Размещено на http://

Історія Уманщини

Доісторична давнина

Якою була Уманщина колись? Які люди жили тут раніше?

Найперша сторінка історії рідного краю губиться в глибині віків світової цивілізації і поки що не прочитана...

В лісостеповій смузі між Дніпром і Дністром ще 5 ст., а може й більше тисяч років тому жили землеробсько-скотарські племена. Археологічну культуру тих далеких часів у наших краях називають трипільською. Це вершина розвитку землеробського неоліту, золотого віку людства. На Уманщині виявлено кілька десятків поселень тих племен, найвідоміші з них Сушківське, поселення «Талянки».

Біля Сушківки у 1916 і 1926 роках віднайшли залишки кількох жителів трипільської культури. Вони мали глинобитні долівки, печі і споруди культового призначення. Знайдено там також різні знаряддя праці з каменю, кременю і кісток, глиняний посуд, статуетки людей, бика, барана. Особливо цікавою виявилась глиняна модель внутрішнього вигляду тодішнього житла.

Біля села Легедзино, що розташоване за 30 км від міста Умань, розкопки ведуться і в даний час. Археологічні дослідження на поселенні "Тальянки" ( землі с. Легедзине) проходять з 1994 року. Поселення "Тальянки" (450 га) є найбільшим у світі поселенням періоду раннього землеробства, що нараховувало біля 3000 будівель і існувало в 30-29 століттях до нашої ери. На місці виявлення некрополя жили заможні люди, вели торгівлю з Римом, зналися в гончарстві і мали залізний реманент. Загалом розкопали 25 поховань. У могилах археологи знайшли свідчення змішання готської, кочової та сарматських культур, відшукали металеві прикраси, посуд, рештки одягу.

Також відкриті нові форми посуду, які поки не траплялися в черняхівський культурі.

На початку 70-х років розпочалися перші дослідження цих поселень. Вченими та громадськістю на початку дев'яностих років стали порушувати питання щодо створення на Черкащині Державного історико-культурного заповідника "Трипільська культура". Зрештою, 13 березня 2002 року з'явилася постанова уряду про утворення державного історико-культурного заповідника "Трипільська культура" в Черкаській області. Заповідник має 11 поселень трипільської культури: Доброводи, Косенівка, Аполянка (Уманського), Тальянки, Майданецьке, Веселий Кут, Онопрієва, Глибочок, Піщана (Тальнівського району), Чичеркозівка, Вільховець (Звенигородського районів).

Трипільське помешкання складалося з двох частин: на першому поверсі було розташовано господарчі приміщення, а нагорі – житлові, тобто спальні.

За глиняними фігурками вдалося встановити, що тканини, які виготовляли стародавні жителі України, мали візерунки, а це вимагає від виробників знання досконалих технологій ткацтва. Та й кравці з них були вдатні – самих лише жилеток придумали близько 123 моделей, а жінки прикрашали себе щонайменше вісьмома видами зачісок, серед яких були знані нам косички та вузли.

Але найцікавіше криється в таїнстві трипільського гончарства. Посуд призначався для здійснення обрядів і символізував прагнення до безсмертного життя. Тому витвори цього виду мистецтва прирівнюють до єгипетських пірамід і шумерських зіккуратів. Майже всі горщики, знайдені археологами, прикрашено символічними знаками. Науковці розглядають їх, як свідчення зародження писемності. До речі, символічні знаки, які ми звикли бачити на українських писанках, походять ще з тих часів. Усі ці знаки, орнаменти та статуетки є свідченням того, що трипільці не цуралися магії. У покинутих житлах, які вони зазвичай спалювали, археологи знаходять поламані людські фігурки. Історики припускають, що спочатку чаклували всі без винятку, але із часом магія стала надбанням лише обраних, сформувавши таким чином прошарок привілейованих. Цікаво, що трипільська релігія така ж давня, як поширені сьогодні християнство та іслам, які, як відомо, нараховують по дві тисячі років. Але достеменно встановити, кому чи чому поклонялася ця цивілізація й що це значило, на жаль, так і не вдалося. Ще одна загадка, залишена нам трипільцями, – знамениті китайські символи "Інь" та "Янь", присутні на трипільських черепках.

Невелика кількість достовірних свідчень про життя трипільців пояснюється браком матеріальних надбань тієї доби. Це стосується і зовнішності самих людей. Це ще одна загадка. Хоч як дивно, але археологи не виявили жодного трипільського могильника. Своїх померлих трипільці ховали так, що не залишилося жодних слідів. Можемо лише здогадуватися, яким ритуалам поховання піддавали тіла померлих – топили, спалювали чи залишали на поверхні. Тому за знайденими черепами досить складно робити антропологічну реконструкцію, а за пізнішими могильниками важко, оскільки було втрачено "чистоту раси", кажуть дослідники. Проте вчені умудрилися виокремити два антропологічні типи трипільців: вірменоїдний (тобто тип людей, дуже схожих на сучасних вірмен, із видовженою головою, носом із горбинкою, овальним обличчям) та середземноморський (ознаками якого є кругла голова та обличчя). Але, безсумнівно, усі вони були європейцями.

Причиною занепаду цивілізації була економічна криза. Трипільці не знали озимих, і літній неврожай призводив до голоду. Спочатку їх виручало мисливство, але невдовзі всі природні ресурси було вичерпано: диких тварин відстріляли, коріння з'їли, навіть слимаків і черепах не залишилося (запечена черепаха, до речі, вважалася великим делікатесом). Гнані голодом люди покидали нажиті місця. Історики розповідають - на одному місці трипільці жили 50-60 років. Коли земля виснажувалася, переселялися в інше місце, а як йшли, проводили ритуал очищення - спалювали поселення. Наразі археологи розкопують два таких будинки.

Археологічні розвідки довели, що на території сучасного міста Умань та його околиць були розташовані поселення пізнього палеоліту, трипільської культури, доби пізньої бронзи, черняхівської культури та доби Київської Русі... Понад п’ять тисяч років тому тут були розташовані поселення трипільської культури, в деяких із них жило не менше тридцяти тисяч мешканців. У межах міста теж є залишки двох поселень цієї давньої цивілізації, а також і інших культур аж до ХІ століття нашої ери. Поблизу Умані є Кургани скіфського часу.

За кілька століть до початку нової ери з далекої Азії прикочували на південь Українські скіфи. Сильними і войовничими були вони, бо переможні походи робили навіть на Сірію, Єгипет, перемагали війська царя Дарія. Високою була і їх матеріальна культура. Скіфи підкорили землеробів, які осіло жили в наших краях, тому і їх згодом почали називати скіфами. Однак, ще батько історії Геродот відрізняв справжніх скіфів-кочівників від скіфів-орачів. Це справді були зовсім різні люди. Кочівники не мали хат, жили в кибитках на возах, землеробством не займались, а скіфи-орачі не кочували, жили в хатах, вирощували зерно. Мова скіфів-кочівників ірландського походження, а скіфів-орачів інша. Ті люди, яких Геродот називав скіфами-орачами, самі себе називали сколотами. В них здається, найдавніше коріння української нації.

У 3 ст. до н. е. на простори від Волги до Дунаю прикочували зі сходу сармати. Вони виявились сильнішими за скіфів, тому й стали власниками кращих пасовиськ і всього іншого. Були серед сарматів і напівосідлі роди, і навіть осідлі. Вони знали ковальське, деревообробне, шкіряне та інші ремесла. Вміли виготовити зброю, кибитки, взуття. Зроблені ними прикраси високо цінувались навіть у Візантії. Велику роль відіграла Сарматія і в міжнародних відносинах, вела жваву торгівлю з грецькими містами. Багатьох кочівників сармати прогнали на інші землі, інших підкорили, забрали їх кращі табуни, отари, кибитки. А осідлі орачі, нащадки сколотів, і за сарматів продовжували жити своїх землях, тільки підкорялись і данину платили вже сарматам.

Період сарматів – великий відрізок історії України і нашої Уманщини. Літописець Самійло Величко та деякі інші автори вважали, що українці походять від сарматів.

В середині І тисячоліття нашої ери слов’ян, які жили між Дніпром і Дунаєм, називали антами. Жили вони в укріплених городищах, вирощували пшеницю, просо, коноплю, полювали, розводили худобу, збирали щедрі дари лісів і рік. Землю обробляли дерев’яними ралами з залізними наральниками, жали серпами, молотили ціпами, зерно мололи на жорнах. Мали анти і царів, які були обмеженими у владі. Більшу роль у вирішені важливих справ відігравали народні збори. Оборонітись від нападників антам доводилось часто, для цього в деяких місцях насипали захисні вали. Залишки таких валів тягнуться від Звенігородщини через південь Умані біля сіл Нерубайки та Копеньковата. Культуру, пов’язану з антами, археологи називають черняхівською. Уманщина розташована в самому центрі цієї культури. Деякі історики вважають, що анти – то предки української нації.

У 8-9 ст. прикочували в наші краї з Прикаспія і Приазов’я хозари. Вони не були жорстокими, не знищили навіть правлячої верхівки їх попередників. Але тим не менш мали абияку силу: Хозарський каганат відібрав у Візантії Тамань, Боспор, Крим, змусив платити данину полян, радимичів і в’ятичів. Але наприкінці 9 ст. він почав занепадати, спочатку під натиском печенігів, а згодом від Київської Русі. Коли наші далекі пращури опинились під владою хозарів, то їх стали називати хозарами. Тому немало авторів стверджують, що українці – то прямі нащадки хозарів.

Про те, що на землях теперішньої Уманщини ще понад півтори тисячі років тому вирувало життя, свідчать виявлені останки залізоплавильних печей. У двох місцях біля Умані знайдено залишки таких печей, у яких виплавляли залізо ще в першій чверті І ст. н. е. Спеціалісти відмічають: «Найбільшу увагу викликають залишки металургії заліза поблизу сучасного м. Умань Черкаської області, де спостерігається їх найбільша концентрація» [1].

Русь і Куманія

Коли печенігів перемогли половці (кумани), то частина їх перекочувала до Дунаю, частина підкорилась переможцям, а частина разом з торками, берендеями, ковуями, турпеями та іншими пришлими кочівниками осіли південніше від Київської Русі утворивши об’єднання чорних клобуків. Були чорні клобуки і на півночі Уманщини. Також тут жили і уличі. Як писав один баварський географ 9 ст., особливо численним був народ уличів, вони мали 318 міст, а волиняни всього 70 міст. Князь Ігор ходив походом на уличів, побив, пограбував, але не підкорив.

З кінця ІІ ст. на півдні Уманщини і в степах кочували кумани, там була розташована Куманія. Руські літописці називали її ще Землею Половецькою, Страною Куманською. Саме до складу Куманії впродовж двох віків входила Уманщина.

Перемігши печенігів кумани стали повноправними власниками цих земель. Куманія – то союз орд, великих кочових об’єднань. Князі окремих орд на з’їзді обирали хана, наділяли його великою владою. Менші частини орди називались кошами, куренями; їх очолювали нижні начальники. Кумани строго дотримувались законів: кожна орда і кожен її підрозділ кочував не там, де йому заманеться, а тільки в межах відведених йому територій. Добре було організоване і військо куманів. Розрізняли Білу (західну) і Чорну (східну) Куманії. Уманщина входила до Білої Куманії.

Кумани-кочівники до південних лісостепів прикочували влітку, коли на півдні трави вигоряли. В інші пори року вони випасали свої табуни і отари в Придунайських степах. А селяни, які осіло жили в лісостепах, нащадки уличів та інших україномовних племен, були під їх владою. Раніше вони підкорялись печенігам, а коли печенігів перемогли кумани, то стали підкорятись новим господарям. Тоді в наших краях було набагато більше лісів, ніж тепер, а на великі поляни, обмежені лісами, кочівники не заходили. Там здебільшого і господарювали селяни. Хоч і під владою прийшлих кочівників, але жили, орали свої землі, вирощували хліб, народжували і виховували дітей, передавали від покоління до покоління свою віру, культуру, збагачували і розвивали давню українську мову.

