«… Поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття ненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі…»
Василь Стус зі звернення до читача
стус український поет біографія
60-ті роки 20 ст. в СРСР були роками так званої хрущовської «відлиги». Це був період засудження «культу особи» Сталіна і деякої лібералізації радянського суспільства в 1956 – 1964 рр. Постійними репресіями було забезпечено цілковиту покору радянського народу владі. «Відлига» була ретельно спланована. Але на першій її хвилі раптом прокинулися молоді літературні сили. Саме в цей період в літературі з’являється ім’я Василя Стуса, як патріота та борця за правду, що він вдало доводить впродовж всього життя та творчої діяльності.
А почалася ця сумна історія з трагічним фіналом у селі Рахнівка Гайсинського району, що на Вінниччині. 6 січня 1938 року у селянській родині народився хлопчик, який тоді не становив загрози для влади. Але вже наступного року батьки Василя – Семен Дем’янович та Ірина Яківна – переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), щоб уникнути примусової колективізації.
З 1944 по 1954 рр. Василь навчався у міській середній школі № 150 і закінчив її зі срібною медаллю, а згодом вступив до педагогічного університету на історико-філологічний факультет. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці та був членом літературного об’єднання «Обрій».
Закінчивши університет з червоним дипломом, Стус працює учителем української мови та літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого служить в армії на Уралі. Саме в цей період починає писати вірші.
Ходімо, друже мій, диванний хлопчику,
ходімо в даль.
Удвох шукатимем, чого нам хочеться,
ану гайда!
Цей вірш датований 1957 роком, а тому написаний коли поету ще не виповнилось двадцять років. Роком пізніше автор пояснює, куди йде цей його шлях.
Ходім. Нам є де йти – дороги неозорі,
ще сизуваті в прохолодній млі.
Нам є де йти – на хвилі, на землі
шляхи – мов обрії – далекі і прозорі.
З березня 1968 року Василь Стус працює літературним редактором газети «Социалистический Донбасс» та вступає до аспірантури Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Шевченка у Києві зі спеціальності «Теорія літератури», працює над дисертацією за темою «Джерела емоційності художнього твору» на матеріалі художньої прози. Встигає вчителювати в Горлівці.
З листа до А. Малишка: «Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (дві-три) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.
У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживемо, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації...»
За час перебування в аспірантурі підготував і здав до друку першу збірку «Круговерть», написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, яку очолював Лесь Танюк.
Із вступного слова А. Малишка до першої добірки віршів: «...Нам здається, що творчість 21-річного учителя з Вінничини Василя Стуса має хороші поетичні зерна... Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру цього молодого здібного літератора...»
У 1965 році Василь Стус одружився, а через рік народився син – Дмитро.
У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом закликав партійних керівників і населення столиці засуджувати арешти української інтелігенції, що стало першим громадянським політичним протестом на масові репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури, а причиною вказано «систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу». На цьому «нормальне» життя закінчилось, але роки тимчасових робіт стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями у подорожі. Не можна також оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Працював у державному архіві, на шахті , на залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966 року – старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. Саме в цей час видавництво відхилило публікацію першої збірки віршів «Круговерть». Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів. Було відхилено і другу збірку Василя Стуса «Зимові дерева». Однак її опублікували у самвидаві. У 1970 році ця книга віршів поета потрапила до Бельгії і була видана у Брюсселі.
Життєвий вибір доводиться робити на грані, але відступати нікуди. У 1968 році Стус виступає з прощальною промовою над могилою художниці Алли Горської, звинувативши владу в її вбивстві. Поет відчуває неминучість арешту, але, незважаючи на це, інтенсивно працює. Закінчено і видано 12 примірників поезій «Веселий цвинтар. Стус у відкритих листах критикує панівну систему. Що після «відлиги» почала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини.
У 1971 році українські дисиденти вперше вирішили створити легальну правозахисну організацію на зразок «Ініціативної групи» у Москві. До цього кроку їх підштовхнув арешт Строкатої-Караванської в Одесі. Літературна діяльність поета, звернення та протести спричинили арешт у січні 1972 року. На початку вересня 1972 року Київський обласний суд звинуватив його у «антирадянській агітації» і за судив до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських та магаданських таборах.
Восени 1975 року Стус ледве не загинув унаслідок пориву виразки шлунку. Більшість віршів, що Стус написав у концтаборі, вилучались і знищувались, лише деякі потрапляли через листи до дружини. Саме ці поезії склали основу четвертої збірки поезій.
По закінчення строку в концтаборі Стуса у 1977 році вислали в Матросове Магаданської області, де він працював на золотих копальнях. 20 серпня 1977року зі Стусом стався нещасний випадок(перелом ступнів), після чого він потрапив на два місяці до лікарні, де йому створили нестерпні умови. Зникло багато його рукописів і книг.
У 1978 році приїздить у Донецьк на похорон батька. Стуса прийнято до PEN-клуб – міжнародне об’єднання письменників.
