Зміст

Вступ

1. Історія села від заснування до 1917 року

2. Радянський період

3. Видатні постаті села Соболівка

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

...Красо України, Подолля! Розкинулось мило, недбало! Здається, що зроду недоля, Що горе тебе не знавало! Онде балочка весела, В ній хороші, красні села, Там хати садками вкриті, Срібним маревом повиті, Коло сел стоять тополі, Розмовляють з вітром в полі...

Леся Українка

Поділля - мій край...

Маленька частинка моєї України, моєї Батьківщини. Наймальовничіше та найпрекрасніше місце на всьому світі. Вінницька область, Теплицький район, село Соболівка - це і є моя маленька батьківщина, моє найрідніше містечко на землі...

На території України знаходиться 11 населених пунктів з назвою Соболівка: Харківська обл., Куп'янський р-н.; Черкаська обл., Шполянський р-н.; Київська обл., Броварський р-н. та Макарівський р-н.; Житомирська обл., Романівський р-н., Брусилівський та Коростенський р-ни; Одеська обл., Косовський р-н.; Хмельницька обл., Волочиський р-н.; Вінницька обл., Липовецький р-н. та Теплицький р-н., в якому знаходиться село Соболівка, історію якого ми досліджуємо. А також, є ще й залізнична станція з такою ж назвою в Слов'янському р-ні, Донецької області.

Обравши саме цю тему для курсової роботи, я виділив в ній певні періоди, а саме:

1. Історія села від найдавніших часів до 1917 року.

2. Історія села від 1917року до сьогодення.

3. Відомі постаті села Соболівки.

Автор вирішив спробувати дослідити історію села використавши матеріали та роботи багатьох науковців, літературних діячів та сучасних видань.

На даний час у нас є змога користуватися багатьма видами інформації в різних місцях. Цим можна гордитися, бо завітавши до Інтернету не лише ми, а й весь світ прочитає певні пункти історії села. На сайті¹ розміщений нарис з історії рідного краю «Соболівка» краєзнавця Івана Карповича Фурдика та переклад оповідання Шолом Алейхема «Чудо в Соболевке», яке ми більше знаємо під назвою «На свято Гайшанерабо», в якому описана наша залізниця².

Ініціатор проекту - Олександр Володимирович Губенко, соболівчанин, нині проживає у Києві, працює в галузі культури.

Актуальність теми визначається тим, що на даному етапі розвитку села Соболівки, його історія не повністю досліджена та розкрита. Багато документів знаходиться не тільки в архівах Вінницької області та України а й сусідніх країнах, які нами ще не опрацьовані.

Мета курсової роботи дослідити історію села від заснування і до кінця радянського періоду та висвітлити дані про видатні постаті села Соболівка.

Завдання: поетапно дослідити політичне, економічне та соціальне стпновище села в даний період.

Питання пов’язані з темою роботи найкраще висвітлені у статтях Анатолія Бортняка³, працях відомого краєзнавця Івана Карповича Фурдика⁴, також багато уваги приділив даному питанню професор Олекса Піддубняк⁵.

Однак в книзі з історичною картою відомого історика Нікандра Васильовича⁶, що вийшла в Києві в 1884 році, про існування населенного пункту Соболівки ще не згадується. А от в книзі Олександра Яблоновського⁷, що вийшла у Варшаві в 1897 році польською мовою, на сторінці 236 наряду з іншими населеними пунктами Соболівка була з позначкою: 1629 рік,тобто рік її заснування і входила до Брацлавськог7о повіту, відносилась до другого класу, тобто було від 250 до 500 будинків, Соболівка була власністю волинських магнатів Збаразьких. Соболівка вже в 1629 році згадується як укріплене містечко. Поселення Соболівка позначене на карті України Боплана¹ ще в середині ХVII-го століття.

Теоритична і практична цінність даної курсової роботи полягає в тому, що зібраний матеріал може бути використаний у подальшому дослідженні села Соболівка, а також дослідження історії прилеглих до нього сіл та міст.

Структура роботи – курсова робота складаєтья із вступу, 3-х розділів, висновків та додатків.

В першому розділі розповідається про заснування і розвиток села до 1917 року, в другому – детальніше розповідається радянський період та доля жителів села. Третій розділ присвячений видатним постаттям Соболівки та їх роль в культурі України.

1. Історія села від найдавніших часів до 1917 року

Перші люди на українських землях з'явилися ще за часів палеоліту. Займалися вони в основному мисливством і збиранням рослинної їжі.¹

Палеоліт продовжувався з часів виникнення людини. Підтвердженням цього є те,що і до цього часу на околицях Соболівки жителі села знаходять кремінні знаряддя кам'яного віку, що свідчить про заселеність, цієї місцевості ще з найдревнішіх часів. Знайдені знаряддя праці зберігаються в музеї історії села Соболівки.

З друкованих джерел відома легенда: поселення Соболівка виникло на місці колись існуючого тут великого міста Соболів, заснованого бузьким козаками для захисту краю від набігів татар. Своєрідна фортеця була обнесена двома великими земляними валами. Татари зруйнували фортецю, а населення знищили. Згодом тут виникло нове поселення з назвою Соболівка, яке ввійшло до складу володінь польських графів Потоцьких.²

В багатотомному науковому виданні «Акти относящиеся к истории Южной и Западной России, собранньїе й изданные Археологической комиссией», що вийшло в Петербурзі в 1878 році надруковано про те, щосело Соболівка в 1654 році входило до складу Уманського полку.

В кінці вересня 1653 року Богдан Хмельницький прибув на Поділля. Із Соболівки він послав на допомогу сину до Сучави близько двадцяти тисяч козаків і татар, але вони запізнилися. Бо ще на початку вересня Тиміш помер від ран.

Десь 9-го жовтня в Степанівці (село,яке знаходиться поблизу села Соболівка) гетьман довідався про цю трагічну новину.Мужньо переніс її, розпорядився відвезти тіло сина до Чигирина і не ховати, чекаючи на його повернення з походу. Військо розмістив біля Деребчина. Татарський хан зупинився поруч. Гетьман війська запоріжського Петро Дорошенко в жовтні 1672 рокут із табору під Соболівкою писав донесення. До цих пір старожили села вказують на криницю, що знаходиться на середньому горбі села, з якої Богдан Хмельницький та Петро Дорошенко пили воду. Напуває та криниченька до цих пір усіх подорожніх, що трапляються. Яка ж добряча вода там: холодна, чисті джерела так і б'ють своїм життєдайним ключем, даруючи людям свою енергію і любов до життя, зберігаючи пам'ять нашого родоводу. В 1672 році, 20 числа київський князь воєвода Григорій Козловський так доповідав про стан польського війська та козаків Дорошенка: «...Дороршенко де с казаки и с Татари и Турки и зСоболевки ходил на поляков под Ладыжин, под Могилев, под Бряслав де в бою не дали и в тех городах заперлись в бою не дали. Дорошенко татарам отдал два городка - Соболевку, а другого как прозвище, того не упомнит.Из тех городов татары подобрав людей, повели в Крым и иные многие места разорили...»

Московським послам оповідав чигиринський козак Харка Сивий, що гетьман Богдан Хмельницький стоїть на річці Буг в містечку Соболів(тепер Соболівка) і коло нього змилю стоїть хан з Ордою, з ним орди тисяч сорок.Тисяч двадцять пішло з козаками на Волощину.¹

В цій же книзі наводиться розповідь очевидців, яким 20 червня 1654 року довелося переїздити через наші землі, де побували поляки з волохами. їх вразили сліди спустошення і чути оповідання про польські екзекуції:

«...людей побили, а містечко спалили. Там же знаходиться і таке свідчення про те, що козаки покинули Брацлав, перейшли річку Буг, стали в Куні та Соболівці: Потоцький стоїть за Бугом, чекає Орду, щоб з нею наступати на Умань...».

Історичні події, пов'язані з визвольною війною проти польської шляхти у ХVІІ ст. в нашій місцевості, приводять нас до могил, що і до цього часу добр збереглися і знаходяться з правого боку від шляху, що веде із Соболівки до Ладижина.

В одній з фортець стоїть церква в ім'я Ісуса Христа, в другій - дві величні церкви в ім'я Святого Миколая та Святого Михайла. Поблизу розлилися два великих озера. Заради нас влаштвали великий хресний хід з корогвами... Отак по всій землі козаків -усі містечка лежать на невеликій одне від одного віддалі. О, яка це благословенна країна! Кожне місто неодмінно має три дерев'яні стіни, які добре утримуються, зовнішньо зв'язані з окремих частин, аби кіннота не могла вдертися; дві інші з ровами між ними, споруджено в середмісті. Над самим містом панує фортеця з гарматами, отож, коли ворог прорветься крізь усі три стіни, захисники міста можуть одійти до фортеці й оборонятися в ній...»¹

В ХV столітті теплицькі землі належали багатому роду Кишков. В ХVI ст. - куплені Жабокрицькими від яких вони перейшли спочатку до Самуїла Калиновського, Коронного Обозного і володаря всієї Уманщини, а потім до графа Станіслав Потоцького, взявшого за дочкою Калиновського теплицькі землі.

Пізніше графиня Олександра Потоцька отримала у спадок від батька Теплик з селами, серед яких була і Соболівка.

Відомий гетьман України Іван Мазепа, проїзжаючи з Полтави до Туреччини(ця подія відбулася в 1709 році), через нашу місцевість, зупинився із своєю свитою на відпочиник під Соболівкою на березі тепер висохлої лівої притоки річки Погрібної. Це місце і до цього часу називають « Мазепова долина» або «Мазепів ярок».²

Один з козаків гетьманської свити Яким Денисюк втік і залишився жити в Соболівці. Від нього й пішов рід Денисюків в нашому селі та в сусідньому Брідку.

Соболівка розташована на берегах річок Свинарки і Сурки або інакше - Деркачки й Погрібної.

У ХVIII столітті село розділялось на частини з назвами: Стара Соболівка, Гликівка, Наріжнівка, Ковтунівка, Ковернегівка, Венгерівка, Чорна Гребля. Річки мали свої притоки:Головкову, Чернишову, Прогарну. Важким було життя обездолених селян-кріпаків, які відбували панщину панам Потоцьким.Єдиним культурним закладом в Соболівці була церква. На будівництво церкви не скупився на кошти її володар граф Северин Потоцький. ЇЇ будівництво було закінчено в 1790 році. Лише на початку ХVIII століття Соболівка знову відродилася. Основну частину її населення становили селяни. Мешкали в Соболівці також ремісники та дрібні торговці. До 1810 року в Соболівці діяв селітровий завод Заснований полковником Майдановим. Важко жилося соболівським селянам що гнули спину на панщині, платили поміщикові натуральний оброк та відбували різні повинності.¹

З матеріалів інвентарізації маєтку О. Потоцької, поведеної 1850 року, постає сумна картина землекористування в Соболівці. Поміщиця мала 6282 десятини землі, а всі кріпаки її користувалися 547 десятинами. Всього було 1503 кріпаки та 1460 кріпачок. З 317 кріпацьких господарств тільки 261 господарство мало по 1 коню. Лише 23 двори мали плуги. В селі налічувалося 42 двори городників та бобилів, які також відробляли панщину. Невдоволення селян кріпосництвом іноді проявлялося у відкритих виступах. Улітку 1848 року соболівські селяни відмовилися виконувати так звані «безкінні дні». Зачинщиків цього бунту спраник наказав відшмагати різками, а місцевий піп почав залякувати селян карою за непокору, за що одержав від поміщиці нагороду.

