УДК : 94 (477) "1920/1927":281.96

Дмитро Кузовенков, аспірант кафедри історії України

історичного факультету

Кам‘янець – Подільського

національного університету

ім. І. Огієнка

Українське Православне Церковне Братство "Діяльно – Христова Церква" : еволюційні та інсталяційні аспекти становлення особового складу (1920 – 1927 рр.)

Анотація. В статті вперше зроблено спробу аналізу еволюційних та інсталяційних аспектів становлення особового церковного складу Українського Православного Церковного Братства "Діяльно – Христова Церква" протягом 1920 – 1927 рр. Розкриваються автобіографії братчиків, внутрішньоцерковні взаємини, уточнюється територія розташування "філій" "Діяльно – Христової Церкви", висвітлюється церковна праця деяких членів Братства після інкорпорації із Всеукраїнською Православною Церковною Радою Української Автокефальної Православної Церкви у 1927 р.

Ключові слова: Товариство (Братство) "Церква Жива", Братство "Діяльно – Христова Церква", Всеукраїнська Православна Церковна Рада, Українська Автокефальна Православна Церква.

церква братство православний

Актуальність проблеми. В історії православ‘я в Україні найболючішим упродовж кількох століть питанням залишалося співіснування з іншими релігійними конфесіями. Українська православна церква була постійною заручницею політичної ситуації в державі, що призводило до її дискредитації та панування в ній чужоземної церковної ієрархії. З метою протидії цим негативним явищам, у пізньому середньовіччі стали виникати братські товариства які ставили за мету боронити православну віру, за що пізніше, отримали ставропігіальний статус. У ХХ столітті, братства знову прийшли на допомогу Церкві, освоюючи свою нішу в пістреволюційній Україні та ставлячи перед собою низку завдань, пов‘язаних зі звільненням Церкви від Московського Патріархату та втручання більшовицького режиму.

Таким чином, на початку 20 – х рр. ХХ ст. було утворено чимало таких братських організацій, серед яких виокремлюється Братство (Товариство) "Церква Жива" (більшість членів якого в 1921 р. поповнило склад Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ)) та Братство "Діяльно – Христова Церква" ("ДХЦ"). Діяльність останнього викликало великий резонанс в історії автокефального руху ХХ ст., позаяк через низку внутрішніх та зовнішніх причин Братство називали опозиційним до Української Автокефальної Православної Церкви.

Огляд літератури. В сучасній українській історіографії проблема функціонування Братства "ДХЦ" відображена здебільшого в загальних наукових працях з історії автокефального руху початку ХХ ст. Серед спеціальних праць відзначимо публікації Л. Пилявця, В. Клоса, О. Ігнатуші, А. Киридон, 1 у яких досліджується широкий спектр питань : інституалізаційні аспекти виникнення, взаємини з радянською владою, міжцерковні стосунки, парафіяльна мережа Братства, видавнича діяльність та інші. Дещо менша увага приділена суб’єктивним факторам. Тому спробуємо розглянути проблему міжособистісних відносин в житті Братства, роль деяких "автокефальних" церковних діячів, які поповнили лави Братства "Діяльно – Христової Церкви". Враховуючи ті обставини, що ця тема є не достатньо опрацьованою, автор ставить за мету з’ясувати еволюцію й налагодження стосунків майбутніх членів Братства в лоні УАПЦ, а також їхню співпрацю вже в складі "ДХЦ", локалізувати територію поширення філій, у хронологічних межах 1920 – 1927 рр.

Отже, відновивши діяльність Всеукраїнської Православної Церковної Ради (ВПЦР) у 1919 р., її голова, мирянин М. Мороз * (майбутній засновник Братства "Діяльно – Христова Церква") утворив у м. Києві Товариство (в інших джерелах - Братство) "Церква Жива", статут якого було зареєстровано відділенням управління губернського революційного комітету 3 лютого 1920 р. (№182). 2 За нашими приблизними підрахунками, до складу Товариства на той час увійшло близько 26 осіб, серед яких окрім М. Мороза, перебували протоієрей В. Липківський (майбутній митрополит УАПЦ) та священик В. Бржосньовський * (майбутній член-засновник Братства "Діяльно – Христова Церква").

