ДИПЛОМНАРОБОТА

Художня своєрідність роману Ю. Мушкетика «Гайдамаки»

Зміст

Вступ

Історична основа і історія написання роману Ю.Мушкетика «Гайдамаки»

Образна-система роману Ю.Мушкетика «Гайдамаки»

Конфлікти в романі Ю.Мушкетика «Гайдамаки»

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Сьогодні наше суспільство переживає складний процес націотворення та державної трансформації, важливу роль у якому відіграє історія. Саме вона, як наука про минуле, несе знання про розвиток соціального життя народу країни.

Поширенню та розумінню минулого засобами слова допомагає художня історична проза.

Сьогодні історична проза залишається пріоритетною як з точки зору суто кількісних критеріїв, так і з огляду на якість осмислення минулого засобами слова, яке вносить у ці твори актуальний зміст, функціонально перетворюючи їх в акт сучасності, наголошуючи на історичному досвіді, здобутих і втрачених моральних цінностях.

Звертання до подій минулого сприяє розумінню історії як діалектичного процесу, усвідомленню залежності долі людини від суспільних обставин, формуванню історичного мислення, яке і робить можливим розуміння особистістю своєї ролі в суспільстві, шляхів самореалізації та самовираження.

Історична проза Юрія Мушкетика цікава не лише в плані інтерпретації фактичної історії, але і як форма реалізації узагальнених моделей людської поведінки, універсального аспекту подій.

Актуальність дослідження визначено місцем історичної прози Ю. Мушкетика, зокрема роману «Гайдамаки», в українській літературі другої половини ХХ століття, зумовлено не лише потребою її осмислення відповідно до сучасних літературознавчих вимог, пошуків нових підходів до її вивчення, потребою узагальнення наявних спостережень над творчістю прозаїка, а й необхідністю введення індивідуального художнього досягнення Ю. Мушкетика в контекст літературознавчих уявлень про сучасне українське письменство.

Вагомий внесок у вивчення історичних романів Юрія Мушкетика зробила Лада Федоровська. У своїй книзі «Романи Юрія Мушкетика» авторка розповідає про творчий шлях письменника, знайомить з формуванням його індивідуального стилю. А в іншій праці – «Жити на чистих берегах...Проза Юрія Мушкетика: роки вісімдесяті» – аналізує зміни, які відбулися у творчості автора.

Також свій внесок у вивчення історичної прози Юрія Мушкетика зробив Кость Волинський.

П’янов В. у книзі «Визначні, відомі «та інші»: спогади, есеї, нариси» здійснив ґрунтовний огляд життєвого і творчого шляху письменника.

Віктор Бєляєв у статті «Полум’я народного гніву» розповідає про вихід нового роману Юрія Мушкетика «Гайдамаки». Аналізує головну ідею роману, персонажів, історичну основу.

Надія Кливняк у статті «Майстер історичної прози» характеризує творчість Юрія Мушкетика, наголошуючи на тому, що від роману до роману творчий почерк Юрія Мушкетика все більш увиразнюється, набуває неповторних рис.

Михайло Слабошпицький у статті «Письменник і його герої» показує, як письменник створює характери своїх героїв.

Валерій Шевчук у статті «Шляхи історичної прози Юрія Мушкетика « розповідає про творчі шукання письменника.

Стаття Федора Кейди «З відстані століть (Коліївщина в романі Юрія Мушкетика «Прийдімо, вклонімося...») присвячена аналізу двох романів – «Гайдамаки» і «Прийдімо вклонімося...».

Анатолій Шпиталь у статті «Історична проза Юрія Мушкетика» аналізує творчий шлях письменника.

Анатолій Гуляк і Федір Кейда у статті «Концепція героя в романах Юрія Мушкетика про Гайдамаччину» розкривають морально-етичну проблематику, нелегкі питання становлення людської особистості.

Одним із останніх в доробку письменника є дисертація Горбач Наталі Вікторівни «Історична проза Юрія Мушкетика». У якій авторка досліджує особливість трансформації історичної правди в художню, осмислює жанрову своєрідність творів.

Мета нашої роботи – проаналізувати художню своєрідність роману Юрія Мушкетика «Гайдамаки».

Об’єкт дослідження – історичний роман Юрія Мушкетика «Гайдамаки»

Завдання роботи полягає в тому щоб:

а) з'ясувати історичну основу роману та історію написання;

б) проаналізувати образну систему роману;

в) проаналізувати конфлікти в романі.

У роботі використано історико-літературний, літературно-критичний, порівняльно-типологічний, системно-описовий, біографічний, аналітичний методи літературознавчого аналізу.

Результати дослідження можуть бути використані при викладанні літератури, у подальшій розробці обраної теми, у шкільній практиці на уроках та факультативних заняттях.

Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

І розділ. Історична основа і історія написання роману Ю. Мушкетика «Гайдамаки»

Протягом століть український народ вів героїчну боротьбу за свою свободу. Особливе місце у цій боротьбі займають повстання та гайдамацький рух в 20-60 роках, ХVIII ст.

8 січня 1654 роках в стародавньому українському місті Переяславі відбулася козацька Рада, на якій було вирішено укласти угоду між Україною і Московською державою. Проте, шляхетська Польща не полишала спроби повернути під свою владу колишні українські землі. Лише за так званим “Вічним миром” 1686 року правлячі кола шляхетської Польщі відмовилися від зазіхань на Лівобережну Україну, однак Правобережжя залишалося під владою Польщі [32, 15].

Після закріплення на Правобережній Україні, польська влада почала заохочувати переселення селян на спустілі від безперервних війн землі. Було оголошено про так звані слободи, оселившись на яких, селян звільняли від повинностей на 15-30 років. Ці заходи справді сприяли швидкому залюдненню Правобережної України. Тут почався інтенсивний розвиток сільського господарства, ремесел, промислів, внутрішньої торгівлі, зростали міста і міцніли містечка, посилювались економічні та культурні зв’язки.

Одночасно відбувалося подальше зростання поміщицького землеволодіння і посилення феодальної експлуатації селянства. Польський історик Станіслав Кутшеба писав, що пан, користуючись необмеженою владою, мав право на свій розсуд накладати на селян різні побори і повинності [29, 187]. У зв’язку із зростанням феодального землеволодіння та інтенсивним розвитком товарно-грошових відносин, на Правобережній Україні швидко збільшуються численні повинності і побори з селян. Протягом року селяни від всіх господарств відпрацьовували панщину по 3 дні на тиждень, що складало близько 160 днів на рік. Крім панщини, селяни виконували різні повинності. Цілий ряд документів свідчать, що селяни працювали в панських маєтках по 12 годин на день взимку і 19 годин влітку. Поміщики часто переносили зимові панщинні дні на літо, тих, хто не виконував розпорядження пана чи управителя, примушували відпрацювати силою: били різками, інколи катували. Поміщики встановлювали не тільки кількість днів, а й кількість годин, протягом яких селяни повинні були працювати на панщині. У поміщицьких господарствах особливо важкими Були роботи, які виконували всі селяни в залежності від розміру своєї землі. Від одного лану відробляли по 4-6 днів на тиждень, від півлану – 3-4 днів на тиждень, від чверті лану – 2-3- дні, від 1/8 лану – 1-2 дні. Поміщики часто запроваджували в своїх маєтках так звану урочну панщину, при якій кріпаки зобов’язані були виконувати протягом дня визначену паном роботу [29, 55].

До становища селян було зведене і козацтво, що існувало на Правобережжі. Коли польський уряд збройною силою знищив козацькі полки, козаки змушені були працювати на поміщиків і козацьких старшин. Голота не брала участь у виборах козацької старшини та у розв’язанні поточних питань, що розглядалися козацькою радою. Тому між козацькою старшиною і поміщиками та козацькою голотою завжди точилась боротьба [32, 27].

Нещадна експлуатація українських селян посилювалася національно-релігійними утисками. Польська шляхта і католицьке духівництво, здійснювали політику насильницького покатоличення і ополячення народу. Різні утиски примушували православне духівництво переходити в унію (поєднання православної церкви з католицькою), а за духівництвом часто переходила й громада. На чолі боротьби стає Мелхіседек Значко–Яворський, ігумен невеличкого монастиря на Київщині. Він розуміє, що потрібна зовнішня допомога. Польща на той час вже була послаблена. Сусідні Прусія та Росія шукали приводу для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої Такою причиною для Росії був утиск православних, а для Прусії — пригнічення протестантів. Мелхіседек неодноразово звертався за допомогою до російського царя та польського короля, дістав від них деякі документи, що забезпечували православних від утисків. Боротьба уніатів з православними стає справою державною. На захист православних в Польщі став російський уряд. Його посли вимагали поліпшення становища для православних . І польський уряд пішов на поступки.

Населення Правобережної України, пригноблене і жорстоко визискуване, прагнуло скинути тяжке іноземне панування. Ці прагнення знайшли свій яскравий вияв у збройному повстанському русі гайдамаків. Гайдамацькі загони в основному складалися з селян, запорізької сіроми, наймитів, міщан-ремісників. Поруч з українськими селянами в гайдамаччині брали участь білоруси, російські солдати-втікачі з царської армії, донські козаки, волхи-молдовани, серби, а також польські селяни. У другій чверті ХVIII ст. цей рух зосереджується на території Київського й Брацлавського воєводств, а також у запорізьких степах і дістає назву гайдамацький рух.

Щовесни на Правобережній Україні з’являлися гайдамацькі загони, які нападали на шляхетські маєтки, палили або захоплювали шляхетське майно, знищували документи, руйнували костьоли і уніатські церкви, нападали на орендарів, корчмарів, лихварів та представників гнобительської верхівки – шляхтичів та ін. Запорізька сірома і наймити відігравали найактивнішу роль у гайдамацькому русі [32, 25].

Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 р. після того, як російське військо вступило в межі Польщі, щоб підтримати обрання на польський престол царського ставленика Августа III. Поява російського війська, а також козаків з Лівобережжя і Запоріжжя була з радістю зустрінута українськими селянами Правобережжя, які сподівались, що російське військо знищить польсько-шляхетське панування і Правобережжя буде возз’єднане з Лівобережжям. Цей великий народний рух охопив усю Правобережну Україну. Але російський уряд не був зацікавлений у повстанні, бо боявся що на Лівобережній Україні теж спалахнуть повстання. Силами царизму і польської шляхти повстання було придушене. Частина повстанських ватажків урятувалась. Польські пани віддавали полонених гайдамаків катуванням, садовили на палі, вішали, четвертували. Проте ніякі жорстокі кари не могли припинити гайдамацький рух на Правобережжі.

Навесні 1735 р. на Правобережжі знову почалися заворушення. Незабаром тут з’являється цілий ряд гайдамацьких загонів – Гриви, Медведя, Жили, Харка, Рудя, Іванці. Особливо широкого розмаху набрали дії гайдамацьких загонів у 1736 р., коли вони взяли Паволоч, Погребище, Крилов, Таращу, Чигирин, Сквиру. В 1737 р. гайдамаки взяли Умань, а в 1738 р. – Раків, Гранів, Животів [32, 15].

1750 р. гайдамацькі загони перейшли кордон річки Тясмина. Вони швидко захопили містечко Мошни, спалили його, потім кинулися на Білу Церкву, сплюндрували всю Чернігівщину. Інші загони підійшли під Умань, захопили місто, спалили, зчинили страшну різанину, потім рушили на Вінницю. Повстання 1750 р. на Правобережжі було придушене. Багато його учасників зазнало жорстоких кар. У 60- роках ХVIII ст. пригноблення й визиск українських селян посилювався.

