Початок ХХІ століття ознаменувався стрімким кількісним і якісним зростанням документальної літератури. На зміну звичайній белетристиці, побудованій на художньому узагальненні, фантазії, домислі й вимислі, приходить література, в основі якої лежить документ і факт. Зарубіжні науковці останнім часом написали чимало серйозних теоретичних та історико-літературних праць, намагаючись осягнути глибинні процеси розвитку документалістики [1, 2, 3, 4, 5, 6].

Українські науковці явно недооцінюють природу сучасної документалістики, зі сторінок якої в духовний світ людини нового тисячоліття увійшли образи видатних державотворців, військових діячів, представників науки та мистецтва; людей, що своїм талантом, натхненною працею, видатними досягненнями уславили народ, стали своєрідним еталоном для свого людства.

Твердження зарубіжних дослідників про те, що документальна література поступово витісняє традиційні форми роману у вітчизняному літературознавстві, ще зовсім недавно заперечувалися. Зокрема, В.Дончик свого часу писав: “Відомо, що документ, література факту деякими західними теоретиками й практиками літератури до недавнього часу підносилися як, мовляв, логічна і єдина заміна старому романові, за їхніми прогнозами, художній репортаж, “тексти-колажі” чи й взагалі новий журналізм - це те, що найбільше могло б відповідати часові, решта ж жанрів і форм своє, буцімто, віджили. В радянській літературі та й взагалі категоричні доктрини не знайшли місця, всяке прагнення однобічності, випрямленості чуже її постійному потягу до синтезу й багатомірності, до художнього розмаїття” [7, 367].

Проте в українському літературознавстві досі відсутнє навіть більш-менш виважене визначення самого поняття документальна література. “Документальна література, документалістика - твори художньо-публіцистичних, науково-художніх і художньо-документальних жанрів, в основу яких покладено документальні матеріали, подані повністю або частково чи відтворені у вигляді вільного викладу” [8, 85], - читаємо в “Українській літературній енциклопедії”. У “Словнику літературознавчих термінів” В.М.Лесина, О.С.Пулинця [9], “Літературознавчому словнику довіднику” за ред. Р.Гром’яка, Ю.Коваліва [10], “Словнику літературознавчих термінів” В.І.Кузьменка [11], “Лексиконі загального та порівняльного літературознавства” [12] це поняття взагалі не згадується. Очевидно, що такий підхід не може бути визнаним конструктивним.

Отож, не претендуючи на вичерпність визначення, нам уявляється можливим характеризувати документалістику як літературу, що базується на реальних історичних документах і фактах і охоплює три найважливіших напрямки: мемуаристику, художню біографію та художню публіцистику. Важливою ознакою такої літератури є авторське осмислення певних суспільно-історичних подій чи життєвого шляху реальної історичної особи, або важливої для життя народу проблеми, здійснене за законами художньої творчості із залученням справжніх документів свого часу, глибоким співвіднесенням власного духовного досвіду автора із внутрішнім світом героїв, соціальною й психологічною природою їхніх учинків.

Важливо також окреслити жанрову систему новітньої документальної літератури, кожен із трьох її напрямків має своє жанрові форми. Зокрема, мемуарна література, виходячи зі спрямування авторського інтересу ділиться на мемуари об’єктні, мета і зміст полягає у відтворенні об’єкта авторської уваги, тобто доби, подій, що відбувалися в ній, ситуацій людей; мемуари суб’єктні, де домінує спрямування автора на суб’єкт оповіді, себто на самого себе. Щоправда, бувають випадки, коли об’єктність і суб’єктність органічно поєднуються, створюючи певний проміжний тип мемуарів.

Об’єктні і суб’єктні мемуари мають власну відпрацьовану жанрову систему.

Найпростішою жанровою формою сучасної мемуаристики є лист. Лист, природно, розповідає про події, котрі; відбулися в житті автора, регіону, в якому він мешкає, країни в цілому. У ньому виразно виявляється авторська позиція, автор листа прямо й відкрито виражає в ньому себе.

