БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

Психологічні чинники прояву політичної культури студентської молоді

План.

Вступ.

Розділ 1. Теоретичні засади дослідженняполітичної культури студентської молоді

1.1. Формування політичної культури молоді на сучасному етапі та її психологічні аспекти.

1.2. Формування політичної культури молоді, побудова змісту політичної освіти молоді

1.3. Особливості формування політичної культури української молоді в умовах нестабільного суспільства та шляхи її реформування.

1.4. Регіональний чинник розвитку політичної культури населення України.

1.5. Національна ідея та її значення у формуванні політичної культури молодих громадян.

Розділ ІІ.Організація та методичні засади дослідження політичної культури студентської молоді

2.1. Обґрунтування програми та методів дослідження.

2.2. Аналіз результатів дослідження.

Висновок.

Додатки.

Вступ.

Актуальність дослідження. Звернення до проблеми політичної культури молоді та її психологічних чинників зумовлене низкою важливих обставин. По-перше, сучасний етап розвитку українського суспільства, який характеризується продовженням трансформаційних процесів у сфері суспільних цінностей та ідеалів, викликає модифікації глибинних взаємовідносин людини з державою, владою, політикою і призводить до значних змін у перебігу та формах становлення політичної культури особистості.

По-друге, у молодіжному середовищі останнім часом спостерігається переоцінка суспільних та культурних цінностей попередніх поколінь, переривання послідовності у передачі соціокультурного та політичного досвіду, що призводить до загальної ціннісно-нормативної кризи та ідеологічного вакууму. Все це висуває підвищені вимоги до молодої людини як суб'єкта соціально-політичного буття, тому виникає необхідність у створенні нових моделей політичної поведінки та власної системи цінностей.

По-третє, у сучасних умовах різноманітності політичного спектра суспільного житгя, в умовах багатопартійності проблема формування цілеспрямованої дійової позиції молоді в розбудові політичних інституцій набуває особливого значення. У молодому віці відбувається трансформація емоційно-оцінного та когнітивно-оиосередкованого ставлення до політичного життя суспільства у його дійово-практичну реалізацію, а також усвідомлення змістовних аспектів політичної діяльності суспільних інститутів зі спробою визначення власної політичної позиції стосовно них.

Незважаючи на значну кількість напрямів і підходів, які пояснюють зміст, сутність та особливості прояву політичної культури особистості, розробка цієї проблеми є недостатньою і потребує переосмислення дослідженого раніше та поглибленого розгляду окремих аспектів цієї проблеми. Попри розлогу традицію досліджень тут і дотепер немає єдності поглядів.

Політична культура під кутом зору узагальнюючих політико-психологічних характеристик індивіда, ступеня його політичної розвиненості, вміння реалізувати власні політичні знання у межах функціонуючої політичної системи розглядається у працях Є.І.Головахи, В.М.Бебика, М.Ф.Головатого, В.А.Ребкала, М.Н.Корнєва; особливості політичної культури у їхньому тісному зв'язку з політичним вихованням та освітою підростаючих поколінь в умовах суспільних змін розкриваються у працях Т.І.Бєлавіної, М.И.Боришевського, І.В.Жадан, Л.Н.Овдієнко; акцент на національній культурі, національному характері та менталітеті робиться у дослідженнях М.І.Пірен, О.М.Рудакевича, Л.П.Нагорної; акцент на дослідженні атасне психологічних чинників процесу формування політичної культури особистості через аналіз процесу її політичної соціалізації, політичної ідентичності зроблено у роботах Н.Ф.Гедікової, Н.М.Дембицької, М.С.Катаєвої, В.В.Москаленко; розгляд політичної культури особистості через комплексні дослідження масової політичної свідомості та політичної поведінки здійснено у роботах В.О.Васютинського, Г.Г.Дилігенського, Д.В.Ольшанського, М.М.Слюсаревського, О.Б.Шестспал.

Виходячи з актуальності зазначеної проблеми, аналіз феномена політичної культури в сучасних умовах становлення особистості мас на меті поєднання вихідних принципів зазначених концептуальних підходів у цілісне наукове уявлення про психологічні детермінанти прояву політичної культури, політичного рівня свідомості студентської молоді та його реалізації у певному виді політичної поведінки.

Об'єкт дослідження - психологічні особливості політичної культури студентської молоді.

Предмет дослідження - особистісні детермінанти реалізації політичної культури студентської молоді.

Мета дослідження полягала у виявленні взаємозв'язку між
особистішими параметрами та проявом політичної культури студентської
молоді.
Завдання дослідження:

1. Проаналізувати відповідну психологічну літературу.

2. Здійснити аналіз існуючих концептуальних підходів до визначення змісту та психологічних компонентів політичної культури особистості, визначити способи її операціоналізації.

3. Встановити психологічні чинники, які зумовлюють активні форми реалізації політичної культури студентської молоді, виділити сучасні стилі політичної активності.

У ході розв'язання поставлених завдань було використано такі методи дослідження: теоретичні - теоретичний аналіз наукової літератури та практичних результатів досліджень феномена політичної культури з формулюванням концептуальної моделі досліджуваного явища; емпіричні -застосування методів суб'єктивного шкалювання, проективних методик та класичних опитувальників для проведення емпіричного дослідження; конструктивні - розробка і впровадження методик семантичного аналізу ідейно-політичних настанов та особливостей політичної поведінки особистості; методи математичної обробки результатів - первинний статистичний аналіз.

Структура бакалаврської зумовлюється логікою дослідження і складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, який налічує 30 найменувань, додатків. Повний обсяг бакалаврської становить 86 сторінок, основний текст бакалаврської містить 11 таблиць.

Інструментарій обстеження: Рівненський державний гуманітарний університет.

Розділ 1. Теоретичні засади дослідженняполітичної культури

студентської молоді.

1.1.Формування політичної культури молоді на сучасному етапі та її

психологічні аспекти.

Відродження незалежної демократичної держави залежить, насамперед, від грома­дянської позиції, соціальної активності кож­ного члена суспільства, передусім молоді.

Роль молоді в суспільстві визначається її духовністю, моральними устоями, національ­ними традиціями, загальним рівнем культу­ри. Кожне покоління формується на основі попередніх духовно-моральних основ, що є відбитком соціально-політичних та економіч­них факторів суспільного розвитку. Сьогодні нова українська держава прагне підтримувати національну культуру, щоб на її основі сфор­мувати цінності, які повинні сприйматися мо­лоддю. Але цей процес досить складний і три­валий, так що очікувати миттєвих результатів не доводиться. [13; 17 - 26].

Проблема формування і розвитку полі­тичної культури сучасної молоді набуває дедалі більшої гостроти. Йдеться про політичну культуру якісно нового рівня — культуру гро­мадянськості, культуру реальної участі у про­цесах вироблення політики і державного управління. Запорукою того, що нашій молоді не дадуть відсиджуватися у тенетах інфанти­лізму і апатії, є зусилля громадських органі­зацій, засобів масової інформації, науковців і освітян, спрямовані на соціалізацію молоді, її більш активне залучення до суспільно-полі­тичних процесів.

Українська держава надзвичайно зацікав­лена у цивілізаційній соціалізації молодого громадянина, у формуванні в нього демокра­тичної політичної свідомості й культури, зако­нослухняності, які обмежують прояви крайно­щів і радикалізму, роблять людину соціально активною, здатною до саморозвитку та самореалізації.

Однак самої такої зацікавленості замало. Необхідні ще й практичні дії в напрямку за­охочення участі молоді в розвитку державо­творчих процесів, потрібна відповідна моло­діжна політика, яка б ураховувала інтереси молоді, визначала шляхи вирішення проблем, які її хвилюють, конкретні дії з реалізації такої політики.

Становлення й розвиток державної моло­діжної політики передбачає систематичний аналіз стану свідомості як методологічної ос­нови цього процесу і водночас виступає як необхідна умова формування політичної сві­домості, що є основою демократичної полі­тичної культури особи.[15; 35].

Політична свідомість — це сприйняття су­б'єктом тієї частини реальності, що пов'язана з політикою, це суб'єктивний образ політич­ної системи. Знання та уявлення про політику не є продуктом індивідуальної свідомості. Особа здобуває їх із навколишнього середо­вища в процесі політичної соціалізації. Полі­тична свідомість, як елемент політичної куль­тури, вбирає в себе як ідеологічні компонен­ти (політичні знання, цінності, переконання), так і психологічні (політичні почуття, емоції, переживання, орієнтації та настрої).

Формування політичної свідомості зале­жить не тільки від тієї об'єктивної ситуації, у якій розвивається цей процес. Цей фактор є вирішальним, але не єдиним. Велике значен­ня мають і фактори суб'єктивного характеру, зокрема:

зовнішні, до яких належать інститути політичної системи, національні та соціальні групи, різні неформальні об'єднання, під впливом яких відбувається соціалізація осо­бистості;

внутрішні, що характеризують механізм світосприймання, аналізу та прийняття рі­шень тощо. Останні охоплюють потреби, інтереси, духовні цінності, індивідуальні психоло­гічні якості людини.

Формування політичної свідомості, а, від­так, політичної культури відбувається в про­цесі політичного життя, є історично і соціаль­но зумовленим продуктом політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільст­вом, націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами політичних відно­син, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних вдатностей як суб'єктів політичного життя4, а також значною мірою залежить від характеру, темпу, змісту процесу політичної соціалізації молодої особи.

Політична соціалізація — не просто за­своєння певних політичних відносин, досві­ду, знань і та. ін., а й перетворення їх в особи­сті орієнтири та установки, внаслідок чого формується політична свідомість, позиція, зрілість, тобто певний рівень політичної культури. [12; 26 - 28].

Ще одним важливим фактором форму­вання політичної свідомості є необхідність врахування бажання самої людини відповідати запитам політичної системи. У данному випад­ку й деться насамперед про вирішення пробле­ми мотивації, заохочення людини, зокрема, молодої людини, до участі у політичному жит­ті, тобто про запровадження системи цінніс­них, а не примусових мотивів політичної соці­алізації. Вони передбачають бажання молодої людини відповідати вимогам політичної сис­теми згідно із внутрішніми переконаннями, по совісті, через почуття обов'язку по відно­шенню до держави і суспільства взагалі.

Формування політичної культури молоді, набуття нею політичних знань і навичок політичної поведінки є важливою умовою функці­онування політики, насамперед держави, в ін­тересах суспільства. Необхідність засвоєння політологічних знань у сучасних реаліях обу­мовлюється тим, що оволодіння систематизо­ваними науковими знаннями про політику закладає основу демократичної політичної культури молоді. Такі знання потрібні кожній освіченій людині. Вони сприятимуть форму­ванню здатності самостійно аналізувати по­літичні явища і процеси, визначати своє місце в них.

Успішна робота з формування політич­ної культури молоді можлива за умови, ко­ли сповна враховується ментальність україн­ської нації. Як цілісне духовне утворення, що складається впродовж століть, менталь­ність є своєрідним кодом нації.

Головним засобом подолання негативних рис та деформацій української ментальності та політичної культури повинна стати реаліза­ція великої спільної мети нації — побудова суверенної, соборної й демократичної україн­ської держави. Крайній індивідуалізм буде подолано формуванням демократичних сус­пільних відносин та соціально-правової дер­жави, в якій індивідуальна свобода органічно поєднуватиметься з громадянськими обо­в'язками і відповідальністю.

Суспільство, сім'я, освіта, громадськість у будь-якій країні і за будь-яких умов їх функ­ціонування неодмінно ставлять перед собою завдання виховати людину-громадянина, тоб­то особистість із певними рисами, якостями та характеристиками, яка вміє знаходити спільну зі своїми співгромадянами мову, до­тримуючись заснованих на історичному до­свіді, традиціях, надбаннях своїх попе­редників норм співжиття, що склалися на національному ґрунті.

З огляду на це й варто розглядати пробле­му формування політичної культури україн­ської молоді сьогодні.[2; 96 - 105].

Для становлення української державно­сті суттєве значення має формування політи­ки національної самоідентифікації, об'єднан­ня громадян навколо загальнонаціональної ідеї. Розвиток національної ідеї — це безу­пинний процес, адже прихильники різних ідейно-політичних течій можуть мати проти­лежні уявлення про національну ідею.

Потрібнo враховувати, що в сучасному світі існують як конкуренція між різними по­літичними течіями, ідеологіями, як певними ціннісними системами, так і процеси взаємо-доповнення різних політичних ідеологій, створення так званих інтегративних теорій, що відображають певний суспільний консен­сус щодо базових орієнтирів і принципів сус­пільного розвитку.

У ці процеси залучена і молодь, і від того, які ідейні тенденції переважають і переважати­муть у молодіжному середовищі, залежатиме не лише стан і характер національної ідеї, на­ціональної свідомості в найближчому майбут­ньому, але й у цілому майбутні шляхи розвит­ку українського суспільства. Саме молодь найбільш гостро відчуває новітні тенденції розвитку суспільства і є найбільш чутливою до болючих проблем сьогодення, найбільш адекватно здатна відобразити ці проблеми у духовній творчості. Тому такого значення для становлення нації й держави набуває розвиток духовного потенціалу молоді.

Особливістю свідомості сучасної україн­ської молоді є те, що вона формувалася пере­важно вже в умовах, коли існувала незалежна Українська держава, коли ідеї національного відродження вже сприймались як домінуюча в суспільстві ідеологія. Більшість соціально активної молоді спрямовує свою активність на підтримку й розвиток Української держави, на реалізацію принципів, які покладені в ос­нову ідеології національно-державного відро­дження. І це є свідченням того, що Українсь­ка держава має майбутнє.

Тому характер розвитку національної сві­домості залежатиме від того, які саме соці­альні спільноти будуть залучені до цього роз­витку, і надзвичайно важливою є участь у цьо­му процесі молоді, яка найбільшою мірою здатна привносити в нього дух оновлення й поступу. [3; 71 – 78].

У процесі виховання суттєве значення має формування індивідуальної свідомості моло­дої людини як відображення суспільного бут­тя через призму конкретних умов життя та ді­яльності особи. Складовою індивідуальної свідомості молоді є її політична свідомість як сукупність певних почуттів, стійких настроїв, ідей, традицій, що відображають корінні інте­реси молодої людини, а також політичних ін­ститутів суспільства. Керуючись своїми уяв­леннями про свободу, справедливість, про де­мократичні принципи та права людини, кожна особистість обирає свій спосіб поводження тією чи іншою мірі зачіпає кожного члена су­спільства, то кожна людина має можливість діставати уявлення про політичну систему, механізми її дії, про те, хто керує країною, хто приймає рішення, хто за що відповідає тощо.

Отже, наявність політичної свідомості особистості є першим результатом засвоєння пануючої в суспільстві політичної культури. Другим результатом є участь людини в полі­тичному процесі. Адже вона засвоює політич­ну культуру не задля самої здатності розуміти світ політичного, знати закони та правила йо­го функціонування, а задля власної участі у процесі владних відносин. Політична культу­ра і дає кожній людині принципи політичної поведінки, політичні норми та ідеали, тобто визначає комплекси орієнтацій і установок стосовно існуючої системи в цілому та окре­мих її інститутів, і в першу чергу стосовно своєї особистої ролі в системі «людина — су­спільство — держава».

Таким чином, політична культура особис­тості включає два основних компоненти: полі­тичну свідомість і політичну поведінку. Відтак маємо говорити про культуру особистої учас­ті в процесі реалізації влади: від голосування за певного кандидата як акта передання йому своїх повноважень в управлінні державою, до виконання безпосередніх функцій управління державою. [1; 47 - 49].

Не можна одночасно стверджувати, що рі­вень політичної культури вимірюється актив­ністю участі в політичному житті. Міра участі кожної особистості в політичному житті є по суті унікальною за мотивами, потребами в ре­алізації інтересів тощо.

Узагальнюючи розгляд проблеми, виділи­мо такі основні положення:

— формування політичної культури по­винно бути пов'язано з реалізацією демокра­тичних процесів у країні;

політична культура молоді є складо­вою частиною загальної культури суспільства. Тому, вирішуючи цю проблему, необхідно піднести на досить високий рівень головне: культуру всіх прошарків суспільства, всіх його со­ціальних груп, і в першу чергу — молоді;

від рівня політичної культури залежить ступінь політичної і соціальної активності мо­лоді. Це є необхідною умовою успішного від­родження України як суверенної держави;

проблему формування політичної культури молоді в Україні сьогодні маємо розгля­дати з урахуванням як суттєвих змін у суспіль­стві, так і особливостей участі молодих грома­дян і в усіх державотворчих процесах;

активна діяльність з формування політичної культури як суспільства в цілому, так і, особливо, його молодого покоління, передба­чає наявність і втілення сучасної української національної ідеї в повсякденне життя нашої молодої держави.

В аналізі основних детермінантів прояву політичної культури студентської молоді приділено увагу дослідженню психологічних чинників. Зазначається ,що особистість має низку внутрішніх механізмів реагування на стимули зовнішнього середовища, впливи якого вступають у складні взаємозв’язки з притаманними кожній людині когнітивними, комунікативними, ціннісними структурами. [11; 15].

Серед психологічних властивостей особистості, які впливають на формування та прояви її політичної культури, дослідники виділяють властивості біологічного (темперамент, стать, вік), психологічного (емоції, воля, пам’ять, мислення, характер), соціального (настанови, цінності, світогляд), екзистенціонального рівнів (В.В.Ільїн, О.Б.Шестопал), особливості темпераменту та характеру (Ю.В.Ірхін, Ф.М.Кирилюк), емоційну зрілість, соціальний інтелект, особливості локусу контролю, самосвідомості індивіда, систему індивідуальних цінностей, тип особистості її Я-концепція та самооцінку, набір особистісних характеристик.

З урахуванням зазначених психологічних чинників прояву політичної культури студентської молоді можна їх узагальнити і обєднати в цілісну систему аналізу. Виходячи з концептуальної моделі особистості Л.М.Собчик, до провідних психологічних чинників прояву політичної культури студентської молоді було віднесено особливості мотиваційно-потребової сфери, когнітивного стилю, стилю міжособистісної взаємодії, ціннісних орієнтацій. [5;105 - 110].

