Зміст
Вступ
Соціальна педагогіка як складова „людинознавства”, її суть та завдання
Історичні передумови становлення і розвитку соціальної педагогіки
Основоположні принципи соціальної педагогіки
Суть та об’єктн0-предметна область соціальної педагогіки
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Педагогіка надзвичайно багатогранна. Досліджуваний нею предмет настільки складний, що окрема наука не в змозі повністю охопити його суть. Тому сучасну педагогіку правильніше називати системною наук про виховання.
Структура сучасної педагогіки відображає зв’язки і відносини, що виникли під час історичного розвитку педагогічних знань, визначає місце кожної з педагогічних наук, її роль для педагогічної практики. Нині педагогічна наука об’єднує до двадцяти педагогічних галузей. Їх кількість зростає залежно від суспільних потреб.
Останнім часом широко заявляють про себе такі нові галузі науки, як філософія виховання, порівняльна педагогіка, соціальна педагогіка та інші. Соціальна педагогіка вивчає проблеми позашкільного виховання дітей та дорослих. В її складі виділяють такі галузі, як сімейна педагогіка, педагогіка перевиховування правопорушників та інші. ( 3, стр. 20)
Соціальна педагогіка також вивчає закономірності та механізми становлення і розвитку особистості в процесі здобуття освіти і виховання у різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтовану діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ та соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної активності дітей та молоді в процесі вирішення суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства.
Науково – технічну структуру соціальної педагогіки утворюють:
агогіка ( проблеми попередження відхилень у поведінці дітей та підлітків) ;
герогогіка ( соціально – педагогічні проблеми людей похилого віку ) ;
андрагогіка ( освіта й виховання людини протягом усього її життя) ;
віктимологія ( проблеми категорії людей, які стали жертвами несправедливих умов соціальної організації та насильства) . (2, стр. 17)
У наш час інтенсивно обговорюються багатогранні проблеми людини і людського суспільства. Їх постановка і рішення визначаються міждисциплінарними проблемами з різними світоглядними і ціннісними установками. Одні дослідники обирають базисом наук про людину біологію чи психологію. Їм заперечують представники гуманітарних знань, серед яких чимало суперечок, що стосуються вибору основних напрямків пізнання. Останнім часом серйозного впливу набуває соціальна педагогіка.
Народжена новими інтелектуальними поглядами на світ, зростаючим усвідомленням цінності і значимості соціальної ролі людини, соціальна педагогіка – це насправді бурхливо розвиваюча область соціально значимих знань. Сьогодні вона зайняла достойне місце серед гуманітарних наук, ставши системоутворюючим фактором для антропологічної трактовки суспільних явищ, інтелектуальною та методологічною основою гуманітарних структур.
Поряд з іншими гуманітарними науками, соціальна педагогіка складає основу раціонального пізнання світу, протистоїть інтелектуальному збідненню суспільства, ставить завдання закрити „чорну дірку” неосвіченості, в яку може скотитись країна.
Соціальна педагогіка, що входить в структуру „людинознавства”, і як науковий напрямок, і як освітня галузь включає в себе масштабний комплекс різноманітних соціальних функцій, багатогранним за своїм змістом і спрямованістю. Вся сукупність цих соціальних і наукових функцій орієнтована на підтримку людей в процесі становлення нових, цивілізованих умов життя, забезпечуючи ефективну взаємодію і спілкування, соціальне самовизначення і самовираження, суспільний і індивідуальний соціальний розвиток.
Соціальна педагогіка відображає як у дзеркалі наше власне духовне обличчя, образ людини і обличчя світу. Вона намагається відповісти на фундаментальні питання сучасності: Що означає бути людиною? У чому призначення людини? Як стати соціально активною особистістю? Тим самим, у міру своїх можливостей, вона допомагає людині зрозуміти саму себе, збагатити своє життя, посилити свій особистий інтелектуальний потенціал.
Вона вивчає місце людини в житті суспільства, складний процес створення і освоєння людиною своєю соціокультурної дійсності. Виходячи с цього, вона проявляє себе не просто як описувальна частина пізнання, але й як наука, яка намагається розкрити можливості вдосконалення життєвого світу людини, наука про конкретні і реальні шляхи досягнення цієї мети. Туму її мірою слід розглядати як особливу систему знань, що досліджує фундаментальний спосіб життя людини, його соціальний, природний і діяльнісний потенціал. Звідси беруться основи для інтерпретації напрямків діяльності людини, зміст його свідомості і поведінки.
Соціальна педагогіка вимушена сьогодні розвиватися в умовах несприятливого, часто драматичного соціального буття. Тут особливо важлива конструктивна думка, направлена на пізнання складного і суперечливого світу людини, яка дозволяє виділити його закономірності та порядки. Гуманітарне пізнання зосереджує увагу на людській унікальності, індивідуальності. В науковому пізнанні весь процес освіти розглядається так, щоб зрозуміти, які фактори зберігають, а які змінюють, розвивають і збагачують світ людини.
Відсутність серйозного аналізу і теоретичного підходу не лише об’єднує вітчизняні соціальні науки, але і призводить до вузького і невизначеного трактування ролі освіти і виховання, що ставить під загрозу існуючі освітні процеси, особливо ті, які належать до вивчення суспільства, що загрожує неадекватності теоретичних обґрунтувань соціальної і культурної політики. У системі освіти накопичуються протиріччя, які можна успішно вирішити лише на основі теоретичного усвідомлення обслуговуючих їх причині факторів, аналіз породжуваних ними дій людини. У світлі соціальну педагогіку можна розглядати як рух пізнання до об’єктивного аналізу життєвого світу людини, необхідному для нього, як намагання до самопізнання, раціональному усвідомлення цінностей і цілей, які сприяють суспільного розвитку. Важливо, щоб не лише суспільство, але і кожна людина повною мірою усвідомили вирішальну роль вивчення соціальної педагогіки у формуванні суспільного і особистого благополуччя.