Але гнобителі безсилі були зломити волелюбний народ, і повстання знову охоплюють Україну. Вищою точкою їх стала Коліївщина 1768 р. Її очолив Максим Залізняк. Народився він 1740 року в селі Медведівці на Черкащині. Батьки його були бідними селянами, але, мабуть, хтось у його роду свого часу козакував, бо ще хлоп'ям Максим Залізняк мріяв про козацьке товариство. З цією мрією він подався – у свої тринадцять років – на Січ. Хлопчаки-підлітки там перестали уже давно бути дивиною. Жили своїм гуртом, навчалися шабельного бою, вправлялись у стрільбі, грамоту опановували, обов'язки джур виконували. Курінний отаман, помітивши інтерес хлопчика до гармат, оддав його в науку до січових гармашів.

Чим живилася Січ у межичассі походів? Ловила рибу, полювала звіра, гляділа пасіки, випасала худобу... Максим пішов заробляти собі на харч до монастиря – Лебединського, Мотронинського. В Мотронинському потрапив на очі ігуменові Матвію Значко-Яворському, завзятому борцеві проти засилля в Україні уніатської церкви. Ігумен відчув у Залізнякові якусь внутрішню силу. Максим був людиною великої волі, а з часом став талановитим організатором.

Навесні 1768 р., перед початком повстання, в Холодному Яру поблизу Чигирина з’явилося кілька сотень запорізьких гайдамаків. Їх очолив Максим Залізняк. Цьому неабияк сприяв ігумен Значко-Яворський. Через близьких йому людей він впливав на місцевих ватажків, схиляючи їх до єднання. Освячення зброї відбулося, а разом з ним й освячення гайдамацького руху в Україні [47, 332, 333].

26 травня Залізняк виступив у похід. Загони Залізняка взяли спочатку Жаботин, а потім рушили через Смілу, Корсунь, Богуслав, Канів, Мошни. Повстанське військо швидко збільшувалось. Від нього відокремлювались загони, які йшли в інші райони Правобережжя. Розростанню повстання сприяла поява на Правобережній Україні російського війська, запрошеного польським урядом для боротьби з барськими конфедератами. Українське селянство вірило, що царський уряд підтримує його в боротьбі проти польських панів. Такі ілюзії підтримувало православне духовенство. В цьому напрямі діяв і Мотронинський монастир на Черкащині. Він став ніби центром релігійно-ідеологічного впливу на гайдамаків. Настоятелем цього монастиря був визначний церковний і політичний діяч Значко-Яворський, послідовний борець за православ’я. Швидко рознеслася чутка, що Катерина ІІ видала «золоту грамоту», в якій наказувалося знищити польських панів, а на виконання цієї грамоти кошовий Запорізького війська нібито дав козакам наказ виступити для захисту «благочестивої віри». Перші успіхи гайдамацьких загонів сприяли масовому виступові покріпаченого українського народу проти експлуататорів – польських панів.

У другій половині червня 1768 року загони Залізняка взяли місто та замок Черкаси. Населення міста урочисто зустрічало гайдамаків, виносило їм харчі, давало холодну зброю – ножі та списи. З Черкас повстанці вирушили у напрямку Умані, де зібралась велика кількість магнатів і шляхти. На шляху до Умані гайдамаки оволоділи Богуславом, звідки попрямували до містечка Лисянки Звенигородського повіту. Загін Залізняка щодня поповнювався селянами і міщанами. Взяття гайдамаками панських маєтків і замків, зокрема, страшний розгром Лисянки, навели великий жах на магнатів і шляхту. Пани залишали свої садиби і ховалися в більш надійні, укріплені міста Правобережжя зокрема в Умань [11, 17].

Військові гарнізони Умані складалися із 2000 кінних козаків, найнятих власником міста, магнатом Потоцьким. Крім цього, тут була сотня піших козаків, внутрішня оборона замку під командою Леонарда, а також двісті конфедератів. Гарнізоном командував шляхтич Обух, йому підкорялись полковник Магнушевський і сотник Іван Гонта. Місто було добре укріплене, обнесене високими валами, на яких стояло 34 гармати. Губернатором або комісаром Умані був призначений Младанович, який, дізнавшись про наближення повстанських загонів до міста, наказав козацькому полку, розташованому поблизу, терміново прибути в його розпорядження.

Коли гайдамаки Залізняка наблизилися до Умані, надвірне козацьке військо на чолі з Гонтою перейшло на бік повстанців. Гонта за походженням – український селянин з села Росошок на Уманщині. Оскільки він показав себе справним і хоробрим, а понад те й шляхетьські манери опанував, то незабаром дослужився до сотника. А відтак став заможним, дістав собі на власність двоє сіл. Поляки його поважали, і цілком довіряли [6, 38]. Але Гонта не став зрадником свого народу. Відправлений з Умані для боротьби з гайдамаками, він з загоном перейшов на бік повсталого народу, захист якого вважав своїм священним обов’язком.

19 червня 1768 року повстанці підійшли до Умані. Гайдамацькі ватажки запропонували Младановичу здати місто без бою, але він категорично відмовився. Тоді Залізняк і Гонта наказали штурмувати Умань. Перша хвиля штурмуючих була відбита шаленим артилерійським вогнем. Розділившись на дві частини, гайдамацькі загони і козаки Гонти одночасно атакували місто з півночі і заходу. Штурм продовжувався весь день, а також ніч з 18 на 19 червня. Стояла незвичайна спека, температура повітря досягала 40-45◦, а в місті не було води. Спрага, – пише Вероніка Кребс, – примусила дворян пити вино, мед і різні наливки.[50, 21] Не вистачало і боєприпасів. Становище обложеного гарнізону було безвихідним, що примусило шляхту піти на переговори з повстанцями. Однак Гонта не захотів навіть розмовляти з Младановичем.

Користуючись тим, що ворота були відкриті для переговорів, гайдамаки кинулися в місто. Майже всі магнати і шляхта, в тому числі Младанович, його найближчий помічник Шафранський та інші були вбиті. Взяття Умані сприяло поширенню повстання. Залізняк і Гонта стояли тут близько трьох тижнів, посилаючи загони в інші райони Правобережжя. Як і інші гайдамацькі ватажки, вони сподівалися, що російський уряд підтримає їхню боротьбу проти польської шляхти і що Правобережжя буде возз’єднане з Лівобережжям в складі Росії.

Після взяття Умані гайдамацьке повстання охопило майже все Правобережжя. Загони Неживого діяли в районі Канева, Микити Швачки і Андрія Журби – на Васильківщині, Івана Бондаренка – в районі Брусилова і Макарова. Польсько-шляхетський уряд не мав достатніх сил, щоб придушити бурю народного гніву, і звернуся до Катерини ІІ за військовою допомогою. Царський уряд, наляканий народними заворушеннями і реальною загрозою розповсюдження повстань на території Російської держави, наказав військам негайно перейти російсько-польський кордон і придушити гайдамацький рух [50, 43].

Карабінерський, гусарський, Єлецький піхотний полк і Донська сотня у червня 1768 року вирушили на Смілянщину, Білоцерківщину, Чигиринщину та Уманщину. Командував карателями генерал Кречетніков. Головний удар царського війська був спрямований на Умань – основний опорний пункт гайдамаків. В головній колоні йшли донські козаки полковника Гур'єва.

Знаючи, що повстанський табір міцно укріплений, а тисячне гайдамацьке військо добре озброєне і має хороших коней, Гур'єв підступно заявив Залізняку і Гонті, що царське військо прибуло на допомогу повстанцям і має завдання спільно з ним йти на Волинь проти магнатів і шляхти. Виконуючи наказ Кречетнікова, Гур'єв розташував своє військо біля гайдамацького табору. Йому вдалось умовити Залізняка і Гонту погодитись на те, щоб 27 червня 1768 року гайдамаки спільно з російським військом вирушили на боротьбу проти магнатів і шляхти. З цією метою Гур'єв запропонував Залізняку і Гонті зосередити в одному місці всі військові припаси, а також артилерію. Не підозрюючи обману, керівники Коліївщини виконали пораду російського полковника. В цей час до гайдамацького табору підійшли російські війська під командуванням генерала Кречетнікова.

Вночі 27 червня 1768 року, за наказом Кречетнікова, Залізняка і Гонту було викликано до Гур'єва і заарештовано. Після цього царське військо оточило гайдамацький табір. Почалась масова розправа над учасниками Коліївщини. Коли гайдамаків розбили під Уманню, шляхту опанувала безмежна радість. Захоплених поділили на дві частини: одних – польських підданих відсилали до Браницького, других – до російської влади [9, 213].

Страшна була смерть Гонти. Цілих 14 днів тривало катування, перших 10 днів здирали з нього по шматочку шкіри, на дванадцятий – відрубали руки, на 13-й –вирізали серце, на 14 відтяли голову і 14 шматків виставили на 14 шибеницях по цілій Україні [50, 45].

Доля Залізняка була трохи легша. Засудили його на заслання у Сибір, але він утік, та його знову впіймали і знову вислали до Сибіру. Там він десь і загинув. Проте повстання не припинялися. Вони охопили Брацлавщину, Київщину, Волинь і Галичину. Незважаючи на те, що загони Залізняка, Гонти та інших ватажків були піймані і з ними жорстоко розправилися, гайдамацький рух не був придушений. Царські війська не могли перешкодити розвиткові гайдамацького руху. В кінці серпня 1768 року князь Прозоровський, який командував російськими військами на Правобережній Україні, просив Рум'янцева терміново прислати кілька батальйонів піхоти для посилення боротьби з гайдамаками. Восени 1768 року князь Прозоровський, побоюючись бути відрізаним гайдамаками від Києва, вдруге звернувся до Рум'янцева за допомогою. Останній надіслав Прозоровському загін і одночасно запропонував Київському генерал-губернаторові Воєйкову допомагати Прозорському [6, 83]. Хоч селянсько-гайдамацькі повстання XVIII ст., зокрема Коліївщина, були жорстоко придушені польсько-шляхетськими і царськими військами, вони завдали непоправного удару феодально-кріпосницькому устроєві панської Польщі. Після придушення селянської війни Катерина ІІ вирішила послабити козацький стан в імперії і, передусім, ліквідувати Запорізьку Січ, що було й зроблено уже в червні 1775 року [32, 115].

Боротьба українських і польських народних мас ослабила шляхетську Польщу, яка доживала останні роки свого існування. Ослаблення Польщі було використано феодально-монархічними державами Прусією, Австрією, Росією, які в другій половині ХVІІІ ст. провили поділи Польської держави. У 1793 році Правобережна Україна була приєднана до Росії. Незважаючи на колоніальну політику і гніт царизму щодо України, ця подія мала велике значення в історії українського народу. Відбулося возз’єднання більшої частини українських земель, довгий час розірваних штучними кордонами. Це сприяло зміцненню зв’язків та економічному і національно-культурному розвиткові України.

