Особистість у системі соціальних зв’язків

План

Людина, індивід, індивідуальність, особистість

Структура особистості

Типи особистості

Поняття "соціалізація"

Періодизація процесу соціалізації

Агенти соціалізації

Ресоціалізація і десоціалізація

Людина, індивід, індивідуальність, особистість

Особистість, її сутність та існування є предметом вивчення багатьох наук: філософії, соціології, психології, педагогіки тощо.

Поряд з поняттям „особистість” на повсякденному та науковому рівнях часто вживаються терміни „людина”, „індивід”, „індивідуальність”.

Що спільного між цими поняттями і чим вони відрізняються?

Людина – найзагальніше родове поняття для позначення істот Homo sapiens. Тому традиційно у тлумаченнях поняття людина зазначається, що це є істота, яка уособлює нерозривну єдність біологічної, соціально-історичної, культурної, духовно-моральної сторін її існування.

Індивід – це одиничний представник людського роду, окремий член соціальної спільноти: народу, соціального класу, верстви, соціальної групи. В соціології індивід розуміється як своєрідний соціальний "першоатом", що входить до складу соціальної спільноти. Він є вихідною соціальною одиницею, а сукупність індивідів утворює всі існуючі види соціальних спільнот. Поняття „індивід” слід відрізняти від поняття „індивідуальність”.

Індивідуальність можна визначити як сукупність рис, що відрізняють одного індивіда від іншого. Виокремлення різних рис проводиться на різноманітних рівнях – біохімічному, нейрофізіологічному, психологічному, соціальному тощо. Індивідуальність є своєрідним критерієм неповторності кожного індивіда.

Поняття „особистість”, як правило, використовується для відображення соціальності людини, різних її виявів.

Філософія розглядає особистість з точки зору її місця у світі як суб'єкта діяльності, пізнання та творчості, психологія – з точки зору цілісності психічних процесів і властивостей: здібностей, темпераменту, характеру тощо.

Загальновизнаний внесок у вивченням проблем особистості зробила і соціологія, спробувавши дослідити особистість як реально діючого учасника соціальних взаємодій, вивчити суспільні та культурні механізми, які обумовлюю соціальні якості особистості.

Соціологія виокремлює в особистості соціально-типове та розглядає її як продукт суспільства. Для соціології особистість становить інтерес насамперед як точка перетину безлічі соціальних зв’язків, як об’єкт впливу багатьох соціальних чинників. Як зазначає В. Ядов, людина, яка розглядається у соціальному аспекті, називається особистістю.

Отже, в сучасній соціології закріпилося розуміння особистості як сталого комплексу соціальних характеристик, якостей, властивостей, що набуваються в суспільстві під впливом культури, соціальних груп та спільнот, до яких належить людина, які розвиваються і проявляються у взаємодії з іншими людьми.

До найбільш значущих соціальних якостей особистості зазвичай відносять:

самосвідомість – виокремлення індивідом самого себе із соціального середовища, усвідомлення власного Я

самооцінку – оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, здібностей, місця серед інших людей. Найважливіша функція самооцінки – регуляція поведінки особистості

активність – здатність особистості до самостійних, енергійних, інтенсивних соціально значущих дій

ідентичність – соціальна якість особистості, що є результатом ідентифікації – процесу свідомого (або несвідомого) ототожнення особистості з іншими людьми, певною соціальною спільнотою (етнічною, політичною, територіальною, мовною, релігійною, професійною тощо)

спрямованість – сукупність сталих мотивів, що орієнтують діяльність особистості, незалежно від соціальних ситуацій, в яких вона знаходиться

переконання – соціальна якість особистості, що визначає уявлення, ідеї, які у свою чергу визначають ставлення людини до дійсності та спонукають її діяти відповідно до своїх ідеалів, принципів, поглядів, тобто світогляду

а також потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, соціальні установки (про них йтиметься далі).

Щойно народившись, дитина ще не є особистістю. Вона є лише індивідом. Щоб стати особистістю, людина має набути певного розвитку, який залежить від біологічних, фізичних та соціальних чинників.

Структура особистості

Особистість розглядається соціологією як феномен, що має складну структуру, в якій компоненти пов'язані між собою та взаємодіють один з одним, створюючи цілісну систему соціально значущих якостей, що характеризують людину як суб'єкта суспільних відносин та соціальної діяльності.

Існують різні підходи до аналізу структури особистості. Розглянемо деякі з них.

На думку російського психолога А. Платонова, структура особистості має чотири складові:

біологічно обумовлена підструктура (вікові, статеві особливості психіки, темперамент тощо)

психологічна підструктура (індивідуально-психологічні особливості – відчуття, уявлення, увага, пам'ять, інтелект, характер, емоції, почуття, воля тощо)

підструктура соціального досвіду (знання, навички, уміння, звички, норми тощо)

підструктура спрямованості особистості (потреби, цілі, інтереси, мотиви, прагнення, бажання, ціннісні орієнтації, соціальні установки)

Соціологів цікавлять насамперед підструктури соціального досвіду та спрямованості особистості. Підтвердженням цього є тлумачення структури особистості, коли в її складі виокремлюють три головних елементи – соціальний статус, соціальну роль та спрямованість особистості.

Поняття соціального статусу та соціальної ролі розглядаються в межах статусно-рольової концепції особистості. Вагомий внесок в її розвиток зробили такі вчені як Р. Лінтон, Дж. Г. Мід, Т. Парсонс, Р. Мертон, І. Гофман, Т. Шибутані, І. Кон та інші.

Статус – це соціальна позиція індивіда у групі чи суспільстві. Соціальний статус – узагальнююча характеристика, що охоплює професію, економічне положення, політичні можливості, демографічні риси та інші важливі характеристики індивіда.

Будь-який індивід має множину статусів і в кожний момент часу у залежності від обставин, середовища той чи інший статус домінує над іншими: вдома, наприклад, одна і та ж сама молода людина є сином (донькою), а в навчальному закладі вона є студентом (студенткою). Для позначення сукупності усіх статусів, що належать індивіду, використовують поняття статусного набору або статусного портрету. Статусний набір кожної людини є індивідуальним.

Виокремлюють також головний статус особистості, тобто такий, що є найбільш характерним для даної людини, статус, з яким дану людину ототожнюють, ідентифікують інші люди або вона сама.

Соціальний статус характеризує взаємодію особистості з соціальним середовищем, структурою суспільства. У соціології соціальний статус є не тільки елементом структури особистості, але й соціальної структури суспільства.