Будь – яка наука легко може бути зруйнована, якщо вона не буде опиратися на твердий грунт реального життя, не оволодіє найбагатшим емпіричним матеріалом. Мало знати, треба ще приміряти накопичені знання. Мало відшукати „дорогу до храму”, що важливо само по собі, треба ще вийти з храму до людей, щоб вказати їм шлях. В.С. Соловйов писав: „ Я нітрохи не сумніваюсь, що справжня наука може пізнавати і дійсно пізнає необхідні відношення чи закони явищ. Але лише питає: чи залишиться вона при цьому пізнанні на винятково емпіричному ґрунті чи не включає вона себе інших пізнавальних елементів, крім того, яким хоче обмежити його відвернутий емпіризм.” ( 8. стр. 654 )
Лише глибоке, всестороннє теоретичне осмислення соціально педагогічної практики ( соціально – педагогічної діяльності в різних сферах соціальних відносин ) через проведення багатопланових дослідних, дослідно – експериментальних досліджень з апробації гіпотез, а не пусте „вправляння” в наукоподібний, відірваний від практики теорезації – може вивести соціальну педагогіку з етапу розмитості, невизначеності у розумінні самої суті її як науки на рівень теоретичного обґрунтовування провідних соціально – педагогічних ідей ( не вигаданих, а виведених з практики ) і на цій основі – фундаментальних методологічних положень. За „варіативністю” підходів, парадигм у визначенні принципових, суттєвих наукових основ насправді нерідко приховується суперечливість у розумінні і визнанні найбільш загальної соціально – педагогічної концепції, перевірених і апробованих її теоретичних положень. Серед таких найважливіших соціально – педагогічних основ у розвитку соціальної практики в результаті довготривалого комплексного вивчення в монографії виділенні наступні ключові положення:
превентивно – профілактичний характер соціально – педагогічної підтримки, орієнтованої на всі категорії та контингенти з метою можливого раднішого виявлення проблем на основі диференційованого, особисто – орієнтованого підходу;
включення самих людей, клієнтів у процесі вирішення своїх проблем на принципах самодопомоги як активних його суб’єктів, учасників життєдіяльності суспільства;
пріоритет соціально – педагогічної роботи з сім’єю, сімейно – сусідським співіснуванням, общиною, роботи з сім’єю, опора на сім’ю зі всіма контингентами населення, що сприяє гармонізації, розвитку духовно – моральних відносин у соціумі;
інтеграція сил, засобів і можливостей різних державних і не державних інститутів ( на всіх рівнях, у тому числі на муніципальному, найближчому до сім’ї, особистості ) в економічному і повноцінному їх використанні в соціальній сфері; у роботі з дітьми та дорослими, багатими та бідними, різними ексклюзивними і маргінальними групами населення;
підвищення соціально – педагогічної компетенції в процесі професіоналізації інституту соціальних працівників, інших спеціалістів соціальної сфери, соціальних служб різноманітних відомств;
визнання і укріплення авторитету суспільних організацій, розвиток волонтерського ініціативного руху з включенням до нього різних груп і верст населення, у тому числі розвиток різноманітних дитячих, молодіжних ініціатив.
Соціально – педагогічна ідея сьогодні „визріла”, склався соціальний фон, зробивши цю теоретично обґрунтовану ідею реальною, профілактикоорієнтованою. Без подальшого руху соціальної педагогіки як науки і освітньої галузі відбувається відомий у розвитку наукових знань феномен своєрідного „топтання на місці”. В суспільстві сформувались умови, коли якісний розвиток соціальної педагогіки став не лише можливим, але й необхідним як механізм інтеграції науки і практики.
Маючи глибоке історичне коріння і передумови розвитку в світовій та вітчизняній практиці, соціальна педагогіка опирається на багатий арсенал ідей, положень і практикоорієнтованих розробок минулого століття і початку ХХ століття, які складають генетичну суть сучасної соціальної педагогіки, розкриваючи історикологічну послідовність і структурно – функціональну динаміку інтеграції соціально – педагогічних знань.
Соціальна педагогіка як самостійна наука і галузь освіти розвивалась і визрівала в умовах об’єктивного процесу диференціації наукових, у тому числі педагогічних знань.
Історико – педагогічний аналіз, ретроспективний погляд на соціальну педагогіку як феномен освіти, науки і культури дозволяє виділити, перш за все, актуалізацію на різних історичних етапах думки про цінність людини і відношення до неї. Уже в середині ХVI століття освіта розглядається як основа суспільного благополуччя ( Т.Мор, Т.Кампанелла ). Не дивлячись на абсолютизацію всесильності освіти, такий підхід, а також ідей свободи творчості, всезагальної освіти, права особистості на людську індивідуальність, принципи природо відповідальності, також, як культуровідповідальності, здійснили позитивний вплив на розвиток соціально – педагогічної освітньої парадигми ( Я.А.Каменський, Ж.Ж.Руссо, Д.Локк, К.А.Гельвецій ).
У ХVII – XIX століттях у європейській педагогіці принцип природо - відповідальності став основою багатьох теорій освіти під загальною назвою педагогічного натуралізму ( також відомий як теорія вільного виховання ).
Визначимо найбільш відомі підходи до принципу природо - відповідності:
виховання – це всестороній і гармонійний цілісний розвиток ( ранній період; Ж.Ж.Руссо і його послідовники );
розвиток людини в процесі виховання – це забезпечення її росту, задоволення і розвиток інтересів і потреб особистості ( Д.Дьюї та інші);
розвиток людини в процесі вільної реалізації ним своїх потенціалів, а виховання – це створення можливостей для самореалізації і само актуалізації (К.Роджерс, А.Маслоу, Г.Олпорт та інші).
