Національний університет Києво-Могилянська академія ”
Кафедра загально правових наук
Письмова робота
на тему: Правові традиції як частина культурної спадщини
2008
Правові традиції як частина культурної спадщини
Перш за все, варто зазначити, що право і культура є взаємопов’язаними, взаємодіючими між собою категоріями. Це обумовлено тим, що право є елементом культури суспільства, його соціальною цінністю. Цей зв'язок і взаємодія простежуються у багатьох напрямах. Саме тому ми можемо говорити про те, що певні правові традиції, як-от козацьке звичаєве право в Україні, становлять вагому частину культурної спадщини народу.
Необхідно відзначити, що поняття «культура» походить від латинського слова «культиваре», що означає «обробляти землю». Пізніше це поняття набуло нових відтінків і почало означати систему цінностей, створених людиною. Маються на увазі цінності матеріальної та духовної культури. Якщо говорити про право, то воно належить до елементів саме духовної культури. Ним обумовлене поняття правової культури як явище ідеологічного порядку. Ця культура, як зазначає Ю. Шемчушенко, академік НАН України, зорієнтована державою і суспільством на формування і розвиток політико-правової свідомості людей, а отже, і їх поведінки у правовій сфері. Такий вплив, на думку вченого, здійснюється, по-перше, шляхом закріплення правових поглядів і духовних цінностей у законах та інших правових актах, по-друге, шляхом розвитку і трансформації правової ідеології, введення правової свідомості особи, соціальних груп, суспільства в цілому, нових поглядів і цінностей, характерних для оновлювальної системи права. Таким чином, ми бачимо, що в основі правової культури і правової системи лежить єдність правової норми і реальної поведінки людей.
Ще одним напрямом взаємодії права і культури, як вказує і Ю. Шемчушенко, є підвищення правосвідомості громадян і виконавців правових норм.
Отже, ми бачимо тісну взаємодію між правом та культурою, що дає нам змогу говорити про певні правові традиції як частину культурної спадщини. Щоб краще побачити цю взаємодію чи, швидше, належність, розглянемо цю проблему на конкретному випадку, а саме на розгляді козацького звичаєвого права в контексті української культури та його вплив на подальший розвиток правової системи України. Саме те, що це право створило належну базу для становлення сучасної правової системи, і дає нам змогу говорити про нього як про данину, яку залишили нам наші предки у спадок.
Адже в нинішніх умовах відродження національної свідомості нашого народу, побудови держави й розбудови суверенної України, проблеми права і культури в історичному минулому є глибоко актуальними. Розуміння історичного минулого, за словами В. Патрика із Львівського державного університету ім. І. Франка, зумовлює необхідність гармонійного поєднання досліджень розвитку культури і морально-правових норм, якими регулювалися стосунки і поведінка людей у різних формах діяльності.
Однією із найважливіших галузей народної культури є громадський побут, складовими частинами якого, як зазначає вищезгаданий представник вищого навчального закладу, є традиційні громадські структури, норми соціальної регуляції, норми публічного життя тощо. Зрозуміло, що всі складові громадського побуту перебували у тісному взаємозв’язку і в буденній свідомості ніколи не відокремлювалися. Громадський побут формувався протягом багатьох віків через шанобливе ставлення до традицій попередніх поколінь і усвідомлення прийняття нових звичаїв. Організований відповідно до народних потреб та інтересів, він був досить дієвою силою, за допомогою якої предки протистояли численним незгодам, зберегли національні навички трудового життя, морально-етичні цінності, форми спілкування – все це заклало основи звичаєвого права.
Народження державності у східних слов’ян обумовлене соціально-економічним розвитком їхнього суспільства, важливими прогресивними змінами в економіці і соціальній сфері, розкладом первіснообщинного ладу і поступовим формуванням класового, феодального суспільства, що супроводжувалося удосконаленням правових традицій і звичаїв, якими регулювалися стосунки і поведінка людей у різних аспектах їхнього життя. У тісному зв’язку із соціальною активністю народних мас знаходилася еволюція феодального законодавства, яке формувалося на основі звичаєвого права. Система звичаєвого права – історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, якими регулювалися стосунки і поведінка людей у різних сферах їхнього життя одна з важливих ділянок народної свідомості та народних знань.
