Курсовая работа: Особливості та значення поеми Вергілія "Енеїда" в літературному процесі

Славетний автор книги "Життя дванадцяти цезарів" Светоній через сто років після смерті поета відтворив його образ, спираючись на перекази. Він писав, що Вергілій був високого зросту, чорнявий і кістлявий. При цьому зазначав, що вигляд у поета скоріше селянина, аніж людини вищих кіл.

Опис Светонія схожий із мозаїчним портретом Вергілія, датованим І ст. н.е. і вивезеним із міста Суса. Тепер він зберігається в музеї Бардо в Тунісі. На суській мозаїці зображена людина, зовнішній вигляд якої позбавлений тієї витонченості, що за Августа була властива вершкам римського суспільства і подекуди набувала форм франтівства. На портреті поет сидить дуже прямо, коротко підстрижений. Погляд у нього глибокий, зосереджений.

По обидва боки від Вергілія — музи. Напевне, це й було омріяним товариством поета. Суєта світського життя його обтяжувала. Традиція зображує Вергілія такою сором'язливою, позбавленою честолюбства людиною, що стає зрозумілою метаморфоза, яка відбулася з ім'ям поета. У пізній античності виникло, а з середні віки поширилося написання його імені як "Віргілій" від латинського слова virgo, яке означає "дівчина".

Про скромність Вергілія і високу вимогливість до себе свідчать і такі факти: свій кращий твір — поему "Енеїда" — поет вважав невдалим і намагався його спалити. У своєму заповіті він просив не видавати нічого з того, що не було видане раніше. І тільки завдяки розпорядженню Августа поема була видана.

За переказами, Вергілій склав епітафію, в якій натякав на три основні теми свого поетичного життя: "...Оспівував пасовиська, села, вождів" [1, с. 203].

Перша поетична збірка Вергілія "Буколіки" — своєрідне відкриття так званої пастушої теми у римській поезії. У перекладі з грецької "буколіки" — це пісні волопасів (саме кий і був їхнім необхідним "знаряддям праці"). Буколічні жанри, в яких життя пастухів подається в рожевому світлі, розроблялись у грецькій літературі Феокрітом. Наслідуючи його, Вергілій став першим римським поетом. Основні мотиви збірки — уславлення спокійного пастушого життя, миру, який приніс "владика Риму" [1, с. 204], роздуми над майбутнім держави і всього людства. До написання буколічних поезій митця спонукали і причини особистого характеру: алегоричний підтекст дозволяв автору подякувати Октавіану Августу за повернення маєтку, який колись конфіскували для ветеранів армії. Та найголовніша заслуга Вергілія, безперечно, в тому, що він звеличив звичайну людську працю, котра приносить задоволення, спокій та впевненість у прийдешньому дні.

Тема праці продовжується в поемі про сільське господарство. "Георгіки" землеробські пісні. Вергілій починає роботу над нею за порадою друга імператора і свого покровителя Мецената, ім'я якого стало крилатим на позначення захисника науки та мистецтва. Поема складається з 4 частин, в яких автор розповідає про рільництво, садівництво, тваринництво і, нарешті, про бджільництво. Уважний читач побачив би чимало спільного у поемі Вергілія з епосом грецького поета кінця VIII — початку VII ст. до н.е. Гесіода "Робота і дні". Але ця спільність обмежується лише тематикою й жанром.

Практичні, поради Вергілія чергуються з описами природи, міфологічними та історичними оповіданнями. Поет зазначає, що праця в його розумінні — це головна рушійна сила прогресу й самого життя. Отже, землеробські пісні Вергілія доповнюють пастуші, творячи гімн людині й мирній праці.

Останньою поемою Вергілія і твором усього його життя стала поема "Енеїда".

1 ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ВЕРГІЛІЯ

Публій Вергілій Марон народився й у 70 р. до н.е. у Північній Італії, у селі Анди, біля Мантуї. Освіту одержав у Кремоні й у Римі. Однак вже в 42 р. він повернувся додому, тому що не був розташований до міського життя, а любив просте життя в глухій провінції.

Життя поета припадає на важкі для Риму часи.

Всього за рік до народження Вергілія Рим став свідком справжньої війни рабів проти держави — повстання під проводом Спартака, яке було жорстоко придушене. А далі розпочалася запекла боротьба між так званими оптимами — керівниками сенаторської партії, ідеологом якої був Ціцерон, та популярами, на чолі яких стояв Гай Юлій Цезар. Розпався перший тріумвірат (колегія із трьох осіб, які призначалися або обиралися із спеціальною метою) — союз Помпея, Красса і Цезаря. Тривало протистояння між Цезарем і Помпеєм. Рим вступав у криваву смугу громадянської війни.

Після того як Юлій Цезар, порушивши заборону римського сенату, перейшов зі своїми військами річку Рубікон, почалася громадянська війна. Це сталося у січні 49 року до н.е., і тільки після трьохлітніх війн з помпеяйцями в Африці та Іспанії Цезар повернувся в Рим єдиновладним правителем держави.

А в цей час Вергілій був школярем спочатку у Кремоні, а потім — Мілані. П'ятнадцятирічним юнаком він вирушив у Рим, де став учнем відомого ритора Епідія. У школі отримували освіту представники визначних римських сімейств, і дружні зв'язки, що виникли за роки навчання, певною мірою забезпечили поетові положення у вищому товаристві [2, с. 164].

Октавіан, племінник Цезаря, якого той незадовго до своєї смерті усиновив, теж навчався у цій школі. Майбутній імператор Август через роки проніс особисту приязнь до Вергілія, нерідко допомагав йому у скрутні хвилини.

У фатальному 44 році до н.е. організовується змова, і Цезар гине. Починається період міжусобних воєн та політичних переворотів, які через багато століть стануть матеріалом шекспірівських драм. Октавіан за будь-яку ціну прагне здобути владу. Він навіть заключав союз із недавніми супротивниками, полководцями Цезаря Антонієм і Лепідом, заплативши головою лідера сенаторської партії, знаменитого оратора Ціцерона. Так складається другий тріумвірат. Хвиля жорстоких репресій прокотилася Римом: до страти і конфіскації майна було приречено майже 300 сенаторів і понад 2000 вершників — представників грошової аристократії.