Слід відмітити біхевіористичну концепцію в освіті, що сформувалась під впливом учених, які відносяться до „біхевіорестичної школи” в психології ( А.Вейс, Е.Торндайк, Д.Уотсон, У.Хантер та інші). Біхевіоризм виклав моделі поведінки людини, в основі яких – різні способи реакції на вплив навколишнього середовища. Пізніше, на початку ХХ століття, ці тенденції отримали розвиток і відображення у „реформаторській педагогіці” У,Джеймса, Д.Дьюї, В.Лая, Г.Кершенчитейнера. вираженням раціоналістичного напрямку в педагогіці вважається прагматична і непрагматична теорії навчання, орієнтованих на ідею прагматизму і виражених в підлеглості навчання головній меті – підготувати особистість, максимально успішну в соціальному і професійному плані. При цьому успішна кар’єра вважалась головною метою, яка виправдовує засоби. Прагматизм рекомендує уникати конфліктів з державою, заперечує далекі ідеали і завдання і проголошує раціоналізм основною технологією оптимальної поведінки людини.
У кінці ХІХ століття ідеї соціальної педагогіки, єдності освіти і середовища, соціальної освіти „проростали” у реалізації різних форм нестандартного навчання і виховання ( О.Вільман, П.Наторп, Р.Штайнер ).
Усі ці ідеї також знаходили своє відображення у вітчизняних соціально – педагогічних концепціях і розвитку дослідно експериментальної роботи. Принцип „пізнання і самопізнання людини”, погляд на особистість як на активного об’єкта освіти, інших видів життєдіяльності, з опорою на її здібності, можливості, переваги, інтереси, соціальну активність обґрунтували в своїх працях В.Водовоз, П.Каптарєв, П.Леегафт, М.Ломоносов, М.Неклюєв, В.Островський, М.Пирогов.
Основні положення соціально –педагогічної концепції освіти, відсутні К.Д.Ушинським і розвинуті його послідовниками М.Крофом, М.Бунаковим, Г.Ульяновим, А.Герлом, Л.Моздалевським, передбачають розвиток педагогіки сімейного виховання і розглядали процес освіти, виходячи з сутті людини, на антропологічних основах.
Поява нової теорії і практики вільного виховання ( К.Вентцель, В.Вернадський, Л.Толстой ) на основі розуміння взаємозв’язку природних і соціальних процесів сприяло закріплення думки про необхідність врахувати у процесі освіти справжнє місце людини в світі, розвивати в неї відповідальність за себе і оточуюче її середовище, в якому вона живе, працює, відпочиває.
Відмітимо, що в кінці ХІХ століття розвиток соціальної педагогіки було відповіддю на глибокі соціальні зміни, що охопили буржуазне суспільство – крах системи цінностей, норм, ослаблення виховних функцій сім’ї та інших соціальних зв’язків.
З цього часу став використовуватись широкий підхід до предмету педагогіки, йшло її збагачення соціальними ідеями, переглядалися взаємовідносини з соціальною практикою, посилилось соціальне бачення виховання, зросли інтереси до проблем соціалізації особистості, педагогіки соціальної роботи, соціального середовища.
У перші десятиріччя ХХ століття на розвиток соціальної педагогіки в світі ( особливо – в Германії та інших європейських країнах ) здійснив вплив так званий рух сетельмнтів. У США цей рух підтримував сім’ю з метою покращення її становища, розвивав ідеї допомоги общині, сусідам, соціальним товариствам. У ці роки отримав широке розповсюдження метод індивідуальної соціальної допомоги, як в США, так і в європейських країнах.
Ідеї соціальної педагогіки широко дискутувалися роки соціально – педагогічного рух 20 – х роках – особливо в Германії. Соціальну педагогіку стали розглядати як практику і теорію третього виховного простору ” чи поля ( окрім школи і сім’ї). З тих часів чи мало психологів намагались ввести ясність термінологічний хаос в сфері соціальної педагогіки і дати йому поняття точніше визначення.
Одні розцінювали соціальну педагогіку фактично як синонім загальної педагогіки лише з деякими особливими акцентами; інші – як синонім соціального виховання або соціально – політичних аспектів виховання. Треті розуміли як комплекс виховних установ з особливими завданнями. Деякі спеціалісти думали, що соціальна педагогіка, зберігаючи свою історичну традицію, є теорією соціальної допомоги лише дітям та молоді. Для інших вчення соціальна педагогіка – частина системи педагогічних наук поряд з сімейною педагогікою, шкільною педагогікою, дорослою педагогікою, педагогіку дозвілля, педагогікою для дітей з аномальним розвитком і т.д.
Частина спеціалістів надавала перевагу давати прагматичне визначення цьому поняттю – як виконання цілого ряду дій педагогічного характеру ( активностей ) в установах і організаціях поза сім’єю і школою.
Інші схильні були зводити функції соціальної педагогіки лише на різні групи осіб з відхиленням у поведінці.
У Росії соціальна педагогіка знайшла своє початкове відображення в доброчинному русі в сільських общинах, досвіді земських шкіл, в ідеї народності К.Д.Ушинського втіленої в діяльності земства; а на початку ХХ століття – у концепції та безпосередньому досвіді з моделювання соціально – педагогічної діяльності С.Т.Шацького, А.С.Макаренка. Цей досвід є основою методології особистісно середовищем взаємодій як найважливіших стимулів інтелектуального, світоглядного, естетичного, фізичного розвитку особистості.