Які стосунки були між Руссю і Куманією? Різні в різні часи. Нерідко люди цих країн мирно співіснували, навіть родичались. Але літописці найчастіше писали про військові походи. Російські історики, узагальнивши багато різних документів, прийшли до висновків, що кумани нападали на Русь здебільшого з вини руських князів, що були схильними до політичних інтриг і авантюр, що Русь намагалась знищити половців. Русь воювала з Куманією протягом майже двох століть. Ізяслав (з 1054 р.) спочатку «воевал несчастливо против половцев»; Святополк «вел с переменными успехами вону против Половцев»; Володимир Мономах «вел победоносные войны против половцев»; Ярополк «вел счастливую войну против Половцев», Ростислав «с помощью Половцев свержен»; Изяслав «с помощью Половцев вступил на престол». Отак руські князі не могли підкорити Куманії протягом двох століть. Щоб протистояти навалі монголів, Київське, Переяславське і Галицько-Волинське князівства виставляли разом 100 тисяч воїнів, а одна Куманія – 50 тисяч.

У давньоруську добу регіон відігравав спочатку роль порубіжної, а згодом буферної території, бо не входив до складу Київської Русі. Але, ймовірно, тут були укріплені городки або ж навіть фортеці. Це припущення ґрунтується на легенді, яка оповідає, що на місці сучасного села Паланки, зокрема західної його частини, було місто Кудрин (Кудрик). Під час монгольської навали в XIII ст. місто було вщент зруйноване. Від Кудрина лишилась одна церква, та й та потім була зруйнована. Старожили кажуть, що в урочищі Дубина є закидана криниця. Якщо на Великдень зранку прикласти до неї вухо, то можна почути дзвін. Місто так і не було відновлене. На полі «Середина» й досі знаходять пам'ятки тієї доби: залишки будівель, посуд, перепалену глину.

Під татарами

У 13 ст. всю Уманщину, як і багато інших земель, заполонили монгольські орди. Яких-небудь значних боїв у наших краях тоді, здається не було. Татари поділили територію на тьми, окремі податкові округи; на чолі округа стояли отамани, що були представниками місцевої людності. Керівну верхівку куманів-кочівників нові господарі степів знищили, їх табуни, отари, всі цінності забрали собі. Не чекаючи такої розправи, багато куманів відкочували до Угорщини і Болгарії. Кумани осіли між Дунаєм і Тисою, ту місцевість довго називали Малою Куманією.

Основна маса корінного населення залишилась на батьківських землях або поблизу них. Татари не нав’язували ні своєї мови, ні релігії, ні своїх звичаїв. Хоч і підневільними ставали тодішні жителі, і терпіли багато від поневолювачів, але – жили. Чінгісхана та його оточення цікавили насамперед гроші і прибутки. Від підкорених князів і царів вони брали «подарунки», а взамін видавали ярлики. Від усіх інших людей брали данину. Селяни за татар обкладалися численними податками, відбували багато повинностей: данина, мито, плужне, підводне, ловче тощо. А духовенство звільнялось від данини. Взагалі, монголи толерантно ставились до християнської релігії і православної церкви. Від селян лісостепів, зокрема і тих, що жили на Уманщині, татари насамперед вимагали: «да имь орют пшеницю и проса». В ті часи Уманщина підтримувала «болохівський рух», спрямований проти руських князів. «Таке становище на Гуманщені сприяло, очевидячки, тому, що людність, платячи данину могла жити своїми формами життя. Татари сюди не втручались. В цей час на території Гуманщини могли бути торгівельні зносини з татарами та півднем, з генуезькими колоніями.» [2].

Під тарами Уманщина була приблизно 100 років. За часів орди влада руських князів ослабла. Місцевому населенню було вигідніше платити данину одним татарам, ніж татарам і руським князям, які не захищали від татар. Тому люди часто цих князів і не слухали. А в той час швидко змінювалась Литва. Литовські князі завдяки вдалій політиці спокійно розширювали свої володіння. Вони і від татар захищали і до чужих звичаїв і порядків пристосовувались, поважали чужу мову і культуру: «Ми старини не рушаємо, а новини не уводимо». Тому українцям стало вигідніше підкорятися литовським князям ніж руським.

Київ під литовським впливом був уже в 1320 році. Хоч формально тут ще правили руські князі. Уманщина, як і більшість українських земель перейшла під зверхність Литовсько-Руської держави, повна назва якої – Велике князівство Литовське і Руське, у 14 столітті. У 1363 році неподалік села Паланка, на річці Синюха, відбулась битва між об'єднаним литовсько-руським військом та монголо-татарами. Ця перемога поклала край татарському пануванню на українських землях. Вищими володарями в тому князівстві були литовські феодали, а основну масу населення становили українці, білоруси і частково росіяни. Люди поділились на стани: бояри, вільні землевласники, кріпаки і смірди. Податки платили двох видів: дяко і серебщину. Дякло (данину) князі одержували сіном, вівсом, домашньою птицею, яйцями. Серебщина спочатку бралась від сохи, волів і коней, а згодом вийшла постанова, щоб платив 5 литовських грошей за рік тільки той, хто мав соху. Вся юриспруденція в Літовсько-Руській державі велась старою українсько-білороською мовою Тоді, здається, вперше українська мова стала державною, ніхто на неї не чинив ніякого тиску. Між Дніпром і Дністром побудували три лінії укріплень. Третя з них проходила через Канів, Черкаси, Звенигород, Брацлав, Вінницю. Не виключено, що вже тоді існувало якесь укріплення і на місці теперішньої Умані. Польські історики в кінці 16 ст. писали, що на південний схід від Брацлава, а саме тут знаходиться Уманщина, були і села, і замки, і городища, щоправда – зруйновані. В 15 ст. великі володіння на Уманщині мав Семен Кошка, потім – Ф. Четверинський, К. Острозький, О.Сангушкович, М, Забарзький. Але з часом жити тут ставало все важче і важче. Основна причина – наскоки татар. Мова йдеться вже не про організовану владу Орди, а про татар кримчаків. Як відомо, Хаджі-Гірей, засновник кримської держави, подарував литовським князям Брацлавську, Звенигородську і Київську тьми. Він з литовськими князями був у добрих стосунках, тому спочатку уманчанам кримські татари не докучали. А за часів кримського хана Менглі-Гірея Уманщина знову потерпала від руйнівних набігів татар. Саме на ці землі вони здійснили 86 грабіжницьких походів по Чорному, Удицькому, Кривошарівському та Звенигородському шляхах. Так, Чорний шлях пролягав через Чорний ліс та броди на річці Синюха поблизу міста Умань.

Маршрут Чорного шляху.

Польська колонізація

Не дивлячись на набіги кримських татар, територія Уманщини заселялась новими людьми. Виникали нові поселення.

Й. Верещинський писав про Україну такі рядки: «Україна може бути житницею інших країн, як колись був Єгипет. Поля її такі чудові, як Єлисейські поля у Вергілія; то простягаються рівнинами, то перерізаються горами і лісами; характер їх веселий і урожайний. В Україні так багато худоби звірів, різних птахів, риби та інших речей, придатних на харч людям, що можна подумати, неначе вона була батьківщиною Церери і Діани. Меду стільки береться в її бортях і пасіках, що забувається сіцілійська Гілла, і андійський Гамлет… Але навіщо витрачати напищені слова, коли можна одним словом визначити, що Україна – та обітована земля, яка тече молоком і медом» [3]. Писалось це не просто так, а з наміром: автор радив польській шляхті якнайшвидше заселити ту обітовану землю.

І почалась колонізація. Великі польські землевласники стали випрошувати від князів литовських і королів польських нових володінь у наших краях. За сеймовою ухвалою від 10 вересня 1609 року «Гуманська пустка», що становила територію не менше однієї тисячі квадратних кілометрів, перейшла у володіння старости Брацлавського, Вінницького та Звенигородського - Валентина Олексія Калиновського. Спочатку словом Умань або Гумань називали не місто чи якесь поселення, а велику територію, говорили «Пустка Гумань». Гуманська пустка в документах згадується у 1609 році, коли Річ Посполита послала своїх комісарів, щоб вони об’їхали ті землі і описали їх. Місто Умань починає свою історію з давніх часів. Перша згадка про Уманщину є в літописі Супрасльського монастиря 1497 року. Географічне розташування міста визначило його статус як місто-фортеця. Так як місто знаходиться на кордоні степів, зайнятих татарами, Умань часто зазнавала нападу, а тому була зміцнена. В Умані у 1629 році було 1064 двори, побудована неприступна фортеця із ровами і валами, проживало 9600 чоловік. Археологічні дослідження визначили і розміри фортеці, що була розташована в районі колгоспного ринку. Серед краєзнавців і до сьогодні немає спільної думки щодо походження назви «Умань». Одні краєзнавці виводять цю назву від куманів (половців): Куманія – Кумань – Гумань – Умань. Другі стверджують, що назву місту дала р. Уманка (Ума: тюрк. Умар – велика річка, Кума – пісочна ріка). Треті оповідають про корчму «У Мані», яка нібито стояла на перехресті шляхів. Четверті проводять паралелі з трипільською культурою і вважають, що «Ума» є одним із імен богині Махадеви або Парасваті.

Як бачимо, ця місцина була заселеною, чому вона отримала назву «Пустка Гумань»? Для Речі Посполитої, яка будь-що прагнула розширити свої володіння від моря до моря, і «майже пустині», і заселені місця вигідно було називати пустинями, хоч там і жили люди. Про це свідчить скарга старости на іншого його земляка: «Князь Януш Острозький з 2000 душ конно, з возами, з розним оружиєм, заїхали з Липовця і Тетієва, пограбували пасіки біля Буків; він забрав 850 вуликів та інше майно у підданих міщан вінницьких і цим учинив тим підданим шкоду немалу. Також ловив бобрів, лосів, оленів, диких кабанів, диких кобил на грунтах Звенигородських та на річках Бабань, Івані, Гірському Тікичу, Конелі» [2]. Як бачимо, водились у наших краях і лосі, і олені, і дикі коні. І люди проживали тут також.

Для тих, хто закладав міста на землях, що граничили з татарськими, король давав «привілеї» в яких поселян зобов’язували: « вони повинні огородитись заборами і укріпитись вежами, а також побудувати ратушу. Їм дозволяється користуватись всякими землями впродовж 24 років, а дичину в лісах і рибу в річках вільно ловити і після 24 років, але з тим, щоб промисловики давали в замок десяту рибу або частину улову; в міських ставках дозволяється ловити рибу тільки 4 роки. По закінченню пільгових літ кожен, хто бажає гонити горілку, повинен платити по 1 злотому від котла. Кожен міщанин повинен мати добру рушницю, два фунти пороху, копу куль під страхом покарання замковим начальством за відсутність. За оголошенням старости міщанин з цією зброєю повинен без будь-яких відмовлень іти з підстаростою туди, де стоятиме королівський табір, чи на інше місце призначення. Якщо кому-небудь з міщан не сподобається жити в даному місті, йому дозволяється переселитись в інше місце, а будинок і майно продати, дати чи дарувати на власний розсуд, тільки не сторонньому кому-небудь і не козакам; при цьому заплатити вихідного війту і замковому начальству по 6 литовських грошей. Кожен міщанин, одружуючись сам, чи жінка, чи одружуючи своїх дітей, має платити поємщини куницю за дівку …» [4].

Українців польські колонізатори називали хлопами, вважаючи їх надто нижчими від себе. А француз Г. Боплан, який в 1630-1648 роках керував відбудовою фортець на Україні, зокрема й Уманської фортеці, називав місцеве населення винахідним, кмітливим, щедрим, дотепним: «Відомо, що серед них зустрічаються взагалі люди досвідчені у всіх промислах, необхідних людині як то: теслярі, котрі вміють будувати і будинки, і кораблі, екіпажні майстрі, ковалі, зброярі, чинбарі, лимарі, бондарі, кравці і т.д. Вони надзвичайно умілі в виробництві селітри, якої багато видобувають у тому краї, і роблять з неї найліпший порох… Всі вони уміють добре обробляти землю, сіяти, жати і пекти хліб, приготовляти різні сорти м’яса, варити пиво, мед і брагу, курити горілку. А втім усі вони здатні до будь-якої роботи» [5].

