МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Кучер Тетяна Вікторівна

СИМВОЛ У НОВЕЛІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

«КАМІННИЙ ХРЕСТ»

6. 030500 – спеціальність українська мова і література,

так комп’ютерна лінгвістика

Курсова робота

студентки 2 – Г курсу

денна форма навчання

ННІ української філології

та соц. комунікацій

Науковий керівник

Кошова Інна Олексіївна,

кандидат філологічних наук, доцент

Черкаси – 2009

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЕКСПРЕСІОНІСТСЬКА ПОЕТИКА ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

РОЗДІЛ 2. СИМВОЛОМИСЛЕННЯ ЯК НАЙХАРАКТЕРНІША РИСА ТВОРЧОЇ МАНЕРИ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

2.1 Смислова і образотворча роль символів у новелістиці Василя Стефаника

2.2 Образи-символи у новелі «Камінний хрест»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

«Його новели – як найкращі народні

пісні, в яких нема риторики, ані

сентиментальності, а тільки наочне,

голе, просте, не підфарбоване життя,

дуже часто сумна дійсність, але

оздоблена золотом найправдивішої поезії»

(Іван Франко)

Василь Стефаник — загальнознаний письменник: його правдиві, майстерні новели та оповідання давно знайшли місце у шкільних читанках та хрестоматіях, їх вивчають у школах і вузах. Томи його творів бачимо в усіх публічних бібліотеках і на книжкових полицях читачів. Твори письменника захоплено читають, про творчість новеліста вийшло вже понад двадцять тільки монографічних досліджень.

Василю Стефанику належить почесне місце в історії української модерної літератури, адже завдяки йому наша література досягла вершин у жанрі новели.

Творчість Василя Стефаника – одне з найвищих досягнень української літератури кінця ХІХ – поч. ХХ століття. Володарем дум селянських і поетом мужицької розпуки називали Василя Стефаника за глибоке знання селянської душі і правди життя.

Твори Василя Стефаника відзначаються яскравістю змальованих картин і соціальною гостротою піднесених проблем, психологічною заглибленістю і ніжним ліризмом, виключним лаконізмом і художньою довершеністю, оригінальністю та самобутністю. Письменник став творцем і неперевершеним майстром експресіоністичної новели в українській літературі. На невеликій площі, що давав авторові цей жанр, він вражаюче змальовував і нестерпне бідування простого люду, і його нестримне прагнення до щастя, і головне – торкався проблем внутрішнього життя людини, ірраціонемних, трансцендентних.

Менше знаємо про нього як про людину. А така інформація теж важлива для глибшого розуміння творчості письменника, для проникнення в таємниці його майстерності. Цікавим видається спогад Василя Костащука, який добре знав Василя Стефаника: “Гарна класична будова тіла, приємні риси обличчя та благородні рухи творили з нього непересічний тип чоловічої краси. Був незрівнянним психологом. Інтуїція, якою володів, давала змогу йому відкривати найтаємніші думки й бажання свого співбесідника, вбирав у слова те, що інші лише відчували, але назвати того не могли. Коли говорив, всміхався якоюсь дивною усмішкою: то дивиться з-під брів, то в очі глядів, ніби зазирав у душу. А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив і хмурився; тоді здавалося, що от – от з буйної чуприни вилетить іскра і запалить світ” [21, 36].

Оце вміння спостерігати і глибоко переживати бачене й почуте надало новелам письменника того болю, що гримів, як музика Бетховена. А уривчаста, нервова фраза зближує його творчість з експресіонізмом – літературно-мистецьким напрямом, що розвивався в перші десятиріччя ХХ ст.

Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, “грубого реалізму”, бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.

Стефаник Василь — неперевершений майстер психологічної новели. У збірках "Синя книжечка" (1899), "Камінний хрест" (1900), "Моє слово" (1905) та інших відобразив тяжкі умови життя західноукраїнського селянства в Австро – Угорській імперії, практично перемалював всю ту голу бувальщину, котра охоплювала в ті часи бідноту народу в селі.

Описуючи лиху годину, понівеченні долі, соціально-культурне становище Василь Стефаник прагнув донести до читача злиденність просто людського життя, тим самим “давлячи” на психіку своїми, дещо сумними, дещо застережливими або ж жартівливими описами сьогодення. Тому ми спробуємо зробити аналіз його думки, особливо з психологічної точки зору, та показати як за допомогою символу Василь Стефаник показує читачеві внутрішній світ героя.

Василь Стефаник — письменник соціального і психологічного динамізму, для художнього мислення якого властивий історизм, поєднаний з ідеалами прогресивного суспільства. Чутливо сприймаючи зміни суспільної свідомості, Василь Стефаник дав глибокий аналіз різних сторін дійсності. В розкритті соціального буття людини, її внутрішнього світу митець ішов своїм шляхом. Його цікавив насамперед душевний лад людської особистості, співвідношення характеру з впливом навколишнього середовища. Форма новел Василя Стефаника — це «форма душі» героя із всім комплексом його роздумів, міркувань, багатством емоційного світу. Гуманістична в своїй суті подія в сфері почуття під пером Василя Стефаника не менш значна, глибока і змістовна, ніж історична, тим більше що пройнята вона вірою письменника в людину, любов'ю до неї. Ця любов прихована, але досить відчутна і в розповідній тональності, музичному ритмі, в силі і простоті художнього зору, бездоганній формі, у світлі і тінях селянського життя.

Огляд критичної літератури. Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті “З останніх десятиліть ХІХ віку”: “Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать О.Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері”. У цій статті І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли “нову школу” літератури від “старої”, а в статтях, “Старе й нове в сучасній українській літературі”, “Принципи й безпринципність” та ін. продовжив розмову на цю тему. Сучасні літературознавці, зокрема В.Мельник, М.Наєнко, вважають, що “антинауково було б трактувати її (літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст.) як органічне продовження класичного реалізму”, що “то був ніякий не реалізм, а те, що пізніше назване модернізмом”.

Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. і трактують його або як продовження критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як початок модернізму (“ранній” модернізм). Проблема хронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.