Не було єдності й серед тріумвіраторів. Врешті-решт, суперництво молодого Октавіана й Антонія, котрий мріяв стати царем Єгипту, завершилося битвою при Акції у 31 році до н.е. Антоній і його дружина, єгипетська цариця Клеопатра, закінчили життя самогубством. Єгипет перетворився на ще одну римську провінцію, а Октавіан став повновладним правителем Римської держави. Він став носити звання принцепса — першого серед громадян, засвідчивши цим кінець аристократичної республіки.

Здається, нічого дивного у такому "черговому" пророцтві немає. Так, саме черговому. Адже за часи Вергілія будь-які гадання та віщування були в моді, й багато хто до них прислуховувався. Наприклад, за свідченням Светонія, Фігул — автор численних книг про гадання, астрологію і сни, дізнавшись про час народження імператора Октавіана Августа, "оголосив", що народився повелитель усієї земної кулі. А якщо врахувати, що Фігул — не звичайний римський обиватель, а претор (значна посадова особа), то подібне пророцтво можна розцінювати як засіб досягнення вищого щабля посадової драбини. У свій час полководець Помпей, посилаючись на те, що чув грім із неба, розпустив народні збори і цим самим перешкодив призначенню свого супротивника Катона Молодшого претором. Пізніше, коли Цезар збирався у похід проти парфян, у всіх на вустах було пророцтво, знайдене в "сивіллиних книгах", нібито парфяни можуть бути переможені тільки царем: розповсюдження цього пророцтва в Римі мало полегшити Цезарю перехід до монархії [2, с. 167].

Світову славу Вергілію принесли такі його твори: «Буколіки» («Пастушачі вірші») і «Еклоги» («Обрані вірші»), а потім «Георгіки» («Землеробські вірші») і особливо «Енеїда». «Буколіки» писалися в 42—39 р., «Георгіки» —в 37—30 р. і «Енеїда» —у 29—19 р.

Чому ж зміст четвертої еклоги з "Буколік" Вергілія викликав такий жвавий інтерес як у сучасників, так і у пізніших коментаторів його творчості?

Вже в античності намітилися дві основні лінії її тлумачення — історична і міфологічна. З погляду історії Вергілій присвячує свій твір ще ненародженому немовляті в якійсь можновладній римській родині. Нею могла бути і родина Октавіана, і родина Антонія, і, врешті-решт, — самого адресата еклоги — Асінія Полліона. Прихильники міфологічного погляду вважали, що автор пророкує народження людини-бога, з яким пов'язане оновлення світу. Вже давні християни бачили в цій еклозі розповідь про народження Христа, за що в Середні віки Вергілій був канонізований і оголошений "християнином до Христа".

"...і дзвін гучних його поем

Донині сниться нам риданнями Дідонн,

Бряжчанням панцирів і сплесками трирем" [2, с. 169].

2 ПОЕМА «ЕНЕЇДА»

Світову славу приніс Вергілію великий твір — героїчна поема «Енеїда». Як показує сама назва цього твору, тут знаходимо поему, присвячену Енею. Еней був сином Анхіса і Венери, Анхіс же — двоюрідний брат троянського царя Пріама. В «Іліаді» Еней виступає багато разів в якості найвизначнішого, троянського вождя, першого після Гектора. Вже там він користується незмінним розташуванням до себе богів, а в «Іліаді» говориться про наступне царювання його і його нащадків над троянцями. В «Енеїді» Вергілій зображує прибуття Енея зі своїми супутниками після падіння Трої в Італію для заснування римської держави. Вся ця міфологія, однак, не дана в «Енеїді» цілком, тому що заснування Риму віднесено до майбутнього і про нього даються тільки пророцтва. Створені Вергілієм дванадцять пісень поеми носять сліди неповної доробки (так, наприклад, деякі віршовані рядки залишилися недокінченими). Мається цілий ряд протиріч і по змісту. Вергілій не хотів у такому виді видавати свою поему і перед смертю велів її спалити. Але за розпорядженням Августа, ініціатора цієї поеми, вона все-таки була видана після смерті її автора [3, с. 214].

2.1 Сюжет поеми

Сюжет поеми складається з двох частин: перші шість піснею поеми присвячені мандрам Енея від Трої до Італії, а другі шість — війнам Енея в Італії з місцевими племенами. Вергілій дуже багато в чому наслідував Гомеру, так що першу половину «Енеїди» цілком можна назвати наслідуванням «Одиссеї», другу ж — «Іліаді» [4, с. 362].

Пісня I після короткого вступу розповідає про переслідування Енея Юноною і про морську бурю, в результаті якої він зі своїми супутниками прибуває в Карфаген, тобто до Північної Африки. Венера просить Юпітера допомогти Енею затвердитися в Італії, і той їй це обіцяє. У Карфагені Енея підбадьорює сама Венера, що з'явилася йому у виді мисливиці. Меркурій спонукує карфагенян люб'язно прийняти Енея. Еней являється перед Дідоною, царицею Карфагена, і та влаштовує урочистий бенкет на честь прибулих.

Пісня II присвячена розповідям Енея на бенкеті у Дідони про загибель Трої. Еней докладно оповідає про підступництво греків, що не могли протягом 10 років захопити Трою і зрештою прибігли до небувалої хитрості з дерев'яним конем. Троя була спалена грецькими воїнами, що вийшли вночі з нутра дерев'яного коня. Пісня насичена безліччю драматичних епізодів.