Відбудовувати фортеці в наших краях запросили Боплана польські колонізатори. Їм ці фортеці потрібні були, щоб оборонятись від татар, козаків, місцевих селян. Чекати з боку хлопів можна було всього, бо визискували їх нещадно. Кожного змушували три дні щотижня працювати на пана. Крім того – возити панові дрова, відбувати багато інших повинностей, давати кілька мір хліба, курей, гусей … Свідки того всього відмічали: «Така велика воля в польського панства, що живе воно, як в раю, а селяни – немов у чистилищі» [2].

Козаччина

Від багатьох напасників доводилось захищатись українським людям, а найбільше – від кримчаків. Тому місцевому населенню довелось добре дбати про оборону. Організовувалось козацтво. В XVII ст. місто Умань стало форпостом у боротьбі з татарами. Був створений Уманський Козацький полк – один з найбільших полків України, що налічував близько 3000 козаків і займав східну частину нинішніх Черкаської, Кіровоградської та південну частину Вінницької областей.

Національно-визвольна революція, яка розпочалася з повстання під проводом Богдана Хмельницького, охопила і Уманщину. Повстання проти поляків та євреїв спалахнуло в Умані у червні 1648 року. Тоді ж місто стало центром Уманського полку. Першим уманським полковником став Іван Ганжа, якого направив сюди Б. Хмельницький. Полк за часів Богдана Хмельницького - це не тільки військова, а й адміністративна одиниця. Це був один з найбільших полків України. В 1648 році він нараховував 2949 козаків, які ділились на 14 сотень, в 1650 році в полку вже було 3472 козаки.

За період козацької революції місто неодноразово намагалися здобути вороги. Навесні 1653 р. на Умань напало польське військо на чолі з Станіславом Потоцьким і Стефаном Чарнецьким. Обороною міста керував Іван Богун, поляки відступили. Павло Алепський, який супроводжував патріарха Макарія під час подорожі через українські землі, залишив опис Умані (1654 р.). Це було велике місто, поділене на три фортеці. Третя фортеця представляла собою великий дерев’яний замок, який був оточений вежами з гарматами і ровами. У місті багато палаців, 9 церков і монастир, будинки дуже гарні та високі (належали полякам, вірменам та євреям), одежа у козаків гарна, а у старшини гаптована золотом та сріблом.10 січня 1655 р. польсько-татарське військо оточило місто. Фортеця була неприступна, її ототожнювали з голландською фортецею Бредою. Фортечний комплекс Умані являв собою три окремі фортеці, найбільша з них знаходилася в центрі на пагорбі (територія сучасного заводу «Мегомметр»). Її захищали 12 тис. козаків на чолі з Богуном. Штурм розпочався наприкінці січня. Поляки захопили перший вал, але далі не просунули. Вони змушені були відступити до Охматова, де згодом відбулася відома «Дрижжипільська битва».

Після смерті Б. Хмельницького, коли козацька держава поринула у період боротьби за владу, місто досить часто ставало столицею правобережних гетьманів. В 1665 році в Умані проголосив себе гетьманом Правобережжя Степан Опара. Через декілька років місто стало фактично столицею гетьмана Михайла Ханенка.

Правобережна Україна потерпала від протистояння гетьманів Ханенка і Дорошенка. Умань на початку 70-х років перебувала під контролем то одного, то іншого. Страшні то були часи. За Правобережну Україну воювали Польща, Росія, Туреччина, а господарювали тут татари. В 1674 році Уманщину відвоювала Росія. А через два роки прийшли сюди турецькі війська.

Під час війни між Дорошенком і Ханенком, у 1671 році Дорошенко оволодів Уманню і залишив тут у вигляді гарнізону один козачий полк. Але жителі Умані признали гетьманом Ханенка, тому розбили та прогнали козаків Дорошенка. У серпні 1674 р. турецьке військо взяло місто Умань в облогу, пізніше сюди ж прибула козацька старшина гетьмана Дорошенка. Тривали переговори – козаки і мешканці міста не бажали здаватися, але зрозумівши своє катастрофічне положення вислали парламентерів – полковника Стефана Яворського і представників козацької старшини. Ще двічі з фортеці виходили уманці на переговори, але їх чекали тільки кайдани. Залишившись без військового керівника, захисники уманської фортеці не змогли встояти перед навалою чужинців. Понад тиждень оборонялися уманці, але зрадництво і хитрість зробили свою справу. Врівень із фортечними мурами турки насипали земляний вал і встановили власні гармати таким чином, що влучно «в гармати уманські стріляно». Місцевість, де стояли турки, стали називати Турок. Одночасно турки розпочали підкоп і заклали в нього велику кількість пороху. Пролунав вибух, який зруйнував частину укріплення. Уманчанам вдалося закласти цей пролом у стіні. Тоді завойовники скористалися підземними ходами і увірвалися у місто. 25 серпня місто захопили турецькі війська, на уманському ринку загинуло близько 7 тисяч місцевих жителів. Людська кров лилася по вулицях міста. Турки, втративши не менше 13 тисяч вояків, спалили місто.

Гайдамаччина

У 1701 році розпочалась шведська війна. Уманщина входила тоді до складу Польщі, ото ж і їй дісталось.

Уманський полк існував до 1711 року і входив до складу Російської Гетманщини. Але згідно Прутського миру Петро І змушений був відмовитись від території на Правобережній Україні, Уманщина знов перейшла до Польші. Шляхта тут спочатку діяла за одно з козаками, бо хотіла мати добрих союзників проти турок. Тому життя в наших краях повільно нормалізувалось, люди, які втекли за Дніпро, повертались на батьківські землі. У 1726р. Уманщина стає володінням Франциска Сілезія Потоцького. Щоб укріпити Умань, граф заохочує переселення сюди з інших своїх володінь селян та ремісників. Запрошує торгувати вірмен, греків, євреїв. Щоб залучити сюди більше людей, новосельцям давали привілеї. І знову завирувало життя, місто, як той фенікс, поступово відроджується, відбувається повторна колонізація регіону. В 1732 році Ф.С. Потоцький був власником 70 міст і містечок, кількох сотен сіл, 400 тисяч кріпаків. Умань і навколишні села він здавав в оренду і від того мав найбільші прибутки. Тоді в Умані щороку відбувалось 12 ярмарків, деякі з них тривали до двох тижнів. Торгували на них жваво. 28 березня 1761 р. спорудження фортеці (Старе Місто) було урочисто завершено і Умань знову перетворили в неприступну фортецю. Фортеця була розташована на пагорбі, мала дві брами – Новоміську та Раківську. Над брамами були вежі, на яких стояли гармати. З боку Лисої Гори у палісаді була таємна хвіртка, яка постійно охоронялася. Місто-фортецю з двох боків оточувала річка Уманка. З третього боку місто боронив глибокий яр; передмістя (Нове Місто) відокремлювалося від Старого Міста безводним ровом і земляним валом. Земляний вал навколо фортеці, а також двоповерховий будинок уманського комісара були наїжачені дубовим частоколом (палями). За фортечними мурами знаходилися будівлі монастиря та монастирської школи, костьол, церкви, синагога, ратуша, а також дерев’яні житлові будинки.

В 1764р. Потоцький заснував в Умані католицький монастир і католицьку духовну базиліанську школу на 400 учнів. Цей період відображений двома пам’ятками архітектури – Базиліанським монастирем та міською ратушею. У 1768 році Умань була одним з найкращих міст України, тут проживали в основному греки, армяни, євреї і поляки. Під стінами міста знаходилась слобода Уманських козаків, вільних від податків, але зобов’язаних воювати з ворогами і охороняти місто від гайдамаків.

Майже протягом всього 18 ст. в наших краях діяли гайдамаки. Відомі їх виступи в 1715, 1734, 1736, 1743 роках. Гайдамаччина 1768 року називається ще «Коліївщиною» (від «колій», «колоти»). Пронеслась вона багатьма повітами незадоволеної і збудженої України, а кульмінації своєї досягла в Умані. Як відповідь на створення і дії Барської конфедерації у 1768 році на Черкащині, в урочищі Холодний Яр, неподалік від Мотронинського монастиря (духовного та ідеологічного центру повстання), відбулася рада, на якій Максима Залізняка було обрано отаманом. В квітні-травні 1768 року повстанський рух поширився на значну територію Правобережної України. На Уманщині гайдамаки свої дії розпочали з села Різане. Захопили місцеву шляхту, перебили усіх, не милуючи ні жінок, ні дітей. Потім пішли на Буки, Соколівку. Здобувши Жаботин, Смілу, Корсунь, Богуслав, Канів та Лисянку на початку червня повстанці підійшли до Умані. Загін вів Залізняк. Уманське начальство послало супроти гайдамаків своїх козаків під проводом полковника Обуха. Той полк пройшов кілька десятків верств в напрямку на Звенигородку і став табором в степу. Три тижні стояли там, чекали Залізняка. Врешті вирішили не йти проти гайдамаків, а йти з ними – на Умань. Цьому сприяв також Іван Гонта. Гонта дав можливість Обуху втекти, а сам оточив уманський полк. Уманський сотник Іван Гонта перейшов на бік загонів М. Залізняка і разом з ними штурмував місто. 9-10 червня 1768 р. (за н. ст. 20-21 червня) Умань була здобута. Мешканців фортеці, поляків та євреїв, які не згоджувалися прийняти православ’я, чекала смерть. «Железняк и Гонта вступили в город. По улицам и домам полилась кровь. Гонта собственноручною рукою убил Младановича, Шафрановский убит в башне, Костецкого подняли на копя, а учениками его завалили колодезь, над которым поставлена была после ратуша. В жидовской школе вырезали 3 тис. жидов. Всего жидов и шляхты истреблено было в один день 18000. Только тот уцелел, кто решился принять православную веру. Крестил беспрестанно старый священник церкви Святого Михаила, восприемниками были казаки. Гонта был кресным отцом детей Младановича, отказавшихся от латынства. Множество жидовок и шляхтянок вышли тот час замуж за казаков. Железняк стал обозом под Уманью и здесь назначил главную квартиру.» [4].

Наприкінці червня за допомогою російських військ генерала Кречетникова керівників повстання було заарештовано. 25 червня під час вечері у таборі росіян, куди запросив керівників повстання полковник Гур’єв, Гонту і Залізняка було затримано. Уманського сотника передали полякам, які скарали його, як сотні інших гайдамаків, у селі Кодня на Житомирщині. Залізняка, як запорозького козака, чекав суд російської імператриці, але по дорозі на заслання він утік. Подальша доля його невідома, але за неперевіреними даними керманич Коліївщини брав участь у селянській війні під проводом О. Пугачова (1773-1775). Після арешту керівників виступ ще тривав, але вже не так активно. Здобуття Умані було вищою точкою антифеодального визвольного руху. Під час повстання постраждав і Свято-Богородицький монастир св. Василія з колегією (школами) або училищем в місті Умані. Вже згадуваний вище Францишек Салези намагався перетворити Умань на центр уніатства в регіоні. В 1762–1763 рр. за його пропозицією та при фінансовій підтримці в місті діяла кількамісячна семінарія з підготовки уніатських та «перекваліфікації» православних священиків, очолювана єпископом Белзьким та Холмським М. Рилом, під час якої відбулася посвята 150 священиків для церков Уманщини. Через два роки в Умані за сприяння Потоцького було відкрито василіанський монастир, а 1766 року – школи при ньому. Серед навчальних предметів були математика, фізика, філософія, красномовство, право, французька, німецька мови та, звичайно ж, богослов’я. Велика увага приділялася фізичному вихованню учнів, особливо влітку, коли всі вихованці йшли в поле, де займалися різними іграми, військовими вправами тощо. Найбільш здібних учнів нагороджували медалями, королівською милістю. В училищі навчалися: польський поет Юзеф (Йосиф) Богдан Залеський (1802–1880), етнограф Генріх Франциск Духінський (1817–1886), Міхал Грабовський (1804–1863), польський поет Северин Гощинський (1801–1876), С. Голендзоровський, учасник польського національно-визвольного руху Ян (Іван) Креховецький (1804–після 1838), історик-славіст Віктор Іванович Григорович (1815–1876). Саме Гощинський, Грабовський та Залеський були ініціаторами створення при монастирі літературного гуртка «За-Го-Гра», на засіданні якого і були прочитані перші вірші цих представників «української школи» в польській літературі. Наприкінці 1831 року села Гереженівка та Монастирок, що належали Уманському василіанському монастирю, були конфісковані до казни, а в 1832 році закрито і сам монастир. 5 березня 1834 року монастир було остаточно ліквідовано, приміщення перейшли у розпорядження місцевої влади. Ченців було переведено до Преображенського монастиря, що знаходився у м. Трегури на Волині. Частину монастирських і шкільних речей було залишено в костьолі міста Умані, а картини та скульптури були відправлені до Київського університету св. Володимира.