Всі церковні діячі були активними прихильниками ідеї національної Церкви які спільно будували шлях для створення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Практично з цього моменту М. Мороз та В. Бржосньовський пліч-о-пліч йшли до поставлених "автокефальних" завдань, що через чотири роки відобразилось в їх спільній праці в Українському Православному Церковному Братстві "ДХЦ".

Як священик УАПЦ, В. Бржосньовський розпочав свою церковну діяльність на Білоцерківщині. Так, у 1920 р. він отримав посвідчення (№ 200, від 18. 03. 1920 р.) від ВПЦР на церковну працю в село Шпендівка Васильківського повіту. 3 Йому було надано мандат (№ 284, від 15. 04. 1920 р.) який засвідчував, що В. Бржосньовський є "штатним священиком Києво – Софіївського Кафедрального Собору, відряджений ВПЦР в село Шпендівка, Білоцерківського повіту і взагалі на Білоцерківшину для організації українських православних парафій".4

Кінець жовтня 1921 р. став знаменною датою в церковній історії "автокефального руху" України, адже саме тоді відбувся відомий Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор, на якому було висвячено ієрархію УАПЦ, визначено курс, ідеологію та організаційні питання Церкви. 23 жовтня 1921 р., "пресвітерським" чином Собор висвятив протоієрея В. Липківського на першого ієрарха, Митрополита Київського і всієї Русі. 5 На єпископів ВПЦР УАПЦ відповідно висвятили і близьке оточення митрополита (Н. Шараївського, І. Теодоровича, О. Ярещенка та інших.).

Таким чином, архієрейський склад УАПЦ було практично сформовано. Більшість членів Товариства "Церква Жива" увійшла до лав УАПЦ разом із М. Морозом, який до речі, очолив Всеукраїнську Православну Церковну Раду. Через рік, до М. Мороза приєднався в якості секретаря та заступника голови ВПЦР інший майбутній персонаж "ДХЦ", протоієрей К. Янушівський * (колишній секретар Товариства "Церква Жива" та з 1921 р. ВПЦР, І. Тарасенко був розстріляний в справі Волинського повстанського комітету).

1922 рік, на відміну від попереднього, став переломним у внутрішньоцерковних відносинах в УАПЦ. З‘явилось чимало незадоволених діяльністю вищого керівництва Церкви. З приводу цього на Покровських Зборах (22 жовтня 1922 р.) проявив себе так званий "Гурток прихильників радикальних церковних реформ", до складу якого ввійшли висвячений тоді в єпископи В. Бржосньовський, протоієрей К. Янушівський, протоієрей С. Задорожній та ще дві невідомі нам особи. Даний "Гурток" об‘єднав навколо себе осіб, які були не задоволені ситуацією в УАПЦ та вимагали "розроблення реформи церкви в самому широкому масштабі". 6

В цьому ж році висвятили й майбутнього єпископа "ДХЦ" М. Ширяя, який доглядав Ніжинську єпархію УАПЦ, а згодом, й парафії "ДХЦ" на тій самій Ніжинщині. Дещо пізніше пристав до братського руху й колишній протоієрей УАПЦ Т. Хомжа. ** Що стосується особи останнього, то він мав доволі значний авторитет в УАПЦ. Так, 10 липня 1925 р. керівництво ВПЦР якось надіслало листа Т. Хомжі щодо його праці в Радомишлі та за заслуги перед УАПЦ : "Відомо, що Ви свою вмілою, дослідницькою працею, вміли занедбані парафії піднести на височінь життя. . ." 7

До "кола" майбутніх діячів "ДХЦ" пристав голова ВПЦР протоієрей М. Мороз, оскільки вже на згаданих Покровських Зборах йому відмовили у хіротонії на єпископа Київщини. Але це був лише один із кроків, спровокованих митрополитом УАПЦ В. Липківським та деякими членами Ради стосовно протоієрея М. Мороза. Так, між вказаними особами неодноразово виникали непорозуміння та конфлікти внаслідок того, що митрополит В. Липківський вбачав в особі М. Мороза досить серйозного конкурента і тому намагався (здебільшого спільно з теоретиком автокефального руху В. Чехівським) різними шляхами не допустити його до вищих церковних посад. *