Роман Ю.Мушкетика «Гайдамаки» був опублікований у 1957 році. Автор прагнув залучити до твору досить широкий фактографічний матеріал і свого часу твір трактувався, як успіх письменника. Роман «Гайдамаки» з’явився внаслідок глибоких роздумів письменника над трагічною історією України, її народу. «Історія кожного народу крута й терпка,– розмірковує відомий прозаїк, – одначе наша – гіркіша за полин. Може, через те на сторінках наших історичних романів та повістей не гуляють веселі мушкетери й рідко віддають в офіру свої життя прекрасним обраницям безпечні лицарі, подібні до Айвенго, вони офірують його товариству, Батьківщині... Ми важко добуваємося до свого коріння, ми ще й сьогодні не заглянули в душу нашого предка, не розгледіли його історичного обличчя в тумані історії. Наша історична свідомість деформована, пам’ять – приспана, приснула, а в більшості населення спить летаргічним сном» [11, 36].

«Гайдамаки» присвячені художньо-історичному осмисленню гайдамаччини – складної частини могутніх національно-визвольних повстань нашого народу проти колонізаторської політики Польщі та Росії в Україні. У центрі уваги Ю.Мушкетика – змалювання трагічного перебігу Коліївщини – піку гайдамацьких рухів і їх фактичного завершення, також формування нової психології вчорашніх селян, які після довгих поневірянь і принижень взялися за зброю в оборону свого права на життя. Перед читачем проходить ціла низка персонажів, кожен з яких сповна зазнав життєвих випробувань.

Відтворюючи історичне минуле в цьому романі, автор виявляє свою обізнаність із першоджерелами, проте домінує тут не фактографія, а людське життя (як історичних осіб, так і осіб, створених авторською уявою), яке репрезентує ідею-домінанту, співвіднесену із сучасністю. Своєрідність цьому творові надає не лише інтерпретація незнаних досі фактів, а й уміння письменника, роблячи можливі психологічні та історичні припущення і наслідків Коліївщини, показати різноаспектні зв’язки минулого і сучасного. Ю.Мушкетик намагається відтворити не тільки історичні події, але й передати дух епохи, який допомагає зрозуміти, що спонукає людей до дії, в тяжких ситуаціях. Зі сторінок роману постав і історичний, і духовно-емоційний, і мислительний, і художній досвід нашого народу [2, 203].

Художній реалізм цієї складної теми значною мірою допомогло урахування письменником такого важливого чинника національної культури, яким є народна творчість, зокрема фольклорна гайдамакіана. Для Юрія Мушкетика фольклорна спадщина – це не лише джерело інформації про історичні події, а й один із засобів пізнання народних оцінок цих подій. Уснопоетична творчість допомогла зрозуміти романістові світоглядні позиції народу на важливому етапі його історичного розвитку.

Гайдамацькі пісні, легенди, перекази й оповідання є продовженням історичної епічної тематики в умовах польсько-шляхетської окупації частини України, зруйнуванню морально-релігійних норм і традицій, перетворення національної еліти на слухняне знаряддя чужої волі, а народу – на покірних рабів [20, 315].

Важливим є також, що гайдамакіана не є адекватним відбиттям перебігу подій, як і життя ватажків руху, усе це детерміноване насамперед вимогами регіональної усної традиції та досвідом художнього осмислення народом історично важливих ідей і фактів [22, 98].

Примітно, що Ю.Мушкетик у романі творчо підійшов до народнопоетичної концепції гайдамацького руху. Передовсім із невичерпної скарбниці фольклорної поезії письменник вибрав саме ті твори, образи й мотиви яких відповідають його романові. Так, уже епіграф до роману «Гайдамаки» – «Славен козак – Максим Залізняк, славне наше Запоріжжя» – є домінантою ідейного змісту твору.

Автор не подає широких картин підневільного життя українського народу. У «Гайдамаках» народна трагедія постає з невеликих реплік окремих персонажів. Так, один селянин з болем говорить: «Подумати страшно ... У селі вже вольних людей майже не лишилося. Куди тільки козаки діваються, і мору немає, і війни теж, а від ревізії усе меншає й меншає» [35, 55]. Люди гинуть від тяжкої праці. За допомогою таких штрихів Мушкетик переконливо показує, як поступово наростає народний опір. При цьому письменник зауважує: «Уже багато літ шагував по Правобережжю вогонь гайдамацьких повстань. Він то розгорався у велике полум’я... то замирав зовсім ... Та жарини не згасли... Верлан, Грива, Гаркуша, Голий, Бородавка і десятки інших отаманів пройшли зі своїми ватагами за останні п’ятдесят літ все Правобережжя» [7, 186]. Автор констатує, що до гайдамацьких загонів йшли звичайні селяни, в яких ще жив волелюбний дух козацтва і які не хотіли миритися із становищем рабів, терпіти далі знущання, що в них пани не знали міри.

"Гайдамаки" – традиційний роман, якому притаманні панорамність зображуваних подій, значна кількість дійових осіб, монументалізм композиції, значна увага до матеріалів, дотичних до позитивного типажу, вміло змонтований сюжет. На відміну від інших письменників Ю.Мушкетик тут демонструє самобутність аналітичного підходу, ґрунтовність у відтворенні соціальних і міжнародних стосунків, пильну увагу до колективної та індивідуальної психології, багатство мовностильових засобів. Уже з перших сторінок роману письменник заявив про себе як знавець рельєфного, художньо-предметного письма з неоромантичним "освітленням". Саме таке "освітлення" вбачається у спрямуванні романіста до самовладного діяльного начала в "національній" особистості, в актуалізації формальних моментів та органічному поєднанню ідей соціального й національного визволення людини.

Чи не найчільніше у цьому плані посідає образ Максима Залізняка. В образі Залізняка письменник прагне органічно пов'язати історично-конкретне, національне із загальнолюдським, показати читачеві не лише видатну історичну особу, а звичайну людину. Тому спостерігаємо за героєм і у вирі історичних подій – у боях з поляками, під час переговорів, у пошуках виходу із складних обставин, у побутовому спілкуванні з козаками на Січі, і в інтимних розмовах з Оксаною, і на самоті.

Оце поєднання особистісного і загальнолюдського, без сумніву, було виявом авангардних тенденцій української історичної прози, яка давно і міцно стала на шлях людинознавства, на ґрунт мистецького освоєння історичних подій через долі конкретних людей [44, 256].

Перебуваючи у центрі подій, постать Максима Залізняка зводиться поступово – міцніє, увиразнюється, втілюючи найшляхетніші риси нації – волелюбність, патріотизм, відвагу, і водночас, чутливість і ліризм натури. В образі Залізняка помітне авторське прямування до фундаментальності, багатогранності, до відтворення історії особистості, перебігу кристалізації її характеру. Ця історія викладається у поєднанні з аналізом визначних подій другої половини XVIII ст., на тлі тогочасних суспільно – політичних обставин.

Прагнучи до якнайповнішого розкриття характеру героя, Ю.Мушкетик у першій частині роману передає безрадісну історію життя Залізняка. З раннього дитинства Максим ріс "буйним", часто бився, хоча ніколи не плакав, часто шкодив паничам і соцьким. Уже з ранніх літ кмітливий хлопчик виявив талант різьбяра по дереву, але по смерті батька полишив цю справу. У шістнадцять років, залишив домівку, подався на Січ, "арготував" у Очакові, працював у наймах. Тяжко пережив він і драму власної сім'ї: рано помер батько, мати увесь вік важко працювала на поденщині, а сестру Мотрю, яка виняньчила Максима, пани Думковські віддали "в придане" на чужину. Тому й піклувався так щиро Максим про сестрину дочку Олю. Власне кажучи, з бажання помститися за сестру і виростає Залізняк – гайдамака. Багатьма сценами, епізодами, навіть репліками письменник ніби накопичує морально – психологічний драматизм, масштаб якого – від окремої особистості – до цілого народу [60, 48]. Та найвищий авторський намір – зобразити свого героя як втілення сутності етносу, що стоїть біля витоків власного самоусвідомлення. Цей план реалізується у другій частині твору.

Набуваючи досвід ватажка, Залізняк уже мріє про об'єднання українських земель, починає краще розуміти внутрішній світ своїх побратимів, а, головне, несхитно вірить у правоту розпочатої справи. Обраний гетьманом, Максим підпорядковує особисті інтереси інтересам народу. Він починає задумуватися: ідеали прекрасні, але чи кожен готовий їх сприйняти духовно, чи не занадто віддалені вони від обставин реального буття, які формують свідомість окремого індивіда. Намагаючись осягнути напруженість мислення людини, її думок і почуттів, Ю. Мушкетик у кращих традиціях класики і в другій частині роману застосовує здобутки поетики внутрішнього мовлення, щоб зримо відтінити вирування суперечливих почуттів героя [55, 98].

Залізняк зацікавив автора як унікальна індивідуальність – велика у військових справах, у взаєминах з однодумцями, у коханні. Максим поступово приходить до усвідомлення того, що він узяв на себе велику відповідальність за народ, який повірив йому, пішов за ним у вир боротьби. Нестримний історичний потік – це енергійна, жива стихія, і Залізняк, мов сконденсована міць цієї стихії, у ньому неначе згустилися століття народного стогону, зойку й бунту. І віки любові.

Цікаво, що Мушкетик не показує втечі Залізняка з-під варти, а лише натякає на це в останньому розділу роману. В епілозі твору із розмови Миколи з дідом Мусієм дізнаємося, що Максим воює десь на Дону, бо, за словами діда, "немає таких кайданів, які б не розбив Максим" [10, 80].

Новаторство Ю. Мушкетика – в акцентації на людинознавчих, психологічних первенях у засобах конструювання образу видатної історичної особистості, у наданні йому політичного загостреного звучання, нового ідейного забарвлення, в поєднанні історичного із загальнолюдським. Не позбавлений роман Ю.Мушкетика і рис неоромантизму, у ньому історичні факти, офіційні свідчення тісно переплітаються з елементами пригодницькими, які, однак, не виходять за межі вірогідного.

Майже паралельно з сюжетною лінією Залізняка романіст розгортає сюжетну канву, пов’язану з образом Івана Гонти. Змальовуючи цю історично загадкову постать, автор веде з читачем діалог про волю і рабство, джерела добра і зла, про життя, ідеологічно детерміноване, й життя, не заангажоване, про проблеми особистості і народу. Саме на цьому образі, на мою думку, найбільше позначилася діалектико-синтезуюча манера художнього стилю Мушкетика. Можливо, саме з Гонти починається розробка романістом надзвичайно складної проблеми морального сумління, яка з часом посяде одне з чільних місць у його творчості [54, 22].

Однією з визначних ознак роману "Гайдамаки" є те, що гострота фабули у ньому підпорядковується ідеї розкриття характеру, в дії, із заглибленням в індивідуальну психологію героя. Чи не найліпше ця ознака твору реалізується саме в образі Гонти. Проведена письменником лінія особистих взаємин "злидарських отаманів" Залізняка і Гонти переконує у тому, що це люди – одержимі духом, великі своїми помислами. Саме через ці образи письменник виносить на суд читача багатий історично-інформаційний матеріал, сентенції загально етичного смислу, порушує проблему побратимства, яке у часи тоталітарного пригнічення особистості й нації набувало підкреслено злободенного звучання.

Залізняк та Гонта дали змогу авторові розвинути міркування узагальнено-філософського звучання: про державу і владу, тимчасове й невмируще, творення й руйнацію. Та найважливішим, на наш погляд, є те, що романіст показав, як очолене Залізняком і Гонтою повстання справді переросло у національно – визвольну революцію. Ідейним підґрунтям якої стала національна ідея з її провідним компонентом – засадою української державності [55, 111].