"Джерелом духовних цінностей" назвав Стефаника Володимир Винниченко. Загалом слухові образи превалюють у ранній творчості Стефаника. “Музична інструментованість” його новели помітна і на рівні композиційному, і в синтаксичній будові фрази, діалогу (при публікації письменник прагнув це увиразнити навіть графічним розташуванням періодів, речень) і, зрештою, на рівні слова. Соціальну стихію у творах Василя Стефаника критики відзначали не раз. І коли під таким "соціальним" кутом подивимося на новели Стефаника, то мусимо їх поставити генетично безпосередній зв'язок його творів з бібліографічним викладом історії.

Актуальністьобраноїтеми зумовлена потребою глибокого вивчення творчості Василя Стефаника, зокрема ґрунтовного аналізу системи символів у його новелах.

Мета курсової роботи. Дослідити образи – символи новели Василя Стефаника «Камінний хрест». Для цього необхідно розв’язати такі завдання:

дослідити експресіоністську поетику Василя Стефаника;

вивчити смисло – і образотворчу роль символів у новелах митця;

проаналізувати образи – символи у новелі Василя Стефаника «Камінний хрест».

Методи дослідження: метод аналізу, синтезу.

Об’єктом дослідження є текст новели Василя Стефаника «Камінний хрест». Предметом дослідження є образи-символи новели Василя Стефаника «Камінний хрест».

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розумінні експресіоністської поетики Василя Стефаника, а також розуміння ролі та значенні символів, які використовував Василь Стефаник у своїй творчості.

Практичне значення одержаних результатів. Ця робота може бути використана вчителями під час роботи з учнями над творчістю Василя Стефаника, та його новел. Також наукова робота буде корисною для студентів, які вивчають творчість видатного українського новеліста, та досліджують новели митця.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг роботи 31 сторінка. Список використаної літератури складає 29 найменувань.

РОЗДІЛ 1. ЕКСПРЕСІОНІСТСЬКАПОЕТИКА ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Експресіоні́зм (від франц. expression – вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.

Визначальні риси експресіонізму:

— зацікавленість глибинними психічними процесами;

— заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

— оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

— суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

В літературі український експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Проза Василя Стефаника запропонувала якісно новий погляд на світ, погляд очима митця – експресіоніста. Це бачення, а рідше візія світу як динамічної, рухливої системи, взаємодії й контрасту абсолютних протилежностей, що породжує особливу напругу сприйняття дійсності. Конституційною ознакою експресіонізму є визнання великої ролі інтуїції, що дає можливість проникнути поза межі матеріальності, у світ справжніх сутностей явищ та речей, у світ духу.

Експресіонізм Василя Стефаника є фактом безперечним. Зв'язок його творчості з цією течією в європейській літературі, з її філософською базою та практикою найґрунтовніше на сьогодні досліджено у праці О.Черненко [28]. У ній, зокрема, йдеться про те, що разом із появою експресіонізму відбулася революційна зміна у настанові до сприйняття дійсності: відтепер не емпірично — позитивістична, а інтуїтивно — суб'єктивна домінанта висувається на перший план. Експресіонізм, що поруч із символізмом, неоромантизмом, футуризмом, сюрреалізмом тощо став складовою частиною широкого явища модернізму, витворює новий підхід до реальності, а саме – так звану її "дереалізацію", "себто нищення зовнішнього вигляду реальний речей і явищ, щоб вони у зміненій формі знову стали приступними нашому емпіричному та смисловому сприйманню" [28, 185]. Найбільшу увагу привертає внутрішній світ героя, а відтак посилюється психологізм прози.

Василь Стефаник є визнаним майстром об'єктивізації душевних станів, його мета – оголити душу й «зацементувати» її найменші, ледь зримі порухи, зробити і образи душевних станів дотикальними. Це досягається, в першу чергу, особливим використанням порівняння та метафори. Мова йде про надзвичайно експресивний тип метафори: «сонце пражить, аж вогнем сипле» [22, 67], «шкіра з колін обскакує» [22, 68]. З другого боку, на посилення враження працює і часте використання гіперболи: «Івана як коли хто батогом по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі» [22, 66], «в попереці зачєло ножами шпикати» [22, 68]. Превалюють порівняння: «так баную за тим горбом, як дитина за цицков» [22, 72], «згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі» [22, 66]. Багато уваги приділено й прямій мові персонажів, щоб створити враження природності: думки іноді обриваються, втрачають послідовність, перериваються звертаннями до слухачів, іноді голоси зриваються на відчайдушний крик.

Експресіоністи відроджують давню християнську доктрину – переживання добра, за якого зло не є «річ у собі» – стала, вічна категорія, а лише тимчасова відсутність добра. Бог і сатана не становлять рівновелику, рівносильну опозицію. Над відносною красою і потворністю нашого матеріального світу є лише краса у світі ідеально досконалому, духовному, над правдою і неправдою – лише правда, над добром і злом – лише добро. Так герої новел Василя Стефаника, незважаючи на свої добрі чи лихі вчинки, ходять всі в білих сорочках, як на Великдень.

Для Василя Стефаника головним є психологічний бік, його цікавить, як надзвичайні події відображаються в душах персонажів, як впливають на їхні настрої та почуття. Василь Стефаник розуміє душу свого героя – знедоленого земляка. Автор будує свої твори не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на зміні почуттів, переживань героя. У його новелах нема докладних історій життя персонажів, деталізованих портретів, традиційних зачинів. На початку чи наприкінці твору автор подає дуже стислі описи, які нагадують ремарку в драматичному творі. Василь Стефаник не вважає за потрібне подавати надмірні авторські пояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі, тому таку велику роль відіграють діалоги і монологи, у яких людський біль немов матеріалізувався і гострими голками впивався у серце і свідомість небайдужого читача. На двох – трьох сторінках розгортається така драма людського життя, від якої серце крається. Слово було для Василя Стефаника алмазом, найдорогоціннішим матеріалом. Він невтомно шліфував його, відкидаючи зайве і непотрібне, щоб заграло воно усіма барвами, замерехтіло і засяяло, як коштовне каміння. У кожному рядочку творів відчувається злиття переживань персонажа і письменника. Здається, що ще півкроку – і серце не витримає ударів слова. Здається, автор із величезним напруженням стримує сам себе, щоб дати слово нещасній матері, осиротілій дитині, доведеному до відчаю батькові, зламаному тяжкою роботою мужикові.

