ДУХОВНА КУЛЬТУРА ТА ЇЇ СТРУКТУРА
СПЕЦИФІКА ДУХОВНОГО ВИРОБНИЦТВА
СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ ТА ЇЇ СТРУКТУРА
Вступ.
Поняття "духовної культури" восходе до історико-філософських ідей Вільгельма фон Гумбольдта. Відповідно до виробленої їм теорії історичного пізнання, всесвітня історія є результатом діяльності духовної сили, що лежить за межами пізнання, що виявляє себе через творчі здібності й особисті зусилля окремих індивідів. Плоди цієї співтворчості складають духовну культуру людства.
Духовна культура виникає завдяки тому, що людина не обмежує себе лише чуттєво-зовнішнім досвідом і не відводить йому переважного значення, а визнає основний і керівний духовний досвід, з якого він живе, любить, вірить і оцінює всі речі. Цим внутрішнім духовним досвідом людей визначає зміст і вищу мету зовнішнього, почуттєвого досвіду.
Поняття духовної культури зв'язано з поняттям патріотизму. Кожен народ, покликаний до того, щоб прийняти свою природну й історичну даність і духовно проробити її в національно-творчому акті. Якщо народ не прийме цей природний обов'язок, то, духовно розклавши, загине й історично зійде з землі. Натхнення себе і природи в кожного народу відбувається індивідуально і має свої неповторні особливості. Ці особливості є відмінними властивостями духовної культури кожного народу й уможливлюють існування таких понять, як патріотизм і національна культура.
Духовна культура – це як би гімн, усенародно проспіваний в історії усього й усіх. Заради створення цієї духовної музики народи живуть зі століття в століття у роботах і стражданнях, у падіннях і підйомах. Ця "музика" своєрідна у кожного народу. Почуявши у ній співзвучність своєму духові, людина довідається свою Батьківщину і вростає в неї так, як вростає одиничний голос у спів хору.
Духовна культура та її структура.
Світове співтовариство усе більше уваги звертає на стан культури. Вона розуміється, насамперед, як зміст і процес життєдіяльності людей, результат їх активної і цілеспрямованої, хоча і не завжди доцільної і вдалої, продуктивної соціальної активності. Культура виступає одним з ведучих ознак планетарної цивілізації, відрізняє життя людей від життя інших живих істот на землі і можливих неземних цивілізацій
Духовна культура – багатошарове утворення, що включає в себе пізнавальну, моральну, художню, правову й ін. культури; це сукупність нематеріальних елементів: норми, правила, закони, духовні цінності, церемонії, ритуали, символи, міфи, мова, знання, звичаї. Будь-який об'єкт нематеріальної культури має потребу в матеріальному посереднику, наприклад – книга. [1]
Духовна культура – сфера людської діяльності, що охоплює різні сторони духовного життя людини і суспільства. Духовна культура містить у собі форми суспільної свідомості і їхнє втілення в літературні, архітектурні й інші пам'ятники людської діяльності. Виступаючи якісним показником духовного життя суспільства, духовна культура по своїй суті структурі духовної сфери громадського життя, що як систему являє собою єдність таких компонентів, як духовна діяльність, духовні потреби, духовне споживання, соціальні інститути, духовні відносини і спілкування.[2]
Духовна культура суспільства включає:
- відтворення індивідуальної і суспільної свідомості;
- народну художню культуру;
- мистецтво як професійний вид художньої творчості;
- естетичну культуру;
- культуру наукового життя;
- культуру утворення;
- культуру виховання;
- культуру волі совісті;
- культуру морально-духовного життя;
- інформаційну культуру.
Людина по-різному може реалізувати свій творчий початок, і повнота його творчого самовираження досягається через створення і використання різних культурних форм. Кожна з цих форм має свою "спеціалізовану" значеннєву і символічну систему. Спробую далі коротко охарактеризувати насправді загальні форми духовної культури, у кожній з яких по-своєму виражається суть людського буття[3].
Отже, розвиток культури супроводжується виникненням і становленням самостійних систем цінностей. Спочатку вони включені в контекст культури, але потім розвиток приводить до все більш глибокої спеціалізації і, нарешті, до відносній їх самостійності.
Специфіка духовного виробництва.
Людство давно усвідомило, що в будь-яких боях сама надійна армія – професійна. У битвах ідейних – ситуація та ж. Основні форми існування духу (ідеї, теорії, образу, норми і т.д.) з часів виникнення перших класових суспільств виробляються професіоналами. Термін "духовне виробництво" – не метафора, а цілком реальне явище.[2]
Під духовним виробництвом звичайно розуміють вироблення свідомості в особливій суспільній формі, здійснювану професіоналами розумової праці. Результатом цього виробництва є щонайменше три "продукти":
ідеї, теорії, образи, духовні цінності;
духовні суспільні зв'язки індивідів;
сама людина, оскільки вона, крім іншого, є істота духовна.