Моральні уроки історичних романів Ю.Мушкетика зводяться до утвердження простих, зрештою, істин. Не претендує на абсолютну новизну, скажімо, думка про те, що будь-яке добре діло, навіть і наймасштабніше, починається з доброї людини, або висновок про необхідність активного гарту душі на громадські якості. Але письменник, мовби повертаючи свого читача до джерел багатовікового морального досвіду, заново відкриває, який складний шлях проходить людина, людство до осягнення набутих колись-то "нематеріальних" цінностей. Цю вартість кожне покоління має усвідомити самостійно. З цієї сьогоднішньої необхідності й бере початок потреби уважніше глянути в минуле, самовизначитись у потоці часу. Адже пізнати щось у минулому – це краще збагнути й себе самого, що одвіку вважалося найскладнішим.

Не виключено, що робота над історичними творами загострила в письменника відчуття морально – духовної спадкоємності, й він цілком звертався до досвіду свого покоління, до подій, що нині вже стають новітньою історією [48, 125].

Ґрунтовні знання історії власного народу, а так само всезагальної, він являє у багатьох своїх творах, а пристрасть до поглибленого вивчення так званих "білих плям" увінчуються все новими творами, кожен із яких збагачує наші уявлення про історичні події та історичні постаті. Юрій Мушкетик володіє щасливою властивістю поєднувати методику пошуку новизни життєвого матеріалу із відтворенням самого процесу дослідження явища. Він вводить читача у свята святих письменника – у свою творчу лабораторію. З неймовірною відвертістю і щирістю ділиться він із читачем надзвичайно складним, болісним, драматичним, що часто набуває трагічних виявів, процесом пошуку першоджерел, які мали б висвітити істину правду про події, що в історію увійшли під означенням Гайдамаччина, Коліївщина. Писали про ті події до Юрія Мушкетика, писали й після виходу в світ його "Гайдамаків", та нікому не вдавалося так глибоко осмислити історичні події [56, 77].

У творах, основа сюжету яких базується на ґрунті реального буття, Юрій Мушкетик розкривається як вдумливий аналітик, що уміє проникати в суть фактів і явищ робити широкі узагальнення. Якщо уважно вчитатися у твори Юрія Мушкетика, то у них знайдемо реальні прикмети новаторства, елементи модерну, пошуки свіжих прийомів, оригінальних фабул, у яких не завжди можна провести чітку лінію між традиційними засобами і новітніми, сучасними. І це не створює враження стильової еклектики, бо письменник володіє художницьким смаком, чуттям міри і доцільності. Перевага Ю.Мушкетика полягає в тому що він мислить глобально, осягає проблеми загальнолюдські, звісно ж під кутом зору художника слова.

Доробок Юрія Мушкетика багатий і розмаїтий. Об’єктивно вся творчість його присвячена історії – і в тих романах і повістях, сюжет яких зітканий з давніх і прадавніх подій, а в центрі оповіді стоять реальні історичні постаті, і тоді, коли твори присвячені сьогоденню, адже по справедливості вони сприймаються як художній літопис нової доби. До того ж літопис правдивий, позбавлений як рожевого забарвлення, так і дьогтю. Творча манера відзначається тією особливістю, що базуючись на багатому досвіді класичної реалістичної школи, активно, але тактовно, зі смаком збагачується сучасною лексикою, не претендуючи на претенціозну вишуканість і уникаючи архаїчності [4, 155]. Майстерність його виявляється не у зовнішніх ефектах, а в багатстві лексики, щирості інтонації, в народній образності, чутті міри, психологічно вмотивованому відтворенні людських почувань, імпульсів, роздумів, реакцій. Все, чим багата натура, душа письменника, знаходить вияв у його творчості.

Розділ II. Образна-система роману Ю. Мушкетика «Гайдамаки»

Історія пишеться людьми. Вона ж і відбувається в людях. Окрім центральних персонажів роману, у ньому згадуються і деякі відомі історичні постаті, другорядні з точки зору одного важливого образу – образу України. Він присутній в обох частинах роману.

Україна... І перед нами постає безліч різноманітніших образів. Хто згадує безкраї пшеничні лани і блакитне чисте небо; перед ким предстане прекрасна Либідь, або безстрашний Святослав, комусь будуть вчуватися пісні Марусі Чурай. А хто побачить перед собою козацькі полки що виступають у похід... Велич, краса і могутність землі, яку живлять води Дніпра, є одночасно і причиною спустошливих воєн, що терзали тіло України.

Україна постає в образі покріпаченої землі. Чий народ змушували забувати своє коріння, історію, мову, віру. На жаль Україна на протязі багатьох столітть була розділена, це зумовлено її розташуванням і історичними чинниками. Намагаючись звільнити Україну від загарбників, Залізняк замислюється й про об'єднання України, мріє про незалежну державу з єдиною нацією. І кожний, хто приходив до Залізняка і після нього, прагнули об’єднати українські землі.

Гайдамаки – учасники козацького і селянського повстання, яке отримало назву Коліївщина на Правобережній Україні, в ХVІІІ столітті [31, 55]. На жаль образ гайдамаків спотворили польські й російські історики, тому що казали, що це повстання черні, говорили й про те, що гайдамаки були вбивцями, розбійниками, які грабували і вбивали мирний народ. Такий образ існував на протязі багатьох століть.

У своєму творі Юрій Мушкетик намагався об'єктивно відобразити і проаналізувати ті події. Образ гайдамаків відображено в романі, як образ захисників українського народу, які звільняють покріпачений народ. Образи створювались на фольклорних уявленнях про гайдамаків. Гайдамаки змальовані, як сміливі, сильні, шляхетні люди, які захищають простий народ. Разом з тим вони мали освіту, нехай не таку бездоганну, як у Гонти, але ж з дитинства вчились військовій справі на Січі.

В романі «Гайдамаки» образ народу передає основні риси українського національного характеру: працьовитість, старанність, життєрадісність, терплячість, добросовісність, наполегливість у справах і розважливість у вчинках, легка адаптація до чужо етнічного оточення, висока моральність сільського населення, любов до природи. Найважливіша ознака українського національного характеру – це чуття товариства, товариська солідарність, і її найвища форма – побратимство [57, 58].

В образі Максима Залізняка творець великого епічного твору втілює власні соціальні, національні, моральні ідеали, вирішуючи сьогочасні історичні й етичні проблеми. Перебуваючи в центрі образного світу багатьох творів, постать легендарного ватажка сприяє яскравішому втіленню ідейних задумів автора, допомагає здійснювати широкомасштабне художнє дослідження гайдамаччини-героїчної і водночас трагічної сторінки національного минулого, яка впродовж тривалого часу замовчувалася або трактувалася викривлено.

Важливо що в образі отамана коліїв послідовно віддзеркалюються картини психологічного стану, внутрішнього устрою особистості у її відносинах з макросвітом – найбільш значущими суспільно – соціальними, громадянсько-політичними процесами доби, переконливо і послідовно обстоюється українська ідея, державність, українська мова, як першорядна духовна вартість, за якою стоїть ментальність нації [25, 58].

Отже у образі Максима Залізняка – організатора і чільного керівника Коліївщини відтворенні найшляхетніши риси гайдамаків. Герой запам’ятовується не лише своєю сміливістю й самовідданістю, а й цільністю натури, адже перебування в центрі національно-визвольної боротьби сприяло виявленню якостей розсудливого і вмілого керівника повсталої маси. Таким постає народний ватажок в літературному освітленні.

Образ головного персонажа Максима Залізняка змальований дуже детально. Максим постає 28-літнім чоловіком, сміливим, сильним, але автор робить його значно старшим від свого віку. «Обличчя, глибоко зрізане зморшками». [35, 8]. Залізняк ще не скоро очолить повстання, але з перших сторінок твору Ю.Мушкетик робить його здатним співчувати, вболівати за долю інших, вести їх за собою. Виразний портрет допомагає краще зрозуміти характер героя: "На високий лоб набігали зморшки. Максим був чоловік років двадцяти восьми; однак зморшки, що глибоко залягли під очима та двома довгими борознами підрізали навкіс від прямого носа худорляві щоки, робили його набагато старішими. З-під смушевої довговерхової шапки вибивалося пасмо русявого чуба, такі ж русяві вуса підковою спадали від рота, сягаючи нижче різко окресленого підборіддя. Від всієї Максимової постаті віяло силою, було видно – чоловік це сміливий, вдачі твердої, трохи похмурої" [35, 7,8]. Характер героя вміло розкривається в ряді сцен. Сміливий, розумний, твердий, непримиримий для всіх проявів гніту і соціальної несправедливості, вірний друг. Відважний у сутичці з ворогом – таким постає Максимв сцені рятування потопаючого ігумена Мелхіседека, і в бою з загоном шляхти, і у відвертій неприязні до жадібного і бундючного запорозького осавула, і в сцені рятування несправедливо обвинувачуваного Романа. Найвищий авторський намір - зобразити свого героя як втілення сутності етносу, що стоїть біля витоків власного самоусвідомлення. Цей план реалізовується у другій частині твору. Адже Мелхіседеку для цієї справи була потрібна не просто відважна людина, як, наприклад, Гаврило, але та, котра змогла б навіть “переступити той останній поріг, за яким або смерть, або безсмертя” [7, 57]. Таку людину і розгледів ігумен в Залізнякові. Одне ім'я Залізняка наганяло великий жах на панів, а народ з любов’ю вимовляв і оспівував його як символ волі і розплати з носіями кривди. У бою Залізняк завжди там, де найважче. Серед своїх друзів він добрий, чуйний, веселий. Понад все у житті Залізняк любить волю й правду. Він відданий своїм переконанням, навіть не припускає, що може зазнати поразки. Коли його заарештували, він втік, переконаний, що краще померти вільним у степу, ніж жити у неволі.

Портрет слугує авторові не лише для фіксації зовнішнього вигляду персонажа, а й виступає важливим засобом його психологічного аналізу. Цього разу портрет разом з інтер’єром сприяє розкриттю внутрішнього світу героя, виступає засобом творення авторської концепції особистості [5, 78]. Створюючи портрет персонажа, автор повинен узгодити рух, жести, міміку з настроєм і характерними властивостями героя, або навпаки показати, випадковість зовнішнього зображення героя. Характер формується і пізнається у русі, запалі, подоланні перешкод [41,30]. Характер персонажів у творі виявляється не тільки за допомогою переліку їх рис, а й показом цих персонажів у конкретних діях і вчинках, зіткненнях і боротьбі за певних обставинах. Образ Максима в трагічній атмосфері показаний похапцем, про його переживання говориться ніби збоку, вони не досить розкриваються з середини.

Зауважимо: образ Залізняка, виписаний Мушкетиком, є узагальненням народних уявлень про селянина – гайдамаку. Залізняк – непримиримий месник за народні кривди. Томутвір мав велике виховне значення для поколінь борців за визволення народу. Автор постійно наголошує на глибоко повчальних уроках Коліївщини. Ми не маємо права забувати своїх героїв. І для нас вони завжди будуть прикладом мужності і вірного служіння рідній землі.

Більше того, історія часто стає у романі сферою суб’єктивних роздумів автора і героїв, непересічним матеріалом для виховання національної самосвідомості.