Хоча він був з заможної родини, але ніколи не цурався бідняцької дітвори і дитинство його пройшло серед них. Василь Стефаник і пас худобу з ними. Він дуже часто спілкувався з наймитами, які розповідали Василеві багато казок. Дуже любив пісні, що їх співали мати й сестра Марія. Коли підріс допомагав влітку у роботі дорослим, а після закінчення польових робіт ходив до сільської школи. Тому вся любов до людей, до селян особливо, вилилась у його творах. Він намагався писати без особливих прикрас, так як є насправді.

Однією з найважливіших для Василя Стефаника впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: буденне сьогодення, всі вади якого він аж надто прозорливо помічає, — і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле.

Творчість Василя Стефаника – феноменальне явище в українській літературі. Селянський син за походженням, соціаліст за переконаннями, інтернаціоналіст за духом, Василь Стефаник залишив нам високохудожні твори про трагічне селянське життя у капіталістичному суспільстві на зламі двох століть. Володарем душ селянських і поетом мужицької розпуки називали Василя Стефаника за глибоке знання білої, як вишневий цвіт селянської душі і правди, адже людська душа завжди цікавила літературу. Та попередня соціально-побутова проза розкривала психологію персонажів головним чином через зовнішні дії, вчинки, портрети. Для Василя Стефаника у творенні психологічної прози головним стає не опис самих дій, а психологічний процес. Це, за Франком, зображення подій через призму “чуття і серця героїв”. Про Стефаника як майстра психологічної прози Франко писав: “З великою майстерністю він проникає в душу галицького українського селянина, вміє рисувати тяжкі психічні драми там, де інші бачать лише повсякденний факт економічного чи соціального життя” [21, 125].

Порівняно з П.Мирним і Франком, новеліст відмовився від докладних описів, дуже мало уваги приділяв зображенню етнографічно-побутових обставин життя персонажів, звичаїв, обрядів. Перенесення основної уваги на душевні процеси людини зумовило значні зміни в композиції творів Стефаника. Він будує сюжети не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на змінах почувань і переживань, Письменник не визнавав надмірні авторські роз’яснення та пояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі. Тому таку велику роль у Стефаникових творах відіграють майстерно написані діалоги і монологи. Новеліст прагнув, щоб кожне повнозначне слово було немов згустком людського болю й звучало повноголосо. У Василя Стефаника немає довгих періодів, ускладнених синтаксичних конструкцій. Речення стислі, прості за будовою, іноді уривчасті, з пропущеними окремими членами. Особливо важливі слова виділяються за допомогою інверсій. Письменник не захоплювався творенням тропів.

Стефаникові новели пройняті глибоким ліризмом. Хоч цей ліризм прихований, а все ж кожне слово виявляє його намагання показати життя сільських злидарів не з точки стороннього спостерігача, а як щось власне “М.Яцків у своїх спогадах про Василя Стефаника писав, що той “глибоко перекивав вчинки своїх героїв, вживався з ними в такій мірі, що писав не про них, а про себе” [21, 98]. В одному із листів Стефаник зізнався: “Кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям...” [21, 113].

Форма новел Василя Стефаника – це «форма душі» героя з усім комплексом його роздумів, міркувань, багатством емоційного світу

Письменник залишив якнайменше місця авторським коментарям. Мовлення Василя Стефаника зведене до мінімуму, він одразу вводить читача у хід подій. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі. Тому важливе місце у його творах належить монологам та діалогам.

Особливість Стефаникових новел полягає і в тому, що автор цілком поглинутий переживанням й думкам своїх героїв. Новеліст брав з життя теми трагічні, прагнучи привернути до них увагу громадськості, викликати в душах людських любов і милосердя до знедолених, бажання допомогти їм, знищити зло.

Велич творчості Василя Стефаника полягає в тому, що він зумів поєднати національне з уселюдським, тобто любов до української людини з модерним світоглядом і з модними на той час засобами мистецького впливу. Василь Стефаник втілив експресіонізм в українську народну тематику, долучивши чари української природи та фольклору. Експресіоністи виступали проти позитивістського емпіризму імпресіоністів, вони твердили, нібито великою помилкою є переконання про потребу автомізувати об'єктивну дійсність на дрібні частинки, щоб досягти сутності, бо мистецтво й дійсність не є прямо взаємозалежні, але вони обоє містяться в тому ж самому середовищі — у духові. Тому тільки своєю творчою та духовною інтуїцією може митець, як суб'єкт, досягнути об'єктивного пізнання світу й надати вираження, тобто експресії, абсолютному та духовному, — цій справжній реальності, що є прихованою сутністю поза зовнішньою видимістю явищ і речей довколишнього світу.

На думку Василя Стефаника, справжню «голу душу» легше знайти серед простолюду, аніж серед інтелігенції. Йому здавалося, нібито життя інтелігенції замасковане й нещире, бо серед неї нічого не діється справжнього, тому воно мусить вийти на декламацію. А серед мужиків так багато діється, що звідти й «сирий матеріал» має користь. «Сирий матеріал» потрібен був Стефаникові не для того, аби зображувати типові характери в типових ситуаціях, навпаки, «сирий матеріал» слугував йому для відтворення чогось унікального, випадкового й неповторного, що випливало з глибин людської психіки.

«Голу душу» Василь Стефаник шукав у селянському середовищі і підносив проблеми селянина до площини вселюдських психічних потреб. Зображуючи українську душу, митець виплескує на поверхню внутрішнє життя людини, з великою завзятістю зображує надзвичайну глибинність її існування. Новеліст у своїх творах розкриває психологію народного духу завдяки заглибленню в селянську душу. Письменник уважно придивлявся до душі простої людини й чутливо вислуховував у ній усе те, що було найістотнішим і найбільш вражаючим. Перше й найважливіше місце у творах Василя Стефаника посідають прояви психічного життя простих людей, найбільше значення мають для нього почуття мужицької душі. Отже, на основі аналізу художньо-літературних творів Василя Стефаника виявлені віддзеркалення ідей, які характеризують психологію «народного духу». Ці ідеї являють собою відображення високого рівня психологічної думки й мають самостійне значення для етнопсихологічних знань. Стефаникові вдалося показати життя простої людини, яке водночас є стражданням і радістю, має завжди сенс, пізнання якого допомагає їй душевно зростати, навіть піднятися над собою, аби досягти найвищої душевної досконалості.

