Реферат

Генезис вітчизняної політичної думки

План

1. Політичні ідеї українських мислителів Київської Русі,

литовсько-польської доби та козацько-гетьманської держави

2. Основні напрямки розвитку політичної думки в Україні XVIII-XIX ст.

3. Українська політична думка в XX ст.

Література

1. Політичні ідеї українських мислителів Київської Русі, литовсько-польської доби та козацько-гетьманської держави

У VII—VIII ст. у середньому Подніпров'ї склався племінний союз полян, який став основою держави під назвою "Русь" з центром у Києві, її розбудова супроводжувалася появою нової ідеології. Важливою подією було прийняття у 988 р., за князя Володимира Великого, християнства, яке з того часу стало державною релігією. Остання санкціонувала розвиток феодальних відносин, сприяла піднесенню влади київського князя, поширенню писемності, появі оригінальних творів, у тому числі й політичного характеру.

Однією з найбільш ранніх пам'яток давньоруської літератури, де політичним проблемам приділялася значна увага, було "Слово про закон і благодать" Іларіона (1051 — ?), першого київського митрополита слов'янського походження (до нього митрополитів до Києва направляли з Візантії). Автор намагався довести необґрунтованість претензій Візантії на керівництво руською церквою, рішуче наполягав на тому, що князь Володимир хрестив Русь не за вказівкою Візантії, а за своєю власною ініціативою. Так Іларіон прагнув піднести авторитет і незалежність руської церкви.

Політичні ідеї правителів Київської Русі залишили помітний слід у тогочасних літописах. Останні відображали точку зору панівного класу, хоча містили й елементи народної творчості, передаючи певною мірою настрої низів. У Лаврентіївському та Іпатіївському списках до наших часів дійшла "Повість временних літ", яку написали у 1113—1116 рр. ченці Нестор та Сильвестр. Літопис розповідає про те, що рід київських князів сягає до варязького князя Рюрика, нібито запрошеного слов'янами з метою наведення порядку в їх землі. Рюрик оголошувався батьком київського князя Ігоря.

Одна з центральних ідей літопису — єдність Руської землі. Документ ідеалізує державний устрій, встановлений Ярославом Мудрим, коли всі князі називаються братами і всім їм ставиться в обов'язок підкорятися великому князю в Києві. "Повість", даючи характеристику князям, засуджує як їхні усобиці, так і народні повстання.

Сповнене роздумів про державу "Повчання" Володимира Мономаха, де він виступає противником княжих непорозумінь і воєн.

Політична ідеологія Київської держави дістала відображення в "Руській правді". Поява цього документа свідчить про посилення залежності простого люду від феодалів, зміцнення княжої влади. Це кодекс законів Київської Русі, що формувався протягом XI—XIII ст.

Часи феодальної роздрібненості описує видатний художній і політичний твір "Слово о полку Ігоревім". Його автор — прихильник сильної княжої влади. Він засуджує галицьких і володимиро-суздальських князів за те, що вони свою політичну діяльність не погоджують з київським князем. Закликаючи всіх руських князів до єднання, автор "Слова" вимагає від них виконання своїх політичних зобов'язань перед київським князем. Розуміючи, що повне підпорядкування окремих князів владі Києва стало неможливим, він намагається пробудити в них почуття гордості за Русь, закликає їх організувати спільну відсіч кочівникам.

В історії політичної думки важливе місце належить "Молінню Данила Заточника". Центральною темою твору є обґрунтування єдиновладдя князя. Автор досліджує причини могутності окремих князівств, закликає приймати більш виважені рішення, проводити миролюбну політику, засуджує безглузді феодальні міжусобиці.

Отже, княжа влада була основою державного управління в Київській Русі. За порадою й підтримкою князь звертався до боярської думи — органу, що сформувався із старих членів дружини, чимало з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше у думі дістали місце й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею, хоча й не ігнорував її думки, аби не втратити свого авторитету.

У XIV—XVI ст. політичні події розвивалися у несприятливому для Русі напрямі. Після монголо-татарської навали вона перестала існувати як самостійна держава, а її землі опинилися в складі Литви, Польщі та Московії. Суспільно-економічний розвиток характеризується подальшим зміцненням феодальних відносин.

