Зміст
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЗИ О. ЗАБУЖКО
1.1 Творчість та життєвий шлях сучасної постмодерної письменниці О. Забужко
1.2 Феномен сучасної української жіночої прози
1.3 Методологія дослідження творчості О.Забужко
РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ О. ЗАБУЖКО
2.1 Художньо-стильові особливості оповідання «Сестро, сестро»
2.2 Образ «кагебіста», стильові особливості мови
2.3 Жіночність творів кінця ХХ ст.
2.4 «Зовнішні » та «внутрішні ременісценції» О.Забужко та її героїв
ВСТУП
Актуальність дослідження. Зміни кардинального характеру кінця ХХ століття торкнулися не тільки суспільно-політичної, економічної сфер діяльності людини, але й суттєво зачепили сферу духовну, невід’ємною частиною якої є література.
Зміна епох особливо позначається на літературі, котра, маючи зв’язок із суспільним життям, виявляє паростки нового в естетичних уявленнях про світ. У зв’язку з цим вона набуває аналітичної, пізнавальної функції. Саме на зламі епох і суспільних формацій людство обертається назад, вдивляється в минуле, замислюється, що взяти в майбутнє. Читача починають хвилювати події вітчизняної та світової історії, життя й діяльність видатних особистостей. Усе більше фактів свідчить про активне використання в літературі ХХІ століття реальних документів.
Оповіданню – давньому, універсальному й динамічному епічному жанру – дослідники відводять одне з центральних місць у жанровій системі як світової, так і кожної з національних літератур. Адже стан розвитку оповідання багато в чому репрезентує інтенсифікацію літературного процесу, засвідчує оперативні можливості художнього пізнання і відображення дійсності, дає уявлення про розмаїття їх форм, засобів і прийомів.
Закономірно, малому прозовому жанру присвячено значно менше статей і рецензій, колективних праць і монографій, ніж, скажімо, великому епічному жанру – роману, на художній досвід оповідання спираються значно менше авторів історико-літературних і теоретичних досліджень.
Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:
– систематизувати історію теоретичного вивчення оповідання як специфічного родо-жанрового утворення в літературі;
– проаналізувати твори творчість О. Забужко кінця ХХ століття з метою визначення жанрової природи оповідання;
– простежити особливості стильової реалізації художнього та історичного матеріалу у оповіданні;
– проаналізувати співвідношення історичної правди та художнього домислу в досліджуваному оповіданні;
Невеличке оповідання «Сестро, сестро», майже позбавлено сюжету й теж написане у формі асоціативної сув’язі спогадів-спалахів свідомого «я» Дарки — головного персонажа перших творів збірки [1].
Об’єкт дослідження –повість О.Забужко «Сестро, сестро».
Предмет дослідження – художньо-стильові особливості твору «Сестро, сестро».
Методи й методологічно-теоретична основа дослідження. Послуговуючись тим, що постмодерна повість становить собою герменевтичне, точніше перцептивно-рецептивне родо-жанрове утворення, основним методом дослідження є герменевтичний аналіз художньої прози 80-90-х років ХХ століття. Саме тому методологічною основою нашої роботи стали праці М.Гайдеггера, Г.-Ґ. Гадамера та ін., зокрема їх положення про світоглядні передумови появи тексту, суб’єктивне сприйняття й проникнення в художню логіку тексту, що залежить від автора. Герменевтика, передбачає множинність інтерпретацій художнього тексту, а отже, уможливлює багатопланове й водночас виважене його прочитання.
При з’ясуванні особливостей проекції свідомості емпіричного автора на художній текст продуктивним виявився психологічний метод. Зважаючи на екзистенціалістський характер прози О.Забужко, , ми вважаємо доречним застосувати елементи екзистенціалістської моделі аналізу художнього твору, яка дозволяє розглядати літературу як один із виявів людського буття.
Структурний метод допоміг визначити особливості наративної та сюжетно-композиційної організації прози письменниці, які засвідчили відповідність усіх рівнів художньої структури індивідуальній свідомості автора.
Ґрунтовна характеристика образної системи оповідання О.Забужко стала можливою завдяки типологічному методові, а сам принцип наближення до авторського світовідчування через ключові образи тісно пов’язаний із феноменологією.
Тези роботи доповнюють наявні концепції авторської свідомості, дозволяють виявити особливості жіночої прози та є певним рівнем для подальшого осмислення цієї складної проблеми.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЗИ О. ЗАБУЖКО
1.1 Творчість та життєвий шлях сучасної постмодерної письменниці О. Забужко
Оксана Забужко - автор прози і поезії, філософ, яка вільно володіє, окрім рідної української, ще чотирма мовами - англійською, польською, французькою і російською.
Оксана Забужко народилася в Луцьку. Вчилася на філософському факультеті Університету Тараса Шевченка у Києві.
Її називають неокласиком.
Народилася 1960 року в Луцьку. Закінчила філософський факультет Київського університету та аспірантуру Інституту філософії НАН України. Кандидат філософських наук. Віце-президент українського ПЕН-клубу. Автор поетичних збірок “Травневий іній” (1985), “Дириґент останньої свічки” (1990), “Автостоп” (1994), “Новий закон Архімеда” (2000), повістей “Інопланетянка” (1992), “Казка про калинову сопілку” (2000), роману-бестселера “Польові дослідження з українського сексу” (1996, 1998, 2000, 2002), філософських досліджень “Дві культури” (1990), “Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період” (1992, 1993), “Шевченків міф України: спроба філософського аналізу” (1997, 2001), книги вибраних есеїв “Хроніки від Фортінбраса” (1999, 2001), та публіцистичного збірника “Репортаж із 2000-го року” (2001). Живе і працює в Києві. Роман “Польові дослідження з українського сексу” видано в Угорщині, Чехії та Росії. Твори О. Забужко готують до видання в США, Німеччині та Польщі. У 2002 році було знято фільм за книжкою “Хроніки від Фортінбраса”. У видавництві “Факт” у лютому 2003 року з’явилася збірка повістей та оповідань “Сестро, сестро”.
Всім відомо, що література — це відображення душі народу.[2].
Покоління Оксани Забужко – це справді свободне покоління в українській історії. Парадокс прози письменниці, серед інших ознак і якостей, полягає в тому, що у ній чоловіче, мужське подається, як правило, з не меншою художньою чутливістю, ніж жіноче. Жіноче тут – у пронизливому ліризмі самої оповіді. Твори Оксани Забужко «Сестро, сестро», «Дівчатка», «Казка про калинову сопілку», «Я, Мілена» та ін. вже встигли завоювати любов читачів і визнання критиків в Україні та за кордоном[3].
Скільки хто не писав би про Оксану Забужко, постать цієї української письменниці не перестає бути цікавою і неординарною.