Перевірена в процесі дослідно–педагогічної роботи на початку ХХ століття теорія соціальної детермінації освіти ( П.Блонський, М.Крупеніна, М.Кузін, О.Луначарський, П.Руденко, В.Шульгін, С.Шацький ) значно просунула розробку проблем соціальної педагогіки, доводячи взаємо- обумовленість впливу середовищ них факторів на розвиток особистості і будучи першою спробою основи „педагогіки середовища” в Росії.
Після другої світової війни, коли знову загострилась ситуація у світі і коли людські проблеми стали тільки складнішими і комплексними, посилилась тенденція актуалізації соціальної педагогіки. У багатьох країнах на порядок денний було виставлено питання про розвиток соціальної педагогіки як теоретичного базису професійної соціальної роботи. Проблеми допомоги окремому індивіду чи конкретній сім’ї, кожній людині, а також підготовки спеціалістів соціальної сфери потребували більш глибокого теоретичного обґрунтування і соціально – педагогічного забезпечення.
Історико – логічний аналіз становлення соціальної педагогіки і соціально – педагогічної освіт, проведений у динаміці, дозволяє прослідкувати тенденцію поступового розширення простору (функціонального поля ) соціальної педагогіки і соціально – педагогічної освіти.
У середині ХХ століття трактування ( інтерпретація, розуміння) функціонального поля соціальної педагогіки, її зв’язок з практикою, ( і, відповідно, характеристика научних категорій) зводилась до впливу на власне педагогічні сфери, заклади освітньої галузі, точніше – на дитячо – підлітковий контингент цих закладів.
До кінця ХХ століття простір соціальної педагогіки поступово розширюється і розглядається використовується у всій сукупності закладів соціальної сфери ( не лише власне освітніх, а й соціального захисту, охорони здоров’я, культури, органів правопорядку та ін.). Більше того, проявляється тенденція посилення орієнтації цих закладів на концепцію відкритості до оточуючого середовища, активізації інших суб’єктів соціуму, комерційних структур у модернізації суспільстві.
Характерно, що ще на початку 60 – х років ХХ століття Клаус Молленхауер, відомий німецький соціолог і педагог, визначив перспективу розвитку соціальної педагогіки – служити теоретичною основою в широкому соціальному просторі, бути стержневою змістовною основою в між організаційній координації усіх суб’єктів соціальної роботи.
У процесі розвитку різних ідей – соціально – інтегративних, соціально – критичних, психолого-соціальних, соціальних дій, комунікативної дії концепцій „повсякденності”, „життєвого світу” і інші – у другій половині ХХ століття вималювався загальний напрямок теорії розвитку соціальної педагогіки з орієнтацією на створення єдиної, інтегрованої, цілісної концепції, націленої на зміни, покращення соціальних відносин і поведінки людини.
Перед соціальною педагогікою було вже тоді поставлене завдання подолати педагогічну замкненість у рамках освітніх установ, вивести роль і функції на широкий шлях педагогічного аналізу соціального життя і конструктивного впливу на соціум. З іншої сторони. Підкреслювалось, що соціальна педагогіка не повинна розчинитись серед явищ суспільного життя (сімейного, шкільного і т.д.). Соціальна педагогіка в міру свого розвитку чітко виділяє свої, специфічні завдання і механізми вирішення проблем. Вона намагається врахувати конкретні умови соціального середовища, впливати на взаємодію структур в соціумі, місце і роль людини в цих умовах, її діяльність в конкретному середовищі.
У розвитку вітчизняної соціальної педагогіки в другій половині ХХ століття можна виділити три якісно відмінних етапи. Перший етап – 60 – ті роки, період накопичення досвіду, емпіричного пошуку, поява в соціально – педагогічній практиці робітників, соціально зорієнтованих на проведення соціально – педагогічної, багатопланової роботи в соціумі (організатор позакласової та позашкільної роботи школи, різні категорії робітників позашкільних установ, педагоги – організатори і вихователі, що працюють в закладах інших відомств: культури, спорту, житлово – комунального і соціального забезпечення, правоохоронних органів, у системі профсоюзів, гуртожитках і т.д.). Рівень соціальної педагогіки на цьому етапі умовно може бути визначений як організаційно – емпіричний.
На рубежі 70-80-х років, другому етапі, суспільна потреба, досягла передового досвіду, вивели проблему на якісно новий етап її вирішення. У країні почала розвиватися мережа різних комплексів і соціально – педагогічних, освітньо–культурних, фізкультурно–оздоровчих, сільських шкіл – комплексів і т.д. У їх діяльності, а також у створені молодіжних жилих комплексів, у роботі позашкільних установ, міжвідомчих клубів за інтересами, різновікових об’єднань за місце проживання у багатьох областях і містах країни сформувались і затвердились ідея цілеспрямованого накопичення соціально – педагогічного досвіду. В педагогічній науці цей період характеризується посилення уваги дослідників до проблем соціальної педагогіки, спробою осмислити і розглянути ідеї педагогіки середовища, проблеми протиріччя її розвитку в іншій соціальній ситуації стосовно даного етапу еволюції суспільства. Посилилась увага до соціальної сфери життя людей.
У Росії до кінця 80-х років (третій етап) були створенні всі необхідні умови для переходу від окремих осередків передового досвіду роботи на державний рівень вирішення проблем і для офіційного введення в 1991 році у країні інституту соціальних працівників і соціальних педагогів як модифікацій представників єдиної професії, покликаної забезпечити спеціалістами систему соціально – педагогічної підтримки і захисту населення.
Більше 50 вузів СРСР вже в 1990 році почали підготовку кадрів за спеціальностями „соціальна педагогіка”. Зараз їх більше 300.