Особливості формування політичної культури мало вивчені, оскіль­ки, власне, й поняття "політична культура" надто складне, неоднознач­не і навіть суперечливе.

Те, що називають нині політичною культурою, свого часу було предметом особливої уваги Платона, Аристотеля, Ш. Монтеск'є, Н. Макіавеллі, К. Маркса, К. Мангейма та багатьох інших учених. Вели­кий інтерес до проблеми політичної культури виявляють і сучасні вчені.

Існує кілька основних загальних підходів до трактування поняття "політична культура" фахівцями.

Перший. Політичною культурою вважають систему цінностей со­ціуму та його громадян, систему політичних інститутів і відповідних способів колективної та індивідуальної політичної діяльності.

Другий. Політична культура — це певна сукупність переконань, по­глядів, орієнтацій та зразків поведінки.

Третій. Політична культура являє собою процес формування та ре­алізації певних сил таких соціальних суб'єктів, як класи, групи, особис­тості у процесі їх суспільно-політичної діяльності.

Четвертий. Політична культура — об'єктивне відображення і реалі­зація у процесі протиборства корінних класових інтересів, політичних принципів і гасел, які проголошуються політичними партіями, окреми­ми політиками, державою.

П'ятий. Вважають, що політична культура характеризується як сис­тема переконань, ідей, уявлень, установок, моделей поведінки, що скла­лися історично.

За таких різнобічних трактувань поняття "політична культура" важ­ко простежити наявність єдиних або часто повторюваних елементів, що її утворюють. Найімовірніше, слід вважати, що значною мірою всі ці елементи можна зарахувати до феномена "політична культура". [6; 135-139].

Існує кілька видів типології, а ще більше типів політичної культури, оскільки надто різними видаються підстави для такої типологізації.

Так, американські політологи, зокрема С. Верба, виокремлюють три типи політичної культури: патріархальну, підданську та активістську. Патріархальна характеризується відсутністю інтересу до політично­го життя, розподілу і чіткого визначення політичних ролей у суспільстві. Підданська культура пов'язана з досить сильною орієнтацією на по­літичну систему, її діяльність, функціонування.

Активістська культура характеризується помітним інтересом грома­дян до діяльності держави, різних суб'єктів політичного процесу, їх ви­сокою громадсько-політичною активністю.

Загалом дещо спрощено можна виокремити два основних підходи до визначення змісту поняття "політична культура", які, проте, часто об'єднують в єдине ціле.

Згідно з першим підходом політичну культуру розглядають як су­купність (систему) певних політичних знань, тверджень, духовних цін­ностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного досві­ду і традицій, а також відповідних політичних інститутів.

Відповідно до другого підходу у політичній культурі вбачають про­цес, спосіб, конкретні форми реалізації сутнісних сил людини, її знань суспільно-політичних утверджень. [29; 210].

За структурою політична культура є поєднанням політичної свідо­мості та політичних знань, які, у свою чергу, мають власну структу­ру та особливості. З огляду на викладене можна схарактеризувати власне поняття "політична культура".

Оптимальне і найточніше, на наш погляд, таке визначення: політична культура — це сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учас­ників системи, політичного процесу; суб'єктивна сфера, що лежить в основі політичних дій і надає їм відповідного значення.

Політична культура охоплює такі аспекти:

знання політики, фактів, зацікавленість ними;

оцінювання певних політичних явищ, оцінні судження щодо того,
як має здійснюватися влада;

емоційна сторона політичних позицій (наприклад, патріотизм,
любов до батьківщини);

визнання у певному суспільстві зразків політичної поведінки, що
визначають, як можна і як слід діяти. [19; 29 - 31].

У житті суспільства політична культура виконує кілька важливих функцій.

• Пізнавальну. Політична культура озброює людей знаннями, необ­хідними для діяльності у будь-якій, але переважно в політичній сфері. Це дає змогу людині (особистості, громадянинові) самовдосконалюватися, саморозвиватися, формувати активну громадянську позицію. Фактично ця функція є основоположною, значною мірою такою, що зумовлює реалізацію інших.

Ідентифікаційну. Вона полягає у тлумаченні потреб людини з ог­ляду на її групову (соціальну, етнічну, конфесійну) належність та відпо­відну участь в обстоюванні інтересів цієї спільноти.

Орієнтаційну. Характеризує прагнення людини до змістовного відображення політичних подій і явищ при реалізації прав і свобод у конкретній соціальній, політичній системі.

Виховну. Сприяючи інтелектуальному розвитку людини, політич­на культура формує стійкий інтерес і зацікавленість у суспільно ко­рисній, суспільно-політичній роботі. Такий інтерес є найактивнішим з будником підвищення політичної активності людини.

Регулюючу. Вона проявляється у прямому чи опосередкованому впливі на поведінку людини, організації, оцінюванні існуючих суб'єктів політики, політичного процесу і прийнятті певних рішень.

Комунікативну. Завдяки політичній культурі напрацьовані у суспільстві досвід, традиції передаються від покоління до покоління.

Інтегруючу. Політична культура за будь-яких обставин і умов є базисною основою суспільства, його політичної системи, сприяє консолідації громадян, політичних сил, створюючи у такий спосіб засади для підтримки існуючого політичного режиму, системи влади.

Соціалізації. Політична культура сприяє відповідному засвоєнню норм — регуляторів суспільно-політичного життя. Йдеться про правові, соціальні та психічні норми політичної поведінки, системи цінностей політичної культури, властиві конкретному суспільству.

Складний і неоднозначний взаємозв'язок політики і культури. Політика може деформувати культуру, негативно впливати на її розви­ток, як це було, зокрема, у колишніх країнах соціалістичного табору. Тоді диктат політики над культурою мав надто велике значення. [22; 165].

Історично раніше виникає культура взагалі, а потім, при поділі сус­пільства на класи, формується його політична організація, виникає по­літика, формується політична культура. Оскільки політика і культура рівноправні, то між ними існують тісні взаємодія, взаємовплив, взаємо­залежність.

Принципового значення набула проблема особливостей формуван­ня політичної культури громадян з урахуванням специфіки їх менталь­ності. Слід враховувати, що ментальність українців має кілька системотворчих ознак:

українцям властива інтровертність у сприйнятті всього, що їх оточує, тобто відповідна зосередженість на фактах і проблемах вну­трішнього, особистісно-індивідуального світу;

для українців характерна кордоцентричність, яка проявляється в сентименталізмі, емпатії, яскраво вираженій любові до природи, культуро- творчості і естетизмі життя;

поряд із переліченими особливостями українцям притаманні анар­хічний індивідуалізм, перевага чуттєвого над волею та інтелектом.

Дбаючи про формування національної самосвідомості громадян, не варто спрощено вважати, що для цього досить лише активніше вирішу­вати питання мови, традицій, культури, звичаїв, притаманних українцям як нації, народові. Самосвідомість ґрунтується на певному ціннісному просторі, що складається з таких фундаментальних для кожної людини цінностей, як здоров'я, сім'я, особиста безпека, стосунки з оточенням, матеріальне становище, цікава робота, справедлива оплата праці, силь­на влада (законність і порядок). [28; 190].

Характерною особливістю сучасної політичної свідомості громадян України, особливо молодих, є поліцентризм їх політичних орієнтацій. Науковці виокремлюють чотири основних типи політичної свідомості: традиціоналістичну, соціал-демократичну, національно-демократичну і національно-радикальну. Заданими соціологічних опитувань, найпоши­ренішим серед дорослих громадян, молоді є націонал-демократичний тип політичної свідомості. При цьому слід зазначити, що новизна, су­перечливий характер розвитку процесів, які відбуваються зараз в Ук­раїні, непослідовність і нерішучість у реформуванні суспільства тих, хто стоїть при владі, зумовили появу не тільки позитивних явищ — розкрі­пачення масової свідомості, розхитування традиційних тоталітарних структур, політичних установ, а й негативних.

Тому сьогодні політична свідомість громадян України має характер розколеної. На її рівні та особливостях не можуть не позначитися кри­зові явища, що існують в економіці, соціальному житті. Саме під їх впли­вом молоде покоління значною мірою виховується в атмосфері духов­ного зубожіння, спустошення, бездушності, аморальності, зневаги до своїх батьків, зневіри у майбутнє. Некритичне перенесення на наш на­ціональний грунт сумнівних цінностей та моральних норм сучасної масової культури західного світу значною мірою деформувало сві­домість, психологію населення загалом, а молоді — особливо. Не до­помагають і спроби реанімації релігійної свідомості — у середовищі, де панує зло, насильство, аморальність, вони виглядають не досить щи­рими. Все це не могло не призвести до того, що рівень політичної свідо­мості громадян в Україні останнім часом дещо понизився. [23; 125].

Отже, можна констатувати, що загалом нинішній рівень політичної свідомості українства ще досить низький, що негативно позначається й на його політичній активності. І це не може не турбувати.

Отже, формування політичної культури молоді, набуття нею політичних знань і навичок політичної поведінки є важливою умовою функці­онування політики, насамперед держави, в ін­тересах суспільства.

1.2. Формування політичної культури молоді,побудова змісту

політичної освіти молоді.

Формування політичної культури молоді — це цілеспрямований процес навчання і виховання, що включає освоєння соціального досвіду, виробленого людством, розвиток відповідного нормам сучасного демократичного суспільства свідомості і підготовку до адекватної реальності конвенціональній поведінці. Іншими словами, це процес становлення особи як суб'єкта і об'єкту політичних відносин.

Педагогічний процес формування політичної культури розуміється як цілісна система, що розвивається. Такий підхід дозволяє акцентувати увагу на наступних компонентах: політичні знання, соціальні і інтелектуальні уміння і навики, система цінностей і інституційний досвід. Отримані учнями політологічні знання є засвоєним політичним досвідом, накопиченим людством, безпосередньо впливають на їх свідомість і готують їх до активної участі в житті демократичного суспільства. Інтелектуальні і соціальні уміння і навики формуються при обговоренні політичних проблем і в роботі над документами.

Для педагогічно організованого процесу розвитку політичної свідомості учнів ключове значення має співвідношення індивідуально і колективно орієнтованих цінностей. Такий підхід визначається самою природою політичної діяльності, направленої на досягнення балансу особистих і суспільних інтересів в державі, створення умов для повноцінного розвитку особи, вільного прояву цивільних ініціатив, широкої діяльності громадських організацій, політичних партій, ефективної роботи органів державної влади.

Індивідуально орієнтовані цінності в першу чергу визначають поведінку особи і стають свого роду точкою опори при реалізації теоретичної моделі формування політичної культури індивіда. Починати педагогічний процес можна з аналізу стереотипів, що склалися у вихованців щодо шляхів успіху, диференціації дійсних і помилкових поглядів, цілей і методів отримання добробуту. Це необхідно, тому що нерідко під впливом різних , телевізійних ігор у підростаючого покоління формується спотворене уявлення про можливість досягнення успіху без зусиль і праці. Дійсно, двигуном соціального прогресу є успішні люди, але "суспільне благо" створюється саме на рівні індивідуальної трудової активності в широкому сенсі цього слова. Соціальний прогрес неможливий без успіху індивіда, люди, що успішно діють, є двигунами суспільного зростання. Отже, процвітаюча людина, його особисті досягнення є необхідною попередньою умовою соціального розвитку. [9; 24 - 28].

Дуже важливо при цьому сформувати у молоді розуміння, що особистий успіх можливий не за всяку ціну: злочин закону, грубе порушення прав іншої людини, хижацьке відношення до природи і інші протиправні і антигуманні дії руйнують саме поняття суспільного і особистого блага.

Прийнявши до уваги ці посилки, можна перейти до уявлення про те, за рахунок чого забезпечується успіх індивіда і як при цьому уникнути згубних наслідків індивідуальної соціальної активності. Процес виховання політичної культури неможливий без визначення індивідуально орієнтованої системи цінностей, яка лежить в основі успішної соціальної діяльності. До їх числа відносяться освіта, праця, розвиток особистих здібностей, націленість в майбутнє.

Освіта. Освіта — ключ до особистого успіху. Його якість і рівень — основа якості і рівня майбутнього життя.

Праця. Праця і її результати головний чинник досягнення успіху. Він упорядковує повсякденне життя, працьовитість, творчість і прагнення до успіху приносять задоволення і самоповагу, а в майбутньому — матеріальна винагорода.

Розвиток особистих здібностей. Індивідуальні здібності виступають найважливішим чинником особистого кар'єрного зростання.

Націленість в майбутнє. Націленість в майбутнє означає здатність людини впливати на свою долю.

Справедливість і чесність приносять довготривалі плоди, тоді як хитрість і обман дають легкий і швидкий результат, який на перевірку виявляється достатньо ілюзорним. [14; 97 - 102].

Зрозуміло, в реальності ціннісний спектр політичної культури набагато складніший, і педагог у ряді випадків може припускати тільки коректування тих, що вже склалися в сім'ї і найближчому оточенні ціннісних установок. Проте без сформованої системи етичних орієнтирів не може бути і мови про високий рівень розвитку політичної свідомості. При цьому слід уникати нав'язування тих або інших політичних поглядів і оцінок. Корисним педагогічним прийомом є включення в зміст утворення висловів відомих в світовій культурі людей і організація дискусій..

Цінності, мораль, моральність повинні бути нерозривно пов'язані з освітою. Загальнолюдські цінності, а також способи їх відтворення і досягнення, що історично склалися, складають ядро культури. Ціннісні орієнтації визначають життєве кредо людини і його політичну позицію, дозволяють надситуативно сприймати дійсність, бачити дійсний зміст подій, вчинків, явищ. Вони сприяють формуванню у учнів відчуття внутрішньої гідності і пошани до інших.

У організаційному плані освіта, орієнтована на виховання політичної культури що вчаться, включає систему наочних учбових курсів і позаурочну діяльність. Основним недоліком традиційного навчання є те, що зміст учбових курсів нерідко виявляється відірваним від життя дітей, навіть якщо вони дискусійні і інтерактивні. Позаурочна діяльність сприяє формуванню політичної культури високого індивідуального рівня, оскільки передбачає не тільки передачу знань, але і формування початкових умінь і навиків, закріплення базових цінностей соціально-політичної поведінки. Такого роду учбова діяльність направлена на формування основ інституційного досвіду взаємодії з різними соціальними суб'єктами.

Позаурочна діяльність, направлена на формування первинного інституційного досвіду, забезпечує перехід до другого рівня виховання політичної культури, що передбачає органічне поєднання індивідуальних і суспільних цінностей цивілізованої соціально-політичної поведінки.

Політична культура демократичного типу припускає участь громадян не тільки в процедурі виборів і системі управління суспільством в цілому, але і в пристрої сумісного життя людей. Прямі і непрямі вибори керівних органів і осіб і делегування ним повноважень управляти громадянами не є єдиними шляхом впливу на навколишню повсякденну дійсність.

Логіка комплексного підходу до педагогічного процесу підготовки учнів до участі в політичному житті змушує приділити найсерйознішу увагу придбанню ними інституційного досвіду. Він здобувається в дитячих суспільних об'єднаннях, групах, рухах, усередині школи і поза нею, тобто в педагогічно організованому середовищі. Це, перш за все, досвід демократичного життя як засіб формування політичної культури цивільного типу. Як соціальний індивід чоловік є творінням культури і стає особою тільки завдяки засвоєнню трансльованого суспільного досвіду.

Зміст демократичного інституційного досвіду включає право "обирати і бути обраним" і уміння його реалізувати. Для вироблення звички брати участь в управлінні і самоврядуванні потрібно надати учням можливість спробувати себе в організації і діяльності асоціацій, клубів, засобів масової інформації. Це необхідний інструмент не тільки формування соціальних умінь і навиків, але і виховання і вирощування індивідуально і суспільно орієнтованих цінностей. [3; 96 - 105].

Важливою формою залучення молоді до політичної культури демократичного типу є гра. Вона присутня і в самій системі демократичного пристрою держави. При створенні ігрових ситуацій, необхідних для придбання учнями інституційного досвіду, вчителеві і педагогічному колективу не можна забувати, що ігри хлоп'ята сприймають дуже серйозно. Підготовка до політичної участі повинна враховувати, що сам процес навчання є часом підготовки до життя — це компонент самого життя, початок позитивної самореалізації особи.

Структура педагогічного процесу покликана вирішувати три задачі: дати юним громадянам знання про світ, державу і політику; оснастити, озброїти їх інтелектуальними і соціальними уміннями і навиками; підготувати до політичної участі в житті суспільства на основі сформованої системи цінностей, придбаного інституційного досвіду.

Наявний рівень політичної культури в усіх вікових гру­пах нашого суспільства не дає підстав для втішних про­гнозів темпів розвитку демократії в Україні, не забезпечує формування у громадян компетенцій, потрібних для станов­лення демократичної політичної культури і системи по­літичної освіти в Україні. Серед безлічі невирішених пи­тань, пов'язаних з останньою проблемою (скажімо, таких: хто і як може й має впливати на політичну соціалізацію, чи можна й чи слід її прискорювати), досі не визначено змісту політичної освіти як чинника формування політичної культури насамперед через концептуальну невизначеність моделі бажаного майбутнього й певну суперечливість зав­дань, поставлених перед школою. Зміст політичної освіти не зорієнтовано на розвиток системи політичних ставлень і політичної активності молоді. У сучасній соціальній психології, як стверджує Г. М. Андреєва, домінує уявлення про особистість як таку, що здатна активно конструювати свій внутрішній світ і світ соціальної взаємодії. Прийнявши цю тезу, можна при­пустити, що продуктивним у визначенні психологічних засад змісту політичної освіти може бути підхід до особистості як суб'єкта життя, здатного розв'язувати супе­речності, відповідального за свою діяльність та її наслідки. За такого підходу психологічний ефект політичної соціалі­зації визначатиметься мірою соціальної відповідальності особистості, її толерантності, готовності до взаємодії, по­літичної ідентифікації тощо. Визначення особливостей фор­мування цих структур на різних етапах політичної соціалі­зації дасть змогу побудувати психологічну модель змісту політичної освіти памолоді, яка б відповідала завданням громадянського виховання і забезпечувала умови для самоактуалізації особистості. Визначаючи психологічні засади змісту політичної осві­ти, ми виходитимемо з положень про тісний зв'язок когнітивного й соціального розвитку індивіда , про обов'яз­ковість відповідності змісту освіти особливостям психічного розвитку особистості на всіх етапах соціалізації, а також із принципів неперервності, міждисциплінарності, інтеркультурності, зв'язку з дійсністю змісту й форм політичної освіти. З-поміж різних моделей політичної освіти нас цікавить дилемно-контроверсивна, орієнтована на розвиток критичності, використання здобутих знань для побудови прогностичних моделей майбутнього, залученість до прийняття рішень. Та­кий підхід пов'язаний з переходом на інноваційний тип на­вчання, з пошуком і розробленням нових освітніх технологій. Усе розмаїття апробованих і поширених освітніх техно­логій можна умовно поділити на три групи: 1)технології участі, зорієнтовані на конструювання моделей політичної поведінки на основі життєвого досвіду; 2) когнітивно-розвивальні технології, зосереджені на формуванні когнітивної складової політичної культури; 3) репрезентативні, зорієнто­вані на попереднє вивчення індивідуального досвіду і реа­лізацію індивідуального підходу у формуванні політичних уявлень, мотивації участі тощо. Вибір технології зумов­люється завданнями політичної освіти. Основні з них такі:

трансляція відомих у світовій культурі способів по­літичних взаємодій з наголосом на традиційних для україн­ської політичної культури і домінуючих в конкретно-істо­ричних умовах;

навчання рольових моделей політичної поведінки;

забезпечення умов для формування ціннісних по­літичних уявлень і моделей ідентифікації.