Важливою категорією для аналізу структури особистості також є поняття соціальна роль, яке запропонували незалежно один від одного американські вчені Р. Лінтон та Дж. Г. Мід.

У сучасній соціології соціальна роль визначається як соціальна функція, модель поведінки, об’єктивно задана позицією (статусом) особистості в системі суспільних відносин та міжособистісних стосунків.

Соціальні ролі та статуси, які суспільство або соціальна група приписує індивіду незалежно від його здібностей, бажання, зусиль називають приписаними (аскриптивними). В якості основи для них у різних суспільствах може виступати стать, вік, національна або расова, а також класова, релігійна приналежність. Такими є, наприклад, людина похилого віку, християнин або мусульманин, білорус, раб.

Соціальні ролі та статуси, які індивід набуває завдяки власному вибору, конкуренції, індивідуальним зусиллям та здібностям, називають досягнутими (набутими). Ніхто не народжується студентом, професором, депутатом, батьком чи бабусею. Право виконувати функції, що відповідають цим статусам та ролям, індивід здобуває у конкурентній боротьбі.

Виділяють також змішані статуси та ролі, як наприклад, тридцятирічний доцент, український студент, дівчина – майстер спорту з академічної греблі.

Незважаючи на те, що у реальному житті межа між приписаними та досягнутими статусами та ролями досить умовна, такий розподіл є корисним з точки зору вивчення цього феномену.

Соціальні ролі, які виконує особистість, виробляються у ході людської історії як певні узагальнені моделі виконання соціальних функцій, як зразки поведінки, що схвалюються в цілому, або окремими соціальними групами. Тобто роль має соціальне походження, але завжди реалізуються конкретною людиною, є елементом її особистості.

Конструктивна функція соціальних ролей в суспільстві полягає у тому, що узгодження щодо їх змісту дає людям змогу нормально співіснувати в суспільстві, організовано взаємодіяти, передбачати реакцію оточуючих на свої дії та прогнозувати поведінку інших людей. Одночасно соціальна роль накладає на особистість певні обмеження, що іноді розцінюється як негативна функція.

У суспільстві завжди існують певні уявлення про те, як ті чи інші соціальні ролі мають „правильно” виконуватися. Ці уявлення називають експектаціями, або очікуваннями. Вони спрямовані на носія ролі з боку його соціального оточення. Але не тільки оточення очікує від виконавця ролі певної поведінки, але й сам індивід розраховує на схвалення за правильне виконання ролі або побоюється негативної реакції за неправильне.

Соціальні очікування щільно пов’язані з соціальними нормами. Соціальні норми – сукупність зобов’язуючих принципів, правил, вимог, встановлених суспільством, соціальними спільнотами чи уповноваженими суб’єктами для регулювання соціальних відносин, діяльності і поведінки індивідів на всіх рівнях і в усіх сферах людської життєдіяльності. Норми є певними ідеальними зразками, котрі передбачають, як люди мають діяти у конкретних ситуаціях, щоб їх поведінка не суперечила ролі, які вони виконують.

Суспільство завжди здійснює контроль за тим, чи дотримується особистість прав та обов’язків, що відповідають її соціальним ролям. Для цього у суспільстві є розгалужена система соціальних санкцій. Санкціями називають не тільки покарання, але й заохочення, які сприяють дотриманню соціальних норм.

Санкції можуть ініціюватися не тільки суспільством, але й індивідом по відношенню до самого себе. Таким чином за виконанням соціальної ролі здійснюється не тільки зовнішній, але й внутрішній контроль.

Навчання, засвоєння ролі відбувається у процесі соціалізації, про яку йдеться далі.

Процес максимального злиття з роллю називають рольовою ідентифікацією, а мінімальне – дистанціюванням від ролі.

Кожна людина привносить у соціальну роль власний, індивідуальний стиль виконання. Саме тому не можна знайти двох людей, які б однаково виконували одну і ту ж роль. Але будь-які варіації обмежуються нормами і очікуваннями, які накладаються суспільством на конкретну роль. Це пояснює, чому зміст ролі залишається більш-менш сталим, навіть коли її носіями є різні люди.

Особистість навіть протягом однієї години може навперемінно виконувати різні ролі, перевтілюватися з одного образу в інший, втілювати різні типи соціальних відносин та міжособистісних стосунків. Сукупність ролей, носієм якої є окрема особистість, в соціології за ініціативою Р. Мертона називають рольовим набором (рольовою системою).

Множинність соціальних ролей індивіда пояснюється тим, що одночасно один і той же індивід входить до складу багатьох соціальних груп, які мають власну систему цінностей, норм, рольових очікувань. Тому у реальному житті людині буває досить складно переходити від виконання однієї ролі до виконання іншої ролі, суміщати їх та пристосовуватися до рольової поведінки. Виконання соціальних ролей може супроводжуватися труднощами, пов’язаними з виконанням рольових обов’язків, або виникненням невідповідності внутрішніх настанов особистості вимогам ролі, тобто рольовим конфліктом.

Рольові конфлікти поділяють на конфлікти між ролями та конфлікти у межах однієї ролі, іноді міжособистісні та внутрішньо-особистісні рольові конфлікти. Такий розподіл частково співпадає.

Конфлікт між ролями виникає, коли дві або більше соціальних ролей містять у собі несумісні, такі, що входять у конфлікт, обов’язки особистості. Конфлікт між ролями може виникати як у структурі однієї особистості, так і між двома або більше особистостями. В першому випадку йдеться про внутрішньо-особистісний конфлікт, у другому – про міжособистісний. Як приклад конфліктів між ролями може розглядатися ситуація, коли ролі студента, батька та робітника фірми виконує одна особистість. Ці ролі мають несумісні обов’язки, тому виконувати їх одночасно дуже важко.

Конфлікт у межах однієї ролі виникає, коли особистість має виконувати роль, яка не відповідає ані її інтересам, ані внутрішнім настановам. Наприклад, коли кваліфікований фахівець повинен виконувати роботу нижче своєї кваліфікації або професійна діяльність особистості передбачає обов’язки, зміст яких не співпадає з її моральними настановами. У цьому випадку конфлікт у межах однієї ролі може бути охарактеризований як внутрішньо-особистісний.