Пісня III — продовження розповіді Енея про його мандри. Еней попадає у Фракію, на Делос, на Крит, на Строфадскі острови; але під впливом різних застрашливих подій він ніде не міг знайти для себе пристанища. Тільки на мисі Акції були улаштовані ігри на честь Аполлона, і тільки в Епірі він був зворушливо зустрінутий Андромахою, що вийшла тепер заміж за Гелена, іншого сина Пріама. Різні обставини заважають Енею затвердитися в Італії, хоча він благополучно минає Сциллу і Харибду, а також циклопів. У Сицилії вмирає Анхіс.

Пісня IV присвячена знаменитому роману Дідони й Енея. Дідона, захоплена подвигами Енея, прагне вступити з ним у шлюб, у чому їй допомагає Юнона. Енею же має бути велике майбутнє в Італії, куди його направляють самі боги, і він не може залишитися в Дідони. Коли флот Енея відпливає від берегів Африки, Дідона, із прокльонами Енею і передвіщаючи майбутні війни Рима з Карфагеном, кидається в палаюче багаття і простромлює себе мечем, що подарував їй Еней.

У пісні V Еней вдруге прибуває в Сицилію, де проводять ігри на честь померлого Анхіса. Однак Юнона не припиняє свого підступу у відношенні до Енея і через Іриду спонукує троянських жінок підпалити його флот; по молитві Енея до Юпітера ця пожежа припиняється. Заснувавши в Сицилії місто Сегесту, Еней направляється в Італію.

Пісня VI зображує прибуття Енея в Італію, зустріч його з пророчицею Сивілою у храмі Аполлона в Кумах і одержання від неї поради для спуску до підземний світу, щоб довідатися там від Анхіса пророцтво про своє майбутнє. Скерований Сивілою Еней спускається в підземний світ, що зображений у Вергілія дуже докладно. Їх зустрічають спочатку різні чудовиська, потім Харон, страшний перевізник через ріку Ахеронт, потім їм приходиться приспати Цербера і зустріти незлічиму безліч тіней, і між іншим тіней добре відомих померлих. У Тартарі, найглибшому місці підземного царства, випробують вічні мучення знамениті міфологічні грішники такі, як зухвалі Титани, бунтівники Алоадів, безбожник Салмоней й інші. Минаючи палац Плутона, Еней і Сивіла попадають у Елісіум, тобто в область, де блаженно проводять своє життя праведники і де Еней зустрічає Анхіса, що показує всіх майбутніх нащадків його і дає поради щодо війн в Італії. Після цього — повернення Енея на поверхню землі.

Друга частина «Енеїди» зображує війни Енея в Італії за своє твердження там заради заснування майбутньої римської держави [4, с. 363].

У пісні VII Еней, що вступив у Лаціум, дістає згоду царя цієї країни Латина на шлюб з його дочкою Лавинією. Однак Юнона, постійна противниця Енея, руйнує цей шлюб і відновлює проти Латина інше італійське плем'я, рутулов, з їх вождем Турном. Латин іде від влади, а через підступ Юнони відбувається розрив між Енеєм і жителями Лаціума, на сторону яких переходять ще 14 інших італійських племен.

У пісні VIII Турн укладає союз з Діомедом, грецьким царем в Італії, а Еней — з Євандром, греком з Аркадії, що заснували місто, якому призначено було стати згодом Римом. Син Євандра Паллант разом з Енеєм просить допомоги в етрусків, що повстали проти свого царя Мезенція. На прохання Венери її чоловік Вулкан виготовляє для Енея блискуче озброєння і щит високомистецької роботи з картинами майбутньої історії Риму.

Пісня IX — опис війни. Рутули під очоленням Турне уриваються в троянський табір, щоб спалити кораблі, але Юпітер перетворює ці кораблі в морських німф. Дуже важливий епізод із двома троянськими воїнами — друзями Нісом і Євріалом, що хоробро захищають вхід у троянський табір, але гинуть після розвідки, зробленої ними в таборі рутулів. Після цього Турн знову уривається в троянський табір і після жорстокої битви непошкодженим повертається додому.

У пісні X — новий жорстокий бій між ворогами, вже з участю Енея, що до цього часу знаходився в етрусків. Бій не в силах припинити навіть Юпітер. Турн пручається висадженню Енея на берег і вбиває Палланта. Турна захищає його покровителька Юнона. Та Еней вбиває Мезенція і його сина.

У пісні XI — поховання убитих троянців, нарада і сварка Латина і Турна. В результаті войовничий Турн бере верх над Латином, що пропонували перемир'я з троянцями. Далі — виступ амазонки Камілли на стороні рутулів, що кінчається її загибеллю і відступом рутулів.

Пісня XII в основному присвячена єдиноборству Енея і Турна, що зображується в урочистих тонах, з різними уповільненнями і відступами. Юнона припиняє переслідувати Енея, і Турн гине від руки останнього.

«Енеїда» не була закінчена Вергілієм, у ній немає зображення тих подій, що відбулися після війни троянців і рутулів: примирення й об'єднання латинян із троянцями, відкіля і почалася історія Риму; одруження Енея на Лавинії; появи в них сина Іула; появи в потомстві Іула братів Ромула і Рема, від яких пішли перші римські царі [4, с. 364].

2.2 Історична основа появи «Енеїди»

Історичною основою появи «Енеїди» був грандіозний ріст Римської республіки і надалі Римської імперії, ріст, що вимагав для себе як історичного, так і ідеологічного обґрунтування. Але одних історичних фактів у подібних випадках буває мало. Тут завжди на допомогу приходить міфологія, роль якої в тому і полягає, щоб звичайну історію перетворювати в чудо [5, с.201]. Таким міфологічним обґрунтуванням усієї римської історії і з'явилася та концепція, яку використовував Вергілій у своїй поемі. Він не був її винахідником, а тільки деякою мірою реформатором, а головне, її талановитішим виразником. Мотив прибуття Енея в Італію зустрічається ще в грецькій ліриці VI ст. до н.е. Стесіхора. Грецькі ж історики Гелланік (V ст.), Тимей (III ст.) і Діонісій Галікарнаський (I ст. до н.е.) розвинули цілу легенду про зв'язок Риму з троянськими переселенцями, що прибули в Італію з Енеєм. Римські епічні письменники і історики теж не відставали в цьому відношенні від греків, і майже кожний з них віддавав ту чи іншу данину цій легенді (Невій, Енній, Катон Старший, Варрон, Тит Лівій). Вийшло так, що Римська держава заснована представниками одного із самих поважних народів стародавності, а саме троянцями, тобто фригійцями; при цьому Август, як усиновлений Юлієм Цезарем, восходив до Іулу, сину Енея. А вже відносно Енея весь античний світ ніколи не сумнівався, що він був сином Анхісу і самої Венери. Так Рим обґрунтовував свою могутність. І міфологія тут як не можна до речі, оскільки враження від грандіозної світової імперії придушувало розуми і не хотіло миритися з низьким і, так сказати, «провінційним» походженням Риму.

