МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра філософії і політології

Реферат

На тему

«Типи та механізми соціокультурної динаміки»

2010р.

План

Сутність соціокультурної динаміки

Типи соціокультурної динаміки

Механізми та джерела соціокультурної динаміки

Список використаної літератури

Сутність соціокультурної динаміки

Динаміка культури — це одна з базисних, фундаментальних характеристик феномену культури. Вона стосується як змісту, сутнісних ознак самого явища, так і багатоманітних його інтерпретацій. Динамічна природа культури, мінливість її форм роблять принципово неможливим однозначне тлумачення самого поняття "культура", яке б вичерпно охоплювало її об'єктивно-істинну суть.

Термін "динаміка культури" ввійшов у науковий обіг у 30-х роках минулого століття з виходом у світ фундаментальної чотиритомної праці Питирима Сорокіна "Соціальна і культурна динаміка". В ній досліджуються історія культури від найдавніших часів, зміна різних культурних стилів, тобто перехід від однієї культурної системи до іншої. Стійке входження цього поняття в науковий простір відбулося в другій половині XX століття. Це пов'язано з поглибленням наукових уявлень про зміни в культурі, їх характер і обсяг, про багатоманітність динамічних типів і форм культури, про джерела і передумови культурного руху.

Динаміка культури — це зміни в самій культурі й у взаємодії різних культур, для яких характерні цілісність, наявність упорядкованих тенденцій, а також чітко виражена спрямованість, вектор руху. Друге значення цього терміна — розділ теорії культури, в межах якого вивчаються процеси змінюваності в культурах, їх зумовленість, спрямування, характер вияву, а також закономірності адаптації культури до нових умов, чинники, що обумовлюють зміни у культурі, умови й механізми, які регулюють ці зміни.

Вихідними й універсальними для розуміння динаміки культури є культурні зміни, тобто різні стани культури в двох і більше тимчасових точках. Культурні зміни — це будь-які трансформації культури, в тому числі й такі, які позбавлені цілісності, чітко вираженої спрямованості руху. Поняття динаміки культури тісно пов'язане з поняттям "культурні зміни", але вони не тотожні. Культурні зміни вміщують більше руху з менш виразними і яскравими характеристиками, ніж ті, що властиві культурній динаміці.

Науково-філософська інтерпретація динаміки культури виявляє різні якісні характеристики властивого їй руху: еволюцію культури, революцію культури, культурний прогрес, культурний регрес, культурну епоху, культурний ренесанс, культурний декаданс, кризу культури (цивілізації), безвихідь культури (цивілізації).

Нагромадження у світовій науковій думці величезного обсягу ідей, уявлень і концепцій дає змогу розглядати науково-філософську динаміку культури з різних пізнавально-гносеологічних позицій. Складність самого феномену культури та її компонентів, внутрішня суперечність і неочевидність змін у культурі дають підстави говорити про різні підходи до вивчення динаміки культури як про рівноймовірні й такі, що взаємодоповнюють один одного.

Аналітичні дослідження вбачають у динамічній зміні значущість поступально-лінійних факторів розвитку. Разом з тим очевидно, що цей вид динаміки культури є далеко не єдиним і часто не провідним за своїм значенням. Як правило, він доповнюється або чергується з фазовими, циклічними чи етапними змінами, які можуть переростати у хвильовий розвиток, у рух по колу.

Конкретно-історичні моделі культури переживають епохи становлення, або, за Дюркгеймом, "новаторські періоди", органічного розвитку (А. Сен-Сімон, О. Конт), "квітучої складності" (К. Леонтьєв), нарешті критичні або "падаючі" (В. Розанов) епохи кризи, занепаду й історичної безвиході. У своїй цілісності це ступені висхідних і низхідних змін.

У цілому для динаміки культури характерний стійкий порядок взаємодії її компонентів, періодичність, стадіальність, спрямованість. Процес дінаміки культури слід інтерпретувати як вияв здатності складних соціальних систем адаптуватися до змінних зовнішніх і внутрішніх умов свого існування. Закони перебігу культурно-історичних процесів не менш об'єктивні, ніж власне природні закономірності. Виявлення об'єктивно істинної природи культури, її динаміки здійснюється в різних концепціях і школах культурологічних знань.

Типи соціокультурної динаміки

В культурології культурна динаміка описується трьома основними типами взаємодії: фазовою або етапною; циклічною і інверсійною. Найбільш проста концепція культурного розвитку - традиційна теорія лінійного прогресу, тобто цілеспрямованого поступального руху культурних форм, який розуміється в дусі еволюціонізму як удосконалення людського роду, суспільства, окремої людини, а також результатів її матеріальної і духовної діяльності. Цей тип культурної динаміки отримав назву фазового, або етапного. Для його вивчення використовується метод історичної періодизації, провідним критерієм якого є домінантний тип суспільних відносин, тобто соціальність як така. Ядром її виступають класові інтереси в одному з своїх провідних різновидів - майнових переваг, а складається вона під впливом чинників найрізноманітнішого рівня. Тип соціальності складається на основі переважання міжособистісних відносин в доіндустріальному суспільстві, товарно-грошових чинників в індустріальному або ж чинників, які формують масове суспільство у постіндустріальному суспільстві.

В рамках історичного матеріалізму концепція формаційного розвитку культури утверджувала основним чинником зміни у способі виробництва. Відповідно до цих змін виділялися і основні періоди лінійного розвитку світової культури, які породжували відповідні типи культури: первісну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну і соціалістичну. Як передбачалося, зміна характеру виробництва тягне за собою і зміну суспільного устрою, а разом з ним і культури.

Якщо змінити масштаб і ввести стадіальний критерій універсального рівня, то культурна динаміка людського суспільства проявиться як загальносвітовий процес зміни всесвітньо-історичних епох: Первісність, Старовина, Середньовіччя, Новий і Новітній час. Динаміка оцінюється в цьому випадку як комплексне поступальне сходження людського співтовариства сходинками історичного прогресу.

Фундамент фазового типу культурної динаміки - соціокультурне перетворення. Воно має місце коли новий стан виникає внаслідок зміни колишнього стану під впливом інтенсивних процесів суспільного оновлення. Розрізнюють три основних види перетворень: реформу, трансформацію і революцію.

Реформою називається зміна, перевлаштування певної частини соціокультурного життя, яка не знищує основ існуючого порядку. У суспільній теорії і практиці до реформ зараховують більш або менш прогресивні перетворення, певний крок до покращення.

Під трансформацією розуміють сукупність явищ і процесів, які поступово і ненасильницьким чином приводять соціокультурну систему до принципово нової якості відносин.

Революцію визначають як глибоку якісну зміну у розвитку. Стосовно ж соціокультурного середовища говорять про докорінну, як правило, насильницьку зміну найголовніших традиційних цінностей і стереотипів (поведінки, свідомості, мислення), зміну ідеології, крутий поворот державної політики в області культури, кардинальне перетворення соціального складу інтелігенції.

Циклічний тип культурної динаміки виходить з уявлення про те, що зміни у світі підпорядковані закону повторюваності, оборотності. Кожна культура проходить певний життєвий цикл від народження до смерті, рухаючись по замкненому колу до початкового стану хаосу. Подібні погляди були поширені у V-IV ст. до н.е. у грецькій (Арістотель, Полібій) і давньокитайській (Сима Цянь) філософії.

Ідея циклічності протистояла ідеї прогресивного поступального розвитку людської культури і у ХIX-XX ст., знайшовши своє відображення в теорії культурно-історичних типів М.Я.Данилевського, в понятті "культурних організмів" концепції О.Шпенглера, кругообігу "локальних цивілізацій" А. Тойнбі.

Зміни в рамках циклу виявляються повторюваними, суспільства рухаються за подібними траєкторіями протягом багатьох поколінь. Сприйняття часу в них також циклічне, тобто таке, яке періодично повертається до початкової точки. Тому минуле поетизується в легендах про "золоту" добу, яка уявляється найкращою, гідною наслідування і відтворення.

Ще одним типом соціокультурної динаміки називають інверсію, яку іноді розглядають як окремий випадок циклічних змін. Однак це не зовсім правильно, бо інверсія описує зміни, які рухаються не по колу, а здійснюють маятникові рухи - від одного полюса культурних значень до іншого і назад. Такий тип динаміки виникає у суспільствах, де не склалося стійке культурне ядро, "золота середина" або міцна структура. Тому ослаблення жорсткої нормативності і обмежень може приводити до розпущеності звичаїв, повна покірність існуючим порядкам і їх носіям може змінюватися "безглуздим і нещадним бунтом", розгул пристрастей і чуттєвості може поступитися місцем крайньому аскетизму і розсудливому раціоналізму. Чим менше ступінь стабільності суспільства і чим слабкіше налагоджені відносини між його різними компонентами, тим більшого розмаху набувають повороти в його духовному і політичному житті.

