ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. ГЕНЕЗИС ТА ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЕРЕДИНИ ХІХ ст.

1.1. Зародження і становлення політичної економії

1.2. Класична школа економічної науки ( XVII - середина ХІХ ст.)

Розділ 2. ОСНОВНІ ТЕЧІЇ ТА ШКОЛИ В ЕКОНОМІЧНІЙ НАУЦІ НАПРИКІНЦІ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

2.1. Посткласичний напрямок розвитку економічної науки

2.2. Інституціоналізм

2.3. Кейнсіанський напрямок розвитку економічної теорії

Розділ 3. ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ У СУЧАСНИЙ ПЕРІОД (середина ХХ – початок ХХІ ст.)

3.1. Неокласичні концепції регулювання національної економіки

3.2. Сучасний неоінституціоналізм

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Актуальність. Економічні відношення в суспільстві – складне багатогранне явище, вони вивчаються багатьма економічними науками. Найбільш глибокі, суттєві характеристики економічних відношень, таких як суспільні форми функціонування і розвитку суспільних виробничих сил, традиційно вивчає тільки політична економія.

Економічні відношення (та інші сторони відношень суспільно-економічної формації) завжди перебувають у розвитку і мають історичний характер. Теоретична економіка є однією з найдавніших наук. Вона завжди приваблювала увагу вчених і всіх освічених людей у всі часи – від Аристотеля і Ксенофонта до сьогоднішніх днів.

Сам термін «політична економія» виник п’ять століть тому. За цей період виникли і розвинулися велика кількість напрямів, шкіл і течій. Поява кожного з них, їх історія в кінцевому підсумку відображає історію розвитку суспільства, способи виробництва конкретної епохи, її внутрішні суперечності, світогляд певних класів і соціальних прошарків, ступень оволодіння тим чи іншим науковцем методологією пізнання економічних явищ і процесів.

Глибока криза всіх сторін життя суспільства не могла не позначитися на стані економічної науки в сучасних умовах. Криза економічної науки як окремої форми прояву загальної кризи природна, бо вона не могла не бути в силу того, що теоретична економіка є відображенням економічного життя суспільства. Але як відомо з історії розвитку економічної думки, саме економічні кризи слугували міцним поштовхом у розвитку теорії економіки. Так, теорія економікс А. Маршалла з’явилася і одержала широке розповсюдження після кризи 1872 року і подальшою двадцятирічною депресією; кейсіанство – після кризи 1929-1933 рр. і подальшою депресією; монетаризм – після кризових явищ 60-70 років тощо.

Сьогодні інтерес освічених людей до політичної економіки не тільки не послабшав, а навіть зростає. Це пояснюється тими глобальними змінами, кризовими явищами, які відбуваються у всьому світі, і зокрема, в Україні.

Метароботи – розкрити процес становлення політичної економії в контексті історичного розвитку людства, з’ясувати основні напрями та школи політичної економіки.

Завдання роботи: розглянути початок зародження політичної економіки в трудах мислителів Стародавнього світу;

провести аналіз розвитку та становлення класичної політекономії;

визначити основні напрями подальшого розвитку економічної теорії

наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.;

охарактеризувати основні напрями сучасного розвитку економічної теорії;

підвести узагальнюючи висновки.

В основу роботи покладено вивчення проаналізованих сучасними науковцями основних напрямів, концепцій і шкіл політичної економії і економічної теорії, викладені в підручниках, посібниках, аналітичних статтях в періодичних виданнях з питань історії розвитку політичної економії.

Структура роботи складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи 37 сторінок.

Розділ 1. ГЕНЕЗИС ТА ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЕРЕДИНИ ХІХ ст.

1.1 Зародженняі становленняполітичної економії

Жодна галузь науки не з’явилась раптово. Кожна з них є продуктом тривалої еволюції, нагромадження якісних ознак, постійного вдосконалення. Політична економія почала формуватися задовго до її народження як науки. Економічні знання сягають дохристиянської доби, їхні коріння можна віднайти у творах мислителів стародавніх Індії, Китаю, Греції і Риму. Так, Давньоіндійські «Закони Ману» (ІV-ІІІ ст.. до н.е.) відзначали існування суспільного розподілу праці, відношення панування і підкорення. В працях давньокитайських мислителів, серед яких особливо виділявся Конфуцій, розрізнялися розумова і фізична праця, причому перша об’являлася монополією «вищих» прошарків, а другий – обов’язком «простолюдинів», основну масу яких складали раби, хоча вже на той час деякі китайські мислителі висловлювали думку, що всі люди рівні від народження [15;с.16-17].

Подальший розвиток економічна думка одержала в Давній Греції. Погляди грецьких мислителів (Ксенофонта, Платона, Аристотеля) можна охарактеризувати як теоретично висхідні пункти сучасної економічної науки. Наприклад, ідея про корисність як основи цінності господарських благ, правильному обміні господарських благ як обміні еквівалентів та ін. У зв’язку з тим, що в умовах рабовласницького устою фізична праця вважалася непристойною для вільного громадянина, продукт вони оцінювали тільки корисністю, а не працею [13;с.11].

Перші відомі спроби систематизувати економічні знання пов’язані з іменами Аристотеля і Платона, які розглядали у своїх дослідженнях питання економічного життя. Аристотель глибоко дослідив питання господарської діяльності, саме він визначив економіку як науку про багатство та вніс цінний вклад в теорію вартості, ціни та грошей.

Сам термін «економіка» виник з давньогрецького слова «економія», яке, як вважають дослідники, придумав Ксенофонт. Слово «економія» складається з двох слів ( дім, домашнє господарство і знаю, закон). Так що у буквальному значенні «економія» визначається як наука про мистецтво ведення домашнього господарства [1;с.38].

Економічні погляди мислителів Давнього Риму (Варрона, Катона Старшого, Сенеки, Лукреція Кара) стало свого роду продовженням економічної думки Давньої Греції. Ці мислителі також підтримували необхідність існування рабства, але в цих висловлюваннях вже знаходять своє відображення занепад та розпад рабовласницького устрою. Так Сенека затверджував, що всі люди по природі рівні, тому осуджував рабство.

Змінювалися епохи, а разом з ними змінювалися не тільки зміст слів, а й з’являлися нові терміни. Розвиток суспільного розподілу праці і обміну призвели до зникнення натуральної замкнутості і формуванню економіки як єдиного цілого в масштабі тієї чи іншої держави. Виникає потреба в знаннях про народне господарство всієї країни.

Як наука, тобто систематизоване знання про сутність, цілі і завдання економічної системи, економічна теорія виникла у ХVI – XVII століттях. Це період становлення капіталізму, зародження мануфактури, поглиблення суспільного розподілу праці, розширення зовнішніх і внутрішніх ринків, інтенсифікації грошового обороту. На ці процеси економічна наука відкликається появою меркантилізму – першої в світі школи політичної економіки.

На першому етапі свого розвитку (ХV- початок ст.) меркантилізм набрав форми монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.