Після «Уманської різанини» місто знову було спустошеним (з 20 тис до 1354 жителів), торгівля занепала. Люди тікали з Уманщини, переселялись на Кубань і навіть на Далекий схід, засновуючи там нові поселення. В Краснодарському Краї до 1934 року існувала станиця Уманська (згодом її перейменували в Ленінградську). Кажуть, що там оселився Уманський курінь запоріжців. З 1793 року Уманщина, як і вся Правобережна Україна, знову опинилась під Росією. Умань – центр Уманського повіту, який в 1795-1797 роках входив до Вознесенського намісництва, а з 1797 року – до Київської губернії. Зміни тоді відбувались великі: польська мова, польські закони замінялися російськими, католицька віра витіснялась православною. Але власників ті зміни не змінили. Як і досі, Умань залишалась особистою власністю графів Потоцьких.

Про Софію і Софіївку

Немало було тих Потоцьких і за Польщі, і за Росії. Сотні літ визискували вони поневолених і закріпачених прабатьків наших. Але тільки ім’я одного з них – Станіслава Щенського (Фелікса) Потоцького – пов’язане з будівництвом парку «Софіївка». Маршал Торговицької конфедерації, генерал-аншеф російської армії, кавалер ордену Олександра Невського і обох польських орденів розпочав грандіозне будівництво диво-парку «Софіївка»у 1796 році який згодом подарував своїй дружині Софії.

Коли Софії було 13 років, мама-гречанка продала її і ще одну свою дочку польському послу, який колекціонував красунь для свого короля Станівлава Понятовського. Але довезти те чарівне створіння до Варшави виявилось не так просто. Дорогою її перекупив за тисячу злотих карбованців син кам’янець-подільського коменданта Йосиф Вітт. Софія не хотіла відповідати на пристрасті того майора просто так, і він був змушений з нею обвінчатися. Згодом молоде подружжя поїхало в Париж де сімнадцятирічна дружина майора повністю розпрощалась з «забобонами, які стримували її на шляху моралі і вірності чоловікові» [6]. В Парижі Софія мала багатьох відомих залицяльників, в тому числі і майбутнього короля Людовика XVIII. Та хіба тільки в Парижі! Хоч і стала вона вже матір’ю двох синів, а її чоловік комендантом Кам’янець-подільської фортеці, біля красуні продовжували впадати чоловіки з гарнізону, з міста, з околиць. Бувала Софія і в таборі Салтикова і в князя Потьомкіна, знали її і князь Ангольт-Бернбуржський, і принц Де-Лінь, і граф Браницький, і князь Нассау, і граф д’Амеас … ЇЇ чорні блискучі коси недбало розсипались на розкішних плечах, чорні іскристі очі прицінялись довгими шовковими віями. Хитра і енергійна жінка вміла вигідно торгувати своєю красою.

Знала Софію і імператриця Катерина ІІ. Не просто знала, а навіть подарувала їй маєток в Білорусії за те, що вона «оказала большие услуги русскому правительству». А послуги ці стосувались підготовки Торговицької конфедерації, в результаті якої було здійснено другий поділ Польщі. То ж зближення Софії з Потоцьким відбулось не без відома імператриці. Те зближення почалось в Яссах, де Софія виступила в ролі політичного агента, намагаючись кокетством примусити закоханого графа прийняти вимоги Росії. Хоч не один генерал-фельдмаршал Суворов радив Потоцькому не зв’язуватись з Софією: «Отошлите вы Виттиху мужу в степи, а сами возвращайтесь сюда, потому что любовь – это глупость, корда есть одиннадцать душ детей и уже таких взрослых», Потоцький нікого не слухав. [6] Вітте погодився віддати свою дружину графові спочатку за 450 тис. злотих. Але це – тільки завдаток. Згодом Потоцький заплатив за неї ще два мільйони. Софія не ображалась, спостерігаючи, як чоловіки торгуються за неї; навпаки їй подобались і ціна і покупець. Офіційно ж і після сплати мільйонів Софія залишалась дружиною Вітте. Тільки після смерті другої дружини Юзефіни Потоцький обвінчався з Софією. «Молоді» перебрались жити в Умань. На цей час граф п’ять своїх дочок уже віддав заміж, п’ять синів навчались у Петербурзі і тільки один 22 річний син Юрій завдавав клопотів. За невеликий час він напозичив і розтратив понад 2 мільйони карбованців і поводив себе так, що сам імператор Павло змушений був прогнати його з столиці. Прочитає хтось про те, якими грішми розкидались Потоцькі, та й думає: жили ж люди! І помилиться. Бо то не люди так жили, а магнати. Селяни ж, щоб купити бодай солі і дьогтю змушені були продавати зерно, навіть самі не доїдаючи. Бо не мали чого іншого продати, а без солі і дьогтю – не прожити. Мішок зерна коштував тоді біля 10 копійок сріблом. То ж мільйон карбованців – незбагненно великі гроші.

У 1796 перебравшись до Умані Станіслав Потоцький розпочав створення парку «Софіївка» в честь кохання до своєї дружини. Парк був подарований Софії у травні 1802 року до дня народження коханої.

Автором і керівником топографічного і архітектурного проекту був польський інженер Людовик Метцель, а всі роботи в парку виконували безпосередньо кріпосні Умані.

Парк було створено майже в безлісистій місцевості, розділеною річкою Кам’янка, каньйонами, що врізались в граніт який часто виходив на поверхню. Головна композиція парку проходить по руслу Кам’янки де споруджено ряд самостійних басейнів і озер: Верхній – більше 8 га., Нижній – близько 1,5 га. та інші, водоспади (один з яких 14 м. висотою), шлюзи, каскади, підземна ріка Ахерон (довжиною 224 м.). Парк прикрашають скелі (Левкадська, Тарпейська), гроти (Венера, «Горішок», «Страху і сумніву»), павільйони (Флори, Рожевий), альтанки, скульптури. Створювався парк тисячами селян з навколишніх сіл. То вони викопали ставки, перевернули і перетягли сотні величезних брил, зробили гроти, і підземні ходи, насадили десятки тисяч дерев і кущів, набудували різних споруд. Щодня над створенням парку працювало в середньому 800 душ. І працювали так майже 7 років.

В наймодніших енциклопедіях писалось, що «по розкоши устройства сад этот соперничает с знаменитыми европейскими старинными парками Giard I ho Balbi в Флоренції, Sapc-sopci близ Берліна и дворцовым парком в Версали» [7], що він – найкращий у всій Росії. Дуже гарно змальовували нашу «Софієвку» І. Долгорукий, Н. Андрєєв, О. Шишкіна, Т. Темері, Л.Похилевич та багато інших авторів [8]. Відвідували парк Олександр І, Олександр ІІ, великий князь Іван Михайлович Долгорукий, Т.Г. Шевченко, О.С. Пушкін – і кожний знаходив у «Софіївці» щось особливе, близьке йому.

Називався Уманський парк спочатку Софіївкою, з 1836 р. – Царициним садом, з 1859 р. – Уманським садом головного училища садівництва, з 1927 р. – Парком ІІІ Інтернаціоналу, з 1946 р. – знову Софіївкою.

Про Умань у 1809 році «Словарь географический Российского государства» писав: «Умань – уездный город Киевской губернии, лежит на левой стороне реки Уманки, те кущей посредством реки Етсрана в Синюху, а сия вливается в реку Буг… Прежде он был хорошее местечко, принадлежащее графу Потоцкому, в котором по причине пространного и далее в 150 верстах простирающегося его владения установлен уездным городом. В нём каменный гостиный двор, Униатское для шляхетного юношества училище, довольное число обывательских и его графа Потоцкого хороших каменных строений, множество жидов, всякие ремесла отправляющих. И Умань конечно превосходит большую часть наших милых городов» [9].

Аракчеєвщина

Характерною рисою історії кінця XVIII – початку ХІХ століть було утвердження Росії на півдні України. Почалось це із розорення Катериною ІІ Запорізької Січі і з виселенням козаків. На Уманщині тоді співали:

«Ти, царице Катерино, що ти наробила?

Край веселий, край зелений панам роздарила …

А ти, графе, ти Потоцький, розпроклятий сину,

Занапастив свою Польщу, та взяв Україну …»

У 1796 році Катерини ІІ померла. Трохи вільніше стало жити на Уманщині простим людям за царя Павла, але російські гвардійські старшини задушили його. З 1801 до 1825 р. правив Росією імператор Олександр І. А ще більше діяв його фаворит генерал Аракчеєв. Війни тривали майже безперервно.

1779-1800 – війна Росії з Францією,

1804-1813 – війна Росії з Іраном,

1806-1812 – війна Росії з Туреччиною,

1808-1809 – війна Росії з Швецією,

1812-1814 – війна Росії з Наполеоном,

1826-1828 – війна Росії з Іраном,

1828-1829 – війна Росії з Туреччиною …

Війну з Туреччиною Росія виграла. Бої тоді йшли і недалеко від Умані. Саме для турецької війни І. Котляревський в Умані комплектував козачі полки. Не оминали уманчан і інші війни. В 1812 році не тільки Наполеон наступав на Моству, його пруські і австрійські союзники тоді ж окупували Волинь і йшли далі. Тоді селяни Уманщини не тільки поповнювали російські армії, а й давали для війни коней, вози, фураж, харчі.

Хоч Уманщина була під Росією, але перші десятиліття XVIII тут переважав «польський дух». Бо Польщі було надано широку автономію: тут зберігалась польська мова, польська культура, польські магнати. Власниками Умані і багатьох навколишніх земель залишались Потоцькі. Самі магнати звичайно жили у Варшаві, а від своїх володінь чекали тільки прибутків. А селянам Уманщини з кожним роком жити ставало все важче.

Істотно змінилось життя на Уманщині за військових поселень. Ініціатором запровадження військових поселень в Росії був Аракчеєв. Той самий, про якого Пушкін писав: «Полон злобы, полон лести, без ума, без чувств, без чести».

Військові поселення царським указом запроваджено в Росії з 1817 року, а на Уманщині – з 1839 року.

Створення військових поселень означало перетворення всіх селян вказаної місцевості в невільних поселян, які повинні були нести військову службу і водночас дбати про харчі і все інше для себе і своєї родини. Поселянин не мав своєї власності, не розпоряджався своїм часом. Усі поселяни чоловічої статі, починаючи з 6 років, обов’язково мали носити військову форму і дотримуватись військового режиму. За барабанними сигналами ішли селяни орати, сіяти, косити чи виконувати будь-які інші роботи. Після роботи ставали до муштри, несучи службу нерідко по 18 годин на добу. За порушення розпорядження карали палицями. Регламентувався не тільки кожен крок чоловіка, але й жінки. Якщо котра, наприклад, запалювала в хаті світло після 10 години вечора, її також били палицями. Такий був аракчеєвський регламент. Тільки за один місяць в селах Городецькому, Паланці, Кочубіївці, Кочержинцях та на Передмісті було покарано різками сорок четверо поселян. Один із свідків тих подій, колишній кантоніст з Умані, згодом згадував, що ті військові поселення «представляли собой на фоне русской жизни одно из безстраднейших явлений, по сравнению с которым крепостное право могло быть названо даже благом» [10]. А П.І. Пестель писав так, «Одна тільки думка про військові поселення, влаштовані попереднім урядом, наповнює кожну благомислячу душу муками і жахом. Скільки загинуло невинних жертв для пересичення того нечуваного зловластя, яке мучило з люттю нещасні села».

