Реферат арацювали: Ю.Марченко, П.Хегай.
Іван Петрович Котляревський – класик нової української літератури – автор перших, справді національних творів – нев’янучої “Енеїди” і безсмертної “Наталки Полтавки”, поява яких знаменувала собою початок нової доби в історії нашої культури. Котляревський був талановитим національним поетом і драматургом, що в своїх книгах, написаних живою народною мовою, виступив яскравим самобутнім співцем рідної землі, підніс ряд гуманних ідей на захист простих людей з народу і гостро засудив паразитизм, неуцтво, розбещеність панівних верств феодально-кріпосницького суспільства. Звернувшись до народного життя і народної мови, ввівши їх у свої твори, Котляревський спрямував українську літературу на нові шляхи – становлення і розвитку національної літератури. Саме тому йому, як найбільш талановитому із попередників основоположника нової української літератури Т.Г.Шевченка, й належить одне з найпочесніших місць у літературі першої половини ХІХ ст.
Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня ст. ст.) 1769 року в родині дрібного дворянина, що служив канцеляристом в Полтавському магістраті. Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над Ворсклою й пройшли дитячі та шкільні роки Котляревського в обстановці, дуже близькій до сільської. З будиночка Котляревських відкривався чарівний краєвид: тиха, спокійна річка Ворскла, оспівана в багатьох піснях, стародавній монастир, собор, потопаючі у вишневих садках невеликі будиночки. Полтава в ті часи була спочатку “полковим” містом, а потім (з 1796 р.) стала повітовим центром Малоросійської губернії. Лише з 1802 року, коли було утворено Полтавську губернію і Полтава стає її центром, місто починає зростати і впорядковуватися.
Певних відомостей про початкову освіту Котляревського немає. Відомо лише, що в 1780 -1789 роках він перебуває у Полтавській духовній семінарії, де учителями були колишні вихованці Київської академії і Харківського колегіуму, які в навчанні й вихованні дотримувалися ще старих схоластичних традицій. Дуже багато часу приділялося вивченню латинської мови. Котляревський протягом якихось 5 років знайомився в оригіналі з кращими творами римської літератури, зокрема з “Енеїдою” Вергілія.
Але в семінарії під впливом віянь нового життя поруч з старими, мертвими мовами запроваджується вивчення російської, французької та німецької мов. Семінаристи вивчають також твори російських поетів ХVІІІ ст. – Ломоносова, Сумарокова, Тредіаковського, що, звичайно, не могло не збудити в них інтересу й до сучасної російської літератури.
Все це мало вплив на початок літературної діяльності Котляревського, на його захоплення віршуванням. Як свідчить перший біограф письменника С.П. Стеблін-Камінський, Котляревський ще в юному віці “мав пристрасть до віршування і вмів до всякого слова майстерно добирати рими, дотепні і вдалі, що товариші його по семінарії прозвали “рифмачем”.
1789 р. Котляревський вибуває з семінарії, не закінчивши її повного курсу. Хоч точних пояснень причин залишення ним семінарії немає, але, напевно, життєрадісного, жвавого юнака ніяк не приваблювала кар’єра церковнослужителя. Спочатку він служить чиновником у різних полтавських канцеляріях, далі був домашнім учителем у поміщицьких родинах в різних місцевостях Полтавщини. У ці роки уважно приглядається до життя українського народу, вивчає його побут, звичаї, фольклор, мову. На цей час – середина 90-х років ХVІІІ ст. – і припадає початок роботи Котляревського над поемою “Енеїда”.
Дванадцять років (1796 – 1808) перебував Котляревський на військовій службі. Сіверський полк, в якому він служив, приймав участь у задунайському поході російської армії 1806 – 1807 рр. під час російсько-турецької війни. За виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень його було декілька разів нагороджено, надано офіцерський чин капітана. Але і в період військової служби Котляревський продовжував писати: про це свідчить його “Пісня на новий 1805 год князю Куракіну”, написана в 1804 році.