Для другого етапу розвитку меркантилізму характерне те, що його прихильники обстоювали розширення зовнішньої торгівлі, не забороняли вивезення грошей з країни. Деякі з них вимагали обкладення іноземних товарів високими митами, виступали за досягнення активного торговельного балансу шляхом розвитку національного виробництва й вивезення частини товарів за кордон, за посилення ролі держави [12;с.23].

Найбільш відомими представниками меркантилізму були Томас Ман, Гаспар Скаруфі, Дедлі Норе, Девід Юм, Антуан Монкретьєн.

У 1615 році французький економіст Антуан де Монкретьєн публікує «Трактат політичної економії», в якому пропонує проводити економічну політику всемірного заохочування торгівлі, доказуючи, що остання є головною ціллю виробництва. Він розглядав гроші як товар, проте не зміг з’ясувати, чому товар стає грошима. Робота вченого дала назву науці, яка в той час тільки народжувалася і яка існує і по сей час.

В цілому західноєвропейські меркантилісти єдиним джерелом прибутку називали нееквівалентний обмін. В основному меркантилізм був прогресивною економічною теорією, уперше висвітлив основну мету розвитку капіталістичного способу виробництва.

Недоліками меркантилізму були, по-перше, неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їх основних форм; по-друге, помилкове визначення вартості грошей (вони вважали, що ця вартість зумовлена природними властивостями золота і срібла): по-третє, рекомендації ранніх меркантилістів заборонити вивезення грошей з країни, обмежити імпорт стримували розвиток торгівлі; по-четверте, предметом політичної економії вони вважали сферу обігу [9;с.31].

Оскільки ця школа відображала переважно інтереси торговельної буржуазії, уже наприкінці ХVI – початку XVII ст. її ідеї ввійшли у протиріччя з інтересами промислової буржуазії. У мануфактурний період розвитку капіталізму, держави в цілому на зміну меркантилізму приходить класична політична економія. Своєрідним містком переходу від меркантилізму до класичної політекономії стало вчення Вільяма Петті. Його праці «Трактат про податки і збори», «Слово мудрим», «Політична арифметика», «Дещо про гроші» внесли вагомий вклад у розвиток політичної економії. Заслуга В. Петті в тому, що він уперше оголосив джерелом багатства працю і землю.

Новий етап у розвитку політичної економії пов’язані з фізіократами, які стали представниками інтересів крупних землевласників. Термін «фізіократи» походить від грецької і означає «влада природи».Фізіократи, на відміну від меркантилістів, багатством нації вважали не гроші, а «продукт землі», джерелом якого є не торгівля, а сільськогосподарське виробництво, землеробство.

Головним представником і засновником цього напрямку був Франсуа Кене. Його головний твір «Економічна таблиця». Усе суспільство Ф. Кене розділяв на три класи:

продуктивний (фермери і наймані сільськогосподарські працівники);

клас земельних власників;

непродуктивний клас – люди, зайняті за межами сільського господарства.

Усі три класи перебувають між собою в економічній взаємодії.

Праця Ф. Кене – це геніальна спроба вперше в історії економічної думки розглянути процес відтворення сумарного продукту нації. Однак ця схема не охоплювала процесу відтворення усього національного продукту, оскільки вилучала працю, застосовану у промисловості. Прихильники Ф. Кене трактували його таблицю як вершину всієї фізіократичної школи, вважали її одним з трьох найбільших відкриттів людської історії (поряд з письмом і грішми).

Спробу втілити ідеї фізіократів у практику зробив Ж. Тюрбо, відомий і як видатний теоретик. У праці «Роздуми про створення і розподіл багатства» Ж. Тюрбо висунув низку ідей, які вийшли за межі концепції фізіократів. Зокрема це такі ідеї:

чистий продукт створюють не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості;

«непродуктивний клас» поділяють на : клас підприємців; клас найманих працівників;

у сільськогосподарському виробництві діє «закон зменшення земельного продукту» (закон спадної родючості грунту) та ін.

1.2 Класична школа економічної науки (XVII-середина ХІХ ст.)

Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини ХІХ століття. Його засновники – Вільям Петті, Адам Сміт, Давід Рікардо, Джон Стюарт Міль, Жан-Батист Сей та ін. Незважаючи на різні погляди та розходження по багатьом питанням, всі вони відносяться до класиків політичної економії. Класичній політичній економії належить ряд важливих наукових відкриттів. Вона зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, включивши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об’єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою трудова діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення.

Класична школа економічної теорії пов’язана, насамперед з іменем А. Сміта. Він уперше підбив підсумки розвитку економічної думки і започаткував теорію трудової вартості.

Економічну науку А. Сміт сприймай як учення про багатство та способи його збільшення. Багатство нації втілено в продукції, яку споживає народ країни. Дослідження джерела багатства А. Сміт пов’язав з поділом праці (спеціалізацією працівників), який з поряд накопиченням капіталу, визначає продуктивність праці. Отже зростання багатства зумовлене рівнем накопичення капіталу та способами його використання.

Регулятором процесу створення багатства, за А. Смітом, є «невидима рука» ринку: коли людина діє із власної вигоди, то це природно, а точніше неминуче приводить її до того, що вона надає переваги тому заняттю, яке найбільш вигідне суспільству [1;с.32].

Адам Сміт намагався збагнути людину, її природу, психологію. І сприйняв її такою, якою побачив: егоїстичною, що дбає передусім про «власну вигоду, а ніяк не6 про вигоди суспільства». Однак він зумів зберегти повагу саме до такої людини.

Учений також розвинув учення про об’єктивні економічні закони, які керують виробництвом, де й створюється багатство народів.

До того ж, А.Сміт уперше визначив двояке завдання економічної науки: аналіз об’єктивної економічної реальності та з’ясування закономірностей її розвитку (позитивний аспект) і вироблення рекомендацій для економічної політики фірм і держави (нормативний аспект).

Отже праці А. Сміта виходять за межі економічного знання – він піднісся до рівня методології пізнання світу. Запропонована А. Смітом парадигма в сучасних умовах перетворилася на могутнє знаряддя в багатьох галузях пізнання [1;с.32].

Теорію А. Сміта високо оцінили його сучасники й наступні покоління вчених-економістів. Вона істотно вплинула на розвиток економічної науки і стала своєрідною економічною біблією ринкової економіки.

Розробку те6орії А. Сміта продовжив Давід Рікардо і подолав деякі недоліки його учення. Заслугою Д. Рікардо було те, що в його теорії чітко розмежовані споживна і мінова вартість, вартість товару зводиться до праці. Він звернув увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною платою робітника і продуктом його праці (що стало передумовою з’ясування суті експлуатації за капіталізму). У вченні Д. Рікардо знайшла своє відображення теорія додаткової вартості, хоча він не відокремлював останню від таких її особливих форм, як прибуток, рента, процент [9;с.34].

Такі представники класичної школи політичної економії, як Дж. С. Міль, Мак-Кулох та інші не змогли розвинути наукові елементи вчення А. Сміта та Д. Рікардо.

Учення Д. Рікардо було покладено в основу англійського утопічного соціалізму. Його представники - Анрі Клод Сен-Симон, Шарль Фур’є, Роберт Оуен. Вони виступали з критикою капіталізму і вимогами реорганізації виробництва, розподілу і споживання, відміни приватної власності, ліквідації протилежності між фізичною та розумовою працею, встановлення справедливою соціальної системи.