Лист є найчастіше автобіографічний, виняток можуть складати лише ділові листи. У листі його автор досить часто виражає власні світоглядні підходи до дійсності, оцінює політичну, економічну, духовну ситуацію в країні. Це не виключає наявності значної кількості листів інтимних за своїм змістом, що передають стан душі їхнього автора. Листи відомих громадян, політичних діячів, письменників, учених допомагають читачам зрозуміти їх як особистість, часом показують авторів у несподіваному ракурсі. Не дивно, що листи досить часто видаються в зібранні творів класиків літератури. Листи видатних українських письменників минулого, скажімо Т. Шевченка чи Лесі Українки, XX століття, наприклад, П.Тичини чи В. Сосюри, не дивлячись на те, що вони постійно друкуються у зібраннях творів, поки що ще не стали предметом ретельного дослідження. Про листи як мемуарний жанр літератури досі написано небагато, виняток становлять хіба що праці В.Кузьменка [13], М.Коцюбинської [14 ], І.Стебуна [15 ].

Близькою до листів жанровою формою мемуаристики є щоденники. Як і листи, вони здавна існують у літературі. Класичними зразками цього жанру в Україні стали “Журнал” Т.Шевченка, а в літературі XX сторіччя - щоденники В. Винниченка, П. Тичини, О. Довженка, Остапа Вишні, М. Драй-Хмари, В. Стуса, О. Гончара. Це щоденні або ж такі, що не мають певної періодичності, записи автором подій, учасником і свідком яких він був. С.В. Жожікашвілі вважає, що щоденник - це “періодично поповнюваний текст, що складається з фрагментів з указаною датою для кожного запису” [16, 233]. Є щоденники, що характеризуються вузькістю підходів до оцінки дійсності, родинно-побутовими рефлексіями. Особливо багато подібних щоденників з'явилось у приватних виданнях до революції.

Жанрова специфіка щоденника полягає в тому, що в них відсутній єдиний сюжет, немає спільного ідейного змісту. Естетичну цілісність щоденникам надає автор. Його роздуми день за днем нанизуються на єдиний стержень, надаючи щоденникам певну, досить умовну, завершеність. Нормальним у щоденниках є уривчастість, фрагментарність, неопрацьованість оповіді, стилістична незачесаність фрази тощо. “Письменницький щоденник, - відзначала дослідниця цього жанру Н.Банк - вбирає в себе ознаки різних прозаїчних і поетичних жанрів, але зовсім не просто їх механічно додає”[17, 20].

Для щоденників притаманне поєднання воєдино фотографічного спостереження життя і широт узагальнення дійсності.

Відомий український літературознавець, що мешкав у США, Г. Костюк виділяв чотири жанрових типи щоденників. По-перше, це щоденники, автори яких “обдумано пишуть з розрахунком на публікацію. У таких записах вони оминають свідомо різні особисті, побутові, часто прикрі й негативні деталі, а навіть і суспільні дрібниці, та акцентують увагу... на головних питаннях часу, визначаючи своє місце в ньому” [18, 13]. Своє ставлення до подій навколишнього життя, згідно думки Г. Костюка, автори подібних мемуарів, а до них він зараховує Т. Шевченка, Л. Толстого, А.Жида, висловлюють у публіцистичних чи філософських коментарях або відступах.

По-друге, це щоденники, що містять “нотатки глибоко особисті, виповнені інтимними фактами, переживаннями, почуваннями, побутово-психологічними сценами, часто оголеними, дражливими, “непристойними” [18, 13]. Зовнішній світ, вважав Г. Костюк, таких авторів ніби не цікавить. Набагато більший інтерес викликають у них власні переживання, пристрасті, болі, трагедії. Прикладів подібних творів учений не наводить. Однак сюди можна віднести щоденник А. Любченка, нещодавно опублікований в Україні.

По-третє, серед щоденників трапляються і такі, котрі схожі на “докладні, але сухі, телеграфні нотатки: місцевість і дата перебування, інколи - дата і місце зустрічей, усякі події, факти, дрібні епізоди дня, логічно ніби між собою не пов'язані, для читача незрозумілі” [18, 13]. Публіцистичні чи філософські пасажі тут зайві. Американський літературознавець, як приклад подібних щоденників, називає М. Куліша та М. Шагінян.

По-четверте, “зустрічаються щоденники, властиві переважно письменникам. Це нотатки щоденних спостережень, рідкісних вуличних висловів, народних говорів, професійних висловів, випадкових ситуацій, схоплених характеристичних портретів, пейзажів і навіть нових тем, інколи з розгорнутою схемою сюжету і таке інше” [18, 13 - 14]. Як приклад подібного роду щоденників Г. Костюк вважає записні книжки М. Коцюбинського.

З багатьма підходами до щоденників Г. Костюка можна було б погодитися. Проте, думається, що він помиляється в головному. Адже в чистому вигляді щоденників, подібного кожному з чотирьох згаданих жанрових типів, в природі просто не існує. У кожному такому творі, навіть у тих, які Г. Костюк зараховує до певного жанрового типу, існують елементи суміжних типів. І багато чого тут залежить не від мети письменника, яку він ставить перед собою, приступаючи до роботи над щоденником, а від естетичних принципів, що їх він сповідує, його творчої індивідуальності, специфіки світовідчуття та світорозуміння. Та й сам щоденник В.Винниченка, котрий аналізує Г. Костюк, явно не вписується в задану дослідником схему, оскільки серед записів українського письменника є такі, що можуть підійти під кожен зі згаданих чотирьох жанрових типів.

Щоденники пишуть письменники та неписьменники. Однак не всі щоденники, навіть письменницькі, є фактом художньої літератури. Досить часто це просто систематичні, а то й без особливої системи записи різних справ, подій, турбот, що обтяжували автора, інколи це короткі фрагменти творів, діалоги й монологи, автокоментарі до творів тощо. Щоб стати фактом мемуарної літератури, щоденники мусять мати і ще одну важливу якість, їх автори повинні володіти даром передбачення, щоб уміти оцінити сучасне з позицій майбутнього. Інакше неможливо заповнити відсутню дистанцію між часом звершення події і часом спогадів про неї.

Листи та щоденники досить часто протиставляються іншим жанрам мемуаристики. Автор листа роздумує про сьогоднішніми для нього подіями, автор щоденника рухається до майбутнього, котре він може передбачити. Автор же творів інших мемуарних жанрів, навпаки, повертається назад у минуле.

Цілком природно, що ці розбіжності реальні, і вони існують. Однак і листи, і щоденники нерідко відбивають не лише сьогочасні враження, первинні емоції з приводу подій, які щойно відбулися, але часом і передбачають майбутнє. А якщо автору, приміром О. Довженку чи В. Винниченку, вдалося в окремих моментах передбачити його, то у такому випадку мемуарне начало посилюється.

Записна книжка письменника є наступною жанровою формою сучасної мемуаристики. Дослідники дуже рідко згадують про неї. А між тим записна книжка є ключем його творчої лабораторії, своєрідною заготовкою майбутніх творів. Зі сторінок записної книжки письменник постає перед читачем один без будь-яких посередників. Кожна записана ним думка, уривок фрази, окреме слово допомагають чіткіше зрозуміти хід його мислення, емоції та настрої, що виплескувалися в рядки його творів. Записні книжки, як правило, відображають теперішній для письменника час. Простежуючи крок за кроком хід авторської думки, виразно бачиш, як змінювалися у письменника підходи до дійсності, еволюціонувало світовідчуття та світорозуміння. Записні книжки доносять до нащадків з минулого чимало штрихів творчого портрета їхнього автора. Безумовний історико-літературний інтерес в українській літературі мають записні книжки С. Васильченка, О. Довженка, П. Тичини, В. Чередниченко, О. Гончара.

Більш складною формою сучасної мемуаристики є нотатки. Цей жанр характеризують насамперед можливості ретроспективного погляду на минуле, чого не мали ні листи, ні щоденники, ні записні книжки письменника. Крім того, тут письменник нічим не обмежений у зображенні минулого; головне, щоб події, про які він пише, відбувалися за його пам'яті, становили частину його власного духовного досвіду. В той же час, нотатки посідають проміжне місце між щоденниками і записниками. Для них характерна відносність хронології, нерегулярність записів, фрагментарність, уривчастість, незакінченість, різка зміна сюжетів, ракурсів зображення.