Принагідно зауважимо, що протоієрей М. Мороз свого часу висунув на єпископи кандидатуру вже двічі одруженого священика М. Пивоварова, ** при цьому активно сприяв здійсненню його хіротонії. Так, за допомогою свого "протеже", у січні 1922 р. М. Пивоваров був висвячений в єпископи на Таращанську вікарну кафедру. 8 Але в результаті гострих непорозумінь із В. Липківським єпископ М. Пивоварів у 1925 р. приєднався до Братства та пізніше очолив Брацлавську округу УПАЦ, отримавши титул Архієпископа Подільського і Брацлавського Братства "ДХЦ". Митрополит В. Липківський неодноразово згадував Пивоварова, як "людину без совісті і честі, який зруйнував Таращанщину, Катеринославщину, побував і в Одесі, і в Слов‘янську, і в Ніжині, і в Кам‘янці, і в Вінниці, та й там не затримався і, кажуть, - зрікся сану". 9

В сан протоієрея, згідно з проханням Парафіяльної Ради церкви Святого Олексія при Коростенському вокзалі, у 1922 р було вшановано священика В. Пшеничного (поповнив ряди Братства "ДХЦ" у 1925 р.). Це рішення було ухвалено на черговому засіданні сесії Малої Ради ВПЦР (протокол ч. 29) від 23 грудня 1922 р. 10 Через рік В. Пшеничного обрали кандидатом на єпископа Коростенського Волинської губернії. З цього приводу В. Пшеничним було надіслано відповідного листа на розгляд Малої Ради ВПЦР, яке мало відбутися 26 квітня 1923 р. 11 Невідомо, яким чином він вирішив увійти до Братства. Митрополит Липківський характеризував В. Пшеничного як "людину аморальну і якусь зарозумілу". 12 Відійшовши від УАПЦ, В. Пшеничний приєднався до Братства "ДХЦ".

Досить близьким до протоієрея М. Мороза був єпископ Софіївської парафії (головний осередок УАПЦ) П. Тарнавський, ** якого ще називали "морозівцем", за те, що він був палким прихильником церковної діяльності М. Мороза. До речі, ще з 28 жовтня 1922 р. П. Тарнавський разом із К. Янушівським були обрані у Передсоборну Церковну Законодавчу Комісію.

Але праця єпископа П. Тарнавського в Софіївській парафії тривала не довго, позаяк він зустрів значний опір в громаді, через що він вирішив залишити парафію, отримавши в 1924 р. від державних партійний структур Михайлівський Золотоверхий монастир у м. Києві, який й став головним осередком УПЦ Братства "ДХЦ".

Отже, протоієрей М. Мороз як голова ВПЦР, протоієрей К. Янушівський, як заступник голови та секретар Ради, єпископи В. Бржосньовський та П. Тарнавський як прибічники діяльності М. Мороза разом поповнили і зміцнили ряди в Братстві "Христової Церкви Працюючих", яке під час реєстрації (8 лютого 1924 р.) отримало вже іншу, відому нам назву Братство "Діяльно – Христова Церква". Майже через рік до них приєднались єпископ М. Ширяй, протоієреї Т. Хомжа та В. Пшеничний. Митрополит УАПЦ В. Липківський якось зауважив, що "найближчою причиною єднання їх в Братство "ДХЦ" послугувало, мабуть, незадоволення тим, що їх не обрано до складу ВПЦР". 13

Інституційно та організаційно зміцнившись та маючи у своєму складі трьох єпископів, Братство розпочало вшанування своїх активних діячів. Згідно з церковними Канонами, ознаками помісного (автокефального) статусу Церкви є наявність у ній щонайменше трьох єпископів, які становлять її Архієрейський Собор (обрання трьох єпископів обґрунтовується тим, що в разі смерті одного з них двоє можуть хіротонізувати новообраного єпископа). 14 Таким чином, в колишньому Михайлівському монастирі м. Києва, на підставі постанови Ново – Миргородщини (Зінов‘євщина) - зборів від 11 грудня про обрання протоієрея Т. Хомжі на єпископа Зінов‘євщини, - ствердженою постановою Президії Ради ВУРС "ДХЦ". "21 грудня, а потім поширеним Пленумом тієї ж Ради, 24 грудня відбулась хіротонія Всечесного Т. Хомжі на Єпископа Ново – Миргорода й Зінов‘євська Всечесними Єпископами М. Ширяєм Ніжинським, П. Тарнавським Київським, В. Бржосньовським Білоцерківським в присутності членів Ради Спілки Братських Об‘єднань" при головуванні єпископа П. Тарнавського. 15 До речі, в цьому ж монастирі відбулась хіротонія й протоієрея "ДХЦ" В. Пшеничного на єпископа Миколаївського та Херсонського.