Іван Гонта, один із найяскравіших образів серед гайдамацьких ватажків періоду Коліївщини (1768), приєднався до повстанців уже в розпалі боротьби. Постать Гонти ще й досі залишається загадковою. Із зрозумілих причин, життя і боротьба героя не мали об’єктивного трактування в історіографіях. Дворянська історіографія відстоювала позицію, що Коліївщина була лише соціальним бунтом «черні» проти суспільної верхівки панів. Іван Гонта до «черні» жодною мірою не належав. Більше своїми вчинками, поведінкою та й самим життям він спростовує це твердження цілком і повністю. Іван Гонта понад десять років командував сотнею й за службу дістав від Потоцького два села, які давали йому великий, як на той час, прибуток. Він став ніби зовсім шляхтичем, зв'язаний своїми службовими й економічними інтересами з шляхетською верстою. Виходить, що Гонта не міг приєднатися до повсталого народу ні з причин соціального гніту, ні з нахилу до грабіжництва й особистої наживи. Крім двох сіл, Потоцький обіцяв Гонті шляхетство та інші привілеї за умови його вірності Польщі. Приєднуючись до повстанців, Гонта втратив би села у разі успіху повстання, бо колії проголосили скасування старих порядків. У випадку поразки його чекала втрата не лише маєтності, а й власного життя, цього Гонта усвідомлювати не міг. Виходить, єдиним мотивом його рішення приєднатися до лав повстанців було шляхетне переконання: щира любов до України та обернутого в рабство рідного народу. Свідомо йдучи на особисті жертви і втрати, Іван Гонта прагнув допомогти співвітчизникам звестися з колін, повернути волю на власній землі, у своїй державі [22, 186].

Незалежний і гордий уманський сотник Гонта з душею щирого козака, як його характеризує Жила у романі Ю.Мушкетика, людина досить багата, авторитетна і знана. Та думкою, серцем господар двох отриманих від Потоцького за службу сіл увесь час повертається у напівголодне дитинство, згадуючи свою велику родину. З часом, не зважаючи на свої статки, Іван починає відчувати душевний дискомфорт: «Був шляхтичем – і ненавидів усе шляхетське, катувався тим, що стоїть на стороні неправди...» [35, 215]. Романіст уважно стежить за внутрішнім світом свого героя, його душевними пориваннями, осмислюючи витоки драматичного зіткнення між колаборантським «я» і уявленням народу. Гонту непокоїть те, що його народ завойовники вважають за «бидло», здатне лише до тяжкої фізичної праці: як людина розумна, він бачить, що топчеться мова, культура українців, для яких воля – найбільша цінність. Герой усе частіше згадує своїх славних волелюбних предків, що лежать тепер у «високих могилах», пригадує, як у їхній сім'ї шанували кобзарів, пісню. Пошуки відповіді на питання «як бути?», «кому служити?» приводять героя до єдиного вірного рішення: треба вертатися до власного народу. Ю.Мушкетику вдалося майстерно передати складний процес входження Гонти в «іншу віру», високо художньо вмотивувати хід його думок, логіку, вчинки, пильно придивитися до тонких порухів у змінах настрою і висунути категорію совісті як надзвичайно важливий вимір героя. Беручи до уваги дослідження авторитетних істориків, народнопоетичні джерела, Ю.Мушкетик у своєму романі наголошує на миролюбності, сказати б, цивільності гайдамацького полковника Гонти. Щиро прагнучи не допустити марного кровопролиття, він просить гайдамацьке товариство помилувати жінок і дітей, навіть відвести їх далі від місця масових страт. Опираючись на історичні факти Ю.Мушкетик розмислює, чому Гонта перейшов на сторону гайдамаків [56, 35]. Письменник вдало обирає момент для включення героя в дію. Ми знайомимось з Гонтою у вирішальний момент, коли він визначає свій шлях. Короткі, лаконічні репліки, зосереджений, звернений в середину погляд, неприховувана відчуженість Гонти серед уманської верхівки – добре передають внутрішні роздуми героя, міцніючи свідомість того, що і він повинен «стати за правду, за землю рідну, за люд поневолений.» хвилюючим пафосом пройняті фінальні картини нелюдських катувань гайдамацького полковника Івана Гонти озвірілою шляхтою. Зв'язаний закатований Гонта, не підкорився панам, до останнього подиху підбадьорював своїх полонених побратимів. Мужність і стійкість його змушені були визнати й вороги.

Створивши образ Гонти, Ю. Мушкетик певною мірою попередив інтерес майбутньої історичної прози до героя з особливим типом душевної організації. Людина, що у час найвищого свого морального злету здатна переступити всі "табу" розхожого здорового глузду, піти на свідоме самознищення – цей характер набув у пізніші роки подальшого цікавого розвитку.

Внутрішні компроміси придатні для більш-менш спокійних часів. У годину суворих потрясінь, ідейно-моральна невизначеність стає злочинною, принаймі з глибиною для особистості. Крізь випробування совістю проводить Ю.Мушкетик ще двох героїв роману. Російського офіцера Станкевича, обізнаний із творами Руссо й Вольтера, за своїми моральними уявленнями не може внутрішньо не співчувати гайдамакам, не відчувати тієї правди, що стоїть за ними. Але, за офіцерським обов’язком, має вжити проти них рішучих заходів. Станкевич не захотів стати душителем, але й не приєднався, як Гонта, до повсталих. Обидва – і Станкевич і Гонта – загинуть, та чи ж однаковий сенс у їхній загибелі.

Одним із організаторів Коліївщини, а згодом активним запроваджувачем «нового економічного ладу» був полковник Семен Неживий. Значну увагу на особу Неживого звернув Юрій Мушкетик. Перед читачем постає людина, характер якої сформувався остаточно. Гайдамацький отаман діє виважено і спокійно, обмірковуючи кожний свій крок, постійно турбуючись про власний авторитет і репутацію загону. Неживий у романі твердо переконаний, що не існує «польської України», тому треба знищити ляхів у всій країні.

Його повстанський загін за короткий термін визволив від поляків Черкащину, Чигиринщину та інші губернії. Характерно,що саме Неживий веде листування з архімадридом Мелхіседеком Значко-Яворським, полковником Чорбою про допомогу рухові з боку церкви та російського війська. Тут письменник, поза сумнівом, спирається на історичні документи. Відомий лист Неживого до підполковника Хорвата з вимогами видати коліям поляків та євреїв, що перейшли на «російську» територію. Російська сторона звичайно відмовила. І тут Семен приходить до важливого висновку: « Не соснова тичка розділяє їх, а висока стіна!» Оця стіна постає між Україною і Росією» [35, 329].

Образ Мелхіседека не дуже вдалий, тому що автор до кінця не розкриває характер героя. Метою Мелхіседека було приборкання коліїв до рук, поставивши на утримання монастирської казни. У вирішальний момент він виявився непослідовним і боягузливим.

Письменник намалював цікаві образи веселого козака Романа, селянина Миколи, діда Мусія і сліпого кобзаря Сумного. Кожен з них наділений індивідуальними рисами, вони добре запам’ятовуються. Є в романі ряд жіночих образів – Оксани, Галі, Орисі, матері Залізняка. Оксана, Галя, Орися мають спільні риси – вірність і відданість своїм коханим. У цих образах розкриваються щирі почуття, чисті душі дівчат і віру в безхмарне майбутнє для себе і своєї країни.

Образ матері змальований з великою любовью, повагою, і з уособленням безкорисливої любові і відданості. «Мати сіла поруч. Люблячим зажуреним поглядом подивилась на сина»[39, 62]. Мама – це символ любові і ласки, ніжності й найвірнішого кохання. На плечі матері лягає важкий тягар відповідальності за своїх дітей, за те, щоб вони виросли справжніми людьми. «Хустка спала на плечі, з-під очіпка вибилося сиве волосся. Як тільки добігла до сина, так і припала до його грудей, голосно схлипнула» [39, 59]. Тому відчувається велика любов до матері з боку Залізняка.

Западають в пам'ять і образи представників інших народів, яких доля закинула в гайдамацький табір – росіянина Василя Озерова, поляків братів Яна і Василя.

У романі «Гайдамаки» є ще один цікавий образ – Орлика, вірного коня Максима. Як говорив Залізняк, Орлик – це все майно що у нього є, і сват, і побратим вірненький. «Як зліз з нього і так мене за серце вхопило. Я його цілую, а він, ніби розуміє все чисто, – в очі дивиться» [39, 15]. Завжди Орлик опиняється у важкі хвилини поряд з Максимом наче розділяючи з ним увесь його біль, ніби янгол охоронець. Важко Максимові було навіть думати, що коли небудь втратить коня. Мені здається, що Орлик не доповнює образ Залізняка, а є окремим персонажем у цьому творі, зі своїм характером і поведінкою. «Кажуть скотина без'язика нічого не розуміє. Неправда те.» [39, 14].

Дуже цікаві в романі образи природного оточення – пейзажі. За допомогою пейзажів автор не тільки зображає місце дії, а психологічно підсилює настрій і характер героя. «Важкі, бруднувато-сизі хмари непорушно застиглі в небі, здавалося, вони вмерзли в його крижану поверхню. Зрідка в неширокі сині проталини виглядало сонце, але воно вже було не в силі розігріти нахололу за ніч землю» [39,7]. Цей пейзажний образ підкреслює сум, хвилювання людини. Зображуюча природа, підсилює ефект сприйняття тієї чи іншої події у творі. Картини тихої ночі, дрібного дощика відображають також смуту, стан героїв. Образи степу – це образи вільних людей, які живуть під небом серед безмежжя землі. Ступінь одухотворення природи у більшості випадків у Юрія Мушкетика майже не виходить за межі звичайної образності народної мови.

Також в образну-систему роману входить інтер'єр, тобто речове оточення героїв. За допомогою інтер'єру ми дізнаємося про смаки героїв, їхні специфічні риси, це слугує для визначення характеру героя, соціальний статус. Хата для українців займає одне із чільних місць, постаючи як головна цінність життя людини. У романі описується дім Максима: «Покрівля протікає, треба залатати. Як тільки мати воду бере? Колодка одірвалася, а прибить нікому».[39, 60] Ці думки, які виникають у Залізняка, говорять що він був працьовитою людиною, бо наступного ж дня став латати дах. Одночасно з безпосереднім баченням української хати як оселі національного світу, письменник вводить і символічне наповнення образу, прирівнюваного до державного цілого. Інтер’єр підсилює психологічний стан людини.

Перебіг історичних подій в романі «Гайдамаки» розгортається в традиційно-повіствувальній манері, що розкриває перед автором широкі можливості, як для опису подій, так і для заглиблення у внутрішній світ не однакових за долями, темпераментом і характером героїв. У діалогах і монологах певною мірою відбивається душевний стан автора. Для посилення впливу на читача – вдається до алегорій, до підтексту. Не уникає письменник і прямих позитивних характеристик своїх героїв, але робить це, переважно вдаючись до висловлювань своїх героїв. Юрій Мушкетик уважно стежить за змінами, що відбуваються у психології сучасного читача, його ставленні до набутків цивілізації у духовній сфері, починаючи від епосу, народнопісенної творчості, класики – до новітніх пошуків.

Образ читача у творі також присутній, автор наче спілкується з читачем. Він не робить висновки, а дає читачу змогу самому зробити висновки, а інколи й певною мірою й додумати, чому саме так відбувалася певна подія. У «Гайдамаках» образ читача розглядається, як певне внутрішнє, естетично зорієнтовано читацьке «я» [5,108]. Образ читача – це певна читацька реакція на написаний твір. У романі «Гайдамаки» мене вразило висвітлювання подій, які реальніше передають історію коліїв. Також було цікаво читати про змальовані батальні картини, облоги гайдамаків. Юрій Мушкетик своїм твором захоплює читача, вводить його в художню розповідь, так наче ти переносишся в ту епоху, і стаєш частиною твору.

