-ліричний сюжет. У «Ярмарку», що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобами мовно-звукової і кольорової палітри дає поєднання килима з симфонією: барвисто-співуче море українського ярмарку.
З кількох тисяч «усмішок» і фейлетонів Вишні останеться жити в літературі, може, яких два-три томи вибраного. Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити», — пише він у щоденнику...
Література
Друзь І. Остап Вишня. – К.: Київ, 1986. – 137с.
Живий Остап Вишня: Збірник спогадів про письменника. – К.: Веселка, 1993. – 326с.
Журавський А. Ніколи не сміявся без любові: Сторінки життя і творчості Остапа Вишні. – К.: Мистецтво, 1998. – 243с.
Пришва Б. Г. Засоби гумору в творах Остапа Вишні. – К.: Вища школа, 1988. – 178с.
Ющенко о. Безсмертники. – К.: Рад. Письменник, 1989. – 132с.
Зуб І. Остап Вишня: Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1997. – 314с.
Зуб І. Про Остапа Вишню: Спогади. – К.: Рад. Письменник, 1989. – 145с.
Письменники України – жертви репресій. – К.: Дніпро, 1997. – 428с.
Історія української літератури. – К.: Наук. Думка, 1988. – 456с.
Українська літературна енциклопедія. – К.: Наука, – Т.1. – 1988. – 541с.