РОЗДІЛ 2. СИМВОЛОМИСЛЕННЯ ЯК НАЙХАРАКТЕРНІША РИСА ТВОРЧОЇ МАНЕРИ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

2.1 Смисло – і образотворча роль символів у новелістиці Василя Стефаника

«Чую їх, всі ті нитки, що рвуться між їх серцем і селом, і мені рвуться, чую їх біль і муку...»

(В.Стефаник)

Еміграція. Скільки їх, українців, живе за кордоном. Протягом 1890 – 1910 років тільки з Галичини виїхало за кордон 300 тисяч українців. Цієї теми торкалися у своїй творчості багато письменників. Та й розглядалося це питання по — різному. Бо ж і покидали свою батьківщину люди з різних причин.

У Василя Стефаника в "Камінному хресті" еміграція — один із виходів для селян з нестерпного становища, пошуки кращої долі. Безземелля, занепад селянських господарств, загроза смерті – це штовхає селян до еміграції. Але й втрата батьківщини для багатьох була рівноцінною смерті. Так і з'явився камінний хрест на "могилі" живих людей як символ трагедії у житті українців.

Тема еміграції знайшла своє найповніше висвітлення в «Камінному хресті». Головна увага зосереджена на трагічних переживаннях селян, що з болем залишали свої клаптики землі, прощалися з усім рідним, сподіваючись на чужині врятуватись від злиднів та голоду. В основу сюжету ліг факт з життя. Василь Стефаник особисто знав Івана Дідуха, що став прообразом героя твору, листувався з ним після виїзду його до Канади. Ця новела — «сердечна робота», як називав її автор, присвячена його найближчому другові К. Гамораку. В листі до нього новеліст описав про гаряче бажання прикувати увагу читачів до цієї трагічної події, «аби всіх наших гарних людей «обсипали ті сльози і кроваві крики народу, аби вони запалилися» [20, 65] і не були байдужими спостерігачами народного лиха.

В перших же рядках оповіді розкриваються соціальні причини еміграції селян. Наймит Іван Дідух, відслуживши 10 років у війську, повернувся додому, але вже не застав батьків живими. У спадок лишилася «завалена хатчина» та шматок горба, де жінки копали пісок і «зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень» [22, 70]. На цьому горбі почав господарювати Іван. «Разом з конем, запрягшись у воза, тягав гній у поле і снопи з поля. На коня накладав ремінну шлею і нашильник, а на себе малу мотузяну шлею. Коли вилазили на гору, від напруги на чолі в Івана напухала велика жила, а коли з гори спускалися, «кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі» [22, 68]. Автор звертає увагу читача на важку виснажливу працю селянина, який в умовах австро — цісарської монархії був "доведений до стану робочої тварини. Від важкої праці Іван зігнувся, за що і дістав прізвисько « Переломаний ».

Показуючи нелюдські умови його життя і роботи, автор співчуває своєму герою — працьовитій і глибоко нещасній людині. Убоге господарство не могло врятувати від злиднів його родину, і Дідух шукає порятунку за океаном.

В наступних розділах в центрі уваги – відтворення важких переживань Івана, пов'язаних з виїздом у Канаду. Покликавши на останок у гості все село, прощаючись з ним, Дідух виливав в словах свій біль: «Озьміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не вітримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!» [22, 71].

Іванові безмежно шкода піскуватого горба, на якому вік свій змарнував, здоров'я втратив. На згадку він поставив на горбі камінного хреста, на якому викарбував своє і жінчине ім'я, і ревно просив людей не минати цього місця. Своїми добрими сивими очима Іван, здавалося, «хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу» [20, 52]. Камінний хрест багатозначна символічна деталь, якою письменник підкреслює, наскільки важкою була доля трудового селянства в буржуазному суспільстві. Перед усім селом Іван прощається із жінкою так, як прощаються перед смертю. Він передчуває, що не доїде в чужий далекий край, а згине по дорозі: «Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав: «А то ті, небого, в далеку Могилу везу» [22, 72].

Порівнюючи Канаду з могилою, вводячи в новелу символічний образ камінного хреста, Стефаник, як і Франко у циклі віршів «До Бразілії» та В. Короленко в повісті «Без язика», стверджував, що переселенці, емігранти з одного пекла потрапляють в інше — ще страшніше, ще жорстокіше.

Безпросвітне горе Івана виливається в довгих монологах, в репліках, звернених до односельчан, до дружини, – у виразі очей, в рухах, жестах. Відповідними мовностилістичними засобами, кожною деталлю портрета Стефаник розкриває найтонші душевні переживання свого героя. Іван тупо дивиться наперед себе, хитає головою, від хвилювання недоговорює слів, з горя «каменіє». «Дивився на людей, як той камінь на воду», «потряс сивим волоссям, як гривою, кованою з ниток сталевих», «заскреготав зубами, як жорнами», «погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди», «одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі». В наведених прикладах, як і в усій новелі, кожне слово не є психологічно нейтральним, а несе відповідне ідейно — емоційне забарвлення. Читач не лише бачить немов живого нещасного Івана Дідуха, а й чує його скарги, проймається його болем і разом з ним глибоко страждає.