Але разом з тим дає змогу самому проаналізувати перебіг подій, зробити висновки цієї боротьби, винести певні уроки. Також у романі відчутний патріотизм до рідної країни, стверджується думка, що Україна має бути незалежною державою. Спочатку, коли розгортаються повстання, вони направлені проти уніатів, а потім Залізняк приходить до думки, що ми народ, і повинні мати свою державу, єдину мову і віру. Автор не нав'язує читачеві свою позицію, читач повинен сам проаналізувати твір, обов'язково зробити для себе висновки.

Розділ ІІІ. Конфлікти в романі Ю.Мушкетика «Гайдамаки»

Конфлікт (латинського conflictus - зіткнення, сутичка) – зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, які супроводжуються складними колізіями [31, 372]. Залежно від сфери життєдіяльності людей конфлікти поділяють на виробничі, громадські, політичні, побутові. Вони, творчо трансформовані уявою митця відповідно до його задуму, живлять конфлікт художніх творів і реалізуються передусім у сюжеті. Художні конфлікти класифікують за: тематикою (політичні, виробничі, побутові, естетичні, моральні тощо), типовістю (типові, нетипові), питомою вагою у структурі твору (головні, другорядні), за сферою побудування (зовнішні, внутрішні), за гранями духовного світу (конфлікт між розумом і почуттям, обов'язком і честю тощо) та ін. Конфлікт притаманний творам усіх літературних родів, різниця полягає у поданні конфлікту. В епічному творі розповідається про нього, у ліричному конфлікт відтворюється через переживання, а в драматичному – представлений реципієнту. Тому сюжет трактують як форму художнього освоєння і здійснення конфлікту, залежно від динаміки (зародження, визрівання, розгортання, загострення і розв'язання). Конфлікти виділяють компоненти сюжету (експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв'язка). Художній конфлікт, як створений письменником енергоносій художнього світу, має в собі зародок цілісності твору, авторського світобачення, естетичну мотивацію всіх компонентів твору. З погляду художнього втілення цих різновидів, дійсних чи створених уявою письменника, літературознавці передусім цікавляться двома мотивами конфлікту: 1) конфлікт, персоніфікований в групі дійових осіб з певними яскраво окресленими характерами, що діють у відповідних обставинах; 2) конфлікт, відтворює автор від себе або через оповідача, ліричного героя, у формах сповіді, монологу, опису, медитації [26,62].

Головний конфлікт твору Ю.Мушкетика «Гайдамаки» – гостра суперечність між нелюдськими умовами життя і прагненням народу до визволення від гніту. До спалаху спричинила нестерпна експлуатація селян польськими та українськими феодалами – панщина доходила до шести днів на тиждень, до того ж майже щодня вигадувались нові й нові податки. Соціально-економічне гноблення посилювалось національним і релігійним гнітом. Народ примусово прилучали до унії, православна церква була заборонена. Реальність фізичної та духовної смерті й примусила селян взятися за зброю [10, 78].

В епічних творах завжди на першому плані зображення окремих людей, людські особливості діють у визначених обставинах, конкретному просторі й часі.

Але дії одних персонажів зазвичай викликають в інших персонажів

відповідні дії, що створюють конфліктні стосунки між ними. А ці стосунки, в свою чергу, вимагають відповідних конфліктних дій. Так із вчинків персонажів твору, що виникають і розвиваються у визначеному просторі і часі, складається ціла подія.

В цьому творі протест визріває як неминуча реакція на гноблення та насильство. І щонайперше – у сильних, красивих душах, здатних протистояти всезагальній заляканості, безголоссю, приреченості. Є люди, присутність яких додає віри та впевненості. До них належав і Максим Залізняк.

Щирий у коханні до Оксани, він відчував що вона всією душею пригорнулася до нього. Ще з дитинства покохали вони одне одного, і ніяка розлука не розірвала їх кохання. Вірив їй Максим, і ця віра жила в ньому довгі роки. Тільки вона й могла відігнати всілякі сумніви і острах розлуки, не штовхнути в чужі обійми. Невимовна тяжка туга за потоптаним ворогами коханням огортає цього сильного чоловіка, що так і не пізнав щастя своєїродини. Залізняк до самої смерті не припиняв кохати Оксану. Завжди згадував її з великою любов’ю, залишався вірним тільки їй. Вона, в свою чергу, дуже його підтримувала і вірила, що Максим робить добру справу. За допомогою конфліктів автор виділяє, розвиває й творчо підсилює ті сторони в характерах персонажів які він вважає найбільш істотними.

Думки Залізняка близькі і зрозумілі покріпаченому народові, заповітні думи народні виражає ватажок гайдамацьких загонів, говорячи про те, що треба «відновити козацькі порядки, унію зруйнувати і панів погубити» [2, 21]. Авторитет Максима не обмежується лише колом простого люду. Своїм розумом, гідністю, мужністю він викликає симпатію Гонти “Подобалось відверте, сміливе обличчя, приємна, хоч і скупа посмішка, подобалось і те, як розсудливо, він говорить, як уважно вслухається в чужу мову” [39, 345], і в самого Мелхіседека, який обере його на роль ватажка повсталих: “Гострий розумом і словом, – далі промацував буравчиками очей ігумен. – Сміливий і рішучий. Цей не завагається” [39, 46]. Саме життя виховувало в нього ненависть до гнобителів. Шукаючи виходу, тимчасово опиняється Залізняк у Мотронівському монастирі. Тут він зближується з ігуменом монастиря Мелхіседеком Значко-Яворським, енергійним борцем проти унії. Мелхіседек кличе Максима служити богові, «захищати віру, захищати правду», але Максима хвилює «степ і воля», вільне життя на вільній землі. Розходяться шляхи ієромонаха і Залізняка.

От тому з усіх боків ідуть до нього селяни, ідуть козаки, прориваються крізь отаманські заслони, переходять на бік гайдамаків загони надвірної сторожі. Все яскравіше розгорається полум'я народного гніву, охоплюють нові й нові райони, сіючи жах серед гнобителів. Нові риси виявляються тепер у характері Максима Залізняка. Відважний воїн, що сміливо виступає перед надвірними козаками в обложеному панському замку, умілий і досвідчений воєначальник, організатор повсталих, Залізняк не втрачає і в цих умовах людяності. Мужність у боях і щире вболівання за долю пригноблених, робить Залізняка улюбленцем мас. Ближчою і зрозумілою стає нам велич Максима, коли ми чуємо його відверте зізнання: «З чого починати – ще сам не знаю» [39, 153]. Набуваючи досвід ватажка, Залізняк мріяв про об’єднання українських земель, починав краще розуміти внутрішній світ своїх побратимів, а головне несхитно вірити у правоту розпочатої справи.

Обраний гетьманом, Максим підпорядковує особисті інтереси, інтересам народу. Важко було Максиму дізнатися, що Оксану закатувала шляхта, та не міг він собі дозволити поїхати додому й поховати її. Ніс відповідальність перед гайдамаками, які його обрали. Залишалось тільки оплакати її, та щоб ніхто не бачив його сліз. Навіть виказати свою слабкість не міг він собі дозволити. Також важко було Залізняку втратившого кохану, щей і доброго друга втратити Романа. З яким багато пережили разом, й ділилися останнім шматком хліба.

Бачимо глибоку віру Максима в підтримку з боку царського уряду, певність, яка обернулася на трагедію для повстанців. «Хіба не ви по Орелі кріпостей понаставляли, фортпостами і шанцями Січ оточили. І опинилась та воля в погребі. А митні рогатки?» - заявляє він Войєнкову [39, 317]. Важко було Максимові усвідомити що Російський уряд не хотів допомагати, боявся, що повстання перейде на Лівобережну Україну, треба було придушити його негайно. Гур’єв пішов на хитрощі, бо боявся Залізняка, розумів що у бою можуть програти. Бо мав Залізняк внутрішню силу, яку не чим не зламаєш.

Максим Залізняк займає у романі головне місце. У ньому письменник прагне органічно поєднати історичне, національне із загальнолюдським, показати читачеві не лише видатну історичну особу, а звичайну людину. Спостерігаємо за Максимом у вирі історичних подій у боях з поляками, під час переговорів, у побутовому спілкуванні з козаками на Січі, і в розмовах з коханою Оксаною. Перебуваючи у центрі подій, характер Максима Залізняка розкривається поступово: міцніє, увиразнюється, втілюючи найшляхетні риси нації: волелюбність, патріотизм, відвагу, і водночас чутливість, і ліризм натури в образі Максима Залізняка, помітне авторське прямування до монументальності, багатогранності, до відтворення історії, особистості перебігу, кристалізації її характеру [7, 76].

Залізняку притаманна органічна потреба справедливості: він із тих, хто завжди діє так, як належить, не зважаючи на те, добром чи лихом це, для нього самого обернеться. Й причина такої поведінки вичерпується однією фразою «не міг інакше» [39, 22]. Неправда завжди залишається для нього неправдою, фальш-фальшю, ніщо не примусить його чорне, назвати білим. Це моральна сутність Залізняка. Такий ніколи не зрадить початої справи, бо для цього треба б було зрадити спочатку себе, але в тім-то і річ, що зрадити свою душу він не міг. Навколо Залізняка, як підкреслює автор, завжди виникало поле посиленого морального тяжіння до правди.

У стосунках персонажів відбуваються зав'язки, кульмінації, розв'язки їхніх конфліктів. А в реальному житті конфлікти між людьми звичайно виникають у різних сферах стосунків і можуть мати всілякі властивості

Поряд з Максимом Залізняком виступає Іван Гонта. Юрій Мушкетик зобразив внутрішній конфлікт Гонти. Старший сотник уманських козаків, у вирішальну мить переходить на бік повсталого народу [7, 120].

Якщо Максим Залізняк сам вийшов із наймитів-поденників, його гнів до панства, польської шляхти, до різного роду орендаторів і визискувачів праведний, бо соціально зумовлений, то з Іваном Гонтою було значно складніше. Так, він теж був із бідноти – його батько гнув спину на мізерному клаптику поля, яке так і не зміг викупити в пана, але Гонта – старший сотник уманських городових козаків, його лицарські заслуги оцінив сам граф Потоцький, подарував йому за це двоє сіл і виклопотав нобілітацію в дворянство. Що здавалося б тепер єднає його з цією голотою?

Отут Юрій Мушкетик і одержав бажаний простір для морально-психологічного дослідження конфлікту героя. За яким принципом доводиться роботи вибір Іванові Гонті? За соціально-класовим? Та не хлоп він, до панів належить, хоч пам'ять у нього не забула нічого. За морально-психологічним? Тривожила совість, випитувала минуле, повертала погляд на безправність селянства, змушувала думати, аналізувати [48, 122].

Йому було боляче за свій зневірений народ, за його кобзарів, з рук яких польська шляхта виривала кобзу, а з душі-пісню, за себе, бо не до того берега плив усе життя, за батьківські могили, за волю і братерство, славу і відвагу України.