Отже, хіротонія Т. Хомжі на єпископа "ДХЦ" Ново – Миргородського та Зінов‘євського була здійснена згідно з Канонами Української православної церкви трьома єпископами "ДХЦ".

Як же складались взаємини вказаних діячів між собою? На відміну від членів ВПЦР, які після року існування УАПЦ ніяк не могли поділити між собою церковну владу, братчики досить мирно між собою уживались. Винятком, була лише позиція колишнього голови ВПЦР протоієрея М. Мороза, який був фундатором та головою Ради "ДХЦ". Так, пропрацювавши в Братстві майже сім місяців, М. Мороз був зневірений у діях "побратимів". "Підписуючи та реєструючи статут Братства "ДХЦ", - зазначив в своїй заяві М. Мороз, - я мав на меті виключно реалізацію потреби УАПЦ в виданні часопису. Дійсно, в сучасний момент, дозвіл на видання українського церковного часопису під назвою "Церковне Життя" одержано на ім‘я відповідального редактора протоієрея К. Янушівського. Але те негативне відношення, яке виявив редактор і більшість членів Ради Братства на своєму засіданні від 1 серпня 1924 р. до запропонованого мною проекту плану ідейного і господарчого керування виданням "Церковне Життя" цілковито підірвало в мене віру в можливість нормального задоволення таким ладом потреби УАПЦ в церковному часописі. Тому, я цим сповіщаю Раду Братства "ДХЦ", що я не маю моральної змоги брати участь в виданні часопису "Ц. Ж" і через це виходжу зі складу Братства "ДХЦ." 16 Таким чином, протоієрей М. Мороз залишив справи не тільки в Братстві, а й в УАПЦ загалом, переїхавши на Одещину.

Своє бажання залишити справи в Братстві "ДХЦ" з особистих причин виявив єпископ Миколаївський та Херсонський "ДХЦ" В. Пшеничний був запрошений Церковною Радою м. Коростеня на церковну службу до Архієпископа С. Орлика, про що останній мав повідомити митрополита В. Липківського. Через те, В. Пшеничний подав заяву до ВПЦР від 23 листопада 1925 р. в якій він сповістив, що "вийшов зі складу Братства "ДХЦ" і рахую себе членом, як і до цього часу рахував, хоча у Братстві належав до УАПЦ". 17 Усвідомивши при цьому, що його заява ігнорується, 18 грудня 1925 р. Пшеничний надіслав аналогічного листа до ВПЦР, в якому нагадав, що 30 листопада цього року він збирався припинити працю в "ДХЦ" та перейти в лави УАПЦ. Але, зустрінувшись з митрополитом, єпископ дізнався, що В. Липківський не отримував ніякого повідомлення від архієпископа Орлика. Окрім цього, досить вороже до єпископа Пшеничного поставились члени Ради які взагалі не хотіли вітатися з ним. Тому, зрозумівши, що він є абсолютно не бажаною особою в ВПЦР, архієрей вирішує відновити працю в Братстві: "І так, моя думка про шукання спільного шляху між членами вільної думки і думками Князьків Церкви - була пустою мрією, а через це, я цією заявою анулюю подану заяву до ВПЦР про залишення праці в Братстві "ДХЦ". 18 Загалом, що стосується вище вказаної особи, то згідно з іншими даними, він взагалі розмірковував над тим, щоб покинути релігійну справу та займатися цивільними справами.

Як бачимо, мали місце випадки виходу із Братства її активних членів. Єпископ Пшеничний став церковним ворогом для ВПЦР, після того як він приєднався до складу Братства. Інших випадків внутрішньоцерковного конфлікту серед вказаних релігійних діячів нам не відомі. Припускаємо, що конфліктогенний чинник міг бути присутнім серед членів парафій – філій Братства.