Звідси випливає і весь ідейний зміст «Енеїди». Вергілій хотів у самій урочистій формі прославити імперію Августа; і Август дійсно виходить у нього спадкоємцем древніх римських царів і має своєю прародителькою Венеру. В «Енеїді» (VI) Анхіс показує Енею, який прийшов до нього в підземний світ всіх славних нащадків, що будуть керувати Римом, царів і суспільно-політичних діячів.

«Енеїда» є не просто похвалою Августові й обґрунтуванням його імперії, але і твором патріотичним та глибоко національним. Звичайно, не існує ніякого патріотизму без усякої соціально-політичної ідеології; і ця ідеологія в даному випадку є прославляння імперії Августа. Проте прославляння це дається в «Енеїді» в настільки узагальненому виді, що відноситься вже до всієї римської історії і до всього римського народу. По думці Вергілія, Август є тільки самим ярким представником і виразником усього римського народу [6, с.109].

Помітимо, що з формальної точки зору ідея троянського походження Риму знаходиться в повному протиріччі з італійською ідеєю. По одній версії, римські царі походять від Енея і, отже, від Венери, а за іншою версією, вони — від Марса і Реї Сильвії. Додамо до цього, що в самій «Енеїді» чисто італійський патріотизм представлений надзвичайно виразно. Сила, могутність, хоробрість, загартованість у боях, відданість батьківщині у італійців різко протипоставлені в передсмертній мові Нумана фрігійської зніженості, схильності до естетичних задоволень, млявості і лінощам. Сам Юпітер і в пісні I і в пісні XII має намір створити римську державу на основі змішання італійців і троянців, але з явною перевагою італійців, тому що ні вдач і звичаїв, ні мови, ні імені троянців римський народ не сприйме, а сприйме, за словами Юпітера, тільки їх кров. (Грубість і загартованість італійців вдало демонструється, наприклад, тим, що італізований грек Євандр укладає Енея спати на сухе листя і ведмежу шкіру.) Отже, в остаточному виді ідеологія Вергілія робить римських царів теж від Марса і Реї Сильвії, але розуміє це останнє вже як нащадок Енея, а не як споконвічну італійку (слідом за Невієм і Еннієм, що роблять Рею Сильвію навіть не віддаленим нащадок Енея, та прямо його дочкою). Тим самим Вергілій хоче об'єднати здорову, міцну, але грубу італійську народність на чолі з Марсом зі шляхетним, витонченим і культурним троянським світом на чолі з Венерою [5, с.204].

2.3 Художня дійсність «Енеїди»

Художня дійсність «Енеїди» Вергілія відрізняється чисто римськими і навіть підкреслено римськими рисами. Римська поезія відрізняється стилем монументальності в поєднанні з величезною деталізацією, що доходить до натуралізму. Однак того й іншого було досить в античній літературі і до Вергілія [7, с.332]. Риси монументальності ми знаходимо у Гомера, Есхіла і Софокла, у римських епіків і Лукреція, так само як і афективна психологія представлена в них досить. Але в Римі й особливо у Вергілія ці риси художнього стилю доведені до такого розвитку, що переводить їх у нову якість. Монументальність доведена до зображення світової римської держави, а індивідуалізм втілений тут у вкрай зрілу і навіть переспілу психологію, що малює не тільки титанічні подвиги, але коливання і непевність, що доходять до глибоких конфліктів, розпалення пристрастей і передчуття катастроф. Цей складний еллінистично-римський стиль Вергілія можно спостерігати як на художній дійсності його поем, включаючи речі, людей, богів і долю, так і на формі зображення цієї дійсності, включаючи епос, лірику, драму й ораторське мистецтво в їх неймовірному переплетенні [7, с.333].

2.4 Люди та їх взаємовідносини з богами в поемі «Енеїда»

Люди в їх взаємовідносинах з богами — це головний предмет художньої дійсності в Гомера — у Вергілія завжди зображені в положеннях, повних драматизму. Еней недарма часто називається тут «благочестивим» чи «батьком» [8, с.229]. Він цілком знаходиться в руках богів і творить не свою волю, але волю долі. У Гомера боги теж постійно впливають на життя людей. Але це не заважає гомерівським героям приймати власні рішення, що часто збігаються з волею богів, а часто і суперечать їм. У Вергілія ж усе лежить ниць перед богами; а складна психологія героїв, якщо вона зображується, завжди в розладі з богами. Історичні картини Риму на щиті, виготовлені Вулканом, доставляють Енею задоволення, але, по Вергілію, самих подій він не знає. Еней іде з Трої в напрямку, що йому зовсім невідомий. Він попадає до Дідони, не маючи ніяких намірів зустрітися з карфагенською царицею. Він прибуває в Італію — невідомо для чого. Тільки Анхіс у підземному світі розповідає йому про його роль, але і ця роль аж ніяк не робить його щасливим. Йому хотілося залишитися в Трої; а коли він потрапив до Дідони, то йому хотілося б залишитися в Дідони; коли він потрапив до Латину, то йому хотілося залишитися в Латина і женитися на Лавинії. Однак самою долею визначено, щоб він був засновником Риму, і йому залишається тільки запитувати оракули, підносити моління і робити жертвоприношення. Еней проти власної волі підкоряється богам і долі. Поет одночасно показує, наскільки в його часи була загублена проста і безпосередня релігійна віра. Він насильно на кожному кроці змушує свого читача визнавати цю віру і бачити її ідеальні зразки [8, с.230].