За військових поселень села на Уманщині дуже змінились. До того вони не мали вулиць, хати розташовувались розкидано, без системи, в селах розрізняли не вулиці, а кутки. І садки, переважно вишневі, були біля хат. За військових поселень ті садки повирубували, а хати кожна рота будувала по лінії. З часом ті «лінії» перетворились на вулиці.

Зрозуміло, що російські офіцери командували поселянами російською мовою, а селяни її не знали і не дуже хотіли знати.

Для сіл Уманщини військові поселення – то найчорніша, найнеприємніше сторінка історії. А для міста ті поселення дали немало позитивного.

Після смерті Станіслава Потоцького (1805 р.) Уманським маєтком опікувалася його вдова Софія, хоча за поділом спадщини ключ успадкував Олександр Потоцький, який ще був неповнолітнім. У 1809 р. графиня Софія Потоцька пристала на пропозицію російського уряду продати повітове місто Умань до державної казни. Але через пожежу, яка знищила більшість дерев’яних споруд, та замалу ціну, яку пропонував уряд, ця фінансова операція не відбулася.

У 1826 році в Умані був побудований костел Успіня Богородиці, який зберігся до наших часів і внесений до реєстру культурної спадщини України, збереглась також і міська ратуша. Належало місто Умань магнатам Потоцьким до 1834 року, а потім було конфісковане і надійшло до казни.

З 1838 року Умань, залишаючись на правах міста, знаходилась у відомстві військових поселень, після скасування яких у 1857 році перейшла до громадського відомства.

Вже на початку ХІХ століття місто мало військовий характер. Тут розташовувалися підрозділи різних військових частин. У 1805 році в Умані проходив службу автор легендарної «Енеїди» Іван Петрович Котляревський. Штаб 7-го піхотного корпусу, що був розташований у місті 1818 року, очолював герой Вітчизняної війни 1812 року поет Денис Давидов. Умань була одним із центрів декабристського руху в Україні. До Сергія Григоровича Волконського, який квартирував в Умані, на наради приїздили М. Бестужев-Рюмін, П. Пестель, О. Поджіо, В. Давидов. У грудні 1825 року в його будинку відбулася нарада, на якій розглядався план захоплення Тульчина з метою визволення Павла Пестеля, якого на той час заарештували. О.С. Пушкін проїздив через Умань у 1828 році, їдучи з Києва до Тульчина. В 1839 році Умань стала центром військових поселень, містом військової адміністрації, чиновників, купців і попів. В цей час почалась розбудова аристократичної частини міста, яка була добре впорядкована, з забрукованими вулицями, кам’яними будинками, гасовими ліхтарями. Умань, як говорили в ті роки, це – «Київ в мініатюрі». Місто було розділене на дев’ять частин. Щороку відбувалося 12 ярмарок, які призначалися на церковні свята. Промисловість була представлена одним пивоварним та двома цегляними заводами, а також різними ремеслами – срібним, мідним, ковальським, ткацьким та іншими.

Військові поселення на Уманщині відмінено у 1857 році, а саме місто – у 1860. «Государь Император в 19 день декабря 1860 года Высочайше повелеть соизволил: приступить к передаче в ведение Министерства Внутренних дел состоящего в Южном поселении г. Умани … В г. Умани состоит: 1) Духовное и Еврейское училища и Богадельня; 2) Городские присутственные места, как то Ратуша с совестным судом, Полицейское управление, Квартирная комиссия и Строительный комитет … 4) жителей дворян и разночинцев 199, духовых лиц 91, почетных граждан: потомственных 8, личных 737, купцов 394, мещан и ремесленников 8388, разных податных сословий и гражданского ведомства 58, поселян 894, иностранцев 43; 5) домов обывательских каменных 36, деревянных 1511, поселянских деревянных 127, общественных зданий каменных 19, деревянных 16» [11]. Такою була Умань в середині ХІХ століття.

Друга половина ХІХ століття

Майже всі українці жили тоді в селах, а в містах – переважно євреї, росіяни, поляки та ін. В селах звучала тільки українська мова, в містах – переважно російська і єврейська. Майже всі селяни займались однією й тією ж справою, ходили до однієї церкви, дотримувались прадідівських звичаїв і норм поведінки, були надто консервативними, не знали ні грамоти ні політики.

Хати по селах стояли тоді не так близько як зараз, бо кожен господар мав корів, коней, волів, своє поле, тому мав стайню, хлів, комору, клуню, льох, криницю та ін. Хати навіть найзаможніші селяни робили глиняними – з вальків чи на слупах, вкривали їх житнім околотом або очеретом. Віконця маленькі. В хаті обов’язково була піч, піл, стіл, мисник, скриня, лавки, ослін, цебер. Уся сім’я нерідко нараховувала більше десяти душ. Товклися всі в одній кімнаті, а в зимові дні – ще й телята, ягнята, квочка. Топили здебільшого соломою, дим «стояв коромислом», а в холодні дні вікна й одвірки замерзали так, що на них бурульки висіли. Навіть найбагатші хати на Уманщині мали глиняні долівки тож біля цебра вони мали вигляд болота. На долівках (підлозі) і спали. Тільки тато з мамою спали на полу (так раніше називали ліжко), баба чи дід з одним-двома онуками на печі, а решта на долівці. Встелять, було, її соломою, накриють ряднами – ото й постіль. Укривались свитками та кожухами. Ніяких лазень селяни не мали, перед святами обмивались в ночвах. Воші і блохи надокучали всім. Ні трусів ні майок селяни не знали: чоловік носив сорочку і підштаники, жінки – сорочку. Тільки в дуже холодні дні жінки надівали власноруч пошиті матьки.

Не всі діти мали чобітки. Старі латані-перелатанів татові або мамині чоботи слугували для всієї малечі. Коли взимку, хтось взувався в них, щоб піти до нужника чи й погратись з півгодини, інші сиділи в хаті. Про школи більшість селянських дітей й гадки не мали. Тільки в кінці століття деяким дітям пощастило оду чи й дві зими ходити до школи. Навчались тільки взимку, бо в інші пори року доводилось багато працювати.

Працювали селяни дуже багато. Адже кожен мав збудувати хату, клуню, хлів, викопати льох, криницю та ін. Хоч робилось це часто толокою, але ж згодом відроблялось і на інших толоках. А ще треба було ремонтувати усе те, а також воза, сани, плуг, борони тощо. І корів, коней, волів, овець, свиней, курей треба своєчасно накормити, а головне – постаратись, щоб було чим кормити протягом року. А в жнива виходили в поле всі – від дітей до жінок з грудними дітьми. Пшеницю чи жито спочатку жали серпами, пізніше – косили косами. Потім в’язали в снопи, складали в копи (60 снопів), або в полукіпки; далі возили до стодоли, складали в стіжки. Тільки після жнив молотили те збіжжя ціпами, віяли на вітрі, зсипали в засіки. Жнива тривали майже всю осінь, а молотьба навіть взимку.

Для того щоб купити саме необхідне – сіль та дьоготь, селяни змушені були продавати зерно. Якщо селянин навіть знав, що зібраного зерна не вистачить до нового врожаю, він все ж змушений був продавати частину. Ось що розповідав селянин-середняк: «Я, наприклад, козак, хазяїн середньої руки; у мене жінка, син двадцяти літ, записаний у ревізію, та ще двоє менших дітей. У цьому році у мене від корму залишиться пудів сто різного хліба – можу його продати. Ціна, слава Богу, тепер не по 4 ј копійки сріблом за пуд жита, як було кілька років тому, а по 10 коп. сріблом. Ото ж я виручу 10 крб. сріблом. Ну чобіт три пари для мене, жінки і сина, по 1 крб.15 коп. пара – 3 крб. 45 коп. Пудів півтора солі – 1 крб. 80 коп., дьогтю відро – 1 крб., горілки і риби для косарів – бо хто допоможе косіння відбути без горілки і риби – 1 крб. 25 коп. Чи багато ще залишилось? Два кар. 50 коп. А подушне за дві душі, рекрутські та ще різні там … А присіпається чого старшина, писар, голова, окружний і т.д. і т. п. А серпи зубити, сокиру нову купити, попам дати, залізо в плузі порветься і т.д. і т. п. Ні, жінко, моя, ні, мій сину, не буде вам у цьому році обнови до різдвяних свят …»

Отак жили. Ще й бога хвалили, що живуть – не як бідняки. Бідніші ж селяни, які не мали пудів хліба на продаж, не мали навіть за що солі купити. Боялись селяни пошестей, воєн, засух, неврожаїв. Та ще – нечистих сил і чарів. Бувало, коли вдавався посушливий рік, всіх жінок села заганяли в ставок. Вірили, що опускання відьми в воду викликає дощ. Траплялось і чоловіків підозрювали в чаклунстві. Одного разу в Уманському повітовому суді розглядалась справа двох селян. Один з них поскаржився, що його супротивник хоче виграти справу за допомогою чарів. Судді обшукали того чоловіка і справді знайшли в шапці якесь зілля і кілька вузликів. Не розглядаючи суті справи, присудили дати «чародійнику» двадцять різок.

А взагалі до судів селяни тоді звертались не часто, здебільше чинили самосуд. Наприклад, коли з’ясовували, що якась жінка вкрала у іншої курку, то до шиї злодійки підвішували живу курку і так проганяли її через все село. Прив’язана курка верещить і б’є крильми, а жінка йде. За нею – гурт людей, які щось вигукують, галасують. Найжорстокіше розправлялись з конокрадами. Для них придумували такі покарання, які обов’язково закінчувались смертю, але спричиняли великі муки. Взагалі ж селяни Уманщини, як і всієї України, вважались не метушливими, кмітливими, чуйними і простодушними.

Українські селяни торгували мало, в основному займались натуральним господарством: купували сіль, дьоготь, гас, мило, сірники, а майже все інше робили самі. Кожна сім’я пекла для себе хліб. Робили це раз на тиждень, частіше в суботу. Ця досить нелегка робота займала майже цілий день і не завжди «вдавалась». Бо мука була не з кращих, і піч підводила, та й технологія надто давня. То ж частенько їли глевтяки. Робили для себе і полотно. Сіяли прядиво (коноплю), вибивали її, молотили, замочували на кілька днів у ставку, потім висушували, тіпали, чесали – робили клоччя. З нього пряли нитки – здебільшого вручну, веретеном, тільки багатші жінки мали прядки. З тієї пряжі на примітивних верстатах ткалі пряли грубу тканину, з якої шили мішки, сорочки, підштаники тощо. Велика і тривала то робота: тільки випадала вільна хвилина в жінки, особливо взимку, вона сідала до кужеля. Взагалі тоді селяни виконували багато таких робіт, про які ми тепер навіть гадки не маємо. Відпочивали ж тільки в неділю та свята.

В селах де були раніше військові поселення, перед реформою 1861 року не було великих землевласників. Тому після реформи майже всю землю Уманщини поділили між селянами. Поділ відбувався так: частину землі віддавали церкві, частину відводили для вигону худоби, цвинтаря тощо. Решту ділили між господарствами пропорційно від числа душ в родині. Через кожні 10-15 років ті наділи переглядали і змінювали відповідно до зміни кількості душ у родині.