Слід зауважити, що на початку ХІХ ст. Котляревський уже був широко відомий як письменник, як автор поеми “Енеїда”, перші три частини якої з’явились двома виданнями (1798 і 1808 рр.) навіть без його відома і згоди. І хоч Котляревський був незадоволений цими діями видавця – конотопського поміщика Максима Парпури, що проживав тоді в Петербурзі (про це свідчать і висловлювання автора в передмові до видання поеми 1809 р., підготовленого вже ним самим, і згадки про “якусь особу мацапуру” в доданій строфі третьої частини твору), проте ініціатива Парпури у виданні “Енеїди” заслуговує лише схвалення і є фактом позитивним в історії літератури. Крім того, поема була поширена і в рукописних списках.
Вийшовши у відставку і не влаштувавшись на службі в Петербурзі, Котляревський через деякий час оселяється у Полтаві і займає в 1810 р. посаду наглядача в “Будинку для виховання бідних дворян”. Це був своєрідний навчально-виховний заклад, в якому здобували освіту діти не тільки дворян, але й вихідців з інших верств суспільства. Якщо в духовних школах панували схоластичні, богословські предмети, то в цьому “Будинку” головна увага приділяється вивченню природних наук, літературі, а також музиці, танцям, гімнастиці. Котляревський з любов’ю ставився до вихованців, дбав про їх щоденний побут і навчання.
Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревському як офіцерові було доручено сформувати 5-й козачий полк, з чим він справився швидко й успішно. Проте йому не довелося брати безпосередньої участі в боях.
Після закінчення війни з Наполеоном Котляревський з запалом віддається театральній діяльності. Він бере участь в улаштуванні любительських вистав, виконуючи ряд комічних ролей в популярних тоді п’єсах Княжніна. У 1816 р. його було призначено директором Полтавського театру, і, коли незабаром в Полтаві виступила трупа Штейна, в складі якої був талановитий актор-кріпак Щепкін, Котляревський багато робить у справі піднесення культури сценічного мистецтва. Він здружується з Щепкіним, сприяє викупові його з кріпацтва, пише спеціально для нього п’єси “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник”, які й були з успіхом поставлені в 1819 р. Спільна театральна діяльність Котляревського і Щепкіна протягом чотирьох років (1818-1821) приносить відчутні результати: Полтавський театр стає провідним на Україні, про нього далеко поширюється добра слава.
Взагалі, Котляревський у ці роки був глибоко обізнаний з культурно-мистецьким життям країни, тримав тісні зв’язки з цілим рядом письменників, журналістів, науковців.
Ніхто в Полтаві краще за нього не знав пам’яток старовини, ніхто краще не розбирався в українському фольклорі та етнографії. Котляревський багато допомагав вченим – історикам і етнографам – Б.Бантиш-Каменському, авторові кількатомовної “Истории Малой России”, І.Срєзнєвському, В.Пассекові.
Зокрема слід відзначити близькість українського поета до декабриста М.М.Новикова, який служив управителем канцелярії полтавського генерал-губернатора. Один із організаторів товариства “Союз благоденства”, палкий прихильник республіканського ладу, М.М.Новиков увів Котляревського в засновану ним масонську ложу “Любов до істини”, очевидно, підготовляючи його до вступу в товариство. Поруч з Пестелем, Рилєєвим, Муравйовим-Апостолом, Бестужевим-Рюміним М.М.Новиков був одним із видатних діячів декабристського руху, і його, коли б не передчасна смерть у 1822 році, напевно, теж не минула б найсуворіша кара царя.
Невідомо, наскільки глибоко розкрив Новиков перед Котляревським мету й завдання декабристів, як поставився письменник до їх програми, але і характер громадської діяльності і творчість Котляревського свідчать про те, що ідеї дворянських революціонерів були йому не чужими. Знаменним є й те, що українського письменника у 1821 р. було обрано почесним членом “Вільного товариства любителів російської словесності”, в якому на той час керівну роль відігравали поети-декабристи і літератори, ідейно близькі до них – Ф.Глінка, К.Рилєєв, М.Бестужев, О.Бестужев, М.Гнєдич, А.Корнілович.