Автрка намагаэться описати цікавий світ жінок, який рухається за своїми законами. В українській міфології є жіночі обряди, до яких не допускали чоловіків, традиції, які баба передавала мамі, мама – доньці. Це - замкнений світ, певна субкультура.
1.2 Феномен сучасної української жіночої прози
Термін “жіноча література” та споріднені з ним “жіноча проза”, „жіноча поезія”, “жіноче письмо” є досить проблематичним, оскільки саме його існування випливає з питання про те, чи означує стать літературну творчість.
У працях багатьох дослідників звучить думка про неможливість поділу літератури за статевою ознакою. Типовою в цьому випадку є пропозиція поділяти літературу на “добру” й “погану”, а не на “чоловічу” й “жіночу”. Причиною неприйняття терміна “жіноча проза” є насамперед традиційно закріплене в патріархальній культурі значення “жіночості” як “меншовартості”. Російський критик М.Зав’ялова іронічно характеризує коріння цього стереотипу: “Так навіщо ж цей поділ на чоловічу й жіночу літературу? Може, й немає її зовсім, а є погана й добра? Під останньою, правда, розуміється, що “ця ваша жіноча література погана, і ви намагаєтеся виторговувати собі пільги”. А ще мається на увазі, що це питання треба закрити і не дошукуватися того, чому жіноча література погана” [4, с.8].
Шкодить самоусвідомленню жіночої прози як явища ототожнення її з так званою “дамською” (“рожевою”) масовою літературою, де “жіночими романами” називають мелодрами зі стереотипною сюжетикою і калькованими персонажами, адресовані, як правило, жіночій аудиторії О.Забужко надзвичайно влучно схарактеризувала такі твори як “жіночі романи a-la “она задрожала в его объятиях” [5, с.15]. Такі твори втілюють патріархальні стереотипи жіночності як пасивності, розчуленості.
Письменникам доводилось по-своєму трактувати документальні факти, проникливіше дивитися на них, збагачувати їх силою художньої фантазії. Багатство, поліваріантність можливостей інтерпретувати історичну особу з її неповторним, сокровенним індивідуальним світом давали асоціативно-психологічна структура твору, його монологічна форма, де переважав інтерес письменника до психологічного пізнання людини, душевної боротьби, подолання суперечливих настроїв і почуттів.
Літературознавці розділяють правду оповідання на дві складові – історичну й художню, при цьому першу трактуючи як беззастережно достовірну, а другу як цілком вимислену, хоча й не протиставляють одну одній.
Аналізуючи оповідання О.Забужко «Сестро, сестро», відзначаємо, що їх особливістю є поліваріантність у співвідношенні історичних реалій і художньої інтерпретації[6].
У сюжетній тканині твору історичні події посідають відчутне місце, проте виступають вони не стільки рушійною силою, скільки тлом є світовідчуття, історичні елементи у оповіданні «Сестро, сестро» вказують на час дії, а обставини, місце дії, конфлікт, сюжет, персонажі .
Художнє образотворення у невеличкому оповідання О. Забужко еволюціонувало від белетризованого життєпису-хроніки до розширення амплітуди психологічного аналізу історичних подій, та до опису світовідчуттів сестри, соціальних чинників її поведінки.
Для розкриття етапів життєвого шляху Дарки та її батьків автор О.Забужко використовує асоціативно-ретроспективні екскурси, до внутрішнього світовідчуття героїні.
У оповіданні моделювання історичних подій ще збагачується узагальненнями через призму дитячих вражень. Автор допускає хронологічні та просторові зміщення подій, домислючи численні побутові епізоди з метою досягнення художніх акцентів, аналогій, узагальнень.
Авторська винахідливість, оригінальність проявлялися у групуванні персонажів, у їх розташуванні в межах певної групи. О.Забужко вдало змальовує родину та зіставляє представників НКВД. Вона подає характеристику кожного персонажа оповідання, збагачує їх своїми стосунками, розмовами, відгуками.
Народнопоетичні рецепції проявлялися не лише в інтертекстуальності мотивів і сюжетів чи аплікативному цитуванні народної образної мови, а й у посиленні національного колориту, художньому моделюванні моральних якостей, внутрішнього світу персонажів, у досягненні синтезу героїки й романтики, реалістичного й фантастичного способів зображення.
Проблематичним у сучасній літературознавчій науці є й розрізнення жіночої та феміністичної літератури. У розгляді цих термінів виділяється насамперед тенденція їх взаємного зближення (інколи ототожнення). Таку точку зору висловлює, наприклад, Х.Стельмах, визначаючи „феміністичність” роману польської письменниці Ясміни Тешанович “Сирени” таким чином: „жінка перестає бути зображуваною, вона зображує себе сама “Я” наративне є жіночим, коли виявляє свою стать, внутрішні і конкретні знання про буття жінкою...” [7, с.321]. Полярну позицію займає білоруська дослідниця А.Усманова, яка подає приклад суворого, „жорсткого” тлумачення феміністичного мистецтва („це, перш за все і в найбільшій мірі, політика засобами мистецтва” [8, с.45]. Вона вважає, що говорити про феміністичність художніх творів можна лише тоді, коли жінка-автор у позамистецькій дійсності висловлює чітку феміністичну позицію, – тоді в її мистецтві фемінізм буде усвідомлюватися “як маніфест, як програма, як ідеологія, котра потім кодується в художніх формах” [7, с.45]. Якщо така маніфестація фемінізму відсутня, то творчість цієї авторки треба трактувати не як феміністичну, а як жіночу. Аналогічним є погляд лінгвіста І.Сандомирської: феміністичною є “...та література, яка сприяє соціальному визволенню жінки” [9, с.243]. В американському літературознавстві науковці досить часто пропонують розрізняти поняття “феміністичне” (feminist) і “жіноче” (female) письмо: якщо перший з термінів передбачає зв’язок з політичним дискурсом, то другий апелює до ґендерної відмінності.
1.3 Методологія дослідження творчості О. Забужко
Проблема людини, коловороу її життя є центральною в сучасній гуманітарній думці, що пережила справжній „антропологічний поворот” у ХХ столітті, ще на світанку якого німецький філософ, засновник філософської антропології М.Шелер проголошував: „в жодний період історії людина не була такою проблематичною, як у наш час” [10, с.98]. Саме „некласична філософія” (“філософія життя”, екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз, персоналізм тощо) переключила увагу гуманітарної думки з гносеологічної проблематики на дослідження підвалин людського буття.
Західноєвропейська „некласична” філософія у визначенні особистості акцентує її індивідуальну природу наприклад, визначення німецького мислителя Е.Фромма: “Під особистістю я розумію цілокупність як успадкованих, так і набутих психічних якостей, що є характерними для окремо взятого індивіда і які роблять цього окремо взятого індивіда неповторним, унікальним” [11, с.71] або ж метафізичний вимір (за визначенням неотоміста Ж.Марітена, „особистість є субстанцією, що характеризується наявністю душі як субстанціальної форми й живе не лише біологічним та інстинктивним, але також інтелектуальним та вольовим життям” [12, с.241].