Структурно духовне виробництво розпадається на три основних види освоєння дійсності: наукове, естетичне, релігійне. Така класифікація його видів не збігається з прийнятої в нашій Філософській традиції схемою із шести форм суспільної свідомості (політика, право, мораль, мистецтво, наука, релігія).[4]
Політика, право і мораль не є "галузями" духовного виробництва. Мораль тому, що її не створюють фахівці, ідеологи. Ми не знайдемо в історії ні однієї моральної норми, винайденої і впровадженої в життя професіоналом. Навіть заповіді Христа "не убий", "не укради" – це фіксація принципів, стихійно вироблених моральною практикою людства, а не якогось фахівця.
Політика і право не вписуються в духовне виробництво тому, що створені в результаті політичної і правової діяльності суспільні зв'язки індивідів не є по перевазі духовними. Вони складаються в першу чергу з приводу реальної державної влади, а не понять про неї. Держава ж з його апаратом, чиновниками, арміями, судами і в'язницями – явище саме що ні на є матеріальне. Тому політичні, так само як і правові відносини, в основі своєї матеріальні, а не духовні.[6]
У чому ж полягає специфіка духовного виробництва? Насамперед у тому, що його кінцевим продуктом є ідеальні утворення, що володіють цілим поруч чудових властивостей. І, мабуть, головне з них – загальний характер їхнього споживання. Немає такої духовної цінності, що не була б в ідеалі надбанням усіх! «Шістьма хлібами», про які говориться в Євангелії, усе-таки не можна нагодувати тисячу чоловік, а шістьма ідеями або шедеврами мистецтва – можна!
Матеріальні блага обмежені. Чим більше людей на них претендують, тим менше приходиться на частку кожного. З духовними благами усе обстоїть інакше: від споживання вони не убувають і навіть, навпаки, чим більше людей опановують духовними цінностями, тим більше імовірність їхнього збільшення.
Знаменита фраза "Праця є джерело всякого багатства" вірна і стосовно духовної праці, головною особливістю якого є загальний характер, що означає:
дана праця здійснюється "у кооперації" не тільки із сучасниками, але і з усіма попередниками, коли-небудь, що зверталися до тієї або іншої проблеми;
зусилля окремого працівника розумової праці в граничному випадку здатні збагатити, "облагодіяти" разом усе людство, тобто ефективність його не йде ні у яке порівняння з ефективністю (принаймні минулої і нинішньої) праці матеріального.[4]
Здається, що саме загальним характером духовної праці порозумівається те, що його працівники в загальній масі учасників суспільного виробництва завжди складали меншість. З одного боку, суспільство не може собі дозволити містити занадто багато осіб, що не роблять матеріальні блага, а з іншого боку – у суспільства просто немає потреби в численній армії таких людей: один Ейнштейн може на багато років "спантеличити" всі університети, а один Шекспір – забезпечити репертуар усіх театрів світу. Адже продукти духовної праці споконвічно суспільні, по природі своєї не призначені переважно для індивідуального споживання.[5]
Ось тут, імовірно, і виникає основне протиріччя духовної праці: загальний по змісту він здійснюється часткою, точніше – індивідуальним образом. Навіть у сучасних умовах, при найвищому ступені поділу духовної праці, вона по суті своєї залишається індивідуальним, персоніфікованим. Зовсім не випадковий той факт, що Нобелівські премії в науці колективам авторів не присуджуються.
Ще одна найважливіша особливість духовного виробництва полягає в тому, що застосуванні в ньому "засобу праці" (ідеї, образи, догми) у силу їхнього ідеального характеру принципово неможливо відокремити від безпосереднього виробника (конфіскувати, передати і т.д.). Тому звичайні для матеріального виробництва колізії, пов'язані з відчуженням виробника від засобів виробництва, у духовній сфері неможливі.
Цікавий і той відмітний факт, що духовна діяльність сама по собі володіє величезної притягальної силою. Чому художники, вчені, письменники, релігійні діячі можуть діяти, не звертаючи уваги на визнання? Напевно, не тільки тому, що одержимо, а і тому, що сам процес творчості доставляє їм вильне задоволення, що все інше неминуче відходить на другий план.
Інакше кажучи, духовна діяльність самокоштовна, вона має значення нерідко безвідносно до результату. У матеріальному виробництві таке майже не зустрічається. Матеріальне виробництво заради самого виробництва, план заради плану, – звичайно, безглуздість (правда, не так вже рідко зустрічається в радянській дійсності). А от мистецтво для мистецтва – зовсім не така безглуздість, як це може показатися на перший погляд. Зрозуміло, відносна самодостатність духовної діяльності зовсім не заперечує її результативності. Мистецтво – найважливіший вид духовної діяльності.[2]
Найважливішим видом духовного виробництва є мистецтво.