Опозиція феодалізму виявлялась як у вигляді збройних повстань під релігійними гаслами, так і у формі вчень, які суперечили офіційній ідеології, тобто відвертих єресей. Виражаючи тією чи іншою мірою інтереси народу, єретичні течії були, по суті, носіями передових для свого часу ідей гуманізму та Реформації.

у 50 — 70-ті роки XVI ст. в Україні відома діяльність єретиків Косого, Артемія, Вассіана, Ігнатія та ін. Зокрема, Ф. Косий обстоював соціальну і національну рівність, заперечував світську та церковну влади, необхідність існування храмів і монастирів.

Епоха ідейної боротьби з католицизмом висунула плеяду письменників-полемістів, які у своїй творчості порушували проблеми національної та релігійної незалежності України. До них належали С. Зизаній, Г. Смотрицький, І. Вишенський, І. Борецький та ін. Вони були своєрідною політичною опозицією тим феодальним колам, які зрадили православ'я та навернулися до унії.

Рішучим противником унії був видатний полеміст кінця XVI — початку XVII ст. Іван Вишенський. Він виступав не лише проти національного та релігійного гноблення українського народу в Речі Посполитій, а й проти соціального поневолення селян з боку "рідних" феодалів. Ідеалом майбутнього суспільства для Вишенського є "царство божіє", де всі люди рівні, в тому числі щодо власності. Засобом досягнення ідеального суспільства, на його думку, є не насильство, а самовдосконалення людей.

Дійовими органами політичної боротьби проти гніту феодалів, католицизму та унії виступали українські православні братства.

Новий етап української політичної думки пов'язаний з діяльністю Петра Могили (1597—1647) — політичного, церковного, культурного діяча. В політичних питаннях він орієнтувався на угоду з Польщею, однак виступав проти унії з католицькою церквою. Щоб успішно протистояти католицизму, Могила вирішив провести відповідну роботу по вдосконаленню православ'я. Він ставив завдання піднести роль православної церкви у житті суспільства, домогтися її рівноправності з католицькою, проводити мирну полеміку з католиками.

Велике значення для характеристики політичної думки другої половини XVII ст. має "Синопсис" — перший короткий нарис історії України. Його авторство точно не встановлено. Характерною особливістю твору є публіцистичний характер. Автор "Синопсиса" — рішучий прихильник сильної центральної політичної влади — схвально ставився до князів, які боролися за об'єднання земель у сильну, могутню державу.

Новий період української історії, доба державотворення, розпочався з народного повстання 1648 р. У тривалій політичній боротьбі сформувався цінний державницький матеріал, що тільки чекав творця, який ужив би його для завершення будівництва. Ним став Богдан Хмельницький.

Визвольна війна українського народу дала поштовх утворенню різних партій, які неоднозначне оцінювали рішення Переяславської ради 1654 р.

2. Основні напрямки розвитку політичної думки в Україні XVIII-XIX ст.

Політична ситуація в Україні під владою Росії була нестабільною, що підтверджують вся наступна історія України і розвиток політичної думки. У цьому плані не можна обійти увагою ті ідеї державотворення, які були закладені 1710р. у Конституції Пилипа Орлика. Вказаний документ — конституція тієї самостійної Української держави, за яку боролися І. Мазепа, П. Орлик та їхні однодумці й послідовники. Вона починалася з урочистої декларації, де говорилося, що Україна по обох боках Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування'. У 16 параграфах викладено основи державного устрою в Україні. Гетьманське правління мало бути обмеженим генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників і виборних депутатів від кожного полку. Гетьман зобов'язувався радитися з генеральною радою. Тричі на рік мав збиратися сейм з полковників і сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Встановлювався суворий поділ між державним скарбом і сумами, які були в особистому розпорядженні гетьмана тощо. Конституція П. Орлика пройнята ліберально-демократичним духом, що ставить її в ряд найцікавіших пам'яток тогочасної політичної думки не лише в Європі, айв усьому світі.

Вагомий внесок у теорію державотворення, зокрема співвідношення держави і церкви, зробив видатний діяч Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681—1737). Він вважав, що державна влада потрібна для того, щоб стримувати злі пристрасті людей, охороняти суспільство; передавши владу володареві, народ не може забрати її назад навіть тоді, коли монарх порушує договір і не турбується про загальну користь. Цей договір між монархом і народом обов'язковий лише для народу.