З часом Соболівка розрослася. Указом сенату від 12 лютого Соболівку було визнано як волосне містечко. В ньому була синагога, волосна управа, пошта 16 магазинів, єврейський молитовний будинок, аптека, 3 млини, 30 ремісників,через кожних два тижні дозволялись ярмарки, католицька парафь і суд в Ладижині. Населення - 5958 чоловік різних віросподівань. Нинішній Різдвяно-Богородичний цегляний храм, побудований у 1790 році мав спочатку вид костьола з 5- куполами, була і дзвіниця. У 1852 році цей храм був перебудований в однокупольний і розширений двома боковими прибудовами з півночі на південь, які мали вигляд хреста. У 1860 році в селі відкрили церковно-приходську школу.¹

У 1861 році селяни були звільнені від кріпатства, але майже без землі. Кращі угіддя залишались у графині Потоцької. За реформою вони мали викупити у графині 356 десятин присадибної та 3396 десятин 650 квадратів сажнів польово землі. Десятина присадибної землі оцінювалася в 66 крб, а польвої - 44крб. Пересічно на один двір (а їх на час реформи було 440) припадало 8 десятин 500кв. землі.

Після остаточного затвердження уставної грамоти була визначена сума щорічних викупних платежів - 8461 крб.68 коп. Поміщиця накинула селянам ще 227 десятин непридатної землі. Частину своєї землі графиня здавала в оренду сусідові, з яким селяни сперечалися за межу. Всього соболівці повинні були внести за землю 99 966крб. 83 коп.

Через деякий час поміщиця звернулася до генерал-губернатора з клопотанням про одержання не тільки процентів, а й усього викупного капіталу, який їй потрібен «для покращення місцевих економічних умов і життя робітничого класу». Річ у тім, що,прагнучи пристосуватися до нових економічних умов, поміщиця вирішила побудувати в Соболівці цукроварню, залучивши для цього компаньйонів. В травні 1868 року затверджено статут «Товаривства Соболівського цукрового заводу». Фактично це було не товариство, а фірма графині Потоцької. Сама заправляла в ньому через свого посередника і внесла найбільший пай, а також виділила із свого земельного фонду місце для цукроварні 1400 десятин землі для посіву цукрових буряків.

Вона ж взяла на себе поставку дров для заводу із своїх лісів.

У1869 році було затверджено бюджет на будівництво Соболівського цукрового заводу. Про це свідчить протокол «Общего собрания владельцев паев Высочайше утвержденного товарищества Соболевского свеклосахарного и рафинадного завода 8 февраля 1869 года....»

10 лютого 1870 року правління Соболівського цукрового заводу винесло на загальні збори пайовиків питання про затвердження витрат на будівництво заводу, яке фактично на той час бул закінчено, а також на оплату селянам 1945 крб. 20коп. за переселення їх територій, на якій збудований завод, та інші витрати, пов'язані з будівництвом.

В 1870 році завод почав перший виробничий сезон, який дав графині Потоцькій 45 тис.крб, а через 10 років прибуток становив 1655 тис. карбованців^. Становище працюючих на Соболівському цукровому заводі було важким. За 12 годин виснажливої праці кваліфікований робітник одержував всього 15-20 крб. на місяць.

З 1884 року в Соболівці діяв завод землеробського знаряддя, що належав сербському капіталістові, було чотири заїжджі двори.

У 1898 році на вимогу і з участю керівництва цукрозаводу проклали вузькоколійну залізницю. Вона простягнулася від Бердичева до Гайворона, віл Гайворона до Рудниці, а далі до станції Підгородня.

Прибутки акціонерного товариства зростали, а містечко залишалося брудним невпорядкованим, розкинутим на семи горбах. Вулиці восени та весною потопали в непролазній багнюці, хоч Соболівка стала центром волості.¹

Соболівчани зазнавали постійних утисків і знущань від поліції та місцевих властей. Про це красномовно свідчить скарга селянина П. Заворотного на сільського стражника, подана у 1896 році подільському губернатору.

Щоб не допустити вільнодумства робітників та селян за ними стежили 9 урядників, 2 мирових посередники. Правосуддя чинили 4 судово-мирових округи і 2 слідчі,а також містечковий староста.

І все-таки проникло вільнодумство у Соболівку. В народі назрівав протест. 14 грудня 1905 року соболівські робітники застрайкували. Вони висунули вимоги про підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня до 8 годин. На придушення цього виступу прибула рота солдатів з Гайсина, яка перебувала у Соболівці й у перші місяці 1906 року. Селяни також виступали проти поміщиків, відмовлялися працювати на їх ланах за низьку плату. Заворушення селян тривали й після революції 1905-1907 рр. зокрема в період нового революційного піднесення. Мешканці Соболівки, Антонівки й Брідка, що сезонно працювали на цукровому заводі, в 1911 році поставили перед адміністрацією вимоги підвищити заробітну плату і поліпшити умови праці.¹

Єдність дій і наполегливість страйкуючих примусили адміністрацію задовольнити їхні вимоги.

Отже, вище охарактеризована історія села від заснування до 1917 року. З друкованих джерел відомо, що поселення Соболівка виникло на місці колись існуючого тут великого міста Соболів, заснованого бузьким козаками для захисту краю від набігів татар.

В ХV столітті теплицькі землі належали багатому роду Кишков. В ХVI ст. - куплені Жабокрицькими від яких вони перейшли спочатку до Самуїла Калиновського, Коронного Обозного і володаря всієї Уманщини, а потім до графа Станіслав Потоцького, взявшого за дочкою Калиновського теплицькі землі.

Пізніше графиня Олександра Потоцька отримала у спадок від батька Теплик з селами, серед яких була і Соболівка.

У ХVIII столітті село розділялось на частини з назвами: Стара Соболівка, Гликівка, Наріжнівка, Ковтунівка, Ковернегівка, Венгерівка, Чорна Гребля.

З часом Соболівка розрослася. Указом сенату від 12 лютого Соболівку було визнано як волосне містечко.

Позитивними фактами в житті соболівчан було те, що у 1861 році селяни були звільнені від кріпатства; у 1869 році було розпочато будівництво Соболівського цукрового заводу; у 1970 році завод почав перший виробничий сезон; з 1884 року в Соболівці діяв завод землеробського знаряддя, а у 1898 році побудували вузькоколійну залізницю з участю керівництва заводу.¹

Революція 1905-1907 років також вплинула на життя села: мешканці Соболівки, Антонівки й Брідка, що сезонно працювали на цукровому заводі, в 1911 році поставили перед адміністрацією вимоги підвищити заробітну плату і поліпшити умови праці.

Отже, цей період мав як позитивні, так і негативні моменти.

2. Історія села від 1917 року до сьогодення

В листопаді 1917 року до Соболівки дійшла звістка про перемогу революції в Петрограді. Через деякий час сюди прибув петроградський робітник, уроженець села А.Я. Чуба, який привіз із собою революційну літературу. Майже одночасне з ним повернувся К.Н. Майко. Вдвох вони розпочали вмістечку агітацію за Радянську владу, очолили місцевих активістів, колишніх фронтовиків, організували збройний загін для боротьби з контрреволюційними елементами. В Соболівці був створений революційний комітет. Очолив його Карпо Наумович Майко. Директор цукрозаводу Ольшанський таємно доставав на завод зброю (24 гвинтівки, 12 наганів), але активістам вдалося захопити її. Ольшанський залишив село.

Жителі Соболівки саботували всі заходи німецьких окупантів, що вступили сюди навесні 1918 року за згодою з Центральною радою. Поміщицьке майно і землю не повернули. Всіляко перешкоджали вивезенню до Німеччини хліба, худоби майна.²

Хоч австро-німецька окупація зазнала краху, в селі встановилася влада Директорії. Петлюрівці в кінці травня 1919 року навіть оголосили мобілізацію. В кінці серпня 1919 року до неї вдерлися денікінці. Вони вчинили розправу над радянськими активістами. Схопили і після катування повісили одного з борців за новий лад К. Нестерука. На допомогу односельцям з Тульчина прийшов загін, очолюваний членом Соболівського ревкому Д.Я. Бабуром, і денікінці змушені були тікати. Однак загонові Бабура довелося вести запеклу боротьбу з бандою Волинця. Намагаючись вибити сміливців із станції Дукля, бандити направили туди бронепоїзд. Проте соболівці розібрали колію, і він зійшов з рейок. Не допоміг бандитам і бронепоїзд, висланий з Гайсина. Йому перетнула шлях озброєна група, якою командував І. Корнійчук. Однак бандитам вдалося заманити в пастку обох командирів і по - звірячому знищити їх. Загін продовжував діяти до приходу частин Червоної армії в кінці січня 1920 року.

19 червня відновлює свою владу в Соболівці військревком на чолі з К. Майком. На той час Соболівка залишається центром волості. Жити було дуже важко. Не вистачало найнеобхіднішого - палива, гасу, сірників, одягу, господарство було занедбаним, цукровий завод – зруйнованим. До того ж у наколишніх лісах бродили зграї бандитів. Восени 1920 року поблизу Соболівки вони по-звірячому вбили командира 14-ї окремої роти зв'язку штабу 14-ї армії Куренкова та ще трьох командирів.

Після демобілізації в Соболівці залишилася на постійне проживання група бійців латинської дивізії. В 1922 році при цукровому заводі створено партійний осередок.

7 березня 1923 року Соболівську волость реорганізовано в район. До 1924 рок) в Соболівці вже діяли чотири трудові школи (одна з них була семирічною), клуб, хата-читальня, самодіяльний театр при цукровому заводі.

9 лютого 1924 року на цукровому заводі відбулися збори. Робітники відгукнулися на заклик партії допомогти селянам будувати нове життя. Завершувався відбудовчий період. У 1925 році виробничий сезон тривав 105 днів. Було перероблено 547961 центнер сировини. Робітники та технічний персонал підприємства довели, що вони спроможні працювати і без іноземних спеціалістів.