В оповіданні — єдність з усією землею та космосом, викликана динамічно — експресивною, але й дуже важкою працею Івана. Тут влучно вжитими активними дієсловами показаний внутрішній рух і закрите в колі взаємнення, яке створює цілість і єдність. Тінь Івана та горба несло разом сонце «далеко на ниви». Але лише його тінь виглядала, як тінь велетня, бо він був тим елементом, який оживляє все навколо себе. Спочатку ожив горб, бо він «зібгав у дугу» постать Івана, він «їсть сонце» та «п'є дощ», тому мусить родити хліб — задарма не можна жити, тому горб має працювати — родити хліб, і Іван повинен працювати, збираючи цей хліб з горба, щоб також їсти. Тут відбувається об'єднання протиріч зігнута в дугу до землі постать Івана об'єднується з його тінню, поширеною в безмежну далечінь. Експресія Івана, яка є його працею, спонукає горб до праці, зрушує землю до руху життя, бо його тінь просувається далеко по нивах і, заслонивши їм сонце, також їх тривожить. Іван — велетень, оскільки володіє всім навколо себе й об'єднує його в одну нерозривну цілість. Виїзд до чужої країни — Канади — розірвав у його душі цей зв'язок єдності зі світом. Автор пригадував в останні роки життя: «Він дуже не хотів покидати свого каменистого ґрунту, та діти, невістки і доньки не давали йому жити, і він лиш тому втік до Канади, щоби могти жити дальше. Він дійсно ще довго жив у Канаді, але писав мені, що все чуже довкола нього, і що його ферма йому немила, та його дітям добре поводиться» [17, 193].

«Камінний хрест» — це воздвигнутий рукою та словом письменника величний пам’ятник людським стражданням. Велика туга лягла йому на душу, йому здавалося, що життя його покинуло, бо він «каменів». Василь Стефаник часто вживає у своїх творах образ каменя для позначення омертвілої душі. Письменник знову використовує засіб перенесення стану людської душі на мертвий предмет, щоб матеріалізувати його, — камінь, який вода викинула на чужий берег. Це водночас і доля Івана, яка викидає його до чужої країни: «То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь з води і покладе його на берег, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний... Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив його від віків. Глядить з берега на воду, як на втрачене щастя. Отак Іван дивиться на людей, як той камінь на воду» [22, 69].

Жити на своїй землі, бути фізично здоровим, уміти господарювати, любити працю на землі понад усе — і не мати можливості з'їсти шматок хліба, прогодувати свою родину. Чи може бути щось жахливішим?! Трагічним видається образ Івана Дідуха, який усе своє життя знав лише одне «роб та й роб». Старе дерево не прийметься при пересаджуванні. Так і Іван, він хоронить себе та дружину на рідному шматочку землі, з яким зрісся тілом і душею.

Значення образу каменя нам уже відоме. Сполученням протиріч у багато площинному образі автор натякає на складність психічного стану Івана. Можна припустити, що туї ідеться про смерть тієї духовності, що зв'язувала його з рідною землею.

Підсвідоме, інтуїтивне відчуття цієї майбутньої духовної кризи через розрив єдності з рідним середовищем спричинювало безмежний біль у душі Івана. Цей душевний біль Івана та його дружини матеріалізується такими образами: його хата заридала й прорвалася, як хмара плачу, « що повисла над селом» [22, 75]. Хата втратила свою оптичну властивість реального об'єкта й перетворилася на суб'єктивний, душевний стан Івана, набуваючи вигляду дощу, який висить над селом. Таке перенесення ознак об'єктів на суб'єкти та навпаки, щоб об'єднати їх знову в образах, що сприймаються чуттєво, наповнює всі твори Василя Стефаника. Дослідники експресіонізму називають цей метод творчості «дереалізацією», тобто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей і явищ, щоб вони в зміненій формі знову стали доступними нашому емпіричному та смисловому сприйняттю. Таким чином вони матеріалізують чи персоніфікують внутрішній світ, невидимий і недоступний для нас, щоб винести його сутність на поверхню видимого. Так експресіоністи досягали надчасової та надпросторової єдності, поєднання об’єкта із суб’єктом. Така творчість звільняла їх від потреби опису душевних переживань героїв, що присутнє в реалістичних творах Цю роль виконують, власне, в експресіоністів «дереалізовані» образи.

У новелі виявився могутній і зворушливий Стефаників ліризм, що своїм корінням сягає у глибінь усної народної творчості. Шум, гамір, зойки людей, «жалісну веселість скрипки» прорізує пісня, яку співають своїм старечим «заржавілим» голосом Іван та Михайло. Пісня про молодії літа, які вже не повернуться, ще більше нагнітає сумний настрій, нагадує про швидку розлуку. Нещасних, що покидають свій край, письменник порівнює з жовтим осіннім листям, що розвівається вітром по голій замерзлій землі. Сумний зміст пісні посилюється жестами: «Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл» [22, 75]. Особливо хвилюючою є остання сцена, коли Іван, покидаючи хату, пускається з жінкою у танок.

Трагічні переживання Дідуха підсилює лірично забарвлений пейзаж. Природу, як і своїх героїв, автор малює стисло, лаконічно, вміло добираючи потрібні художні засоби. Вдавшись до персоніфікації, автор розповідає, як разом з Іваном ридає його хата, осінній лист «дрожить подертими берегами, як перед смертю», «надбіг плач, як вітер, що з — поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив».

«Камінний хрест» був передрукований у газеті «Канадійський фермер» (1903), потім у календарях. Особливо схвилював твір емігрантів. Мирослав Ірчан розповів у нарисі «Камінний хрест», як у бідній родині українців — переселенців у канадських степах він став читати Стефаннкове оповідання — і хата сповнилася гірким плачем.

На зламі віку класове розшарування в галицькому селі відбувалося дуже швидко: зростали окремі куркульсько — лихварські господарства, вбираючи в себе майно і землі сотень бідняків, які зубожіли, ставали на поріг пролетаризації. Останнім важко було знайти якусь роботу в своєму краї, бо промисловість не розвивалася, а в господарствах багатіїв більше ставало машин. Та вже не було змоги й шукати щастя в Америці, бо поїздка туди вимагала значних витрат. До того ж вісті із-за океану від емігрантів були невтішні. Сотні й тисячі сімей шукали хоч якоїсь роботи на ланах у пана, попа або шинкаря.

І Стефаник глибоко показав складні переживання бідняків, зумовлені соціальними та іншими причинами. При цьому він уникав зайвої описовості, як у драмі, змушував своїх персонажів саморозкриватися. Тому важливого значення набували діалоги та монологи.