Політична освіта має бути пов'язана з реальним життям і реальними завданнями, які виконують чи виконуватимуть учні; має бути проблемноорієнтованою; забезпечувати учням умови для здобуття позитивного досвіду соціальних взаємодій і плюралізм освітнього процесу.

Виділяють два принципово важливих напрямки політич­ної соціалізації в школі: прямий — відбувається в процесі за­своєння інформації про принципи політичного ладу, права і обов'язки громадянина тощо і непрямий, латентний, — основними його чинниками є характер взаємин у школі, ступінь свободи учня, можливості захисту ним своїх прав і апелювання до встановлених законів і правил. [13; 17 - 26].

Якісно-кількісний аналіз текстів програм і стандартів як основних документів у викладанні суспільно-політичних дисциплін у загальноосвітній школі дає підстави для ви­сновку про те, що весь обсяг політологічних понять, по­трібних для формування політичної культури молоді, міститься в навчальних програмах. Завдання ж формування демократичних цінностей, відповідальності, готовності до компетентної громадянської участі практично не відображені ні в програмах, ні в освітніх стандартах. Тобто існуюча модель політичної освіти зберігає всі ознаки предметно орі­єнтованого типу, коли основний акцент ставиться на за­своєнні певних знань і результат політичної освіти оці­нюється за їхньою кількістю. Психологічні ж ефекти такої освіти, що визначають спрямованість особистості, залиша­ються поза увагою. З огляду на викладене постає потреба створення й реалізації принципово іншої моделі виховання і освіти, яка б забезпечила умови для становлення компе­тентної, соціально мобільної особистості, здатної будувати суб'єкт-суб'єктні взаємини з іншими людьми й суспіль­ством, жити в ньому, транслювати його цінності та норми.

З огляду на те, що завдання формування демократичної політичної культури молоді доводиться виконувати за не­розвинутих демократичних традицій і норм, обмежених можливостей впливу на цей процес з боку батьків, вважає­мо за доцільне визначити такі загальні вимоги до організації освітнього процесу, спрямованого на формування демократичної політичної культури молоді:

• політична освіта має поширюватись одночасно на всі покоління громадян. Оскільки свобода політичного вибору як фундаментальна умова демократії охоплює індивідуальні й колективні сторони самоуправління або автономії, очікувати, що можна сформувати потребу і здатність до вільного політичного вибору без відповідної соціальної ситуації роз­витку, не слід;

уся освітня система має відповідати духу, потребам і меті демократичного суспільства й бути зорієнтованою на формування активної, автономної, незалежної, уповноваже­ної, непатерналістської особистості, яка почувається само­стійною цінністю і саме такою її сприймає суспільство і визнає її інтереси пріоритетними;

на кожному рівні політична освіта має бути спрямована на підвищення громадянської компетентності і громадянсь­кої відповідальності особи, сприяти аргументованому при­йняттю фундаментальних цінностей і принципів демократії.

Політична освіта, на нашу думку, має бути зорієнтована на ідеальну модель, центральним утворенням якої є осо­бистість як суб'єкт ставлень, позаяк усі складові психічної організації особистості пов'язані з системою її ставлень, що визначає характер переживань, особливості сприймання й поведінкових реакцій на зовнішні впливи. [24; 265 - 276].

Ставлення мають суспільну природу, джерела розвитку, зміст та форми об'єктивації, відображають взаємозв'язки особистості й суспільства і визначають спосіб входження її в суспільні відносини. В процесі розвитку системи став­лень особистість відтворює суспільні відносини у внутріш­ньому плані, присвоює їх і змінюється сама, набуваючи нової якості — суб'єктності. Ставлення, як зазначає О. О. Бодальов, — це психічне утворення, яке акумулює в собі результати пізнання об'єкта дійсності, інтеграції всіх емоційних і поведінкових відгуків на цей об'єкт, а також особливий рівень і форму самовизначення й самопізнання . Існує певний простір прояву й формування ставлень: вони проявляються повною мірою тоді, коли індивід діє в суб'єктивно значущій ситуації .

Психічні ставлення особистості, реалізуючись у діях, ві­дображають систему зв'язків особистості з об'єктивним світом (у даному разі — світом політики), набувають стійкості, вираженості, значущості, стають характерними для особистості, визначають її вчинки й переживання (С. Л. Рубінштейн, В. С. Мерлін, О. Б. Старовойтенко). Система ставлень особи­стості відображає основні ефекти соціалізації, тому спроба взя­ти її за основу психологічної моделі змісту політичної освіти може виявитися продуктивною. Таким чином, її (модель) можна представити у вигляді системи політичних ставлень, які визначають стосунки індивіда і спільноти.

А саме:

ставлення до самого себе (ідентифікація себе як су­б'єкта політичної взаємодії, спроможного зробити само­стійний політичний вибір, готового відповідати за нього і його наслідки, законослухняного громадянина, здатного обстоювати свої права);

ставлення до інших людей (терпимість, повага до політичних прав і свобод інших, готовність спільно роз­в'язувати політичні проблеми, довіра й налаштованість на співробітництво, аргументований скептицизм, підтримка інших і політична відповідальність, прагнення зрозуміти мотиви вчинків і очікування інших);

ставлення громадянина до політичної системи (патрі­отизм або позитивне ставлення до своєї країни, лояльне ставлення до фундаментальних конституційних цінностей і принципів, дії, спрямовані на підвищення ефективності демократичних установ, увага до громадських справ, со­ціальна довіра й поширення правдивої інформації);

ставлення громадянина до інститутів влади (спрямо­ваність на різні форми політичної участі, контроль за до­держанням повноважень влади, оцінка роботи уряду, оцінка окремих пропозицій з реформування громадського життя, опір неконституційним діям влади);

ставлення громадянина до політичного світу (розуміння глобального значення додержання прав людини, політична толерантність, відповідальність за збереження миру і активна позиція щодо політичних подій у світі, готовність до участі в роботі міжнародних організацій тощо).

Виділені групи ставлень формуються з раннього дитин­ства. Відповідно до потреб і провідної діяльності в кожний віковий період змістове наповнення й форми пред'явлення інформації варіюються. Одночасно розвиваються й соціально-психічні механізми політичних ставлень — відпові­дальність, толерантність, соціальна активність, ідентифікація. У запропонованій нижче моделі представлено три блоки психологічних ефектів політичної соціалізації, на формуван­ня яких слід орієнтувати зміст політичної освіти, — когнітивний (політичні уявлення), конативний (досвід політичної активності) і афективний (система політичних ставлень і соціально-психологічні механізми політичної активності). [29; 342].

Потенційні функціональні можливості індивіда в будь-якій діяльності, і політичній також, можуть виявитися лише на рівні активно позитивного ставлення до її завдань. Тому центральною категорією, наскрізною в запропоно­ваній моделі, є інтерес як ставлення індивіда до умов жит­тя, що виявляється в прагненні впливати (створювати чи змінювати) та пізнавати їх. Інтерес як соціальний фено­мен — це «властива всякому суб'єкту діяльна позиція, яка виражає його вибіркове ставлення до об'єктивних можли­востей суспільного розвитку».

Інтерес у цьому контексті розглядається в широкому сенсі — не лише як пізнавальне ставлення, а як фундамен­тальна спонукальна сила поведінки. Услід за С. Л. Вальгардом, С. Л. Рубінштейном, Г. К. Гумницьким ми розглядає­мо інтерес як цілісне утворення, однією стороною якого є пізнавальний інтерес, а іншою — інтерес до діяльності. Інтерес — це не лише пізнавальне, а й практичне ставлення, яке істотно впливає на соціальну діяльність і поведінку індивіда, а отже, його можна розглядати як механізм фор­мування системи ставлень особистості. Інтерес — інтеграль­на структурна одиниця потребно-мотиваційної сфери особистості, показник прагнень особистості, її активного ставлення до життя. На думку А. К. Дусавицького, інте­рес — не просто вибіркове ставлення, навіть не сума, а пев­на ієрархія, що відображає загальне ставлення індивіда до світу, визначає близьку й далеку мету особистості.

Одним із перших і найскладніших завдань, на виконання яких слід спрямувати зміст політичної освіти, є усвідомлення індивідом взаємозв'язку власних потреб та інтересів з потребами та інтересами суспільства й прийняття останніх як своїх. Йдеться про прийняття суб'єктом соціальної мети в якомога ширшому її спектрі й актуалізацію відповідної мотивації для спонукання до діяльності, спрямованої на їх досягнення.

Предметом політичного інтересу є зв'язки особистості з політичним світом, а його відображенням — особистісні смис­ли. Політичні інтереси репрезентуються у ставленні до себе як до суб'єкта (об'єкта) політичної активності, до інших, до полі­тичної системи, інститутів влади, до політичного світу. При цьому оцінюють міру широти чи вузькості інтересів, їхню стійкість, силу мотиваційного впливу, переважаючу спрямо­ваність тощо. Інтерес може бути спрямований на виявлення особливостей політичного життя або ж на зовнішні його про­яви — окремі факти, події, явища. Відповідно і політична ак­тивність індивіда спрямовується на пошук проблем і поста­новку нових завдань або ж зводиться до реагування на зовнішні впливи (ситуативні, реактивні інтереси).

Особливості інтересу як показника активного ставлення особистості до життя визначаються через аналіз участі індивіда в суспільних відносинах. Індикаторами інтересу до політичного життя в цьому разі можуть бути рівень обізнаності про особли­вості функціонування політичної системи, наявність досвіду успішної політичної активності та певний рівень сформованості її механізмів, політичні ставлення особистості.

Серед характеристик інтересу — спосіб самореалізації ін­дивіда в системі ставлень. Опозиція власних політичних інтересів інтересам інших реалізується в ставленнях, полі­тичній відповідальності, комунікативній спрямованості індивіда, здатності сприймати іншого як суб'єкта, ставитися до нього як до мети, а не засобу.

Інтерес виникає за умови входження в певні відносини, які можуть забезпечити індивіду реалізацію його Я. Діяльність індивіда в межах таких відносин створює умови для виник­нення ставлення і таким чином розвивається інтерес.

У запропонованій моделі серед основних соціально-пси­хічних механізмів формування системи політичних ставлень визначено ідентифікацію, толерантність, відповідальність і соціальну активність. Можна було б розширити цей перелік, але, як свідчать результати проведених досліджень, саме цих складових бракує сучасній українській політичній культурі. Запропонована модель циклічна: є ступінь узагальне­ності політичних уявлень, а досвід політичної активності на кожному з етапів політичної освіти актуалізує відповідні соціально-психічні механізми, завдяки чому забезпечуються умови для виникнення якісно нового рівня політичних ставлень, відповідних особистісних смислів, мотивів, спо­собів дій, моделей поведінки. Рівень розвитку суб'єкта політичної активності на кожному етапі є свідченням міри й глибини політичної соціалізації, а отже, й відповідності змісту політичної освіти її завданням. [27; 245 - 256].

Особливої уваги потребує розроблення критеріїв оціню­вання успішності політичної освіти. В рамках запропонованої моделі очевидною є потреба застосування двох підходів — тра­диційного поточного оцінювання та оцінювання в довгостро­ковій перспективі й реальному житті. Поточне оцінювання не можна зводити до середнього арифметичного за результатами проміжного контролю: його слід спрямовувати на демонстра­цію результатів навчання (досягнень і вад) і на оцінку всіх політичних компетенцій, а не лише репродуктивних умінь. Одним із інструментів оцінювання ефективності політичної освіти, зокрема рівня сформованості соціально-психічних механізмів політичної активності й системи політичних став­лень особистості, можуть бути соціально-психологічні методи­ки для вивчення ставлень і ціннісних орієнтацій особистості. Формування змісту політичної освіти на основі запропо­нованої моделі сприятиме забезпеченню громадянознавчої функції освіти. Визначення складових змісту та їхньої спря­мованості з урахуванням складових моделі допоможе чітко визначитися з завданнями не лише окремих суспільство­знавчих предметів, а й усіх базових дисциплін і навіть окре­мих тем. Модель також може бути основою для доповнення існуючих і розроблення нових стандартів освіти.

Отже, формування політичної культури молоді — це цілеспрямований процес навчання і виховання, що включає освоєння соціального досвіду, виробленого людством, розвиток відповідного нормам сучасного демократичного суспільства свідомості і підготовку до адекватної реальності конвенціональній поведінці. Іншими словами, це процес становлення особи учнів як суб'єкта і об'єкту політичних відносин.

1.3. Особливості формування політичної культури української

молоді в умовах нестабільного суспільства та шляхи її

реформування.

Маємо брати до уваги найперше ту обставину, що Україна нині, як і більшість посттоталітарних держав, знаходиться на етапі так звано­го перехідного періоду, коли формуються принципово інші: політична система суспільства; економічні макро- і мікроструктури; різноманітні інститути соціалізації особи.

Радикальні політичні, соціальні зміни, структурна перебудова еко­номіки в Україні сьогодні супроводжуються паралельним і досить склад­ним процесом - формуванням відповідного громадянина. Тобто сьогодні мова йде не про виховання чи адаптацію людини, що вступає до життя, відповідно до умов та вимог стабільного суспільства (адже поки що та­кого суспільства просто немає), а про соціальне формування та станов­лення особи одночасно зі становленням соціальних, суспільних відносин.

Це складний і дуже суперечливий процес. Принципового значення на тлі вище зазначеного набуло те, що молодій людині нині доводиться швидко переходити від пасивної, виконавської життєвої установки, що існувала ще недавно, до активної та самостійної, і найперше у сфері економічних стосунків на ринку праці.

Відомо, що нестійкому, дестабілізованому, як і так званому соціа­лістичному суспільству, притаманні дисциплінарні форми і методи вихо­вання громадян. Однак, нам іти цим шляхом не можна, попри навіть високу криміногенну ситуацію, велику кількість антигромадських проя­вів серед молоді в Україні. Бо це один із шляхів повернення до так званого "комуністичного виховання", що нівелює особу, ставить на перший план не її інтереси, а інтереси суспільства. У такий засіб сформувати справді демократичне суспільство практично неможливо.

Наголосимо ще раз на тому, що не може бути активної громадянсь­кої позиції особи, якщо вона не поважає державних інституцій, таких символів, як Герб, Гімн, Прапор, якщо вона не виявляє сумлінності щодо праці як у власних інтересах, так і в ім'я своєї держави. Звичайно, суспільні настрої людей надто вже залежні від соціально-економічної ситуації, від умов життя громадян. Але це зовсім не означає, що ідейний, виховний процес повинен бути призупинений до часів економічної стабілізації. Зовсім навпаки: саме через брак виховної роботи з молоддю ми втрачаємо її творчий потенціал, її участь у всіх процесах розбудови української державності. [11; 30 - 38].

Сама ж молодь при цьому стикається з тим, що раніше існуючі моделі поведінки, соціальні ролі, нині не можуть бути придатними, оскільки вони вимагають від особи найперше виконавської позиції. Відтепер виникла реальна потреба саме в соціальній активності особи і перш за все у сфері економічних відносин. У цьому складність, супе­речливість поведінки самих молодих людей, повне нерозуміння їх жит­тєвого кредо дорослими, старшим поколінням, особистий радикалізм, надмірно критична, а іноді й агресивна, позиція молодої людини.

Дається взнаки й така досить суперечлива ситуація. Сьогодні для молодих людей в Україні, здавалося б, відкривається все більше можливостей задовольняти свої інтереси та потреби, але, одночасно, ускладнюються й умови для такої самореалізації. Складний і суперечли­вий процес переходу до ринку призвів до того, що маємо нині такі проблеми, як зниження зайнятості молоді, зростання безробіття, підви­щення професійної кваліфікації та перекваліфікації, соціального захисту окремих соціальних груп, в тому числі й молоді. Одночасно, дещо інших форм набули й такі "старі" форми експлуатації молоді, як еконо­мічна та сексуальна злочинність, наркоманія. Цілком закономірно, що суттєву зміну ми спостерігаємо в характері та особливостях і міграцій­них процесів серед молоді.

"Включення" молоді до активного суспільного, в тому числі й політичного, життя має два щільно пов'язані один з одним аспекти - соціалізація молоді й оновлення суспільства. Включаючи молодь у систему існуючих суспільних відносин, суспільство змінюється й само: процес соціалізації переростає в процес оновлення суспільства. У свою чергу, змінюючи суспільство, молодь змінюється й сама, стаючи ак­тивною часткою суспільства, включаючись у суспільний механізм.

Але високо оцінюючи роль молоді як суб'єкту соціальної дійсності, не варто впадати до крайнощів і пускати процес її політичної соціалізації на самоплив. Умовою успішної політичної соціалізації є зміна поведінки особи відповідно до потреб суспільства і згідно з бажанням самого індивіда. Будь-яке суспільство завжди буде прагнути виховати таку особу, яка б підтримувала ті суспільно-політичні процеси, що в ньому розвиваються. [18; 94 - 123].