Продуктивним у розвитку економічної науки було ХІХ століття. Саме тоді відбулася диференціація економічних поглядів, що привело до виникнення нових напрямів в економічній теорії. Один з них сформувався на базі к5ласичної політекономії, соціалістичної політичної ідеї та філософської діалектики – марксистський напрям.

Марксистський напрям був репрезентований Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом. Головний твір цього напряму – «Капітал» К. Маркса.

Карл Маркс був проникливим мислителем-економістом, можливо одним із найвизначніших аналітиків економічних проблем.

К.Маркс, по-перше, довів до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці (в їхніх працях змішування споживаної вартості та вартості, абстрактної і конкретної праці переважало над розмежуванням цих категорій).

По-друге, як важливий момент теорії вартості К.Маркс виділяє те, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар.

По-третє, він виділив поняття середньої вартості товару (остання визначається робочим часом), навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того, виражає коливання попиту і пропозиції.

По-четверте, він розвинув діалектичний метод пізнання, зокрема виокремив такі специфічні Фоми суперечності, як речовий зміст і суспільну форму. Це, у свою чергу, дало йому змогу розкрити глибинну сутність капіталу (його речовий елемент і суспільну форму), обґрунтувати антагонізм капіталістичного виробництва (однією з форм якого є суперечність між живою і уречевленою працею).

По-п’яте, по-новому обґрунтував предмет політичної економії, яка повинна вивчати не лише закони розподілу виробленого продукту (як вважав Д.Рікардо), а й закони безпосереднього виробництва, обміну та споживання, досліджувати виробничі відносини між людьми в усіх цих сферах суспільного відтворення у взаємодії з розвитком продуктивних сил.

По-шосте, обґрунтував прогресивну роль акціонерної власності як в умовах еволюції капіталістичного способу виробництва, так і в побудові більш досконалого суспільного ладу.

По-сьоме, економічно довів об’єктивну неминучість соціалізму, що зумовило насамперед прогресом продуктивних сил, усуспільненням виробництва і праці.

По-восьме, він довів також переваги колективних форм власності над індивідуальними, приватними формами.

По-дев’яте, обґрунтував об’єктивно неминуче зростання ролі крупних підприємств і процес виникнення монополій, а також економічної ролі держави в умовах капіталізму.

По-десяте, разом з Ф.Енгельсом розкрив діалектику форм власності (індивідуальної, акціонерної, державної), відродження індивідуального привласнення на основі колективної праці. Заслугою Ф.Енгельса є також визначення предмета політичної економії у вузькому та широкому його значенні.

По-одинадцяте, К.Маркс обґрунтував теорію економічних криз, зокрема схеми відтворення. Американський економіст В.Леонтьев зазначав, що у цій галузі реальний внесок економістів після К.Маркса дуже незначний.

Водночас, як зазначає С.В. Мочерний, марксистське економічне не позбавлено недоліків. Це насамперед, непослідовне, значною мірою метафізичне застосування закону єдності і боротьби протилежностей у відносинах між двома основними класами буржуазного суспільства. Основний закон діалектики передбачає єдність і боротьбу протиле6жностей, а класики марксизму-ленінізму наголошували лише на боротьбі, зазначаючи, що розв’язання цієї протилежності можливе лише внаслідок знищення одного класу іншим [9;с.36].

Марксизм недооцінив роль приватної власності як у реалізації сутнісних сил людини і, таким чином, недооцінив біологічну природу людини, значно перебільшив соціальний аспект її сутності.

Недоліком марксизму є недооцінювання індивідуального і переоцінювання колективного привласнення. Маркс необґрунтовано вважав джерелом вартості лише працю найманих працівників, ігноруючи при цьому працю підприємців. Він був викривачем болячок капіталізму та пророком його неминучої загибелі; трактував історію як результат неперервної боротьби соціальних сил. Основна ідея К. Маркса була спрямована на перспективи і цілі соціальної революції.

В.І. Ленін у своїй теорії соціалізму показав, що соціалізм – це державно-монополістична структура, дія якої спрямована на користь усього народу. Ленін розглядав державно-монополістичний капіталізм як особливу форму капіталізму, для якої є характерним найвищий ступінь усуспільнення виробництва; переплетіння державних і приватних монополій; зрощення державного апарату з монополіями. Створюючи вчення про соціалізм В.І. Ленін розробляв питання співвідношення економіки і політики, підкреслюючи, що економіка є фундаментом, а політика є концентрованим виразом економіки.

В.І. Ленін критично ставився до «закону спадної родючості грунту», розглядаючи основу утворення капіталістичної ренти, виділяє два види монополії на землю (як об’єкт господарства і монополію приватної власності на землю), в ре6зультаті яких утворюється диференціальна рента і абсолютна рента. У вченні про кооперацію Ленін розкрив переваги коопе6рації у перетворенні дрібних господарств у великі, розглядаючи кооперацію як форму державного капіталізму.

Леніну належить і теоретична розробка основ учення про соціалістичне планування. Планомірність за Леніним, - це свідоме підтримання пропорційності економіки. Йому належать також розробка питань про співвідношення поточних і перспективних планів, про облік і контроль, директивне планування, організац3ію праці, соціалістичне змагання.

Логічним завершенням класичної теорії в галузі економічної політики була політика фритредерства, проголошена Англією. Її промисловість мала високу продуктивність, товари – низькі ціни. За цих умов економічна політика «відкритих дверей» була вигідна Англії – батьківщині класичної теорії, однак рішуче неприйнятна для континентальних європейських країн із молодою конкурентоспроможною промисловістю. Для цих країн життєву увагу мала якраз інша політика – протекціонізм, завдяки якій можна було створити конкурентоспроможну промисловість, а потім вже6 думати про фритредерство. Іншими словами, реалії суспільно-економічної ситуації в Європі ХІХ ст.. поставили на порядок денний питання про критику класичної концепції й розроблення нових економічних теорій. Так з’явилося підґрунтя для нових течій, шкіл в економічній науці. Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття в політичній економіці виникли нові школи.

Розділ 2. ОСНОВНІ ТЕЧІЇ ТА ШКОЛИ В ЕКОНОМІЧНІЙ НАУЦІ НАПРИКІНЦІ ХІХ- ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Економічні теорії, які сформувалися наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. являють собою широке різноманіття позицій, поглядів, концепцій. Якщо їх спробувати якось узагальнити, то можна виділити наступні головні напрями економічної думки: посткласичний; кейнсіанський, інституціонально-соціологічний.

2.1 Посткласичний напрямок розвитку економічної науки

Неокласичний напрямок виник наприкінці ХІХ ст. як реакція на економічне учення К. Маркса і сформувався як теорія маржионалізму.

Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі, а також всього народного господарства. Маржиналізм ґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосувати граничні величини для характеристики змін у явищах, які відбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії, автори якої користувались лише характеристикою суті економічних явищ (категорій), виражених у середній або сумарній величині. Так, наприклад, у класичній концепції в основі визначення ціни лежить витратний принцип, якій пов’язує її величину з витратами праці. Згідно з концепцією маржиналістів, формування ціни (через теорію граничної корисності пов’язується із споживанням продукту, тобто з урахуванням того, наскільки зміниться потреба в продукті, який оцінюється, якщо споживається додаткова одиниця цього блага [8;с 19].

Ще одна особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первиною щодо сфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб’єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами. Саме тому, завдяки маржинальній теорії, проблема рівноваги і стабільного розвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємодії з навколишнім середовищем – як підприємств і фірм, так і народного господарства в цілому.

Крім того, порівняно з класичною, маржинальна теорія широко застосовує математичні методи, у тому числі і диференціальне обчислення. Причому математика використовується маржиналістами не тільки для аналізу граничних економічних показників, але й для обґрунтування поняття оптимальних рішень при виборі найкращого варіанта з ряду можливих гіпотез.

Революційні зворушення маржионалізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. Першими авторами нового погляду на гроші були І. Фішер та А. Пігу. І. Фішер, розвиваючи традиції «американської школи» маржиналізму, вивив так зване рівняння обміну: MV =PT, де М- кількість грошей, V – швидкість обігу, Р – середньоврівноважений рівень цін, Т – кількість усіх товарів [4;45].

А. Пігу вніс свої корективи в методологію дослідження грошей Фішера, запропонувавши враховувати мотиви господарюючих суб’єктів на мікрорівні, зважаючи на їх схильність до ліквідації – прагнення відкладати части ну грошей як запас у вигляді банківських внесків або цінних паперів. Звідси, як вважав Пігу, тією мірою, у який буде мати місце ліквідність грошей, відбуватиметься й адекватне коригування цін.

І, нарешті, особливістю можна визнати методологічний інструментарій маржиналізму – вторинність і первинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі функціонального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економічної теорії в точну науку.

В маржиналізмі прийнято виділяти два етапи. Перший охоплює 70-80 роки ХІХ ст., другий – 90-ті роки ХІХ ст.

Перший етап представлений Австрійською школою граничної корисності (К. Менгер, Ф. Візер, Є. Бем-Баверк), яка зосередила увагу економічної теорії на споживачеві, корисності як визначальному чинникові цінності. Її представники заперечували трудову теорію вартості (цінності), вважаючи основою ціноутворення суб’єктивну корисність і зводячи цінність засобів виробництва й життєвих благ до їхньої суб’єктивної цінності. Ці ідеї були викладені й розвинуті за допомогою маржинального аналізу, який і дав назву економічній школі – маржиналізм.

Кембриджська школа, яка виникла в Англії, акцентувала увагу на розвиткові мікроекономічного аналізу економічних явищ. Запропоновані представниками цієї школи (А. Маршалл, А Пігу) ідеї лягли в основу важливого розділу сучасної економіки, яка займається передусім проблемами ціноутворення на рівні окремих товарів, підприємств, ринків.

Альфред Маршалл застосував функціональний аналіз економічних явищ за принципом їхньої взаємозалежності, взаємного впливу. Він увів нові інструменти економічного аналізу, такі як еластичність попиту, надлишок споживача, представницька (репрезентативна) фірма, надлишок попиту, що було важливим для розроблення теоретичних основ економічної політик5и фірми. Учений розробив свою теорію цінності й на її підставі – теорію ціни, згідно з якою, ринкова ціна є рівноважна функціональних залежностей попиту і пропозиції. А. Маршалл уперше поєднав дослідження економічних процесів з математичним апаратом. Його вважають засновником неокласичного напряму економічної теорії.

Американська школа кінця ХІХ – початку ХХ ст., подібно до австрійської та кембриджської, широко використовувала ідеї суб’єктивізму та психологізму. Її найвідоміший представник Джон Бейтс Кларк усебічно обґрунтовував принцип маржиналізму (граничності), синтезував маржиналістські концепції своїх попередників, саме він створив теорію граничної продуктивності.

Щоб наблизити економічну науку до точних наук, за аналогією з теоретичною механікою, він поділив її на два розділи – статику і динаміку, вважаючи, що початковим моментом вивчення має бути аналіз статики, тобто стану економічної рівноваги. Чинне місце в економічній науці Кларк відводив теорії розподілу, згідно з якою розподіл відбувається відповідно до внеску кожного фактора виробництва (праця, капітал, земля), до того ж в процесі виробництва простежується спадна продуктивність праці та капіталу [6;с.5]. Учений також стверджував, що доходи виробників і підприємців відповідають реальному внескові праці й капіталу в кінцевий продукт виробництва.

Отже в останній чверті ХІХ – початку ХХ ст.. в економічній науці сформувався неокласичний напрям. Його теоретичними засадами є мікроекономічний аналіз і маржиналізм. Історичне значення неокласичного напряму полягало в тому, що він дедалі більше перетворювався на науку про раціональну господарську діяльність.

2.2 Інституціоналізм

Один із напрямів західної економічної думки – інституціоналізм виник наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Засновниками інституціоналізму були американські науковці Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Гамільтон та ін. Вони заперечували обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою визнавали соціологічні, соціально-правові фактори.

Представники інституціоналізму виступили з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічними принципами граничної корисності і продуктивності, обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресурсів і самого капіталізму. Вони стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції ХІХ ст. перестало відповідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів. Іншими елементами таких інститутів стали корпорація і держава [14;с.45].

В основу системи поглядів інституціоналісти поклали принцип природного відбору інститутів, представлений Т. Вебленом як зміст еволюції суспільної структури, основу суспільного прогресу[15;с.312].

Таким чином, за логікою інституціоналістів, спосіб мислення, словесний символ, звичаї і традиції виступають як першопричина суспільно-економічного розвитку суспільства. Реально існуючи економічні відносини виявляються похідними, подаються як прояв втілених в інститутах звичаях людей, їх спосіб мислення. Тому економічний лад суспільства в подібних інтерпретаціях постає у специфічному вигляді.

Формулюючи своє розуміння суспільної структури, факторів суспільного розвитку, інституціоналісти виходять в основному із зовнішнього відносно поверхового підходу до цих явищ. Вони на противагу марксистам, не визнають визначальної ролі відносин власності на засоби виробництва, зумовленого ними класового складу суспільства. Відкидаючи іде6ю про виробничі відносини як основу соціально-економічної структури, інституціоналісти сформулювали свій специфічний підхід до вивчення суспільних явищ, економічного прогресу.

Методологія інституціоналістів передбачала: широке використання описово-статистичного методу; історико-генетичний метод; як вихідну та основоположну – категорію інституту (сукупність правових норм, звичаїв, традицій).

Інституціоналізм, таким чином, є якісно новим напрямом економічної думки. Він убрав у себе кращі теоретико-методологічні дослідже6ння кон’юнктури ринку попередніх шкіл економічної теорії, а також методологічний інструментарій історичної думки Німеччини.

У відомих трьох течіях інституціоналізму Т. Веблен представляє соціально-психологічний (технократичний) варіант інституціональних досліджень. Дж. Коммонс – соціально-правовий (юридичний), У. Мітчелл – кон’юнктурно- статистичний (емпіріостатистичний).