Дідона, другий головний герой «Енеїди», при всій своїй протилежності Енею, знову повторює релігійну концепцію Вергілія. Це жінка владна і сильна, що відчуває свій борг перед покійним чоловіком; вона осліплена героїчною долею Енея і випробує глибоку любов до нього, так що вже по цьому одному роздирається внутрішнім і притому найжорстокішим конфліктом. Такого внутрішнього конфлікту антична література не знала до Еврипіда й Аполлонія Родоського. Але Вергілій ще більше поглибив і загострив цей конфлікт. Коли Еней залишає Дідону, вона, сповнена любов’ю до нього й у той же час проклинаючи його, кидається у полум’я і відразу простромлює себе мечем. Вергілій співчуває переживанням Дідони, але як би хоче сказати, ось до чого приводить непокора богам.

Турн — ще одне підтвердження релігійно-психологічній концепції Вергілія. Як вождь і воїн і навіть як оратор він відрізняється невгамовним характером. Йому призначено долею знищити троянців, які прийшли в Італію. Він любить Лавинію і через неї вступає у війну. Отже, його особисті почуття збігаються з призначенням долі. Він викликає до себе незмінну симпатію.

Природна щиросердечна м'якість змусила Вергілія знайти симпатичні риси й в іншого ворога троянців, старого Латина. М'яке і людинолюбне відношення у Вергілія однаково до обох сторін, що воюють. Він з великою скорботою малює смерть Приаму від руки хлопчиська Пірра. Позитивні і негативні герої (Мезенцій, Синон, Дранк) представлені і з грецької і з італійської сторони, і всі роблять волю долі. Боги у Вергілія зображені в більш спокійному виді. Римська дисципліна вимагала, щоб Юпітер був не настільки безвладним і невпевненим, як у Гомера. В «Енеїді» він є єдиним розпорядником людських доль, у той час як інші боги в цьому відношенні з ним непорівнянні [8, с.331].

У бездоганному виді зображуються Аполлон, Меркурій, Марс та Нептун. Вищі божества у Вергілія зображені більш-менш піднесено, у порушення традиційного політеїзму. Крім того, вони (на противагу Гомеру) навіть дисципліновані й аж ніяк не діють на свій ризик і страх. Усім керує Юпітер, і всі боги розділені, так сказати, на деякого роду стани. У кожного своя функція і своя спеціальність. Їм властива чисто римська субординація, і, наприклад, Нептун, бог моря, обурюється на те, що не він, а якесь там дрібне божество Эол повинне втихомирювати вітри.

Втручання богів, демонів і померлих у життя живих людей не тільки наповняє собою всю «Енеїду», але майже завжди відрізняється надзвичайно драматичним, насильницьким характером. Крім того, усі ці явища богів, пророкування і знамення майже завжди мають у «Енеїді» не який-небудь вузько-побутовий чи хоча б просто військовий характер, але вони завжди історичні в змісті сприяння основної мети всієї «Енеїди» — зобразити прийдешню могутність Риму. Боги, що вступають у бій, під час пожежі Трої поводяться буйно. Серед вогню, диму, серед хаосу каменів і руйнування будинків Нептун потрясає стіни міста і все місто в самому його заснуванні. Юнона, оперезавшись мечем і займаючи Скейські ворота, люто кричить, призиваючи греків. Афіна Паллада, осяяна німбом і лякаючи всіх своєю Горгоною, сидить на фортечних стінах Трої. Сам Юпітер збуджує війська. Під час пожежі Трої Енею являється примара незадовго до того вбитого Ахіллом Гектора. Гектор після наруги над ним Ахілла не тільки сумний, він чорний від пилу, закривавлений, його опухлі ноги обплутані ременями, борода його в бруді, а волосся склеїлося від крові, на ньому зіяють рани. Він велить, Енею виходити з Трої, доручаючи йому святині Трої [9, с.130].

Коли Еней з'являється у Фракії і хоче заради жертвопринесення вирвати з землі рослину, він бачить на стовбурах рослини чорну кров і чує скорботний голос із глибини пагорба. То була кров Полідора (сина Пріама), вбитого фракійским царем Поліместором.

Доля проти шлюбу Енея і Дідони, і от, коли Дідона приносить жертви, чорніє священна вода, принесене вино перетворюється в кров, із храму її померлого чоловіка чується його голос, на вежах стогне самотній пугач. У Гомера Зевс посилає Гермеса до Кирки з велінням відпустити Одиссея, і та відпускає його тільки з деяким бурчанням. У Вергілія Юпітер теж посилає Меркурія до Енея з нагадуванням про від'їзд. Після цього розігрується трагічна історія з Дідоною. А коли Еней, сів на корабель, мирно заснув, Меркурій являється йому в сні в другий раз. Меркурій квапить Енея і говорить про можливі підступи Дідони.

Особливо часте втручання богів у справи людей у піснях ІХ-ХІІ, де зображується війна; Вергілій скрізь хоче зобразити щось чудесне чи незвичайне. Якщо Гомер все надприродне хоче зробити цілком природним, звичайним, то у Вергілія саме навпаки. У Гомера Афіна Паллада, щоб сховати Одіссея від феаків, огортає його густою хмарою, але це відбувається ввечері [10, с.238]. У Вергілія ж Еней і Ахат огортаються хмарою серед біла дня, так що краса цього явища тільки підкреслюється. Коли люди зображуються у Вергілія поза всякою міфологією, вони теж відрізняються в нього підвищеною пристрасністю, що часто доходить до коливань і невпевненості, до нерозв'язних конфліктів. Любов Дідони та Енея розпалюється в печері, де вони ховаються від страшної бурі і раптово виниклих гірських потоків. Еней повний коливань. При всякому затрудненні він молиться богам, приносить жертви і запитує оракулів. У рішучу хвилину перемоги над Турном, коли цей останній у зворушливих словах благає його про пощаду, він коливається, чи убивати його чи залишити в живих; і тільки пояс Палланта з бляхами, замічений ним на Турне, змусив його покінчити зі своїм супротивником.