На розвиток української політичної культури в істо­ричній ретроспективі впливали такі чинники:

довга багатовікова бездержавність, упродовж якої народне мав можливості брати участь у політичному житті;

розчленування української території різними держа­вами з окремими культурами, політичними система­ми, що вело до психологічного, побутового та культурного відчуження між певними частинами укра­їнського народу;

денаціоналізація провідної верстви українського народу. У XVII—XVIII ст. українська шляхетська верства спольщилася. У XVIII — XIX сторіччях нащадки козацьких старшин зрусифікувалися, а ті, хто не зробив цього, були фізично винищені. Більшість українських гетьманів були закатовані у чужоземних в'язницях — Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Іван Самойлович, Павло Полуботок та ін. У XX сторіччі провідна верства або винищувалася в радянських концтаборах, або ж йшла на службу до радянсько-російської імперії. Це були втрати освічених носіїв політичної культури;

4) відсутність сильної національно свідомої середньої вер­стви — фахової інтелігенції, чиновників, громадян, гос­подарників тощо.

Важливе місце в формуванні та вихованні політичної культури громадян України належить - політико правовій ідентифікації їх. Кожна людина має потребу в уподібненні до інших, у пошуках ідентичності, так зазначав Е. Фромм, називаючи потребу в ідентичності фундаментальною людсь­кою потребою.

Проблема ідентичності — це проблема пошуку відповіді на запитання: «Хто я?», «Куди належу?», «Де моє корін­ня?», «Як я ставлюся до інших людей?». «Якою є мета мого життя?», «Яке моє місце в політико-правових процесах ве­ликого українського політикумі?

Політико-правова ідентифікація, тобто відчуття прина­лежності до певної політико-правової спільноти, є важли­вою складовою формування політичної культури. [30; 373 - 379].

В сучасній Україні йдуть процеси руйнації старої політи­ко-правової ідентичності та пошук нової. Поява такого но­вого політико-державного утворення, як суверенна Україна, зумовлює потребу пошуку шляхів до творення нової політи­ко-правової ідентифікації населення нашої країни. Пере­важна більшість населення починає долати національну відчуженість і відчувати себе частиною такої спільноти, як український народ.

Однак слід мати на увазі, що є і люди, які вважають, що колишній СРСР зруйновано тимчасово, вони й далі відчу­вають себе «радянськими людьми».

Що стосується різних регіонів України, то слід зазначи­ти, що у Західному регіоні цей процес йде значно інтенсив­ніше, ніж на Сході і Півдні України. Для цього є історичні причини та кризовий стан українського суспільства. Кому хочеться ідентифікувати себе із злиденною державою, яка не може надати елементарних засобів для існування мільйо­нам своїх громадян. Яку правову захищеність може відчу­вати пересічний громадянин у шкалі цінностей, в якій лю­дині не складено ціни.

Важливо мати на увазі, що політична культура не є чи­мось вродженим, вона формується в процесі виховання, навчання, праці, спілкування. З психологічної точки зору тільки ці чинники можуть привчити більшість населення до норм демократичного життя, ознайомити його із структу­рою політичного життя, конституційними правами та обо­в'язками громадян.

Кожна держава створює свої підходи до системи вихо­вання, такі підходи повинні бути теж і у нас в Україні. Виробляти рівень національної свідомості та політичної культури повинні не «мітингові оратори», а фахівці: політо­логи, філософи, соціологи, історики, психологи, юристи, культурологи. Потрібна велика праця, щоб рівень масової культури народу підносився до рівнів елітарної політичної культури початку XXI століття.[27; 234 - 245].

Отже, проблему формування політичної культури молоді в Україні сьогодні маємо розглядати з урахуванням як суттєвих змін у суспільстві, так і особливостей молодих громадян, як суб'єктів усіх державотворчих процесів.

1.4. Регіональний чинник розвитку політичної культури населення

України.

Проблема регіоналізму в новітній історії України.

У соціологічній літературі регіон постає насамперед як простір певної соціальної структури, організації влади та культурних традицій, що дає підстави соціологам говорити про територіально диференційовану спільно­ту людей. Із позиції соціологічного підходу територіальну організацію мож­на розуміти як сукупність територіальних спільнот різного рівня та відно­син між ними. Завданням соціологічного дослідження є дослідження регіональних відмінностей умов життєдіяльності терито­ріальних спільнот. У соціологічному аналізі соціально-територіальної структури суспільства дослідник акцентує увагу на соціальному механізмі функціонування і розвитку соціально-територіальних спільнот.

Як свідчать результати масових соціологічних опитувань, для абсо­лютної більшості українських громадян поняття "регіон" набуває двох зна­чень: це і місцевість, де вони постійно проживають, і та частина території України, яка відрізняється від області своєю історією, культурою, еконо­мікою та розмірами.

Виокремлюють дві основні форми щодо розвитку феномена регіоналізму в Україні. Перша по­в'язана з економічними інтересами регіонів і в цілому географічно збіга­ється з наявним адміністративно-обласним поділом. Ця форма потенційно здатна стати домінантним чинником регіоналізації. Однак на сучасному етапі, коли ще зарано говорити про справжній баланс між захистом загаль­нодержавних економічних інтересів та обстоюванням місцевих економіч­них інтересів на регіональному рівні, вирішальну роль відіграє друга форма регіоналізму — історико-етнічна, ігнорування якої створює передумови для помітної напруженості у внутрішньополітичній ситуації.

Регіональні відмінності політичної культури як предмет соціологічного дослідження.

Українські соціологи приділяють належну увагу впливу історичних особливостей суспільного розвитку територіальних спільнот на ставлення їх до подій історичного минулого нашої країни, атрибутів її державності, ви­бору векторів зовнішньої політики та стратегічних партнерів.

Соціологічні дослідження середини 1990-х років, що мали на меті вияв­лення регіональних відмінностей у політичних орієнтаціях населення Львова і Донецька, дали підстави авторам їх висунути припущення: най­суттєвішими відмінностями між мешканцями обох міст є етнічні й по­літичні, тоді як соціальні відмінності відходять на другий план.

Соціальні дослідники відзначають існування регіональних відміннос­тей політичної культури не лише по осі "Схід-Захід". Так, Н.Погоріла вису­ває гіпотезу про існування "горизонтального" (Захід-Схід) та "вертикаль­ного" (Північ-Південь) культурального поділу України. Аналізуючи по­літичну культуру як комбінацію політичної компетенції, довіри до політи­ків і політичної активності, Н.Погоріла вказує на відсутність лінійного зв'язку зазначених елементів політичної культури з віссю "Захід-Схід". По­над те, з її точки зору, протистояння політичних культур на зразок "громадянська-відчужена" є характерним радше для Центру і Півдня .

У площині політичної культури політологи вказують на три вектори впливів у політичному просторі України: південно-західний — вектор впли­ву на культурні та релігійні процеси; південно-східний — вектор впливу на економічні рішення; південний (включно з АР Крим) — вектор впливу на сепаратистські та автономістські тенденції в українській політиці. По­ряд із тим у сучасному українському суспільстві виокремлюються три по­літичні субкультури — російська, українська та західна, відмінності між якими пояснюються насамперед різним рівнем соціально-економічної ак­тивності та ставленням до національних інтересі. [18; 94 - 102].

Отже, йдеться про сегментації політико-культурного простору України. Наявні регіональні спільноти вирізняються особливою регіональною свідо­містю, грунтованою на регіональній ідентифікації, регіональних інтересах і Цінностях, спільному історичному та політичному досвіді, етноконфесійних особливостях, наявності регіональних "агентів" формування політич­ної культури.

Таким чином, правомірно говорити про відсутність у сучасному укра­їнському суспільстві консенсусної політичної культури з узгодженим став­ленням громадян у цілому всієї країни до певних політичних сил, які від­стоюють відповідні ідеологічні цінності та політичний вектор розвитку, зокрема щодо зовнішньополітичного курсу за умов розгортання глобалізаційних процесів.

Натомість є підстави говорити про існування в нашій країні конф­ліктних політичних культур у регіональному вимірі. Наукова проблема по­лягає в тому, наскільки істотним є рівень зазначеної конфліктності й, пере­дусім, які саме складники політичної культури заторкує у часовому зрізі.

Для розв'язання поставленої проблеми використано функціональний підхід у дослідженні політичної культури. До головних функцій політичної культури відносять:

пізнавальну (показники: інтерес до політики, політичні знання);

оцінну (оцінка політичної ситуації та політичних подій, діяльності політичних організацій та лідерів);

орієнтаційну (ставлення до ідеологічних цінностей, до різних по­літичних сил, які відстоюють такі цінності);

інтеграційну (довіра до політичних інститутів, політична іденти­фікація);

активаційну (політична участь, політична компетентність, готов­ність до політичних акцій, електоральні преференції);

прогностичну (очікування і застереження, пов'язані з політичною перспективою).

Предметом нашого дослідження є вплив регіоналізму на найважливіші функції політичної культури територіальних спільнот України впродовж першого десятиріччя державної незалежності. З огляду на масові соціальні заворушення наприкінці 2004 року ("помаранчева революція") та можливі нові сценарії соціально-політичного розвитку країни з-поміж згаданих функцій політичної культури найактуальнішими видаються інтеграційна й активаційна. Комбінування цих функцій дає змогу побудувати чотири типи політичних культур: інтеграційно-активаційний, інтеграційно-пасивний, дезінтеграційно-активаційний та дезінтеграційно-пасивний.

Регіон як чинник впливу на зазначені функції політичної культури ціка­витиме нас насамперед з погляду принципів територіальної організації со­ціально-політичних та соціокультурних аспектів життєдіяльності людських спільнот. Сумісність спільних соціально-культурних цінностей та рівень по­літичної солідарності аналізуються в термінах історичної ідентичності, про­сторово-територіальної самоідентифікації, бажаного вектора розвитку ре­гіону, пов'язаного з опозицією "національна інтеграція — регіональна авто­номія" та рівня авторитаризму територіальних спільнот.

Емпіричними даними для виявлення можливих регіональних відмін­ностей в політичній культурі населення України будуть слугувати загаль­нонаціональні опитування, проведені в межах моніторингового проекту "Українське суспільство" впродовж 1994-2005 років, друга хвиля націо­нального масового опитування "Політична культура населення України" (листопад 1991 року), а також загальнонаціональне опитування 1997 року, проведене в рамках соціологічного проекту "Регіони в Україні: динаміка, рухи і політика". [19; 115 - 117].

Вплив регіонального чинника на політичну культуру розглядається на підставі чотирьох макрорегіонів: Центру, Заходу, Сходу і Півдня. Доціль­ність такого поділу полягає у збільшенні вибіркової сукупності для статис­тичного аналізу й виправдовується збігом території названих макрорегіонів із географічним розподілом електоральних відмінностей під час парламент­ських та президентських виборів останнього десятиріччя.

Розподіл вибірок за макрорегіонами подано в таблиці 1. Для врахування відмінностей кількісного складу цифрами позначено: 1 — моніторингове дослідження "Українське суспільство"; 2 — друга хвиля опитування "По­літична культура"; 3 — опитування "Регіони в Україні". Відмінності макрорегіонального розподілу викликані відмінностями в побудові вибіркової су­купності та в розмірах вибірки.

У всіх таблицях дані наведені у співвіднесенні з кількістю відповідей, а не з загальною кількістю респондентів.

Таблиця 1. Розподіл вибірок за макрорегіонами України

Макроре-гіони	Склад за областями	N
		1	2	3
Центр	Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Київська (разом із Києвом), Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська	590	456	329
Захід	Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька	326	366	251
Схід	Харківська, Донецька, Луганська	402	281	294
Південь	Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська, АР Крим	482	649	326

Регіональний чинник інтеграційної функції.

Аналіз регіонального чинника інтеграційної функції політичної культу­ри ґрунтується на виявленні історичної ідентичності територіальних спіль­нот, їхньої просторово-територіальної самоідентифікації та орієнтації їх, щодо бажаного вектора розвитку регіону за лінією "унітарність — авто­номність". Показниками власне інтеграційної функції виступають: довіра до політичних інститутів (базового тріумвірату — президента, парламенту, Уряду) та політична ідентичність.

Як свідчить проведене за участю автора загальнонаціональне дослі­дження, переважна більшість громадян України артикулює важливість знання культури та історії для етнічної ідентифікації людини. Проте став­лення до подій національної історії має свої особливості.

Яким чином характер оцінки окремих історичних персоналій або подій є інструментом побудови соціальної самоідентифікації та створення сучас­них "уявлених" спільнот, допомагає з'ясувати історична ідентичність, формована в межах дискурсу офіційного тлумачення історії та персоніфіко­ваної пам'яті індивіда. Історична ідентичність у поєднанні з пам'яттю вмож­ливлює виокремлення персоніфікованої схвальної оцінки історичних пер­соналій або подій незалежно від їх часової віддаленості та співвідноситься з поглядом на історичні події, сформованим під впливом знань, набутих ПІД час навчання в межах середньої та вищої освіти, тверджень політичних фігурантів різної орієнтації, поширюваних засобами масової інформації.

Побудова історичної ідентичності набуває вибіркового характеру по­рівняно з офіційним викладенням історії, коли одні факти або персоналії минулого інкорпоруються в загальний дискурс і стають об'єктами визнання та захоплення, а інші — об'єктами ізоляції, заперечення або забуття. Кри­терієм для таких селекційних процесів зазвичай є політична кон'юнктура та система цінностей відповідного соціального, політичного та економічного середовища. [5; 72 – 89].

Поряд з історичною ідентичністю вплив регіонального чинника на інте­граційну функцію політичної культури визначає, великою мірою, просто­рово-територіальна ідентичність регіональних спільнот.

Соціальні групи та індивіди демонструють у своїй поведінці численні види ідентичностей, включно з політичною і територіальною. Остання на­буває чітких рис і стає вагомим чинником політичного життя у "багатоскла­дових суспільствах" (за А.Лейпхартом), де групи населення виокремлюють­ся за певними сегментовими розрізненостями, передусім соціокультурними та ідеологічними.

Шлях особистості до просторово-територіальної спільноти включає та­кі віхи: пошук цієї спільноти, опертя на яку надає особистості впевненості; усвідомлення себе як її частинки, тобто інтеграція з "ми"; формування по­чуттів належності до спільноти, солідарності з нею; інтеріоризація групових ідеалів, цінностей, інтересів, потреб, цілей, норм; формування почуття від­повідальності особистості перед спільнотою.

Аналіз просторово-територіальної ідентифікації допомагає виявити рівень ідентифікації індивіда з певного масштабу просторово-територіаль­ною спільнотою; визначити самоідентифікацію індивіда як соціального ак­тора в межах тієї чи тієї просторово-територіальної спільноти.

Особистість, розглядувана крізь призму системи зв'язків та відносин із спільнотами, постає як носій взаємопов'язаних ідентитетів, які справляють взаємовплив як сукупність самовизначень через віднесення до різних спільнот. [19; 120 - 123].

Відмінності між регіональними політичними ідентичностями форму­ються під впливом довго і короткотермінових чинників. Перші охоплюють особливості поселенської мережі, етнічного складу, релігійності, історичної ідентичності, установок стосовно демократії та тоталітаризму, стереотипи щодо регіональної автономії та збереження унітарного устрою національної держави. Короткотермінові чинники, своєю чергою, пов'язані з ситуативни­ми інтересами регіональних еліт, розміщенням загальнонаціональних ін­формаційних ресурсів та конфігурацією регіонального медійного простору, поточними політичними процесами (типовий приклад — виборчі пере­гони).

У результаті взаємодії зазначених чинників може виникати "патерн регіонального розвитку" — історично утворюваний тип відтворення регіо­нальної ідентичності, своєрідний "соціокультурний код" регіону, який ви­значає тип його розвитку.

Ідентитети особистості розгортаються в соціальному просторі за гори­зонталлю та вертикаллю. У нашому випадку йдеться про вертикальний ідентитет, який формується у просторово-територіальній сфері в різних за рівнем спільнотах. Тому просторово-територіальну ідентифікацію можна розглянути за вертикаллю по висхідній: від локального населеного пунк­ту, де постійно проживає людина, до макроідентифікації із "громадянами світу".

Локальний включає ідентифікацію зі своїм населеним пунктом або регіоном, що є цілком логічним, якщо зважити на специфіку розуміння рес­пондентами поняття "регіон". Національний рівень передбачає ідентифіка­цію з громадянами України та представниками своїх етносу /нації, а постра­дянський — відповідно, з населенням колишнього Радянського Союзу. І на­решті, транснаціональний рівень, що об'єднує тих, хто ідентифікував себе з громадянами Європи та світу.

У сучасному постмодерному світі особистість увіходить у нову систему координат самовизначення й самоідентифікації. Внаслідок активної взає­модії різних культур людина за допомогою масової інформації не тільки ідентифікує себе із спільнотами "тут" і "тепер", а й залучається до глобальної системи соціального простору. [19; 169 - 174].

Аналіз позиції "громадянин світу" цікавий і з іншої причини. З одного боку, вибір цієї позиції можна тлумачити як міру усвідомлення людиною своєї свободи внаслідок зруйнування "залізної завіси" закритої радянської системи, вивільнення з-під тотального контролю, а також як вираз її праг­нення до пізнання досягнень світової культури. З іншого боку, вибір цієї по­зиції може також свідчити про нехтування національними досягненнями, цінностями, про порушення міжгенераційних зв'язків і традицій.

У сучасному дискурсі домінують такі актуальні поняття, як "інтер­націоналізація" та "глобалізація". У громадських дебатах у Східній та За­хідній Європі набувають дедалі більшого значення міжнародні координати суспільної орієнтації та політики. При цьому зазвичай забувають той факт, що зазначена орієнтація в обох частинах Європи відповідає поглядам пер­шою чергою еліти. Місце, де люди почувають себе затишно і де добре орієнтуються, значною мірою залишається локальним. [26; 54 - 63].