Розвиток політичної думки часів Гетьманщини засвідчують писемні пам'ятки - козацькі літописи. Найвідоміші з них — праці Р. Ракушки-Романовського, Г. Граб'янки, С. Величка. Автори літописів були виразниками інтересів козацької старшини, яка підтримувала політику Богдана Хмельницького. Характерними рисами їхніх політичних поглядів були любов до батьківщини, ненависть до іноземних гнобителів.

Скасування Гетьманщини також дістало відображення у політичній думці. Зокрема, С. Дівович написав полемічну поему "Розмова Великороси" з Малоросією", в якій обстоював право України на автономію. Ці ідеї розробляв і Г. Полетика. Яскраве уявлення про погляди та психологію козацької верхівки давали щоденники та записи М. Ханенка, Я. Маркевича та ін.

Величезну роль у розвитку української політичної думки відіграв видатний мислитель, поет, просвітитель-демократ Григорій Сковорода (1722—1794). Він визнавав політичну свободу найвищим досягненням людства і проголосив її головною метою свого життя. Філософ порівнював суспільство з добре налагодженою і чітко працюючою машиною, висловлював думки про те, що праця є основою життя та щастя людини, внутрішнім рушієм розвитку суспільства.

Новий лад мислитель уявляв у формі демократичної республіки, яка гарантує свободу й забезпечує права своїм громадянам незалежно від їхнього майнового стану, статі, раси та віросповідання, обіймання всіх посад відповідно до природних здібностей людей. Лише за цієї умови у суспільстві пануватимуть Дружба, братерство і любов. Він гостро виступав проти релігійної нетерпимості, ворожнечі між людьми на релігійному грунті.

Політичні ідеї того часу здебільшого торкалися проблем релігії, церкви, морального обов'язку, а також форм творення української державності. Незважаючи на втрату державної самостійності України, політична думка на українських землях продовжувала розвиватися. Вона дістала свій вираз у філософських та релігійних творах, діяльності гуманістів та просвітителів. Українська політична думка не втратила своєї традиції, її завжди характеризували демократизм, волелюбність, національна самосвідомість.

З кінця XVIII до початку XX ст. Україна перебувала під владою двох імперій: 80 відсотків її населення — у Росії, решта — в Австро-Угорщині. Отже, українці опинилися в політичній системі, що докорінно відрізнялася від устрою, до якого вони звикли.

Серед пам'яток політичної думки початку XIX ст. слід відзначити насамперед документи таємних декабристських товариств. Останні своїм програмним завданням вважали повалення самодержавства і встановлення конституційного правління. У Петербурзі діяло Північне товариство, а в Україні — Південне на чолі з Павлом Пестелем.

Програма Південного товариства була сформульована в документі під назвою "Руська правда" і відрізнялася більшою радикальністю порівняно з північними конституціоналістами. "Руська правда" передбачала скасування будь-якої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства, сувору централізацію управління. На жаль, Пестель стверджував, що, за винятком поляків з їх розвиненою культурою, решта національних меншостей повинна підлягати русифікації, у тому числі й українці.

На Полтавщині діяло таємне товариство, не зв'язане з Пестелем, яке складалося з українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич. У його програмі обстоювалася ідея відновлення української автономії.

Під впливом декабристів, польського повстання 1830 р. у Києві в 1845— 1846 рр. виникла таємна організація — Кирило-Мефодіївське товариство (братство), яке виробило першу політичну програму для українців. Його засновниками були: історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, етнограф Опанас Маркевич, вчитель Василь Білозерський. До товариства близько стояв Тарас Шевченко, хоча членом його не був. Члени організації підготували свою програму, статут, яким стала праця М. Костомарова "Книга Буття українського народу". Товариством визначалася кінцева мета — створення слов'янської демократичної федерації на чолі з Україною і столицею в Києві на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. До складу федерації мали ввійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада передавалася двопалатному сейму, виконавча - президентові. Реалізацію своєї програми товариство планувало виключно мирним шляхом — здійсненням реформ. Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для всіх громадян, проголошення свободи совісті.

У 40-х роках політична думка України гідно була представлена Тарасом Шевченком (1814-1861). Духовні віяння Західної Європи, радикальні республіканські ідеї Французької революції вплинули на формування політичних ідей Шевченка У своїх творах він повертає з небуття історичну пам'ять

українців.