Важливо зазначити, що підґрунтям звичаєвого права українців були правові традиції та звичаї часів «Руської Правди». «Руська Правда», укладена князем Ярославом Мудрим, стала правовим кодексом усієї країни. У ній чинні закони не лише систематизувалися, але й подекуди змінювалися, що свідчило про те, як суспільство вдосконалювалося, збагачувалося, урбанізовувалося. Поряд із урядовими законодавчими актами, звичаєве право діяло в селянських общинах, перш за все, як право знедолених верств населення. Пізніше звичаєве право простежується в українських актових джерелах, правних пам’ятках – Литовському статуті (1529, 1566, 1588 рр.), «Правах, за якими судиться малоросійський народ» (40-і роки ХVІІІ ст.). Незважаючи на багатовікову належність українських земель до різних державних утворень, народне звичаєве право скрізь визначалося певною однотипністю. Одними з центральних його розділів були норми та уявлення, що визначали і регулювали відносини власності, передусім земельної. На відміну від офіційного законодавства, основним джерелом власності та матеріального достатку звичаєве право визнавало працю. За уявленнями селян, земля, в яку вкладена праця у будь-якій формі, не може бути відчуженою без відповідної винагороди. Найповніше втілення такий погляд мав у відомому звичаї займанщини. За ним селяни чітко відрізняли продукти своєї діяльності від тих, що родила сама земля; привласнення останніх не вважалося злочином.
Важливу роль відігравало звичаєве право і в сімейному житті українців. Незважаючи на загальний вплив церкви, правові традиції протягом століть визначали основи шлюбно-сімейних відносин, функції, особисте й майнове становище членів родини, порядок спілкування та багато іншого. На засадах звичаєвого права ґрунтувалося побутування статево-вікових груп, різного роду трудових асоціацій тощо.
Варто зауважити, що особливістю звичаєвого права українців була його різноманітна й своєрідна обрядовість: майже кожний процесуальний акт чи інститут мав свої обряди-символи. У звичаєвому праві ми можемо спостерігати первень колективності, публічності – всі правові акти здійснювалися привселюдно.
З розвитком офіційного законодавства звичаєве право витіснялося із громадського життя українців. Але його корені були надто глибокими, про що свідчить боротьба уряду ще після судової реформи 1864 р.
Загалом, коли говорити про звичаєве право в Україні, то найяскравіше це виражалося у правовій системі Запорізької Січі. Саме звідси і залишилося, мабуть, найбільше традицій із права. Адже в той час, водночас із правовими нормами, які діяли в Україні, найважливіше значення мало звичаєве право козаків – сукупність правових звичаїв, що утверджувалися у сфері козацьких суспільних відносин. Система цього права закріплювала військово-адміністративну організацію козацтва, діяльність судових органів, порядок землекористування, договірних відносин, систему правопорушень і покарань за них тощо.
Особливе значення для законодавства мало формування звичаєвого права в житті тих українців, які тікали від гнобителів і називали себе “козаками”. Утворилося навіть поняття “козацьке право” як сукупність правових звичаїв, що пізніше діяли в Запорізькій Січі, де вони стали офіційними джерелами права.
Взагалі саме звичаєве право має давню історію. Своїм корінням воно сягає правових звичаїв Давньоруської держави, основна частина яких згодом буде записана у Руській Правді та інших правових актах князівського законодавства, які скоріше фіксували звичаєві норми, а ніж творили нові. Руська Правда і “неписане право”, яке її доповнювало, зберігали свою силу ще після татар, навали у Галицько-Волинському князівстві та у Великому князівстві Литовському у перший період його правової історії. З появою Литовських статутів звичаєве право теж не втратило свого значення. Перший Литовський статут 1529 р. прямо вказував, що за умови відсутності законодавчого регулювання керуватися слід давніми звичаями. Дещо негативне ставлення до звичаєвого права було зафіксовано у Другому Литовському статуті 1566 р., який орієнтувався виключно на письмові джерела. Але така позиція, як бачимо, виявилася нежиттєвою, і в Третьому Литовському статуті 1588 р. було підтверджено роль звичаєвого права як допоміжного джерела. Крім того, дані Литовські статути всіх трьох редакцій кодифікували чимало норм, які походили від прадавніх правових звичаїв. Про можливість використання норм звичаєвого права йшлося і в поширених в Україні збірках магдебурзького права П. Щербича, Б. Гроїцького та інших.