Звичайно, вплив ідей декабризму відбився на творчості Котляревського (це виявилося у щирій симпатії до простих людей, в засудженні жорстокості кріпосників, у викритті зловживань чиновників тощо), проте не можна твердити, що письменник стояв за революційний характер оновлення суспільства. У своїх суспільно-політичних поглядах він залишався на позиціях поміркованого просвітительства, надіючись на мирне розв’язання соціальних суперечностей.
В ці роки Котляревський майже безвиїзно живе в Полтаві. У 1827 р. йому довелося зайняти ще й посаду попечителя “богоугодных заведений” (так називалися тоді лікувальні заклади і богадільні). І на цій службі він виявив себе простою, щирою, гуманною людиною. Як показують свідчення сучасників, будинок Котляревського намагалися відвідати всі проїжджаючі через Полтаву. Письменник теж любив бувати в сім’ях жителів Полтави, завжди тепло й щиро розмовляв з людьми.
Жив Котляревський скромно і просто. “Під скромною простотою українця, - пише його біограф С.П.Стеблін-Камінський, - Котляревський приховував найпіднесенішу душу, доступну всім благородним почуванням... подавав тим, що зверталися до нього, добрі й корисні поради і по змозі допомагав, покриваючи всі дії своєї доброчинності присмерком таємниці. Він любив бувати в товаристві, був люблений і шанований у вищому колі і в середньому; був душею всякої бесіди, особливо дружньої, мав чудовий дар розповідати розумно й весело, часто вживав алегорично, завжди до речі і з вигадливістю, приказок і різних місць з книг... Мова його відтінювалась малоросійським наріччям, але була жвава, оригінальна усмішка раз у раз вигравала на устах”.
Інші сучасники також одностайно підкреслюють такі риси вдачі Котляревського, як веселість, дотепність, природний нахил до гумору й сатири. Гуманний і доброзичливий, він був одночасно гостро уїдливим і нещадним у висвітленні негативних життєвих явищ і осіб. Письменник виявляв виключне знання народного гумору й сатири, глибоку обізнаність з українською етнографією і фольклором. Він знав безліч приказок і прислів’їв, афоризмів і пісень, якими завжди пересипав свою мову; любив розповідати анекдоти, часто вигадуючи їх сам.
У 1835 р. через хворобу Котляревський залишає службу і виходить у відставку. Останні роки життя він зовсім мало виходив з дому, але його безперервно відвідували друзі й знайомі. Незадовго перед смертю він відпустив на волю дві сім’ї своїх кріпаків і роздав родичам та знайомим все своє майно. Помер Котляревський 29 жовтня 1838 року. На похорон зійшлося населення всього міста, виявляючи свою глибоку шану великому письменникові і простій, щирій, гуманній людині.
30 серпня 1903 року в Полтаві було урочисто відкрито пам’ятник першому класикові нової української літератури.
М.Коцюбинський у своїй промові на цьому святі образно визначив роль І.П.Котляревського в розвитку української культури, підкресливши, що “забуте й закинуте під сільську стріху слово, немов фенікс з попелу, воскресло знову... і голосно залунало на весь світ” з його творів.
Ці слова М.Коцюбинського ніби розшифровували рядки Т.Г.Шевченка з його поезії “На вічну пам’ять Котляревському”, що вибиті бронзою красувалися на постаменті пам’ятника, встановленого на могилі письменника:
Будеш, батько, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
1. П.К.Волинський. Іван Котляревський. Життя і творчість. Держлітвидав України, вид. І.К., 1951, вид. 2, К.,1955.
2. Є.П.Кирилюк. І.П.Котляревський і його значення в історії української літератури. Передмова до 2 тома Повного зібрання творів І.П.Котляревського, В-во АН УРСР, К., 1953.
3. І.І.Пільгук. Життя і творчість І.П.Котляревського. Стенограма публічної лекції, К., 1954.