Народження нової професії співпало з досить складним періодом в житті суспільства. Загострення уваги до людини, актуалізація проблем соціальної допомоги людям завжди були характерні для переломних етапів історії. У ситуації, що склалась, із заглибленням кризи суспільства, швидко збільшилась обездоленність значної частини сімей, груп населення, посилювалась соціальна напруженість. Все це зростало і поставило на чільне місце проблему пошуку шляхів докорінного матеріального і морально – духовного оздоровлення суспільства як гарантії задоволення потреб, захисту інтересів та прав особистості.
Очевидно, що вжиті заходи з соціального захисту населення приносили лише тимчасовий економічний і політичний ефект. Вони не могли протистояти інфляційним процесам, стрімкому росту числа людей, що потребували соціальної допомоги, при не достатку бюджетних коштів. Крім того, матеріальна допомога, як відомо, далеко не завжди ефективний захист, зросла потреба в докорінній змінні соціальної політики суспільства і держави, усуненні розбіжності соціальних, психологічних, педагогічних, медичних, правових мір, у зорієнтованості міжвідомчої системи служб соціального захисту в підтримку населення.
Офіційне введення нової професії, її високий суспільний імідж і статус, швидко зростаюча потреба у відповідних службах соціального захисту населення виявили мінімум дві групи проблем, вирішити які через критичну ситуацію необхідно в країні необхідно було в органічній взаємозалежності, оперативно і одночасно.
З одного боку, що називається, в „польових умовах” слід було розвивати теорію і практику; обробляти класифікаційні та етичні стандарти нової професії, пред’явленими в досвіді багатоликим „віялом”, набором її різновидів, напрямків; проектувати, консультувати і зразу втілювати ефективні моделі соціальних служб, які підходять для різни національних умов країни і здатні захищати найрізноманітніші верстви населення, груп, сімей, дітей.
Це, в свою чергу, у всій величі поставило проблему адекватних стандартів при доборі, підготовці, підвищення кваліфікації спеціалістів.
Поряд з формуванням базової системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах, особливо актуальним виявилось питання раціонального, науково обґрунтованого відбору цих спеціалістів з інших професій, які стали базовими для комплектування інститутів соціальних педагогів і соціальних працівників, проведення реєстрації і первинної реєстрації тих, хто вже працює в цій якості, не маючи поки спеціальної освіти.
І головною, вирішальною проблемою була проблема наукового обґрунтування і супроводу діяльності соціальних педагогів, соціальних працівників незалежно від їх відомчої підлеглості – проблема соціально – педагогічного забезпечення їх практичної діяльності і професійної підготовки. Ситуація, що склалася на початку 90 – х років, була парадоксальною і в країні, яка породила педагогіку середовища ще на початку століття і має найбагатші народні, національні традиції, завжди відрізнялось самобутністю і оригінальністю, гуманізмом і милосердям, яка володіє невичерпаними джерелами практичного досвіду соціально – педагогічної підтримки і де в соціальній сфері трудяться десятки, сотні тисяч ентузіастів, не було жодного спеціаліста професіонала. І у соціальній сфері вони були всього лише волонтерами, парапрофесіоналами.
Перевантаження ряду професій, яка спостерігалась як наслідок цього (учителів, лікарів, працівників міліції і т.д.) невластивими їм обов’язками, з одного боку, заважала повноцінному виконанні ними своїх безпосередніх професійних обов’язків; з іншого – заважала розвитку в країні самостійної професії, підготовці корпусу професіоналів різних галузей соціальної сфери.
Вихід на професійний рівень постановки соціальної роботи в країні – саме собою явище визначне, але, враховуючи, що цей процес до цього часу знаходився в нас на стадії „природного експерименту”, а точніше – створення своєї, вітчизняної науки і професії „соціальна робота”. Провідні спеціалісти країни, навіть найрозвинутіших в цій області, зараз стурбовані створенням саме такої науки. Вони підкреслюють, що такого роду дослідження мають бути комплексні, міждисциплінарні. Але при цьому особливий акцент робиться на тому, що дослідницькі спроби знайти універсальну, глобальну концепцію соціальної роботи мають трансформувати її в моделі для локального застосування (як у теорії, так і на практиці) та включати пошук соціально – педагогічного забезпечення різних сфер соціальної практики.
Соціально – політична ситуація, що склалася на межі ХХ – ХХІ століття, висунула, таким чином, соціальну педагогіку в самостійну галузь людинознавства в цілому, цінності і значимості якої визначається в сучасних умовах, з одного боку, загально соціальною потребою гуманізації відносин зміненої особистості та динамічного розвиваючого суспільства; з іншого – універсальною значимістю соціально – педагогічних знань у науковому забезпеченості усіх сфер соціальної практики, і у першу чергу – діяльності закладів соціальної сфери, системи соціальних служб.
У сучасних умовах здоров’я людей залежить від економічних ситуацій в суспільстві, від проведенням керівництвом держави соціальної політики, від екології, але і від малої групи людей, у рамках якої проживає людина. Звідси виникає завдання гуманізації середовища перебування, єдності населення, пошуку ефективності шляхів між сімейної, між поколінної, між сусідської, міжрегіональної інтеграції і кооперації з метою соціального влаштування соціального життя, виховання дітей, підтримки малозабезпечених верств населення.
Досить часто причини багатьох відхилень у поведінці людей ховаються в умовах життя, таких як бідність, безробіття, погане харчування, ненормальні житлові умови. Соціальна педагогіка, яка має за мету попередження соціальної, особистої, моральної деградації людини, сприяє вирішенню повсякденних, буденних, соціальних проблем індивіду, а значить, і суспільство в цілому. У даному контексті вона виступає, як практико – орієнтована наукова дисципліна, гуманна за своєю суттю.