Ще до прибуття гайдамаків у табір, Гонта від уманської верхівки. Не дивлячись на приязнь графа, Іван Гонта весь час відчуває на собі презирливе, зверхнє ставлення усіх шляхтичів. А ще до того співчутливість Гонти до селян, що приходили до нього з клопотаннями, біль за весь український народ, який повинен мати вище призначення, роблять більш зрозумілим те, чому Гонта “був шляхтичем – і ненавидів усе шляхетське, катувався тим, що стоїть на сторожі неправди, визиску, рідного народу, що й сам став запроданцем” [39, 224].

Він частіше замислюється над своєю долею, намагається виправдатись перед сумлінням. «Чому не зупинив? Як міг спокійно дивитись на таке?» Страшний сором палив його мозок, він постійно думав що про нього сказав батько. « А він Іван хто! Хто він зараз, з ким? Де той берег до якого плив усе життя? Тут, де шляхта, а там він залишив товаришів, односельців, родичів. Щоб вони сказали йому, коли б побачили його сьогодні. Ні не було б йому прощення» [35, 216]. Гонта дуже переживав, живучи серед шляхтичів, всеодно залишався козаком у душі. Не міг переступити через свою точку зору. Не міг зрадити свою душу, тому що б перетворився б на істоту, яка не жеве а існує, а можливо б такий крок привів би його до самогубства.

Постійні переживання, вагання, не давали Гонті спокою. Гайдамаки ще не підійшли до Умані , а Гонта вирішив на якому він буде боці. Сам пішов до Залізняка у табір. До кінця свого життя не пожалкував про обраний шлях. Оцей внутрішній конфлікт Гонти утворює своєрідну драму його душі, яка збігається з драмою усього народу. Однак ця драма не руйнує, а навпаки, збагачує його непересічну особистість.

Суперечності людини з навколишнім середовищем, людини з природою, а також внутрішня боротьба переходять у художній конфлікт [27, 49].

Отак твориться суд над власною долею, як він переконався, пов’язана з долею власного народу, і те, що судилося народові, неминуче судилося і йому. Знав, усвідомлював, що не вдасться побороти польську шляхту, яка не хотіла, втратити свої маєтності й привілеї, вона зуміє знайти підтримку серед сильних світу сього. Та розважливо обдумував, розумів, що повстання придушать, не пригашує болі в душі, мук совісті. Тому Гонта робить свій вибір остаточний: очолює і згуртовує повстання разом із Максимом Залізняком, за його переконанням, великої правди чоловіком, і йде до кінця – до мужньої поразки і страшної смерті. Тому що людина не може йти на перекір своїм переконанням, і не може відцуратися від голосу своїх пращурів, від своєї історії, і національного ототожнення.

Гонта дуже переживав, як зустріне його Максим Залізняк, що буде йому казати, не знав Іван на, що сподіватись. Але коли побачив Залізняка, зразу зрозумів, що вчинив правильно, приєднавшись до гайдамаків. «Було в Залізняку щось особливе, він ніби притягував, вабив до себе. Чи погляд був такий, чи слова, чи просто його щирість і проникливість. Цього Гонта не міг зрозуміти. Одне знав, відчував душею-великої правди чоловік. Вірно зробив він приєднавшись до Залізняка» [39, 345].

Залізняк прислухався до Гонтиних порад що до війська. Гонта довіряв Залізняку, навіть розповів йому про своє дитинство. Залізняку було ніяково перед Гонтою, тому що не вмів Максим читати. Попросив Гонту щоб навчив його грамоті. Гонта погодився.

Жодного разу не пожалкував Гонта що обрав цей шлях. Мужність і стійкість його визнали навіть вороги. Коли катували Гонту, він ще й підбадьорював гайдамаків. «Хлопці не бійтесь, смійтесь з них, плюйте їм у вічі» [39, 364]. Не могли зрозуміти кати, зламати Гонту було важко, навіть смерті він не боявся. Не знали кати, що смерть зробить Гонту вільним. Так поводить себе людина, яка любить свою батьківщину, свій народ. Іван Гонта постає справжнім патріотом, якому навіть смерть не страшна

Реальні події стають художніми тоді, коли стосуються особистості в процесі її розкриття в сюжеті. У сюжеті епічного твору, як правило, не одна подія й не один герой. У великому творі епосу виникають більші сюжетні "материки", у центрі яких стоять значні індивіди [14, 177].

Одним з цікавих характерів у романі є Роман. “Роман був вродливий, густий чорний чуб, підстрижений під макітру, великі сині очі дивились безжурно, і здавалось трохи хитрувато; вони безперестанно сміялися, сміялись навіть тоді коли потрібно було бути серьойзним” [39, 8]. За його нескінченими жартами і розповідями ховалась – чиста і ніжна душа, що розкривається у несміливому першому коханні. Дуже сподобалась йому Галя, він купив їй у подарунок хустку, хотів з нею одружитися, бо не було ні кого на світі гарніше ніж вона.

«Романа звинуватили у крадіжці на Січі. Роман був чесний, ніколи нічого чужого не брав, навіть у такій ситуації не припиняв жартувати. Але не витримавши розплакався, як дитина «Не брав я тих грошей, не злодій я» [35, 54].

Приїхавши до дому, він пішов у гайдуки до пана Калиновського, люди казали що добрий пан. І Романові теж так здавалося, бо їв на полюванні з ними, тай ставився до них не так, як інші пани.

Роман був сміливим, рятуючи діда Стодурка від канчуків, занапастив себе. «Романе, зупинись, що ти робиш?– заговорив дід Стодурок» [35, 144]. Тільки потім Роман отямився, і зрозумів, що накоїв. З одного боку врятував діда, а з другого боку занапастив себе. Та не залишить цьог, буде мстити йому. Нічого не залишається йому, як приєднатися до гайдамаків.

Роман хоч був веселим, але завжди був чесним, ніколи не брав чужого. Хотів Максимові подарувати часи, так на це Залізняк відповів, що в Романові ганжд. «В цьому «Ех ти» чувся такий осуд, такий докір, що Роман поморщився, мов від болю. Переосмисливши свій вчинок, він просить пробачення. Суворо глянув Максим Романові у вічі. Немов у душу заглянув через них, повірив, що Роман більше так не буде» [35, 200].

Ще важче переживає Роман, коли знов його звинувачують у крадіжці грошей. «Семен Неживий не повірив, що Роман не брав грошей. Роман глянув йому у вічі і з жахом побачив, що Семен не вірить»[35, 275]. Важко було для Романа і те, що навіть Хрін не повірив йому. «Весь день Роман не виходив на вулицю, важко було йому, соромно дивитись людям в очі. Знав, Максим повірив би йому, бо бачить людей наскрізь. Сильно стискалося серце, і вперше в житті промайнула думка «Навіщо жити?» [35, 200]. Намагався Роман накласти на себе руки, але його врятував Василь Озеров. Василь бачив хто взяв гроші, але не став виправдовувати Романа. Подобалась йому Галя, а вона кохала Романа. Тож Василь хотів щоб Галя відвернулася від Романа. Але не сподівався Василь, що все так обернеться, думав минеться, всі забудуть про крадіжку. От тільки Роман не міг витримати цього, мав чисту совість. Тай Василь не зміг би взяти на себе такий гріх, смерть невинної людини.

Юрій Мушкетик створює однакові умови, але зрізними значеннями, щоб поставити Романа у конфліктні ситуації й показує, як він їх переносить. Двічі Роман потрапляє у ситуацію, коли його звинувачують у крадіжці. Першого разу це було на Січі, йому ніхто не вірив, не так було боляче померти, ніж коли це трапилося вдруге, тому, що Романові не було байдуже, що подумають про нього люди, з якими він разом здобував волю. Біль не давав йому спокою коли про нього так думали. Зовнішні обставини призводять Романа до внутрішніх переживань, а разом з тим й до страшної думки накласти на себе руки. Ця ситуація призводить Романа до внутрішнього конфлікту.

Робітник у багача Зозулі, гончар Семен Неживий, випив до дна гірку чашу бідняцького життя. Семен терпів усі дорікання Зозулені, не звертаючи на нього велику увагу. Стримувався щоб не засміятись, коли Зозулиха питала що варити на сніданок, татарську юшечку, а в коморі у нього висять мішки з салом, висять доки й черва в ньому не заведеться.

Семен Неживий, як і Залізняк, повстав проти несправедливості, знущання над селянами. Семен був сміливою людиною, щирою, розумною, терплячою. Семен захистив Євку, від пана Грешка. «Дівчину, не смій кривдити, вона й так нещасна. Я один раз кажу, а як дізнаюсь, то лихо буде» [35, 101].

Коли його схопили він все одно намагався захистити своїх побратимів. Незрозумілим йому було й те що Мелхіседек хотів і віру захистити і панів не чіпати. Характери Залізняка і Неживого, Юрій Мушкетик зробив подібними: обидва постали проти панів, заради визволення народу від панщини, несправедливості.

Ще один побратим Залізняка – Микола, молодий, сильний. Микола мріє заробити грошей, купити шматок землі, щоб одружитися з коханою дівчиною.

Сильно переймається, коли не розуміє економ, що діду Тарасу вже скоро сімдесят років буде, що важко дідові працювати, але треба панщину відпрацьовувати. У його душі так і кипіла ненависть до панів. Хоча пана Загійного він захищав, бо казав, що у нього все не так, як у інших. Та коли Загійний не заплатив йому за роботу усієї суми, зрозумів Микола, що не такий Загійний простий, як здається.

«Привело Миколу у табір гайдамаків помста пану Думковському за вбивство коханої Орисі. На Орисеній могилі пообіцяв Миколи помститися за її смерть панам Думковським, та не тільки їм. Помста горіла в ньому вогником, а потім розгорілась у пожежу. У таборі гайдамаків шукає Микола помсти, немає іншого шляху у нього. Микола стримав свою обіцянку, але коли гайдаймацьке повстання придушили, він їде на Дон воювати, здобувати волю. Жага помсти потребує все нової крові, нових боїв.» [35, 215]. Це внутрішній конфлікт із самим собою, який потрібно подолати, бо інакше випалить всю душу. Й не залишиться у ній нічого заради чого хотілось жити далі. Мені здається, що помста Миколи засліпила у ньому всі добрі риси його душі, і вона скам'яніла для оточуваного середовища. Тільки потребувала нової крові й смерті, щоб хоч якось утамувати порожнечу, яка утворилась у ній.

Усі конфлікти, які змальовані у творі, Юрій Мушкетик намагався дуже добре розкрити, показати героїв у складних ситуаціях, які рішення вони приймали, на якому боці вони залишалися. Намагався описати найвищі душевні переживання, почуття, які охоплюють того, чи іншого персонажа. Навіть якщо автору в деяких випадках не вдалося досконало відтворити конфлікти, в цьому не має його провини. Тому що «Гайдамаки» був його другим художнім твором, йому ще не вистачало досвіду у такому романі. Нажаль, на сьогодні ми не можемо сказати, що конфлікти, які зображені у цьому творі, відображають людей тих епох. Але мені хочеться вірити, що саме такими, якими вони постають у творі «Гайдамаки», вони існували декілька століть тому.

Висновки

Історична основа роману «Гайдамаки» – це повстання, яке відбулося у 1768 році ХVIII столітті. Його очолив Максим Залізняк, а згодом до нього приєднався і Іван Гонта. Нажаль повстання було жорстоко придушене, але ця подія мала велике значення для України: відбулося возз'єднання більшої частини українських земель, які були довгий час розірваними штучними кордонами.