2.3 Кейнсіанський напрямок розвитку економічної теорії

Світові війни ХХ ст. спричинили докорінні зміни на економічній і політичній карті світу, відбулися глибокі соціально-економічні зміни в індустріально-розвинутих країнах, що звичайно вплинуло на розвиток економічної теорії. Якщо в країнах «радянської моделі» панували марксистські погляди, то в країнах із розвинутою ринковою системою економічна теорія постійно шукала рецептів для забезпечення економічної рівноваги динамічних господарських систем.

В цьому контексті особлива помітна постать англійського економіста, державного і політичного діяча Джона Мейнарда Кейнса, прізвище якого дало назву одній з провідних течій економічної науки.

Кейнс та його прихильники:

визнали серйозні хиби у механізмі вільної конкуренції, що з найбільшою очевидністю виявилося у Великій депресії 1929-1933 рр.;

обґрунтували потребу державного втручання в економіку;

на противагу традиційному мікроекономічному аналізові Дж. Кейнс увів в теорію новий – макроекономічний метод аналізу, з позиції якого досліджував кількісні функціональні залежності в економіці таких сукупних економічних величин, як ВВП і національний дохід, інвестиції і зайнятість населення, споживання і заощадже6ння, сукупна кількість грошей в обігу;

Дж. Кейнс, змістивши увагу з проблеми пропозицій ресурсів (неокласична школа) на проблему ефективного попиту, висунув теорію мультиплікатора.

Ідеї кейнсіанців з найбільшою повнотою викладено в праці Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей (1936).

В умовах гострої соціально-економічної кризи кінця 20 – і на початку 30 –х років ХХ ст. рекомендації кейнсіанців, зокрема щодо потреби державного регулювання економіки, мали важливе практичне значення.

Дж. М. Кейнс цілковито відкидав теорію К. Маркса й усі свої зусилля спрямовував на підтримання та вдосконалення ринкової системи. Він обстоював ідею «змішаної економіки», у якій уряд (держава) відіграє головну роль, робив ставку на активне урядове втручання в макроекономічну ситуацію [3;с.69].

Теорія Дж. М. Кейнса істотно вплинула на загальний розвиток економічної теорії та економічної політики. З нею небезпідставно пов’язують початок нового етапу в розвитку економічної науки.

У працях послідовників Дж. Кейнса були розроблені його ідеї у вигляді неокейнсіанських моделей економічного зростання, пост кейнсіанських теорій розподілу національного продукту.

Значними представниками кейнсианського неокласичного синтезу є Е. Хансен, Дж. Хікс і П. Самуельсон. Неокласичний синтез – узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні елементи теорії ціноутворення і розподілу доходів в межах неокласичного напряму з положе6ннями теорії макроекономічної рівноваги та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії.

Прихильники неокласичного синтезу розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Але на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання з метою наближення до такої моделі.

Повоєнна соціально-економічна ситуація загострила проблеми ринкової економіки у світі це зумовило появу нових теорій.

Розділ 3. ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ У СУЧАСНИЙ ПЕРІОД (середина ХХ–початок ХХІ ст.)

3.1 Неокласичні концепції регулювання національної економіки

З початком світового економічного спаду (1974-1975) кейнсіанство перестало бути провідним напрямом економічної теорії й економічної політики. Рецепти кейнсіанства, його нові варіанти почали дедалі більше суперечити потребам загального розвитку економіки. Такі реалії 60-70-х років у західних країнах, інфляція, циклічність розвитку, дефіцит державного бюджету, довели неспроможність кейнсіанських пропозицій бе6зкризового розвитку на базі державного регулювання економіки.

На чільне місце вийшов неокласичний, неоконсервативний напрям, представники якого звернулися до нових об’єктів аналізу і визнали, що потрібно обмежити втручання держави для забезпечення свободи дій ринкових сил.

Розрізняють «помірний» неоконсерватизм, представлений неокласичними теоріями недосконалої конкуренції, в яких на монополії покладається основна регулююча функція в розвиненій економіці, і «жорсткий» неоконсерватизм, що заперечує посилення панування монополій та обгрунтовує збалансоване втручання держави в економіку при скороченні (або оптимізації) державних витрат на соціальні потреби. Неоконсерватизм, що розглядає проблеми регулювання економіки на макрорівні, включає європейський неолібералізм та американський неолібералізм (Чиказька школа) [5;с.70].

В Європі неоліберальні теорії були розроблені насамперед французькою школою на чолі з М. Аллє. У своїй праці «Основи аналізу макроекономіки» учений стверджував, що держава подібна бути подібна регулювальнику руху: не визначаючи конкретного маршруту, підтримувати певні правила руху [11;с.495]. Французька школа найпослідовніше відстоювала одну з основних тез неолібе6ралізму: «конкуренція – наскільки можливо, планування – наскільки необхідно», водночас критикуючи кейнсіанців за недооцінку загрози надмірного державного втручання в економіку.

Значне місце посідає також лондонська школа, яку представляють Е. Кеннан, Л. Роббінс. Представники лондонської школи вважали, що причини економічних криз полягають у надмірних вкладеннях капіталу і не6правильній кредитно-грошовій політики банків. На їх думку, виходом з кризи є зниження прибутків населення (зарплати) і споживчого попиту, а також стимулювання заощаджень. Ця школа найактивніше відстоювала свободу капіталістичного підприємництва, запере6чуючи будь-яке втручання держави в економіку.

Німецький (західнонімецький) неолібералізм був представлений фрейбурзькою школою. Його прихильники розробили оригінальну концепцію ринкової перебудови тоталітарної моделі народного господарства. Німецький неолібералізм запропонував неокласичне вирішення соціально-економічних проблем депресивної економіки, що відрізнялося від кейнсіанської макроекономічної моделі регулювання.

Основними представниками західнонімецького неолібералізму є: В. Ойкен, О. Рюстов, Л. Ерхард. В межах цієї течії розвивалися такі економічні концепції, як теорія конкурентного порядку, теорії соціального ринкового господарства та сформованого суспільства.

Теорія конкурентного порядку В. Ойкена розглядала два типи господарських порядків і економічних систем. Свобода визначається як господарський порядок, що діє за допомогою ринку і конкуренції приватних власників. Наказ – це метод управління, коли практично всі економічні рішення приймає держава. Для життєздатності країн повинен затвердитися конкурентний порядок, за якого досконала конкуренція підтримується внаслідок структурної політики держави і в результаті соціальної політики регулюється процес розподілу прибутків. В. Ойкен вважав, що державне втручання має бути пристосоване до функціонування ринку, у такому разі господарство країни можна назвати соціально-організованим [8;с.123].