Існує народне мистецтво – народні пісні, танці, музика і т.д. і професійне мистецтво – утвору у творах фахівців (художників, поетів, музикантів) в області естетичного освоєння світу.
Естетичне не є винятковою прерогативою мистецтва. Воно складає одну з загальних характеристик самого соціального буття і як би "розлито" у всій соціальній реальності. Естетичним, тобто в людини відповідні почуття, може бути усе, що завгодно: природні ландшафти, будь-які предмети матеріальної і духовної культури, самі люди і всілякі прояви їхньої активності – трудові, спортивні, ігрові й ін. Тобто естетичне являє собою як би якусь грань практичної діяльності людини, що породжує в нього специфічне почуття і думки.
Естетичні переживання, у силу універсальності покладених у їхній основі відносин, здатні виникати в будь-якому виді людської діяльності. Однак у більшості з них (праці, науці, грі, спорті) естетична сторона є підлеглої, другорядної. І тільки в мистецтві естетичний початок носить самодостатній характер, здобуває основне і самостійне значення.[3]
Мистецтво як "чиста" естетична діяльність є щось інше, відокремлена сторона практичної діяльності людей. Мистецтво "виростає" із практики в тривалому історичному процесі освоєння світу людиною. Як спеціалізований вид діяльності воно з'явилося лише в античності.
Суспільна свідомість та її структура
Суспільна свідомість являє собою багатогранний динамічний процес, підтримуваний активністю індивідуальних свідомостей. У суспільній свідомості утримуються стійкі уявлення, зв'язані з деякою системою норм і принципів, теорії, які намагаються узагальнити особливості різних сторін громадського життя. Коли кажуть про суспільну свідомість у власному змісті слова, мають на увазі, насамперед те, ніж свідомість людей, об'єднаних у деякі групи, відрізняється від сугубо індивідуальної свідомості людини, спрямованого, скажемо, на рішення його особистих проблем, на організацію індивідуального життя. У цьому змісті суспільна свідомість – це свідомість, завжди спрямована на рішення загальних проблем строю громадського життя в цілому і на вивчення таких властивостей навколишнього світу, що мають загальне значення.[2]
Завдяки наявності в людей загальної свідомості і закріпленню у свідомості стійких образів лише таких ідей, що виявляються перспективними в практичному змісті, суспільство функціонує як цілісний організм, тобто воно представляє не просто стихійно сформовані в процесі виробництва відносини, але містять зв'язки, що упорядковуються свідомо людьми.
Структура суспільної свідомості
Розкриття сутності людини, сутності світу і його буття показує, що людина виступає як суб'єкт соціальної діяльності, що, свідомо і цілеспрямовано впливаючи на світ і на саму себе, не просто пристосовується до умов життя, а активно змінює їх, перетворює природне і соціальне середовище у відповідності зі своїми потребами і інтересами. Людина є змістообразуючим початком у цій складній системі взаємозв'язків "людина-світ". У цьому зв'язку важливого значення набуває розкриття сутності і структури суспільної свідомості.[5]
Питання про природу свідомості і їх ролі в життєдіяльності людини безпосередньо зв'язане з питанням про природу і сутність людини, про природу і сутність світу, про граничні підстави їхнього буття. З рішенням основного питання філософії, як відзначалося, зв'язаний поділ філософів на матеріалістів і ідеалістів. Якщо ідеалізм виходить з визнання ідеального як граничної підстави буття світу і людини, то матеріалізм, виходячи з визнання первинності матерії, акцентує увагу на питанні про обумовленість зізнання буттям, про походження свідомості, про його сутність, про роль в життєдіяльності суспільства й особистості.[5]
В історії філософської думки питання про походження свідомості вирішаються на різних етапах історії по-різному. Переважно зверталася увага на з'ясування специфіки свідомості як властивості матерії, на природні передумови його виникнення. Як відзначалося, опосередкування задоволення життєвих потреб людини соціальними умовами обумовило потребу в якості новому, у порівнянні з твариною, способі орієнтації. І цим способом з'явилась свідомість. Свідомість як усвідомлення буття являє собою, з одного боку, відображення об'єктивної дійсності в голові людини й об'єктивно по своєму змісту, а з іншого боку – містить у собі момент суб'єктивного відношення людини до світу, оцінку людиною тих або інших явищ дійсності. Отже, усвідомлення, виступає як вираження активного відношення людини до дійсності. Це відношення реалізується насамперед через практичне освоєння людиною навколишнього світу і є відображенням форм людської діяльності і створюваного цією діяльністю предметного світу людської природи. Воно містить у собі відношення людини до природи, системі соціальних зв'язків і відносин, опосередкуючих його життєдіяльність і визначальна його якісна відмінність від тварини, а також відношення до своєї діяльності і її результатів. Система опосередкування життєдіяльності людини соціальними умовами життя, що обумовили і специфіку його діяльного відношення до дійсності і до себе, складає суспільне буття. Саме суспільне буття обумовило потребу переходу від психіки тварини до свідомості людини.[6]
Характер і спрямованість відносини людини до умов свого буття обумовлюється насамперед характером і спрямованістю потреб і інтересів. Потреби, виникнувши як стан, що виражає протиріччя між необхідністю існування, функціонування й обмеженістю внутрішніх можливостей її забезпечення, відбиває в голові людини в почутті незадоволеності й обумовлює необхідність пошуку об'єкта, засобів, умов для дозволу цього протиріччя.
Сам прояв і реалізація, задоволення життєвих потреб людини, їхнє відтворення здійснюється в його безпосередньому взаємозв'язку з умовами існування. Причому цей зв'язок виявляється як стосовно природи, так і стосовно громадського життя. Разом з тим задоволення потреб обумовлюється не тільки безпосереднім зв'язком людини з дійсністю, але і системою опосередкування їхнього задоволення процесом матеріального виробництва і системою суспільних відносин. Залежність задоволення потреб від соціальних умов життя виражається в інтересі.[1]
Можна сказати, що потреби й інтереси визначають характер і спрямованість ставлення людини до світу, і саме той кут зору, під яким людина сприймає його. Тому усвідомлення людиною свого ставлення до світу виявляється, з одного боку, як усвідомлення своїх потреб і інтересів, а з іншого боку – як усвідомлення самої дійсності, її сутності, ролі, умови задоволення потреб, умови забезпечення життєдіяльності.
Усвідомлення людиною свого ставлення до дійсності і до себе здійснюється на двох рівнях: емпіричному і раціональному, що включає в себе повсякденна і теоретична свідомість. Способом існування свідомості є знання, що являє собою систему відбитих у голові людини і закріплених пам'яттю зведень про навколишній світ і про саму людину. Знання – це узагальнення людського досвіду, переданого від людини до людини, від епохи до епохи, результат індивідуального життєвого досвіду. У той же час знання включають в себе оцінку людиною результатів відображення дійсності в голові людини, визначення їхньої значимості в його життєдіяльності. Знання будуть служити передумовою, що робить вплив на характер відносини людини до дійсності і до себе, на характер його діяльності. Без знань неможлива орієнтація людини у світі.
Емпіричний і раціональний рівні усвідомлення ставлення до дійсності взаємозалежні, але разом з тим вони відносно самостійні. Емпіричне усвідомлення дійсності зв'язане з безпосередньою почуттєвою взаємодією людини зі світом. Особливу роль тут грає чуттєво-емоційне сприйняття дійсності. Почуття й емоції виступають як специфічні показники наявності тих або інших потреб, необхідності їхнього задоволення, а також ступеня задоволення або незадоволення потреб. У залежності від характеру реакції людини на його взаємодію з навколишньою дійсністю формуються дві основні групи емоцій – позитивні і негативні. Різноманіття потреб і форм зв'язків людини з зовнішнім світом знаходить свій прояв у безлічі конкретних форм емоцій. Емоції, як ланки, опосередуючі зв'язок людини з зовнішнім світом, виражають особисте ставлення до дійсності. Вони виконують дуже важливу регулятивну функцію, спрямовану на забезпечення життєдіяльності.[3]
З виникненням суспільства відбувається не тільки значне ускладнення системи емоцій і почуттів, але і їхній підйом на якісно новий рівень розвитку. У людини природні емоції, успадковані від тварини, здобувають олюднений характер. Якісна зміна емоцій і почуттів у людини зв'язано з виникненням соціальних умов життя і нового, діяльностно - преобразовчого ставлення людини до дійсності.
Висновки.
Духовна культура – найважливіший вид культури, що включає інтелектуальну і естетичну діяльність людства, - безсумнівно, має пріоритетну значимість, тому що задоволення високих духовних запитів людства – місія набагато більш піднесена й істотна.
Духовну культуру в цілому справедливо вважати домінантою структури культури. На доказ перелічимо деякі з найбільш істотних форм духовної культури: релігія, мистецтво, філософія, наука.
Використана література.
Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. Учебник. – М.: Проспект, 1999.
Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії. – К., 2001
Большая Советская Энциклопедия. 2–ое издание, том 18,стр 507–510.
Вольтер. Философский словарь. – М., 2003.
Культурология. История мировой культуры: учебник для вузов, под ред. проф. А.Н. Марковой, – М.: ЮНИТИ, 2000 – 600 стр.
Симичев Д.А. Культурология: учебное пособие для вузов, – М.: «Приор», 1998 – 352 стр.