Згідно з архівними джерелами, Українське православне церковне Братство "Діяльно – Христова Церква" функціонувало на терені п‘яти губерній України : Київської, Подільської, Чернігівської, Катеринославської та Одеської. Побутувала також думка про те, що подільська парафія "ДХЦ" с. Іванківці "відходить з Проскуровщини і прикріплюється до Шепетівщини". 19 Тобто, Шепетівка відносилась до Волинської губернії. Майже аналогічна інформація існує й про діяльність братської філії на Коростенщині. Але достовірними архівними джерелами про діяльність парафії "ДХЦ" на Волині ми не володіємо. Згідно з адміністративно – територіальним поділом УРСР 1 серпня 1925 р. було ліквідовано всі губернії.

Філія Братства функціонувала й поза межами України. Так, у м. Оренбургі (Урал, Росія) функціонувала громада "ДХЦ" яку очолив І. Ковтун (уродженець з України). 20 Єпископ Миколаївський та Херсонський В. Пшеничний намагався закласти парафії на території Молдавії, свідченням чого є лист від громади с. Кошар. 21 Наскільки йому це вдалося - наразі не відомо. Маємо інформацію, що громада с. Кошари спричинила "рішучий опір" "діяльному" єпископу Пшеничному та намагалась зробити усе можливе аби завадити йому організувати там "братські парафії". 22

Протягом 1926 – 1927 рр. члени УПЦ Братства "ДХЦ" поступово згортають свою діяльність. Подальша їх доля вирішувалась вже на Великих Покровських Зборах УАПЦ (жовтень 1926 р.), Великих Микильських Зборах УАПЦ (11 – 13 травня 1927 р.) та на Другому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі УАПЦ (жовтень 1927 р.). Приєднавшись до складу ВПЦР УАПЦ, деякі члени колишнього Братства "ДХЦ" продовжили свою єпископську працю у вільних церковних округах УАПЦ. Так, єпископ колишньої білоцерківської філії "ДХЦ" В. Бржосньовський на протязі 1927 - 1930 рр. очолював Дніпропетровську округу УАПЦ, а після Надзвичайного Собору * УАПЦ 1930 р. продовжив працю в УПЦ. Архієпископ М. Пивоваров продовжив свою працю в Кам'янецькій окрузі УАПЦ (1927 – 1929 рр.). У 1928 р. М. Ширяй опікувався вже Роменською та Прилуцькою округою УАПЦ. 23 Єпископ П. Тарнавський з особистих переконань та амбіцій, взагалі залишив УАПЦ. Доля єпископів В. Пшеничного та Т. Хомжі нам не відома.

Таким чином, можна підсумувати, що на протязі 20-х років ХХ ст. на ґрунті автокефального руху, виокремилось так зване Братство "Діяльно – Христова Церква", члени якого були вихідцями відомої церковної інституції Української Автокефальної Православної Церкви. Сукупність внутрішніх та зовнішніх причин спричинило їхнє згуртування у православному церковному Братстві, яке еволюційно пройшло шлях з 1920 р. та протягом 1924 – 1927 рр. охопило вже територію західної, центральної, північної та південної частини України.

Справжня братська єдність, яка роками будувалась між ними на міцних принципах взаємної довіри та поваги, досить позитивно відобразилась на внутрішніх стосунках в складі Братстві. Через те в середині інституції практично не виникало проблем, пов‘язаних із боротьбою за сфери впливу (на відміну від ВПЦР УАПЦ), висвяти у вищий церковний стан тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

Пилявець Л. Хрещениця ДПУ. З історії Діяльно-Христової Церкви // Людина і світ. – 1992. - № 5 - 6. – С. 26 - 29; Клос В., диякон. Михайлівський Золотоверхий собор – осередок "Діяльної Христової Церкви" (1924 – 1927 рр.) //www. prytyska.kiev.ua/content/view/216/28/; Ігнатуша О. Видавнича діяльність Братства "Діяльно – Христова Церква" (1924 – 1927 рр.) // Історія релігій в Україні. Тези повідомлень VII Міжнародного столу (Львів, 12 – 14 травня 1997 року). – Львів, 1997. – С. 82 – 83; Киридон А. "Собор єпископів України" та "Діяльно – Христова Церква" як вияв оновлення церковного життя в умовах утвердження тоталітаризму // Історія релігій в Україні : Праці Х – ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 16 – 19 травня 2000 року). – Кн.. 1. – Львів : "Логос", 2000 р. – С. 198 – 203;