Помітним явищем в українській історичній прозі є роман Юрія Мушкетика «Гайдамаки». Він змальовує картини героїчного минулого українського народу. Цей роман розвиває основну лінію – яка присвячена одному з найважливіших етапів визвольної боротьби народу України проти гнобителів. Ю.Мушкетик сміливо взявся на розборку цієї дуже складної теми. Новаторське рішення автора полягало насамперед розкриттям справжньої ролі народу, що творить історію. Відтворюючи в складному переплетінні людських доль, індивідуальних характерів, хід історії, романіст–історик не може пройти повз тих двох таборів, двох світів. Втілення з точки зору народу особливостей боротьби є в історичному романі основою відтворення правди життя, у змалюванні людських характерів.

Автор історичного роману має поєднувати у своїй роботі сумісність уважного дослідника з художньою проникливістю. Однією з суттєвих ознак роману "Гайдамаки" є те, що гострота фабули у ньому підпорядковується ідеї розкриття характеру, в дії, із заглибленням в індивідуальну психологію героя. Автор ставить героїв у конфліктні ситуації, у яких найповніше розкриваються їх характерні риси. Автор показує, як очолене Залізняком і Гонтою повстання насправді переросло у національно-визвольну боротьбу. Ідейним підґрунтям якої стала національна ідея об’єднання України в єдину державу.

Роман "Гайдамаки" – є не тільки більшим за обсягом. Він відзначається ширшим епічним розмахом в охопленні подій, і проникливішим відтворенням самої історичної епохи, нарешті, й певним поглибленням у розробці характерів, увагою до деталей, предметності у відображенні обставин дії. Хоча й тут не все ще однаковою мірою вдалося автору. Герої Юрія Мушкетика це і реальні історичні особи, і витворені уявою письменника народні типи і характери, що втілюють в собі або добре українське начало, або нице, чуже, привнесене з інших країв.

Основа художніх прийомів у романі Ю. Мушкетика виразна реалістичність. Проте реальні події та явища часом набувають легендарного звучання, а іноді й гіперболізуються, і в цьому своєрідність романтичного забарвлення роману.

Образна система роману Юрія Мушкетика «Гайдамаки» повністю розкрита й детально змальована. Всі образи, які автор створює у своєму романі, доповнюють один одного. Нажаль, деякі з образів не дуже вдалі тому, що крім різних прізвищ, мають однакові риси. Наприкінці книги письменник, говорячи про розгром повстанців, іноді ніби забуває про Залізняка, випускає його з поля зору. Але не можна ставитися до автора упереджено, тому що це його другий твір. Це є крок автора на шляху до його вдосконалення. Портрети підсилюють авторське зображення героїв, а також їх оточення, дає змогу дізнатися про них дуже багато цікавих фактів, які доповнюють роман.

Кожний образ у романі чітко продуманий. Читаючи твір, ти наче потрапляєш у минуле, переживаєш за героїв, намагаєшся зрозуміти, що рухало ними у той важкий час. Образи пейзажу, інтер’єру не тільки змальовують побут, природу, але допомагають розкрити характер героїв, підсилюючи сприйняття персонажів у різних ситуаціях.

У «Гайдамаках» традиційне поняття авторства тільки ледь виходить за свої кордони. У даному випадку можемо вести мову про автора-оповідача, своєрідність тлумачення історичних подій, історика і художника. Автор ставить питання на які протягом всього твору намагається знайти відповідь разом з героєм цього твору.

Юрій Мушкетик не нав'язує своєї думки, а дає змогу читачеві самостійно проаналізувати, й зробити для себе висновки, надаючи читачеві об'єктивне викладення подій Коліївщини.

Головний конфлікт твору – це повстання проти поневолювачів народу, яке очолив Максим Залізняк.

Дуже цікаво показано внутрішній конфлікт Івана Гонти. Гонта має все та, не має духовного спокою, мучається, що зрадив народ, і як поводяться пани з народом, так поводяться із ним.

Крім головного конфлікту є й другорядні, вони тісно переплітаються між собою. Другорядні конфлікти насичують і збагачують події роману, дають повне уявлення про зображувальні явища. У романі «Гайдамаки» присутні, як зовнішні так і внутрішні конфлікти, які зумовлені різними чинниками.

Поза сумнівом, роман «Гайдамаки» став помітним явищем в новітній українській прозі.

Список використаних джерел

Білий О. Літературний герой у контексті історії. – К.: Наукова думка, 1980. – 120 с.

Бєляєв В. Полум'я народного гніву // Вітчизна. – 1958. – №4 – С. 203–206

Волинський Кость. Із секретів майстерності: Критичні етюди. – К.: Радянський письменник, 1973. – 266 с.

Волинський Кость. Літературне сьогодення. Літературні критичні статті. – К.: Радянський письменник, 1982. – 293 с.

Волинський П.К. Основи теорії літературознавства: Вступ до літературознавства. – К.: Освіта, 1962. – 264 с.

Горбань М. Гайдамаччина.– Харків: Шлях освіти, 1923 – 84 с.

Горбач Н. Історична проза Ююрія Мушкетика. Дисертація – Запоріжжя, 2006 – 183 с.

Гречанюк Ю., Нямцу А. Проблеми історизму і традиції в літературі 19-20 ст. – Чернівці: Рута, 1997. – 123 с.

Грушевський М.С. Історія України – К.: Либідь, 1990. – 398 с.

Гуляк А., Кейда Ф. Концепція героя в романах Юрія Мушкетика про Гайдамаччину // Київська старовина. – 2004. – № 2. – С. 74 – 85

Гуслистий Кость. Коліївщина – К.: Українське видавництво політичної літератури, 1947. – 48 с.

Денисова Т.Н. Роман і проблеми його композиції. – К.: Наукова думка, 1968. – 220 с.

Дончик В. Грані сучасної прози: Літературно-критичний нарис. – К.: Радянський письменник, 1970. – 323 с.

Дончик В. Єдність правди і пристрасті. Літературно-критичні статті. – К.: Радянський письменник, 1981. – 270 с.

Жулинський М. Людина як міра часу. – К.: Дніпро, 1979. – 273 с.

Жулинський М. Істина – в людських душах / Передмова // Мушкетик Ю. Твори. У 5-ти т. – Т.1. – К.: Дніпро, 1987. – С. 5–34.

Ільницький М. Безперервність руху. – К.: Радянський письменник, 1983. – 231 с.

Ільницький М. Людина в історії (сучасний український історичний роман). – К.: Дніпро, 1989. – 365 с.

Ільницький М. У вимірах часу: Літературно-критичні статті. – К.: Радянський письменник, 1988. – 275 с.

Кейда Ф. Відлуння далекої доби: Гайдамаччина в українській літературі. – К.: Логос, 2000.– 520 с.

Кейда Ф. Мистецька концепція новій український літературі літературі (від 40-х років до сьогодення) // Пам’ять століть. – 2000. – №1. – С. 99–106

Кейда Ф. Український фольклор про гайдамаччин – К.: Вирій, 1999. – 240 с.

Кейда Ф. Феномен гайдамаччини: витоки, суть, історіографія, художня модель в украйнському письменстві. // Сіверянський літопис.– 2001. – №3 – С. 71–73

Кейда Ф. Фольклоризм романів Юрія Мушкетика “Гайдамаки” і “Прийдімо, вклонімося…” // Дивослово. – 1999. – № 3. – С. 10–12.

Кейда Ф. Художнє осмислення гайдамацьких рухів у літературі новітньої доби // Вісник Луганського державного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філологічні науки. – 2001. – № 4. – С. 50–60.

Кисельов Й.М. Конфлікт у художньому творі. –К.: Художня література, 1962. – 73 с.

Ковальчук О. Душа людська на перехресті страху // Київська старовина. – 1994. – №2. – С. 44–57.

Костомарів М. Історія України в життєписах визначніших її діячів. – К.: Україна, 1991. – 492 с.

Кутшеба С. Очерк истории государственного и общественного строя Польши – СПБ, Суворина, 1907. – 232 с.

Кухар-Онишко О. Індивідуальний стиль письменника: генезис, структура, типологія. – К.: Вища школа, 1985. – 173 с.

Літературознавчий словник– довідник. – К: ВЦ Академія, 2006. – 725 с.

Лола О.П. Гайдамацький рух на Україні 20 – 60 рр. XVIII ст. – К.:Наукова думка, 1965. – 180 c.

Лук'яненко О. Живе минуле // Україна – 1958. – №4. – С. 21 – 22

Мельничук Б. Випробування істиною (Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі (від початку до сьогодення). – К.: Академія, 1996. – 270 с.

Мушкетик Ю. Гайдамаки. – К.: Радянський письменник, 1957. – 371 с.

Мушкетик Ю. Історія – гіркіша за полин // Літературна Україна. – 1997. – 12 червня.

Мушкетик Ю. Українська література в процесі суспільного становлення // Літературна Україна. – 1988. – 8 грудня.

Наєнко М. П’ятиліття українського роману: Літературно-критичний нарис. – К.: Радянський письменник, 1985. – 400 с.

Письменники Радянської України. Літературно-критичні нариси. – К.: Радянський письменник, 1984. – 263 с.

П'янов В.Я. Визначні, відомі й "та інші": спогади. есеї, нариси. – К.: Український письменник, 2002 – 463 с.

Семенчук І.Р. Мистецтво композиції і характер. – К.: Вища школа, 1974. –135 с.

Сиротюк М. Живий перегук епох і народів. – К.: Дніпро, 1981. – 248 с.

Сиротюк М. Українська історична проза за 40 років. – К.: Радянський письменник, 1958. – 334 с.

Сиротюк М.Й. Український радянський історичний роман. – К.: АН УРСР, 1962. – 395 с.

Слабошпицький М. Літературні профілі: Літ.-критичні нариси. – К.: Радянський письменник, 1984. – 310 с.

Сорока Б. Юрій Мушкетик «Гайдамаки» // Зміна. – 1957. – №9. – С. 22

Сушинський Б. Козацькі вожді України: Історія України в образах її вождів та полковників ХV-XVIII ст. – Одеса, ВМВ, т.2, 2004.– 81 с.

Ткаченко А. Стиль прози Юрія Мушкетика // Проблеми, Жанри, Майстерність. – 1980. – №5. – С. 116 – 135

Українська література: Імена і долі письменників. – 3-я частина. – К.: Наукова думка, 2001. – 344 с.

Уманська різня (Нотатки Вероніки Кребс) – К.: 1879. – 250 с.

Фащенко В.В. Вибрані статті.–К.: Дніпро, 1988. – 373 с.

Фащенко В.В. У глибинах людського буття – М.: Дніпро, 1981 – 297 с.

Федорів Р. Історична романістика та національна свідомість // Дзвін. – 1996. – № 10/12. – С. 109-113.

Федоровська Л. Романи Юрія Мушкетика. – К.: Радянський письменник, 1982. – 203 с.

Федоровська Л. Утвердження правди. Літературні критичні статті. – К.: Радянський письменник, 1978. – 184 с.

Чумак В. Минуле – очима сучасника. Літературно-критичний нарис. – К.: Радянський письменник, 1980. – 184 с.

Шевченко Ф. Про міжнародне значення повстання 1768 р. на Правобережній Україні // Український історичний журнал. – 1968. – № 9. – С. 10–15.

Шевчук В. Шляхи історичної прози Ю.Мушкетика // Українське слово: т.3 – К.: 1994 – С. 142–147.

Шпиталь А. Історична проза Юрія Мушкетика // Київська старовина. – 2003. – № 5. – С. 46–54.