Для М.Бердяєва особистість є релігійно-духовною категорією: “Особистість є Божа ідея і Божий замисел, що виникли у вічності”, “особистість – духовна і передбачає існування духовного світу” [13, с.62].
Трактування образів людини пов’язано з розумінням художньої концепції – висловив В.Воронов, зауваживши, що вона „не розсудкова, умоглядна побудова”, а „виражена об’єктивно в художньо-образній системі твору з її багатозначним смислом, іноді лише інтуїтивно наміченим у глибинах словесної тканини твору” [14, с.96].
Те, що художня концепція особистості не існує окремо від твору, а „розчиняється” в образній тканині, не суперечить думці про її роль як інтегруючого елементу в естетичній цілісності – думці, яку обстоюють багато вчених наприклад, М.Жулинський, В.Марко, Д.Марков та інші.
Художня концепція особистості знаходить своє вираження і в сюжеті, і в композиції, і в жанровій специфіці, і в оповідній структурі, і в характеристиці персонажів конкретного літературного твору.
Той факт, що оповідання є сучасним літературним жанром, робить це дослідження досить актуальним. Окрім того, тема даного розшуку наслідує сучасну тенденцію розглядати всі явища на межі кількох наук, а саме на межі лінгвістики, літературознавства, художньої стилістики тощо.
Ще в середині ХХ сторіччя виникнули такі нові напрямки дослідження тексту, як лінгвістика тексту та його інтерпретація. Усе почалося з того, що дослідники розглянули речення в пошуках одиниці тексту не як суму слів, а як компонент тексту. Потім мовознавці зайнялися вивченням структурних одиниць, більших за речення: фрази, абзаца та тексту в цілому. Розглядання тексту як внутрішньо єдиного явища поставило вивчення художнього твору на зовсім інший рівень. З’явилося багато лінгвістичних робіт, присвячених вивченню мови або стилю художнього твору. Але згодом прийшли до розуміння того, що вживання традиційного категоріального апарата мовознавства для стильового аналізу художнього твору не дає бажаного результату.
В.Марко в роботі “Основа творчих шукань: Художня концепція людини в сучасній українській літературі” (1987 р.) визначив основні параметри художньої концепції людини.
Такими параметрами, на його думку, виступають
її складники (обсяг);
основоположні принципи (риси);
ідейно-естетичні аспекти, в яких вона виявляється й реалізується;
та джерела.
Складниками художньої концепції людини вчений називає ідеал людини (провідний складник), погляд автора на людину та його ставлення до персонажів (соціологічно-світоглядні складники художньої концепції людини), вибір персонажів (він завжди тенденційний, бо визначає і вибір конфліктів, проблем, життєвих обставин), принципи відображення людини (всі компоненти форми, які визначають художню своєрідність втілення художньої концепції людини) [15, с.12].
Основоположні принципи художньої концепції людини (гуманізм, історизм тощо) характеризують її якість, що пронизує кожний складник.
В. Марко стверджує: “Реалізація” концепції людини в літературі відбувається в ідейно-естетичних аспектах або вихідних соціально-художніх зв’язках, які визначають розуміння письменником стосунків людини з часом і навколишнім світом. Як правило, в творі ці стосунки стають важливими суспільно-етичними проблемами” [8, с.27]. Цими аспектами, які втілюють зв’язок художньої концепції людини з ідейно-тематичним спектром твору, можуть бути наступні: “людина і природа”, “людина і час”, “людина і суспільство” та інші.
Найвидатнішими представниками лінгвістичної стилістики були французькі вчені Ш. Балі та П. Гіро. Кожний з них дав своє розуміння стиля, але вони всі єдині в розумінні стилю як лише мовної категорії.
Відділення лінгвістичної стилістики від стилістики загальної сприяло відокремленню й іншої дисципліни - літературознавчої стилістики. Її предметом стає стиль як явище художнє. Застосування методів лінгвістичного аналізу дозволяє розкрити новації та художньо-стильові особливості оповідання «Сестро, сестро»[6].
Основою герменевтичного вчення німецького мислителя Г.-Ґ. Ґадамера, за яким вона набуває онтологічного статусу, визначаючи спосіб буття, орієнтації людини у світі. Художня концепція містить смислову домінанту твору і за своїм характером є процесуальною: “...набуває змістової місткості в живому образному потоці” [16, с.159-160]. З герменевтичного визначення „художньої концепції” як „інтерпретації” випливають такі її риси: нерозривний зв’язок з унікальним особистісним досвідом письменника, смислопороджуюча природа художньої концепції (тобто евристичність), процесуальність та інтенційність, принципова неможливість її завершення в рамках художнього твору[17].
У гуманітарній думці ХХ століття утвердилася ідея про причетність слова, мови до відкриття та існування істини, про онтологічну функцію словесної творчості та у естетиці німецького мислителя М. Гайдеґґера це ідея «мова – дім Буття». Цим спричинена, так би мовити, більша „потужність” літературної концептуальності порівняно з іншими видами мистецтва: слова самі є концепціями. Художня концепція, виражена словесно, окреслюється як семантична потенційність, наповнюючись конкретним смислом у рецептивному „горизонті” читача.
РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ О.ЗАБУЖКО
2.1 Художньо-стильові особливості оповідання «Сестро, сестро»
Феномен жіночої прози 90-х років ХХ століття визначається актуалізацією в ній ґендерної проблематики, художнім осмисленням ролей жінки в патріархальному суспільстві та можливостей їх зміни, утвердженням у ній нової концепції особистості жінки, відмінної від тої, що вибудовується в прозі письменників-чоловіків. Образ „нової героїні”, що створений у жіночій прозі 90-х років ХХ століття. В історії людства є епохи, коли від літератури потребують оперативності втручання в існуючу дійсність. Дослідження швидко змінюваної реальності вимагають піднесення жанрів, котрим притаманна мобільність, швидка реакція на події. У цьому випадку роман, який потребує немало часу для написання, поступається місцем середнім і малим жанрам.
Оповіда́ння — невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа.
Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.).
Оповідання дуже близьке до новели. Іноді новелу вважають різновидом оповідання. Відрізняється оповідання від новели більш виразною композицією, наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в оповіданні, якщо є, то не такий гострий, як у новелі. Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача.
Генеза оповідання — в саґах, нарисах, оповідних творах античної історіографії, хроніках, легендах. Як самостійний жанр оповідання оформилось у 19 ст. З того часу й до сьогодні — це продуктивний жанр художньої літератури[18].