Прочитавши новелу Василя Стефаника "Камінний хрест", О. Кобилянська писала йому: "Страшно сильно пишете Ви. Так, якби - сьти витесували потужною рукою пам'ятник свого народу... Гірка, пориваюча, закривавлена поезія Ваша, котру не можна забути..." [21, 56].

I справді, ця новела заворожує правдивим зображенням людської злиденної долі. Таке відчуття, що ти знаходишся поруч з обездоленими героями твору, переймаєшся пхнiми стражданнями i болем. Здається, це відчувається невипадково, бо цією новелою Василь Стефаник передав свої власні страждання від картин страшної правди.

Новела "Камінний хрест" i стала тими "сльозами та кривавим криком" народу, які Василь Стефаник передав через монолітний образ Івана Дiдуха. У літературу ж вона увійшла вражаючим документом трагiчноп для українського народу дiйсностi кінця ХIХ — початку ХХ століття. В образ Дiдуха Василь Стефаник саме i вклав усі ті почуття, що не давали новелісту жити, гнітили його вразливе серце i примушували братись за перо. В образі Івана розкривається письменницький задум — показ трагедiп селян — емiгрантiв у пошуках кращої долі за океаном.

Василь Стефаник надзвичайно переконливо переплітає трагедію Івана Дiдуха з трагедією всього краю, який несе камінний хрест нестатків i відчаю. Поступово стає зрозуміло, у чому найголовніша сила образу Івана: в ньому втілений образ цілого народу, який прагне власним трудом заробити собі i своїй родині добробут.

Чому ж тоді так багато болю i трагедiп в рядках новели "Камінний хрест"? Тому, що це був тільки пошук порятунку, пiдсвiдомi сподівання на краще життя. Знедолені емігранти знали, що вороття до минулого вже не буде, i з цiєп хвилини рідна земля перетворилася на мачуху, бо не були пп працьовиті сини господарями на нiй. Вражає ще одна особливість задуму автора — показ взаємозречення. За соціальних обставин рідна земля не була годувальницею своїм дітям, i вони покидають пп.

Новела кличе до роздумів. Знову емігранти сьогодні покидають Україну, тікаючи від безробіття, безглуздя, якого, на жаль, ще й досі досхочу в новій державі, хоч i стала вона на шлях незалежності. Знову — людські трагедiп, розлуки, зневіра. Але разом з головним персонажем новели ми усвідомлюємо: чужа земля — "далека могила". Треба, долаючи труднощі, творити щастя на своїй прабатьківський землі.

2.2 Образи-символи у новелі «Камінний хрест»

На межі ХІХ – ХХ ст. в європейській літературі утверджується новий стиль – експресіонізм. В українську літературу цей стиль приніс Василь Стефаник. Експресіоністи виробляють новий тип психологізму, вони намагаються не атомізувати, розщеплювати психіку людини, а знаходити спільну основу у людині, тварині, рослині, – у всій природі. Звідси увага до простих характерів.

З великим інтересом експресіоністи художньо досліджували сенс страждання і смерті людини. Експресіоністів захоплювала ідея про екологію – всезагальний взаємозв’язок усього сущого у світі. Творці цього стилю відродили давню істину, що «неможна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не стривожити зорі» [18, 248], що весь космос є нерозривною цілістю.

Саме про це йдеться у новелі Василя Стефаника «Камінний хрест». Так само, як кинутий у ставок камінь тривожить усе середовище, так Іван з конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових» [22, 66], зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди» [22, 66]. Важливо ще й те, що колеса, кінські копита і п’яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди. А цей злитий єдністю рух, викликавши рух оточення, сполучається з ним у цілість, бо, ввійшовши в гармонію з ходом копит, коліс та ніг, зілля скидає на них росу.

Єдність із землею і космосом викликана динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею Івана Дідуха. Не випадково його тінь на горбі у проміннях призахідного сонця виглядає, як тінь велетня. Саме Іванова експресія, що є його працею, спонукає горб до праці «Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носе, то мус родити хліб!» [22, 69], зрушує, тривожить землю, бо його тінь просувається далеко по нивах і заслоняє їм сонце. Іван – велетень, бо оживляє, орухомлює, скеровує все довкола і об’єднує його в одну нерозривну цілість, тобто точно виконує головну покладену Богом на людину місію співтворця Всесвіту.

Знеможена працею, пригнута до землі «як би два залізні краки стягали тулуб до ніг» [22, 68] постать Івана не вирізняється фізичною силою чи красою, навпаки, вона потворна. Проте письменник у негарному розкриває гарне – красу експресивного руху життя всього світу. Іван при праці також зображений засобом з арсеналу потворного: він уподібнений до коня, якого звичайно б’ють, аби той тягнув віз угору. Отож й «Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі» [22, 66]. Кінь же своїм виглядом при роботі розкриває причину, чому Дідух мусить так тяжко працювати на хліб щоденний: «Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на шильнику за якусь велику провину» [22, 66]. Це – виразний натяк на первородний гріх перших людей. Пригадаймо сказане Творцем Адамові при вигнанні того з раю: «Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня будяки буде вона тобі родити… В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято» (Кн. Буття, -3:17-19). Будяк, який вп’явся в Іванову ногу, є виразом прокляття землі через людський переступ. Отож, потворне, як бачимо, виконує у новелі кілька функцій:

1) допомагає повно виявити об'єднаний у цілість колорит справжнього життя (де переплетене і гарне, і бридке);

2) натякає на причину людських страждань на землі;

3) глибше розкриває красу людського існування, яка може здійснюватися тільки в єдності з усім довколишнім світом.

Тут зростається естетично відворотне з вітальним і духовно прекрасним. Бо лише відчуття єдності з космосом, рідною землею та близькими людьми (родиною) наповнювало змістом Іванове життя, давало йому радість і щастя. Він полюбив свою тяжку працю і свій горб, з якого зробив родюче поле. Виїзд на чужину розірвав у його душі цей зв’язок з довколишнім світом. Іванові здається, що він «каменіє». У Василя Стефаника образ каменя часто означає змертвіння душі. Значить, і Дідух втрачає своє духовне життя, тому «одна сльоза котиться по лиці, як перла по скалі» [22, 75]. Перлини завжди білі, а все «біле» чи «срібне» виражає у творчості Василя Стефаника чистоту душі. Перлина, що котиться по скелі, – це символ того духовного життя Івана, яке тепер котиться по мертвому камені. Очевидно, йдеться про загибель тій духовності, котра зв’язувала героя з рідною землею.

Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль. Автор матеріалізує його у такому образі: «Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася» [22, 75]. Тут хата Дідухів втрачає властивості реального об’єкта і перетворюється на знак суб’єктивного душевного стану родини. Дослідники експресіонізму називають такий прийом «дереалізацією», себто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей з метою перетворити їх на знаряддя зматеріалізування внутрішнього світу, невидимого й неприступного для нас, аби винести його сутність на поверхню видимого.

Василь Стефаник увійшов в історію не лише української, а й світової літератури як автор правдивих соціально – психологічних новел з життя галицького селянства. «Мабуть, ніхто до Стефаника не показав селянську душу хлібороба у такому повному освітленні, — захоплено писав Михайло Мочулевський, — ніхто не змалював так, як він, переживань цієї душі: відчай, резиґнація, плач і сміх, сум і сподівання. Стефаник відкрив нам джерело ніжних порухів селянської душі» [12, 68].

Іван Дідух — селянин, що своєю працею досяг середніх статків. Портрет свого персонажа Василь Стефаник подає у зіставленні з конем, щоб підкреслити виснажливу працю селянина. Це зіставлення набуває символічного значення: в умовах капіталізму людина доведена до стану робочої худоби. Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши у спадок хатину і горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле» [22, 68]. На нього витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився і постарів. А тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею і неймовірними зусиллями, Дідух змушений залишити. Він залишає на полі, рясно политому його потом, пам’ятник по собі i своїй дружині. Йому ніби легше від того: не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю. Пам’ять про нього залишиться на рiднiй землі. Так камінний хрест переростає в образ-символ, що уособлює важку долю народу — трудівника. Він з вражаючою силою символізує пам’ятник тисячам українських селян, які так i не повернулись додому, засуваючи чужі землі своїми кістьми.

Шість розділів новели містять у собі цілий комплекс складних почуттів героя, формуючи найголовніше — трагізм розставання з рідною землею. Пройнятий страшною тугою, Іван Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. Та й весь він неначе закам’янів. Причину своєї туги Іван пояснює людям сам: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею. Намагаючись розвіяти сумний настрій Івана, сусіди розраджують: «То вже, Іване, пропало. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ой, здолали нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати...» [22, 71].У цих словах розради страшна правда селянського життя і еміграції. Особливої надії на краще життя за океаном у селян немає. Недаром Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставить хрест, ніби заживо ховаючи себе. «Хотів — єм кілька памнєтки по собі лишити,» [22, 73] — несміливо признається він краянам. Йому стало легше: і від того, що виповів людям свою сердечну таємницю, і від обіцянки односельчан доглядати той хрест. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, пам'ять при нього в людей. І це найважливіше.

Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів. Він не тішить себе ніякими ілюзіями, бо переконаний, що Канада — це могила для нього і дружини: «Куди цему, ґазди, йти нечі? Аді, видши, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу» [22, 72].

Життєва доля Дідуха — трагічна. Всі його зусилля змінити життя, покращити його закінчуються безрезультатно. Спів Івана і старого Михайла, в якому слова йшли, «як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно... дрожить подертими берегами, як перед смертю» [22, 75], підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів і стремлінь, марно втрачених сил молодості. І цей сумний спів старими мозолистими голосами стає алегоричним виразом народного горя і страждань.

Новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі й образи. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні муки і терпіння не тільки Івана Дідуха, а й всього народу, який хилиться під кам’яною вагою гніту.

Що ж символізує собою камінь? Слово це незчисленну кількість разів вживається на сторінках новели («Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити» [22, 69], «То як часом якась долішня хвиля викарабутить великий камінь із води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той камінь мертвими блискатами…» [22, 69], «Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду» [22, 69]), звучить воно і в назві твору. Спробуємо розгадати таємницю образу «камінного хреста». Камінь є символом буття, означає міцність і гармонійне примирення з самим собою. Він є одним із першоелементів світу (поряд із землею, водою, вогнем, повітрям). Камінь символізує вічність. За народними віруваннями, каміння може народжувати людей, а люди перетворюються на каміння [29, 218].

Хрест називають знаком знаків. Він є охоронним символом майже у всіх культурах світу. Хрест в алхімії є символом чотирьох елементів: повітря, землі, вогню і води. Однак найперше хрест – це символ Христа, Його розп’яття, а відтак Християнської віри і Церкви. Хрест являє собою образ людини з розпростертими руками. Це прямий образ Страстей Христових. Це хрест Розп’яття, хрест Життя, хрест Страждання. Хрест це – символ вічного життя [29, 16 – 17].

Викинутий на берег камінь, Канада — могила, камінний хрест виступають символами трагізму українського селянина — емігранта.

Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який все життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

Всі епізоди новели підпорядковані головному завданню — розкриттю теми народної недолі, людського горя і водночас сподівань трудівників на краще майбутнє.

Василь Стефаник писав, що його творчість була важкою ношею як для її творця, так і для читачів: «Я робив, що міг. І все, що я писав, мене боліло» [21, 163]. Тодішня соціальна дійсність не давала змоги для радості народної. Слово селянина, пропущене через серце і душу письменника, ставало зболеним, як і його бідняцька доля. Саме тому так глибоко западало в душі людей Стефаникове слово, пробуджувало в них добро й гуманність, співчуття до людського горя і чесність, справедливість і любов до України та її народу — це те, що і сьогодні хвилює мільйони.

ВИСНОВКИ

Найвизначнішим майстром короткої реалістичної експресіоністичної новели в українській літературі кінця XIX — початку XX ст. був Василь Стефаник. Письменник створив вражаючу за силою впливу на читачів картину з життя сільської бідноти та наймитів, розкривши складні душевні переживання людини. Василь Стефаник був великим письменником, жив долею України, чесно і послідовно працював для неї.

Василь Стефаник переймався трагічною долею своїх земляків, їхніми думами й болями. Непосильні податки, безземелля, кривди з боку властей каменем лягали на плечі й душу народу. Той камінь митець намагався підважити своїм плечем, щоб хоч трохи полегшити ношу своєму людові Наскрізною темою творчості Стефаника було важке життя західноукраїнської сільської бідноти. Письменник найперше взявся відображати болісний процес "розселення" у селі і породжені ним душевні трагедії.

Новела "Камінний хрест" цілком присвячена темі еміграції. У ній письменник розкрив ті причини, що гнали бідняків у чужі невідомі краї.

Влучно і точно Василю Стефанику вдалося передати внутрішній біль героя тільки тому, що він був нерозривно пов'язаний зі своїм народом, писав картини з життя, переймався цими проблемами з великим переживанням за подальшу долю кожного селянина. Іван Дідух залишив на полі, рясно политому його потом, пам’ятник по собі й своїй дружині. Це підтримує віру селянина в те, що він не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, пам'ять про нього залишиться на рідній землі.

Новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі й образи. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні муки і терпіння не тільки Івана Дідуха, а й всього народу, який хилиться під кам'яною вагою гніту, але не падає. І не впаде. Витримає, як витримав Дідух, самотужки висадивши хрест на горб.

Символічність новели (викинутий на берег камінь, могила — Канада, камінний хрест) ліризує її, наповнює внутрішньою силою, що дихає людяністю і любов'ю. Камінний хрест – це символ, що уособлює важку долю людини, а відтак і народу. Він – пам’ятник тисячам українців, які так і не повернулися додому, так і не здобули омріяного щастя – долі в чужих краях. Чимало українських емігрантів занедужало, загинуло в дорозі, чимало їх, знесилених фізично і пригнічених морально, так і не знайшли притулку на чужині.

Зневірені українці й нині покидають рідну землю, тікаючи від безробіття й нужді, прагнучи само реалізуватися хоча б в чужих краях і жити в достатку.

Образ Івана Дідуха – це образ цілого народу, який намагається власними руками заробити на хліб і до хліба собі, своїй родину, заквітчати врожаями рідну землю. Трагедія Івана Дідуха – це трагедія всього краю, що несе камінний хрест нестатків і відчаю.

Новела зразу ж одержала високу оцінку з боку критики, «...читав я Вашого „Камінного хреста",— писав Б. Грінченко.— Прочитав я це все і поздоровив українську літературу з новим талантом, а Галичину з новим белетристом, що, певне, стане поруч із найкращими галицькими белетристами — Федьковичем та Франком» [19, 54].

Новела «Камінний хрест» зворушила І. Франка, Лесю Українку, О. Кобилянську. Серед творів Василя Стефаника, надрукованих у 1899 році, І. Франко назвав «Камінний хрест» найкращою новелою, а самого письменника – митцем «із вродженим талантом», який «досконало володіє формою, має гідний подиву смак у використанні художніх засобів». Леся Українка підкреслювала, що «Камінний хрест» — новела, яка «вражає і бере за душу» [19, 72].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Букса І. Творчість та словник малозрозумілих слів Василя Стефаника. Монографія. – К.: Смолоскип, 1996. – 134 с.

Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – К., 2001. – 278 с.

Гнідан О. Василь Стефаник: Життя і творчість. К., 1991. – 222 с.

Гоян Я. Дорога: літературний портрет Василя Стефаника. – К.: Веселка, 2003. – 70 с.

Грицюта М. Василь Стефаник // Історія української літератури : У 2 - х т. – Т.1. – К., 1987.

Грицюта М. Художній світ Василя Стефаника. – К.: Наукова думка, 1982. – 200 с.

Донцов Д. Поет твердої душі // Літературно – науковий вісник. – 1927. - № 4 – 5.

Єфремов С. Стефаник і його школа. // Історія українського письменства. –К., 1995.

«Камінна душа» Г. Хотькевича: проблематика, система образів, символи // Вісник Черкаського університету. – Випуск 58. – Черкаси, 2004.

Кодак М. Психологізм і поетика творчості Василя Стефаника // Українська мова і літератра в школі. – К.: Дніпро, 1980. № 9

Костащук В. Володар дум селянських: Друге, доп. вид. – Ужгород: Карпати, 1968.

Кучинський М. Стильові особливості новел В.Стефаника // Дивослово. –1995. – № 5– 6.

Лепкий Б. Василь Стефаник: Літературний нарис. - Львів, 1903. – 123 с.

Лесин В. Василь Стефаник. Життя і творчість. – К.: Дніпро, 1981. – 150 с.

Лесин В. Василь Стефаник – майстер новели. – К.: Дніпро, 1970. – 94 с.

Лесин В.Василь Стефаник: Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро. 1981.

Музичка М. Штрихи до біографії В.Стефаника // Дивослово. – 1995. – №5– 6.

Пахаренко В. Українська поетика. – Черкаси, 2002. – 320 с.

Погребенник Ф. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника. – К.: Дніпро, 1980. – 350 с.

Погребенник Ф. У консуляті. До 120-річчя з дня народження Василя Стефаника // Сучасність, 1991. — № 5.

Співець знедоленого селянства: Відзначення сторіччя з дня народження Василя Стефаника. – К.: Дніпро, 1974. – 348 с.

Стефаник В. Твори. – К.: Дніпро, 1964. – 358 с.

Стефаник В. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях: Альбом (автор – упорядник Ф. П. Погребенник). – К.: Дніпро, 1987. – 68с.

Українська література: Посібник для старшокласників і абітурієнтів / за ред.. М. К. Наєнка. – К.: Либідь, 1996. – 456

Фащенко В. Герой і слово: Проблеми, характери і поетика радянської прози 80-х років. К., 1986. – 412 с.

Хропко П. Українська література: Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій, коледжів. – К.: Освіта, 2002. – 487 с.

Хрущ О., Слоньовська О. Психологізм як засіб характероутворення // Василь Стефаник – художник слова. Івано – Франківськ, 1996. – 253 с.

Черненко О. Експресіоністична творчість Василя Стефаника. - Мюнхен, 1989 – 392 с.

Энциклопедия символов. – М. : Издательство АСТ; Харьков: Торсинг, 2003. – 591с.