Багатьох селян мучили тоді рекрутські набори. З тисячі мешканців держава вимагала 6 рекрутів. Ото ж хто мав 2-3 сини, не молодше 21 року, одного з них мусив віддати для служби в армії. Рекрутські набори починались восени, під них підпадали тільки ті стани, які платили податки, тобто селяни і міщани. Щоб рекрути не тікали приводили їх на прийомні пункти попарно закутими в пута. З Умані рекрутів брали мало, бо там жили здебільшого євреї, а єврейська община знаходила найманців по селах. Кожному найманцю платили до 300 крб., а крім того одягали його: жовтий кожушок, сіру шапку-чумарку, зелений пояс та чоботи. Так тривало до 1874 року поки рекрутську повинність не замінили військовою повинністю.

Міське ж населення було досить неоднорідним: розрізнялось за національністю, вірою, грамотою, заняттями.

У 1859 році в місто Умань з міста Одеси було переведене Головне училище садівництва.

У 1890 році Умань була з’єднана залізничною дорогою з Києвом, а у 1891 році – з Одесою. З другої половини ХІХ ст. населення міста різко виросло; якщо у 1860 році тут проживало 10 тис. чоловік, то у 1897 році – 29 тис. чоловік, а у 1914 році – близько 50 тис. чоловік.

На початку 80-х років ХІХ століття Умань належала до групи кращих міст Київської губернії, поступалася в торгівлі тільки Бердичеву та Білій Церкві, а за розвитком промисловості переважала їх. В місті було сконцентровано значний освітній потенціал: училище садівництва і землеробства, 2-класне міське училище, 4-класне духовне училище, єврейське училище.

Наприкінці ХІХ століття Умань була важливим торгівельним центром. Щороку з Умані вивозилося 1797 тис. пудів хліба. Особлива роль, у цьому належала новозбудованій залізниці, яка зв’язала Умань, Христинівку з Києвом та Одесою. Умань початку ХХ століття представляла собою приклад міста, яке спочатку не справляло враження. Тільки після відвідин «Софіївки» воно змінювалося. Залізнична станція Умань була кінцевим пунктом шляху потягу, далі він не йшов. Візники, які забезпечували перевезення містом, на відміну від Києва, керували не однокінними, а двокінними екіпажами. Послуги візників від станції до міста оцінювалися від 20 до 40 копійок. Більшість вулиць міста, за винятком центральної частини, не мали бруківки, а тому під час руху ними з ґрунту піднімалися клуби пилюки. Центральні вулиці міста – Миколаївська, Двірцева, Дворянська були забудовані в основному помешканнями заможних жителів: дворян, чиновників та офіцерів. В центральній частині розташовувалися готелі: «Гранд-Отель», «Франція», «Брістоль», «Англія» та інші. Поруч із «Францією» знаходилася кав’ярня-кондитерська Сковронського у закопанському стилі. Печиво і морозиво, що продавалися тут, конкурувало із тим, що продавалося у кав’ярнях Києва та Петербурга. Вулиці заселені переважно єврейськими міщанами, так і називалися – Ниєньоєврейська,Верхньоєврейська, Кагальна.

Значні зрушення у другій половині ХІХ століття намітились в розвитку освіти. До того на весь Уманський повіт діяла одна тільки школа – Уманське духовне повітово-приходське училище. В 1859 році на Івангородському передмісті відкрито початкову школу – на 20 хлопчиків. Згодом стали працювати чотири єврейські приватні початкові школи. 1896 році відкрилось міське двохкласне училище для хлопчиків і дівчаток, а в 1883 році – Уманська прогімназія, яка через три роки стала шестикласною. На той час це був досить високий навчальний заклад. В 1892 році в прогімназії навчалось 209 учнів. У 1897 році Уманську прогімназію перетворено на гімназію. Працювало тоді в місті ще двокласне училище, в якому у 1892 році навчалось 1193 хлопці і 156 дівчинки, а також приватні жіночі училища: І розряду (училище Левицької) на 35 дівчаток і ІІ розряду (училище Боболович) на 40 дівчаток.

Хоч і школи множились і все ж у 1897 році в Умані було 63,1 % дорослого населення неписьменних. А в селах майже всі були неписьменні та малописьменні. В кінці ХІХ століття на всю Уманщину, тобто майже на 300 тисяч душ, було близько 700 школярів. Навчання скрізь велось російською мовою, а в єврейських школах – і єврейською.

Важливим історичним моментом є розвиток хасидизму. Більшість населення в цей період складали євреї. Єврейська громада мала у місті синагоги, громадську школу (Талмуд-Тору), школи грамоти (хедери), приватне чоловіче та два жіночих училища, безліч крамничок і бібліотеку. На початку ХХ століття їх кількість зросла, з’явилися також єврейські лікувальні заклади. Тому і не дивно, що місто стало осередком поширення хасидизму. У 1810 році на старому єврейському цвинтарі було поховано рабі Нахмана (1772-1810) із Брацлава (Бреслава), більш відомого як цадик Нахман. Правнук рабина Ізраїля бан Еліезера (1700-1760), відомий також під іменем Баал Шем Тов (Власник Доброго Імені), був одним із фундаторів хасидського руху. Хасидизм (хасид - благочестивий) – це містичний релігійний напрям іудейського віросповідання, започаткований у 30-х роках XVIII століття на Поділлі у середовищі єврейської бідноти. Благочестивий Нахман, місце якого так і не посів жоден з наступників, заповідав відвідувати його могилу на єврейський Новий рік (Рош ха-Шан). До нього, великого хохема (мудреця) приїздили євреї за порадою. Сутність хасидизму полягає у тому, що вся земля наповнена Богом, а тому весь світ є втіленням Божества. Відповідно вчинки і слова людини мають значний вплив на дійсність. Найбільше на небо діє молитва, яка є звільненням людини від матеріальних кайданів і сприяє злиттю з Богом. Роль найважливішого посередника у цьому процесі відіграє цадик, який рятує душі євреїв на Землі. Цадик був не просто нащадком Баал Шев Това (це звання було спадковим), він був духовним суддею і наставником єврейської громади.

Умань у 1900 році.

Населення_______ 29895 чол.

Чоловіків_______ 14694

Жінок__________ 15201

Православних____ 7235

Капимів___________ 5

Католиків_______ 1028

Розкольників______ 10

Лютеран___________ 39

Євреїв__________21560

Магометан________ 18

Місто володіє 1487 десятинами 1427 сажнями землі. Із них 76д. 2390 саж. - під шляхами., 4д. 1900 саж., - під ріками, озерами і ставками., 14д. 899 саж., - під чагарниками та заростями., 819д. 1567 саж., - під вигонами, випасами, площами.

Місто займає простір в 15 кв. верст.

В місті числиться:будинків - 2737, із них кам’яних - 279, дерев’яних - 2458, не житлових - 1106.

Учбові заклади: Чоловіча гімназія, училище землеробства та садівництва, духовне училище, міські двохкласні чоловіче і жіноче училища, пансіон Левицької. 4 церковно-приходських школи 4 єврейських приватних училища.

2 соборні церкви2 приходські церкви1 римсько-католицький костел13 єврейських молитовних будинків3 єврейські синагоги.

Театрів - 1, бібліотеки для читання - 7, клубів - 2,лікарень: 1 міська і 1 приватна.

Богадільня - 1 Готелів - 6 Трактирів - 2Винних погребів – 7 Постоялих дворів - 20Ресторанів - 2 Пивних лавок – 5.

Уманщина за трьох революцій

На початку ХХ століття в Уманському повіті жило понад 300 тис. душ, більше 80 % становило селянство. Господарювали селяни в селах, містечках і в передмістях, здебільшого неграмотні, малограмотні і далекі від політики. Тільки окремі хлопці і дівчата переходили з села в місто – служити панам або здобувати освіту. В Умані жили переважно євреї (майже 75 %), росіяни і поляки. Євреї займались кустарними виробництвами, створювали все нові й нові «заведения».

Працювали тоді в Умані і великі виробництва: на чавунному заводі було до 90 робітників, на гільзовій фабриці – 50, на тютюновій – 30 і т. д. Працювати робітникам доводилось по 12-18 годин на добу, а заробляли по 2-4 крб. на місяць. Народжувався пролетаріат. Звичайно, розвиток промисловості на Уманщині не можна геть і порівнювати з тим, що відбувалось тоді на Донбасі та інших промислових регіонах. Але політичні ідеї доходили і сюди.

Політику царя-батюшки в Умані проводили здебільшого російські чиновники, які ратували за «единую неделимую» і вважали, що ніякої української мови і української нації «нет, не было и быть не может». Більшість євреїв не схвалювали політику шовіністів, були інтернаціоналістами. Поляки тримались окремо, організовували групи жіноцтва, гарцерів, скаутів, культурно освітні школи. Інтереси польських, російських, єврейських інтелігентів не співпадали. А української інтелігенції тоді майже не було. Вона тільки зароджувалась, зокрема і в уманських навчальних закладах.

В 1902 році в Умані організовано групу РСДРП. В 1903 році створено друкарню для передруку газети «Искра». Розгорнули діяльність представники й інших політичних партій. В березні 1905 року застрайкували робітники, в жовтні стало настільки неспокійно, що в Умані оголосили військовий стан. На перехрестях вулиць поставили солдатів з кулеметами. В училищі землеробства і садівництва припинили заняття, виключили з нього 70 активніших учнів. А дехто закликав і селян іти до міста і бити євреїв і поляків. В 1906 році уже весь Уманський повіт був у воєнному стані. А включав наш повіт тоді 18 волостей.

Революція 1905-1907 років зазнала поразки. Але слід залишила великий. Стара імперія хоч встояла на ногах, але чи надовго? В 1910 році в Умані працювало 3 гімназії, 5 середніх училищ (два комерційні, землеробства і садівництва, будівельно-технічне, духовне). В них навчалось близько 2,3 тисячі душ, переважно юнаків. Діяли також 8 початкових шкіл на 700 дітей і 3 вищих початкових на 474 учні. Розвивалась освіта і в селах: станом на 1913 рік «в Уманском уезде, за исключением города Умани, в настоящее время числится детей школьного возраста (то есть 8,9,10,11 лет) 34 827 человек, из которых в настоящее время обучается в школах 15 822. Остальное количество детей (19 005), то есть 50,4 % общего числа остаётся за бортом школы» [12]. Хоча фактично школу відвідували не всі записані. Дівчатка здебільшого ходили тільки у першу групу і то тільки взимку, коли дома роботи було менше. Навчання в усіх школах велось тільки російською мовою. В 1913 році від училищ вимагалось, щоб всі книги, які написано на «малорусском наречии» були вилучені із використання та відіслані в Управу, незалежно від їх змісту. В доданому до наказу списку книжок крім творів Грінченка, Нечуя-Левицького, Котляревського, Глібова, Тобілевича, Коцюбинського, перераховувались також брошури: «Розмова про сільське господарство», «Як вибирати коня», «Про городину» та інші. Не дозволялось українським людям читати українські тексти. Але такі дії викликали ще більшу протидії. Українська нація, яка досі майже вся була в селах далеко від освіти і політики, поволі пробуджувалась, вчилась читати і писати, проникала в училища, в міста.

Важким тягарем лягла на плечі уманчан перша світова війна. Німеччина оголосила війну Росії 19 червня 1914 року. Від цього дня почались лихоліття. Багато чоловіків мобілізовано і відправлено на фронти, значно погіршилось економічне становище, різко підвищились ціни. Незадоволення людей зростало з кожним днем. Наближалась революція.