Наслідком теорії конкурентного порядку є теорія соціального ринкового господарства. Соціально-ранкове господарство протиставляється державі із соціалістичною економікою з одного боку, капіталістичній державі – з іншого. Держава у такий моделі господарювання повинна оптимально втручатися в економіку. Ознаками такого втручання вважається пе6редусім інституціональне гарантування конкуренції (це не означає, що монополії поставлені під контроль держави і не можуть стримати вільної конкуренції фірм). Необхідно також здійснення активної кон’юнктурної і зовнішньоторговельної політики, щоб досягти позитивного сальдо торговельного балансу. Здійснення соціальної політики забезпечить належний рівень розподілу прибутків, що виключить надмірне багатство і надмірну бідність. Якщо цих цілей буде досягнуто, то вважається, що держава досягла стану сформованого суспільства. Сформоване суспільство – це суспільство, яке об’єднує принципи свободи ринку з принципом соціального вирівнювання, що передбачає створення для всіх суб’єктів рівних можливостей виявити свої здібності. Населення повинно диференціюватися не за класовою ознакою, а за виявом особистих якостей і спроможностей, основним принципом взаємовідносин у суспільстві повинна стати співпраця, і це принципова нова єдність людей.

Різновидом теорії соціального ринкового господарства є теорія ліберального інтервенціонізму О. Рюстова, відповідно до якої забезпечення справді вільного господарства пов’язано з непрямим втручанням (інтервенцією) держави у вільний ринок за допомогою кредитної, валютної і податкової політики. Пряме втручання держави в господарську діяльність монополій вважається неприпустимим, тому, що вони є такими самими приватними підприємцями, як середні, або дрібні фірми.

Багато економістів неокласиків зазначали, що теорія соціального ринкового господарства, яка забезпечує всім громадянам рівність можливостей, є найпродуктивнішою формою організації суспільства. Теорія сформованого суспільства як результат західно германських неоліберальних теорій вважається специфічним варіантом так званого третього шляху соціально-економічного розвитку.

В Америці сучасний неолібералізм представлений монетаристською економічною теорією. Відокремлюють чиказьку школу монетаризму, основними представниками якої є М. Фрідмен і Ф. Хайск. Послідовниками М. Фрідмена є Ф. Найт і Е. Фелпс.

Монетаризм – економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формування економічної кон’юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту.

М. Фрідмен виступає проти активного і широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту. На його думку, державне регулювання економіки малоефективне через затримки між зміною грошових показників і ре6альних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу.

Виходячи з кількісної теорії грошей, монетарної теорії економічного циклу, монетаризм гіпертрофовано розглядає роль грошової маси як визначальної ланки господарського механізму. Виражаючи інтереси найконсервативніших кіл монополістичного капіталу, монетаризм намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, виступає за масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду. Нав’язуючи їх республікам колишнього СРСР як умову надання кредитів, експерти цього фонду (як і інших міжнародних організацій) спрощено обґрунтовували шляхи виходу цих країн з глибокої економічної кризи, не враховуючи національну спе6цифіку кожної з них, їх історичні традиції [9;с.41].

Монетаристи зазначали, що коли держава занадто довго зловживає інфляційним очікуванням населення, то в економіці відбувається прискорення (акселерація) інфляційних процесів, що супроводжується не зниженням безробіття, а його подальшим зростанням. Держава також не повинна втручатися в саморегулювання ринку капіталів, оскільки відсоток, як основна форма прибутку на капітал саморегулюється, тому що процентна ставка автоматично досягає рівноваги на ринку капіталів.

У теорії «вмонтованих стабілізаторів» або теорії неокласичного макрорегулювання обґрунтовується обмежене втручання держави в економіку, яке має відбуватися як «підналагодження» автоматичного ринкового механізму. Основними видами економічної політики держави мають бути грошова і фіскальна політика. Монетаристи визначають правила фіскальної політики, серед яких відокремлюють такі: державна бюджетна політика має бути пристосована до праці «вмонтованих стабілізаторів»; податкова політика держави повинна бути помірною, високе оподаткування неприпустиме; бюджетні витрати на соціальні програми повинні бути оптимальними або мінімальними. Крім того, держава не повинна припустити проникнення імпортованої інфляції в країну, впроваджуючи механізм плаваючих валютних курсів [11; с.437].

Отже концепція М. Фрідмена і монетаризму загалом – це доктрина «акселераційної» інфляції, тобто інфляції, що пришвидшується. Монетаризм виступав з ідеєю «змушеного» безробіття, як наслідку штучної підтримки державою робочих місць, виконання соціальних програм. Крім того, монетаристи вважали, що кейнсіанська політика «накачування» попиту (політика його штучного зростання) не має довгострокових результатів, тому, що діє ефект витеснення приватних інвестицій державними, оскільки залучаються значні фінансові ресурси у сферу економічної діяльності держави.

Теорія економіки пропозиції розроблялася на основі економічної концепції монетаризму, її представники А. Лаффер, Дж. Гільдер, Дж. Кемп та ін. Захисники те6орії економіки пропозиції вважали, що економіка стихійно саморегулюється, отже не повинно бути прямого або непрямого втручання держави в економічні процеси. Держава своєю необдуманою політикою може спровокувати зростання інфляції і негативно вплинути на обсяги пропозиції продукції. З огляду на це, А. Лаффер сформулював модель оптимальної податкової ставки, що не викликає інфляційних процесів.

Рівень податкової ставки повинен бути таким, щоб забезпечити максимальне надходження податків до державного бюджету і не припустити їх інфляційного знецінювання, бо високі податки призводять до ефекту «податкового клину». Суть цього ефекту полягає в тому, що велика частина податків у разі їх підвищення трансформується у витрати підприємців і перекладаються на споживачів у формі вищих цін, отже підвищення податків викликає прискорення інфляції витрат. Слід зазначити, що крива Лаффера може бути критерієм вибору податкової політики державою й оцінки її ефективності. Теорія економіки пропозиції взагалі встановлює межі маневрування держави в сфері оподаткування: податкова ставка повинна бути такою, щоб не спричинити зростання інфляційних процесів в економіці та забезпечити необхідний рівень надходжень до бюджету [15;с.287].

До неоконсервативних концепцій, що розглядають проблеми регулювання економіки на мікрорівні, належать теорія монополістичної конкуренції, теорія олігополії та теорія ефективної конкуренції.

3.2 Сучасний неоінституціоналізм

У 60-70-х роках в економічній науці еволюціонував інституціонально-соціальний напрям. Теоретики цього напряму (К. Кларк, В. Ростоу, А. Тофлер та ін.) враховують такі нові явища сучасного західного суспільства, як планування, розширення внутрішнього ринку через орієнтацію економіки на масове споживання, інтенсивний розвиток соціальної сфери. Їхні зусилля спрямовані на вироблення форм соціалізації господарських відносин, відшукування певних соціальних амортизаторів, покликаних нейтралізувати соціально-класові конфлікти.

Останні десятиріччя ХХ ст. було ознаменовано розвитком і зростанням ролі неоінституціоналізму, який предметом економічного аналізу зробив трансакційні витрати і права власності.

Новий клас витрат (витрати при кожній угоді або витрати використання ринкового механізму), які отримали назву трансакційних, ввів у економічну теорію Р. Коуз.