Нотатки, можуть представляти автора як людину певної професії чи роду занять (“Записки полоненого” О. Варрави, “Записки солдата” І. Багмута), а найчастіше - це розрізнені записи, що ведуться вряди-годи і не мають чіткої хронології (фрагменти щоденників П. Тичини, В. Стуса, О. Гончара, записи Гр. Тютюнника). Інколи це підготовчі матеріали до майбутніх, здебільшого нереалізованих книжок (“Як я писав” П. Тичини).

Твори цього мемуарного жанру містять у собі портрети людей, з якими зустрічався на життєвому шляху автор. У той же час однією з важливих жанрових рис нотаток є їхня аморфність, тобто відсутність будь-яких чітких обов'язкових жанрових особливостей.

Автор в мемуарних нотатках завжди знаходиться десь на периферії сюжету, він то наближається до його переднього рубежу, то віддаляється в глибину, але ніколи не виступає на передній край. Це наочно можна продемонструвати нотатками П. Тичини “Літературно-мистецькі записи”, в котрих розповідається про задуми окремих творів, даються характеристики творчості деяких письменників. І все це часто подається фрагментарно, незавершено.

Наступною поширеною жанровою формою мемуаристики є літературний портрет.

Дослідник цього жанру В. Барахов відзначав: “У сучасному літературознавстві до цього часу залишається неясним, що ж таке являє собою літературний портрет як жанр словесного мистецтва” [19, 8]. Вчений звертає увагу на те, що саме таким терміном називають “і мемуарно-біографічний нарис, і окреслене невиразними штрихами есе, і літературно-критичну статтю, і короткий репортаж, якщо вони присвячуються характеристиці конкретної реальної людини, що не претендує на повноту викладу” [19, 8 - 9]. Зрозуміло, що таке широке тлумачення терміна зовсім не наближає нас до його розуміння. До того ж, серед літературознавців немає єдиного підходу до визначення цього жанру. В “Краткой литературной знциклопедии” можна прочитати: “Літературний портрет - документальний нарис про письменника, художника, видатного суспільного діяча тощо, створений на основі співбесіди з “героєм”, або короткий мемуарний нарис про такого героя”. [20, 895]. Можна погодитися з В. Бараховим, який заперечив, що при такому визначенні літературний портрет “розглядається лише як нарис без будь-якої спроби вияву його особливої художньої структури” [19, 9]. Цей дослідник вважає, що “літературний портрет” означає особливий спосіб естетичного пізнання людини і характеризує специфіку його пізнання” [2, 9].

Автор літературного портрета не ставить собі на меті відтворити весь життєвий шлях свого героя. Подібну ціль важко досягти, оскільки мемуаристу в такому разі необхідно знати про героя буквально все, а для цього потрібне щоденне й щогодинне спілкування протягом всього життя, що навряд чи є реальним. Письменник, що працює в жанрі літературного портрета, намагається через одну або кілька зустрічей з героєм показати цілісність, складність і багатогранність його особистості. При цьому письменник намагається досягти портретної схожості, що теж визначає специфіку жанру.

Майстрами літературного портрета зарекомендували себе М.Бажан (“Думи і спогади”), П.Панч (“Відлітають журавлі”), С.Голованівський (“Меморіал”), А.Дімаров (“Прожити й розповісти”), О.Сизоненко (“Не вбивайте своїх пророків”).

Говорячи про літературний портрет як мемуарний жанр, треба не забувати, що за рядом параметрів він дуже близький до художньої біографії і літературної критики. Використовуючи творчий досвід французького літературознавця і письменника Сент-Бева, котрий в центр своїх праць з літературної критики ставив людську особистість, створивши цілу серію літературних портретів Корнеля, Лафонтена, Лабрюера, Монтеня та інших діячів французької літератури; в російській літературі були створені літературні портрети “Всеволод Михайлович Гаршин” В. Короленка, “Мережковський”, “Гіппіус”, “Брюсов” А. Бєлого, “Дем’ян Бєдний” А.Луначарського, “Максим Горький” О. Серафимовича. В Україні подібного роду праці зустрічаємо у творчості С.Плачинди (“Юрій Яновський”, “Олександр Довженко”), С.Тельнюка (“Павло Тичина”) тощо.