В Україні належність до регіону або до нації є домінантним простором соціального досвіду, орієнтації та емоційного зв'язку. Привертає увагу той факт, що за останні п'ять років рівень локальної самоідентифікації помітно зменшився, а національної — навпаки, зріс. Належність до колишнього Ра­дянського Союзу є лише для небагатьох простором, з яким вони емоційно ідентифікують себе. Хоча за вказаний проміжок часу загальна чисельність цієї категорії респондентів істотно скоротилася, однак вона все ще зали­шається доволі істотною.

Для визначення регіонального чинника інтеграційної функції політич­ної культури важливий також рівень поширеності орієнтацій територіаль­них спільнот щодо бажаного вектора розвитку регіону в системі коор­динат "національна інтеграція —регіональна автономія".

Орієнтації щодо бажаного вектора розвитку регіону визначалися на підставі двох напрямів: унітарного, орієнтованого першою чергою на розви­ток зв'язків з іншими регіонами (областями) та інтеграцію з Україною в цілому, та автономного, що передбачає опору на власні можливості регіону. Емпіричною базою дослідження в цьому разі слугують опитування "Регіони України" 1997-го року та "Українське суспільство" 2004-го року. [23; 50].

Формулювання запитань у цих двох опитуваннях принципово не від­різняється, однак у першому респонденти мали змогу обирати один із шести запропонованих варіантів відповіді, тоді як у другому — лише з трьох. Відмінність ця пояснюється тим, що в опитуванні 1997 року в переліку мож­ливих варіантів відповідей містилися також варіанти зовнішньополітичних орієнтацій, що є методологічною помилкою. Втім, для нашого дослідження важливим є не порівняння абсолютних числових показників, що за вказа­них відмінностей взагалі некоректно, а насамперед виявлення загальних тенденцій щодо унітарної та автономної орієнтацій (дані опитувань у таб­лиці 4 без урахування респондентів, які вказали на інший, ніж унітарний або автономний, бажаний вектор розвитку регіону).

Серед усіх макрорегіонів у 1997 році вищий рівень підтримки унітарно­го шляху розвитку демонстрували жителі Заходу і Центру порівняно з насе­ленням Сходу і Півдня (розбіжність значима на одновідсотковому рівні). Що ж до рівня підтримки автономного вектора розвитку розбіжності між учасниками опитування з різних макрорегіонів не виявилися скільки-не­будь значимими.

Таблиця 2. Динаміка орієнтацій стосовно бажаного шляху розвитку макрорегіонів, %

Макрорегіони	Орієнтації щодо вектора розвитку
	Унітарний		Автономний
	1997	2004	1997	2004
Центр	37,1	52,1	11,9	25,0
Захід	43,8	57,5	10,8	25,5
Схід	22,8	55,1	13,6	30,0
Південь	26,7	49,1	10,4	30,8
Загалом країні	32,2	53,0	11,7	27,7

Сім років по тому найвищий показник підтримки унітарного розвитку залишався за мешканцями Заходу, однак, на відміну від першого опитуван­ня, помітна різниця в підтримці фіксується стосовно населення не тільки Півдня, а й Центру. Що ж до Сходу, то тут рівень підтримки унітарного роз­витку свого регіону фактично не відрізняється від настроїв Заходу. Рівні підтримки автономного вектора розвитку залишилися рівномірно розпо­діленими між макрорегіонами. Певний виняток становить розбіжність між Півднем і Центром, які демонструють дві крайні позиції: відповідно, най­нижчу та найвищу підтримку автономного розвитку. Але принципово важ­ливим є той факт, що в обох опитуваннях частка прихильників першочерго­вого розвитку зв'язків з іншими регіонами та інтеграції з Україною в цілому значно перевищує кількість симпатиків опори насамперед на власні можли­вості регіону і, відповідно, відцентрових тенденцій державотворення.

Аналіз інтеграційної функції політичної культури дає змогу визначити орієнтації громадян щодо політичної системи, їхні уявлення про базові цінності та відповідні політичні інститути.

Для інтеграційної функції політичної культури важливе значення має також політична ідентичність регіональних спільнот, операціоналізація якої здійснюється через прихильність до певної політичної течії, почуття національної гордості, вибір України своєю батьківщиною. Почуття національної гордості є одним із базових показників ставлен­ня до політичної системи та нації. В період політичної нестабільності та соціальних трансформацій таке почуття спільної ідентичності та спільної історії може солідаризувати людську спільноту. Вимірювання рівня почуття національної гордості здійснювалося за п'ятибальною шкалою, де 1 бал означає відсутність гордості, а 5 балів — цілковиту наявність гордості. Використано масив даних моніторингу "Українське суспільство" за відповідні роки.

Таблиця 3. Динаміка почуття національної гордості, %

Макрорегіони	2002	2003	2004	2005
Центр	3,38	3,17	3,15	3,66
Захід	3,73	3,42	3,50	3,99
Схід	3,07	2,83	2,82	3,06
Південь	2,96	2,86	3,06	3,29
Загалом	3,26	3,06	3,11	3,48

Упродовж чотирьох років спостережень найвищий рівень почуття на­ціональної гордості був притаманним жителям Заходу, причому останніми роками цей показник поступово зростав до максимальної позначки за весь час проведення моніторингу з цього питання. Цей результат красномовно свідчить про регіональну ідентичність мешканців Західної України, пере­дусім Галичини, що чітко простежується в єдності розуміння історичної спадщини та консенсусі стосовно національної ідеї.

Протилежну картину ми спостерігаємо у випадку Сходу, жителі якого висловлюють сильні почуття регіональної належності, ідентифікуючи себе з місцевою спільнотою безвідносно до "історичної ідентичності". Симво­лічна бідність є результатом історії даного регіону, насамперед Донбасу, як зони важкої промисловості, осередку життєдіяльності індустріальних маг­натів і робітників — вихідців із сільських степових поселень. [29; 234 - 245].

Водночас привертає увагу поступове зростання впродовж останніх трьох років, особливо після подій "помаранчевої революції", почуття націо­нальної гордості серед мешканців усіх макрорегіонів, що є позитивним для інтеграційної функції політичної культури регіональних спільнот.

Щоправда, не слід забувати також про ситуативний вплив міжнародної уваги до подій в Україні, особливо медійного резонансу українських подій у країнах Західної Європи та Північної Америки. Пересічного українця не міг не тішити той факт, що про його країну заговорили, і не суто з приводу нега­раздів, а саме через масове соціальне піднесення, "пробудження українського народу".

Із почуттям національної гордості безпосередньо пов'язане ставлення до України як своєї Батьківщини. Для вимірювання такого ставлення ми ви­користовували два індикатори: сприйняття України як своєї Батьківщини та вибору України як Батьківщини. Емпіричною базою слугували дані про­екту "Українське суспільство" за відповідні роки.

Таблиця 4. Динаміка ставлення до України як до Батьківщини, %

Макрорегіони

Сприйняття України як своєї Батьківщини

Імовірність вибору України як своєї Батьківщини

	2002	2003	2005	2004	2005
Захід	92,6	88,2	97,5	74,2	88,6
Центр	88,9	83,9	94,4	58,9	83,6
Схід	78,1	64,2	84,8	56,1	67,1
Південь	77,8	70,6	86,1	61,4	66,1
Загалом по Україні	76,7	76,7	90,6	61,3	78,8

Насамперед зазначимо факт помітного зростання позитивного ставлен­ня до України як до Батьківщини після подій "помаранчевої революції" не­залежно від макрорегіону.

Але серед усіх учасників опитування мешканці Західного та Централь­ного макрорегіонів частіше за респондентів зі Сходу та Півдня сприймають Україну як свою Батьківщину (розбіжність значима на одновідсотковому рівні). Частка людей, які з різним ступенем імовірності ("безумовно, так" та "ймовірно, так") обрали б Україну своєю Батьківщиною, виявилася най­більшою на Заході, а найменшою на Півдні.

Таким чином, інтеграційна функція політичної культури за показником ставлення до України як до Батьківщини є найбільше вираженою серед мешканців Заходу, а найменше — Півдня. Що стосується інших макро­регіонів, то тут Центр за цим показником тяжіє до Заходу, а Схід — до Півдня (м'який, проміжний варіант відмінностей). [26; 79-100].

Попри зафіксовані відмінності, проте, можна говорити про наявність за­гальної тенденції зміцнення спільної національно-державної ідентичності в Цілому по всій Україні. Якщо у разі мешканців Заходу і Центру, ймовірно, спрацьовує емоційне піднесення після перемоги В.Ющенка, то на Сході і Півдні мають місце інші чинники. Однією з можливих причин зростання позитивного ставлення до України в цих макрорегіонах може бути своє­рідна захисна реакція на закиди щодо сепаратизму та відсутності патріотич­них почуттів.

Регіональний чинник активаційної функції

Аналіз регіонального чинника активаційної функції політичної культу­ри Ґрунтується на виявленні інфраструктури громадської активності насе­лення, наявних регіональних агентів формування політичної культури та Рівня авторитаризму територіальної спільноти. Показниками власне інтеграційної функції є: політична активність і залученість, а також політична ефективність та готовність до соціального протесту.

Наявність зазначеної інфраструктури на регіональному рівні, її розга­луженість важливі як чинники створення відповідного середовища для за­лучення широкого загалу в суспільно-політичне життя, передусім для со­ціально-політичної самоорганізації територіальних спільнот.

За таких умов особливої вагомості набуває роль регіональних агентів формування політичної культури, насамперед регіональних еліт.

Регіональні еліти прийшли до незалежності із цілком прагматичних мо­тивів. Ті, хто мав реальну владу в Радянській Україні, бачили в незалежності оптимальний спосіб збереження того, чим володіли за умов загальної еко­номічної кризи, яка почала поступово охоплювати всі сфери радянської еко­номіки. Регіональним елітам було що втрачати, тому вони так оперативно пішли на поступки націонал-демократам у тому, що стосувалося формуван­ня ідеологічного та культурного фасаду держави.

Ставлення регіональних еліт до центральної влади України як до спад-коємнісної системи передбачає дві лінії стратегії та зразків взаємодії: мо­дерністську та антимодерністську. Так, у кожному макрорегіонів України одні представники регіональних еліт демонструють модерністські установ­ки, тоді як інші тяжіють до авторитаризму радянського зразка. [17; 17 - 26].

Політичні актори в такій системі можуть розглядатися як "свої" або як "чужі" у відносинах із політичною структурою. "Свої" зацікавлені у збере­женні статус-кво, тоді як "чужі" мають прореформістські погляди і часто воліють законодавчих змін, сподіваючись у такий спосіб змінити на краще своє становище. При цьому "чужі" підтримують реформи до тієї межі, поки зміни не заторкують їхньої власної безпеки. Власне політичне довголіття виявляється в такому разі важливішим, ніж політичні програми та кон­цепції. Політика постає не як реалізація суспільного блага, а радше в ленін­ському її розумінні — як логіка здобуття влади.

Схильність регіональних еліт до модерністської або до авторитарної мо­делі поведінки можна визначити, як пропонують німецькі соціологи, на підставі: ставлення до поточних трансформацій режиму та регіональної політики; політичних цілей та стратегій щодо їх реалізації; дискурсивних практик територіальної спільноти; місця її в політичній структурі країни та наявних зовнішніх контактів. [18; 21 - 25].

Ілюстрацією наведеного підходу є типологізація регіональної еліти Львівської області з виокремленням у ній двох основних груп. Першу групу становлять моральнісні націоналісти, а другу — функціонально-прагма­тичні актори. До складу першої групи входять дві підгрупи; авторитарні націоналісти, акцентовані на сильній централізації влади й авторитарній формі управління державою, та громадянські націоналісти з демократични­ми уявленнями про державний устрій. Обидві підгрупи були пов'язані з мобілізацією громадянської активності наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років і, цілком імовірно, під час "помаранчевої революції". Своєю чергою, друга група включає радянських адміністраторів, зазвичай "праце­влаштованих" в органах виконавчої влади, та політично активних бізнес­менів, серед яких поширений прагматичний підхід до політики.

Незважаючи на зазначені відмінності, в межах місцевої еліти Львівщи­ни існує консенсус щодо національного питання. При цьому ставлення еліти не відрізняється від настроїв пересічних громадян, що позначається на електоральній поведінці, зокрема, виявляється у підтримці правих і право-центристських партій.

Що стосується профілю регіональної еліти Донбасу, то його визначає надмірна концентрація промислових підприємств, які ще за радянських часів були інструментами політичного та соціального контролю над робо­чою силою. Через колектив керівництво підприємства визначає рівень со­лідарності робітників і сприяє як об'єднанню, так і роз'єднанню робочої сили. За радянських часів це був радше символічний колективізм, оскільки колектив не перетворився на самоорганізацію робітників, а зорганізовувався згори. Робітники залежали від управлінців, з боку яких очікували захис­ту на робочому місті від зовнішніх загроз. Одночасно із цим, певні стратегії всередині підприємств мали ефект індивідуалізації. Профспілки створюва­лися також згори, їхні організації на підприємствах були складовою ке­рівництва цих підприємств. [20; 175 - 180].

Сьогодні низька професійна мобільність, схильність до професійної та територіальної самоідентифікації є особливо відчутними у вугільній промис­ловості, де більшість робітників ідентифікують себе з своїм підприємством та місцевим населенням. Вони, як і раніше, залежать від шахтоуправлінь не тільки стосовно роботи, а й щодо всіляких форм соціального захисту. За та­ких соціально-економічних умов головним регіональним актором форму­вання політичної культури населення Східного макрорегіону є насамперед директорський корпус найпотужніших промислових підприємств.

Місцева еліта висловлює гордість за свою належність до "старого ін­дустріального регіону", посилаючись на трудові традиції та технічні здобут­ки. Відсутність альтернативного бачення розвитку регіону, окрім тради­ційного індустріального, супроводжується пасивним ставленням до змін.

Відмінності агентів формування політичної культури впливають також на рівень поширеності авторитарних настроїв серед регіональних спільнот України. Актуальність цього питання пов'язана насамперед із загальноправовим підтекстом подій навколо президентських виборів 2004 року та з перспективами політичної реформи.

У 1994 році найпоширенішими авторитарні настрої були серед меш­канців Сходу та Півдня, натомість протилежна ситуація спостерігалася в Центрі та на Заході. Десять років по тому зросла чисельність прихильників "сильної руки", першою чергою, серед респондентів Заходу, а також Центру, тоді як мешканці Сходу і Півдня стали більш демократично налаштовани­ми. Ситуація істотно змінилася після подій "помаранчевої революції".

Довіра до політичних інститутів, як засвідчили президентські вибори 2004 року, значною мірою визначається ставленням суспільства до чинних законів. На цих виборах факти маніпулювання законом про вибори призве­ли до суперечності між правом і законом, розбіжності між легітимністю і ле­гальністю. Легітимність без закону втрачає свій процедурний характер і стає обмеженою. В результаті під час виборів 2004 року в Україні фактично не було жодного повноцінного претендента на посаду глави держави, а в країні виникла ситуація "напівпрезидентів трипрезидентської напівреспубліки". Один із трьох мав мандат майдану, другий — мандат ЦВК, а третій — мандат за Конституцією. Офіційне легальне право виявилося не­здатним захистити інтереси суспільства шляхом дотримання легальної, юридичної процедури.

Маніпуляція законодавством про виборчий процес, яке не враховує на­лежним чином інтересів суспільства і не спирається на авторитет судової влади, призвела до втрати легітимності законодавством та втягнення країни в кризу правозастосування. Ситуацію додатково ускладнили й самі головні фігуранти президентських виборів, демонструючи широкому загалу при­клади правового нігілізму. Один із кандидатів поспішно склав присягу в парламенті, тоді як інший вимагав від Центральної виборчої комісії завчас­ного офіційного оголошення результатів другого туру голосування. Крім того, перед проведенням переголосування другого туру обидва кандидати на багатолюдних мітингах закликали своїх прихильників не визнавати ле­гітимності перемоги свого конкурента. [13; 173 - 186].

Гострота політичної боротьби за крісло Президента України на виборах 2004 року значною мірою була зумовлена вкрай високими владними повно­важеннями глави держави. Цей аспект є особливо актуальним з огляду на ставлення наших громадян до перспектив політичної реформи та на очіку­ваний рівень суспільної підтримки переходу від президентської влади до парламентсько-президентської форми управління державою.

Наведена динаміка підтримки тоталітаризму серед регіональних спіль­нот України фіксує тенденцію помітного зростання авторитарних настроїв в усіх макрорегіонів і, як наслідок, у цілому по Україні. Побічним результа­том зміни ставлення до "сильної руки" стало істотне зменшення частки тих, хто раніше не міг визначити своєї позиції.

Показником практичної залученості населення до соціально-політич­ного життя є політична активність і залученість. Для операціоналізації цього показника використовувались такі емпіричні індикатори: факт член­ства у громадських або політичних організаціях; частота участі в політич­них мітингах, а також частота контактування з активістами громадсько-політичних рухів, партій. [6; 247].

Результати масових опитувань фіксують загальне зменшення участі людей у політичних мітингах та контактування з активістами політичних партій порівняно з початковим періодом державної незалежності України. Така тенденція є характерною для всіх регіонів. Так, рівень участі мешканців Західного регіону в політичних мітингах у листопаді 1991 році був найвищим в Україні, однак у 2004 році помітно скоротився і за цим показни­ком зрівнявся зі Східним регіоном. Останній єдиний з усіх регіонів не відзначився скільки-небудь відчутним скороченням участі громадян у по­літичних мітингах. Що ж до контактів з активістами політичних партій, то в листопаді 1991 року в Західному регіоні люди були активнішими, ніж на Півдні та Сході, але не відрізнялися за цим показником від Центру. Згідно з опитуванням 2004 року, Західний регіон став єдиним, де на той час не відбу­лося значного скорочення таких контактів.

Окремо слід сказати про участь у політичних акціях у період "помаран­чевої революції". Дані моніторингового опитування 2005 року свідчать про значні регіональні відмінності. Так, брали участь в акціях в Києві та інших населених пунктах і допомагали мітингувальникам половина громадян у Західному регіоні, чверть — у Центральному і значно менше — на Сході та Півдні (відповідно 8% та 5%).

Політична ефективність і готовність до соціального протесту розгля­даються як наявний рівень здатності пересічних громадян впливати на суб'єктів політичної діяльності. Операціоналізація регіонального виміру цього показника політичної культури здійснювалась на підставі таких ем­піричних індикаторів: здатність респондентів до протидії уряду України та місцевій владі у випадку, коли вони утискають їхні права й інтереси; го­товність опитаних взяти участь у різних заходах відстоювання своїх прав та інтересів. [21; 337 - 346].

Упродовж 11 років частка наших громадян, здатних (хоча б на вербаль­ному рівні) протидіяти рішенням уряду, які утискають їхні права й інтереси, залишилась незначною. Після подій "помаранчевої революції" мало місце відчутне зростання даного показника в цілому по Україні, однак більше по­ловини респондентів залишалися песимістами в оцінках свого впливу на вищий орган виконавчої влади країни. У регіональному вимірі помітне зростання кількості здатних вплинути на уряд зафіксовано лише в Центрі.

Передумовою практичного втілення соціального протесту є вибір най­ефективніших і водночас прийнятних для особистої участі засобів та заходів обстоювання своїх прав та інтересів.

До несанкціонованих заходів в опитуванні 2000 року відносились: бой­кот; несанкціоновані мітинги, демонстрації; страйки; захоплення будівель, блокування шляхів сполучень; створення озброєних формувань. В опиту­ванні 2005 року цей перелік скоротився із вилученням останньої позиції як найменш імовірної для реального втілення. Але в опитуванні 2005 року до переліку варіантів ізнов увійшла зазначена позиція й було долучено участь у передвиборчих кампаніях.

Окремо варто спинитися на юридичному аспекті бойкоту як можливої форми соціального протесту. Бойкотування як реакція на рішення та дії (чи бездіяльність) органів державної влади та місцевого самоврядування, юри­дичних і посадових осіб у сфері управління в разі, коли вони порушують права та свободи громадян, у цілому є несанкціонованим. Проте чинна в Україні нормативно-правова база дає підставу тлумачити бойкот як ле­гітимний спосіб захисту прав і свобод людини й громадянина в разі пору­шення їх державними органами або іншими суб'єктами правовідносин у різних сферах діяльності.

Загальною тенденцією останніх 11 років є поширення серед населення України думки про найбільшу ефективність та прийнятність для особистої участі таких форм соціального протесту, як збирання підписів під колектив­ними відозвами та проведення законних мітингів і демонстрацій.

На особливу увагу заслуговує ставлення респондентів до несанкціоно­ваних заходів соціального протесту після подій "помаранчевої революції". Як свідчать наведені дані, порівняно з попереднім роком по всіх регіонах зросла кількість готових підтримати несанкціоновані заходи протесту. Однак важливим для збереження конституційного порядку є той факт, що зростання показників на Сході та Півдні, більшість мешканців яких відчу­вають психологічну травму через програш підтримуваного ними кандидата на пост глави держави, не перевищує показників першого року президент­ства Л.Кучми. Натомість в абсолютних цифрах зросла частка готових під­тримати несанкціоновані форми протесту на Заході та в Центрі, абсолютна більшість мешканців яких проголосували за переможця останніх прези­дентських виборів в Україні. [25; 222 - 226].

Своєю чергою, найбільшою мірою частка соціально пасивних, які вира­жають відмову брати особисту участь у будь-якій із запропонованих форм соціального протесту, за період соціологічного спостереження зменшилась У Центрі та на Заході, тоді як на Сході та Півдні ситуація фактично не зміни­лася.

Отже, варіабельність оцінок історичного минулого, викликана розмаїттям соціокультурних стереотипів сприйняття історичних подій, помітно впливає і на сприйняття сьогоднішнього політичного життя, на політичні орієнтації та електоральний вибір регіональних спільнот. У цьому зв'язку можна гово­рити про два різновиди регіоналізму.

Західна Україна слугує прикладом готовності почасти поступитися власною самостій­ністю задля збереження унітарності української національної держави. Тут масова політична свідомість спрямована на збереження національної дер­жави, а не політичного устрою. Водночас Схід і Південь виявляють регіоналізм самодостатності, за якого на перше місце виходить захист інтересів територіальної спільноти. Слід зазначити, що, на відміну від Донбасу, в АР Крим існує радше не економічна самодостатність, а передусім соціокультурна та ідеологічна відокремленість. [11; 49].

Позиція територіальної спільноти центральної частини України до подій "помаранчевої революції" була про­міжною між Заходом, з одного боку, і Сходом та Півднем — з іншого, а тепер наявна регіональна диференціація політичних орієнтацій дає підстави гово­рити про певне ідеологічне протистояння Заходу та Сходу із Півднем, хоча за більшістю інших показників політичної культури ці регіони істотно не відрізняються.

Зокрема, впродовж останнього десятиріччя відбувалося по­ступове нівелювання відмінностей національної самоідентифікації меш­канців різних регіонів України із зростанням рівня національної просторо­во-територіальної самоідентифікації та відповідне зниження локальної. Наближення громадян України у своїх уподобаннях до центристської платформи вможливлює зменшення впливу ідеологічних розбіжностей між прихильниками двох крайніх політичних течій: лівих і правих. Переважан­ня центристської політичної платформи поміж інших політичних течій в усіх регіонах дає підстави стверджувати: політична ідентичність за показни­ком близькості до певних політичних течій не є дезінтеграційним чинником політичної культури сучасного українського суспільства.

Варто також за­значити, що чимала кількість тих, хто політично не визначився або дистанціювався від будь-яких політичних течій, істотно зменшує вплив цього показника на формування політичної ідентичності регіональних спільнот. Регіональні варіативності розвитку політичної культури населення Ук­раїни не є усталеними в часовому континуумі, оскільки відчутно реагують на достатньо потужний вплив ситуативних чинників: інтересів регіональ­них еліт, конфігурації медійного простору й потенціалу інформаційних ре­сурсів, поточних політичних процесів. Відтак, той самий регіон може демонструвати різну динаміку окремих показників політичної культури залежно від конкретного проміжку часу. Тому відмінності між регіонами можуть полягати не тільки в міжрегіональ­них особливостях станом на певний проміжок часу ("статичні відмінності"), а й у різних темпах внутрішньорегіональної динаміки як реакції регіональ­ної спільноти на зміни в соціально-політичному житті за останнє деся­тиріччя ("динамічні відмінності"). [5; 117].

Зафіксований відверто низький рівень довіри регіональних спільнот не тільки до основних загальнодержавних інститутів влади, а й до місцевих, відсутня масова підтримка політичних лідерів і течій сепаратистського штибу дає підстави говорити про відсут­ність "достатніх інституціональних передумов, які б "сфрагментували" дер­жавно-територіальну спільноту". Що ж до регіональної еліти, то вона також не зацікавлена загострювати відносини з центральною владою з огляду на свою недостатню спромож­ність конкурувати із потужними фінансово-промисловими групами Росії та побоювання втратити власний бізнес. У випадку Донбасу практично всі скільки-небудь фінансово привабливі приватизовані підприємства нале­жать саме місцевій еліті. Отже, територіальна цілісність і суверенітет Украї­ни є однією з головних передумов збереження капіталів для національної економічної еліти, незалежно від регіону проживання. Протилежна реакція, підвищена резистентність еліти Донбасу щодо центральної влади може бути спровокована намаганням Києва реприватизувати місцеві великі підприємства і таким чином "дотиснути" регіональні олігархічні групи. Такий сценарій розвитку є вельми небезпечним з огляду на існування феномена психологічної травми значної частини виборців Донбасу, які вважають, що програли президентські вибори та прагнуть реваншу на парламентських виборах 2006 року. Відмінності історичної ідентичності регіональних спільнот не познача­ються на "індексі громадянськості", що є агрегованим показником рівня політичної залученості, активності та політичної ефективності. [6; 15 - 46].

Помітне зростання участі в законних мітингах, демонстраціях, згідно з опитуванням 2005 року, є наслідком передусім масових соціальних збурень під час остан­ніх президентських виборів. Чи має це зростання лише ситуативний харак­тер, або ж в українському суспільстві справді намітилася тенденція зростан­ня соціальної активності та самоорганізації, можна буде сказати вже після парламентських виборів у березні 2006 року. Таким чином, з позицій обраного для аналізу функціонального підходу політичну культуру всіх регіонів України можна визначити як таку, що тяжіє до інтеграційно-пасивного типу з певними непринциповими відхи­леннями. Зазначена типологізація не бере до уваги період "помаранчевої ре­волюції", яка слугує радше зразком форс-мажорних соціально-політичних обставин.

Що ж до стереотипів розвитку політичної культури регіональних спіль­нот, то тут насамперед викликає стурбованість помітне зростання авторита­ризму в усіх регіонах України, але найпомітніше — в Західному регіоні, після завершення подій "помаранчевої революції". Отже, перед політичною елітою країни стоїть проблема легітимації чинних законів, без розв'язання якої неможливо побудувати інноваційно-демократичний тип масової по­літичної культури та рухатися в напрямі усталеної демократичної системи західного типу.

1.5. Національна ідея та її значення у формуванні політичної

культури молодих громадян.

Для становлення української державності суттєве значення має формування політики національної тотожності, єдності громадян нав­коло загальнонаціональної ідеї. Маємо зазначити, що саме національна ідея має бути консолідуючим чинником нації, народу. Про це добре сказав академік М.Жулинський. "Виникає загальна необхідність формування цілісної системи ціннісних орієнтацій суспіль­ства, концептуальним ядром якої має бути власна державна національна ідея. Головний принцип формування цієї системи ціннісних орієнтацій полягає в урахуванні інтересів усіх верств суспільства, усіх народів, що населяють Україну, а отже - передбачає охоплення всіх сфер економічного, інтелектуального й духовного життя суспільства. По суті, йде мова про відповідну ідеологію, за допомогою якої можна було б формувати нові структури свідомості, нову ментальність нації в її національно-культурній єдності та духовній суверенності". [1; 75 - 79].

Точка зору М.Жулинського стосовно національної ідеї з деякою її інтерпретацією поділяють і інші вчені. "Політичну культуру, - пише, зокрема, Богдан Цимбалістий, - може характеризувати те, якою мірою члени спільноти мають спільне почуття національної ідентичності (вер­тикальна ідентифікація), так само може її характеризувати й те, наскіль­ки одиниці ідентифікуються з іншими членами тієї самої спільноти, зокрема якою мірою вони мають взаємне довір'я до своїх співгромадян (горизонтальна ідентифікація)".

У контексті проблеми національної ідеї загалом суттєвого значення набуває питання усвідомлення людиною свого минулого, минулого власного народу та держави. Йдеться про таке явище, як історична самосвідомість. Така самосвідомість включає в себе знання про події, традиції, ідеї, теорії - тобто все те, завдяки чому народ усвідом­лює своє минуле і, одночасно, формує своє ставлення до сьогодення. На думку О.В.Антонюка, "національна самосвідомість етносу живиться й підтримується не тільки елементами своєї традиційно-побутової куль­тури та національно особливими рисами професійної культури, а й такими найважливішими джерелами, як уявлення про територію свого проживання та історична пам'ять".

З приводу суті історичної свідомості цікаво висловився відомий історик О.Субтельний. "Народові, котрий плекає нове почуття спільнос­ті, - пише він, - необхідне усвідомлення того, що його єднає і спільна доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як славетне минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототож­нення зі своїм народом".

Тут необхідно звернути увагу на наступне. Серед фахівців різних галузей знань на сьогодні ще немає єдиної точки зору стосовно навіть самого поняття "історична свідомість". Скоріше всього, це синтез трьох часових проекцій - минулого, сьогодення та майбутнього. Тут ми поді­ляємо точку зору М.А.Барга, який писав, що історична свідомість суспільства включає в себе "його родове минуле (генезис), його видове нинішнє і його очікуване майбутнє". [6; 140 - 141].

Важливо брати до уваги й те, що наша національна ідея має свої особливості. Оскільки українці впродовж віків мріяли про те, як би вирватися з обіймів своїх "добрих" сусідів, то й їх національна ідея, як справедливо зазначає В.Кизима, це ідея "не стільки "незалежності для", скільки "незалежності від", тобто це ідея не творчості, а ідея свободи, яка досить часто розуміється як стихія вольності і руйнування".

Сучасна молодь має особливий характер і риси, які суттєво виріз­няють її з-поміж інших соціальних груп, а понад усе - від старшого покоління. Якщо старше покоління, загартоване не менш складними соціально-економічними катаклізмами, реагує на проблеми сьогодення більш-менш стримано, то молода генерація, котру до певного часу виховували на ідеї світлого майбутнього, втрачає духовну сталість і рівновагу, втрачає віру в будь-які ідеї та ідеали взагалі.

Певні розходження (а іноді й абсолютне непорозуміння) між стар­шим і молодим поколіннями - річ цілком зрозуміла й об'єктивна. Справа в тому, що політична культура наших батьків, дідів, прадідів

десятиліттями наш народ не мав власної державності, досвіду влади;

постійно відбувалося розчленування української території: включен­ня окремих її частин у держави з абсолютно іншою культурою;

мала місце кількаразова денаціоналізація провідної верстви України.

Не будемо забувати того закономірного явища, що нація, котра впродовж довгого часу піддається тиску, гнобленню, нищенню духовно і фізично, певним чином вимушена мімікріювати, тобто пристосовувати­ся. Відтак вона багато чого втрачає у своїй ментальності. [1; 41 - 44].

Політична культура сучасної молоді формується під досить відчут­ним впливом таких факторів, як розпад СРСР, падіння авторитету комуністичної і соціалістичної ідеологій, поява і становлення нових національно-державних утворень, держав взагалі, зникнення таких ре­альностей, як "радянський народ", "радянський спосіб життя", "радян­ська людина", більш активна орієнтація людей на загальнолюдські цінності і т. ін.

Тепер вже мало хто пов'язує патріотизм з класовою свідомістю, його соціалістичним змістом чи спрямованістю. Тобто на зміну ціннос­тям тоталітарного суспільства приходять інші й далеко не кожному молодому громадянину зрозумілі цінності.

У процесі виховання суттєве значення має формування індивідуальної свідомості молодої людини як відображення суспільного буття через призму конкретних умов життя та діяльності особи. Складовою індивіду­альної свідомості молоді є її політична свідомість як сукупність певних , почуттів, стійких настроїв, ідей, традицій, що відображають корінні ін­тереси молодої людини, а також політичних інститутів суспільства.

Політична культура громадян на сьогодні і зазнає відчутних змін і трансформацій із-за ряду об'єктивних чинників та обставин. Візьмемо для прикладу наявність та вплив на політичну культуру громадян елемен­ту проросійської субкультури. Це цілком закономірне явище, як і те, що ментальність українського народу, що проживає на різних територіях, також різниться - бо неоднаковим був вплив на неї різних держав.

Відтак збереження, розвиток, а певною мірою й відродження ду­ховних основ, ментальності, традицій, культури власного народу, успад­кування цих традицій новими поколіннями є процесом складним і суперечливим. Просте відтворення цих основ може видатися марною справою за умов, коли основним засобом формування громадянської позиції молоді стане виховання (як система ідейного впливу), а не самовиховання, тобто самостійне осмислення всіх явищ і процесів, що мають місце навкруги, вміння давати їм об'єктивну оцінку. [7; 67].

Тут, однак, стосовно формування політичної культури молоді, ми стикаємося з суттєвим протиріччям такого порядку. Самодіяльність молоді, що пов'язана з її ініціативою, створенням певних громадських організацій, об'єднань досить часто натикається на певну її запрограмо­ваність у державних закладах освіти, культури, в армійських колекти­вах. Певну ідеологічну спрямованість мають і багато засобів масової інформації, зокрема газети, журнали. Отже, постає питання про деполітизацію, деідеологізацію та деконфесіалізацію виховного впливу на молодь. Тобто молодь має отримувати об'єктивну інформацію плюра­лістичного характеру, оволодіваючи вмінням самій доходити висновків. З-за своїх особливих рис, характеристик молодь чи не найголовні­ша соціальна опора радикальних перебудовчих, прогресивних суспіль­них процесів і, одночасно, саме вона є однією з найбільш беззахисних соціально-демографічних груп суспільства, - бо лише готується до життя, трудової діяльності, тобто інтегрує в суспільство. Суспільство, а найперше держава має будь-що враховувати таке протиріччя, розроб­ляючи та практично реалізуючи молодіжну політику. [19; 30].

Невдача так званої перебудови, що все ж була викликана не чиєюсь волею (типу М.Горбачова), а причинами об'єктивного поряд­ку, багато в чому обумовлена тим, що значна кількість громадян колиш­нього СРСР була не стільки її безпосереднім учасником, як просто спостерігачем. І суттєвим чином це найперше стосується молоді.

З початку отієї так званої перебудови, а потім і в перші роки проголошення незалежності України здавалося, що політична актив­ність молоді надмірно зросте, слугуватиме суттєвим перемінам у сус­пільстві. Цього, однак, не відбулося. І хоча важко погодитися з тими, хто вважає, що молодь сьогодні повністю деполітизована, аполітична, говорити про високу політичну свідомість багатьох молодих громадян України вкрай важко. Оскільки ситуація в суспільстві надто заплутана, складна, багато в чому не просто суперечлива, але й незрозуміла, варто (у практичному плані) вести мову не стільки про політичну культуру молоді, скільки про політичні настрої, оцінки тих чи інших явищ, політичні орієнтації молодих громадян.

Подібно до Російської Федерації, інших країн, колишніх республік СРСР, в Україні суб'єктивність молоді, її роль у громадському житті, суспільстві в цілому та політиці зокрема впала. І це більш ніж сумно, бо нині все відчутнішою є потреба в зміні політичних поколінь, тих політиків і їх "команд", котрі вичерпали себе, або просто виявилися нездатними активно впливати на процеси розбудови української держави. [28; 16 - 21].

Чи не найбільшої шкоди не лише молоді, але й усьому суспільству завдає невиправдана критика окремої частини молоді, судження про те, що молодь ні до чого не здатна, що вона гірша за своїх батьків. Відтак багатьох молодих людей ми позбавляємо тих перспективних ліній (за Макаренком), що завше давали їм шанс стати кращими, вдосконалити себе.