У жовтні 1926 року була організована перша сільськогосподарська виставка. На ній представлялось 50 експонатів сільськогосподарського реманенту. Навіть трактор « Фордзон». Селяни привели коней, корів, волів із своїх господарств. Демонстрував свої досягнення і радгосп цукрового заводу. Дехто навіть не вірив, що то місцеві експонати. За три дні виставку відвідали тисячі соболівчан мешканців навколишніх сіл. Особливе враження на присутніх справило вручення премій - борін, залізних плугів, пропашників.¹

Несподівано виставка вийшла цікавою. Користь від неї можна буде урахувати хіба на рік. Три тисячі відвідувачів чогось таки на ній навчилися. Агрономи відвідували села, виступали на сходах, засіданнях сільрад, кооперативах. Велику агітаційну роботу за виставку серед селянства провела також Соболівська райтрудшкола через своїх учнів. І хоч запізнилися з виставкою на кілька тижнів, але наслідки підготовчої роботи не погані. 14-жовтня день ярмарку. Море людей з ярмаркової площі тягнеться до сельбуду подивитися на виставку. Все подвір'я заставлене сільськогосподарськими машинами, кіньми, рогатою худобою, живими природніми зразками лісного господарства. По легкому підрахунку, тут є понад 50 експонатів реманенту, 20-25 штук коней, 30-40 волів, бугаїв та корів. Починаючи від дерев'ного плуга-включно до молотарки й трактора «Фордзона». Інвентар переважно сельгоспів, цукроварні та місцевих ТВД і сільськогосподарської кооперації. Коні і скот переважно селянські. Увагу звертає винахід селян с.Завдівки- бурякокопалка та винаходи агромеханіка Соболівської цукроварні гром. Балицького-ручний удосконалений полільник та удосконалений двохлемешовий легкий плужок. Із худоби-це бугай німецької породи гр. с. Соболівка Васильця та корова гр. с. Соболівки- Калайди.Дуже доброї гарної породи були коні, приведені гр. с. Петрашівки Снігуром, та чистої породи лошачки гр.с. Соболівки-Тарахітлієм. На плацу тут же разом місцеве лісництво збудувало зразковий лісовий питомник.²

Всередині сельбуду, у великій театральній залі, розташувалася решта експонатів по відділах: зернові культури, огородництво, садівництво, відділ інтенсивних культур, бжільництва, буряківіництва та цукроварства, охоти (мисливства), хлібних шкідників,лісного господарства та кустарництва. Чого тільки тут немає? Продукція селоянських полів, городів, садків- від самої звичайної дрібниці до високосортних культур. Різні сорти бараболі, кукурудзи, цибулі, огірків, кабаків, моркви, груш, яблук. Дуже цінні екземпляри пшениці, вівса, суданки, сої із селянських господарств.

Особливу увагу притягує буряк та капуста, вирощені і доставлені на виставку п'ятнадцятилітнім учнем місцевої райтрудшколи Войтком В. та пшениця «Гонконкур» селянина с. Глубочка Терепи Пуда (210 пуд. на десятину). Особливо яскраво кидаються у вічі багаті і різноманітні експонати хлібних культур радгоспів Соболівської цукроварні та діяграми про техніку переробки буряка на цукор.¹

В кустарному відділі найбільшу увагу притягують «маленька діжа» та двоповерховий дімок, роботи кустаря Батмана. На стінах - сотні картин, діаграм із галузі сільськогосподарського району, округи, УРСР, СРСР. Селяни ходять і ахають від здивування. Чути балачки: «Мабуть це все з Харкова понавозили». Мацають руками, читають написи, розпитують, балакають із самими хазяями експонатів і дух невір'я щезає. З півдня весь ярмарок рушив на виставку. Ще дужче схвилювала селян роздача премій за експонати, що видавалися тут же на виставці в урочистій обстановці. З початку, в перший день, було роздано премії за коні та рогату худобу, всього десять премій; потім за машини та решту експонатів 20 премій і на останку премії по конкурсу молочності – 7 премій. Це була найкраща агітація і пропаганда за виставку на майбутнє. Найкращі премії, як борони, двухлемешний плуг, пропашники, полільники видано селянам сіл Глубочка, Петрашівки та Побірки за гарні коні, худобу, сортові культури та взагалі культурне господарювання. Зокрема слід відмітити с. Глубочок. Недарма голова правління Глубочанського кооперативу, добрий хазяїн та громадський діяч тов. Медведів, нагороджений виставкомом званням революціонера землі. Всього виставкомом роздано грошових премій пшеницею й знаряддям на 300 крб. Та 28 похвальних листів. Виставка тривала три дні. Відвідало виставку понад 3000 осіб, з них селян 2000....» Перші успіхи сільськогосподарських колективів сусідніх сіл показали перевагу колективної праці. У 1928 році організовується товариство по спільному обробітку землі (ТСОЗ) під назвою «Нове життя». Згодом ще три - імені Леніна, «Серп і молот», «Золотий колос». А весною 1929 року створили першу комуну. Містилась вона в приміщенні, потім була середня школа №1. В комуні об'єдналися 25 найбідніших селянських господарств під керівництвом Сидора Петровича Гулька.

У Соболівці, на той час, мешкало 1200 євреїв. Вони також створили свій колгосп «Червона зірка»(між собою його називали Наумен). Землі цього господарства були під Антонівкою. Вирощували переважно городину.

Нелегко давались перші кроки колективного господарюваня. Сіяли і збирали врожай вручну.Однак соболівські артілі на той час добивалися високої врожайності зернових - по 13 центнерів з гектара. Зміцнювалися бідняцькі й середняцькі господарства. Порівняно з дореволюційним часом на 19 відсотків зросло поголів’я коней, 17 - волів, вдвоє - свиней. Розширилися посівні площі.

На 1929 рік у селі було вісім ТСО-зів зокрема, «Добробут», «Зоря», «Цвіт», «Радянський селянин». Їм було надано понад 2100 карбованців державного кредиту. На ці гроші члени «Добробуту», «Зорі», наприклад, закупили сільськогосподарський реманент, інші – худобу, насіння, саджанці плодових дерев.

А в 1929 році комуни й ТСОЗи перетворилися на артілі. У 1930 році в Соболівці було 4 сільськогосподарські артілі. «Більшовик», «Червоний плугатар», «Золотий колос» і «Червоний хлібороб». («Червоний плугатар» пізніше перейменували в колгосп імені комінтекну, а «Золотий колос» - в колгосп імені другої п ятирічки, пізніше в колгосп імені Мічуріна.) У 1930 році розформовано Соболівський район. Соболівка ввійшла до складу Теплицького району.¹

Значно краще в колгоспах пішли справи після створення у 1932 році Соболівської МТС, яка спочатку мала два трактори марки «Фордзон». У серпні надійшло ще 15 тракторів. До кожного з них були трикорпусні сівалки. Незабаром одержали 10 вантажних автомашин. А на початку 1933 року МТС мала 23 трактори, 23 тракторних плуги, 24 молотарки, 20 нафтових двигунів. На механізаторів пішло вчитися багато юнаків і дівчат. Першими освоїли трактор Петро Митрофанович Ткачук, Василь Петрович Савчук та Ганна Поляк.

В цей час і почала виходити багатотиражна газета.

При цукровому заводі з 1933 року почала діяти фабричнозаводська школа. Відкрили й загальноосвітню семирічну та середню школи. Для середньої школи зокрема у 1938 році побудовано двоповерхове приміщення з великими світлим класами і кабінетами.

Ніхто не міг передбачити страшного передгроззя політичних репресій та голоду.

Нечувана до цього засуха 1932 року породила голод. Хоч як не голодували, кожен жив надією вижити, тому припасали на весну збіжжя, щоб засіяти ним ниву, насіння городини. Незважаючи на недорід, була доведена цифра здачі зерна. На місцях все робили для того, щоб виконати доведений план. По хатах ходила комісія з 5-6 чоловік із залізними палицями, якими шукали закопану пашню. Входили до складу комісії переважно нелюди, які були байдужі до чужого горя. ²

Як згадує Іван Карпович Фурдик: «...У нашого сусіда на городі знайшли мішок закопаної у ямі пшениці. Як не благали батьки багатодітної сім ї змилуватись над ними, залишити зерно, забрали все. Згодом помер батько, потім мати, діти...

Коли я робив уроки, відкрились хатні двері. Ледь переставляючи опухлі ноги, зайшла дядина Саша. Вона була найкращою дівчиною в селі. Кілька років тому назад вийшла заміж за мого дядька.Ще донедавна молода, гарна, змінилась до невпізнання. Вся опухла, шкіра лопала, текла сукровиця.

Голодувала й наша родина. Рятували від смерті руки батька - висококласного майстра. Мама на базарі продавала зроблене ним і купувала тільки для нього, годувальника, хліб, хоч батько й ділився ним зі мною та сестричкою.

Пам’ятаю такий випадок. Біля порога стояли у казані помиї. До хати поволі увійшла дівчинка, побачила їх, мовчки кинулась до казана, почала рученятами виловлювати залишки лушпиння від картоплі.»¹

Як кажуть, на вагу золота був і розсіл із кваснини. Просили один у одного, щоб полити лободу, яку їли.

Взимку навіть перекопували городи, щоб знайти десяток - два мерзлої гнилої картоплі. Терли її, робили, додавши листя лободи, липи, млинці.

Трупи померлих, тих, хто ще просив їсти, лежали попідтинню. Деякі хати були, мов склепи: вимирали сім'ями. Їздила підвода, збирала їх. Хоч хоронили без труни, але по одному, не в спільній ямі. Було і так: помер чоловік, викопали яму, прийшли хоронити, а в ній вже лежить покійник. Підкопували збоку і хоронили разом.

Пам'ятаю, розповідали, як на очах 12-літнього сина, батько вбив 9-річну доньку зварив і з'їв, що вбили жінку, зварили і продавали на базарі кусками.

Вимерла й сусідська сім'я Корінчуків. Залишився один син Архип. Але потім його вбили на війні.

Була в селі жінка - Ганка. Вона закликала дітей, різала їх і їла. В димоході її хати знайшли закопчені рештки людей. Приміщення, де тепер знаходиться сільська рада, було тюрмою. Спочатку жінку там закрили, а потім повезли в Теплик. Більше в село вона не повернулась.»

Перший секретар РК Н.М. Никоненко у своїй доповідній записці під грифом «Совершенно секретно» повідомляв Вінницький обком партії про голод у район Копію цієї доповіді було надіслано і в ЦК партії:

Люди їли листя береста, заправляючи мелясою.

У 1933 році в селі відкрили торгсин. За золото, дорогоцінне каміння, антикварні речі можна було купити все.

Весною 1933 року у хаті розкуркуленого Петра Бабура відкрили своєрідну їдальню. Там варили баланду. У кип'ячену воду засипали трохи борошна, розмішували. Хто працював у полі, давали миску цього варива. Організували й ясла. Дітям варили чай із трав, підсолоджували мелясою - це було велике підкріплення для виснаженого голодом дитячого організму.¹

Скільки в селі померло людей - важко сказати. Ніхто не вів такого обліку. Але голод викосив багато соболівчан, вимирали сім'ями, родинами. Не встигли відійти від одного лиха, як насунулось інше - репресії. Тільки за осінь 1937 і весну 1938 років було репресовано 52 робітників та інженерно-технічних працівників лише Соболівського цукрозаводу. Переважно керівний склад підприємства.

Всі вони посмертно реабілітовані:

Александровський К.В. головний інженер;

Петрик головний механік;

Дмитренко головний технолог;

Галич О. старший агроном;

Бзовський А.Е. змінний інженер;

Турич змінний інженер;

Ненадкевич П.М. секретар;

Звольський П.А. робітник;

Звольський Г.Д. котельщик;

Звольський М.А. слюсар;

Руппельт А.Р. експедитор;

Руппельт К.Р. бухгалтер;

Колісник І.Г. слюсар;

Герасинський Ф.К. бухгалтер;

Майданевич А. коваль;

Стопкевич П.А. завгосп;

ЧервонийО.П. зав.маг;

Кирилюк В. кочегар;

Гончарук муляр;

Воліневич І.М. кочегар;

Буркацька М. акушерка;

Гуменюк М. телефоністка;

Шереметьєв Л. К. нач. охорони;

Соболевский М.С. агроном;

Лебідь В.І. голова профкому;

Бжевський С.К. жестяник;

Квасницький Д жестяник;

Колісник Г.Г. слюсар;

Головко І.С. слюсар;

Стружик І. П. апаратник;

Стружик Т.П. паратник;

Сенкевич В.М. випарник;

Сидоренко 3. слюсар;

Жлобницький охоронник;

Кульчицький К. керуючий радгоспом;

Запалов І.Й. керуючий радгоспом;

Андрушкевич М.В. бухгалтер;

Костко Ф. А. токар;

Звольський К.А. котельник;

Бойко касир;

Плонський Т. зав. цукроскладом;

Шкіндер слюсар;

Наумняк вагар;

Майко С.П. електрик;

Поліщук П. машиніст;

Буткевич М. слюсар;

Капустянський С.Я. слюсар.