У липні 1917 року, через декілька днів після Києва, в Умані на площі перед військовим собором і школою-гімназією було виголошено текст Першого Універсалу Української Центральної Ради. Його після молитви зачитала Надія Суровцова. У лютому 1918 року в місті вперше було встановлено радянську владу, але вже у березні до міста увійшли німецькі війська. Кайзерівська армія надавала допомогу Центральній Раді за Брестськими домовленостями. Описувати той період складно: безлад, злочинність, анархія, громадянська війна. У 1918-1919 роках Умань переходила з одних рук до інших не менше 15 разів. В навколишніх селах – ще частіше, бо в них часто заходили різні банди, які не визнавали ніякої влади. Нерідко в ті неспокійні дні і брат проти брата виступав, , і син проти батька, Така вона – громадянська війна. Сотні тисяч дітей зробила сиротами, безпритульними. Особливо жорстокою вона була на Уманщині. Не випадково тоді зачастили сюди найвищі воєначальники і політичні діячі: М.В. Фрунзе, Г.І. Котовський, Я.В. Гамарник, Й.Е. Якір, М.І. Калінін, В.П. Затонський, Г.І. Петровський, С.В. Косіор, П.П. Постишев та багато інших. Остаточно радянська влада в Умані була встановлена у січні 1920 року.

Після закінчення громадянської війни місто розвивалось як промисловий центр великого сільськогосподарського району. Будуються нові промислові підприємства: будівельних матеріалів, легкої, харчової, текстильної промисловості. Відкриваються нові учбові та лікувальні заклади. Проведені значні роботи по благоустрою міста. З січня 1920 року по січень 1923 року Умань була повітовим містом Київської губернії, а з січня 1923 року по жовтень 1930 року в зв’язку з адміністративною реформою – окружним центром Уманського округу. До складу округу входило 17 адміністративних районів. З жовтня 1930 року Умань стала районним центром, спочатку Вінницької, а частина історико-географічної Уманщини (Бабанський, Тальнівський райони) входили до складу Київської області. Умань тільки у 1932 р. ввійшла до складу Київської області УСРР.

Сталінщина та Друга світова

Після кількох років громадянської війни Уманщина, як весь Радянський Союз, опинилась «в імлі». Очікуваної всесвітньої пролетарської революції не сталось. Від соціалізму країна ще більше віддалилась, ніж була до революції. Заводи зупинились, села захиріли. Наближався голод. І тоді була запропонована нова економічна політика – неп. Одержавши трохи волі люди оклигали, наїлись, почали працювати, господарювати. Але Леніна скоро не стало і за кермо взявся Сталін. Метою Сталіна було – встановлення диктатури пролетаріату у всіх країнах, а ще простіше – завоювання всього світу. Досягнення такої мети можна здійснити тільки методами і засобами, якими користувався Сталін. Він ще за 15 років до другої світової війни розумів, що вона неминуча. А щоб вистояти в тій війні треба мати гармати, танки, літаки, кораблі, снаряди, бомби, а для цього потрібні сталь, алюміній, мідь. Щоб мати все це в достатніх кількостях, потрібно збудувати десятки нових доменних печей, мартенів, бесемерів, машинобудівних заводів тощо. Потрібна індустріалізація країни. Для її здійснення потрібні десятки тисяч робочих рук. Вони є тільки в селян, бо країна аграрна. А як відірвати селян від землі і послати копати шахти чи будувати заводи там, де ще й людська нога не ступала? Великими грішми? Їх немає держава. Залишається одне – сила. Тільки силою можна розв’язати і іншу болючу задачу. Селяни – елемент ненадійний: захочуть і не дадуть хліб державі. За таких умов не набудуєш і не повоюєш. То ж треба зробити так, щоб не держава просила в селян, а навпаки – щоб селяни просили в держави. Отже потрібно починати з села. Потрібен великий перелом.

Переважна більшість селян Уманщини не хотіла колективізації. Найбідніші, звичайно, стояли за СОЗ, а заможнішим та спільна обробка землі боліла, як болячка. Працьовитіші і вмілі не хотіли впрягатись в одну упряжку з ледачкуватими, п’яницями і невмілими. Перші сози на Уманщині організовувались в 1927 році. Але вони не витримували конкуренції навіть з середняцькими господарствами. Так було скрізь. Тому в Кремлі вирішили позбутись одноосібних господарств, щоб колективні не мали конкуренції. Запропонували знищити куркульство. На Уманщині загонити людей в колгоспи почали в 1930 році. Трохи раніше організовувалось розкуркулення і масові репресії селян. В созі селяни не мали ні своєї землі, ні коней, ні інвентаря. Якщо колгоспник на своєму полі зрізав кілька колосків, його за це жорстоко судили, як за крадіжку державної власності.

Найважчими видався 1933 рік. Той голод штучний був спеціально організований для зламу та покори українського селянства. На даний час данні про кількість загиблих від голоду різняться – від 4 млн. до 10 млн. селян, але скільки б людей не загинуло то є страшною трагедією для всієї України.

Наслідки Голодомору ми відчуваємо і зараз: криміналізація суспільства, втрата моральних нормами, що створювались тисячоліттями, байдужість до лиха інших людей, поява «слухняної, покірної, невимогливої» нації.

В передвоєнні роки селяни жили дуже бідно, але були задоволені бо з кожним роком їх життя поліпшувалось. Хоча, зрозуміло, порівняння проводилось не з нормальним людським життям, а з тим, що було у 1933 році.

Сама Умань в передвоєнні роки майже не змінилась. Нічого не будувалось, окрім військового аеродрому. Все було спрямовано на підготовку до війни. Сталін знав, що основна війна буде з Німеччиною. Готувались до тієї війни, як тільки могли: для неї здійснювали індустріалізацію, запроваджували наджорстку дисципліну. А ще створювали відповідний настрій, майже щодня співали «Если завтра война».

Розпочалась війна. Гітлер розпочав бліц-кріг – блискавичну війну. Але в Кремлі розуміли, що встрявати в блискавичну війну ризиковано, тож нав’язали напасникам свою стратегію – затяжну війну. Величезної кількості людських життів коштувала та стратегія але в результаті бліц-кріг провалився. Особливо видно це стало взимку, коли в німецьких вояків навіть на Уманщині відмерзали вуха. Бо морози настали 30-градусні, а німецькі солдати навіть шапок не мали, ходили в пілотках.

Німецькі армії не йшли широким фронтом, а вбивали клини, оточували радянські армії, брали їх в «котли». Недалеко від Умані під селом Підвисоке німцям вдалось зробити найбільший на всій правобережній Україні «котел». В ньому опинились: 20 дивізій 6-тої і 12-тої армій, в тому числі генерали-лейтенант І.М. Музиченко, генерал-майор П.Г. Понєдєлін, командир 49-го стрілкового корпусу С.Я. Огурцов, командир 8-го стрілкового корпусу М.Г. Снєгов, Я.І. Тонконогов, В.І. Чистяков. Опинилась в оточені і прославлена 99-та Червонопрапорна стрілецька дивізія. Гітлеровці повідомляли, що в районі Умані вони взяли в полон 103 тис. радянських бійців, 317 танків, 858 гармат. Про число вбитих можна тільки здогадуватись; очевидці розповідали, що вода в р. Синюсі у ті дні стала рудою від крові.

В кар’єрі Уманського цегельного заводу окупанти влаштували концтабір «Уманську яму» (додаток 1), де розмістили, за даними німецького командування, 14 августа 1941 року знаходилось близько 50 тыс. російських військовополонених. Російський поет Є. Долматовський, який пройшов страхіття німецького полону, у своїй книзі «Зелена брама» розповів про уманський табір. Під пекучим сонцем, або під дощовою зливою постійно знаходилися близько 80 тис. військовополонених. Для того, щоб врятуватися від дощу, полонені будували собі «помешкання» у глиняних стінах кар’єру. Ці нори, по іншому їх важко назвати, часто обвалювалися, і це призводило до загибелі людей. У таборі постійно відчувалася нестача води та їжі.

«Уманська яма»

Умань була окупована з серпня 1941 року по березень 1944 року. Німці в місті почували себе як вдома. Немало людей радо вітали їх навіть з хлібом-сіллю, але скоро погляди змінились на протилежні. Люди зрозуміли, що прийшли поневолювачі набагато гірші за більшовиків. Євреїв і циган знищували без будь-яких причин, а українцям, у кращому випадку, випадало бути довічними рабами. В селах почались облави. Не брали до Німеччини тільки хворих заразними хворобами. Тому багато дівчат і хлопців навмисно заражали себе різними коростами, щоб до Німеччини не послали. А інші більше ховались в льохах, тікали під час облав в поле, викопували схованки в хатах.

Від початку окупації євреям було дозволено мешкати тільки в гетто (район Старого базару). Під приводом проведення перепису єврейського населення гітлерівці наказали всім євреям з’явитися з речами і документами у призначений час. У Судний день (Йом-Кіпур) в Сухому Яру почалися масові розстріли. Згодом ще одним «полігоном» для нацистів став Собківський ліс поблизу Умані. У цих двох місцях було розстріляно понад 20 тис. євреїв.

У результаті запеклих боїв 9-10 березня 1944 р., які були складовою розгортання Умансько-Ботошанської наступальної операції, радянські війська визволили Умань від окупантів. Двадцять військових формувань, які героїчно проявили себе під час Умансько-Ботошанської операції стали носити почесні звання Уманських.

Порядкували гітлерівці у нашому міст 943 дні і наслідки загально відомі: концтабір «Уманська яма», 25 тисяч розстріляних уманчан у Сухому яру, зруйноване місто. Важким випробуванням для жителів міста стала Велика Вітчизняна війна. Уманська оборонна операція була однією з трагічних сторінок початкового періоду війни. Тисячі військовополонених були замучені в концтаборі «Уманська яма». Фашисти розстріляли 12 тисяч жителів міста, декілька тисяч вивезли на примусові роботи до Німеччини. Місто зазнало значних руйнувань. Під час Великої Вітчизняної війни окупанти спалили в місті близько п’ятисот кращих будинків, зруйнували п’ять великих корпусів сільськогосподарського інституту, більшість шкільних будинків і медичних закладів, будинки пошти, телеграфу і телефонної станції, знищили міську бібліотеку, пограбували краєзнавчий музей і чудовий субтропічний сад-оранжерею в парку «Софіївка», в самому парку вирубали багато вікових дерев, влаштували своє кладовище.

Місто лежало у руїнах, музей та бібліотеки були розкрадені. Загальні збитки склали понад 160 млн. крб. (у цінах 1941 р.). Відбудова міста розпочалася майже одразу після визволення міста. Вже 1944 року відновили роботу більшість підприємств міста, школи, лікарні, аптеки, педагогічний та сільськогосподарський інститути та інші установи.

12. Друга половина ХХ століття

Після війни люди Уманщини ходили в чорних калошах, темних фуфайках і з світлими надіями і намірами. Доброго взуття, як і раніше не вистачало. Тому жінки шили для себе ватяні валянки і взували їх у глибокі калоші. Так ходили восени, зимою і весною майже всі сільські жінки і багато міських. Чоловіки поверх чобіт також надівали калоші: в них і сухіше, і латки менше проглядали. А коштували тоді калоші порівняно недорого і випускали їх багато. І працювали люди, і базарювали майже всі в фуфайках, переважно чорних. У всьому проглядала бідність і світла надія. Бо з кожним роком життя поліпшувалось: ціни знижувались, зарплата підвищувалась, школи переповнювались.

Але життя після війни поступово налагоджувалось. З полів і доріг позабирали розбиті танки, гармати і машини, позасипали і заросли бур’янами колишні окопи і траншеї, відремонтували дорогу на Київ. Появились автобуси, навіть власники легкових автомобілів. Це дивувало, адже раніше навіть однієї кінської сили (коня) не дозволяли тримати, а тепер дехто був власником десятків кінських сил.