Ризикнемо назвати декілька упущень, що на жаль не найкраще сприяли консолідації нашого народу, його більш активній участі в державотворенні. Йдеться, звичайно, і про молоде покоління.

З моменту проголошення незалежності України і до сьогоднішньо­го часу в Україні надто повільно почалися та здійснюються економічні реформи. Має місце, в тому числі і з боку значної кількості молодих людей, невдоволеність у можливості забезпечити собі більш-менш нор­мальні умови життя. А відтак сама по собі національна ідея може панувати лише у свідомості особливо патріотично вихованих і налаш­тованих на довготерпіння людей.

По-друге, повільно здійснюються й політичні реформи, що найпер­ше мали б визначити, яку державу ми будуємо, яка її політична структу­ра. Між іншим, невизначеність у цьому плані ослабила адміністративно-політичне керівництво в Україні, не дає змоги навести належні закон­ність і порядок, посилити боротьбу зі злочинністю, корупцією тощо. А це особливо дратує громадян, які все більше шукають винуватців свого стану, а не активно включаються у вирішення суспільних проблем. [21; 127].

До цих прорахунків можна додати й те, що стосується надто вже швидкого темпу українізації (особливо у 1991-1993 роках). Варто все ж враховувати той аспект, що Україна - неоднорідна держава, що найбільш впливовими й розвинутими в ній завше були дві культури - українська і російська. Отже, поспішна українізація - однаково шкід­лива для формування національної самосвідомості всіх громадян, а молодих - і поготів.

За даними досліджень, проведених Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України в різних регіонах республіки в 1992 році, відповідаючи на запитання: "Що саме, на Вашу думку, більш за все об'єднує Вас з людьми своєї національності?" - громадяни перш за все назвали мову, далі - звичаї, обряди, пісні, історію.

При цьому маємо пам'ятати, що такі національні цінності, як мова, культура, історія та традиції за багатоліття зазнали серйозного деструктивного впливу, руйнації і паплюження. Більше того, впродовж тривалого часу нещадно винищувалася еліта нашого народу, люди, що створювали духовні, культурні цінності.

Не варто, однак, перебільшувати роль і значення мови чи будь-якої іншої складової, що забезпечують єдність етносу. Маємо стверджу­вати, що на формування етносу саме в тісному поєднанні впливають історія, культура, мова, релігія та інші чинники. [10; 132].

Отже, у першому розділі висвітлено результати науково-теоретичного аналізу основних концепцій політичної культури особистості, узагальнено провідні підходи до вирішення проблеми політичної культури студентської молоді в цілісну концептуальну модель дослідження. Розкрито психологічний зміст таких понять, як "політична культура особистості", "політична культура студентської молоді", "політична поведінка", "психологічні чинники прояву політичної культури". Виділено основні психологічні чинники процесу реалізації політичної культури особистості.

Розділ ІІ. Організація та методичні засади дослідження політичної

культури студентської молоді.

2.1. Обґрунтування програми та методів дослідження.

У дослідженні чинників політичної культури сучасної молоді, нами було організоване експериментальне дослідження, яке включає три етапи.

На першому етапі нашого експерименту, нами була розроблена анкета. У дослідженні чинників прояву політичної культури брали участь студентська молодь. Базою дослідження був Рівненський державний гуманітарний університет. Опитування проводилось серед студентів четвертого курсу. Кількість опитуваних - 30 респондентів. Серед них 15 жінок і 15 чоловіків.

Процедура та організація дослідження. Розроблена нами анкета складається з 20 питання на політичну тематику. Анкета містить питання, які розкривають суб’єктивне ставлення кожного респондента до політичних подій сьогодення. Анкета містить також блок запитань, які розкривають чинники політичної культури. Анкета розкриває довіру студентської молоді пануючій сьогодні Верховній Раді, сучасному уряду. На запитання пропонується два варіанти відповідей. Завданням опитуваних було уважно прочитати інструкцію до анкети і дати відповідь на запропоновані питання. Респондент повинен обрати ту відповідь, яка є найбільш оптимальною для нього. Анкета є анонімною, тільки в кінці вказується вік та стать респондентів.

Виявлено, що розмаїття підходів до вивчення політичної культури особистості неминуче призводить до неузгодженості в методологічних принципах її дослідження. Відсутність чіткої, несуперечливої методологічної бази зумовила необхідність створення власної концептуальної моделі дослідження, вибір методичних принципів, найбільш адекватних меті та завданням дослідження, обгрунтування принципів розробки методик для аналізу ідейно-політичних настанов та особливостей політичної поведінки студентської молоді. Найбільш адекватними для дослідження визначено методи опитування, методика ціннісних орієнтацій, які дають змогу оминути так звані мотиваційні спотворення, а респондентам - актуалізувати не тільки усвідомлюваний, але й імпліцитний психологічний зміст.

Для аналізу ступеня актуалізації та репрезентації політичного ціннісного рівня в структурі свідомості студентської молоді використано проективну Методику дослідження структури ціннісних орієнтацій особистості (СЦОО) В.Ю.Дмитрієва. Ця методика дає змогу дослідити зміст і характер прояву політичного ціннісного рівня в структурі ціннісних орієнтацій та базових цінностей особистості, а також проаналізувати загальну структуру її ціннісних орієнтацій, виявити ядро домінуючих ціннісно-смислових орієнтирів, рівень їхньої узгодженості, широту, підпорядкованість.

Відповідно до теоретично визначеної сукупності психологічних чинників прояву політичної культури студентської молоді (особливості мотиваційно-потребової сфери, когнітивного стилю стилю міжособистісної взаємодії ціннісно-смислових, орієнтацій, особливості життєвого шляху) обґрунтовано доцільність використання обраних психологічних методик: методики колірних виборів (МКВ) - модифікований 8-колірний тест М. Люшера, методики "Стилі мислення" А.Алексєєва та Л.Громової, методики діагностики міжособистісних стосунків (ДМВ) - модифікований варіант інтерперсональної діагностики Т.Лірі, методики дослідження структури ціннісних орієнтацій особистості ХСЦОО) В.Ю.Дмитрієва, анкети-опитувальника соціально-психологічного анамнезу особистості В.О.Худіка.

Тут подано результати емпіричного дослідження: інтерпретовано кількісні та якісні особливості політичної культури студентської молоді (характер ідейно-політичних настанов та політичної поведінки, ступінь актуалізації політичного ціннісного рівня свідомості), встановлено існування кореляційних зв'язків між особистісними параметрами та проявом політичної культури студентської молоді.

Головними особливостями актуалізації ідейно-політичних настанов студентської молоді визначено існування певних суперечностей та неузгоджень між досліджуваними рівнями ідейно-політичних настанов (імпліцитним, свідомим та дійовим), а також наявність помилкових уявлень про змістове наповнення певних ідеологічних напрямів (екологізму, анархізму, соціалізму, націоналізму).

В результаті факторного аналізу виділено 5 основних факторів, за якими репрезентовано структуру ідейно-політичних уподобань студентської молоді: легітимний еколого-соцішіізм, ліберальний націоналізм, догматичний консерватизм, поміркований націоналістичний консерватизм та суперечливий анархізм. У більшості факторів актуалізований лише імпліцитний рівень сприйняття ідейно-політичних цінностей, що засвідчує переважання неусвідомленого ставлення до певних ідейно-політичних напрямів. Лише у двох факторах спостерігається послідовна підтримка націоналістичної, ліберальної та консервативної ідеологій на всіх рівнях сприйняття.

Аналіз взаємозв'язку між ідейно-політичними настановами та особистісними параметрами студентської молоді, які, на нашу думку, визначають її ідеологічні прихильності, виявив, що характер конкретного ідейного спрямування психологічно зумовлений поєднанням характеристик когнітивного стилю, стилю міжособистісної взаємодії та ціннісно-смислових орієнтацій студентської молоді, що дає змогу виявити психологічні особливості прихильників політичних ідеологій серед студентської молоді (табл. 1).

Таблиця 1. Особистісні чинники ідейно-політичного вибору.

	Особистісні чинники
Ідейно-політичний напрямок	Ко гніти в ний стиль	Стиль міжособистісної взаємодії	Особливості ціннісних орієнтацій
Лібералізм	Схильність до Інновацій та експерименту, гнучкість та адаптивність. творчість, інтерес до змін	Неконформні тенденції, індивідуалізм, підвищене почуття суперництва	Широкий діапазон ціннісних орієнтацій (соціальні, естетичні, політичні) є свідченням ліберальної схильності до плюралізму інтересів
Консерватизм	Опора на факти, думку експертів, здатність брати на себе відповідальність	Висока мотивація досягнення, активний вплив на оточуючих, завойовницька позиція	Утилітарність ціннісного вибору (пізнавальний рівень), пов'язана з потребами навчального характеру
Соціалізм	Інтуїтивна, емоційна схильність до співпраці та солідарності	Підвищене почуття справедливості, яке поєднується з переконанням у власній правоті	Важливість етико-релігійних цінностей (взаємодопомога, моральний обов'язок, духовний розвиток)
Націоналізм	Опора на факти, конкретику, вміння переконувати, керувати	Не виявлено взаємозв'язків між даними параметрами	Пізнавально-етичний характер ціннісних орієнтацій (законність, порядок, пізнання)
Анархізм	Не виявлено взаємозв'язків між даними параметрами	Егоцентричність, завищений рівень домагань, виражене почуття суперництва	Звуження ціннісних орієнтирів внаслідок протестної реакції, заперечення політичних, релігійних, пізнавальних цінностей
Екологізм	Підвищений інтерес до потреб та цінностей людини, високі норми моралі	Схильність до ідеалізації міжособистісних стосунків. Прагнення до діяльності, корисної для людей, альтруїзм	Важливість духовного розвитку (релігія. Бог) та гармонійних стосунків (здорове, повноцінне життя)

Аналіз ступеня актуалізації політичного ціннісного рівня в структурі свідомості студентської молоді дав змогу зробити висновок про переважання вибору політично забарвлених ціннісних орієнтацій на емоційному рівні ("подобається"), зменшення інтенсивності їхнього прояву на когнітивному рівні ("важливо") та незначну представленість на дійово-практичному рівні ("реалізую, займаюся в даний час"), про що свідчать дані як первинного статистичного аналізу, так і факторного. Причому на перших двох рівнях найбільш значущими цінностями виявились не ті, які стосуються особистої активної участі молоді в політичному житті або свідчать про наявний пізнавальний інтерес до політичних подій, а ті, що торкаються глобальних суспільно-політичних понять - проблем політичного миру, свободи, захисту (табл. 2).

Таблиця 2. Політичний ціннісний рівень у структурі свідомості

студентської молоді, % (За методикою СЦОО В.Ю.Дмитрієва)

Цінності політичного рівня	Рівень репрезентації цінностей, %
	Емоційний		Когнітивний			Дійово-практичний
	17-18 років	19-25	17-18 років	19-25 років	17-18 років	19-25
Політична активність	4.9	8.3	3.9	6.3	2.0	2.9
Політичне лідерство	1.9	4.9	0.0	2.9	0.0	0.5
Політичний мир та стабільність	38.5	51.5	42.3	39.8	2.0	3.5
Політичний інтерес, інформованість	9.6	18.0	6.7	14,6	2,9	8.7

Ціннісна орієнтація на політичний мир і стабільність є досить вагомою як на емоційному, так і на когнітивному рівні репрезентації, проте низький відсоток інших політичних ціннісних орієнтацій свідчить скоріше не про важливість політичного миру та спокою у їх глобальному розумінні, а про необхідність особистісної захищеності, безпеки та стабільності, які мають побутово-життєве забарвлення.

У процесі аналізу взаємозв'язку між політичним ціннісним рівнем свідомості та особистісними параметрами студентської молоді виявлено, що особливості мотиваційно-потребової сфери,, когнітивного стилю і стилю міжособистісної взаємодії не справляють вагомого впливу на рівень актуалізації політичного ціннісного рівня свідомості, що свідчить про ймовірну зумовленість його не стільки суто особистісними властивостями, скільки ціннісними та соціально-психологічними факторами. Виявлено, що однією з детермінант прояву політичного ціннісного рівня свідомості с загальна структура ціннісних орієнтацій, у якій провідне місце посідають цінності соціального, етичного та пізнавального рівнів.

Аналіз особливостей політичної поведінки студентської молоді дав змогу виділити два основні типи політичної залученості серед політично активної студентської молоді - когнітивно-електоральну та дійово-практичну, причому більшість респондентів віддала перевагу першому типу активності, яка має пасивно-споглядальний характер, а також два основні види політичної мотивації - ціннісно орієнтована та інструментальна політична мотивація з переважанням альтруїстичних, ціннісно орієнтованих спрямувань. Низькі показники реальної політичної участі, постійного інтересу засвідчують відсутність адекватних новим політичним реаліям поведінкових моделей реалізації політичної культури серед сучасної молоді.

На підставі аналізу основних психологічних чинників політичної активності студентської молоді на прикладі групи політично активних респондентів порівняно з групою політично пасивних респондентів виявлено такі особливості психологічних проявів політичних активістів, як: висока мотивація досягнення, потреба в самореалізації, домінуванні, нестійкість самооцінки, прагнення поліпшити враження про себе в очах значущих інших - у мотиваційно-потребовій сфері, які, однак, виявились фрустрованими за результатами факторного аналізу і проявились переважно у вигляді захисних та компенсаторних тенденцій.

У когнітивній сфері виявлено переважання реалістичного, прагматичного та аналітичного стилів мислення, взаємопоєднання та перетинання основних характеристик яких дає змогу визначити головні особливості когнітивного стилю, властивого політично активним респондентам. Це інтерес до отримання конкретних результатів, опора на об'єктивні, перевірені факти, прагнення до порядку та контролю над ситуацією, схильність до дійовості, швидкого прийняття рішень без особливих внутрішніх коливань.

Стиль міжособистісної взаємодії політично активних респондентів характеризується існуванням не лише нонконформістських та індивідуалістичних проявів у міжособистісних стосунках, але й рис тривожності, невизнаності, що зумовлює пошуки самоствердження, соціального захисту та підвищення особистісного статусу.

Ціннісно-смислова сфера характеризується високим рівнем інтегрованості політичного ціннісного рівня до загальної структури ціннісних орієнтацій переважно на дійово-практичному рівні актуалізації і дає підстави для припущення, що політика як така є не метою для політично активних респондентів, а лише засобом досягнення ними визнаних важливими життєвих орієнтирів.

Виявлено особливості життєвого шляху (первинної соціалізації) політично активних респондентів - незначний вплив батьківського прикладу та авторитету на перебіг політичної соціалізації респондентів, переривання органічного трансферу батьківських політичних цінностей дітям; ранній досвід відстоювання власних інтересів та поглядів у сімейному оточенні, особливості сімейних рольових позицій, що сприяло формуванню якостей, властивих політичним активістам; незначний рівень шкільного та вчительського авторитету в процесі формування політичних переконань у період шкільного навчання. Це засвідчує поступову втрату сім'єю та школою функцій первинної політичної соціалізації особистості, що призводить до певної хаотичності та некерованості цього процесу на початкових етапах життєдіяльності індивіда.

У результаті дослідження виділено основні типи політичної активності та пасивності сучасної молоді та визначено їхнє психологічне змістове наповнення (табл. 3).

Таблиця З. Психологічний зміст типів політичної активності і політичної пасивності.

Емпірично виявлені типи		Психологічний зміст виявленого типу
		Особливості мотиваційно-потребової сфери	Домінуючий когнітивний стиль	Стиль міжособистіс-ної взаємодії	Домінуючий ціннісний рівень
Політичної активності	Домінантно-самостверджувальна	Потреба визнання, захисні зовнішньо- звинувачувальні тенденції		Прямолінійно-агресивний, владно-лідируючий	Політичний, соціальний, естетичний
	Компенсатор-но-конформістсь-ка	Пасивність, компенсація, втомленість	Прагматичний	Співпрацюю-чий, конвенціальний	Побутово-життєвий, етичний
	Реалістично мотивована	Потреба в досягненні та оволодінні	Реалістичний		Соціальний, політичний
	Інтелектуаль-но-фрустрована	Стримування спонтанної самореалізації, незадоволена чуттєвість		Владно-лідируючий, незалежно-домінуючий	Політичний, соціальний, пізнавальний
	Ідеал і стично-ірраціональна	Ірраціональність домагань, індивідуалістичність	Аналітичний		Релігійний. політичний, пізнавальний
політичної пасивності	Фрустрована соціоцентричність	Фрустрація базових потреб	Ідеалістичний	Залежно-слухняний, відповідально-великодушний	Естетичний, релігійний, політичний
	Соціально-конвенціона-льна адаптованість	Активна життєва позиція, потреба в емоційній залученості		Відповідально-великодушний	Етичний, побутово-життєвий
	Інтелектуалі-зований індивідуалізм		Синтетичний	Незалежно-домінуючий	Пізнавальний
	Пересічно-сложивацька адаптація	Потреба в емоційній залученості			Естетичний, пізнавальний

Виділено основні сучасні стилі політичної активності студентської молоді шляхом факторного аналізу таких показників, як ідейно-політичні настанови, зміст та рівень актуалізації політичного ціннісного рівня свідомості, характер політичної поведінки (табл. 4).

Таблиця 4. Стилі політичної активності.

Основні складові стилю	Стиль політичної активності
	Дійово-інтенціональна політична активність ліберально-націоналістичного спрямування	Когнітивно-креативна політична активність націонал-ліберального спрямування	Ідеалізовано- конформістська політична активність соціалістичного спрямування
Характер ідейно-політичних настанов	Ліберально- націоналістичний	Націоналістично-ліберальний	Соціалістичний
Політичний ціннісний рівень свідомості	Політична активність (ем., когн., дійовий рівні),політична інформованість (ем., дійовий рівні)	Політичне лідерство (когн. рівень)	Політичний мир та стабільність (емоц., когн. рівні)
Когнітивна залученість	Читання політичної преси,перегляд політичних програм ТБ. читання фундаментальних політологічних робіт	Перегляд та обговорення політичних програм ТБ та радіо	Не виявлено
Дійова залученість	Реальна участь у суспільно-політичній діяльності молодіжних організацій та партійних структур	Діяльність у роботі молодіжних суспільно-політичних організацій	Відвідування політичних зібрань та мітингів, контакти з політичними діячами

Мотиви політичної участі

Застосування власних сил збагачення соціальних зв'язків, удосконалення суспільних Інститутів, власні моделі устрою моделі устрою

Можливість втілення власних Ідеалів та моделей політичного устрою

Соціальна захищеність, приналежність до групи однодумців

Сучасні стилі політичної активності студентської молоді мають переважно дійове спрямування, характеризуються високою когнітивною та ціннісною залученістю до політичного життя країни, переважанням ціннісно орієнтованої мотивації та ліберально-націоналістичного ідейно-політичного спрямування.

Отже, у даному дослідженні обґрунтовуються програма емпіричного дослідження особливостей прояву політичної культури студентської молоді та її психологічних чинників.

На наступному етапі нашого дослідження ми проводили експеримент на ціннісні орієнтації (М. Рокіча). Ця методика орієнтується на прямому оранжуванні смислу цінностей М. Рокіча. Він розрізняє два класи цінностей:

термінальні- переконатися в тому, що кінцева мета індивідуального існування варта того, щоб за неї прагнути.

інструментальні- переконання в тому, що певний образ властивості особистості є бажаним у будь-якій ситуації.

Цей поділ відповідає традиційному розподілу на цінності- цілі і цінності- засоби. Респонденту пропонується два списки цінностей по 18 у кожному.У списках досліджений присвоює кожній цінності ранговий номер. Спочатку пропонуються термінальні, а потім інструментальні цінності.

Список А (термінальні цінності) включають в себе перелік таких цінностей: життєва мудрість, здоров’я, цікава робота, кохання, матеріально забезпечене життя, наявність хороших і вірних друзів, суспільне визнання, розвиток, пізнання, продуктивне життя, свобода, розваги, щасливе сімейне життя, щастя інших, творчість, впевненість в собі, активне діяльне життя, краса природи і мистецтва.

Список Б (інструментальні цінності) включає в себе перелік наступних цінностей: охайність, вихованість, високі запити, життєрадісність, виконавчість, незалежність, непримиренність у недоліках до себе та інших, відповідальність, раціоналізм, освіченість, самоконтроль, сміливість, тверда воля, терпимість, широта поглядів, чесність, ефективність у справах, чуйність.

За допомогою даного експеримента ми проведемо дослідження на політично ціннісний рівень у структурі свідомості студентської молоді (за методикою “ціннісних орієнтацій М. Рокіча”).

Аналіз результатів дослідження.

Таблиця 1. Дані опитування щодо чинників політичної культури (%).

№	Кількість запитань
Ва-ріант від-повіді	1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	11	12	13	14	15	16	17	18	19	20
Так	73	33	70	73	50	40	73	80	63	83	10	70	30	16	73	76	40	10	43	90
Ні	27	57	30	27	50	60	27	20	37	17	90	30	70	84	27	24	60	90	57	10

За результатами обстеження можна сказати, що на запитання: Чи цікавитесь Ви проблемами політичного життя України? студентська молодь відповіла так-73%, ні-27%. На запитання: Чи задоволені Ви політичним становищем, що склалася на даний момент в Україні? Відповіли так-33%, ні-67%. На запитання: Чи задоволені Ви своїм життям загалом? Відповіли так-70%, ні-30%. На запитання: Чи погоджуєтесь Ви, що на ваше життя вплинула політична ситуація, в якій перебуває сьогодні Україна? Відповіли так-73%, ні-27%. Чи брали Ви участь в масових акціях, що відбулися в Україні у листопаді-грудні 2004 року? Відповіли так-63%, ні-37%. Чи потрібен Україні «майдан» сьогодні? Відповіли так-50%, ні-50%. Якби відбулися перевибори кандидата у президенти України, чи відбулися б зміни? Відповіли так-73%, ні-27%. Чи довіряєте Ви Верховній Раді? Так-30%, ні-70%. Чи довіряєте Ви сучасному уряду? Так-16%, ні-84%. Чи підтвердив Ваші сподівання Віктор Ющенко? Так-40, ні-60%. Чи потрібна Україні друга державна мова? Відповіли так-10%, ні-90%. На запитання: Чи потрібно Україні вступати до Євросоюзу? Відповіли так-43%, ні-57%.

Отже, спираючись на результати опитування можна стверджувати, що сучасна студентська молодь цікавиться проблемами політичного життя України і намагаються бути в курсі справ. Молодь не задоволена політичним становищем, що склалося на даний момент в Україні і вважає, що раніше було краще ніж сьогодні.

Сучасна молодь не довіряє, ні парламенту, ні уряду, ні політичним партіям і розраховує на власні сили та сили своїх батьків. Більшість молоді вважають, що сьогодні Україні потрібен знову “майдан” і вони знову готові брати участь в масових акціях, які відбулися в листопаді-грудні 2004 року. Більшість студентів не задоволені діяльністю нашого уряду та президента загалом. Віктор Ющенко не підтвердив ті сподівання, на які розраховувала сучасна молодь.

Щодо політичних партій, то вони відстоюють лише власні інтереси, ведуть боротьбу за лідерство, а не відстоюють інтереси держави та народу.

На наступному етапі нашого експерименту, ми вирішували завдання щодо статевої диференціації у вивченні чинників політичної культури.

Таблиця 2. Дані опитування щодо статевої диференціації у вивченні чинників політичної культури.

		1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	11	12	13	14	15	16	17	18	19	20
Хлопці	Так	36	10	26	34	30	16	40	34	30	34	7	27	14	7	30	46	23	0	36	40
	Ні	14	40	24	16	20	34	10	16	20	16	33	23	36	43	20	4	27	100	14	10
Дів-ча-та	Так	36	16	43	30	20	23	34	46	34	50	10	43	30	16	10	43	16	10	7	50
	Ні	14	34	7	20	30	27	16	4	16	0	40	7	20	34	40	7	34	40	43	0

Отримані результати можна охарактеризувати так: як хлопці (36%) так і дівчата (36%) цікавляться проблемами політичного життя України. Щодо політичного життя, що склалося на даний момент в Україні, більш незадоволені хлопці (40%) ніж дівчата (34%), проте задоволені більш своїм життям загалом дівчата (43%). Хлопці вважають, що на (34%) на їх життя вплинула політична ситуація, в якій перебуває Україна, і що раніше соціально-економічна і політична ситуація була кращою ніж тепер (30%). Щодо матеріального становища, то воно у хлопців та дівчат більш не змінилось ніж змінилось. Хлопці та дівчата стверджують, що їх життя більш залежить від самих себе ніж від інших людей, що людина є творцем власного життя. Серед опитуваних хлопців (30%) і дівчат (34%) брали участь у масових акціях, що відбулися в листопаді-грудні 2004 року. Більшість опитуваних вважають, що масові виступи –єдиний спосіб домогтися змін на краще, проте за повернення «майдану» виступають хлопці лише на (7%), а дівчата (10%). Як дівчата (34%) так і хлопці (36%) недовіряють сучасній Верховній Раді та уряду (40% і 43%) відповідно. Хлопці вважають, що якби відбулися перевибори кандидата у президенти України відбулися б зміни у хлопців (30%), результати були б ті самі (20%), у дівчат (43% і 7%) відповідно. На рахунок питання чи потрібна Україні друга державна мова, то хлопці категорично проти (100%) , а дівчата – за (10%) проти (40%). Як хлопці (40%) так і дівчата (50%) вважають, що Україна – Європейська держава і має просуватися в Європу.

Отже, можна сказати, що як хлопці так і дівчата цікавляться політичним життям України. Щодо хлопців, то вони більш активні учасники політичних протестів, мітингів ніж дівчата. На їх думку, саме за допомогою масових виступів вони можуть реалізувати свої політичні ідеали, погляди та переконання. Вони виступають проти пануючої влади і намагаються встановити справедливість в нашій країні. На рахунок дівчат, то вони менш активні учасники політичного життя, хоча намагаються бути в курсі всіх політичних змін. Хлопці та дівчата виступають за єдину суверенну, незалежну, правову державу з єдиною державною мовою.

На наступному етапі нашого дослідження ми проводили експеримент на ціннісні орієнтації (М. Рокіча).

Таблиця 3. Політичний ціннісний рівень у структурі свідомості студентської молоді, % (За методикою М. Рокіча).

Цінності політичного рівня	Рівень репрезентації цінностей, %
	Емоційний		Когнітивний			Дійово-практичний
	19-20 років 19-25 років
Політична активність	3.3	6.3	1.9	4.3	2.0	1.9
Політичне лідерство	0.9	3.9	1.0	2.9	1.0	0.5
Політичний мир та стабільність	34.5	41.5	32.3	39.8	2.0	2.5
Політичний інтерес, інформованість	7.6	16.0	6.7	13,6	2.9	7.7

Аналіз ступеня актуалізації політичного ціннісного рівня в структурі свідомості студентської молоді дав змогу зробити висновок про переважання вибору політично забарвлених ціннісних орієнтацій на емоційному рівні ("подобається"), зменшення інтенсивності їхнього прояву на когнітивному рівні ("важливо") та незначну представленість на дійово-практичному рівні ("реалізую, займаюся в даний час"), про що свідчать дані як первинного статистичного аналізу, так і факторного. Причому на перших двох рівнях найбільш значущими цінностями виявились не ті, які стосуються особистої активної участі молоді в політичному житті або свідчать про наявний пізнавальний інтерес до політичних подій, а ті, що торкаються глобальних суспільно-політичних понять - проблем політичного миру, свободи, захисту (табл. 3). Ціннісна орієнтація на політичний мир і стабільність є досить вагомою як на емоційному, так і на когнітивному рівні репрезентації, проте низький відсоток інших політичних ціннісних орієнтацій свідчить скоріше не про важливість політичного миру та спокою у їх глобальному розумінні, а про необхідність особистісної захищеності, безпеки та стабільності, які мають побутово-життєве забарвлення.

ВИСНОВКИ

Результати бакалаврського дослідження феномена політичної культури студентської молоді та її психологічних чинників дають підстави для таких висновків:

1. На основі теоретичного аналізу політичну культуру особистості визначено як сукупність політичних поглядів, переконань, цінностей, настанов особистості, поєднаних в індивідуальні когнітивні схеми сприйняття та відтворення політичної реальності, які визначають характер політичної поведінки, рівень та спрямованість політичної активності особистості. Психологічними особливостями політичної культури студентської молоді визначено, з одного боку, ті, що стосуються сфери її політичної свідомості (ідейно-політичні настанови та політичний ціннісний рівень свідомості), з іншого - особливості політичної поведінки молоді, її практичної залученості до суспільно-політичної діяльності.

2. В результаті емпіричного дослідження виявлено психологічні
особливості політичної культури студентської молоді на сучасному етапі
суспільно-політичного розвитку, які полягають у низькому рівні практично-
дійової реалізації політичної культури молоді, відсутності адекватних
поведінкових моделей реалізації політичної культури при досить високому
ступені політичного інтересу й електоральної активності; у низькому рівні
актуалізації політичного ціннісного рівня у структурі свідомості студентської молоді; у непослідовності і суперечливості актуалізації ідейно-політичних настанов.

Структуру сучасних ідейно-політичних уподобань студентської молоді складають такі ідейні напрямки, як легітимний еколого-соціалізм, ліберальний націоналізм, догматичний консерватизм, поміркований націоналістичний консерватизм та суперечливий анархізм. Існує помітний розрив між актуалізацією політичних ціннісних орієнтацій на емоційному, когнітивному та дійово-практичному рівнях сприйняття, зменшення інтенсивності їхнього прояву на когнітивному рівні та незначну представленість на дійовому рівні. Основними видами політичної залученості серед політично активної студентської молоді є когнітивно-електоральна та дійово-практична залученість, а політичної мотивації -ціннісно орієнтована та інструментальна політична мотивація.

3. Проведено опитування серед студентів, питання якої розкривають політичну тематику сьогодення. Врезультаті опитування спостерігалась студентська недовіра та критика сучасній політиці.

4. Проведено розмежування у статевій диференціації щодо політичного життя України. Результати підтвердили чоловічу зацікавленість сучасним становищем нашої країни. Чоловіки виявились більш активними учасниками політичного процесу.

5. Визначено характер впливу особистісних параметрів (особливостей
мотиваційно-потребової сфери, когнітивного стилю, стилю міжособистісної
взаємодії, ціннісно-смислових орієнтацій) на формування та особливості
прояву ідейно-політичних настанов, політичних ціннісних орієнтацій і
політичної поведінки студентської молоді.

Характер конкретного ідейного спрямування психологічно зумовлений поєднанням характеристик когнітивного стилю, стилю міжособистісної взаємодії та ціннісно-смислових орієнтацій, що дає змогу виділити психологічні типи прихильників існуючих політичних ідеологій серед студентської молоді.

Основними психологічними детермінантами прояву політичного ціннісного рівня свідомості є не особливості мотиваційно- потребової сфери, когнітивного стилю та стилю міжособистісної взаємодії, а загальна структура ціннісних орієнтацій, у якій провідне місце посідають цінності соціального, етичного та пізнавального рівнів.

Результати дослідження дають змогу окреслити перспективи подальших теоретичних і практичних розробок, що випливають із його контексту. Перспективними, зокрема, можуть стати лонгитюдні дослідження динаміки формування та прояву політичної культури студентської молоді, більш детальний аналіз когнітивно-рефлексивних механізмів її актуалізації, визначення особливостей прояву політичної культури у різних вікових, статевих, регіональних, професійних групах.

Список використаної літератури

Андронова І. Культура вітчизняної історіографії гендерного аспекту політичної культури // Вісник книжкової палати: Науково-практичний журнал. – Київ, - 2006. – с. 47 – 49.

Андронова І. Тенденції розвитку зарубіжної історіографії політичної культури // Вісник книжкової палати: Науково-практичний журнал. – Київ, 2004. - № 3. – с. 96 – 105.

Білик М. Особливості формування політичної культури сучасної молоді // Соціальна психологія: Український науковий журнал.- Київ, 2004.-№4.- с.96-105.

Бебик В. Політологія глобального світу: проблеми теорії і практики // Персонал. – 2005. - № 5. с. 28 – 32.

Вовканич С. Політична культура: націоналізм чи регіоналізм // Сучасність, 2004. - № 6 с. 105 – 115.

Головуха С. Теоретико методологічні засади вивчення феномену політичної культури // Людина і політика. – Київ, 2003. - № 4. – с. 135 – 141.

Дмитренко М. Особливості сучасної політичної культури і проблема визначення // Політичний менеджмент: Український науковий журнал. – Київ, 2005. - № 5. – с. 134 – 138.

Коваленко А. Українська політологія: проблеми та крайні періоди встановлення // Сучасність. – 1994. - № 10. – с. 71 – 77.

Кокорська О.І. Політична культура: теоретико-методологічні проблеми // Наукові записи. Т. 20. Політичні науки. – Київ, 2002. – с. 24 – 28.

Корнаух А. Формування політичної культури молоді на сучасному етапі: Політична культура // Людина і політика. – 2004. - № 5. – с. 134 – 140.

Лепіхова Л. Онтогенетичні соціально-психологічні властивості громадської та політичної культури // Педагогіка і психологія: Вісник Акад. пед. наук України. – Київ, 2003. - № 1. - с. 30 – 38.

Поліщук І. Концепція політичної культури: структурний аспект // Персонал. – 2005. - № 6. – с. 26 – 30.

Поснова Г. Особливості політичної культури молоді // Соціальна психологія: Український науковий журнал. – Київ, 2004. - № 6. – с. 17 – 26.

Петрунько О.В. Особливості формування образу сучасного політика в учнівський молоді // Педагогіка і психологія: Вісник Акад. пед. наук України. – Київ, 2005.- № 1. – с. 97 – 102.

Порфірова О.Л. Органи державної виконавчої влади: Політична культура та імідж // Трибуна: всеукраїнський громадсько-політичний і теоретичний журнал товариства «Знання».- Київ, 2005.- №11/12.- с.34-36.

Поліщук В.В. Концепція політичної культури: структурний аспект // Персонал .- 2005.- №6 .- с.94-123.

Порфірова О.Л. Взаємозв’язок політики, права та політичної культури у процесі формування демократичних інститутів // Трибуна: Всеукраїнський громадсько-політичний і теоретичний журнал. – 2004. - № 2. – с. 45 – 53.

Стегній О. Регіональний чинник розвитку політичної культури населення України // Соціологія: теорія, методи, маркетинг.- Київ, 2005. - № 3. – с. 94 – 123.

Чальцева О.М. Прівняльний аналіз політичних культур: особливості, проблеми // Трибуна: Всеукраїнський громадсько-політичний і теоретичний журнал. – Київ, 2004. - № 5-6. – с. 29 – 31.

Щербак М. Соціально-класові характеристики політичної культури в Україні: досвід застосування соціального тесту. Типи політичної культури // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – Київ, 2006. - № 3. – с. 153 – 161.

Бебик В.М., Головатий М.Ф. “Політична культура сучасної молоді”. – Київ, А.Л.Д.. – 1996. – с. 112.

Головатий М.Ф. “Політична психологія”. Навчальний посібник для студентів Вищого навчального закладу / МАУП. – Київ, 2001. – с. 134.

“Політологія”. Підручник / С. Дзюбко. – Київ, Вища школа. – 2001. – с. 145.

Ольшанський Д.В. “Основы политической психологии”. – Москва. – 2001. – с. 365 .

Пірен М.І. “Основи політичної психології”. Навчальний посібник. – Київ, “Міленіум”, 2003. – с. 418.

Рудакевич В.А. “Ментальність і політична культура української нації”. – Київ, 2001. – с. 317.

“Політологія: наука про політику” за ред. проф. Кремень В.Г., М.І. Горлач “Єдінорог”. – Київ, 2002. – с. 348.

Матвєєв С.Д. “Політична психологія” Навчальний посібник. – Київ,: ЦУЛ, 2003. – с. 216.

Марчук П.П. “Політологія”. – Київ, 2001. – с. 437.

Шестопал Є.Б. “Політична психологія”. – Ростов на Дону: “Фенікс”. – 1996.