Про те, що вони загинули безневинно, свідчить, зокрема, довідка заступника голови судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Т. Євсеєнка, надіслана вдові репресованого агронома М.С. Соболєвського справка.

Життя ж безневинних людей згоріло в одночасі, немов свічі, задуті одним жорстоким подихом...

Соболівка була великим населеним пунктом. До реорганізації району, у Соболівський район входило 12 сільрад. Нараховувалось 31165 чоловік населення. В тому числі: 29231 - украінців, 1434 – євреїв, 248 - поляків, 121 - росіянин, 121 - інших національностей.

Було 2 амбулаторії, 2 лікарні на 15 ліжок, в яких працювало 3 лікарі, зубний лікар, 2 фельдшери, а також 3 аптеки.¹

101 робітник працював на Соболівському цукровому заводі, діяло 2 радіоприймальних радіостанції, 1 поштово-телеграфна лінія. Пошту розносило 3 листоноші. В ощадній касі нараховувалось 73 вкладники. Сума вкладів - 3571 карбованців.

У 12 трудшколах (І-ІV) викладало 24 вчителі, навчаючи 1048 учныв. У 1 семилітній трудшколі з 447 учнями - 12 вчителів. Діяло 7 книгозбірень, в яких налічувалос 7264 книги, 6 хат-читалень, 1 клуб, 6 сельбудинків, 2 театри, 17 лікнепів, де навчалось 611 жителів сіл.

1938 рік. У Вінниці з'являються в грушевому саду 39 могил - жертв НКВС, 42 могили на православному цвинтарі, в парку культури і відпочинку ім. Горького, де 14 могил закатованих НКВС знаходяться в кількох метрах від різних атракціонів, як кімната сміху, дитячі гойдалки. До більшого цинізму важко додуматись.

З розкритих 95 могил відкопано 9439 тіл, переважно 30 - 40 років. При вивченні перших 500 імен із списку ідентифікованих вдалося встановити, що 212 з них були селяни, 82 - робітники, 51 - службовець, 26 - фахівців, 16 - військових, 4 - священики. Невідомий фах 109 осіб.

Цікаво, що серед майже 700 ідентифікованих є 4 із села Соболівка. Поліщук Петро, українець, слюсар, заарештований 2 січня 1938 р. Донька впізнала його ковдру.

Буркацька Марія Вікторівна, українка, акушер, 42 роки. Заарештована 20 вересня 1937 року, її подруга Євгена Гараш упізнала тіло й одяг.

Борачук Аксеній Трохимович, українець, 63 роки, священик. Заарештований 17 липня 1937 року. Донька Віра впізнала його кожух.

Гараш Франц Карлович, поляк, 38 років, рахівник.Зарештований 17 серпня 1937 року. Дружина впізнала його блузку.

1941 рік. Велика Вітчизняна війна. На фронт пішли понад 600 соболівчан. Ті, що залишилися в селі, працювали на будівництві оборонних споруд, готувалися до евакуації. 5 липня 1941 року було вивезено половину тракторного парку МТС, частину колгоспного майна. 28 липня до Соболівки вдерлися німецькі загарбники. Настали чорні дні окупаційного режиму, сповнені жаху і звірств фашистських бандитів. Вже на другий день комендантом Соболівки і навколишніх сіл призначено Баркова. Заборонено було збиратись більше трьох осіб, а влітку після 9-ти вечора - виходити з дому. Для того, щоб піти в інше село, потрібна була перепустка від коменданта.¹

Один з найбільших злочинів - розстріл 382 євреїв-соболівчан,в лісі Ближній Довжок 27 травня 1942 року (90 - чоловіків, 150 - жінок, 142 - дитини.). Очевидці трагедії розповідають про побачену трагедію геноциду. Зі спогадів Кіржі Домки, жительки с. Соболівка: «...В той час, я була ще дитиною. Ми пасли корови і побачили колону, що йшла від села по теплицькій дорозі. Біля переїзду повернули до лісу. Враз почалися крики жінок, плач дітей. Всі зрозуміли, що ведуть їх на розстріл тому, що перед цим була викопана велика яма в лісі. Побачену трагедію не можна передати словами. Дітей підкидали на штик-ножах і майже заживо кидали до ями. Те ж саме було і з дорослими: в яму падали вбиті, поранені - нікому не було порятунку, ніхто не врятувався...¹

Ще тиждень після того чувся стогін з тієї ями. Земля піднімалась від ще живи: тіл. Охорона нікого не підпускала до ями, стерегли її весь час. А потім все затихло... Тільки дерева посхилялися в глибокій зажурі та пташки своїм співом сповіщали про прихід нового дня...»

В селі закрили школи, магазини, клуби, знищили бібліотеки. Вільних колгоспників кати намагалися перетворити на рабів, грабували майно, колгоспи, полювали на молодь, насильно вивозили її на каторгу до Німеччини. Але не стали соболівці на коліна.

Вони створили підпільно-диверсійну групу з 22 чоловік, під керівництвом І.М. Бабура, яка підтримувала зв'язок з партизанським загоном імені Леніна, що входив до складу 2-ї партизанської бригади ім. Сталіна. Мешканці Соболівки всіляко допомагали підпільникам. Патріоти знищили старосту та поліцая, організували кілька диверсій на залізницях поблизу села. 27 лютого 1943 року підпільники звільнили близько 300 юнаків та дівчат, яких фашисти хотіли вивезти до Німеччини, вбивши при цьому начальника охорони і жандарма. За це гестапівці жорстоко помстилися патріотам. Гітлерівські карателі розстріляли 17 активістів села, в тому числі колишнього голову сільради Н. П. Кущика, голову колгоспу М. І. Майка, агронома П. Д. Скакодуба. На місці цієї трагедії, в Соболівці встановлено хрест пам'яті і шани. Один тільки з них - Балинець Максим Йосипович - вижив. Найактивнішими партизанами були соболівчани: брат і сестра - Олена та Олексій Лебеді. Олексій був у полоні, втік. Вийшовши на зв'язок з партизанами загону ім. Леніна, влаштувався лісником в Петрашіському лісі (4 км. від с. Соболівка). Дружина - Ганна Іларіонівна пекла партизанам хліб, дісавала ліки в аптеці. Будинок Лебідь Олени був явочною квартирою. Їх видав сусід Олени, поліцай - Кирило Холодницький. 5 серпня 1943 року Олексія та Олену Лебедів та квартиранта Олени - Петра Гнєдова забрали гітлерівці. Хату Олени спалили. Після довгих, нелюдських катувань, в яру під Гайсином в грудні 1943р їх розстріляли. В квітні 1944 року вони були перепоховані на місцевому цвинтарі, а тіло Гнєдова - в братській могилі в місті Гайсині. 12 березня 1944 року Соболівку звільнили солдати 5-го мехкорпусу 27-ї армії. Штаб армії 13 та 14 березня знаходився на території цукрозаводу, звідки керували боями. За два-три дні до 12 березня, німці відійшли до Губника, де утримували переправу через річку Південний Буг. Саме між Соболівкою та Губником відбувались найбільші, найважчі бої... Загинуло 20 солдат і офіцерів. «... На 6-у годину ранку 13 березня 1944 року 233-я танкова бригада, 252-й, 156-й і 46-й танкові полки механізованих бригад 5-го механізованого корпусу зосередились у Соболівці. Мотопіхотні підрозділи 45-ї і 2-ї механізованих бригад перебували ще на марші. У Соболівці танки заправились трофейним пальним. Запаси його виявилися дуже доречними: через нестачу пального танкові частини залишили на своєму шляху значну частину техніки, всі свої тили. Прибувши на південну околицю Соболівки, полки повністю заправили машини пальним, взяли необхідний запас дизельного палива. Зокрема, 233 танкова бригада, взяла запас - 1000 кг пального. О 8-й годині ранку командир 15-го механізованого корпусу генерал-лейтенант танкових військ М.В. Волков викликав до себе на командний пункт, що розмістився у Соболівці, командирів танкових частин, познайомив їх із станом справ у районі Губника, і поставив перед ними бойове завдання. Разом із тим наголосив, що в районі переправ обстановка дуже складна. Ворог,залишивши на світанку 12-го березня Соболівку, під ударами 202-ї стрілецької дивізії 27-ї армії, відійшов у Губник...» ¹

За свободу своєї Батьківщини віддали життя 329 мешканців Соболівки. Дуже важкою була перша весна після визволення села. Поля обробляли переважно жінки й підлітки, вручну та коровами. В колгоспі «Червоний хлібороб» залишилося 7 корів, 33 коней, 20 свиней. Реманент складався з 9 кінних плугів, 2 культиваторів, 7 возів і 9 саней. Відбудова МТС тільки починалася. Це згубно позначилося на обробітку землі та на врожайності. Трактори, які залишилися в МТС, виявилися зіпсованими. Не було запасних частин, не вистачало й слюсарів. Під кінець 1944 року, використавши побиті й трофейні машини, відремонтували 44 трактори.

Робітники цукрового заводу протягом 1944 року в надзвичайно важких умовах зуміли відремонтувати обладнання і вже в наступному році дали перший цукор. Незважаючи на скрутне становище в розореному селі, його мешканці здавали хліб та інші продукти у фонд Червоної Армії, щоб допомогти наблизити перемогу над лютим фашизмом.

У наступні два роки всі чотири колгоспи залишалися ще економічно слабкими. Становище дуже ускладнила посуха 1946 року. З 1947 роком прийшов післявоєнний голод. Зі спогадів жительки села Соболівка Тамари Мар'янівни Соболєвської, 1928 року народження: «...Для соболівчан голод 1947 року не буї таким страшним, як голод 1933 року. На той час. Я навчалася в десятому класі Соболівської середньої школи і пам'ятаю, як вчителі приходили на роботу знесилені та опухші від голоду, як нас дітей підгодовували в школі. Для нас варили леміш з меленої кукурудзи. Діти легше переносили голод, ніж дорослі.Масових смертей серед населення, я не пам'ятаю...». Нелегко було налагоджувати побут і культуру. Приміщення сільських клубів і шкіл було майже зруйновані або потребували ремонту. Збереглася лише третя частина парт, однак навчання почалось. Дітям доводилося сидіти на лавках і принесених з дому стільцях.¹

Хоч довелося переборювати великі труднощі, на 1950 рік цукровий завод досяг кращих показників довоєнного часу, видавши понад 106 тис. ц. цукру. Через два роки тракторний парк був значно більший довоєнного. Протягом 1956-1958 рр. всі колгоспи села об'єднались в один. Його назвали «Росія». Після укрупнення земельні угіддя розкинулись на 5980 га. Згодом тут одержали в середньому по 17,5 ц. зернових та 250 ц. цукрових буряків з гектара, виробили по 46,3 ц. м'яса і 168 ц. молока на 100 га. угідь. Після реорганізації МТС, колгосп придбав 27 тракторів, 7 зернових комбайнів та 16 вантажних автомашин.