Статут і протокол Живої Церкви на Україні про заснування парафій // Центральний Державний Архів Вищих Органів влади і управління України (далі ЦДАВО). - Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 2;

Справа про організацію церковних парафій // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 52. – Арк. 34;

Там само. – Арк. 47;

Історія православної церкви в Україні /Збірник наукових праць.-К.: Четверта хвиля, 1997. - С. 250;

В. Липківський. Відродження української церкви 1917 – 1930 рр. // www.hram.kiev.ua/print.php?id=685;

Дело Хомжи Теофана // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 2. – Спр. 1366. – Арк. 1;

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: У 4 т., 5 кн. – Репр. відтворення вид. 1961 р.- К.: "Либідь", 1998.- Т. 4., кн. 1.- С. 149;

Шугальова І. о. М. Пивоваров: постать на тлі епохи // Історія релігій в Україні: Тези повідомлень XVII Міжнародного круглого столу (Львів, 14 – 17 травня, 2007 р.). – Львів: Логос – С. 929;

Протоколи засідань Малої Ради ВПЦР // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 401. – Арк. 8 (зв.);

Протоколи поширеного засідання Малої Ради ВПЦР // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 412. – Арк. 5 (зв.);

В. Липківський. Відродження української церкви 1917 – 1930 рр. // www.hram.kiev.ua/print.php?id=685;

Митрополит Василь Липківський: матеріали до біографії (з фондів ЦДАВО України) / Упорядник Пилявець Л. – К: Інститут української археографії АН України, 1993. – С. 25;

"Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква": історико-канонічна декларація Архієрейського Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату від 19 квітня 2007 року. – Київ: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2007. – С. 17;

Материалы Ново – Миргородской епархии Елисаветградского округа // ЦДАВО України. - Ф. 4215. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 11;

Листування з братством "Діяльно - Христова Церква" про об‘єднання з автокефальною церквою. Ч. 2 // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 236. – Арк. 4;

Листування з братством "Діяльно - Христова Церква" про об‘єднання з автокефальною церквою. Ч. 1 // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 235. – Арк. 17;

Там само. – Арк. 15;

Листування з Проскурівською окружною церковною радою про скликання церковного собору і про призначення священиків в парафії // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 385. – Арк. 56;

Переписка с религиозными общинами Брацлавщины // ЦДАВО України. - Ф. 4215. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 10;

Справа про перехід єпископа Балтського округу до братства "Діяльно – Христова Церква" // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 343. – Арк. 16;

Протоколи засідань Президії Всеукраїнської православної церковної ради // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 395. – Арк. 10;

Блажейовський Д. Ієрархія Київської Церкви (861 – 1996). – Львів : "Каменяр", 1996. – С. 428 – 429;

SUMMARY

Dmitro Kuzovenkov

Ukrainian Orthodox Church Fraternity "Dijalno - Christova Cerkva": evolutional and installation aspects of relation of personnel composition (1920 – 1927 years)

In the article the attempt of analysis of evolutional and installation aspects of becoming of church personnel of Ukrainian Orthodox Church Fraternity "Dijalno - Christova Cerkva" is first done during 1920 – 1927 years, here taking into account the autobiography of brothers, inwardlychurches mutual relations, determinations of territory of location of "branches" of "Dijalno - Christova Cerkva", church labour of some members of Fraternity, after an incorporation with Allukrainian Orthodox Church Advice of Ukrainian Autocephaly Orthodox Church in 1927 years.

KEY WORDS:

Society (Fraternity) "Cerkva Giva", Fraternity "Dijalno - Christova Cerkva", Allukrainian Orthodox Church Advice, Ukrainian Autocephaly Orthodox Church.