Коли ж у двох або більше людей не співпадають уявлення, очікування щодо виконання якоїсь конкретної ролі, то конфлікт приймає міжособистісний характер. Про міжособистісний конфлікт в межах однієї ролі йдеться, коли, наприклад, уявлення чоловіка і дружини щодо виконання ролі чоловіка (або дружини) не співпадають. Або не співпадають уявлення студента і викладача щодо виконання ролі студента (чи викладача). Різниця в уявленнях особливо очевидна, коли конфліктуючі сторони належать до різних культур.

Наявність труднощів при виконанні соціальних ролей пояснюють у першу чергу неадекватною рольовою підготовкою, причини якої приховані у недоліках процесу соціалізації в сучасному суспільстві. Наприклад, досить типовою є ситуація, коли студент, який закінчує вищій навчальний заклад, не уявляє собі, з якими обов’язками, виконанням яких функцій буде пов’язана його майбутня професійна діяльність.

Поширеним у сучасній соціології є підхід до розглядання структури особистості через систему таких понять як потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, соціальні установки, тобто через мотиваційну сферу.

Потреби – це усвідомлення і переживання людиною необхідності в тому, чого не вистачає для життєдіяльності її організму та розвитку особистості.

Американський вчений А. Маслоу дійшов висновку, що людині властиві п’ять рівнів потреб:

фізіологічні потреби;

потреби у безпеці й захисті;

потреби у приналежності й любові;

потреби у самоповазі;

потреби самоактуалізації, або потреби особистісного вдосконалення.

Потреби кожного наступного, тобто вищого рівня, актуалізуються лише після задоволення потреб нижчого рівня. А. Маслоу виходить з того, що ця ієрархія потреб поширюється на всіх людей, і чим вище людина підіймається у цій ієрархії, тим більшу індивідуальність, людські якості та психічне здоров’я вона демонструє. Хоча вчений визнавав, що можуть бути виключення з цього ієрархічного розташування потреб, наприклад, коли творча людина розвиває та виражає свій талант, не дивлячись на труднощі та соціальні проблеми.

Існують інші класифікації потреб: за значенням у житті людини – першочергові та другорядні, за об’єктом – матеріальні та духовні, за сферою діяльності – потреба в спілкуванні, пізнанні, праці тощо.

Інтереси – це відображення потреб людини через її місце у системі соціальних відносин та взаємодій щодо умов та засобів задоволення цих потреб. Як і потреба, інтерес містить у собі внутрішню необхідність, завдяки якій він набуває енергії спонукальної сили. Рушієм до дії інтерес виступає, коли він усвідомлюється індивідом.

Установки визначають схильність людини до певних дій, реакцій на об’єкти. Установка передбачає усвідомлене ставлення до об’єкта (когнітивний компонент), емоційну оцінку об’єкта (емоційний компонент) та послідовну поведінку стосовно об’єкта (поведінковий компонент).

Типи особистості

Однією з найважливіших проблем соціології особистості є побудова соціальних типів особистості.

Типологія як загальнонауковий принцип пізнання знаходить своє застосування у різних науках. Проте питома вага її, порівняно з іншими методами, збільшується у науках, які мають своїм предметом людину з її соціальним світом.

Будь-яке суспільство зацікавлене у тому, щоб особистості, з яких воно складається найкращим чином сприяли його розвитку. Тому суспільство має потребу в інформації про існуючі та бажані соціальні типи особистості (соціальний тип – це деперсоніфікована уявна особистість як відображення сукупності повторювальних якостей індивідів, що належать до певної соціальної спільноти). А метод типологізації може розглядатися як інструмент, що її надає.

Одна з перших обґрунтованих типологій особистості належить соціологам Ф. Знанецькому та В. Томасу. Критерій їхньої типології – характер пристосування особистості до соціального оточення. В роботі „Польський селянин в Європі та Америці” (1918-1920) вони виділили такі типи:

"богемний” – пристосовується до ситуаційних умов, не знаходячи твердої опори у собі та пливучи за течією;

"міщанський” – спирається на традицію, не виявляючи соціальної гнучкості і також не знаходячи опори в собі;

"творчий” – спирається на власні сили. Така людина спроможна змінювати моделі поведінки, культуру, спроможна на винаходи та інновації.

Р. Дарендорф, один з найвідоміших сучасних соціологів, представників конфліктного напряму, розробив свою типологію особистостей. Підкреслюючи, що особистість – це продукт розвитку культури, соціальних умов, він користується терміном homo sociologicus та виокремлює такі його типи:

homo faber – "людина уміла", "людина, що працює" – особистість, яка наділена важливою суспільною функцією; тип, поширений у традиційному суспільстві;

homo consumer – людина-споживач, особистість, сформована масовим суспільством;

homo universalis – людина, яка здатна займатися різними видами діяльності;

homo soveticus – людина, яка залежить від держави.

Представниками неофрейдизму (Д. Рісмен, Е. Фромм) було розроблене поняття соціального характеру і запропонований опис різних типів соціальних характерів в епоху капіталізму.

Значну увагу дослідженню "соціальних характерів" приділяв американський соціолог ХХ ст. Д. Рісмен, небезпідставно вважаючи їх ключем до розуміння соціальної реальності і соціальних процесів. Його типологія допомагає побачити зв’язок, відповідність між основними типами таких характерів та типами суспільного устрою. Д. Рісмен описав три основних типи соціальних характерів:

"традиційно-орієнтований”. Особистість, що належить до даного типу, є консервативною, конформною по відношенню до традицій, звичаїв, зразків поведінки, а також до касти, клану, стану.

"внутрішньо-орієнтований”. Цей тип характерний для періоду розвитку індустріального суспільства. Для такої особистості притаманна соціальна атомізація, що обумовлена послабленням сили традицій, внутрішньо-групової інтеграції, контролю з боку первинних груп, а також відсутність засобів масової інформації. Поведінка людини визначається інтерналізованими, засвоєними у дитинстві принципами, особистість стає цілеспрямованою, підприємницькою, більш відкритою до змін, хоча роль традиційних цінностей та норм ще досить значна.

"ззовні-орієнтований” тип характерний для суспільства споживання. Поведінка особистості цього типу визначається не традиціями, а системою зв’язків, бюрократією, модою тощо. Людина даного типу стає космополітом та споживає великий обсяг інформації, в неї відсутнє сильне „Я”. Така особистість має спрощене соціальне сприйняття, примітивну схему бачення проблем, грубий апарат інтерпретації. Наприклад, до спрощених, примітивних схем належать такі часто вживані, як „нові українці”, „демократи”, „комуністи”, „країни Заходу”, „особи кавказької національності”. Особистість є знеособленою, стандартизованою, є об’єктом маніпуляції, жертвою відчуження, почуває себе дезорієнтованою, інколи апатичною чи цинічною До позитивних рис такої особистості Д. Рісмен відносить бажання любити інших та бути любимим, відчуття гострого дефіциту теплих міжособистісних стосунків.

Опис Д. Рісменом „ззовні-орієнтованої” особистості є в основних рисах близьким до концепції „одномірної людини” німецько-американського соціолога Г. Маркузе.

Всі типи характерів, описані Д. Рісменом, на його думку в певній мірі існують і в сучасному суспільстві, але питома вага кожного з них залежить від економічних, соціальних і демографічних чинників, ступеня урбанізації тощо.

Досліджуючи „соціальні характери”, німецько-американський вчений Е. Фромм стверджував, що поведінка людини може бути зрозумілою тільки якщо розглядати її через впливи культури, які існують у даний момент історії. Він підкреслював, що соціальні, політичні, економічні, релігійні та антропологічні чинники взаємодіють з унікальними людськими потребами у процесі формування особистості, а структура характеру (тип особистості) пов’язана з певними соціальними структурами.

За Е. Фроммом, соціальний характер – це те спільне у структурі характеру, що властиве більшості індивідів, які входять до однієї і тієї ж самої культури, в той час як індивідуальний характер – це те, чим люди, що належать до однієї культури, відрізняються один від одного.

Е. Фромм виокремив п’ять типів характеру, що домінують у сучасних йому капіталістичних суспільствах, поділивши їх на дві категорії – непродуктивні та продуктивні.

До непродуктивних відносяться:

рецептивний тип. Це пасивні та залежні особистості. Вони неспроможні діяти без сторонньої допомоги і вважають, що головна мета в житті полягає в тому, щоб їх любили.

експлуатуючий тип. Особистості такого типу здобувають усе, що їм потрібно або про що вони мріють, силою або винахідливістю. Вони неспроможні до творчості як і рецептивний тип, тому добиваються любові, ідей, емоцій, запозичуючи їх в інших. Характерні риси – агресивність, егоцентризм, пихатість та зухвалість.

накопичуючий тип. Намагаються оволодіти максимальною кількістю матеріальних благ, влади та любові. Це уперті, підозрілі і у той же час лояльні, стримані, передбачливі особистості.

ринковий тип. Переконані, що будь-яка особистість може бути оцінена як товар, який можна продати, обміняти, отримавши прибуток. Такі люди готові продемонструвати будь-яку особистісну рису, яка б підвищила їхні шанси бути проданими потенційними замовниками. „Ринкова” особистість - це продукт сучасного капіталістичного суспільства, що сформувалася у США та західноєвропейських країнах.

Категорію продуктивних характерів презентує тип ідеального психічного здоров’я людини. Це кінцева мета у розвитку людини – незалежна, чесна, спокійна, любляча, творча особистість, що робить соціально-корисні вчинки. Цей тип виникає як відповідь на протиріччя, що існують у сучасному суспільстві.

Е. Фромм зазначав, що жоден з наведених типів характеру не існує у чистому вигляді, оскільки продуктивні та непродуктивні риси поєднуються у різних людей у різних пропорціях. Але він був упевненим, що у результаті соціальної реформи продуктивна орієнтація особистості може стати домінуючою у будь-якій культурі.

Відомою в сучасній українській соціології є типологія, запропонована вченим-соціологом Є. Головахою:

особистість, розчинена у масі (соціальні конформісти)

особистість, відчужена від суспільства (такий тип переважає у періоди застою)

перехідний тип (для нього характерна недовіра до влади, потяг до релігії та містифікації, орієнтація на взаємовиключні цінності)

Поняття "соціалізація"

Перетворення біологічного індивіда на соціальну істоту, його входження у життя суспільства відбувається через соціалізацію.

На думку Е. Гідденса, соціалізація – це процес, через який безпорадна дитина поступово перетворюється на особистість, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, набуває знань та звичок, притаманних культурі, в якій дитина народилася.

Поняття "соціалізація" почали широко використовувати західні науковці ще у 30-ті роки ХХ ст. у зв'язку з підвищенням інтересу до вивчення відносин у системі "людина – культура", з початком систематичного дослідження протиріч між практикою дитячого виховання і потребами суспільства. До цього поняття стали звертатися у соціальній філософії, соціології, соціальній психології для пояснення поведінки у тих чи інших ситуаціях не тільки дітей, але й дорослих представників різних соціальних груп.

Поняття "соціалізація" є більш широким, ніж поняття "освіта" та "виховання", якщо останні використовуються у вузькому значенні. Освіта передбачає передачу певної суми знань. Виховання у вузькому значенні розуміється як система цілеспрямованих, свідомих дій, метою яких є формування у людини бажаних особистісних якостей та навичок поведінки. В цьому випадку поняття "соціалізація" включає і освіту, і виховання, а також усю сукупність стихійних, ніким не запланованих впливів на особистість. Якщо термін "виховання" розуміється у широкому значенні – як вплив на людину всієї системи суспільних зв'язків з метою засвоєння нею соціального досвіду, - то, як зазначає Г. Андрєєва у підручнику "Соціальна психологія", різниця між вихованням та соціалізацією ліквідується.

В науковій літературі існує багато варіантів визначення соціалізації, але більшість з них тяжіє до розуміння її як процесу, завдяки якому люди засвоюють і навчаються підпорядковувати свою поведінку соціальним нормам. Соціалізація розглядається як процес входження індивіда у світ конкретних соціальних зв'язків та його інтеграція у різні типи соціальних спільнот через культуру, цінності і норми, на основі яких формуються соціальні риси особистості.

Соціалізація передбачає включення особистості у сферу соціальних відносин в якості суб'єкта цих відносин. Отже, метою соціалізації може вважатися формування соціально активної особистості, дії та вчинки якої регулюються соціальними нормами та суспільними інтересами.

Отже, соціалізацією називають процес засвоєння людиною певної системи цінностей, норм, знань та вмінь, зразків поведінки, які відповідають її соціальним ролям та роблять повноправним членом суспільства.

Для сучасної соціології характерні суперечливі погляди на феномен соціалізації – від визнання до повного заперечення. Наприклад, відомий польський соціолог З. Бауман вважає, що в соціології постмодерна немає місця поняттю "соціалізація", оскільки неможна говорити про цілеспрямоване формування особистості: сучасна людина в значно більшій мірі, ніж її попередники, здатна сама себе створювати, самоконструювати.

Визнаним теоретиком соціалізації в сучасній соціології вважається Т. Парсонс. Його теорія зорієнтована на стале суспільство, в якому кожен індивід усвідомлює свою соціальну роль, розуміє, чого від нього чекають інші. Саме соціалізація (поряд із соціальним контролем) є тим засобом, за допомогою якого підтримується соціальна рівновага. Соціалізація має дві фази – соціальної адаптації та інтеріоризації.

Соціальна адаптація

Інтеріоризація

Передбачає пристосування індивіда до соціальних умов існування, ролевих функцій, соціальних норм, що склалися у суспільстві або окремих соціальних групах, до яких належить індивід. Даний аспект соціалізації надає індивідові можливість залучитися, увійти до соціальної спільноти таким чином, щоб не вирізнятися в ній, щоб бути здатним жити так, як живуть усі. Це відбувається, наприклад, через засвоєння мови, грамотності, спільних форм спілкування. Охоплює найбільш значимі для конкретного суспільства сфери життєдіяльності – працю, спілкування, дозвілля, мораль, релігію, політико-правові норми.

Передбачає процес включення набутих норм, цінностей, взагалі усього соціально-історичного досвіду людства, у внутрішній світ особистості, в її свідомість, де вони узагальнюються, трансформуються і в результаті перетворюються у внутрішні правила поведінки, сприяють формуванню ціннісних орієнтацій особистості як суб’єкта активної діяльності. Чим більше особистість засвоює позитивного людського досвіду у всіх його проявах, тим більше вона буде соціалізована. Тобто у даному аспекті на відміну від соціальної адаптації вже не йдеться про уподібнення суб'єкта соціалізації людям, що оточують його. Суб'єкт соціалізації розглядається як активно діюча одиниця.

За Т. Парсонсом, важливими каналами соціалізації є сім'я, школа та молодіжна субкультура.

Американський соціолог Н. Смелзер вважає, що завдяки соціалізації люди набувають досвід та засвоюють установки, які відповідають їх соціальним ролям. Соціалізація має за мету сприяти інтеракції людей на основі соціальних ролей та забезпечувати збереження суспільства через засвоєння його новими членами відповідних переконань і зразків поведінки. Успішна соціалізація обумовлена трьома факторами: очікуваннями, зміною поведінки, прагненням до конформізму. За Н. Смелзером, соціалізація – це двосторонній, різноспрямований процес, що передбачає взаємний вплив між біологічними факторами і культурою, а також між тими, хто здійснює соціалізацію та соціалізується. Результатом цього стає формування унікальної і неповторної особистості.

На дослідження соціалізації вплинула і теорія психосоціального розвитку людини Е. Еріксона. Він запропонував виокремить у життєвому циклі людини вісім універсальних для всього людства послідовних стадій її психосоціального становлення – дитячі літа, раннє дитинство, ігровий вік, шкільний вік, підлітковий вік (або раннє юнацтво), молодість, середній вік, зрілість.

Процес розгортання цих стадій відбувається за епігенетичним принципом: особистість розвивається поступово, перехід від однієї до іншої стадії розвитку передбачає готовність особистості рухатися до подальшого зростання, розширення соціального світогляду та радіусу соціальної взаємодії. Кожна стадія характеризується специфічним завданням. Наприклад, у дитячі літа відбувається формування базової довіри до навколишнього світу, переборювання відчуття відчуженості, а в ігровому віці – розвиток активної ініціативи одночасно з виникненням відчуття провини та відповідальності за свої бажання. Саме суспільство, на думку Е. Еріксона, визначає зміст розвитку, який би найкращим чином сприяв включенню індивіда в суспільне життя, тобто соціалізації.

Сучасні німецькі вчені (Ю. Хабермас) пов'язують соціалізацію з ідеєю про те, що індивід у процесі свого розвитку все більше прагне до самореалізації та самоствердження, а пасивне пристосування відступає на задній план.

Періодизація процесу соціалізації

Існують різні погляди не тільки на зміст, але й на тривалість та періодизацію соціалізації.

Деякі автори обмежують соціалізацію періодом досягнення соціальної зрілості, тобто періодом входження особистості у самостійне життя, яке передбачає професійне самовизначення, набуття економічної незалежності, сформованість політичних уподобань тощо.

Інші вважають, що процес соціалізації починається з моменту народження і з різною інтенсивністю відбувається протягом усього життя людини, оскільки навіть доросла людина змушена адаптуватися до нових цінностей – під час переходу із одного соціального середовища до іншого, від попередніх до нових соціальних ролей – при укладенні шлюбу, отриманні нової посади тощо.

Саме тому П. Бергер і Т. Лукман розрізняють два типи соціалізації – первинну та вторинну. Первинна соціалізація пов'язана з дитинством та юнацтвом, з першою половиною життя, коли індивід стає членом суспільства, засвоюючи соціальні норми та зразки поведінки. Вторинна соціалізація означає будь-який наступний процес, завдяки якому вже соціалізований індивід інтегрується у нові сектори суспільства. Цей вид соціалізації зазвичай охоплює зрілий вік та старість, тобто другу половину життя.

П. Бергер і Т. Лукман зазначають, що на певному етапі історичного розвитку первинна (у першу чергу сімейна) соціалізація була простим відтворенням суспільства, тобто те, що створювалося у результаті первинної соціалізації "споживалося" суспільством і забезпечувало його функціонування.

Але в процесі суспільного розвитку змінювалося і речове середовище, поглиблювався суспільний розподіл праці, виникла необхідність освоєння різноманітних спеціалізованих функцій (особливо активно починаючі з індустріальної епохи). Саме це спонукало до створення спеціалізованих інститутів позасімейної, або вторинної соціалізації (дошкільної, шкільної, професійної освіти тощо), які частково замінювали інститути первинної соціалізації, а частково пропонували те, чого сім'я дати не могла. Наприклад, якщо батьки працюють інженерами, а людина хоче бути хірургом, навчити її цьому в сім'ї батьки не в змозі. В сучасному суспільстві на це є професійна освіта.

Існує інша, більш докладна періодизація процесу соціалізації, на яку вказують А. Кравченко та В. Анурін у своєму підручнику "Соціологія". Вона містить у собі чотири етапи:

первинна соціалізація. Починається з моменту народження і триває до вступу дитини до школи. Людина є істотою, яка не має вроджених навичок виживання, їй потрібне піклування інших людей, які б підтримували її фізичне існування: годували, захищали від холоду тощо. Але для нормального розвитку цього замало. Щоб дитина правильно розвивалася, вона має постійно відчувати, що її люблять. На думку психологів, це особливо важливо у перші роки життя.

Для забезпечення основ соціалізації дитинство є найважливішим етапом в житті людини: якщо деякі елементи соціального життя (мова, певні моделі поведінки, звичаї, навички ) людина не засвоїла в дитинстві, то на наступних етапах заповнити "білі плями" буде неможливо.

Вирішальним фактором у процесі соціалізації на даному етапі є вплив сім'ї, оскільки саме сім'я у цьому віці у першу чергу займається (має займатися) розвитком індивідуальних розумових здібностей та інтелекту дитини, її соціальних навичок. Вченими доведено, що виховання дітей поза сім'єю (у дитячому будинку), позбавлення їх батьківського піклування значно знижує потенціал їх повноцінного розвитку, впливає на здатність до навчання. При сприятливих умовах до моменту завершення первинної соціалізації дитина одержує значний обсяг інформації про навколишній світ, досягає відповідного віку рівня у розвитку здібностей та інтелекту, залучається до норм та цінностей своєї соціальної групи, свого соціального класу.

вторинна соціалізація. Співпадає за часом та змістом з періодом отримання людиною формальної освіти, тобто з перебуванням у навчальних закладах різного рівня. Те, як протікає соціалізація на цьому етапі, залежить насамперед від умов, у яких відбувається навчання, від рівня підготовки та особистісних якостей педагогів, від змісту та якостей педагогічних методик.

Головними функціями вторинної соціалізації є загальна підготовка особистості до майбутньої життєдіяльності у межах формальних організацій суспільства, а також її максимальна інтелектуалізація, наповнення інформацією, яка має вигляд систематизованого наукового знання, формування навичок логічного мислення. Передбачається, що освіта має сформувати характер, розвинути розум, передати основи знань, навички, вміння, які дозволять індивіду успішно будувати своє життя.

Фізичне та культурне існування індивіда на цьому та попередньому етапі соціалізації матеріально забезпечують інші люди – батьки, родичі тощо. Завершуючи вторинну соціалізацію, особистість має підготувати себе до самостійного добування засобів існування.

соціалізація зрілості. В індустріальному суспільстві початок етапу соціалізації зрілості затягається приблизно до 20-25-річного віку. Цей етап пов'язаний із освоєнням індивідом ролі самостійного економічного агента, здатного забезпечувати себе засобами існування. Тепер індивід випробовує придатність тих знань, вмінь, навичок, що були ним набуті на етапі вторинної соціалізації.

Як правило на цьому етапі індивід створює власну сім'ю, стає безпосереднім учасником відтворення людського роду. Він виступає вже не просто як об'єкт виховного та соціалізуючого впливу, але й сам відповідно до соціальних ролей, які йому доводиться виконувати (мати або батько), перетворюється на агента соціалізації.

соціалізація старості. Як зазначають фахівці у галузі соціалізації особистості, виникнення цієї стадії стало можливим тільки в індустріальних суспільствах на досить високих рівнях їх розвитку, оскільки саме в них спостерігається зростання середньої тривалості життя, а у структурі населення збільшується питома вага людей похилого віку.

Н. Смелзер вважає, що пристосування до старості не обов'язково має уявляти собою процес особистісного зростання. Розвиток особистості може припинитися, або навіть повернути назад через ослаблення фізичних та психологічних можливостей людини. Деякі вчені дотримуються позицій, що поняття соціалізації не має сенсу стосовно періоду в житті людини, коли відбувається згуртування її соціальних функцій.

В той же час існують протилежні дані: дослідження свідчать про збереження соціальної активності осіб похилого віку. Виходячи з цього похилий вік розглядається як вік, що робить суттєвий внесок у відтворення соціального досвіду. Тому на цьому етапі має йтися про зміну типу активності особистості.

Старість у сучасному суспільстві пов'язана з неможливістю індивіда діяти так активно в економічній і професійній сферах, як це було на попередньому етапі. Але наслідки цього різні і залежать від рівня економічного розвитку суспільства. Наприклад, хоча українське суспільство і зараховується до індустріальних суспільств, стан його економіки та системи соціального забезпечення такий, що вступ до такого життєвого циклу, як старість, неминуче тягне за собою зниження соціального статусу особистості (падіння рівня доходів індивіда, погіршення матеріального становища). В економічно благополучних суспільствах людям похилого віку забезпечується досить високий рівень життя. Але навіть в них, на думку американського соціолога І. Розова, соціалізацію людей похилого віку неможна вважати ефективною. Якщо попередні етапи приносили радість і блага, то старість асоціюється головним чином з утратами, з відчуттям соціальної та професійної непотрібності, яке може стати причиною серйозних психологічних труднощів.

В будь-якому разі перехід на цей етап соціалізації потребує від особистості, як і на попередніх етапах, засвоєння нових соціальних ролей (бабця, дід, пенсіонер тощо), хоча їх зміст може бути недосидь чітко визначеним.

У вітчизняній соціології домінує виокремлювання етапів соціалізації на основі ставлення людини до трудової діяльності. Виходячи з цього, називають дотрудову, трудову та післятрудову соціалізацію. Дотрудова стадія соціалізації обіймає увесь період життя людини до початку трудової діяльності. В свою чергу цю стадію можна поділити на ранню соціалізацію (період від народження дитини до вступу до школи, тобто період раннього дитинства) та стадію навчання (весь час навчання у школі, період юнацтва у широкому розумінні цього терміна). Щодо часу навчання після середньої школи (у вищому навчальному закладі, коледжі, ПТУ тощо) в соціологічній та соціально-психологічній літературі не існує єдиної точки зору, до якої стадії – дотрудової чи трудової – цей період відносити. Але будь-яке вирішення цієї проблеми не зменшує теоретичне та практичне її значення, отже студентство є однією з важливих соціальних груп суспільства.

Трудова стадія соціалізації обіймає період зрілості або весь період трудової діяльності людини.

Післятрудова стадія соціалізації обіймає період життя людини після закінчення трудової кар’єри. Виокремлення цієї стадії є дискусійним. На думку противників не можна говорити про соціалізацію людей похилого віку, коли майже всі соціальні функції людини поступово припиняються, навпаки слід говорити про десоціалізацію. Прихильники виділення післятрудової стадії вважають, що необхідно по-новому розуміти функції людей похилого віку, що у них соціальні функції не припиняються, більш того, такі люди можуть відігравати важливу роль у збагаченні соціального досвіду.

Агенти соціалізації

Соціалізація відбувається під цілеспрямованим і стихійним впливом великої кількості соціальних структур, соціальних інститутів та організацій, окремих особистостей, які сприяють засвоєнню індивідом соціальних норм та ролей. Їх називають агентами соціалізації (первинної та вторинної). На різних етапах соціалізації вони відіграють різну за значенням роль. Наприклад, у дошкільному віці найважливішими агентами соціалізації виступають батьки (агенти первинної соціалізації), а у зрілому віці на перше місце виходять агенти вторинної соціалізації, які уособлюються у різноманітних інститутах суспільства, як то трудовий колектив, церква, армія, засоби масової інформації, держава та багато інших.

Найважливішим та найвпливовішим агентом соціалізації людини на перших етапах її життя, тобто у дитинстві та підлітковому віці, є сім'я. Саме за допомогою сім'ї дитина включається у життя суспільства, саме у сім'ї формується первинна соціальна сутність індивіда. Сім'я знайомить дитину з правилами поведінки у суспільстві, спілкування з іншими людьми, з моделями рольової поведінки. Соціальний статус сім'ї визначає соціальний статус індивіда протягом перших двадцяти років його життя. В процесі первинної соціалізації, яка відбувається саме в сім'ї та за її участю, індивіду передається культура суспільства – його цінності, норми, звичаї, мова. На думку Т. Парсонса, те, що відбувається в сім'ї – більше, ніж проста форма соціалізації, оскільки знайомство з цими аспектами культури в даний період перетворює їх у частину особистості дитини.

Сім'я може впливати на процес соціалізації як позитивно, так і негативно (якщо дитині прищеплюються цінності, норми, які йдуть у розріз з суспільними, а взірці поведінки, які спостерігає дитина є асоціальними (алкоголізм, наркоманія, жорстокість тощо)).

Школа – соціальний інститут, який прищеплює дитині навички групового спілкування, здатність до взаємодії з іншими, до спільної діяльності, формує уявлення про суспільні цінності. Саме у школі дитина вчиться змагатися, переживати успіх і поразки. На думку психологів, у шкільний період у дитини формується самооцінка, яка у багатьох випадках зберігається протягом всього життя.

Однолітки теж впливають на соціалізацію індивіда, особливо у підлітковому віці. У середовищі однолітків підліток навчається спілкуватися на рівних, а не за принципом ієрархії, як це відбувається у сім'ї чи школі, знайомиться із цінностями свого покоління.

Як однолітки, так і школа вносять певні корективи у сімейні цінності, які набуває індивід у ранньому дитинстві.

На соціалізацію дорослих і дітей серед інших агентів соціалізації впливають засоби масової інформації – преса, радіо, і особливо телебачення. ЗМІ – це важливе джерело розповсюдження інформації, яка поповнює знання людини про навколишній світ. ЗМІ формують споживацькі потреби, стереотипи поведінки, що часто відрізняються від тих, з якими вони стикаються у своєму безпосередньому реальному оточенні. ЗМІ приймають активну участь у формуванні громадської думки, при цьому можлива реалізація як творчих, так і руйнівних завдань.

У науковій літературі досить часто звертають увагу на неоднозначність впливу ЗМІ на особистість, зокрема на особистість дитини чи підлітка. Щодо цього цікавим є дослідження, одночасно проведене в Австралії, Фінляндії, Ізраїлі, Польщі та США у 1983 – 1986 роках. За його результатами з'ясувалося, наприклад, що частота, з якою хлопці-підлітки дивляться фільми зі сценами насильства, дозволяє зробити статистично значимі прогнози про серйозність правопорушень, які скоюються у віці до 30 років. Дослідники зазначають, що ефект екранного насильства може сприяти формуванню у підлітків специфічних установок і норм поведінки, навчити їх насильницькому вирішенню конфліктів. Екранні образи можуть досить довго зберігатися у пам'яті людини, не підлягаючи контролю з боку свідомості, тому можливим стає, що у реальній конфліктній ситуації, подібній до баченої на екрані, поведе себе за тим же "сценарієм".

Соціалізації дорослих людей сприяє трудовий колектив, в цілому середовище, яке оточує людину на роботі. Особливістю соціалізації у трудовому колективі є те, що це переважно вторинна соціалізація, оскільки стосується дорослих, вже сформованих людей.

Психолог Р. Гоулд вважав, що соціалізація дорослих не є продовженням соціалізації дітей, а, навпаки, уявляє собою процес подолання психологічних тенденцій, що склалися у дитинстві. Успішна соціалізація дорослих пов'язана з поступовим подоланням дитячої упевненості у всемогутності авторитетних осіб та у тому, що хтось має піклуватися про їх потреби.

Повертаючись до проблеми агентів соціалізації, необхідно зазначити, що вони можуть впливати на особистість гармонійно, односпрямовано, але інколи вплив буває суперечливим, різноспрямованим. Наприклад, батьки прищеплюють дитині одну систему цінностей, а однолітки – іншу, можливо, протилежну. Аналогічна суперечливість може спостерігатися при взаємодії таких інститутів, як релігія та бізнес.

Слід зазначити, що протиріччя у взаємодії агентів соціалізації виступають однією з причин виникнення особистостей з девіантною поведінкою, тобто з поведінкою, що відхиляється від норм та цінностей даного суспільства.

Французький соціолог П. Бурд'є вважав, що у процесі навчення у людини формується "друга натура", яку він позначив поняттям габітус. Це культурна спадщина, глибоко засвоєна індивідом, яка спрямовує його поведінку навіть без участі його свідомості. Можна сказати, що габітус – це внутрішній соціальний порядок, завдяки якому індивіди поводять себе так, як цього вимагає суспільство і така поведінка здається їм природною. Розрізняють такі типи габітусу:

культурний (національний) габітус, який характеризує колективну національну свідомість та визначає культурні відмінності між народами

класовий габітус, який формується завдяки системі виховання та освіти, властивій тому чи іншому соціальному класу

гендерний габітус формується відповідно до гендерних ролей та моделей поведінки.

Надзвичайно важливу роль у формуванні та розвитку особистості, в усвідомленні людиною свого "Я" відіграє, як видно з попередніх міркувань, соціальне середовище. Одним із перших на це звернув увагу американський вчений Ч. Кулі. У результаті тривалих досліджень він з’ясував, що розвиток самосвідомості особистості відбувається довго та суперечливо і не може здійснитися без участі інших людей, тобто соціального оточення. Концепція Ч. Кулі дістала назву теорії „дзеркального Я”.

За Ч. Кулі, „дзеркальне Я” – це відчуття особистої визначеності, що формується у людини в результаті спілкування з іншими людьми, сприйняття їхньої реакції на свою поведінку та зовнішність. „Дзеркальне Я” передбачає три фази: по-перше, людина уявляє собі, як вона виглядає в очах інших людей; по-друге, людина уявляє, як інші люди оцінюватимуть її; по-третє, людина виробляє певний тип внутрішнього самовідчуття. Соціальне оточення виступає в якості своєрідного дзеркала, яке дає людині змогу усвідомити власне „Я”.

Розробку ідей Ч. Кулі продовжив американський соціальний мислитель Дж. Г. Мід. Він запропонував концепцію „узагальненого іншого”, яка пояснює сутність процесу сприйняття індивідом інших особистостей. Дж. Г. Мід стверджував, що індивід набуває відчуття індивідуальності, коли підходить до себе з тих же позицій, що і до інших людей. Внутрішнє людина приймає подвійну точку зору: одночасно вона є суб’єктом – спостерігачем та об’єктом – тим, за ким спостерігають. У власній уяві людина приймає позицію іншої людини і з цієї позиції вивчає саму себе.

Американський вчений А. Халлер запропонував концепцію „значущого іншого”, яка теж спрямована на з’ясування того, як відбувається процес формування особистості, усвідомлення людиною власного „Я”. „Значущий інший” – це та особистість, від якої індивід намагається здобути похвали та до рекомендацій якої прислухається. А. Халлер вважає, що саме такі особистості справляють найбільший вплив на поведінку індивідів, їхні соціальні орієнтації та формування самосвідомості. В якості „значущого іншого” можуть виступати різні люди: батьки, вчителі, друзі, відомі люди тощо.

Але що б сталося з людиною, яка у перші роки свого життя, коли особливо активно відбувається процес соціалізації, усвідомлення свого „Я”, опинилася поза сферою нормальних людських контактів, соціального середовища, поза культурним впливом?

Широкої відомості набули випадки з феральними людьми, тобто дітьми, які були позбавлені людської опіки та виховувалися тваринами. Історії цих дітей, як, наприклад, десятирічного хлопчика Віктора, якого наприкінці XVIII ст. знайшли у лісах Аверона на півдні Франції, або дівчаток Амали і Камали, яких у 1920 році знайшли у джунглях одного із штатів Індії, описані в психологічній та соціологічній літературі і стали хрестоматійними (взагалі, за свідченнями фахівців, таких випадків описано біля 30).

Очевидний висновок, що можна зробити на основі цих випадків – соціалізація відбувається у процесі вербального та невербального спілкування з іншими людьми. Діти, позбавлені ранньої соціалізації, мають досить обмежені здібності та здатність включитися у повноцінне соціальне життя. Відсутність ранньої соціалізації не може (або майже не може) бути компенсоване пізніше.

Разом з тим слід зазначити, що соціалізація не є односпрямованим процесом: не тільки суспільство впливає на особистість, але й особистість на суспільство.

Ресоціалізація і десоціалізація

При вивченні феномену соціалізації використовуються також поняття "десоціалізація" і "ресоціалізація". Десоціалізація та ресоціалізація можуть розглядатися як складові соціалізації, зокрема вторинної соціалізації.

Десоціалізація пов'язана з відкиданням старого. Це підучування від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки.

Ресоціалізація передбачає набуття нового. Як зазначає Н. Смелзер, ресоціалізацією називається засвоєння нових цінностей, ролей, навичок замість попередніх, що не засвоїлись або застаріли. У найбільш загальній формі ресоціалізація відбувається завжди, коли індивід дізнається про щось, що не співпадає з його попереднім досвідом. Вона може бути м'якою, з незначною модифікацією уявлень, світогляду або інтенсивною, якщо ідеї, що прищеплюються, принципово змінюють поведінку індивіда та його світосприйняття. Інтенсивно ресоціалізація відбувається, наприклад, коли індивід приймає сеанси психотерапії, вступає до релігійної секти, йде до війська, опиняється у в'язниці, і навіть, коли після школи вступає до вищого навчального закладу.

Ресоціалізація може відбуватися на будь-яких етапах життя дорослої людини та охоплювати різноманітні види її діяльності – від виправлення почерку чи дефектів мовлення до перекваліфікації робітника або засвоєння нових соціокультурних норм мігрантами.

Вважається, що десоціалізація та ресоціалізація притаманні саме дорослим людям. У дитинстві та у підлітковому віці, коли індивід виховується у сім'ї та школі, зазвичай ніяких різких змін у його житті не відбувається. Його соціалізація є плавною та уявляє собою накопичення нових знань, умінь, навичок, норм, цінностей тощо.

Агентами процесів десоціалізації та ресоціалізації можуть бути як одні й ті ж самі люди та соціальні інститути, так і такі, що відносяться до різних, іноді антагоністичних, субкультур.

Іноді індивід опиняється у таких екстремальних умовах, коли десоціалізація не просто пов'язана з відкиданням раніше засвоєних норм, а перетворюється на руйнування моральних основ особистості, призводить до її деградації, а ресоціалізація не здатна відтворити все багатство втрачених норм, цінностей, ролей. Саме з такими умовами стикаються люди, які, наприклад, опиняються у в'язницях, виправних колоніях, психіатричних лікарнях, концентраційних таборах, іноді в армії.

Десоціалізація може бути настільки суттєвою, що позитивна ресоціалізація майже не дає ефекту, оскільки структура особистості зруйнована.

Ресоціалізація може стосуватися окремої людини, а може охоплювати цілі шари суспільства, як правило, в тих випадках, коли суспільство як цілісна система соціальних зв'язків переживає докорінні зміни.

Отже, соціалізація – це складний та суперечливий процес. Як вважає Н.Смелзер, вона ніколи не може бути на сто відсотків успішною, оскільки дітям властиво чинити опір зусиллям дорослих та змінювати процес соціалізації на багатьох етапах свого розвитку.

Від успіху соціалізації залежить, наскільки особистість, засвоївши необхідні соціальні ролі та соціальні норми, цінності, моделі поведінки, що відповідають їм і схвалюються суспільством, змогла реалізувати свої здібності.

Для суспільства успіх процесу соціалізації виступає гарантією самовідтворення суспільства: молодші покоління переймають досвід, знання, традиції старших поколінь і врешті-решт займають їх місце в системі соціальних зв'язків.