В 1966 році на цукровому заводі було встановлено парову турбіну потужністю 1500кВт., а в 1968 році було завершено реконструкцію парокотельного цеху, що значно поліпшило умови праці робітників, а також збільшило енергетичну потужність заводу.

Розвивалась в Соболівці і культура. Завдяки Опанасу Панфіловичу Тітарчуку, який очолив на той час колгосп «Росія», в 1967 році, було споруджено будинок культури, а його завідуючому І. В. Бондарчуку було присвоєне звання заслуженого працівника культури УРСР.¹

Також у 1967 році була відкрита перша в районі Соболівська музична школа перша і єдина на той час сільська, в області, про яку так славно, з гордістю написала її перша випускниця, наша уславлена поетеса, член спілки письменників України, викладач Вінницького державного педагогічного університету - Тетяна Яковенко:

Піано, форте, баркарола...

В словах вражала новизна.

Тоді сільська музична школа

На область всю була одна.

На той час в селі було 8 бібліотек, 8 кіноустановок, радіовузол, стадіон. Виходила багатотиражна газета «Суворовець» та колгоспна радіогазета. В 1970 році в Соболівці було відкрито музей історії села, дбайливо оформленого народним умільцем, художником Едуардом Адольфовичем Руппельтом. З 1965 року в Соболівці є дві загальноосвітні школи, одна з яких І-ІІІ ступенів. Маленьких соболівчан приємно зустрічає, побудований Тітарчуком, дитячий садок «Сонечко» у1982році, гарне світле приміщення загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, у 1972році. Тут відкрито музей історії школи, музей бойової Слави, музей-виставку робіт педагога школи, художника- Руппельта Е.А.Гордістю школи є її учні, які свято бережуть і примножують традиції нашого села. В 1992 році в Соболівці побудовано нове трьох- поверхове приміщення дільничної лікарні. В ній трудяться справжні фахівці своєї справи....У кожного своя місія у цьому житті, яку до кінця потрібно реалізувати. Велике щастя віддавати, тоді не даремним було твоє життя...

Отже, нелегка доля випала жителям села на радянський період. Він розпочався величезними змінами у керівній структурі, потім «воєнний комунізм», «НЕП», голодомор 1932-1933рр. та Велика Вітчизняна війна.¹

Ці події забрали велику кількість населення та залишили болючі спогади в серцях мешканців села, які до цих пір розповідають про них нащадкам.

3. Відомі постаті села Соболівка

Соболівська земля подарувала світові не один десяток видатних людей, які стали на найвищий ступінь визнання. Серед них професор кафедри хімії ТГПІ Гітіс Семен Семенович, доктор фізико-математичних наук Г.Є. Грабчак: генерал-майор О. С. Венгер, краєзнавець Іван Карпович Фурдик, поетеси Тетяна Яковенко, Галина Журба та багато інших.

Далі розповім про деяких з них детальніше, зокрема, Гітіс Семен Семенович, народився 20 травня 1920 р. в с.Соболівка, Теплицького району, Вінницькій області. У 1928 р. вступив в Соболівську середню школу, яку закінчив в 1938 р. У цьому ж році пройшов дуже великий конкурс в Київський Державний Університет ім. Шевченко на хімічний факультет і став студентом, до червня 1941р., коли почалася Велика Вітчизняна війна. З червня по вересень 1941 р. - боєць винищувального загону при держуніверситеті. Продовжувати навчання довелося в Одеському держуніверситеті, евакуйований в м. Майкоп, Краснодарського краю.

31 липня 1942 р. після закінчення Університету, встигнувши отримати диплом, все чоловіче населення було терміново мобілізоване, як військово зобов'язане; пішки вночі відправилися на формування в 180 запасний полк і були розквартировані в м. Хоста, в сливовому саду.

З серпня по вересень - боєць 180 запасного стрілкового полку з північно - кавказького фронту, а далі з вересня по грудень 1942 р.- боєць другого окремого мотострілкового батальйону. З грудня 1942 по березень 1943 р. - боєць - кулеметник 55-ї гвардійської дивізії. З березня 1943 по жовтень - курсант Калінінського військового технічного училища. З жовтня 1943 по січень 1944 - курсант 3-го окремого учбового батальйону хімічного захисту в м. Кинішма Іванівської обл. З січня 1944 по серпень 1945 - курсант Калінінського військового технічного училища, яке закінчив в званні мл. технік - лейтенант.

Після закінчення училища направлений в резерв головного військового хімічного управління Червоної армії, де в листопаді м. Київ був демобілізований, звідки був взятий на службу в армію. З листопада 1945 р. по вересень 1946 р. -хімік центральної науково - дослідної лабораторії тресту «Укрлакокраска» (м. Київ).

З вересня 1946г. по січень 1948 р.- старший лаборант кафедри Неорганічної хімії Дніпропетровського Держуніверситету. З січня 1948 р. по вересень зав. видавництва цього університету, а з вересня 1948 по листопад 1960 р.- асистент кафедри органічної хімії. У 1953 р. захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата хімічних наук.¹

У листопаді 1960 р. на конкурсній основі обраний на посаду начальника лабораторії органічного синтезу філії Державного інституту Азотної промисловості в м. Новомосковське Тульської обл., де пропрацював до вересня 1966 р. Тут організував аспірантуру, прекрасну бібліотеку, сучасні прилади. Перші 5 аспірантів під його керівництвом захистили кандидатські дисертації. До цього часу він підготував докторську дисертацію.

За ініціативою Гітіса С.С. був створений в м. Тулі науково - дослідницький і проектний інститут мономерів. В цей інститут у вересні 1966 р. разом з групою науковців переїхав в м. Тула.

Тут Гітіс С.С. очолив відділ синтезу мономерів для термостійких полімерів. З листопада 1967 р. по березень 1973 р. працював заступником директора по науковій частині цього інституту. По співробітництву був запрошений до педінститут на посаду професора. У 1967 р. ним була захищена дисертація на здобуття вченого ступеня доктора хімічних наук. В цьому ж році ВАК присвоїв звання професора.

В березні 1973 р. був вибраний зав. кафедрою хімії педінституту, де пропрацював до травня 1988 р., а з травня професором і науковим керівником галузевої лабораторії по синтезу початкових продуктів для термостійких і високоміцних полімерів. Надалі інститут був переведений в педагогічний університет.

Проф. Гітіс С.С. є фахівцем в області теоретичної органічної хімії. Він є ініціатором розвитку в наший країні важливих робіт в області «активированного нуклеофильного замещения в ароматическом ряду». Ним отримані значні результати по механізму реакцій «нуклеофильного замещения полинитросоединений», які не тільки сприяли практичному використанню цього класу з'єднань, але і являлись крупним внеском в рішення складної задачі органічній хімії - встановленню зв'язку між будовою і реакційною здатністю органічних сполук.

С.С. Гітіс автор понад 420 наукових робіт, зокрема монографічних і оглядових: "Мономерьі для синтетических волокон" ч.І, II и III; "Терефталевая кислота"; "Сигма-комплексьі в синтезе и анализе", а також 127 авторських свідоцтв і патентів.

Проф. Гітіс С.С. є висококваліфікованим викладачем вищої школи. Ним розроблені ряд ВУЗІВСЬКИХ курсів, такі як "Строение и реакционная способность органических соединений", "Химия ВМС", "Органический синтез" та ін.

Очолювана з 1973 р. по 1988 р. проф. Гітісом С.С. кафедра хімії ТГПІ була однією із зразкових кафедр інституту, оснащеною сучасними науковими і учбовими устаткуванням і приладами. В даний час він професор кафедри хімії. Створена за ініціативою Гітіса С.С. галузева науково-дослідна лабораторія початкових продуктів для полімерних мембранних матеріалів МХП СССР дозволяє привертати студентів до виконання наукової роботи, поставити на належний рівень весь учбовий процес. Серйозна постановка «НИР» дає можливість поглибити знання студентів і здійснити підготовку вчителя середньої школи на сучасному рівні.

Проф. Гітіс С.С. автор підручника "Практикум по органической и биологической химии" для педвузів. Ряд наукових розробок Гітіса С.С. включені в підручники і монографії. Велика увага приділяється ним при підготовці висококваліфікованих кадрів: під його керівництвом підготовлено і захищено понад 40 кандидатських і 7 докторських дисертацій.

Для Гітіса С.С. характерна практична реалізація наукових розробок в найважливіших галузях народного господарства СРСР. Так за його участю і під його керівництвом створений напрям синтезу мономерів ароматичного ряду для отримання синтетичних волокон і інших полімерних матеріалів.

Розроблені за участю С.С.Гітіса процеси упроваджені на 12 хімічних підприємствах країни.

Проф. Гітіс С.С. нагороджений знаком "Винахідник СРСР".

Науково - практична діяльність С.С.Гітіса була відмічена чотирма дипломами Центрального і обласного правління ВХО ім. Д.И.Менделєєва і двох медалей ВДНХ СРСР. За розробку, проектування і будівництво комплексу освідчено - промислового виробу "Мягчитель-2" в Чебоксарському ПО "Химпром" професор Гітіс С.С. в 1982 р. удостоєний Премії ради Міністрів СРСР.

У 1996 р. вибраний академіком Російської академії природних наук, а також головою Тульського регіонального відділення.

С.С.Гітісом виконується велика науково-організаційна робота. Він був одним з ініціаторів створення Всесоюзного науково - дослідницького і проектного інституту мономерів (ВН1П1М), де протягом ряду років був заступником директора по науковій роботі.

Наукова тематика інституту по хімії і технології отримання ароматичних діамінів, дикислот і їх дихлорангідридів. створювана при його активній участі і керівництві, надалі була реалізована в досвідчено- • промислове і промислове виробництво.

С.С.Гітіс був членом наукової ради "Полімерні матеріали в народному господарстві при Держкомітеті Ради Міністрів СРСР" і є членом секції мономерів в радому з теплостійких полімерних матеріалів АН СРСР.¹

Активну участь брав С.С.Гітіс в постановці і організації науково-методичної роботи в педвузах країни, був членом президії Ради з організації і координації науково-дослідницької роботи в педагогічних вузах МГІ РРФСР, членом вченої комісії з хімії Міністерства освіти РРФСР і членом науково - методичної Ради з органічної і біологічної хімії Міністерства освіти СРСР. Проф. Гітіс С.С. був членом Навчально-методичної Ради за фахом хімія УМО Держкомітету з народної освіти СРСР, також член вченої спеціалізованої ради Тульського політехнічного інституту за фахом 05.03.04.

С.С. Гітіс був головою науково-методичної ради з хімічних наук обласного суспільства "Знание", членом пленуму обласного правління ВХО ім. Д.И. Менделєєва. С.С. Гітіс учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденами: "Отечественной войны второй степени", "Трудового Красного Знамени". "Почета" та 16-и медалями.

Гітіса Семена Семеновича характеризує велика відповідальність за поручені справи, сумлінність у виконанні будь-якої роботи. Він нагороджений знаками "Отличник химической промьішленности", "Отличник народного просвешения", "Отличник просвещения СССР", "За отлччньїе успехи", знаком ГДР "Научно-техническое содружество 1951-1971г.г.", двічі бронзовою медаллю ВДНХ, тричі знаком "Победителю социалистического соревнования» знаком Всесоюзного суспільства "Знание" "За активную работу".