Сільські обістя виглядали ще досить скромно: одна хата, декотрі не мали ні тинів, ні нужників. Але число стріх з часом зменшувалось, більше ставало хат під шифером або бляхою. І всі хати, навіть старенькі, стали чепурнішими, жінки і дівчата щедро розмальовували їх. Найчастіше малювали квіти і голубів. Не було жодної хати без таких малюнків, навіть клуб і сільраду розмальовували. Перед кожним святом усі ті квіти, голуби і жар-птиці освіжались, підмальовувались або й перемальовувались. «Хати у Війтівці білі, трохи підсинені, ззовні, з тилу мазані рудою глиною. На припічку квіти. Призьба чорна, віконниці та двері здебільшого різьблені. Всередині хати теж розписані: не лише пташки на комині та квіти в затулі, а й мальовані стіни від стелі до долу» [13]. Детальніше описували малюнки сестер Ярини і Софії Гоменюк з Війтівки. Заслужені діячі мистецтв І.П. Кавалерідзе писав про них: «Спасибі тій землі, що народила Вас, спасибі тому народові, що виховав Вас, Ярино і Софія Гоменюк, – Ви самі не знаєте, що таке Ви для нас, художників». Згодом села стали змінюватись. В хатах появилась електрика і радіо, а в декого – навіть приймачі. Будувались нові хати, впорядковувались дороги. Замість старої Київської дороги проклали чудову на ті часи автостраду Ленінград – Одеса. Встановили прямий автомобільний зв’язок Умані з половиною Обласних центрів, зі всіма селами Уманського району.

Розбудовувалось і місто. В 1957 році став до ладу завод «Мегометр», а потім – оптико-механічний, машинобудівний, плодоконсервний, лікеро-горілчаний, пивоварний, будівельних матеріалів та інші. В 1967 році відкрито центральний універмаг «Ювілейний». В місті працювало 4 кінотеатри, 10 клубів, 77 бібліотек, 2 інститути, кілька середніх навчальних закладів, 20 загальноосвітніх шкіл, музична школа. З’явились телевізори. Тепер уманчан своїми очима побачили, як живуть люди в інших країнах, як вони живуть, як вони працюють, відпочивають, до чого прагнуть.

У другій половині ХХ століття Умань, як більшість міст України, стала українським містом. Це дуже важлива епохальна подія. Ще під час Київської Русі у наших містах жили переважно не українці. На початок ХХ ст., українців у нашому місті було не більше 10 %, а після війни ситуація змінилась. Урбанізація не минула і Уманщини: багато українських селян перейшло з села в місто. До того ж не мало з них отримали добру освіту, стали учителями, лікарями, інженерами, суддями, керівниками установ і організацій. Появилась багато численна і добре підготовлена інтелігенція. Так із селянської малограмотної і майже аполітичної людності українська нація ставала потенціально сильною, здатною реалізувати право на самовизначення. А російські вожді розгорнули русифікацію широким фронтом: навіть в сільських дитсадках появились російськомовні виховательки, в школі учителю української мови за навчання 40 учнів платили менше, ніж учителю російської за навчання 20 учнів паралельного класу. В більшості СПТУ, технікумів і вузів велось навчання тільки російською мовою. Навіть дисертації з української мови заборонили писати і захищати українською. А колгоспи і радгоспи Уманщини називали іменами: Дзержинського, Котовського, Гагаріна, Кутузова, Фрунзе, Постишева, Кірова тощо.

В післявоєнні роки Радянський Союз досяг свого найвищого розвитку. Запуск першого супутника, першого космонавта. Держава стала видобувати вугілля, нафти, залізної руди, виплавляти чавуну і сталі більше, ніж будь-яка інша країна. Порівняно добре працювали школи, технікуми, вузи, лікарні, відмінно виступали радянські спортсмени, артисти. Але країна рухалась немов би за інерцією, взятий раніше розгін з часом сповільнювався. Зникали мотиви і стимули до праці, люди переставали вірити в старі гасла. Назрівала криза – і економічна, і політична, і соціальна. А застаріле кремлівське політбюро, очолюване ветхими дідусями, не вміло та й не могло нічого змінити. Коли ж партію і уряд очолив М.С. Горбачов – молодший, грамотніший, сміливіший і енергійніший від своїх попередників, з’явилась надія. Більшість уманчан спочатку також підтримали його перебудову. Але діяв він дуже необережно, не врахував, що й суспільство вже змінилось, і партія, і настрої людей. І трапилось те, що неминуче повинно було трапитись.

В 1991 році на Уманщині, як і на всій Україні, замайоріли жовто-блакитні прапори. Почалась нова Історія України, а отже і нова історія Уманщини.

13. Сьогодення

уманщина історія

В другій половині ХХ століття місто активно розвивалося. Особливо варто відзначити збільшення кількості промислових підприємств. Новий етап у розвитку міста розпочався з серпня 1991 року. Складнощі перших років розвитку української держави впливали і на розвиток таких міст, як Умань. Більшість підприємств у середині 90-х років простоювали, а їх працівники, відправлені у відпустки за власний рахунок, щоби вижити, шукали порятунку в комерції. Для одних базарна торгівля стала рятівним колом, і через деякий час вони повернулися до своєї професії, а для інших стала справою життя, і тепер вони вже відкривають магазини та офіси у центрі міста. Таким чином, відроджується торгівельна слава Умані ХІХ століття. Кінець 90-х характеризується відродженням місцевої промисловості. Серед відомих не тільки в Умані, а й далеко за її межами підприємств, варто назвати «Білосвіт», «Вітаміни», Уманський тепличний комбінат, «Вторма» та інші.

Музеї, парки

- Державний заповідник — дендропарк «Софіївка».- Уманський краєзнавчий музей (заснований 1917 року). Адреса: вул.Жовтневої Революції, 31.- Уманський художній музей.- Уманський музей культури.- Уманський музей підпільної друкарні «Іскра».- Уманський музей-квартира Г. Котовського.

Сучасна Умань - місто обласного підпорядкування з розвиненими промислово-сільськогосподарськими, науково-освітніми, соціально-культурними, адміністративними та туристичними інфраструктурами. Сьогодні в Умані працює 21 промислове підприємство, близько 450 малих підприємств і кооперативів, 4 транспортні та 6 будівельних організацій, більше 370 торгових закладів громадського харчування різних форм власності.

Небагато міст України можуть похвалитися тим, що в них збереглася ратуша – символ місцевого самоврядування. У місті знаходиться близько 20% всіх пам'яток архітектури Черкаської області (з них три пам'ятки загальнонаціонального значення, 33 - місцевого значення), 64 - запропоновано взяти під опіку держави. Лише дендропарк "Софіївка" - пам'ятник історії і культури загальнонаціонального значення, зразок садово-паркової архітектури та науковий центр - зібрав на своїй території понад ста об'єктів, занесених до Державного реєстру національно-культурної спадщини.

Коли проходиш вулицями міста, то відчуваєш подих старовини від кожного будинку. На вулиці Жовтневої революції (в минулому - Палацовій) - будинок міської бібліотеки (колись готель «Європа») - прикраса центральній площі міста. Побудований в кінці XIX століття будинок вражає місцевих жителів і гостей чудовою архітектурою, оригінальним оформленням фасаду з різноманітними скульптурними деталями, що прикрашають віконні прорізи, арки, парадний вхід.

Агротехнічний коледж (в минулому - чоловіча міська гімназія) - один із шедеврів зодчества відомого архітектора Владислава Городецького, споруджений у 1896 році. Міська гімназія (раніше - жіноча гімназія, заснована в 1900 році) - одне з найкрасивіших будівель Умані.

Важко встояти перед красою Уманського державного краєзнавчого музею, в якому до 1924 року містилася приватна лікарня. Це будівля побудована в 1900-1902 роках. Будинок, в якому сьогодні перебуває Міський відділ управління внутрішніх справ, а раніше розміщувався готель «Новоєвропейський», побудований на схилах Осташевського ставка в 1901-1902 роках архітектором Файнштейн, знаходиться біля в’їзду в місто з боку залізничного вокзалу.

В архітектурному оформленні фасадів будівлі, в якому сьогодні розміщується Станція юних техніків (колись Комерційний банк), використані елементи неоренесансу. Також заслуговує на особливу увагу і приміщення Кооперативного училища (раніше тут знаходився «Гранд-готель»).

А ось вулиця Садова з'єднує центральну частину міста з дендрологічним парком «Софіївка». Заслуговує на особливу увагу будівля головного корпусу Педагогічного університету ім. Павла Тичини (в минулому - будинок Міської управи), побудована в 1912 році акціонерним товариством домовласників як прибутковий будинок.

Одне з найстаріших будівель, що збереглися сьогодні, – Монастир Василіан – пам'ятник архітектури XVIII століття, заснований у 1764 році графом Потоцьким як католицька школа уніатських ченців. Першим ректором і будівельником школи був ксьондз Геракліт Костецький. Сьогодні тут проводяться реставраційні роботи. Святомиколаївський собор споруджений в 1812 році на місці дерев'яного, що згорів. У 1977-1988 роках «Укрреставрація» провела тут відновлювальні роботи. Сьогодні собор передано релігійній громаді.

Неможливо пройти мимо, не звернувши уваги на Педагогічне училище, в минулому - Вище міське народне училище, побудована за проектом Владислава Городецького. Цікаві архітектурні рішення у двох колишніх готелів «Лондон» і «Брістоль». Особливе місце серед пам'яток архітектури займає костел Успіня Богородиці на вулиці Коломенської, зведений у 1825 році на місці дерев'яного костелу Святого Антонія. Сьогодні в ньому розміщена міська Картинна галерея.

У 1899 році з Одеси до Умані було переведено Головне училище садівництва - комплекс споруд, що налічує сім пам'яток архітектури. Нині в ньому знаходиться Уманська сільськогосподарська академія.

В Умані проживає майже 88,7 тис. мешканців (дані останнього перепису), 30% населення – це молодь. Незважаючи на свої невеликі розміри та кількість населення, місто можна із впевненістю назвати студентським, адже в Умані діють Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, Уманський державний аграрний університет, Уманська філія Європейського університету та філія Київського інституту бізнесу і технологій, а також педагогічне училище, агротехнічний коледж, музичне училище та інші навчальні заклади. У 2003 році в номінації Всеукраїнського конкурсу «Місто кращого благоустрою» Умань серед міст ІІІ категорії, з населенням 60-200 тис. чоловік, виборола І місце.Умань – місто, яке споріднене з містами Європи та Америки: з 1961 р. – Ромійї-Сюр-Сен (Франція), з 1988 р. – Девіс (США), з 1990 р. – Мілфорд-Хейвон (Великобританія); 2003 р. – Хаапсалу (Естонія); 2003 р. – Ланьцут (Польща); 2003 р. – Ботошани (Румунія); 2005 р. – Гнєзно (Польща). Нині Умань є центром Уманського адміністративного району Черкаської області і відіграє роль міжрайонного центру західної частини області, знаний в Україні і світі, завдяки «Софіївці», туристичний центр. Тисячі туристів щороку відвідують цей мальовничий парк.

Доля міста тісно пов'язана з хасидизмом – це одне з течій юдаїзму. Щороку до Умані приїжджають тисячі віруючих з понад 20 країн світу помолитися на могилі свого духовного наставника – цадика Нахмана з Брацлава. Адже тут знаходиться місце паломництва хасидів усього світу – поховання рабі Нахмана (1772-1810) із Брацлава (Бреслава). Для прочан (паломників) збудовано сучасний готель «Шаарей Ціон».

Умань – одне з найбагатших у Черкаському краї міст, що славляться історико-культурною спадщиною.

Висновок

Умань чи не найбагатша на історико-культурну спадщину в нашому регіоні. Близько 20% всіх пам'яток архітектури Черкаської області зосереджено в нашому місті. Лише дендропарк «Софіївка» зібрав під своєю назвою 101 пам'ятку історії і культури, що занесені до державного реєстру національного культурного надбання. Сучасна «Софіївка» — це не тільки пам'ятка садово-паркової архітектури, а й науково-культурний центр.

Небагато міст України можуть похвалитися тим, що у них збереглась ратуша – символ місцевого самоврядування. Є і менш яскраві, але важливі пам'ятки, що характерні лише для нашого міста: монастир Василіанів, заснований графом Потоцьким як учбовий заклад в 1764 році, Костьол Успіня Богородиці, ансамбль пам'ятків архітектури центральної частини міста, який налічує 99 споруд і будинків, 33 з яких перебувають на державному обліку.

Таким чином, на прикладі Умані бачимо, як масштабні події історії України впливали на розвиток міста і як історія населеного пункту впливає на його сьогодення й майбутнє.

Размещено на http://

48