Після повернення з ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «Мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…» Повернувшись до Києва, працює формувальником у ливарному цеху, на конвеєрі взуттєвого об’єднання «Спорт». Незважаючи на підірване здоров'я, виступав на захист репресованих. 14 травня 1980 року Стус знову заарештований. Від адвоката відмовився, однак на суді його захисником був Віктор Медведчук. Василь Стус був засуджений на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. З листом на захист Стуса до учасників мадридської наради з перевірки виконання Гельсінської угоди звернувся російський правозахисник, академік Сахаров: «Учасникам Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод, главам держав – учасникам Гельсінського акту.
1980 рік відмічений у нашій країні багатьма несправедливими вироками та переслідуванням правозахисників. Але навіть на цьому трагічному фоні вирок українському поетові В. Стусу відрізняється своєю нелюдяністю. Стус засуджений на 10 років табору особливого режиму і 5 років заслання нібито за антирадянську агітацію і пропаганду з метою підриву і послаблення радянського суспільного і державного ладу...
Так життя людини ламається до краю, як відплата за елементарну порядність і неконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму «я». Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі. Стус – поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому?..»
Термін відбував у селі Кучино. Умови утримання були жахливими. У січні 1938 року за передачу на волю зошита з віршами був кинутий у камеру-одиночку. Стус багато писав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу «Птах душі». Але все написане негайно конфіскувалося. Доля цих текстів досі невідома. Попри це в 1983 році Стусу вдалося передати на волю текст під назвою «З таборового зошита». Після його опублікування на Заході, особливо після висунення Генріхом Бьойлем творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії тиск на поета посилився.. Дмитро Стус про батька: «.. .У «зоні» щось відбулося, пов'язане зі Стусом. Через декілька днів після його смерті-здійснив самогубство керівник табору. Йшлося про те, що Василь Стус був висунутий на Нобелівську премію, яку йому, звісно, не дали, тому що політично треба було 6 давати Горбачову. Тому необхідно було або пом'якшити режим, або випустити Стуса... Стуса посадили у карцер, були заморозки, нервова система була виснажена, хронічно хворе серце (його, до речі, у 1980 р, не можна було саджати за такого стану здоров'я – це був уже фактично смертний вирок)... Пізніше, коли робили ексгумацію, знайшли якісь сліди на лівій стороні грудей, є фотозйомки цього. Але що відбулося насправді, ніхто не знає...»
На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації Ілька разів оголошував голодування. 28 серпня 1985 року Стуса відправили у карцер за те, що, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування «до кінця».
В ніч з 3 на 4 вересня 1985року Стус пішов з життя, можливо, від переохолодження. Поховано на цвинтарі в селі Копальному, могила № 9.
У листопаді 1989 року Василя Стуса разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.
Д. Десятирик: «...Гадаю, що і Олекса Тихий, і Юрій Литвин, і Василь Стус дорожили своїм життям. Однак не менш ясно відчували, що від їхнього слова, від їхньої мужності залежить достойне життя багатьох інших людей, і навіть всієї країни з напівзабороненим іменем Україна. Ці три людини жили по максимуму.
Зі смертю цих трьох почалася зовсім інша історія, яку режим переграти за своїми правилами вже не міг. Перезахоронення останків Олекси Тихого, Василя Стуса, Юрія Литвина у 1989 році вилилося у справжнє торжество звільнення від страху, у демонстрацію свободи і дійсного національного єднання. І знову, як це було із Шевченком, смерть стала причиною і найбільш міцним фундаментом усвідомлення багатьма живущими своєї причетності саме до цієї землі, саме до цієї мови і цієї культури. Така вже зловісна іронія– але чомусь смерть завжди стає для України виграшем...»
В 1991 році Рада Міністрів УРСР присуджує Василеві Стусу (посмертно) Державну премію в галузі літератури за збірку «Дорога болю».
Літературознавець Ю. Покальчук: «Василь Стус надбав величезний скарб – право і спроможність мислити без рамок і застережників, втративши суспільну позицію. Йдучи обраним шляхом, чим далі віддалявся, мов злітаючи, підносячись, тим вільнішим ставав. І перший його табір був тим Рубіконом, за яким починалася воля.
Воля душі і слова, думки й емоції.
Василь Стус — справді великий поет.
Його поезія, її вагомість і сила, глибинність і органічність ще не помітні як слід, нечутні за голосними словами і національними гімнами. Але поезія Стуса є надзвичайно своєрідним явищем, якісно новим для всієї української літератури. Це, нарешті, її новий крок, хоч і такий трагічний, такою дорогою ціною зроблений».
Рідкісна, унікальна неподільність поезії і долі. Поет закінчився вірним собі до кінця! Та навіть у найтяжчі хвилини життя Василь Стус твердо вірив, що вернеться до народу своїм словом і буде почутим.
Є. Сверстюк із виступу на вечорі пам'яті В. Стуса: «...Василь Стус – вольова людина: йому вдалося зреалізувати свій талант за умов, де інші гаснуть і посилаються на умови.
Василь Стус – щаслива людина: його спадщина не пропала, хоча лежала в пропасті. Знайшлося кому рятувати його творчість – збирати, опрацьовувати, видавати... То в наш час, коли скрізь бракує розумних рук.
Загиблий Василь Стус зробив більше за багатьох інших, кому поталанило вернутися.
Він справді "у смерті повернувся до життя..."»