Далі приділимо увагу невтомному досліднику рідного краю Івану Карповичу Фурдику. Скільки у нього книг ніхто не рахував. Як він каже: "Це для мене значення не має. Скільки - не цікавить, цікавить, які вони".

Кілька тисяч томів нараховує його бібліотека - справжня заздрість для шанувальників друкованого слова. Комплекти дореволюційних і радянських енциклопедій, зокрема, Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона у 86 томах, видання 1890-1907 рр., Біографічна бібліотека Ф. Павленка „Життя видатних людей" - 200 біографій, видання 1890 - 1910 рр., "Боль-шая знциклопедия" у 22 томах, видання 1900-1909 рр. Підручники, по яких вчився батько, збірники афо ри з м і в, літе р ату ра для бібліофілів, книги про Велику Вітчизняну війну, багатотомна серія української літератури, Шевченкіана тощо. Довідники, і мемуари, мєдицина, книги про книги, повна серія "Жизнь замечательных людей", повні зібрання класиків, комплекти журналів, підшивки газет. До речі, є підшивки районної газети та багатотиражки "Суворовець" за багато десятків років.¹

А які книги - те потрібно бачити! Їм нема ціни. Від підлоги до стелі - стелажі, заповнені літературою. Час не залишив на них свій відбиток, хоч книгам є по сто і більше років. Чимало томів у власноруч виготовленій суперобкладинці. Це також одне із захоплень книголюба.

Багато в бібліотеці є й мікрокопій із рідкісних книг, які замовляв у бібліотеках Москви, Ленінграда, Києва. А якщо додати, що кожна має, гак би мовити, ще й свою "біографію", історію, чимало з дарчими автографами. Зокрема, Олени Ржевської, Володимира Лідіна, Іллі Еренбурга. Микити Годованця та багатьох інших, з якими підтримував дружні зв'язки, листувався, з відомою письменницею Оленою Ржевською познайомився у Москві після того, як вийшла у світ її книга "Берлин, май 1945", яку видали на всіх мовах світу. У Москві навіть Олена Мойсєївна не змогла придбати її - з такою швидкістю розкупили читачі. Мала тільки авторський екземпляр. Іван Карпович надіслав їй, куплену у Києві, за що письменниця щиро подякувала: "Большое спасибо за то, что Вьі подарили мою книгу", Щиро пишається тим, що має рідкісний екземпляр - заздрість для справжніх бібліофілів – « Похвала книги», видання 1917 року. Коли про це дізнався Істинний інтелігент, справжній ерудит ще того, дореволюційного гарту, Володимир Лідій, здивовано сказав; "Як у Вас, на такій глибокій периферії, є така, рідкісна книга?!" І вілл а в належне ерудиції справжнього книголюба своєю дружбою. Ввів в елітний книжковий магазин у Москві, котрий обслуговував лише письменників, допоміг придбати рідкісний енцикло-педичний словник Павленка, інші цінні книги,

Пам'ятна для нього зустріч із відомим письменником, творчістю котрого захоплювалось і захоплюється не одне покоління - Іллею Еренбургом. Під час війни до солдатів в окопи рідко приносили пошту, Газети, після того, як їх прочи гали, використовували на самокрутки. А от статті Іллі Ерєнбурга зачитували, як кажуть, до дірок - передавали з рук у руки. До речі, в І. Фурдика до цього часу вони зберігаються в домашньому архіві. "Вони мали величезний вплив на нас, - говорить він, - прочитаєш - і відразу б кидався на ворога, ні перед чим не зупиняючись, така була ненависть до фашистів". Дуже тяжка на фронті солдатська служба. Саме про це писав письменник. Не дивно, що під час Нюрнберзького процесу злочинці весь час дивилися на нього таким великим був його авторитет. Коли вже в мирний час Іван Карпович прочитав спогади: "Люди, годьі, жизнь", не втримався, зателефонував Іллі Григоровичу. Відрекомендувався, що з Вінниччини. У слухавку почув: «Знаю, я її визволяв».

Набрався сміливості і сказав, що ніде не може купити книги. Здивуванню не було меж, коли той запросив у гості. Двері відчинив сам: високий, широкоплечий, із щирою привітною посмішкою. Запросив у кабінет на розмову. Вразила багатюща бібліотека з книгами на різних мовах світу. Не втримався і запитав, чи володіє ними. У відповідь почув: "Предстаньте себе, я долго жил в Европе".

Не вірилося, що це - проста, земна людина, яку на фронті обожнювали.

Взагалі, доля подарувала багато зустрічей не просто з цікавими людьми, а й видатними. Серед них - співробітник Академії Наук СРСР Ю. Ліхтенштейн, колишній працівник ЦК КПРС О. Алєксандров, редактор "Альманаха библиофилов" Є. Осєров, письменники І.Стаднюк, І.Безуглий, доктор хімічних наук, професор С.Гітіс, доктор медичних наук, професор А.Бабур та інші.

Звідки у потомственного селянського сина така непідкупна щира любов до художнього слова? Мабуть, таки правду кажуть, що в природи багато загадок. То як крапля роси, що відбиває світ.

Любов до книги обом дітям - Івану і Катерині - з дитинства прищепив^ батько, Карно Григорович. Йому, ще підліткові, вирізнивши серед інших хлопчаків за допитливість, подарувала кілька книг панянка Домбровсь-ка - майбутня письменниця Галина Журба, яку через століття відкрив для земляків його син.

Скільки себе пам'ятає, вдома був культ книги. Найпершим згадується "Кобзар" і.Шевченка, переплетений руками батька - настільна книга. По ній і навчався читати і писати ще в ранньому віці.

Мама, Єлисавета Мартинівна, садила маленького сина на припічку, де блимав каганець, займаючись нехитрою жіночою роботою, слухала, як читав син Шевченкові вірші.

Дочитувались до того, що обоє плакали над долею Катерини.

До революції у Соболівці була палітурна майстерня, якою володів місцевий єврей. В ній працював Карпо Григорович. Пізніше навчив цього ремесла і сина. Взагалі між ними були не просто міцні родинні стосунки, а й духовні. Батько - прекрасний оповідач, вмів зацікавити своїми розповідями будь-кого. Брав участь у війні 1914 року, служив у Петрограді. Волею долі зустрічав і слухав виступ Леніна разом з односельчанином Пантелеймоном Дудні-ченком на Фінському вокзалі. А пізніше, коли цар Микола І зрікся престолу, дивився, як той ріже дрова, дивувався з цього.

Був у селі визнаним бджолярем, столяром, хліборобом, слюсарем, зброярем – вмів ремонтувати зброю, книголюбом.. Ніхто на всю округу не вмів майструвати таких прядок як він. Прожив 97 років. Якось приніс з базару лікарську сумку з інструментами, яку на щось виміняв. Вона й досі зберігається в родині. Це дало поштовх до вибору професії медика юному Івану Фурдику.¹

Закінчивши медучилище, у перших лавах призваний на початку війні в діючу армію. Був, як мовиться, в самому пеклі її -на передовій. Доля подарувала найдорожче - життя, хоч і не раз випробовувала. Після поранення ~ знову були фронтові будні. Впродовж усього життя щиро дякує їй за ту особливу прихильність своїм багатющим таланом, багатством багатогранної душі, що випромінює тепло і добро. Це не просто неординарна особистість, а феномен людини, яка залишила глибокий слід на землі, увіковічнила історію рідного краю, відкрила імена своїх земляків. Одним словом • справжній мудрець. Все життя працював фельдшером невідкладної медичної допомоги у Соболівській дільничній лікарні. Не просто сумлінно ставився до своїх обов'язків, а по-справжньому був відданий улюбленій справі, 43 роки віддавши медицині.

Але десь на дні його серця ще в юності зародилась велика любов ще й до краєзнавства. Всі свої короткі відпустки проводив у архівах, і бібліотеках Москви, Києва, Ленінграда, Вінниці, записував спогади старожилів. По крихтах збирав історію Со-болівки, вивчав історичні документи про рідне село. Співавтор документального нарису про рідне село у книзі „Історія міст і сіл. Вінницька область". Він є не тільки ініціатором, а й творцем музею села та музею місцевого цукрозаводу. Багато зроблено ним добрих справ - аж не віриться, що їх здійснила одна людина. Скільки для цього потрібно мати запалу в душі, прагнення жити і творити для людей, зробити історію ближчою для них, доступнішою, зрозумілішою.

Як батька, доля його також щедро обдарувала талантами. І воно й не дивно, бо сильна своєрідна аура родинного обійстя, де 80 літ тому благословилась на світ добра людина і засвітилось яскравою зорею життя. Не одне покоління Фурдиків топтало тут стежки. Побудувавши свою хату, Іван Карпович не зруйнував батьківську. І вона - як оберіг для нього, найкращий спогад. За всім завжди бачиться праця матері и батька, їхня мудрість, своєрідний зв'язок між поколіннями захисток і прихисток, коли душа затужить. Бо, як писав В. Жуковський: „Не говори с тоской: их нет. но с благо-дарностию: были".¹

Більше сотні літ тому юний Карпо Фурдик змайстрував приклад для рушниці одному пасічнику. За це той подарував дві бджолосім'ї. А тут якраз - армія. Мама дві зими тримала їх в хаті, бо не знала, що з ними робити, Біля батьківських І вуликів порається нині Іван Карпович, щедро передаючи цю науку тим, хто прагне нею оволодіти. Кілька років тому громада села, віддаючи данину його мудрості, врівноваженості, справедливості й авторитету, попросила очолити раду старійшин Соболівки і цим визнанням, мабуть, сказано все.

Розповімо ще про видатну поетесу Галину Маврикіївну Журбу, яка народилася на хуторі Олександрії, поблизу села Соболівка Гайсинського повіту, тепер Теплицького району. Походила із шляхетсько-ополяченого роду Домбровсь-ких, з закутку родинного вогнища якого жевріли генетично-козацькі жарини. Саме від батька Галина вперше почула прихильне, шанобливе: «Україна, Шевченко».

Спілкування із селянським довкіллям., раннє знайомство з народними звичаями, побутом, моральними поняттями, з пісенною творчістю, з окремими творами українських письменників збудило в дівчині бажання прислужитися народові, серед якого жила. А що всім серцем прийняла його слово і мала від природи хист до словотворчості, то ще зовсім в юному віці тут, на хуторі, пробує писати вірші, оповідання - відразу й тільки українською мовою.¹

І це - незважаючи на те, що вдома-таки розмовляли по-польському.

Письменниця згодом у своїх спогадах не раз поверталася до теми власного зу країн ще ння. «У мене починає рішуче переважати українськість чуттєво й світоглядно». Відтоді й на все життя вона віддає перевагу Україні. Шануючи свою «метричну» націю за культуру, шляхетність, патріотизм, романтизм, осуджує експансивні - домагання Польщі - «від можа до можа». Так само ненависна їй московська імперська загре-бущість: «Хто проти Росії, до того моя прихильність». Улюбленою, часто вживаною фразою Галини, що викликала добродушні насміхй полонізованого оточення, була: «Мої українці!..»