В основі соціально – педагогічних досліджень, практичної діяльності лежить особистісно-орієнтований підхід, який вказує пріоритет людини в системі взаємовідносин „особистість – суспільство – держава”. Особистісно–орієнтовний підхід передбачає глибоке знання конкретного індивіду, його індивідуальних психологічних особливостей, стану здоров’я, потреб, інтересів; потреб, можливих відхилень; вміння аналізувати його діяльність, спостерігати і грамотно оцінювати спостережуваного і на рівні практичних умінь користуватися цими знаннями, опираючись на реалізацію її педагогічної технології.
Соціальна педагогіка як наука відрізняє особистісно–середовищний підхід до явищ, фактів, подій, що вивчаються, який вимагає глибоких знань середовища особистості, яке її оточує, та вміння врахувати його позитивні та негативні фактори.
Соціальна педагогіка базується на особистісно–діяльному підході, суть якого полягає у тому, що перетворення людини і оточуючого середовища можливо лише шляхом участі індивіда в особистісно і соціально значимій діяльності.
Для соціальної педагогіки, що свій зміст на наукову інтеграцію знань про людину, характерний міждисциплінарний підхід, який передбачає сумісну роботу різнопрофільних спеціалістів у наданні комплексної соціально – педагогічної допомоги людині.
Боковим каменем соціальної педагогіки, що вивчає особистість в контексті середовищ них взаємодій, є міжвідомчий підхід. На практичному рівні цей підхід вимагає у конкретні технології соціального партнерства, взаємодії та співробітництва різних відомств у вирішенні тієї чи іншої проблеми виховного і соціального плану.
Відмінною рисою соціально – педагогічних досліджень і практичної діяльності є проблемний підхід, суть якого полягає в тому, що об’єктами системного аналізу перш за все стає програма конкретної людини. При чому ця проблема розглядається в контексті взаємовідносин і взаємозв’язків індивіда як з внутрішнім середовищем, так і з зовнішнім середовищем.
Соціальна педагогіка в числі інших сучасних фундаментальних наук починає вивчати, досліджувати соціальні і педагогічні явища з інформаційних позицій, з позицій інформаційних відносин. Цей інформаційний підхід заключається в тому, що спочатку відбувається аналіз та синтез не предметів, а відношень в середини них і відносин із зовнішнім світом. Після класифікації внутрішніх відносин і властивостей і їх зовнішніх відносин за ознаками аналізується і синтезуються властивості на базі отриманої інформації (хоча і відносної).
Соціальна педагогіка, розглядаючи як цілісний інтегративний навчально-виховний простір, опирається на системний аналіз соціуму, всіх його структурних компонентів, це означає, що побудова будь – якої навчально -виховної системи не обмежується рамками школи, а охоплює всі види і форми неформального навчання і неорганізованого виховання.
Сукупність визначених підходів складає універсальний соціально – педагогічний метод наукового пізнання, що дозволяє розглядати соціальну педагогіку, як методологічну основу побудови виховних, освітніх і соціальних систем.
Соціальна педагогіка базується на певних принципах, які випливають із закономірностей і особливостей організації цілісного навчально – виховного процесу. Назвемо найбільш основоположні з них.
Принцип соціально – історичної обумовленості. Виходячи з даного принципу, джерела розвитку особистості слід шукати в конкретно – історичних і соціокультурних умовах розвитку суспільства, притаманних йому ідеалах, цінностях, переконань, суспільно схвалених нормах поведінки. Даний принцип підкреслює значну роль конкретної мікросфери у формування особистості, необхідність бачити в середовищ них факторах витоки інтелектуального, морального, фізичного, психологічного та соціального розвитку особистості, особливості її неповторного внутрішнього світу.
Принцип соціальної спадковості, що передбачає необхідність врахувати у вихованні і навчанні традиції, звичаї, погляди оточуючого людини суспільства з моменту його народження, які передаються від покоління до покоління і під впливом яких відбувається процес формування особистості, національних особливостей, природних задатків особистості.
Принцип педагогічної цілісності. Згідно з цим принципом кожне педагогічне явище необхідно розглядати в його взаємозв’язку з іншими процесами. Суть принципу цілісності полягає в тому, що найзначніші успіхи пізнання пов’язанні не лише з відкриттям елементів цілісного об’єкту та описами його властивостей, але й з визначанням специфічних властивостей цілого. Принцип цілісності передбачає неможливість зведення складного до простого, цілого до частини, наявність у цілісного об’єкту – особливості, середовища, соціуму – таких властивостей і якостей, які ніяк не можуть бути притаманні його складовим частинам. Даний принцип передбачає єдність моральних відносин, норм поведінки, організованих сім’єю, школою, регульованих через суспільну думку, соціальний контроль жителів міста, села.
Принцип пріоритету сім’ї. Сім’я розглядається як інститут соціальної особистості, де закладаються і формуються базові цінності, життєві ідеали, норми поведінки, спілкування, відносини до людей, природи і праці. У рамках інших суспільних структур здійснюється соціалізація. Їх соціальна роль зводиться до доповнення та коректування виховання, отриманого в сім’ї.
Принцип гуманістичних цінностей. Цей принцип визначає гуманістичну направленість соціальної педагогіки, яка базується на перевазі таких принципів у вихованні, як доброта, милосердя, совість, працелюбність, відповідальність, соціальна справедливість.
Принцип відкритості передбачає роботу соціальних інститутів, як відкритих соціально – педагогічних систем з реалізацією соціально – педагогічних функцій, широкими соціальними контактами з середовищем найближчого оточення, гуманізації професійної діяльності, різносторонніми формами соціальної та педагогічної допомоги тим, хто її потребує.
Принцип соціальної активності особистості, який розглядає особистість як об’єкт і суб’єкт перетворюючої діяльності, а соціально – педагогічну діяльність у відкритому середовищі як головний фактор оволодінням досвідом суспільних відносин. Він передбачає активне застосування знань, умінь, життєвого досвіду особистості в суспільно – корисні роботі, спрямованій на зміни оточуючого середовища.
Соціальна педагогіка має свою модель підходу до вирішення виховних, освітніх, соціальних проблем. Не можна опиратись лише на педагогічні фактори і вводити в педагогічну практику чисто педагогічні розробки без врахувань конкретних умов соціального середовища, місця чи ролі людини в цих умовах, його діяльності в конкретно історичному середовищі.
Суть та об’єктно-предметна область соціальної педагогікиСоціально – економічні та історичні передумови і провідні сучасні тенденції розвитку соціальної педагогіки дозволили обґрунтувати її композиційне „триєдинство” як науки, соціальної практики та соціально – педагогічної науки. При цьому най значнішим та найконструктивнішим нам здається такий підхід до розгляду розвитку процесу соціальної педагогіки, який не лише виділяє ті чи інші етапи, їх хронологічні рамки, а розглядає динаміку суттєвих основ соціальної педагогіки, у тому числі основних її наукових категорій. Ці пріоритети в свою чергу відбилися на підвищення ролі самої сучасної педагогіки в педагогічному забезпеченні соціальної практики як науки, яка інтегрує знання про систему цілеспрямованої педагогічно організованої підтримки життєвих сил людини, розумної побудови її відносин з оточуючим світом і людьми, само собою на основі ініціативної активності та моральної самоорганізації життя в конкретному соціумі.
Це призначення соціальної педагогіки як науки закладено в її предметі. Не дивлячись на різноманітність непорозуміння об’єктивно – предметної області соціальної педагогіки, більшість спеціалістів сходяться в тому, що об’єктом соціальної педагогіки розглядається педагогіка відносин у соціумі цілісна система соціальних відносин, а її предметом – процес педагогічного впливу на соціальні взаємодії індивіда протягом усіх вікових періодів життя і в різних сферах його мікро середовища, його багатогранної соціальної життєдіяльності, на всю сукупність соціальних відносин.
Таким чином, основним призначенням соціальної педагогіки як галузі науки, що має в якості свого об’єкту цілісну систему соціальних взаємодій людини, є реалізація наступних завдань:
закласти основи педагогічного мислення в різних суб’єктах соціуму, акцентуючи особливу значимість і сучасній соціальній ситуації використання і розвитку людського ресурсу як головної цінності країни;
формувати здібності та вміння розуміти в соціальній практиці ефективні рішення, адекватні конкретним особистісно–середовищним ситуаціям;
розробляти реальні механізми використання і приведення в рух потенціалу людського ресурсу, опираючись на відповідну мотивацію, яка ініціює діяльність людини (сім’ї, групи), відповідає її (їх) потребам і керує цією діяльністю;
повноцінно використовувати можливості сім’ї, інших соціальних інститутів, мікросередовища особистості і соціуму в цілому в забезпеченні турботи про права особистості, розвиток її інтересів і можливостей, захисту духовності людини і підвищення якості життя.
Як наука, яка входить в структуру людинознавчих наук, соціальна педагогіка відтворює у неповторному конкретному значиме загальне. І як науковий напрямок, і як область практичної діяльності, і як освітня галузь вона здійснює масштабний комплекс різних соціальних функцій багаторівневого підходу, багатогранних за своєю суттю. Вся сукупність цих соціальних і наукових функцій орієнтована на соціально – педагогічну підтримку населення в становленні нових цивілізованих умов життя, що забезпечують культурну взаємодію і спілкування, духовне самовизначення і індивідуальне соціокультурне усвідомлення.
Будь – яка наукова галузь повинна виробляти свої, специфічні інструментальні механізми взаємозв’язку з практикою, здійснювати вплив на розвиток практики, соціальну педагогіку ми відносимо до ряду наук, які мають діяльніший характер такого механізму. Опираючись на знання ряду інших наук (філософія, соціологія та інші), вітчизняна соціальна педагогіка володіє достатньо відпрацьованими на практиці механізмами впливу на соціальні відношення, в якості якої виступає соціально – педагогічна діяльність, яка має свою специфіку, характерне саме для педагогіки соціальної як самостійної галузі наукових знань.
Ця специфіка полягає, перш за все, у тому, що як область практичної соціально – педагогічної діяльності соціальна педагогіка розглядає „особливість в середовищі”, „особливість в ситуації”, в системі соціальних відносин. Вона конкретизує положення загальної педагогіки і інших людинознавчих дисциплін в особистісно–середовищному контексті, вивчає людину в системі його соціальних відносин і впливу на їх гармонізації.
Соціальна педагогіка розглядає завдання, зміст, способи і засоби впливу на поведінку і на відношення людини в суспільстві, в різних умовах соціального життя, середовища. У цьому смислі поняття „соціальна педагогіка” правомірно інтерпретувати як педагогіку соціальної діяльності.
З позиції загальної теорії діяльності, яка розглядається на міждисциплінарному рівні, в педагогіці вона характеризується як найважливіша форма виявлення активного відношення людини до оточуючої дійсності. В діяльності розвиваються відчуття, сприймання, процеси пам’яті, мислення, уяви, формуються знання, набувається життєвий досвід, тобто створюються внутрішні умови для розвитку самої діяльності, збагачення її змісту, виникнення її нових видів і форм.
У вивченні механізмів впливу мікросередовища на особистість психологи важливу роль віддають так званій соціальній ситуації розвитку (Л.С.Виготський), яку Л.І.Божович визначає як те особливе поєднання внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов, яке є типовим для кожного вікового етапу і обумовлює динаміку психологічного розвитку протягом відповідного вікового періоду, а також якісно нові специфічні психологічні утворення, яке виникло до його кінця.
На кожному етапі формування особистості складається певна специфічна соціальна ситуація її розвитку, специфічна психологічна позиція індивіду. І сукупності всі сфери життєдіяльності людини складають мікросоціум особистості як одне поле її соціальної активності.
Особистість, розвиваючись у конкретній соціальній ситуації „не виковується по частинам” (А.С.Макаренко). Процес формування особистості передбачає розгляд всієї сукупності соціальних відносин, цілісної системи життєдіяльності людини, певних засобів і способів реалізації можливостей різних соціальних інститутів.
Висновки
Порівняльний аналіз розвитку і становлення соціальної педагогіки і соціально – педагогічної освіти, проведений спеціалістами соціальної сфери у світовій практиці, дозволяє виділити ряд позицій пов’язаних із специфікою розвитку самої соціальної сфери в нашій країні.
Розвиток теорії і практики в соціальній сфері в нашій країні значно відрізняється від більшості зарубіжних країн. Навіть підготовка спеціалістів для освітньої галузі як напрямку соціальної сфери здійснювалась поза функціонального взаємозв’язку з підготовкою спеціалістів інших складових соціальної сфери (охорони здоров’я, культури, соціального захисту, спорту, безпеки, охорони прав особистості), що вкрай негативно продовжує відбиватися на рівні якості освіти, рівні активності, функціональної грамотності, професійної компетентності спеціалістів кожної галузей соціальної сфери в цілому.
У світовій теорії і практиці прийняте намагання здійснити практичну діяльність і професійну освіту спеціалістів усіх галузей соціальної сфери за змістом, технологіями, механізмами реалізації сумісно, в єдиній системі, або узгоджено.
У більшості країн (США, Великобританія, Німеччина, Швеція, Швейцарія та інших) на етапі становлення соціальної сфери пріоритетом віддавався курсовій системі підготовки спеціалістів, і лише після апробації програм, навчально – методичних посібників та інших матеріалів розвилась мережа базової (вузівської) система підготовки спеціалістів соціальної сфери, причому не лише в педагогічних інститутах, але і в університетах, юридичних, інших гуманітарних вузах, а також у спеціальних школах соціальної педагогіки, соціальної роботи; відмічено при цьому, що навіть з відкриттям факультативів, вузів – додаткової професійної освіти , професійна освіта в соціальній сфері ставала все потрібною в зв’язку з необхідністю постійної та оперативної орієнтації спеціалістів у динамічно зміненому соціумі.
Потужній потенціал російської моделі соціальної сфери закладений у її психолого–педагогічній складовій, яка в інших країнах присутня, але не так глибоко і обґрунтовано.
Суспільно – політична значимість соціальної педагогіки взаємообумовлена сьогодні дослідженнями соціального середовища, соціальних факторів, їх впливу на особистість, на процес її виховання, освіти, розвитку, соціального захисту обумовлена рядом причин.
По-перше, інтерес до соціальних мікро процесам пояснюється підвищеним інтересом до людини, визнанням ролі людського фактору у всіх економічних і соціальних перетворюваннях, намаганням людей глибше пізнати самих себе і оточуючий світ.
По-друге, індивідуальний внутрішній світ людини формується в залежності не лише від загальних матеріальних, політичних і соціальних відносин у рамках всього суспільства, але і в значній мірі від безпосередніх, конкретних умов, системи цінностей, традицій і правил, які існують у малій групі, під впливом прямих контактів з близькими людьми. Індивідуальна, неповторна своєрідність будь-якої особистості складається під впливом як спадковості, так і соціального середовища, в їх діалектичній єдності.
По-третє, сучасна соціальна ситуація обумовила зростання ролі соціальних товариств у великих соціальних процесах. Вона вимагає об’єднання людей з метою найбільш ефективного вирішення їх соціальних проблем. Вивчення макросоціального оточення особистості допомагає вірніше визначити соціально – психологічні механізми, комплекс факторів, які сприяють виживанню особистості в експериментальній ситуації. При цьому в центрі уваги повинні бути не лише соціально – історичні, соціально – економічні умови, що є основним фактором, що обумовлює процес виховання і розвитку людини, - сім’єю, школою, різними дитячими об’єднаннями, трудовими колективами, традиціями і духовними цінностями.
Соціальна педагогіка має свою модель підходу до вирішення основних виховних, освітніх, соціальних проблем. Не можна опиратися лише на педагогічні факти і використовувати в педагогічній практиці чисто педагогічні розробки без урахування конкретних умов соціального середовища, місцях і роль людини в цих умовах, її діяльності в конкретному соціально – історичному середовищі.
Цілком очевидно, що перетворене в соціумі, що відбуваються, їх глибина і гуманістична спрямованість на покращення якості життя кожного громадянина багато в чому залежить від повноцінного забезпечення полі функціональної діяльності всіх інститутів і суб’єктів соціальної сфери, від своєчасного визначення її стратегій і ефективного використання технологій втілення їх в конкретних видах і формах соціально – педагогічної діяльності.
Література
Актуальные проблемы социального воспитания / под ред. Т.Ф. Яркиной, В.Г. Бочаровой. – М – Запорожье , 1990 г. – стр. 11-12
Педагогіка / Н.П.Волкова : пос. – К., 2001.
В.М.Галузяк, М.І.Сметанський, В.І.Шахов / Педагогіка: навч. пос. – м.Вінниця, 2003 р.
Дистерев А. / Избр. пед. соч. – М., 1956 г.
Дьюи Д. / Школа – общество – М., 1925 г.
М.В. Левківський / Історія педагогіки. – К., 2006 р.
І.П. Подласый / Педагогика : 100 вопросов – 100 ответов. – М., 2001 г. – стр.347-357.
В.С.Соловьев / Сочинения в 2 – х томах : - Т.1 – 1998 г.