Показуючи Україну зболеною, розтерзаною, вкритою козацькими могилами, поет стоїть на боці народної революції, вільної України, відновлення гетьманської держави, яка б могла стати складовою єдиної панслов'янської спільності.

Одне з центральних місць у політичному світогляді Шевченка посідає проблема звільнення селянства і повалення самодержавства. У період підготовки селянської реформи він зміг передбачити її антинародний характер, заявивши, що звільнення селян можливе лише в результаті народної революції. Тому в своїх віршах поет закликає знедолене селянство до "сокири".

У середині XIX ст. політичний устрій Росії, як і Австрії, зазнав дошкульного удару, що породив сумніви в його ефективності та могутності. Зміни та реформи, запроваджені в Австро-Угорщині та Росії відповідно у 1848 та 1861 р., лишили недоторканими старі засади політичної влади. Масове невдоволення реформами зумовило народницький рух. В Україні діяли такі видатні представники народництва, як А. Желябов, Я. Стефанович, Л. Дейч, І. Ковальський, І. Фесенко та ін. Вони вважали, що, на відміну від Західної Європії, в Росії капіталізм не розвивається і що країна прийде до соціалізму через селянську общину. Звідси віра народників у можливість зміни політичної влади шляхом селянської революції і визнання селян головною рушійною силою політичного розвитку країни.

Поширення революційних настроїв, загальне невдоволення політикою правлячих кіл стимулювали нові політичні ідеї. Відомими представниками тогочасної політичної думки в Україні були Михайло Драгоманов, Іван Франко, Сергій Подолинський, Павло Грабовський, Леся Українка та інші революціонери-демократи .

Михайло Драгоманов (1841 — 1895) — український публіцист, історик, етнограф, громадський діяч — висунув цілу низку цікавих ідей, зокрема щодо еволюції суспільства від роду, племені через сім'ю до держави. Від держави розвиток сягає найвищої політичної організації — всесвітньої федерації.

М. Драгоманов розробив політичну програму для України, в основі якої — боротьба за конституцію. Пропонувалося самодержавство замінити парламентською владою. Найвищим законодавчим органом у державі повинен бути Земський Собор, членів якого обирають усі громадяни. Передбачалося місцеве самоврядування, розширення прав громадян, повітів, губерній. У програмі висувалися вимоги демократичних свобод: верховенство закону, незалежний суд, амністії політичним в'язням, право громадян об'єднуватися в союзи, спілки, товариства та ін.

Стоячи на федералістських позиціях, М. Драгоманов не виступав за відокремлення України від Росії, але при цьому вважав за потрібне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів. Він пропонував також обмежити права всіх центральних органів влади проголошенням недоторканості прав особи, національності й організацією місцевого самоврядування.

Отже, досліджуючи проблеми політичного розвитку суспільства, полемізуючи з різними точками зору на історичні факти, розробляючи основи майбутнього політичного устрою української держави, М. Драгоманов зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки України.

Погляди С. Подолинського (1850— 1891) сформувалися під впливом революційно-демократичних традицій української культури, особливо творів Т. Г. Шевченка і декабристів. Історію суспільства С. Подолинський розглядав як закономірний і прогресивний процес заміни одного суспільно-політичного ладу іншим. Як революціонер-демократ він був переконаний, що лише соціалізм принесе трудящим щасливе життя. Цей перехід він пов'язував з політичною боротьбою народних мас, в яких вбачав вирішальну силу суспільного прогресу. Змінити ж політичний лад шляхом індивідуального терору вважав неможливим, терористичні акти виправдовував лише як засіб самозахисту революціонерів від жандармських переслідувань. Мислитель вважав, що коли весь народ повстане проти своїх гнобителів, то його перемога буде забезпечена, і ніякі сили не зможуть його зупинити, "бо битись з народом, з усіма простими людьми те ж саме, як кажуть у казці, що битись з тим чародійним змієм, у котрого замість одної відрубленої голови зараз виростають дві Другі".

Майбутнє суспільство С. Подолинський уявляв як федеративну спілку самоврядних громад, очолюваних виборними людьми. Однак він не визнавав за необхідне усуспільнювати засоби виробництва у загальнонаціональному масштабі. Отже, Україна мала стати федеративною республікою трудящих.

Пристрасним борцем за знищення самодержавства, ліквідацію соціального та національного гноблення, здобуття свободи для українського та інших народів виступав Павло Арсенович Грабовський (1864—1902). У своїх публіцистичних творах він нещадно критикував так звану селянську реформу, внаслідок якої селяни залишилися "без жупана, без онуч і підошв".

Чільне місце у розвитку української політичної думки належить Іванові Франку (1856—1916). Його світогляд формувався в умовах наростаючого визвольного руху трудящих за соціальне і національне визволення. Беручи активну участь у цьому русі, він наполегливо вивчав досвід політичної боротьби в минулому, уважно стежив за зростанням нових революційних сил, зокрема робітничого класу.

Нове, соціальне справедливе суспільство І. Франко пов'язував з перемогою народної революції, яку доцільно здійснювати мирними засобами. Водночас він не відмовлявся від збройної боротьби, коли це стане необхідним. "А як війна кривава понадобиться, — писав він, — не наша буде в тім вина".

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач, 1871—1913) — українська поетеса і громадська діячка революційно-демократичного напряму. Значне місце в її працях посідають проблеми національної свободи. Щоб здобути її, робітники різних націй повинні "триматися разом", тому що ворог у них один — ті, хто їх експлуатує. Вона досліджувала співвідношення свободи і державної, тобто політичної, влади, прав і свобод окремої особи. Ідеал свободи протистоїть будь-якій системі гніту, прихованим формам соціальної нерівності. У праці "Державний устрій" Л. Українка писала, що найбільш вільною державою можна назвати таку, де люди мають усі громадянські права, які відомі демократичному світу.

Зробивши короткий аналіз політичних концепцій діячів демократичного напряму з Наддніпрянщини і Західної України, слід відзначити, що вони сприяли новому розумінню народними масами тих проблем, які постали у зв'язку з ліквідацією кріпаччини, розвитком капіталістичних відносин і необхідністю розв'язання нагальних економічних, політичних, соціальних, національних, культурних та інших питань.

3. Українська політична думка в XX ст.

Початок XX ст. у Росії позначений зростанням політичної боротьби. Російський царизм, вже внутрішньо розкладений і здеморалізований, дедалі більше здавав свої позиції. Навіть українство, яке завжди було предметом особливо пильного нагляду з боку царату, фактично отримало деяке полегшення.

Українська політична думка продовжує розвиватися як частина загальносвітових суспільно-політичних ідей.

Одним з видатних українських мислителів першої третини XX ст. був Михайло Сергійович Грушевський (1866— 1934). Він пройшов складний шлях від засновника Національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві до творця засад Української незалежної держави. Вчений увійшов в українську науку як автор близько двох тисяч друкованих праць. М. Грушевський виступив з тезою про необхідність демократичного розв'язання національного питання. Він вважав, що Україні має бути забезпечена національно-територіальна автономія в складі демократичної Росії бо "народність для свого розвитку не потребує обов'язково політичної самостійності".

Під національно-територіальною автономією М. Грушевський розумів широку децентралізацію держави й організацію самоврядування національних територій. Виділивши територію з українським населенням, міркував він, треба обрати український сейм, створити органи місцевого самоврядування, відповідне законодавство, форми контролю тощо. Ці органи мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, організовувати освіту й культуру, громадську безпеку і засоби економічного розвитку. Центральній же владі залишалося "нормування загальних основ державного і громадського ладу".

На відміну від офіційної російської історіографи, М. Грушевський вважав, що загальноруської історії не може бути, бо немає загальноруської народності. Може бути історія всіх руських або слов'янських народностей. Він заперечував претензії Московської Русі на частину давньоруської спадщини, справжнім спадкоємцем якої є виключно "українсько-руська народність, яка і створила Київську державу". Отже, М. Грушевський запропонував вивчати історію кожного народу окремо від початку його виникнення до сьогодення і вивчати історію народу, а не держави.

З розвитком політичних подій погляди М. Грушевського трансформуються. Він дедалі більше (особливо після прийняття IV Універсалу) схиляється до думки про незалежність України, її повний державний суверенітет.

Помітний слід в українській політичній думці початку XX ст. залишив Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951). Він шукав себе й свою долю в історії і долі свого народу, рідній Україні віддав свою революційну молодість, з мрією про вільну суверенну Україну пов'язав літературну творчість, громадську і державну діяльність. В. Винниченко став першим головою уряду (Генерального секретаріату УНР) народженої в 1917— 1918 рр. Української держави і тривалий час, до кінця життя, носив тавро ворога України, приліплене його ідеологічними опонентами. Він пройшов складний шлях від прихильника культурно-національної автономії у складі Російської федеративної республіки до ідеолога відродження української державності, що чітко простежується у чотирьох Універсалах Центральної Ради, одним з безпосередніх авторів яких був В. Винниченко. У праці "Відродження нації" він

розкриває історію відродження української нації від часу Лютневої революції в Росії.

Праве крило в українській політичній думці представляв Дмитро Донцов (1883—1973), який у молоді роки разом з В. Винниченком починав діяльність в УСДРП, а згодом співпрацював з П. Скоропадським. Інтегральний націоналізм, на його думку, — це філософія виживання нації, поставленої на край могили. Він висунув цю ідею в той час, коли український народ був загнаний "більшовицькою Москвою і панською Польщею у політичний тупик", коли пробуджена українська національна свідомість гарячкове шукала шляхів державної самореалізації чи хоч елементарного захисту нації.

Основна проблема для Д. Донцова — як перетворити поневолену націю в націю господарів, володарів своєї ж країни. Він вважав, що цього можна досягнути шляхом тотальної, безкомпромісної боротьби власними силами, що українці мусять виступити у боротьбі за незалежність як єдиний моноліт. А це можливо лише тоді, коли її провід очолить когорта справжніх лицарів ідеї і чину. Переконані, що знають єдиний шлях осягнення національної незалежності, інтегральні націоналісти були готові воювати з кожним, хто стане їм на заваді.

Однак Д. Донцов не мав чіткого уявлення про соціально-економічний тип суспільства, яке мало було б з'явитися після здобуття незалежності, зазначаючи лише, що воно буде в основному аграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом.

Концепцію українського державотворення розробив В'ячеслав Липинський (1882-1931). Він обстоював ідею гетьманства в Україні. Гетьман як монарх, цементуюча і консолідуюча сила нації - ось гарант державності української нації. Гетьманство мало наслідуватися від батька до сина. Водночас В. Липинський люто ненавидів "всіляких соціалістів", що виступали проти ідеї гетьманства, гетьманщини і гетьманців - прибічників П. Скоропадського, який у квітні 1918 р. проголосив себе гетьманом усієї України і владу якого вони разом з більшовиками повалили.

Одним з ідеологів українського націоналізму був Микола Міхновський (1873— 1924). Він розробив програму побудови самостійної української держави, в якій заперечував капіталістичний шлях розвитку України, не визнаючи, однак, гасел соціалістичних та комуністичних.

Питаннями української державності, формування української раси займався Юрій Липа (1900— 1944). Головним завданням міцної держави, на його думку, мала бути турбота кожного громадянина про примноження її багатства, "щоб кожен її громадянин був на своїм місці, тобто там, де може вказати якнайбільшу продуктивність. У противному разі — це анархія, змішання й упадок держави як недоцільної". Устрій у державі має бути федеративний, бо державність — "це федерація територіальних груп, що зв'язані з центром своїм виборним уповноваженим, що його тільки затверджує центр"'2.

Відмінні від офіційної точки зору погляди на проблеми української державності, нації, мови, культури мали Микола Хвильовий (Фітільов) і Олександр Шумський.

У 20-ті роки М. Хвильового захопила ідея відродження української нації. На спроби утримати українську політичну думку в лещатах офіційної ідеології Кремля він відповів цілком певним ствердженням, що "українізація є результат нездоланної волі ЗО мільйонної нації". У романі "Вальдшнепи" письменник закликав молоді українські патріотичні сили не ловити руками димок розвіяних ілюзій "загірної комуни", а вести боротьбу за національне відродження. У статті "Україна чи Малоросія" М. Хвильовий виступає за державну самостійність України, відкрито поставивши питання: "Росія — самостійна держава? Самостійна. Ну, так і ми самостійні. ...Наша молодь, що вся вийшла з трудящих верств нашого народу, не мириться і не помириться з пустопорожнім браз-канням в інтернаціоналізм. Вона вимагає конкретної відповіді, чи є Україна колонією Москви, чи ні? Якщо ні, тоді вона (молодь) хоче бути послідовною і робить з цього для себе відповідні державно-творчі висновки.