Саме прагненням уникати витрат після укладення угод на ринку можна, на думку Коуза, пояснити існування фірми, в який розподіл ресурсів проходить адміністративним шляхом. За Коуз, фірма буде існувати лише до тих пір, доки вона реалізує функцію координації при менших витратах, ніж це досягалося би за ринкових угод. «Щоб мати ефективну економічну систему, - писав Коуз, - необхідно розпоряджатися не лише ринками, але й галузями планування всередині організацій відповідного розміру» [15;с.328].

Р. Коузом була здійснена спроба пояснити закономірності, які керують процесом виникнення і зростання фірми. Фірма зростає до тієї межі, доки економія на витратах, пов’язана із укладенням ринкових угод, не почне перекриватися збільшенням витрат, пов’язанних з використанням адміністративного механізму.

Пізніше до трансакційних витрат стали відносити будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів незалежно від того, де вони здійснюються – на ринку чи всередині організації.

Розвиваючи аналіз Коза, сучасні економісти запропонували декілька класифікацій трансакційних витрат. Наприклад, відповідно до однієї з них виділяються:

витрати пошуку інформації – витрати часу і ресурсів на отримання і обробку інформації, а також витрати від недосконалості інформації;

витрати на ведення переговорів;

витрати на відмірювання – витрати на проміри, вимірювальну техніку, втрати від помилок і неточностей;

витрати на специфікацію і захист прав власності – витрати на утримання судів, органів державного управління, витрати часу і ресурсів на поновлення порушених прав;

витрати опортуністичної поведінки (ухилення, здирство), що становлять елемент трансакційних витрат, який найбільш важко визначається.

Ще одним фундаментальним поняттям нової інституціональної теорії виступає поняття прав власності. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана і Г. Демсеца, розуміється вся сукупність норм, які регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть санкціонуватися не тільки державою, але і суспільством – у вигляді звичаїв, моральних установок, релігіозних заповідей. Згідно з існуючим визначенням, права власності охоплюють як фізичні об’єкти, так і безтілесні (наприклад, результати інтелектуальної діяльності) [12;с.30].

У суспільстві права власності виступають як «правила гри», які упорядковують відносини між окремими агентами. З точки зору індивіда вони являють собою «пучки правомочності» на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожний такий «пучок» може розщеплюватися таким чином, що одна частина правомочностей належить одному агенту, друга – іншому. Права власності мають поведінкове значення: одні способи дій вони стимулюють, інші – придушують (через заборони або підвищення витрат) і таким чином впливають на економічний вибір.

Згідно з неоконституціональною теорією, будь-який акт обміну є не що інше, як обмін «пучками прав власності». Каналом, по якому вони пересуваються, служить контракт. Це ще один ключовий термін нового підходу, який зв’язує ланцюг між поняттям прав власності й економічної організації. Контракт фіксує, яке саме повноваження і на яких умовах підлягає передачі. Таким самим він обмежує майбутню поведінку сторін, причому ці обмеження приймаються ними добровільно.

Обов’язковою умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або «специфікація», прав власності. Чим конкретніше визначені і надійніше захищені права власності, тим тісніший зв'язок між діями економічних агентів і їх добробутом. Тим самим специфікація підштовхує до прийняття економічно найбільш ефективних рішень. Зворотне явище – «розмивання» прав власності – має місце тоді, коли вони неточно встановлені і погано захищені або підпадають під різного роду обмеження. Принциповий тезис нової інституціональної теорії полягає в тому, що специфікація прав власності не безкоштовна. Часом вона потребує великих витрат. Тому ступінь її точності залежить від балансу вигод і витрат, які супроводжують встановлення і захист тих чи інших прав. Звідси випливає, що будь-яке право власності проблематично – у реальній економіці воно не може бути визначеним з вичерпною повнотою і захищеним з абсолютною надійністю. Його специфікація – це завжди питання міри [15;с.329-330].

Найважливіші висновки теоретиків транс акційного підходу такі: вт економіці складається ринок організаційних форм, на якому фірми різного типу конкурують. Процвітання кращих і відмирання гірших організаційних форм визначається в остаточному підсумку їх здатністю забезпечувати економію трансакційних витрат. Конкуренція на цьому ринку може бути непрямою і виражатися у боротьбі за залучення та утримання у «команді» найбільш продуктивних учасників. Але вона може бути і прямою, коли одні фірми намагаються захопити інші. Життєвість кожної із них визначається вимогами економічного середовища.

Неоінституціальні ідеї Р. Коуза отримали розвиток в працях Д. Норта і Р. Фогеля. Обидва вчені довгий час плідно працювали у галузі економічної історії та економетрики, симбіоз яких привів їх до виникнення «кліометрії» - особливої концепції щодо дослідження економічних явищ на основі поєднання математичних, статистичних методів та історичної теорії.

Дугласа Норта називають творцем нової інституціональної економіки, яка останнім часом дістала широке визнання в західній науці. На принципах аналізу історико-економічних явищ вчений закладає основи теорії взаємодії різних установчих структур та економіки. Як каже Д. Норт, завдання інституціональної економіки полягає в тому, щоб відповісти на питання, як і чому відбувається розвиток і який вплив не неї здійснюють писані правила поведінки в суспільстві. Вирішуючи цю проблему, вважає вчений, слід подолати недоліки неокласики і не6окейнсіанства, з одного боку, і марксизму – з другого: «Інституціональна економіка знаходиться між марксизмом та неокласикою» [14;с.119].

Розмірковуючи про процеси, що відбуваються у світі, Д. Норт підкреслює, що найважливішим завданням для Східної Європи сьогодні є формальна передача державної власності у приватні руки. Але при цьому відсутнє все те, що дає змогу цій приватній власності функціонувати відповідно до невидимої руки ринку – немає відповідної правової системи, системи освіти. Просто немає основ для цього. Неформальні правила гри, які опосередковані через культуру кожної країни змінити дуже важко. Якщо ж модифікувати лише формальні правила, то це може призвести до напруженості і тривалій політичній нестабільності. Що стосується Росії, України та інших республік колишнього СРСР, то шлях змін тут буде тривалим і важким і в найближчі десятиріччя навряд чи можна очікувати високих темпів розвитку [15;с.337].

Праці Р. Фогеля, присвячені проблемам рабства, викликали дуже жорсткі суперечки серед істориків і економістів. . Фогель твердив, що рабство, незважаючи на те, що воно є аморальним, економічно було ефективним. І лише внаслідок політичних рішень дійшло до свого занепаду. Цей висновок ґрунтується на численних даних і дали змогу Фогелю твердити, що експлуатація і гноблення рабів, їх купівля та продаж були не такими значними, аніж це вважалося в історичній літературі.

Своїми дослідженнями Фогель намагається довести також існування прямої залежності між життєвим рівнем суспільства та фізичним зростом людини.

Ідеї Д. Норта і Р. Фогеляі про формування нової інституціональної економіки дали поштовх до активізації досліджень у зазначеному напрямку. Доказом цьому є публікація ряду праць, присвячених проблемам взаємодії правил поведінки та економіки, впливу різних інструментів на процеси економічного та соціально-політичного розвитку. Зокрема, в 90-х роках було опубліковані праці Р. Ріхтера «Економічний аналіз інституції»,Г. Бреннана та Дж. Б’юкенена «Обґрунтування правил» та ін.