Головними діючими героями «Енеїди» є, суворо говорячи, Юнона і Венера. Але вони теж постійно змінюють рішення, коливаються, а ворожнеча їх позбавлена принциповості і часто робиться дріб'язковою [10, с.240].

Зворушлива нещаслива Креуса, дружина Енея що зникла, і після відходу з життя все ще піклується і про самого Енея і про їх хлопчика Асканія. Зворушлива й Андромаха, що теж пережила нескінченні нещастя й все ще тужна за своїм Гектором, навіть після виходу заміж за Гелена. Хапає за серце прохання Палінура про його поховання, оскільки він залишається непохованим у чужій країні. У матері Євріала, що довідалася про смерть свого сина, холодіють ноги, випадають спиці з рук, вона випускає пряжу; у божевіллі, з роздертим волоссям, вона тікає до військ і стогонами і голосіннями наповняє небо. Євандр майже без почуттів падає на тіло свого загиблого сина Палланта і теж несамовито стогне і голосить жагуче і безпомічно. На противагу цьому, піднесеними, простими рисами зображені троянці Ніс і Євріал, два відданих один одному солдати; вони гинуть у результаті взаємної відданості [10, с.241].

Прибігає до самогубства не тільки Дідона, але і дружина Латина, Амата, вражена поразкою своїх родичів. Не пройшов Вергілій і мимо простого життя звичайних трудівників, що, мабуть, теж була йому добре відома.

2.5 Жанри в «Енеїді»

Жанри в «Енеїді» дуже різноманітні, це і було нормою для еллінистично-римскої поезії. Насамперед це, звичайно, епос, тобто героїчна поема, джерелами для якої були Гомер, а також римські поети Невій і Енній разом з римськими анналістами. У Гомера Вергілій запозичає безліч окремих слів, висловів і цілих епізодів, відрізняючись від його простоти величезною психологічною складністю і нервозністю. Епічний жанр виявляється у Вергілія також і у виді безлічі епілієв, у чому не можна не бачити деякого впливу неотериків. Майже кожна пісня «Енеїди» являє собою закінчений епілій. Але й тут соціально-політична ідеологія раз і назавжди відокремила Вергілія від безтурботних малих форм у неотериків, що писали часто в стилі мистецтва для мистецтва [11, с.21].

Яскраво представлена у Вергілія також і лірика, зразки якої видні в плачах Євандра і матері Євріала. Але що особливо різко відрізняє епос Вергілія від інших епосів — це постійний, гострий драматизм, трагічний пафос який іноді досягає ступеня трагедії.

Що стосується прозаїчних джерел, то безсумнівним є в «Енеїді» вплив стоїцизму (стоїчна покора Енея долі). «Енеїда» далі переповнена риторикою (маса висловів, з яких багато які складені дуже по - мистецьки і вимагають спеціального аналізу). Не далекий Вергілій і від описів, які теж дуже далекі у нього від спокійного й врівноваженого епосу і пересипані драматичними і риторичними елементами. Описи ці відносяться і до природи, і до зовнішності людини, і до її поведінки, і до її зброї, і до численних боїв. Риторика, як і взагалі різноманітна елліністична ученість Вергілія, свідчить про тривале вивчення поетом численних прозаїчних матеріалів. Свою, поїздку в Грецію він почав теж заради вивчення різних матеріалів для своєї поеми [12, с.163]. Усі зазначені жанри аж ніяк не представлені у Вергілія в ізольованому виді,— це цільний і неповторний художній стиль, що часто тільки за формою епічний, а власне кажучи не можна навіть і сказати, який із зазначених жанрів переважає в такій, наприклад, картині, як взяття Трої, у такому, наприклад, романі, як у Дідони й Енея, і в такому, наприклад, двобої, як між Енеєм і Турном. Це еллінистично-римська строкатість, супроводжувана до того ж типово елліністичною вченістю.

2.6 Художній стиль «Енеїди»

Художній стиль «Енеїди», що випливає з цього різноманіття жанрів, теж надзвичайно далекий від простоти класики і сповнений численних і суперечливих елементів, що вправляють на читача незгладиме враження.

Вся своєрідність художнього стилю Вергілія в тому, що в нього міфологізм неможливо відрізнити від історизму. Історією наповнене у Вергілія майже все. Походження Риму, його зростаюча міць і принципат, який виник в кінці кінців — це ті ідеї, яким підпорядковано майже всякий художній прийом у нього, навіть такий, наприклад, як опис чи мова [13, с.197].

Однак цей історизм не слід розуміти як тільки об'єктивну ідеологію чи як тільки об'єктивну картину історії Риму. Усі ці прийоми об'єктивного зображення глибоко і жагуче пережиті Вергілієм; його емоції часто досягають захопленого стану. Тому психологізм, і притому психологізм приголомшливого характеру є теж одним із самих істотних принципів художнього стилю поеми.

Побудова художніх образів в «Енеїді» відрізняється великою раціональною й організаційною міццю, що тут і не могла не бути, оскільки вся поема є прославляння могутньої світової імперії. У психологізмі Вергілія немає нічого кволого, неврівноваженого. Всі істеричні характери (Сивіла, Дідона) складно психологічні, але є сильними за своєю організованістю і логічній послідовності у вчинках. На цьому будується у Вергілія і вся позитивна ідеологічна сторона його художнього стилю. Цей стиль переслідує чисто виховні цілі, оскільки вся поема тільки і писалася для проповіді древніх аскетичних ідеалів, для реставрації строгої старовини в це століття розпусти, для реставрації древньої і суворої релігії з усіма її чудесами і знаменнями, оракулами, її суспільною й особистою мораллю. Вергілій у своїй поетиці — один з найбільших античних моралістів. Його моралізм сповнений самого щирого і самого задушевного осуду війни і любові до простого і мирного сільського життя. У Вергілія всі герої не тільки страждають від війни, але і гинуть від неї, крім хіба тільки Енея [13, с.199].