Головною стильовою тенденцією в сучасній світовій белетристиці є символізація і підтекстний характер мови, що цілком відповідає таким провідним екстралінгвістичним факторам, як лапідарність форми при глибині змісту. Найбільш відчутне це в малих епічних формах (притча, історична новела, анекдот, новела тощо). Серед цих жанрів значне місце посідають такі основні різновиди оповідання, як коротке та концентроване.
Першою невирішеною проблемою тут виступає питання про генезис жанру. Визнано, що „концентроване оповідання“ ХХ сторіччя, але є
досить поширеним і в наш час. Розвиток цієї нової форми в літературі традиційно пов’язують з жанром короткого оповідання яке виникнуло в західноєвропейській літературі наприкінці ХІХ сторіччя, але заслужило визнання як жанр лише на початку ХХ сторіччя, тобто пізніше за всі інші художні форми. Недаремно цей жанр називають іноді «дитям нашого сторіччя» [19], а також «дитиною післявоєнного часу» [20 ].
Біографічне оповідання”. Окреслено сукупність жанрово-стильових засобів, що зумовлені законами художньо-документальної оповіді про події життя, риси вдачі, діяльність реальної історичної особи, неповторної за індивідуальністю, участю у важливих історичних, політичних, культурницьких подіях. Біографічні оповідання творилися на основі документального життєвого матеріалу, в реальному історичному часі, але романтична концепція людини і світу, що закодована в сюжеті, специфіка й розмаїття „доцентрової” оповіді надавали їм художньо-філософської, образно-емоційної глибини.
Оповідання-легенда” розглянуто жанрово-стильові ознаки творів із композиційною і сюжетною неусталеністю, що зумовлювало часту імпровізацію оповіді, контамінацію епізодів і мотивів, розмаїття засобів художньої умовності.
Повчальне спрямування сюжету, дидактичні й пізнавальні сентенції, висловлені від оповідача чи персонажів як „мораль”, що випливає з фабули твору, – визначальні жанрові риси історичних оповідань-легенд.
„Оповідання-казка” присвячено висвітленню специфіки творів, у яких поєднані чарівно-фантастичні, алегоричні й соціально-побутові ознаки зі своєрідною системою художніх засобів, підпорядкованих героїзації позитивних, сатиричному викриттю негативних образів, часто гротескній інтерпретації їх взаємодій, звернення їх авторів до розповідного стилю і сюжетності, що дало змогу уникати описовості дії, інтенсифікувати діалогізацію текстів.
Оповідання-нарис – пошуки письменниками відкритих відповідей на складні питання про співвідношення особистих і загальнонаціональних інтересів, про роль проводирів, значення злагоди чи антагонізму їхніх діянь у зв’язку з духовно-моральними, національними й соціальними прагненнями мас, звертання авторів до проблем історичного вибору в „смутні часи” ХVІ – ХVІІ ст., коли йшлося про найефективніші шляхи України до визволення, до державності, їхні прагнення змоделювати художні гіпотези суспільних зрушень і змін.
Оповідання-новела” міститься розкриття автором шляхів концентрування уваги на внутрішньому світі персонажів і на їхніх переживаннях та настроях, простеження соціально-психологічних закономірностей поведінки людини в історичному поступі, під впливами житейських зіткнень, вимушене саморозкриття, міркування над природою своїх вчинків.
Трансформуючи фактографічні й документальні матеріали в художні твори, письменники ставлять собі за мету забезпечити сучасного читача правдивою інформацією про минулі події, зацікавити його динамічністю, образністю, яскравістю викладу біографічного матеріалу. Реалізація цієї мети цілком залежить від художньої інтуїції, майстерності митців слова при органічному поєднанні документів з авторським художнім домислом, вимислом.
Вивчаючи документальні матеріали, відбираючи з них саме те, що конче необхідно для висвітлення долі, творчого шляху, прагнень, психологічно-образних утілень реально існуючої в історії особистості, автор створює опорну базу сюжету, а вже потім художньо осмислює кожен біографічний факт, пропускає його через спектри власного розуміння.
Від подібного перцептивного сприйняття письменницею реалій життя звичайних пересічних українців залежить, наскільки сильне враження справлятиме його твір на реципієнта, наскільки гармонічною, пластичною видасться рецепція автора читачеві[21].
На сучасному етапі існує велика кількість визначень та точок зору щодо короткого та концентрованого оповідання. Але, не зважаючи вже на їх багатолітнє вивчення, не існує єдиного тлумачення даних понять. Цей факт свідчить про складність та багатогранність малих жанрів. Нез’ясованість призводить також до змішування понять та явищ, а іноді ці терміни вживаються для позначення різних, часом зовсім несумісних літературних форм.
Мову короткого оповідання характеризує тенденція до чіткого та лаконічного висловлювання. Як наслідок цього – створення звичайних та оказіональних складних слів. За їх допомогою досягається мовна яскравість, а також виразність, яскравість та наочність мови. Важлива роль у досягненні лаконічності змісту, а водночас й простоти, належить розмовним елементам.
Деякі дослідники підкреслюють метафоричність мови короткого оповідання. Письменники використовують найчастіше персоніфікацію та метонімію, хоч і намагаються зображати події нейтрально. Тому в оповіданнях майже відсутні епітети, які могли б показати відношення автора
до подій.
Поряд із лексикою синтаксис є найважливішим засобом, який створює стиль художнього твору і тісно поєднаний зі змістом висловлювання. Синтаксис німецького короткого оповідання є також своєрідним.
Письменниця тут також намагалася знайти складні конструкції, які найкраще б передали їх почуття, докладніше донесли б їх думки читачеві. Але синтаксис цієї малої літературної форми досить нерівномірний: від уламків речень до великих складно-підрядних сполучень. Взаємозв’язок між реченнями підтримується не стільки граматичними, скільки семантичними засобами: синтаксичні одиниці продовжують та доповнюють одна одну своїм значенням.
Ведучий стильовий засіб цього жанру – повтор. Він спостерігається навіть у назві оповідання «Сестро, сестро». Повтор використовується тут як засіб побудови оповідання та для надання більшої ваги подіям – визначаючи тричі втрату сестри[6].
Речення, які містять головну ідею твору, повторюються в різних варіаціях «У тебе мусила б бути сестра», « у тебе була сестра», «русява голівка в пушистих кучерях, підсвічених сонцем»[6] .
У коротких оповіданнях досягається велика типовість проблем та явищ. Цьому сприяє і те, що автор не надає своїм героям індивідуальних рис. У центрі оповідань не конкретні люди та події, а людські долі в цілому. Для називання своїх героїв автор використовує є типові імена, назви професій тощо.
Існує три шари значення слова в тексті: словникове, контекстуальне та підтекстне. Перші два типи семантики не викликають ніяких труднощів, бо це ті значення, які лексема має або отримує в тексті під час взаємодії з іншими словами. Під підтекстним шаром семантики розуміються авторські приватні асоціації, коли письменник вкладає в слова такі нюанси, які відомі лишейому. У оповіданні О.Забужко «Сестро,сестро» автор відмовляється від першого шару семантики (словникового), особливо поширює контекстуальну та особливо підтекстну семантику і цим досягає символізації, притчеізації розповіді. У оповіданні О.Забужко використовує, як це найчастіше буває в есеїстичних творах, хронологічний тип сюжету. Оповідь ведеться невимушено, з окремими моментами експресивності, що виражаються риторичними питаннями, коли певні проблеми оповідання-есе перегукуються із сучасністю[6].
Нова концепція особистості дитини, жінки зумовлює такі суттєві риси поетики жіночої прози, як філософічність, інтелектуальність, включення в структуру повістування елементів есеїстики, документалістики, як полемічна загостреність, суб’єктивізація і ліризація оповіді, трансформація міфологічної, фольклорної образності, активне використання засобів фантастики.
Поява подібних образів – головних персонажів ненародженої сестри, жінки-матері Наталі що втратила дитину, головну героїню Дарцю що так і не зустрілася з рідною сестрою у галузі художньої оповідання обумовлена рядом соціо-культурних і естетичних чинників.
Кінець ХХ століття був ознаменований кількома визначними подіями: зламом епох (кінець століття, кінець тисячоліття), святкуванням християнською церквою двотисячоліття її існування, прискорений розвиток науково-технічної думки призвів до шаленого збільшення інформації. Подібні суспільні процеси не могли не позначитись на якості літературних творів. Письменники, аналізуючи реалії сучасного буття людини, відчуваючи її розгубленість перед подіями дійсності, шукають нові підходи й прийоми в її зображенні. У зв’язку з цим одним з ефективних засобів є звернення до звернення до потаємних куточків людської душі. «У тебе мусила б бути сестра — на чотири, ні, на п'ять років молодша. Над цілим твоїм дитинством кружляли безтілесні жіночі імена, міняючись місцями, перекликуючись навзаєм, — ти не знала, до чого їх приточити, а лялькам давати не важилась: імена були не «лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні — немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імені, що надовго опосідало твій внутрішній слух (а вони всі гули як стогін, найчастіше повторюване — «Іванна»), хтось добивався до тебе — хтось, хто хотів бути названим.»[6]
«Сестро, сестро» — це психологічний натюрморт, заснований на автобіографії свідомості та біографії соціумних реалій, який (натюрморт) своєю провідноютональністю цілком характерний для української літератури порубіжжя 80 — 90-х років ХХ століття з її наснаженою критикою вітчизняної тоталітарної історії. У цьому оповіданні (що, може бути охарактеризоване і як новела, і як психоаналітичний етюд), написаному у вигляді асоціативних відчуттів, рефлексій, спогадів, відтінюються контури недавнього тоталітарного минулого . Сам образ сестри дуже яскраво описуэ О.Забужко «насправді у тебе була сестра. Вона мала зябра і, замість ніг, підібганий скорчений хвостик — на манір рачка чи морського коника. Дівчинка пуголовок, чоласта, як усі в вашому роду. Очі їй, напевно, ще не прокліпнулися, бо, зрештою, й не мала на що дивитися: довкола була тьма. І вогкість. І тепло.»[6].
У канву розповіді вплетені малюнки обшуку, психічних зривів, моральних потрясінь на тлі рельєфно окресленої спочатку дитячої, а згодом сформованої жіночої свідомості, яка тонко фіксує, мислить, проводить паралелі, узагальнює. «Ти тоді ще, звісно, нічого не тямила, тобі минав п'ятий рік, і ти, здається, сповивала ляльку в кімнаті на канапі, коли нараз із кухні, де лишилися сидіти по обіді тато з мамою, залунали здушені горлові звуки, схожі на гавкіт, — звуки жіночого голосу, який ти не впізнала, бо звідки тобі було тоді знати, що так може звучати жіночий голос, — та вже наступної миті розітнувся мамин, таки мамин, але який же очужілий, моторошний, колодязно нутряний крик — на ціле життя вб'ється він тобі в пам'ять:
— Бандити! Звірі! Прокляті!
Шамотнява, стишений, умовляючий татів голос — це як шурхіт на плівці; коли ти влетіла в кухню, по очах тобі з розгону, навідлі (крупний план!) вдарило мамине мокре, червоне лице в прилиплих пасмах кіс, — оце і все, що випало в тих подіях на твою долю: роль споглядача, безпорадного свідка, що стоїть осторонь із завжди зайнятими — чи то лялькою, чи оберемком книжок — руками.»[6].
2.2 Образ «кагебіста», стильові особливості мови
Документальність у художньому творі найчастіше самостійного значення не має, не відокремлюється як специфічна, „матеріальна” основа, а, навпаки, входить у художнє, занурюючись усередину, наповнюючись його соками, змінюючись. Доведено, що осмислення історичної правди образотворчими засобами – найскладніший процес художньої творчості. Важливе значення має мова героїв, що є їхньою додатковою характеристикою[22].
У структуру оповіді введено загалом шаблоновий образ «кагебіста», який розмовляє чи то карикатурно, чи то саркастично поданою російською
мовою наприклад «…ніби лице, так і не глянувши на тебе, сказало по російськи: «Дєвочка, ану ка покажи свої кнігі», — голосом, який також тебе не бачив, у якому не було жодної познаки, що його адресовано тобі, — таж ти не була «дєвочка», ти була — Дарця, ти здивовано стояла на карамельно жовтій, липнучій лаком (щойно скінчили ремонт!) паркетній підлозі з оберемком книжок на руках і дивилася знизу вгору в ніби лице, і тут твоя мама, твоя струнка і тепла мама, від якої завжди так гарно пахло і яка вже третій місяць вигойдувала в собі твою сестру..».
Художній характер головної героїні оповідання Дарці як певна цілісність розкривається в єдності „зовнішнього” і „внутрішнього”, в їх діалектичному взаємозв’язку. Коли «Кагебіст» вкотре звертаєтсья до батька Дарці: «адже сказав Антонові, вже реабілітованому, й дипломованому, й допущеному до кафедри, підполковник на допиті: «В лаґєрє билі, а с намі работать не хатітє — вот і пажалєєте», еге ж, «па жалєєте», і скавчатимете, як пси з перебитими хребтами, і прощення кляча тимете в своїх дітей, що привели їх на світ!» У збірці та оповіданні «Сестро, сестро», чимало фрагментів, де фактично пародіюється російська мова, «пхнув стосика тобі в руки, удав «гостьового дядю» — неоковирно, наче ніколи не мав до діла з дітьми: «На, возьмі, дєвочка… Харошиє кнігі у тєбя», — книжки було перетасовано в іншому порядку..»— це, схоже, така собі відповідь Росії, наша альтернатива тим російським «стандартам», коли українців зображують як недолугих і простакуватих типів-персонажів, а українське подають у гранично примітивізованому вимірі [6, c.12].