Інверсійна хвиля може охоплювати найрізноманітніші періоди - від декількох років до декількох століть. Інверсійний характер мали зміни культури в різні часи і в різних суспільствах. У вітчизняній історії на певному етапі такий характер мав перехід від язичництва до монотеїзму, що супроводжувався знищенням попередніх культів, від релігії до атеїзму, що призвів до руйнування колишніх святинь, огульної критики релігії і розправ зі священиками, від культурної ізоляції до інтенсивного наслідування західних зразків, від державно-партійного тоталітаризму до плюралізму як прямо протилежних моделей політичного і культурного життя.

Механізми та джерела соціокультурної динаміки

За десять тисяч років свого розвитку людська культура пройшла шлях від кам'яної сокири до освоєння космосу. Вона ніколи не залишалася нерухомою: зародившись, розвивалася і поширювалася з одного регіону в інший, передавалася від минулих поколінь сьогоденням і майбутнім, весь час поповнювалася новими матеріальними та духовними продуктами. Численні і різноманітні види культурних змін були визначені в культурній антропології поняттям «культурна динаміка», яке має на увазі всі види змін, що відбуваються в культурі і людині під впливом зовнішніх і внутрішніх причин. Сьогодні за допомогою цього поняття в цілому ряді гуманітарних наук описуються різноманітні модифікації культури, їх причини, джерела і результати.

Зміни є невід'ємною властивістю культури і включають в себе як внутрішню трансформацію культурних явищ (їх зміни у часі), так і зовнішні зміни (взаємодія між собою, пересування в просторі і т.п.). Завдяки цьому відбувається поступальний рух культури, її перехід від одного стану до іншого.

Зовнішні зміни проявляються як через розширення вже існуючих, так і через виникнення якісно нових культурних форм. При цьому зміни в культурі протікають або у формі активізації, або у формі уповільнення, що знаходить своє вираження в темпах і ритмах динаміки культури, а також у різних її видах і формах.

У процесі культурних змін народжуються, фіксуються і поширюються різні елементи культурного досвіду. Значення, вплив і ступінь поширення цих елементів залежить багато в чому від джерела їх виникнення. У культурній антропології прийнято виділяти наступні джерела культурної динаміки: інновації, звернення до культурної спадщини, запозичення, культурна дифузія.

Інновації є винахід нових образів, символів, норм і правил поведінки, нових форм діяльності, спрямованих на поліпшення умов життя людей, формування нового типу мислення чи сприйняття світу. Причинами виникнення новацій є неприйняття окремими індивідами або групами панівних культурних цінностей, регулятивних норм, традицій, звичаїв, правил поведінки та пошук своїх власних шляхів культурного і соціального самоствердження. Це означає, що новації виникають як у традиційних, так і в модернізованих культурах. На масовому рівні творцями культурних інновацій нерідко виступають вихідці з інших країн або інший соціокультурного середовища, що опиняються гетерогенними для даного суспільства.

Історія походження тих чи інших новацій показує, що їх носіями виступають ті верстви суспільства, які не знаходять собі гідного місця в культурній дійсності або існуючі типи культурної діяльності. Проте кожне нововведення в тій чи іншій мірі приречене на неприйняття. Якщо воно виявляється несумісним з традиційними основами культури, якщо на нього відсутній попит, якщо в ньому немає зацікавленості у якої-небудь групи суспільства, тоді воно не знаходить свого місця в даній культурі. Історія культури знає безліч прикладів того, як культурні нововведення відторгалися і віддавалися забуттю, якщо вони не відповідали потребам і інтересам відповідної соціокультурного середовища. І навпаки, соціальне замовлення народжував потік культурних новацій, які одержували визнання всього суспільства.

Звернення до культурної спадщини як джерело культурної динаміки означає переоцінку та використання в нових умовах всієї сукупності культурних досягнень даного суспільства та його історичного досвіду. Таке спадщина має для суспільства позачасовий культурною цінністю, так як до нього ставляться унікальні культурні досягнення, які не залежать від часу їх появи, які переходять до нових поколінь і в нові епохи.