Особливий розділ у новій інституціональній теорії займає економіка права (Р. Познер, С. Пейович, Г. Бреккер). Неоінституціоналісти детально аналізують, як реагують економічні агенти на різні правові установки і як змінюються самі правові норми під впливом економічних факторів. Припускається, що в основі розвитку і функціонування правових інститутів лежить економічна логіка, що їх робота в остаточному підсумку будується на принципі економічної ефективності. Різними авторами він формулюється по-різному: як принцип максимізації багатства, як принцип мінімізації трансакційних витрат та ін. За теорією економіки права, правова система покликана полегшити роботу ринку, а там, де це неможливо, «стимулювати» її результати. Дотримуючись цих порад вона сприятиме оптимальному використанню ресурсів суспільства.

Теорію економіки права інституціоналістів доповнює теорія суспільного вибору. Її інколи називають новою політичною економією, оскільки вона вивчає політичний механізм формування макроекономічних рішень.

ВИСНОВКИ

Розвиток політичної економії пройшов довгий історичний шлях і триває у ХХІ столітті в умовах подальшого пошуку оптимальних зв’язків і відносин людей в процесі праці.

Політична економія почала формуватися задовго від її народження. Вагомий внесок у розвиток і нагромадження відомостей про виробничу діяльність зробили мислителі Стародавнього світу. Саме завдяки їм почали вживати термін «економіка».

Політична економія бере свій початок з першої в світі школи політичної економії – меркантилізму і виникла в епоху пізнього Середньовіччя в останній третині ХVст. Історичну назву «політична економія» наука отримала на початку ХVII ст. завдяки науковій праці французького економіста А. Монкретьєна. Відтоді до початку ХІХ ст. дослідники економічної науки розвивали її як науку про багатство. Цей напрям розвитку економічної науки отримав назву класична школа. Історична заслуга класичної школи полягає в тому, що вона пов’язала джерело багатства з працею, започаткувавши теорію трудової вартості.

Видатними представниками класичної школи були передусім Вільям Петті, Карл Маркс, Адам Сміт, Давід Рікардо, Томас Мальту, Джон Стюарт Міль. Вони завершили формування політичної економії як наукової системи з чітко визначеним предметом – дослідження виробничих відносин у єдності з продуктивними силами. Досягнення вчених-економістів були визнані в усьому світі і за всієї їх неоднаковості та внутрішньої суперечливості започаткували політичну економію як методологічну науку, що визначає суть відносин виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних благ і послуг у суспільстві.

В останній чверті ХІХ – на початку ХХ століття в економічній науці сформувався неокласичний напрям. Його теоретичними засадами стали мікроекономічний аналіз і маржиналізм, які були представлені багатьма різними школами – Австрійською школою граничної корисності, Кембриджської школи мікроекономічного аналізу, Американської школи (теорія граничної продуктивності). Історичне значення неокласичного напряму полягало в тому, що він дедалі більше перетворювався в науку про раціональну господарську діяльність.

З середини ХХ століття одній із провідних течій сучасної економічної теорії стало кейнсіанство. Кейнс та його прихильники обґрунтували потребу державного втручання в економіку, ввели новий макроекономічний метод аналізу та висунули теорію мультиплікатора.

У 60-70 роки ХХ століття на чільне місце виходить неокласичний, неоконсервативний напрям. Найважливішими напрямами неокласичної концепції є монетаризм, економіка пропозицій, теорія раціональних сподівань. Поряд з цим напрямом еволюціонував інституціонально-соціальний напрям. Його представники виступили за соціологізацію економічної теорії. Останні десятиріччя ХХ століття було ознаменовано розвитком і зростанням ролі неоінституціоналізму, який предметом економічного аналізу зробив трансакційні витрати і права власності (Р. Коуз, О. Вільямсон, Д. Норт).

ХХ століття визначило ті напрями розвитку економічної теорії, які можуть стати головними в ХХІ столітті. Це економічна синергетика, інноваційна економіка та ін.

З розвитком економічної теорії, мікроекономіки, макроекономіки, економікс відбулася заміна політичної економіки економічної теорією. Як показує розвиток постсоціалістичних країн, у тому числі і України, така зміна виявилася некоректною, оскільки реформується весь економічний лад країн, а не тільки становлення ринкових відносин. Можна і необхідно використовувати досягнення західних економістів, але бездумне реформування на західний лад без урахування культурних традицій окремого народу призведе до занепаду постсоціалістичних суспільств, неоколонізації духовного простору незахідного світу, у тому числі і шляхом витиснення наукової політичної економії.

Дослідити соціально-економічний лад, встановити закономірності його функціонування і розвитку здатна лише політекономія. Весь історичний досвід Ії формування доказав, що наукова політична економія може скластися на основі критичного переосмислення усіх основних досягнень економічної науки і дати чітке поняття сучасного стану суспільства, об’єктивних закономірностей і тенденцій його розвитку та обґрунтувати внутрішню і зовнішню (включаючи і економічну) політику окремої країни.

ЛІТЕРАТУРА

Ватаманюк З.Г., Панчишин С. Вступ до економічної теорії.-Львів: Новий Світ -2000, 2004.- 352с.

Гош О.П. Політична економія капіталізму і післякапіталістичного перехідного суспільства: Підручник для вузів.-К.: «Політична думка,1999.-339с.

Довженко М.В. Сучасна економічна теорія: навч.посбник.-К.: Академія, 2005.-390с.

История экономических учений: теоретический курс.- М.: Мысль, 1992.- 443с.

Калинин Э., Чиркова Е. Концепция постклассической экономической рациональности //Вопросы экономики.-1998.-№5.-С.68-79.

Кирей А.С. Особый взгляд на эволюцию экономики как науки //Економіка.Фінанси.Право.-2004.-№2.-С.3-7.

Курс экономической теории: Учебник /Под общ. Ред. М.Н. Чепурина, Е.А. Киселевой. - Киров: АСА, 2004.-832с.

Общая экономическая теория (политэкономия): Учебник /Под общ. Ред. В.И. Видяпина, Г.П. Журавлевой.-М.: ПРОМО-Медиа, 1995.-608с.

Основи економічної теорії: Посібник /За ред.. С.В. Мочерного.-К.: Академія, -1998.-464с.

Павлишенко М. Политэкономия – ядро экономической теории //Экономика Украины.-2002.-№7.-С.52-56.

Політична економія /За заг. ред.. Г.А. Оганяна.-К.: МАУП, 2003.-520с.

Рудакова И. Основные течения экономической теории: потенциал и научная критика //Вопросы экономики, 2006.-№9.-С.21-35.

Теоретическая экономика. Политэкономия /Под ред.. Г.П. Журавлевой, Н.Н. Мильчаковой.-М.: ЮНИТИ, 1997.-485с.

Ткач А.А. Інституціональна економіка. Нова інституціональна економічна теорія: Навч. посібник.-К.: Центр учбової літератури, 2007.-304 с.

Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень: Навчальний посібник.-К.: Знання-Прес, 2001.-514с.