М. Хвильовий закликав до створення єдиного національного фронту в боротьбі з "московським великодержавним шовінізмом". Він відзначав, що українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм підневільним становищем. Продумана тактика, яка випливала з його світогляду і яку він застосував на культурному фронті, була закликом до молодої української генерації йти власним шляхом. "Геть від Москви!" — ці слова М. Хвильового стали гаслом у такій боротьбі.

Післяреволюційна доба в Україні є періодом не лише боротьби за утвердження самостійності України, а й пошуків шляхів духовного відродження нації. Це дістало відображення у політичних поглядах Олександра Шумського — народного комісара освіти України. Він виступав проти принципу централізму в управлінні Радянським Союзом, підготував лист до Й. Сталіна у 1926 р., де вказувалося на поглиблення процесів українського національного відродження і доцільність контролю за ними з боку саме українських комуністів, а не представників неукраїнського народу. Ігнорування цієї об'єктивної вимоги може призвести до того, що українці повстануть і скинуть владу, на яку дивляться як на чужоземну. Тому О. Шумський пропонував відкликати Л. Кагановича, Е. Кві-рінга та деяких інших керівників-неукраїнців з високих державних і партійних посад в Україні, бо вони нічого доброго не робили для українського народу.

Хвилю українізації, яка сприяла розвитку політичної думки, на початку 30-х років припинено сталінським керівництвом. Внаслідок "чистки" у партійному і державному апаратах політичну еліту України поставили на коліна. Це негативно позначилося на стані суспільствознавства.

У повоєнні часи щодо "неофіційної думки" Й. Сталін продовжував політику "закручування гайок". Апогей її настав у 1951 р., коли на вірш В. Сосюри "Любіть Україну" впало звинувачення у "націоналізмі" й автора змусили опублікувати принизливе каяття. Після цього політична думка практично завмерла.

Наприкінці 50-х років інтелектуальна еліта України скористалася хрущовською політикою десталінізації і порушила питання про реабілітацію своїх репресованих колег. Особливою подією в культурному житті республіки стала поява нового покоління митців, критиків, зокрема Алли Горської, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Драча та інших. Вони вимагали від уряду певних гарантій про неприпустимість у майбутньому нових репресій. Цих будителів нової політичної думки стали називати "шестидесятниками".

Перші прояви дисидентства мали місце в Києві й у Західній Україні — як організації кількох невеличких груп. Одна з них — "Група юристів", її члени закликали до здійснення законного права України на вихід із СРСР. Згодом такі групи були викриті, а їхні члени засуджені до тривалих термінів ув'язнення.

Неспокій, що поширювався в радянській країні, не міг не стурбувати М. Хрущова. Вже у грудні 1962 р. він викликав до себе велику групу письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму, давши чітко зрозуміти, що Кремль вільнодумства не дозволяє.

В Україні хрущовську тезу підхопив А. Скаба — секретар ЦК Компартії України з ідеологічних питань. Навесні 1963 р. на одній з нарад він піддав нищівній критиці творчість Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюби та інших письменників. Розпочалася чергова кампанія боротьби з українським "буржуазним націоналізмом".

П. Шелест як перший секретар ЦК Компартії України почав доступними йому методами активно відстоювати інтереси республіки в системі Радянського Союзу. Він серйозно сприйняв обіцянку Кремля додержувати передбачений радянською конституцією принцип рівноправності всіх народів СРСР, захищав культурні права українського народу, виступав за розширення використання української мови, особливо у вищій школі. 1970 р. вийшла його книга "Україна наша Радянська", де підкреслювалася історична автономність України, прогресивна роль козацтва. Автор пишався тим, що з відсталого аграрного придатка царської імперії Україна перетворилася на суспільство з передовою промисловістю. Московське керівництво звинуватило П. Шелеста у "м'якості" до українського націоналізму, потуранні економічному "місництву" й у травні 1972 р. увільнило його з посади. Першим секретарем ЦК КПУ став В. Щербицький.

Зміна політичного керівництва в Україні позначилася на активізації політичної думки. До дисидентського руху приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель, брати Горині та інші, хоча їхні погляди суттє во відрізнялися. Так, І. Дзюба у праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" дав аналіз теорії і механізму процесу русифікації в Україні.