____________________________________________________________

Інформація про автора

Кузовенков Дмитро Ігорович, аспірант кафедри історії України, історичного факультету, Кам‘янець – Подільського національного університету ім. І. Огієнка

**М. Мороз (1876 – 1938 рр.) – народився у с. Бистрик на Чернігівщині. У 1907 р. – співробітник статистичного відділу бюро Київського губернського земства. В квітні став членом та очолив другий склад ВПЦР. У 1919 р. був присутнім в м. Кам‘янці - Подільському на зборах Кирило-Мефодіївського братства. В лютому 1920 р. очолив Товариство "Церква Жива". З 1921 р. – голова Президії Собору УАПЦ. Голова ВПЦР з 1919 по 1924 рр. У 1924 р. заснував Братство "Діяльно – Христова Церква". З 1925 р. залишив усі справи в УАПЦ.

**В. Бржосньовський (1887 – ) – висвячений в сан священика в 1912 р. ВПЦР призначила його духовним керівником Білоцерківської округи (1920 – 1924 рр.), працював в с. Шпендівка з 1920 р. У 1921 р. отримав сан протоієрея, а з 1922 р. – підвищений в сан єпископа УАПЦ. З 1924 – 1927 рр. в складі Братства "Діяльно – Христова Церква" як єпископ Білоцерківський. У 1927–1930 рр. – єпископ Дніпропетровської єпархії УАПЦ.

**К. Янушівський (21 травня 1868 - ? рр..) – народився в м. Брацлаві на Поділлі. Одружений. Священик-педагог, висвячений 1 січня 1890 р. Навчався в Тульчинському духовному училищі, потім в Подільській духовній семінарії. Був призначений наглядачем за учнями Приворотського духовного училища, зарахований у штати наглядачів церковних шкіл Брацлавського повіту. Рукоположений у Різдво – Богородицькій Церкві с. Строїнець. У 1916 р. наглядач шкіл Вінницького повіту. У 1917 р. голова Вінницького відділення училищної ради. У 1921 р. отримав сан протоієрея УАПЦ для Іллінської парафії. З 1922 до 1923 рр. секретар ВПЦР.

***Т. Хомжа (1891 - ? рр.) (згідно з власної автобіографією) – народився 11 жовтня на Уманщині в с. Бабинці. Закінчив Велико – Сорочинську учительську семінарію, виховував підростаюче покоління в школах Уманщини. Після завершення служби в армії перейшов до учительської діяльності. Працював в кооперативних установах які вели великі посередницькі операції. Після великого сімейного горя (смерті матері, дружини та дочки упродовж 3-ьох років) "дав обітницю Богові посвятити останні дні мої Спокуті служінню Творцю всіх, вірі і Церкві православній".

**Детальніше про причини та наслідки цих протиріч див.: Кузовенков Д. До питання про причини утворення Братства "Діяльно – Христова Церква" у 20 – х роках ХХ ст. // Історія релігій в Україні: науковий щорічник / упоряд. О. Киричук, М. Омельчук, І. Орлевич. – Львів : Львівський музей історії релігії; Видавництво "Логос", 2010. – Книга ІІ. – С. 107 - 115.

***М. Пивоварів – народився в с. Богоявленському Маріупольського повіту Катеринославської губернії. Закінчивши парафіяльну школу, він знайшов себе в церковній справі. Брав участь в церковно – визвольному русі 1917 – 1920 рр. З 1921 р. був членом Президії ВПЦР та обраний до складу Київської губерніальної церковної ради. В цьому ж році – делегат Першого Всеукраїнського Церковного Собору. З 1924 р. приєднався до Братства "ДХЦ", але з 1927 р. вимушений вернутися в лоно УАПЦ в результаті ліквідації "ДХЦ". У 1929 р. заарештований і засуджений на 10 років ув‘язнення. Помер у Вінниці.

***П. Тарнавський (1873 – 1938 рр.) - народився в Звенигородщині. Закінчив Київську духовну семінарію та академію. У 1916 р. викладав в Київській духовній академії. З 1917 р. – член Київської єпархіальної ради та ВПЦР. З 1919 р. священик с. Баришівки (Полтавщина) та обраний до складу 2-ої ВПЦР. На Соборі Київщини в травні 1921 р. отримав сан протоієрея. З 1922 р. – хіротонізовано на єпископа УАПЦ.

**Надзвичайний Собор УАПЦ був скликаний в січні 1930 р. з метою ліквідації Автокефальної Церкви в Україні, яка знесилилась від постійного атеїстичного тиску та постійних переслідувань з боку тоталітарної влади Рад.