Діалектика культурної динаміки полягає в постійному переході від минулого до сьогодення та майбуття. Накопиченому досвіду минулого протистоїть повсякденна практика сьогодення, що вимагає постійної розшифровки колишнього культурного досвіду, його пристосування, відбору та інтерпретації.

Цінності і символи, втілені в пам'ятниках минулого, стають важливим чинником нової культури. При цьому вони повинні не тільки зберігатися, але і відтворюватися, розкриваючи свій сенс для нових поколінь. Звернення до культурної спадщини минулого покликане забезпечити підтримку звичних смислів, норм і цінностей, що склалися в суспільстві. Ці смисли, норми і цінності перетворюються в канони або зразки, перевірені багаторічною практикою; проходження їм забезпечує звичні умови життя. Ті елементи культурної спадщини, які передаються з покоління в покоління і зберігаються протягом тривалого часу, забезпечують самобутність культури. Зміст самобутності становлять не тільки традиційні явища культури, але й більш рухливі її елементи: цінності, норми, громадські інститути.

Значну роль у культурній динаміці відіграють культурні запозичення, тобто використання предметів, норм поведінки, цінностей, створених і апробованих в інших культурах. Даний вид культурної динаміки розвивається в тих випадках, коли одна культура підпадає під вплив іншої, більш розвиненою. Однак при цьому більшість людей менш розвиненої культури, незважаючи на запозичення елементів іншої культури, зберігають чимало звичаїв, норми і цінності, властиві їх рідній культурі.

Культурні запозичення є найбільш поширеними джерелами культурних змін у порівнянні з усіма іншими. Це джерело культурної динаміки може носити як прямий (через міжкультурні контакти індивідів), так і непрямий характер (через дію ЗМІ, споживані товари, освітні заклади тощо). Однак у процесі запозичення народ-реципієнт запозичує не все підряд, а лише те, що є близьким його власної культури, може принести явну чи приховану вигоду, дасть перевагу перед іншими народами, відповідає внутрішнім потребам даного етносу.

Характер, ступінь і ефективність культурних запозичень визначають, в основному, такі фактори:

- інтенсивність контактів (часте взаємодія культур веде до швидкого засвоєння інокультурних елементів);

- умови міжкультурних контактів (насильницькі контакти породжують реакцію відторгнення);

- ступінь диференціації суспільства (наявність соціокультурних груп, готових прийняти нововведення);

- сприйнятливість до чужої культури (здатність змінювати свою поведінку в залежності від зміни культурного контексту).

Найбільш поширеним прикладом культурних запозичень може служити мода.

До числа джерел культурної динаміки відноситься також синтез, що представляє собою взаємодію і з'єднання різнорідних культурних елементів, в результаті якого виникає нове культурне явище, що відрізняється від обох складових його компонентів і має власне якість. Синтез має місце в тому випадку, якщо яка-небудь культура освоює досягнення в тих сферах, недостатньо розвинених в ній самій, але при цьому зберігає притаманну їй вихідну основу і залишається самобутньою.

У сучасних умовах синтез є важливим джерелом культурних перетворень у багатьох країнах, що розвиваються. Як найбільш яскравий приклад плідної з'єднання власних національних і інокультурних елементів зазвичай наводиться Японія, а також ряд країн Східної і Південно-Східної Азії (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур та ін.)

Список використаної літератури

1. Введение в культурологию: Учеб. пособие для вузов / Рук. автор, кол. Е.В. Попов. — М., 1995. — С. 336.

2. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. — М., 1988.

3. Бердяев Н.А. Смысл истории. — М., 1990.

4. Джонсон Д. Люси. Истоки рода человеческого. — М., 1984.

5. Мид М. Культура й мир детства. — М., 1988.

6. Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса. Генезис чувственной культури. — К., 1982.

7. Кууси П.Этот человеческий мир. — М., 1988.

8. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — М., 1987.

9. Шевнюк О.Л. Культурологія. Навчальний посібник. К., 2004. – с.75-78.

10. Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. Культурологія. Навчальний посібник. Львів, 2003. – с.38-41.

11. Українська та зарубіжна культура: Навч. Посіб. М.М. Закович та інші; За ред. М.М. Заковича. – К.,2001. – с.77-81.