Симпатії та співчуття до «нашого народу, до наших наївних, як діти, прекрасних Степанів, Онисьок...» і надиктували їй у батьківському затишку («Ліс, повітря, спокій, харчі та гніздо родинне») цілу книжку оповідань «З життя», яку 1909 року ' випустив у світ одеський видавець Андрій Ніковський. У творах проникливо змальовано картини подільського села, самобутню культуру хліборобів, на-^; родні волелюбні прагнення, Серед гострих проблем - осуд і соціального й національного гніту. Прозу Галини Журби охоче друкують у київських часописах. Успіх був чималим і навіть скандальним: так, за публікацію відверто антисамодержавного оповідання «Коняка» було конфісковано весь наклад журналу «Українська хата», а редактора Павла Богацького кинуто до в'язниці.

Морозного січневого ранку 1912 року 22-літня літераторка вперше завітала до Києва. Своєю увагою її оточили й підтримали «метри» словесності Микита Шаповал, Гнат Хоткевич, Людмила Старицька-Черняхівсь-ка, Олександр Олесь... Всі вони з прихильністю ставилися до «нетипової полячки», котра підкреслювала: «Я завжди і всюди - українка». Відтоді протягом кількох років почергово мешкає то в місті над Дніпром, то на подільському хуторі. Співробітничає із часописами «Українська хата», «Засів», а щоб у тодішній громадянській розрусі вижити, підробляє то технічними перекладами (знала кілька мов), то наймаючись рубати дрова. ¹

Всією душею прийняла Галина Журба Українську революцію. Бере участь у різних громадських заходах, організовує літературно-мистецьку групу «Музагет», перейняту новими творчими завданнями трудівників національної культури (Олекса Слісаренко, Дмитро Загул, Лесь Курбас, Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Терещенко). Разом Із Павлом Тичиною працювала в газеті «Нова рада», а з 1919 року, з приходом до влади червоних комісарів, з ним же - в радянському видавництві «Все-видат». Залишила цікаві спогади про «сонцекларнетного» поета - про його редакторську й поетичну працю, про приятельські стосунки з ним, про характер і побут, про те, як «усі його дуже любили», також про його різкі метаморфози в коловороті по-літичних змін («Те, що вийшло під совєтами з Тичини, - цілковите заперечення того безпосереднього, чудесного Тичинки, якого я знала. Навіть обличчя зовсім не те, наче інша якась людина»).

Чимало ще чого зберегла у своїй пам'яті спостережлива, об'єктивно розважлива, іронічна Галина Журба: зустрічі з Оленою Пчілкою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Миколою Садовським, Миколою Вороним, з «молодесеньким Максимком Рильським,., що ходить замислено по кімнаті, заклавши руку за пазуху гімназійної блюзи», та багатьма-багатьма іншими. У зафіксованих нею свідченнях - тривожна доба громадянської бойні, моменти діяльності Центральної Ради, злочини муравйовщини, зародження, боротьба різних політичних угруповань, настрої, сумніви, вагання діячів літератури й мистецтва в умовах, коли непросто було визначатися.²

Встигнувши йде видати в Україні збірку оповідань «Похід життя» (1913), Журба у передчутті репресій емігрувала до Польщі, а 1939 року - до Америки, де й померла на 91-му році життя. У США була в числі засновників творчого об'єднання українських еміграційних письменників «Слово». За «залізною завісою» написала і видрукувала багато прозових і поетичних творів, зокрема повість «Зорі заповідають» (1933), поему «Не-тря» (1935), повісгь-хроніку у 2-х томах «Революція йде» (1937 - 1938), роман «Тодір Сокір» (1967), цілий ряд автобіографічних, мемуарних видань, з тому числі книгу спогадів «Від «Української хати» до «Музагету» (1962) та інші. Тематика, образи, мотиви, свідчення, міркування - це відгомін українського суспільного життя напередодні революції та у перші порево-люційні роки. Досить відчутне в її творах відлуння рідного Поділля.

Заокеанська літературна критика високо оцінювала мистецькі здобутки нашої землячки, ставлячи їх «на перше місце між еміграційного письменства» і вважаючи, що вони «увійдуть у класику української літератури». Захоплено зустріли повернення імені та слова Журби в Україну після тривалого замовчування сучасні наші письменники і літературознавці, яким ще належить грунтовно дослідити, систематизувати й оприлюднити творчу спадщину майстра художньої літератури. Письменниця варта найщирішого пошанування і нами, земляками. Сад її творчості переважно розвивався й плодоносив у чужих краях, але зродився він на вітчизняному грунті, з наших джерел, з нашого коріння. Він квітував і квітуватиме Україною.

Приділимо також увагу заслуженій учительці Євгенії Давидівні Тондій, яка народилася 8 лютого 1918 року в селі Цвіліківцях Кам’янець-Подільського району Хмельницької області в родині священика.

Дід, прадід Давида Тондія були ткачами. Ткали рушники, скатертини, доріжки, рядна та килими на всю округу!

Дід Тимофій дав освіту всім своїм 4 синам, в тому числі і найменшому Давиду. Навчався Давид в трирічній церковно-приходській школі на відмінно. Від природи мав гарний голос, любив співати, з легкістю опанував музичну грамоту. Навчився грати на скрипці. По закінченню навчання йому було присвоєно звання регента хору. Призначення Давид Тондій отримав у село Орлівку на посаду вчителя церковно-приходської школи. Доля послала йому зустріч зі своєю половиною – сільською дівчиною, також з родини ткачів, Тарасюк Федорою Леонтіївною., яка також співала в церковному хорі і мала прекрасний голос. Це було в 1901 році. В 1902 народився в них первісток – син Андрій. В цей час приходить батькові Євгенії Давидівни запрошення працювати в придворному академічному хорі в Петербурзі. Та Давид вчинив мудро.¹

Він палко любив своє Поділля з вишневими садками та солов’їним співом, йому подобалася робота сільського вчителя, і він делікатно відмовився.

Згодом народилася дочка Євгенія, сини Дмитро та Микола. С’імя Тондіїв жила в любові та злагоді.

Та в 1916 їх життя докорінно змінилося. Влітку на освячення церкви в Орлівку приїхав архієрей з Кам’янця-Подільського. Його вразила майстерність сільського церковного хору, керованого Давидом Тимофійовичем Тондієм, який супроводжував церковну відправу. Пізніше архієрей запитав: „Скажіть, а світських пісень ви так само гарно вмієте співати?” Кохаючись з дитинства в українських народних піснях, Давид відчув себе як риба у воді. Поряд з народними піснями, хор виконав пісні в обробці Лисенка, Бортнянського, Веделя, чим глибоко вразив архієрея. „ З твоїм голосом та умінням бути тобі священиком, щоб голос твій лунав у церкві і чарував людей. Я тебе висвячу.”

Так і сталося. В Кам’янець-Подільському кафедральному соборі під час служби Божої Давида Тимофійовича Тон дія було висвячено на священика.

Перше його призначення на цій посаді було в селі Цвіліхівці за 8 кілометрів від Кам’янця-Подільськогою.

Старші діти вже всі навчались, але вони були дітьми сільського вчителя, а от Євгенія Давидівна, котра народилась 8 лютого 1918 року, вже була донькою церковнослужителя, за що згодом і пережила клеймо попівської дочки.

Батьки переїздять в село Петрашівку і поселяються в хаті діда Тимофія. Батько служить в церкві. В 1925р. Євгенія іде до першого класу, де зазнала знущань і утисків як попівська дитина. Всі підручники були спрямовані на атеїстичне виховання, учні під час бесід на антигітлерівські теми повертали голови в бік дівчинки, з осудом чекаючи її реакції. Євгенія тяжко переживала своє становище, що була вона не такою, як усі, але ніколи нікому не скаржилася – усе переживала, стиснувши у маленькому дитячому серці невимовний біль. По закінченню чотирьох класів Євгенію не приймають до 5 класу Соболівської семирічної школи (Вінницька область, Теплицький район) – там не місце попівській дочці. А вона так хотіла вчитися і не могла збагнути, чому вона повинна сидіти вдома. Батьки її втішали, як могли. Старша сестра Євдокія змушена була забрати дівчинку до себе, вона на той час працювала вчителькою в селі Орлівці, де Євгенія закінчила 7 класів на відмінно і була рекомендована на педагогічні курси до Бершаді для отримання фаху вчителя початкових класів. На той час не вистачало вчителів. Це був 1933рік, рік голодомору в Україні. На все життя Євгенія Давидівна запам’ятає події тих років, коли смерть дивилася людям в очі, коли потрібно було жити серед померлих під тинами людей. Голодна і холодна вона вчилася на відмінно, але… хлопчина –земляк впізнав її і на комсомольських зборах перед усіма сказав, що ворог знаходиться серед них і не місце їй знаходитися серед майбутніх вчителів. Трапилося це на останньому курсі навчання. В Євгенії потемніло в очах, весь світ звалився на плечі тендітної дівчини. Вона нічого не бачила перед собою, тільки чула, як чорною зливою, шквалом брудних звинувачень сипалися на неї слова її товаришів. Дякувати Богу, завуч цих курсів був людиною поміркованою і наказав їй на наступний день принести довідку Петрашівської сільської ради про те, що її батько не священик. На ту пору церква вже була закрита і батько працював в колгоспі, про що і була видана відповідна довідка. Не було жодного слова про те що він був священиком (ще й через те, що любили сім’ю Тондіїв у селі). Не чуючи під собою землі дівчина прибігла з Петрашівки і Бершадь вже в другій половині наступного дня. Розшукувала секретаря комсомольської організації, щоб віддати довідку. Сподівалась на справедливість. Їй назустріч вийшов той самий завуч і взяв довідку, сказав:

- Не турбуйся, йди до класу, а я це віддам це кому треба.

З теплотою в серці все життя потім Євгенія Давидівна згадувала цю людину. ¹

По закінченню педкурсів Євгенія стала вчителькою 3 класу в Орлівській школі. О, з яким трепетом вона ішла на перший урок. Її мрія здійснилась – вона має можливість вчити дітей. Від цього часу і до 1979 року, коли вийшла на пенсію, не полишало її почуття любові до своєї професії та відданості дітям.

З 1935 – вона вчителька Петрашівської середньої школи. В 1936 вийшла заміж. Подружжя жило щасливо в оточенні дружних братів і сестер Тондіїв. Любов до пісні передалася всім дітям. Всі вони були педагогами, а до того ще й керівниками хорових колективів.

В 1936 році Євгенія Давидівна, маючи прекрасний голос, їде на прослуховування до академічної капели „Думка”. В конкурсі брало участь понад 600 учасників, але вибрали тільки 40. Серед щасливчиків була і вона. Радості не було меж! Вирішили разом з чоловіком переїхати до Києва, але в „Думці” вона пробула лише два місяці. Тяжка хвороба чоловіка повернула дівчину до Петрашівки, де вона знову вчителює. Навчаючи дітей в молодших класах, вона і сама навчалася. Так закінчила 10 клас, отримала середню освіту.²

Згодом народився первісток – синочок Леонід, ще пізніше – донечка Галинка. Але незабаром похоронила чоловіка. Тяжко було: на руках двоє малих дітей.

У війну тяжко працювала на полі, поховала батьків, братів, ставила на ноги дітей, засіваючи їхні душі чистими зернами віри і надії.

В 1951 одружується вдруге. Він був також вдівцем, мав двох синів, для яких Євгенія Давидівна стала мамою. В 1952 народилася спільна дочка Лариса. Так Євгенія Давидівна стала матір’ю 5-х дітей.

З 1958 року перевели її працювати в Соболівську середню школу №2, де чоловік, Захарій Йосипович Продан, був директором.

Важким було життя. Вищу освіту змогла здобути лише в 1960 році, закінчивши заочно Уманський педагогічний інститут. Клеймо попівської дочки переслідувало її потягом всього життя.

На старість залишилась одинокою: помер чоловік, син Віталій та донька Галина, інших дітей розкидало по світі. Та все ж не полишає Євгенію Давидівну життєвий оптимізм, завжди рада була бачити у своїй хаті гостей. З теплотою згадувала педагогічний колектив Соболівської школи на чолі з директором Юрієм Федоровичем Головкіним, який не забував про неї і постійно запрошував на всі урочистості, що відбувались у школі.

Казала, що такі зустрічі давали їй наснагу до життя, спогади про яке так і називаємо – „ Моє життя”

Брати та сестра Євгенії Давидівни були талановитими. Старший, Андрій, був високо інтелігентною людиною. Він свого часу закінчив Кам”янець-Подільський університет, у якому був диригентом, керівником студентського хору. Особисто знайомий з Миколою Дмитровичем Леонтовичем. Він, як і Леонтович, працював у жанрі обробки народної пісні для хору.

Брат Дмитро також вчителював і був керівником хору.

Брат Микола проживав з родиною в селі Удич, був учителем, керівником хору, прекрасним поетом та художником.

Особливе ставлення в Євгенії Давидівни було до пісні. Це була і її розрада, і її порада, яка давала наснаги, сили для життя. Керувала хорами:

- з 1952 – в Петрашівській середній школі,

- з 1959 – учнівським та вчительським в Соболівській школі №2,

- сільським колгоспним хором (Соболівка).

Лебединою піснею Євгенії Давидівни було створення жіночого вокального ансамблю „Українка”.

Вірна цьому святому куточку,

Де сади – не сади, -вишняки.

Мережкову вкраїнську сорочку

Одягнула в далекі світи.

Ці жінки, палко закохані в пісню, маючи прекрасні голоси, радували своєю майстерністю не тільки жителів Соболівки, але й навколишніх сіл, сусідніх районів. Були дипломантами І Всесоюзного огляду творчості, двічі були учасниками республіканської радіопередачі „Золоті ключі”, виступали на обласній та районній сценах. Жодного свята не проходило без них. Їх любили люди, кохались в їх піснях.

Євгенія Давидівна Тондій збирала думи, приказки, прислів’я, пісні, загадки аби зберегти світлі образи минулого, відкрити нащадкам духовний світ пращурів, які завжди прагнули волі, щастя і краси. Особливо близькими були їй ліричні пісні, наповнені щирими почуттями.¹

Класична поезія народного життя, вірувань, обрядів, присвячених кожній порі року завжди нагадували Євгенії Давидівні дитинство. Багато обрядових пісень, записаних від неї, зараз є в репертуарі зразкового дитячого фольклорного гурту с.Соболівки „Цвіт папороті”.

Саме від Євгенії Давидівни ми вперше дізналися про звичай на Маковія святити криниці. Наші прадіди вірили в чудодійну силу води і в те, що вона очищує і зцілює людей.. Криниці прикрашали чорнобривцями, люби стком, васильками і водили навколо них хороводи, співаючи пісень.

Померла Євгенія Давидівна Тондій 20липня 2003р.

Похована у рідному селі Соболівці.

Я пишаюся тим, що у моєму рідному селі народилися та зростали такі відомі особистості, які зробили великий внесок в розвиток культури села Соболівки, зокрема, скарбницею мудрості і життя для Соболівки є її працьовиті, талановиті люди: науковець Гітіс С.С., вчителька Тондій Є.Б., а справжнім скарбом світової літератури є наша землячка Г. М. Журба та невтомний ентузіаст - краєзнавець Іван Карпович Фурдик, який вже багато років збирає історичні матеріали про минуле свого рідного села.

Висновки

Соболівка... Мила моя, Соболівка...

Тут все говорить,все співає і грає, сміється і плаче... Високо в небо злітає те невидиме сяйво, що єднає душі односельчан з їх корінням, предками, заплітається в вербові лози і летить,летить через віки до скарбниці мудрості і пам`яті народної.

В курсовій роботі було поетапно досліджено політичне, економічне, соціальне становище села від заснування до кінця радянського періоду, а також описано життєвий шлях відомих вихідців із села.

Звертаємось до сивої давнини. До цих пір жителі Соболівки знаходять кремінні знаряддя камяного віку, а це значить, що більше двох мільйонів років тому люди заселяли нашу місцевість ще в часи палеоліту. Знайдені знаряддя праці зберігаються в місцевому музеї історії нашого села. Між іншим у приміщенні ЗОШ №1 І-ІІІ ступенів розташований музей бойової слави, в якому знаходяться експонати часів Великої Вітчизняної війни та війни в Авганістані.

Скарбницею мудрості і життя для Соболівки є її працьовиті, талановиті люди. Справжнім скарбом світової літератури є наша землячка Г. М. Журба. Народилася Галина Маврикіївна Журба (дівоче прізвище- Домбровська), в далекому 1888 році, на хуторі Олександрія, полька за походженням, яка захопилася українознавством. В Соболівці, майбутня письменниця одержала домашню освіту, звідси пролягла її дорога в літеретуру. Батько її був управителем панського маєтку і родина її була заможною. Але це не було на заваді спілкуватись дівчинці з бідними сім'ями, пізнавати їхнє життя. Оточення впливало на виховання Галини Журби. Глибока обізнаність з тодішнім життям соболівчан проявляється в тому, що її творчість розпочинається саме з сільської тематики. її знаменита автобіографічна розповідь « Далекий світ» знайомить нас з хутором Олександрія поблизу Соболівки:: «...Наш дім стояв на узліссі. Ліс обгортав його з усіх боків, застіняв перед світом.

Поземний, гонтою критий, з широким ґанком на чотирьох кольонах, дім мав простодушно-непретенсійний вигляд. Подвійно широкими вікнами замріяно дивився на травник та браму і далі, геть, в димну далечінь, де на овиді синіла Зятьківецька дубина. Довкола шумів ліс тихим, рівномірним шумом; інколи дужче, коли розповідав епос давноминулих днів; часом тихіше, впадаючи в ліричний романтизм доби, що саме кінчалось...» Велика літеретурна спадщина поетеси, нашої землячки – Галини Журби повернулася на рідну подільську землю через 100 років від дня її народження.

Невтомний ентузіаст - краєзнавець Іван Карпович Фурдик, який вже багато років збирає Історичні матеріали про минуле свого рідного села. Частину з них він використав при написанні історичного нарису «Соболівка», надрукованого в 26 - томному науковому виданні, яке видавалося Головною редакцією Української Радянської Енциклопедії. Один із томів «Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область» вийшов з друк у 1912 році, в якому і надруковано історичний нарис «Соболівка». З того часу зібрано багато нових цікавих історичних матеріалів із друкованих джерел, архівів про Соболівку, які І. К. Фурдик пропонує редакції публікувати на сторінках районної газети «Вісті Тепличчини».

Соболівська земля подарувала світові не один десяток видатних людей, які стали на найвищий ступінь визнання. Серед них Герої Соціалістичної Праці: колишній директор цукрокомбінату М.П. Черкасова,свинарка М.П. Бабенко: професор, доктор фізико-математичних наук Г.Є. Грабчак: генерал-майор О.С. Венгер: поетеса Тетяна Яковенко та багато інших.

Я дуже пишаюся тим, що народився в такому мальовничому куточку нашої рідної країни, як село Соболівка. Але прикро констатувати той факт, що через 132 роки завод припинив своє існування. Пусткою віє з території комбінату. Більше 450 робітників та технічних працівників залишилися без місця роботи...Не діють на даний час і МТС, будинок побуту, кирпічний завод, міні-завод по переробці молока, перевалочна база, нафтобаза. Вітер гуляє в короварниках і в свинарниках колишнього колгоспу «Росія». Цілими родинами покидають своє рідне гніздечко жителі села, в пошуках кращої долі. Але я всеодно люблю своє село, даже таким яке воно є на даний час, в надії на те що наш народний Президент зробить усе можливе, щоб наш край знову процвітав і в усіх селах нашої квітучої неньки-України щебетали веселі дитячі голоса. І я дуже в це Вірю.

Список використаних джерел та літератури

Джерела

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археологической комиссией. Петербург., 1878;

2. Боплан Опис Укаїни – Л. – 1991;

3. Молчановський Н. В. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года преимущественного по летописям. – К. – 1884;

4. Труды комитета для историко-статистического описания Подольской Епархии. – Выпуск третий. – 21 июня 1783;

5. Труды Подольского Епархиального историко-статистического комитета. – Выпуск девятый. – Камьянец-Подольский., 1901;

6. Яблонський О. Історичні джерела. Польща в XVI ст. Т. 22. – 1999;

Підручники та монографії

1. Історія міст і сіл УРСР. – Вінницька область. – К. – 1972;

2. Піддубняк О. З глибин віків. - Львівська політехніка. 1993;

3. Фурдик І. К. Нарис з історії села. – 2001;

4. Зайцев Ю. Історія України. – Випуск 4. – Л. – Світ, 2005;

Періодичні видання

1) журнали:

1. Від батька до сина. // Бджоляр. – 2004.- №6;

2. Вшанування землячки // Прапор жовтня.– 1991. - 31 січня - №14;

3. Миколайчук Т. Побут і культура. // Культура ХХ ст. – 1997. – №12;

2) газети:

1. Бабур Велика Вітчизняна війна. // Теплитські вісті. – 2002;

2. Бортняк Анатолій Чарівниця слова з-під Соболівки. // Вінниччина. – 23 грудня 2003;

3. Бортняк Анатолій Завжди і всюди була Українкою // Зоряна криниця. – 26 грудня 1998;

4. Гайдамацький рух на Україні в XVII ст. // Наукова думка., 1970;

5. Голубченко І. Повернення із забуття // Вісті Тепличчини. – 1 лютого 1997;

6. Гречанюк М. Спогади // Вісті Тепличчини. - 17березня 2004р;

7. Гульдман Памятники старины в Подолии. – Камянец-Подольськ., 1901;

8. Калитко С. Богдан Хмельницький і наш край // Вінниччина. – 23 листопада 1995р;

9. Кантарчук Сільсько-господарська виставка. // Теплицькі вісті. – 1998;

10. Карпунько Голод – винищувач життів. // Тепличанка. – 2003;

11. Карчевський Район розформовано // Тепличанка. – 2002;

12. Колісник Завод працює // Тепличанка. – 1997;

13. Панчук Н.Незрадливий книголюб // Погляд. – 5-11 жовтня 2006р;

14. Тондій Є. Моє життя // Тепличчина 27 вересня 2003р;

15. Фурдик І.К.. З історії села Соболівка // Вісті Тепличчини 2 серпня 2003р;

16. Фурдик І. і Кантарчук П. З Україною в серці. // Тепличанка. – 15 березня 2001р;

17. Хавлюк Теплицький район під впливом революції // Теплицькі вісті. – 1995;

18. Холодний Л. Буде залізниця // Киевлянин. – 15 березня 1897р;

19. Холодний Л. Перша сільсько-господарська виставка // Червоний край. – 28 жовтня 1926р;