“Ми з деякою набридливістю підкреслюємо думку про близькість біографії, портрета та літературної критики, - наголошував В.Барахов, - зовсім не для того, щоб розмити портрета. Ми хочемо лише акцентувати увагу на тому, що узагальнена характеристика, що утворює його оповідну основу, включає у себе елементи інших споріднених жанрів, котрі підкоряються основному задумові портретиста. Їх місце і роль у кожному конкретному випадку залежать від головної мети автора. Тому в середині портрета центр ваги, що неодмінно припадає на саму індивідуальність людини, може зсуватися в той чи інший бік, утворюючи його різноманітні жанрові різновиди (літературний портрет як жанр мемуарно-біографічної прози, літературний портрет як документально-біографічну оповідь про давно померлого історичного діяча, що ґрунтується на використанні іконографічних матеріалів, листів, мемуарів сучасників, літературний портрет як жанр критики і т.д.)” [19, 48].

Творча практика українських письменників переконує, що літературний портрет як жанр мемуаристики у чистому вигляді в ній існує досить рідко. Найчастіше окремо він друкується в періодичних виданнях, ювілейних збірниках. Нерідко твори цього жанру об'єднуються в цикли творів про різних героїв, зв'язуючим ланцюгом яких є постать автора. Скажімо, спогади С.Крижанівського “Ми пізнавали неповторний час” являють собою поєднання трьох циклів літературних портретів за тематикою: “Фронтові друзі” - 14 портретів, “Учителі і соратники” - також 14 портретів і “Зустрічі на перехрестях” - 3 портрета.

Іноді, в українській літературі подібне зустрічається не часто, літературні портрети постають як компоненти більш складної жанрової структури. Прикладом може послужити тетралогія Ю. Смолича “Роз-повідь про неспокій”, котра є велетенським мемуарним нарисом, у якому крім характеристики суспільно-політичного життя протягом кількох десятиліть, аналізу літературного процесу цього ж періоду, представлені літературні портрети багатьох переважно українських письменників, учених, політиків. Щось подібне, хоча й менше за масштабами характеризує “Червоний Парнас” В. Минка. Літературні портрети українських літераторів, педагогів, дослідників органічно вписуються в художню й структуру спогадів згадуваного вже представника української еміграції Г. Костюка “Зустрічі і прощання”.

Останнім часом в мемуаристиці все частіше став використовуватись жанр есе. Він являє собою специфічний різновид нарису, в якому провідну роль відіграють не спогади про конкретні події чи постаті, а відображення тих вражень, роздумів, асоціацій, котрі вони викликають у автора. Працюючи над есе, мемуарист прагне до афористичності зображення минулого, до різного роду філософських і моральних роздумів. Суб'єктивність як жанрова риса мемуарної прози тут особливо підкреслюється. Хронологія подій в есе не зберігається. Мабуть, найяскравішим прикладом цього жанру в українській мемуарній прозі є “Микола Хвильовий. Портрет м’ятежника” І.Дніпровського.

Інші форми мемуарної літератури нерозривно пов'язані з використанням уже готових жанрів художньої літератури, перш за все це оповідання, повісті та роману. Здавалося, що це є цілком зрозумілим і, може, було б не варто на них акцентувати увагу. Але частина дослідників не поділяє ту думку, що мемуари можуть бути реалізовані в згаданих жанрах. Т.Марахова, наприклад, вважає самостійним жанром мемуаристики автобіографію. Стверджуючи, що “автобіографія… - це один великий шматок життя, присвячений минулому самого автора” [21, 25], літературознавець не враховує, що нереалізованою автобіографія може бути лише у відомих жанрових формах роману, повісті чи оповідання. І бути інакше не може, поскільки ці мемуарні жанри розвиваються тривалий час паралельно з жанрами белетристики, взаємодіюдчи один з одним. Відомий український знавець зарубіжної літератури Д. Затонський відзначав: “Поезія і правда” Гете формували сучасний роман як такий, “Сповідь” Руссо, “Племінник Рамо” Дідро, “Життя Анрі Брюлара” Стендаля виробили техніку новітнього роману. А сьогоднішня автобіографія, сьогоднішні мемуари, сьогоднішній літературний щоденник, в свою чергу, звертаються до романної техніки. Відхрещуючись, відмежовуючись від роману як жанру, сподіваючись знову його перегнати, вони потрапляють у річище вільних романних форм. Така динамічна й повчальна діалектика жанрових взаємодій” [22, 57 - 58]. Подібні процеси відбуваються й на жанровому рівні повісті та оповідання.