В. Мороз, перебуваючи у в'язниці, написав "Репортаж із заповідника ім. Берії", в якому емоційно виступив проти сваволі радянського офіціозу, руйнування окремого індивіда й цілих народів. Він виступив продовжувачем ідей донцовського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи своє ставлення до радянської системи, висловлюючи надію на її крах і засуджуючи можливість компромісу з нею.

У 1965—1966 рр. було проведено ряд закритих судових політичних процесів над молодими людьми із середовища творчої і наукової інтелігенції. З цього приводу група із 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників та студентів звернулася з протестом до Л. Брежнєва, О. Косигіна і М. Підгорного, вимагаючи проведення відкритих судових процесів і забезпечення прав громадян, гарантованих Конституцією СРСР.

В умовах політичних переслідувань і репресій українські дисиденти об'єдналися навколо журналу "Український вісник", який почав таємно видавати В. Чорновіл, повернувшись із заслання. З допомогою українських емігрантів матеріали журналу розповсюджувалися на Заході. Вони інформували про боротьбу дисидентів з радянською тоталітарною системою.

Нова хвиля репресій змусила багатьох дисидентів, аби вижити, відійти від активної діяльності, чого їм не простив В. Стус.

Поступово шок проходив, і коли у 1975 р. СРСР підписав Гельсінкську угоду, офіційно погодившись поважати права своїх громадян, дисиденти створили в листопаді 1976 р. у Києві організацію — Українську Гельсінкську спілку, яка налічувала 37 учасників, її керівником став Микола Руденко.

У документах Гельсінкської спілки відзначалося, що "українська державність — лише паперовий міраж", де нехтуються права і свободи, бо якщо хочеш виїхати за кордон — ти "ворог держави", думаєш інакше — "ворог держави". Група пропонувала звільнити всіх політв'язнів, відкрити кордони країни для вільного виїзду та в'їзду, встановити всебічний обмін інформацією, "створити всепланетне братство народів на основі Об'єднаних Націй".

У 1987 р. у Києві засновано Український культурологічний клуб з участю колишніх дисидентів. У Львові було проведено кілька несанкціонованих багатолюдних мітингів.

Діячів новоутворених громадських організацій стали називати "неформалами". Вони активно працювали в Українській Гельсінській спілці, "Товаристві Лева", "Зеленому світі" та в інших об'єднаннях. Підтримані київськими письменниками, на початку 1989 р. "неформали" заявили про створення Народного Руху України за перебудову — громадської організації політичного спрямування. В її програмі обстоювалися ідеї суверенітету Української республіки, відродження української мови та культури, наголошувалося на екологічних проблемах, ставилося питання демократизації політичної та економічної систем.

Березневі вибори 1990 р. до Верховної Ради України і місцевих рад принесли перемогу демократичному блоку в Західній Україні й частково у Києві. Серед обраних депутатів були колишні політв'язні: В. Чорновіл, С. Хмара, брати Горині, І. Калинець. Використавши ейфорію перемоги, демократичний блок провів 16 липня 1990 р. через Верховну Раду Декларацію про державний суверенітет України.

Після провалу в серпні 1991 р. так званого "державного перевороту" в Москві Верховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Акт про державну незалежність України. Збулася віковічна мрія українського народу про відродження української державності, незалежність, соборність України. Політична думка молодої держави відкрила нову сторінку.

Оцінюючи стан розвитку політології в Україні, слід відзначити, що на неї справляють вплив процеси, які відбуваються нині у суспільстві: переглядаються концепції минулого, збагачуються сучасним досвідом, створюється теоретична основа для виникнення нових напрямів політичної науки. Це, безперечно, сприятиме не лише розвитку науки, а й якнайшвидшому входженню України у сім'ю європейських держав.

Література

1. Гаєвський Б.А. Українська політологія. — К., 1995.- 321с.

2. Дві концепції української політичної думки: В'ячеслав Липинський — Дмитро Донцов. — Нью-Йорк, 1990. – 234с.

3. Драгоманов М. Вибране. — К., 1991. – 578с.

4. Кухта Б. З історії української політичної думки. — К., 2001. – 213с.

5. Основи політології: Курс лекцій / Ф. Кирилюкта ін. — К., 1995. – 456с.

6. Основи політології: Курс лекцій / За ред. М. Сазонова. — X., 2003. – 399с.