Людиною м'якої душі, серцевих і мирних настроїв Вергілій є, таким чином, не тільки в «Буколіках» і «Георгіках», але й в «Енеїді», і тут, мабуть, більше всього. Один з невірних поглядів відносно художнього стилю «Енеїди» полягає в тому, що вона є твором надуманим і фантастичним, далеким від життя, переповнений міфологією, у яку сам поет не вірить. Тому нібито художній стиль «Енеїди» протилежний всякому реалізму. Але реалізм є поняття історичне, і античний реалізм, як і всякий реалізм взагалі, досить специфічний. В очах будівельників і сучасників висхідної Римської імперії художній стиль «Енеїди», безсумнівно, реалістичний. Чи вірив Вергілій у свою міфологію чи ні? Зрозуміло, про яку-небудь наївну і буквальну міфологічну віру в це століття високої цивілізації не може бути і мови. Однак це не значить, що міфологія у Вергілія є суцільна фантастика. Міфологія вводиться в цій поемі винятково з метою узагальнень і обґрунтування римської історії. По Вергілію, Римська імперія виникла в результаті непорушних законів історії. Усю цю непохитність він виразив за допомогою вторгнення міфічних сил в історію, оскільки обґрунтувати цю непохитність яким-небудь іншим шляхом античний світ був взагалі не в змозі. Таким чином, художній стиль «Енеїди» є самий дійсний реалізм періоду висхідної Римської імперії.

Стиль «Енеїди» відрізняється суто спрямованим характером, що помітний майже в кожному рядку поеми: то це сам художній образ, палкий і стриманий одночасно, то це яке-небудь коротке, але гострий і влучний словесний вислів [13, с.200]. Подібного роду численні вислови стали приказками вже в перші сторіччя після появи поеми, ввійшли у світову літературу і залишаються такими в літературному побуті до наших днів. То цей міцний художньо виразний вірш поеми віртуозно використовує в значеннєвих цілях довготи там, де ми очікували б короткий склад, чи ставить наприкінці вірша односкладове слово і тим його різко підкреслює; зустрічаються численні алітерації і словесний звукопис, про який має представлення тільки той, хто читав «Енеїду» в оригіналі. Така напруженість і максимальна стислість, лапідарність стилістичних прийомів характерні для «Енеїди» [13, с.201].

3 Історичне значення Вергілія

Незважаючи на наявність різного роду критиків Вергілія, можна сказати, що в історії світової літератури шлях Вергілія був як би його тріумфальним ходом.

Вже стародавня література повна преклоніння перед Вергілієм. Йому наслідують епічні поети (наприклад, Силій Італік, Валерій Флакк), Овідій у своїх «Героїнях», драматург Сенека, історики Тит Лівії і Тацит [14, с.99]. У пізніший час народився цілий жанр у літературі, представники якого складали вірші на будь-які теми з окремих висловів і частин віршів Вергілія. Цього прийому не уникли навіть трагіки, навіть християнські письменники при складанні своїх релігійних творів. Уже при Августі Вергілій став предметом вивчення у школах, а відомий теоретик ораторського мистецтва Квінтіліан хвалив звичай починати читання поетів з Гомера і Вергілія. Вергілій рано став популярним також і в широких масах населення Римської імперії. Окремі вірші Вергілія досить часто можна було знаходити написаними на домашньому начинні, на стінах, на творах мистецтва, на вивісках. Ними користувались і як епіграфами, і як епітафіями; а на теми його творів створювався розпис стін всередині будинків. За віршами Вергілія ворожили, перетворюючи його твори в якісь священні книги. Деякі римські імператори аргументували своє домагання на владу посиланнями на різні вірші Вергілія. Його переводили і на грецьку мову. Не було недоліку і в наукових коментарях на твори Вергілія (такі, наприклад, величезні коментарі Доната і Сервія).

З настанням християнства Вергілій анітрошки не втратив свого значення, а скоріше навіть став ще більш популярним. Еклогу IV з її пророцтвом про настання нового світу у зв’язку з народженням якоїсь чудесної дитини в середині століття розуміли як пророцтво про пришестя Христа. Вергілій багато раз трактується як чарівник і чародій, як охоронець міст і цілих народів, входить у коло лицарських сказань і придворної поезії. Данте говорить про себе в «Божественній комедії» як про керований Вергілієм у подорожі по Аду і Чистилищу. Казкові перекази про Вергілія особливо розцвітають протягом XII-XV ст.

З настанням нового часу образ пророка і чарівника Вергілія починає іти в минуле, але зате Вергілій стає предметом постійного наслідування в найбільших представників епосу (Аріосто, Т. Тассо, Камоенс, Мільтон) [14, с.101]. Найбільший французький філолог XVI ст. Скалігер і найвизначніший володар дум в Європі XVIII ст. Вольтер ставили Вергілія безумовно вище Гомера. І тільки з Лессінга починається критичне ставлення до Вергілія, що надалі підсилюється. Російські революціонери демократи Бєлінський, Чернишевський і Добролюбов розцінювали Вергілія як поета, позбавленого гомерівської природності, як поета занадто штучного й у цьому змісті ненародного. Таке розвінчання Вергілія, однак, не означало його повного заперечення, а, навпаки, тільки ставило оцінку Вергілія на правильний історичний шлях.