Не згладжування протиріч, а безбоязке оголення їх – єдино плідний шлях осягнення і художнього конструювання історичної особи, певного сюжетно-композиційного стрижня твору з широким виявом авторської винахідливості, оригінальності. Ускладненням форм художнього мислення, варіюванням аналогій і протиставлень, акумулюванням напрацьованих попередниками композиційних прийомів із їх поліваріантністю, побудовою асоціативних риштувань відзначається оповідання сучасної письменниці О.Забужко.«Ти сиділа з ногами на канапі й читала казку: про те, як зрізали чумаки в лузі сопілку з калини, прийшли в крайню хату, і як хазяйська дочка притулила сопілку до губ, а та й заговорила: помалу малу, сестрице, грай, не врази мого серденька вкрай, ти ж мене, сестро, зі світу згубила, в моє серденько гострий ніж устромила… Не конче встромляти гострого ножа — щоб бути винуватим, цілком достатньо народитися»[6,c.12].
2.3 Жіночність творів кінця ХХ ст.
«Жіночість» певного літературного твору передбачає те, що він написаний жінкою. Однак, на наш погляд, тут слід погодитися з Х.Стельмах: жіноча стать авторки не робить її твір жіночим автоматично; тут ідеться скоріше не про реального автора, а про образ автора як художню конструкцію, яка може бути проявлена у творі більше або менше й так само може нести або не нести ознаки своєї статі. Дж. К. Оутс у своєму есе “(Жінка) письменник: теорія і практика” (1989 р.) стверджує, що ґендер детермінує творчість далеко не всіх авторок: “Є письменниці, народжені жінками, які рідко мислять себе, коли вони пишуть, як жінок; є інші письменниці, так само народжені жінками, які вірять, що їхнє письмо завжди зумовлене їхнім ґендером “Я ніколи не буваю жіночнішою, ніж тоді, коли я пишу”, – каже Маргеріт Дюрас”” [23, с.25].
Вважаємо, що досить близьким до такого „вузького” тлумачення терміна „жіноча література” є термін, який використовує О.Забужко, аналізуючи поезію С.Плат у статті „Незгасний маків цвіт”: „феміноцентризм” [24, с.132]; поняття „феміноцентрична література” (поезія, проза) могло б стати в майбутньому альтернативою значно звульгаризованому на сьогодні терміну „жіноча література”.
Письменниці О.Забужко доводиться по-своєму трактувати документальні факти, проникливіше дивитися на них, збагачувати їх силою художньої фантазії. « Те, що вона вгледіла, — те, що плавало в цинічному блискові цинкової посудини, — скидалося на обрізки сирої печінки в чорних, масних згустках крови, і то й була твоя сестра в її єдиному земному існуванні: хто вам уже разбєрьот, кюретка тяла вздовж і впоперек, як міфічна розпаношена сокира, — все, що запускалося в розіпрілий парний ґрунт».
Багатство, поліваріантність можливостей інтерпретувати історичну особу з її неповторним, сокровенним індивідуальним світом давали асоціативно-психологічна структура твору, його монологічна форма, де переважав інтерес письменника до психологічного пізнання людини, душевної боротьби, подолання суперечливих настроїв і почуттів.
Так у оповіданні «Сестро, сестро» автор підкреслює, що «Дарця, тепер уже доросла жінка з вільно звислими вздовж сильного й гарного молодого тіла руками — ні чашка кави, ні цигарка не заповняли цих рук, — сказала з напівусвідомленою жорстокістю, чи радше, з дрочливою хіттю — вхопити матір за плечі й трусонути її, як людину, що ніяк не прокинеться: «Це була та дитина, що не народилась, — от вони й зустрілися»[6].
2.4 «Зовнішні » та «внутрішні ременісценції» О.Забужко та її героїв
Концепцію особистості неможливо розглядати поза концепцією світу, художньо створеною письменником. На наш погляд, точніше говорити про концепцію буття, яка об’єднала б світ як об’єктивну реальність зі світом людського духу. Тому „Зовнішні” та «внутрішні» події у тоталітарному суспільстві „безпосередньо відтворюють життєву характерність” у оповідання переплітаються [25, с.33], поступово проявляється насамперед у портреті персонажа - Дарці, що сполучає як природні, так і соціальні риси, та опосередковано виражає внутрішній стан героя (психологічний портрет, у якому значна роль відводиться зовнішній психологічній деталі.
„Зовнішнє” виявляється через відтворення поведінки персонажа, форма якої, „це не просто набір зовнішніх подробиць здійснення вчинків, але певна єдність, сукупність, цілісність. Так автор продовжує розповідь чому не народилася сестра Дарці. «Про те, що в тебе була сестра, ти довідалася аж геть пізніше, на дванадцятому чи тринадцятому році, — тобі розповіла мама, й батьки тоді посварилися, бо тато вважав, що не слід розказувати дитині про такі речі…»[6].
Суто екзистенційна проблема — проблема сенсу буття в прозі О.Забужко прямо пов’язана з філософськими категоріями життя і смерті, свободи і несвободи.
Можливо автор так само як і філософи-екзистенціалісти вважає, що основним каталізатором людської дієвості виступають людські відчуття, бо саме відчуття неспокою, відчаю, загрози смерті приводить до самоаналізу, який може завершитися висновком про потребу самореалізації.
Форми поведінки надають внутрішній сутності людини (настановам, світовідношенню, переживанням) чіткості, визначеності, завершеності” [26, с.261]. На важливості поведінки, дії для розкриття характеру персонажа, спрямування його волі наголошували Арістотель, Г.В.Ф.Гегель. Саме зображення поведінки дає змогу письменникові відтворити особистість героя „більш цілісно: духовна сутність виступає в певній зовнішній подобі” [12, с.263]. Зображення поведінки „концентроване” у формі вчинку, якому літературознавці відводять значну характеротворчу роль.
Нові умови життя вимагають від героїв по-новому осмислити своє місце у цьому суспільстві. Закинуті у міжчассі, покинуті, самотні, чужі у новому для них світі, морально чи фізично приречені.
За природою свого мислення людина завжди повертається назад і через порівняння ототожнює нове з чимось давно відомим. Зміна тисячоліть супроводжується посиленням відчуттям вини «…вже знаючи, що Антось має рацію, що дитина в неї, такої, не може вродитися нормальною, — а щойно згодом, коли, обмивши обличчя крижаною водою і відчуваючи, як помалу заполоняє її, ще живу, мармуровий холод обкапаного вільгістю надгробка, всім морозом у тілі сказала до нажаханої гарячої грудочки, котра одчайно вглибала в неї, прагнучи закопатися якнайглибше: «Прости». Прости, моє маленьке, моє золотко, моя доцю чи синоцю, — мама не сміє вигодовувати тебе своїм страхом…». Виокремлення людини з потоку історії, показ її психодуховного світосприймання саме в певний момент, передача кожної миті життя — основа оповідання.
Сучасні оповідання - сповіді мають відчутно філософське спрямування. Мова в них ведеться переважно про духовні пошуки головного героя, його ставлення до зовнішнього світу. І, як наслідок, набуває все більшого поширення й поглиблення психологізм життєписної прози. Вихід на новий виток літератури символізують становлення особистості Дарці.
«…вони з Дарусею — вийшла з під загрози: саме таке значення мав звіданий нею уві сні, невідь відколи не знаний їй — спокій.
І Наталя заплакала.
Ти тоді обняла її за плечі, бо руки мала вільні — розв'язані батьковою смертю. Два життя склалося на те, щоби повністю відкупити твоє власне. Цілих два.
Але ти — ти проскочила, Дарцю.»[6].
ВИСНОВКИ
В Україні, починаючи з 90-х років ХХ століття, з’являється низка оповідань нового змісту. Така новизна пов’язана з етапом розбудови Української незалежної держави, зростання національної самосвідомості народу. Виникає нагальна потреба у творах, що несуть у собі відомості про історичне минуле нашої країни, видатних діячів її політики, науки й культури, у тому числі призабутих або зовсім невідомих сучасному читачеві.
Процес дослідження жанрових зразків триває, в історію літератури повернено викреслені чи забуті імена та твори, знищено так звані „білі плями”, „прогалини”, досягнуто певної повноти накопичення літературних фактів, але досі немає системного й об’єктивного осмислення та аналізу жанрової специфіки історичного оповідання. Виникає необхідність вивчення самобутності та суверенності пошуків письменників або періоду історії літератури, конкретних творів, їх коментарів і характеристик на основі найновіших критеріїв дослідження мистецтва слова.
Сучасна культурна ситуація позначена і кризою ідентичності людини, що спонукає особистість до її болісних пошуків. Тому в сучасній культурі відчутні не лише тенденції глобалізації, але й “фрагментаризації”, особливої уваги до відмінностей між людьми – регіональних, етнічних, культурних та інших. Постмодерністська відмова від універсалізму приводить до розуміння культури як «гармонійної єдності нетотожного».
Сучаснi письменники урізноманітнюють коло виражальних засобів i форм реалізації художнього матеріалу. У зв’язку з геополітичними змінами в суспільстві розширюються тематичні обрії оповідання.
Оповідання О. Забужко «Сестро, сестро» — це психологічний натюрморт, заснований на автобіографії свідомості та біографії соціумних реалій, який (натюрморт) своєю провідною тональністю цілком характерний для української літератури порубіжжя 80 — 90-х років ХХ століття з її наснаженою критикою вітчизняної тоталітарної історії.
У цьому оповіданні що, може бути охарактеризоване і як новела, і як психоаналітичний етюд, написаному у вигляді асоціативних відчуттів, рефлексій, спогадів, відтінюються контури недавнього тоталітарного минулого .
Різноманітність жанрової реалізації різноманітного матеріалу свідчить про те, що сучасне художнє оповідання перебуває в процесі постійного пошуку та відбору нових форм і засобів зображення, воно тісно взаємодіє на відповідних рівнях із суміжними, особливо історичними, жанрами.
Нерідко в центрі уваги прози стають ненароджені герої, або ті що покидають реальний світ.
У зв’язку з невеликим обсягом оповідання, новела, нарис висвітлюють один чи кілька епізодів з життя відомої або невідомої в історії особистості, акцентують увагу на певному конфлікті чи проблемі, вирішують їх, а також характеризуються лаконічністю, поглибленою психологізацією, зручністю в показі подій розповідної структури.
Загальна комунікативна спрямованість жанрів малих форм прозової літератури обумовлена прагненням донести до реципієнтів конкретний проблемний аспект, певну ситуацію, що потребують етичної оцінки.
Таким чином, оповідання як універсальний жанр переломних епох має всі підстави для подальшого розвитку.
Саме цьому жанру, який характеризується полілінійністю сюжету, властива можливість якнайяскравіше відобразити життя героїв в вирішальні етапи їх біографії, втручання у життя людини «кагебістів» та руйнування життя - сестри.
Домінуючи є хронікальний тип сюжету, в якому простежується органічна цілісність, та чітка підпорядкованість усіх елементів твору основній ідеї. У оповіданні «Сестро, сестро» автором проведена акцентуація на глибокому аналізі кількох проблем особистісного плану – «очікування народження сестри», «втручання у життя родини кагебстів», «втрата батька », «втрата сестри».
Схвильована манера оповіді свідчать про доцільність застосування й можливі модифікації жанру оповідання-есе в галузі художньої літератури кінця ХХ століття.
Аналіз оповідання О.Забужко «Сестро, сестро» кінця ХХ століття, свідчить про еклектичність жанрів, частиною яких є художня біографія, використання фольклорних взірців (казок), есеїстичність. Усе це засвідчує збагачення оповідання доби постмодерну її новими жанровими формами: оповідання-сповідь, оповідання-есе, оповідання-подорож, біографічне оповідання тощо.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Демська Л. Сестро, сестро / О. Забужко. Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української гендерної міфології //Незнайома : антол. укр. "жіночої" прози та есеїстики другої пол. XX - поч. XXI ст.: видав. проект сучас. л-ри "Приватна колекція" / авт. проект, упоряд., вступ. сл. бібліограф. відомості, прим. В. Габора. - Л. : Піраміда, 2005. - 600 с. :
Агеєва Віра. Жінка-авторка як інопланетянка : [Про Оксану Забужко] / В. Агеєва // Жінка як текст: Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко: Фрагменти творчості і контексти : научное издание. - Київ : Факт, 2002. - С. 199-205
Голобородько, Я. Психологічні натюрморти Оксани Забужко [Текст] : про збірку "Сестро, сестро" / Я. Голобородько // газ. Українська мова та література. - 2005. - №15. - С. 19-20.
Завьялова М. Это и есть гендерное литературоведение. Современная женская литература: поиски традиций и новых языков // Ex libris НГ. – 2000. – 21 сентября. – С.8-9.
Ключковская Г. Творчество, рынок, бестселлеры (выступления Оксаны Забужко и Юрия Андруховича) // Зеркало недели. – 1999. – №8. – С.15.
Оксана Забужко. Сестро, сестро. Повісті та оповідання. Київ Факт., 2003. 240 с.