Певна частина громадських відносин регулювалась нормами звичаєвого права, які складались історично в процесі суспільного життя.
Поступово люди усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, дотримувалися їх самостійно або під впливом громадської думки і влади.
Перетворення звичаїв у юридичні норми вимагало їхнього офіційного признання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення на українських землях, де міцно трималися за старовину. Найбільш поширеними шляхами затвердження місцевих звичаїв і, таким чином, визнання їх юридичними нормами була мовчазна згода влади або їхнє офіційне визнання. Характерним прикладом цьому служить історія копних судів. Їх існування спершу не було офіційно санкціоновано польсько-литовською владою і грунтувалося лише на мовчазній її згоді та відсутності прямих заперечень. Згодом, у Третьому Литовському статуті діяльність цих судів дістала офіційне закріплення. Таким чином, в Україні мали місце всі три відомі в науці способи перетворення звичаю у правову норму: незаперечення із боку держави ініціативного застосування громадянами правових звичаїв; фактичний розгляд справ у суді на підставі звичаєвого права; закріплення правових звичаїв у письмових джерелах.
Варто зазначити, що в Україні до звичаєвого права відносилися особливо шанобливо. Воно вважалося “давниною”, “дійсно народним правом” і протиставлялося “новині” - законодавству, нав'язаному значною мірою іноземними володарями. “Новини не вводити і старовину не рушити” - така вимога часто лунала від імені населення претендентам на владу в державі.
Норми звичаєвого права, які склалися в Україні, були такими авторитетними, що не могло бути й мови про їхню ліквідацію. Відповідно до статутів і магдебурзького права вони були обов'язковими для застосування судами.
Суттєвої ваги набули норми звичаєвого права на етапі переходу України “під руку російсього царя”, коли царський уряд офіційно визнав силу “попередніх прав”. Збереження “давніх прав”, у тому числі і звичаєвого права, розглядалося як важлива гарантія відносної автономії України у складі Росії. Польсько-литовська судова система була скасована, а нові судові органи орієнтувалися виключно на “давні права”, які лише згодом почали уточнюватися у нормах гетьманського законодавства.
Отже, складно переоцінити значення звичаєвого права у Запорізькій Січі, яка стала центром виникнення великої кількості звичаїв, котрі у сукупності склали нове поняття - “козацьке право”. Як ми переконалися, саме звичаєве право заклало основу сучасної правової системи, що ще раз підтверджує його вагомість і суттєвість як частини культурної спадщини. Маємо такий собі подарунок від наших предків, що породжує тісний зв'язок між поколіннями, минулим і сьогоденням.
Таким чином, ми вкотре бачимо, що правові традиції також можна вважати аспектом культури, до того ж досить вагомим. Загалом культурна спадщина має бути для кожного свідомого громадянина найбільшою цінністю, перлиною, що передається від предків до нащадків. Тому кожен має усвідомлювати свій обов'язок перед своєю Батьківщиною у передачі як матеріальних, так і духовних цінностей. І не можна нехтувати якимось хоча б одним єдиним аспектом культури, адже все існує у взаємодії, і в жодному разі не можна порушувати цілісної структури складної системи. Цим і обгрунтовується важливість правових традицій в контексті культури.
Список використаних джерел
право культура звичаєвий козацький
Бурлак В. Бурлацька правда: звичаєве право. – Нью-Йорк, 1971.
Гримич М. Звичаєве цивільне право українців ХІХ-початку ХХ ст. – К., Арістей, 2006.
Право та культура: теорія і практика: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Київ 15-16 травня 1997 р. / за редакцією Ю. Шемчушенка, В. Кампо, М. Поплвського. – К., Леся, 1997.