Українська мемуаристика тут накопичила багатий творчий досвід. Мемуарною класикою стали романи В. Сосюри “Третя Рота”, Т. Масенка “Роман пам'яті”. Яскравими зразками мемуарної повісті треба вважати “Зачаровану Десну” О.Довженка, дилогію “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір” М.Стельмаха, “Борозною віку” І. Ле, нові твори В. Дрозда “Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок”, Р.Іваничука “Дороги вольні і невольні”, І. Жиленко “Homo feriens”. Типовими зразками мемуарних оповідань є твори Н.Суровцевої про Колиму.

І ще один, без сумнівів, мемуарний жанр, про який дослідники намагаються не згадувати. Це - літературний некролог. На сторінках літературних періодичних видань досить часто можна помітити зразки цього жанру, що є специфічним виразом поваги до пам'яті людини, чиє життя та діяльність варта для наслідування нащадків. Прикладом некрологів є спогади про Олеся Гончара М.Жулинського, І.Драча, Ю.Мушкетика та ін., вміщені в “Літературній Україні” одразу після звістки про смерть видатного національного письменника. Нарешті, слід згадати й новий жанр мемуарної літератури, що зароджується буквально на наших очах. Це - автокоментар. Специфіка його полягає в тому, що мемуарист коментує власні листи, написані раніше з позицій нового часу. Так Ірина Жиленко в спогадах “Homo feriens” коментує майже тисячу листів, написаних у 60-і роки, до свого чоловіка, що служив у армії. Аналогічний прийом використав і її чоловік, Володимир Дрозд, у творі “Ми зустрічалися на сонці очима”.

Художня біографія більш схильна до використання готових жанрових форм, запозичених з епосу. Це передусім роман, повість, рідше - оповідання чи новела.

Відомо, що роман - це великий епічний твір, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв’язку із суспільним розвитком. Його жанровими ознаками є розгалуженість фабульних ліній сюжету, докладне розкриття життєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої зображуються у суспільних взаєминах і побуті, наодинці з собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої. У романі органічно переплітаються різні види організації мови - монологи, діалоги, полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики. Специфіка біографічного роману полягає в тому, головним героєм його є реальна історична особа, а події та факти носять яскраво виражений документальний характер, що не виключає авторський вимисел і домисел.

Український біографічний роман зароджується на рубежі 20 - 30-х років минулого століття (В.Поліщук - “Григорій Сковорода”, В.Петров - “Романи Куліша”). Класичними зразками жанру стали романи про Т.Шевченка “Тарасові шляхи” О.Іваненко, “Син волі” Вас. Шевчука. Останнім часом з’явилися біографічні романи М.Красуцького “Довга дорога вночі” (про М.Годованця), Р.Іваничука “Саксаул у пісках” (про І.Вагилевича).

Повість належить до середньої жанрової форми. Найчастіше говорять, що вона посідає проміжне становище між романом і оповіданням, відзначають нечіткість і розмитість її жанрових меж. У ній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю. Відмінності носять переважно кількісні, а не якісні параметри. Типова “чиста” форма повісті - це твір біографічного характеру. Специфічні риси, що дають можливість віднести повість до художньої біографії, ті ж, що й стосуються біографічного роману, але з урахуванням того, що твір цей менший за обсягом, а отже в ньому менше сюжетних ліній (найчастіше - одна), героїв.

Витоки біографічної повісті є більш давніми, ніж роману. Біографічна повість “Олександрія”, “Повість про Бову-Королевича”, “Повість про премудрого Акіра” переважала в давній українській літературі (ХІІІ - ХVІ ст.).

У ХХ столітті до цього жанру зверталися Л.Смілянський (“Михайло Коцюбинський”), І.Пільчук (“Дуби шумлять” - про Панаса Мирного), П.Загребельний (“Кларнети ніжності” - про Павла Тичину). Останнім часом вийшли біографічні повісті В.Стадниченка, В.Дрозда, І.Стебуна.

Оповідання - невеликий за розміром твір. “Обсяг життя”, який може вміститись в нього, практично необмежений, але найбільш традиційні оповідання тяжіють до зображення, в основу якого покладений певний випадок із життя. Звідси випливають специфічні риси жанру, такі як однопроблемність, “одночуттєвість” душевного настрою, одна конфліктна ситуація, перевага сюжетного начала над фабульним. Всі ці риси, а також орієнтація на достовірність, істинність зображення подій із життя реального героя, є специфічними ознаками біографічного оповідання, яскравими зразками якого стали твори Б.Грінченка та М.Загірної “Григорій Квітка”, “Шевченків “Кобзар” на селі”, “Іван Котляревський”, “Оповідання про Євгена Гребінку”. У тридцяті роки ряд оповідань, героями яких є відомі митці, написала В.Чередниченко (“Історія одного вірша” - про Лермонтова, “Останній лист” - про Тесленка, “У картезіанському монастирі” - про Шопена та Жорж Санд). На початку 60-х років художня Шевченкіана поповнилась трьома збірниками оповідань про Шевченка, авторами яких є відомі прозаїки П.Байдебура, Я.Баш, П.Гуріненко, О.Десняк, Ю.Збанацький, В.Козаченко, І.Ле, П.Панч, Н.Рибак, С.Скляренко, В.Собко, Ю.Яновський та ін.

Близьким до оповідання є жанр біографічної новели. Характерними ознаками його є певна парадоксальність, іноді присутній сатиричний чи комічний пафос, часом з драматичним чи трагічним відтінком. Сюжет новели розвивається стрімко, кінцівка є непередбачуваною. В українській художній біографії цей жанр з’являється порівняно нещодавно. Прикладом може бути твір “Диявол не спить” Ю.Мушкетика.

Публіцистика також має розгалужену систему жанрів, парадигму якої складають промова, стаття, нарис, есе, рецензія, передмова, післямова, телевізійний або радіовиступи.

Важливе місце посідає промова, що як жанрова форма виникла ще в Стародавній Греції та Римі. Класикою жанру стали публічні виступи Демосфена, Есхіла, Цицерона, Квінтеліана та ін. Українська публіцистика розпочалася з доби Київської Русі (Ілларіон, Кирило Туровський, Даниїл Заточник). У ХХ столітті авторами яскравих промов були письменники О.Довженко, М.Бажан, М.Рильський, пізніше О.Гончар, Л.Костенко, В.Яворівськийй, І.Драч.

Жанр промови нерозривно поєднаний з ораторським мистецтвом. Автор, для того, щоб довести до слухачів власну точку зору, мусить професійно володіти словом, майстерно використовувати інтонацію, експресію, швидко реагувати на настрій аудиторії.

Стаття призначена для аналізу, оцінювання ситуації в суспільстві, науці чи мистецтві, прогнозування певних тенденцій розвитку. Це невелика за обсягом жанрова форма публіцистики. Друкуються статті переважно в періодиці, хоча досить часто автори видають збірники статей та інших жанрів. Прикладом можуть бути “Духовний меч” І.Драча, “Заявляю себе культурою…” М.Жулинського, “Блудні сини України” Є.Сверстюка, “Спрага” І.Дзюби.

До інформаційних жанрів публіцистики, що мають яскраво виражену документальну основу, належить інтерв’ю. Специфіка цього жанру виявляє себе в тому, що певна подія або явище (іноді просто факт), їхнє громадське звучання. Через інформацію, яку дає кореспонденту герой інтерв’ю, що має певні знання в галузі, яку він репрезентує. Прикладом жанру є розмова відомого літературознавця Анатолія Погрібного з Олесем Гончаром “Поглиблювати в собі почуття синівське”.

Нарис - також є малим документальним жанром, у якому відтворюються сучасні події чи зображуються люди, котрих автор знав особисто. Головна думка, ідея, тенденція, соціальна проблема подаються відверто, оголено. Жанр цей виник в Англії ще в ХVІІІ столітті. В Україні він з’являється лише через сто років (І.Нечуй-Левицький - “На Дніпрі”, Панас Мирний - “Подоріжжя од Полтави до Гадячого”).

У новітній українській літературі нариси писали В.Дрозд, І.Драч, О.Гончар.