Стельмах. Х. Специфіка жіночої психології у романі Ясміни Тешанович “Сирени” // Молода нація / Гол. ред. О. Проценко. – К.: СМОЛОСКИП, 1999. – С.314-322.
Усманова А. Беззащитная Венера. Размышления о феминистской критике истории и теории искусства // Arche. – 1999. – №3. – С.45-48.
Сандомирская И., Кузьминский Б. Пауза и слово, или Есть ли имя у боли: Беседа в редакции // Иностранная литература. – 1993. – №3. – С.236-244.
Больнов О.Ф. Філософська антропологія та її методичні принципи // Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. В.В., Лях, В.С.Пазенок. – К.: Ваклер, 1996. – С.96-116
Фромм Э. Психоанализ и этика. – М.: ООО „Изд-во АСТ-ЛТД”, 1998.– 568 с.
Маритен Ж. Краткий очерк о существовании и существующем // Проблема человека в западной философии: Переводы / Сост. и послесл. П.С.Гуревича; Общ. ред. Ю.Н. Попова. – М.: Прогресс, 1988. – С.229-260.
Бердяев Н.А. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – 383 с.
Воронов В. Художественная концепция. Из опыта советской прозы 60-80-х годов: Статьи. – М.: Советский писатель, 1984. – 384 с.
Марко В.П. Основа творчих шукань. Художня концепція людини в сучасній українській радянській літературі. – К.: Вища школа, 1987. – 165 с.
Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А.А. Беляева и др. – М.: Политиздат, 1989. – 447 с.
Юлина Н.С. Проблемы женщин: философские аспекты (Феминистская мысль в США) // Вопросы философии. – 1988. – №5. – С.137-147.
Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 522
Тимощук Л.М. Відмітні ознаки короткого оповідання В. Борхерта // Іноземна філологія. - 1980. - №
59. - С. 44-56
Домашнев А.И. Интерпретация художественного текста. – М.: Просвещение, 1989. – 208с
Бахтін М. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С.310-316.
Oates J.C. (Women) writer: Occasions and Opportunities. – N.Y.: A William Abrahams book, 1989. – 401 p.
Забужко О. Незгасний маків цвіт // Всесвіт. – 1990. – №1. – С.130-133.
Есин А.Б. Психологизм русской классической литературы: Книга для учителя. – М.: Просвещение, 1988. – 176 с.
Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины: Учеб. пособие / Л.В.Чернец, В.Е. Хализев, С.Н. Бройтман и др. / Под ред. Л.В. Чернец. – М.: Высшая школа; Издательский центр „Академия”, 2000. – 556 с.
1 Л. Демська.Сестро, сестро / О. Забужко.Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української гендерної міфології //Незнайома : антол. укр. "жіночої" прози та есеїстики другої пол. XX - поч. XXI ст.: видав. проект сучас. л-ри "Приватна колекція" / авт. проект, упоряд., вступ. сл. бібліограф. відомості, прим. В. Габора. - Л. : Піраміда, 2005. - 600 с.
2 Агеєва Віра. Жінка-авторка як інопланетянка : [Про Оксану Забужко] / В. Агеєва // Жінка як текст: Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко: Фрагменти творчості і контексти : научное издание. - Київ : Факт, 2002. - С. 199-205
3 Голобородько, Я. Психологічні натюрморти Оксани Забужко [Текст] : про збірку "Сестро, сестро" / Я. Голобородько // газ. Українська мова та література. - 2005. - №15. - С. 19-20.
4 Завьялова М. Это и есть гендерное литературоведение. Современная женская литература: поиски традиций и новых языков // Ex libris НГ. – 2000. – 21 сентября. – С.8-9.
5 Ключковская Г. Творчество, рынок, бестселлеры (выступления Оксаны Забужко и Юрия Андруховича) // Зеркало недели. – 1999. – №8. – С.15.
6 Оксана Забужко. Сестро, сестро. Повісті та оповідання. Київ Факт., 2003. 240 с.
7 Стельмах. Х. Специфіка жіночої психології у романі Ясміни Тешанович “Сирени” // Молода нація / Гол. ред. О.Проценко. – К.: СМОЛОСКИП, 1999. – С.314-322.
8 Усманова А. Беззащитная Венера. Размышления о феминистской критике истории и теории искусства // Arche. – 1999. – №3. – С.45-48.
9 Сандомирская И., Кузьминский Б. Пауза и слово, или Есть ли имя у боли: Беседа в редакции // Иностранная литература. – 1993. – №3. – С.236-244.
10 Больнов О.Ф. Філософська антропологія та її методичні принципи // Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. В.В.Лях, В.С.Пазенок. – К.: Ваклер, 1996. – С.96-111.
11
Фромм Э. Психоанализ
и этика. – М.: ООО
„Изд-во АСТ-ЛТД”,
1998. –
568 с.
12 Маритен Ж. Краткий очерк о существовании и существующем // Проблема человека в западной философии: Переводы / Сост. и послесл. П.С.Гуревича; Общ. ред. Ю.Н.Попова. – М.: Прогресс, 1988. – С.229-260.
13 Бердяев Н.А. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – 383 с.
14 Воронов В. Художественная концепция. Из опыта советской прозы 60-80-х годов: Статьи. – М.: Советский писатель, 1984. – 384 с.
15 Марко В.П. Основа творчих шукань. Художня концепція людини в сучасній українській радянській літературі. – К.: Вища школа, 1987. – 165 с.
16 Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А.А.Беляева и др. – М.: Политиздат, 1989. – 447 с.
17 Юлина Н.С. Проблемы женщин: философские аспекты (Феминистская мысль в США) // Вопросы философии. – 1988. – №5. – С.137-147.
18 Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 522
19 Тимощук Л.М. Відмітні ознаки короткого оповідання В. Борхерта // Іноземна філологія. - 1980. - №59. - С. 44-51.
20 Домашнев А. И. Интерпретация художественного текста. – М.: Просвещение, 1989. – 208с
21 Корабльова О. Сексуальність як вияв самотності у прозі О. Забужко // Слово і час. – 2003. - № 7. – С.76-83.
22 Бахтін М. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С.310-316.
23 Oates J.C. (Women) writer: Occasions and Opportunities. – N.Y.: A William Abrahams book, 1989. – 401 p.
24 Забужко О. Незгасний маків цвіт // Всесвіт. – 1990. – №1. – С.130-133.
25 Есин А.Б. Психологизм русской классической литературы: Книга для учителя. – М.: Просвещение, 1988. – 176 с.
26 Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины: Учеб. пособие / Л.В. Чернец, В.Е. Хализев, С.Н. Бройтман и др. / Под ред. Л.В. Чернец. – М.: Высшая школа; Издательский центр „Академия”, 2000. – 556 с.