Радянська оцінка Вергілія — теж суворо історична. Не може бути ніякого абстрактного порівняння Вергілія з Гомером, оскільки кожний з них великий у різному змісті, для різних століть і з різних точок зору. Тільки така історична оцінка і саме цих творів, і їх світової ролі в стані усунути всі ті однобічності розуміння, що були в минулому, і створити правильне уявлення про них для дійсного часу.

ВИСНОВКИ

Отже, можна зробити такі висновки:

Вергілій був джерелом натхнення для Пропорція, Сілія Італіка та Стація. Його талантом захоплювався Августин.

На протязі століть Вергілія сприймали як пророка та чудотворця. Поет став героєм багатьох чисельних легенд, в яких він виступає в особі мага чи чорнокнижника. В «Божественній комедії» Данте він є втіленням земного розуму та супроводжує флорентійського поета по кругам пекла.

В культуру та літературу нового часу Вергілій увійшов як величний гуманіст, який показав велич людини та трагізм її існування.

Ім'я Публія Вергілія Марона пов'язують перш за все з «Енеїдою», котра займає цілком особливе місце в світовій літературі: це — «перша епічна поема, яка є плодом одноосібної творчості і, хоч не сягає своїм корінням до народив міфів та переказів, стала наскрізь національною епопеєю» [15, с.34]. «Енеїда» - це «синтез розвитку античного епосу - дивний сплав гомерівської традиції, творчих шукань елліністичного письменства та літературного досвіду римлян». Це знаменна пам'ятка античності часів Августа.

Вплив «Енеїди» на світову літературу важко переоцінити. «Енеїду» схвально оцінили Вергілієві сучасним Горацій, Овідій, Проперцій, його самого італійці шанували за життя, а героїчна поема була найулюбленішою і головною книжкою шкільної молоді, до віршів Вергілія з «Енеїди» часто вдавалися в щоденному житті. Вся подальша римська література розвивалася під впливом «Енеїди». «Енеїду» коментували, складам словники.

У середні віки твори Вергілія переписували й читали в монастирях; писалися перекази й наслідування «Енеїди». Відомими у XII ст. були анонімний французький твір «Роман про Енея» та куртуазний роман німецького поета Генріха Фельдеке «Енеїда».

В епоху Відродження за взірець для своїх творів брали Вергілія Франческо Петрарка (поема «Африка»), Торквато Тассо («Визволений Єрусалим»), Ронсар («Франсіада»), Камоенс («Лузіади»). Славу Вергілія теоретично утвердив у своїй «Поетиці» (1861) французький гуманіст Юлій Цезар Скалігер. З-поміж шанувальників поезії Вергілія слід назвати Мішеля Монтеня («Проби») [15, с.34].

У літературі XVII-XVIII ст. Вергілієві твори високо цінували і орієнтувалися на них Мільтон («Втрачений рай»), Вольтер («Генріада»), Клопшток («Мессіада»). Високо цінували епопею Вергілія Буало, Расін. Проте у XVIII ст. спочатку в Англії, потім в Німеччині почали виступати проти надмірного культу автора «Енеїди»: перевагу віддавали Гомерові (англійський поет О. Поп у передмові до свого перекладу «Іліади» (1714); німецький письменник і теоретик мистецтва Г.- Е. Лессінг у трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису та поезії» (1766). Сповнений пошани до Вергілія Гегель («Естетика»), підкреслює вторинний характер його творчості. Суворіше за Гегеля критикує Вергілія Шеллінг у своїй «Філософії мистецтва» [15, с.34].

Критика XIX ст., відзначаючи високу майстерність Вергілія. його стиль, негативно ставилися до його риторичної патетики. Ідеалізації життя і абстрактності окремих образів.

Дослідження початку XX ст. виявили ступінь оригінальності Вергілія, показали безпідставність абстрактного порівняння його з Гомером, оскільки кожен з них видатний по-своєму. XX століття виявило інтерес до творчості римського поета іменами видатного французького поета Поля Клоделя, французького поета Поля Валері (переклав «Буколіки»), італійця Джозуе Кардуччі (сонет «Вергілій»), визнаного модерніста і новатора в поезії англійця Т.С. Еліота (стаття «Вергілій і християнський світ»), 1945 р. вийшов роман австрійського письменника Германа Броха «Смерть Вергілія» [15, с.34].

список використанної літератури

1. Полонська К.П. Римські поети епохи принципіата Августа.–М.: Вища школа, 1963. – 410 с.

2. Содомора А.О. Жива античність. – К.: Освіта, 1983. – 420 с.

3. Публій Вергілій Марон. Енеїда. – К.: Дніпро, 1972. – 410 с.

4. Антична література. – М.: Просвіта, 1980. – 493 с.

5. Гаспаров М. Л. Очерки історії римської літературної критики. – М.: Просвіта, 1963. – 390 с.

6. Теорія драми в історичному розвитку. – К.: Освіта, 1950. – 440 с.

7. Голубцов Є. С. Культура Стародавнього Риму. – Т. 1, М.: Вища школа, 1959. – 379 с.

8. Дуров В.С. Історія римської літератури. – СПб.: Пітер, 2000. – 615 с.

9. Антична література. – К.: Освіта, 1976. – 290 с.

10. Історія римської літератури. – Т.1. – М.: АН СРСР, 1959. – 390 с.

11. Грабовський А.В. «Безсмертна лише чистота серця»: «Енеїда» Вергілія й однойменна поема І. Котляревського в запитаннях і відповідях. // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1997. - № 8. – С. 21 – 27.

12. Кочур І. Літературна доля Вергілія. // Всесвіт. –1992. - № 12. – С. 161 – 168.

13. Історія античної літератури. – М.: Вища школа, 1983. – 454 с.

14. Скоріна Л.П. Вергілій в українській літературі. // Іноземна філологія. – Вип. 85. – Львів, 1987. – С. 99 – 105.

15. Тарасова Н.І. Творчість Вергілія у світовому контексті.// Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2002. - № 8. – С. 34 – 36.

Курсовая работа: Особливості та значення поеми Вергілія "Енеїда" в літературному процесі

Похожие работы: