Реферат

На тему: «Застосування системного підходу та системного аналізу в юридичному дослідженні»

З курсу: Методологія та організація юридичних досліджень

Київ 2010 р.

План

Вступ

Поняття системного підходу та системного аналізу як методів наукових досліджень

Понятійно-категоріальний апарат системного підходу та системного аналізу. Поняття системи

Особливості використання системного підходу та системного аналізу у юридичних дослідженнях

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Як відомо методологічну основу будь-якого дослідження становить система загальнонаукових і спеціальних методів, принципів та підходів, які є засобами наукового пошуку в арсеналі будь-яких гуманітарних, зокрема юридичних наук. Поряд із загальнонауковими у процесі юридичного дослідження використовувалися, як правило і спеціальні, прикладні методи: структурно-функціональний аналіз, порівняльний, системного аналізу, історичний, статистичний, логічний, соціально-юридичний тощо. Проблема застосування системного підходу щодо дослідження державно-правових явищ висувалась окремими дослідниками ще у 70 – 80-і рр. ХХ ст., але через низку причин вона й досі не отримала остаточного розв’язання. Це пояснюється насамперед тим, що методологія загальної теорії систем склалася і розвивалася на ґрунті несоціальних наук, де метод утвердився значно раніше, тому існує проблема його “переносу” у сферу соціальних наук. Це, по-перше. По-друге, соціальні системи, які є об’єктом системного дослідження, значно складніші і неоднорідніші явища порівняно з іншими системними утвореннями тому, що вони несуть у собі новий, вищий інтегративний тип зв’язків. По-третє, об’єктивна складність методу, відсутність досконалої методології його застосування в державно-правовій сфері та інші причини також відчутно гальмують розв’язання вказаної проблеми. У радянській науці розвиток системного методу здійснювався в умовах значної ідеологізації та догматизації теоретичної думки, абсолютизації діалектичного методу у пізнанні, насамперед суспільних явищ. І все ж системний підхід навіть у застійні часи знаходив своїх прихильників серед науковців юридичної галузі пізнання. Так, першим досвідом його застосування в державно-правових дослідженнях стали роботи Е. Маркаряна «Вопросы системного исследования общества» (1972 р.), С. Алексєєва «Структура советского права» (1975 р.), Л. Тіунової “О системном подходе к праву” (1986 р.) та деякі інші. Ці дослідження ґрунтувались на фундаментальних працях таких вчених, як В.Г.Афанасьєв (“Системность и общество”), И. В.Блауберг, Є. Г.Юдин (“Становление и сущность системного подхода”), Л. А.Петрушенко (“Единство системности, организованности и самодвижения”), В. Н.Садовский (“Основание общей теории систем”) та ін.

Основні наукові праці щодо застосування системного підходу в галузі суспільних наук випадають на середину 70 – 80-х рр., проте жодна з них не порушувала проблему цілісного системного дослідження демократичної, соціальної, правової держави через повне або часткове несприйняття цих явищ панівною ідеологією. Пізніше взагалі завдяки ідеологічним та політичним змінам, що сталися в нашому суспільстві, та іншим причинам увага до цього методу відчутно послабилася. Значні якісні зрушення із застосування системного підходу в державно-правових дослідженнях відбулися у 90-і роки після обрання Україною та іншими пострадянськими державами незалежного шляху розвитку.

Поняття системного підходу та системного аналізу як методів наукових досліджень

За своєю природою системний підхід є міждисциплінарним, загальнонауковим методом, він виступає засобом формування цілісного світогляду, оскільки є методом дослідження об’єкта як цілого (тобто сукупності елементів, що перебувають у взаємодії та породжують цілісні властивості). На сьогоднішній день системний підхід широко використовується у різних галузях знань, що дає підставу говорити про його універсальність [1,2,3]. Ефективність його застосування пов’язана з відносно закінченим процесом формування системного підходу як цілісної методології (зокрема, розробки його понятійно-категоріального апарату) [4,5,6,7].

Системний підхід необхідно відрізняти від принципу системності, який в методологічному плані забезпечує загальну позицію щодо пізнання того чи іншого явища з позицій закономірностей системного цілого та взаємодії частин і утворення особливого гносеологічного зрізу (виміру) реальності.

Системний підхід є таким аспектом дослідження, який передбачає розгляд об’єкта як складного, багатогранного та багатоякісного явища, що складається з елементів, зв’язки між якими утворюють його відносно незмінну структуру та забезпечують цілісність [9].

Якщо у системному підході виділити одну із його сторін, зокрема основні правила та принципи його елементно-структурної методології, то можна отримати системний аналіз. Він є комплексом спеціальних процедур, прийомів та методів, що забезпечують реалізацію системного підходу. У науковій літературі міститься достатньо великий матеріал щодо системного аналізу. Узагальнюючи основні позиції щодо поняття системного аналізу, його можна визначити як сукупність методів та прийомів дослідження і конструювання цілісних (складних) об’єктів. Розрізняють такі методи системного аналізу: структурний, функціональний, факторний, генетичний та часовий. Особлива роль серед них належить структурному дослідженню. Структурний аналіз поділяється на макро- і мікроструктурний. Якщо перший дозволяє аналізувати певну систему як частину більшої системи (виокремлення її з оточуючого середовища), то мікроструктурний – вивчити будову системи аж до елементарних частин (одиниць). Системний аналіз встановлює загальні закономірності проведення дослідження, зміст його окремих етапів, інтегрування методів та прийомів дослідження в єдину взаємозумовлену сукупність. Результатом системного аналізу є рекомендації по створенню нових або удосконаленню функціонування існуючих систем.

Понятійно-категоріальний апарат системного підходу та системного аналізу. Поняття системи

При системному аналізі (як і системному підході в цілому) дослідники оперують великим поняттєво-категоріальним апаратом, основним (центральним) в якому є поняття системи. Необхідно відзначити, що в природі існують предмети, об’єкти, явища, процеси, які можна розглядати як системи (екологічні, космічні, біологічні тощо). У спорі про те, що являє собою система – реальність чи плід розуму [6; с. 37-46], – методологічно правильною є позиція, що систем як таких у природі не існує. Тобто, система це поняття, яке є засобом дослідження складних об’єктів. Залежно від дослідницької мети один і той же об’єкт може уявлятися множинністю різних систем. Термін “система”, що є ідеалізацією, відходом від дійсності, може виводитися із явища тільки шляхом мислення (абстрагування) [25; с. 40]. При системному дослідженні відбувається процес виділення з оточуючого середовища будь-яких елементів, потрібних досліднику для тих чи інших цілей. Системний підхід, таким чином, є методологічним інструментом у руках дослідника і дає специфічний зріз знань про об’єкт, що пізнається. А тому ототожнення системи з реально існуючими явищами та процесами є методологічно неправильним.

Варто зазначити, що при системному дослідженні оперують великим понятійним апаратом, основним (центральним) в якому є поняття системи. Система – слово грецького походження, що означає “складене з частин”, “об’єднання” (складаю, об’єдную). Воно використовується як у побутовій мові, так і у науковій сфері і трактується по-різному: як сукупність елементів у взаємодії, що утворюють певну цілісність; сукупність об’єктів, взаємодія яких викликає появу нових інтегративних властивостей (якостей, не притаманних окремим компонентам); взаємопов’язаний комплекс елементів, що виділені із оточуючого середовища і розглядаються як ціле, тощо.

Тлумачний словник української мови серед інших значень слово “система” трактує як сукупність елементів, одиниць, частин, що об’єднані спільною ознакою, призначенням, або структуру, що становить єдність закономірно розташованих та функціонуючих частин.

Конкретизуючи поняття “система” у цій множинності тлумачень, можна визначити, що вона є цілісною сукупністю (комплексом) закономірно розташованих та взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів. До основних ознак системи, як правило, відносять: 1) комплексність (сукупність) елементів; 2) впорядкованість та подільність елементів; 3) наявність зв’язків між ними; 4) наявність цілісних властивостей. Ознаками, що відрізняють систему від інших явищ є цілісність, зв’язок, стійка структура.

У науковій літературі існують різні позиції стосовно класифікації систем. Їх поділяють на прості і складні; матеріальні та ідеальні; малі, складні, ультраскладні (зокрема, соціальні організації), суперсистеми; концептуальні, штучні, змішані (наприклад, суспільство, держав, право). Якщо всі існуючі у дійсності сукупності об’єктів розмежувати, то можна отримати три класи: неорганізовані сукупності, неорганічні та органічні системи. Двом останнім притаманна наявність зв’язків між елементами та поява у цілісній системі нових властивостей, не притаманних окремим елементам. Використовуючи різні критерії, можна було б продовжити виділення окремих видів систем. Проте більш доцільною видається класифікація, яка здійснюється відповідно до предмета та мети дослідження. Так правову систему (що є підсистемою соціальної системи суспільства як впорядкованої сукупності людей) можна віднести до органічних систем. Ці системи відрізняються від неорганічних тим, що: 1) мають структурні та генетичні зв’язки; 2) мають зв’язки координації та субординації; 3) мають управляючі механізми; 4) внутрішня організація цих систем складається з блоків (підсистем); 5)властивості частин визначаються структурою цілого; 6) відбувається постійне оновлення елементів у системі: 7) активність частин передається цілому; 8) функціонуючі частини є якісно перетвореними (трансформованими з первинних).

Поряд з поняттям система у понятійному апараті важливу роль відіграють поняття елемент, структура, зв’язок, функція, функціонування, мета, ціле. Первинною щодо структури є система. Якщо відома система, то структура є її деяким аспектом, а саме – єдністю її інваріантних властивостей. У процесі дослідження об’єкт виступає як система, в якій виявляються закономірні зв’язки між її елементами. Елемент, як правило, визначається як “складова частина, складник чого-небудь; частина системи, що не підлягає подрібненню”; “внутрішньо вихідна одиниця системи, яка у взаємодії з іншими елементами складає систему як ціле” тощо.

Отже, можна сказати, що елементи системи це її внутрішні компоненти (мінімальні одиниці), які у взаємодії з іншими необхідними компонентами утворюють систему як ціле. Елемент є своєрідною межею можливого членування об’єкта. При характеристиці не розглядається його будова, а розглядаються його властивості як одиниці у межах цілого. У системі як органічному цілому елемент є мінімальною одиницею, здатною до відносно самостійного функціонування. Елемент завжди є функційною одиницею і цим він відрізняється від частини. Частина тлумачиться, як правило, як “складова одиниця, елемент цілого”, як філософська категорія парна з категорією “ціле” [23, c. 804; 17, c. 571; 18, c. 515-516]. Частина є вказівкою лише на внутрішню належність чогось об’єктові. Таким чином, кожний елемент може бути частиною, але не кожна частина – елементом. Елементами можуть бути не тільки предмети, а й різні явища та процеси. Часто елементи у складних системах групуються у підсистеми, які є відносно самостійними частинами системи, що складаються з елементів.

Окремі автори повну (необхідну та достатню) сукупність елементів системи називають складом (набором елементів, взятих поза структурою системи) [22; c. 17]. Однак серед понять системного аналізу більш важливим є поняття структури, системи, оскільки саме структура виконує роль системоутворюючого фактора і співвідноситься з поняттями “елемент”, зв’язок.

Більшість визначень поняття структури дається через зв’язки та відносини [22; c. 18]. Самі ж елементи в дане поняття не входять. Однак такий підхід не розмежовує статику і динаміку, зв’язків у об’єкті, що є найсуттєвішим моментом у структурному “зрізі”. Структура ж є сукупністю стійких взаємозв’язків, що забезпечують цілісність об’єкта, збереження основних властивостей при різних внутрішніх та зовнішніх змінах [9, c.14]. Стійкість є характерною особливістю структури взагалі. У структурному аналізі важливим є не тільки вияв стійких у часі елементів, але й зв’язків, які характеризують стійкість системи та виявляються в цілісних властивостях останньої. Це дає підставу деяким авторам визначати структуру як стійку єдність елементів, їх відносин і цілісності системи або як склад елементів та постійні зв’язки між ними [15, c.145; 13, c.7]. Отож, під структурою системи слід розуміти стійку єдність елементів та постійних зв’язків між ними, що утворюють цілісну систему. В той же час необхідно відзначити, що у системних дослідженнях обов’язковими є не тільки структурний (статичний), але й функціональні аспекти системи, який розкриває організаційно-цільову динаміку системи, а функціонування елементів у ній забезпечується встановленням та реалізацією зв’язків.

Серед різних значен під поняттям “зв’язок” розуміють спосіб взаємодії, взаємозалежності явищ чи елементів певної системи. Зв’язки є виразом єдності системи, адже елементи її не є випадковим нагромадженням, а становлять єдине ціле, що існує на основі зв’язків. Взаємодія елементів виступає умовою самого процесу виникнення системи, її функціонування, зміни та розвитку. Будь-які зв’язки реально існують лише через різноманітні форми руху. Тому зміст тієї чи іншої форми зв’язку визначається природою відповідної форми руху матерії. Особливого характеру набувають зв’язки соціальні, що виникають у процесі людської діяльності. Існують різні точки зору щодо класифікації зв’язків [24, c.135-138; 15, c.138 ], їх поділяють на: суттєві та несуттєві, внутрішні та зовнішні, необхідні та випадкові, прямі та зворотні, взаємні та односторонні, жорсткі та гнучкі (у суспільстві зокрема) тощо. Особливу увагу у літературі звертають на такі їх види: 1) рекурсивний (необхідний зв’язок за правилом причина – наслідок); 2) симетричний (посилений зв’язок елементів, що породжує цілісні властивості системи); 3) циклічний (складний зворотний зв’язок).

Певна впорядкованість як зв’язків, так і самих елементів є основою функціонування системи. Функціонування – це процес реалізації доцільних властивостей системи, який забезпечує досягнення мети, а способи досягнення мети, що ґрунтуються на доцільних властивостях системи, – це її функції [24, c.18]. Поряд з названою позицією існують й інші точки зору стосовно поняття функції, зокрема під нею у різних сферах знань розуміють “діяльність”, “дію”, “перетворення”, “призначення”, “відношення” тощо. Головним у цьому багатозначному понятті є те, що функція, яка виражає діяльність доцільно організованих систем, їх поведінку, є, поряд зі структурою, системоутворюючим фактором. Будь-яка система виступає як єдність функцій та структури, які є взаємопов’язані і виражають єдину сутність (сутність цілого). Структура стосовно функцій є внутрішньою основою і визначає процедуру їх реалізації. Саме за функціями здійснюється включення елементів у систему. Так у момент утворення системи її структура та функції узгоджені (система є дієвою, “працездатною”), але в процесі розвитку змінюється і структура, і функції, їх узгодженість порушується, а дієвість системи знижується. Аналіз системоутворюючої ролі функції дає можливість виділити систему із середовища і дослідити її як цілісне явище (ціле). Новий тлумачний словник української мови роз’яснює слово “цілісний” як “такий, що має внутрішню єдність, сприймається як єдине ціле”, а “цілість” – як “внутрішню єдність, зв’язаність усіх частин чого-небудь, єдине ціле; цілісність.

На сьогодні поняття “цілісний” відноситься не стільки до самої системи, скільки до способів її дослідження, що дають змогу виразити цілісність як суттєву характеристику певного класу об’єктів. У системних дослідженнях мова йде про цілісне уявлення, об’єкт: у цьому розумінні ставиться вимога особливого дослідження системи в цілому – на відміну від аналізу окремих її елементів. А тому до таких досліджень висуваються, поряд з іншими, такі вимоги: 1) елемент має досліджуватися з урахуванням його місця у цілому (цілісному); 2) властивості цілого породжуються із властивостей елементів і, навпаки, властивості елементів – із цілісного. Цілісність передбачає системно ефективні дії, спрямовані на досягнення певної мети. Мета (ціль) – це те, до чого прагнуть, чого намагаються досягти. Ціль системи визначається як бажаний стан або бажані (вишукувані) значення її параметрів [13, c.8]. Тобто мета – це те, чого повинна досягнути система у результаті свого функціонування. Метою може бути як певний стан системи, так і результат, продукт її функціонування. Тільки відносно своєї мети об’єкт виступає як система. Обрана мета зумовлює, детермінує відповідні функції, а через них – і структуру системи, адже без структури сукупність необхідних елементів є тільки їх складом, а при їх наявності з’являються і зв’язки між елементами.

Системний підхід має як пізнавальний (описовий) аспект, так і конструктивний (проектування систем). При використанні описових засобів зовнішні прояви системи (доцільні властивості, функції як способи досягнення мети) пояснюються через внутрішню будову – структуру (зокрема, склад). При проектуванні системи цей процес відбувається так: проблемна ситуація – мета – функція – структура (в т.ч. склад) – зовнішні умови. Ці аспекти взаємодоповнюють один одного. Так, наприклад, в процесі правотворчої діяльності при проектуванні нормативних моделей основним є конструктивний аспект; при дослідженні правової системи як “готової” конструкції у правовій дійсності первинним є описовий аспект її структури.

У власному розумінні слова будова системних об’єктів розглядається за допомогою проаналізованих вище понять “система”, “структура”, “елемент”, “зв’язок”, “цілісність”, “ціле”. Водночас видається необхідним і розгляд різних аспектів функціонування системних об’єктів, при якому використовуватимуться поняття “функціонування”, “функція”, “мета”. До понятійного апарата можна також віднести й ряд інших понять, які доповнюють вищенаведені основні: “поведінка”, “управління”, “стан”, “стабільність” тощо. Такий понятійний апарат дозволяє провести системне дослідження будь-якого типу системи, виявити функціонування і розвиток об’єкта у його внутрішніх і зовнішніх характеристиках, розкрити не тільки принципи взаємозв’язку елементів в цілому, але й їх якісну своєрідність, тобто уявляти об’єкт як єдність форми та змісту.

Слово форма трактується по-різному, як-от: зовнішні межі предмета, що визначають його вигляд; зовнішній вияв явища, пов’язаний із сутністю, змістом; спосіб вияву дії; спосіб існування змісту; внутрішня структура та зовнішній вираз змісту тощо. Слово “зміст” тлумачиться як “те, про що говориться, описується”, “сутність, внутрішня особливість чогось” тощо.

Філософські категорії “зміст” та “форми” відображають єдність суттєвих сторін явищ дійсності як певних систем у процесі їхнього функціонування та розвитку, сукупності елементів і процесів, притаманних системі та способу їхньої організації. Певним чином впорядкована сукупність елементів та процесів, що притаманні системі, і буде змістом, а спосіб існування і вираз цього змісту буде формою. Поняття форми використовується і у значенні внутрішньої організації змісту, але свій подальший розвиток це її значення отримує у понятті “структура”. У взаємовідносинах змісту і форми визначальним є зміст. Форма змінюється від зміни змісту та конкретних умов його існування; в той же час вона здійснює зворотний вплив на зміст: якщо форма відповідає змісту, то прискорює його розвиток, якщо ні – перешкоджає. У ході розвитку, наприклад суспільства, виникають суперечності між змістом і форою, які можуть завершуватися руйнуванням старої та виникненням нової форми, що відповідає змісту, який змінився.

Принципово нове бачення процесів розвитку вноситься у системний аналіз завдяки поняттю “синергетика”, предметом якої є механізми самоорганізації – механізми утворення та руйнування структур, переходу від хаосу до порядку та навпаки. Вони не залежать від природи елементів та системи і є важливими для будь-якої, зокрема соціальної системи. Виникнення нових структур синергетика пов’язує з такими умовами існування системи, як відкритість, нелінійність, нерівноважність. Синергетичне світобачення є новим і наближає до нової цілісної моделі світу, який складається із взаємопереходів організації та дезорганізації, рівноваги та нерівноваги, необхідності та випадковості, динамізму та стабільності. В основному світ складається з відкритих систем, що інтенсивно обмінюються енергією, інформацією тощо з оточуючим середовищем. Розвиток світу відбувається не за лінійними законами, темп і напрям такого розвитку не задані однозначно, а тому його не можна зводити до кумулятивної поступальності. Щоб забезпечити майбутні системи (в т.ч. соціальної), необхідно знати механізми її самоорганізації (зокрема, еволюційні правила заборони), особливо у період кризи.

Все вищесказане свідчить, що застосування системної методології до соціальних об’єктів пов’язане з певними труднощами. По-перше, соціальні системи є найбільш ускладненими та неоднорідними об’єктами дослідження. По-друге, понятійний апарат та методологія складалися на базі несоціальних наук, а тому є потреба їх переведення у світ соціальних зв’язків. Все це стосується і дослідження правової системи як однієї з підсистем соціальної системи суспільства.

Особливості використання системного підходу та системного аналізу у юридичних дослідженнях

Використання системного підходу у юридичних дослідженнях припускає розгляд державних і правових явищ як цілісних сукупностей різноманітних елементів (складових частин), що взаємодіють між собою і навколишнім середовищем. До головних положень цього підходу відносяться такі:

1) Державно-правові явища як проекти зовнішнього світу та предмети пізнання мають цілісний характер, це обумовлює наявність у них таких властивостей, які не зводяться до суми властивостей їх частин.

2) Елементи будь-якого державного-правового явища, які є системою, взаємоповґязані між собою, так само як і кожне явище з множиною інших систем, причому інтерпретація (визначення) властивостей елементів чи систем залежить від властивостей системного цілого, частиною якого вони є.

3) Будь-яке державно-правове явище має динамічну природу, тобто йому властиві процеси виникнення, становлення, розвитку, зміни та припинення існування.

4) Функціонування та розвиток цих явищ здійснюється в результаті взаємодії з зовнішнім середовищем при приматі (домінуванні) внутрішніх закономірностей (його саморозвитку) над зовнішніми чинниками та закономірностями.

При використанні методології системного підходу досліджуються статичні, структурні, динамічні компоненти та властивості, їх внутрішні та зовнішні прояви, генетичні та функціональні звґязки, взаємодії з середовищем за допомогою методів аналізу, синтезу, функціонального, структурного та інших. Головними категоріями, які використовуються в системному дослідженні є: елемент, частина, ціле; внутрішнє - зовнішнє; аналіз - синтез; статика - динаміка; склад - структура; звґязки - відносини; властивості тощо, а відповідно в поняттях юриспруденції: правова система, система органів держави, система права. Так, наприклад, дослідження системи юридичних джерел права, як багаторівневої і об’ємної категорії, потребує застосування спеціальних методів (системний підхід, синергетика тощо), призначених для пізнання складних динамічних самоорганізуючих систем. Для державно-управлінських досліджень засоби системного підходу є важливим елементом загально-методологічних основ: вони сприяють більш глибокому усвідомленню у структурно-функціонального змісту управлінських явищ, їх багатогранних взаємозв'язків між собою та оточуючим соціальним середовищем, дій різноманітних системостворюючих факторів, їх існування та розвитку. Це надзвичайно важливо насамперед для юридичних досліджень державного управління, оскільки в юридичній науці філософське осмислення державних явищ і процесів слабо вивчено. Хоча порівняно з іншими суспільними науками юридична наука — одна з тих, що найбільш здатна сприйняти кібернетичні принципи, підходи та методи. Пізнавальні переваги системного підходу зовсім не означають, що у всіх випадках слушно розглядати кожний управлінський об'єкт із системних позицій. Без чіткого дослідницького наміру, досягненню якого сприяє застосування саме системних поглядів, такий підхід сам по собі нічого цінного не дає. На жаль, це не завжди враховується у державознавчих дослідженнях. Інколи їх «системологічна насиченість» зводиться лише до проголошення системних принципів і термінів. Причому недостатній поки що «коефіцієнт корисної дії» системного підходу у державознавчих дослідженнях зумовлений зараз зовсім не слабкою загальнонауковою його розробкою. Створився певний розрив між досить розвиненою методологією системного підходу як складовою частиною загально-методологічних основ досліджень державного управління, з одного боку, та рівнем використання його можливостей у вирішенні спеціально-наукових дослідницьких завдань з іншого. Він поглиблюється, зокрема, тим, що трапляються випадки механічного застосування системних категорій до досліджуваних державно-правових явищ та процесів.

Найбільш суттєвим та визначальним атрибутом будь-якої соціальної системи є її цілісність. А це означає наявність інтегративного ефекту (його ще позначають як синергетичний, або емерджентний) взаємодії елементів системи, який не дорівнює результат простого підсумування дій цих елементів окремо один від одного. Отже, у державно-управлінських дослідженнях доцільно оперувати визначенням поняття системи як цілісного утворення з новими інтегративними якостями, що не властиві його компонентам окремо, а виникають завдяки їх взаємодії в системі [26].

Ще одна особливість застосування пізнавальних засобів системного підходу в дослідженнях державного управління випливає з того, що використання системного підходу в усій повноті складаючих його аспектів це, так би мовити, програма-максимум системного пізнання. Залежно від поставлених дослідницьких завдань, у кожній конкретній пізнавальній ситуації необхідно визначитися стосовно вибору окремих аспектів системного підходу та відповідного обмеження рамок використання його понятійного апарату.

Питання застосування системного підходу далеко не вичерпує зміст методологічних знань стосовно вивчення державного управління. Наприклад, надзвичайно актуальною і практично важливою є потреба вивчення діалектичних суперечностей у державному управлінні. Адже, вчення про суперечності, як відомо, складає основу діалектичного методу наукового пізнання.

Категорія суперечностей має вирішальне значення для адекватного тлумачення сутності управлінських явищ та процесів. «Бачення» суперечностей у державному управлінні поглиблює розуміння об'єктивних закономірностей його функціонування, розвитку та удосконалення. Тому аналіз суперечностей необхідний у кожному дослідженні, яке спрямоване на виявлення суттєвих ознак пізнавального об'єкта, зовнішньої та внутрішньої обумовленості його розвитку, методів та засобів вирішення актуальних проблем. На жаль, у вітчизняній управлінській літературі ще не достатньо приділяється уваги згаданому напрямку досліджень, хоча певні зусилля свого часу здійснювались [27]. Однією з причин цього виступає слабка розробленість проблеми соціальних суперечностей у суспільствознавстві. Найчастіше такий аналіз зводився до наведення життєвих прикладів, а власне теоретичні питання про виникнення та розв'язання суперечностей не розглядалися.

Висновки

Таким чином на основі вищезазначеного можемо зробити висновки, що системний підхід та системний аналіз є досить важливими методами сучасних наукових і у тому числі юридичних досліджень. Вони припускають, що всі державно-правові явища розглядаються як елементи систем. Право, держава, їх структурні підрозділи є відкритими системами, що складаються із систем нижчого порядку і належать до ширших систем. І право, і держава функціонують у них, тобто виконують певні функції, що, в першу чергу, визначає актуальність використання системного підходу та аналізу в пізнанні цих складних явищ. Так, первинна клітина права — його норма — є частиною цілісної системи права; система права — частиною правової системи держави. Норму права можна пізнати лише в тісному логічному зв'язку з іншими нормами; систему права — у зв'язку з елементами правової системи: законодавством, правосвідомістю, правовою культурою та ін. Найчастіше системний підхід дозволяє осягнути взаємодію держави і права як комплексний процес з усіма його проявами, простежити зв'язки між причиною і наслідком у державно-правових явищах. На жаль, можемо констатувати, що системний підхід та системний аналіз все ще досить мало застосовується саме при здійсненні юридичних досліджень, що обумовлено різними суб’єктивними та об’єктивними причинами, в тому числі значною складністю подальших наукових розвідок в сучасній юриспруденції. Незважаючи на це, хочемо підкреслити, що системний підхід все ж таки відкриває великі можливості для вивчення системоутворюючих структурних елементів держави і права, що виступають предметом дослідження юридичної науки, прямого і зворотного впливу на державу і право внутрішнього і зовнішнього середовища, для попередження суперечностей і «збурень» в правовій і державній системах.

Список використаної літератури

1. Сагатовский В.Н. Системная деятельность и ее философское осмысление Системные исследования. – М., 1980-1981.

2. Керимов Д.А. Философские основания политико-правовых исследований. М.: Мысль, 1986. – 332 с.

3. Соколов В.Г., Смирнов Б.А. Исследование гибкости и надежности экономических систем / Отв. ред. Розин Б.Б. – Новосибирск: Наука, Сиб. отд-ние, 1990. – 249 с.

4. Блауберг И.В., Юдин Э.Г. Становление и сущность системного подхода. – М.: Наука, 1973. – 270 с.

5. Уемов А.И. Системный подход и общая теория систем. – М.: Мысль, 1978. 272 с.

6. Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М.: Политиздат, 1980. – 368 с.

7. Теория систем и вычислительные методы / Сб. науч. тр. АН УССР. – Киев: ИК, 1987. – 80 с.

8. Кузьмин В.П. Принцип системности в теории и методологии К.Маркса. – М.: Политиздат, 1980. – 312 с.

9. Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности: Методология и теория. – СПб, 1991. – 133 с.

10. Черняк Ю.И. Системный анализ в управлении экономикой. – М.: Экономика, 1975. – 191 с.

11. Системный анализ структуры управления. – М.: Знание, 1975. – 303 с.

12. Системный анализ процессов глобального развития / Отв. ред. Д.М. Гвишиани, С.В. Дубровский. – М.: ВНИИСИ, 1985. – 102 с.

13. Погостинская Н.Н., Погостинский Ю.А. Системный подход в экономико-математическом моделировании: Учебное пособие. – СПб.: Изд-во СПб ГУЭФ, 1999. – 74 с.

14. Оболонский А.П. Системный анализ отрасли государственного управления // Советское государство и право. – 1974. – № 5. – С. 75-80.

15. Спицнадель В.Н. Основы системного анализа: Учебное пособие. – С.-Пб.: Изд-ий дом "Бизнес-пресса", 2000. – 326 с.

16. Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание и управление. – М.: Политиздат, 1981. – 432 с.

17. Філософський словник / Під ред. чл.-кор. АН УРСР В.І. Шинкарука. – К.: Головна редакц. УРЕ, 1973. – 600 с.

18. Философский словарь / Под ред. Фролова И.Т. – М.: Изд-во полит. лит., 1991. – 600 с.

19. Афанасьев В.Г. О системном подходе в социальном сознании // Вопросы философии. – 1973. – № 6. – С. 98-111.

20. Черняк Ю.И. Теоретические основы экономической кибернетики. – М., 1966.

21. Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства: Вопросы и ответы. – М.: Новый Юрист, 1999. – 240 с.

22. Протасов В.Н. Что и как регулирует право. – М., 1995. – 96 с.

23. Новий тлумачний словник української мови: У 4-х т. / Укладачі В.В.Яременко, О.М.Сліпушко. – К.: АКОНІТ, 1998. – Т.4. – 941 с.

24. Блауберг И.В., Садовский В.Н., Юдин Э.Г. Системный подход в современной науке // Проблемы методологии системного исследования. – М.: Мысль, 1970. – С. 7-48.

25. Петрушенко Л.А. Принцип обратной связи (Некоторые философские и методологические проблемы управления). – М.: Мысль, 1967. – 276 с.

26. Аверьянов В. Б. Организация государственного управлення, структурно функциональньїй аспект. — К., 1985. — 146 с.

27. Аверьянов В. Б. Аппарат государственного управлення: содержание деятельности й организационные структурм. — К., 1990. — 145 с.