Нарисову форму в західному літературознавстві часто ототожнюють із жанром есе, хоча насправді це різні жанри. Есе з’явився в літературі у Франції в 1580 році, коли Монтень написав працю “Essai”, що можна перекласти як досліди. Визначальними рисами есе є невеличкий обсяг, конкретність теми, вільна композиція і вільний виклад матеріалу, де головну роль відіграють асоціативні зв’язки. На Заході помітні публіцистичні твори в цьому жанрі залишили Б.Шоу, Дж.Голсуорсі, А.Франс, Р.Роллан, Т.Манн, Ж.-П.Сартр, А.Камю, А.Моруа. Серед вітчизняних авторів слід назвати Ю.Смолича, О.Гончара, І.Муратова, Д.Павличка, І.Драча, П.Загребельного.

Передмова та післямова є близькими жанровими формами, що також мають документальне підґрунтя. Обидва ці жанри в Україні зародилися в середньовіччі й пов’язані з початком книгодрукування (Герасим Смотрицький, І.Федоров). Серед певних усталених жанрових характеристик слід назвати біографічні свідчення про автора, відомості про історію праці над твором (творами), яким передує передмова чи після яких розміщена післямова. Окрім того, автор передмови (післямови) намагається розкрити проблематику творчості та її роль у розвитку літератури. Авторами цікавих зразків цього жанру в новітній літературі є Микола Жулинський, Іван Драч, Борис Олійник.

Поширеним жанром публіцистики є рецензія, тобто критичний аналіз нового літературного твору, де провідними рисами виступають документальна точність, розбір важливих проблем, порушеним автором, безпосередня апеляція до читача. Зразки цього жанру зустрічаються в творчості багатьох провідних українських письменників і критиків - П.Куліша, М.Драгоманова, І.Франка, в літературі ХХ століття - П.Тичини, М.Хвильового, П.Загребельного, О.Гончара, М.Жулинського, В.Дончика.

Такими постають провідні жанри новітньої документалістики, що сьогодні перебуває на злеті, розвивається, а це значить, що в ній можлива поява нових форм, передумовою чого є активна взаємодія між собою різних жанрів. А поскільки далеко не всі визнають перспективи стрімкого розвитку документальної літератури - тут є поле для наукових дискусій.

Література

1. May G. L’autobiographie. - Paris, 1976;

2. Neumann Bernd. Identitat und Rollenzwang: Zur Theorie der Autobiographie. - Frankfurt, 1970;

3. Digier B. Le Journal intime. - Paris, 1991;

4. Pilling I. Autobiography and imagination. - London, 1981;

5. Foley B. Telling the truth: The theory and practice of documentary fiction. Ithaka. - London, 1986;

6. Автобиография / за ред. В.А.Погодина. - М., 2001;

7. Дончик В. Український радянський роман. Рух ідей і форм. - К., 1987;

8. Морозова Є.Ф. Документальна література // Українська літературна енциклопедія. - Т.2. - К., 1971;

9. Лесин В.М. Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. - Вид. Третє, переробл. і доповн. - К., 1971;

10. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Громяк, Ю.І. Ковалів. - К., 1997;

11. Кузьменко В.І. Словник літературознавчих термінів. - К., 1998;

12. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. - Чернівці. 2001;

13. Кузьменко В.І. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20 - 50-х років ХХ ст. - К., 1998;

14. Коцюбинська Михайлина. “Зафіксоване й нетлінне”. Роздум про епістолярну творчість. - К., 2001;

15. Стебун Илья. История одной потаенной любви. - Донецк, 1999; 16.

16. Жожикашвили С.В. Дневник // Литературная энциклопедия терминов и понятий. - М., 2003;

17. Банк Наталия. Нить времени. - Л., 1978;

18. Костюк Г. Записки Володимира Винниченка // Винниченко В. Щоденник. - Т.1. - Едмонтон - Нью-Йорк, 1980;

19. Барахов В.С. Литературный портрет. - Л., 1985;

20. Литературный портрет // Краткая литературная энциклопедия.-Т.5.-М.,1968;

21. Марахова Т.А. О жанрах мемуарной литературы // Ученые записки Горьковского пединститута. - Серия …. Наук. - Вып. 69. - Горький, 1967;

22. Затонский Д.В. Сцепление жанров // Жанровое разнообразие современной прозы Запада. - К., 1989